-------
| bookZ.ru collection
|-------
| Вовчок Марко
|
| Ледащиця
-------
Марко Вовчок
ЛЕДАЩИЦЯ
I
Панi наша була не перволiток та й не яка стара; а з себе була висока, огрядна, говiрки скорої, гучної. Вбиралася шпетненько – шнурочок до шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було, як намальована.
I в кiмнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено, – i крiслечко, i столичок, усе як слiд, по-панськи. Було, панi кам’яних цяцьок понаставляє, чарочок, мисочок з зеленого, з червоного скла. Був у неї i собака з мiдi кований, i зайчик череп’яний, мережанi ушка. Все те нi до чого, а вкупi воно блищить i на очi навертається, i рябiє – аж б’є. А найдорожча штука – висiв у неї на стiнi пан мальований, чорнявий, як жук, а хмурий, як нiч, з золотими перснями на руцi, – її батько покiйний, князь вельможний. Хто, було, не прийде до панiї з гостей, кожному панi оповiстить: «Се мiй татонько покiйничок!»
Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зiтхнути. Прийде який-небудь бiдолах, то вона йому гучно говорить: «Це мiй батько – князь!» Другому, пихатому, багачевi, зiтхаючи: «Ото, як мiй батенько живий був, – ось iз його малювання, – не знала я бiди!» А третьому, щирому й молодому хлоп’ятi: «Що, – каже, – те свiтове – i вельможнiсть, i багатство? От був мiй панотець – князь, великого чину дойшов…»
Отже, то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про те не згадувала, як жукуватий князь прогайнував усю батькiвщину, зоставив їй тiльки будинок невеличкий у мiстi з садочком i двором, бо то була її материзна – того вже не змiг прогайнувати.
Чотири кiмнаточки було кругленьких в тiм будинковi: створчатi вiкна, рундучок з пiддашшям. За будинком садочок густий, старий вже. Зелений двiр травою високою порiс; од ворiт двi стежечки по йому бiгло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гiлляста яблуня стояла.
Половину будинку панi оддавала якимсь паничам пiд найми; ще й столувала їх, – з того й жила, небога. А чоловiк її десь далеко служив; ми його й не бачили. Та й панiї було байдуже.
Паничi скучати їй не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти грали, то пiсеньок спiвали…
Не гадки нашiй панiї по такому життю…
II
Мене їй подаровано. Я родом iз Глущихи; була колись Iваньковських панiв… Жила я в батька-матерi, – боже мiй милий! Тепер спогадаю, як-то жилось тодi менi! Оженився наш пан, i взяли мене на вслугу до молодої панiї. А вона, ся вже моя панi, у пригодi якось їй ставала. Гостює, було, мiсяць або й бiльше, догоджає їй. От як стала вона жалкуватись:
– Що менi робити? Нема слуги! Чи не дасте ви менi яку з ваших?
– Чому нi? Берiть собi, котру схочете.
То вона i взяла мене, i завезла з собою од роду мого, од родини. Без мене i батько i мати померли; без мене рiд увесь перевiвся. Зосталась я сама одна у свiтi.
Жила я в панiї рокiв з п’ять. Спершу я сама була в неї, а далi, як уже столовникiв завелося багато, панi взяла свою крiпосну молодицю з дочкою. Доти панi їх держала у якихсь приятелiв своїх, бо в неї, окрiм сього двору, не було нi садиби, анi кроку землi своєї: усе спродане, – тiльки оцю молодицю з дочкою до вслуги їй придано. Князь то так, панотець її вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдатi, i довго панi виважала, поки зважилась їх до себе забрать. А вони ще якось були з вiльного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою завладав, то й опасувалась небога держати їх у мiстi, щоб не збаламутились за вiльнiсть проти неї, зайшовши у ради, в совiти з городянами.
Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка – Настя. Не великомовна була та Чайчиха, не привiтна: якась хмара повила її навiки. Чи панi свариться, чи б’є (бо хоч панi i не зла була, а все часом попоб’є), чи сам спiдницю дарує або хустку – Чайчиха прийме усе мовчки й одiйде. Роботяща, покiрна людина здається з неї, поки не глянеш на тi брови здвигнутi, чорнi, на тi очi ямкуватi, огнем блискотючi.
Якось було менi смутненько. От я й плачу собi, сидячи на лавцi. Звiсно, чоловiк i в щастi, то часом смуток обiймає – не то що нам. Воно кажуть: привикнеш!.. Нi!.. Втомишся терплячи, то й здається тобi, що все тобi байдуже, – та разом прокинеться лихо. Часом одно слово… А що ви думаєте? Часом бiйку забудеш у годину, а якесь там слово гiркеє вразить тебе до самого серця, – мiсяцi, роки пам’ятатимеш…
Сумно менi було, i перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печi порається.
– Горпино! – кажу. – Ось я журюся, я плачу, а ви все однаковi. Так вам, мабуть, бог дав!.. Певно, що й ви лихо знаєте?
Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та й одказала:
– Чому нi?
– Господи! – кажу знов. – Як я колись молодого вiку жила в батька, в матерi!
– А я, – каже, – вiк iзвiкувала, усе тягаючись по чужих дворах.
Та й змовкли ми.
– Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? – знов питаю.
– Нi, мене взято з сiм’ї маленькою. Батька й матiр ледве зазнаю. I вони чи пiзнали б, упослi мене побачивши!.. Та не бачили – вмерли.
– А чоловiк ваш, небiжчик, звiдки був родом?
– З того села, де я жила з панами, з Горiєвки. Дворак був.
– I довгенько ви жили з ним?
– Пiвроку.
– Господи! I не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?
– Сп’янчивсь i вмер.
По сiм словi вийшла з хати, i вже нiколи я до тiєї речi з нею не верталась.
III
Було надвечiр одробимось, панi куди в гостину пiде, – сидимо коло ворiт. То з тим перемовимо, то з другим, – спитаємо, привiтаємо, а Чайчиха мовчки сидить. Настя щебече з сусiдчиною дiвчиною. Жила проти нас мiщаночка. Сирiтка була, Кривошиєнкова звалася. Така славна дiвчина була! Очi в неї були яснi, коси довгi, великi, чорно-русi, а личко – як яблучко. Було, як не побачиш, весела собi, щебетлива, i голосочок був у неї – наче струмочок прудко бiжучий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рiднi – все, було, вкупцi. Дiла небагато в Настi: ще тодi вона тiльки з дiтей виходила; от собi й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.
– Горпино! – кажу, – чому ви хоч з дочкою своєю не поговорите? Веселiш вам було б…
– Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дiйде.
– А на мене, – говорю, – то я б iз малою дитиною розмовляла. Нехай менi спочує абихто! Свої думки-гадки повимовляю, поплачу…
– А дитина то п’ятому, десятому оповiщатиме, яке ваше горе… На те воно молоде в бога!
– Що ж! – кажу, – добрий чоловiк пожалкує!..
На те менi Чайчиха нiчого не вiдказала.
А дiвчина в неї була хороша, як квiтка. I така вона була якась палка, чующа… Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужає; як же весела – що то за жарти, що в неї за пiснi, за вигадки!.. Шамка, легка, станом струнка, волосом чорнява, а що вже очi! Там були такi, що й без мови говорять. От iнше то поплаче собi тихенько, зiтхне, та й годi; а весело – всмiхнеться. Нi, воно було у горi, то сльози виплаче, у радощах – смiх висмiє. Що спочує, то з самої душi, з самого серця, щирого, киплячого… От i росла вона, i виростала.
IV
А Чайчиха щодалi, усе вона хмурнiша – от мов хмара чорна. I замiчати я стала, що вона почала кудись ходити. Увечерi пiзно якiсь до неї люди приходять, i довго вона з ними говорить. Я собi мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня – бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна, – з червоним комiром, такий пикатий, усатий, i питає, чи дома панi. От я кажу: «дома», а сама – зирк: Горпина стоїть на хатньому порозi бiла як хустка i проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До неї: «Що вам, Горпино?» Вона тiльки менi рукою махнула.
Оддав той москаль бумагу якусь панiї. Вона ж, як прочитала, розгнiвалась, стривожилась. Написала щось i дала тому москалевi. Вiн понiс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, i стали вони удвох iз панiєю радитись. Панi так i сипле словами, i хусточкою очi обiтре, i руками сплесне. Дала йому грошi. А вiн усе слухав, брови пiднiмаючи та по крiслечку нiгтями стукаючи. Грошi взяв i, сховавши в кишеню: «Не бiйтесь, – каже, – нiчого не бiйтесь!» Панi йому дякує, до ворiт проводить i там дякує. Приходжу я та й розказую Горпинi.
– Що се таке?
А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: «Знала я, знала!»
Я нiчого не розумiю. А тут приходять якiсь судовiї два панки.
Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли.
Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.
– Ти, молодице, вiльностi шукаєш?
А вона:
– Я.
– Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи своїй панiї та роби.
Вона мовчить.
– Чуєш? Розумiєш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почуємо iще – негарно буде!
Та й пiшли.
Хочу я їй слово сказати… та гляну на неї – не вимовлю. Сiла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить – як замерла!
I Настя тут стоїть; задумалась i на лицi мiниться.
V
Господи, як вже сварилась панi на Горпину! I на очi її не пускала тижнiв iзо два. А Настя менi якось i каже:
– Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона менi, маленькiй, було, розказує про наших батькiв вiльних, та й сама волi забажала! Веселiша вона тодi була, – каже, а сама задумалася, зажурилася, – не така, як тепер… Розказує, було, менi прядучи казки, як нашi батьки вiльними козаками по Днiпру жили, i пiсень гарних про ту старовину спiвала.
А я їй говорю:
– То чого ж се ти й собi, Настусю, усе думаєш?
– Та все менi, – каже, – давня воля сниться, чогось менi невпокiйно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого… I думки мої мiшаються, i сон мене не бере; а засну – все сниться, що на волi!..
VI
А Настя вже шiстнадцятий рочок починає. Панi гаптувати її учить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась – на свою голову: панi зрадiла та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: «Маю тут сусiдку-молодицю; вона гарно шиє», та й дасть Настi пошити. I добрi грошi вона брала, й багато роботи їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неї ще серце од кожного слова кипить, в неї ще думки рояться веселi дiвочi, ще б молоденькiй порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побiгати, любих речей, проти мiсяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Iнша, кажу, поплакала б та й сумирилась. Настя не така вдалася. Скiльки вона слiз вилила, боже мiй, свiте мiй! Станула як вiск. Яснi очi веселi стемнiли, i стала вона похмура, як її мати.
VII
Якось панi пiшла в гостину i нiкого з столовникiв дома не було. Ми з Чайчихою, упоравшись у хатi, пiшли до Настi. А Настя шила у паниному покої. Увiйшли, а дiвчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж задихається.
– Що тобi, Насте? – питаю.
А Чайчиха тiльки глянула на дочку, нiчого не сказала й сiла.
– Що тобi?
Настя менi в вiкно показує, на улицю киває.
– Що там, голубко?
– Там люди! – покрикнула. – Живуть, ходять собi, на божий свiт дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.
– О, пташко! – я вмовляти. – Хiба в їх горя немає, в тих людей!
– То що – горе? Я горя не боюся… Менi гiрш: я не знаю нi горя, нi радощiв; я мов камiнь тут каменiю!
Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ся пiсня вiдома, – i головою не поведе.
Зiтхнула Настя важко, обтерла сльози дрiбнi та й каже:
– Сядьте ближченько, мамо! Погомонiть, тiточко, розговорiть мене.
Що тут менi їй говорити!
– Ти, Насте, не журися, не плач… А вона, не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матерi, як ухопить її за руки:
– Мамо, мамо! Скажiть менi словечко, скажiть! Моя душа переболiла… моє серце схне!
– А що я тобi казатиму, дочко? – заговорила Чайчиха похмуро. – Поради нема! Коли тут хтось – шам, шам!
– Панi, – кажу, – панi!
А вона в дверi.
VIII
– От, – крикне панi, – який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!
Бере сорочку в Настi, дивиться:
– Та ти й не шила, мабуть, нiчого, га?
– У мене голова болить, – одказує Настя понуро.
– А гав ловити, то в тебе й не болить тодi голова?.. Ледащице! У матiр удалася! Може, й тобi на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..
А сама на порозi стоїть, не дає й нам з Чайчихою пройти.
– Я її годую, я зодягаю, я її на свiтi держу, а воно, ледащо, менi робити не хоче!
– Може, собi роблю? – каже Настя, да так-то вже гiрко каже тiї слова. – Може, собi заробила що?
– Ти менi смiєш так одвiтувати? Я ще тебе не вчила! – та й стала її бити.
– Бийте, бийте, – покрикнула Настя, – та й за се кажiть дякувати!
– Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вiк тобi лиха!
– Нехай буде!
Гляну я – панi у гнiву, розгорiлась. Гляну на дiвчину – блiда, грiзна, сама розпач гiркая! Гляну на Чайчиху – хмара хмарою!
Та, на наше щастя, столовники надiйшли. Панi випхала тодi Настю за дверi.
– От життя моє! – жалкується. – Яке ледащо, та й те грубить менi. А за що? Що не школено по-хазяйськiй, не бито, як у iнших. О, мiй татонько! – зиркав на мальованого князя, а в самої очi такi зробились, як у його, в самої така морщина мiж бровами. – Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня – княжна – мусить iз тою негiддю поганитись, клопотатись!
А столовники їй:
– Та годi вам клопотатись! Чи стоїть того ледащо, щоб ви себе турбували? Нумо вечеряти!..
Життя наше, життя! Молодого вiку робиш-робиш, а сам в убожествi, в ганибi, – i такеньки старiсть нахопиться… По чiм вас, молодi лiта, згадувати?..
IX
I вже в нас у хатi нi мови, нi говiрки. Чутно з покоїв, як там смiються, говорять, жартують голосно.
Панi, було, на картах столовникам долю вгадує або що розказує, iнодi спiває, – i все про якогось друга милого спiває: «Чому друг не любить, забуває, чому не буває…» Себто свого пана згадує, чи що…
А в нас тихо. У печi палає. Я в кутку, Настя у другому, понура. Чайчиха коло печi, як хмара, хибається, робить.
Убiжить, було, сусiдочка-дiвчина до Настi:
– Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо… Чого така смутна? Коли вже тебе панi не пускає, то ти тим не журись; а ось як годинонька вiльна, то собi й погуляй, надолужи, що втеряла!
– Не надолужу, сестрице, не надолужу! – скаже гiрко так, аж та, весела щебетушечка, голiвку схилить, зiтхне i змовкне.
Коли се так уже почалося: як вечiр, то й нема Настi. I так було не два, не три вечори.
Одного вечора ми й спати полягали – її нема. Удень її не бачили: робила при панiї, а ввечерi знов зникла. Не лягла Чайчиха, сидить ї дожидає дочки. I я собi не сплю: сумно менi такеньки, мати божа!
I от iде вона вже вночi, вже зорi поперед нею мерхнуть. Iде вона, а мати стрiча й питає:
– Де була, дочко?
А голос у самої, як струна перебита…
– Не питай мене, моя мати! Не питай! – одкаже їй Настя. I задзвенiли слова її по хатi, як плач…
I почне Чайчиха:
– Що се ти робиш, дочко? Що ти собi задумала? Чи не на мою голову безталанну?
А дочка лягла; лежить – нiма, мов убита.
– Де ти була? Де ти була, дочко? Нi просьби, нi грозьби не чує – нiма.
Х
На другий день увечерi Чайчиха бiля ворiт зажидає. Вибiгла дочка, вона її за руку:
– Куди йдеш? Вернись!
Завернула, привела до хати, i цiлiсiнький вечiр просидiла Настя у кутку, руки схрестивши, дивлячись у землю, слова не промовивши.
I вже так пiшлося: аби мати не догледiла – дочка втече. Як вже не просили, як не благали – нiчого не сказала. Ми й слiдком за нею слiдкували, – iде вона, оглядається, а загледiвши, що її доганяють, побiжить, як полетить на крилах: не дожене i молоде, не то що пiдбита мати або й я. Анi слiз, анi слiв не чує, не вважає.
Як-то сумно було в нас у хатi! Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слiвця, було, не промовимо любого. Я було й хочу озватись до матерi або до дочки, – не зважуся, хiба тiльки подивлюсь на їх.
Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хатi. Пани вже спать полягали, усе тихо. Настi нема. Довгенько сидiли ми. Тiльки й чути, як вiтер у садку зiллям колисає та соловейко свище-щебече.
Коли знеобачка Настин регiт почувся. Аж ми iздригнулись. Я злякалась… А Настя розчахнула дверi з гуком, стала на порозi й смiється. В хатi каганець ледве-ледве свiтив. Стоїть вона така червона, очi горять! Стоїть i смiється. Мати проти неї стала, дивиться. I от Настя почала… та так весело, що менi сумно-сумно:
– Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла… Чого дивитесь, мамо? Хiба мене не пiзнали? Се я… Менi весело…
Та ступила й захиталась… Боже мiй! Свiте мiй! Се ж вона п’яна!
Хитаючись, прийшла до столу й сiла.
– Ну, моя матiнко! Iзнайшла вже я чоловiка, що мене визволить… Напевно вам говорю, що визволить… Будемо вiльнi, станемо жити, на самих себе робити, будемо за його богу молитись… Хоч вiн тепереньки й зневажає мене i од людей мене не криє… та нехай! Я йому, матiнко, дякую, я йому, матiнко, низенько кланяюсь у самi ноги… Вiн бумагу менi напише… Панi не має права жодного на нас! У неї землi, мовляв, немає… Ми ж, моя матiнко, козачого роду… Як-то нам застряти у неволi вiчнiй… Нi, вiн нас визволить… I її визволить (на мене вже). Весело менi, як-то вже весело, мати моя рiдна!.. А засмучуся – вiн грошей менi дасть… я горiлки куплю… i зорi яснi в головi в мене свiтять!..
I так-то вона говорить i смiється, а Чайчиха тiльки слухає, не зводячи з дочки очей похмурих…
Заснула Настя, на стiл схилившись… I каганець iзгас… Темна їх нiч покрила.
XI
I з того часу щовечiр вона було й п’яна; а вирве вдень годинку, то i вдень уп’ється. Постерегла й панi: гнiвалась велико, соромила її i матiр: «Ти – мати: чому не впиняєш?»
Замикали Настю – вона, було, таки втече; чи дверима, чи вiкнами, а втече. Лає панi, б’є, а вона було:
– Нехай, нехай! Уп’юся – все забуду, весело буде!
Чого вже панi не робила! Було як ще твереза Настя, то панi умисне її перед столовниками соромить: «От дiвка, от золото, от ледащиця!»
А Настя нiби й не чує. Смiються вони, i вона ще всмiхнеться. Втомилася вже й панi сердившись: «Хоч удень же роби менi добре, ледащо! Нехай тобi всячина!»
Замикає, було, удень її, стереже, а ввечерi тiльки пустила, – вона й зникне до ночi.
XII
Найшлася в Настi дитинка… таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!
Як забачила його Настя: «Дитино моя! Лихо моє!» – застогнала i, затулившись руками, заплаче. А давно вже вона не плакала… Я боюся, що Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привiтить, та пiдношу до неї тихенько.
– Бог… – кажу, – дитинку нам бог дав!
Вона взяла дитинку на руки й дивиться пильно й журливо, i понуро… Дивиться, дивиться, поки аж сльози в неї покотилися. «Горе, – каже, – горе да горе…».
Я й собi кажу: «Горе!» плачучи. Отак ми народженця привiтали – сумом та плачем!
I росло ж воно трудно та болезно: усе нездужає, та нездужає, та квилить. А Настя стала бiльш iще пити. Як п’яна, то, було, ще заговорить до мене i дитину попестить, пожалує: «Дитино моя! Чому твiй тато не прийде одвiдати?.. Шкода його дожидати: не прийде! Що йому? Вiн i не спитає нiколи… А ти мене, янголятко, не клени». Отакi, було, слова промовляє, а сама до дитини всмiхається i ладки їй б’є. Б’є ладки, – сумно було дивитись: дитина мов неживенька, а вона з нею грається… Як же твереза, то зроду не пiдiйде до дитини, не гляне – бiжить геть. Ми вже ту безталанночку молочком напували.
Одного разу, як не пустили Настi два днi, чи що, господи! Билась вона, кричала, наче її гарячим залiзом пекли: «Ой, пустiть мене, пустiть! Або з мене голову здiймiть! Змилуйтеся! Мучите мене нащо й про що? Я п’яниця вiчная… Помилуйте мене, пустiть! Уп’юся я, своє лихо засиплю… А в тверезої – лихо обiк мене сидить, лихо менi в вiчi дивиться!»
А панi все не велить пускати та жалкується столовникам: «Якi сi люди п’яницi! Мабуть, вони вже iншу iстоту мають, не таку, як у нас… Гляньте – молодесенька, а вже впивається! Ледащиця, та й годi!.. Пхе! А дитя своє зовсiм занедбала, – пропадає дитя».
А вони вже їй на те: «Страх! У цих людей нi сорому, нi совiстi, нi душi десь немає!»
Да так i судять собi, смачненько вечеряючи або так бавлячись.
XIII
А дитинка тихо дiйшла… одного ранку приходжу я її попестити, нагодувати; входжу – у хатi темно, бо надворi нахмарило, далеко грiм одгримує, вiтерець залiг десь, тиша…
Входжу, дивлюсь, а дитинка вже очицями поводить. Я до неї кинулась, перехрестила. Воно зiтхнуло разочок, i душечка її одлетiла… Нi Чайчихи, анi Настi не було дома. Я дитинку обмила, прибрала, стiл заслала i на столi її положила. Збiгала – свiчечку купила, засвiтила в головках… ручечки їй зложила…
Прийшла Горпина, перехрестила, поцiлувала холодну онучечку i довго стояла над нею, довго. Прийшла й Настя, весела й п’яна.
– Що се таке? – каже. – Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки мої холоднiсiнькi! Личенько моє прив’яле! – сама бере її за ручечки, цiлує, у голiвку цiлує. – Яке ж нiме! Колись-то квилило тихенько – тепер нiме… Так отеє ти вмерло?.. Добре, донечко, добре! Їй же богу, добре!
А сама слiзьми обсипається, наче й горює, й радiє чогось разом.
Коли схопиться хутенько:
– Горiлки треба, горiлки! Люди будуть: ховати доню прийдуть!.. Чи прийдуть же? Що ж? Все треба горiлки… Побiжу!
I побiгла, i до ночi не верталась. А ми тут розгорили труночку, прибрали, зiллячком уквiтчали. Уночi Настя вернулась. Знов дитину за ручечки брала, знов у голiвку цiлувала. Коло труночки й звалилась, i заснула, i все: «Добре, добре, їй же богу, добре!» Все те слово промовляла.
А вранцi прокинулась, побачила труночку, – iздригнулась, збiлiла.
– Умерла! – промовила, наче вона того й не знала, забула. До дитини, а я її одводжу:
– Насте! Насте!
– Пустiть! – гримнула. – Нехай подивлюсь! Я ще не бачила її досi, до самої смертi її…
Дивилась-дивилась, якось тихшала все, нiби сумирялась, та й вийшла з хати.
Ми й поховали дитинку – її не було; а потiм, як уже прийшла, – прийшла того вечора твереза i бiла-бiла, стомлена така прийшла, – нiчого в нас не питала… Пiсля сього ще гiрш запила.
XIV
Не день же й не два таке життя велося… матiнко, два роки! Коли Настя разом покинула пити, нiкуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна! В лицi мiниться, здригається, труситься, – от начеб вона собi смертi чи… волi ждала! Питаю – мовчить. I так три днi. На третiй день увечерi промовила слово: «Обманив!»
– Насте, голубко, – кажу їй, – що тобi таке? Скажи ж менi, моя безталанна!
– Що менi зробити? Я пiду до його, пiду… Або я його з свiта зведу, або сама зiйду. Вiн мене впевнив, що в понедiлок волю пришле… Пiду, пiду, хоть задушу його… Може, полегшає. Вирвалась у мене з рук та й побiгла. Я за нею, сама старiй кричу: «Лихо, горе буде!»
А стара тiльки головою кивнула, нiби й не ждала iншого.
Бiжу я та кричу: «Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти… Я тобi поможу у всьому».
Не слухає, бiжить. Мусила я додому вернутись.
Нема Настi до ночi; нема уночi; не прийшла i вдень. Посилала панi шукати. Шукали ми, не знайшли.
Коли так, на другий уже день, в обiдню добу, iде вона i два москалi її проводять.
Кинусь я до них:
– Голуби мої сизi! Що ви з нею робитимете?
– От баба здурiла! Певно, всi ви дурного роду! – каже менi сухенький, жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. – От i ся, – на Настю показує, – тут їй воля, тут би їй вибрикувати, а вона останнiй розум згубила.
– Яка воля? – питаю, не розумiючи.
– А вже ж вiльна буде! От яка!.. Вже порiшили. Який панич гарний за неї просив!
А другий москаль:
– Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!
I жартують такеньки межи себе. А Настя йде бiла як хустка, нi журлива, нi весела, – от мов з каменю.
Вибiгла Чайчиха. Кажу їй – вiри не йме i слухати не хоче. А панi перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить, жалкується. А ми чекаємо – ждемо: чи смерть, чи воля бiдолашним буде. Колотилось в нас такеньки аж тиждень. Зовсiм уже порiшили, що ми вiльнi, а все панi пускати нас не хотiла – та мусила вже.
От як зiбрали нас в останнiй раз та об’явили, що ми всi вiльнi, у руку бумагу дали, вийшли ми за ворота панськi, – як заридає тодi Чайчиха!.. Ридає, ридає так, господи! Та тiльки приказує: «Ой, свiте мiй, свiте мiй милий, свiте мiй красний!»
Зiйшлися сусiди, товплються на улицi, оступили, поздоровляють нас, самi з нами плачуть, а нас умовляють.
А Чайчиха їм на те:
– Сестрицi! Брати! Родина! – так-то вже величає їх! – Не боронiть – нехай поплачу! Я двадцять рокiв не плакала!
I так вона вимовила, що всi знов дрiбними сльозами вмилися.
Як я тодi на неї глянула, тодi я тiльки й побачила, якi в неї очi добрi, який усмiх ласкавий, – наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, понура… А далi як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурнiла i осмутнiла знов тяжко. А Настя стоїть, на всiх, на все дивиться та шепче:
– Я вже сьогоднi випила, – шумить менi в головi…
А далi:
– Люди добрi! – простогнала. – Чи я вiльна, чи я тiльки п’яна?..
XV
Настина подруга давня, ота Кривошиенкiвна, прийняла нас до себе в хату. Зiбралось ще скiльки добрих сусiдочок туди до нас та радимось. Тiльки Настя – як сiла в кутку, як схилила голову, – немов замерла так.
– Насте, – кличемо, – iди лишень до ради, порадимось.
– Голова болить! – одказала.
На другий день ще гiрше вона занедужала; вже з того дня й не вставала. Танула вона як свiчечка. Нiкого не пiзнає, дивиться страшно i все за голову себе хапає.
– Горить, горить! – каже.
На п’ятий день пiдвелась, хустки шукає, зривається нiби куди бiгти.
– Насте, куди се?
– Горiлки хочу!.. Пiду! Пiду!
Мати заплакала, – просить:
– Доню моя, схаменись!
– Пустiть мене, пустiть!
– Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не встоїш… Ляж!
– То вбийте мене, вбийте! – крикне, ламлючи руки.
Положили її знов на лiжко. Почала, вона кидаться, почала стогнати, кричати:
– Я вiльна, вiльна!.. Ну, добре!.. I вiльна, i п’яниця, i ледащо!.. Де ж менi прихилитись, де? Добрий хазяїн вижене: «П’яниця, ледащо, треба її з свого двору вигнати!» – скаже i вижене… i добре зробить.
К ночi вже з сили зовсiм вибилася, – тiльки стогнала стиха та просилась:
– Не женiть мене, не женiть, – нехай я хоч трохи одпочину! Матiнко, я ж ваша дитина, – не женiть!
Усе їй привиджується, що її женуть. I дитину свою згадувала.
– Сховайте, сховайте мою дитину, – шепче, – вона вже давно вмерла!
Так опiвночi пiднялась на лiжку…
– Зима люта! – вимовила. – Куди ви мене женете?
I впала…
Се вже її останнє слово було…