-------
| bookZ.ru collection
|-------
|  Іван Якович Франко
|
|  Із літ моєї молодості
 -------

   Iван Якович Франко
   ІЗ ЛІТ МОЄЇ МОЛОДОСТІ


   Товаришам із тюрми


     Обриваються звільна всі пута,
     Що в’язали нас з давнім життєм;
     З давніх брудів і думка розкута —
     Ожиємо, брати, ожиєм!


     Ожиємо новим ми, повнішим
     І любов’ю огрітим життєм;
     Через хвилі мутні та бурливі
     До щасливих країв попливем.


     Через хвилі нещасть і неволі,
     Мимо бур, пересудів, обмов,
     Попливем до країни святої,
     Де братерство, і згода, й любов.


     Ми ступаєм до бою нового
     Не за царство тиранів, царів,
     Не за церков, попів, ані бога,
     Ні за панство неситих панів.


     Наша ціль – людське щастя і воля,
     Розум владний без віри основ,
     І братерство велике, всесвітнє,
     Вільна праця і вільна любов!


     Треба твердо нам в бою стояти,
     Не лякаться, що впав перший ряд,
     Хоч по трупах наперед ступати,
     Ні на крок не вертатися взад.


     Се ж остання війна! Се до бою
     Чоловіцтво зі звірством стає,
     Се поборює воля неволю,
     «Царство боже» на землю зійде.


     Не моліться вже більше до бога:
     «Най явиться нам царство твоє!»
     Бо молитва – слаба там підмога,
     Де лиш розум і труд у пригоді стає.


     Не від бога те царство нам спаде,
     Не святі його з неба знесуть,
     Але власний наш розум посяде,
     Сильна воля і спільний наш труд.



   Невільники


     Лежу я безсонний. Ніч темна,
     І дощ цюпотить у вікно…
     Бог зна що верзеться наяві,
     А думка усе про одно.


     Усе про ту волю святую,
     Що, страчена, так дорога,
     Так чудно хороша! На серце
     Знов сум цілоденний ляга.


     Розпука обхоплює душу
     І чорні думки шевелить:
     «Ні, воля – то сон, а на світі
     Ніхто не зазнав і не вздрить.


     Гляди у вікно лиш щоденно,
     Де вулиці видно цяту, —
     Там люди проходять усякі,
     Ти їх придивися життю!


     Ось бідний, обдертий зарібник
     Голоден стоїть, як туман, —
     Се черева свого невільник,
     А черево – найстарший пан.


     Там служниця зранку на ринок
     Із кошиком пильно біжить —
     Невільниця пані лихої,
     З добра не пішла, чей, служить.


     А онде бабуся старенька,
     В руках молитовник – пішла
     У церков – не бога святого
     Невільниця, але попа.


     Он в повозі муж із жоною
     Напевно, в театер імчать,
     Держаться за руки, а з рук тих
     Невольничі пута бряжчать.


     Чи се ж та захвалена воля,
     Де тисячі, тисячі сплять,
     Жиють і вмирають, і навіть,
     Як ти, про свободу й не снять?»


     Ні, що ж то? Хіба ж я не бачу?
     В блискучих колясах летять
     Построєні дами й панове,
     Колеса о брук гуркотять.


     Построєні дами й панове
     Глядять так свобідно на світ,
     Сміються так голосно… Сміх їх
     В мою аж доноситься кліть.


     «Се ж вільнії люди!» – згадав я
     На хвильку. Та ні-бо, й вони
     Невільники забагів своїх,
     Дурниць, зіпсуття та нудьги.


     А втім погадав я про сльози,
     Про тисячів працю та кров,
     Що ллється в рабів тих кишені
     Горючов ріков золотов.


     І довго я мучивсь думками
     Про світ той, домівку рабів;
     Кров стукала сильно о мозок,
     Неначе палив її гнів.


     Кров стукає сильно о мозок,
     І чорнії думи летять,
     Мов панські коляси блискучі
     По тім’ю в бігу торохтять.