&nbsp;-------<br>|&nbsp;bookZ.ru collection<br>|-------<br>|&nbsp;&nbsp;Панас&nbsp;Мирний<br>|<br>|&nbsp;&nbsp;У черницях<br>&nbsp;-------<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Панас Мирний<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У ЧЕРНИЦЯХ<br></h3><br>&nbsp;//--&nbsp;(Продовження «Лимерівни»)&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;//--&nbsp;Драма в 5 справах і 6 постановах&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Справляють:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ігуменя – в монастирі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Марфа – черниця.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Серафима – черниця.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся, а в черницях сестра Юліана.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха – мати її.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур – батько її.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь Безродний – гайдамацький отаман.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим – монастирський сторож.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Черниці, люди, гайдамаки, запорожці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Діється у другій половині XVIII віку.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;– СПРАВА ПЕРША —<br></h3><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Велика світлиця, чепурно прибрана. По стінах у золотих рамах святі образи, у кутку їх – ціла божниця. Долівка вистелена килимами, кругом невеличкі гарні кріслечка. Саме сонце сходе і обдає хату ясним світом. Сестра Марфа порається: пил з образів стирає, долівку мете.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід І<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Ач, сонце як грає; надворі гарно, весело. Земля покрилася травицею зеленою, дерево заквітчалося листом пишним, повітря чисте та свіже. Ясне сонечко все те пестить-гріє. Чудні і дивні діла твої, господи! Розпросторив ти свою руку над землею, увесь світ повив красою величною. Невеличка комашина радіє тобі; кожна пташка співає славу твою. Дивний і величний світ, господи! А в нас, правду кажучи, завжди однаково: як літом, так і зимою, як повесні, так і восени. Сумно, нудно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чується стук у двері.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Голоси. Господи Іісусе Христе, сине божий! Помилуй нас.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Амінь. Хто там?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Голоси. Сестра Серафима. Можна увійти?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Можна. Увіходе сестра Серафима, хреститься і робе низький поклон.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід II<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Благодать господа нашого Іісуса Христа буде з нами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Амінь. На всякім місці владичество його.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима(підходе до Марфи). Доброго ранку, сестро Марфо. Дозволь облобизати тебе не яко Іуда, а яко розбойник. (Цілуються).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Що скажеш, сестро Серафимо?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. До матушки гумені, сестро Марфо. Рано ще, спочиває, мабуть? Он і ти ще не поприбирала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Ще не виходила з покою… Сядь он там посидь. Вона не забариться вийти. Треба до того поприбирати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;(Сестра Серафима сідає у самому куточку біля дверей, Марфа шпарко стирає пил, струшує килимці і підміта сміття).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чого се ти, сестро Серафимо, до матушки так рано?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима(побрязкавши чотками). Як би тобі сказати? Попрохатись маю…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. У мир, сестро?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Та хоч біля миру пошвендяти. Літечко тепле настало, сонечко ясне так гріє… Тягне на вільне повітря. Хочеться повештатись по світу просторому. Побачити, як люди живуть, чи не забувають господа милосердного, почитають його храми святі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Торік сестра Євдокія ходила. Матушка дуже гнівилась, що малий збор принесла. Цих молодих, каже, тільки пошли, то так завжди: витріщаться на людей, а про бога не дбають.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Ну, вже як і стару яку пошлють, що ледве ноги волоче. Доб'ється до села, та там і літечко злітує, вилежуючись у священика на перинах. Молодша все-таки більше світа збіга.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Піди ж ти. А матушка зовсім навпаки дума; молода, каже, як молода: ще не осілася, не перегоріла, часто її гріх путає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. От, уже і гріх! Як інший раз задивишся на людей – то вже і гріх. Навіщо ж на нас, молодих, так рано отсю рясу надягають, коли гріха бояться? Не про гріх же я повинна думати, коли наділа на себе чернечу одежу! Ти, сестро Марфо, до неї близько ухожа. Ти їй скажи оце, що я кажу. Умов її та й про мене не забудь натякнути, а я вже тобі мирського гостинця принесу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Ох! сестра Марфа сама така, коли б їй хоч на тиждень вирватися у мир.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. То й ти просися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Просися! Просилася раз, так… У тебе, каже, тільки й думки, що про мир; а в черниці поступила, у чорне нарядилась. А я як у черниці поступала? Хіба я охотою йшла? Батько віддали. Іди та й іди, богу будеш молитися за нас. Батько ж і досі десь по світу вештається, правду кажучи, гірку п'є; а я – молись тут за його!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. І тобі, значить, сестро, як і мені. Тільки мене ніхто не віддавав сюди, а самі взяли. Як швендяла татарва по сих краях, батька-матір у ясир погнали, а мене невеличкою кинули. Гуменя Митродора, хай її свята душенька у раю спочиває, узяла до себе. Тут я вигодувалася, виросла, тут і чернечою рясою мене покрили.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Двері рипнули, одхилилися, показалося обличчя Кнурихи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Хто там?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Добридень вам. Чи можна увійти?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Ідіть, ідіть.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Увіходе Кнуриха і Маруся.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід III<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Доброго здоров'я вам.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Здорові були. А що скажете?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Чи до матушки гумені доступитися можна?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Ще матушка не виходила з покою. Ще, видно, богу молиться. А ви чого до неї?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Та в нас діло; важне діло. Чи не можна як матушці переказати, щоб допустила нас до себе на самоті переговорити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. У нас немає самотніх переговорів. Матушка гуменя не любить. Вона каже: ми всі Христові служимо, всі повинні перед ним повсякчас з чистою душею пристати, перед усім миром своїми вчинками похвалитися: дивіться, мов, усі, які ми є, – чи чорні – то й чорні, а критися та таїтися ні перед ким не слід. Бог милосердний усе бачить, він наш найвищий судія.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Звісно, ви черниці, йому служите, об йому одному радієте. А ми, миряни – зовсім інша річ. У нас часом як не покриєшся з чим – то виплетуть на тебе таке…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Гріх критися, гріх. Скритность – один з семи смертельних гріхів, що доводять душу християнську до погибелі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима(підходячи до Марусі, що сумна і бліда стоїть трохи ззаду матері). Благодать господа нашого Іісуса Христа будь з тобою, дівчино. (Хрестить її). Бачу я по обличчю твоєму, блідому та похмурому, що з сокрушенним серцем прийшла ти до нас. Не крийся, повідай нам, що учинила єси, живучи в миру? Облегчи своє серце, ослобони свою душу од гріха тяжкого, покайся. Господь милосердний, що всіх до себе приймає і всім прощає наші провини, і тебе прийме в своєму царстві небесному, аби покаялася перед ним з чистим серцем… (Суворо до неї). Чого ж ти мовчиш? Кажи, що зробила? Може, ти душу християнську запакувала? Дівчина ти чи молодиця? Кажи!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся тремтячи оступається за матір.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Це моя дочка. Вона недугувала, нещасна. Ще й досі не оправилася, слаба дуже. Всього боїться, не лякайте її.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима(грізно). А, оступаєшся? Ховаєшся? Від кого ж ти ховаєшся? Від господа милосердного криєшся? Куди ж ти сховаєшся? Не сховаєшся від його ока всевидящего! Кажи, що учинила… Боїшся? Дух темноти погибельний боїться ясного лиця праведного. Да воскресне бог и расточаться вразі єго!..<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Ох! Мамо… мамо. (Схиляючись на матір, омліває).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Дочко моя, дитино моя! Не лякайся, моя сизая, це люди добрі. (До Марфи). Поможіть, будь ласка, довести мені її до стільця. (Марфа помагає Кнурисі усадити Марусю). Чи немає водиці хоч капельки… напитися їй, збризнути…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Я зараз. (Швидко виходе і ввіходе з кухлем води).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима(сіда собі одсторонь і, перебираючи чотками, вичитує). Яко исчезает дым… яко тает воск…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха(дає води Марусі). Марусю! На, хлесни водиці. Промочи свої уста смажні. Ач – слаба яка. Казала: підождемо, дочко, поти вкріпишся хоч трохи, так ні. У черниці та й у черниці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Так вона до нас?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Увіходе гуменя.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід IV<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Мир вам, сестри. (Марфа і Серафима потупляють голови). Благодать господа нашого Іісуса Христа будь з вами!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа і Сестра Серафима. Амінь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха(шепче до Марусі). Марусю! Марусю! Матушка гуменя,!? – Підведися, поклонися їй.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся устає і кланяється.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя(до Марфи). Сестро Марфо, що це за люди?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. До вашої милості прийшли. З великою просьбою до вас.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. З якою?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Коли дозволите нам на самоті з вами побалакати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя(глянувши на їх, переводе очі на Серафиму). А ти, сестро Серафиме, чого?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Милості прохати, матушко гуменя. Благословіть по миру поскитатися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Сього року, сестри, нам і в обителі треба буде попрацювати. Предстоїть великий труд господу: мир буде в нас і ми в миру. (Сестра Серафима, похнюпившись, закопилює губу). Так ти, молодице, хочеш зо мною на самоті побалакати?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Коли ласка ваша буде нас вислухати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. А то дочка твоя чи родичка?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Дочка, матушко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя(до черниць). Вийдіть, сестри.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Марфа покірно виходить.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима(виходячи, скоса дивиться на гуменю, кривить її). Мир буде в нас і ми в миру! (Виходить).<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід V<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Ну, кажи, молодице, яке там діло у тебе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Ми прийшли, матушко, прохати вас – прийміть нас до себе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Як до себе? У черниці?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Еге.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Ти вдова чи мужня жона?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Мужня, матушко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. А як же ти чоловіка одного кинеш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. А що йому станеться? Він старий, і я не молода. Його й добрі люди доглянуть там.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Добрі люди! Світ не без добрих людей, і в йому найдуться вони. Тільки ти забуваєш, молодице, що то все чужі, ти одна йому найближча, найдорожча. Ти з ним шлюб брала, руки в'язала. А що в'яжеться на землі – буде в'язане й на небесі. Знаєш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Знаю, матушко. Що ж, коли немає мені радості в миру, немає спокою душі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. У тебе чоловік недобрий?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Гріх бога гнівити, гріх за його лихе що сказати. Добрий він у мене.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. То що ж жене тебе до нас?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха(указує на Марусю). Вона, матушко, рветься, її молода душа захотіла. Немає їй радості в миру, а з нею й мені.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя(прикро дивиться на Марусю, що бліда стоїть похилившись). Вийди стара, я на самоті з дочкою побалакаю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха виходе.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід VI<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя(подивившись ще раз на Марусю, геть одходить і сідає). Дівчино! Як тебе зовуть?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(тихо). Марусею.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Іди до мене ближче. Іди, не бійся. (Маруся підходить). Та кажи по правді, не втаюй нічого. Усе, все кажи, що було з тобою в миру, які гріхи пестило серце твоє, носила душа твоя. Все передо мною виложи. Може, що я і пораю тобі, може, і поможу в чому. Ти така ще молода, тобі ще жити та жити, а ти, бач, чернечим одягом покритися захотіла, все рівно що вмерти захотіла. Що ж тебе довело до сього?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(боязко). Матушко. Я безталанна… нещасна…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Чого ж ти безталанна, нещасна? Любила, може, кого, та зраджено тебе? Кажи, не бійся, все кажи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Любила, матушко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Кого ж ти любила?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. У нас годувальник був. Василем звали.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Ну, та й що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Та й покинув нас, змандрував.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Чого ж він покинув? І він же тебе любив?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Не знаю, матушко. У мене подруга була, Наталя. Красива з себе. Він її любив, і вона його тяжко любила і душу свою запакувала за те кохання.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Душу? Ну, се гріх, гріх тяжкий від бога. Душа, Марусю, божа, і коли ми її запакуємо ради мирського чого, то се тяжкий гріх.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Вона сама не винувата, її довели до того.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Хто ж її довів?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Та, бачте, вона любила Василя, одного його, і думала за ним бути, а мати її не хотіла віддати за Василя, бо у Василя не було нічого, звісно, приймак, що ж у його є? От мати і найшла їй другого чоловіка, багатого.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Та силою віддала?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Ні, не силою. А хитрощами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Як хитрощами?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Так. Або й вона не хитрила, а мати того чоловіка, за кого Наталя пішла, свекруха, значиться. Там така злюча удалася! От раз їй як Наталя гостро одказала, вона і задумала помститися, та й почала робити так, щоб Наталю собі за невістку мати. Направила сина, щоб Василя записати у пікінери. Його і записали, а батько мій пораяли йому зійти з дому, поти той набор пройде. Батькові, значиться, то і на руку було: вони мали його собі зятем назвати. Ну, от і вирядили його. Я його гень-гень за село проводила і попрощалась з ним, як сестра з братом. А Наталя недалечке була, угляділа нас, як ми прощались, та подумала, що Василь її не любить, а мене любить, бо він цілувався зо мною. Після того ото і згодилась піти за Шкандибенка. І горе ж їй було за тим заміжжям! Вона все терпіла та мовчала, аж поти не почула, що її обдурили, тоді взяла та й зарізалася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Зарізалася? І гріха не побоялася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Я вже не знаю. Певно, не побоялася. Як зарізалася, Василь звернувся і якраз на той час надійшов, та як углядів те… плакав, побивався над Наталею. Та що ж? уже не вернеш. Узяв знявся та й знову змандрував, у гайдамаки пішов.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Ну, а ти ж як? Тебе він, значить, не любив?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Господь його знає. Певно, ні. Та мене все так налякало, що я над подругою своєю поклялася піти у черниці, спокутувати гріхи і її, і батькові.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. А батькові чого?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Та й батько ж помагали Наталю віддати за Шкандибенка. Вони самі винилися у тому перед Василем. І вони, значить, не без гріха були.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. А ти знаєш, дівчино, що гріх батька судити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Я їх і не суджу, матушко. Мене тільки все те так налякало… Я побачила, що немає правди в миру, немає щастя, щоб не вело за собою другому нещастя. От я і сказала собі: зречуся тебе, світе, хоч красний та неправедний. У тобі тільки горе людям, а радощів немає. Піду від тебе у інший світ, покриюся чорною одежею і буду правди шукати у самого господа.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя(подумавши). Хвала тобі, молода душе, за твій розум добрий та твої святі заміри. Тільки одно тобі скажу: ти ще не була між нами, не бачила, що часом заводиться під чорною одежею. Чи матимеш ти силу в собі подавити всі ті потайні чернечі гріхи, які з усіх боків обступлять тебе?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(дивуючись). Які ж, матушко, у черниць гріхи?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. А ти думаєш, у їх немає? За їх гріх швидше береться, чим за мирян, до їх він мерщій пристане, ніж до кого другого. Серед самотної тиші лукавий непримітне гніздо своє у їх серці звиває, будить у душі помисли грішні, заплоджує заміри лукаві. А найбільше він над молодими неокріплими душами коверзує. Стара від його відмолиться та відчитається, а молода душа – молиться-молиться, та, дивись, і здасться на його доводи. А треба тільки раз здатись, раз послухатись, тоді вже усе пропало.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. То ви не раєте мені у черниці йти? Що ж мені робити на світі, де мені тії правди шукати?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Я тобі не то що не раю. Коли задумала спастись, то краще нігде не спасешся, як у черницях. Я тебе тільки питаю: чи матимеш ти силу у собі захистити свою душу від каверзів лукавого? Коли ти хоч ненароком пожалієш, що наділа чорну одежу – то гріх тобі більший буде, ні[ж] якби ти про неї ніколи не думала. Ти ще молода така, до тебе життя повернулося своїм гострим боком, непривітною стороною, то ти думаєш і все так буде. Пройде рік-другий, болячі виразки підгояться, серце захоче знову жити, душа запросе радощів та веселощів. Що ти тоді будеш робити?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Я буду господа молити, щоб захистив він мене від того.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Мало, моя дочко, молити. Треба повсякчас його у собі мати, у своєму серці носити. Все, все на світі забути, батька, матір, близьких і вірних людей, одного його знати, його святу правду любити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Я і люблю її, матушко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Любиш? Любиш думкою, любиш помислами своїми… ні, ти люби всім серцем своїм, всею душею своєю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Я і серцем і душею буду любити, тільки навчіть мене, матушко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. На се немає науки. Добра воля та чесний намір тому тебе научать.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Не по лихій же я волі йду, не по лукавому заміру прошуся. Мені світ не милий, радощі не милі, важка туга моє серце сушить, гіркими слізьми душу напуває.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Мало того, дочко, мало. То все мирські діла, світові речі. Треба віри більше, щирої віри та охоти… От що я тобі, дочко, пораю. Я прийму тебе до себе. Поживеш ти рік-другий, побачиш життя наше трудне, роздивишся наші порядки. Чи пристане воно до душі твоєї, чи вподобаєш їх своїм серцем… І я до тебе пригляджуся, і я побачу, чи годна ти черницею бути, у Христові невісти постригтися. Чи так, дочко?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Добре, матушко, спасибі вам за раду. (Склоняється перед нею).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя(кладе їй руки на голову і молиться). Да благословить тебе господь і всі заступники божі на добре діло. Покрий, свята пречисто, її немощну душу своїм покровом святим! Укріпи її розум молодий, напути на все добре; захисти своїми молитвами од всього злого, гріха смертного, жалю мирського, і да благословиться ім'я твоє по всій землі… Кажи: амінь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(падаючи на коліна). Амінь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Тепер вставай, дочко. Будемо сестер скликати, їм свою волю об'явим.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся устає і одходе.Гуменя гука: Сестро Марфо! Сестро Марфо!<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід VII<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа(увіходе). Я тут, матушко ігуменя. Який наказ буде?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Зови сестер на раду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Марфа виходе, і незабаром роздається дзвонок. Через скільки часу чується стукіт, тихий гук. Увіходять черниці і, низько вклоняючись гумені, становляться [по] обидва боки її уряд.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід VIII<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Сестро Марфо! а де ж молодиця?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Вона там (указує на двері).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Поклич її.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Марфа виходе і ввіходе з Кнурихою, котра становиться у порога коло дочки, навпроти гумені.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима(до другої черниці). Чи бач, сестро, яких блазнят до себе поприймаємо. (Указує головою на Марусю).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Сестри мої! Отся молодиця з дочкою прийшли до нас проситися, щоб прийняти їх у черниці. По уставу нашої церкви, по завітам святих отців, ми можемо у свою братію прийняти або удов, або незамужніх дівчат. Молодиця каже, що в неї чоловік живий. Через се ми і не можемо уважити її щирого бажання. А проте, мені здається, що гріх нам буде гонити її від своєї обителі. Хай, коли хоче, живе у нас, придивляється до наших звичаїв, призвичаюється до наших порядків, і тоді, коли господеві милосердному угодно буде призвати її на послугу собі, надінемо на неї чернечі убори. Чи так, сестри?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Декілька голосів. Буде по глаголу твоєму, матушко ігуменя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Чуєш, молодице? Ми тебе не можемо прийняти у черниці, та й не гонимо тебе від себе. Коли хоч, зоставайся у нас, будеш трудитися, будеш робити, – буде тобі від нас і захист, і одежа, і страва.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Спасибі вам, матушко гуменя, за вашу ласку. А дочка ж моя як?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Щодо дочки, то дочка твоя може поступити. Тільки я їй не раю так згаряча се діло Робити. Життя наше трудне, далеко трудніше, ніж життя серед миру, треба себе дуже пильнувати, щоб уберегтися від гріха, захиститися від лукавого. На кожному ступні, кожну хвилину він стереже нас, більше стереже, ніж мирян, бо йому одрадніше одну з нас з путі господнього совратити, ніж десяти мирськими душами овладати. Треба, кажу, дуже берегтися, велику силу духа мати, щоб від його захиститися. Вона ж у тебе молода, ще не то що не жила, а тільки збиралася жити. Господня воля на першому ступні, на порозі її життя стріла її гіркою долею, тяжкою утратою, гарячими слізьми. Путі господні невідомі! Може, то для того, щоб звідати, наскільки її душа молода здібна буде, – його святая воля! Ми, живучи тут, не знаємо, що там (указує на небо) за нас написано. Ми одно знаємо, що і суха волосина не спаде з голови без волі всевидящего.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Декілька голосів. Істинно, матушко, істинно, його святая воля! (Хрестяться, важко зітхаючи).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. А проте святі отці, угодники божі, зоставили нам свої устави, по котрим самі сподобилися узріти престолу божого і другим повеліли іти. З святих їх писаній ми знаємо, що то були важкі путі; дужі духом, сильні вірою – і вони часто згиналися під тим хрестом, що взяли на себе, і молили єдинородного підкріпити їх немощні сили. Тож, кажу, були мужі дужі духом, сильні вірою. А хіба можна те сказати про молоде дівча, котре ще не взріло і життя, не знало його важкої ваги? Гірка утрата повернула її думки до господа, до його правди святої. Честь і слава молодій душі за те, честь і слава батькові і матері, що напучували дочку на той шлях. Оже не можна сказати, що і далі буде так. Неокріпла душа ще може захоче життя мирського, недуже серце переболіє і запросе радощів, а в нас тільки й радості, як би господу угодити, його святий завіт виповнити… Треба свою душу загартувати у його вірі святій, своє серце одвернути від усього мирського, треба великий скус пройти, щоб сподобитися чесно і свято носити чернечу одежу. Через се ми і не раємо їй так швидко її надягати. Хай і вона, як і мати, побуде у нас, придивиться до нашого життя важкого, хай послух спершу перейде, то тоді уже. Я її до себе беру, сама буду напучувати її на все добре, учити закону божого, уставу чернечого. І тебе, сестро Марфо, попрошу показувати їй все, що треба, бо бачу, що пора вже і тобі спочинок дати, пора тебе на волю від свого дозору одпустити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима(до Марфи). Отак, сестро Марфо, добулася ласки! Ще більшої здобудешся, як почнуть мирянки гумені прислужувати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Так, дівчино, чула нашу волю? Згоджуєшся на нашу раду?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Спасибі вам, матушко. Згоджуюся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Сестро Марфо! Розведи ж мирянок по келіях, бо тепер ми з сестрами почнемо іншу річ, про інші діла, про котрі не всім варт слухати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Марфа одводить Кнуриху у одні двері, а Марусю у другі і, вертаючись, займає місце позаду гумені.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід IX<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Сестри по Христу! Недавно я одібрала листа від братів задніпрянських. Серце моє тяжко нило, читаючи, що там коїться, що заводиться. Ворог нашої православної віри Христової знову проти нас недобре замишляє. Знову про унію плеще, до папського престолу верне. Народ у неволю запріг, усякою неправдою до себе привертає. Не зупинило його і те лихо, що ще на наших очах розгорілося там у велику пожежу, не навчили їх у миру жити і ті бої та січі люті, що розлили стільки крові людської по рідному краї. Все те марно пішло, даремно було! Пан лях, опанувавши нашим краєм, знову свої порядки заводе. Церкви православні у костьоли переробляє, уніятів священиків посилає, неволить людей до Риму приставати. А жид, як та кропива, за паном суне, оренди заводе, у тяжку неволю народ верне. Тяжко людям, гірко їх дітям, – ні перед ким свої гріхи сповідати, нема кому закону божого стерегти. Не стало пастиря – і розбігошася стадо!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Голоси. Ох! заступи і захисти їх мати божа своїм покровом святим!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Амінь. Не журіться, сестри! Господь милосердний, посилаючи на людей кари та хвороби усякі, звідуючи їх прихильність до себе, разом з тим і поміч посилає. Покаравши наших праотців гріхом смертельним, він не пожалів свого сина єдинородного, щоб слобонити мир від того гріха. Наславши на нас неволю тяжку – він разом з тим виставив і заступників наших, страстотерпців неустанних, що скарали ворога нашого, заборонили нас від напасті. Він і тепер нас не обмине, не забуде. Мені пишуть, що знову вже начинав народ ворушитись, знову збирається у ватаги, устає мале і велике на заборону краю, за віру Христову. Уже і кров полилася. Злякалися ляшки-панки, злякалися і їх полигачі жиди і чимдуж утікають за Висло. Туди їм і дорога! Край козачий – повин[ен] зостатися тому, хто його оселив, а не хто прийшов панувати. А, проте, і наші вороги не дрімають. Король повелів посполите рушення збирати та вдарити на заступників віри нашої. Уже їх перші ряди появилися на Подолії і несуть за собою шибениці. Народ звідти, як розпуджене стадо, шарахнув в Київщину, за Дніпро. Наші навпроти їх ідуть. Бути січі, бути бою великому! Даруй, боже, тільки нашим розум добрий, щоб з'єдиночити усіх докупи, згуртити усіх до одного діла, – то за нас буде і сила, і право!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Голоси. Пошли, боже! даруй, владичице святая!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Мало, сестри, бога просити та молити. Треба і нам братам нашим на помочі стати. Коли ми не можемо прямої помочі дати, то… буде багато калік, понівеченого січою люду, треба їх і приглянути, виховати, вигоїти. Кому, кому се найбільше пристало, як не нам, по завіту Христовому: бачиш жаждущего – напій, бачиш голодного – нагодуй, бачиш недужого – поможи йому у його хворобі. Оце я вас, сестри, на те і кликнула, щоб побалакати з вами. Треба усім за одно діло узятись, щиро за його прийнятись, щоб лад був. Може, у кого хата зайва є, – оддаймо під недужих. Я перша оцю свою світлицю під їх уступаю. Потіснімось, сестри. Черниці уклоняються.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Голоси. Буде, матушко, по глаголові твоєму. Ти наша мати – ми твої слуги.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Спасибі вам, сестри. Може, хто з вас має думку у мир попрохатись, – залишіть ту думку. Велика праця жде вас і без миру, чимала робота знайдеться і дома. Аби господь милосердний дав її щиро і не лукаво скінчити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чутно дзвона. Усі хрестяться.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У церкві благовістять. Ходімо ж, сестри, та помолімося йому, милосердному, щоб поміг нам у нашому замірі, помолімося і за наших заступників, що назброїлись на ворога. Хай наша щира молитва їм допоможе!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іде, за нею черниці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Заслона пада.<br>
<br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;– СПРАВА ДРУГА —<br></h3><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Біля церковного цвинтаря зібралися люди: чоловіки, жінки, парубки, дівчата. Всі прибрані по-празниковому. Коло брами сидить Кобзар з невеличким хлопцем і співає святі псальми, кругом його народ зібрався, слуха, жіночки стиха зітхають.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід І<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар(грає і співає).<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бачить господь, бачить правий,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що мир погибає,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Архангела Михаїла<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;В Назарет посилає.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Надходить купа чоловіків і товпляться поміж жінок. Передній обірваний найпаче напирає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;[1-й] чоловік. Кажеш, кобзар? Де ж той у гаспида кобзар?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;[2-й] чоловік. Бачиш купу жінок, – отож і він.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;[1-й] чоловік. Чи бач, обліпили, як бджоли вулик. (Йдучи до купи, гукає). Гей, ви! розступіться. Розступіться, подоляни, – нехай горе погуляє! (Кидається між жінок).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Декілька жіночих голосів. Що там?… (Угледівши обірванця). Ох, лихо! оце який страшний. (Розступаються).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;[1-й] чоловік(розпиха жінок). Так, так. Дорогу дай! дорогу! Пан Личаковський іде.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;[1-а] жінка. Справжній Личаковський. Дивіться, які у його личаки. По рогозині пов'язав біля ніг – та й узувся!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;[1-й] чоловік. Пустіть мене до кобзаря! Пустіть!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;[1-а] жінка. Оце проява! Що воно таке?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;[2-а] жінка. Хіба не бач? У гайдамаки зібрався.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;[1-а] жінка. Такий обірваний? Та він і до Дніпра одежі не донесе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;[2-а] жінка. А нащо вона йому? За Дніпро передасться – там ляхи багато надбали для їхнього брата.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;[1-й] чоловік(підходячи до кобзаря). Здоров, старче божий.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар(мов не чує, співає).<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лети, лети, архангеле,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;До Марії-діви.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Повідай їй, непорочній,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про наші заміри.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;[1-й] чоловік(до кобзаря). Ось годі тобі. Перестань, діду, скиглити псальми. (Бере його за руку, котрою той грає).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар(до хлопця). Миколо! Хто се такий?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поводатар. Чоловік, діду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Що за чоловік? Чого тобі треба від мене?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чоловіки. Гарасиме! не руш старця. Хай грає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Та що він грає таке? Скиглить, а не грає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Тобі не любо – то й не слухай, одступися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Еге, не любо! Співай мені про Хмельницького, співай, як ляха били, жида вішали. А то співає якогось Лазаря.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Ти візьми уха у руки та слухай ними. Не про Лазаря се, а про самого господа Христа.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Ну, і про Христа. Хіба ми не знаємо, що його, милосердного, за нас жиди розп'яли. Знаємо і почитаємо. Тільки то давня річ. А ти співай про недавнє. Співай про бої, співай про січу. Коли ти спра[в]жній кобзар, а не бабій, не лірник. Хай лірники гудуть про Лазарів та чечоток виспівують, а ти ушквар такої, щоб серце боліло, щоб усю душу тобі перевернуло від жалю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Та ти запорожець чи гайдамака?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Коли б я був або тим, або другим, то я б узяв тобі та кобзу побив, щоб ти не мурликав того, що не пристало кобзареві.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. То ти се, чоловіче, й сердишся? Я, бач, такий, кому що до вподоби, те й співаю. Чи божественної, то й божественної, а чи козацьку думу – і її заспіваємо, аби хто мав хіть слухать.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Слухатиме, коли уха має. А ти кобзарського звичаю не каляй! От то що. А то добрався до церкви, зна, що тут жінок сила невидима, ану, мов, розжалоблю їх серце… по шажику скинуться, по шажику. У-у, кобзар!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар(сердячись). Та що ти справді мені таке, що почав учити? Пан ти мій? підданий я твій? Хлібом ти мене будеш годувати, коли його не стане? Дивись, знайшовся учитель! Куди пак! Миколо! Ходімо звідси. (Замусувався уставати).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. От бач, я таки тебе пропік, що й утікати збираєшся. Не втікай, старче божий. Не потурай на те, чого язик-лепетя не накаже. Ось я тобі дам сороковку, а ти заспівай мені козацьку-гайдамацьку. Страх як люблю я ті козацькі пісні. Я, бач, старче божий, при цьому монастиреві сторожем, змалку тут виріс, то мені надолужило чернече життя та їх святі співи. Хоч би мені довелося побачити того запорожця або гайдамаку. От люди! Заспівай хоч мені про їх.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Увіходять сестри Марфа і Серафима.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід II<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жінки. Ось ідуть сюди черниці. Вони тебе заженуть на стійло.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Куди пак, боюся я їх. А хто там такий? (Розгляди). А, се ті, що ангельський голосок мають, а чортову думку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Чого се ти, Гарасиме, тут валяєшся!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. А що? Ти спрос?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Підожди, ось вийде сестра Марія, вона тебе спитає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Сестра Марія? Та вона ще мені похмелитися дасть. (До кобзаря). Лаштуй, старче божий, кобзу, співай гайдамацьку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар(грає і співає).<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ой горе, горе! та нещасна доля!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Виорала Марусенька мислоньками поле.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Народ насуває.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим(спершу хиляється, коли ж кобзар придав жалю в голос, зриває з себе шапку і кида об землю). Рви ж моє серце, шматуй мою душу!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чорними очима та заволочила,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дрібненькими слізоньками все поле змочила.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жіночі Голоси. Ох! та й співає сей кобзар не певне. Аж плач розбирає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. А дивись, дивись, сестро Марфо, на отого парубка чи чоловіка, що за красивий, як картина!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Де?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Та он! (Указує між народ). Сліпа?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Вродливий, нічого бога гнівити. Ні, он, он, сестро Серафиме… Жупан з вильотами. От краса неписана. (Углядівши Марію, що надходить до їх). Ох, мені лихо! Марія іде! Марія іде! Сестро Серафимо, Марія.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима(піднімає голос до людей). Чого ви зібрались? Куди ви зібрались? до шинку ви прийшли? Он храм божий, а вони заставили сліпця пісень мирських співати. Побійтесь бога! посоромтеся святого місця!<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід ІІІ<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Увіходе Маруся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа(їй назустріч). Чи ви бачили коли таке, Маріє? Гляньте, що завів п'яний Гарасим. Нализався, що й лик не в'яже, та й заставив сліпця перед храмом божим пісень співати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим(углядівши Марусю). Марусю! Маріє! Ідіть сюди! Сюди до нас. Тут ось кобзар співає, про ваші мислоньки співає, про ваші слізоньки заводе. (Плаче).<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та зорала Марусенька мислоньками поле!<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(тихо до Гарасима). Дядьку Гарасиме! Як же се так можна? Сьогодні таке свято рокове, храм у нас, а ви он – людей смішите.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Хто, я? Та брешуть вони, сороки, хоч і чорні. Як же я смішу, коли он усі плачуть і я плачу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. То диявол у тобі плаче, гріхи сльозами збігають.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. У мене хоч вони сльозами збігають, та в мені не зостаються, а ти свої прикрила чорною одежею, то думаєш і свята? Знаємо ми вас: ангельський голосок, а чортова думка!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Як ти смієш мені такі грубі речі казати? Підожди, я матушці гумені пожаліюсь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(до Гарасима, що поривається щось сказати). Гарасиме! я попрошу вас змовчати. Ідіть краще відсіль та ляжте виспіться.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Щоб я пішов? Нізащо! Співай, старче божий, а що ж ти тільки бренькаєш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар(котрий досі тільки вигравав, заводе пісню).<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наїхали до Марусі козаченьки в гості,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Марусенько пані! Чи є твій пан дома?<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Діду, старче божий! Чуєте, діду! Храм божий недалеко, не вподобало мирську тут співати. Перестаньте.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Бач! а він одно намігся: гайдамацьку йому! Бог же його знає, я сліпий, не бачу нічого. А він, лукавий чоловік, ще б у церкві заставив співати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Бачте, дядьку, ви і старця до гріха довели.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Гріх! Який там гріх? Співати гріх? Бога славити гріх? Де там та церква? Церква за три гони, а вони – гріх! (До кобзаря). Обіцяв я тобі сороковку. І дав би, коли б був доспівав, а тепер – дзуськи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Господь з твоєю сороковкою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. А не хоч співати – піду спати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(виймає гроші і дає дідові). Нате вам, діду, обіцяне.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Спасибі вам.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Ідіть, Гарасиме, ідіть. Бо матушка гуменя як побаче – негарно, скаже.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Ет, матушка гуменя! Піп вона – мене родила? Батько вона мені? мати?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся (прихиляється до його і щось шепче). Е-е, їй-богу?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Ви хіба не вірите мені?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Вірю, вірю. Щоб я Марусі не повірив? Усі збрешуть, усі обдурять, а вона – ні. Праведна душа! В царстві небесному будеш. Ій-богу, будеш, як умреш. Бо ти знаєш, що кому бракує, ти бачиш, що кому недостає… Я, Марусю, тільки минутку засну… хіба мені багато треба? На одно око – та й зовсім! А там – гляди ж, Марусю, щоб сороковка була похмелитись. Іду, зараз іду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іде, за ним Маруся.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід IV<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Люди. Таки хоч обіцянками вирядили. Ну, лизнув, нічого сказати, як ради празника святого.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима(до Марфи). Отак вона завжди: як п'яницю, то й криє, безпутника якого, то й покриває. А нас з тобою певно оце одрапортує матушці гумені.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Ага, казали на мене, як я була келейницею, то Марфа все доводе. Та при мені не було нічого такого, що тепер настало.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Хто ж про тебе казав? Одні, може, недоброжелателі твої.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Тепер краще, небійсь, стало, як мирянки почали заправляти нами. Чорної ряси мерщій хочеться! Лащиться так та догоджає. Підожди, надінеш, – тісна вона тобі стане.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. А хіба вона чорної ряси добивається?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. А вже ж не чого! Ради неї ж то так і пада до гумені; усе доводить, що де не видере. Та ще й матір узяла собі на підмогу. Ну, вже життя тепер настало-нічого сказати!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. А дивись, дивись. Он той високий, чорнявий моргає. Ходімо туди, за цвинтар у лісок, може, й він вийде. Хоч побалакаємо. (Моргає на чорнявого і поривається іти).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Ти ж і того мани, що свита з вильотами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима робе знак рукою і виходе, за нею Марфа.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жінка. То на тебе, чоловіче, черниця моргала?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чоловік. А я по чім знаю. (Виходе).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жінка. Крути та верти – не знаєш! А небійсь, потяг, як собака за м'ясивом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стара бабуся. Ну, вже тепер і черниці настали!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;[2-а] жінка. Та вони й давно такі були. Хіба воно як під чернечою рясою, то не та й душа? однаковісінька! А надто ще як молодою пострижуть.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Увіходе Кнуриха.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід V<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Здорові були, добрі люди!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жіночка. Здрастуйте.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чоловічий голос. Здорова така, коли кращих немає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха(усміхаючись). Кращі пішли до кращих. Чи нема тут між вами, добрі люди, кого з Броварок?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жінки(озираючись на чоловіків). З Броварок нікого немає? Он – черниця питає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Та я така і черниця, як і ви. Тільки що в чорній одежі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чоловіки. З Броварок?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Еге.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чоловіки. А де ті Броварки? Це за Піщаним?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Та вони ж.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар(до поводатаря). Миколо! Хто се за Броварки питає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хлопець. Якась старенька тітка… У чорному вся, наче черниця.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар(до Кнурихи). А нащо тобі, тітко, Броварки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. А ви, діду, звідти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. То я хоч і не звідти, та й не здалека. Кажи, що тобі треба?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Ви, бува, діду, не знаєте у Броварках Остапа Кнура.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Ну, то що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Чи не чутно там за його чого: живий ще?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Що ж за його чутно? Чутно було, як його годувальник покинув – сумував дуже, а як кинули жінка та дочка, то почав пити. Нащо, каже, тепер мені те, що надбано за довгі літа трудового життя? Кому воно достанеться? Кинули мене близькі – пропадай же і добро моє! А далі оханувся, знявся та й собі кудись пішов.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Куди ж він пішов?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. А господь його знає. Люди казали – відшукувати жінки та дочки, а дехто плів, що за годувальником за Дніпро передався. Тепер народ той швендяє і сюди і туди, як бджоли, що згубили матку. Одні з-за Дніпра біжать, другі за Дніпро тікають, – і не розбереш нічого.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід VI<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Увіходе гуменя, за нею Маруся, а далі сестри Серафима і Марфа похнюпившись.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя(гнівно). Так оце то ті тихі та смиренні. Оце то ті, що, налягаючи чернечу рясу, завіт приймали одхаснутись від усього мирського, тікати диявола і гріха його. Оце так одхаснулись, оце так утекли! Таке свято, люду скільки зібралося, а вони з чоловіками пішли по лісам блукати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чутно голоси з народу: «Ага! піймалися» Задасть тепер вам гуменя жару!».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(тихо). Матушко гуменя. Вибачте мені… Он люди дивляться… чужі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. То що, що чужі? Вони – не криючись перед чужими, що затіяли, хай же перед чужими і покуту приймуть.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Голоси з народу. Ходімо відсіля далі. Гуменя во гніві.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Народ потроху виходе за браму, зостається один кобзар з хлопцем.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Матушко! То гріх їх… наш… чернечий. Хай ніхто не знає, що інколи трапиться з нами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя(геть одходе). Ти завжди за їх заступаєшся. Завжди мені перечиш.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(слідом за нею). Матушко! Ви во гніві тепер… І гнів – гріх. Ви самі, заспокоївшись, ін[а]че на їх вину глянете, коли вона була.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Хлопче, що се так глухо тут стало. Де ж народ подівся?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хлопець. За цвинтар повиходив. Тут он гуменя на черниць чогось гримає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар(підводиться). Одведи ж і мене, хлопче, до людей. З ними все ж охвітніше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Устають і виходять.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. А то ще ні? Не я бачила з вікон, як вони зуби скалили… А ти, сестро Серафимо, що то руками вироблювала таке?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Не знаю, матушко гуменя. Може, чотки перебирала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа(штовхнувши). Та мовчи!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Чотки перебирала! Чотки руками перебирала?… І гріха ти не боїшся, сестро, твоїй матері у вічі неправду казати? Зараз же мені ступай у свою келію, удар сто поклонів пречистій, щоб зняла з тебе гріх неправди, гріх лукавства, і за цілий день не смій показуватися нікуди. Я тобі забороняю ради такого свята і в церкві бути. Іди собі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима(низько кланяється і йде). Чули ми вже сю пісню не раз! (Виходе).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. А ти, сестро Марфо, і ти туди? Не ждала я від тебе такого ніколи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Матушко гуменя! Я не винувата, їй-богу, не винувата. Сестра Серафима каже: ходімо у лісок, подишемо чистим повітрям. Я й пішла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Пішла. Гріха не побоялася – пішла. От же тобі кара за се. Сьогодні у нас, опріч церковного свята, і друге буде свято. Оцю молоду дівчину за її святі заміри та богоугодні діла маємо ми покрити чернечою рясою, прийняти між свої сестри. Певні ми, не закаляє вона чину чернечого, а ще, не дивлячись на її молоді літа, буде служити приміром для других.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(склоняється). Матушко гуменя! От перед усім світом поклянуся, – не знати мені другої радості, як радість о господі нашому, не мати інших замірів – як возвеличати його дивні діла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Амінь. Іди ж, дочко, та приготовся. А ти, сестро Марфо, не сподобишся бачити сії нашої радості. Як почнеться посвященіє – вийди з церкви йди у свою келію. Оце тобі наш наказ. Іди собі. Одведи її, Марусю, та й сама іди, приготовся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся і Марфа виходять. Підступає Кнуриха.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід VII<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Почула голос матушки гумені і йду поблагословиться.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Благодать господа нашого Ісуса Христа буде з тобою. Що це ти, стара, і тебе до миру кортить.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Вийшла, матушко, проходитися. Дивлюся – народу зібралося, як того квіту весною. Пішла подивитися. Кобзар співає, люди слухають. Та й кобзар лучився з наших країв. Спитала його і про свою домівку, чи не чув, бува, чого про чоловіка?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Ну, то й що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха(сумно). Утішив мене: спершу, каже, пив, а то й зовсім кудись змандрував.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Твоя господи воля! Зате я тебе, стара, утішу: знай, що твою дочку постригаємо сьогодні у черниці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха(хреститься). Сподоби її, господи, тобі чесно та праведно послужити!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Жду я від неї вірної господньої слуги, справної черниці. Такої щирості, такої дотепності я ще ні в кого не стрівала: повесні вона до нас поступила, а от за одно літо – грамоту пройшла, чернечі правила, як «Отче наш», знає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Даруй, господи, здоров'я учительниці щирій за те!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. То от же у мене була раніше і сестра Марфа, та таки як не то, то й не то: цілий рік один час[ос]ловець товкла, другий – псалтир. А ся – зразу тобі усе поняла. До того – серце у неї добре, до людського горя прихильне.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Убігає Остап Кнур, обірваний, неголений.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід VIII<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур(кидаючись до жінки). Жінко – Оришко!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Господь з тобою! Що ти за чоловік?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Не пізнаєш? Не пізнала. Я – твій чоловік, Остап. Бач – обірвався як, обносився.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Чого тобі треба від мене?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Як чого треба? Я тебе шукав, моя голубко, увесь світ сходив шукаючи. Усю Задніпрянську сторону зміряв, стрічного і поперечного питав – чи не бачили де, не чули. І от де привів господь тебе зустріти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Се твоя жінка, чоловіче?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Моя, добродійко. Рідна моя. Ми з нею закон брали, одно одному присягали не кидатися, – а от вона взяла і покинула мене. З дочкою намовилися… Як я не просив, скільки я не молив, лаявся, сварився, ні – покинули.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Вони мають хіть, чоловіче, посвятити себе богу. Гріх їм боронити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Як богу? Від живого чоловіка богу? Де се видано, де се слихано?… Своє добро, своя худоба, а вони – богу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Жалко тобі свого добра – і гляди його сам, а нас, Остапе, не силуй.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Дурна твоя голово! Як же я сам управлюся? Чи подереться що, – треба його залатати, сорочку – випрати… Чиє ж то діло, як не жіноче? Ти глянь на мене – до чого я дожився. Зараз мені ходімо додому! А дочка де?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Дочки своєї, чоловіче, уже до себе не візьмеш.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Як не візьму? Хто батькові забороне узяти її? (До жінки). Де вона, кажи, де?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Вона вже черниця.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Господи! О господи! Хто ж смів постригти її без мого відома? Без батькової волі, хто смів се зробити?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Ти не кричи так, чоловіче, се тобі не в своїй хаті, а в чужій господі та ще й біля божого дому.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чутно забій у дзвона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Он – чуєш, у церкві дзвонять. Краще зайди у церкву та богу помолися, а тоді й до мене зайдеш, коли хоч, та тихо та мирно побалакаєш, а не желіпаєш тут перед людьми на увесь рот. Прощайте, мені ніколи. (Виходе).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Оришко! так як же се? Марусі, значить, лишилися?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Маруся вже не наша.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. А не гріх же воно буде? Хіба я не чоловік твій був, хіба я не батько їй? То так ніхто мене не питав, мого благословенія не брав.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Хіба ж тобі не казали ми? Коли ж ти перечив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Перечив… Як же його не перечити, як його не противитись? Одна ж вона у нас. Нащо ж ми трудилися-працювали, навіщо добро те збирали? Хіба ж я чого лихого їй жадав, хіба ж я зле замишляв? Я ж хотів, як краще… А все ти, жінко; всьому ти виною. Все ти їй набивала у голову: у миру немає щастя, у миру немає долі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. А то ще там щастя було? Якого вона щастя зазнала?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Тю-тю, навісна! Чого ж ти хотіла? Щоб те щастя змалечку за нею ходило, з пелюшок її стерегло. Вона тільки що на ноги знялася… світа ще не бачила.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Буде й того, що бачила. Добре вона що бачила? Ти ж сам крутив, та вертів, та й довертівся до того, що одна душу запакувала. Хай же хоч друга спасе свою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Ну, не бити тебе за такі речі? Убити б тебе треба! Хіба ти не зазнала радості, хіба ти не зазнала щастя, носячи свою дитину на руках? Чого ж ти її хочеш, як ту квітку, засушити-зав'ялити? Яка ти мати своїй дитині. Чи подумала про те, що вона ще не змишленна. Що ще і в неї прокинеться серце, обізветься душа, на кого вона тоді жалкуватиме? На мене?… Убити тебе! Убити!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Увіходе Гарасим.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід IX<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Кий тут чорт розбій замишляє? Ану, виходь до мене. Виходь, поміряємося, чий батько дужчий. (До Кнурихи). Здорова, паніматко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Здоров, Гарасиме. (Дивиться на його заспану пику). Що це ти, до церкви зібрався?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. До церкви… Ось у мене де церква! (Тикає пальцем у лоб). Тут такий гармидер – не церква – ярмарок!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. І гаразд! Саме ради свята такого.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. А як і ради свята, то що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Як що? Люди пісникають, а він?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. А я що скоромне їв? Що горілку пив, так і вона ж з хліба святого.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Добре. Гарним хвалишся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Та то ти все казна-що плетеш. А ти ось що скажи: де се твоя дочка? Маруся де?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. А нащо тобі Маруся?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Як нащо? Обіцяла сороковку дати похмелитись та й збрехала. (До Кнура). Отакий тепер, чоловіче, світ настав: і черниці брешуть! А ти що за чоловік будеш.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. А тобі нащо?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Як нащо? Я тут сторож. На мені спрос буде. Чого ти, скажуть, усяку наволоч сюди пускаєш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур гостро дивиться на його; Гарасим, не потураючи на те, сідає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як же се так Маруся збрехала? Хе! Не думав. Така праведна душа та й збрехала. Що ти, чоловіче, табаку вживаєш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Це мій чоловік, Гарасиме, Марусин батько.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Оце батько? (Дивиться на його). Брехня! А гроші є в тебе?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Нащо тобі гроші?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Як нащо? Ото дурень, хоч і старий, пита: нащо гроші?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Та ти не дури, щоб сам не здурів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Ну, а як здурію, то що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. На цеп візьмуть.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. На цеп? Та й годі? Ото застрахав! Я, брат, тут з самого малу на цепу живу, як та собака прип'ятий.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Толкуйтеся собі. Мені в церкву пора. (до Кнура). Ти тут підождеш чи в церкву підеш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур мовчить, похнюпився. Кнуриха виходе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. То ти справді будеш Марусин батько?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Ну, то що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Як що? Коли батько, то ходімо до мене в сторожку. Там ще в мене по чарупині знайдеться. Як учора не дудлив, а всії не зміг випити. Вип'ємо за Марусине здоров'я. Добра, брат, душа! От тільки казна-що надумала: у черниці!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур(махнувши рукою). Ох! не ти б казав, а не я слухав.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. А що? Жалко тобі?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур(з жалем). Кров же своя, рідна… І одним одна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Як же се так пустив від себе?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Пустив. Хіба я пускав? Я лаявся, сварився, просив…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Не помогло!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. А все то стара виною! Все це її заходеньки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Хе! Оце то те: не поможе бабі кадило, коли бабу сказило! Слава богу, що я не женився, а хотілося.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. І краще зробив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Авжеж, краще… Хе! Так як се так: і батько, і мати, а в черниці надумала? Хіба в тебе нічим дома було її содержати, злидні допекли?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Які злидні. Слава богу є, та ще й буде. А от така притичина случилась, – і захотіла в черниці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Яка ж там притичина?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Ох, багато казати, а мало слухати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Хм. А добра душа, добра. Яке б то з неї подружжя вірне було, якби то до неї пара. Ходімо, кажу, та за її здоров'я вип'ємо. Ще поти з церкви, то й півкварти укутати можна. Ходімо. (Устає). Чув?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Та ходімо вже.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Іди чоловіче, он туди (указує на праву руч). А я зараз. Тут кобзар, брат, є. Візьмемо і його з собою. Люблю я, брат, кобзарів: хоч збреше що, заспіває.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іде за браму. Кнур настоює. Через хвилину з-за брами показується Гарасим з кобзарем. У церкві в усі дзвони дзвонять. Виходе процесія. Серед черниць Маруся – тільки що пострижена.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Еге-ге! Тим то вона й не приходила, моя голубонька. Се ж її постригали.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур(гукає). Марусю, дочко! Що ж се ти з собою наробила? (Хапається за голову).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Заслона пада.<br>
<br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;– СПРАВА ТРЕТЯ —<br></h3><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Недалеко від монастиря ліс. Під дубом сидять Гарасим, Кнур, Кобзар і хлопець.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід І<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим(до Кнура). Не вбивайся, чоловіче, так. Не хотять тебе діти знати – не хоти і ти їх. Будь так, як от я: гірко тобі – випий. Ця, брат, усьому горю завгоре! Правду я, діду, кажу?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Все до пори, чоловіче, все до пори.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Брехня! Цій пори немає: і вранці така ж смачна, як у обід або й увечері. Ось ну, покуштуємо. Та й добре я вигадав, що сюди на прохолоду вийшов: у хаті– і хміль більше розбирає, і смаку того нема. (Налива і випива). І, боже, яка добра! Ану лиш і ти, чоловіче, торкни. (Підносе. Кнурові, Той сидить похнюпившись). Ану! чув? Чи чмелів слухаєш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Чмелів, чмелів… Загули вони в мене, як рій той. Усю голову вкрили, серце у гніздо собі повернули.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Наплюй на те серце та випий.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. То як же? як же? Мене не спитати? Мені нічого не сказати? Коли б хто заліз от сюди (указує на груди) та глянув, як воно зів’яло, як я побачив її під чорним покривалом. Краще б у домовині її побачив!.. Жалю б менше було. А то – і жива, і мертва! Ех! давай вип'ю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бере чарку і швидко випива.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Отак би й давно. А то гукаю, гукаю, а він мов оглух.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Як те зернятко, як ту ягідку… кохав, ростив… А вона… (плаче).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Не вбивайся так, чоловіче, що подієш? Така, видно, божа воля.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. О, о, не я ж йому те саме кажу. Та що ж, не слуха. Бач, як рюма.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Не плач, сльозами нічого не поможеш. Так уже їй, видно, судилось, така її доля задалася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Брехня, все брехня! То її мати наструнчила. Вона й голову втопила!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим(кобзареві). Та не займай його, бач, не віре. На, краще випий. (Дає).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хлопець. Діду! піду я по лісу поброджу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Іди, та не заходь далеко. Як гукну, то щоб тут і був.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хлопець. Ні, я, діду, тут попід лісом буду ходити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Та йди, йди. І без тебе ми тут діда приглянемо. Чув, діду, хоч, кажу, випити?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Коли твоя ласка, чоловіче, то чом його і не випити, старе тіло підкріпити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. На, на, підкріпляй. Та заграєш нам абощо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар(бере чарку). І то можна. Усе можна. І заграти можна, і заспівати. Давай же, боже, всякого добра. (П'є).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Краще б вона прийшла до мене та сказала; утоплюся я, батьку! Топися, зла личино!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Та й грішиш же ти, чоловіче, о-о як грішиш! Болить твоє серце, всяк знає, що болить, не чиє воно – батькове. Тільки ж не мели ти казна-чого. Балакай – та й оглядайся: і слово – не полова, і воно велику вагу має. Як під одежею тіло, так під кожним словом думка криється, а лукаві думки – гріх. Ти кажеш: краще б тобі було, коли б вона вмерла або втопилася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. І краще! Казав і казатиму!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Не бреши! Не лукавничай з собою. Ти не бачив ще її смерті?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Вона й так для мене умерла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Умерла, та жива. Все-таки коли-не-коли ти прийдеш, побачиш її – очі порадуєш.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Коли б тобі довелося так радувати свої!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Мої вже, чоловіче, нічим не порадуєш. Якби то господь-бог одкрив їх мені хоч на одну хвилиночку, на одну годиночку, хоч би я світа побачив, хоч би я дознався, який він тепер є. А то кругом мене – ніч темна та непроглядна. Та, бач, і не ремствую на господа. Таку він мені долю судив – його свята воля!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. А давно ти, діду, осліп чи таким і родився?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Та родився я видющим… А осліп… То літ з тридцять буде, як ношу я ніч за собою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Що ж ти, недугував на очі, чи що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Недугував. Поздоров, боже, добрих людей.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Як добрих людей? Ну, навряд назва[в] би я того добрим чоловіком, хто б мені очі повиймав.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Е-ех, чоловіче, чоловіче! Час усе зітре. Великі утрати, страшенні скорботи – все він загребе, поховає… Зостанеться споминка гірка – і ту він геть від тебе однесе, далеко однесе, як сон який показуватиме, з усім помирить, до всього тебе призвичаїть. От і він – плачеться тепер, нудьгує – а пройде рік-другий – де ті і сльози дінуться, куди нудьга зникне, – все час візьме собі, забуттям покриє.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. То й ти забув, хто тебе осліпив?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Та мене то ніхто не сліпив – сам осліп, од добра осліп.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Од якого добра?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Не знаєш добра, яке воно буває?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Та й добро бува всяке.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Від того ж усякого і осліп… (Задумується). Була в мене своя сім'я, худоба, – та все те прахом пішло! Жінку поховав, дочку пан украв та завіз у Польщу, а я з двома синами подався на Січ. І ними не дав господь намилуватися! Одного хвороба звалила, другого татарва в полон узяла, – так за його і чутка пропала… Видно, десь погиб! А я від сліз та від горя осліп. А все, бач, пережив, перетерпів. Як берестина та, – уже в неї і середина вся витрюхла, а вона ще стоїть-зеленіє… Ох!., дай лишень по чарці, коли є!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Ага, сам захотів. На, на, старче божий, залий змію, що твоє серце ссе! (Налива і дає).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Бий лихом об землю! (Випива).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур(що прикро слухав кобзаря). То й тебе, діду, дочка кинула?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Покинула, чоловіче… От так, як і в тебе. Твоя ж хоч свою душу богові віддала, а моя – чортові… Та й то я її не суджу, господь з нею!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. От ти кажеш, на Січі був. А розкажи мені, будь ласка, що про неї. Нема, кажуть, нігде краще, як на Січі, і в царстві небесному так чи буде.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Дурять тебе, чоловіче, люди. Знаєш: там гарно, де нас нема. Отак і на Січі. І там однаковісінькі люди живуть, що й тут. Так і живуть, так і мруть, коли яка лиха година не спіткає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Яка то лиха година?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. А от татарва, яничари… ляхи… А то і самі між собою погризуться, зразу за пістолі – бабах! та й нема чоловіка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Як, стріляються?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Атож. Хоч рідко, а й то буває.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Діду! а стій, я тебе що спитаю. Як тебе дочка покинула, що ти робив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Що ж я робив? Забув уже, давня то річ…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Не приймав ти якого зілля, щоб забути.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Зілля? Іншого зілля не приймав, опріч горілки. На Січі як був – то й не просипався.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. О, бач. А я тобі не те ж раяв. Пий, брате, пий, цією всяке лихо замориш.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. А коли лихо дужче від неї. Коли її вкинеш – а воно ще більше розгоряється.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. То мало влив, ти влий стільки, щоб зразу залив. Може, дати? Ось на, ось послухай мене. (Налива).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Та воно коли на душу не йде, то ти й не силуй.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. А що тобі, жалко? Ти думаєш, усю вип'ємо, тобі не зоставимо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Та бог з тобою! Я не об тому. А коли, кажу, не йде, то й не силуй.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Брехня! Ти колов коли дрова? Оце коли клинець не йде, то так його й кинути? Бий – піде! На, пий, кажу. (Дає. Кнур простягає руку). Ні, підожди, бач, який голінний. Хай спершу хазяїн вип'є. (Випива і налива). А тепер на.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Ти й дурити вмієш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Не лізь поперед батька в пекло.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур(понуро). Коли мене свої обійшли, то другим і бог велів. (Випив і зітхнув важко).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Не здихай, а то похлинешся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Діду! ти багато знаєш пісень? Заспівай мені. Заспівай такої, щоб… аж жили мотало! (Скручує кулак і розгортає його).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Та заспівати можна. Чому не заспівати. (Бере і лаштує кобзу).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Такої співай… важкої… щоб, як камінь, давила на серце. Може, хоч сльози видавить! (Береться за голову руками і давить її).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар(почина співати).<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ой, у полі огонь горить, (2)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А в долині козак лежить.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. (махнувши рукою). От і завів з середи на п'ятницю!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та до купини головою, (2)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Покрив очі осокою.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Та ну її к бісу, це нудна! Співай до танців.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що в головоньках ворон кряче, (2)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А в ніженьках коник плаче,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та не стій, коню, надо мною, (2)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Біжи, коню, дорогою.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур, припавши на землю, плаче. Надходе Кнуриха.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід II<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Бач, куди вони забралися, – на прохолоду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. На прохолоду, паніматко, на прохолоду. Тут таке добро, таке! Горілка сама п'ється.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Тобі все тільки – горілка! Та тут і мій старенький? Що ж це він – заснув?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур(підводячись). Чого ти сюди прийшла? Чого? Геть! Не жінка ти – вовчиця!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Отаке! Вигадай ще що!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Вовчиця! вовчиця!.. Та й вовчиця того не зробить, що ти зробила… Люта звірина і та своїх дітей доглядає та виховує, а ти…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Що ж я?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Ти її життя занапастила, її голову втопила!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. От ще погризуться. І чого ти, паніматко, прийшла до нас? Ми собі любо та мило тут гуляли.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар(до Кнура). Чоловіче, чоловіче! Не гніви бога! Не кажи такії речі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Вовчиця! вовчиця! Казав, казатиму і казати не перестану! Яка вона жінка була, яка людина? Мука мені була з нею! І того не можна, і то – гріх. У дзвона ненароком ударили, а вона вже і в церкві опинилася… Мала дитина голодна плаче, погодувати треба, а вона з черницями про спасіння базіка. Цілу ніч базікатиме – а про дитину й байдуже. А скажеш що – зараз на бога верне: гріх тобі від його буде, він тебе скарає. Дійшло до того: курча шульпіка ухопе, курка наклюється латаття та здохне – і то бог наказує нас за гріхи наші!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим(регоче). Дій вашої честі! Що вигадав.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Ану ще що вигадай. Випий ще, то більше нагадаєш. Якби заливала, бач, так, як ти, очі – то от би якраз під пару були.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Годі, цитьте! Перестаньте! Ти, паніматко, не кори його – і докір гріх! А ти, чоловіче, не гніви бога. Бо буде каяття, та не буде вороття!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Його й так уже немає. Не буде тепер ніколи того, що було, не вернеться воно довіку… Що мені тепер зосталося? Все ж від мене узяли, все – щастя, надії…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Та з вами справді здурієш! Випити, абощо! та піти краще до хлопця, з ним гратись. (Випива і виходе).<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід III<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Старче божий! Оце він перед тобою плачеться, мене винуватить… Стій же, і я тобі розкажу. Усе розкажу. Та й розсуди нас: хто більше винуватий.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Ти! ти! Казав, казатиму, що ти… Ти й є! Не жінка ти – вовчиця! Рідне дитя запакувала! Голову його втопила!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Та замовчи ж. Ми вже се чули. Дай же і їй про себе сказати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Жили ми, старче божий, у миру, як і всі добрі люди живуть: тихо та мирно. На других не насідали, другі нас не займали, – себе знали, свого щастя гляділи. І гріх бога гнівити, щоб ми були які нещасливі. Одно нам горе – дітей у нас не було. І тому горю господь запоміг. Найшли до нас з Січі запорожці і невеличкого хлопчика привезли з собою, накинули нам за сина узяти. Хоч чуже воно – та все ж дитина. Ми його взяли, тішили, ростили, за своє видавали, поти не родилася дочка. Тоді ж він же сам казав: оце, каже, й гаразд, хлопець є, ти дочку зродила, дійдуть до літ – попаруємо їх… Тією ми думкою жили, тією радістю раділи. Василько ріс та ріс, а Маруся за ним, його доганяє. І виросли обоє. Такий з Василя парубок вийшов, бравий та красивий, розумний та чесний. Тільки все чогось похмурий, задуманий та до правди чулий. Все, знаєш, рахує про діла людські і мучиться, що не по правді народ живе. Бог його знає, – може, вже то такої уроди.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Звертай на уроду! Звертай на бога. Хто ж йому те у душу надхнув, як не ти. Ти ж з тією правдою, як циган з писаною торбою носилась! Тільки й знала, що малому начитувала за правду!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. То це гріх мені?! Що ж, коли гріх – хай же мій буде. Не втаю я, старче божий, від тебе, що напучувала я його до правди святої, – її любити, людей не обіжати. Учила тому і дочку. Учила їх разом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Його у ченці, а сю в черниці готувала?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Та замовчи! Та цить!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Про чернече життя тоді ще й у мене думки не було. Твої були клопоти близькі мирські клопоти, і, мені здається, не противні богові. – Так ото, кажу, так я їх ростила і навчала… Думалося, бач, як краще, а вийшло… Вийшло, як поговорка людська каже: чоловік гадає, а бог розполагає… У містечку в нас жила одна бідна удова з дочкою і дочка та – як картина, не намилуєшся, було, дивлячись на неї. То ж нам, старим людям, а то ж молоді між собою. Угляділи одно одного і покохали. Він, звісно, хлопець – все-таки здержніше, а вона – душі в йому не чує, так і пада біля його. Мати її, звісно, як усяка мати, хотіла б дочку за самого князя видати, а хоч не за князя, то так за заможного кого. І лучився, правду кажучи, таки чоловік, хоч і з себе невдат[н]ий, зате заможний. Мати по-своєму хоче, а дочка по-своєму. І пішов у їх нелад. Мати до нас близька була, до нас повернулася, – уговоріть дочку, одверніть Василя. А що тоді тобі казала: не встрявай, чоловіче, не в своє діло. Як бог хоче – так і поверне, а ти не мішайсь. А ти що мені на те одказав: вигадками бабськими очі запнув. До чого ж ті вигадки бабські довели? Удовівну ти віддав заміж за другого, як хотів. Василя вирядив на час з дому – та й віддав. Що ж з того вийшло? Що бідна сама з собою порішила. Тут Василь вертається з заробітків, дума – тепер то я заживу, а що застав? Що його суджена за другим уже, зарізана лежить. Що ж він тобі заспівав? Наплював на тебе та й пішов у гайдамаки. Те саме так Марусю вразило, твоя ж неправда, твої затії вразили, що вона тоді ще сказала – в черниці піду. От ти тепер і розбери: я винувата чи хто?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Ти, ти… ти… Ти і в його і в її душу надхнула свої химерні думки про правду, ти їх обох довела до згуби!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Не ремствуй, чоловіче, на жінку, не ремствуй. Коли правда все те, що вона розказувала, то скажи ж мені, чим же вона винувата?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Усім! усім! Вона потакала тому! вона довела!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Ну, ось же і Маруся йде. Хай же вона сама тобі скаже: хто її натикав на те, хто її доводив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся увіходе.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід IV<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур(схоплюється і біжить до неї). Дочко моя! дитино моя! Краще б я осліп або мені полуда очі заслала, ніж приходиться мені бачить тебе у сьому чорному уборі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Таточку мій! старесенький! Що се ви кажете таке? Як ви гріха не боїтеся? (Цілує його в руки і лице).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур(з плачем). Хіба ти і в чорному зосталася моя дитина? Хіба ти, як батька, мене шануєш, почитаєш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Аякже, таточку. Не чия ж, як ваша дитина. Не чиї ж мене руки носили та очі доглядали, як не ваші з матір'ю. Як же мені не шанувати вас, не почитати? Та се великий би гріх був від бога.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Моя рідна! моя дорога Марусечко! А жити з нами будеш ти?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Ні, таточку. Що можна – то можна, а цього – устав наш чернечий забороняє.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. То яка ж ти моя дитина будеш, коли тобі не можна з нами жити, нас доглядати?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Я буду за вас молитися, таточку, буду бога прохати, щоб він послав у вашу душу спокій та дав вам щастя добре.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Спокій… щастя… Нащо то мені здалося, коли не буде близьких зо мною? Який я спокій матиму, коли кожне мені скаже: он той батько, що своїми вчинками одвернув своє дитя від себе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. То гріх буде того, хто скаже. Ніхто мене від вас не одвертав. Сама я захотіла так.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Ну, що, старий, я винувата? я?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Сама… сама… Чого ж ти захотіла сама? Значиться, тобі не добре було з нами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Таточку! так бог судив, його свята воля те вчинила. Я не бачила правди в миру, я не чула, щоб хто жив у йому по закону.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Боже правий! Вседержителю вічний! Я вже не знаю, як і дякувати тобі, що ти мене, сліпого, сподобив, коли не бачити, то хоч чути твою правду святу. Моє мучене та хворе серце заспокоїлося, бачивши такі дивні діла твої. Ти показав мені, маловірному, що дух твій витає між нами, правда твоя ще живе між людьми… Поти ще є такі, як оце довелося мені бачити, я вірю, що мир ще не прогнив, серце його не зчервивіло, що народяться інші діти і вознесуть святу правду вовіки!<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід V<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя(ззаду надходе). Амінь!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Матушка гуменя! (Схоплюється).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Сиди-сиди. Чого ти схопилася? (До Марусі). А ти, новонаречена Юліана, як тут опинилась?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Вийшла татуся провідати. Татусь прийшли побачитися зо мною.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Се чоловік мій, матушко. Ремствує на мене, що дочку 'ддала до вас.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Ще на тебе не ремствувати? Одна ж вона у нас. Одна надія була і ту згубила.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Свят! Свят! Чи ти при своєму розумові, чоловіче?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Нічого мені його позичати у других. Чиїм то ті жили, що на свою дитину накладали руки?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Тату!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Святі угодники божі, згляньтесь на його, непросвітного, виженіть з його духа лукавого-смертного. Опанував його нечистий, звив гніздо собі у його серці гіркому. Да воскресне бог и расточаться вразі его.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Амінь! Сили небесні з нами!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Чоловіче – немошний! Чи ти при пам'ятку, чи ні? Як ти не боїшся бога таке казати? На кого ти хулу точиш, чиє святе мення безславиш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Уже ми тут йому гуртом казали-казали, а він одно – своє. Запеклося, видно, дуже батьківське серце.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Потурати йому – гріх. Дати йому волю, то до чого воно доведе? На те господом дано чоловікові й розум, щоб пильнувати його серце.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. То вирвіть ви його у мене! вирвіть, як одірвали мою дитину від його! (Плаче).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Таточку! Старесенький! Не вбивайтеся ж так. Угамуйте своє серце гаряче, остережіть його від тенет лукавого. Се ж ви на господа нарікаєте, на його волю святую.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя(до Марусі). Геть, не руш його. То не він плаче, то лихий його сльози точе, то не він каже – то лукавий його язиком ворочає. Киньте його. Одійдіть усі геть, бо він не при собі, він не при пам'ятку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гуменя одходить, за нею Кнуриха й Маруся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Отак, чоловіче, кинули тебе. Зостався ти один з сліпим, зо мною.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Хіба тепер вони кинули? Давно вже вони одвернулися, давно вже порожньо в моєму серці, як серед тії пустки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(застановившись). Матушко!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Що тобі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Я піду до татуся. Не можна його таким кидати, ще заподіє що з собою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя(гостро подивившись на неї). Іди. Одно тільки скажу тобі: не розтринькай добра, котрим повна душа твоя, не розміняй його на жалощі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Матушко! Він отець мій.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Не буде більшого отця над бога, що наділив тебе душею живою. Іди.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся одходе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. І я вернуся, матушко, догляну їх.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя(суворо). Я тебе не держу. (Одвертається і йде похнюпившись до лісу).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Вертаються, вертаються. Чого вони вернулися?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(пала біля його). Татусю рідний! Батечку старесенький! По вас ми вернулися. Не вбивайтеся так, не горюйте. Знаєте що? Я попрошу матушку гуменю, щоб дозволила вам який час прожити біля нас, у Гарасима, чи що… Гарасим добрий чоловік – вас прийме. Я й його попрошу. От ви й поживете у нас, заспокоїтеся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Могила одна мене вже впокоє, сира земля спокій дасть.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Того нам ніколи не минути, на те божа воля – земля єси – і в землю одійдеш. А то тут, живучи, ви непокійні, само життя перегороди станове… їх то треба обійти, їх обминути.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Ти покійніший будеш, бачивши її щодня.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. А багато мені щастя від того прибуде? Щасливіший я стану, дивлячись, як моя кров щодня сохнутиме, молоде личенько марнітиме, ясні очі гаснути стануть, що як я умру, і зо мною все умре, і по мені нічого не зостанеться, нікого такого, кому б я надхнув свою душу, оддав на старості літ своє серце.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха(до Кобзаря). А ти, старче божий, сидиш та тільки слухаєш. Мабуть, аж обридли тобі наші клопоти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Чого ж мені обридли вони? Слухаю ж. Що ж мені більше, сліпому, робити? Журився колись і я так, а тепер, бач, тільки слухаю, як другі журяться.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Невже ви, татусю, станете журитись, дивлячись, що я щаслива?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Ти щаслива? Чим же ти будеш щаслива?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Службою щирою богові, молитвою теплою до його.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Ти щось плещеш таке, чого я й не розберу. Я знаю щастя в сім'ї, знаю його у дітях, у тій думці старечій, щоб не зникнути марно з сього світу, не кинувши сліду по собі… А тут який же слід, яке щастя? Умер – і нема тебе, закрив очі і – зник навіки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Тіло вмре, а душа ніколи не вмирає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Коли б же я знав, де вона буде… Ох! дуже я життя сьогосвітнє люблю, моя дитино, добре я його знаю, щоб проміняти на те, чого і не відаєш.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід VI<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим(здалека біжить і кричить). Гей, гей! де ви? Сюди! Сюди! Тепер я бачив, бачив!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Що там ти бачив таке? Кажи й нам, може, й ми подивимося.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим(убігаючи). Довелось таки! довелось! Вимолив бога, що довелося. Бачив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Що там уздрілось тобі?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Як уздрілось? Своїми очима бачив, оцими самими баньками дивився, твоїх сліпих не позичав, небійсь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Ну, моїми б дуже побачив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Та що ж ти там бачив таке.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Що? Гайдамаків! І запорожців, і гайдамаків – усіх бачив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(тривожно). Гайдамаків? Хіба везуть сюди?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. А ти почім знаєш? Бач, яка догадлива. Там їх хур на двадцять буде, і все калічені: у кого руки немає, у кого груди простреляні, у того голова з[а]в'язана, – страшно дивитися, такі бліді та зомлілі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Треба побігти матушці гумені сказати. Це їх до нас везуть, у наш шпиталь. (Поривається).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Та не рвися так. Матушка гуменя сама їх стріла і сюди справляє. Ну, та й завзятий народ, запорожці! Гайдамаки стогнуть та крекчуть, а вони на гамуз посічені, тільки й усього зосталося, що язик у роті, а й ним не перестають реготати та жартувати. Глянеш на його – жалощі наче списом пронизують тебе наскрізь, а він – регоче.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. То, бач, аби чим забавити та забавити себе, щоб не так чутно, що болить.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід VII<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Увіходе гуменя, за нею над'їздять вози.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Туди, добрі люди, туди трохи повернете – та й до брами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь(з воза). Стій! Стій! Я встану та через сю левадку пройдуся. Ач, як зелено. Он і люди гуляють. (Підводиться і від знемоги знову пада). Підведіть мене.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Люди беруть його під руки і ведуть поз гурт. Василь слоняється.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Та се Василь, син мій?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Та таке, як він.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Хто мене тут окликнув? (Прикро удивляється). Батько, мати! Здрастуйте вам! Дожидали мене бачити?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур і Кнуриха кидаються до його.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Василь! (Омліває і пада на руки Гарасимові).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Ххе-хе! Отаке! Гей! що ви там возькаєтесь? Ось з Марусею щось подіялось. Марусю рятуйте!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гуменя підбігає до неї, хрестить.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. А то Маруся? У черниці пішла?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Заслона пада.<br>
<br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;– СПРАВА ЧЕТВЕРТА —<br></h3><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;ПОСТАНОВА ПЕРША<br></h3><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Келія Марусі.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід І<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(сидить, читає). «Прийдите ко мне вси труждающиеся и обремененнии, и аз упокою вы!..» (Задумується). Прийдіть до мене всі, хто трудиться, кого робота осіла, праця потомила, лихо всяке облягло, і я заспокою вас… Святий великий господе! Не збагнути нам, грішним, твого доброго серця, твоєї любові святої, котрою бринить кожне слово твоє. Усіх ти приймаєш до себе, усіх горнеш під своє крило: і митар тобі дорогий, як і наймит послідній… Прийдіте ко мне всі трудящієся… І розбійнику ти сказав: «сьогодні будеш зо мною в раї», і книжникам та садукеям о[д]повів, коли вони корили тебе, що з грішницею водишся, – візьміть камінь і хто перший кине у неї? Всіх, всіх ти прийняв під свій захист святий, чи приймеш же і мене, грішну?… Молюся, плачу перед тобою, прийми мене, захисти і заступи від усього лихого! Душа моя знемагає, сила мене кидає, – не враю я нічого серцю моєму… З того безталанного дня, як вернувся він, як уздріла я його, мучать мене помисли лукаві, у три ряди облягли грішні думки моє серце, кругом обсіли і сторожать мою душу, не найду я нігде спокою. Обізвалася плоть моя – і нічого я їй не вдію. Морю я її постом, голодом – а жага моя невгаває, ще більше розгоряється; стану я читати святе слово твоє – а лукавий плутає думки мої, темнотою криє очі ясні, одвертає їх від твого святого заповіту… Грішная я! нечестивая я! Немає в мені капельки живого тіла, щоб гріх його не попсував, не знехтував, душа моя ним дише, серце моє ним б'ється… Господи! спаси і захисти мене! (Б'ючи поклони і ломлячи руки, плаче).<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід II<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чутно, хтось стука у двері. Маруся мерщій схоплюється, утирається і сідає за п'яльці. Через хвилину знову у двері стук чутно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Хто там?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь(з-за дверей). Се я. Можна увійти?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(тривожно). Василь! От і примчало його на сей час! Господи! підкріпи мене! (До Василя). Чого ж не можна? Моя хата не на запорі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь(увіходячи). Та до вас же інче і доступитись не можна, як не стукнути. Здорова, Марусю, чи то пак Юліано.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Здрастуй, здрастуй. Що скажеш? Може, що треба тобі?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Нічого мені не треба. А так проходжувався, дай, думаю, зайду, побачу, як то живе мирянка Маруся у черниці Юліани.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. По-чернечій живу, богові догоджаю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь(окида очима хату). Та видно, видно. Замурувавшись у такий склеп, як оце, що ж більше робити? Я от тільки ніяк не второпаю, нащо то люди так муруються, тобто богові угодніше?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Василю! не неси хули на господа. Ти недужий, тобі треба його молити, щоб поміг одужати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Хіба я ганю його? Мені тільки дивно, нащо се люди так помежувалися? Не всі рівні, не всі однакові перед богом? Ні, то мирські, а то, бач – божі, все єдно, що то чоловік собі, а то – пан. Тобто воно сі перегородки нужні між людьми?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Не за нас се сталося, угодники господні установили так.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Як – щоб був простий чоловік і був пан?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Та ні, то установа людська. А от у нас… У миру багато гріха всякого, щоб позбутися того гріха, і зрікаються миру.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Тобто ми грішні, а ви праведні?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Господь одзначе, хто який.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. А коли він одзначе, то чого ж і критися? Яким тебе пустив на світ господь – таким і будь, ні перед ким не крийся, ні перед людьми, ні перед богом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Ніхто й не криється від його.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Як? Чого ж ви людей цураєтесь, світа тікаєте?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Ми не цураємося людей. Ми їм ще у помочі стаємо, а од гріха тікаємо, од його захищаємося.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Од якого гріха?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Од гріха мирського. Від заздрості, від ошукування, від ненависті одного до другого. Багато є і таких потайних мирських гріхів, що від їх не вбережешся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. А у вас їх немає?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. У нас не повинно б їх бути.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Чому?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Тому, що ми нічого не маємо у себе: все боже, і ми божі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. То зробіть так, щоб ніхто нічого не мав, що є – щоб було усіх. А то пак наплодили панства, намножили дуків, що не дають просвітку бідному чоловікові, та ще хотять, щоб добре було.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Не наше діло миром заправляти, на те є свої дозорці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Поти ті дозорці будуть, то довіку так буде. Самим дозорцям те на користь. Скасуйте їх, скасуйте ті установи, що поділили людей на багатих та бідних, та можних та безмежних – і тоді не треба буде зариватися у печери від їх, морити себе та мучити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Не наше то діло. Ми не мішаємося до миру.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Та я сам знаю, що не ваше то діло. То нащо ж ви себе мучите?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Вольному – воля, спасеному – рай. Ми нікого не силуємо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Та то тільки через те, що волі не маєте. А дати вам волю – усіх би людей перестригли в ченці та в черниці, так що й мир перевівся б.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Василю! Змовчи, будь ласка, не неси хули… Ти так думаєш, а другі інче.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Невже ти, Марусю, справді стала такою Юліаною, що тебе ніщо не чіпає?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Я обіт давала перед богом, і треба держатись того обіту.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Дивно! І тебе нітрохи не займає життя людське, їх горе, радощі?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Ніколи про те думати. У мене думка одна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Як же ти дійшла до сього? Знаєш, ми уже от більше року як бачились. Де мене не носило за цей рік, чого не довелося бачити, переслухати, пережити. І все те – одна мана, всі мої жадання, надії – гірка помилка. Я колись розкажу тобі про все. А тепер мені цікаво почути б, як се ти дійшла от до сього, що я бачу. Ти завжди видавала з себе більше мирянку, ніж черницю, тебе життя тягло до себе, перед тобою лежало ціле непочате поле, – а от ти одвернулася від його.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Одвернулася, бо опеклася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Що ж тебе опекло таке?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Годі згадувати те, що минуло, що поховано навіки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. А як воно оживе?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Що поховано – не оживає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. А як ти помилилася, що воно вмерло? Може, воно, пригнічене невдачею, тільки заснуло і знову попроситься, як настануть інші, кращі часи. Що тоді робити?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Василю! Замовчи!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Боляче тобі? Ну, не буду. Я, бач, вертаючись, думав: дай мені, господи, вигоїтися і вернутися до того дому, де зріс я, де кохали мене, – довіку мого не піду звідти нікуди, хоч і там мене не жалувало лихо. Та де того лиха немає? Все ж то свої люди, ближчі до мене. І серед дороги стрів от що. Розор сім'ї, розор всього… Батько не перестає плакатись на матір і звалювати вину на неї… А я думаю, що не одна тут мати виною. (Маруся почина плакати). Ти плачеш, Марусю? Чого?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Прошу тебе, молю тебе, не згадуй мені давнього… Воно поховано, воно не вернеться, воно не повинно вертатись!.. Краще іди від мене.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Вибач мені. Я не думав тебе так уразити. Іду, іду, не плач тільки, угамуйся… Прощай. (Виходе).<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід III<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(одна, задумано). А як ти помилилася, що воно вмерло? Коли воно, пригнічене невдачею, тільки замерло і знову оживе, попроситься на світ?… Лукавий чоловіче! Хто дав тобі волю порядкувати у чужій душі? Хто дав тобі право оживляти занедбані надії?… Надії… Які надії, на що надії?… Немає їх тепер. Вони поховані там, на споді мого серця, загребла і поховала їх моя хіть самохітня. Поховане! чого ж ти заворушилося там? Умерле! чого ти знову оживаєш? Я не хочу тебе, моє давнє, занедбане щастя, душа моя не вмістить тебе з моїм теперішнім завітом… Чого ж ти болиш, моє серце, чого на стократ крає тебе думка, що не вернути давнього знову? (Починає молитись). Господи! Заступи мене і спаси мене! Я знемогла від гріха, лукаві помисли збивають мене з прямої стежки, терном колючим устилають мій шлях рівний, непрохідні перепони становлять на дорозі битій. Спаси мене, господи, і защити! Гріх опанував моє тіло, неміччю скував мою душу, слова мої одвертає від думок, – очі мої застилає полуда смерті, я не бачу, куди йти, куди мені простувати треба… Захисти мене, господи! виведи мене на свій шлях просторий. (Пада на коліна). Мати божа, мати вічна! І тебе прошу я, і тебе молю я: святою любов'ю до свого безталанного сина захисти мене від мене самої. Немає першої віри в мені, вона в мене роздвоїлася: в душі жага до господа, серце пестить мирське щастя… Кругом ходе моя голова від думок тяжких. Проясни ж ти її, задави моє серце, спаси мою душу. (Плаче).<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід IV<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Увіходе Кнуриха.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Добридень тобі, дочко. Молишся?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(устає). Молилася. Не що нам тепер зосталося – молитися. (Сідає за п'яльці).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. А то що ще робити? Звісно, молитися. (Сидять обидві скільки хвилин мовчки). Чого се ти така стала? (Прикро дивиться на неї).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Яка?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Сумна-похмура.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Чого ж мені радіти? Миру я зреклася, радощів його не знаю. Що ж мені зосталося?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Хіба ти шкодуєш, дочко, що так рано на себе чорну рясу наділа, що так не радісно одказуєш мені?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(змішавшись). Чого ж я шкодую?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха(не спускаючи з неї очей). Гляди, дочко. Он про тебе плещуть уже.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(боязко). Що ж про мене плещуть? Хто плеще?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Я вже не знаю хто. Між черницями ходе чутка, що ти, либонь, шкодуєш за миром. Кажуть, з того часу, як Василь прибув сюди, і ти не та стала, усе б сиділа коло його і не одходила нікуди. На тебе припоручено шпиталь, а тобі до других байдуже, аби одному Василеві було добре.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(гордо). Хто ж се – недужі кажуть, чи хто?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Та я недужих не питала, і вони мені нічого не казали, а черниці між собою гомонять.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. То заздрість у їх говоре! Хай же спитають у недужих! Я до всіх рівна, до всіх однакова.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Та я й не виню тебе в тому, дочко. Тільки ти чогось сумна стала, неговірка. То, бувало, зо мною посидиш і погомониш, а тепер мене наче тікаєш, цураєшся… Плачеш – помічаю… марніти стала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Не до шлюбу я збираю[сь], а богові служити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. І пошли тобі, господи, здоров'я та силу йому догодити. Тільки чого ж усе скиглити та скніти? Може, в тебе яке горе на душі? Ти б його одкрила другим, похвалилася хоч мені. Не ворог же я твій – нікому не видам. Погомоніли б ми з тобою, може б, воно і само так минулося, а не минеться – і пораяла б, може, що. Може, і я пригадаю, що завгорить лихові твоєму.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(схопившись за голову руками). О боже! боже! (Плаче, припадаючи на п'яльці).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Чого ти, дочко? Голубко моя, чого ти? Скажи, одкрийся мені. Може, що ти таке учинила…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Ні, ні, мамо… Нічого, їй-богу, нічого… А болить у мене… серце моє болить… Я не знаю покою, не маю його… Мамо! мамо! Я грішниця, велика грішниця! (Припадаючи до Кнурихи, плаче).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Чого ж ти грішниця, чим согрішила?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Усім, мамо… Помислами моїми, душею немощною, серцем лукавим… Немає в мене над його сили, немає волі, не здолаю я його… Гріхи миру загомоніли у йому, затягли свою неодрадную пісню про давнє щастя, будять химерну надію вернути його знову. Я каюсь, мамо, що так швидко зв'язала себе обітом страшним.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха(боязко). То ти, дочко, каєшся уже?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Я сказала каюся? Ні, ні, я не те хотіла сказати, я помилилася… Я не каюся… Я… я… Мамо! мамо! я люблю, люблю Василя! (Пада матері на руки).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Заслона<br>
<br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;ПОСТАНОВА ДРУГА<br></h3><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Левада за монастирем.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід І<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима і сестра Марфа.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. А що, чула про нашу святошу? Такого зроду не було, щоб черниці до себе у келію заїжджих козаків пускали.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Як? Хто?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Та вже ж не хто. Хіба нічого не чула? Наша тихоня, що такою святою здалася матушці гумені.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Юліана?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Та вона ж одна у нас є.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Я чула, що вона непевна до того гайдамацького ватажка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Був же, чуєш, у неї, у самій келії був.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Василь! Василь був у неї?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Та вже ж не ми з тобою! Нас вона і близько не підпусте!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. От до такого дійди! От до чого доживи… Ще зроду-віку такого не було, щоб до черниць парубки у келії ходили. Чого ж ти не скажеш матушці гумені?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Так вона і дійме віри? Піди ти скажи, то почуєш, якої вона заспіває. І з монастиря викуре. По їх, то тільки вони й дбають про господа, а ми всі – про мирське.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Ні, сестро Марфо, ні. Так не можна, щоб се крилося між нами. За це нас усіх буде бог карати. Що б там не було, а треба сказати матушці гумені, треба одкрити їй очі. Усім треба змовитись та піти, усім разом сказати, – або її, або нас з монастиря геть! Це тяжкий гріх, гріх проти уставу. Цього так не можна кинути… Та подумай тільки: у келію пускати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Та там, як кажуть, то коли хоч сота доля є правди, і за ту соту її як нечестиву і одного Дня держати не можна. Уже, либонь, своїй матері усе розказала, до крихти відкрила. Як його любить, як побивається за ним.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Ну, а він же?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Та вони, либонь, давно собі кохались. Ще як у миру жили. Через його вона і в черниці захотіла. Там третя якась замішалася, що стала між ними.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Ну?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Та, либонь, ту третю з світа зжили.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Як з світа?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Та з світа ж. От він тоді й розсердився. Коли ж, каже, так, – зоставайтесь собі з своєю дочкою, та й пішов у гайдамаки, а вона з горя – у черниці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. А тепер знову збіглися? Дивися, і приведе ж отак доля. А він же з себе і красень! Що за козачина – лицар, справжній лицар: поступа орляча, погляд соколячий.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Та ось і він іде. Бач, який бравий.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Стій, я його зачеплю розмовою. А ти піддержуй. Може, що випитаємо. Я буду закидати на догад буряків, а ти помічай… А такого не стид і покохати. Одвернімося та будемо іти помалу, буцім гуляємо.(Ідуть).<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід II<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь(за ними наздогінці). Здорові були, святії угодниці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима(повертається до його). То ще як господь сподобить бути йому вгодними, а поти тільки черниці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Та вже як черниці, то й угодниці. Не кому ж ви себе посвятили, як не богові. До людей же вам байдуже.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Ми молимось богові за людей.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Чи за всіх разом, чи по одинцю за кожного?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. За увесь мир. Усі одинакові перед богом, – за усіх і молимося.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. А я думав, може, по одинцю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Є такі, що й [по] одинцю вибирають.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Бувають? Ото найкраще. Все ж за одного тепліше помолишся, ніж за всіх.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. У нас тільки й є одна така, що по одинцю вибирає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Хто ж се така? Цікаво знати! Може б, вона і за мою грішну душу помолилася?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Вона і без того молиться.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Як: і прохати не треба? Ото свята душа!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Свята та божа: свічки поїла та поночі сидить.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Отак найкраще! (Приязно дивиться на Марфу).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима(убік). Ну, вже ця й Марфа. Аби встріла якого мирянина – зараз і зуби до його вискалить. (До Марфи). Не осуждай, сестро Марфо, осуждати другого – гріх.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Хіба я осуждаю? Зійшла на думку мирська поговірка – я її і сказала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Пора мирське забувати. (Сердито відходе від їх).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Що, вона старша над вами?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Ні. Кожна кожну оберігаємо. (Стріляє на його очима).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. А без того й прожити не можна?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Не можна. Гріх нишком прокрадається. (Тихо). Виходьте он на той лужок, там побалакаємо. (Біжить до Серафими). Сестро Серафимо! Сестро Серафиме! Куди ж ви нас кинули, а самі пішли уперед?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима(сама собі). У-у! ящірка! Он уже зморшки під очима складаються, а вона ще кожному зіки витріщає. (До Марфи). Чого ж мені до вас мішатися?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа(добігаючи до неї). От уже й до нас? Попитав мене чоловік, я зосталася йому одказати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Що ж він казав? Може, що за Юліану?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Отак! мене кинули, а самі пішли уперед.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Ось попитайте самі. Я одійду, а ви трохи постійте.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима(повертається до його). А чого ж ви самі нас покинули? А ще козаком зоветесь!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь(доходячи). За черницями не вганяєшся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Чому? Швидкі такі?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Та й прудкі-таки, а до того ще й полохливі. Ти до їх, а вони від тебе, – думають, як пристав чого мирянин, то так цілком і ковтне.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. А вам таких треба, щоб гріха не боялися? То йдіть до сестри Юліани, вона у нас така, що…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. А вам заздро?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Чого ж мені їй завидувати? Гріх нам завидувати. (До Марфи, що доходить до лісу). Сестро Марфо! Сестро Марфо! Куди ж се ви у ліс ідете?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Піду грибів пошукаю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Постійте і я за вами. (До Василя). Прощайте!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Щасливо. Глядіть, щоб на вовка не наскочили.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Ми скраю! Ми скраю. (Указує Василеві рукою на ту поляну, на яку раніше присоглашала, і обидві скриваються).<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід III<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь(один). Отеє черниці! От тобі і богові слугують! І то правда: скільки літ самітнього життя у чотирьох стінах, затвору та молитвослов'я… Все обридне, все надолуже. Та й сам від себе не втечеш. Куди його тікати? Душа просе свого, серце – свого. Поневолі жага візьме. А ці з жагою, о-о! з жагою! Що пак вона за Марусю натякала? Підіть, каже, до сестри Юліани… Що ж сестра Юліана? (Сердито). Та ви їй до чобота шкарбуна на латку не годитесь! (Сумно). Ех! сіла ти, Марусе, на чужі сани, ускочила, рибонько, у ятерину, – б'єшся, тріпаєшся там – немає тобі виходу! Хіба попитатись розірвати ті тенета, у які оплутали тебе, розбити окови, що наділа сама собі?… Навіщо? Ради свого щастя?… Щастя… якого ж щастя тобі заманулося знову? Було в тебе щастя – сам другим віддав, щоб з світа звели, потім пішов його шукати бозна-де і, не знайшовши, вернувся з простреленою грудниною. Прострелив ти її сам собі помилкою своєю, прострелив і ворог кулею залізною. А тепер знову тобі заманулося його?… А заманулося. Не дає спати, не дає їсти, не дає весело на світ дивитись. (Задивляється). Ач, як гарно, який дивний та величний мир божий. Сонечко світе, травиця зеленіє, ліс шумить, пташки у йому співають, все живе дише, любується своїм життям. Один я не любуюся ним. Гострими острогами воно мені впинається в душу, рве серце, нівечить силу… І що я за каторжний вдався, що за проклятущий вродився… Все мені – не по мені, все – впоперек мого життя стає, одно безталання друге за собою приносе… От і тепер – прокинулася моя жага до життя знову, знову мені хочеться щастя, а моє щастя у черниці влізло, чорною одежею покрилося… Ох, життя, життя капосне! Та ще я поміряюся з тобою, ще поводимося за ручки…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся від монастиря надходе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Он Маруся йде, гуляти вийшла, тугу чернечу розносити по світу. Безталанна моя! Не позбутися тобі її, поти не позбудеш чорного убору. Піти хоч побалакати з нею. (Іде до неї).<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід IV<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Доброго здоров'я, Марусе, то, бач, сестро Юліано.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Доброго здоров'я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Я все помиляюся. Ніяк не привикну до «Юліани». Юліана… Маруся… Воно й краще «Маруся», і бринить краще, й вимовляти легше. Я не знаю, нащо людей перехрещують удруге?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Зрікаючись миру, і мення мирське треба перемінити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Нащо? Не все рівно перед богом? Ще на тім світі, як почнуть перебирати, то й помиляться. (Усміхається). Черниці Юліані слід би в рай, та як вона записана пo-мирському і викликнуть Марусю… От тоді Юліана і зоставайся з своїми праведними ділами на втіху куцому.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Василю! Не жартуй над святими установами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. А хто їх освятив?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Уже ж не ми з тобою. Були ті праведні Душі, що освятили своїм богоугодним приміром.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Марусю, Марусю! Всі ми однакові перед ним: і ченці, і миряни, всім однаковий доступ до правди святої, що зовемо ми її богом. Треба тільки її мати в душі, носити в серці своєму. А чи мирянин ти, чи чернець – усе однаково.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Ану, скажи мені, де ті святі із мирян?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Про те вам краще знати, а не мені. Я тільки одно попитаю: апостоли святі?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. То перші господні слуги, звісно, святі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Ну, а вони були ченці?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Вони були духом ченці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Як? Цуралися миру, бігали від людей?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Не мути моєї душі, Василю. Не збивай мене з пантелику.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Марусю! Їй-богу, то все вигадки одні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(уздрівши деревину). Посідаймо отут, спочинемо трохи. Бач, як гарно тут: зелено, тихо, як у праведній душі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Та вам же і це гріх.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Що гріх?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. І красою світовою милуватися гріх.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Витикається з-за дерева сестра Марфа.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. О-о! (Мерщій біжить назад і через хвилину надходить з сестрою Серафимою). Он-он, бач, як рядком посідали.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Нічого. Оце та свята!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Цить! Поприсідаймо отут, послухаємо, про що вони гомонять. (Присідають обидві).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(помовчавши). Чого ж світовою красою милуватися гріх?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Та я ж не знаю. Коли задивишся на красу світову, то чому ж не задивиться і на красу людську?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. То гріх.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. От бач, не все рівно. Бог мир сотворив, а чоловіка й ні?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Чоловік перший согрішив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. То не він же вигадував той гріх. Його хтось другий, кажуть, підвів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Дух злий, увійшовши у змія, спокусив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. То коли дух злий, то його й стережися. Чим же бідний чоловік виною? Ні, Марусю, тут щось казано, та не доказано.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. То ми, маловірні, не розберемо. Треба вірити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. А коли я не вірю. Докажи ж мені, докладно доведи до того, щоб я повірив. Чого я Христа пойму, кого святе слово розберу. Не роби злого, люби ближнього, поможи бідному, захисти неможнього від напасті могучого… Все докладно, все розбірне. І навпаки, нема заказу, що коли я щасливий, то щоб зрікся свого щастя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Коли про своє щастя будеш дбати, то, дивись, і продивишся чуже нещастя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. А ви ж не йдете того нещастя шукати по світу? Коли воно перед твоїми очима – поможи, а коли воно за тридев'ять земель, то як же ти про його будеш знати?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(задумано). То так.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Їй-богу, так. І знаєш, Марусю, що? От ти кажеш, що ченці й черниці богоугодними ділами затурбовані, а як розібрати допевно, то ті богоугодні діла тільки на молитви здалися, на те, щоб одсахнутися миру, зачинитися від його. Що ж се за богоугодні діла? Допомагають вони бідному вибитися з його недолі, захищають вони молитвою від напасті могучого? Послідній ярижник запорожець або голодрабець гайдамака більше для Христа зробив, ніж усі ченці разом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. А вони слово боже ширять по світу. Святі заповіді розпросторюють.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. І слово без діла нікчемне. Ділом часом більше зробиш, ніж словом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Та не можна ж їм битися, рубатися. Гріх другого убивати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Гріх рівного собі, а коли тебе другий насів. Так ти й дасися йому душу з тіла випустити? Певне, будеш оборонятися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Тебе послухати – то всьому повіриш.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. І краще зробиш, як повіриш. Вір тому доброму, що робить щастя, що добуває його і для тебе, і для другого, а тому не вір злому, що плодить нещастя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Ох, немає мені тепер доступу до того щастя, заросли шляхи биті до його.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь(підходе до неї і сідає). Марусю! Хіба ти?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Де ти був, як я дома ще була? Куди тебе занесло, як над нами таке нещастя лупилося? (Принада до його, потім зразу одскакує). Що се я? що се я?… Геть, геть від мене… Не муч мого серця, не занапасти душі моєї… Я й так ізболілася нею.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь(пригорта її). Марусю, голубочко сиза! Не побивайся так марно… Коли б ти знала, як я тебе люблю. Коли б ти знала, як огнем кипить моє серце до тебе, яким жалем проймається душа моя, що так безневинно спакощене життя твоє, та хіба й твоє тільки? Якась зла доля мене стереже, над моєю головою носиться з самого малу і от до сього часу. Що я таке? Хто я такий? Де мій батько? Хто моя мати? Запорожці мене з Польщі несмисленного вивели, твої батько та мати мене вигодували, добра доля мене викохала, а от зла доля не дає мені щастя, та й годі. Пам'ятаєш ти Наталю? Як я її любив, і вона мене любила, – а от досталася ж, бач, другому. Закипіло тоді моє серце, запеклося; я забув про добро других, що робили мені, я кинув їх і пішов шукати щасливої долі у боях лютих, у січі кривавій, пішов боронити малосилих та неможних від дуків могучих, від панства лихого… Що ж я знайшов там? Хижу голоту, що не розбирає правого од винуватого, все на гамуз товче, на шмаття батує, огонь несе, крів'ю заливає; ватажків, котрі тільки про свою славу дбають, свої гордовиті заміри справляють, а до людей їм байдуже, до краю їм нема діла. Замість того, щоб усім, як братам, одностайно стати, один одному руку подати, край від хижої ляшви ослобонити, вони розпустили свої ватаги по всім краю, розігнали загони по всіх усюдах, потурають хижій гольтіпацькій сваволі, грають на ній, як на тій струні. Дійшло до того, що хто придума найтяжчу муку, найлютішу смерть другому – того вихваляють, того у славу вводять… Освіріпілись люті, зовсім звірюками стали!.. Боліло та рвалося на шматки моє серце, а що вдієш проти сили? не сипатимеш піском проти гори!.. Як навіжений. кидався я перший у січу, прохав у бога смерті… Ти знаєш уже, що се мене сюди привело. Смерті не дало, а другу вп'ять муку підставило. Сюди прибув – тебе черницею застав.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Мене якраз в той день постригли, як ти прибув. Якби був хоч [з]рану прибув – може б, сього і не було.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Невже ж, Марусю, і тепер мені дзуськи від щастя?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Що ж ти зробиш? Ти ж бачиш, ти мирянин, я – черниця.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. То що? Хіба немає, Марусю, інших країв, кращих людей? Знаєш, Марусю, є ще запорожці, є і Запорожжя, котре не розбирає, хто ти, відкіля ти, аби вірував у бога, аби не був перекінчиком. Утікаймо туди, на просторі степи, на вольну волю. Там одберемо добру місцину, викопаємо землянку, заживемо по-своєму. Одно для одного, тихо та щасно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Що ти, що? А гріх!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Який гріх? у чому гріх? Зло ми кому робимо? лихо на кого замишляємо?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Я обіт давала, я заприсягалася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Який обіт? яка заприсяга? Мучити себе та вбивати? Що ж воно богові то мило.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. А як же буде гріх?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Марусю, серце моє! Я прийму той гріх на себе, візьму і покуту на свою шию. Щастя моє! доля моя! (Цілує її). Я на завтра, Марусю, добуду коня, як орла, і опівночі під'їду до твоєї келії, стукну у віконце, що виходе в оборі на глухе місце за монастирем. Виходь і – вітрові буйному не догнати нас! А там, а там… добре, рибко?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(принада до його. Ледве чутно). Добре…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Заслона помалу спускається; поти вона пада, з-за кущів виходить Серафима і, глянувши на їх, скрикує.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Сестро Марфо! Сестро Марфо! Глянь, як голубляться наші святі та божі! (Марфа виходе). Ач, як припали одно до другого. Опівночі збираються утікати. Побачимо ще, чи доведеться то. Не діждеш, грішнице, чернечу заприсягу ламати, не доведеться тобі мирського гріховного щастя запобігти. Ми на сторожі станемо, ми! Побіжімо, сестро Марфо, мерщій до матушки гумені, все їй доведемо, все скажемо. Може, хоч тепер повірять нам.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Біжімо, біжімо!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Біжать.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Заслона пада.<br>
<br><br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;– СПРАВА П'ЯТА —<br></h3><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ніч. З одного боку біліє стіна монастирської обори, у стіні вікно, завішане зсередини чимсь чорним, крізь котре ледве-ледве пробивається світ; геть від вікна хвіртка; з другого хатка, у котрій ще світиться і чується гомін, а часом і співи. Кін займає місце глухе, заросле високою чорнобиллю, зрите ровами. Якраз посередині росте височенний дуб.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід І<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;З-за хвіртки чується голос сестри Марфи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Матушко гуменя, постійте, я відімкну. Іч, як замок заржавів, як баран той став. Певно, років з десять буде, як відпирався.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чутно гуркіт заліза об залізо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Та тихше, сестро Марфо, Тихше, бо тут же недалечке і її келія. Ще почує.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Далі ключ не йде! Силкуюсь, силкуюсь, а він став та й не подається. Ху! аж уморилася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Давай ще я. От бач, і покрутнувся. Держи замка, а я буду ключ крутити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Через хвилину чутно замок цокнув. Загарчав засув, а ще трохи перегодом і хвіртка відчинилася. Першою вийшла матушка гуменя і, перехрестившись, на всі боки огляділась.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Ух! Яке страшне та глухе місце.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Мирський гріх завжди кублиться по таких місцях, ховається, щоб ніхто не побачив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Зачинити хвіртку чи хай так?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Зачини, зачини.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Куди ж тут іти: я нічого не бачу. Одні рови, та ями, та бур'яни.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Ми тут де-небудь у бур'яні присядемо. Сюди, матушко, сюди. (Іде вперед).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Глядіть мені. Горе вам велике буде, коли ви неправду кажете, коли покліп на свою сестру зводите.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. От довідаєтеся, матушко, який то покліп. Ми своїми очима бачили, самі чули, як вони змовлялися сії ночі утікати. Чого ж нам клепати дурно? Вас серед ночі піднімати з лігва?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. А ви, матушко, простіть мені, що скажу, думаєте: немає богобоязнішої сестри, як вона? Ось побачите, що в тих богобоязних заводиться.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Побачимо, побачимо… А то звідки світиться?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. То в Гарасима. Ви йому теж вірите, а він таке заводе – що тільки батечки! Ще поти не було Юліаниного батька та гайдамаки лежали, то ще таки Гарасим був як Гарасим. А як ви Кнуреві дозволили тут жити, болящі стали вичухуватись, то там вони таке завели, – щодня гульня, співи, танці!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Той Гарасим найперший зводник. Певно, він і Василя з Юліаною звів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З хати чується пісня:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та не буде лучче, та не буде краще,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як у нас на Вкраїні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та немає жида, та немає ляха,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та не буде унії!<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Чуєте? Отак день у день, ніч у ніч. Ще кобзар сюди прибився. І його вони до себе прилучили, щоб була своя музика.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід II<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відчиняються двері у Гарасимовій хаті і виходе поточуючись Кнур, за ним Гарасим веде кобзаря.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Присядьмо, щоб бува не побачили. (Присідають).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур(поточившись з порога). Сюди, біси його батькові! Які тут виходи. Трохи не впав. Помалу, Гарасиме, старого зводь, щоб ще бува не вбив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Знаємо… Хіба мені первина. От ще наставляє. Знаємо й без тебе. Сюди, старче божий, сюди.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Ти мене не тягни. Я сам. (Зіходе).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Оце і вже. Ну, брат, та й темнота – хоч би хто і дулю ткнув під самий ніс, то й то б не побачив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Кий там біс тобі стане дулями тикатись?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Не згадуйте його проти ночі, не згадуйте. Хай йому всячина! Ху! та душно ж у хаті як. Посадіть мене де-небудь, я трохи спочину – віддишуся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Та сідай там, де стоїш. Не бійся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур(озираючись). Кажуть, не видно. Усе видно, усе. Он і монастир видно. Он і в вікні світло видно, де моя доня живе. Ледве-ледве блимає. Спить то вона, бідна, чи богові молиться?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З хати доноситься пісня:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ой бре, море, бре, —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сип, шинкарко, ще!<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Іч, якої наші завели. Що за веселий народ! Сидіть тут, а я до їх піду, хоч пісень співати навчуся. (Іде у хату).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Сидіть! Чого я тут не бачив, що стану сидіти? Ти сам не боїшся, старче божий?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Іди-іди. Чого мені страшно?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. То-то… Посидь, я за тобою вийду. (Іде). А коли лучиться що – гукни, подай звістку. Ми тут; зараз порятуємо тебе, – не дамо в образу. (Виходить).<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід III<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. І що б тут лучилось таке? Де тут візьметься те лихе? Поблизу храм божий… ніч… певно, все спить… Ач, як тихо, ні шелесне нігде; вітрець не дихне. І світ спочиває… Спи, світе божий, спи. На те й ніч, щоб спати. І звірина спить у лісі, пташка – в діброві, рослина – у полі… Все… Один тільки чоловік ще не спить. Одного лихо вороча, другому заздрість не дає спати, третій знічев’я гуляє, а є такий, що й лихе замишляє. І чого, бачся? І нащо?… Світ великий, світ широкий, усякого до себе прийме, всякому достаток добуде… Ніт же: одному того трохи, другому – того мало, один у одного кидаються однімати, – розпочнуть змагання, розведуть бучу… Ох! що то за лукавий, прости господи, твоє сотворіння – чоловік!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима(з-за бур'яну). Ох, грішні ми, прости господи, перед тобою; сто тисяч раз грішні!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Прости нам і одпусти прегрішення наші!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Що то старий чоловік, що то при розумі доброму – він тільки про боже й дума, про гріхи свої гадає. А от молодий, – поти перегорить у його там усе, поти дійде до того, що мир йому стане суєтою суєт, – все він до його липне, все його туди тягне… Мені тільки не віриться чогось тому, що ви кажете про Юліану.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Здалека доноситься пісня:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ой, і, коню, ти, коню!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ой, коню вороненький, (2)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Товаришу мій вірненький.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Та це ж Василів голос? Він, він. От не вірили, тепер же повірите.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід IV<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь(за коном співає):<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та скажи, скажи, коню,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Де ми будем ніч ночувати. (2)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хто нас буде привітати.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Іч! Ще хтось не спить… козачу пісню співає… Видно, хтось іде кудись… Що за поважний народ ті козаки, і пісні їх такі поважні. Послухати хоч.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь(все ближче):<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Переночуємо нічку<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та у темному лісочку;<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Переночуємо другу<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та у темному лугу.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. То, чутно, кінь тупа. Ще сюди як поверне, то, чого доброго, наїде. Ходімо відсіля до хвіртки. (Підводиться іти).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Можна стати за хвірткою – все буде чутно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. А як наші святі та божі тільки що зійдуться – от би утікати, – а тут ми їх з-за хвіртки: боже поможи у далеку дорогу, а верніться лиш назад.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Ох! Серце моє розходилося… Все тіло тремтить, не держать мене ноги… Одведіть мене, бо я й не бачу вже нічого.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Бери, Марфо, за ту руку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Беруть гуменю під руки і ведуть до хвіртки, куди і скриваються всі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь(близько за коном).<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Переночуємо третю,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;У степу при дорозі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ой, у степу при дорозі<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та й обняли мене сльози.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Т-рррр, коню, стій! Підожди тут, товаришу щирий; постій, поти вийде моя дружина… А там, а там… Кріпи сили, коню сивий… Затіяли ми непевне діло. Зворухнеться увесь мир чернечий, коли дознається про його… Як він дознається? до світа ми далеко будемо. Хіба ти в мене не легконогий, не шестокрилець… Птицею помчиш нас через гори, яри та байраки на просторі степи, на широке привілля… А там, коню, – уберу я тебе у золоту збрую, покрию шовковою попоною, насиплю вівса по коліна, а трави… трави ти сам добудеш. Висока вона там та буйна, до голови твоєї досягне… Добре, коню, буде тобі, та не згірше і хазяїнові. Вірна дружина буде біля його ходити, своїм тихим словом тугу його розганяти, ясними очима серце веселити…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Хто се? Щось то воно замишляє… Невже що лихе? Підождемо, послухаємо, що буде… Прилягти, щоб не примітко було. (Прилягає).<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід V<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь(увіходе). Он-он де те віконечко, ледве світ мріє; там моє вірне кохання сидить, мене дожидає… Чи, може, богові молиться, йому молитви засилає, щоб він, милосердний, простив її грішную душу, що не знесла затвору чернечого; щоб зглянувся на її серце молоде-гаряче, що боліло, билось з лихою долею і знемогло наостанні… Підожди мене, моє серце, разом помолимося йому не в твоєму гіркому затворі, а серед світу білого, на степу широкому, де так вільно та просторо, де немає людей з їх замірами лукавими, з їх установами тісними-невільними, де воля, побратавшись з вітром буйним, гуляє, – під небо сяга, на траві стелиться. Там, моя доле, ми йому помолимось, само щастя буде нашу молитву складати, воля її виколише в нашому серці, буйний вітер однесе до самого бога. То буде щира молитва до його без слів, без зітхання важкого, не потайна від миру, а явна… вільна, щаслива і щира!.. Чого ж се я так роздумався? Де б мерщій діло робити, швидше його кончати, а я думками багатію. (Мерщій поривається до вікна і стиха стука у шибку). Спить, видно, не чує, що не одкликається. Встань, проснись, моя доле, твоя дружина давно тебе жде, твоє щастя дожидає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стука знову дужче. У вікні заколихалась запона. Чиясь рука заметушилася коло запорів; злегка стукають запори, і вікно відчиняється. Маруся висадила у його голову.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід VI<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Ти, Василю?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Я, моя рибко, я. Що ти, вже зібралася, моя зірочко? Виходь сюди, виходь. Ось мої руки. Держися за їх; я тебе, як ту дитину, знесу; як моє щастя, пригорну до свого серця… Там кінь дожидає… а там – тільки нас і бачили люди… Ну ж, лізь мерщій, спускайся на руки; не бійсь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(сідає на вікно). Підожди, Василю, підожди. Дай побалакаємо ще трохи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Об чім балакати? про що балакати?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Про наш замір небувалий. Знаєш: мені оце було так тяжко, так гірко, – от мов я лихо неминуче чую і воно давить мене. Я плакала, богу молилася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Ну, та й що вимолила?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Нічого. Видно, і бог від мене відступився, від такої грішниці тяжкої, – і трохи мені не полегшало, а ще мов важче стало. Знаєш, Василю, що: покинь мене, не руш мене… їдь сам куди знаєш, не бери мене з собою. Нащо я тобі? Тобі заманеться на погуляння піти, лицарською силою помірятися, – коли не буде мене – ти сам собі пан, а як умісті житимемо – я тільки буду тобі руки в'язати, твоїй голові думок завдавати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Отаке ти вигадала в своєму чернечому затворі. Ні, рибко, ні, ти помилилася. Не в той бік тепер життя тягне, не так воно складається, щоб одну тільки силу тішити, лицарство догори здіймати… Тепер ним нічого не вдієш. Інші часи настали – інші заміри принесли. Життя тихе та щасне, розпорядки громадські вільні, такі, де б усякому добре жилось, – он чого тепер життя просе, он куди тепер воно гне-верне… Лицарська сила зробила своє, прогула на увесь світ своїм бучним заміром та й сконала. Рідний край розшматований на троє – з одного боку Польща його плюндрує; з другого Москва свої розпорядки уводе, зосталося одно Запорожжя, де ще живуть козацькі звичаї, де воля подає руку то одному безталаннику, то другому… Оже вже й йому не довго животіти; огортають його вороги з усіх боків, та воно й само далеко від своїх звичаїв поступилося. То, було, жінки воно і близько до себе не підпускає, а тепер само зимовниками заводиться, на свої степи оселенців закликає, оселяє його хуторами та селами. Там десь і ми, моя доле, виберемо красну місцину і заживемо з тобою щасно та радісно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Ох, господи!.. Серце віре… серце замирає… Страх мене бере.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. То від того, що вперше… Ну, стрибай же, рибко, на руки… стрибай! (Здіймає руки і хапа її).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Підожди… Добрий мій! любий мій!.. Хоч хвилиночку… ще.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь(ухопивши її на руки, здіймає угору). Серденько моє, чого ж ще ждати?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Постій, я хоч чернечу одежу скину. Нащо вона нам? (Василь пускає її, вона відходе від вікна. Через хвилину чується її голос з хати). Прощай, чернеча рясо, не споминай лихом ту грішницю, що носила тебе, прости той гріх, що крила єси… Господь бачить, як я боролася, та не стало моєї сили. Прости мене, господи! (Показується знову у вікні у пишному уборі і наміряється стрибати).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь(углядівши її, радо). Отак краще, моя доле, отак краще! (Бере її на руки і стиха зносе. Потім пригортає до себе). Зоре моя! щастя моє! Чується поцілунок.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід VII<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гуменя, Серафима і Марфа вискакують з-за хвіртки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Юліано! що се ти!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. О-ой! Матушка!.. (Омліває на руках у Василя).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Оце та черниця! Оце та свята та божа?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Плела ти на нас! Плескала про гріх… а сама? сама?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Обступають Василя і Марусю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Гетьте з дороги! гетьте! (Поривається іти).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Куди? куди? Ні, не доведеться тобі її від нас узяти. (Хапається за Марусю,).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Біжи, Марфо, по людей і Біжи за сестрами!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Гей! о рятуйте, хто в бога вірує!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Що то – душогубство?… Гей!<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід VIII<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;З Гарасимової хати вибігають Гарасим, Кнур, запорожці і гайдамаки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Що тут трапилося? Злодій, чи що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Гарасиме! світла сюди! Людей…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Голос матушки гумені. Що воно за знак, що за оказія? Біжимо. Дядьку Остапе, верніться візьміть ліхтарню.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Біжать і натикаються на Василя з Марусею і Серафимою, що, ухопившись за Марусю, тяглася за нею.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Люди. Хто се? що се? (Обступають його).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Се я. Чого вам треба?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Люди. Здається таке, як отаман.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур(з ліхтарнею у руках). Ось і світла! ось я зараз.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гайдамаки. Гге! Отаман та ще й не сам.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Беріть його!., в'яжіть його!.. Він злодій, злодій… украв добро наше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Люди(хапають Василя). Ану, пане-отамане, показуйся личком. Що се ви важке так легенько підхопили?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. О-о, безталання лихе! Чого ти за мною слідкуєш? Нате вам її… Судіть мене, карайте, катуйте, не робіть тільки їй нічого лихого.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Се ж дочка моя, Маруся?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(прийшовши у себе). Ох, таточку! (Закриває лице руками).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Яка вона Маруся, вона Юліана! Не твоя вона дочка, вона тепер наша.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Марусе! як се ти?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Полюбуйся тепер нею. Бач, що то за свята стала! Уже й чернечу одежу з себе скинула, а мирську наділа.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Запорожець. Так осе пан-отаман у чужий огород закинули невод? А київ за се! Беріть його, в'яжіть вражого сина. В'яжіть он туди до дуба.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поки в'яжуть Василя, з двору через хвіртку набігають черниці і між ними Кнуриха.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур(углядівши жінку). Жінко, глянь, що то ти наробила?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха. Дочко! що се?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Полюбуйтеся тепер дочкою своєю! полюбуйтеся черницею, що з козаком намірялась мандрувати…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. І змандрували б, може, якби не ми.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Матусю! простіть мене…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнуриха(сердито). Проклята! проклята! (Мерщій окривається у хвіртку).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Ти, ти проклята! ти її голову втопила! (Плаче).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Цитьте, мовчіть! Ведіть до мене ту грішницю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима і Сестра Марфа(капають її під руки). Чого ти закриваєшся руками? Соромно, кажеш, стало перед людьми свого гріха, а перед богом, небійсь, його й не боялася?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Та ще й опинається? Іди! (Тягнуть її).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся. Ох, не мучте мене! Не бийте мене! Я винувата… у всьому винувата.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь(поривається вирватись). Пустіть мене, пустіть, я отим ящіркам голови порозбиваю, щоб вони не знущалися з неї.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Люди. Та ну, не бришкай! Хоч ти і здоровий, як той бик, а проте і нас чимало. Стій, коли поставлено тебе! (В'яжуть його дужче).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маруся(падає перед гуменею). Матушко! простіть мене! грішна я, грішна… Здалася на слово улесливе, здалася на речі лукаві… (Плаче).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Змія ти люта! Каєшся тепер, плачеш. А раніше що думала, а раніше де твоя голова була?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь(до гумені). Не лай її… не лай… Сама ти змія, гадюка чорна!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Ведіть її з-перед очей моїх. Ведіть і запріть її у льох на кріпкі запори. Завтра ми суд над нею учинимо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Марусю беруть за руки Серафима і Марфа і ведуть через хвіртку у двір.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ти, лукавий чоловіче! Ми ж тебе хворого до себе прийняли, коло тебе ходили, врази твої гоїли. А ти от чим нам за се заплатив? Душу християнську запакував, на гріх смертельний її підбив, до пекла пустив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. А добре ти знаєш, що вона там буде? Чи не з богом бува уже побалакала про се?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Очумайся, лукавий чоловіче! Що ти плещеш таке? Подумай, яку ти хулу несеш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Очумайтесь уже ви, задурені та зачумілі душі! Од ладану ви почаділи, оливою замастилися так, що і правди святої не бачите. Не на те господь дав життя чоловікові, щоб його гнітити та нехтувати, не на те серце укинув у груди, щоб його засушити та заморити… І звірина живе по закону божому, як їй господь раніше наказав, а ви, лукаві, чоловікові не даєте жити, давите його своїми установами, нівечите своїми затворами та ще й хвалитеся перед господом, що добро ви дієте.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Ти збожеволів? Чи лукавий ворочає язиком твоїм?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Все ви вернете на лукавого, все звертаєте на його. І людей катуєте та мордуєте, щоб якусь химерну душу від його слобонити, і правду святу давите та нехтуєте, щоб лукавого побороти… Вийдіть ви на широкий простір, гляньте ви на світ божий не з свого вузенького віконечка, не з своїх суточок чернечих, а ясними очима, то й скажіть мені, де лукавий той.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Убігають сестра Серафима і сестра Марфа.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихід IX<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Матушко! матушко!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Горе нам, горе!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Що там таке?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Марфа. Юліана утопилася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Як утопилася?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Ха-ха, ха-ха!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестра Серафима. Ми вели її під руки і держали кріпко… Не довівши до льоху, в садку, як рвонеться вона, видно, куций їй силу придав таку, що ми так і розскочилися з сестрою Марфою. А вона, вирвавшись, та від нас. Прощайте, каже! не осудіть мене, грішної! Та в садок. Ми за нею… аж земля гуде – біжимо, об сучки одежу рвемо та за нею поспішаємо. Не встигли таки. Добігла до ставу та як кинеться – тільки вода зашуміла та чорна-чорна хвиля стовпом угору знялася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Свят, свят єси, господи!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Ха-ха-ха! А що, осудили її? Наглумилися над нею? Скажіть же тепер, хто ж її до сього довів? Чи я, що хотів її вивести з вашої чорної тюрми на вольну волю, на світ просторий, хотів дати їй жити і бога хвалити, чи ви – що його правду стережете і от так безвинно молоду душу загубили… Чого ж ви дивитесь, добрі люди? Поторопіли усі?… Оханіться! візьміться за розум! Зруйнуйте сю тюрму, що людей давить, що душі губить.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матушка гуменя. Свят! Свят! Свят! Це не чоловік, це сам лукавий очоловічився! Сам луципір зійшов на землю… Тікайте [від] його, добрі люди! Хрестіться від його… плюйте на сатану! Тьфу! тьфу, тьфу! (Біжить).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Люди. Тьфу! тьфу! тьфу!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарасим. Сатана! сатана!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тікає, за ним другі біжать. Зостаються тільки кобзар, Василь та Кнур.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кобзар. Ой, любомудрі, любомудрі! через те в нас і добра на світі немає, через те і край пустошиться-гине, що ніхто не береже, господи, твого святого завіту, не слухається дідівських споконвічних звичаїв, – кожен дума тільки про розор та бучу, щоб усе виполонити, усе викоренити. А що ж замість того даєте нам, характерні?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь. Ех, Василю, Василю! нащо ти так рано родився! нащо тебе з такими думками на світ пустили?! (До Кнура). Одв'яжіть мене, будь ласка, дядьку, я сам хоч на себе руки наложу, бо немає правди на світі! Всі помутилися, всі подуріли!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кнур. Я тебе одв'яжу, мій сину, тільки не для того, щоб ти собі лихе заподіяв. Тікаймо звідси, Василю… Не клином земля зійшлася: ще є добрі люди на світі, є ще вільне Запорожжя. (Почина одв'язувати його).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Заслона пада.<br>
<img border=0 src="i_001.png"><br><br><br>