Микола Хвильовий
БАРАКИ, ЩО ЗА МІСТОМ

І

   Юхим підійшов до паркана й прочитав такий плакат:

   Товариші!
   Тероризуйте тил ворога. Бийте німчуру!
   Бийте гайдамаччину. Наше військо недалеко.
   Хто не з нами, той проти нас.
Підпільний ревком

   Д'ех! Мать твою бог любив!
   І тут же Юхим подумав про Мазія:
   – Так… Розумію… Ну, держись, Мазію! Посмотрим твою ухватку. Потім заложив руки в кишені і, посвистуючи, пішов до бараків. Це було вдень.

II

   Розсипається небесний дріб по даху і співають ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
   Тиха осіння ніч, коли темно, як сажа, а десь запізнився невідомий птах вилетіти на південь.
   Над бараками ліхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Біля города присіли бараки, а далі ховаються провалля, де навалено сміття з містких будівель, з помийних ям.
   А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, і по коліна загрузли могильні верби…
   Ну і прислухався Мазій, санітар барачний, і чути було – шарудять у листях мишенята дощовитої осені.
   То падають дрібненькі горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.
   Холодно.
   Вітер іде широкою вулицею, добігає до бараків і тоді з важким духом трупів несеться до провалля, щоб заритися в сміття.
   До бараків, у двір, крізь ворота просунулись рейки, що провели в п'ятнадцятому році, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.
   Але зараз не видно рейок – темно, як сажа.
   …Ах, Німеччино, Німеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п'ять вагонів напівтрупів, і бараки повні до неможливости.
   Тягнуться потяги без станцій, без води, без хліба на батьківщину – і приходять потяги до бараків.
   …І от до Мазія прибіг Юхим, кинув спрожогу:
   – Ну, єсть плакат!
   – Що кажеш, Юхиме?
   Мазій дивиться двома ярками. Від нього йде труповий дух.
   – Кажу – прояви себе!
   І розповів: треба товаришам підсобити. Одним словом, приштокати.
   Мазій думає не довго і вже гудить голосом польової порожнечі:
   – Це можна… Чого ж не можна?
   Юхим дивиться непевним поглядом:
   – А не брешеш?
   – Навіщо брехати?
   – Ну, тоді слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити – подивимось. Згодний?
   – Згодний.
   – Дивись… Щоб, значить, вийшло все в акурат і нікоторої змєни від тібє не було.
   …Отже, в цю ніч ухвалили так: одного обов'язково приштокати, а далі буде видно.
   Окупація – слово не наше, і прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одіж.
   Не голубіють дні.
   Мовчки бунтують вулиці, мовчки бунтує завод.
   І порожньо очам, мов о дванадцятій годині ночі в обложенім місті.
   Мочить дощ і шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших.
   Але чорно на душі.
   І шкірить зуби почуття помсти, і хочеться клацнути.
   …Окупація – слово не наше.
   Від Мазія Юхим пішов до Оришки. Були у неї інші санітари, так би мовити, товариші Юхимові.
   «Разговори розговарювали».
   Говорили про доктора – старшого лікаря та про інше. Ну, і лаяли – всіх лаяли. Навіть мерців і хорих.
   Сказав один:
   – А не помічаєте, хлопці, як старший лікар почав хвостом крутити?
   Це не спроста.
   Юхим наставив вухо.
   – Невже і він прочитав плакат?
   Гм!
   І чогось образився:
   – Понімаєш, «хвостом круте». Думаєш, тібє спужався?
   Регочеться санітар:
   – Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазієм побував? Здригнув Юхим: «В акурат влучив»:
   – Перехрестись. Який мінє антирес?
   – Та хто його знає! Мазій чоловік темний…
   А другий розповів:
   – Проходжу це я, братці, біля кладовиська. Дивлюсь – щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потім кричу: «Хто там такий?» Не відкликається. Взяв я тоді на бугайця: «Хто там такий? Стріляти буду». Не відкликається і йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це підходить. Дивлюсь – Мазій. «Чого ти тут шляєшся»? – «Могилу, – каже, – рив». – «Це уночі?» – «А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо». Отакий!
   – Та то його, мабуть, мерці збили з пантелику. Уже нічого йому не страшно.
   – Воно так. Та його вже страшно становиться.
   Юхим заспокоївся й покликав у сіни Оришку.
   Така й така історія. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат.
   Оришка:
   – Ну їх до чортової матері! Не зв'язуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим поважно взявся в боки:
   – Сайдьоть! Лиш би тібє турботи не було.
   А потім пожартував:
   – Мінє що – як треба, то й жисті рішусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша…
   Отже, говорили ще й про іншу справу, бо помітив Юхим, що Оришка підморгувала комусь.
   – Ти гляди, щоб нікотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной.
   Оришка в знемозі похилилась Юхимові на груди.
   …А за дверима ринви співали одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.

III

   Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?
   Га?
   Суєта. Суєта. Суєта.
   Хіба можна кожного зводити у ванну після довгої дороги без станцій?
   …Потім рили величезні ями й кидали туди необмиті, чорні, виснажені цурпалки живого м'яса.
   Не чекали й смерти – валили на підводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Німеччині.
   Отже, праця на дві зміни.
   Лікарі ходили по палатах розгублені, сестри й служанки без ніг.
   Носії. Носії. Носії.
   …Мазій і Юхим теж.
   І через край переливається в палатах стогін – чорний, смердючий. І вовтузяться люди й шукають виходу, ніби пацюки, що попали в раковину з рідким калом.
   Душить труповий дух.
   Не чути сміху в палатах.
   Але не можна ввесь час у такій задусі. Виходять на повітря й з жагою ссуть його, як телята материні груди.
   …Пройшла Оришка. До Юхима каже:
   – Це не завод пахне.
   А Юхим вуглем стоїть, думає:
   – Без сумлєння.
   І Мазія очима шукає.
   …Палатські служники ліками пахнуть, і все це народ, так би мовити, під знаком запитання.
   Ядерні баби, звикли жирувати з хорими, і пухкі та смачні, недарма на «хорих» порціях одгодовуються.
   Котлети, а не баби!
   От і з Юхимом: нежонатий хлопець, а підморгує не одно бабське око.
   …Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадлива («Карі глазки, де ви скрились? Мінє заставили страждать»).
   Оришка в аптеці крутиться. «Дохтурь!».
   Як нема фельдшера, то й сама ліків дасть:
   – Що вам требується? Оліум ріціні?
   І регочеться.
   – Ги! Ги!
   Хоч окуляри на носа натягай.
   – …У-ух, ти! Шльондро непідтикана! У Хранцію надумала їхати, чи що?
   Іще гигоче, шоколадна, а груди, ніби холодець, тіпаються.
   …Набачив Юхим Мазія – покликав, убік одвів.
   – Ну, що? Може, передумав?
   Мазій на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує.
   Що він думає, ця мавпа з зоологічного? А говорить спокійно, наче дитина конфету ссе.
   Напевне, від трупового духу заморока найшла.
   – Згарбаємо – не писне!
   Юхим хвилюється:
   – Завела сорока про Якова. Ти ділом говори. Що за манера? От падазрітєльной!
   Одрубав Мазій:
   – Не віриш, то йди!
   Заблимали очі:
   – Мінє усьо одно. Підсобити треба товаришам. Возьми в унімання… А ти вола, мабуть, перетягнеш… Значить, сьогодні?
   …Увечорі зійшлись біля Оришчиної кімнати.
   – Все готове?
   – Все.
   Тоді вже насувалось сіре рядно осіннього вечора.
   Пішли до Оришки: поки стемніє.
   Оришка з Юхимом жартували на кроваті. Борюкались.
   Мазій пахтів цигаркою на палатській лаві – білій з голубим блиском.
   В Оришки не очі – поросята кувікають.
   Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) і на вухо телеграфує:
   – Нащо цього привів? Погратися не дає. Ги! Ги!
   Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:
   – Мовчи! Хай сидить. Поспіємо.
   Від борюкання кімната повна спеки. Оришка мов сонце, що за обрій перевалює.
   П'ють воду, прицмокують.
   Потім відпочивали.
   Каже Оришка:
   – Чого ти, Мазію, такий непривітливий?
   Мазій у вікно дивиться, де огні по бараках ходять – хорих переносять.
   Мовчить. Як пугач.
   – Скоро год у нас, а все однаковой!
   Це Оришка, і проглинула:
   – Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги!
   Мовчить Мазій. Безодні у вікно вставив.
   …Ще пожартували.
   І от вечір провалився в темряву.
   Юхим загортався:
   – Мабуть, ходім!
   Підвелись. А Оришка Юхимові підморгує, щоб спати приходив.
   «Тяжолоє положеніє: мужчин война перевела».
   От…
   Та, бачите, на дворі гомін глухий пішов.
   Наставили вуха.
   Оришка:
   – Кличуть… Неначе як хворих привезли.
   І крикнуло за вікном:
   – Виходь!
   Юхим досадливе махнув рукою:
   – Подаждьош, не пужар!..
   …Зійшли з ґанку в багно. Двір увесь шумить.
   Поліз у кашкет Юхим:
   – Ховай струмент. Діла сьогодні не буде.
   Пішли за натовпом до рейок.
   …А під навісом, де вагони, – лампи та свічки бігають.
   Сунеться з вагонів скигління і йде в болото.
   Метушився вартовий лікар:
   – Ану, хлопці, дружніш!
   А хлопці й так ледве ходять.
   Учора цілу ніч носили цурпалки живого людського м'яса.
   В палатах повно. Вже ніде ставити носилки.
   – Отже, «дружніш». Підожди, скоро вже прийдуть, загетьманують.
   …У палатах крик:
   – Куди несете? Ніде. Несіть у шосту.
   – Там уже наставили.
   – Ну, в десяту.
   – А… йди від гріха… мать твою так! Чого так язиком ляскати?
   …Тільки ринви співають пісню в переливах легкого дзвону.
   – …Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички!
   Мазій наставив свої глибокі ярки.
   – Багато вас… Все одно завтра в яму.
   Хорий з жахом подивився на Мазія й заскиглив.
   Підбіг Юхим:
   – Сматри!
   І послав кудись у повітря «в бога і богородицю».
   Пахло трупами.

IV

   Цвинтар – невеселе місце в нашій республіці.
   В'януть трави біля могил.
   Зализує на могилах свої рани осіннє сонце, потім крутить хвостом і ховається за небесним тином.
   Уранці копали братерську могилу.
   Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, і дивимося на неї з сумом.
   …Мазій стоїть з мотикою в ямі, а Юхим – з лопатою на горі.
   Інші пішли обідати.
   – От дух, аж сюди чути, – сказав Мазій.
   Сказав незадоволено Юхим:
   – Не могу я більш терпіти, вашого духу слухати.
   І дивиться на Мазія:
   – Розумієш: треба завод одкривати. Надоїло мінє. Хіба це робота з мерцями? Так, недоразумєння.
   Потім говорили про сьогоднішній нальот. Так би мовити, про діло плакатне.
   …Летить під кирки земля, бризками розсипається.
   Росте сопка біля ями.
   Сонце востаннє крутнуло хвостом і пішло в безвість.
   Пішли й грабарі. Яма була готова.
   Глибокої ночі піде сюди важкий труповий дух.
   Смеркає.
   Смеркло.
   Від бараків відходять захмарені заулки. Темніє в кварталах – ліхтарів нема, а будинки сиротливі, непривітливі.
   …Юхим і Мазій цілу ніч вільні – копали.
   Повечеряли й пішли.
   Мазій ступає від бараків кішкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських воріт кішкою.
   Юхим каже в долоню:
   – Ша!
   А сам спотикається, як монополька.
   …За десять кварталів – свисток. Пішов по кварталах і тільки за проваллям стих.
   Зупинилися. Прилипли до паркану.
   Мазій дивиться двома безоднями – очі глибоко пішли під лоб, тільки блиск майорить.
   Борода чорна, як ніч.
   У Юхима усики з кота. На голові кепі млинцем.
   – Ну, от і дивись унімательно. Як підійдемо до пекарні, то й абсуди свайой головой.
   Мазій струснув із свитки дощ. Мовчав.
   А Юхим кулеметив.
   Витяг з багна ногу – багно крюкнуло.
   – Здаровий ти мужик і в арманську був. А тут ради салідарности. Я, брате мій, катєльщиком був. Салідарность – первоє діло.
   Мазій брав саженні кроки, і знову багно крюкнуло.
   …Біля пекарні розлетілись вулиці, а далі хмурі димарі на чатах.
   Уже видно. І видно ще на чатах каску.
   По дошках провалюється гул кроків – розмірене, мов маятник.
   Через плече гвинтівка.
   – Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив.
   Відповів спокійно, як дощ:
   – Що ж, діло ясне: зайдемо з того кінця – і не писне.
   Юхим потер руки.
   …Із заводу зрідка спотикаються молотки… А може, то кузня, що край села стоїть?
   Завод іще жевріє, тільки готується вмирати, коли замовкне останній цех.
   Юхим з погордою сказав:
   – Катєльщики. Це тобі не село: підложив бабу під бік і спи. Тут не засньош!
   …Чорти його знають: все-таки боязко. Скільки не говори, а треба ж і діло робити.
   Д'ех, мать твою бог любив!
   Націлився вже Юхим лізти, а Мазій тут зашепотів щось.
   – Ну?
   Сказав суворо й уперто:
   – Отож тепер мене слухай.
   – Ну?
   – От тобі й «ну».
   Юхим затривожився:
   – Що ти такий падазрітєльной… От манера!
   Каже Мазій спокійно:
   – Цього чоловіка ти мені даси.
   – Це того?
   – Та його ж.
   Повеселішав…
   – Бери без сумлєння.
   – В тім-то й річ: допомагати прийдеться. До ями потягнемо.
   Треба хоч одного живого зарити.
   Юхим витріщив очі.
   Юхим не розуміє.
   А Мазій рішуче одрізав:
   – Не хочеш, то я піду додому. Не буду й руки каляти.
   Замжичило дрібно й холодно.
   От історія! Думав-думав, а думи ніяк не йдуть.
   Випалив:
   – Сатана ти, а не людина. Це можу я на таке діло піти. А піду. Потом, як я чуствую, поддєржку треба.
   Крізь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул кроків.
   …Мазій поліз.
   А за ним поліз і Юхим.
   Раптом біля заводу стихло.
   Тротуар замовк.
   Ну, і що ж? Як же далі?
   Далі зв'язали віжками, забили хусткою рота й потягли живе тіло по вулиці, а потім по завулках.
   Звичайно, притягли на цвинтар до тієї ями, що рили вдень.
   А яму вже зарили, свіжа могила стоїть.
   Чули – од'їхала фура.
   Колеса відходили по бруку.
   Коли розрили свіжу сопку, з могили ще плазував кволий стогін.
   То цурпалки живого м'яса, що все одно скоро підуть у вічність.
   …Смерділо трупами. Мазій поставив над ямою зв'язану голубу людину й штовхнув її.
   Гупнуло.
   Застогнало.
   Ну і діла!.. Мать твою в боженят піднебесних!
   Сказав Юхим:
   – Сволоч ти, і квит!
   …Повернулись захмарені заулки.
   Крюкало болото.
   Підступали бараки й важкий труповий дух.
   В палатах бігали огники.
   Але то – не весело. Що тут казати – не весело.
   Десь далеко за городом стогнало тіло. Мабуть, умирало на чорних ланах.
   …Д'ех! Не голубіє на душі!
   І праворуч Дніпро, і ліворуч Дніпро.
   І похилила в розпуці свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осінь.
   …Рипнули перелякано ворота у барачний двір.
   …А далеко гуділо радіо на тисячі гін про журбу нашої невеселої країни.

V

   Дощ ущух.
   Світанок ішов із сходу ледаче, довго. Потім брів сірий день, зазираючи в калюжі.
   Хмари низько стояли над самотніми бараками. Хмари придавили одним краєм західні квартали міста.
   …З города тягнулись клячі з калом.
   Ну, а від заводських воріт сунувся натовп голубих людей.
   Попереду біг гладкий собака з обірваними вухами. Іноді собака зупинявся, нюхав землю, тоді зупинялися й люди.
   Але це на момент.
   Ішли далі.
   І от – Юхим ускочив до Мазія.
   – Шукають… з собакою…
   Мазій спокійно сказав:
   – Хай шукають.
   – Ну, а як найдуть?
   – Не найдуть.
   …Юхим побіг до Оришки.
   Баба в обійми його:
   – Ходім, Юхиме, пограємось.
   Оришка вартувала всю ніч. Недавно з ліжка підвелась. Пахне від неї ліками й ядерним бабським тілом – пухким та солодким, як медяник.
   Одштовхнув Оришку:
   – Куди там гратися… З собакою.
   І заметушився по кімнаті.
   Оришка розіпріла – сон солодкий. Очі поросятами кувікають.
   – Та що таке?
   Розповів Юхим: так-то й так-то – біда.
   Перелякалася баба. Спідницю схопила. Одягається. Дивиться у вікно.
   Видно – бігає собака на цвинтарі, а потім біля свіжої могили гавкає.
   Гавкає, не відходить.
   І розривають уже голубі люди свіжу сопку.
   Скрикнула Оришка:
   – Боже милосердний! Червоні шлики вже бараки оточили.
   Ну і спека!
   Зовсім збожеволіла – до старшого лікаря посилає. Впросити, значиться.
   – Тьху! От хранзоля дурна.
   Ще побіг до Мазія, а той, як папуга, завів:
   – Не найдуть!
   Що тут робити? Вилаявся в «бога й у богородицю» та й пішов у палати. От.
   …А на цвинтарі вже вирили чоловіка голубого, і барачний лікар так визнав: умер від задухи, отож живим закопали.
   І рветься вже собака до бараків, нюхом чує, де злодії.
   Пустили собаку. І самі пішли.
   Із старшим-голубим барачний лікар іде.
   І вже виганяють з палат.
   – Ста-нов-и-ись!
   Отже, по-солдатському: становись.
   Збились у купу санітари й санітарки.
   Не так. У шеренги треба.
   Гомоніли. Гомоніли.
   Гомін стих.
   Держали стих.
   Держали собаку за нашийника, а потім пустили.
   Знову пішов дощ, у калюжах булькає.
   Обнюхує собака кожного – мовчить.
   А добігла до Мазія – загавкала.
   Вивели Мазія з шеренги.
   …Ех, Юхиме, Юхиме!
   Загавкала й біля Юхима.
   – Виходь!
   Потім повели до старшого лікаря допит чинити.
   Юхим каже – Нічого не знаю.
   А Мазій ярками подивився й байдуже кинув:
   – Ну да, живого закопали.
   …Вивели їх у двір і повели в місто.
   Дощ знову вщух.
   Було це тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до тиші. Город спав.
   Тільки тротуари де-не-де глухо одмірювали кроки вартових.
   …Втретє розривали свіжу могилу, що на цвинтарі біля бараків.
   Струпішали цурупалки людського тіла.
   Сморід.
   Не чути було, як співали ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
   А збоку шаруділи в листях мишенята дощової осені.
   Крізь туман бараків майже не видно. Видно постаті край ями.
   Верби йдуть за місто до провалля, де вмирає тіло.
   І от біля ями із зав'язаними руками стоять – Юхим і Мазій.
   Ясно? Скільки шликів? – Ховає туман.
   До Юхима:
   – Ну, кажи: жидам продався?
   Мовчанка.
   – Ух, ти, жидовська пико!
   Важкий кулак гупнув в обличчя.
   Одскочив убік, став біля верби. Це – Юхим.
   …Коли могилу розрили, біля ями поставили Мазія.
   – Лізь!
   Усяка буває смерть, це зрозуміло, і буває смерть, коли від неї смердить трупами.
   Промайнула мисль.
   Юхим зиркнув на яму і кинувся в туман. Де руки? Нема рук!
   …Бац!
   І затріпотіло живе серце, а потім луснуло.
   Кров поточилась у листя. Іще чути було:
   – Ух, ти, жидовська пико!
   …Над цвинтарем проходив туман важкий – осінній.
   …Всяка буває смерть, і буває, коли від неї смердить трупами.
   – Лізь!
   Мазій подивився безоднями в туман і поліз у яму, в гору людського м'яса.
   …Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до осінньої брудної тиші.
   …Дощ знову вщух…

Микола Хвильовий БАРАКИ, ЩО ЗА МІСТОМ

І

II

III

IV

V

Микола Хвильовий
БАРАКИ, ЩО ЗА МІСТОМ