Степан Васильович Васильченко
БАСУРМЕН

Басурмен

   Семен стоїть у сінях, заглядає в одчинені хатні двері.
   Він недавно прибіг знадвору i в очах йому темно. Хата йому здається за темний льох, вікна – за дірки, в які зазирає ясний день. Вся стіна перед дверима обставлена чорними сумними іконами, перед ними горить три лампадки, привішені вряд на довгих шнурках. Десь далеко-далеко, як у глибокій норі, горять у печі дрова.
   Коло печі порається підтикана мати, червона од огню, з пасмами на чолі кіс, що вибилися з-під очіпка.
   – Мамо, дайте снідать!
   – А Богу молився? Не помолишся, до самого вечора не дам – так собі й знай, – казала мати, сердито тьоригаючи рогачем. – Людські діти в неділю, поки з церкви не вийдуть, то й ріски в рот не беруть, а ти, такий лобаню, схопився, лоба не перехрестивши, та до хліба зараз тягнешся? Безстрамнику!
   – У дядька ж Микити більший за мене, а його ще ні разу не молили! – гуде плаксиво Семен.
   Бач, з кого він привод бере? З Микити! Та то ж шибеник на те, на те він махамет.
   А дядина казала ж, що ми обидва з Микитою махамети.
   Мати побожно скривилася й заплющила очі.
   – Що ти вдієш із таким кателиком… Із таким лобурем, таким харцизякою! – Далі скривилася й, зітхнувши, почала всовіщати: – І що ти собі думаєш, Семене, коли ти порозумієш? Тож тільки невіра, басурмени Богу не хочуть молитися, а ти ж хрещена тварюка. Та тебе ж за цеє в пекло, в огонь негасимий завдадуть. Он глянь, що будуть робити на тім світі грішникам! – мати показала рукою на стіну.
   Семен спідлоба зиркнув у той бік, де висіла на стіні велика картина страшного суду; од неї завжди смерділо Семенові духом чортячого кубла.
   Він одступив далі й промовив уперто:
   – Хай завдають.
   – На сковороді на гарячій будеш сидіти, гарячу смолу будеш пити.
   – Дарма…
   – Будуть тебе куці залізним гаком за язик тягнути.
   Язик у Семена в роті боязко заворушився, покотилась слина, і він сплюнув.
   – А я втечу-у…
   – Куди? Дурню! Скрізь вони тебе знайдуть, скрізь впіймають. Упіймають тебе, басурмена, потягнуть на саме дно в пекло і вкинуть тебе, неблагословенного, в казан у киплячий…
   Шелевіють [Примітки - Шелевіти – колихати, ворушити.], тріскотять перед іконами лампадки; знадвору доліта тягучий дзвін, ніби крізь сон скликаючи людей до служби: «Бе-ем! Бе-ем!»
   Мати порається коло печі, очі її тьмаряться, туманіють і вже лагідним, тихим голосом, як побожну казку, розповідає вона про всі пекельні муки, які дожидають на тім світі грішного Семена.
   – Мамо, а казан буде такий, як ото москалі кашу варять? – довірчиво вже перепитує він матір.
   – Буде казан великий, великий та глибокий…
   Стоїть Семен, схилившись на причілок, задумався.
   Довго він щось міркував собі, зважував, далі зітхнув, тихо вийшов на середину хати й промовив:
   – Ну, моліть…
   Тихо в хаті. Чути тільки, як тріскає в печі.
   Мати одхилила голову од печі, схилилася на рогач, тихо проказує молитви. Перед іконами стоїть, як солдат на варті, Семен – одна рука, як прив’язана, друга маха, як заведена. Плаксивим голосом повторяє він за матір’ю слова молитви, намагаючись тримати такий же, як і в неї, тон і інтонацію.
   Раз по раз тихе молитовне буркотання переривається сердитими вигуками:
   – Стій рівно! Бий поклони! Не верти головою, як коняка! – І далі знову лагідне, побожне: – «І остави нам… долги наша… яко же і ми… »
   У печі щось зашкварчало, зашипіло, ніби його ошпарено окропом.
   Мати охнула й миттю крутнулася до печі:
   – Трясця ж твоїй матері сяких та таких! Чи ти ж не сказився, чортового коріння горщик! – Торохтить рогачем, хапається якшвидше витягнуть із огню оскандалений горщик, почала гримати на його та докоряти, як живого.
   Мамо: «якожеїми»… Мамо! – нудьгуючи, навертає її до молитви Семен.
   Мати, заклопотана і сконфужена, доливає горщик водою, бубонить щось до його, про Семена забула.
   – Мамо! – з мукою, із слізьми благає Семен, переступаючи нетерпляче з однієї ноги на другу, як на гарячому камені. – Мамо! Чуєте чи ні? Мамо!
   – Та чого тебе мордує лиха година? Ну, кажи, чого тобі? – витріщилась на нього мати, повернувшись од горщика.
   – Чого мордує! Забули вже? «Якожеїми»…
   Мати пролупується, побожно, крадькома хреститься, зітхає і знову переходить на тихий молитовний тон.
   Семен б’є поклони, не торкаючись коліньми долівки, і охоче задержує голову на землі. Коли він обіпреться чолом об землю, крізь власні його ноги, як у вилазку, йому видно все, що діється позаду його.
   Із хати двері одчинені в сіни, а із сіней видно двір і комору в дворі. Ген дядьків Рябко стоїть коло комори, здається великим-великим, як світ. «Чого ж то він зазирає в комору?» – думає собі Семен. Далі, кинувшись, гукає як несамовитий:
   – Мамо! Собака до сала в комору лізе!
   – Де? – ще голосніше крикнула перелякана мати.
   Семен схоплюється на ноги і трьома пучками, які в нього були складені для хреста, показує на двері:
   – А дивіться!
   Мати щось кинула, щось ухопила і зникла за дверима як буря.
   Залишившись у хаті сам, Семен зажмурив очі і солодко-солодко потягнувся.
   Далі засміявся, підстрибнув і тихенько, навшпиньках почав витанцьовувати:
   Тра-та-та! Тра-та-та!
   Сіла баба на кота!
   А в хаті тихо, тільки піч сама собі порядкує – топиться.
   Семен відразу змовкає. Очі його загораються радісним, розбійницьким блиском.
   Зирк, зирк! – ними по хаті.
   На вікні – великий недокурок, що батько ще звечора забув.
   У Семена – аж ноги затремтіли: вхопив він його жменею, як метелика, взяв у пучки, роздивляється.
   Швидко виліз на лаву, прихилив до ікони близько свою голову, прикурює. Дим застеляє йому очі, шпигає в ніс – він кривиться, ноги тремтять од страху й радощів, і лице аж міниться од щастя. Розпаливши цигарку, він устромив її в зуби, взявся в боки, осміхається сп’янілою посмішкою.
   – Семене!
   Семен озирнувся – мати.
   Мовби крізь сон пам’ятає Семен, як сама собою випурхнула з його зубів цигарка, іскрами опаливши губу, як чиясь холодна рука тіпала його по губах; чув, як щось гупало в спину і далі, мов на крилах, миттю винесло його в сіни.
   – Іди мені геть! Іди, безбожнику, іди, невіро, з хати зовсім! – наказує йому мати. – Іди собі до басурменів, живи з ними, а додому не вертайся.
   І Семен, гірко ридаючи, спотикаючись, біг із сіней у далекі, невідомі світи…
   Набитий, Богові неугодний, вигнанець із рідної хати, – де йому більш підходяще місце у світі, як не за клунею в кропиві?
   Сидить Семен там, зігнувшись, поклав голову на коліна й гуде. Гуде й гуде – вже й спина переболіла, і сліз нема, а він гуде.
   Жаль йому на маму, думає, чим би і їй жалю завдати.
   «Коли вже ви виганяєте мене з дому, то краще мені вмерти».
   – Гу-гу! – тягне він ліниво, а думка малює жалісну картину.
   Ось він умер, і несуть його до ями з попами, з корогвами, а мама йде за його труною, полою утирається та плаче-плаче:
   «А куди ж це ти, мій синочку, виряджаєшся?!»
   А Семен їй докірливо одповідає:
   «Не знаєте куди – в пекло!»
   «А на кого ж ти, мій голубчику, покидаєш?!»
   «Ага, тепер «голубчику», – думає собі Семен, – а тоді «басурмен»! Ні, несіть далі – не встану».
   Аж ось і яма вже близько.
   Тут Семен засовався на місці й кашлянув.
   «Щоб, чого доброго, справді, не роздивившись гаразд, не вкинули його в яму, – подумав він боязко, уже тільки сам собі. – Ні, нехай яма буде ще далеко-далеко-далеко… »
   Сонце підбилося вище на небо і стало через бур’яни гріти на Семена. За городами видно небо, синє-синє та кругле, ніби велетенська полив’яна піч випалюється на огні, міниться, а під синявою неба геть-геть аж до лісу рябіє усякими квітками зелений луг.
   Дивиться Семен – квітки злодійкувато повиставляли головки з трави та всі, як одна, моргають йому:
   «Тікай, Семене, сюди! Тікай, Семене, сюди!»
   У Семена в голові думки плутаються, похорон зразу ліквідується: тільки хотіли його вкинути в яму – він з труни та далі! А піп за ним із кадилом: держи, лови його! Мати: «То це ти дурив мене, лоботрясе? Стій же ти, кателику, вернешся додому!»
   У заплаканих очах Семена виплив несподівано і затремтів блискучий сміх. Одразу він перестав густи, як одрубав; зачервонівся і закихкотів дрібним невтриманим сміхом.
   Схопившись, вистрибом через капусту, через буряки подався до лугу, широко розставляючи руки.
   Лежить Семен горілиць у високій траві, виставив уверх коліно, дивиться у синє небо, голова – низько на землі.
   Перед очима летить маленький комар…
   Здається, десь високо в небі журавель лине. Над головою недалеко манячить стеблина звіробою, і здається вона Семенові високим-високим, аж до неба, гіллястим та рясним деревом… І друге вже таке, і третє…
   І ось уже всі квіти й травини видаються Семенові височенним та густим чи то лісом, чи садом із дивних, невідомих квіток-деревин. Листки на них великі-великі, як зелені химерні покришки, а квітки – ніби поначіплювані червоні миски, сині чашки та чугуни, блакитні дзвони, жовті цебри, жовтогарячі діжі, а з того густого лісу, ніби верховина якоїсь скелі, визирає його власне коліно.
   Шугають величезні метелі у білих, синіх, темно-рожевих, позолочених шовках. Сідають на квітки, хитають крилами, як мальованими ворітьми.
   Ген-ген ніби із самого неба шумить, гуде патлатий, волохатий джміль у дорогих ризах, перетятий шовковими поясами.
   Летить, гуде, ніби диякон у церкві службу Божу починає:
   «Миром… Господу… по-мо-о-о… »
   Далі спинився він над однією чашкою, зазирає:
   «Що у вас тут таке? – Покоштував, подумав, пробурчав: – А нічого собі… – І знову: По-мо-о-о… »
   І подавсь, подавсь, подавсь, кільки видно над верховинами дивовижних квітчастих лісів.
   Комарі, мушки, усякі кузки запищали цілими роями, кожне по-своєму, як той голосливий хор: «І… і… і… і… »
   Семен простяг руки, починає махати ними, як регент у церкві, підспівує їм тоненьким голоском, лад дає:
   – Господи, по-ми-и-и…
   Десь у гущавині, сховавшись у тіні велетня-листка, у срібні струни вдарив невидимий цимбаліст.
   Закували срібними молоточками ковалики, золоті десь вінчики куючи.
   Святі кравчики зашуміли на срібних машинках.
   І роботу роблять, і службу Божу правлять.
   Семен піднімає вгору руки, ніби підбираючи мотузки од небесних дзвонів, і починає працювати руками й ногами, і голос його, як грім, розноситься далеко по всьому зеленому світу:

     Бом, дзень,
     Сав-ка вмер!
     Положили Сав-ку
     На ду-бову лав-ку!
     Лав-ка гнеть-ся,
     Сав-ка смієть-ся!

   Припікає сонце, парить починає – і пахощами обкурюється увесь квітник-ліс. Жарко дихає материнка, п’яним духом дише деревій, озивається святим куревом смілка.
   Бринить, шумить святий гармидер все голосніше й ширше. І над усім гамом геть-геть лунають могучі передзвони радісного нового паламаря.

Степан Васильович Васильченко БАСУРМЕН

Басурмен

Степан Васильович Васильченко
БАСУРМЕН