112 000 произведений, 32 000 авторов Отзывы на книги Бестселлеры недели


» » » онлайн чтение - страница 1

Правообладателям!

Представленный фрагмент произведения размещен по согласованию с распространителем легального контента ООО "ЛитРес" (не более 20% исходного текста). Если вы считаете, что размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.

Читателям!

Оплатили, но не знаете что делать дальше?

  • Текст добавлен: 24 ноября 2015, 12:00


Автор книги: Галина Вдовиченко


Жанр: Современная зарубежная литература, Современная проза


сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Галина Вдовиченко
Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів

© Вдовіченко Г. К., 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2015

* * *

Галина та її добромильські духи

Колись я давала інтерв’ю Галині Вдовиченко й побачила в її редакційному кабінеті світлину: на плетеному з вербових кілків тину висять настромлені півлітрові слоїки, такий своєрідний симбіоз української народної культури та сучасних реалій. Ця світлина ніби натякала: глиняні горщики давно розбились, але традиція сушити помитий посуд на сонці залишилась. І з приємністю дізналась, що це було сфотографовано поблизу Добромиля, майже на кордоні з Польщею. І що не я одна зачарована цим місцем.

Відтоді спливло чимало води у примхливій Вирві, і Добромиль – оселя славного роду Гербуртів – посів помітне місце на літературній карті України. Про крихітне містечко, де мешкає усього чотири тисячі люду, тепер знає кожен, хто бодай трохи обізнаний із сучасною українською літературою. Два романи, ні, тепер уже три – «Слуга з Добромиля» і «Магнат» Галини Пагутяк і «Тамдевін» Галини Вдовиченко – обрали своїм тлом Добромиль та його околиці. Такого могло б і не статись, бо в Україні повно цікавих куточків, але, раз прийнявши, Добромиль уже не відпустив нас, Галин. Магію цього місця, яке любить пожартувати, але ніколи не заподіє зла, відчуваємо не лише ми, а й ті, хто потрапляє в Добромиль і підіймається звивистою дорогою до найвисокогірнішого замку в Україні. Три чудові гори, як три піраміди, були зображені на фресках у замку Гербуртів, який з XVIII століття поволі перетворювався на руїну. За межами понищених мурів відчуваєш напругу, неспокій, усередині – тепло й затишок. Тут блукають вовки та літають орли, тут Вирва раз чи два на рік виходить з берегів, позбуваючись сміття, яким осквернили її люди. У середині XVII століття невелика гірська річка знищила костел, де був похований найвідоміший і найнещасніший представник роду Гербуртів – Ян Щасний Гербурт. І ось сюди приїжджає молода жінка, щоб порятувати своє серце, утопити в прекрасній грізній стихії смуток, і натомість виявляє, що все воно не таке, яким їй марилось в огламуреному туризмом рідному Львові. Що тяжка праця гірських бойків робить цих людей не лише витривалими, а й черствими, що за суворістю може приховуватись гостинність або навпаки. І що дух моравських лицарів, які чотириста років тримали Добромиль у своїх долонях, оселився тепер у диких пущах. Містика, що плавно переходить у буденність, поступово повертає втрачену допитливість, загострює почуття, і три вовчі шкурки на горищі старої хати викликають болючий спазм у горлі…

Ще не відійшов той щем від перечитаного роману Галини Вдовиченко, як на письмовий стіл лягли «Вовчі історії замку Гербуртів». Я з радістю помітила, як природно вплітаються в розповідь слова місцевої говірки, як письменниця влізає в шкуру людей і тварин, а дух її ширяє над цим напівзабутим світом, огортаючи його теплом любові і співчуття. Ця нова Галина Вдовиченко мені подобається ще більше. Це вже не трохи збентежена карпатською екзотикою львівська пані, а господиня свого маленького царства в селі під Добромилем. Нині вона сама може зцілити від душевної порожнечі того, хто прийде до неї чи просто розгорне цю книжку. Любов творить дива: вона підносить правду життя до художньої правди.


Галина Пагутяк

15 жовтня. Карпати

Кумовi потрiбна була людина. Без людини нічого не виходило. I вiн наважився.

Чекати довелося довго. Коли почулися нарештi голоси та смiх й попри розлогий кущ з яскраво-червоними ягодами глоду пройшли двi дiвчинки, вiн навiть не ворухнувся. Такi люди були йому не потрiбнi.

Щонайменше годину на стежцi нiкого не було, аж поки знову не з’явився виразний запах, який Кум не сплутав би з жодним іншим, – запах людини, – i з-помiж дерев вийшла жiнка. Човгала урозхит, з помiтним зусиллям переносячи вагу тiла з ноги на ногу. Через кiлька днiв у неї народиться дитинча. Вона теж не годиться. Кум навiть не простежив за жiнкою поглядом.

Нескiнченно потягнулося нове очiкування, але Кум умiв чекати. Коли смуги холодного вечiрнього туману закрили не лише далекi пагорби та потемнiлий лiс, а й близькi чагарники з деревами, залишивши самi верхiвки, Кум нашорошив вуха, втягнув чутливими нiздрями вогке повiтря. До чагарника стрiмко наближався чоловiк. Молодий, з пружними м’язами та запахом, який нагадав Кумовi про Брата. Це було саме те, що треба. Кум нечутно обiйшов кущ, обережно ставлячи лапи слiд у слiд, рiвним прямим ланцюжком, й зупинився бiля самої стежки.

Юнак, побачивши перед собою щось темне – теля чи пса, – сповiльнив енергiйну ходу. Зупинився.

– Ти чий? Чого тут?… – запитав вiн розгублено. Й закляк нерухомо, вiдчувши, як миттєво змокрiла спина.

Перед ним стояв вовк.

Сутулий, гостровухий, з широколобою головою, облямованою «бакенбардами». Уважнi очi золотисто-жовтого кольору, видовжена морда, плямиста шерсть кiлькох вiдтiнкiв. Хлопчина судомно, коротко й шумно втягнув носом повiтря. Звiр ледь помiтно ворухнув прямим хвостом – тримав його похило, ближче до землi. Усе своє сiмнадцятирiчне життя юнак прожив у гiрському карпатському селi, але нiколи не зустрiчав серед лiсу живого сiроманця. Однак те, що перед ним зараз стояв вовк, впевнено заступивши стежку, вiн зрозумiв одразу, всотавши поглядом усi особливостi вигляду чужинця й запам’ятавши цю картину на все життя.

Вiд людини рiзко повiяло гарячою хвилею страху – й по тiлу вовка пробiгло тремтiння. Вiн теж боявся, але, на вiдмiну вiд зненацька заскоченого хлопця, мав перевагу – готовнiсть до зустрiчi. Кум не зводив з юнака очей. Той, на щастя, не побiг, смикнувся, проте залишився стояти – ноги не слухалися. Кум теж ледве стримався, аби не дременути свiт за очi.

Бовванами завмерли обоє на стежцi, напруженi, з однаково розширеними назустрiч один одному зiницями очей.

Вовк мусив зробити свою справу, вибору вiн не мав. Слiд було показати свої добрi намiри – i вiн привiтався, дружньо ворухнувши хвостом. Але хлопчина не зрозумiв. Немов варом, його обдало хвилею гарячого жаху, i вiн уперше в життi зрозумiв значення багатьох банальних словосполучень iз втраченим первинним змiстом. Волосся стало дибки. Мову вiдiбрало. Слова звiльнилися вiд нашарувань та похiдних значень, набули свого первiсного сенсу.

Тремтячою рукою хлопець витягнув мобiлку, намацав кнопки – засвiтилося табло, не показавши жодної рисочки зони. Вовка тiєї ж митi вiдкинуло убiк, далi вiд плями свiтла, загрозливої й небезпечної. Кум зник у густому туманi без звуку, мов привид.

Зони покриття тут немає – хлопець знав це, але ще раз перевiрив. До першої хати, де є люди, ще з кiлометр. А в тих, попри якi вiн iшов, уже роками нiхто не мешкав. Долав вiдстань вiд сусiднього села навпростець, старою дорогою, вздовж темних закинутих хат. Iз затягнутих павутиною вiкон нiхто б не визирнув на його крик, гукай не гукай. Даремно було кликати на допомогу, та й з горла видерлося тiльки слабке сичання. Озирнувся в пошуках гiлляки, патика або каменя – й зустрiвся поглядом з жовтими очима: вовк знову стояв перед ним на стежцi.

I тут хлопець згадав. Його баба, яка знала безлiч казок, колись говорила йому, маленькому: «Як зустрiнеш у лiсi вовка, скажи: ти вовк i я вовк. Тодi вiн тебе не рушить».

Побачив свою бабусю так чiтко, нiби вона була поруч.

– Т-ти… – видихнув хлопець, – вовк… I я вовк.

Хижак повiльно присiв, виструнчився, немов зіп’явся на пуанти, – i, як у балетi, переступаючи дрiбними кроками, посунувся боком на два-три метри. Постояв кiлька секунд, повернувши голову i дивлячись на людину, знову вiдбiг, запрошуючи iти за ним. Паралiзований страхом хлопець не розумiв, що вiдбувається. Вiн змусив себе просунути ногу трохи вперед по стежцi – сiроманець повернувся й повторив свiй дивний танець: вiдбiг, постояв, вiдбiг, постояв. Вовк поводився не агресивно, але й не давав дороги. Щойно хлопець робив крок, пiдсвiчуючи собi екраном мобiлки, звiр зникав зi стежки, щоб через кiлька секунд знову опинитися попереду. Наполегливо кликав кудись чи виконував дивний ритуал…

Усе вiдбувалося в повнiй тишi – людина, i звiр, i лiс, i гори втратили голос.

Це тривало пiвгодини. Якби не годинник на екранi мобiлки, могло б здатися – цiла вiчнiсть. Хлопець уже зрозумiв, що хижак не заподiє йому шкоди, але в думках пульсувало одне: аби цi тортури якнайшвидше закiнчилися i вiн спустився до села, до своїх.

Нарештi Кум припинив метушню й пропустив хлопця вперед, спостерiгаючи, як той повiльно спускається, задкуючи й намагаючись не повертатися до хижака спиною.

Вовк вiдвернувся. Вiн втратив цікавість до того, хто виявився полохливим i нездогадливим. Кiлька секунд стояв, опустивши морду, коли раптом нашорошив вуха, прислухаючись до чогось, нечутного для людського вуха. Кiлька стрибкiв – i звiр зник у туманi.

I. Жiноча половина

Початок жовтня. Санкт-Петербург

Якби хто запитав: «З якого дива ти купила квиток на потяг «Санкт-Петербург – Львiв»? Годину ж тому нiкуди не збиралась!» – один з варiантiв вiдповiдi мiг би звучати так: «Тому що в сумцi спiвала мобiлка, а я не змогла її знайти».

Голос улюбленого Джо Коккера у цю хвилину дратував, виводив iз себе – нiяк не могла розшукати джерело цього спiву в нутрощах мiсткої торбинки! Хiба можна знайти щось у тому безладi, серед записникiв, квитанцiй, ключiв (а ось i ключ вiд гаража!.. не забула його на роботi, виявляється), паперових носовичкiв, помад, грошей, авторучок, пластикових карток, парфумiв (як тут опинилися одразу два флакончики?), вiзитiвок, тушi для вій, флешок, розiрваної пачки жуйок (розсипала, мантелепа!), нерозкритої упаковки колготок… Хай йому грець, отому необхiдному мотлоху!

Уже й без того була накручена до нестями: гаратнула зранку добру половину невiдкладних справ з довжелезного списку, задоволено помiчаючи «галочками» – зроблено! Хоча довелося переробити ще й купу зайвого, того, що забирає сили та поглинає час, залишаючи по собi не спокiйне задоволення, а дратiвливе виснаження.

I от я вела авто, однiєю рукою копирсаючись у своїй просторiй, з кiлькома внутрiшнiми кишенями «бiркiн», а мобiлка все не вгамовувалася. Так поспiшала, сiдаючи в авто, що поставила сумку на пасажирське сидiння, забувши вийняти мобiлку та встромити у пiдставку для телефону. I тепер, втрачаючи витримку, була готова якнайдалi жбурнути свою сумку – дорогу забавку для енергiйних бiзнес-ледi (ненав’язливе уточнення для моїх понтових замовниць, якi все одно не тямили як слiд у дорогих аксесуарах). Насправдi ж – доступну й зручну торбу, куплену за триста зелених через Iнтернет-аукцiон.

Тiльки-но мобiлка замовкла, я її знайшла. А тодi виявилося, судячи з номера телефону, що дзвонило одне цiлеспрямоване дiставало, для якого я була потрiбною людиною, а вiн менi – п’ятим колесом до воза. I той впертюх мене таки дiстане – не мине й кiлькох хвилин – своїм черговим дзвiнком. А я i без його втручань уже нiчого не встигала. Попередженi про катастрофiчне спiзнення, мене ще чекали на бiзнес-ланчi. Але можна було вже викреслювати цей пункт як наразi невиконаний i вирiшити питання згодом, по телефону. Натомiсть ще iснував шанс вчасно приїхати на наступну, справдi важливу зустрiч. Однак уже встрягла в дорожню пробку, з вiдчаєм розумiючи, що це надовго. Знову повний цейтнот. I знову не маю часу навiть на те, аби зробити найнеобхiднiше.

А що для мене найнеобхiднiше?

Зараз? Навести лад у торбинцi. Зайве викинути, потрiбне залишити – щоб на душi стало легше. Бо далi так жити не можна.

Оп-па, зрушили з мiсця. Давайте, хлопцi й дiвчата, давайте! Хутчiш, хутчiш! Погнали. Бiжи, Лоло, бiжи! Загнаних коней пристрiлюють, чи не так? Пофiгiст-кiномеханiк не помiтив, як запустив кiноплiвку в пришвидшеному режимi, а сам пiшов пити каву. Або щось мiцнiше. Я ж спостерiгаю за прискореним миготiнням кадрiв i вже нiчого не розумiю, але й погляду вiдвести не можу.

Ця хвилина пошукiв мобiлки вирiшила все. Iнстинкт самозбереження пiдказав менi: «Стоп! Досить ганяти. Це не життя – це якiсь перегони на виживання. Ти не витримаєш. Стоп».

I я розвернула машину в напрямку залiзничних кас.

От чому купила квиток на потяг «Санкт-Петербург – Львiв».

Або ще такий варiант вiдповiдi – теж чесний i вiдвертий: через Олега. Свята правда, через нього. Не можу бiльше залишатися поруч. Опинилась на роздорiжжi: направо пiдеш – коня втратиш, налiво пiдеш – сама згинеш. Куди менi? Хочу додому, у Львiв.

– …Я їду, – сказала, дiставшись до нього ввечерi.

«До нього», бо у нас «гостьовий» шлюб. Ми не живемо пiд одним дахом – ми зустрiчаємося. Зараз так модно. Хоча спочатку нашою була спiльна кiмната в помешканнi його батькiв. Коли я почала добре заробляти, запропонувала чоловiковi купити власну квартиру. Вiн iдеї не пiдтримав, може, тому, що сам заробляв ледь-ледь, а може, не хотiв іти вiд мами. Я переїхала – вiн залишився. Тепер зустрiчаємось у мене, переважно в суботи-недiлі.

Кiлька знайомих теж так облаштували своє життя. Дружина одного з моїх замовникiв живе з дiтьми-дошкiльнятами в замiському будинку. Чоловiк, щоб не витрачати час та бензин на далеку дорогу, повертається щовечора в однокiмнатну холостяцьку квартиру в центрi мiста. Наприкiнцi робочого тижня приїжджає до сiм’ї як дорогий гiсть, з подарунками та повними торбами смаколикiв. Каже, йому так зручно. Не знаю, чи його дружина такої ж думки.

Менi теж зручно. Майже не готую, i у мене завжди чисто. Чоловiк доглянутий – мама дбає про його випрасуванi сорочки, зiбранi по парах шкарпетки, капцi на порозi, свiжу пресу в газетницi в туалетi.

– …Я їду, – сказала йому.

Вiн навiть не ворухнувся. Сидiв, утопившись у м’якому глибокому фотелi, з пультом у руцi, з порожньою склянкою бiля нiг, не вiдводячи каламутного погляду вiд телеекрана. Спав з розплющеними очима, чи що?…

Показували виступ вiдомого гумориста: бездарний клоун сипав банальностями й робив багатозначнi паузи – глядачi в залi вмирали вiд смiху.

– Цiкаво?

Нульова реакцiя.

– Був у майстернi?

Склянi порожнi очi та глуха мовчанка. Вiн не вдає, справдi не чує. Так само не чує i не бачить того, що вiдбувається на екранi телевiзора.

Чого до хлопа вчепилась? Навiть якщо й був, навiть якщо й брався за пензлi та фарби – що з того? Довше години не працював. Робота над черговим шедевром у мого чоловiка просувається як мокре горить.

– …Кутасов приводив одного папiка, – озвався Олег, ледве повертаючи язиком, – усе ж таки чує! – i той сказав…

Глянув на мене, спробував сконцентрувати погляд на моєму обличчi.

– …що готовий заплатити за мою картину… п’ятсот доларiв! – У його голосi бринiла неприхована гордiсть за себе. – А я йому сказав: на цю роботу черга стоїть! – Олег голосно гикнув й додав: – Десять покупцiв! Ви – одинадцятий.

– Доведеться бiдолазi довгенько чекати…

Олег кинув у мiй бiк недобрий погляд, потягнувся за пляшкою на пiдлозi.

– Додай нуль до своєї цiни, – не втрималась я, – i у тебе на цю картину залишиться один покупець. Усе в життi коштує рiвно стiльки, скiльки люди готовi за це заплатити. А ще краще – не пий, тодi й працюватимеш швидше…

– Супер-пупер-майстер з продажiв! Ги-ги-ги… Рiвних тут тобi немає! – корок вискочив з Олегових рук на пiдлогу, останнє моє зауваження вiн пропустив повз вуха. – Ти а-ас у цiй справi у на-ас…

I цi слова, i вираз його обличчя, i те, що я чомусь вперто намагалася викликати чоловiка на розмову (хотiла ще раз переконатися, що прийняла правильне рiшення?), – усе зараз було жалюгiдним.

Вiн наповнив склянку, хлюпнувши вином на бiлий вовняний килим. На обличчi читалася вiдраза.

Очi в Олега червонi й випуклi, нiби в окуня. Вiн у такi хвилини робився копiєю своєї мами, яка час вiд часу дивилася на мене таким самим риб’ячим поглядом.

Учора ввечерi у розпал вiдкриття нової експозицiї в моїй галереї вiн мав такий самий погляд. Численнi гостi спiлкувалися групками, тримаючи в руках тарiлки та келихи, коли раптом пролунало вимогливе… «Ану йди сюди!» Олег кликав офiцiанта, який обносив шампанське на iншiй половинi зали.

«Гей, я до кого звертаюся?!» Й без того вже червоне обличчя мого чоловiка вкрилось хмiльними плямами. Гостi не могли збагнути, чого це вiн розлютився. Натомiсть я знала: зараз йому здавалося, що його хочуть принизити привселюдно вiдсутнiстю уваги. I хто?! Обслуговуючий персонал! А вiн цього терпiти не збирався. На нього почали озиратися. Хлопчик-офiцiант теж повернув голову до епiцентру скандалу. I зрозумiв, що те викличне «Позакладало, чи що?!» стосувалося саме його, а не когось iншого. Обличчя юнака спалахнуло, мов у пiдлiтка.

Однi старанно вдавали, що не звертають уваги на шум, iншi повитягували шиї, намагаючись не пропустити жодної деталi iнциденту. Тримаючи на обличчi гiдну, як менi здавалося, усмiшку, й припускаючи, що збоку вона виглядає досить безпорадно, я просувалась до Олега. З iншого боку в тому ж напрямку поквапом наближався заскочений хлопчик-офiцiант.

Я готова була крiзь землю провалитися.

…Як довго живе любов без поваги?

Практика свiдчить: iнодi довго. Навiть усе життя. Який відсоток любовi мiстить прив’язанiсть до людини, яка занадто часто дає пiдстави себе зневажати? Якщо б кохання включало в себе повагу, автоматично, як необхiдну складову, тодi б не бажали молодятам досвiдченi люди: «Кохання, поваги, взаєморозумiння!» Саме так – окремо й через кому.

…Колись давно, хильнувши зайвого, Олег ставав подiбним на сонну дитину. Траплялося це украй рiдко, так рiдко, що навiть смiшило мене. Несинхронно клiпаючи обважнiлими повiками, Олег лагiдно прощався з усiма та йшов спати. Коли я вперше побачила його добряче напiдпитку, не одразу й зрозумiла що сталося, чому вiн такий кумедний. Второпавши – розреготалась. А тут i сусiдка надiйшла, побачила мою реакцiю й скрушно похитала головою: «Чого смiєшся, дурненька?…» Її чоловiк, алкоголiк зi стажем, часто запивав, i тодi за стiною було чути дзвiн посуду, крики дорослих та дитячий плач. Сусiдка реагувала на кожного п’яного чолов’ягу, як бик на червону шмату. Такий у неї виробився умовний рефлекс.

Я й справдi не помiтила небезпечного переходу: на змiну захмелiлiй розчуленостi на пiдпилого Олега надто швидко почала накочуватись свинцева хвиля роздратування та пiдозр. Вiн прискорено долав стадiю розслабленої лагiдностi й без причини робився агресивним, шукаючи, на кому зiрвати злiсть. Найчастiше це була я. I що важливiша подiя при цьому вiдбувалася, що поважнiшi люди збиралися за столом, то бiльше вiн намагався опинитися в центрi уваги й тим очевиднiшi глупоти виговорював. Я ловила на собi спiвчутливi погляди. А вiн наступного дня нiчого не пам’ятав.

Або вдавав, що не пам’ятає.

…Однокурсниця Марiя, подруга зi студентських часiв, почувши про те, що їду у вiдпустку на два тижнi, зрадiла новинi – її голос радiсно забринiв у телефоннiй трубцi:

– Нарештi, трудоголiку! Згадала про право на вiдпочинок? Я вже й забула як ти виглядаєш. А Олег?… Ну, шкода… Дивись лишень, не застрягай у Львовi. Давай до нас, у гори! Хоч на кiлька днiв. Молока з-пiд корови поп’єш, здоровим повiтрям подихаєш, по гриби пiдемо. Знаєш, якi у нас зараз опеньки?! Нема як додому донести – доводиться куртки з себе знiмати… Як для чого?… Побачиш, для чого. Приїжджай!

I менi закортiло якнайшвидше опинитися в тому далекому селi, у глухому закуттi, де за горою синiли вже польськi Бескиди.

Передала справи своїй помiчницi Свiтланi, тож два тижнi вона без мене протримається без проблем. Час для вiдпочинку я вибрала невдалий – жовтень, розпал нового виставкового сезону i кiлька проектiв на рiзних стадiях реалiзацiї. Ми щойно вiдкрили виставку, результат тривалої пiдготовки моєї творчої бригади. Саме час працювати, брати замовлення. Але вiдкладати далi перепочинок було нестерпно. Бiля серця дедалi вiдчутнiше вiбрувала струна, i все частiше хотiлося безпричинно плакати.

…Поїзд виявився тим самим, «ковбойським» – розхитаним та розшарпаним, як кiлька рокiв тому. Коли я, вчорашня випускниця Львiвської академiї мистецтв, переконана у власнiй неординарностi та закохана в генiя-аспiранта з берегiв Пiвнiчної Пальмiри, рвонула за ним у плацкартному вагонi – пiдкоряти Пiтер.

I тодi, i тепер зi мною їхали молодята. Крива замкнулась, окресливши коло вiд точки до точки. Тiльки тодi то були гамiрнi студенти, а тепер – романтична мовчазна пара рокiв тридцяти. Коли з горішньої полицi звiшувалася рука, роблячи в повiтрi вiтально-пошуковий жест, їй назустрiч уже тягнулася рука знизу.

У сусiдньому купе хлопцi-заробiтчани, що поверталися додому, раз у раз бадьоро виголошували «Будьмо!» й спiвали на увесь вагон: «Горiла сосна, палала! Горiла сосна, палала, пiд нев дiвчина стояла, пiв нев дiвчина стояла…»

Горiлиць я лежала на верхнiй полицi з книжкою в руках i радiла, що нiкому не видно мого обличчя. Сльози бiгли по скронях, лоскiтливо заповзали у вуха, а сусiдам знизу здавалося, що мовчазна сусiдка, тримаючи над собою роман, занурена в читання. Але там, де душа, тремтiла натягнута струна. Нiколи в життi не влаштовувала ганебних сцен, але зараз боялася, що тонка нитка увiрветься i я вибухну iстерикою без будь-якої зрозумiлої для випадкового свiдка причини. Чи то вiд голосного спiву хлопцiв-сусiдiв у вагонi, чи то вiд запаху ковбаси та варених яєць у купе. Краще не рухайте мене, не зачiпайте i, Боже збав, не запитуйте, що зi мною.

Львiв

…Дрiбним дощиком, полисками мокрого асфальту та запахом мiської вогкостi та опалого листя – фiрмовий прийом! – зустрiв мене Львiв. Узяла таксi, збивши цiну майже наполовину одним коротким зауваженням: «Я львiв’янка, прошу пана». Рiдне мiсто постало крізь автомобiльне вiкно домашнiм, нiби дитяча кiмната у помешканнi батькiв.

Мама з татом метушилися бiля мене, заважаючи одне одному, не знали куди посадити, чим нагодувати i весь час переймалися милими серцю дрiбницями. На столi стояв той самий фаянсовий пiвник-сiльничка – кобальтовий, з позолоченим розписом по бiлому, з червоними дзьобом та гребенем i корком пiд хвостом. Стiну пiдпирав радiоприймач-колгоспник. Думала, таких уже нiде немає, натомiсть тато не збирався його мiняти на жоден iнший.

Поки я розповiдала про свої успiхи, мама смажила рум’янi деруни, а тато розтирав у полумиску базарний сир зi сметаною, аби було у що мачати картоплянi пляцки. Посiдали за стiл, накритий цератою в соняхи, i, слухняно погоджуючись на добавки, я забула про те, що картоплi не їм.

У моїй кiмнатi майже нiчого не змiнилося, навiть немодна тепер кiмнатна рослина «бабинi плiтки» звивалась по нитцi, закрiпленiй цвяшком на стiнi.

Наступного дня прогулялася брукiвкою в центрi мiста, пригадуючи, якi крамнички та кав’ярнi були колись на мiсцi нових. Побачила назву «Пiнгвiн» бiля Опери, не втрималася, зайшла всередину. Такого не буває! Той самий iнтер’єр кафе, те саме морозиво кульками у креманках iз нержавiйки i такий самий молочний коктейль, який ми тут замовляли пiсля примусових шкiльних вiдвiдин «Запорожця за Дунаєм». Новому власниковi вдалось обiйтися без змiн, а тепер уже й не варто нiчого змiнювати, бо особливiсть «Пiнгвiна» у його випадково збереженiй атмосферi дитинства кiлькох поколiнь львiв’ян. Тепер саме цю випадково збережену старомоднiсть слiд пiдкреслювати й подавати як раритет.

На площу Ринок пiшла через пасаж Андрiоллi. Туристи фотографували його побитi столiттями принади, нацiливши об’єктиви вгору, на рiвень внутрiшнiх балконiв з розвiшаною бiлизною, на вiкна з вазонами алое. Замовила кави, комфортно почуваючись за вiльним столиком у режимi споглядання. Подивитися є на що.

Он бабусi, точнiсiнько як дiвчата-школярки, завзято обговорюють новини, не помiчаючи нiчого навколо. Дивакуватий пан у клоунськiй кепцi театрально жестикулює, розмовляючи з трьома котами, що дрiмають на входi, який веде просто з вулицi у квартиру.

Коли минулого разу приїжджала додому, в компанiї львiвських художникiв ми вивели формулу взаємозв’язку мiж наявнiстю мiських дивакiв та здоров’ям мiста. Сидiли на Вiрменцi за столиком, винесеним на вулицю. Мiй приїзд до Львова збiгся з перебуванням у рiдному мiстi художника Юрiя Чаришникова. Вiн давно жив в Америцi, але за будь-якої можливостi приїжджав додому, працював тут i знову повертався в Штати.

Заслухалися тодi одного мiського вар’ята. Вiн усмiхнувся менi здалеку, я вирiшила, що то знайомий – i привiталася. Сприйнявши це як запрошення, пiдiйшов до нас – дивний, незграбний, бурмочучи на ходу: «…У ваннi короп золотистий плюскоче, наче з пiни панна…» Дочитав увесь вiрш до кiнця i, усмiхнувшись, без паузи видав про «молодiсть тверду i кучеряву…». А тоді: «Мов птах, спiває телефонна трубка…» І далі: «Лежу, мов мудрий лис, пiд папоротi квiтом…»

Дiрку пiд пахвою в пiджаку було видно щоразу, коли декламатор робив змах рукою. Коньяк на нашому столику його не приваблював, вiн потребував слухачiв. Тверезий, безпосереднiй як дитина, читець, мабуть, був лiтературознавцем або актором, що з’їхав з глузду. Пiшов вiд нас, жестикулюючи та бурмочучи пiд нiс досконало вибудуванi фрази про поезiї Богдана-Iгоря Антонича. Проводжаючи його поглядами, ми вивели закономiрнiсть: наявнiсть фрикiв свiдчить про духовне здоров’я мiста. Бо за тоталiтарного устрою спостерiгається або вiдчутний дефiцит дивакiв на вулицях, або ж цiлковита їх вiдсутнiсть.

«У Нью-Йорку кiлькiсть фрикiв – найпомiтнiша серед усiх вiдомих менi мiст, – навiв аргумент зi свого заокеанського життя Чаришников. – У Нью-Йорку аж зашкалює». Ми тодi договорилися до того, що по сутi кожен із нас фрик, бо дiапазон нормальностi в нашому сприйняттi набагато ширший, анiж у тих, котрi вважають себе нормальними.

…Мене видзвонила колишня однокласниця, я погодилася на зустрiч, але згодом пошкодувала. Її цiкавив лише власний бiзнес та кориснi зв’язки, усi розмови крутилися довкола цього. Вона займалася газом, працювала в посередницькiй фiрмi. У школi, наскiльки пам’ятаю, мала твердi «трiйки» з усiх предметiв, а тепер виявилася дiяльною та напористою. Про таких жiнок кажуть – «кiнь з яйцями».

Я замовила качку пiд апельсиновим соусом. На тарiлцi закарамелiзованi часточки апельсина апетитно сусiдили з рум’яною качкою, завбiльшки з голуба, зеленню руколи та ляльковими помiдорчиками черi. Враження, однак, псував вибiр однокласницi, яка iз задоволенням потягувала екзотичний коктейль, на який я намагалась не дивитися. Це була фуагра, але дивна. Гусяча печiнка, доведена у блендерi до стану рiдкого питва, – страва невизначеного та неприємного кольору. Ми замовили грузинське мукузанi, номерну пляшку, каву молiнарi й врештi-решт залишили в ресторанчику мiсячну зарплату менеджера середньої ланки i вбитi пустопорожнiми балачками пiвтори години.

Я прагнула бездiяльностi та вiдпочинку, але не настiльки безглуздих.

Вiд такого байдикування втомилася ще бiльше. Однокласниця витягнула з мене обiцянку прийти на засiдання мiсцевого клубу дiлових жiнок. «Хочу здивувати своїх бiзнес-партнерiв, – довiрливо розкрила вона карти. – Нiчого робити не треба. Просто прийди, гаразд? Поможи подрузi по старiй пам’ятi!» Слово «подруга» рипучим смичком ковзнуло по струнi у грудях, видобувши фальшивий звук. Яка вона менi подруга?

Наступного дня я вирiшила зробити батькам приємне – запросила маму з татом на обiд у цей ресторан. Але нiхто з нас не отримав очiкуваного задоволення.

Мама взяла до рук книжку-меню у шкiряному паспарту, i в неї вихопилося: «Це що? Сто дев’яносто вiсiм гривень за салат?! А сiк – вiсiмдесят?…» Її обурення було щирим та надто гучним.

– Це свiжовичавлений сiк, – упiвголоса пояснила я. – Хочеш апельсиновий?

– Хiба я з глузду з’їхала? – не заспокоювалася мама. – За такi грошi можна вдома цiлий тиждень харчуватися!

Обiд проминув в удавано-безтурботнiй напруженiй атмосферi. Батькам так i не вдалося розслабитися – вони вибирали страви не за бажанням, а за цiною, тому замовили найдешевше i знайшли згодом купу недолiкiв на своїх тарiлках. М’ясо було недостатньо просмаженим, салат – недосоленим, вино – кислим.

– Краще пiшли б у «Лiхтарик» на нашiй вулицi, – бiдкався тато. – Взяли б по вiдбивнiй та смаженiй картопельцi, оселедчика з цибулькою замовили, маленьку карафку горiлки до нього – ото було б свято! – мрiйливо зауважив вiн, схрестивши виделку та нiж на тарiлцi з королiвськими креветками-гриль…

– Який «Лiхтарик»? – охолоджувала його запал мама. – Краще я вам вдома чебурекiв насмажу. Хочете чебурекiв?

– Хiба з пивом, – погодився тато.


…Наступного дня менi довелося давати iнтерв’ю.

– Доцю, тобi з газети телефонують, – урочисто повiдомила мама зранку, тримаючи слухавку перед собою. – Знають, що ти у Львовi!

Поки йшла до телефону, придумала собi вiдмазку: їду в гори, нiчого, на жаль, не вдасться, вибачте… Однак журналiстка дитячим голосом повiдомила: у нас є рубрика «Славетнi земляки», давно чекаю вашого приїзду, знаю майже все, що пише про вас росiйська преса, а про те, що ви у Львовi, довiдалася вiд своєї старшої сестри, вашої однокласницi… Я спробувала було вiдкараскатися – не вийшло. Хватка у власницi дитячого голосу виявилася як у справжньої акули пера.

Довелося вибиратися з розношених джинсiв i теплої куртки-бобки, робити макiяж. Добре, хоч зустрiч призначили у кав’ярнi поблизу мого будинку.

– У своїй серiї «Абортарiй» ви зображаєте жахливi речi, – увiмкнувши диктофон i поставивши його на столик, скоромовкою почала журналiстка, подiбна на дiвчинку-старшокласницю. – Жахливi речi в розкiшних iнтер’єрах. Чому так? Для чого?

– Вас мої картини шокують? – перепитала я. – Саме цього я прагнула. Якщо мої картини викликають таку реакцiю, зачiпають за живе – мети досягнуто. Ви розповiдатимете комусь побачене, обговорюватимете свої враження… Вони довго не вiдпускатимуть. Якщо ж ефект буде тимчасовим i ви все забудете, закривши журнал, альбом, сайт чи… де ви бачили мої роботи?… менi буде шкода. Не для того я бралася за пензлi та фарби…

Дiвчинка скосила очi на диктофон, перевiряючи, чи все гаразд, i змiнилася на обличчi.

– Ой! Плiвка не крутиться! – пробурмотiла вона. – Що таке? Почекайте, будь ласка… Зараз… Вибачте, я зараз.

Вона намацала щось на сподi свого вельветового наплічника з багатьма дешевими прикрасами на шпильках, витягнула упаковку нових батарейок, розiрвала папiр тремтячими пальцями, поспiхом почала вставляти їх на мiсце старих, помиляючись із полярністю i вiд того ще бiльше нiяковiючи.

Я мовчки всипала в горнятко ложку цукру, повiльно розмiшала, намагаючись не дивитися журналiстцi пiд руки. Її диктофон застарiлої моделi ожив, заблимав зеленим оком – вона перевела дух i натиснула на клавiшу запису.

Страницы книги >> 1 2 3 4 5 6 7 | Следующая

Правообладателям!

Представленный фрагмент произведения размещен по согласованию с распространителем легального контента ООО "ЛитРес" (не более 20% исходного текста). Если вы считаете, что размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.

Читателям!

Оплатили, но не знаете что делать дальше?


Популярные книги за неделю

Рекомендации