-------
| bookZ.ru collection
|-------
| Борис Дмитрович Грінченко
|
| Віршова збірка «На селі»
-------
Борис Грінченко
Віршова збірка «На селі»
Ластівка
Ти знов защебетала
У мене під вікном,
Із вирію вернувшись,
Клопочешся з гніздом.
А там же вічне літо
Цвіте як божий рай, —
Чого ж вернулась знову
Ти в мій журливий край?
– Хоч літо там і сяє,
Любіше тут мені:
Така квітчасто-пишна
Вкраїна по весні.
Така квітчасто-люба,
Що й в тім краю-раю
Все бачу я хатинку,
Де се гніздечко вю.
Серед поля
Блакитними небо сія глибонями,
Поля попід небом прослались безкрайні;
Іду я обніжком, – шумлять колосками,
Шумлять і хвилюють лани урожайні.
Назад озирнуся, – ген далі високі
Сіяють-мигочуть блискучі палати,
І тільки що мріють у балці глибокій
Убогі, обдерті, похилені хати.
А передо мною за хвилями хвилі
Аж ген до крайнеба пливуть без упину,
Сіяють під сонцем, мов золото, спілі,
Сіяють і плещуть, де оком не скину.
Поля мої рідні, найкращії в світі,
Багаті на силу, на пишную вроду,
Засіяні хлібом і потом политі,
Робітницьким потом мойого народу!
Родючі та щедрі! в позлотисті шати
Свого хлібороба могли б ви окрити, —
Чого ж то так часто на йому ті лати,
Чого ж то в тих хатах голоднії діти?
Тими колосками, що, повні та спілі,
Схиляються низько від зерна важкого,
Кого в ріднім краї годуєте, милі,
Куди ваша сила зникає, до кого?
Хвилюються мовчки поля за полями,
Сіріють у балці убогії хати
І, високо знявшись, вгорі над хатками
Блищать і лишають високі палати.
Неначе
Неначе і світ такий гарний здається,
І сонечко з неба блищить,
І пісня дівочая голосно ллється,
І весело лист шепотить,
І дивиться всюди усе так звабливо,
Що тільки б, здається, радів.
Та на світі весело так та щасливо
Без думки та гадки б ти жив…
Та здумаєш ти, що ті співи дівочі
Не співи – ридання сумні,
Що гаснуть од сліз оті карії очі,
І змалку веселі й ясні;
Згадаєш про тих, що у лютій недолі,
Не знаючи щастя, живуть,
Що діти їх бігають босі і голі
І хліба, голоднії, ждуть, —
І серце заниє, і сам я не знаю,
Як співи-ридання летять…
Коли ж то ми будемо в нашому краю
Про щастя і долю співають?
1880
Ні поля, ні гаї
Ні поля, ні гаї,
Ні пташки щебетливі
Не приспали мої
Суми – болі вразливі.
Потьмаривсь мені світ
В моїй рідній країні,
Я списав заповіт
І… тепер на чужині.
Може, пишна блакить
І широкеє море
Зможуть болі втішить,
Вколисать моє горе?
1909
Ой під лісом, по тих луках…
Ой під лісом, по тих луках
Я блукаючи ішов;
Ніс я в серці люті муки,
Але щастя там знайшов.
Як лілея чиста й біла
І як рожа чепурна,
Мене дівчина зустріла
Й засоромилась вона.
Але сонце так сіяло,
Пісня з лісу так лилась,
Віти пишні так кивали
Нам кохано у той час,
Що з дівчиною тією
Розійтись ми не змогли
і хвилини щастя з нею
Вдвох тоді ми прожили.
І зелені й пишні віти,
І квітки зелені там
Не могли на нас глядіти
І не заздріти щоб нам.
А вже ті пташки манюнькі!..
Ох! тоді не легко щось
їм було, як поцілунки
Там лічити довелось!
І тепер пташкам співочим
Все пішли такії дні,
Що щодня їх заздрість точить.
Проклянуть нас двох вони!..
1885
Перед сонцем
Нічого не видко навкруг: туман повиває усе;
Долини, і гори, й річки хвилястим зробилися морем;
Не видко ніяких шляхів, – немає куди тобі вийти.
Але не кажи, що воно так бути і далі повинно:
Ось-ось уже сонце блисне, і зникне туман той зусюди,
І знову воскресне земля в своїй ясно-барвній красі.
О, серце! чого ж ти тремтиш? усе ж це дочаснеє тільки:
Ми вийдемо скоро на шлях, як зникне гнітючий туман.
1892
Південь на степу
Супокій навкруг панує,
Нерухомо степ лежить;
Тирсу гнучкую й густую
Вітерець не ворушить.
Рівний поверх, як на морі…
Страшно-мертвий супокій…
Тільки сонце на просторі
Ллє палючий промінь свій,
Що було живе – сховалось,
Не почуєш голосів,
Наче скрізь в степу, – здавалось, —
Янгол смерті пролетів…
1885
Під вербами
Верби старі похилилися там,
В хвилях купаються віти;
Сонячним пишним промінням з небес
Річка й дерева облиті.
Кладка під вербами; бачу на їй
Дівчина там молодая,
В хвилях полоще вона полотно,
Бризками воду збиває.
Все в тії дівчини любе таке,
Все і вродливе, і пишне:
Карії очі – мов зорі з небес;
Губи – червоная вишня.
Хвилі волосся спадають униз;
Дужі й малі рученята…
Дівчино! хто вже побачив тебе,
Той не здола не кохати!
1885
Пісня
Ой як мені сії суми
Пересумувати,
Що я свою коханую
Мушу покидати?
Ой як мені сії суми
Та й перетерпіти,
Що мені там на чужині
Одиноким жити?
Ой тепер я на Вкраїні
Милу покидаю, —
І їй сльози, й мені сльози
У чужому краю!
Ой як буду я широким
Степом проїздити,
Буду галку, буду чорну
Я щиро просити:
«Полинь, галко, полинь, чорна,
Аж де моя мила,
Ой скажи, що мене тяжко
Тут журба звялила».
Ой як буду проїздити
Я гаєм темненьким,
То прохатиму малого
В лісі соловейка:
«Полинь, пташко-соловейку
Заспівай коханій,
Що без неї на чужині
В мене серце вяне».
Ой як буду проїздити
Я безкраїм морем,
Я до хвилі бурхливої
Стиха заговорю:
«Ой скажи ти, моя хвиле,
Ти милій єдиній,
Що я її кохатиму,
Поки не загину!»
1885
По весні розцвітаються квіти
По весні розцвітаються квіти
І до осені пишно цвітуть,
А зимою вмирають і знову
Розцвітають, і знову живуть.
І не скаже ніхто, що за снігом
їх не матиме більше земля,
Що весна не народить їх знову,
Закрасивши гаї та поля.
Так і в серці у мене надії
То вмирають, то знову живуть,
І то зиму, то весну веселу
Мені в грудях натомлених чуть.
І не можу сказати, щоб горе,
Що сьогодні зустріло мене,
Панувало у серці довіку,
Що ніколи зима не мине…
1892
Природо-мати!
Природо-мати! кожен з нас змарнілих,
Життям важким натомлених та хворих,
Намучившись усім, що серце й душу
Вражає глибоко, – до тебе йде.
Велика мати всім! ти хворе серце
Так згоїти, зцілити в грудях можеш,
Як не загоїть людськая рука.
В порожньому житті немає втіхи.
Усе розбито, все!… А ти сіяєш
Високою могучою красою,
Ти повна завсігди життя, надій, —
І кожен з нас іде до тебе душу
Надією тією напоїти,
Щоб щастя крихту хоч одну знайте.
Так, ідемо і просимо, благаєм
Нас пригорнуть на материні груди,
Нас приголубити, бо серце плаче,
Бо розривається воно від мук!..
І слухаєш ти нас, велика мати,
І пригортаєш – у холодне лоно,
Холодна, нас ховаючи навік…
1894
Приходить час
Приходить час, приходить час, —
Сказати кожен мусить з нас,
Чи він народу вірний син,
Чи тільки раб похилий він,
Чи раб похилий, чи боєць —
Хай кожен скаже навпростець!
І де він стане: чи до тих,
Що в путах сковані гидких,
Народ і край свій продають
Панам, що кров із його пють, —
А чи до сміливих борців,
Що серед бурь, похмурих днів
За рідний край, за нарід свій,
За долю-волю йдуть у бій?
Приходить час, зайнявся світ
І вільним душам шле привіт;
Озвіться всі, хто є навкруг:
Хто ниций раб, хто валі друг?
1903
Скоро може побачу я степ той широкий
Скоро може побачу я степ той широкий,
Що тепер під снігами лежить,
І як вія, так і я буду там одинокий,
Буде братом мені тільки смуток глибокий
І із їм я удвох буду жить…
Скоро може побачу чужую чужину,
Понесуть морем хвилі мене…
Чи вернуся ж до тебе відтіль, Україно,
Чи навіки я там на чужині загину
І навіки там серце засне?..
1885
Смутні картини
Убогії ниви, убогії села,
Убогий, обшарпаний люд, —
Смутнії картини, смутні-невеселі,
А інших не знайдеш ти тут.
Не став би дивитись, схотів би забути,
Так сили забути нема:
То ріднії села, то ріднії люди,
То наша Вкраїна сама.
1883
Тепер
Не тоді нам у полі до бою ставать,
Як вже сонце і сяє, і гріє,
І як співи пташині в повітрі летять,
Усміхаються дні золотії!
Не тоді! не тоді! Як лютують вітри
І скрізь ніч, всюди хмари похмурі, —
Ти тоді уставай, свою зброю бери
І борись серед темряви й бурі!..
1885