-------
| bookZ.ru collection
|-------
| Пантелеймон Олександрович Куліш
|
| Заворожена криниця
-------
Пантелеймон Куліш
Заворожена криниця
Вертоград моей сестры…
Пушкин
* * *
У сестри моєї тихо
Процвітає сад в ограді.
Кінамон, моя утіха,
Нард, алое в любім саді.
Там квітки, як в божім раю.
Що на Тигрі да Євфраті,
Зорями в траві зоряють,
Тонуть-плавлють в ароматі.
Там гранати наливнії,
Солодощів дивних повні…
Гудуть бджоли золотії,
Мов з Едему тихі дзвони.
Серед саду-винограду
В кринах схована криниця…
Мойму серцю на відраду
Заворожена водиця.
Заворожена й заклята,
Щоб не знали люде ходу:
Бо призначено для брата
Чисту воду-прохолоду..
Вітре тихий від заходу!
Вволи волю мого серця:
Повінь чарами на воду.
Нехай ллється, нехай ллється.
Вітре буйний аквілоне!
Подми чарами, крилатий,
На ті нарди, кінамони,
* * *
І вдень журюсь, і серед ночі:
Ой Лелечко ж, мій боже Лелько!
Весна та гарні карі очі
У змові на моє серденько.
Весна та гарні карі очі
На мене потайно змовлялись,
І рози й солов’ї щоночі
В ті, певно, змовини мішались.
* * *
Благословляю час той, і годину,
І ту ясну невимовну хвилину,
Як я, об’їхавши світ-Україну,
Тебе побачив, над людей людину.
В тобі з душею понялась урода
І з серцем тихим – розуму свобода…
Пещене чадо рідного народа!
Пишається тобою вся природа.
До тебе я, приблуда, приблудився,
На тебе я, мов на святу, дивився,
Твоїм умом і серцем просвітився,
Немов на світ удруге народився.
Благословен же час той і година
І ти, ясна, незабутна хвилино.
Як світ мені широкий – Україна
В тобі з’явився, над людей людино!
* * *
Блукав я самітно проміж деревами
З моєю печаллю один
І мучивсь гіркими давнішніми снами,
Та й знов собі серце вразив.
Де ви сього слова про жаль мій набрали
Пташки, в воздуховій горі?
Коли б же ви про мене у співах мовчали,
Було б іще гірше мені.
1896, ноября 17. Гейне 1,38
* * *
В твої голубенькі очі,
Як в море тихе, зазираю,
І мрій стільки в серці у мене,
Що я про них слова не маю.
Про очі твої голубенькі
Я всюди, о, всюди гадаю
І в морі голубеньких думок
Щасливим умом поринаю.
* * *
//-- І --//
Вітаю глуш твою, куточку мій затишний,
Де я ховаюсь од лихих людей,
Що гайдамаками осіли «город пишний»,
Хвалителями гидосних страстей,
Через котрі наш край ув Азію подався,
Пустинею ума і людськості зістався.
//-- ІІ --//
Я тут – мов у раю… Кругом живуть панки,
Такі байдужні до самопознання,
Як їх хаптурники, їх судді й мужики…
Благословенний край розумовання!
Погляну з захисту – воли, воли й воли,
Безмовні, як і їх батьки й діди були.
//-- ІІІ --//
Я тут – новий Адам: свій тихий рай обходжу
І всім скотам даю іменованнє,
Скотам і гадам, що в котрого знаходжу,
На споминку, на вічне пам’ятаннє,
Що пробував колись в цім краї чоловік
І між німих звірят прожив блаженний вік.
//-- ІV --//
Як праотець Адам, ходжу я тут за плугом,
В поту лиця свій хліб насушний їм,
І нікого мені назвати братом, другом,
Або слугою нелихим своїм.
А все ж ми з Євою щасливіші над звірята,
Над всі воли, осли, телята, поросята.
//-- V --//
Як праотець Адам, я знаю зв’ягу хатню
Із Каїном без честі й без ума,
Та, молячись, дивлюсь на Єву благодатню,
І не подужає мене ворожа тьма.
Сміюсь на хуторі із темного хижацтва,
І з велемудрого письмацтва-гайдамацтва.
//-- VІ --//
Благословен господь за всі його дари!
Благословен: сподобив мене раю…
Працюю від зорі до пізньої пори
І на погану погань не вважаю,
В затишному раю «я води Лети п’ю»
Да тихострунную настроюю мою.
* * *
Весняні блакитні очі
Дивляться з трави на мене:
Се фіалочки кохані,
Що набрав я повну жменю.
Я набрав і все, що думав,
Чим сумне втішав серденько,
Голосно про те співає
Мій коханець соловейко.
О! виспівує, лящить він
Про зітханнє мого серця;
І ніжна любові тайна
По всіх пущах роздається.
* * *
Вранці я встаю й питаю:
Чи вона сьогодні буде?
Вечір знов занепадаю:
І сьогодні не прибуде!
Усю ніченьку німую
Я лежу без сну, сумую,
Ввезденіченьки мов сниться
Сон про любу, дорогую.
* * *
Заплачеш по мені, кохана, о! заплачеш,
Як бездиханного мене колись побачиш
Промов же се словце, промов мені його
Ні, ні! Мовчи: бо жаль мені жалю твого
Ношу в душі печаль, почезли всі надії,
Холодна в серценьку тече вже кров, не гріє
І, як поляжу, ти з великої семні
Одна зітхатимеш від серця по мені.
Оце ж мою печаль, мов хмару, пробиває
Якийся тихий світ і тугу розвиває,
Тим світом світиться ясна душа твоя, —
Крізь темряву маяк спасенний бачу я.
Світися ж, зіронько, душе благословенна!
В тобі увесь мій світ, уся моя вселенна,
Як зникну і мене покриє вічна тьма,
Заплач, а в мене сліз давно уже нема.
О, знаю! По мені гарячими заплачеш
Мого ж плачу ти вже довіку не побачиш.
Мене за живота покрила смерті тьма,
Ні в серці радощів, ні в очах сліз нема
* * *
Знов я серце упокорив
І забув тяжку досаду;
Знов весна у серце хирне
Ллє здоров’є і одраду.
Знов увечорі і вранці
Зазираю в ті алеї,
Де чував я буркотаннє
Сизокрилої моєї.
Знов я на зеленій річці,
На мосту стою високім:
Може, йтиме чи проїде
І зирне ласкавим оком.
Знов у хвилях попід мостом
Щось мов плаче-нарікає.
Бідне серце розуміє,
Що та хвиля розмовляє.
Знов закоханий блукаю,
Де сумні грачі ночують
І пташки в кущах зелених
З дурня никлого кепкують.
* * *
Квітки з сльозами,
Сльози з квітками
Не розлучаються, сестро, ніколи.
Скроплюють сльози
Пишнії рози,
Свої розкішні величні престоли.
Благоухають,
Землю скропляють
Пишні престоли праведних сліз – рози.
Їм же відрада,
Вища награда, —
Чисті, да щирі, да праведні сльози.
* * *
Коли б ти, кохана, мені притулила до серденька руку,
Сама б дивувалась його трепетанню сумному да стуку.
Не серце колотиться – стукає се під ночну тишину,
Се тесля жорстокий мені заходився робити труну.
Немов молоток стукотить серед ночі у мене німої,
Заснути давно вже вночі та й удень не дає в упокої.
Голубчику тесле! кінчай сумовиту роботу борзій
І дай опочити в тривозі, заснути навіки мені.
Гейне, 1,39.
* * *
Коли б я був хлоп’я байдужне без турботи
І в горах жив собі в печері самітній,
Я би гуляв-буяв до власної охоти
По темних застумах та по воді бистрій.
Нудна тому пиха низькоземна саксонська,
Хто народивсь і зріс на вольних висотах;
Йому б здалась низька і башта Бабілонська,
Серед тих скель, що з них вода летить, мов прах.
Фортуно! відійми культурні землі в мене,
Бери собі й ім’я, що помпою блищить:
Ненавидне мені підлиз рабів мізерне
Угодництво: мій дух неволі не терпить.
Всели мене між гір, – в їх велико кохаюсь.
Нехай уз їх реве безкраїй океан:
Нічого я в людей ніже не допевняюсь,
Опріч тих любих сцен, що змалечку я знав.
Малі мої літа, но вже я серцем чую —
Не про таких, як я, постав сей гордий світ.
Про що ж повішено завісу там густую,
Де криється кінець моїх непевних літ?
Колись я бачив сон моїм духовним оком,
Блаженно любий сон од радощів земних…
О, правдо! ти своїм ненавидним укором
Показуєш мені із вивороту їх.
Любив, та люблені поснули сном глибоким;
Дружив, та здружені по світу розтеклись…
О! як же холодно у серці одинокім,
Що радощі мої печаллями взялись!
Хоч гості, дзвонячи у кубки золотії,
Веселим гомоном і розженуть печаль,
І в безумі засну на лебединій шиї,
А в серденьку німім німий не засне жаль.
Як сумно слухати веселу тих розмову,
Кого багатство й власть принаджують до нас!
Ні друзі, ні враги, вони пустому слову
Присвячують і свій, і наш коштовний час.
Верніть моїй душі ровесників коханих,
Що й серденько у них тверезе й голова, —
Покидаю моїх полуношників п’яних,
Що й дружба і любов у них – слова, слова!
І ти, єдина, що рятуєш од зануди,
Моя надіє, мій покою, все моє!
Які мої тепер холодні стали груди,
Що серце вже й тебе любить перестає!
Я б не зітхнув і раз, без боротьби б я кинув
Сю сцену гомінку розкішного жалю,
Для добродітелі, що няньчить, мов дитину,
Її мечтаннями недоленьку мою.
Ой рад би я втекти од щирих і лесливих,
Щоб у пустині десь осістися в глуші…
Жадаю заструмів, нетер непроходимих:
Їх темрява – сестра понурої душі.
Хто б дав мені крилі, крилі мов голубині?
Я б полетів би в рай, що звідтіля й прийшов,
Забув би летючи всі болесті земнії,
І відпочинок мій на небесах найшов.
* * *
Коли добрі очі маєш,
Зазирни в моє співаннє:
Там побачиш – мов у гаї
Чорнобрива сновидає.
Коли добрі вуші маєш,
Прислухайсь до мого гласу:
Ті зітхання, сміхи, співи
Скрутять серце свого часу.
Твоє серце віще слово
Скрутить, як мене самого,
І блукатимеш весною
По задуманих дубровах.
* * *
Колись про любощі гарячі я мечтав,
Про пишні кучері, про мирти та резеди,
Про медові уста і про гіркі беседи,
І все те у піснях понурих виливав.
Давно пов’янули й почезнули мечти,
Зник навіть змечтанний мій образ найлюбіщий;
Зосталися мені пісні понуро віщі,
Що я повиливав на шану красоти.
Зникай же з ними й ти, сирітський співе мій,
Зникай, як образ той, моє дитя пещене,
Шукай його в світах і привітай від мене:
Я мріям воздушним шлю подих воздушний.
* * *
Любить метелик пишну троянду,
Почасту-часто кругом літає,
Його ж самого ніжнокрилого
Золотом сонце любо ’бливає.
Кого ж кохає пишна троянда?
Хтів би я щиру правдоньку знати:
Чи соловейко, що знай співає,
Чи місяченько, що мовчки сяє?
Ніхто не знає, кого кохає
Пишная троянда, я ж люблю всі їх:
Люблю й троянду, і метеленька,
І соловейка, і місяченька.
* * *
Люблю я квітку, да котру, не знаю,
Самітно сумую,
І зазираю в чарочки пахущі
Про душу живую.
Квітки вечірнім світом обливає;
Лящить соловейко.
Шукаю серця, що б’ється як в мене.
Так гарно-гарненько.
Лящить і дзвонить в саду соловейко;
Солодко співає,
І нам обом чогось неначе страшно:
Непевне коханнє!
Менший брат
Розпившись по шинках, мужва-злодії
Вночі дом божий, церкву, обікрали.
Тверезі соцькі й старшини сільськії
Отамана злодійського піймали.
Піп злодіяку зве до мирового,
До нашого мирського трибуналу,
І мировий, як слід, харциза злого
Готов за певну осудити кару.
Но, бувши у законі «оглашенним»
(Сі мирові на те вже й породились),
Рече судящимся, як людям темним:
«А може б, ви, панове, помирились?»
«Що ж? я готов! – озветься злодіяка;
А піп: «Із злодієм мені миритись?!»
Суддя насупивсь: "Що се за бурлака?
Не хоче з меншим братом поділитись!»
* * *
На добраніч усім на ніч!
Дайте одпочити…
Хто кохає мене щиро —
Не буде будити.
Не будіте, миле браття,
Мене з домовини:
Ой не хочу я до суду
Бачити Вкраїни!
А на суді знову буду
Господа благати,
Щоб вернутись працювати
До вбогої хати:
«Ой не жив я, боже правий,
На білому світі:
Рвав терни я по дорозі,
Не рожеві квіти.
Не дознав я, боже правий,
Любого впокою
За неправдою людською,
Долею тяжкою.
Верни, боже, дорогії
Літа молодії,
Що зв’ялили, отруїли
Вороги лихії.
Верни, боже, мою силу,
Що гнулась-хилилась,
На наругу, на забаву
Людям знадобилась.
Верни, боже, мене з раю
До рідної хати, —
Буду в хаті працювати
Тебе прославляти».
* * *
Ох! бажаю сліз любові —
І солодких і гірких,
І бажаю, і боюся,
Що дознаю ще раз їх.
Знов-бо та солодка мука,
Те гірке коханнє знов
Труїть і небесно мучить
У недужнім серці кров.
* * *
Предивний сон і звеселив
І налякав мене нежданно.
І досі ті чудні-чудні дива
Морочать серце несказанно.
Здається пречудовий сад.
Між деревами походжаю;
На мене дивляться квітки;
Я ними серце звеселяю.
Щасливе птаство навкруги
Любовних пісеньок співає;
Червоне сонечко квітки
І зело дивне зукрашає.
Бальзамний дух з того зела
По воздусі розкішно ллється,
І все пишається, цвіте,
І серце вповні щастєм б’ється.
Між кринами в тому саду
Стоїть із мармору криниця,
І бачу – біль тонку пере
Предивна вродою дівиця.
Ув оченятах і в щічках
Святе щось і недовідоме…
Дивлюсь – дівча мені чуже,
Чуже і знов-таки знакоме.
Пере пильнуючи воно
І пісеньку чудну співає:
«Течи, водиченько, течи,
Нехай ся біль, як сніг, сіяє!»
Несміливо я приступив:
«Скажи мені, препишна вродо,
Кому готуєш ти сю біль,
Сю любу серцю нагороду?»
Вона хутенько: «Се тобі,
Тобі… Готуйся, вже чекає…»
І, сі промовивши слова,
Мов піна на воді, зникає.
І знов у чарівному сні
Стою в гаю густім і темнім.
Сягає древо до небес;
Дивуюсь дивом сим непевним.
Аж чую – глухо щось гуде,
Віддалеки немов рубає…
Біжу крізь пущу на простір —
Поляна чиста серед гаю.
На тій поляні дуб стоїть
І верхом хмару підпирає…
Дивлюсь – дівчинонька моя
Чудовна дуба вже рубає.
Як цюк, дак цюк! а проміж тим
Співає пісню дикодивну:
«Рубай, сокиронько, рубай,
Зроби дубову домовину».
Я знов до неї приступив
І бовкнув: «О, скажи предивна
Дівчинонько, ти диво з див:
Кому се буде домовина?»
Вона ж хутенько: «Се тобі
Майструю, щоб на час поспіла», —
І, сі промовивши слова,
Зникає, мов легенька піна.
Тоді поблідло навкруги,
З землею й небо помертвіло…
Не знав я, що мені таке?
Все тіло на мені тремтіло.
Іду я, йду, дивлюся – щось
Біліє… сукня… Я за нею
Метнувся нагонця, і – тиць!
Зустрівсь із кралею моєю.
Копає яму заступцем
І дивну пісеньку співає:
«Копайся, ямонько, копайсь!» —
Сама на заступ налягає.
Я знов до неї приступив
І бовкнув: «О, скажи, вродлива,
Що се за яма і про що?
Про що воно, страшенне диво?»
Вона ж хутенько: «Не турбуйсь:
Про тебе яма ся холодна», —
І, як сказала сі слова,
Роззявилась немов безодня.
І, як я в яму зазирнув,
Дак помертвів і в землю ринувсь…
Мов сніг мене там обгорнув…
Я стрепенувсь тоді й прокинувсь.
* * *
Прийшов май до нас у гості,
Трави цвітом заблищали,
І по небу голубому
Пливуть рози, рози-хмари.
Заспівали соловейки,
Круг ставка, кругом криниці
Скачуть білі овечата
По м’якесенькій травиці.
А мені вже не до співу,
На травицю повалився,
Чую дзвін вечірній тихий,
Тяжко-важко зажурився.
* * *
Розвивається і зеленіє,
І сумує, мов дівча, дуброва;
А над нею сонечко сміється:
Весно молода! бувай здорова!
Соловейку! я тебе вже чую.
Флейтою солодкого співаннє
Хлипне в тебе і виводить тони:
Твоя пісня – голосне коханнє.
* * *
Серце моє тихе,
Пташко полохлива!
Ой про що я народилась,
Бідна, нещаслива!
Людям щастя-доля,
А мені – неволя…
Ні заїсти, ні запити
Бідування-горя!
Дайте мені рути,
Щирої й отрути,
Щоб мені мого нелюба
Серденьком забути.
Ой не хочу жити,
Нелюбу годити!
Лучче тобі, моє серце,
На ножі кипіти…
* * *
Старий гай мрій, пахущий гай!
Нанюхатись не мушу!
Від місяця чудовий світ
Мені чарує душу.
Ішов я ним і як ішов,
Вгорі заграло море:
То соловейко заспівав
Про любощі й про горе.
Про любощі й про горе він
Співав, про сльози й сміхи
І слізьми й сміхом нагадав
Забуті вже утіхи.
Ішов я гаєм дивним тим,
Аж ось передо мною
Стоїть будинок замковий,
Будований з пихою.
Замкнені двері й вікна всі.
Мовчанка скрізь понура.
Здавалось, ніби тиха смерть
Живе в тих пишних мурах.
На рундуці розлігся сфінкс,
Страшне і ласе юдо.
Левине тіло й пазурі,
Жіночий вид і груди.
Жіноча врода! Два білки
Про любощі казали.
Всміхалися вуста німі
І дозвіл свій давали.
Співав так любо соловей,
Що я не зміг терпіти,
Поцілував – і сам себе
Занапастив навіки.
Ожив той мармуровий вид,
Почав стогнати камінь.
Жадібно й голодно він пив
Моїх цілунків пламінь.
Диханнє з мене випивав
Неситими вустами
І тіло трепетне проймав
Левиними кігтями.
Солодкі муки! Любий жаль
І втіха й біль без міри.
Щасливили мене вуста,
А кігті серце дерли.
А соловейко: «Сфінксе мій!
Ви, любощі! – співає. —
Чого серед утіх таких
Так серце замирає?
О, гарний сфінксе! Розгадай
Сю загадку предивну…
Багацько розум літ
Над нею м’яв чуприну».
* * *
Стиха серце підмиває
Весняне співаннє.
Задзвони, моя веснянко,
Про любов-коханнє.
Полини, де між квітками
Квітка найпишніша,
Привітай її від мене,
Пісне моя віща!
* * *
Стоїть ніч темна весняна,
Квітки благоухають,
І серце, збуджене від сна,
Коханнєм знов лякають.
Котра ж з квіток тих запашних
Обійме знов серденько?
Лілеї мусиш стерегтись, —
Співає соловейко.
* * *
Ти сидиш під білим древом,
Вітер сумно в полі виє,
Угорі німують хмари,
І туманом небо криє.
І вбачаєш гай і поле;
Помертвіло, все чорніє,
І в тобі зима й круг тебе,
І холодне серце ниє.
Коли се – летить на тебе
Біле клоччє… Ти сумуєш,
І на зимні завірюхи
Серце кволе вже готуєш.
То ж не сніг, не завірюха…
З ляком серденько радіє:
Весняні квітки пахущі
Яблуня на тебе сіє.
Що за страшно любі чари!
Сніг у цвіт перевернувся.
Ти кохання знов жадаєш,
Хирний дух твій знов проснувся.
* * *
Тим від тебе утікаю,
Що тебе кохаю.
Позирни сама на себе,
Мій квітчастий раю!
Чи моє ж худе обличчє
Із твоїм зійшлося?
Ні! гіркими в самотині
Не раз облилося.
Тим бліде обличчя маю,
Що тебе кохаю,
Тим від тебе й утікаю,
Запашний мій раю!
Не дивись на мене, зоре,
Нехай моє горе
Занесу кудись далеко
За безкрає море!
* * *
Тихий берег понад морем
Темна нічка обіймає.
Виплив місяць із-за хмари,
Море стиха промовляє:
Хто се ходить? Чи безумний,
Чи коханнєм недугує?
І сумний він, і веселий,
І веселий, і сумує.
Осміхнувсь із неба місяць,
Голосом ясним озвався:
Він закоханий, безумний,
Ще й поетом собі вдався.
* * *
Троянда запашна… та чи вона ж то чує
Ті любі пахощі? Ба навіть соловейко,
Чи сам він чує те, чим душу нам чарує,
Як тьоророхкає да ляскотить раненько?
Не знаю. Тілько нам гірка буває правда.
Нехай і рози нас, і солов'ї морочать.
Благословенна се ума і серця зрада,
Як і ті видумки, що інде нам торочать…
* * *
Чого кипить химерна кров?
Чого палає серце дике?
Кипить, бунтується, горить,
І в серці горенько велике?
Химерна кров кипить-горить:
Бо сон мені страшний приснився.
Примчавсь до мене ночі син
І, хропучи, зо мною звився.
Блискучий перед нами дом!
У гуслі там, у кобзи грали.
Горіли факели кругом.
І прилетіли ми до зали.
Весільне свято се було;
Веселі всі, всі святу раді…
Ой лелечко! серед свічок
Моя кохана на посаді.
Моя кохана… дивна річ!
А поруч неї незнакомий…
Стояв за ними я німий,
Стояв німий і нерухомий,
Музика дух мені гнете,
Веселий гомін з ніг валяє…
Вона щаслива з женихом,
І він їй рученьку стискає.
Налив червоного вина,
Надпив – шанує молодую.
Се ж не вино пила вона,
Ой леле! кров мою живую.
І гарне яблочко взяла,
І подала, щоб він розрізав…
То ж він не яблочко ножем,
Ой леле! серце моє різав.
І сміло він її обняв,
Поцілував, – затрепетала,
Почервонівши… Лелю ж мій!
То смерть мене поцілувала.
Мов оливо, тоді язик
Зробивсь у мене преваженний.
Зашурхало… почавсь танець;
Поперед всіх двойко блаженних.
Стою, німую, труп німий,
А все несеться, все сміється…
Він на вушко шепнув щось їй, —
Почервоніла, та без серця.
* * *
Чудові очі весняної ночі
Так любо з неба землю озирають:
Тебе зробили любощі мізерним,
Вони ж тебе й угору підіймають.
Гілляста липа, на їй соловейко
Понуро стогне, солодко співає;
Мені та пісня серце пригнітає,
Мені та пісня душу розширяє.
* * *
Що в мені ти закохалась,
Я се знав, я сим пишався;
Як же ти мені призналась,
Глибоко заколихався.
І побіг-злетів на гори,
З радощів гукав-співав я:
Як сідало сонце в морі,
З серця сльози виливав я.
В мене серце – мов те сонце:
І сіяло, і палало,
Гарне в морі, у любові,
І велике потопало.
* * *
Що тебе носить кругом серед сонної літньої ночі?
Ти всі квіти потривожив своїм навісним сновидіннєм.
Тиха фіалка злякалась, троянда понурила очі,
Зблідла, як смерть, і лілія, з непевним стогнаннєм.
Місяцю любий! пречисто твої квітоньки пробувають.
Правду про них ти говориш, та й я, не фальшуючи, знаю,
Як покіль ти їх, вродливих, освітиш, вони підслухають,
Що я, з кохання п’яний, до ясненьких зірок промовлю.
* * *
Я бачив сон: панок низенький чепурненький
Ходив ходулями, ступаючи в аршин.
На нім жупан-лудан із голочки новенький,
В манжети ж так убравсь, мов царедворський чин.
«А знаєш, хто він є? Ходи сюди, дивися, —
Рече мені бог сну. – Ось дзеркало тобі.
Чи рама з дзеркала… не розіб’єш, не бійся.
Побачивши, що він присвоює собі».
Дивлюся – аж церківця. Когось попи вінчають.
На рушничку стоїть моя кохана з ним,
Дяки ж та школярі ревуть, а не співають.
Се тисяча чортів вигукує свій гімн.
* * *
Як увечері блукаю
По задуманім гаю,
Чую серцем коло себе
Постать ніжную твою.
Чи не твій вуаль се білий,
Чи не тихий образ твій?
Чи се тільки місяць мріє
Крізь вечірній лист німий?
Чи се власні мої сльози,
Чую, по щоках течуть?
Чи ти справді, серденятко,
Коло мене плачеш тут?
Euthanasia
Як засипатиму колись жаданим сном,
Що заколихує мерці – й почиють тихо, —
О, забуттє! Коли б легким твоїм крилом
Ти віяло тоді, моя єдина втіхо!
Щоб ні наслідників, ні друзів не було,
Що дожидаються від мене ще півслова,
Ні плакальщиць-нахаб, гучних на все село,
Що всяка в них журба на вистаку готова.
Ні! Мовчки я б хотів у землю відойти,
Без лементу й жалю, перевертня печали,
Щоб друзі через смерть мою ні ваготи,
Ні пертурбації нудної не дізнали.
Одна любов, коли в такий важений час
Зуміла б зупинить зітхання безужитні,
Одна вона змогла б ще покрепити нас
Перед страшним душі покоєм віковічним
Як солодко було б, моя Псіхеє, лик
Ясний твій созерцать, забувши всі ті муки,
Що стільки перебув сердега-чоловік!
Я й смерті гіркоту забув би в час розлуки.
Та ні! Шкода мечтать… Жіноча красота
Марніє, як нам смерть вкорочує диханнє
Нас дурить женських сліз щоденна повнота,
На померу ж душі побільшує стражданнє.
Нехай же стріну я самітен час гіркий,
Не бідкавшись нічим, про всіх людей байдужен
Бо тисячі людей вмирає залюбки,
А з гореньком тяжким я був ізмалку дружен.
Так вмерти, зникнути, піти кудись – уви!
Куди пішли усі, куди піти все мусить.
Зробитися нічим, як всі нічим були,
Що народилися на світ, – от що нас мучить!
Перелічи ж твої блаженнії часи,
Перелічи твої дні, що пробув без горя,
І добре знай, що чим не був би ти єси, —
Найлучче зникнути, мов крапля серед моря.
Lago maggiore
Хожу берегами,
Та й не нахожуся;
Дивлюсь на сади зелені,
Та й не надивлюся,
Сади-виногради
В воду поринають;
Поуз берег ясні смуги,
Як срібло, сіяють.
Шукаю-питаю
Зеленої рути,
Щоб тебе, мій рідний краю,
Навіки забути.
В тобі, рідний краю,
Люди туманіють;
По степах твоїх розлогих
Будяки красніють.
Тобі, рідний краю,
Не дав Господь долі.
Розкинулась твоя доля
Могилами в полі.
Зійду на могилу,
Гляну на Вкраїну…
Помандрую в чужі землі,
Та там і загину.
(1861)
Абадонна
Я вас намалював, недовірки святині,
Худителі ключа живого Гіпокрени.
Чудовищем гидким довіку на Вкраїні
Стояти буде образ ваш мерзенний.
І дітям матірки віддалеки на його,
Як на пекельний лик, показувати будуть,
Не зневажателя натхнення пресвятого,
І діти Абадонну не забудуть.
І, як в німих віках потоне Україна,
Наде ню чудищем гидким стояти буде
Моя гидотою безсмертная картина
Щоб гидували вами вічно люде.
Анахорет
Тихо да мирно живу я з людьми: бо не знаюсь.
Я тільки з ними щоденним добром поділяюсь.
Викопав їм я колодізь в житейській пустині,
Щоб між запеклих сердець-каменюк на Вкраїні
Добрій душі одинокій від згаги не вмерти,
І надписав на нім: «Благотвори і по смерті».
Байронові надпись на монументі ньюфаундлендського пса
Як пинда чоловік та візьметься землею,
Мізерний славою, розпинджений семнею,
Тоді скульптор собі чуприну довго мне,
Покіль на мармуру хвалебний гімн утне.
Да не таким його накаже не забути,
Яким він був, – ні, ні! – яким він мусив бути.
Тут урна, там щити, там з лірами вінки,
Там трублять генії в грядущії віки, —
Про що ніхто живий не доведе, не скаже,
Хіба панегірист в геральдиці покаже.
А бідний пес, покіль серед брехливих жив,
Взорцем і вірності, і правди всім служив.
До ласки первий був і первий до защити,
Він серце чесне мав, не відав, як фальшити.
Те серце панові довіку присвятив,
Про пана працював, боровся, бився, жив,
А вмер, – нема йому ні пам’яті, ні честі;
Мовляли: «Здох наш пес» (не личить псові «вмерти»).
Душі його, що мав, як жив проміж людьми,
Не пущено туди, де житимем знов ми.
Все небо чоловік-черв’як собі присвоїв,
Обмившись од гріхів, що на сім світі коїв.
О пиндо без ума! життя твоє – обман:
Ти смерті вбогий раб, безсмертя пишний пан.
Вовіки царювать на небеса змостився
І тілько з ницими блаженством поділився.
Я добре взнав тебе – гидкий мені єси
І тут однаково, і там, на небесі.
Любов’ю, ледарю, перелюб іменуєш,
Знай каверзи в душі зрадливій компонуєш,
Родившись підло, ти угору йдеш ім’я,
Братерством ти зробив усім звірятам срам…
Кому се трапиться на камені читати,
Іди собі: мій пес людей не хоче знати.
Балада про князя-старця
//-- І --//
«Добридень, дідусю! Іди, йди, не бійся.
Нас дома тройко тут: порожня світлиця.
Вгорі паньматуся свої молитви
В старому часловці гортає-читає,
А тато з драбами вовки десь стріляє.
Співаку здалека загледіли ми.
Співай нам, дідусю, про славне лицарство,
Що водить, бувало, хоробрі полки
На хиже, на дике, безбожне поганство…
Ми слухаєм співи такі залюбки».
//-- ІІ --//
«Серед ночі в бурю, в годину лихую,
Він кинув свій замок, оселю князькую,
Сховавши-заклявши заритий там скарб.
Про що князь так хвіртку тихцем одмикає
І що під полою так тулить-ховає,
Мов кражу лукавий, зневірений раб?
Дитинку маленьку несе одинокий
Нічною добою в гаї між вовки,
Дівчаточко сонне у світ мчить широкий…»
І слухають діти сей спів залюбки.
//-- ІІІ --//
«Аж ось день заднився, – світ вельми широкий,
Та з піснею в світі князь не одинокий.
Куди він ні зайде, всяк старцеві рад.
Годують-частують співця добрі люде,
Чи тиждень, чи й довше між ними пробуде:
Таких ще й не чули в селі серенад.
Що рік, бородою все більш обростає;
Що рік, нашиває на свиту латки;
Що рік же й дівчатко мале підростає…»
І слухає спів сей дітва залюбки.
//-- ІV --//
«Не дбає мій старець про гуню й про лати,
Дочкою щасливий, дочкою багатий.
Літа за літами минають-ідуть.
Байдужні обоє, в недолі на волі.
Вродлива бриніє, мов квітка на полі.
Пташками на світі широкім живуть.
Бо з доброго добре зерно й виростає…
Старцівна вродлива над всі панянки,
Другої такої ніхто й не згадає…»
І слухає пісню дітва залюбки.
//-- V --//
«Аж ось іде полем паня знакомите,
Під ним кінь ступає – мов грає в копита.
Вона зустріч руку по чех простягла…
Ні, не милостиню, дар тобі дарую:
Подай мені руку, подай і другую,
Щоб краля навіки мене обняла.
А старець промовив: «Бачу, догадався,
Що скарбу не знають такого й казки.
Я раю, щоб зараз із нею звінчався…»
І слухають діти сей спів залюбки.
//-- VІ --//
«Тут церківниця й попик мов з неба спустились.
Любенько старцівна й паня одружились.
І радощі разом і горе тяжке:
Що з татом коханим прийшлось розлучатись
І зараз від люду й прияцтва відбитись…
Там кожен їх любить – і добре, й лихе.
А старець-князь думку старечу голубить.
Зоставсь не сумний він один без дочки:
Бо й внуків так само навпослі полюбить…»
І слухають діти сей спів залюбки.
//-- VІІ --//
Тоді вже хрестом їх князь благословляє;
А діти: «Ось тато! татуня вертає!»
Побігли всі троє, забувши старця…
«Ти що з дітьми робиш? Про що їх туманиш?
Про що пісеньками, казками їх маниш?
Агов! ви, залізні горшки! мандрівця,
Сього волоцюгу, що звик мир дурити,
Возьміть у темницю під певні замки!»
Тут мати прибігла гнівного просити,
І діткам проханнє було залюбки.
//-- VІІІ --//
Горшки ж не посміли поважного взяти,
Та й гарно ж благала з дітворою мати.
Проханнє-благаннє впиняло палкого,
Аж покіль прорвалось невпинене слово:
«О Хамова кров, кров нечиста, лиха!
І рід мій вельможний і плід сплямувала:
Постали між нами хами-мужики,
Бо жінка-старцівна мені їх придбала…»
І діткам се слово було невлюбки.
//-- ІХ --//
Тоді князь велично: «Коли відпихає
Вас пинда і з вами в’язь божу зриває,
Ходіте до батька і діда свого,
Мандрівець вам кращу дорогу покаже…
Мій замок се, гордий, запеклий мій враже!
Твій рід усі добра покрав у мого —
Покрав, да печаттю я скарб запечатав,
Той скарб, що надбали давнезні віки
Про діти й правнуки мої й правнучата…"
І чує се слово дітва залюбки.
//-- Х --//
«Наш цар правосудний не вперше вертає
Слузі предківщину, що враг зажирає.
Я зняв з мого скарбу моє закляттє». —
Так мовив старенький, ласкаво зирнувши:
«Спокійся, мій сину, про кражу забувши.
Настане в цім замку знов чесне життє.
Звізда наша світом новим засвітилась,
На ниві родючій важенькі снопки:
Бо в добрах сих правда давно коренилась…»
І чує се слово дітва залюбки.
Божий суд
Про зелені сади,
Про пахущі квіти
Ми, бувало, під кобзу співаєм;
А тепер мовчимо,
Мов сном вічним спимо:
Ні охоти, ні гласу не маєм,
Коли ж чує від нас
Хто сумний, тихий глас, —
В наших співах грізне щось таїться.
Мов на кришах сичі
Завивають вночі,
Мов голосить Мінервина птиця.
Хто кого не злюбив,
Хто кому зло зробив,
Віщі струни на те не вважають:
Мов ворожу ходу,
Вони чують біду,
Серце сумом і жалем сповняють.
О, великий нам жаль
І на серці печаль!
Тяжко, важко Вкраїна сумує,
Що темноти повіки
Облягли двір царський,
А просвічена правда німує…
Заговорить вона
І до самого дна
Переверне лукаву споруду…
А поки до войни,
Ти нам, кобзо, дзвони
Та приближуй день божого суду.
О, настане страшний!
І, мов дзвін голосний,
Заговорить наш край велелюдний.
Од конця до конця
Стрепенуться серця,
І покинуть свій сон безпробудний.
Хто кого не злюбив,
Хто кому зло зробив,
Зрозуміє багатий і вбогий,
І огонь правоти
Осіяє хати,
І церкви, і царськії чертоги.
Боротьба
Ні, ні! в цій боротьбі я довше вже не встою,
У велетенській з мусом боротьбі…
Коли я в серці жар не погашу тобою,
Про що ся жертва, доблесте, тобі?
Я клявсь уже не раз, о! Клявся, тихий раю,
Себе самому покорить-смирить…
Ось твій вінець, нехай навік його втеряю,
Возьми його і дай мені грішить.
Порвімо вмову, щоб спастись у святощах!
Вона мене кохає… не кортить
Нам твій вінець. Блажен, хто тоне в солодощах
І так, як я, в безодні любо спить.
Мій цвіт уже гризе черв’як, і добре бачить
Вона, що весняний мій жовкне лист.
Дивується моїй самоборній удачі
І дбає, як гіркого всолодить.
Чи то ж бо справді є в безкраїм морі жизні
Любіше над сей любий дар мені?
Знялось ти вгору ним превище укоризни,
Превище й похвали твоїй весні.
А я ж то міркував сим даром гордувати…
Не дару, ні! Цуравсь упадку я.
Тепер упадок мій силкуюсь величати…
Тиран єси ти, доленько моя!
Віддалеки
Ви, сцени літ малих, що люба пам’ять ваша
Здається з тим, що є, контрастом над гірким,
Де засвілилася душа в науці наша
І дружба снилась нам коротким сном своїм!
Коротким: бо була аж надто романтична
В химерних розумах байдужних пустунів,
Но споминка про все зосталась в мене вічна,
Що в серці мав тоді, що потім загубив.
Знов пориває дух до згір’їв тих принадних,
До затишних долин, нагірних бурчаків
І навіть – до світлиць, принукою досадних,
Що розум юний з них на волю рвавсь-летів.
Здається, знов дзвонив віддалеки я чую,
Здається, знов сиджу на тій могилі я,
Де надвечір було годинами німую…
Туди задумана летить душа моя.
Знов бачу сцену, де я в драмі подвизався,
Героєм правоти здавався сам собі,
Плесканнєм зрителів завзятим упивався
І згорда покорявсь завидливій судьбі.
Чи то преображавсь у бідолаху Ліра,
Що й царство дві дочки і розум одняли, —
І там мене хвала ровесників лестила,
Що вже собі здававсь я Гарриком новим.
О сни хлоп’ячих літ! По вас я знов сумую;
Не в’януть споминки у пам'яті про вас:
У глибині душі самітної вас чую:
Світ ваших радощів у мовчазній не згас.
Коли б на Іду ви тоді мене носили,
Як зачне віщувать судьба мені сумне,
Щоб давні радощі у темряві світили,
Як хмари громові обстануть круг мене!
Коли б і мені, як інкому, судилось
Дознати по світах некаятних забав,
Хвалою б серце вам святою загорілось:
«О, радощі! Такі я тільки змалку знав!»
Вільшаний цар
Хто їде під вітер нічною добою?
Синка на сідельці везе під полою,
Коня острогами раз по раз торкає,
Дитину до себе в тепло пригортає.
«Чого се ти, синку, очиці ховаєш?» —
«Вільшаний цар, тату, хіба не вбачаєш?
В короні вітластій, кудлатий, патлатий,
Сягає рукою, мов хоче піймати».
«Коханий мій хлоню, ходімо зо мною,
Гулятимем гарно-прегарно з тобою,
Квітками в нас пишно лука процвітає,
Парчею матуся мене зодягає».
«Хіба твоє вухо, татуню не чує,
Що цар той вільшаний зо мною жартує?» —
«Спокойся, дитино; нічого немає,
Се вітер у листі сухім завиває!»
«Вродливий мій хлоню! Ходімо зо мною,
Царівни гуляти там будуть з тобою, —
З тобою гуляти, вночі танцювати,
На вітті гойдати, коточка співати».
«Хіба ти не бачив, татуню, вільхівен,
Танців і гойдання маленьких царівен?» —
«Я бачу, мій синку, в гаю на майдані
Колишуться вільхи в густому тумані».
«Люблю тебе, хлоню, за личко принадне,
Не хочеш по волі, – неволя притягне!» —
«Татуню, татуню! Мене він хапає!
Вільшаний цар душу мою пориває!…»
Щомога став батько коня з ляку гнати,
Маленька дитина – стогнати-конати,
В домівці не радість його зустрічала,
Дитина мовчала, дитина сконала.
Варіація первої Давидової псалми
Блаженний, хто прямує битим шляхом,
Котрий до ласощів усяку погань надить,
Хто не тривожиться спасенним страхом,
Що до погибелі широкий путь провадить.
Блажен, блажен той муж премудро ниций,
Що не заглядує, мовляв, до нечестивих,
Кого лестять баби і молодиці,
Що він собі мовчить серед людей злосливих,
Та хилиться під грішничі закони,
Та знає, що удень, а що вночі робити:
Бабам низькі одважує поклони,
І вміє молодиць десятками любити.
Росте сей муж, мов дерево розкішне:
Баби йому щодня коріння поливають,
Жінки його за слово люблять пишне,
А чоловіки їх великим об'являють.
* * *
Я не такий, о боже мій правдивий!
Я все прикидливе, усе зловредно тайне,
Як чоловік воістину злосливий,
Ясую всюди, щоб було між миром явне.
Не знаючи, чого до церкви ходять,
Вчащаю залюбки в ту нечестиву раду,
Де братчики шукають і знаходять,
Як в серце громадян вселити суд і правду.
І не хилюсь під грішничі закони,
Що грішники велять до йоти виповняти,
Притиснувши темноти міліони
І заказавши їм про волю міркувати.
Невже ж устоять сі лукві злюки
У тебе, господи, на праведному суді,
І предаси ти нас в катівські руки,
І царству грішників конця вовік не буде?
Ти, господи, путь праведників знаєш
І бачиш добре путь ледачих лицемірів:
Про що ж ти їм сей попуск попускаєш?
Побий їх правдою, щоб їм ніхто не вірив.
Варфоломієві Шевченкові (на його звістку, що заспокоїв працею свою старість)
Нема в світі, рідний брате,
Як своя хатина!
Поживе в теплі, в затишку
Вся твоя родина.
А як ще коло хатини
Та й млинок на Росі, —
Спи собі безпечне
Під негоду, в просі!
А прокинувшись, дивися,
Як дітвора грає;
Слухай, серцем веселися,
Як стара співає.
Нехай славить диво дивне —
Красоту дівоцьку,
Щоб згадав ти теплим серцем
Весну парубоцьку.
Нехай славить боже свято —
Любощі-кохання,
Щоб душі твоїй приснилось
Давнє женихання.
А під співи зростуть діти,
Як рожеві квіти.
Ви давайте їм науку,
Як у світі жити.
В світі жити – не тужити,
Хліба заробити,
Не боятись наступити
На тернові віти.
Не самі квітки зривати
По гаях, по полю:
Чесним потом виробляти
Із неволі волю.
Працювали, добували
Хліба ви святого
За первоцвіту-кохання
Віку молодого.
На стернину і тернину
Сміливо ступали,
А квітками перед миром
Голову квітчали.
І сльозу, і піт кривавий
Від людей таїли, —
У зневагу не давали
Молодої сили.
Ой велика сила в серці,
Що кохати вміє!
І недолю, і неволю
Вона подоліє.
Нема сили в божім мирі
Над святе кохання:
Воно робить із неволі
Чесне панування.