Леся Українка
Лісова пісня. Драматичні поеми. Лірика (збірник)

   Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
   2011

   © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2009, 2011
   © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2009

   ISBN 978-966-14-2611-4 (fb2)

   Жодну з частин даного видання
   не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі
   без письмового дозволу видавництва

   Електронна версія створена за виданням:

   Леся Українка
   У45 Лісова пісня. Драматичні поеми. Лірика [Текст] / худож. М. Десятнікова. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2009. – 384 с.: іл.
   ISBN 978-966-14-0428-0 (серія).
   ISBN 978-966-14-0430-3 (т. 2).
   ББК 84.4УКР1

   Лариса Петрівна Косач (Квітка), відома читачам як Леся Українка, народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському. Мати Лесі Українки – Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, українська письменниця (псевдонім – Олена Пчілка).
   З дитинства Леся кохалася в народних піснях і казках, у чотири роки вже читала, у п’ять – грала на фортепіано і пробувала творити власну музику. За сприяння матері у 1884 році у львівському журналі «Зоря» з’явилася перша Лесина публікація – вірш «Конвалія». У березні 1893 року у Львові вийшла перша збірка – «На крилах пісень». Схвальну рецензію на книгу написав О. Маковей, визначивши провідні мотиви творчості поетеси: «Перший – то сумовитий погляд авторки на своє життя і долю, другий – то культ природи, а третій – то культ України і світове горе». Після того Леся Українка написала понад сотню віршів, половина з яких за її життя не була надрукована.
   Леся цікавилася історією та філософією, відвідувала публічні лекції в Київському університеті, займалася самоосвітою. 1894 року вона гостювала в Болгарії у дядька Михайла Драгоманова, працювала в його бібліотеці, впорядковувала її, наче передчуваючи близьку смерть видатного родича.
   Перша її драма «Блакитна троянда» (1896) з життя української інтеліґенції поширює тематику тогочасної української драми, що показувала переважно життя селянства. У подальшому Леся Українка, широко використовуючи теми й образи світової літератури, розвинула новий жанр – драматичну поему, першою з яких стала «Одержима» (1901). Особливе місце в її творчості посідають драматичні поеми на теми вавилонського полону при аналогії полону України в Російській імперії («На руїнах», «Вавилонський полон», «В дому роботи – в країні неволі»). Символічний зміст цих поем поетеса розкрила в поезії «І ти колись боролась, мов Ізраїль…»
   У драматичній поемі «Кассандра» (1907) письменниця розвиває метафору людської правди і трагічної істини, яку представляє головна героїня. Традиційна тема світової літератури знайшла в драматичній поемі «Камінний господар» (1912) цілком оригінальне трактування образу Дон Жуана. Жіночність героя і чоловіча постава донни Анни нагадує про класичну традицію зміни ролей, яка призводить до символічної смерті Дон Жуана.
   1899 року вийшла друга Лесина збірка «Думи і мрії», а у квітні 1902 року – книга поезій «Відгуки». У співавторстві з Климентієм Квіткою поетеса видала збірку «Дитячі ігри, пісні й казки з Ковельщини, Луцьщини і Звягельщини на Волині». Леся Українка посилала свої твори для альманахів М. Коцюбинському, листувалася з Г. Хоткевичем.
   25 липня 1907 року Леся Українка та Климентій Квітка одружилися. Чоловік одержав посаду в суді в Балаклаві, й подружжя переїхало туди, а згодом до Ялти. Критичний стан здоров’я змушував Лесю Українку до частих переїздів. 1911 року сім’я опинилася в Кутаїсі. Письменниця вже відчувала наближення смерті. Вона переслала сестрі Ользі свій архів, до виснаження працювала над «Лісовою піснею» – вершиною її творчості, в якій показано конфлікт між високим ідеалом і прозаїчною дріб’язковою буденщиною. Головна героїня драми-феєрії Мавка – не тільки поетичний образ казкової істоти, а й філософське узагальнення всього прекрасного, вічно живого. «Лісова пісня» вийшла друком у Києві ще за життя поетеси, 1912 року. У Кутаїсі було написано також драми «Камінний хрест» і «Оргія».
   Письменниця мужньо готувалася до трагічного кінця. У березні 1913 року вона написала заяву до бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка прийняти її твори на зберігання, у квітні востаннє приїхала до Києва, прийшла на присвячений їй вечір у клубі «Родина», а в середині травня відбула до Кутаїсі.
   З голосу вмираючої дружини Климентій Квітка ще встиг записати народні пісні, а матері й сестрі Ользі Леся продиктувала зміст задуманої драми «На передмістю Олександрії». Тяжкохвору поетесу перевезли до Сурамі, але врятувати її вже ніхто не міг. 1 серпня 1913 року вона померла. Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Лісова пісня
Драма-феєрія в 3-х діях

Спис діячів «Лісової пісні»

   Пролог
   «Той, що греблі рве».
   Потерчата (двоє).
   Русалка.
   Водяник.
   Дія І
   Дядько Лев.
   Лукаш.
   Русалка.
   Лісовик.
   Мавка.
   Перелесник.
   Пропасниця (без мови).
   Потерчата.
   Куць.
   Дія ІІ
   Мати Лукашева.
   Лукаш.
   Дядько Лев.
   Мавка.
   Русалка Польова.
   Килина.
   Русалка.
   «Той, що в скалі сидить».
   Перелесник.
   Дія ІІІ
   Мавка.
   Лісовик.
   Куць.
   Злидні.
   Мати Лукашева.
   Килина.
   Хлопчик.
   Лукаш.
   Діти Килинині (без мови).
   Доля.
   Перелесник.

Пролог

   Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину – то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині.
   Містина вся дика, таємнича, але не понура, – повна ніжної, задумливої поліської краси.
   Провесна. По узліссі і на галяві зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду.
   В лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і вкупі з його водами з лісу вибіг «Той, що греблі рве» – молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами. Кинувшися з потоку в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода синішає.
   «Той, що греблі рве»
   З гір на долину
   біжу, стрибаю, рину!
   Місточки збиваю,
   всі гребельки зриваю,
   всі гатки, всі запруди,
   що загатили люди, –
   бо весняна вода,
   як воля молода!
   (Хвилює воду ще більше, поринає і виринає, мов шукаючи щось у воді.)
   Потерчата (двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках) виринають з-поміж латаття.
   Перше Чого ти тута блудиш?
   Друге Чого зо сну нас будиш?
   Перше Нас матуся положила
   і м’якенько постелила,
   бо на ріння, на каміння
   настелила баговиння,
   і лататтям повкривала,
   і тихенько заспівала:
   «Люлі-люлі-люлята,
   засніть, мої малята!»
   Друге Чого ж ти тут шугаєш?
   Перше Кого ти тут шукаєш?
   «Той, що греблі рве»
   Тую Русалку,
   що покохав я змалку,
   бо водяній царівні
   нема на світі рівні!
   Збігав я гори,
   долини, яри, ізвори, –
   милішої коханки
   нема від озерянки.
   Зіб’ю всю вашу воду,
   таки знайду ту вроду!
   (Бурно мутить воду.)
   Потерчата Ой леле! не нуртуй!
   Хатинки не руйнуй!
   Печера в нас маленька,
   що збудувала ненька.
   Убога наша хатка,
   бо в нас немає татка…
   (Чіпляються йому за руки, благаючи.)
   Ми спустимось на дно,
   де темно, холодно,
   на дні лежить рибалка
   над ним сидить Русалка…
   «Той, що греблі рве»
   Нехай його покине!
   Нехай до мене зрине!
   Потерчата поринають в озеро.
   Виплинь же, мила!!
   Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки – один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок.
   Русалка Се ти, мій чарівниченьку?!
   «Той, що греблі рве» (грізно)
   Що ти робила?
   Русалка (кидається немов до нього, але пропливає далі, минаючи його)
   Я марила всю ніченьку
   про тебе, мій паниченьку!
   Ронила сльози дрібнії,
   збирала в кінви* [1 - Тут і далі знаком * позначені слова, тлумачення яких подано в коментарях у кінці книжки. (Прим. ред.)] срібнії,
   без любої розмовоньки
   сповнила вщерть коновоньки…
   (Сплескує руками, розкриває обійми, знов кидається до нього і знов минає.)
   Ось кинь на дно червінця,
   поллються через вінця!
   (Дзвінко сміється.)
   «Той, що греблі рве» (з’їдливо)
   То се й у вас в болоті
   кохаються у злоті?
   Русалка наближається до нього, він круто відвертається від неї, виром закрутивши воду.
   Найкраще для Русалки
   сидіти край рибалки,
   глядіти неборака
   від сома та від рака,
   щоб не відгризли чуба.
   Ото розмова люба!
   Русалка (підпливає близенько, хапає за руки, заглядає в вічі)
   Вже й розгнівився?
   (Лукаво.)
   А я щось знаю, любчику,
   хороший душогубчику!
   (Тихо сміється, він бентежиться.)
   Де ти барився?
   Ти водяну царівну
   зміняв на мельниківну!
   Зимові – довгі ночі,
   а в дівки гарні очі, –
   недарма паничі
   їй носять дукачі!
   (Свариться пальцем на нього і дрібно сміється.)
   Добре я бачу
   твою ледачу вдачу,
   та я тобі пробачу,
   бо я ж тебе люблю!
   (З жартівливим пафосом.)
   На цілу довгу мить тобі я буду вірна,
   хвилину буду я ласкава і покірна,
   а зраду потоплю!
   Вода ж не держить сліду
   від рана до обіду,
   так, як твоя люба,
   або моя журба!
   «Той, що греблі рве» (поривчасто простягає їй обидві руки)
   Ну, мир миром!
   Поплинем понад виром!
   Русалка (береться з ним за руки і прудко кружляє)
   На виру-вирочку,
   на жовтому пісочку,
   в перловому віночку
   зав’юся у таночку!
   Ух! Ух!
   Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б’ється в береги, аж осока шумить, і пташки зграями зриваються з очеретів.
   Водяник (Виринає посеред озера. Він древній, сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на голові корона із скойок. Голос глухий, але дужий.)
   Хто тут бентежить наші тихі води?
   Русалка з своєю парою спиняються і кидаються врозтіч.
   Стидайся, дочко! Водяній царівні
   танки заводити з чужинцем?! Сором!
   Русалка Він, батьку, не чужий. Ти не пізнав?
   Се ж «Той, що греблі рве»!
   Водяник Та знаю, знаю!
   Нерідний він, хоч водяного роду.
   Зрадлива і лукава в нього вдача.
   Навесні він нуртує, грає, рве,
   зриває з озера вінок розкішний,
   що цілий рік викохують русалки,
   лякає птицю мудру, сторожку,
   вербі-вдовиці корінь підриває
   і бідним сиротятам-потерчатам
   каганчики водою заливає,
   псує мої рівненькі береги
   і старощам моїм спокій руйнує.
   А влітку де він? Де тоді гасає,
   коли жадібне сонце воду п’є
   із келиха мого, мов гриф неситий,
   коли від спраги никне очерет,
   зоставшися на березі сухому,
   коли, вмираючи, лілеї клонять
   до теплої води голівки в’ялі?
   Де він тоді?
   Під час сеї мови «Той, що греблі рве» нишком киває Русалці, ваблячи її втекти з ним по лісовому струмку.
   «Той, що греблі рве» (з укритою насмішкою)
   Тоді я в морі, діду.
   Мене на поміч кличе Океан,
   щоб не спило і в нього чашу сонце.
   Як цар морський покличе – треба слухать.
   На те є служба, – сам здоровий знаєш.
   Водяник Еге ж, тоді ти в морі… А мені,
   якби не помагав мій друг одвічний,
   мій щирий приятель осінній дощик,
   прийшлось би згинуть з парою!
   «Той, що греблі рве» незамітно ховається в воду.
   Русалка Татусю!
   не може пара згинути, бо з пари
   знов зробиться вода.
   Водяник Яка ти мудра!
   Іди на дно! Доволі тут базікать!
   Русалка Та зараз, тату! Вже ж його немає.
   Я розчешу поплутаний сікняг.
   (Виймає з-за пояса гребінку з мушлі, чеше прибережне зілля.)
   Водяник Ну, розчеши, я сам люблю порядок.
   Чеши, чеши, я тута підожду,
   поки скінчиш роботу. Та поправ
   латаття, щоб рівненько розстелялось,
   та килим з ряски позшивай гарненько,
   що той порвав пройдисвіт.
   Русалка Добре, тату.
   Водяник вигідно вкладається в очереті, очима слідкуючи роботу Русалчину; очі йому поволі заплющуються.
   «Той, що греблі рве» (виринувши, стиха до Русалки)
   Сховайся за вербою!
   (Русалка ховається, оглядаючись на Водяника.)
   Поплинемо з тобою
   ген на розтоки,
   під бистрії лотоки,
   зірвемо греблю рівну,
   утопим мельниківну!
   (Хапає Русалку за руку і швидко мчить з нею через озеро. Недалеко від другого берега Русалка спиняється і скрикує.)
   Русалка Ой, зачепилася за дуб торішній!
   Водяник прокидається, кидається навперейми і перехоплює Русалку.
   Водяник То се ти так?!. Ти, клятий баламуте,
   ще знатимеш, як зводити русалок!
   Поскаржуся я матері твоїй,
   Метелиці Гірській, то начувайся!
   «Той, що греблі рве» (з реготом)
   Поки що буде, я ще нагуляюсь!
   Прощай, Русалонько, сповняй коновки!
   (Кидається в лісовий струмок і зникає.)
   Водяник (до Русалки)
   Іди на дно! Не смій мені зринати
   три ночі місячні поверх води!
   Русалка (пручаючись)
   З якого часу тут русалки стали
   невільницями в озері? Я – вільна!
   Я вільна, як вода!
   Водяник В моїй обладі*
   вода повинна знати береги.
   Іди на дно!
   Русалка Не хочу!
   Водяник А, не хочеш?
   Віддай сюди вінець перловий!
   Русалка Ні!
   то дарував мені морський царенко.
   Водяник Тобі вінця не прийдеться носити,
   бо за непослух забере тебе
   «Той, що в скалі сидить».
   Русалка (з жахом)
   Ні, любий тату,
   я буду слухатись!
   Водяник То йди на дно.
   Русалка (поволі опускаючися в воду)
   Я йду, я йду… А бавитися можна
   з рибалкою?
   Водяник Та вже ж, про мене, бався.
   Русалка спустилася в воду по плечі і, жалібно всміхаючись, дивиться вгору на батька.
   Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.
   Таж він тебе занапастив би тільки,
   потяг би по колючому ложиську*
   струмочка лісового, біле тіло
   понівечив та й кинув би самотню
   десь на безвідді.
   Русалка Але ж він вродливий!
   Водяник Ти знов своєї?!
   Русалка Ні, ні, ні! Я йду!
   (Поринає.)
   Водяник (поглядаючи вгору)
   Уже весняне сонце припікає…
   Ху, душно як! Прохолодитись треба.
   (Поринає й собі.)

Дія I

   Та сама мiстина, тiльки весна далi поступила; узлiсся наче повите нiжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховiття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянiм вiнку.
   З лiсу на прогалину виходять дядько Лев i небiж його Лукаш. Лев уже старий чоловiк, поважний i дуже добрий з виду; по-полiському довге волосся бiлими хвилями спускається на плечi з-пiд сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу i в ясно-сиву, майже бiлу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятiрець*), коло пояса на ремiнцi ножик, через плече виплетений з лика кошiль (торба) на широкому ременi.
   Лукаш – дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тiльки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана бiллю, з виложистим комiром, пiдперезана червоним поясом, коло комiра i на чохлах червонi застiжки; свити вiн не має; на головi бриль; на поясi ножик i кiвшик з лика на мотузкý.
   Дiйшовши до берега озера, Лукаш зупинився.
   Лев Чого ж ти зупинився? Тут не можна
   зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.
   Лукаш Та я хотiв собi сопiлку втяти, –
   хороший тута вельми очерет.
   Лев Та вже тих сопiлок до лиха маєш!
   Лукаш Ну, скiльки ж їх? – калинова, вербова
   та липова, – ото й усi. А треба
   ще й очеретяну собi зробити, –
   та лепсько грає!
   Лев Та вже бався, бався,
   на те бог свято дав. А взавтра прийдем,
   то будем хижку ставити. Вже час
   до лiсу бидло виганяти. Бачиш,
   вже онде є трава помежи рястом.
   Лукаш Та як же будемо сидiти тута?
   Таж люди кажуть – тут непевне мiсце…
   Лев То як для кого. Я, небоже, знаю,
   як з чим i коло чого обiйтися:
   де хрест покласти, де осику вбити,
   де просто тричi плюнути, та й годi.
   Посiєм коло хижки мак-вiдюк,
   терлич* посадимо коло порога, –
   та й не приступиться нiяка сила…
   Ну, я пiду, а ти собi як хочеш.
   Розходяться. Лукаш iде до озера i зникає в очеретi. Лев iде понад берегом, i його не стає видко за вербами.
   Русалка (випливає на берег i кричить)
   Дiдусю! Лiсовий! бiда! рятуйте!
   Лісовик (малий, бородатий дiдок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбраннi барви кори, у волохатiй шапцi з куницi)
   Чого тобi? Чого кричиш?
   Русалка Там хлопець
   на дудки рiже очерет!
   Лісовик Овва!
   Коби всiї бiди! Яка скупа.
   Ось тута мають хижку будувати, –
   я й то не бороню, аби не брали
   сирого дерева.
   Русалка Ой леле! хижу?
   То се тут люди будуть? Ой тi люди
   з-пiд стрiх солом’яних! Я їх не зношу!
   я не терплю солом’яного духу!
   Я їх топлю, щоб вимити водою
   той дух ненáвидний. Залоскочу
   тих натрутнiв, як прийдуть!
   Лісовик Стiй! не квапся.
   То ж дядько Лев сидiтиме в тiй хижi,
   а вiн нам приятель. То вiн на жарт
   осикою та терличем лякає.
   Люблю старого. Таж якби не вiн,
   давно б уже не стало сього дуба,
   що стiльки бачив наших рад, i танцiв,
   i лiсових великих таємниць.
   Вже нiмцi мiряли його, навколо
   втрьох постававши, обсягли руками –
   i ледве що стiкло. Давали грошi –
   таляри битi, людям дуже милi,
   та дядько Лев заклявся на життя,
   що дуба вiн повiк не дасть рубати.
   Тодi ж i я на бороду заклявся,
   що дядько Лев i вся його рiдня
   повiк безпечнi будуть в сьому лiсi.
   Русалка Овва! А батько мiй їх всiх потопить!
   Лісовик Нехай не важиться! Бо завалю
   все озеро гнилим торiшнiм листом!
   Русалка Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха!
   (Зникає в озерi.)
   Лiсовик, щось воркочучи, закурює люльку, сiвши на заваленому деревi. З очеретiв чутно голос сопiлки (мелодiї № 1, 2, 3, 4), нiжний, кучерявий, i як вiн розвивається, так розвивається все в лiсi. Спочатку на вербi та вiльхах замайорiли сережки, потiм береза листом залепетала. На озерi розкрились лiлеї бiлi i зазолотiли квiтки на лататтi. Дика рожа появляє нiжнi пуп’янки.
   З-за стовбура старої розщепленої верби, пiвусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленiй одежi, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами, розправляє руки i проводить долонею по очах.
   Мавка Ох, як я довго спала!
   Лісовик Довго, дочко!
   Вже й сон-трава перецвiтати стала.
   От-от зозулька маслечко сколотить,
   в червонi черевички убереться
   i людям одмiрятиме лiта.
   Вже з вирiю поприлiтали гостi.
   Он жовтими пушинками вже плавлють
   на чистiм плесi каченятка дикi.
   Мавка А хто мене збудив?
   Лісовик Либонь, весна.
   Мавка Весна ще так нiколи не спiвала,
   як отепер. Чи то менi так снилось?
   Лукаш знов грає (мелодiя № 5).
   Нi… стiй… Ба! чуєш?.. То весна спiває?
   Лукаш грає мелодiю № 5, тiльки ближче.
   Лісовик Та нi, то хлопець на сопiлцi грає.
   Мавка Який? Невже се «Той, що греблi рве»?
   От я не сподiвалася вiд нього!
   Лісовик Нi, людський хлопець, дядька Лева небiж,
   Лукаш на ймення.
   Мавка Я його не знаю.
   Лісовик Бо вiн уперше тута. Вiн здалека,
   не з сих лiсiв, а з тих борiв соснових,
   де наша баба любить зимувати;
   осиротiв вiн з матiр’ю-вдовою,
   то дядько Лев прийняв обох до себе…
   Мавка Хотiла б я побачити його.
   Лісовик Та нащо вiн тобi?
   Мавка Вiн, певне, гарний!
   Лісовик Не задивляйся ти на хлопцiв людських.
   Се лiсовим дiвчатам небезпечно…
   Мавка Який-бо ти, дiдусю, став суворий!
   Се ти мене отак держати будеш,
   як Водяник Русалку?
   Лісовик Нi, дитинко,
   я не держу тебе. То Водяник
   в драговинi цупкiй привик одвiку
   усе живе засмоктувати. Я
   звик волю шанувати. Грайся з вiтром,
   жартуй iз Перелесником, як хочеш,
   всю силу лiсову i водяну,
   гiрську й повiтряну приваб до себе,
   але минай людськi стежки, дитино,
   бо там не ходить воля, – там журá
   тягар свiй носить. Обминай їх, доню:
   раз тiльки ступиш – i пропала воля!
   Мавка (смiється)
   Ну, як-таки щоб воля – та пропала?
   Се так колись i вiтер пропаде!
   Лiсовик хоче щось вiдмовити, але виходить Лукаш iз сопiлкою.
   Лiсовик i Мавка ховаються.
   Лукаш хоче надрiзати ножем березу, щоб сточити сiк, Мавка кидається i хапає його за руку.
   Мавка Не руш! не руш! не рiж! не убивай!
   Лукаш Та що ти, дiвчино? Чи я розбiйник?
   Я тiльки хтiв собi вточити соку
   з берези.
   Мавка Не точи! Се кров її.
   Не пий же кровi з сестроньки моєї!
   Лукаш Березу ти сестрою називаєш?
   Хто ж ти така?
   Мавка Я – Мавка лiсова.
   Лукаш (не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
   А, от ти хто! Я вiд старих людей
   про мавок чув не раз, але ще зроду
   не бачив сам.
   Мавка А бачити хотiв?
   Лукаш Чому ж би нi?.. Що ж, ти зовсiм така,
   як дiвчина… ба нi, хутчiй як панна,
   бо й руки бiлi, i сама тоненька,
   i якось так убрана не по-наськи…
   А чом же в тебе очi не зеленi?
   (Придивляється.)
   Та нi, тепер зеленi… а були,
   як небо, синi… О! тепер вже сивi,
   як тая хмара… нi, здається, чорнi
   чи, може, карi… ти таки дивнá!
   Мавка (усмiхаючись)
   Чи гарна ж я тобi?
   Лукаш (соромлячись)
   Хiба я знаю?
   Мавка (смiючись)
   А хто ж те знає?
   Лукаш (зовсiм засоромлений)
   Ет, таке питаєш!..
   Мавка (щиро дивуючись)
   Чому ж сього не можна запитати?
   Он бачиш, там питає дика рожа:
   «Чи я хороша?»
   А ясень їй киває в верховiттi:
   «Найкраща в свiтi!»
   Лукаш А я й не знав, що в них така розмова.
   Я думав – дерево нiме, та й годi.
   Мавка Нiмого в лiсi в нас нема нiчого.
   Лукаш Чи то ти все отак сидиш у лiсi?
   Мавка Я зроду не виходила ще з нього.
   Лукаш А ти давно живеш на свiтi?
   Мавка Справдi,
   нiколи я не думала про те…
   (Задумується.)
   Менi здається, що жила я завжди…
   Лукаш I все така була, як от тепер?
   Мавка Здається, все така…
   Лукаш А хто ж твiй рiд?
   чи ти його зовсiм не маєш?
   Мавка Маю.
   Є Лiсовик, я зву його «дiдусю»,
   а вiн мене – «дитинко» або «доню».
   Лукаш То хто ж вiн – дiд чи батько?
   Мавка Я не знаю.
   Хiба не все одно?
   Лукаш (смiється)
   Ну та й чуднi ви
   отут у лiсi! Хто ж тобi тут мати,
   чи баба, чи вже як у вас зовуть?
   Мавка Менi здається часом, що верба,
   ота стара, сухенька, то – матуся.
   Вона мене на зиму прийняла
   i порохном м’якеньким устелила
   для мене ложе.
   Лукаш Там ти й зимувала?
   А що ж ти там робила цiлу зиму?
   Мавка Нiчого. Спала. Хто ж зимою робить?
   Спить озеро, спить лiс i очерет.
   Верба рипiла все: «Засни, засни…»
   I снилися менi все бiлi сни:
   на срiблi сяли яснi самоцвiти,
   стелилися незнанi трави, квiти,
   блискучi, бiлi… Тихi, нiжнi зорi
   спадали з неба – бiлi, непрозорi –
   i клалися в намети… Бiло, чисто
   попiд наметами. Ясне намисто
   з кришталю грає i ряхтить усюди…
   Я спала. Дихали так вiльно груди.
   По бiлих снах рожевiї гадки
   легенькi гаптували мережки,
   i мрiї ткались золото-блакитнi,
   спокiйнi, тихi, не такi, як лiтнi…
   Лукаш (заслухавшись)
   Як ти говориш…
   Мавка Чи тобi так добре?
   Лукаш потакує головою.
   Твоя сопiлка має кращу мову.
   Заграй менi, а я поколишуся.
   Мавка сплiтає довге вiття на березi, сiдає в нього i гойдається тихо, мов у колисцi. Лукаш грає соло мелодiї № 6, 7 i 8, прихилившись до дуба, i не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволi озивається тихесенько на голос мелодії № 8, i Лукаш їй приграє вдруге мелодiю № 8. Спiв i гра в унiсон.
   Мавка Як солодко грає,
   як глибоко крає,
   розтинає бiлi груди, серденько виймає!
   На голос веснянки вiдкликається зозуля, потiм соловейко, розцвiтає ярiше дика рожа, бiлiє цвiт калини, глiд соромливо рожевiє, навiть чорна безлиста тернина появляє нiжнi квiти.
   Мавка, зачарована, тихо колишеться, усмiхається, а в очах якась туга, аж до слiз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.
   Лукаш Ти плачеш, дiвчино?
   Мавка Хiба я плачу?
   (Проводить рукою по очах.)
   А справдi… Нi-бо! то роса вечiрня.
   Заходить сонце… Бач, уже встає
   на озерi туман…
   Лукаш Та нi, ще рано!
   Мавка Ти б не хотiв, щоб день уже скiнчився?
   Лукаш хитає головою, що не хотiв би.
   Чому?
   Лукаш Бо дядько до села покличуть.
   Мавка А ти зо мною хочеш бути?
   Лукаш киває, потакуючи.
   Бачиш,
   I ти, немов той ясень, розмовляєш.
   Лукаш (смiючись)
   Та треба по-тутешньому навчитись,
   бо маю ж тута лiтувати.
   Мавка (радо)
   Справдi?
   Лукаш Ми взавтра й будуватися почнéмо.
   Мавка Курiнь поставите?
   Лукаш Нi, може, хижку,
   а може, й цiлу хату.
   Мавка Ви – як птахи:
   клопочетесь, будуєте кубельця,
   щоб потiм кинути.
   Лукаш Нi, ми будуєм
   навiки.
   Мавка Як навiки? Ти ж казав,
   що тiльки лiтувати будеш тута.
   Лукаш (нiяково)
   Та я не знаю… Дядько Лев казали,
   що тут менi дадуть ґрунтець i хату,
   бо восени хотять мене женити…
   Мавка (з тривогою)
   З ким?
   Лукаш Я не знаю. Дядько не казали,
   а може, ще й не напитали дiвки.
   Мавка Хiба ти сам собi не знайдеш пари?
   Лукаш (поглядаючи на неї)
   Я, може б, i знайшов, та…
   Мавка Що?
   Лукаш Нiчого…
   (Пограває у сопiлку стиха щось дуже жалiбненьке (мелодiя № 9), потiм спускає руку з сопiлкою i замислюється.)
   Мавка (помовчавши)
   Чи у людей паруються надовго?
   Лукаш Та вже ж навiк!
   Мавка Се так, як голуби…
   Я часом заздрила на їх: так нiжно
   вони кохаються… А я не знаю
   нiчого нiжного, окрiм берези,
   за те ж її й сестрицею взиваю;
   але вона занадто вже смутна,
   така блiда, похила та журлива, –
   я часто плачу, дивлячись на неї.
   От вiльхи не люблю – вона шорстка.
   Осика все мене чогось лякає;
   вона й сама боїться – все тремтить.
   Дуби поважнi надто. Дика рожа
   задирлива, так само й глiд, i терен.
   А ясень, клен i явiр – гордовитi.
   Калина так хизується красою,
   що байдуже їй до всього на свiтi.
   Така, здається, й я була торiк,
   але тепер менi чомусь те прикро…
   Як добре зважити, то я у лiсi
   зовсiм самотня…
   (Журливо задумується.)
   Лукаш А твоя верба?
   Таж ти її матусею назвала.
   Мавка Верба?.. Та що ж… в їй добре зимувати,
   а лiтом… бач, вона така суха,
   i все рипить, все згадує про зиму…
   Нi, я таки зовсiм, зовсiм самотня…
   Лукаш У лiсi ж не самiї дерева, –
   таж тут багато рiзної є сили.
   (Трохи ущипливо.)
   Вже не прибiднюйся, бо й ми чували
   про вашi танцi, жарти та зальоти!
   Мавка То все таке, як той раптовий вихор, –
   от налетить, закрутить та й покине.
   В нас так нема, як у людей, – навiки!
   Лукаш (приступаючи ближче)
   А ти б хотiла?..
   Раптом чутно голосне гукання дядька Лева.
   Голос Гов, Лукашу, гов!
   го-го-го-го! А де ти?
   Лукаш (вiдзивається)
   Ось я йду!
   Голос А йди хутчiй!
   Лукаш Оце ще нетерплячка!
   (Вiдгукується.)
   Та йду вже, йду!
   (Подається йти.)
   Мавка А вернешся?
   Лукаш Не знаю.
   (Iде в прибережнi хащi.)
   З гущавини лiсу вилiтає Перелесник – гарний хлопець у червонiй одежi, з червонястим, буйно розвiяним, як вiтер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима.
   Вiн хоче обняти Мавку, вона ухиляється.
   Мавка Не руш мене!
   Перелесник
   А то чому?
   Мавка Iди
   поглянь, чи в полi рунь* зазеленiла.
   Перелесник
   Менi навiщо тая рунь?
   Мавка А там же
   твоя Русалка Польова, що в житi.
   Вона для тебе досi вже вiнок
   зелено-ярий почала сплiтати.
   Перелесник
   Я вже її забув.
   Мавка Забудь мене.
   Перелесник
   Ну, не глузуй! Ходи, полетимо!
   Я понесу тебе в зеленi гори,
   ти ж так хотiла бачити смереки.
   Мавка Тепер не хочу.
   Перелесник
   Так? А то чому?
   Мавка Бо вiдхотiлося.
   Перелесник
   Якiсь химери!
   Чом вiдхотiлося?
   Мавка Нема охоти.
   Перелесник (улесливо в’ється коло неї)
   Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестрицi,
   там гiрськi русалки, вiльнi лiтавицi,
   будуть танцювати кóло по травицi,
   наче блискавицi!
   Ми тобi знайдемо з папоротi квiтку,
   зiрвем з неба зiрку, золоту лелiтку*,
   на снiгу нагiрнiм вибiлимо влiтку
   чарiвну намiтку.
   Щоб тобi здобути лiсову корону,
   ми Змiю-царицю скинемо iз трону
   i дамо крем’янi гори в оборону!
   Будь моя кохана!
   Звечора i зрана
   самоцвiтнi шати
   буду приношати,
   i вiночок плести,
   i в таночок вести,
   i на крилах нести
   на моря багрянi, де багате сонце
   золото ховає в таємну глибiнь.
   Потiм ми заглянем до Зорi в вiконце,
   Зiрка-пряха вдiлить срiбне волоконце,
   будем гаптувати оксамитну тiнь.
   Потiм, на свiтаннi, як бiлявi хмари
   стануть покрай неба, мов яснi отари,
   що холодну воду п’ють на тихiм бродi,
   ми спочинем любо на квiтчастiм…
   Мавка (нетерпляче)
   Годi!
   Перелесник
   Як ти обiрвала рiч мою сердито!
   (Смутно i разом лукаво.)
   Ти хiба забула про торiшнє лiто?
   Мавка (байдуже)
   Ох, торiшнє лiто так давно минуло!
   Що тодi спiвало, те взимi заснуло.
   Я вже й не згадаю!
   Перелесник (таємничо нагадуючи)
   А в дубовiм гаю?..
   Мавка Що ж там? Я шукала ягiдок, грибкiв…
   Перелесник
   А не приглядалась до моїх слiдкiв?
   Мавка В гаю я зривала кучерики з хмелю…
   Перелесник
   Щоб менi послати пишную постелю?
   Мавка Нi, щоб перевити се волосся чорне!
   Перелесник
   Сподiвалась: може, миленький пригорне?
   Мавка Нi, мене береза нiжно колихала.
   Перелесник
   А проте… здається… ти когось кохала?
   Мавка Ха-ха-ха! Не знаю!
   Попитай у гаю.
   Я пiду квiтчати дрiбним рястом коси…
   (Подається до лiсу.)
   Перелесник
   Ой гляди! Ще змиють їх холоднi роси!
   Мавка Вiтерець повiє,
   сонечко пригрiє,
   то й роса спаде!
   (Зникає в лiсi.)
   Перелесник
   Постривай хвилину!
   Я без тебе гину!
   Де ти? Де ти? Де?
   Бiжить i собi в лiс.
   Помiж деревами якусь хвилину маячить його червона одiж i, мов луна, озивається: «Де ти? Де?..»
   По лiсi грає червоний захiд сонця, далi погасає.
   Над озером стає бiлий туман.
   Дядько Лев i Лукаш виходять на галяву.
   Лев (сердито воркоче)
   Той клятий Водяник! Бодай би всох!
   Я, наловивши риби, тiльки виплив
   на плесо душогубкою, – хотiв
   на той бiк передатися, – а вiн
   вчепився цупко лапою за днище,
   та й анi руш! Ще трохи – затопив би!
   Ну й я ж не дурень: як засяг рукою
   за бороду, то й замотав, як мичку*,
   та ножика з-за пояса, – бiгме,
   так i вiдтяв би! Та проклята ж пара –
   штурхiць! – i перекинула човна!
   Я ледь що вибрався живий на берег,
   i рибу розгубив… А щоб ти зслиз!
   (До Лукаша.)
   А тут iще й тебе щось учепило, –
   кричу, гукаю, кличу – хоч ти згинь!
   I де ти длявся?
   Лукаш Та кажу ж –
   був тута, вирiзував сопiлку.
   Лев Щось довгенько
   вирiзуєш, небоже, сопiлки!
   Лукаш (нiяково)
   Або ж я, дядьку…
   Лев (усмiхнувся i подобрiв)
   Ей! не вчись брехати,
   бо ще ти молодий! Язика шкода!
   От лiпше хмизу пошукай по лiсi
   та розпали вогонь, – хоть обсушуся,
   бо як його таким iти додому?
   Поки дiйдем, ще й тая нападе –
   не тута споминаючи, цур-пек! –
   а потiм буде душу витрясати…
   Лукаш iде в лiс; чутно згодом, як вiн хряскає сухим гiллям.
   Дядько Лев (сiдає пiд дубом на грубу коренину i пробує викресати вогню, щоб запалити люльку)
   Аякже! викрешеш! i губка змокла…
   i трут згубився… А, нема на тебе
   лихої трясцi!.. Чи не наросла
   на дубi свiжа?
   (Обмацує дуба, шукаючи губки.)
   З озера, з туману, виринає бiла жiноча постать, бiльше подiбна до смуги мли, нiж до людини; простягненi бiлi довгi руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона наближається до Лева.
   Лев (усмiхнувшись)
   Се що за мара?
   Ага! вже знаю. Добре, що побачив!..
   (Оговтавшись, виймає з кошеля якiсь корiнцi та зiлля i простягає назустрiч марi, немов боронячись вiд неї. Вона трохи вiдступає. Вiн прочитує, замовляючи, дедалi все швидше.)
   Шiпле-дiвице,
   Пропаснице-Трясавице!
   Iди ти собi на куп’я, на болота,
   де люди не ходять, де кури не пiють,
   де мiй глас не заходить.
   Тут тобi не ходити,
   бiлого тiла не в’ялити,
   жовтої костi не млоїти,
   чорної кровi не спивати,
   вiку не вкорочати.
   Ось тобi полинь –
   згинь, маро, згинь!
   Мара подається назад до озера i зливається з туманом.
   Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку й розпалює вогонь.
   Лукаш Ось нате, дядьку, грiйтеся.
   Лев Спасибi.
   Ти догоджаєш дядьковi старому.
   (Розпалює коло вогню люльку.)
   Тепер що iншого!
   (Вкладається проти вогню на травi, поклавши кошеля пiд голову, пакає люльку i жмуриться на вогонь.)
   Лукаш Якби ви, дядьку,
   якої байки нагадали.
   Лев Бач!
   умалився!.. А ти б якої хтiв?
   Про Оха-чудотвора? Про Трьомсина?
   Лукаш Такi я чув! Ви вмiєте iнакших,
   що їх нiхто не вмiє.
   Лев (надумавшись)
   Ну, то слухай:
   Я про Царiвну-Хвилю розкажу.
   (Починає спокiйним, спiвучим, розмiрним голосом.)
   Якби нам хата тепла
   та люди добрi,
   казали б ми казку,
   баяли байку
   до самого свiта…
   За темними борами,
   та за глибокими морями,
   та за високими горами
   то єсть там дивний-предивний край,
   де панує Урай.
   Що в тому краю сонце не сiдає,
   мiсяць не погасає,
   а яснi зорi по полю ходять,
   таночки водять.
   Отож у найкращої Зорi та знайшовся син
   Бiлий Палянин.
   На личку бiлий,
   на вроду милий,
   золотий волос по вiтру має,
   а срiбна зброя в рученьках сяє…
   Лукаш Ви ж про Царiвну мали.
   Лев Та зажди!..
   От як став Бiлий Палянин до лiт доходжати,
   став вiн собi думати-гадати,
   про своє життя розважати:
   «З усiх я, – каже, – вродою вдався,
   а ще ж бо я долi не дiждався.
   Порадь мене, Зiрнице-мати,
   де менi пари шукати:
   чи межи боярством,
   преславним лицарством,
   чи межи князiвством,
   чи межи простим поспiльством?
   Що хiба яка царiвна
   та була б менi рiвна…»
   (Починає дрiмати.)
   От i пiшов вiн до синього моря,
   i розiклав на березi перлове намисто…
   Лукаш Вiдай, ви, дядьку, щось тут проминули.
   Лев Хiба?.. Та ти ж бо вже не заважай!
   …От i розбiглася на морi супротивна хвиля,
   а з теї хвилi вилетiли конi,
   як жар, червонi,
   у червону колясу запряженi…
   А на тiй колясi…
   (Змовкає, зложений сном.)
   Лукаш Та й хто ж на тiй колясi був? Царiвна?
   Лев (крiзь сон)
   Га?.. Де?.. Яка царiвна?..
   Лукаш Вже й заснули!
   (Який час дивиться задумливо на вогонь, потiм устає, вiдходить далi вiд огнища i походжає по галявi, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопiлку (мелодiя № 10)),
   В лiсi поночiє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом мiсяця. Навколо вогнища блиски свiтла i звої тiнi неначе водять химерний танок; близькi до вогню квiти то поблискують барвами, то гаснуть у пiтьмi.
   Покрай лiсу таємничо бiлiють стовбури осик та берiз. Весняний вiтер нетерпляче зiтхає, оббiгаючи узлiсся та розвiваючи гiлля плакучiй березi. Туман на озерi бiлими хвилями прибиває до чорних хащiв; очерет перешiптується з осокою, сховавшись у млi.
   З гущавини вибiгає Мавка, бiжить прудко, мов утiкаючи; волосся їй розвiялось, одежа розмаялась. На галявi вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далi кидається до берези i ще раз зупиняється.
   Мавка Дяка щирая тобi, нiченько-чарiвниченько,
   що закрила ти моє личенько!
   i вам, стежечки як мережечки,
   що вели мене до березочки!
   Ой сховай мене ти, сестриченько!
   (Ховається пiд березу, обiймаючи її стовбур.)
   Лукаш (пiдходить до берези, нишком)
   Ти, Мавко?
   Мавка (ще тихше)
   Я.
   Лукаш Ти бiгла?
   Мавка Як білиця.
   Лукаш Втiкала?
   Мавка Так.
   Лукаш Вiд кого?
   Мавка Вiд такого,
   як сам вогонь.
   Лукаш А де ж вiн?
   Мавка Цить!.. Бо знову прилетить.
   Мовчання.
   Лукаш Як ти тремтиш! Я чую, як береза
   стинається i листом шелестить.
   Мавка (вiдхиляється вiд берези)
   Ой лихо! Я боюся притулятись,
   а так не встою.
   Лукаш Притулись до мене.
   Я дужий – здержу, ще й обороню.
   Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парi. Мiсячне свiтло починає ходити по лiсi, стелеться по галявi i закрадається пiд березу. В лiсi озиваються спiви солов’їнi i всi голоси весняної ночi. Вiтер поривчасто зiтхає. З осяйного туману виходить Русалка i нишком пiдглядає молоду пару.
   Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї i раптом цiлує.
   Мавка (скрикує з болем щастя)
   Ох!.. Зiрка в серце впала.
   Русалка Ха-ха-ха!
   (З смiхом i плеском кидається в озеро.)
   Лукаш (ужахнувшись)
   Що се таке?
   Мавка Не бiйся, то Русалка.
   Ми подруги, – вона нас не зачепить.
   Вона свавiльна, любить глузувати,
   але менi дарма… Менi дарма
   про все на свiтi!
   Лукаш То й про мене?
   Мавка Нi,
   ти сам для мене свiт, милiший, кращий,
   нiж той, що досi знала я, а й той
   покращав, вiдколи ми поєднались.
   Лукаш То ми вже поєднались?
   Мавка Ти не чуєш,
   як солов’ї весiльним спiвом дзвонять?
   Лукаш Я чую… Се вони вже не щебечуть,
   не тьохкають, як завжди, а спiвають:
   «Цiлуй! цiлуй! цiлуй!»
   (Цiлує її довгим, нiжним, тремтячим поцiлунком.)
   Я зацiлую
   тебе на смерть!
   Зривається вихор, бiлий цвiт метелицею в’ється по галявi.
   Мавка Нi, я не можу вмерти…
   а шкода…
   Лукаш Що ти кажеш? Я не хочу!
   Навiщо я сказав?!.
   Мавка Нi, се так добре –
   умерти, як летюча зiрка…
   Лукаш Годi!
   (Говорить пестячи.)
   Не хочу про таке! Не говори!
   Не говори нiчого!.. Нi, кажи!
   Чудна у тебе мова, але якось
   так добре слухати… Що ж ти мовчиш?
   Розгнiвалась?
   Мавка Я слухаю тебе…
   твого кохання…
   (Бере в руки голову його, обертає проти мiсяця i пильно дивиться в вiчi.)
   Лукаш Нащо так? Аж страшно,
   як ти очима в душу зазираєш…
   Я так не можу! Говори, жартуй,
   питай мене, кажи, що любиш, смiйся…
   Мавка У тебе голос чистий, як струмок,
   а очi – непрозорi.
   Лукаш Може, мiсяць
   неясно свiтить.
   Мавка Може…
   (Схиляється головою йому до серця i замирає.)
   Лукаш Ти зомлiла?
   Мавка Цить! Хай говорить серце… Невиразно
   воно говорить, як весняна нiчка.
   Лукаш Чого там прислухатися? Не треба!
   Мавка Не треба, кажеш? То не треба, милий!
   Не треба, любий! Я не буду, щастя,
   не буду прислухатися, хороший!
   Я буду пестити, моє кохання!
   Ти звик до пестощiв?
   Лукаш Я не любився
   нi з ким ще зроду. Я того й не знав,
   що любощi такi солодкi!
   Мавка пристрасно пестить його, вiн скрикує з мукою втiхи.
   Мавко!
   ти з мене душу виймеш!
   Мавка Вийму, вийму!
   Вiзьму собi твою спiвочу душу,
   а серденько словами зачарую…
   Я цiлуватиму вустонька гожi,
   щоб загорiлись,
   щоб зашарiлись,
   наче тi квiтоньки з дикої рожi!
   Я буду вабити очi блакитнi,
   хай вони грають,
   хай вони сяють,
   хай розсипають вогнi самоцвiтнi!
   (Раптом сплескує руками.)
   Та чим же я принаджу любi очi!
   Я ж досi не заквiтчана!
   Лукаш Дарма!
   Ти й без квiток хороша.
   Мавка Нi, я хочу
   для тебе так заквiтчатися пишно,
   як лiсова царiвна!
   (Бiжить на другий кiнець галяви, далеко вiд озера, до цвiтучих кущiв.)
   Лукаш Почекай!
   Я сам тебе заквiтчаю.
   (Iде до неї.)
   Мавка (смутно)
   Не краснi
   квiтки вночi… тепер поснули барви…
   Лукаш Тут свiтляки в травi, я назбираю,
   вони свiтитимуть у тебе в косах,
   то буде наче зоряний вiнок.
   (Кладе скiльки свiтлякiв їй на волосся.)
   Дай подивлюся… Ой, яка ж хороша!
   (Не тямлячись вiд щастя, пориває її в обiйми.)
   Я ще набрати мушу. Я вберу
   тебе, мов королiвну, в самоцвiти!
   (Шукає в травi попiд кущами свiтлякiв.)
   Мавка А я калини цвiту наламаю.
   Вона не спить, бо соловейко будить.
   (Ламає бiлий цвiт i прикрашує собi одежу.)
   Русалка (знов виходить з туману. Шепоче, повернувшись до очеретiв)
   Дитинчата-Потерчата,
   засвiтiте каганчата!
   В очеретах заблимали два бродячi вогники. Далi виходять Потерчата, в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсiм погасаючи. Русалка притуляє їх до себе i шепоче, показуючи в далечiнь на бiлу постать Лукашеву, що мрiє в мороку помiж кущами.
   Дивiться, он отой, що там блукає,
   такий, як батько ваш, що вас покинув,
   що вашу ненечку занапастив.
   Йому не треба жити.
   Перше Потерча
   Утопи!
   Русалка Не смiю. Лiсовик заборонив.
   Друге Потерча
   А ми не здужаєм, бо ми маленькi.
   Русалка Ви маленькi,
   ви легенькi,
   в ручках вогники ясненькi,
   ви як ласочки тихенькi, –
   ви пiдiть у чагарник,
   не почує Лiсовик,
   а як стрiне –
   вогник свiне –
   був i зник!
   Перекиньтесь блискавками
   над стежками.
   Спалахнiть над купиною,
   поведiть драговиною, –
   де вiн стане,
   там i кане
   аж на саме дно болота…
   Далi – вже моя робота!
   Ну! блись-блись!
   Потерчата (рушаючи одно до одного)
   Ти сюдою, я тудою,
   а зiйдемось над водою!
   Русалка (радо)
   Подались!
   (Надбiгає до болота, бризкає водою з пальцiв позад себе через плечi. З-за купини вискакує Куць, молоденький чортик-паничик.)
   Куцю-Куцю,
   поцiлуй у руцю!
   (Свавiльним рухом простягає йому руку, вiн цiлує.)
   Куць За що ж то, панянко?
   Русалка Я тобi снiданко
   гарне наготую, тiльки не прогав.
   (Показує в далечiнь на Лукаша.)
   Бачиш? Що? привик ти до таких потрав?
   Куць (махнув рукою)
   Поки не в болотi, –
   сухо в мене в ротi!
   Русалка Буде хлопець твiй,
   радiсть буде й бабi, й матiнцi твоїй!
   Куць стрибає за купину і зникає. Русалка в очеретi зорить за Потерчатами, що миготять бiгунцями, спалахують, блимають, снуються, перебiгають.
   Лукаш (шукаючи свiтлякiв, завважає вогники)
   Якi хорошi свiтляки! летючi!
   Я ще таких не бачив! А великi!
   Я мушу їх пiймати!
   (Ганяється то за одним, то за другим, вони непомiтно надять його до драговини.)
   Мавка Не лови!
   Коханий, не лови! То Потерчата!
   Вони зведуть на безвiсть!
   Лукаш не чує, захоплений гонитвою, i вiдбiгає геть далеко вiд Мавки.
   Лукаш (раптом скрикує)
   Пробi! Гину!
   В драговину попав! Ой смокче! тягне!
   Мавка надбiгає на його крик, але не може дiстатися до нього, бо вiн загруз далеко вiд твердого берега. Вона кидає йому один кiнець свого пояса, держачи за другий.
   Мавка Лови!
   Пояс не досягає руки Лукашевої.
   Лукаш Ой, не сягає! Що ж се буде?
   Мавка (кидається до верби, що стоїть, похилившись над драговиною)
   Вербиченько-матусенько, рятуй!
   (Швидко, як бiлиця, злазить на вербу, спускається по крайньому вiттi, кидає знов пояса – вiн на сей раз досягає, – Лукаш хапається за кiнець, Мавка притягає його до себе, потiм подає руку i помагає злiзти на вербу.)
   Русалка в очеретi видає глухий стогiн досади i зникає в туманi.
   Потерчата теж зникають.
   Дядько Лев (прокинувся вiд крику)
   Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?
   Цур-пек! щезай!
   (Оглядається.)
   Лукашу, де ти? гов!
   Лукаш (озивається з верби)
   Я тута, дядьку!
   Лев А ти тут чого?
   (Пiдходить i заглядає на вербу.)
   Злiз на вербу, ще й з дiвкою!
   Лукаш iзлiзає з верби. Мавка там лишається.
   Лукаш Ой дядьку!
   Я тут було в драговинi загруз;
   натрапив на вiкно, та вже вона
   (показує на Мавку)
   порятувала якось.
   Лев А чого ж ти
   стикаєшся отут як потороча*? –
   таж поночi!
   Лукаш Я свiтляки ловив…
   (Уриває.)
   Лев (завважає свiтляки на Мавцi)
   Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!
   Тепер я бачу сам, чия то справа.
   Мавка Я ж, дядечку, його порятувала.
   Лев Дивись ти – «дядечку»! Знайшлась небога!
   А хто ж його призвiв у пастку лiзти?
   (Докiрливо хитає головою.)
   Ей, кодло лiсове! Така в вас правда!..
   Ну, попаду ж i я Лiсовика,
   то вже не вирветься, – в пеньок дубовий
   вщемлю те бородище-помелище,
   то буде вiдати! Бач, пiдсилає
   своїх дiвок, а сам – i я не я!
   Мавка (швидко збiгає з верби)
   Нi, вiн не винен! Хай Змiя-цариця
   мене скарає, якщо се неправда!
   I я не винна!
   Лев От, тепера вiрю,
   бо знаю, се в вас присяга велика.
   Лукаш Вона мене порятувала, дядьку,
   от бiгме, згинув би тепер без неї!
   Лев Ну, дiвонько, хоч ти душi не маєш,
   та серце добре в тебе. Пробачай,
   що я нагримав зóпалу.
   (До Лукаша.)
   Чого ж ти
   по свiтляки погнався на болото?
   Хiба ж вони по купинах сидять?
   Лукаш Та то якiсь були такi летючi!
   Лев Еге! то знаю ж я! То Потерчата!
   Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра
   щеняток-ярчукiв, то ще побачим,
   хто тут заскавучить!
   Голоски Потерчат (озиваються жалiбно, подiбно до жаб’ячого кумкання)
   Нi, нi, дiдуню!
   Нi, ми не виннi!
   Ми в драговиннi
   ягiдки брали.
   Ми ж бо не знали,
   що тута гостi,
   ми б не зринали
   з глибокостi…
   Ой нене, сум!
   Нум плакать, нум!
   Лев Чи бач, як знiтилась невiрна пара,
   вiдьомський накоренок! Та нехай,
   я вже дiйду, хто винен, хто не винен!..
   (До Лукаша.)
   А що, небоже, чи не час додому?
   Ходiм помалу.
   (До Мавки.)
   Будь здорова, дiвко!
   Мавка Ви завтра прийдете? Я покажу,
   де є хороше дерево на хату.
   Лев Я бачу, ти про все вже розпиталась.
   Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик,
   та й вам до нас прийдеться привикати.
   Ходiмо. Прощавай!
   (Рушає.)
   Мавка (бiльш до Лукаша, нiж до Лева)
   Я буду ждати!
   Лукаш вiдстає вiд дядька, стискає мовчки обидвi руки Мавцi, безгучно її цiлує i, догнавши дядька, iде з ним у лiс.
   Мавка (сама)
   Коли б ти, нiчко, швидше минала!
   Вибач, коханая! Ще ж я не знала
   днини такої, щоб була щасна
   так, як ти, нiченько, так, як ти, ясна!
   Чом ти, березо, така журлива?
   Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!
   Не рони, вербо, слiз над водою,
   буде ж, матусенько, милий зо мною!..
   Батьку мiй рiдний, темненький гаю,
   як же я нiченьку сюю прогаю?
   Нiчка коротка – довга розлука…
   Що ж менi суджено – щастя чи мука?
   Мiсяць сховався за темну стiну лiсу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нiчого не стало видко, тiльки жеврiє долi жар, позосталий вiд огнища, та по вiнку iз свiтлякiв знати, де ходить Мавка помiж деревами: вiнок той яснiє то цiлим сузiр’ям, то окремими iскрами, далi тьма i його покриває. Глибока пiвнiчна тиша, тiльки часом легкий шелест чується в гаю, мов зiтхання у снi.

Дія II

   Пiзнє лiто. На темнiм матовiм листi в гаю де-не-де виднiє осiння прозолоть. Озеро змалiло, берегова габа* поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом.
   На галявi вже збудовано хату, засаджено городець. На однiй нивцi пшениця, на другiй – жито. На озерi плавають гуси. На березi сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки* Трава на галявi чисто викошена, пiд дубом зложений стiжок. По лiсi калатають клокiчки – десь пасеться товар. Недалечко чутно сопiлку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодiю (мелодiї № 11, 12, 13).
   Мати Лукашева(виходить з хати й гукає)
   Лукашу, гов! А де ти?
   Лукаш (виходить з лiсу з сопiлкою i мережаним кийком у руках)
   Тут я, мамо.
   Мати А чи не годi вже того грання?
   Все грай та грай, а ти, робото, стiй!
   Лукаш Яка ж робота?
   Мати Як – яка робота?
   А хто ж обору* мав загородити?
   Лукаш Та добре вже, загороджу, нехай-но.
   Мати Коли ж воно, оте «нехай-но», буде?
   Тобi б усе ганяти по шурхах
   з приблудою, з накидачем отим!
   Лукаш Та хто ганяє? Бидло* ж я пасу,
   а Мавка помагає.
   Мати Одчепися
   з такою помiччю!
   Лукаш Сами ж казали,
   що як вона глядить корiв, то бiльше
   дають набiлу*.
   Мати Вже ж – вiдьомське кодло!
   Лукаш Немає вiдома, чим вам годити!
   Як хату ставили, то не носила
   вона нам дерева? А хто садив
   города з вами, нивку засiвав?
   Так, як сей рiк, хiба коли родило?
   А ще он як умаїла квiтками
   попiдвiконню – любо подивитись?
   Мати Потрiбнi тi квiтки! Таж я не маю
   у себе в хатi дiвки на виданню…
   Йому квiтки та спiви в головi!
   Лукаш знизує нетерпляче плечима i подається йти.
   Куди ти?
   Лукаш Таж обору городити!
   (Iде за хату, згодом чутно цюкання сокирою.)
   Мавка виходить з лiсу пишно заквiтчана, з розпущеними косами.
   Мати (непривiтно)
   Чого тобi?
   Мавка Де, дядино, Лукаш?
   Мати Чого ти все за ним? Не випадає
   за парубком так дiвцi уганяти.
   Мавка Менi нiхто такого не казав.
   Мати Ну, то хоч раз послухай – не завадить.
   (Прикро дивиться на Мавку.)
   Чого ти все розпатлана така?
   Нема, щоб зачесатись чепурненько –
   усе як вiдьма ходить. Нечепурно.
   I що се за манаття на тобi?
   Воно ж i невигiдне при роботi.
   Я маю дещо там з дочки-небiжки,
   пiди вберися – там на жердцi висить.
   А се, як хоч, у скриню поклади.
   Мавка Та добре, можу й переодягтися.
   (Iде в хату. Звiдти виходить дядько Лев.)
   Мати Хоч би подякувала!
   Лев Що ти, сестро,
   так уїдаєш раз у раз на дiвку?
   Чи то вона тобi чим завинила?
   Мати А ти, братуню, вже б не вiдзивався,
   коли не зачiпають! Ти б iще
   зiбрав сюди усiх вiдьом iз лiсу.
   Лев Якби ж воно такеє говорило,
   що тямить, ну, то й слухав би, а то…
   «вiдьом iз лiсу»! – де ж є вiдьма в лiсi?
   Вiдьми живуть по селах…
   Мати То вже ти
   на тому знаєшся… Та що ж, принаджуй
   ту погань лiсову, то ще дiждешся
   колись добра!
   Лев А що ж? таки й дiжду.
   Що лiсове, то не погане, сестро, –
   усякi скарби з лiса йдуть…
   Мати (глузливо)
   Аякже!
   Лев З таких дiвок бувають люди, от що!
   Мати Якi з їх люди? Чи ти впився? Га?
   Лев Та що ти знаєш? От небiжчик дiд
   казали: треба тiльки слово знати,
   то й в лiсовичку може уступити
   душа така самiська, як i наша.
   Мати Ну, а куди ж тодi вiдьомська пара
   подiнеться?
   Лев Ти знов таки своєї?..
   От лiпше заберуся до роботи,
   як маю тут жувати клоччя!
   Мати Йди!
   або ж я бороню?
   Лев iде за хату, сердито струснувши головою.
   Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита i латана на плечах, вузька спiдничина з набиванки* i полинялий фартух з димки*, волосся гладко зачесане у двi коси i заложене навколо голови.
   Мавка Вже й перебралась.
   Мати Отак що iншого. Ну, я пiду –
   управлюся тим часом з дробиною*.
   Хотiла я пiти до конопель,
   так тут iще не скiнчена робота,
   а ти до неї щось не вельми…
   Мавка Чом же?
   Що тiльки вмiю, рада помогти.
   Мати Ото-то й ба, що неконечне вмiєш:
   полiтниця з тебе абияка,
   тащити сiна – голова болiла…
   Як так i жати маєш…
   Мавка (з острахом)
   Як-то? Жати?
   Ви хочете, щоб я сьогодні жала?
   Мати Чому ж би нi? Хiба сьогоднi свято?
   (Бере за дверима в сiнях серпа i подає Мавцi.)
   Ось на серпа – попробуй. Як управлюсь,
   то перейму тебе.
   (Виходить за хату, узявши з сiней пiдситок iз зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: «Цiпоньки! цiпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цiр-р-р…»)
   Лукаш виходить iз сокирою i пiдступає до молодого грабка, щоб його рубати.
   Мавка Не руш, коханий,
   воно ж сире, ти ж бачиш.
   Лукаш Ай, дай спокiй!
   Не маю часу!
   Мавка смутно дивиться йому в вiчi.
   Ну то дай сухого…
   Мавка (швиденько виволiкає з лiсу чималу суху деревину)
   Я ще знайду; тобi багато треба?
   Лукаш А що ж? оцим одним загороджу?
   Мавка Чогось уже i ти став непривiтний…
   Лукаш Та бачиш… мати все гризуть за тебе!..
   Мавка Чого їй треба? I яке їй дiло?
   Лукаш Та як же? Я ж їм син…
   Мавка Ну, син, – то що?
   Лукаш Бач… їм така невiстка не до мислi…
   Вони не люблять лiсового роду…
   Тобi недобра з їх свекруха буде!
   Мавка У лiсi в нас нема свекрух нiяких.
   Навiщо тi свекрухи, невiстки –
   не розумiю!
   Лукаш Їм невiстки треба,
   бо треба помочi, – вони старi.
   Чужу все до роботи заставляти
   не випадає… Наймички – не дочки…
   Та, правда, ти сього не зрозумiєш…
   Щоб нашi людськi клопоти збагнути,
   то треба справдi вирости не в лiсi.
   Мавка (щиро)
   Ти розкажи менi, я зрозумiю,
   бо я ж тебе люблю… Я ж пойняла
   усi пiснi сопiлоньки твоєї.
   Лукаш Пiснi! То ще наука невелика!
   Мавка Не зневажай душi своєї цвiту,
   бо з нього виросло кохання наше!
   Той цвiт вiд папоротi чарiвнiший –
   вiн скарби творить, а не вiдкриває.
   У мене мов зродилось друге серце,
   як я його пiзнала. В ту хвилину
   огнисте диво сталось…
   (Раптом уриває.)
   Ти смiєшся?
   Лукаш Та справдi, якось наче смiшно стало…
   Убрана по-буденному, а править
   таке, немов на свято орацiю!
   (Смiється.)
   Мавка (шарпає на собi одежу)
   Спалю се все!
   Лукаш Щоб мати гiрше гризли?
   Мавка Та що ж, як я тобi у цiй одежi
   неначе одмiнилась!
   Лукаш Так я й знав!
   Тепер уже почнеться дорiкання…
   Мавка Нi, любий, я тобi не дорiкаю,
   а тiльки – смутно, що не можеш ти
   своїм життям до себе дорiвнятись.
   Лукаш Я щось не розберу, що ти говориш.
   Мавка Бач, я тебе за те люблю найбiльше,
   чого ти сам в собi не розумiєш,
   хоча душа твоя про те спiває
   виразно-щиро голосом сопiлки…
   Лукаш А що ж воно таке?
   Мавка Воно ще краще,
   нiж вся твоя хороша, люба врода,
   та висловить його i я не можу…
   (Смутно-закохано дивиться на нього i мовчить хвилинку.)
   Заграй менi, коханий, у сопiлку,
   нехай вона все лихо зачарує!
   Лукаш Ей, не пора менi тепера грати!
   Мавка То пригорни мене, щоб я забула
   осю розмову.
   Лукаш (оглядається)
   Цить! почують мати!
   Вони вже й так тебе все називають
   накидачем…
   Мавка (спалахнула)
   Так! хто не зрiс мiж вами,
   не зрозумiє вас! Ну, що се значить
   «накинулась»? Що я тебе кохаю?
   Що перша се сказала? Чи ж то ганьба,
   що маю серце не скупе, що скарбiв
   воно своїх не криє, тiльки гойно
   коханого обдарувало ними,
   не дожидаючи вперед застави?
   Лукаш Була надiя, що вiддячусь потiм.
   Мавка I знов чудне, незрозумiле слово –
   «вiддячуся»… Ти дав менi дари,
   якi хотiв, такi були й мої –
   немiрянi, нелiченi…
   Лукаш То й добре,
   коли нiхто не завинив нiкому.
   Ти се сама сказала – пам’ятай.
   Мавка Чому я маю сеє пам’ятати?
   Мати (виходить iз-за хати)
   Се так ти жнеш? А ти се так городиш?
   Лукаш поспiшно поволiк дерево за хату.
   Коли ти, дiвонько, не хочеш жати,
   то я ж тебе не силую. Вже якось
   сама управлюся, а там на вiсень,
   дасть бiг, знайду собi невiстку в помiч.
   Там є одна вдовиця – моторненька, –
   сама припитувалась через люди,
   то я сказала, що аби Лукаш
   був не вiд того… Ну, давай вже, любко,
   менi серпочка – другого ж немає.
   Мавка Я жатиму. Iдiть до конопель.
   Мати йде через галяву до озера i криється за очеретом.
   Мавка замахує серпом i нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одiж на їй просвiчує де-не-де крiзь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на головi синiй вiнок з волошок, у волоссi заплутались рожевi квiти з куколю, ромен, березка.
   Русалка Польова (з благанням кидається до Мавки)
   Сестрице, пошануй!
   Краси моєї не руйнуй!
   Мавка Я мушу.
   Русалка Польова
   Уже ж мене пошарпано,
   всi квiтоньки загарбано,
   всi квiтоньки-зiрниченьки
   геть вирвано з пшениченьки!
   Мак мiй жаром червонiв,
   а тепер вiн почорнiв, наче крiвця пролилася,
   в борозенцi запеклася…
   Мавка Сестрице, мушу я! Твоя краса
   на той рiк ще буйнiше запишає,
   а в мене щастя як тепер зов’яне,
   то вже не встане!
   Русалка Польова (ламає руки i хитається вiд горя, як од вiтру колос)
   Ой горенько! косо моя!
   косо моя золотая!
   Ой лишенько! красо моя!
   красо моя молодая!..
   Мавка Твоїй красi вiк довгий не судився,
   на те вона зроста, щоб полягати.
   Даремне ти благаєш так мене, –
   не я, то iнший хто її зожне.
   Русалка Польова
   Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє
   з краю до краю.
   Дай нам зажити веселого раю,
   поки ще лiтечко сяє,
   поки ще житечко не полягло, –
   ще ж неминуче до нас не прийшло!
   Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рiдная!
   Потiм поникне краса моя бiдная,
   ляже додолу сама…
   Сестро! не будь як зима,
   що не вблагати її, не вмолити!
   Мавка Рада б я волю вволити,
   тiльки ж сама я не маю вже волi.
   Русалка Польова (шепче, схилившись Мавцi до плеча)
   Чи ж не трапляється часом на полi
   гострим серпочком поранити руку?
   Сестронько! зглянься на муку!
   Крапельки кровi було б для рятунку доволi.
   Що ж? Хiба кровi не варта краса?
   Мавка (черкає себе серпом по руцi, кров бризкає на золотi коси Русалки Польової)
   Ось тобi, сестро, яса*!
   Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, i никне в житi.
   Вiд озера наближається мати, а з нею молода повновида молодиця, в червонiй хустцi з торочками, в бурячковiй спiдницi, дрiбно та рiвно зафалдованiй; так само зафалдований i зелений фартух з нашитими на ньому бiлими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синiм, намисто дзвонить дукачами на бiлiй пухкiй шиї, мiцна крайка тiсно перетягає стан, i вiд того кругла, заживна постать здається ще розкiшнiшою.
   Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспiває за нею.
   Мати (до молодицi люб’язно)
   Ходiть, Килинко, осьде край берези
   ще свiже зiллячко. Ось деревiй, –
   ви ж гладишки попарити хотiли? –
   Вiн добрий, любонько, до молока.
   Килина Та в мене молока вже нiде й дiти!
   Коб ярмарок хутчiй – куплю начиння.
   Корова в мене турського заводу, –
   ще мiй небiжчик десь придбав, – молочна,
   i господи яка! Оце вже якось
   я в полi обробилася, то треба
   роботi хатнiй дати лад. Ой тiтко,
   вдовицi – хоч надвоє розiрвися!..
   (Прибiднюється, пiдобгавши губи.)
   Мати Ей, рибонько, то ви вже обробились?
   Ну, що то сказано, як хто робiтний
   та здужає… А в нас – маленька нивка,
   та й то бог спору не дає…
   Килина (дивиться на ниву, де стоїть Мавка)
   А хто ж то
   женцем у вас?
   Мати Та там одна сирiтка…
   (Нишком.)
   Таке воно, простибiг, нi до чого…
   Килина (надходить з матiр’ю до Мавки)
   Добридень, дiвонько! Чи добре жнеться?
   Мати (сплескує руками)
   Ой лишенько! Iще не починала!
   Ой мiй упадоньку! Що ж ти робила?
   Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!
   Мавка (глухо)
   Я руку врiзала…
   Мати Було при чому!
   Килина А дай сюди серпа – нехай-но я.
   Мавка ховає серпа за себе i вороже дивиться на Килину.
   Мати Давай серпа, як кажуть! Таж не твiй!
   (Вириває серпа Мавцi з рук i дає Килинi, тая кидається на жито i жне, як вогнем палить, аж солома свище пiд серпом.)
   Мати (втiшно)
   Ото менi робота!
   Килина (не одриваючись од роботи)
   Якби хто
   перевесла крутив, то я б удух
   сю нивку вижала.
   Мати (гукає)
   А йди, Лукашу!
   Лукаш (виходить. До Килини)
   Магайбi.
   Килина (жнучи)
   Дякувати.
   Мати От, Лукашу,
   поможеш тут в’язати молодичцi.
   Бо та «помiчниця» вже скалiчiла.
   Лукаш береться в’язати снопи.
   Ну, жнiте ж, дiтоньки, а я пiду
   зварю вам киселицi на полудень.
   (Iде в хату.)
   Мавка одiйшла до берези, прихилилась до неї i крiзь довге вiття дивиться на женцiв.
   Килина який час так само завзято жне, потiм розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всмiхається, трьома широкими кроками прискакує до нього i пацає з виляском долонею по плечах.
   Килина Ну ж, парубче, хутчiй! Не лiзь, як слимак!
   Ото ще верисько!
   (Залягається смiхом.)
   Лукаш (i собi випростується)
   Яка ти бистра!
   Ось лiпше не займай, бо поборю!
   Килина (кидає серпа, береться в боки)
   Ану ж, ану! Ще хто кого – побачим!
   Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони «мiряють силу», упершись долонями в долонi; який час сила їх стоїть нарiвнi, потiм Килина трохи подалась назад, напружено смiючись i граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки i хоче її поцiлувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона пiдбиває його ногою, вiн падає.
   Килина (стоїть над ним смiючись)
   А що? Хто поборов? Не я тебе?
   Лукаш (устає, важко дишучи)
   Пiдбити – то не мацiя!
   Килина Чи ж пак?
   У хатi стукнули дверi. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в’язати. Хутко загiн затемнiв стернею i вкрився снопами; скiлька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подоланi i ще не пов’язанi бранцi.
   Мати (з сiнешнього порога)
   Ходiте, женчики! вже є полудень.
   Килина Та я своє скiнчила, он Лукаш
   нiяк не вправиться.
   Лукаш Менi недовго.
   Мати Ну, то кiнчай; а ви ходiть, Килинко!
   Килина йде в хату. Дверi зачиняються. Мавка виходить з-пiд берези.
   Лукаш (трохи змiшався, побачивши її, але зараз оправився)
   Ага, то ти? Ось дов’яжи снопiв,
   а я пiду.
   Мавка В’язати я не можу.
   Лукаш Ну, то чого ж прийшла тут наглядати,
   коли не хочеш помогти?
   (В’яже сам.)
   Мавка Лукашу,
   нехай ся жiнка бiльше не приходить, –
   я не люблю її: вона лукава,
   як видра.
   Лукаш Ти її нiяк не знаєш.
   Мавка Нi, знаю! Чула смiх її i голос.
   Лукаш Сього ще мало.
   Мавка Нi, сього доволi.
   Ся жiнка хижа, наче рись.
   Лукаш Iще що!
   Мавка Нехай вона до нас у лiс не ходить.
   Лукаш (випростався)
   А ти хiба вже лiсова цариця,
   що так рядиш, хто має в лiс ходити,
   хто нi?
   Мавка (сумно, з погрозою)
   У лiсi є такi провалля,
   захованi пiд хрустом та галуззям, –
   не бачить їх нi звiр, анi людина,
   аж поки не впаде…
   Лукаш Iще говорить
   про хижiсть, про лукавство, – вже б мовчала!
   Я бачу, ще не знав натури твеї.
   Мавка Я, може, i сама її не знала…
   Лукаш Так от же слухай: якщо я тут маю
   тебе питати, хто до мене смiє
   ходити, а хто нi, то лiпше сам я
   знов з лiсу заберуся на село.
   Вже якось там не пропаду мiж людьми.
   Бо я не став отут сидiти в тебе,
   як лис у пастцi.
   Мавка Я пасток на тебе
   не наставляла. Ти прийшов по волi.
   Лукаш По волi ж i пiду, як тiльки схочу,
   нiхто нiчим мене тут не прив’яже!
   Мавка Чи я ж тебе коли в’язати хтiла?
   Лукаш Ну, то до чого ж цiла ся балачка?
   Дов’язав останнього снопа i, не дивлячись на Мавку, пiшов до хати. Мавка сiла в борознi над стернею i похилилась у смутнiй задумi.
   Дядько Лев (виходить iз-за хати)
   Чого се ти, небого, зажурилась?
   Мавка (тихо, смутно)
   Минає лiто, дядечку…
   Лев Для тебе
   воно таки журба. Я мiркував би,
   що вже б тобi не тра верби на зиму.
   Мавка А де ж я маю бути?
   Лев Як на мене,
   то не тiсна була б з тобою хата…
   Коли ж сестра таку натуру має,
   що з нею й не зговориш. Я вже брався
   i так, i iнако… Якби то я
   був тут господарем, то й не питався б;
   та вже ж я їм вiддав сей ґрунт i хату,
   то воля не моя. Я сам пiду
   на зиму до села, до свеї доми…
   Якби ти на селi могла сидiти,
   то я б тебе прийняв.
   Мавка Нi, я не можу…
   якби могла, пiшла б. Ви, дядьку, добрi.
   Лев Хлiб добрий, дiвонько, а не людина.
   Але, щоправда, я таки вподобав
   породу вашу лiсову. Як буду
   вмирати, то прийду, як звiр, до лiсу, –
   отут пiд дубом хай i поховають…
   Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,
   як сива голова моя схитнеться?..
   Де-де! ще й не такi були дуби,
   та й тiї постинали… Зеленiй же
   хоч до морозу, кучерявий друже, а там…
   чи дасть бiг ще весни дiждати?..
   (Стоїть, смутно похилившись на цiпок.)
   Мавка поволi вибирає напiвзiв’ялi квiтки з пожатого жита i складає їх в пучечок.
   З хати виходять мати, Килина і Лукаш.
   Мати (до Килини)
   Чого ви спiшитесь? Та ще посидьте!
   Килина Ей, нi вже, дядинусю, я пiду.
   Дивiть, уже нерано, – я боюся.
   Мати Лукашу, ти провiв би.
   Лукаш Чом же, можу.
   Килина (поглядає на нього)
   Та, май, робота є…
   Мати Яка робота
   увечерi? Iди, синашу, йди
   та надведи Килинку до дороги.
   Самiй увечерi в сiй пущi сумно.
   Та ще така хороша молодичка, –
   коли б хто не напав!
   Килина Ой дядинусю,
   се ж ви мене тепер зовсiм злякали!
   Лукашу, йдiм, поки не звечорiло,
   а то й удвох боятимемось!
   Лукаш Я б то?
   боявся в лiсi? Ого-го! помалу!
   Мати Та вiн у мене хлопець молодець,
   ви вже, Килинко, честi не уймайте!
   Килина Нi, то я жартома…
   (Завважає Лева.)
   Ов! дядьку Леве!
   то ви-те вдома?
   Лев (удає, мов не дочув)
   Га? iдiть здоровi!
   (Йде собi в лiс.)
   Килина Ну, будьте вже здоровенькi, тiтусю!
   (Хоче поцiлувати стару в руку, тая не дає, обтирає собi рота фартухом i тричi «з церемонiєю» цiлується з Килиною.)
   Килина (вже на ходi)
   Живi бувайте, нас не забувайте!
   Мати Веселi будьте та до нас прибудьте!
   (Йде в хату i засовує дверi за собою.)
   Мавка пiдводиться i тихою, наче втомленою, походою iде до озера, сiдає на похилену вербу, склоняє голову на руки i тихо плаче. Починає накрапати дрiбний дощик, густою сiткою заволiкає галяву, хату й гай.
   Русалка (пiдпливає до берега i заглядає до Мавки, здивована i цiкава)
   Ти плачеш, Мавко?
   Мавка Ти хiба нiколи
   не плакала, Русалонько?
   Русалка О, я!
   Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось смiятися до смертi!
   Мавка Русалко! ти нiколи не кохала…
   Русалка Я не кохала? Ні, то ти забула,
   яке повинно буть кохання справжнє!
   Кохання – як вода, – плавке та бистре,
   рве, грає, пестить, затягає й топить.
   Де пал – воно кипить, а стрiне холод –
   стає мов камiнь. От моє кохання!
   А те твоє – солом’яного духу
   дитина квола. Хилиться од вiтру,
   пiд ноги стелеться. Зострiне iскру –
   згорить не борючись, а потiм з нього
   лишиться чорний згар та сивий попiл.
   Коли ж його зневажать, як покидьку,
   воно лежить i кисне, як солома,
   в водi холоднiй марної досади,
   пiд пiзнiми дощами каяття.
   Мавка (пiдводить голову)
   Ти кажеш – каяття? Спитай березу,
   чи кається вона за тiї ночi,
   коли весняний вiтер розплiтав
   їй довгу косу?
   Русалка А чого ж сумує?
   Мавка Що милого не може обiйняти,
   навiки пригорнути довгим вiттям.
   Русалка Чому?
   Мавка Бо милий той – весняний вiтер.
   Русалка Нащо ж було кохати їй такого?
   Мавка Бо вiн був нiжний, той весняний легіт*,
   спiваючи, їй розвивав листочки,
   милуючи, розмаяв їй вiночка
   i, пестячи, кропив росою косу…
   Так, так… вiн справжнiй був весняний вiтер,
   та iншого вона б не покохала.
   Русалка Ну, то нехай тепер жалобу спустить
   аж до землi, бо вiтра обiйняти
   повiк не зможе – вiн уже пролинув.
   (Тихо, без плеску, вiдпливає вiд берега i зникає в озерi.)
   Мавка знов похилилась, довгi чорнi коси упали до землi. Починається вiтер i жене сивi хмари, а вкупi з ними чорнi ключi пташинi, що вiдлiтають у вирiй. Потiм вiд сильнiшого пориву вiтру хмари дощовi розходяться i видко лiс – уже в яскравому осiнньому уборi на тлi густо-синього передзахiдного неба.
   Мавка (тихо, з глибокою журбою)
   Так… вiн уже пролинув…
   Лiсовик виходить з гущавини. Вiн у довгiй киреї* барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гiлка достиглого хмелю.
   Лісовик Доню, доню,
   як тяжко ти караєшся за зраду!..
   Мавка (пiдводить голову)
   Кого я зрадила?
   Лісовик Саму себе.
   Покинула високе верховiття
   i низько на дрiбнi стежки спустилась.
   До кого ти подiбна? До служебки,
   зарiбницi, що працею гiркою
   окрайчик щастя хтiла заробити
   i не змогла, та ще останнiй сором
   їй не дає жебрачкою зробитись.
   Згадай, якою ти була в ту нiч,
   коли твоє кохання розцвiлося:
   була ти наче лiсова царiвна
   у зорянiм вiнку на темних косах, –
   тодi жадiбно руки простягало
   до тебе щастя i несло дари!
   Мавка Так що ж менi робить, коли всi зорi
   погасли i в вiнку, i в серцi в мене?
   Лісовик Не всi вiнки погинули для тебе.
   Оглянься, подивись, яке тут свято!
   Вдяг ясень-князь кирею золоту,
   а дика рожа буйнiї корали.
   Невинна бiль змiнилась в гордий пурпур
   на тiй калинi, що тебе квiтчала,
   де соловей спiвав пiснi весiльнi.
   Стара верба, смутна береза навiть
   у златоглави* й кармазини* вбрались
   на свято осенi. А тiльки ти
   жебрацькi шмати скинути не хочеш,
   бо ти забула, що нiяка туга
   краси перемагати не повинна.
   Мавка (поривчасто встає)
   То дай менi святковi шати, дiду!
   Я буду знов як лiсова царiвна,
   i щастя упаде менi до нiг,
   благаючи моєї ласки!
   Лісовик Доню,
   давно готовi шати для царiвни,
   але вона десь бавилась, химерна,
   убравшися для жарту за жебрачку.
   Розкриває свою кирею i дiстає досi заховану пiд нею пишну, злотом гаптовану багряницю i срiбний серпанок; надiває багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на нiй червонi китицi ягiд, звиває собi вiночок, розпускає собi коси, квiтчається вiнком i склоняється перед Лiсовиком, – вiн накидає їй срiбний серпанок на голову.
   Лісовик Тепер я вже за тебе не боюся.
   (Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину i зникає.)
   З лiсу вибiгає Перелесник.
   Мавка Знов ти?
   (Намiряється втiкати.)
   Перелесник (зневажливо)
   Не бiйся, не до тебе. Хтiв я
   одвiдати Русалоньку, що в житi,
   та бачу, вже вона заснула. Шкода…
   А ти змарнiла щось.
   Мавка (гордо)
   Тобi здається!
   Перелесник
   Здається, кажеш? Дай я придивлюся.
   (Пiдходить до неї. Мавка вiдступає.)
   Та ти чого жахаєшся? Я знаю,
   що ти заручена, – не зачеплю.
   Мавка Геть! не глузуй!
   Перелесник
   Та ти не сердься, – що ж,
   коли я помилився… Слухай, Мавко,
   давай лиш побратаємось.
   Мавка З тобою?
   Перелесник
   А чом же нi? Тепер ми восени,
   тепер, бач, навiть сонце прохололо,
   i в нас простигла кров. Таж ми з тобою
   колись були товаришi, а потiм
   чи грались, чи кохались – трудно зважить, –
   тепер настав братерства час. Дай руку.
   Мавка трохи нерiшуче подає йому руку.
   Дозволь покласти братнiй поцiлунок
   на личенько твоє блiде.
   (Мавка одхиляється, вiн все-таки її цiлує.)
   О, квiти
   на личеньку одразу зацвiли! –
   цнотливiї, незапашнi, осiннi…
   (Не випускаючи її руки, оглядається по галявi.)
   Поглянь, як там лiтає павутиння,
   кружляє i вирує у повiтрi…
   Отак i ми…
   (Раптом пориває її в танець.)
   Так от i ми
   кинемось, ринемось
   в коло сами!
   Зорi пречистi,
   iскри злотистi,
   яснi та краснi вогнi променистi,
   все, що блискуче, –
   все те летюче,
   все безупинного руху жагуче!
   Так от i я…
   так от i я…
   Будь же мов iскра, кохана моя!
   Прудко вирує танець. Срiбний серпанок на Мавцi звився угору, мов блискуча гадючка, чорнi коси розмаялись i змiшалися з вогнистими кучерями Перелесника.
   Мавка Годi!.. ой годi!..
   Перелесник
   В щирiй загодi
   не зупиняйся, кохана, й на мить!
   Щастя – то зрада,
   будь тому рада, –
   тим воно й гарне, що вiчно летить!
   Танець робиться шаленим.
   Звиймося!
   Злиймося!
   Вихром завиймося!
   Жиймо!
   зажиймо
   вогнистого раю!
   Мавка Годi!.. пусти мене… Млiю… вмираю.
   (Голова її падає йому на плече, руки опускаються, вiн мчить її в танцi омлiлу.)
   Раптом з-пiд землi з’являється темне, широке, страшне Марище.
   Марище Вiддай менi моє. Пусти її.
   Перелесник (спиняється i випускає Мавку з рук, вона безвладно спускається на траву)
   Хто ти такий?
   Марище Чи ти мене не знаєш? –
   «Той, що в скалi сидить».
   Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть i зник у лiсi. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очi i з жахом дивиться на Мару, що простягає руки взяти її.
   Мавка Нi, я не хочу!
   Не хочу я до тебе! Я жива!
   «Той, що в скалі сидить»
   Я поведу тебе в далекий край,
   незнаний край, де тихi, темнi води
   спокiйно сплять, як мертвi, тьмянi очi,
   мовчазнi скелi там стоять над ними
   нiмими свiдками подiй, що вмерли.
   Спокiйно там: нi дерево, нi зiлля
   не шелестить, не навiває мрiй,
   зрадливих мрiй, що не дають заснути,
   i не заносить вiтер жадних спiвiв
   про недосяжну волю; не горить
   вогонь жерущий; гострi блискавицi
   ламаються об скелi i не можуть
   пробитися в твердиню тьми й спокою
   Тебе вiзьму я. Ти туди належиш:
   ти блiднеш вiд огню, вiд руху млiєш,
   для тебе щастя – тiнь, ти нежива.
   Мавка (встає)
   Нi! я жива! Я буду вiчно жити!
   Я в серцi маю те, що не вмирає.
   Марище Почiм ти знаєш те?
   Мавка По тiм, що муку
   свою люблю i їй даю життя.
   Коли б могла я тiльки захотiти
   її забути, я пiшла б з тобою,
   але нiяка сила в цiлiм свiтi
   не дасть менi бажання забуття.
   В лiсi чується шелест людської ходи.
   Ось той iде, що дав менi ту муку!
   Зникай, Маро! Iде моя надiя!
   «Той, що в скалi сидить» вiдступається в темнi хащi i там притаюється.
   З лiсу виходить Лукаш.
   Мавка йде назустрiч Лукашевi. Обличчя її вiдбиває смертельною блiдiстю проти яскравої одежi, конаюча надiя розширила її великi темнi очi, рухи в неї поривчастi й заникаючi, наче щось у нiй обривається.
   Лукаш (побачивши її)
   Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?
   (Поспiшає до хати, стукає в дверi, мати вiдчиняє, не виходячи, Лукаш до матерi на порозi.)
   Готуйте, мамо, хлiб для старостiв, –
   Я взавтра засилаюсь до Килини!
   (Iде в хату, дверi зачиняються.)
   «Той, що в скалi сидить» виходить i подається до Мавки.
   Мавка (зриває з себе багряницю)
   Бери мене! Я хочу забуття!»
   «Той, що в скалi сидить» торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, вiн закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.

Дія III

   Хмарна, вiтряна осiння нiч. Останнiй жовтий вiдблиск мiсяця гасне в хаосi голого верховiття. Стогнуть пугачi, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче i враз обривається.
   Настає тиша.
   Починається хворе свiтання пiзньої осенi. Безлистий лiс ледве мрiє проти попелястого неба чорною щетиною, а долi по узлiссi снується розтрiпаний морок. Лукашева хата починає бiлiти стiнами; при однiй стiнi чорнiє якась постать, що знеможена прихилилась до одвiрка, в нiй ледве можна пiзнати Мавку; вона в чорнiй одежi, в сивому непрозорому серпанку, тiльки на грудях красiє маленький калиновий пучечок.
   Коли розвидняється, на галявi стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столiтнiй дуб, а недалечко вiд нього недавно насипану, ще не порослу морiжком могилу. З лiсу виходить Лiсовик, у сiрiй свитi i в шапцi з вовчого хутра.
   Лісовик (придивляючись до постатi пiд хатою)
   Ти, донечко?
   Мавка (трохи поступає до нього)
   Се я.
   Лісовик Невже пустив
   тебе назад «Той, що в скалi сидить»?
   Мавка Ти визволив мене своїм злочином.
   Лісовик Ту помсту ти злочином називаєш,
   ту справедливу помсту, що завдав я
   зрадливому коханцевi твоєму?
   Хiба ж то не по правдi, що дiзнав вiн
   самотнього несвiтського одчаю,
   блукаючи в подобi вовчiй лiсом?
   Авжеж! Тепер вiн вовкулака дикий!
   Хай скавучить, нехай голосить, виє,
   хай прагне кровi людської, – не вгасить
   своєї муки злої!
   Мавка Не радiй,
   бо я його порятувала. В серцi
   знайшла я теє слово чарiвне,
   що й озвiрiлих в люди повертає.
   Лісовик (тупає зо злостi ногою i ламає з трiском свого цiпка)
   Не гiдна ти дочкою лiсу зватись!
   бо в тебе дух не вiльний лiсовий,
   а хатнiй рабський!
   Мавка О, коли б ти знав,
   коли б ти знав, як страшно то було…
   Я спала сном камiнним у печерi
   глибокiй, чорнiй, вогкiй та холоднiй,
   коли спотворений пробився голос
   крiзь неприступнi скелi, i виття
   протягле, дике сумно розiслалось
   по темних, мертвих водах i збудило
   мiж скелями луну давно померлу…
   I я прокинулась. Вогнем пiдземним
   мiй жаль палкий зiрвав печерний склеп,
   i вирвалась я знов на свiт. I слово
   уста мої нiмiї оживило,
   i я вчинила диво… Я збагнула,
   що забуття не суджено менi.
   Лісовик Де ж вiн тепер? Чому вiн не з тобою?
   Чи то й його невдячнiсть невмируща
   так, як твоє кохання?
   Мавка Ох, дiдусю!
   якби ти бачив!.. Вiн в подобi людськiй
   упав менi до нiг, мов ясень втятий…
   I з долу вгору вiн до мене звiв
   такий болючий погляд, повний туги
   i каяття палкого, без надiї…
   Людина тiльки може так дивитись!..
   Я ще до мови не прийшла, як вiн
   схопивсь на рiвнi ноги, i вiд мене
   тремтячими руками заслонився,
   i кинувся, не мовлячи нi слова,
   в байрак терновий, там i зник з очей.
   Лісовик I що ж тепер ти думаєш робити?
   Мавка Не знаю… Я тепер, як тiнь, блукаю
   край сеї хати. Я не маю сили
   покинути її… Я серцем чую –
   вiн вернеться сюди…
   Лiсовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стiни.
   Лісовик Дитино бiдна,
   чого ти йшла вiд нас у край понурий?
   Невже нема спочинку в рiднiм гаю?
   Дивись, он жде тебе твоя верба,
   вона давно вже ложе постелила
   i журиться, що ти десь забарилась.
   Iди спочинь.
   Мавка (тихо)
   Не можу я, дiдусю.
   Лiсовик, шумно зiтхнувши, помалу подався в лiс. З лiсу чується навiсний тупiт, наче хтось без ваги женеться конем, потiм спиняється.
   Куць (вискакує з-за хати, потираючи руки, i спиняється, побачивши Мавку)
   Ти, Мавко, тут?
   Мавка А ти чого никаєш?
   Куць Я їм коня притяг за гичку в стайню.
   Гаразд мене поповозив востаннє,
   вже не возитиме нiкого бiльше!
   Мавка Ненавидний! Ти оганьбив наш лiс!
   Се так держиш умову з дядьком Левом?
   Куць Умова наша вмерла вкупi з ним.
   Мавка Як? Дядько Лев умер?
   Куць Он i могила.
   Пiд дубом поховали, а прийшлося
   коло пенька старому спочивати.
   Мавка Обоє полягли… Вiн пречував,
   що вже йому сей рiк не зимувати…
   (Надходить до могили.)
   Ой як же плаче серце по тобi,
   єдиний друже мiй! Якби я мала
   живущi сльози, я б зросила землю,
   барвiнок би зростила невмирущий
   на сiй могилi. А тепер я вбога,
   мiй жаль спадає, наче мертвий лист…
   Куць Жаль не пристав менi, а все ж я мушу
   признатися – таки старого шкода,
   бо вiн умiв тримати з нами згоду.
   Було, i цапа чорного держить
   при конях, щоб я мав на чому їздить.
   Я блискавкою мчу, було, на цапi,
   а коники стоять собi спокiйно.
   От сi баби зовсiм не вмiють жити
   як слiд iз нами, – цапа продали,
   зрубали дуба. Зрушили умову.
   Ну й я ж вiддячив їм! Найкращi конi
   на смерть заїздив; куплять – знов заїжджу.
   Ще й вiдьму, що в чортицi бабувала,
   гарненько попросив, щоб їм корови
   геть-чисто попсувала. Хай же знають!
   Ще ж Водяник стiжка їм пiдмочив,
   а Потерчата збiжжя погноїли,
   Пропасниця їх досi б’є за те,
   що озеро коноплями згидили.
   Не буде їм добра тепер у лiсi!
   Вже тут навколо хати й Злиднi ходять.
   Злидні (малi, заморенi iстоти, в лахмiттi, з вiчним гризьким голодом на обличчi, з’являються з-за кутка хатнього)
   Ми тут! А хто нас кличе?
   Мавка (кидається їм навперейми до дверей)
   Геть! Щезайте!
   Нiхто не кликав вас!
   Один Злидень
   Злетiло слово –
   назад не вернеться.
   Злидні (обсiдають порiг)
   Коли б там швидше
   нам дверi вiдчинили, – ми голоднi!
   Мавка Я не пущу туди!
   Злидні То дай нам їсти!
   Мавка (з жахом)
   Нiчого я не маю…
   Злидні Дай калину
   оту, що носиш коло серця! Дай!
   Мавка Се кров моя!
   Злидні Дарма! Ми любим кров.
   Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, iншi сiпають його, щоб i собi покуштувати, гризуться межи собою i гарчать, як собаки.
   Куць Ей, Злиднi, залишiть – то не людина!
   Злиднi спиняються, цокотять зубами i свищуть вiд голоду.
   Злидні (до Куця)
   Так дай нам їсти, бо й тебе з’їмо!
   (Кидаються до Куця, той вiдскакує.)
   Куць Ну-ну, помалу!
   Злидні Їсти! Ми голоднi!!
   Куць Стривайте, зараз я збуджу бабiв, –
   вам буде їжа, а менi забава.
   (Бере грудку землi, кидає в вiкно i розбиває шибку.)
   Голос матерi Лукашевої (в хатi)
   Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила!
   Куць (до Злиднiв пошепки)
   А бачите – прокинулась. Ось хутко
   покличе вас. Тепер посидьте тихо,
   а то ще заклене стара вас так,
   що й в землю ввiйдете, – вона се вмiє.
   Злиднi скулюються пiд порогом темною купою. З хати чутно крiзь розбиту шибку рухи вставання матерi, потiм її голос, а згодом Килинин.
   Голос материн
   О, вже й розвиднилось, а та все спить.
   Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же!
   Бодай навiк заснула… Встань! А встань,
   бодай ти вже не встала!
   Голос Килини (заспано)
   Та чого там?
   Мати (уїдливо)
   Пора ж тобi коровицю здоїти,
   оту молочну, турського заводу,
   що ти ще за небiжчика придбала.
   Килина (вже прочумавшись)
   Я тiї подою, що тут застала,
   та нацiджу три краплi молока –
   хунт масла буде…
   Мати Отже й не змовчить!
   Хто ж винен, що набiлу в нас не стало?
   З такою господинею… ой горе!
   Ну вже й невiсточка! I де взялася
   на нашу голову?
   Килина А хто ж велiв
   до мене засилатися? Таж мали
   отут якусь задрипанку, – було вам
   прийняти та прибрати хорошенько,
   от i була б невiсточка до мислi!
   Мати А що ж – гадаєш, нi? Таки й була б!
   Дурний Лукаш, що промiняв на тебе;
   бо то було таке покiрне, добре,
   хоч прикладай до рани… Узиваєш
   її задрипанкою, а сама
   її зелену сукню перешила
   та й досi соваєш – немає встиду!
   Килина Та вже ж, у вас находишся в новому!..
   Он чоловiка десь повiтря носить,
   а ти бiдуй з свекрушиськом проклятим, –
   нi жiнка, нi вдова – якась покидька!
   Мати Який би чоловiк з тобою всидiв?
   Бiдо напрасна! Що було – то з’їла
   з дiтиськами своїми, – он, сидять! –
   бодай так вас самих посiли злиднi!
   Килина Нехай того посядуть, хто їх кличе!
   На сих словах одчиняє дверi з хати. Куць утiкає в болото. Злиднi схоплюються i забiгають у сiни.
   Килина з вiдром у руках шпарко пробiгає до лiсового потоку, з гуркотом набирає вiдром воду i вертається назад уже трохи тихшою ходою. Завважає близько дверей Мавку, що стоїть при стiнi знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя.
   Килина (спиняється i становить вiдро долi)
   А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п’яна,
   чи, може, змерзла?
   (Термосить Мавку за плече.)
   Мавка (насилу, мов борючися з тяжкою зморою)
   Сон мене змагає…
   Зимовий сон…
   Килина (вiдслоняє їй обличчя i пiзнає)
   Чого сюди прийшла?
   Тобi не заплатили за роботу?
   Мавка (як i перше)
   Менi нiхто не може заплатити.
   Килина До кого ти прийшла? Його нема.
   Я знаю, ти до нього! Признавайся –
   вiн твiй коханок?
   Мавка (так само)
   Колись був ранок
   ясний, веселий, не той, що тепер…
   вiн уже вмер…
   Килина Ти божевiльна!
   Мавка (так само)
   Вільна я, вiльна…
   Сунеться хмарка по небу повiльна…
   йде безпричальна, сумна, безпривiтна…
   Де ж блискавиця блакитна?
   Килина (сiпає її за руку)
   Геть! не мороч мене! Чого стоїш?
   Мавка (притомнiше, вiдступаючи од дверей)
   Стою та дивлюся, якi ви щасливi.
   Килина А щоб ти стояла у чудi та в дивi!
   Мавка змiняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гiллям.
   Килина (оговтавшись вiд здумiння, ворожо)
   Чи ба! Я в добрий час тобi сказала!
   Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..
   Хлопчик (вибiгає з хати. До Килини)
   Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем,
   а баба не дають!
   Килина Ей, одчепися!
   (Нишком, нахилившись до нього.)
   Я там пiд печею пирiг сховала, –
   як баба вийде до комори, – з’їжте.
   Хлопчик Ви-те суху вербу встромили тута?
   Та й нащо то?
   Килина Тобi до всього дiло!
   Хлопчик Я з неї врiжу дудочку!
   Килина Про мене!
   Хлопчик вирiзує гiлку з верби i вертається в хату. З лiсу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.
   Килина (скрикує радiсно, вгледiвши його, але зараз же досада тамує їй радiсть)
   Таки явився! Де тебе носило
   так довго?
   Лукаш Не питай!
   Килина Ще й не питай!
   Тягався, волочився, лихо знає
   де, по яких свiтах, та й «не питай»!
   Ой любчику, не тра менi й питати…
   Вже десь ота корчма стоїть на свiтi,
   що в нiй балює* досi свита й шапка.
   Лукаш Не був я в корчмi…
   Килина Хто, дурний, повiрить!
   (Заводить.)
   Втопила ж я головоньку навiки
   за сим п’яницею!
   Лукаш Мовчи! Не скигли!!
   Килина спиняється, глянувши на нього з острахом.
   Ось я тебе тепера попитаю!
   Де дядькiв дуб, що он пеньок стримить?
   Килина (спочатку збилась, але хутко стямилась)
   А що ж ми мали тута – голод їсти?
   Прийшли купцi, купили, та й уже.
   Велике щастя – дуб!
   Лукаш Таж дядько Лев
   заклявся не рубати.
   Килина Дядька Лева
   нема на свiтi, – що з його закляття?
   Хiба ж то ти заклявся або я?
   Та я б i цiлий лiс продати рада
   або протеребити, – був би ґрунт,
   як у людей, не ся чортiвська пуща.
   Таж тут, як вечiр, – виткнутися страшно!
   I що нам з того лiсу за добро?
   Стикаємось по нiм, як вовкулаки,
   ще й справдi вовкулаками завиєм!
   Лукаш Цить! цить! не говори! Мовчи!
   (В голосi його чутно божевiльний жах.)
   Ти кажеш
   продати лiс… зрубати… а тодi вже
   не буде так… як ти казала?
   Килина Як?
   Що вовк…
   Лукаш (затуляє їй рота)
   Нi, не кажи!
   Килина (визволившись вiд нього)
   Та бiйся бога!
   Ти впився, чи вдурiв, чи хто наврочив?
   Ходи до хати.
   Лукаш Зараз… я пiду…
   от тiльки… тiльки… ще води нап’юся!
   (Стає навколiшки i п’є з вiдра. Потiм устає i дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з мiсця.)
   Килина Ну? Що ж ти думаєш?
   Лукаш Я? Так… не знаю…
   (Вагаючись.)
   Чи тут нiхто не був без мене?
   Килина (шорстко)
   Хто ж би
   тут бути мав?
   Лукаш (спустивши очi)
   Не знаю…
   Килина (злiсно посмiхнувшись)
   Ти не знаєш,
   то, може, я що знаю.
   Лукаш (тривожно)
   Ти?
   Килина А що ж!
   Я вiдаю, кого ти дожидаєш,
   та тiльки ба! – шкода твого ждання!
   Якщо й було, то вже в стовпець пiшло…
   Лукаш Що ти говориш?
   Килина Те, що чуєш.
   Мати (вибiгає з хати i кидається з обiймами до Лукаша. Вiн холодно приймає те вiтання.)
   Сину!..
   Ой синоньку! Ой що ж я набiдилась
   з отею вiдьмою!
   Лукаш (здригнувшись)
   З якою?
   Мати (показує на Килину)
   З тею ж!
   Лукаш (зневажливо всмiхаючись)
   I та вже вiдьма? Ба, то вже судилось
   вiдьомською свекрухою вам бути.
   Та хто ж вам винен? Ви ж її хотiли.
   Мати Якби ж я знала, що вона така
   нехлюя*, некукiбниця*!..
   Килина (впадає в рiч)
   Ой горе!
   Хто б говорив! Уже таких вiдьом,
   таких нехлюй, як ти, свiт не видав!
   Ну вже ж i матiнка, Лукашу, в тебе! –
   залiзо – й те перегризе!
   Лукаш А ти,
   я бачу, десь мiцнiша вiд залiза.
   Килина Вiд тебе дочекаюсь оборони!
   Такої матерi такий i син!
   Якого ж лиха брав мене? Щоб тута
   помiтувано* мною?
   Мати (до Лукаша)
   Та невже ж ти
   не скажеш їй стулити губу? Що ж то,
   чи я їй поштурховисько якесь?
   Лукаш Та дайте ви менi годину чисту!
   Ви хочете, щоб я не тiльки з хати,
   а з свiта геть зiйшов? Бiгме, зiйду!
   Килина (до матерi)
   А що? дiждалась?
   Мати Щоб ти так дiждала
   вiд свого сина!
   (Розлючена йде до хати, на порозi стрiчається з Килининим сином, що вибiгає з сопiлкою в руках.)
   Оступися, злидню!
   (Штурхає хлопця i заходить в хату, тряснувши дверима.)
   Хлопчик Ви-те прийшли вже, тату?
   Лукаш Вже, мiй сину.
   (На словi «сину» кладе iронiчний притиск.)
   Килина (вражена)
   Ну, то скажи йому, як має звати, –
   уже ж не дядьком?
   Лукаш (трохи присоромлений)
   Та хiба ж я що?
   Ходи, ходи сюди, малий, не бiйся.
   (Гладить хлопця по бiлiй голiвцi.)
   Чи то ти сам зробив сопiлку?
   Хлопчик Сам.
   Та я не вмiю грати. Коб ви-те!
   (Простягає Лукашевi сопiлку.)
   Лукаш Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..
   (Смутно задумується.)
   Хлопчик (пхикаючи)
   I! то ви-те не хочете! Ну, мамо,
   чом тато не хотять менi заграти?
   Килина Iще чого! Потрiбне те грання!
   Лукаш А дай сюди сопiлочку.
   (Бере сопiлку.)
   Хороша.
   З верби зробив?
   Хлопчик А що ж, он з теї-о.
   (Показує на вербу, що сталася з Мавки.)
   Лукаш Щось наче я її не бачив тута.
   (До Килини.)
   Ти посадила?
   Килина Хто б її садив?
   Стирчав кiлок вербовий та й розрiсся.
   Тут як з води росте – таже дощi!
   Хлопчик (вередливо)
   Чому ви-те не граєте?
   Лукаш (задумливо)
   Заграти?..
   (Починає грати (мелодiя № 14) спершу тихенько, далi голоснiше; зводить згодом на ту веснянку (мелодiя № 8), що колись грав Мавцi. Голос сопiлки (при повтореннi гри на сопiлцi мелодiї № 8) починає промовляти словами.)
   «Як солодко грає,
   як глибоко крає,
   розтинає менi груди, серденько виймає…»
   Лукаш (випускає з рук сопiлку)
   Ой! Що се за сопiлка? Чари! Чари!
   Хлопчик, злякавшись крику, втiк до хати.
   Кажи, чаклунко, що то за верба?
   (Хапає Килину за плече.)
   Килина Та вiдчепися, вiдки маю знати?
   Я з кодлом лiсовим не накладаю
   так, як твiй рiд! Зрубай її, як хочеш,
   хiба я бороню? Ось на й сокиру.
   (Витягає йому з сiней сокиру.)
   Лукаш (узявши сокиру, пiдiйшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась i зашелестiла сухим листом. Вiн замахнувся удруге i спустив руки.)
   Нi, руки не здiймаються, не можу…
   чогось за серце стисло…
   Килина Дай-но я!
   (Вихоплює вiд Лукаша сокиру i широко замахується на вербу.)
   В сю мить з неба вогненним змiєм-метеором злiтає Перелесник i обiймає вербу.
   Перелесник
   Я визволю тебе, моя кохана!
   Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховiття, вогонь перекидається на хату, солом’яна стрiха займається, пожежа швидко поймає хату. Мати Лукашева i Килининi дiти вибiгають з хати з криком: «Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!..» Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тiльки можна вихопити, i на клунках та мiшках виносять скулених Злиднiв, що потiм ховаються у тi мiшки. Дiти бiгають з коновками до води, заливають вогонь, але вiн iще дужче розгоряється.
   Мати (до Лукаша)
   Чого стоїш? Рятуй своє добро!
   Лукаш (втупивши очi в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвiтом)
   Добро? А може, там згорить i лихо?..
   Кроква з тряскотом рушиться, iскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, i вся хата обертається в кострище. Надходить важка бiла хмара, i починає йти снiг. Хутко крiзь бiлий застил снiговий не стає нiкого видко, тiльки багряна мiнлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, i коли снiг рiдшає, то видко чорну пожарину, що димує i сичить од вогкостi. Матерi Лукашевої i дiтей Килининих та клункiв з добром уже не видко. Крiзь снiг мрiє недопалений оборiг, вiз та дещо з хлiборобського начиння.
   Килина (з останнiм клунком у руках, сiпає Лукаша за рукав)
   Лукашу!.. Анi руш! Чи остовпiв?
   Хоч би помiг менi носити клунки!
   Лукаш Та вже ж ви повиносили всi злиднi.
   Килина Бийся по губi! Що се ти говориш?
   Лукаш (смiється тихим, дивним смiхом)
   Я, жiнко, бачу те, що ти не бачиш…
   Тепер я мудрий став…
   Килина (злякана)
   Ой чоловiче,
   щось ти таке говориш… я боюся!
   Лукаш Чого боїшся? Дурня не боялась, а мудрого боїшся?
   Килина Лукашуню,
   ходiмо на село!
   Лукаш Я не пiду.
   Я з лiсу не пiду. Я в лiсi буду.
   Килина Та що ж ти тут робитимеш?
   Лукаш А треба
   все щось робити?
   Килина Як же маєм жити?
   Лукаш А треба жити?
   Килина Пробi, чоловiче,
   чи ти вже в голову зайшов, чи що?
   То так тобi з переляку зробилось.
   Ходiмо на село, закличу бабу, –
   тра вилляти переполох!
   (Тягне його за руку.)
   Лукаш (дивиться на неї з легковажною усмiшкою)
   А хто ж тут
   недогаркiв отих глядiти буде?
   (Показує на вiз i начиння.)
   Килина (господарно)
   Ой правда, правда, ще порозтягають!
   Аби довiдалися, що горiло,
   то й набiжать з села людиська тiї!
   То вже хiба постiй тут, Лукашуню.
   Я побiжу десь коней попрошу, –
   бо нашi ж геть у стайнi попеклися! –
   то зберемо на вiз та й завеземо
   десь до родини твеї, може, пустять…
   Ой горе! Якось треба рятуватись…
   Останнi слова промовляє, вже бiжучи до лiсу. Лукаш проводжає її тихим смiхом. Незабаром її не стає видко.
   Вiд лiсу наближається якась висока жiноча постать у бiлiй додiльнiй сорочцi i в бiлiй, зав’язанiй по-старосвiтському, намiтцi. Вона йде хитаючись, наче од вiтру валиться, часом спиняється i низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче i спиняється бiля ожинових кущiв, що ростуть недалеко вiд пожарища, то випростується, i тодi видно її змарнiле обличчя, подiбне до Лукашевого.
   Лукаш Хто ти? Що ти тут робиш?
   Постать Я – загублена Доля.
   Завела мене в дебрi
   нерозумна сваволя.
   А тепер я блукаю,
   наче морок по гаю,
   низько припадаю, стежечки шукаю
   до минулого раю.
   Ой уже ж тая стежка
   бiлим снiгом припала…
   Ой уже ж я в сих дебрях
   десь навiки пропала!..
   Лукаш Уломи ж, моя Доле,
   хоч отую ожину,
   щоб собi промести, по снiгу провести
   хоч маленьку стежину!
   Доля Ой колись я навéснi
   тут по гаю ходила,
   по стежках на признаку
   дивоцвiти садила.
   Ти стоптав дивоцвiти
   без ваги попiд ноги…
   Скрiзь терни-байраки, та й нема признаки,
   де шукати дороги.
   Лукаш Прогорни, моя Доле,
   хоч руками долинку,
   чи не знайдеш пiд снiгом
   з дивоцвiту стеблинку.
   Доля Похололи вже руки,
   що й пучками – не рушу…
   Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу,
   що загинути мушу.
   (Застогнавши, рушає.)
   Лукаш (простягаючи руки до неї)
   Ой скажи, дай пораду,
   як прожити без долi!
   Доля (показує на землю в нього пiд ногами)
   Як одрiзана гiлка,
   що валяється долi!
   (Iде, хиляючись, i зникає в снiгах.)
   Лукаш нахиляється до того мiсця, що показала Доля, знаходить вербову сопiлку, що був кинув, бере її до рук i йде по бiлiй галявi до берези. Сiдає пiд посивiлим вiд снiгу довгим вiттям i крутить в руках сопiлочку, часом усмiхаючись, як дитина.
   Легка, бiла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з’являється з-за берези i схиляється над Лукашем.
   Постать Мавки
   Заграй, заграй, дай голос мому серцю!
   Воно ж одно лишилося вiд мене.
   Лукаш Се ти?.. Ти упирицею прийшла,
   щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!
   (Розкриває груди.)
   Живи моєю кров’ю! Так i треба,
   бо я тебе занапастив…
   Мавка Нi, милий,
   ти душу дав менi, як гострий нiж
   дає вербовiй тихiй гiлцi голос.
   Лукаш Я душу дав тобi? А тiло збавив!
   Бо що ж тепера з тебе? Тiнь! Мара!
   (З невимовною тугою дивиться на неї.)
   Мавка О, не журися за тiло!
   Ясним вогнем засвiтилось воно,
   чистим, палючим, як добре вино,
   вiльними iскрами вгору злетiло.
   Легкий, пухкий попiлець
   ляже, вернувшися, в рiдну землицю,
   вкупi з водою там зростить вербицю, –
   стане початком тодi мiй кiнець.
   Будуть приходити люди,
   вбогi й багатi, веселi й сумнi,
   радощi й тугу нестимуть менi,
   їм промовляти душа моя буде.
   Я обiзвуся до них
   шелестом тихим вербової гiлки,
   голосом нiжним тонкої сопiлки,
   смутними росами з вiтiв моїх.
   Я їм тодi проспiваю
   все, що колись ти для мене спiвав,
   ще як напровеснi тут вигравав,
   мрiї збираючи в гаю…
   Грай же, коханий, благаю!
   Лукаш починає грати. Спочатку гра його (мелодiї № 15 i 16) сумна, як зимовий вiтер, як жаль про щось загублене i незабутнє, але хутко переможний спiв кохання (мелодiя № 10, тiльки звучить голоснiше, жагливiше, нiж у першiй дії) покриває тугу. Як мiниться музика, так мiниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, веснянi гуки озиваються в заквiтлiм гаю, тьмяний зимовий день змiняється в ясну, мiсячну весняну нiч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянiм вiнцi. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.
   Вiтер збиває бiлий цвiт з дерев. Цвiт лине, лине i закриває закохану пару, далi переходить у густу снiговицю. Коли вона трохи ущухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навiсом снiгу на вiтах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопiлкою в руках, очi йому заплющенi, на устах застиг щасливий усмiх. Вiн сидить без руху. Снiг шапкою налiг йому на голову, запорошив усю постать i падає, падає без кiнця…
   25/VII 1911 р.

Одержима
Драматична поема

//-- І --//
   Берег понад озером Гадаринським*. Далеко на горизонті ледве мріють човни коло берега і чорніє люд, що хмарою заліг далекий берег.
   Mipіам, «одержима духом», в глибокій тузі блукає поміж камінням понад берегом, далі зіходить на шпиль скелі і дивиться не на берег, а в глибину пустелі, вона бачить там когось удалині.
   Міріам Він там, він все сидить так нерухомо,
   як те каміння, що навколо нього.
   Над ним – мені здається, я те бачу, –
   нависли думи хмарою важкою,
   от-от з них стрілить ясна блискавиця
   і цілий світ осяє. Ох, коли ж,
   коли вона розіб’є темну хмару?
   Хоч би мене убила блискавиця,
   я прагну, прагну, щоб вона злетіла,
   щоб хоч на мить чоло те просіяло.
   Годівлю дав юрбі, тілам і душам,
   всім дав спокій, а сам у сій пустелі
   пасе думок отари незчисленні.
   Нема їм впину, а йому спочинку…
   Який він одинокий, боже правий!
   Невже йому не можна помогти?
   Невже він завжди буде одинокий?
   «Месія прийде в славі світ судити» –
   так сказано в пророцтві, більш нічого.
   І правда, й милосердя – все для світа,
   а для Месії що? Чи тільки слава?
   «Війна і звада, смерть, недуги зникнуть,
   мир буде на землі і щастя в людях…»
   А для Месії? – знову «слава в вишніх»?
   І тільки слава? О, яка ж то кара
   Месією, що світ рятує, бути!
   Всім дати щастя і нещасним бути,
   нещасним, так, бо вічно одиноким.
   Хто міг би врятувать його самого
   від самотини, від страшної слави?
   (Пригнічена раптовою втомою, сідає під скелею і схиляється на камінь.)
   Чого ж се я слідом за ним блукаю?
   Чого? Сама не знаю. Певне, дух
   мене сюди завів на певну згубу.
   Ну, що ж! нехай! Мені тут гинуть краще,
   ніж в іншім місці. Я загину тут,
   я вигострила погляд у пустині,
   мов соколиний зір, – все виглядала,
   чи він хоч не подивиться на мене?
   Не подивився і не обернувся…
   Занадто вже буйна була надія!
   Чого ж я сподівалась?.. Я не знаю!
   (Розхитуючись, як ті, що голосять на гробі, співає стиха тужливу східну пісню, довго, без слів.)
   Про се співати можна, а сказати
   слів не стає.
   (Співає знов.)
   Яка була юрба
   за ним, як він ходив по Галілеї*.
   І кожний встиг торкнути хоч одежу,
   хоч край плаща Месії, тільки я
   торкнути не посміла, бо нічого
   просить не мала в нього: ні здоров’я,
   ні страви на безхліб’ї. Я не знаю,
   чого я йшла з юрбою…
   (Співає знов.)
   Він нікому
   не відмовляв потіхи і поради.
   Кому що бракувало, він давав.
   (Співає.)
   А що ж мені бракує? О Месіє,
   ти, може, знаєш?!
   Незамітно для Міріам Месія наблизився до неї з-за скелі, надійшовши з пустині, і схилився над нею.
   Месія Знаю, Міріам!
   Міріам (жахнулась)
   Учителю!
   Месія Не бійся, жінко, спокій
   я хочу дать тобі.
   Міріам О, я не хочу,
   не хочу я спокою!
   Месія (лагідно і разом суворо)
   Міріам,
   Се дух в тобі говорить. Чом не хочеш?
   Спокою прагне всякий.
   Міріам Але ти,
   учителю, покинув той спокій,
   що був у тебе в тихім Назареті*.
   Месія Ти дорівнятись хочеш…
   Міріам (з поривом)
   Ні, Месіє,
   я не рівняюся до тебе, ні!
   Я знаю те, що я нещасна жінка.
   Месія Так нащо ж ти зрікаєшся спокою,
   єдиної потіхи всіх нещасних?
   Міріам (з раптовою одвагою)
   Бо ти його не маєш, Сине Божий!
   Месія Яке тобі до мене діло, жінко?
   Міріам, знищена, збентежена, закриває лице покривалом і повертається йти геть.
   Месія Стій, Міріам, скажи, ти в мене віриш?
   Міріам (не одкриває лиця)
   Я вірю, що ти Божий Син, Месіє,
   і всім, окрім мене, даси рятунок.
   Месія Усім, крім тебе, жінко?
   Міріам Ти сказав.
   Месія Я не сказав того.
   Міріам Та я те чула.
   Прости, учителю, я мушу йти.
   (Відступає.)
   Месія Куди ти йдеш?
   Міріам Не знаю. Так, на безвість.
   Месія Чого ж ти йдеш?
   Міріам Бо мушу йти.
   Месія Навіщо?
   Міріам Ти знаєш. Ти – Месія! Я не знаю.
   Месія Зостанься тут.
   Міріам мовчки спиняється.
   Месія Скажи мені, ти чула,
   що говорив я людям?
   Міріам Так, Месіє.
   Месія Ти прийняла мої слова?
   Міріам Ніколи
   я не забуду їх.
   Месія І вслід їх підеш?
   Міріам Вони слідом за мною підуть всюди,
   волаючи: «Ти йдеш в неправу путь!»
   І, мов на жар пекучий, наступати
   я буду на слова твої огнисті, –
   сліди мої від них криваві будуть.
   Месія Уперта річ твоя, ти мов рабиня,
   що знає волю пана і не слуха.
   Таких рабів сувора кара жде.
   Міріам (падає навколішки)
   О горе! Впала вже на мене кара,
   і вже її ніхто не здійме з мене!
   Месія У тебе мало віри. Якби ти
   хоч зерня віри мала…
   Міріам О, я вірю,
   без краю вірю в тебе, сине божий,
   та я не вірю в себе! Я не вірю,
   щоб я могла твої слова прийняти.
   Месія Таке смирення гірше від гордині.
   Міріам О, сто раз гірше, я те добре знаю,
   і з того розпач мій.
   Месія Ти не наводь
   обмови зайвої на власну душу, –
   такою чорною вона не може бути.
   Міріам О ні, учителю, вона чорніша,
   ніж хата-пустка, що після пожежі
   чорніє порожнечею. Вода
   твоїх речей, цілюща та живуща,
   душі моєї вигоїть не може.
   Вода боронить від огню живого,
   згорілу ж хату дарма поливати.
   Месія Та що тобі спалило душу, жінко?
   Міріам Не знаю: чи ненависть, чи любов.
   Месія Кого ж ненавидиш ти?
   Міріам Ворогів.
   Месія Своїх?
   Міріам Твоїх.
   Месія Я їх казав любити.
   Міріам А я люблю… не їх.
   Месія Вони для тебе,
   як і для мене, ближні.
   Міріам Але я
   від них далека, наче від єхидни.
   Месія Вони не відають, що творять.
   Міріам І єхидна
   несв´ідома, а всяк її розтопче,
   як стріне на шляху.
   Месія Якби єхидна
   могла покинути свою отруту,
   вона була б не гірша від голубки.
   Міріам Але вона отрути не покине.
   Месія Про царство боже на землі ти чула?
   Міріам Та я ж тепер ніде його не бачу.
   Месія Ти дивишся й не бачиш, маловірна.
   Міріам О так, не бачу! Світло твого духа
   мене сліпить. Чим ти мені ясніше,
   тим душі ворогів мені темніші,
   тим менш єхидна схожа до голубки.
   Не маловірна я, занадто вірю,
   і віра та мене навік погубить.
   Я вірю, що ти світло – і такого
   ся темрява до себе не приймає?
   Я вірю, що ти слово – і такого
   отой глухорожденний люд не чує?
   Їм, може, треба іншого Месії?
   Їм, може, сина божого не досить?
   Месія Вони сліпі, вони ще не прозріли,
   самого слова мало їм для віри,
   їм треба діла.
   Міріам Ти творив дива!
   Месія Творив дива ще тільки над водою;
   сього не досить – треба крові.
   Міріам (з жахом)
   Крові?
   Чиєї крові, вчителю?
   Месія Моєї.
   Міріам Хай їм вона на голову впаде!
   Месія Не проклинай, вертається прокляття
   на того, хто сказав його.
   Міріам Нехай!
   Я знаю се, проклята я навіки,
   бо я любить не вмію ворогів.
   О, кожний тихий усміх фарисея
   для мене гірш від скорпіона злого.
   Мені бридка не так сама отрута,
   як все оте гнучке, підступне тіло.
   Я вся тремчу, коли його побачу.
   В моїх очах я чую зброї полиск,
   в моїх речах я чую зброї брязкіт,
   так я узброєна в свою ненависть,
   як вартовий коло царської брами,
   що радий вихопить на кожного свій меч,
   хто тільки зле замислить на владáря.
   Месія Чи ти й мене ненавидиш так, жінко?
   Міріам (з докором)
   Учителю!
   Месія Ти, може, скажеш – любиш?
   Міріам Ти се сказав.
   Месія Я так сказав: хто мовить,
   що любить господа, а брата ненавидить,
   неправда то.
   Міріам Хіба ж і той не любить,
   хто душу віддає?
   Месія Що значить, жінко,
   віддати душу?
   Міріам Значить – буть готовим
   загинуть за любов.
   Месія То се ж би звалось –
   віддати тіло. В тім душі нема.
   Міріам А хто покине батька, матір, браття,
   все рідне, любе, все, чим жив він досі,
   для іншого – невже і той не любить?
   Месія Хто зрікся всього, а себе не зрікся,
   не любить той.
   Міріам О Господи, якої
   ти жертви хочеш?
   Месія Жертви я не хочу,
   любові тільки.
   Міріам Мушу всіх любити?
   Месія Так, всіх.
   Міріам Всіх, крім тебе, – се можливо.
   Але тебе і всіх – се понад силу.
   Та за що ж, за що ж маю їх любити?
   Месія Недовірки питають тільки «за що?».
   Міріам О, як недовірки любити вміють!
   Як поломінь, палка у них любов!
   Месія А та любов, що я від тебе хочу,
   повинна буть як сонце – всім світити.
   Міріам О, що мені робить? Немає сонця
   в моїй душі. Ніч, ніч, понура ніч.
   Месія Ще, може, зійде сонце і для тебе.
   Міріам (з раптовою надією)
   Учителю! чи ти мені позволиш
   пролити кров мою?
   Месія За кого? За людей?
   Міріам Ні, не за їх!
   Месія То нащо проливати
   даремне кров?
   Міріам А може, недаремне?
   А може, кров’ю викупить я зможу…
   Месія Кров без любові викупить не може.
   Міріам Якби ти хтів прийнять від мене викуп,
   щоб не лилась твоя святая кров!
   Месія Ти хочеш викупить мене?
   Міріам потакує мовчки головою.
   Месія Даремне!
   Міріам Нехай даремне! Та позволь загинуть
   хоч не за тебе, то з тобою вкупі!
   Месія Ваалові* дають даремні жертви,
   я ж не приймаю їх.
   Міріам Месіє!
   Месія Ні, для тебе
   я не Месія. Ти мене не знаєш.
   (Відходить.)
   Міріам зостається в пустині сама.
//-- ІІ --//
   Гефсіманський сад*. Дванадцять учеників сплять непробудним сном. Месія молиться. Міріам нишком крадеться попід садовим муром, стає в найглибшій тіні, звідки їй видко Месію в місячному світлі.
   Месія (до учеників)
   Спите? Не спіть! Моя душа сумна до смерті…
   Ученики не озиваються, сплять.
   Міріам (до себе)
   Боже! знов він одинокий,
   ще гірше, ніж в пустині! Сії люди
   твердіші від каміння… Он отам
   лежить той ученик, що – люди кажуть –
   учителю з усіх їх найдорожчий,
   а спить він, як і всі, – твердіше, може,
   бо наймолодший… Я одна не сплю,
   я вкупі з ним страждаю, тут же, поруч,
   та я німа, як мур оцей, не видна,
   як сяя тінь, так, мов я не людина,
   так, наче в мене і душі нема…
   Я приступлю до нього…
   (Вихиляється трохи з тіні, але знов ховається.)
   Ні, не смію…
   Він знову скаже, як тоді сказав:
   «Яке тобі до мене діло, жінко?»
   Що ж я йому скажу? Моя душа
   тепер чорніша. Я тепер не тільки
   до ворогів його ненависть маю,
   але й до друзів. О, до сих ще більшу!
   Ви, сонне кодло! Світло опівночі
   не будить вас? Вам заграва кривава
   очей лінивих не здола розплющить?
   Бодай вам вічний сон наліг на груди
   і зморою душив вас без кінця!
   Мені сто раз від вас миліші гади,
   бо в них таки, либонь, тепліша кров.
   (З відразою одвертається від сонного товариства. Дивиться на Месію, прислухається.)
   Про що він молиться?
   Месія (впівголоса)
   Нехай мине
   ся чаша.
   Міріам Саваоф*! чи й ся молитва
   в сю ніч твого престолу не досягне?
   Вовкам даси ти на поталу сина?
   Месія Але хай буде так, як ти бажаєш,
   а не як я…
   Міріам Сам Вельзевул*, напевне,
   почув би милосердя.
   Месія (до учеників)
   Ви спите?
   Не спіть! моя душа смутна до смерті!
   Міріам Каміння у пустині відкликалось
   потрійною луною, але сі
   не обізвуться, ні, дарма надія!
   Я обізвусь… Який злий дух тримає
   мої слова? Учителю! Єдиний!
   O світочу моїх очей! Невже ти
   не бачиш, як я гину тут від туги,
   від болю, від тривоги? І нічим,
   нічим потішити тебе не можу!
   …Я обізвусь… Ні, голосу не стане.
   Коли ж і стане, дико забринить,
   немов шакала голос опівночі,
   бо туга стиснула за серце… Я не можу,
   не можу бачити сього! Прощай!..
   Ох, Міріам, ти проклята від бога!
   (Так само незамітно для Месії, але швидко вибігає з саду.)
//-- ІІІ --//
   На Голгофі. Ніч. Три хрести з розп’ятими, вже мертвими. Віддалік варта, інших людей нема, тільки Міріам сама під хрестом Месії.
   Міріам Він їм простив. Він їм усім простив.
   Вони те чули і на віки вічні
   його слова потіхою їм будуть.
   А тільки я не прощена зосталась,
   бо я не можу їм простить за нього.
   Я всіх і все ненавиджу за нього:
   і ворогів, і друзів, і юрбу,
   отой народ безглуздий, що кричав:
   «Розпни його, розпни!» – і той закон
   людський, що допустив невинно згинуть,
   і той закон небесний, що за гpix
   безумних поколіннів вимагає
   страждання, крові й смерті соромної
   того, хто всіх любив і всім прощав.
   Умер він, зраджений землею й небом,
   як завжди, одинокий. А тепер
   я тут сиджу, як завжди, одинока,
   даремні сльози ллю і проклинаю
   все те, що він любив, і з кожним словом
   все більш надію трачу на рятунок.
   І вічно, вічно буду одинока
   на сьому і на тому світі. Так,
   ніколи не скінчиться темна туга
   і вічно буде жаль палити серце.
   Тут завтра прийдуть ті прихильні друзі,
   що тричі одрікалися від нього,
   і та родина, що ніколи в ньому
   не бачила пророка; прийдуть, здіймуть
   його з хреста, – бо вже ж він неживий
   і більше мучитись за них не може, –
   покроплять млявими слізьми й лагідно
   спов’ють у хусти, понесуть покірно
   під наглядом ворожих вояків,
   сховають у печері й розійдуться.
   А може, потім зійдуться докупи
   тепленьким словом згадувать про того,
   про кого за життя так мало дбали!
   Ох, як би я тепер хотіла кинуть
   отрутними словами їм в обличчя,
   немов гарячим приском! Хай би очі
   їм випекло, ті очі безсоромні,
   що сміли тут дивитися на муку
   того, чийого всі не варт мізинця!
   Я знаю, що якби з’явилась я,
   ненавистю спотворена в обличчі,
   вони жахнулись би і запитали:
   «Яке тобі до всіх нас діло, жінко?»
   І я на те… що я на те сказала б?
   Я б мусила мовчати, бо ненависть
   не має голосу на поминках того,
   хто всіх любив і всіх прощав… Ой горе!
   В той час, як всі громадою зберуться
   згадать того, кого я так любила,
   я буду всім чужа і одинока,
   не признана ніким, бо сам Месія
   не признавав мене… О сине божий!
   Нехай в моїм житті все, все неправда,
   та вір мені, що я тебе любила.
   Чи ти гадав, – я не зреклась себе?
   Зреклась! я прокляла себе і душу,
   ту душу, що не хтів прийнять Месія
   собі на жертву. Де ж ще більше горе,
   як не могти віддать за друга душу?..
   Темрява огортає все більше гору, і хрест, і жінку під хрестом.
//-- ІV --//
   Майдан в Єрусалимі. Перебігають люди, оглядаючись боязко, часом сходяться малими гуртами і нищечком, шпарко перемовляються по кілька слів, потім знов розходяться. Mipіам повагом переходить майдан. Назустріч їй Йоганна, одна з прихильниць Месії.
   Йоганна (до Міріам)
   Мир, сестро, й радість!
   Міріам Радості і миру
   не знаю я так само, як тебе.
   Йоганна Прости, що зачіпаю незнайому,
   але ж у нас така весела звістка.
   Міріам Що то мене обходить?
   Йоганна Всіх обходить!
   Месія наш воскрес!
   Міріам (голосно)
   Воскрес? Месія?!
   Йоганна На бога, сестро, тихше! ще почує
   хто з люду й донесе синедріону*.
   Міріам Ви боїтесь, коли б вам за Месію
   кров не пролити так, як він за вас
   пролив свою?
   Йоганна Проллєм, як буде треба, –
   тепер не час.
   Міріам Ти, жінко, чим торгуєш?
   Йоганна Сказала б я, питання не до речі.
   Міріам А ти не знаєш, де тепер Месія?
   На небі, певне?
   Йоганна Кажуть, на землі,
   між людом ходить.
   Міріам Отже, в вас надія,
   що є кому і вдруге кров пролить,
   як прийде знову час!
   (Гірко сміється.)
   А я не вірю,
   щоб він воскрес, бо ви того не варті!
   Йоганна Він не вважав, чи вартий хто, чи ні.
   Міріам Се правда! він ніколи не вважав
   на те, що з вас ніхто його не вартий.
   І все-таки не вірю, що воскрес він.
   Йоганна Але ж він сам пророкував про те!
   Міріам Для сеї самої юрби воскреснуть?
   На се, либонь, не стало б і Месії!
   Йоганна Здається, помилилась я, бо ти,
   як бачу, не прихильниця його.
   Міріам Прихильних мав він досить і без мене.
   Йоганна зо страхом ховається в поблизький гурток.
   Міріам (їй услід)
   Не бійсь! не розкажу синедріону,
   бо він для мене не миліш, ніж ти,
   хіба однаково ненависний.
   (Близько проходить старий галілеянин, Міріам звертається до нього.)
   Що, батьку,
   чи правду кажуть, що воскрес Месія?
   Старий Так правда, як і те, що він пролив
   за всіх нас кров свою святу, невинну.
   Міріам Він не за всіх пролив. Неправда, значить.
   Старий Як не за всіх!
   Міріам За мене він ні краплі
   не проливав.
   Старий А, ти не віриш в нього…
   (Хоче й собі сховатись у гурті.)
   Міріам Я вірю в нього!
   Старий спиняється.
   Вірю більш, як ти,
   більш, як усі ви.
   Старий То приходь сьогодні
   до нас на збір.
   Міріам (з відразою)
   Щоб я до вас прийшла?!
   Ховатися по норах вкупі з вами?
   Мені при вас нема чого робити:
   у мене на чолі немає плями!
   Старий А в кого ж є?
   Міріам У вас, у всіх у вас!
   Усі ви допустили, щоб Месія
   кривавий викуп дав за ваші душі.
   І вам прийнять його було не тяжко?
   Віддячились ви, правда, хто сльозою,
   хто щирою до ворогів любов’ю…
   Старий Він сам казав нам ворогів любити.
   Міріам А ви й зраділи! так вам безпечніше:
   душа врятована та й тіло не загине!
   Старий (з острахом)
   Хто ти така?
   Міріам Я? «Одержима духом»!
   Старий Благай Месію, щоб зцілив тебе
   і визволив від того злого духа
   святою силою своєї крові й тіла.
   Міріам Щоб визволив мене ціною крові?
   Своєї крові? Та невже ти, діду,
   гадаєш, ніби я себе ціную
   дорожчою, ніж чиста кров його?
   Так слухай же: чи в огняній геєні,
   чи в темряві без краю доведеться
   мені на вік віків з душею пробувати,
   та радощі моєї не зруйнує
   сам князь темноти, радощі від того,
   що на мені не важить кров Месії,
   що він її за мене не пролив
   ані краплини.
   Старий Як могло те статись?
   Міріам Ненависть врятувала від гріха.
   Старий Кого ж ненавидиш?
   Міріам Всіх вас, себе і світ.
   Старий За тебе теж пролита кров, та дармо,
   бо ти не прийняла святого дару.
   Міріам І не прийму! бо я не Астарот*,
   щоб мала кров приймати в подарунок.
   Непримітно підходить слуга синедріону і з ним римський преторіанець*.
   Слуга Про що говорите?
   Старий (заминаючись)
   Це, бачиш…
   Міріам Про Меcію!
   Старий Зовсім ми не про теє розмовляли.
   Преторіанець
   А хто ж то, дівчино, отой Месія?
   Поки преторіанець і слуга слухають Міріам, Старий галілеянин ховається між людьми.
   Міріам А той, що ви недавно розп’яли,
   ви знаєте, він цар був іудейський.
   Тепер він знов по всій країні піде,
   бо він воскрес, воскрес у новій славі!
   Нехай там стережуться цар, і цезар,
   і весь синедріон, пекельна рада!
   Преторіанець (хапає її за руки, киває на слугу)
   А дай шнурка, ми спутаємо кізку,
   щоб не брикала дуже.
   Міріам Що? в’язати?
   (Зручно нахиляється, бере камінь і пускає в голову слузі.)
   Хоч одного, та все ж покарбувала!
   Її знов хапають за руки, скручують і в’яжуть. Слуга одною рукою обтирає кров, а другою помагає в’язати Міріам.
   Міріам Хотіла б я всю вашу кров пролити,
   віддячити за жертву!
   Преторіанець
   Що ж та жертва,
   коли ви кажете, що він воскрес?
   Міріам Так що ж? Хіба минає все минуле?
   Він пережив три вічності в три ночі,
   прийняв три смерті. Чи тепер, воскресши,
   забуде він страждання, зраду, смерть?
   Простити може, а забути – ні!
   О, будьте прокляті!
   Слуга Хто?
   Міріам Всі ви! Цезар,
   синедріон, і цар, і весь народ!
   Тим часом на майдані гурти потайних прихильників Месії зникли, а надбігла юрба іудеїв, фарисеїв та саддукеїв*, почувши гомін на майдані.
   Слуга (кричить до народу)
   Гей, слухайте, вона нас проклинає!
   Голоси з юрби
   Що? Що тут? Хто ся жінка? Що їй треба?
   За що її зв’язали? Зрада? Змова?
   Міріам Я проклинаю вас прокльоном крові!
   Слуга Що суджено кленучому?
   Голоси в юрбі
   Каміння.
   Люди набирають каміння і з диким ревом кидають на Міріам.
   Міріам Месіє! коли ти пролив за мене…
   хоч краплю крові дарма… я тепер
   за тебе віддаю… життя… і кров…
   і душу… все даремне!.. Не за щастя…
   не за небесне царство… ні… з любові!
   (Падає під градом каміння.)
   18/І 1901 р.

Кассандра
Драматична поема

//-- Діячі --//
   Кассандра – дочка троянського царя Пріама, пророчиця, жриця Аполлона.
   Поліксена – її сестра, молода дівчина.
   Деїфоб – її найстарший брат, ватаг військовий.
   Гелен – другий її брат, віщун і жрець.
   Паріс – наймолодший брат Кассандри.
   Гелена – жінка спартанського царя Менелая, що втекла з Парісом у Трою.
   Андромаха – жінка Гектора, брата Кассандри.
   Левке, Хрізе, Айтра, Клімена, Креуза – рабині Андромахи.
   Стара рабиня Поліксенина.
   Долон – молодий троянець, колишній наречений Кассандри.
   Ономай – цар лідійський, що сватає Кассандру.
   1, 2, 3, 4-й вартові – сторожа міста Іліона в Трої.
   Флейтист.
   Кітарист*.
   Сінон – еллін, шпигун.
   Агамемнон Атрід – цар аргоський, найстарший ватаг ахейського війська.
   Mенелай Атрід – брат його, цар спартанський.
   Одіссей – цар Ітаки;
   Діомед
   Аякс
   Клітемнестра – жінка Агамемнона.
   Егіст – родич і намісник Агамемнона.
   Троянці, троянки, раби, рабині, вояки троянські й еллінські.
   Діється в часи еллінсько-троянської війни в Трої, в місті Іліоні. Епілог – в Елладі, в столиці Арголіди Мікенах.
//-- I --//
   Кімната в гінекеї (жіночій половині) Пріамового дому. Гелена сидить на низькім різьбленім стільці і пряде пурпурну вовну на золотій кужілці; сама пишно вбрана, на поясі висить кругле срібне свічадо.
   Кассандра ввіходить у кімнату, замислена, дивиться поперед себе, погляд її падає на Гелену, немов пронизує її і немов бачить крізь неї ще щось далі. Так дивлячись, Кассандра спиняється посеред кімнати і стоїть мовчки.
   Гелена Сестрице, радуйся!
   Кассандра Радій, Гелено, –
   бо ми не сестри.
   Гелена Ох, я добре знаю,
   що осоружна я тобі, як смерть.
   Кассандра І ти, і смерть – обидві рідні сестри.
   Гелена Кассандро!
   Кассандра Так зови мене, Гелено,
   а не сестрою.
   Гелена (вражена)
   Більш тебе ніколи
   не назову сестрою. Тільки чом
   себе ти не зовеш сестрою смерті,
   було б тоді се більше до лиця.
   Вже так, що до лиця!
   Кассандра Візьми свічадо.
   Гелена До чого сі слова?
   Кассандра Візьми свічадо!
   Гелена мимохіть слухається і бере свічадо в руки. Кассандра стає з нею поруч.
   Дивись: от ти і я, – у нас нічого
   подібного нема.
   Гелена А хто ж те каже?
   Кассандра Якби ж я так була подібна смерті,
   була б тобі подібна.
   Гелена Геть іди!
   Чого ти смерть на мене накликаєш?
   Кассандра Хіба сестра сестру повинна вбити?
   Сестра сестрі частіше помагає.
   Гелена Так ти того прийшла оце до мене,
   щоб дорікати? Що ж, печи, картай,
   вам тільки й радощів, коли я плачу.
   Кассандра бере з її рук свічадо і держить проти її лиця. Гелена насуплює брови, але не плаче й не одвертається, обличчя їй дедалі випогоджується.
   Кассандра Ти плакати не можеш, як і смерть.
   Дивись: твоє обличчя знов спокійне,
   знов тая сила у твоїх очах,
   велика сила, – їй усі коряться,
   всі смертні, і Кассандра вкупі з ними.
   (Спускає свічадо.)
   Ідеш ти – і старі, поважні люди
   склоняються перед тобою низько
   і мовлять урочисто: «Богорівна!»
   Ти глянеш – кам’яніють мужі сильні
   і тихо шепотять: «Непереможна!»
   Ти поцілуєш – і погасне погляд
   у наймолодшого з синів Пріама,
   кров хвилею потужною приб’є
   до серця, і німіє серце й слово,
   і блідне пам’ять, і обличчя блідне,
   і весь він твій, і вже нема для нього
   ні матері, ні батька, ні родини,
   ні краю рідного… Троянки, плачте!
   Умер, загинув молодий Паріс!
   Гелена Ти братові своєму смерть віщуєш?
   Кассандра Для мене він давно вже не живе.
   Гелена Ненависна! Я знаю, як ти зроду
   ворогувала на Паріса.
   Кассандра Зроду
   любила я його.
   Гелена А нащо ж ти
   вмовляла батька й матір не приймати
   його до двору, як прийшов він вперше
   від пастухів убогих, що його
   ховали від пророцтва навісного?
   Кассандра То не було пророцтво навісне.
   Умерти або жити з пастухами
   було б єдине для Паріса щастя.
   Гелена Чому ж то так? Чому ж то Деїфоб,
   і Гектор, і Гелен, і всі брати,
   і сестри всі, і ти сама, Кассандро,
   в палатах здатні жити, а Паріс
   у курені пастушім мав би скніти?
   Кассандра А скніти у палатах, може, краще,
   так як Паріс у тебе в гінекеї?
   І Деїфоб, і Гектор, і Гелен
   живуть, не скніють: Деїфоб на раді,
   а Гектор на війні, Гелен у храмі –
   живуть душею й тілом. А Паріс?
   Він тільки й жив, як грав там на сопілці
   серед отар. Мовчить Паріс на раді,
   і зброю надягає, мов кайдани,
   боги з ним на розмові не бувають.
   Гелена З ним Афродіта розмовляє!
   Кассандра Ні!
   Він раб її, з рабом нема розмови.
   Вона велить, він слухає, та й годі.
   Гелена Се ж тільки ти змагаєшся з богами,
   за те вони тебе й карають.
   Кассандра Що ж,
   їх сила в карі, а моя в змаганні.
   Гелена Для того ти й з Кіпрідою* змагалась,
   коли вона Паріса напутила
   до мене в Спарту плисти? Що ж, Кассандро,
   Кіпріда, бач, перемогла тебе!
   Кассандра Мене, Гелено? Ні, тебе й Паріса.
   Гелена Але ж Паріс послухав не тебе.
   Кассандра Глухий не чує – де ж тут перемога?
   Гелена Та хто ж би слухав провісті твоєї?
   Не говорила ж ти, почім ти знала,
   що вийде з подоріжжя.
   Кассандра Я не знаю
   нічого, окрім того, що я бачу.
   Гелена Та що ж могла ти бачити тоді?
   Кассандра Я бачила, як молодик вродливий
   з веселим серцем на чужину плив,
   не посланцем народу велемудрим,
   не збройним вояком і не купцем;
   шличок* пастуший легкодумне чоло
   не зброїв, а красив. І я сказала:
   «Гей, куйте шоломи, троянські мужі,
   утроє, вчетверо кладіть блискучу мідь!»
   А потім… ох, страшна була хвилина,
   як він прибув, а з ним і ти, Гелено,
   і я отой смертельний поцілунок
   побачила…
   Гелена Кассандро! се неправда!
   Паріса я в той час не цілувала.
   Кассандра І все-таки я бачила його,
   той поцілунок, саме в ту хвилину,
   коли до нашої землі торкнулась
   червоновзута білая нога
   твоя, Гелено. Ранила ти землю.
   Гелена Ти крикнула до мене: «Кров і смерть!»
   Того тобі довіку не забуду.
   Кассандра Я не тобі те крикнула, Гелено.
   Була я в той час новонарожденна
   і криком болю світ новий стрічала.
   Я бачила: Паріс на нас не глянув,
   устами тільки привітав троянців.
   Я бачила, як на його думки
   сандалія червона наступила.
   Я крикнула: «Несіть ячмінь і сіль, –
   за жрицею рокована йде жертва!»
   Розвіяв вітер золотеє пасмо
   твого волосся. «Мчить Арес неситий
   на поводі Кіпрідинім, як огир*
   в палу жаги. Готуйте гекатомбу*!» –
   волала я і бачила: на морі
   вже чорні кораблі багряну хвилю
   стернами різали, вітрила рвались…
   На шоломах у вояків ахейських
   тряслися грізно гриви…
   Гелена Ти безумна!
   Хіба в той день ахейці приплили?
   Ми ж більше року прожили спокійно!
   Кассандра Я бачила в той день ахейське військо.
   Тепер я бачу: Менелай бере
   тебе за руку…
   Гелена Геть від мене, люта!
   Неправда то! неправда! І ніколи
   того не буде! Краще розіб’юся,
   упавши з вежі на каміння гостре!
   Кассандра (з певністю)
   Твій чоловік бере тебе за руку,
   і, ледве взяв, вже ти його ведеш.
   Ти попереду, він іде позаду…
   Чужі моря, чужі краї минає
   ваш корабель, несучи вас додому…
   Огні погасли на руїнах Трої,
   і дим від Іліона в небі зник…
   А ти сидиш на троні, ти цариця,
   прядеш собі на золотій кужілці
   пурпурну вовну, і червона нитка
   все точиться, все точиться…
   Гелена Неправда!
   Кассандра О богорівна! О непереможна!
   Епіметея дочко!*
   Гелена Що се знов?
   Яке нове безумство? Як ти смієш
   казать мені «Епіметея дочко»?
   Кассандра Був Прометей і був Епіметей,
   одного батька-матері синове.
   Життя й вогонь дав людям Прометей
   і знав, що муки ждуть його за теє,
   провидець мук не відвернув від себе, –
   з усіх синів праматері Землі
   його найгірше покарала Мойра*.
   Епіметей не знав нічого. Завжди
   у нього думка доганяла вчинок.
   Він взяв собі за жінку ту Пандору,
   що смерть і горе людям дарувала,
   і був щасливий з нею, і довіку
   ніхто його нещасним не назвав.
   Одного батька й матері синове,
   титани зроду не були братами,
   а ти хотіла, щоб тебе Кассандра
   сестрою називала! Ні, Гелено,
   неправди я не можу говорити.
   Гелена Неправда все, що ти коли говориш!
   Кассандра Епіметей казав так Прометею
   і був щасливий. Радуйся, царице!
   (Виходить.)
//-- ІІ --//
   Кассандрин покій. Кассандра пише Сівілінську книгу* на довгому пергаменті. Коло неї великий триніг з запаленим куривом.
   Поліксена (у білому убранні, червоні стрічки й червоні квітки з гранати в косах)
   Кассандро, рідна, ти не знаєш, люба,
   яка щаслива я! Який вродливий
   мій Ахіллес, мій наречений! Часто
   я з брами бачу, як він їде полем,
   мов Геліос* прекрасний, так він сяє.
   З Атрідами* в незгоді він, і хоче
   в міцному мирі з батьком нашим бути,
   і шлюб наш буде вже одразу плідним, –
   так кажуть мірмідонці* і троянці,
   бо з нього зродиться і згода, й сила,
   і не загине вже святая Троя,
   не вмре народ державного Пріама!
   Кассандра Пробач мені, сестричко, я не можу
   тепер з тобою говорити. Бачиш,
   тепер пишу я книгу, на розмові
   я мушу бути з яснокудрим богом.
   Поліксена Негарно заздрити сестрі, Кассандро,
   не винна я, що Ахіллес мене,
   а не тебе з усіх царівен вибрав,
   не дівчина ж бо мужа вибирає,
   а він її. І з того я не винна,
   що ти не вміла догодить Кіпріді.
   Кассандра Ні, Поліксено, я тобі не заздрю!
   (Заслоняє лице покривалом.)
   Поліксена Прости, кохана, я тебе вразила.
   В своєму щасті я зовсім забула,
   що слово «шлюб» гірке моїй Кассандрі
   від того часу, як Долон зрадливий
   одкинувся від неї.
   Кассандра Поліксено,
   що говорить про те! Я добре знала,
   що я йому дружиною не буду.
   Поліксена А нащо ж ти приймала подарунки?
   Кассандра Бо я його любила. Ті дари –
   то все, що міг Долон Кассандрі дати.
   Чому ж я мала б і того зрікатись?
   Він щиро те давав, а я те брала,
   щоб мати спогад про хвилини щастя,
   бо знала я, їх небагато буде.
   Дивись: і досі золота гадючка
   мені правицю обвиває так,
   як спогад в’ється коло мого серця…
   (Показує обручку на руці вище ліктя.)
   Долон не винен. Винні сії очі,
   не вмів їх погляд мовити: «Кохаю»,
   хоч від кохання серце розривалось.
   Боявся їх Долон. Він сам казав,
   що вбили щастя наше тії очі
   холодними і твердими мечами.
   Вони однакові були, незмінні
   перед богами і перед коханим.
   Не міг Долон очей тих подолати,
   не міг він погляду їх одвернути
   від таємниці до живого щастя.
   І знала я, що в сих моїх очах
   моя недоля, тільки що робити?
   Хіба осліпнути? Бо де візьметься
   у птиці віщої коханий погляд
   голубки, що воркує.
   Поліксена дивиться їй в очі.
   Поліксено!
   Не придивляйся до моїх очей.
   Не говори до мене, не питай
   нічого, нічогісінько. Ти знаєш,
   тебе я над усіх сестер злюбила.
   Не говори до мене.
   Поліксена Ні, Кассандро,
   не думай ти, що й я тобі ворожа,
   як інші всі. Не винна ж ти, що хвора,
   що бог тобі так затуманив думку,
   що скрізь лихе ввижається тобі
   там, де його і признаку немає,
   що ти собі та й людям труїш радість.
   Мені тебе, голубко, дуже шкода.
   (Сідає на низенький ослінчик біля ніг Кассандри.)
   Сестричко, розчеши мені волосся.
   Мені казала мати розчесатись,
   та бачиш, як заплуталось воно,
   та ще тут сі квітки ніяк не вийму.
   (Виймає з-за пояса золотий гребінець і маленьке кругле свічадо.)
   Ось маєш гребінець.
   (Подає гребінець Кассандрі, тая бере слухняно, починає розв’язувати стрічки, виймати квітки з волосся. Поліксена дивиться в свічадо.)
   Кассандра (шепоче)
   Яка хороша
   моя сестричка! Заздрісні боги
   собі найкраще в жертву вибирають.
   О, краще б я тепер мечем жертовним
   життя її перетяла, от зараз,
   поки вона ще горя не зазнала!
   Поліксена (бачить в свічаді очі Кассандри)
   Кассандро, я боюсь твоїх очей!
   Чого так дивишся? Що ти шепочеш?
   Кассандра Нічого, ні, нічого. Ти казала,
   що хвора я. Так, може, се і правда,
   я, певне, хвора, не вважай на мене…
   Згадала я про нашого Троїла,
   до тебе він такий подібний був…
   а надто як лежав мечем пробитий…
   спокійний, тихий, гарний… Поліксено,
   ти вже забула, чий то був той меч
   у грудях брата нашого Троїла?
   Поліксена Кассандро, нащо спогадами труїш?
   На те війна.
   Кассандра Ох так, на те війна:
   убити брата, потім заручити
   сестру за себе…
   Поліксена Брат давно убитий,
   і я його зовсім не пам’ятаю,
   та й Ахіллес тоді зовсім не знав,
   кого він убивав.
   Кассандра Та ми те знаєм.
   І, певне, Ахіллес того не знав,
   що в той же час, як він шукав послів,
   щоб їх послати у свати до тебе,
   твій брат, наш Гектор, саме раду радив,
   щоб запалити кораблі ахейські.
   В той час, як ти оці квітки з гранати
   у кучері вплітала, Гектор наш
   думливу голову шоломом зброїв.
   Поліксена Так що? Він мірмідонців не зачепить,
   то й Ахіллесові про те байдуже,
   як і мені.
   Андромаха (вбігає)
   Чи ви те чули, сестри?
   Мій Гектор, кажуть, заколов Патрокла.
   Се ж Ахіллес Патрокла мав за друга
   найпершого…
   Кассандра Ой горе! кров і помста!
   Оце твій шлюб, нещасна Поліксено!
   (Бере з-за тринога ножиці і обрізує коси Поліксені.)
   Поліксена Ой!
   Кассандра Поліксено, де жалобні шати?
   Андромаха Безумна, що ти робиш?
   Кассандра (в пророчому нестямі)
   Андромахо,
   сестра по братові жалобу носить,
   вдова по мужеві бере ще глибшу,
   а сирота загине в сповитку!
   Андромаха Зловіснице, бодай ти заніміла!
   Поліксена Чом ти мені одразу не сказала,
   що горе близько? Може б, я могла
   затримать Гектора…
   Кассандра Ox, Поліксено,
   я завжди чую горе, бачу горе,
   а показать не вмію. Я не можу
   сказати: тут воно або он там.
   Я тільки знаю, що воно вже є
   і що його ніхто вже не одверне,
   ніхто, ніхто. Ох, якби тільки можна,
   то я б сама те горе одвернула!
   Поліксена Та й одвернула б, якби ти сьогодні
   сказала Гектору: не йди на бій.
   Андромаха Вже ж ти це знала, – чом же не сказала?
   Кассандра Хоч би й сказала, – хто б мені повірив?
   Андромаха Та як же й вірити, коли ти завжди
   не в пору й недоладно пророкуєш?
   Поліксена Віщуєш горе завжди, а чому
   й від кого прийде горе, не говориш.
   Кассандра Бо я того не знаю, Поліксено.
   Андромаха То як ми можем вірити словам?
   Кассандра То не слова, я все те бачу, сестри,
   що говорю. Я бачу: Троя гине.
   Андромаха Чому? Від кого? Хто її зруйнує?
   Атріди? Ахіллес?
   Кассандра Не знаю, сестри.
   Я бачу тільки: Троя погибає,
   і шлюб дочки Пріама з Ахіллесом,
   червоний від крові троянських мужів,
   ганебний шлюб не врятував би Трої.
   Живі вино готують на весілля,
   мерці волають: «Крові дайте, крові!»
   …Ох, скільки крові чорної я бачу!
   І батько наш коліна обіймає
   катам своїх дітей… Я чую крик…
   ридає, плаче, скиглить, виє, виє…
   То наша мати!.. Я пізнала голос!..
   Андромаха Боги всесильні, одберіть їй мову!
   Кассандра хапається за голову і з жахом дивиться у простор. Поліксена з плачем кидається в обійми Андромахи.
//-- ІІІ --//
   Гінекей Андромахи. Рабині прядуть і тчуть, деякі гаптують і шиють. Андромаха тче великий білий плат, обходячи навколо високі кросна*.
   Андромаха (до рабинь)
   Підіть на браму ви, Левке й Хрізе,
   іди й ти, Айтро; по черзі вертайтесь,
   поглянувши на бій і розпитавшись,
   про Гектора мені звістки приносьте.
   Рабині виходять.
   Клімена (стара рабиня)
   Чому ти, владарко, сама не підеш?
   Не так би сумувала, подивившись,
   як твій герой воює ворогів.
   Андромаха Не можу я, Клімено, я боюся
   іржання коней, брязкоту мечів,
   і куряви, і крику, а найгірше
   того смертельного співання стріл!
   Як я те чую й бачу, то здається
   мені, що то повстав з безодні Хаос,
   що ні людей нема вже, ні богів,
   а тільки смерть панує самовладно.
   А як не бачу лютої війни,
   то й не боюся, і тоді я вірю,
   що Гектора ніхто не подолає,
   бо він герой понад усіх героїв.
   Креуза (молода рабиня)
   Се правда, владарко! Щаслива жінка,
   що може про свойого чоловіка
   таку сказати правду…
   Кассандра (раптом увіходить)
   Правда й щастя!
   Як легко ти паруєш їх, Креузо!
   Андромаха (з невиразним страхом)
   Чого тобі, Кассандро? Ти, здається,
   забула вчора в мене веретено?
   Креузо, пошукай…
   Кассандра Не треба, сестро.
   Не буду я ні прясти, ані ткати.
   Жалобні шати маю, а на покрив
   смертельний ти сама давно напряла,
   не знаю тільки, чи доткати встигнеш.
   Андромаха До чого ти се кажеш? Я на ложе
   для Гектора новий готую плат.
   Кассандра Я тільки се й кажу.
   Айтpa (увіходить)
   Наш владар в полі
   зустрівся з Ахіллесом.
   Андромаха Ох!.. І що ж?!
   Айтpa Здається, він його перемагає.
   Андромаха Та хто кого?
   Айтpa Наш владар Ахіллеса.
   На брамі Поліксена аж зомліла,
   побачивши, як Ахіллесу скрутно.
   Андромаха От безсоромна! то вона не брата,
   а мірмідонця стежить?!
   Кассандра Андромахо,
   на неї Мойра наложила руку.
   Не ти найнещасливіша у світі,
   тож не суди нещасних. Вдів багато,
   а межи братом вибирати й милим
   не часто мусить жінка.
   Андромаха Що ти кажеш?
   Ти, наче п’яна, помішала в купу
   і правду, й вигадку…
   Кассандра Вино з водою
   помішані стають одним напитком.
   Левке (увіходить і мовчки спиняється)
   Ну, що, Левке?
   Левке Не посилай мене
   на браму, владарко…
   Андромаха Кажи, що сталось?
   Левке Нічого ще не сталось… я не можу…
   Ох, сам Арес пустився б утікати,
   не то що смертний…
   Андромаха Що ти жебониш?
   Хто ж утікає?
   Левке Владар наш… твій муж…
   Андромаха (замахується на неї човником ткацьким)
   Неправда! Як ти смієш?..
   Кассандра (спиняє її руку)
   Не поможе
   твоя рука проти правиці Мойри.
   Андромаха Геть, геть, зловіснице! Се ти, ти винна,
   коли то правда, що говорить сяя!
   Ти одібрала Гектору відвагу,
   зламала дух зловісними речами,
   убила віру й певність. Бо ніколи
   мій Гектор не втікав від бойовиська, –
   надію ніс, приносив перемогу
   і славу. Але ти надію вбила
   проклятими словами: «Помста й смерть!»
   Бери ж на себе сором і неславу,
   що брат нещасний з бою принесе!
   Кассандра Якби приніс хоч їх, я прийняла б.
   (Тремтить і, не маючи сили встояти, сідає на перший порожній стілець.)
   Ох, Андромахо, як я палко прагну,
   щоб не були мої слова правдиві!
   Андромаха Якби ти тільки їх не вимовляла
   і не труїла нас, то й не було б
   лихої правди. Не вгасав би дух.
   Кассандра Зрікаюсь, Андромахо, я зрікаюсь
   тих слів зловісних.
   Андромаха Пізно вже, Кассандро,
   вже дух погас.
   Кассандра (мимохіть)
   Ох! і життя погасло!
   Ой горе! що робити? Я те бачу!
   Я бачу: Ахіллес прудкий женеться,
   а Гектор упадає… страх і сором
   його підбили, а не меч Пелідів.
   Андромаха Ні, ти сама була б зо всього винна,
   не страх, не сором і не меч, а ти,
   отруйнице, коли ти правду кажеш!..
   Ох, що ж вони не йдуть? Я більш не можу…
   тих звісток ждати… Я піду сама…
   Кассандра (затримує її)
   Я не кажу, нічого не кажу,
   нічого не віщую… Тільки бачу!!.
   Осліпніть ви, зловісні очі!..
   Хрізе (вбігає)
   Горе!
   Поліг наш владар від меча Пеліда!
   Андромаха мліє, рабині заходжуються коло неї, голосячи.
   Кассандра (несамовита від туги, промовляє, мов непритомна)
   Не страх, не сором і не меч, а я
   своєю правдою згубила брата…
   (Закриває лице покривалом.)
//-- IV --//
   Частина майдану коло Скейської брами оточена муром. Праворуч, трохи в глибині, – храм, ліворуч – брама. Смеркає. Довгі тіні простягаються через майдан. Невеличкий гурток троянців посередині, межи брамою й храмом, радиться пошепки про щось. Всередині гуртка Долон, колишній наречений Кассандри, – до нього найбільше звертаються ті, що радяться. Кассандра з Поліксеною ідуть через майдан від храму, обидві в чорних жалобних шатах, тільки в Поліксени обрізані коси і непокрита голова, а Кассандра загорнена з головою в довге чорне покривало.
   Кассандра (спиняє Поліксену й стає нерухомо)
   Дивись, дивись, які непевні люди
   зібрались там…
   Поліксена Чого вони непевні?
   То ж Агенор, Гелен і Деїфоб,
   а серед їх Долон.
   Кассандра Ох, і Долон!
   Поліксена Чого ти так зітхнула й застогнала?
   Кассандра Нічого, так.
   Поліксена Не можеш ти забути,
   що він тобі…
   Кассандра Ох, Поліксено люба,
   я не про себе думаю тепер.
   Поліксена Про що ж?
   Кассандра (складає з благанням до неї руки)
   Сестричко, рідна, найдорожча,
   молю тебе, благаю, не питай
   і не примушуй говорити! Може,
   се правда, що слова мої отрутні,
   що й очі забивають людську силу!
   Осліпнути я хтіла б, заніміти…
   Ох, се було б таке велике щастя!
   Поліксена Кассандро! схаменись! Де ж та людина,
   щоб тішилась каліцтвом чи бажала?
   Кассандра Ось тут вона, з тобою поруч.
   Поліксена Рідна,
   ходімо звідси!
   Кассандра Ні, я не піду,
   я мушу надивитись на Долона,
   бо… ні, нічого… тільки надивитись.
   Я не піду… не можу… ти ж іди,
   коли ти хочеш.
   Поліксена Я з тобою буду,
   самій же так тобі не випадає.
   Кассандра Кассандрі байдуже, що випадає,
   що ні, – вона лиш те чинити мусить,
   що їй на долю випало.
   Тим часом гурток скінчив нараду і розійшовся. Долон, зоставшись без товаришів, наближається до обох царівен.
   Долон Царівни,
   вітаю вас.
   (Хоче йти далі.)
   Кассандра Долоне, стій!
   Долон Що скаже
   мені царівна?
   Кассандра (збентежена, шукає, що б спитати. Вона увесь час, поки говорить з Долоном, має покривало низько спущене на очі, так що обличчя її сливе не видко.)
   Я… хотіла, власне…
   тебе спитати… чи тобі до мислі
   були дари на поминках у нас
   по Гекторові?..
   Долон (трохи здивовано)
   Так, я дуже вдячен
   за ласку та за шану.
   Кассандра Чом же ти…
   не взяв тепер того щита з собою?
   Долон А нащо був би щит?.. Чи ти на здогад,
   пророчице?
   Кассандра (злякано)
   Ні, ні, Долоне, ні!
   Долон (замислений)
   Се правда, я піду в непевну путь…
   та тільки щит розвідачу завада…
   Я ж мушу крадькома зайти у табор
   ахейський, поночі усе розвідать,
   підслухати наради й повернутись
   теж крадькома.
   Поліксена Прости, воно не личить
   до справ громадських дівчині втручатись, –
   але спитаю, нащо молодого
   тебе старіші
   на таке обрали?
   Долон Бо молодий ходу звиннішу* має,
   ступає легше
   (сміється)
   і втікає швидше!
   Кассандра (впівголоса, до себе)
   Як можна ще втекти!
   Долон Що ти сказала?
   Кассандра мовчить.
   Я знаю, я на те не заслужив,
   щоб ти слова на мене витрачала…
   а тільки я хотів… Ні, я не вартий…
   Вітаю вас, царівни…
   (Похиливши голову, налагоджується йти.)
   Кассандра Постривай!
   Що ти хотів?
   Долон Спитати…
   Кассандра А, спитати!
   Ні, не питай, я не люблю питання.
   Долон То я таки піду…
   Кассандра Питай, питай,
   я відповім.
   Долон Пророчице, скажи,
   чи я верну живий з моєї справи?
   Кассандра Чого ти, власне, в мене се питаєш?
   Питай в Гелена, та чи мало ж є
   у нас у Трої віщунів?
   Долон Вже пізно
   шукати їх тепер.
   Кассандра Та що ж тобі
   з мого пророкування. Про Кассандру
   лихая слава в Трої. Хто їй вірить?
   Ніхто з людей.
   Долон Не знаю сам чому,
   але мені бажалось би почути
   на се відповідь, власне, від Кассандри.
   Кассандра Ти б їй повірив?
   Долон Може б, і повірив.
   Кассандра (гірко)
   Та тільки «може»?
   Долон Я вразив тебе?
   Кассандра О ні, я звикла, що мені не вірять!
   Долон А все ж пророкування вислухають.
   Кассандра На жаль!
   Долон Я прагну вислухать його!
   Кассандра А якби часом я тобі сказала –
   я не кажу, се тільки так, наприклад, –
   щоб ти не йшов тепер на ті розвідки?
   Чи ти б послухав?
   Долон Ні, скажу по правді,
   не міг би я послухати тебе,
   хоч би смерть видиму віщувала,
   бо нечестю було б зректися потай
   того, що сам же я вхвалив прилюдно,
   на що пристав незмушений, по волі.
   Кассандра Та нащо знати, що тебе спіткає?
   Долон Так, я люблю дивитись долі в вічі.
   Кассандра О ні, Долоне, ти того не любиш,
   ніколи не любив, даремне кажеш!
   Ти ще дитина для таких очей!
   Долон Дитина? Я, царівно, повнолітній,
   до ради вхожий і до війська здатний,
   я не хлоп’я давно!
   Кассандра Але для того,
   щоб знести долі погляд, повноліття
   того ще мало.
   Долон Бачу я, царівно,
   що ти мені не хочеш відповісти,
   і я даремне тільки час гублю,
   а я його не маю вже багато.
   Кассандра (здригається при сих словах)
   Хто се тобі сказав?
   Долон Ми призначили,
   щоб я вернувся, поки зійде місяць.
   Кассандра Але ж тепера місяць рано сходить!
   Долон То ж, власне, я тому не маю часу,
   здається, й так його не мало згаяв!
   Поліксена Пождав би ти безмісячної ночі!
   Долон Війна не жде, царівно, – поки б ми
   безмісячних ночей тих дожидали,
   то, може б, місяць освітив руїну
   святої Трої. Я піду, царівни.
   Щасливі будьте!
   (Іде до брами, не оглядаючись, і зникає в ній.)
   Кассандра мовчки махає йому вслід рукою, а як він виходить поза браму, вона припадає до плеча Поліксени і гірко ридає.
   Поліксена Та чого ж ти плачеш?
   Кассандра Се ж я востаннє говорила з ним!
   Що ж я йому казала? Все холодні,
   непривітні слова, як ті мечі
   ворожії, що мають заколоти
   єдиного, коханого Долона!..
   Чом я не кинулась йому до ніг?
   Чом не благала на богів Олімпських,
   щоб він не йшов у ту лихую путь?
   Чом не сказала: «Ох, не йди, загинеш!»
   Чом я хоч поглядом не задержала?
   Злякався б він очей тих зловорожих
   і, може б… може б, він мені повірив, –
   він сам казав, – та, може б, і послухав.
   Дитина він перед очима долі,
   не зважився б іти на їх огонь,
   якби виразно бачив смерть видиму.
   Ох, а тепер… Моє єдине щастя
   конає там…
   Поліксена Кассандро! та вгамуйся!
   Тож він живий! Чого ти так голосиш,
   аж моторошно, справді? Не годиться,
   ще хто почує. Нам додому час.
   Кассандра Нехай там чує цілий світ! Несила
   мені мовчати… Ох, ти ще пізнаєш,
   як тяжко найдорожчого втеряти!
   Поліксена Кассандро, годі! Що се ти говориш?
   Ходім, тут темно, страшно, я боюся.
   Вже пізно…
   Кассандра Пізно… хутко зійде місяць,
   освітить поле… Мій Долон на полі
   такий самотній, наче кипарис
   на роздоріжжі… він такий хисткий,
   він молоденький, ніжний – не до зброї,
   до ліри, до кітари він удався,
   до весняних пісень… Ох, що ж ті руки
   порадять проти сих мечів важких,
   що здійнялись над ним… Рятунку!
   Поліксена Слухай,
   чи ти безумна? Тож збіжаться люди!
   Готові ще й ахейці сполохнутись!
   Кассандра Ахейці?.. Я замовкну… я не буду…
   Довге мовчання.
   (Кассандра тремтить всім тілом, спочатку щільно закриває лице покривалом і стоїть нерухомо, потім одкривається і пошепки говорить, стискаючи обидві руки Поліксені.)
   Ходім на браму… Ти ходи зо мною…
   мені так страшно… я боюся долі…
   Поліксена Та як же підемо? На сходах темно.
   Кассандра Ох, ні, не досить темно, я все бачу…
   (Простягає руки в простор.)
   Ох, Артемідо, сестро Аполлона,
   богине ясна, погаси свій світач
   на сюю ніч, на сю єдину ніч!
   Нехай коханці менше мрій зазнають,
   вони щасливі й так! Невже для того,
   щоб їм, щасливим, марилось любіше,
   мені, нещасній, відбереш ти мрію,
   остатню, розпачливу тую мрію,
   що є ще десь на світі мій коханий,
   мій, хоч несуджений, та мій єдиний!
   Коли то правда, що говорять люди,
   немов і ти зазнала раз кохання,
   на ймення чистої любові тої,
   благаю, зглянься!
   Поліксена (тремтить)
   Годі, люба, годі!
   Кассандра (спиняється, потім говорить зміненим голосом)
   Так, правда, годі, нащо сі благання?
   Що зможуть проти долі всі боги?
   Вони законам вічним підлягають
   так, як і смертні, – сонце, місяць, зорі,
   то світачі в великім храмі Мойри,
   боги й богині тільки слуги в храмі,
   всі владарки жорстокої раби.
   Благати владарку – даремна праця,
   вона не знає ні жалю, ні ласки,
   вона глуха, сліпа, немов Хаос.
   Рабів її благати – і даремне,
   і низько, я рабинею рабів
   не хочу бути!
   Поліксена Схаменись, нещасна!
   В таку хвилину ти гнівиш богів?
   Чи мало ще вони тебе карали
   за се твоє зухвальство? Хочеш кари
   ще більшої?
   Кассандра Якої ще? Не може
   рабиня долі, Артеміда тиха,
   ні на хвилину запалить раніше,
   ні погасити місяця на небі
   проти того, як доля призначила
   ще споконвіку. Не боюсь я кари!..
   Ходім на браму!
   Ідуть обидві по сходах на мур коло брами; тим часом, поки вони йдуть у темряві, тихо, на виноколі за муром небо починає злегка червоніти.
   Поліксена (стоячи на мурі над брамою)
   Що се? там пожежа?
   Долон ахейський табор запалив?
   Кассандра (теж над брамою)
   Ні, ні… се не пожежа…
   Поліксена Що ж то?
   Кассандра Стій!
   Мовчи!
   Довга мовчанка. Небо все яснішає, з-за виноколу висовується повний місяць. Кассандра закриває лице щільно обома руками і стоїть мов скаменіла.
   Поліксена (тулиться до Кассандри)
   Ой, люба…
   Кассандра Я боюся долі…
   вона так дивиться отим великим
   та білим оком…
   (Показує на місяць.)
   Ой, вона все бачить!
   Ніде, ніде нема від неї схову!..
   А я тепер не бачу! Де Долон?
   Поліксена Припав і лізе по валах помалу.
   Обидві царівни стоять який час нерухомо, їх чорні постаті різко визначаються в місячнім світлі.
   Поліксена Тепер підвівсь… до табору пішов.
   Кассандра Ой лихо, йдуть!
   Поліксена Хто? де?
   Кассандра Он тії два. Ідуть… ідуть…
   Поліксена Нічого, місяць скрився
   за хмару, і Долон припав додолу.
   Вони не бачать.
   Кассандра Але я, я бачу!
   (кричить)
   Долоне!
   Поліксена Божевільна! він почув!
   схопився бігти! Вже за ним погнались…
   Кассандра поривається кинутися з муру на поле, сестра утримує і бореться з нею.
   Кассандра Пусти мене… пусти мене… пусти!
   Я мушу з ним… пусти мене!!
   Поліксена (щосили кричить)
   Рятунку!
   Гей, люди! слухайте! сюди, стороже!
   Вибігають вартові вояки і помагають Поліксені утримати Кассандру.
   Кассандра Лишіть мене! Його, його рятуйте!
   1-й вартовий
   Кого?
   Кассандра Долона! Там його мордують.
   2-й вартовий
   Де?
   Кассандра Там, у полі. Ой рятуйте, люди!
   Скоріш біжіть!
   1-й вартовий
   Царівно, ми не можем, –
   нас тільки двоє! У ворожий табор
   побігли б ми хіба на певну згубу.
   Кассандра Та де ж ті всі троянці? поховались?
   чи неживі? Гей, люди! люди! люди!!
   Починають збігатись на майдан люди.
   Поліксена Вже люди йдуть.
   Кассандра Пустіть мене!
   (Несамовито пручається, далі одкидається назад, знесилена боротьбою і розбита жахом.)
   Вже пізно!..
   Деїфоб і Гелен (брати Кассандрині, надійшли з людьми і, взявши за руки, хотять звести Кассандру з брами)
   Ходи додому, сестро!
   Кассандра (відпихає їх)
   Гетьте! гетьте!
   Се ви його убили!
   (Раптом стишується і говорить зовсім убитим голосом.)
   Ні, се я…
   (Покірно дає себе вести і йде, ледве переступаючи, так, що її більше несуть, ніж ведуть.)
   Місяць ховається за хмару, і темна купка людей, що веде Кассандру попід муром, ледве мріє, а далі зливається з глибокою тінню від храму.
//-- V --//
   Покій Кассандри. Нема нікого.
   Деїфоб (ввіходить)
   Кассандро! сестро! де се ти? Рабині!
   (Плеще в долоні і гукає.)
   Рабині, гей!
   З сусіднього покою увіходить рабиня старенька.
   Рабиня Що, владарю?
   Деїфоб Та що се,
   невже моя сестра служниць не має,
   що й не докличешся нікого?
   Рабиня Вжеж,
   пророчиця рабинь всіх розпустила,
   казала: годі вже тих царських звичок,
   час привикати без рабинь до праці,
   бо хутко здасться.
   Деїфоб От нові ще примхи!
   А ти чия?
   Рабиня Царівни Поліксени.
   Деїфоб Ну, все одно, піди поклич сестру.
   Рабиня Котору? Поліксену?
   Деїфоб Ні, Кассандру,
   та хутко.
   Рабиня (йде воркотячи)
   Хутко! бач, який швидкий.
   Старі вже ноги в мене, де тут хутко…
   (На порозі.)
   Та он вона й сама… Царівно, швидше –
   там братик дожидається…
   (Виходить.)
   Кассандра (з кужілкою за поясом і з веретеном іде, прядучи)
   Вітаю.
   Деїфоб І що ти справді вигадала, сестро?
   Рабинь всіх розпустила, а сама
   кужілки з рук не випускаєш.
   Кассандра Брате,
   воно завчасу краще привикати
   до неминучого.
   Деїфоб Се рабська мова!
   Царівна так би не сказала зроду.
   Кассандра А що ж казати?
   Деїфоб «Або царювати,
   або загинути!»
   Кассандра Ми всі загинем,
   та не царюючи.
   Деїфоб Дай спокій, сестро,
   і не частуй мене пророкуванням.
   Се чисте горе: брат – пророк, сестра –
   пророчиця, нема де проступити
   у власнім домі за віщунством рідних.
   Ось ти взяла кужілку, се й гаразд,
   казати правду, дівчині се личить
   далеко краще, ніж пророча мова.
   Отож пряди й не пророкуй.
   Кассандра Я, брате,
   сама б радніша прясти білу вовну,
   ніж віщувати всім нам чорну долю.
   Деїфоб Пряди, пряди – ниток багато білих
   зарученій потрібно на весілля,
   на шлюбні шати й на дари для гостей.
   Кассандра Се й ти вже, брате, бачу, у пророках,
   та шкода, що не в пору й не до речі.
   (Ображена одвертається.)
   Деїфоб I в пору, і до речі. Я, сестрице,
   не звик даремне марнувати мову.
   Якщо кажу, то, значить, варто слухать,
   а ти хоч і віщунка, та сама
   своєї долі, видно, не вгадаєш,
   то я тобі скажу: ми заручили
   тебе оце тепер за Ономая,
   царя лідійського.
   Кассандра Зарані, брате,
   говориш ти мені: «Ми заручили»,
   бо ще ж я не рабиня поки що
   і маю власну волю.
   Деїфоб Ні, Кассандро,
   бо кожна дівчина, чи то рабиня,
   чи то царівна, слухає родини.
   Кассандра Я, брате, й не рабиня, й не царівна,
   а більше й менше, ніж вони обидві.
   Деїфоб Я не для загадок прийшов сюди,
   не для пустих розмов. Кажу виразно,
   що ти заручена. Цар Ономай
   тебе собі жадає в надгороду
   за спілку й поміч проти ворогів.
   Хвалився він, що піде в бій сьогодні,
   і всіх своїх лідійців поведе,
   і що не зайде сонце, як вже буде
   розбите впень усе вороже військо.
   «Коли се правда, – ми сказали, – завтра
   ти поведеш Кассандру до намету».
   Кассандра Хіба що так! «Коли се правда…» Власне,
   що се неправда.
   Деїфоб Я не сподівався,
   що ти, троянка і дочка Пріама,
   так самолюбно можеш відрікатись
   подать рятунок Трої і родині.
   Атрідова дочка була величніш,
   недарма еллінки проти троянок
   так величаються, бо вийшла з них
   славутня Іфігенія*, що радо
   життя своє дівоче положила
   за славу рідного народу.
   Кассандра Брате,
   не знаєш ти ціни жіночим жертвам,
   а я тобі кажу: з усіх жінок
   славутня Іфігенія зложила
   ще не найбільшу й не найтяжчу жертву.
   Ох, скільки тяжких, хоч безславних жертов
   зложили ті жінки, що не лишили
   імення по собі! Якби схотів ти
   від мене жертви крові, певне б, я
   її здолала дати, але сеї –
   не можу, брате, я не героїня.
   Деїфоб Так, я се бачу, ти сестра Паріса,
   але не Гектора. Наш Гектор міг
   життя віддати, жінку залишити,
   осиротити сина для рятунку
   або для честі Трої. А Паріс
   готовий для Гелени загубити
   весь рідний край. Отак і ти, Кассандро,
   для тіні млявого свого Долона,
   хоч сам він був зрадливий проти тебе,
   готова всіх нас утопити.
   Кассандра Брате!
   Не ображай загубленої тіні!
   Ти кажеш, млявий був Долон, зрадливий?
   Чому ж той млявий та пішов на згубу,
   на смерть видиму в той час, як ніхто
   з моїх братів-героїв не одваживсь?
   Либонь, тому, що Гектор вже був мертвий,
   а Деїфоб одважний тільки словом.
   Деїфоб Старий я для розвідок. Ти ж, Кассандро,
   ще молода, щоб старшого судити.
   Кассандра Над всіх старших найстарша Правда, брате.
   На ймення правди, я тебе питаю,
   за що ти тінь Долонову образив,
   за що героя ти назвав зрадливим,
   героя, що за рідний край загинув?
   Кого він зрадив?
   Деїфоб Та тебе ж, Кассандро!
   Чи ти забула?
   Кассандра Брате, ти не знаєш,
   яка буває зрада. Я тобі
   на ймення Аполлона присягаюсь:
   я перша віддала Долону перстень,
   бо я від нього не хотіла жертви
   такої, як тепер від мене ти бажаєш.
   Нещиро стати за дружину – зрада,
   але Долон мій зрадником не був.
   Деїфоб Лишім. Хто вмер, не встане. Річ не в сьому,
   а в тому, що повинна ти вчинити
   для щастя й для рятунку всеї Трої.
   Кассандра Почім же знаєш ти, що в тім рятунок?
   Деїфоб Я знаю те, що се остатня змога.
   Чи ти даси рятунок – невідомо,
   але повинна ти вчинить сю пробу.
   Коли уб’ють лідійця – люди скажуть:
   «Що ж, не судилось!» А як ти відмовиш,
   то скажуть всі, що ти нас загубила.
   Цар Ономай до тебе зараз прийде,
   щоб ти йому сама сказала слово.
   Єдине слово «згода!» – і лідійці,
   вшиковані до бою, рушать зараз.
   Кассандра Мій брате, се була б потрійна зрада –
   себе самої, правди і лідійців,
   бо я отим одним-єдиним словом
   погнала б на погибель ціле військо.
   Деїфоб Миліш тобі чужинці, ніж родина!
   Кассандра А нащо ж нам даремне їх губити?
   Не врятував нас Гектор богорівний,
   куди ж сьому лідійцеві!
   Деїфоб Кассандро,
   забула ти, що був тоді Пелід,
   теж богорівний, ще й богорожденний,
   тепер його нема.
   Кассандра Так говорила
   Пентезілея*, красна амазонка,
   що згинула за Трою без пори.
   Деїфоб Та що Пентезілея! Все ж то жінка! –
   не жінці врятувати Іліон.
   Кассандра Се правда, брате, отже й не Кассандрі.
   Деїфоб (гнівно)
   Гей, не чіпляйсь до слів!
   Стара рабиня (виходить)
   Там той, чужий,
   все домагається, чому його не кличуть.
   Кассандра Скажи йому, щоб він ішов сюди,
   а ти лиши нас, брате.
   Деїфоб Що ж ти скажеш?
   Кассандра Що бог мені звелить.
   Деїфоб Ну, пам’ятай,
   як тільки бог звелить сказать: «не згода», –
   до тебе ймення зрадниці пристане
   віднині і довіку.
   Кассандра Деїфобе!
   Деїфоб Я перший прикладу його до тебе
   прилюдно, на майдані. Пам’ятай.
   (Виходить.)
   Ономай (входить і спиняється у порога. Мовчання.)
   Царівно, радуйся.
   Кассандра мовчить.
   Я соромливість
   високо поважаю, але все ж
   бажав би я таки почути слово,
   хоч те єдине, що мені належить.
   Кассандра Ти певен, що воно тобі належить?
   Ономай Твій батько й брат запевнили мені
   те слово.
   Кассандра Так від них ти й чув його,
   а я тобі його не запевняла,
   та ти ж і не просив, і не питав,
   а хочеш просто взяти як належне.
   Ономай Прости, царівно, знаю, що дівчата
   солодкі речі люблять, але я
   не вдавсь для того. В мене річ коротка,
   не ти мене, а я тебе посватав,
   то, значить, уподобав, справа ясна.
   Адже тебе за жінку я бажаю.
   Кассандра Як можеш ти мене бажать за жінку?
   Ти ж бачиш, я душею не твоя.
   Ономай Як буде мій сей стан, і сії очі,
   і сі уста, вся горда пишна постать,
   то де ж із них подінеться душа?
   Адже й вона тоді моєю буде.
   Кассандра Не більше, ніж душа твоїх рабинь.
   Ономай Не прикладай сюди рабинь, Кассандро!
   Царицею ти будеш так, як личить
   моїй дружині і дочці Пріама.
   Кассандра Не личить їй десь по неволі жити,
   хоч би й царицею.
   Ономай Я ж не беру тебе
   рукою збройною, по волі підеш.
   Я міг би прилучитись до ахейців,
   і зруйнувати Трою, і забрати
   тебе в полон, але я чесно хочу
   тебе від батька взяти, заслуживши
   послугою великою.
   Кассандра Купити
   мене ти хочеш, царю?
   Ономай Всі герої,
   найбільші навіть, купували так
   собі жінок.
   Кассандра То не було геройство.
   Герой користі не шукає зроду.
   Ономай Геройство мусить мати надгороду,
   се і боги, і люди признають.
   Кассандра Хіба не досить слави?
   Ономай Слави маю
   я й так, царівно, досить, а дружини
   не маю ще, от і беру тебе.
   Кассандра Уже й береш? Я ще не віддаюся.
   Ономай Царівно, правду мовити, я честь
   хотів тобі, питаючи, зробити,
   як жриці божій і царівні Трої,
   а в нас у Лідії* нема звичаю
   дівчат питати, коли батько згоден.
   Кассандра Знай, Ономаю, шлюб такий не буде
   з Кассандрою щасливий.
   Ономай Не лякай,
   пророчице, мене пророкуванням.
   Я думаю, що й доля любить сильних,
   одважних і рішучих; кожна жінка
   повинна їх любити, а не любить,
   то муситиме полюбити.
   Кассандра Царю,
   не знаєш ти мене, що так говориш.
   Ономай Жінок я досить знаю.
   Кассандра Та Кассандра
   ще не була між ними.
   Ономай От тому
   я й хочу взять її.
   Кассандра На лихо взяв би!
   Я не люблю тебе.
   Ономай Полюбиш!
   Кассандра Ні, ніколи
   не полюблю того, хто так підступно
   скористав з нашої недолі.
   Ономай Хто так славно
   твій край відрятував?
   Кассандра Не квапся, царю,
   то ще лежить у Зевса на колінах.
   Ономай А якби стало так?
   Кассандра Я оборонцю
   хвалу і дяку склала б,
   але за себе я б його кляла,
   так як тепер клену, даючи слово.
   Ономай Я бачу, ти, царівно, мудра!
   «Хвала і дяка» – от і вся заплата.
   Та се я дам якому злидареві
   від свого столу м’яса, то й почую
   хвали і дяки досить.
   Кассандра Чи ти бачив,
   як оборонця визволені славлять?
   Ономай Не раз, не два! Скажу тобі, царівно,
   що переможця і не так ще славлять
   подолані. Я й те і друге знаю –
   ціна обом однакова, бо все то
   безсилля силу славить. Але силу
   віддати за таке – збожеволіти!
   Я не безумний. Голову нести,
   губити військо, щоб «хвалу і дяку»
   сказав хтось по-троянськи? Я се дома
   почую по-лідійськи від жіноцтва,
   як військо приведу назад без бою.
   Мовчання.
   Так що ж, царівно?
   (Налагоджується йти.)
   Кассандра мовчить, але, видимо, бореться з собою. Ономай бариться, завваживши се.
   Деїфоб (увіходить. Завваживши нерішучі постави обох, проникливо і грізно дивиться на Кассандру.)
   Згода, сестро?
   Кассандра Згода!
   Ономай По щирості?
   Кассандра Як голову нести,
   губити військо ти готов за теє,
   щоб я сказала: «Сі уста твої,
   ся постать, сії очі», – добре, згода.
   Коли твій люд готов своїх жінок
   лишити вдовами, аби цареві
   здобути наречену – добре, згода.
   По щирості кажу!
   Ономай Чудна у тебе,
   Кассандро, щирість. Ну, та годі
   змагатися словами, час іти,
   щоб заслужити ділом надгороду.
   Кассандра Які діла, така і надгорода!
   Прощай же, Ономаю!
   Ономай Будь здорова.
   Ономай і Деїфоб виходять. Знадвору чутно глухий лемент великої юрби.
   Поліксена (вбігає)
   Кассандро, пробі, що ти наробила?
   Кассандра Я мусила, сестрице, дати слово.
   Поліксена Так ти дала? Так, значить, то неправда?
   Кассандра (холодно)
   Ти, Поліксено, чиниш, мов безумна;
   не знаєш, за що і кориш і хвалиш.
   Поліксена Хвалю за те, що ти вволила волю
   і батька, й брата, і всії родини.
   Кассандра То, значить, і твою?
   Поліксена Та що ж, сестричко,
   видима смерть страшна.
   Кассандра А для рятунку
   не варто жалувать, хоч і сестри?
   Поліксена Але ж тобі там буде добре, люба,
   царицею у Лідії багатій,
   її ж недарма золотою звуть.
   Кассандра На золото Кассандра не жадібна,
   і з неї досить однії обручки.
   (Дивиться на Долонову обручку на своїй правиці.)
   Поліксена (пестить її)
   Сестриченько, я знаю, як се тяжко
   забути милого, та нащо ж мертвим
   щось інше, крім волосся, сліз і жертви?
   Долонові ти справиш гекатомбу,
   як богові, бо Лідія багатша
   від Трої, там царицею ти будеш.
   Кассандра За нелюбом?
   Поліксена Та що робити, сестро?
   Чи то ж багато є таких, що йдуть
   по волі й по любові? Се вже доля
   така жіноча слухати не серця,
   а волі рідних – добре ще, як рідних,
   а то ж не раз і переможець гордий
   примусить бранку за дружину стати.
   Он Деїфобова Антея йшла
   за нього по неволі, а протеє
   тепер вона йому дружина вірна
   і дітям ніжна мати.
   Кассандра Поліксено,
   а якби знов посватали тебе
   після Пеліда за якого-небудь?
   Поліксена Та що ж… я знаю, другого не буде
   такого, як Пелід, але ж мені
   довіку дівувати не годиться,
   і я пішла б, якби хто був до пари,
   як не дружину, то діток любила б,
   як не кохання, то хоч господарність,
   покірливість і вірність принесла б
   дружині в посаг.
   Кассандра А якби не мала
   нічого, крім ненависті й прокльонів,
   то що б ти принесла своїй «дружині»?
   Поліксена Яка ти знов страшна, як се говориш!
   Кассандро, признавайся, значить, правда,
   що ти його кляла і віщувала
   йому й лідійцям згубу?
   Кассандра Відки знаєш?
   Поліксена (трошки збентежена)
   Мої рабині під вікном були,
   сушили вовну, чули ненароком
   розмову вашу. І не знаю, як
   твої слова передались лідійцям.
   Ти чула гомін? То гукало військо
   лідійське: «Царю, ми не йдем на згубу,
   Кассандра закляла! Ми йдем додому!
   Хай гине Троя, як їй те судилось!»
   І вже три лави подались додому.
   Кассандра (мимохіть)
   Хвала богам!
   Поліксена Кассандро! безсоромна!
   Кассандра Але ж вони б загинули всі марне,
   бо се ж їх смерть – заручини мої!
   Поліксена То нащо ж ти дала цареві слово?
   Кассандра Не обертай меча в гарячій рані!
   Се нечесть, Поліксено, тяжкий сором
   на голові моїй, отеє слово.
   Се примус і ненависть промовляли
   ганебне слово, а не я. Ой сестро!
   Я так його ненавиділа палко,
   його і все його безглузде військо,
   оту юрбу рабів! Я радо, щиро
   промовила – їм на погибель – «згода»!
   Поліксена Страшна, незрозуміла ти, Кассандро!
   Андромаха (увіходить)
   Хвала богам! Пішли-таки лідійці!
   Пішли на бій. Цар Ономай сказав:
   «Я маю слово згоди від Кассандри».
   Гелен запевнив, що по птаству бачив
   щасливий знак на шлюб і перемогу,
   а Деїфоб сказав, що то неправда,
   немовби ти кляла царя й лідійців.
   І заспокоїлись вони, й пішли.
   Кассандра Гелен казав, що він по птаству бачив
   щасливий знак на шлюб і перемогу?
   Неправду він сказав!
   Андромаха Та що, Кассандро,
   доволі з нас уже твоєї правди,
   зловісної, згубливої, так дай же
   нам хоч неправдою пожить в надії.
   Ох, я вже втомлена від тої правди!
   Ой, дай мені хоч сон, хоч мрію, сестро!
   Дай вірити хоч день, що мій синочок,
   Астіанакс єдиний, буде жити,
   що не загине він од рук ворожих
   і буде сильний, владний, богорівний,
   як був його отець, мій любий Гектор!
   Ох, дай мені хоч сон, хоч мрію, сестро!
   Кассандра Для сну, для мрії ти згубить готова
   усе те військо? Сором, Андромахо!
   Андромаха Не сором, ні, і кожна мати скаже,
   що се не сором. Що мені чужинці?
   Чого я маю жалувати їх?
   А може ж, то і правда, що врятують
   вони нам Трою? Може ж, то і правда?
   Кассандра Та тільки «може»!
   Андромаха Досить і того.
   Надія є, Кассандро, є надія!
   Кассандра Прошу тебе, сестрице Поліксено,
   пошли свою рабиню по Гелена.
   Поліксена Гаразд.
   (Виходить.)
   Андромаха Нащо тобі Гелен?
   Кассандра Я хочу
   його спитати. Я собі не вірю.
   Вже бачиш, довершилась божа кара:
   не тільки інші, а й сама Кассандра
   зневірилась в Кассандрі. Я не знаю,
   чи все те правда, що тепер я бачу.
   Андромаха А що ж ти бачиш?
   Кассандра Годі, Андромахо,
   мене питати, щоб потім клясти.
   На голові моїй вже й так прокльони
   тяжать, немов залізна діадема,
   сплелися над чолом слова вразливі,
   немов гадюки над чолом Медузи*,
   шиплять вороже, труять, глушать розум…
   Іди, збери своїх рабинь, звели їм
   кітари й флейти взяти і музику
   збратати з ніжним співом, може, сон
   і мрію золоту вони накличуть
   тобі на очі, втомлені від сліз.
   Є в тебе фінікіянка рабиня,
   ота, що вміє змії замовляти,
   вона приспить в тобі змію тривоги,
   і ти заснеш, і в сні тому не буде
   нічого злого, ні війни, ні смерті,
   ні страху, ні Кассандри.
   Андромаха Не глузуй.
   Я вірю, що таки лідійці прийдуть
   з царем і з перемогою. Прощай!
   (Виходить.)
//-- VI --//
   Той самий Кассандрин покій. Кассандра і Гелен.
   Кассандра Так ти скажи мені по правді, брате,
   яку ти провість по пташках побачив?
   (Дивиться йому в вічі, Гелен їх спускає додолу.)
   Гелен Так що там! Ми обоє віщуни
   і добре знаєм, що пташки, й утрібки,
   і кров, і дим від жертви – все то тільки
   покраси й покривало голій правді,
   про людське око. Адже тая правда –
   цнотлива дуже і поважна жінка,
   і сором їй ходити без одежі.
   (Сміється.)
   Кассандра Але й сама я жінка, отже правду
   я можу бачити й невбрану.
   Гелен Сестро,
   скажи мені, хто бачив голу правду?
   Кассандра Я бачила її аж надто часто!
   Гелен Чи певна ти, що ти її очима
   своїми не наврочила?
   Кассандра Гелене,
   торкнувся ти до виразки палкої,
   але стерплю одважно, хочу щиро
   порадитись тебе, – ти наймудріший
   з усіх братів, гнучкий і тонкий розум
   у тебе, як вогонь.
   Гелен Або як вуж?
   Фрігійський розум, сестро! Ми, троянці,
   за довгий час облоги вже навчились
   звиватися вужами. Що робити?
   Коли б ти бачила, як Деїфоб
   звивавсь перед лідійцем, ти б сказала,
   що й другий брат гнучкий-тонкий зробився.
   Кассандра Не говори про гнучкість плаза,
   для мене то не мудрість, а гидота.
   Скажи мені по щирості, як брат
   сестрі коханій: чи ти справді думав –
   чи по пташках, чи просто, все одно, –
   що в сих заручинах рятунок Трої
   і що рятунок той дадуть лідійці?
   Гелен Ти завдала мені трудне питання.
   По щирості: раз думав, а раз ні.
   Кассандра Як розуміти се?
   Гелен А так. Спочатку
   я певен був, побачивши те військо,
   наїжене списами, незчисленне,
   на силу свіже, на одвагу дуже,
   що еллінам, потомленим війною,
   знесиленим облогою, не встоять
   проти царя, жадібного звитяги.
   І певен я: коли б та перемога
   була в руці в Гелени, в Поліксени,
   чи в Андромахи, чи в котрої хочеш,
   та не в твоїй, – вона була б за нами.
   Кассандра Чи й ти гадаєш так, що все нещастя
   походить від Кассандри?
   Гелен Хоч не все,
   але багато.
   Кассандра Брате! що ти кажеш?!
   Гелен Ти щирості хотіла, і вволив я
   твоє бажання, не моє, сестричко.
   Та я тебе, Кассандро, не картаю,
   невинна ти з своєї вдачі. Певне,
   боги в тім винні, що дали тобі
   пізнати правду, сили ж не дали,
   щоб керувати правдою. Ти бачиш
   і, склавши руки або заломивши,
   стоїш безвладна перед тим привиддям
   страшної правди, мов закам’яніла,
   немов на тебе глянула Медуза,
   і тільки жах наводиш на людей.
   А правда від того стає страшніша,
   і люди тратять решту сили й глузду
   або ідуть з одчаю на пропаще,
   а ти тоді говориш: «Я ж казала!»
   Кассандра А що ж би ти зробив?
   Гелен Те, що роблю.
   Я з правдою борюсь і сподіваюсь
   її подужати і керувати,
   от як стерничий кораблем керує.
   Кассандра А Мойра, брате, невблаганна Мойра?
   її ж бо воля світом всім керує,
   а ти се мав би керувати нею?
   Гелен Не так, Кассандро. Мойра так врядила,
   щоб був і світ, і море, і керманич,
   і корабель, і бурі, і погода,
   і скеля, і затока; щоб була
   і боротьба, й надія, й перемога,
   і правда, і… неправда.
   Кассандра Коли так,
   вона бажає, щоб була й Кассандра.
   Гелен І щоб Гелен боровсь проти Кассандри.
   Оцю я правду бачу і борюся,
   щоб нам троянський корабель стягти
   з тієї мілизни, куди Кассандра
   його загнала правдою своєю.
   Кассандра А ти його неправдою врятуєш?
   Гелен Що правда? Що неправда? Ту брехню,
   що справдиться, всі правдою зовуть.
   Одного разу раб мені збрехав,
   що мій фіал украдено, бо просто
   не хтілося йому шукать фіала,
   а поки лінувався раб, то й справді
   фіал було украдено. Де правда
   була тут, де брехня? Тоненька смужка
   брехню від правди ділить у минулім,
   але в прийдешньому нема вже й смужки.
   Кассандра Коли хто каже те, в що й сам не вірить,
   то се неправда явна.
   Гелен А як скаже,
   хоч в добрій вірі, тільки помилившись,
   не до ладу, то се вже буде правда?
   Кассандра А як же ти, Гелене, одрізняєш
   брехню від правди?
   Гелен Та ніяк. Я просто
   даю їм спокій.
   Кассандра Як же ти віщуєш?
   Що кажеш людям?
   Гелен Те, що треба, сестро,
   те, що корисно або що почесно.
   Кассандра Невже ніколи ти того не бачиш,
   що буде, неминуче, невблаганне?
   Невже тобі не каже в серці голос:
   «Так буде, так! так буде, не інакше!»
   Гелен По щирості сказавши, – ні, ніколи.
   Кассандра То нам порозумітись дуже тяжко.
   Але скажи, як можеш ти прилюдно
   казати: «Бог мені відкрив… я бачив…
   я голос чув таємний», – коли то
   неправда все?
   Гелен Знов правда і неправда!
   Лишім оці слова, нема в них глузду.
   Ти думаєш, що правда родить мову?
   Я думаю, що мова родить правду.
   А чим же нам таку назвати правду,
   що родиться з брехні? Чи ти ніколи
   не бачила такого нарождення?
   Я бачив безліч разів. Слово плідне
   і більше родить, ніж земля-прамати.
   Кассандра Але ти сам сказав: «Роблю, що треба,
   і що корисно, що почесно». Нащо ж
   потрібно удавати віщуна?
   Хіба корисно то, хіба почесно?
   Гелен Авжеж! Якби сьогодні батько й браття
   і з ними всі троянці і троянки
   лідійців умовляли та благали,
   ні на що б не здалось те все, – лідійці
   сказали б тільки: «Закляла Кассандра,
   пророчиця, – війна і шлюб нещасні».
   А я прийшов з повагою жерця,
   в віщунській діадемі, патерицю
   посріблену здійняв високо вгору,
   мов блискавка, вона свінула в вічі
   усім чужинцям. Я сказав: «Мовчіть
   і ждіть. Я випустив із храму
   свячених голубів». Замовкли миттю
   і галас, і розмови. Я сказав:
   «Цар Ономай образив Аполлона,
   засватавши пророчицю його
   і не спитавши згоди стріловержця,
   і бог за те свій гнів йому прорік
   устами віщими Кассандри. Можна
   ще одвернути гнів, офірувавши*
   для бога пишну гекатомбу з білих
   волів, що не були ще під ярмом».
   «Я обіцяю!» – крикнув цар лідійський.
   А я гукнув: «Я бачу, голуби
   вернулись і годують голуб’яток!
   Щасливий поворіт і шлюб щасливий!»
   І словом тим я переміг тебе,
   видюща сестро.
   Кассандра Чи надовго, брате?
   Гелен Побачимо! Се правда, що на полі
   воюють не лідійці й не ахейці,
   а ти і я. Одвагою керує
   Гелен, а розпачем Кассандра править.
   Кассандра А що, коли Кассандра переможе?
   Чим виправдить Гелен свою неправду?
   Гелен Прилюдно скаже: «Се сам Ономай
   себе згубив, бо замість гекатомби
   саму обіцянку дав Аполлону».
   Собі ж він скаже: «Зброя поломилась,
   але ми іншу знайдем. Все ж почесніш
   при зброї гинуть, ніж голоруч».
   Кассандра Чому ж ти й сам не йшов у бій сьогодні,
   не з патерицею, – з мечем і списом?
   Гелен Бо меч і спис мала для мене зброя,
   бо людські душі – от моє знаряддя,
   крилате слово – от моя стріла,
   люд проти люду – от мій поєдинок!
   Усім тим правлю я, фрігійський розум.
   Ся діадема, сяя патериця –
   то знаки влади над всіма царями.
   Я рівного собі не маю тут
   з-поміж усіх владарів і героїв.
   Ти тільки рівна, може, навіть вища,
   і ми боротись будем до загину.
   Кассандра Ох, я сама не знаю, чи хотіла б,
   чи ні тебе перемогти сьогодні!
   Ненависний мені той шлюб, мов смерть,
   я так його боюсь, як згуби Трої.
   Гелен Либонь, у тебе не фрігійський розум.
   Чи ти не чула, як боги часами
   своїх обранців хмарою вкривають?
   У мене є тайник під олтарем, –
   як станеш ти з тим Ономаєм поруч,
   приносячи богам весільну жертву,
   від жертви піде дим, сірчана хмара,
   а як розійдеться – замість Кассандри
   порожнє місце буде. Розумієш?
   Кассандра Се стид і ганьба – радити таке!
   Чи се, по-твоєму, «почесний» вихід?
   Гелен Зате корисний і безпечний, сестро.
   Кассандра Вже краще б я себе мечем убила!
   Гелен І тим роздратувала б Ономая,
   а слово все-таки своє зламала б.
   І некорисно, й непочесно, сестро.
   (Дивиться з усміхом на неї.)
   Ми не однакові, а все ж ми рівні,
   як не в ділах, то все ж хоч у думках.
   Поліксена (входить)
   Цар Ономай убитий, а лідійці
   урозтіч кинулись. Ой горе, горе!
   Гелен Радій, Кассандро, ти перемогла!
   Кассандра (віщим голосом)
   Не я, а Мойра. Я її знаряддя.
   Тонкий фрігійський розум і гнучкий,
   його зігнула Мойра і зломила,
   її правиця і важка, й тверда,
   вона кує з народів зброю світу,
   а я і ти – ми тільки цвяхи в зброї.
   Не перецінюймо себе, Гелене.
   Андромаха (вбігає й несамовито кидається до Кассандри)
   Ти, люта згубо, всіх нас загубила!
   Кассандра (спокійно показує на Гелена)
   Питай його, чом він не врятував.
   Ми віщуни обоє – значить, рівні.
   (Виймає з-за пояса кужілку і сідає прясти.)
//-- VII --//
   Великий майдан з храмом посередині на чималому підвищенні. Праворуч в глибині двір царя Пріама, ближче до сцени різні інші будови міста Іліона. Ліворуч близько до сцени Скейська брама.
   Ясний ранок, майдан залитий сонцем.
   Велика юрба люду троянського то входить у браму, товпиться перед храмом, гомонить то дужче, то тихше, часом зовсім затихає і жде чогось, насторожившись. З царського двору виходить Гелен в святочній білій одежі, у срібній діадемі, з білою посрібленою патерицею в руці: іде урочистою гіератичною походою*.
   Голоси в народі
   Гелен іде! Дорогу прозорливцю!
   Гелен (зіходить на храмовий перистиль* і дає знак патерицею, стукнувши нею тричі об мармуровий поміст, далі починає промову велично-віщим голосом)
   Батьки, брати й синове! рідна Троє!
   Боги з Олімпу зглянулись на сльози,
   на гекатомби, на благання наші, –
   без зброї подолали ворогів.
   Зевс еллінам поклав у серце звагу
   по добрій волі залишити Трою.
   Підіть за браму – зник ахейський табор,
   лиш кінь один стоїть на таборищі, –
   богам троянським в дар дали ахейці
   того коня. Він з дерева, не пишний
   і не коштовний військовий дарунок,
   та він дорожчий нам від срібла-злота,
   від мармуру й каміння дорогого.
   Дарунок згоди ліпший над здобуток,
   що на війні ціною крові взято.
   Ахейці відплили від нас по волі
   своїх і всіх богів, а дар лишили
   на знак пошани й згоди. Честь ахейцям!
   Люди Ахейцям честь!
   Голос Кассандри (з храму)
   За кров, за смерть, за сльози!
   Деїфоб (обертаючись до дверей храмових)
   Мовчи, Кассандро!
   Гелен (до троянців)
   Вам, троянські мужі,
   я раджу дар той повезти у храм
   і край Палладіона* там поставить,
   Кассандра (з’являється на дверях з чорною патерицею і простяга її, немов загороджуючи вхід)
   Я не пускаю в храм.
   Гелен (одбиває її патерицю своєю)
   Вступись, Кассандро!
   Кассандра (знов загороджує)
   Мені належить влада не пускати.
   Чоловіки не сміють наближатись
   до постаті Паллади*. Я сторожа
   Палладіона. Ти вступись, Гелене,
   гляди своїх пташок.
   (Дивиться йому в вічі, він спускає патерицю.)
   Нечистий дар!
   Проклятий дар!
   Люд порікує, видимо збентежений.
   Голос з юрби
   Та геть її женіть,
   зловісницю!
   Другий голос
   Мовчи! вона ж царівна!
   Перший голос
   Дарма!
   Вже те її пророкування
   уїлось нам в печінки. Не доки ж
   терпіти се!
   Третій голос
   Убить її!
   Якийсь молодик заміряється списом.
   Гелен (здержує знаком руки)
   Не руште!
   Не проливайте крові – там святиня!
   Деїфоб То як же буде, брате, з подарунком?
   Гелен Ми храм новий збудуємо для нього,
   «храм згоди» буде зватись. Поки що
   стоятиме в царськім дворі дарунок.
   (До Деїфоба.)
   Ти призначи сторожу для пошани.
   Кассандра Сліпий побитих на сторожу ставить!
   Деїфоб Кассандро!
   Гелен Брате, й ви, троянські мужі,
   перевезіть коня в царське подвір’я.
   Деїфоб дає знак рушати і подається сам до Скейської брами.
   Голоси з люду
   Гелен наказує! Рушаймо, браття!
   Гелена хай боги благословлять!
   Він розум наш! Він наше око ясне!
   Кассандра Єдине око – й те більмом зайшло!
   Увесь люд рушає за Скейську браму.
   Гелен Кассандро, слухай, нащо ти мене
   на пробу ставиш дотинками тими?
   Кассандра На пробу, чи не станеш раз видющим.
   Гелен Кассандро, се ж безумство! Річ видима:
   ахейський табор спорожнів; на морі
   ані човна, ні цяточки немає.
   Розвідачів далеко розсилали
   ми з Деїфобом, найбистріших хлопців
   і кінно, й піхотою. І не видко,
   щоб де була яка залога, чати
   чи щось подібне.
   Кассандра Дурно не дає
   дарунків ворог.
   Гелен Та же той дарунок –
   то миру знак. Чи ти ж не розумієш?
   Кассандра Вже ж ні. Якби оце посеред моря
   палка жарина плавала по хвилях,
   розжеврена вогнем, – то був би знак
   воді від полум’я на мир. Та хто ж би
   збагнув такеє?
   Гелен Люди не стихії,
   і лиху, й гніву людському є край.
   Ахеянок вже підросло багато
   за час війни, і, може, Менелай
   молодшу дома знайде від Гелени.
   Кассандра Гелену бачив він на Скейській брамі
   учора зрана.
   Гелен Що ж?
   Кассандра Піди, Гелене,
   до неї в гінекей і там подумай,
   що ти сказав.
   Гелен (задумується. Тим часом з Скейської брами показується гурт узброєних троянців. Гелен показує їх Кассандрі)
   Ти бачиш ті списи
   і ті мечі? Не треба й остороги
   пророчої. Он вартовий сурмач.
   То ж сурма голос має, Троя – вуха.
   Кассандра Німий глухого буде вартувати!
   Гелен Кассандро, годі! Я глухий для тебе,
   так же й твої слова німі для мене.
   Договорились ми до краю. Годі.
   Деїфоб (з юрбою узброєних веде зв’язаного елліна до Кассандри й Гелена)
   Сюди його, сюди! Нехай розсудять
   троянські прозорливці сюю справу
   і скажуть нам, що маємо робити,
   з оцим чужинцем. Брате, й ти, Кассандро,
   послухайте і зважте. Ми застали
   сього чужинця край коня на полі.
   Блукав мов непритомний, сльози лив
   і, руки ламлючи, слова безладні
   викрикував. Ми зайняли його,
   пізнавши елліна з одежі й мови.
   Тепер між нами розділилась думка:
   одні говорять одпустить його, –
   він тим покинутий, що божевільний,
   і, певне, він не зробить зла нікому,
   а другі кажуть: се розвідач хитрий,
   убить його, щоб не було біди.
   Поки Деїфоб говорить, надходять люди, чоловіки й жінки, хто з поля від Скейської брами, хто з будинків від міста, і збираються в гурт.
   Голоси з гурту
   Убить! убить!
   Один голос За віщо?
   Другий голос
   Так, для помсти.
   Третій голос
   Для остороги.
   Четвертий голос
   Покарає Зевс
   за кров невинну.
   Деїфоб (дужим голосом)
   Замовчіть, троянці!
   Не вам належить суд. Скажи, Гелене,
   убить його чи визволити радиш?
   Гелен Ні те, ні друге. Марне убивати
   немає честі нам, та й небезпечно,
   бо як дізнаються про те ахейці,
   що елліна убито без вини,
   то знову можуть розпочати чвару
   на довгі роки. Тільки ж і пустити
   непевного чужинця – необачно.
   Нехай собі живе, але у путах,
   під пильною сторожею.
   Сінон (полонений еллін)
   Ой царю,
   чи віщий прозорливцю! Я не знаю,
   як маю величать мого владаря…
   Але я бачу розум боговитий
   у тебе на чолі. Збагни ж, премудрий,
   ти душу елліна. Я сам з Еллади.
   Еллада – се ж колиска споконвічна
   святої волі. Правний син Еллади
   без рідної стихії жить не може,
   а хоч би й міг – не хоче.
   Кассандра Ти сим словом
   на смерть почесну в Трої заслужив.
   Гелен Чого на смерть? Пусти його на волю,
   коли нема вини на ньому.
   Кассандра Брате,
   що єсть вина? Хіба гієна винна,
   що смертю й розпадом живитись мусить?
   Деїфоб Хіба ти знаєш заміри чужинця,
   що так його рівняєш до гієни?
   Коли ти знаєш, то скажи виразно,
   що саме він замислив нам на згубу.
   Кассандра Не знаю я нічого, тільки бачу
   кривий гієни погляд, тільки чую
   проникливий хижацький голос…
   (В раптовім нестямі.)
   Ой!
   Гієни бродять по руїнах Трої
   і лижуть кров іще живу… гарячу…
   обнюхують ще не застиглі трупи
   і радо скиглять…
   (Стогнучи, закриває обличчя руками.)
   Люди стоять у важкій мовчанці, далі починають перешіптуватись. Сінон тривожно оглядається на всі боки.
   Деїфоб (бере Кассандру за руку і потрясає. Стиха)
   Сестро, спам’ятайся!
   Доволі слів тих темних і страшних,
   що придавили люд, мов димна хмара.
   (Вголос.)
   Коли гієну бачиш в сім чужинці,
   ну, що ж, убий його, ми не бороним.
   Гелен (подає їй жертовний меч)
   Ось маєш меч!
   Кассандра (збентежена)
   Ні, браття, я не вмію
   мечем владати.
   Гелен Жриця мусить вміти
   в потребі всяку жертву заколоти
   рукою власною.
   Кассандра Хіба се жертва?
   Гелен Се жертва прозорливості твоїй.
   Кассандра Чому ж ти сам сю жертву не заколеш?
   Гелен Сліпий наосліп лити кров не хоче.
   Нехай твоє видюще око править
   рукою певною. Єдине серце
   нехай наказує руці й очам.
   Деїфоб Хай буде так. Нехай хоч раз Кассандра
   не скаржиться на людську неймовірність.
   Коли не винен еллін, хай за кров
   спокутує Кассандра перед Зевсом,
   а людський суд мовчатиме тепер,
   за сеє ручить старший син Пріама.
   Гелен вкладає меч в руку Кассандрі. Кассандра мовчки бере меч. На знак Деїфобовий Сінона підводять ближче.
   Сінон (простягає до Кассандри зв’язані руки і падає на коліна)
   Пророчице!.. Ох, як благати маю
   негідний я пречистую тебе?
   Чужі тобі дрібні діла людськії,
   ти, богорівна, дивишся, як Мойра,
   на болі серця смертного, слабкого…
   Ще, може, горе кревної родини
   тобі, як і богам, святе здається,
   та я, нещасний, без родини в світі,
   я сирота, без матері, без батька, –
   признатись мушу, ти ж бо всевидюща…
   Єдину тільки маю наречену,
   вона мене кохає… О, я тямлю,
   для твого слуху сі слова – марниця…
   Коли б ти знала… Ох, коли б ти знала,
   як рветься серце з тяжкої розлуки
   і як душа вмирає від тривоги!..
   Серед троянок рух, зітхання, декотрі втирають сльози.
   Кассандра (хоче запанувати над власним зрушенням)
   Встань, елліне, і говори спокійно.
   Сінон (встає)
   Пробач мені, але про це спокійно
   уста мої не можуть говорити…
   прости, вони тремтять…
   (Закриває лице плащем і замовкає. Згодом одкривається і провадить далі.)
   Чом я, бездольний,
   моєї Левкотеї не послухав?
   Тож так вона мене тоді благала,
   як я тепер тебе благаю ревне.
   «Ох, не вбивай мене! – вона волала, –
   згляньсь на мої весняні молодощі!»
   Та я стояв, мов скеля, і дивився
   на чорний корабель, на темні хвилі.
   І крикнула до моря Левкотея:
   «Ой море, море! Ти жива розлуко!»
   І безліч раз оті слова безумні,
   ридаючи, нещасна промовляла…
   І я їх чув, аж поки зашуміли
   навколо мене темні, чорні води…
   (Береться за голову і тихим, немов далеким голосом квилить-промовляє.)
   «Ой море, море! Ти жива розлуко!»…
   Кассандра (стурбована)
   Тебе лишили вмисне?
   Сінон (покірно)
   Так, царівно.
   Кассандра Навіщо?
   Сінон Ох, царівно, я не знаю!
   Мене лишили сонного. Прокинувсь –
   аж серед поля я, один як палець.
   Либонь, давно ще мав на мене гнів
   потужний Діомед, що я прилюдно
   безжалісним назвав його Хароном
   в той час, як він, а з ним ще наших двоє,
   розвідача троянського вбивали.
   Кассандра (напружено)
   Коли?
   Сінон Давно, пророчице, тоді ще
   Пелід наш був живий. Та пам’ятливий
   у гніві Діомед, – його вразило,
   що я насмів обороняти бранця,
   його рукою взятого на смерть.
   Але ж мені так жаль було троянця.
   Такий був молоденький і вродливий,
   так жалісно благав про милосердя…
   Ой горе! Так і я тепер благаю,
   та нікому за мене заступитись
   хоч би єдиним словом… Всі мовчать…
   Смерть неминуча… Нащо ж протягати
   остатні сі хвилини під мечем?!
   (Раптом падає на коліна і нахиляє голову.)
   Спусти свій меч на мене, невблаганна!
   Кассандра Гелене, я не певна, може, справді
   не винен цей чужинець? Як гадаєш?
   Гелен Я, сестро, не вгадаю без пташок.
   Деїфоб А я дивуюся з твого вагання.
   Адже могла колись ти ціле військо
   людей невинних одіслать на страту
   єдиним словом, – і не жаль було.
   Так що ж тобі якийсь один чужинець?
   Невже він ласку заслужив у тебе
   заступництвом єдиним за троянця
   єдиного? Адже лідійське військо
   бажало врятувати цілу Трою
   і то від тебе ласки не зазнало.
   Кассандра (з розпачливим поривом здіймає вгору меч над Сіноном, але рука їй затремтіла, і вона повагом спускає меч, не зачепивши Сінона)
   Ти одібрав мені остатню силу
   тим спогадом… Пролита марне кров
   волає до богів супроти мене…
   Багряна хмара насува на очі,
   на розум мій… Ох, непрозора хмара!
   (Меч випадає їй з рук.)
   Рука моя зов’яла… серце всохло…
   тьма… тьма…
   (Хитається і падає на руки Геленові.)
   Гелен Вона зомліла! Поможіте,
   троянки-сестри!
   Троянки несуть Кассандру в глибину храму.
   Гелен (до Сінона)
   Елліне, ти вільний,
   бо не хотять боги твоєї смерті.
   Сінон відходить і, змішавшись в юрбу троянців, іде до царського двору. Тим часом у Скейську браму вводять великого дерев’яного коня і з радісним гуканням тягнуть його глибиною сцени теж до царського двору.
   Деїфоб (визначає місце сторожі)
   Ти будь отут.
   (Показуючи на браму царського двору)
   Ти коло брами стій.
   (Показує на Скейську браму)
   А ти при храмі. Ти ходи навколо,
   меч наготові. Ти на мурі стань
   і сурму щоб у руках держав. Пильнуйте!
   (Хоче йти.)
   З храму находять троянки і йдуть за сцену.
   Кассандра (знов стає на дверях храмових, держачись за одвірок. Несміливо)
   Зостанься, брате.
   Деїфоб Я пришлю Паріса.
   Я старший брат, без мене не годиться
   на бенкеті. Ладу не дасть без мене
   наш батько – він уже недобачає,
   образити чиюсь повагу може,
   частуючи недбало найстаріших.
   Кассандра Нехай Паріс на бенкеті лишиться.
   Деїфоб Ти, сестро, мов забула всі звичаї!
   Кассандра При надзвичайному нема звичаїв.
   Деїфоб Та що ж тут надзвичайного такого?
   І дурень може на сторожу стати.
   Кассандра Допильнувать розумний тільки здатен.
   Деїфоб Тут ти, розумна, будеш.
   Кассандра (пригноблена)
   Я безсила.
   Деїфоб Так, на діла немає в тебе сили,
   а на словах ти справжня амазонка!
   (Зневажливо одвертається від неї і йде геть.)
   Кассандра іде в глибину храму, стає коло Палладіона, обіймає ноги статуї і ховає обличчя в її шаті.
//-- VIII --//
   Той самий майдан. Вечоріє. Ніч насувається швидко, темна, безмісячна, тільки зорі сяють різко, як в холодні вітряні ночі. На майдані поставлена сторожа: один вартовий коло царської брами, другий коло Скейської, третій коло храму, четвертий ходить навколо, вартує троянські оселі. Всі узброєні, як на війну.
   Сторожа який час вартує мовчки. З царського двору чутно відгуки музики і веселого бенкетного гомону.
   1-й вартовий (від Скейської брами)
   Ну, свято, братця!
   2-й вартовий (від Скейської брами)
   Та вже так, що свято!
   Хто п’є-гуляє, а сторожа стій
   і стережи, хтозна-чого й від кого.
   3-й вартовий (від храму)
   Не стало Гектора, не стало й глузду.
   О, той не марнував би часу нам,
   не збиткувався б над підвладним людом, –
   сам був герой, та й іншим ціну знав,
   а сі…
   4-й вартовий (що ходить навколо, наближається до 3-го і каже нишком)
   Ти б трохи обережніш, брате,
   бо там Кассандра, їх сестра.
   3-й вартовий
   Дарма!
   Вона з братами – як вогонь з водою,
   така в їх згода.
   4-й вартовий
   Все ж одна родина!
   3-й вартовий
   Нехай би Гадес* їх усіх забрав!
   Увірились вони усі троянцям,
   а вже найгірш ота зловісна птиця,
   (киває на храм)
   все лихо з неї!
   4-й вартовий
   Цить! Паріс іде!
   Від царського двору наближаються Паріс і Сінон.
   Паріс (в святочній барвистій і вишиваній одежі, без зброї, на голові навколо червоного фрігійського шличка трояндовий вінок, з-під нього спадають на плечі довгі кучері)
   Ну що? Вартуєте? Брат Деїфоб
   мене прислав наглянути. Що ж – пильно,
   гаразд вартуєте?
   1-й вартовий (понуро)
   Та вже ж вартуєм.
   Паріс Чого ж такі сумні?
   1-й вартовий
   Потіхи мало
   наголодно й насухо тут стояти
   в святковий день.
   Паріс Се правда!.. Та пождіть,
   ми щось придумаєм…
   Кассандра (з храму)
   Пильнуй, стороже!
   Паріс (здригнувся)
   Що то таке?
   1-й вартовий
   Сестра твоя, Кассандра,
   вона пильнує там Палладіона.
   Паріс А, от що!
   (Здригається знов і неспокійно оглядається.)
   Ох, яка холодна ніч!
   1-й вартовий
   З гір вітер, без вогню сутужно буде.
   Паріс А йдіть та принесіте дров сюди
   та розложіть вогонь.
   Ближчі вартові йдуть.
   Сінон Так, ніч холодна.
   Паріс загортається щільніше в плащ.
   Дружинонька твоя золотокудра,
   либонь, тепер багаття розпалила
   і пахощів насипала солодких,
   димок від курива, мов легка мрія,
   над сніжно-білим чолом ніжно в’ється.
   Паріс мовчить, розмарений, поглядає на царський двір.
   Тепер, либонь, ті світозорі очі
   сльозою пойнялись. Вона сама.
   Сидить, пряде і думоньку гадає,
   а ти то бенкетуєш, то вартуєш…
   Паріс (тихо, немов до себе, не дивлячись на Сінона)
   Чи є в тім глузд?.. Покинуть би це все…
   Ну, що тут станеться?..
   (Наміряється йти.)
   Кассандра (з’являється на дверях)
   Стривай, Парісе!
   Куди ти йдеш?
   Паріс (збентежено)
   Я?.. По тепліший плащ…
   Холодна ніч…
   Кассандра Холодна, кажеш? Брате,
   даремне ти так холоду боїшся,
   не в тім твоя погибель.
   Паріс Ой Кассандро,
   коли вже ти покинеш тії речі
   про смерть, про горе, про погибель марну?
   Вже все скінчилось, і війна, і горе,
   час відпочити.
   Кассандра Як у тебе хутко
   скінчилось горе!.. Підійди, Парісе,
   і подивись туди.
   Паріс дає знак Сінонові, щоб той собі йшов, і підходить до Кассандри, вона показує йому рукою в долину, осяяну місяцем. Сінон виходить.
   Кассандра Що там на полі?
   Паріс Там?.. Там могила…
   Кассандра Ти забув чия?
   Паріс мовчить і спускає очі додолу.
   Під нею Гектор наш, троянська слава.
   Паріс Він вже давно поліг…
   Кассандра А ти зостався!
   То, значить, веселіться і радійте,
   троянські люди?
   Паріс Сестро, ти ніколи
   мене так тяжко не вражала словом.
   Кассандра Бо я тебе не бачила таким,
   як от тепер. Оті твої троянди
   мені вп’ялися в серце колючками
   і точать з нього кров.
   Паріс Кассандро!
   Кассандра Годі!
   Іди, іди до неї, осоружний,
   до чарівної, гарної Медузи,
   і скам’яній, упавши перед нею
   навколішки, – так наша слава впала.
   Паріс Чого ж упала? Ми перемогли!
   Кассандра Ти звеш се перемогою? Вся слава,
   вся наша честь погинула давно,
   зосталась тільки крадена Гелена
   та ще безглузда деревина. Справді,
   преславна перемога!
   Паріс Слухай, сестро,
   як ти мене затримала для того,
   щоб я такі слова приймав від тебе,
   то я на те не згоден.
   (Повертається, щоб іти.)
   Кассандра Вже ж іди!
   Нехай не кажуть люди, що даремне
   загинула троянська сила й слава.
   Нехай Паріс уп’ється тим коханням,
   що ми за нього ходим у жалобі,
   нехай тим щастям серце навтішає,
   що ми за нього заплатили горем
   довічним! Се ж була мета преславна
   війни згубливої. Так доверши
   величну перемогу край Гелени
   в розкішнім гінекеї!
   Паріс, налагодившись було йти, при перших словах Кассандри спинився і стоїть в нерішучості.
   Де твій меч?
   Паріс Нащо той меч?
   Кассандра Узброєний ти досить
   шличком червоним, вишитим хітоном,
   трояндами та чорними очима?
   Для перемог твоїх сього доволі?
   Паріс (спалахнувши)
   А для твоїх, скажи, чого бракує?
   Спитав би й я: Кассандро, де твій меч?
   Адже в твоїх руках він був сьогодні,
   чи ти ним запобігла честі й слави?
   Мовчиш, проречиста, забракло мови!
   Кассандра (мов прибита)
   Прости, мій брате… правда… що ж… іди…
   Паріс (з дитячою радістю, забувши гнів)
   Так, я піду… Я ненадовго, справді…
   Ні, ти не думай…
   (Вже на ході)
   Я піду по плащ,
   бо холодно… я хутко повернуся…
   (Дедалі все прискорює ходу і хутко зникає в брамі царського двору.)
   Кассандра іде в храм і засовує за собою завісу на храмовім вході. Чутно голос флейти, бренькіт кітари і співи. Незабаром з’являється Сінон з флейтистом і кітаристом, що несуть удвох велику амфору вина. Сінон з кошиком овочів та з фіалом коло пояса, сам уквітчаний і на руці має скілька вінків. З другого боку йдуть з дровами та частками м’яса вартові, розпалюють перед храмом вогонь і заходжуються пекти м’ясо. Музики установляють амфору, вгородивши її в пісок, і лагодяться грати.
   Сінон (співає, флейтист і кітарист приграють)
   На полях Асфоделонських*,
   на долині Єлісейській*
   ходять славою повиті
   тіні згублених героїв,
   та чого ж вони сумні?
   Хор вартових
   На полях Асфоделонських,
   на долині Єлісейській
   не цвітуть квітки.
   Посеред співу 3-й вартовий сам одв’язує від Сінонового пояса фіал і починає пити, далі частує інших.
   Сінон (співає)
   Понад Стіксом каламутним,
   понад Летою важкою
   ходять лаврами вінчані
   тіні наших незабутніх,
   та чого ж вони сумні?
   Хор Бо у Стіксі каламутнім,
   бо у Леті сумовитій
   не вино – вода.
   Сінон (співає)
   Там у Гадеса в палатах,
   перед троном Персефони
   поставали в вічній славі
   тіні наших оборонців,
   та чого ж вони сумні?
   Хор Бо у Гадеса в палатах,
   перед троном Персефони*
   не бринять пісні.
   1-й вартовий (співає грубим голосом і невлад)
   Понад берегом Кокіта*
   ходять смутнії герої,
   в’ється дим від наших жертов,
   ллється кров від гекатомб,
   та чого ж вони сумують?
   (Гукає.)
   Гей, антистрофу!
   Кітарист Одчепись, не хочу!
   1-й вартовий (співає далі сам)
   Бо немає сала-м’яса,
   ані ситого стегенця,
   тільки дим та кров.
   5-й вартовий
   Щось не під лад.
   1-й вартовий
   Дарма, аби до речі!
   Сінон Сідайте, браття, до вогню хутенько.
   Хвала богам, ще ж ми на сьому світі,
   ще є вина, пісень, квіток доволі.
   1-й вартовий
   Та ще й м’ясця!
   (Заходжується коло печива.)
   Сінон (роздає всім вінки, а 1-му, що порається коло печені, сам насуває вінок на голову)
   Налийте ж і мені.
   (Йому наливають, він п’є. До 2-го вартового.)
   А ти чому не п’єш? Хіба не смачно?
   2-й вартовий (нерішучо)
   Нема води…
   3-й вартовий
   Та нащо там вода?
   Сьогодні й чисте можна пить! Гуляймо!
   2-й вартовий
   Та чисте дуже в голову вступає…
   3-й вартовий
   Іще чого! Ну, то не пий зовсім!
   Іди, вартуй, як сказано, на брамі.
   2-й вартовий
   Який розумний!
   3-й вартовий
   То мовчи та й пий,
   коли дають.
   2-й вартовий п’є, фіал знов наповняють, і він переходить з рук у руки.
   3-й вартовий
   Ну, що ж один фіал?
   Марудно се, черги тієї ждати.
   4-й вартовий (сміється)
   Хіба піди в Кассандри попроси
   жертовних чаш. Он там вона, у храмі.
   Голос Кассандри (з храму)
   Вартуй, стороже!
   1-й вартовий
   Бач, сама озвалась!
   Пожди, царівно, хай спечем печеню,
   тоді й тобі дамо.
   Сміються всі.
   3-й вартовий
   Ба, догадався!
   (Здіймає з голови шолом, наливає вина й п’є.)
   Чим не фіал?
   За його прикладом інші роблять так само.
   1-й вартовий
   Розумний, що й казати!
   Ось і печеня, їжте, милі браття.
   (Здіймає один шмат із списа і ділить мечем, кожному по шматочку.)
   2-й вартовий (їсть)
   Сиренька, та дарма, аби гаряча.
   Сінон Ось на перчину, трохи посмачи.
   2-й вартовий
   Пектиме дуже.
   3-й вартовий
   То вином пригасиш, –
   амфора не мала!
   4-й вартовий
   А як не стане,
   добудем другу.
   Їдять м’ясо, батуючи мечами, їдять садовину і п’ють шоломами вино, дедалі помітно вино починає їх розбирати. Музики тим часом грають.
   2-й вартовий
   Ви б іще співали.
   3-й вартовий
   А ти?
   2-й вартовий
   Та я за вами, сам не вмію.
   Сінон заграє у флейту, потім передає її флейтистові, той провадить далі, кітарист підхоплює, інші вступають співом.
   Над річкою сад-виноград повився,
   ой саде-винограде!
   Як буде йти до річки Левкотея,
   обвий її, мій друже кучерявий…
   1-й вартовий
   Ет, се нудна!
   Кітарист А ти ж якої хочеш?
   1-й вартовий (співає без музики, недоладним речитативом)
   Жінки гляди не гляди,
   не вбережеш, дарма праця,
   будь ти хоч богом олімпським,
   мов кривоногий Гефест*!
   (Хитнувшись, спотикається і падає додолу. Мугикає ще разів два, мов пригадуючи.)
   Мов кривоногий Гефест… кривоногий Гефест…
   (Далі мовкне й засипляє.)
   2-й вартовий
   От так весела пісня!
   3-й вартовий
   На добраніч!
   П’ють далі. Флейтист і кітарист грають тим часом без співів. Дедалі всі, окрім музик, зморені вином, вкладаються долі навколо вогню і засипляють. Сінон теж удає, ніби спить.
   Флейтист (перестає грати)
   От і поснули!.. Що його робити?
   Кітарист Собі заснути.
   Флейтист Ні, ходім на бенкет.
   Допивають удвох решту вина і йдуть до царського двору.
   На сцені який час тихо, всі сплять, тільки здалека чутно відгуки музик, пісень, гомону веселого.
   Голос Кассандри (з храму)
   Чувай, стороже!
   Повна тиша. Відгуки затихають. Сінон помалу підводиться і сторожко оглядається навколо.
   Голос Кассандри Гей, чатуй! вартуй!
   Сінон зривається, біжить до царського двору і зникає в брамі.
   Кассандра (на дверях храму)
   Не спи, стороже!
   (Завважає сплячих вартових.)
   Пробі, вартові!
   (Кассандра зіходить до вартових і пробує їх побудити, дехто з них ворушиться, бурмотить щось невиразне, але жоден не має сили прокинутись. Кассандра подається до царського двору, волаючи.)
   Гей, хто живий?
   Гей, хто живий? Троянці!
   Назустріч їй з царської брами виходить Сінон, а з ним узброєні елліни: Менелай, Агамемнон, Одіссей, Аякс, Діомед. Вони схрещують списи і загороджують Кассандрі дорогу.
   Аякс Стій, дівчино! Ти хто така?
   Одіссей Та се ж
   безумная Кассандра, чи не знаєш?
   Кассандра (хоче прорватись поза списи)
   Троянці! Зрада! Зрада! Гей, троянці!
   Агамемнон Схопіть її та зав’яжіть їй рота!
   Кассандра хутко обертається і втікає в храм, там вона припадає до Палладіона, щільно обіймаючи статую.
   Кассандра Не руште! Я під захистом святині!
   Аякс Іще чого!
   Діомед Дарма! Ти наша бранка.
   Діомед хапає Кассандру за ту руку, де патериця, Аякс хапає її за волосся, вона чіпляється вільною рукою за п’єдестал Палладіона, статуя хитається і враз із п’єдесталом падає додолу. Вояки витягають Кассандру з храму, в’яжуть їй руки, не одбираючи патериці, ремінням від мечів, а потім саму прив’язують до колони в портику храмовім над сходами.
   Тим часом Сінон, Менелай, Агамемнон та Одіссей одчиняють Скейську браму, а Діомед вертається в храм і забирає Палладіон.
   Діомед (гукає)
   Наш, наш Палладіон! Сюди, герої!
   В одчинену браму лавою суне ахейське військо.
   Кассандра (волає, зібравши всю силу)
   Прокинься, Троє!! Смерть іде на тебе!!!
   В царськім дворі та й в інших будинках спалахують тривожні світла. Еллінське військо хутко сповняє весь майдан і розтікається в різні боки по вулицях Трої. Незабаром здіймається в місті великий лемент, перебігають через майдан троянці, безоружні, в святочній одежі; за ними навздогін збройні елліни, кого хапаючи, кого вбиваючи. Згодом займається пожежа. Дедалі втікачів і догонців меншає, але частіше з’являються переможці елліни, що женуть списами поперед себе, мов отару, гурти вже полонених і пов’язаних у стяж троянців і троянок, одних заводять у храм, інших виводять за Скейську браму, інших примушують сідати долі на майдані, тоді тії падають ницьма на землю і голосять. Бранок з Пріамової родини ставлять і садовлять у портику храмовім, коло Кассандри. Коли заметня потроху втихає, то коло Кассандри вже є Андромаха, Поліксена і ще скілька жінок.
   Андромаха (ридає)
   Моя дитино! Синоньку єдиний!
   Навіщо я тебе на світ родила!
   Розбили!.. Вбили!.. Кинули об камінь!..
   Поліксена Ой лихо тяжке! Батеньку! Матусю!
   Наложницею стане ваша доня!
   Інші жінки з царської родини,
   Тепер же ми рабинями й сконаєм!..
   Рабинями… Далеко на чужині…
   Андромаха (до Кассандри)
   Чого ж мовчиш? Чом смерті не віщуєш?
   Тепер нам смерть була б єдина втіха.
   Кассандра (з страшним спокоєм, якимсь неживим голосом)
   Тут є такі, що іншу втіху знайдуть.
   Андромаха Проклін на тебе!
   Кассандра (як і перше)
   Так, проклін на мене,
   бо я тепер побачила найгірше.
   Троянки у неволі і – живі!
   Обходять кросна, розділяють ложе,
   дітей годують еллінам на втіху…
   Прокляті очі, що такеє бачать!
   Андромаха Уста прокляті, що такеє кажуть!
   Кассандра Проклін на мене, я мовчать не вмію!
   Ведуть у храм пов’язаних троянців з царської родини, між ними Гелен.
   Гелен (проходячи повз Кассандру)
   Радій, Кассандро, ти перемогла!
   Кассандра Ти переміг. Ти вбив мене сим словом.
   Мій розум зламаний, твій піде в світ,
   ти ним і переможців переможеш,
   а мій погасне вкупі з сим пожаром…
   Гелена (біжить через майдан, за нею Менелай з мечем)
   Рятуйте, браття-елліни! Рятуйте!
   За віщо він мене скарати хоче?
   Зрадливо, силоміць я взята в Трою,
   я бранкою нещасною жила,
   щодня по ріднім краю сльози ллючи!
   Ахейці нерішучо розступаються перед нею, але не відштовхують, коли вона чіпляється за кого з них, намагаючись заховатись під його щитом.
   Менелай Ось кров Парісова на сім мечі
   твоєї крові прагне!
   Кассандра Ой Парісе!
   Поліксена Мій братику!
   Андромаха Нещасний!
   Гелена (оточена молодими вояками; раптом згорда)
   Чоловіче!
   Ти справді хочеш покарать мене?
   Чи ти на те пролив се море крові
   за честь мою й свою, щоб тут прилюдно
   ганьбить її й плямити самохіть?
   То се такої шани дочекалась
   цариця Спарти? Хто ж тепер повірить
   цнотливості спартанок, як і цар
   свою царицю зрадницею вславив?
   (До вояків.)
   Чи й ви, спартанці, на таке пристали?
   Вояки-спартанці (що оточають Гелену)
   Вона не винна! Богорівна жінка!
   Даремне, царю, ти ганьбиш дружину!
   Mенелай (до Гелени лагідно)
   Пробач мені, – я запальний, ти знаєш…
   Гелена (всміхається і простягає руку)
   Я бачу, царю мій, ти не змінився.
   Менелай простягає й собі руку до Гелени. Гелена бере його за руку і веде межи ахейськими лавами за Скейську браму на поле; всі розступаються пред нею з гомоном подиву.
   Андромаха Вона цариця знов, а ми – рабині!
   Боги, де ж ваша правда?!
   Кассандра Ха-ха-ха!
   Одна з троянок (до другої)
   Кассандра засміялась… Ой як страшно!
   Від неї сміху я не чула зроду.
   Кассандра (в нестямі, дивлячись, як язики полум’я грають по царських будівлях)
   Сюди, сюди отих квіток огнистих!
   Гранати зацвіли! Весільний час!
   Чутно за сценою голос старої жінки, він заводить, ридаючи страшно, немов виє.
   Поліксена (з жахом прислухається)
   То наша мати!
   Кассандра То весільна пісня!
   Се мати дочок виряджа до шлюбу!
   Кассандра все неправду говорила.
   Нема руїни! Є життя!.. життя!..
   Голос старої жінки розлягається дужче. Раптом його покривав хряск від падання будови. Заграва пожару заливає сцену.
   Завіса
//-- Епілог --//
   Діється в Елладі через довгий час після руїни Трої. Дім аргоського царя Агамемнона в Мікенах* пишно заквітчаний знадвору, стежка від дверей до брами вистелена пурпурною тканиною.
   На небі громова туча. Блискає часом, але дощу нема.
   Цариця Клітемнестра з царським намісником Егістом наглядають, як раби й рабині кінчають прикрашати дім.
   Клітемнестра (до Егіста)
   Такої зустрічі ніхто з царів
   не мав ніколи.
   Егіст Правда, Клітемнестро.
   (Важливо, дивлячись їй в очі.)
   А пурпуру тобі не жаль?
   Клітемнестра
   О ні!
   Не жаль мені нічого… і нікого!
   Егіст Чого ж се ти здригнулась?
   Клітемнестра
   Адже бачиш,
   як блискавка сліпить.
   Вісник (вбігає задиханий)
   Цар їде! Цар!
   Клітемнестра (до рабів)
   Гей, ширше браму відчиніть! Рабині,
   готуйтесь квіти сипати під ноги!
   Чутно гуркіт колісниці. Раби одчиняють браму настежи. За хвилину увіходить у браму Агамемнон, ведучи за руку Кассандру. Рабині сиплють їм під ноги квітки. Клітемнестра й Егіст перестрівають Агамемнона ще в брамі.
   Клітемнестра
   Мій царю! Мужу любий! Я не вірю
   своєму щастю!
   (Обіймає Агамемнона.)
   Егіст Брате мій коханий!
   (Цілує Агамемнона.)
   Клітемнестра (показує на Кассандру)
   Се хто з тобою?
   Агамемнон Се дочка Пріама,
   пророчиця Кассандра.
   Егіст То Гелен
   той, що приїхав з Трої і тепера
   у Дельфах волю божу провіщає,
   то брат їй?..
   Кассандра А!..
   Агамемнон Запевне. Я бажаю,
   щоб їй була повага в нашім домі,
   як жриці, як царівні подобає.
   Для нас вона не бранка.
   Клітемнестра
   Добре, царю.
   Я звикла слухатись. Хоч я не знаю
   сієї жінки…
   Кассандра А тебе я знаю:
   ти мати Іфігенії.
   Клітемнестра заслоняє обличчя покривалом.
   Агамемнон (до Кассандри)
   Навіщо
   ти їй про се тепера нагадала?
   Кассандра А нащо ти про се забув тоді,
   як віддавав свою дочку на жертву
   розгніваній богині? Ти забув,
   хто мати Іфігенії, хто батько.
   Ти тільки пам’ятав, що треба жертви
   для того, щоб згубити нашу Трою.
   Агамемнон Ти все на мене ворогуєш, бачу.
   Кассандра У тебе, царю, є сильніший ворог, –
   то що тобі Кассандра?
   Агамемнон Розкажи,
   де ворог мій і що мене чекає?
   Я не троянець неймовірний. Щиро
   слова твої прийму до свого слуху
   і в серці заховаю. Говори!
   І вироком святим слова ті стануть
   для мого дому. Все, що ти порадиш,
   все я вчиню слухняно!
   Кассандра Я? Тобі?
   порадить маю? Та хіба ми в Трої?
   Хіба се дім Пріама?
   Агамемнон (трохи з досадою)
   Ні, запевне,
   бо там би так не вірили тобі!
   Кассандра Мені й не треба вірить.
   Агамемнон Я образив
   тебе, царівно?
   Кассандра Ти спізнився, царю, –
   було про се питати в Іліоні.
   Тепер для сих розмов немає місця
   на цілім світі. Краще нам мовчати.
   Клітемнестра
   Так еллінка ніколи б не посміла
   озватись до царя!
   Егіст (впівголоса)
   Троянська вдача
   зухвала зроду. Кажуть, Андромаха
   таке показує над чоловіком,
   що дивно, як він терпить.
   Кассандра Андромаха?
   Ся не була троянкою ніколи.
   Давніш – то жінка Гектора була,
   тепер – то жінка елліна, та й годі.
   Не еллінка вона та й не троянка.
   (До Клітемнестри.)
   Так, як і ти. Ти, правда, і не жінка.
   Клітемнестра (до Агамемнона)
   І се твоє бажання, царю мій,
   щоб так твою дружину зневажали?
   Агамемнон (стурбований, сумний)
   Коли б же се була зневага тільки!..
   Але тут, може, гірше скрито…
   (До Клітемнестри.)
   Жінко,
   чи все гаразд у нашім домі?
   Клітемнестра
   Все.
   А що ж би мало трапитись лихого?
   Кассандра Так мати Іфігенії питає.
   Клітемнестра знов закривається.
   Егіст Вже б я давно звелів мовчати бранці.
   Кассандра Так каже той, хто звик тут буть царем
   і звички тої втратити не може,
   хоча для двох царів тісні Мікени.
   Агамемнон Прошу, царівно, в хату завітати.
   (До Клітемнестри.)
   Веди нас, жінко.
   Кассандра (хапає його за руку)
   Стій! Невже пора
   ступати нам на шлях кривавий?
   Агамемнон (до Клітемнестри й Егіста)
   Що се?
   Ви як таке пророцтво зрозуміли?
   Егіст Вона не важиться ступать на пурпур,
   бо тямить, що не личить се рабині.
   Клітемнестра
   Вона безумна, ти її не слухай.
   Агамемнон (з тривогою, благаючи)
   Царівно! Поясни, що ти віщуєш?
   Адже тепера доля сього дому
   вже зв’язана й з твоєю.
   Кассандра (з дивним спокоєм)
   Знаю, царю…
   Але не вір мені, цариці слухай,
   вважай на те, що родич твій сказав,
   і не давай ваги словам рабині.
   Колись була пророчиця Кассандра, –
   вона згоріла на пожежі в Трої,
   слова її пророчі спопеліли,
   і вітер їх розніс ген-ген по морю…
   Се іскорка одна була запала
   сюди у серце простої рабині,
   спалахнула на хвильку та й погасла.
   (Дивиться на свою патерицю.)
   Як чудно? де взялась ця патериця?
   Чия вона? Нащо ся діадема?
   (Здіймає з голови діадему і кидає під ноги Клітемнестрі. Далі ламає патерицю і теж кидає додолу.)
   Тепер нема нічого від Кассандри.
   Царице, загадай мені роботу, –
   я вмію все, окрім пророкування.
   Агамемнон (бере її за руку і веде вперед у дім)
   Царівна ти і завжди будеш нею.
   Клітемнестра (до Егіста пошепки)
   Нам треба два мечі. Ти нагостри.
   Ти бий його, а я її потраплю.
   Сильний перун і раптова злива. Клітемнестра і Егіст спішно йдуть і собі в дім.
   Кінець
   Ялта, 5/V 1907 р.

Давня казка

   Може б, хто послухав казки?
   Ось послухайте, панове!
   Тільки вибачте ласкаво,
   Що не все в ній буде нове.
   Та чого там, люди добрі,
   За новинками впадати?
   Може, часом не завадить
   І давніше пригадати.
   Хто нам може розповісти
   Щось таке цілком новеє,
   Щоб ніхто з нас не відмовив:
   «Ет, вже ми чували сеє!»
   Тож, коли хто з вас цікавий,
   Сядь і слухай давню казку,
   А мені, коли не лаврів,
   То хоч бубликів дай в’язку.
//-- І --//
   Десь, колись, в якійсь країні,
   Де захочете, там буде,
   Бо у казці, та ще в віршах,
   Все можливо, добрі люде.
   Десь, колись, в якійсь країні
   Проживав поет нещасний,
   Тільки мав талан до віршів,
   Не позичений, а власний.
   На обличчі у поета
   Не цвіла урода гожа,
   Хоч не був він теж поганий, –
   От собі – людина божа!
   Ще ж до того був каліка, –
   Не здивуйте сьому слову! –
   Тільки й мав, що праву руку
   Та ще голову здорову.
   Той співець – та що робити!
   Видно, правди не сховати,
   Що не був співцем поет наш,
   Бо зовсім не вмів співати.
   Та була у нього пісня
   І дзвінкою, і гучною,
   Бо розходилась по світу
   Стоголосою луною.
   Його пісня, його думка
   По країні скрізь лунала,
   Не було тії людини,
   Щоб пісні його не знала.
   І не був поет самотнім:
   До його малої хати
   Раз у раз ходила молодь
   Пісні-слова вислухати.
   Teє слово всім давало
   То розвагу, то пораду;
   Слухачі співцю за теє
   Ділом скрізь давали раду.
   Що могли, то те й давали,
   Він зо всього був догодний.
   Досить з нього, що не був він
   Ні голодний, ні холодний.
   Як навесні шум зелений
   Оживляв сумну діброву,
   То щодня поет приходив
   До діброви на розмову.
   Сам весь день лежав поет наш
   В зеленочку запашному,
   А на вечір його молодь
   Знов одводила додому.
   Так одного разу ранком
   Наш поет лежав у гаю,
   Чи він слухав шум діброви,
   Чи пісні складав, – не знаю!
   Тільки чує – гомін, гуки,
   Десь мисливські сурми грають,
   Чутно разом, як собачі
   Й людські крики десь лунають.
   Тупотять прудкії коні,
   Гомін ближче все лунає,
   З-за кущів юрба мисливська
   На долинку вибігає.
   Як на те ж, лежав поет наш
   На самісінькій стежині.
   «Гей! – кричить він, – обережно!
   Віку збавите людині!»
   Ще, на щастя, не за звіром
   Гналася юрба, – спинилась,
   А то б, може, на поета
   Не конечне подивилась.
   Попереду їхав лицар,
   Та лихий такий, крий боже!
   «Бачте, – крикнув, – що за птиця!
   Чи не встав би ти, небоже?»
   «Не біда, – поет відмовив, –
   Як ти й сам з дороги звернеш,
   Бо як рими повтікають,
   Ти мені їх не завернеш!»
   «Се ще также полювання! –
   Мовить лицар з гучним сміхом. –
   Слухай, ти, втікай лиш краще,
   Бо пізнаєшся ти з лихом!»
   «Ей, я лиха не боюся,
   З ним ночую, з ним і днюю,
   Ти втікай, бо я, мосьпане,
   На таких, як ти, полюю!
   В мене рими – соколята,
   Як злетять до мене з неба,
   То вони мені вполюють,
   Вже кого мені там треба!»
   «Та який ти з біса мудрий! –
   Мовить лицар. – Ще ні разу
   Я таких, як ти, не бачив.
   Я тепер не маю часу,
   А то ми б ще подивились,
   Хто кого скорій вполює.
   Хлопці! геть його з дороги!
   Хай так дуже не мудрує!»
   «От спасибі за послугу! –
   Мовить наш поет. – Несіте.
   Та візьміть листки з піснями,
   Не забудьте тільки милиць,
   Он в траві лежать, візьміте».
   «Він, напевне, божевільний, –
   Крикнув лицар. – Ну, рушаймо!
   Хай він знає нашу добрість –
   Стороною обминаймо.
   А ти тут зажди, небоже,
   Хай-но їхатиму з гаю,
   Я ще дам тобі гостинця,
   А тепер часу не маю».
   «Не на тебе ждать я буду, –
   Так поет відповідає, –
   Хто ж кому подасть гостинця,
   Ще того ніхто не знає».
   Лицар вже на те нічого
   Не відмовив, геть подався;
   Знову юрба загукала,
   І луною гай озвався.
   Розтеклись ловці по гаю,
   Полювали цілу днину,
   Та коли б же вполювали
   Хоч на сміх яку звірину!
   А як сонечко вже стало
   На вечірньому упрузі,
   Стихли сурми, гомін, крики,
   Тихо стало скрізь у лузі.
   Гурт мисливський зголоднілий
   Весь підбився, утомився,
   Дехто ще зоставсь у гаю,
   Дехто вже й з дороги збився.
   Геть одбившися від гурту,
   Їде лицар в самотині.
   Зирк! – поет лежить, як перше,
   На самісінькій стежині.
   «Ах, гостинця ти чекаєш! –
   Мовив лицар і лапнувся
   По кишенях. – Ой небоже,
   Вдома гроші я забувся!
   Усміхнувсь поет на теє:
   «Не турбуйсь за мене, пане,
   Маю я багатства стільки,
   Що його й на тебе стане!»
   Спалахнув від гніву лицар,
   Був він гордий та завзятий,
   Але ж тільки на упертість
   Та на гордощі багатий.
   «Годі жартів! – крикнув згорда.
   Бо задам тобі я гарту!»
   А поет йому: «Та й сам я
   Не люблю з панами жарту…
   Бачиш ти – оця діброва,
   Поле, небо, синє море –
   То моє багатство-панство
   І розкішне, і просторе.
   При всьому сьому багатстві
   Я щасливий завжди й вільний».
   Тут покликнув лицар: «Боже!
   Чоловік сей божевільний!»
   «Може буть, – поет відмовив, –
   Певне, всі ми в божій волі.
   Та я справді маю щастя,
   І з мене його доволі.
   Так, я вільний, маю бистрі
   Вільні думи-чарівниці,
   Що для них нема на світі
   Ні застави, ні границі.
   Все, чого душа запрагне,
   Я створю в одну хвилину,
   В таємні світи надхмарні
   Я на крилах думки лину.
   Скрізь гуляю, скрізь буяю,
   Мов той вітер дзвінкий в полі;
   Сам я вільний і ніколи
   Не зламав чужої волі!»
   Засміявсь на теє лицар:
   «Давню байку правиш, друже!
   Я ж тобі скажу на теє:
   Ти щасливий, та не дуже.
   Я б віддав отой химерний
   Твій таємний світ надхмарний
   За наземне справжнє графство,
   За підхмарний замок гарний.
   Я б віддав твоє багатство
   І непевнії країни
   За єдиний поцілунок
   Від коханої дівчини…»
   Щось поет хотів відмовить
   На недбалу горду мову,
   Та вже сонечко червоне
   Заховалось за діброву.
   Надійшла сільськая молодь,
   Що з роботи поверталась,
   І побачила поета,
   З ним приязно привіталась.
   І прийшла сільськая молодь,
   Щоб поета забирати,
   І з веселими піснями
   Повела його до хати.
   Тут поет взяв мандоліну,
   І на відповідь гуртові
   Він заграв і до музики
   Промовляв пісні чудові.
   Всі навколо нерухомі,
   Зачаровані стояли,
   А найбільше у дівчаток
   Очі втіхою палали.
   Довго й лицар слухав пісню,
   Далі мовив на відході:
   «Що за дивна сила слова!
   Ворожбит якийсь, та й годі!»
//-- ІІ --//
   Літнім вечором пізненько
   Сам поет сидів в хатині,
   Так од ранку цілу днину
   Він просидів в самотині.
   Молодь вся була на полі,
   Бо якраз настали жнива,
   І товаришів поету
   Відобрала ясна нива.
   Тож сидів поет в віконці,
   Слухав співів, що лунали
   Скрізь по полю і до нього
   У хатину долітали.
   Співи стихли, потім хутко
   Налетіла літня нічка;
   Дерева шуміли з вітром,
   Гомоніла бистра річка.
   І поет в своїй хатині
   Прислухавсь до того шуму,
   Погляд в темряву втопивши,
   Він таємну думав думу.
   Тільки чує – хтось під’їхав
   На коні до його хати
   І спинився, потім зброя
   Почала чиясь бряжчати.
   Що за диво! Під віконце
   Хтось помалу підступає.
   Тут поет не втерпів:
   «Хто там? – Невідомого питає. –
   Якщо злодій, то запевне
   Помиливсь ти, любий друже!» –
   «Ні, се я, – озвався голос, –
   Маю справу, пильну дуже…»
   «Хто ж се «я»?» – поет питає.
   «Я, Бертольдо, лицар з гаю».
   Тут поет пізнав той голос:
   «А, мисливий! Знаю, знаю!
   Вибачай, прошу до хати,
   Хоч у мене трошки темно,
   Бо коли я сам у хаті,
   Не палю вогню даремно;
   Та для гостя запалю вже».
   І добув вогню з кресала.
   Перед ним лицарська постать
   Владаря Бертольда стала.
   «Добрий вечір!» – «Добрий вечір».
   Став тут лицар і – ні слова.
   Щось ніяк не починалась
   Тая пильная розмова.
   «Де ж твоя, мій гостю, справа?» –
   Далі вже поет озвався.
   Лицар стиха одмовляє:
   «Я, мій друже, закохався…»
   Тут поет йому говорить:
   «Що ж на се тобі пораджу?
   А проте доказуй далі,
   Може, чим тебе розважу».
   «Закохався я і гину, –
   Каже лицар, – вдень і вночі
   Бачу я перед собою
   Ясні оченьки дівочі».
   «Що ж? – поет на те говорить. –
   То за ручку та й до шлюбу!» –
   «Ох! – зітхає лицар. – Візьме
   Інший хтось дівчину любу!
   Під балкон моєї донни
   Кожен вечір я приходжу,
   І в журбі тяжкій, в зітханнях
   Цілу нічку я проводжу.
   На мою журбу й зітхання
   Я відповіді не маю,
   Чим я маю привернути
   Серце милої, – не знаю!
   Може б, краще їй припали
   До сподоби серенади?..»
   Тут поет на те: «Запевне,
   Треба пташечці принади!»
   «Голос маю, – каже лицар, –
   Та не тямлю віршування…» –
   «Певна річ – поет говорить, –
   То не легке полювання,
   А то б досі вже на лаври
   Хто б схотів, то й був багатий,
   Ні, – химерний, норовистий
   Кінь поезії крилатий!»
   «Правду кажеш, – мовив лицар, –
   Але ж я тебе благаю,
   Щоб поміг мені в сій справі.
   Пам’ятаю, як у гаю
   Ти своїм віршем чудовим
   Чарував усю громаду, –
   Тільки ти один тепера
   Можеш дать мені пораду!
   За пораду все, що хочеш,
   Дам тобі я в надгороду». –
   «Ну, на се, – поет відмовив, –
   Не надіюся я зроду.
   Можу я знайти й без плати
   Для приятеля пораду.
   Ось пожди лиш трохи, зараз
   Будеш мати серенаду.
   Та мені для сього треба
   Ймення й вроду панни знати». –
   «Їй наймення Ізідора,
   А вродлива!.. не сказати!..»
   Більш поет вже не питався,
   Сів, задумавсь на хвилину,
   Записав щось на папері,
   Зняв з кілочка мандоліну,
   Показав слова Бертольду,
   Мандоліну дав у руки
   Та написанії вірші
   І промовив для науки:
   «Ти, співаючи, на струнах
   Маєш так перебирати:
   Ut-fa-là-sol, fa-mi-ré-sol…
   Далі можеш сам добрати».
   «От спасибі!» – крикнув лицар.
   Ще ж поет не відозвався,
   А вже лицар був надворі.
   На коня! і геть погнався.
   І погнався лицар хутко
   Через доли, через гори,
   І спинився під віконцем
   У своєї Ізідори.
   Хутко в неї під віконцем
   Мандоліна залунала,
   Із потоку гуків чулих
   Серенада виринала:
   «Гордо, пишно, променисто
   Золотії світять зорі,
   Та не може дорівнятись
   Ні одна з них Ізідорі!
   Найчистіші діаманти
   Сяють, ясні та прозорі,
   Та не може дорівнятись
   Ні один з них Ізідорі!
   Дорогих перлин коштовних
   Є багато в синім морі,
   Та не може дорівнятись
   Ні одна з них Ізідорі».
   Отже, ледве серенада
   Залунала у просторі,
   Вийшла з хати Ізідора
   Подивитися на зорі.
   А як стихли під балконом
   Любі гуки мандоліни,
   До Бертольда полетіла
   Квітка з рожі від дівчини.
   В ту ж хвилину Ізідора
   Зникла хутко, наче мрія,
   Та зосталася в Бертольда
   Квітка з рожі і – надія!
//-- ІІІ --//
   Боже, боже! що то може
   Наробити серенада!..
   Зникла в серденьку в Бертольда
   Темна туга і досада.
   Усміх донни Ізідори
   Був дедалі все ясніше,
   І щораз вона ставала
   До Бертольда прихильніше.
   Далі перстень Ізідорин
   На руці у нього сяє,
   Нареченою своєю
   Він кохану називає.
   Як же бучно, як же втішно
   Всім гулялось на весіллі!
   Танцювали, попивали
   Від неділі до неділі.
   Всіх приймали, всіх вітали,
   Всім уміли догодити,
   Тільки нашого поета
   Пан забувся запросити.
   Звісно, клопоту багато
   Завжди пану молодому, –
   Хто ж би міг ще пам’ятати
   Про якогось там сірому?
   З думки вийшов він Бертольду.
   Та були ж пильніші справи,
   То кохання, то весілля,
   То бенкети, то забави.
   Час летів, немов на крилах,
   І, мов сон, життя минало.
   Та незчувсь Бертольд, як лихо
   Несподівано настало.
   Забажалось королеві
   Звоювать чужеє царство,
   Розіслав він скрізь герольдів
   На війну скликать лицарство.
   І якраз серед бенкету
   В замку нашого Бертольда
   Залунала гучна сурма
   Королівського герольда.
   Прощавай, дружина люба,
   Всі розкоші, всі вигоди!
   Все те треба проміняти
   На далекії походи.
   Залишить Бертольдо мусив
   Молодую Ізідору,
   У неділю вранці-рано
   Вже він вирушив із двору.
   Подалося геть за море
   Все одважнеє лицарство;
   Там за морем десь лежало
   Бусурменське господарство.
   І пішло одважне військо
   Через нетрі та пустині;
   Не один вояк смутився
   По своїй рідній країні.
   Та коли вже надто тяжко
   Туга серце обгортала,
   То співці співали пісню,
   Пісня тугу розважала:
   «Не журись, коли недоля
   В край чужий тебе закине!
   Рідний край у тебе в серці,
   Поки спогад ще не гине.
   У піснях рідних, коханих
   Ти шукай собі розваги,
   Про рідну країну спогад
   Хай додасть тобі одваги.
   Не журись, не марно пройдуть
   Сії сльози й тяжка мука:
   Рідний край щиріш любити
   Научає нас розлука».
   Так вони співали, йдучи
   Через дикії пустині,
   Додавав той спів розваги
   Не одній смутній людині.
   Попереду всього війська
   Три старшії виступали:
   Карлос, Гвідо і Бертольдо;
   За одвагу їх обрали.
   Їдуть, їдуть, врешті бачать –
   Три дороги розійшлися,
   Розлучились три найстарші,
   Кожний різно подалися…
   Карлос вибрав шлях направо,
   Гвідо вибрав шлях наліво,
   А Бертольд подався просто.
   «Дай же, боже, вам!» – «Щасливо!»
   І Бертольдові спочатку
   Справді щастя панувало,
   Довелося звоювати
   Городів чужих чимало.
   От вже він на стольне місто
   Погляда одважним оком.
   Але тут-то саме щастя
   Обернулось іншим боком.
   Чи то врешті у Бертольда
   Притомилося лицарство,
   Чи то владар бусурменський
   Міцно так тримавсь за царство, –
   Тільки твердо так трималось
   Місто гордеє, уперте,
   Раз одбилось, потім вдруге,
   Потім втретє, ще й вчетверте.
   Тут прийшлось Бертольду з лихом:
   Край чужий, ворожі люде,
   Голод, злидні, військо гине…
   Що то буде, що то буде?!.
   Місяць, другий вже ведеться
   Тая прикрая облога,
   Серед війська почалися
   Нарікання і тривога.
   Приступили до Бертольда
   Вояки й гукають грізно:
   «Гей, виводь ти нас ізвідси!
   Геть веди, поки не пізно!
   Нащо ти сюди на згубу
   Підманив нас за собою?
   Чи ти хочеш, щоб усі ми
   Наложили головою?
   Осоружне нам се місто!
   Хай їй цур, такій облозі!
   Хай їй цур, самій тій славі!
   Хай їй цур, тій перемозі!..»
   Хтів Бертольд розумним словом
   Люте військо вгамувати,
   Та воно дедалі гірше
   Почало репетувати.
   Далі кинулись до зброї…
   Бог зна, чим би то скінчилось…
   Але тут хтось крикнув: «Стійте!» –
   Військо раптом зупинилось.
   Вийшли тут наперед війська
   Військові співці славутні,
   Всі вони були при зброї,
   А в руках тримали лютні.
   З них один промовив: «Браття!
   Часу маєте доволі,
   Щоб Бертольда покарати,
   Він же й так у вашій волі.
   Ми б хотіли тут в сій справі
   Скілька слів до вас сказати,
   Та співцям співати личить,
   Отже, ми почнем співати».
   Тут один із них тихенько
   Струни срібнії торкає,
   Усміхається лукаво
   І такої починає:
   «Був собі одважний лицар,
   Нам його згадать до речі,
   Він робив походи довгі –
   Від порога та до печі.
   Він своїм язиком довгим
   Руйнував ворожі міста…
   Чули ви його розповідь:
   «Я один, а їх аж триста!»
   Ну, та сей одважний лицар
   Якось вибрався до бою.
   І вернув живий, здоровий:
   Талісман він мав з собою.
   Я гадаю, талісман сей
   Кожен з вас тут знать готовий,
   Се буде речення мудре:
   «Утікай, поки здоровий!»
   «Утікай, поки здоровий!» –
   Всі співці тут заспівали;
   Вояки стояли тихо,
   Очі в землю поспускали.
   Раптом зброя заблищала,
   І гукнуло військо хором:
   «Ми готові йти до бою!
   Краще смерть, ніж вічний сором!»
   І метнулися у напад
   Так запекло, так завзято,
   Що не встигла й ніч настати,
   Як було вже місто взято.
   Місто взято, цар в полоні
   Бусурменський. Перемога!
   От тепер уже одкрита
   Всім у рідний край дорога.
   Тут на радощах Бертольдо
   Всіх співців казав зібрати
   І, коли вони зібрались,
   Привселюдно став казати:
   «Ви, співці славутні наші,
   Ви, красо всього народу!
   Ви нам честь відрятували,
   Вам ми винні надгороду!»
   Та співці відповідали:
   «Ні, не нам, ласкавий пане,
   Той, хто сих пісень навчив нас,
   Надгороду хай дістане».
   «Де ж він, де? – гукнув Бертольдо. –
   Що ж він криється між вами?» –
   «Він не тут, – співці говорять, –
   На війні не був він з нами.
   Він зостався, щоб піснями
   Звеселять рідну країну,
   Там він має розважати
   Не одну сумну родину».
   «Так, – Бертольд промовив згорда, –
   Ось який співець одваги!
   Що ж! словами воювати
   Не багато треба зваги!»
   «Ні, – співці загомоніли, –
   Не кажи такого слова,
   Хто нікчемну душу має,
   То така ж у нього й мова.
   Ти не кидай необачно
   Згірдних слів на чоловіка!
   Наш поет зостався дома
   Через те, що він каліка».
   Тут-то нашого поета
   Пригадав Бертольд відразу,
   І сказав: «Так необачно
   Я промовив сю образу.
   Знаю я сього поета
   І його величну душу,
   І тепер йому по-царськи
   Я подякувати мушу.
   Тільки б дав нам бог щасливо
   Повернутися додому,
   Срібла, золота насиплю
   Я співцеві дорогому!..»
//-- IV --//
   Кажуть, весь поміст у пеклі
   З добрих замірів зложився!
   Для пекельного помосту
   І Бертольдо потрудився…
   Вже давно Бертольд вернувся
   Із далекої чужини,
   Знов зажив життям веселим
   Біля милої дружини.
   Знов у нього в пишнім замку
   Почалося вічне свято, –
   О, тепер було у нього
   Срібла, золота багато!
   Окрім того, що набрав він
   На війні всього без ліку,
   Ще король йому в подяку
   Надгороду дав велику.
   Сила статків та маєтків!
   Вже Бертольдо граф заможний!
   Він живе в свойому графстві,
   Наче сам король вельможний.
   Та околиця, де жив він,
   Вся була йому віддана,
   Люд увесь в тім краю мусив
   Узнавать його за пана.
   Тож спочатку того щастя
   Справді був Бертольдо гідний:
   Правий суд чинив у панстві,
   До підданих був лагідний.
   Але то було не довго,
   Він дедалі в смак ввіходив
   І потроху в себе в графстві
   Інші звичаї заводив.
   Що ж, напитки, та наїдки,
   Та убрання прехороші,
   Та забави, та турніри,
   А на все ж то треба гроші!
   Та й по всіх далеких війнах
   Граф привчився до грабунку,
   А тепер в своїй країні
   Він шукав у тім рятунку.
   Почалися нескінченні
   Мита, панщина, податки,
   Граф поставив по дорогах
   Скрізь застави та рогатки.
   Трудно навіть розказати,
   Що за лихо стало в краю, –
   Люди мучились, як в пеклі,
   Пан втішався, як у раю.
   Пан гуляв у себе в замку, –
   У ярмі стогнали люде,
   І здавалось, що довіку
   Все така неволя буде.
   Розливався людський стогін
   Всюди хвилею сумною,
   І в серденьку у поета
   Озивався він луною…
   Ось одного разу чує
   Граф лихі, тривожні вісті:
   Донесла йому сторожа,
   Що не все спокійно в місті;
   Бо як тільки де неспокій,
   Зараз військо набігало
   І підданих непокірних
   В міцні тюрми запирало.
   Коли се одного разу
   До Бертольда у господу
   Чоловік якийсь приходять
   І розказує пригоду:
   «Вибачай, вельможний пане,
   Що лихі приношу вісті,
   Але мушу я сказати,
   Що не все спокійно в місті».
   Що співці по місті ходять
   І піснями люд морочать,
   Все про рівність і про волю
   У піснях своїх торочать.
   Вже й по тюрмах їх саджають,
   Та ніщо не помагає, –
   Їх пісні ідуть по людях,
   Всяк пісні ті переймає.
   Вже збираються гуртами
   І міщане, і селяне,
   Неспокій великий в краю, –
   Так і жди, що люд повстане.
   «Ну, – гукнув Бертольд, – то байка!
   Я візьму співців тих в руки!»
   Раптом чує – десь близенько
   Залунали пісні гуки:
   «В мужика землянка вогка,
   В пана хата на помості;
   Що ж, недарма люди кажуть,
   Що в панів біліші кості!
   У мужички руки чорні,
   В пані рученька тендітна;
   Що ж, недарма люди кажуть,
   Що в панів і кров блакитна!
   Мужики цікаві стали,
   Чи ті кості білі всюди,
   Чи блакитна кров поллється,
   Як пробити пану груди?»
   «Що се, що? – кричить Бертольдо. –
   Гей, ловіть співця, в’яжіте!
   У тюрму його, в кайдани!
   Та скоріш, скоріш біжіте!»
   Коли се з-за мурів замку
   Обізвався голос долі:
   «Гей, біжіте, панські слуги,
   Та спіймайте вітра в полі!
   Половить нас – дарма праця!
   Хоч би всіх переловили,
   Все одно б сього джерела
   Вільних співів не спинили.
   Не турбуйся ти даремне,
   Все одно, вельможний пане,
   Вловиш нас сьогодні десять,
   Завтра двадцять знов настане!
   Нас таки чимале військо,
   Маєм свого отамана,
   Він у нас одважний лицар,
   Врешті, він знайомий пана…»
   «Стій! – гукнув Бертольд співцеві, –
   Я сей раз тобі дарую,
   Сподіваюся, що вдруге
   Сих дурниць більш не почую».
   Мов крізь землю провалився
   Той співець, утік од лиха.
   А Бертольд сидів і думав,
   Далі так промовив стиха:
   «Маєм свого отамана! –
   Ось де корінь цілій справі!
   Ну, та я тепера хутко
   Положу кінець забаві!»
   Тут він двох щонайвірніших
   Слуг до себе прикликає
   І до нашого поета
   У хатину посилає:
   «Ви скажіть йому від мене,
   Що я досі пам’ятаю,
   Як пісні його втішали
   Нас колись в чужому краю.
   Власне я тепер бажаю
   Дать йому за них заплату:
   Я поетові дарую
   В себе в замку гарну хату.
   Я його талан співацький
   Так високо поважаю,
   Що співцем своїм придворним
   Я зробить його бажаю.
   Ви скажіть, що він у мене
   Буде жити в шані, в славі,
   Тільки, звісно, хай забуде
   Різні вигадки лукаві».
   Слуги зараз подалися
   До убогої оселі,
   Принесли вони поету
   Ті запросини веселі.
   Він, втішаючись, промовив:
   «Вибачайте, любі друзі,
   Що не встав я вам назустріч,
   Я лежу тепер в недузі.
   Що ж, сідайте, будьте гості!»
   Але слуги не сідають,
   Тільки зараз же поету
   Графські речі викладають.
   Усміхаючись, він слухав
   Те запрошення знаднеє,
   А коли вони скінчили,
   Так промовив їм на сеє:
   «Ви скажіте свому пану,
   Що заплати не бажаю,
   Бо коли я що дарую,
   То назад не одбираю.
   Хай він сам те пригадає,
   Що то ж я йому дав злото,
   Хоч тепер об тім жалкую,
   Краще б кинув у болото!
   Ви скажіть, що я не хочу
   Слави з рук його приймати,
   Бо лихую тільки славу
   Тії руки можуть дати.
   І на що б мені здалися
   В замку пишнії палати?
   Чи в палатах, чи в хатині
   Все одно мені лежати.
   І шаноба в нього в замку
   Теж для мене не цікава, –
   Що мені сказати може
   Двораків юрба лукава?
   Золотих не хочу лаврів, –
   З ними щастя не здобуду.
   Як я ними увінчаюсь,
   То поетом вже не буду.
   Не поет, у кого думки
   Не літають вільно в світі,
   А заплутались навіки
   В золотії тонкі сіті.
   Не поет, хто покидає
   Боронить народну справу,
   Щоб своїм словам блискучим
   Золотую дать оправу;
   Не поет, хто забуває
   Про страшні народні рани,
   Щоб собі на вільні руки.
   Золоті надіть кайдани!
   Тож підіте і скажіте,
   Що поки я буду жити,
   Не подумаю довіку
   Зброї чесної зложити!»
   З тим вернулись вірні слуги
   До Бертольда і сказали:
   «Так і так поет відмовив,
   Ми даремне намовляли…»
   Аж скипів Бертольд, почувши
   Гордовитую відмову,
   До поета посилає
   Посланців тих самих знову:
   «Ви скажіть сьому зухвальцю,
   Що тепер настав день суду,
   Що терпів його я довго,
   Але більш терпіть не буду.
   Коли він складання віршів
   Бунтівничих не покине,
   То в тюрму його закину,
   Там він, клятий, і загине!»
   Знову слуги подалися
   До убогої хатини
   І, підходячи, почули
   Тихий бренькіт мандоліни.
   У вікно зирнули слуги,
   Бачать: зібрана громада,
   Всі стоять навколо ліжка,
   Мов якась таємна рада!
   Утомивсь поет від праці,
   Третій день лежить в недузі,
   Слухачі навколо нього
   Посхиляли чола в тузі.
   А поет усе то грає,
   То щось пише на папері
   Й роздає писання людям, –
   Тут вступили слуги в двері.
   Всі метнулись хутко з хати,
   І поет один зостався,
   Подививсь на слуг спокійно,
   Гордовито привітався.
   Всі Бертольдові погрози
   Слухав мовчки, усміхався.
   А коли скінчили слуги,
   Так до них він обізвався:
   «Ви скажіть свойому пану,
   Що готовий я в дорогу,
   Тільки хай велить прислати
   Слуг ще двох вам на підмогу.
   На запросини ласкаві
   Я не можу встать з постелі,
   Вам нести мене прийдеться
   Аж до нової оселі.
   Все одно мені лежати –
   Чи в темниці, чи в хатині,
   Там, чи тут – мені однако,
   Я не буду в самотині.
   Та й в темниці буду вільний, –
   Маю думи-чарівниці,
   Що для них нема на світі
   Ні застави, ні границі.
   І мого прудкого слова
   Не затримає темниця,
   Полетить воно по світі,
   Наче тая вільна птиця.
   З словом зіллються в темниці
   Гіркий жаль і тяжка туга,
   І тоді потрійна стане
   І страшна його потуга.
   А як знайдуться кайдани
   Навіть вже для мого слова,
   То їх брязкіт залунає
   Голосніш, ніж гучна мова,
   І поет від свого люду
   Не почує слів догани
   В день сумний, коли на нього
   Накладатимуть кайдани!»
   Так довіку у темниці
   Довелось поету жити,
   За тюремний спів він мусив
   Головою наложити.
   Так і сталось, у темницю
   Понесли поета жити,
   Але й там він не подумав
   Зброї чесної зложити.
   Та зосталися на світі
   Молоді його нащадки,
   Що взяли собі у спадок
   Всі пісні його, всі гадки.
   Здійнялось повстання в краю,
   І Бертольда вбили люде,
   Та й гадали, що в країні
   Більш неволі вже не буде.
   Та зостався по Бертольду
   Молодий його нащадок,
   І пиху його, й маєтки
   Він забрав собі у спадок.
   І тепер нащадки графські
   Тюрми міцнії будують,
   А поетові нащадки
   Слово гостреє гартують.
   Між нащадками знялася
   Боротьба тяжка, завзята,
   Та вона ведеться й досі,
   Ця війна страшна, затята.
   Проти діла соромного
   Виступає слово праве –
   Ох, страшне оте змагання,
   Хоч воно і не криваве!
   А коли війна скінчиться
   Того діла й того слова,
   То скінчиться давня казка,
   А настане правда нова.
   12/ХІ 1893 р.

Бояриня
Драматична поема

//-- І --//
   Садок перед будинком не дуже багатого, але значного козака з старшини, Олекси Перебійного. Будинок виходить у садок великим рундуком*, що тягнеться вздовж цілої стіни. На рундуку стіл, дзиґлики*; на столі прилагоджено до вечері. Стара Перебійниха дає останній лад на столі, їй помагає дочка її, Оксана і служебка.
   Через садок до рундука ідуть Перебійний і Степан, молодий парубок у московському боярському вбранні, хоча з обличчя його видко одразу, що він не москаль.
   Перебійний (до гостя)
   Моя стара управилась хутенько!
   Дивись, уже спорудила й вечерю,
   поки ми там, на цвинтарі, балачки
   провадили.
   Перебійниха (зіходить трохи з рундука назустріч гостеві)
   Боярине, прошу
   зажити з нами хліба-солі.
   Степан (уклоняючись)
   Рад би,
   шановна паніматко, та не смію,
   коли б не гнівались старі бояри, –
   я й так уже давно від них одбився.
   Перебійний
   Про них ти не турбуйся. Підкоморій
   їх запросив на бенкет, а тебе
   я випрохав до нас: «Я сам, – кажу їм, –
   щось недугую трохи, то не можу
   на бенкетах гуляти, а Степана,
   по давній приязні до його батька,
   хотів би пригостити в себе в хаті.
   Він молодик, йому ще не пристало
   на бенкети великі учащати».
   Боярам, видко, вже запáх медок
   та варенуха, отже, роздобрились
   та й мовили: «Нехай собі парнішка
   сидить у тебе хоч і до від’їзду.
   Навіщо він нам здався?»
   Степан От спасибі,
   панотченьку!
   (Зіходить на рундук з господарями.)
   Перебійний
   Я джурі накажу,
   нехай перенесе твоє манаття
   до нас, та й заберу тебе в полон,
   поки не визволять бояри.
   Степан Боже!
   Такий полон миліший од визволу.
   Перебійниха (до Оксани)
   Піди лиш, доню, там пошли Семена.
   (Оксана виходить і незабаром вертається.)
   Степан Якби лиш я не став вам на заваді…
   Перебійниха
   Ото б таки! Ще в нас у хаті стане
   для гостя місця!
   Перебійний
   Ти, синашу, в мене
   забудь всі церегелі*. Таж зо мною
   небіжчик батько твій хліб-сіль водив,
   укупі ми й козакували.
   (Садовить Степана і сам сідає при столі. До Оксани.)
   Дочко,
   ти б нас почастувала на початок.
   (Оксана наливає з сулійки* дві чарки – батькові й гостеві.)
   Оксана Боярине, будь ласка, призволяйся.
   Степан (узявши чарку, встає і вклоняється Оксані.)
   Дай боже, панночко, тобі щасливу
   та красну долю!
   Оксана Будь здоровий, пивши.
   (Степан, випивши, знов сідає. Оксана частує батька. Всі вечеряють.)
   Перебійний (до Оксани)
   А він спочатку не пізнав тебе,
   ти знаєш? Запитав: «Яка то панна
   у першій парі корогву несе?»
   Оксана (усміхаючись і поглядаючи на Степана)
   Коли?
   Перебійний
   Та отоді ж, як ти на Трійцю
   в процесії між братчицями йшла.
   Степан Ти завжди носиш корогву?
   Оксана (з певною самовтіхою)
   Аякже,
   Я перша братчиця в дівочім братстві.
   Перебійний (жартівливо підморгнувши)
   Се вже тобі не та мала Оксанка,
   що ти, було, їй робиш веретенця.
   Оксана Ті веретенця й досі в мене є…
   (Замовкає, засоромившись.)
   Степан (втішений)
   Невже?
   Оксана (перебиваючи ніякову для неї розмову. До матері)
   А де се, мамо, наш Іван?
   Перебійниха
   Та де ж? На вулиці між товариством.
   Іван (Оксанин брат, молодий козак, увіходить з будинку.)
   Ба ні, я тут. Давайте, мамо, їсти.
   Перебійниха
   Ти б уперед хоч привітався з гостем!
   Іван (сідаючи, недбало)
   Ми вже віталися там, коло церкви.
   Перебійний
   Він буде мешкати в нас до від’їзду.
   Іван (так само)
   От як? Що ж, добре… Слухай-но, Оксано,
   ця страва вже простигла, принеси
   свіжішої.
   Оксана (уражена його недбалим тоном)
   Служебка зараз прийде,
   то й накажи їй.
   Іван Ба, яка ти горда!
   (До Степана.)
   У вас там на Москві, либонь, дівчата
   так бришкати не сміють?
   Степан Я московських
   дівчат не знаю.
   Оксана Як же се?
   Степан Я, власне,
   недавне на Москві. Поки ще батько
   живі були, я в Києві, в науці,
   при Академії здебільша пробував,
   а вже як батько вмерли, я поїхав
   до матері на поміч.
   Перебійниха
   Чом ти ліпше
   сюди не перевіз матусі?
   Степан Трудно.
   Нема при чім нам жити на Вкраїні.
   Самі здорові знаєте, – садибу
   сплюндровано було нам до цеглини
   ще за Виговщини. Були ми зроду
   не дуже так маєтні, а тоді
   й ті невеликі добра утеряли.
   Поки чогось добувся на Москві,
   мій батько тяжко бідував із нами.
   На раді Переяславській мій батько,
   подавши слово за Москву, додержав
   те слово вірне.
   Іван Мав кому держати!
   Лихий їх спокусив давати слово!
   Перебійний
   Тоді ще, сину, надвоє гадалось,
   ніхто не знав, як справа обернеться…
   а потім… присягу не кожне зрадить…
   Іван (іронічно)
   Та певне! краще зрадити Вкраїну!
   Степан (спалахнув, але стримався)
   Не зраджував України мій батько!
   Він їй служив з-під царської руки
   не гірш, ніж вороги його служили
   з-під польської корони.
   Іван Та, звичайне,
   однаково, чиї лизати п’яти,
   чи лядські, чи московські!..
   Степан А багато
   було таких, що самостійно стали?
   Перебійний (до Івана)
   Сутужна, сину мій, вкраїнська справа…
   Старий Богдан уже ж був не дурніший
   від нас з тобою, а проте ж він
   не вдержався при власній силі.
   (Перебійниха, нахилившись синові до вуха, шепоче щось. Той нетерпляче стріпує чубом.)
   Іван Батьку!
   Що там замазувать? Кажімо правду!
   Се річ не власна, се громадська справа!
   Якби таких було між нами менше,
   що, дома чесний статок прочесавши,
   понадились на соболі московські,
   та руки простягали до тієї
   «казни», як кажуть москалі…
   Перебійниха
   Іване!
   (Сіпає сина за полу.)
   Степан Не задля соболів, не для казни
   подався на Москву небіжчик батько!
   Чужим панам служити в ріднім краю
   він не хотів, волів вже на чужині
   служити рідній вірі, помагати
   хоч здалека пригнобленим братам,
   єднаючи для них цареву ласку.
   Старий він був обстоювати збройно
   за честь Укрáїни…
   Іван Ти ж молодий, –
   чому ж ти не підіймеш тої зброї,
   що батькові з старечих рук упала?
   Степан Як поясню тобі?.. Коли ще змалку
   навчав мене з Письма Святого батько,
   то він мені казав напам’ять вивчить
   про Каїна та Авеля. «Мій сину, –
   мовляв, – пильнуй, щоб міг ти з ясним оком,
   а не з тьмяним, не тремтячи, мов Каїн,
   небесному Отцеві одповісти,
   коли тебе спитає: «Де твій брат?»
   А як же можу я на Україні
   здійняти зброю так, щоб не діткнути
   ніколи нею брата?.. І невже
   мушкет і шабля мають більше сили
   та чести, ніж перо та щире слово?
   Ні, учено мене, що се не так!
   Перебійний
   Не звикли якось ми такого чути…
   проте… було б на світі, може, менше
   гріха і лиха, якби всі гадали
   по-твоєму…
   Іван (згірдно)
   Се в Києві ченці
   навчають отакого!
   Оксана Ти ж, Іване,
   у Києві не вчився. Звідки знаєш,
   чого там научають?
   Іван (зачеплений)
   От знайшлася
   зненацька оборонниця для тебе,
   боярине!
   Оксана Я тілько правду мовлю…
   (Засоромлена подається з рундука в садок. Увіходить з будинку на рундук джура.)
   Джура Там, пане, я приніс для гостя речі.
   Перебійний
   Ходім, Степане, покажу, де маєш
   в нас мешкати.
   Степан (до Перебійнихи)
   Спасибі, паніматко,
   за хліб, за сіль!
   Перебійниха (з косим поглядом на сина)
   Пробач, коли що, може,
   прийшлось на перший раз не до сподоби…
   (Степан з Перебійним і джурою йдуть у будинок.)
   Перебійниха (до Івана нишком)
   Ну й ти ж таки! Хто ж так говорить з гостем?
   Іван Ат! Хай же він хоч раз почує правду!
   Перебійниха
   Адже ти чув, що він казав…
   Іван Овва!
   бурсак та щоб не вмів замилить очі!
   Перебійниха
   Мені він до сподоби, – добрий хлопець,
   такий увічливий…
   Іван Та вам вже, звісно,
   яз´иком приподобатись недовго.
   Перебійниха
   Чи сяк, чи так, а вдруге ти не будь
   таким до гостя гострим! Се ж неначе
   на те його ми в хату запросили,
   щоб ним помітувати*. Незвичайно!
   Іван Та вже гаразд, не буду зачіпати.
   (Зіходить з рундука.)
   Перебійниха
   Куди ти?
   Іван От піду до товариства.
   (Іде через садок, перескакує через тин і зникає. Увіходить служебка і збирає зо стола.)
   Перебійниха
   Де ти, Оксано?
   Оксана (виходить із-за куща з кухликом у руці)
   Ось я, тута, мамо.
   Се я барвінок поливаю.
   Перебійниха
   Справді,
   полити слід, – зовсім посох на сонці.
   Полий же й те, що ми пересадили.
   Перебійниха і служебка, зібравши зо стола, йдуть у будинок. Оксана, поливаючи квітки, співає веснянки. В садку сутеніє. Степан нишком вилазить вікном з своєї кімнати на рундук, прудко та звинно зіскакує з рундука на землю і підходить до Оксани.
   Оксана (уриває спів і впускає кухля)
   Ой лихо! Хто се?..
   Степан Панночко, се я.
   Прости мене. Ти гніватись не мусиш,
   бо ти ж мене сама причарувала,
   і звабила, як соловейко, співом.
   Я не своєю силою прийшов…
   Оксана (засоромлено і разом гордовито)
   Боярине, до чого сії речі?
   Мені їх слухати не випадає.
   (Хоче йти.)
   Степан (затримує її за руку)
   Ні, ти не підеш так…
   Оксана (вражена, вириває руку)
   Се що за звичай?
   Я не холопка з вотчини твоєї!
   Степан (знищений)
   Я не хотів образити тебе.
   Запевне, вільна ти… Яка журба
   тобі, що я поїду на чужину
   з розбитим серцем, що коханий спогад
   про зустріч милу обіллє отрута?
   Тобі дарма, дівчино-гордівнице…
   Хто я для тебе? Зайда, заволока…
   Адже мене усюди так зовуть…
   Ти завтра вже про мене й не згадаєш…
   Оксана (спустивши очі)
   Хіба ти завтра їдеш?
   Степан Що ж я маю
   тобі тут очі мулити собою?
   Оксана Виходить, наче я тебе жену…
   Я ще ж тобі не мовила ні слова…
   Степан Невже я маю ще й того діждатись,
   щоб ти мені сказала: «Вибирайся»?
   Оксана (збентежена, зриває з вишні листочки, кусає їх і розщипує в руках)
   Який же ти чудний! Ну, що ж я мала
   тобі казати?.. Я не звикла так…
   Я інших паничів роками знаю
   і ще від них такого не чувала…
   а ти… недавно що приїхав…
   Степан Панно!
   Ті паничі безжурно походжають
   на дозвіллі широкому в садочках
   та вибирають квітку для забави,
   і тілько ждуть, щоб краще розцвілася.
   А я ж як в’язень, що на час короткий
   з темниці вирвався і має хутко
   з веселим світом знову попрощатись
   і розцвіту не має часу ждати.
   Мені була б не для забави квітка,
   я бачу в ній життя і волі образ,
   і краю рідного красу. Для мене
   куточок той, де б посадив я квітку,
   здавався б цілим світом… Я забув,
   що ти живеш на волі, що для тебе
   привабного нема нічого там,
   де я живу, і навіть буть не може…
   Оксана (стиха, похиливши голову)
   Чого ж ти так уже у тому певен?
   Ти наче думаєш, що я вже справді
   якась ростина, що в мені немає
   ні серця, ні душі…
   (В голосі злегка бринять сльози. Вона уриває.)
   Степан (знов бере її за руку, вона не боронить)
   Оксано! Зоре!..
   Пробач… я сам не знаю… я не смію…
   (З поривом.)
   Ні, я не можу, я не маю сили
   тебе зректися!
   (Пригортає Оксану.)
   Серденько, скажи,
   чи любиш ти мене? Промов же слово!
   Оксана Хіба ж би я з тобою так стояла?
   (Ховає обличчя у нього на грудях. Німа сцена.)
   Степан Я завтра старостів зашлю до тебе.
   Чи батько твій їх прийме?
   Оксана Татко дуже
   тебе вподобав і матуся теж.
   Степан Що тільки дам тобі я на чужині
   замість веселощів рідного краю?
   Своє кохання вірне, більш нічого…
   Оксана Не думай, ніби я пуста панянка,
   що тільки має на умі забави
   та залицяння. Сі трудні часи
   думок поважних і дівчат навчили.
   Якби ти знав, як тута кров гнітить!..
   Степан Кров?
   Оксана Так. Не раз, вернувшися з походу,
   лицарство з нами бавиться при танцях.
   Простягне руку лицар, щоб узяти
   мене до танцю, а мені здається,
   що та рука червона вся від крові,
   від крові братньої… Такі забави
   не веселять мене… Либонь, ніколи
   не прийняла б я перстеня з руки
   такого лицаря…
   (Гладить йому руку.)
   Оця рука
   від крові чиста.
   Степан Се не всі вважають
   за честь.
   Оксана А я відразу привернулась
   до тебе серцем за твою лагідність.
   Скажи, чи всі такі в твоїй родині?
   Степан Родина в нас мала: сестра, й матуся,
   та брат маленький. Так, вони у мене
   всі не лихі.
   Оксана Твоя матуся, може,
   не злюбить незнайомої невістки?..
   Що я тоді почну там на чужині,
   далеко так від роду?
   Степан Ні, Оксано,
   того не бійся. Мати будуть раді,
   що привезу я жінку з України, –
   мій батько, умираючи, бажав,
   щоб я десь в ріднім краю одружився.
   Тебе ж малою мати пам’ятають.
   (Знов пригортає її.)
   Та й хто ж би не злюбив моєї долі,
   голубоньки Оксаночки моєї?
   Се тілько в пісні всі свекрухи люті,
   а ти побачиш, як моя матуся
   тобі за рідну стане.
   Оксана Дай-то боже!
   Степан Мені тепер здається, що нігде
   на цілім світі вже нема чужини,
   поки ми вдвох з тобою. От побачиш,
   яке ми там кубелечко зів’ємо,
   хоч і в Москві! Нічого ж там чужого
   у нашій хатоньці не буде, – правда?
   Оксана Авжеж. І знаєш, якось я не дуже
   боюся тої чужини.
   Степан Зо мною?
   Оксана (усміхається)
   Тим паче що з тобою. Але й так,
   хіба ж то вже така чужа країна?
   Та ж віра там однакова, і мову
   я наче трохи тямлю, як говорять.
   Степан Та мови вже ж навчитися недовго…
   ні, ніби трохи тверда… Та дарма!
   Оксаночка у мене розумниця, –
   всього навчиться.
   Оксана He хвали занадто,
   бо ще наврочиш!
   (Трохи посмутніла)
   Я вже й так боюся…
   Степан Чого, єдина?
   Оксана Якось так упало
   се щастя раптом… Я такого зроду
   не бачила… Всі подруги мої,
   ті, що побралися, багато мали
   і горя, й клопоту перед весіллям,
   а я…
   Степан Та ще пожди! От, може, завтра
   твій батенько мені поріг покаже.
   Оксана Ні, ні, сього не буде, я вже певна.
   Степан (жартуючи)
   Здається, панночка не раді з того?
   Коли б ще й гарбуза не покотили?..
   Оксана Та годі! Що за жарти?
   Степан От ніяк
   не догоджу тобі словами! Добре ж,
   не буду говорити, коли так!
   (Без слів пригортає й милує її. Вона спершу пручається, потім піддається його пестощам.)
   Голос матері (з будинку)
   Оксано! Годі вже там поливати!
   Вже пізно!
   Оксана (кинулась)
   Мати кличуть!..
   (Зривається йти.)
   Степан (утримує її. Пристрасно)
   Ще хвилинку!..
   Хвилиночку!..
   Оксана Я вийду ще до тебе,
   як мати ляжуть спати.
   Степан Вийди, люба!
   Я виглядатиму тебе до світа!
   Голос матері
   Оксано, де ти?
   Оксана Ось я йду, матусю!
   (Ще раз на прощання обіймає Степана і йде до будинка.)
//-- ІІ --//
   У Москві.
   Світлиця в Степановім дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомін дзвонів. Мати Степанова і Оксана увіходять убрані по-вкраїнськи – мати в намітці і в темній сукні з широким виложистим коміром. Оксана в кораблику, в шнурівці* та в кунтуші*.
   Мати (сідає на ослоні, важко дишучи)
   Спочину трохи, поки йти у терем…
   Стара… не носять ноги…
   Оксана (сідає поруч)
   Ви, матусю,
   казали б ліжко перенести в діл,
   бо вам сутужно лазити на сходи.
   Мати Ой ні, голубонько, нехай вже там,
   у теремі… Тут на Москві не звичай,
   щоб жінка мешкала на долі. Скажуть:
   ото, стара, а звичаю не тямить!
   Оксана Ви ж не в тутешніх звичаях зросли.
   Мати То що? Вони, Оксанко, не питають,
   хто як там зріс… Адже ми тута зайди, –
   з вовками жий, по-вовчи й вий…
   Оксана (зо сміхом)
   Ой лихо!
   Чи тобто й я по-вовчи маю вити?
   Мати А ти б як думала?.. Сьогодня в церкві
   що шепоту було навколо нас:
   «Черкашенки!» «Хохлуши!»
   Оксана (трохи посмутнівши)
   Та… я чула…
   гріха десь не бояться: в церкві божій,
   замість молитися, людей все гудять,
   а ще й виносяться так благочестям
   поперед нас…
   Мати Так скрізь воно по світі:
   що сторона – то звичай, а що город –
   то й норов, кажуть люди. Дивно їм
   на наше вбрання. Тут жінки зап’яті,
   а ми, бач, не вкриваємо обличчя.
   Оксана Чи ми ж туркені?
   Мати Хай господь боронить!
   Воно ж пак і московки не туркені,
   а так чомусь ото в них повелося.
   Та вже ж, як ти бояриня московська,
   неначебто воно тобі й годиться
   вбиратися по-їхньому.
   Оксана А ви ж?
   Аджеж і ви бояринова мати.
   Мати Що мати, то не жінка. Люди бачать,
   що я вже лагожусь у божу путь,
   то де ж таки мені міняти вбори.
   (З лагідним і журливим усміхом.)
   Не варт уже й справляти щось нового.
   Адже й старенький мій –
   нехай царствýє! –
   в козацькому жупані вік дожив,
   так і на смерть його я нарядила –
   в мережану сорочку…
   (Втирає хустинкою очі. Оксана, зворушена, дивиться на неї. Коротке мовчання.)
   Оксана І навіщо
   Степан убрався в те боярське фантя?
   От як стояв зо мною під вінцем
   у кармазиновім жупані, мамо,
   ото був…
   (Засоромившись, уриває.)
   Мати (добродушно киває їй головою)
   Та, либонь, був до сподоби
   тоді комусь…
   (поважніше)
   Проте ж не можна, дочко,
   йому царського нехтувати вбрання.
   Оксана А батько ж…
   Мати Батько, донечко, старий
   і немічний вже був, коли назвався
   боярином. Не трапилось йому
   виходити вже й з дому після того.
   Степан же й на царські беседи ходить,
   і в думу, і в приказ*.
   Оксана Хіба ж то сором,
   якби він по-козацькому вбирався?
   Мати Не то що сором… От чудна ти, доню,
   уже ж таки твій чоловік боярин,
   а не козак, чи ти ж не розумієш?
   Оксана (смутно)
   Чому не розумію?..
   Мати Отже, бачиш,
   я й Ганну по-московському вбираю,
   бо Ганні вже судилась тута пара,
   вона вже не поїде на Вкраїну.
   Оксана Чому її Степан не взяв з собою,
   як був у нас?
   Мати Та дівці мандрувати
   неначе неподоба; скажуть люди:
   «Поїхала там женихів ловити».
   Нехай вже тута шарахвани носить,
   коли судилося…
   Оксана Та ще й дівочий
   той шарахван неначе б форемніший,
   а що жіночий, то такий бахматий*,
   та довгий-довгий, мов попівська ряса!
   Аж сумно, як се я його надіну?
   Ото й на голову такий підситок
   надіти треба? Зап’ясти обличчя?
   Мати Та вже ж не як.
   Оксана (помовчавши, ніяково)
   Боюся я, матусю…
   Мати Чого ти, донечко, скажи, чого?
   Оксана Та ніяк мовити…
   Мати Ти не соромся.
   Вже ж я тобі за рідну матір тута.
   Оксана (цілує їй руку)
   Так, матінко. То я… собі гадаю…
   коли б я не спротивилася часом
   Степанові в такій одежі…
   Мати (сміючись)
   От ще
   що вигадала! А тобі Степан
   ще не спротивився, що не в жупані?
   Оксана Та то ж мені…
   Мати І не вигадуй, дочко!
   Хіба ж Степан мала дитина,
   що інако вберись, то й не пізнає?
   Оксана Пізнати то пізнає…
   Мати (глянувши в вікно)
   А поглянь
   молодшими очима, хто то йде?
   Чи не Степан бува?
   Оксана Еге ж, то він,
   а з ним ще два якісь.
   Мати Тікаймо, дочко!
   (Підводиться й подається до дверей.)
   Оксана Чого се, хай бог милує, тікати,
   як від татар?
   Мати Ще осміють, дитинко;
   нема тут звичаю з чоловіками
   жіноцтву пробувати при беседі.
   (Одчиняє двері й спішиться по сходах у терем.)
   Оксана (іде за нею)
   Ой господи, які ж се тут звичаї!
   Оце – але!
   Сцена швидко переміняється. Терем. Крім Оксани і матері в теремі ще є Ганна, молода дівчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня.
   Мати (підходить до великої скрині)
   Отут, моя дитино,
   твоє боярське вбрання. Я придбала.
   Оксана (гречно, але без радощів)
   Спасибі, мамо.
   Мати Хочеш подивитись
   або приміряти?
   Оксана Хай трошки згодом.
   Щось я втомилася. Та вже ж нікуди
   сьогодні не піду, то ще поспію
   передягтися.
   Мати До твої волі.
   Спочинь собі. Та й я піду спочину,
   воно й годиться в свято.
   (Іде в бічну кімнату.)
   Ганна (що досі сиділа, лузаючи гарбузове насіння)
   Ой, сестричко,
   і нащо ті свята потрібні в світі?
   Оксана Ото спитала! Що тобі біг дав?
   Ганна Та нудно ж, господи!
   Оксана Сидиш, то й нудно.
   А ти піди між челядь, погуляй.
   Ганна Куди ж се я піду? Яка там челядь?
   Оксана А ти хіба товаришок не маєш?
   Ганна Товаришок?.. От декого там знаю
   з бояришень… та як до їх ходити?
   Матуся вже нездужають, не хочуть
   зо мною йти… а ти ще не пізналась
   тут з ними… З мамкою сама не хочу,
   вона така…
   Оксана Чого ж тебе водити?
   Уже ж ти не маленька. Йди сама.
   Ще й веселіше буде вам без старших.
   Ганна Самій не можна по Москві ходити.
   Оксана Хіба хто нападе?
   Ганна Ні, так, не звичай.
   Оксана Та й що мені бояришні ті скажуть?
   Сидять по теремах, от як і я,
   не бачать світа. Що з їх за веселість?
   Оксана Чого ж ви сидите? Пішли б укупі
   кудись на вигон або в гай над річку
   та заспівали б. Я, бувало, дома
   годинки в хаті не просиджу святом.
   Ганна Ба, в тебе дома! Там же не Москва.
   Такого тут і зроду не чували, –
   співати по гаях!..
   Оксана То ти й не знаєш,
   як на Вкраїні в нас гуляє челядь?
   Ганна Я мало що Вкраїну пам’ятаю,
   а Ванька тут уже й вродився.
   Оксана Ванька?
   Чому ж би не Івась?
   Ганна Так тут зовуть,
   та й ми вже звикли. Він і сам так звик.
   Мене ж матуся тілько та Степан
   зовуть іще Ганнусею.
   Оксана А як же
   ти тута звешся?
   Ганна Аннушка.
   Оксана Чи ба!
   (Немов ухвалюючи.)
   «Ганнушка».
   Ганна (направляючи)
   Ні-бо, «Аннушка», Оксано.
   Оксана Не вимовлю. Проте ж воно нічого
   і по-московському, хто добре вміє.
   А як по-їхньому Оксана буде?
   Ганна Аксинья чи Аксюша.
   Оксана Щось негарно.
   Оксана мовби краще. Ти, Ганнусю,
   мене таки Оксаною зови.
   Ганна (лащиться до Оксани)
   Як хочеш, так і зватиму, сестричко.
   Я так тебе люблю! Зраділа, боже,
   як брат тебе з України привіз!
   Оксана Ти ще мене, Ганнусенько, не знаєш,
   а може ж, я лиха…
   Ганна Ні, ні, ти добра!
   Ти, бач, усе до мене: «Погуляй,
   забався, не сиди!» А ти б почула,
   як інші всі боярині спиняють
   своїх сестер та дочок. Їй же богу,
   ні за поріг не випустять ніколи.
   (Ще більше лащиться.)
   Оксаночко… ріднесенька… я маю
   тебе щось попрохати…
   Оксана Що, сестричко?
   (Ганна мовчить збентежена.)
   Хотіла б, може, що з моїх уборів?
   Бери, що хочеш. Дам тобі й намисто,
   ще й коси у дрібушки заплету,
   вберу тебе, неначе гетьманівну.
   Ганна (смутно)
   Та ні, сього матуся не дозволять…
   Я не об тім… Я хочу попрохати,
   щоб ти… пішла зо мною у садок…
   Оксана Ото й всього? Було про що просити.
   Ходім хоч зараз.
   Ганна Ні, не зараз, потім…
   Оксана Коли ти схочеш. Що ж там у садку?
   Ганна Та бач… самій отам в садку сидіти
   мені не можна…
   Оксана Вже й сього не можна?
   Ганна А з мамкою піти – вона розплеще
   усім про те, чого я там сиджу.
   Оксана (сміючись)
   А ти ж там що, ворожиш? От хитруха!
   Ганна Та я нічого… тілько виглядаю,
   чи не проїдуть вулицею часом
   царські стрільці. Вони надвечір їздять.
   Оксана Либонь, царський стрілець тобі устрелив
   дівоче серденько?
   Ганна Та я ж, Оксано,
   заручена.
   Оксана За царського стрільця?
   Ганна Авжеж.
   Оксана То чом же він до нас не прийде?
   Ганна Хоч би й прийшов, то я ж хіба побачу?
   Я в теремі, а він там, у світлиці.
   Оксана То вам і бачитись не можна?
   Ганна Де ж там!
   Оксана Прилюдно – ні, а тілько крадькома?
   Ганна Ні, як то крадькома?
   Оксана А ти ж хотіла
   до нього вийти у садок.
   Ганна До нього?
   Ні, я ще сорома не загубила!
   І як се ти подумати могла,
   що я тебе просила провожати
   мене на сходини?.. Невже, Оксано,
   вважаєш ти, що я така нечесна?
   Оксана Та бог з тобою! Де ж, яка ж тут нечесть?
   Як дівчина постоїть на розмові
   з своїм зарученим, то вже й нечесна?
   Ганна Авжеж, тут так.
   Оксана Навіщо ж ти виходиш
   туди в садок?
   Ганна Я здалека дивлюся,
   як він там вулицею проїздить.
   Інакше ж я його нігде не бачу,
   хіба що в церкві.
   Оксана Де ж ви розмовляли?
   Ганна Нігде.
   Оксана А як же він тебе посватав?
   Ганна Як? Через сваху. Як звичайно всі.
   Оксана Я щось не розберу.
   Ганна Бо ти не знаєш
   тутешніх звичаїв. Нехай лиш мати
   тобі розкажуть, бо всього достоту
   і я не знаю.
   Оксана Нібито виходить,
   що ви отак, не мовивши ні слова,
   і поберетесь?
   Ганна Так найпристойніше.
   Оксана Чудна тут молодь!..
   (Усміхається якимсь спогадам мовчки. Потім стиха, мрійливо.)
   Я ж, було, щовечір
   виходжу до Степана на розмову.
   Ганна Як заручились?
   Оксана Та… як заручились…
   Ну, раз стояла з ним не заручившись,
   інакше хто ж засвататися може?
   Ганна (закриваючись)
   Ой лихо, сором!
   (Оксана мовчки знизує плечима.)
   А твоя матуся
   не знає й досі про твої стрівання?
   Оксана Чому не знає?
   Ганна Що ж, вона простила,
   не прокляла тебе?
   Оксана Та за що, Ганно?
   Самі ж вони були пак молоді,
   то знають, що то любощі.
   Ганна Оксано!
   Що тілько ти говориш?
   (Знову закривається.)
   Оксана (сміється)
   От дурненька!
   Степан (увіходить поспішно)
   Оксаночко, передягнися швидше
   в московське вбрання. Там прийшли бояри.
   Оксана Та мати ж кажуть, що жінкам не можна
   між чоловіцтвом бути.
   Степан Бачиш, любко,
   ти маєш тілько їх почастувати,
   та й знов у терем вернешся.
   Оксана Отак?
   А як же частувати їх, Степане?
   По-нашому, чи, може, як інакше?
   Степан Ти винесеш їм на тарелі меду, –
   матуся прилаштують, як там треба, –
   уклонишся, боярин поцілує
   тебе в уста…
   Оксана Степане! Що ти кажеш?
   Мене бояри цілувати мають?
   Чи се мені причулося?
   Степан Ні, серце,
   воно так є, та в тім нічого злого, –
   то тілько звичай!
   Оксана Се ще также звичай!
   Нехай йому абищо! Не піду!
   Степан (понуро)
   Як хочеш, тілько ти нас тим загубиш.
   Оксана Таке вигадуєш!
   Степан Ба, ти не знаєш,
   які тут люди мстиві… За зневагу
   Старий боярин візьме, як не вийдеш,
   а він же думний дяк*, він має силу –
   он син його ще молодий, – вже стольник*;
   він оклепає нас перед царем,
   а там уже й готово «слово й діло».
   Оксана Ти не жартуєш?
   Степан (ще понуріше)
   Як тобі здається?
   Оксана (з жахом)
   Степане, та куди ж се ми попались?
   Та се ж якась неволя бусурменська!
   Степан Я й не казав тобі, що тута воля.
   Та якби ми не гнули тута спини,
   то на Україні, либонь, зігнули б
   у три погибелі родину нашу
   московські воєводи… Ось ти млієш
   з огиди, що тебе якийсь там дід
   торкне губами, а як я повинен
   «холопом Стьопкою» себе взивати
   та руки цілувати, як невільник,
   то се нічого?
   Оксана Боже мій… Степане!
   Хто ж каже, що нічого?
   Степан Отже, бачиш…
   Та що я тут розводжуся? Там дяк
   мене чекає. То скажи, Оксано,
   ти вийдеш?
   Оксана Я не знаю…
   Мати (виходить з кімнати)
   Вийди, доню,
   голубонько! І я тебе прошу!
   Не дай мені, старій, на очі бачить
   Степанової згуби!
   Ганна Ой, сестричко!
   Якби ти знала, що за лютий дід
   отой боярин!.. Я тебе благаю!
   Сестриченько! Не загуби ж ти нас!
   (Ридаючи кидається до Оксани.)
   Оксана (до Ганни холодно, якось надміру спокійно)
   Я вийду. Дай мені московське вбрання.
   (Ганна кидається до скрині.)
   А ви, матусю, наготуйте меду.
   Іди, Степане, бав тим часом гості.
   Степан, похиливши голову, виходить. Оксана, бліда як смерть, здіймає з голови кораблика.
//-- ІІІ --//
   Дальня кімнатка у горішньому поверсі в Степановім домі.
   Степан (уводить гостя козака)
   Ось тута поговорим, пане-брате,
   бо знаєш, там… тут буде захисніше.
   (Оглядає сіни через двері, потім замикає двері на замок і зачиняє вікна. Сідає з гостем далі від дверей. Розмова ведеться неголосно.)
   Великі чиняться там кривди, кажеш?
   Гість Та там такі напасті, що крий боже! І просвітку нікому не дають московські посіпаки! Все нам в очі тією присягою тичуть…
   Степан Правда, що присяга таки велика річ.
   Гість (голосніше)
   Чому ж вони сами забули бога?
   Степан Помалу, пане-брате, ще підслуха
   який слуга.
   Гість Та правда… я й забув…
   (Тихше.)
   Ми присяги не хочемо ламати,
   але нехай же цар нас оборонить
   від тої галичі.
   Степан То трудна справа.
   Адже когось він там держати мусить
   для нагляду, а всі ті воєводи
   один від одного не ліпші. Звісно,
   за ними й інші порозпускались…
   Гість Послав би цар з українців кого,
   в Москві ж тут є такі, от хоч б й ти,
   що здавна і цареві служать вірне,
   і рідний звичай вміють шанувати.
   Степан Нас не пошлють…
   Гість Чому?
   Степан Бо нам не вірять.
   Гість Отак! Та ви ж тут наче всі у ласці!
   Степан То тут, на очах, а з очей спустити
   нас надовго не зважаться. Так, часом
   ненадовго послами посилають,
   і не самих, а вкупі з москалями…
   Щоб воєводами настановити,
   того не буде й зроду!
   Гість Не здивуйте ж,
   як ми відкинемось до Дорошенка!
   Степан (робить рух рукою, мов хоче гостеві затулити вуста)
   Крий боже, пане-брате, що ти кажеш?
   Гість (схаменувшись)
   Так часом зірветься з досади слово…
   Найгірше, пане-брате, догоряє
   оте, що нам не вірять… Мій свояк,
   Чорненко, знаєш?
   (Степан потакує головою.)
   Так був уклепався,
   що ледве-ледве вирвався з душею!
   Степан Чорненко? Він, здається, з найвірніших
   царевих приятелів.
   Гість То-то й ба!
   А хтось там наклепав при воєводі,
   що ніби він послав у Чигирин
   листа якогось. От було біди!
   Що жінка плакала, в ногах валялась
   у воєводи…
   Степан (гірко всміхнувшись)
   Є прислів’я, брате:
   «Москва сльозам не вірить».
   Гість Щира правда!
   Проте знайшлись такі, що помогли…
   Степан Се хто ж?
   Гість Побрязкачі.
   Степан Хіба що так!
   (Мовчання.)
   Гість Вже так, що цупко затягли супоню*
   на наших боках… А проте, є люди,
   що не бояться, йдуть, мов на одчай,
   бо, сказано, терпець їм увірвався!
   (Присунувшись зовсім близенько до Степана, говорить пошепки.)
   Дівчата наші, – декотрі ще вкупі
   були з дружиною твоєю в братстві, –
   гуртом пошили корогву й послали
   у Чигирин… Звичайне, крадькома…
   Іван, твій шурин, сам її одвозив…
   Ніхто не знає ще. Якби дізнались,
   то страшно здумати, що б там було!
   (Одсунувшись, трохи голосніше.)
   Отак, як бач, одважуються люди…
   (Степан в мовчазній задумі сіпає кінець свого пояса. Гість устає.)
   Що ж, пане-брате, то нема надії
   полегкості дістати від царя?
   Степан (отямившись з задуми, теж устає)
   О ні, чому ж, я спробую. От згодом
   в царя я буду на малій беседі.
   Як буде він під чаркою, то, може,
   я догоджу йому, він часом любить
   пісень «черкасских» слухати, та жартів,
   та всяких теревенів, не без того,
   що й тропака звелить потанцювати.
   Гість Ото! Хіба ти в нього пахоля*?
   Степан Ба, знаєш, як то кажуть: «Скачи, враже,
   як пан накаже»… Та ладен я, брате,
   уже хоч би й на голові ходити,
   аби чогось добутися для тебе
   та для Вкраїни. Дай мені супліку*,
   оту, що ти приготував цареві, –
   як влучу слушний час, то я подам
   до власних рук йому.
   Гість (виймає загорнений у хустину папір з печатками)
   Ось, пане-брате.
   Хай бог тобі поможе! Не минути
   розливу крові братньої, як тілько
   супліка сяя марна буде.
   Степан Боже,
   не попусти!
   Гість Бувай здоров. Піду вже.
   Степан Хай бог тебе провадить, пане-брате.
   (Чоломкаються. Гість виходить.)
   Оксана (швиденько увіходить з інших дверей швидким кроком)
   А я тебе, Степане, скрізь шукаю.
   Степан Що там таке?
   Оксана Порадитися треба.
   Мені Яхненко тут листа привіз
   від братчиці-товаришки.
   Степан (з поспіхом)
   Де лист?
   Його спалити треба!
   Оксана Бог з тобою!
   Чому спалити? То вона прохає,
   щоб я, по змозі, грошей їй послала,
   якусь вона потребу має пильну.
   Степан Не посилай. Крий боже! І не думай!
   Оксана Та що тобі біг дав? Я й не гадала,
   що ти такий скупий. Коли вже так –
   я з посагу свого послати можу.
   Степан Та я не грошей жалую, Оксано.
   Оксана А чом же ти не хочеш?
   Степан Небезпечно.
   (Нахилившись до неї, зовсім нишком.)
   Вони там з Дорошенком накладають…
   Оксана (здивована мовчить, потім загадково усміхається)
   Ну, що ж, так, може, й треба.
   Степан Схаменися!
   Ти ж так боялася розливу крові,
   а ся війна найпаче братовбійна,
   що Дорошенко зняв на Україні, –
   тож він татар на поміч приєднав
   і платить їм ясиром* християнським.
   Оксана (сідає мов знесилена на ослін і спирається на стіл)
   Скрізь горе, скрізь, куди не обернися…
   Татари там… татари й тут…
   Степан Оксано!
   Що мариться тобі? Татари тут?
   Оксана А що ж? Хіба я тут не як татарка
   сижу в неволі? Ти хіба не ходиш
   під ноги слатися своєму пану,
   мов ханові? Скрізь палі, канчуки…
   холопів продають… Чим не татари?
   Степан Тут віра християнська.
   Оксана Тілько ж віра!
   Та й то… прийду до церкви – прости боже! –
   я тут і служби щось не пізна´ю:
   заводять якось, хтозна й по-якому…
   Степан Оксано, се вже гріх!
   Оксана Ой, чоловіче!..
   Та й осоружна ж ся мені Москва!
   (Схиляється головою до стола.)
   Степан (сумно стоїть над нею)
   Я так і знав… Хіба ж я не казав,
   що я тобі нічого дать не можу
   тут, на чужині?..
   Оксана (кидається до нього)
   Ні, моє кохання!
   Се я недобра! Так, немов не знаю,
   що бідний мій голубонько страждає
   за всіх найгірше, – треба ж завдавати
   жалю ще більше!
   (Степан пригортає її.)
   Ну, скажи, мій любий,
   чи довго нам ще мучитися так?
   Степан (зітхнувши)
   Бог знає, серденько!
   Оксана Невже й загинем
   у сій неволі?
   Степан Май надію в Бозі.
   Ще якось, може, зміняться часи.
   Коли б утихомирилося трохи
   там, на Вкраїні, попрошу царя,
   щоб відпустив мене хоч у гостину.
   Оксана Тепер ніяк не можна?
   Степан Ні, єдина,
   тепер нема що й думати! От саме
   я маю до царя супліку нести,
   що люди з України привезли, –
   жаліються на утиски, на кривди…
   Я маю боронити ту супліку,
   то вже ж не час проситися з Москви.
   «От, – скажуть, – речі солодко розводить,
   а сам в ліс дивиться». Тепер, Оксано,
   нам треба стерегтися так, «щоб муха
   не підточила носа», як то кажуть.
   Крий боже схибити в чому, – пропала
   вся наша справа і громадська вкупі.
   Оксана Ну, як його ще більше стерегтися?
   Вже й так немов замазались у піч!
   Степан Та от, наприклад, ти послати хочеш
   ті гроші братчиці…
   Оксана (спустивши очі)
   Вже не пошлю.
   Нехай пробачить, що ж, коли не змога…
   Я напишу їй…
   Степан Краще не пиши
   нічого, серце.
   Оксана Як же ж так, Степане?
   Се ж навіть незвичайно!
   Степан Як листа
   десь перехоплять – чи то раз бувало? –
   то ще готові взяти на тортури,
   як викриють ту справу з Дорошенком,
   щоб ти призналася, в чім накладала
   з товаришками…
   Оксана Я перекажу
   через Яхненка…
   Степан Мушу я просити,
   щоб ти його у нас тут не приймала.
   Оксана Та я ж його просила, щоб прийшов!
   Вже ж не прогнати!
   Степан Накажи слугою,
   що ти нездужаєш.
   Оксана Не випадає.
   Степан Як хочеш. Тілько як візьмуть «на дибу»,
   то вже не жалуй!
   Оксана Звідки вже й «на дибу»?
   Степан А що ж ти думаєш? За тим Яхненком
   шпиги московські цілим роєм ходять.
   Я знаю їх.
   Оксана (зажурено)
   Так я й не передам
   родині ні листів, ні подарунків…
   Степан Та знаєш, люба, поки що, то й краще б
   не озиватись, надто до Івана,
   бо він в непевні справи устряває…
   Оксана До брата рідного не озиватись?
   (У неї стають сльози на очах.)
   Степан Се ж не навіки, рибонько, тим часом,
   поки утихомириться…
   (Знов пригортає її.)
   Оксана (не відповідаючи на пестощі, безвиразно)
   Гаразд,
   нікому не писатиму.
   Степан Ти, серце,
   на мене гніваєшся.
   Оксана (так само)
   Ні, чого ж?
   Ти маєш рацію. Нащо писати?
   (Степан опускає руки. Оксана повагом виходить з хати.)
//-- IV --//
   Терем. Оксана гаптує в кроснах, рухи в неї ліниві, в’ялі.
   Степан (увіходить і сідає близько Оксани на дзиґлику)
   Щось голова болить…
   Оксана (не підводячи очей від шитва)
   Ти пізно встав.
   Степан Та світом же прийшов з тії беседи.
   Оксана Було там весело?
   Степан Ей, де там в ката!
   По щирості бояться слово мовить…
   П’ють, п’ють, поки поп’ються, потім звада…
   Оксана А як же там, Степане, та супліка?
   Степан Та що ж… ніяк… Цар каже: «Прочитаєм,
   подумаєм»… Чували вже ми теє!
   Оксана Що ж буде?
   Степан (з болісною досадою)
   Ой, не знаю! Не питай!
   Мовчать. Оксана шиє, потім голка випадає їй з рук.
   Степан Хоч би ти щось, Оксано, розказала,
   а то так сумно, голова забита
   усяким лихом.
   Оксана (в’яло)
   Що ж я розкажу?
   Нічого я не бачу і не чую,
   сиджу собі…
   Степан (трохи раздражнений)
   Ну, робиш же що-небудь?
   Оксана Учора вишила червону квітку,
   сьогодні синю… Се тобі цікаво?
   Степан Ти так, неначе дражнишся зо мною!
   Оксана (крізь сльози)
   Ні, далебі, Степане, не дражнюся!
   Степан (придивляється до шитва. Лагідно)
   А що се буде з сеї лиштви*, любко?
   Оксана (знов безучасно)
   Не знаю, се щось Ганна почала.
   Степан Либонь, собі на посаг. Се вже хутко
   її весілля.
   Оксана Та за місяць ніби.
   Степан От на весіллі трохи погуляєш,
   розважишся.
   Оксана Ет, знаю ту розвагу!
   Частуй та кланяйся: «Не обезсудьте…»
   А гостійки поза плечима судять:
   «Черкашенка, чужачка»…
   Степан Ти вже надто
   на те вважаєш.
   Оксана (байдуже)
   Ні, мені дарма.
   Мовчання.
   Степан Ти так неначе втомлена сьогодні.
   Клопочешся при господарстві, може?
   Оксана Ні, я не клопочусь, – то все матуся.
   Ми з Ганною все шиємо.
   Степан То, може,
   не треба стілько шити?
   Оксана Що ж робити?
   Насіння я лузати не люблю,
   так як Ганнуся. Треба ж десь подіти
   і руки, й очі…
   Степан Бідненька ти в мене.
   (Оксана проривається риданням.)
   Оксано! Що се ти? Та бог з тобою!
   Чи хто тебе образив? Мати? Ганна?
   Оксана (трохи стишуючись)
   Вони як рідні… я на їх не скаржусь…
   Степан Так що ж?..
   Оксана (уриває ридання, з одчаєм)
   Степане! Ти хіба ж не бачиш?
   Я гину, в’яну, жити так не можу!
   (В знесиллі похиляється на кросна.)
   Степан Се правда, не ростуть квітки в темниці…
   А я гадав…
   (Ходить по хаті в тяжкій задумі, потім спиняється перед Оксаною.)
   Оксано, заспокойся,
   поговорім ладом.
   Оксана Про що, Степане?
   Степан Виходить, я тебе занапастив.
   Оксана Ні, я сама…
   Степан Однаково. Я більше
   не хочу заїдать твоєї долі.
   Хоч як мені се гірко… я готовий
   тебе до батька відпустити.
   Оксана Як?
   А ти ж?
   Степан Я тут зостануся. Для мене
   немає вороття, ти ж теє знаєш.
   Оксана (зворушена)
   То се б тебе покинути я мала?
   Чи я ж на те стояла під вінцем
   і присягу давала?
   Степан (гірко)
   Я, Оксано,
   не хан татарський, щоб людей держати
   на присязі, мов на шнурку. Ти вільна.
   Се тілько я в неволі.
   Оксана (хитає головою)
   Ні, Степане.
   Степан Чого ж? Я присягу тобі вертаю…
   (Голос йому переривається від турботи.)
   І я прошу тебе… прости мене…
   що я… тебе відмовив від родини…
   що я…
   Оксана (обіймає його)
   Ні, годі, не скажи!
   Не знаєш ти… Це ж ти мені ні слова,
   ні слова не промовив там, у батька,
   а вже моя душа була твоєю!
   Ти думаєш, як я тепер поїду
   від тебе геть, то не лишиться тута
   моя душа?
   Степан Так що ж робити, люба?
   Оксана Втікаймо всі! Мій батенько поможе
   прожити якось, поки ти придбаєш.
   Хай їм абищо, сим московським добрам!
   Втікаймо на Вкраїну!
   Степан Цар достане
   боярина свого скрізь на Вкраїні,
   та ще й твоїй родині буде лихо.
   Не скриємось нігде…
   Оксана Втікаймо в Польщу!
   А ні, то на Волощину*!
   Степан Що з того?
   Зміняємо чужину на чужину…
   Приблудами чужі пороги будем
   там оббивати… все одно, що й тут.
   Оксана Ні, там вільніше.
   Степан Треба заслужити
   чимсь ту сусідську ласку. Чим же більше,
   коли не зрадою проти Москви?
   Оксана Так їй і треба!
   Степан Присяга, Оксано,
   велике діло. Цар мені не верне
   так присяги, як я тобі вернув.
   Та й я йому не можу повернути
   всього, що я приймав з його руки.
   Мовчання. Починає сутеніти. Десь у церкві тихо дзвонять.
   Оксана Степане, вже не говорімо більше
   про се ніколи.
   Степан Так, не треба, люба…
   (Згодом.)
   Чому не шиєш?
   Оксана Вже мені не видко.
   А ще світити рано.
   Степан Заспівай
   щось потихеньку, якщо можеш.
   Оксана Добре.
   (Співає потихеньку.)
   «Ой, як було хорошенько, як рід з родом п’є,
   вип’є чарку, вип’є другу та по сестру шле.
   “Сеструнько-голубонько”»…
   (Уриває.)
   Не можу.
   Либонь, я одзвичаїлась від співів.
   Та й щось на груди важко.
   (Кашляє.)
   Степан (стривожений)
   Ой, кохана,
   чи ти не хвора?
   Оксана Де ж там! То щось так.
   Увіходять мати й Ганна, за ними слуги вносять згортки з покупом. Поклавши пакунки, слуги виходять.
   Мати Добривечір, дітки! Що сидите
   так поночі?
   Степан Так, дещо розмовляли.
   Мати Не наговоряться все голуб’ятка.
   Коли б то бог судив і Ганні нашій
   таке подружжя!
   Ганна (світить тим часом і розгортає пакунки)
   Подивись, Оксано,
   чого ми накупили!
   Оксана підходить.
   Се на шубу,
   а се на літники*, а се на кичку*.
   Що, правда, гарне? Ми ж ото пішли
   аж до купців заморських.
   Оксана (жваво)
   Гарно, гарно!
   Та й молодичка з тебе гарна буде!
   Ну й потанцюю в тебе на весіллі!
   Нехай уже московки не здивують!
   Ганна От я люблю, як ти така весела,
   а то сидить, похнюпившись, аж сумно.
   Мати Та, звісно, і чого б таки журитись?
   Ви люди молоді… у хаті лад…
   Оксана (підхоплює)
   За хатою добро…
   Ганна (не зважаючи іронії)
   Авжеж, сестричко,
   якби ти бачила, що там купців
   наїхало! І чом ти не пішла
   із нами вкупі?
   Оксана Я дошити хтіла,
   а завтра й я піду по всіх усюдах,
   закупимо з тобою всю Москву!
   От я собі парчеву кичку справлю!
   Степане, можна?
   Степан Чом би ж то не можна?
   Оксана (плеще в долоні й приспівує)
   «Бодай мені такий вік довгий,
   як у мене чоловік добрий!..»
   Мати (втішно всміхаючись)
   Ну й вигадниця в тебе жінка, синку!
   Ганна А як вона мені співала гарно
   весільної! Сестричко, заспівай
   тієї, як то косу розплітають.
   Оксана Не хочу, то сумна, ще знов заплачеш.
   Я зараз коровайницею буду
   або приданкою – ти тілько слухай:
   (Співає дуже голосно, по-сільському.)
   «Не бійся, матусю, не бійся,
   в червоні чобітки обуйся,
   щоб твої підківки бряжчали,
   щоб наші вороги мовчали!
   Гу!»
   (Вигукнувши, вискакує на ослін.)
   Отак приданки скачуть через лавки!
   Степан (ловить її й здіймає з ослона)
   Ну, ну, Оксано, ти вже щось занадто.
   Мати Та правда, донечко, почує челядь…
   Оксана Овва! Так що ж? Бояриня гуляє!
   Давай утнем санжарівки*, Ганнусю!
   Ганна (сміючись)
   Та я не вмію!
   Оксана Я тебе навчу!
   (Крутить Ганну навколо себе, приспівуючи.)
   «Гуляй, гуляй, господине,
   нехай наша журба згине!
   Ой чи згине, чи не згине,
   гуляй, гуляй, господине!»
   Що ж ти, Степане? Помагай співати!
   (Залягається сміхом, що згодом переходить у кашель. Степан тривожно кидається до неї.)
//-- V --//
   Степанів садок. Будинок виходить у нього задньою стіною. Видко ґратчасті вікна терема і піддашок із сходами. Збоку в садку зроблена повіточка садова, вся в зелені та в квітках; у повітці приладновано великий турецький ослін з подушками. З терема по сходах надвірних помалу спускаються мати й Оксана. Оксану ведуть попід руки дві служниці – «сенные девушки». Оксана у простій широкій хатній сукні, без кички, голова зав’язана на український лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очі позападали, але дуже блищать, на щоках хворий рум’янець.
   Мати (пройшовши вперед до повітки, показує дівчатам на ослін)
   Отут бояриню посадовіть
   та й можете вертати до роботи.
   Дівчата садовлять Оксану і вертаються в терем.
   Мати Що, доненько, тут, правда ж, придобніше?
   Вільніше дихати?
   Оксана Вільніше?..
   (Схиляється на подушки.)
   Мати Ляж,
   ляж, рибонько. Заснути, може, хочеш?
   Оксана Так, я б заснула… тілько я боюся…
   Мати От, хай бог милує! Чого боїшся?
   Оксана Та все якесь таке страхіття сниться.
   Мати Ти помолись до Йосипа святого,
   то він всі сни перенесе на добре.
   Оксана От відколи я тут, то й сни змінились…
   Бувало, там, у батенька, все сниться,
   що я літаю. Так, бувало, любо…
   А тут не снилось і разу…
   Мати Бач, любко,
   як сниться, що літаєш, то ростеш,
   отим воно так замолоду й сниться.
   Тепер же ти вже не ростеш…
   Оксана Та… певне…
   Мати (поправляючи їй подушки)
   Ляж вигідненько та засни гарненько.
   (Сідає коло неї в ногах.)
   А я посиджу тута, помолюся,
   щоб бог тобі послав у сні здоров’я.
   (Виймає бурштинові чітки і перебирає їх, стиха ворушачи устами.)
   Оксана засипляє. Степан виходить з долішнього рундука. Мати киває йому, щоб помалу йшов, не гукав, потім устає обережно і йде до нього на другий кінець садка, далі від повітки.
   Мати (нишком)
   Ну, що казав той німець? Є надія?
   Степан Що ж, каже: «В Бога все можливо».
   Мати Певне!
   Та все ж би й людської снаги докласти,
   либонь, не гріх.
   Степан Він докладає, мамо.
   Він є людина великоучена…
   Та що ж, коли така тяжка хвороба?
   Мати І звідки причепилася напасть?..
   Либонь, се хтось наврочив на весіллі
   Ганнусинім, бо відтоді й заслабла.
   Степан Здається, ще давніше почалося…
   Мати Хіба? Та ні, вона була здорова.
   А от що на весіллі… Ну, та як же
   той німець каже? З чого б то воно?
   Чи з пристріту*? Чи, може, з переляку?
   От горе, тут нема таких бабів,
   як там, у нас, – коли б так пошептали…
   Степан Ні, матінко, не помогли б ті шепти.
   Така вже слабість.
   Мати Що ж воно? Як зветься?
   Степан Казав він: «Ваша пані занудилась
   по ріднім краю – се є также слабість».
   Сказав мені по-грецьки, як і зветься.
   Мати Та він то назове на всіх язиках,
   а щоб то вигоїти…
   Степан Він казав –
   коли б її повезти на Вкраїну,
   то, може б, ще й одужала.
   Мати От, синку,
   на сей раз німець, може, й правду каже.
   Вона таки нудилася, небога.
   Що ж, відомо, завезена далеко…
   Не кожде привикає до чужини.
   Котре привикне, а котре то й…
   Степан Мамо,
   я попрошу царя, щоб нас пустив
   до тестя у гостину – чей же пустить?
   Мати Та, може, й пустить – вже ж війни немає.
   Степан Скажу йому, що маю ще й у Київ
   повезти хвору жінку поклонитись
   угодникам святим там у печерах,
   для ізціленія – невже ж не пустить?
   Мати Повинен би пустити. Се вже й гріх
   людей на богомілля не пускати!
   А це, Степанку, ти надумав добре –
   поїхати на прощу, помічніше
   воно буває над усякі ліки.
   (Зітхнувши, поглянула на небо.)
   Ба, сонечко схиляється на вечір.
   Ти б тута розбудив Оксану, синку.
   Навзаході недобре спати хворим.
   А я піду, зварю майове зілля,
   щоб на ніч їй було готове пити.
   Степан Спасибі, що клопочетеся нею.
   Мати Що ж, синку, завезли чужу дитину,
   то треба ж якось їй давати раду.
   (Іде в терем.)
   Степан підходить до Оксани і стиха цілує її. Вона прокидається.
   Оксана Се ти, Степане?.. Бач, мені приснилось,
   що місяць ясно-ясно засвітив
   у батьковім садочку…
   Степан (удавано веселим голосом)
   Місяць, люба?
   Се дивно, бо якраз на тебе сонце!
   Оксана Що ж, може, там ясніше світить місяць,
   ніж тута сонце…
   Степан Не журись, Оксано,
   ось хутко знов побачим, як там світить
   і сонечко, і місяць на Вкраїні.
   Оксана Се ж як? Хіба умру? Тоді запевне
   душа полине…
   Степан Бог з тобою, люба!
   Чи я ж би про таке тобі казав?
   Надумав я поїхати з тобою
   в гостину до твоїх.
   Оксана (іронічно)
   Велике діло,
   що ти надумав! Цар думки заверне.
   Степан Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраїні
   утихомирилося.
   Оксана (гостро)
   Як ти кажеш?
   Утихомирилося? Зломилась воля,
   Україна лягла Москві під ноги,
   се мир по-твоєму – ота руїна?
   Отак і я утихомирюсь хутко
   в труні.
   Степан Ти одживешся на Вкраїні.
   Москва ж не може заступити сонця,
   зв’ялити гаю рідного, зсушити
   річок веселих.
   Оксана (понуро, уперто)
   Годі, не кажи.
   Нікуди я тепера не поїду.
   Степан Чому ж?
   Оксана Не хочу.
   Степан Що се ти, Оксано?
   Мені аж дивно! Що се ти говориш?
   Оксана (розпалившись, підводиться)
   А я дивую, ти з яким лицем
   збираєшся з’явитись на Вкраїні!
   Сидів-сидів у запічку московськім,
   поки лилася кров, поки змагання
   велося за життя там на Вкраїні, –
   тепер, як «втихомирилось», ти їдеш
   того ясного сонця заживати,
   що не дістали руки загребущі,
   та гаєм недопаленим втішатись.
   На пожарині хочеш подивитись,
   чи там широко розлилися ріки
   від сліз та крові?..
   Степан Ти тепер картаєш…
   А як сама колись мені казала,
   що ти прийняти можеш тілько руку,
   від крови чисту?
   Оксана Правда, я казала…
   Ми варті одно одного. Боялись
   розливу крові, і татар, і диби,
   і кривоприсяги, й шпигів московських,
   а тілько не подумали, що буде,
   як все утихомириться… Степане,
   дай руку!
   Степан Се навіщо?
   Оксана Ти не хочеш?
   Степан Ні, чом же?
   (Дає руку Оксані.)
   Оксана (дивиться на свою й Степанову руки)
   От, здається, руки чисті,
   проте все мариться, що їх покрила
   не кров, а так… немов якась іржа…
   як на старих шаблях буває, знаєш?
   (Пускає його руку і лягає знов. Говорить повільніше, млявіше, з перервами.)
   У батенька була така шаблюка…
   вони її закинули… ми з братом
   знайшли… в війну побавитись хотіли…
   не витягли… до піхви прикипіла…
   заржавіла… Отак і ми з тобою…
   зрослись, мов шабля з піхвою… навіки…
   обоє ржаві…
   Степан Ти, Оксано, вмієш
   зарізати словами без ножа.
   Оксана Та тілько ж се я вмію, більш нічого.
   Що-небудь же і я повинна вміти…
   Мовчання.
   Як я умру, ти не бери вже вдруге
   українки, візьми московку ліпше…
   Степан Оксано!
   Оксана Всі ми ріжемо словами,
   а тут жінки плохі, вони бояться…
   Степан (з мукою)
   Та пожалій себе й мене хоч трохи!
   Оксана Занадто я жаліла… В тім і горе…
   Якби я мала сили не жаліти,
   то вирвались би геть з сії кормиги* –
   і ти б ослобонився від іржі…
   А так, вже чисто: ні собі, ні людям!
   Степан Оксаночко!! Поїдем на Вкраїну!
   Ну, я тебе прошу! Там батько-мати,
   родина, приятелі, там ти з ними
   розважишся.
   Оксана (одвертається)
   Я й в вічі не насмію
   їм глянути…
   Степан Ну, в Київ подамося,
   помолимось, нехай нас Бог простить,
   нехай тобі здоров’я верне!
   Оксана Нащо?
   Кому потрібне те моє здоров’я,
   та й я сама?
   Степан Мені, моя єдина!
   Я ж так тебе люблю!
   Оксана Тобі здається.
   Ти жалуєш мене, але любити…
   таки й нема за віщо… Я тепер
   така недобра стала, вередлива…
   Степан Ні, ні, моя хороша!
   Оксана Я – хороша?
   Хоч би й була коли яка краса,
   то вже давно вона з обличчя спала…
   Степан (гладить її руку, низько похиливши голову)
   Ти шарпаєш себе речами тими.
   Не треба стілько говорити…
   Оксана Правда…
   Степан Та й що картатися словами, люба?
   Нас доля так уже скарала тяжко,
   що, певне, й Бог простить усі гріхи.
   Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
   Хто засланий, в тюрму замкнутий був,
   а ми несли кайдани невидимі.
   Хто мав хвилини щастя в боротьбі,
   а нас важка, страшна душила змора,
   і нам не вділено було снаги
   ту змору подолати…
   Оксана (спокійніше й лагідніше, ніж досі)
   Так, се правда.
   Але ніхто сього не зрозуміє,
   поки ми живі. Отже, треба вмерти.
   Ти, певне, довше проживеш, ніж я, –
   до рук тобі свій заповіт віддам я,
   а ти його передаси родині
   і братчикам, хто ще живий лишився.
   Степан (з гострою тугою)
   Ой, краще б я тобі таке казав!
   Оксана (підводиться і прихиляє його до себе)
   Ні, любий, ти на світі потрібніший,
   тобі ще є про що й про кого дбати.
   Борцем не вдався ти, та після бою
   подоланим подати пільгу зможеш,
   як ти не раз давав… На бойовиську
   не всі ж померли, ранених багато…
   поможеш їм одужати, то, може,
   колись там… знов зібравшися до бою,
   вони тебе згадають добрим словом…
   а як і ні – не жалуй, що поміг.
   Сидять який час мовчки, обнявшись.
   Степан (підводиться і подає Оксані руку)
   Ходім, я заведу тебе до хати.
   Бач, сонце вже навзаході.
   Оксана Ходім.
   (Спираючись на руку Степанову, іде до будинку. Не доходячи рундука, спиняється і обертається, дивлячись на західне сонце, що вже зникає за обрієм.)
   Добраніч, сонечко! Ідеш на захід…
   Ти бачиш Україну – привітай!
   27–29/IV 1910 р.

Камінний господар
Драма

//-- Діячі --//
   Командор дон Гонзаго де Мендоза.
   Донна Анна.
   Дон Жуан [2 - Тут ужито французької, а не іспанської вимови імення «Жуан», бо так воно освячене віковою традицією у всесвітній літературі. З тої самої причини ужито італьянської форми слова «донна». (Прим. Лесі Українки.)].
   Долорес.
   Сганарель – слуга дон Жуана.
   Дон Пабло де Альварес, донна Мерседес – батько і мати донни Анни.
   Донна Соль.
   Донна Консепсьйон – грандеса.
   Маріквіта – покоївка.
   Дуенья донни Анни.
   Гранди, грандеси, гості, слуги.
//-- І --//
   Кладовище в Севільї. Пишні мавзолеї, білі постаті смутку, мармур між кипарисами, багато квітів тропічних, яскравих. Більше краси, ніж туги.
   Донна Анна і Долорес. Анна ясно вбрана, з квіткою в косах, вся в золотих сіточках та ланцюжках. Долорес в глибокій жалобі, стоїть на колінах коло одної могили, убраної свіжими вінками з живих квіток.
   Долорес (устає і втирає хустинкою очі)
   Ходім, Аніто.
   Анна (сідає на скамницю під кипарисом)
   Ні-бо ще, Долорес,
   тут гарно так.
   Долорес (сідає коло Анни)
   Невже тобі принадна
   могильна ся краса? Тобі, щасливій!
   Анна Щасливій?..
   Долорес Ти ж без примусу ідеш
   за командора?
   Анна Хто б мене примусив?
   Долорес Ти ж любиш нареченого свого?
   Анна Хіба того не вартий дон Гонзаго?
   Долорес Я не кажу того. Але ти чудно
   відповідаєш, Анно, на питання.
   Анна Бо се такі питання незвичайні.
   Долорес Та що ж тут незвичайного? Ми, Анно,
   з тобою пóдруги щонайвірніші, –
   ти можеш все мені казать по правді.
   Анна Спочатку ти мені подай сей приклад.
   Ти маєш таємниці. Я не маю.
   Долорес Я? Таємниці?
   Анна (сміючись)
   Що? Хіба не маєш?
   Ні, не спускай очей! Дай, я погляну!
   (Заглядає їй в очі і сміється.)
   Долорес (із слізьми в голосі)
   Не муч мене, Аніто!
   Анна Навіть сльози?
   Ой господи, се пасія правдива!
   Долорес закриває обличчя руками.
   Ну, вибач, годі!
   (Бере в руки срібний медальйон, що висить у Долорес на чорнім шнурочку на грудях.)
   Що се в тебе тута,
   в сім медальйоні? Тут, либонь, портрети
   твоїх покійних батенька й матусі?
   (Розкриває медальйона раніше, ніж Долорес устигла спинити її руку.)
   Хто він такий, сей прехороший лицар?
   Долорес Мій наречений.
   Анна Я того й не знала,
   що ти заручена! Чому ж ніколи
   тебе не бачу з ним?
   Долорес І не побачиш.
   Анна Чи він умер?
   Долорес Ні, він живий.
   Анна Він зрадив?
   Долорес Мене не зрадив він нічим.
   Анна (нетерпляче)
   Доволі
   тих загадок. Не хочеш – не кажи.
   Я лізти в душу силоміць не звикла.
   (Хоче встати, Долорес удержує її за руку.)
   Долорес Сядь, Анно, сядь. Чи ти ж того не знаєш,
   як тяжко зрушити великий камінь?
   (Кладе руку до серця.)
   А в мене ж тут лежить такий важкий
   і так давно… він витіснив із серця
   всі жалі, всі бажання, крім одного…
   Ти думаєш, я плакала по мертвій
   своїй родині? Ні, моя Аніто,
   то камінь видавив із серця сльози…
   Анна То ти давно заручена?
   Долорес Ще зроду.
   Нас матері тоді ще заручили,
   як я жила у маминій надії.
   Анна Ох, як се нерозумно!
   Долорес Ні, Аніто.
   Либонь, се воля неба, щоб могла я
   його своїм по праву називати,
   хоч він мені і не належить.
   Анна Хто він?
   Як чудно се, що я його не знаю.
   Долорес Він – дон Жуан.
   Анна Який? Невже отой…
   Долорес Отой! Той самий! А який же другий
   із сотень тисячів усіх Жуанів
   так може просто зватись «дон Жуан»,
   без прізвиська, без іншої прикмети?
   Анна Тепер я розумію… Тільки як же?
   Його вже скілька літ нема в Севільї…
   Таж він баніт*?
   Долорес Я бачила його
   остатній раз, як ми були в Кадіксі,
   він жив тоді, ховаючись в печерах…
   жив контрабандою… а часом плавав
   з піратами… Тоді одна циганка
   покинула свій табір і за море
   з ним утекла, та там десь і пропала,
   а він вернувся і привіз в Кадікс
   якусь мориску*, що струїла брата
   для дон Жуана… Потім та мориска
   пішла в черниці.
   Анна Се неначе казка.
   Долорес Однак се щира правда.
   Анна А за віщо
   його банітувано? Щось я чула,
   та невиразно.
   Долорес Він, як ще був пажем,
   то за інфанту* викликав на герць
   одного принца крові.
   Анна Та інфанта
   його любила?
   Долорес Так говорять люди,
   а я не вірю.
   Анна Чому?
   Долорес Якби любила,
   вона б для нього кинула Мадрід
   і королівський двір.
   Анна Чи се ж так легко?
   Долорес Любові легкого шляху не треба,
   Адже толедська рабинівна – віри
   зреклась для нього.
   Анна Потім що?
   Долорес Втопилась.
   Анна Ото, який страшний твій наречений!
   Ну, правда, смак у нього не найкращий:
   циганка, бусурменка і жидівка…
   Долорес Ти забуваєш про інфанту!
   Анна Ну,
   з інфантою все невиразна справа!
   Долорес Він, у вигнання їдучи, підмовив
   щонайсвятішу абатису, внуку
   самого інквізитора.
   Анна Невже?
   Долорес Ще потім абатиса та держала
   таверну для контрабандистів.
   Анна (сміється)
   Справді,
   він не без дотепу, твій дон Жуан!..
   А ти неначе горда з того всього, –
   рахуєш тих сперечниць, мов трофеї,
   що лицар твій здобув десь на турнірі.
   Долорес Я заздрю їм, Аніто, тяжко заздрю!
   Чому я не циганка, щоб могла
   зректися волі вільної для нього?
   Чому я не жидівка? – я б стоптала
   під ноги віру, щоб йому служити!
   Корона – дар малий. Якби я мала
   родину, – я б її не ощадила…
   Анна Долорес, бійся бога!
   Долорес Ох, Аніто,
   найбільше заздрю я тій абатисі!
   Вона душі рятунок віддала,
   вона зреклася раю!
   (Стискає руки Анні.)
   Анно! Анно!
   Ти не збагнеш сих заздрощів ніколи!
   Анна Я б їм не заздрила, тобою бувши,
   нещасним тим покидькам. Ах, прости,
   забула я, – він і тебе ж покинув!
   Долорес Мене не кидав він і не покине.
   Анна Знов загадки! Та що се ти, Долорес?
   Долорес Ходила й я до нього в ту печеру,
   де він ховався…
   Анна (з палкою цікавістю)
   Ну? і що ж? Кажи!
   Долорес Він був порубаний. Жону алькада*
   він викрасти хотів. Але алькад
   її убив, а дон Жуана зранив…
   Анна Та як же ти дісталася до нього?
   Долорес Тепер я вже й сама того не тямлю…
   То щось було, як гарячковий сон…
   Гляділа я його, носила воду
   опівночі, і рани обмивала,
   і гоїла, і вигоїла.
   Анна Що ж?
   Осе і все?
   Долорес Осе і все. Він встав,
   а я пішла від нього знов додому.
   Анна Такою ж, як була?
   Долорес Такою, Анно,
   як чиста гостя. І не думай ти,
   що я б йому далася на підмову.
   Ніколи в світі!
   Анна Але ж ти кохаєш
   його шалено.
   Долорес Анно, то не шал!
   Кохання в мене в серці, наче кров
   у чаші таємній святого Граля*.
   Я наречена, і ніхто не може
   мене сплямити, навіть дон Жуан.
   І він се знає.
   Анна Як?
   Долорес Душею чує.
   І він до мене має почуття,
   але те почуття – то не кохання,
   воно не має назви… На прощання
   він зняв перстеника з руки моєї
   і мовив: «Поважана сеньйорито,
   як вам хто докорятиме за мене,
   скажіть, що я ваш вірний наречений,
   бо з іншою я вже не обміняюсь
   обручками – даю вам слово честі».
   Анна Коли він се казав, – чи то ж не значить,
   що він одну тебе кохає справді?
   Долорес (сумно хитає головою)
   Словами серденька не одурити…
   Мене з коханим тільки мрія в’яже.
   Такими нареченими, як ми,
   пригідно бути в небі райським духам,
   а тут – яка пекельна з того мука!
   Тобі того не зрозуміти, Анно, –
   тобі збуваються всі сни, всі мрії…
   Анна «Всі сни, всі мрії» – се вже ти занадто!
   Долорес Чому занадто? Що тобі бракує?
   Все маєш: вроду, молодість, кохання,
   багатство, хутко будеш мати й шану,
   належну командоровій дружині.
   Анна (засміявшись, устає)
   Не бачу тільки, де тут сни і мрії.
   Долорес (з блідою усмішкою)
   Та їх для тебе мовби вже й не треба.
   Обидві панни походжають між пам’ятниками.
   Анна Кому ж таки не треба мрій, Долорес?
   У мене є одна – дитяча – мрія…
   Либонь, вона повстала з тих казок,
   що баяла мені, малій, бабуся, –
   я так любила їх…
   Долорес Яка ж то мрія?
   Анна Eт, так, химери!.. Мариться мені
   якась гора стрімка та неприступна,
   на тій горі міцний, суворий замок,
   немов гніздо орлине… В тому замку
   принцеса молода… ніхто не може
   до неї доступитися на кручу…
   Вбиваються і лицарі, і коні,
   на гору добуваючись, і кров
   червоними стрічками обвиває
   підгір’я…
   Долорес От яка жорстока мрія!
   Анна У мріях все дозволено. А потім…
   Долорес (переймає)
   …Один щасливий лицар зліз на гору
   і доступив руки і серця панни.
   Що ж, Анно, мрія ся уже справдилась,
   бо та принцеса – то, звичайно, ти,
   убиті лицарі – то ті панове,
   що сватались до тебе нещасливо,
   а той щасливий лицар – дон Гонзаго.
   Анна (сміється)
   Ні, командор мій – то сама гора,
   а лицаря щасливого немає
   ніде на світі.
   Долорес Се, либонь, і краще,
   бо що ж ти можеш лицареві дати
   у надгороду?
   Анна Шклянку лимонади
   для прохолоди!
   (Уриває. Іншим тоном.)
   Глянь, лишень, Долорес, –
   як блимає у сій гробниці світло,
   мов заслоняє хто і відслоняє…
   Ну що, як там хто є?
   Долорес То кажани
   навкруг лампади в’ються.
   Анна Я загляну…
   (Заглядає крізь ґратчасті двері у гробницю, сіпає Долорес зa рукав і показує щось. Пошепки.)
   Дивись – там злодій! Я кликну сторожу.
   (Кидається бігти.)
   В ту хвилину одчиняються двері. Долорес скрикує і мліє.
   Дон Жуан (вийшовши з гробниці, до Анни)
   Прошу вас, сеньйорито, не втікайте
   і не лякайтесь. Я зовсім не злодій.
   Анна вертається і нахиляється до Долорес.
   Долорес (очутившись, стиснула Анні руку)
   Він, Анно, він!.. Чи я збожеволіла?
   Анна Ви – дон Жуан?
   Дон Жуан (уклоняючись)
   До вашої послуги.
   Долорес Як ви могли сюди прибути?
   Дон Жуан Кінно,
   а потім пішки.
   Долорес Боже, він жартує!
   Ви ж головою важите своєю!
   Дон Жуан Я комплімент оцей уперше чую,
   що важу я не серцем, завжди повним,
   а головою – в ній же, сеньйорито,
   хоч, правда, є думки, та тільки легкі.
   Анна А що важкого єсть у вашім серці?
   Дон Жуан О сеньйорито, сеє може знати
   лиш та, що візьме теє серце в ручку.
   Анна То ваше серце важене не раз.
   Дон Жуан Гадаєте?
   Долорес Ховайтесь! Як хто прийде,
   то ви пропали!
   Дон Жуан Як уже тепер,
   з очей прекрасних погляди прийнявши,
   ще не пропав, то де ж моя погибель?
   Анна усміхається, Долорес спускає чорний серпанок собі на обличчя і одвертається.
   Анна (махає на нього рукою)
   Ідіть уже назад в свою домівку!
   Дон Жуан Се тільки рученька жіноча може
   так легко посилати у могилу.
   Долорес (знов обертається до дон Жуана)
   Невже ви мешкаєте в сьому склепі?
   Дон Жуан Як вам сказати? Я тут мав прожити
   сей день і ніч – мені не треба більше, –
   та в сім дворі штивніша* етикета,
   ніж при дворі кастільськім, отже й там я
   нездатен був додержать церемоній,
   то де вже тут!
   Анна Куди ж ви подастеся?
   Дон Жуан Я й сам іще не знаю.
   Долорес Дон Жуане,
   тут є тайник під церквою, сховайтесь.
   Дон Жуан Навряд чи веселіше там, ніж тут.
   Долорес Ви дбаєте все про веселість!
   Дон Жуан Чом же
   про те не дбати?
   Анна Отже, якби хто
   на маскараду кликав вас – пішли б ви?
   Дон Жуан З охотою пішов би.
   Анна То прошу вас.
   Сей вечір в нашім домі бал маскóвий,
   у мого батька Пабло де Альварес,
   остатній бал перед моїм весіллям.
   Всі будуть замасковані, крім старших,
   мене і нареченого мого.
   Дон Жуан (до Долорес)
   Ви будете на балі, сеньйорито?
   Долорес Ви бачите, сеньйоре, – я в жалобі.
   (Відходить набік.)
   Дон Жуан (до Анни)
   А я жалоби не ношу ніколи
   і з дякою запросини приймаю.
   (Вклоняється.)
   Анна Який костюм ваш буде?
   Дон Жуан Ще не знаю.
   Анна Се шкода. Я б хотіла вас пізнати.
   Дон Жуан По голосу пізнаєте.
   Анна Ви певні,
   що я ваш голос так запам’ятаю?
   Дон Жуан Так от пізнаєте по сьому персні.
   (Показує персня на своєму мізинці.)
   Анна Ви завжди носите його?
   Дон Жуан Так, завжди.
   Анна Ви дуже вірний.
   Дон Жуан Так, я дуже вірний.
   Долорес (виходячи з бічної стежки)
   Я бачу, Анно, дон Гонзаго йде.
   Дон Жуан ховається в гробницю. Анна йде назустріч командорові.
   Командор (повагом наближається. Він не дуже молодий, поважний і здержаний, a великою гідністю носить свій білий командорський плащ)
   Ви тут самі? А де ж дуеньї ваші?
   Анна Вони зайшли до церкви, бо Долорес
   очей не любить зайвих, як буває
   на гробі рідних.
   Командор (поважно кивнувши головою до Долорес)
   Я се розумію.
   (До Анни.)
   А я прийшов до вашої господи,
   хотів спитати вас, в яке убрання
   ви маєте вдягтись для сього балу.
   Анна У біле. А навіщо вам се знати?
   Командор Дрібниця. Так, маленьке міркування.
   Анна Мене пізнаєте у кожній сукні,
   бо маски я не наложу.
   Командор Се добре.
   Мені було б неначе не до мислі,
   щоб ви наділи маску.
   Анна А чому ж ви
   про се не мовили ні слова досі?
   Командор Я волі вашої не хтів стісняти.
   Долорес Се чудно слухати, як наречений
   боїться положить найменший примус
   на ту, що хутко сам же він прив’яже
   ще не такими путами до себе.
   Командор Не я її зв’яжу, а бог і право.
   Не буду я вільніший, ніж вона.
   Долорес Чоловіки не часто так говорять,
   а хоч говорять – хто з їх слово держить?
   Командор Тепер я не дивую, сеньйорито,
   що ви не хтіли досі вийти заміж, –
   без певності не варто брати шлюбу.
   Анна Чи всі ж ту певність мають?
   Командор Донно Анно,
   коли б я знав, що ви мене не певні,
   або не певен був себе чи вас,
   я б зараз повернув вам ваше слово,
   поки не пізно. Бо як буде дано
   велику присягу…
   Анна Ох, се аж страшно!
   Командор То не любов, що присяги боїться.
   Вам справді страшно?
   Анна Ні, се я жартую.
   (До Долорес.)
   Ну, я ж тобі казала – він гора!
   Командор Знов жарт якийсь? Веселі ви сьогодні.
   Анна Чому ж мені веселою не бути,
   коли я можу так на вас впевнятись,
   як на камінну гору! Адже правда?
   Командор (подає Анні руку, щоб вести її. Анна приймає.)
   Так, донно Анно. Я вам докажу,
   що ви не помиляєтесь.
   Ідуть. Долорес трохи позаду їх.
   Анна (несподівано голосно до Долорес)
   А знаєш,
   мені він здався кращим на портреті,
   ніж так.
   Долорес, ужахнувшись, мовчки дивиться на неї.
   Командор Хто?
   Анна Наречений Долоріти.
   Командор Хто ж він такий?
   Анна Се поки що секрет.
   Та він сьогодні буде в нас на балі.
   Виходять всі троє.
   Сганарель (слуга дон Жуана. Увіходить, оглядаючись, наближається до гробниці.)
   А вийдіть, пане!
   Дон Жуан (виходить)
   Як? То ти вже тута?
   Сганарель Привіт від донни Соль. Вона не хоче,
   щоб ви до неї йшли, – боїться слави,
   дуенья в неї зла. Вона воліє,
   урвавшися як-небудь на часинку,
   прийти сюди сама.
   Дон Жуан Уже? Так хутко?
   Сганарель Вам наче недогода?
   Дон Жуан (не слухає)
   Роздобудь
   мені який костюм для маскаради,
   але порядний.
   Сганарель Звідки ж ви дізнались,
   що донна Соль на маскараді буде
   у молодої командора? Значить,
   ви хочете її зустріти там
   і взять сюди?
   Дон Жуан (захоплений іншою думкою)
   Кого?
   Сганарель Та донну Соль!
   Кого ж іще? Хіба ми не для неї
   пригналися в Севілью?
   Дон Жуан Я не знаю.
   Побачимо.
   Сганарель Ану ж ви розминетесь,
   то що я буду тут робити з нею?
   Дон Жуан Нічого. Ти собі в таверну підеш,
   вона ж до чоловіка.
   Сганарель Ей, мій пане!
   Я доказав би кращого лицарства,
   якби-то я був пан, а ви – слуга.
   Виходить. Дон Жуан ховається в мавзолей.
//-- ІІ --//
   Осередній дворик (patio) в оселі сеньйора Пабло де Альварес, уряджений на маврітанський лад, засаджений квітками, кущами і невисокими деревами, оточений будовами з галереєю під аркадами, що поширена посередині виступом рундука і ложею (великою нішею); покрівля галереї рівна, з балюстрадою, як орієнтальний дах, і поширена в середній частині тим самим способом, що і галерея внизу; в обидва поверхи галереї ведуть з дворика осібні сходи: широкі і низькі наділ, високі й вузенькі нагору. Дім і галерея ясно освітлені. В дворику світла нема. На передньому плані дворика – альтанка, обплетена виноградом.
   Дон Пабло і донна Мерседес, батько й мати Анни, розмовляють з командором у дворику. Вгорі по галереї походжає скілька гостей – ще небагато, – з ними донна Анна.
   Командор Дозволите мені сюди просити
   прекрасну донну Анну на хвилинку?
   Донна Мерседес
   Аніто, йди сюди! Тут дон Гонзаго!
   Анна (перехиляється через балюстраду і заглядає вниз)
   А вам сюди не ласка завітати?
   Ах, правда, не горі нагору йти!
   (Збігає, сміючись, прудко вділ.)
   Донна Мерседес
   Ти, Анно, надто голосно смієшся.
   Дон Пабло І жарти сі мені не до сподоби.
   Ти мусиш пам’ятати…
   Командор Не сваріте
   моєї нареченої за теє,
   що близький шлюб її не засмутив.
   Я звик до жартів донни Анни.
   Донна Мерседес
   Пабло,
   нам слід піти нагору гості бавить.
   Командор Прошу лишитись трошки. В нас в Кастільї
   не звичай нареченим бути вдвох.
   Та я не забарю вас. Донно Анно,
   прошу прийняти сю малу ознаку
   великої пошани і любові.
   (Виймає з-під плаща коштовний перловий убір для голови і склоняється перед Анною.)
   Донна Мерседес
   Що за чудові перли!
   Дон Пабло Командоре,
   чи не занадто дорогий дарунок?
   Командор Для донни Анни?!
   Анна От ви задля чого
   мене питали вранці про убрання!
   Командор Боюсь, я, може, не зумів добрати…
   Але я думав, що як біле вбрання,
   то білі перли саме…
   Анна Дон Гонзаго,
   ви хочете зовсім не мати вад,
   а се вже й не гаразд, – се пригнітає.
   Донна Мерседес (нишком, сіпнувши Анну)
   Аніто, схаменись! Ти ж хоч подякуй!
   Анна мовчки вклоняється командорові глибоким церемоніальним поклоном.
   Командор (здіймає убір над її головою)
   Дозвольте, щоб я сам поклав сі перли
   на гордовиту сю голівку, вперше
   похилену передо мною низько.
   Анна (раптом випростується)
   Хіба інакше ви б не досягли?
   Командор (наложивши на неї убір)
   Як бачите, досяг.
   Дворик сповняється юрбою маскованих і немаскованих, розмаїто убраних гостей, – одні зійшли з горішньої галереї, а другі увійшли з надвірньої брами. Межи тими, що надійшли з брами, одна маска в чорному, широкому, дуже фалдистому доміно, обличчя їй щільно закрите маскою.
   Голоси в юрбі гостей (що зійшли з галереї)
   Де наш господар?
   Де господині?
   Дон Пабло Ось ми, любі гості.
   Донна Мерседес (до новоприбулих)
   Таке рясне блискуче гроно гóстей
   красить наш дім.
   Підстаркувата гостя (з новоприбулих до другої, давнішої, нишком)
   Либонь, вже зрахувала
   і скільки нас, і скільки ми коштуєм!..
   Гостя друга (так само до попередньої)
   О, вже ж, Мерсéдес на рахунки бистра,
   лиш на гостинність повільніша трохи…
   Гостя-панночка (до Анни, вітаючись)
   Аніто, як же ти препишно вбрана!
   (Тихше.)
   А тільки в білому ти забліда.
   Анна О, се нічого, се тепера мода.
   (Ще тихше.)
   Як хочеш, я білил тобі позичу,
   бо в тебе навіть і чоло червоне.
   Панночка Не треба, дякую.
   (Одвертається, відступивши, і поправляє маску й волосся, щоб закрити лоба.)
   Молода пані (нишком до другої, показуючи очима на Анну)
   Який убір!
   Друга молода пані (іронічно)
   Та тільки ж і потіхи! Бідна Анна!..
   Старий гість (до дона Пабло)
   А що, дон Пабло? вже тепер нарешті
   покличе вас король до свого двору, –
   такого зятя тесть…
   Дон Пабло Його величність
   не по зятях, а по заслузі цінить.
   Старий гість
   На жаль, оцінки часом довго ждати.
   Дон Пабло Чи довго, ви сами зазнали ліпше.
   (Повертається до іншого.)
   Ви, графе? Як я радий! Честь яка!
   Господар, господині, командор і гості йдуть у дім долішнім входом. Маска «Чорне доміно» лишається в дворику, незамітно відступивши в тінь від кущів. Незабаром Анна з молодшими дамами з’являється на горішньому рундуці. Слуги розносять лимонаду та інші холодощі.
   Дон Жуан (замаскований, у маврітанському костюмі, з гітарою, входить з брами на дворик, стає проти рундука і, по короткій прелюдії, співає)
   У моїй країні рідній
   єсть одна гора з кришталю,
   на горі тій, на шпилечку,
   сяє замок з діамантів.
   Лихо моє, Анно!
   І росте посеред замку
   квітка, в пуп’янку закрита,
   на пелюсточках у неї
   не роса, а тверді перли.
   Лихо моє, Анно!
   І на гору кришталеву
   ні стежок нема, ні сходів,
   в діамантовому замку
   ані брами, ані вікон.
   Лихо моє, Анно!
   Та комусь не треба стежки,
   ані сходів, ані брами,
   з неба він злетить до квітки,
   бо кохання має крила.
   Щастя моє, Анно!
   Під час співу «Чорне доміно» трохи виступає з кущів і прислухається, під кінець ховається.
   Командор (виходить на горішній рундук під кінець співу)
   Які се тута співи, донно Анно?
   Анна Які? Не знаю, певне, маврітанські.
   Командор Я не про те питаю.
   Анна А про що ж?
   (Не ждучи відповіді, бере у слуги шклянку лимонади і спускається до дон Жуана.)
   Анна (до дон Жуана, подаючи лимонаду)
   Бажаєте прохолодитись, може?
   Дон Жуан Спасибі, не вживаю холодощів.
   Анна кидає шклянку в кущі.
   Командор (надходить слідом за Анною)
   Вам до сподоби пісня, донно Анно?
   Анна А вам?
   Командор Мені зовсім не до сподоби.
   Дон Жуан Я вам не догодив, сеньйоре? Шкода.
   Я думав, що зарученим то саме
   і слід почути пісню про кохання.
   Командор В тій вашій пісні приспів недоречний.
   Дон Жуан На жаль, його не міг я проминути, –
   так вимагає маврітанський стиль.
   Анна Ви до костюма добирали пісню?
   З брами увіходить гурт молодіжі, паничів; побачивши Анну, молодіж оточує її.
   Голоси з гурту
   О донно Анно! донно Анно, просим,
   з’явіть нам ласку! Се ж остатній вечір
   дівочої незв’язаної волі!
   Анна Мої панове, в чім бажання ваше?
   Один лицар
   Ми просимо, щоб ви сами вказали,
   Хто має вам служить в которім танці.
   Анна Щоб я сама просила?..
   Другий лицар
   Не просити,
   наказувати маєте! Ми будем
   рабами вашими в сей вечір!
   Анна Добре,
   що хоч не довше, бо вже я не знаю,
   що б вам на те сказали ваші дами.
   Чи, може, вас від їх рятують маски?
   Третій лицар (скидаючи маску)
   Всі зорі бліднуть перед сонцем!
   Анна Дійсно,
   сей комплімент не потребує маски,
   бо він доволі вже поважний віком.
   Лицар знов надіває маску і відступає в гурт.
   Анна (до молодіжі)
   Що ж, станьте в ряд, я буду призначати.
   Всі стають в ряд, і дон Жуан між ними.
   Командор (тихо до Анни)
   Чи се такий в Севільї звичай?
   Анна Так.
   Командор
   Чи й я повинен стати?
   Анна Ні.
   Командор відходить.
   Панове,
   ви вже готові?
   (До дон Жуана.)
   Як же ви, поклонче
   змінливої планети, стали в ряд?
   Хіба вам звичай дозволяє танці?
   Дон Жуан Для надзвичайної зламаю звичай.
   Анна За се я вам даю танець найперший.
   Дон Жуан вклоняється по-східному: прикладає правицю до серця, до уст і до чола, потім закладає руки навхрест на грудях і схиляє голову. При тих рухах поблискує золотий перстень на мізинці.
   Дон Жуан Один?
   Анна Один. Вам другого не буде.
   (До молодіжі.)
   Я вас, панове, позначу рукою,
   хай всяк свою чергу запам’ятає.
   (Швидко вказує рукою на кождого панича по черзі, один панич зостається непозначеним.)
   Панич А я ж? А я? Мені яка черга?
   Один з гурту
   Остатня, очевидно.
   Сміх. Панич стоїть збентежений.
   Анна (до панича)
   Мій сеньйоре,
   я мусульманину дала найпершу,
   бо він остатнім буде в царстві божім,
   ви ж, я в тім певна, добрий католик,
   і вам не страшно буть остатнім тута.
   Панич Се в перший раз, що я б хотів буть мавром!
   Дон Жуан Е, не в чергу попав ваш комплімент, –
   либонь, судився вам душі рятунок!
   Анна (плеще в долоні)
   Мої піддані! годі! Час до танцю!
   (Перша рушає нагору, за нею молодь.)
   З горішнього поверху чутно грім музики. Починаються танці, що розпросторюються на горішній рундук і галерею. Донна Анна йде в першій парі з дон Жуаном, потім її переймають інші паничі по черзі. Командор стоїть на розі ніші, прихилившись до виступу стіни, і дивиться на танці. «Чорне доміно» зорить здолу і непомітно для себе виходить на освітлене місце перед рундуком. Дон Жуан, скінчивши танець, схиляється на балюстраду, завважає «Чорне доміно» і зіходить уділ, воно тим часом поспішно ховається в тінь.
   Mаска-Соняшник (входить збоку, переймає дон Жуана і хапає його за руку)
   Ти дон Жуан! Я знаю!
   Дон Жуан Я хотів би
   тебе так добре знати, гарна маско.
   Маска-Соняшник
   Ти знаєш! Не вдавай! Я – донна Соль!
   (Зриває з себе маску.)
   Дон Жуан Пробачте. В соняшнику справді трудно
   впізнати сонце.
   Донна Соль
   Ти смієшся з мене?
   Тобі ще мало глуму?
   Дон Жуан Де? Якого?
   Донна Соль (понуро)
   Я тільки що була на кладовищі.
   Дон Жуан Вас бачив хто?
   Донна Соль
   Сього ще бракувало!
   Ніхто, запевне.
   Дон Жуан Ну, то в чім же діло?
   Хіба зустрітися на маскараді
   не веселіше, ніж на кладовищі?
   Донна Соль (сягає рукою за пояс)
   О! я забула взяти свій кинджал!
   Дон Жуан (вклоняючись, подає їй свій стилет)
   Прошу, сеньйоро.
   Донна Соль (відштовхує його руку)
   Геть!
   Дон Жуан (ховає стилет)
   Непослідовно.
   Що ж вам бажано, прехороша пані?
   Донна Соль
   Не знаєте?
   Дон Жуан Ні, далебі не знаю.
   Донна Соль
   Ви пам’ятаєте, що ви писали?
   Дон Жуан Я вам писав: «Покиньте чоловіка,
   як він вам осоружний, і втікайте».
   Донна Соль
   З ким?
   Дон Жуан А конечне треба з кимсь?
   Хоч і зо мною. Можу вас провести.
   Донна Соль
   Куди?
   Дон Жуан В Кадікс.
   Донна Соль
   Навіщо?
   Дон Жуан Як навіщо?
   Хіба на волю вирватись – то мало?
   Донна Соль
   То ви мене просили на стрівання,
   щоб се сказати?
   Дон Жуан А для чого ви
   на те стрівання йшли? Чи ви хотіли
   підсолодити трохи гірку страву
   подружніх обов’язків? Вибачайте,
   я солодощів готувать не вчився.
   Донна Соль (подається до сходів на рундук)
   Ви ще мені заплатите за се!
   «Чорне доміно» (виходячи на світло і переймаючи донну Соль. Ненатурально зміненим голосом.)
   Твій муж тобі дозволить плату взяти?
   Донна Соль миттю вибігає геть за браму. «Чорне доміно» хоче сховатись у тінь, дон Жуан заступає йому дорогу.
   Дон Жуан Ти хто, жалóбна маско?
   «Чорне доміно»
   Тінь твоя!
   Спритно втікає від дон Жуана, ховаючись поза кущами, забігає в альтанку і там прищулюється. Дон Жуан, втерявши «Чорне доміно» з очей, подається в інший бік, шукаючи його. На горішньому рундуці донна Анна танцює сегедильї*.
   Один лицар (коли Анна скінчила танець)
   Осе ж ви танцювали, донно Анно,
   по наших всіх серцях.
   Анна Невже? Здавалось
   мені, що я танцюю по помості.
   Чи се у вас такі тверді серця?
   Другий лицар (підходить до Анни і вклоняється, запрошуючи до танцю)
   Тепер моя черга.
   Анна (складає долоні)
   Сеньйоре, пробі!
   Другий лицар
   Я підожду. Але черга за мною?
   Анна Звичайно.
   (Встає і, замішавшись межи гостями, зникає, потім з’являється в дворику, вийшовши долішніми сходами.)
   Донна Анна надходить до альтанки. «Чорне доміно» вибігає звідти швидко, але без шелесту, і ховається в кущах. Анна падає в знесиллі на широкий ослін в альтанці.
   Дон Жуан (наближається до неї)
   Се ви тут? Вибачайте, вам недобре?
   Анна (сіла рівніше)
   Ні, просто втомлена.
   Дон Жуан Іти на гору?
   Анна Як?.. А!.. Між іншим, я найбільш втомилась
   від безконечних дотепів сей вечір.
   Дон Жуан Я в думці мав не дотеп.
   Анна Що ж інакше?
   Дон Жуан Я думав: що могло примусить вас
   нагірної в’язниці домагатись?
   Анна В’язниці? Я гадаю, просто замку,
   а замки завжди на горі стоять,
   бо так величніше і неприступніш.
   Дон Жуан Я дуже поважаю неприступність,
   як їй підвалиною не каміння,
   а щось живе.
   Анна Стояти на живому
   ніщо не може, бо схибнеться хутко.
   Для гордої і владної душі
   життя і воля – на горі високій.
   Дон Жуан Ні, донно Анно, там немає волі.
   З нагірного шпиля людині видко
   простори вільні, та вона сама
   прикована до площинки малої,
   бо леда крок – і зірветься в безодню.
   Анна (в задумі)
   То де ж є в світі тая справжня воля?..
   Невже вона в такім житті, як ваше?
   Адже між людьми ви, мов дикий звір
   межи мисливцями на полюванні, –
   лиш маска вас боронить.
   Дон Жуан Полювання
   взаємне межи нами. Що ж до маски –
   се тільки хитрощі мисливські. Зараз
   її не буде.
   (Скидає маску і сідає коло Анни.)
   Вірте, донно Анно:
   той тільки вільний від громадських пут,
   кого громада кине геть від себе,
   а я її до того сам примусив.
   Ви бачили такого, хто, йдучи
   за щирим голосом свойого серця,
   ніколи б не питав: «Що скажуть люди?»
   Дивіться – я такий. І тим сей світ
   не був мені темницею ніколи.
   Легенькою фелюкою* злітав я
   простор морей, як перелітна птиця,
   пізнав красу далеких берегів
   і краю ще не знаного принаду.
   При світлі волі всі краї хороші,
   всі води гідні відбивати небо,
   усі гаї подібні до едему*!
   Анна (стиха)
   Так… се життя!
   Пауза.
   Нагорі знов музика й танці.
   Дон Жуан Як дивно! знов музика…
   Анна Що ж дивного?
   Дон Жуан Чому, коли вмирає
   старе і горем бите, всі ридають?
   А тут – ховають волю молоду,
   і всі танцюють…
   Анна Але й ви, сеньйоре,
   теж танцювали.
   Дон Жуан О, якби ви знали,
   що думав я тоді!
   Анна А що?
   Дон Жуан Я думав:
   «Коли б, не випускаючи з обіймів,
   її помчати просто на коня,
   та й до Кадікса!»
   Анна (встає)
   Чи не забагато
   ви дозволяєте собі, сеньйоре?
   Дон Жуан Ох, донно Анно, та невже потрібні
   і вам оті мізерні огорожі,
   що нібито обороняти мають
   жіночу гідність? Я ж бо силоміць
   не посягну на вашу честь, не бійтесь.
   Жінкам не тим страшний я.
   Анна (знов сідає)
   Дон Жуане,
   я не боюся вас.
   Дон Жуан Я вперве чую
   такі слова з жіночих уст! Чи, може,
   ви тим собі додаєте одваги?
   Анна Одвага ще не зрадила мене
   в житті ні разу.
   Дон Жуан Ви й тепер в ній певні?
   Анна Чому ж би ні?
   Дон Жуан Скажіть мені по правді,
   чи ви зазнали волі хоч на мить?
   Анна У сні.
   Дон Жуан І в мрії?
   Анна Так, і в мрії теж.
   Дон Жуан То що ж вам не дає ту горду мрію
   життям зробити? Тільки за поріг
   переступіть – і цілий світ широкий
   одкриється для вас! Я вам готовий
   і в щасті і в нещасті помагати,
   хоч би від мене серце ви замкнули.
   Для мене найдорожче – врятувати
   вам гордий, вільний дух! О донно Анно,
   я вас шукав так довго!
   Анна Ви шукали?
   Та ви ж мене зовсім не знали досі!
   Дон Жуан Не знав я тільки вашого імення,
   не знав обличчя, але я шукав
   у кождому жіночому обличчі
   хоч відблиска того ясного сяйва,
   що променіє в ваших гордих очах.
   Коли ми двоє різно розійдемось,
   то в божім твориві немає глузду!
   Анна Стривайте. Не тьмаріть мені думок
   речами запальними. Не бракує
   мені одваги йти в широкий світ.
   Дон Жуан (встає і простягає їй руку)
   Ходім!
   Анна Ще ні. Одваги тут не досить.
   Дон Жуан
   Та що ж вас не пускає? Сії перли?
   Чи та обручка, може?
   Анна Се? Найменше!
   (Здіймає перловий убір з голови і кладе на ослоні, а обручку, знявши, держить на простягненій долоні.)
   Ось покладіть сюди і ваш перстеник.
   Дон Жуан Навіщо він вам?
   Анна Не бійтесь, не надіну.
   В Гвадалквівір я хочу їх закинуть,
   як будемо переїздити міст.
   Дон Жуан Ні, сього персня я не можу дати.
   Просіть, що хочете…
   Анна Просити вас
   я не збиралась ні про що. Я хтіла
   лиш перевірити, чи справді є
   на світі хоч одна людина вільна,
   чи то все тільки «маврітанський стиль»,
   і ви самі за ту хвалену волю
   не віддасте й тоненької каблучки.
   Дон Жуан А все життя віддам!
   Анна (знов простягає руку)
   Обручку!
   Дон Жуан Анно!
   Обручка та не є любові знак.
   Анна А що ж? кільце з кайданів? Дон Жуане,
   і вам не сором в тому признаватись?
   Дон Жуан Я слово честі дав її носити.
   Анна Ах, слово честі?
   (Встає.)
   Дякую, сеньйоре,
   що ви мені те слово нагадали.
   (Надіває знову убір і свою обручку і хоче відійти.)
   Дон Жуан (падає на коліна)
   Я вас благаю, донно Анно!
   Анна (з гнівним рухом)
   Годі!
   Доволі вже комедії! Вставайте!
   (Обертається і бачить командора, що наближається від дому до альтанки.)
   Прошу вас, дон Гонзаго, проведіть
   мене нагору знову.
   Командор Донно Анно,
   скажіть мені того сеньйора ймення.
   Анна Той лицар – наречений Долоріти.
   Інакше він не сміє називатись.
   Дон Жуан У мене єсть імення – дон Жуан.
   Се ймення всій Іспанії відоме!
   Командор Ви той баніт, кого король позбавив
   і честі, й привілеїв? Як ви сміли
   в сей чесний дім з’явитись?
   Дон Жуан Привілеї
   король дає, король і взяти може.
   А честь моя, так само, як і шпага,
   мені належать – їх ніхто не зломить!
   Чи хочете попробувати, може?
   (Вихоплює шпагу і стає в позицію до поєдинку.)
   Командор (закладає руки навхрест)
   З банітами ставать до поєдинку
   не личить командорові.
   (До Анни.)
   Ходім.
   (Бере Анну під руку і рушає, обернувшись плечима до дон Жуана.)
   Дон Жуан кидається за командором услід і хоче проткнути його шпагою. З тіні виринає «Чорне доміно» і хапає дон Жуана за руку обома руками.
   «Чорне доміно» (незміненим голосом, так, що можна пізнати голос Долорес)
   Немає честі нападати ззаду!
   Анна оглядається. Дон Жуан і Долорес вибігають за браму.
   Командор Не оглядайтесь.
   Анна Вже нема нікого.
   Командор (випускає Аннину руку і зміняє спокійний тон на грізний)
   Він як сюди дістався, донно Анно?
   Анна Кажу ж вам, як Долорес наречений.
   Командор Чого ж було стояти на колінах?
   Анна Кому?
   Командор Та вже ж йому тут перед вами!
   Анна Не навпаки? Ну, то про що ж розмова?
   Командор І ви могли дозволити…
   Анна Мій боже!
   Хто ж дозволу на сії речі просить?
   Се, може, та кастільська етикета
   наказує звертатися до дами:
   «Дозвольте, пані, стати на коліна».
   У нас за сеє кожна осміяла б.
   Командор Як ви привикли все збувати сміхом!
   Анна Та змилуйтесь! якби я кожен раз,
   відкоша даючи, лила ще сльози,
   то в мене б очі вилиняли досі!
   Невже б вам справді так сього хотілось?
   Вам дивно се, що я за ним услід
   не простягаю рук, не плачу гірко,
   не сповідаюся тут перед вами
   в злочинному коханні, що, мов буря,
   налинуло на серце безборонне?
   Була б я мов Ізольда* в тім романі,
   та шкода, я до того не в настрою, –
   якраз охоту маю до фанданга*!
   О! чую, саме грають… la-la-la!..
   Ходімо, дон Гонзаго! я полину,
   як біла хвиля, у хибкий танець,
   а ви спокійно станете, мов камінь.
   Бо знає камінь, що танок свавільний
   скінчить навіки хвиля – коло нього.
   Командор веде Анну попід руку нагору, де танцюють.
//-- ІІІ --//
   Печера на березі моря в околиці Кадікса. Дон Жуан сидить на камені і точить свою шпагу. Сганарель стоїть коло нього.
   Сганарель Навіщо ви все точите ту шпагу?
   Дон Жуан Так, звичка.
   Сганарель Ви ж тепер на поєдинки
   вже не виходите.
   Дон Жуан Не маю з ким.
   Сганарель Хіба людей не стало?
   Дон Жуан Всі ті люди
   не варті сеї шпаги.
   Сганарель Може, й шпага
   когось не варта?
   Дон Жуан (грізно)
   Ти!!
   Сганарель Пробачте, пане,
   то жарт безглуздий. Я вже й сам не тямлю,
   де в мене тії дурощі беруться, –
   от наче щось сіпне!
   Дон Жуан Іди! Не застуй!
   Сганарель, посміхнувшись, виходить.
   (Дон Жуан далі точить шпагу.)
   Ет, знову пощербив! Геть, на зламання!
   (Кидає шпагу.)
   Сганарель (вбігає швидко і нишком)
   Мій пане, утікаймо!
   Дон Жуан Ще чого?
   Сганарель Нас викрито. Я бачив: недалечко
   чернець якийсь блукає.
   Дон Жуан Ну то що?
   Сганарель Се шпиг від інквізиції, напевне,
   а може, й кат з отруєним стилетом.
   Дон Жуан Шпигів я не боюся – звик до них,
   а шпага в мене довша від стилета.
   Веди ченця, коротша буде справа.
   Скажи йому, що сповіді бажає
   всесвітній грішник дон Жуан.
   Сганарель Гаразд.
   Ви не дитина, я при вас не нянька.
   Виходить і незабаром приводить в печеру ченця, невисокого на зріст, тонкого, в одежі «невидимок» – в чорній відлозі (каптурі), що закриває все обличчя, тільки для очей у ній прорізані дірки.
   Дон Жуан (встає назустріч із шпагою в руках)
   Мій отче, або, може, краще – брате,
   чому завдячую такі святії
   одвідини?
   Чернець робить рукою знак, щоб Сганарель вийшов.
   Ти вийди, Сганарелю.
   (Бачачи, що Сганарель не спішиться, пошепки до нього.)
   Поглянь, в ченця рука жіноча.
   Сганарель Щоб їх!
   (Махнувши рукою, виходить.)
   Дон Жуан кладе шпагу на камінь. З-під одкинутої відлоги раптом виступає обличчя Долорес.
   Дон Жуан Долорес?! Ви? і знов у сій печері…
   Долорес Я знов прийшла порятувати вас.
   Дон Жуан Порятувати? Хто ж се вам сказав,
   що нібито мені рятунку треба?
   Долорес Сама я знала се.
   Дон Жуан Я ж не слабий,
   як бачите, – веселий, вільний, дужий.
   Долорес Ви хочете, щоб вам здавалось так.
   Дон Жуан (на мить замислюється, але хутко підводить голову різким, упертим рухом)
   Я бачу, сеньйорито, ваша одіж
   настроїла вас на чернечий лад.
   Але я вам не буду сповідатись, –
   мої гріхи не для панянських слухів.
   Долорес мовчки виймає два сувої пергаменту і подає їх дон Жуанові.
   Ні, вибачте, Долорес! Я не хтів
   зневажить вас, мені було б се прикро.
   Що ви мені принесли?
   Долорес Прочитайте.
   Дон Жуан (швидко переглядає пергаменти)
   Декрет від короля… і папська булла*…
   Мені прощаються усі злочини
   і всі гріхи… Чому? З якої речі?..
   І як до вас дістались сі папери?
   Долорес (спустивши очі)
   Ви не догадуєтесь?
   Дон Жуан О Долорес!
   Я розумію. Знов ви наложили
   на мене довг якийсь. Та вам відомо,
   що я привик свої довги платити.
   Долорес Я не прийшла сюди з вас плату править.
   Дон Жуан Я вірю вам. Але я не банкрот.
   Колись я вам заставу дав – обручку,
   тепер готовий виплатить весь довг.
   Уже ж я не баніт, а гранд іспанський,
   і вам не сором буде стать до шлюбу
   зо мною.
   Долорес (із стогоном)
   Боже! Діво пресвятая!
   Я сподівалася, що сеє буде…
   але щоб так мою останню мрію
   я мусила ховати…
   (Голос їй перехоплює спазма стриманих сліз.)
   Дон Жуан Я вразив вас?
   Та чим, Долорес?
   Долорес Ви не зрозуміли?
   Гадаєте, що як іспанський гранд
   дочці гідальгa* кине шлюбний перстень,
   немов гаман з червінцями лихварці,
   то в ній повинно серце розцвісти,
   а не облитись крів’ю?
   Дон Жуан Ні, Долорес,
   і ви ж мене повинні зрозуміти:
   ніякій дівчині, ніякій жінці
   не був я досі винен зроду!
   Долорес Справді?
   Ви, дон Жуан, нічим не завинили
   проти жіноцтва?
   Дон Жуан Ні. Нічим, ніколи.
   Я кожен раз давав їм теє все,
   що лиш вони могли змістити: мрію,
   коротку хвилю щастя і порив,
   а більшого з них жадна не зміщала,
   та іншій і того було надміру.
   Долорес А ви самі могли змістити більше?
   (Пауза.)
   Платити вам не прийдеться сей раз.
   Візьміть назад сю золоту «заставу».
   (Хоче зняти з своєї правиці обручку.)
   Дон Жуан (вдержує її руку)
   Ні, то належить вам з святого права.
   Долорес Я вже сама до себе не належу.
   Вже й се видиме тіло не моє,
   сама душа у сьому тілі – дим
   жертовного кадила, що згорає
   за вашу душу перед богом…
   Дон Жуан Що се?
   Я ваших слів не можу зрозуміти.
   Ви мов заколота кривава жертва,
   такі в вас очі… Сей декрет, ся булла…
   Ви як їх здобули? Я вас благаю,
   скажіть мені!
   Долорес Навіщо вам те знати?
   Дон Жуан Ще, може, я зречуся тих дарів.
   Долорес Ви їх зректись не можете, я знаю.
   А як вони здобуті – все одно.
   Не перший раз за вас загине жінка,
   якби ж то хоч остатній!
   Дон Жуан Ні, скажіть.
   Коли не скажете, я можу здумать,
   що спосіб добування був ганебний,
   бо чесний покриву не потребує.
   Долорес «Ганебний»… «чесний»… як тепер далеко
   від мене сі слова… Що ж, я скажу:
   я за декрет сей тілом заплатила.
   Дон Жуан Як?..
   Долорес Я не можу довше поясняти.
   Ви знаєте всі норови двірські, –
   там платиться зa все коли не злотом,
   то…
   Дон Жуан Боже! Як же страшно се, Долорес!
   Долорес Вам страшно? Я сього не сподівалась.
   Дон Жуан А вам?
   Долорес Я вже нічого не боюся.
   Чого мені жахатися про тіло,
   коли не побоялась я і душу
   віддати, щоб за буллу заплатити?
   Дон Жуан Та хто ж душею платить?
   Долорес Всі жінки,
   коли вони кохають. Я щаслива,
   що я душею викупляю душу,
   не кожна жінка має сеє щастя.
   Святий отець вам душу визволяє
   від кар пекельних через те, що я
   взяла на себе каяться довічно
   за ваші всі гріхи. В монастирі
   з уставом найсуворішим я буду
   черницею. Обітницю мовчання,
   і посту, й бичування дам я богу.
   Зректися маю я всього, Жуане,
   і навіть – мрій і спогадів про вас.
   Лиш пам’ятать про вашу душу буду,
   а власну душу занедбаю. Піде
   моя душа за вас на вічні муки.
   Прощайте.
   Дон Жуан стоїть мовчки, приголомшений.
   (Долорес рушає, але зараз зупиняється.)
   Ні, ще раз! Остатній раз
   я подивлюся ще на сії очі!
   Бо вже ж вони мені світить не будуть
   в могильній тьмі того, що буде зватись
   моїм життям… Візьміте ваш портрет.
   (Здіймає з себе медальйон і кладе на камінь.)
   Я маю пам’ятать про вашу душу,
   більш ні про що.
   Дон Жуан Але якби я вам
   сказав, що мить єдина щастя з вами
   тут, на землі, дорожча задля мене,
   ніж вічний рай без вас на небесах?
   Долорес (екстатично, як мучениця на тортурах)
   Я не прошу мене не спокушати!
   Сей півобман… коли б він міг до краю
   се серце сторожкеє одурити!
   Святая діво! дай мені принести
   за нього й сюю жертву!.. О Жуане,
   кажіть мені, кажіть слова кохання!
   Не бійтеся, щоб я їх прийняла.
   Ось вам обручка ваша.
   (Здіймає і хоче подати дон Жуанові обручку, але рука знесилено падає, обручка котиться додолу.)
   Дон Жуан (підіймає обручку і надіває знов на руку Долорес)
   Ні, ніколи
   я не візьму її. Носіть її
   або мадонні дайте на офіру*,
   як хочете. На сю обручку можна
   дивитися черниці. Ся обручка
   не збудить грішних спогадів.
   Долорес (тихо)
   Се правда.
   Дон Жуан А вашої я не віддам нікому
   довіку.
   Долорес Нащо вам її носити?
   Дон Жуан Душа свої потреби має й звички,
   так само, як і тіло. Я хотів би,
   щоб ви без зайвих слів се зрозуміли.
   Долорес Пора вже йти мені… Я вам прощаю
   за все, що ви…
   Дон Жуан Спиніться! Не тьмаріть
   ясного спогаду про сю хвилину!
   За що прощати? Я ж тепера бачу,
   що я і вам не завинив нічого.
   Адже ви через мене досягли
   високого, пречистого верхів’я!
   Невже мене за се прощати треба?
   О ні, либонь, ви в слові помилились!
   У серці сторожкім такеє слово
   вродитись не могло. Вам не потрібні
   такі слова, коли ви стали вище
   від гáньби й честі. Правда ж так, Долорес?
   Долорес Здається, слів ніяких більш не треба.
   (Хоче йти.)
   Дон Жуан Стривайте ще, Долорес… Ви в Мадріді
   одвідали сеньйору де Мендоза?
   Долорес (спиняється)
   Ви… ви… мене питаєте про неї?
   Дон Жуан Я бачу, рано вам ще в монастир.
   Долорес (перемагає себе)
   Я бачила її.
   Дон Жуан Вона щаслива?
   Долорес Здається, я щасливіша від неї.
   Дон Жуан Вона про мене не забула?
   Долорес Ні.
   Дон Жуан Почім ви знаєте?
   Долорес Я серцем чую.
   Дон Жуан Се все, що хтів я знати.
   Долорес Я вже йду.
   Дон Жуан Ви не питаєте мене, навіщо мені се треба знати?
   Долорес Не питаю.
   Дон Жуан І вам не тяжко се?
   Долорес Я не шукала ніколи стежки легкої. Прощайте.
   Дон Жуан Прощайте. Я ніколи вас не зраджу.
   Долорес закриває раптом обличчя відлогою і виходить з печери, не оглядаючись. Сганарель увіходить і докірливо дивиться на дон Жуана.
   Дон Жуан (скоріш до себе, ніж до слуги)
   Яку я гарну вигартував душу!
   Сганарель Чию? Свою?
   Дон Жуан Ущипливе питання,
   хоч несвідоме!
   Сганарель Думаєте, пане?
   Дон Жуан А ти що думаєш?
   Сганарель Що я видáв вас
   ковадлом і клевцем*, а ще ніколи
   не бачив ковалем.
   Дон Жуан То ще побачиш.
   Сганарель Шкодá! пропало вже!
   Дон Жуан Що? де пропало?
   Сганарель Пішла в черниці ваша доля, пане.
   Дон Жуан То ти підслухував?
   Сганарель А ви й не знали?
   Хто має слуги, той повинен звикнуть,
   що має повсякчас конфесьйонал*.
   Дон Жуан Але щоб так нахабно признаватись!..
   Сганарель То треба буть слугою дон Жуана.
   Мій пан відомий щирістю своєю.
   Дон Жуан Ну, не плещи!.. То тінь моя пішла,
   зовсім не доля. Доля жде в Мадріді.
   Сідлай лиш коней. Ми тепер поїдем
   ту долю добувати. Швидше! Миттю!
   Сганарель виходить. Дон Жуан бере шпагу до рук і проводить рукою по лезі, пробуючи її гострість, при тому всміхається.
//-- IV --//
   Оселя командорова в Мадріді. Опочивальня донни Анни, велика, пишно, але в темних тонах убрана кімната. Високі, вузькі вікна з балконами сягають сливе до підлоги, жалюзі на них закриті. Донна Анна у сивій з чорним півжалобній сукні сидить при столику, перебирає у скриньці коштовні покраси і приміряє їх до себе, дивлячись у свічадо.
   Командор (увіходить)
   Чого се ви вбираєтесь?
   Анна На завтра
   покраси вибираю. Завтра хочу
   піти на бій биків.
   Командор У півжалобі?!
   Анна (з досадою відсуває покраси)
   Ох, ті жалоби! і коли їм край?
   Командор (спокійно)
   Ся має вісім день іще тривати.
   По дядькові вона не дуже довга.
   Анна Найцікавіше те, що я і в вічі
   не бачила ніколи того дядька.
   Командор То справи не зміняє. Ви тепер
   належите до дому де Мендозів,
   тож вам годиться шанувати пам’ять
   всіх свояків.
   Анна Продовж їм, боже, віку!
   Бо се тепер по дядькові жалоба,
   а то була по тітці, перед нею ж –
   коли б не помилитись! – брат у третіх
   чи небіж у четвертих нам помер…
   Командор На кого ви розсердились?
   Анна Я тільки
   хотіла пригадати, скільки днів
   я не була в жалобі з того часу,
   як з вами одружилась.
   Командор Цілий місяць.
   Анна (іронічно)
   Ах, цілий місяць? Се багато, справді!
   Командор Не розумію вашої досади.
   Невже-таки для марної розваги
   ладні ви занедбати всі почесні
   звичаї давні?
   Анна (встає)
   Що се за слова?
   Я не додержую звичаїв чесних?
   Коли я що ганебного вчинила?
   Командор Про щось ганебне й мови буть не може,
   але для нас і збочення найменше
   було б ступнем до прірви. Не забудьте,
   що командорський плащ мені дістався
   не просьбами, не грішми, не насильством,
   але чеснотою. З нас, де Мендозів,
   були здавен всі лицарі без страху,
   всі дами без догани. Чи ж подоба,
   щоб саме вас юрба могла огудить,
   коли ви завтра…
   Анна (роздражнено)
   Я не йду нікуди.
   Командор Зовсім нема потреби замикатись.
   Ми завтра маємо піти до церкви.
   Анна Я не збиралася до церкви завтра.
   Командор А все-таки ми мусимо піти, –
   казати казань має фра Іньїго.
   Анна Се найнудніший в світі проповідник!
   Командор Я з вами згоджуюсь. Та королева
   злюбила ті казання. Отже, ходить
   і цілий двір на них. Коли не буде
   з усіх грандес лиш вас, то се помітять.
   Анна мовчки зітхає.
   (Командор виймає з кишені молитовні чітки з димчастого кришталю.)
   Я вам купив чітки до півжалоби,
   а трохи згодом справлю з аметисту.
   Анна (бере чітки)
   Спасибі, тільки нащо се?
   Командор Вам треба
   пишнотою всіх дам переважати.
   І ще, будь ласка, як прийдем до церкви,
   не попускайте донні Консепсьйон
   край королеви сісти. Teє місце
   належить вам. Прошу вас пам’ятати,
   що нам належить перше місце всюди,
   бо ми його займати можем гідно,
   і нас ніхто не може замінити, –
   руч´ить за те не тільки честь Мендозів,
   а й ордену мого почесний прапор.
   Коли ж не тільки донна Консепсьйон,
   а й королева схоче те забути,
   то я не гаючись покину двір,
   за мною рушить все моє лицарство,
   і вже тоді нехай його величність
   придержує корону хоч руками,
   щоб часом не схитнулась. Я зумію
   одважно боронити прав лицарських,
   та тільки треба, щоб вони були
   всім навіч безперечні, а для того
   ми мусим пильнувать не тільки честі,
   але й вимог найменших етикети,
   щонайдрібніших. Хай вони здаються
   для вас нудними, марними, без глузду…
   Анна Терпливосте свята!
   Командор Так, справді треба
   молитись до терпливості святої,
   коли хто хоче встоять на верхів’ї
   тих прав, що вимагають обов’язків.
   Права без обов’язків – то сваволя.
   Анна знов зітхає.
   Зітхаєте? Що ж, вам було відомо,
   які вас тут повинності чекають.
   Свідомо ви обрали вашу долю,
   і ваше каяття прийшло запізно.
   Анна (гордо)
   І в думці я не маю каяття.
   Я признаю вам рацію. Забудьте
   мої химери – вже вони минули.
   Командор Осе слова справдешньої грандеси!
   Тепер я пізнаю свою дружину.
   Простіть, я був на мить не певен вас,
   і так мені тоді самотньо стало,
   і боротьба здалась мені тяжкою
   за той щабель, що має нас поставить
   ще вище.
   Анна (живо)
   За який щабель? Таж вище
   є тільки трон!
   Командор Так, тільки трон.
   (Пауза.)
   Давно б я
   сей план вам розказав, якби я бачив,
   що ви тим жити можете, чим я.
   Анна А ви сього не бачили?
   Командор Я каюсь.
   Але тепер я кожний крок мій хочу
   робити з вами враз. Найвища скеля
   лише тоді вінець почесний має,
   коли зів’є гніздо на ній орлиця.
   Анна Орлиця?
   Командор Так, орлиця тільки може
   на гострому і гладкому шпилі
   собі тривку оселю збудувати
   і жити в ній, не боячись безвіддя,
   ні сонця стріл, ані грізьби перунів.
   За те їй надгорода – високості…
   Анна (переймає)
   …у чистому нагірному повітрі
   без пахощів облесливих долин.
   Чи так?
   Командор Так. Дайте руку.
   Анна подає руку, він стискає.
   І добраніч.
   Анна Ви йдете?
   Командор Так, на раду капітулу*,
   як часом запізнюся, то не ждіть.
   (Виходить.)
   Анна сідає і задумується. Увіходить покоївка Маріквіта.
   Анна Ти, Маріквіто? Де моя дуенья?
   Маріквіта Їй раптом так чогось недобре стало,
   аж мусила лягти. Але як треба,
   то я таки її покличу.
   Анна Ні,
   нехай спочине. Заплети мені
   волосся на ніч та й іди.
   Маріквіта (заплітаючи Анні коси)
   Я маю
   сеньйорі щось казати, тільки ждала,
   щоб вийшов з дому наш сеньйор.
   Анна Даремне.
   Я від сеньйора таємниць не маю.
   Маріквіта О, певна річ! Адже моя сеньйора
   зовсім свята! Я саме се казала
   тому слузі, як брала ті квітки.
   Анна Який слуга? Що за квітки?
   Маріквіта Недавно
   слуга якийсь приніс квітки з гранати
   від когось для сеньйори.
   Анна (гнівно)
   Буть не може!
   Квітки з гранати, кажеш? І для мене?
   Маріквіта Не знаю… Він казав… Воно-то правда –
   зухвало трохи, бо квітки з гранати, –
   то знак жаги. Та що я поясняю!
   Адже се всім відомо.
   Анна Маріквіто,
   я мушу знать, від кого ся образа!
   Маріквіта Слуга імення не сказав, лиш мовив,
   квітки ті даючи: «Се донні Анні
   від мавра вірного».
   Анна уривчасто скрикує.
   Сеньйора знає,
   від кого то?
   Анна (збентежена)
   Не треба тих квіток…
   Маріквіта Я принесу, хоч покажу.
   Анна Не треба!
   Маріквіта, не слухаючи, вибігає і миттю вертається з китицею червоного гранатового цвіту.
   (Одхиляючи квіти рукою та одвертаючись.)
   Геть викинь їх!
   Маріквіта Я б їх собі взяла,
   коли сеньйора їх не хоче. Тут же
   квітки навдивовижу…
   Анна Так… візьми…
   Маріквіта От завтра я заквітчаюсь!
   Анна Іди!
   Маріквіта Чи тут не треба відчинити вікон?
   Страх душно!
   Анна (в задумі, безуважно)
   Відчини.
   Маріквіта (одчиняючи)
   І жалюзі?
   Анна Ні, може, видко з вулиці.
   Маріквіта (одчиняючи жалюзі)
   Та де ж там!
   Тепер на вулиці зовсім безлюдно.
   Тут не Севілья! Ох, тепер в Севільї
   дзвенять-бринять всі вулиці від співів,
   повітря в’ється в прудкій мадриленьї*!
   А тут повітря кам’яне…
   Анна (нервово)
   Ой, годі!
   Маріквіта, говорячи, вихилилась із вікна і розглядається на всі боки; раптом робить рукою рух, наче кидаючи щось.
   (Завваживши рух.)
   Та що ти, Маріквіто?!
   Маріквіта (невинно)
   Що? Нічого.
   Анна Ти кинула до когось квітку?
   Маріквіта Де ж там!
   Я нетлю проганяла… Чи сеньйора
   нічого більш не потребує?
   Анна Ні.
   Маріквіта (кланяється, присідаючи)
   Бажаю гарних, гарних снів!
   Анна Добраніч!
   Маріквіта вийшла, а вийшовши, полишила в кімнаті китицю з гранат. Анна, оглянувшись на двері, тремтячою рукою бере ту китицю і з тугою дивиться на неї.
   (Стиха.)
   Від мавра вірного…
   Дон Жуан без шелесту, зручно влазить вікном, кидається на коліна перед Анною і покриває поцілунками її одежу й руки.
   (Впустивши китицю, в нестямі.)
   Ви?!
   Дон Жуан Я! ваш лицар!
   Ваш вірний мавр!
   Анна (опам’ятавшись)
   Сеньйоре, хто дозволив?..
   Дон Жуан (уставши)
   Навіщо сеє лицемірство, Анно?
   Я ж бачив, як ви тільки що держали
   сю китицю.
   Анна Се трапилось випадком.
   Дон Жуан Такі випадки я благословляю!
   (Простягає до Анни руки, вона борониться рухом.)
   Анна Я вас прошу, ідіть, лишіть мене!
   Дон Жуан Ви боїтесь мене?
   Анна Я не повинна
   приймати вас…
   Дон Жуан Які слова безсилі!
   Колись я не такі од вас чував!
   Ох, Анно, Анно, де ж ті ваші горді
   колишні мрії?
   Анна Ті дівочі мрії –
   то просто казка.
   Дон Жуан А хіба ж ми з вами
   не в казці живемо? На кладовищі,
   між сміхом і слізьми, вродилась казка,
   у танці розцвіла, зросла в розлуці…
   Анна І час уже скінчитись їй.
   Дон Жуан Як саме?
   Що вірний лицар визволить принцесу
   з камінної в’язниці, і почнеться
   не казка вже, а пісня щастя й волі?
   Анна (хитає головою)
   Хіба не може казка тим скінчитись,
   що лицар просто вернеться додому,
   бо вже запізно рятувать принцесу?
   Дон Жуан О ні! такого в казці не буває!
   Таке трапляється хіба в житті,
   та й то в нікчемному!
   Анна Мені нічого
   од вас не треба. Я вас не прошу
   ні рятувать мене, ні потішати.
   Я вам не скаржусь ні на що.
   Дон Жуан Ох, Анно,
   хіба я сам не бачу?..
   (Ніжно.)
   Сії очі,
   колись блискучі, горді, іскрометні,
   тепер оправлені в жалобу темну
   і погасили всі свої вогні.
   Сі руки, що були мов ніжні квіти,
   тепера стали, мов слонова кість,
   мов руки мучениці… Сяя постать
   була мов буйна хвиля, а тепера
   подібна до тії каріатиди,
   що держить на собі тягар камінний.
   (Бере її за руку.)
   Кохана, скинь же з себе той тягар!
   Розбий камінну одіж!
   Анна (в знесиллі)
   Я не можу…
   той камінь… він не тільки пригнітає,
   він душу кам’янить… се найстрашніше…
   Дон Жуан Ні-ні! Се тільки сон, камінна змора!
   Я розбуджу тебе вогнем любові!
   (Він пориває Анну в обійми, вона схиляється йому на плече і проривається риданням.)
   Ти плачеш? Сії сльози помсти просять!
   Чутно, як здалека забряжчав ключ у замку, потім на сходах чутно важкі, повільні кроки командора.
   Анна Се похода Гонзага! Утікайте!
   Дон Жуан Втікати? Ні. Тепер я маю змогу
   йому не уступитися з дороги.
   Командор (увіходить і бачить дон Жуана)
   Ви? Тут?
   Дон Жуан Я тут, сеньйоре де Мендоза.
   Прийшов подякувать за веледушність,
   колись мені показану. Тепер
   я рівня вам. Либонь, се вам відомо?
   Командор мовчки добуває свою шпагу, дон Жуан свою, і вступають в бій. Донна Анна скрикує.
   Командор (оглядаючись на неї)
   Я вам наказую мовчати.
   Дон Жуан коле його в шию, він падає і вмирає.
   Дон Жуан Kpaй!
   (Обтирає шпагу плащем командоровим.)
   Анна (до дон Жуана)
   Що ви зробили!
   Дон Жуан Що? Я подолав
   сперечника у чеснім поєдинку.
   Анна Сього за поєдинок не признають, –
   ви будете покарані за вбивство.
   Дон Жуан Мені се байдуже.
   Анна Але мені
   не байдуже, щоб тут мене взивали
   подвійною вдовою – і по мужу,
   і по коханцю!
   Дон Жуан Я ж іще не був
   коханцем вашим.
   Анна Сеє знаем ми.
   Та хто ж тому повірить! Я не хочу
   з іменням зрадниці, з печаттю ганьби
   зостатися у сім гнізді осинім.
   Дон Жуан Втікаймо вкупі!
   Анна Ви ума збулися?
   Се значить взяти камінь у дорогу!
   Ідіть від мене, бо інакше зараз
   я крик здійму й скажу, що ви хотіли
   мене збезчестити, зрадецьки вбивши
   сеньйора де Мендоза.
   Дон Жуан Донно Анно,
   ви можете сказати се?!
   Анна (твердо)
   Скажу.
   Дон Жуан А що, як я скажу, що ви були
   коханкою і спільницею вбивства?
   Анна Се не по-лицарськи.
   Дон Жуан А ви, сеньйоро,
   по-´якому збираєтесь робити?
   Анна Я тільки боронюся. І як ви
   от зараз підете із сього дому,
   я всім скажу і всі тому повірять,
   що тут були розбійники, та й годі.
   Дон Жуан стоїть в непевності.
   Ну що ж? Либонь, нема про що вам думать?
   Дон Жуан мовчки вилазить вікном. Анна дивиться якусь хвилину в вікно, ждучи, поки він далеко одійде. Потім бере із скриньки покраси, викидає їх у вікно і здіймає голосний крик.
   Розбій! Розбій! Рятуйте! пробі! люди!
   На крик її збігаються люди, вона падає, нібито зомліла.
//-- V --//
   Кладовище в Мадріді. Пам’ятники переважно з темного каменю, суворого стилю. Збоку – гранітна каплиця стародавнього будування. Ні ростин, ні квітів. Холодний, сухий зимовий день.
   Донна Анна в глибокій жалобі повагом іде, несучи в руках срібний нагробний вінець. За нею йде стара дуенья. Обидві надходять до могили, де стоїть пам’ятник командорові – велика статуя з командорською патерицею в правиці, а лівицею оперта на меч з розгорненим над держалном меча сувоєм. Анна мовчки стає на коліна перед могилою, кладе вінець до підніжжя статуї і перебирає чітки, ворушачи устами.
   Дуенья (діждавшись, поки Анна раз перебрала чітки)
   Я насміляюся прохать сеньйору
   дозволити мені зайти на хвильку,
   зовсім близенько, тут-таки, при брамі,
   до родички позичить рукавичок, –
   я їх забула дома, на нещастя,
   а холод лютий.
   Анна Се не випадає,
   щоб я лишилась тут на самоті.
   Дуенья Моя сеньйоро милостива! Пробі,
   таж я стара, гострець* мене так мучить!
   Сеньйора бачить, як напухли руки?
   Я, далебі, від болю ніч не спала.
   Анна (глянувши на руки дуеньї)
   А справді спухли. Ну, вже добре, йдіть,
   лиш не баріться.
   Дуенья Буду поспішати.
   Моя сеньйора – янгол милосердя!
   (Відходить.)
   Ледве дуенья відійшла, з-за близького пам’ятника з’являється дон Жуан. Анна схоплюється на рівні ноги.
   Дон Жуан Нарешті я вас бачу!
   Анна Дон Жуане!
   Се ви мою дуенью підкупили?
   Дон Жуан Ні, я улучив мить. А хоч би й так,
   то ви сами були б із того винні.
   Анна Я?
   Дон Жуан Ви. Бо хто ж примушує мене
   годинами блукать по кладовищі,
   вас виглядаючи? І лиш на теє,
   щоб я мав щастя бачити, як ви
   під охороною дуеньї тута
   читаєте нещирі молитви
   на гробі «незабутнього»…
   Анна (спиняє його рухом руки)
   Стривайте.
   Ніхто вас не примушує – се перше,
   а друге – молитви мої правдиві,
   бо сталась я, хоча і мимоволі,
   причиною до смерті чоловіка,
   що поважав мене й любив.
   Дон Жуан Сеньйоро,
   поздоровляю! Успіхи великі!
   Анна В чому?
   Дон Жуан У лицемірстві.
   Анна Я не мушу
   такого вислухати.
   (Раптово рушає геть.)
   Дон Жуан (удержуючи її зa руку)
   Донно Анно!
   Я не пущу вас!
   Анна Я кричати буду.
   Дон Жуан (випускає її руку)
   Я вас благаю вислухать мене.
   Анна Як ви покинете свій тон вразливий,
   я згоджуюсь. Але кажіть коротко,
   бо ще надійде хто, а я не хочу,
   щоб нас побачили удвох.
   Дон Жуан Дивую,
   для чого вам сі пута добровільні!
   Я думав – от уже розбився камінь,
   тягар упав, людина ожила!
   Та ні, ще наче ствердла та камінна
   одежа ваша. Дім ваш – наче вежа
   під час облоги: двері на замках,
   а заздрі жалюзі не пропускають
   ні променя, ні погляду. Всі слуги –
   суворі, збройні, непідкупні…
   Анна Значить,
   були вже проби підкупити?
   Дон Жуан Анно,
   хіба одчай не має прав своїх?
   Адже, приходячи до вас одкрито,
   я чув одно: «Сеньйора не приймає».
   Анна Подумайте самі: чи ж випадає,
   щоб молода вдова, та ще й в жалобі,
   приймала лицаря такої слави,
   як ви, на самоті?
   Дон Жуан Ох, Анно, Анно!
   Мені здається, я вже трачу розум!..
   Се ви? Се справді ви?.. Та сама врода…
   а речі, речі! Хто вас їх навчив?
   Хто одмінив вам душу?
   Анна Дон Жуане,
   ніхто мені не одмінив душі.
   Вона була у мене зроду горда,
   такою ж і зосталась. Я тому
   замкнулася в твердиню неприступну,
   щоб не посмів ніхто сказать: «Ба, звісно,
   зраділа вдівонька, – ввірвався ретязь!»
   Невже ж би ви сами стерпіли сеє?
   Дон Жуан Хіба вже я не маю шпаги, Анно?
   Анна Так що ж – ви обезлюдите Мадрід?
   Та чи могли б ви шпагою відтяти
   всі косі погляди, ухмилки, шепти,
   моргання, свисти і плечей стискання,
   що скрізь мене б стрічали й проводжали?
   Дон Жуан Втікаймо, Анно!
   Анна Ха-ха-ха!
   Дон Жуан Вам смішно?!
   Анна Якби не засміялась, позіхнула б,
   а се ж хіба миліше вам?
   Дон Жуан Сеньйоро!!
   Анна Та вже ж утретє чую сі слова,
   то може й надокучити.
   Дон Жуан Я бачу,
   ви справді камінь, без душі, без серця.
   Анна Хоч не без розуму – ви признаєте?
   Дон Жуан О, се я признаю!
   Анна Скажіть, навіщо
   втікати нам тепер? Який в тім глузд?
   Коли ви зводили дівчат і крали
   жінок від чоловіків, то не дивно,
   що вам траплялося втікати з ними,
   а хто баніт, той, звісно, утікач.
   Але себе самого посилати
   в вигнання? і для чого? Щоб узяти
   вдову, що ні від кого не залежна?
   Самі подумайте, чи се ж не сміх?
   І чим була б я вам, якби погналась
   тепер із вами в світ? Запевне, тільки
   забавою на час короткий.
   Дон Жуан Анно,
   я так нікого не любив, як вас!
   Для мене ви були немов святиня.
   Анна Чому ж ви намагались нерозумно
   стягти свою святиню з п’єдесталу?
   Дон Жуан Бо я хотів її живою мати,
   а не камінною!
   Анна Потрібен камінь,
   коли хто хоче будувати міцно
   своє життя і щастя.
   Дон Жуан Та невже
   ви й досі вірити не перестали
   в камінне щастя? Чи ж я сам не бачив,
   як задихались ви під тим камінням?
   Чи я ж не чув у себе на плечі
   палючих сліз? Адже за тії сльози
   він заплатив життям.
   (Показує на статую.)
   Анна І безневинно.
   Дон Жуан (відступає від неї вражений)
   Коли се так…
   Анна Авжеж, не він був винен
   з неволі тої. Він тягар ще більший
   весь вік носив.
   Дон Жуан Його була в тім воля.
   Анна І я по волі йшла на те життя.
   Але йому було терпіти легко,
   бо він мене любив. То справді щастя –
   поставити на ясному верхів’ї
   того, кого кохаєш.
   Дон Жуан Ті верхів’я…
   Ви знаєте про їх мої думки.
   Анна Що варта думка проти світла щастя?
   Хіба ж мені страшна була б неволя
   суворої сієї етикети,
   якби я знала, що в моїй твердині
   мене мій любий жде? що ті замки
   і заздрі жалюзі лише сховають
   від нáтрутних* очей мої розкоші…
   Дон Жуан Ви, Анно, мов розпеченим залізом,
   словами випробовуєте серце!
   Малюєте мені картину щастя
   на те, щоб знов сказать: «Се не для тебе».
   Та чим же маю заслужити вас?
   Я через вас терплю таємну ганьбу.
   Живу, немов якась душа покутна,
   серед людей чужих або й ворожих,
   життям безбарвним, я б сказав, негідним,
   бо глузду в нім немає! Що ж вам треба?
   Чи маю я зложити вам під ноги
   свою так буйно викохану волю?
   Чи ви повірите? – мені з одчаю
   і сяя думка стала набиватись
   настирливо.
   Анна Але з одчаю тільки?
   Дон Жуан Невже б хотіли ви покласти примус
   помежи нами? Ви не боїтесь,
   що він задавить нам любов живую,
   дитину волі?
   Анна (показує на статую командора)
   Він колись казав:
   «То не любов, що присяги боїться».
   Дон Жуан В таку хвилину ви мені нічого
   не маєте сказати, окрім згадки
   про нього?!
   Анна Що ж я можу вам сказати?
   Дон Жуан (хапає її за руку)
   Ні, се скінчитись мусить! Бо інакше
   я присягаю, що піду от зараз
   і викажу на себе.
   Анна Се погроза?
   Дон Жуан Ні, не погроза, а смертельний стогін,
   бо я конаю під камінним гнітом!
   Вмирає серце! Я не можу, Анно,
   з умерлим серцем жити. Порятуйте
   або добийте!
   (Стискає їй обидві руки і весь тремтить, дивлячись їй у вічі.)
   Анна Дайте час… я мушу
   подумати…
   (Задумується.)
   Від брами наближається стежкою донна Консепсьйон – поважна грандеса, з дівчинкою і дуеньєю. Анна їх не бачить, бо стоїть плечима до стежки. Дон Жуан перший завважає прибулих і випускає Аннині руки.
   Дівчинка (підбігаючи до Анни)
   Добридень, донно Анно!
   Донна Консепсьйон
   Сеньйора молиться, не заважай.
   Анна (збентежена)
   Добридень, донно Консепсьйон! Добридень,
   Розіночко… Така мені біда
   з дуеньєю – пішла по рукавиці
   та й забарилась, а іти додому
   мені самій по місті…
   Донна Консепсьйон
   Донно Анно,
   таж тута лицар є, провести міг би.
   (До дон Жуана.)
   Сеньйоре де Маранья, я й не знала,
   що ви сеньйорі де Мендоза родич!
   Вам слід її хоч трохи розважати,
   бо так заслабнути недовго з туги.
   (До дівчинки, що побігла вперед.)
   Розіно, підожди!
   (До Анни.)
   Моя пошана!
   Дон Жуан уклоняється. Донна Консепсьйон ледве киває йому головою і проходить за дівчинкою на другий куток кладовища поза каплицю. Дуенья йде за нею, оглянувшись кілька раз цікаво на Анну і дон Жуана.
   Анна (до дон Жуана)
   Тепер ідіть убийте тую пані,
   та тільки се не буде ще кінець
   роботі шпаги вашої… Радійте!
   Тепер уже не треба визволяти –
   впаде сама з гори принцеса ваша!
   (В одчаї хапається за голову.)
   Я знаю! ви надіялись на те,
   чигаючи у засідках на мене,
   що, гáньбою підбита, я з одчаю
   до рук вам попаду, як легка здобич?
   Але сього не буде!
   Дон Жуан Присягаю –
   я не хотів сього, не міг хотіти.
   Негідних перемог я не шукаю.
   Чим можна се поправити? Скажіте.
   Готовий я зробити все для вас,
   аби не бачить вас в такім одчаї.
   Пауза.
   Анна думає.
   Анна Прийдіть до мене завтра на вечерю.
   Я вас прийму. І ще гостей покличу.
   Нам, може, краще бачитись прилюдно…
   Я, може, якось… Ах, іде дуенья!
   Дуенья (наближаючись)
   Сеньйора хай пробачить…
   Анна Ви не винні,
   що застарі для служби.
   Дуенья (жалібно)
   О!..
   Анна Ходім.
   (Мовчки киває головою дон Жуанові, той низько вклоняється.)
   Анна з дуеньєю виходять.
   Сганарель (виходить з каплиці)
   Що ж, можна вас поздоровити, пане?
   Запросини дістали на вечерю?
   Та ви щось мов не раді… Се то правда –
   в тім домі їсти… ще там почастують
   з начиння того пана…
   (Показує на статую командора.)
   Дон Жуан Ну, так що?
   Сганарель Та те, що якби сей сеньйор знайшовся
   там завтра при столі супроти вас,
   то…
   Дон Жуан Ти гадаєш, може б, я злякався?
   Так я ж із ним стрівався вже не раз.
   Сганарель То що! Мертвяк страшніший від живого
   для християнина.
   Дон Жуан Тільки не для мене!
   Сганарель А все ж би ви його не запросили
   на завтрашню вечерю.
   Дон Жуан Бо не просять
   господаря.
   Сганарель Принаймні сповіщають.
   Дон Жуан Ну що ж, іди і сповісти його.
   Я бачу, ти навчився етикети
   від того часу, як у гранда служиш,
   а не в баніта.
   Сганарель Як же сповістити?
   Од вашого імення?
   Дон Жуан Та звичайне.
   Сганарель Чого ж мені іти? Простіше ж вам.
   Дон Жуан То дбав про етикету, а тепера
   простоти захотів? Ей, Сганарелю,
   набрався ти тут заячого духу!
   Не йде тобі Мадрід сей на користь.
   Сганарель А вам Мадрід нічого не завадив?
   Дон Жуан Ну-ну, іди і сповісти його!
   Сганарель (рушає, але спиняється, оглянувшись на дон Жуана)
   А що, як я вам принесу відповідь?
   Дон Жуан Вже ж не інакше. Так я й сподіваюсь.
   Сганарель (іде до статуї, вклоняється низько й проказує з насмішкою, але й з тремтінням у голосі)
   Незрушно-міцний і величний пане!
   Зволіть прийнять привіт від дон Жуана,
   сеньйора де Маранья із Севільї,
   маркіза де Теноріо і гранда.
   Мій пан дістав високу честь запросин
   од вашої дружини донни Анни
   і має завтра ставитись на учту
   в ваш дім. Але як вам то недогідно,
   то пан мій здержиться від завітання.
   Дон Жуан Ну, се останнє зайво.
   Сганарель Hi, не зайво,
   інакше – нащо й сповіщати?
   (Скрикує.)
   Пане!
   Він вам дає відпóвідь, ще й листовну!
   Дон Жуан Яку відпóвідь? Де?
   Сганарель (читає)
   «Приходь, я жду».
   Дон Жуан надходить.
   Сганарель показує йому на сувій пергаменту в лівиці статуї.
   Дон Жуан (після паузи)
   Ну що ж, і я, либонь, не без девізи.
   Виходять з кладовища.
//-- VI --//
   Світлиця для бенкетів у командоровій оселі. Не дуже велика, але гарно прикрашена різьбленими шафами, мисниками з дорогим начинням, арматурами тощо. Посередині довгий стіл, накритий до званої вечері, навколо нього дубові стільці важкого стилю. При одній стіні проти кінця стола великий портрет командора з чорним серпанком на рамі, проти другого кінця довге вузьке свічадо, що сягає підлоги, стілець, що стоїть на чільнім місці, приходиться спинкою до свічада, а передом проти портрета. Слуга відчиняє двері з сусідньої кімнати, інші слуги лагодяться прислужувати при столі.
   Донна Анна уводить гурт гостей, здебільшого старшого віку, поважних, гордовитих, темно вбраних. Сама Анна у білій сукні, лямованій по всіх рубцях широкою чорною габою.
   Анна Прошу сідати, дорогії гості.
   (До найстарішого гостя, показуючи на чільне місце.)
   Ось ваше місце.
   Найстаріший гість
   Ні, сеньйоро мила,
   пробачте, я не сяду, хай лишиться
   воно порожнім. Буде нам здаватись,
   що наш господар тільки запізнився
   і має ще прибути на беседу.
   Се вперше ми тут сходимось без нього,
   і тяжко звикнути до тої думки,
   що слід його закрила ляда смерті.
   Анна (сівши в кінці стола під портретом командора, проти чільного місця, зоставленого порожнім, подає знак слугам, щоб частували гостей, що вже позаймали свої місця.)
   Мої панове й пані, – розгостіться,
   приймайтеся, частуйтеся і будьте
   вибачними, якщо неповний лад
   на вдовиній беседі буде. Трудно
   вдові самотній вдержати в господі
   той лицарський порядок, що потрібен
   для честі дому.
   Донна Консепсьйон (стиха до своєї сусідки, молодшої пані)
   Начебто для честі
   потрібні бенкети серед жалоби,
   а іншого нічого не потрібно.
   Донна Клара (сусідка донни Консепсьйон)
   Та досі донна Анна у всьому
   додержувала честі.
   Донна Консепсьйон
   Донно Кларо!
   Я знаю те, що знаю…
   Донна Клара (з косим поглядом на Анну)
   Ні… хіба?
   Слуга (на порозі)
   Прибув маркіз Теноріо.
   Анна Проси.
   Дон Жуан увіходить і спиняється коло порога.
   (Кивнувши дон Жуанові на привіт, звертається до гостей.)
   Дозвольте вам, моє шановне панство,
   представити сеньйора де Маранья,
   маркіза де Теноріо.
   (До дон Жуана.)
   Сеньйоре,
   прошу сідати.
   Дон Жуан, пошукавши поглядом собі стільця, займає чільне місце. Угледівши напроти себе портрета командора, здригається.
   Анна (до слуги)
   Дай вина сеньйору.
   Слуга подає дон Жуанові більший і кращий кубок, ніж іншим.
   Один гість (сусід дон Жуана)
   Я пізнаю сей кубок. Нам годиться
   того згадать, хто з нього пив колись.
   (Простягає свого кубка до дон Жуана.)
   Нехай же має дух його лицáрський
   в сім домі вічну пам’ять!
   Дон Жуан (торкаючи гостевого кубка своїм)
   Вічний спокій!
   Стара грандеса (що сидить праворуч донни Анни. Стиха, нахилившись до господині)
   Я мало знаю їх, тих де Маранья, –
   чи се не дон Жуан?
   Анна Йому наймення
   Антоніо-Жуан-Луїс-Уртадо.
   Стара грандеса
   Ах, значить, се не той…
   Донна Консепсьйон (наслухає сю розмову, іронічно всміхається, нишком до сусідки)
   Якраз той самий!
   Старий гранд (до сусіда свого, молодшого гранда)
   Чи ви не знаєте, чим де Маранья
   так переважив нас, що без намислу
   на чільнім місці сів?
   Молодший гранд (похмуро)
   Не знаю, справді.
   Старий гранд
   Запевне, тим, що честь його нова,
   а наша вже зостарілась.
   Молодший гранд
   Запевне.
   Донна Консепсьйон (до дон Жуана, голосно)
   Послухайте, сеньйоре де Маранья,
   я вас не встигла розпитати вчора, –
   не хтіла вам перебивать розмови,
   коли ви потішали донну Анну
   на гробі мужа, – а проте цікаво
   мені довідатись, який же саме
   ви родич їй? Запевне, брат у перших?
   Дон Жуан Ні, ми зовсім не родичі.
   Донна Консепсьйон
   Ах, так?..
   Але яке в вас добре, чуле серце!
   Є наказ, правда, і в письмі святому:
   «Зажурених потіш…»
   Анна (трохи підвищеним голосом)
   Свояцтво миле!
   Дозвольте вам тепера пояснити,
   чому се я таким ладом незвиклим
   врядила сю вечерю…
   (До дон Жуана.)
   Ах, пробачте,
   ви мали щось казати?
   Дон Жуан Ні, прошу,
   провадьте вашу мову, донно Анно.
   Анна (до лицарів)
   Кохані свояки, скажіть по правді,
   чи я коли чим схибила повагу
   імення роду вашого?
   Лицарі Нічим!
   Анна (до дам)
   Своячки любі, вам найкраще знати,
   як потребує жінка молода
   поради й захисту в ворожім світі.
   А де ж поради й захисту шукати
   вдові, що не покликана від бога
   вступити в стан чернечий найсвятіший?
   Ослона тая, що мені постачив
   серпанок жалібний, тонка занадто,
   щоб люди не могли мене діткнути
   колючим осудом, хоч і невинну.
   Скажіть мені, у кого й де я маю
   шукати оборони?
   Донна Консепсьйон
   Ох, найкраще,
   коли зовсім її шукать не треба!
   Дон Жуан Ще краще – колючкам не потурати
   і не давать їм на поталу волі.
   Найстаріший гість (дивлячись проникливо на дон Жуана)
   Своячка наша має повну волю
   чинити все, що не плямує честі
   імення де Мендозів. А якби
   хто інший заважав своячці нашій
   держати високо ту честь, – хай знає,
   що є в родині лицарів багато,
   і всі їх шпаги до послуги дамі.
   Дон Жуан Вона багато шпаг не потребує,
   поки у мене є оця одна!
   (Витягає свою шпагу до половини з піхви.)
   Найстаріший гість (до Анни)
   Чи вам доволі однієї шпаги
   для оборони?
   Дон Жуан Як не досить шпаги,
   то я знайду ще й іншу оборону.
   Найстаріший гість (знов до Анни)
   Він має право се казати?
   Анна Так.
   Найстаріший гість
   Мені здається, ми в сім домі зайві.
   (Встає, за ним інші гості.)
   Сеньйор маркіз, як бачте, ще не зважив,
   котору форму оборони вибрать.
   Та краще се зробить на самоті,
   аніж прилюдно. А рішинець, певне,
   нам оголосять не пізніш, як завтра,
   або вже ми його сами вгадаєм.
   (Вклоняється Анні, за ним усі гості, рушають із світлиці.)
   Донна Анна і дон Жуан лишаються сами.
   Дон Жуан От і замкнулася камінна брама!
   (Гірко, жовчно сміється.)
   Як несподівано скінчилась казка!
   З принцесою і лицар у в’язниці!..
   Анна Чи то ж кінець лихий – собі дістати
   з принцесою і гордую твердиню?
   Чого ж нам думати, що се в’язниця,
   а не гніздо – спочин орлиній парі?
   Сама звила я се гніздо на скелі,
   труд, жах і муку – все переборола
   і звикла до своєї високості.
   Чому не жити й вам на сім верхів’ї?
   Адже ви знаєте крилатий дух –
   невже лякають вас безодні й кручі?
   Дон Жуан Мене лякає тільки те, що може
   зломити волю.
   Анна Волі й так немає,
   її давно забрала вам Долорес.
   Дон Жуан О ні! Долорес волі не ламала!
   Вона за мене душу розп’яла
   і заколола серце!
   Анна А для чого?
   Щоб вам вернути знов громадські пута,
   колись такі ненавидні для вас!
   Дон Жуан О, певне, я б не витримав їх довго,
   якби не ви. Я б розрубав їх знову,
   коли інакше з них нема визволу.
   Анна Хто самохіть їх прийме хоч на мить,
   тому навік вони вгризуться в душу –
   я добре знаю се, мені повірте! –
   і вже їх скинути з душі не можна,
   та можна силою й завзяттям духа
   зробити з них ланцюг потужний влади,
   що вже й громаду зв’яже, наче бранку,
   і кине вам до ніг! Я вам кажу:
   нема без влади волі.
   Дон Жуан Хай і так.
   Я владу мав над людськими серцями.
   Анна Так вам здавалося. А ті серця
   від влади вашої лиш попеліли
   і внівець оберталися. Єдине
   зосталось незруйноване – моє,
   бо я вам рівня.
   Дон Жуан Тим я так змагався,
   щоб вас подужати!
   Анна І то даремне.
   Хіба ж не краще нам з’єднати силу,
   щоб твердо гору ту опанувати,
   що я на неї тяжко так здіймалась,
   а вам – доволі тільки зняти персня
   з мізинця і мені його віддати.
   Дон Жуан Долорес персня маю вам віддати?!
   Анна Чом ні? Таж я Долорес не вбивала.
   Се ви поклали в сьому домі трупа,
   що мусив би лежати межи нами
   неперехідним і страшним порогом.
   Але готова я переступити
   і сей поріг, бо я одважна зроду.
   Дон Жуан Багато в чім мене винують люди,
   але одвагу досі признавали
   і друзі й вороги.
   Анна Її в вас досить,
   щоб вихід прорубати з сього дому.
   Вас не злякають шпаги де Мендозів,
   того я певна.
   Дон Жуан Як же з вами буде?
   Анна Що вам до того? Мною не журіться.
   Найгірше лихо – легше, аніж поміч
   нещира, вимушена.
   Дон Жуан Ось мій перстень!
   (Здіймає персня з мізинця і дає Анні.)
   Анна (міняється з ним перснями)
   Ось мій. А хутко я вам подарую
   інакший: щоб печаті прикладати
   до командорських актів.
   Дон Жуан Як то?
   Анна Так.
   Я вам здобуду гідність командорську.
   Бо вже ж обранець мій не стане низько
   в очах лицарства й двору. Всі те знають,
   що лицарем без страху ви були
   і в ті часи, коли були банітом,
   а вже тепер ви станете зразком
   усіх чеснот лицарських – вам се легко…
   Дон Жуан (впадає в річ)
   По-вашому, се легко – утопитись
   у тім бездоннім морі лицемірства,
   що зветься кодексом чеснот лицарських?!
   Анна Доволі вже порожніх слів, Жуане!
   Що значить «лицемірство»? Таж признайте,
   що й ви не все по щирості чинили,
   а дещо й вам траплялось удавати,
   щоб звабити чиї прекрасні очі,
   то відки ж се тепер така сумлінність?
   Чи, може, тут мета вам зависока?
   Дон Жуан (в задумі)
   То се я мав би спадок одібрати
   після господаря твердині сеї?..
   Як чудно… лицар волі – переймає
   до рук своїх тяжкий таран камінний,
   щоб городів і замків добувати…
   Анна Ви, лицар волі, як були банітом,
   були бандитом.
   Дон Жуан Я ним бути мусив.
   Анна А, мусили? То де ж була та воля,
   коли був примус бити й грабувати,
   щоб вас не вбили люди або голод?
   Я в тім не бачу волі.
   Дон Жуан Але владу,
   признайте, мав я.
   Анна Ні, не признаю!
   Було «взаємне полювання» тільки, –
   я пам’ятаю, як ви се назвали,
   так бути ж ловчим не велика честь!
   Ви ще не знаєте, що значить влада,
   що значить мати не одну правицю,
   а тисячі узброєних до бою,
   що можуть і скріпляти, й руйнувати
   всесвітні трони, й навіть – здобувати!
   Дон Жуан (захоплений)
   Се горда мрія!
   Анна (приступає ближче, пристрасно шепоче)
   Так, здобути трон!
   Ви мусите у спадок перейняти
   і сюю мрію вкупі з командорством!
   (Підбігає до шафи і виймає звідти білий плащ командорський.)
   Дон Жуан одразу здригається, але не може одвести очей од плаща, захоплений словами Анни.
   Жуане, гляньте! от сей білий плащ,
   одежа командорська! Се не марне
   убрання для покраси! Він, мов прапор,
   єднає коло себе всіх одважних,
   усіх, що не бояться крів’ю й слізьми
   сполучувать каміння сили й влади
   для вічної будови слави!
   Дон Жуан Анно!
   Я досі вас не знав. Ви мов не жінка,
   і чари ваші більші від жіночих!
   Анна (приступає до дон Жуана з плащем)
   Приміряйте сього плаща.
   Дон Жуан (хоче взяти, але спиняється)
   Ні, Анно,
   мені ввижається на ньому кров!
   Анна Се плащ новий, ще й разу не надітий.
   А хоч би й так? Хоч би і кров була?
   З якого часу боїтесь ви крові?
   Дон Жуан Се правда, що мені її боятись?
   Чому мені не взять сього плаща?
   Адже я цілий спадок забираю.
   Вже ж я господар буду сьому дому!
   Анна О, як ви се сказали по-новому!
   Я прагну швидше вас таким побачить,
   яким ви стати маєте навік!
   (Подає плаща, дон Жуан бере його на себе. Анна дає йому меча, командорську патерицю і шолом з білими перами, знявши з стіни.)
   Яка величність! Гляньте у свічадо!
   Дон Жуан підходить до свічада і раптом скрикує.
   Анна Чого ви?
   Дон Жуан Він!.. його обличчя!
   (Випускає меч і патерицю і затуляє очі руками.)
   Анна Сором!
   Що вам привиділось? Погляньте ще.
   Не можна так уяві попускати.
   Дон Жуан (зо страхом одкриває обличчя. Глянув. Здавленим від несвітського жаху голосом.)
   Де я? мене нема… се він… камінний!
   (Точиться од свічада вбік до стіни і притуляється до неї плечима, тремтячи всім тілом.)
   Тим часом із свічада вирізняється постать командора, така, як на пам’ятнику, тільки без меча й патериці, виступає з рами, іде важкою камінною ходою просто до дон Жуана. Анна кидається межи дон Жуаном і командором. Командор лівицею становить донну Анну на коліна, а правицю кладе на серце дон Жуанові. Дон Жуан застигає, поражений смертельним остовпінням. Донна Анна скрикує і падає низьма додолу до ніг командорові.
   29/IV 1912 р.

Вірші

Сафо

   Над хвилями моря, на скелі,
   Хороша дівчина сидить,
   В лавровім вінку вона сяє,
   Співецькую ліру держить.

   До пісні своєї сумної
   На лірі вона приграє.
   І з піснею тою у серці
   Велика їй туга встає:

   В тій пісні згадала і славу
   Величну свою, красний світ,
   Лукавих людей, і кохання,
   І зраду, печаль своїх літ,

   Надії і розпач… Дівчина
   Зірвала лавровий вінець
   І в хвилях шумливого моря
   Знайшла своїй пісні кінець.
   [с. Колодяжне, 1884, 3 листопада]

Соnтrа Sрем Sреrо! [3 - Без надії сподіваюсь! (лат.)]

   Гетьте, думи, ви хмари осінні!
   То ж тепера весна золота!
   Чи то так у жалю, в голосінні
   Проминуть молодії літа?

   Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
   Серед лиха співати пісні,
   Без надії таки сподіватись,
   Жити хочу! Геть, думи сумні!

   Я на вбогім сумнім перелозі
   Буду сіять барвисті квітки,
   Буду сіять квітки на морозі,
   Буду лить на них сльози гіркі.

   І від сліз тих гарячих розтане
   Та кора льодовая, міцна,
   Може, квіти зійдуть – і настане
   Ще й для мене весела весна.

   Я на гору круту крем’яную
   Буду камінь важкий підіймать
   І, несучи вагу ту страшную,
   Буду пісню веселу співать.

   В довгу, темную нічку невидну
   Не стулю ні на хвильку очей –
   Все шукатиму зірку провідну,
   Ясну владарку темних ночей.

   Так! я буду крізь сльози сміятись,
   Серед лиха співати пісні,
   Без надії таки сподіватись,
   Буду жити! Геть, думи сумні!
   2 травня 1890 р.

Сім струн
Цикл

   (Посвята Михайлові Драгоманову)

//-- Do (Гімн. Grave [4 - Урочисто (іт.).]) --//
   До тебе, Україно, наша бездольная мати,
   Струна моя перша озветься.
   І буде струна урочисто і тихо лунати,
   І пісня від серця поллється.

   По світі широкому буде та пісня літати,
   А з нею надія кохана
   Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,
   Де схована доля незнана?

   І, може, зустрінеться пісня моя самотная
   У світі з пташками-піснями,
   То швидко полине тоді тая гучная зграя
   Далеко шляхами-тернами.

   Полине за синєє море, полине за гори,
   Літатиме в чистому полю,
   Здійметься високо-високо в небесні простори
   І, може, спітка тую долю.

   І, може, тоді завітає та доля жадана
   До нашої рідної хати,
   До тебе, моя ти Україно мила, кохана,
   Моя безталанная мати!
//-- Re (Пісня. Brioso [5 - Весело (іт.).]) --//
   Реве-гуде негодонька,
   Негодоньки не боюся,
   Хоч на мене пригодонька,
   Та я нею не журюся.
   Гей ви, грізні, чорні хмари!
   Я на вас збираю чари,
   Чарівну добуду зброю
   І пісні свої узброю.
   Дощі ваші дрібненькії
   Обернуться в перли дрібні,
   Поломляться ясненькії
   Блискавиці ваші срібні.
   Я ж пущу свою пригоду
   Геть на тую бистру воду,
   Я розвію свою тугу
   Вільним співом в темнім лугу.
   Реве-гуде негодонька,
   Негодоньки не боюся,
   Хоч на мене пригодонька,
   Та я нею не журюся.
//-- Мi (Колискова. Arpeggio [6 - Тут: акорди на арфі (іт.).]) --//
   Місяць яснесенький
   Промінь тихесенький
   Кинув до нас.
   Спи ж ти, малесенький,
   Пізній бо час.
   Любо ти спатимеш,
   Поки не знатимеш,
   Що то печаль;
   Хутко прийматимеш
   Лихо та жаль.
   Тяжка годинонько!
   Гірка хвилинонько!
   Лихо не спить…
   Леле, дитинонько!
   Жить – сльози лить.
   Сором хилитися,
   Долі коритися!
   Час твій прийде
   З долею битися, –
   Сон пропаде…
   Місяць яснесенький
   Промінь тихесенький
   Кинув до нас…
   Спи ж ти, малесенький,
   Поки є час!
//-- Fa (Сонет) --//
   Фантазіє! ти сило чарівна,
   Що збудувала світ в порожньому просторі,
   Вложила почуття в байдужий промінь зорі,
   Що будиш мертвих з вічного їх сна,
   Життя даєш холодній хвилі в морі!
   Де ти, фантазіє, там радощі й весна.
   Тебе вітаючи, фантазіє ясна,
   Підводимо чоло, похиленеє в горі.

   Фантазіє, богине легкокрила,
   Ти світ злотистих мрій для нас одкрила
   І землю з ним веселкою з’єднала.

   Ти світове з’єднала з таємним,
   Якби тебе людська душа не знала,
   Було б життя, як темна ніч, сумним.
//-- Sol (Rondeau [7 - Рондо (іт.).]) --//
   Соловейковий спів навесні
   Ллється в гаю, в зеленім розмаю,
   Та пісень тих я чуть не здолаю,
   І весняні квітки запашні
   Не для мене розквітли у гаю, –
   Я не бачу весняного раю;
   Тії співи та квіти ясні,
   Наче казку дивну, пригадаю –
   У сні!..
   Вільні співи, гучні, голосні
   В ріднім краю я чути бажаю, –
   Чую скрізь голосіння сумні!
   Ох, невже в тобі, рідний мій краю,
   Тільки й чуються вільні пісні –
   У сні?
//-- La (Nocturno [8 - Ноктюрн (іт.).]) --//
   Лагідні веснянії ночі зористі!
   Куди ви од нас полинули?
   Пісні соловейкові дзвінко-сріблисті!
   Невже ви замовкли, минули?

   О ні, ще не час! ще бо ми не дізнали
   Всіх див чарівливої ночі,
   Та ще бо лунають, як перше лунали,
   Веснянки чудові дівочі.

   Ще маревом легким над нами витає
   Блакитна весняная мрія,
   А в серці розкішно цвіте-процвітає
   Злотистая квітка – надія.

   На крилах фантазії думки літають
   В країну таємної ночі,
   Там промінням грають, там любо так сяють
   Лагідні веснянії очі.

   Там яснії зорі і тихії квіти
   Єднаються в дивній розмові,
   Там стиха шепочуть зеленії віти,
   Там гімни лунають любові.

   І квіти, і зорі, й зеленії віти
   Провадять розмови кохані
   Про вічную силу весни на сім світі,
   Про чари потужні весняні.
//-- Si (Settina [9 - Назва строфи на сім рядків (іт.).]) --//
   Сім струн я торкаю, струна по струні,
   Нехай мої струни лунають,
   Нехай мої співи літають
   По рідній коханій моїй стороні.
   І, може, де кобза найдеться,
   Що гучно на струни озветься,
   На струни, на співи мої негучні.
   І, може, заграє та кобза вільніше,
   Ніж тихії струни мої.
   І вільнії гуки її
   Знайдуть послухання у світі пильніше;
   І буде та кобза – гучна,
   Та тільки не може вона
   Лунати від струн моїх тихих щиріше.
   [1890 р.]

Тиша морська

   В час гарячий полудневий
   Виглядаю у віконце:
   Ясне небо, ясне море,
   Ясні хмарки, ясне сонце.

   Певне, се країна світла
   Та злотистої блакиті,
   Певне, тут не чули зроду,
   Що бува негода в світі!
   Тиша в морі… ледве-ледве
   Колихає море хвилі;
   Не колишуться од вітру
   На човнах вітрила білі.

   З тихим плескотом на берег
   Рине хвилечка перлиста;
   Править хтось малим човенцем, –
   В’ється стежечка злотиста.

   Править хтось малим човенцем,
   Стиха весла підіймає,
   І здається, що з весельця
   Щире золото спадає.

   Як би я тепер хотіла
   У мале човенце сісти
   І далеко на схід сонця
   Золотим шляхом поплисти!

   Попливла б я на схід сонця,
   А від сходу до захóду,
   Тим шляхом, що проложило
   Ясне сонце через воду.

   Не страшні для мене вітри,
   Ні підводнії каміння, –
   Я про них би й не згадала
   В краю вічного проміння.
   Євпаторія, 1890 р., 16 серпня
//-- * * * --//
   «Мамо, іде вже зима,
   Снігом травицю вкриває,
   В гаю пташок вже нема…
   Мамо, чи кожна пташина
   В вирій на зиму літає?» –
   В неньки спитала дитина.

   «Ні, не кожна, – одказує мати, –
   Онде, бачиш, пташина сивенька
   Скаче швидко отам біля хати, –
   Ще зосталась пташина маленька».

   «Чом же вона не втіка?
   Нащо морозу чека?»

   «Не боїться морозу вона,
   Не покине країни рідної,
   Не боїться зими навісної.
   Жде, що знову прилине весна».

   «Мамо, ті сиві пташки
   Сміливі, певно, ще й дуже,
   Чи то безпечні такі, –
   Чуєш, цвірінькають так,
   Мов їм про зиму байдуже!
   Бач – розспівалися як!»

   «Не байдуже тій пташці, мій синку,
   Мусить пташка малесенька дбати,
   Де б водиці дістати краплинку,
   Де під снігом поживку шукати».

   «Нащо ж співає? Чудна!
   Краще шукала б зерна!»

   «Спів пташині потіха одна, –
   Хоч голодна, співа веселенько,
   Розважає пташине серденько,
   Жде, що знову прилине весна».
   1891 р.

Мелодії

//-- * * * --//
   Стояла я і слухала весну,
   Весна мені багато говорила,
   Співала пісню дзвінку, голосну,
   То знов таємно-тихо шепотіла.

   Вона мені співала про любов,
   Про молодощі, радощі, надії,
   Вона мені переспівала знов
   Те, що давно мені співали мрії.
//-- * * * --//
   І все-таки до тебе думка лине,
   Мій занапащений, нещасний краю,
   Як я тебе згадаю,
   У грудях серце з туги, з жалю гине.

   Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
   А тяжчого від твого не видали,
   Вони б над ним ридали,
   Та сором сліз, що ллються від безсилля.

   О, сліз таких вже вилито чимало, –
   Країна ціла може в них втопитись;
   Доволі вже їм литись, –
   Що сльози там, де навіть крові мало!
   1895 р.

Мрії

   У дитячі любі роки,
   Коли так душа бажала
   Надзвичайного, дивного,
   Я любила вік лицарства.
   Тільки дивно, що не принци,
   Таємницею укриті,
   Не вродливі королівни
   Розум мій очарували.
   Я дивилась на малюнках
   Не на гордих переможців,
   Що, сперечника зваливши,
   Промовляли люто: «Здайся!»
   Погляд мій спускався нижче,
   На того, хто розпростертий,
   До землі прибитий списом,
   Говорив: «Убий, не здамся!»
   Не здававсь мені величним
   Той завзятий, пишний лицар,
   Що красуню непокірну
   Взяв оружною рукою.
   Ялта, 18/ХІ 1897 р.
//-- * * * --//
   Як дитиною, бувало,
   Упаду, собі на лихо,
   То хоч в серце біль доходив,
   Я собі вставала тихо.
   «Що, болить?» – мене питали,
   Але я не признавалась –
   Я була малою горда, –
   Щоб не плакать, я сміялась.
   А тепер, коли для мене
   Жартом злим кінчиться драма
   І от-от зірватись має
   Гостра, злобна епіграма, –
   Безпощадній зброї сміху
   Я боюся піддаватись
   І, забувши давню гордість,
   Плачу я, щоб не сміятись.
   2/ІІ 1897 р.
//-- * * * --//
   Все, все покинуть, до тебе полинуть,
   Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
   Все, все покинуть, з тобою загинуть,
   То було б щастя, мій згублений світе!

   Стать над тобою і кликнуть до бою
   Злую мару, що тебе забирає,
   Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
   З нами хай щастя і горе вмирає.
   16/XI 1900 р.
//-- * * * --//
   Уста говорять: «Він навіки згинув!»
   А серце каже: «Ні, він не покинув!»
   Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
   Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
   Тут в глибині і б’ється враз зі мною:
   «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
   Так завжди: чи в піснях забути хочу муку,
   Чи хто мені стискає дружньо руку,
   Чи любая розмова з ким ведеться,
   Чи поцілунок на устах озветься, –
   Струна бринить лагідною луною:
   «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
   Чи я спущусь в безодні мрій таємні,
   Де постаті леліють ясні й темні,
   Незнані й знані, і наводять чари,
   І душу опановують примари,
   А голос твій бринить, співа з журбою:
   «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
   Чи сон мені склепить помалу вії,
   Покриє очі втомлені від мрії,
   Та крізь важкі, ворожії сновиддя
   Я чую голос любого привиддя,
   Бринить тужливо, з дивною журбою:
   «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
   І кожний раз, як стане він бриніти,
   Тремтять в моєму серці тії квіти,
   Що ти не міг їх за життя зірвати,
   Що ти не хтів їх у труну сховати,
   Тремтять і промовляють враз зо мною:
   «Тебе нема, але я все з тобою!»
   Kimpolung, 7/VI 1901 р.
//-- * * * --//
   І ти колись боролась, мов Ізраїль,
   Україно моя! Сам бог поставив
   супроти тебе силу невблаганну
   сліпої долі. Оточив тебе
   народами, що, мов леви в пустині,
   рикали, прагнучи твоєї крові,
   послав на тебе тьму таку, що в ній
   брати братів не пізнавали рідних,
   і в тьмі з’явився хтось непоборимий,
   якийсь дух часу, що волав ворожо:
   «Смерть Україні»!
   – Та знялась високо
   Богданова правиця, і народи
   розбіглися, немов шакали ниці,
   брати братів пізнали і з’єднались.
   І дух сказав: «Ти переміг, Богдане!
   Тепер твоя земля обітована».
   І вже Богдан пройшов по тій землі
   від краю і до краю. Свято згоди
   між ним і духом гучно відбулося
   в золотоверхім місті. Але раптом
   дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат.
   І знов настав єгипетський полон,
   та не в чужій землі, а в нашій власній.
   А далі розлилось червоне море,
   і розділилося по половині,
   і знов злилось докупи й затопило –
   кого? Ой леле! Новий фараон
   пройшов живий через червоне море,
   але їздець і кінь пропав навіки.
   Співай, радій, ненависна чужинко,
   бий в бубни і лети в танок з нестяму,
   кінь і їздець в червонім морі згинув,
   тобі зостався спадок на покраси,
   бо зносиш ти України клейноди,
   святкуючи над нею перемогу.
   Такий для нас був вихід із Єгипту,
   немов потоп. Заграло та й ущухло
   Червоне море, висохло, й осталась
   безрадісна пустиня після нього,
   і став по ній блукать новий Ізраїль,
   по тій своїй землі обітованій,
   немов якась отара безпричальна.
   З отарою блукали й пастухи,
   вночі за тінню йшли, а вдень з вогнем.
   Коли ж у їх з’являвся дух величний,
   що вогняним стовпом палав у тьмі,
   а вдень ішов, мов туча грізно-біла,
   вони не вірили своїм очам,
   і врозтіч розбігались манівцями,
   і попадали ворогам в полон.
   Чи довго ще, о господи, чи довго
   ми будемо блукати і шукати
   рідного краю на своїй землі?
   Який ми гріх вчинили проти духа,
   що він зламав свій заповіт великий,
   той, взятий з бою волі заповіт?
   Так доверши ж до краю тую зраду,
   розбий, розсій нас геть по цілім світі,
   тоді, либонь, журба по ріднім краю
   навчить нас, де і як його шукать.
   Тоді покаже батько свому сину
   на срібне марево удалині
   і скаже: «Он земля твого народу!
   Борись і добувайся батьківщини,
   бо прийдеться загинуть у вигнанні
   чужою-чуженицею, в неславі».
   І, може, дасться заповіт новий,
   і дух нові напише нам скрижалі.
   Але тепер? як маємо шукати
   свому народу землю? хто розбив нам
   скрижалі серця, духу заповіт?
   Коли скінчиться той полон великий,
   що нас зайняв в землі обітованій?
   І доки рідний край Єгиптом буде?
   Коли загине новий Вавілон?
   10/ІХ 1904 р., Зелений Гай

Хвиля

   Хвиля йде,
   вал гуде –
   білий, смілий, срібний, дрібний,
   нападе
   на сухеє баговиння,
   на розсипане каміння,
   білим пломенем метнеться,
   стрепенеться,
   скине з себе все, що ясне,
   й гасне…
   Хвиля смутна,
   каламутна,
   вже не ясна, вже не біла,
   відпливає посумніла,
   мов до гробу.
   Із плачем до себе горне
   баговиння тьмяне, чорне,
   мов жалобу.
   І зітхає,
   і втихає,
   рине в море величезне
   й чезне…
   Чи вона
   йде до дна?
   Може, буде там покірно,
   мов рабиня, тихо, вірно,
   колихать малі молюски,
   гаптувать прозорі луски,
   на коралі класти карби,
   вартувати морю скарби,
   і слугою
   під вагою
   там вона довіку стане
   й не повстане?
   Чи полине
   межи сестри, межи милі,
   вільні хвилі,
   розтечеться, розпливеться,
   знову сили набереться,
   потім зрине
   і гучна,
   і бучна,
   переможно валом сплесне
   і воскресне?
   Євпаторія, 8/VII 1908 р.

Коментарі

//-- Лісова пісня --//
   Уперше надруковано в «Літературно-науковому віснику», 1912, кн. 3, з помилками й пропусками окремих слів та рядків. У січні 1914 р. вийшло окреме видання «Лісової пісні», здійснене за текстом, підготованим поетесою. До цього тексту Леся Українка склала «Спис діячів», виправила друкарські помилки та інші неточності, а також сама дібрала народні волинські мелодії. У чорновому варіанті драма була написана влітку 1911 р. в Кутаїсі протягом 10–12 днів. Остаточне доопрацювання та редагування твору тривало до жовтня того ж року. Уперше, уже після смерті поетеси, драма була поставлена 22 листопада 1918 р. у Київському драматичному театрі.
   Датується за чорновим автографом: 25 липня 1911 p.

   …кінви срібнії… – Кінва – відро у формі конуса.
   В моїй обладі /вода повинна знати береги. – Облада – тут: володіння.
   …потяг би по колючому ложиську… – Ложисько – дно.
   …постоли, в руках кловня (малий ятiрець) … – Ятір – рибальське знаряддя.
   …терлич посадимо коло порога… – Терлич – лат. Gentiána, рос. горечавка – багатолітня, рідше однолітня трава.
   …поглянь, чи в полi рунь зазеленiла… – Рунь – сходи, прорість.
   …зiрвем з неба зiрку, золоту лелiтку… – Лелітка – блискітка.
   …замотав, як мичку… – Мичка – кудель для прядива.
   …стикаєшся отут як потороча… – Потороча – примара, привид.
   …берегова габа поширшала… – Габа – біле сукно, тут ужито в переносному значенні.
   …на кущах стримлять горщики, гладишки… – Гладишка – різновид горщика.
   А хто ж обору мав загородити… – Обора – загін, загорода для худоби.
   Бидло ж я пасу… – Бидло – худоба.
   …дають набiлу… – Набіл – молочні продукти, дійво.
   …спiдничина з набиванки i полинялий фартух з димки… – Набиванка – бавовняна тканина, набита однією фарбою. Димка – смугаста лляна тканина.
   …управлюся тим часом з дробиною… – Дробина – збірна назва для домашньої птиці.
   Ось тобi, сестро, яса… – Яса – салют, слава.
   …весняний легіт… – Легіт – легкий вітерець.
   Вiн у довгiй киреї… – Кирея – верхній чоловічий одяг, плащ.
   …у златоглави й кармазини вбрались… – Златоглав – парча. Кармазин – червоне сукно.
   …в нiй балює досi свита й шапка… – Балювати – бенкетувати, гуляти.
   …нехлюя, некукiбниця… – Нехлюя, нехлюй – неохайна людина. Некукібниця – неохайна жінка.
   Щоб тута / помiтувано мною? – Помітувати – нехтувати, попихати кимось.
//-- Одержима --//
   Уперше надруковано в журналі «Літературно-науковий вісник», 1902, т. 17, кн. 3. Того ж року «Одержима» була передрукована в збірці Лесі Українки «Відгуки», Чернівці.
   Дата в чистовому рукописі – 18.01.1901 p.

   …озером Гадаринським. – Гадаринське озеро – біля міста Гадари (сучасна назва – Мукса) у Палестині.
   …ходив по Галілеї… – Галілея – північна частина Палестини.
   …в тихім Назареті… – Назарет – невелике місто в Галілеї, у якому, за євангельською легендою, провів дитинство Христос.
   …Ваалові дають даремні жертви… – Ваал – у релігії стародавніх Фінікії, Сирії та Палестини бог сонця, землеробства, родючості. Культ Ваала був пов’язаний із людськими жертвоприношеннями. У переносному значенні «служіння Ваалу» – гонитва за матеріальними благами.
   Гефсіманський сад. – Гефсіманський сад – місцевість біля Єрусалима в Палестині.
   С. 102.Саваоф! чи й ся молитва / в сю ніч твого престолу не досягне? – Саваоф – 1. Одна з назв бога Яхве – єдиного бога в іудаїзмі. 2. У християнстві – перша особа Святої Трійці, Бог-Отець.
   Сам Вельзевул, напевне, / почув би милосердя. – Вельзевул – володар демонів, диявол.
   …хто з люду й донесе синедріону. – Синедріон – найвища рада в стародавньому Єрусалимі, яка складалася з єврейської аристократії та духовенства. Виконувала релігійні, урядові та судові функції.
   І не прийму! бо я не Астарот… – Астарот – один із найвищих демонів, Великий Герцог Пекла.
   …римський преторіанець… – Преторіанці – у Стародавньому Римі воїни привілейованої імператорської гвардії.
   …юрба іудеїв, фарисеїв та саддукеїв… – Садукеї – члени релігійно-політичної течії в Іудеї в ІІ ст. до н. е. – І ст. н. е., яка представляла інтереси рабовласницької знаті, вищих єрусалимських жерців та чиновників.
//-- Кассандра --//
   Уперше надруковано в «Літературно-науковому віснику», 1908, т. 6, кн. 1 і кн. 2.
   Леся Українка писала драму протягом 1903–1907 pp. Чорновий і чистовий автографи датовані: 5.05.1907 p., Ялта.
   У чистовому й чорновому автографах Леся Українка послідовно дотримувалася написання імені головної героїні драми через подвоєне с – Кассандра.
   На першу публікацію «Кассандри» у ЛНВ з’явилося кілька відгуків. Дехто з критиків дуже поверхово сприйняв нову драму, дійові особи якої взяті з грецької міфології та історії. Так, якщо в газеті «Киевская мысль» відзначалася штучна піднесеність деяких місць твору, то в газеті «Рада» говорилося про те, що письменниця «добре ознайомлена з побутом давніх троянців». З приводу цього Леся Українка в листі до матері від 21.03.1908 р. писала: «Ах, сміхота була мені читати рецензії на мою «Кассандру»! Люди, очевидячки, прийняли її за побутову п’єсу “з троянського життя”!»
   1908 р. у краківському журналі «Krytyka» (№ 7–8) з’явилася ґрунтовніша рецензія, у якій, зокрема, відзначалося: «З поезії [ «Літературно-наукового вісника»] на перший план висувається драматична поема Лесі Українки «Кассандра». Друга книга Вергілієвої «Енеїди» знайшла тут прекрасний, могутній відгук. Треба подивляти не тільки силу слова і почуття (Леся Українка є поеткою відомою і визнаною), але рівно ж і визначну класичну освіту та уміння вдуматися глибоко в історичну трагедію, в боротьбу двох народів, в змагання різних ідейних напрямів. Головна постать пророчиці Кассандри, наче якоїсь старовинної Рози Венеди, великої любов’ю до батьківщини, страшної своїм маскованим спокоєм, – зарисована тут рукою сильною, не жіночою. В цілому це твір, котрий повинен справити потрясаюче враження і запліднити не одну голову» (див.: Леся Українка. Твори в десяти томах, т. 10. К., Дніпро, 1965, с. 476–477).
   За життя Лесі Українки драма «Кассандра» на сцені не ставилася.
   Кітарист. – Той, хто грає на кітарі (кіфарі). Кіфара у стародавніх греків – струнний щипковий інструмент, подібний до ліри.
   …з Кіпрідою… – Кіпріда – у давньогрецькій міфології одне з імен богині Афродіти.
   …шличок… – від «шлик» – старовинний круглий або конічний головний убір, обшитий чи оздоблений хутром.
   …як огир… – Огир – жеребець.
   …Готуйте гекатомбу! – Гекатомба – жертва богам; пожертвування.
   …Епіметея дочко! – Епіметей – брат Прометея, що відкрив скриньку Пандори. В переносному значенні – дурень, нерозумна людина.
   …його найгірше покарала Мойра… – Mойра – у стародавніх греків богиня людської долі.
   Кассандра пише Сівілінську книгу… – Сівілінська книга – зібрання афористичних висловів, пророкувань у стародавніх греків та римлян. Найбільшої популярності такі книги зажили в Стародавньому Римі (VI ст. до н. е. – IV ст. н. е.). Ідея надати Кассандрі роль сивілли належить Лесі Українці.
   …Геліос… – Геліос – у давньогрецькій міфології бог Сонця, пізніше ототожнений з Аполлоном.
   …з Атрідами в незгоді він… – Атріди – сини Атрея Агамемнон та Менелай.
   …мірмідонці… – Мірмідонці – ахейське плем’я у Фессалії, походить від Мірмідона, сина Зевса й Евримедузи; над мірмідонцями владарював Ахіллес.
   …високі кросна… – Кросна – тут: ручний ткацький верстат.
   …ходу звиннішу… – Звинний (діал.) – меткий, спритний.
   …Іфігенія… – Іфігенія – у грецькій міфології дочка Агамемнона й Клітемнестри, що була жрицею Артеміди.
   Так говорила / Пентезілея… – Пентезілея – цариця амазонок, яка прийшла на допомогу троянцям під час війни; убита Ахіллесом.
   …а в нас у Лідії нема звичаю… – Лідія – рабовласницька держава в західній частині Малої Азії в XII–VI ст. до н. е. Насправді як окрема держава Лідія відома не раніше, як із VII ст. до н. е., тобто вона виникла приблизно через п’ятсот років після Троянської війни. Ім’я царя «Ономай» вигадане Лесею Українкою й не зустрічається ніде, окрім її драми. Воно подібне до імені царя Еномая, але останній не має відношення до Троянської війни.
   …над чолом Медузи… – Медуза – у давньогрецькій міфології одна з трьох дів зі зміями на голові замість волосся, погляд якої обертав усе живе на каміння.
   …офірувавши… – Офірувати – жертвувати.
   …гіератичною походою… – Ієратичний (заст.) – священний, жрецький.
   …храмовий перистиль… – Перистиль (архіт.) – крита галерея, обмежена з одного боку колонами, а з іншого – стіною будівлі, або ж прямокутний двір, садок або площа, оточені критою колонадою.
   …до постаті Паллади. – Паллада – у давньогрецькій міфології одне з імен богині Афіни.
   …край Палладіона там поставить… – Палладіон – статуя озброєного божества.
   Нехай би Гадес їх усіх забрав! – Гадec – брат Зевса, ворог усього живого, володар надр Землі.
   …перед троном Персефони… – Персефона – богиня підземного царства і родючості землі, символ щорічного пробудження рослинності.
   …берегом Кокіта… – Коцит (Кокіт) – у давньогрецькій міфології притока підземної ріки Стікса.
   На полях Асфоделонських… – Асфоделонські поля – згідно з уявленнями стародавніх греків, поля потойбічного світу, якими блукають душі померлих.
   …на долині Єлисейській… – Єлисейська долина – у грецькій міфології долина щастя, вічної весни в потойбічному світі.
   …кривоногий Гефест! – Гефест – у давньогрецькій міфології бог вогню, підземних надр, покровитель ковальства.
   Дім аргоського царя Агамемнона в Мікенах… – Мікени – у III–II ст. до н. е. місто-держава на Пелопоннеському півострові, центр егейської культури, багатий монументальними архітектурними спорудами. Розквіт Мікен припадає на XVI–XII ст. до н. е.
//-- Давня казка --//
   Вперше надруковано у журналі «Житє і слово», Львів, 1896, кн. 6, с. 442–453.
   Чистовий автограф поеми з датою: «Київ, 12.ХІ 93», поправками і зауваженнями на полях Олени Пчілки, які Леся Українка врахувала при підготовці поеми до друку.
   Вперше за автографом поема надрукована у виданні: Леся Українка. Твори в п’яти томах. Т. І. К., Держлітвидав, 1951, с. 363–386.
//-- Бояриня --//
   За життя Леся Українка «Боярині» не друкувала. Уперше цю драматичну поему надруковано в 1914 р., уже по смерті письменниці, у часописі «Рідний край», 1914, ч. 1–6. Пізніше «Бояриня» була видана окремою книжкою: Леся Українка. Бояриня. Драматична поема. Українське видавництво у Катеринославі № 31, 1918, с. 48. І в першому, і в другому виданні текст подано за рукописом.
   Драматична поема написана в Гелуані коло Каїра протягом трьох днів (27–29 квітня 1910 р.).

   Будинок виходить у садок великим рундуком… – Рундук – тут: те саме, що ґанок, але без навісу.
   …дзиґлики… – Дзиґлик – табурет із трьома ніжками.
   …забудь всі церегелі… – Церегелі – манірна поведінка, прояви манірної ввічливості.
   …сулійки… – Сулія – бутель.
   …щоб ним помітувати… – Див. примітку до с. 83.
   …в шнурівці та в кунтуші… – Шнурівка – корсет. Кунтуш – верхній розпашний чоловічий і жіночий одяг заможних людей.
   …і в думу, і в приказ… – Приказ – адміністративно-судова установа, що керувала окремою галуззю центрального та обласного управління в Росії в XVI–XVII ст.
   …а що жіночий, то такий бахматий… – Бахматий – мішкуватий.
   …а він же думний дяк… – Думний дяк у Російській державі XV–XII ст. – значний урядовець.
   …он син його ще молодий, – вже стольник… – Стольник у Російській державі XIII–XVII ст. – придворний чин, за рангом нижчий від боярського, а також особа, яка мала цей чин (спочатку – придворний, що прислуговував за князівським або царським столом).
   …цупко затягли супоню / на наших боках… – Супоня – ремінь, яким стягають хомут, запрягаючи коня.
   Хіба ти в нього пахоля… – Пахоля – хлопчик-прислужник.
   Дай мені супліку… – Супліка – письмова скарга.
   …і платить їм ясиром християнським… – Ясир – збірна назва для полонених.
   А що се буде з сеї лиштви… – Лиштва – смуга, торочка по краю одягу.
   А ні, то на Волощину! – Волощина (Валахія, Мультяни) – історична область на півдні Румунії, румунське середньовічне князівство.
   …а се на літники, а се на кичку… – Літник – спідниця з легкої вовняної тканини, яку носили влітку. Кичка – старовинний головний убір заміжньої жінки.
   Давай утнем санжарівки, Ганнусю… – Санжарівка – назва пісні й однойменного танцю.
   Чи з пристріту? – Пристріт – наврок.
   …то вирвались би геть з сії кормиги… – Кормига – насильницьке панування; неволя, ярмо.
//-- Камінний господар --//
   Уперше надруковано в журналі «Літературно-науковий вісник», 1912, т. 60, кн. 10, з приміткою редакції про виникнення та поширення образу Дон Жуана в європейських літературах.
   Драму написано у квітні – травні 1912 р. у Кутаїсі.
   Леся Українка вважала п’єсу одним із найкращих своїх творів. У листі до сестри Ольги Косач-Кривинюк від 5.10.1912 р. поетеса зауважувала: «Камінний господар» мені здавався першою справжньою драмою з-під мого пера, об’єктивною, сконцентрованою, не затопленою лірикою, зовсім новою супроти моєї звичайної манери».
   На початку 1914 року «Камінного господаря» було поставлено в Києві театром Миколи Садовського, а газета «Рада» назвала день прем’єри «золотим днем» українського театру.

   Таж він баніт? – Баніт – вигнанець.
   …якусь мориску, що струїла брата… – Мориски – мавританці в середньовічній Іспанії, які, формально прийнявши нав’язане їм наприкінці XV – на початку XVI ст. християнство, сповідували іслам.
   …то за інфанту викликав на герць… – Інфанта – титул принцеси в Іспанії та Португалії за часів монархії.
   Жону алькада / він викрасти хотів. – Алькад – старшина або суддя в Іспанії і країнах Латинської Америки.
   …у чаші таємній святого Граля. – Святий Грааль – герой бретонських легенд ХІІ ст., володар містичної чаші, яка наснажувала людей високих моральних якостей новими цілющими силами.
   …та в сім дворі штивніша етикета… – Штивніший – від: штивий, поштивий – чемний, ґречний.
   …донна Анна танцює сегедильї. – Сегедилья – іспанський (андалузький) народний танок у супроводі кастаньєт, гітари та співу.
   Легенькою фелюкою злітав я… – Фелюка (фелюга) – невелике вітрильне судно на Середземному й Чорному морях.
   …усі гаї подібні до едему! – Едем – рай, у переносному значенні – благодатний куточок землі.
   Була б я мов Ізольда в тім романі… – Ізольда – героїня відомого французького лицарського роману «Трістан та Ізольда», дружина корнуельського короля, яка палко покохала його племінника Трістана і втекла з ним.
   …якраз охоту маю до фанданга! – Фанданго – іспанський народний танок.
   …і папська булла… – Папська булла – грамота, постанова або розпорядження Папи Римського, скріплені його печаткою.
   …гранд / дочці гідальга кине шлюбний перстень… – Гранд – іспанський аристократ. Ідальго – іспанський дворянин.
   …або мадонні дайте на офіру… – Офіра – жертва.
   …ковадлом і клевцем… – Клевець – молоток.
   …має повсякчас конфесьйонал. – Конфесьйонал – у даному випадку означає «сповідник», «людина, яка знає всі таємниці».
   …на раду капітулу… – Капітул – зібрання членів певного ордену.
   …повітря в’ється в прудкій мадриленьї! – Мадриленья – граціозний іспанський танок. Виконується у жвавому й легкому темпі.
   …гострець мене так мучить! – Гострець – хронічний ревматизм у суглобах.
   …від нáтрутних очей… – Нáтрутний – набридливий, настирливий.

Леся Українка Лісова пісня. Драматичні поеми. Лірика (збірник)

Лісова пісня Драма-феєрія в 3-х діях