Книга: Чорне Сонце (збірник) - Василь Шкляр

Коли хтось із наших гине, я вже не відчуваю болю, а про сльози годі й говорити. У мене тільки щось відвалюється всередині, відколюється, як камінець, і з кожною смертю мене стає менше Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів би, щоб вони замість бути героями жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто.

Герої потрібні країні, але Герої потрібні насамперед власним родинам, бо як же зростати без таточка їхнім діткам, як жити далі коханим дружинам, і як не втратити розум від горя нещасним матерям, тим, хто втратив сина на цій клятій війні…

Найсильніше, найпалкіше бажання після прочитання повісті «Чорне сонце»: хай скоріше скінчиться війна, хай більше не проллється кров, хай всі повернуться до своїх рідних, хай буде мир і щастя в нашій Україні!

Повість, яка дозволяє відчути не просто дух патріотизму, а якусь неймовірну єдність зі своїм народом. "Чорне сонце" (максимальну оцінку я поставила книзі саме і виключно за нього) наповнене силою духу, бажанням захистити найрідніше, найдорожче і, як не дивно для твору про війну, милосердям та гуманізмом. Пан Василь глибоко зворушив мене. Особливо сподобались яскраві образи героїв (так-так, саме героїв!). Колись під час навчання на філологочному, викладачі пояснювали, що багато фахівців допускаються помилки, коли називають усіх підряд персонажів героями, бо дуже часто вони просто такими не є. Героїв у літературі, звичайно, змальовано набагато менше, ніж простих персонажів людей, які можуть бути дуже цікавими, але не мати жодної риси притаманної дійсно героїчному характерові. Так-от, Василь Шкляр показує нам саме лицарів. Сильні волею, а не лише тілом, розумні та людяні, справжні українці. Може здатися, що тут використана певна ідеалізація, що таких красивих та сильних особистостей насправді не може існувати, особливо на війні, бо вона будь-кого нищить та спричиняє деградацію характеру, поведінки, чеснот. Але таке переконання -- лиш симптом нашого скептичного віку, його хвороб, які називаються невірство та матеріалізм. Не позбавлена яскравого, щирого гумору, ця повість зображує війну, як вона є, не оминаючи нелюдської жорстокості, злиднів та страху смерті. Здавалося б, як можна жартувати, коли не знаєш, що тебе розбудить завтра: дзвінок від коханої людини, чи гул снарядів, які розриваються десь за кілька метрів. Але така людська натура, якби воїнам не можна було тішити себе найменшими, навіть найбезглуздішими, дрібницями, то божевілля мало б набагато більше шансів заволодіти їхніми душами. Враження після прочитання залишились стійкі та чисті. Не знаю, чи багато читачів відчули те саме, але для мене ключовим стало натхнення, натхнення робити добро, натхнення цінувати кожну мить життя, натхнення хоч малесенькими справами, але долучитися до покращення життя в нашій країні. Це прекрасне відчуття, що окрилює та сповнює справжнім теплом.