Книга: Трибунал - Владимир Войнович

Стиль пьесы пытается быть эрдмановским, но не дотягивает. Прямо-таки хочется вырвать рукопись из-под пера Войновича и передать его автору "Самоубийцы"! Хотя время от времени что-то поблёскивает, что-то вспыхивает золотом:

"Секретарь. Самое большое, что может грозить вашему мужу, — это пожизненное заключение. Лариса. Пожизненное?! За что?! Секретарь. Бессмысленный вопрос. Мой сосед на даче копал огород. Поднялась буря, свалила сосну, сосна упала, убила соседа. За что? Мой товарищ поехал в Таиланд отдохнуть, а там цунами, и он утонул. За что? А тетя моей бабушки не пила, не курила, а в двадцать восемь лет, вы представляете себе, заболела раком легких и умерла. За что? Лариса. Что вы сравниваете? Там воля Божья, а тут люди решают. Секретарь. Вот именно, что люди решают. Но если Бог допускает такую несправедливость, то чего же вы от людей-то хотите? Чтобы они были справедливее Бога? Лариса. Вы так говорите, чтобы оправдать то, что вы участвуете в этом безобразии. Секретарь. Велл, я участвую. А вы разве нет? Лариса (изумленно). Я? Ну да, ну в каком-то смысле, конечно, но все-таки у нас очень уж разные роли. Секретарь. Роли разные, а игра одна".

Кроме того, эту пьесу можно использовать в качестве учебника для начинающего демагога. Большинство основных приёмов (кроме отсылки к Гитлеру) присутствуют в тексте. Как без нарушения логики, так и с её нарушением, а потом и вообще без всякой связи с реальностью. Можно выписывать в столбик. Например, вот тут легко можно заметить, как одно слово превращает допрос в фарс:

Прокурор. А скажите, свидетельница, не выражал ли когда-нибудь обвиняемый своего неприятия нашей системы судопроизводства, своей звериной ненависти к членам суда? Зеленая. Вслух? Нет, я от него ничего такого не слышала. Прокурор. Ну, если вы не слышали и никто не слышал, это может свидетельствовать только о его скрытности, о том, что он очень умело маскирует свою истинную сущность. Зеленая. Об этом я как-то не подумала.

Курсивом не выделяю, это, кажется, и не нужно. Словом, читать Войновича лучше, чем совсем его не читать. Но именно эта пьеса вызывает ощущение чрезмерности, как КВН или капустник, особенно в момент появления Фемен. Невольно вспоминается известная многим цитата из Довлатова. Анекдот! Как и весь этот "трибунал".

Сатиричний погляд Войновича не знає виключень. Тому смішними у нього виходить й сама російська дійсність, й росіяне, й епізодичні образи американців чи українців. Та незважаючи на тотальну, здавалося б, критичність погляду, уже зараз, у зв'язку з усім істеричним «кримнаш», що охопив Росію, багато чого у п'єсах звучить аж занадто оптимістично.

Але повернуся до українців. Що я зауважив по «Белому Биэмдаблъю» з його смішним, в принципі, олігархом Миколою, а ще раніше по, скажімо, сорокінській «Теллурии» – Україна по суті зникає з російського контексту, як сутність далека, чужа і, очевидно, не до кінця зрозуміла. Так, у сорокінському всесвіті знайшлося місце і Європі, й Китаю, і, звісно, Росії у всьому її різномаїтті, а от Україна згадується побіжно і туманно. Десь там є така країна у по-новому розділеному світі, це не Росія, там по-іншому, але що там, як там, як вписати її в свою концепцію – тут Сорокін нічого не вигадав. Так само й у Войновича. Образ Миколи смішний, але аж занадто вже хрестоматійний. Українці в російській літературі застигли в одних і тих самих до болі знайомих, колись знайдених персонажах: такого собі «шокающєго» простувато-хитруватого куркуля – поєднанні у різних пропорціях серіального сержанта Петренка, Хрущова (який українцем, власне, і не був) у вишиванці і героїв Гоголя. Як не дивно, далі цього сучасна російська література вирватися не може чи не хоче. І тут не питання, чи відповідає такий образ дійсності, а в тому, що він залишається незмінним роками і від цього трохи втрачає вже свій колишній шарм.

Що мені завжди імпонувало у Войновичі – це незламність його поглядів. Як він виступав проти тоталітарного СРСР, так і продовжує з цим боротися зараз. На відміну від, скажімо, Солженіцина з його месіанськими планами облаштування Росії чи Лимонова, що з революціонера швидко перетворився активного діяча російської пропаганди. Войновичу вдається все ще триматися осторонь і тихо так собі зі сторони посміхатися всьому, що відбувається. Цим він дещо нагадує українців.