-------
| Библиотека iknigi.net
|-------
|  Емма Андієвська
|
|  Вігілії
 -------

   Емма Андієвська
   ВІҐІЛІЇ


   ВІҐІЛІЇ


   ВІҐІЛІЇ XXXVI

 //-- (Вечір над морем) --// 

     В надтрухлім світлі – селезінки речень
     Над антрацитовим, що з моря, пасмом.
     Та на воді ще прямокутник пісні,
     Терпкий від видовжень, як від наврочень.


     Вогні, мов баклажани. Карк незручний
     Ховає берег в шмаття затрапезне, —
     Із волоцюгами валявся, бозна
     В яких ровах незнаного сторіччя.


     Скінчилася щоденна пантоміма.
     Пляж, що з води – гранітними томами.
     Потоншав і пружинить, як фанера,


     Сховавши під каміння шкіру й норов.
     Все віддаляється. Лиш відсвіт на косі
     Гадюкою, що власний хвіст куса.



   ВІҐІЛІЇ XXXVIІ


     Вхід? Брама смерти? Світловий пілон? —
     Не обрій, а суцільний – в гніздах – хрускіт.
     Й ледь – річище і тінь від тамариска. —
     Світ – перекотиполе і полин.


     Ліхтарня. Пристань. Водяна пила
     Півмісяця, що – помисли – на ряску
     (Тлін – чи неіснування гумореска?),
     І тиша в пітьмі, як ацетилен


     Як тяжко душу й розум – від оскоми.
     Як тісно між проходами вузькими.
     Між мурами, де пам’ять, як осуга,


     Вже, – не шкодуючи – назавжди – від усього.
     Що досі – забуття і летаргію. —
     Вбиваючи, смерть – воскрешає й гоїть.



   ВІҐІЛІЇ XXXVІІI


     Крило метелика – айва, з якої – плед.
     Що тягнеться з народжень до народжень.
     У срібло вхід: шляхів стрімка мережа,
     Де боржники, які – в обхід – від сплат.


     Крило метелика, гіркий і пізній плід.
     Що, не торкаючи, промінням ріже.
     Кути, які – на лябіринт віражу.
     Що зберігає Пасіфаї блуд.


     У лялечці сипке панікадило.
     Що оболонки тліну поскидало
     Й обвуглені перегортає сльози.


     Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер.
     Розкрив метелик крила, як рояль. —
     Душа ще зріє, й порожньо в раю.



   ВІҐІЛІЇ XXХІХ


     Ніч не рухнеться й, наче в прірву, їде.
     Без коліщат – у виміри обтічні.
     Вже безпредметним стало нелетюче,
     Зник фюзеляж, висять шасі із вати.


     Що барвами – подекуда – як одуд.
     Звільнився світ від кліток і уточнень.
     Сплатив борги – і всю на вітер – здачу.
     Лиш де-не-де ще тліють мараведи.


     Змінилася вага і перспектива.
     Все погустішало – на дві, на три октави,
     І кожен кадр, як у німому фільмі.


     Відпало все настирливе й несхвальне,
     І решту – кіпоть – вимила гроза. —
     Твердь, скинувши старий комбінезон.


     Ключами наближається з низин.



   ВІҐІЛІЇ XL


     Ні світла, ані кроків на майдані.
     Ніч – наглухо – у володіння власні.
     Лише душа, як верховіття в лісі, —
     Все глибше й – далі – від тандит щоденних.


     Не місяць – еліпс. Крапле белладонна.
     Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне.
     Позаду – проминальне і облесне.
     Єдиний дзвін, що бамка щогодини.


     Все видовжилося й позатихало.
     І тільки серед обрисів похилих.
     На лінії, що ділить світле й темне.


     Громаддя слуху – сторожке й невтомне. —
     У снах маячать, хоч ніхто не спить.
     Як голос, віддалі. І нескінченна путь.



   ВІҐІЛІЇ XLI


     Від ночі – півобгризений маслак.
     Скрізь – існування ще дрібні реклямки
     Та водограю ледь надтрухлі клунки,
     Де вже прийдешнього спалахують посли.


     Згортається в сувій – шляхетне й зле.
     Суцільний розпад там, де щойно клінкер.
     Найдовші пащеки (ковта весь світ) – маленьке.
     Де ще майбутнє – слизом, як масляк,


     І проминальність – у руці – мензурку,
     Що наближається, – мандрівна зірка, —
     І час від часу – збоку – зблисне кловня.


     Що від розлинного лишилася конклаву, —
     Луска огрудь, що їх – зелений град. —
     Гравців на видно. Видно тільки гру.



   Віґілії XLII


     На кригу – рух. Дня зупинивсь вітряк,
     Й одна за одною, як пара, перепони.
     Крізь плівку дійсности – з підводних скель – скорпени.
     Скидати форму добігає строк.


     Для змагунів – дедалі вужчий трек.
     Вогні і ціль, – їх поглина серпанок.
     В гранат завинена чекає Прозерпіна,
     Заки гравці – передостанній трюк.


     Кінців не видно. На всі боки – трусько.
     Замість світила ледь кіптюжить тріска.
     Нутро, неначе після золотухи.


     Світ відшвартовується так поволі й тихо.
     Розпавсь на тлін, хоч і стоїть квартал
     (Черв’як і в сріблі дірку провертів).


     Стерничий – і нікого на борту.



   ВІҐІЛІЇ XLІII

 //-- (Анабазис) --// 

     Ще коло, ще пустеля, й караван
     У присмерку – з барханів – ген – міжріччя,
     Де гнізда залишилися сорочі
     І предки промовляють з домовин.


     Найдальші віддалі – ті уздовж власних вен.
     Найнезбагненніші – якнайпростіші речі, —
     Мости через провалля – без поруччя.
     Каміння, луни, потічок-ревун.


     Що Арарат? – Драконами – дрібниці.
     Піщина, що на всю потужність пнеться,
     Аби до світла боком притулитись


     І зупинити смерти вентилятор.
     Що вже – от-от – останній електрод.
     І трудиться, хоча – намарне – труд.



   ВІГІЛІЇ XLIV


     Лиш рибні голови, де вирував базар.
     Ножі змінили, виміри й касети.
     Будинки й вулиці проріджено крізь сито.
     Всі вчинки пітьмою виходять з амбразур.


     На площі тиші довшає пузир.
     Де ще дідок дошукується суті.
     Найменший обрис – рясно, – як пульсатор.
     І не бруківка, а бруски озер.


     Де з виводком – уздовж – блакитна квочка.
     Заходять інші вірування й звички.
     Й нічна сторожа, що – олію – в лямпу.


     По спиляному походжа Олімпу,
     Де тільки тіні на воді від паль
     Та човен, що – на той бік – за обол.



   ВІҐІЛІЇ XLV


     Долини духа спочивають в генах.
     Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу.
     Речей поверхня тане, як засмага, —
     Так диня тиші стигне в сновиганні.


     Ще не набрали почуття розгону,
     Світ видимий ще розмовля на миґах.
     Є гірші від поразок перемоги,
     І світла найчорніші перегини.


     Над дійсністю – димок від кантилени.
     Одягнений, неначе в панцер, в луни.
     Весь на межі, на всю тональність кондор


     Відлічує у присмерку секунди
     (Годинник, що без гир і коліщат).
     Буття? Чи кинений на полі бою щит?



   ВІҐІЛІЇ XLVI


     Обличчя. Лінія. І за водою – слід.
     Найнепохитніше – таке ламке й минуще.
     На дні краплини – існування днище.
     Що, як поліп, в поцейбік наросло.


     Із неладу – рука, що – зерна й лад —
     Крізь заграви – на перехрестях – мощі.
     І прапорець на пагорбі, що – нащось.
     Усе велике, що таке – мале.


     Плач. Голоси, хоч поруч – ні оселі.
     Лиш смерть, що світ, немов кізяк, мусолить.
     Сам тільки звук – щербатий і гугнявий —


     Вже без надсади, без прокльонів, гніву. —
     Все – в лійку, – поодинці і гуртом. —
     Й ріка, що рінь у душу нагорта.



   ВІҐІЛІЇ XLVII


     На дні віків чекає Пенелопа, —
     Піщина пам’яті, що – водяні бескиди.
     І женихи, що чинять збитки й шкоду,
     Й Аїда брама, котра замість шлюбу.


     На астролябію поклавши лапи.
     Два грифи – шлях, який веде в нікуди.
     Пішина пам’яті і обрій-естакада.
     Що – світ, із мила й сажі зліпок.


     В предмети згущується роздрібне мигтіння.
     Де щойно тільки гілочки фотонні,
     І від єства – ні обрисів, ні статі.


     В таких глибинах навсебіч летіти. —
     Ще Сцілли і Харібди омина Свідомість.
     Й ніч у мисці, як миньок.



   ВІҐІЛІЇ XLVIII


     Не обрій, а вуста, – то там, то тут —
     З-під намулу. І тиша, наче дьоготь.
     Все причаїлось. Тільки місяць диха
     На вухо. Та – ковтками – блекота.


     У проминального все дужче апетит —
     На вічне, хоч і гине від ядухи.
     Дві зірки, що – як рушники – з-під даху, —
     За розподільник ліній і частот.


     В повітрі гаснуть острови з опунцій.
     Прийдешнє ще чекає на зупинці, —
     Їсть яблуко, – при боці – оцелот,


     Що від – проміжних втілень уцілів.
     Й по купках спалахів, мов з’яв очіс,
     Йде розтяжний – з самих суглобів – час.



   ВІҐІЛІЇ LI


     Мить блимнула – й ломовиком – в обоз.
     Життя? Ріка? Чи просто знак – алея
     Згортається у зірку і маліє.
     Не поле – алюміній і азбест.


     Амеба місяця зійшла на рихлий бас.
     Килою – отвори. Хорти – от-от – толая:
     Рівнина чи вже духа алкалоїд,
     Що в просвітках – матерії позбувсь? —


     Самі кульбаби від гучних орацій.
     Світ – проваливсь на першому уроці
     Й – надсадно – форми – щіткою, як посуд.


     Природа – з’яв напташила запаси,
     Аж серце гупа й кришиться броня.
     І пітьма, що – оливами – бринить.



   ВІҐІЛІЇ LII


     Навколо тиша, наче із відра.
     Без опертя, в надхитану назальність —
     Квадрат розмитий. Світ – без камізельки.
     Все кришиться – і навпіл – по ядру.


     За водорозділом – осмерклий сум модрин.
     Що видовжила в береги зозуля.
     Та мозок, що – краплинами лізолу, —
     Ще заки – на новий ракетодром.


     Сама рівнина, що застигла в оці,
     Та – ген – тополь порожні ногавиці.
     Де зовнішнє відбігло всіх регалій,


     Лиш де-не-де – на хіднику – рагелі.
     Нутро не кліпне, – в пастці сам ловець.
     І тиша, що всі стулки розсува.



   ВІҐІЛІЇ LIII


     У прірву – день. Короткий людський вік.
     Все глибше смерть вбиває в тіло пакіл.
     Все, чим жилось, як на асфальті – спека. —
     Мелодія – на кришки – і співак.


     Плете ядро усесвіту павук.
     На ниточці тремтять хисткі опуки.
     Усе живе – Тлін – під свою опіку.
     Лиш серце блима – між кущів – ставок.


     Весь світ біжить – вагон, – та спить кондуктор.
     Хитаються перегородки з дикту.
     Не діють гальма. Рух ніхто не стрима.


     Не вимкнути – ні колії, ні струму,
     Ні пам’яті розпилений смарагд,
     Де ще життя, – що – димом, – димарі.



   ВІҐІЛІЇ LIII


     Буття? – Чи серед хаосу – боскет.
     Де – ножицями – неосудний ледар?
     Порожній пляж. Надтрухлі дві колоди.
     В піску гниє – півмісяця – і скат.


     Повітря – з плинних лусок – самоскид.
     Який – над ямою – добіг до влади.
     Надкришуються – всесвіти і люди.
     Ковпак відлунь. І невідчитний код


     Черви, що пробує свідомість гризти.
     Крізь видиме – дедалі глибший розтин,
     І переходи, і мости з віскози, —


     Кров, звільнена від пристрасті і сказу,
     І простір, що на промінь захолов. —
     Неначе хто кватирку прохилив


     В безпростірність, що плаче немовлям.



   ВІҐІЛІЇ LV


     Рожеві парасолі краплють з ринви.
     Всім з’явам– простір – за єдину пашу.
     Та де-не-де – ще світлові папуші. —
     Все зовнішнє пішло на відмирання.


     Ступати важко. Небо, як мурена,
     Ковтає душу. Ледве блима пижмо.
     Із каганцем – за існуванням – пошук.


     Де тлін – в ботфортах – коней на пороні.
     Стіна із лялечок, обернених в мовчання.
     Матерії і духа величини
     Й трикутник зору – крізь медузу ніби.


     Бо видиме, що – невимовне – в набір.
     Немов після потопу суховій,
     Відкрило в серці жилу слухову.



   ВІҐІЛІЇ LVI


     Життя дало – з розгону – задній хід,
     І не зібрати навіть глею грудки.
     Лиш пам’яті шпичасті осередки
     Із шибами, де навхрест – лепеха.


     Вже прорідився дійсности штахет,
     І серед плазми – духа самородки.
     Рівнини сну з жирафами, – що – рідко —
     Вглиб – жовте м’ясо з фіялкових хутр.


     Самі димки. На нетривке – гоніння.
     Назад – в ядро – розпочалось вгинання,
     Де ще клітин пручається додаток.


     Останню форму – в невагоме здуто.
     І по трикутниках – без веслярів – вельбот.
     Усесвіт, згорнений, чекає, як мольберт.



   ВІҐІЛІЇ LVII


     Ґонг-дзеркало. Самі стежини втрат.
     Лише на обрії ще серце носить миро
     У просвітках між валунів понурих,
     Де жорна тліну порожнечу труть.


     В завулках пам’яті – сіль вогників, – нітрит
     І ланцюги. Туга легеня моря.
     Зі спинок світла, наче із омарів.
     Приплив – прапращура – в піску – портрет, —


     Уламки водяної епопеї, —
     Й над ними місяць, як шматок папаї.
     Згорнулась твердь. На дно пішла ескадра.


     Жменя свідомости і зір, – ліванські кедри.
     Де смерть – лозиною – отару поганя.
     Гонг-дзеркало, як жерла двигунів.



   ВІҐІЛІЇ LVIII


     Життя спливло. Лишилася стерня.
     Як мало зерен – цельофанний кошик.
     Майбутнє ледь вивільнюється з кушок, —
     Вже інше обертається стерно.


     Ще час від часу дійсности турнюр —
     З-за рогу – проминальніше й гіркіше.
     Хорти підземні хлепчуть чорну кашу,
     Хоч маятники, що – за тлін – турнір.


     Ще ріки – серед мороку – молочні.
     Як лунко, незахищено і лячно,
     Де простору алмазна шевелюра.


     Мов тільки но з верстата ювеліра.
     Все – порохом – герой і страхопуд.
     У серці – дріт. В чуттях – найглибший спад.
     Й на брамі пес, що в білім колі спить.



   ВІҐІЛІЇ LIX


     Як дзвін у вусі, вглиб речей розгін,
     Де ще від дня позалишались пастки.
     Ледь коливаються – плівки надуті – пустки.
     Розгвинчено і воду, і вогонь.


     Поздовжнього побільшала вага.
     Скрізь – губкою – стрімкі й ламкі форпости.
     Дитину в ванні – проминальне – пестять.
     Всі віддалі, як тісто, й тільки ген,


     Де устриця до обрію прикута.
     Ще жменька світу з відсвітом строкатим. —
     Зійшли на рінь – і метушня, і галас.


     І ні душі. Сама – рівнина-голос.
     Що – дійсність, наче праскою – капрон.
     Та Яків, що із Господом – на прю.



   ВІҐІЛІЇ LX


     Видовжується присмерку сачок,
     Де інший берег, танучи, хлюпоче.
     Ще тільки неба півпригаслі печі.
     День руки витер, – працю всю скінчив,


     Аби – на ранок – знову дитинчам —
     Чи й серед ночі, – як кому приспічить.
     Сторч – тиша насувається сипуча,
     На скипетр обертаючи – канчук.


     Слаба – не пітьма – простір – на утори.
     Що ковтуном уздовж води зотаривсь
     І – замість місяця – кружала моркви.


     Світ хилиться й на перлівницю меркне. —
     Земля – чи буйвол, загнаний в свічу,
     Що береже життя для онучат?



   ВІҐІЛІЇ LXI


     Навколо морок ходить, наче кнур.
     Предмети – міллю сточені мундири.
     Так – підступом – в свідомість – мародери.
     На мить – запізно – з ґнотом – канонір,


     Й мишва – життю – артерію і нерв.
     Скрізь порожнини, – і нема в що вдарить.
     Лише рівнина – кроком командора
     Та крізь карболку – цівочкою – нард.


     Не краєвид, а немовля – з-під згарищ.
     Перемістилися під серцем доли й гори, —
     Саме буття, що дивиться незмигно.


     Ніч. Хоч поверхню – от-от – інша магма,
     Що бульбашками проклала мотив
     Й зі столу кришки – рештки з’яв – зміта.


     Не видно шляху, видно лиш мету.



   ВІҐІЛІЇ LXII


     Життя вже без позначок і без дат.
     Двері – на ключ, всі розійшлися гості.
     На дні горнятка лише кави згусток.
     Час вирвав вісь, як на мосту бандит,


     Й один за одним – небуттю – редут.
     Сама рівнина з відсвітом смугастим,
     Де водянисті знаки снів сягнистих
     І колесо – плакуче і руде.


     Все перетліло: радість і зневіра.
     Стіна лишилась і віч-на-віч – ворог,
     Що – серця віддалі, де повені безкраї


     Й де – час-від часу – хтось – на дошці – хрию.
     І луни, які тягнуться від сальв.
     Завершення чи спад останніх сил?



   ВІҐІЛІЇ LXIII


     Міняється із віком часу вектор.
     І світ – набік, – без дна – стара каструля.
     Та на глибинах, де нутро ще – тралом.
     За кожні двері – щораз більший викуп.


     Всі віддалі зійшли на рівень ока.
     Криві, які випростуються в стріли.
     Колодязі колінчасті, як трелі,
     З фактурою, в якій нема вже звуку.


     Єдина вісь, що – на межі, як спалах,
     Тримає ще свідомість від розпилень,
     Ще заки тлінне проковтне мурена.


     Манометр на життя і умирання.
     Все знане никне й – далі, як сакман.
     Ніч осипається. На пальцях сіль і кмин.



   ВІҐІЛІЇ LXIV


     Вже не вогні – потужних устриць тузінь.
     Діжки із мороком – бікфордів шнур – у склепі.
     На блюдці око – в три карати кліпа, —
     Блакить, яка пустила метастази.


     Печери сну. На слух – подвійна доза, —
     З ущільненням на всіх регістрах клопіт.
     Гіркава тиша – лакмусовий клапоть.
     Що дійсности – каральну експертизу.


     Був світ, як світ, та вийшов – з-під опіки.
     Пацюк строщив бізона шкуру-спокій, —
     Самі роти, а на слова – ембарго.


     І з’яви йдуть, згинаючись від боргу.
     Хребти й обличчя склавши у тулун.
     Колись – розвидниться. І кожне – свій талан.



   ВІҐІЛІЇ LXV


     Чужі міста, і запахи й канали —
     Все розчинилося на пляму каламутну.
     Лише вогні, як черги кулеметні.
     Без шкіри світ. Свідомість прогорнули.


     Аби єство – алеями магнолій —
     Й добра і зла – внизу – бар’єри митні.
     Міст. Набережна. Як стіна, самотність,
     І – ледь на гальмах – світло у тунелі, —


     Шлях, шо – нутром, і шлях – назовні – водний.
     Ні берега, ні маяка не видно,
     Лише, як гума, – на всі боки – морок.


     Ані дороговказів, ані мірок.
     На всі кути – сліпуча самота.
     Чи вічність – в повсякденні – й саме тут?



   ВІҐІЛІЇ LXVI


     Немов олії наливають в паз
     Синхронних переходів. По мікрону
     Висновують розм’яклу неба скриню.
     Всі форми з’яв, – потік клітин і поз, —


     На ниточці тримає карапуз.
     Що ліпить світ із нестійкого краму —
     Світила – жужмом, а живе – окремо, —
     Глевкі дагеротипи подобизн.


     З одного тіста – віруси й секунди
     (Трояндою – колись – і анаконда), —
     Стегно матерії, що – в павутинні духа. —


     Все глибше в ніч – і крапотіння з даху.
     І плескоти віддалені калюж. —
     Життя чи з нафти на воді коляж?



   ВІҐІЛІЇ LXVII


     Дух – вчитель, а матерія – школяр,
     Що в зошит – закарлючки нерозбірні.
     Найтихша тиша – в осередді бурі.
     Уже не пітьма, а зі шпарок – хлор.


     Крізь товщу сновидінь – фунікулер.
     Й сугою – навсебіч – непереборне.
     Зідхають зерна. Тісно у амбарах.
     Коло з’єдналося, і наглить машталір,


     Смерть-підліток в кашкеті й ластовинні.
     Відхід, що, як забуте листування,
     Й обрубки суму, як шматки конини.


     Усе, що потіснилося в канони.
     На вибухівку, що повільно діє.
     Ніч, а чи дух, що віє над водою?



   ВІҐІЛІЇ LXVIII


     У душу – тяжче, ніж до стратосфер.
     Найменший дотик, як удар гарпунний,
     І вже – за борт, – життя забрала піна,
     Й не відпускає водяний порфір.


     Пелюстки залишились від фанфар
     І світ на дні (м’яз-лябіринт) – рапана.
     Та вхід – гузир, що мозок засупонив.
     Все м’ясо й плазму сплющивши – в офорт.


     Сумління – вітер, хоч і правознавець.
     Що – перевали й рифи – знову й знову.
     І глина, ще не виліплена в голос.


     В клітинах пам’яті, як невідома галузь.
     Лиш верби сну. де ще буття свербіж,
     Й нутро на шворці, як білизна з барж.



   ВІҐІЛІЇ LXIX


     Минуще все, та в грудях – світла чан.
     Спіраль кінчається, і – черепки від свята.
     Вже прохиля стіну нетлінний світоч.
     Від шкаралущі звільнений речей.


     Сліпучі східці – в серці і в очу, —
     Невтільному – на дні – довір'я вотум.
     Навпочіпки – лиш з’яви у кюветі,
     І кроки, що – без тіла – уночі.


     Нових площин і вимірів провісник —
     Смерть, що в руці, як в’язку риби, – весни.
     Вогні насаджує конічні між прогалин.


     Калюжка обрію, між дюн – штурпаччя голе.
     І тільки розум, – в кишках – ніж, – лящем,
     І тиша, що на закрутах лящить.



   ВІҐІЛІЇ LXX


     Як видно, хоч ніде нема вогнів.
     Тупе й настирливе спіткала кара
     (Вкорочення голів пішло на користь).
     Весь краєвид підковою зігнувсь,


     І тільки місяця стирчить стегно
     Над ямою, де вхід пильнують Кери.
     Не обрій, що поповнив харакірі,
     А присмерк-телепень, що лють зігнав


     На паростках, що тільки но – з насіння,
     Й ніч аж до міоцену пересунув,
     Так густо – на вустах – молюска присмак.


     А там, де переміг – боржомний просмик.
     Ще зупинивсь на хвильку мимохідь
     І друзям – вниз – легенями маха.



   ВІҐІЛІЇ LXXI


     Весь корабель зітлів. Єдина рубка
     Ще над водою, наче голуб миру.
     Сторч, навкоси – лиш пітьми полімери.
     І місяць – напівзібгана коробка.


     На пунктах стику обрій геть порепавсь.
     Та в щілинах ще тяжчі й довші мури.
     Лишились тільки ланцюги від марень.
     Життя чи – у акваріюмі рибка?


     На проминальне – жодної управи.
     Найменша форма з течії, мов привид,
     На мить – балянс, що майже, як сукупність.


     Яку – лопаткою – наглядачі прискіпні.
     Не відсвіт на долоні – резорцин.
     І голка, що нанизує серця.



   ВІҐІЛІЇ LXXII


     Ще й не жилось, а добігає строк.
     Що – з-за плеча – із вишкіром акули.
     Мить – і життя, мов не було ніколи. —
     Помили посуд, й воду – із відра.


     Як коротко цвіте на схилах дрік,
     І довго як – щабель розлинний – калій.
     Морським піском – і найстрімкіші скелі.
     Вітри – і вічність – в пальцях перетруть


     На попіл, що й зчується, – так тихо.
     З ковчега випала зернина духа,
     Й матерія, – як вчинок неосудний, —


     Розмножилась за бортом – самосадом —
     І, мов бур'ян, всі виміри псує. —
     Буття – нема. Є кілька аксіом.



   ВІҐІЛІЇ LXXIV


     Площини зміщено, і – інші імена
     І виміри, мов кавуни, з-під яток.
     До скіпки розграбовано маєток.
     Останню свічку понесли в манеж.


     А тих, кого ще морок оминув, —
     Орбіта, що із контуром койота.
     Приплив, відплив – лиш клапті розмаїті,
     Що їх – на кладці – тліну доміно.


     І вже не місяць, а м'який товкачик
     Природі ніздрі вихлопні лоскоче —
     І рятівник – й водночас – і каральник.


     Що стіни розсуває закурілі
     З ознаками потопу й катастроф
     В єдине світло – те, яке – з нутра.



   ВІҐІЛІЇ LXXIV


     Півкраєвиду, що на дні мотиву —
     На мерехтіння – затяжне й гортанне.
     Як відлік часу – нанівець рутину.
     Лишився берег й кілька дюн сльотавих


     Й душі до переправи неготовість.
     Як проминальне – бігом маратонським,
     Й на бік – все далі й далі порятунок.
     Мов вівці – вічне – витовкло миттєве, —
     Рінини – замість ладану і смирни.
     I Вавилонські вежі – всі намарне.
     Змінилася постава і знаряддя.


     Та змінене – ще дужче – в однорідне, —
     Єдиний центр з відлунням, мов оброть.
     Що – в розтин призми, як новий гібрид.



   ВІҐІЛІЇ LXXV


     Ще на предметах – пітьми цвіль і кетчуп,
     Що вимаґльовує чуття і тяму.
     Дорога, що по ній ніхто не йтиме.
     Скарби, що марно присмерк накопичив,


     Й нестямна алюмінію плакучість.
     Ще кубами розрихленими – темінь.
     Ще віддалі – всі пори, наче втома.
     Сама вода і, як по той бік, – кочет. —


     Усесвіту дедалі вужча короб.
     Де простір береже сліди Ікара,
     Що – час від часу – небо – як рекляму.


     Яка міняє душі, речі, клімат, —
     Кристали, нерозчинні, як тетрил. —
     Як чути дно й повільний ночі трал.



   ВІҐІЛІЇ LXXVI


     Добра і зла триває люта розгра.
     На шворці – світ – Іванко-покиван.
     І тиша, мов надтріснутий кавун.
     Що так поволі в порожнечу грузне.


     Аж те, що досі – кволе й невиразне.
     Річки й левади сипле з рукавів.
     І, віддаляючись крізь коло звукове,
     Кілками – шлях, як моровиця грізна.


     В закутинах, де ще провалля заклик.
     Набік розвіявши дзьоби та ікла,
     Неіснування ходить білий пардус.


     Ні соломини, на яку – зіпертись.
     І на долоні, як молюск – життя.
     Ні звуку – лиш світанку їжатець.



   ВІҐІЛІЇ LXXVII


     Вже відсвіти Страшного Суду,
     І сарана, і круків зграї,
     1 світло, що ніде не гріє,
     І геть потріскані висоти.


     Звільнилася Творця посада,
     I хаос – за новою грою.
     Ще тільки просвіти, як реї,
     Та – в казані – буття абсиди.


     Матерії – з азів – запара.
     Де щойно – небуття сапери —
     Всі протоплазми гіпотеки.


     Що – від загального потоку.
     Суд, а чи над проваллям – міст.
     Що служить – в осяйне – комусь?



   ВІҐІЛІЇ LXXVIII


     На сковорідці – будні – мудрагелі
     І ті, що в злі – надхнення і звитягу.
     І пасма гір, і ніжні крихти втіхи.
     I світ, як дерево – на вітрі – голе.


     Всі віддалі – з колиски – до могили —
     На маратонський біг – один єдиний стогін.
     Прозорість? А чи просто наступ туги,
     Де від життя – надкушений рогалик?


     Лишилися позаду світла й багна.
     Усі скарби. Ще тільки зір убогий —
     На тих рівнинах, де лиш смерти шпатель:


     Самі стежки, й на жодну – не ступити.
     Та вже нутро, – повз трупний дух мари, —
     В осяяння, як в проливний смарагд.



   ВІҐІЛІЇ LXXIX


     У горщику рожевий амариліс
     Світ поділив на різне і тотожне.
     І відійшла стіна, що так – бентежно.
     Аж наростки нутра позавмирали.


     Й де існування зайняла хлорела,
     І форми з'яв закрапотіли тужно.
     На колесі – вниз головою – тижні,
     І хаос – на долоні – фумаролі.


     Базальти – роз’єднала хитавиця.
     Нові атоли виникають в очі,
     А – груди – туга, що на душу – замах.


     І немощі. – в кишені – плач і зими. —
     І смерть, що ледь тамує апетит
     Й на роздоріжжі все доріг пита


     В життя, яке лягло їй під п’яту.



   ВІҐІЛІЇ LXXX


     Усіх речей і простору убуток.
     Сатир у кухлику розносить старість.
     Вивершуючи лінію повторень.
     Де вічність – в проминального лабетах.


     Відноги тиші – навсебіч – горбаті.
     Нутро, як повня. Поруч – лавр і терен.
     Яйце усесвіту, де тліну тирло.
     Та – ні дверей. Немає куди бігти.


     Рівнина, як легені, що в мазуті,
     І мороку задавнені мерзлоти.
     Що перевал заповідають дальній.


     Аж відсвіти, – і духа розподільник
     Життів майбутніх і майбутніх щасть,
     Що їх тримає смерть в ряснім подолі. —


     Та не осмислюється й вислизає щось.



   ВІҐІЛІЇ LXXXI


     Погоди, а чи вічности завбачник,
     Що так нутра – весь краєвид сипучий?
     Не тиша, а світобудови печі.
     Що – пластівці галактик – однобічно.


     На всіх перонах, де життя – так бучно.
     Луною – пустки й будяків штурпаччя,
     І тільки місяць, як рукав, лопоче.
     Рівнину зібгано, і – покотивсь клубочок,


     І тільки чути – пес – на хмару – виє.
     З’яв зупинився і розпавсь конваер,
     І з-під уламків – плавниками – риба.


     Всі переходи, як тяжка хвороба.
     За вступ у невимовне – світлом – чинш.
     Та духа вісь, мов зоряний качан.



   ВІҐІЛІЇ LXXXII


     За днем спливає в порожнечу день,
     І від життя – лиш цятки перископні.
     Розрізнене і те, що так – сукупно, —
     З дощок – на хвилях – нетривкий майдан.


     Біг сповільнивсь матерії й годин.
     Що ледь – на дно – у інтервалах – капа.
     Межа – й за нею далі – смолоскипи.
     Що – ріки прагнень, поривань і дум.


     Під ковпаком – уламки пасторалі.
     Що в пуп’янку – без тіла – постаріли, —
     І – на півнеба – дерев’яні сльози.


     І морок – із шафрану і заліза.
     Що роздає цикуту і нектар. —
     І перехід – в вітрильник, як в ноктюрн.



   ВІҐІЛІЇ LXXXI


     Не дійсність, а прозора волосінь —
     На всю свідомість, що – в розливах туги.
     І смерть, що – тлінне – циркулем стратег
     Що не ядро, то інший – вміст і сенс.


     В матросці вічність – небуття серсо —
     Обабіч сну, де разом – плач і втіха.
     Не знаки в хащах, а – з дротів – летяги.
     Що – навсебіч, як гуму, – небеса.


     Єдиний посмик – й лусне з’яв ярмо.
     Нетлінна вже підводиться сурма
     І світла кількаярусні плятформи, —


     Матерія – чи духа гемісфери?
     Й повз рештки місяця, геометричний лімб,
     У тишу-смерч, куди – ні тлін, ні зло.



   ВІҐІЛІЇ LXXXIV


     Ген – каганцями обрій – крізь серпанок, —
     Нетлінного – у проминальнім кіпоть.
     Пласти свідомости, де ночі вуглекопи —
     Шматки порід. – Буття не знає впину.


     Все – течія. Душа – із піни шпеник,
     Що марно – з’яв проріджену сукупність,
     Й піпетка розуму, з якої – ледь-ледь капне.
     Життя – чи тільки вітер на припоні?


     Речей і з’яв відхлинула тиснява,
     Чекаючи в заглибинах, щоб – знову.
     Посеред тиші – форм суцільний заник.


     Та тільки де-де – плівочки озону,
     І на все небо, мов крізь воду, – серп. —
     Осяяння, а чи новий – ясир?



   ВІҐІЛІЇ LXXXV


     З туману все: Господар і житло.
     І прихисток, мов крам – для шалапута.
     Й усі «тепер», що так зійшли – на «потім»,
     І нескінченний, кінцесвітній тлум.


     В червоній мантії й короні ходить тлін, —
     Ні обійти, ані – переступити.
     І тільки голови – у петлях – з парапету,
     Де щойно – коронований патлань.


     В клітинах і умах – перебудова,
     Аж світ закляк і не виходить з дива:
     Руїни в роті, – в дух – драбини – пристрасть.


     Усе, що досі – світло, зручно, просто, —
     Кривавих туш – трюхикає вантаж.
     Й парсуни, що – ненависти кортеж.



   ВІҐІЛІЇ LXXXVI


     Все плинне й стале – все пішло за борт.
     Тінь від хмарини, де була армада
     Блакитнопера. Тільки стулки з мідій.
     Всі вісі, що свідомість, – шкереберть.


     Усталене – на манівці – з орбіт.
     Лиш гола дійсність, – акробат кумедний.
     На видноколі – трюки старомодні.
     Де пам’яті в повітрі – ген – гарба.


     Зайшла речей і станів амальгама.
     Нутра обличчя чи – трапецій Гума,
     Що – існування спайки, – як мастило?


     Суцільні зміни – за єдину сталість.
     Що – вічности зазублений валок,
     Де м’яко – з тіла – душу повели.



   ВІҐІЛІЇ LXXXV


     На два крила – доріжка і альтанка
     І сизий – на дві стулки – обрій-кочет.
     Повітря ромбами й трикутниками скаче.
     Предмети стали звуком, що – так тонко, —


     Від дійсности – єдина павутинка.
     І коло – поглинальне і лискуче.
     Під видимим попрогнивали кички.
     Лишивсь хомут, що – марно – порятунку,


     Та зір, уся на скріпках – речовина, —
     Прозорі дріжджі й дріжджі, що – чавунні, —
     І розуму стоніжка-непосида,


     Що все життя – на вітровій посаді, —
     Лиш – одним оком – ледь буття поріг.
     Як вже згортатися і – порохом – пора.



   ВІҐІЛІЇ LXXXVIII


     Буття – не на китах, а на химерах.
     Усесвіти – чи плівочки надуті.
     Де тільки морок, як вдова бездітна,
     Й без тіла хаос із обличчям мурим?


     Що – дійсність – дійсність чи лише примара,
     Де соску втілення – світ, немовля удатне?
     У проминальнім – сталість, як нудота,
     Що коливань не знає й перемир’я.


     Життя – чи палець втілення мізинний.
     Що – для розваги – пухирці озону,
     І арки сну й сурми хризоберил.


     Що тліну – ще не знає заборол,
     Де проминального роз’юшений пацюк —
     Зубами – вічности притлумлений мацак?



   ВІҐІЛІЇ LXXXIX


     Дорога? Чи альхеміка аптечка,
     Де в колбах – демонів, що спухли ніччю.
     Ще упирі на перехрестях няньчать? —
     І зірка – за єдину відгортачку?


     Повитикалися чуттів всі тички.
     Між мозком і душею – колотнеча.
     Літають – з кров’ю аж по вінця – ночви, —
     Б’ють в серце. Світ із слини хоботочки,


     Де в кожному – ще бісеня регоче.
     Дорога? А чи пітьми – в пашах – гичка?
     Ні голосу, лиш мороку щербини.


     Ні світла, самі з сірки калабані, —
     З-під пазурів – язик, стегно, рука.
     Дорога? Чи кружляння світляків?



   ВІҐІЛІЇ XC


     Невтільного з матерією стик —
     Всі двері в пам’яті, де навсебіч – розлука,
     Та човен, що – потойбік переляку. —
     Розвіяно дорогу і мету.


     Нутро – зернин сліпучий волоток.
     Що кожному покладено в колиску.
     Сама душа, немов горіх волоський,
     Що з нього осереддя виліта.


     Площин двигтющих – тло і очевидець.
     На березі лишились – цноти й вади,
     Де небо ще на обрії – валетом.


     Все – полум’я. Нема куди волати.
     Затягнено на всіх світах очкур,
     Й стрілки – униз – життя-годинникар.



   ВІҐІЛІЇ XCI


     Міня все форму. Відійшла людина.
     Розвіяно енергії полову.
     На боці світ – колеса гомінливі.
     І течія – із пірамід щоденних.


     Ляльки відлунь – на клунках – на майдані.
     Де проминальности маля смагляве
     Ще – на долоні – кулю кришталеву.
     Не речі, а колодязі бездонні.


     На цямрині – жовтки чуттів і суджень, —
     Фасетний хлам, що – плавники – крізь сажу —
     На стружці часу, де – з косою – Тесля. —


     Матерію – у лещата затисли.
     Лиш там, де простір – на акриду схуд.
     Нове життя – новий підземний хід.



   ВІҐІЛІЇ XCII


     Від світу залишилися поруччя.
     Скінчився вилов, і – порожній ятір.
     Та поплавець, що плин речей троюдить.
     І німота – чавунна і незряча.


     Долина-свічка. Шкаралущі речень.
     І обрій, що не зрушивсь ні на йоту.
     Лиш проминальне почало роїтись
     І заникати – від стрімких скорочень.


     Єдине коло, що стоїть на чатах.
     Хоч живчик тліну, вже слабкий, – нечітко
     Ледь – над предметами, як смужка диму.


     Самі шляхи. Й усі – у невідоме.
     Крізь дійсність зизооку і цупку
     Ще тільки смерть – іздалеку – ціпком.



   ВІҐІЛІЇ XCIII


     Як мало часу вділено людині.
     Піщину вже назад у море змито.
     Всі кедри спиляно. Кочовиків намети.
     Ні щілини на крик в віках злиденних.


     Життя – за ґандж. І тільки смерть видайна.
     Від пам’яті – прогнила жовта шмата.
     Каміння у воді – загусклий смуток.
     І розум, як долоня, що – бездоння.


     Ані душі, лише верблюд в повітрі
     Сидить – навпочіпки пильнує ватру.
     Коли на закрутах, що – силікат і кальцій.


     Розвидняться поновно духа кільця.
     По вирвах тільки пітьма, як фургон.
     Та місяця хитається вага.



   ВІҐІЛІЇ XCIV


     Височина, а чи низин сукупність,
     Що перейшла в прискорені частинки?
     Невидиме у видимім – так тонко,
     В мачині кожній – око телескопне.


     Здається, зараз справжня дійсність капне
     Із ложки, що у кухлику – сметану.
     Все виструнчилось в рівне і чистеньке.
     Шляк став алмазом, все криве й прискріпне —


     На рибки-іскри у прозорім дзбані.
     Хвиля пішла угору по драбині
     І – замість місяця – півколом – на маруну


     Серед суцільного лиття і завмирання,
     І там, де тлін, що досі – з’яв ескорт, —
     Все зовнішнє – ламка колода карт, —


     Саме єство – без віжок і без шкір.



   ВІҐІЛІЇ XCV


     Як вибух, перегорнена сторінка
     Життя. – трикутний в зябрах витин.
     Посутнє – жодним словом не назвати.
     З кришталю слоїк, – дно – сипуча рана, —


     Вглиб по серцях мандрує, подарунок
     Нетлінного, – лік на сліпе і вутле. —
     У безіменне – все, колись – славетне.
     І навіть пам’ять, як предмет сторонній.


     Від видимого тільки цятки й звуки.
     Що проступають з теміні, як вогкість.
     Де простір ллється з розтяжних посудин.


     Всіх розпорядників звільнили із посади.
     Лише круп’є, що – тліну казино.
     І з'яви, як порожні казани.



   ВІҐІЛІЇ XCVI


     У повсякденному – вузлами – надприродне.
     Вже не повітря, а суцільні нори.
     В прозору магму суходіл зануривсь,
     Відрікшися пов’язань і споріднень.


     Ще видиме – перекупка огрядна.
     Що залицяється на брамі до жовніра.
     Все глибше серце закидає нерет.
     Де тільки з’яви вутлі і марудні.


     Пересувається униз громаддя срібне.
     Там, де – півколом – рештки низькопробні.
     Духа лоша на світ прийшло у стайні


     (Серед несталого єдине, шо постійне)
     Й, не зрушившися, на всі боки біга.
     Випростуючи згорблене й убоге.


     Де рани, і загоївшись, болять.
     На грудку – світ. Ніч, як туман з боліт.



   ВІҐІЛІЇ XCVII


     Слід. Вартові безвухі і безроті.
     Що – верхи – на хортах із нашатиру.
     Крізь випарів рухому арматуру —
     Речей нутро, як полігон розритий.


     Садили світло, а зійшла отрута.
     В палацах вже випасують отари.
     Буває – й катеринка – неповторне.
     Мачина в мозку, що – рипить, як ретязь.


     Всі пристані, де ше життя завійне,
     Ввіходить в звук, неначе в ванну хвойну.
     І відступа назад чавунна мряка.


     Таважчейти. і все хисткіші кроки —
     Лиш поторків пригаслий хемотрон,
     Що – сутність, наче деку, що – без струн.



   ВІҐІЛІЇ XCVIII


     В однім човні – володарі й раби.
     Що ловлять на поверхні сердоліки.
     Близьке таке учуднене й далеке.
     Світ інший в цей світ отвір прорубав,


     І мілина пливе, мов корабель.
     Звільняється нутро від слизу й шляку,
     Й зір, як факір, – на цвяхах із пилюки.
     Що досі – тільки власну худорбу,


     Отримав звуковимірні суглоби.
     Свідомість спрагла світлового хліба.
     Де кузня зла – і хижки, і палаци, —
     Й смерчі замість буханок на полицях,
     І від життя лиш – де-не-де – пилок.
     Та обрій-серце – з-під ламких сполук.


     Листок на вітрі. – як єдиний лік.



   ВІҐІЛІЇ XCIX


     Долина скручена у тишу трубну.
     Лише струмка стирчать пласкі долоньки.
     Де звуку нерозорана ділянка
     І лінії лежать в кита утробі.


     Рух – без ядра, і крила – без потреби.
     Зійшло на царство – нетривке й маленьке,
     И усе, як на дитячому малюнку.
     Єдиний місяць, наче коник, стриба.


     У прожилках, де відсвіти стручкасті.
     Промацується краєвид безкостий.
     Що урвишам затявся догодити.


     Та захлинувся, зведений на дотик,
     І власне тіло тягне з-під колод.
     Все очищається від плівок і полуд.


     Тарілка з пітьмою, де тане й тане лід.



   ВІҐІЛІЇ C


     Мов корок на воді, очей куток,
     I м’ясорубка метушні нечинна.
     Де кожне – свій ковчег і своє вчення.
     Що сіє зерна чаду й блекоту.


     Лиш сум – стоніжка срібла – цокотить.
     Униз гадюччям поповзло мовчання.
     І ні опори, ні стежок – ні в чому.
     Колишню велич зжерла мілкота.


     Життя, яке – по горобцях – з гармати,
     В калюжу сіло й – дошкою – гармидер, —
     Білизни купи, що напрали пралі. —


     Із ладу вийшов застарілий прилад.
     Пустивши з димом батьківське майно. —
     Ніч. З гілочкою голуб промайнув.



   ВІҐІЛІЇ СІ


     Цей шлях, що досі тільки в світло вів, —
     На спалах-ступу з бабою Ягою.
     Все сходинки, і кожна – апогеєм.
     Ланцюг подоб, – поруку кругову, —


     Жере щомиті повсякдення вовк,
     Й душа, в плин замурована, нудьгує. —
     Пустеля, що була оливним гаєм.
     Купки вапна. Пирій і кропива.


     Майбутнє ловить рибу у минулім.
     Нетлінне – на минуще – проміняли.
     І зовнішнє, лапатого прибічник,


     Вимахує бляшанкою й не бачить.
     Як – пуп’янки із швидкісних порід.
     Ще крок – і ціль, та нескінченний ряд.


     Що оприсутнюючись, умира.



   ВІҐІЛІЇ СІІ


     Все далі від мостів і перехресть,
     Де ланцюгів роз’єднуються ланки.
     Світ випорожнивсь, як бензоколонка.
     Глухими річищами – тільки пам’ять-рись


     Посеред з’яв – на хвильку – топче ряст.
     Всі сходинки – то ядерні ялинки.
     То – з віддалі – колонами – з малюнка.
     Проконсула промовою – із ростр.


     Трикутник хаосу, з м’яким ядром мелодій
     За підмурівок чисел, зору, ладу.
     Де морок люками димить, як люлька.


     В одній руці – палеолітна лялька,
     У другій – всесвіту прим’яклий баклажан,
     З парсуною, як виріб Фаберже, —


     Життя чи з пляшки випущений джин?



   ВІҐІЛІЇ СІІІ


     Заходить пітьма на останній тур,
     Заки прозорість – на всю міць – підкопом.
     Підводні догоряють смолоскипи.
     Замість предметів вже самий пунктир.


     Одягнений у рибу воротар
     Гаком роз’єднує клітин сукупність.
     Чека, де зірка з шумовиння скапне.
     Овали закладаючи в етер.


     Вже від подоб – лиш плівки із западин.
     На зламах – морок перестав сопіти
     І – черево коняче, – як еклогу.


     Здавалось, – сила, та вже ледве клига.
     Без бою здав загати і кутки,
     І призму серця, й зародки в жовтку, —
     І в смерть, як в іншу дійсність – під котком.



   ВІҐІЛІЇ СIV


     Поволі – оселедець – ночі пруг.
     Прозорий шлях – попід роялем мрячним.
     Пружина газова – з опук морочних.
     І рибні кістяки надій і прогр.


     Слимак у дверях, де щити із спраг
     Надвіяні в тернисте і незручне.
     Розлога склянка із струмків трирічних, —
     Вапна галуззя, що лягло під прес.


     На складові частини, як ракету,
     Світ видимий, де відсвіти рукаті
     Згортають – з недовтілених – прибуток.


     В труну – дрібне. Останній цвях прибито.
     І домовину залива асфальт.
     Все пересіяно. І на дно моря – фільтр.



   ВІҐІЛІЇ СV


     На кожнім віялі палає гнотик.
     Що – серпантину – на весь морок – лижну.
     Молюски світла – вимір протилежний.
     Молодика не встигли розігнути


     На клюски тиші. Й сторч – поля магнітні.
     Внизу кисіль в шоломах харалужних,
     А в порожнинах – спинки від муляжів.
     Оббілували, що ішло в багнети.


     Й екран-яйце – найменший серця прояв. —
     Матерія в тяжких сполуках пріє,
     З молекулі витягуючи птаха.


     Та покищо на всіх площинах тихо.
     Земля ще в горлі, хоч за складом склад —
     Невтільне – по кристалику – крізь скло.



   ВІҐІЛІЇ CVI


     Клітини пітьми навсебіч ростуть,
     Де проминальне – гірко – принцип ленний.
     Лиш де-не-де – в ярах – жовтки відлуння.
     Забуті всі дороги, всі мости.


     Все важчає стіна з живих істот.
     Краплини жовчі, а чи кришки ліній?
     Замість світил – самі роти захланні.
     Тлін – лави прорідив, як супостат,


     Й на дошці з’яв – нові слова й народи.
     Лише чуттів ще викопне знаряддя,
     І шепоти, і схлипи, й нарікання.


     Всю ніч гінці – невпинно – піші й кінні.
     Що – на тарелі – долю, як макрель.
     Вісь роздоріжжя. Й поле з трубних крил.



   ВІҐІЛІЇ CVII


     Усю блакить скрутив радикуліт.
     Проклавши в м’язах додаткову чутність.
     Овальне світло вже стоїть на чатах.
     Не місяця задавнена кила.


     Що з-під небесних провиса колод,
     А невимовного термітні чоти.
     Що пробують нових площин навчити.
     Де ще земного діє арбалет


     І під ногою все душі поріччя. —
     З мачини кожної у надглибінь – поруччя.
     Хоч плівки і подоби очманіло


     Ще пробує – за безцінь – світ-міняло.
     Що тачку втілень, каторжник, везе, —
     Закаляний у вічність, як в мазут.


     І за водою, де ніщо – назад.



   ВІҐІЛІЇ CVIII


     На лезо – слух, аж сизо; погляд гострить
     Передчуття, де – ледь земля прочахла.
     Всі маяки – ганчір’ям – у панчоху.
     Вже інше світло, хоч вогні – й не густо.


     В обвід каналом – з кола – як чугайстер.
     Ще пам’ять-серп, – зідхне і карк почуха
     Й, не доторкаючися ні до чого,
     З ламкого плину – вітряки суґестій. —


     Коня і вершника надвіює в гітару.
     Що, не вмовкаючи, на всіх щаблях гуторить
     І кожний вимір – двічі, як папуга:


     Життя – тривке. Та найтривкіший пагін.
     Що – шальки духа, де буття-хвалій.
     Проклавши шлях, на манівці звело.



   ВІҐІЛІЇ CIX


     Суцільні втрати, – й збільшується ряд.
     Чуття – як застарілі ундервуди. —
     Пора нових клітин і родоводів.
     Все, що стрибками гнало уперед.


     Застигло в русі, зупинивши гру
     Кришталиків, і відсік льодовитий
     Став крізь предмети жовтим повівати.
     Наближуючи до тривких порід


     Всі прорахунки, зриви, настанови.
     Й там, де здавалося: вже, як стіна, він,
     Облогу знято, і – на брухт – гармати.


     Лише свідомість – вогник, нетля, митар.
     Де з пащек – то отрута, то – кармін.
     Ще – путь, не випускаючи керма.



   ВІҐІЛІЇ CX


     На дно – в ніщо – залога й капітан. —
     Міняє дійсність приводні паси.
     Подекуди ще кратерки пісень,
     Де зовнішнє, – безногий копотун, —


     Ущелину, – там – на скарбах – пітон, —
     Нетлінних рік, осяянь і підсонь.
     Єдина брама, де – ні чин, ні сан —
     І – ні пустелі, ані мерзлоти,


     А тільки морок, ще беззубий цмока.
     Що – простору клявіятуру з маку,
     І – від серпа – саме лише держално.


     Що – по жарині – мозок, серце, жили. —
     Ковтнуло світ – і форми запива.
     Тлін – чи щаблі, що духа заповіт?



   ВІҐІЛІЇ CXI


     Навколо порожнеча, як нарзан.
     Все далі – ціль. І тяжча й тяжча ноша.
     Яку й не помічалося раніше.
     Вже чути: зуби – в серці – час-гризун.


     Здитинів світ, склади без слів верзе.
     Всі береги і пристані минувши
     Й нічого не навчившись й не пізнавши
     Під місяцем, що, як кривавий зонд.


     Намарне в спирт, мов ембріон, минуле.
     Самі нулі – на місці сліз – в аналах.
     Й на плівці з’яв ще спалахами юрми:


     Одні – скидають, інші – шиї – в ярма.
     Мигтить екран, і дійсність, як тапер.
     Та з боку смерть, що – листя, мов тапір.



   ВІҐІЛІЇ CXII


     Можливо, цей світ тільки рештки-мутри
     Світів невтільних, прапорець анодний.
     Де вхід замуливсь до площин зігнутих.
     Як мило – в воду – час-реаніматор


     Минущого, що – тліну міномети,
     І від життя – самі піщані надми
     Між купок мрій і сподівань зогнитих.
     Стерню з неону до основ розмито, —


     Цикади аж в Ереб позалітали.
     Душа з-під хвиль – надм’яклий Капітолій, —
     Мов корок – з виру – й далі в сяйво кволе


     Над плазмою, що – в форми, як в обвали, —
     Платіжний – в межах втілення – балянс. —
     Було життя так, наче й не було.



   ВІҐІЛІЇ CXIII


     На всю свідомість – звукова пила.
     Що – то скорочується, то – на посмик – довша.
     Світ віддаляється, тепло віддавши,
     По купинах зі щему і відлунь.


     Все зовнішнє – в такий липкий полон. —
     Шлях, а чи – свічка, на яку – подувши,
     Де мозок, верхні з’яви – прорідивши,
     У почуттях загруз аж до колін? —


     Мов – крізь друшляк – і радість, і гризота.
     Ще тільки пам’ять – клаптями гризету.
     Чи й вічність – тлін, що поскидав оздоби? —


     На перехресті – небуття подибав,
     В осяяння упрягся, як в озон,
     Й віз існування в присмерку везе?



   ВІҐІЛІЇ СXIV


     Не серце, а пізнання ветхий корінь —
     Крізь проминального крихку одежу.
     Що намагається межу буття подужать
     І – піраміди зла пітонношкірі.


     Сплять всесвіти, як на жердині – кури,
     Над присмерком, що – існування діжі.
     Вдягають воду, наречену дожів,
     Де нереїди й досі – над Ікаром.


     Параболами – смерть, – весільна сукня.
     Чекають, заки вся вогнем просякне.
     Щоб на заручинах не паленіти. —


     Ще тільки б – серце, яке світом нудить.
     Щоб не летіло притьмом на вогонь.
     Де небуття кораблик сновига.



   ВІҐІЛІЇ CXV


     Усі опорні пункти, як пінґ-понґ.
     Що – траєкторію – в осмерклий смуток.
     Сургуч заземлень – крейдою – розмито.
     Лиш де-не-де – коралові стовпи.


     Розкрилася рівнина, як тюльпан.
     Де шлях – частоти видовжені й мертві.
     Що інколи – обвуглені штандарти,
     Та обрія напівпрозорий пень.


     Єдине серце – світлова тростина.
     Що от-от – серед мороку розтане.
     Ще заки місяць – інструмент ударний —


     Плакучі перли – з мисочки – задурно.
     І зірка в далині, як надгортанник.
     Над язиком, що – ракурс нефортунний.


     Не краєвид, а живчик, що вже – фриз.
     Так – слово – серед попелу із фраз.




   НАТЮРМОРТИ


   НАТБРМОРТ ІЗ ТАРОКОМ


     На таці – торт в кришталиках, вергун,
     Сім коржиків й інжир в ажурній мисці.
     Дитячим почерком: «Сцевола Муцій»
     Й рахунок ще не сплачених боргів.


     За тортом не завіса, а орган
     Із желятини, – довгий м’яз без моці, —
     Озону шлях крізь порожнини маца,
     Що вже – от-от – з надтріснутих легень.


     Вода в тарілці – розтяжна і гола, —
     Сторч – відкриває невідому галузь:
     Клепсидри, що, як тісто – із могили.


     Над купами розгорнених церат.
     Де малахіт, що в’язнем – ще торік. —
     На таці – торт – й рука, яка – тарок



   НАТЮРМОРТ, ВИДОВЖЕНИЙ ЛЯҐУНОЮ


     Вахляр, зі шкіри маска, запинало
     Й букетик – зі стрічок – минулорічний.
     Що в дзеркало ввійшов і, як заручник,
     В підводному, що – цвіллю весь, – пеналі


     Без власника. Нащадки запаніли,
     Й по той бік скла лишився світла речник.
     Що загубив – цидулку від наврочень. —
     Коринкою в завулку сипонули —


     І від веселки в жмені – окоренки. —
     Й каналу щелепа, що – золоті коронки,
     І – ген – маяк, – серед калюжі – ібіс.


     Що порцеляновий штовхає глобус.
     Та інколи – з вікна – крізь німоту
     Сліпих століть задавнений мотив.



   НАТЮРМОРТ, ЩО ПОДОРОЖУЄ В ЧАСІ


     Сіль. Пляшка, як рухомий лябіринт.
     Розтята дзиґа. Тиньк, що від ремонту.
     Ще куснями на грубих фоліянтах
     І вин – в гірчичних плямах – прейскурант.


     В надбитій склянці слимаком – корунд
     Всі відблиски розклав на елементи —
     Й параметри – на всі опорні пункти.
     Аж сам собі – поздовжний конкурент,


     Бож світло – всі кути, як філоксера.
     Й горлянки, що чекали еліксиру.
     Із інших вимірів – ковток фатальний, —


     Відлуння фіялкове й неутульне,
     Де обрис дійсности вже на три чверті сповз.
     Щоб світ – з нуля – між двох конічних павз.



   ЖАНРОВИЙ НАТЮРМОРТ, ЩО ПЕРЕХОДИТЬ У СВІТЛО


     Хвіст оселедця, редька і агат —
     З дна пляшки – волоокий і крилатий.
     Колода карт, що їх лишили лотри,
     Й дві спини в дверях, що схитнулись геть,


     Ще ловлячи хмарину на бігу.
     Аби життя – єдиним монолітом,
     Пожбурений ослінчик – й далі – лютня
     І ваза – цинковий калач із гідр.


     Душа, що прагнула любови й порятунку.
     Лежить – заліплена – вощиною в ритоні.
     Лишився кухлик із відбитим вушком, —


     Агат, що недовтілився в стоніжку.
     Сама – без тіла – лінія руки,
     Нетлінних швидкостей і вимірів рекорд,


     Де світло, як єдиний перекур.



   НАТЮРМОРТ З ЕТИЧНИМ УХИЛОМ


     Три карасі, цитрина й барабан,
     І півень, замурований в топази.
     Кухонний ніж, виделка, кусник пемзи,
     Де око зупинилося рябе.


     Як мишу, закорковано рубін
     В прозорій пастці, де – намарне – позов.
     Линяє час (є шальки ранні й пізні).
     Петрушка світла. Стрибунців табун.


     Із сікачем на кухні ходить осінь.
     Вилущує із нестійкої маси
     Прозорість, що немов кістяк телячий.


     У слоїки – осоння утелющить
     І – на полицях – розгляда товар. —
     Не зір, а озеро, очищене від скверн.



   БУКЕТ У ПОДВІЙНОМУ РОЗТИНІ


     Із ліній, конусів і еліпсів – букет, —
     Суцвіття, як запалена цигарка.
     Не осереддя – дзвін, що – кола згірклі.
     Й веселка на пелюстці, як москіт.


     Мале перелилося в більший кадр.
     В пластах, залитих дзеркалами, – гуркіт —
     Площини інші, як обвали в горах. —
     Змінився ока й існування кут.


     Із твані – хоботами – витягли по люстрі, —
     У сутність – вхід, що – пиляків палестру.
     Аби з клітин, яким – число набридло.


     Нового втілення рожеві простирадла,
     Де вже – на переходах – панґолін —
     Найневимовнішого – міжфасетний лан.



   ПЕРЕОСМИСЛЕНИЙ НАТЮРМОРТ


     Не яблуко, а кола квадратура.
     Мисливський ріг. Мисливський ніж і білка,
     Рибина й повна спаржі – козубелька.
     В глибинах зупинилися мотори,


     І лінія, де щойно тлін отаривсь.
     Згорнулася в яснопрозору бульку, —
     Розритість форми, де сліпий рибалка
     У сітях – вічність – з нетривких матерій.


     Мисливський ніж. Фазани й – боком – ширма.
     Що – видимого найтугіші шори,
     І яблуко, минущого окраса.


     Що провіща життя, котре воскресне,
     Й квадрати, на яких сурми печать.
     І хаос, діжка, із якої – чіп —
     Основи духа, що – ядро речей.



   МЕТАФІЗИЧНИЙ НАТЮРМОРТ


     Карафка, склянка, груша й три морелі
     Й за ними – півзруйновані споруди
     Та обрію – айва-ефемерида.
     Єдине серце – всіх речей мірило.


     Вже не предмети, а тугі хорали, —
     Й по зливках суму – ледь – босоніж – радість.
     Смерть – тільки як комбінезон природи.
     Де вирвано із м’ясом сонця ролик.


     Волосся довге віс із жердини,
     Змітаючи і пам’ять, і жадання.
     Від світу тільки – зі щетини – хустка.


     Розмито дійсність, під ногою – хистко. —
     У яґуарних просвітах возій
     Невидимого вузол розв’язав.



   ПЕРСИКИ МІЖ НАТЮРМОРТОМ І КРАЄВИДОМ


     Зі столу звис геометричний бик.
     Між персиками – вихорці-проломи.
     Кути відхилення, де ще кити бедламу
     І світ на хвилях, як горющий бак.


     Поміж двох обріїв – речитатив-бамбук.
     Що – з’яв проточних – розв’язав дилему.
     Не персики, а сфери неділимі.
     Потужний струм, що злігся в колобок.


     Хоч поруч – катаклізми й катастрофи,
     Що витягли з буття число, як трюфель.
     Крізь існування – з дном подвійним – скриню.


     Сочисті персики, що, як приплив, – до скроні
     І – тлінові – на всіх щаблях – війну.
     Щоб, заки дійсність – в просвітках війне,


     З рук – земна куля, персика двійник.



   КУХОННИЙ НАТЮРМОРТ З ПІВОНІЯМИ


     Три перепілки, два лящі й каплун
     Й півонії у дзбані, що – між ними.
     Овал ввігнули й – геть, – мов аркуш, – неміч.
     Що в капілярах – газове кубло.


     Перепічка, як видмух із сопла.
     Та збоку, де – перехідний феномен, —
     Жмут моркви – в п’ять струмків між валунами.
     Ущільнений в квадрати й ромби плин.


     Що й досі форму первісну капарить
     І – наче в ступі, – по одній – купюри. —
     Кожен листок – і полюси, й екватор,


     Й кут, під яким півонії розквітли,
     І риба, що – поволі – на слюду. —
     Межа, де тільки в один бік сліди
     Й де світ, як піна в кухлі, осіда.



   НАТЮРМОРТ З УСКЛАДНЕННЯМ В ЧАСІ


     Айва і кілька фіялкових смокв.
     І лютня – струнами униз – на рюшах.
     І дзеркало, яке – лед-ледь – пороша.
     Перо і тиша, аж гірка на смак.


     На радощах – із пологових мук, —
     Що – грушу світла, котру – тіні рашпиль.
     Там, де ще – плач і невідкладність рішень.
     Дві миски зору – нитку – смик і смик.


     Щоб заки світ заскніє і понидіє, —
     На блюдечку – єдину панацею —
     У отвори, що – вихорці зі скрипом.


     Не дзеркало, а час, зарослий кропом.
     Що ухопив буття, як чаплію, —
     Й не знати, чи регоче, чи – плюс.



   НАТЮРМОРТ ЗІ СВІТОГЛЯДОВИМ УСКЛАДНЕННЯМ


     На таці, де горох зі скла, —
     Тягучість, з’єднана мостами, —
     Три риби й ніж, що крає темінь,
     Півбуханця і світла клин.


     Що всю поверхню, як циклон, —
     Здавалося, – довіку – йтиме.
     Та струх – і – цибулини втоми…
     В червоний шапокляк чаклун
     Рівнину вклав і, – як хустину, —
     Під оплески, що – трюк останній, —
     Клітиннозябра постанова.


     Згідно з якою обрій навіть —
     На устрицю, – з’яв палімпсест, —
     Щоб там, де світ зійшов на пси, —
     Нова земля і небеса.



   НАТЮРМОРТ НА МЕЖІ З КРАЄВИДОМ


     Сікач на дошці й три шматки легень.
     Селери корінь, восьминіг, мурена
     Й півкулі ранку разом з жабуринням
     В відрі з лянґустою, – й ген – обрія двигун.


     Що – цибулини світла – навздогін —
     За голосівками, – їх понесли в дарунок
     Молюскові, що довжить заборони
     Там, де на брамі тліну – дідуган.


     Що – на всі боки – риб’ячу парсуну, —
     Він душі їсть – і чути копирсання —
     З-під сікачів, шо – зоряну пляценту.


     Щоб перехід – в тюльпани й гіацинти.
     І віддих, що крізь сірку і пірит
     Основи існування розпира.



   НАТЮРМОРТ З ОДРУБАНИМ ХВОСТОМ


     Дві склянки. Пляшка. На тарілці рак.
     Шість устриць. Слоїк. В тіні метронома
     На дошці грифельній півстерте: «Нума»
     Й живі в’юни, що – нанівець – урок.


     Ще трохи далі – обриси двох рук —
     На марлі слід, як давні топоніми.
     Клепсидра і вага, що – мозку намул.
     Де інша дійсність виповня арик.


     Із дзенькотом, немов трамвай крізь вухо.
     Життя шукає з капілярів вихід.
     Сліпучі прокладаючи аркади.


     На усі боки кожну з’яву кида.
     Кість сплющивши, посутнє випира. —
     Квадрант. І на долоні аспірин.



   НАТЮРМОРТ В ОДНОПЛОЩИННО-ІСТОРИЧНОМУ РОЗТИНІ


     Покраяний на кусні білий хліб.
     Айва й вино у склянці недопите.
     В меандрах глек. Ланцюг з велосипеда.
     Яким – Давид, що Ґоліята – в лоб.


     Черва сточила передчасний шлюб.
     Розкрали скарб нащадки конопаті.
     Як оприсутнюється те, що досі – потай.
     І у рівчак – недосконале й зле.


     В нові гібриди – світло, простір, води.
     Єдине серце, ще печерний свідок.
     Що руркою мав – у вогонь – негайно.


     Нитки з клубка – за вітром – елегійні.
     Не край стола, а дальній косогір.
     Чотири світу сторони й суга.



   НАТЮРМОРТ З ТІННЮ


     Потята шинка, хліб, овечий сир
     Й волове око, мов яйце, з-під льоду
     Напівобчищене, що кинув ледар
     Із осудом: «Буття не перший сорт!»


     П’ять персиків, розкритий несесер.
     Де срібла тінь, що зазіха на владу.
     І колесо, що – вахлярі облуди, —
     Відбитки м’яса залишив м’ясар.


     Що – мухою – у фартусі – в бурштині.
     Порепані три печені каштани
     Й горобини в кутастій вазі чілка.


     Та у проміжках – сторожко і гулко —
     Не присмерку смугастий майонез,
     А суть речей, уже без форм і назв.



   НАТЮРМОРТ ІЗ ДОДАТКОВОЮ ПЕРСПЕКТИВОЮ


     Сулія. Вепра голова. Мушкет.
     На блюдці з оніксу два сині ока.
     Світлина: бабця, що трима онука,
     Що мне гадюк, аж вистромивсь за кадр.


     У ночвах з цинку – кілька баракуд.
     Широкий дзбан у формі гуанако.
     Де – крізь завісу – світла зайчик ника.
     Шукаючи, як вивершення, шкод,


     І – гусне у подзьобаний наперсток.
     Всі речі, як до відплиття – на пірсі.
     Повітря вкоротилося, запухле, —


     Озоном інші віддалі запахли. —
     Хоч зовнішнє – ще боком, – як тукан.
     Вже видно: віють душу на току.



   МУЗИЧНИЙ НАТЮРМОРТ


     На килимі, що – на весь стіл, – тромбон
     І ноти, що – по аркушу – у сутінь
     За звуком, що не дався записати
     І з віддалі, як половинки бань, —


     Релікти туркусової доби, —
     Краплинами видовжує висоти
     Й – навиворіт – продовжує висіти,
     Де інші труби – Суд Страшний з трибун.


     Бемолів гідри і дієзів ладан
     Всі панцери вивільнюють із льоду.
     Що – із глибин – неонову скарбницю,


     В якій уже ніщо не улузнеться.
     Щоб – заки все буття – на перегній,
     В звук-первень, як в осяяння шугнуть.



   НАТЮРМОРТ ЗІ СВІТОГЛЯДОВИМ УХИЛОМ


     На клаптику відміряний метол.
     Дві ванночки, троянда в склі й записка.
     З повітря вибрано останній плоскінь, —
     Ракетки тенісні вихитує метил.


     Перепічкою згорнений метал.
     Що – краєм – переходить у запаску
     Річної кралі, що – снопом – за спуском,
     Не торс, а добродійний комітет.


     Тугіших віддалей пригаслий резонатор
     Устиг поперек горла різонути, —
     Й блакитне клоччя ляпається в кадовб.


     Вся дійсність заховалася під кодом
     Буття й неіснування – дві сестри.
     Що – систр в руці, і кожен звук, як струп.



   НАТЮРМОРТ З ДОДАТКОВИМИ ОТВОРАМИ


     Блакитний сну прорізавши бетон,
     Посеред столу – спаржі жмут – як Пестум,
     Цитринові – на півстіни – форпости.
     Овали, в кожнім равлик забуття,


     Що – от – до уст гіркий наблизить тент —
     Із прожилками, як листок капусти.
     Цитрина – центр. Паси прозорі пасти,
     Що їх – на хризантеми – клопотун, —


     Сам – колесо із віяльців строкатих, —
     Прозорість споживає, як наркотик —
     З самих розрядів поле ілюзорне,


     Що вже видовжується в адамантні зерна,
     І – оком – стіл, назмигним, як ізюбр. —
     Суцільні отвори, де щойно рихлий зяб.



   НАТЮРМОРТ З ОРБІТНОЮ ТРАЄКТОРІЄЮ


     В прозорім слоїку – цитринний джем.
     Трикутник. Тінь з ознаками невроми.
     На аркуші – чернетка теореми
     Й напівсферична лямпи паранджа.


     Гербери три – рожеві – й п’ять жоржин
     В цеглястій вазі, що – от-от – дверима
     В невтільну – вже присутню – діораму,
     Де всі предмети – легкість, – як боржом.


     Аж нерухоме те, що – надто прудко.
     В квадрати вписані онуки й предки,
     І кулька світла, як єдиний збудник,


     Буття тривалість визнача орбітну
     По лінії, яку – гіпнотизер.
     Що – мозок – міхурцями в картузі.



   РОЗВІЯНИЙ НАТЮРМОРТ


     У вазі три жоржини і косарик.
     Горнятко, ложка, – як тунелі згадок.
     Дві плями, що – прозорість без огудин.
     Пружинить кожна з’ява, як ресора.


     Природа, що втомилася від серій,
     Все – поодинці. Крапка. Риска – й годі.
     Фрагмент теляти, лева, курки, гідри.
     Фіранка, наче груди кірасира.


     Як довжить м’язи довге тамування.
     Що лівий бік – колючим шумовинням.
     Ребро полускує і пухне, як тарантул,


     Який основу кров’яну розрунтав
     І бісеринами – рухомий тампонаж.
     Світ дихає, хоча аорту – ніж.



   ХАТНІЙ ІНТЕР’ЄР, РОЗТЯТИЙ НА ДВІ НЕРІВНІ ПОЛОВИНИ


     Пружину – із предметів – іграшкар, —
     Й – з шухляди, мов язик, червона нива
     Підлогою – навкіс – аж до коновок.
     Циліндри стін. Із водянистих шкур.


     Як віяло з нагострених сокир.
     Що прокладає леготу канаву.
     Рівняння знак, що – вічність – і коневі.
     Мізинці часу. Виру білий корч.


     Виповнюються змістом порожнини.
     Усе буття вмістилось в одній жмені, —
     Процес переходових інкубацій.


     Сліпе й німе лишаючи на боці.
     Як піраміди радісні й сумні.
     Смерть-іграшкар вже двері в пальцях мне.




   КРАЄВИД


   ОСІННІЙ КРАЄВИД З ЕЛЕМЕНТАМИ НАТЮРМОРТУ


     Весь парк – на абрикосовий компот.
     На туркус – в просвітках – нутро природи —
     Сполуки із надшвидкісних споріднень, —
     Листок, що – Гулівер і ліліпут.


     Айвою тягнеться майбутнє з-під копит.
     Завершуючи закрути марудні. —
     Місцями потіснилися нерадо
     Для зайшлого, – і пусткою – купе.


     Небесна твердь, мов спечена картопля,
     Вздовж луснула – й слід – попелясто-теплий,
     Аж смутком – навіть те, що нетямуще.


     Нових законів вітрові томища.
     Де кров’ю скріплений – ще предками – контракт.
     І осінь, що – як станція метро.



   КРАЄВИД ІЗ М’ЯКИМ ЦИФЕРБЛЯТОМ


     На місці моря – паралелепіпед, —
     Розосередило всі осі світло денне.
     Не отвори, а половинки дині, —
     На поділі – з країв – рожевий попіл.


     Дух вивільнився, й витекла лямпада, —
     Скришився тліну нетривкий медяник.
     Ні нитки Аріядни крізь бездоння.
     Ні навіть поля з рештками опудал.


     Ні поплавця, що – сутність животіння.
     Дороговкази-вітерці останні,
     Що вже тугішу – зримість і властивість.


     Й – ген – путівці із променів ластавих, —
     Із еліпсів і ромбів живопліт. —
     Час – для боргів і інший час – для сплат.



   ПІВДЕННИЙ ВІТЕР


     Неначе греблі – в голосах – намив,
     Що – домовини болю і нудоти.
     Маля – на шворці – пелікан надутий, —
     Був скарб на мить – і вже його нема.


     Тандиту залишаючи німу,
     Над головами – на кульбабах – діти.
     Трухлявий мозок – клепле з ранку – дятел.
     Летить кора. Із півдня вітер дме.


     Зелені хмари щільно, як тугаї.
     Місто, підбите тугою тугою.
     Розкришує всю душу на частини —


     Злетить із тілом чи на східцях стане?
     Бож кожен пішоход – аеростат.
     І скільки ока, ріки і мости.



   КРАЄВИД ЯК СТУПІНЬ ПРОБУДЖЕННЯ


     Усі кінці занурюються вглиб
     Речей, де губить контур зриме.
     Оббілували профіль панорами, —
     Кисіль із оніксів, лиш просвітки, як луб.


     Від перспективи – зламаний суглоб.
     Де існування звужується ремінь.
     Хоч як кричи, – ніхто на оборону.
     В імлі – ані каглянки, ні – кагли.


     Вряди-годи лиш видолинком – гугіт.
     Всі виміри потріскались від згаги,
     Й чавунна і всепоглинальна маса


     Поволі наближається від мису,
     Що серце і веселку – на гудрон. —
     Суцільний – щем, що – пошумом модрин.



   КРАЄВИД НА ТЛІ РАННЬОЇ ВЕСНИ


     Два потічки удвох виводять кант.
     Природа, – щойно – камера-обскура.
     Личинкам – манну кашку – й лускокрилим.
     Не ґрунт, а безязикий балакун.


     Свічки запалено. Хоч скільки оком кинь,
     Усю блакить – звели – на осокори.
     Намарне крук – в калюжі – розшук карний.
     Розклеївсь час. і все, що нетривке.


     Крізь кістку глянуло на смугу сарадели
     І на весь голос тужно заридало.
     Вже знаючи: тут – вирок незабаром, —


     Весна всіх Ґоліятів переборе
     Й погоду – навідліг – за саботаж.
     Хоч зупинилася і коверзує теж.



   КРАЄВИД ІЗ ВИМКНЕНИМИ СОПЛАМИ


     Час (в кобці ще) сидить на передку.
     Як миска – в миску – обрії і поле,
     Де полини і неба сизий пелех,
     І простір – зі слідами від підков.


     По цей бік лінії – день – смерть свою спіткав,
     І нутрощі – на затяжні опали.
     Півмісяцями – поле закипіло.
     Що – на поновне втілення – падке.


     І – петлями – крізь виміри тілесні —
     Відкрилось бачення, – таке, що мозок луснув —
     І – у рівчак – загилений пакунок.


     Час видовжився в смерть і кобку скинув.
     І небуття запрацював двигун.
     Що краєвид – без тіла і ваги.



   КРАЄВИД З КУСНЯМИ СВІДОМОСТІ


     По конюшині походжа вішак.
     Де обрій – равликом – ховає ріжки.
     Все глибшає: ріка, рука, сережка.
     Що небо – на дзеркальний порошок.


     Розкривсь очей і поторків капшук.
     За вуса – озеро, – що – вже листок – ворожка.
     Півкулі сну – на головах – мурашки,
     Й останні мури – в течії – на пшик.


     Ще мить, і дотик дійсности нової, —
     Камінне світло, що в клітинах віє.
     Де щойно – вісь – амеби й прісноводні.


     Все розчинилося в один єдиний видмух. —
     Роз’єднаність, що, як хребет зі скла. —
     В три полум’я смеркало і текло.



   КРАЄВИД З ПРОВИСЛИМИ ЛІНІЯМИ


     Буття – на дно – поволі, як грузило,
     Лиш неба дужка, світловий додаток.
     То віддаляється, то – упритул – на дотик.
     Де іншу дійсність існування взуло.


     Розкрили парасольки тихі зела, —
     В складчастих скринях – незаконні діти.
     Ще тільки плівку молока продути, —
     І, як на ковзанах – в порожній залі —


     У невагомість, наче в речовину.
     Що серед плину – острови чавунні,
     Й світ – шапокляком, що – після бенкету.


     В повітрі вішаки ідуть банькаті.
     Й де щойно простір всі жовтки допив
     (Дві ночі волочився й три – не спав).


     Всі віжки й рейки – в небуття депо.



   БЕРЕГ У ЗВУЖЕНОМУ Й ВИДОВЖЕНОМУ РАКУРСІ


     Від існування – річка і зарінок.
     Де сіном скошеним – жалі й турботи,
     Й ген – простору ключиця перебита
     Й щити вогню, які – впритул – зарано.


     Пощерблено основи візерунок.
     Сама блакить – безнога і горбата.
     Як на вокзалі, де життя забуте
     Вичікує, чи дух зерно заронить,


     І – іншу плоть; мікрон – і інша мірка,
     І землю й небо, – вже рапавий аркуш.
     Як сарана – невидимий потоп.


     Що – кожну з’яву під хрустку п’яту,
     І кожну сферу, наче – з пір’я щітку. —
     Потоп, який триває і в нащадках.



   ЦИТРИНОВИЙ СВІТАНОК


     Розливсь природи по горбах едикт.
     І там, де щойно простір непритомний,
     В цитрину вилам, де ще обрій темний.
     На хвилю опираючись, іде.


     Вже опускається в глибини акведук
     Тієї дійсности, що досі – так нестямно.
     І тільки, як медузи, – пітьми тім’я.
     Де просвітку розтягнений гудок.


     Світило – ще поволі, як дрезина,
     Що в заміновану в’їжджає зону.
     Де з’яв – щораз чіткіша – шахівниця.


     Відкрився крант кулястих еманацій
     Для тих, що у низинах, і горян.
     Трикутник – на пательні маргарин,


     Ген – зірка ще остання догоря.



   КРАЄВИД ІЗ ЗАБУТИМ ПОПЛАВЦЕМ


     Над краєвидом – ледь помітний чад, —
     На – невагомість і – на брили поділ.
     Над калабанею – доріжку – місяць-педель —
     Ледь відхилився й – погубив ключі.


     І там, де щойно – тісно від очей.
     Пригасла щелепа, що – тісто водоспада.
     Де – ледве на мікрон, – уже по два – три пуди, —
     Із марлі – перейшли – на чесучу.


     Ще обрій купою безформною чапіє.
     Час зупинився й тліну не чіпає,
     Хоч у руці й полискує цизорик.


     Що між буттям і небуттям – цезуру.
     Хрустять хребці. І тиша, як цукат.
     Що догризають в пітьмі пацюки.



   ВОЛЬОВИЙ КРАЄВИД


     Весь суходіл – закам’янілий буй, —
     Рішучість випромінює і волю.
     Тут кужен пагорб дихає свавіллям.
     Струмок найменший, хоч його убий,


     Хребта не зігне. Куце і рябе Будяччя.
     Небо, як глухий завулок.
     Стариця річки – з глини умивальник.
     Легеню вирвали, а йде – й не шкандиба.


     Не краєвид, а вольова сукупність.
     Хоча у гирлі – рафінарні кіпоть
     І купи, де іржавіють бляшанки,


     Пляшки порожні і прогнилі шини,
     І спека точить простір, як хробак. —
     М’яз – краєвид, хоча у лепрі й бік.



   РОЗІРВАНИЙ КРАЄВИД


     Як дошка, – небо, з дошки мжички сіть, —
     Прозоре тягнеться по головах коріння.
     Оазами повільного вмирання
     Звисають фіртки до землі з висот.


     Із формою міняється і суть.
     Кентаври плину – в рівчаках – смиренно
     (Століття кожне – власні заборони —
     Листи нові, та давній адресат).


     Каміння, наче ложками – сметану,
     Їдять по набережній вирлоокі тіні.
     Розширюючи існування отвір.


     Багаття згасло, тільки в серці – ватра.
     Весь краєвид розліззя і прижух, —
     Посіяв блискавку й ліг спати на ножах.



   ВЕЧІР ІЗ ПРОЧИНЕНИМ ВІКНОМ


     Самі дірки лишились від потопу.
     Де щойно глей котив плескаті гирі.
     Минає щастя і минає горе,
     Й час, що товче життя, як воду в ступі.


     І знову людство – на новім етапі.
     Хто зірку смокче в лопухах між гурій.
     Хто – навпростець – по з’явах, як угара.
     Та в домовину – геній й недотепа.


     Лиш там, де духа лінії фотонні.
     На роздоріжжі знак пливе гортанний.
     Й от-от – із лялечки – остання таємниця.


     Все видиме, що на порозі мнеться.
     На язиці – по кришці ще – тепло. —
     Був суходіл. – і той пустився вплав.



   МЕТАФІЗИЧНИЙ СВІТАНОК


     До потойбіччя, як до ощадкаси, —
     На всі лади – і ворожбит, і вчений.
     Могили часу в вічність люк відчинять,
     Де – поруч – небуття у ночвах кисне.


     Бо світ-щільник, найзаживніший кусень.
     Галактику для кожного, як – чайник.
     Із носика – дві цівки – сила й чуйність.
     Не обрій – а у мисці абрикоси. —


     Невидиме на всіх щаблях господар.
     Із миски абрикос повільно пада. —
     Самі прозорі баранці і вівці.


     Що тлумляться на існування вавці
     Повз камінці минущого масні. —
     Слабке, яке єдине, що – міцне.



   СВІТАНОК ІЗ ПОРУШЕНИМИ КООРДИНАТАМИ


     Це дерево чи розшуків бюро.
     Що на всі боки вітрову вітрину?
     Порубано і замкнено в катрени
     Природу, – відмикачку добира


     Струмок у кедах, набакир берет.
     Не боячися, що його приструнять
     І вибухом розпилять на невтрони
     Чи в кригу – на довічні табори.


     Ще тихо, лиш блакиті чути дратву
     Та час від часу з-під жорстви і з ритвин
     Доноситься зідхання: світ старенький


     На пальцях лічить заходи і ранки.
     Яких йому не підточив мікроб.
     Світанок чи з ікри і слини краб.
     Що всі орбіти попід себе згріб.



   ВЕСНЯНИЙ ЕТЮД


     Природа, наче сейфи в банку.
     Тримає в снах джерела ночі.
     Та прямокутник ворожнечі —
     Подекуди малі щербинки.


     Біжить вола на лапах бункер, —
     На тріщини торішній начерк.
     По вуха у пюре суничнім
     Весни реве на лавці бенкарт.


     З фасадів скреблами – убогість.
     Ґраніт – і той – на вікна в багнах.
     Цілодобове піклування.


     Щоб молока пласти первинні —
     У зародку на дні речей. —
     Прозорість, легкість, широчінь.



   КРАЄВИД ІЗ СИНКОПАМИ


     Зигзаги з чоловічків і кульбак.
     Півнеба ще – антенами – мураха.
     Стариці видно від денного руху.
     Де сутінки лягли на лівий бік.


     Достатку мушлі. В горщику – бамбук.
     Ракетка й шкаралуща від горіха.
     Як гуску, тінь – з закутин – скоморохи.
     Що – дірку в вічності, бо й час – обсів грибок.


     І тільки мить звисає, наче ключка.
     Нові подоби провіша окличник.
     Згортаючи роз'єднане й лякливе.


     Ще амфіляди обріїв іклавих.
     Та в розтинах вже воло – тетерук.
     Синкопи – чи мовчання просторік?



   НІЧНИЙ КРАЄВИД З КОРОВОЮ


     Леваду слуху перетяв бурчак.
     На шию гріх узявши первородний.
     І довелось – за обрії нерідні.
     Хоч доти – сам – ні кроку – сметанчук.


     Ще виміри, як непокритий чек.
     Де злагоду – вітри відосередні.
     Й – на бульбашки – за лінію – марудне.
     Що сіяло метиловий мачок.


     І на відтинку, майже в світла рампі.
     Корова, що видовжується в ромби.
     А там, де дно й клітини без оснащень


     Та линви з пуголовків в крейді знишень.
     Вже інша дійсність, наче паровик.
     Що й кволих за собою порива.



   КРАЄВИД З ОЗНАКАМИ ЕЛІПСІВ


     Віл звуку тільки восьмикутна призма
     Над персиком, що переходить в тінь.
     З карафки жмут волосся – обертон.
     Що збільшує об’єм речей і розмір


     Крізь жовч смичка у фіялковім русі.
     Де глечики-м’ячі – сторч – німоту.
     Громаддя зяс вікнами пустель —
     Пласкі жовтки, шо тільки но з-під пресу, —


     Дорогу звивисту і ту, що – прямо.
     Хоч поруч скелі з рештками фіброми
     І ледве вловний лікарняний запах.


     Ще видимість хистка і однозуба —
     Замість повчання – озеро – що слово, —
     Розосереджена і – без бажань – щаслива —


     Площини в пухирці перелива. —
     Єдина сталість там. де все пливе.



   КРАЄВИД З АПОКАЛІПТИЧНИМ ВІДСВІТОМ


     Навколо морок всі місця посів
     Й – на шибеницю – світло, як убивцю.
     Останній відблиск каменем шубовснув.
     Вже тільки пітьма зла корів пасе.


     На брухт – всі форми – тліну дзвін списав.
     Судин вінцевих й тяглости позбувшись.
     Щити вогню. Нестями люті бевзі.
     Отрута, що – краплинами – з парсун.


     Там, де колись ще простір – теревені.
     На алюміній – кожну деревину.
     З першооснови відірвали ґудзик


     (Дарунок Несса, що – сорочку з ґедзів),
     І – лійка смерти – походжа гніздо.
     Що стелю для тямущих і нездар.



   З НЕЗНАЧНИМИ ОЗНАКАМИ МАТРАЦА


     На водяних шурупах гобелен
     У мозку двері – в допотопне вчення, —
     В число надламане – м'якуш першопричини.
     Аби з піщини – в присмерку – білан.


     Що над душею зводить павільйон,
     Де – нанівець – усе денне навчання.
     Ніч-балакуха і земля-мовчуня
     Зміїні яйця носять із мілин, —


     В бутті – для рівноваги – й неприємне.
     З пюпітра в небі звис на плесо – ямник
     Й – качан від місяця, бічних відтулин поршень.


     Природа й дух змагаються за першість.
     І кожне – жало, – гідра й скорпіон.
     Що в спадок – по клітинах – океан.



   ПІСЛЯГРОЗОВИЙ КРАЄВИД ЗІ СХЛИПАМИ


     На закрутах, крізь запаху міграби.
     Що їх гроза – на туркусове шмаття. —
     Висновується тристулкове мотто —
     Із бульбою веселки – сам надгробок.


     Що небо вздовж розчісує під гребінь
     На гальванічні паростки щомиті.
     Виповнюючи присмерком предмети.
     Щоб в оболонки невимовне згрубло.


     І там, де щойно паморозь рожева.
     Пенали втілень – продовгасті жовна.
     Що – невагомість, наче харч поживний.


     Де клопотів межа, зусиль, пригод.
     Аж видно смугу, на якій – фрегат.
     Що – геть – незавжди знані береги.



   КРАЄВИД З ПОГАСЛИМ МАЯКОМ


     Товар забрали. Закінчився торг.
     Сам лісосплав і голоси із плоту.
     День відійшов і карти переплутав.
     Скришило моноліт – на многоту.


     З води новий підвівся богатир.
     Що – за тривалість – вимагає сплати.
     Кулясту блискавку, молюск душі, із плетив.
     Що їх – за ніч – підземний золотар, —


     На інші – бігуни і господарства.
     А там, де густо ще обвали здирства
     Минущого, що із долонь – ласкаво —


     По тюльці – мить, – не ліній полозкових, —
     Життя й всепоглинання – контрапункт.
     Що крапле, наче в око – атропін.



   ДЕЯКІ АСПЕКТИ ГРОЗИ


     Один удар, – і на озерах скань
     Розсипалась на водяний мурашник. —
     Престол узурпував правопорушник,
     І на смітник – сумління і закон.


     Нові – з олії – кладки і мости.
     Хоч і кипить смолою пласт горішній.
     Небесні жорна оберта мірошник,
     Й ровами розпаду ще пробігає скунс.


     Жерун площин від'ємних і конструктор.
     Що збилися із приписного тракту,
     Коли світобудову – інший збудник.


     Потурили – з ядра – багатих й бідних.
     Хоч злива всім – на руки – порося.
     Що видовжилось сонцем по росі.


     Де ще ряди – з нефриту – парасоль.




   ЦИРКОВІ ІДИЛІЇ


   ЦИРКОВІ ІДИЛІЇ IV


     З легенею – на голові – юнак
     Летить на довгій льосі – у червоне.
     Вуж електричний, що – заряд первинний,
     Самосплітається у вихлопний вінок.


     Вуж з юнаком на повороті зник.
     Недолік виявивши в вихованні. —
     Артерії і гідравлічні вени —
     На вільних бо засадах й без – спонук.


     В прозорій кулі геній і нездара
     Пиляють небо: добувають дерен
     З реторти – залатати серця діри.


     Й рожевий, як повидло, збоку красень.
     Що – теж з реторти, – капелюха криси
     Й гітару, що – з повидла й хрипоти. —


     Пророк рожевого чи просто репетун?



   ЦИРКОВІ ІДИЛІЇ V


     Без ґудзиків, замість краватки пагін.
     Йде краєвид, народжений без батька.
     Що не струмок, – суцільні шкода й збитки.
     Не краєвид, а злодій і хапуга.


     За ним, як почт, семиголова погань. —
     Рятуються, – усіх – весна – в лабети.
     Лобатий вітерець, страшний забудько.
     Природі скрізь слугує, як попихач,


     І тільки чути – на півнеба – ляпас.
     Був краєвид, та закохався в липу,
     Й обсипалася, наче пір’я, хижість,


     Й – по голому – підбори перехожих.
     І тільки із водойми – хребтоплав
     Обскубаному захист і тепло.



   ЦИРКОВІ ІДИЛІЇ (НА ТЛІ КУХОННОГО ІНТЕР’ЄРУ) VI


     Стіл серед кухні – грізний мол —
     В чотири шиї еліптичні
     Засвоює науки точні:
     Не баклажан скида емаль,


     А пари паростки, як хміль, —
     Меридіани, – рук не стачить, —
     Дірки, що в кисні, – кожну втечу.
     Не світло, – кошики омел —


     Без тіла в склі, що – нагло – кидма
     Повітря – на сургуч і кадмій.
     Й сам звук – прозорий, як волосся.


     Що з плівок вихопних вилазить.
     Аби із розтяжних фігур
     Буття основу, як пугар.



   ЦИРКОВІ ІДИЛІЇ VII

 //-- (Вправи на літальних апаратах на одну кінську силу) --// 

     Літає берегом двокольоровий млин.
     Пілот на штанзі примостився зручно
     І витиска блакить понадурочну.
     На шиї – шалик – швидкостей рулон.


     Педалями – нога – формує плян, —
     Вентиль висот, вітри ізотеричні, —
     Поздовжних вимірів піввертикальний речник.
     Над молом – кола вихлопних відлунь.


     Стискається в клубок. – як заманеться, —
     То знов літає – сплющена дзвіниця.
     То – раптом – сфера, тільки збоку – криси


     Й басами – в лійку – звужені низи.
     І пухирці, і кришки від безоднь. —
     Летить вперед, простуючи назад.



   ЦИРКОВІ ІДИЛІЇ VIIІ


     Як хворий зуб, нових світів ідею.
     Що – марно – у колисці – тугодуми.
     Виношує матерія бездомна
     Під розпаду фантиною рудою.


     Гримлять нулі. Шрапнель орбітна діє
     На форми, ще невтілені рядами.
     Де лінії основ – легеньким димом
     Й ні простір, ані час – не міродайні. —


     Неіснування, скнара й перекупник.
     Буттям, як хворому – в горнятко капне
     Й симптомів роздивляється перебіг, —


     Громадить греблі, мов первинну рибу, —
     Галактик ще без плоті – негатив. —
     Усесвіт, наче миршавий готель.


     Де вуличниці – гостям наготу.



   ЦИРКОВІ ІДИЛІЇ ІХ


     Весь краєвид, мов жовчі протеже.
     Що його виміняли в присмерку на курку. —
     Трапеціями – братки і сокирки.
     Блакитна вата – ковтунами – з жил.


     Дві вивірки, що – спадок з акажу, —
     У кожної – по місяцю – за карком
     І вітер – за щокою – як цукерка, —
     Сплели тунелі із осиних жал.


     Де вже – кривою – напідпитку друзі.
     Удвох узвіз подужавши відразу
     (У кожного грядки звисають з ока), —


     Орбіти проминального, як закид.
     Що його – марно – тліну заклинач —
     На тих площинах, де ще глупа ніч.



   ЦИРКОВІ ІДИЛІЇ Х


     Хребет повітря – варять у кабиці.
     Щоб з вивару – праслово – якомога.
     Уся природа розмовля на мигах.
     Казан – чи рана, шо ятрить на боці?


     З-під желятини – ратиці. За безцінь
     Збувають щільники буття. На смуги
     Зійшла прозорість – й плівочки засмаги
     Між камінцями, що припухли, – буцім —


     Крізь маятник – блакитний оселедець.
     Що вивів все довкілля з ритму й ладу, —
     Клепсидри вимірів, – що – тлін. – завчасно


     Покинувши, як ремесло нечесне.
     Аби серед жеброти і забрьох —
     На світло, яке й досі їм – за брухт.



   ЦИРКОВІ ІДИЛІЇ ХІ


     Дерева, як сколочений шампунь.
     Де простір – перенісся розтирає
     (Природа – ложкою – по лобі – істерію),
     Й припарки там, де ще туманом пень.


     Зелене потекло без перепон.
     Під плівкою, шо – сферою старою.
     Вже сколопендра світла шлях торує.
     Де ще, як плястир, листя налипа.


     Із кожної закутини й шпарини
     Босоніж – плин, – ріка й на ній – порони,
     А збоку промінь, зігнутий, як вудка.


     Лиш там, де проминальне – надто швидко,
     Всім з’явам наче відтяло шасі,
     І вилягло – невтільне – на шосе —


     Щенятами, що – жужмом – вічність ссуть.



   ЦИРКОВІ ІДИЛІЇ ХІІ


     Листок, – куляста блискавка, – сопе.
     Міняючи об'єм, щетину, колір.
     Навколо ходять – на ластах – дві скелі.
     Що їх – на дні квадрата – телепат,


     Щоб зовнішнє осіло геть на спід.
     Де ще свідомість скачана у кулю.
     Всі важелі буття повимикало.
     Звільнивши форму від тілесних пут.


     Щоб на межі вагань і переляку —
     На повен зріст – нові світлосполуки, —
     Із пляшки – небуття – живцем – на волю.


     Вже тільки вітер духа за штурвалом.
     Хоч на боках – ще мацаки – мара.
     Яка – число-яйце – ефемерид.



   ЦИРКОВІ ІДИЛІЇ XIII

 //-- (Випадковий естамп) --// 

     Не краєвид – з торбами спудеї,
     Що ноги – в стелю розтяжну естампа:
     Трапеції, що набирають темпу.
     Лійки, куди кисіль небес спадає.


     І коропи, як міни, під водою.
     Крізь легіт (в пухирцях і пласкоступий, —
     Ущільнених матерій прототипи)
     Млинцем на дні ще згорнені події.


     Весь океан – один суцільний набряк,
     Порепаний в квадратики цинобри,
     Поверх яких два місяці-носатки.


     Що – на всі боки – розливають сітку.
     Де простору, наче замети, шво. —
     Гладінь, що тільки – спинками мишви.



   ЦИРКОВІ ІДИЛІЇ ХІV


     Світ перехнябився. Плянеті зуб Болить, —
     Cлід: невагомість, як цукроза.
     Потік білків, – на оболонки криза.
     Як дерен, верхні верстви сну – під зяб, —


     В овалі тільки смуги, що від зебр.
     Які – за борт, як після битви, – крейсер.
     Пеньки речей, що – досі за окрасу.
     Мов гирі. Світ ще не переказивсь


     І з обрієм, як душогуб, – розправу.
     На призми кришить – за найменший привід,
     Й помірним перепало на горіхи, —


     Та рух новий, де ще яйце розрухи
     І плач, як хобот, і – хвощами – сніг, —
     Двигтющі зерна тиші і наснаг.



   ЦИРКОВІ ІДИЛІЇ XV


     Червоний кіт на кілька тисяч ват
     Сидить, обернений до плину, де – бабком.
     Спостерігає видиво прудке.
     Як в вушко голки лізе краєвид.


     Аж двигуни, що з молока, ревуть.
     Ще пляж – небетоновані рядки.
     Усю природу – ріж і порядкуй.
     Є клапани й для потойбічних вод.


     Й де щойно сонце отвором тунельним.
     Нова блакить, як варіянт тональний,
     І кожен звук – м’яка, прозора рура.


     Пісок, луска і тіточок тирири,
     Й вода, що – піротехніки ефект. —
     Ілюзія чи неспростовний факт?



   ЦИРКОВІ ІДИЛІЇ XVІ


     Із желятини – гальма і будинок,
     І бульбашки-ракетки – із потоку.
     І небо, – кусень ще сирого стейку.
     Що – на стежках для шукачів злиденних.


     Півкраєвиду запхано в бідони.
     Апендикси молочні, – площі стику, —
     Майбутнього – у шкаралущі – стукіт.
     Не звук, а світла найсипкіші дюни,


     І, як дороговказ, прозорий туср.
     Що – річку на буксирі. Стіл літає
     Вздовж берега – й – квадрати поведінки


     Для жаби, пішохода і медянки.
     Щоб зіп’ялось на променя стопу
     Й безоке, без'язике і тупе. —


     Бож потопельник, котрий – потопа…



   ЦИРКОВІ ІДИЛІЇ XVІІ


     Розлитим молоком касир
     Поплив крізь цифри – в вищий тонус.
     Стручками лінії, – як теніс.
     Площин вихрясте фрикасе.


     Об’ємна тиша без ресор.
     Кристалами туга картина
     Обсипалася від картання. —
     Касир основу покусав


     І в ключ розрихлено-спадковий —
     В руці горнятко, що з-під кави.
     Уже не крила, а обценьки.


     Де ще котки туману з цинку, —
     На всю літальну довжину
     Коралі надувані жене.




   ПЛОЩИННІ Й СФЕРИЧНІ ВІДОБРАЖЕННЯ


   ПЛОЩИННІ Й СФЕРИЧНІ ВІДОБРАЖЕННЯ І


     Всі отвори заповнили смариди,
     Вагу змінивши видимого й ракурс.
     Й по дзеркалу, як пуголовки, – ріки.
     Душа, що – інші виміри й широти,


     Не хоче – ані – з кону, ні – вмирати.
     З підвалу тягне оком світ широкий
     Через пороги, мов «з варяг у греки»,
     Не гребуючи вутлим і марудним.


     Та марно – шал і спалахи солоні,
     Хоч сила і, згасаючи, силенна,
     І крізь розосередження мигливе


     Скрізь м’язом ще орудує смаглявим.
     Ще заки той обернеться в фотон. —
     Смарида, що – принаду – на лету. —


     Є відповідь. Немає запитань.



   ПЛОЩИННІ Й СФЕРИЧНІ ВІДОБРАЖЕННЯ II


     Із видимого зірвано печать.
     В ковзкім повітрі – обрії непарні.
     З обличчям жаб’ячим – із ліжок – первні —
     На грубші – і орбіти, і – харчі.


     Навкіс аорта хаосу тече.
     Всі пункти оминаючи опорні.
     Де простір – ані аркуша – папірня,
     Й, мов дощовий червяк – плянети чуб.


     Все існування – із нулів і охів.
     На першім пляні – з’яви – показуху,
     А трохи далі – яйця всіх мелодій.


     Першоджерела руху, форми, ладу.
     Де ще буття, як недоречний фарс. —
     Усесвіт – шахівниця, й дух, як ферзь.



   ПЛОЩИННІ Й СФЕРИЧНІ ВІДОБРАЖЕННЯ ІІІ


     Предметів сутність, наче нашатир.
     І над усім, як інструмент ударний.
     Ритм небуття, – вистава, що – задурно.
     Кінець, що – в ембріоні – кожен старт.


     Є інша радість, тяжча від тортур.
     Що – в порох – час, що сам – кощій і здирник —
     По коліщатку кидає штудернім
     В зазублений, весь в лопатях, етер.


     Що служить тіточці з косою – за хламиду.
     І дзеркало, як ванна Архімеда,
     Куди буття, ледачий піротехнік, —


     Усі кінці, аж поки не затихне
     Минуще, що вже діє, як гіпноз. —
     Як наглить час, щоб світ – під стіл зіпхнуть.



   ПЛОЩИННІ Й СФЕРИЧНІ ВІДОБРАЖЕННЯ IV

 //-- (Натюрморт із дзеркалом) --// 

     Не дзеркало, а вогняний пухир.
     Що – в осередді – переходить в пудинг
     З усім, що залишив столітній спадок, —
     Плакуча пемза – за подвійний харч


     Душі і тіла, де вже тіней хор —
     То віддаляється, то – в вухо – подих, —
     Копальня мороку, де кості слідопита.
     Що заблукав до канібальських сфер, —


     І – замість скла – самі сузір’я з плеври.
     Що – попелом – бажання, подвиг, лаври.
     Поздовжніх сил – вся із судин – плеяда.


     Яка в свідомість – лунко – краплі йоду. —
     У діямант видовжують скудель.
     Хруст. Шкіру дзеркало гадюкою скида.



   ПЛОЩИННІ Й СФЕРИЧНІ ВІДОБРАЖЕННЯ V


     Стіна з вікном, як поле акустичне.
     Торкається пригашених потилець.
     Замість предметів – лиш лункі деталі
     Й між ними – плями, як вузли протічні.


     Що – час-від часу – вздовж – світило штучне.
     Крізь присмерк повстяний – з хитливих тулій —
     Сам контрабас – оазою в пустелі —
     З-під палички, що, як вага аптечна.


     Мікронним шиям гарантує успіх,
     Хоч каменярню – атональна віспа.
     Де з плюшу клявіші течуть в неону тибель…


     Та всіх перекрива рапава туба,
     І очеревину басів – перитоніт, —
     Мелодія, що – врешті – із тенет.


     Як сонце – з язика репетуна.



   ПЛОЩИННІ Й СФЕРИЧНІ ВІДОБРАЖЕННЯ VІ


     Навколо тільки ріки самоти.
     Що – інколи – у світло – із тіснини.
     Стебло – впритул, як континент незнаний.
     Де інші – і частоти, і мета.


     Чи й небуття лиш дійсности шматок.
     Розтягнений вузлами – в незміренне,
     І сенс найвищий – саме в умиранні.
     Що все життя затиснуло в п’ястук?


     Як зовнішнє, ця течка негативів.
     За кожний кусник шкіри агітує,
     Немов нема ні майстра, ні майстерні,


     А тільки випадковості настирні. —
     Рівнина, де лиш вікна драговин
     Та – де-не-де – зоря берегова.



   ПЛОЩИННІ Й СФЕРИЧНІ ВІДОБРАЖЕННЯ VІІ


     Найменший подих, мов крізь вату – гонг.
     Який – над кораблями – довгі талі.
     Вісь – дзеркало із нескінченних стулок,
     Надвихреним відлунням навздогін —


     В окресленість, хвилясту і тугу.
     Що – в лялечці – в блакитному фотелі.
     Світ закуняв – і – на пацьори – тіло —
     Уроздріб, – лиш основа, мов таган.


     В овалах, як задавнений недолік,
     Нефритна тиша – ремінці сандалій —
     Уздовж стіни з опіренням флямінго.


     І течія, що – ланцюгами з манго —
     Крізь лабіринти – до ядра – контакт, —
     Сам гонг, що – губкою – усі кути.



   ПЛОЩИННІ Й СФЕРИЧНІ ВІДОБРАЖЕННЯ VІІ


     Залога спить. Всі віддалі – на рейді.
     Де з цьогобіччя, як із солодівні.
     Ще берегом – самі вузли – будови.
     Лун фіялковість – довгий слід смородин.


     Що над дахами – сторожко і рідко. —
     Вздовж лінії поховані склодуви.
     Що – серед тиші – форми стародавні.
     Як м’якне глек – і – за межу – нерадо.


     Вся видимість – балянс, – як на котурнах.
     Вже – от-от – рампу і – назад – повторно.
     Аби ще раз – ще – напад соколиний.


     Та ні душі, лиш крейдяні пілони.
     Де тіні звідусіль, мов лобода.
     І зірка, шо виводить із біди.




   КОЛИВАННЯ З НЕЗНАЧНИМИ ПАВЗАМИ


   КОЛИВАННЯ З НЕЗНАЧНИМИ ПАВЗАМИ І


     І знову долі непрозоре віко
     Прочинене – з глибин самі піраньї.
     Як марно – загороди оборонні.
     Хвости комет, що на краях, мов юка,


     І голос-вир, що на відлуння вйока.
     То – склянками – без упряжі – по ріні,
     То – в кісточку сховавши всі буруни,
     На світлі їде, як на спині яка,


     В частоти, непідвладні аналізі.
     Де ногу – небуття – на перелазі
     Й мурахоїд лиш язиком ялозить


     Площини, що звучать, як магнетола.
     Трамплінами буття понагнітали
     Й, святкуючи фотонний ювілей,


     Рівняння риску в генах провели.



   КОЛИВАННЯ З НЕЗНАЧНИМИ ПАВЗАМИ ІІ


     Природа – пацієнт і терапевт.
     Що – видиме – здаля – стеблом лілеї.
     Квадрати час несплющений талує.
     Всі еліпси, немов роти ропух.


     Зі скриньки втілення – синкоп ропа,
     В якій єдине око – стружка лою.
     Усесвіти – рядами, як сулії,
     Чекають, аби дух їх покропив.


     Скрізь леготи сягнисті і чоласті.
     Вісь існування – довга хліба луста —
     В овалах – розтяжних і шаруватих,


     Що їх розносить вздовж кривої вітер,
     Аби – прискорені – по грудці – із тенет —
     В осяяння, що – накипом – стіну. —


     Та тяжко пуповину відтинать.



   КОЛИВАННЯ З НЕЗНАЧНИМИ ПАВЗАМИ ІІІ


     Як метроном, що відсіки – на карб
     Числа і – хоботки у перламутрі, —
     Мачини центр, усіх подоб промотор,
     Що – величини – на ламкий декор.


     Хоч скільки оком, – навсебіч – такир.
     Що – в інтервалах – небо, як комета.
     Ще існування – цирковий аматор,
     Що крутить тарілки на патику.


     Століття, мов розвалені ротонди.
     Де світла трасу – пізній часу тандем.
     Криві із розгалуженням, як фікус.


     Ще лінзою не зібрані у фокус,
     Лиш видно, де точилася борня.
     І метроном, що коло обернув.




   ПАРАЛАКСИ


   ПАРАЛАКСИ І


     Затиснувши безодню у кулак.
     Торгується із тліном вічність-циган.
     Вниз – скільки ока – румаки, що – цугом.
     Набік і вгору – посвист крил шулік.


     Чуттів у пітьму прочинився люк
     І, наче гуму, – слід – сліпуча цегла.
     Нема вже ані гаваней, ні щогли.
     Час – в штабелі покладений кругляк.


     Хоч мить тому гасав і, – задерика, —
     Від плину домагався запоруки,
     Де тільки теміні кістки худющі.


     Що над мостами повтинались дещо,
     І німота, що мозок – лоєм злим. —
     Сліпі кути – чи в невимовне злам?



   ПАРАЛАКСИ II


     Як байдуже яким і де – маршрутом.
     Не байдуже – ні сікачі, ні лопать.
     Гора, що – замість коліщат – на схлипах.
     Блакить, набита сумом, наче шротом.


     Розклали горе, випраний беретик.
     На стільчику, а з нього морок хляпа.
     І вже – поволі – льодовик – халупу.
     Аби – ніколи, – ані кінь, ні ратай,


     А тільки крига й крижані почвари.
     Життя – мале, щоб видибати з виру.
     Де кожен – сам на себе – зайвий короб,
     Дивуючися, звідки грім і кара
     І ніж, що дрібно ділить коровай.
     Як навіть смерть, як вправи хорові.



   ПАРАЛАКСИ ІІІ


     Перемістилися століття й порябіли.
     Єдина мить продовжує чапіти.
     Осяяння, що стерло світ, чи пута.
     Що – вищих форм – з-за рогу – парабелю


     В повітрі дош накидав бараболі.
     Снів вибухівку – ліпше не чіпати.
     Все вершене при свідках, а чи потай.
     Крізь сіті – з дна – воротарів-рибалок, —


     Відціджують єства нетлінну частку. —
     Що крок – вперед. – суворіша хемчистка.
     Де ще душа – об загороди – панти.


     Та віддих, і – немає перепон тих.
     Щока усесвіту – з землею, бакенбард. —
     Всі брами світла, хоч сама – й за борт.



   ПАРАЛАКСИ IV

 //-- (Приземлення уздовж берега) --// 

     Жерлом гарматним ближче й ближче – порт.
     Вже не будівлі, а у кубах – жир.
     Вітри, що – втрати, і безцільність жертв.
     Горить життя чи просто – в ложці спирт?


     Межа, де слух і пам’ять, мов копер, —
     Вичавлюють з речей останній жар.
     Де ще меридіянів абажур —
     Замість бриля, що – на воді – скупар


     Й драбуга прямокутників прямущих —
     З орбіт, клітин, як з затісних приміщень.
     Бо сутність ще – із соскою – в колисці,


     Й матерія, що – довго у неласці, —
     В тугіших вимірах – з нуля – весь інвентар. —
     Завмерло все, лиш – на весь світ – гвинти.



   ПАРАЛАКСИ V


     Пройшлася дійсність, наче дроворуб,
     І – кладку з воску, де – під камінь – вугор.
     Та витягти уже немає змоги, —
     Суцільний дріб – униз і догори.


     На шахівниці, де життя вмира,
     Лиш лінії, і кожна – смертний вигук.
     Чи й тлін – це дух, що зрікся рівноваги,
     І зерна світла носять пітьми тромб?


     Кути, що – в колі, й коло – неподільне?
     Та є частоти, що, як зорі дальні.
     Дозорцям розпаду слугують за мішені.


     Що обертають всесвіту машину.
     Завбільшки з маківку, де річищ тлустий сквар
     Й каміння душ, що – крізь горнило скверн.



   ПАРАЛАКСИ VІ


     Як кров з корови – свіжу ще – масаї, —
     Горлянку часу, що – кишки – в макітру.
     Завершення, що гірш, ніж перешкоди.
     Площини, як набрякла в ситі – соя.


     До атомів – чекає все Месію,
     Аж світлові – століть намиви – кедри.
     Бож і в раю – надмірна плинність кадрів.
     І кожен – на дрібницях – галасує.


     Невидиме, – життя позикодавець.
     Що – жмені діямантів шолудивих. —
     На вічність нишком роздає купони.


     Хоч проминальне – дух бере на кпини.
     Мовляв, анікудишній поводир.
     Ще й з’яви – в плач і в крик, що – мародер.


     І знову – шлях, і кожен – дух-радар.



   ПАРАЛАКСИ VІІ


     Опорний пункт буття цитринно-кислий
     Лишив у грудях металевий натік, —
     Як вольтова дуга іде по нотах
     В веселку – нескінченний вміст глюкози


     Природа нахиля медузний кузов.
     Щоб зіткнення з нулями оминути,
     Й площини, де ще дійсність – амоніти, —
     В мішку – для урочистіших оказій.


     На еліпс – коло. Зоряна стругачка
     Під циркуль – усі виміри, мов гичку. —
     Галактики пильнує, як термітник.


     Щоб із орбіти – зайвину – турнути.
     Бо й вічність меншає, що збільшується стаж.
     Опорний пункт, що – з небуття – росте.



   ПАРАЛАКСИ VІІІ


     Як меншають минущого наділи.
     Де світло переходи кородує.
     І пантоміми, досі – міродайні.
     Мов кут сліпий. Завершенням – недолік.


     Всі двері – сіті. Вікна, як педалі.
     Що плівкою – від видовжень – рудою.
     В повздовжнім – плачуть, – у стрімкім – радіють,
     Лиш дзвін – поверхню часом, мов куделя.


     Буденне, як найбільша таємниця.
     Не обриси – зразки ілюмінацій.
     Дарма що скрізь – різня і тельбушіння, —


     Жовтогаряче, – до ноги – й безшумне. —
     У нескінченне – слід: буття концерн,
     Що в кожній краплі віддає кінці.



   ПАРАЛАКСИ IX


     В воді – на п’ять свічок – перемикач,
     І кожна хвиля – пластівці гобойні,
     Що в порожнечу, – вже сипку – обійми.
     Де від орбіт – мазки блідавих кучм.


     Все існування – духа довгий корч.
     Як вир у вирі – небуття комбайни.
     Матерія, що – в генах – джунглі буйні.
     Розм’якла і – на дріб’язок, мов кич.


     Галактика не більша від пампушки.
     І час, і простір – наскрізь – можна пішки.
     Все незміренне – скнарою – на облік, —


     Від зоряних систем – порожні кубла,
     Й від обріїв лиш кусні піноскла. —
     Крізь ядра – семикутник понесли.



   ПАРАЛАКСИ Х


     На обрисах ще фосфоричний пил, —
     Сферичний тиск, який площин текстуру.
     Що – на боки – від зоряного шторму.
     І кроки електричні від тополь.


     Гіпотенузу, що – природи пульт, —
     На переходах скорчило, як старість.
     Сліди поверхонь, руху акротерій.
     І береги із магнієвих паль.


     У кут глухий – вся швидкість, наче тендер.
     Де в зародку пустелі, води, тундри.
     Видовжує і стискує угіддя


     В сліпучі вермішелини погоди.
     Що – весь пунктир – на вихлопне тавро. —
     Пухир буття, що – зграйками ставрид.



   ПАРАЛАКСИ Х


     Мотузка, сплетена з лунких кімнат.
     Рухомий центр, що – от-от лусне.
     Зернистих порожнин ворожість млосна
     І повіви вохристої стіни.


     Весь слух заповнив, як ріка, єнот.
     Що, віддаляючись, у серці зблисне,
     І слід тягучий – довго, як облесник.
     Міняючи об’см і глибину.


     Перелились на сутність всі оздоби.
     Могутній гін всі осереддя здибив —
     Дзвін кольоровий – з поторків відлитий.


     Що – наче шкіру спечену – облуду
     Й двигтющий адамантовий рубець
     Частоти – від надшвидкості – рябі.




   ВІТРИ АЗІЇ

 //-- * * * --// 

     Колони з базальту. Фасади палаців
     На перехресті. Й вітри.
     Які супроводжують кочовиків.
     Що випалюють культури
     Правом сильного.
     Циклопічні мури, вкриті зображеннями
     Богині плодючости.
     Як віє вітер
     В колонах, серцях і пам'яті!
     Ніколи нічому не вчаться
     Ні народи, ні одиниці.
     Єдиний Ти, Невимовний.
     Що пануєш
     Від віддиху до віддиху.

 //-- * * * --// 

     Золотий кухоль з левами і гієнами
     Зберігає кров вівтарів і переходових часів.
     Котять колісниці від сходу до заходу.
     Щоб прокласти мармуровий хідник
     Там, де гінці з найвіддаленіших
     Закутин імперії.
     Мінятимуть коней й споруджуватимуть
     Колони з написами нових законів.
     Що сповіщатимуть про черговий потоп.
     Як найм’якшу міру покарання
     Для неприборканих племен.

 //-- * * * --// 

     Всі ці народи
     Забирає пустеля.
     І загублена під згарищами
     Алябастрова ваза
     Розповідатиме тільки
     Про мале й проминальне
     Й не скаже нічого про вітер.
     Що віяв від рана до пізна.
     Змітаючи століття
     Слідом за попелом
     Жертовного стегна.
     Що було
     Живим смолоскипом до предків.
     Які стояли
     Ще по цей бік порога.

 //-- * * * --// 

     Гробниці з зображеннями полювань
     І полонених з відтятими правицями.
     Спадок загиблих.
     Що зводять мури прийдешнього.
     Едикти на ріки, на переправи й на пам’ять.
     Як голосять жінки над глиною.
     Що була містом, вівтарем і прихистком.
     Лишилося тільки
     Твоє спотворене ім’я.
     Що межує з пустелею і неминучістю.

 //-- * * * --// 

     Червоний попіл переходів.
     Де вартові з туркусовими бородами.
     Бляха в поглядах, бляха в харчах,
     Бляха в віруваннях.
     Ніщо не рятує людину,
     Що отаборилася в вітрі.

 //-- * * * --// 

     Тільки тиші верблюжий горб.
     Тільки пустелі піщані очі.
     Людське життя – непотрібніше,
     Ніж старе сідло.
     Пожбурене в порох грабіжником.
     Десь є пасовища і криниці
     З прохолодною водою.
     Десь є міра, число і невмируще серце.
     Але тут тільки полудень.
     Вапняки й проминальність.
     І пісня, як череп.
     Над випаленим суходолом.



   ПЕРЕХОДИ

 //-- * * * --// 

     Гармонією розтягнені
     Всі пори року.
     Видно лише плавники
     Й качачі лапи.
     В роті – реклями
     Неонове белькотіння.
     А вухо пригадує
     Круглий краєвид.
     Що скидав лушпину за лушпиною,
     І нефритовий каламар
     З гусячим пером
     Замість гільйотини.

 //-- * * * --// 

     Закрут перший, середній, останній.
     Песиголовці з радарними селезінками.
     Міста, збудовані з навірювань.
     Перехресна вохра.
     Повздовжня цинобра
     І вертикальний ляпіс лазулі.
     І кожне жебрає
     Ласки й милосердя
     Бодай завбільшки
     З гірчичне зернятко.

 //-- * * * --// 

     Розподільники часу й прозорости
     З надзвуковими антенами.
     Мачини-конденсатори
     Й мачини-розпилювачі.
     Світ мурашки, який прокручують
     З довгограйної платівки.
     І тільки на ацетиленових частотах
     Осінь з опіренням рябої курки.

 //-- * * * --// 

     Заграви, мов касети.
     Що висипаються
     З піврозкришеного неба.
     Не дійсні вода, камінь, розсудливість.
     Лише краплини дощу
     В безпросторності спогаду.
     Та риба-дзбан, що служить
     За атомну електрівню.



   НАРОДЖЕННЯ


     Все існування – поглина діра,
     Де за межею вже саме мовчання…
     У мисці – смокви, груша й жмутик чини
     На місці – смирни й золота дарів.


     Шляхи пішли під воду між дерев.
     Що – наче ложки – краєвид-товченю.
     Світ спить у діжці й досі не прочуняв,
     Хоча із нього вже й паси деруть


     За кожну з’яву, що йому, – як наклеп.
     Буття так розпрозорилось, аж зникло,
     Лишивши лиш уламок від пальмети,


     Дві цибулини й вишні перемиті,
     Щоб з віддалі, де ще – нічний патруль.
     Новонародженому в сіні – першу трель.



   ПЕРЕПОЧИНОК ПІД ЧАС ВТЕЧІ ДО ЄГИПТУ


     На столі – скойки й довга риба. Цуцик —
     Угору – стовпчиками – хвіст і вуха.
     Поруч відро без дужки й дві навахи.
     Біля ослінчика, де – немовляті – цицю.


     Дідок майструє з хлібних кульок – цяцю.
     Дідок – без ніг, – що час від часу – оха, —
     Онукові – нові скрижалі й віхи, —
     Щоб – світ, як рану, що після абсцесу,


     І зло спостигла найлютіша кара. —
     Дідок до кави додає цикорій, —
     Ще стільки шляху – і на кульшах – пішки, —


     Й дідок – малому – з хліба – черепашку. —
     Нехай маля, у пелюшках – циклон,
     І мати – в зайчиках, що їх – знадвору – клен.



   ПАНОВА ФЛЕЙТА


     Вже присмерку – кутами – буцегарня
     На рештках дня розкришених імперій.
     Суть існування – на новій опарі.
     Рослин галактику клепають (зорі в горнах)


     По груди – в пітьмі – ковалі нагірні,
     Аж простір навстіж – пухирці і пори.
     На обрії лиш – де-не-де – рапіра.
     Що – відсвітів пригаслі кучугури.


     Криниці віддиху. Йдуть в парі – сум і втіха
     В смугасту річку сповили вже птаха, —
     Цигарку палить пітьма-повитуха


     Й – ногою – плеса – в скибках ананас.
     Світ – на одну краплину обернувсь,
     Що її Власник в небуття поніс.



   ПЛАЧІ


     Здавалось, – рай, а тут, як злива, горе.
     Стовкли на потерть краєвид у ступі.
     Без павзи – від потопу до потопу.
     Речей нутро, що – смерти перегаром.


     Еребу серп усі джерела згирив.
     Як тушу – тло і – навпіл – недотепу.
     М’якуш землі ще лихоманка тіпа.
     Де від життя – лиш коксу кучугури.


     Крізь існування корж непрохололий
     Кватирки – служки тьми попрохиляли
     На трупи і отруєні водойми.


     Вже віддих світу звузили до дюйму,
     Що знаків відчитати не зумів,
     Й серед весни – на всі віки – зима.



   ВІДЛІК НА ШИРШИХ ПЛОЩИНАХ


     Ані душі. Спинився апарат.
     Що – час від часу – схлипами – завулок.
     За валом – ті, що марно позивали,
     І ті, кому і досі – глина – рот.


     На місці ратуші – багно і очерет.
     Посеред біржі – тіні тягнуть волок.
     Де іподром був, два вовки завили
     На місяця розкришений пірит.


     Що видовжився в мудреця борідку.
     На злам – будівлі, мрії, оборудки,
     Лиш відсвіти ще – пласко, мов кашкети.


     Час – крок ступив, і – на віки – нашкодив,
     І порохом – ідеї і граніт.
     Та з ям навколо віддих вирина,


     Готуючися до стрибка вперед.
     Між ребер – гілочка – ранети Гесперід.



   ІЗ ЦИКЛУ «ДОБРО І ЗЛО»


     Все від лукавого: пізнання, розум, слава.
     Бож кухня тліну має різні всі присмаки.
     За спиною нитки (яка розвага!) смика
     Диявол, що в мішок і вельми звинних ловить.


     Зло робить вигляд, що куня, мовляв, сонливість
     Його дола, воно ж – слабке і терпить муки,
     А нишком – кожному – у кров – отруйні смокви,
     І в серце – хробаків, що – пащі металеві.


     Назовні ж плаче, що життя тяжке й марудне:
     З-під носа Бог висмикує найліпші самородки.
     До біса б цей страшний добра акумулятор.


     Що змушує й Люцифера чев’ядіти й маліти.
     Єдина втіха, що й буття колись мине.
     От тільки – Рятівник, що воду – на вино.
     Цей Лагідний, який страшніш від сатани?



   З ПРИВОДУ ПРОКЛАДАННЯ КАНАЛІВ


     Внизу над річкою вчинили самосуд.
     Всі повисмикувавши вигини й пороги.
     Й пливе беззубий плин з синцями від наруги,
     Й ніхто йому не скаже: «Ось стілець, посидь.


     Ще й не такі летіли із життя й посад.
     Перепочинь, обличчя вмий і скинь вериги.
     Ти не один, що – під шакалячо-пацючий регіт.
     Та доля миро всім покривдженим несе.


     Мина і те, що на добро найнижчі ціни,
     І зло в цім світі – ні на мить – зі сцени.
     Є інший зір. І промінь, як канарка,


     Що наймізернішу халупу і конурку.
     І ті, що сплять, і ті, що леза гострять.
     Ти ж сам собі – число, і міра, й устрій».


     Не догодити – й пощо: хвалять, лають? —
     Мудрець для дурня – гірший від зарази.
     В одного розум – стрижень кукурудзи,
     У іншого – площин параболоїд.


     Всю метушню однак заллє олія
     Всепоглинальна, – стрес, нудьгу, неврози.
     Не лишиться і плями від берізок.
     Де час і простір світ докупи клеять.
     Щоб існування дивна речовина
     У шори увібралася чавунні.
     Жнива надходять: поодинці – й жужмом.
     Левади – вже стіною, як пожежа.
     Природа відчиня найглибший сейф. —
     Найдовша тінь – від найясніших сяйв.

 //-- * * * --// 

     Кожен поет – злодій.
     Цупить усе чуже.
     Вбивця, – хоч – без ножа.
     Підступ – кожна руляда.
     Чорт, – кожному заздрить.
     Хоч і клянеться на рострах.
     Що – ні.
     Ну, і куди – бандюгу.
     Він бо – найбільший сердега!



   ЗУСТРІЧ НА ВЕРАНДІ

 //-- (З циклу «Каварня») --// 

     Два прометеї, з цельофану – смокінг
     Із портативним полем для заземлень.
     В руці у кожного – півнеба, як сльозина.
     І обрій – крем. Сухі антени з маку —


     Артерії, де ще – колеса муки.
     Печінкою весь краєвид, як зона.
     Де внутрішнього в зовнішньому заник. —
     Й уздовж – орел із профілем ольмека.


     Гримлять ножі. Та міцно спить сторожа,
     Хоч проминальне – по живому – ріже.
     Шматки проваль, де зорі гасить скруха, —


     Старі мірила, що зазнали краху. —
     І на дні річки – кулю – пістолет,
     Що цілить і з-під намулу століть.



   НАБЛИЖЕННЯ ДО МОСТІВ


     Із перлівниці – кілька батогів.
     Що вийшли й повернулися в опукле.
     Пів’яблуком ще причаїлось пекло
     Між зародків шляхів і корогов.


     З блакиті всі шнурки повитягав
     Пустельний лисик, лиш біліють ікла.
     Посеред дюн подоб минулих поклад.
     Що час, мов желятину, – на бігу.


     Щоб – розхитавши форм малих зневагу.
     Як линвою, – в такий сліпучий вигин, —
     Устиг всі океани осушити.


     І те, що досі – в проминальних шатах.
     Вже осідлало вогняну пилу
     У грудях, що, згасаючи, пала.



   ЧАС І ЙОГО ДВІЙНИК


     Мов краєвид – за вухо – вередуля.
     Що – ложкою – кисіль, стоніжка-пломінь
     З’яв покришку, де небо конопляне
     Ровами, як фортеця феодальна.


     Мить – меч розрубаний, з якого вже бадилля,
     І острови, що – ген – по той бік плину.
     Час навпростець у зародки поплентавсь.
     Розносячи мікронні зливки долі.


     Та по дорозі тяжко увередивсь.
     Одбігши статків, родичів і вроди,
     І весь – на намул і на седименти.


     Його ж двійник – в подобі хіроманта —
     Долоню всесвіту, амебне полотно.
     На щораз грубші витинанки тне.



   РОЗОСЕРЕДЖЕННЯ


     За гак зачеплений коров’ячий хребет
     За двері служить і водночас за заслону.
     Повітря нижні верстви, – жовті й сизі сланці, —
     На куби – зеленавий присмерк порубав —


     І в горло – ложкою – шляхи нових орбіт.
     Лунке пюре, ще нетривке і немисленне,
     В ротатих пухирцях, які ковтають слину,
     Приймаючи – без форм – надпростору трибут, —


     Драбину почуттів, що – розтяжна й болюча.
     Щокрок, то вимір інший – дзьоб лелечий.
     Який від дотику, неначе з пляшки, рислінг, —


     Бо кожна з’ява – нескінченні види й русла.
     Лиш розум – лінію: пшениця чи гумай. —
     Цвях оприсутнення, де й світло, як гальмо.



   ШЛЯХ, МАНІВЦІ, ШЛЯХ


     Нутро долає тліну талабан, —
     Як картоплина світла у лушпинні.
     Терпіння хащі й урвищ перепони,
     Гривасті обрії, чуттів табун


     Й – поволі – плину віяло рябе.
     Залізо, що пелюсткою тюльпана.
     В плакучих вікнах – існування шпеник
     Й хмарина із розтягненим жабо.


     Піски поглинули канали й терми.
     Й де щойно – простір – підтюпцем – моторний, —
     На купу клоччя – усі м’язи збігли —


     Й на місці сили – смітники і багна.
     Та тільки серед немощів і лих
     Запалюється той єдиний шлях, —


     Що поза шляхом – над добром і злом.



   ІЗ ЦЕГЛИ, ЯК БУДИНОК, ВОША


     Із цегли, як будинок, воша
     Вже щелепами – підвіконня.
     З-під сікачів – мішки м’якенні.
     Що мозок – на зелену квашу.


     Світи, як кісточки від вишень,
     Що їх в провалля вихор кинув.
     Небес коротке замикання —
     Рибина заплила в навушник,


     Аби, де тільки-но – віварій,
     Й безкрилі – по спіралі – в вирій. —
     Поздовжних швидкостей показник —


     Працює інфузорій кузня, —
     Прозорий, – весь з очей – гудрон.
     Де воша з цегли, як гідрант.



   КВАДРАТ, З ЯКОГО – ВУХО – МАРКІЗЕТ


     Квадрат, з якого – вухо – маркізет.
     Нетлінного тягуча запорука,
     Де розум – на обрубках просторіка.
     Що – ледь-ледь – сіті – в небуття азот.


     Крізь смертне – світло – в міхурах везуть, —
     Води і невагомости смереки.
     Шлях усередину, як пори року,
     З обличчям, що обернене назад,


     Де лійка ще жере останні статки.
     Що їх лишила – в спадок – вічність-тітка.
     Як цей світ – ледь з ядра, – смоктав їй груди,


     А потім наковтавсь вогню і граду
     Й шугнув по всіх орбітах, як бугай.
     Що – сім’я, мов безсмертя, – на бігу.



   ГРА В ПРОЗОРІ КРЕМ’ЯХИ


     Розполовинений на дві частини велет
     Між сном і дійсністю ворушить мозку стулки.
     Розлігся в серці – й світ, мов з бляхи підміталку.
     Де мить тому ще форми-качани – зухвало


     І з’яв льодовики, що – на струмки – спроквола.
     Зміта всі обриси, щоб світла конус тільки.
     Усю роздрібненість, що без керма і толку,
     Й на ключ – лиття, що – еліпсами вуст і вилиць.


     Площини інші, як рої, з бічних відтулин.
     Найневимовнішого краєвид відталий —
     Свідомість, як білизну, що на вітрі. Пазур


     Ще зблисне серед місива – і в пітьми позіх.
     Всі шворки дійсности тримає дух-атлет.
     Де зовнішнє, як відьма на мітлі.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ


   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ І


     Прапращур у брокатному костюмі.
     Що – з гребінцем в руці – бар’єр імунний.
     Де навіть вічність – лише струми змінні.
     Що лабіринтом – простір монотонний.


     Прапращур – конус з рудиментом тім’я —
     На тлі пустелі, де – ні рік, ні – манни,
     А тільки – вихор – схеми – поіменно,
     Й де світло має волю, серце, тяму.


     Тремтить овал, весь світ – на волосинці.
     В трикутнику вода, що гра на сонці.
     Ген розсуває швидкості суміжні.


     Ще мить, – і просто пальцями – безмежне.
     Що – плинне – і водночас, – як різьба. —
     Площини, де буття, як діябет.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ ІІ


     Очей і серця – спільна борозна
     З-під золота – в аквамарин – рябіє.
     Троянда (герб) обернена гобоєм.
     І дзигарі на ніжках привізні.


     Вуста – шляхи між дійсністю і сном.
     Що й крізь століття гін життя карбує.
     Слимак, що в персні, й маска чичисбея.
     Що – моровицю – в бганках – навісну.


     Сам в полі воїн. Мужність, як зневага.
     Де існування – щораз грубший вигин
     Й де час, – закутий в бісер параноїк, —


     Млинком – частот громадить Піренеї
     У генах, де минуле, як тайфун.
     Торс, що – прозорість, наче парафін.
     З-під голки – генератор-патефон.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ ІІІ


     Гнів обернувсь на смальту і латунь,
     Й – на півчола – мереживо сердите.
     Лиш відсвіт шиї – персиковий дотик.
     Де землетрус – з колонами фронтон.


     Зі срібних вигортаючись фантин.
     Де дійсности недійсні всі мандати,
     Плече, як обрій, що – із рук адепта, —
     Де носом – кулю, наче морж, фонтан.


     Є мить, коли і бельбас – Авіценна.
     На юність – ні кайданів, ні вакцини,
     Вона сама – завершення й завбачник.


     Сну епіцентр, який святкують бучно.
     Реєстр дрібниць, що – баштою, як шлюб.
     Обличчя, шо на нього тінь найшла.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ IV


     Дві смокви – очі, з виноградних кичок
     Волосся на чоло – гінке штурпаччя
     Із крейди, в ній – півпрофіля шипучка, —
     Назовні – мідь, лише ядро клекоче.


     Розрихлені сапфіри сторч – у кучму.
     Вниз – кармазин – на сто кружалець печі, —
     Вогонь без шкіри в отворах шепоче —
     Суфлер, що – катастрофу – в межах скетчу.


     У роті слово спухле, як мигдалик, —
     Координати просторові долі. —
     Коротка лінія, а сфер надмірна заваль.


     Й нащадкам тяжко – вухо – предків зову.
     У кожного століття власний хід.
     Та код іде й ніколи не стиха.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ V


     Їздець, що обернувся на їзду.
     Всю дійсности – намарне інсценівку.
     Як стале й певне, мов пісок з коновки,
     І від століть – ледве димком – гудок.


     Обличчя – прапор, лазер, – від нездар
     В граніт трофеї заховавши навкіс.
     Простукується в серце й кров онука.
     Де вічність, як вгодований індик. —


     На мотузку із бісеру – інфанти,
     Що невагомість кожному – на фунти.
     Не предок – камінь, що – маяк і ліктор,


     Бож проминальність всі подоби – в жлукто.
     Для недорік і бевзів – логопед,
     Їздець вночі, що – слід, як снігопад.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ VІ


     Не погляд – стовп з кристалами піриту.
     Хмарина, що – болючіше ломаки.
     У чашці м’яз – прозоре саго – мокне. —
     Бандюга, узурпатор, імператор.


     Всі котловани власної природи —
     За сяйво, хоч навколо все осмеркло.
     Під склом – по колу, хоча еліпс – мірка.
     В прозорих мурах, як об шибку – трутень.


     Подрібнена, мов яблука в лозниці.
     Вся дійсність, – наче – от-от улузнеться
     І всесвіт, що вже – шийкою – в літровку.


     Що – на дні хаосу – балянс і вогнетривкість.
     Щоб заки з’яв – останній ковпачок.
     Ще жебракові – мантію з плеча.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ VIІ


     Дві арки черепицею підперті
     Й між ними – ніс – стихії інтермеццо.
     Що – гнізда порцелянові – емоцій. —
     Мірилом – смерть, що – на півнеба – карти.


     Плече, як маятник. Не місяць – кортик
     Судин вінцевих паралель намацав.
     Тло – світло, як вгодована самиця.
     І відсіки – неіснування скирти.


     Обличчя, що – майбутнє в насінині,
     В несталому, як сталого синонім,
     У онікс замурований оракул, —


     Підземний гугіт, що – усі уроки.
     Як палець сам, ядро і окомір.
     Що суходіл – на плазму – крадькома.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ VIІІ


     З бемолів переходячи в мажор.
     Одну за одною – тугі єства обгортки.
     Дитиною – на крок вперед від гурту.
     Дорослим – пізні полюси зажур.


     Той, кому світ із тім’я плівку зжер.
     Ходій крізь мури – різновиди флірту, —
     Що – на тарелі – смерть, немов пулярду,
     І пірс життя – за недоречний жарт.


     Бар’єр – на пил, як воля неозора.
     Що – жодними обценьками цезури.
     Неулузненний, – й леви йдуть по колу.


     В руці не бич, а жовтобіла куля.
     Єдиний, що успадкував хребет —
     Як річища Гераклових робіт.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ IX


     Потужність іншу – часу спектроскоп,
     У частці – цілість – вибір нетерплячий.
     Атлант, якому – земна куля – плечі.
     Аїд, що кілька колосків наскуб, —


     Життя ядро, як – найдорожчий скарб.
     Й триярусне обличчя – з-під колюччя:
     Низ – лопатей ацетиленне клоччя.
     Верх – кусні розморожені тріски.


     Всю спадщину, як нутрощі, що – сором.
     Із-під поли – розпилень емісари.
     Що й Стікс, як стадіон для спекуляцій. —


     І Аполлон, надроджений в каліці.
     Чека на прямовисний рецидив
     Сполук. – Вапно, що в часі осіда.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ Х


     У масці газовій: світило – респіратор.
     Провисло небо. Скрізь самі мішені.
     Палає дерево, немов під склом, – без шуму.
     Буття – змінило крок і габарити.


     Як подушку, веліли розпороти
     Чуття, й броня – на шмаття, наче шини.
     Лише свідомість – по кривій – омшаник, —
     Вздовж кисню – пострімкішали маршрути.


     Де – нігтем – віддих з тіла, як родзинки,
     Й на антрацитовий таріль, що глушить дзенькіт. —
     Працює ніготь, й крапає пожива.


     Та б’ється живчик, хоча сірка – жовта
     Й смерть, як під час облави спекулянт,
     За пазуху – життя крухкий кулон.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ ХІ


     Не гільйотина, а разок перлин
     Горлянку перетяв, як свято – будень.
     Тінь зачіски – білило кордубате, —
     У світло й звук – водночас – перелам.


     У грудях – і на віддалі – реле.
     Дарма що оболонку – спад і збитки
     (Жує і спльовує доба – червоний бетель.
     Де з’яв то ширшає, то – вужчає рулон


     І голос – серед плівок – інвективу).
     У рюшах – віяло – на сукні – слід фруктовий.
     Структури звичок, схем інгаляторій.


     Що глухо, як із-під землі – літаври.
     Та цівочкою – просвіту нардек. —
     Мить існування, мов старий бурдюк.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ ХІІ


     Обличчя – очі й ніздрі – з самих уст.
     Що – формою – як розчерки в контексті.
     Джерела волі, що – вагу і таксу.
     Дзбан молока, звідкіль – гадюки хвіст.


     Посіяли коноплі і овес,
     А жнуть залізо: серп, що на мотузку.
     На кілька ярусів відхилення – від стиску,
     Та і в відхиленні – свій циферблят – єство, —


     Росте і плодоносить, як софора.
     Пелюстка, що твердіша від сапфіра.
     Дитина, що – як плянер – із підставок, —


     Від’ємну вдосконалює властивість —
     Найвищий на всі вартості тариф:
     Ні іншим, ні собі не потурать.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ ХІІІ


     Вже й світло згасло, а йому – ще ринг
     І колесо – сповільнені корунди, —
     Бо ворог-дзеркало – нові подоби родить,
     І кожна, як із тіста, бумеранг.


     Не глядачі – пляшки порожні. Рун
     Колхіди залишки, що – присмерком кориди.
     Гримлять щити, де – Зевса крик – курети.
     Овал, що вже по той бік заборон.


     Від світу тільки розтяжна фасетка.
     Все вужча ринг, де гладіатор – сітку
     Із бульбашок, що – густо – із подряпин.


     Площини стиску – із самих подрібнень.
     Як овоч, де в солодкому – терпке.
     Приборкувач, що сам уже – таркач.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ XIV


     Володар із обличчям примадонни —
     Весло в руці, хоч на кормі – Анубіс.
     Два алябастрові шматки низького неба.
     І фіялковий гніт, що – світло денне.


     Піщаний – лійка з лійкою – годинник.
     Кутаста сила сплющена в тайнопис.
     Не шальки – серце на дві стулки, ніби
     Всіх форм буття ущільнене видання.


     І віддалі, і човен, як вужівка.
     І з крейди квітка, що поволі жовкне.
     Володар – танцівниця і фанатик —


     В полоні плину. Нетля. Човен. Нетля.
     Знайоме все і – чимось – не таке.
     Минуще, що як вічність, протіка.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ XV


     Кровозамовлювач, провидця і фантаст.
     Що – мерехтіння – на бруски конкретні.
     В зерно і плід – непрохідне і скрутне
     І – на веселку, що гримить, як тост.


     Постава, що й залізо – на батист.
     Що і на камені – жнива стократні.
     Майбутнє кахлями порепаними вкрите.
     Та кожна перепона – тільки тест.


     Усі розм’якли милиці й ковіньки,
     Й ні кришки, ні ковтка – від святкування.
     А він – на різних рівнях – язикатий.


     Стоїть – в прозорість, як в горіх, закутий.
     Де тиша довшає і – кільця – як удав,
     Й – на черепки. – У ребрах дух подув.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ XVI


     Трубою – вихилясом – ходить гнів.
     Що досі – в підземеллі, як невільник.
     Всіх слимаків, що – звідусіль – навально,
     В шипучу лінію – нулями – розтягнув,


     І крізь предмети ляпає багно, —
     М’які цеглини з фосфору кривульок.
     Наріжний камінь, – гнів, як будівельник,
     Молочний брат заліза і вогню.


     Крізь острови піщані піяноли.
     Що – в інший ключ, де хрестики в аналах.
     Убивцею, що жертву – вже в пакунок,


     Аби – в ворітниці – невинному підкинуть.
     Оновлювач, руїнник, падишах.
     Що за каталізатора душі.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ XVII


     Основа – перекошений реглан
     З ознаками грози і міякарда.
     Що – квіточки – ціянисто-рекордні —
     Й рожевий гребінь амфор. На каглу.


     Що сіє крила, обернувся глум,
     Й ужинок – алюмінієві скирти.
     Ніде, ні в чому, ні на цаль – манкуртом,
     І гамівна сорочка, як драглі.


     На душу налипають інші форми.
     Аби основу – висівкам – в офіру. —
     Акваріюм. Коралова інтрига,


     Де на кону беззябрий короп-трагік
     В дудках-сиґналах, – кожен – жест різкий.
     Що все ніяк – горішнього зразка.


     Де око – крем’янисте і вузьке.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ XVIII


     В молочнім золоті усміхнена дитина.
     Що стріли теракотові з усіх сторін
     Й серця на лусочки фотонні розтира.
     Дарма що немічне й ще на руках татуня.


     Пелюшкою – загнало вниз усіх титанів.
     Куди не допливає з вантажем й Харон.
     Щойно народжене – і вже, як світ – старе.
     Що п’яткою, мов м’яч – бездоння мегатонни. —


     Кривого простору пацьори оксамиту
     Обабіч видимого, як гудок, самотньо —
     Крізь зони попелу і зони занечулень, —


     Розплата мозком і душею за ночівлю. —
     Маля, що засвітило в кожному двигун
     Й на бік – долонею – усі річки доган.


     Щоб – центр. – Найтяжчий той тягар, що без ваги.



   ПОРТРЕТНА ҐАЛЕРІЯ XIX


     Гора, яку – за ніжку – і в буфет,
     І вже не сльози, а самі долини.
     Подоланий й водночас нездоланний.
     Хоча й під барабан – на ешафот.


     Простріляно чуття – на добрий фут.
     Надрізи в пам’яті, що – тяглости дилему.
     У сріблі в крижах затяжні уломи, —
     В кістках нових заплутавсь неофіт.


     Й по лінії, що досі – відстань тоскну.
     Сліпучі порхавки, що – греблі стиску.
     Перерву – серед течії – обідню,


     Де час від часу – ще заплави – будні.
     Й розплідник-око, – на межі в ясир —
     Що – долю, як Навуходоносор.