Леся Українка
Вибрані переклади

Життя і філософські думки пінгвіна

– Чи шукати щастя? – спитала я в Зайця.
– Шукайте, але бійтесь!… – одказав він мені.
Безіменна Птиця

//-- П’єр-Жюль Етцель --//

1

   Коли б я не родився саме ополудні (опівдні), під промінням палкого сонця, дякуючи котрому я й проклюнувся і котре б то я можу вважати за свою матір, стільки ж, як і Пінгвінку, що зоставила на піску яйце (дуже міцне), котре я повинен був пробити, з’являючись на світ… і коли б я до того міг жартувати, говорячи про такі поважні речі, то я б сказав, що родився під нещасною звіздою.
   Але родившись, – як я тільки що сказав вам, – при ясному сонці, і коли, звичайно, не було ні щасливих, ні нещасних зорь, я можу тільки сказати, що родився в нещасливий день, – і докажу сеє. Коли мені вдалося нарешті визволитись із шкаралупки, в котрій я був ув’язнений досить довгий час, і де мені – запевняю вас – було страшенно тісно, я більше як годину не міг опам’ятатись від всього, що зо мною сталося.
   Я мушу признатись, що в народженні єсть щось таке нове і несподіване, що хоч би у вас на той час було в сто раз більше сміливості, ніж буває звичайно при таких обставинах, то й то б ви потім дуже неясно пам’ятали про ту хвилину.
   «Оце! – подумав я, як тільки опам’ятався. – Хто б сказав мені за чверть години перше, коли я сидів, скорчившись в цій бридкій шкарлупці, без всякої спроможності поворухнутись, що зробившись занадто великим для яйця, я дійду до того, що мені буде де-небудь занадто просторо?» Я признаюся, що я відвертий, і для того скажу, що мене скоріш здивувало, ніж зрадувало видовище, котре з’явилось перед моїми очима, коли я вперше одкрив їх; одну хвилину, бачачи над собою небесне склепіння, я подумав, що перейшов тільки з нескінченно маленького в нескінченно велике яйце. Признаюся теж, що мене далеко не врадувало до нестями моє з’явлення на світ, хоча в першу хвилину я був певний, що все, що я бачу, належить до мене і що земля, певно, ніколи не мала іншої признаки, як носить мене і моє яйце. Простіть бідному Пінгвінові сю гордість, котрої він потім досить позбувся. Коли я догадався, до чого можуть служити очі, котрі у мене мались, себто, коли я уважно обдивився навкруги себе, то побачив, що сиджу в так званій, як я дізнавсь пізніше, розщелині скелі, недалеко від моря, – і один однісінький.
   Отож, скелі і море, каміння і вода, безкраїй виднокруг, незміренна просторінь і посеред того всього – я сам, як атом, – от що я побачив найперше.
   Найбільш вразила мене величінь того, що я бачив, і я зараз же подумав: нащо світ такий великий?

2

   Скільки раз з того часу доводилось мені, – та й ще скільки раз доведеться повторять (проказувати?) се питання, – перше, що прийшло мені в голову.
   Та й справді, нащо світ такий великий?
   Хіба ж маленький, зовсім маленький світик, де було б місце тільки для друзів і тих, котрі люблять один одного, хіба ж він не був би в сто раз краще сеї величезної безодні, де все губиться, де є місце не тільки для створіннів, ненавидячих одне одного, але для цілих племен, котрі б’ються між собою, грабують, забивають і навіть їдять один одного; для немилосердних, ворогуючих одна на одну пород, для різних бажаннів, незгодних між собою пристрастів, і що гірше всього, для звірів, котрі, після того, як вони дихали одним повітрям, бачили один місяць, одно сонце і одні зорі, мусять умирати найдурнішим способом, навіть не знаючи про існування один одного.
   Питаю вас усіх, Пінгвінів, читаючих моє оповідання: Пінгвіни, друзі мої любі, хіба маленька земля, на котрій була б маленька гора, не дуже висока, укрита свіжим маленьким ліском з густим ярим зеленим листям, і прехорошими квітками, і добрими овочами, славою і гордістю гілля, на котрому вони ростуть, з дюжиною або двома прехороших кубелечків, заселених добрими, веселими та чепурними Птицями, що блищали б красою та здоров’ям, а не такими нещасними Пінгвінами, як ми з вами, – кубелечків, на дні котрих лежало б скілька яєчок, котрі тепло та любо висиджували б; хіба така земля, питаю я вас, не була б до мислі всім і кождому? Хто, скажіть на милість, хто міг би повстати проти сеї маленької землі, сього маленького лісу, сих прехороших дерев, сих надзвичайних птиць, люблячих одна одну, зв’язаних між собою тісною дружбою – ну хто ж?
   Вже, звісно, не я, пишучий сі щілки, – або, може, ви, читаючі їх? Але коли так, я, невважаючи ні на що, одказав би вам: «Ідіте ви к дідьку, ви мене одурили; ви навіть не Пінгвін; закрийте сю книжку, і посварімося».
   Але прости мене, друже чительнику, прости; звичай жити одиноким зробив мене воркуном, навіть нечемним, я (забываюсь) і забуваю, що ніхто не смів (забываться) перед вами, можний чительнику!

Німфи

//-- І. С. Тургенев --//
   Я стояв перед гарним узгір’ям, що розкинулось півколом; молодий зелений гай укривав його з верху до низу.
   Прозоро синіло над нами південне небо; сонце грало промінням з високості; далі, прикриті травою, гомоніли прудкі джерела.
   І згадалось мені давнє оповідання про те, як першого року по різдві Христовім один грецький корабель плив по Егейському морю.
   Час був південний… Тиха стояла година. Аж ось в високостях, над головою керманича, хтось виразно промовив: «Як будеш плисти біля острова, голосно покликни: «Умер величний Пан!»
   Керманич здивувався… злякався. Але як тільки човен полетів повз острів, він послухався, він покликнув:
   – Умер! умер величний Пан!
   І в ту хвилину, на відповідь тому гуканню, по цілому березі (а острів був безлюдний) знялось голосне ридання, стогін, жалібне проквиляння: «Умер! умер величний Пан!»
   Мені згадалось те оповідання… І дивна думка завитала до мене: «Що, якби й я гукнув ті слова?»
   Але посеред тої радісної розкоші, що мене оточала, я не міг думати про смерть – і що мав сили гукнув:
   – Воскрес! воскрес величний Пан!
   І в ту ж мить, – о диво! – на відповідь моєму поклику, по всьому широкому півколу зелених гір, залунав одностайний раптовий сміх, знявся радісний гомін і плескіт. «Він воскрес! Пан воскрес!» – гомоніли молоді голоси.
   Все там, передо мною, зненацька засміялось ясніше сонця високого, жвавіше струмочків, що бриніли під травою. Почулась легка, поспішна хода, крізь зелену гущавину замигтіла мармурова біль хвилястих тунік, жива барва нагих тіл… То німфи, німфи, дріади, вакханки збігали з верхів’їв у долину…
   Вони разом з’явились попід всім узгір’ям. Кучері в’ються по боговитих головах, зграбні руки здіймають угору вінки й тимпани, – і сміх, променистий, олімпійський сміх, рине й котиться разом з ними…
   Попереду лине богиня… Вона вища й вродливіша від всіх, – тула за плечима, в руках сагайдак, на легких кучерях серп-молодик…
   Діано, се – ти?
   Коли се богиня спинилась… і в ту ж мить, слідом за нею, спинилися всі німфи. Дзвінкий сміх завмер. Я бачив, як обличчя богині раптом заніміло, смертельно зблідло; я бачив, як скам’яніли їй ноги, як невимовний жах розкрив їй уста, розширив очі, що дивились в далечінь… Що вона побачила? Куди вона дивилась?
   Я обернувся в той бік, куди вона дивилась…
   На самому краю неба, за низьким очеретом поля, палав огненною цятою золотий хрест на білій дзвіниці, на християнській церкві… Той хрест побачила богиня.
   Я почув за собою тремтяче, довге зітхання, подібне до тремтіння порваної струни, – і коли я знов обернувся, від німф не зосталося й сліду… Широкий гай зеленів, як і перше, і тільки де-не-де, крізь гілля, крізь ту щільну його плетеницю, видніли, розтавали клубки чогось білого. Чи то були туніки німф, чи то здіймався туман зо дна долин, – не знаю.
   Та як же мені було жаль тих богинь, що зникли!

Великдень у тюрміs

//-- M. Р[озенбаум] --//
   Ось і до мене заглянув промінець весняного сонця. Несміливо, крадькома, боязко продираючись крізь грубі крати, немов боячись розбитися об поржавлене залізне перехрестя, дістався він до моєї камери і тонкою сріблястою ниткою ліг на прикований до муру стіл, прорізавши тремтячою павутинкою стрічки розгорненої переді мною книжки.
   Я підвела голову. Крізь високе вікно, ген аж під стелею я вгляділа цятку чистого блакитного неба. Знадвору на підвіконці сиділа біла голубка та збирала крихти хліба – я кидала їх туди для неї щодня, стаючи на підмощені стосом книжки.
   Довго дивилася я на ту цятку блакитного неба і налинули на мене спогади давноминулих днів мого життя на волі. Довгою плетеницею проходили ті спогади, стискаючи серце солодкою тугою, сповняючи душу і жалем, і раюванням…
   Давно то було, страх як давно!… Здичавілий, тінистий сад,… широкий ставок з густо-зеленою ряскою, з білими водяними ліліями… стара плакуча липа… Моя бліда зажурена мати сидить поруч мене і дивиться в безкрай великими, блакитними, смутно мрійливими очима… Довгаста тонка рука так помаленьку, так ніжно гладить моє волосся… Ох, як же давно, як страшно давно то було!
   Матусенько люба, єдина моя! Хоч би мені знову припасти устами до тієї руки і виплакати все, що набриніло на душі за сі довгі безкраї роки. Чи простила ти своїй Наді за те, що вона завдала тобі оте безмірне горе? О, вже ж, напевне простила! Ти ж була така добра, така чутка, така щира до любові. Ти ж сама навчила мене, що не годиться бути егоїсткою, що треба любити своїх ближніх, що треба завжди помагати нещасливим…
   Звечора мені полковник казав, що прийшов лист від матері, що вона жива й здорова, але самого листа мені, як завжди, не дали…
   Як тяжко прагну я побачити тебе, матінко моя, коханая моя! Либонь, ти змінилася досі! Густе ясне волосся – я було залюбки бавилась ним – вже ж воно посивіло напевне! Тонке ніжне обличчя, відай, уже зморшками вкрилось, але очі лишились ті самі, тільки, може, туга ще більша світиться в них… Чи то ж я побачу тебе ще коли?…
   Довго дивилася я на цятку блакитного неба, і спогади насувались все ближче та ближче. Туман, що їх обгортав і робив подібними до давнього сну, дедалі рідшав, тоншав; час, що ділив їх від мене, ставав прозорим, як гірське повітря після дощу; роки, що минули з того часу, тонули, змінялися в хвилини, зникали…
   Як недавно, як зовсім недавно те все було!…
   Я підійшла під вікно. Крізь одчинену кватирку влетів до мене теплий легіт. Він бавився моїм волоссям, ніжним оксамитним подихом пестив мені чоло, лице, шию. Тихим, лагідним, ледве чутним шелестом, немов боячись, щоб не почула сторожа в сінях, він шепотів мені щось на вухо. Те шепотіння було подібне до тихого тремтячого співу скрипки, було невиразне, як лепет немовлятка. Але я розуміла його.
   «Довго літав я по вільному світу. Скрізь я бував. Все оглядав. Грався з квітками на луках барвистих. Буяв в верховітті високих дерев. Ганявся за піною хвилі морської. На синім свічаді озер спочивав, любуючи хмарками в вільній безодні. Злітав я в узгір’я, здіймався на кручі високі. З пітьмою нічною бував я на тихій розмові над сонним верхів’ям гори. З привітом від гір я прилинув до тебе…» Так шепотів мені легіт…
   І від того шепотіння рій нових спогадів налинув на мене зграєю легкокрилих пташок.
   …Темно-зелене Тунське озеро. Велетенська й велична краса Оберлянду… Безкраїй світ нових ідей… Палкі довгі смеречки… Ночі, повні глибоко потужних дум… Молодечі пориви… Широкі надії…
   Ох, ні, се було так дивно!…
   …Верхів’я Дан-де-Жіман. Під ним стелиться женевське озеро, і на тім блакитнім свічаді неначе заснули човни білокрилі… Поважні чорні очі дивляться на мене з болем, немов сердито. – «Натю, але ж ти знаєш?»… Голос його бринить глухо, в ньому чутно сльози.
   – Так, я знаю. І я люблю тебе…
   Яке щастя невимовне, яка ніжність бездонна в його погляді! Як обпалив мою руку його поцілунок.
   – «Господи, за віщо таке щастя! Чим я його заслужив? Чим я заплачу за нього?»
   О, він заплатив…
   Як гордо, як твердо він ступав на ешафот…
   ………………………………..
   – Христос воскрес!
   – Воістину воскрес!
   Се в сінях жандарми христосуються.
   А я й забула: се ж сьогодні роковий день – великдень.
   Як я любила колись ходити до всеношної до нашої сільської церковці! Як я тоді бога благала, щоб мама не була така сумна, щоб не було на сім світі убогих та нещасливих, щоб усі лихі стали добрими. Дурненьке дівчатко! Христос тебе не почув.
   За стіною хтось зайшовся сухим. довгим кашлем… Він уже давно хворий і не встає з ліжка. Як ся маєте? – простукала я, сподіваючись, що, може, він на сей раз відповість. Але він не відповів. Він уже давно перестав відповідати на стук. Я притулилась вухом до стіни, наслухаючи хоч гомону якого. Але нічого не було чутно. Панувала глибока мертва тиша… Знов вибух кашлю, ще довшого, ще тяжчого; тихий жалібний стогін з наболілих, змучених грудей… І знов тиша, зловісна, могильна тиша…
   Як же помалу, як нудно та сумно сунуться години. Як тісно, задушливо-тісно в сій камері. Як гнітить оце темне, важке склепіння. Як багато часу і як мало простору!…
   Господи! За віщо люди так мучать один одного? Нащо, для кого то треба? На що люди обернули сей світ красний, повний чарів і краси, створений для щастя й розкоші, в страшне люте пекло, повне сліз, прокльонів, крові? Для кого, навіщо се море бездонне горя, муки, розпуки? Кому потрібні сей голод, злидні, сором мільйонів? Навіщо тисячі людей, створених на образ і подобу божу, тратять людське обличчя та обертаються в диких звірів? Навіщо ся невпинна, бридка, зажерта, немилосердна, братовбивча війна? Чого люди, мов голодні вовки, виривають один одному шматки від рота, готові перервати один одному горло? Адже ж на землі всього, всього стане на всіх! Як се все несвіцько, безглуздо! Кому, для кого се все потрібно?… Ой, дурні, дурні люди!…
   Я лягла на ліжко і заплющила очі. Все те страшне лихоліття, що панує на світі, стало передо мною у всій бридоті, у всій нелюдській жорстокості.
   Діти, що з голоду мруть, чорні злидні праці, незліченне військо жіноцтва, що торгує собою за шматок хліба, тисячі величних духом людей, замучених за їх саможертовну любов до людськості; тюрми, шибениці, кров, що ллється по всіх усюдах на землі, бридка розпуста дармоїдів, що не вгадають, чим наповнити порожній час і порожні душі; величезна армія вояків, приголомшених, темних, готових повсякчас пролити річками кров своїх братів!…
   Господи! коли ж се скінчиться? Та чи й скінчиться коли?!…
   Страшна розпука здавила мені груди, ридання підступили до горла. Я вже не могла стриматись. Я заплакала, мов дитина, схлипуючи. З гуркотом відсунувся важкий засув, кватирка в дверях відчинилась, хтось зазирнув до мене. Але я не вважала і все плакала. Сльози котились мені по лиці і по волоссі і зрошували подушку. Здавалось, що все пережите за сі десять літ самотини, всі гіркі почування, всі чорні думи виливались в тих рясних сльозах. Я плакала, і важкий камінь розпуки, що гнітив мені серце, дедалі розтавав, розпливався. На душі стало легко, так як бувало після довгої молитви в нашій сільській церковці.
   Надія знов сповнила мені душу. О, вже ж, се скінчиться, напевне скінчиться, так не може довго тривати.

     …Зло навколо занадто гнітить,
     Ніч навколо занадто вже темна.
     Муки втомлять сей світ, як заллє його кров
     І знищить сей шал боротьби;
     І він зверне туди, де безкрая любов,
     Погляд, повний благання й журби.

   Хтозна, може се вже в нас переддень сеї хвилини. Десять літ – довгий час. Може, пригнічені, поневолені маси вже досі встигли пройнятись розумінням своєї великої історичної місії, Хтозна, чи не здійме вже хутко дужу руку робочий люд і весь оцей лад, сеє пекло, де гине все чесне, величне, одважне, обернеться в нівець? Серце мені стукотіло, кров била до голови.
   ……………………………………………..
   Далеке гудіння, наче гомін бушуючих хвиль, долетів до мене. Ось гомін ближчає, міцніє, грізнішає, ось я вже виразно чую рев незліченної юрби. Він прибиває до гранітних мурів фортеці і мов розголос грому розливається в повітрі…
   «Перемога! Перемога!»
   Юрба з радісним гуканням вривається в сіни. Дубові двері тремтять і стогнуть, потрясені потужно.
   «Перемога! Перемога!»
   Які прехороші сі чорні обличчя! Скільки вогню завзяття в сих очах!
   «Воля! Воля! Воля!»
   ……………………………………………….
   Не знаю, чи довго я лежала напівнепритомна. Коли я одкрила очі, я нестямилась з дива на ту незвичайну темно-синю сутінь, що лилася вікном в камеру. Цятка блакитного неба зникла, її покрила густа синява хмара. Все причаїлось, замовкло. Дивно лунав зрідка мірний гук церковного дзвону серед зловісної тиші…
   Бо-о-в… Бо-о-в…
   Здається, все вигинуло, зникло, втопилось у темряві…
   Темрява без краю, мов порожнеча вічності, а тісна, мов гнітюча змора.
   Мертвою течією ллється голос дзвону в безкраю темряву і тоне без відгуку, зливаючись з гробовою тишиною.
   Стало душно так, наче ось-ось має загомоніти хуртовина. Як бажала душа моя блискавиць, грому, зливи! З палкою тугою, з тремтячою надією я ждала, затаївши дух. Але такою ранньою весною на півночі рідко бува громова хуртовина. Синява хмара проминула. На хвилину знов виглянуло сонце. Потім насунула сива мряка, закапотів дрібнесенький дощик…
   Знов потяглись марудні сірі дні…

Першого мая

//-- Е. де Амічіс --//
//-- (З книжки E. de Amicisa «Карета для всіх») --//
   1 мая 1899 р. в Туріні
   Чудовий ранок… і безглузда розмова «добромисльних» в трамваї з поводу числа місяця. Напевне оці самі люди, як Перше мая бувало у них бурхливе, говорили: «Нехай би вони святкували спокійно, коли хотять, щоб їх свято всі поважали! Отже тепер, коли свято вже стало спокійним, сі люди кепкують з хатніх зборів та з мирних маївок розсудливих робітників, накидаючи тій розсудливості нечисті причини. Нема бридкіших людей, як отакі боягузи, що ледве самі позбудуться страху, як уже пащикують і наклепують всякий бруд на того, кого ще так недавно боялись. Довго вони базікали, доказуючи один одному те, в чому вже й так всі вони були певні, а власне: – що ідея свята Першого мая безглузда. Але мені навіть аж мило було слухати їх, бо я собі думав про той час, коли такі розумування здаватимуться так само чудними, як тепер декому здаються думки супротивні. Дивна річ, справді, здатна до байки: одна хвиля морська дивується, що на неї друга наступає, і вона гукає тій: – відступись назад! – Але сей слабкий гомін сусідських прикрих голосів хутко згубився для мене в великому гомоні, що я чув в своїй думці, в гомоні незчисленних голосів інших таких самих «добромисльних», як і сі, промовляючих такі самісінькі речі на трамваях в тисячах міст, найближчих і найдальших, за горами, за морями, в різних країнах, тим часом навколо їх, як от навколо сих їх турінських товаришів, готуються тисячі зборів і маївок, де знов мільйони людей різними мовами висловлять ті самі думки, ті самі надії, що здаються безглуздими моїм сусідам. І здалось мені, ніби майовий вітрець, що повівав мені в обличчя, приніс мені невиразну луну безлічі тих голосів, змішаних в урочистий і лагідний гомін, мов зітхання світу, збудженого почуттям весни.
   А все ж я був сумний. Се число місяця все нагадувало мені ту будову, що коштувала мені п’ять років праці, щирих заходів, палких поривів, а потім, одного дня за одну хвилину критичної яснозорості, я раптом побачив, як моя будова, мов від землетрясения, позбулася цементу, репнула від стелі до підмурівку і розсипалась вдрузк. Сей день, се число все приводили думку мою на ту смутну руїну, що я міг би відбудувати хіба за інших багато літ тяжкої праці, якби мені знов прояснився розум, щоб утворити новий план; і сей спогад про марні пориви, розбиті надії, даремні безсонні ночі, і сумнів, чи не спостигне такий самий смутний кінець мої нові проби відбудування, мучили мене думкою, що я засуджений на вічну муку…
   Раптом я здригнувся – веселий голос гукнув мені: «Першого мая!» Я оглянувся і побачив на платформі знайоме обличчя молодого білявого хлопця, убраного про свято, з гвоздичкою в петельці, червоною, як уста самого молодика. Всі мої сумні думки відлетіли геть, їх прогнала ся молодість, іскриста, радісна. Се був мій знайомий друкар, вірою палкий і душею ясний, щирої і нелукавої натури, завзятий вояк партії, найзручніший і найупертіший агітатор-виборець, невтомний бігун по вулицях та сходах, завжди готовий до всякої послуги для справи, радий мирити, загоджувати, ширити згоду серед товаришів; він не сподівався для себе жадної користі, ні близької, ні далекої, він був радий служити хоч останнім вояком у великому війську; він такий був гордий своєю вірою, так глибоко пройнятий почуттям гідності класової, що паленів від сорому і терпів тяжку муку, коли бачив де п’яного робітника; ревний, як місіонер, він первий прибігав на кожді збори і там білявою головою поблискував поміж тисячами, як золотий місяць, а вигуки його і сміх передавались сусідам, як громовина. Сьогодні він був щасливий; він не тямився, радіючи наперед з побідної маївки; він вже з’їздив хтозна-скільки колій трамваєм, закликаючи нерішучих товаришів; знав усе, що мало відбутись по головних містах на чужині, зарані тішився, що буде читати про те звістки, вимовляв: товариші з Брюсселя, з Берліна, з Відня, з Парижа – і всміхався втішно, прислухаючись сам до сих слів, так наче то були імення його любок; і щохвилі сам себе перебивав, показуючи мені червону гвоздичку, сказав мені, що се йому несподіваний дарунок від його старенької мами, – вона йому принесла сю квітку до ліжка сьогодні рано, – то не значить, що мамуня нарешті «переконалась», але де там! вона тільки хотіла зробити йому втіху, та ще перше, ніж віддала квітку, наговорила йому безліч добрих порад, щоб він мав розум «принаймні» хоч сьогодні. Бідна бабусенька! так наче виряджала сина на війну!
   Раптом мій друкар скочив з платформи, сказавши мені, що йде купити шість єдиних чисел, щоб роздати невільним приятелям, потім швиденько повітав мене рукою і зник, лишивши мені в душі промінь своєї молодості і щастя.

З поеми «Конрад Валленрод»

//-- Адам Міцкевич --//

     Вілія, що наші струмочки приймає, —
     Дно золотеє, личко блакитнеє має;
     Гарна литвинка, що бере в ній воду, —
     Серцем чистіша, кращу має вроду.

     Вілія в милій Ковенській долині
     Серед тюльпанів та нарцисів плине;
     У ніг литвинки весь цвіт молодинів
     Од рож красніший та од тюльпанів!

     Вілія гордить долини квітками, —
     Німану шукає, коханця свойого;
     Литвинці нудно поміж литвинами,
     Бо покохала юнака чужого…

     Німан в раптові ухопить обійми,
     Несе на скелі та дикі простори,
     В лоно холодне свою любу прийме,
     І гинуть разом у глибокім морі!

     Отак чужинець і тебе ухопить,
     З рідного долу литовинку бідну!
     Хвиля забуття і тебе потопить, —
     Але смутнішу, але безрідну!

     Ні серце, ні хвиля ради не приймає:
     Дівчина любить, а Вілія плине…
     Вілія в любім Німані зникає,
     Дівчина в вежі пустельничій гине!

Пекло. Пісня 5

//-- Данте Алігієрі --//

     Здалека почало мені вчуватись
     Квиління жалібне, страшне ридання
     І плач, аж серце почало стискатись.
     Стояв я там, де вічнеє смеркання,
     Де гомін, мов шум моря у негоду,
     Мов вітрів супротивних бушування.
     Пекельний вихор не спиняв ходу,
     Жене раптово духів далі й далі
     І крутить їх, мов каламутну воду.
     Отам-то чутно скарги, крики, жалі!
     Як тільки стрінуться дві юрби душ прокляті,
     Клянуть небесну мудрість від печалі.
     І я довідався, що тут на муки взяті
     Всі грішники, що тілом зогрішили,
     Убогі розумом, а почуттям багаті.
     Немов шпаки, що ціле небо вкрили,
     Зібравшися в громаду всі, зимою,
     Зібрались духи ті – їх вітри
     З усіх усюд, з гори, з низин юрбою,
     Нема надії їм, нема спочинку,
     Ніколи не розстануться з журбою.
     Як часом видно зграю журавлину,
     Що лине в небі з жалібним квилінням,
     Так бачив я, як душі без упину
     Летіли в вихрі з криком-голосінням.
     «Учителю, – сказав я, – хто ті люди,
     Що в чорнім вихрі мучаться летінням?»

«В небі ми жодного доброго батька не маєм…»

   Чи є, сину, бог, чи нема, бог його знає,
   а тільки ти нікого не займай,
   то й тебе ніхто не зачіпатиме.
Народна мудрість

//-- [Невстановлений німецький поет] --//

     В небі ми жодного доброго батька не маєм;
        Ну що ж такого!
     Тут, в світовій заметні, проживемо, як знаєм,
        Хоч і без нього.
        З того ж усього,
     Що я з побожних філософів міг прочитати,
     Навіть собаці нічого не може принадою стати.
     Був би хто-небудь отам в небесах,
     Чи ж він стерпів би, щоб в нього в очах
     Так без жалю, так пекельно-затято
     Люди і звірі всі вкупі боролись,
     Гризлись зубами, труїлись, кололись,
     Мучили з розмислом, тонко, завзято?
     Батьківське серце того б не стерпіло,
     Бурею-гнівом воно б закипіло,
     Тисячострілий перун би на землю злетів
     І повбивав би усіх ненаситних катів.
     Може, гадаєте: «він нам за теє
     В іншому світі віддячить за злеє,
     І за страшне на землі бідування
     На небесах він нам дасть раювання?»
     О, хоч би навіть могли на тім світі
     Всі ті замучені люди ожити,
     Певне б, сказали: «Спасибі за жарт!
     Вдруге сього починати не варт!
     Все вже минуло. Нема що журитись,
     Краще заплющитись, щоб не дивитись.
     Ще тута знову де візьмуться люде,
     Знов обіймання нещиреє буде…
     Ні, вже кладіть мене краще в труну,
     Там я принаймні спокійно засну!»
     Поки живеш ти, то треба, щоб знав,
     Що, як життя своє прокалатав,
     Досить тяжкої роботи!
     Добре, коли ти упевнився в тім,
     Але при тому не втратив зовсім
     Духа величності й цноти.
     Тільки в душі, що за ціле життя
     Не заглушила в собі до людей співчуття,
        Що вкупі з іншими, сміло
        Робить великеє діло,
     Сорому й страху не знає, —
     В ній тільки бог пробуває.

Ісайя, глава 1

     Чуло небо й землі розповіло, що бог промовляв:
     «Я синів народив, я їм долю послав,
     Та до мене мій люд не признався.
     Знає віл свого пана, осел знає ясла свої,
     А мене тільки люди не знають мої,
     Мій Ізраель мене відцурався!»
     Так говорить господь: «Що для мене ся безліч дарів?
     Досить ви попалили ягнят, баранів,
     Мені кров кіз, телят вже немила.
     Ви до мене не йдіть, хто від вас вимагає сього?
     Не приходьте ви більше до двору мого,
     Бридкі пахощі ваші й кадила!
     Ваших свят, і субот, і великого дня не терплю!
     Святкування, постів, празників не люблю,
     Ненавидить душа моя того!
     Досить ждав я! Тепер за гріхи покарати вже час!
     Руки здіймете – я одвернуся од вас,
     Я не вчую благання гучного.
     Ваші руки в крові, тож обмийте, щоб чисті були,
     Скиньте нечисть і гріх, що на душу взяли,
     Перестаньте неправду любити.
     Справедливо судіть: хто покривджений, ви захистіть,
     Сироті і вдовиці по правді чиніть,
     І добро научітесь робити.
     І тоді, каже бог, ви прийдіте, я суд вам зроблю,
     Хоч би ви од гріхів червоніли, то я вас, як сніг, убілю;
     Хоч би ви од гріхів паленіли, то я вас, як вовну, вбілю».

Леся Українка Вибрані переклади