Текст книги "Вірний домоправитель"

Вірний домоправитель
Дмитро Добровольський

© Дмитро Добровольський, 2015

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero.ru

1 глава
Нечестивий збирає

Бо людині, що перед лицем Його добра,

дає Він премудрість, і пізнання, і радість;

а грішникові Він роботу дає, щоб збирати й громадити, щоб пізніше віддати тому, хто добрий перед Божим лицем. Марнота і це все та ловлення вітру!…

(Біблія, Книга Екклезіястова (або Проповідника), 2:26)

Передній автомобіль звучно розсікав високу траву, яка поглинула ледь помітну дорогу. Два автомобілі слідували ззаду. Пилу майже не було. Ось, нарешті, група зупинилася в самому центрі великого поля. З середнього автомобіля незграбно вилізли двоє людей і стали неспішно віддалятися від броньованого гіганта. Надходив вечір, але сонце нещадно обрушилося на непокриті голови немолодих уже чоловіків.

Хто повинен почати розмову, було видно відразу: сивочолий літній джентльмен випромінював владу: його постава, трохи піднесене підборіддя і погляд видавали людину, звиклу керувати іншими.

– Я прожив в Цюріху все життя, але такої спеки не пригадаю… Хочу узгодити з Вами, пане Окрог, кілька питань, – почав розмову сивочолий.

Співрозмовник, респектабельного вигляду чоловік, одягнений явно не по погоді в дорогий костюм і краватку, не міг приховати свого обурення:

– Мене обшукують! За мною постійно стежать Ваші люди! Я не звик до такого поводження! Я ледь стримую службу безпеки банку. Ви ж знаєте, пане Кіншерг, що усіх керівників нашого банку постійно охороняють.

– Прошу пробачення. Я збільшу Ваш гонорар у двічі. Зрозумійте, гроші, які я збираюся покласти на рахунок, дуже, дуже великі, тому я обережний… Тут нас ніхто не чує.

– Розумію. Все готово до прийняття вкладу, – банкір взяв себе в руки і його голос зазвучав спокійніше і впевненіше. – Повною інформацією володіють тільки троє, включаючи мене. Але ця Ваша умова! Вона повністю порушує прийняті банком правила!

– Цю умову не можна змінити! – відрізав Кіншерг, його жорсткий і холодний погляд, здавалося, міг знищити співрозмовника.

– Але, послухайте! – не здавався банкір. – Якщо Ви втратите ключ, ми не зможемо повернути Вам гроші!

– Це виключено! Ключ буде в надійному місці.

– Воля Ваша, – Окрог тремтячою рукою послабив краватку і випалив свій останній аргумент, – будь-якій людині з вулиці, яка впише своє ім'я в документи, ми будемо змушені видати всі гроші! Це немислимо!

– Я знаю, – Кіншерг явно вирішив закінчити розмову, – завтра о десятій годині машини з вантажем під»їдуть до сховища. Як тільки формальності будуть улагоджені, прошу до мене в гості. А тепер нам пора повертатися. Ходімо!

***

Наступного дня, в призначений час, кілька величезних вантажівок зникло за безшумними воротами сховища банку. Нечисленні перехожі, які спостерігали за цим, навіть уявити собі не могли, що повз них провезли одне з найбільших станів Європи.

«Потрібно було відмовитися від зустрічі під якимось приводом, – думав Окрог, в»їжджаючи на територію фешенебельного замку багатія, – ну, що ж, при першій же можливості втечу!» Господар замку особисто зустрів гостя у розкішних дверей і проводив його в свій кабінет.

– Я Вам вдячний, пане Окрог, гонорар сьогодні переведений на вказаний Вами рахунок. Пропоную випити за взаємовигідне співробітництво, – з цими словами Кіншерг різким рухом відкрив бар і взяв два келихи.

– Чисто символічно, я знаю, що Ви за кермом, – промовив, широко посміхаючись, гостинний господар.

Іскристе вино швидко наповнило келихи.

– Дякую! За благополучне завершення дуже непростої справи, – червоніючи, промовив гість.

– Ходімо, покажу Вам мій сад, – запросив багач, даючи зрозуміти, що після нетривалої екскурсії візит буде закінчений.

Коли автомобіль банкіра зник за деревами алеї, Кіншерг подумав: «Добрий чолов’яга. Жаль його. Отрута дуже сильна, потрібно добре вимити келих».

***

Через тиждень Окрог несподівано помер. Серце. А ще через півроку тихо пішли з життя всі, хто хоч щось знав про незвичайний вклад.

2 глава
Нечестивий впав у рів

Ото, беззаконня зачне нечестивий,

і завагітніє безправ'ям,і породить неправду.

Він рова копав, і його викопав,

і впав сам до ями, яку приготовив,

обернеться зло його на його голову,

і на маківку зійде його беззаконня!

(Біблія, Книга Псалмів 7:15 – 17)

Ледве секретар Кіншерга встиг доповісти, що начальник служби безпеки просить його прийняти, як двері кабінету різко відчинилися, і на порозі з'явився високий спортивного вигляду чоловік.

– Ти хотів мене бачити? Що трапилося? – Кіншерг помітно нервував, вставши з-за столу.

– Так, шеф! – очі широкоплечого інтелектуала блиснули недобрим вогнем. – Я вірно служив Вам багато років. Я особисто виконав півроку тому Ваше доручення, взяв гріх на душу! – голос головного охоронця звучав все голосніше і все більш загрозливо.

– Я вдячний тобі. Що ти хочеш?

– Я відчуваю, що ти отруїв мене так само, як і інших! – розлючений слуга кинувся на свого господаря, але постріл в груди його зупинив.

***

Вбігшиє через декілька секунд охоронці побачили страшну картину: начальника служби безпеки з спотвореним від люті обличчям лежачого в крові біля свого шефа, переляканий погляд якого застиг назавжди: в його шиї стирчав химерної форми шип, такий же, як і в руці мертвого головного охоронця.

3 глава
Господь захищає сина

Тоді їх було невелике число, нечисленні були та приходьки на іншій землі,

і від народу ходили вони до народу, і від царства до іншого люду.

Не дозволив нікому Він кривдити їх, і за них Він царям докоряв:

Не доторкуйтеся до Моїх помазанців, а пророкам Моїм не робіте лихого!

(Біблія, Перша книга хроніки 16:19 – 22)

Двадцять років потому

У цю дорадчу кімнату керівники одного з найбільших банків Швейцарії заходили рідко: особливої необхідності в настільки суворих заходах безпеки майже ніколи не виникало. Але цей випадок був особливий: було видно, що керуючий банку, зазвичай спокійна, врівноважена людина, сьогодні нервував надзвичайно. Тому, коли він заговорив, нечисленна аудиторія слухала його в повній тиші.

– Панове, я керую банком більше п'ятнадцяти років, ви також все не новачки, – було видно, що банкір не знав з чого почати, – загалом, ви знаєте, що значну частину активів нашого банку становить цей незвичайний вклад.

Присутні схвально закивали головами.

– Не приховую, – продовжив керівник, – я хотів навести довідки про власника. Нічого не вийшло. Я обережно радився з юристами, консультувався в різних інстанціях…

– Можеш говорити з нами відверто і прямо: чого ти хочеш? – вступив у розмову впевнений у собі чоловік років п'ятдесяти.

– Відверто?! – керуючий схопився з-за столу. – Багато років власник вкладу не з'являвся, і тут до нас звернувся цей дивний чоловік з Росії! Без супроводу, без охорони, він прийшов як звичайний відвідувач і пред'явив свої права на такий внесок! – глава банку впав у знемозі на стілець, вийняв бездоганну хустку і закотив очі.

– Послухайте! – закричав огрядний чоловік з жорстким поглядом. – Ви знаєте, що за інтереси банку я готовий перегризти горло будь-кому, не дарма я очолюю юридичну службу нашого банку. Я вирішив знищити цього росіянина, ви мене знаєте.

Він приїхав з родиною, але я ні перед чим би не зупинився! Але тут… – голос товстуна затремтів, на сірих очах виступили сльози. – Три дні тому раптово померла моя мати. Я знаю, розумієте, знаю, що це покарання! Більше того, мене постійно переслідує думка: якщо я зроблю зло цьому росіянину, то помруть всі, всі! Мої родичі, мої діти… – чоловіка струсонули ридання.

– Так, так і мені теж учора приснився сон: хтось дуже суворо попередив мене, щоби я не робив йому нічого поганого! – прошепотів у відчаї керуючий.

– Що ж, – важке мовчання перервав наймолодший з присутніх банкірів, – я пропоную з ним домовитися: нехай знімає з рахунку будь-які суми. Будемо молити Бога, щоб основна частина вкладу залишилася. Мені особисто цей хлопець з Росії здався скромною людиною, не думаю, що він почне витрачати багато.

– Добре, на цьому і зупинимося, – з полегшенням підвів підсумок наради керуючий банку, – прошу, якомога швидше все оформите, я чув, що наш найголовніший клієнт живе з родиною в готелі і в усьому собі відмовляє.

4 глава
Таємниця переселення

Так говорить Господь, що чинить оце,

Господь, що вформовує це, щоб поставити міцно оце, Господь Його Ймення:

Покликуй до Мене і тобі відповім,

і тобі розповім про велике та незрозуміле, чого ти не знаєш!

(Біблія, Книга пророка Єремії 33:2 – 3)

Вісімнадцять років потому

Погожого травневого вечора в потопаючому в зелені невеликому особняку в центрі Цюріха за всіма ознаками готувалися до свята. Невеликий дворик перед будинком і вся найближча бруківка були заставлені автомобілями, прибулі гості при вході весело і голосно віталися з господарем будинку та його синами, через прочинені вікна на вулицю лилася приємна музика.

О сьомій годині вечора почалося свято. Всі присутні в просторій залі на першому поверсі схилилися перед Богом у молитві, а потім струнко заспівали християнські гімни. Коли через кілька годин гості почали роз»їжджатися, кожен з них намагався підійти до двох молодих чоловіків з тим, щоб обійняти їх і поцілувати.

– Микита і Петре! – вимовив, поперемінно стискаючи в своїх міцних обіймах братів, невисокого зросту лисуватий чоловік. – Щиро вітаю вас з днем народження! Двадцять один рік – це важлива віха на вашому життєвому шляху. Надіюсь, що ви вже отримали одкровення від Господа, чим будете займатися після закінчення навчання? Адже залишився всього рік.

– Ми продовжуємо молитися! – майже хором відповіли брати, приймаючи вітання оточуючих їх гостей.

***

Молода гарна жінка, що допомагала господині будинку прибирати посуд зі столу, неголосно запитала:

– Мамо, ти підготувала тата до розмови?

– Машуню, чому сьогодні? Вже пізно, всі втомилися. Тато теж втомився.

– Ти ж знаєш своїх синів! Вони будуть питати саме сьогодні! Ти казала татові?

– Так, говорила. Все це, доню, дуже не просто…

– Тоді зробимо так: ви з татом підніміться на другий поверх, думаю, вам потрібно підготуватися до розмови, помолитися. А ми з братами проводимо гостей.

Чекайте нас хвилин через двадцять.

– А як же твої діти, чоловік?

– З Тедом я домовилася, він вже повіз дітей додому і сам укладе їх спати. Я залишуся сьогодні на ніч у вас, допоможу тобі.

***

Коли господар будинку і його дружина піднялися на другий поверх і прикрили за собою двері, вони, не змовляючись, встали на коліна і почали молитися. Усе ще стоячи на колінах після молитви, чоловік прошепотів:

– Настуню, Господь мене зараз зміцнив, я готовий почати розмову з синами.

– Так, мій коханий, я тобі допоможу.

Через кілька хвилин почулися кроки, двері відчинилися, і увійшли розчервонілі діти: всі переживали важливість моменту, помітно хвилювалися.

– Тату, ти обіцяв відкрити таємницю нашого переселення з Росії, коли нам виповниться двадцять один рік. Сьогодні наш двадцять перший день народження. Ти розкажеш нам? – звернувся до батька найсміливіший – Петро.

«Володіння двома мовами позначилося на тому, як наші діти будують речення», – подумав батько і посміхнувся.

Батько, як Ви, напевно, здогадалися, дорогий читачу, – це я.

– Так, розповім, сідайте зручніше, це довга історія. Час пізній. Сьогодні я тільки почну. Мама і Машуня мені допоможуть. Скажу відразу, це не для сторонніх вух.

Коли всі слухачі зайняли свої місця, я урочисто почав розповідь:

– Все це сталося вісімнадцять років тому. Вам було по три роки, а Маші – дванадцять. Був травень, як зараз, закінчення навчального року. Ви ж знаєте, що ми з мамою працювали в школі? – мій голос затремтів, блиснула ледь помітна сльоза.

– Не хвилюйся, любий, далі трохи я розповім, – прийшла на допомогу дружина, – ви, синочка, ходили тоді в дитячий садок, Машуня закінчувала п'ятий клас. Пам'ятаєш, Маша? Ти добре вчилася!

– Так, мамочко! Я пам'ятаю, як у четвертому класі ми вибирали, яку іноземну мову я буду вивчати. Ми молилися цілий тиждень! Дух Святий сказав : німецька. Всі в класі були так здивовані! Я одна з класу вибрала німецьку, а всі інші – англійську. Ах, як мені знадобилась саме німецька мова тут, у Швейцарії! Який чудовий наш Бог!

– Так! Що ж, продовжу розповідь, – повернувся в розмову я, – на Уралі, де ми тоді жили, ви знаєте, влітку довго не темніє. Пам'ятаєш, Петрику, ми з тобою їздили до Росії в червні?

– Пам'ятаю, татку. А ці подробиці дійсно так важливі? – кілька роздратовано запитав Петро.

– Звичайно, я хочу, щоб ви уявили собі все, що сталося тоді, так чітко, як ніби це відбувається прямо зараз!

5 глава
Щасливий на порозі смерті

І почув я голос із неба, що до мене казав:

Напиши: Блаженні ті мертві, хто з цього часу вмирає в Господі!

Так, каже Дух, вони від праць своїх заспокояться, бо їхні діла йдуть за ними слідом.

(Біблія, Об́явлення св. Івана Богослова 14:13)

– Семене Петровичу! Ви знову йдете з роботи останнім! – нічний сторож школи Ганна Іванівна співчутливо проводила мене поглядом до дверей.

– До побачення, гарного Вам чергування, – попрощався я і поспішив на свіже повітря: від голоду і втоми мені було недобре.

Згадавши, що мені потрібно купити деякі продукти, я вийшов з хвіртки паркану, який огороджував школу, і попрямував до найближчого магазину. Окуляри я зняв, щоби відпочили очі, і тому не зовсім чітко розрізняв навколишні предмети. Однак слух спрацював добре: раптом я почув характерні для бійки звуки: вигуки, лайка, хрускіт гілок під тілами що впали. Придивився, точно: недалеко від мене зав'язалася бійка. Один літній чоловік відбивався, правда, успішно, від великої компанії хуліганів, що обступили його з усіх сторін. Молоді хлопці, яких чоловік спритно кидав на землю, швидко схоплювалися і кидалися на старого з більшою люттю. Я побіг до хуліганів. Навіщо? Чим я, короткозорий, міг допомогти? По дорозі кинув свій портфель і схопив якийсь металевий прут. Звідки він там узявся? Підбігши до літнього чоловіка, я встав до його спини своєю спиною й нестямно закричав: «Хто зробить мені зло, того знівечить мій Бог – Ісус Христос!» Хулігани застигли на декілька секунд в подиві, але, потім, знову рушили з усіх боків на вирішальний штурм. «Навіщо я схопив прут? Я не буду бити людей! Господи, допоможи!» – За мить промайнуло в моїй голові.

– Стійте! Зачекайте! Так це ж учитель зі школи! – закричав раптом один з хуліганів.

– Ну і що? – зловісно промовив п'яний чолов'яга років двадцяти п'яти, але, проте, він не поспішав наближатися до мого пруту.

– Харе! Він друга мого вчив! Досить!

– Навіщо старого б»єте? – закричав я, намагаючись привернути увагу перехожих. Краєм ока я помітив, що від натовпу зівак відокремилося декілька молодих чоловіків і попрямували до нас.

– Все, братва! В натурі, йдемо. Я цього старого козла потім сам знайду! – друг мого колишнього учня, хоча без окулярів я його не впізнав, повернувся і став поспішно йти. За ним потягнулися й інші.

– Спасибі! – видихнув літній чоловік і похитнувся: сили його були явно на останку.

– Я Вас проводжу до будинку! – я говорив голосно, намагаючись приховати нервове тремтіння, що охопило все моє тіло.

– Добре. Тут недалеко.

Коли ми підійшли до будинку чоловіка, він помітно заспокоївся, підбадьорився, навіть посміхнувся і запитав:

– Як тебе звуть, рятівник?

– Семен, а Вас?

– Іван Якович. Це все мій язик. Я зробив їм зауваження, думав шанобливо поставляться до мого віку, а вони… А ти здорово ризикував! Що, добре б»єшся?

– Ні, зовсім не вмію. Не доводилося битися, хіба трохи в дитинстві і в армії. Господь мене оберігає!

– Віриш в Бога?

– Так.

– Я теж недавно увірував. Де працюєш? Я чув – вчитель?

– Так, працюю вчителем… – я осікся, пам'ятаючи про нещодавно отримане в молитовній кімнаті одкровення від Бога.

– Якось ти невпевнено відповідаєш. Що, хочеш поміняти роботу?

– Так, отримав одкровення від Бога. Він закликає мене стати християнським письменником.

– Ось як! Ну, тоді наша зустріч не випадкова! Приходь до мене завтра в гості. Завтра – субота. Моє життя – це пригодницький роман із щасливим кінцем.

– Ну, ще не кінець. Все попереду.

– Я хворий. Лікарі дають кілька місяців. Але я щасливий! Якби не хвороба, я не прийшов би до Господа! До побачення. Квартира сім, – Іван Якович зник за дверима під»їзду, попередньо вклавши мені в руку листок паперу з номером телефону.

***

– Тату, а ти природжений оповідач! Я буквально занурився в атмосферу того часу! – Микита говорив мені комплементи і соромився одночасно.

– Що ж, на сьогодні, мабуть, досить. Зустрінемося завтра, якщо ви не проти, в годині о сьомій вечора.

– Таточку, я теж приїду, якщо у Теда буде вільний вечір, і він посидить з дітьми, – донька вперше чула цю сімейну історію з подробицями.

– Мені хочеться, Машуню, щоби завтра вся сім'я була в зборі.

6 глава
Чудове позбавлення

А від усякого вчинку лихого Господь мене визволить та збереже для Свого Небесного Царства. Йому слава на віки вічні, амінь!

(Біблія, Друге послання св. апостола Павла до Тимофія, 4:18)

– Радий бачити вас, дорогі діти! Упевнений, що сьогодні Господь приготував для вас щось дуже важливе, – почав я свою розповідь на наступний вечір.

Дружина Анастасія сіла біля мене, щоб я відчував її постійну підтримку.

– Отже, я зупинився вчора на тому, що Іван Якович запросив мене в гості. Продовжу.

***

За кілька тижнів напруженої роботи я настільки втомився, що в суботу хотів просто відпочити, нікуди не ходити. Але те, що Іван Якович на порозі смерті так радіє зустрічі з Ісусом Христом – мене зачепило. Вранці я зателефонував, домовився про зустріч. Сім'я моя мене благословила: мої улюблені синочки повторювали слова благословення за мамою, а донька молилася самостійно і потім поцілувала мене в лисіючу маківку.

Квартира Івана Яковича справила на мене приємне враження: акуратно, чисто, добротно.

– Проходь, брате дорогий, – радо вітав мене господар, – відразу мий руки – чай нас чекає.

– Ось дружина спекла. Вам від неї привіт, – відповів я, простягаючи невеликий згорток.

– Спасибі. Сідай зручніше. Так. А де ж твій блокнот, ручка, диктофон?

– Та якось не подумав. Я ж прийшов просто Вас провідати.

– Ні, дорогий друже, якщо ти – письменник, то повинен бути завжди на бойовій варті та у всеозброєнні. Ось, дарую тобі блокнот і ручку, – з цими словами господар квартири простягнув мені дуже гарну ручку і блокнот: таких красивих речей я ніколи не бачив навіть у магазині!

– Царський подарунок!

– Ти і є син Царя! Це у мене від минулого життя залишилося. Привіз із-за кордону. Ну, тепер все за порядком, слухай і записуй… А ти знаєш, я Юрія Гагаріна бачив ось як тебе зараз! Розповісти?

– Так, звичайно. Дуже цікаво! За яких обставин?

– Справа була так: у квітні 1962 року в Москві проходив чотирнадцятий з*їзд ВЛКСМ, ти ж був комсомольцем?

– Так, а як же!

– Мені дуже захотілося на з*їзді побувати. Велика подія, красиве свято з виносом прапору, музика. Тим більше проходив з*їзд вперше в Кремлівському палаці з*їздів, як тоді його називали. А палац – красень! Новенький, ще року не минуло, як збудували. Я, звісно, став шукати запрошення. То до одного комсомольського ватажка звернуся, то до другого – всі відмовляють, немає, мовляв, можливості, самих не запросили. Засмутився – жахливо! І тут напередодні зателефонував один знайомий секретар райкому комсомолу: «Квиток є, виписаний на комсомольця що захворів. Візьмеш?» Я погодився, взяв, сам думаю: «Як пройти по чужим запрошенням?» Зміг! Прийшов заздалегідь, там кругом і міліція, і наші в цивільному. А, я ж тобі ще не говорив, що служив у КДБ. Майор.

– А як же Вам вдалося пройти крізь таку охорону за чужим запрошенням?

– А – а, це ціла наука, психологія називається. Я заходжу, дивлюся: біля одного з проходів на варті молоденький міліцейський лейтенант, а старший, видно, відійшов кудись. Я до цього лейтенанта: запрошення на видному місці в кишені, але не дістаю. Пред'являю посвідчення і кажу безтурботно: «Ось, і запрошення є. Я тут по службі, самі розумієте». І що ти думаєш? Пропустив! Я тихесенько дочекався початку, місць вільних, звичайно, не було. Ну, нічого, постояв. Гарне видовище! Герман Титов виступав. А коли все закінчилося, обступили комсомольці Юру Гагаріна та інших знаменитостей, стали просити автограф. Я навіть не намагався підійти: величезна юрба оточила Юрія так, що не підступитися.

– А Ви говорили, що бачили його близько.

– Більше того, навіть розмовляв! Щоб краще було видно першого космонавта планети, я встав на якесь підвищення, стою, дивлюся. Гагарін, роздає автографи, посміхається, розмовляє, жартує. Потім, видно, згадав про щось, підняв дві руки догори, ось так, з»єднав долоні човником і з криком: «Пропустіть, братці!» став пробиратися крізь натовп. І прямо вискочив на мене! Я без зволікання дістав запрошення і кажу:

– Юрію, підпиши, будь ласка! Я теж майор, як і ти!

Він подивився на мене, посміхнувся і запитав:

– Що написати тобі, товаришу майоре?

– Напиши: на довгу пам'ять від майора майору.

Він вийняв маленьку ручку з червоними чорнилом і написав те, що я його просив. Потиснув мені руку і швидким кроком пішов до виходу.

– Так, Вам дійсно є, що згадати! – захоплено промовив я. – Як Ви думаєте, Юрій Олексійович був віруючою людиною?

– Упевнений, що – так. До кого він звертався, коли задихався в тісному космічному кораблі під час польоту? До Бога! Більше не до кого… А ти знаєш, чому для першого польоту людини в космос вибрали саме Юрія Гагаріна? Ні? Зараз розповім. Записувати встигаєш? Це мені очевидець розповів.

***

За кілька днів до польоту, коли ще було невідомо, хто полетить, Корольов вишикував за ростом шість космонавтів. Підходить до першого і запитує: «Як Ви себе почуваєте?» Той відповідає: «Добре. Готовий виконати будь-яке завдання!» Приблизно також відповідали і всі інші космонавти. З кожною новою відповіддю настрій головного конструктора Корольова Сергія Павловича псувався все сильніше. Ось він підійшов до Гагаріна.

– Ну що, Ви теж прекрасно себе почуваєте і готові виконати будь-яке завдання? – запитав, ледве стримуючи гнів, Корольов.

– У мене жахливо болить голова, але, якщо потрібно, я готовий виконати будь-яке завдання, – відповів, перемагаючи біль, Юрій.

– Що ж це таке коїться? – закричав Сергій Павлович. – Вчора всім вам на вечерю дали таблетку, від якої у вас зараз у всіх болять голови, але лише один Гагарін зізнався в цьому чесно. Інші збрехали!

Після цього випадку і вирішилося питання: хто полетить в космос перший.

***

– Як багато нового я сьогодні дізнався! – я не міг стримати захоплення.

– Є у мене для тебе, дорогий брате, одна незвичайна історія. Ще чайку?

– Спасибі. Можна. І чай у Вас якийсь надзвичайно смачний!

– Розсмакувал? То-то… Ти, напевно, чув про Карибську кризу? Тоді мало війна не почалася. Я у всьому цьому був безпосереднім учасником.

– Розкажіть, будь ласка, детальніше, тільки не швидко, я буду записувати.

– Добре, – якось задумливо посміхнувся Іван Якович і розповів мені таку історію.

***

До початку цієї події мені було тридцять п'ять років, але я вже був майором держбезпеки, посада була хороша, квартира в Москві. Був тоді одружений, доньці сім років, якраз збиралася в перший клас. Все складалося добре, але, мабуть дратував я когось своєю незалежністю. Мову англійську добре знав, вільно розмовляв – заздрили, напевно. Отже, в кінці серпня 1962 викликав мене головний мій начальник – генерал. Посадив у своє крісло, пішов сам закрив на замок двері і тихим голосом каже:

– Я представив тебе до чергового звання, будеш начальником відділу, але все це після відрядження на Кубу. Ти людина недурна, все розумієш. Положення в світі складне. На борту буде цінний вантаж для нашої військової бази. Супроводжувати будеш таємно, як представник Зовнішторгу. Є ризик захоплення вантажу. Вас супроводжуватиме підводний човен, але, сам розумієш, краще мати свою людину на борту. Коли зрозумієш, що до захоплення судна залишилися лічені хвилини – передаси радіограму, тобі видадуть спеціальний передавач. Будемо сподіватися, що нічого не трапиться. Детальні інструкції отримаєш у Семеновича. Як назад доберешся – до мене зі звітом. Все. Вільний.

До того часу я вже мав досвід успішної участі у багатьох операціях. Чого тільки не пережив – потім розповім як-небудь. Так що у мене виробилося таке особливе чуття на небезпеку. Воно мені в цей момент підказало, що відбувається щось дуже серйозне. Розмовляючи зі мною генерал відводив погляд. З останніми словами він підняв мене з крісла і легенько підштовхнув до дверей. Дивна поведінка, але ж ми з ним під кулями разом… Взагалі-то, по дорозі з приймальні генерала до кабінету Семеновича я думав як відмовитися від відрядження. Так нічого не придумавши, переступив поріг володінь самого досвідченого полковника Управління. Той теж поводився незвично: невелика інструкція, і Семеничу виносить із сусідньої кімнати таку штуку розміром з портфель.

– Це рація, трішки змінена форма, з подібними ти вже працював. Текст вивчиш і знищиш. Особливість цієї штуки в тому, що сигнал надходить кому треба швидко і за призначенням.

– Але ми ж зазвичай проводили тренувальні заняття, щоб я звик до техніки.

– Нічого тут тренуватися! – досить грубо відрізав полковник. – Передавач буде опломбований, використовувати його слід тільки в разі надзвичайної загрози! Ось таблетки, щоб не спав. Всі твої речі будуть вже на кораблі. До побачення!

Мої підозри посилилися. Обидва офіцери щось не договорювали. Але що мені залишалося робити? Як я міг ухилитися? Та ніяк. У мене сім'я, батьки зібралися переїжджати в Підмосков»ї. Нова посада, звання, а, значить, зарплата і можливості мені були потрібні. Так що через кілька днів рано вранці я піднявся на борт великого торгового судна. Навантаження закінчилося, як я дізнався потім, тільки напередодні вночі. Якісь контейнери. За документами – обладнання для цукрового заводу. Зі мною на борт піднялося більше сотні людей, в основному чоловіки. Я подумав, що це дуже добре, не буду привертати уваги.

Коли Севастополь зник за горизонтом, я почав обережно знайомитися з обставинами. Офіційно вантаж супроводжував високий огрядний чоловік, з ним була сестра його дружини, як я пізніше дізнався, і діти: два хлопчика років шести. Чоловіка того звали Іполит, незвичайне ім'я, ось я і запам'ятав. Він постійно голосно розмовляв, напевно, був глухуватий. Я заздалегідь по карті визначив потенційні загрози, щоб знати в який день і годину потрібно бути особливо пильним. Спав мало, але до пігулок не торкався: здогадувався, що у них дуже сильна дія, думаю, це був наркотик. Кілька разів намагався підійти до вантажу. Куди там! Не підступитися: охорона, і товстун цей постійно підбігає, пломби перевіряє.

Загалом, збився у мене режим сну, ходжу як у тумані, нудить. Хоча годували добре. Так от, якось під ранок до того стало погано, думаю, піду, подихаю свіжим повітрям. Не знати чому, став підніматися сходами тихенько, крадучись. Очевидно, не даремно, так як почув дуже цікаву розмову, точніше, її заключну частину.

Бачу – стоїть капітан, а поруч хто думаєш? А – а, то-то. Біля нього стоїть та ніби сестра дружини Іполита!

– Чому у Вас така туга в погляді? – запитує жінка.

А капітан ніби чекав цього питання, весь стрепенувся і каже:

– Ви – член партії? Так от, я Вам як комуніст комуністові кажу: найгірше в житті – це коли тобі не довіряють! Я пройшов всю війну, а зі мною так… Все, це мій останній рейс!

– Що Ви так хвилюєтеся?

– А Ви знаєте, що мене, капітана, не пустили у вантажний відсік?

– Знаю.

– Як?! – хоча було темнувато, з інтонації капітана я зрозумів, що він здивований.

– Справа в тому, що я – офіцер комітету держбезпеки, – жінка показала документи, – і навіть мені, хоча я таємно супроводжую вантаж, нічого толком невідомо.

Так як капітан пригнічено мовчав, вона продовжила:

– У мене велике прохання. Якщо Ви отримаєте якусь тривожну радіограму або відбудеться небудь надзвичайне, повідомте мене.

– Добре, – капітан всім своїм виглядом показав, що далі продовжувати розмову не хоче.

Та, ніби сестра, тихенько прошмигнула до себе в каюту, а я в сильному збудженні спустився в свою. «Отже, – думав я, – нас, як мінімум, двоє! А може більше? Яке у неї завдання? Як мені далі чинити?» Думки блискавично проносилися в моїй голові. Трохи згодом, зробивши дихальну гімнастику, як нас вчили, я прийшов до висновку, що все складається вдало: я буду стежити за цією «сестрою», і, в разі чого, отримаю оперативну інформацію. Я заспокоївся і досить довго проспав.

У наступні кілька діб я не спускав очей зі своєї колеги, і, мабуть, перестарався, бо кілька разів ловив на собі її відчуває погляд. Щодня жадібно вдивлявся в океан, намагаючись помітити підводний човен, але, звичайно, нічого не побачив. Напруга зростала. Ми наближалися до Кубі, а, значить, до американців.

І ось до Куби залишилося годині п'ятнадцять, ніч темна, хоча зірки яскраві – яскраві. Таблетку я все-таки випив тому, що сили мої були вже на останку. І почалося! Такий вибух енергії! Який там сон! Вийшов на палубу, дивлюся на зірки. І раптом – шум. Потім бачу неяскраві вогники, потім все яскравіше: нам на зустріч йде військовий катер! Нас прожекторами намацує. І прапор розвивається, який, ти думаєш? Американський! Я бігом в каюту, і краєм ока бачу: якась тінь метнулася. Але мені було не до того: влітаю в каюту, двері – на замок, відкриваю передавач, ламаю, природно, пломби. І тут, перш ніж включати передавач, послухаю, думаю, про що говорять. А моя каюта була якраз з того борту, де пристав американський катер. Дивлюся, по трапу вбігає ворожий офіцер, за ним чотири матроси несуть носилки. Що на носилках, я зі страху не розчув. Чую: наші, і серед них судновий лікар, кричать по-англійськи:

– Швидше! Рахунок йде на хвилини!

– Так, так, – відповів американець і додав, – дуже дякую!

«Що за ніжності з вуст ворога?» – подумав я. Став прислухатися далі, щосили напружив слух. Американець закурив і звернувся до капітана:

– Ми зрозуміли, що до берега його не довеземо. Фахівця такого рівня, щоб зробити операцію, на катері немає. Тому звернулися за допомогою до вас.

– Так, все добре, у нас відмінний лікар, – глухо відповів капітан.

***

Думаю, ти Семене, розумієш, що на березі американського офіцера чекали великі неприємності. А що чекало нашого капітана – страшно навіть собі уявити! Допомагати ворогам! Але обидва справжніх моряка пішли на це заради порятунку людського життя!

***

Я тремтячими руками закрив передавач, так і не включивши його. Вантажу нічого не загрожує – зрозумів я. Приблизно через годину американці перенесли носилки з товаришем назад до себе на катер. Стало світати, тому мені було добре видно, як наші вороги, як я вважав тоді, віддали честь радянським морякам, що юрбилися на палубі. На мить запанувала якась вражаюча тиша! Але ж працювали двигуни! Може мені здалося, але я побачив сльозу в очах американського офіцера.