   Володимир Горбань
   ВИХИЛЯСИ ДОЛI
   Збiрка гумористичних оповiдань

Переклад Анни Міщенко

Замість передмови

   Дозвольте представитися – Володимир Горбань, вельми літній (рік життя в Росії слід визнавати мінімум як два) журналіст та письменник. Я дуже довго ломав голову щодо створення власного резюме. Хотілося, щоб вийшло воно і розумним, і змістовним, і веселим. Щоб воно яскравим світлом відображало усі основні віхи мого багатого на події життя, усі етапи довгого та тернистого шляху, шукання, муки, сумніви, надії і розчарування, зліти та падіння, боротьбу з марнославством і пихатістю і при цьому, щоб було воно коротким і ненудним.
   Хотілося захопити шматочок щасливого дитинства, частку безтурботної юності, пару-трійку миттєвостей відчайдушної молодості, а також деякі епізоди пізнавальної зрілості і вже невблаганної старості, що наступає на п'ятки. Окремі абзаци хотілось би присвятити минулому захопленню спортом, алкоголем, жінками, політикою, бізнесом, численним зустрічам з сильними цього світу, авторитетами злочинного світу. А також спілкуванню з кіно-знаменитостями, золотими голосами радянської та російської естради, вченими, художниками, композиторами, слюсарями, геологами, токарями, робітниками сільського господарства. А ще військовими, представниками правоохоронних органів, вчителями, лікарями, численними поетами та прозаїками.
   А закінчити своє резюме мені хотілося б якою-небудь розумною і життєстверджуючою фразою ніби: «Усе буде добре!»
   Але нічого путнього я так і не вигадав. Напевно, ще не прийшов мій час…
   Так що робіть висновки самі, читаючи мої оповідання, які були написані у різні роки, починаючи з 80-х XX сторіччя. Оповідання, зібрані у книзі з відповідною щодо моєї багатої біографії назвою «Вихиляси долі». Та їй-богу, я сам ці оповідання у різні роки написав…

Як писати прозу

   Для того, щоб створити добротне оповідання або повість, що претендує на успіх, автору необхідно знати три – п'ять нескладних правил.
   Правило перше, основоположне. Якщо можеш не писати – не пиши. Займайся своєю прямою справою, не зраджуй свою рідну професію.
   Правило друге, головне. Якщо зовсім невзмозі та вже взявся за перо, пиши про те, що гарно знаєш і глибоко відчув.
   Правило третє, фундаментальне. Будь-яке творіння повинно починатися красиво та інтригуюче, незалежно від обраного жанру. Наприклад, повість про селянське життя можна почати отак: «Верхнєреченський пастух Афанасій Єгорович знав обличчя кожної корови у своєму стаді». А ось непогана перша стрічка для детективної історії: «Полковник Вихрів, розжалуваний за норовливий характер, не спав четверту добу, чекаючи у засідці підступних ворогів». Роман про романтичне кохання бажано починати здалека. «Вона стояла біля відкритого вікна у барвистій кофточці зовсім босоніж, а у заростях квітучої черемхи без угаву співав соловейко».
   Правило четверте, факультативне. У кожному творі бажано присутність сюжету, за можливістю оригінального або хоч би гарно забутого. Сюжет повісті про сільське життя може розвиватися так: верхнєреченського чабана Афанасія Єгорича переводять за планом обміну досвідом скотарем у сусіднє селище Ніжнєреченське. Удої у коров верхнєреченського стада різко падають. Завідуючий фермою, зоотехнік та новий чабан не можуть зрозуміти справжніх причин та інтенсивно лікують бідних корівок від бруцельозу. В наслідок такої жорстокої хіміотерапії корови зовсім перестають давати молоко. Всі у паниці! Раптом з міста приїздить з лекцією відомий психотерапевт, гіпнотезер та маг у п'ятому поколінні. Цей диво-цілитель за один сеанс виліковує усіх баб та п'яничок. Його вмовляють відвідати ферму. Він довго відмовляється, але після того, як його нижче просить найвродливіша доярка, ескулап великодушно погоджується. Екстрасенс, гіпнотезер та маг вступає з коровами у діалог мовою медиків – латиною та з'ясовує дійсну причину їх хвороби. Виявляється, що корівки сумують за своїм колишнім чабаном та їм зовсім не хочеться жити. Афанасія Єгорича за наказом вертають у рідне село. Зустрічі його з коровами присвячується окремий розділ, який закінчується свідченням про підвищення удоїв. Цю сентиментальну повість можна завершити такою фразою: «Афанасій Єгорич плакав у своєму житті лише двічі. Перший раз від горя, коли залишав свою малу батьківщину, і тепер – від радості повернення додому після довгих поневірянь на чужині».
   Сюжет детективної історії варто якомога вкрай заплутати. Напрямок думок може бути таким. Колишнього полковника Вихріва зовсім вижинають з органів. Так звані друзі– співслужбовці від нього відвернулися, жінка кинула. Халепи одна після другої переслідують Вихріва, згоріла квартира, вкрали автомобіль, а він сам зламує руку у восьми місцях. І все це – підступи добре організованої злочинності. Але колишній полковник не здається. Він вчиться стріляти лівою рукою, сходиться з іншою жінкою, селиться в її квартирі, використовує її автомобіль та допомогу її друзів. В результаті Вихрів вистежує злочинців та влаштовує їм засідку. Окремий розділ присвячується рукопашній сутичці, стрелянині та завершується полоненням особливо небезпечних злочинців. Ними виявляються колишні співслужбовці рядового Вихріва. Заключний акорд може лунати отак: «Вихрів був наданий у чин генералу та висунутий до урядової нагороди. Проте до колишньої власної жінки він так і не повернувся».
   Любовний сюжет не обов'язково вибудовувати хитромудро. Достатньо зовнішнього ефекту та внутрішнього драматизму. Припустимо, вона його довгі роки чекає, а він про те ще не знає. Нехай як можна частіше посвістує соловей, а ночі будуть вогкі та мерзлякуваті. Нехай він буде моряком далекого плавання або ратником, що пішов воювати. Хепі-енд переважніше, хоча обопільних сльоз повинно бути пролито чимало. Закінчити цю історію можна коротенько: «І жили вони довго й щасливо, та померли в один день на Страсний тиждень».
   Правило п'яте, необов'язкове. Якщо ви все ж таки вирішили дотримуватись моїх правил, можете обмежитись першим.

Нагода

   Два відомих професора – орнітолога поверталися з ранкової екскурсії. Полуднева спека вже закралася під розкішні крони дерев нерясного лісу, спів зморених задухою птахів змовк, палахкотіюче сонце засліплювало очі. Однак обидва старі виглядали вельми свіжими, жваво вели малозрозумілу нам бесіду, часто вживаючи жахливі терміни, латину та смачні слівця, які укорінилися в їх лексиконі ще з студентських років.
   Їжачки невигадливих зачісок, що вилискували поважною сивиною, гостренькі огрядні бороди, високі лоби, порізані дрібними поперечними зморшками, худорляві шиї з навішуваними на них біноклями та фотоапаратами й шмигляючі в усі боки виразні очі робили старих майже невідмітними одного від другого.
   Спритно видряпившись по схилу піщаного узгір'я, Олександр Вікторович Облаков першим виявив нагоду.
   – Колего! – скрикнув він захоплено, – Дивиться, Володимире Іллічу, Ви бачите?
   – Так, Олександре Вікторовичу, я її ще раніше помітив, майже біля самого підніжжя узгір'я, – спокійно промовив професор Бараєв.
   – Кого її? – здивовано запитав Облаков.
   – Ну як же. За сто метрів на північний схід на сухій самотній тополі я бачу молоду самку вухатої сови.
   Професор Облаков на мить сторопів. За сто метрів на північний схід на сухій самотній тополі він чітко бачив звичайного сича.
   – Колего, – співучо простягнув Облаков. – це ж самець звичайного сича. Зверніть увагу на його характерну посадку. На те, як він головою крутить, нарешті.
   – Мій друже, ви трохи помилилися, – з ледь помітним закидом промовив Володимир Ілліч. піднімаючи бінокль до очей. Ви подивиться на вушки, вушки-то як явно стирчать. А кігті? Де ви бачили такі кігті у сича?
   – Колего, – нервово заїкуючись від налинувшего хвилювання, запитав Облаков, також розглядуючи предмет спору у бінокль. – Яке у вас збільшення?
   – Дванадцять крат, – горділиво відповів Бараєв.
   – Отож, Володимире Іллічу, отож. З вашим-то збільшенням, – і він співчутливо махнув рукою. – не те що у лісі, у жіночому гуртожитку нема чого робити. Ви на дзьоб подивиться. Ви звернули увагу на дзьоб?
   – Та що дзьоб? Що дзьоб? Ви що не бачите, дорогий Олександре Вікторовичу, що у цього птаха очі світло-жовті? Ви у якому університеті навчалися?
   – Ну, знаєте, Володимире Іллічу, – навмисно ростягуючи слова, уїдливо сказав Облаков, я бачу, розбираєтесь ви у нічних хижаках, як моя друга теща в еволюції гризунів.
   – Що? – спалахнув Бараєв. – Це я не розбираюся? А хто, по-вашому, написав монографію про північну сову? Хто захистив докторську дисертацію з орнітофауни Нижнього Поволжя? І хто читав лекції з зоології хребетних у нашому університеті нещодавно?… Гм, я не розбираюся… Подумаєшь, фахівець вишукався!
   – Що ви в мене пальцем тикаєте? – образливо вигукнув Облаков. – Я автор сімнадцяти статей та двадцяти одного тезіса щодо хижих птахів!.. Та друкуюся, серед іншого, в авторитетних журналах.
   – Що? Журнал «Біологія та домоведення» ви вважаєте авторитетним журналом? Боже мій, яка наївність! Ви б ще в «Мурзилці» надрукувалися.
   – «Біологія та домоведення»? А що, ні? Та його головний редактор академік Бурєв – вчений із світовим ім'ям, один з найвідоміших фахівців з екології домашніх птахів!
   – Хто? Бурєв? – отруйно посміхнувся Бараєв, – Цей прищ – найвідоміший орнітолог? Цей закінчений маразматик – світило? Так він навіть не знає, як ворону латиною назвати! Це він-то фахівець? Ну, знаєте, колего!
   – А хто ж, ваш надлюб'язніший Шламов – фахівець? Теж мені – діяч науки. І ви перед ним, як цуценя, ті-ті-ті, ті-ті-ті, на задніх лапках. Шановний Савелію Петровичу. Шановний Савелію Петровичу! Як ваше безцінне здоров'я? Ті-ті-ті, ті-ті-ті. Авторитетний вчений! Та з нього увесь світ сміється. І як це такі маревні думки отак рясно лізуть у голову, відвідують його могутній мозок? От вже дійсно, дурні думки можуть прийти тільки в абсолютно дурну голову, прикладом якої і є оте потовщення шиї, до якого ви з такою увагою прислухаєтеся!
   – Ах, вам, милий мій, не до нутра гіпотеза Савелія Петровича? Ані ви, ані цей ваш зморшок з зоологічного інституту ні дядька в неї не розумієте. Та що ви, власне кажучи, можете запропонувати мені натомість? Ви та вся ваша зграя?
   – Що? Це моя-то кафедра – зграя? Соромно, Володимире Іллічу. Це ваш аспірант Кругліков здав кандидатський екзамен за фахом тільки з третього заходу, а претенденти захищаються по п'ятнадцять років. Це ваш доцент Груздєв замість «ссавці» промовив «млекоспоживаючи». Та де? На міжнародному симпозіумі!
   – До чого тут Груздєв? – різко обірвав його Бараєв. Він вже другий рік як на пенсії. Доречі, це ви були його офіційним опонентом з кандидатської дисертації. Що ж не критикували, а мовчали в хустиночку? А то дивлюся, аспирантка Градова бере вже другий академічний за фактом чергової вагітності.
   – А що Градова? – затараторив Облаков, – До чого тут Градова? Я сам по собі, вона сама по собі.
   – Так, так. Олександре Вікторовичу, весь факультет знає про ваші шашні. Соромтеся хоч студентів. Вже я не знаю, справді!
   – А у Вас, серед іншого, дорогий Володимире Іллічу…
   Так захоплено лаючись, професори несподівано для себе вперлися у ту ж саму сумнозвісну тополю. Першим отямився професор Облаков. Він різко кинув погляд на верхівку дерева та отетерів. Його хвилювання навпіл з моторошним жахом передалося Бараєву, той переможно посміхнувся та впевнено поглянув догори. Його посмішка миттєво зійшла з обличчя, яке зараз же струснулося від зваблювання. На сухій тополі сиділа не вушаста сова та не звичайний сич. Це навесні юнати прибили нову шпаківню.

Дід Григорій

   Для багатьох станичників дід Григорій був особистістю непересічною, навіть легендарною, у своєму роді місцевою визначною пам'яткою, родимою плямою. І про те, що він гонить первак, доречі найкращий в околиці, було відомо усім від шмаркатих хлопців до хирих старців. І нікого це не дивувало, та можна із впевненістю сказати знаючи звички та звичаї станичників, що вразило б їх скоріше зворотнє, а саме, якщо б дід Григорій кинув займатися своєю улюбленою справою.
   Змінювалися генеральні секретарі, народжувалися, виростали и від'їджали у місто діти, неухильно заглиблювалися навколишні яри, періодично щось перетворювалось, змінювалось, але усе це ніяк не впливало на дідову пристрасть, на його природню, пізнавальну цікавість, ретельність та кмітливість. Не змінювалась і такса. Як коштувала трилітрова скляниця кремезного перваку червонець, так і ніякі руйнівні реформування не похитнули дідових поглядів на ціноутворення. Ні в кого з місцевих й думки не виникало замислити щось погане проти діда Григорія. Та і як можна було затіяти якусь капость проти вселюдного улюбленця. Проте усе ж одне таке зазіхання одразу після сумно звісного наказу про боротьбу з пияцтвом та алкоголізмом таки трапилось.
   Від якогось Доброзичливця з красивим і струнким почерком місцевий дільничний Сашко Хват став постійно отримувати анонімки, в яких невідомий грамотій майстерно розповідав про зверячу та куркульску сутність діда Григорія. А оскільки Сашко Хват був не дужий тямуха у канцелярській справі і, справді говорячи, ні хріна не знав, що ж він повинен робити з подібними депешами, та й ще тому, що викриваємий доводився йому троюрідним дідом, який частенько пригощав свого онука цілющим зіллям, то подібна документація транзитом пересупроводжувалася у Сашковий відходок. Там вона акуратненько підколювалася на відповідний іржавий цвях. Ось вже дійсно, папір усе стерпе!
   Доброзичливець явно був нетутешній, оскільки не знав реальних масштабів місцевої мафії, тобто і не передбачав навіть, що не тільки голова колгоспу, але й усе правління за вагомих підстав покривало дідове захоплення. Крім того, графоман виявився вельми настирливим, і Сашко вже серйозно подумував про те, як не виписувати на наступний рік газети. Навіщо марно тратитись, коли й казенний папір не встигаеш витрачати.
   Але раптом незнайомець замовк. Сашко не просто здивувався цьому, він образився до коріння волосся. Все ж таки йому було приємно, коли в черговий раз до нього зверталися на Ви, за ім'ям-побатькові, офіційно та із значенням. Після таких листів Сашко натягував свій міліцейський картуз, поважно ходив по вулиці, як півень закинувши голову, привітався через одного та зверхньо бурмотів: «Ну, ти мені ще поговори», – особливо неввічливим станичникам. Проте Доброзичливець виявився набагато хитрішим та підступнішим, чим це передбачалося. Він не заспокоївся та почав писати вище, аж до самого начальника РВВС Івана Івановича.
   Іван Іванович ще малечей знавав діда Григорія. І не просто знавав, а був ним двічі битий лозиною після того, як невдало оба рази поліз у дідов город за малиною. До того ж, друга його теща доводилася племінницею діду Григорію. Іван Іванович будував свої відношення з тещею традиційно, та якщо сюди ще додати дитячі образи, то можна собі уявити ті глибокі почуття, які переповнювали запальне та примхливе серце пильного служаки, коли йому на стіл ліг акуратний лист без зворотньої адреси, але з неспростовними доказами.
   Іван Іванович не звик гаятись. Він був навчений вживати заходів і тому попередньо відкашлявшись, а без цього зверхній голос не виходив, він рішуче, хоч і з восьмого разу, накрутив заповітний номерок телефону. Закінчувалася обідня перерва, і тому трубку зняла бабка Лукер'я, яка вже домивала підлогу та збиралася зачиняти сільраду. Час стояв напружений, сінокосний.
   Іван Іванович постарався культурно пояснити недбалій бабці, що завтра він сам особисто прибуде з обшуком, щоб Сашко Хват знайшов завчасно понятих, та більш тямущих, та щоб ті були тверезими і що завтра спозаранку вони будуть «в'язати діда Григорія».
   Проте річ у нього вийшла незрозуміла, непереконлива, слова підібралися якісь невиразні, і від усього сказанного віяло газетною офіціяльщиною. Та і бабка Лукер'я взяла під сумнів, що телефонує високий керівник, аргументуя власний сумнів тим, що, мов, районне керівництво так не розмовляє, а інше для неї не вказ. Тому Іван Іванович ще раз, від душі, як це водиться, без сорому, дохідливими до бабці поняттями пояснив саму суть та накінець пообіцяв зідрати сім шкір та усе таке інше.
   Відтепер бабка зрозуміла, переймалася важливістю доручення та забожилася усіма святими виконати усе, як їй було двічі наказано. Іван Іванович кинув спітнілу трубку на важіль телефону, смачно виялався та задля порядку вчинив прочухан власному водію, бо знав твердо, попроси по-хорошому, завтра у найбільш відповідальну мить або колесо спустить, або якась гайка відкрутиться, або і те й інше трапиться одночасно. І тільки виплиснув закипіли пристрасті, Іван Іванович заспокоївся, прийшов у гарний настрій та насвистуючи минулорічний шлягер взявся за складання плана-графіку чергування районного ДНД.
   Бабка Лукер'я під час революції була непоганим філером. І вона точно знала, що Сашко Хват другу половину дня проводе з повногрудою Любкою, білявкою, що рано удовіла, яка у власні тридцять з невеликим років не втратила глибоких почуттів та зрозумілих бажань. Саме туди, на інший кінець станиці і спрямувала бабка Лукер'я власні хворі стопи і як могла, в міру свого глибокого склерозу, передала сутність наказу Сашкові, який миттєво від цього очманів.
   Тот стояв з випнутими очима, без сорочки та босоніж на свіжефарбованому ганці та не міг зрозуміти, чи то бабка з глузду з'їхала, чи то справа дійсно «димар» та треба терміново щось чинити.
   Але тут вискочила Любка, уся розчервоніла та схвильована, з розпущеною косицею, у брудному, нашвидко накинутому халаті, перекинулася з бабкою лайками та зробила наступний висновок: діда Григорія треба терміново рятувати.
   Дід Григорій жив поруч з Любкою сусідом, якщо міряти напрямки городами, так метрів триста, отже Сашко, щоб не втрачати коштовного часу, прямо напівголим, ломанувся по картоплі, плигаючи з боку у бік, ніби зацькований заєць.
   Дід за власною звичкою сидів на ганку та майстрував цигарки. Побачивши Сашка, що мчався, дід підвівся на ногах, приложив руку до папахи, але все одно не впізнав бешкетника і в серцях обклав дільничного відбірним фольклором щодо варварського витоптування грядок.
   Сашко підлетів до діда та довго й суперечливо пояснював, крутив у повітрі руками, показуючи у напрямі райцентру. Говорив, що усі фляги треба терміново спорожнити, вимити, апарат обов'язково сховати у надійному місці, що зробити це треба терміново, прямо зараз, бо буде пізно, що горить діду величезний штраф, і якщо потрібно, він попросить Любку і та йому в усьому допоможе.
   Дід Григорій сприйняв таку звістку без емоцій, заспокоїв Сашка, налив йому дві склянки по двісті першокласної бражки, та пообіцяв до вечора навести у себе повний порядок. Сашко задоволений та під-мухою повернувся до Любки доїдати остиглу яєчню.
   Дід же війшов у хату, окинув господарським поглядом власний п'ятистінок з одинадцятьма вікнами, заглянув по черзі у кожну флягу. Оцю саме час переганяти, ось ця подоспіє через два дні, ця ще грає, а ось ту тільки вчора зарядив. Ну, як такий скарб вилити? Та пропади вони всі разом! Та не витримає ж його, не знаюче інфарктів, але самотнє та виснажене бескінечними обіцянками кращого життя, серце такої втрати. Стара померла, діти давно пороз'їхалися. Самогоноваріння було зовсім не поживок, а єдине захоплення, остання цікавість у житті. Відбери його – і нема діда.
   Першу флягу дід до вечора вигнав. За давнім звичаєм казаки вбивали збоку у підвіконня цвяхи, а взимку підвішували на них порожні пляшки та сконденсована волога по склу по краплям стікала в них. Дід Григорій зняв зі цвяхів порожні пляшки, заповнив їх перваком та підвісив знову. А у звільнену флягу він налив кріпу, додав трішки прального порошку. Пошубовстав зміст ганчіркою. Так хіба відмити цей в'їдливий сморід! Пуста витівка. Зачинив дід кришку, викотив флягу на чільне місце, оповив її тілогрійкою та вирушив спати.
   А зранку, тільки почало світати, підкотив до дідова ганку «уазік» та з нього вийшли в порядку поважності Іван Іванович, його заступник з політичних питань, Сашко Хват, Єгор Мерінов та Степан Полуянов. Двоє останніх «гостя» були презентовані діду, як поняті. Дружно ввалилися вони до хати, солодкий запах бражки з потрохами видав діда. Іван Іванович відкрито зловтішався. Сашко похмуро дивився у бік, поняті таємними знаками давали зрозуміти дідові, що вони тут не при чому, підневільна, мов, справа.
   Почали складати протокол. Іван Іванович відкрив першу флягу нюхнув зміст та радісно констатував: бражка. А дід гне власну лінію, не бражка та й годі. Судили-рядили ще пару хвилин, а потім Іван Іванович вирішив провести експертизу на місці. Підізвав він першого понятого, пом'ятого, хворіючого з похмілля чоловіка, зачерпнув до країв літровий кухоль з тієї самої фляги та протягнув для спроби. Той відхлебнув, зкривився увесь та видав сумний підсумок: не бражка. Ну що ж, його, Івана Івановича, не обшахрати, він-то знає, що там у флязі. Цей Єгор покриває діда, не хоче видавати старого. Що ж, йому залічиться. Підізвав Іван Іванович іншого понятого, той хлібнув з кухеля та й теж мимряє, не бражка, мов. Гаразд, і йому це так просто не пройде! Сашко Хват спробував з кухеля, аж пересмикнувся увесь та теж туди ж: не бражка й годі. Та яке ж було здивування районного керівника, коли і його заступник з політичних питань, колишній інсруктор райкому партії, заперечно похитав головою. Тут вже Іван Іванович не витримав, він зрозумів, що усі вони змовилися проти нього. Але ж його все одно не обдуриш, він то смак браги знає непогано, і після короткого єхидкуватого тосту за здоров'я діда і усіх присутніх він одним махом ахнув з кухелю сам. Дихання його зараз же перехопило, рот наповнився гидкою смердючою піною, шлунок зіщулився. Іван Іванович стояв посеред хати з порожнім кухелем у руках, бульбашки на його губах швидко надувалися та мінилися усіма кольорами веселки. Крізь них він запитав у діда про ту погань, яка знаходиться у нього у флязі.
   Дід Григорій був чоловіком грунтовним, розсудливим, поспіху не любив. Справа, мовляв, звичайна, бабка у нього нещодавно померла, а сусідські старі, які її відспівувати приходили, суворо-пресуворо наказали, що воду, у якій її обмивали, за стародавніми повір'ями, неможна півроку виливати. Та ніяка це зовсім не бражка, а та сама вода, в якій бабку, перед тим, як поховати, викупали.
   Блювота відкрилася у всіх п'ятьох одночасно. Іван Іванович, загремівши у прихожці сміттєвими відрами, тарганом вилетів на двір, матірно охкаючи, крізь лускання мильних бульбашок.
   «Уазік» виддалявся, підскакуючи на грудах так, що на повороті відвалилося запасне колесо. Начальник міліції поспішав у районну лікарню промивати шлунок.
   А дід Григорій стояв на своєму похиленому ганці, збентежено посміхався у вуси та пихкав цигаркою. День тільки починався, настрій був гарний.
   А от хто наклявзував на діда, так донині невідомо.

Старі та розбійники

   – Чуєш, Добринє, малому більше не наливати, – суворо промовив кремезний дід, вхопивши грановану склянку могутньою долонею, у котрій та виглядала не більш ніж наперсток – Олекса як тільки вріже зайвого, так його до дівчат зараз же тягне. А нам не можна розслаблюватися, нам службу треба ратну нести.
   Тут, як на диво, двері сторожки розгорнулися, та у кімнату влетіла перелякана Анфіска, секретарка голови.
   – Дядько Добринє, дядько Іллє, забелькотіла вона благаючи, – Там Петрович вас негайно кличе, потрібні ви йому конче!
   – Що там знову трапилося? – повеселішав Ілля – Знову навала чи що?
   – Та нема часу мені тут вам подробиці переказувати. Збирайтеся швидше, та й ці, як їх там, кольчуги власні надягнути не забутьте!
   – Що, так серйозно? – здивувався Добриня.
   – Та не відаю я толком, – заджеркотіла Анфіска, – тільки справа термінова. Ви покваптеся, а я побігу. Дуже цікаво подивитися, чим усе це закінчиться.
   Та грукнувши дверима, швидше за вітер пронеслась під вікнами.
   – От, дзига! – посміхнувся Олекса. – Князівну Ольгу мені нагадує.
   – Ну, ти, донжуане з картини Васнєцова! Ти з нами підеш або еротику на відео дивитися залишишся?
   – Ох, Іллє, Іллє! – заколивав Олекса головою. – Скільки вже років ми разом службу ратну несемо, скільки ворогів землі руської на списи власні нанизали, скільки меду-пива за одним столом випили, а ти так душу мою тонку, поетичну і не зрозумів. Гаразд, де моя кольчуга?
   Старі поза чергою, обережно, щоб могутніми плечима на вирвати одвірків, вийшли на подвір'я. З боку правління лунали якісь істеричні голосіння.
   – Напевно – навала! – насупився Добриня. – Пішли скоріше.
   І старі додали кроку.
   – Ех, палицю свою забув, – поскаржився Ілля. – Бо склероз у мене. Що ж ти мені, Добринє, не нагадав про неї?
   – А у мене, вважаеш, геморрой, чи що? – образився Добриня. – Та у мене склероз жорстокіший за твій буде. Це он Олекса усе пам'ятає. Особливо що до амурної частини.
   Біля правління старі помітили два «Мерседеси». Навколо купчилися бритоголові молодики у шкіряних куртах, спортивних ногавицях та кросівках іноземного шиття. Один з них тримав Голову за горло та щось йому запінившись злісно пояснював.
   – Гей, ти, зморшику у підштанях, – пробасував Ілля, – ти навіщо ото Голову нашого за борлак тримаєш?
   Бритоголовий відпустив Петровича та з цікавістю уставився на старих. Поступово його каламутні очі почали наливатися новою порцією крові.
   – Покрівля моя, – прохрипів Петрович, представляючи старих.
   – Оці дрівця? – отруйно посміхнувся бритоголовий.
   – Хто є такі та звідки? – грізно запитав Добриня, нервово посмикуючи плечима.
   – Ми? – здивувався бритоголовий. – Ми – рекєтири. Данину збираємо. А ви, старі, йшли б ось туди, – і нахабник вказав у бік млина, – цвінтар, по-моєму, отам.
   Шкіряні дружно зареготіли.
   – Рекєтири, – задумався Олекса та почав рахувати, загинаючи пальці, – половців били, печенегів били, хазарів били, монголо-татарів били. Деникінців, пам'ятаю, били. Хто такі рекєтири? Німчура, чи що?
   – Хресте! – зикнув бритоголовий. – Прибери старих з горизонту!
   Молодий, атлетичної статури парубок вискочив з натовпу рекєтирів та підскочив до Олекси, дико вищиряючись.
   – Вали звідси, пінь трухлявий, поки я тобі чакан не розколотив!
   – Дивно кажуть, точно басурмани. Ти, Добринє, хоч що-небудь збагнув з його промови?
   Хрест присів у якійсь примхуватій поставі та з криком «кіа» торгнувся до Олекси, намагаючись п'яткою влучити йому в обличчя.
   – Що ж ти такий нервовий? – здивувався Олекса, хапаючи рекєтира за п'ятку. – Куди ж ти ногу свою сунеш, курва ти погана?
   Олекса стиснув в кулаці ворожу п'ятку, пролунав хруст кісток та звірячий галас рекєтира. Олекса розтиснув кулак. Хрест рухнув біля його ніг, вибачаючись, немов обезголовлена змія, задихаючись від власного крику.
   Бритоголовий знаком подав команду. Шкіряні вихопили нунчаки.
   – Ну, цапи! – заволав бритоголовий, переходячи на матюки. – Щас ми вас справді закопаємо!
   І рекєтири «свинею» вирушили на богатирів.
   – Слухай, Добринє, – поцікавився Ілля, – що це вони за хрінь у руцях крутять? Дивні, ніби французькі мушкетери. Нажаль, палицю я власну дома залишив.
   – Як дома? – здивувався Олекса. – Це адже у вас склероз, а за моєї молодості цієї хвороби не покладено. Тримай, Іллє, свою палицю.
   І Олекса протягнув Муромцеві його зброю.
   – А ну, розходьтеся, друзі, – попросив він Олексу та Добриню, плюючи на долоні, – а то скалічу випадково. На очі я щось став слабкий в останній час!
   Шкіряні різко зупинилися, позадкували, але Ілля вже розкрутив свою палтцю. Ліворуч махнув – та й вколотив бритоголового у землю, як цвях, до самого капелюшка. Махнув праворуч – і купа металобрухту залишилася від «Мерседесів». Махнув прямо… Та дарма намагався. Вороги врозсип втікли у напрямку млина.
   Опустив Ілля палицю, підморгнув Голові, розвернувся у бік хатини та почовгав повільно власним шляхом. Поруч з ним йшли нерозлучні його товариші Добриня Никитич та Олекса Попович.
   – Ливонців били, – загинав пальці Попович, – тевтонців били, шведів били, німців били. Петлюрівців, пам'ятаю з махновцями били. Будьонівців з чапаєвцями теж били…
   Коли ж спокій та милість на Русі настануть?

Міжгалактичний контакт

   Діло було так. У мене на городі НЛО приземлився. Ну, це тарілка така велика, кубів на три місткістю, якщо хто не бачив. Прямо на ділянку з редискою сіли. Я виходжу, значить, зі льоху з лопатою, а вони вервечкою біля свого апарату ходять і мене ніби як не помічають. Малесенькі усі такі, витрішкуватенькі, вушки сторчма, ніс п'ятаком, на головах лампочки блимають. І спецівки на них блискучи без ґудзиків.
   Я аж лопату упустив. Ось, думаю, лихо сталося. Наче гріх який за мною ведеться. Або стара знову щось начудила.
   Тут вони вишикувалися в ряд, а один з їхньої бригади, видно найстарший, обернувся до мене та пальцем до себе манить. У мене від переляку аж серце стукати перестало. Боюся й крок зробити, а мене, начібто як хтось у спину підштовхує. Підхожу на тремтячих ногах, а руки й зовсім танцюють. А найстарший їхній наче як подумки мене питає:
   – То не Ви, пане Стропилін Козьме Єгоровичу, є легітимним власником цієї житлової будівлі та прилеглої до неї садово-городньої ділянки?
   Я голову напружив та подумки йому відповідаю:
   – Воно, звичайно, як сказати. Наче як володарі ми. Давно вже тут живемо. Тутешні з самого малечку, прям від народження на світ. А якщо щось не так, то звиняйте, товариші.
   Тут старший ніби як посміхнувся, руку собі на плече положив та мовить:
   – Ми – космічні прибульці з Бета-мю галактиці, чотири тисячі сімсот п'ятдесят третьої зіркової системи, планети Мня-мню. Ціль нашого візиту – пошук братів по розуму. Але під час зниження на вашу планету в щільному шарі атмосфери у нас розгерметизувався центральний люк. Ми хотіли б розмірковувати на вашу люб'язність та дозвіл провести заміну прокладки люку. Не хвилюйтеся, це не займатиме багато часу. Наш механік впорається з ремонтом протягом однієї земної доби.
   – Та заради Бога, – відповідаю. – Справа ця нам знайома. Я коли на пенсії трактористом в колхозі працював, так мій ДТ по три рази на день ламався. Та й нічого, покопаюся в моторі з годину, і знову він у мене як новенький. Отже розташовуйтесь. Місця в нас багато, усім вистачить. Коли знадобиться, то я й інструмент можу принести: викрутки, ключі, молоток.
   Старшой остаточно заяснів та говорить:
   – Велика душевна до вас подяка, Стропилін Козьме Єгоровичу. Ви – чутна та порядна людина. Нам дуже приємно збагнути, що перша зустріч з братами по розуму відбувається у такій теплій та дружній обстановці.
   Та негайно стара моя як на біду з хати виходить. Та бачить – редиска зіпсована. Я навіть за всю цивілізацію почервонів та ласкаво їй так натякую:
   – Марфушо, гості до нас прилетіли. Інопланетяни з Бета-мю галактики. Ти пішла би, поставила самовар, душенько.
   А вона вже руками боки підперла. І прямо, з крильця хай піднімає:
   – Які-такі гості, старий ти дурень! Я два дні рачкувала, редиску саджала, а ці виродки та випоротки всю землю столочили.
   Я було взявся за прибульців вступитися:
   – Так аварія у них сталася. Ось вони й упали на нашу ділянку.
   А Марфуша ще сильніше закипіла.
   – Ти мені їх тут не вигороджуй, а то я зараз вас гамузом відважу скалкою. Знайшовся захисник. Ну, нічого. Зараз ви у мене гуртом гопака під дубиною танцюватиме!
   Та зникла у сінах. Тут я і взагалі заїкатися став. Телепатірую їхнему бригадиру:
   – Хлопці, голубчики-соколики, самі бачите, стара в мене навіжена. Воно би, звичайно, нічого, але як знати. Я ж не проти міжгалактичних контактів, я. можна сказати, навпаки, з превеликим задоволенням! Але стара у мене занадто бойова, буває, що скандалить. А із скалкою та взагалі страшніше звіра. Рука в неї важка, на собі зазнав. Ви би, голубчики-соколики, краще інше місце для ремонту знайшли. Від гріху подалі. А то як би міжпланетного скандалу не вийшло.
   Дивлюся, а їхній старшой і сам здригнувся. Замахав руками, щось писнув своїм однопланетянам, та вони швиденько усією своєю оравою пострибали в люк. Завели свій безшумний мотор та фьють, як біла птаха, злетіли до неба. Та і слава Богові, встигли. Адже я за свою стару не поручуся. Грім-баба!

Недоброзвучне прізвище

   Павло Семенович Голопупів, чоловік поважний та розсудливий, борознив з кута в кут «акваторію» власної кімнати, яка служила йому кабінетом. Валер'янка не допомогла, навіть цигарки, що раніше безпомилково заспокоювали його схильну до враження душу, були безсилі.
   – Ну чому все так несправедливо? Чому у всіх прізвища як прізвища? – журився Павло Семенович. Ось у Петрова, наприклад, прізвище – Петров. Звучне прізвище, вуха пестить! З Петром Великим асоціюється, з геройством руським. Або у Соколова прізвище! Та з таким прізвищем хоч у вогонь, хоч у воду лізь! Хоч у мідні труби! А в мене? – Павло Семенович гірко зітхнув. – Голо-пупів! Голий пупок!
   І Павло Семенович згадав, що так саме і дратували його у дитинстві сусідські хлопці та однокласники. Ох, скільки разів приходилося йому у той час відстоювати зганьблені честь та гідність кулаками! А скільки синців та гуль доводилось виводити з власного обличчя!
   – Гех, доля – злодійка! – Павло Семенович запалив. – Все життя я – Голопупів! У школі вчився – Голопупів! В університеті точив базальт наук – Голопупів! І одружився, як Голопупів! І діти народилися усі, як один – Голопупіви!
   Остання думка чомусь особливо боляче відізвалася у серці Павла Семеновича.
   – Ні, досить, баста! Доки?! Не хочу я більше бути Голопупівим! Набридло! Шістдесят років вже як Голопупів! Час бо і честь знати!
   Ідея стати Неголопупівим запаморочила голову Павла Семеновича настільки, що він вирішив поділитися нею зі своєю дружиною Людмилою Сергіївною: – А що, не вік же мені вікувати Голопупівим!
   Людмила Сергіївна готувала на кухні каву.
   – Людочко! – голос Павла Семеновича зрадницьки затремтів. – Я хотів би з тобою порадитися щодо одного дуже… дуже делікатного питання. Мені здається…
   Людмила Сергіївна перевела погляд з кухонної плитки на бліде обличчя чоловіка. Очі її блимали втомлено та покірливо.
   – Мені здається, Людочко, що наше прізвище Голопупіви, м-м, – Павло Семенович на мить запнувся. – Наше прізвище якесь немилозвучне. Тобі так не здається?
   Людмилі Сергіївні так не здавалося. Її дівоче прізвище було Квіткова. Але, зустрів тридцять п'ять років тому Павла Семеновича, тоді ще просто Пашу, Павлика, вона пристрасно у нього закохалася. А через рік пішла за нього заміж. Та безмовно стала Голопупівою. А ще через два роки народила сина, потім невдовзі доньку. І протягом усіх щасливих років заміжжя їй жодного разу в голову не приходила примха, мабуть прізвище її немилозвучне.
   – Ти зрозумій, Людочко, ось, наприклад, взяти, у Соколова прізвище – Соколов. Звучне прізвище. Горде! Респектабельне! А у нас що?
   – Нормальне прізвище, – втомлено промовила Людмила Сергіївна. – Що це ти на старості років на власне прізвище образився?
   – Та, розумієш! – Павло Семенович завовтузився. – Прямо і не знаю, як це тобі пояснити. Прокинувся я сьогодні вранці з цією думкою. Ношу її у собі як вірус якийсь! Роз'їдає вона мене зсередини. Не хочу бути більше Голопупівим! Набридло! Досить! Баста! Бажаю бути Неголопупівим!
   Людмила Сергіївна образливо знизувала плечима, розлила по чашках міцну каву.
   – Розумієш, – не вгамовувався Павло Семенович. – Прямо не знаю, як тобі це пояснити. У інших прізвище, як прізвище. Ось, наприклад, у Петрова прізвище. – Петров. Звучить? З Петром Великим асоціюється! А з чим наше прізвище асоціюється? З голим пупом? Ось ти, наприклад, хотіла б носити прізвище Соколова, або, у крайньому випадку, Петрова?
   Людмила Сергіївна взяла свою чашку і мовчки залишила кухню. Павла Семеновича ж образа прямо таки розпирала зсередини. Він сьорбнув кави, сходив у ванну, умився, повернувся на кухню, ще сьорбнув декілька ковтків та остаточно засмучений відправився до свого кабінету. Запалив.
   – Ось у Петрова… – свірбило мозок.
   Він рішуче зняв телефонну трубку, набрав номер. На тому кінці дроту до апарату довго ніхто не підходив. Нарешті, молодий гучний голос відгукнувся.
   – Алло! Олексо? – Павло Семенович не на жарт розхвилювався. – Слухай, я хотів би з тобою порадитися щодо одного делікатного питання.
   Олекса на тому кінці провіду уважно слухав.
   – Тобі не здається, що наше прізвище якесь недоброзвучне? Ось у Петрова, наприклад, прізвище – Петров. Одразу навіює щось гучне, респектабельне Або ось у Соколова…
   – Ти заради цього мені дзвонив? – голос Олекси знітився.
   – Так, розумієш, думка ця до мене вранці прив'язалася як…
   – Ну, ти, батько, даєш, – образився Олекса. – Тобі що, думати більше нема про що? В мене за тиждень захист докторської дисертації! Я увесь нервую тут. Ані сну, ані спокою не знаю. А тут ти ще зі своїми дурницями дратуєш.
   І Олекса повісив трубку.
   Павлу Семеновичу зробилося соромно. Все ж даремно він Олексі подзвонив. У сина захист попереду, а він ніби як і забув. Дійсно – безглуздо. Павло Семенович знову затягнувся димом.
   І чого це я дійсно зациклився на своєму прізвищі? Подумаєш, Петров, Соколов! Ну, буду я, наприклад, Неголопупівим, – думки його потекли рівніше, серце припинило шалено стукати. – А хто тоді, виходить, у школі навчався? Хто базальт наук в університеті точив? І хто одружився, нарешті? Діти – чиї тоді?
   Допаливши, він і зовсім заспокоївся. А, заспокоївшись, згадав про свою дружину.
   – Ось і Людочку образив власними дурницями! – журився він. – Вона ж тут причому?
   Павло Семенович згадав про недопиту каву і сяючий та задоволений пішов у кухню. Людмила Сергіївна домивала посуд.
   – Людочко, ти образилася на мене? – вкрадливо запитав Павло Семенович, провинно заглядаючи дружині у очі. – Вибач, я ж пожартував.
   Людмила Сергіївна ухильно мовчала.
   – Ну, що ти, що ти, любо! – Павло Семенович обійняв її ніжно, як у молодості бувало. – Жарт то був. Жарт. Ти що, думаєш, якщо я – академік, директор інституту, то мені і пожартувати вже не можна?

Вихиляси долі

   Уявіть собі: він молодий, високий, статний, самий симпатичний у дворі, мікрорайоні, місті і вдалий у бізнесі брюнет з пишними вусами. Вона – блакитнооча білявка з тугою косою нижче талії, переможниця усіх конкурсів краси, екс-фотомодель.
   Він цілодобово десь там щось вибиває, прокручує і «наварює», вона – одна у п'ятикімнатній квартирі, як царівна у башті, ллє сльози. Не живуть. Їй хочеться сяяти у вищому світі, він – ревнивіший за Отелло. Вона нудьгує від байдикування, він третій рік не може виспатися. Трагедія в наявності.
   Або навпаки. Він старий, лисий, товстий, за освітою інженер, постійно сторчить вдома і навіть піти закарбуватися на біржу праці йому лінь.
   Вона – ледь молодше, злегка кучерявіша, незначно повніша і істотно освіченіша, відбійний молоток утримує двома пальцями і наскрізь пропахчена солярою. Не живуть. Ось вже п'ятий рік вона його годує поганками, солить йому суп ціаністим калієм, а до каші підмішує стрихнін. Він без протиотруту за стіл не сідає, з'їдає усе з апетитом та посміхаючись просить ще. Вона перепробувала усі способи, включно сковородку, він живіше усіх живих. Трагедія на обличчі.
   А буває так. Він – взагалі нема на що глянути. П'є усе, що горить, пале усе, що димує, лає усе, через що світ існує. Вона – лагідна, побожна, мріє про монастир та вишиває хрестиком. Цього пристрасно кохають школярки, петеушниці, студентки, аспірантки та пенсіонерки. Чужі дружини від нього без тями. Він усім їм встигає не відмовити у взаємності. В неї у сьомому класі був таємно закоханий скромний підліток в окулярах, який зараз десь там нагорі координує роботу міністерств і досі не одружений. Не живуть. Він не знає, куди їй зателефонувати. Вона колись вчилася у ПТУ. Трагедія в особах.
   І зовсім буденно. Він – середніх років, помірно начитаний, встигає на роботі і вдома, дружний з тещею, у зв'язках, що знеславлюють поміченим не був, навіть взимку дарує квіти і випиває тільки у день весілля.
   Вона приблизно його віку, захоплена магією. Астрологією, екстрасенсорикою, телекінезом, шаманством, уфологією та ворожбою на картках, поєднуючи усе це з громадським навантаженням. Не живуть. Він їй слово, вона йому у відповідь тузінь. Він їй два, вона не замовкає до ранку. В квартирі три телефони з різними номерами, усі три цілодобово не замовкають. Кішка, не витримав ритму життя, втекла, папуга здох, кактус зів'яв, останній тарган звалився за вечерею з інфарктом. Вихиляси долі. Марш Мендельсона повільно переходить у Реквієм Моцарта.

Серцю не накажеш

   Гаврила Єгорич – колишній колгоспний скотар – вирішив одружитися. А куди йому дітися? Час для нього настав важкий: на роботу ніхто не бере, а до пенсії ще два роки чекати. Ну, з відданицями у нашому селі проблем немає. Відданиць вщерть. Їх у нас, як блошви у шолудивого собаки. Одних тільки удовиць різного калібру з півтора тузеня запросто набереться. Так що якщо що – ласкаво просимо.
   Так ось, виходить, замислив Гаврила Єгорич закінчити з парубоцьким власним життям. Але з початку прикинув, когось з відданиць на це загітувати. Василівна вельми стара. Степанівна шкутильгає на обидві ноги, у Власівни повна хата дітлахів. Краще, ніж Марія Іванівна – шкільна вчителька – не знайти. Живе тихо, самотня, заміж жодного разу не ходила. Одягається як у місті, вітається ввічливо під час зустрічі. Чому не кандидатура?
   У суботу, напнувши старенький костюм, відправився Гаврила Єгорич у розвідку. Марія Іванівна прийняла його гостинно, пирігами нагодувала, пляшку на стіл виставила. Побазікали вони між собою, як інтелігентні люди, тобто ні про що.
   Від того часу і занадився Гаврила Єгорич до вчительки у гості. Через день ходив одружуватися. Вип'є пляшку, пиріг стріскає та на двері тоскно позирає. Потім змахне зі столу кришки у долоню, відправить їх до рота та швидкує прощаватися.
   І отак з півроку Гаврила Єгорич женихався. Сусід його, Трофімич, від цікавості ледве собі інфаркт не здобув. Зависне на паркані та чекає, коли Гаврила Єгорич піде у черговий раз підхарчитися. Питає раз:
   – Ти ж коли свататися будеш? Засидівся хлопець у дівках, сто чортів твоїй матері собачій!
   – Так адже справа непуста, – відповідає йому Гаврила Єгорич. – адже усе зважити перше-наперше треба. Таж коли не сіло ні впало, то воно завжди усе шкереберть виходе, сто чортів твоїй матері собачій!
   Ну, а у Марії Іванівни женихів до того ще не водилося, тому як себе з ними поводитися, вона не відала. Із подругами не зналася, та отже і підказати їй було нікому. А може, характер у неї був такий несперечливий. Взагалі, стійко вона терпіла Гавриліну окупацію.
   Дивишся, може й вигоріла б у Гаврили Єгорича ця справа, але організм підвів його найпідступнішим образом.
   Саме за день до Пасхи приплентався він у черговий раз до Марії Іванівни. Як водиться, прирічив пляшку. Але, або градус у горілці був міцніше звичайного, або весняний авітаміноз його здоров'я хибнув, або Єгорич погано виспався напередодні. Випив він, виходить, пляшку, зібрав у долонь кришки та… Повело його, повело якось ліворуч, ліворуч. Потім ще лівіше. Очі з орбит повилазили, язик у роті залипнув, не перевертається. Зхмелів рідненький. Ну, Марія Іванівна – добра душа, підхопила його під лікті, відвела до окремої кімнати, на дивані розмістила. Усе як годиться. А сама відправилася телевізор дивитися. Дивиться вона, отже, телевізор, кофтинку дов'язує, нічого поганого не передчуває. Дивиться годину, дві… Раптом чує, як з кімнати несамовитий галас збивається, Та підсилюється, підсилюється сторазово. Вона – добра душа– миттєво туди. Влітає у кімнату, вмикає світло – диван порожній. А крики лунають з-під письмового столу. Ну, ясна річ, Єгорич з п'яної лавки з дивану жвакнувся та під стіл закотився.
   – Прокидаюся, – потім розповідав він Трофімичу, – та не розумію, де я. Темно, задушливо. Рукою ліворуч поворушив – деревина. Догори руку підняв – деревина. Та, відчуваю, що голівчиною у деревину спираюся. І ногами туди ж. Тут я і вирішив, матінко моя, що помер. Що мене в труну забили.
   З того часу Гаврила Єгорич більше до Марії Іванівни ані ногою. Відженіхався.
   – Серцю, – каже, – не накажеш.
   Ще чутки ходять – з пиятикою він зав'язав.

З Анталії з любов'ю

   Його знаю давно. Був він нескладним та кучерявим малим в кумедних окулярах. Спав багато, їв ще більше. Бувало, у гуртожитку сядемо з ним з однієї миски пісний супчик хлистати, так він черпає ложкою, як веслом. У всьому за ним угнатися було неможливо, усе встигав: і успішно навчатися, і одружитися, і у комсомольській роботі просуватися.
   Її знаю ще довше. Була вона кучерявіша за всіх, зовсім нескладна у своєму шкільному фартушку, ганяла шкільними коридорами та докучала розпитуваннями. Потім вийшла заміж за нього, поселилася в його райкомівській квартирці та, скинувши жаб'ячу шкіру, водночас перетворилася в солідну непідступну пані.
   Тепер вони «нові руські». Він змінив роботу, автомобіль, номер телефону. Крутиться у рієлторському бізнесі, позбувся кучерів, придбав контактні лінзи. Вона стала ще гарніше, з досконалістю опанувала англійську мову та навіть песика мило та лагідно назвала «Крейзі».
   Про мене й згадувати не варто. Гастрит, тахикардія, радикуліт – ось і все моє нажите протягом двох останніх п'ятирічок. Палю багато, харчуюся, як доведеться, живу, де вийде. Я дуже «старий руський».
   Дибаю якось з роботи до трамваю, картоплю у сітці тягну, борги в умі підраховую. Настрій гадкий. Нумо, думаю, зниму стресс. Купив у ларьці «Анапу», Але навколо люди шастають. Я на будівництво. Протиснувся за паркан, а там «мерс» наворочений стоїть. І сидять мої голубки на цеглинах. Він у розкішному костюмі від «Версаче», вона в запаморочливій сукні від «Валентино», та мирненько так цвірінькають поміж себе.
   Підхожу ближче та очам свої не вірю. Стоїть на цеглині розпочата «Анапа», поруч заслинена склянка та сирок плавлений, на частки розрізаний, охайно на папері розкладаний.
   – Привіт – вигукую. Скільки літ, скільки зим!
   Він побачив мене, впізнав, зрадів, обійматися поліз. І вона просяяла, на цеглину вільним пальцем манікюреним вказує.
   Ну, я присів скромненько, зрозуміти нічого не можу, головою як баран у різні боки верчу. А він мені – плюх грамів сто п'ятдесят у склянку.
   – Пий, – каже, – не цурайся.
   Я засмоктав порцію, занюхав рукавом та здивовано на них дивлюся.
   – Ще бажаєш? – сміється він.
   Тут я витягнув свою пляшку. У нього почався напад істеричного регіту. Вона йому вторувала ще більш заливчасто. Та я не утримався, зареготів так, що кішки з льоху розбігатися почали.
   Насміялися до сліз, потім випили мою півлітру, сирком закусили.
   – Ми, – каже він, – з презентації їдемо. Фуршет там, те і се. Коньячок, баличок, музичка… А чогось, знаєш, не вистачає. Нудно якось, одноманітно. Поїхали додому, а за душу щось тягне. Прямо невмочь зробилося. І головне, не розумію від чого. Все є за повну чашу. Усе не те. Отут-то до мене і дійшло. Купили «Анапи», сиру, та поїхали до тебе у гуртожиток. Приїжджаємо, а там на пояснюють, мов, такий тут давно вже не живе та не з'являється. Ми сюди. Сіли на цеглини, дряпнули, і так легко на душі сталося! Як раніше, розумієш, як у студентстві.
   – Егеж, – кажу, – добре розумію.
   – Дійсно? Нумо тоді ще по сто п'ятдесят!
   – Так нема більше, – кажу йому.
   – Нема проблем, я зараз злітаю мухою.
   Він сідає у «мерс», зірвався з місця зі скаженою швидкістю.
   – Втомилася я страшенно, скаржиться вона. – Ось у відпустку літала в Анталію. Нудьга! Навколо усі свої, руські. Поговорити нема з ким, одна кугутня. Два тиждні не догуляла, позавчора повернулася. І тут одне й теж. З ранку косметолог, масажистка, потім басейн, перукарня, те і се. Вечорами його чекаю, як дурна, хвилююся. Безцільне марнування життя. А тут настільки класно! Свіже повітря, цегла, травка зеленіє, та місяць блище. Кохаю я батьківщину!
   Ми мовчки закурили. На небі засяяли зірки, перелякані коти обережно поверталися у свій льох, стрімко наповзали сутінки.
   – Печінка щось барахлить, – поскаржився я. – Мабуть, палю багато.
   – На курорт тобі треба, – порадила вона, милуючись зірками. – Злітай до Кипру.
   – Угу, – промукав я. – Був ось нещодавно на Канарах, знаєш, не дуже мені там сподобалося. Погода якась дощова випала, ледь було сніг не пішов.
   – Розумію, – погодилася вона, – хіба на Канарах відпочинеш? Нудьга!
   Тут під'їхав він, веселий та шалений від щастя, з двома пляшками шмурдяка. Я піднявся з цеглини, ніжно обійняв його, поляпав по плечу.
   – Так куди ж ти? – розгубився він. – А дряпнути?
   – Ти знаеш, запізнююсь я. Мені тут на презентацію одного банка конче треба. Те і се, знову ж. Ви вже даруйте.
   І узявши свою сітку, поплентався до дірки у паркані.

Шпички без троянд

   – Та яке там до біса свято! – стримуючи сльози, скаржилася Світлана Павлівна своїй приятельці. Така нагода напередодні відчужилася, хоч фейлетон у газету пиши.
   А напередодні у її нареченого був робочий день. Та чи мало у чоловічому житті неприємностей? Не все ж пиво жлуктити, буває, доводиться гарувати.
   Світлана Павлівна прибралася в квартирі, приготувала вечерю, причипурила обличчя, відновила манікюр, вбралася в нову сукню, побризкалася французькими духами.
   Взагалі, завчасно була готова до зустрічі коханого чоловіка у всеозброєнні жіночих чаклунств… Та невідомо, як би все в подальшому обернулося, якби Світлана Павлівна не згадала про сміттєве відро.
   «У свята в хаті повинен бути бездоганний порядок», – вирішила вона та, накинув шубку, вирушила з відром до сміттєзбірника… А коли поверталася назад, зненацька побачила мужчину, який сидів на підвіконні сходової клітини. На вигляд він здався їй вельми інтелігентним. Незнайомець був бездоганно одягнутий, в руках тримав вражаючий шкіряний «дипломат». Ось тільки в очах його бачився якийсь переляк.
   – Пробачте заради бога, – схвильовано сказав мужчина, – мені, відверто кажучи, незручно вас про це питати, – на мить він запнувся, згодом ледве чутно додав, – Ви знаєте Зою з 34-ї квартири?
   Світлана Павлівна, прожив у своєї п'ятиповерхівці більш ніж двадцять років, досить непогано знала майже усіх сусідів з під'їзду. Вона ствердно кивнула.
   – Розумієте, – продовжував мимрити чоловік, – я Зоїн однокласник. Заходив привітати її зі святом, та несподівано повернувся її чоловік. Ви знаєте її чоловіка?
   Степана Світлана Павлівна знала також гарно. На Новий рік гуляли за одним столом, сім'ями. Степан, хоч і молодший за Світлану Павлівну на п'ять років, щедро сипав за її адресою компліменти та навіть запросив пару разів на повільний танець.
   – Він такий ревнивець, – перелякано прошепотів мужчина, – ревнує Зою до кожного стовпу. А я, чи знаєте, людина самотня, скандалів не переношу. Ось мені і довелося вислизнути з квартири непомітно. Та ось біда, похапцем залишив у неї свої черевики.
   Тільки тепер Світлана Павлівна помітила, що незнайомець сидить на підвіконні у одних шкарпетках.
   – Чи були б Ви так люб'язні зайти до Зої та, не пригортовуючи уваги Степана, визволити мої черевики?
   Світлана Павлівна посміхнулася. Цей бідолаха здався їй ще більше симпатичним. Незручність його ситуації її веселила та викликала співчуття. Та й як не допомогти інтелігенту, який потрапив у біду?
   – Звичайно, звичайно, – защебетала Світлана Павлівна, – секундочку почекайте. А щоб ви ноги не застудили, я зараз вам чоловікові тапки принесу.
   Мужчина вже змерзнув та був радий такому тимчасовому взуттю…
   Двері відкрила Зоя. За її спиною стояв сяючий Степан. Було помітно, що вони вже почали відзначати свято. А тому ніякі віднікування Світлани Павлівни на них не подіяли. Вони ледь не силою потягнули її до святкового столу. І довелося їй почути декілька пишномовних тостів Степана, та навіть випити пару чарок вина.
   Біля святкового столу час завжди летить нестримно. Минуло не менше півгодини, перш ніж Світлана Павлівна змогла у вітальні порозумітися з Зоєю, Зоя, насміявшись усмак та розцілував Світлану Павлівну, видала їй черевики.
   Та чи мало конфузів трапляєтся в свята? Тільки з'явилася Світлана Павлівна на сходинковій клітині, тільки відкрила рота, промовив: «Ось і черевики», як побачила власного чоловіка, який піднімався по сходинці з букетом пурпурових троянд. Рум'янець її щік, посилений вином, миттєво знебарвився. Чоловік порівнявся з незнайомцем та швидким поглядом виявив власні улюблені домашні тапки на його ногах. Згодом він перевів здивований погляд на дружину, яка тримала в руках чужі черевики.
   – Та яке там до біса свято! – скаржилася Світлана Павлівна своїй приятельці. – Така нагода відчужилася… Ох, бабина доля – шпички без троянд…

Семенове щастя

   Одного разу у перших числах квітня у районній газеті «Степовий рай» з'явилося одне дуже спокусливе оголошення. Дати його міг тільки явний дивак. Та і як можна назвати таку людину, якщо у оголошенні було «Обмінюю двокімнатну квартиру у центрі Москви на однокімнатну у селі Чугунівка. Подробиці під час зустрічі у Москві». А нижче слідувала столична адреса.
   Семен Скороходов вважався людиною культурною. Та і як ще можна назвати людину, завідувача єдиного осередка культури у Чугунівці – колгоспної хати-читальні. Як і будь-яка культурна людина, Семен виписував «Степовий рай» та був у курсі всіх подій у районі. Але таке спокусливе оголошення вперше потрапило до його очей. Жив Семен у невеличкій хаті на краю села, у вільний час грав на дерев'яних ложках та мріяв. Зокрема, він мріяв хоч раз у житті відвідати Москву. А тут і зовсім з'явилася нагода вигідно махнутися жилплощею. Та і чому щастя у молодецтві не пошукати?
   Зварив Семен тузінь яєць круто, положив їх на дно поліетиленового пакету поруч з окрайчиком хліба, шматочком сала та цибулинкою, прикрив зверху харчі тією ж самою газетою з оголошенням и ось так порожнем відправився підкоряти столицю.
   Швидко байки розповідаються, але не швидко діло робиться. Лише на третю добу дістався зголоднілий та неголений Семен першопрестольної. Харчі у нього закінчилися ще на під'їзді до Мічурінска, а руда щетина так запаскудила його обличчя, що навіть рідний дільничний його б не впізнав! Але Москва настільки вразила Семена своєю величністю, що про голод та про власну нестатурну зовнішність він одразу ж забув. По-перше його вразив Павелецький вокзал, який був більше всій його Чугунівки у два рази. По-друге він здивувався тій купі людей, яка усюди снувала та не відповідала на його сором'язливе «здоровеньки були». По-третє, Семен не знав, як йому відшукати будинок, позначений у оголошенні. Центр Москви зовсім не був схожим на центр Чугунівки, де центром вважалася хата-читальня. Пів дня Скороходов звикав до столичного життя на вокзалі серед транзитних пасажирів та безпритульних особистостей… І лише ближче до вечора один з бездомників пояснив Семену, як простіше за все йому знайти потрібну вулицю. Треба біло спуститися у метро на станції «Павелецька кільцева», перейти на станцію «Павелецька – радіальна» та вийти з метро.
   І Скороходов вирушив у нелегкий шлях. Столичне метро вразило його ще більше, ніж сама столиця. Він одразу ж потрапив у коловорот натовпу та нічого не розуміючи, був випхнутий на перон електрички. Та лише проїхавшись шість разів по кільцевій лініі, Семен злегка прийшов у себе. На пероні він знову був підхоплений натовпом, який і випхнув його з метро. До великої радості Скороходова, він випхнув його на потрібну вулицю. Інше було вже справою техніки. Не пройшло і двох годин, як він відшукав будинок, вказаний в оголошенні. Піднявшись на чотирнадцятий поверх пішки, Скороходов без страху подзвонив у двері. Та трохи не збіжав, але своєчасно згадав, що він все ж таки культурна людина. Двері йому відкрив старий років вісімдесяти п'яти з доброзичливим простим обличчям.
   – Я до вас за оголошенням, – випалив Семен.
   – Яким оголошенням?
   – Ви давали оголошення в газеті «Степовий рай»?
   – Ах, так, – старенький хитро посміхнувся, – давав. А ви, мабуть, з Чугунівки?
   – З Чугунівки.
   – Тоді заходьте до квартири, ласкаво прошу.
   Семен боязко переступив поріг.
   – Сюди прошу, – заметушився господар, – тут у мене кухня. Чайку? Кави? Ви прямо з вокзалу?
   – Так, з вокзалу.
   Старенький був вельми привітний та схильний до спілкування. Та і чай він приготував неперевершений. Семен з задоволенням пив обпалюючий ароматний напій з великої порцелянової чашки.
   – Так ви, виходить, з Чугунівки? – повторив старенький питання.
   – З Чугунівки.
   – Ну і як там Чугунівка?
   – Нічого, дякую, стоїть.
   – А як поживає Іван Іванович Козлов?
   Від такого несподіванного питання Семен ледь не вдавився чаєм.
   – Баштан колгоспний охороняє.
   – Егеж! – зрадів старий.
   – А дружина його Марія Петрівна як поживає?
   – У колгоспному клубі у хорі співає.
   – А я ж на їх весіллі за дружка був.
   – Ви? – здивувався Семен.
   – Так. Я ж родом з Чугунівки. А після війни ось залишився у Москві. І от вважай вже п'ятдесят сім років живу тут. Звик. А в Чугунівці в останній раз був у шістдесят першому році, мати ховал. Прізвище моє Полихаєв. Федір Степанович, – нарешті відрекомендувався старенький. – Може, чув?
   – Ні, не чув.
   Федір Степанович ще довго розпитував краянина про своїх родичів та знайомих і Семен все, що знав, із задоволенням розказував йому.
   – Ну, криниця, криниця-то за околицею жива? – не вгамовувався дідусь.
   – Жива. Що з нею може трапитися?
   – А раки у ставку водяться?
   – І раки водяться.
   – І жаби вночі співають? – старенький замріяно підкотив очі.
   – Звичайно, співають.
   – І зозулі кують?
   – Ще і як кують!
   Федір Степанович відкрив очі та помітно пожвавішав. У нього в очах блиснув ностальгічний вогник.
   – І сіно, мабуть, косите?
   – А як же без сіна? Косимо потрішки.
   – Гех, хоч би єдиним оченятком на рідну Чугунівку глянути, – старенький знов засмутився. – Помру я мабуть незабаром. Так і не побуваю нарешті у рідних місцях.
   Тут і Семен не на жарт засумував. Згадав він і криницю за околицею зі студеною водою, і ставок, порослий розлогими вербами, і веселий жаб'ячий спів вночі, і аромат свіжого сіна. Та і багато-багато іншого, що так цінує селянин. Та перехотілося йому раптом жити у Москві. У цьому чужому та незнайомому місті на чотирнадцятому поверсі панельного хмарочосу. Семен зрозумів, що не у Москві перебуває його щастя, а вдома, у рідній Чугунівці. Він допив чай та рішуче піднявся.
   – Дякую, Федоре Степановичу, за частування. Я, напевно, піду.
   – Куди? – здивувався старий.
   – На вокзал. Додому поїду.
   – Додому? – Федір Степанович лукаво посміхнувся у вуса. – А як же бути з обміном?
   – Роздумав я, – зізнався Семен.
   – Роздумав, кажеш? – старий важко зітхнув, – почекай, – він дістав з кішені штанів гроші та протягнув їх Семенові. – Візьми. Тут тобі на проїзд в обидва кінці.
   – Навіщо?
   – Бери, бери. Це тобі компенсація за зайвий клопіт. Я ж обдурив тебе з цим обміном. Не хотів я обмінюватися квартирами, звик за півсторіччя до столиці. Просто краянина хотілося побачити, поговорити. Самому мені в Чугунівку не доїхати, старий я став. До крамниці і те насилу ходжу. Помру, мабуть, незабаром. Дякую тобі, що приїхав, про батьківщину мою малу розповів. Тепер у мене душа спокійна. Передавай краянам привіт. Вибач вже діда.
   А Семен на нього і не думав ображатися.

Жіноча логіка

   У друзів іноді трапляються дні народження. Їздити з подарунками і вітаннями в інше місто втратно, ось і доводиться викручуватися. Рятує телеграф. Відправиш пару нічого не значущих фраз, і на душі ніби комфортніше робиться. Наче як борг віддав.
   Сую руку у віконце, беру телеграмний бланк і вирушаю до столика, повний роздумів: щоб таке скласти, щоб радості другові більше завдати. Біля столику помічаю профіль елегантної особи років тридцяти. Схилившись понад бланком, вона нервово покусувала кінчик авторучки, готуючись до літературного кидка. Темно-вишнева вечірня сукня вдало підкреслювала безсумнівні переваги її тендітної постаті з найтоншою талією і розвинутим бюстом. Обличчя було блідим і яскраво намальовані губи здавалися неймовірно звабливими і жаданими. Вузьке підборіддя, тонкі вилиці, ледь кирпатий носик, вміло вищипані брови, високе чоло вказували на безумовну аристократичність душі. Очей її, прихованих довгими віями, було неможливо розглядіти, але мені здалося, що вони блиснули васильковим кольором. Саме такі фатальні білявки зводять з розуму відставних генералів і юних поетів… От і я, простий писака, чесно кажучи, замилувався нею.
   Нарешті вона піднесла авторучку понад бланком, різко ткнула нею у папір і швидким почерком вивела: «Прощавай! Не пиши, не дзвони! Між нами все скінчено!»
   Я не допитливий, просто око в мене гостре. «Ще одна любовна трагедія», – подумалося мені: «ще один човен розбився об побут!»
   Не встиг я розвинути власні думки, як її тонкі пальці безжально зім'яли телеграму і шпурнули її у пластикове відерце для використаного паперу. Її авторучка зависла понад наступним бланком. Каліграфічні букви побігли нервово і стрімко: «Терміново зателефонуй! Нам треба серйозно поговорити!».
   «Нічого собі», – промайнуло у голові. Але і цю думку мені не вдалося скільки-небудь продовжити. Зіжмаканий бланк полетів у відерце. А її вузька рука вже виводила новий текст телеграми: «Терміново приїжджай! Скучила жахливо». Цю фразу я і обдумати не встиг. Зжужмлений папірець вже лежав у відерці. «Кохаю нестямно! Зустрічай найближчим потягом!»
   Закінчивши фразу, вона вперше поглянула на мене. В її очах найніжнішого василькового кольору сяяла впевненість богині Ніки.

Приклад з життя

//-- (за мотивами Карела Чапека) --//
   – Ти ось що…Як там тебе?
   – Ігор.
   – Ти, Ігоре, і думати забувай. Ти з голови ці дурниці викидай. Без базікання! – промовив магнат, звертаючись до молодої інтелігентної людини в окулярах, який зніяковіло сидів супротив у величезному шкіряному кріслі. -Навіть не рипайся…
   Задзвонив телефон. Магнат могутньою лапою зірвав трубку:
   – Без базікання…Вантажте діжками…Я сказав, діжками! – і кинув трубку.
   На мить він задумався, а потім злобно пробурчав:
   – Ти мені баки не заливай. Про кохання там, почуття… Усе це – хрінь собача. Усе це ваше кохання, знаєш, ким вигадано? Ти, випадково, не поет?
   – Ні, я молодший співробітник.
   – Воно й видно, що молодший. Студент! Жерти, певно, хочеш? По очах бачу, чого ти хочеш! Я вашого брата за версту завдяки одеколону «Червона Москва» чую! Мовчи, не скімли!
   Знову задзвонив телефон.
   – Ну?! Бери готівкою!..Я кажу, готівкою!.. Без базікання! – і трубка полетіла на важелі.
   – Я, Михайле Семеновичу, – молода людина нервово жмакала в руках носову хустинку, – за півроку дисертацію захищаю. У мене відкриваються перспективи. Можливо, мені запропонують стажування за кордоном. А там, дивись…
   – Ша! Без базікання! І думати забувай! У зяті до мене понти трусиш! Знаю я вас, фраєрів! Обкрутив дівчинку своїми інтелігентними примочками, засмітив їй голову дешевими компліментами. На спадщину розраховуєш? Ось тобі! – і магнат сунув Ігореві під ніс важкувату дулю.
   Задзвонив телефон.
   – Ну? Яка ще презентація! Я тут по вуха у справах! Без базікання!
   – Михайле Семеновичу, – Ігор з подвійною енергією почав жмакати свою носову хустинку, – ви мене не вірно зрозуміли. У нас з Оленочкою глибоке взаємне почуття. Я ні на що більше, ніж кохання, не претендую, повірте.
   – А жити на що збираєшся? Оленка в мене, знаєш, яка цаца! Вона звикла жити на широку ногу. Ти ось, скільки у місяць загрібаєш?
   – Згідно десятого розряду. Але ви не турбуйтеся. Мені ж тільки двадцять чотири роки, все життя попереду. Ви ж у моєму віці напевно не мали великих грошей?
   Очі магната ностальгічно просяяли.
   – Гех, молодість, молодість… Згадую, у твої роки, Ігорюхо, в Одесі, на Привозі я у одного закордонного лабуха лопатнік з «капустою» вивів. Так ми протягом трьох днів, що я бабками смітив, з марухою в кабаці такий кипиш влаштували! Вік волі не бачити! У повний цвіт відірвалися! Мені тоді бабки стегно пекли! А ти за розрядом… Ти б, студент, не по бібліотеках штанці просиджував, а життю вчився на живих прикладах! Знаєш, як я собі статок сколотив? Ха! Не знаєш! Я у 90-му, коли з суворого відкинувся, ну, ясне діло, з місячишко погуляв, а там і за діло узявся. З братанами фуфела одного, цапа кооперативного в обіг взяли, лічильник йому увімкнули. Він, гад, спочатку ділитися не хотів. Тоді ми доньку його, потвору прищаву, у заручниці узяли. Ну, татко покудкудакав трошки за для понтів и на третій день гроші нам на діжку і виклав Двадцять кусків зеленими відстебнув. Ну я ж не простак, грошенята ці в обіг й пустив. Фірму відкрив. Потім другу, третю. І пішло-поїхало. Я наче Тато Карло плужив, вік волі не бачити! Крамничку купив, дві фабрики, автостоянку збудував… А ти, виходить, вирішив, з понтом справи, на халяву в зяття до мене набитися? Йди, навчайся життю на конкретних прикладах.
   – Михайле Семеновичу, я…
   – Ша! Без базікання. Або мої сіпаки тобі швидко кохання з довбешки виб'ють!
   …На позаміський віллі, під час сімейної вечері Оленочка вкрай люб'язним голосом запитала:
   – Тато, ти бесідував з Ігорем?
   – Бесідував.
   – Ну і як він тебе?
   – Та звичайний фуфіл, життя зовсім не знає.
   – Я кохаю його!
   – Ша! Без базікання! – і магнат, грюкнувши пудовим п'ястуком, припинив дискусію.
   … За тиждень Михайло Семенович повернувся з ділової поїздки. Був підписаний вигідний контракт, і гарний настрій сяяв на обличчі магната. Не гаючи часу, він вирушив з аеропорту до офісу. На величезному письмовому столі його зустріли дві записки.
   «Шановний Михайле Семеновичу! Я зглянувся до ваших порад. З Оленочкою ми повінчалися, медовий місяць проведемо на Багамах. З найкращими побажаннями, Ігор».
   Друга записка була наступного змісту:
   «Тато, не очкуй. У нас з Ігорем усе тіп-топ. Вибач, але з грошима у нас вийшла повна напруга. Довелося скористатися прикладами з життя. Коротше, ми не змогли підібрати ключ до твого сейфу і підірвали замок тротилом. Так щодо грошей, діамантів та акцій не турбуйся, вони у надійних руках. Цілую, донька»…

Слушні поради

   – Перестань перейматися і навчись жити! – кожен раз заявляє мій щирий приятель, навчений життям психолог від сохи. Завжди він усміхнений, хоч і вічно зайнятий. Стикаюся з ним якось на перехресті вулиць.
   – Ну? Чого ти такий насуплений? – посміхається він.
   – Та ось читав у газетах, що величезний астероїд на Землю незабаром звалитися може.
   – Перестань перейматися і навчися жити! – піднявши вказівний палець до неба, мовить він. – Викопай глибоку яму, перекрий її рейками, залий зверху бетоном. Вийде шикарне бомбосховище і будь-який камінь з неба тобі буде до лампочки.
   Підморгнув лукавим оком, він тікає у термінових справах.
   Зустрічаю його за тиждень.
   – Ну? Чого ти такий сумний? – посміхається він.
   – Та ось об'явили по радіо, що можливо до кінця року інфляція різко зросте, ціни підскочать.
   – Перестань перейматися та навчися жити! – вистрілює він коронну фразу. – Позич побільше грошей. Купи на них доларів. У кінці року долари продаси, повернеш борги, навариш «бабки». На них знову купи валюти і будь-яка інфляція буде тобі до лампочки.
   Блиснувши золотим зубом, він тікає у термінових справах.
   На цьому ж місці за тиждень зустрічаю його знову.
   – Ну? Чого ти такий кислий? – мітить він пальцем у мій бік.
   – Та ось по телевізору сюжет страшний показували. Виявляється, захворюваність СНІДом все ще росте.
   – Перестань перейматися і навчися жити! – наказовим тоном повчає він. – У зв'язки статеві не вступай, кров на аналіз не здавай, зуби не лікуй і будь-який СНІД тобі буде до лампочки.
   Поглянувши на циферблат дорогих годинників, він тікає у термінових справах.
   Ще за тиждень зупиняє мене біля перехрестя.
   – Ну? Чого ти такий похмурий? – весело плескає мене по плечу.
   – Та ось, кажуть, маніяк якийсь у нашому окрузі завівся, життя нікому не дає.
   – Перестань перейматися та навчися жити! – докоряє він. – Без бронежилету і газового балончику на вулицю не виходь, запишися у секцію рукопашного бою, дзюдо. Карате і будь-який маніяк тобі буде до лампочки.
   Хвацько клацнувши пальцями, він тікає у термінових справах.
   Зустрічаємося знову за тиждень.
   – Ну? Що ти такий похмурий? – сяє він задоволеним обличчям.
   – Та ось ходив у крамницю, гроші останні витратив, завтра їсти нема чого буде.
   – Перестань перейматися і навчися жити! – весело спльовує він крізь верхню губу. – Піди у ліс, назбирай грибів, ягід, різних там корінців, трав цілющих і проблеми з харчами тобі будуть до лампочки.
   Смачно сплюнув через ліве плече, він тікає у термінових справах.
   Нещодавно я знову його зустрів.
   – Ну? Чого такий кволий? – співчутливо запитує він.
   – Та ось, розумієш, роман ніяк дописати не можу. Сюжет розвалюється, фрази якісь затерті пруть.
   – Перестань перейматися та навчися жити! – авторитетно заявляє він. Кидай палити, поменше пий каву, частіше дихай свіжим повітрям і усі ці заковики з сюжетом і фразами тобі будуть до лампочки.
   Елегантно розшаркуючись, він тікає у термінових справах.
   А, може, він правий? Може, дійсно варто кинути писати, запастися грибами, ягодами, корінцями та цілющими травами, провернути аферу з доларами, а на виручені гроші купити бронежилет і газовий балончик, перестати вступати у статеві зв'язки та оселитися в глибокій ямі, обладнаній під бомбосховище?
   А як інакше перестати перейматися і навчитися жити?

Швидка допомога

   Як відомо, вошиві полюбляють говорити про лазню, а пенсіонери про різні хвороби. Сусіди, що збираються на призьбі у Федора Лукича, щоб скоротати час до початку вечірнього телесеріалу, не виключення.
   Люблять вони обговорювати всякі там радикуліти, остеохондрози, геморої, та позаматкові вагітності. Булками їх не годуй, а даси попащекувати щодо різних виразок, фурункульозів, інфарктів, інсультів і давно пережитих дитячих хвороб, а саме кашлюка та скарлатини. На посиденьках завжди знайдеться який-небудь доморощений фахівець з виведення бліх, травник який-небудь, який лікує польовою ромашкою псоріаз, туберкульоз легенів та сколіоз у додаток. Усі старі, як правило, запеклі повитухи. А за пляшку горілки вони здатні нашіптуванням вивести будь-якого стражденного з тижневого запою. Сам Федір Лукич таким ескулапам не вірить і на гріш, але розкази подібні слухати любить та всіляко до них своїх співрозмовників схиляє. Федір Лукич хоча і пенсіонер, але міцного ще здоров'я і у здоровому розумі. Не те що сусід його, Терентій Семенович. Підсліпуватий у Федора Лукича сусід, та і «карета» з червоними хрестами до його будинку дуже часто причалює.
   – Це чи до тебе, Семеничу, вчора «швидка допомога» приїжджала? – запитав сусіда Федір Лукич, коли той вийшов до призьби послухати, як він вголос читає свіжу газету.
   – До мене.
   – Захворів чи що?
   – Так бо, трохи прихворів. Серце прихопило. Ну, бабця моя злякалася до смерті, «швидку»-то і викликала.
   – Швидко приїхали?
   – А що тут їздити? Та я усю нашу слобідку за годину з кінця в кінець пройду. Та ну їх, краще б не приїжджали!
   – Чому так?
   – Ну, приїхали, значить. Лікарша така інтелігентна уся, в окулярах. Розмовляє лагідно, не присіпаєшся. Пульс помацала мені, тиск поміряла, градусник у під пахву поставила. Як, каже, себе почуваєте, Терентію Семеновичу? Хріново, відповідаю. А років, питає, вам скільки? Та усі мої, кажу. Усі шістдесят сім. Ну, вона на градусник подивилася, порилася у своїй торбі, та і питає у бабці моїй, мов, чи є у нас, і називає, звичайно, я забув, якісь там ліки. Є, відповідає бабця і достає з аптечки потрібні ампули. Лікарша знову порилася у власній торбі і питає у бабці, мов, а чи нема у нас шприців на п'ять кубиків? Бабця збігала до буфету, принесла пару шприців. Лікарша знову у торбу полізла. Рилася, рилася там і питає у бабці, мов, а спирту не знайдеться, щоб місце під укол протерти? Ну, бабця-то у мене запаслива. В неї не тільки спирт, ще і кагор з шампанським десь у сінях приховані. Принесла вона їй і спирту. А лікарша знову у торбу полізла. Рилася, рилася. Хвилин п'ять рилася у торбі. І знову питає бабцю, мов, а вати у вас не буде? Знайшла їй бабця і вату. Зробила мені лікарша укол, і поїхали вони до єдрені-фені.
   – Ну, полегшало? – посміхнувся Федір Лукич.
   – Полегшало, звичайно. Ось тільки за яким хріном бабця цю «швидку допомогу» кликала? Уколи вона і сама робити призвичаїлася…. Як-ніяк, тридцять років у свинарнику ветлікарем відпахала…

Присягання Гіппократа

   Воно, звичайно, краще зовсім не хворіти. А захворів дріб'язковою нежиттю, переважно лікуватися вдома гарячим чаєм з медом або горілкою, що настоювана на часнику. Інша справа, якщо прихопить серйозно. Десь ніби у грудях, в спині або в середині живота. Тоді так матюкатися хочеться, що хоч образа з хати винось!
   Як то у Марини Іванівни щось там кольнуло у грудях, стрільнуло у спині та булькнуло в середині живота. Перелякалася вона добряче і дернула у районну поліклініку перевірити здоров'я у світил місцевої медицини. Перший «світило» зустрів Марію Іванівну у віконці реєстратури. Вилила тут душу Марія Іванівна по повній програмі. А «світило» їй пояснює, мов, спочатку треба відбутися гінеколога, здати кров на сифіліс і СНІД, відвідати флюорографічний кабінет. Марія Іванівна, звичайно, у «пляшку» одразу ж полізла, мов, терміново до лікаря їй треба! Мов, присягання Гіппократа! А «світило» уперлося – кабінет за номером таким-то, таким-то і таким-то. І додає, щоб дві пари гумових рукавичок купити не забула.
   Загалом, на другий день з усіма результатами аналізів у руках піднялася Марія Іванівна на потрібний поверх. Амбіцій у неї за добу сильно поменшало. Чергу вона зайняла з олімпійською байдужістю в обличчі. Через півгодини і лікар прийшла. Зникла за дверима кабінету, а незабаром з'явилася знову з відерним чайником у руці. Черга заверещала, але Марія Іванівна не піддалася загальному настрою. Лікар адже теж людина, йому з раночку, мабуть, для кращого зосередження треба чайку випити. Тим більше, чаювала вона не довго, не більше сорока хвилин. Потім, знову ж, з колегами лікарю треба трохи побалакати. Може, вони в ранці новини медичної науки обговорюють! Черга майже на вуха постала, але і тут Марія Іванівна себе у рамках пристойності утримала. Втім, незабаром і прийом почався.
   Спочатку, як водиться, без черги полізли знайомі лікаря, потім знайомі знайомих, їх близькі і далекі родичі. Найбільш нервові пацієнти, страшно лаючись ненормативною лексикою та шалено обертаючи очима, стали залишати стіни поліклініки. Один з них люто волав, згадуючи присягання Гіппократа. Марія Іванівна й тут стримала емоції. Але коли лікар влаштувала друге чаювання, нерви здали практично в усіх. Психанула і Марія Іванівна. Та, мабуть, переборщила з емоціями. Клацнуло у неї щось у голові, і негайно біль у грудях зник, стрілянина у спині припинилася, і булькання у животі стихнуло. Такий казус відомий у медицині. Таке буває, якщо хвороба була на нервовому грунті. Варто потім ще сильніше занервувати, і ти практично здоровий. Вже нічого не болить, тільки у очах темрява тьмуща, ноги ватні, нижня щелепа до колін відвисає. А у разі, що вже нічого не болить, то і ніякого лікарського втрачання не потрібно. Звичайно, різні там припарки, отримання вітамінів і чай з медом не відміняються, але усі ці нехитрі процедури цілком можна проводити і вдома.
   Як дісталася Марія Іванівна до дивану, вона не пам'ятає й досі. А зовсім нещодавно забрів до неї на чайок з медом Федір Лукич, сусід, пенсіонер зі стажем, але ще міцний і у здоровому розумі. Він-то і пояснив Марії Іванівні, у чому сутність присягання Гіппократа. Головна лікарняна заповідь свідчить: не нашкодь. А хіба Марії Іванівні нашкодили? В грудях її більше не коле, у спині не стріляє, у животі не булькає. Чуманіє вона тепер на дивані, як квітка на клумбі, і навіть не пам'ятає, у якому році народилася.

Як Петька людиною став

   У Федора Лукіча несподівано-негадано зник небіж Петька. Останній раз його бачив сусід недалечко від ресторану. Петька був напідпитку, матюкався як безробітний інтелігент. Усе поривався показати усім «кузькину мати» й «де козам роги втинають».
   Небіж і раніше частенько зникав з поля зору родичів. Але не більше, ніж на п'ятнадцять діб. А тут вже два роки минуло. Шкода хлопця. Петька хоч і пив безбожно та за власні тридцять років встиг двічі відвідати місця не такі віддалені, але багато хто згадував його тепер тільки добром.
   Одного разу Федір Лукіч разом зі своїм сусідом Терентієм Семеновичем коротали час на призьбі.
   – Дивись, дивись, сусіде, – хрестячись лівою рукою, раптом зашепотів Терентій Семенович.
   Федір Лукіч глянув поверх газети та очманів. Крізь город впевненою ходою йшов його «похований» небіж Петька. На плечі у нього висіла велика похідна торба.
   – Здоровенькі були, дорогі мої Федоре Лукічу та Терентію Семеновичу, – підійшовши ближче, промовив Петька дуже солідним голосом. Та й виглядав він респектабельно, як який-небудь міністр або бізнесмен.
   Пенсіонери дарунок мовити загубили. Сидять, настовбурчилися, як дві ворони, губи жують та дрібно-дрібно хрестяться.
   Петька обняв одного, потім другого. Шок потихеньку відпускав старенькі серця. Петька завзято вжикнув блискавкою торби та витягнув подарунки. Дядькові він вручив СD – плеєр, а його сусіду фірмовий фотоапарат. Та розповів таку історію:
   – Я ж тільки що з Парижу, – посміхнувся Петька – У мене великий гастрольний тур закінчився: Нью-Йорк, Дублін, Лондон, Токіо, Стамбул, Рим, Венеція, Мадрид, Лісабон…, загинав він пальці.
   – З Па-па…Звідки? – здивувався Федір Лукіч.
   – З Парижу, – буденно відповів Петька. – Я там два тижні у цирку виступав.
   – Клоуном чи що? – запитав Терентій Семенович, очманівши остаточно.
   – Ну чому одразу клоуном. Я – виконавець смертельного номеру.
   – Тигрів дресируєш? – припустив Федір Лукіч.
   – Ні, – посміхнувся Петька. – У мене ексклюзивний номер.
   – По кодолі ходиш?
   – Не відгадав, дядько.
   – Шпаги ковтаєш?
   – Ні, ні та ні! – Вигукнув радісно Петька. – Я горілку п'ю!
   – От дивина! – розгубився Федір Лукіч. – А я то думав, що ти людиною став.
   – А я і став людиною, – образився Петька. – У мене власний будинок на Лазурному узбережжі, «Каділлак» з водієм и рахунок у банку не менший, ніж у Коперфільда!
   – Та годі тобі брехати! – махнув рукою Федір Лукіч. – Як був ти торохтієм, так торохтієм і залишився, хоч і у костюмі дорогому ходиш.
   – Ніяким чином, дядько, – Петька не на жарт занепокоївся. – Я дійсно артист! Два роки тому біля ресторану познайомився з цирковим продюсером… Він-то і визначив мої феноменальні фізіологічні здібності пити горілку. Взяв мене у своє супер-шоу.
   – Куди?
   – В супер-шоу. Я після удава виступаю. У другому відділенні. Оголошують смертельний номер. Глядачі одразу впадають у транс. І тут виходжу я у білому фраку. Помічник виносить на арену дволітровий скляний кухоль, наповнює його до країв горілкою. По глядацьких рядах пробігає нервове тремтіння. Декілька стареньких на галерці непритомніють. Найбільш нервові зачиняють руками очі. Дітлахів і зовсім уводять до фойє. Барабани б'ють дріб! Я хапаю кухоль і махом його випиваю. Зал вибухає оплесками. Прихильниці до підперізка завалюють мене квітами. Лунає «браво», «біс»! І я слідком випиваю ще один кухоль. Успіх шалений!
   – Значить, людиною став? – запитав Федір Лукіч.
   – Людиною, дядько. Людиною з великої літери!
   – Ну, молодець, молодець, – зрадів Федір Лукіч. – Так це діло обмити належить. Пішли, племінник, перепустимо по чарці перваку.
   – Ні, ні, ні в якому разі, – метушливо замахав руками Петька. – Я відтепер, дядько, тільки строго у робочий час вживаю…

Підморгнув

   Майже кожний вечір на призьбі у Федіра Лукича трапляються посиденьки. Народ збирається різний, але переважно усі свої, найближчі сусіди. А днями до Терентія Семеновича з обласного центру братик двоюрідний приїхав. Погостювати і підлікувати організм. Ну, у перший же день і він до призьби вийшов. З синцем на усе ліве око.
   Федір Лукич хоч і пенсіонер зі стажем, але ще міцний і у здоровому розумі, питає так єхидно Павла, братика Терентія Семеновича:
   – Дружина чи що фару поставила?
   – Та ні, дружина тут ні до чого. – Павло запалив. – Через Людку все, її подружку.
   Павло – людина простодушна, хоч і вже років тридцять як живе у великому місті. Слухати його завжди цікаво.
   – Побилися, чи що? – не вгамовувався Федір Лукич.
   – Ще чого, – Павло присів на призьбу. – Око у мене нещодавно заболіло. Засвербіло, розчервонілося. Або простигнув я, або ще у якусь халепу вляпався. Жінка говоре: менше треба на чужих баб задивлятися.
   – Це точно, – знаючи промовив Терентій Семенович.
   – Та я на них у житті не задивлявся, – розлютився Павло. – А моя говоре, що це все від того, що коли ми на день народження до куми ходили, я очі свої безсоромні там на білявку крашену вирячив. А чого б я на неї очі вирячив, якщо жінка поруч сиділа? Словом, око болить і болить. Жінка приходить з роботи і говорить, мов, підеш завтра у лікарню до Людмили, вона у око чим-то там крапне. Людмила – її найкраща подруга. Вона для неї самий здоровенний авторитет. Ледве щось – Людмила так вважає, Людмилі видніше. Словом, нісенітницю всяку несе, хоч вуха ізоляційною стрічкою заліплюй. Я їй кажу, Людмила – гінеколог, до чого тут мої очі? А жінка мені: дурень ти неприватизований, мов, Людмила матки легко вправляє, невже тобі око не відремонтує! Послухав я її дурну, і поплентався з ранку у поліклініку. Як дурень костюмчик новий напнув, краватку зав'язав, черевики ваксою вимастив. Заходжу, а там, мамо рідна! Одні баби і усі – до Людмили! Ну, я чергу зайняв, сів на вільний стілець, розгорнув газету і пику свою нею, виходить, як шпигун прикрив. Сиджу, чекаю, дихнути зайвий раз боюся. Баби про своє балакають. Одна розповідає, ніби у Америці родопоміч на небувалій висоті. І щоб бабам легше було народжувати, їх аквалангами занурюють у море. На глибину десять метрів. Там усе й відбувається. І діти народжуються в них сильними, як акули. Ну не дурниці це, мужики?!
   – А що, – посміхнувся Федір Лукич, – цілком логічно. Ось мене мати народила у полі, і вийшов з мене механізатор. А народила би у морі, дивись, став би я іхтіандром.
   – Та ну тебе! – Павло махнув рукою. – Коротше кажучи, згодом з'являється з кабінету Людмила і кричить: «Іванов тут?» Я газету з пики прибираю, вона мене впізнає та приймає поза чергою. Заходжу у кабінет, а там крісло велике стоїть, як царський трон. Думаю, як же я не нього влізу? Хіба піджачок-лапсердачок свій зняти?
   – Заліз? – посміхнувся, погладжую пригорщею вуса, Федір Лукич.
   – Та ні, не знадобилося. Мене Людмила за ширму завела. Там у очі мені казна-що і накрапала. І око у мене одразу ж засіпалося, заблимало, як світлофор у ночі. Поперся я до автобусної зупинки. А око сіпається більше колишнього. Ніби сказилося, погань. Сідаю я у автобус, а око сіпається. Проїхав зупинок п'ять або шість, око сіпається. Тут до мене підходить здоровенний мужик, п'ястучища в нього, що колеса від «Камазу». І каже мені, мов, чому це ти дружині моїй підморгуєш? А я йому, вибач, земляк, нікому я не підморгую, просто око в мене само довільно сіпається. А він мені, мов, не земляк я тобі, я з півночі приїхав, і якщо ти хоч раз, гад, моїй дружині підморгнеш, я тобі твоє моргало нахрін виб'ю! Тут у мене око від страху сіпатися перестало. Майже додому доїхав. Зрадів вже. А тут, як на гріх, око як засіпається пару разів! Ну, здоровань друге попереджувати не став і засвітив мені з усієї дурощі!
   – А ти що? – запитав Федір Лукич, хитро примруживши очі.
   – А що я? Коли вийшов з нокауту, око вже не сіпалося. Заплило і злиплося. Тепер ось і ходжу другий тиждень підбитий, як дурень!

Переполох

   Та липнева ніч вдалася надзвичайно задушною. Усе живе пристрасно шукало прохолоди. Навіть повний місяць, здавалося, просив змилування.
   Хотілося пива з льодом. Але задовольнятися їм припало дешевеньким шмурдяком, закупленим у місті в неабиякій кількості.
   Сергій Петрович – вчитель фізики та за сумісництвом фізкультури був відверто радий приїзду свого університетського однокашника, з яким останні сім років вони спілкувалися лише за допомогою вітальних карток та нечастих листів. Дружина Сергія Петровича, повногруда Людмила Іванівна слухала гостя з великого міста з простимою для селян заздрістю, втомлено, підпираючи щоку пухкою долонею. Міські будні передбачалися їй нескінченним святом. Не треба схоплюватися на світанку щоб доїти корову, годувати свиней, кіз, кролів, курей, гусей, качок та індиків Не треба стирчати цілими днями догори задом на городі сапаючи бур'яни та оббираючи з картопляних кущів колорадського жука, солити до зими огірки та помідори, квасити капусту, заготовлювати варення та компоти. Не треба лаятись з сусідкою щодо її собаки, який, негідник, другий рік тягає з курнику курчат. Та чи замало ще термінових та втомливих справ у селі! Це ж у місті суцільні музеї та театри, ресторани, кафе та бари, концерти, пляжі та вернісажі. І навіть ванна й туалет прямо в квартирі!
   – Я такий радий, Семеничу! – у черговий раз зізнався Сергій Петрович.
   – І я радий, Петровичу! – вторував гість, і склянки їх збігалися знову і знову із заразливим дзвоном дешевого скла.
   Людмила Іванівна невміло намагалася наслідувати їх веселощам і вино-то пригублювала лише з-за гостинності. Чоловіка вона кохала, ну, а гість їй подобався все більше і більше своєю легкістю.
   – Ти, ось, Люсьєно, зганяй у льох за грибочками, – попросив Сергій Петрович, наповнюючи вином склянку.
   – Грибочки вона готує, – замріяно він підкотив очі, – пальці оближеш.
   Потім Людмила Іванівна бігала у льох по мариновані помідорчики, хрумкі огірочки, квашену капусту, солоненькі кавунчики, різноманітні салатики та домашнє винце.
   Ходики на стіні вже пробили дві години ночі, до світанку залишалися лічені години. Сергій Петрович пристрасно бажав пива із льодом. Людмила Іванівна спати, а гість з великого міста – ніколи не їхати з цього надзвичайного села у свою обридлу комунальну квартиру, що вікнами виходила на туберкульозний диспансер.
   Нарешті Сергій Петрович втомився, промовив невиразний тост і, випив склянку вина єдиним махом, завалився з черевиками на ліжко.
   Семенич швидко почав збиратися додому, але Людмила Іванівна підхопила його за талію, відтягнула до іншого ліжка та загасила світло.
   Вони роздяглися та, обійнявшись, як давні коханці, завели неспішну розмову про вічні проблеми, якими переймаються періодично як чоловіки, так і жінки.
   – Ну і спека! – обурювався Семенич.
   – Посохне овес, – сумувала Людмила Іванівна, лагідно гладячи спітніли груди дорогого гостя.
   Закінчив з проблемами, вони у чому мати народила вийшли у сіни, бажаючи відвідати льох, де Віктор Семенович міг би відпочити від всюдисущої задухи, а Людмила Іванівна похизуватися власним справним господарством. Зі скрипом піднялася кришка, з льоху потягло рятівною вогкістю.
   – Трясця твоїй матері! – заволав Сергій Петрович, що прокинувся у хаті. – Де мої окуляри? Він старанно обшукав постіль, потім задзвеніли склянки на столі. Але і там окулярів не виявилося.
   Людмила Іванівна від страху впала на підлогу та по-пластунському кудись зникла. Віктор Семенович влетів у кімнату та першим ділом вивернув пробку електролічильника.
   – Семеничу! – заревів Сергій Петрович. – Ти де?
   – Я тут.
   – А де мої окуляри? Увімкни світло!
   Семенич клацнув вимикачем:
   – Вирубили!
   – Кого вирубили?
   – Світло вирубили.
   – Трясця твоїй матері! Дай сірники!
   – А, зараз, вони у мене у штанях, – Семенич вже судорожно просував ноги у штанини.
   – А де Люсьєн?
   – Який лосьон?
   – А, трясця твоїй матері!
   Семенич черконув сірником, але він одразу ж погас. Тоді черконув ще та й ще раз, але наслідок був таким же.
   – Мабуть, звогчіли.
   – Тьфу ти! – вилаявся Сергій Петрович.
   – А під ліжком ти шукав?
   – Та я ж нічого не бачу!
   – Зараз, зараз, – нервував Семенич, нарешті, сірник запалав.
   – Запали газету. Ось там лежить, – порадив Сергій Петрович, став рачки та сунув руку під ліжко.
   Палаюча газета освітлила кімнату.
   – Ну, точно, – зрадів Сергій Петрович, достаючи окуляри, за ліжко закотилися.
   Семенич на радощах кинувся обіймати Сергія Петровича, відкинувши палаючу газету у бік. – Це діло треба обмити!
   – Дійсно, ясна справа!
   Але тут задимився палас.
   – Трясця твоїй матері! – злякався Сергій Петрович. – Горимо!
   І він прожогом кинувся у сіни.
   Семенич й зовсім захолодів від жаху. Але, почувши в сінях дзвін відра, зрозумів, що друг його понісся до криниці за водою. Тоді він дернув рятувати Людмилу Іванівну. Семенич майже вже зійшов у льох, лише верхівка стирчала. Але тут вискочила з курника оголена Людмила Іванівна. Влетівши в сіни, вона з усього розмаху ногою вдовбала по кришці льоха. Семенич каменем звалився вниз. Оклигав від удару та не виявивши Людмили Іванівни, він почав повільно підніматися по дробині. Але тут на його біду пробігав стороною Сергій Петрович з відром води. Побачивши відкриту кришку, він з усієї злоби вдовбав по ній ногою. Семенич знову полетів на дно льоху.
   Коли джерело спалаху було ліквідовано, Сергій Петрович одразу ж згадав про гостя. Таку подію треба було неодмінно відзначити.
   – Семеничу! Семеничу!
   Але у хаті стояла дивовижна тиша, і тільки десь на дворі у курні лунало якесь веселе кудкудакання.
   – Люсьєно! Люсьєно!
   – Ну?
   – Що ну! Що ну! Де ти?
   – Сплю.
   – Нічого собі! Та ми ледве не згоріли, трясця твоїй матері! Де Семенич?
   – Не знаю, він додому збирався.
   – Та ти що, зовсім здуріла? Ніч на дворі! Піднімайся швидко, знайди гасницю, я зовсім нічого не бачу. Людмила Іванівна з острахом залишала ліжко.
   – А може у курнику? Чуєш, там метушня якась піднялася.
   – Точно, – зрадів Сергій Петрович і кулею вилетів у сіни, ногою пристукнувши кришку. Семенич у черговий раз опинився на дні льоху.
   Людмила Іванівна запалила гасницю. Скинула господарським поглядом кімнату, розгардіяш був найповніший.
   – Добре, що свекруха не бачить, – промовила вона вголос.
   Сергій Петрович повернувся до курнику нешвидко, та вельми засмучений. Він тричі обнишпорив усі кути та сідала, намертво перелякавши курей.
   – Ну? – запитала Людмила Іванівна.
   – Що ну? Що ну? Зник Семенич? Такого гарного чоловіка і не привітали. Та ти хоч розумієш, які ми з ним друзі? Образився, додому дмухнув.
   Але тут у сінях, як з пекла, пролунав якийсь приглушений звук. Він походив на стогін боксера, що приходить до тями після жорстокішого нокауту.
   Сергій Петрович вибіг у сіни, відкрив кришку льоха та обмер. По дробині дерся ледь живий Семенич. Точніше, його тінь. Сергій Петрович схопив друга за руки, потягнув догори. Підійшла Людмила Іванівна. Удвох вони витягнули гостя на світ божий.
   – Ти як там опинився? – здивувався Сергій Петрович.
   – За водою поліз.
   – За якою водою?
   – Пожежу гасити. Я думав, у вас у льоху вода.
   – Та вона там лише навесні.
   Семенича завели у хату та посадили за стіл, який Людмила Іванівна швиденько знову сервірувала. З'явилася ковбаска домашня, сальце копчене, смажена свинина на реберцях, курячий потрушок, зеленина. Та багато всякої всячини, яку у великому місті та у шикарному ресторані не подадуть.
   – Ти радий, що я приїхав? – закрадливо запитав Семенич.
   – Отож, – відповів Петрович. Розливаючи по склянках вино. – Давненько отак душевно не відпочивав!
   … Людмила Іванівна, лежачі під гарячими простирадлами, подумала: «Щастить же мужикам! Баби отак дружньо не вміють!»
   На небі щось гримнуло, схоже на грозу.

Барабашка

   Вірно говорять мудрі люди, що наше життя смугасте, як спина у бурундука.
   Раптом починається період відчайдушного везіння. Через гаманці, що набиті валютою тут і там спотикаєшся. Усі тебе люблять, поважають і без розмов позичають. Душа розквітає пишним цвітом, хочеться жити на широку ногу та неоглядки до скінчення Світу. Це, мабуть, світла смуга.
   То раптово починається період суцільного неталану. Гаманці невпинно губляться, від голодовки ночами сняться лише продукти харчування, знайомі та близькі плюють у спину та без розмов не позичають. Душа сохне, перетворюючись у воблу, та рятується лише одним – нема на що купити мила та мотузки. Це і є чорна смуга.
   У Феді Крюкова неприємності почалися, здавалось би, з дрібнички – жінка втекла до бізнесмена. І чого їй не вистачало, дурепі? Федя чоловік статний, за версту видний. Заробляв непогано. Нафти у нашій країні предостатньо та добрі бурові майстри цінуються на вагу золота. А те, що пропахтився він гасом з ніг до голови, як частенько підколювала його жінка, так це ще не привід для того, щоб спритно змотавши манатки бігти під вінець з володарем кондитерської крамниці, від якого за версту тхнуло тістечками.
   Неможна стверджувати, що Федя так вже палко і ніжно кохав жіночу стать, щоб нюні до колін після цієї події розпускати. Але затнуло чоловіка, у голові щось заплішувало, серденько затріпотіло в його міцних грудях, назовні просилося. І зрозумів Федя, що стрес треба знімати. А в руських чоловіків лише є ліки – горілка та часник. Задушевна розмова не ставиться. Вона не від усіх хвороб допомагає. Коротко кажучи, випив Федя три півлітра «Столичної», заїв головкою часнику та вийшов з під'їзду палити. Сонечко лагідно сяє, пташки у кронах дерев весело щебечуть, бабусі на лавках мирно пліткують. Федя покурив, не полегшало.
   Подальшу поведінку Феді Крюкова у всіх подробицях наживо описав репортер і фейлетоніст місцевої газети, який підписує власні отруйні опуси псевдонімом Серафім Штопаний. Виходить, Фіма особисто бачив, як Федя спочатку набив морду перехожому, потім спалив зопалу сусідський гараж, розвернув огорожу міського парку і ще три дні противним голосом кукурікав на столітньому дубі, доки не приїхали пожежники і не надали Феді першої медичної допомоги.
   Взагалі, стрес Федя зняв. Але з роботи його нагнали, по міліціях затягали, а сусід й зовсім подав на Крюкова в суд. І почалася в його житті чорна смуга. Чорні кішки почали ледь не на кожному кроці перебігати Феді дорогу, харчуватися довелося винятково чорним хлібом і снилося йому ночами лише чорне золото, нафта тобто.
   Але, як стверджують мудрі люди, усе минає у цьому світі. І лише оселилася у Федіної квартирі Барабашка, знову почалася в його житті світла смуга.
   Лежать вони іноді разом на дивані обійнявшись і відірватися один від одного не можуть.
   – Добре тобі? – запитає Федя.
   – Я така щаслива, милий, – відповідає Барабашка.
   Ось так іноді у житті і буває. То чорна смуга, то біла… Леночка Барабашка покохала Федю Крюкова з першого погляду. Вона – відомий у місті адвокат, представник дуже інтелігентної професії, проте її зовсім не дратує аромат гасу, яким бувалий нафтовик знову почав пахнути. І добрі язики стверджують, що незабаром Леночка Барабашка за законом змінить власне рідкісне прізвище.

Упокорення норовливої

   Мужики мене на роботі, та й ті, що по сусідству живуть, прямо вже замордували: «Розкажи та розкажи…»
   А справа була отака. Я завзятий футбольний болільник. А дружина моя Нінка зовсім навіть навпаки була. Їй у дитинстві випадково м'ячем голову поранило.
   І футбол вона терпіти не могла. Варто мені увімнути телевізор, присісти перед екраном, як залітала у кімнату моя ненаглядна, руки у боки та нумо волати:
   – У свиней три дні не чищено, а ти очі свої страмнючі до «теліку» втупив!
   Або:
   – Хлів збочився, а ти зенкі свої зухвалі у «скриню» вставив!
   Нінка така норовлива, слова впоперек не витерплює.
   Прожили ми отак п'ять років. А на шостий рік розігрувався чемпіонат Європи. Ну, гадаю, капець, точно розлучимся. Знову сльози, істерики, зламані швабри, ребра та й більше. Жах, одним словом!
   Тільки Нінка до Вірки – своєї подруги у гості вишмигнула, я – клац телевізор. Якраз перший тайм розпочався. Наші з італійцями грали. Примостився я на табурет зручніше, млію…Раптом моя фурія у кімнату влітає:
   – Знову за своє? Мені взимку нема чого надіти, а ти очі свої непутящі…
   Я її ласкаво перепиняю:
   – Нінок, як же тобі одягнути нічого? А кожух, який ми в минулому році купили?
   – Кожух? – налилася вона люттю. Вірка завтра на ринок їде нову шубу нуркову купувати.
   – Так і ти з нею їдь.
   – А що я там забула? З нашими-то грошима!
   І раптом на мене прозирання спустилося.
   – Так дам я тобі грошей, – кажу. – Дві тисячі доларів вистачить?
   Нінка очі випнула, повітря ротом ковтає, слова вимовити не може.
   – Так з Іваном побився, – збрехнув я, – на дві тисячі баксів. Пам'ятаєш Івана – мого однокурсника? Він тепер банкір. Дзвонив мені учора. Та ми побилися з ним. Якщо наші сьогодні італійців переможуть, він мені дві «штуки» доларів дає.
   – А якщо програють? – злякалася Нінка.
   – Ну, тоді я йому литру горілки ставлю.
   Дивлюся, Нінка бере другий табурет і поряд зі мною сідає. А наші якраз кутовий подають. Таку гостру мить створили, що я ледве з табурету не звалився. Нінка на мене подивилася косо:
   – А наші-то де?
   – Та ось, у білих майках.
   Нінка засередилася, з хвилину, мовчки, посиділа, а потім поцікавилася закрадливо:
   – А справа у чому?
   – М'яч треба закотити вон у ті ворота.
   Тут наш крайній увірвався у штрафний майданчик та… Я на табуреті як підскочив:
   – Гєх, бісова дитина!
   М'яч у поперечку бац, а від неї відлетів у бік прямо під ноги італійському захиснику. Атака захлинулася.
   – Таку мить прогавили! Треба було до центру пас віддати!
   – Так чому ж він не віддав? – розсердилася Нінка.
   – Молодий ще, досвіду замало.
   Тут наші знову навалилися на італійців. Правий крайній точно навісив м'яч понад воротами, форвард перескочив захистника та різким ударом головою пробив у «дев'ятку».
   – Гоо-ол! – заволав я на весь голос. – Го-о-о-ол!
   Нінка захоплено плескала у долоні. На радощах ми навіть обнялися та поцілувалися дзвінко, як тоді, аж до весілля. Але втішатися нам довелося недовго. Італійці розлютилися та гра у них пішла. Я повсякчас хрумкотів від обурення зубами, а Нінка настільки розпалилася, що повсякчас зіскакувала з табурету.
   – Та куди ж він б'э! – скаженно волав я.
   – Хто ж так пасує! – обурювалася Нінка.
   І раптом трапилося найстрашніше. Італійця грубо підсікли і суддя призначив пенальті в наші ворота.
   – Суддю на мило! – заволав я несамовито.
   – На мило! – вторувала Нінка.
   «Макаронщик» розбіжався та хвацько закрутив м'яч під саму поперечку. Рахунок зрівнявся.
   – Я б тому італійцю! – вискнула Нінка. Та ледве не запустила тапок в телевізор.
   Наші ту гру програли із рахунком 2:1. Але я не маю претензій. Головне – моя жінка палко полюбила футбол. Жодного матчу не пропускає. У грі розбирається краще ніж будь-який коментатор. І в сім'ї нашій запанували мир та благодать.

Нез'ясована історія

   Наші дурниці часом нез'ясовні…
   Льоня Безмакушкін справляв на оточуючих тільки приємне враження. Він сам після сну заправляв ліжко, сам вкладав усе необхідне у портфель і навіть черевики начищав до блиску ваксою сам. Льоня ніколи не грубіянив старшим і завжди безмовно доїдав вранці противну манну кашу, зварену турботливою мамою.
   Була у Льоні заповітна мрія. Хотілося йому на свій день народження запросити перелесницю Леночку в пристойне кафе та пригостити її самими солодкими тістечками. Але для реалізації навіть такого дріб'язкового бажання потрібні гроші. Тієї ж суми, яку давала турботлива мама на кишенькові витрати, Льоні вистачало лише на проїзд у автобусі. Туди та назад. Але трапилося диво. Стоячи на автобусній зупинці, Льоня Безмакушкін помітив дивну бабусю. Щось невловимо загадкове і незрозуміле таїлося в її вигляді. Вона явно намагалася перейти вулицю, але машини небезпечно снували туди – сюди, а світлофор як зло не працював. Льоня боязко підійшов до дивної бабусі, представився: – Мене зовуть Льоня.
   Бабуся без цікавості поглянула на Безмакушкіна, але впевнено протягнула йому руку. І Льоня обережно перевів її на протилежний бік вулиці.
   – Спасибі, дітонько, – голос бабусі був зовсім не старечий. Такими дзвінкими залишаються, напевно, голоси колишніх оперних співачок. – Ось тобі, дітонько, п'ятачок, – бабуся протягнула йому новеньку п'ятикарбованцеву монету.
   – Та що ви! – обурився Льоня. – Як можна! Я допоміг вам від щирого серця.
   Але тут очі бабусі спалахнули чаклунським вогнем. Вона стрільнула вказівним пальцем кудись вгору і змовницькі промовила:
   – Цей п'ятачок не простий. Він нерозмінний. Чого б ти не купив на нього. Він завжди знову буде у тебе в кишені.
   Льоня від здивування вилупив очі. І поки він міркував що до чого, бабуся спритно сунула йому монету і дивним чином зникла. Льоня хвилину постояв на тротуарі, приходячи до тями. Потім він повернувся на зупинку і сів у автобус. З кондукторкою він розплатився бабусиним п'ятачком. А коли вийшов з автобусу і за звичкою сунув руку у кишеню, здивуванню його не було меж. Бабусина монета залишилася при ньому. Шокований цією обставиною, він чиргикав без будь-якої мети довгий час. На перехресті вулиць задумливий Льоня ледь не врізався лобом у газетний кіоск. «Мама просила купити телепрограму», – згадав Льоня.
   Він купив саму дешеву газету. Кіоскерка дала здачі два карбованці. Нерозмінний п'ятак залишався у кишені.
   І тут Льоня надзвичайно зрадів. В його голові дозрів простий та розумний план. І Безмакушкін із завзяттям почав його втілювати. У сусідньому кіоску він купив жувальну гумку. П'ятачок чарівним чином повернувся у кішеню. Потім Льоня купив коробку сірників. Чаклунство повторилося. Тоді він придбав у крамниці рулон туалетного паперу. У іншому ларьку купив кубик курячого бульйону. Усі ці життєві дрібниці були йому не потрібні. Але скрізь Льоні давали здачу, а п'ятачок залишався нерозмінним. І Безмакушкіна понесло на міський ринок. Там на вході він купив поліетиленовий пакет за три карбованці. І пішло-поїхало. Увесь день Льоня провів на ринці, скуповуючи різну непотрібну йому дрібноту. І скрізь йому давали здачу. І набралося її вже дві кишені. Льоня акуратно перерахував монетки. Набігло майже п'ятдесят карбованців. Радість переповнювала його душу. Він раптом згадав про перелесницю Леночку, про свою заповітну мрію нагодувати її у день свого народження найсмачнішими тістечками. Леночка зрадіє і, можливо, дозволить поцілувати себе у щічку.
   Але вже темніло, міський ринок зачинявся. Та і Льоні саме час було вертатися додому. Його турботлива матуся, схоже, вже страшенно нервувала і чайними склянками пила корвалол, розведений валокордином.
   Льоня підійшов до зупинки. Автобус не поспішав показуватися із-за повороту. Помічено, довге очікування непередбачувано впливає на незміцнілі душі.
   Поруч з автобусною зупинкою розташовувався гральний автомат. Він сяяв яскравими мерехтливими вогниками. Він звав та вабив, запрошував поспілкуватися. Він просто зводив з розуму, пропонуючи виграти багато і одразу ж. І Льоня згадав про свій нерозмінний п'ятак. Якась невідома сила підштовхнула його до грального автомату. Льоня дістав монету та сунув її у черево чортової машини. Монета на диво легко розлучилася з пальцями, упірнувши у проріз. Льоня затаїв дихання… Автомат скаженно заблимав вогниками, загудів. Льоні навіть здалося, що він трохи роздувся від напруження. Ще хвилину гральний автомат трясло так, ніби він перебував у лихоманці. І ось… Автомат затихнув, вогники погасли… Льоня очманів. Сунув руку у кішеню, нерозмінного п'ятака на місці не було. Льоня перевірив інші кішені. Майже п'ятдесят карбованців дрібняками. Але жодного п'ятаку.
   Свій тридцять восьмий день народження Льоня Безмакушкін зустрів удвох зі своєю турботливою мамою. Їли манну кашу і яблучний пиріг.
   А перелесниця Леночка у той вечір із розмахом гуляла в шикарному ресторані, зовсім забувши про день народження свого колишнього однокласника Безмакушкіна Леоніда Сергійовича.

Грабіж

   Ось адже народець пішов, ледь зазіваєшся і пиши – пропало. Тобто дійсно підметки на ходу рвуть, електропроводи під напругою знімають і хоч би їм хни, ніякої небесної кари.
   Коротше кажучи, стояв у нашому містечку будинок. Вельми міцний, нестарий ще. Років сто міг простояти легко. Жили у ньому до недавнього часу люди і, очевидно, майже прописані були. Потім зникли кудись, як корова язиком злизала. І облюбували цей будинок бездомники. Але вони, як відомо, мешканці ненадійні, довічно тимчасові. Зайнялися морози, чухнули бездомники – ці «джентльмени удачі» – у більш курортні місця. І залишився будинок без догляду…
   Федір Лукич хоч і пенсіонер зі стажем, але ще міцний тілом і чіпкий розумом старий по господарству любив справлятися без зятя. Від того користі, як від цапа – майонезу.
   Чистить якось Федір Лукич своє подвір'я від снігу і бачить, як поруч по вулиці з очима повними завзяття пробігає його сусід Степан з ломиком у руці. Підозріло швидко біг нерозторопний у житті сусід. Федір Лукич академій не закінчував, але психологом був відмінним. Тому і дочекався він продовження сюжету.
   За півгодини знову побачив Федір Лукич Степана, який шов, зануривши голову, жахливо розгублений, мабуть банк, у якому він зберігав мільйони, рухнув. Навіть шапку, бідолаха, від горя зняв. А морозяка мінус двадцять. Жодний собака у такі морози на вулиці за своєї волі не гуляє.
   – Чого, Степане, знедолений такий? – запитав Федір Лукич, лукаво щурячи оком. Степан понуро підійшов до паркана, приставив до нього ломик-цвяходер.
   – Ти знаєш нічийний будинок на Парковій вулиці? – запитав він.
   – Знаю. Там Витько Косів жив, поки у в'язницю не сів.
   – Йду я вранці поруч, зирк, а на даху цього будинку якісь архаровці ломиками орудують. Я аж очманів від їхньої геройської хоробрості.
   – Що ж ви, узурпатори, витворяєте!? – кричу їм наверх. – Зовсім, хіба, з глузду з'їхали! Це ж справжнє пограбування! Злазьте живо, або я міліцію повідомлю!
   А їм хоч би хни. Ходять по даху у розкритих кожушках. Пики червоні. І мороз їм там, на верхівці за іграшку. Адже штук десять шиферних листів, потвори, на землю спустили. І додому йти відверто не збираються.
   – Ну і що, заявив у міліцію? – посміхнувся Федір Лукич.
   – Покричав я на них ще хвилин п'ять, поки не охрип від холоду і пішов на ринок. Баба моя мене за оселедцем відправила. Мов, картопельки відваримо, пожуємо, як раніше бувало. А у мене аж всередині все перегортається. В мене шлункові соки аж закипіли. Мені не стільки шифер, як дошка обрізна до зарізу потрібна! Я ж давно лазню утеплити хотів! Сам знаєш, Лукичу, почому зараз будівельне дерево.
   – У копієчку стане.
   – Ну, ось і я про те ж. Коротше, шастаю я по ринку, а душа не на місці. Душа обрізної дошки вимагає. А там ці архаровці орудують серед білого дня. В одну пику. Розумію, що неможна. Розумію, що гріх. А зробити із собою нічого не можу, видно, нутро в мене розбійниче. Плюнув я на ринок, плюнув на оселедця і прямцем додому. Взяв ломик побільше і швидше на Паркову вулицю. Прибігаю, зирк, а від будинку лише підмурок залишився. Натурально будинок кудись випарувався. Подекуди сторчать уламки від стін, ані шиферу тобі, ані брусу, ані обрізної дошки. Цеглу, що попристойніша, і ту поцупили. І ні души навкруги, тільки вітер завиває. Запізнився. Ну, думаю, негідники ганебні! Де ж мені тепер обрізною дошкою розжитися?
   – В крамниці купи, – порадив мудрий Федір Лукич.
   – Та ну тебе, – зло махнув рукою Степан. – Дурниці верзеш. Таку дарівщину втратив! Вік собі не пробачу!

Жарт Морфія

   Вася Копійкин, молодший помічник локомотивного депо (не плутати з дворнягою Шариком, він – старший помічник), володар двох працьовитих рук та новенької спецівки повернувся з нічного чергування у свою гуртожитську кімнатку на околиці міста, нашвидку перекусив вареною картоплею, сьорбнув ріденького чайку, і, завалившись на ліжко, заснув.
   Відомий олігарх, володар нафтових компаній, банків, заводів, фабрик Борис Абрамович Ліповський (не плутати з Борисом Абрамовичем Березовським, він – жебрак у порівнянні з Ліповським) повернувся на особистому «Боінге-747» з Куршавеля. Він швидко та з комфортом дістався свого замку на Рубльовському шосе, нашвидку перекусив морепродуктами, сьорбнув французького винця кінця вісімнадцятого сторіччя і, завалившись на ліжко, міцно заснув…
   Наснився Васі неочікуваний сон, нібито у нього дивним чином з'явилося 10 мільярдів американських доларів. Звичайно, такому казковому багатству будь-який трудяга зрадіє. І Вася почав мріяти у сні, як він свої капітали витратить, як солодко він заживе новим життям.
   Борису Абрамовичу теж наснився несподіваний сон, ніби у нього дивним чином зникли 10 мільярдів американських доларів. Звичайно, від такої казкової втрати будь-який олігарх розгубиться. І почав Ліповський у сні метушливо міркувати, як він свої капітали поверне. І як важко йому доведеться жити з 10 мільярдами американських доларів, що залишилися…
   По-перше, мріяв Вася, треба купити квартиру. Та таку, щоб була не поганіша, ніж у самого охоронця локомотивного депо. По-друге, придбати автомобіль, як у колишнього однокласника Вітька, що промишляє торгівлею шмотками на центральному ринці. По-третє, мріяв Вася, треба взяти в оренду холодильник та забити його до верхів усякими делікатесами…
   По-перше, міркував Борис Абрамович, треба зателефонувати знайомому заступнику генерального прокурора, заплатити йому пару-трійку мільйонів зеленими, нехай дізнається, яка сволота пустила по світу відомого олігарха. По-друге, щоб хоч якось звести кінці з кінцями, доведеться продати обидва футбольні клуби, п'ять морських яхт, увесь авіапарк, маєтки у Парижі, Мадриді, Лісабоні та й острів у Егейському морі. По-третє, необхідно терміново всю вільну готівку, що залишилася, перевести у надійний швейцарський банк…
   По-четверте, посміхнувся Копійкин у сні, треба запросити Марину на дискотеку, пригостити її, нарешті, морозивом, пепсі-колою, купити їй кліпси з золотистого пластику та подарувати наворочений мобільний телефон. По-п'яте, вирішив Вася, варто взяти на роботі пару-трійку днів за власний рахунок та гайнути до рідного дядьки у село попити пивка, постріляти з «повітряної» рушниці, поспівати під баян козацькі пісні…
   По-четверте, вирішив Борис Абрамович, необхідно терміново позбавитися від цієї модельки, переможниці усіх конкурсів краси, Сюзани, для утримання якої він витрачав коштів більше, ніж на заробітну платню робітникам свого найбільшого у країні нафтопереробного заводу. Й по-п'яте, тут Ліповський спочатку добре подумав, треба усі комерційні справи передати рідному дядькові, а самому гайнути на пару-трійку місяців у Лондон, де спокійно, без стресів пережити усі оті жахливі неприємності…
   А тим часом хитрий Морфій, давньогрецький бог сновидінь, стояв на верхівці Олімпу і хитро посміхався у сиві вуса.

Треті валянки

   Давно треба відлити бронзове погруддя тій золотій голові, яка придумала газифікацію. Неможливо описати навіть платиновим пером комфорт та затишок, які заводяться у хаті, яку підключають до труби з «блакитним» паливом. І адже велику радість дарує газифікація сільським жителям, слабко балуваним благами сучасної цивілізації. Ні вугілля, ні дров, ні попилу з сажею. Чиркнув сірником і – красота! Бажаєш, чай кип'яти, бажаєш, посипання свиням запарюй. Якщо звичайно газ нададуть з гарним тиском та без регулярних відключень. Але ось якщо газу у трубі менш, ніж кіт наплакав, та ще й звичайна руська пічь або «голландка» розібрані на вогнестійкі цеглини, які неперебачено продані у сусіднє село, тоді хоч свічку за упокій у церкві став. Не в Африці, наче, живемо.
   Ближче до хрещенського свята вдарили люті морози. Федір Лукич, пенсіонер зі стажем, але ще міцний і у здоровому розумі чоловік, у ці дні на вулицю нос казав рідко. Навіть собаку свого Жучка до сінів на постій перевів. Сусіди перестали Федора Лукича чаюваннями вечорами дошкуляти. І він їх розмовами з ранку на політичні та інші безглузді теми. Три доби нудьгував Федір Лукич. Та і чим могла розвеселити його дружина Євдокія Василівна? Протягом сорока з гаком років спільного життя про все вже сто разів переговорено.
   А на четвертий день з ранку пролунав стук у двері. Відсунув Федір Лукич засувку і очам своїм не повірив – теща його на порозі захолонувша і уся у снігу стоїть. За півсотні верст з села приїхала. Теща у Федіра Лукича хоч і розміняла дев'ятий десяток, але все ще пересувалася у просторі завзято, без сторонньої допомоги та непередбаченно. Ось і тепер звалилася, як сніг на шапку.
   – Чому, зятьку, смурний такий? Чи не признав? – поцікавилася теща. – Я з пляшкою, радій.
   Тут у сіни вибігла Євдокія Василівна і почалося солдатське братання разом з сльозами і поцілунками, охами, ахами та іншими зітханнями. Серце у Федіра Лукича тьохнуло від такої несподіваної радості і пішов він ставити чайник.
   – Я, доню, у місто на ринок приїхала, – повідала під час чаювання теща. – Валянки мені треба купити.
   – Так є ж у вас валянки, – встряв у розмову Федір Лукич. – Пристойні ще, на ваш вік їх два рази вистачить.
   Євдокія Василівна злісно поглянула на чоловіка. Але теща зовсім не образилася на справедливе зауваження.
   – Валянок у мене, зятьку, чотири штуки, але мені ще й третя пара потрібна.
   – На кой ляд тобі стільки?
   – Ну, а як же, у одних валянках я у хлів ходжу, у других – по селу, А спати у чому? Не лягу ж я в постіль у хлівному-то взутті?
   – Мерзнеш, чи що?
   – Не те слово, як челюскінець замерзаю. Раніше в мене руська пічь була, пали її скільки завгодно, аби не учадіти. А зараз ось газ провели…
   – Ну?
   – Замерзаю ж, тобі говорю. Під подвійною ковдрою ноги як у небіжчика холонуть. Його – газу-то зовсім немає, біжить тоненькою цівкою, гніт ледве горить. Так що без третіх валянок мені просто біда.
   – Так ти, мабуть, за газ не сплачуєш?
   – Як не сплачую. Майже що півпенсії віддаю…
   Воно, звичайно, давно пора відлити бронзове погруддя тій золотій голові, яка придумала газифікацію. І суворо спитати з тієї, яка це добре вигадування на шкоду людям обертає.

Монолог пернатого оракула

   До чого ж народ допитливий пішов. Усе намагаються про майбутнє дізнатися. Вийми та поклади їм правду оптом, що завтра-післязавтра трапиться. Гороскопам не довіряють, до хіромантів не звертаються, у ворожіння на кавовій гущі не вірять, навіть немовля. Залишаємося ми – зозулі. Я ось сиджу на березі і цілий день – у справі. Мене так і кличуть – пернатий оракул.
   Ось по стежці піднімається міцний чоловік у малиновому піджаку. «Мерседес» свій наворочений з братиками біля річки залишив. Тяжко піднімається, не звик пішки ходити. Піт з лисини то і діло змахує. Ланцюг золотий в два фунти вагою на могутній шиї блищить, пальці у діамантових перснях, кишеня від нагану стовбурчиться. Зараз буде питати, скільки років йому залишилося. А що я йому скажу? Що наобіцяю? У нього завтра «стрілка» за містом на пустирі. Приїдуть такі ж, як він бандюгани.
   З автоматами. Та розкришать усіх. І його, та його братиків. Похорон буде пишний. Гостей до труни понаїде багато. Одних іномарок сорок вісім штук. Всі квіти з міських ринків на його могилу покладуть. Пам'ятник з чорного мармуру з самої столиці доставлять. Тільки його така пишність вже не потішить… Дивиться він зараз на мене знизу вгору, погляд рішучий, вольовий. Йому б у армії дивізією командувати, батьківщину захищати. Кукукну від гріху подалі разів п'ятдесят, бо то навіть у кишені в нього наган…
   Пішов, царствіє йому небесне!
   А онде по стежці, взявшись за руки, парочка піднімається. Вона молоденька така, худенька, очі небесної чистоти на пів обличчя, кіски у різні боки стирчать. Сукня на неї дешевенька, ситцева, черевички й каблучка на пальчику – мамині. І він – нічого. Не красень, звичайно, але непитущий, працьовитий, в інституті заочно навчається. Незабаром великою людиною стане, у начальники виб'ється. Це зараз у нього в кишені – воша на аркані. А незабаром буде усе: і квартира, і машина, і будинок приміський з басейном. Дітлахів двоє народиться: хлопчик та дівчинка. Але кохання закінчиться. Вона стане поважною товстою пані. Буде носити важкі грезетові сукні та істерично лаятися з обслугою. Буде приймати на ніч сильне снодійне і прокидатися вранці з важкою головою. Її замучать депресії і стане дратувати дитячий сміх. Він буде днями і ночами длубатися в офісі, а у неділях розслаблятися з приятелями у сауні в оточенні молодих доступних красунь. І у черговому п'яному угарі буде плакатися у жилетку на долю-лиходійку. Кукукну їм разів п'ятдесят, мені не шкода. Шкода, щастя своє тендітне вони не збережуть…
   Пішли, дай бог їм терпіння!
   А ось по стежці пенсіонерка піднімається, Клавдія Іллінічна. Вже дев'ятий десяток живе, а все одно про майбутнє думає. Не про своє, онук у неї недолугий. Тридцять років чоловікові, а ні сім'ї, ні дітей не нажив. Повернувся з кавказької війни і нерви унадився горілкою лікувати. Спочатку допомагало. А потім з роботи його виперли. Дівчина кохана кинула і заміж за кращого друга вийшла… Дернув він на північ забутися та за довгим карбованцем. Писав, що непогано влаштувався, що життя налагоджується. Але як воно може налагодитися, коли їм горілка керує. Відморозив він на півночах ноги по п'яні, калікою повернувся. Квартиру промотав, бомжує по ринках та вокзалах, ночує у підвалах. І у Клавдії Іллінічни серце не на місці. Болить воно від горя. Шкода онука, страх як шкода! Та й чим старенька може допомогти? І їй кукукну п'ятдесят разів. Сльозами ж горю не допоможеш. А так хоч якась надія у серці її хворому зажевріє.
   Пішла, бережи її господи!
   І ось так цілий день. Тягнуться до мене люди. То одне, то друге запитають. Але не можу я їм правду розкрити. Адже якщо у людини на душі спокій і благодать, він не попреться до мене за тридев'ять земель з розпитуваннями. Майбутнє його не лякає. А якщо…
   Он по стежці легкою ходою піднімається жовтоволосий, кучерявий парубок. Він щось весело насвистує і цілком задоволений життям. Від нього без тями старіючі жінки. Йому заздрять солідні мужики, він – кумир молоді.
   Він – поет!
   І я не буду брехати.
   Кукукну десять разів.

Після вчорашнього

   Петрович дістав з холодильника пляшку джина з тоніком. Вправно підчепив відкривачкою пробку, смикнув її вгору. Але замість звичного шипіння пролунав гучний хлопок. Пробка зметнулася у стелю. З пляшки тонкою струминкою потягнувся сизий дим, який швидко згустився та прийняв форму і вигляд східного старця. Незнайомець був одягнений в строкатий халат, на голові у нього височився блискучий завій. Гачкуватий ніс, довга ріденька борода, пекучий гіпнотизуючий погляд доповнювали образ, смутно знайомий з дитинства.
   – Я – Джин. Джин із пляшки з джин-тоніком. О, мій володаре, проси, чого бажаєш! – гучним голосом промовив старий. – Я виконаю три будь-які твої бажання.
   Петрович зрадів. Ну, звичайно, це ж Джин, добрий чарівник зі східних казок. Як казково йому пощастило!
   – Хочу пива! – вирвалося з вуст Петровича.
   Ще неандертальські філософи, що жили у печерах на півдні Франції у кінці 30-го тисячоліття до нашої ери відмітили: бажання шлунку випереджають усі інші бажання.
   Джин вирвав з бороди тонку волосинку, розірвав її, щось при цьому нашіптуючи, і матеріалізував пляшку холодного пива. Петрович накинувся на неї, як кіт на сільську сметану, залишену господарем через недбалість на столі. Джин лукаво посміхався, обережно погладжуючи свою могутню борідку.
   Впоравшись з пивом, Петрович владно поглянув на чарівника.
   – Хочу багато, дуже багато грошей!
   Неандертальські філософи, на відміну від Петровича, не знали, що якщо у людини багато грошей, то і сам він стає у своєму роді чарівником і ніякі джини йому не потрібні.
   Зі стелі посипалися купюри різної вартості. Вони валили звідкись згори, як сніг у добру зиму, швидко утворюючи то тут, то там замети. Петрович кинувся збирати гроші, перераховувати їх, пхати за пазуху… А гроші все сипалися і сипалися, створюючи загрозу заполонити усю квартиру.
   – Хочу… Хочу одружитися! – вигукнув Петрович останнє бажання. – Хочу одружитися на молодій сексапільній білявці із зовнішністю фотомоделі та з вищею театральною освітою, мовчазною і вірною, яка любить пиво і футбол, вміє смачно готувати та штопати шкарпетки…
   Джин нервово слухав та теребив пальцями волосинку, боячись розірвати її передчасно.
   Петрович захопився грунтовно, і в переліку його бажань пролунало ще тридцять вісім найбільш цінних жіночих гідностей.
   – Хочу також, щоб моя обранка була дівою! – вискнув Петрович.
   Джин розірвав волосинку і… Пройшла мить, друга, третя… Дива не трапилось. Чарівник схопився за серце, протяжно застогнав і почав швидко перетворюватися у сизий дим, який тонкою струминкою втягнувся назад у пляшку з-під джина з тоніком.
   Петрович не на жарт розлютився, старий зник без усяких пояснень та не виконав останнього бажання!
   У цю мить брязнув замок вхідних дверей, і на порозі з'явилася законна дружина Петровича. Лайки-матюки, що долинали з кухні, підбадьорили її після довгого та виснажливого робочого дня на швацькій фабриці. Вона швидко пройшла на кухню та застала чоловіка за вкрай незрозумілим зайняттям. Петрович, шалено виблискуючи очима, намагався всунути у пляшку з-під джина-тоніка виделку та щось звідти дістати. По усій кухні валялися купи дрібно нарізаного паперу.
   – Допився! – гучно гаркнула дружина, схопила Петровича за грудки, тричі струснула його гарненько і зваливши на запліччя, понесла в спальню покарати та покласти проспатися.

Кар'єрне зростання

   По небу стрімголов пронеслася блискавка, і слідом грянув приголомшуючий гуркіт грому…
   Восьмий помічник молодшого косультанта п'ятого заступника другого віце-губернатора Свістулькін, потираючи спітнілі від хвилювання долоні, увійшов у приймальню свого безпосереднього начальника.
   – Сергій Іванович у себе? – злякано запитав він у молоденької блакитноочої секретарки, двоюрідної племінниці самого N.
   – Проходьте, – відповіла та, захоплено розглядаючи свої свіжо наманікюрені нігтики.
   Свістулькін боязко увійшов у просторий кабінет та завмер на порозі. Але начальницьке крісло пустувало. Свістулькін осмілів, озирнувся. Портрет президента у бронзовій рамці на стіні, телефон на столі, купа паперів, окуляри… Але де ж Сергій Іванович? Свістулькін почекав ще п'ять хвилин. Його починала розпирати цікавість. Він підійшов до крісла, обережно помацав його дерматинову оббивку. Оббивка приємно холодила пальці. Свістулькін не утримався і сів у крісло. Воно гидко хрюкнуло, Свістулькін злякався і вискочив з кабінету.
   – Ви надовго, Сергію Івановичу? – спитала секретарка, дивлячись на Свистулькіна з-під довгих пухнастих вій. Одним оком – закохано, другим – віддано.
   Але Свістулькін розгубився, вискочив з приймальні і швидко попрямував по безлюдному коридору, боячись обернутися назад. Різко повернув ліворуч, він уперся лобом у двері приймальні третього заступника першого віце-губернатора і раптово відчинив їх.
   – Павло Семенович у себе? – зніяковіло запитав він у молодої блакитноокої секретарки, рідної племінниці самого N.
   – Проходь, – відповіла та, захоплено розглядаючи у дзеркальце свої напомаджені губки.
   Свістулькін увійшов у величезний кабінет і від жаху заплющив очі. І простояв так хвилин п'ять, на ватних ногах і в передінфарктному стані. Але ніхто його не привітав. Свістулькін розплющив очі. Портрет президента у срібній рамці на стіні. Телефони на столі, купа паперів, окуляри… Павло Семенович був відсутнім. Свістулькін обережно помацав шкіряну оббивку крісла, не утримався і присів. Крісло хрюкнуло, Свістулькін злякався та вискочив з кабінету.
   – Чайку заварити, Павле Семеновичу? – медовими вустами промовила секретарка. Але Свістулькін із жахом вискочив в коридор і, петляючи поверхами, прийнявся замітати сліди. Повернувши черговий раз ліворуч, він ударився лобом у двері, відчинив їх і ввалився, важко дихаючи, в приймальню самого губернатора.
   – Олександр Олександрович у себе? – видихнув Свістулькін сперте повітря з грудей.
   – Заходь. – дозволила секретарка. Блакитноока жіночка середніх років, рідна сестра самого N.
   Свістулькін опинився у розкішному кабінеті неосяжних розмірів. Портрет президента у золотій рамці на стіні. Дубовий стіл, телефон, купа паперів, окуляри… Масивне крісло, оббите червоним оксамитом, виявилося вакантним. Свістулькін судорожно зітхнув та заячою ходою спрямував до столу. Любовно помацкав оксамитову оббивку. Крісло по котячому замурмотіло…
   В останній час серед посадовців N – ської губернії ходять чутки про якогось Свістулькіна, який протягом року незрозумілим чином зміг зробити запаморочливу кар'єру. Ніби бродить він вже по верхнім поверхам кремлівської адміністрації і чимало бажаючих готові платити за дружбу з ним великі гроші…

Хелловін

   Володька Ліпучкін, шістдесятирічний уродженець Радянського Союзу що спочив, багато років працював на грибній фермі у селі Кілналєк на півночі Ірландії. Як і більшість емігрантів, життям він був цілком задоволений. Хоч на батьківщину їхати не планував. Був Володька середнього зросту, досить плечистий, світле волосся на його голові за останні роки сильно зріділо, утворивши добру залисину на високому чолі. Холодні очі, подовжений ніс, тонкі губи та могутнє рішуче підборіддя робили Ліпучкіна вельми схожим на відомого політичного персонажа, щодня демонстрованого по багато разів по усім російським телеканалам.
   Треба особливо зауважити, що ця дивовижна історія сталася 31 жовтня. Володька Ліпучкін повернувся додому запізно. Він дуже втомився на роботі і шлях його до рідного каміну проліг через невеличкий паб, де було перекинуто пару пінт «Гінесу» задля зняття втоми та стресу.
   Ліпучкін піднявся на другий поверх у свою спальню. Роздягнувся і завалився спати. Наснилися йому гриби та однокласниця Люка, з якою вони у шкільному спортзалі зубрили статут ВЛКСМ для вступу в комсомол.
   Приблизно за годину у двері спальні обережно постукали. Володька неохоче відкрив очі.
   «Хто б це міг бути?» – подумав Ліпучкін. Він жив у будинку один і лягаючи спати зачинився на всі замки: «Невже Алла з Робертом?»
   – Хто там? – глухим голосом крикнув Володька. – Не замкнуто!
   Двері беззвучно відчинилися, і на порозі з'явилася дивна людина ледь нижче середнього зросту. Була вона одягнута в костюм та лаковані черевики. Але замість голови у цієї людини знаходився гарбуз з прорізами очей, носа і зубатого рота. Всередині гарбуза горів зловісний жовтий вогонь.
   – Ти хто? – злякався Ліпучкін.
   – Ви не впізнали мене, Володимире Володимировичу? – здивувався незнайомець.
   «Чому він називає мене по імені та по батькові?» – ще більше злякався Володька: «Тут це не прийнято».
   – Мене звати Дмитро Анатольєвич, – продовжила дивна людина з палаючим гарбузом замість голови. Я – прем'єр-міністр.
   Голос Дмитра Анатольєвича дійсно здався йому дуже знайомим, голосом з телевізору.
   – І що ви від мене хочете? – Ліпучкін злегка прийшов до тями і йому стала вельми цікавою ця незвичайна розмова.
   – Я до вас прийшов виконуючи волю російського народу, – заявив Дмитро Анатольєвич.
   «Нічого собі! – подумав Ліпучкін: «Оце я влипнув!»
   – Російський народ одностайно обрав вас, Володимире Володимировичу, своїм президентом, – продовжив Дмитро Анатольєвич свою промову.
   – Чому мене? Я адже навіть не балотувався у президенти.
   – А це й неважливо! Російський народ і без цього знає, хто повинен бути його президентом.
   – А ви, випадково, Дмитре Анатольєвичу, нічого не переплутали?
   – Нічого я не переплутав. У мене і папір відповідний є, підсумковий протокол всенародного голосування. Бажаєте ознайомитися?
   – Та у мене окуляри внизу на кухні.
   – Збігати принести?
   – Добре, не треба і так вірю.
   – Тоді збирайтеся, Володимире Володимировичу, нам треба терміново летіти, мотодельтаплан і лелекі – стерхи супроводження вже на ходу!
   – Куди летіти?
   – У Кремль. На інавгурацію. Там вже усі зібралися, міністри, губернатори, генерали чекають. А московський гарнізон вже навіть присягнув вам на вірність.
   – Це точно?
   – Точніше нікуди! Окуляри принести?
   – Ну, принеси. А я поки білизну нижню поміняю.
   Гарбуз, що світився та стирчав з костюму, розвернувся і залишив кімнату, безшумно зачинив за собою двері. Ліпучкин встав з ліжка, увімкнув світло, підійшов до білізняної шафи, довго рився в її шухлядах, розбираючи натільну білизну.
   – Треба б ще й душ прийняти, – подумав Володька, але потім вирішив не марнувати дорогоцінного часу. Як-ні-як сам російський народ його чекає!
   Ліпучкін швидко одягнувся у все свіже і крутими сходами спустився вниз. Але у будинку нікого не було. При цьому усі замки були на запорі. І тільки на кухні на великому блюді стояв гарбуз з прорізаними очима, носом і зубатим ротом, палаючи зсередини огидним жовтим світлом. Той самий гарбуз, що назвався Дмитром Анатольєвичем та разом з костюмом і лакованими туфлями тільки що залишив його спальню…
   Ось такий от Хелловін!

Знахідливий Петрович

   Обідали вони у пересувній дерев'яній побутівці, яка стояла на півспущених колесах посеред багатоповерхового будівельного об'єкту. Звичайно поляну для всіх накривав Мишко Бескудніков, якого майже усі члени бригади називали не інакше як Дармохліб. Мишко заради цьєї святої справи на годину раніше вимикав свій бетонозмішувач та з радісним виглядом відправлявся у побутівку. Там він мив посуд, розігрівав їжу, заварював шалений чай. Частенько при цьому наспівуючи гунявим голосом «Собака гавкав…».
   На вигляд Дармохлібу було років тридцять. Високий, худорлявий, з вузьким обличчям та хитрими очима, Мишко жив життям легким, відчайдушним, любив гарно стукнути по кишках, тобто щільно поїсти, любив потеліпати язиком, любив, коли язиком теліпали інші, розказуючи різноманитні потішні історії.
   У обідню перерву усі члени будівельної бригади розсілися біля великого столу, збитого з неструганих дошок, та взялися їжою наповнювати шлунки. Дружно застукали ложки по алюмінієвим мискам.
   – Петровичу, ну розкажи, як було діло! – попросив Дармохліб.
   – Та ну тебе!
   – Ну, розкажи!
   – Та вже розказував.
   – Але не всі чули. Вітько з Семеном не чули.
   – Про що історія? – пробасував Вітько.
   – Історія про те, чому наш виконроб нашого Петровича ніколи не посилає із зварюванням на верхотуру.
   – Та годі тобі, Дармохлібе, язиком чухати! – незадоволено махнув рукою Петрович. Він був самим старим у бригаді, солідним та самим поважним. – Говорено вже про це сто разів!
   – А ти ще раз розкажи. Не всі знають, – не вгамовувався Бескудніков.
   – Відстань!
   – А що, дядько Гено, розкажи, – щиро попросив Петровича Вітько.
   – Та вже розказував сто разів!
   – Ще раз розкажи!
   – Та ніяка це не історія. Це так – непорозуміння одне. Давно було діло.
   – Ну, розкажи!
   – А, – Петрович приречено махнув рукою. – Хрін з вами, слухайте. Тільки кашу повз рота не пронесить! Діло було років п'ятнадцять тому. Молодше я був тоді, був не такий товстий та не такий лисий. Працювали ми тоді на будівництві готелю, забув вже, як він називався. Височенний був, зараза, поверхів двадцять. І відправив мене виконроб зварювати арматуру на самий верх. А у Федьки, напарника мого у той день був день народження. І вирішили ми всією бригадою оце діло відзначити добряче. Ну, молоді були, довбануті на всю голову, берегів не знали. Горілки купили, ковбаси. Випили по отакісенькій і Федькові, моєму напарникові до голови ця дурнувата ідея і прийшла. Мов, давай сьогодні на роботу заб'ємо по повній! Взяли ми з ним мій старий робочий комбінезон, заштовхали у нього дрантя, голівчину зі старих ганчірок створили. На голівчину наділи будівельну каску, до рукава дротом примотали держак з електродом. Відтягали це опудало на саму верхотуру, прикріпили до стіни як змогли. Знизу й не відрізниш від живої людини.
   Петрович замовкнув, почав повільно розмішувати цукор у склянці з чаєм. Погляд у нього був в'ялий та відчужений.
   – Ну, що далі було? – не витримав перерви Вітько.
   – Не томи, Петровичу, – під'юджував Дармохліб – розкажи, що було далі. Далі бо було саме цікаве та прикольне.
   – А далі ми випили, закусили. На вулиці вітер піднявся. І виконроб несподівано на будівництво заявився. Почуяв, мабуть, що ми пиячимо. Приїхав, виліз з машини і стоїть поруч з нею. Ми як раз з Федором з побутівки вийшли по малій нужді. Дивимось, виконроб на верхотуру втупився. А наш манекен природньо виглядає, прямо як живий. Тільки вітер його сильно теліпає з боку на бік. Неначе грамів п'ятьсот п'ятдесят горілочки він через себе вже пропустив. Коротше кажучи, потеліпало ще наш манекен хвилини дві, а потім сильним поривом вітру зірвало з верхотури, метрів з двадцяти п'яти. Але пролетів він не на той бік, де виконроб стояв, а на інший, за ріг. Я бігцем туди, відкинув опудало за купу будівельного потруху, а сам на його місце ліг та поскімлюю тихенько. Тут до мене підскакує виконроб. Вирлатий, як баба після аборту, блідий увесь, губи трясяться.
   – Ти як себе, Геннадію, почуваєш? – питає він мене, а сам увесь тремтить від страху та боїться до мене доторкнутися.
   – Та нічого, відповідаю йому, поскімлюючи, – цілий, тільки озаддя сильно відбив! Знаєш що, начальнику, я більш хрін догори полізу!
   Дармохліб до цього вже чув цю історію три або чотири рази. І все одно гучно розсміявся.
   – Під таку історію й випити не гріх! – сказав він наче проміж ділом.
   Розвеселила історія й інших членів будівельної бригади. При цьому, захопившись розповіддю Петровича, ніхто вчасно не звернув уваги на літнього чоловіка, що стояв у дверному отворі.
   А був це Іван Семенович, виконроб…

Світові проблеми

   Після Пасхи Федіра Лукіча як підмінили. Ні, він як і раніше, щоденно ближче до вечора з'являвся на своїй призьбі. Але був надзвичайно тихим та задумливим, вислуховував невибагливі оповідання сусідів без цікавості та у їх обговореннях не брав, як раніше, активної участі.
   – Щось Витько Петров знову з хати нос не каже. Вже п'ять днів як. Чи не набешкетував він десь знову? Не знаєш, Лукічу? – поцікавилася Клавдія Іванівна, заглядаючи Федору Лукічу у обличчя.
   – Не знаю.
   – П'є, мабуть, матюкальник нахабний, – шамкаючи тонкими губами, припустив Терентій Семенович.
   – Так де ж стільки грошей взяти, щоб тиждень пити крамничну горілку, не просихаючи? – обурилася Марія Степанівна. Її нещодавно знову оштрафували за торгівлю самогонкою, конфіскували самогонний апарат, і вона сильно журилася з приводу закриття свого чималого бізнесу за мірками районного центру.
   – Так, державна горілка нині багато коштує! – погодився Терентій Семенович. – Не накупиш! Справді, Лукічу?
   – Не знаю.
   Далі на цю тему бесіда не клеїлася. Лукіч з Семеновичем запалили з вельми сумними виразами облич.
   – Я вчора на пошту ходила, – повідомила Варвара Петрівна, – так люди говорять, що у Сарафанових донька, що до Москви на заробітки подалася, знов народила. Та знову без чоловіка. Чи то чорненького, чи то жовтенького, чи то хлопчика, чи то дівчатко.
   – Це як же вона народила-то без чоловіка? – здивувався Терентій Семенович, гасячи об лавку цигарковий недопалок. Такого не може бути, щоб баба без мужика могла розмножуватися!
   – Та не без мужика, а без чоловіка! – криво посміхнулася Варвара Петрівна. Вони усі Сарафанови такі, від народження недолугі.
   – А хто сказав? – загорілася Клавдія Іванівна новиною.
   – Так люди і сказали.
   – Які люди?
   – Ну як які? Живі люди!
   – Де?
   – Так на пошті!
   І ця розмова, всупереч звичайного, Федора Лукіча ніяк не зацікавила. Він сидів на призьбі з відчуженим виглядом з погашеною цигаркою у руці та дивився кудись у далечінь.
   – А що ти думаєш про Сарафанових? – запитав Терентій Семенович Лукіча.
   – Не знаю.
   І знову розмова забуксувала.
   Згадали у черговий раз про дільничного міліціонера Стрункіна, який у минулому році, напившись до безтями, загубив кобуру від пістолета, обговорили ціни на ринку і сюжет чергової серії нескінченного бразильського кіно-шедевру. Але Федір Лукіч мовчав, дивився у бік та палив одну цигарку за одною. Вже більше тижня його як підмінили, всякий інтерес загубила людина до животрепетних новин.
   – Лукічу, ти випадково не захворів? – запитала Марія Степанівна. – Сидиш мовчиш. Прям як не рідний!.
   – Ні, не захворів.
   – Трапилось щось?
   – Ні, нічого не трапилось.
   – А чого тоді вовком дивишся?
   – А мені не цікаво ваші плітки слухати!
   – Чого?
   – Отого! Чухаєте язиками даремно, обговорюєте всякі дурниці!
   Федір Лукіч сунув цигарку до рота, притиснув до обличчя складені разом великі натруджені долоні, щоб пориви вітру не задули вогник запальнички, запалив.
   – Ось ви тут сидите та не знаєте світових проблем!
   – Яких проблем? – очманів Терентій Семенович.
   – Світових! – сердито промовив Федір Лукіч. – В США, у штаті Вайомінг розташована Єллоустонська кальдера розміром п'ятдесят п'ять на сімдесят два кілометри в поперечнику!
   – Що? – ще більше очманів Терентій Семенович.
   – Єллоустонська кальдера – це такий супервулкан. Доки він спить, точніше, дрімає. Але це справжня бомба Апокаліпсису! Цей вулкан не вивергався останні шістсот тисяч років! І за даними вчених може рвонути у самий найближчий час. Уявіть собі, кальдера – це така гігантська каструля, наповнена киплячою лавою і зверху щільно запакована кришкою. В останній час ця кришка вже піднялася на два метри! Значить, незабаром кальдера вибухне. І це приведе до глобальної катастрофи. Хмари попелу на декілька років приховають Землю від сонячних променів, наступить планетарна вулканічна зима, яка продовжиться дуже довго. Цунамі з висотою хвиль у декілька десятків метрів обваляться на узбережжя, руйнуючи усе дощенту на своєму шляху. Хмара отруйних газів поширить на тисячі кілометрів навкруги, винищуючи усе живе… Зменшиться вміст кисню в атмосфері у декілька разів, що остаточно доб'є біосферу! Жертвами такого виверження стануть мільярди людей. І взагалі людство може загинути!
   Федір Лукіч ще довго та дуже емоційно розказував про апокаліпсичні наслідки вибуху Єллоустонської кальдери. Його слухачі сиділи поруч та мовчали, як зачаровані. Жах та передчасні страждання спотворили їх обличчя.
   – А ви тут обговорюєте всякі дурниці! – закінчив свій монолог Федір Лукіч. – На призьбі встановилася цвінтарська тиша. Першим від зазнаного шоку до себе прийшов Терентій Семенович. Тремтячим голосом він запитав:
   – Ну і що робити, Лукічу?
   – Ось і я вже тиждень про це думаю! З голови у мене не виходить ця світова проблема! Хтось повинен взяти на себе відповідальність та зробити дірку в кришці Єллоустонської кальдери. Це як у каструлі пробити отвір, щоб вчасно випустити зайвий пар.
   – Ну, я це, я у каструлях погано розумію.
   – Треба просвердлити щілину, покласти туди невеличкий ядерний запал, точно розрахований, та провести вибух. Утвориться наскрізний отвір, і тоді супервулкан вивергне лаву в спокійному режимі, без глобальної катастрофи для людства.
   – Ну ти і голова, Лукічу! – захоплено промовив Терентій Семенович.
   … А пояснюється несподівана цікавість Федора Лукіча до світових проблем дуже просто. На Пасху до нього в гості онук Гоша приїжджав з Москви. І привіз телевізійну супутникову антену у подарунок. Встановив її на канал Discovery. І після Пасхи Федора Лукіча як ніби підмінили.

Жерар Ксавієвич

   Рано вранці після різдвяних – новорічно– різдвяних свят у власній трикімнатній квартирі в центрі Саранську отямився міністр культури республіки Мордовія Жерар Ксавіє Марсель Депардьє. І схопився обома ручищами за волохату голову. Хотілося божолє врожаю 1812 року, але у наявності існував тільки минулорічний капустяний розсіл.
   Жерар накинув на спітніле голе тіло махровий халат, що був привезений ним з Парижу, та почав будити дівчину, солодко сплячу під теплою стьобаною ковдрою на його широкому ліжку.
   – Мадамо, прокидайтеся! – заволав Депардьє на чистій французькій мові.
   Мадам прокидатися не хотіла і вперто натягувала ковдру собі на голову. Але Жерар був невблаганний, він ще з більшою старанністю торсав її і, нарешті, привів до тями.
   – Що трапилося, Жоре? – промимрила мадам французькою з великим мордовським прононсом, насилу розліпив очі та скривив тонкі губи.
   – Де я? – перелякано запитав Депардьє, чухаючи п'ятиденну неголеність на блідому обличчі.
   – Вдома.
   – У якому до біса домі?
   – У Саранську.
   – У якому до біса Саранську?
   – У столиці Мордовії.
   – У якій до біса Мордовії?
   – Мордовія – регіон Росії.
   – Якой до біса Росії?
   – Росія – світова держава!
   По обличчю у Депардьє пробігли судоми. В очах стояв зовсім не театральний жах.
   – Що я тут роблю?
   – Працюєш міністром культури Мордовії, – хихикнула мадам.
   – Давно?
   – Та вже декілька днів як.
   – О, бісова дитина! Який сьогодні день тижня?
   – Вівторок або середа. Я сама точно не пам'ятаю. Але зараз прийде Фролов і усе з'ясує.
   – Хто такий Фролов?
   – Це, Жоре, твій особистий водій. Тобі, чиновнику вищого рівня належить за штатом службова квартира, службовий автомобіль, службова дача і безліч інших номенклатурних привілеїв.
   – Так?!
   І відразу пролунав дверний дзвоник, що імітує трель гулящого солов'я.
   – А ось і він! – зраділа мадам.
   – Хто він?
   – Фролов.
   – А ти хто?
   – А я Жана, твій головний референт з міністерства культури. Не впізнав? Піду, відкрию двері.
   Мадам вискочила з ліжка, накинула на спітніле голе тіло махровий халат, також привезений Жераром з Парижу.
   Фролов досить довго у передпокію про щось перешіптувався з Жанною, потім ходою досвідченого лакея пройшов у кімнату.
   – Доброго ранку, Жераре Ксавієвичу! – його посмішка у півтори рази перебільшувала розмір обличчя – Як почивали? – промовив особистий водій мордовською з ледве вловимим французьким акцентом. – Я вам пляшечку божолє врожаю 1812 року привіз. Купив у супермаркеті недалеко від вашого будинку.
   Божолє мордовського розливу, вживане під квашену капустку, усім трьом гарно просвітило голови. Депардьє порожевів обличчям і відверто повеселішав.
   – Ну що, Жорику, поїдемо на службу? – розсміялася Жанна, стріляючи хтивими очами у міністра культури.
   Через півгодинки міністр культури у супроводі референта та водія, які вели його під руки, з'явилися у подвір'ї будинку. Сніг іскрився і скрипів під ногами. Депардьє був одягнутий у довгополу ведмежу шубу, підперезану широким червоним паском, бобровий триух та високі білі концертні валянки.
   У чорному «Мерседесі» із ретельно тонованими стеклами ініціативу у розмові взяв на себе Фролов:
   – Жераре Ксавієвичу, треба б карбюратор новий поставити та перевзутися у зимову гуму. А то боже збав… Ну і двірники разом нові купити, мастило обміняти, коробку передач перебрати, килимки у салоні змінити. Ви б дали наказ головному бухгалтеру Світлані Йосипівні, щоб вона грошенят готівкових мені підкинула. А я б сам у найкращому вигляді усе зробив. Без всяких там автомайстрових та автосалонів. І швидше вийшло б своїми руками і дешевше.
   Депардьє сидів мовчки, солодко завівши очі вгору, притулившись до Жанни, яка теж не надавала ознак свідомості. Але водія це не скільки не засмучувало. Він почав розмовляти сам з собою, несучи всяку нісенітницю від прогнозів погоди до останніх пліток, що бурхливо обговорювалися у гаражах та курильнях міністерства культури.
   У робочому кабінеті Жанна усадила Жерара в його міністерське крісло.
   – Зараз я запрошу Віктора Володимировича, першого заступника. Ти його пам'ятаєш? Ви з ним вчора вісім разів на брудершафт випивали.
   Депардьє цю мить своєї жахливо великої біографії зовсім не пам'ятав.
   Через декілька хвилин у кабінеті з'явився сивий чоловік років п'ятидесяти п'яти, одягнутий в розкішний темно-синій костюм французького виробництва. В руках у нього була розкрита червона папка. Виправив на тонкому аристократичному носі елегантні окуляри у позолочених обідцях, чоловік приємним поставленим баритоном промовив:
   – Добрий ранок, Жераре Ксавієвичу!
   Депардьє промовчав. Голова у нього починала боліти з новою силою.
   – Вчора ми з вами цю проблему вже всебічно обговорили. Залишилось лише вам підписати відповідні фінансові документи. Я тут підготовив довідку. Зачитати?
   Депардьє пригнічено махнув рукою.
   – Жераре Ксавієвичу, у нас на балансі міністерства культури стоїть 1278 сільських закладів культури. Усі вони знаходяться у занадто невдалому стані, дахи течуть, опалення дихають на ладан, фасади розбиті, меблі давно прийшли в непридатність, музичних інструментів та концертних костюмів нема. Власних коштів у міністерства культури нема. Але ви вчора дзвонили президентові і, користуючись гарними особистими зв'язками, домовилися про повну фінансову підтримку нашого проекту, – тут хитрі очі першого заступника міністра загорілися блакитним бісівським вогником. Він перейшов на шепіт:
   – На реконструкцію кожного закладу культури нам буде виділено по 10 мільйонів рублів. Отже за кошторисом це 12 мільярдів 780 мільйонів або 320 мільйонів Євро. Я вже знайшов підрядника, який погодився освоїти ці гроші з розрахунку 75 відсоткового відкату. Тобто, підрядник готовий реконструювати усі сільські заклади культури за 80 мільйонів Євро. Таким чином, підрядник готовий відкатити 240 мільйонів Євро готівкою. Я готовий зайнятися цією справою за 5 відсотків від суми угоди. Інші гроші – ваші, Жераре Ксавієвичу.
   – А який мусимо сплатити податок? – очі у Депардьє спалахнули таким же блакитним вогником.
   – В нашій країні відкати податками на обкладаються, – самовдоволено посміхнувся перший заступник міністра культури, виправляючи свої елегантні окуляри у позолочених обідцях.
   Жерар Ксавієвич Марсель Депардьє почав старанно щипати себе за праву щоку.
   Це виявився не сон.

Мініатюри

   Переходжу вулицю на перехресті Машинально запалюю.
   – Зигфріде Нікодимичу! Зігфриде Нікодимичу! – кричить мені услід зовсім незнайомий мені гострозорий дрібного зросту чубатий веснянкуватий хлопчина років чотирнадцяти.
   Не звертаю уваги. Він нестямно волає, перехожі кидають погляди то в його, то в мій бік, та деякі з них хмуряться. А хлопець не вгамовується.
   – Зигфріде Нікодимичу! Зігфриде Нікодимичу!
   «Ну, ось що подумають люди?» – гадаю я. «Вони подумають, що це якійсь мій позашлюбний небіж. Або гірше за це – малолітній позичальник».
   – Зигфріде Нікодимичу! Зігфриде Нікодимичу! – хлопчина підбігає до мене на відстань протягнутої руки.
   – Чого тобі? – кажу йому.
   – Дай запалити!
   – Не дам! – відповідаю йому різко.
   – Це чому? – насторожується хлопець. – Це тому, що я неповнолітній?
   – Ні!
   – А чому?
   – А тому, що я не Зигфрід Нікодимич! Я – Володимир Володимирович!
//-- * * * --//
   Закортіло мені як-то повісити у квартирі новий фіранковий карниз. А віконна стіна бетонна, електродриль її не бере. Мучився більше години, чуба нагрів, безглузда справа. Плюнув на все, пішов у будівельний магазин.
   Поблукав пару хвилин у задумі уздовж прилавків. Чого тільки немає тепер у спеціалізованих магазинах!
   Підходить до мене молоденька продавщиця і завченим ввічливим голосом питає:
   – Чого ви, пане, бажаєте?
   – Шлямбур мені потрібен, – відповідаю їй заклопотано. – Дуже, дуже потрібен, – намагаюся улесливо посміхатися.
   – Він усім потрібен… Але Григорія Моісеєвича нема, він поїхав.
   Я дивлюся на продавщицю здивовано.
   – Шлямбур поїхав! – повторює вона, вже як би і не звертая на мене уваги.
   – Куди?
   – Ну, як куди? Дивне ви, пане, ставите питання. Звичайно у Ізраіль!
//-- * * * --//
   Впродовж багатьох років я був власником та головним тренером спортивного клубу «Торі», у якому хлопченята та дівчатка 5-17 років займалися карате.
   Треба відмітити, в спорті взагалі, а у східних бойових мистецтвах – особливо, учні дуже прив'язані до своїх вчителів, яких вони сприймають не лише як тренерів, але і як напутників, авторитетів у правильному значенні цього слова. І відношення складаються шанобливі, довірливі, майже сімейні.
   Учні за рідким виключенням зверталися до мене за ім'ям та по-батькові.. Найбільш маленькі, яким не було ще і 7 років, називали мене дядечком Вовою. А ті, хто домігся у спорті певних успіхів, перебував зі мною у особливих стосунках, і, я це знав, за очі називали Татом. Не згідно аналогії з головою Католицької церкви, а подібно Батькові, Батяні, як солдати любовно називають свого комбата.
   На одному з тренувань я серйозно пошкодив праву ногу. До того ж виявилися старі спортивні травми. Колінний меніск розлетівся на шматки, шматок хряща попав між кісток, коліно заплішувало. І через декілька днів я попав на операційний стіл. Хирург препоганіше зробив свою справу. Він фактично відцюкав мені всю колінку, порушив інервацію суглоба і перетворив мене на інваліда. Три місяці потім я лантухом лежав на ліжку, далі ще три місяці міг пересуватися лише за допомогою милиць. а потім більше року ходив з палицею.
   Спортивний клуб, звичайно, довелося закрити. Але не в тому річ.
   Мені зробили операцію, а через декілька днів, знявши шви, знерухомливого каліку відправили доліковуватися додому. І ось яка смішна подія трапилася слідом.
   Чотири мої кращих учня прийшли мене відвідати. Чотири шістнадцятирічних хлопця, які вже посмакували солодкість спортивних перемог. Чотири хлопця із впевненими поглядами, пружинячою ходою та потужними п'ястуками з добряче розбитими кісточками пальців.
   Вони помилилися дверима. Сусідка на порозі поставила розумне питання.
   – Хлопці, ви до кого прийшли?
   – До тата – заявив один з них.
   Це, мабуть, було б не дуже смішно, Але троє з моїх учнів були кавказцями, а четвертий – казахом за національністю.
//-- * * * --//
   У серпні 2008 року Юрія Яковича Широкова обрали головою Єршовського муніципального району. Це найвища керівна посада в органах місцевого самоврядування. Став він великою шишкою, щось ніби першого секретаря райкому партії у радянські часи. Самий великий кабінет, сама наворочена особиста «тачка», самий нахабний водій і сама сувора секретарка належалі йому за статусом. Потрапити до Широкова на прийом було проблематично навіть посадовцю районної адміністрації, так от влаштована вертикаль влади у Росії. Але ми з Юрієм Яковичем якщо не вважалися друзями у повному значенні цього слова, так у всякому випадку, були гарно знайомі більш чверті сторіччя… І це надавало мені неофіційне право часто бувати у нього в кабінеті, а у кімнаті відпочинку і завсім поводити себе вільготно: палити, без попиту пити каву і чай, діставати великого начальника різноманітними проханнями щодо розвитку спорта у районі. Юрій Якович, сам у минулому спортсмен, майстер спорту з греко-римської боротьби досить терпляче зносив мої візити.
   Сергій Олегович Макаров працював вчителем географії в одній з місцевих шкіл. Він складав поезії і це нас зближувало. Сергій Олегович вельми шанобливо ставився до влади, що притаманно багатьом в Росії. Макаров буквально благав мене познайомити його з Широковим. Та не просто познайомити, а й провести у кабінет до голови району, де і чайку-кави попити у невимушеній обстановці, так кажучи, провести час на короткій нозі.
   Я розумів, навіщо це йому було потрібно. У Сергія Олеговича були чвари з директором школи. І ці чвари миттєво б усунулися, якщо директор дізнався б, що Макаров був у Широкова в кабінеті. З неофіційним, так кажучи, візитом.
   Коротко говорячи, Сергій Олеговіч мене дістав своїм проханням. Я взяв і подзвонив на мобільний телефон Широкову.
   – Юрій Якович, ти на місці?
   – На місці. А ти що хотів?
   – Та зайти. Саме зараз.
   – А ти один?
   – Ні, я з Макаровим.
   Доге мовчання у трубці… Потім різке питання:
   – Ти що зовсім здурів?! Ти б до мене ще з Калашніковим заявився?
   Хто не знає, пояснюю, «Макаров» – це марка пістолета, а «Калашніков» – це автомат.
//-- * * * --//
   З книжкового видавництва поплентався Пушкін додому пішки, уносячи у голові тяжкі думки. А на перехресті Невського та Мойки зустрів сумного Гоголя.
   – Чому так зажурився, Миколо Васильовичу? – запитав Олександр Сергійович.
   – Та ось у видавництво носив третій том «Мертвих душ».
   – Ну, і що, беруть?
   – Та який там беруть! Надавай їм «Арештантів сорок діжок»! Та й їх готові видавати лише за мій рахунок!
   Пушкін хитро посміхнувся.
   – Ну, і що саме маєш робити з «Душами», Миколо Васильовичу?
   – Спалю, Олександре Сергійовичу! Що я їм, граф Лев Миколайович Толстой чи що? У того п'ять тисяч душ кріпаків та грошей курки не клюють! А мені з ранку каву нема на що випити!
   І тут повз класиків у гламурній кареті з вітерцем на червоне світло проїхала сяюча та ясновельможна Ксюша Анатоліївна Собчак.
   – Знаєш її? – запитав Пушкін, знімаючи з глибокою повагою циліндр з голови. – У сусідах у мене раніше жила!
   – Ні, – приречено відповів Гоголь, – хто така?
   – Відома письменниця! П'ять книжок за останній місяць видала!

Умовний рефлекс

   Подружжя Федір Спиридонович та Ольга Олександрівна Культяпкіни купили на ринці цуценя німецької вівчарки для охоронних потреб. Сусідка з восьмого під'їзду Ользі Олександрівні порадила. Мов, часи настали безладні, шахраїв та злодіїв розвелося безліч, квартиру без догляду навіть на півгодини залишити боязко… А собака у хаті – кращий вихід із становища. Потрібно лише, щоб він на дверний дзвінок голосним гавкітом відгукувався..
   Купили, отже, Культяпкіни песика, надали йому ім'я Річард. Ріс він швидко та навіть дуже кмітливим. Досить швидко Річард навчився приносити Федіру Спиридоновичу газету на диван, розмотувати по всій квартирі клубок вовняних ниток Ольги Олександрівни та навіть ударяти лапою на потрібну кнопку клавіатури комп'ютера для відправлення електронної пошти. Алеж гавкати на дверний дзвінок песик вперто відмовлявся.
   Як-то на вулиці зустріла Ольга Олександрівна сусідку з восьмого під'їзду. Та взялася до неї скаржитися.
   – Не хоче Річард на дверний дзвінок гавкати! Що тільки не намагалися робити, як тільки не роз'яснювали йому, користі – нуль.
   Тут треба окремо відзначити, сусідка з восьмого під'їзду була цупка в житті жінка. Вона працювала доцентом кафедри зоології у місцевому університеті та у справі виховання студентів та тварин знала великий толк.
   – Ви, сказала сусідка, – застосуйте науковий досвід, теорію академіка Павлова. Дуже дієва методика! Заснована вона на принципі вироблення умовного рефлексу. Припустимо, Ви хочете, щоб ваш піддослідний об'єкт відповідав гавканням на дверний дзвінок. Так?
   – Так.
   – Іван Петрович Павлов довів, що новий умовний стимул може запустити рефлекторну реакцію, якщо він певний час подається разом з безумовним стимулом. Наприклад, якщо собаці дати понюхати м'ясо, то у нього виділяється шлунковий сік. Це – безумовний рефлекс. Якщо одночасно з появленням м'яса лунає дзвінок, то нервова система собаки пов'язує цей звук з їжою, а шлунковий сік буде виділятися у відповідь на дзвінок, навіть якщо м'ясо не пред'явлено. Цей рефлекс умовний. Для виробки умовного рефлексу необхідно наявність двох подразників: безумовного подразника та індиферентного – нейтрального – подразника, який далі стає умовним сигналом. Також важлива сила подразників. Безумовний подразник повинен бути настільки сильним, щоб викликати домінантне збудження у центральній нервовій системі піддослідної тварини. Індиферентний подразник повинен бути звичайним, щоб не викликати різко вираженого орієнтовного рефлексу. Також вкрай важливо неодноразове сполучення подразників протягом часу, причому першим повинен діяти індиферентний подразник, потім безумовний. У подальшому дія двох подразників продовжується та закінчується одночасно. Умовний рефлекс виникне у тому випадку, якщо індиферентний подразник стане умовним подразником, тобто буде сигналізувати про дію безумовного подразника. Також важлива постійність навколишнього середовища. Виробка умовного рефлексу потребує постійності властивостей умовного сигналу та інших параметрів експерименту. Вам усе зрозуміло?
   Ольга Олександрівна повернулася додому.
   – Федя, – рішучим голосом сказала вона чоловікові, – я розмовляла з сусідкою із восьмого під'їзду. Знаєш таку?
   – Доцентиху в окулярах? Знаю. Сувора жінка.
   – Так ось. Вона мені докладно пояснила, як навчити Річарда гавкати на дверний дзвінок. У нього потрібно виробити умовний рефлекс. Зрозумів?
   – Так.
   – Завтра вихідний день, зранку й почнемо експеримент.
   З раннього ранку Ольга Олександрівна зварила три великі курячі стегенця. Потім розбудила солодко сплячих Федіра Спиридоновича та Річарда. До вироблення умовного рефлексу усі троє приступили одразу ж, навіть не поснідавши.
   Ольга Олександрівна на кухні поклала в миску куряче стегенце, Культяпкін вийшов за вхідні двері та натиснув на дзвінок. Пролунав гучний деренчливий звук. І в цю мить Культяпкіна несподіванно та різко пхнула Річарда мордою в миску з курятиною. Цуценя злякався, заскиглив та відмовився їсти. Він тремтів та намагався сховатися за холодильник.
   Експеримент декілька разів повторили. Результат виявлявся такий же самий, лунав дверний дзвінок, цуценя тремтів від страху, мочився та навідріз не приймав їжу.
   – Так, – рішучим голосом сказала Ольга Олександрівна чоловікові, – змінимо умови експерименту. Тепер я піду за двері дзвонити у дзвінок, а ти покажеш Річарду, як потрібно їсти м'ясо та гавкати одночасно.
   Так і зробили. Ольга Олександрівна подзвонила в двері. Голодний Федір Спиридонович накинувся на куряче стегенце з миски, відчайдушно кусав його, рясно випускав слину та при цьому голосно промовляв:
   – Гав! Гав! Гав!
   Річард весело дивився на хозяїна та виляв хвостом.
   Ольга Олександрівна вдруге вийшла за двері та подзвонила. Федір Спиридонович схопив друге стегенце, почав його обгризати, голосно та з задоволенням при цьому вигукуючи:
   – Гав! Гав! Гав!
   Річард перебував у невимовному захваті, бігав навкруги своєї миски та свого голодного господаря.
   – Гав! Гав! Гав! – Голосно вигукував Культяпкін, швидко доїдаючи третє стегенце.
   У неділю експеримент продовжили. Федір Спиридонович поглинув п'ять курячих стегенців…
   Так, супротив науки не попреш! Браво академіку, Лауреату Нобелівської премії у галузі медицини та фізіології 1904 року Івану Петровичу Павлову, розробившему чудову методику формування умовних рефлексів. І хоч на Річарда вона не подіяла, ефект все ж таки виявився вражаючий. Тепер, коли серед ночі в під'їзді лунає дверний дзвінок, Федір Спиридонович Культяпкін миттєво схоплюється з ліжка та голосно гавкає:
   – Гав! Гав! Гав!

Внутрішні резерви

   Парсек Кілометрович Андромедов, академік та директор астрофізичної обсерваторії зібрав у залі засідань учбову раду та коротко сказав:
   – Отак…
   – Що, знов?! – скликнула пишногруда красуня Венера Квазімодова, молодший науковий співробітник, фахівець з реліктових випромінювань далеких галактик.
   – Так… – недвозначно відповів Андромедов, поправляючи на своєму гачкуватому носі величезні окуляри у роговій оправі.
   – На скільки? – пробуркотів професор Лунатіков, беручись рукою за серце.
   – На три чверті. – Парсек Кілометрович дістав з кишені піджаку нову хустинку і узявся протирати спітнілу лисину.
   – Неподобство! – закричали члени учбової ради. – Справжнісіньке неподобство! Неподобство феноменальних масштабів!
   Зал засідань обурено гудів біля години. Причина була вагома, бюджетне фінансування астрофізичної лабораторії з наступного кварталу скорочувалося на три чверті. Бешкетували, бешкетували та… зрештою вгамувалися.
   – Що будемо робити, колеги? – запитав Андромедов, занепокоєно поправляючи червону краватку у чорний горошок.
   – Треба писати президентові! – скрикнув із задніх рядів аспірант Альфацентавров.
   – Треба оголосити страйк! – гаркнув бородатий доцент Кометов – Астероїдов, фахівець із сонячних затемнень, грізно струшуючи повітря здоровезними кулачинами.
   – Треба шукати внутрішні резерви, – тихо промовив сухенький старий Соломон Давидович, заступник директора з господарської частини. А просто кажучи, завгосп.
   Вчена рада замерла.
   – У нас величезні невикористані внутрішні резерви. – продовжив Соломон Давидович.
   – Наприклад? – пискнула Венера Квазімодова.
   – Наприклад, цей зал засідань по вихідним дням можна дуже вигідно здавати в аренду для проведення весіль та інших урочистих заходів.
   – Так, так, так… – забарабанив директор кістками пальців по столу. – це 150 доларів за годину. Продовжуйте.
   – На першому поверсі у нас великий хол, Його можна обладнати для нічного клубу та стриптиз-бару. Це вже 200 доларів на годину!
   Учена рада пожвавішала. А Соломон Давидович продовжив розмірковувати:
   – У нас є декілька телескопів з великою збільшувальною силою. Чому ми їх не використовуємо у комерційних цілях?
   – Щоб громадяни дивилися на зірки за гроші? – запитав доцент Кометов-Астероїдов.
   – На зірки за гроші ніхто не стане дивитися, впевнено заявив завгосп. – А от у вікна жіночої бані на великій безпечній відстані… за один перегляд можна сміливо брати 100 доларів.
   – Геніально! – вигукнула пишногруда красуня Венера Квазімодова.
   А ввечері телескопи можна направляти на вікна студентських гуртожитків, – похітливо посміхнувся професор Лунатіков, – я сам готовий заплатити свою місячну професорську надбавку за один перегляд!
   І тут як з рогу достатку посипалися комерційні пропозиції різного ступеню геніальності:
   – Льох можна здавати для шиномонтажу!
   – У гардеробі можна відкрити перукарню та салон краси!
   – На горищі можна розводити декоративних голубів!
   – Кабінет директора можна обладнати під сауну!
   – Бібліотеку можна облаштувати під масажний салон!
   Головний бухгалтер Аіда Арифмометрова швидко записувала пропозиції у блокнот і слідом робила на калькуляторі розрахунки. За годину надійшло 548 тямущих комерційних і 1357 нетямущих з точки зору бізнесу пропозицій. Наприкінці засідання Арифмометрова оголосила результат:
   – Наші приховані резерви становлять 2 млрд. 357 млн. 485 тис. 992 долари і 47 центів на рік!
   Учена рада ахнула.

Як мені ім'я надавали

   Тато хотів назвати мене Арнольдом, мабуть начитався лицарських романів. Але не міг він цього зробити, тому що у період мого народження віддавав Вітчизні борг у лавах радянської армії. Мама хотіла назвати мне Оксаною, вона чекала на дівчинку. Народження хлопчини завдало їй шоку та тіпання і, як я розумію, дня три вона ще сподівалася, що усе можна виправити. Що все ще обійдеться.
   Взагалі, перші три дні я жив без імені. Був просто «Він». Потім до процесу мого найменування підключилися численні бабусі, тітки та інші родичі жіночої статі. Першою у пологовому будинку з'явилася бабця Марічка і з порогу роздратовано заявила моєї мамі:
   – Навіщо тягнеш з ім'ям? Дивись, який він у тебе чахленький! Дивись, який сиренький! Не дай Бог, буде преставлений зі дня на день! І як «Він» там без імені?
   Мама розплакалася. Вона була зовсім молоденькою та дуже наївною. І вона дуже боялася бабцю Марічку. Та і сам я потім її років до п'ятнадцяти боявся!
   Слідом до консиліуму підтягнулися інші мої грізні родички з гарячою хохляцькою кров'ю. І почали жваво судити-торгуватися, перериваючи одна другу.
   – Батько хоче його Арнольдом назвати. – обережно сказала моя мама.
   – Як? – здивувалася бабця Ганна. – Арнольдом? Може, ще Річардом його назвемо, як собаку?!
   – Ігорком треба його назвати, – запропонувала бабця Настя.
   – Як? Ігорком? І будуть його усі називати Огірком! Замордується хлопчина з таким ім'ям!
   – Можна назвати Іваном. Гарне ім'я, – сказала бабця Зінка. – У мене чоловік Іван.
   – Як? Іваном? Як твого чоловіка? І виросте «Він» таким от п'яничкою та неробою, як твій чоловік! Ні, не годиться!
   – Можна Костянтином.
   – Ага! Костянтин – Кість. «Він» що-кість?
   – А може Сергійком?
   – Чи Юрком?
   – Василь – непогане ім'я!
   – А мені подобається Олексій!
   – А мені – Микола!
   Надійшли також наступні пропозиції: Вадим, Дмитро, Павло, Борис, Михайло, Ілля, Олександр, Валентин, Єфім…
   І тут у палату зайшов лікар. Літня, мудра людина. Він строго сказав моїм численним бабцям та тіткам:
   – Чого репетуєте отут?!
   І, звертаючись до моєї матусі, додав:
   – Ти Володьку годувати збираєшся?
   – Якого Володьку? – здивувалася мама.
   – Свого сина, первістка!
   – А чому Володька?
   Лікар трохи помовчав і тихо промовив:
   – Ротний у мене на фронті був. Володимиром його звали. Життя він мені врятував! Сам загинув, а мені життя врятував! На спомин про нього наречемо хлопчину Володимиром!
   Бабця Ганна на стала заперечувати…

Володимир Горбань ВИХИЛЯСИ ДОЛI Збiрка гумористичних оповiдань