149 900 произведений, 34 800 авторов Отзывы на книги Бестселлеры недели


» » » онлайн чтение - страница 1

Текст книги "Маска"

Правообладателям!

Представленный фрагмент произведения размещен по согласованию с распространителем легального контента ООО "ЛитРес" (не более 20% исходного текста). Если вы считаете, что размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.

Читателям!

Оплатили, но не знаете что делать дальше?

  • Текст добавлен: 29 сентября 2014, 02:04


Автор книги: Володимир Лис


Жанр: Исторические любовные романы, Любовные романы


Возрастные ограничения: +16

сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 1 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]

Володимир Лис
Маска 

© Лис В. С., 2012

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2012

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2012

 Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва 

© Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес

Пролог
Знахідка. Таємничий відвідувач

Молода архівістка віддалялася між рядами стелажів із теками, трохи присипаними пилюкою історії місцевого значення, плавно похитувала стегнами і від цього була схожа на легкий вітрильник при слабкому морському вітрі. Дивлячись на її ходу-плавання, я й не підозрював, що інший, невидимий вітер вже підганяє до мене велику і яскраво розфарбовану тріску з корабля, який давно зазнав трощі. Мені належало ще роздивитися її між хвилями, виловити, очистити від слизу і водоростей, які випадково до неї прилипли, відшліфувати і прочитати напівстерті письмена.

Ще з десять хвилин тому я, риючись у пожовклих від дихання дідугана-часу паперах жандармського управління колишньої Волинської губернії, наштовхнувся на невеликий рапорт справника Володимир-Волинської повітової управи, адресований своєму губернському начальству в Житомирі.

«Доповідаю вашому превосходительству, – йшлося в рапорті, – що мною піймано відомого розбійника на прізвисько Куріпка, Ващука Василя, сина Григорієва, з двома спільниками». Далі повітовий жандармський чин питав, що йому робити зі злочинцями – доставити в губернію чи залишити до суду у Володимирі-Волинському? На документі стояла дата – 18 жовтня 1839 року. Я передивився теку до кінця, але жодного продовження справи або копії відповіді на цього листа не знайшов.

«Хто ж цей розбійник Куріпка, якщо він відомий, то чому я про нього раніше не чув? – подумав я. – І ніде ніби ж не читав».

Та щось мені завадило пройти повз документ. Хоч я й шукав зовсім інше, про всякий випадок переписав рапорт. Так само про всяк випадок запитав працівницю архіву, що вона знає про «відомого розбійника». Але й вона нічого не чула, і в іменному покажчику архіву ні Куріпка, ні Василь Ващук не значилися.

Щось утримало мене відкласти у резервну теку переписане з усіяного розгонистим почерком папірця з гербом Російської імперії в лівому кутку. Мовби манюпусінький камінець, який випадково попав у черевик, почало муляти. Наче дуже й не заважає, йти можна, а вряди-годи й нагадує про себе. Про щось нагадувало мені і це дивне прізвисько – Куріпка.

Минув місяць чи й два. Мені треба було уточнити назву якогось села. Звично взявши до рук довідник «Адміністративний поділ Волинської області» і перегортаючи сторінки, я випадково наштовхнувся на назву села Олеськ. Ось тут і зблиснула яскраво-біла, мов перший сніг, блискавка-спогад, і я згадав, де чув колись про розбійника Куріпку. Було це в роки моєї журналістської молодості, я тоді працював у рідній районці і ще не пустився у затяжну мандрівку містами і містечками, мандрівку, яка принесла удачі, а ще більше розчарувань, кохання, сім’ю, численні переїзди і, нарешті, остаточне повернення до рідних місць і вогнищ. Тоді ж, у часи моєї молодості, я був у селі на обжинках. Це гарне, що й казати, гарне дійство, з якого навіть тодішня дурнолоба влада не змогла витравити слідів поезії і язичництва, на жаль, закінчилось традиційним шостим питанням, тобто великою пиятикою. Раптом одна жіночка заспівала пісню, яку я до того ніколи не чув. Її підхопили подруги. Були у тій пісні такі слова: «Ой сиділи собі хлопці за своїм застоллєм, та заходить той Куріпка із ружжом-пістолєм». За точність слів не ручаюсь, але Куріпка з ружжом-пістолєм там був. Це я пригадую. Пам’ятаю, що я запитав жінку, що ж це за пташечка така, що зі зброєю собі розгулює? Та, кажуть, розбійник такий був, поміщиків грабував…

На жаль, тоді я не запитав, як звали ту жінку, чи вона з Олеська, чи із сусіднього якогось села. Тепер же, коли приїхав до Олеська, то скільки не розпитував, але не знайшов ні її, ні того, хто б чув ту пісню. Здавалося, час стирає все… Але про згадуваного у рапорті жандармського чиновника таємничого розбійника Василя Ващука я розповів у статті, присвяченій білим плямам волинської історії. Ця публікація і познайомила мене з людиною, яка вивела на той самий великий корабель, який зазнав трощі і з якого припливла до мене тріска. Навіть не тріска, а дебеле поліно – велика і таємнича частка прихованої досі історії.

Я почув доволі несміливий стукіт у двері мого кабінету, одірвав очі від паперів, незадоволено подумав, кого ще дідько припер так невчасно, бо якраз працював над черговим матеріалом про чергову пляму місцевої історії.

– Заходьте, – все-таки сказав я. – Заходьте, будь ласка.

Якось несміливо, бочком до кабінету зайшов невисокий і вже немолодий дядько, поріділу чуприну якого помережила сивина.

– Доброго дня, – також несміливо привітався він.

– Доброго здоров’я, – відповів я. – Ви до мене? Сідайте, будь ласка.

Дядько, проте, не сів, а млявенько тупцював перед столом. Я вже трохи роздратовано подивився на нього.

– То ви до мене? – перепитав я.

– Та, здається, таки до вас. Вибачайте, якщо завадив. Але я читав вашу статтю про білі плями історії. Там ви пишете про цього… Василя Ващука.

– То ви щось знаєте про нього? – вже зацікавлено подивився я на несміливого відвідувача.

– Ні, про Ващука і я нічого не відаю, – відповів відвідувач і якось печально подивився на мене. – А ви знаєте, що колись у цих місцях орудував значно відоміший розбійник, аніж ваш Ващук?

Частина перша
Полювання на великого звіра 

І. Той, хто побачив обличчя під маскою
1

Дванадцятого вересня 1801 року в одному зі своїх палаців, розташованому на прирічковому узвишші в місті Заславлі, князь Євгеніуш Любославський давав бал на честь п’ятиріччя доньки Зосі. Бал був призначений на суботу, але вже в середу і четвер до князівської садиби почали з’їжджатися вершки польської аристократії Волині і Поділля, Білорусії і навіть корінної Польщі. Саме польської аристократії, адже нічого не змінилося після приєднання цих земель до Російської імперії в результаті другого і третього поділів Польщі в 1793 і 1795 роках. Замість Волинського воєводства була утворена Волинська губернія, яка, проте, своїми обрисами майже повторювала воєводство. Лише губернський центр зі звичного Луцька перенесли чомусь до невеликого, хоч і стародавнього містечка Звягеля, перейменованого на Новоград-Волинський.

Правда, імператриця Катерина II вирішила покарати тих шляхтичів і навіть вельможних князів і графів, які приєдналися до повстання генерала Тадеуша Костюшка. Кілька сотень активних учасників руху за збереження незалежности Польщі вислали до Сибіру, деякі маєтки оголосили власністю Російської держави, їх мали подарувати активним учасникам упокорення бунтівників.

Але таке становище, яке нагнало було легких дрижаків на шляхту, тривало недовго. Вже через рік новий імператор Павло І вирішив, що польські поміщики занадто несправедливо покарані його вінценосною матінкою, яку він ненавидів усіма фібрами своєї душі. Опальних шляхтичів повернули із Сибіру, вони знову отримали свої маєтки і палаци. Син Павла Олександр, який прийшов до влади напровесні 1801 року, на світанку нового століття, після того, як змовники задушили його рідного таточка, хоча й проголосив, що при ньому буде все, як за його улюбленої бабусі, стосовно переможених нею поляків був ще милостивішим, ніж батько. Значну роль у цьому відіграв один із найближчих друзів Олександра тієї пори – потомствений польський князь Адам Чорторийський, якому судилося зіграти також важливу роль в польській історії і не менш важливу – в історії локальнішій, яку незабаром постаралися якомога швидше забути, не залишивши навіть сліду в таємних архівах імператорського двору.

Один із перших «височайших указів» нового імператора, який передбачав, що в губерніях, заснованих на землях колишньої Речі Посполитої, посади повинні обіймати корінні дворяни, тобто поляки, викликав бурхливу радість учасників балу в Заславлі. А привіз цю приємну новину Станіслав Конарський, який незадовго до цього став начальником управління губернської канцелярії. Князь Євгеніуш, хоч і вважав, що істинному аристократу служба чиновника не личить, не цурався думки про те, що своя людина в коридорах губернської влади не завадить. Тому він лагідно прийняв далекого родича, котрого, до речі, не любила його дружина. Конарський колись мав необережність знехтувати її прихильністю, переплутавши натяк на можливість легкого флірту з бажанням вийти заміж. Втім, їхні стосунки були таємницею пані Гелени і пана Станіслава, а ще предметом для чесання язиків довколишньої дрібнішої шляхти.

Запам’ятайте ім’я пана Станіслава. Йому сорок сім років, позаду у нього вдалий шлюб і передчасна смерть дружини, невдалий роман із молоденькою пані Геленою, яка віддала перевагу багатшому князю Любославському, діяльна участь у Тарговицькій конфедерації – об’єднанні польської шляхти на користь Росії, яка й призвела до другого поділу Польщі, повага і страх з боку одних, ненависть інших одновірців, попереду, як він вважає, нове вдале одруження і блискуча кар’єра. Він ще не знає про свою долю, бо про того, хто зіграє у ній фатальну роль, учасники балу давно забули. Станіслав Конарський накинув оком на сестру у перших князя Любославського, тому, дізнавшись про новий указ імператора, і поспішив до нього – за добрі звістки також іноді платять тим, хто їх приносить першим.

Але до того, як його світлість пан Євгеніуш оголосить у переповненій залі приємну звістку, до палацу інтенсивно з’їжджалися гості. До одного з найбагатших і найвпливовіших аристократів краю (та й не тільки краю) приїхали засвідчити свою повагу представники князівських і графських родів – Сапіг, Сангушків, Чорторийських, Чацьких, Вишневецьких, Браницьких, Потоцьких, Любомирських, Радзивіллів, Войнаровських, Ловинських, Вольг та інших, чиї садиби були розкидані на безкрайніх просторах Волині, Полісся і Поділля.

Після тижня затяжних дощів наче на замовлення настала пора вересневого «бабиного літа». У великому парку довкола палацу з’явилася перша позолота, яка згармонізувала настрій вельможних гостей. Багатші прибули з челяддю й особистою охороною, і невелике місто кишіло людськими голосами, скрипом коліс і форканням ситих коней.

Та ось уже позаду затяжна процедура зустрічі і розміщення, години нудного очікування на початок урочистого дійства. Нарешті сотнями свічок засяяла велика мармурова зала, що за багатством убрання не поступалася королівській у Варшаві. Нарешті перед гостями постала головна винуватиця урочистості – маленька і пухкенька, вродливенька Зосенька…

…Уже прискіпливо роздивилися убрання графинь і княгинь, їхніх доньок, їхні коштовності. Обговорили останні новини, щедрий урожай цього року, а також звістки про майбутні бали і нові вигідні партії серед знатних родин. З Франції надійшла звістка, що польський легіон, який складався з шляхтичів та їхніх підданих за кордоном, збираються відправити на придушення бунту у французьких колоніях десь на островах біля Америки. Це трохи засмутило, адже на нового паризького правителя, цього вдатливого вискочку Бонапарта, таємно сподівалося чимало присутніх. Але, судячи з усього, воювати з російським імператором він поки що не збирався. Вони ще не знали ні того, що це станеться трохи пізніше, ані того, що Бонапарт їхніх надій і сподівань не виправдає.

Вже господар палацу і балу повідомив про імператорський указ, який майже повністю відновлював привілеї і владу шляхти над краєм. Уже стримано холодна ввічливість до воєводського чиновника Конарського змінилася у більшості присутніх на тепліше ставлення. Його запитали, чи правда, що столицю воєводства збираються перевести із Звягеля до Житомира.

– Так, правда, – потвердив пан Конарський, швидше радісно, ніж засмучено. – Я ж приїхав із Житомира.

Він розповів, що план перебудови містечка, пишно названого Новоградом-Волинським, не вдається реалізувати, бо в імперській скарбниці, як виявилося, не надто густо, коштів на нові губернії не вистачає. Губернські установи розташовувати ніде, тому частина їх облаштувалася в Житомирі, там уже фактично знаходиться і губернатор.

Офіційно центр губернії до Житомира перенесуть лише через три роки. Поки що, витративши все красномовство, пан Конарський запросив до танцю свою майбутню наречену, і вона, сором’язливо укривши довгими віями свої диво-очиці, поклала йому руку на плече. Вони вальсують, пан Станіслав, незважаючи на вік, дивиться закоханими очима, князівна чомусь млосно зітхає. «Невже я так невміло танцюю?» – думає насторожений кавалер, не знаючи, що ось-ось відбудеться подія, яка вибухне на балу, наче бомба.

Музика вмовкла. Після нетривалої паузи пари стали пообіч зали, щоби почати па-де-труа – новомодний танок, завезений із післяреволюційної Франції. Цієї миті у дверях головної зали з’явилися двоє чоловіків, озброєних пістолетами, причому один із них мав смоляну бороду, а обличчя другого закривала яскраво-помаранчева маска.

– Увага, панове, – по-польськи, зриваючись на фальцет, вигукнув чоловік у масці і звів пістоль над головою. – Доведеться трохи почекати, перш ніж почати танок.

– Помаранчева маска, – запізніло охнула стара дама, стоячи трохи обіч тих, що збиралися танцювати.

– Саме так, ясновельможна пані, – згодився з нею чоловік у масці. – Саме помаранчева маска. Сподіваюся, ви мене не забули? А тепер подивіться вгору.

Присутні, наче за армійською командою, позадирали голови. І побачили ще чотирьох спільників розбійника. Вони стояли пообіч зали на балконі, який оперізував залу. У руках трьох із них було по два пістолети, а в руках четвертого – рушниця, якийсь круглий предмет, в якому людям військовим, а таких було немало, не важко було впізнати ручну димову шашку. Ще одні двері також сторожили двоє з пістолями.

– Що, панове, роздивилися гарненько? – сказав чоловік у помаранчевій масці. – А тепер, будьте ласкаві, прошу здати всі ваші брязкальця. Тільки без фокусів. Сподіваюся, ви знаєте, що я роблю з тими, хто мене не слухає…

Так, присутні знали, принаймні старші, а таких була більшість. Недобра слава про грабіжника в помаранчевій масці наприкінці минулого, вісімнадцятого століття гуляла кількома східними воєводствами Речі Посполитої. Час від часу він, немов із небуття, виникав на дорогах, а ще частіше в палацах і замках, іноді ось так, як сьогодні, – на балах або шляхетних зібраннях. З’являвся несподівано, як і цього теплого осіннього вечора. Для нього наче й не існувало охорони. Він неначе матеріалізовувався з повітря і в ньому ж таки розчинявся.

Знали присутні на балу й інше – він безжалісно розправлявся з тими, хто намагався бодай якось опиратися. Сам Конарський міг би розповісти про товариша своєї молодости, шляхтича Яна Дучика – його розбійник холоднокровно застрелив впритул за спробу опору на балу у маршалка Стефана Квятковського. Міг він вистрелити і в жінку. Лише завдяки щасливому випадку залишилася живою пані Ядвіга Глувицька, дружина повітового судді в Степані, яка спробувала не впустити злочинця у власний дім. Про все це гості князя Любославського, звичайно, знали. Знали і те, що тих, хто йому безмовно підкоряється, злочинець не чіпав. Здавалося, люди його цікавили тільки своїми прикрасами, вмістом кишень і гаманців, тайниками у садибах, замках і палацах.

Тим часом злочинець і його чорнобородий супутник рухалися вздовж одного з рядів. Деякі дами опускали погляди і поспішно знімали прикраси з пальців. Більшість висловлювали свої почуття мовчазним презирством. О, ці вельможі, навіть шляхтичі і шляхтянки, котрі простіші, вміли ненавидіти і зневажати. Та, схоже, їхні почуття злочинця мало хвилювали. Лише тоді, коли один із молодших шляхтичів (це був Здіслав Шдурисек з-під Дубна) спробував було сховати руку із великим золотим перснем у вигляді печатки, чоловік у масці схопив його за другу руку і, ніби залізними лещатами, стиснув її вище ліктя. Пан Здіслав, скреготнувши зубами, застогнав, аж зойкнула його дружина, і він, подивившись на неї, швидко виставив сховану правицю.

– Сам, – сказав злочинець. – Тепер сам.

Шдурисек, налившись багрянцем від безсилого гніву, ледве зняв перстень із великого м’ясистого пальця. Грабіжник якусь мить потримав його на долоні, схованій під рукавичкою, ніби зважував, і кинув до мішечка.

Коли вони дійшли до кінця першого ряду, чоловік у масці зустрівся поглядом зі смертельно блідим господарем балу і сказав майже незлобиво і навіть весело:

– У вас вродлива донька. Поздоровляю, ваша світлосте.

Князь Євгеніуш мовчки відвернувся. Його душила злоба. Як цей підлий раб міг пройти мимо охорони палацу? Адже її очолює його вірний і хоробрий сотник Руничка. Подібної ганьби князь не переживав за всі сорок прожитих років. У сусідній залі – озброєні гайдуки. Він може подати сигнал. Але тоді проллється кров, безневинна кров його гостей, серед яких багато жінок. Чи його охорону також роззброїли? Але як це можна було зробити без єдиного пострілу?

– Вище голову, князю, – сказав злочинець. – Накажіть оркестру, хай грає. Ну? Я довго не чекатиму.

– Веславе, – голосом, який зрадницьки здригнувся, сказав князь, звертаючись до диригента оркестру, – грайте, Веславе, мазурку.

Диригент махнув рукою. Оркестр заграв, і під веселу мелодію грабіжники обійшли другий ряд. Тепер вони орудували значно швидше, адже чимало присутніх уже познімали свої прикраси. Пізніше дехто з гостей, обговорюючи цей епізод, ламатиме голову над тим, чому князь обрав з усіх мелодій саме веселу мазурку. Частково це пояснить у своєму листі до приятеля, який не був на балу, сам господар: «Ти, звичайно, знаєш про ганьбу, яка спіткала мене… Дехто дивується, що я піддався злочинцеві та ще й обрав з усіх мелодій мазурку. Якщо до тебе долетіли ці пересуди, то скажи, кому вважаєш за потрібне: по-перше, я ніколи не проллю крови даремно, по-друге, я хотів показати злочинцю, що не така вже й подія це пограбування, як і ті брязкальця, з якими довелося розлучитися. Все оце й гідне лише мазурки. Щодо награбованого ним, то я одразу запропонував гостям компенсувати втрати. Чимало погодилося. Це вартувало мені однієї садиби, але честь дорожча».

– Дякую вам, панове, – сказав чоловік у масці після завершення обходу. – Дуже дякую за розважливість. А тепер – веселіться!..

Він і його мовчазний супутник пішли до виходу. І тут сталася подія, що потрясла присутніх. Грабіжники були вже біля порогу, коли у дверях з’явився гість. Чоловік у масці ступив до нього і виразно простягнув руку, новоприбулий зняв із пальця обручку і поклав у простягнуту долоню в чорній рукавичці. Потім швидким порухом зірвав маску з обличчя злочинця.

Зала охнула. Всі чекали негайної розправи. Та головний грабіжник лише щось сказав сміливцю і знову швидко натяг маску на обличчя.

– Залишайтеся на своїх місцях, панове, – сказав він, звертаючись до присутніх. – Ані руш!

Він неквапом вийшов, його спільників теж не стало, всі, наче сіль у воді, розчинилися у поліському вересні. Після кількох секунд заціпеніння присутні кинулися до людини, яка наважилася на такий відчайдушний вчинок. Всі його, звичайно, знали – це був граф Юзеф Войцицький.

Його оточили, йому тисли руки і висловлювали своє захоплення, питали, що йому сказав злочинець.

– Це не так важливо, потім скажу, – відповідав граф. – Де моя дружина?

Присутні розступилися і пропустили молоду вродливу жінку.

– О, Юзефе, – тільки й вимовила вона, падаючи в обійми чоловіка.

2

Звичайно, бал був зіпсований. Хоч князь Євгеніуш і сказав, що він компенсує втрати від вторгнення підлих хамів, хоч заграла музика і присутні вдавали, що нічого особливого не сталося, відчуття досади, гіркоти, тривоги витало в залах палацу. І не лише від того, що довелося розлучитися з коштовностями. Всі були принижені і тим, що це відбулося повселюдно, і тим, що грабіжник так їх перехитрив (саме перехитрив, у цьому ніхто не сумнівався). Віднині їхня безпека знову опинялася під загрозою. Адже про людину в помаранчевій масці не чути було вже років шість. Так, здається, з подій 1795 року, які завершилися остаточним поділом Речі Посполитої. Тоді висловлювалися здогади, а чи не був цей грабіжник звичайнісіньким російським шпигуном, котрий допомагав розвалювати польську державу. Поговорили й забули. І ось через стільки років знаменитий злочинець нагадав про себе, та ще й так зухвало.

Героєм вечора, звичайно, став граф Юзеф Войцицький. Всі раптом побачили, який він ставний і вродливий, цей представник давнього, хоча й зубожілого роду. Пана Юзефа питали, як він наважився на такий відчайдушний вчинок, як не злякався так ризикувати.

– Вийшло майже інстинктивно, – відповідав граф. – Це був спалах ненависти. Я навіть не пам’ятаю, як простяг руку і зірвав цю ненависну маску.

– Яке ж у нього обличчя? – запитували графа.

– Звичайне, я б сказав, грубе, – трохи подумавши, відповів той. – Нічого особливого, я сам здивувався.

– А очі, очі? – спитала якась панянка.

– Здається, світлі. А втім, ви ж їх бачили.

Так, вони їх бачили. Ці очі горіли ненавистю і зневагою. І дивна річ – вони здавалися різними: карими, сірими, блакитними.

– Диявол із вісьмома очима, – резюмувала стара шляхтянка Воздига.

Всіх цікавило, що ж сказав графу грабіжник.

– Він сказав, що не простить мені такого зухвальства, – відповів граф. – Але, панове, я його не боюся. Тепер тим більше.

Присутні зааплодували. Дружина, отямившись, дивилася на чоловіка закоханими очима. Потім вони танцювали, захоплені й зачаровані одне одним, неначе це був їхній перший бал.

Наступного дня, після ранкової відправи в костелі, господар влаштував обід у саду. Столи поставили між деревами, застеливши землю килимами. Тепла, безхмарна погода нагадувала пізнє літо. Знову звучала музика. На траві гралися діти і серед них кучерява дзвінкоголоса іменинниця, яку чимало присутніх вважали б за честь бачити в майбутньому своєю невісткою. Дехто тривожно зиркав за огорожу саду. Але ніхто не з’явився і не потривожив ідилії чудового недільного дня. Завершила його вистава театральної трупи Потоцьких, яка спеціально прибула з Варшави.

На третій день князь Любославський влаштував полювання в довколишніх лісах. У вівторок був великий і чудовий концерт князівського оркестру. У середу гості почали роз’їжджатися. Відбуло і подружжя Войцицьких. Дорогою додому князь Радзивілл запросив їх до себе в містечко Олику. Вони гостювали у князя неповні два дні, ще раз оглянули його великий, на 365 кімнат (за числом днів у році) палац-замок. І виїхали у суботу вранці, щоб до вечора встигнути у Лісогощу, де й знаходився пишний, а за батька Юзефа – геть занедбаний палац, якому сам Юзеф поки що без особливого успіху намагався повернути його колишній блиск. Біля Луцька вони зустріли екіпаж шляхтичів Дзялковських, які також поверталися із Заславля. У колишній воєводській столиці подружні пари разом пообідали на заїжджому дворі Вільмейєра, який особливо славився рибними стравами. Їх (як рекламував сам господар) готували із сорока видів риби з волинських озер і річок побіля Луцька. Сорок не сорок, але десяток видів з’явилося на масивному дубовому столі, у центрі якого у витончено сплетеному кошикові вивищувався бутиль із темно-червоним вином, привезеним, як стверджував той-таки Абрахам Вільмейєр, з Італії. У середині дев’ятнадцятого століття один із нащадків знаменитого торговця збанкрутує, дім його стане пусткою, і лише на початку століття двадцятого з’явиться схожий на предка прапраправнук Манус Вільмейєр, який спробує відродити колишню славу цього торгового дому. Але попереду на нього чекатимуть революція, громадянська війна, новий похід поляків, один з учасників якого буде нащадком роду Войцицьких. І тут той Юзеф згадає, що за родинними переказами якийсь жид Вільмейєр мовбито зрадив його далекого предка, видавши розбійнику. Але провина поважного Абрахама, проте, не доведена.

Поки що ж дві родини шляхтичів дуже тривко пообідали в єврейському, кажучи сучасною мовою, придорожньому ресторанчику. Їхній шлях слався далі. За мостом через Стир, у селі Красне, екіпаж Дзялковських повернув ліворуч, у бік Володимира, де за містечком Торчин знаходилася їхня садиба. Незабаром за Княгінинком праворуч повернули і Войцицькі.

Обідаючи, вони, звичайно, обговорювали те, що сталося на балу. Звідки він знову взявся, цей «помаранчевий розбійник», адже про нього так давно не чули? Почали згадувати, коли була звістка про останнє пограбування. Зійшлися на тому, що, здається, навесні дев’яносто п’ятого, коли він напав на шляхтича Войчину зі Здовбиці. Той якраз, поранений, повертався додому і віз, як виявилося, старовинний інкрустований пістоль, який нібито допомагав йому у битвах. От і допоміг. Войчина замав ще одну кулю у груди, другу – в ногу і назавжди залишився калікою. А зброя все-таки опинилася в руках грабіжника.

– Але звідки він міг знати, коли повертатиметься цей Войчина? – спитала пані Дзялковська.

Відповіді не було. Поговорили про те, що розбійнику, напевне, допомагає сам диявол. Тоді Юзеф Войцицький скептично зауважив, що він взагалі не вірить в існування рогатого, та від його дружини не сховалося те, як захоплено дивилася на її чоловіка пані Дзялковська. Хоч вона й набагато старша, але все-таки… Тепер же, після вільнодумних слів графа, у лукавих очах пані Дзялковської зблиснув якийсь особливий вогник. Чи то вона збиралася комусь донести про те, що Войцицький не вірить у нечисту силу (а значить, і в її антагоніста – Всевишнього), чи то захоплення перезрілої дами переросло в нову якість. Графиня Ядвіга відчула до співтрапезниці глуху неприязнь, трохи злякалася цього почуття, і їй захотілося торкнутися під столом руки чоловіка. Тоді не посміла, а тепер, у кареті, вона це зробила. Граф у відповідь нахилився до неї, вона вловила легкий запах вина, побачила, як блищать рідні світло-сірі очі, і відчула легке запаморочення.

Вони були разом восьмий рік, так-так, через місяць виповниться якраз вісім років від дня їхнього весілля, а кохання досі обпікало серце, вона хотіла вірити, що так буде завжди. Як вона переживала, як молилася за нього, коли Юзеф через півроку після весілля подався в армію Костюшка. Три довгі роки вона жила сама в палаці, який здавався їй таким величезним після невеликої батьківської садиби, яка загубилася в Мазурських болотах. Три роки самотности! І хоч вірила, що Юзеф живий, пізніше їй передали звістку, що він із частиною розбитого польського війська пішов за кордон, три довгі роки вона жила в дивній пустелі, яка здавалася їй то монастирем для самотньої грішниці, то безлюдним островом, який загубився в безбережжі цих боліт, з якого їй уже ніколи не вибратися, не випливти у світ людей – гомінкий, безтурботний і живий.

Її пам’ять назавжди закарбувала холодний осінній вечір, коли вона гріла задубілі руки біля грубки, читала якийсь старовинний сентиментальний роман, весь час втрачаючи нитку прочитаного, і раптом почула, як загавкали пси, потім внизу збуджений голос слуги, а слідом і найдорожчий, найрідніший у світі голос. Не тямлячи себе від несподіваного щастя, вона кинула книжку (як виявилося згодом – у вогонь) і побігла. У сусідній кімнаті перечепилася за килим, упала, відчула біль у лікті і подумала, що добре було б зараз померти, адже це їй, напевне, почулося, примарилося, як уже бувало не раз ось такими ж темними, довгими, безпросвітно глухими вечорами. Але вона почула впевнені, швидкі кроки, зовсім поряд розчинилися двері, і диво, про яке вона щодня благала Всевишнього, сталося. На неї дивилися його захоплені очі.

– Боже мій, Ядзю, що з тобою?! – вигукнув її чоловік.

І вона заплакала. Плакала, обіймаючи його за мокрі, брудні чоботи. А він став на коліна й обціловував її заплакані очі. Потім узяв на руки і поніс – маленьку, притихлу, щасливу. Лише час від часу здригалися її плечі.

Того вечора у вогні грубки згорів роман про чужу, вигадану любов, але з новою силою спалахнуло їхнє кохання. Вже вранці, після ночі бурхливих пестощів, граф зізнався, що не зміг витримати такої довгої розлуки і, ризикуючи життям, добирався до неї з Франції майже через усю Європу.

– О, Юзеку! – тільки й спромоглася вона на вигук, завмерши в міцних обіймах, боячись злякати своє негадане щастя.

Через два тижні надійшов лист, підписаний начальником повітового жандармського управління, в якому чоловіка дуже ввічливо (все ж таки граф) просили з’явитися до Луцька для «проведення необхідної співбесіди». Що це могло означати і чим закінчиться «необхідна співбесіда», вони могли тільки здогадуватися, адже такі, як Юзеф Войцицький, підлягали виселенню до Сибіру.

Граф вагався, Ядвіга радила знову йти за кордон, вона була згодна їхати разом із ним, але тепер це було удвічі небезпечніше, адже вони ставали втікачами, політичними злочинцями, а обидві сусідні держави – і Пруське королівство, і Австрійська імперія – були союзницями імперії Російської. Якщо б їх не затримали на російському кордоні, то на австрійському чи пруському – напевне. Граф усе-таки вирішив з’їздити в колишню воєводську столицю, перетворену тепер на пересічне містечко. Він сподівався, що зважать на його титул і знатність і все-таки дозволять повернутися для прощання в маєток, а тоді вони й вирішать, як бути. Ядвіга хотіла поїхати з ним, на що чоловік резонно зауважив, що в такому разі його вже напевне нікуди не відпустять, а так є шанс… Крім того, було відомо, що в тих, хто з’явився добровільно, не конфісковували маєтки.

Зі сльозами на очах проводжала вона чоловіка холодним листопадовим ранком. Нова розлука здавалася їй чимось нереальним, саме тепер Юзеф не міг зникнути надовго. А якщо вже доля пошле їм нове випробування, то вона поїде за ним. Поїде… поїде… Вона повторювала ці слова, доки ще могла бачити карету з чоловіком, вона шепотіла їх, повертаючись до будинку, який знову став пусткою. Але за тиждень Юзеф повернувся і привіз звістку про смерть імператриці Катерини. За дев’ять місяців у них народилася донька, названа на честь матері Ядвігою. Ядзею, Ядзенькою, Ядзуненькою.

Маленьке білоголове диво тепер чекало на них удома, там, за лісом, до якого в’їжджала карета. І хоча доньку залишили під наглядом няньки Пелагеї, яка любила її, як рідну, майбутня зустріч після десятиденної розлуки уявлялася матері особливо солодкою. Досі після народження доньки вони ще не вибиралися так далеко, хіба що на день-два до сусідів, та ще в Любомль, на бал до Браницьких, та Юзеф їздив на дворянське зібрання до Звягеля. Ядвіга почувалася трохи винною перед донькою за таку тривалу відсутність і тепер квапила кучера Якима – надто вже повільно плентались коні!..

Страницы книги >> 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 | Следующая

Правообладателям!

Представленный фрагмент произведения размещен по согласованию с распространителем легального контента ООО "ЛитРес" (не более 20% исходного текста). Если вы считаете, что размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.

Читателям!

Оплатили, но не знаете что делать дальше?


  • 2.8 Оценок: 4
Популярные книги за неделю

Рекомендации