-------
| bookZ.ru collection
|-------
| Михайло Петрович Старицький
|
| Не судилось
-------
Михайло Петрович Старицький
НЕ СУДИЛОСЬ
(Драма в 5 дiях)
Високоповажному артистовi Миколi Карповичу Садовському присвячує автор
Дiйовi люде
Iван Андрiйович Ляшенко – 60 лiт, багатий пан, але зовсiм простий; iначе говорить не може, як по-українськи.
Анна Петрiвна – 40 лiт, його жiнка; закида часом по-українськи, моди ради.
Николай Степанович Бєлохвостов – кузен Ляшенчихи, ЗО лiт; фатуватий.
Зiзi – дочка Ляшенкiв; манiрне дiвча, 13 лiт.
Михайло – син їх, 22-х лiт, студент; чистюк i джигун.
Павло Чубань – його товариш, 25 лiт; уже лiкар. Бiдна одiж.
Жозефiна – швейцарка, учителька.
Катря Дзвонарiвна – дiвчина молода, селянка.
Горпина Дзвонариха – її мати, недужа й слаба.
Дмитро Ковбань – парубок, годованець Дзвонарiв.
Пашка – подруга Катрi.
Степанида – покритка, п'яничка й плетуха.
Шльома – жид, орендар.
Харлампiй – старий лакей.
Аннушка – покоївка; вертка на всi заставки.
Селяне, соцькi, парубки, дiвчата, дворовi.
Дiється на правiм березi Днiпра, з початку 60-х рокiв.
Мiж 1-ю i 2-ю дiєю мина два тижнi; мiж 2-ю i 3-ю – мiсяць; мiж 3-ю i 4-ю – два мiсяцi.
Дiя перша
Панський садок. Налiво вiд слухачiв – стiна офiцини; вiкна й дверi з ганком виходять в садок. Направо чверть кону впродовж огороджено барканом з хвiрткою; за барканом – вулиця. Просто – дорiжки, луговина, дерева; мiж дерев далi блищить став, а з-за його визира панський будинок.
Вихід I
Михайло, розкiшне по-українськи одягнений, лежить без жупана; далi на луговинi Жозефiна i Зiзi гуляють в м'яча.
Михайло(курить сигару). Славно покачатись на травi пiсля купання i затягтись сигарою! Чорт його зна, якось мене лiнощi обсiли: сьогоднi уже й до школи не пiшов. (Потягається). Та з цiєю дрiбнотою нудно й воловодитись… тiльки Павло й зможе!
Голоси(за вiкном). Ос-са! Рос-са! Кос-са! Нос-са!
Павло(за вiкном). Ну, тепер разом, швидче, не зупиняючись.
Голоси(за вiкном). Оса! Роса! Коса! Носа!
Михайло. Товчи, товчи! А я полежу та понiжусь: тут у холодку так славно! Вiтрець подиха; пахощами якимись тягне, – здається, липа розцвiла. Читати навiть не хочеться: отак би лежав, затопивши очi у те сине море блакитi, та зорив би за хмариною.
Зiзi(здалека). Тiбора! Тiбора! Пiль!!
Жозефiна. Ту-бо! Ту-бо! Laissez non mouchojr [1 - Лишiть мою хустку (франц.)] .. . Вi не карош!
Зiзi. Ха-ха-ха-ха!! Пиль, пиль! Рви его, рви!
Жозефiна. Вi не рвi!
Михайло. Не руш собаки! Лиши менi зараз!
Зiзi. Так й послушала! Тибора, иси, иси! (Бiга, трiпле платок, а собака рве).
Михайло. Лиши, кажу! А то встану та вуха намну!
Зiзi. Попробуй! Я маме скажу! Мужик!
Михайло. Чекай же! (Устає).
Зiзi тiка; за нею спiшить Жозефiна.
Як розпустилась! Ну, я з матiр'ю побалакаю про тебе! (Знов лягає).
Павло(з-за вiкна). А це коло бича – обiд, бачите? То вимовляється – р-р-р-р! Кажiть!
Голоси. Р-р-р-р! Р-р-р-р! Р-р-р-р!
Михайло. I не обридне йому? Уже я б такий, щоб i обiдати, а вiн таки працює. Усе за дiлом якимсь. На вулицю ледве затяг, та й то вже етнографiї ради… А яка хороша Катря Дзвонарiвна, таки просто i мiж паннами красунею була б, та й годi! Очi – карi, але глибокi, темнi; а погляд – такий милий, лагiдний, любий, що аж пронизує душу тихим променем… Тiльки мiж брiвок рисочка; вона надає i якусь думнiсть личеньку, i якусь силу вдачi. Щось оце не було її; треба б довiдатись через Пашку.
Вихід II
Анна Петрiвна пiд руку з Бєлохвостовим.
Анна Петрiвна(до Бєлохвостова). Я тебя непременно с ним познакомлю. Он оригинал большой; знаешь, из зтих новых.
Бєлохвостов. Ну, уволь, ma chere [2 - Моя люба (франц.)] ; я этих новых терпеть не могу; занесет гиль, а попробуй возражать – сейчас подлецом выругает.
Анна Петрiвна. Ну нет; m-eur Поль очень умный й честный, нетронутая такая натура. Michel! Где твой Павло?
Михайло(схоплюється). А, мама! Микола! (Цiлує у матерi руку, а з Миколою обнiмається). Павло ще й досi з школярами у офiцинах там.
Анна Петрiвна. Я пойду позову его. (Iде на гайок, зазира i вступа в хату).
Михайло. Ну, Миколо, давно ми з тобою бачились!
Бєлохвостов. Давно, давно. Поздравить можно с окончанием университета?
Михайло. Ще не зовсiм.
Бєлохвостов. Передержка или диссертация только?
Михайло. Дисертацiя.
Бєлохвостов. Молодец! Ну, куда ж после направишь стопы? На коронную или на ораторскую трибуну?
Михайло. Нi туди, нi туди.
Бєлохвостов. Как так? Свободным художником? Sans profession? [3 - Без певного фаху (франц.)].
Михайло. Sans profession!
Бєлохвостов. Понимаю: отдохнуть желаем, пожуировать?
Михайло. Нi од кого не залежать, а працювати там, де менi мило, – на користь народовi!
Бєлохвостов. А! Ты хлопоман еn forme? [4 - Справжнiй, формений (франц.)]. У вас там других диалектов, кроме вашего выдуманного, не допускается?
Михайло. Видуманий? Для неука дуже легкий спосiб зрiкатись: не бачив Америки – значить, нема, не чув про Канта – значить, вигадали! Розмовлять на другiй мовi з тобою не буду; не для того, що не вмiю, бо ми руську лiтературу незгiрш вашого проковтнули, а для того, що не хочу потурати твоїй писi! Живеш в Українi, то знай її й мову!
Бєлохвостов. Очень укорительно, но не вразумительно. Рremierement [5 - По-перше (франц.)], с пейзанами в философские дебаты я не вступаю; лексикон с ними очень короток: личные объяснения все исчерпываются лишь просьбою об отмене штрафов. Secondement: [6 - По-друге (франц.)] кормление от земли не обязывает меня, надеюсь, обратиться в дохристианского дикаря для поклонения ей, как богине. И, наконец, в-трєтьих, я – за культуру. Циви-ли-за-ция, civilisation, mon cher [7 - Цивiлiзацiя, мiй любий (франц.)], приводит все языки к одному знаменателю, то есть к такому, в котором все остальные будут содержаться. А ваш украинофильский идеал подходит, кажется, к идеалу рака. С'еst le mot! [8 - Оце слушний вираз (франц.)].
Михайло. Стара байка! Хто тобi казав, що ми бажаємо вернутись назад? Брехня, ваше-цi, проше: я стою бiльш за просвiту, нiж ти! У вас тiльки накрадено високих слiв: "цивилизация", "культура", "общечеловеческие интересы"! Ти за цiвiлiзацiю – на словах, а в серцi її ненавидиш, бо з нею непевнi будуть штрапи! Чи буде колись одна мова, чи нi – про те не нам знати, а от, що всякий примус, всяке руйнування природи ради переробу її пiд один аршин – вадить i кравцевi, i сукнi, – то це кожному звiсно. Кожному народовi бажається виробити собi такi форми, у яких йому найпридобнiше. Кожному народовi у своїй власнiй одежi найвiльнiше, найзручнiше поводитись: то що й казати про мову? Ви порвали з народом; а ми стоїмо за освiту меншого брата, за народне щастя, за правду!
Бєлохвостов. Однако ты красноречив. Je te feliete [9 - Я тебе вiтаю (франц.)] – прелестный будешь адвокат, хотя я и не все понимаю в твоей тираде.
Михайло. Ви всi вихваляєтесь любовiю до всього люду, – брехня це, лукава брехня. Ви й отечества не любите, коли не можете любити своєї родини! Тiльки себе самих любите, а одбрiхуєтесь, що – цiлий свiт.
Анна Петрiвна(виходить з офiцини; до Павла). Кiнчайте-бо швидче з дiтьми та йдiть до нас!
Бєлохвостов. Ну, мой друг, ты уж очень горячишься; так мы, пожалуй, и поругаемся после долгой разлуки!
Анна Петрiвна. О чем это у вас тут спор?
Бєлохвостов. Об украинофильстве. Знаете, Мiсhel обнаруживает положительные ораторские способности; только горяч, горяч: нужно еще школы.
Анна Петрiвна. Миша мой молодец! (Цiлує його). Да, голубчик, пойди до батька и припиши непременно к дяде; этим пренебрегать нельзя.
Михайло. Для чого заставляєте ви мене пiдлещуватись? Я й думки не маю служити, та ще по Петербургах.
Анна Петрiвна. Вот этой эксцентричности не люблю: там только й делают карьеру… да еще при таких связях, – не правда ли, Nicolas?
Бєлохвостов. Certainement [10 - Безперечно (франц.)].
Михайло. Хто за кар'єрою ганяється…
Анна Петрiвна. Ну, вот, вот…
Бєлохвостов. Да вы, сherе soeur [11 - Люба сестро (франц.)], не наседайте! Уляжется!
М й х а й л о. По собi судиш?
Бєлохвостов. Ну, полно дуться; я нарочно подразнил. (Обнiма його). Мы еще с тобою на эти темы почешем языки. Вот костюм этот в деревне – одобряю.
Анна Петрiвна. Тоut a fait charmant! [12 - Чудово! (франц.)].
Вихід III
Тi ж i Жозефiна й Зiзi.
Жозефiна. Маdаmе! С'еst imроssiblе аvес Zizi! [13 - Мадам, Зiзi просто неможлива (франц.)].
Анна Петрiвна. Ах, вечно с жалобами… Qu'est-ce qu'il y a la? [14 - Що там таке? (франц.)].
Жозефiна. ЕIIе mе gгоnde, еllе mе taquinе" [15 - Вона мене лає, вона мене дражнить (франц.)].
Анна Петрiвна. Vous еtes trор rudе, vоus mеmе! [16 - Ви самi надто суворi! (франц.)].
Михайло. Нi, мамо; Зiнька, як собака, лiзе у вiчi; до паскудства розбещена!
Анна Петрiвна. Что за выражения? Зiнька! Паскудство!
Бєлохвостов. Зiнька? С'еst joli! [17 - Чудово! (франц.)].
Михайло. Нехай буде й по-модньому – Зiзi, хоч, на мене, вона бiльше пiдходить до зiнського щеняти; але ви придивiться краще, що це за перекрутень? З неї вийде моральна калiка!
Бєлохвостов. С'еst trор fогt! [18 - Це занадто! (франц.)]. Милый, резвый ребенок, не больше!
Анна Петрiвна(до Михайла). Оставь, пожалуйста! Ты доведешь меня до мигрени.
Зiзi проходить здаля.
Зизи, Зизи! Ступай сюда!
Зiзi пiдходить з опущеними очима.
Анна Петрiвна. Что это ты творишь, дрянь? Чтобы я еще от вашего братца выговоры получала?
Бєлохвостов. Ах, mа соusinе [19 - Моя кузино (франц.)], не обижайте моей крошечки! Ко мне, Зизюк, под мою защиту! Дядя в обиду не даст!
Зiзi(пiдбiгає до Бєлохвостова, плаксивим голосом). Она сама… воображает много! Через… зтого урода достается только.
Анна Петрiвна. Они меня cговорились уморить! Я слабонервная, чувствительная – и вечно какие-либо дрязги! У меня голова не выдержит, – чувствую, что сейчас начнется тик… Недоставало еще, чтобы из-за вас (до Жозефiни) я слегла в постель! С пустяками в глаза лезет… Там, в Швейцарии, коров доила, а здесь обижается, если ребенок что-нибудь скажет.
Жозефiна сумна; Зiзi пересмiюється з Бєлохвостовим i йдуть далi.
Михайло. Ne vous chagrinez pas! [20 - Не сумуйте! (франц.)].
Анна Петрiвна. Пожалуйста, без трагедий! Скажешь Павлу, чтобы сейчас пришел ко мне: у меня тик. Я такая слабонервная, чувствительная… (Виходить).
Михайло пiдходить до Жозефiни й потiша її, проводячи по дорозi.
Павло(за вiкном). Ну, тепер – годi! Рушайте додому! Спасибi за увагу й слухнянiсть!
Вихід IV
Пашка i Михайло.
З школи виходять дiти з книжками, кунштуками [21 - Кунштуки – малюнки. Тут – абетка з кольоровими малюнками]; жарти i смiх стиха. Позаду кiлька дорослих. Наостанцi Пашка.
Старшi. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок!
Пашка входить i озирається кругом.
Михайло(повернувся назад). Бiдна оця Жозефiна! Поневiряється на чужинi, без язика, без мови. Всяке аж сiкається принизити, осмiяти; а заступитись нема кому. I все ото гонить бiднiсть та доля щербата! А матiр яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати! (Зуздрiв Пашку й хутко пiдходить). А! Здрастуй, Пашко! I ти сюди прийшла? Яким способом? (Подає руку).
Пашка. А вчитись до школи.
Михайло. Хiба?
Пашка. Авжеж! Думаєте – стара?
Михайло. Куди там! А тiльки здивувало мене, що ти нiчого перше не казала, а це здумала.
Пашка. А що ж? Захотiлось вивчитись на гулянках читати, щоб i самiй можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такi занятнi та втiшнi!
Михайло. Добре, добре єси задумала. I вивчишся?
Пашка. А чому ж нi? Аби хiть.
Михайло. А трудно здалося?
Пашка. Не так трудно, а якось нiяково з малими сидiти. От Варка Горбанiвна перше ходила, то ще й проказує, аж соромно.
Михайло. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав: я б зайшов сам проказати… А Катря де? Може, тут?
Пашка. Нi, вона дома; у неї мати чогось слабує, то нi на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, – ще за батька почала.
Михайло. Ти б її, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом i вчилися.
Пашка. Добре. А що, вам подобається?
Михайло. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брiвоньки – в свiтi нема!
Пашка. Чи ба, як у око впала! А от ви стережiться залицятись до неї.
Михайло. Або що? Хiба не можна любувати красою, тiшить серце розмовонькою дiвочою?
Пашка. Та то, що у неї Дмитро є.
Михайло. Хто ж це?
Пашка. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнує. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зiтхає).
Михайло. Ну, то й щасти боже; а менi що до того?
Пашка. А то, що Дмитро дуже заздрiсний, завзятий i Катрю коха без душi. (Зiтхає).
Михайло. Про мене, Семене, аби я Йван!
Пашка. Так-то так! А як здиба вас з Катрею, то буде лихо.
Михайло. Овва! Злякались!
Пашка. Нi, далебi, – вiн страшний!
Михайло. Ти чорзна-що, Парасю, верзеш! Чого ж йому казитись? У вас, як тiльки постояти з дiвчиною, побалакати, – то вже й язики чешете. Хiба не можна чесно та мило бавити часу без усяких зальотiв? Хiба не можна просто товаришувати, дружити, як людина з людиною, а треба конечне любощi замiшати?
Пашка. Розказуйте, розказуйте! Так i повiрили! Щоб ото ваш брат ходив до нашого так тiльки, аби час пробавити, а щоб про iнше й на думцi не мав?! Ще парубок – може, а що пан – зроду!
Михайло. Та я за панiв не обстоюю!.. Але, здається, я нiчим не образив нiкого, а зо всiма вами щиро, як з рiвними.
Пашка. Крий боже! За вас всi чисто… i Катря так, – боже! Питала навiть, чого пана Михайла третiй день не видко?
Михайло. Невже питала?
Пашка. I не раз. Та вас-таки, певно, в любистку купали, бо всi дiвчата за вами аж-аж-аж! А Катрi й надто сподобались. Тiльки й мови, що про вас…
Михайло. Брешеш!
Пашка. Далебi!.. Ага!.. А чого почервонiли? А тiльки що казали! (Смiється).
Михайло. Де там почервонiв? Пустуєш! То у мене звичка така… Адже, пам'ятаєш, як була маненькою у дворi та вмiстi гралися, то було цукеру тобi вкраду, та зараз i пiймаюся: спитають тiльки, а я й спалахнув!
Пашка. Пам'ятаю, пам'ятаю – ви добрi були. Ну, прощавайте ж!
Михайло. А ти куди тепер?
Пашка. Пiду до Катрi; може, витягну.
Михайло. Пiди, голубко, та виклич гуляти. Сьогоднi ж недiля.
Пашка. Заманулося? Ну, добре, добре! (Вийшла).
Михайло. Будь ласка!
Вихід V
Михайло i Павло.
Михайло(до себе). Жартiвлива, але щира. Тiльки, що вона постерега? I чого я почервонiв, справдi? Чого я зрадiв так?
Павло(виходить до дивана). Михайло! Ти тут?! А чого ти не прийшов допомогти?
Михайло. Спiзнився купанням, а тут перебили ще нашi: кузен Бiлохвост приїхав.
Павло. Ага! А я так натомився, що й рук не зведу. Дай тютюну!
Михайло. Може, сигари хочеш? Добрi.
Павло. Цур їм, то панськi витребеньки! А менi не лишень мiцного; якби махорки, то ще лучче!
Михайло. А сигари – ласощi? (Подає тютюн).
Павло. Атож! Менi от треба затягтись мiцним чим, щоб у грудях одлягло, бо переговоривсь; а вашому братовi, бiлоручцi, сигару в зуби для того, щоб пахучим димом дурманить нерви та придумувати собi заласнi картини та мрiї.
Михайло. По-твоєму – кожна приятнiсть, кожна втiха, то трохи чи не карна провиннiсть? Аж досадно, їй-богу!
Павло(закурює). А ти, мiй голубе, розкинь розумом, що кожна така приятнiсть для одного коштує неприятностi для багатьох.
Михайло. А! La proprilete c'est le volt? [22 - Власнiсть – це крадiжка (Прудон) (франц.)]. Чули! Не згоден: довго ще вона свiт пiдпиратиме, та й хто його вiда, коли її знищать? Егоїзм – пiдвалина усьому; треба його тiльки направляти добре та викохати в противагу йому другу силу не меншу – любов!
Павло. Ф'ю! Ф'ю! Уже окульбачив свого Пегаса, сiв на кохання?
Михайло. А що? Може, зречешся од цiї сили?
Павло. Хто каже? Тiльки у здорових людей вона єсть присмака до приязнi, до спiлки, що зв'язує людей ради вищих пориваннiв, ради дiла, а ви, пани, покладаєте на це дiло життя, i як не заноситесь в хмари – своїми iдеями, своїми замiрами народовi послужити, а все оте зложите перед першою спiдницею.
Михайло. Ти дуже гостро судиш: не всiх же рiвняти до розбещених лодарiв, золотих ласунiв? Так би прийшлось i вiру в чоловiка згубити!
Павло. Та от… вибач на словi, хоч би запитати й тебе: чого ти став учащати на вулицю?
Михайло(змiшавшись). Що ж, ти й про мене?.. Я тобi, Павло, не дав приводу мене кривдити.
Павло. I в думцi не маю, а все ж таки я б обачнiш поступовувавсь…
Михайло. Як? Що на вулицю ходжу? Так ти навiть проти єднання з народом? Небезпешно, значить, з ним знатись, споучати його, хоч би етнографiї ради…
Павло. Яка там етнографiя! Чого лукавиш? Спiднички тягнуть… Ти ж менi недарма живописав якусь Катрю поетичними кольорами!
Михайло. Не ждав я, щоб ти мене за бидло вважав!
Павло. Не за бидло… а тiльки я добре знаю вашi ледачi нерви: отак вразить яке-небудь свiже личико – ви зараз i ну упадати, залицятись – така вже ваша вдача… Панича ж порива поезiя, примха, а дiвча молоде, дивись, – i пiдбите навiки.
Михайло. Тiльки подлячi ледаща здатнi на те! Павло, не зневажай мене; я б себе сам зненавидiв, коли б таку думку мав!
Павло. Вiрно: навмисно ти паскудства не зробиш; але, запалившись, стратиш розум в загарi… [23 - Загар, загара – запал, пристрасть].
Михайло. Нiколи в свiтi! Будь я проклят всiма, хто менi дорогий!
Павло. Дай боже! Але все [ж] краще не грай з вогнем, не дратуй нi своїх, нi чужих нервiв… щоб, бува, несподiвано не закiнчити своєї справи мерзотою…
Михайло (ображено). Значить, я на мерзоту здатний? З доброю шаною ти на мене дивишся! Спасибi!!
Павло(тисне руку Михайлу). Не сердься, друже: я тебе люблю за твоє серце чуле та добре; але воно й надто м'яке. Для того-то й кажу: стережись!
Вихід VI
Тi ж i Аннушка.
Аннушка(вбiга). Павло Платонович! Гдьо ви? (Побачивши Михайла). Ах, як я спужалась!
Михайло. А ви не пужайтесь, щоб, бува, вави не було.
Аннушка. Надсмєшники!
Павло. Чого там мене треба?
Аннушка. В барине тiк. Просють, щоб сю минуту прийшли.
Михайло. Що се ти вигадала «тiк»?
Аннушка. Звьосно: галава балить.
Павло. А! Не люблю я з цими слабими панiями возжатись!
Аннушка. Просють очiнно, штоб зараз, пущай безпрiмьонно.
Павло(з досадою). Та пiду вже! (Iде).
Михайло. Не ламай, будь ласка, хоч при менi язика по-собачому!
Аннушка. Я не виноватая, што мiньо по-благородному грамотi вивчено. З мiньо так требують… Ви мене вчiть (манiриться), то я вже буду як слiд, по-мужичому, коли вам хочеться…
Михайло. Хочеться? Цигане, цигане, якої ти вiри? А якої тобi треба?
Аннушка. На вас не догодиш.
Михайло. А ти лучче i не догоджай всякому.
Аннушка. Не всякому, а вам тольки. (Наближається, заграє). Забули?
Михайло. Ну, про мене i далi посунеш: минулося! Мене нудить од таких лакузованих перевертнiв.
Аннушка(образилась). Куди ж нам? Певно, з мужичкою якою знюхались! (Iде). Посмотримо!!
Михайло. От, освiта лакейська яких покручiв робить! З якого боку не глянь – паскудство. Але й Павло крайнiй песимiст! У всякiй мализнi бачить злочинства! Та так же й жити не можна?.. Пiти ще приготувати набої: може, качок на Росi здибаю. (Iде до офiцини).
Вихід VII
Iван Андрiйович i Шльома входять з бокової дорiжки.
Iван Андрiйович(в халатi, з люлькою, все пихтить). Так трудно, кажеш, вiддати пшеницю за десятий?
Шльома. Ох, вельможний пане, трудно! Такий тепер народ, такий!.. Тiльки плюнеш – далебi, так!
Iван Андрiйович. Що ж вони, каторжнi, кажуть?
Шльома. Та кажуть, – пан з нас iз жили тягне, а йому ще хоцетьця олiю видушити! Гвульт! Не пiдемо, та й уже! У нас, спасибi боговi та царевi, свої надiли єсть, буде коло цого поратись, а пан нехай свого сам жне! Минулись тi роки, що розпирали боки!
Iван Андрiйович. Ач, гадюки! Це бунт! От випустили на волю гайдамак! Ти менi приготуй кiлька свiдкiв, то я до станового бумагу: покажу їм, скручу!
Шльома. Щоб гiрше не вийшло! Жнаєте шьо, вельможний пане? Краще їх прикрутiть ж толокою. Якшьо пан заборонить проганяти товар через скарбове толока, то їм нiкуди буде й ж хати випхнутись.
Iван Андрiйович. А що думаєш? Нехай пасуть, проклятi, по своїй пшеницi!
Шльома. А пан тодi що скаже, то й мусять. Поки, вельможний пане, отого хлопа не взяв у лещатах, то вiн, вибачайте, як швиню борсається; а як його з чуприном тримаєсь, то воно робиться, жвиняйте, таке мняке, як вiск; хоч до рани клади!
Iван Андрiйович. Добре, добре, Шльомо! Перекажеш вiд мене це Степану. О, ти в мене добрий зух!
Шльома. Жартує пан. А я таки, правду казати, жнаю, як того хлопа обiйти; раз у раз ж ним у корчма гешефти ружнi веду; то треба – хитро. От я вельможному пану скажу, що як їх прикрутити добре штрапами та толокою, то можна буде отi кучугури з пiском їм слiчно [24 - Слiчно – гарно (польськ.)] продати, взяти гiт [25 - Гiт – хорошi (евр. з нiм.)]. грошi! Хе-хе-хе!
IIван Андрiйович. О? Оце б штука була дуже ползительна. Ти, Шльомо, розкинь тут своїм жидiвським розумом, то будеш мати десять процентiв.
Шльома. Цц-цц-цц! Далiбуг, антик буде! Тiльки, пане, коли б нам не пошкодив навчитель.
Iван Андрiйович. Який? Оцей кудлатий Павло?
Шльома. Вiн. Часом бачу – на вулицi шепоче, а то й коло корчма… Воно розтлумаче, то й буде ферфал мiт ганцен [26 - Ферфал мiт ганцен – пропала вся… (євр. з нiм.)] постройка.
Iван Андрiйович. Доброго гостя привезла нам панi! Одгодували, а вiн так дякує! От якби накрити, велике б спасибi було! Безштанько чортовий! Се вiн, се його дiло i за жнива; люде були як люде, а тут, дивись, – сколотились!
Шльома. Шьо мужик? – клямка, кавалок жалiзо, а його вчать!
Iван Андрiйович. Треба цiй школi кiнець положити: годi iграшок!.. А що, як нащот грошей?
Шльома. Ох, таке тепер на свiтi, цур йому! Нiхто нiкому не вiре… цц-цц-цц! Далiбуг!
Панi з Павлом проходять мляво через кiн. Iван Андрiйович з Шльомою одходять далi i жваво балакають.
Вихід VIII
Iван Андрiйович, Анна Петрiвна, Павло i Жозефiна.
Анна Петрiвна. Така тоска, нудота… нерви розбитi. Тiльки ви менi хоч трохи помагаєте; хоч почитаєте, слово розумне почую…
Павло. Вам би краще було тiльки перележати в покої, а ви шпацiруєте.
Анна Петрiвна. Чисте повiтря… Там от в холодку приляжу. Прочитайте що-небудь! Взяли Авдєева «Подводный камень»?
Павло. Та взяв. (Набiк). От причепилась потороча!
Проходять далi.
Iван Андрiйович(до Шльоми). Так поїдь-таки, поїдь, розстарайся, бо менi аж-аж треба!
Шльома. Слухаю, пане! (Пiшов).
Жозефiна виходить з другого боку, смутна.
Iван Андрiйович(зуздрiвши). А! Мамзель! Мамзель!
Жозефiна. Ах, се фi сама!.. Я шкаль madamе.
Iван Андрiйович. Чого ви такi смутнi? Ходiть побалакаємо!
Жозефiна. Qu'est-ce-que c'est! [27 - Що означає (франц.)] баляка?
Iван Андрiйович. Хе-хе-хе! Парле… парле…
Жозефiна. Оui? Баляке?
Iван Андрiйович. Та йдiть-бо, сядемо тут та гарненько, любенько i поговоримо.
Жозефiна. Мне не мошна… очень трудно, Ьiеn difficile… [28 - Дуже важко (франц.)].
Iван Андрiйович. Чого там трудно? Ви не лякайтесь; потрошку…
Жозефiна. Нет трошка… моя трошка не може.
Iван Андрiйович. О, бодай вас!.. А як же? Ось сiдайте!
Сiдають на деревi.
Якi в вас славнi ручки!
Входить Харлампiй i крадеться тихо.
Жозефiна(не дає руки). М-eur, vous mе faites des compliments? [29 - Пане, ви кажете менi комплiменти? (франц.)].
Iван Андрiйович. I очки славнi… чим ви їх закаляли?
Жозефiна. Соmment? [30 - Як? (франц.)].
Iван Андрiйович. А подивiться, якi чорнi! (Хоче обняти).
Харлампiй кашляв.
Жозефiна(встає). Я так не хотiль! Lissez moi franquille! [31 - Дайте менi спокiй (франц.)].
Вихід IX
Тi ж i Харлампiй.
Iван Андрiйович(з досадою). Чого тобi треба?
Жозефiна хутко пiшла.
Харлампiй. Та там, вельможний пане, люде прийшли.
Iван Андрiйович. А чого їм?
Харлампiй. Загнали на спашу гусей, чи що.
Iван Андрiйович. Ага! Побалакаємо, побалакаємо, голубчики, лебедики!
Пiшли.
Вихід Х
Пашка i Катря виходять з кiнця кону по той бiк баркану.
Катря(зупинившись коло хвiртки). Ну, iди ж ти, а я тут почекаю.
Пашка. Ходiм разом.
Катря. Не пiду.
Пашка. Чому? Туди всi ходять; он до того будинку: там i школа.
Катря. Я й тут постою.
Пашка. Чого ти боїшся? Не вкусить. От розкажеш i за матiр – чим i як слаба.
Катря. Та про це дiло, то, може б, до знахарки краще…
Пашка. То таки лiкар, вчений, а то… Он i люде всi дякують, що пособля.
Катря. Та я тим тебе i послухала, що ти про матiр нагадала, а сама б зроду не насмiлилась…
Пашка. То й добре: от i за матiр порадимось, i прогуляємось до Росi, бо ти все дома та дома, – аж занидiла.
Катря. Гуляти – то дарма; а от лiкар чи й пiде? Ми бiднi…
Пашка. Що ти? Вiн такий добрий; до самого найбiднiшого пiде; коло слабого аж упада, а як той не слуха, чи з'їсть, що не велене, – то й вилає добре!
Катря. Вiн сам тут сидить? Чи й…
Пашка(пiдморгує). Там i панич.
Катря. Геть!
Пашка. Та ну, справдi, ходiм! Адже ти хотiла й до школи ходити i про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась!
Катря. Та ти мене й тодi на вулицю потягла i тепер…
Пашка. А може, скажеш, Михайло не гарний?
Катря. То що?
Пашка. Як одягне жупан, та дорогим поясом пiдпережеться, та сиву шапку набакир, – i очi б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид бiленький, вус чорненький, брови на шнурочку!
Катря(засоромившись). Та годi вже! Чи так закохалася!
Пашка. Хто б говорив?.. У самої тьохкає, а вона на другу!
Катря. Отакої!
Пашка. Такої ж! А як загра на гармонiку, то аж душу тягне: часом i плакать хочеться, а часом так весело серце заб'ється, що й господи!
Катря. Вiн i спiва славно, голосно так та чуло; та все наших пiсень, тiльки таких, що я й не знаю… слухала б i не наслухалась!
Пашка. Бач, для тебе й спiвав!
Катря. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше i слово промовити з паничем, а вiн – нiчого, зовсiм простий, ласкавий: розказує таке все цiкаве, а часом смiшне, i так звичайно, з великою шаною… Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.
Пашка. Чого? Ото дурна! (Засмiялась).
Катря. Е, тобi смiшки, нiчого, бо змалку до панiв призвичаєна, – у дворi була.
Пашка. Такi ж люде. Ну, ходiм же, ходiм! Чого ми будемо тини пiдпирати, коло хвiртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок).
Катря(озираючись). Як тут славно! Квiтки якi хорошi, дух такий…
Пашка. Хiба ти нiколи не була?
Катря. Нi, вперше. А то куди отi широкi стежечки?
Пашка. До горниць, до ставка. Хочеш – я тебе кругом обведу?
Катря. Нi, нi, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав… неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защемiло всерединi… Ходiм звiдси мерщi, бо мене чогось i сум, i страх огорта… краще другим разом.
Пашка. Вигадай ще!
Вихід XI
Михайло, Катря i Пашка.
Михайло(виходить з рушницею на гонок). Тiбора!! Тiбора!! Iсi! I де вона забiгла? Зiпсують чисто собаку! (Зуздрiвши дiвчат). А!! Здоровенькi! (Пiдходить, подає руки). Спасибi, що прийшли.
Пашка. Та насилу затягла; так боїться вас, що й глянути не хоче.
Катря. Ви не слухайте її, то вона жартує.
Пашка. Далебi! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала i про кого?
Катря(сiпа Пашку). Що ти? Борони боже! (До Михайла). Ви не слухайте її… вона такого…
Михайло. Та чи я ж повiрю? Хiба я не знаю Пашкиних пустот!
Катря. Не вiрте, будь ласка…
Пашка. Нi, нi! Не бiйся! То ми сюди на гулянках зайшли з вами чи з Павлом Платоновичем порадитись: у неї матiр слабує.
Михайло. О? Давно? Що ж такого?
Катря. Та вони слабують давно, ще з того часу, як батька деревом прибито. То все якось перше ходили, а це, не знаю й чого, гiрше сталося: сказать би, натрудились, – так я вже ж i до хазяйства нiкуди не допускаю. Так боюся за маму, одведи мати божа! Нас двойко тiльки й на свiтi: ото вся моя й родина!
Михайло. Не тривожся, голубко; я з Павлом навiдаюсь. Де ваша хата?
Катря. На Горбанiвцi; зараз за цвинтарем, коло тополi.
Пашка. Та от ми пiдемо з Катрею до Росi нарвати квiток та зiлля; то, назад вертаючись, i вас проведемо.
Михайло. Або краще – я Павловi скажу та сам до вас на Рось вийду, а звiдти укупi й пiдемо.
Катря. Спасибi вам. Коли б помогли мамi!
Михайло. Не бiйся, серце: Павло добрий лiкар. Нiчого не пожалiєм, вирятуємо.
Пашка. А я не казала? (До Михайла). А на вулицю сьогоднi вийдете?
Михайло. А ви будете обидвi?
Пашка. Авжеж!
Катря(до Пашки). А мати як?
Пашка. Ет! Будемо, будемо! Ви ж, дивiться, й гармонiю принесiть.
Михайло. Гаразд. Приходь же й ти, Катре; ми до матерi оце зайдемо, дамо лiкарства, – то чого ж?
Пашка. Нема чого й говорити: мати ж не така слаба, щоб не здужала й встати. А тобi треба i розважити себе, провiтритись.
Катря. То й прийду уже.
Пашка. Ну, ходiм же до Росi. Ми там коло млина будемо.
Михайло. Добре, добре.
Катря. Прощавайте, спасибi вам.
Пашка(за хвiрткою). Так прийдете?
Тихо пiшли.
Михайло. Я зараз! (Любує здалеку на Катрю).
Вихід ХII
Михайло сам.
Михайло. Яка хороша, хоч малюй! А погляд, погляд… такий уже лагiдний, чисто янголиний! Сердешне голуб'ятко! Сирота ще: сама-сiмiсiнька. Хоч би матерi її пособити! Так просила, аж слiзки бринiли на оченятах… Ех, Павло, Павло!! Плетеш ти дурницю: життя має свої права, i проти них воювати годi! Та на бiса б i колотивсь цiлий вiк чоловiк, якби не загорював якої втiхи? Навiщо б поневiрятись i лити кривавий пiт над працею, коли б не мати таких одрадiсних хвилин у життi? Чого тiкати вiд краси? Який там грiх – одволожити поезiєю душу? Буду, конечне буду!
Завiса
Дiя друга
Глухе мiсце на березi Росi. Праворуч млин i мiсток до його з кручi. Лiворуч – якась пустка, руїна; за нею – темний лiс. Просто – крутий берег i кручi Росi, кущами уквiтчанi. Чудовий краєвид. Мiсячна нiч.
Вихід I
Пашка, Параска, Прiська, 1-а, 2-а дiвчина й iншi.
Дiвчата(сидять картинно на березi, на мостику, коло млина).
Ох i зiйди, зiйди, зiронько та вечiрняя,
Ох i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!
Неподоба зiрцi до мiсяця та зiходити,
Неподоба дiвцi до козака та виходити.
Рада б зiрка зiйти, – чорна хмара заступає,
Рада б дiвка вийти, – так матiнка не пускає!
Ой i зiйшла зiрка, усе поле освiтила,
Ох i вийшла дiвка, козаченька звеселила.
Параска. Коли б сьогоднi панич Михайло прийшов, та з гармонiєю: от би весело було! Як вiн гра славно!
2-а дiвчина. Е, дiждешся! Уже його, може, тижнiв зо два i в вiчi нiхто тут не бачив.
1-а дiвчина. Чого вiн справдi перестав ходити? То було що божого дня, а то – як одрiзав.
Прiська. Чого? Хiба не знаєш? У Дзвонарiвни застряв, – i днює й ночує.
Параска. Чого ж панич до неї ходить?
Прiська. Чи тебе мама не п'яною привела? Дивiться, люде добрi, яка маненька, наче з капусти вискочила.
Усi смiються.
Не дивно, якби парубок ходив, ну – сватати дума; а паничевi – звiсно чого…
Параска. Чого ж?
Прiська. Тю на тебе! Та вона – навiки дурна!
Смiх.
Пашка(сидiла трохи подаль, за остатнiми фразами зверта увагу). Чого плещеш? Чого славу пускаєш? Вiд кого ти чула? Що ти знаєш?
Прiська. Аннушка казала.
Пашка. Така ж, певно, мерзенна плетуха, як i ти?
Прiська. Та ти не дуже-то!
Пашка. Та й ти дивись, щоб тобi Дмитро не повернув потилицi наперед. Совiстi не маєш, оббрiхувати дарма бiдну дiвчину, та ще сироту!
Параска. Та то вона з заздростi: досадно, що за нею такий гарний панич не впада.
Прiська. Подавись ти ним тричi! (Вiдходить далi).
Деякi. Та годi вам сваритись!
1-а дiвчина. Про кого се рiч? Про яку дiвчину?
Пашка. Про Катрю Дзвонарiвну. В неї, сердешної, мати слаба, так панич з лiкарем Павлом навiдують її i керують, а вона, з доброго дива, он як паскудить!
2-а дiвчина. Грiха не мають!
Пашка. Довго ославити! У дiвки, може, тiльки й посагу того, що честь.
1-а дiвчина. Та Катря ж, здається, заручена з Дмитром Ковбанем?
Пашка. Нi, вона, певно, за його не пiде.
Параска. Чому? Вiн такий славний!
Пашка. Мало хто не хороший? Може, iнодi чоловiк би себе надвоє розiрвав, щоб того щастя-кохання добутись, а як нема долi, не судилося – то й ковтай тiльки нишком сльози!
Вихід II
Тi ж, Євстрат, Панас i iншi парубки. Парубки виходять до дiвчат, здоровкаються гуртом i попарно.
Парубки. Здоровi!
Дiвчата. Здоровi! Чого пiзно?
Другi дiвчата. Де вас чорти носили? Уже по других вулицях тини пiдпираєте?
Парубки. Атож!
Деякi парубки. Думаєте, що кращих не знайдемо?
Дiвчата. Куди вам, гирявi!
Євстрат. Куриного товару кiльки хоч!
Панас. Дешевий!
Дiвчата. Ех, ви, голодранцi!
Смiх.
Деякi паруються i одходять далi, а то на одшибi сiдають на кручi; деякi на переднiм кону, коло млина. Картиннi грона. Ближче всiх на кону Пашка, 1-а дiвчина, Панас i Євстрат.
Вихід III
Дмитро, Панас, Євстрат, парубки i дiвчата.
Дмитро(виходить тихо i озира дiвчат, шукаючи когось). Нема. I сьогоднi не вийшла, а обiцялась: все коло матерi. Сам то з хурою, то коло бурякiв, мов у каторзi; прийдеш додому, ждеш тiї хвилини, як сонця божого, щоб перекинутись тихим, люб'язним словом, а тут у хатi чужi – лiкар, а надто панич той… Така досада! Чорзна-якi думки у голову лiзуть!.. Дати їм волю – то й… Краще зараз оцю голову розбити! (Зуздрiвши Пашку). Здрастуй, Параско!
Пашка(вiтається). Здрастуй!
Дмитро. Не приходив сюди ще лiкар?
Пашка. Нi, не було. А що?
Дмитро. Та то вiн обiцявся до людей вийти, порадити, як боронитись од пана, бо поїдем їсть… та щось i нема.
Пашка. Може, хто задержав; коли обiцяв, то вийде.
Дмитро. А не бачила ти оце увечерi Катрi?
Пашка. Бачила.
Дмитро. Не казала вона, чи вийде, чи нi?
Пашка. Казала, може, й вийде.
Дмитро. А не було ще?
Пашка. Нi.
Дмитро. Чого б же вона зосталася, не знаєш ти?
Пашка. Може, коло матерi…
Дмитро. Хiба погiршало?
Пашка. Боронь боже!
Дмитро. Так чого ж? Мати ж i встають уже, та й Степанида коло їх ночує; Катрi б слiд i розважитись чим-небудь: аж змарнiла…
Пашка. А тобi дуже шкода Катрi?
Дмитро. Атож!
Пашка. Так що, якби, крий боже, вона вмерла…
Дмитро. Господи! Хiба Катря слаба? Може, лiкар казав? Не затаюй, Христа ради!
Пашка. Як ти її любиш!
Дмитро. Довго ти будеш з мене жили тягти? Кажи все! Вкинула вогню, так печи разом!
Пашка. Заспокойся! Катря нiчим не слаба, – здорова; то я так хотiла тiльки спитати, чи ти б її нiколи не забув?
Дмитро. Бога ти не боїшся жартувать таким словом; та ти все їдно, що ножа менi у серце встромила та й повернула ще тричi!
1-а дiвчина(до Євстрата). Як побивається за Катрею!
Євстрат. А Катрi про його, може, й думки нема.
1-а дiвчина. Тут оце розказували… (Щось шепоче).
Євстрат(засмiявся). Унадився, значить, журавель…
Дмитро(прислухався, завважив). Хто ще там шипить? Хто згадує Катрю?
Євстрат. А хоч би й я! Хiба вона преподобилась уже, що не можна?
Дмитро. Дивись, часом, щоб я твого паршивого язика з пельки не витяг!
Євстрат. Чого ти сiкаєшся, чого лаєшся?
Панас. Що ж це, не можна про Катрю й пожартувати? Хiба вона заручена з тобою?
Дмитро. Хоч i не заручена – дарма! Вона – сестра менi, i рiднiша за всiх вас укупi! Мене як хоч вилай, а за неї я перерву горлянку кожному! Грiха не побоюсь! (Пiшов).
Євстрат. Чи вiн не сказився?
Панас. Цур йому! Не чiпай! (Зирнувши на гай), Гля! Чи то не панi у бiлому маячить? Ходiмо далi!
Iдуть назад.
Пашка(стояла замислена). Як вiн її любить! (Теж, зiтхнувши, пiшла).
Вихід IV
Тi ж та Аннушка й панi.
Анна Петрiвна. Какая тут глушь! Я ни разу, кажется, еще не была в этой части парка? Что это за развалина? (Сiда на колодi).
Аннушка. Не знаю, што воно бiло. Там под низом льох, такой довгой, просто вужасть! Я раз туда хотела полєзти, да так спужалась..,
Анна Петрiвна. Тут и девки гуляют?
Аннушка. Да, девушки з кавалерами, з вечора натiрально.
Анна Петрiвна. Ты говорила, что сюда и Павел Платонович ходит?
Аннушка. Да, я їх видєла здєсьдечки нєсколько разов.
Анна Петрiвна. А взгляни, не идет ли? Смотри не пропусти; да посторожи там…
Аннушка(обходячи, набiк). Сторожи! Вона тут рандєвою занiматиметься, а ти на часах стой… Ех, життьо! (Iде далi).
Анна Петрiвна. Как эта таинственность, неразгаданность отношений обновляет силы! Ах, сколько их прожито! Какая вереница воспоминаний! И вот закопаться в зтой глуши, где ни души не отыщешь?.. Павел меня очень волнует: такая нетронутая, сильная натура.
Парубки i д i в ч а т а (стиха спiвають).
Ой мiсяцю, мiсяченьку, зайди за комору:
Нехай з своїм милесеньким трошки поговорю!
Ой мiсяцю, мiсяченьку, i ти, зоре ясна.
Та свiти там по подвiр'ю, де дiвчина красна!
Анна Петрiвна. Поют? Где зто? (Встає i прислухає).
Дiвчата. Гляньте, чи не панi йде?
Парубки. Мабуть. Рушаймо!
Розходяться парами, обнявшись, спiваючи.
Ой зацвiла макiвочка, зачала бринiти;
Iде козак вiд дiвчини, – починає днiти!
Анна Петрiвна. Песни, объятия, свобода наслаждений… Ах, как зто вновь меня наркотизирует! Дрожу, как девчонка; так жарко в груди, – кровь даже бросилась в лицо… До сих пор я не могу привыкнуть к минуте ожидания, быть хладнокровной… Что это? Жизненность сил или жгучесть темперамента, порода?
Аннушка(вернувшись). Как будьто што-то пройшло, та завернуло направо – может, i вонi.
Анна Петрiвна. Пойдем навстречу.
Iдуть направо.
Вихід V
Катря i Пашка.
Пашка. Тут Дмитро за тебе було таку бучу збив, що трохи нещастя не було!
Катря. Ох менi лихо, чого?
Пашка. Та так абичого… бiльш розсердився, що тебе не було.
Катря. Що менi в свiтi робити? I Дмитра шкода, i не знаю, що йому й казати!
Пашка. Хiба з Дмитром у тебе що вийшло?
Катря. Боронь боже! Тiльки вiн за мною душi не чує, а мене… в черницi тягне.
Пашка. Та що це з тобою сталося?
Катря. Хто його зна: чи менi наврочено, чи у мiй слiд хто вступив? Все одно та одно на думцi… не дає менi нi робити, нi спати!
Пашка. Що ж то, Катрусю?
Катря. Так… нiчого… нудьга тiльки… Тут нема нiкого на вулицi, не приходив нiхто?
Пашка. Про кого ти питаєш? (Дивиться їй пильно у вiчi).
Катря(похнюпилась). Так собi… про всiх, що були.
Пашка. Брешеш! Про панича Михайла. Ой дивись, чи ти не закохалась?
Катря. Що ти? Що ти? I не говори менi про це!
Пашка. Чому нi? Хiба грiх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого серце схоче: не запроданi ще нiкому! Та й, правду кажучи, хiба Михайло не красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де й знайти таку другу пару!
Катря. Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене!
Пашка. Я? Чим?
Катря. Як я просилася в тебе, як молилася, щоб не йти на вулицю дивитись на паничiв: прочувало серце погибель мою… А ти таки пристала та й пристала.
Пашка. Ну?
Катря. Я ж i послухалась, пiшла… та од тiєї ночi сама себе не спочуваю: мов отрути напилася! То була я собi пташкою вiльною, – спiвала, щебетала, смiялася; на всiх менi весело було дивитися, свiтом божим радiти; а теперечки потемрiв свiт менi, якась гадина вп'ялась в моє серце, сушить його, п'є кров мою! Навiть матерi в очi важко глянути: вони так люблять мене, так побиваються, – а у мене в серцi – тiльки ворог мiй, а у мене в думках – одно та одно: тiльки б його побачити, тiльки б його послухати… Як же ти не загубила мене, як не загубила?
Пашка. Чого ж ти побиваєшся? Чого гризеш себе? Коли б ти закохалася, та твоє кохання зневажили, – то було б горе… Таке горе!.. Ох, i не вимовиш!.. Глянь на мене, яка я стала? А ти щаслива: тебе панич коха, душi не чує. Може, нi, скажеш?
Катря. По чому ти знаєш, по чому?
Пашка. Шила в мiшку не втаїш. Хiба ти сама не бачиш? Та й по очiх пiзнати можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду мiниться!
Катря. Нi, як йому любити мене, коли я нерiвня? Вiн добрий, шанує нас, помагає… а менi тим ще гiрше завдає жалю. То було поки не ходив вiн до матерi, то я ще сяк-так з своїм серцем вагалася; а як став ходжати до нас, став зi мною балакати, учити мене, то своїм тихим голосом та словом ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цiлком моє серце…
Пашка. Чудна ти якась: другi ждуть того кохання, як щастя, а вона руки лама.
Катря. Що ж з того кохання? Мука одна!
Пашка. Вiльному воля: i собi пригадувати муки, i коханому серце в'ялити.
Катря. Що ж би ти зробила? Що?
Пашка. Я? Кохала б, жила, землi пiд собою не чула! Пригортала б миленького свого, милувала б, цiлувала б його – до загину, до пропаду…
Катря. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на такi речi? Подумай тiльки, де сумлiння твоє!
Пашка. Ет!
Катря. А мати? А батько? А люде?
Пашка. Що менi до батька, до матерi, як оддала я своє серце дружинi, а вони стоять на дорозi! А люде?.. Нi, не така я! Не двiчi жити, а раз!.. Ух, натiшилася б вiльною волею, а там… а там, хоч i поневiрятися вiк цiлий, – принаймнi знала б хоч за що?!
Катря. На людей би махнула? Слави не побоялася б?! Може… не знаю… А як же б ти наплювала на матiр, що й душi у тобi не чує? Як би ти приспала в своїм сумлiннi її сльози? Ох, i подумати страшно!
Пашка. Не ронив нiхто по менi слiз, не зазнала я ласки, то й не зумiю сказати, чи тяжко йти проти них, чи нi? А от як картають та волю над тобою показують, – то я добре знаю!
Катря. Та ти слухай, яка менi скрута: мати ледве одужали, слабi, безпомошнi; тiльки й думки у них, щоб мене швидче замiж оддати за Дмитра. Я було йому й слово дала… а тепер менi його тiльки жалко… я мов кам'яна чи глуха яка зробилася: мати говорять, Дмитро закида, а менi немов хто за муром гомонить i не про мене. Я й ходжу, i роблю, та мов не своїми руками: усе менi здається, що я уже – не я, що я i не дома, а десь в iншому хорошому мiсцi; тепло там, гарко, люб'язно – тiльки от через рiчку перебрести… хтось кличе мене таким чулим голосом, ласкавi речi шепоче, – i такий на мене страх нападе, що оце зараз мене хтось дома прив'яже, каменем надавить, що аж затремчу… Я, певно, швидко умру!
Пашка. Крий боже, що вигадала!
Катря. Хоч би довiдатись, дознатись, чи вiн… Господи, яка я дурна, божевiльна! Чи впада ж нещаснiй синицi думати про ясного сокола? Що я йому?.. Та й на який кiнець оце менi лихо? Нудьга тiльки точить моє серце, мов…
Пашка. Господь з тобою! Слухай, Катре: коли ти така, то тобi треба залишити це дiло. Ти переможи себе, здави серце; не бачся з паничем, забудь його…
Катря. Як же його забути, коли несила моя! От третiй день не бачила i не знаю, що заподiю з собою!
Пашка. Ти не зоставайся сама собi на самотi з такими думками; бiльше в гуртi бувай! От ходiм зараз за млин, на Деркачiвку, – там тепер вулиця: може, хоч трохи розважиш своє серце.
Катря. В гуртi ще гiрше.
Пашка. Та ходiм, ходiм! Вдармо лихом об землю!
Виходять.
Вихід VI
Павло, панi, а далi Аннушка. Павло виходить з панiєю з гущавини.
Панi. Невже ви думаєте, що я не понiмаю нових iдей? Не… не… сочувствую им? Ужасно трудно.
Павло. Та ви не трудiться, панi, кажiть по-своєму: гражданку ми вчили.
Панi. Не кепкуйте! Я хочу пересилити себе, хочу вивчитись… своїй мовi…
Павло. Навiщо вона вам? Адже з мужиками знакомства водить не будете?
Панi. А ви б уже хотiли, щоб я з простим, грубим мужиком рассуждала, одкривала ему душу свою? Не доставало! Та… що вiн i пойме!
Павло. Нiчогiсiнько. Куди йому? Нечувственний, правда-таки: з голоду пухне, та й то не чувствує!
Панi. Ну, це вже брехня, наговори: швкдче нас ограбили.
Павло(набiк). От тобi й зачепив! (До неї). Та цур йому! Ще набалакаємось вдруге: тепер спати пора.
Панi. Нi, тривайте! То вам оддалеки здається – i село, i мужики… iдеальними, а сядьте на… собственнiм хозяйствi, – не те заспiваєте!
Павло. Хранив господь: батько крав, та хоч дiтям не лишив краденого.
Панi. Ви дуже… упрямi: я це по ваших чорних очах бачу… i ще… озлобленi; я понiмаю вас… я вас довго iз… iз… ах!.. наблюдала. I знаєте, чому ви такi чорствi?
Павло. Цiкаво?
Панi. От сядьмо тут на травi.
Павло. Та я й постою. (Набiк). От, не здихаюсь!
Панi. Нi, сiдайте тут та пильно слухайте; я вам, як си… як другу казатиму.
Павло(набiк). Ну, нав'язалась потороча! (Сiда й запалює цигарку).
Панi. Ви тим так, так… мрачно на все дивитесь, що ваше серце не грiли, певно, ласкою, любовiю?
Павло. Байдуже паски, аби порося!
Панi. Признайтесь, вас нiхто ще не кохав гаряче.. страстно? Щоб аж дух захвативало?
Павло(набiк). Куди це вона гне? (До неї). А вам навiщо?
Панi. Навiщо? Ах, коли б ви знали! (Схиляється потроху до його на плече). Моя душа теж одинока; так прожила вiк, щастя не знаючи. Оддали мене замiж молоденькою за этого старого… Що я понiмала? Я так боялась перед вiнчанням, а прийшлось… разочаруватись! Ви не можете повiрить, яка у мене палка натура; а тут лiта свої трать… в томлении…
Павло(набiк). Розманiжилась баба! (До неї). Так ви, значить, томитесь через гарячу натуру: яка ж тут рада?
Панi(зляга бiльш на Павла). Яка? (Бере злегка за чуба). Плут этакой!!.
Павло. Ох! Не злягайте так: бо ви, нiвроку, аж плеча не чую.
Панi. Який ви грубий з женщинами! Як вiдром холодної води обiллє! (Дивиться у вiчi). Впрочем, менi й самiй обридли лебезiння та делiкатностi: навiщо китайськi церемонiї? Нащо розвитим людям iти проти природи?
Павло. Правда… Тiльки, далебi, рука отерпла. (Випручує).
Панi(розпаляючись). Я давно шукала случая… щиро, откровенно поговорить… розкрить душу… Ви, вiроятно, догадались, що я…
Павло. Нi, не догадався.
Панi(набiк). Какой медведь! Что, впрочем, с ним церемониться? (До його). Ви заставляєте мене краснiть… (Закривається рукавом). Ну, на чистоту, так на чистоту! Павло, разве ты не видишь – я люблю тебя!
Павло. Що-о?
Панi. Люблю страстно, безумно!
Павло(пiднiмається). Анна Петрiвна, чи ви не здурiли?
Панi(обнiма його). Я вся твоя!
Павло(одхиля її i встає). Годi! Пора закiнчити цю гидку сцену! Менi не пристало Iосифом бути, та й вам до Пентехрiїхи далеко: не всi зуби в ротi!
Панi(скочивши). Ах, невежа! Мужик! Ха-ха-ха!! Вообразил, дурак, что на него обратили внимание! Только потешилась! Ха-ха-ха!! Нашла халуя! Ха-ха-ха-ха!!
Павло. Не регочiться дуже, бо щикотурка з лиця обсиплеться.
Панi. Аннушка! Аннушка!! Аннушка!!!
Аннушка вбiга.
Проводи меня! Грубиян!! (До Павла). Надеюсь, что вы избавите меня от удовольствия и минуту вас видеть в своем доме!
Павло. Дуже радий.
Аннушка(проводить паню; набiк). Ну й репрьоманд!
Вихід VII
Павло сам.
Павло. Тьху!! Мерзота яка! В матерi менi годиться: син однолiток зо мною, товариш, друг… а вона поквапилась! Просто опам'ятатись не можу од такого паскудства! Тiкати з цього багна, щоб i самому не вбратись в тванюку! Михайла жалко; але й слова про це сказати йому язик не повернеться… Поїду мерщi до пана Олександра, а Михайловi одпишу, придумаю яку-небудь наглу причину…
Вихід VIII
Павло, Дмитро, 1-й i 2-й хазяїни.
Дмитро(тихо пiдкрадається). Павло Платонович! То ви?
Павло. Я.
Дмитро. Тут давно прийшло кiлько хазяїв, хочуть побалакати з вами.
Павло. Добре. Клич їх сюди!
Дмитро(одiйшовши, маха). Iдiть!
Павло(пiдходить до руїни). Сюди, панове, тут безпешно.
Люде скидають шапки.
Здрастуйте, здрастуйте! (Подає руки). Та надiвайте шапки: я не пан i не батюшка.
Люде надiвають.
Ну, в чiм же, панове, рiч?
Дмитро. Та тут бiда, Павло Платонович: пан позаорював прогони та ще силує – або кучугури на нашi добрi землi змiняти, або щоб ми їх купили.
1-й хазяїн. Та ще й цiну править, як за рiдного батька.
2-й хазяїн. Нема кому нас i обстоювати!
Павло. Якби ви бiльше дбали про громадськi дiла та дiтей учили, то, може, i з вас би народилися люде, що стояли б лавою за громаду; а то ви шкiл не заводите, а де вони суть, – дiтей не посилаєте!
1-й хазяїн. Бо й дома рук треба.
2-й хазяїн. Та й школи тi… вивчиться штокати, то вже на сiм'ю та на господарство й не дивиться: пан, значиться; не те вже в головi! З них бiльше п'яниць i виходить.
1-й хазяїн. Та з чого нам тi школи заводити? Якi нашi достатки? Убожество.
2-й хазяїн. У нас – сьогоднi Луки, анi хлiба, нi муки!
Павло. Тото-бо й горе! Темнiсть та убожество держать вас в своїх пазурах. Принiс хто з волостi «Положенiє»?
2-й хазяїн(вийма з-пiд поли). Принiс. Писаря напоїв та й викрав.
Павло. Давайте ж, я прочитаю i розтлумачу усi вам закони.
1-й хазяїн. Велике спасибi, якщо ласка.
Павло(розгорта «Положенiє»). Так, кажете, силує кучугури на вашi добрi землi помiняти? А ось, слухайте. (Чита). «Местное положение для губерний малороссийских». – «В состав надела, причитающегося крестьянам, включаются одни только удобные земли». Ст. 20. «Пески, болота, каменистые овраги и тому подобные пространства не полагаются в счет крестьянского надела». Зрозумiли?
Всi. Зрозумiли, зрозумiли.
Павло. Отже, не смiє пан мiняти вашi добрi землi на кучугури. Закон те забороняє. I за такi його намiрення ви мусите на нього жалобу мировому посреднику подати.
1-й i 2-й хазяїни. А Шльома ще й улещує: купуйте, купуйте, добрi люде, бо пропадете, як рудi мишi: нi вам до водопою, нi вам до вигону – як у мiшку.
Дмитро. А я не казав вам, бреше, сучий син!
2-й хазяїн. Та й ми теє… так уже там такий галас у шинку пiдняли…
Павло. Навмисне намовля i пiдмогоричує за панськi грошi. Так ось же i купувати вам тих кучугурiв не треба, бо по закону (говорить з притиском) пан мусить дати вам прогони i до водопою i до вигону. Ось ст. 24 про це й гласить, та ще в примiчанiї додано (чита): «Пространства, оставляемые на оснований сей статьи для прогона скота, не подлежат выкупу, но должны оставаться свободными для прогона». Зрозумiли?
Дмитро. Зрозумiли, зрозумiли.
1-й i 2-й хазяїни. Та й ми… воно нiби так, а писар усе одно товче: тут про водопої сказано, а про вигони нi, а вам, каже, до водопою шлях не заказаний.
Павло. Ах, вони лиходiї, мошенники! Та це ж все одно, чи до водопою, чи до вигонiв. Та гляньте сюди, ще й ширина прогону опридiляється. Пишiть посредниковi, то пан у вас, як карась на сковородi, закрутиться.
Дмитро. А так. Збирати сход.
1-й хазяїн. Щоб, бува, гiрше не вийшло… Всi не пiдуть, побояться… i
Павло. Чого?
1-й хазяїн. Та щоб пан, як розгнiвається, ще бiльше не прикрутив…
Павло. Не прикрутить. Годi! Урвалася панам нитка.
Дмитро та iншi. Урвалася.
Павло. Урветься вона ще й бiльше. Стiйте тiльки горою за свої права, та гуртом, всiєю громадою, то ваше й буде зверху.
1-й хазяїн. Хто каже, Павло Платонович, громада – великий чоловiк, та коли ж пан… Ось у цьому ж таки наказi, отутечки спочатку писар читав, що всяка, мов, душа должна повинуватися властям i воздавати помiщиковi урок i дань… Як вiдберуть знову землю й волю…
Павло. Ех, ви, люде, люде темнi! Як будете вiвцями – одберуть, а не будете – самi вiдберете. Та хiба все те, що пишеться в царському указi, – то вже й правда? Хiба у вас власного розуму нема? А слухайте-но сюди, чуєте, що тут пишеться з самого початку? (Читає). «Было бы противно всякой справедливости пользоваться от помещиков, – чуєте, от помещиков, – землею й не нести за сие соответственной повинности». А я вас питаю: чия земля споконвiку була – помiщицька чи людська? Що вони, тi помiщики, з iншого тiста злiпленi, чи що? Якщо їхнi дiди, даймо, на вiйнi билися i за те землi одержали, то вашi хiба на печi лежали, а не вмирали на тому ж кривавому полi? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам по чотири?
Хазяїни. Правда, правда…
Дмитро. Ех, Павло Платонович, слухати б вас!
Павло. I слухайте, й самi мiркуйте. Отже, не пiшли за десятий снiп, мусив пристати на ваше.
Всi. Та спасибi ж вам, спасибi, ви й напутили!
Павло. Слухайте ж далi… Скликайте сход… Та пам'ятайте, – для того щоб жалоба мала законнiсть, треба мати двi третини голосiв.
Всi. Так, так…
Павло. Тож дивiться! Щоб не пiдмогоричили в корчмi з панської намови…
Всi. Атож, атож!..
Павло. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскурає! [32 - Вскурати – зважитись]. Вiддiлить прогони. Глядiть ще й того, щоб шляхiв не врiзував, не заорював. Десять сажнiв завширшки битий шлях…
Всi. Знаємо, знаємо.
Дмитро. Тiльки ось що, Павло Платонович, напишiть ви вже нам самi жалобу. Ходiмо до моєї хати.
Всi. Та вичитаєте нам усi закони.
Павло. Гаразд, ходiм, помiркуємо. Пам'ятайте тiльки добре мої слова: може, не ми, а дiти нашi чи внуки, а таки землю всю по правдi подiлять.
Всi. Дай боже, дай боже!
Павло. Ох, люде, люде! Все сподiваєтесь, – як бог дасть, то й у вiкно подасть. Шкода! Самi дбайте та добрий розум майте…
Голоси. Та хiба ми що… аби хто почав…
Павло. Не такий страшний чорт, як його малюють. Є воля, буде й доля! Гуртом, кажуть люде, i батька бити добре…
Дмитро. Авжеж, вiддячити батьковi треба i за хлiб, i за сiль, i за добру ласку…
Всi. Правда, правда…
1-й хазяїн. Тихо; щось наче йде… чи не панський пiдглядач?
Дмитро. Ходiм, Павло Платонович, ходiм, люде добрi, до моєї хати.
Всi. Ходiм! (Пiшли).
Вихід IX
Михайло сам.
Михайло(виходить по стежцi з гущавини, засмучений). Страшна нудьга: нi спати, нi читати не можу; серце щемить. Хочу робити що – руки опадають, хочу думати – думки розбiгаються; тiльки одна про Катрю й панує: куди я не пiду, її образ слiдкує за мною, лагiдно сяє тихими очима, манить дитячою ухмiлкою, тягне, порива мою душу, i я, як безнадiйно слабий, борюся, а чую, що й змагатися годi! Чи давно пак я почував себе велетнем, готовим i гори на плечi пiдняти? Давно здавалось менi, що нема такої сили на свiтi, котра б залякала мене, зупинила на моєму шляху? Що я хоч на якi муки пiду, а того свiтла народного не випущу з рук i цiле життя своє зложу на боротьбу за його? I що ж? Досить було дiвочого погляду, шовкових брiвок – i я вже розкис… Чи у нас, справдi, за грiхи батькiв наших, якiсь ледачi, непотрiбнi нерви – чулi, м'якi, а до загарту нездатнi? (Сiда на колоду й замислюється). А проте чому кохання вадить? Павло каже: «Кохання, власне, тiльки щастя; але сила його така, що поглине iнчi поривання». Чи не справдовується це й на менi? Не може бути: кохання мусить ще окрилити чоловiка. Мене не кохання гризе, а непевнiсть, розрада. Коли я звiрюсь, то чому з тим коханням не пiти менi поруч? Тiльки нерiвня… по розуму, по розвитку; чи порозумiємось душею? А рiд мiй… прийшлося б навiки порвати… Та ще, чи й любить вона мене? Часом, правда, назустрiч вона спалахне вогнем, потупить очi, i голосок тремтить… Та це, може, й од незвички з паничем розмовляти? Хто її зна. Чому не вияснити всього – раз, та гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь, або тiкай!
Чути з-за млина пiсню; Михайло схоплюється.
Катря (за коном).
Тяжко, важко, а хто кого любить,
А ще тяжче, хто з ким розстається!
Михайло. Боже мiй! Пiсня ця рве серце! Це її голос, – вона тут! Куди вже менi тiкати? Та я ж люблю її, кохаю цiлим життям моїм; вона менi наймилiща, найлюбiща!.. Та я оддав би всi розкошi, всi утiхи на свiтi, аби з нею бачитись, аби дивитись на її зiроньки-оченята!
Вихід Х
Михайло й Катря.
Катря(йде з того боку по мосту i зупиняється коло млина).
А ще тяжче, хто з ким розстається,
Ох, i муки-горя набереться!
Михайло(хутко йде через мiст до млина). Нi, треба це покiнчити: пан або пропав! (До Катрi). Катрусю, здорова була! (Подає руку).
Катря(аж затремтiла). Здрастуйте!
Михайло. Яку смутну пiсню спiвала ти, аж за серце бере!
Катря. Так собi… Чого ви довго не були?
Михайло. Нездужалось. А що? Матерi хiба гiрше?
Катря. Нi, хвалити бога, матерi краще… а так…
Михайло. Так ти i без матерi згадала мене? Спасибi! (Бере її за руку).
Катря. Кого ж i згадувати? Я, може, i вдень i вночi молюсь за вашу ласку, за добрiсть.
Михайло. Спасибi; ти щира душа. Тiльки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.
Катря. Нi, не всякий.
Михайло. Далебi, всякий; бiльше для себе i робиш! (Придивляється). А чого ти так зблiдла? Може, слаба?
Катря. Нi, нiчого.
Сiдають пiд млином.
А ви швидко звiдсiль поїдете?
Михайло. Через мiсяць.
Катря. Так швидко уже!.. А там довго будете?
Михайло. Цiлу зиму, аж до весни.
Катря. Господи, як довго! (Зiтха).
Михайло. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, замiж виходиш?
Катря. Хто вам казав?
Михайло. Мати казала про Ковбаня, i Аннушка.
Катря(палко). Не вiрте їм! Я замiж нжоли не пiду.
Михайло. Чом?
Катря. За нелюба – зроду!
Михайло(радо). Хiба ти не любиш Дмитра?
Катря мовчить.
Ти менi вибач, Катрусю, що я про такi речi питаюсь; це з приязнi тiльки – вiр менi!
Катря. Або що? Чого менi перед вами таїтись? Якби правда була, сказала б.
Михайло. Так ти ще нiкого не кохала i не кохаєш?
Катря. Хто його зна…
Михайло(гладить обидвi руки у Катрi). Слухай, Катре! Ти вiриш усьому тому, що я говорю тобi? Не вважаєш мене за брехуна?
Катря. Що ви? Борони боже!
Михайло. Так i вiр же, що я, поки на свiтi живу, не обманю тебе, що що б я не казав тобi – то вiд щирого серця, з душi! Знаєш… я люблю тебе… з кожним днем ти менi дорожча становишся…
Катря(спалахнула). Ви смiєтесь…
Михайло. Нехай надi мною посмiється так лихо! Серце моє, рибонько, зiронько ясна вечiрня, чи любий я тобi хоч капелиночку?
Катря потупилась з сорому.
Скажи менi щиру правду: чи кохаєш ти мене, як парубка? Чи журишся так за мною, як я за тобою?
Катря схиляється на груди до Михайла i почина ридати.
Михайло. Катрусю, голуб'ятко моє, чого ти плачеш? Невже моє кохання тебе образило?
Катря(схлипуючи). Ви такi… менi… я б не знаю що…
Михайло(цiлує їй руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя! Раю мiй!
Катря(вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цiлувати?!
Михайло. Ти – цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на свiтi вiддам! Не плач же, усмiхнися? Он бринять на оченьках сльози. (Голубить її i цiлує то в одно око, то в друге).
Катря обiйма його, хутко цiлує, а далi, засоромившись, закрива вид рукавом.
Михайло(гладить по голiвцi i цiлує Катрю). Коли б ти знала, моя доле, яка обiйма мене радiсть, яке огорта мене щастя! Такого раювання i на тiм свiтi немає, вiр менi! Глянь, он мiсяць задивився на нас, зорi миготять радiсно нашому щастю; а нiч аж притихла, притаїлася; прислухається заздрiсно, як нашi серденька б'ються укупi… б'ються i будуть битись, i нiхто, нiяка сила не розлучить їх!
Катря крадькома цiлує руку у Михайла; Михайло вириває i обнiма її палко.
Катря(боязко). А ви ж казали, що поїдете швидко?
Михайло. Так що ж? Тепер я сам не поїду без тебе: ти молода моя, заручена. Пiдеш за мене?
Катря(з жахом). Що ви? Цього зроду не буде!
Михайло. Як так?
Катря. Не буде, не буде! Що ви тiльки кажете? Я й подумати не посмiю: хто я? I мiзинця вашого не стою!
Михайло(цiлує її). Стоїш, перлино моя дорога! Бiльше мене варт!
Катря. Нi, нi! Не менi судилося таке щастя! Куди менi, бiднiй мужичцi, бути дружиною вашою? Нi ступити, нi заговорити не вмiю; ви взяли б собi камiнь за плечi. I люде осмiють, i бог скарає: паруються тiльки рiвнi. Не за нас це сталося, не за нас i перестане!
Михайло. Не плещи, моя лебiдочко, абичого; не плутай сюди бога! Перед ним усi рiвнi; вiн кожному дав серце, i у кожного воно одинаково б'ється. Ми з тобою пiдемо поруч чесно по новому шляху, i ти менi станеш не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу в тебе знаття своє, свою душу, свої мрiї – i засвiтиться твiй розум новим променем, i осяє мою душу тихим, радiсним свiтом!
Катря. У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темрiє! Не можу я, бiдна, i зрозумiти такого щастя,.. тiльки аж мороз поза спиною йде, так страшно. Що оце ви задумали?
Михайло. Та як же iнако я й думати мiг? За кого ти мене маєш? Хiба, ти думаєш, я здатний би був занапастити твiй вiк молодий та й кинути на посмiх?
Катря. Нi, я такого зроду i в думку не клала. Ви як батько рiдний до мене були… я не знаю, як i шаную вас, i люблю… Господи, сказати не вмiю! (Припада).
Михайло. А коли любиш, моє голуб'ятко, моє серденько, щастя моє, – то звiрся на мене: дай менi свою рученьку, i нехай бог благословить нашу долю!
Катря. Я як п'яна: все в мене в головi коломутиться… Страшно тiльки… не за себе: я б за вас душу свою оддала. А як через мене вам лихо, не доведи господи! Батько, матiр, пани всi… Як менi i стати поруч з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти…
Михайло. Ти знову за своє. Та розумiєш ти, дитино моя, що я без тебе жити не можу, дихати не можу… що менi без тебе один шлях – отуди, пiд лотоки!
Катря. А менi хiба нi?
Михайло. Так i не мучся ж, i не думай: так судилося, так йому й бути! Моя ти? Правда?
Катря(хова свiй вид у Михайла на грудях). Аби ви тiльки були щасливi!
Михайло(пригорта палко). Моя, моя! Перед оцим небом клянуся!
Вихід XI
Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро i другi.
Пашка(гука з-за млина). Катре! Катре, – гу!! Де ти заховалася?
Михайло(сполохнувшись). Хтось кличе тебе; iде сюди… Прощай, моє сонце, до завтрього! Звiрся на мене! (Обiйма з притиском). Приходь! У садку краще: нiхто не мiшатиме. Не знаю, як i доживу до завтрiшнього вечора… Прийдеш?
Катря(палко). Прийду, прийду, мiй соколе, моя доле!
Михайло хутко iде в гай, а з руїни вийшов Павло, з ним два хазяїни, останнiм Дмитро. Катря, як кам'яна, стоїть, не зводячи очей з того мiсця, куди зник Михайло.
Павло. Так так же i робiть.
1-й i 2-й хазяїни. Будемо, будемо, спасибi вам.
Павло. Прощавайте!
1-й i 2-й хазяїни. Щасти вам, боже!
Павло iде в один бiк, люде – у другий.
Пашка(пiдбiгає). Катре! Ти осьде?
Катря(кидається до неї на шию). Парасю! Яка я щаслива!!
Дмитро, завваживши це слово, скам'янiв на мiсцi.
Завiса
Дiя третя
Картина 1
Глухе мiсце в лiсi коло криницi; ранок.
Вихід I
Михайло сам.
Михайло(при рушницi; сидить на поваленому деревi). Не видко нiкого, а переказував, щоб я конешне сюди, до криницi, вийшов. Що за таїна? Мiсяць тому назад Павло утiк несподiвано, навiть не попрощався нi з батьками, нi зi мною, – аж збентежило всiх. Одного листа тiльки й одiбрав; пише, щоб я не дивувався i не допитувався, бо так треба; де дiло, мовляв, кличе, там i я! У дядька Олександра сидить тепер. (Виймає листа i пробiгає). «Тут не таке болото; гаразд би було й отаборитись. Суть людськi душi, яким бракує тiльки живущої води… Ми з паном Олександром балакаємо багато, радимось, мiркуємо – може, до чогось i домiркуємось. Умовились з ним завести i спiльну позичкову касу, i училище, а не забавку-школу, i больницю. Можна буде ще декого перетягти до цього куреня, щоб розтаборитись звiдци. Приїзди сюди швидче; годi тобi там одгодовуватись да ласувати поезiєю: тут здоровiще». Золоте серце: сам нiчого не має, а все про других дба! Скучив я за тобою дуже: давно не балакали, давно не було з ким одволожити своєї душi… Тiльки, брате мiй, друже мiй, у мене тепер на самому сподi душi завiвся такий куточок раю, куди я тебе не пущу, про який i не признаюсь й не шепiтну навiть… (Запалює цигарку i ляга, потягається). Мене аж одурманило щастя! Куди не гляну, все менi усмiхається; на серцi якась дивна музика; кожна жилка тремтить залассям [33 - Заласся -насолода, захоплення] i втiхою… Отак би, не дбаючи про буденнi справи, не ламаючи нiчого, вiк пити повну чашу поезiї… Катрусю, моя зiрко! Коли я упився твоєю красою, – ти ще милiща моєму серцевi! (Згодом). Яка тiльки вона дитина душею; вся мов потонула в коханнi, а соромиться його проявити, ховає первоцвiт жаги… Iнодi таке простувате сплете щось, що знехотя засмiєшся i поцiлунком затушиш досаду; а то – дивує на мене мовчки, мов на бога. Треба б її вчити, освiтити… так не до книжок тепер… пiсля уже краще! От коли б тiльки вона не мастила голови оливою чи смальцем; а то з щиростi так наялозить для мене, що аж одгонить. Треба буде їй купити помади, та ще й гольдкрему до рук, бо порепанi, жорсткi… I кiльки раз просив її, щоб не вешталась по сонцю, бо засмалиться, – так нi! Правда, їй поки працювати треба… От оцi каторжнi, невладованi питання отруюють тiльки щастя i встають якимись страшидлами!
Вихід II
Михайло i Павло.
Павло(з-за кону). Агов! Де ти там?
Михайло(схоплюється). Павло? – Тут, тут!
Павло (виходить). Здоров, друже!
Михайло(кидається, обiйма). Голубчику!.. Як же ти мене потiшив несподiвано! То несподiвано кинув було утеком, а то… (Знов обнiма). Спасибi, серце! Я такий радий тебе бачити; далебi, занудився. Ну, ходiмо ж мерщi до нас…
Павло(перебива). Нi, до вас я не маю часу. Сiдаймо тут та побалакаємо…
Михайло. Невже до нас i не зайдеш?
Павло. Кажу ж – i хвилини нема… До вельми тяжкого слабого хапаюсь… (Кладе руку Михайловi на плече). Ну, як же ти ся маєш? Що наробив? Розцвiвся, пишаєш красою, як майський крин душистий, прекрасний?
Михайло. Бачу, що й ти скучив за пасиком, на якому язика гостриш. (Цiлує Павла).
Павло. Нi, без жартiв; на тебе глянути, то й всяк постереже, що у твоїх очiх i ласощi, й радощi аж грають, – певно, їх повно на серцi?
Михайло(трохи соромлячись). Журби не маю… тобi зрадiв.
Павло. Справдi? Чи не занадто уже буде для мене одного, признайся?
Михайло. Чому? (Потупив очi i почав крутити цигарку).
Павло(б'є його ласкаво по колiнi). Ну, ну, нехай i так! Гаразд поки!.. Кланявся тобi дуже дядько твiй, пан Олександер; ремствує, що ти не хочеш до його i в хату плюнути!
Михайло. Я сам би раднiший; та, знаєш, рiд у сварцi, то й менi вихоплюватись раз по раз якось нiяково…
Павло. Так i у такiй пустiй справi рiд твiй стоїть на перепонi?
Михайло. Не то, що менi можуть заборонити з дядьком бачитися, – та я й не послухаюсь; а то, що якби нашi бували, то малося б бiльше оказiї…
Павло. Славний вiн, брате, чолов'яга; поневiрявся на вiку, бився з родом, з панами, а таки перемiг, не дав чужої душi на поталу i спорудив своє чесне гнiздо!
Михайло. Я дуже люблю i поважаю дядька.
Павло. I вiн тебе любить, та жалкує, що ти з твоїм чесним напрямком i таланом по багнищах валасаєшся… [34 - Валасатися – блукати, волочитися]. (Дивиться пильно йому у вiчi). Слухай, я до тебе забiг по важному дiлу, – скажеш правду? Не збрешеш?
Михайло(змiшавшись). Що це за допит? Я – не брехун.
Павло. Не те… можна iнодi в таке влiзти… Скажи менi щиро, чи ти уже зайшов за край з Катрею?
Михайло(спалахнув). Вiдкiля ти взяв?
Павло. Чутка пройшла; та iначе й бути не могло: певнi скутки! [35 - Скутки – наслiдки (з польськ.)].
Михайло. Якiсь падлюки плетуть, а ти за ними!
Павло. Ну, глянь у вiчi, скажи щиро!
Михайло. Є такi речi, до котрих з голими руками не доторкуються…
Павло. Щоб не вразити дворянської совiстi?
Михайло. Павло, лайся за все, за що хочеш; корени мене за ледарство, за панськi звички; але не чiпай моєї честi, бо я за неї сам себе перерву, а глузувати не дам!
Павло. Я не чiпаю твоєї честi, а волаю до неї.
Михайло. У кожного є у серцi своя святиня, у якiй вiн не дасть другому полоскатись!
Павло. Бач, як ти бережеш свою святиню власну, а про чужу – байдуже? У Катрi хiба, по-твоєму, нема своєї святинi? А в їй уже полощеться цiле село!
Михайло. Не може бути, щоб хто смiв! Це вигадки!
Павло. Та бачиш же, що аж до мене дiйшло.
Михайло. Я зацiплю їм писка усiм, урiжу кожному язика!
Павло. Єсть на те один тiльки спосiб.
Михайло. Знаю i повiнчаюсь. А ти про мене думав як? Щоб я мою Катрусю дав жироїдам на посмiх? Не буде цього!
Павло. Як я про тебе думаю? Поки не зовсiм iще погано, бо прийшов перебалакати; але все ж… ти закiнчив… по-панськи… а як змагався й бундючився! Ет! Одним ви миром мазанi: обтешетесь зверху тiєї культурою, приберетесь у iдеальнi химороди та й красуєтесь; а дмухни тiльки на вас, продряпай трiшки, – то такi ж жироїди у грунтi!
Михайло. Павло! Ти не маєш жодного права так ображать мене: я тобi не дав на те приводу. Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, i кохаю на цiле життя, чесно! Я не побоюся перед цiлим свiтом сказати про кохання, назвати її моїм подружжям, – i назову, i повiнчаюсь!
Павло. Гаразд. А коли це буде?
Михайло. Коли? Та незабаром… Треба уладнати дiла, я з тобою хотiв порадитись… Тiльки ти був завжди проти шлюбiв формальних?
Павло. Гай-гай! Куди стрiляєш! Якраз до ладу примiряти сюди теорiю рiвноправних станiв! А якi ж тут права у цiєї бiдарки-рабинi? Приймати од кожного, хто не схоче, – i регiт, i глум, i зневагу, i бiйку навiть, – так, бiйку, бо по закону i в волостi можуть одпарити! Дочекатись, щоб на смiтнику косу обрiзали та дьогтем голову вимазали! Пiти попiдтинню на знущання за куском хлiба? Втопити з одчаю свою власну дитину та й зогнити в тюрязi? Нi, паничу, тут не до теорiї, бо тут ставиться на пробу цiлком людина, все життя її: тут виходить – «котовi смiшки, а мишцi слiзки», та ще якi? – не елегiчнi, а мужичi, кривавi, пiсля яких одна дорога – в ополонку!
Михайло. Правда, конечне тра повiнчатись; та у мене i в думцi другого не було!
Павло. Iначе – було б шельмовство! I без того у нашої селянської дiвчини не густо тих прав, а зачепи її, то й остатнi однiмеш! Тодi її вся ота темна сила просто-таки задавить, – я вже й не кажу про власнi муки розбитого серця! А може, ти думаєш, що у їх отого серця чортма?
Михайло. За що ти печеш мене? За вiщо картаєш? Я до тебе за порадою, а ти що не слово, то й намiряєш шпигнути. Стидно, брате!
Павло. Вибачай! Ти знаєш, як гiрко у мене на душi, то й на язицi перга! [36 - Перга – квiтковий гiркий пил, що його бджоли переносять разом з медом]. Ну, поговоримо ж любенько: треба повiнчатись i найхутче, – це раз…
Михайло. Та як же його зразу укоськати моїх батькiв? Трудна рiч, тут треба поволi.
Павло. Що? Ти сподiваєшся ще на згоду з своїми?
Михайло. Атож!
Павло. Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене на долонi волосся виросте, нiж це станеться; i в думку собi не клади!
Михайло. Чого ти так думаєш? Тепер не тi часи, щоб вони мою волю захотiли в'язати, та й люблять, – не чужий же я?
Павло. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для них "бесчестие званню".
Михайло. А як я не схочу їхнього рятунку?
Павло. Проклянуть. Тут уже так i клади: прийдеться з родом поламати навiки!
Михайло. А далi що?
Павло. Жити своїми руками i завойовувати невпинною працею собi щастя.
Михайло. Трудне щастя…
Павло. Звiсно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вiр!
Михайло. Знаєш, i пiп не повiнча без согласiя батькiв…
Павло. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком твоїм; вiн домовить i попа!
Михайло. Правда, правда; тут єдиний дядько поможе. Тiльки почекай!
Павло. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош i придоб? [37 - Придоба – зручнiсть].
Михайло. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись у воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю їх i випрошу згоду? Батько мiй чоловiк простий i не надто уже лихий; мати драматургiю нехай i зробить, але…
Павло. Тож-то, що але: одкриєш таїну та гвалту наробиш! Слухай мене: кинь отi проби, їдьмо мерщi з Катрею: адже над нею висить тяжкий меч!
Михайло. Як же його так зразу? Та от вiзьми, щоб поїхати повiнчатись, упорядитись як-небудь треба грошей; то як же я обiйдусь без батька?
Павло. Так-так, правда… дарма! У мене оце умерла тiтка i по духовнiй одписала тисячу карбованцiв; вони там менi й присланi опекою. Вiзьми їх, серце!
Михайло. Спасибi, друже! Але остатнiх твоїх грошей не вiзьму: коли я i чим їх вiддам?
Павло. Не плети абичого, тут дiло iде про чоловiчу жизнь, а ти будеш у якiсь гонори грати! Хiба лишень для того, аби крутить!
Михайло(чуло). Друже мiй, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве ледащо? Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у своїй душi, закинути ласощi ради? Невже ти менi бiльше не ймеш вiри? Чи ж я упав так низько, чи безповоротну пiдлость вчинив? Чого ти мене кривдиш – що я один раз хочу побалакати з батьком за неї?.. Таж я серце своє готовий оддати за Катрю…
Павло. Угамуйся, друже! Вибач менi: може, справдi у мою голову одне погане лiзе? (Пригорта його). Тiльки слухай, коли уже наважився з старими побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже, дiйде чутка до двору, то сяк чи так, – а замордують твою милу.
Михайло. Я сьогоднi конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я мерщi – до вас.
Павло. Ну, як знаєш; тiльки поводься, як твоє серце прокаже, та не бари дiла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й грошi твої лежатимуть.
Михайло. Не вимагай мене, серце, за грошi: вони тобi знадобляться на чорний день.
Павло(устає). Ти знов своє? Твоє дiло та Катрине i є той чорний день: менi ваше дiло дороге; то не смiй менi й писнути, бо, їй-богу, ще поб'ю!
Михайло, усмiхаючись, обнiма Павла.
А менi на чорта вони, отi грошi! Поки оцi мозольнi руки не одсохли, – працюватимуть; та чи багато менi й треба!.. На дiло – друга рiч, а для мене самого…
Михайло. Поки самого, а – усмiхнеться доля, то й власного щастя заманеться…
Павло. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пiшли! Нам, лихом битим боякам, не про своє щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у туманi гойдається на гiлцi… Ну, прощай! Не дбай же тiльки про себе самого, а пам'ятай, що в твоїх руках чужа жизнь! (Хутко обнiма i виходить).
Михайло проводжа.
Вихід III
Михайло сам; вертається з рушницею.
Михайло. От тобi i щастя! Швидко минув чарiвний сон: розбуркав Павло грубо, жорстоко, – i сувора доля, з турботами, з нуждою та скрутою, грiзно стала перед очима… (Бере рушницю, опирається на неї). Але Павло правду казав: страшно за мою зiрочку! Треба рiшатись батьку сказати. Тiльки як його пiдiйти? Язик не повернеться. Коли б як наздогад; або призвичаїти потроху до цiєї думки… А може, матерi перше сказати, попросити? Просто голова туманiє… А треба, треба! (Замислившись, iде).
Декорацiя хутко мiняється.
Картина 2
Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сiнешнi дверi; за хатою садок. Лiворуч – тин i причiлок другої хати, Дмитра Ковбаня. Просто – повiтка й ворота; за ними йде вулиця. По той бiк мрiють городи, а над заленочком садкiв здаля сяє хрест i баня церковна. Вечiр. Спочатку ясно, а пiд кiнець сонце заходить i сутенiє потроху.
Вихід I
Дзвонариха стара i Катря.
Дзвонариха(виходить, обпершись на Катрю, i сiда на призьбi). Ху-ху! (Оддихує). Хвалити милосердного бога, i не гадала, i не сподiвалася уже бiльше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь i привiв.
Катря. Я така рада, така рада!
Дзвонариха. I я рада, доню: раз за тебе, а друге, що менi дано ще пiльги спокутувати грiхи мої. (Позирає кругом). Як же славно тут дихати свiжим повiтрям; дух який iде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне… Дихала б i не надихалась!..
Катря. Дасть бог, мамо, швидко одужаєте тепер: я вже так молилась, на часточку подавала. Сьогоднi i панiматка в церквi питались про вас i проскурку ото дали.
Дзвонариха. Спасибi їй, що згадала; як одужаю, то й я одслужу їй чим-небудь. А от, доню, чим оддячимо лiкаревi та паничевi, отим спасенним душам?!
Катря. Молитвою хiба однiєю.
Дзвонариха. Без їхньої добростi пропала б я… А що з тобою, сиротою, було б, – то й подумати страшно! Що вже лiкар добрий, а що панич Михайло, – то такого й не бачила: щодня навiдував. Тебе от читати довчив. Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хiба в дядька?
Катря. У якого, мамо?
Дзвонариха. У пана Олександра, брата нашого пана. Нашi пани з ним у сварцi з того часу ще, як вiн оженився з простою дiвчиною, крiпачкою.
Катря. Як? З простою?
Дзвонариха. Еге, з Мотрею Пальоною.
Катря. Хiба бува, що пани беруть селянок?
Дзвонариха. Рiдко, але трапляється.
Катря. Ну, а покiйнi старi пани? Дозволили?
Дзвонариха. Прокляли були. Стара панi трохи не вмерла; по лiкарiв аж до Києва посилали… Уже перед смертiю тiльки помирилися, та й то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на брата, приску [38 - Приск – жар] пiдсипав, i до сього часу зашморгом дивиться, а надто наша панi: не дозволю, каже, мужичцi переступити порога свого!
Катря. Так нашi пани такi немилосерднi? Господи!
Дзвонариха. А ти ж думала?
Катря. Лихо тяжке!
Дзвонариха. А тобi що?
Катря. Так… (Зiтхає). А як же пан Олександер живе?
Дзвонариха. Нiчого… Чула, – гаразд! Тiльки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись…
Катря. Так-так, – одцураються… всi одцураються… що мужичку ввiв до панського роду!.. Бiдний вiн! (Зiтха i сидить мовчкщ перебираючи кiсниками).
Дзвонариха(оглядає дворище кругом). А в тебе порядок у дворi, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цiлує її). От якби покiйний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привiв господь, а любив вiн тебе страх як! Ти пам'ятаєш батька?
Катря. Пам'ятаю: вуса були сивi, довгi; спiвали в церквi, мене з собою брали. Навiть на одчитування до мерцiв ходила була з татом. Спочатку боялася покiйникiв, а далi привикла… Я й тепера їх не боюсь!
Дзвонариха. Живi, доню, страшнiшi! Тепер у мене тiльки й думки, тiльки й молитви, щоб тебе оддати до рук щирої, чесної людини, одружити! Привiв би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неї, то тодi й очi закрити безпешно.
Катря. Мамо, годi про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!
Дзвонариха. То вже божа воля.
Катря. Нi, я не про смерть кажу, одведи господи…
Дзвонариха. А про що ж?
Катря. Так, про всякi пригоди.
Дзвонариха(цiлує її). Сумна ти чогось: все зi мною та зi мною, то й занудилась; не знать що в голову лiзе. Ти б пiшла до подружок абощо… а то подивись, як ти змарнiла, мов зiв'яла…
Катря(з сльозами прилада до матерi). Зiв'яла, мамо!
Дзвонариха. Дитино моя люба! Що з тобою?
Катря(утира хутко сльози). Нiчого, мамо… вас шкода!
Дзвонариха. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час i про себе думати…
Катря. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде!
Дзвонариха. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду i до нас, сирiт, лине, бо й сам сирота…
Вихід II
Тi ж i Дмитро.
Дмитро. Здоровi були, мамо, з недiлею! Уже й з хати вийшли? Здрастуй, Катре!
Катря. Здрастуй!
Дзвонариха. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час i за дiло братися.
Катря одходить i почина дещо прибирати; здiйма глечики з тину i зносить до хати тощо.
Дмитро. Де ж вам трудити себе? Спочивайте!
Дзвонариха. I то вже належалася; заїла багато чужої працi. От i ти, – не знаю, чим уже й одслужу, – оплiв, охаїв наш дворик i всiм нам, сиротам, допомагаєш.
Дмитро. Яка там помiч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не купованi.
Дзвонариха. Хоч i не купованi, так здалися б на своє дiло, а не на чуже.
Дмитро. Не яке воно й чуже! Менi, може, ваша сорочка ближче до тiла, нiж своя. Що я? Один собi, як палець, – бурлака, та й годi! Багато менi треба? Заробив що чи де заробив – не велика журба. А от вам – друге дiло: ви слабi, а Катря молода; i коло вас, i коло господарства сама побивається… Як же не пособити? Такiй молодiй дiвчинi i надiрватися можна! Я ж не скотина яка нечувственна!
Дзвонариха. Нехай уже тобi за твою добрiсть господь оддячить!
Дмитро. Менi, може, – коли ви оце слабi були, – серце шарпалось, як гляну було на Катрю, що вона як тiнь яка ходить! Я б, може, раднiший був свої руки пiдложити, а не те що зробити яку мализну…
Дзвонариха. Та бачу, бачу, козаче, що тобi дочки жалкiше, нiж старої…
Дмитро. Нi, крий боже! I вас я вважаю за матiр: рiдних пак не згадаю нi батька, нi матерi. Чоловiк ваш покiйний, царство йому небесне, виховав мене, зберiг сиротi i батькiвщину, i хату, наставив мене самого добрим хазяїном, до пуття довiв, – так як же менi не любити вас? З Катрею зросли ми укупi…
Катря(надходить). Я, мамо, розпалю у коминi, кулешика вам зварю на вечерю.
Дзвонариха. Не треба, доню. (Гладить по головi її). Славна у мене, Дмитре, дочка: i хороша, i моторна, i упадлива.
Дмитро. Що й казати? Нема, може, в свiтi за Катрю!
Катря(гiрко). Не хвалiть, мамо!
Дзвонариха. Запишаєшся? А тебе таки справдi, кралечко, гедзь з одного боку напав.
Катря(перебиваючи). Он дивiться, як сонце сiдає червоно; певно, вiтер буде на завтра. Треба буде однести до млина мiрочки зо двi пшеницi, бо в нас уже борошна обмаль.
Дмитро. Я завтра зайду й однесу.
Дзвонариха. Та то борошно борошном, а ти таки…
Катря(хутко). Мамо, цитьте! (Прислухається). Хтось iде до нас; може, лiкар? (Бiжить з тривогою; дивиться за ворота).
Дзвонариха. Може, справдi. Вiн того тижня заїздив, то обiцявся, що ще заверне.
Дмитро. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б i ходити йому чи паничевi?
Дзвонариха. Та лiкаря уже бiльш мiсяця i в селi нема.
Дмитро. А паничевi б чого? Хiба й вiн лiкар?
Дзвонариха. Не знаю; тiльки така вже добряча душа, що й господи! Що божого дня трудився!
Дмитро. Себто вас жалував так?
Дзвонариха. Господь його святий зна, – чи у його вже таке серце, чи ми заслужили ласки у бога?
Дмитро(зiтхнувши). Може.
Катря(вертаючись). Нi, то не вiн; хтось у хустцi. Позношу лишень я на нiч полотна в комору.
Дмитро(iдучи за Катрею). Я тобi поможу.
Катря. Та я й сама зберу – не важкi. (Iде до тину i збира полотно, що на йому розвiшане).
Дмитро(пiдходячи до тину). Катрусю! Я хотiв би з тобою побалакати…
Катря. Об чiм? (Потупилась).
Дмитро(мне шапку). Сама знаєш, об чiм… тiльки й думки, тiльки й гадки!
Дзвонариха. Пiду вже я: i пiзно, та й молодята нехай собi поговорять! (Вголос). Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати: нагулялася.
Дмитро. Зараз, мамо!
Пiшли.
Вихід III
Катря сама.
Катря. Боже мiй! У якi тенета я вплуталась – i думок не зберу. Чого ти радiло, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани! I Михайла уже третiй день немає; то було й вечора не пропустить, а на цiм тижнi тiльки раз ускочив на час, та й на досi… Може, не вiльно… Тiльки як же менi нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Пристає з словом, що я йому перше дала… любить… а я… Ну, що йому казати? Водити парубка, та ще такого, – грiх! Правду сказати? Та чи язик же у мене повернеться? До матерi ще дiйде… хоч би од цього хранив господь!
Степанида(за ворiтьми). На! З'їж!
Катря(здригнувшись). Хто це? Степанида?
Вихід IV
Степанида i Катря.
Степанида(ввiходить п'яненька). Що ж, що я була панською полюбовницею? Не по своїй волi, дрантя, чуєш? Не по своїй волi!.. А ти – по своїй, повiє!.. Дiвуєш? I я навчуся по сьомiй дитинi так дiвувати! Чия б казала, а твоя б мовчала! Яка я п'яниця? Випила, ну – випила на свої, а не на краденi, злодюго, чуєш?
Катря. Тiтко, кого це ви так лаєте?
Степанида. А ту шелихвiстку бiсову, покоївку панину, Аннушку. Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахiття, бендерська чума, та й зачiпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як вiзьму на зуби, то ти й носа до нашого кутка не покажеш!
Катря. Охота вам, тiтко.
Степанида. Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й їсти не буду. Оце я її, шльондру, аж до самiсiнького двору проводжала; шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються i батько її, i дядько, i тiтка, i дядина! Е! Мене не чiпай: я й сама зачеплю! Уже так налаялась, так налаялась всмак, що аж на серцi полегшало; зайшла до шинку та й випила…
Катря. Та бачу, бачу.
Степанида. Що ж, Катре? На свої, на заробленi…
Катря. Та й на свої не гаразд пити.
Степанида. Розкажи своєму батьковi, голубко моя… Тiльки тепер i мого! (Спiва й пританцьовує).
Коли б менi, господи,
Недiлi дiждати!
Сюди, туди, он куди —
Недiлi дiждати!
То й пiшла б я
До роду гуляти!
Сюди, туди он куди —
До роду гуляти!
Там мене будуть
Часто частувати!
Сюди, туди, он куди —
Часто частувати!
Катря. Та вже ж, хвалити бога, недiлi дiждались, начастувалися.
Степанида. О?! Уже?! Моя перепiлочко! (Приспiвує).
А в перепiлки та головка болить;
Тут була, тут, перепiлочка,
Тут була, тут, сизопiрочка!
Я тебе дуже, Катрусю, люблю… така ти в мене хороша… дай поцiлую… от шкода тiльки, що горiлки не п'єш!
Катря. Недоставало!
Степанида. Дай поцiлую… а та, панська помийниця, каже, що я Катрю з паничем звела… похваляється покрити…
Катря. Що ви кажете?
Степанида. Похваляйся, похваляйся, повiє! Думаєш, що так на твоїх панiв i поласились?.. А, нехай вони тобi виздихають!.. Та в нас i кращi є!!
Катря. Господи! За що вона обносить мене?
Степанида(недочува). Та у нас така парочка! Ось ми спаруємо… i мати казала, що весiлля швидко… Ух, коли б швидче! От уджигну вже та брязну пiдкiвками!.. (Пританцьовує).
Унадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель:
Таки, таки дибле,
Конопельки щипле!
А я ж тому журавлю, журавлю…
Ходiм-бо, Катрусю, до шинку!
Катря(недочува, стоїть мов кам'яна). Обносять… наступає вже…
Степанида(весело). Коли не хочеш, то я й сама пiду. Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Iде за ворота, хитається; трохи не впала).
Очеретом качки гнала,
Спiткнулася та й упала…
(Iде, спiваючи).
Вихід V
Катря сама.
Катря(ламаючи руки). Ну, дiвко! Надiвувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима… От i заховалась! Не приспало, моє кохання, ти лиха: пiдкралося воно, та аж серце, мов на ножi, кипить! Михайло! Голубе мiй! Скруто моя! За тебе менi i страждати не тяжко… все оддала, то що менi люде? От матiр тiльки… Ох, i не знаю, що з мамою буде, як дiйде… а неминуче дiйде: вже коли Степанида на губу взяла, – все село знатиме! (Зложивши руки, стоїть замислена).
Вихід VI
Катря i Дмитро.
Дмитро(пiдходить тихо; Катря не чує). Катре!
Катря(здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав.
Дмитро. Коли ж сватiв присилати до матерi?
Катря(сплеснула руками). Уже? Ой, лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене?
Дмитро. Як на тебе? Хiба ж ти не подала менi слова?
Катря. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Менi не шлюб у головi… замiж я не пiду.
Дмитро. Що з тобою? Скажи менi щиро!
Катря. Не знаю… Ти б посватав краще Пашку; вона тобi такою вiрною дружиною буде, так тебе любить!
Дмитро. Чужого вiку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене, – от що! То було стрiнеш, аж у очiх сонечко; щебечеш не нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиляєшся зо мною i словом одним на самотi перекинутись… Запропастила ти мою голову!
Катря. Дмитре! Пожальсь надi мною! Я тебе, як брата, люблю; менi так тебе шкода… Тiльки я не знаю, що зi мною сталось?
Дмитро. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу – легше буде!
Катря. Не муч мене!
Дмитро. Знаю я, хто розлучник мiй, хто наступив менi ногою на горло! Ти в панича закохалась; вiн тебе звiв!
Катря. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!
Дмитро. Вiн, вiн – i не кажи! Не обманюй мене!!
Катря. У мене сили нема тебе обманювати… Що ж? Я люблю Михайла… тiльки не вiн… сама винна…
Дмитро(ухопившись за серце), О-о! Спасибi хоч за правду… i хотiлось її, i надiя якась ще тлiла… а тепер уже край!
Катря. Дмитре, прости мене! Не моя сила… так судилося!
Дмитро. Не твоя, нещасна, – так! Але на кого ти мене промiняла? Чи буде ж вiн тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промiтати? Навiщо ти йому, отому паничевi, здалася? На ласощi, на жарт, а потiм на покидьку!
Катря. Цить! Цього не буде: не звiр же вiн?!
Дмитро. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такi! Увесь свiт би зажерли, – та й то не вдовольнять своїх тельбухiв! Мало їм, розбещеним, тiєї втiхи на свiтi, ще зазiхають i на нас, старцiв, однiмають остатню радiсть, остатнє щастя!
Катря(з криком). Не добивай мене! Я й так уже пiдбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на свiтi, щоб завдав такi муки! Адже краще задавити власними руками!! За вiщо ж би так насмiятись?
Дмитро(обнiма Катрю). Дитино моя, надiє моя! Рад би я тебе розважити, та… язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобi пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тiльки ж i жив тобою змалку, тiльки ж i бився з злиднями, аби загорювати того щастя, i от тепер, допливши берега, мушу топитись…
Катря (ридаючи, обнiма Дмитра). Що ж менi робити? Збожеволiла я!
Дмитро(боязко). Катре!.. Може б, забула ти… перемогла себе… може б, вернулося…
Катря. Нi, Дмитре! Несила моя…
Дмитро. Значить, годi! Ну, що ж – радощiв не зазнали, з лихом – приятелi… горювати – не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою!
Катря. Де вже? Кругом таке лихо… Хоч би ти зненавидiв мене – легше було б!
Д м й т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!
Катря. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!
Дмитро. I, вже! Дай боже… щоб хоч тобi щастя, то хай уже тiшиться ворог мiй… а менi (махнув рукою) – утоплю десь своє горе!.. Але ж як вiн насмiеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, – то не сховається вiн вiд мене нiде: на краю свiта знайду його, зо дна моря винесу, з-пiд землi викопаю… I тодi вже з паничем побалакаю!
Катря(хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!
Д м й т р о. Не бiйся… поки не кине… Ну, прощай! Напився вже я радощiв! (Обнiма Катрю). Прощай! А!! Не менi, злиденному, – щастя! (Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Iде).
Катря. Дмитре! Не побивайся!!
Дмитро. Пропадай усе!! (Iде хутко).
Катря, ламаючи руки, бiжить до ворiт i схиляється до них, вiд несили.
Вихід VII
Катря i Михайло.
Михайло(тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!
Катря(уздрiвши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!
Михайло(обнiма). Не кричи, серце, так, бо почують!
Катря. Зрадiла!.. Боже як! Третiй вечiр не бачила.
Михайло. Ну, все ж обачнiше треба.
Катря. Не буду, не буду, любий мiй, хороший; тiльки не сердься!
Михайло. На тебе трудно й сердитись. (Цiлує).
Катря(обнiма). Господи, як я рада! Нiчого й не тямлю… Чого ти вчора й позавчора не був?
Михайло. Не можна ж менi щодня ходити, щоб не завважили… Я все, знаєш, вибираю годину, щоб з моїми батьками про тебе побалакати…
Катря. Господи, що то буде?
Михайло. Й сам не знаю… трудно то, трудно; якось усе це випада…
Катря(зiтха). Ох! Не випада… i не випаде!
Михайло. Не сумуй, зiрко: ми таки свого дiждемось… Зразу, звичайно, нiяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути… Я, може, через маму…
Катря. Ой нi, нi! Панi такi страшнi, сердитi… вони з'їдять мене!
Михайло. От, вигадай! Чого ти всього боїшся?
Катря. Боюсь, голубе, i душi у мене нема!
Михайло (пригорта i лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж своїх брiвочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обiйми палко, та пригорнися шпарко!
Катря через силу усмiхнулась i поцiлувала.
Михайло. Не так, не так, а отак! (Обнiма). Ходiм звiдси, щоб хто не здибав.
Катря (журно). I-i, вже! Нема чого й критись...
Михайло(остовпівши). Як нема чого?
Катря. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть… Степанида оце була, каже – Аннушка похваляється… плеще на мене…
Михайло. От каторжна! Я їй утну язика!
Катря. Не втнеш, ще бiльше здратуєш! Де вже там те шило в мiшку утаїти! Пiзно.
Михайло. Ти жалкуєш?
Катря. Борони боже! Своєю волею покохала, – аж згорiла у тiм коханнi! Все без жалю вiддала тобi; за тебе i муки прийму… Не зраджуй тiльки мене, соколе мiй, доле моя! (Припада до Михайла).
Михайло(цiлує). Що тобi завжди в голову лiзе, моя дурнесенька?
Катря. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тiльки лякав Дмитро? Правда? (Припада до Михайла).
Михайло. Як Дмитро! I вiн сюди лiзе?
Катря. Вiн нещасний, бiдний… я його скривдила… сватався… так його шкода: занапастила!..
Михайло. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я бiльше не чув про Дмитра! Не поминай менi про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, упитись коханням, – а ти менi вкинеш приску за пазуху.
Катря. Що ж я зробила, що сказала? У самої пекло… Тiльки що був… трохи на себе рук не зняв… похвалявся на тебе…
Михайло. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде…
Катря. Нi, нi, то вiн з одчаю! Вiн не зачепить…
Михайло. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати!
Катря. Вiн i без того бiльше не прийде: я йому призналась.
Михайло. Розумна! Сама пускаєш славу?
Катря. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що менi до слави, аби ти при менi… От тiльки за матiр боюсь, як дiйде – не переживуть вони!
Михайло. Правда, за матiр – погано.
Катря. Що менi робити, порадь, мiй соболю?
Михайло. Хiба, може б, тебе одвезти до дядька на хутiр?
Катря. Як, щоб я маму кинула?
Михайло. Ну, то вдвох?
Катря. Нi, нi! Як таке їй i сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, нiж пiшла б на публiку! [39 - Публiка – сором, ганьба].
Михайло. Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матiр'ю, присягнусь їй за тебе, – то вона й заспокоїться; лучче ж од нас правду почути, нiж од других…
Катря(сумне i чуло). I не знаю вже й як… аж серце окипа крiв'ю, як подумаю! Любила ж мене, цiлий вiк поневiрялась за мене…
Михайло. Та угамуйся, не забiгай лиха! От, може, i в мене з старими швидко владнається справа, то тодi безпешно! Прийде день – потурбуємось, а нiчка – наша!
Катря(ламаючи руки). Коли б менi мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти!
Михайло. Годi-бо, Катре! Ходiм у садок: час гине…
Катря безнадiйно сплеснула руками.
Завiса тихо спада
Дiя четверта
Широкий рундук з ганком у панськiм будинку. Навкруг квiтки, клумби, луговина; далi – розкiшний садок. Вiкна деякi одчиненi на рундук; на рундуцi – стiл, самовар з причандалами, крiселка. Вечiр.
Вихід I
Харлампiй, а далi Аннушка.
Харлампiй(ставить на стiл чайнi причандали; потiм пiдмiта). Ач, знов накидали цигарок! Що я їх ненавиджу! Нема, хвалити бога, отого кудлая, – так жиди; а ти за ними прибирай! Тьху! Чистоє наказанiє! Хiба це моя обов'язаность пiдмiтати, примiрно сказать, всяку погань? Це козачкiв дiло, чи там служок яких, а не моє; моє дiло за ними доглядать та давать запотилишникiв… А от, Харлампiє Григоровичу, довелося i вам щiтку до рук узяти та пiдмiтати собственно пiдлоги! Ох-ох-ох! (Спирається на щiтку). Не тi теперечки часи, доложу вам, – сумнительнi! Гай-гай! Де те вельможне панство дiвалося? I знаку нема, мов корова язиком злизала! Тепер, примiром кажучи, мужику волю дали, ну й посiда, або ще – жидова та! Ну, якi вони пани? Харкнув та ногою розтер, та й уже. Сказано – одно боже попущенiє, скусительство! Нашi теж, дивись, незабаром у пазурах того Шльоми опиняться… А через кого все прахом iде? Через нашу паню: як прибилася сюди, зараз завела новi моди, – покойовок, лакеїв… Ми вже, значить, стали невгоднi, неодукованi! А сама повiялась по Києвах та по Варшавах; понавозила губарнорiв отих – по двi пари держала… їй-богу! Ну i додержалась! (Пiдходить до столу, поправля масло, сметану, сухарi й цукерки). Такi завели заведенiя за приводом отого кудлая, що, на моє мнительство, – кiнець свiта: з ким тiльки кумпанiю водять? Тьпху! – та й годi! Тепер, примiром кажучи, наш панич, дворянин, з мужвою воловодиться, на вулицю ходить… Страмовище одно! Не зна того, як в старовину… От хоч би, значить, нащот женського полу – як було благородно, прекрасно! Звелiли кого привели… та й кiнець… I делiкатно, i поштительно! А тепер?.. Ех, грiхи нашi, грiхи! Отаким шелихвiсткам, як ота Аннушка, припоручають тепер до рук панське добро! Господиня, значиться! Так би й зацiдив! (Дивиться у кухлик). А сметанка яка? Хiба така при покойному пановi була? Хоч ножа стромляй! А то! (Нахильцем п'є).
Аннушка(зазира в одчинене вiкно). Чаго ви до сьох пор самовара не даєтьо? Бариня сердяться!
Харлампiй. Ти ще менi, смердюча, приказувати будеш? Геть, поки цiла!
Аннушка. Што ви себе воображенiє взяли! Скажите, пожалуйста! А зливки для чого випили?
Харлампїй. Хто випив?
Аннушка. Нехто!
Харлампiй. Хто випив? (Наступає).
Аннушка. Хтокало!
Харлампiй(яро). Бачила?
Аннушка. От тiлько троньте, я такого шкандаля зделаю!
Харлампiй. Так ти бачила?
Аннушка. Аж вуси все у зливках; гляньте! (Одступає до дверей).
Харлампiй(змiшавшись, утира рукавом). У-у! Смалена! Киш менi звiдцiля! (Iде в дверi).
Аннушка(тiка на рундук). Ругателi!! Будете знать! Постойте, я вас всєх на чистую воду! – I ви, паничу Михайло Iванович, почешетесь! У мене письмо од дядиньки: я його викрала… Будет i бариня знати! Промiняли меня на ту шльондру, – i я ж потешусь! Попануєш! Попануєш! Ух, печуть меня всi, та й я ж попеку!! (Побачивши паню з Михайлом, iде далi).
Вихід II
Анна Петрiвна i Михайло.
Анна Петрiвна виходить разом з Михайлом з парку, у неї в руках картонка.
Анна Петрiвна. И не думай отнекиваться. В сенате серьезное дело; все наше состояние на волоске. Коли батько говорит, что нужно ехать, то уж верно нужно.
Михайло. Та я в дiлах не знаюся!
Анна Петрiвна. Ну, ну, не рисуйся! Сам дядя приглашает, – научит!.. А кузину разве можно упустить: красавица, chic supreme, bon genre! [40 - Найвищий шик, гарний тон (франц.)]. Потом дядя: шансы-то какие! Ведь зто черт знает где можно очутиться! Я бы тогда переехала к вам в Петербург, освежилась бы хоть немного…
Михайло(з досадою). Що вам за охота, мамо, зараз мене сватать? Та ще й вибираєте таких, що тiльки плечима здвигнеш! Я з вами хотiв би побалакати…
Анна Петрiвна. Оставь, во-первых, свою хохлащину! Надоела…
Михайло. Дуже швидко.
Анна Петрiвна. Зто уж мое дело… Ты пойми, что дядя сам намекает в письме…
Михайло. Та яке ж менi дiло до його превосходительства…
Анна Петрiвна. Что?.. От такой блестящей карьеры отказываешься? Да ты в уме ли?
Михайло. Мамо, я хотiв би побалакати…
Анна Петрiвна. Отстань с твоим балаканням! Вы меня уморить хотите? Воспитывала, нежила, холила, чтоб хоть иметь утешение, видеть сина в блеске, гордиться им… и вот благодарность родителям – за их любовь, за то, что не жалели для вас ни здоровья, ни средств, потворствовали даже всяким прихотям хохлацким! Вот и утешение!
Михайло. Мама! Да выслушайте же меня!
Анна Петрiвна. Оставь!! Твои вечные противоречия положат меня в могилу… Я женщина слабонервная, чувствительная; у меня уже начинается тик… Я знаю, откуда вся порча: ты заразился идеями зтого пария! [41 - Парiя – безправний, зневажений].
Михайло. Не браните же мне хоть в глаза человека, который мне дорог!
Анна Петрiвна. Дорог? Для вас всякая дрянь дороже матери!! Вы свою мать родную готовы променять на всякую сволочь! Молчите!.. Уж скоро добьете! (Iде хутко на рундук).
Вихід III
Михайло сам.
Михайло. Ну й добалакався! Два мiсяцi чекав случаю, годив, думав натрапити на щасливу хвилину, коли матiр весела, – от тобi й натрапив! З нею, значить, – годi: цей проклятий дядькiв лист усе попсував… Хiба до батька удатись? Просто i думок не зберу… у такi нетрi та болота зайшов, що з кожним кроком тiльки грузнеш бiльше та глибше.
Вихід IV
Михайло i Пашка.
Пашка(тихо пiдкрадаючись). То ви, Михайло Iвановичу?
Михайло. Пашка! Чого ти?
Пашка. Вийдiть зараз до млина: там Катря дожидається.
Михайло. А що там?
Пашка. Як що? Цiлий тиждень не бачили її, та й жалощiв нема? Ви ж би подивились, що там у неї дома коїться. Мати знов занедужала; та то ще й слава богу: хоч не чує, що по селу дзвонять! I без того догадується вже, картає…
Михайло. А менi хiба легче? Он зараз з матiр'ю мав яку бучу!
Пашка. Хiба довiдались?
Михайло. Та ще нi… я ж оце збирався поговорити з мамою, попрохати… а тут до Петербурга притьмом кажуть їхати: пильне дiло.
Пашка. Нещасна Катря! Невже ви її так кинете?
Михайло. Хто ж тобi каже, що кину? Я ж за неї i розпинаюсь тут!
Пашка. Хоч би ж навiдували її, а то все рiдче та рiдче почали ходити, мов цураєтесь! Вона ж такi за вас муки прийма – господи! Мов з хреста знята!
Михайло. А ти думаєш, менi легко? Тут i дома не знаєш на яку й ступить, – i так i сяк пiдходиш, щоб прихилити своїх… i такi й сякi думки не дають спокою; а там прибiжиш до неї, щоб одвести хоч трохи душу, а вона зiтхає, часом плаче… Така нудьга вiзьме, що й на свiт би не дивився!
Пашка. Диво, що плаче! Вона бiльше й побивається, помiчаючи, що ви не такi вже стали…
Михайло. Я такий самий, а радощi-то не такi, яких чекалось.
Пашка. Чим же Катря винна? Хiба ж не бачите, що вона божеволiє, гине за вами?
Михайло. А в мене, Парасю, хiба не плаче все у нутрi? Тим-то i тяжко йти на тi сльози…
Пашка. I як-таки вам рiвняти себе до неї? У вас – i достатки, i розкошi, а у неї, бiдної, часу нема i на своє горе: роби i на себе, i на свою матiр слабу… А тут ще Дмитро скаженiє, всякi похвалки чинить! А ви хочете, щоб вона була весела.
Михайло. Мало ще скрути – Дмитра на! Стережись, щоб з-за кутка не торохнув! Просто хоч пропадай! Адже я її хотiв поки що одвезти до дядька чи саму, чи з матiр'ю, – не хоче; хотiв i її матiр заспокоїти – боїться; що ж я маю чинити?
Пашка. Ну, а що ж i їй робить? Iдiть, голубчику, зараз, прошу вас, бо дiвка просто не при собi…
Михайло. Та ходiм! (Подумавши). Треба конешне написати до дядька, послати мерщi… Так затяглося вузлом, що й не розв'яжеш. (До Пашки). Почекай мене за хвiрткою у садку, я тiльки листа напишу та зараз i вийду! (Iде направо).
Пашка(проводжаючи його очима). Паничу! Здається, ти дбаєш тiльки про свою шкуру! (Пiшла).
Вихід V
Зiзi i Харлампiй.
Зiзi(вбiга i бере до кишенi цукор; потiм дзвонить). Харлампий! Харлампий! И где зта скотина шляется?
Харлампiй показується в саду.
Харлампий! Давай самовар да подмети балкон, – мама велела, тут мы играть будем… Да иди же скорей; только даром кормят!
Харлампiй. Ще в вас, панно, молоко на губах не обсохло, щоб на мене лаять.
Зiзi. Поговори! Вот я маме скажу, так й выгонят вон! (Iде).
Харлампiй(прибира). Тьпхуi Прости господи! Од такого блазня терпiти! Що ще, звиняйте, блоха, а й та кашля! Взяв би я тебе, та задрав би плахiття, та випарив би лозою по мiсцю, звiдкiля ноги ростуть, щоб анi сiла, анi почесала!
Чути за коном голос Анни Петрiвни: «Позовите скорей пана! Воды! Скорее! Дурно!»
Харлампiй. О, вже пустила лотоки! Реве, аки лев рикающий! (Iде).
Вихід VI
Анна Петрiвна i Аннушка, потiм Iван Андрiйович.
Анна Петрiвна. (блiда, плаче; Аннушка пiддержує). Ах! Ах!! Они меня дорежут! Воды! Дай скорее: душит! (Дзвонить).
Аннушка. Не беспокойтесь, бариня. (Подає воду).
Анна Петрiвна. Ах! Зту мерзавку чтоб сейчас… раскатать!.. Чтоб духу ее не было! Где пан? (Дзвонить). Дурно, ах! Капель скорей! Виски три!
Аннушка бiжить до дверей, стикається з Харлампiєм, що несе свiчку; вирива у його свiчку.
Аннушка. Бариня казала, чтоб барина звали, бо у баринi до барина очинно… у баринi голова…
Харлампiй. Тьпху! (Пiшов).
Анна Петрiвна. Спирту! Спирту! Виски три! Дурно!..
Аннушка. Ах, боже мой! Хоч би барин!
Iван Андрiйович(пiдтюпцем). Що там таке?
Анна Петрiвна(зуздрiвши). Ах! Умираю! (Зомлiла).
Iван Андрiйович. Анюточко! Анюточко! Що з нею?
Аннушка. Потрьовожились од сюприманду.
Iван Андрiйовйч. Анюточко! Зомлiла? Ох, господи! (Бiга, хапа крило, що з столу пiдмiтати, смалить на свiчцi й тика пiд носа пани).
Анна Петрiвна. Ай! Что это? (Схоплюється). Фу!! Мужик!
Iван Андрiйович. Нiчого, нiчого! Смалятиною найлучче! Постой, ще! (Смалить крило i хоче знов пiд носа).
Анна Петрiвна. Ай!.. Оставьте!.. Изверг!
Iван Андрiйович. Що з вами?
Анна Петрiвна. Ах, виски… тик, тик! Полюбуйтесь вашим сынком!
Iван Андрiйович. Що там? Не натягуйте-бо тетиви!
Анна Петрiвна. Зарезал… Женится на простой девке, на твари женится, ваш братец – подлец – устраивает свадьбу!
Iван Андрiйович. Чи ви в умi, що ви мелете?
Анна Петрiвна(кида зiм'ятого листа). Прочитайте, что братец пишет! У них уже все улажено… Ох, уморят, уморят; я слабонервная, чувствительная! Вот й разгадка, почему в Петербург не хочется ехать! Выкормили сокровище… утешайтесь! Ох, виски! виски! виски!
Аннушка тре виски, Iван Андрiйович пробiга листа.
Зiзi(вбiга i кидається до матерi). Маman, неужели Мiсhel с простой дрянью повенчался?
Анна Петрiвна. Отстань! Убирайся! Уведите ее!!
Аннушка бере за руку; Зiзi б'є її по руцi.
Зiзi. Не тронь, сволочь!!
Виходять.
Анна Петрiвна. Ах! Он погибнет, погибнет?!
Iван Андрiйович. Господи! От горе! Може, ще пособити можна? Та не лементуйтесь, не дiлайте бешкету! Це не iграшки! Начхав я на все iнче, а за сина – нi! Не перебивайте… слухайте: прикажiть, щоб там нi Аннушка i нiхто – анi писнули, що ми знаємо, бо я кишки випущу!
Анна Петрiвна. Ах, боже мой! За что я страдаю, за что?
Iван Андрiйович. Анно Петрiвно! Не натягуйте, кажу, тетиви, даби не лопнула! Треба спасать сина, а не телесуваться [42 - Телесуватися – кидатися в усi боки].
Анна Петрiвна. Кто ж спасет? Он погибнет, погибнет; это все братец!
Iван Андрiйович. Конешно, подлець; но не дiлайте публiки, прошу вас.
Анна Петрiвна. Хоть этой шлюхе задам! О-ох!
Iван Андрiйович. Не про неї рiч. Коли буде тихо i Михайло нiчого не провiда, то я одведу йому очi i мерщi виряджу до Петербурга; хоч i ви його проводiть… А там уже ту спровадимо: окручу з першим парубком, дам придане та й витурю…
Анна Петрiвна. Да денег же нет?
Iван Андрiйович. Дiстану у Шльоми: ми тут гешефта зробили.
Анна Петрiвна. Неужели? Ах, матерь божия, сжалься!
Iван Андрiйович. Коли кажу, то вiрно. Тiльки ж слухайте, щоб нiхто менi нiчичирк, та й ви знаку не покажiть Михайловi!
Анна Петрiвна(веселiше). Хорошо, хорошо! Зто ты отлично придумал: именно только Петербург нас спасет!
Вихід VII
Тi ж i Харлампiй.
Харлампiй. Миколай Степанович Бєлохвостов зволили приїхать.
Iван Андрiйович. Слава богу: от хто нам поможе укоськати Михайла.
Анна Петрiвна. Как я рада! Соusin такой умница; он наверно подействует… даже голова отошла. (До Харлампiя). Ступай, проси барина в мою гостиную.
Харлампiй пiшов.
Iван Андрiйович. Тiльки ж я вас прошу, пожалуста, не лопотiть язиком багато, бо спортите дiло.
Анна Петрiвна. Ах, мой создатель, да говори сам; лишь бы только поскорее выехать из этого болота! Я пойду гардеробом распорядиться.,.
Харлампiй(знову ввiходить). Зволили пiти.
Анна Петрiвна i Iван Андрiйович виходять.
Вихід VIII
Харлампiй i Пашка.
Пашка(ввiходить хутко, збентежена). Харлампiє Григоровичу!
Харлампiй. Га? А тобi що?
Пашка. Не бачили панича Михайла Йвановича? Може, в горницях?
Харлампiй. А тобi нащо?
Пашка. Пильно треба.
Харлампiй. Нащо, кажу? Глуха!
Пашка. Щоб зараз iшли! Нагло треба!
Харлампiй. Куди?
Пашка. Вони знають!
Харлампiй. Що це ви, шелихвiстки, собi в моду взяли? Так i преться, каторжна! Я тобi дам панича!!
Пашка. Чого ж ви лаєтесь?
Харлампiй. Брись менi зараз!
Пашка тiка.
Розпустились, бач, до чого? Так прямо i кличе, – без сорому казка! Тьпху! (Iде).
Вихід IX
Михайло сам.
Михайло(виходить з садка, замислений, читаючи свiй лист). Треба, треба уже це покiнчити! Пишу до дядька, щоб приїхав сюди менi раду дати… або я до його; тiльки спробую ще раз перебалакати з батьком та й поїду. Так оце й Катрi скажу. Далi тягти – уже несила! Не знаю вже, чи й є з цього провалля стежка? Батькiв кинути, розплюватись – безчоловiчно: вигодували ж, випестили! Та й куди без них удатись! Легко сказать тiльки – порви! Але й Катрю кинути на поталу, на горе – теж безчоловiчно, подло! Що ж його чинити?(Шарпа руками волосся). Та вимiркуй же, хоч що-небудь, мозку безсилий, ледачий!! О, будь ти проклята та година, що завела мене у кохання! Як здавалось, що тому раєвi кiнця не буде, а от тобi й кiнець, та ще який гидкий, пекучий!.. Павло правий був, ох правий; болiзно щемить у моєму серцi його гiрке слово: «Не вистачить у тебе сили на боротьбу, а на гiрше що – вистачить!» Так, вистачило! Павло уже два мiсяцi й не пише, розплювався… i всi плюнуть… чесне товариство одвернеться… навiть святi думки i замiри, що освiтили мою душу новою вiрою, стануть передо мною грiзними суддями… i я сам розплююсь з собою! (Безсило опуска голову й руки).
Вихід Х
Михайло i Бєлохвостов.
Бєлохвостов. Где ж он?
Iван Андрiйович(з-за дверей). Вiрно, в саду. Ти ж, гляди, прикинься, нiби од Олександра. (Зачиня дверi).
Бєлохвостов. Понимаю, понимаю, дядюшка! Разыграем в первом сорте. Ба! Да он здесь! (До Михайла). Здравствуй, Миша! О чем зто призадумался?
Михайло. Здрастуй! (Сходе на рундук i обнiмається).
Бєлохвостов. Что ты, в самом деле, похудел? Болен?
Михайло. Нi, так собi.
Бєлохвостов. На тебе лица нет. Что за причина? Мне тебя жаль, Миша.
Михайло. Спасибi.
Бєлохвостов. Ведь я тебя люблю; не веришь?
Михайло. Чому нi? Вiрю.
Бєлохвостов. Послушай, у тебя на душе завелось какое-то горе. Поделись со мною; ведь мы товарищи, des garcons? [43 - Хлопцi (франц.)].
Михайло. Так, значить, при сiй вiрнiй оказiї, вийми душу та й поклади!
Бєлохвостов. Бог з тобою, коли не нуждаешься.
Михайло. Та в чiм же?
Бєлохвостов. Так не в чем?
Михайло. Авжеж.
Бєлохвостов. Vous mentez, mon cher cousin [44 - Ви брешете, мiй любий кузене (франц)].
Михайло. С'еst trop rude! [45 - Це занадто! (франц.)].
Бєлохвостов. Раrdon! [46 - Вибач (франц.)]. Послушай, чего же ты скрываешь? Ведь я должен быть твоим соnfident [47 - Вiрником (франц.)].
Михайло. Яким соnfident?
Бєлохвостов. Да ведь пойми ты, голова, что я все знаю и послан к тебе тайным послом! Аs tu compis [48 - Ти зрозумiв? (франц.)].
Михайло. Вiд кого послан?
Бєлохвостов. От дяди, Александра Андреевича.
Михайло(збентежено). Слухай! Ти не брешеш? Говори правду!
Бєлохвостов. Чтобы тебя заверить, я сообщу и по какому вопросу приехал (озирається): устроить твой брак с КатреюI
Михайло. Тсс! Бога ради! Невже ти за мене руку тягнеш?
Бєлохвостов. За кого ж ты меня принимал? Неужели ты думаешь, что если мы с тобою тогда поспорили, так ты мне и не дорог? Ошибаешься! Убеждений твоих я могу и не понимать, а сердечные дела – понимаю: с'еst une musique a bruler le cerveau… [49 - рiд такої музики памороки заб'є (франц.)].
Михайло(кидається i обнiма). Спасибi тобi щире; ти для мене, як зiрка, блиснув серед темряви.
Бєлохвостов. Слушай, друг мой Миша! Брось ты зтот натянутый диалект, да поговорим по душе: ведь дело серьезное!..
Михайло. Ну, ну!
Бєлохвостов. Как ты решил, поедешь ли завтра со мною?
Михайло. Видишь ли, какого рода обстоятельство… я просто с ума схожу, – посоветуй, голубчик! Батько требует, чтобы я послезавтра в Петербург ехал.
Бєлохвостов. Почему? Узнал разве?
Михайло. Нет, дело в сенате: говорят – все состояние на карте.
Бєлохвостов. А, помню, с Александровичами!.. Серьезнейшее дело.
Михайло. Ну, что мне, по-твоєму, ехать?
Бєлохвостов. Ехать, конечно.
Михайло. А Катря как?
Бєлохвостов. Надеюсь, что ты в Петербурге век не останешься, не изменишь своей chere Katerine! [50 - Любiй Катрi (франц.)].
Михайло. Об этом й речи нет; я Катрю страшно люблю!
Бєлохвостов. Ну, через месяц воротишься, – и я к твоим услугам всегда.
Михайло. Но как же Катря останется?
Бєлохвостов. Да ведь ты, верно, ее материально устроил, обеспечил существование?
Михайло(змiшавшись). Как же я мог? Ты знаешь – у меня пишних средств нет; просить у отца на сей предмет невозможно…
Бєлохвостов. Та-та-та! Это серьезный вопрос. Тут не бог знает какая и сумма нужна, – четыре, пять радужных [51 - 25-карбованцева асигнацiя] могут озолотить их жизнь…
Михайло. Да она бы денег не взяла: это бы оскорбило смертельно ее чувство; она им не торговала за деньги!
Бєлохвостов. Какое сентиментальничанье! Зто зависит от формы предложения. Ты ломаешься над решением тонких вопросов, – шокирует ли предложение материальных средств чувства милой? А самую милую заставляешь терпеть…
Михайло. Да, это меня постоянно мучило… вот что она на работах й что этот грубый труд убивает, понимаешь, красоту… Да я не находил пока выхода; но согласись с тем, что обеспечивать окончательно может лишь брак…
Бєлохвостов. Это еще вопрос, что важнее – реальное ли довольство, или формальное, условное право? Возьмем, например, твоє положение. Не задумывай ты брака, а взгляни на дело практически, соmme tout le monde [52 - Як усi (франц.)], – тебе бы не только не помешал батько, да не пожалел бы денег отлично устроить судьбу твоей милой, – клянусь тебе! – и она бы зажила счастливо, припеваючи, услаждая свободные твои часы пасторальной идиллией; а вот задуманный тобою брак сразу тебя самого лишит средств, оторвет от родных, и ты пойдешь скитаться по свету, проклиная свою судьбу й заедая чужой век.
Михайло. Можно й трудом зарабатывать. Я хотел поступить сельским учителем… слиться с народом, послужить ему…
Бєлохвостов. То есть нищенствовать, зависеть от пьяного писаря, старшины, дьячка… Хорошо народное служение! Разменяться на жалкое ничтожество! Да ты если народовец, то во имя своих же дорогих идей добивайся карьеры, чтобы приобресть силу влиять на народ… участвовать, так сказать, в том горниле, где куется его судьба!
Михайло. Можно и в маленькой норке приносить пользу.
Бєлохвостов. Да какая это польза? Посмешищем стать у самого народа! Да, наконец, главное, ей-то, коханке, какую ты готовишь участь?
Михайло. Но и то, что ты предлагаешь, – тоже позор, только для другого лица; ведь ты ей даешь роль содержанки?
Бєлохвостов. Да не в словах, mon cher [53 - Мiй дорогий (франц.)], смысл жизни, не в этом пустом звуке! Оставь метафизику, а взгляни на дело серьезнее и увидишь, что я прав. Какое главное твое стремление? Доставить дорогому тебе существу счастье, покой, свободу, – не так ли?
Михайло. Конечно.
Бєлохвостов. Ну-с, так вот, при браке ты лишаешь себя всяких средств кидаешься, не закалившись сызмала в отчаянную борьбу с чудовищными социальными врагами; на тебя восстанут все, понимаешь – все… и ты, после первой схватки, если не угодишь к Макару, то сделаешься Дон-Кихотом. Обаяние героизма и страсти пройдет, и останется на душе разочарование, злоба… и за все зто ответит твоя милая: начнутся, с одной стороны, упреки, укоры; с другой – безответные слезы, дети, голод… Да вы исстрадаетесь, тут и до преступления недалеко.
Михайло. Миколо, как я несчастлив, как меня все зто терзает! Ведь я люблю ее, страшно люблю, а мне самому больно, что и теперь уже вместо радостей дарят меня или немым страданием, или слезами.
Бєлохвостов. Понятно, совершенно понятно; нужда, мать, рискованное положение, постоянный страх… все это гнетет. Ты идешь за поэтическими мгновениями, а ее изломало всю на поле, а дома изгрызло горе… Воображаю, какие у вас любовные tete-a-tete [54 - Побачення (франц.)].
Михайло. Да, тяжело. Но что же делать?
Бєлохвостов. Взглянуть на вещи просто и вместо ада устроить маленький рай. Послушай меня, – я тебе говорю искренно: не делай необдуманного скачка, который бы сломал вам шеи! Первое дело, помни, что, женившись на ней, ты ее же сделаешь несчастною…
Михайло. Но, понимаешь, я ее люблю и должен венчаться…
Бєлохвостов. Это все пустое.
Михайло. Как пустое? Разбить чужое сердце?
Бєлохвостов. И сердца не разобьешь! Да давай пари, что если ее хорошо обеспечить, то она с большею радостью выйдет замуж за какого-либо парубка.
Михайло(гаряче). Никогда, никогда в свете! Она меня страшно любит! Ты не знаешь ее – это поэтическая, глубокая натура!
Бєлохвостов. Не горячись; я огорчать тебя не желаю, а клянусь все-таки, что я прав.
Михайло. Как? Чтоб она променяла меня сразу на парубка?
Бєлохвостов. Так-таки променяет. И понятно – с ним она будет гораздо счастливее: и по развитию, и по всему сойдется… А прошлый роман с паничом, если он принес материальное довольство, не возмутит их покоя, а будет служить лишь приятным воспоминанием. На селе тоже такой закон: заброшенная, нищая панская любовница – позор и мишень для всевозможных оскорблений, а обеспеченная, покровительствуемая любовница – сила, которой все кланяются!
Михайло. Не может быть! Чтобы она меня променяла? Чтобы успокоилась только приданым! Это ложь! Это было бы чудовищно!
Бєлохвостов. Тебя не переспоришь; но так или иначе, а все же мое предложение в обоих случаях полезно. Ты поезжай в Петербург; за Катрю я похлопочу сейчас у твоего батька, и даю слово, что он без пререканий обеспечит ее и мать отлично и даже возьмет под свое покровительство. А потом уже как знаешь…
Михайло. Неужели ты уломаешь батька, и он все даст, согласится без скандала? И ее тут никто не обидит без меня?
Бєлохвостов. Ручаюсь. Parole d'honneur [55 - Слово честi (франц.)], что сию минуту улажу! Только матери – ни гугу; ведь женщина все испортит… нерви, понимаешь…
Михайло. А я матери хотел было признаться, а батьку и язык не поворачивался…
Бєлохвостов. Хорош бы ты был! Только скандал бы устроил! Нет, от матери – строжайший секрет.
Михайло. Так ты уладишь все?
Бєлохвостов. Да улажу же, верь!
Михайло(кидається на шию). Голубчик, друг мой! Как я тебе благодарен! Ты меня просто воскресил.
Бєлохвостов. Ну, рад, рад! (Обнiма). А чтобы доказать не на словах, а на деле мою дружбу, – сейчас же устремлюсь к родителю твоему и прямо врасплох на абордаж! Ну, adieu [56 - Прощай! (франц.)]. (Жме руку й виходить).
Вихід XI
Михайло сам.
Михайло(ходить по рундуцi стривожений). Який Микола щирий та добрий; я й не вважав його за такого, та то бiльше проти його Павло настроював!.. Павло уже надто гострий, а Микола практичним своїм розумом ясно, логiчно дивиться на все… Правда-таки, щоб послужити народовi, треба собi здобути сили… От про Катрю тiльки, щоб вона мене промiняла, – бреше, не повiрю!.. А проте, може, вона зi мною й не буде щасливою? Коли б хоч на свiт мене вивiв! Коли б тiльки у батька вдалась справа! Серце трiпочеться так, що аж у висках стука… Страшно чогось… А як вихлопоче i уладнає все? Господи, i не знаю я, на якому вже небi й опинюся!.. Зараз побiжу порадувати Катрусю. Миколо, брате мiй, якщо вирятуєш мене iз виру, де я потопаю, то станеш менi за батька!.. Поможи, господи, мати божа! (Ходить по кону i часами, стуля руки). Коли б же тiльки мати не провiдала! Борони боже, як треба таїтись!.. Коли б хто не наплiв, храни господи! (Ходить з тривогою i прислухається до дверей).
Вихід ХII
Михайло i Катря.
Катря йде з садка, нап'ята платком, блiда, стривожена.
Михайло(зуздрiвши Катрю, аж затрусився). Катря? Тут? Пропав я! (Збiга хутко по сходах з рундука i мерщi до Котрi; одводить її на передкiн). Катре! Бога ради, чого ти сюди прийшла?
Катря(припада). Скучила, занудилась, Михайло!
Михайло. Що ти здумала?
Катря. Ох, несила моя… нудьга мене точить… тебе не бачила… мати картають…
Михайло. Христа ради! Iди звiдси!
Катря. Постой! Я щось мала тобi сказати…
Михайло. Що там? Кажи швидче!
Катря. Ох, не згадаю, – памороки забило.
Михайло. А! Боже мiй!! Їди-бо, Катрусю, мерщi: застукають, – то ми пропали! (Вiдводить за рукав).
Катря. Не жени мене, не випихай мене! Дай хоч гляну на тебе, – вимучилась, так вимучилась!..
Михайло. Зарiзать мене хочеш? Тiкай-бо, серце, кажу, – я мерщi вибiжу за садок!
Катря. А! Згадала! Не йди, борони боже, не йди! Дмитро чатує тебе коло садка, коло будинку, – хоче вбити! (Хапає руками Михайла i не пуска). Не йди! Я за тим i прибiгла! Вiн уб'є… страшний такий, очi горять…
Михайло. Що ж ти зi мною робиш? Мало менi й без того напастi, що й очей не знаю куди дiвати, батька i матерi цураюсь, а тут iще розбишака? В Сибiр його!
Катря. Вiн не винен: така вже йому кара… Любить без душi, серця свого не переробе, божеволiє…
Михайло. О-ох! Побий мене лиха та нещаслива година, що я й зв'язався з божевiльними! Спокою нi вдень нi вночi – i все через тебе…
Катря. Михайло! Ти менi дорiкаєш? О, краще б ножем ти мене вдарив у груди, нiж почуть оте слово! Мати божа, чим же я винна? (Плаче). Що ж я учинила? Душу i тiло оддала… (Рида).
Михайло. Коли оддала по любовi, то чого ж по них тужиш? Та перестань, будь ласка, – менi твої сльози в печiнках уже сидять!
Катря. В печiнках? Бiльше не будуть: це вже остатнi, – мабуть, з крiв'ю ринули! Ї де вже вони взялися?.. Здається, лились, лились, як той дощ осiннiй, – i по матерi, i по долi своїй щербатiй, i по вiку своєму молодому… та ще ось кiлька крапель видавилось… Бiльше вже нема: там, мабуть, усе перетлiло!
Аннушка(одчиня вiкно i придивляється). З кєм то панич? З Катрею? Єй-богу, Катря Дзвонарiвна!
Михайло. Катре! Заспокойся, серце! Ходiм звiдси: у мене душi нема, щоб хто не здибав… Я тобi розкажу: все уладнається, – тiльки ходiм!
Катря. Боїтесь? Як побачать – сорому завдам!
Михайло. Я не за себе боюсь, а за тебе…
Аннушка. Побiжу сю минуту, одлепортую баринi, – пущай полюбуються на рандеву!
Катря. Менi тепер однаково… Я як прочула, що Дмитро намiряється, то й не стямилась, кинулась мерщi… У саме б пекло кинулась, нiякi б муки не спинили мене!
Михайло(лама руки). Боже мiй! Час бiжить… кожна хвилина мордує… от-от застукають…
Катря. Прощайте, бiльше не буду стояти… достоялась уже, доходилась до краю! В печiнках не буду! Грiх тiльки вам, Михайло, за мене, ох, який грiх!
Вихід ХIII
Тi ж i Анна Петрiвна.
Анна Петрiвна(блiда, злютована, прожогом бiжить до Катрi). Как? Сюда осмелилась прийти? Где эта шлюха?
Михайло(з розпуки). Мама! Пропало все!!
Катря, як скам'янiла, дивиться на паню.
Анна Петрiвна. А!! Мерзавка! Потаскуха! Ты, подлая дрянь, посягнула на сына? Я тебя собственными руками разорву! (Сiкається до Катрi).
Катря(закрива руками голову). Ой!! Не бийте мене! Не бийте!!
Михайло(кидається до матерi). Мамо! Не троньте ее, бога ради! Не оскорбляйте!
Анна Петрiвна. Вон!! Раскатать ее!.. Эй, люди!! Кто там?
Михайло(хапа матiр за руки). Мамо! Ради бога, не делайте скандала! Ради всего святого, пощадите меня!
Анна Петрiвна. Нет!.. Нет! Такая дерзость… Я зту подлячку проучу!
Михайло хапає матiр за руки i не допуска до Катрi.
Катря(тiльки несамовито тремтить i шепоче). Не бийте мене! Не бийте!!
Вихід XIV
Тi ж та Iван Андрiйович, Бєлохвостов, Харлампiй, Аннушка i дворовi.
Бєлохвостов(показується на рундуцi; за ним Iван Андрiйович). Боже мой, ma cousine [57 - Моя кузина (франц.)] все дело испортит! Накрыла их… Скандал!!
Iван Андрiйович. Я ж просив, я ж молив її не мiшаться! Ї хто ту впустив?
Обидва хутко збiгають до Анни Петрiвни.
Анна Петрiвна. Эй, люди!
Iван Андрiйович. Нюточко! Перестань бога ради! Їди звiдцiль!
Бєлохвостов. Кузина, ради бога, уйдите! Пожалейте Мишеля… Все дело погубите!
Анна Петрiвна. Не могу!.. Убили!! Эй, люди!
Михайло. Что же это? Насилие!
Катря(несамовито). Михайло! Рятуйте!!
Михайло(кидається, ламаючи руки, то до Бєлохвостова, то до матерi, то до батька). Миколо, спаси! Мамо… тату!.. Не руште її… Я не знаю, що з собою зроблю! Не оскорбляйте ее – я все сделаю, что вы хотите! Пальцем нiхто не коснись!! Я все зроблю… Простите ее!
Анна Петрiвна. За нее заступаешься! За мерзавку?
Бєлохвостов. Что вы? Ради бога, уйдите!
Анна Петрiвна(скажено). Отстаньте! Затронули чувство матери, и я, как тигрица, ее растерзаю! Позовите ее мать сюда, зту старую сводню! Тащите ее сюда за косы!! Пусть полюбуется!
Зам'ятня. Надбiга Харлампiй, Аннушка, ще кiлька дворових.
Катря(несамовито). Матiр кличуть? Ї її катуватимуть? Зводниця, кажуть?! (Скида платок i, мов не при собi, виступа наперед). За що знущаєтесь? Що я вам учинила? Кого я занапастила? Мене оганьбили, мене обiкрали, а тепер привселюдно топчете у болото, як остатню падлюку! Топчiть! Регочiть з дурної!! Плюйте! Кличте всiх!! Мамо!! Йди сюди! Дивись, любуй, на яку публiку поставили твою дочку єдину!!
Михайло(кидається до Катрi). Господи! Пощадите же! До исступления доведете меня!
Анна Петрiвна. Какая смелость! Позор, позор!! Уведите ее! Завтра едем отсюда!
Бєлохвостов i Iван Андрiйович улещують панi, що ледве на ногах стоїть; Харлампiй i Аннушка пориваються взяти Катрю, але через Михайла не насмiлюються.
Бєлохвостов(набiк). Mais elle est charmante! [58 - Але вона чудова! (франц.)].
Харлампiй. Що з нею возжатись? Косу одрiзати, та й годi!
Катря(божевiльне обводить очима всiх, кинулась од Харлампiя до Михайла). Рiжте косу! (Рве кiсники i розпущена коса хвилями спадає на плечi). Тобi її рiзати, Михайло! Рiж!! Чого ж зупинились? Катуйте! Розшарпали серце – добивайте! Христа ради, добивайте, не пускайте живою! Топчiть ногами; давiть i дитину вiд вашого сина!
Анна Петрiвна. Ай!! (Зомлiла).
Михайла як громом ударило. Всi скам'янiли.
Завiса
Дiя п'ята
Хата Дзвонарихи зсередини. Праворуч – пiч i промiж неї вихiд у ванькир [59 - Ванькир – бокова кiмната] налiво – вiкна, лави. На переднiм кону стiл i iнше. Бiднi обставини. Нiч. На коминi горить каганець.
Вихід I
Катря сама.
Катря(схилилась на стiл i довго сидить нерухомо; далi пiдводить голову, нiби памороки забитi). Ох, як голова болить… мов лещатами за виски здавлено… Ну, Катре, тепер що? Насмiялась доля? О, як насмiялась! I слiз нема; тiльки очi горять… Ох! Важко й голову пiдняти, мов не моя… Пожила-таки я, зазнала щастя… ну й буде!
Чути з кiмнати стогiн.
Матiр бiдна, непритомна… положила дочка… Може, й очi закриє навiки? Так у мене все в головi крутиться, що й не пригадаю… хто мене вiв?.. Упхнули в хату… накинулись… Ох! А Михайло ж де дiвся? Забула… Чогось менi тiльки так шкода, так жаль… аж коло серця пече!
Вихід II
Катря i Пашка.
Пашка(ввiходить хутко). Що там, Катре, таке скоїлось? У дворi гвалт якийсь стоїть… Чого то?
Катря. Весiлля справили…
Пашка. Яке весiлля? Що ти кажеш?
Катря. Так-таки: весiлля… бучне, панське… Пан i панi поблагословили мене; Михайло привселюдно признав мене своєю… коханою молодою… Ну, й панi теж була дуже рада, так вiтала щиро… Вся дворня на радощi збiглася… бенкет такий був!.. Мене напоїли… бач, аж голови не зведу з хмелю!
Пашка. Боже мiй! Певно, лихо збилось? Ти мов з хреста знята!
Катря. Що ж? Так i треба… На таку стежку ступила, йшла на муки, ну й треба вже йти до кiнця, спокутовать… Ох, тiльки якi ж муки! Кiсточки на менi живої нема… Господи, хоч би душу мою швидче прийняв!..
Пашка. Схаменися, Катре! Не рви себе!
Катря. Ох, Парасю! Де вже менi себе рвати? Порвали вже, пошарпали мене другi!.. Як менi тяжко!.. Дай свою руку, притули до чола менi: там мов свинцю налито, мов топлять його!
Пашка пiддержує їй голову.
Пашка. Бога ради, заспокойся! Ти вся тремтиш!
Катря. Холодно… у-ух!! Нiвечили мене, Парасю… Мати моя били… А Михайло… ох-ох! (Ламаючи руки, принада до Пашки).
Пашка. Невже Михайло?
Катря. Нi… вiн… зас-ту-пав-ся… (Давиться словами i усмiхається).
Пашка. Не побивайся-бо, голубко моя! Та коли вiн – звiрюка такий, то я б йому очi видерла з лоба!
Катря. Та вiн i невинуватий… iначе, певно, не можна… Тiльки навiщо було мене, дурну, дурманити? Вiщувало серце менi, що не може того статися нiколи… i хотiлося вiрити, i не тулилося це у моїй головi… Виплакала вже я давно свої очi; уже давно по своїй надiї i по собi справляю похорон… Тiльки не сподiвалася, щоб так немилосердно.
Пашка(обнiма Катрю). Сестричко моя, лебедочко! Як менi тебе жалко! Бiдна ти, безталанниця моя!.. Як я тебе просила востаннє – забути панича! Не здолала подужати серця! (Плаче).
Катря(дивиться на Пашку гостро). Тобi шкода мене? Плачеш? Правда, шкода?
Пашка. Душу б я свою вийняла за тебе!
Катря. Ну, а там не пожалували, нiхто!.. Дай менi, серце, водицi! Пече мене всерединi, в ротi пересохло.
Пашка(подає воду i пiддержує голову Котрi). Гаряча, як вогонь, – аж пашить!
Катря. Спасибi! Ти, кажеш, була коло двору… Що там чути?
Пашка. Пакуються всi; вибираються звiдцiль кудись далеко: либонь, удосвiта й вирушать.
Катря. Удосвiта? А Михайло теж їде?
Пашка. Та їде ж: його ж то, либонь, i везуть…
Катря. Ох! (Хапається за серце).
Пашка. Та забудь його, проклятого!
Катря(хапа за руки Пашку). Парасю, голубочко! Коли ти мене хоч крапелиночку жалiєш, побiжи у двiр, запроси до мене Михайла, хоч на хвилиночку, – попрощатись тiльки… попрощатись тiльки… попрощатись!..
Пашка. Для чого вiн? Плюнь на його! I так слаба! Та до двору й доступитись трудно…
Катря(несамовито). Лебедочко, не одмовляй! Зглянься надi мною! Не муч хоч ти мене! Пожалiй! Поклич його, на одну хвилиночку… подивитись хоч… глянуть, та й попрощатись навiки! Скажи йому, що я на його не серджусь… Бог з ним!.. Нехай живе, щасливий… я йому стежки не переступлю! Побiжи-бо, голубочко! (Цiлує руки їй).
Пашка. Що ти, Катре? Опам'ятайся!!
Катря. Ноги цiлуватиму, тiльки попроси! (Хоче нагнутись до нiг).
Пашка не допускає.
Пашка. Чи ти при собi? Приляж краще, голубко, отут на лавi! Я пiду, побiжу, попрошу пана Павла, – може, вiн викличе.
Катря. Хiба Павло тут?
Пашка. А тут, приїхав оце… я його бачила.
Катря(сплеснула руками). Воже мiй! Може, ти його менi посилаєш ца помiч, на пораду! Попроси i його, попроси, попроси! Розкажи йому… може, вiн моєму горю…
Пашка. Та заспокойся ж, я його покличу…
Катря. I Михайла, i Михайла!..
Пашка. Та й Михайла ж! Приляж же, заспокойся: я – зараз!
Вихід III
Катря сама.
Катря. I чого те серце ще трiпочеться? Живуче якесь! Краяли його тупицею, давили клiщами, та ще не роздавили, – ворушиться… допевнитись хоче, чи зникла надiя, чи ще за хмарами мрiє? Дурне, дурне! Мало тебе вчора нiвечили, в багнi топтали? А ти знов-таки щемиш i допитуєшся чогось? Годi вже, – над силу муки!.. Треба тебе заспокоїти… Матерi шкода, та їм легше буде, як я умру, о, легше! Сира земля i грiх, i сором покриє; а так щодня – публiка, глум, зневага… краще, краще умерти… Осьде мiй рятунок! (Бере пузирьок). Тут якiсь краплi. Лiкар давав матерi закроплювать у вiчi, то казав, що страшенна трутизна, – зразу може покласти… I нiчого не болiтиме, жалю не буде; душа пташкою полине… Полечу я зозулею до його, до мого милого, край вiконечка сяду: закую-застогну, тугою обiйму його серце, нехай згадає воно, як колись любилися, як з кохання того захмелилися… Побачити б тiльки ще раз його на прощання та й випити… (Дума). А грiх? Свою душу самiй загубити? Проклята я, проклята! Наїдуть становi, потрошитимуть мене привселюдно… Як собаку в землю закинуть… Без хреста, без панахиди… Могили навiть не насиплять… Ох, як менi тяжко!.. Несила ж менi i мук таких терпiти, несила!! Ой!! (Встає i, хитаючись, знову пада). Гуде як! Чи буря надворi? Чи у мене в головi? Хтось iде… iде!.. (Прислухається). Вiн, певно, вiн! Я зараз. (Знов устає, пада на лаву, ухопившись за голову). Нiчого не пам'ятаю! Га? Хто мене кличе?
Вихід IV
Катря i Харлампiй.
Харлампiй(увiходить i стоїть у шапцi коло дверей, оглядаючи хату). А що? Хто тут живий?
Катря(пiдвiвшись трохи). Хто це? Гука щось…
Харлампiй(увiйшовши). А! Це ти, тут преподобнице? Чого ж мовчиш? Позакладало?
Катря(труситься, спершись обома руками на стiл). Дядьку…
Харлампiй. Дядьку, та вже ж, розумiється, не батьку… Де стара?
Катря(не розбираючи добре). Не знаю…
Харлампiй. Не знаю! А з паничем… знаєш?
Катря(якось не при собi). Панич! А!!
Харлампiй. Свята та божа! Ну, скоїла грiх там, прогрiшилась, значить, то й крилася б уже, сидiла б, слiдственно, собi, в рот води набравши: з паничем невелика й бiда; пани б пошти не зобiдили, дали б там що; знайшовся б, може, й попихач, примiром, за яким би голову собi окрила, – а то ще й приндиться! Куди маха? Що собi в думку забрала? Тьху!
Катря широко дивиться йому в вiчi, мов божевiльна.
Чого ти на мене вирячилась? Чим ви панича обкурювали та обпоювали? Признавайсь!
Катря. Добре…
Харлампiй. Бач? Добре! Еге-да! Взяв би я вас, примiром, обох з матiр'ю-чаклункою, та провчив би в волостi поштительно, щоб знали, як господ, панiв, значиться, чарувати та зводити.
Горпина (з-за ванькира). О-ох! О-ох!!
Харлампiй. Стогне! Постогнала б ти у мене не так! I не знаю, чого ще пани такi добрi, пiклуються?
Катря(шепоче). Добре…
Харлампiй. Добре… (Набiк). Тут якось нiяково й стояти, доложу вам… (До Катрi). Не дивись, кажу, на мене! Пан оце послав мене тобi сказати, що як ти схаменешся, значить, i зараз, слiдственно, без всякого бешкету, вийдеш замiж…
Катря(шепоче). Добре…
Харлампiй. Не перебивай! Як вийдеш замiж зараз же за кого-небудь там, примiром, то вони простять тобi, ще й придане добре дадуть, – пару волiв, корову, овечат там i грошей на весiлля, щоб, значиться, грiх твiй покрити; тiльки щоб пiсля шлюбу i не смердiли тут, щоб i духу вашого не було!
Катря. Щоб духу…
Харлампiй. Еге-да! А якщо ти згедзкаєшся, то буде тобi i матерi таке сумнительство, що i згинете у тюрязi або й у Сиберiю улучите! Ну? Чого ж мовчиш?
Катря. Га!
Харлампiй. Що га?
Катря. Добре…
Харлампiй. Значить, слiдственно, безпремiнно вийдеш?
Катря. Добре…
Харлампiй. Ну, гляди ж! (Набiк). А ловко я обдiлав цю справу! Триста карбованцiв, що пан дав, значиться, благодаренiє богу, у кишенi зостануться. Ловко, Харлампiю Григоровичу, спроворили: що значить, примiром, як голова не порожня, натоптана! Я знав, що вона согласиться, а тiльки все думав, що побрикається, примiром, а воно вийшло – дешево; зараз i доложу. (Зиркнув на Катрю, що вона, хитаючись, почала наближатись до його, пильно дивлячись). Свят! Свят! Чистая вiдьма! Тут, не при хатi згадуючи, страшно й зоставатися з ними! (Iде хутко до дверей i, зачиняючи, гука). Дивися ж менi! Цур тобi й пек!
Вихід V
Катря сама.
Катря(хитаючись i обпираючись рукою то об стiну, то об лаву, iде до дверей). Стiйте!.. Чогось приходили… лають, що не йду… кличуть кудись… мене i матiр… Не можу ж я йти! Хата крутиться… червона така! Дайте-бо руку, голову менi пiддержте… то я й пiду… Добре… пiду!
Вихід VI
Катря, Аннушка, Дзвонариха i дехто з дворнi.
Аннушка(скажено вбiга). А де тут та бариня, судариня? Осьдечки вони прогулюються! Що! Думала помєщицею бути? В чепчику ходить? А не дiждеш! На смiтнику повiнчають!
Катря(трохи опам'ятавшись). Хто прийшов по мою душу? Аннушка! Ай!! Одступись!
Аннушка. Думала – любить? Йому тiльки одного треба було… А вiн смiється, зi мною смiється над тобою, потаскухою!
Катря(спалахнувши, кидається). Брешеш! Брешеш!.. Ти кров мою прийшла пить!.. Одступись!
Аннушка. Не одступлюсь! Натiшуся над ворогом! Ей, хлопцi, сюди! Давайте мазницю, – дверi i вiкна дьогтем вимазати!
Хлопцi (з реготом вриваються в хату; у одного мазниця i квач). Давай, давай! Та разом їй i голову квачем.
Катря(несамовито кидається то до одного, то до другого). Ой!.. Змилуйтесь!.. Хто в бога вiрує! Не надi мною, над матiр'ю: вона неповинна… умре… Ой простiть мене!
Аннушка(хапа Катрю за руки; та пручається несамовито). Не слухайте її! Мажте зараз дьогтем!
Дзвонариха вибiга, хитаючись, з ванькира; скаженi очi, блiда, простоволоса. Хлопцi i Аннушка з жаху одступаються до дверей.
Дзвонариха(до Катрi). А! До чого довела! Будь же ти проклята! проклята! проклята!
Катря(кидається матерi в ноги). Мамо! Не проклинайте мене!
Дзвонариха(одпиха). Щоб ти своїх дiтей не дiждала бачити! Щоб вони насмiялися над тобою, заплювали тебе! Щоб ти не знала нi щастя, нi радостi! Щоб моя смерть на твою голову впала!
Аннушка. Так її! Так її!
Катря(плазує за матiр'ю, хапа за ноги). Мамо! Мамо! Не проклинайте!
Дзвонариха(скажено). Щоб ти умерла без покаянiя! Щоб тебе, як собаку, закинули!! (Пха Катрю ногою).
Та з криком «Ай!» пада на спину, зомлiла.
Вихід VII
Тi ж i Дмитро.
Дмитро(трохи п'яненький, влiта в хату на те саме, коли матiр, проклинаючи, пхнула Катрю). Геть звiдцiль! Iроди! Дияволи! (Кидається до Катрi i пiднiма її). Убили-таки! (Кладе на лаву). Ти матiр'ю зовешся? Над твоєю дитиною безневинно знущаються iдоли, а ти ще проклинати її! Будь ти сама проклята, каторжна!
Дзвонариха(навiжено). Ха-ха-ха! Весiлля!! Ха-ха-ха-ха!! Мати в шапцi! Пiду приданок скликать… Ха-ха-ха-ха!! (Вибiга).
Дмитро(до Аннушки). Це ти, гадюко, привела? Пропадай же!
Аннушка. Ой! Рятуйте! В'яжiть його!
Дмитро кидається на Аннушку, давить за горло; та критхить: «Калавур!» Кiлька хлопцiв сунулись оборонять; беруть ззаду Дмитра за руки. Той як струснувся – хлопцi одскочили.
Дмитро(кидається на того, що з мазницею). Тебе менi треба було, щеня! (Кида об землю).
Аннушка. Калавур! (Вибiга).
Хлопцi(разом кидаються на Дмитра, щоб зв'язать). Крутiть його!
Дмитро(борюкається). Роздавлю, пси смердючi! (Далi, вислобонивши праву руку, вийма з-за халяви ножа). Ей! Зараз падлом запахне!
Хлопцi (побачивши нiж – врозтiч). Не руште його! Нiж! (Вибiгають).
Вихід VIII
Дмитро i Катря.
Дмитро(озирається). Втекли, дияволи! Щастя ваше! Попадетесь ще! (Пiдходить хутко, до Катрi). Боже мiй! Нежива? Катрусю, Катрусю! (Хова за халяву ножа; сiпа за руку, ворушить голову). Не ворушиться… блiда, як з воску бiлого вилита! Катрусю! (Нахиляється). Диха ще… (Бiльше сiпа; рукою тримає за чоло). Диха… блiда, а тiло, як вогонь… Господи! Чим би рятувать її! (Кидається по хатi, бере кухоль води i приска або примочує голову; сливе кричить). Катре! Катре! Прочунься, прокинься, на бога!
Катря(тихо одкрива очi, пiдвiвши голову, непритомно обводить ними хату, а далi стиха). Не безчестьте мене!! Не проклинайте!! Змилосердуйтесь!! (Хоче на колiна падати. Далi всю сцену веде безсилим шепотом).
Дмитро(придержує її). Господь з тобою, Катре! Опам'ятайся! Нiхто тебе не проклина, нiкого i в хатi нема!
Катря. Нема?
Дмитро. Нiкогiсiнько; тiльки я.
Катря(кладе йому безсило руки на плечi i пильно дивиться в вiчi). Хто ти?
Дмитро. Дмитро.
Катря. Дмитро? Який Дмитро?
Дмитро. Дмитро, Катруню! Невже не пiзнаєш мене?
Катря(проводить рукою по чолi). А!! Дмитро? Дмитро… згадала!
Дмитро. Що з тобою, зоре моя?
Катря(очунюється). Дмитре, ти?.. Ох, як менi тяжко! Пече мене… дай хоч краплину води!
Дмитро пiддержує Катрю i напува водою.
Не можу думок зiбрати… тут страшне щось скоїлось… банiтували [60 - Банiтувати – лаяти останнiми словами, мучити], проклинали мене?!
Дмитро. Заспокойся! Не згадуй!! Не варт вони всi i мiзинця твого!
Катря(ламаючи руки). Дмитре! Брате мiй! Що вони зi мною зробили?..
Дмитро. Тебе ж окривдили та ще й банiтують!! Дитино моя, нещасная моя!
Катря. Де ж правда?
Дмитро. Де хотiла ти правди, моя безталаннице? У кого ти шукала її? Споконвiку неправдою живуть! Насмiятись, натiшити свою пельку неситу – то так! А жалощiв – у їх печiнках не було звiку!
Катря. Що вони зi мною зробили? Оплювали, як послiдню!
Дмитро. Горлице моя пiдбита! Нащо так сталося? (Обнiма Катрю i страшно рида).
Катря. Прости мене, Дмитре! Занапастила я тебе! Бачиш, як караюся…
Дмитро(палко). Забудь його! Забудь оте все!! Вийди за мене! Хай менi мозок усохне, коли я згадаю що! Хай менi рот зацiпить, коли я й словом одним попрiкну! А всякому, хто тiльки писне про тебе, – я вирву падлючого язика!
Катря. Ох! Тобi треба дiвки чесної.
Дмитро. Хто каже, що ти нечесна? Хто смiє? Ти нещасна, мучениця!
Катря. Так, мучениця… уже все перемучене…
Дмитро. Ти молодесенька, – ще все перемелеться… Коли несила, то й не люби мене; я тiльки доглядатиму тебе, як свою рiдну дитину, дивитимусь на тебе, горе дiлитиму!
Катря. Як менi тебе шкода, Дмитре! Не судилось!! Глянь на мене – я труп… менi… о-ох! (Хапаючись, звисає на стiл, а потiм на лаву).
Дмитро. Порвалася… остатня порвалася! Де ж ворог мiй? Де катюга неситий той, проклятий? Ще досi його носить земля! Iще не шматують чортяки його смердючого серця? Нi, годi! Досить тобi жирувати! Знайду тебе! Зубами перерву твоє горло… ногами розтопчу, як гадину! (Скажено вибiга).
Катря. Не бий… Не бий!! (Сунулась бiгти i упала на лаву). Ой!! Оборонiть! Обо-о-ро-нiть!.. Про-бi!..
За вiкном чути гомiн. Катря не може крикнути, а тiльки стука в вiкно.
Голос Михайла. Та чого ж їй?
Катря. Вiн… вiн… прийшов! (Пiдводиться).
Голос Михайла(пiд вiкном). Адже замiж iде!
Катря(дочувши). А! Й ти знущаєшся? Годi ж! (Хапа несамовито пляшечку i всю випива).,
Вихід IX
Михайло i Катря.
Катря, спотикаючись, кидається до Михайла. Спочатку веде розмову, рвучи слова, а далi, пiд впливом атропiну, розпалюється i навiть пiдживляється на силах, поки трутизна не пiдрiзує їх в коренi. Михайло, увiйшовши, стоїть яку хвилину коло дверей.
Катря. Михайло!.. Свiте мiй!.. Доле моя!.. Ой пiддерж, бо впаду…
Михайло. Що з тобою? (Трошки чуло бере її за руку).
Катря. Прийшов-таки… пожалував…
Михайло. Ти слаба? На тобi лиця нема!
Катря. Нi, нi! У мене уже нiчого не болить… я така рада, така рада, що тебе бачу… Господи, яка я щаслива, як серце мало з грудей не вискочить!
Михайло. Та як же? А Харлампiю що ти казала?..
Катря. Харлампiю? Зараз, зараз… тiльки постой… я Харлампiя не бачила…
Михайло. Як не бачила? Так це вiн брехав, – що ти замiж iдеш i за мною не жалiєш нi крапельки?
Катря(пригадує). Не бачила… не бачила… Мене щось лаяло… Господи, усе забула!.. Тебе? Нi, нi!.. Тебе не забула… не забуду, – мiй ти, мiй! (Хоче обняти i, похитнувшись, трохи не впала).
Михайло. Що з тобою, Катре?
Катря. Нiчого, нiчого… то у мене щось у очах потемрiло. Доведи мене до скамейки… Менi так весело, що ти зi мною!
Михайло. Так ти мене любиш, Катрусю?.. Так то набрехав iрод той? (Веде її, обнявши, до скамейки, що коло столу).
Катря. Чи люблю тебе?.. Аж зотлiла!.. Не бiйся, не бiйся! Плакати бiльше не буду… не засмучу тебе сльозою! Я така щаслива, така щаслива, що ти коло мене… у мене все аж кипить у грудях од… щастя… Сiдай тут, до мене ближче, близесенько!
Михайло(зрушений, обнiма). Голубко моя, серденько! Ти вся тремтиш! Рученятка у тебе холоднi як лiд, а з лиця аж пашить…
Катря. Нi, нi! Я здорова… (Дивиться ни його пильно). Який ти гарний, соколе мiй! Свiте мiй, який гарний!
Михайло. Зiронько моя! (Хоче обняти).
Катря (бере за руку). Постой, постой! Дай я на тебе надивлюсь, дай надивлюсь… щоб нiколи не забути… Брiвоньки мої шовковiї! Очi мої яснi та прекраснi! Вустоньки мої любi та милi! (Цiлує i в очi i в уста i припада до Михайла). Не забуду вас!
Михайло(палко пригорта Її). Доле моя! Щастя моє! Я тебе кохаю так, як нiколи в свiтi! Всi вони брешуть! Не хочу я знати – нi батька, нi матерi! З твоєї хати не вийду! Нiхто не розлучить уже нас!
Вiкна у хатi починають з цiї години свiтитись червоним вогнем, котрий iк кiнцю дiї розжеврюється бiльше.
Катря(якось непевно). Любиш? Ой!.. Кольнуло щось пiд серце!.. Дай менi до твоєї щоки притулитись…
Михайло(з страшною тривогою). Катре! Ти слаба! У тебе гарячка? (Цiлує її руки i грiє їх духом).
Катря. Нi, нi! Не рушся… менi одлягло. Господи, як хороше, яке щастя!! Я не переживу його… (Важко диха). Тепер уже не… одiрве… нiхто мене… до самої смертi. Дiждалась-таки й я долi!
Михайло(з жахом). Ти слаба! У тебе губи посинiли… Я побiжу за лiкарем…
Катря. Нi, нi! Не пущу тебе! (Пригортається). Раю мiй! Осьде ти!.. (Яку хвилину сидить у щасливiм забуттi, а далi раптом зривається з мiсця). Ой смерть моя! Давить мене пiд серце!
Михайло(пiддержує її). Господи! Що з нею?
Катря(ламаючи руки). Ой!.. Давить, давить!.. Дух забива… Рятуйте мене!!
Михайло(хапа кухоль води). Напийся води… Тiтко Горпино! Хто там?!
Катря(упуска кухоль; виривається, кидається на авансцену). Рятуйте!!! Михайло… я випила трутизну оту в шкляночцi… серце… ох!..
Михайло. Атропiн? Пропав я!!. (Рве на собi волосся i кричить несамовито). Хто там? Гей! Сюди!! Рятуйте!! Отруїлась!!
Катря(учепилась за Михайла, не пуска його). Не тiкай! Не тiкай! Христа ради!! (З криком). Я не хочу вмирати!.. не хочу! (Непритомно рида). Таке щастя!.. Не однiмайте од мене!! Я жити хочу! Михайло, рятуй мене!
Михайло(примочує їй водою голову, приска). Катре моя! Що ти наробила?! Через мене, проклятого!.. Гей!! Сюди!! (Держить Катрю, що б'ється в його руках, i стука в вiкно, аж вибива шибку). Хто в бога вiрує!
Вихід Х
Тi ж i Пашка.
Пашка(вбiга). Що тут таке?
Михайло. Катря отруїлась..
Пашка(сплеснувши руками). Лишенько моє! Там Дмитра ловлять… Панський двiр горить… Мати її божевiльна бiга!
Михайло. Бiжи зараз! Клич лiкаря, фельдшера… Кожна хвилина дорога… Рятуйте!
Пашка. Я за Павлом… вiн тут.
Михайло. Клич його, Христа ради, зараз!
Пашка вибiга.
Катря. О!! Дай менi чим дихати… вогнем пече мене… каменюкою давить… Смерть? Уже смерть? (Тиснеться до Михайла i божеволiє). Гуде! Ух, гуде як!!. То виють уже… по мою душу летять… Не дай мене, Михайло! Нiчого не бачу!! Де ти? Де ти? Ой страшно!
Михайло(рида). Я тут, Катрусю! Боже мiй, зглянься!!
Катря(опускаючись на руках). О-ох! Як же тяжко!! Ой!! Несила… не можу вже бiльше… одпустiть мене!.. Смерть… смерть… (Несамовито кидається на колiна). Мати божа!.. Прости менi… не дай моєї душi! (Хитається).
Михайло(кидається, пiддержує). Катрусю! Життя моє!! Опам'ятайсь!.. Павло прибiжить зараз! Вирятує!!
Катря(б'ється на руках у Михайла). Холод пiд серце пiдступа… туман застила очi… Михайло! Де ти? Не зникай! Ой!! (Витягується на руках у Михайла)..
Тим часом чути за вiкном голоси i тупотню.
Михайло(спуска її на долiвку). Катре! Катре! (Припада до серця). Не б'ється? Умерла!! (Одскакує в непритомнiм жаху на авансцену направо i стоїть каменем).
Вихід XI
Тi ж, Дмитро, соцькi i люде.
Дмитро(вбiга на остатнiм словi). Умерла? Добив-таки! (На хвилину остовпiв над трупом).
Тим часом соцькi i люде вриваються в хату.
Дмитро(вихоплює ножа й кидається на Михайла). Здихай же, кате!!
Соцькi i люде (кидаються на Дмитра i крутять йому руки). В'яжiть його!!
Дмитро(борсаючись). А! Iроди! Не дiждете! (Б'є себе ножем; але як руки йому не вiльнi, то тiльки ранить).
Соцькi. Однiмайте ножа!
Сцена така: направо – Михайло, скам'янiлий; налiво – група з окровавленим Дмитром; посерединi – труп Катрi.
Вихід XII
Тi ж i Павло.
Павло(одчиня раптом дверi, з жахом зиркнувши округ). Так така, паничу, ваша поезiя?!
Завiса тихо спада