Антенна

 

Крыш городских унылый вид,

Давно наскучил серым тучам.

Телеантенны труп стоит,

Обрывком кабеля прикручен.

 

 

В утробу дома провода

Несут массив телеканалов.

Антенн – «тарелок» чехарда,

Глотает спутников сигналы.

 

 

Всех выше на семи ветрах,

Кичась количеством растяжек,

Антенна «Яги» – гордый птах,

Да не один, а стая даже.

 

 

Двенадцать ровнокрылых птиц,

Строй основали безупречный,

Сойдя с Ротхаммеля страниц,

Пренебрегая ветром встречным …

 

 

Чтобы металл антенной стал,

С эфиром спуталось железо.

Не нужно тупо рвать металл,

И без нужды сверлить и резать.

 

 

Из книг, компьютерных мозгов,

Как сгусток опыта бесценный,

Продуктом длительных трудов —

На свет рождается антенна!

 

 

Но рано праздновать успех,

Чем повторять других ошибку.

Настраивать «сачок помех»,

Сложней, чем арфу или скрипку.

 

 

Все рассчитав наверняка,

Настроил – как возможно лучше,

Теперь «антенная рука»,

Грозит сурово серым тучам.

 

 

В диапазонах резонанс —

К значенью лучшему стремится.

И КСВ – вот это класс —

Желаемая единица!

 

 

…Вот так металл антенной стал,

Железо спуталось с эфиром.

Чувствительнее стал металл,

Связав тебя с огромным миром!

 

1.5. Владимир Солошенко, UX5YD

Город Черкаcсы

Радіовірші

 

Радіовірші, це все для душі

Вони із душі як чайки летять

Вони чарують, радість дарують

І хочеться знову нові писать

 

 

Хочу писати, щоб розказати

Бо душа проситься в лісі гулять

В полі широкім, в небі високім

Аж до зірок в мріях злітать

 

 

Звуки ефіра, це наче ліра

Тут нові друзі вітають мене

Це дружба міцна, єднає вона

І не відчую, як час промайне.

 

Вітер віє

 

Вітер віє із-за гаю,

Дерева гойдає.

Лине здалеку без краю,

Куди не вгадає.

 

 

То у житі дозрілому

Хвилею гуляє.

То у небі високому

Хмари розганяє.

 

 

Клубочаться чорні хмари,

Дощі посилають.

А він летить до діброви,

Там смерчі гуляють.

 

 

Легко жити йому, вільно,

Кордонів не знає.

Пролітає скрізь спокійно,

І горя не має.

 

 

Хотів з вітром, хоч три днини,

В небі політати.

Звідти глянуть на Вкраїну,

Себе показати.

 

 

Якби була та нагода,

Ще й могутня сила.

Щоб дала мені природа,

Такі дужі крила!

 

Літа мої

 

Пролітають літа мої

Наче той лелека,

Хоч усі були хороші

Дорога далека.

 

 

Хотів я його спитати

Чи ще не втомився?

А йому це краще знати,

Летів, не барився.

 

 

До домівки ще далеко,

Сил не вистачає.

Важко дихає лелека,

Долетіть він має.

 

 

Прилетів ранком до хати

Там сів і сумує,

Його прийшли привітати

А він їх не чує.

 

Батьківщина

 

Вітре буйний – буревію!

Ти в небі гуляєш,

Летиш собі без кордонів,

Хмари розганяєш.

 

 

Благаю тебе ненаситний,

Лети в Україну.

Вона наша рідна ненька,

Як мати – єдина.

 

 

Ми її не вибирали,

Не будем й міняти.

Кращу долю збудуємо,

Щоб надію мати.

 

 

Батьківщина допоможе,

У лиху годину.

Щастя дати вона зможе

І батьку і сину.

 

Доля

 

Думки мої, соколики, до небес злітайте,

Беріть мою недоленьку, в хмарах розкидайте.

Дуже важко з недолею по світу блукати,

Краще її невірную в землю закопати.

 

 

А я долю почекаю, навіть і маленьку,

ЇЇ щиро привітаю, як рідную неньку.

Закінчилось моє горе, я вже наблукався.

Не цурайся мене доле, тебе дочекався.

 

О ветеранах

 

Быстро кружится в вальсе осеннем,

Молодость наша с тобой.

Хоть и прошла она в годы военные,

Все же не время еще на покой.

 

 

Все же душа еще молодая

Ей седины не понять

Вечно в пути, покоя не зная,

Ей бы порхая – летать.

 

 

Мы ветераны, нам времени мало,

Планы свои завершить.

Вера в победу нам помогала

Путь молодым проложить.

 

1.6. Владимир Ванзяк, US0YA

Город Черновцы

Вічний мотив

 

Тi днi минули, наче у вi снi,

Краса Полiсся вже в туманi,

Лиш знов ввижається менi

Царiвна нiжна i до себе манить.

 

 

Вона – як Мавка лiсова,

Звести очей немає сили.

Та в серцi смуток вигравав,

Здавалось, жалiсть голосила.

 

 

Ще не добуто золото iз скринь,

Природа краю не зiв'яла,

Птахiв не звала далечiнь,

А Мавка знову зиму пригадала.

 

 

Тонуло сонце мiж заплав,

Й дерева темiнь обiймала.

Та холод серце не здолав.

В нiм билось те, що не вмирало.

 

Біль

 

Вiзьму собi пекучий бiль

Вогненим подихом шаленим.

Навпiл дiлили хлiб i сiль.

Чому ж бiда тепер без мене?

 

 

Безсоння страдницьких ночей,

I горе, й щастя – все єдине.

З'яснiє темрява очей.

Накличу серцем свiтлу днину,

Коли вiзьму пекучий бiль…

 

I який то день настане

Епіграф до вірша: є всi пiдстави твердити, що Ленкiвецькi укрiплення в 1259 роцi спалили на вимогу воєводи Бурундая.



 

Осмомисле Ярославе,

Ти смiявся з тої лютi,

Злого короля ославив,

I фортецю звiв в Припруттi,

 

 

Ще й багато мiст в окрузi,

Пiдпер гори, аж угорськi.

Час зiплив в примарнiм крузi.

То чому ж так гiркне спомин?

 

 

То чому ж так гiркне спомин…

У страшному димовищi

Понад Прутом лине стогiн

I здiймається все вище?

 

 

Найстрашнiше з лiточислень…

Де ж ви, браття-галичани?

Хто зронив це ганьбовище,

I який то день настане?

 

 

I який то день настане…

Чи в угоду бурундаям?

Свiт зiп'явсь, хоч дим розтанув

В нездоланнiм рiднiм краї.