-------
| bookZ.ru collection
|-------
| Петро Петрович Гулак-Артемовський
|
| Вибрані поезії
-------
Петро Петрович Гулак-Артемовський
Вибрані поезії
Твардовський
//-- (Малоросійська балада) --//
«Нуте, хлопці! швидко, шпарко!
Музики, заграйте!
Гей, шинкарю, гей, шинкарко,
Горілки давайте!»
Ріжуть скрипки і бандури,
Дівчата гопцюють;
Хлопці, піт аж ллється з шкури,
Коло їх гарцюють.
Бряжчать чарки, люльки шкварчать,
Шумує горілка;
Стук, гармидер, свистять, кричать,
Голосить сопілка.
Пан Твардовський в кінці стола
З поставця черкає.
«Гуляй, душа! тра-ла-ла-ла!» —
На ввесь шинк гукає.
В батька й матір отамана
І громаду лає;
Скрутив жида, як гамана,
Ще й усом моргає!
Сікнувсь улан – він вздовж його
Шаблюкою тріснув.
Улан – тю-тю!… га-га!… го-го!…
Зайцем в кутку приснув.
Взяв набакир писар шапку,
Пан грішми забрязкав.
Аж гульк! писар – верть в собаку
І на всіх загавкав.
А шевцеві пан Твардовський
В такі знаки дався,
Що, мабуть, із час московський
Барилом качався.
В ніс втеребив дві бурульки;
З бурульок, мов з кухви,
Б’ють під стелю через рульки
Джерела сивухи.
Б’ють джерела… пан-гульвіса
Кухоль підставляє;
Аж зирк в кухоль! – що у біса?
В’юн на дні іграє!
«Дух святий, миряни, з нами!
Вилупіть лиш баньки!»
В’юн утік, а цап з рогами
Вилазить із склянки.
Мекнув, мов його родимець
Почав мордувати.
Та й стриб в комин; аж гульк – німець
Стоїть серед хати!
Ніс – карлючка, рот свинячий,
Гиря всі в щетині;
Ніжки курячі, собачий
Хвіст, ріжки цапині.
Дриг ногою!… круть ріжками!…
В пояс поклонився:
«Ну, Твардовський, час, із нами
Щоб ти розплатився!
Гуляв єси, верховодив,
Усім взнаки дався;
Дівчат дрочив, жінок зводив,
Над всіма знущався.
Чого душа забажала,
Мав всього ти стільки!…
Курей, ковбас, м’яса й сала,
Бочками горілки.
Нагрів і нам ти чуприну,
Як сам здоров знаєш:
Окульбачиш, мов скотину,
Та всюди й гасаєш.
Годі глузувать з чортами,
Слова – не полова.
Чи забув, яка між нами
З тобою умова?
Лиса гора… бритва… палець…
Паперу під карти…
Гайда в пекло!… Кров не смалець, —
З чортами не жарти.
В письмі стоїть, читай сміло:
На кагал бісовський
З начинкою душу й тіло
Одписав Твардовський.
Служить йому чорти мають
(Так прийшлось в умову),
Поки в Римі не піймають,
Амінь сьому слову!
Що тепер, Твардовський, буде,
Про те в пеклі знають:
Сю корчму хрещені люде
Римом називають».
«Бач, чортяка!… бач, падлюка!…
Як умудрувався!
Се вже, бач, німецька штука, —
Твардовський озвався.
Та вже ж чи йти в пекло справді,
То й підем, байдуже!
Але й ти роби по правді
І не чванься дуже.
Заглянь в контракт свій зі мною, —
Яка там умова?»
«Ще три штуки за тобою;
Витнеш – ні півслова!»
«От, бач, висить над дверима,
Завбільшки із цапа,
Перед твоїми очима
Мальована шкапа.
Нехай шкапа підо мною
Огиром гарцює;
Нехай крутить головою,
Стриба і басує.
Ти тим часом піску в жменю:
Гарапник тройчатий
Сплети з піску, як ременю,
Коня поганяти;
Ще ж попасать коня треба,
Стать на одпочинок:
То вже, гляди, щоб, як з неба,
Вродився будинок.
Будинок з лушпин горіха,
Отам за байраком;
Із борід жидівських стріха,
Цвяхована маком.
От і гвіздок на починок
Чверть ліктя завдовжки.
По три в кажду вбий з мачинок,
А менше – ні трошки».
Біс перистий свиснув, кляснув, —
Аж кінь вже басує;
Батіг з піску в руці ляснув…
Твардовський сумує.
Скік в стремена, давай драла…
Аж що за одмінок?
Стріха в хмарах заблищала,
І стоїть будинок.
«Виграв справу! Бач, псяюха,
задихавсь, мов скажений.
Ну, тепер, скупайсь по уха
В водиці свяченій».
«Змилуйсь, свате, я в сій зроду
лазні не купався».
Скорчивсь, зморщивсь – шубовсть в воду
Та й назад порвався.
Захлинувся чхнув і приснув,
Тричі закрутився,
Тричі тупнув, тричі свиснув,
Аж шинк затрусився.
Хмара, як ніч, налетіла,
І сонце сховалось;
Галок, круків, ворон сила
На стрісі зібралось!
Крукають, кавчать, мекечуть
Всіма голосами:
То завиють, то шепечуть
Бряжчать ланцюгами!
«Ну, Твардовський, другу справу
виграли чортяки!»
«Не кваптесь лиш: ще на славу
втру я вам кабаки.
Куц програв, куц виграв справу.
Ще як доведеться.
Виграй третю, – глянь на лаву:
Що тобі здається?
Цмокнись з жінкою моєю,
Вона твоя буде;
Як я жив на світі з нею
Про те знають люде.
Будь ти їй за чоловіка
(Остання умова).
Присягайсь любить довіка,
Та тогді й ні слова!
Нехай піп вам руки зв’яже,
Тепер, по сій мові,
Люде добрі, що чорт скаже, —
Бувайте здорові!»
А чортові не до солі:
Хвостиком киває,
Ніс скопилив, мов ґринджоли,
І дверей шукає.
Стриб по хаті, хап за клямку,
Твардовський – по пиці,
Трісь по гирі – розбив склянку
І горщик з полиці.
«Ей, не бийсь, – кажу, – Твардовський!
Ґвалт, рятуйте, люде!
Бо вилаю по-московській, —
Сором слухать буде».
А тим часом скік к одвірку —
Ну цапом стрибати!
З прогонича зуздрів дірку —
Та й шморгнув із хати.
«Ой, держіть, ловіть псяюху!» —
Усі загукали,
А псяюхи нема й духу:
Поминай, як звали!
«Жінко люба, годі плакать, —
Твардовський озвався, —
Хотів з чортом вас посватать, —
Та й чорт одцурався.
Мабуть, всі чорти – бурлаки,
Та ще й розум мають,
Знають, де зимують раки, —
Од жінок втікають.
Може, в пеклі інше діло,
В нас сього немає:
Жінка гризе душу й тіло,
Мужик попиває!
Нуте ж, хлопці, швидко, шпарко!
Музики, заграйте!
Гей, шинкарю! Гей, шинкарко!
Горілки давайте!»
1827
До Пархома
I
Пархоме, в щасті не брикай!
В нудьзі притьмом не лізь до неба!
Людей питай, свій розум май!
Як не мудруй, – а вмерти треба!
Чи коротаєш вік в журбі,
Чи то, за поставцем горілки,
В шинку нарізують тобі
Цимбали, кобзи і сопілки;
Чи п’яний під тином хропеш,
Чи до господи лізеш рачки
І жінку макогоном б’єш,
Чи сам товчешся навкулачки, —
Ори і засівай лани,
Коси широкі перелоги,
І грошики за баштани
Лупи – та все одкинеш ноги!
Покинеш все: стіжки й скирти,
Всі ласощі, паслін, цибулю…
Загарба інший все, а ти
З’їси за гірку працю дулю!…
Чи соцьким батько твій в селі,
Чи сам на панщині працює, —
А смерть зрівняє всіх в землі:
Ні з ким, скажена, не жартує!…
«Чи чіт, чи лишка?…» – загука.
Ти крикнеш: «Чіт!…» – «Ба, брешеш, сину!» —
Озветься паплюга з кутка —
Та й зцупить з печі в домовину!
II
Пархоме, не мудруй! ворожки не питай,
Як довгий вік прокоротаєш;
Що виковала вже зозуля – поживай!
А більше – шкода, що й бажаєш…
Хоч всіх ти упирів збери і знахорів,
Хоч покумайся ти з відьмами:
Ніхто не скаже нам так, як би ти хотів,
Що доля завтра зробить з нами!
Чи доведеться ще подушне заплатить,
Чи до снаги вже розплатився?…
Нащо, про що тобі над цим чуприну гріть?…
Дурний! дурний!… а в школі вчився!…
Терпи!… За долею, куди попхне, хились,
Як хилиться від вітру гілка;
Чи будеш жить, чи вмреш, Пархоме, не журись!…
Журись об тім, чи є горілка!…
А, є? так при на стіл!… Частуй та й сам кругляй!…
Чи нам, Пархоме, треба скільки!…
Та вже ж – чи вкоротить свій вік, то вкорочай
В шинку над бочкою горілки!
От ми базікаєм, – а час, мов віл з гори,
Чухра: його не налигаєш!
От, скільки б випили до сеї ми пори,
Так ти ж буцім недочуваєш!
Ну ж, цуп останню ти гривняку з капшука,
Поки стара пере ганчірки,
Бо вже як вернеться, то думка, бач, така,
Що помремо обидва без горілки!
XXXIV Ода Горація, кн. I
От і допивсь!
І дохмеливсь!…
Довіку тямить буду!
Ні в рот не брать,
Ні коштовать
Не хочу аж до суду!
Коли б вона
Уся до дна
Повитікала в бочках,
То ще б в церквах
Народ в свитках
Стояв би і в сорочках!
Ні, Грицьку, ні!
Хоч би мені
Повіситься й на гілці!…
Ані під ніс!…
Нехай їй біс,
Тій гаспидський горілці!
Вона мене
З світу зжене.
Коли б той ісказився,
Хто божий дар
Гнать через жар
У винниці навчився!
Ох! ох! ох! ох!
Зубів щось з двох
І ніг не долічуся!
Живіт, на сміх,
З ковальский міх, —
Здається ж, і не дмуся!
Самі кишки,
Мов бульбашки
У чавуні, клекочуть;
А пуп набряк;
Під пупом – так,
Мов жаби, знай, скрегочуть!
Ніс, як пістряк;
І скрізь синяк;
Бач, пика як набрякла!
Одна нога
Щось шкутильга,
Друга зовсім заклякла.
Така нудьга!
Така туга!
Що чортзна-де і діться!
От тут пече,
Тут гаряче,
А все б хотілось гріться…
А їсти щоб?
Та хоч у лоб!
Крий Боже, як цураюсь!
Все б дудлив, бач.
Так от, хоч плач!…
Щось од води жахаюсь!…
Помацай чуб:
Бач, як оскуб,
Диявольська личина!
Тільки то сям
Стирчить, то там
З чуприни волосина!
Та вже ж чіплявсь,
Товк і знущавсь —
Скажена москалюка!
Коліньми грів,
Поки не впрів,
А там і взявсь до дрюка!
Ох! ох! ах! ах!
Жовч в печінках,
Мабуть, всю стовк, псяюха!…
Геть, Грицьку, геть!
Та лучче смерть,
Ніж гаспидська сивуха!
Кахи! кахи!
Се за гріхи
Мене пеня спіткала!
Та вже й дурів!
За всіх кнурів…
Вже душка погуляла!
Була, була
На півсела
Худобинка і гроші:
Ізслизло се,
Проциндрив все,
Зостались тілько воші!
Пустив діток
Без сорочок,
І жінку без запаски,
А сам в шинку
На привалку
Жду Лейбиної ласки!
А Лейба-гершт
В боки, як хверт,
Та Рухлі щось гергоче,
На мене зирк!
Та, знай, пирк-пирк!…
Невіра, ще й регоче.
Забрав волів,
Овець, корів,
Ще він же і здрочився!
Загарбав кіз
І жита віз…
Бодай їм подавався!
Ой, так мені!
Так сатані!
Катюзі – по заслузі! —
Жлоктав живіт
Аж лився піт,
Тепер засуха в пузі!
До церкви дзвін,
А пан Охрім,
Бувало, в шинк мандрує,
В церквах «свят, свят»,
В корчмі «ґвалт, ґвалт!…» —
Охрім жидів муштрує!
Було, в пости,
Іще чорти
Не б’ються навкулачки:
А вже Охрім,
На глум усім,
П’яненький лізе рачки!
Було, піп Петр
В чистий четвер
Іуду величає,
Охрім в корчмі
Пойді кумі
Весільних затягає.
Чи в хату піп,
Охрім захріп,
Запінивсь, мов сказився,
Не сповідавсь,
Не причащавсь
Сім рік – і не хрестився!
Попи й дяки
В різдво – в святки —
З хрестом ідуть, з кропилом:
А вже коли
Дере козли
Охрім і риє рилом!
На часточки,
На свічечки
Шагом не поплатився,
А мисочок
І грамоток
Не чув, як і вродився!
Ох! ох! ох! ох!
Зубів щось з двох
І ніг не долічуся!
Живіт, на сміх,
З ковальський міх, —
Здається ж, і не дмуся!
Ой, так мені!
Так сатані!
По ділу ся халяндра!…
Нехай хутчій,
Попа мерщій
Покличуть Олександра!
Скажу: допивсь
І дохмеливсь!
Довіку тямить буду!
Ні в рот не брать,
Ні коштовать
Не тілько що – й до суду!
А ти пляшки,
Грицьку, й чарки
Трощи, що маєш духу!…
Тільки… тривай…
З їх позливай
В барильце всю сивуху!
26 февраля 1832 г.