-------
| bookZ.ru collection
|-------
|  Петро Петрович Гулак-Артемовський
|
|  Вибрані поезії
 -------

   Петро Петрович Гулак-Артемовський
   Вибрані поезії


   Твардовський

 //-- (Малоросійська балада) --// 

      «Нуте, хлопці! швидко, шпарко!
     Музики, заграйте!
     Гей, шинкарю, гей, шинкарко,
     Горілки давайте!»


     Ріжуть скрипки і бандури,
     Дівчата гопцюють;
     Хлопці, піт аж ллється з шкури,
     Коло їх гарцюють.


     Бряжчать чарки, люльки шкварчать,
     Шумує горілка;
     Стук, гармидер, свистять, кричать,
     Голосить сопілка.


     Пан Твардовський в кінці стола
     З поставця черкає.
     «Гуляй, душа! тра-ла-ла-ла!» —
     На ввесь шинк гукає.


     В батька й матір отамана
     І громаду лає;
     Скрутив жида, як гамана,
     Ще й усом моргає!


     Сікнувсь улан – він вздовж його
     Шаблюкою тріснув.
     Улан – тю-тю!… га-га!… го-го!…
     Зайцем в кутку приснув.


     Взяв набакир писар шапку,
     Пан грішми забрязкав.
     Аж гульк! писар – верть в собаку
     І на всіх загавкав.


     А шевцеві пан Твардовський
     В такі знаки дався,
     Що, мабуть, із час московський
     Барилом качався.


     В ніс втеребив дві бурульки;
     З бурульок, мов з кухви,
     Б’ють під стелю через рульки
     Джерела сивухи.


     Б’ють джерела… пан-гульвіса
     Кухоль підставляє;
     Аж зирк в кухоль! – що у біса?
     В’юн на дні іграє!


     «Дух святий, миряни, з нами!
     Вилупіть лиш баньки!»
     В’юн утік, а цап з рогами
     Вилазить із склянки.


     Мекнув, мов його родимець
     Почав мордувати.
     Та й стриб в комин; аж гульк – німець
     Стоїть серед хати!


     Ніс – карлючка, рот свинячий,
     Гиря всі в щетині;
     Ніжки курячі, собачий
     Хвіст, ріжки цапині.


     Дриг ногою!… круть ріжками!…
     В пояс поклонився:
     «Ну, Твардовський, час, із нами
     Щоб ти розплатився!


     Гуляв єси, верховодив,
     Усім взнаки дався;
     Дівчат дрочив, жінок зводив,
     Над всіма знущався.


     Чого душа забажала,
     Мав всього ти стільки!…
     Курей, ковбас, м’яса й сала,
     Бочками горілки.


     Нагрів і нам ти чуприну,
     Як сам здоров знаєш:
     Окульбачиш, мов скотину,
     Та всюди й гасаєш.


     Годі глузувать з чортами,
     Слова – не полова.
     Чи забув, яка між нами
     З тобою умова?


     Лиса гора… бритва… палець…
     Паперу під карти…
     Гайда в пекло!… Кров не смалець, —
     З чортами не жарти.


     В письмі стоїть, читай сміло:
     На кагал бісовський
     З начинкою душу й тіло
     Одписав Твардовський.


     Служить йому чорти мають
     (Так прийшлось в умову),
     Поки в Римі не піймають,
     Амінь сьому слову!


     Що тепер, Твардовський, буде,
     Про те в пеклі знають:
     Сю корчму хрещені люде
     Римом називають».


     «Бач, чортяка!… бач, падлюка!…
     Як умудрувався!
     Се вже, бач, німецька штука, —
     Твардовський озвався.


     Та вже ж чи йти в пекло справді,
     То й підем, байдуже!
     Але й ти роби по правді
     І не чванься дуже.


     Заглянь в контракт свій зі мною, —
     Яка там умова?»
     «Ще три штуки за тобою;
     Витнеш – ні півслова!»


     «От, бач, висить над дверима,
     Завбільшки із цапа,
     Перед твоїми очима
     Мальована шкапа.


     Нехай шкапа підо мною
     Огиром гарцює;
     Нехай крутить головою,
     Стриба і басує.


     Ти тим часом піску в жменю:
     Гарапник тройчатий
     Сплети з піску, як ременю,
     Коня поганяти;


     Ще ж попасать коня треба,
     Стать на одпочинок:
     То вже, гляди, щоб, як з неба,
     Вродився будинок.


     Будинок з лушпин горіха,
     Отам за байраком;
     Із борід жидівських стріха,
     Цвяхована маком.


     От і гвіздок на починок
     Чверть ліктя завдовжки.
     По три в кажду вбий з мачинок,
     А менше – ні трошки».


     Біс перистий свиснув, кляснув, —
     Аж кінь вже басує;
     Батіг з піску в руці ляснув…
     Твардовський сумує.


     Скік в стремена, давай драла…
     Аж що за одмінок?
     Стріха в хмарах заблищала,
     І стоїть будинок.


     «Виграв справу! Бач, псяюха,
     задихавсь, мов скажений.
     Ну, тепер, скупайсь по уха
     В водиці свяченій».


     «Змилуйсь, свате, я в сій зроду
     лазні не купався».
     Скорчивсь, зморщивсь – шубовсть в воду
     Та й назад порвався.


     Захлинувся чхнув і приснув,
     Тричі закрутився,
     Тричі тупнув, тричі свиснув,
     Аж шинк затрусився.


     Хмара, як ніч, налетіла,
     І сонце сховалось;
     Галок, круків, ворон сила
     На стрісі зібралось!


     Крукають, кавчать, мекечуть
     Всіма голосами:
     То завиють, то шепечуть
     Бряжчать ланцюгами!


     «Ну, Твардовський, другу справу
     виграли чортяки!»
     «Не кваптесь лиш: ще на славу
     втру я вам кабаки.


     Куц програв, куц виграв справу.
     Ще як доведеться.
     Виграй третю, – глянь на лаву:
     Що тобі здається?


     Цмокнись з жінкою моєю,
     Вона твоя буде;
     Як я жив на світі з нею
     Про те знають люде.


     Будь ти їй за чоловіка
     (Остання умова).
     Присягайсь любить довіка,
     Та тогді й ні слова!


     Нехай піп вам руки зв’яже,
     Тепер, по сій мові,
     Люде добрі, що чорт скаже, —
     Бувайте здорові!»


     А чортові не до солі:
     Хвостиком киває,
     Ніс скопилив, мов ґринджоли,
     І дверей шукає.


     Стриб по хаті, хап за клямку,
     Твардовський – по пиці,
     Трісь по гирі – розбив склянку
     І горщик з полиці.


     «Ей, не бийсь, – кажу, – Твардовський!
     Ґвалт, рятуйте, люде!
     Бо вилаю по-московській, —
     Сором слухать буде».


     А тим часом скік к одвірку —
     Ну цапом стрибати!
     З прогонича зуздрів дірку —
     Та й шморгнув із хати.


     «Ой, держіть, ловіть псяюху!» —
     Усі загукали,
     А псяюхи нема й духу:
     Поминай, як звали!


     «Жінко люба, годі плакать, —
     Твардовський озвався, —
     Хотів з чортом вас посватать, —
     Та й чорт одцурався.


     Мабуть, всі чорти – бурлаки,
     Та ще й розум мають,
     Знають, де зимують раки, —
     Од жінок втікають.


     Може, в пеклі інше діло,
     В нас сього немає:
     Жінка гризе душу й тіло,
     Мужик попиває!


     Нуте ж, хлопці, швидко, шпарко!
     Музики, заграйте!
     Гей, шинкарю! Гей, шинкарко!
     Горілки давайте!»

   1827  


   До Пархома


   I


     Пархоме, в щасті не брикай!
     В нудьзі притьмом не лізь до неба!
     Людей питай, свій розум май!
     Як не мудруй, – а вмерти треба!


     Чи коротаєш вік в журбі,
     Чи то, за поставцем горілки,
     В шинку нарізують тобі
     Цимбали, кобзи і сопілки;


     Чи п’яний під тином хропеш,
     Чи до господи лізеш рачки
     І жінку макогоном б’єш,
     Чи сам товчешся навкулачки, —


     Ори і засівай лани,
     Коси широкі перелоги,
     І грошики за баштани
     Лупи – та все одкинеш ноги!


     Покинеш все: стіжки й скирти,
     Всі ласощі, паслін, цибулю…
     Загарба інший все, а ти
     З’їси за гірку працю дулю!…


     Чи соцьким батько твій в селі,
     Чи сам на панщині працює, —
     А смерть зрівняє всіх в землі:
     Ні з ким, скажена, не жартує!…


     «Чи чіт, чи лишка?…» – загука.
     Ти крикнеш: «Чіт!…» – «Ба, брешеш, сину!» —
     Озветься паплюга з кутка —
     Та й зцупить з печі в домовину! 



   II


     Пархоме, не мудруй! ворожки не питай,
     Як довгий вік прокоротаєш;
     Що виковала вже зозуля – поживай!
     А більше – шкода, що й бажаєш…


     Хоч всіх ти упирів збери і знахорів,
     Хоч покумайся ти з відьмами:
     Ніхто не скаже нам так, як би ти хотів,
     Що доля завтра зробить з нами!


     Чи доведеться ще подушне заплатить,
     Чи до снаги вже розплатився?…
     Нащо, про що тобі над цим чуприну гріть?…
     Дурний! дурний!… а в школі вчився!…


     Терпи!… За долею, куди попхне, хились,
     Як хилиться від вітру гілка;
     Чи будеш жить, чи вмреш, Пархоме, не журись!…
     Журись об тім, чи є горілка!…


     А, є? так при на стіл!… Частуй та й сам кругляй!…
     Чи нам, Пархоме, треба скільки!…
     Та вже ж – чи вкоротить свій вік, то вкорочай
     В шинку над бочкою горілки!


     От ми базікаєм, – а час, мов віл з гори,
     Чухра: його не налигаєш!
     От, скільки б випили до сеї ми пори,
     Так ти ж буцім недочуваєш!


     Ну ж, цуп останню ти гривняку з капшука,
     Поки стара пере ганчірки,
     Бо вже як вернеться, то думка, бач, така,
     Що помремо обидва без горілки!




   XXXIV Ода Горація, кн. I


     От і допивсь!
     І дохмеливсь!…
     Довіку тямить буду!
     Ні в рот не брать,
     Ні коштовать
     Не хочу аж до суду!


     Коли б вона
     Уся до дна
     Повитікала в бочках,
     То ще б в церквах
     Народ в свитках
     Стояв би і в сорочках!


     Ні, Грицьку, ні!
     Хоч би мені
     Повіситься й на гілці!…
     Ані під ніс!…
     Нехай їй біс,
     Тій гаспидський горілці!


     Вона мене
     З світу зжене.
     Коли б той ісказився,
     Хто божий дар
     Гнать через жар
     У винниці навчився!


     Ох! ох! ох! ох!
     Зубів щось з двох
     І ніг не долічуся!
     Живіт, на сміх,
     З ковальский міх, —
     Здається ж, і не дмуся!


     Самі кишки,
     Мов бульбашки
     У чавуні, клекочуть;
     А пуп набряк;
     Під пупом – так,
     Мов жаби, знай, скрегочуть!


     Ніс, як пістряк;
     І скрізь синяк;
     Бач, пика як набрякла!
     Одна нога
     Щось шкутильга,
     Друга зовсім заклякла.


     Така нудьга!
     Така туга!
     Що чортзна-де і діться!
     От тут пече,
     Тут гаряче,
     А все б хотілось гріться…


     А їсти щоб?
     Та хоч у лоб!
     Крий Боже, як цураюсь!
     Все б дудлив, бач.
     Так от, хоч плач!…
     Щось од води жахаюсь!…


     Помацай чуб:
     Бач, як оскуб,
     Диявольська личина!
     Тільки то сям
     Стирчить, то там
     З чуприни волосина!


     Та вже ж чіплявсь,
     Товк і знущавсь —
     Скажена москалюка!
     Коліньми грів,
     Поки не впрів,
     А там і взявсь до дрюка!


     Ох! ох! ах! ах!
     Жовч в печінках,
     Мабуть, всю стовк, псяюха!…
     Геть, Грицьку, геть!
     Та лучче смерть,
     Ніж гаспидська сивуха!


     Кахи! кахи!
     Се за гріхи
     Мене пеня спіткала!
     Та вже й дурів!
     За всіх кнурів…
     Вже душка погуляла!


     Була, була
     На півсела
     Худобинка і гроші:
     Ізслизло се,
     Проциндрив все,
     Зостались тілько воші!


     Пустив діток
     Без сорочок,
     І жінку без запаски,
     А сам в шинку
     На привалку
     Жду Лейбиної ласки!


     А Лейба-гершт
     В боки, як хверт,
     Та Рухлі щось гергоче,
     На мене зирк!
     Та, знай, пирк-пирк!…
     Невіра, ще й регоче.


     Забрав волів,
     Овець, корів,
     Ще він же і здрочився!
     Загарбав кіз
     І жита віз…
     Бодай їм подавався!


     Ой, так мені!
     Так сатані!
     Катюзі – по заслузі! —
     Жлоктав живіт
     Аж лився піт,
     Тепер засуха в пузі!


     До церкви дзвін,
     А пан Охрім,
     Бувало, в шинк мандрує,
     В церквах «свят, свят»,
     В корчмі «ґвалт, ґвалт!…» —
     Охрім жидів муштрує!


     Було, в пости,
     Іще чорти
     Не б’ються навкулачки:
     А вже Охрім,
     На глум усім,
     П’яненький лізе рачки!


     Було, піп Петр
     В чистий четвер
     Іуду величає,
     Охрім в корчмі
     Пойді кумі
     Весільних затягає.


     Чи в хату піп,
     Охрім захріп,
     Запінивсь, мов сказився,
     Не сповідавсь,
     Не причащавсь
     Сім рік – і не хрестився!


     Попи й дяки
     В різдво – в святки —
     З хрестом ідуть, з кропилом:
     А вже коли
     Дере козли
     Охрім і риє рилом!


     На часточки,
     На свічечки
     Шагом не поплатився,
     А мисочок
     І грамоток
     Не чув, як і вродився!


     Ох! ох! ох! ох!
     Зубів щось з двох
     І ніг не долічуся!
     Живіт, на сміх,
     З ковальський міх, —
     Здається ж, і не дмуся!


     Ой, так мені!
     Так сатані!
     По ділу ся халяндра!…
     Нехай хутчій,
     Попа мерщій
     Покличуть Олександра!


     Скажу: допивсь
     І дохмеливсь!
     Довіку тямить буду!
     Ні в рот не брать,
     Ні коштовать
     Не тілько що – й до суду!


     А ти пляшки,
     Грицьку, й чарки
     Трощи, що маєш духу!…
     Тільки… тривай…
     З їх позливай
     В барильце всю сивуху!

   26 февраля 1832 г.