&nbsp;-------<br>|&nbsp;bookZ.ru collection<br>|-------<br>|&nbsp;&nbsp;Михайло&nbsp;Грушевський<br>|<br>|&nbsp;&nbsp;Вибрані статті<br>&nbsp;-------<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Михайло Грушевський<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вибрані статті<br></h3><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вступний виклад з давньої історії Русі, виголошений у Львівськім університеті 30 вересня 1894 р.<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Шановна громадо!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розпочинаючи курс історії Русі, я звертаюся гадкою до того факту, що нашому давньому книжникові київському здавався першим виступом Русі на історичну арену:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Наченшю Михайлу царьствовати, нача ся прозывати Руская земля. О семъ бо увЂдахомъ, яко при семъ цари приходиша Русь на Царьградъ, якоже пишеть въ лЂтописании ГрЂцкомъ» – себто за Михайла з’явилося ім’я Русі, а се ми знаємо тому, що за сього царя приходила Русь на Царгород. Так що той невідомий нам на ім’я автор «Повісті временних літ» до сього часу відносить не тільки першу звістку, а й самий початок Русі яко нового фактору в державнім житті народів східнослов’янських.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але звернімось до свідка того находу, що його бачив на власні очі. Ми маємо казання, що виголосив патріарх Фотій з поводу того находу, і його обіжник з поводу охрещення русів, і от що він тут каже про русів: «народ, про якого так часто балакано, народ, що переважає інших в жорстокості і в охоті до морду, себто звана Русь, що, підбивши під себе своїх сусідів і з того загордувавшись, на Ромейську державу зняла руки…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сі слова жадним чином не можуть прикладатись до першого виступлення народу на арену політичного життя, вони натякають на довгий попередній період громадської і державної еволюції. І справді, слова Фотія не стоять одиноко, ми маємо вже тепер серію відомостей з IX в., що доводять нас до такого ж виводу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Така звістка в житті Георгія Амастридського з І полов[ини] IX в. про нахід в кінці VIII або в початку IX в. на Малу Азію «народу Русі, як всім відомо, найжорсток[іш]ого, немилосердного і цілком без ніякої ласки до людей»; отже, Русь і тут виступає яко нарід добре відомий. До того ж часу належить похід князя руського Бравлина на Сурож в Криму. Не зачіпаючи хакана Русі, що посилав 839 р. своїх послів в Візантію, бо за нього ведеться велика суперечка, я звернуся ще до звістки іншого типу, з історії культурної, до оповідання араба Ібн-Хордадбе про торгівлю руську; воно писано, як доводять новіші студії, перед 850 р., і в ньому читаємо, що «купці з Русі, народу слов’янського», їздили тоді з найдалек[іш]их країв слов’янських на Чорне море й возили крам в Візантію, а Доном та Волгою їздили в Ітиль (сучасну Астрахань) і по Каспійському морю, а часом на верблюдах возили крам в Багдад.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ці відомості, в цілості взяті, свідчать, що комплекс народів слов’янських, з Руссю на чолі, що надала йому своє ім’я, вже пережив перед тими часами процес свого державного сполучення, мабуть, не короткий, вступив вже в культурні зносини не тільки з близькими сусідами, а і з далекими краями, коротко – мав за собою тоді вже політично-громадську й культурну минувшість.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не інакше. Археологічні розвідки народів руських на їх сучасних оселях не знаходять, як тільки в стані вже значно високої культури. На сих оселях вони мали попередників в культурнім житті з інших народів, з інших рас, що пережили довгий період початкової культури, яка сягає найдавніших часів, часів давнокам’яних (палеолітичних). Та давня раса не щезла, вона мешкала разом з слов’янськими приходнями і злилась в одну націю з ними. Коли прийшли руські слов’яни в свої нові оселі, ми не маємо ще певних дат, і над різними гіпотезами довго було б застановлятись; певні історичні звістки сягають VI в. по Христі. Докладніші відомості маємо про їх стан культурний. На основі порівнянної філології доводять, що слов’яни ще в часі побуту на своїй арійській правітчині дійшли вже значної культурності, знали метали, обробляли землю, держали худобу й мали деякі інституції громадські. Археологічні розвідки свідчать, що перед Христом народи руські мали вже майже увесь той круг рукомесел, що і пізніше, вони знали майже всі роди хліба, всі роди господарської худоби, здобували і обробляли металічну руду, мали певні початки штуки (напр[иклад], в виробах металічних), потреби комфорту й розкоші.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З сим всім зв’язані були зносини торговельні з іншими народами. Географічне положення дало Русі дуже вигідне становище щодо зносин культурних; якби не перешкоди, вона могла б бути незвичайно важним з погляду культурно-історичного пунктом, де стикалися течії з Далекого Сходу, з півночі, з германсько-романського Заходу і тієї надзвичайно цікавої амальгами християнських, класичних і східних елементів, яку дає Візантійщина. Я проминаю тут багаті скарби римські, бо хронологічно вони попереджають зазначений вище час, хоч мені особисто здається зовсім певним, що маємо тут пам’ятки зносин русько-слов’янських; переходжу до Сходу. Територія давньої держави руської дає велику силу нахідок монети орієнтальної – з Туркестану і каліфату Арабського, з віків VIII, IX і X. Сі скарби, порівняні з відомостями джерел писаних, переважно арабських, запевняють існування інтенсивних і широких зносин у народів руських з краями східними. За зносини з Візантією найкращими свідками будуть трактати київських князів з Візантією в X в., трактати власне торговельні, що самим змістом посвідчають, як широкі і дужі були ті зносини; пригадаємо хоч би той уступ в трактаті 907 р., де купцям руським заборонено вступати з свого передмістя до Константинополя партіями більше 50 мужів разом. Зносини з Північчю тривали дуже довго й стало; «путь із варяг в греки» київському книжнику XI в. здавався чимсь давнім (і так воно власне й було), і ці зносини держалися довго й потім; про них оповідають скандинавські саги і мовчки притакують київські монети на Балтійськім помор’ї. За зносини з західними народами й державами ми маємо згадку вже в такого мандрівця з X в. Ібрагіма ібн Якуба: він повідає, що «з Краква (себто Кракова) в Прагу ходили з крамом руси і слов’яни», але докладні і ширші відомості за ті зносини ми маємо вже з XI – XII в. Під впливом тих ріжних культур на основі слов’янській вироблялася оригінальна і багата, зазначена характерними, своєнародними ознаками культура руська княжого періоду. Той чи інший вплив брав перевагу часами, але нігди не підлягала вона йому пасивно. В раніші часи на тім терені панував переважно вплив східний, ірансько-алтайський, який дає себе знати найбільш виразно в культурі так званій скитській; з хрестом переважає інший вплив, візантійський. Імпонувала Русі багата матеріальна культура Візантії, зложена з елементів античних і східних, і ще більше – переховані там скарби духові. Як справедливо висловився один історик, духова робота на тогочасній Русі – розуміючи тут вищі її верстви – головним чином уложилася в переймання Св. Письма.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Література патристична, агіографічна і апокрифічна стає головним джерелом освіти й культури; письменство сербів і болгар, що попередили нас на цілий вік в тій знаємості і придбали вже значну колекцію перекладів, полегшило нашій громаді приступ до того нового джерела, з якого Русь почала черпати обома руками. Письменство зливається з ідеєю побожності, спасення, і під сим впливом виробляється справжній культ книги, що виявляється виразно, напр[иклад], в запитанні: чи можна ступити на письмо, хоч би літери були так стерті, що годі й прочитати?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щодо результатів і розповсюдження сеї духової роботи, то тут заходить немала суперечка. Виходячи з деяких слів літописі, а ще більше з звісток Татищевського зводу літописного, деякі вчені приходили до виводу, що просвіта в Давній Русі стояла не нижче, а може, й вище, як в Європі Західній, що шкільництво було добре уряджене й широко розповсюджене. Але дати, на яких сі виводи оперто, викликають справедливий скептицизм. Не поділяючи оптимістичних поглядів на стан шкільництва, не можна заперечити, що книжна просвіта була розповсюджена доволі широко, і поруч з людьми письменними тільки, «почитателями книжними», подибуємо ми не раз тубільців, які перейшли вищу, риторичну науку, що була вінцем тогочасної візантійської освіти; пригадаймо Іларіона, Кирила Туровського та такі писання, як похвала князю Рюрику (в «Літоп[исі] Київській»), казання про св. Климента, новознайдене посланіє митроп[олита] Клима. Через грецьке теологічне письменство доходило до наших людей щось і з класичної освіти. Галицький літописець цитує Гомера, хоч не дуже вдатно, а митроп[олита] Клим писав «от Омира, и от Аристо[те]ля, и от Платона».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як узяти найвищі точки тогочасної духової культури, то треба признати за нею високу вартість; такі речі, як «Слово» Іларіона або «Слово о полку Ігоревім», зостануться назавше коштовними і дивними пам’ятками. Те ж саме треба сказати і про забутки матеріальної культури: такі зразки пластики, як Київська Софія з її дивними мозаїками, різьбами, побутовими фресками, мають цікавість з погляду артистичного не тільки для нас. Побут народний розвивається, приймає більш різноманітний характер, з’являються скарги на розкіш та примхи багатих. Деякі переховані речі, напр[иклад], з убрання, визначаються великим смаком, розкішшю й майстерною роботою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я задержався коло сфери культурної яко менше відомої. Устрій громадський в княжій Русі так же значно вже розвинений, диференцирований; елементи громадського устрою вступають поміж себе в ріжні характерні комбінації, і через те устрій ріжних земель прибирає одмінні, характеристичні форми. Простора держава, одна з найбільших, добудована остаточно в кінці X в., XI переходить в форму, яку, за Костомаровим, часто тепер звемо федерацією, федерацію sui generis [1 - sui generis (лат.) – свого роду, своєрідна] тільки, де окремність і автономія земель дучилась з єдністю руського народу, зазначеною в єдності мови, культури, релігії, громадського устрою. В оповіданнях літописних при нагоді випливають афоризми, вирази, що натякають на довгим часом вироблені, сталі принципи в відносинах державних. Дивлячися на побут, громадський устрій, культуру XI – XII в. зверху, можна було б сподіватись широкого розвитку, дальшого поступу, нових, вищих і оригінальних форм, і того всього нема. Намість того рухлявого, барвистого життя западає якась пітьма, мовчання, і коли розходиться та темрява, виступає побут, життя, устрій громадський – одмінні. Але і ці нові форми середнього, перехідного часу не встигли ще розвинутись, як їх зносять бурі народного руху, і витворяються ніби цілком нові форми. Від старого устрою громадського, від давнього культурного стану позостаються лише сліди, уломки…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Колись складали все на князівські усобиці, на татарщину, на утиски. Усобиці, справді, в значній мірі тамували, утрудняли вільний поступ громадський і культурний; татарщина хитнула княжий устрій державний і наробила руїни; утиски і ріжні пригоди знищили силу пам’яток нашого давнього письменства і тим утруднили, ба вчасти одібрали можливість зрозуміти дійсне становище громадське й духове минулих часів. Але причини головні лежали глибше, в основі громадського й політичного устрою нашого краю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Історія застає його в формах вже більш-менш укінчених. Процес збирання руських земель до одного комплексу державного вже кінчався; у внутрішньому устрої князівська власть, оперта на дружині, стала головною восею громадського життя; князівська дружина й громада земська, хоч не відділені непереступно, зазначилися виразно; система урядування уставилася міцно. Про генезу того устрою за браком відомостей можемо тільки більш або менш правдоподібно гадати. Мало помагає нам в тім наша «Повість про початок Русі», хоч її відомості приймалися, часто і досі приймаються, bona fide [2 - bona fide (лат.) – тут. довірливо, на віру]. Ближчі студії доводять, що ця «Повість» – тільки гіпотеза, наукова, як на той час, але нещаслива. Книжник XI в., що укладав її, мав так же мало певних відомостей про процес витворення держави руської, як і ми, ще менше, і його оповідання так само повинні підлягати історичній критиці, як і перекази легендарного часу історії римської.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але, не входячи в те питання, ми застановимось коло того status praesens [3 - status praesens (лат.) – тут. реальний стан] нашого народу, який показують нам наші джерела.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лад державний складається з двох головних чинників: князя з дружиною – і громади. В політичнім житті головну ролю має перший елемент. Заступництво громади існує, і ніхто не відмовляє йому права участі в справах політичних, але воно усунулося на другий план, і виступлення громади стало вже чимсь надзвичайним. Звичайний ряд лежить в руках князя і його дружини. Сей елемент опирається в значній мірі на боярство земське – купецький патриціат і властительство земське; їх інтереси солідаризують з князівсько-дружинним устроєм, вони входять в княжу дружину, оточують князя, і князь стереже їх інтереси, як то дає себе знати і в праводавстві.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сі верхні верстви – князі, дружина, боярство – ведуть переважно політичну й культурну роботу в Давній Русі. Вони складають ту простору державу й заходжуються коло її утримання; вони держать в своїх руках ту широку торгівлю і дають рух промислу й штуці; в сі сфери найраніше знайшло вступ християнство; тут знаходила собі опіку церква, письменництво, духова культура; тут зростала ідея національної й культурної єдності руського народу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Народна ж маса здебільшого зоставалась чужою для сього руху, для сих завдань. Політичні змагання дружини і боярства були їй здебільшого несимпатичні, витворення широкої держави накладало на неї тільки більші тягарі податкові і зміцняло ту князівсько-дружинну верству, що тяжіла над нею; загранична торгівля, штука, нові промисли були не для народу; він задовольнявся майже виключно місцевими виробами; християнство і його обряди довгий час народ уважав релігією князів та бояр, як то зауважив в своїм «Правилі» митр[ополит] Іоанн, і тримався дідівських звичаїв; монастирі, церкви, освіта концентрувалися переважно по самих більших містах. Самі ті верстви верхні, цілий той устрій державний були народній масі з багатьох поглядів противні. На лихо, в старім письменстві майже виключно заховалися думки, життя тих верхніх верств. Ми так мало знаємо, як жив народ, чого він прагнув, яким горем болів. Ті всі княжі усобиці, поставлення князів і єпископів, далекі заграничні походи, всі злоби дня, що заповняють сторінки наших старих літописів, цікавили, забирали тільки дуже невелику частину громади, були справді, в значній частині, лише шумовиною, що плила глибоким і тихим потоком. В витійствах давнього книжника, що, як бджола, звідусіль збирав примовки і апотегми, ненароком і цілком не до речі, прорвався голос, крик тієї народної маси, що так ріжнить з цілим дружинним світоглядом того утвору: «Не май собі двора коло княжого двора, не держи села коло княжого села, бо його тивун, мов вогонь, трутом накритий, а його рядовичі (урядники), мов іскри: хоч би огню остерігся, та від іскри не встережешся, щоб не попалити собі одежі».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так було не тільки в нас, що устрій державний будовано, нову культуру плекано й ширено заходами громадської меншості, верхніх верств, незалежно або й просто навпереки жаданням або інтересам мас громадських. Але як подекуди тих верхніх верств вистарчало на те на цілі ряди віків, у нас сі верстви здалися для того заслабі. Вся та культура, той лад державно-громадський стояв дуже хистко. Тому було багато причин, зазначимо лише кілька видатніших.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перш за все у нас князівсько-дружинний устрій не пройшов глибоко в масу народну, не перейняв її цілою системою, як феодалізм західний, не пустив глибокого кореня в самий ґрунт; він зоставався чимсь зверхнім, досить хистко прив’язаним до народу. Громада зоставалася цілковитим господарем свого ґрунту, своїх справ, і тільки в зверхніх справах стикалася з устроєм княжим. Ніяких відомостей про роздавання земель князем дружині ми не знаходимо; се не було загострено de jure, [4 - de jure (лат.) – законодавчо (формально)] лише фактично так зложилося. Дружина відбирала своє удержання від князя – грішми чи натураліями, із особою його безпосередньо була зв’язана. Вона не могла існувати ап und fьr sich, [5 - an und fur sich (нім.) – сама собою] не могла виступити яко самостійний, сталий стан, і до громади мала відносини в основі тільки через особу князя. Інакше було тільки в Галичині, де дружина через історичні обставини злилася цілком з земським боярством, але й тут вона не здобула собі міцного ґрунту в громаді. До того число дружини не було ніколи дуже значне (і то залежало также від способу удержання), а з утворенням тієї великої держави руської розтеклася та дружина по її простору. Тільки подекуди вона могла знайти собі й тут таку підпору в місцевих верствах вищих, яку мала в земськім боярстві київськім, подекуди ж се земське боярство ставало в опозиції до неї (найгостріше се виявилось в Новгороді Вел[икім], де, власне, як ніде, було зазначено різко демаркаційну лінію між боярством земським і княжою дружиною). По інших землях, менш культурних, боярство земське вже через свою незначність не могло княжо-дружинного елементу значно піддержати. Тим часом дружина сама слабшала. Князі взагалі біднішають в протязі того періоду й можуть держати все меншу дружину. Се примушувало їх раз по раз шукати підпори в громаді, що дальше – то більше, тим більше, що обставини конечно того вимагали: неустанна боротьба за столи задля браку якоїсь ясної системи спадкоємства і переходу столів, яку давали хоч би феодальні кодекси західні, з другого боку – также неустанна боротьба з ордами степовими. Під впливом сих і інших обставин різним чином комбінуються громадські відносини в поодиноких землях, але взагалі спиняється дальший розвиток князівської власті, князівсько-дружинного елементу; громада прибирає більший вплив, більшу участь в справах політичних.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але се не веде до з’єднання тих двох основних елементів нашого політично-громадського устрою; вони стоять один проти одного, то входячи в колізії, то сходячись в якомусь modus vivendi, [6 - modus vivendi (лат.) – спосіб життя, життєвий уклад (тут. співжиття, стосунки)] але завше окремі. Князівсько-дружинний устрій, як раніше, лежав тягарем над народом; участь громади в справах політичних зостається чимсь надзвичайним, навіть в землях з більше розвиненим впливом громади, як-от в Київщині, а принципом de nobis non sine nobis [7 - de nobis non sine nobis (лат.) – досл.: «про нас не без нас», тобто проблемою участі у вирішенні важливих справ] также живо була перейнята громада наша, як і громади західні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Се все споводувало той кризис, який переживає не одночасно, не однаковим способом вся Русь. На лихо, так мало маємо відомостей з тих часів. Тільки в світлі цілого розвитку історії Русі, тільки з тими аналогіями, які дає пізніше життя її, можна собі в якійсь мірі їх уяснити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як дивно може виглядати на перший погляд та роля пасивна громад в усобицях княжих; те становисько народу при наході татарськім, коли громади подекуди воліли ліпше «орати пшеницю й просо» татарам, аніж коритися королю руському, і гинули, не хотячи йому піддатись. Як дивним здається таке легке, без загального народного опору, забрання Київщини Гедиміном, Коріатовичами Поділля, Галичини Казимиром. Ми можем зрозуміти ці факти тільки відкинувши звичайну, чисто політичну вихідну точку в історичних розвідках. Взагалі можна сказати, що народну масу далеко більше цікавлять переміни громадські, аніж зверхньої політики. Що ж доперва руська громада, так перейнята духом демократизму, рівноправності, самовладності! Раз громада чула на собі утиск, кривду, їй мало значило то, хто її тиснув, той чи сей, свій чи чужий; вона мало вважала на переміну зверхності, аби заховані були її громадські і економічні інтереси. Виходячи з сього, зрозуміємо, чому ті ж громади, що таку симпатію показували князям, до громади прихильним, вважливим до голосу й жадання громадського, так індиферентно приймали інших князів, їх вступи й упадки. Зрозуміємо, чому самі страшні війни народні повставали у нас на ґрунті переважно громадсько-економічнім і закрашувались тільки ідеями національними та релігійними, а так мало робили на громаду вражіння такі важні факти, як унія Люблінська або скасування гетьманщини.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тому кілька років я поставив гіпотезу, що в Київщині князівсько-дружинний устрій упав зараз по татарськім наході, що громади, скориставшись з тієї паніки, яку навели татари, скинули з себе зверхність князівську, увійшли в безпосередні відносини до татар і таким чином придбали собі автономію. Дальші студії затвердили мене в переконанні, що ся гіпотеза найбільше відповідає всьому тому, що ми знаємо за ті часи. Таким чином в Київщині, в тій початковій Русі, в тім гнізді державного устрою й давньої культури Русі, сей устрій раніш від усіх захопив кризис. Рівночасно мала упасти й культура, яку плекали верхні верстви суспільності: вони также біднішали, і остаточно на їх найтяжче відбився нахід татарський. Що було за Дніпром – трудно сказати; південна половина Задніпрянщини бодай чи не пішла дорогою Київщини; князівсько-дружинному устрою ще трудніше було тут задержатись: татарщина дамокловим мечем завше висіла над тим краєм. В Чернігівщині північній і в західній Русі – на захід від Случі і верхнього Дністра – старий устрій задержався, хоть і змодифікований.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З переходом під зверхність Польщі й Литви, в тих західних краях на основі того старого устрою розвиваються нові форми громадських відносин, найголовніше – під впливом нового фактора, невідомого доти на Русі – посідання земського з обов’язком служби. Сі нові форми также мало задовольнили громаду, як і старий лад громадський. І от на тій же старій Київщині вдруге повстають народні маси – проти устрою шляхетського, що й тут став коренитись і розповсюджуватись, вдруге – на очах історії нашої – маси пробують запровадити лад громадський, відповідний своїм жаданням, своїм ідеалам рівноправності і автономії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я вийшов за границі хронологічні свого курсу, щоб показати, як тісно й нерозривно сполучені між собою всі періоди історії Русі, як одні й ті ж змагання народні, одна й та ж головна ідея переходить через увесь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах. Тільки з зазначеної точки нам ясно визначиться єдність, сей зв’язок, і заступить механічне сполучення окремих періодів. Народ, маса народна звязує їх в одну цілість, і єсть, і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він – з своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхом і помилками – єсть єдиний герой історії. Зрозуміти його стан економічний, культурний, духовий, його пригоди, його бажання й ідеали – єсть мета нашої історії. Політично-громадський устрій звичайно не відповідав тим ідеалам. Свій чи чужий, він ніколи, чи майже ніколи, не був витворений відповідно ним, і громада з урядом стояли один проти одного не тільки в період давній. Устрій державний по всі часи цікавий нам переважно тим, оскільки він впливав на стан народу, оскільки сам підупадав впливу громади й оскільки відповідав її бажанням і змаганням. І культура, що розвивається в верхніх верствах народу, цікава нам головним чином не так сама в собі, як тим, що відбивається в її загальнонародного.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відповідно цим принципам і в давній нашій історії ми завше повинні мати своєю вихідною точкою народну масу. Правда, ми мало маємо відомостей про народ, однак се не перешкоджає йому бути тою головною віссю, з якою ми повинні координувати свої висліди. Студіюючи політично-державний устрій, ми, скільки можемо, повинні вияснити собі питання, в якій мірі він був ділом самого народу, чи виріс він на ґрунті народнім, чи звідкись був перенесений чи накинений. Вияснити, оскільки відповідав він потребам народним і яке значіння й вплив мав на народну масу. Вислідити по змозі участь народу в політичнім житті і його відносини до політичних обставин. Се будуть головніші точки, до яких мають вести наші студії. Зверхня політична історія буде нам тільки стежкою до розуміння внутрішньої, а в сій останній, скільки можливо, ми повинні висліджувати те, що належить безпосередньо до народу. Подібно тому – і в сфері культурній.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звичайно, там, де джерела дають матеріал дуже бідний, мусимо задовольнятись тим, що можна знати, коли не можемо знати більше, але висловлений принцип з того не тратить свого значіння, даючи нам критерій, на що повинні ми звернути особливу увагу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я мав зазначити коротко, як то було можливо на протягу кількадесят минут, головні моменти в давній нашій історії, що вимагають особливої уваги, і свою вихідну точку в вислідах історичних. Нарешті я хотів би сказати кілька слів про свою професію методологічну, спеціально для тих, що мають охоту студіювати зо мною історію viribus unitis. [8 - viribus unitis (лат.) – спільними зусиллями]<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я перейшов в своїм часі філологічну школу і з неї міцно витвердив принцип – петіпі credere. [9 - nemini credere (лат.) – нікому не довіряти! (гр.) – Пробуйте все!] Завше шукати і ніколи не задовольнятись, не сподіватись, що посів цілком усю істину, так що всякий інший погляд, інша вихідна точка в тій справі неможлива, абсурдна. Наука – се неперестанний скептицизм. Не той недужий, немощний, що зостається при самім аналізі, при самій руйнації, а той здоровий, плодотворящий скепсис, що веде за собою слідом роботу синтетичну. Через те всякий догматизм в своїй науці я уважаю непотрібним, всяке juratіо in verba magistri [10 - juratio in verba magistri (лат.) – довіра до слів учителя Подається за першим виданням.] — неможливим. Того духу висліду й критицизму хотів би я і в своїх співробітниках – слухачах – якнайбільше і бажав би щиро, щоб з ним вони перш за все приймали й моє слово нехитре.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поставлена організаційним з’їздом російських філологів справа раціонального укладу історії слов’янства в задуманій Слов’янській Енциклопедії дає мені нагоду порушити справу схеми історії східного слов’янства. Я не раз порушував уже справу нераціональностей в звичайній схемі «руської» історії, тепер хотів би обговорити се питання трохи повніше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звичайно, прийнята схема «руської» історії всім звісна. Вона починається з передісторії Східної Європи, звичайно про неслов’янську колонізацію, потім іде мова про розселення слов’ян, про сформування Київської держави; історія її доводиться до другої половини XII в., потім переходять до В[еликого] кн[язівства] Володимирського, від нього – в XIV віці – до князівства Московського, слідиться історія Московської держави, потім Імперії, а з історії українсько-руських і білоруських земель, що лишалися поза границями Московської держави, часом беруться деякі важніші епізоди (як держава Данила, сформування В[еликого] кн[язівства] Литовського і унія з Польщею, церковна унія, війни Хмельницького), часом не беруться зовсім, а в кождім разі з прилученням до Російської держави сі землі перестають бути предметом сеї історії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Схема ся стара, вона має свій початок в історіографічній схемі московських книжників, і в основі її лежить ідея генеалогічна – генеалогія московської династії. З початком наукової історіографії в Росії сю схему положено в основу історії «Российского государства». Потім, коли головна вага перенесена була на історію народу, суспільності, культури, й «русская история» стала зближатися до того, щоб стати історією великоруського народу й його культурного життя, задержано ту ж схему в її головних моментах, тільки стали відлітати епізоди що далі, то більше. Ту ж схему, в простішій формі, прийняла наука «истории русского права», складаючися з трьох відділів – права Київської держави, московського й імперського.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Через таку традиційність, через таке довге уживання до сеї схеми привикли й її невигоди, нераціональності не вражають прикро, хоч вона повна таких нераціональностей, і то дуже великих. Я вкажу деякі, не маючи претензії вичислити їх всі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Передовсім дуже нераціональне сполучування старої історії полудневих племен, Київської держави, з її суспільно-політичним укладом, правом і культурою, з Володимиро-Московським князівством XIII – XIV вв., так, наче се останнє було його продовженням. Се можна було московським книжникам – для них досить було генеалогічного преємства, але сучасна наука шукає генетичної зв’язі і не має права зв’язувати «київський період» з «володимирським періодом», як їх невідповідно називають, як стадії того самого політичного й культурного процесу. Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська – другої, великоруської.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сю ріжницю хотіла була затерти Поґодінська теорія, населивши Подніпров’я X – XII вв. великоросами й казавши їм потім, в XIII – XIV вв., відси виемігрувати, але я сумніваюся, що хто-небудь схоче тепер боронити стару історичну схему сею ризиковною, всіма майже полишеною теорією. Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII в., потім литовсько-польський XIV – XVI вв. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені, і відносини до неї Київської можна б скорше прирівняти, напр., до відносин Римської держави до її галльських провінцій, а не преємства двох періодів в політичнім і культурнім житті Франції. Київське правительство пересадило в великоруські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, але на сій підставі ще не можна включати Київської держави в історію великоруської народності. Етнографічна і історична близькість народності українсько-руської до великоруської не повинна служити причиною до їх перемішувань – вони жили своїм життям поза своїми історичними стичностями і стрічами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тим часом наслідком пришивання Київської держави на початок державного й культурного життя великоруського народу що бачимо? Історія великоруської народності зістається, властиво, без початку. Історія сформування великоруської народності досі зістається невиясненою, через те що її історію починають слідити від середини XII в., і за київським початком сей свійський початок зовсім неясно представляється людям, що вчилися «русскої історії». Не слідиться докладно за процесом рецепції й модифікації на великоруськім ґрунті київських суспільно-політичних форм, права, культури; в таких формах, які мали вони в Києві, на Україні, їх попросту включають в інвентар великоруського народу, «Русского государства». Фікція «київського періоду» не дає можності відповідно представити історії великоруської народності.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тому що «київський період» прилучається до державної й культурної історії великоруського народу, зістається без початку й історія українсько-руської народності. Підтримується старе представлення, що історія України, «малорусского народа» починається доперва з XIV – XV віком, а що перед тим – то історія «общерусская». Ся знов «общерусская история» свідомо і несвідомо на кождім кроці підмінюється поняттям історії державної і культурної великоруського народу, і в результаті українсько-руська народність виходить на арену історії в XIV – XVI вв. як би щось нове, мовби її перед тим там не було або вона історичного життя не мала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зрештою історія українсько-руської народності зістається не тільки без початку, а і в виді якихось кавалків, disjecta membra, [11 - disjecta membra (лат.) – досл.: роз'єднані частини (тут. уламків)] не пов’язаних між собою органічно, розділених прогалинами. Одинокий момент, що вирізняється й може лишитися ясно в пам’яті, – се козаччина XVII в., але дуже сумніваюся, щоб хтось, хто вчився «русскої історії» по звичайній схемі, потрапив зв’язати її в своїм представленні з ранішими і пізнішими стадіями історії української народності, мислив би сю історію в її органічній цілості.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще гірше виходить на сій схемі народність білоруська – вона пропадає зовсім за історією держави Київської, Володимиро-Московської, ба навіть і за В[еликим] кн[язівством] Литовським. Тим часом, хоч вона не виступає в історії ніде виразно як елемент творчий, але роля її немаловажна, – вкажу хоч би на значіння її в сформуванні великоруської народності або в історії В[еликого] кн[язівства] Литовського, де передовсім їй, з-поміж слов’янської людності сеї держави, належала культурна роля супроти далеко нижче розвинених литовських племен.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Заведенням до «русскої історії» В[еликого] кн[язівства] Литовського хотіли поправити односторонність і неповноту традиційної її схеми. В історії, здається, перший сю гадку з натиском підніс Устрялов, а Іловайський, Бестужев-Рюмін і ін[ші] пробували викладати паралельно історію «Руси западной», себто В[еликого] кн[язівства] Литовського, й «Руси восточной», себто Московської держави. В науці історії права потребу включення В[еликого] кн[язівства] Литовського пропагує школа проф. Владимирського-Буданова, хоч не дала ще ані загального курсу «истории русского права», де було б включене В[елике] кн[язівство] Литовське, ані осібного курсу права сього останнього.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Се поправка, але вона сама потребує ріжних поправок. В[елике] кн[язівство] Литовське було тілом дуже гетерогенним, неодностайним. В новішій науці легковажиться, навіть зовсім ігнорується значіння литовської стихії. Слідження преємства права староруського з правом В[еликого] кн[язівства] Литовського, значіння слов’янського елементу в процесі творення й розвою В[еликого] кн[язівства] Литовського привело сучасних дослідників внутрішнього устрою сеї держави до крайності, що вони зовсім ігнорують елемент литовський – навіть не ставлять питання про його впливи, хоч, безперечно, ми мусимо числитися з такими впливами в праві й устрої В[еликого] кн[язівства] Литовського (от хоч би – вкажу лише exempli gratia [12 - exempli gratia (лат.) – для прикладу] — інститут «койминців»). Потім, лишаючи литовський, – сам слов’янський елемент В[еликого] кн[язівства] Литовського неодностайний: маємо тут дві народності – українсько-руську й білоруську. Українсько-руські землі, з виїмком Побужжя й Пинщини, були досить механічно зв’язані з В[еликим] кн[язівством] Литовським, стояли осторонь у нім, жили своїм місцевим життям, і з Люблінською унією перейшли безпосередньо в склад Польщі. Противно, білоруські землі дуже тісно були зв’язані з В[еликим] кн[язівством] Литовським, мали на нього величезний вплив – в суспільно-політичнім укладі, праві й культурі (як, з другого боку, самі підпали дуже сильному впливу суспільно-політичного й культурного процесу В[еликого] кн[язівства] Литовського) й зісталися в складі його до кінця. Таким чином історія В[еликого] кн[язівства] Литовського далеко тісніше зв’язана з історією білоруської народності, ніж українсько-руської, що чимало підпала впливу його історії, але дуже небагато мала на нього впливу (тільки посередньо – оскільки білоруська народність передавала право й культуру, насаджені Київською державою, але так само посередньо, через політику литовського правительства, українсько-руська народність приймала не одно, що йшло від білоруської, – напр., білоруські елементи актової мови, прийнятої литовським правительством).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, включення історії В[еликого] кн[язівства] Литовського в русску історію" не заступить прагматичного представлення історії народностей українсько-руської й білоруської. Для історичного представлення суспільного й культурного процесу українсько-руської народності вистане зазначення тих кількох моментів з історії В[еликого] кн[язівства] Литовського, що мали для неї безпосереднє значіння. Більше з неї увійшло б у історію білоруської народності, але в цілості включати історію В[еликого] кн[язівства] Литовського в «русску історію» нема причини, коли се має бути не «історія Росії», себто історія всього того, що коли-небудь діялося на території її, і всіх народностей і племен, що її залюднюють (так її програму, здається, тепер ніхто не ставить, хоч ставити также можна), а історія народностей руських, або східнослов’янських (уживаю часом сього терміна, аби обминути неясності й баламутства, які випливають з неоднакового уживання слова «руський»).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Взагалі історія державних організацій грає все ще забагато ролі в представленні «русскої історії» чи історії східного слов’янства. В теорії признається давно, що головна вага повинна бути перенесена з історії держави на історію народу, суспільності. Політичне, державне життя, розуміється, чинник важний, але поруч нього існують інші чинники – економічний, культурний, що мають часом менше, часом більше значіння від політичного, але в кождім разі не повинні лишатися в тіні поза ним. З руських чи східнослов’янських племен держава найбільше значіння мала, найтісніше зв’язана була з життям народу у народності великоруської (хоч і тут поза межами національної, Володимиро-Московської держави бачимо такі сильні явища, як вічеве життя новгородсько-псковське). Українсько-руська народність ряд століть живе без національної держави, під впливами ріжних державних організацій – сі впливи на її національне життя повинні бути визначені, але політичний фактор сходить в її історії в сих бездержавних століттях на підрядну ролю попри факторах економічних, культурних, національних. Те саме треба сказати про народність білоруську. Для сеї останньої великоруська національна держава стає історичним фактором, властиво, тільки від 1772 р. На історію України вона починає впливати століттям скорше, але тільки одним краєм. Те виїмкове, виключне значіння, яке має історія великоруської держави в сучасній схемі «руської» історії, має вона, властиво, наслідком підміни поняття історії «русского народа» (в значінні руських, східнослов’янських народностей) поняттям історії великоруського народу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Взагалі в тім, що зветься «русскою історією», я бачу комбінацію, чи, властиво, – конкуренцію кількох понять: історія Російської держави (сформування й розвою державної організації й її території), історія Росії, себто того, що було на її території, історія «руських народностей», і, нарешті, – історія великоруського народу (його державного й культурного життя). Кожде з сих понять, в консеквентнім переведенні, може бути вповні оправданим предметом наукового представлення, але при такім комбінуванні ріжних понять повного представлення, консеквентного переведення не дістає ані одно з них. Найбільше входить в схему «русскої історії» з понять історія Російської держави і великоруського народу. З розмірно невеликими перемінами й купюрами вона може бути перемінена на консеквентно й повно переведену історію великоруського народу. «Честь и место» історії сеї найбільшої з слов’янських народностей, але поважання до її першенства й важної історичної ролі не виключає потреби такого ж повного й консеквентного представлення історії інших східнослов’янських народностей – українсько-руської й білоруської. Історії східного слов’янства таки не заступить історія великоруського народу, його державного й культурного життя, і ніякі мотиви не дадуть права зігнорувати історію білоруської і ще менше – українсько-руської народності, або заступити їх повириваними з них і попришиваними до історії великоруського народу клаптиками, як то практикується тепер. Зрештою, як тільки «русская история» буде щиро і консеквентно зреформована в історію великоруського народу, його державного й культурного життя, так історія українсько-руської і білоруської народності, я певний, вийдуть самі собою на чергу й займуть відповідне місце побіч великоруської. Але для сього наперед треба попрощатися з фікцією, що «русска історія», підмінювана на кождім кроці великоруською, – то історія «общерусска».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Такий погляд сидить іще досить твердо, хоч, на мій погляд, він, оскільки не стоїть на услугах політики, являється пережитком старомосковськоі історіографічної схеми – пережитком, дещо приладженим до новіших історіографічних вимог, але в основі своїй таки нераціональним. Історія великоруська (такою стає ся «русска історія» від XII – XIII вв.) з українсько-руським (київським) початком, пришитим до неї – се тільки калікувата, неприродна комбінація, а не якась «общерусска» історія. Зрештою, «общерусскої» історії й не може бути, як нема «общерусскої» народності. Може бути історія всіх «русских народностей», кому охота їх так називати, або історія східного слов’янства. Вона й повинна стати на місце теперішньої «русскої історії».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;В деталях я не маю заміру викладати схему такої нової конструкції Історії східного слов’янства. П’ятнадцять літ я спеціально працюю над історією українсько-руської народності й виробляю її схему як у загальних курсах, так і спеціальніших працях. По сій схемі укладаю я свою історію України-Русі, і в такім же виді представляю собі історію «руських» народностей. Не бачу трудностей, аби була зроблена подібним способом історія білоруської народності, хоч би вона випала менше багато, ніж історія українсько-руська. Історія великоруської народності майже готова – треба тільки обробити її початок, замість пришитого до неї тепер київського початку, та вичистити від ріжних епізодів з історії України й Білорусі – се вже й так майже зроблене істориками великоруського народу й суспільності.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найбільше раціональне здається мені представлення історії кождої народності зокрема, в її генетичнім преємстві від початків аж донині. Се не виключає можливості представлення синхроністичного, подібно як укладаються історії всесвітні, в інтересах перегляду з педагогічних, щоб так сказати, мотивів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Се деталі, й вони мене інтересують мало. Головні принципи: треба б усунути теперішній еклектичний характер «русскої історії», зшивання докупи епізодів з історії ріжних народностей, консеквентно перевести історію східнослов’янських народностей і поставити історію державного життя на відповідне місце з іншими історичними факторами. Думаю, що й прихильники нинішньої історичної схеми «русскої історії» признають, що вона не бездоганна і що в своїх спостереженнях я виходив від правдивих її хиб. Чи сподобаються їм ті принципи, які я хотів би положити в основу її реконструкції, – се вже інша справа.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У Львові, 9 (22) IX. 1903 <br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спірні питання староруської етнографії<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розселення східнослов’янських племен, поділ їх на групи, уставлення їх територій і відносин – все це має за собою вже дуже поважну літературу, поважну історію дослідів. Але хоч завдяки старанням численних дослідників удалося не одне роз’яснити й привести до потрібної докладності, то ще більше лишається тут сумнівного, спірного, а й серед тих гадок, які нині циркулюють в науковій літературі cum tacito consensu, [13 - cum tacito consensu (лат.) – з мовчазної згоди] не викликаючи спору, дуже багато є такого, що вимагало б ревізії, перевірки або дуже значних поправок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Головною, а дуже довго – одинокою майже підставою до всяких виводів в сфері староруської етнографії служили звістки «Повісті временних літ», передовсім реєстри східнослов’янських племен, уміщені на початку її. Реєстри сі мали вповні принагідний характер, і хоч остатні редактори «Повісті» доложили старань, щоб дати їм якусь більшу повноту й докладність, так щоб з них міг зложитися образ «словЂнского языка въ Руси», одначе неповноти, неясності, непевності в сих реєстрах лишилося досить, аж занадто. Приходилося розглянутись за іншими джерелами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пок[ійний] Барсов в своїй «Географии Начальной летописи» – праці, що й досі лишається підставовою для староруської етнографії, звернувся до географічних назв, шукаючи в них пережитків племінних імен та на їх підставі стараючися ближче означити племінні території. Він, одначе, сам звів ad absurdum [14 - ad absurdum (лат.) – до абсурду, до безглуздя]сей метод, хапаючись зовсім припадкових і далеких созвучностей, так що сей метод дальше не був розвинений і відповідно вироблений, хоч, безперечно, при обережнім і відповіднім уживанні його він може дати корисні результати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Від 80-х, а головно в 90-х рр., під впливом проф. Антоновича передовсім і головно в київських монографіях поодиноких земель, для розв’язання питань староруської етнографії дослідники починають звертатися до археологічних здобутків. Супроти вказаних в «Повісті» ріжниць в похоронних обрядах поодиноких племен являється дуже привабна гадка – на підставі відмін похоронного обряду, сконстатованих археологічними дослідами, визначити території поодиноких племен і їх угруповання (поділ на більші групи). Показалося, одначе, що се справа далеко тяжча – вимагає в кождім разі далеко докладніших, численніших і систематичніших розслідів, ніж якими розпоряджає сучасна археологія. Похорон з конем, в якім бачили полянський похорон, показався похороном турецьким, чорноклобуцьким і половецьким, і полянського похоронного типу ми тепер не знаємо. Деревлянський похоронний тип пішов на захід далеко за границю, яку клали деревлянській території, – в поріччя Стиру, прокинувся в Києві, а в поріччі Случі показалися могили з паленими трупами, аналогічні з сіверянськими і т.д. Проба звести археологічний матеріал в один образ етнографічних відносин, зроблений д.Спіциним, виказав величезні прогалини, неповноту, а з тим і неясність в сих питаннях.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Разом з працею д.Спіцина появилася праця ак[адеміка] Шахматова, де він попробував розв’язати ту ж проблему групування східнослов’янських племен на підставі іншого матеріалу – діалектологічного. Ідея приложити діалектичні спостереження до староруської етнографії не нова. Але вперше в праці ак[адеміка] Шахматова, котрої перший начерк був даний ним п’ять літ перед тим, а потім основні принципи її були розвинені в більш деталічній, докладніше розробленій і в не однім зміненій і справленій формі, стрічаємо ми на широку скалу і з численним науковим апаратом зроблену пробу – привести до одного знаменника факти лінгвістичні з студіями історичних даних «про староруські племена, сформування староруських земель, а потім держав».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але й тут в багатьох місцях приходиться стрічатися з прогалинами і непевностями, навіть при уставленні більших язикових і племінних груп, не говорячи про детальніше розміщення поодиноких племен. Шан[овний] автор вправді сміло перескакує через сі непевності, надробляючи гіпотезами свою теорію; але, мабуть, кориснішою і вдячнішою навіть річчю було б замість такої сміло збудованої теорії виказати, в чім факти діалектологічні потверджують, поправляють або збивають історичні виводи про староруські племена, їх групування і т.д.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кінець кінцем не можна сказати, щоб ті дисципліни, до яких по поміч зверталися в розслідах староруської етнографії, дотепер віддали їй великі прислуги. Ті неясності, які стрічали сі розсліди, орудуючи чисто історичним матеріалом, і досі в значній мірі стоять на їх дорозі, хоч, може, й не завсіди представляються ясно й свідомо поза різними гіпотезами й теоріями, що їх притемнили, заступили. Задачею сеї статті буде відсунути деякі гіпотези й теорії, що маскують такі непевності й прогалини або дають невірне представлення про фактичні відносини, та вказати на ті неясні й непевні точки, які вимагають розсвітлення.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я почну від загальнішого питання – про угруповання східнослов’янських племен. Тепер, коли в лінгвістиці загалом все ясніше виступає переконання, що початки язикової, а з тим і племінної диференціації сягають дуже давніх часів – часів язикової й культурної спільності племен, часів праязика і пракультури, – все менше може бути сумнівів і в тім, що початки трьох головних східнослов’янських груп, трьох народностей – українсько-руської, білоруської і великоруської – виходять вповні за границі історичних часів. Виходячи від сучасного угруповання сих народностей, найпростіша гадка, яка приходить, що, виключивши історично звісні нам колонізаційні переміни, сучасне угруповання відповідає старому – себто, що кожда народність зложилася з тих східнослов’янських племен, які ми бачимо на її території в початках історичного життя східного слов’янства. Правда, порівнюючи розміщення східнослов’янських племен «Повісті» з сучасним групуванням, ми стрічаємося з ріжними трудностями, напр., сучасна українсько-білоруська границя переходить через територію дреговичів; потомки радимичів і в’ятичів, так тісно зв’язаних в «Повісті», тепер сидять на двох ріжних етнографічних територіях і т. ін. Але се не такі ще трудності. Далеко більшу замотанину вносять теорії деяких дослідників, філологів передовсім, що етнографічні відносини староруських часів підпали в пізніших часах рішучим пертурбаціям, які, мовляв, змінили ix радикально, так що сучасні етнографічні території зовсім не відповідають старому групуванню племен.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Першою такою теорією, що внесла велику суперечність в староруську етнографію, була теорія великоросизму старих осадників Подніпров’я і пізнішого залюднення його українською колонізацією – т.зв. теорія Поґодіна, в більш наукообразній формі відновлена проф. Соболевським. Вона опиралася на премісі міграції старої (великоросійської) людності Подніпров’я на північ, десь в XIII в., і нового колонізування його, десь в XIV в., українською людністю з заходу. Спочатку центр тяжкості її лежав в питанні про великоросизм полян; в останніх літах – відколи один з головніших репрезентантів сеї теорії ак[адемік] Шахматов відступився від полян і лишився при великоросизмі задніпрянської (лівобічної) людності, а з другого боку – один з визначніших противників її проф. Яґіч також признав можливість старої великоросійської колонізації за Дніпром, центр тяжкості після такого компромісу перейшов на сіверян.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З сею теорією міграцій – великоросійської, а пізніше – української зв’язав ак[адемік] Шахматов іншу, ще більше далекосяглу теорію – радикального впливу державних організацій XIV – XV вв. на початкове групування східнослов’янських племен, трансформації сього групування під впливом тих політичних чинників.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не буду входити в сю другу теорію принципіально: свої гадки про неї я висловив уже по появі першого начерку праці ак[адеміка] Шахматова, і по виході її нової, поправнішої редакції я лишаюся при давнішій гадці – що вона при ближчім переведенні стрічається з фактами, які їй рішучо противляться й проречисто доводять, що політичним групуванням і комбінаціям тих часів ніяк не можна признавати такого незвичайного впливу на сформування східнослов’янських народностей. Я спинюся тільки на тих точках, де д. Шахматов ставить нові конкретні тези щодо розміщення східнослов’янських племен і їх групування.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Д[обродій] Шахматов ділить східнослов’янські племена на три групи: полудневу, між Дніпром і Прип’яттю, середню – племена задніпрянські, лівобічні, а з правобічних – дреговичі, і північну – кривичі й новгородські словени. Пізніша українська народність сформувалася з племен полудневої групи, що сколонізували й спустошені задніпрянські землі (від XIV в. почавши). Білорусини – се західна частина середньої групи, відокремлена приналежністю до В[еликого] кн[язівства] Литовського, тимчасом як східна частина середньої й ціла північна, притягнені В[еликим] кн[язівством] Московським, формуються в народність великоросійську. В сім групуванні я спинюся на ближче інтересній для мене точці – приналежності задніпрянської (лівобічної) полудневої колонізації до середньої групи, себто до іншої групи, ніж полуднева правобічна колонізація, а до одної групи з радимичами, в’ятичами й рязанцями. Тому що д. Шахматов зачисляє Подоння до сіверянської колонізації, для нього се питання сходить на приналежність до середньої групи сіверян. Нижче побачимо, що для такого розширювання сіверянської колонізації нам, властиво, бракує підстави. Але коли признати, що сіверяни належали до одної групи з правобічними племенами, то се рішає справу й для колонізації територій, що лежали на полуднє від сіверян, тому й ми можемо се питання звести щодо сіверян: до которої групи вони належали?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як я вже сказав, теорія, що сіверяни не належали до полудневої групи – се спадщина теорії про великоросизм старих осадників Подніпров’я, компроміс її оборонців і противників. Великоросизм полян нині, можна, здається, сказати, зложений уже до архіву. Д[обродій] Шахматов в своїй праці признає, що слаба діалектична закраска київських пам’яток толкується зовсім природно стрічею в сій старій столиці людей з різних племен і земель, що народність полян не можна розлучати від народності Деревлян, які широкою смугою покривали від півночі й заходу невеликий придніпрянський клинець полян.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але признаючи в полянах плем’я полудневої групи, тим самим позбавляють підстави теорію великоросизму чи середньоросизму сіверян, що, повторяю, являється тільки останком, пережитком теорії великоросизму полян. Для сеї останньої була все-таки якась вихідна точка – брак виразної української закраски в київських пам’ятках XI – XIII вв. Для сіверян навіть і такої вихідної точки ми не маємо. Д[обродій] Яґіч і не аргументує, просто відступає поґодінській теорії можливість великоросизму сіверян; д. Шахматов пробує аргументувати, але поневолі його аргументація випадає слабенько. Він вказує, що сіверяни зв язуються з радимичами й в’ятичами разом при огляді звичаїв і обрядів в «Повісті» (с.7), що вони злучуються в одне політичне тіло, до Києва не тягнуть, противно – від нього, та що в рязанській колонізації видно дві течії, з яких полуднева відповідає сіверянській колонізації і своїм діалектичним характером ілюструє язикову приналежність сіверян.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Більше аргументів я не знаю, а сі рішучо заслабі. «Повість», описуючи звичаї, противставляє полянам їх сусідів – західних, деревлян, і східних, сіверян, радимичів і в’ятичів, всіх їх малює більше-менше одними красками та додає до них вкінці кривичів і «прочих поган». Про розділювання й зв’язування в групи по етнографічній близькості тут нема мови – книжник малює загалом образ поганських звичаїв. Проф. Багалій, на котрого покликується д. Шахматов, на попертя своєї гадки про близькість сіверян до радимичів і в’ятичів говорить лише стільки, що сусідство давало таку близькість і на підставі географічного сусідства «Повість» в’яже племена в групи – сіверян з радимичами й в’ятичами, уличів з тиверцями.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сіверяни з радимичами й в’ятичами рано зв’язані були в одну політичну групу – передовсім династичним зв’язком, накиненим їм київським правительством – мабуть, іще за Володимира В[еликого], а може, й ще раніше. Такі династичні зв’язі творили часом комбінації дуже дивні, вповні довільні – як, напр., зв’язь Переяслава з Ростово-Суздальською землею. Зв’язок сіверян з радимичами й в’ятичами мав, одначе, за собою деякі спеціальні обставини, що причинилися до того скріплення: у радимичів і в’ятичів не було розвиненого міського життя, як у сіверян, і чернігівські князі не стрічали опозиції зі сторони місцевих міських центрів; тоді як сама сіверянська земля ділилася на волості, з головнішими містами на чолі, радимичі й в’ятичі лишаються в позиції пасивних повінцій. Сіверяни на лівім боці Дніпра грали подібну ролю, як поляни на правім; їх старі міські торговельні центри – Чернігів, Переяслав, Любеч домінували над цілою Задніпрянщиною, її комунікацією й торгівлею, зовсім незалежно від племінних ріжниць – як Новгород та Смоленськ держали в руках Поволжя (зрештою, ми стрічаємо в літописі натяки, що й сі сіверянські провінції так дуже своєї моральної одності з Черніговом не відчували – див. «Іпат[ську літопись]», с. 239).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Взагалі не сама племінна одність, а й зовсім інші – економічні, політичні і т. ін. мотиви впливали на формування політичних тіл, [се] якнайліпше показують змагання Переяслава до рішучого відокремлення від одноплемінного Чернігова та його старання знайти собі династію зовсім далеку, не сусідню, яка б не поставила Переяслав в позицію пригорода – для чого й звертається він до ростово-суздальської династії. Шукати тут якихось внутрішніх, колонізаційних підстав ніщо не дає нам права. Князі торгували своїми волостями, зовсім не оглядаючись на їх племінні чи інші зв’язі. Коли д. Шахматов припускає на верхнім Поволжі колонізацію в’ятицьку, а навіть і сіверянську, то, думаю, робить се тільки в запалі до улюбленої гіпотези. Навіть в Рязанській землі не можна припустити якоїсь одностайної сіверянської колонізації, яка б могла в чистоті занести й задержати свою сіверянську мову, бо між землею сіверян і Рязанською землею лежала область в’ятичів, і сіверянські колоністи в Рязанську землю могли приходити тільки разом з в’ятичами всуміш, і при тім очевидно – в меншості супроти в’ятичів. Не можна припустити масової колонізації сіверян (а тільки масова, в збитих масах осаджена колонізація може мати значіння для цікавих нам питань) в Рязанську землю і з басейну Дону, як те робить д. Шахматов.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Припустивши навіть, що Подоння займали дійсно сіверяни, я не годен припустити, що під натиском кочівників в X в. вони відступали відси в землі нижньої Оки, а не в сіверянське Посейм’я й в’ятицькі землі, себто ті землі, з якими тодішня донська колонізація була найближче зв’язана, бо ніяких особливих доріг (як хоче автор, відкидаючи дорогу через в’ятичі) з Дону на Поволжя в тих часах ми досі не знаємо. Коли д. Шахматов приймає погляд П.Мілюкова про кривицьку колонізацію північної часті Муромо-Рязанської землі, то в полудневій треба припускати головно колонізацію в’ятицьку, з домішкою (але другорядною хіба) сіверянської, отже з рязанських говорів судити про сіверянські я не бачу підстави.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не можучи прийняти аргументів автора про окремішність сіверян від полудневої, правобічної групи, я позволю собі вказати на деякі факти й обставини, що промовляли б, противно, за зв’яззю сіверян з правобічними племенами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я пічну від того, що пригадаю тісну культурну й політичну зв’язь сіверян з полянським Києвом. Для мене се не так сильний аргумент, бо я не ототожнюю політичної й культурної зв’язі з племінною, етнографічною, але для д. Шахматова, що з сеї сфери бере аргументи для своєї теорії, ся обставина повинна мати велике значіння. Київ, Чернігів, Переяслав, сей полянсько-сіверянський трикутник, – то підстава політичного й культурного життя старої Русі, від перших докладніших звісток про неї (початків X в.). Його зав’язання раніше за всі історичні звістки. Радимичів, в’ятичів, деревлян «примучували» київські князі – про сіверян нічого подібного не пам’ятали, і просто pro forma, [15 - pro forma (лат.) – з формальних міркувань] щоб зробити який історичний початок тому, редактор «Повісті» зачисляє прилучення до Києва сіверян до подвигів Олега. Д[обродій] Шахматов сам признає, що центральне значіння Києва для полян з сіверянами старше від Руської держави Олега. В київській людності він припускає значну домішку сіверян.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Се не неможливо – я готовий припустити, що пограничне положення Києва на полянсько-сіверянськім пограниччі причинилося до його культурного значіння, але говорити про якусь ріжноплемінність, про брак гравітації до Києва у сіверян при таких фактах – дуже трудно! Якогось натяку на ріжноплемінність, етнографічний антагонізм між сіверською й полянською людністю ми не бачимо й пізніше. Неохота киян до чернігівської династії не йде тут в рахунок – вона подиктована змаганням до утворення з Київщини замкненого політичного тіла і з племінним антагонізмом не має нічого спільного.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще важніше, ніж спільність культури, – се спільність етнографічних прикмет, як похоронний обряд, наприклад. Археологічні досліди відкривають перед нами від поріччя Стиру до поріччя Сули й Десни подібні, лише з другорядними відмінами, похорони обложених деревом або в дерев’яні гроби положених небіжчиків; з другого боку, вповні аналогічні з сіверянськими могилами похорони палених небіжчиків сконстатовані недавно в поріччі Случі. В’ятицькі ж похорони значно відріжняються від сіверянських.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зрештою, воно й a priori [16 - a priori (лат.) – виходячи із відомих фактів] не дуже правдоподібно, аби середньоруське чи великоруське плем’я так облило полудневу групу, як те собі представляє ак[адемік] Шахматов. Спостереження над слов’янською колонізацією вказують досить виразно на її правильне розпросторення, без перескоків і замішань. Коли приймемо, відповідно до звичайного уміщення слов’янської правітчини, що полуднева (українсько-руська) східнослов’янська група сиділа перед своїм розселенням на середнім Дніпрі, – розпросторення середньоруського племені в поріччях Десни, Сули й далі на полудень було б перескоком. Але що не кождий, може, так собі представляє слов’янське розселення, тож і я на сей аргумент зовсім не кладу натиску.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Натомість піднесу, що архаїчні українські діалекти нинішньої Чернігівщини ледве чи удасться добре витолкувати, припустивши, що старі сіверяни не належали до українсько-руської групи. Д[обродій] Шахматов вправді припускає, що від XIV в. ішла і сюди колонізація «під охороною литовських князів» деревлян і дреговичів з Полоцької землі й київського Полісся, але (полишаючи на боці інші допущені тут неправдоподібності) така міграція з правобічного Полісся в лівобічне дуже мало правдоподібна – вона йшла з Полісся на полуднє в передстепові краї, користаючи з «охорони литовських князів».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Багнисті й лісові простори середнього й горішнього Подесення були остільки добре захищеним краєм, що самі служили резервуаром для полудневого Задніпров’я, в часах пополохів і постраху кочівників, і тутешня людність зовсім не мала потреби мандрувати в ті далекі краї, куди ведуть її оборонці старого сіверянського великоросизму. В середній Чернігівщині стара лівобічна людність мала всі шанси заціліти в дуже значних масах, і в українських діалектах середнього Подесення ми можемо, думаю, вповні бачити останки сеї старої лівобічної людності.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З тих усіх причин я уважаю теорію про великоросизм (чи «середньо русизм») сіверян хибною і позволю собі висловити надію, що безсторонні дослідники – і між ними в першій лінії сам д. Шахматов – переконаються в нестійності сеї теорії. Нема причин виключати з полудневої, українсько-руської групи котре-небудь з східнослов’янських племен, які сиділи на нинішній українсько-руській території: сіверян, полян, деревлян, дулібів, тиверців і уличів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тільки на території дреговичів теперішню українську колонізацію (оскільки вона дійсно на ту дреговицьку територію входить) можна уважати пізнішою, як те приймає і д. Шахматов. Але й тепер я не вважаю сеї справи вповні ясною, як не вважав і перед появою праці д. Шахматова. Колонізаційний напрям український на півночі мінявся – ішов то на північ, то на полуднє, тимчасом як білоруська колонізація була більше постійна; тут могли бути ріжні комбінації – рух білоруської колонізації на українську й української на білоруську, і я не бачу іще вповні ясних і певних підстав для розв’язання сеї справи. Критерії для відріжнення дреговицького похоронного типу від деревлянського, поставлені проф. Завітневичем, не здаються мені доста характеристичними. З другої же сторони, д. Спіцин в згаданій своїй праці справедливо підносить – супроти класифікації д. Шахматова – близькість дреговичів до полудневої групи, як вона виступає в археологічнім матеріалі. Може, і етнографічно, і язиково дреговичі були тільки переходовим типом від групи полудневої до північної (кривицької)?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Полишаючи отвореним се питання, переходжу до поодиноких племен полудневої, українсько-руської групи. Я вичислив їх вище – сіверяни, поляни, деревляни, дуліби, уличі і тиверці. Се все певні. Але сі племена далеко не покривають собою всеї території, про яку знаємо, що була або мусила бути в тих часах, X – XI вв., залюднена сею колонізацією. Без племінних імен лишаються дві цілі великі окраїни сеї колонізації – східна й західна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як я вище сказав, д. Шахматов приймає, що басейн Дону і Азовське помор’я було залюднене сіверянами. Сю теорію він взяв готовою – пустив її в курс Барсов, а піддержали історики Сіверської землі, і її не рідкість стрінути в науковій літературі. Але докладніше вона ніколи не була аргументована, і, переглядаючи ті докази, які з часом зібралися коло неї, не можна сказати, щоб вона була добре обставлена.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вказують, що Донець на пізнішій московській мапі (т. зв. «Книга Большого Чертежа») зветься Сіверським. Се так, але се, властиво, аргумент contra [17 - [аргумент] contra (лат.) – заперечний аргумент, який свідчить проти [висловленої тези]]: ім’я «Сіверського», очевидно, зв’язане було з верхів’ям Дінця, що дійсно випливає з сіверського Посейм’я, і се верхів’я з тою назвою противставлялося чи верхнім його притокам, що, мабуть, также мали ім’я Дінця (так, «Донецьке городище» лежить на р. Удах), або середній і нижній його часті. В пізнішій номенклатурі, переданій нам в люстраціях українських замків середини XVI в., ім’я Сівери, «уходовъ Сиверскихъ» прикладалося до літописної території сіверян – далі Посулля воно на полуднє не йде.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вказують на те, що Тмуторокань належала до Сіверської землі чи, властиво, до сіверської династії. Та се, очевидно, могла бути й зовсім припадкова зв’язь, така як Ростово-Суздальської волості з Переяславом. Що пізніший каталог міст (при «Воскресенській літописі») згадує Тмуторокань поруч сіверських міст (Мирославиць, Тмутораканъ, Остреческый, на ДеснЂ Чръниговъ – «Воскр[есенська літопись]», І, с.240) – се также ніякий аргумент. Насамперед не маємо права читати се як одно слово: «Тмутораканъ остреческый» і розуміти як «Тмуторокань на р. Острі» (як розумів Татіщев і новішими часами проф. Багалій або ак[адемік] Шахматов). Остреческый, мабуть, осібне ім’я – Остерський городок, Остер. Але коли би був дійсно Тмуторокань в Сіверській землі, то він міг би дістати ім’я від азовського Тмутороканя (в кождім разі не навпаки, бо се руська, повноголосна форма фанагорійської «Тіметраки») просто тому, що сіверські князі, сидівши в азовськім Тмутороканю, могли перенести його ім’я на якийсь сіверський городок. Але ім’я Тмутороканя могло й зовсім припадком опинитися в сім каталозі міст поруч сіверських городів як Сіверська волость. Се, мабуть-таки, й правдоподібніше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так розлітаються всі аргументи, які досі були виставлені на попертя сеї теорії, що подонські слов’яни X в. були сіверяни. Нема ані підстави, ані Потреби підтягати їх під ім’я сіверян. (На лівім боці нижнього Дніпра могли сидіти уличі; але літописний текст про них простіше розуміти про сам правий бік Дніпра). Кінець кінцем племінного імені подонської колонізації ми не знаємо. І се не дивно. Редактори «Повісті» дуже мало займалися сею окраїною, промовчали зовсім навіть сю колонізацію (зрештою, дуже ослаблену печенізьким потопом в X віці), отже дуже легко могли промовчати племінне ім’я сих осадників – коли знали його.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Повість», зайнята тими землями, коло яких оберталася київська політика другої половини XI в., замовчала не тільки напівстрачену подонську колонізацію – вона не сказала нічого й про руську колонізацію карпатських країв. Звичайно на сі краї кладуть східнослов’янське (українсько-руське) плем’я хорватів, або як інші його звуть за Константаном Порфірородним – «білих хорватів». Але ціла історія з сими хорватами висить у повітрі. Я досить широко обговорив сю справу перед п’ятьма літами в своїй «Історії», отже не буду деталічно в неї тут входити, але головні моменти і контроверсії зазначу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Виходять звичайно зі згадок «Повісті» про хорватів, ближче поясняють їх на підставі оповідання Константина Порфірородного] про Білохорватію та при помочі інших комбінацій (хоро– і топографічної номенклатури, зближувань з іменем Карпатів і т. ін.) стараються ближче означити їх територію. Тим часом з звісних згадок «Повісті» перша – в етнографічнім огляді («Іпат[ська літопись]», с.7) – дуже виглядає на інтерполяцію: один з редакторів, бажаючи можливо доповнити сей реєстр руських племен, дописав тут ім’я хорватів, знайшовши його нижче під р. 907 або 993. Таких голих імен в первісних редакціях етнографічного огляду «Повісті» ми не стрічаємо. Але більше нічого пояснити про хорватів інтерполятор не умів, бо мав саме ім’я; в дійсності хорвати, згадані під р. 993, могли зовсім не бути східнослов’янським племенем. Згадка під 907 р. має также каталоговий характер і также нічого, крім голого імені, не дає. Константин Порфірородний] нічого не може помочи в сій справі, бо його Білу Хорватію (поминаючи вже дуже сумнівну важність його оповідання про міграцію хорватів і сербів) не маємо ніякої підстави прикладати до руського Підкарпаття: прикладають її знов-таки з огляду на тих руських хорватів «Повісті». Ще більше сумнівне зближення - бойки. Топографія Прикарпаття, ані саме ім’я Карпатів также не дає ніякої підстави для локалізації хорватів. Кінець кінцем одинокі хорвати в прикарпатських краях – се чеські хорвати привілею празькій катедрі (підробленого, потвердженого 1086 р.); згадки же «Повісті» про хорватів руських і оповідання Константина П[орфірородного] про хорватів сербських можуть бути простими непорозуміннями, й існування племені руських хорватів взагалі, а на Підкарпатті спеціально, зістається непевним. Ми не знаємо, яким племінним іменем звалися східнослов’янські осадники Підкарпаття, руської західної окраїни.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Останнє руське плем’я на заході, нам звісне по імені, – се дуліби. Як далеко сягали його осади на захід, не знаємо. Кілька сіл того імені в басейні верхнього Дністра можуть вказувати, думаю, що се поріччя лежало вже за межами масової дулібської колонізації. «Повість» садовить їх над Бугом: «живяху по Бугу», значить – Західному, віслянському. Вправді, Барсов толкував се так, що тут треба розуміти верхів’я обох «Буговъ», себто Богу (полудневого) і Бугу (віслянського), а інші дослідники, до яких новішими часами прилучився і д. Шахматов, містять дулібів над Богом (полудневим), але се неможливо. «Повість» виразно говорить про один Буг, а пояснення «кде нынЂ Волыняне» не лишає місця сумніву, котрий з двох «Бугів» маємо тут разуміти: Волинь, як відомо, стояв на Бугу (віслянськім), а Побожжя до Волині властиво не зачислялося. Говорити, що колись давніше, ще перед тим, дуліби жили на Богу чи на верхів’ях Богу і Бугу, значить ставити зовсім довільну, на нічім не оперту гіпотезу. Ні ми, ні «Повість» нічого не знає про якусь таку міграцію дулібів, а мушу сказати, що всякі такі пересування племен, не виставлених на натиск кочових орд безпосередньо, в часі, коли слов’янське розселення уже уставилося (VIII – X вв.), здаються мені дуже малоправдоподібними.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Назви «бужан» і «волинян» Барсов об’яснив дуже основно як пізніші імена, що заступили старе племінне ім’я дулібів. Такий погляд був прийнятий і іншими дослідниками, між іншими і істориками Волинської землі – Андріяшевим і (менше рішучо) Івановим.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Д[обродій] Шахматов вертається, одначе, до старого погляду, що дуліби, бужани, волиняни – се ріжні племена, що заступали одне місце другого: волиняни, відступаючи з полудневих степів, потиснули дулібів, що сиділи на Богу, на північ, і під сим натиском вони й бужани посунулися далі Бугом віслянським. Хоч при тім ш[ановний] автор доказів ніяких особливих не подає (так само, як і д. Андріяшев, котрого деякі гадки приймає д. Шахматов), так що ся міграція племен зістається властиво гіпотезою, навіть висловленою досить неясно, але поважання, яке я маю перед науковими заслугами автора, каже мені ввійти ближче в теорію осібності дулібів, бужан і волинян, що послужила ш[ановному] автору, очевидно, вихідною точкою до сеї гіпотези міграції.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Бужане – зань сЂдять по Бугу, послЂ же Волыняне». «ДулЂби же живяху по Бугу, кде нынЂ Волыняне». Насамперед, що бужани і волиняни – се два імені того же самого племені, в тім не може бути сумніву найменшого. Волиняни – се назва не племінна, а політична, взята від города Волиня, політичного центру. Вона належить до циклу таких політичних імен, як кияни, полочани, новгородці, що заступають собою старі племінні імена полян, кривичів, словен. Та й слова «Повісті», що бужани «судять» і досі там же (сей варіант ми мусимо уважати старшим, як «сЂдяху» «Лавр[ентіївської] літоп[исі]»), виразно показують, що нема тут мови про міграцію бужан і заміну його новим племенем. Зрештою, я вже сказав, що такі міграції й пересування племен в поясі позастеповім я для тих часів самі собою уважаю за зовсім неправдоподібні (з місць невигідних могли рушатися ватаги колоністів і осідати на території іншого племені, але щоб цілі племена в ті часи осілого, хліборобського життя мандрували, і то не на якісь порожні простори, а витискаючи відти цілі інші племена, – то мені не здається можливим!). Але тепер я розглядаюся в аргументах незалежно від сеї принципіальної обставини.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Може бути тільки питання, чи бужани і дуліби не два осібні племена. Се справа, дійсно, не така ясна, і тому бачимо, що й ті дослідники, які вважають назву волинян рішучо політичною, а не племінною, вагаються, чи признати бужан і дулібів за одне плем’я, чи за два. Але я думаю, що ближче приглянувшися до сеї справи, небагато лишимо місця сумніву.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли дуліби й бужани – се два осібні племена, то дуже дивно, що в «Повісті» вони ніде не виступають разом, ні при однім вичисленні, хоч мали б то бути сусідні племена, а «Повість» дуже любить власне такі сполучення сусідніх, географічно близьких імен. Слова «кде нынЂ Волыняне» дуже виглядають на пізнішу глосу (сих слів і нема в деяких кодексах Лаврентіївської групи – Радивилівськім і Академічнім); отже в сім, найстаранніше зробленім реєстрі були б бужани пропущені; нема їх в оповіданні походу Олега, і взагалі ім’я дулібів виключає ім’я бужан, і навпаки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Міграції дулібів «Повість», очевидно, не знає: кажучи, що вони сиділи по Бугу, де тепер волиняни, вона б, певне, пояснила нам, де ті дуліби звідти поділися, якби їх місце дійсно зайняло нове плем’я бужан. Та й така міграція неправдоподібна сама по собі, як я вже казав.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З тих причин я не вважаю правдоподібним, аби бужани було взагалі іменем племені, хоч би й другим племінним іменем дулібів (в такім разі, мабуть, также прийшлося б прийняти пізнішу міграцію дулібів над Буг, бо вже по слов’янськім розселенні вони були звісні у нас під сим іменем – дулібів, і хіба через пізнішу міграцію над Буг могли дістати ім’я бужан, але «Повість» не знає ніяких давніших осад їх, як тільки над Бугом).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Досить правдоподібним уважаю об’яснення, виставлене Барсовим (1 с.), що ім’я бужан пішло від Бужська. «Повість» між своїми улюбленими теоріями має також і сю: виводити, де можна і не можна, назви племен від рік. Полочани, напр., в дійсності дістали своє ім’я не від річки Полоти, а від Полотська; так могло бути і з бужанами. На сій території ми взагалі бачимо багатства таких політичних назв – окрім волинян, іще Червенські городи, лучани; могло таким бути й ім’я бужан. Се здається мені правдоподібнішим, ніж бачити в «бужанах» топічну назву певної частини дулібів, хоч і се об’яснення также можливе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Племінним іменем не можу вважати также і «лучан» – Константина Порфірородного, як вважають деякі дослідники (і я сам ще недавно), зв’язуючи з улучичами (вар[іант] уличів) «Повісті».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бо з того вкінці виходило б таке, що лучани-лучичі поставили по імені свого племені місто Лучеськ, а від Лучеська звалися потім лучанами. Таких городів, прозваних по імені племені, ми у нас не знаємо. Очевидно, се также назва політична, взята від города – політичного центру Лучеська. Дуже можливо, одначе, що подібність імені уличів і лучичів, Лучеська і близьке територіальне сусідство їх вплинуло на те, що сі два імена мішалися, і поруч ріжних інших варіантів імені «уличі» появилися й «улучичі», а їх стали толкувати новішими часами як «лучан», так як варіант угличів в’язався в звукову асоціацію з Угличем.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Який племінний підклад мала територія лучан, сказати напевно годі. Недавно ще з значною певністю говорили ми, що територія деревлян на заході не йшла далі поріччя Горині. Тепер викриття в поріччі Стиру похоронного обряду, дуже близького до деревлянського, змушує бути обережнішими. Хтозна, може, і в поріччі Стиру були деревляни.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За тим, що були тут дуліби, окрім пізнішої політичної зв’язі Лучеська з Волинню (сам по собі аргумент зовсім маловажний), промовляла б хіба географічна близькість поріччя Стиру до дулібського Побужжя. Про інші племена (напр., про уличів) тяжко тут думати, а малоправдоподібним здається мені, аби «Повість» упустила ім’я племені, яке сиділо тут.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Справа розселення уличів в головнім представляється ясно. «Повість» (в новгородській версії) каже, що вони сиділи «по ДнЂпру вънизъ, и посемъ преидоша межи Богъ и ДнЂпръ». Сьому відповідає вагання між Дніпром і Дністром при означенні осад уличів в полудневій і північній версії «Повісті». На нових осадах знає їх і Константан Порфірородний, вичисляючи сусідів печенігів на правім боці Дніпра в такім порядку: Русь (поляни), уличі, деревляни, лучани (De administr. imp. cap. 37). [18 - De administr. imp. cap. 37 – твір «Про управління імперією» [Константина Порфірородного], розділ 37; De administrando imperio – несправжня назва твору К.Порфірородного (Багрянородного). Справжня назва: – Про народи. – тут і далі М.Грушевський наводить ряд етнонімів, які зустрічаються у К.Порфірородного, співставляючи їх з назвами староукраїнських племен] Його звістка позволяє нам також і зорієнтуватися між численними варіантами улицького імені в копіях «Повісті»: Константина відповідають уличам «Повісті», тимчасом як такі варіанти, як угличі, улучі, являється уже результатом етимологізування (Volksethymologie) [19 - Volksethymologie (лат.) – народна етимологія] книжників.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, уличі сиділи на нижнім Дніпрі і з часом, але не пізніше 1-ої половини X в., пересунулися відти «між Бог і Дністер». Тут, одначе, виникають ріжні питання. Насамперед, як розуміти се «по ДнЂпру вънизъ»? Найпростіше було, з становища книжника, що писав се на правім боці Дніпра в Києві, толкувати се так, що уличі сиділи на правім боці нижнього Дніпра. Можна б толкувати, що сиділи вони по обох боках Дніпра, але се було б мале натягання тексту, мені здається. Друге: чи уличі, відступаючи з нижнього Дніпра, відступали на свою ж таки територію, чи на чужу? Мовчання «Повісті» про якусь іншу племінну територію промовляло б скорше за першим толкуванням: що се була концентрація уличів в певній часті на їх же племінній території. Тому що причиною сього переходу їх треба найправдоподібніше вважати печенізький натиск першої половини X в., напрям їх міграції треба міркувати не просто як західний, а борше північно-західний – на середнє і горішнє поріччя Богу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;При такім толкуванні уличі дістають великий простір на правім боці Дніпра і по Богу. В великості території нема, одначе, нічого неможливого – се колонізаційна периферія, де колонізація мусила бути найбільше екстенсивна – і рідка. Але зістається голим ліве побережжя Дніпра. Хто сидів там? На се ми не маємо відповіді.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нещодавно проф. Завітневич пробував підперти археологічними доказами існування осібного племені «суличів».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але так, як саме се ім’я виникло з хибного варіанта («съ Суличи» замість «съ Уличи», в Радивил[івськім] і Акад[емічнім] кодексі, під 885 р.), так і археологічні докази д. Завітневича не були стійні (вказаний ним похоронний тип звісний і далі на північ, в сіверянських землях). Поріччя Сули належало до сіверян, а лівого берега нижнього Дніпра не маємо поки що підстав зачисляти до їх колонізації.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Може бути, з часом сю справу прояснить археологія, але мусить вона для того бути значно ліпшою, ніж та, яка дуже часто культивується тепер в Росії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У Львові, 18 (31) / XII. [1]903 <br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Етнографічні категорії й культурно-археологічні типи в сучасних студіях Східної Європи<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Давня і глибоко закорінена манера – об’ясняти відміни в культурі відмінами етнографічними і появу їх виводити від перемін в колонізації – від появи нового народу, що, мовляв, приніс з собою сі нові культурні здобутки, звичаї і обряди. Був час, наприклад, коли мегаліти зв’язували спеціально з кельтами, бачили в них їх виключну власність і, де були мегалітичні будови, припускали давніші кельтські осади. Появу в Західній Європі металічної культури, домашніх звірят уважали здобутками, принесеними якимись новими племенами, якоюсь великою міграцією. Нещодавно висловлялися здогади, що й неолітична культура була принесена в Європу якоюсь ближче нам незвісною міграцією, що стара палеолітична людність полишила Західну Європу під впливом змін в кліматі і фауні й її місце зайняла та нова неолітична людність, прийшовши – з Азії, наприклад, що все ще лишається такою vagina gentium [20 - vagina gentium (лат.) – місцем народження племен (народів)] для Європи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звичайно такі теорії упадають в міру того, як збільшається запас наших відомостей. Після того як мегаліти показалися не тільки в Західній Європі, а і в Північній Африці, на Кавказі і в Індії, – ніхто не бачить в них слідів кельтських міграцій. Багатші нахідки, докладніші студії показали нам повільний розвій домашнення звірят в Європі, ще докладніше – повільне розповсюднення перших металів міді й бронзи, їх, щоб так сказати, – ендосмозу в кам’яну культуру. З того часу як знайшлися в Західній Європі переходові типи між останніми стадіями палеолітичної культури (Magdalйnien — по звичайній, загальнозвісній схемі) і неолітом – типи т.зв. Tourassien i Tardenoisien, пропав той hiatus, [21 - hiatus(лат.) – досл.: щілина, проміжок; розлом] той розлом між палеолітичною й неолітичною культурою, що змушував до здогадів про радикальну переміну залюднення Європи на сім переломі, і коли тепер ще далі говорять про нову міграцію на порозі неолітичної культури, то вже з огляду на такі справді реальні факти, як появу довгоголового типу – хоч і тут можна ще споритися, чи дійсно сі факти змушують до такої теорії і т.д.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Подібно як сі кардинальні зміни в історії людської культури пояснялися й факти більше місцевої культурної історії Східної Європи, які відкривають нам археологічні досліди. Зміни в культурі, в техніці, в похоронних обрядах толкувалися змінами в колонізації, неквапно зв’язувалися з етнографічними іменами, переказаними нам історією. І так діється до нинішнього дня. Так один з визначних археологів російських недавно ще доводив, що бронза була принесена новим народом, отже похорони бронзової доби (такими уважає він похорони з червоними скелетами) належать іншому народу, ніж похорони кам’яної доби. Ранню залізну культуру й похорон все ще досить серйозно (хоч не всі – декотрі тільки конвенціонально) уважають скитськими. Старші похоронні типи признають кіммерійцям – тільки в тім нема згоди – котрі саме, бо тимчасом як одні признають їм похорони кам’яної доби (скорчених скелетів), інші – бронзової, а інші – знов найранішої залізної. Скоро відкриті були оселі з мальованим начинням чи так звані точки («площадки») з «передмікенською культурою» – не встигли ще дослідити їх території, району їх розширення, ані самої тої культури, а вже виступили цілим рядом здогади про їх етнічну приналежність: одні побачили тут неврів, інші – греків з-перед міграції на Балкан, інші – слов’ян і т.д.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скороспішність виводів – річ взагалі дуже звичайна в початкових стадіях науки, але не конче корисна. І в данім разі таке передчасне приліплювання етнічних титулів до археологічних типів не тільки безплідно забирає енергію дослідників, а і вносить часом непотрібну заплутанину в археологічний матеріал та відсуває те, що передовсім на його підставі має бути і може бути зроблене – образ розвою культури на певній території, незалежно від етнічної номенклатури її. Взагалі археологічний матеріал для Східної Європи поки що такий іще бідний, а що важніше – в переважній часті так лихо спрепарований, що увага дослідників передовсім мусить бути звернена не так на роблення далеких виводів, як на уліпшення методів і системи досліду, бо ні в одній, мабуть, іншій сфері ненауковість досліду не являється таким непростимим і непоправним гріхом, як, власне, в археології: справедливо підносили, що тимчасом як лихо описані монументальні чи писані пам’ятки можуть бути з часом описані чи видані ліпше дальшими дослідниками, а недокладна обсервація або хімічний аналіз можуть бути заступлені ліпшими – недокладно переведена розкопка безповоротно нищить дорогоцінний і може бути – одинокий в своїм роді матеріал, даючи замість цінного факту з історії людської культури малоцінні bibelots [22 - bibelots ( фр. .) – дрібнички, витребеньки].<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спеціально в справі змін культурних форм і обрядів треба все пам’ятати – з одного боку, що від неолітичної доби (досить пізньої, з другої половини її, коли ми вперше маємо багатший археологічний матеріал) і аж до гунського находу ми не маємо вповні виразних безсумнівних вказівок – чи історичних, чи археологічних – на якусь масову вповні чужорідну міграцію в Східній Європі. По-друге – що вже від дуже ранніх часів, в кождім разі – від другої половини неолітичної доби, були сильні культурні впливи, культурна ендосмоза як в Західній Європі, так і в Східній.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Справді, супроти того, що з ідеєю індоєвропейської правітчини в Передній Азії приходиться попрощатись, і все більше правдоподібним (і в науці прийнятим) стає погляд, що індоєвропейці жили десь в Східній Європі ще перед своїм розселенням, а їх культурна еволюція на правітчині іде ген в глибину неолітичної культури, вповні можливо, що значна частина Східної Європи – чи Полудневої, як хочуть одні уміщати сю індоєвропейську правітчину, чи Західно-Полудневої, чи Східно-Полудневої – як хочуть інші, – мала індоєвропейську людність від пізньої неолітичної доби аж до гунського находу. А в такім разі культурна й побутова еволюція сходить на культурні впливи, чужорідні домішки і вкінці – просту-таки еволюцію життя, і про різкі етнографічні відміни й міграції можна поки що говорити хіба лише гіпотетично.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Візьмім найстарше етнографічне ім’я, передане нам історичними відомостями – кіммерійці. Лишаю вже на боці, що ми не знаємо, чи дійсно існував в чорноморських краях взагалі такий конкретний нарід, що се не зовсім певно, бо ся пара імен – скитів і кіммерійців – могла бути попросту пересаджена, псевдонауковою комбінацією грецьких письменників, на північне побережжя Чорного моря з малоазійських країв, де вона дійсно існувала. Але й існувавши реально, кіммерійці могли бути такими ж іранцями, як і скити (як то, зрештою, й припускають декотрі дослідники), або в кождім разі індоєвропейцями. Появу скитського імені в Європі также, властиво тільки з дуже великими обмеженнями, можна признавати міграцією. Уважніше придивляючися колонізаційним і культурним відносинам чорноморських степів, новіші дослідники все рішучіше підносять ту гадку, що виступи скитів, потім сарматів, вкінці аланів були змінами більше політичними, перемінами зверхніх орд, а радикальних змін в людності властиво не було. Правдоподібно, іранська людність держалася в чорноморських степах протягом цілого сього часу. Розуміється, вповні можлива туранська, урало-алтайська домішка в сій кочовій людності, але поки що сконстатувати її ми не можемо з певністю, ані не можемо вказати її величини й значіння. Правда, важним фактом являється те, що в ранній залізній культурі виступає незнаний нам перед тим в сих краях короткоголовий антропологічний тип, але ж бо взагалі ми так мало маємо антропологічного матеріалу з раніших часів, що й тут тільки гіпотетично можемо говорити, що в неолітичній добі в Східній Європі жив чоловік довгоголовий, а в металічній з’явилася в степах короткоголова людність. Ще менше доказової сили мають інші факти – приміром, зв’язь східноєвропейського стилю скитських часів з середньоазіатським, бо тут для об’яснення вистали б і самі культурні впливи і т.ін.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але й припускаючи, як вповні правдоподібну, туранську домішку в степовій людності скитсько-сарматських часів, зістається в цілості можливість, що від неолітичних часів до вповні історичних IV віку людність полудневої й полуднево-західної часті Східної Європи в головнім була з індоєвропейської родини, і значить – стрічалися тут одноплемінні етнографічні групи. Між ними мусили бути відміни (бо етнографічна диференціація мусила зазначитися ще перед індоєвропейським розселенням), але не так сама по собі різка, Щоб a priori [23 - a priori (лат.) – тут. упереджено] мати право зв’язувати з нею якісь різкі культурні відміни. Там, де вони були вже в тих часах ближчого споріднення і сусідства, вони свій початок ведуть, властиво, знов-таки від чужих культурних впливів і чужорідних домішок, отже зводять питання знову до міжнародної культурної ендосмози.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не перечу, ба навіть надіюся, що з розвоєм більше систематичних і докладних, науковіше ведених археологічних розслідів, коли удасться уставити наступство певних культурних форм і їх територіальний розклад, географічні райони, не в однім разі може удасться зв’язати певні культурні й побутові форми з певними племенами як їх виключну прикмету і власність. Але се діло будучності. Поки ж що ми з певністю можемо вказати, здається, тільки одну серію археологічних фактів, зв’язану якраз з першою напевно звісною нам чужорідною міграцією – тюркською: се впускні й інші могили з похороном небіжчика з конем і кам’яні баби (хоч і тут ближчі хронологічні вказівки дати й докладнішу етнографічну приналежність виказати мають дальші досліди: чи маємо зачинати від печенігів, чорних клобуків і половців тільки, чи братися до перших етапів турецької й взагалі північноазійської міграції). Те, що перед тим, – се ряд фактів культурної еволюції території, які тільки гіпотетично або частково в’яжуться з етнічними групами чи поодинокими народами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Візьмем найстарший досі нам звісний тип похорону – погребання скорченого трупа. Що з ним можна зробити? Він насамперед дуже мало характеристичний, бо так зване утробне положення трупа – найбільш характеристичне – рядом переходових положень переходить в випростуване; ніякої характеристичної обстанови также нема. З другого боку, територія їх розширення розлазиться in infinitum [24 - in infinitum (лат.) – безмежно]: похорони скорчених небіжчиків Східної Галичини дають перехід до подібних похоронів західноєвропейських, що заводять нас до крайніх границь європейського суходолу. Яке ж можливе тут етнічне означення? Сі похорони могли належати кождому народові, який ми в даній стадії культури в даній місцевості припустимо. А стадія культури не так докладна, бо коли в одних похоронах сього типу маємо культуру неолітичну, в інших, видно, дожив він до початків металічної культури.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На Чорномор’ї на сей похоронний тип осідає з часом новий похоронний обряд – обсипування чи обмазування небіжчика червоною фарбою. Осідає він на попередній тип так легко, що ледве чи можна думати про якийсь перелом колонізаційний; на цілій простороні, яку обіймає сей новий обряд – в кождім разі ні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Локалізується він докладніше, ніж похорон скорчених небіжчиків, хоч докладних границь його, розуміється, ще зовсім не маємо. Бачимо його на степовім Чорномор’ї, від Кубанщини до Бессарабії; на Подніпрові він сягає полудневої Київщини, в басейні Дінця звісний він в Ізюмськім повіті; в лісовім поясі й на заході – на Волині і в Галичині – його не знаємо. В приморських місцях сей похорон виступає в обстанові переходової доби від неоліту до металічної культури; далі на північ в масі видержана обстанова безметальна, так що тяжко думати, аби сі похорони належали до металічної культури.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І знову я питаю: яка можливість звязати сей похоронний обряд, хоч і такий характеристичний, з якоюсь певною етнічною групою як його власність? Що за нарід посадимо ми в сій переходовій добі від каменю до металу на тій простороні від Кубані до Бессарабії, від моря до поріччя Росі й середнього Дінця?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перед кінцем неолітичної доби виступають оселі з «передмікенською» культурою. Се тип найбільше характеристичний з цілої ранньої культури нашої території, найрізше відграничений від інших культурних типів. Сі глиняні будови, багаті форми посуди, пишна кольорова і різьблена орнаментація, глиняні статуетки – все виникає так нагло й несподівано на тлі нашого неоліту, що, дійсно, легко підсуває гадку про якусь міграцію. Але так, як стоїть справа з ним тепер, яку таку народність винайти, щоб їй признати сю культуру яко її спеціальну власність? Поріччя (правобічне) середнього Дніпра, Поділля, Бессарабія, Буковина й Волощина, Семигород – се район з ясно вираженою одностайністю сеї культури. Кого тут посадити, щоб се було бодай чимсь трошки більшим від простої гіпотези?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені здається дуже правдоподібним, що ся культура мала чужий, імпортований початок, але розвинулася серед місцевої людності, розвинулася досить широко, як показують численні оселі й робітні (гончарські печі) сеї культури, й могла дорогою зносин і торгівлі передаватися з одного місця на друге, незалежно від етнографічної приналежності.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розширення міді й бронзи на нашій території може, здається, якраз служити доказом, що географічне сусідство, торговельні дороги й зносини, а не етнографічна приналежність, грали головну ролю в культурній еволюції, в присвоюванні здобутків вищої культури і т.д. Один район бронзової культури бачимо на західнім краю її, під Карпатами, в сусідстві угорської і взагалі середньодунайської бронзової культури (старшої й пізнішої), другий – на сході, в басейні Дону й Дінця, в сусідстві кавказького бронзового огнища. Мідяні й бронзові вироби йшли також, очевидно, і з чорноморського побережжя і поволі всякали в стару палеолітичну культуру – бачимо се на похоронах з червоними скелетами, на оселях «передмікенської культури» і т.д. Процес розширення бронзової культури йшов так повільно в краях, дальше положених від її огнищ (як поріччя Дніпра), що перше ніж вона опанувала тутешній побут, прийшло й залізо, так що подекуди бачимо, як воно безпосередньо осідає на кам’яній культурі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Підем іще далі. Те, що зветься звичайно скитською культурою, – се стріча двох культурних течій, одної з полудня, від чорноморського побережжя – гелленістичної, другої – східної, що йшла з Передньої Азії, споріднена, з одного боку, з перською, з другого боку – з урало-алтайською технікою й стилем. Ріжні комбінації сих двох течій в нашім Чорномор’ї – чи то чисто механічне сполучення, чи більш тісне, з обопільними впливами їх на себе – се те характеристичне, що зветься «Скитією».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та воно характеризує тільки техніку, стиль чорноморського побережжя й Середнього Подніпров’я певного часу, але чи було виключною власністю скитів – в тім можна дуже сумніватись. Я, наприклад, не важився б ніяк припустити, що в полудневій Київщині і в Полтавщині, де ми стрічаємо похорони з сею культурою, ходили й ховали своїх небіжчиків скитські орди. Так само і з самим утворенням сеї культури. Грецькі впливи ішли з чорноморського побережжя в глибину Східної Європи, певно, не потребуючи в тім ані якогось спеціального посередництва скитської людності, ані обмежаючися її територією; вони зачинаються від початків грецької колонізації й найбільшої інтенсивності доходять, як показують, може, найбільше виразно керамічні нахідки, якраз в часах перелому в степових відносинах, коли заникали скитські орди й на перший план виступали сарматські, – в IV – III вв. Передньоазійська металічна техніка в іранських кочових ордах, що рухалися як один потік лави від Туркестану до Подунав’я, мала, певно, дуже наручний міст для свого переходу в Чорномор’я, але чи одиноко сею дорогою ішла? А ще більше питання – чи круги її впливів сею кочовою людністю обмежались? Мабуть, ні…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Се так, як було і з «готським» стилем. Готські племена понесли його на захід, в Європу, спопуляризували його, але народився він без них, і на Чорномор’ї був він в певних часах прийнятий не тільки готами – був тут місцевим стилем взагалі в III – IV в…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли хронологія культур чи їх наступство уставлені будуть докладно, а їх територія также, тоді, комбінуючи дані історичні й лінгвістичні та на підставі їх означуючи територію і час колонізації того чи іншого народу (оскільки се можна буде докладно зробити), ми будемо бачити, оскільки покриваються сі колонізаційні території районами певних культур чи культурних типів. Тепер ми можемо з більшою або меншою правдоподібністю говорити тільки, що та чи інша культура заходила на територію тої чи іншої народності, розвивалася серед неї. Так ми можемо се сказати про ту гелленістично-азійську амальгаму, що вона розширялася серед кочівничої степової людності IV – II вв., мабуть, іранської, ріжних колін. Так здається мені дуже правдоподібним, що похоронні поля, викриті на території верхнього й середнього Бугу й на середнім Подніпров’ї, належать слов’янам на їх правітчині, перед розселенням: культура сих піль не має ніяких спеціальних характеристичних прикмет, переходячи через ріжні стадії від переходової доби від каменю до металу аж до часів безпосередньо перед великим рухом народів, але територіально і хронологічно вони вповні можуть належати до слов’янської колонізації з-перед розселення, хоч і не знати, чи будуть вповні відповідати її території. Але, наприклад, щодо культури мальованої посуди (т.зв. передмікенської), то вже дуже трудно судити, хоч би для подніпрянських осель, – чи маємо тут [справу] з праслов’янськими, чи праіндоєвропейськими осадами, не кажучи вже, що дуже тяжко видумати таку колонізацію, яка б покрилася районом розширення сеї культури.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так само тяжко говорити про культуру таких xyz, як кіммерійці або неври, котрих території не знаємо і ніяких ближчих відомостей про них не маємо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Повторяю: ми повинні лишити археології те, що вона мусить і може нам дати – історію культури певної території; нехай вона се зробить свобідно, не в’яжучись історичними відомостями, а з її поступами буде видно, що можна буде з неї витягнути для передісторичної етнографії. Не мучмо її на прокрустовім ложі наших історичних відомостей, не вибираймо з неї поодиноких подробиць, які здаються нам придатними для певних історично-етнографічних комбінацій. Вона повинна передовсім слідити культурні типи й явища для них самих.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І для успішного її слідження передовсім мусять бути поставлені більше наукові, більш високі вимоги самим методам розроблення, видобування археологічного матеріалу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;2(15)/XI.[1]903 <br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Велика, Мала і Біла Русь<br></h3><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;І<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ся трьохчленна формула, котру я поставив в заголовку отсеї статті, загально звісна, і, мабуть, власне, через загальне призвичаєння до неї, її походження не викликало цікавости у дослідників.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Принаймні я не можу собі пригадати якихось спеціяльніших екскурсій в сім напрямі. Розуміється, всім відомо, що вона веде свій початок з московського титулу «государя Великої, Малої і Білої Русі». В спеціяльних курсах знайдуться вказівки, що сей титул з'явивсь за царя Олексія, в 1655 р., – автори посилаються при тім звичайно на стару працю Лякієра, що й досі зістається по сьому питанню одинокою: «Исторія титула государей Россіи». Там без ближчого розгляду вказані документи, видані в «Собранії Госуд. Грамотъ и Договоровъ» і «Полномъ Собранії Законовъ»; офіціяльне проголошення сього титулу і потім розпорядження (очевидно, розіслане по урядах) про його уживання в урядових паперах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Акт проголошення звучить так:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Государь, царь и в. кн. Алексій Михайловичъ всея Великія, Малыя и Білыя Россіи самодержецъ указалъ служилымъ всякихъ чиновъ людямъ свой государевъ указъ сказати таковъ:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Стольники и стряпчіе, жильцы і т. д. Великій Государь і т. д. велілъ вамъ сказати: По милости всесильнаго… Бога… мы великій государь наше царское величество взяли у польскаго короля предковъ нашихъ государскихъ великихъ князей россійскихъ в. кн. Литовскаго стольный городъ Вильну и иные многіе городы и міста поймали и заступили, также и Білую Русь. Да по нашему  указу войска Запорожскаго гетманъ Богданъ Хмельницкій co всімъ войскомъ Запорожскимъ Польскаго ж короля городы и міста въ Волыни и по Подолію поималъ. И за милостію Божіею мы  учинились предковъ нашихъ великих государей россійскихъ на в. кн. Литовскомъ и надъ Білою Россіею и на Волыни и Подолію великимъ государемъ. И указали мы  въ своемъ государскомъ именованьи и титлі писати себя: Великимъ Государемъ, Наше Царское Величество, Великимъ Княземъ Литовскимъ и Білыя Россіи и Волынскимъ и Подольскимъ. И Вамъ бы то відать и впредь намъ  служить», і т.д.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;В «Собраніи Гос. Гр. и Дог.» сей акт не має дати. «Въ Полномъ Собраніи Законовъ» він виданий з датою 3 вересня 1655 р. Але ся дата викликає деякі сумніви. Пок. Карпов, видаючи акти походної канцелярії Олексія Михайловича 1655 р. в XIV томі актів Южной и Западной Россіи, одмітив як найбільш ранній документ з таким титулом резолюцію на чолобитню могилівського війта П. Лукянова (sic), котру положено було «въ нашемъ государскомъ поході, на стану, въ нашемъ, царскаго величества, городі Вилні літа 7164 сентября въ 7 день» (с. 819).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Акти з попередніх днів не мають сього титулу і се робить сумнівним, щоб проголошення сього титулу могло статись в Москві 3 вересня. Чи не пізніше трохи се було – напр. 13 вересня?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З дня 19 вересня видано було з приказу згаданий наказ провінціяльним урядам про уживання нового титулу в їх писаннях:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Указали мы, великій государь, въ нашихъ грамотахъ и въ отпискіхъ наше государское именованіе писать: всея Великія и Малыя и Білыя Россіи Самодержцемъ. А сына нашего государева  Алексія Алексіевича писать всея же Великія и Малыя и Білыя Россіи. И какъ къ тебі ся наша грамота придеть, и ти бъ на Білой и въ Більском уїзді нашего царскаго величества и сына нашего  титлу въ отпискіхъ къ намъ и къ сыну нашему  всея Великія и Малыя и Білыя Россіи писалъ, и въ челобитныхъ и во всякихъ нашихъ ділахъ велілъ писать противъ сего нашего указу».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Констатуючи, що від сього часу в московськім урядованню заводиться сей титул на місце давнього «всея Руси», дослідники, як напр. і сам Лякієр, не завсіди звертають увагу на те, що новий сей трьохчленний титул не заступив безпосередньо стару титулятуру. В дійсности перед титулом «Великія и Малыя и Білыя Россіи» півтора року вживався той титул, що заступив собою титулятуру «всея Руси»: «всея Великія и Малыя Россіи самодержець».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Правда, старий титул «всея Руси» держався разом з ним в уживанню, але новий «Великія и Малыя Россіи» уживався також, особливо в зносинах з Україною, з котрих він і вийшов. І напр. в згаданій збірці актів походної канцелярії царя Алексія власне він заступається потім трьохчленним титулом «всея Великія и Малыя и Білыя Россіи». «Вся Русь» з початку була розвинена в титул двохчленний і потім тільки до нього був уведений третій член, «Біла Русь».<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;II<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Титул «всеї Великої і Малої Росії», так би сказати, піднесено московському цареві від України. Вживаю сих виразів «так би сказати» тому, що не знаю відомостей про який-небудь церемоніяльний акт піднесення його, – хоч се ще не значить, розуміється, що якогось такого акту й не було в дійсности. Але безсумнівним в усякім разі зістається факт, що сей двохчленний титул вийшов з українських правлячих кругів і цар Олексій прийняв його з українських рук. Се можемо вказати доволі докладно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;В просторім справозданню московського посольства на Україну, для приймлення її під царську руку, ми стрічаємося з сею формулою в привітанню московських послів на в'їзді до Переяслава, призначеного для сього акту. Воно було виголошене переяславським протопопом дня 31 грудня. В справозданню його промова передана в сих словах:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Радостію исполняемся, благородній царстіи мужіе, всегда зримъ благополучное благородія вашего отъ царскаго пресвітлого величества пришествіе, о немъ же слухомъ уха услышевше, мы, меншіе и нижайшіе богомолцы ваю, изыдохомъ, чающе, яко ныні Господь Богъ пришествіемъ вашимъ усердное желаніе исполнилъ православія нашего, еже совокупитися во єдино Малой и Великой Россіи подъ єдиного великодержавнаго благочестиваго царя восточнаго кріпкою рукою. Еже мы отверстыми серцы воспріемше, желаемъ усердно, да не точію сію Господь Богь нашъ соединитъ Малую Росію, но и всего міра царства да покоритъ подъ его царского пресвітлого величества непреборимую руку. Желающе же радостно благородіямь вашимъ, благопривітствуемъ и духовно цілуемъ; цілующе васъ, царстіи мужіе, съ радостію вамъ глаголемъ: Радуйтеся, сынове Сіона, радуйтеся, горы высокія, радуйтеся, ребра сіверова! Радующе же ся внійдите въ богоспасаемый градъ сей, совітуйте мирная, благая и полєзная всему христіанству, – яко да вашимъ благоустроеніемъ подъ его царского пресвітлого величества тихо осіняющима крылами почіетъ и наше Малыя Росіи православне».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скільки було особистої інвенції в сім самого отця протопопа, се, розуміється, ми не можемо сказати. Але, що власне тут, в Переяславі, при укладанню угоди з Москвою, ся формула сполучення була прийнята правлячими українськими кругами, в тім нема сумніву.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Правда, найближчий своєю датою документ з сею формулою викликає деякі сумніви власне в своїй даті. Се грамота гетьмана цареві, де він сповіщає його про довершення угоди з московськими послами. Вона датована «з Переяслава дня 8 генваря» і має повний титул. В московській копії він читається так: «Божіею милостію великому государю, царю и великому князю Алексію Михайловичю всея Великія и Малыя Русій самодержцу». Пок. Карпов справедливо завважив, що ся грамота не була, мабуть, передана московським послам раніше, як 13 січня, бо про се нема звістки в справозданню послів і не могла вона бути привезена до Москви гінцем Матвєєвим 17 січня, як се значиться в приказній московській поміті на сій копії. Може бути, що й дата поставлена заднім числом і грамота була писана кількома днями пізніше. Але в змісті її і в тім, що вона була зложена в Переяславі дуже скоро після угоди, за кілька день, нема нічого непевного.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Значить, ми можемо прийняти се за факт, що гетьманське правительство приложило цареві сей новий двохчленний титул зараз по угоді. Тим більше, що доволі скоро по тім, як сей гетьманський лист, чи взагалі реляції про сей новий царський титул могли прийти до Москви, – московське правительство починає його вже й уживати в своїх зносинах з Україною. Так, висилаючи на Україну в місяці лютім свого гінця до гетьмана й митрополита з повідомленням про народини у царя сина, воно титулує царя в грамоті до гетьмана новим титулом: «всея Великія и Малыя Русій самодержца», і в мовах до гетьмана і митрополита велить гонцеві титулувати царя «самодержцем всея Великія и Малыя Росіи» – хоч поза тим, в самій сій інструкції, цар називається старим титулом «царя и в. князя всея Русій».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гетьманське правительство тримається потім і далі в зносинах своїх з Москвою сеї титулятури. В грамотах, виготовлених до московського правительства, що мало повезти українське посольство, гетьман також титулує царя новим титулом. Грамоти мають дату «з Чигирина 17 дня февраля», але ведуть свій початок правдоподібно ще від переяславських нарад. Се само по собі правдоподібно, бо рішено се посольство було тоді й на се ж вказує та обставина, що в посольство включено депутацію переяславської міської громади. І знов не безінтересно, що коли се українське посольство прибуло до Москви – в царськім указі з 11 березня, що уставляв церемоніял його вїзду до Москви на другий день, цар Олексій титулується «царем і в. князем всеа Русій», а в церемоніялі авдіенції сьому посольству, визначеної на день 13 березня, він прописаний своїм, так би сказати, українським титулом: «Государь, царь и вел. князь Алексій Михайловичъ всеа Великія и Малыя Росіи самодержецъ, указалъ быти у себя государя на дворі запорожскаго гетмана Богдана Хмелницкого посланникомъ, Самойлу Богданову да Павлу Тетері съ товарищи» – і далі слідує програма авдіенції.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;III<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я підчеркую сю подробицю, що новий двохчленний титул вийшов з кругів гетьманських і військових, хоч підданий їм був, мабуть, людьми духовними, чи духовного виховання, котрих було в військових кругах безчисленно. Бо, якби не факти, то можна було б a priori здогадуватися, що він пішов з кругів єрархічних, тому що находження сього титулу без сумніву єрархічне.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З'явився він, як відомо, з поділом старої київської митрополії в XIV в. Коли в перших роках XIV в. відокремлено від неї галицьку митрополію, вона тоді ж одержала назву «Малої Руси», чи в грецькій формі «Малої Росії»,. Тим відріжнювано її від митрополії «всеї Росії», звязаної традиційно з Київом, хоч фактичний осідок митрополита перенісся до земель Ростово-суздальських, до Володимира і Москви. Тоді ж термін «Малої Руси» став переноситись і на области, що входили в склад сеї вилученої митрополії, як означення територіяльне, політичне. Так уже в 1330-х рр. Галицько-волинська держава зветься Малою Русю, і кн. Юрій Болеслав в грамоті 1335 р. називає себе dux tocius Russie Mynoris, a в звісній петиції до царгородського патріарха 1371 р., галицькі бояре, виступаючи в справі відновлення галицької митрополії в імени короля Казимира, називають його «королем Ляхії і Малої Росії».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одначе поняття сеї «Малої Росії» зовсім не визначалось виразністю, тому що за весь час істнування сеї митрополії Малої Росії зіставалось непевним. То її фактично касовано, то наново відновлювано, в розмірах дуже відмінних, в залежности від політичних комбінацій. В додатку ще поруч неї вела таке ж непевне істнування «митрополія Литовська», яка теж, в залежности від політичних відносин, то протягала свої претензії на Київ, Турово-пинські землі і навіть Волинь, то вступалась і полишала своє місце саме митрополії Малої Росії. Через се в поняття «Малої Росії» то включався Київ і Турово-пинські землі, то воно обмежалось фактично на землях Галицько-волинської держави.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Таким чином на протязі XIV в. термін «Малої Росії» не встиг відповідно стверднути і викристалізуватись, а в XV віці й зовсім зник з видовні, тому що єрархічний зв'язок між обома митрополіями («Малої» і «всеї Руси») розірвався спочатку через розрив єрархічного зв'язку з царгородським патріярхатом з боку західньої митрополії, а потім так само і східньої. Митрополити східні і західні, ігноруючи один одного, однаково титулували себе митрополитами «київськими і всеї Руси» , і з тим, виявляючи свою єрархічну основу, виходить з уживання взагалі й термін «Малої Росії».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Випливає він наново, коли київським митрополитам прийшлось зав’язати зносини з московським правительством, головно задля грошевих і всяких інших підмог з московського скарбу. З огляду, що московські митрополити, а потім патріярхи писались титулом «всеї Руси», київським митрополитам незручно було писатись в листах до московського правительства тим титулом, який вони уживали у себе дома – «митрополита київського, галицького і всеї Руси». Уживаючи далі в усіх инших випадках сього титулу, титуловані так своїм правительством, вони в листах до московського правительства починають себе наново титулувати митрополитами «Малої Росії». Так напр. Петро Могила, титулуючи себе (і так титулований завсіди у себе) митрополитом київським, галицьким і всеї Руси, в своїх грамотах до московського царя пише себе «митрополитом київським, галицьким і всея Малої Росії». Паралельно сьому зявляється в уживанню і термін «Великої Росії» і навіть «Великороссіи» для православних московського патріярхату. Київські книжники 1620-х рр. напр. уживають сього терміну, коли приходиться відріжняти свою, зближену до народньої мову і протиставляти її старій словянській мові, уживаній в московських виданнях.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Титулом «Малої Росії» титулував митрополита і боярин Бутурлін, приїхавши до Київа після Переяславської умови, 16 січня 1654 р.:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Божіею милостію великій государь, царь и в. князь Алексій Михайлович всеа Русіи самодержецъ  васъ, преосвященнаго Селивестра, митрополита кіевского, галицкого и всеа Малыя Россія, и епископа черниговскаго и архимандрита печерскаго и весь освященный соборъ… велілъ спросить о вашемъ о спасенном пребываніи»… Але митрополит Сильвестр Косів титулує царя в своїх промовах старим офіціяльним титулом, «самодержця всея Руси», і тим чином засвідчує свою непричетність до проголошення його «государем всея Великія і Малыя Руси», що сталось перед тим в Переяславі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Се й зрозуміло вповні. Митрополит Сильвестр не брав ніякої участи в переговорах з Москвою про перехід України під царську руку і всяко відгребався від якої-небудь причетности до сеї справи. В його очах вона, очевидно, була небажаною й небезпечною політичною авантюрою. Будучи єрархом могилянського типу, він і по складу своїх понять і з огляду на свою позицію не міг квапитись на се. Подібно, як і Могила, він високо цінив правительственну санкцію, одержану православною церквою від короля Володислава і пильнуючи високо тримати канонічний престиж своєї єрархічної власти, з другого боку вважав потрібним держатись кріпкої лояльности супроти польської корони і не брати ніякої участи в яких-небудь двозначних і явно ворожих виступах супроти неї. І він, і взагалі єрархічні верхи київські, весь час стояли осторонь від козацького повстання, нічим не підчеркуючи своєї солідарности з ним. І коли тепер козацька політика вступала в нову фазу – повного розриву з польською короною і зєднання з московським царством, се, кажу, була в його очах тільки прикра авантюра, яка ставила митрополію і його самого в дуже трудне становище. Справді, можна вірити оповіданням свідків-киян, що митрополит і духовенство, стрічаючи московських послів у Київ і «за слізми світу не бачили, а митрополит від жалю аж обумерав».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чим би не скінчилась справа прилучення козацької України до Московщини, воно грозило розірвати митрополію і ставило перед київськими митрополитськими кругами прикру дилему: або зістатись при Москві й стратити звязок з західно-українськими і білоруськими землями, які зіставались в володінню Річи Посполитої, або покинути Київ і зріктись східних українських єпархій, які зіставались під гетьманським рейментом. Коли московські посли, приїхавши до Київа, поручили митрополитові прислати до присяги цареві своїх людей, він, і так само печерський архимандрит, рішучо сього відмовили, толкуючись тим, що се могло викликати репресії польсько-литовського правительства против православних тамошніх єпархій. Коли московські воєводи хотіли зайняти церковні ґрунти під Київську кріпость і відзивались до лояльности митрополита, він рішучо відмежувався від усяких звязків з московською зверхністю. Він заявив, що під царську руку не просився, посольств від духовенства про се не посилав, «живе з духовенством сам собою, під нічиєю властю», був підданим королівським, а в будуччині під чиєю властю Бог йому звелить, під тою й буде, і зовсім не вірить тривкості московської зверхности («почекайте, та й ждіть собі скорого кінця!»).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;При таких настроях і такій тактиці, розуміється, митрополит і взагалі єрархічні верхи не могли бути ініціяторами плану наділити московського царя титулом «государя Малої Росії», себто українських і білоруських земель, які входили в склад київської митрополії того часу. Ся гадка з духовних, чи освідомлених з єрархічними традиціями кругів могла в тім часі вийти тільки незалежно від єрархічних українських верхів.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;IV<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що проголошуючи царя государем «Малої Руси» українські політики признавали йому право зверхности не тільки на ту «Малу Русь» козацьку, за якою потім ся назва прийнялась пізніше, а щось більше, – на всі землі Київської митрополії, се само собою можна б було думати, знаючи історію сього титулу. Але можна знайти й більш конкретні вказівки про те.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;От напр. перед нами промова звісного ніжинського протопопа Максима Филимоновича, проголошена перед царем в вересні 1654 р. Титулуючи його «всея Великої і Малої Росії самодержцем», висловляє він утіху з того приводу, що Бог дав йому гадку, аби він «расточенныхъ сыновъ русскихъ злохитріемъ лятцкимъ воєдино собралъ, разділенныхъ составовъ воєдино тіло русского великого княженія совокупил,… дабы преславное имя русское въ Малоросіи уничиженно и гноищемъ насильствованія лятцкого погребенное воскресилъ и въ первое достояніе привелъ». Накликає його не пожалувати праці «ради освобожденія толикого правовірного народу христіанского и земли свойственной Русской» з теперішнього її упадку. Описавши мізерний стан Київа й Чернигова, додає: «что реку о львовской земли, Подолской, Покутцкой, Подгородской (читай Подгорской), Поліской, Білоруской и о ихъ широкихъ княжествахъ, славныхъ городахъ, в них же при державі в. князей русскихъ не токмо многое множество людей русскихъ, но и благочестіе яко кринъ процвітане», і т.д. «На кого тогда вся Малая Русь толикими бідами отъ супостатовъ иновірных обложенна, ради освобождения все упованіе свое по Господі Бозі возлагаетъ, аще не на ваше царское величество яко дідича, отчича и наслідника своего? Вімы бо, вімы, яко многими неисчетными царствы, государствы, княжествы и землями отъ щедрыя руки Господни пресвітлый престолъ вашего царского величества почтенъ есть. Но Малую Русь, истинную землю Рускую, восточное дідичьство вашего царского величества, яко изгибшую драхму подобаетъ вашему царскому величеству изыскати, яко заблуждшее овча отъ зубовъ жестокихъ звірей вирвати», і т.д.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тут ясно бачимо, що під назвою «Малоросії», котру цар мав визволити з лядського пановання і взяти під свою руку, українські книжники, що нагородили царя сим титулом, розуміли не тільки козацьку Україну, вже визволену, а всі українські й білоруські землі. Ясно, що в се поняття входить і західня Україна – Поділля, Галичина, земля Львівська, Покуття, Підгіря (Перемищина в тім), і українсько-білоруське Полісся, а може й Підляшшя (себто треба читати: Подліской), і нарешті «Білоруська земля», себто взагалі білоруські й українські землі в. кн. Литовського.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Се й зрозуміло. Великий визвільний український рух 1640-1650-х рр. ставив своїм завданням визволити від лядського пановання не тільки землі українські, а й білоруські, себто всі православні краї Польсько-литовської держави, звязані одністю своїх релігійних, культурних і соціяльних інтересів, єрархічного звязку і спільністю домагань українсько-білоруського демосу. Від перших початків повстання в 1648 р. воно захоплює сусідні білоруські території й ватажки його прикладають всі старання до того, щоб підтримати тутешній рух та звязати його з козацьким, і довго ще потім і пізніше білоруські землі зістаються в сфері українських інтересів: ще Дорошенко вимовлює Україні землі «до Нємана». Віддаючи Україну під царську руку і сподіваючись з царською поміччю довести до краю свою боротьбу з Польщею, гетьман і провідні українські круги могли собі думати, що аж тепер можна буде зібрати всі землі, «де жили руські люде благочестиві і церкви були» безпосередньо під гетьманським рейментом, посередньо під рукою царя як верховного протектора України. Наділяючи його титулом «государя Малої Росії», вони, мабуть, так і мислили, що за поміччю Москви можна буде об'єднати землі київської митрополії, прилучити їх до козацької України, і таким чином цар буде їх зверхником, государем Великої й Малої Руси.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одначе зараз же, найблизші місяці принесли прикрі розчарування в тих планах, які українські політики покладали на Москву. Цар не хотів вдоволитись тою ролею, яку йому призначили українці – протектора і сюзерена вільної України, який би підпомагав їй своїм військом, користувавсь її поміччю в своїх потребах, щонайвище – побирав з неї титулом свого сюзеренства якусь річну данину і не мішавсь у внутрішні українські справи. Ні, цар хотів правити на Україні, а ті землі, які спільними силами здобували українські й московські війська, він хотів забирати під свою власть, а не лишати під гетьманським рейментом. Се виявилось дуже скоро, вже в літній кампанії 1654 р. на Білорусі, де козацьке військо під проводом Івана Золотаренка вело діло до того, щоб прилучити здобуті території до Гетьманщини і покозачити людність, а московське правительство сього не хотіло й між московськими воєводами і козацькою старшиною почалась явна конкуренція, яка часами доводила й до явних колізій. Те ж саме на другий рік показалось і в спільних козацько-московських операціях, під проводом самого гетьмана і боярина Бутурліна в Західній Україні, і гетьман кінець-кінцем обірвав тут операції та залишив війну, для того, щоб не пустити в тутешні городи московських залог, як того хотіли москалі, а лишити їх свобідними від Москви. Так поясняв гетьман шведському королеві.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І от у сих обставинах наступає нова зміна царського титулу, вже, очевидно, зовсім не з української ініціятиви.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;V<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;З попереднього, думаю, стало досить ясно, що обєктивних причин для переміни двохчленної формули «Велика і Мала Русь» на трьохчленну – «Велика, Мала і Біла Русь» властиво не було. Коли з погляду теперішньої термінології може здаватись природним і логічним, що з обєднанням України з Московщиною зявився двохчленний титул «Великої і Малої Руси», а з окупацією білоруських земель треба було влучити до титулу і Білу Русь, то в дійсности так не було. «Мала Русь» і «Біла Русь» тоді ще зовсім не значили того, що стали значити пізніше. Термін «Мала Росія» покривав собою всі українські і білоруські землі, котрі Москва з Україною могли здобути. Коли ж прийшла гадка розбити, чи обтяти се поняття Малої Руси, увівши до титулу нове поняття «Білої Руси», то на се мусіли бути осібні причини, і здається, що вони вже виступають з попереднього ясно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цар проголошує себе в перших днях вересня 1655 р. государем литовським, Білої Руси, волинським і подільським. Се було за місяць після того, як здобуто Вильну і цар вїхав туди, значить, робилось не в чаду успіху, і, мабуть, не для того тільки, щоб прикрасити царський титул кількома гучними йменнями. І коли місяць пізніше гетьман власне пише шведському королеві про московські аспірації на західньо-українські міста, що змусили його облишити спільні операції з московським військом, то се дає нам зрозуміти, чому московське правительство вважало потрібним підчеркнути, що цар став государем білоруським, волинським і подільським. Не через піддання гетьмана, не з українських рук прийняв сі землі, титулом «Малої Росії», а здобув їх сам, силою зброї, московської й української. Так, я думаю, треба розуміти сей факт, який мав наслідком ту привичну всім нам трьохчленну формулу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;В кн. Литовське, Волинь і Поділля в тіснішім царськім титулі не зістались, але Біла Русь увійшла до тої трьохчленної формули «трьох руських народностей». Ввійшла одначе зовсім не як свідоцтво етноґрафічної свідомости, що хотіла зазначити окремішність сеї третьої руської народности, а для того, щоб підчеркнути політичну осібність білоруських земель в. кн. Литовського від Гетьманщини. Московське правительство, ставши на сій позиції, добилось виводу козацьких військ з окупованої території, скасовання Чауського козацького полку – хотіло так само відібрати й Стародубщину, на тій підставі, що се була теж територія в. кн. Литовського, тільки гетьманське правительство її не дало таки. І скінчилось на тім, що під Малою Росією стала розумітись українська Гетьманщина, а під Білою Росією – білоруські землі горішнього Подніпровя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так згодом викристалізувався й сей, такий же, або й ще більше неясний, ніж назва Малої Росії, термін Білої Руси.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;VI<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не можу тут ширше застановлятись над його історією. Нагадаю тільки, що в XV-XVI вв. назвою Білої Руси на заході означались північні землі в дуже ріжних розуміннях – то прикладали сю назву до земель великоруських, то білоруських в нашім розумінню. Великий князь Іван III, фундатор нової московської держави, котрий ще не володів ані кусником Білої Руси в нашім розумінню, називавсь володарем Білої Руси. Офіціяльна хроніка папської курії, записуючи його посольство і грамоту до папи, принесену 1472 р., так перекладає її вступну фразу: Великому Сікстові, папі римському, наставникові, Іоан князь Білої Руси чолом бє. Коли навіть прийняти, що не сам в. кн. назвав себе князем Білої Руси, а так його, примінюючись до сучасної географічної термінології, назвали переводчики, все-таки зістається фактом, що тут під Білою Руссю розуміється Велика Русь теперішньої термінології. Письменники XVI в. називають Білою Руссю то землі нововідібрані Москвою від в. кн. Литовського, себто Смоленщину, то саму Московщину. В наведеній промові Филимоновича під Білою Руссю розуміється щось близьке до того, що ми вкладаємо тепер в се поняття. Але в Москві, якраз навпаки, «Білою Руссю» тоді залюбки називали Україну. Біла Русь значила у московських книжників руські землі Польсько-литовської держави, українські і білоруські, «білорусці» – цивільну, так би сказати, людність, в протиставленню до козаків, котрих звали черкасами, «білоруське письмо» – мову і письмо українське (і білоруське також), і т. ин.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І от, коли московське правительство захотіло означити якоюсь окремішною назвою землі горішнього Подніпровя, воно взяло назву «Білої Руси» в тім розумінню, яке вкладалось в се поняття в книжних кругах українсько-білоруських, і сей ужиток остаточно і вплинув на викристалізування і вишліфування всіх трьох термінів: Великої, Малої й Білої Руси.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кінець кінцем вони набрали характеру етнографічного, національного, але початок їх був зовсім не етнографічний, і значіння свого вони набрали під впливом чисто політичним. Се й хотів я вияснити в сій своїй статті.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тема тут поставлена, мала розглядатись в IX т. моєї Історії України-Руси. Коли робота моя над нею перервалась, я, сидячи в Казані і не маючи змоги займатись роботою над самою «Історією», задумав обробити сю тему в осібній статті і взявсь до неї літом 1915 р. Стаття зісталась початою і недокінченою, коли мене переведено до Москви, де я міг зайнятись більш важною для мене роботою – докінченням VIII тому. Дописую її тепер і випускаю, не маючи змоги зайнятись близше деякими порушеними тут питаннями. Може, висловлені в сій статейці гадки спонукають кого-небудь зайнятись близше згаданими тут справами. Напр. цікаво було б прослідити уживання і значіння термінів Великої, Малої і Білої Руси в українських і московських кругах до 1654-5 рр. і зібрати більш матеріялу про обставини, в яких наступило їх проголошення. Я не можу сим зайнятись, але вияснення їх має свою вагу для зрозуміння і сучасних відносин і пізнішої національної ідеології.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;17.XI.1917 <br>
<br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хронологія подій Галицько-Волинського літопису<br></h3><br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;ПАМЯТИ МОГО БАТЬКА <br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;(† 27/I (9 II) 1901) <br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;  ХРОНОЛЬОҐІЯ ПОДЇЙ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ЛЇТОПИСИ<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розвідка М. Грушевського. <br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;  Вступ<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Галицько-волинська лїтопись належить до найважнїйших джерел до істориї України-Руси, а також й її сусїдів – Литви, Польщі й Угорщини. Для декотрих партий істориї України, Литви, Угорщини XIII в. вона служить майже одиноким, або й зовсїм одиноким джерелом, джерелом тим важнїйшим, що відомости її йдуть від сучасників, переважно добре осьвідомлених, і часто писані по горячим слїдам подїй. Тим прикрійшу перешкоду робить в користанню з сього дорогоцїнного джерела брак хронольоґії в нїм.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як відомо, галицький лїтописець писав без років і не вязав ся порядком лїт, змагаючи до того, аби дати можливо праґматичне оповіданнє, подібно до грецьких хроноґрафів: «хроноґрафу же нужда есть писати все и вся бывшая, овогда же писати в передняя, овогда же воступати в задняя».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;При тім він надїяв ся розставити роки по скінченню працї (вся же лЂта спишемь росчетше во задняя), але обіцянки сїєї не сповнив, і його лїтопись так і зістала ся без років, а його приклад вплинув і на його наступників, що доповнили його лїтопись і продовжили до 1290 р. – вся Галицько-волинська лїтопись, з незначними виїмками, зістала ся без років, і в такім видї була прилучена до Київської лїтописи. Аж по тім як вона була прилучена до лїтописи Київської, якийсь книжник, незадоволений тим, що хронольоґія, переходячи через Найдавнїйшу й Київську лїтописи уривала ся на році 1200, постановив се направити, і подїлив Галицько-волинську лїтопись на роки. Але зробив він то зовсїм по дурному, то значить – валив роки навить без огляду на зміст, розриваючи частини одної подїї на кілька років, або кладучи під оден рік подїї богатьох років (нпр. під р. 1233).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;При тім роки почав класти він не від 1205, від котрого починаєть ся оповіданнє Галицької лїтописи, а від 1200 р., котрим кінчить ся Київська лїтопись, і «ничтоже сумняше ся» поставив роки від 1201 на подїях пізнїйших лїт. Окрім тих кількох років, які він знайшов готові в Волинській лїтописи, здаєть ся одинокими датами, які він зачерпнув з иньших джерел, були дати кількох русько-татарських подїй, звістних добре з північних лїтописних компіляций (з ними сей книжник, видко, був обзнаємлений) – битва на Калцї (1224), прихід Бату (1237), облога Київа (1240). Ними ориєнтовані подїї сусїднїх років, з рештою ж роки розложено зовсїм довільно, а тим самим і хронольоґія ся зовсїм нїчого не варта, і основою всяких студий над лїтописею повинний бути не хронольоґізований Іпатський кодекс (з опублїкованих дотепер він тільки й має хронольоґію), а иньші (як Хлєбнїковський і Поґодінський), що хоч пізнїйші о столїтє, близше стоять до архетипа, бо не мають анї хронольоґїї анї тих стилїстичних змін, які поробив хронольоґізатор, вставляючи роки (він викидав при тім такі переходи як: «въ та же лЂта», «въ то же время», «въ то же лЂто», «зимЂ же бывши» «времени минувши», і т. и. – нераз дуже цїнні для уставлення порядку подїй).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Супроти такої повної довільности хронольоґії Іпатського кодекса вона зовсїм не може служити до ужитку. Нїяка редукция не поможе на неї: треба дату кождої подїї викомбіновувати на власну руку, хронольоґію ж іпатську попросту іґнорувати. На жаль, се переконаннє досї не було загально прийняте в науцї. Що правда, повну неужиточність іпатської хронольоґії запримітив уже Карамзін, що перший віднайшов Галицько-волинську лїтопись і рішучо признав її хронольоґію невірною.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одначе його осуд, дуже катеґоричний, не був відповідно оцїнений пізнїйшими дослїдниками. Поґодїн, Соловйов, Костомаров, Бестужев-Рюмін, пишучи про Галицько-волинську лїтопись, збувають її хронольоґію невиразними увагами, що вона «перебита», «неповна», «незручно зроблена», або зовсім промовчують. Соловйов, пишучи свою історию, хоч подекуди нотує похибки в хронольоґії Галицько-волинської лїтописи, але переважно бере її дати без застережень. Костомаров у своїй розвідцї «Черты народной южнорусской исторіи» (1862) без скрупулів датує подїї її роками, навить найбільше неможливими. Тільки Зубрицький в III т. своєї Істориї (1855), специяльно займаючи ся подїями Галицько-волинської лїтописи, полишає на боцї іпатську хронольоґію й пробує, особливо в подїях початку XIII в., самостійно датувати факти, на підставі иньших джерел (що правда – забогато при тім кладучи ваги на Густинську компіляцию й її хронольоґію). Але його погляд на іпатську хронольоґію далеко не так радикальний, як у Карамзїна; признаючи в нїй «анахронізми», він одначе не цураєть ся гадки про можливість редукциї (с. 82), а в пізнїйших подїях часто живцем бере іпатські дати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На початку сїмдесятих років майже разом вийшли дві незалежно від себе написані розвідки, що близше займали ся хронольоґією Галицько-волинської лїтописи: розвідка проф. Шараневича про Іпатську лїтопись (Die Hypatios-Chronik als Quellen-Beitrag zur цsterreichischen Geschichte, 1872) і проф. Дашкевича про Данила (Княженіе Даніила Галицкаго по русскимъ и иностраннымъ извЂстіямъ, 1873).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Проф. Шараневич дав досить місця й уваги хронольоґії подїй Галицько-волинської лїтописи (с. 6-7 специяльно і в IV-V гл. passim), і зібравши досить значний материял з польських, угорських і німецьких джерел, на підставі його поправляв часом дуже добре хронольоґію Іпатського кодекса. Але й його становище супроти сеї хронольоґії дуже здерждиве: він уважав її роботою самого редактора лїтописи і хоч признавав в нїй помилки, («від одного до чотирох років наперед або назад»), але старав ся витолкувати декотрі похибки переводом дат з сїчневого числення на вересневе (sic) і змаганнєм лїтописця до праґматизма, а також уважав можливою редукцию сих дат (с. 7).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Далеко більш рішучо й основно виступив у сїй справі проф. Дашкевич – тодї ще молодий студент Київського унїверситета. Він признав роки Іпатського кодекса роботою копіста, «не вартого найменьшого довіря», і для датовання подїй Галицько-волинської лїтописи уважав одинокою дорогою: відшукуваннє хронольоґічних вказівок у текстї лїтописи та порівняннє їх з иньшими джерелами (с. 6-7). В своїх безконечних нотках, що робили майже неудобочтомою сю з рештою цїнну книгу, він дїйсно дав чимало дат, переважно добре виведених і часто умотивованих, хоч нїде специяльно над хронольоґією не застановляв ся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не вважаючи одначе на появу сих праць історична робота таки не вийшла на битий шлях в сїй справі. Кількадесять дат, принагідно поданих у працях Зубрицького, Шараневича, Дашкевича, часто зовсїм добрих, але не завсїгди умотивованих, часом не згідних з собою, а головно роскиданих в нотках, принагідно трактованих, так що й відшукати їх в потребі було не легко, не могли заступити хронольоґічного підручника, якого треба було для Галицько-волинської лїтописи. Самий навить принціп повного іґноровання хронольоґії Іпатського кодекса і самостійного комбіновання лїтописних подїй не знайшов собі повного горожанства в науцї. Такий авторитет в українській істориї як проф. Антонович в своїй Істориї Литви (виданій 1878) уживає дат Іпатського кодекса. Иньші знов дослїдники не кидали гадки про можливість редукциї його дат. А хоч не бракувало праць, де хронольоґія подїй Галицько-волинської лїтописи робила ся самостійно, або на підставі зроблених попереднїми дослїдниками комбінаций, хоч появляли ся працї, де певні партиї Галицько-волинської лїтописи, специяльно студиювали ся й хронольоґізували (нпр. Дроби Stosunki Leszka Biaego z Rusi і Wgrami, 1881, Лятковского Mendog, 1892), але се все заступити такого підручника не могло, тим більше що й не всї дослїдники роспоряджали відповідним для того апаратом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Була заповіджена в Rozpraw-ах краківської академії специяльна студия про хронольоґію Галицько-волинської лїтописи пок. Дроби, але надрукована не була; зрештою, судячи по його друкованій працї, його хронольоґічні аналїзи ледви чи відповіли б науковим вимогам. Таким чином кождому дослїднику, що заглядав до Галицько-волинської лїтописи, приходило ся далї спотикати ся на хронольоґічній справі і коли не хотїв він збути її вказівкою, що ся лїтопись говорить те й те «під тим і тим роком», то мусїв вертувати ріжні працї, шукаючи в них хронольоґічних вказівок, а не знайшовши, чого потрібував, – сам комбінувати дату, стягаючи до того материяли, які міг і знав, а виходили й дальше працї, що в цїлости або переважно йшли за іпатською хронольоґією.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мавши не раз до дїла з Галицько-волинською лїтописею, я часто мав нагоду на собі дізнавати сю приємність. Тож коли минї прийшло ся останнїми часами для істориї Галичини (в III т. Істориї України-Руси) переробити Галицько-волинську лїтопись від a до z, постановив я не скінчити на кількох хронольоґічних екскурсах, а зладити на підставі зібраного материяла підручник, який міг би бути придатним і для дальших дослїдників, і по скінченню III т. своєї Істориї зараз до нього забрав ся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сей підручник зложив ся в формі таблицї з коментарем, де кожда дата була б докладно виведена, бо без такого коментара не мала б нїякої сили переконання й сама таблиця. В природнім порядку роботи подаю наперед виводи дат, а в кінцї таблицю, як їх результат. Полєміки з відмінними хронольоґічними виводами оминаю, обмежаючи ся короткими вказівками: з рештою моя арґументация служить і арґументациєю contra відмінних виводів. По загальнїше осьвітленнє подїй відсилаю до своєї Істориї України-Руси т. III.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;В виводї дат старав ся я довести датовання до можливої докладности, але подекуди се було неможливо, й приходить ся обмежити ся тільки приблизним означеннєм, з ваганнями до одного року. Ріжні степени докладности й певности дат означено на таблицї ріжним письмом і значками. Коментар до кождої дати можна знайти по поданих в хронольоґічній таблицї сторонах Галицько волинської лїтописи вид. 1871 р., і ще лекше – по поданій сторонї мого коментара.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Материял, яким я роспоряджав при виводі дат, значно більший, нїж мали мої попередники, але ідеально-повним, певно, і він не буде. Всякі вказівки в сїм напрямі я прийму радо. Так само не уважаю оконечними свої виводи дат, особливо де вони опирають ся на комбінациях, виведених з текста лїтописи. Я б дуже тїшив ся, коли б мої виводи викликали серед дослїдників, що близше займали ся сими справами, детайлїчну річеву критику, яка б причинила ся до більшої докладности сеї хронольоґії й дала б вкінцї дослїдникам нашої старовини певну провідну нитку при користанню з Галицько-волинської істориї.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хронольґічна аналїза Галицько-волинської лїтописи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. 480 (1202). Перший похід Рюрика на Галичину. Вихідною точкою служить дата смерти Романа, 19/VI. 1205, дана нам польськими джерелами – див. Monumenta Poloniae historica II. 836, 876, III. 70, 162-3, 171, 353; в Лаврен. л. дата смерти Романа під 1206 р., бо вона о рік спішить ся тут, в Воскр. добра – 1205. Оповіданнє Суздальської лїтописи, дуже докладне (оповіданнє Галицько-волинської чимало поплутало в порядку подїй і проминуло другий похід зовсїм), дає розуміти, що похід Ольговичів став ся на перші вісти про смерть Романа. Супроти того одначе, що сю кампанїю в Галичинї випередив з’їзд в Сяноцї Романової княгинї з угорським королем і прихід угорського війська в Галич, треба мабуть покласти її на осїнь 1205 р., не скорше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. 481 (1202). Ігоревичі в Галичу. Другий похід Рюрика на Галич в Галицько-волинській лїтописи пропущено зовсїм, згадано тільки про прихід Ігоревичів на галицькі столи. Порядок подїй докладно оповідає Суздальська лїтопись і дає опору для їх хронольоґії в датї приїзду Ярослава в Суздаль – 22/IX. 1206. З її оповідання виходить, що похід став ся в новім – 1206 роцї, орґанїзовав ся дуже поважно і зайняв досить часу. По тім наступив прихід Угрів, переговори з Поляками, посольство до Ярослава Всеволодича, котрого чекали два тижнї, й аж тодї Ігоревичі сїли в Галичі. Коли Ярослав вернув ся з під Галича в Переяслав, і звідти вигнав його Всеволод Ольгович, засївши в Київі, – він поспів в Суздаль 22/IX. Звідси очевидно, що Ігоревичі мусїли сїсти в Галичинї не пізнїйше лїта 1206 р., а Романовичі мусїли утїкти з Галича в Володимир, випередивши похід, десь при кінцї весни найдальше. Похід же Ольговичів мусїв роспочати ся десь на весну, дуже рано.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Для дальшої партиї подїй, р. 1207 – 1211, провідником у хронольоґії служать дати Воскресенської лїтописи. Ми вже бачили її добрі дати для подїй 1205 і 1206 р. і дальше побачимо, що її хронольоґія знаходить собі потвердженнє в иньших джерелах. З огляду, що вона дає тут не тільки хронольоґію, зовсїм самостійну, але й серию галицьких подїй, з иньших лїтописей, незвістних, треба здогадувати ся, що в нїй маємо останки якоїсь української лїтописи, дуже доброго джерела.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 481-2 (1202-3). Святослав Ігоревич у Володимирі. Усобиця Ігоревичів. Опору для хронольоґізациї дає Воскресенська лїт., де під р. 1208 читаємо: «Угри тогда прогнаша Володимира Игоревича изъ Галича, а брата его Романа посадиша въ немъ» – се відповідає Іпат. 482: «Романъ же Ђха во Угры и поемъ Угры би ся съ братомъ, и побЂдивъ взя Галичъ, а Володимеръ бЂжа во Путивль.» Дата потверджуєть ся запискою Лавр. під 1207 р., з котрої видно, що весною-лїтом 1207 р. Володимир сидїв ще в Галичи, і не мав клопотів, бо ходив походом у Київщину, в поміч Всеволоду Сьвятославичу. Очевидно, «м’яте» межа Ігоревичами став ся пізнїйше, а відносини з Угорщиною, звідки треба було бояти ся оружної оборони прав Романовичів, мабуть були полагоджені перед тим походом у Київщину. Галицька лїтопись також каже, що «м’яте» став ся «долгу времени минувшю» по утечі Романовичів до Польщі і викликаних нею дипльоматичних переговорах? Для дуже довгого часу місця тут нема, але мусїло скількись часу таки минути. Супроти того посольство Володимира Ігоревича до володимирських бояр і утечу Романовичів до Польщі мусимо класти на кінець 1206 – початок 1207 р. Подоріж малого Данила на Угорщину з Лєшковими послами й посольство Володимира Ігоревича до угорського короля мабуть стало ся не пізнїйше як у першій половинї 1207 р., а усобиця галицька могла розвинути ся десь з кінцем 1207, але головно в 1208 р., коли Роман накликав Угрів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 482-3. (1204-5). Волинські подїї. Лїтописець оповідає про волинські подїї як вставку, intra parenthesim серед галицьких, поза хронольоґічним порядком. Ориєнтують нас в їх хронольоґії тільки галицькі подїї, і то приближно. Переходячи від оповідання про галицьку усобицю Ігоревичів до вигнання Сьвятослава, лїтописець каже: «въ то же веремя», отже Сьвятослава вигнано під час галицької усобицї. Се потверджуєть ся й тим, що від галицьких Ігоревичів Сьвятослав не дістав нїякої помочи, коли його виганяли. Отже галицька усобиця, рік 1208 – се вихідна точка. Знову terminum non post дає згадка низше (Іпат. 485), що під час війни 1211 р. (див. низше) Василько княжив уже в Белзї. Між сими двома датами маємо розмістити такі подїї: Олександр, вигнавши Сьвятослава, сїв у Володимирі; Інґвар випросив Володимир від Лєшка, й Олександер мусїв уступити ся звідти; бояре володимирські не були задоволені з Інґвара, й Олександер випросив собі Володимир назад від Лєшка. Яких небудь близших вказівок для хронольоґічного ориєнтовання лїтопись не дає, а в додатку має ще тут і виразні пропуски.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тому можемо лише приближно датувати: вигнаннє Сьвятослава 1208, перехід Інґвара до Володимира 1209 роком, друге князюваннє Олександра 1210, уважаючи, що сї зміни мусїли мати якийсь час для свого приготовання. Під час князювання в Володимирі Інґвара, як виходило б з контекста лїтописи (не так дуже й ясного), дістав Василько з материю Берестє. Під час другого князювання Олександра в Володимирі (тут текст лїтописи зовсїм ясний) дістав Василько Белз, і тодї ж став ся сильний напад (чи кілька нападів) Литви й Ятвягів на околицї Турийська й Червна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. 483-486 (1205-8). Галицькі подїї: угорська окупация, Ігоревичі знову в Галичинї, боярська різня й упадок Ігоревичів, Данило в Галичі. Опорною точкою для хронольоґії сих подїй служить записка Воскресен. л. під р. 1211: Тогоже лЂта Галичане приведоша къ собЂ отай черезъ горы и изъимаша князи своя Игоревичи 3, Романа съ братома, и бивше ихъ повЂсиша ихъ. На потвердженнє сеї дати можна сказати, що угорський воєвода Пот, висланий на Галич підчас сеї кампанїї був палятином («великий дворский» – Іпат. 484) в рр. 1290-11 (див. індекси до Codex diplomaticus Hungariae і Codex Arpadianus continuatus), так що пізнїйше як на 1211 р. класти сю кампанїю і з сього погляда ризиковно. Перед нею стали ся такі подїї: угорська окупация Галичини, котру випередили «безакониє галицьке і м’яте»; Галичане кличуть Мстислава пересопницького; довідавши ся про утечу Романа, закликають Ігоревичів назад, і ті вигоняють Угрів. Отже се маємо класти між р. 1208 і 1211.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Близше ориєнтувати нас може записка Воскресенської лїтоп.: «Въ лЂто 6718 Ростиславъ Рюриковичъ сЂде въ Галичи, а Романа Игореивча выгнаша; осени тояже выгнаша изъ Галича Ростислава Рюриковича, а Романа Игоревича посадиша съ братомъ.» Трудність тільки в тім, що Галицько-волинська лїтопись мовчить зовсїм про сей епізод; але вона промовчує не одно. Очевидно, сей епізод входив як складовий елємент у те «безаконье галичкое и м’яте», що заохотили кор. Андрія до окупациї Галичини. Помітувати сею звісткою Воскр. л. і її датою не можна, бо вона входить в ту серию галицьких звісток сеї компіляциї, про авторитетність котрих я сказав трохи вище (с. 8). Отже супроти неї угорську окупацию не можемо класти скорше як на сам кінець 1210 р. і початки 1211 (дуже короткою вона не могла бути, коли Угри встигли так сильно наприкрити ся Галичанам). Значить на всї дальші подїї: похід Мстислава пересопницького, похід Ігоревичів, посольство Володимира Ігоревича до угорського короля, боярську різню, угорський похід і облогу Звенигорода лишаєть ся з яких півроку. Єсть в сїм трудність, що так богато подїй скуплюєть ся в такім короткім часї, але й абсолютно неможливого в тім нема, а поки хронольоґія Воскресенської лїт. нїчим не зкомпромітована, не можемо її іґнорувати. Отже прихід Ігоревичів припадав би більше меньше на весну, боярська різня на лїто, а в вереснї 1211 р. повішено Ігоревичів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. 484 (1206-7). Єлисавета-Кінґа, наречена Данила. Епізодом в оповіджених подїях оповідає лїтописець про замір угорського короля дати за Данила свою доньку Єлисавету й зробити його, за браком сина, своїм спадкоємцем; сей замір не прийшов до кінця тому, що Андрієва жінка кор. Ґертруда видала Єлисавету за Людовика гесенського. Епізод сей містить в собі богато баламуцтв, як виказав уже проф. Шараневич, що ширше аналїзував його. Не входячи в його аналїзу, зазначу тільки (сього досї не зауважено), що сей епізод оповіджено тут в тїснім хронольоґічнім звязку: по виведеному вище рахунку він стоїть між подїями 1211 р.; Єлисавета родила ся р. 1207 (Monum. Germ. Scr. XIX с. 700), а старе житиє її каже, що вона була заручена за Льодовика тірінґського ще нїм була відлучена а вивезена на тірінґський двір в р. 1211, коли мала чотири роки (себто четвертий) (диви витяг у Шараневича с. 119); очевидно, з нагоди від’їзду Єлисавети з Угорщини, що став ся чи більше-меньше, чи й як раз тодї як Данило був на Угорщинї в 1211 р., – лїтописець і оповідає сей епізод. Умерла ся Єлисавета 1231 р. (Mon. Germ. XIX с. 547 і 699). Убийство римського короля Филипа, згадане тут, стало ся в червнї 1208 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 486-7 (1208-9). Галичане проганяють Данилову мати. Король угорський приводить її назад. «Минувшю же времени», каже лїтописець, по вересневих подїях 1211 р., вигнано Данилову мати. Вона виїхала в Белз, але король, почувши (мабуть – діставши посольство від неї) «зимЂ бывши» пішов на Галич і арештував противних її бояр.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Котрого року се була зима? ми маємо тут що найменьше два роки до роспорядження: 1211/2 і 1212/3. Нїщо не перешкоджає взяти близший: значить, бояре вигнали б Данилову мати слїдом за посадженнєм його в Галичі. Се вповнї можливо, бо Данило їм потрібний був тільки, аби позбути ся Ігоревичів. Але се дата тільки гіпотетична.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 487 – 8 (1209-10). Данилова мати з Данилом тїкають на Угорщину. Володислав «вокняжив ся» в Галичу. Олександер відібрав Белз від Володимира. Датованнє сих справ залежить від дати смерти королеви угорської Ґертруди, забитої під час сього похода. Є тут ваганнє між р. 1213 і 1214, але дата 1213 р., супроти згідних звісток нїмецьких джерел, може уважати ся певною. Близше означеннє дає хронїка домінїканів віденських, а то 4 kalendas Octobris, себто 28 вересня. Тому похід угорського короля і вокняженнє Володислава мусимо датувати початком осени р. 1213. Перед тим – значить р. 1212 бояре кличуть на Данила Мстислава пересопницького в Галич, Данилова мати з Данилом тїкає в Угорщину, а Мстислав засїдає в Галичу: між сим фактом і походом короля мусїло минути трохи більше часу, бо король «спЂашеть рать велику». Після того як Данилова мати утїкла з Галича, відібрав Олександер Белз від Василька (бо мати посилає з Галича Василька в Белз, і він уже потім переїздить в Камінець, отже Белз відібрано десь саме коло часу Андрієвого походу, в р. 1213. Пізнїйше, коли вияснило ся, що від Угорщини не буде помочи, але завсїди, можливо – ще в тім же – 1213 роцї, Данилова мати поїхала з Угорщини до Лєшка і відти до Василька в Камінець – отже се буде 1213 або початок 1214 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 488-9 (1211). Володислав і Лешко пробують вигнати Володислава з Галича. Спішська умова. Кольоман у Галичу. Романовичі дістають Володимир. Вихідною точкою служить дата посадження Кольомана в Галичі в Воскресен. (і Нїконов.) л. – 1214 р.: «Король угорьскій посади сына своего въ Галичи, а епископа и попы изгна изъ церкви, а свои попы приведе латыньскія на службу.» Дата ся варта повного довіря: її потверджують угорські документи в справі коронациї Кольомана, що була наслїдком Спішської умови; з них бачимо, що між сею умовою й смертию папи Інокентия III († 1216) минуло досить часу: кор. Андрій просив від папи дозволу на коронацию Кольомана, потім, діставши відповідь на се, знову просив корони; серед сих переговорів Кольомана обложено в Галичу, й Андрій ходив йому в поміч. Полагодивши галицькі справи, вибрав ся він в хрестоносний похід 1217 р. З сього видко, що між Спішською умовою й 1216 р. проминуло досить часу, і се вповнї відповідає датї 1214 р. Ми б мали й зовсім докладне потвердженнє її, як би були певні, що перший лист кор. Андрія до папи дїйсно належить до 1214 р. (XVII рік папства), як його датує Тейнер; але в текстї нема дати, і не знати, чи дату – XVII рік Тейнер опер на папських реґістрах, чи викомбінував тільки з підручників угорської істориї. У всякім разї отже дата 1214 р. для посадження Кольомана в Галичу певна. Сим роком можемо датувати і з’їзд Андрія з Лєшком в Спішу. Перед тим, на р. 1213-4 мусимо покласти війну Лєшка і Мстислава з Володиславом і наданнє Романовичам Тихомля і Перемиля. Володимир Романовичі, очевидно, дістали також в звязку з Спішською умовою, могло се стати ся ще 1214 р., але могло наступити й пізнїйше трохи – 1215 нпр.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 489 (1212). Кор. Андрій відберає Перемишль від Лєшка. Лєшко закликає Мстислава, і той осїдає в Галичу. В кількох рядках лїтописець звів тут до купи подїї з кількох років, при тім для галицької істориї дуже важні. Починає він се оповіданнє стереотиповим: «въ та же лЂта времени минувши», а й далї не дає нїяких хронольоґічних вказівок, тож мусимо оглянути ся за иньшими джерелами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Насамперед що до розриву між кор. Андрієм і Лєшком, то ми чуємо про нього уже в згаданім листї короля до папи Інокентия про Кольоманову корону, не датованім, але писанім очевидно 1215 або 1216 p. Дальше як на 1216 р. відібраннє Перемишля відсувати не можна тому, що вибераючи ся в хрестоносний похід (1217 р.) Андрій, певно, не розірвав відносин з Лєшком саме в переддень сього походу. З другого боку не скорше як 1216 р. Лєшко звернувся до Мстислава: в 1215 р. Мстислав, покинувши Новгород, робив собі ріжні пляни і як оповідає Воскресен. л. – хотїв «просити Галич» від угорського короля; як би під час сеї неприсутности своєї з Новгорода він був би дістав запросини від Лєшка, то не мав би чого вертати ся в Новгород (він вернув ся туди на початку 1216 р.). З значною правдоподібністю можна думати, що як раз славна кампанїя його з Ярославом Всеволодичом (весна 1216 р.) піддала Лєшкови гадку всадити Мстислава на Угрів. З другого боку коротку подоріж Мстислава на Україну (1 Новг. 204) в початках 1217 р. можна уважати наслїдком Лешкового запрошення, отже 1216 рік для нього дуже правдоподібний.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відїзд Мстислава з Новгорода з замірами «здобувати Галич» 1 Новг. записує під 1218 р., на початках. Се дата зовсїм непідозріла. Потім під 1219 р. маємо в нїй записку (повторену і в Воскресен. л.) про похід Мстислава на Галич; тут одначе маємо таку трудність, що Мстислав при тім бере в неволю угорського королевича, а се в дїйсности стало ся не в перший, а в третїй похід Мстислава на Галич. Супроти того можуть насувати ся непевности, чи й дата 1219 р. належить до першого похода? Але сї непевности усуваються: по перше, ми маємо для дальших походів Мстислава в Суздаль, і Воскресен. л. дати 1220 і 1221 р., а в них непримітно приспішення, анї в 1 Новгородській – спізнення. По друге, лїтописець Новгородець скорше міг би проминути пізнїйші походи Мстислава, нїж перший; слїдом по виходї Мстислава з Новгорода. Можна б хиба припустити, що похід відбувся в 1218 р, а до лїтописця чутки дійшли пізнїйше, і він записав сю подїю під 1219 р., але й се не дуже правдоподібно з огляду на Воскресенську лїтоп. Тут одначе Воскресен. л. виставляє нас на тяжку пробу – своєю запискою під тимже 1219 р. про вигнаннє Мстислава з Галича.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 489-491 (1213). Данило женить ся з Анною Мстиславною й відберає від Поляків Берестє. Угри виганяють Мстислава з Галича. Як в попереднїй серії звісток галицький лїтописець зібгав подїї кількох років у коротеньку згадку, так тут він широко описує подїї кількох, що найбільше – кільканадцяти місяцїв, роблячи вражіннє довгого часу своїми кількома «времени минувшю». Вагання може бути о рік, в звязку з тим, чи приймемо ми дату Воскресен. л. для вигнання Мстислава з Галича. В нїй читаємо під 1219 р. – «тояже зимы Угри выгнаша Мстислава Мстиславича изъ Галича, а королевичь сЂде въ ГаличЂ.» Мстислава вигнано з Галича в жовтнї, як то видко з Галицької лїтоп., тож вираз «зимы» Воскр. л. ще можливий хоч частїйше «зима» в лїтописях значить грудень-сїчень. Питаннє – чи вигнано Мстислава того ж самого року, в котрім він сїв у Галичі, чи на другий рік?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Для розвязання сього питання пригляньмо ся оповіданню Галицької лїтописи з хронольоґічного погляду. Припустїм, що Мстислав сїв у Галичу на самім початку року. «Въ та же лЂта времени минувшю» Данило оженив ся з його донькою, і знову «времени минувшю» звернув ся до Мстислава, представляючи йому свій намір відібрати від Лєшка волинські волости. По тім Данило пішов і відібрав їх від Лєшка, а той «вЂснЂ же бывши» відповів нападом на Побуже. Лєшко входить в переговори з кор. Андрієм і наслїдком їх роспочинаєть ся угорсько-польська кампанїя, що кінчить ся (в жовтнї) уступленнєм Данила з Галичини. Як бачимо, подїй буде дуже напхано в тих кількох місяцях, але знову нема нїчого неможливого, що вони таки відбули ся в сїм роцї, як виходить з Воскресенської л. В Тверській комп. ми, правда, маємо вигнаннє Мстислава під р. 1220, але на початку його, з тоюж заміткою «зимЂ», так що редактор міг сам на підставі сього означення перенести сю записку під дальший рік (так само записка про другий похід Мстислава на Галич, що стоїть в Воскр. л. в кїнцї 1220 р. з заміткою: «тоя же зимы», в Твер. перенесена під 122.1 р.). Отже кінець кінцем нїщо не дає нам права відкинути і тут хронольоґію Воскресенської лїтоп., котра стільки разів уже видержала честно нашу критику. Отже приймаємо і тут її хронольоґію: Мстислав засїдає в Галичу на поч. 1219 р., дуже скоро потому Данило женить ся з його донькою (зносини між ними могли бути ще скорше); десь в мартї нпр. міг Данило вибрати ся на Поляків, і Лєшко відповів йому по тому нападом. Зістаєть ся цїле лїто для переговорів Лєшка з Андрієм, а що похід на Галич був досить наглий, потверджує й те, що Мстислава він застав неприготованим, поза Галичиною («Мьстиславъ бо бЂ со всими князьями рускыми и черниговьскыми»).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 491 (1215). Литовське посольство до Данила. Данило насилає Литву на Поляків. «Данилу же приЂхавшю въ Володимерь, въ то же время божиимъ повелениемь прислаша князи литовьскии…» – отже безпосєредно по приходї Данила з війни, значить при кінцї 1219 р. або найдальше на початку 1220 р. Як скоро по тому Данило всадив на Поляків (себто на Лєшка) Литву, лїтопись не каже; се мало місце або перед третїм походом Мстислава на Галич (під час самого похода Лєшко мав очевидно вільні руки), отже десь в рр. 1220, або хиба по походї. Дїйсно, під 1220 р. ми маємо замітку в чеськім продовженню Косьми (Monum. Germ. hist. Scr. IX, с. 170) і мабуть відти в лїтописи т. зв. Красїньских (Monumenta Poloniae III. 132) про побіду над Поляками Прусів і Руси, але се ще не рішає справи. До датовання сього факту ми ще мусимо вернути ся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 492 (1217-9). (Другий похід Мстислава на Галич). Похід Філї на Волинь. Третїй похід Мстислава на Галич. Другий похід Мстислава на Галич в Галицькій лїтописи пропущено зовсїм, ми знаємо про нього тільки з Воскресен. л. й иньших збірників – Твер., Нїкон. Воскресен. лїтопись датує його, як згадано, 1220 р., зимою – отже се кінець 1220 – початок 1221 р., і потім під 1221 р. маємо в нїй новий – третїй похід Мстислава на Галич, але записка про сей остатнїй буквально повторена з Суздальської лїтописи, де вона також датована 1221 р. Против сеї хронольоґії нїчого не можна сказати. Дату 1221 р. потверджують і угорські джерела о стільки, що по ним вже 1222 р. прийшло до згоди між Мстиславом і кор. Андрієм: уложено умову, на підставі котрої Кольомана пущено, а Мстислав обіцяв видати доньку за меньшого королевича Андрія й дати йому Галичину: з 25/I. 1223 р. маємо вже лист папи, писаний у відповідь на лист кор. Андрія, а в тім листї Андрій, доносячи папі про свою умову з Мстиславом, шукав увільнення від даної йому присяги – отже тодї мусїв уже Мстислав сповнити свої приречення – випустити Кольомана.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Прийнявши дату 1221 р. для третього похода Мстислава на Галич як вповнї певну, ми не можемо нїчого сказати і про дату зими 1220/1 для другого похода Мстислава на Галич. Відповідею на сей похід був, очевидно, похід Філї на Волинь, що, правдоподібно, мав на метї стероризувати Данила й відвести його від дальшого союза з Мстиславом: в сїм напрямі хотїв вплинути на Данила Лєшко, разом з походом Філї приступивши на волинські границї, а посередничити мав між ним Конрад мазовецький. Серед сеї ситуациї наспів Мстислав з Половцями і змусив Філю перейти до дефензиви. Битва Мстислава з Філею стала ся «на канунЂ святои Богородици» – мабуть Успенїя (найпопулярнїйше з сьвят Богородицї), в такім разї похід Филї ми мусїли б покласти десь на липень, а Мстиславову кампанїю на серпень; Галич взято слїдом по битві.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 494 (1221-1223). Данило помирив ся з Лєшком і спустошив Белзьку землю. Волинські єпископи. Як я вже сказав, Галицька лїтопись пропустила зовсім згоду Мстислава з Уграми й справу шлюбу Мстиславни, що була її змістом, вона порушує пізнїйше (Мьстиславъ же по совЂтЂ льстивыхъ бояръ і т. и. – Іпат. 499), нїчим не натякаючи, що вона була звязана з тією умовою. Натомість говорить вона про згоду Данила з Лєшком, з нагоди спустошення Белзької землї, що служить головною темою сього віддїла (вступною фразою «Въ тоже время отступилъ бЂ Александръ…» вона нагадує сказане вище – Іпат. 492: Олександру же отступившю от Данила – факт сей належить до р. 1221). Ся угода з Лєшком, очевидно, стояла в звязку з угодою Мстислава з Уграми; з значною правдоподібністю ми могли б класти її на р. 1222 або коло того: вона стала ся, як каже лїтописець «по побЂдЂ Мьстиславли (очев. 1221 р.) и по литовьскомъ воеваньи на Ляхы». «Литовське воєваннє» – мабуть те, про яке говорило ся на с. 492, і котре ми по контексту клали на р. 1220 або пізнїйше. Як би можна було покласти ся на стилїстичний порядок подїй в сїм місцї, то мусїли б ми прийняти, що «воєваннє» мало місце по Мстиславовім походї, отже 1221 або може навить 1222 р., але на сей порядок покладати ся не можна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наслїдком згоди Мстислава з Уграми а Данила з Лєшком Олександр белзький, союзник Філї й Лєшка, зістав ся ізольованим, і Данило пімстив ся над своїм несловним свояком, страшно спустошивши Белзьку землю. Сей факт супроти вище сказаного ми могли б класти на р. 1222 або 1223. Але тут мусимо розглянути ся ще в одній обставинї.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Віддїл про битву на Калцї починаєть ся словами: «въ то же лЂто приде неслыханная рать»… До чого належать сї слова «въ то же лЂто»? Перед тим маємо оповіданнє про волинських епископів, що виглядає на якусь вставку: «Въ лЂта же Данила и Василька Романовичю бЂаху володимьрьскыи пискупЂ…» Найпростїйше думати, що се пізнїйша вставка, і в такім разї слова «въ то же лЂто» належать до спустошення Белзької землї, тодї б мали ми для нього 1223 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але насуваєть ся сумнїв: що за причина сеї вставки? Змістом вона не звязана нї з попереднїм нї з дальшим, отже звязана хиба хронольоґічно? Але катальоґ володимирських епископів і хронольоґічно не може бути звязаний, бо обіймає кількадесять лїт. Одиноке, що можна припустити – що хронольоґічний звязок має з сим оповіданнєм поставленнє еп. Івана на холмську катедру. Катальоґ володимирських епископів в такім разї міг би бути вступом, до річи оповідженим, а властива звістка – се, що Данило, перенісши катедру з Угровська до Холма (деґрадация Асафа, що стала ся безпосередно перед сим перенесеннєм – се знову вставка для пояснення), поставив туди епископом Івана. Сей факт в такім разї – коли припустити хронольоґічний звязок – мав би належати до р. 1222-3, і при такім розумінню сей цїлий відділ не потрібує вже бути пізнїйшою вставкою, а може належати до первісного текста. Тодї слова «въ то же лЂто» можуть вказувати на рік поставлення еп. Івана, себто датувати його 1223 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зі сторони текстуальної се все дуже буде добре, тільки питанне – чи можливо воно зі сторони річевої, себто – чи можливо, щоб уже 1223 р. катедра була перенесена з Угровська до Холма?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Справа ся мусить обертати ся коло питання про початок Холма, бо про нього галицька лїтопись не дає виразної звістки, а тільки неясні й суперечні натяки. З порівняння вказівок Іпат. с. 516, 517 і 531 виходило б, як то звичайно й приймають, що Холм Данило заснував десь в 30-х рр. (коло р. 1237); лїтописець говорить про се кілька разів, зовсїм катеґорично, і попросту виключає можливість здогаду, що Холм був перед тим. Значить перенесеннє епископської катедри до Холма в 1223 р. неможливе. Супроти того не маємо иньшого виходу як прийняти, що істория епископів – се пізнїйша вставка, зроблена без нїякого звязку з текстом, отже похід Романовичів на Белзьку землю став ся в рік битви на Калцї.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 495 (1224). Битва на Калцї – датуєть ся зовсїм безпечно 31/V 1223 р. (хронольоґізатор дав 1224, значить знав лїтописні збірники новгородської версиї).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 497 – 501 (1225-6). Війна Мстислава з Данилом. Королевич Андрій дістає Перемишль. Угорський похід на Галич. В сих подїях ориєнтуємо ся двома датами: 1223 р., битви на Калцї (31/V), й угорського походу на Галич – 1227: сю дату дають нам нїмецькі джерела.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Між сими роками маємо умістити: Мстислав за намовою Олександра йде на Данила, але Данило взявши від Лєшка поміч, примушує Мстислава вернути ся в Галич, а Данило воює Галицьку й Белзьку землю. Мстислав стягає нові сили для похода на Данила, але на з’їздї князїв виясняєть ся Олександрова неправда, й Мстислав мирить ся з Данилом; з’їзд князїв у Перемилї, де вони «утвердиша миръ». «Потомъ же» – оповідаєть ся нова інтриґа Жирослава на Мстислава (легковірність Мстислава, що попадає в ріжні трудні ситуациї й помилки через ріжні інтриґи й намовлення, служить провідною й гадкою й звязком сих кількох епізодів), що кінчить ся вигнаннєм Жирослава. Потім («Мы же на преднее возвратихом ся» додано через відступленнє: риторичну характеристику Жирослава, подїї ж мусїли наступати по собі: по інтризї Жирослава – похід угорський, наслїдком інтриґи боярина Семюнка Чормного) королевич Андрій, що дістав перед тим (на означеннє часу лїтопись не дає нїяких вказівок) від Мстислава Перемишль, утїкши на Угорщину, наводить на Мстислава свого батька: сей похід дїєть ся «бывши же зимЂ», значить кінець 1226 або ще скорше – початок 1227 р., бо королеве військо приходить під Галич (похід іде на Перемишль і Звенигород) «ДнЂсгру наводнившю ся», правдоподібно – се вже весення вода. При поворотї короля з Галичини доганяє угорське військо Жирослав з кн. Ізяславом, до котрого він був утїк. Потім остатнїй епізод з інтриґами: бояре намовляють Мстислава помирити ся з королевичом Андрієм, таки видати за нього доньку й віддати йому цїлу Галичину. Мстислав іде в Галичини в Торчеськ.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Подїї сї, очевидно, можна датувати тільки приблизно: коло р. 1224 похід Мстислава, коло р. 1225 його заходи до нової боротьби й помиреннє з Данилом, 1226 – конспірация Жирослава, кінець 1226 і початок 1227 – утеча Андрія й угорський похід на Галичину. Про дату абдікациї Мстислава поговоримо низше, в звязку з пізнїйшими фактами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 501-2 (1226-7). Луцька спадщина. Справа про Черторийськ. Смерть Мстислава. Вихідною точкою для нас служить дата смерти Мстислава, переказана Суздальською лїт. – 1228 р. Між сим роком і початком 1227 р. – угорською кампанїєю маємо такі факти: 1) абдікацию Мстислава, 2) Данило звертаєть ся до нього з запитаннєм, яка його гадка про черторийську справу, 3) похід Данила на Черторийськ. Рівнобіжно з сим хронольоґічним рядом лїтописець оповідає другий ряд подїй: а) Мстислав Нїмий поручив (в ориґіналї недокладний вираз: давшу) перед смертию свого сина Івана й свою Луцьку волость опіцї Данила; б) по смерти Івана Луцьку волость забрав Ярослав, а Черторийськ (очевидно – з волостей Мстислава Нїмого) пинські князї; в) Данило ухопив Ярослава й забрав Луцьку волость собі; г) Ятвяги воєвали Берестейщину. Сї дві сериї звісток треба оглядати кожду осібно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;По угорськім походї мусїло минути де що часу, поки боярам удало ся прихилити Мстислава до згоди з його нареченим зятем Андрієм, що показав ся таким невдячним супроти нього. З другого боку Мстислав не зараз по абдікациї вмер: так виходить з оповідання. Супроти сього його абдікацию можна б класти десь при кінцї 1227 р. Дїйсно, в записцї про смерть Мстислава у Длуґоша (II. 207) сказано, що він умер на другий рік по своїй абдікациї; ся записка має деякі подробицї, яких ми не знаходимо в теперішнїх лїтописях (похорони Мстислава в київській церкві св. Хреста), а не могли вони бути й видумані; супроти того й се хронольоґічне означіннє, дуже можливо, зачерпнене з якогось затраченого руського джерела, тому має значну вагу. Отже абдікацию можемо класти з правдоподібністю на кінець 1227 р.; можна припускати a priori й початок 1228 р., бо дата 1228 р. для смерти Мстислава може означати також і початок 1229 р. нашого числення, але се не дуже правдоподібно супроти дальшого. Похід Данила на Черторийськ став ся на великдень 1228 р., себто при кінцї марта. Перед тим – себто на початках 1228 р. мусїв він мати зносини з Мстиславом в сїй справі; не посилав він мабуть до нього гінця наздогін, як Мстислав їхав з Галича до Торчеська, тож абдікацию не треба пересувати в 1228 р. «По томъ же» – по тім походї Данила Мстислав помер – десь в серединї або в другій половинї 1228 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перейдїм тепер до другої сериї звісток. Насамперед смерть Мстислава Нїмого пересопницького: він брав іще участь в походї на Калку (Іпат. с. 497), отже вмер у всякім разї не скорше як у другій половинї 1223 р., а мабуть і пізнїйше, десь коло р. 1225.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Його син Іван мусїв умерти десь в р. 1227, бо Данило не пізнїйше як при кінцї 1227 р. відібрав назад Луцьк і забрав ся до черторийської справи: задавнювати сю справу ледви чи було в його інтересах, а він, з виїмком помочи Мстиславу під час війни з Уграми на початку 1227 р. (можливо, що під той час умер Іван і так захопили його спадщину Ярослав і князї пинські), мав тодї вільні руки. Між походом Данила на Луцьк і походом на Черторийськ мусїв стати ся, судячи з контексту, набіг Ятвягів на Берестє, де їх бив і сам Данило – мб. на початку 1228 р. Тому лїтописець переходачи до зносин Данила з Мстиславом і каже: «мы же на преднее возвратимея». В теперішнїм текстї ся істория спадщини Мстислава Нїмого окрім екскурсів самого лїтописця перебита ще абсурдною вставкою якогось книжника: «Начнемь же сказати бесчисленыя рати» і т. и. – маємо її у всїх кодексах лїтописи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 502-3 (1228). Коалїция князїв на Данила. Згадавши про смерть Мстислава галицького, лїтописець докінчує історию з Луцьком: «И потомъ пустиста Ярослава и даста ему Перемиль, и потомъ Межибожие.» По тім читаємо: «Въ то же лЂто бЂ Курилъ митрополитъ… приЂхалъ…» До чого належить се «въ то же лЂто»? Думаю, що як би сї кінцеві записки про Ярослава й не належали до одного року з попереднїми, то се «въ то же лЂто» таки мусїло б належати не до сих дрібних записок, а до важнїйших фактів – до смерти Мстислава, 1228 р. Але нїщо не перешкоджає й записку про увільненнє Ярослава положити на той же 1228 рік. Отже ми маємо цїлий ряд «по том же», що належать до одного року, й припечатані вказівкою «въ то же лЂто» тягнуть ся й далї: «потомь же Ростислав пиньскый не престаяше клевеща…» Все се дуже легко можемо покласти на другу половину 1228 р., по смерти Мстислава, й початки 1229. Переговори Данила з противною коалїциєю (пинські князї, київський Володимир, Ольговичі, угорське правительство Галичини), похід союзників на Камінець, заходи Данила, що наслав на Галичину Половцїв, а сам з Поляками ударив на Київщину, й тим усїм змусив противників до згоди – все се можемо вигідно уложити на кінець 1228 і першу половину 1229 р.: дальше розганяти ся не позволяють нам дальші подїї.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 503 (1229). Похід Данила під Калїш. «Въ та же лЂта Льстько убьенъ бысть» – в дїйсности він умер в падолистї 1227 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли перед тим описані подїї належали до 1228 і початків 1229 р., то таке означеннє «въ та же лЂта» буде виглядати зовсїм природно. «По смерти» його Конрад «прия в великую любовь» Романовичів і просить їх помогти йому на Володислава «Старого»; Романовичі ідуть в Польщу аж під Калїш. Похід сей можемо з усякою правдоподібністю покласти на 1229 рік – на середину або осїнь (з оповідання видно, що то не була зима); про весну 1230 р. не можемо думати, бо вернувши ся з сього походу Василько «времени минувшу» їде в Суздаль на весїлє свого шурина, що відбуло ся в цьвітнї 1230 р. (Лавр. 431).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Під час сього походу, очевидно, приходила Литва на Польщу, й коло Берестя її побито (Іпат. 503).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 505-8 (1229). Данило здобуває Галич. Похід Белї. Час Данилового походу на Галич лїтопись означає дуже докладно, сказавши, що се стало ся під час, коли Василько був у Суздалї на весїлю свого шурина, а весїлє було в цьвітнї 1230 р. (Лавр. 431). З оповідання видно, що Данило був під Галичом раннєю весною: тодї саме рушив лїд на Днїстрі. Отже се дїяло ся мабуть в мартї ще. Королевич Андрій, пущений на Угорщину, радив батькови йти на Данила скорше, не даючи йому часу «укріпити ся». Супроти сього похід мусїв стати ся мабуть таки тогож року, іще перед зимою (великі дощі).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 508-513 (1230-3). Галицькі замішання. Угри виганяють Данила з Галича й пробують здобути Волинь. Данило знову здобуває Галич. В сих подїях приходить ся нам ориєнтувати ся тільки двома крайнїми датами: попереднїм угорським походом на Данила 1230 р. і походом Данила з Галича в поміч Володимиру київському при самім кінцї 1234 р. (про сю дату в дальшім віддїлї). Між сими границями нам треба розложити такі подїї: конспірациї галицьких бояр з Олександром белзьким; Данило, довідавши ся про них, насилає на Олександра Василька, і той заберає Белз, а Олександер тїкає в Перемишль; Данило йде походом на Перемишль; Олександер тїкає на Угорщину; Судислав понуджує короля до похода; Угри зайняли Ярослав і Галич і пішли на Володимир, Мирослав уложив з ними угоду і відступив Белз і Червен Олександру; король вертає; Данило під той час воював околицї Бужська, по відходї короля іде в поміч Володимиру київському. Всї отсї подїї лїтописець оповідає душком, без найменьших хронольоґічних означень. Аж тут приходить: «По тЂхъ же лЂтЂхъ движе рать АндрЂй королевич»…, – нїби довша перерва, але приглядаючи ся оповіданню, бачимо, що в сїм місцї не могло бути нїякої значнїйшої перерви, бо Данило був іще в Київщинї, коли Андрій рушив свою «рать» на нього; очевидно, нове оповіданнє роспочинаєть ся звісткою про посольство Володимира до Данила. В нїм, по оповіданню про сей похід Андрія, стрічаємо хронольоґічну вказівку, що се дїяло ся перед великоднем. Тому що потім ми маємо ще одну весну перед новим роком 1235, очевидно, що тут ми маємо весну 1233, і таким чином всї вичислені подїї обмежають ся часом від кінця чи від осени 1230 р. (від похода Угрів на Галич) до весни 1233 р. (великдень був 3/IV). Очевидно, вони наступали по собі досить скоро. Конспірациї бояр і похід Василька на Белз можуть припадати на кінець 1230 і першу половину 1231 р.; похід Данила на Перемишль – 1231; новий угорський похід, Угри під Володимиром, Данило воює Галичину – 1232 р.; Данило іде в Київщину, Андрій рушає походом на Волинь – зима 1232/3 р., битва під Шумськом – март 1233.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;В велику суботу 2/IV. 1233 Данило був у Торчеві під Шумськом і готовив ся до дальшої боротьби. Зараз по тім прислав до нього Олександер, просячи прийняти його в союз. «Тра†же бывши» (май?) Романовичі з ним попустошили околицї Плїсниська. Королевич відповів новим походом на Волинь, против нього Данило стягнув Половцїв і князїв Володимира київського й Ізяслава Мстиславича. Від Перемиля Угри вернули ся в Галичину, але Романовичі пішли слїдом і прийшовши під Галич, 9 тижнїв чекали леду, аби Днїстер перейти. Отже кампанїю під Перемилем можна би класти десь на серпень-вересень, похід Андрія – на лїто 1233 р. З угорських джерел знаємо, що король Андрій був вибрав ся тодї в Галичину в поміч сину: з кінця серпня маємо грамоту, видану в Березї, в дорозї, але мабуть він вернув ся з дороги, бо лїтопись про нього нїчого не згадує.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли Данило перейшов Днїстер – Галичане виїхали до нього, «малу же времени минувшю» королевич умер, і галицькі бояре піддали ся – мб. початок 1234 р. «ВеснЂ же бывши» Олександр, що під Галичом зрадив Данилу, подав ся в Київщину (мб. зачувши, що Данило йде на нього), але Данило зловив його в Хоморськім лузї.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 514-6 (1234). Похід Данила в Чернигівщину. Повстаннє галицьких бояр. Данило виходить з Галича. Похід Данила в Київщину, на заклик Володимира Рюриковича, і відти під Чернигів, датує 1 Новгородська л. 1235 роком. Близші означення дає Галицька лїтопись, кажучи, що Данило воював Чернигівщину «отъ крещения до вознесения», значить заклик Володимира і похід Данила треба класти на остатнї місяцї 1234 р. Коло вознесения (17/V) Данило вийшов з Чернигівщини (в Галицькій лїтоп. він «створи миръ» з Михайлом чернигівським, по Новгородській – Михайло змусив Данила забрати ся, «створивъ пре лесть» і побивши богато Галичан). На Київщину прийшли Половцї, й Данило, хотївши з початку забрати ся від разу з Київщини до дому, потім рішив помогти Володимиру, і під Торчеськом попав у таку біду, що стратив решту війська й мусїв тїкати в Галич – се було би десь в маю-червнї. Се дає початок боярській ворохобнї; вивабивши Василька з залогою з Галича, бояре змушують Данила забрати ся звідти. Данило подав ся на Угорщину, а вернувши звідти пустошить Галичину разом з братом «зимЂ приспЂвши» – отже в остатнїх мїсяцях 1235 р.; супроти того вихід Данила з Галича мусїв би мати місце десь в осени 1235 р. Дїйсно, угорські лїтописи кажуть, що Данило брав участь в церемонїї інтронїзациї Белї 14/X. 1235, по смерти його батька кор. Андрія.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 516-7 (1235). Боротьба за Галич. Похід Данила на «крижевників». На спустошення Романовичів (при кінцї 1235 р.) галицькі бояре відповіли походом в околицї Случи з болоховськими князями; їх побито під Камінцем, а болоховських князїв забрано в неволю, «лЂту же наставши» союзники галицьких бояр Михайло й Ізяслав почали жадати від Данила, аби пустив тих невільників; значить, похід бояр треба класти на першу половину 1236 р. (весна?).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім (хронольоґічний порядок очевидний) Михайло й Ізяслав стягають на Романовичів руські сили, Конрада мазовецького й Половцїв; Романовичі розбивають сї сили, не даючи їм злучити ся і відтягають Половцїв; Михайло вертає. «ЛЂту же наставши» Романовичі самі йдуть на Галич, але заставши Михайла з великими силами вертають. «Тое же осени умириста ся». Отже сей похід дїяв ся лїтом 1237 р., а для попередньої кампанїї маємо час від осени 1236 до весни 1237 (судячи по тому, що військо Конрада топить ся в. Вепрі, тікаючи, можна думати, що се не була зима); в осени 1237 наступило коротке помиреннє. «ВеснЂ же бывши» (отже весна 1238 р.) Романовичі ідуть на Ятвягів, але з огляду на те, що ріки дуже розлили ся, в Берестю зміняють плян і постановляють напасти на «крижевників, Тепличів, рекомих Соломоничів» і відібрати від них свою отчину (проф. Дашкевич виказав з повною правдоподібністю, що тут іде мова про Дорогичин, відданий в попереднїм 1237 р. хрестоносним рицарям). «В силЂ тяжцЂ» Романовичі йдуть на місто й здобуваюсь його «мЂсяца марта» – 1238 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 517-8 (1235). Дальша боротьба за Галич. «В томь же лЂтЂ» Данило пішов на Галич, але Михайло з Ростиславом дали йому Перемишль і на тім стала згода; тодї Данило «по том же лЂтЂ» укарав Конрада, напустивши на нього Литву, самого ж його в тім часї не було на Руси: він був в Угорщинї з братом, запрошений королем: причиною було, що Данило з Васильком виберали ся були в поміч австрийському герцогу на цїсаря Фридриха, але угорський король їм відрадив, а тепер запросив їх «на честь». Тут і низше ми маємо кілька вставок для пояснення, що переривають хронольоґічний порядок оповідання, який ми бачили.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І так в попереднїм віддїлї ми бачили, що в осени 1237 р. прийшло було до згоди між Данилом і Михайлом, тепер же читаємо без всяких пояснень нового розрива, що «въ томь же лЂтЂ» Данило пішов на Галич, і се привело до уступлення йому Перемишля. Я думаю, се треба розуміти так, що тут іде мова про туж осїнню згоду 1237 р. – лїтописець повторяє давнїйшу звістку, доповняючи її подробицею про Перемишль, аби описати дальші стадиї боротьби за Галич. «В томь же лЂтЂ» зовсїм зрозуміле при мартівськім численню: Романовичі ішли на Ятвягів іще в кінцї 1236 мартівського року. «По том же лЂтЂ» – «на другий рік» (се навить трудно витолкувати, прийнявши, що тут був іще оден похід на Галич, закінчений передачею Перемишля), себто в мартівськім 1238 р., Данило забрав ся до Конрада – напустив на нього Литву; на се маємо весну 1238 р. (евентуально й пізнїйше, але, як побачимо, вистане на се й весна). Данило з Васильком сам тодї був на Угорщинї; їх похід в поміч австрийському герцоґу мав би місце в 1237 р. (судячи по австрийським подїям найвідповіднїйшим часом була б рання весна 1237 р., бо цїсар рушив на герцоґа при самім кінцї 1236 р., а в цьвітнї 1237 р. вже вийшов з Австриї, вибераючи ся походом на Італїю, і сю весну Романовичі могли мати свобідну. «Королеви же возбранившу има, возвратиста ся во землю свою». Очевидно, аж пізнїйше запросив їх Беля «на честь», і вони були у нього десь весною 1238 р. Як бачимо, наш хронольоґічний рахунок витримує сї всї проби.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«И по томь приде Ярославъ суждальскый и взя Киевъ подъ Володимеромъ»… З 1 Новгор. видко, що се стало ся ще в 1236 р.; лїтописне «и потомъ» належить не до сього факта, а до того, до чого він веде властиво свою мову: до відібрання Перемишля від Данила, що привело до нового похода на Галич; його оповіданнє про Київ служить тільки вступом, а «и по томь» не на місцї всадженим переходом: Ярослав забрав Київ від Володимира (се треба звязати з оповіданнєм про київські подїї 1235 р. і з згадкою про Вододимирову поміч Данилови в кампанїї 1236/7 р. – Іпат. с. 515 і 516), але незадовго уступив ся (весна 1238 р.), і Київ забрав Михайло (весна ж таки 1238 р.?), а в Галичі лишив Ростислава, – аж по сїм властиве оповіданнє, до котрого належить те «по томь»: «и отъяша отъ Данила Перемишль». Се могло мати місце, судячи по попереднїм датам лїтом або в другій половинї 1238 р. «Бывшю же межю има овогда миру овогда рати», Данило, використавши похід Ростислава на Литву, несподїваним нападом захопив Галич – се могло стати ся вже в осени 1238 р., але могло наступити й пізнїйше, в 1239 р., бо ми маємо цїлий майже 1239 р. ще до роспорядження. Ростислав наспів під Галич слїдом за Данилом, але довідавши ся, що стало ся, пустив ся на Угорщину.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 519-2 (1237). Похід Бату. «В таже времена» – починає лїтописець своє оповіданє про погром 1238-9 р., і се як бачимо, зовсїм відповідає хронольоґії оповіджених ним галицьких подїй. Оповіданнє починаєть ся нападом на Рязанську землю, що став ся в груднї 1237 р., потім напад на Суздальщину – на Володимир (лютий 1238 р.), потім, проминувши битву на р. Сити і похід на Новгород, лїтописець оповідає облогу Козельська, що мала місце весною 1238 р. Потім похід в землю Половецьку, напади на Переяслав і Чернигів і прихід «Меньгукана» під Київ; з тих звісток, які ми маємо про похід Бату, виходить, що війна з Половцями зайняла десь решту 1238 р., а ті походи на українські землї – осїнь 1239 і найдальше початок 1240 р. З дальшого побачимо, що прихід Менке під Київ не міг стати ся пізнїйше як на початку 1240 р., а правдоподібнїйше, що став ся він не пізнїйше осени 1239 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 521-2 (1238). Галицько-волинські подїї перед і під час похода Бату. Після приходу Менке («потомъ же») Михайло утїк, слїдом за сином, на Угорщину. Опорожнений Київ зайняв Ростислав Мстиславич, але Данило пішов на Київ, нагнав Ростислава, взяв його собі й посадив від себе намісника, а від Ярослава Інґваровича відібрав свою сестру – Михайлову жінку, що Ярослав був узяв у неволю під час Михайлової втїкачки. Тим часом Михайло з Ростиславом, не знайшовши привіта у Белї, помандрували в Польщу (правдоподібно – надїяли ся там знайти союзників для боротьби з Данилом, але дарма). Відти Михайло роспочинає зносини з Данилом, і вони кінчать ся згодою; Михайло з Ростиславом приїздять до Данила, й тут приходить до умови, що Михайло візьме Київ, Ростислав Луцьк, але Михайло «за страхъ татарьскый» не відважаєть ся йти в Київ (думаю, з сього виходить, що тодї ще Татари не роспочали свого походу на Київ, бо се було б реальнїйше від простого «страху татарського», а підношу се тому, що між походом Татар на Київ і його облогою минув певний час, бо Татари стояли над Днїпром, чекаючи, аж замерзне). Михайло лишив ся в гостях у Данила, і Романовичі позволяють йому «ходити по їх землях» і дають йому великі запаси всякої поживи (очевидно, він гостював не дуже коротко). Аж тепер приходить вість про київське взятє – значить десь середина грудня, і Михайло, настрашивши ся, тїкає на Шлезк, а відти десь коло часу Лїґницької битви (9/IV 1241) їде до Конрада.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як бачимо, одинокою опорною точкою для хронольоґії сих подїй служить вість про київське взятє. Ориєнтуючи ся нею, мусимо покласти переговори Михайла з Данилом і переїзд його до нього десь на весну-лїто 1240 р. найдальше, а може й скорше. З Угорщини до Польщі Михайло з Ростиславом мали б мандрувати зимою 1239/40, найдальше під весну 1240 р., супроти того втїкачку Михайла з Київа правдоподібнїйше буде класти на осїнь 1239 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 522-4 (1240). Бату здобуває Київ, похід його на Угорщину через Русь. Мандрівка Данила й поворот його на Русь. Дату київського взятя дає Суздальська лїтопись – 6/XII. 1240. Дальший похід Татар через Волинь і Галичину хронольоґізуєть ся датою приходу Татар в Угорщину: в середнїх днях марта 1241 р. були вони вже там, отже марш через Волинь і Галичину й знищеннє тутешнїх міст припадають головно на сїчень і лютий 1240 р. На Угорщинї, по словам лїтописця, Татари «стояша три лЂта»; тут, як звичайно, лїтописець рахує рік початку й рік кінця: в дїйсности Татари пробули на Угорщинї трошки довше як два роки і десь в цьвітнї 1242 р. Бату рушив звідти назад.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перше нїж в Галичину дійшла вість про похід Татар на Київ (прихода поганыхъ Татаръ на Кыевъ), але очевидно, не довго перед тим, як виходить з текста, – Данило виїхав був на Угорщину, значить в осени 1240 р. (бо, як сказано, Татари рушили на Київ десь пізнею осїню 1240 р.). Відти Данило поїхав назад у Галичину, очевидно – ще не маючи відомости про київське взятє, але стрів ватаги утїкачів з Руси очевидно – від них довідавши ся про татарський погром і загальну паніку, постановив іти в Польщу – се була мабуть друга половина грудня 1240 р. В Польщі Данило зістаєть ся, доки не дійшла до нього вість, що Татари вже вийшли з Руси – значить десь середина або друга половина марта 1241 р. – і тодї він пішов на Дорогичин, де його не пустили до міста, а відти на Берестє й Холм. Більше меньше разом з тим виїхав з Угорщини Лев та з’їхав ся в Володаві з батьком, і Михайло через Володимир і Пинськ поїхав до Київа, отже все рання весна 1241 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 525 (1240). Боярська анархія. Хоч характеристика боярської самоволї має загальний характер, але вона, очевидно, привязана до конкретних фактів: посольства Якова до Доброслава і арештовання Доброслава й Григория; се арештованнє мало місце перед походом Ростислава на Бакоту (Курило, що прогнав його з Понизя, мабуть був посланий «исписати грабительства нечестивыхъ бояръ» уже наслїдком того арештовання), отже найдальше в осени 1241 р. Боярська самоволя в найбільше драстичних формах мусїла проявляти ся під час мандрівки Данила 1240-1 рр.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 526-9 (1241-5). Походи Ростислава на Галичину. Шлюб Ростислава з королївною. Смерть Михайла Всеволодича. Опорною точкою служить нам похід Татар з Угорщини, що мав місце весною 1242 р. Коло неї ґрупують ся подїї так: Ростислав з Болоховцями і галицькими боярами іде під Бакоту; печатник Курило виступив против нього, і Ростислав вернув ся «за ДнЂпръ». Данило зараз пішов на Болоховцїв і знищив їх землю. Ростислав, «собравъ вои» іде новим походом на Галичину і засїдає Галич, а в Перемишль висилає Константина Рязанського. Данило з Васильком «скоро» ідуть на Галич, і Ростислав тїкає; тут приходить вість, що Татари рушили з Угорщини, й вона змушує Данила кинути нагінку за Ростиславом. Данило висилає на Перемишль дворського, сам їде на Понизє, а звідти до Холма, і в Холм приходить до нього вість, що Батий «воротилъ ся есть изъ Угоръ» (очевидно – на галицьку Русь) і післав своє військо – ухопити Данила. Отже се було десь при кінцї весни 1242 р. (не маючи докладнїйших відомостей і хронольоґічних дат про похід Бату з Угорщини, близше не можемо означити сього моменту»).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Супроти того всього похід Ростислава на Галич і Данила на Ростислава треба класти на весну 1242 р. Похід Ростислава на Бакоту і Данила на Болоховцїв мусїв мати місце не пізнїйше як осїню-зимою 1241 р. (Ростислав звідти вернув за Днїпро, отже новим походом не міг вибрати ся дуже скоро). Ростислав стрів ся з Татарами і втїк на Угорщину також не дальше як при кінцї весни 1242 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Час шлюбу Ростислава з королївною можна означити тільки з досить далеким приближеннєм: Михайло наложив головою у Бату в 1246 р., в вереснї. Перед тим він їздив на Угорщину, прочувши про весїлє сина, але що йому там Беля й Ростислав «чести не створи ста», тож він вернув ся в Чернигів, і потім поїхав в Орду. Супроти того шлюб Ростислава треба б класти на р. 1243-4; супроти дальших вказівок правдоподібнїйший рік 1243.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дату смерти Михайла – 1246 20/IX дає Суздальська лїтопись, його житиє (давнїйша версия у Макарія Исторія рус. церкви, V с. 421) натомість дає 1245 р. (під сим же роком уміщено його житиє в 1 Новгор.). Уважаю певнїйшою дату Суздальської лїтописи, а властиво те, що тут смерть Михайла поставлена під одним роком з смертию Ярослава, котра дїйсно стала ся 1246 р., як видко з оповідання Карпінї (Recueil des voyages IV с. 761); докладне оповіданнє про смерть Михайла (с. 621), яке маємо у сього подорожника, теж завдячуємо, очевидно, тій обставинї, що Михайла забито під час побуту Карпінї в Ордї.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 529-31 (1245-8). Походи Романовичів на Люблин. Похід Ростислава на Перемишль. Литовські напади. Terminus non ante служить нам похід Татар з Угорщини й татарське войованнє «до Володавы» – весна 1242 р., terminus non post – 1245 р. (Ярославська битва). В оповіданню про війну Романовичів в околицї Люблина лїтописець не каже про те, що вони опанували саме місто: вони тільки змушують Люблинцїв бути невтральними; можливо, що вони аж пізнїйше опанували його, але можливо, що наша лїтопись тільки в більш мягкій формі сю анексию представила. Польські хронїки датують її 1243 або 1244 р. (Monumenta Poloniae hist. II. 804, III. 307). Супроти сього всього походи Романовичів на Люблин треба класти коло р. 1243. На той же рік, себто – евентуально й на початок дальшого, до 1/III – очевидно кладе лїтописець похід Ростислава на Перемишль і («в то же лЂто») набіг Литви в околицї Пересопницї. При тім сей похід Ростислава став ся вже по його шлюбі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Потомъ же минувшимъ лЂтомъ» став ся набіг Литви в околицї Мельницї. Сказати напевно, коли се стало ся – ще перед Ярославською битвою (тодї треба б се класти десь на 1245 р.), чи пізнїйше, трудно, бо лїтописець тут зберає істориї литовських набігів з ріжних часів. Тому й близшу дату не будемо старати ся означити. Оповівши про сей напад, лїтописець пригадує, як були побиті Ятвяги «преже войны черниговьское», себ то кампанїї зимою 1234/5 р., «сЂдящу (Данилу) в ГаличЂ»; Данило тодї в Галичу засїв, по нашому рахунку, при кінцї 1233 р., значить той набіг Ятвягів став ся в 1234 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 531-5 (1249). Битва під Ярославом. «Потомъ же» починає своє оповіданнє лїтописець: сї слова належать або до набіга Литви в околицї Пересопницї (означеного словами «въ то же лЂто»), або до набіга їх в околицї Мельницї (означеного словами «минувшимъ лЂтомъ»), отже се означеннє не дає нам опори. На щастє, не потребуємо тим дуже журити ся, бо можемо вивести дату ех post: з подорожі Данила в Орду, що стала ся в осени 1245 р. Супроти того для Ярославської битви можна би вагати ся тільки між 1244 і 1245 р. Але що лїтописець від оповідання про Ярославську битву переходить зараз до подорожи в Орду, без всяких переходових фраз, се вказувало б на самий короткий час між битвою й подорожею; сьому відповідають і хронольоґічні дати: битва стала ся в серпнї, Данило поїхав десь в жовтнї. Все се промовляє за 1245 р. Битва стала ся «на канунъ в. мученику Фрола и Лавра», значить 17 серпня. Битву випередили: похід Ростислава «в Лядьскую землю», за помочию; облога (недовга) Ярослава; Данило й Василько посилають наперед під Ярослав Андрія; все се одначе не забрало богато часу, як видко з оповідання лїтописця, так що похід Ростислава з Угорщини не потрібуємо класти скорше як на лїто 1245 р. (липень?).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 535-7 (1250). Подоріж Данила в Орду. Дуже докладну хронольоґію подорожи Данила в Орду дає комбінация лїтописного оповідання з записками Пляно-Карпінї: приїхавши на початку 1246 р. (в сїчнї), він не застав Данила, бо той був ще в Ордї (Recueil des voyages IV с. 736). По словам же лїтописця, Данило по дорозї в Орду приїхав у Київ «на праздникъ святаго ДмитрЂя», себто 26 жовтня. Таким чином поїхав він з дому мабуть в серединї жовтня. Подоріж сю випередило посольство «Могучія», як його зве лїтопись (Маучі, Карпінї його зве Mauci), до Данила, коли він з Васильком були в Дороговську, по Ярославській уже битві очевидно, значить десь у вереснї меньше-більше. У Бату Данило пробув по словам лїтописця 25 днїв. В серединї десь марта 1246 р. стрів його Карпінї над Доном, коли Данило вертав ся вже (Recueil с. 770). Пляно-Карпінї їхав від Київа до Бату рівно два місяцї; Данило міг би зробити сю подоріж де що скорше, але з поданих дат того не видко; побут його у Бату треба класти десь на грудень-січень 1245/6 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 537 (1250). Похід на Ятвягів. Переговори з королем і шлюб Льва. «Тое же зимы» як Данило подорожував в Орду, Конрад закликав Василька в похід на Ятвягів, се значить зима 1245/6, скорше початок 1246 р. Зауважу, що ся записка – вставка, що розбиває оповіданнє про поворот Данила з Орди («Бысть же вЂдомо странамъ приходъ его» – себто Данила, тим часом як лїтописець говорив про Василька).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Въ то же лЂто», себто 1246 р. угорський король, прочувши про поворот Данила з Орди, навязує з ним зносини (значить, найранїше – лїтом 1246 р.). Данило не хоче сам вести з ним переговори, але поручає свому номінату на митрополита Курилу їхати через Угорщину до Царгороду, аби мати нагоду переговорити з королем. Курило по дорозї бачить ся з королем і вертає до Данила, аби переказати йому королївські поручення про союз і шлюб Льва. Данило з Львом і Курилом їдуть на Угорщину, укладають союз і женять Льва. Се остатнє мусїло мати місце вже мабуть в 1247 р., бо Данило не хапав ся тепер з сею угодою, а й подоріж Курила (мб. осїнь-зима 1246 р.) мусїла теж зайняти дещо часу. З другого боку угорський король, інтересуючи ся союзом з Данилом, певно, не протягав уже з шлюбом Льва. Тому відкладати його на 1248 р. нема причини.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 537-40 (1251). Похід Романовичів на Ятвягів. «Въ та же лЂта» вмер Конрад мазовецький; дїйсно, він умер в 1247, в другій половинї, мабуть 31 серпня (див. Balzer Genealogia Piastуw c. 268). «Потом же» умер його син Болєслав; дати його смерти докладної не маємо, але з документів виходить, що се стало ся мабуть між мартом і груднем 1248 р. (Balzer op. c. c. 287). «Въ та же лЂта сЂде Сомовитъ» – сей перехід вказував би, на мій погляд, що дальша істория не стала ся безпосередно по тім, як Зємовит дістав спадщину по братї. Похід на Ятвягів треба класти на кінець 1248 року або на сам початок 1249: дальше відсувати не можна, бо з литовською усобицею Ятвяги стали потрібні Данилови як союзники на Мендовга (Іпат. с. 541).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 540 (1252). Данило ходив у поміч королеви угорському. «Въ та же лЂта» – починає своє оповіданнє лїтописець. Такий перехід уживає він часом, коли перериває хронольоґічний порядок, і тут дїйсно уже ятвязький похід вийшов з хронольоґічного порядку: лїтописець оповів про нього, звязавши з династичними перемінами на Мазовшу (смерть Конрада, потім смерть Болєслава) для праґматизма, бо сей ятвязький похід стояв у звязку з тими відносинами до Романовичів, в які став новий мазовецький князь Зємовит. Оповівши про нього лїтописець вертаєть ся до справи ранїйшої – походу на Угорщину.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сей остатнїй можемо датувати досить докладно: коли Данило прибув до Белї, «бЂ царь обьдержа Ведень, землю Ракушьску (Австрийську) и Штирьску.» Се поясненнє вказує на час не пізнїйший першої половини 1249 р., бо в другій половинї сього року Відень був уже в руках Ґертруди й її чоловіка Германа баденського (Huber Geschichte Oesterreichs I. 523); з другого боку не було се скорше 1247 р., коли (на початку року) цїсар опанував Австрию; але як би се був р. 1247, лїтописець оповів би про се зараз по переговорах про шлюб Льва. Для Данилового похода на Угорщину отже можна думати тільки про р. 1248 або початок 1249. Супроти литовських подїй, котрі слїдом оповідає лїтописець, 1248 рік правдоподібнїший.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 541-4 (1252-3). Участь Романовичів в литовських усобицях. «Въ то же лЂто» – отже в р. 1248-9, а правдоподібнїйше – в 1248, стала ся усобиця в Литві; иньшої хронольоґічної опори сї литовські подїї не мають окрім дати non post quem: кореспонденциї Мендовга з папою, по його охрещенню, лїтом 1251 р. (Theiner Monumenta Poloniae I ч. 102). Охрещеннє Мендовга мусїло стати ся не пізнїйше початку 1251 р. Перед сим фактом стали ся: переговори Мендовга з Данилом, переговори Романовичів з Поляками й місия Викинта в Литву й Ріґу, похід Романовичів на Новгородок, новий похід Товтивила за помочию Романовичів («многое воевание»), переговори Мендовга з ливонськими рицарями против Товтивила, і тодї вже охрещеннє Мендовга. Ся маса подїй промовляє за тим, що утеча Мендовгових братаничів стала ся ще 1248 р. (а значить сього року мав місце й похід Данила на Угорщину). Приготовлення Романовичів до кампанїї, а може й самий похід на Новгородок – 1249, похід Товтивила й переговори Мендовга з Ливонїєю – 1250. 1251 р. – по охрещенню Мендовга – війна Мендовга з нїмецькою помочию против Викинта. «Потомъ же» Товтивил закликав Данила до походу на Новгородок; під час сього похода «снЂзи велицЂ быша», отже се треба класти на зиму 1251/2 р. «Потомъ же» Данило посилає військо на Городен, «потомъ же» нове воєваннє литовських волостей – за нього Мендовг платить набігом в околицї Турийська, – і «того же лЂта» Мендовг розпочинає переговори з Данилом, а Товтивил прибігає до Данила. Для сих подїй маємо 1252 рік. Підчас Данилового походу на Шлезк в 1253 р. (лїто?) в його війську був і Товтивил (Іпат. 545), отже супроти сього дальше початків 1253 р. сих литовських подїй не можемо перетягати. Але уважаючи на те, що при кінцї 1252 р., як побачимо низше, мав місце, здаєть ся, новий похід Данила на Новгородок (Іпат. с. 549), безпечнїйше закінчити їх осению 1252 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 544-8 (1254). Участь Данила в боротьбі за австрийську спадщину. Похід на Шлезк. Посольство від папи. «Въ та же лЂта времени минувшу» починає лїтописець оповіданнє – і сей вступ дїйсно зовсїм годив ся б для істориї походу Данила на Шлезк, що став ся після тієї литовської кампанії, але лїтописець хоче перед тим оповісти про боротьбу за австрийську спадщину, і тому мабуть перепрошує читача за свій екскурс, виправдуючи ся праґматизмом «хроноґрафа.» Він починає від смерти герцоґа австрийського Фридриха, що мала місце 15/VI. 1246 (Huber op. c. с. 514), далї оповідає про шлюб Романа з Гертрудою Бабенберґ. Шлюб сей став ся десь весною 1252 р., як видко з булї друкованої у Фішера Merkwьrdige Schicksalle d. Stiftes und d. Stadt von Kloster-Neuburg ч. 60: вона датована 27/VI. 1252 і говорить про сей шлюб як факт уже довершений (див. Історию України-Руси т. III с. 551); з другого боку виносити поза 1252 рік сей шлюб нема причини: сим роком датують його нїмецькі лїтописи – Monum. Germ. Scr. IX с. 599, 612, 727. Див. про се зрештою ще Історию І 1. с.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Потомъ же» Беля закликає Данила до походу Данила на Шлезк, і тим часом як сам Беля іде на Мораву (що мало місце лїтом 1253 р., див. Cont. Cosmae – Monum. Germaniae Scr. IX. 174), Данило мабуть також коло тогож часу, отже найскорше лїтом (рік – 1253 – ми знаємо напевно – Monumenta Poloniae II. 805) іде на Шлезк з польськими князями. Похід, судячи по його докладній описи в нашій лїтописи, не був довгий. Вертаючи ся, Данило стрічає в Кракові папських послів і не згоджуєть ся прийняти від них корони, правдоподібно – се осїнь 1253 р. До сього момента, очевидно, належать переказані низше намовляння Болєслава, аби Данило прийняв корону.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 548 (1255). Коронация Данила. Оповіданнє про похід на Шлезк кінчить ся тим, що Данило вертає в Холм. «Въ то же время» приходять до Данила папські посли. Очевидно, се ті посли, з котрими бачив ся він дорогою в Кракові – вони слїдом прибули до нього в Холм. Отже се могло стати ся дуже скоро, ще в осени 1253 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Після того Данило коронуєть ся в Дорогичинї, під час походу на Ятвягів. Польський – т. зв. «річник Красїньских» дає дату коронациї 1253 р. (Monumenta Poloniae III. 132), і вона потверджуєть ся листом пруського віцемаґістра 24/XI. 1254 р., де той зве Данила першим королем руським (Codex diplom. Poloniae III. 63). Як бачимо, се вповнї відповідає й хронольоґії попереднїх подїй нашої лїтописи. Отже коронация стала ся мб. в осени 1253 р. При тім лїтописець згадує, що папа „древле того“ прислав лєґата з королївським вінцем. Се могло стати ся, судячи по нашим звісткам про зносини Данила з папою, найскорше в р. 1247-8, бо по тім наступає перерва в сих зносинах, і вони були відновлені за посередництвом угорського короля тільки в 1252 р. По коронациї Данило ходив походом на Ятвягів – мб. кінець 1253 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с.549-51 (1255). Похід Куремси. Ізяслав опановує Галич. Згода з Литвою. «Въ та же лЂта, или преже или потомъ» – зачинає лїтописець своє оповіданнє, і вже самий сей початок для хронольоґії не обіцює нїчого доброго: його треба розуміти, очевидно, так, що декотрі з дальше описаних подїй стали ся перед що йно оповідженими подїями, декотрі по них. Попробуємо зміркувати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Події такі: Татари прийшли на Понизє й опанували Бакоту, але Лев взяв Бакоту назад і арештував її старшину Милїя. Се дїяло ся під час похода Данила на Новгородок. Але Милїя слїдом випущено, й він, вернувши ся в Бакоту, знову приступив до Татар. «Потом же» Куремса пішов на Волинь; під час сього похода Ізяслав Мстиславич задумав захопити Галич і намовляв Куремсу пустити в Галичину своє військо, але Куремса помочи не дав, й Ізяслав сам наглим нападом захопив Галич. Данило вислав на нього Романа, і той відібрав Галич. При тім довідуємо ся, що Льва перед тим Данило вислав на Угорщину, і той перехопив при тім Ізяславове посольство. «Потом же» уложена була згода з Литвою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Приглядаючи са до сього ряда подїй, не тяжко відшукати те місце, відки починаєть ся властиве оповіданнє, і щу додано до нього з ранїйших подїй: таким додатком з попередніх подїй, очевидно, треба уважати оповіданнє про Бакоту, властиве ж оповіданнє починаєть ся походом Куремси на Волинь. Супроти того бакотський епізод треба покласти перед Даниловою коронациєю й походом на Ятвягів, а похід на Волинь по них. Тут насуваєть ся питаннє, чи згаданий тут похід Данила на Новгородок якийсь новий, перед тим не оповіджений, чи може звістний уже нам похід 1251/2 р.? Се питаннє не так легко розвязати, але більше правдоподібности за тим, що маємо тут осібний похід, по переговорах Мендовга про згоду 1252 р. Ті переговори, очевидно, не прийшли були до кінця, коли аж тут знову говорить ся про уложеннє згоди з Литвою, отже такий новий похід Данила на Новгородок можливий. Він став ся на початку зими, «бывшю роскалью» (снїг ще не впав), і здаєть ся, що Данило вернув ся з дороги (так виглядає се досить неясне оповіданнє), тим часом під час похода 1251/2 були «снЂзи велицЂ». Промовляло б до певної міри за осібністю сього похода й те, що лїтописець скорше б сказав про сей похід Куремси при оповіданню про ту литовську кампанію 1250-2 рр., як би він став ся під час неї. Все се прихиляє мене до того, аби уважати сей Данилів похід за осібний, а з тим – похід Куремси на Понизє класти по переговорах Мендовга 1252 р. В такім разї се мусїло стати ся при кінцї 1252 р. (при другій евентуальности – при кінцї 1251 р.). Сьому відповідає й та обставина, що в початках 1253 р. Данило мабуть писав до папи про Татар, і папа видав в маю булю про хрестоносний похід на Татар (Historica Russiae monumenta I ч. 88): дуже можливо, що то було наслїдком Куремсиного похода на Понизє.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Новий похід Куремси на Волинь і дальші подїї можемо класти безпечно на 1254 р. – по коронациї й походї на Ятвягів. В оповіданню про згоду з Мендовгом інтересна подробиця, що Войшелк дав свої волости Роману Даниловичу: отже се дїяло ся вже по поворотї Романа з його австрийської авантури. До сеї вказівки ми ще вернемось.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 551-4 (1256-7). Похід на Ятвягів. Ятвяжська дань. Оповіданнє починаєть ся словом «потомъ», і ми дїйсно можемо переконати ся, що се дїяло ся «потом»: Роман, що дістав при згодї з Мендовгом між иньшим Новгородок, в сїм оповіданню виступає вже перед нами на сїй своїй новій волости. Похід став ся зимою (бЂ бо ледъ ползокъ – Іпат. с. 552). Нїщо не перешкоджає нам прийняти зиму 1254/5 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;По сїм Данило збераєть ся знову йти на Ятвягів, але вони висилають послів, заявляючи свою покору; Данило висилає свого даньщика зібрати з них дань і частину зібраної данії посилає в Польщу «послушьства ради». Се мало б місце в 1255 р. відповідно до нашого рахунку. Така хронольоґія знаходить собі потвердженнє в дипльоматичнім актї, в нашій лїтописи не згаданім: при кінцї 1254 р. Данило уложив трактат з пруськими рицарями, де ті признавали йому й його союзнику Зємовиту мазовецькому права на третину Ятвязької землї: отже в сїм часї Данило заходив ся коло того, аби закріпити свою власть над Ятвязькою землею (згадка про «рубленнє городів» в Ятвяжській землї – с. 553), і післана в Польщу дань, як я мав нагоду зазначити (Істория Укр. —Руси III с. 170), була не так чемністю, як застереженнєм своїх прав на сю територию супроти Польщі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 554-5 (1257). Кінець австрийської справи. Згадавши про Романа в остатнїх епізодах, лїтописець для пояснення, як Роман з’явив ся знову на Руси («си же преже сказахомъ, яко Вышелкъ бЂ далъ Новгородокъ Романови»), уважає потрібним доказати історию його участи в боротьбі за австрийську спадщину, недокінчену на с. 545. Оповіданне її зістаєть ся унїкатом: в нїмецьких джерелах не маємо нїяких подробиць про Романа, вони тільки побіжно згадують його шлюб і заразом утечу, як епізод ефемерний, другорядного значіння. З сього можна здогадувати ся, що побут Романа в Австриї не був надто довгий; але з оповідання нашої лїтописи видко, що не був він і надто короткий, трівав принаймнї з який рік (часто же приходящу на нь герцюкови – отже Роман видержав кілька нападів Отокара). Під час коли Данило мирив ся Мендовгом (1254), Роман, як ми бачили, був уже на Руси. З другого боку під час походу Данила на Шлезк (мб. лїто 1253) Роман мусїв бути ще в Австриї (судячи з оповідання на с. 545). Його поворот супроти того можна класти на кінець 1253 – початки 1254 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 555-6 (1257-8). Війна з «татарськими людьми». Литовський напад в околицї Луцька. «По рати Кремянецкой КуремсинЂ» Данило відповів на його напад походом на підвластні Татарам землї: ряд походів на Межибоже, на Болоховцїв, на Побоже. Все се могло мати місце ще при кінцї 1254 р. та зимою 1254/5, бо дальша кампанїя переходить уже на весну – мабуть 1255 р.: «веснЂ же бывши» Данилове військо воює землї по Случи й Тетереву. Потік Данило збераєть ся до походу на Київ, але сей похід кінчить ся на зруйнованню Возвягля. Литовське помічне військо, що наспіло слїдом по зруйнованню Возвягля, задумало винагородити себе грабованнєм Волини, але їх побито під Луцьком; з подробиць сього останнього епізода видко, що то не було зимою (Литвини тонуть в озері). Таким чином похід Данила на Возвягль треба класти на осїнь 1255 р. Відкладати на 1256 рік його нема причини, бо лїтописець нїчим не натякає, аби між весенною кампанїєю й сим походом минув цїлий рік.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 558-560 (1259-60). Похід Куремси на Волинь. Пожежа Холма. «Потомъ же» став ся похід Куремси на Волинь. Він очевидно був відповідею на війну Данила з татарськими людьми. Зроблений був нагло, й очевидно – не трівав довго, бо обчислений був на несподїванку; з подробиць видко, що було се десь при кінцї року, кози вже зайшла зима, але ріки ще не замерзли: «зимЂ бывъши и водЂ велицЂ» (с. 557). Можливо, що се дїяло ся ще тогож 1255 р., при кінцї; хоч можна думати й про пізнїйший час, але нїщо виразно не вказує на нього, – противно, дальша хронольоґія промовляє скорше за 1255 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пожежа Холма, як виразно каже лїтописець, стала ся під час сього Куремсиного похода. Відбудовував його Данило тодї, як «бЂ грады зиждай противу безбожнымъ татарамъ», значить перед руйнованнєм міст (осїнь 1259 р.) – отже 1256-9 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 560-1 (1260). Бурандай приходить на місце Куремси. Похід його на Литву. Дату похода Бурандая на Литву дає Воскр. л. – 1258 р. (Того же лЂта взяша Татарове всю землю Литовскую, а самихь избиша); супроти того, що скажемо низше, з більшою правдоподібністю мабуть треба думати про першу половину року. Як дуже обережний полїтик (таким показує його лїтописне оповіданнє), Бурандай, певно, не зараз кинув ся на Русь (похід на Литву, певно, був лише поводом до відновлення залежности Романовичів), тож прийшов він на місце Куремси дещо ранїйше – десь мабуть в р. 1256/7.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А се знову стало ся по походї Куремси «времени минувшу», так що Куремсу, видко, не зараз забрали по його остатнїй компромітациї з волинським походом – може шануючи його амбіцию, а може й наслїдком важнїйших справ, що займали тодї Орду: коло р. 1255 мав умерти Бату.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;При нагодї сього похода на Литву довідуємо ся, що між Романовичами і Мендовгом став ся розрив: Войшелк ухопив Романа, і волости його забрано. Остатнїй раз бачили ми Мендовга союзником Данила в 1255 р., отже розрив став ся між 1255 і 1258 рр. Але що Романовичі аж тепер взяли ся шукати Романа, і то в такий не конче відповідний час – під час татарського походу (Данило все ухиляв ся від Татар, а тепер сам поїхав на Литву, ризикуючи наїхати на них), то з сього треба здогадувати ся, що Романа ухоплено як раз тодї, й тепер шукали за ним по горячим слїдам. Супроти того, що причиною розрива Мендовга лїтопись низше (с. 565) уважає участь руських князїв у походї Бурандая на Литву, можна з значною правдоподібністю думати, що поводом до арештовання Романа і відібрання його волостей була ся участь, отже стало ся се на першу вість про похід руських князїв разом з Бурандаєм на Литву (Лятковский думає, що причиною розрива було знищеннє литовського війська під Луцьком 1255 р., але що литовське військо дало само повід до того, то я не думаю, аби се могло послужити поводом, зрештою дивно було б, що аж тепер, в 1258 р. Романовичі взяли ся до Литви).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 561-5 (1261). Другий похід Бурандая. Докладну дату його можна вивести з польських джерел: спустошеннє Польщі Бурандаєм вони згідно датують 1259 роком (Monumenta Poloniae hist. II с. 585, 807, III с. 73, 307, річник Красїньских дає р. 1260, ib. с. 133, але се мабуть тому, що татарська руїна, як побачимо, перетягнула ся і в 1260 р.). Ваганнє є тільки в датї місяця: пізнїйша папська була, 1295 р. датує зруйнованнє Сендомира 2 лютим (in festo purificacionis b. Marie), Великопольська Хронїка (т. зв. Боґухвала) – місяцем падолистом (ante festum Andreae apostoli). Не підлягає сумнїву, що остатня дата певнїйша: наша лїтопись, дуже детально описуючи татарський похід, каже, що Татари перебрели Вислу під Завихостом, ідучи під Сендомир. Супроти того й прихід Бурандая на Волинь треба класти десь в початках падолиста 1259 р. Се потверджуєть й тим, що в Володимирі було весїлє Васильківни з Андрієм Всеволодичом, коли прийшла вість про прихід Бурандая, отже десь перед запустами Пилипівки. Річник Красїньских каже (l. c.), що Татари пустошили Польщу протягом двох місяцїв, отже вийшли б з неї десь в сїчнї-лютім.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На вступі сього оповідання маємо трудність: вступна фраза читаєть ся в Іпатськім кодексї: «По семъ же минувшему лЂту бысть тишина по всей землЂ», в Хлєбнїковськім і Поґодїнськім натомість: «минувшима двума лЂтома». Вибрати між сими двома вариянтами не легко: можна припустити навить поправку самого автора. Коли прийняти, що перший прихід Бурандая став ся в першій половинї року, то в стилю лїтописи обидва означення можливі, бо рахували, як ми знаємо вже, і рік вступний, отже можна було рахувати або що минув ся цїлий рік, або що напад Бурандая став ся по двох (неповних) роках. Там де в гру входить хронольоґія, я маю більше довіря до Хлєбнїковського кодекса, і тому волїв би два роки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 565 (1262). Литовські напади на Польщу й Волинь. Описаний тут напад Литви на Польщу, виїмково, зовсїм добре датований в Іпатськім кодексї: смерть Зємовита під час литовського нападу польські джерела згідно датують 1262 роком (Monumenta Pol. hist. II. 807, 839, 878 й инь.). Але не можна думати, щоб іпатський хронольоґізатор опер ся тут на якійсь хронольоґічній традициї (польській): на справедливу дату трапив він припадково тому, що датувавши Бурандаїв похід 1261 роком (замість 1259) і не підозріваючи перерви, положив над литовською війною безпосередно дальший – 1262 рік. День смерти Зємовита і в польських джерелах (l. c.) маємо той самий, що в Галицькій лїтописи – 23 червня, канун Івана, «на самая купальня». Таким чином литовський похід на Польщу датуєть ся зовсїм докладно – червнем 1262 р. Коли стали ся напади Литви на Волинь, лїтописець не каже виразно, але цїле його оповіданнє дає розуміти, що по нападї на Польщу. Було їх два, оден кілька день по другім (тое же недЂлЂ). Їх супроти того треба класти на другу половину 1262 р., почавши від липня. Значного часу між литовським нападом на Польщу й волинськими набігами нема причини припускати: лїтописець нїчим на се не натякає, противно, з подробиць битви з Литвою коло Мельницї виходить, що се не була ще зима (озеро не замерзло), отже мабуть не пізнїйше як осїнь 1262 р. Теж саме виходить і з дати дальшого епізода (з’їзд в Тернаві).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вислані в трофеями післанцї нагнали Данила коло Телича (Тилича, в Карпатах?), коли він їх на Угорщину. Значить, його подоріж мала місце в другій половинї 1262 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 567 (1262). З’їзд в Тернаві. По словам лїтописця з’їзд в Тернаві став ся рік перед смертию Мендовга, отже 1262 р., а що сей з’їзд був по литовських набігах і по поворотї Данила з Литви, то значить не скорше як при самім кінцї 1262 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 567-9 (1262-4). Смерть Мендовга. Литовські замішання. Войшелк починає княжити. Весїлє в Брянську. Дату смерти Мендовга дає згідно 1 Новгор. л. і краківська Капітульна (Mon. Pol. h. II. 807) – 1263 р., і вона має всяку певність. Галицька лїтопись каже, що се стало ся в оеени. Намогильна напись Мендовга, про котру переховав звістку Нарбут, мала мати дату 12/IX. 1263; але ся традиция не дуже певна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тепер треба, ориєнтуючи ся датою смерти Мендовга, розібрати ся в иньших подїях сього епізода. Насамперед – істория Войшелка. Вона, очевидно, описана вже иньшим пером, нїж та що на с. 551. Порівнюючи їх, бачимо, що Войшелк поїхав «до Галича к Данилови князю и Василкови» десь в 1254. Тодї мав він хрестити Юрия Львовича. Потім він пробув «3 лЂта», то значить два до три роки, в Полонинї, отже 1254-6, можливо – 1255-7, і тодї хотїв їхати на Атос, але вернув ся з дороги й перебував в монастирі коло Новгородка, та вже в 1258 р., як ми знаємо, відібрав собі Новгородок від Романа.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Въ то же веремя» умерла Мендовгова жінка, означеннє таке загальне, що нїчого не варте, бо перед тим говорить ся про житє Войшелка в монастирі. Судячи по оповіданню, не повинно воно було стати ся дуже довго перед смертию Мендовга; можна припустити й кінець 1262 – початок 1263, як робить Лятковский (op. c. с. 423), хоч се й буде дещо довільно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Похід на Романа Брянського став ся перед самим убийством Мендовга; як би вірити тій датї смерти Мендовга – 12 вересня, то похід треба б класти десь на кінець серпня, або початок вересня; але й тримаючи ся лїтописи мусимо ми класти його на початок осени. Тодї було й весїлє у Романа в Брянську.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;По словам 1 Новгор. лїтоп. Товтивил загинув ще того ж року, значить – найдальше до кінця лютого 1264 р. Дїйсно, згадана лїтопись краківської капітули дає смерть Стройната (Треняти) під 1264 (Monumenta Pol. h. II. 808, пор. III. 133). Таким чином князюваннє Треняти треба класти на р. 1263/4, поворот Войшелка на 1264.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хронольоґізатор Іпатського код. і тут трапляє на вірні дати, але треба тільки глянути на сю хронольоґізацию, аби переконати в її припадковости (шлюб в Брянську опинив ся під 1264).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 570 (1264-7). Смерть Данила і Василькової княгинї. Комета. «Мятежь въ ТатарЂхъ». Така важна подїя в істориї Галицько-волинської держави як смерть Данила не має безпосередньої дати, й вона мусить бути викомбінована з иньших дат. Що правда, ми маємо в деяких польських лїтописях (R. Traski – Monum. Pol. h. II. 840, R. Franciszkaski krakowski – III. 48, R. Maopolski – ib. 141) дату – р. 1266, але ся дата нездала, як побачимо низше, й мусить операти ся на непорозумінню – низше попробуємо вияснити, як вона могла з’явити ся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лїтописець каже, що коли Войшелк став княжити на Литві, він віддав ся під протекцию Василька, а Данило тодї захорував смертельно й умер. Як ми бачили, Войшелк почав княжити в р. 1264, отже се terminus non ante quem для Данилової смерти. З другого боку записаний в польських лїтописях під р. 1266 нещасливий напад Шварна на Польщу став ся вже значно по Даниловій смерти, як побачимо низше. Тому можна вагати ся між р. 1264 і 1265. Більше правдоподібности для 1264 р., а то от чому. По перше – Данило захорував десь коло того часу, як Войшелк почав княжити: він мусїв шукати протекциї Романовичів зараз, а Данила вже тодї мабуть не було на сьвітї, або був в остатнїй аґонїї. По друге – комета записана в нашій лїтописи, очевидно, та сама, що записана під р. 1264 в иньших лїтописях (Monum. Germ. Scr. XIX с. 529 – ann. Wratislavienses, Pez Scr. rer. austr. I. 464 – Chr. Claustro-neuburg. Monum. P. h. II. 808) – вона була видна в серпнї й вереснї 1264 р. (від 28/VII до 2/Х). Лїтопись каже про неї, що вона з’явила ся «въ та же лЂта». Се означає у лїтописця, як знаємо, одночасність приблизну. Перед тим він оповідав про боротьбу Войшелка за помочию Василька і Шварна з противними партиями в Литві – те що в 1 Новгородській стоїть під 1265 р. і дїйсно до 1264-5 рр. належить: війни Войшелка в Литві, міркуючи, що стало ся ще перед тим, не могли роспочати ся скорше як при кінцї 1264 р. Очевидно, тут лїтописець забіг трохи наперед, і вертаючи ся назад з переходом «въ та же лЂта» (не «въ то же лЂто»), згадує про комету. З того б виходило, що комета появила ся більше-меньше одночасно з союзом Войшелка і руських князїв і – смертию Данила, але мабуть трохи по нїй. Отже смерть Данила можна класти найправдоподібнїйше на лїто 1264 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тепер вернїмось до польської дати 1266 р. для смерти Данила. Сей рік – рік побіди Поляків над Шварном. По всякій правдоподібности сї два факти – смерть Данила й Шварна були звязані з собою в архетипі, то значить первісна звістка звучала більше меньше в тім родї: «по смерти Данила напав син його Шварно на Польщу» (Шварно міг представляти ся наступником Данила й його похід тому звязував ся з смертию Данила). Потім сї дві подїї мусїли розлучити ся в дві осібні записки. В річнику Францїшканськім вони бодай ідуть в сїм порядку: смерть Данила, потім похід Шварна. В річнику Траски й Малопольськім похід Шварна хибно датований р. 1265, і таким чином смерть Данила опинила ся по походї.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;В оден рік з кометою – 1264 р. – умерла Олена, жінка Василька. «Тогда же» був «мятежь въ ТатарЂхъ» – лїтописець очевидно розуміє тут якийсь з епізодів боротьби Берке з Гулагу, що тягла ся в р. 1262-6 (Hammer Geschichte der Goldenen Horde с. 166 і д.).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 571-2 (1268). Війни з Польщею. Ориєнтує в сих подїях дата побіди Поляків над Шварном – 19 червня 1266 р. (Monum. Pol. h. II с,. 808, III с. 48, 206, 363, тільки в річнику Траски й Малопольськім, як уже згадано, сю подїю уміщено під р. 1265, а в річнику Краківськім – 1267 – II. 839, III. 171). Тепер, ідучи від сеї дати назад, попробуємо розібрати ся в описаних лїтописцем подїях.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Насамперед, terminus non ante quem – се кінець 1264 р., коли Шварно став помічником Войшелка в Литві: лїтописець виразно каже, що війна з Польщею почала ся вже за його пановання в Литві. Потім маємо тут: набіг Литви в околицї Скаришева, дещо згодом (бо Болєслав під час набігу був дуже хорий і тільки виздоровівши взяв ся до сеї справи) Болєслав (краківський, Соромливий) післав своє посольство до Шварна, закидаючи йому участь в тім литовськім нападї, і виповів війну. Тим почала ся війна: маємо напад Ляхів в околицї Холма, «по семъ же» – пустошення Шварна і його союзників в околицях Люблина. «Пришедшимъ же имъ домовь и по семъ» – на тім же тижнї – Ляхи воюють околицї Червня. Потім Болеслав присилає пробоща, закликаючи руських князїв на з’їзд. Під час дороги на з’їзд руські князї довідують ся, що Поляки воюють коло Белза, і проганяють Поляків. Наздогін Василько посилає Шварна й Володимира, й тут Поляки, 17 червня 1266 р., побивають Русинів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Переглядаючи сей ряд подїй, бачимо, що обосторонні набіги, які випередили побіду над Шварном, ішли по собі дуже скоро, отже ся погранична війна містить ся в першій половинї 1266 р. зовсїм безпечно; певний час мусїв минути тільки між нападом Поляків в околицї Холма і руським походом в околицї Люблина, бо руські князї зберали сили, не йшли на борзї, – та ще перед заповідженим зі сторони Болєслава з’їздом. Супроти того польський похід під Холм можемо класти на початках 1266 р., пустошеннє околиць Люблина і напад під Червень – на весну. Значнїйший час минув між сею війною й литовським нападом під Скаришів, отже сей напад треба класти на р. 1265.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«По семъ же» – по побідї над Русию – «умириша ся Ляхове с Русью». Стилїзация не вказує, аби минув по тій побідї значнїйший час, отже могло се стати ся ще в 1266. Що правда, пізнїйше (с. 574) ми стрічаємо згадку про згоду з Поляками нїби уложену вже по смерти Василька, але тут (с. 572) виразно сказано, що ся згода уложена була ще за житя Василька й Шварна. Дальше 1267 р. її в усякім разї нема по що відсувати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 573 (1268). Абдікация й смерть Войшелка. Смерть Шварна. 1 Новгородська лїтопись (с. 284), описуючи дїяльність Войшелка по смерти батька, каже, що Войшелк кинув монастир на 3 роки (обЂща ся Богу на 3 лЂта како прияти ризы своя): очевидно, що ся Войшелкова обітниця піддана йому ex post, і його дїяльність на в. князївстві мала трівати три роки, отже десь до р. 1267. Сьому відповідає й те, що лїтописець про абдікацию Войшелка і його смерть (судячи по оповіданню, між його абдікациєю й смертию не минуло богато часу) говорити безпосередно по війнї Шварна з Польщею й згодї їх – «по семъ же». Войшелка вбито по великоднїх сьвятах, отже се можна класти навить і на р. 1267, а перед тим – на 1266/7 – абдїкацию його. Дуже протягати сих подїй не можна з огляду на те, що Шварно, наступивши по Войшелку на литовськім князївстві: «княживъ лЂтъ не много», умер ще майже разом з Васильком (може перед ним, тільки незадовго), як низше дає розуміти лїтопись (Въ то же время престави ся… Василько… а Левъ нача княжити въ ГаличЂ и въ ХолмЂ, по братЂ по своемь ШварнЂ – с. 574). Смерть Шварна треба супроти того класти не пізнїйше 1269 р., а що він «по ВойшелкЂ» княжив «лЂтъ не много», але завсїгди, видко, більше як рік, тож для абдікациї й смерти Войшелка можна вагати ся хиба о рік – то значить між 1266/7 і 1267/8 для абдікациї й 1267 і 1268 – для смерти Войшелка. Минї одначе більш правдоподібними здають ся ранїйші роки – 1266/7 для абдікациї і 1267 для смерти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 574 (1270). Князюваннє Тройдена въ Литві. «По семъ же» – по смерти Шварна – «нача княжати въ Лит†Тройденъ». Дальші слова лїтописця: «живъ же лЂтъ 12 и тако престави ся» треба, очевидно, розуміти як число лїт його князювання (жив від часу, коли став ся в. князем). Коли Тройден став в. князем десь в р. 1270/1 (можлива якась перерва по смерти Шварна, але можливий і р. 1269/70), то значило б се, що він умер десь в р. 1281/2 (або й 1280/1). Лїтописець низше кілька разів згадує про нього, додаючи «Тройденови еще княжащу въ Литовьской землЂ» Іпат. 575 і 579); остатня згадка про нього – в подїях 1278 р., і потім не говорить ся нїчого анї про нього анї про литовських династів взагалї.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 574 (1271-2). Смерть Василька. Лїтописець, оповівши про смерть Шварна й князюваннє Тройдена каже, що «въ то же время» умер і Василько. Далї кажучи, що по Васильку наступив Володимир, додає: «а Левъ нача княжити въ ГаличЂ и въ ХолмЂ по братЂ по своемь по ШварнЂ». Се все очевидно вказує на близьку одночасність смерти Шварна й Василька, хоч виглядає так, що перше умер Шварно, а потім Василько, бо оповівши смерть Шварна попереду, і навить забігши наперед з Тройденом лїтописець нїгде не натякає, що він вертаєть ся потім в часи перед смертию Шварна – щоб оповісти про смерть Василька. Terminus non post quem для смерти Василька – се весна 1271 р.: в грамотї виданій угорським королем Стефаном в липнї 1271 р. він вичисляє сучасних галицько-волинських князїв: Leonem generum nostrum Ruthenorum ducem, Mitizlaurn fratrem eiusdem et Wazulem filium Wazule duces Ruthenorum (Theiner Monumenta Hungariae I с. 303). Нема сумнїву, що сей Wazule f. Wazule означає Володимира Васильковича, і Василька тодї на сьвітї не було (инакше, певно, його б названо на першім місцї як старшого між галицько-волинськими князями). З другого боку волинський лїтописець каже, що Володимир Василькович «княживъ по отци 20 лЂтъ» (с. 604). Умер Володимир в груднї 1288 р., тож значить Василько мав умерти в р. 1269. Нема причин відкидати сьвідоцтва лїтописця, так добре обзнайомленого з усїм, що належало до його героя – Володимира, тим більше що нїщо такій датї смерти Василька не противить ся. Супроти того його смерть мусимо класти на р. 1269.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 574 (1273). Походи в Польщу й на Ятвягів. «По семъ же» – по смерти Шварна й Василька князї – наступники їх – «умириша ся съ Ляхы». Перед тим про помиреннє з Ляхами говорило ся по побідї над Шварном (с. 572), виразно сказано було, що то дїяло ся ще за житя Василька й Шварна, і по тім нїчого не згадувало ся про якісь нові конфлїкти з Польщею. Чи мали б ми тут нову угоду з Польщею? Чи се треба розуміти як вставну згадку про ту давнїйшу згоду, а «по семъ же» належить до дальшого оповідання? Стилїзация оповідання не дає місця для сього остатнього обяснення. А що про помиреннє на ново нема підстави думати, тож мабуть треба розуміти се як дипльоматичне відновленнє давньої угоди з нагоди змін в полїтичній ситуациї Руси. «Болеславъ же ся тогда заратилъ съ воротьславьскымъ князем» – дату сеї війни дають нам польські лїтописи – 1273 р. (Monum. Pol. hist. II. 842), отже се відновленнє угоди треба класти десь на р. 1272/3 Лев і Мстислав ходили в поміч Болєславу й самі на Шлезк, а Володимир тодї воював з Ятвягамн – все 1273 р. «По семъ», по шлезькім походї князї вибрали ся походом на Ятвягів, але що ударила сильна зима – «приспЂвши зимЂ», самі вони не пішли, а післали тільки воєвод, – отже се зима 1273/4 р. „И по семъ приЂхаша князи ятвяжьсции“ з покорою, очевидно – вже в 1274 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 575-7 (1274). Війни з Литвою. Оповіданнє починаєть ся загальним поясненнєм відносин Тройдена до руських князів. Він цїле лїто вів дрібну війну з Володимиром, а потім, «забывъ любви Лвовы», наслав військо на Дорогичин. Тодї Лев спровадив на нього Татар, що вислали також і руських князїв у поміч Льву. Рік сього русько-татарського похода на Литву дає нам Воскр. лїтопись (I. 172) – 1275, а наша каже, що похід роспочав ся «зимЂ приспЂвши» себто з кінцем 1275 р. Перед тим – на тойже 1275 р. ми мусимо покласти литовський напад на Дорогичин, а війну Володимира з Тройденом – на р. 1274 (на р. 1275 класти се труднїйше). Як бачимо, се відповідає вповнї й попередньому оповіданню, що в р. 1273 Володимир був зайнятий боротьбою не з Тройденом, а з Ятвягами. По татарськім походї на Литву гостина Олега у Володимира – отже на початках 1276 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. 577-8 (1276). Дальша війна з Литвою. Заснованнє Камінця. Татарський похід на Литву. «По семъ же» Тройден посадив на руськім пограничу пруських еміґрантів, а руські князї їх розігнали; «по семъ же» Тройден відповів нападом на Волинь, а Володимир відвдячив ся нападом на нїманські околицї; «по сем же» помирили ся. Очевидно, вже по сїм помиренню маємо похід Татар і руських князїв, з інїциятиви Ногая, на Литву («по семъ же», як каже сам лїтописець). Сей похід був зимою; се може бути тільки зима 1277/8, бо 1278 р., як побачимо, займають иньші подїї, а супроти оповідженої лїтописею дрібної війни з Литвою й пізнїйшого помирення, по котрім Русь з Литвою були «во велицЂ любви», русько-татарський похід не міг стати ся ще зимою 1276/7 р. Таким чином, виходить, ту дрібну війну треба класти на 1276 р., найдальше – на зиму 1276/7, помиреннє – десь 1276-7. а оповіджене між сею згодою й Ногаєвим походом заснованнє Камінця припадає на р. 1277. Ногаїв похід став ся «зимЂ приспЂвши» – отже з початком зими, мабуть при кінцї 1277 р., може перетягнув ся і в початки 1278. І тут, як бачимо, хронольоґія Іпатського кодекса подекуди трапляє на добрі дати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. 579-81 (1278-9). Тройденів напад на Польщу. Голод і конфлїкт Володимира з Конрадом. Смерть Болєслава Соромливого. При записцї про напад Тройдена на Польщу стоїть згадана вже вище ориґінальна дата Волинської лїтописи – 1278 р. Хоч вона, як кажуть видавцї (с. 579, пор. Полное собр. лЂтописей II с. 207), написана скорочено: пs (86, себто 6786), так що може бути ще непевність, чи се дїйсно дата, – але що тут дїйсно має бути р. 1278, не підлягає сумнїву з огляду на дальші подїї; голод, що був в рік смерти Болєслава, себто 1279 р., став ся «по томъ же лЂтЂ». Зрештою і в польських лїтописях маємо записку про литовський напад на Польщу: a. D. 1278 dux Lesthko congrediens cum Lithwanis devicit eos in Rowne, seu in districtu Lucoviensi eos investigando (Monum. Pol. h. III c. 76) – тут мабуть іде мова про розбитє якоїсь з литовських ватаг, що й міркуючи по нашій лїтописи мусїли ходити десь в сусїдстві Ятвягів, котрі грабували околицї Люблина; може зрештою бути, що в польській записцї мова іде про Ятвягів – ті грабили околицї Люблина. Все се робить дату 1278 р. зовсїм певною.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так само зовсім певна дата смерти Болєслава – грудень 1279 р. (6/XII ще жив) – див. про се Balzer Genealogia Piastуw с. 280. Голод «по всей землЂ» був того ж року (того же лЂта), очевидно – на передновку, весною 1279 р.: Володимир посилав жито Ятвягам човнами, значить ріки вже розмерзли ся. Супроти того дипльоматичні пересилки Володимира з Конрадом і Болєславом і пустошеннє Конрадових земель треба класти на весну-лїто, а згоду Володимира з Конрадом – на середину або правдоподібнїйше – на другу половину 1279 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. 581-2 (1280-1). Польське interregnum. Походи Льва в Польщу. Interregnum по смерти Болєслава було коротке, тому пляни Льза засїсти в Кракові, оповіджені нашим лїтописцем, належать до самого кінця 1279 і початку 1280 р. Слїдом він їде до Ногая, заберає від нього поміч і «зимЂ приспЂвши» іде на Польщу, на Судомир, відти на Краків, але з під Кропивницї вертає, і тут його побили Ляхи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сю побіду згадують польські лїтописи, але з значними ваганнями в хронольоґії: в одних маємо р. 1280, в иньших 1281, в одних in vigilia b. Mathei ар. (R. Franciszkaski – M. P. h. III с. 181), себто 20 вересня, в иньших in vigilia Mathie ap. (R. Traski ib. II. 847), себто 23 лютого; дуже нїби докладно датує її т. зв. річник Траски: in vigilia Mathie apostoli feria 6, але хибно, бо анї в р. 1280 анї в 1281, між котрими можемо вагати ся, сей канун не припадав на пятницю. Натомість в пятницю 1280 р. був канун b. Mathei ap., але й ся дата неможлива супроти того, що в нашій лїтописи похід дїєть ся зимою. Таким чином нї одна з згаданих дат не може бути прийнята як єсть (дату R. Franc. приймає Смолька Poln. Annalen c. 132, дату Траски – Семкович Rozbiуr с. 298). Очевидно, тут поплутано два подібні сьвята, і побіда стала ся в канун b. Mathiae, 23/II, тільки не в пятницю, а в суботу (1230) чи в недїлю (1281). Тепер питаннє власне – в 1280 чи в 1281 роцї? Звичайно приймаєть ся дата 1280 р., котру дають Траска і річ. Малопольський, тим часом як в р. Краківськім і р. Судивоя маємо дату 1281 р. Коли б уважати на оповіданнє Волинської лїтописи, то можна б мати сумнїви до 1280 р.: аби протягом сїчня й половини лютого Лев міг з тим усїм упорати ся. Але фізично неможливого таки в тім нема, а польські джерела роблять дату 1280 можна сказати цїлком певною: вони кажуть, що напад став ся в перший рік князювання Лєшка (Траска, Францїсканський, Малопольський), а що важнїйше – в однім з кодексів р. Мало польського (kod, Szamotulski – М. Р. h. III. 181) маємо зовсім повну і на сей раз певну дату: feria 7 vigilia beati Mathei apostoli і дїйсно, як я сказав, сей канун був в суботу 1280 р. Отже мусимо з усякою певностию прийняти, що напад Льва на Польщу став ся в лютім 1280 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Польскі джерела кажуть, що Лєшко слїдом напав на Русь, а декотрі (R. Traski, R. Franciszkaski, R. Maopolski – M. P. h. II. 847, III. 51, 181) додають, що сей напад Лєшка став ся два тижнї по побідї (post 15 clies), отже коло 7 марта. Сим пояснюєть ся вираз нашої лїтописи: «противу же сему лЂту». Очевидно, в отсей похід, описаний польськими джерелами, Лєшко взяв Переворськ, як оповідає наша лїтопись.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 582-5 (1281). Володимир Василькович посилає поміч Конраду. Для сього епізода, в польських джерелах не записаного, хронольоґічну опору дає згадка про шлюб Юрия Львовича: коли Володимир почав зберати ся в поміч Конраду й покликав до участи Юрия, той вирік ся, сказавши, що не має часу, бо вибераєть ся в Суздаль женити ся. Про женячку його маємо дві звістки, з датами: в Воскресенській лїт. під 1282 р. маємо записку – «того же лЂта ведена въ Велынь дщи Ярослава Ярославича тверскаго за князя Юрья волынскаго». А знову в записцї Холмського євангелїя читаємо, що воно скінчене 15 жовтня 1283 р., «коли ся женило Георгий княже, а отець єму в Угры ходило» (див. записку в XIV т. Записок Н. товариства ім. Шевченка Бібл. с. 40). Зіставляючи сї дати можна міркувати, що Юрий поїхав в Суздаль десь в осени 1282 р., десь може в мясницї 1282/3 р. вислано наречену його на Волинь, а весїлє його справляли тут ще пізнїйше (дуже можливо, що то весїлє не треба класти на 15 жовтня як раз, а скорше – коли книга ще писала ся, бо досить неправдоподібно, аби Лев не був на весїлю сина). У всякім разї дістаємо для похода Володимирового війська в поміч Конраду 1282 р.; з подробиць видко, що то не було зимою (бо перевозили ся через Вислу човнами).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 585 (1282). Татарський похід на Угорщину. Погранична війна з Польщею. «Бысть по сих» – починає лїтописець оповіданнє про похід Ногая й Телебуги на Угорщину. Дату похода дають угорські й німецькі джерела – 1285 р. Marci Chronicon (инакше – Chr. pictum, – Historiae hungaricae fontes domestici II c. 226) Tartari a. D. 1285 secunda vice intrauerunt in Hungariam et usque Pesth uniuersa miserabiliter combusserunt, Monumenta Germaniae Scr. IX. 657, 713 (Gont. Vindob.), X. 10 (ann. Augustani). Нїмецькі лїтописи, так як і наша, дають знати, що похід дїяв ся на початку року: Лев вернувши ся від угорської границї і виславши своє військо на Польщу, не знає що робити з Литвою, що прийшла до нього трохи пізнїйше, бо «уже рЂкы ростЂкають ся», отже се було десь в мартї, а Татари мали б перейти угорську границю десь в сїчнї-лютім. Дїйсно ann. Augustani дають дату circa purificationem, а contin. Vindobonensis більш загальне означенне – post Nativitatem Domini.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тодї ж – десь коло лютого 1285 р., під час татарського походу, Болєслав Зємовитович напав був на околицї Щекарева, а по поворотї своїм з Угорщини – десь в мартї – Лев пустошить околицї Вишгорода й Люблина. Болєслав по тім далї «не престаяшеть злое творя» руським князям, і вони всаджують на нього Литву. Се могло бути ще в 1285 р., могло перейти і в 1286; під сим роком річник Малопольський має записку про напад Литви й Руси на Гостинь, але участником сього похода виступає Конрад (Monum. Pol. h. III. 185).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;При нагодї сих оповідань лїтописець наш пригадує епізод з давнїйшого року – «коли Лестько взя Переворескъ», себто з 1280: Поляки тодї напали були на околицї р. Кросни.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 587 (1283). Похід Татар через Русь на Польщу. І тут лїтописець обмежуєть ся загальним вступом: «И бысть же по сих», але за те дає місяць прихода Татар на Волинь – грудень (по МикулинЂ дни наутріи). Рік дає нам записка волинської кормчої (а властиво – її копії, бо сама вона не заховала ся): «въ лЂто 6794 списанъ бысть сий номоканонъ боголюбивымъ княземъ Владимиромъ сыномъ Васильковымъ – пишущимъ намъ сия книгы поЂхалъ господь нашь къ Ногоєви» (Срезневскій Древніе памятники письма и языка с. 117) – тут, очевидно, розумієть ся сей виїзд Володимира на зустріч Ногаєви. Се мусїло бути десь при кінцї падолиста, бо Татари не спішили ся, йдучи через руські землї і в формі приятельській немилосердно їх пустошачи: коло Володимира вони товкли ся близько тиждень («в недЂлю же минуша город» – треба тут розуміти «недїлю» як тиждень, бо день недїля не припадала на 7 грудня анї в сїм, анї в сусїднїх роках) і рушили далї 7 грудня. Відси пішли вони під Завихост, але не мігши перейти Висли, перейшли під Сендомир, тут перейшли Сян (лїд, видко, вже зміцнїв) і пустошили околицї 10 день, а відси Ногай рушив на Краків, а Телебуга перейшов в Галичину й під Львовом стояв два тижнї. Похід на Польщу таким способом перетягнув ся на сїчень, і тим пояснюєть ся, що в польських лїтописях маємо його під р. 1287 – Monum. Pol. hist. II. 852, III. 51, 76. Як бачимо, хронольоґія Іпатського кодекса по тих кількох щасливих датах при кінцї 70-х рр. тут знову спізнюєть ся на цїлих три роки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 589 (1283-5). Пошість. Смерть Михайла Юриєвича. Повінь в Голяндиї. Сї дрібні записки мають вказівки, що дають можливість їх датувати докладно, знаючи рік попереднїй. Пошість у Польщі, на Руси і «в Татарех» був «тое же зимы» як Татари ходили на Польщу, отже 1286/7 р. «Тое же зимы» умер у Юрия син Михайло. «Тое же зимы в наставшее лЂто» – себто в мартї 1287 р. розійшла ся чутка про велику повінь в Нїмечинї; дїйсно під р. 1287 в нїмецьких хронїках читаємо: hoc anno tanta aquarum fuit inundatio in Zelandia, Frisia et Hollandia, quamque nunquam audire fuerat…» Се були початки сформовання Зїйдерзе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 590-1 (1285-6). Війна в Польщі. Війна Литви з Нїмцями. Смерть Лешка Чорного. Одна по другій наступають тут три записки з тим самим означеннєм на початку: «того же лЂта»: про усобицю Зємовитовичів, про похід Литви на Ріґу й смерть Лєшка Чорного. Коли б тримати ся того означення, виходило б, що то все стало ся 1287 р., до котрого сї означення нїби належать. Але се показуєть ся неможливим, бо Лєшко умер не в 1287, а в 1288 р., і то в осени. Татарський похід на Польщу, що оповідає лїтопись низше, по записцї про смерть Лєшка, починаючи словами «наставши же зимЂ», належить не до зими 1288, а до 1287 р., і се виразно вказує, що записка про смерть Лєшка тут вставлена пізнїйше (низше про його смерть оповідаєть ся серед істориї остатнїх лїт житя Володимира Васильковича). Чи сама тільки записка про смерть Лєшка вставлена тут, чи може й попереднї? A priori я уважав би більш правдоподібним, що дві попереднї записки не були вставлені, бо описані в них подїї не так визначні, тому більше правдоподібним для них прийняв би р. 1287. На попертє сього теоретичного вивода можу вказати на записку про похід Лєшка на землї Конрада у Длуґоша (II. 486-7) під р. 1287, зачерпнену з незвістного джерела (пор. Semkowicz Rozbiуr c. 308): вона хоч не каже, що Конрад побив Лєшкове військо так рішучо, як оповідає наша лїтопись, але признає сей похід cladibus magis quam victoriis insignior; я думаю, трудно сумнївати ся, що ми маємо тут той самий похід, оповідженїй в нашій лїтописи. Можна б тільки вагати ся, чи уважати дату Длуґоша автентичною? Інтересно, що він кладе сей похід на оден рік з татарським походом на Польщу – се може вказувати, що сї звістки так були сполучені і в його джерелї (похід Литви на Ріґу у нього опущено, і се могло б вказувати на джерело відмінне від нашої лїтописи). З того всього я, повторяю, уважаю для записок про війну Лєшка й литовський похід правдоподібнїйшою датою р. 1287. З рештою ваганнє може бути тільки між р. 1287 і 1288.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 591-601 (1287 – 8). Похід Татар на Польщу. Остатнї роспорядження Володимира Васильковича. Боротьба за Люблин. Одноцїльне оповіданнє про смерть Володимира Васильковича починаєть ся оповіданнєм про татарський похід і кінчить ся по його похоронї словами: «тутъ же положимъ конецъ Володимировому княженію». Воно подїляєть ся одначе виразно на дві частини: на оповіданнє про подїї 1287-8 р. (до с. 601) і на оповіданнє про хоробу й смерть Володимира (від с. 601, починаєть ся словами «Князю же Володимеру (Васильковичю великому) лежащу в болести своей… болезнь же его сице скажемь)». Для вигоди ми оглянемо кожду частину осібно, але не розриваючи на дрібнїйші частини, бо й для хронольоґії важна звязь подїй, в якій вони оповіджені.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Для першої половини сього оповідання опорною точкою в хронольоґії служить смерть Лєшка, про котру приносить Володимирови вість гонець з Люблина (с. 598). Дату її можна викомбіновати зовсїм докладно – 30 вересня 1288 р. (див. вивід її у Бальцера Genealogia Piastуw c. 332-3): сей рік і день подають правильно деякі польські річники – Monum. Pol. hist. III. 52, 696 (в декотрих иньших є ваганнє між р. 1288 і 1289, але документи не полишають місця для сумнїву). Володимиру вість про Лєшкову смерть мусїли принести, як побачимо, не пізнїйше перших днїв жовтня.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перед сим маємо такий ряд подїй.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Наставши зимЂ» похід Татар через Русь на Польщу; Володимир з иньшими князями теж бере участь в сїм походї, але через хоробу його пускають назад, прийшовши до Сяна; перед відїздом з війська Володимир робить своїм спадкоємцем Мстислава Даниловича (с. 591-2).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Володимир вертає з походу до Володимира, звідти, пробувши «мало дней», їде через Любомль і Берестє (в Берестю зістаєть ся два днї) в Камінець і тут лишаєть ся, доки (минувшим же днемь нЂколицемь) не дістає вісти, що Татари вернули ся з Польщі на Львів, обминувши Волинь; при тім, діставши вість про роспорядження Мстислава, Володимир посилає до нього послів з докорами і їх повороту чекає в Камінцї (с. 592-3).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;По поворотї своїх післанцїв від Мстислава Володимир їде з Камінця до Раю, сюди закликає Мстислава, і тут «Федоровы недЂли» (на першім тижнї поста) пише тестаменти. По тім Мстислав їде в Володимир і в иньші міста, рекомендуючи ся як будучий князь, а Володимир переїздить з Раю в Любомль, «ту же и лежаше зиму всю (себто – решту зими) в болести своїй» (с. 593-6).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Наставшу лЂту» Конрад, прочувши про Володимирів тестамент, присилає до Володимира посла, просячи, аби Володимир поручив Мстиславу бути союзником Конрада; Володимир посилає свого посла в сїй справі до Мстислава, і той обмінюєть ся з Володимиром посольством в справі з’їзду з Конрадом. Наслїдком того Конрада закликано на з’їзд, він приїздить в Берестє до Мстислава, відти в Любомль до Володимира, потім в Володимир і Луцьк, де його Мстислав приймав «в Гаю», відти він вертає на Володимир, і тут наздоганяє його висланий з Люблина вістник, з вістею про смерть Лєшка і запросинами від Люблинцїв: він шукав Конрада по слїдам його подорожей по Волини.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я навмисне піднїс з сього оповідання все що дає якісь вказівки на хронольоґію. З них бачимо виразно, що тут оповідають ся подїї одного року: від зими 1287 до осени 1288 р. Ся хронольоґія потверджуєть ся зрештою (хоч сама так ясна, що й не вимагає потвердження) й порядком лїтописних подїй, що для татарського походу виключають всяке инакше датованнє окрім 1287 р., і польські лїтописи дїйсно записують третїй татарський прихід під р. 1287 (Monum. Pol. hist. II. 852. 990, III. 51, 76). В одній з них додано, що Татари прийшли перед Різдвом, що вповнї відповідає оповіданню нашої лїтописи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже татарський похід – грудень 1287 р.; тодїж Володимир іменує Мстислава своїм наступником. Десь в сїчнї 1288 р. Володимир дістає вість про поворот Татар, потім ідуть його пересилки з Мстиславом, і на «Федоровій недїлї» (7-14 лютого) він пише свої тестаменти. Десь може в червнї було посольство Конрада, потім пересилки з Мстиславом. В другій половинї вересня Конрад приїздить на з’їзд, а в перших днях жовтня наспіла вість про смерть Лєшка в Любомль, бо післанець дуже спішив ся донести сю вість Конраду. Переглянем тепер дальші подїї.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Діставши вість про смерть Лєшка Конрад від разу, тільки попросивши від Володимира деяких бояр для поваги („ать ми честно“), спішить ся під Люблин, але дістає там відправу, а під час переговорів з Люблинцями приходить на Люблин Юрий Львович, що также на вість про смерть Лєшка вибрав ся походом, і пустошить околицї Люблина; се дїяло ся не пізнїйше, судячи по всьому, як у серединї жовтня.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Бысть же по семь минувшимъ не по колицемъ днем» – або по своїм походї на Люблин, або по відїздї з Любомля Конрада, се великої ріжницї не зробить – Юрий Львович присилає посла до Володимира, просячи собі Берестя; отже се мабуть іще жовтень – кінець його (уважаючи на дальше се пізнїйше не могло стати ся). Володимир відмовляє й посилає свого; посла до Мстислава, упереджуючи, аби теж не годив ся. «Потомь» приїздить посел від Льва з тим же прошеннєм, і знову Володимир відмовляє – се падолист, не пізнїйше, як побачимо з дати смерти Володимира.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 601-610 (1288). Смерть Володимира Васильковича. В другій половинї оповідання все обертаєть ся кодо дати смерти Володимира; читаємо її на с. 604 дуже нїби докладну: «въ лЂто 6797 (1289) мЂсяца декабря въ 10 день, на святаго отца Мины». Св. Мини дїйсно 10 грудня, нїби все в порядку. Але виходило б, що Володимир жив іще цїлий рік по тих описаних вище подїях – походах на Люблин і посольстві Юрия, і лїтописець позбув сей рік сумаричними увагами? Ся непевність лїтописної дати збільшить ся, коли ми зауважимо на с. 603 замітку, що Володимир умер «свЂтающю п’ятку». Тим часом в 1289 р. 10 грудня було не в пятницю, а в суботу. В пятницю сей день припадав в 1288 роцї. В домовину поклади Володимира «мЂсяца декабря во 11 день, на память святаго Данила Столпника, в суботу»; Данила Столпника дїйсно 11 грудня, але в суботу сей день припадав знов не 1289, а 1288 р. Значить в лїтописній датї смерти Володимира в цифрі року єсть помилка – має бути 1288 р. Дїйсно низше, в екстраваґанциях Хлєбнїк. і Поґодїн. кодексів (с. 608) читаємо, що Володимира поховали «мЂсяца априля въ 6 день, въ среду страстноЂ недЂли», а середа страстна припадала в сей день р. 1289, а ще низше (с. 613) при оповіданню про настолованнє Мстислава сказано, що він сїв на столї «на самый великый день мЂсяца априля въ 10 день», і в кодексах Хлєбнїк. і Погод. додано «в лЂто 6797». Що в сих кодексах, так як і в Іпатськім, смерть Володимира датована теж 6797 р., тож тут бачимо не колїзию двох ріжних датовань, а просту помилку (великдень 1289 р. дїйсно був 10 цьвітня).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже Володимирко умер 10 грудня 1288 р. Супроти того його хороба, в котрій він пробув «полно 4 лЂта», мусїла прокинути ся десь зимою 1284/5 р. «Исходящу четверту лЂту и наставши зимЂ» – десь в падолистї – він упав на здоровлю зовсїм; його остатнїй прихід в церкву, оповіджений лїтописцем, мав місце мабуть тиждень перед смертию – так, очевидно, треба розуміти неясні слова: «не въкуша по семь недЂль (недЂлю?) ничегоже» (с. 603). Супроти того його остатнї переговори з Мстиславом і Львом, як сказано вже вище, не могли бути пізнїйше як в жовтнї-падолистї 1288 р. Похоронено Володимира остаточно 6 цьвітня 1289 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 610-4 (1289). Вокняженнє Мстислава. Коромола Берестян. Згода з Литвою. Поміч Конраду. Мстислав не встиг приїхати на похорон Володимира, «но приЂха послЂ» – очевидно дуже скоро по похоронї – десь може 7-8 цьвітня. «И утоми же ся отъ плача и нача розсылати засаду по всимъ городомъ.» Епізод з Берестєм заводить вперед лїтописця, так що він аж пізнїйше (с. 612) вертаєть ся до церемонїї настоловання Мстислава, хоч воно стало ся зараз по його приїздї – 10 цьвітня, на сам Великдень (дїйсно, як я вже сказав, великдень в 1289 р. припадав на 10 цьвітня). Супроти того не було так і часу на розсиланнє залог між приїздом і настолованнєм, хоч можливо, що Мстислав, пильнуючи справи, не чекав свого настоловання (котре – очевидно – навмисно, для більшої паради, відложив на Великдень) для того, аби взяти землю в своє фактичне володїннє (розісланнє залог).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;При сїм розсиланню показала ся коромола в Берестейщинї; при тім лїтописець поясняє, що Берестяне сприсягли ся з Юриєм ще «Володимеру князю болну сущю» – правдоподібно в 1288 р., а «Володимеру преставлшю ся» Юрий «въЂха в Берестий и нача княжити в немь». З того виходило б так, нїби Юрий поїхав в Берестє ще в груднї десь 1288 р., але се абсолютно неможливо супроти дальшого: Мстислав, приїхавши в Володимир в цьвітнї, нїчого не знає анї підозріває про зраду Берестян і довідуєть ся про неї від висланої своєї залоги: що в Берестю й иньших містах Берестейщини уже сидить «засада Юриєва». Тим часом приїзд Юрия в Берестє й його вокняженнє нїяк не могло лишити ся в секретї. Тому треба так думати, що Берестяне сидїли тихо аж до похорону Володимира й держали ся льояльно супроти реґенциї, що правила ще до того часу іменем Володимира. Аж коли Мстислав поїхав переймати на себе Володимирове князївство, Юрий вислав у Берестейщину свої залоги, а слїдом і сам поїхав туди (тому під час коли Мстислав посилає свої засади в Берестейщину, про Юрия там не чуємо, а пізнїйше бачимо його в Берестю дїйсно самого).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Діставши вість, що Юрий зайняв Берестейщину, Мстиславові бояре радили Мстиславу, аби йшов походом на Юриєву волость, але Мстислав волїв попробувати спокійнїйших способів: він посилає посла до Юрия, жадаючи, аби уступив ся з Берестейщини, «по семъ», очевидно – коли Юрий не сповнив його жадання, посилає в тій же справі до Льва, а слїдом висилає до Татар – кликати їх до помочи. Лев присилає з Мстиславовим послом свого післанця, котрого посилає до сина «с прочными рЂчи» (рішучим словом), аби Мстислав їх вислухав і прийняв як сатисфакцию, і Мстислав дїйсно задоволяєть ся сим: посилає вернути свого посла, висланого до Татар. Юрий дїйсно по батьківськім слові полишає Берестейщину. Мстислав слїдом їде в Берестє, і пробувши тут «мало дний», об’їздить иньші міста Берестейщини, потім вертає в Берестє й тут за «коромолу» уставляє «ловче» з Берестян. Як бачимо з сього порядку подїй, ся істория з Берестейщиною мусїла перетягнути ся в май, а може навить і в червень 1289 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Покінчивши справу з Берестейщиною, Мстислав вернув ся в Володимир, і тут відбув ся боярський з’їзд. «Тогда же» приїхав до Мстислава Конрад мазовецький, просячи помочи для свого походу на Сендомир. Мстислав каже йому іти в похід, а сам обіцяє вислати слїдом своє військо. Се, як бачимо, мусїло діяти ся лїтом 1289 р. Мстислав свою обіцянку сповнив, і «тако сЂде Кондратъ князь в СудомирЂ кн. Мстиславомъ…, и его помочаю» – се могло стати ся ще лїтом таки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не мають такого докладнїйшого означення иньші зносини Мстислава – з литовськими князями. Описуючи настолованнє Мстислава, лїтописець каже, що він «нача княжити… миръ держа с околными сторонами: с Ляхы, и с НЂмцы, с Литвою» – се, очевидно, загальна характеристика Мстиславового правлїння, нї з якою хронольоґічною датою не звязана; до неї, згадавши про Литву, лїтописець додає звістку про посольство від литовських князїв. Отся принагідність сеї звістки не дає повної повности звязати її безпосередно з моментом настоловання Мстислава напевно, хоч се й можна зробити з огляду, що лїтописець аж по сїй згадцї каже про поворот Мстислава з Берестя й приїзд Конрада. Мусимо супроти того се литовське посольство класти взагалї на перші місяцї Метиелавового князювання.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 614-6 (1290-1). Участь Льва в польській усобицї. Генрих т. зв. Честний (Probus) засїв у Кракові зимою 1288/9 р. й списана лїтописцем боротьба між ним і князями мазовецькими й куявськими припадає на кінець зими (битва під Сєвержом 26/II) і весну 1289 р. Облога Кракова, як сам лїтописець каже, трівала «лЂто цЂло». «Того же лЂта» Лев Данилович також пішов у похід на Краків, в поміч Генриховим противникам. Судячи з того, що руський похід на Шлезк, куди Львове військо пішло з під Кракова, в місцевій лїтописи записаний під 30 липня (a. D. 1289 tercio kal. Augusti – Monum. P. h. III. 702, Rocznik cystersуw henrykowskich), похід Льва на Краків можна класти на початки липня – найранїйше, бо взагалї його похід під Краків на довгий не виглядає. З’їзд Льва з Вацлавом чеським, що став ся по шлезькім походї, за тим припадає на серпень 1289 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іпат. с. 616 (1291-2). Дрібні записки: Мстислав будує каплицю в Володимирі й вежу в Черторийську. Смерть Юрия кн. пинського й Івана кн. степанського. Докладне означеннє шлезького похода Льва – липень 1289 р. – дає нам можливість ориєнтувати ся в чотирох коротких записках, що кінчать Галицько-волинську лїтопись. Вони означені словами «того же лЂта» – дві перші, й «тое же зими» – дві останнї, таким і чином перші мусять належати до лїта-осени 1289 р., другі дві до зими 1289/90 р. Хронольоґізатор Іпатського кодекса і тут, як бачимо, зістав ся собі вірним: він помилив ся в датах сих остатнїх записок на 2-3 роки – найлїпший доказ, що чбсом, а може й місцем був він далекий від сих подїй.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;23.X (5.XI) 1900<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поправки: На с. 11 ряд. 9 зн. надрук. липнї, треба читати: червні. На с. 30 ряд. 19 зв. надр.: 528-9 (1245), треба: 526-9 (1241-5). На с. 43 ряд. 4 зв. надр.: 1262-4, треба: 1262.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Незаплачене київське подимне<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Прилучені 1569 р. до Польської корони українські землї досить швидко вкладали ся в рами нового устрою – але не там, де сей новий устрій приносив з собою меньше приємні новини, особливо в Київщинї, «яко на Українї». Плата подимного, в заміну иньших даней і оплат, була новиною, і як показує поданий низше документ, знайдений в Литовській Метрицї (т. зв. Руській Метрицї) Московського Архива Министерства Справедливости (Записи В. кн. 11 л. 100), тут з ним не спішили ся: в 1596 р. ще не було плачено подимного від самого 1569 р. (підозрівати справедливість сього факта не бачу причини) *), і мабуть правительство робило в тім напрямі проби не конче успішні, коли вкінці подарувало вею сю подимну залеглість двом заслуженим воякам за заслуги; очевидно, воно стратило надїю стягнути сей податок, коли так за нїщо його відступило. Чи удало ся обдарованим щось стягнути з київських обивателїв, зістаєть ся нам незвісним.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;*) В виданню д. Яблоновского (rуda dziejowe т. XX) подимних тариф з київського воєводства для XVI в. не бачимо; не знахожу їх і в своїх записках з архиву Коронного Скарбу, але на повність їх не положу ся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Подымне києвскоє Лысаковскому и Коморовскому.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жикгимонт третий. Ознаймуємы тым листом всЂмъ вобець и кождому зособна, нинешнимъ и напотомъ будучимъ, иже што обыватели земли Києвскоє вшелякого стану кондиции людей не платили подымного от летъ двадцати и далей, и не заховали се в той повинности по обычаю иних землъ наших, з немалою шкодою скарбу нашого, ино мы господаръ преречоноє подымное з ласки нашоє господарскоє отдали єсмо урожоным Еразмови Коморовскому и Станиславови Лысаковскому, слугам нашим, якоже и тым листом нашимъ за ихъ верныє уставичныє и добре загорлованыє на войнах наших службы даємо вечными часы, с тым докладомъ, же они за тую толко двадцат лет и килка, почавши от року унии Любелской ажъ до нинешнего року деветдесят шостого обывателъ землЂ Киевское тоє то подымноє выбрати мают и на свой пожиток обернути волни будут; которого то выбраня через нихъ преречоного подымного за тыє помененыє роки скарбъ нашъ и нихто иный вжо на обывателахъ києвских за квитами преречоного Комаровского и Лысаковского поискивати и о то их труднити нияким способом не мают и не можетъ вечными часы. Ведже от нинешнего вже року по старому, яко в иных земляхъ вашихъ заховуєт се около того подымного, обыватели наши києвскиє заховатисе мают. Што всЂмъ вобецъ, до которых ведомости сес нашъ листъ прыйдет, а злаща обывателем земли Києвской духовного и свецкого стану людем подданым нашим ку ведомости приводечи росказуемъ, абы сте преречоноє подымноє за тыє лета яко вышей єст написано водлуг сего листу и данины нашоє никому иному одно помененым Лысаковскому и Коморовскому, кгды тым листом нашим обвещени будете, кождый подымноє до рук им отдал в справедливе заплатил, иначей не чинечи с повинности своєє и для ласки нашоє королевскоє. И на то дали есмо сес нашъ лист с подписом руки нашоє королевскоє, до которого на болшую твердост и печат нашу корунную притиснути єсми казали. Писан у Варшаве лета божого нароженя тисеча пятсотъ деветдесят шостого месяца октебра десятого дня, а панованя кролевствъ нашихъ полского девятого а шведского третего року. Sigismundus Rex. Florian Oleszko.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Михайло Грушевський. <br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Історія Хмельниччини, списана Силуяном Мужилівським в лютім 1649 р.<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли в 1880 рр. в московськім архиві юстиції почали розбирати і описувати віддїл «Сибирського приказу», під проводом звісного на сїм полї і заслуженого архивиста Мик. Мик. Оглоблїна, в сїм величезнім архиві знайшло ся багато цїнного матеріалу до історії України, котрого не могли здогадувати ся там і шукати в сїй величезній масї сибирського матеріалу дослїдники української історії. Між иньшим знайшли ся там цїлі «стовбцї», що заблукали туди з «Малоросійського приказу» (вони вичислені в «ОбозрЂніи столбцовъ и книгъ Сибирскаго приказа» Оглоблина, т. І, с. 273-6) і між ними акти перших дипльоматичних місій, якими обміняли ся в 1649 р. правительство українське і правительство московське. Молодий московський архивист Ал. Востоков познайомив тоді наукові круги з сими актами в статї своїй «Первыя сношенія Богдана Хмельницкаго съ Москвой», надрукованій в Кіев. Старинї 1887 р. в кн. VIII. Переповідаючи в ній цїкавійші матеріали, які містили ся в збережених актах сих місій – Силуяна Мужилівського, висланого Хмельницьким в Москву в сїчнї 1649 р. і Григ. Унковского висланого потім з Мужилівським до Хмельницького, Востоков навів записку, подану Мужилівським цареви на авдієнції 4 лютого, з такою заміткою: «Къ сожалЂнію дурной переводъ дЂлаетъ очень труднымъ чтеніе его, подлинный же текстъ совсЂмъ почти недоступенъ для пониманія его» (ст. 726). Звертаючи ся до тексту, чи парафрази сеї записки, поданої Востоковим, не раз справді приходило ся надибати вирази, які викликали певні сумнїви, а тим часом згадка його про ориґінал «майже неприступний для розуміння» не могла не інтриґувати своєю загальністю. Тому я постановив при першій нагодї познайомити ся з ориґінальними актами обох мисій, і особливо з запискою поданою Мужилівським, що містила в собі коротку історію повстання Хмельницького. Працюючи в Москві в падолистї минулого року, я й здїйснив сей замір, присвятивши цїлий тиждень сїй записцї.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Акти посольства Мужилівського, переговори з ним і з патр. Паісієм, з котрим приїхав Мужилівський в офіціальній ролї його провідника, містять ся в так званих «розбитих столбцах сибирского приказа» архива юстиції №№ 273-283 (№№ 273-275, 277-281 і 283 містять один звиток, присвячений Мужилівському, – «Посольство малорусскаго полковника Силуяна Мужиловскаго, а № 282 і 284-7, – другий, присвячений «Распросним рЂчам» патр. Паісія); тут містять ся московські протоколи з посольства Мужилівського, ріжна кореспонденція з приводу його, ориґінальні листи Мужилівського і «списки» – московські урядові переклади їх. Між ними містить ся і записка Мужилівського, яку він мав під час авдіенції «написав положити под ноги его царского величества»: маємо тут її в ориґіналї і в московськім урядовім перекладї, що має заголовок «Список з листа з белоруского писма что прислал въ посолской приказ запорожской полковникъ Силуян Мужиловской в нынешнем во РНЗ году евраля в 7 день». З сього «списка», а властиво перекладу, зробленого в посольськім приказї, і видав записку пок. Востоков, без значнїйших відмін, тільки відкинувши вступні і кінцеві, фрази, та підправивши правопись і граматику сього перекладу. Ориґінал очевидно відстрашив його – не так мабуть своєю незрозумілістю, бо писаний досить виразним письмом – хіба може покійний не був ще тоді призвичаєний до українського письма – як тим жалісним станом, в якім він до нас дійшов.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дїло в тім, що весь звиток, в якім містять ся акти місії Мужилівського, сильно потерпів від вохкости і дуже погнив від лївої сторони; але московські стовбцї принаймнї мали з сеї сторони вільне місце (марґінез), так що властивий текст потерпів меньше, письма ж Мужилівського писані на звичайних аркушах, ширших від стовбцїв (стовбцї мають ширини 16 цм., а лист (піваркуша) записки Мужилівського 20 цм. ширини, в довжину 30,5 цм., самий текст 16 цм. ширини, а на 3 цм. відлїнований марґінез, довжина тексту 25 цм.). Через се, вкладаючи їх в «столбецъ», дяки його записку (як і иньші його писання) зігнули збоку (до 14 цм.), і таким чином ся (лїва) сторона тексту опинила ся на краю стовбця, погнила і розсипала ся в деяких місцях страшенно (аркуш крім того був зігнений в поперек, і в двох місцях погнив особливо сильно). Правдоподібно, тридцять лїт тому, коли сей стовбець розгортали для описи, ся записка була в кращому стані; але тоді не зроблено було нічого для можливого забезпечення сього «столбца» від дальшого знищення – не розгорнено, не вложено в палїтурки, як потім стали робити, а звинуто знову; тим часом кожне розвиваннє такої паперової гнилини неминуче приносило з собою дальші утрати, бо при кожнім розгортанню, а навіть обертанню сього паперу відпадали шматочки на обгнилих його частях. Тепер, коли я звернув увагу управи архиву на потребу можливої консервації сього цінного «столбца», правдоподібно буде зроблене де що – його мабуть заклеють в кальку і вложать в палїтурки; але найбільш зігнилі, вицвілі місця записки не можно було б читати під калькою, як я переконав ся, тому поспішив прочитати все що ще можна було в тім стані, в якім я застав сю записку, а потім сфотоґрафувати – одним словом зробити все можливе, щоб взяти від сеї записки все, що ще можна було взяти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Такі особливі мої заходи коло неї виходили з оцінки її значіння. Я надаю вагу не тільки змістови записки, як історичного документу, але і формі як памятки до певної міри лїтературної. Коли відняти вступні титулятури і кінцеві звертання до московського правительства, себто рамцї даної хвилї, ми дістаємо заокруглений твір, котрому, я думаю, належить певне місце в старій українській історіографії, як короткій історії повстання Хмельницького і війни 1648 року, а з тим – і в старій українській лїтературі – хоч твір сей, писаний на швидку, не дістав потрібної лїтературної полїтури, має ріжні стилїстичні огріхи і просто помилки в писанню. При новій редакції, коли б автор призначив сю рїч для лїтературного ужитку, він певно змінив би в нїй неодно – але завсіди видно в нїй і тепер певну лїтературність. Треба памятати, що автор, Силуян Мужилівський належав до сїмї дуже близької до київських духовних, учених кругів і був без сумніву чоловік освічений і лїтературно вишколений. Син Андрія Мужилівського, протопопа слуцького, чоловіка дуже видного в церковних кругах, – кандидата на київську митрополію по Йові Борецькім, Силуян М. через се саме мусив бути людиною, вишколеною, «лїтератом» по тодішньому кажучи, обізнаним з церковними справами і відносинами. Тому на нього і впало дорученнє бути при патр. Паісію: привезти його на Україну, і з України на Москву, а при тім позондувати московське правительство що до його відносин до українського повстання – перші звісні нам факти в недовгій, але визначній карієрі сього видного козацького дипльомата, що закінчив своє житє в 1654 р. на високій позиції військового судії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хмельницький підняв своє повстаннє в хвилї досить тісного контакту Польщі і Москви на грунтї спільної оборонної боротьби против Криму. Тому що Татарська орда взяла участь в повстанню, польське правительство добачало тут casus foederis і сподївало ся притягнути московські сили до операцій против повстання. Хмельницький тому робив всякі заходи, висунув всякі привабні перспективи, щоб перетягти Москву на свій бік і забезпечити собі її нейтральність, а коли б удалося – то й активну поміч. Се до певної міри йому вдало ся: московське правительство зістало ся нейтральним; навіть польських утїкачів, що спасали ся від повстання, велїло воно своїм воєводам не перепускати через границю. Але з огляду на перспективу нової війни Хмельницькому хотїло ся активного московського виступу в українських інтересах, особливо против Литви, що виходила з своєї нейтральности, якої держала ся в перших кампаніях. Се й було поручено Мужилівському в його місії до Москви – подвигнути московське правительство до оружного виступлення на литовських границях, або хоч до дружної демонстрації, щоб звязати литовські сили.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сю місію свою Мужилівський обставив дуже таємничо. Коли по приїзді його до Москви дяки в посольскім приказї питали його звичайним порядком, чи має якісь доручення від гетьмана, Мужилівський зпочатку відрік ся, потім признав ся, що має устне порученнє від гетьмана, але може переказати його тільки особисто цареви, в присутносте патр. Паісія. Даремно дяки виясняли йому, що така особиста передача цареви гетьманських поручень неможлива, – Мужилівський стояв на своїм, і нарештї з свого боку подав таку комбінацію: він на авдіенції, поздоровивши царя від гетьмана і передавши цареви в опіку патр. Паісія, порученого його охоронї, заявить і про передане йому від гетьмана дорученнє і просити ме, щоб цар визначив когось до вислухання від нього тих доручених річей, а сам, списавши їх на письмі, положить під час авдіенції під ноги цареви. Ся записка, написана Мужилівським, була потім переслана до посольського приказу і переховала ся в його актах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зміст її одначе не має в собі нічого особливо секретного і стає навіть дивним, що Мужилівський таїв ся з такими досить наче б то невинними дорученнями, як присланнє оружної помочи против Литви і Польщі. Насуваєть ся гадка – з огляду на те, що самому цареви безпосередно своїх поручень переказати Мужилівському не удало ся і прийшло ся таки відкривати їх боярам, чи не затаїв Мужилівський найбільш дражливого? Так, очевидно, думали й московські полїтики, тим більше, що патр. Паісій говорив більше нїж Мужилівський: що Хмельницький хоче піддати ся під царську руку. На швидку вислано до Хмельницкого гінця Вас. Михайлова – довідати ся, чого хоче Хмельницкий. Але в своїм листі відправленім з Михайловим (одержанім в Москві 3 марта) Хмельницький теж нічого більше не сказав. Згадував, що вже двічи – через посланців воєводи путивльского і воєводи сівського, які попадали в руки Хмельницкого (посилані до Польщі з ріжними листами) – він переказував своє проханнє до царя, щоб він «благословив військам своїм наступити на лядську землю від Смоленська», і тепер просить царя вислати своє військо на Польщу. Додав до сього бажаннє, щоб цар учинив ся їм государем і царем; але ніякого пояснення що до способу такого переходу козацького війська чи України під царську руку не подав; тож і московським дипльоматам прийшло ся вернути ся до переговорів з Мужилівським. Вони стали виясняти йому, що Москва через свою угоду з Польщею не може мішати ся в боротьбу козаків з Поляками. Мужилівський виясняв, що се можна б зробити через донських козаків, яко людей вільних; можна б також зробити се в укритій формі – ввести московське військо на козацьку територію, яка вже вийшла з власти Польщі і Литви: вона могла б перейти в підданство цареви і він посилав би туди військо як у свою землю; се не порушало б відносин до Польщі, а козаки мали б охорону свого тилу і могли б звернути всі сили на фронтові операції против Польщі. Московських дипломатів одначе сей вихід не вдоволив. Він все таки грозив розривом з Польщею, а Москва того не хотіла і найбільш користним виходом вважала вибір царя королем польським. Тому постановлено вислати разом з Мужилівським свого посла до Хмельницького для порозуміння в справі царської кандидатури на польське королївство, хоч вибори короля давно вже скінчили ся і сеї справи зовсім уже не можна було порушати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Така була місія Мужилівського; завдання її, розумієть ся, мусили відбити ся на самім складї його записки. Се перед усїм треба сказати про те підчеркуваннє релїґійних мотивів війни, яке в нїй бачимо: висуваннє всього, що могло надати їй характер релїґійної боротьби і на сїм грунтї, по старим традиціям, улекшити Москві розрив дипльоматичних актів і вмішаннє в внутрішнї справи Польщі. Поляки, по словам Мужилівського, поставили своїм завданнєм кінець кінцем «викорінити православну віру», з тим заміром Потоцкий рушив на Україну польські війська. Показав се вже при руйнуванню Корсуня, де Поляки рубали священників, обдирали церкви, наругали ся з православних святощів. Господь помішав польські замисли, щоб спасти православну віру, і вложив мисль реєстровцям не тримати ся взятої з них присяги; се був початок визволення українських православних. Цар, спочуваючи розмноженню і процвітанню православної віри, певно, забезпечить його далі своєю здоровою радою гетьманови і ратною помічю. За те його жде не тільки небесна нагорода, але й вірна служба Запорозького війська, а з тим – розширеннє царської держави. Казацьке військо, дійшовши величезного розросту – до трохсот тисяч, становить таку полїтичну силу, яка богато може зробити, маючи в додатку запевнену татарську поміч, і властиво не потрібує чужої. Як виходило б з представлення річи поданого Мужилівським, активний виступ Москви був би цінний українцям скоріш як прояв солїдарности Москви – на ґрунті релїґії з боротьбою України за свою православну віру.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Треба одначе сказати, що релїґійні мотиви в повстанню підчеркувано не тільки на московську адресу, – хоч не так старанно, як для Москви. Вони служили одним з улюблених методів оправдання сього повстання, і взагалї освітленнє, яке дає Мужилівський Хмельниччинї тим власне й цїнне, що віддає нам погляди і гадки тої старшинської верстви, що стояла на чолї українського полїтичного житя. Правда, він робить се не дуже яскраво, не надто виразисто, але все таки досить виразно, і освітленнє дане ним в самий момент подій варте всякої уваги дослідника – хоч би для того щоб констатувати його згідність з мотивованнєм в ріжних заявах Хмельницького й инших вождів повстання – істнованнє певного офіціального мотивовання козацької полїтики. Він підчеркує, що нагінки против козаччини і Хмельницького, які перейшли потім в відкриту кампанію Потоцкого, вели ся против волї короля. Хмельницький вів боротьбу з маґнатами-кривдниками, з них на чоло виступає Потоцкий в першій кампанії, Вишневецький в другій (третій – Конецпольский, на котрого теж жалїв ся Хмельницький, у Мужилівського зістаєть ся в тїни). Промовчано зазив до помочи Татар – вони виступають самі: «прочувши про сю війну» з початку придивляли ся їй як глядачі, потім пристали до козаків, «бачучи явну ласку божу до них» (в такім представленню може певна дипльоматичність супроти згаданого польсько-московського оборонного союзу). Підчеркують ся за те заходи Хмельницького, щоб православні християне не потерпіли від татарського походу на Україну, і взагалі його неохота до розливання християнської крови. Се противставляєть ся поведенню Вишневецького, що Жидами піклував ся, а православних немилосердно мучив, катував, побивав. Відновленнє війни після білоцерківського антракту представляєть ся вимушеним – се була такаж самооборона з боку Хмельницького, як і початок повстання: ворожими вчинками Вишневецького Хмельницький був примушений наново розпочати воєнну акцію, як нагінка Потоцкого викликала його воєнні кроки в першій кампанії. Замиренне з кинцем 1648 р. було зроблене з огляду на прохання нового короля, що обіцяв потвердити за козаками всі землї ними завойовані і бути «королем руським»; військо козацьке не прийняло на себе ніяких зобовязань, воно нічим не звязане – так потім заявив і Хмельницький Унковскому. Воно чекає, як поведе себе польське правительство і чи сповнить король свою обіцянку бути «королем руським».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Се дуже інтересний постулят, на жаль висловлений дуже коротко, хоч і підчеркненний дуже сильно (повторений двічи). Він стоїть в очевиднім звязку з лєґітимістською лєґендою, що була пущена вже в перших початках аґітації і представляла короля Володислава спеціальним протектором Руси-України («извЂстнымъ русскимъ патріотом», кажучи словами «Історії Русов»), що підіймав козаків до боротьби з лядським засилєм, кажучи теперішніми словами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І се дуже правдо-подібно, що при замиренню з Польщею в падолистї 1648 р. була між козаччиною пущена подібна ж лєґітимістська лєґенда, яка переносила на Яна-Казимира лєґенду Володиславову і казала від нього чекати якихось спеціальних проявів його прихильности і опіки українським інтересам. Як собі представляв лїнїю такого «руського короля» в позиції Яна Казимира Мужилівський, він не пояснив, і дуже можливо, що ясно виробленої проґрами такої королівської діяльности і не було ще, але клич був даний – дуже далекосяглий.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До фактичної сторони повстання записка Мужилівського дає небагато фактів, не звісних з иньших джерел. З особливою увагою сниняєть ся вона на розвою повстання в лївобічній Україні («на сїй стороні»), в сусїдстві з московською границею – може власне на те, щоб демонструвати перед московським правительством силу і вагу повстання. Велику вагу для історії полкового устрою має вичисленне лївобічних полковників в другій кампанії – полк борзенський, полк іченський, полк прилуцький і полк миргородський ходили з гетьманом на Волинь, полк нїженський під Кодак, і разом лівобічне військо Мужилівський рахує на 80 тисяч.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Єсть кілька цінних подробиць і в історії волинської кампанії Хмельницького. Загалом же беручи вага записки Мужилівського полягає в тім, що він своїм голосом, як близький сучасник, підтверджує звістки знані досі з жерел пізнїйших або меньше авторитетних. Його оповіданнє далеко докладнїйше і просторійше, нїж оповіданнє Львівської літописи, теж більше меньше сучасне. З другого боку, хоч значно коротша, випереджує записка Мужилівського на цїлу чверть столїтя оповіданнє Самовидця. В сїм вага її як історичного джерела в історії Хмельниччини.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Записка Мужилівського<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Б. м. вел. государю і т. д. Богдан Хмелницкий гетман з асаулами, полковниками, сотниками и всею черню войска Запорозкого пры отданым чолобитным уклоне през Солуяна Андреєвича Мужиловского присланым козаком от войска Запорозкого при светейшом отцу кир. Паисию патріарси святаго града Иєрусалима, Сирии, Аравии, обон пол Иордана и всея Палестины мову собЂ от войска Запорозкого злеценую его царскому величеству обявляєм тыми словы.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;[Война тая] которая се възчала межы козаками войска Запорозского з Лехами [не откуда инуды, одно] не могучы козаки войска Запороз-кого бЂд утрапе[ня и утисков от] Ляхов козаком выражоных терпЂти, на Запороже єго мсть [пан Богдан Хмелницкий] з никоторым товариством своим увошол был, и там Ляхи [чинячи на здоровє] єго млсти пана Богдана Хмелницкого розныє єму пакости [и товариству єго] выражали: в домах их маєтност(ь) всю побрали, жоны, дЂти [мучили, а на] остаток вЂру хрестиянскую православную мечом выкоре[няли. Ту] собЂ предсе взятую мысль Миколай Потоцкий гетман великий ко[ронный собра]вши войско квартяноє, мимо волю святоє памяти єго млсти короля [Владислава] до Черкас прибегнулъ. В Черкасах зобравши козаков реєстровых (войска Запорозкого) присегать перед собою, же єго не здрадят, казал. Которых, кгды при[сегнули, чолна]ми на Запороже, абы теперешнего пана Богдана Хмелницкого, – придавиш [им за старшого] Шемберка комисара, – поймали, выправил.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гдь всемогущый змило[вал ся] над народом, яко некгды над людом своим израилским въ Єгипте в неволи будучыми, абы имя Бога живаго хвалено зоставало, – рувным способом и тепер Гдь всемогущый в Тройцы Светой єдиный, абы вЂра православная хрестиянская не упадала и овшем въ преподобных своих розшырала ся, межы тыми, которые присегали Потоцкому козаки Богъ всемогущый замысл их помешал. АбовЂм комысара и иншых пулковников межы собою сами здрайцов а прихилных Ляхом козаков позабияли.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гетман зас(ь) Потоцкий сына своєго полем з выбраным людом килка тисяч на знесенє єго млсти пана Богдана Хмелницкого и войска єго послал. Тоє войско, котороє было з ком[ысаром до єго млти] пана Богдана Хмелницкого передавшы се, напротив сынови Потоцкого [пошли, к]оторого в диких полях осадили. Татарове учувшы о той войнЂ, з боку гледили, ко(то)рому нога послизнет ся. И кгды добывали сына Потоцкого в полю диком през три недели, за помочю Божыєю табор розорвали. Где Татарове видечы явную ласку Божыю, яко воин воинови помо(гли). Сына Потоцкого ранного поймали, на Запороже послали, где и умер. А сами з ордою знявшы се, каждый по собе своим кошем до табору Миколая Потоцкаго гетмана коронного, с которым быля гетманъ полний, каштелян черниговский, обозний коронний Казановский, пан Сенявский и инших панов не мало, тягнули.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Доведавшы се о знесеню сына своєго Потоцкий, и о том же пан Богдан Хмелницкий з войском немалым идет, гуршыє укрывженя народови хрестиянскому чынити казал: жоны и дети козацкиє стинано, маєтности ихъ в лупъ пущено, на остаток мисто Корсун украинноє з церквями спалили, церковныя апараты, сосуды, срибро побрали, полу-пили, агнъацы Божые, тЂло Христово на землю роскидали, священников постинали, позабияли, тую прычыну даючы, же од ваших Руси здрада вщынаєт с[я]. За которыє недобрые пост[упки] Потоцкого Богъ зкарал, а єго самого, воєводу черни[говского Калиновского и каштеляна чер[ниговского Одрыволского и иншых панов в неволю та[тарскую подал, а иншых под меч єго млти] пана Богдана Хмелницкого и войска єго пустил.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кгды [тая война взчала ся на той сторо]не Днепра, княз Вишневецкий на сюй стороне [Днепра не толко в маєтностях своих], але и по чужих незносныє кривды хрести[яном чинил. Обавляючи ся войска Запо]розкого людей през Нижын з войском ку Черниго[ву шол, через Десну в Чернигове пере]вюз ся, у Лоеве че(ре)з Днипръ до Брагиня, з Бра[гиня под Чорнобиль через Припеть и] под Котелню пришол, табором стал, куда колвек и[шол кривду чинил. Єго млть] Богдан Хмелницкий гетман войска Запорозкого любо бы[л орду на пострах Ляхом] и Жидом за БЂлую Церков и за Паволоч пустил, єд[нак росписал до православных хрис]тиян листы, аби вЂдаючы орду вси до [мЂст збегали. Вишневецкий як] кривды чинил, горшыє чинити хрестияном не пер[естаєт, з шляхтою воєводства] киевского зносячи ся, противко козакам армує[т ся, Жыдов з собою берет], а хрестиян в мЂстах стинает. До Немирова з войск[ом своим шол и]там священников побравши на пал(ь) повбиял, людям многіє [кривды починил], позабиял, маєтности их побрал. Который плач хрестиян убо[гих и невинноє] розляне крови небеса проникали и до войска Запорозского донесло[сь]. Кривоноса послал полковника з пулком єго, Кгиру белоцерковского пулковника, обоє [єго] догнавши осадили, а сам з войском з арматою, не хотечы крови хрестиянскоє проливати, помалу тягнул под Паволоч.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;В тум о смерти королевской довидало се войско Запорозкоє, под котороє безкоролевє Вишневецкий що хотил то робил, а посполство дочувши ся, же короля в земли немаш, в козацтво все обернуло се, так на сюй стороне я(к) и на туй Днепра. Панов своих, которые не повтекали, Ляхов, Жыдов, ксендзов позабияли, [костели] попустошили, замков, в которых Ляхи и Жиди позапирали се, подобывали [: по З]аднипровю по всей Вишневе(т)щине, и замки королевскиє – перший гомелский за[мок, другий стародуб]ский, третий новогородский, четвертый черниговский, лоєвский, [любецкий, брагинский, о]стрицкий, по части и литовским зостало се.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У во всих тых Ляхов [и Жидов поза-бияли, ск]арбы и достатки побрали. Которого вуйска зобрало се [по Заднепру] осмъдесят тисяч; полковник борзенский, полковник иченский, [полковник прилуцкий], полковник миргородский зо всим войском своим пошли за єго млтю [паном гетманом под Паволоч], а полкови нижынскому казал єго млть пан гетман пойти [под Кодак замок ляцкий], в котором гарматы было много и люду служивого пя(ть) [сот нЂмцов, и тыє] люде лядскиє выступили за пристем пулку нЂжинского.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А єго [млть пан гетман] з войском зкупивши ся за Кривоносом и за Гирею, которыє то [два полка замк]ов добываючы шли под Констентинов за Вишневецким – Кривонос [и Гиря под Констен]тиновом з Вишневецким зтершы ся, давали знать єго млсти пану гет[манови, абы до них поспЂ]шал. Которым на помоч полк чыгиринский послал, а сам на Скаржын[ском полЂ та]бором станул. З Скаржынского поля до Паплинец помкнув ся, з Па[плинец мен]е Солуяна Анъдриєвича Мужиловского на жаданє господара волос[кого листовно]є до светийшого отца патриярха иєрусалимского, придавшы мнЂ то[вариша Ми]хайла Крису послал; а сам до Пилявец мил был помкнути ся. Вишневец[кий] под Констентиновом стершы ся с тыми пулками, возы свои выправившы пе[ред со]бою уте(кл)о под Глиняны недалеко Львова, где войско лядское збирало се, кото[рого бы]ло сто двадца(ть) тисяч, и с тым войском знявшы се под Пилявци до табору козац[кого] з арматою, сто дЂлъ маючими пришли. Несподеваная орда билогородская [при]шла, и Гдь всемогущый знести Ляхов козаком помо(гл): одних под Пилявцами в ре[цЂ] потопили, других в Костантинове побили и потопили, а за третими гнали. [И] в том Тугай бей с царем кримским и, братом єго, с которымъ люду было булши ниж[ли с]то тисяч пришли. А тую орду белогородскую з добычю до домов их одправило [в]ойско Запорозкоє, а с царем татарским ишли аж подо Л[ь]вов, з под которого Татарове [р]оспустили свои загоны под Краков, под Люблин и аж за Вислою были. Л(ь)вовъ мЂсто поддалось, Жыды и Ляхи окупили се. Той скарб Татаром отдали, [а с]ам єго млть пан гетман до Замостя пошол, где Ляхов было не мало замкнуло [ся], которыє видячи свой упадок также окупили ся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;[Л]яхи чи згодне чы не згодне обрали собЂ короля Казимера, который некоронований писал лист до єго млти пана гетмана и до всего войска Запорозского просечы Богом [живым], абы уже болшъ не воєвали, обезуючы се быти руским [королем и що през ша]блю узяли, абы тоє моцно держали, обецуючы, що [тоє конечне потве]рдить. И так до масленых запуст примирили, а по [маслених запустах з н]ову воєва[ть], кгды не будет Казимер королем руским, [хочет войско Запороз]коє.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Любо Татаров спотребу свою на помоч собЂ [маєт войско Запорозкоє], и самих зо триста тысячей єс(ть), бо воєводство києв[скоє все, воєводство чер]ниговскоє, воєводство браславскоє, воєводство подолскоє, воєводство волынскоє и в князтве Литовском в пове[те мозырском коза]ков много, єднак вашого царского величества яко пра[вославного царя и христо]любивого о помоч так през войско донскоє яко и през ин[шые служивыє люди прет]ивко Лит†пилне през пресветийшого отца патриярху [яко и через ме]не усердно молят. Не повЂрил се тоєй тайны листу [єго млть п. гетман], но повЂрил светителеви и мнЂ вашему царскому величеству [о том дЂлЂ] чолом би(ти), певным будучи и маючи в Богу надию, [що ваше величе]ство яко цар православный всея Русии благодаречы [Бога в ТройцЂ свет]ой єдиного, же вЂра хрестиянская православная мн[ожит ся, з росширеня] оной и звитезтва, которым войско Запорозкоє Бог о[бдаровал тишытись] рачыш, и абы тая ж вЂра хрестиянская множила ся и хвала [Божая квитну]ла и церкви хрестиянскиє одновляли ся, здоровою радою [зносячи ся] з войском Запорозким през послы свои, помочю ратними людми в[аше царскоє ве]личество схочеш быти. За що от Гда в Тройцы Светой Єдиного г[ойную и стокро]тную заплату в небе одержати рачыш, а на сем свЂте от во[йска Запорозко]го вЂрноє услуженє в дЂле рыцерском за повелениєм ваш[ого царского] величества и розширенє царства вашого царского величества х[рестиянского за вЂку] своєго догледити ся рачыш. Чого мы вси хрестиян[е усердно желаєм, абы] геретикы и неприятели вЂры православной хре[стиянской были] покорены под нози вашего царского величества и гроб б[ожий за самодержав]ства вашого царского величества з руки турецкой з патрия[рхами свобо]женый был, Ха Бга молим.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;О отправу прудкую и о вЂдомост певную чого се войско З[апорозкоє от вашего] царского величества сподевати се маєт, вашему царско[му величеству] низко челом бью.<br>
<br><br>