-------
| bookZ.ru collection
|-------
|  Панас Мирний
|
|  Спокуса
 -------

   Панас Мирний
   СПОКУСА


   Найвірнішому порадникові і найщирішому приятелю Леонідові Олексійовичу Іоніну присвячує вдячний автор

 //-- Містерія у чотирьох справах --// 
   Справляють:
   Адам – перший чоловік.
   Єва – його жінка.
   Голос з неба.
   Янголи.
   Лев – цар звіроти.
   Звірота.
   Дрібні пташки.
   Луципір – старший над нечистою силою.
   Арефа – його жінка.
   Іродча – їх син.
   Сатанаїл та Анциболот – Луциперові підручні.
   Нечиста сила: домові, відьми, вовкулаки.


   – СПРАВА ПЕРША —
   РАЙ

   Починає на світ благословитись. За далекими горами червоніє край неба; рожевий світ його блимає по верхів'ї гір, а круті їх боки укриває чорна темнота. Над раєм – долиною куріється сизий туман і, чіпляючись за гілки високого дерева, тихо здіймається вгору. Кругом тихо – ані шерхне; все спочиває, прикрите вранішнім холодком, – мліє серед тихого сну… Аж ось – далеко-далеко – за темними горами зажевріла невеличка іскорка і, спалахнувши, довгою огнястою ниткою застрибала по горах… Ось друга мчиться їй навздогінці, третя… четверта… Цілий сніп золотого світу забуяв понад горами і почав осідати на їх верхів'ї золотим маревом. Заблищали гребні гір, заіскрили; чорна темнота затремтіла і, присідаючи, почала ховатись по крутих ярах та глибоких долинах, а сизий туман, порідчавши, вище посунув угору. Рушився тихий вітрець; загойдався димчатий полог сизого туману; зашепталося листя на дереві; заіскрила блискуча роса на траві. Почувся над раєм тихий гомін, і здаля донеслася голосна пісня.
   Пісня:

     Слава безмірная богові нашому,
     Господу правди й добра!
     Всесотворителю, життя подателю…
     Слава, і честь, і хвала!

   Дрібні пташки(просипаючись, щебечуть).

     Світ, світ, світочок!
     Спустивсь на наш садочок,
     Та поробив слідочок —
     Позолотив пісочок.
     Світ, світ! Світає…
     Нас до гурту скликає:
     «Збирайтеся, подруженьки,
     До нашої задруженьки,
     Усі разом заспівайте,
     Ясне сонце привітайте…».
     Світ! світ! світ!

   Звірота(лупнувши очима, позіхнула – заревла).

     А-гу, а-гу!
     Пора вставать!
     Пора вставать та світ вітать,
     Що з-за гори до нас іде,
     За руку сонечко веде!..
     А-гу! А-гу!

   Єва(лежачи на драбині, що була привішена вірьовками з лика до гілки розлогого дерева і товсто вимощена зверху пахучою травою, – кинулась і, розплющуючи очі, перевела їх на другу, поруч привішену, драбину, де ще спав Адам).

     Адаме, Адаме!
     Мій друже коханий!
     Вже світ забуяв понад раєм…
     Пора нам вставати, молитву складати
     Тому, хто його засилає.

   Адам(прокинувшись, мерщій скочив з драбини на землю).

     Світ, світ буяє,
     А темнота зникає…
     Слава всевічньому!
     Все живе, уставай
     Та молитись давай
     Предковічньому!

   Янголи(носячись понад раєм у сонячному світі, співають).

     То не світ над землею встає,
     То вам звістку господь подає,
     Що не діжде нечистая сила,
     Щоб вона вас отут полонила…
     Славте всевічнього!

   Адам(голосно гукає).

     Ой, годі спати,
     Пора вставати, —
     Прокидайтеся!
     Божая сила
     Світ нам явила…
     Просипайтеся!
     Йде сонце ясне,
     Із-за гір красно
     Усміхається;
     Тіка темнота
     В чорні ворота
     Та жахається.
     А світ за нею
     Змива росою
     Той слід нечистий,
     Прогорта доріжки,
     Вистила стежки
     Силі пречистій.
     Мерщій вставайте,
     Росу збирайте
     Та вмивайтеся.
     Змивайте плями,
     Що сни наслали,
     Очищайтеся!

   Адам, нахиляючись до трави, жменями збирає росу і почина вмиватися нею, – спершу вимив руки, потім промив очі, а далі – і все обличчя. За Адамом почала вмиватися Єва, а за нею – все живе, що було в раї: звірота, птиці, жаби, ящірки, гадюки. Як усі позмивалися, Адам знову почав говорити.

     І омилися,
     І очистилися,
     Тепер на молитву ставайте.
     Від усього серця,
     Що в грудях б'ється,
     Господа бога благайте.

   Все живе колом оточує Адама та Єву. Адам, ставши на одно коліно і звівши голову вгору, починає чуло вичитувати.

     Господи, боже ти наш.
     Царю і неба, й землі!
     Ти – батько єси задля нас,
     Ми – діти покірні твої.
     Помилуй же нас і прости,
     Коли помилялись в чому,
     На путь твій святий наведи,
     Навчи нас закону твойму,
     Щоб ми, недостойні тебе,
     По слову твоєму жили
     Імення твоє пресвяте
     У серці й душі берегли.
     Господе правди й добра,
     Державцю святих твоїх сил!
     Борони нас від всякого зла,
     Прикрий омофором своїм!
     І ми тут, прикритії ним,
     Лицем до землі припадем
     І славу тобі і хвалу
     До самого неба зашлем…
     Славте господа всі, величайте його!
     Уклонися йому увесь світ, вся земле!
     Він великий є бог, над богами господь,
     Його воля свята хай над нами вита!..
     Слава господові нашому, слава!
     Вовіки і віки – слава!

   Усі(гукають за Адамом, аж по раю луна іде).

     Слава господеві нашому, слава!
     Вовіки і віки – слава!

   Адам. Амінь!
   Усі. Амінь!
   Насуває над раєм біла, як сніг, хмара і почина спускатися на землю білими крупами.
   Адам. Манна пада! Манна пада! Господь посилає нам манну. Ходімо підкріплятися нею.
   Усі розходяться в різні сторони. Адам і Єва, узявши дві чималих лушпаїни з горіхів, почали у їх збирати манну, а назбиравши повні, посідали рядком під деревом і почали їсти.
   Єва. Ну й чого-то така смачна манна оця? Уживаєм щодня, а не докучає!
   Адам. Бо господній се хліб… його воля свята!
   Єва. А по правді скажи: чи тебе не кортить коли-небудь чого й іншого з'їсти?
   Адам. І на думці нема. Та й чого?
   Єва. Як чого?

     Хіба в нас у раї їстівне не росте?
     Он куріпка – дивись; молочай он буя;
     А козельці заглядають аж в очі!
     Або – он, на кущі, – як пасльон почорнів?
     Аж сміються виноградові грона!

   Адам.

     Та й дурниця яка в твою голову йде!
     Тож – живе, а живого господь
     Заказав нам ніколи не їсти.

   Єва.

     Та я чула про се. Тільки дивно мені:
     Нащо ж волю господь на усе нам подав,
     Попустив, що захочем робити?

   Адам.

     Ну, то що? Волю – дав, а проте – наказав,
     Як отут нам поводитись треба,
     Щоб не вскочити в гріх.

   Єва.

     Ото й дивно мені!
     Коли воля – то на все уже воля.
     А то: воля – одно, а закон – не дає
     Їй широко розпросторити крила:
     І те можна, і те, а до того – то й зась!
     Бо закон не велить, щоб не вскочити в гріх…
     Задля чого ж оце, розкажи ти мені?

   Адам (хитаючи головою).

     Єво, Єво! Що це ти, нерозумная, плещеш?
     Щось недобре в душі твоїй коїться, Єво!

   Єва (сумно).

     Не втаюсь: там щось є,
     Щось непевне заклюнулось в неї
     І полоха спокій мій, і спать не дає.
     Чудні сни мою душу лякають щоночі!..
     От і вчора: приснилось мені,
     Що стоїш ти отам – на поляні
     Гордий силою, що у тебе вона
     Так і скаче із очей твоїх чорних,
     Так і прище з усії постанови —
     Владних рук, бистрих ніг і високого стану.
     І та сила твоя так і тягне мене,
     Так і вабить під захист могучий…
     Там, – здається мені, – не боятимусь я
     Анічого на світі; від всього забороне
     Ота сила твоя і… щаслива, до тебе горнуся,
     Заглядаю у вічі огненні твої,
     Припадаю до високої груді,
     Щоб спочити край серця твого,
     Що так шпарко підкидається – б'ється…
     І от, – чую, – як та ласка моя
     Прокрадається в душу до тебе
     І пестить починає її,
     І голубити тихим спокоєм…
     І мене ти на руки береш,
     І колишеш тихесенько – тихо…

   Адам прикро та ласкаво задивляється на Єву.

     І заснула під тим доглядом я.
     Вже не знаю, чи довго я спала, чи ні,
     Тільки разом, мов шпигнув хто, – проснулась…
     Коло мене тебе вже нема,
     Якась неміч мене всю посіла,
     Пов'язала мої руки і ноги,
     Не дає очам глянути ясно!
     У душі – страх піднявсь, серце – жаль навернув
     І несказана туга насіла…
     Чую я – пропадає навіки те щастя моє,
     Що воно вже ніколи не вернеться знову!

   Адам з жалем дивиться на Єву.

     І від ляку й жаху разом кинулась я…
     Ти лежиш на своєму ліжкові
     Й тихо спиш… На великую силу
     Перетерпіла я отой страх і той сон,
     Поки знову заснула… Не знаю,
     Що ясує цей сон?

   Адам (понуро).

     А чи молишся ти
     Щиро богові, як спати лягаєш?

   Єва.

     Як і завжди – молюсь.

   Адам (зітхнувши).

     Ох, молися!.. Молись,
     Бо тебе се лукавий доводе до сього.

   Єва.

     А лукавий – то хто? Ти де бачив його?

   Адам.

     Хоч не бачив, оже знаю про його.

   Єва.

     Кажеш: знаю? Розкажи ж ти мені,
     Покажи, щоб я знала, кого стерегтися.

   Адам.

     Його бачить не можна: то – дух.

   Єва.

     Дух?… І бог – дух? і лукавий – то дух?
     Як же їх розпізнати, збагнути?

   Адам.

     Нам не дано снаги, як збагнути їх нам,
     То істоти без облуди, без тіла…
     Бог є дух, чистий дух, як те небо, ясний,
     Як те сонце, блискучий – яскравий,
     Як повітря прозоре – невидимий-легкий,
     А могучий – його силі кінця-краю немає.
     Він – усе… Небо те – і високе, і синє,
     З його зорями, місяцем, сонцем ясним,
     Земля ся – із горами й водою,
     Із усім, що на їй і під нею живе,
     Росте, плава, і ходе, і дише, —
     Все то він появив. Його творча рука
     Із нічого усе те зробила;
     Його сила свята – над усім тут віта,
     Його воля – нам усім тут керує!
     Що в нас волос? А й він не спаде
     З голови без господньої волі святої…
     Такий – бог… Він – і правда, й добро,
     Він – і ласка та милость без міри
     До того, хто отут по закону живе;
     Гнів страшний – задля тих, хто не хоче
     Покоритись закону його… А лукавий? То, Єво,
     Дух нечистий, дух гордощів, зла,
     Супротивник лихий божій волі.

   Єва.

     Що ж він, рівня йому? Другий бог?

   Адам.

     Бог – один; а лукавий був у його слугою…
     От як янголи служать йому,
     Херувими або серафими, —
     Все то слуги його… І лукавий служив
     Край престолу господнього, Єво,
     Та потайно в собі гонобив
     Горді думки, що він усе зможе,
     Як і бог; що він – рівня йому;
     А далі – ще почав і других підбивать
     Не коритись святій божій волі.
     От за це то його наш великий господь
     Від престолу свого і одринув…
     – Іди, каже, – лихий, геть від мене, мерщій,
     Йди на землю. Там в ярах та проваллях,
     Куди світ і удень не доходе,
     Пробувай з своїм родом довіку!
     Непроглядна темнота хай криє тебе
     Від очей моїх; а коли попадешся
     Ти на очі яснії мої,
     Хоч би трапилось те й незнарошне, —
     То тоді вже жалкуй на самого себе! —
     От від того часу й почав, Єво, отут
     На землі керувати лихий серед ночі.
     Світа – страшно йому, через те він удень
     І ховається по ярах та проваллях,
     Де довічна темнота буяє.
     А як сонце – господнього світу краса
     Забажає спочити і темная ніч
     Вкриє землю своїм пологом чорним, —
     Тоді, Єво, тоді і лукавий з ярів
     Виходжа та й почне сновигати
     По землі, почне сіяти чаклі свої
     Та тенета тонкі розставляти,
     Щоб спіймати у їх душу якую…
     Через те то вночі й стерегтися його
     Треба, Єво… І ти стережися,
     Боронися від лукавого чаклів.

   Єва.

     Яким побитом?

   Адам.

     Молитвами тільки.
     Господь мудро зробив, що нас сном обдарив.
     Як хто спить – то лукавий того
     Не займа, бо до тіла йому байдуже,
     Стереже він одну тільки душу,
     Щоб чим-небудь її довести до гріха,
     Та наструнчить проти господа-бога.
     Через те то і треба благать повсякчас
     Його ласки святої, щоб він захистив
     Нашу душу від лукавого чаклів:
     Щоб, як ми поснемо, він її допустив
     До свойого престолу на схову.
     Як він пусте – то й спимо ми гаразд,
     Поки й світ не загляне у вічі;
     А як в кого, бува, забариться душа
     Долетіть до престолу чи розгніва чим бога, —
     То така цілу ніч без притулку літа
     По широкому світу й не знає,
     Де спочинок знайти… Бува іноді так,
     Що провідать про тіло своє прилетить,
     Тоді ото й сни тому сняться.

   Єва (журливо).

     Я ж, здається, щиро тут завжди молюсь,
     Кожне слово молитви ловлю,
     Що проказуєш ти. А проте – кожну ніч
     Сни все сняться… Чого то, Адаме?

   Адам.

     Може, вдень чим грішиш?

   Єва.

     Вдень, Адаме,
     Тільки [з] змієм одним я гуляю.
     Він подобавсь мені: голова вся горить
     Якимсь сяєвом сизо-червоним,
     Мов її заквітчав злотим хто віночком.
     А у вухах – невеличкі сережки бряжчать
     Та висвічують, немов зорі на небі.
     І таке все те любе, Адаме, мені,
     Так подобалось, що аж руки сверблять
     Поздіймать ті оздоби із змія
     І на себе надіть.

   Адам.

     То-то й є!
     Оце ти і грішиш перед богом.
     Це, бач, заздрість посіла тебе.
     Заздрість – гріх!..

   Єва.

     Що ж казать,
     Як бажається в те нарядитись?
     Он як хочеться!.. Якось я йшла
     Поз протічок й незнарошне зирнула
     У ковбаньку… Аж – гульк! – звідтіля
     Засвітили до мене чиїсь очі веселі,
     Чиєсь личко всміхнулось привітно мені.
     «Хто ти будеш?» – спиталася я.
     «Хто ти будеш?» – воно одгукнулось.
     Я злякалась та навтьоки – драла!
     Коли змій нагодивсь. Він плазав
     До протічка водиці напитись.
     Перестрів змій мене, зупинив та й пита:
     «Куди се утікаєш так прудко?»
     Я й кажу; а він – як зачмиха, та так,
     Що від реготу аж покотився!..
     «Та то ж, – каже, – сама ти і є!
     Твоє личко у воді то одбилось».
     Не повірила я. Та тоді вже, як вдвох
     Ми вернулись ізнов до протічка
     І як він перегнувсь, щоб напитись води,
     А з води почала виглядать голова
     Така сама, як була і у змія, —
     Тоді тільки і я дойняла тому віри.
     Нахилилась і я та й дивлюсь, мов на те,
     Як змій п'є, насправжки – на себе.
     Любо, бачиш, мені видивлятися там,
     Як колишеться кругле обличчя,
     А на личку тому повні щоки горять,
     Червоніють, як крайнеба уранці,
     Зуби білі – блищать, устоньки – майорять,
     Наче ягоди стиглі, червоні,
     А з очей іскорки так і скачуть!
     «Дивно, дивно! – подумала я, —
     Невже то моє виглядає обличчя?
     Невже я – така? А що б же було,
     Якби золотим тим віночком,
     Що змій носе, заквітчати мої
     Оті кучері, як льон той, біляві,
     А сережки ясні почепить
     В білі уха?»

   Адам (прикро заглядаючи на Єву).

     Що б, питаєш, було?…
     Ти й без того принадно-вродлива!

   Єва (граючи очима, радо).

     Я вродлива?… Невже я вродлива?

   Адам.

     Не дратуй! А то я…

   Єва (лукаво).

     Ну, що ти?

   Адам (палко).

     З'їм тебе! Так цілком й проглину!

   (Кидається до Єви, а та, постерігшії, швидко схопилася і, заливаючись реготом, полонула, як коза, поміж кущами і незабаром скрилася з очей. Адам, важко дишучи, приліг на траву і до якого часу лежав тихо. Потім підвівся і почав говорити).

     Що за швидка та скора оця Єва!
     Прудкіше оленя, вертлявіше лисиці,
     Як серна та – струнка, утішная та жвава!
     Несказана подяка богові за те,
     Що він послав мені утішницю такую.
     Спасибі, господи! Скажи тільки, чого
     Коли на неї я як-небудь задивлюся,
     То серце в грудях ходором заходе
     І заколотиться-заб'ється шпарко так,
     Немов хто кулаком застука дуже?
     Дух затинається, а в голові – спалахне
     Огонь жаркий… І тягне щось мене
     До неї, й сум такий проймає,
     Коли вона де довго забариться…
     Я до сього часу не відав неспокою,
     Не почував негоди в своїм серці…
     Скажи ж ти, господи: чи гріх це, чи не гріх?
     Як гріх, – то одверни лице моє від його,
     А як не гріх, то… хай той Євин сон
     Мерщій справдиться поміж нами!

   Схиля голову; задумується.
   Заслона помалу спускається.


   – СПРАВА ДРУГА —
   У ЦАРСТВІ ЛУКАВИХ

   Ніч. Страшенне провалля у горах – чорне-безоднє, з тієї безодні виглядають гребінчасті скелі. Одні, наче спичаки, здіймаються гостро угору; другі – перегнулися набік, здається, от-то гепнуть своєю верховиною униз; треті круглими копицями порозлягалися; а ще далі – наче купиння засіялося по болоту чи печериці під тином, – безліч усяких скель розляглося вподовж провалля, – скільки оком кинеш. По деяких скелях поп'ялися колючі кущі терну та глоду; де-де маячать дикі груші. Унизу в проваллі щось булькоче, гуде, не знати – чи то вода з високості у яр рине, чи, здавлений поміж горами, вітер виє. На скелях почіплялася всяка нечиста сила: на одній – Сатанаїл розлігся; на другій – Арефа розсілася; коло неї невеличке Іродча порпаеться; на третій – Анциболот обдивляється на всі боки: там – домові, худі, як хорти, з довгими хвостами, ганяють з скелі на скелю; відьми на днищах шугають, мов кажани, то сюди, то туди, і тільки їх розпатлані коси мов ті кінські хвости, маються в повітрі; вовкулаки, позгинавшись в каблучки, сплять, хропучи так, що аж луна йде.
   Арефа.

     Ох, сумно як! Чого забрались ми
     У це глухе ненависнеє місце?
     Здається, гіршого нема на цілім світі,
     А ми мов залюбки для себе обібрали.

   Сатанаіл.

     Спитай Луципіра. Він, певне, краще зна,
     Чого подобалось йому глухе оце провалля!

   Арефа.

     Спитай!.. Я, може, десять раз питала, —
     Мовчить, немов йому позакладало уха!

   Анциболот.

     Гаразд подобалось? Як велено осісти!

   Арефа.

     То що, що велено? Хіба другого місця
     Більш не було?

   Сатанаїл.

     Послухай ти дурного,
     То й сам небавком дурним станеш!

   Анциболот.

     А ти, небійсь, розумний дуже вдався?
     Отим-то і застряв у цім проваллі!

   Сатанаїл.

     А сам де будеш, мосце-пане?
     Ти краще вже мовчи, бо в тебе тільки й є
     Того добра, що шия довга, як мотузка,
     А мозку в голові – завбільшки із зернину!
     Мотай же шиєю та знай одно: мовчи.

   Анциболот.

     О, ти розумний в нас, коняча голово!
     Завбільшки з макортеть, а аж гуде порожня…

   Арефа.

     Чого змагаєтесь? Ось годі, перестаньте!
     Та краще ви мені по правді розкажіть,
     Чого забрались ми у це провалля кляте?

   Сатанаїл.

     Дивися, як тобі подобалась та правда!
     Спитай Луципіра, як хочеш правди знати.

   Арефа.

     А ви не знаєте?

   Сатанаїл.

     Не нашого ума то діло!
     Помовкли.

   Арефа (через скільки часу).

     Ну й глухо ж як! Хоч би наш соловейко,
     Той головатий пугач, почав уже співати.

   Іродча.

     Ти кажеш, ненечко, що тобі сумно?
     А хочеш – я тобі в сопілочку заграю.

   Арефа (усміхнувшись).

     Ану, заграй. Тільки веселу, сину,
     Бо поснемо ще, не діждавшись батька…
     Його щось, видно, дуже забарило.

   Іродча (бере очеретянку і почина вигравати).

     Ой ду-ду, ду-ду, ду-ду!
     Я на гору зійду.
     Я на гору зійду,
     Що-небудь живе знайду,
     Та і буду водить,
     Та і буду дурить,
     Поки в яр не заблудить.
     А в яру його надушу,
     Та витягну з його душу,
     Та й повішу на грушу,
     Та і буду дзьобать,
     Та і буду клювать,
     Щоб і наших було знать!

   Сатанаїл і Арефа регочуться.
   Арефа.

     Ох, синочку! І де се ти навчився.
     Від кого перейняв таку чудную пісню?

   Іродча.
   Ні від кого, мамо: я сам її вигадав. Грався отам на горах з совами. Вони репетують як навіжені, з голоду вигукують: «Хоч зайця дай! Хоч мишу дай!» А я їм кажу: ось не репетуйте, я вам пісні заспіваю. Узяв очеретянку та відразу і заспівав їм оцієї.
   Сатанаїл.

     Розумний, що й казать! У батька вдався.

   Арефа.

     А може, в матір?

   Сатанаїл.

     Та і в неї
     Замолоду було добра того чимало.
     Яку було Луципір не напише
     Цидулку чи листа до любої Арефи, —
     Вона його так махом й прочитає!
     А у других аж очі рогом лізуть,
     Поки там розбере хоч одно слово…
     Що то й казать: розумні ви обоє,
     То вже такого й сина появили!

   Арефа (до Іродчати).

     Іди лишень відсіль, пограєшся де-небудь,
     Поки прибуде батько на вечерю.

   Іродча виходе.
   Арефа (задумано).

     Чого замолоду колись-то не бувало?
     Усі на мене – он як задивлялись!
     То як постарілись, поганими вже стали,
     На інших почали тепер вже витріщатись!

   Сатанаїл.

     Хто витріщається?

   Арефа.

     Та вже ж не я!
     Спитай того, кого ми тут щоночі,
     Вій не змикаючи, до ранку дожидаєм.

   Сатанаїл (лукаво).

     Діла у нас зайшли! Великії діла!

   Арефа.

     Діла!.. Крути вже та верти,
     Тільки мене ніколи не обдуриш.
     Догадуюся я, якії там діла
     Додержують його глухої ночі…
     Десь, видно, вже накинув своїм оком
     Когось молодшого… тепер ми, бач, старі,
     Нікчемні стали… У-у, триклятий!
     А як колись-то присягався
     Та падав аж до ніг… Отак-то вам і вір!
     Хоч би на сина зглянувся, що вироста
     Без догляду, немов безбатченко чи сирота…
     О-о, клятий, клятий! Не я буду,
     А вже довідаюсь, до кого він унадивсь
     Та й одчитаю!.. Буде знати,
     Як зраджувать мене; а преподобниці внижу
     Обличчя все коростою та віспою гнилою!

   Сатанаїл.

     Та і завзята ти! Уже і кару пригадала.

   Арефа.

     Нехай не зраджує мене, триклятий!

   Сатанаїл.

     Відкіль ти знаєш, що він зрадив?
     То тільки вигадки твого жіночого ума
     Та й більш нічого!.. І що воно таке,
     Оці жінки? Тільки злигайся з ними,
     То і пиши пропало все! І на ступінь
     Коханця від себе не одпустили б.
     Немов тільки вони одні на світі й є;
     Все задля їх покинь… А світ же то не малий,
     Багато клопоту й окрім жінок в йому!

   Арефа.

     А певне знаєш ти, що він не зна другої?

   Сатанаїл.

     Почім я знаю? Що я знаю,
     То те й кажу: великий світ цей, не осягнеш
     Його відразу, а нишпорки його усі
     Треба провідати – часу не мало згаєш!
     От через це й забаряється Луципір.

   Арефа (журливо).

     Ох! Може, й так… Яка я нещаслива,
     Що неймовірная така вдалася…
     Ані хвилиночки нема мені спокою!

   Анциболот (витягуючи довгу шию).

     Та не журись! Бо онде за горою,
     Здається, він верта.

   Арефа (радо).

     Невже він, справді?

   Анциболот.

     Повіяло звідти холодним вітром.
     Чутно пугачеві заводи.
     О-о, бач!.. І соловей наш заспівав.
     Він баче здалека й тоді тільки щебече,
     Як слід зачує… Певне, він.
     Іти поки що відпочити.

   Опукою суне за гору у провалля. Потягло холодним вітром. Домові, відьми й вовкулаки, зачувши той вітер, мерщій почали зникати в проваллі. Зостались тільки Сатанаїл та Арефа. Вітер ще дужчий розпочався. Ось з-за гори, поміж небом і землею, чорним страховищем замаячив Луципір.
   Сатанаїл (углядівши Луципера, до Арефи).

     Годі тобі журитися.
     Пора перестати,
     Бо он летить із-за гори
     Коханець крилатий;
     А сирота Сатанаїл
     Піде спочивати.

   Сунеться у провалля. Прилітає Луципір і, окрутнувшись разів скільки над проваллям, спускається на саму найвищу скелю, поруч з тією скелею, де сиділа Арефа.
   Луципір.

     Ху-у! Утомився як! Хоч трохи відпочити.

   Арефа.

     А де барився так?… Вечеря захолола.

   Луципір.

     Не до вечері тут. А другі де поділись?

   Арефа.

     Хіба то рано, думаєш? Пора і спочивати.

   Луципір.

     Голіннії до сну… Поклич Сатанаїла!

   Арефа.

     Ну, а вечеря як? Нехай іще підожде?

   Луципір.

     Кому вечеря, а мені… Поклич, кажу, Сатанаїла!

   Арефа (набік).

     Видно, натріскавсь пундиків у когось,
     Та до свого вже й рота не наверне!
     Нащо ж тебе ми з нею дожидали?

   Луципір.

     Ще й мимрить щось… Мерщій Сатанаїла!

   (Арефа зникає у проваллі. Луципір, хижо заглядаючи в темноту),

     І все вона одна стоїть перед очима!
     Ніяк її не здихаюсь… Неначе та мара
     Чи тінь яка занадто чарівна,
     Куди не вдарюся, – за мною все слідкує!
     Де сю ніч не літав? В які світи не кидавсь?
     А раю навіженого минав, немов боявся
     І глянути туди, – і все – вона… вона…
     В думках, перед очима… все стоїть!
     І неповинним поглядом проймає наскрізь серце,
     Мотає жили у мені якимсь непевним чаром;
     Вродливим личеньком, мов силою якою,
     І мане, й тягне… Будь проклята
     Хвилина та, коли я вперше її вглядів!

   (Хижо регоче. Від того реготу луна у горах, як грім, гогоче і аж до неба сягає. Кругом починають збігатися чорні хмари і страшенними клубками вистилати усе небо).

     Що я це мовив? Мов нещасний
     Чи немощний той виродок землі,
     Води, повітря й сонячного світу,
     Що сам не відає, задля чого зачався,
     Нащо росте, коли і як сконає
     І мучиться, не знаючи того, у муках скніє,
     І від немочі склада одні прокльони, —
     Так я оце почав їх тут складати
     На втіху ворогу моєму, на погибель
     Своєму родові? О, ні! Сього не буде.
     Я краще лапами із рота вирву
     Язик той немощний, що вимовляє їх,
     І розтопчу, як черв'яка, ногою!
     Забуду, розучусь навіки говорити,
     Як ще коли-небудь промовлю оте слово —
     Слово прокльону!..

   (Гука)

     Сатанаїле! Гей!

   Появляється Сатанаїл, заспаний та закустраний.

     Де був? Не мусив підождати?

   Сатанаїл.

     Ми довго дожидалися тебе, великий пане,
     Аж сон наліг, – пішли перепочити.

   Луципір.

     З якого це часу такії утлі стали?
     Ухоркались роботою важкою?
     А як спитать: багато наробили?

   Сатанаїл.

     Я – землю обдививсь, Анциболот – всі води.

   Луципір.

     Ну, що ж?

   Сатанаіл.

     Все спочиває, пане, аж рутить.

   Луципір.

     Як ви оце?

   Сатанаїл (жартівливо).

     Та й ми таки смикнули храпа,
     Перебалакавши з Арефою чимало.

   Луципір.

     Все теревені правили? Ну, що ж вона?

   Сатанаїл.

     Вона все скаржиться на це глухе провалля,
     Все добивається: чого сюди забрались?

   Луципір.

     Чого ще тій, шерепі, не достало?
     Хіба ви чим-небудь не догодили?
     На страву, певне, добули, чого бажала?

   Сатанаїл.

     Я сот зо п'ять приніс гадюк усяких,
     Та жаб Анциболот примчав мішок чималий.

   Луципір

     З сього добра наїдку не багато!
     Можна б й ласішого чого-небудь добути…
     Від сього, певне, й кирпу гне, шерепа,
     Вона на ласощі у нас охоча дуже!

   Сатанаїл.

     Про це вона нічого не казала.

   Луципір.

     Ну, а про що?
     Сатанаїл кородиться.
     Кажи вже, не вагайся!

   Сатанаїл.

     Усе на тебе ремствує, великий пане,
     Що ти її одну тут кидаєш надовго.

   Луципір.

     А що ж мені, – сидіти біля неї
     Та слухати її жіночі ляси?

   Сатанаїл.

     Це й я казав. – Багато, кажу, діла
     Землею керувать. – Так не доймає віри.
     – Яке там, каже, діло, коли все
     Наладжено як слід? А обдивитись можна
     І за короткий час. А то ж – за цілу ніч
     Його не діждешся, хіба перед світом прибуде,
     Як вже ховатися пора в глуху цю яму…
     І не посидимо ніколи так як слід,
     Не поговорим по душі, як би годилось!
     Догадуюсь я, каже, що щось інше
     Його там припиня; що ми тепер старі,
     Нікчемні стали вже; що він когось
     Молодшого накинув своїм оком
     Та, підлабузнюючись, і бариться ото!

   Луципір.

     Так он яка її вкусила муха?
     Що ж, може й правда те: жінки це носом чують!
     А їй учеплено не малий писок…

   (Помовчавши).

     Скажи мені, Сатанаїле… Тебе я до землі
     Пристановив дозорцем… Чи ти її гаразд
     Всю обдивляєшся?… Усе про неї знаєш?

   Сатанаїл.

     Нема, великий пане мій, і кущика того
     Чи грудки невеличкої, щоб я разів по десять
     Не обдивлявся їх… Нащо та пилюга, —
     Така мала, що другий й не добаче, —
     А я про кожную пилиночку все знаю.

   Луципір.

     Ну, а про рай ти відаєш? Хоч раз коли-небудь
     Його ти обдивлявсь і що таке там бачив?

   Сатанаїл.

     Ох, пане мій! Туди – трудна дорога:
     Архангели стоять з огненними різками
     І близько не дають до раю доступитись!
     А я таки добувсь… Хоч сторожі і мудрі,
     А я таки і їх перемудрив.

   Луципір.

     Ти був в раю? Розказуй, що там бачив.

   Сатанаїл.

     Я перше розкажу, як я туди добувся.

   Луципір.

     Ну-ну, кажи.

   Сатанаїл.

     Піймав я якось Змія
     Та й мчу його на страву до Арефи,
     А він, звиваючись, давай мене благати:
     – Ось одпусти, блага, в пригоді тобі стану:
     У рай тебе впущу і покажу всі дива,
     Яких ще не доводилось тобі ніколи бачить. —
     Подумав я: і справді, я в раю
     Ніколи не бував і нічогісінько не знаю,
     Окрім того, що нам наказано туди
     Не потикатися… І заманулося мені,
     Великий пане мій, – аж он як! – заманулось
     Туди добутися. – А як же ти, —
     Питаю Змія я, – в той рай мене упустиш?
     – Влізай до мене в пащу, – каже він, —
     Тільки сиди отам тихесенько якмога. —
     Уліз я, пане мій. Насилу упровадивсь
     У його пащу, – тісно так, що аж упрів,
     Силкуючись сховатись у ту вершу.
     Оже сховавсь. А Змій мій – хильки-хильки!
     Та так прямісінько до раю й похилив.
     Прилізли до воріт. А там стоїть Архангел,
     І різка у його руках огненная палає,
     А сам, як сонце те, – ясний та гарний,
     Аж очам боляче дивитися на його.
     Щоб не дивитися, мерщій подався я
     Далі у черево: лежу – анічичирк!
     І від страху увесь аж похолонув.
     Ось чую з схованки – пита Архангел Змія:
     – А ти, забродо, де бував? Куди з раю
     Втікав оце? – А Змій ізбіднився та й каже:
     – Не утікав, Архангеле, нікуди я,
     А ось яка мені пригода сталась:
     Якось ми розбалакались з Орлом про те,
     Які дива бувають в світі білім.
     йому я про комах, жуків та черв'яків
     Розказую, – які вони бувають штучні;
     А він – про ті дива, що з високості баче,
     Як аж під небо здійметься. – Звідтіль
     Я, каже, землю всю, як на долоні бачу, —
     І гори, і ліси, моря – без дна і краю…
     Чого, чого тільки звідтіль не видко?! —
     І заманулося мені побачить те самому.
     От я й прошу Орла: візьми мене з собою,
     Полетимо удвох. – Злізай, мовляв, на спину, —
     Полетимо. Тільки держися міцно,
     Щоб часом не ввірвавсь. – Зліз на Орла я, сів
     Ще й коло шиї у Орла обвився тричі.
     А він як понесе, – аж голова кругом
     Пішла в мене! Несе та і несе…
     Уже мені і дихать стало важко,
     А він все мчить. Та аж замчав під хмари.
     Звідтіль земля не більша, як кулак,
     Здавалася мені, – тільки маняче в очах!
     – Спускайсь, – прошу, – униз, тільки помалу,
     Щоб я гаразденько все видивився там,
     Що робиться внизу. – Розправив Орел крила,
     Та потихесеньку й почав спускатись нижче.
     І як спускався він, то все передо мною
     Мов розгорталися чудовії малюнки, —
     З усіх боків дива усякі виринають.
     Від радощів ніяк не всиджу тихо, —
     То в той, то в другий бік хиляю головою.
     Забув про все я на світі і тільки млію
     У радощах, дивуючись на дива божі.

   Луципір (тріпнувся, мов його хто шпигонув у серце).

     Що ти сказав?

   Сатанаїл.

     То Змій сказав.

   Луципір (хижо).

     Ну, ну! Ти не жартуй зо мною!..
     Щоб я ніколи тут не чув
     Мення того, що, зсунувшись із глузду,
     Промовив ти оце… Ножем в моєму серці
     Стремить воно!.. Удруге – стережися.

   Сатанаіл (помовчавши).

     – І от я, – каже Змій, – не знаю, як й коли
     Од шиї одмотавсь та з радощів танцюю
     На спині у Орла… А це й незчувся, – плись! —
     Так і клезнув із спини у повітря,
     Та вниз опукою, мов грудка та, пустився…
     Не знаю, як й коли я долетів
     На землю… Тільки як прочумавсь,
     То бачу, що лежу я на горі високій,
     А унизу у мене рай синіє.
     Тоді я зліз з гори і поплазав мерщій
     Сюди… – Архангел подивився,
     Та й каже Змієві: —То-то у тебе боки
     Пооддималися, – набив чималі гулі!
     Іди ж, – мовля, – та більше на таке не квапся,
     Щоб не добувся ще чого й від мене! —
     Ну, ми тоді із Змієм й поплазали
     У самий рай… Й чого тільки, чого
     Не показав мені в раю тоді той Змій?
     Такої розкоші та дива я не бачив
     Нігде іще!.. Яких там птиць, звір'я,
     Рослини всякої?! Якраз серед раю
     Стоїть там яблунька, а яблучка на їй —
     Одно другого кращеє. І дивна сила в їх:
     Як покуштує хто, то зразу все дознає —
     І добре, і лихе… От тільки заборона
     Наложена на яблучка оті, —
     Щоб аніхто не смів їх куштувати,
     Бо вмре.

   Луципір (призро).

     Плещи про забобони!
     Кажи лишень, що ще ти бачив там?

   Сатанаїл.

     Ох, пане мій! Бодай мені, старому,
     Очі полопались!.. Я бачив там таке,
     Що й в думці не згадать і в казці не сказати!
     Я бачив там… людей! – Недаром каже Змій,
     Що то царі земні. То, справді, перші стоти,
     Яких земля отут коли-небудь носила!
     Вродливі, статурні, принадливі та любі…
     Він – гордий силою своєї віри в того,
     Кого ти заказав мені на мення величати.

   Луципір (грізно).

     Ти знову за своє? Про його знову плещеш?

   Сатанаїл (не слухаючи).

     І віра та його всіх прихиля коритись
     Одному слову, погляду або руки вимаху!
     Ну, а вона… І слів не доберу,
     Щоб ними розказать тобі про її вроду…
     Хороша, що й казать! – вечірняя зоря
     На небі синьому… Оже у неї очі —
     Ясніші від зорі, бистріш від блискавиці!
     Вона ними і гладить любо-мило,
     І разом аж до дна всього тебе прониже!
     А чоло білеє знялося над очима
     І гордо вигляда з-під кучерів білявих,
     Що, мов віночок той, його прикрили зверху
     Спускаючись на плечі рясним хмелем,
     А личенько рожеве та тендітне,
     Мов ранком небо те в ясну погожу добу!
     А устоньки – червоні, аж палають!
     А шия круглая – тендітна та принадна,
     Мов з мармору її хто виточив на диво!
     А лоно повнеє у неї так і грає,
     Мов хвиля на воді в погоду тиху, —
     То вгору здійметься, коли вона зітхає,
     То непримітне припаде до її груді
     І знову здійметься, колишеться тихенько!
     А руки білії – з пальчужками тонкими!
     А ноги бистрії – статурнії та жваві!
     Як йде вона, – то все в неї сміється
     Утіхою, принадою, красою;
     А як біжить, – то вся іскрить і грає
     Такою жвавістю, що в очах аж рябіє,
     Дух затинається, у жилах кров холоне,
     Ключем кипить у серці дивування!

   З-за гори показується смужечка світу.
   Луципір.

     Чого замовк?

   Сатанаїл.

     Великий пане мій!
     Світ з-за гори встає і сліпить мені очі.

   Луципір.

     Не бійсь. Ось я тебе крилом прикрию,
     А ти тільки мерщій доказуй.

   (Піднімає крило і прикриває ним Сатанаїла).
   Сатанаїл.

     Вже небагатечко доказувать зосталось,
     Оже навряд чи докажу сьогодні.

   Луципір (махнув крилом. Темні хмари загойдалися, почали зступатись і закрили світ).

     Не маж тільки, то доведеш до краю.

   Сатанаїл.

     Ну, як побачив я отих людей,
     То й думаю: якби моїм панам
     Та на послугу їх? Ото б то радість
     Великая була!. А отому…

   (ткнувши угору лапою)

     Досада!

   Луципір.

     Я сам їх бачив. Раз вночі
     Я землю облітав і, як усе поснуло,
     Над раєм зупинивсь… Як вглядів я її,
     То трохи не зомлів… Усе, все закипіло
     У мені, од жилочки й до кісточки малої!
     Й жага мене такая обняла
     Своїми мати їх… Сатанаїле! Чуєш?
     Я хочу її мати!? Ти знаєш, що то – хочу?
     Хоч трісни!., згинь!., а добувай!

   Вискакує з-за гір Арефа, гнівна, розпалена.
   Арефа (страшенно репетує).

     Так от задля кого ти забаряєшся щоночі?
     Так от тобі нащо Сатанаїла треба?
     Я чула все, про що ви тут змовлялись…
     Не діждешся, триклятий, щоб ти здох!
     Я тобі очі видеру, всесвітня ненажеро!

   (Кидається люто на Луципера. Тут – гогонув страшенний грім, світнула блискавиця. Луципір з Арефою і Сатанаїлом онукою посунулися униз. З-за гори показалася рожева смужечка світу. Хмари заклуботались і почали розходитись на боки).
   Заслона пада


   – СПРАВА ТРЕТЯ —

   Обставини другої справи Сатанаїл і Анциболот сидять поруч на скелях.
   Сатанаїл.

     Ну, вчора в нас й баталія була!

   Анциболот.

     Між ким?

   Сатанаїл.

     З Арефою Луципір бився.

   Анциболот.

     За що?

   Сатанаїл.

     Казать багато – слухать мало!
     Ти чув, як скаржилась Арефа вчора
     На те, що бариться Луципір десь-то?
     І похвалки які тому складала,
     Хто забаря його край себе довго?
     А вчора і довідалась: підслухала, про кого
     Вели ми з ним удвох отут розмову.

   Анциболот.

     Про кого ж ви шепталися?

   Сатанаїл.

     Та все ж про неї —
     Про Єву ту з раю, що як Луципір вглядів,
     То так і закрутивсь увесь з нестямки, —
     Забув про все на світі… Як почула
     Арефа те, то так й плигнула в вічі,
     Так пазури свої йому у баньку й вгородила!..
     Мало не винесла зовсім із лоба ока.

   Анциболот.

     Що ж він, подякував за те Арефі?

   Сатанаїл.

     Подякував же так, що, певне, і довіку
     Подяку знатиме… Він як піймав її
     За довгу гриву та як почав маніжить на всі боки,
     То їй і дихати не хочеться, а він – лупцює!
     Прохатись почала – немов оглух, не чує
     Та все кладе, усе їй накладає —
     По голові, по спині і під боки!..
     Зробилась чорна вся, як та печінка,
     А далі з непереливки гукати стала:
     «Рятуйте, в кого є хоч крихта жалю в серці!
     На смерть мене Луципір забиває!»
     Тут Іродча на той крик нагодилось…
     Побачило, як віє матір батько,
     І жалко стало матері малому
     Та на Луципера як кинеться!.. Розумне
     Воно у їх, – відразу догадалось,
     Як матері допомогти, – за хвіст зубами
     Луципера як ухопило!.. Нестямився,
     Сердега, від того і, кинувши Арефу
     Та хвіст під себе підібгавши,
     Почав качатися та скавучати…
     Мабуть, з годину так усе качався.

   Анциболот.

     А потім Іродча почав учити?

   Сатанаїл.

     Ні, не займав… Видко, прочах тим часом.

   Анциболот.

     Самому, значиться, досталось на горіхи?

   Сатанаїл.

     Не без того, бач… На те та й бійка!
     А все-таки Арефі більш дісталось.

   Анциболот.

     А ти не чув, задля чого оце
     Скликають нас? Чи не для того,
     Щоб їх на мир звести?

   Сатанаїл.

     Не знаю.
     Догадуюсь: навряд чи задля того.
     Луципір не такий, щоб згоди добуватись:
     Йому як воювать, то вже до краю!

   Анциболот.

     Та він такий. Тільки – цур-пек
     Його вояцьким тим замірам.

   Сатанаїл.

     А що таке?

   Анциболот.

     Нема спокою
     Від їх нікому.

   Сатанаїл.

     То вже таке!..
     А що тобі спокою заманулось?

   Анциболот.

     Хіба тобі його не хочеться добути?

   Сатанаїл.

     Вже хоч-не-хоч, а давнього не вернеш,
     То нічого і згадувать про його.

   Анциболот.

     А я, бач, інше думаю… Мені здається,
     Що це на нас тільки така покута.
     А як спокутуєм її, то й знову
     Повернемось туди, звідкіль сюди прийшли.

   Сатанаїл.

     Тобто по-твоєму – прохати опрощення?

   Анциболот.

     А що ж? Як провинивсь, то слід і уклонитись.

   Сатанаїл.

     Дурниця ся тільки тобі верзеться!..
     У кого і за що прохать нам опрощення?
     Прохати – це признать, що він старший над нами,
     Що перед ним ми в чомусь винуваті.
     Чим він старший? І в чім ми провинились?
     Однакова в нас сила, що і в його.
     Вини ніякої нема за нами.
     Тут кожному своє: йому – одно робити,
     А нам – друге… Життя він множе,
     А ми. життю скорочуючи віку,
     Допомагаємо нове тут зачинати…
     Отак все колесом іде та верне,
     До віку вічного отак іти все буде.
     Нема тут правого і винуватого немає,
     Немає старшого, бо сила у нас рівна.

   Анциболот.

     Співай!.. А меншому – не бути старшим.
     От хоч би й ти: Луципера зовеш же паном?

   Сатанаїл.

     То що? То поведенція така вже завелася.
     А що Луципір зможе тут без нас зробити?
     І я, і ти, – то тільки його руки,
     Що ними він на світі тут керує.
     Без нас – нічого він, і ми без його —
     Ладу не знайдемо; а як укупі,
     То все гаразд іде. Він – привід подає,
     А ми – той привід до ладу доводим…
     От тобі й все!.. Та ось й Луципір суне.

   Появляється Луципір. Хвіст у його підібганий, одне око передряпане Він помалу видирається на гору, а, видравшись, довго умощується, щоб зручніше сісти.
   Сатанаїл і Анциболот (уклоняючись).

     Поклон тобі від нас, великий пане,
     І доброго здоров'я на всі віки.

   Луципір.

     І вам здоров'я доброго, мої ви побратими!
     Гаразд, що це зібралися до гурту.
     Сідаймо ж тут рядком та побалакаймо ладком.
     Я, бачите, покликав вас на раду;
     Треба пораятись про одно важне діло.
     Нема мені покою через його,
     А через те – і всім нема спокою.
     От хоч би й вчора тут… аж соромно признатись!
     Та не про те кликнув я вас на раду,
     А ось про що: не знаю, чи відома
     Тобі, Анциболоте, Єва з раю?
     Може, й тобі доводилось де бачить,
     Сатанаїл же знає її добре.

   Анциболот.

     Я чув тільки про неї, а не бачив.

   Луципір.

     То і гаразд, що ти її не бачив,
     Бо, вглядівши, позбувся б супокою,
     Як я його позбувсь… Так от тепер й годиться
     Пораятися нам, як той спокій добути, —
     Тобто – який ярміс нам пригадати,
     Щоб Єву у наш гурт найшвидше залучити.

   Сатанаїл.

     Якщо її одну, то невеличку частку
     Ми справи виграєм, а з нею треба разом
     Й полигача її – Адама залучити.

   Анциболот.

     Хіба вони обоє дуже вперті?
     Великий пане наш! Ти тільки промов слово.
     То я тобі водою їх добуду
     У три мига! На хвилю підійму їх
     Та і примчу тобі прямісінько під ноги.

   Луципір.

     Ну, спроста так цього не втнеш ти зразу:
     Вони твою і воду зачарують.

   Анциболот.

     Ова-а! Невже вони від русалок здатніші?
     Того ж добра у мене повні хвилі!

   Луципір.

     Що русалки твої? Принадні – правда,
     Та тільки то бездушнії облуди,
     А їх – мені зовсім, з душею треба.

   Сатанаїл.

     Водою ти своєю їх нізащо
     Не полониш. Тут інше щось-то треба
     Пригадувать.

   Луципір.

     Крутни, Сатанаїле,
     Своїм ти розумом. Його у тебе в голові
     Чимало міститься… Ти тільки поверни!

   Сатанаїл.

     Великий пане мій! Мені здається,
     Що перше всього Змія поєднати
     Годиться нам. То – мудрая тварюка!
     І досподоби він придався дуже Єві,
     Хоч і не сам, а ті дрібні оздоби,
     Що вчеплено йому на голову та уха, —
     Заклюнули у неї заздрість в серце.
     А вже як шашіль та у кого заведеться,
     То хоч які припони поламає,
     Як тільки дещицю оту пообіцяєш.
     До того ж в Єви в голові жіночий розум,
     Хоч довгий він у неї та тоненький,
     Як волосина та, й гнучкий, як волосина, —
     Так і хиляється, куди його повернеш…
     А це – на руку нам ковінька добра!

   Анциболот.

     Якщо вам Змія треба, то добути
     Беруся я. Він до води охочий
     І бовтається в ній трохи не щодня.

   Луципір (нетерпляче).

     Зажди! Нехай Сатанаїл докаже
     Своє попереду… А то – патяка.

   Анциболот.

     Ну, коли так, то я й мовчати буду.

   Сатанаїл.

     Я все сказав тобі, великий пане!
     Більш доточать нічого вже не маю.

   Луципір.

     А певний ти, що Змій нам допоможе?
     Не змилить нам, бува, якщо до скрута
     Йому тут прийдеться?

   Сатанаїл.

     Про те – не знаю.
     Додам тільки: хіба ми покладатись
     На Змія будемо?… Робити нам самим
     Все треба, а Змій – хай буде для облуди.

   Луципір.

     Тобто це як?

   Сатанаїл.

     А ось як, пане:
     У Змія хто-небудь із нас сховається гарненько,
     Щоб в рай доскочитися, а там вже і без його
     Орудувать почне.

   Луципір.

     Це думка мудра!
     І нічого її у довге відкладати.
     Анциболот хваливсь, що Змія нам добуде, —
     Хай зараз добува!

   Анциболот поривається.
   Сатанаїл.

     Зажди, великий пане!
     Тепер і я скажу, як ти казав недавно.

   Луципір.

     А що, пане?

   Сатанаїл (затинаючись).

     Не знаю, що й казати…

   Луципір.

     Кажи, кажи… Все викладай до краю.
     Не бійсь того, що, може, воно здасться
     Нам навпаки… На те і рада,
     Щоб все тут викладать без заборони.

   Сатанаїл.

     Я мав казати про вчорашнє лихо,
     Бодай воно ніколи не верталось!

   Луципір (насуплюючись).

     А до вчорашнього тобі якеє діло?

   Сатанаїл.

     Мені – ніякого. От тільки – задля справи,
     Що ми задумали, коли б воно не стало
     Навперейми.

   Луципір.

     Чого ж воно то стане!

   Сатанаїл.

     Того, мій пане, що Арефа,
     Певне, на всіх нас гнівом дише.
     А гнів – то недоладна сила.
     Вона годиться там, де рвати
     Чи руйнувать потрібно, задля діла ж,
     Де хитрощі вперед пустити треба,
     Там гнів нам буде дуже шкодить.

   Луципір.

     Хіба й шерепу ту ти думаєш на поміч
     З собою взять?

   Сатанаїл.

     Навіщо її брати?
     Й без неї справимось. А от в чім лихо:
     Якщо вона дізнається від кого
     Про нашії заміри й спересердя
     Почне нам шкодити… От я про віщо дбаю!

   Луципір.

     А як вона нашкодити нам мусе?

   Сатанаїл.

     Нашкодить як.?… Хіба Арефа й Єва
     Не ягоди з однакового поля?
     Обидві, бач, жінки й породи однієї,
     Одна другій більш віри буде мати…
     Я буду завертку, приміром, так крутити…
     А як Арефа навпаки її поверне,
     Що з того вийде? Тільки – пшик!

   Анциболот.

     То правда. Як ладу немає
     Між усіма, то задля справи – лихо.

   Луципір.

     То це мені її прохати треба?
     Іти з поклоном до тії шерепи?
     Луципір ще не зсунувся із глузду,
     Щоб це зробив!

   Сатанаїл.

     Навіщо це робити?
     Воно й само тут зробиться, як пан не забороне
     Мені з Арефою гарненько пошептатись.

   Луципір.

     Про мене – хоч весь вік шепчися з нею!

   Сатанаїл.

     Навіщо увесь вік? Мені і півгодини
     Доволі буде… А от що треба,
     Щоб пан нам ласкою своєю допоміг.
     Жінкам ніщо на світі, як та ласка!

   Луципір.

     Нехай її ласка лиха година!
     Не діждеться вона від мене ласки.

   Сатанаїл.

     А як не діждеться, то нічого і справи
     Розпочинать… І райської красуні
     Не доведеться бачити, як свого уха.

   Луципір (скрикує).

     Не муч мене, лихая Сатанюго!
     Роби що хоч. Роби що знаєш,
     Тільки добудь її.

   Сатанаїл.

     Великий пане!
     Я все зроблю, що тільки зможу,
     Що від мене одного то залеже.
     Хай тільки не кородиться і той,
     Від кого маю ждати підпомоги.

   Луципір.

     Якої ждеш від мене підпомоги?

   Сатанаїл.

     Поки з Арефою я буду гомоніти,
     З Анциболотом ви по світу політайте.
     Не забаряйтесь тільки: через годину, —
     А якщо швидше, то ще й краще, —
     Сюди вертайтесь ви… Тоді само вже діло
     Покаже нам, що треба учинити.
     Не треба тільки натягать отоси,
     Як хочемо впрягти у віз коня;
     А як впряжем, то й пуга не зашкоде!

   Луципір (здивовано).

     Ну, та й крутій же ти, Сатанаїле!
     Роби усе, що загадав вчинити.
     Як зробиш до ладу – озолочу
     Тебе всього… Ох, мука мені, мука!
     Огнем пече мене моє бажання…
     Збирайсь, Анциболоте, будемо летіти.

   (Обидва зникають).
   Сатанаїл.

     Озолочу?! Нащо здалась мені вона,
     Обіцяна тобою позолота?
     То – легкодухим забавка, а не тому,
     Хто за усіх повинний працювати,
     Та розум свій напружувати так,
     Що зо дна голови аж мозок вгору верне!
     Не позолоти я бажаю. Не про неї
     Я дбаю тут, а про щось інше —
     Корисніше і краще позолоти…
     Як виграємо справу, то вона
     Блищатиме ясніш від позолоти
     І самому державцеві досади
     Такої втне, що від нестямки
     Аж зашкварчить… От в чому сила!
     І будуть всі казать, і будуть знати,
     Що виграв справу ту – Сатанаїл!
     Що силою своєю він з державцем
     Урівні став… зробився сам державцем…
     Ні, краще не гадать про це, бо аж морозом
     Сипле за спиною… За працю!.. Чув,
     Сатанаїле? Мерщій берись за працю!
     (Подумавши, почина гукати).
     Арефо, гей! Арефо!.. Ой, Арефо!

   З'являється Арефа, уся закустрана та синя, як печінка. Вона ледве шкандибає, обпираючись на Іродча.
   Арефа.

     Хто желіпає тут, немов його різачка
     За пуп вхопила?

   Сатанаїл (набік).

     Сама… сама наводе,
     Спасибі їй, з чого почати треба

   (хапається за живіт руками і в'ється на всі боки).

     Ой, ой!.. Ой, лишенько!., вона,
     Вона, триклятая, живіт увесь скрутила!
     Підводе печінки!., всього мене судоме!..
     Ой, поможи, Арефо!.. пропадаю.

   Арефа (сердито).

     Обтріскався чогось та й желіпаєш?!

   Сатанаїл (стогнучи).

     Не знаю, матінко!.. І ріски не було
     У роті в мене… О-о, пробі, пропадаю!
     Змилосердись, Арефо… В тебе зілля
     Про всяку всячину в запасі є.
     Подай мені хоч невеличку чарку,
     А хоч півчарочки… Ой, пробі, пропаду!

   (Хапається за живіт і сова ногами).
   Арефа (жалісливо).

     Та не кричи, бо більш боліти буде.
     Зажди хвилиночку, я зараз принесу.

   (Мерщій зникає і незабаром вертається з шкаликом і чаркою у руках).

     Знайшла перцівочки. На, чарупину випий.

   Сатанаїл стогне. Арефа, хапаючись, налива у чарку і подає Сатанаїлові.
   Сатанаїл.

     Не можу я нічого в руки взяти…
     Будь ласка, приведи до рота чарку.

   Арефа.

     Добігався?!

   (Нахиля чарку до Сатанаїлового рота, той тихо випива).
   Сатанаїл.

     Ох, животкова!..
     Чи бач, як то легесенько пішла, —
     Немов хто теплою рукою
     Провів по животу… Ох, легше стає… легше!..
     Спасибі, матінко, заступнице ти наша!

   (Затихає, коли-не-коли потроху здригуючи).
   Арефа (з докором).

     Тепер і матінка, й заступниця! А вчора,
     Небійсь, як матінку напасть спіткала,
     То помочі й не дав.

   Сатанаїл (зводячись).

     Ти думаєш, що в мене
     Не обливалось серце кров'ю? Ох, ще й як!
     Та що ж ти вдієш?

   Арефа.

     Ще й що вдієш?
     Буцім не знаєш сам, що треба було діять?
     А от як самого тут лихо прикрутило,
     То не до кого кинувся мерщій,
     Як не до матінки!

   Сатанаїл.

     До кого ж більш, як не до неї?
     Одна ти тільки в нас і милосердя маєш.
     Другі усі про себе тільки дбають,
     А ти – за всіх стараєшся.

   Арефа

     Що, більше не болить?

   (указуючи на пляшку)

     Може, прогонича ще одного пропустиш?
     Чи буде й так?

   Сатанаїл.

     Мабуть, не треба.
     Відразу все рукою мов зняло!
     Арефа поривається іти.
     Куди ж се, матінко, заступнице ти наша?

   Арефа (вказуючи на пляшку та чарку).

     А це де діти?… В руках держатиму?

   Сатанаїл.

     Нехай он син добро те однесе,
     А ти посидь, погомони зо мною.

   Арефа (подаючи Іродчаті пляшку й чарку).

     На, однеси!.. Та тільки обережно,
     Щоб не спіткнувся де та не розбив.

   Іродча.

     Хіба дурний я, мамо, щоб спіткнувся?

   Арефа.

     Часом й з розумними таке буває,
     Як де заґавиться. Неси ж та жди мене,
     А я тут трохи погомоню.

   Іродча зникає, Арефа сідає поблизу Сатанаїла.
   Сатанаїл.

     Оце гаразд, що сина одіслала.
     Малий ще він, – не все повинний знати…
     А ми на самоті удвох з тобою
     Любенько поговоримо про учорашнє.

   Арефа.

     Знайшов про що балакати! Немов що добре.

   Сатанаїл.

     Якби про добре, то про його
     Й балакать нічого: воно й само
     За себе скаже. А про вчорашнє лихо
     Слід й побалакати, бо через його
     Нема ладу ніякого між нами.
     А без ладу що за життя! Безладдя!

   Арефа.

     А хто ж той лад в безладдя повернув?

   Сатанаїл.

     Та воно, бач, як добре розібрати,
     То хіба й ти, Арефо, без вини?
     Ти ж перша кинулась Луципірові в вічі.

   Арефа.

     Нехай не робе так, превражий син!

   Сатанаїл.

     Як робе? Ти знаєш, як він робе?

   Арефа.

     Авжеж, що знаю… Учора ви
     Про що змовлялися? Ти думаєш, не чула?

   Сатанаїл.

     Ото-то й є, що чула, та не знаєш.

   Арефа.

     О, ви багато знаєте!.. Куди які розумні!
     А ти найнявся це за його заступатись?

   Сатанаїл.

     От, бачиш, ти й мені спички загониш в серце!
     Ну і чого, скажи, така ти нетерпляча?
     От через це й ладу нема. Бо ти не хочеш
     Про згоду дбати.

   Арефа.

     Він, бач, хоче,
     Ганяючись щоночі за другими?

   Сатанаїл.

     За ким – другими?

   Арефа.

     Як за ким?
     А про кого плескав тобі він, щоб добути?
     Бо жити, бач, без неї він не може!

   Сатанаїл.

     Я розкажу тобі, як хочеш, все по правді,
     То ти й сама побачиш, хто тут винний.

   Арефа.

     Кажи!.. Моя душа все добре чує.

   Сатанаїл.

     А ти душі своїй не сповіряйся,
     А більше розуму питай… Цей побратима,
     Хоч і холодний з себе, як та крига,
     Зате дошукується правди всюди.
     А от, твоя душа – то перша сестра з серцем,
     А серце – водиться із почуттям, та й годі,
     А почуття – сліпе, нічого знать не хоче, —
     Хиляється, мов п'яне, на всі боки…
     Що із його в житті за поводатар?
     От через це душі й не сповіряйся,
     А якщо хоч, то я тобі доладне
     Все розкажу, про що ми тут змовлялись.

   Арефа.

     Ану, кажи, які нові ще брехні!

   Сатанаїл.

     Не брехні – правда сущая!.. Ти в ямі
     Оцій живеш та нічогісінько й не знаєш,
     Що там заводиться на світі білім.
     А ми літаємо усюди та й дізнались,
     Що за дива наш ворог собі множе.
     Ти, може, чула від кого про ту місцину
     На сій землі, що раєм вона зветься?
     То сторона – так-так! Не цих ярів та скель,
     Де й серед дня нічого не побачиш.
     А там тобі – усе, як на долоні:
     Рослина всякая, звірота, птиці…
     Добра багато там!.. І над отим добром
     Старшим наставлено… якби ти тільки знала
     Кого?… І в сні тобі не снилось
     Такеє диво! їх там пара:
     Він і вона. Ну, що то за хороші,
     Що за принадливі на лихо придалися!
     Рівняючи до себе, їх наш ворог
     Із глини виліпив і свою душу
     Надхнув у їх… То диво – ну, так диво!
     Другого на світі такого не побачиш…
     От ми з Луципіром й замислили, Арефо,
     Під привід свій раю того добути.
     Трудне це діло!.. Що там сили
     Ворожої, – то і подумать страшно!
     І вся та сила сторожить, як ока,
     Із окола, а у середині – Адам, —
     Те диво, чоловік двоногий, —
     Своєю вірою його оберігає;
     А помічницею йому слугує Єва…
     От ми… того Адама й його Єву
     Спокусить хочемо і на послугу
     Тобі їх повернуть, щоб ти, Арефо,
     Й собі тут мала підпомогу.

   Арефа.

     Нащо мені здалась та підпомога?
     Обходилась без неї й обійдуся!

   Сатанаїл.

     А старість йде?… Невже самій
     Вік біля печі поратись?… Ще поки сила —
     То сяк і так… Та й те сказати:
     Тобі – Луциперовій жінці,
     Стовбичити коло такого діла
     Та мурзатись у сажі коло печі?
     Ні, ні, Арефо, не пристало
     Тобі казати це… Давать порядок
     Повинна ти та загадати,
     Кому і що зробити треба,
     А сповнити наказ – другі повинні!

   Арефа.

     Якби ж у нас був лад, то так би і годилось.

   Сатанаїл.

     Не можна відразу усе настановити
     Як треба чи як слід. Потроху та помалу
     Воно настановляється… От бачиш,
     Луципір про той лад оце й клопоче;
     А ти?… Таке надумала про отой клопіт,
     Що соромно й хвалитись, щоб таке
     Коли-небудь заклюнулось у голові в Арефи!

   Арефа.

     Чому ж про це він не хваливсь мені ніколи?
     Чого все криється, неначе який злодій?

   Сатанаїл.

     Та й чудернаста ти! Ми мали це зробити
     Потайно від усіх, щоб здивувать тебе,
     Щоб знала ти, як він тебе шанує…
     А ти?… Та годі вже плескати
     Про ті помилки… Ти краще погадай,
     Що ти лежиш собі, як пані, як цариця…
     А за дверима там – стоїть твоя піддана,
     Наказу жде… Та ще яка піддана?
     І хто піддана та? Кому рідня?
     Найстаршому із наших ворогів,
     Що велича себе державцем всього світу!..
     Подумай тільки ти: яку йому образу
     Ми вчешемо оцим? Якії кипні
     Будуть кипіть від того в його серці?!
     Аж дух захоплює, як я про те згадаю!

   Арефа (замислившись).

     Невже оце мене він так шанує?
     Невже то так клопочеться про мене?

   Сатанаїл.

     А ти не віриш?… То – хай мене наверне
     Важка ця скеля, що на їй сиджу,
     І розтовче, як ту погану жабу!
     Нехай мені полопаються очі!
     Хай подавлюся я, шматка до рота не довівши,
     Коли брешу!

   Арефа.

     То – дурно я
     Той покліп на його складала?

   Сатанаїл.

     Авжеж, дурнісінько!

   Арефа.

     І він розгнівивсь?
     І залишив про те, що перше мав зробити?

   Сатанаїл.

     Не те щоб зовсім залишив, тільки охота
     В його не та вже.

   Арефа.

     Ти скажи…
     Скажи йому, що я жалкую дуже,
     Що те укоїлось… нехай мене пробаче.

   Сатанаїл.

     Я то скажу… Та тільки краще,
     Якби його сама перепросила.

   Арефа.

     Радніша б я… Так де ж його візьмеш?

   Сатанаїл.

     Він швидко вернеться… Хваливсь мені,
     Що він з Анциболотом трохи
     На пригру полетить… Та он вони вертають.

   Появляються Луципір з Анциболотом.
   Арефа.

     Ох!., не знаю, як. до його й доступитись.

   Сатанаїл.

     Сміливіше, Арефо… одним махом!
     Від несподіванки мерщій свого доскочиш.

   Луципір і Анциболот спускаються на сусідні скелі.
   Арефа (підходе до Сатанаїла і становиться навколішки).

     Прости мене, Луципере, що я…
     Не знала я, дурна… ох, далебі, не знала!

   (Плаче. Сатанаїл і руками маха і головою киває на Луципера).
   Луципір.

     Чого не знала ти? як очі видирати?

   Арефа.

     Прости мене… довіку я… не буду…

   (Плаче).
   Сатанаїл.

     Змилосердись, великий пане мій!
     Нам треба згоди задля справи.

   Луципір (до Арефи).

     Ну, годі скиглити… На перший раз прощаю.

   Арефа (радо).

     То ти простив мене? О, вірная дружино!

   (Припадає до Луципірової лапи і палко цілує).
   Луципір.

     Ну, годі, годі вже… Сідай зо мною рядом
     Та будемо справляти мирову.
     Скликайте всіх сюди, – побенкетуєм.
     А ти, Анциболоте, Змія
     Нам з раю приведи. Нехай і він побаче,
     Як весело у нас… Тільки не забаряйся!

   Анциболот (здіймаючись).

     В одну хвилиночку, великий пане!

   (Зникає).
   Луципір.

     А ти, Сатанаїле, на наших погукай.

   Сатанаїл (б'ючи в долоні, гукає униз).

     Гей, вовкулаки! домові!
     Відьми із Лисої гори!
     Водяники, лісовики!
     Патлатії вихровики!
     І все завзятеє лицарство
     З Луципера страшного царства!
     Мерщій збирайтеся в гуртки
     Та мніться, наче ті хорти,
     Сюди – з цимбалами, бубнами
     Та голосними скрипочками,
     Потіште ви свого царя
     Та скрикніть разом всі: ура!

   Чутно здалека страшенний посвист, ляскучі заводи, гук, брязк і несамовиті вибухи. Появляється Іродча з очеретянкою у роті; за ним лавами сунуть вовкулаки, домові, водяники, лісовики, вихровики і вся нечиста сила.
   Іродча (виграючи на очеретянці).

     Ой, ду-ду, ду-ду, ду-ду! Я на гору зійду…

   Вся нечиста сила(співає).

     Плече з плечем наставимо,
     З руками руки – вряд!
     Луципіра прославимо, —
     Державцеві він брат!
     Ми всі за його встанемо,
     За нашого царя,
     І ворога здолаємо…
     Ура, ура, ура-а-а!

   Колом оточують місце, де сидить Луципір з Арефою. Появляється Анциболот. За ним біжить протічок і мчить на хвилях Змія.
   Анциболот.

     Оце тобі і наше царство, Змію.
     А он наш пан

   (вказує на Луципера)

     Вклонись йому низенько.

   Змій.

     Я чув давно про твою мудрість, пане.
     Давно мене кортить чолом тобі ударить, —
     Прийми мене до себе, в свою службу.
     В розумного служить, то – іграшки, не служба,
     А в телепня упертого – лихая мука!

   Луципір.

     Спасибі Змієві за його щире слово…
     Його ми з радістю приймаємо до себе.
     Ти, кажуть, сам мудрак. Мені таких і треба,
     Бо маю взять ваш рай в свою кормигу.

   Змій.

     Хороша сторона, – брехати не годиться, —
     Одно в ній нудно, те, що – як сьогодні,
     То так і завтра, – все єднако, —
     Добро та віра, більш нічого…
     Надолужа життя таке і геть-то!

   Луципір.

     У нас тут веселіш. А нуте, друзі,
     Потіште гостя ви танком веселим
     Чи піснею завзятою… А ти, Арефо,
     Поклопочись, чим гостя нам вітати.

   Арефа (набік).

     Ну, та й хороший він в своїй ясній кибальці!
     Якби мені таку на мої роги?

   (До Луципера).

     Я зараз, друже мій, в одну хвилину!

   (Зникає і швидко вертається, несучи в одній руці підставу, на котрій стоїть барило і кухоль, а в другій – на тарілці усякі наїдки. Все те підносе до Змія з низьким поклоном).

     Прошу пригубити моєї запіканки!

   Змій (підніма голову і вмочає язика у кухоль).

     О, добра ж то яка! Нектар смачний, та й годі!
     Ще не доводилось мені добра такого пити.

   Арефа.

     Прошу покорно всю. Як добра, то і другу
     Ми наллємо. Вживайте на здоров'я!

   Змій п'є; Луципір махає на нечисту силу.
   Нечиста сила (разом підхопила, співає).

     Плече з плечем наставимо,
     З руками руки – вряд!
     Луципіра прославимо, —
     Державцеві він брат!
     Ми всі за його встанемо,
     За нашого царя,
     І ворога здолаємо…
     Ура, ура, ура-а-а!

   Змій (п'яніючи).

     Ура-а-а!

   Починається несамовитий танок.
   Заслона пада.


   – СПРАВА ЧЕТВЕРТА —


   ПОСТАНОВА ПЕРША

   Обставини першої справи. День. Адам сидить під деревом; Єва лежить на траві і замислившись дивиться у небо.
   Адам.

     А ти і досі ще, моя дружино,
     Не позбулась свого важкого суму?

   Єва.

     Хіба сумую я? По чім ти примічаєш?

   Адам.

     По твоїм личку білому та хмурих очах…
     Які вони були колись веселі в тебе!
     А глянь тепереньки, – обличчя твоє зблідніло
     Та аж осунулось; на твої ясні очі
     Упала темна тінь і світ їх заступила,
     А на чолі лежить якась глибока думка
     І свідчить, що в душі у тебе небезпечно.

   Єва.

     То все тобі здається так, Адаме!

   Адам.

     Чого ж лежиш ти, Єво, й не щебечеш
     Так, як давно колись-то щебетала?

   Єва.

     Я… он дивлюсь у небо те високе,
     Що розіслалося між нами та синіє.
     Яке воно глибоке!.. Мої безсилі очі,
     Як удивлюся я, здається, потопають
     В тій глибині… Ні дна там, ані краю
     Не дошукаєшся, – зія одна безодня!..
     А, певне, край десь є… Що ж на йому,
     На тім краю, скажи мені, Адаме?

   Адам.

     Господній там престол, моя дружино,
     Свята оселя там всевічнього державця!

   Єва.

     Ох, як мені хотілося б, Адаме,
     Добутися туди! Дізнатись, що таке там —
     Під тим наметом синім та глибоким?
     Чому не птиця я? Чому не маю крилець,
     Щоб знятися угору й полетіти
     Високо-високо за ту блакить безмірну
     Й довідатись, чи справді там престол господній?
     Коли престол, то – перед ним упасти
     І помолитися в святій його оселі…
     Яка б тоді була щаслива я…

   Адам.

     Ти, може б, захотіла
     Й бога побачити?

   Єва.

     Чому ж й не захотіти?
     Чому не подивитися мені на того,
     Кого щодня ми ухваляємо і молим,
     Щоб він нам допоміг повік його хвалити?

   Адам.

     Ох, необачна голово! Ти все одно товчеш,
     Все добуваєшся дізнатися про його,
     Немов не віриться тобі, що він там є.

   Єва.

     Я вірю в те, Адаме… Та – віра та сліпа,
     Як їй поводарем не служать наші очі!

   Адам.

     Ні, Єво, – віра та – ясновидюща,
     А очі в нас – сліпі. Ти нею засягнеш,
     Куди очима засягнути годі,
     Бо очі бачать тільки те, що перед ними,
     А вірою ти мусиш засягнути
     До самого господнього престолу
     Й лице його сподобитись побачить.

   Єва.

     Чому ж я не сподобилась того і досі?

   Адам.

     Того, що мало віриш ти; що в твою віру
     Прокралося лихеє недовір'я
     І непутить спокій душі твоєї,
     І вірі не дає широкого простору.

   Єва.

     Нехай то – я… А ти ж, Адаме?
     І ти ж ще не сподобився його побачить.

   Адам.

     Не уподобився… Його святая воля!
     Про те – він зна… А все я сподіваюсь,
     Що вимолю у його тії ласки.

   Єва.

     Щасливий ти!

   Адам

     А ти хіба нещасна?

   Єва.

     Я?., і щаслива мов, та разом й нещаслива…,

   Адам (перебиваючи).

     Ось годі-то тобі все про одно плескати!
     Затеше собі в голову таку дурницю
     Та й мучиться… Ти краще помолися.

   Єва (сумно).

     Молилась я… Не помога й молитва!

   Адам.

     Ну, то піди по раю проходися,
     Пограйся з серною чи з оленем затнись
     Наввипередки… Знайди собі роботу,
     То нею й проженеш оті непевні думи…
     А хочеш – подивись, як буду я боротись
     З царем звіроти… Ми давно вже
     Не борюкались з ним, не пробували сили.

   (Схоплюється і, вдаривши в долошки, гукає).

     Гривастий Леву! Йди сюди!
     Іди боротися зо мною.

   Здалека зарів Лев, аж листя на дереві затіпалося.

     О-го-о, озвавсь!.. Іди ж сюди.
     Та тільки, друже, не барися.

   Дерево ще дужче заколихалося. Незабаром з-за кущів вискочив Лев і, підійшовши до Адама, почав лизати його руки.

     Ти сам, мій приятелю? Де ж
     Своїх подів?

   (Усміхаючись)

     Хіба не хоч,
     Щоб другі бачили, як ти мене,
     Мов прутика того, зігнеш в каблучку?

   Лев задира голову угору і ласкаво заглядає Адамові у вічі. Адам, гладячи по голові Лева.

     Шуткую я!.. А все ж таки поклич
     Своїх, щоб і другі, бач, знали,
     Яка в тебе страшенна сила.

   Лев, піднявши голову, гукає. Почина збиратися з усіх боків звірота і оточувати колом місце, де стояв Адам з Левом і лежала Єва. Євa, угледівши серну, підвелася і покивала пальцем на неї; та мерщій прибігла до Єви.
   Єва (пригортаючи серну до себе).

     Моя ти серночко! Поки Адам із Левом
     Будуть боротися, давай з тобою ми
     Наввипередки бігати… Ну, починай!

   Серна біжить, за нею Єва і незабаром обидві зникають з очей.
   Адам (задивившись на Єву, як вона з розпущеними косами помчалася за серною).

     От і гаразд, що Єва пригадала
     Для себе забавку. Нехай побіга трохи.
     Певне, ухоркавшись, захоче відпочити,
     А відпочивши – позбуде і свій смуток.

   (До Лева)

     Ну ж, поборемося з тобою, побратиме,
     Ти стань он там. Здіймись на задні лапи
     Та звідтіля і йди сюди до мене.

   Лев геть одходе, підіймається на задні лапи і знову пада на передні.

     Еге-е! Прямцем ще не навчивсь стояти?
     Ну, я тобі допоможу, мій друже.

   (Підходе до Лева і, взявшись за передні лапи, зводить його на задні, Лев тим часом хапає за поперек Адама і, піднявши з землі, почина його носити).

     Постій! Дай і мені узятися, як треба.

   Лев не слуха і бігає з Адамом. Далі, піднявши ще вище угору, схиля його на землю. Адам, доставши ногами землі, стає.

     Ні, приятелю, стій! Тепер давай боротись.

   Борються. Лев наляга на Адама, і той, знемагаючи, хиляється на всі боки.

     Ого-го, укоренивсь!

   (натужуючись)

     Ну, боже поможи!

   Зразу бере Лева і насідає його зверху. Лев важко дише.

     А що, цар-звірю! Думав ти,
     Що, маючи страшенну силу,
     Мене ти нею зразу й подолієш?
     Ні, друже милий! Є над нами
     Ще дужча сила – воля божа…
     Як тільки я до його повернувся,
     Кликнув його собі на поміч, —
     То і не знать де ділась твоя сила
     І підо мною ти відразу опинився…
     Вставай же, велетню, та будемо хвалити
     Ім'я його святе довіку-віку!

   (Встає з Лева і почина співати).

     Слава безмірная богові нашому,
     Господу правди й добра!
     Всесотворителю, життя подателю,
     Слава, і честь, і хвала!
     Славте господа всі! Величайте його!
     Уклонися йому увесь світ, вся земле!..
     Він великий є бог, над богами господь,
     Його воля свята хай над нами вита!

   Звірота (приспівує).

     Його воля свята хай над нами вита!

   Адам (озирнувшись).

     Еге-е!.. А Єви і нема між нами?
     Певне, кудись замчалася далеко.

   (До звіроти).

     Розходьтеся ж собі, куди хто знає,
     А я піду та пошукаю Єву.

   Звірота почина розходитись. Адам теж іде.
   Заслона.


   ПОСТАНОВА ДРУГА

   Широка поляна у раї. Посередині стоїть рожаїста яблуня з червонобокими яблуками. Кругом стовбура обвився Змій, ховаючи свою голову між гілками.
   Змій.

     Годі тобі по затінках ховатись,
     Вилазь уже! Отут поміж гілками
     Сховаєшся – ніхто і знать не буде,
     Що ти тут є. Посидьмо та спочиньмо.
     Тим часом, може, й наша Єва
     Навернеться сюди.

   Сатанаїл (вилазячи з змія).

     А тут зовсім безпечно?

   Змій.

     Не бійсь. Сюди до яблуні сієї
     Мало й доходе хто. Усі її минають,
     Щоб нею і очей не дратувати.

   Сатанаїл (вилазячи аж на саму верховину).

     Тут, справді, гарно: всюди видно…
     Легенький вітер запашний
     Помалу дише, а навкруги
     Трава, як море, зеленіє…
     Добро у вас тут, що й казати!
     Так гарно, Змію, що мене
     Аж заспівати пориває.

   Змій.

     Співай, як хочеться. Тільки тихенько,
     Щоб голос не дійшов, бува, аж до Адама,
     Бо той, добродій, як почує…

   Сатанаїл (перебиваючи).

     То що? Послухає, як ти учора
     У нас наслухався наших пісень.
     Що, може, ми співати недотепні?

   Змій.

     Що то й казать! До співу ви удатні,
     Тільки гукаєте безмірно дуже,
     Аж в ухах дзеленчить. Тут так не можна.

   Сатанаїл.

     То ж нас багато. А я, як сам,
     То і тихесенько та гарно заспіваю.

   Змій.

     Ану, утни!.. Почуємо якої.

   Сатанаїл.

     Колись я, Змію, голос мав на славу!
     То вже тепер позбувся його трохи

   (Співає).

     В прозорій блакиті погожого дня
     Гуляла Вечірняя Зоря…
     Хороша, як ранком рожева зоря,
     А жвава, як хвиля на морі.

   Тут саме з-за кущів вискочила Єва з серною і, зачувши пісню, як укопана стала, а серна пробігла геть.

     Веселі, безжурні подруги її
     Віночком кругом оточили.
     Співали подрузі пісні голосні,
     Танком чарівним веселили.
     Сама танцюриста, Вечірня Зоря,
     Така була рада таночку, —
     Виступцем дрібненько перед свій вела
     В блискучому яснім віночку…
     І синєє небо, і Сонце ясне
     Дивились на те й дивувались,
     Як подруги коло водили своє,
     Веселим танком забавлялись.
     Один тільки Місяць на те не дививсь,
     Сховався за темнії хмари.
     У тій самотині він тяжко нудивсь
     Й від серця мінив свої плями.
     Пекуча досада на душу його,
     Мов ніченька темна, упала,
     Що Зоря Вечірня давно вже, давно
     У парі із ним не гуляла.
     А скільки він з нею нічок прогуляв
     По синього неба просторі?
     Яких тільки любих він слів не чував
     Від Сонечка ясного доні?
     Та мати старая помітила те
     І спать скільки днів не лягала, —
     Дитя необачне, дівча молоде,
     З очей із своїх не спускала.
     Вона ще раніше, ніж дочка її,
     Вподобала того гультяя,
     А він по єдинцю то тій, то другій
     Нашіптував, як їх кохає…
     І от утомилася мати стара,
     За гори пішла спочивати.
     А Місяць з-за хмари, неначе мара,
     Вискочив та й ну танцювати!
     Як дзиґа, кружає він коло Зорі,
     Садить гопака, вибиває!..
     Й незчувся сердега, що вже з-за гори
     Сонечко ясне випливає.
     Вискочило люте з мечем у руках
     Й Місяця мечем черконуло…
     Аж охнуло небо! В блакитних полях
     Червоною кров'ю линуло…
     «Оце тобі, зраднику, плата за те,
     Щоб ти до обох не лицявся!» —
     Гукнуло знічев'я Сонце золоте…
     А Місяць за гору скотився…
     Від його на небі тільки й завис
     Один невеличкий серпочок,
     Та збоку від його якось запинивсь
     Вечірньої Зорі віночок…

   Єва (підходячи до Змія).

     Це, Змію, ти співаєш гарно так?

   Змій

     Ні, Єво. Я співати не умію.
     Це гість до нас прибув такий співучий.

   Єва (здивовано).

     Гість, кажеш, Змію? Де ж той гість?
     Я зроду-віку не чувала
     Таких пісень… Аж серце в'яне,
     В душі моїй бринить і досі
     Його сумний, журливий голос.

   Сатанаїл (скакнувши з дерева, вклоняється Єві низенько).

     Поклон тобі, чудове диво світу,
     Вродлива квіточко хорошого раю!

   Єва (жахнувшись).

     О господи! Відкіль оця проява?
     Де узялась вона, скажи, мій вірний Змію?

   Змій.

     Злякалась, Єво?… Не лякайся
     Та з гостем цим любенько побалакай.

   Сатанаїл.

     Звідкіль, питаєшся? Щоб знала,
     То я тобі повідаю всю правду:
     Я з сторони далекої тієї,
     Де все те вкоїлось колись,
     Про що виспівував у пісні.

   Єва.

     Що ж привело тебе сюди до нас?
     Чого й за чим?

   Сатанаїл.

     На тебе подивитись.
     Усюди ходе чутка, Єво, що нема
     Нічого кращого від тебе в світі…
     Дійшла та чутка і до нас.

   Єва.

     Ти плещеш богзна-що таке!

   Сатанаїл.

     Не вчивсь брехати я ніколи, Єво,
     І не брехав ні перед ким до сього часу.
     А чутка, що до нас дійшла, збрехала…
     Вона плескала нам, що буцім ти
     Вдалась тільки хороша та вродлива
     Ні, Єво, ти… далеко більше, ніж вродлива:
     Цариця ти, богиня над красою!

   Єва (зашарівшисъ, маха руками).

     Що це ти кажеш?… От – дивись,
     Усю мене аж засоромив…

   Сатанаїл.

     Дитино непорочная! Якби
     Була ти в нас, то ми б настановили
     Тебе царицею своєю в нашім краї
     І поклонялися тобі щодня,
     Як тій богині! А то даремно
     Ти зносиш тут свою красу,
     В цьому чудовім пишнім краю,
     Де і без того пребагато
     Є див усяких.

   Єва.

     А ваш край
     Хіба від нашого бідніший буде?

   Сатанаїл (указуючи рукою).

     Ти бачиш гори он? У тих горах,
     Посеред скель високих, що сягають
     Своїми верховинами за темні хмари, —
     Ми пробуваємо.

   Єва.

     Хто ж ви такі?

   Сатанаїл.

     Ми, Єво, ті, хто на світі не знає
     Кінця-краю своїй безмірній силі!
     Хто виміряє час не тим, що буде,
     Чи вже пройшло, а довгими віками,
     Що їх перелічить ніхто не зможе, —
     Бо й щоту їм нема, як і кінця немає…
     Ми ті, кого не дано вам збагнути
     Ні розумом своїм, ні думкою прудкою,
     Ні вірою безмірною, що нею живете.
     Бо розумом своїм ви мусити сягнути
     Не дальше від того, що бачать ваші очі;
     А думка в вас хоч і сягає дальше,
     Та – немічна і до землі прикута —
     Не здійметься вона високо вгору
     І не пірне у глибину-безодню,
     Щоб осягнути їй оцю озію – світ…
     А віра ваша що? То одна неміч
     Тієї сили вашої, що розумом зоветься, —
     Другий, бач, край короткої вервечки,
     Що нею виміряєте дива на сьому світі.
     І от, як не хапа її, то той уривок,
     Що вірою звете, приточуєте ви
     До розуму свого – бери, мовляв, хоч ти,
     Бо в мене ні снаги, ні сили більш немає!..
     От ваша віра що!.. Посмішище, та й годі,
     Нікчемна витівка короткого ума!

   Єва.

     Ти щось таке страшне мені мовляєш,
     Що я, вчуваючи його від тебе вперше,
     Боюсь своїх думок до його припускати.

   Сатанаїл.

     Боїшся? Ще б пак не боятись,
     Єво, Коли ти призвичаїлась тільки до того,
     Що в тебе на виду та кидається в вічі.
     А ти відкинь свій страх та подивися
     На дива світові тверезими очима,
     То і побачиш, що у йому немає
     Нічого мудрого, а все так просто.

   Єва.

     Як просто? Ні, неправду це ти кажеш.
     Якби було все просто, то було б
     Усе однакове. А то поглянь тільки,
     Якого дивища немає в світі?
     Глянь, он земля: чого на їй немає?
     Тут ось – густа травиця зеленіє,
     А там – високе дерево буяє вгору…
     Кружає мошкара… літає птиця всяка…
     Плазає гад… звірюка ходе – біга…
     Життя немов кипить та аж стріляє в вічі!..
     І все те не скидається одно на друге,
     А ти мовляєш: просто!.. І це тільки
     Тут, на цій землі… А там, на небі,
     Звідкіль до нас сюди іде й доходе
     Блакить безмірная та виблиска зірок,
     Чи місячне холоднеє проміння,
     Або огненні іскорки палкого сонця?…
     І все, по-твоєму, це просто? Ні, це – мудро.

   Сатанаїл (лукаво усміхаючись).

     Це мудро все тільки для вас —
     Дітей землі, а задля того,
     Хто зна, як все оце колись заводилося тута,
     То мудрості ніякої немає.

   Єва.

     Хіба ти знаєш се?

   Сатанаїл.

     Авжеж, що знаю.

   Єва (злякано).

     То ти?… Ти будеш… бог?

   Сатанаїл (регоче).

     Оце втяла! Ану, скажи мені,
     Який він є? Ти бачила його?

   Єва.

     Якби я бачила, то й не питала б.

   Сатанаїл.

     Відкіль же ти дізналася про бога,
     Коли не бачила його ніколи?

   Єва.

     Мені казав Адам… Та і сама я помічаю,
     Що є над нами щось таке,
     Що мусе керувати нами.

   Сатанаїл.

     Химеро безпросвітная короткого ума
     І розуму недужого недоумку ти темний, —
     Оце ви самі й є!.. Оплутали тебе,
     Нещасную, оці всі забобони
     І ти їм віри ймеш?… Ох, Єво, Єво!
     Не при твоєму б розуму таке мені плескати!

   Єва.

     Що ж я плещу? Кажу про те, що знаю.

   Сатанаїл.

     Кажи ти краще: не що знаєш,
     А у що віриш.

   Єва.

     Хай: і в що вірю.
     Чого ж смієшся ти? Якщо не так,
     То ти скажи, у чім я помиляюсь?

   Сатанаїл.

     Нема того, в чому б не помилялась віра!
     Бо чим ти вивіриш, чи правда те,
     Що вона каже?

   Єва.

     А що ж не помиляється?

   Сатанаїл.

     Один то Розум.

   Єва.

     Ти ж сам отут казав,
     Що він у нас короткий дуже.

   Сатанаїл.

     Що він короткий, то тому виною
     Самі ви будете, бо не клопочетесь про те,
     Щоб він у вас коли-небудь подовшав,
     Та ще до того й глушите своєю вірою такою.

   Єва.

     Що ж треба діяти, щоб він у нас подовшав?

   Сатанаїл.

     Не вірити тому, чого не знаєте самі,
     Про що ви не довідались отут допевна.
     Одкиньте геть химерну вашу віру
     І тільки розумом одним все добувайте.
     То незабаром ви поробитесь самі
     Такими мудрими, як і ваш бог.

   Єва.

     Що кажеш ти? Чи нам із ним зрівнятись,
     Коли він сам нас виліпив з землі,
     Надхнувши цяточку свого святого духу?

   Сатанаїл.

     Ох, ви, задурені химерами такими!
     Нещаснії в своїм житті-скитанні,
     Не знаючи, куди воно у вас простує
     й до чого доведе!.. Про віщо ж мені з вами
     Отут балакати? Та й нащо?

   (Поривається іти).
   Єва.

     Постій! Не кидай нас. Ще хоч хвилину
     Зостанься тут… Я мала щось спитати
     Тебе, та взяв ти й перебив.
     Я, бачиш, вперше отут чую
     Від тебе таку річ… І не зведу
     Своїх думок ніяк докупи.
     Зажди. Скажи мені – тільки по правді —
     Хто будеш ти?

   Сатанаїл.

     Ти правди хоч?
     То ось вона: я, Єво, дух…
     Дух вільний – без кінця і краю,
     Дух розуму – цікавого всезнайки
     І неймовірності прихильник щирий,
     А віри вашої – довічний супротивник.

   Єва.

     То й богові ти супротивник будеш?

   Сатанаїл.

     Коли ваш бог завдав вас у неволю
     Й законами себе одгородив,
     Щоб ви ніколи з ним не порівнялись, —
     То я такого бога супротивник.
     Бо що то є за бог, коли не хоче він
     До себе підпустить своє творіння?
     То – славолюбець буде, а не бог!
     Безсилий славолюбець, що боїться,
     Щоб хто бува не вкрав у його слави
     І через те других не підпуска до себе.

   Єва (загадавшись).

     Як я подумаю, то все, що ти це кажеш,
     Мені здається правдою… Тільки чогось боюся
     Такої правди я.

   Сатанаїл.

     Ото-то й є,
     Що задурманились ви вірою своєю!
     А ти одкинь її і добивайся
     Всього тверезим розумом одним.
     Тоді сама побачиш, що немає
     Нічого на світі таємного такого,
     Про що б ти не довідалася ним…
     Та годі вже! Наговорився так,
     Аж у горлянці в мене пересохло.
     Нема у вас чого-небудь такого,
     Чим би годилось проквасить трохи душу?

   Єва.

     Чого ж тобі? Води хіба нап'єшся?

   Сатанаїл (указуючи на яблуню).

     Он – яблука. А потурбуйся, Змію,
     Зірвати хоч одно. Певне, вони смачні у вас,
     Бо, бач, які вдались червонобокі!

   Змій зриває яблуко і подає Сатанаїлові.
   Єва (жахаючись).

     Ти хочеш їсти їх? Закинь мерщій, благаю!
     То яблука такі, що не годиться їсти.

   Сатанаїл.

     Чому?

   Єва.

     Бо дерево оте закляте!

   Сатанаїл.

     Ким і за що?

   Єва.

     Закляте богом!
     Хто з його овощ з'їсть, то буде знати
     Лихе і добре.

   Сатанаїл.

     То і гаразд, як він
     Про все оте дізнається, – мудрішим стане.

   Єва.

     Зате повинний буде вмерти.

   Сатанаїл.

     Я смерті не боюсь. А хто її боїться,
     То хай не їсть.

   (Куса яблуко).
   Єва.

     О боже! Що ти робиш?

   Сатанаїл.

     Не накликай його.

   (їсть)

     А яблуко – смачне!
     Ти, Змію, куштував?

   Змій.

     Ні, не доводилось.

   Сатанаїл.

     То покуштуй.
     Змій зрива яблуко.

   Єва (до Змія).

     Й ти будеш їсти?

   Змій.

     Атож. Хіба мені й не можна?

   (їсть)

     А справді, яблучко смачне вдалося.

   Єва (про себе).

     Кортить й мене. От тільки чогось страшно.

   Сатанаїл

     А ти не бійсь. Чого його боятись?
     Просте се діло: взяв та й їж.

   Єва

     Гріха боюсь.

   Сатанаїл (указуючи на Змія).

     А він, бач, не злякався.

   Єва (дивлячись на Змія, про себе).

     Я думала, що зразу він умре,
     А він живісінький… Іще, дивись, зриває.

   Змій (подаючи яблуко Єві).

     Хоч, Єво? – На!.. Смачні вони по правді,
     Не то що наша пісна манна.

   Єва (беручи яблуко у руки).

     Дивись, яке воно хороше, справді, —
     Червонобоке, наливне! Немов всміхається.

   Сатанаїл.

     А покуштуй, яке воно на смак!
     Єва кусає.
     Ну, що?

   Єва.

     І справді: добре!.. В роті тає,
     Солодким соком залива.

   Сатанаїл.

     А що ж іще ти почуваєш?
     Смерть не ввижається, бува, тобі?

   (Регоче).
   Починають збігатися хмари І заволікають небо. Здалі показується Адам.
   Єва.

     Он і Адам.

   (Радо до його).

     Адаме, друже мій!

   Адам (підходячи).
   Де се ти, Єво, забарялась так довго?
   Ходив, шукав тебе по всім раю…
   Єва.

     Я тут була із Змієм та…

   (До Сатанаїла).

     Не знаю,
     Як звать тебе.

   Сатанаїл.

     Сатанаїлом, Єво.

   Єва.

     Чудне яке мення!.. Чи й вимовлю його?

   (До Адама).

     Забивсь до нас сюди оцей прохожий
     Та тут розказує таке, Адаме!..

   Адам підходе до Сатанаїла і прикро обдивляється його.
   Сатанаїл (низько уклоняючись).

     Поклон тобі, міцна підпоро віри!

   Адам (суворо).

     Ти хто такий і звідкіля узявся?

   Сатанаїл.

     Нехай тобі про се повіда Єва.
     Я забаривсь. Пора уже додому,
     Бо, бачиш, дощ який он наступає.

   (Зникає. Хмари з усіх боків сходяться і закривають небо).
   Єва.

     Куди зникаєш ти?

   (Гука)

     Сатанаїле!

   Адам.

     Не клич. Хіба тобі не видко, хто такий то?
     То – дух лукавий, Єво… одхаснися!

   Єва.

     Ні, не лукавий дух ото, Адаме!
     Якби ти чув, про що казав він тута,
     Які тільки розумні мовив речі, —
     Ти б сам дізнавсь, що то не дух лукавий,
     А посланець якийсь до нас від бога,
     Якщо тільки не самий бог і є.

   Адам.

     Що це ти плещеш, Єво? Схаменися!
     Де видано, щоб бог зійшов до нас з тобою?
     Не заслужили ми ще від його такої ласки.

   Єва.

     Не віриш ти? То попитай он Змія,
     Який він мудрий та розумний вдався.

   Адам (неймовірно дивлячись на Єву).

     Ох, Єво, Єво! Горить твоє лице, немов жарина,
     Палають очі, як огонь… від тіла так паше…
     Якесь тепло від його йде гаряче…
     Що вкоїлось з тобою, Єво?… Чи бува?…

   Єва (перебиваючи, горнеться до Адама).

     Адаме! Друже мій єдиний!
     Моя підпоро, моя сило!
     Ти думаєш, що я тебе
     Змінила на того чужинця?
     Ні, ні, Адаме!.. Він – розумний,
     А ти – хороший, прехороший…
     Я одного тебе тільки люблю.
     З тобою хоч куди піду,
     Хоч на край світа!.. Друже мій!
     Моя порадонько єдина,
     Моя ти вірная дружино!
     Люблю тебе… люблю… люблю
     Й любить довіку тебе буду
     (Заглядає Адамові у вічі).
     Розсердивсь ти?… По очах бачу,
     Що ти розсердився за те на мене,
     Що з ним балакала.

   Адам.

     Не серджусь я,
     Хоч не втаюсь, що гіркая досада
     Взяла мене, що ти надовго, Єво,
     Кудись від мене утікала.
     Тебе шукав я всюду довго…
     Весь рай сходив… Не думав я,
     Щоб ти забилася сюди,
     Під оцю яблуню закляту.

   Єва (усміхаючись).

     Закляту, кажеш?… А якби
     Покуштував ти яблучка із неї?
     От би довідавсь, що від його
     Нема смачнішого нічого в світі!

   Адам (жахаючись).

     Хіба його ти куштувала, Єво?

   Єва.

     Одного з'їла… Тільки іще, Адаме,
     Ще хочеться. Давай удвох з'їмо.

   Адам.

     Ти їла, Єво?… Та це ж – гріх!
     Умерти ти повинна, Єво.

   Єва.

     А бач, живісінька-таки і досі.
     Здається, від його ще здоровіша стала,
     Аніж була… Оце тобі, Адаме,
     Доказ найкращий, що то все,
     Що ти мені не раз казав про його, —
     Хто, мов, із'їсть його, то зразу вмре, —
     Усе те вигадки одні, та й годі!

   Адам (про себе).

     І дивно, й чудно се мені!..
     Живісінька… ще краща стала…
     (до Єви)
     Скажи мені таки по правді, Єво,
     Невже його ти їла?

   Єва.

     Неймовірний!
     Хоч забожитися тобі, то їла!..
     І Змій, і я, й захожий той чужинець, —
     Усі ми їли. І як бач —
     Усі живісінькі і досі.

   Адам (про себе).

     Хіба й собі?…

   (Уголос)

     Ні, страшно… страшно!

   Єва.

     І я попереду боялася, Адаме,
     Та страх отой перемогла…
     Ти знаєш, друже?… Темні хмари
     Находять он. Дощ, певно, буде.
     Давай під яблуню сховаймось,
     Переждемо, поки перейде дощ.
     Тим часом яблучок нарве нам
     Змій з яблуні… От ми під дощ гарненько
     Й поснідаєм.
     Накрапа дощ.
     О, бачиш, почина!

   Адам з Євою підходять під яблуню. Змій мерщій поплавав угору, зірвав двоє яблук і подав їх Єві. Єва, розглядаючи яблука.

     Оце тобі червонобоке, Адаме,

   (подає Адамові)

     А це, білявеньке, нехай уже мені,
     Бо я попереду червонобоке з'їла.

   (їсть).
   Адам (задивляючись на яблуко).

     Хороше, справді!.. Чи таке-то
     І на смак буде?… Одхасни,
     Господня сило, від гріха тяжкого
     Й благослови свою цю овощ.

   (їсть).
   Здалека чутно грім. Хмари зовсім покрили небо; стає темно, як уночі. Здіймається буря. Доносяться страшенні заводи, писк, луск. Появляється Іродча; за ним – лавами суне нечиста сила; далі – Анциболот з Сатанаїлом, а на самому кінці – Луципір з Арефою.
   Іродча (виграючи на очеретянці).

     Ой ду-ду, ду-ду, ду-ду!
     Я на гору зійду.
     А на гору зійду,
     Чоловіка знайду.
     Та і буду водить,
     Та і буду дурить,
     Поки в яр не заблудить.
     А в яру його надушу,
     Та витягну з його душу,
     Та й повішу на грушу,
     Та і буду дзьобать,
     Та і буду клювать,
     Щоб і наших було знать!

   Нечиста сила (співає).

     Плече з плечем наставимо,
     З руками – руки вряд!
     Луципера прославимо, —
     Державцеві він брат.
     Ми всі за його встанемо,
     За нашого царя,
     І ворога здолаємо…
     Ура, ура, ура!

   Змій (гукає з дерева).

     Ура, ура! Наша взяла!

   Анциболот (задивляючись на Адама та Єву, до Сатанаїла).

     Ну, та й добрячу пару підчепив ти!

   Сатанаїл (до Луципера і Арефи).

     Тобі, мій пане, на послугу
     Добув таки оцю уперту пару.
     Прийми її від мене на ознаку
     Моєї служби вірної до тебе, пане.

   Адам (злякано).

     О боже мій! Нечистая вся сила
     Іде на нас. Спаси нас, боже!..

   (Пада навколішки).
   Луципір.

     Ти й так багато вже молився тута.
     Вставай лишень та йди тепер за нами.

   Арефа.

     Та й преподобницю свою бери з собою,
     Нехай вона й мені ще попослуже.

   (Протягають лапи, щоб достать Адама і Єву).
   Луципір (до Арефи).

     Лови його прямісінько за шию.
     А я оту за коси сам спіймаю.

   (Про себе).

     Аж дух захоплює, така з себе хороша!
     Тепер я поживлюсь тобою, моя крале!

   Нечиста сила (гукає).

     Плече з плечем наставимо,
     З руками руки – вряд!..

   Грім.
   Анциболот (хитаючи головою, до Сатанаїла).

     Ох, краще б нам у це не устрявати,
     Щоб не здобуть собі, бува, напасті.

   Сатанаїл.

     Дурний ти, бачу, зроду вдався,
     Таким зостанешся й довіку!

   Тут саме гогонув страшенний грім, свірконула огненна блискавиця. Сатанаїл закрутився і опукою гепнув на землю, розливаючись чорною смолою.
   Луципір.

     Отак! Пропав і захід, і слуга…
     А щоб тебе, дурний Сатанаїле!
     І нащо ти спокутував того
     Проклятого Адама?… З мене б й Єви
     Було доволі… Тікайте ж, хто куди улуче!

   Уся нечиста сила з Луципером, Арефою, Анциболотом і Іродчам, як те гайвороння, розлітається на всі боки. З неба доноситься грізний поклик.
   Голос з неба.

     Що ти таке вчинив оце, Адаме?

   Адам (падаючи ниць на землю).

     Прости мене, мій милий боже,
     Що Єви я послухався… Одна вона…
     Одна вона всьому отут виною.

   Голос з неба.

     А ти святий, бач? Неповинний
     За те, що слухався її умови?
     Іди ж ти пріч звідсіль, з мойого раю,
     Й кривавим потом добувай собі
     Щоденний хліб з землі сирої!
     Бо незугарний ти того, щоб так ганьбити
     Цей край, де тихо й без клопоту
     В йому прожив би ти увесь свій вік.
     Іди ж мерщій! Й свою спокусу – Єву
     Бери з собою. Нехай тепер вона
     За те, що гріх тяжкий вчинила —
     Закон зламала мій – хай буде
     У муках дітвору тобі рожати!
     А ти – гидкий, лукавий Змію!
     Будь проклятий, що спокусив
     На гріх тяжкий їх! Лазь довіку
     Ти по землі і жалом гострим
     Адамову п'яту вишукуй, лютий,
     Й жали його, аж поки він на гамуз
     Не розтовче твоєї голови лихої!

   Змій кидається до Адама, хоче вкусити. Той схоплюється і хапа дрючину.
   Адам.

     Куди ти лізеш, проклята спокусо!

   (Б'є дрючиною Змія по голові. Той, звиваючись, здихає).
   Єва (з жахом).

     Я бачу смерть! Мій добрий вірний Змію,
     Тебе це першого вона спіткала тут;
     Мов бразолією покрила всі закраси,
     Лихою мукою скрутила тіло жваве
     І задубила холодом його навіки!
     Так це вона?… Запалими очима
     На мене дивиться страшенно так…
     І кров гарячая холоне в моїм серці,
     Страшенний жах в душі моїй встає.
     Я вся тремчу… Ох, горе мені, горе!

   (Плаче).
   Адам (люто до Єви).

     Не скавучи, лиха! Бо як заціджу
     Й тебе палюгою цією,
     То будеш знать!.. Хай гине, клятий,
     Щоб ще кого отут не спокусив,
     Як спокусив уже тебе, лихую!

   Кида дрючину і, ухопившись за лице руками, почина плакати. Потім стає навколішки і, зціпивши на грудях руки, молиться.

     Мій боже милий! Я не знаю,
     Як замолить свій тяжкий гріх
     Перед тобою?… Як благать,
     Які складать тобі молитви,
     Щоб зглянувсь ти на їх й простив
     Тяжку вину мою перед тобою?
     Мої думки всі, боже, і слова,
     Як те розпужаноє птаство,
     Геть розлетілися від тяжкого гріха!
     Молю тебе… не молитвами —
     Кривавими слізьми молю —
     Прости й пробач!.. Не задля себе,
     Не для спасенія свого
     Молю тебе… Нащо воно здалося
     Такому грішнику, як я?
     Убий мене! Тільки вчини,
     Щоб за мою вину велику
     Не катувався увесь світ!
     Молю тебе, мій милий боже!

   (Плаче гірко).
   Єва (підходячи до Адама).

     Адаме! Друже мій єдиний!
     Не убивайся і не плач.
     Не витрачай свою ти силу, —
     Вона потрібна буде нам
     На наше тяжке горювання…
     Що, грішні, ми посіяли з тобою,
     То те повинні і пожати, —
     На те його святая воля!
     Не убивайся ж. Чую я,
     Душею й серцем почуваю,
     Що ми спокутуємо гріх,
     Що він, святий, нас не покине.

   Адам.

     Спокутуєш?… Ох, нещаслива!
     Як ти спокутуєш його? І чим?

   Єва.

     Любовою своєю.
     Любовою до тебе, мій ти друже!
     Малая цяточка його святої сили,
     Вона добудеться до божого престолу
     І винесе звідтіль спасення світу.

   Адам (гірко).

     Химернії надії, що ти з ними
     Завжди носилася усюди, легкодуха,
     Знову тебе дурити почали?
     Пріч з ними, пріч!.. Немає нам спасіння!

   Голос з неба.

     Яким ти неймовірним став, Адаме!
     Ні, Єва правду каже: ти спасешся
     Тільки любовою… І я тобі колись
     Подам любову ту – свого месію…
     Іди ж з раю… працюй… та сподівайся.

   Заслона пада



   АПОФЕОЗ

   У невеличких яслах лежить народжений Христос. Над його головою стоїть і сяє у небі ясная зоря. З одного боку над яслами схилилася божа мати, а з другого – стоять волхви, уклоняючись Христові. З неба доноситься пісня.

     Слава богові в високостях!
     На землі – спокій,
     А над людьми – божа ласка!


   1901 р.