-------
| bookZ.ru collection
|-------
|  Леся Українка
|
|  Три вірша
 -------

   Леся Українка
   ТРИ ВІРША


   Тиша морська


     В час гарячий полудневий
     Виглядаю у віконце:
     Ясне небо, ясне море,
     Ясні хмарки, ясне сонце.


     Певно, се країна світла
     Та злотистої блакиті,
     Певно, тут не чули зроду,
     Що бува негода в світі!


     Тиша в морі… ледве-ледве
     Колихає море хвилі;
     Не колишуться од вітру
     На човнах вітрила білі.


     З тихим плескотом на берег
     Рине хвилечка перлиста;
     Править хтось малим човенцем,
     В’ється стежечка злотиста.


     Править хтось малим човенцем,
     Стиха весла підіймає,
     І здається, що з весельця
     Щире золото спадає.


     Як би я тепер хотіла
     У мале човенце сісти
     І далеко на схід сонця
     Золотим шляхом поплисти!


     Попливла б я на схід сонця,
     А від сходу до заходу,
     Тим шляхом, що проложило
     Ясне сонце через воду.


     Не страшні для мене вітри,
     Ні підводнії каміння, —
     Я про них би й не згадала
     В краю вічного проміння.



   Мрії


     У дитячі любі роки,
     Коли так душа бажала
     Надзвичайного, дивного,
     Я любила вік лицарства.


     Тільки дивно, що не принци,
     Таємницею укриті,
     Не вродливі королівни
     Розум мій очарували.


     Я дивилась на малюнках
     Не на гордих переможців,
     Що, сперечника зваливши,
     Промовляють люто: «Здайся!»


     Погляд мій спускався нижче,
     На того, хто, розпростертий,
     До землі прибитий списом,
     Говорив: «Убий, не здамся!»


     Не здававсь мені величним
     Той завзятий, пишний лицар,
     Що красуню непокірну
     Взяв оружною рукою.


     Тільки серце чарувала
     Бранки смілива відповідь:
     «Ти мене убити можеш,
     Але жити не примусиш!»


     Роки любії, дитячі,
     Як весняні води, зникли,
     Але гомін вод весняних
     Не забудеться ніколи.


     Він, було, мені лунає
     У безсонні довгі ночі
     І єднається так дивно
     З візерунками гарячки:


     Мріє стеля надо мною,
     Мов готичнеє склепіння,
     А гілки квіток сплелися
     На вікні, неначе ґрати.


     Од вікна до мене в хату
     Червонясте світло впало, —
     Чи то вуличнеє світло,
     Чи то полиски пожежі?


     Що се так шумить невпинно?
     Навісний, безладний гомін!
     Чи в крові гарячка грає,
     Чи війна лютує в місті?


     Чи се лютий біль у мене
     Тихий стогін вириває,
     Чи то стогне бранець-лицар,
     Знемагаючи на рани:


     «Хто живий у сьому замку?
     Хто тут має серце в грудях?
     Другом будь, зійди на вежу,
     Подивись на бойовисько!


     Подивись на бойовисько,
     Хто кого перемагає?
     Чи над лавами ще в’ється
     Корогва хрещата наша?


     Коли ні, – зірву завої!
     Хай джерелом кров поллється,
     Будь проклята кров ледача,
     Не за рідний край пролита!


     Ні, я чую наше гасло!
     Ось воно все голосніше…
     Зав’яжіть тісніше рани,
     Шкода кров губити марне!..»


     Так дитячі мрії грали
     Між примарами гарячки.
     А тепер? – гарячка зникла,
     Але мрії не зникають.


     І не раз мені здається,
     Що сиджу я у полоні
     І закута у кайдани
     Невидимою рукою,


     Що в руці у мене зброя
     Неполамана зосталась,
     Та порушити рукою
     Не дають мені кайдани.


     Глухо так навколо, тихо,
     Не шумить гарячка в жилах,
     Не вчувається здалека
     Дикий гомін з бойовиська.


     Так і хочеться гукнути,
     Наче лицар мрій дитячих:
     «Хто живий? Зійди на вежу,
     Подивися наоколо!


     Подивись, чи в полі видко
     Нашу чесну короговку?
     Коли ні, не хочу жити,
     Хай мені відкриють жили,


     Хай джерелом кров поллється,
     Згину я від згуби крові.
     Будь проклята кров ледача,
     Не за чесний стяг пролита!..»



   Як дитиною, бувало…


     Як дитиною, бувало,
     Упаду собі на лихо,
     То хоч в серце біль доходив,
     Я собі вставала тихо.


     «Що, болить?» – мене питали,
     Але я не признавалась —
     Я була малою горда, —
     Щоб не плакать, я сміялась.


     А тепер, коли для мене
     Жартом злим кінчиться драма
     І от-от зірватись має
     Гостра, злобна епіграма, —


     Безпощадній зброї сміху
     Я боюся піддаватись,
     І, забувши давню гордість,
     Плачу я, щоб не сміятись.



   Біографія

   Леся Українка (справжнє ім’я – Лариса Петрівна Косач; 1871–1913)
   Народилася 25 лютого 1871 р. у місті Новоград-Волинський нинішньої Житомирської області. Вчилася у приватних вчителів, 6 січня 1880 р. застудилася, що започаткувало тяжку хворобу – туберкульоз кісток, з якою письменниця процшла через усе життя. Починаючи з 1884 р. активно пише вірші і публікує їх у часописі «Зоря». Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка». Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, Одещині, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору. Леся Українка – великий український митець, вона увійшла в історію рідної літератури шедеврами найрізноманітніших жанрів. Серед її творів – численні поезії, драматичні твори «Лісова пісня», «Бояриня», «Одержима», «Блакитна троянда», «Оргія», «Камінний господар» та ін. Останні роки життя Лесі Українки пройшли у подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Померла 19 липня 1913 р. у Грузії, похована на Байковому кладовищі у Києві.