-------
| Библиотека iknigi.net
|-------
|  Леонід Глібов
|
|  Байки
 -------

   Леонід Глібов
   БАЙКИ


   Цуцик


     Раз на вікні, у панському будинку,
     Патлатий Цуцик спочивав;
     То ляже на бочок, то догори на спинку
     Або на лапки морду клав.
     Якраз проти вікна, звичайно під барканом,
     Дворовий пес Бровко лежав
     І думав: «Бач, яким він паном,
     Ледачий Цуцик, став».
     – Здоров був, Цуцику! Знічев’я спочиваєш? —
     Прийшовши під вікно. Бровко озвавсь.
     – Се ти, Бровко?… Чого-бо так гукаєш? —
     Промовив той. – Аж я злякавсь…
     Ну, як же ти там поживаєш?
     – Нащо питать! Либонь, не знаєш
     Собачого життя мого? —
     Сказав Бровко. – Далеко до твого…
     Живу собі, бо треба жити;
     Двір стережу і день і ніч;
     Всього доводиться терпіти,
     Не так, як ти, панич;
     Та ще к тому і їжа препогана,
     Хлиснеш помий, коли дадуть,
     А як невлад загавкаєш на пана,
     То ще й під боки натовчуть.
     – Жаль! – каже Цуцик. – Що ж робити!
     Буває всяк, —
     Обуха батогом не перебити;
     А от мені – хоч і довіку б так…
     Живу у горницях, на килимах качаюсь,
     Жартуючи на сміх;
     Частенько з панночками граюсь
     І лащуся до них;
     І м’яко спать мені, і ласо можна їсти,
     І бігаю не в бур’янах,
     Сухенькі лапки, хвостик чистий,
     Не так, як твій, у реп’яхах…
     – Ет, реп’яхами дорікаєш! —
     Сказав Бровко. – А пам’ятаєш,
     Як у пекарні був щеням?
     Чи так жилося там?
     Замурзаний під лавкою тинявся… —
     Веселий Цуцик засміявся
     І каже: – То колись було,
     Та загуло…
     Дивись тепер, а не рівняй малого! —
     І він спесиво глянув на Бровка.
     – Як бачу, ти не робиш там нічого, —
     Сказав Бровко, – за що ж се честь така?
     – Дурний Бровко! Не розумієш, —
     Звиняй, що так кажу, —
     Я те роблю, чого ти не зумієш:
     На задніх лапках я по-вченому служу. —
     «Щоб ти сказивсь!» – Бровко собі шепоче,
     А вимовити не посмів,
     Бо Цуцик дуже запанів:
     Скубне й Бровка, коли захоче.
     Бровко мовчить, і я мовчу,
     Води не сколочу…
     Вам сміх, мені гостинців в’язка.
     Чи гарна моя казка?



   Щука


     На Щуку хтось бомагу в суд подав,
     Що буцім би вона такеє виробляла,
     Що у ставку ніхто життя не мав:
     Того заїла в смерть, другого обідрала.
     Піймали Щуку молодці
     Та в шаплиці
     Гуртом до суду притаскали,
     Хоча чуби й мокренькі стали.
     На той раз суддями були
     Якіїсь два Осли,
     Одна нікчемна Шкапа
     Та два стареньких Цапа, —
     Усе народ, як бачите, такий
     Добрячий та плохий.
     За стряпчого, як завсігди годиться,
     Була приставлена Лисиця…
     А чутка у гаю була така,
     Що ніби Щука та частенько,
     Як тільки зробиться темненько,
     Лисиці й шле – то щупачка,
     То сотеньку карасиків живеньких
     Або линів гарненьких…
     Чи справді так було, чи, може, хто збрехав
     (Хто ворогів не мав!), —
     А все-таки катюзі,
     Як кажуть, буде по заслузі.
     Зійшлися судді, стали розбирать:
     Коли, і як воно, і що їй присудити?
     Як не мудруй, а правди ніде діти.
     Кінців не можна поховать…
     Не довго думали – рішили —
     І Щуку на вербі повісити звеліли.
     – Дозвольте і мені, панове, річ держать, —
     Тут обізвалася Лисиця. —
     Розбійницю таку не так судить годиться:
     Щоб більше жаху їй завдать
     І щоб усяк боявся так робити, —
     У річці вражу Щуку утопити!
     – Розумна річ! – всі зачали гукать.
     Послухали Лисичку
     І Щуку кинули – у річку.



   Вовк та Ягня


     На світі вже давно ведеться,
     Що нижчий перед вищим гнеться,
     А більший меншого кусає та ще й б’є —
     Затим що сила є…
     Примір не довго б показати,
     Та – цур йому! Нащо чіпать?…
     А щоб кінці як-небудь поховать,
     Я хочу байку розказати.
     Улітку, саме серед дня,
     Пустуючи, дурне Ягня
     Само забилося до річки —
     Напитися водички.
     От чи пило, чи ні – глядить:
     Аж суне Вовк – такий страшенний
     Та здоровенний!
     Та так прямісінько й біжить
     До бідного Ягняти.
     Ягняті нікуди тікати;
     Стоїть, сердешне, та дрижить…
     А Вовк, неначе комісар, кричить
     (Він, щоб присікаться, знайшов причину):
     – Нащо се ти, собачий сину,
     Тут каламутиш берег мій
     Та квапиш ніс поганий свій
     У чистую оцюю воду?
     Та я тобі за сюю шкоду
     Ти знаєш, що зроблю?…
     Як муху, задавлю!
     – Ні, паночку, – Ягня йому мовляє, —
     Водиці я не сколотив,
     Бо ще й не пив;
     А хоч би й пив, то шкоди в тім немає,
     Бо я стою зовсім не там,
     Де треба пити вам,
     Та ще й вода од вас сюди збігає…
     – Так себто я брешу? – тут Вовк йому гукнув. —
     Чи бач! Ще і базікать стало…
     Такого ще поганця не бувало!..
     Здається, ти й позаторік тут був
     Та капості мені робив… Тривай же!
     Ти думаєш, що я забув?
     – Помилуйте! – йому Ягнятко каже, —
     На світі я ще й году не прожив.
     – Так брат твій був.
     – Нема братів.
     – Так, може, батько,
     Коли не дядько…
     Або ж хто-небудь з ваших був…
     Хіба не знаю я, не чув,
     Що ви усі мене б із’їли,
     Якби вловили?
     Собаки й вівчарі твої,
     Усі ви – вороги мої:
     Од вас мені життя немає…
     Ще мало я терпів?
     – Так чим же я вам досадив? —
     Ягнятко, плачучи, питає.
     – Цить, капосне! Либонь, не знає…
     Ще й огризається, щеня!
     Що ти за птиця?! Ти – Ягня!
     Як сміло ти мене питати?
     Вовк, може, їсти захотів!..
     Не вам про теє, дурням, знати! —
     І – Вовк Ягнятко задавив…
     Нащо йому про теє знати,
     Що, може, плаче бідна мати
     Та побивається, як рибонька об лід:
     Він Вовк, він пан… йому не слід…



   Мальований Стовп


     Обридла дневі суєта людськая,
     Спустився він спочити в темноті,
     І нічка тихая, мов чарівниця тая,
     Прибралася у зорі золоті.
     Широкий шлях замовк; ні пішки, ні на возі
     Ніхто його не турбував;
     Заснули верби на облозі,
     І вітер задрімав.
     Що ж то таке між вербами біліє?
     То Стовп мальований стоїть,
     Стоїть і журиться, і серце кам’яніє,
     І сумно він у степ глядить.
     Чи світ не той, чи доля відцуралась?
     Все глухо там, нічого не чутно.
     Десь над болітцем чайка обізвалась,
     Як обзивалася колись давно…
     Згадалася йому щасливая година,
     Як був він деревом, шумів і зеленів,
     Як усміхалася червоная калина
     І степ широкий серце веселив…
     І причувається – десь пісня за горою
     Лунає: «Ой гук, мамо, гук!..»
     І сльози капають холодною росою…
     Кругом його гуде безсонний жук.
     На сей раз вибачайте, люди!
     Се баєчка не вам;
     Нехай вона на спомин буде
     Мальованим Стовпам.



   Муха й Бджола


     Весною Муха-ледащиця
     Майнула у садок
     На ряст, на квіти подивиться,
     Почуть Зозулин голосок.
     От примостилась на красолі
     Та й думає про те,
     Що як то гарно жить на волі,
     Коли усе цвіте.
     Сидить, спесиво поглядає,
     Що робиться в садку;
     Вітрець тихесенько гойдає,
     Мов панночку яку…
     Побачила Бджола близенько:
     – Добридень! – каже їй. —
     Оддиш хоч трохи, моя ненько,
     Сідай отут мерщій.
     – Та ніколи мені сидіти, —
     Одвітує Бджола, —
     Вже час до пасіки летіти:
     Далеко від села.
     – Яка погана, – Муха каже, —
     На світі доленька твоя:
     Раненько встане, пізно ляже…
     Мені б отак – змарніла б я,
     За тиждень би головоньку схилила.
     Моє життя, голубко мила, —
     Талан як слід:
     Чи де бенкет, чи де обід
     Або весіллячко, родини, —
     Такої гарної години
     Ніколи не втеряю я:
     І їм, і ласую доволі, —
     Не те що клопоти у полі
     І праця бідная твоя! —
     На річ таку Бджола сказала:
     – Нехай воно і так;
     Та тільки он що я чувала,
     Що Муху зневажає всяк,
     Що де ти не поткнешся
     Або до страви доторкнешся, —
     Тебе ганяють скрізь:
     Непрохана не лізь.
     – Стару новинку, – каже Муха, —
     Десь довелось тобі почуть!..
     Запевне, дурень дурня слуха…
     Велике діло – проженуть!
     Не можна в двері – я в кватирку
     Або пролізу в іншу дірку —
     І зась усім!
     Нехай ся байка мухам буде,
     Щоб не сказали часом люде,
     Що надокучив їм.



   Жаба й Віл


     Раз Жаба вилізла на берег подивиться
     Та й трошечки на сонечку погріться.
     Побачила Вола
     Та й каже подрузі тихенько
     (Вигадлива була!):
     – Який здоровий, моя ненько!
     Ну що, сестрице, як надмусь,
     То й я така зроблюсь?
     От будуть жаби дивуваться!
     – І де вже, сестро, нам рівняться… —
     Казать їй друга почала;
     А та не слуха… дметься… дметься…
     – Що, сестро, як тобі здається,
     Побільшала хоч трохи я?
     – Та ні, голубонько моя!
     – Ну, а теперечки? Дивися!
     – Та годі, сестро, схаменися! —
     Не слуха Жаба, дметься гірш,
     Все думає, що стане більш.
     Та й що, дурна, собі зробила?
     З натуги луснула – та й одубіла!
     Такі і в світі жаби є,
     Прощайте, ніде правди діти;
     А по мені – найлучче жити,
     Як милосердний Бог дає.



   Зозуля й Півень


     – Як ти співаєш, Півне, веселенько…
     – А ти, Зозуленько, ти, зіронько моя,
     Виводиш гарно так і жалібненько,
     Що іноді аж плачу я…
     Як тільки що почнеш співати,
     Не хочеться й пшениченьки клювати, —
     Біжиш в садок мерщій…
     – Тебе я слухала б довіку, куме мій,
     Аби б хотів співати…
     – А ти, голубонько, ти, кралечко моя,
     Поки співаєш на калині,
     То й весело мені, і забуваю я
     Свою недоленьку, життя своє погане
     Та безталанне…
     А тільки замовчиш
     Або куди летиш, —
     Заниє серденько, неначе на чужині…
     І їстоньки – не їм, і питоньки – не п’ю
     Та виглядаю все Зозуленьку мою.
     Як гляну на тебе – така ти невеличка,
     Моя перепеличко,
     А голосочок-то який!..
     Тонесенький, милесенький такий…
     Куди той соловей годиться?
     – Спасибі, братику, за добреє слівце.
     Як не кохать тебе за це?…
     І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця;
     І далебі, що так, – пошлюся я на всіх. —
     Де взявся Горобець, підслухав трохи їх
     Та й каже: – Годі вам брехати
     Та одно другого знічев’я вихваляти! —
     Пурхнув – та й був такий.
     За що ж, – хто-небудь попитає, —
     Зозуля Півня вихваляє?
     За те, що Півень годить їй
     Та потакати добре вміє:
     Рука, як кажуть, руку миє.



   Біографія

   Леонід Іванович Глібов (1827–1893)
   Український письменник, байкар, видавець, громадський діяч. Народився 5 березня 1827 р. у селі Веселий Поділ нинішнього Семенівського району Полтавської області. Навчався у Полтавській гімназії, згодом – у Ніжинському ліцеї вищих наук, під час навчання у якому звернувся до жанру байки. Працював учителем, видавцем і редактором. Залишив після себе велику спадщину класичних українських байок, серед яких – «Цуцик», «Щука», «Вовк та Ягня», «Мальований стовп» та ін. Помер 10 листопада 1893 р., похований у місті Чернігів.