Не стерти велич Перемоги

 

Не зітруть і віки твою велич,

Не забути того, що було,

Хоч гранітні стираються стелли

Й ветерани – один на село.

 

 

Приспів:

 

 

Хай луна мідний дзвін в піднебесся…

Перемого! Для нас ти свята!

Тільки хто ж через рік? Через десять?

Знов настирливо серце пита.

 

 

Та ми вірим, що пам’ять нетлінна

І про подвиг згадаємо знов,

Подвиг тих, хто не став на коліна,

Хто за нас проливав свою кров.

 

 

Приспів:

 

 

Хай луна мідний дзвін в піднебесся…

Перемого! Для нас ти свята!

Тільки хто ж через рік? Через десять?

Знов настирливо серце пита.

 

 

Це вони задихались в болотах,

Замерзали в глибокім снігу,

Гамували зашерхлим ротом

Свою з кінського сліду жагу.

 

 

Приспів:

 

 

Хай луна мідний дзвін в піднебесся…

Перемого! Для нас ти свята!

Тільки хто ж через рік? Через десять?

Знов настирливо серце пита.

 

 

І крізь вихор шаленої бурі,

Батьківщину закривши грудьми,

Вони йшли і на смерть, й на тортури,

Щоби ми залишались людьми.

 

 

Приспів:

 

 

Хай луна мідний дзвін в піднебесся…

Перемого! Для нас ти свята!

Тільки хто ж через рік? Через десять?

Знов настирливо серце пита.

 

Війна – завжди війна

 

Транзистор муркає на вушко,

В кімнаті спокій і тепло…

Хтось знов когось бере на мушку…

Добро і Зло, Добро і Зло…

 

 

Події мов із каруселі

Хватає память наугад

Й проводить дивні паралелі:

Чечня, Афган і … Сталінград.

 

 

На Волзі голову склав тато,

Кабул з синів зробив калік,

Вернувся зять живим до хати,

Та душу в Грозному обпік…

 

 

І знову плаче мати сива,

Бо все ж війна – завжди війна,

Священна ти, чи справедлива —

Несеш ти смерть її синам…

 

 

Транзистор муркає на вушко

В кімнаті спокій і тепло…

Хтось знов когось бере на мушку…

Добро і Зло, Добро і Зло.

 

А може це ти?

 

Згадалась балада, як сина Альошу

Побачила мати з екрану кіно:

Летить він в атаку крізь років порошу,

Хоч смертю хоробрих загинув давно…

 

 

Хай думка наївна та пам’ять не стерта —

Я в хроніку давню вогненних років,

В солдатські обличчя вдивляюся вперто,

Проходячи вкотре шляхами батьків.

 

 

Я кидаюсь з ними на кулі за Бугом,

Під бомбами корчусь у хвилях Дніпра…

Поразки і відступ… Поразки – як цугом.

І віра крізь відчай… Москва…Сталінград…

 

 

В боях і утратах дорога й зворотна

Повз згарище-хату туди на Берлін.

І ненька-Вкраїна, святкова й скорботна,

Вітання прощальні нам шле навздогін…

 

 

Хоч думка наївна, нічого, не гордий —

Включаю дев’ятого знов з дев’яти…

Стара кінохроніка Держфільмофонду…

Он знову хтось схожий… А може це ти?!

 

Гіркий урок Чорнобиля

 

Квітнева ніч… Містечко спить… Все тихо.

Садів духм'яних запах – до небес!

Та в спокій цей ввірвалось чорне лихо:

Бутон вогненний знявся над ЧАЕС!

 

 

Гармонію бетону і природи,

Усю красу спалив нещадний смерч!

Та проти піднялись сини народу,

Своїм життям вони спинили смерть…

 

 

Ще й не жили ви, юні лейтенанти,

Володя Правик, Віктор Кібенюк!

Та встали перші ви під гул набату,

Щоб людство зберегти від смерті, мук.

 

 

Нерівна битва в ядерному пеклі:

Нейтрони, гама-частки – загаси!

Отруйний дим, киплячий бітум, спека,

Кругом вогонь… і де ж межа їх сил?

 

 

Ось тут і видно чим і як хто диха,

Не був героєм зроду?.. Станеш тут!

В безсмертя піднесе шалений вихор,

Чи в забуття проложиш свій маршрут…

 

 

Могутній хтось, та з зором, ой, коротким

Ту грізну силу вклав до млявих рук

І став Чорнобиль нам гірким уроком

І полігоном різних там наук.

 

 

І йод, і цезій, стронцій і плутоній,

І їх сполук прокляті номери

Смертельним брудом держать у полоні

Усе живе, мов кажучи: «Умри!»

 

 

Прости нам, Земле, як прощає мати,

За зло полям твоїм, лісам, воді.

Ми не царі природи, щоб все брати

Та ні! Ми діти… й учні молоді.

 

Пісня чорнобильців-ліквідаторів

 

Стомились чорнобильські дзвони

І рани зализує час…

Байдужість чинуші бетонна

Давно не новинка для нас.

 

 

Ми й досі «дорогою смерті»

У снах летимо крізь весну,

Щоб знов у смертельному герці

В реакторі вбить Сатану.

 

 

Ми люди прості, не герої,

Нам випала доля така:

Героями стати в двобої,

Якого ніхто не чекав.

 

 

Не всі ми прибути у змозі

І в день цей стояти в строю —

Багато знайшли по дорозі

Останню зупинку свою.

 

 

Їм вічного сну в супокої…

А нам – і за себе й за них —

До праці щоденної знову

Попереду юних синів…

 

 

Стомились чорнобильські дзвони

І рани зализує час…

Байдужість чинуші бетонна

Давно на новинка для нас.

 

Кумова пригода

 

Так, Микола – випивоха,

Кажуть, це з природи,

Хоч і брешуть люди трохи

Про його пригоди…

 

 

Якось раз вночі, бідняжка,

Встав, мов божевільний.

Вихід лиш (бо ж де та пляшка) —

Пасіка артільна…

 

 

Мед лікує всі хвороби,

Чи внутрі, чи зовні,

Хоч п’яниці і нероби —

Трудновиліковні.

 

 

Що докажеш тут Миколі?

Доганяй за гаєм!..

Вже на пасіці у полі

Вулик вибирає.

 

 

От вхопив, який поближче,

Придавив до пупа

І до плота, там де нижче,

З вуликом потупав.

 

 

Та зненацька наш Микола

Вигнув дивно шию:

Де ж взялись такі тут бджоли —

Не гудуть, а виють?..

 

 

Вулик тут же, біля плоту,

Загарчав, загавкав

Й цап! Зубами – от сволота:

Зна, де більша вавка.

 

 

Кум від болю й переляку

Вулик вбік десь кида —

Хоч би дійсно був собака.

Тьфу! Це ж просто гнида!

 

 

Стис ширінку міцно в поли,

Мчить додому хутко —

Сплутав чорт він оті бджоли

І собачу будку!..

 

 

Сам не бачив я, не знаю. —

Плещуть молодички,

Що в Миколи, десь там скраю,

Шрам є невеличкий.