-------
| bookZ.ru collection
|-------
|  Генріх Гейне
|
|  Атта Троль
 -------

   Генріх Гейне
   Атта Троль
   Переклад Лесі Українки


   Сон літньої ночі

 //-- Передмова --// 
   Атта Троль повстав пізньої осені 1841 p. і був уривками надрукований в «Elegante Welt», коли редактором там став знову мій приятель Генріх Лаубе. Зміст і форма поеми мусили відповідати смирним вимогам сеї часописі; я спочатку написав тільки ті глави, які могли бути надруковані, та й ті прийняли чимало змін. Я мав замір пізніше видати цілу поему, досконало викінченою, але так діло й стало на сьому хвальному замірі, бо, як усім великим німецьким творам – Кельнському соборові, Шеллінговому богові, прусській конституції, – так повелося й Атта Тролеві, він ніколи не був викінчений. В такій невикінченій формі, сяк і так полатаного й тільки поверхово заокругленого, віддаю я його тепер публіці, покоряючись намаганням, що справді не від мене походять.
   Атта Троль повстав, як уже сказало, пізньої осені 1841 р., в той час, коли ще не зовсім перешумів великий бунт, де найрізноманітніші вороги збивались в одну купу проти мене. Се був дуже великий бунт, і я ніколи б не повірив, що Німеччина може зростити стільки гнилих яблук, скільки мені тоді на голову полетіло! Наш рідний край справді благословенний край; правда, не ростуть в ньому ні цитрини, ні золоті помаранчі, та й лавр ледве-ледве скніє на німецькому грунті, але гнилі яблука родять напрочуд рясно, і всі великі німецькі поети складали про се пісні. При тому бунті я мав згубити корону і голову, але не згубив ні тієї, ні другої, а всі безглуздії обвинувачення, видумані, аби нацькувати на мене юрбу, ганебно розбились самі, і я навіть не потребував спускатись до того, щоб відповідати на них. Мою оборону взяв на себе сам час та й відповідні німецькі уряди, мушу се вдячно признати, прислужились мені в цій справі чимало. Прикази арештувати мене, що на всіх станція від німецької границі чекають з жагою повороту німецького поета, відновляються в належний спосіб об різдві святому, коли на різдвяних деревцях мирні (gemuttlich) ліхтарики сяють. Подорож по німецьких просторах спротивилась мені через таку непевність шляхів, тим-то я святкую собі різдво на чужині та й дні свої довершу на чужині, у вигнанні. Тим часом одважні борці за світло і правду, що винуватили мене в несталості та запобіганні, походжають собі дуже безпечно по рідній землі, як добре оплачені слуги уряду або як шановані достойники купецького стану, або як постійні члени якого клубу, де вони щовечора патріотично покріпляються виноградним соком батька Рейну та морем викоханими шлезвіг-гольштейнськими вустрицями.
   Я з особливим заміром звернув увагу на те, в який час повстав Атта Троль. Тоді цвіла так звана політична поезія. Опозиція, мовляв Руге [1 - Руге Арнольд (1802-1880) – німецький політичний діяч і письменник, молодогегельянець.], продала свою шкуру і стала поезією. Музам було гостро наказано не бити байдиків і не ловити гав надалі, а вступити на службу рідному краю, напр., маркитантками волі або прачками християнсько-германської національності. Надто здійнявся серед бардів в німецькому гаю той невиказний, неплідний пафос, той зайвий чад ентузіазму, що кидається, зневажаючи смерть, в океан загальностей і завжди нагадує мені того американського матроса, що впав у такий безмірний нестям від генерала Джаксона, аж виліз, врешті, на самий вершок щогли і скочив звідти в море, скрикнувши: «Я гину за генерала Джаксона!» Так, хоч ми, німці, ще й не мали тоді жодного флоту, однак мали багато повних нестяму матросів, що гинули за генерала Джаксона у віршах і в прозі. Талан був тоді дуже невигідним даром, бо наводив на підозріння в безхарактерності. Хворе безсилля знайшло собі врешті, після тисячолітнього медитування, велику зброю проти перевтомлених геніїв; власне, знайшло воно антитезу межи талантом та характером. Для великої юрби сливе особисто підхлібне було, коли говорилось таке: порядні люди бувають взагалі дуже поганими музиками, однак же добрі музики звичайно ніщо іншого, як порядні люди, отже, в світі головна річ порядність, а не музика. Тепер уже порожня голова несамовито товклась об повне серце, а головним козирок став напрям. Я пам’ятаю одного тодішнього письмовця, що лічив собі в велику заслугу, власне, те, що він не вмів писати; за свій дерев’яний стиль він отримав срібну почесну чарку.
   О вічні боги! тоді ж то саме й треба було боронити прав духа, надто в поезії. Коли ж така оборона була великим завданням цілого мого життя, то вже ж не міг я згубити її з очей у сій моїй поемі; отже, і тон, і зміст її були протестом проти плебісцитів сучасних трибунів. І справді, вже перші уривки, що були надруковані з «Атта Троля», зворушили жовч моїх героїв характеру, моїх римлян, що обвинуватили мене не тільки в літературній, але й в громадській реакції, навіть в зневазі найсвятіших людських ідей. Щодо естетичної вартості моєї поеми, то не боронив її тоді, як і тепер; я писав її для власної втіхи і забави химерним, маячливим стилем тієї романтичної школи, де я свої наймиліші, молоді роки прожив і нарешті свого вчителя одлупив [2 - «…свого вчителя одлупив» – мова іде про Августа-Вільгельма Шлегеля (1767-1845) – вождя німецьких романтиків.]. З сього погляду, може, моя поема й негідна. Але ж ти брешеш, Бруте, ти брешеш, Кассію, та й ти брешеш, Азінію [3 - Азіній (від лат. asinus) – осел.], коли запевняєте, ніби мій жарт вимірений проти тих ідей, що складають коштовний здобуток людськості і за які я сам стільки боровся і страждав. Ні, власне, через те, що поетові сі ідеї з’являються в найкращій ясності і величі, бере його непереможний сміх, коли він бачить, як грубо, недотепно та незграбно можуть виражатись ті ідеї у вузькодумних сучасників. Він жартує тоді з дочасної ведмежої шкури тих ідей. Є свічада, так нерівно одшліфовані, що навіть сам Аполлон одбивається в них карикатурою і зриває в нас сміх. Але ми сміємось тоді тільки з потвори, а не з бога.
   Ще слово. Чи потребує ж особливого роз’яснення, що свавільна і жартівлива пародія одного Фрейлігратового [4 - Фрейліграт Фердінанд (1810-1876) – видатний німецький поет. Г. Гейне пародіює його вірш «Князь-мурин» з першої збірки поезій (1838), коли ще молодий Фрейліграт перебував під впливом французького романтизму і писав екзотичні вірші.] вірша, зроблена комічною основою «Атта Троля», зовсім не має на меті зневаги поета? Я його високо ціню і тепер і залічую його до найзначніших поетів, які настали в Німеччині після іюльської революції. Його перший збірник віршів попався мені на очі дуже пізно, власне, в той час, як я складав Атта Троля. Може, се залежало від мого тодішнього настрою, що, власне, «Князь-мурин» розвеселив мене так. Сей твір, однак, прославився як дуже вдалий. Для читачів, що сього твору не знають, – можуть же й такі знайтись де-небудь в Хінах або в Японії, чи навіть над Нігері та Сенегалом, – для таких роблю примітку. Князь-мурин, що виходить з початку поеми з білого шатра, немов якась місячна темрява, мав чорну любку з чорним обличчям, обмаєним білими струсевими перами. Але у вояцькому запалі він її покидає, йде до бою з неграми, де гуде бубон, обвішаний черепами, – ох, там він знаходить своє чорне Ватерлоо, і переможці продають його білим. Тії тягнуть благородного африканця до Європи, і тут ми знаходимо його знову на службі у переїзного товариства комедіантів, що доручило йому бити в турецький бубон під час своїх мистецьких представлень. Отже, стоїть він там при вході на арену, сумний та поважний, і бубонить, але при тому думає про свою колишню величність, думає про те, що він був колись абсолютним монархом понад далеким, далеким Нігером, що він полював на лева, тигра…

     «Заплакав і вдарив! глухий то був гук,
     Як бубон, загувши, розбивсь і впав з рук».

   Писано в Парижу, в грудні 1846.
   Генріх Гейне


   1

   Мотто:
   Ось вийшов з блискучого свого шатра
   Князь-мурин узброєний – в битву нора!
   Так з брами блискучої хмар визира
   Потьмарений місяць, мов темна мара.
 «Князь-мурин», Фрейліграта.


     Геть оточене узгір’ям,
     Темним, сміливим, стрімчастим,
     Заколиханеє шумом
     Диких пінистих потоків,


     Розляглось, як мрія, красне
     Котере [5 - Котере – курорт в Піренеях. Тут Г. Гейне жив улітку 1841 р.]. В домочках білих
     Скрізь балкони; красні дами
     Там стоять, сміються щиро.


     Сміючися, споглядають
     На базар строкатий, гучний:
     Тож під дудочку танцюють
     Там ведмедиця з ведмедем.


     Атта Троль і чорта Мумма —
     Звалась так його дружина —
     Виступають, і від дива,
     Аж не тямляться всі баски.


     Твердо, повагом, велично
     Атта Троль танцює гордий,
     Та дружиноньці кудлатій
     Цноти й повагу бракує.


     Так мені здавався часом
     Той її танець канканом,
     Бо при вискоках зухвалих
     Grand’ Chaumiиre мені згадалась.


     Навіть сам поводар жвавий,
     Що її провадив в путах,
     Теж, здається, зауважив
     Неморальність того танцю.


     І не раз за теє Мумму
     Батогом він бив по спині,
     І ревіла чорна Мумма,
     Що аж в горах віддавалось.


     Сей поводар мав на шапці
     Шість мадонн, що боронити
     Мали голову від кулі,
     Ворога або й від кузьок,


     А на плечах мав поводар
     З олтаря покров барвистий,
     Що служив за плащ у нього
     І скривав ножі й пістолі.


     Був ченцем колись поводар,
     Потім ватагом злодійським;
     Щоб і тим, і другим бути,
     Став на службу в Дон Карлоса [6 - Дон Карлос (1788-1855) – молодший брат іспанського короля Фердінанда VII, який у боротьбі за іспанський престол у 1833 – 1839 рр. зазнав поразки і втік до Франції.].


     Як втікать Дов Карлос мусив
     Разом з цілим товариством,
     А найкращі паладини
     Діла чесного шукали


     (Пан Шнапганський [7 - Пан Шнапганський – збірне прізвище пройдисвіта і авантюриста. Г. Гейне має на увазі князя Фелікса Ліхновського, який служив у Пруссії, а потім став генералом у війську Дона Карлоса.] став письмовцем),
     Тож тоді й наш лицар віри
     Став ходить по всьому краю,
     З ним же й Атта Троль, і Мумма,


     І ведмеді танцювали


     Перед людом на базарах.
     На базарі в Котере
     Атта Троль танцює в путах!


     Атта Троль, що жив колись-то
     Наче гордий князь дикарський,
     На верхів’ях вільних гірських, —
     Для юрби в долині скаче!


     Так, за ті нікчемні гроші
     Він танцює, він, що перше
     Був величним, жах наводив,
     Чув себе таким всесильним!


     Як згадає ж молодощі,
     Панство втрачене ліснеє,
     Заревуть сумнії гуки
     У душі у Атта Троля.


     Сумно гляне він, мов чорний
     Фрейлігратів мурин-князь, —
     Той погано бив у бубон,
     Сей же зле танцює з жалю.


     Співчуття йому немає,
     Тільки сміх. Сама Жюльетта [8 - Жюльетта – так Гейне називав свою дружину Матільду, яка супроводжувала його під час подорожі в Котере.]
     Засміялася з балкона
     Розпачливим скокам звіра.


     Бо нема в Жюльєтти в грудях
     Почуття, вона французка,
     Врода – все для неї; справді,
     Чарівна сама на вроду,


     В неї погляди – то милий
     Невід з проміння, в той невід
     Наше серденько, мов рибка,
     Попада, тріпоче й мліє.



   2


     Фрейлігратів мурин-князь
     Якось так в запалі трахнув,
     Не розваживши, в свій бубон,
     Що, загувши, він розскочивсь.


     Факт вражаючий! від нього
     Затремтить усякий бубон!
     Погадайте ж, що буває,
     Як ведмідь розірве пута?


     Раптом сміхи і музики
     Заніміли, з жахом, з криком
     Люд з базару геть посунув,
     Дами всі побігли разом.


     Так з невільничих кайданів
     Швидше вирватись потрапив
     Атта Троль. Він диким скоком
     Геть по вулиці погнався.


     Перед ним всі розступились.
     Він же видерся на скелю,
     Вділ з презирством подивився,
     Потім зник поміж горами.


     На порожньому майдані
     Зосталася чорна Мумма
     І поводар – він шалено
     Кинув шапкою об землю,


     Потоптав на ній ногами
     Всі мадонни! Скинув плащ
     І зоставсь, огидно голий.
     Проклинати став ведмежу,


     Чорну та бридку невдячність!
     Бо вважав він Атта Троля
     За товариша свойого,
     Навіть вивчив танцювати.


     Адже він тому ведмедю
     Дарував життя! давали
     Недаремне сто талярів
     За ведмежу пишну шкуру!


     І нещасна чорна Мумма
     У німій стояла тузі
     Та, благаючи, спиналась
     Перед гнівним господарем.


     Та господар той ще гірше
     Розлютився, бив і лаяв:
     «Ти, Христина-королева [9 - Xристина-королева – Королева Марія-Христина, що стала регенткою при своїй дочці Ізабеллі і вела боротьбу з Доном Карлосом за іспанський престол (1833-1839).]!
     Пані Муноц! ти, розпусто!»


     Все те сталось в теплу, гарну
     Пообіднюю годину;
     Ніч, що потім наступила
     Після дня, була розкішна.


     Я просидів половину
     Теї ночі на балконі,
     При мені була Жюльєтта
     І на зорі поглядала.


     І промовила, зітхнувши:
     «Кращі зорі сі в Парижі,
     Як увечері зимою
     Одбиваються в калюжах!»



   3


     Літня мрія! фантастичний,
     Без мети мій спів, так само,
     Як життя усе й кохання,
     Як творець і всі створіння!


     Бо для власної забави
     Виграває і літає
     По країні поетичній
     Мій прудкий Пегас коханий.


     Не цнотливая він шкапа,
     Не робочий кінь міщанський
     І не огир він партійний,
     Що в нестямі рже й басує.


     Золоті підківки має
     Мій крилатий білий коник,
     А вуздечку – низку перлів —
     Я її пускаю вільно.


     Ти неси мене, де хочеш!
     У повітря, в гори-кручі,
     Де клекочуть так потоки:
     «Бійсь безодні божевілля!»


     Ти неси в долини тихі,
     Де дуби стоять поважні,
     З-під коріння плине давнє
     Джерело пісень солодких.


     Хай я там води нап’юся,
     Очі вмию, – ох, я прагну
     Сеї чистої водиці,
     Що видющим, мудрим робить,


     Сліпоту здійма! Мій погляд
     Бачить глибоко в проваллі
     Атта Тролеву печеру!
     Розумію, що він каже.


     Дивно, як мені знайома
     Видалась ведмежа мова!
     Чи не чув я де тих гуків
     У коханім ріднім краю?



   4


     Ронсеваль [10 - Ронсеваль – долина в Піренеях біля Котере. У «Пісні про Роланда» розповідається, що у Ронсевальській долині загинув у битві з сарацинами Роланд, небіж імператора Карла Великого.], долино славна!
     Як твоє імення чую,
     Затремтить, запахне в серці
     Квітка синяя забута!


     Постає країна мрії,
     Що літ з тисячу, як зникла,
     І великі очі духів
     Глянуть так, що я злякаюсь.


     Гомін, брязкіт, люта чвара!
     Б’ються франки й сарацини;
     Розпачливо і криваво
     Сурма грає у Роланда!


     У долині Ронсевальській
     Видко «поруби Роланда», —
     Так прозвано їх, бо лицар,
     Щоб собі пробить дорогу,


     Так смертельно, тяжко вдарив
     Тим своїм мечем Дюрандо
     В скелю, що сліди зостались
     І по сей день на камінні.


     Тож в одній щілині темній,
     Геть зарослій чагарями,
     Ялівцем, лежить глибока
     Атта Тролева печера.


     Серед любої родини,
     По трудах він спочиває
     Після втоми, споглядання,
     Подоріжжя світового.


     Як то мило повернутись
     До дітей, в печеру любу!
     Дві дочки й синів чотири
     Вкупі з Муммою зростив він.


     Гарно вилизані доні
     І русяві, мов попівни;
     Хлопці бурі, лиш найменший
     Одноухий син, той чорний.


     Сей найменший був мазунчик
     Материн, вона з ним гравшись,
     Відкусила в нього вухо
     І, милуючи, пожерла.


     Молодець він геніальний,
     Має зграбність гімнастичну,
     І такії робить штуки,
     Мов штукар славутній Масман [11 - штукар славутній Масман – Ганс-Фердінанд Масман (1797-1874) – німецький філософ, націоналіст; організатор «гімнастичних товариств». Гейне висміював Масмана у багатьох своїх творах.].


     Цвіт краєвої освіти,
     Любить він лиш рідну мову,


     Зроду він не вчив жаргону
     Ні гелленів, ані римлян.


     Свіжий, вільний, жвавий, гречний,
     Він ненавидить всі мила,
     Умивання – нову розкіш,
     Так, як і дотепний Масман.


     А найбільш він геніальний,
     Як на дерево дереться,
     Що над кручею із скелі
     Із щілини виростає.


     І на гору він вилазить,
     Де вночі уся родина,
     Коло батька посідавши
     Розмовляє в тихий вечір.


     І розказує їм батько,
     Як він жив колись у світі,
     Як людей, міста він бачив,
     І терпів багато лиха,


     Мов той славний син Лаертів [12 - Син Лаертів – Одіссей, герой старогрецького епосу – поеми Гомера «Одіссея».], —
     Атта Троль лиш тим не схожий,
     Що й дружина з ним ходила,
     Вірна, чорна Пенелопа,


     Атта Троль розповідає
     Їм про славу колосальну,
     Що, танцюючи мистецьки,
     Залучив собі ніж людьми.


     «І старі, й малі, – казав він, —
     Аж не тямилися з дива,
     Як, було, під гуки дудки
     Він танцює на базарах.


     А найбільше тії дами
     (Знаються ж на тім найбільше!)
     Страх плескали у долоні
     І очима любо грали».


     О мистецьке славолюбство!
     З усміхом старий танцюра
     Згадує, як свій талан
     Уявляв він перед людом.


     І в великому натхненні
     Хоче ділом доказати,
     Що не марний самохвалець,
     А митець великий справді:


     Миттю схоплюється з місця,
     І спинається на диби,
     І танцює, як давніше,
     Той гавот, танець свій славний.


     Мовчки всі, пороззявлявшись,
     Поглядають ведмежата,
     Як вистрибує їх батько
     Дивно в місячному сяйві.



   5


     Між родиною в печері
     На спині, слабий душею,
     Атта Троль лежить, задумавсь,
     Лапу ссе, гарчить невпинно:


     «Муммо, Муммо, чорна перло!
     Я тебе в світовім морі
     Уловив, і в тім же морі
     Я тебе згубив ізнову!


     Чи з тобою я побачусь
     В сьому світі чи на тому,
     Де душа твоя від шерсті
     Буде вільна й просіяє?


     Ох! коли б я міг іще раз
     Милу мордочку лизнути,
     Любу Мумму ту солодку,
     Наче вимащену медом!


     Щоб хоч раз мені почути
     Пах, що завжди від моєї
     Мумми чорної походить,
     Наче пахощі від рожі!


     Ох! в кайданах Мумма гине,
     В теї бридкої звірини,
     Що людиною зоветься —
     І кричить: я пан створіння!


     Смерть і пекло! Тії люди,
     Ті пани ясновельможні,
     З високості, гордо, пишно
     Поглядають вниз на звірів,


     В нас жінок, дітей хапають,
     В’яжуть, мучать нас, мордують,
     Ще й провадять торг поганий
     Шкурою і тілом нашим!


     Ще й себе вважають в праві
     Отакі бридкії вчинки
     Над ведмедями вчиняти,
     І зовуть се людським правом!


     Людське право! людське право!
     Хто ж се дав вам теє право?
     Не натура ж, бо вона
     Не бува ненатуральна.


     Людське право! хто то дав
     Привілегії отії?
     Вже ж не розум, бо ніколи
     Не бува він нерозумним.


     Люди! та невже тим ліпші
     Ви од інших, що їсте ви
     Все печене та варене?
     Ми – їмо сировину;


     А вкінці виходить скуток
     Все однаковий, – не їжа
     Робить славним: той славетний,
     В кого вчинки й думки славні.


     Чи не тим ви, люди, ліпші,
     Що наука й хист ведеться
     Добре вам? Але ж і ми
     В тім’я довбнею не биті.


     Чи нема ж собак учених?
     Або коней, що рахують,
     Мов купці? чи ж не чудово
     Зайці в бубон вибивають?


     Чи бобри не мають слави
     В гідростатиці віддавна?
     Хто ж то винайшов клістири
     Для людей, коли не буцли?


     Чи ж осли не пишуть критик?
     Чи комедії не грають
     Мавпи? Хто ж є кращий мімік,
     Як батавія, кіт морський?


     Солов’ї чи ж не співають?
     Де ж співець над Фрейліграта?
     Хто співав про лева краще,
     Як земляк його верблюд?


     Танцюристий хист підняв я
     Сам високо так, як Равмер [13 - Равмер – Фрідріх фон Раумер (1781-1873) – німецький історик, професор Берлінського університету. Гейне висміював псевдоопозиційні виступи Раумера.]
     Хист письмацький: чи ж не гірше
     Пише він, ніж я танцюю?


     Люди, чим же так ви ліпші
     Нас? Високо ви несете
     Голову, та в голові
     Думки низькії снуються.


     Люди, чи не тим ви ліпші
     Нас, що маєте ви шкуру
     Гладку й слизьку? поділяйте ж
     Із гадюками ту вроду.


     Людський рід, двоногі змії!
     Розумію я, для чого
     Одіж вам! Чужою шерстю
     Криєте гадючу нагість.


     Діти, діти! стережіться
     Бід безшерстої потвори!
     Дочки! не впевняйтесь тому
     У штанах бридкому звіру!»


     Дальш доводити не хочу,
     Що ведмідь в своїй зухвалій
     Нісенітниці провадив, —
     Ніби звірі людям рівні.


     Бо таки ж нарешті сам я
     Чоловік, і я не хочу
     Переказувать бридню,
     Бо нарешті се ж образа!


     Чоловік я сам, і ліпший,
     Ніж усі другії звірі;
     І користі свого стану
     Я ніколи не зречуся.


     І до бою з кожним звіром
     Стану й буду битись вірно
     За людей і за святеє
     Природженне людське право.



   6


     Але, може, то й корисно
     Нам, створінням вищим, ліпшим
     На землі від звірів інших
     Знати, що гадають нижчі.


     Так, в тих низьких, темних, бідних
     Сферах нижчої громади
     Поміж звірів всюди чути
     Гордість, лихо й нарікання.


     Все природне, історичне,
     Все звичайне, справедливе,
     Всім літ з тисячу відоме, —
     Одверта зухвала морда.


     Молодим старії гордо
     Все гарчать про злу науку,
     Що загрожує культурі
     І туманності на світі.


     «Діти! – Атта Троль гукає
     І качається по голім
     Незастеленому ложі, —
     Нам належиться прийдешність!


     Якби всяк ведмідь, всі звірі
     Та були моєї думки,
     Ми б, злучивши наші сили,
     Подолали б всіх тиранів.


     Якби дикий вепр з’єднався
     Із конем, а слон, як брат,
     Хоботом своїм обняв би
     Роги чесному волові,


     Вовк з ведмедем різних мастей,
     Мавпа з цапом, навіть заєць, —
     В товариство всі з’єднались,
     Перемога б стала певна.


     Згода, згода! се найперше,
     Що нам треба. Поодинці
     Нас потопчуть, – але вкупі
     Ми гнобителів затопчем.


     Згода, згода! – переможем,
     Скинемо те горде панство
     Монополії бридкої!
     Буде звірське праве панство.


     Головні закони – рівність
     Всіх створіннів божих, – дарма,
     Хто якую віру має,
     Хто на масть який, чим пахне.


     Рівність правая! осел в нас
     Буде вищим урядовцем,
     Лев при тому часом мусить
     До млина мішки возити.


     Щодо пса, то, правда, єсть він
     Здавна вже послугач людський.
     І багато тисяч років
     Як собака жив між людьми;


     Але в вільнім краю верне
     Він собі права одвічні,
     Що не мають буть зламані,
     Скоро він придбає слави.


     Так, жиди в нас навіть мусять
     Право рівності одержать,
     І закон їх постановить
     Нарівні з другими звірми.


     Тільки танець на базарах
     Заборонений їм буде, —
     Заборону сю роблю я
     В інтересі мого хисту.


     В раси їхньої немає
     Почуття до стилю, – в танці
     Пластики нема, а сеє
     Смак псує поміж народом».



   7


     Сумно в логові сумному,
     В колі рідному сидить
     Атта Троль, той ворог людський,
     І реве, і зуби скалить:


     «Люди, наволоч химерна!
     Все вам смішки! – ваші смішки
     І кормига ваша бридка
     Згине хутко в день великий!


     Обража мене найгірше
     Рух отой кисло-солодкий
     В них на мордах, – не терплю я
     Того усміху людського!


     Як на білому обличчі
     Я побачу рух сей клятий,
     Повертаються від злості
     В животі в мене всі кишки.


     Ще зухваліше, ніж в мові,
     Виступає в тій усмішці
     Вся глибока безсоромність,
     Що сидить у людських душах.


     Все посміхуються! Навіть
     І тоді, коли повинні
     Найповажніш буть, – у хвилю
     Урочистую кохання!


     Все посміхуються! В танці —
     Й там сміються! Зневажають
     Тим сей хист, а він повинен
     Завжди культом буть поважним.


     Так, танець за давніх-давен
     На меті мав благочестя;
     І жреці кругом престолу
     Йшли, було, в святому колі.


     При ковчезі заповітнім
     Танцював колись Давид;
     Танець був служінням богу.
     То – молилися ногами!


     Отже, й я танець так само
     Розумів, як танцював я
     На майданах перед людом —
     І придбав собі тим слави.


     Слава та, я признаюся,
     Завдавала серцю втіхи;
     Бо від ворога почути
     Дивування – любо нам!


     Та вони й в ентузіазмі
     Усміхаються! Безсилий
     Проти них той хист танечний,
     Легкодушні люди завжди!»



   8


     Часто в світі чесні люди
     Не конечне гарно пахнуть,
     Слуги ж папські уживають
     Завжди амбру та лаванду.


     Від людей, душею чистих,
     Часто тхне зеленим милом,
     На негідному ж створінні
     Аж блищить олій рожевий.


     Хай же носа не копилить
     Любий мій читець, коли він
     В Атта Тролевій печері
     Не згада арабських спецій.


     Хай побуде він зо мною
     В душнім та важкім повітрі,
     Де герой мій свому сину
     Мов із хмари промовляє:


     «Сину, сину мій мизинний!
     Притулись до морди батька
     Ти своїм єдиним вухом,
     Вислухай поважне слово!


     Стережись від людських думок,
     Бо загубиш душу й тіло!
     Між всіма людьми немає
     Справедливої людини.


     Німці перш були порядні, —
     Ті сини Туїскіона [14 - Сини Туїскіона – Туїскіон – одно з божеств стародавніх германців, що зображалося у вигляді ведмедя.]
     Наші родичі віддавна, —
     Отже й тії зледащіли:


     Віру стратили й побожність,
     Атеїзм вони провадять…
     Сину, сину, стережися
     Бауера й Фейербаха! [15 - …стережися Бауера й Фейербаха! – Бруно Бауер (1809-1882) – німецький філософ-ідеаліст, молодогегельянець, критик Євангелія. Людвіг Фейербах (1804-1872) – видатний німецький філософ-матеріаліст, автор широко відомої праці «Суть християнства» (1841), у якій критикував ідеалізм, показав його зв'язок з релігією. Атта Троль застерігає своїх нащадків від цих філософів як від носіїв безвір'я, критиків релігії.]


     Та не будь ти атеїстом,
     Незвіром, що без поваги
     До творця, – бо то ж творець
     Нам створив сей світ великий!


     Угорі і сонце, й місяць,
     І зірки усі, – хвостаті
     Так же само, як безхвості, —
     Все то одсвіт його сили.


     Долі і земля, і море —
     То луна святої слави,
     На землі створіння кожне
     Почува величність бога.


     Навіть щонайменша кузька
     В бороді у богомільця
     З мандрівцем іде на прощу,
     Вічному хвалу співає!…


     Там у зорянім наметі,
     На престолі золотому,
     Владар наш сидить величний, —
     Се ведмідь здоровий білий.


     Біла, наче сніг, без плями,
     Ясна шерсть його; над чолом
     Діамантова корона, —
     Небеса всі осіяла.


     Скрізь гармонія в обличчі
     І діла німії думок;
     Тільки берлом він порушить —
     І лунають співом сфери.


     А в ногах сидять лагідно
     Ведмеді святі, що в світі
     Тихо все терпіли, – в кігтях
     Держать мученицькі пальми.


     Часом інший раптом скочить,
     Потім другий, святим духом
     Зрушений, і – глянь! – танцюють
     Дивний танець урочистий…


     Ласки божої проміння
     Заміня талан їм в танці
     І, раюючи душею,
     Виплигнуть хотять із шкури!


     Чи то й я, Троль, недостойний,
     Буду гідний того щастя, —
     Від земної злої долі
     Перейти в той край відради?


     Чи й мені перед престолом,
     Там, у зорянім наметі,
     Танцювати доведеться
     З пальмою, в промінні слави?»



   9


     Мов язик червоно-ярий,
     Що той чорний Фрейлігратів
     Негрський князь, з досади люто
     Витріщає з чорних уст, —


     Вийшов місяць так із темних
     Хмар небесних. Десь далеко
     Б’ють джерела невсипущі,
     Цілу ніч вони лютують.


     Атта Троль стоїть самотньо
     На шпилі, на любій скелі,
     Самітний реве на кручі, —
     Свище вітер опівночі.


     «Так, ведмідь я! я ведмідь той,
     Що незграбою, кудлаєм,
     Ревуном і товстолапим,
     І бог зна ще як взивають!


     Так, ведмідь я! я ведмідь той!
     Я опудало отеє,
     Я той дурень, що приймає
     Ваші посміхи й наругу!


     Я на глум вам здавсь! і мною ж,
     Мов яким страшилом, завжди
     Дітвору лякати звикли,
     Дітвору ледачу людську.


     Я посмішище отеє,
     Що баби в казках виводять,
     І я вголос визнаю се
     Перед всім нікчемним людом.


     Чуєте ви всі? – ведмідь я!
     Свого ж роду не стидаюсь,
     Я пишаюсь, мов походжу
     Від Мойсея Мендельсона [16 - Мендельсон Моисей (1729-1786) – німецький філософ епохи просвітительства. Г. Гейне натякає тут на внука М. Мендельсона, композитора Фелікса Мендельсона-Бартольді (1809-1847).]!»



   10


     Постаті суворі й дикі
     Десь бредуть на четвереньках
     І дорогу пробивають
     В темнім гаю опівночі.


     Батько Атта Троль ступає,
     З ним синочок одноухнй.
     Там вони спинились в гаю,
     Де лежить кривавий камінь.


     Атта Троль реве: «Сей камінь —
     Се алтар; отут друїди [17 - Друїди – жерці у стародавніх кельтів.],
     Ще за часів бузувірства,
     Для богів – людей вбивали.


     О страшенная бридота!
     Як подумаю, то дибом
     Шерсть мені встає на спині, —
     Лити кров для слави бога!


     Правда, що тепер мудріші
     Люди стали, – не вбивають
     Одне одного в догоду
     Богові й небесним силам!


     Не побожне божевілля,
     І не мрії, і не дурість, —
     Заздрість тільки й самолюбство
     Да гризні людей призводить.


     Всі навзаводи спішаться
     До розкошів сього світу,
     Скрізь гармидер, колотнеча,
     Кожний з них для себе краде!


     Хтось один – маєток спільний
     Для себе загорне в спадок, —
     Та й кричить, що має право,
     Право власності й маєтку!


     Право власності й маєтку!
     О брехні й крадіжки право!
     З дурістю лукавство сплести
     То людина тільки вміє.


     Бо натура не створила
     Жодних владарів; без сховів,
     Без кишень на наших шкурах
     Всі на світ ми породились.


     І ні в кого з нас немає
     Прирожденных тих мішечків,
     Щоб росли на шкурі зверху,
     Де б ми крадене ховали.


     Тільки те створіння гладке,
     Що в чужую шкуру штучно
     Одягається, – те вміє
     Штучно й торбу змайструвати.


     Схов, кишеня! неприродна
     Та кишеня, як і власність,
     Як і право на маєтки,
     Злодіяки тії люди!


     Ненавиджу я їх палко!
     Се прийми ти, сину, в спадок.
     Мусиш тут, при алтареві,
     Присягнуть ненависть вічну!


     Ворогом будь злому кодлу,
     Що в кормизі нас тримає,
     Не прощай ти їм довіку.
     Присягай же тут, мій сину!»


     Син присяг, як в давні часи
     Ганнібал [18 - Ганнібал Барка (247-183 до н. е.) – карфагенський полководець. Ще в дитинстві поклявся своєму батькові карфагенському полководцеві Гамількару бути вічним ворогом римлян.]. А місяць страшно
     Освітив промінням жовтим
     Камінь той і мізантропів…


     Іншим часом розкажу вам,
     Як ведмедик той дотримав
     Свого слова; наша ліра
     Вславить теє в іншій пісні.


     Що ж до Атта Троля, власне,
     Ми його тепер покинем,
     Чим пізніше пустим кулю,
     Тим вона певніше влучить.


     Бо вже всі розвідки слідчі
     Скінчені. Злочинцю лютий
     Проти маєстату люду, —
     Завтра виступлять на тебе!



   11


     Наче сонні баядери,
     Гори дивляться холодні
     В сорочках з туману білих,
     Що колише ранній вітер.


     Але хутко їх розбудить
     Сонця бог, промінням скине
     Покриття із них останнє
     І нагу красу осяє.


     Раннім ранком ми з Ласкаро
     Подались на полювання
     На ведмедя. Уполудні
     Ми до Pont d’Espagne [19 - Іспанського мосту (франц.).] дійшли.


     Так місток звуть, що провадить
     Від французів до іспанців;
     Тії варвари західні
     Літ на тисячу одстали,


     Літ на тисячу одстали
     Від нових звичаїв світу;
     Наші варвари на сході —
     Ті одстали лиш на сто літ.


     Тихо й сумно покидав я
     Землю славную французьку,
     Рідний край святої волі
     І жінок, мені коханих.


     Серед Pont d’Espagne убогий
     Там сидів іспанець, – злидні
     Крізь дірки плаща світились,
     Злидні і в очах світились.


     Він старую мандоліну
     Сіпав пальцями худими;
     Прикрий дренькіт відбивали
     Кручі, – наче насміхались.


     Він раз по раз нахилявся
     Над безоднею й сміявся,
     Грав дедалі все безладніш
     І співав слова такії:


     «Маю я в моєму серці
     Золотий маленький столик,
     Там при столику маленькім
     Золотих стільців чотири.


     На стільцях маленькі дами,
     Золотії стрілки в косах,
     Всі сидять і грають в карти,
     Тільки Клара виграє.


     Виграє й сміється хитро.
     Ох, в моєму серці, Кларо,
     Будеш завжди вигравати,
     Бо всі козирі ти маєш».


     Далі йдучи, сам до себе
     Говорив я: «Божевілля
     Там співа на тому мості,
     Що в Іспанію провадить.


     Чи то хлопець той єсть образ
     Думок двох країн сусідніх,
     Чи він, може, свого люду
     Неподобний заголовок?»


     Перед вечором дійшли ми
     До нещасної Посади,
     Там же ollea-potrida [20 - Страва з овочів та м’яса (іспан.).]
     Парувала в брудній мисі.


     Там же їв я і garbanzos [21 - Галушки з горохового борошна: страва бідняків (іспан.).]
     Тверді й тяжкі, наче кулі,
     Що й для німця вже нестравні,
     Хоч і зріс він на галушках.


     Ліжко теж було до пари
     Кухні тій. Блощиць в нім сила,
     Мов наперчено. Блощиця —
     Найлютіший ворог людський!


     Гірш, ніж сильний натиск гніву
     Тисячі слонів сердитих,
     Злість єдиної блощиці,
     Що по вашім ліжку лізе.


     Дать себе кусати тихо —
     Се погано, – тільки ж гірше
     Роздушить її, тоді вже
     Не заснете цілу ніч.


     Найстрашніша річ на світі
     Бійка з поганню тією,
     Із блощицями змагання,
     Що за зброю мають сморід!



   12


     Що вигадують поети
     Навіть тихі! де ж, – говорять
     І співають, що натура —
     Се велика церква божа;


     І краса тієї церкви
     Славу господа ясує;
     Місяць, сонце й зорі висять
     Під склепінням, наче лампи.


     Хай так буде, добрі люди!
     Та признайтеся – в тій церкві
     Сходи дуже невигодні,
     Препогані, подлі сходи!


     Те влізання та злізання,
     Те стрибання й дряпанина
     По каміннях – се мені
     Томить душу, томить ноги.


     Поруч мене йшов Ласкаро,
     Довгий та блідий, мов свічка!
     Не говорить, не сміється
     Той умерлий син відьомський.


     Так, бо кажуть, що він мертвий,
     Вмер давно, а тільки мати,
     Та Урака, – чарівництвом
     Ще держить його на світі…


     Ой ті проклятії сходи!
     Як в безодню не злетів я,
     Як зостались в’язи цілі, —
     Того й досі не збагну я.


     А джерела гомоніли!
     Вітер так ялини шарпав,
     Аж гули! Зненацька збіглись
     Темні хмари… от негода!


     У хатиночці рибальській
     Близько Lac de Gaube [22 - Озеро Гаубе (франц.).] знайшли ми
     Врешті захист і форелі;
     Лепська риба ті форелі!


     Там сидів на м’якім кріслі
     Сивий дід, старий рибалка,
     Дві хороші сестрениці,
     Мов ті ангели, при ньому.


     Ангели гладкі, фламандські,
     Наче вискочили з рамок
     Рубенсових: злотокосі,
     Ясноокі, заживненькі.


     На червоних щічках ямки,
     Хитрощі на них сміються,
     Тіло міцне та розкішне,
     Так що й страх бере і втіха.


     Гожі, милії створіння!
     Так вони змагались любо:
     Що дать пить слабому дядьку,
     Що йому більш до сподоби?


     Ось одна приносить склянку
     З цвітом липовим вареним,
     Друга конче напосілась
     Напоїти бузиною.


     «Та не хочу я нічого! —
     Дід покликнув нетерпляче. —
     Дайте лиш вина, то краще
     Я гостей ним почастую!»


     Чи було вино то справді,
     Що я пив при Lac de Gaube,
     Я не знаю. В Брауншвейгу
     Я б гадав – погане пиво.


     Чорний був той міх козиний,
     І смердів він надзвичайно,
     Дід же пив вино так втішно,
     Звеселився й поздоровшав.


     Розказав нам про події
     Переносчиків, бандитів,
     Що по волі проживають
     У дібровах піренейських.


     Ще і давніх розповідків
     Знав багато дід, між іншим
     Розказав, як в давні часи
     Бились велети й ведмеді.


     Так, то велети й ведмеді
     Там змагалися за владу,
     За долини та за гори,
     Поки люди не настали.


     Люд прийшов, і повтікали
     Велети всі геть з країни,
     Збиті з толку; мало мозку
     В головах таких великих.


     Ще ж говорять: тії дурні
     Як допхалися до моря
     І побачили, що небо
     В хвилях синіх одбивалось,


     То й подумали на море,
     Що то небо, – і сунули
     Хутко, мавши віру в бога;
     Там усі і потопились.


     А ведмедів, що зостались,
     Чоловік тепера нищить,
     І щороку менше й менше
     Зостається їх по горах.


     «Так одні, – старий промовив, —
     Другим місце одступають,
     А як наші люди згинуть, —
     Панство карликів настане,


     Тих людців лукавих, мудрих,
     Що тепер живуть у горах,
     Золоті багаті руди
     Все копають та збирають:


     Як вони з гір виставляють
     Хитрі голови маленькі, —
     Сам при місяці я бачив, —
     Жах мене брав за прийдешність!


     Влада грошей і дрібноти!
     Ох, боюсь, що наші внуки,
     Мов ті велети дурнії,
     В небо-море повтікають!»



   13


     Між горами в чорній балці
     Озеро, вода глибока.
     З неба смутно поглядають
     Бліді зорі. Ніч і тиша.


     Ніч і тиша. Плескіт весел.
     З тихим плеском, таємничо
     Плине човник. Замість діда
     Перевозять нас дівчата.


     Зручно правлять. У темноті
     Часом блискають при зорях
     Їхні дужі, голі руки
     І великі сині очі.


     Край мене сидить Ласкаро,
     Як і перш, блідий, мовчазний.
     Жах пройняв мене, – я здумав:
     Чи один він тільки мертвий?


     Може, я і сам вже мертвий,
     І пливу тепер під землю
     З марищами поруч себе
     У холодне царство смерті?


     Може, озеро – то темні
     Хвилі Стіксу [23 - Стікс – у старогрецькій міфології річка в підземному царстві, через яку перевозили душі померлих. Перевізником на річці був Харон.]? Прозерпіна [24 - Прозерпіна – в давньоримській міфології богиня підземного царства.]
     По мене замість Харона,
     Може, сих служниць послала?


     Ні, я знаю, ще не вмер я,
     Ще не згас – в душі у мене
     Ще горить, палає, грає
     Полум’я життя живеє.


     Сі дівчата, що веслують
     І зручненько правлять, часом
     Бризкають водою в мене,
     І сміються, і пустують —


     Сі дівки здорові, свіжі,
     Се не марища непевні,
     Не кошачі душі з пекла,
     Не служниці Прозерпіни!


     Щоб допевнитися добре,
     Що вони не з того світу,
     Що я сам живу і чую,
     Я себе запевнив ділом,


     Притулив уста хутенько
     До тих ямочок на щоках,
     І я зважив зараз в думці:
     Як цілую, то живу!


     А на березі іще раз
     Цілував дівчаток любих;
     Бо вони за переправу
     Тільки сю приймали плату.



   14


     В сяйві-золоті сміються
     Фіалковії узгір’я,
     А на пригорі сільце,
     Мов гніздечко, чепурнеє.


     Видряпавсь туди я – бачу,
     Що старі всі полетіли,
     А зосталась дома тільки
     Молодь, що літать не вміє.


     Гарні хлопчики й дівчатка,
     Всі закутані в червоні
     Й білі хусточки вовняні,
     Всі вони в весілля грались.


     Я грання не перебив їм,
     Бачив, як той закоханець,
     Князь-пацюк, став на коліна
     Перед кицькою-княжною.


     Бідний князь! До шлюбу стане
     З кралею. Мурчить суворо,
     Укусила, потім з’їла;
     Миш сконала, гра пропала.


     Цілий день сливе пробув я
     З дітьми, з ними розмовляв я
     Дуже щиро. Знать хотіли
     Діти, хто я й чим займаюсь?


     «Друзі, – мовив я, – німецька
     Та земля, де я вродився;
     Там багато є ведмедів,
     Отже, я собі мисливець.


     Облупив я не одного
     З тих ведмедів, так за теє ж
     Шарпали-таки не мало
     І мене ведмежі кігті.


     Ті невилизані дурні,
     Що я з ними битись мусив
     В себе в милім ріднім краю,
     Хутко вже мені обридли.


     І сюди помандрував я
     Звіра кращого шукати;
     Хочу спробувати сили
     На великім Атта Тролі.


     Отакий сперечник славний
     Варт мене. Ох, в ріднім краю
     Часом я з такими бився,
     Що й за перемогу сором!…


     Як прощавсь я, танцювали
     Всі малі навколо мене
     І співали в тому крузі:
     «Girofflino, girofflette! [25 - Жирофліне, жирофлетте! (франц.) – приспів у французьких дитячих піснях без конкретного змісту.]»


     І, хизуючись, до мене
     Уклонилась наймолодша
     Двічі, тричі, штири рази
     І тоненько заспівала:


     «Короля коли зустріну,
     Я йому вклонюся двічі,
     Як зустріну королеву,
     То вклонюся їй аж тричі.


     Як же шлях мені заступить
     Чорт з рогами, то вклонюся
     Двічі, тричі, штири рази…
     «Girofflino, girofflette!»


     «Girofflino, girofflette!» —
     Залунав гурток, химерно
     Вирував навколо мене
     Їх танок, бриніли співи.


     Як зійшов я у долину,
     Здалека лунало мило,
     Мов пташине щебетання:
     «Girofflino, girofflette!»



   15


     Величезні кручі, скелі,
     Скрізь потріскані, побиті,
     Дивляться, немов потвори,
     З давніх-давен скам’янілі.


     Дивно! сиві хмари в’ються
     Понад ними, наче тіні,
     Мов бліді наслідування
     Тих фігур камінних диких.


     Здалека потік лютує,
     Вітер виє між горами!
     Гучний гомін, невмолимий
     І фатальний, наче розпач.


     Скрізь непевна самотина!
     Чорна галич посідала
     На кривих старих ялинах,
     Важко б’є слабкими крильми.


     Поруч мене йде Ласкаро,
     Мовчазний, блідий; та й сам я
     Був, неначе божевілля,
     Рядом з смертею лихою.


     Бридка, дика то містина,
     Певне, проклята! Здається,
     Кров я бачу на корінні
     Там, під деревом струхлілим.


     У тіні стоїть хатина,
     Вросла в землю, соромлива,
     Наче з боязким благанням
     Дивиться убога стріха.


     Люди, що у тій хатині,
     То каготи [26 - Каготи – нащадки племені, що колись населяло Піренеї.], то зостанки
     Племені, що у темноті
     Доживає вік злиденно.


     В серці басків ще і досі
     Не зникає обридливість
     До каготів. Темний спадок
     Давніх темних часів віри.


     У Баньєрському [27 - Баньєp – містечко-курорт в Піренеях.] соборі
     Є маленька хвіртка в гратах;
     Паламар казав, – ті двері
     Зроблені задля каготів.


     Бо вони колись не сміли
     Входить в інші двері в церкву,
     А скрадались потихеньку
     В божий дім на бічні двері.


     Там на низькому ослоні
     Осторонь кагот молився,
     Мов заражений, окроме,
     Одрізнившись від громади.


     Та свічки церковні ясно
     Й весело тоді горіли,
     Світло теє розганяло
     Марища віків середніх.


     Надворі зоставсь Ласкаро,
     Я ж зайшов у низьку хату
     До кагота. І подав я
     Руку братові, як друг.


     Я поцілував дитину,
     Що, до грудей його жінки
     Причепившись, жадно ссала,
     Павуком слабим здавалась.



   16


     Глянути на те верхів’я
     Здалека, – воно сіяє,
     Наче в злоті, в кармазині,
     Гордо в сонячнім промінні.


     Але зблизька геть зникає
     Та краса, – так і при інших
     Всіх земних дивах буває —
     Дурять нас ефекти світла.


     Зблизька злото й кармазини —
     Ах! то тільки марний сніг!
     Марний сніг, – журливо, тихо
     Нудиться він в самотині.


     Ставши там вгорі, почув я,
     Як рипів той сніг нещасний
     І байдужим, зимним вітром
     Скаржився на білі злидні.


     Він зітхав: «Ох, як тут довго
     Лізе час у цій пустині!
     Сі години безконечні!
     Кожна з них замерзла вічність.


     Ох, я бідний сніг! Якби ж то
     Міг я геть з сього верхів’я
     На долину тую впасти,
     На долину, вкриту квітом!


     Я б розлився там потоком,
     Дівчина з села найкраща
     З усміхом собі вмивала б
     Личко хвилею моєю.


     Так! і, може б, я поплинув
     Аж у море, там я став би
     Перлою, тоді я міг би
     Буть оздобою в короні!»


     Я почув ту річ і мовив:
     «Любий снігу, я не знаю,
     Чи тебе спітка в долині
     Отака велична доля.


     Заспокойся! Мало хто в нас
     Перлою стає, – скоріше
     Міг би ти в калюжу впасти
     Та й зробитися болотом».


     Поки я такії речі
     Промовляв до того снігу,
     Стрілив хтось, і з високості
     Впав додолу темний шуляк.


     То був жарт мого Ласкаро,
     Жарт мисливський. Вид в Ласкаро
     Був поважний, нерухомий.
     Тільки йшов димок з рушниці.


     Мовчки вирвав він перо
     Птахові з хвоста й, за шапку
     Гостроверху застромивши,
     Далі він собі подався.


     Дуже прикрий був то вигляд,
     Коли тінь з пером на шапці
     По снігу нагірнім білім
     Довга й чорна посувалась.



   17


     Є долина, мов провулок,
     Звуть її «дорога духів»;
     Стрімкі бескиди знялися
     Вгору по обидва боки.


     Там, на кручі найстрашнішій,
     Високо стоїть на чатах
     Хатка, де живе Урака;
     Я пішов туди з Ласкаром.


     З матір’ю держав він раду
     Таємничую, на мигах,
     Як би того Атта Троля
     Приманити і забити.


     Слід його ми добре взнали,
     Не втече від нас тепера.
     Вже тобі тепер не жити
     На сім світі, Атта Тролю!


     Чи стара ота Урака
     Справді відьма знаменита,
     Як то люди піренейські
     Поговорюють про неї,


     Не берусь я того зважить.
     Знаю тільки, що подоба
     То непевна. І непевний
     Погляд тих очей червоних.


     Злий, проникливий той погляд.
     Кажуть люди, що як гляне
     На корову, – в ту ж хвилину
     Молоко в корови згине.


     Запевняють, що їй треба
     Лиш погладити рукою,
     Щоб свиня пропала сита,
     Або навіть віл здоровий.


     За такі її злочинства
     Люди часто позивали
     До судді, але суддя той
     Був новітній вольтер’янець.


     Світським був він чоловіком,
     Легкий мислями, без віри,
     Одвертав скептично скарги,
     Навіть часом насміхався.


     Працю теж Урака має
     Чесную, про людське око:
     Продає гірськеє зілля
     Та набитих клоччям птахів.


     Тож була тих натуралій
     Повна хата. Страх як пахло
     Блекотою, бузиною,
     Різним зіллям та корінням.


     Шуляків там збір великий
     Вистановлено чудово,
     Все з розпущеними крильми,
     З величезними дзьобами.


     Чи то пахощі від зілля
     В голову мені вступили?
     Тільки моторошно стало,
     Як побачив я тих птахів.


     Може, то закляті люди,
     Може, їх лихії чари
     Обернули в сих набитих
     Нещасливих мертвих птахів.


     Дивляться так нерухомо,
     Жалібно та нетерпляче,
     І, здається, часом скоса
     Погляд кидають на відьму.


     Та вона, ота Урака,
     Біля коминка присіла
     Вкупі з сином, із Ласкаром,
     Топлять оливо, ллють кулі.


     Ллють вони згубливі кулі,
     Щоб забити Атта Троля.
     Як же прикро пломінь блиска
     На відьомському обличчі!


     Шепче тонкими губами
     Раз у раз, але без гуку.
     Певне, то вона чарує,
     Щоб вдалися добрі кулі.


     Усміхається й киває
     Часом синові. Ласкаро
     Діло робить, все поважний
     І мовчазний, наче смерть.


     І мені враз млосно й жаско
     Стало в хаті, освіжитись
     До вікна пішов я й глянув
     На широкую долину.


     Що я там в той час побачив, —
     А було то в час північний, —
     Розкажу про те по правді
     І гарненько в главах дальших.



   18


     Місяць був якраз уповні
     В ту непевну ніч на Йвана,
     Як мисливська дика зграя
     По «дорозі духів» гналась.


     Стоячи в гнізді відьомськім,
     Я з вікна міг дуже добре
     Бачить поїзд тих привидів,
     Як летів він по долині.


     Вибрав я хороше місце,
     Досхочу міг надивитись
     На непевную забаву
     Виходців із того світу.


     Ляск нагайок, свист, гукання!
     Кінське ржання, брех собачий!
     Сміх і гук мисливських сурем!
     Як то весело лунало!


     Мов переднє військо, бігла
     Дичина чудна юрбою,
     Дикі вепрі та олені, —
     Мчала вслід собача метка.


     Там мисливі з різних сторін,
     Та й зовсім із різних часів, —
     При Німвроді Ассірійськім [28 - Німврод Ассірійський – легендарний цар Ассіро-Вавілонії, мисливець.]
     Був, наприклад, Карл Десятий [29 - Карл Десятий – останній король Франції з династії Бурбонів, скинутий з престолу під час липневої революції 1830 р.].


     Мчали всі на білих конях,
     Наче буря. Поспішали
     Піші ловчії з хортами,
     Тут же з посвітами джури.


     Пізнавав я не одного
     В навісній тій зграї: лицар,
     Що в злотистій зброї сяяв,
     Не король же то був Артус [30 - Король Артус (Артур) – легендарний британський король, герой середньовічних лицарських романів.]?


     Чи ж не з Данії Ож’є [31 - Ожe з Данії – один з лицарів Карла Великого.]
     Там у панцирі зеленім
     Зеленів так, що здавався
     Наче жаба весняна?


     Там були й герої думки,
     Їх пізнав я там багато.
     Взнав я нашого Вольфганга [32 - Вольфганг – Йоганн-Вольфганг Гете (1749-1832).]
     По блискучих ясних очах.


     Бо, проклятий Генгстенбергом [33 - Генгстенберг Ернст-Вільгельм (1802-1869) – німецький професор-теолог, що запекло боровся проти Гете-«язичника».],
     Він не може спати в гробі,
     А з поганською ордою,
     Мов живий, полює буйно.


     Там по усміху лагіднім
     Я пізнав теж і Вільяма [34 - Вільям – Вільям Шекспір (1564-1616).];
     І його теж пуритани
     Прокляли; тепер сей грішник


     Мусить в дикій юрбі їздить
     На коневі вороному.
     Біля нього близько їхав
     На ослі хтось – боже правий!


     По набожній, в’ялій міні,
     По нічній шапчині білій,
     По тривозі духа взнав я
     Свого друга Франца Горна [35 - Горн Франц (1781-1837) – німецький коментатор творів В. Шекспіра, автор п’ятитомної праці «Драми Шекспіра».],


     Ба, на славного Шекспіра
     Коментарії писав він, —
     Мусить їздить з ним по смерті
     В заметні у дикій зграї!


     Мусить їздить Франц мій тихий!
     Він, що ледве смів ходити,
     Він, що тільки й оживлявся
     У балачці та в молитві!


     Що почнуть панни старії, —
     Він од них не мав спокою, —
     Скам’яніють, як почують,
     Що вже Франц – мисливець дикий!


     Коні вчвал пішли – і глянув
     З посміхом Вільям величний,
     Як нещасний коментатор
     На ослі за ним трусився;


     Збитий, втомлений, чіплявсь він
     До сідла свого ослятка,
     Та й по смерті, як в житті,
     Вірно автора держався.


     Вглядів я і дам чимало
     В навіснім гурті привиддів,
     Більше все хороші німфи,
     Молоді, стрункі та гарні.


     Всі вони сиділи верхи,
     Всі міфологічно голі,
     Лиш волосся кучеряве
     Золотим плащем їх крило.


     Всі уквітчані вінками,
     Всі одкинулись зухвало,
     В гордовитих смілих позах,
     А в руках держали тірси.


     Біля них я вглядів скілька
     Дам, убраних призвоїто,
     Ті були у дамських сідлах,
     Соколів в руках тримали,


     Мов пародія, за ними
     На худих мізерних шкапах
     Їхав гурт комедіантський
     Смішно вбраного жіноцтва.


     Чарівні були обличчя,
     Тільки трошки безсоромні.
     Розмальовані безстидно,
     Всі кричали, мов скажені.


     Як то весело лунало!
     Сміх і гук мисливських сурем!
     Кінське ржання, брех собачий!
     Ляск нагайок, свист, гукання!



   19


     Мов прекраснеє трійзілля,
     Поміж поїздом ясніли
     Три вродливиці – ніколи
     Не забуду я їх, любих!


     Я пізнав одну з них легко,
     Молодик над чолом мала,
     Горда, мов камінна постать,
     Та величная богиня.


     Підперезана високо,
     Груди й бедра ледве вкриті,
     Світло місяця й походнів
     Миготить на білім тілі.


     Їй лице, як мармур, біле,
     І холодне теж, як мармур.
     Страх бліді та нерухомі
     Ті суворі праві риси.


     Тільки там, у чорних очах,
     Пломенів огонь пекельний,
     І страшний, і дивно любий,
     Осліпляючий, жеручий.
     Як змінилася Діана [36 - Діана – в античній міфології богиня полювання.]!
     За її цноту і гордість
     Актеон [37 - Актеон – герой античної міфології, мисливець. За те, що побачив Діану, коли вона купалася, був перетворений в оленя і розірваний власними собаками.] зробивсь оленем,
     Здавсь собакам на поталу!


     Тож покутувати мусить
     У галантнім товаристві.
     Наче прокляте привиддя,
     Уночі літа в повітрі.


     Пізно вже, та тим міцніше
     В ній жага заговорила,
     І горить вона їй в очах,
     Наче той вогонь пекельний.


     Жаль їй втраченого часу,
     Як були коханці кращі, —
     А тепер надолужати
     Треба вартість хоч числом.


     Поруч їхала вродлива,
     Що не мала вже тих правих
     Грецьких рисів, та була в ній
     Кельтська жвавість і моторність.


     То була Абунда-фея [38 - Абунда-фея – героїня скандінавської міфології, що приносила людям щастя. Поза поемою Г.Гейне це ім’я ніде не зустрічається.],
     Я пізнав її одразу
     По солодкій тій усмішці,
     По дурнім та щирім сміху!


     Личко повне і рум’яне,
     Мов малюнок майстра Греза [39 - Грез Жан-Батіст (1725 – 1805) – французький художник.],
     Ротик сердечком, одкритий,
     І чудові білі зуби.


     Вдягнена в блакитну сукню,
     Що по вітру хвилювала;
     Навіть у найкращих мріях
     Я плечей таких не бачив.


     Мало я з вікна не плигнув,
     Щоб її поцілувати!
     І було б то дуже кепсько,
     Бо скрутив би в’язи певно!


     Ох! вона б лиш засміялась,
     Коли б я в провалля кинувсь
     І в крові упав до ніг їй…
     Ох! я знаю сміх той добре!…


     Хто ж та третя гарна жінка,
     Що мені вразила серце?
     Чи й вона була чортиця,
     Як ті постаті обидві?


     Чи то д’явол, чи то ангел —
     Я не знаю. Бо з жінками
     Не вгадаєш, де в них ангел
     Одрізняється від чорта.


     Вид палкий і помарнілий,
     А в очах південні чари,
     Шати пишні та коштовні,
     Мов в казках Шехерезади.


     Устонька, немов гранати,
     Вигнутий лілейний носик,
     А гнучка, стрункая постать,
     Наче пальма та південна.


     В неї кінь високий, білий,
     Золоту його вуздечку
     Скороходи-маври держать,
     Що біжать біля княгині.


     Справді, то була княгиня,
     Іудейськая цариця,
     Ірода прекрасна жінка [40 - Ірода прекрасна жінка. – За євангельським переказом, Іродіада розгнівалася на Іоанна Хрестителя, і на її вимогу йому відрубали голову.],
     Що Хрестителя згубила.


     То ж вона за гріх кривавий
     Проклята; нічним привиддям
     До страшного суду мусить
     Їздити у зграї дикій.


     На руках вона тримає
     В мисі голову Івана,
     Раз у раз її цілує,
     Так, цілує у нестямі.


     Бо вона любила Йвана, —
     Сього в Біблії немає,
     Та народний є переказ
     Про кохання те криваве.


     Зрозуміть інакше трудно
     Дивну примху теї дами:
     Жінка зроду не скарає
     Нелюба такою смертю.


     Може, гнівалася трошки
     На коханця, то й скарала;
     Як побачила ж по тому
     Любу голову на мисі,


     Заридала і умерла
     Від кохання й божевілля
     (Плеоназм [41 - Плеоназм – повторення зайвих, однакових за змыстом слыв (грец.).]! адже кохання
     Все одно, що божевілля!).


     І тепер у зграї дикій
     Завжди возить за собою
     Тую голову криваву, —
     Та з жіночим пустуванням


     Підкида її угору
     І сміється, мов дитина,
     Кине, потім знов уловить
     Дуже зручно, наче пилку.


     Як поз мене проїздила,
     Глянула вона й кивнула
     Так зальотно і жадібно,
     Що мені зов’яло серце.


     І, хвилюючи в повітрі,
     Зграя тричі пролетіла,
     Кожний раз мене вітало
     Те привиддя чарівне.


     І коли вже зграя зникла,
     І замовк останній гомін,
     Все мені палило мозок
     Теє любеє вітання.


     Цілу ніч я потім кидавсь
     Змучений, зовсім знебулий,
     На соломі – бо перини
     Не було в Ураки в хаті.


     Все гадав я: що то значить
     Те кивання таємниче?
     Нащо глянула на мене
     Любо так Іродіада?



   20


     Сонце сходить, кида стріли
     Золоті в тумани білі,
     Що, мов ранені, червоні,
     У блискучім сяйві гинуть.


     От настала перемога, —
     День, неначе тріумфатор,
     Просіявши в повній славі,
     Став на голову узгір’я.


     Голосна сім’я пташина
     Заспівала в скритих гніздах,
     І здійнявся дух від зілля,
     Наче з пахощів концерт.


     Вкупі з ранньою зорею
     Ми з’явились на долині,
     І поки слідів ведмежих
     Там розшукував Ласкаро,


     Я старався час зайняти
     Думками, але з тих думок
     Утомився щось я хутко,
     Навіть трошки зажурився.


     І з журби та втоми хутко
     Я на мох м’який схилився
     Там, під ясенем високим,
     Де текло мале джерело.


     Дивним плескотом джерело
     Дивно так зачарувало
     Розум мій, що з нього зникли
     Всі гадки та думки разом.


     В дикій тузі я запрагнув
     Смерті, сну, чи божевілля,
     Чи тих постатей коханих,
     Що я в зграї духів бачив.


     Ох ви, любії привиддя!
     Вас зоря прогнала рання.
     Ви скажіть, куди ви скрились?
     Де ви днюєте, скажіте?


     Між руїнами старими,
     Там де-небудь у Романьї [42 - Романья – область у Північній Італії.]
     (Певно там) Діана скрилась
     Від Христа денної влади.


     Тільки в темряві півночі
     Важиться вона гуляти
     І втішатись полюванням
     В нехрещенім товаристві.


     Та й Абунда, красна фея,
     Теж боїться назареїв [43 - Назареї – релігійна секта давніх євреїв, які увірували в Христа.].
     Цілий день вона проводить
     У затишнім Авалуні [44 - Авалун – казковий острів, населений феями.].


     Острів той лежить далеко
     В романтичнім тихім морі,
     До його дістатись можна
     На коні хіба крилатім.


     Там нема причалу злидням,
     Там не ходять пароходи
     З тим нависним філістерством,
     Що табаку вічно смалить.


     І туди не долітає
     Дзвін глухий, нудний, безсилий,
     Теє бомкання сумнеє,
     Що таке противне феям.


     Там, у радощах безжурних,
     В цвіті вічних молодощів,
     Прожива весела пані,
     Яснокудрая Абунда.


     З соняшників сад у неї,
     Сміючись, вона там ходить,
     А за нею вслід – веселий
     Гурт заклятих паладинів.


     Але ж ти, Іродіадо,
     Де ти? Ох, я знаю теє!
     Мертва ти й лежиш в могилі
     В місті Єрушолаїмі [45 - Єрушолаїм – єврейська назва Єрусалима.].


     Цілий день сном мертвим, міцним
     Спиш ти в гробі мармуровім!
     І тебе упівніч будять
     Ляск нагаїв, свист, гукання!


     І летиш ти в дикій зграї
     Край Абунди та Діани,
     У веселім товаристві,
     Що хреста і мук не любить.


     От чудове товариство!
     Як би хтів я з ним по ночах
     Полювати! поруч тебе
     Все б я був, Іродіадо!


     Я тебе найбільш кохаю!
     Більш над ту богиню грецьку,
     Більш над ту північну фею
     Я люблю тебе, жидівко!


     Так, люблю тебе! те знати
     По тремтінню мого серця.
     Будь коханою моєю,
     Ти, красо Іродіадо!


     Будь коханою моєю!
     Кинь ту голову дурную
     Вкупі з мискою, та краще
     Спробуй ліпшої потрави.


     Лицар я якраз для тебе,
     Мало то мене обходить,
     Що ти мертва і проклята, —
     Я не вірю в забобони.


     Як там ще з моїм спасениям
     Діло буде, та чи й сам я
     До живих людей належу,
     Я в тому зовсім не певний!


     Лицарем твоїм я стану,
     Cavalier-servente [46 - слугою (франц.).] вірним.
     Плащ носитиму і буду
     Норови твої терпіти.


     Буду їздити щоночі
     Поруч тебе в дикій зграї,
     Вкупі будем ми сміятись
     З божевільних слів моїх.


     Бавити тебе я буду
     Уночі. А вдень одразу
     Зникне радість, я в сльозах
     На твоїй могилі сяду.


     Так, удень я буду плакать
     На руїнах склепів царських,
     Де коханої могила,
     В місті Єрушолаїмі.


     Там старі жиди запевне
     Будуть думать, що я плачу
     Над руїнами святині
     Міста Єрушолаїма.



   21


     Аргонавти [47 - Аргонавти – в грецькій міфології відважні мореплавці, що на кораблі «Арго» вирушили в Колхіду в пошуках золотого руна.] без човна,
     Що по горах пішки лазять
     І не руна золотого,
     А з ведмедя шкури хочуть.


     Ох! ми бідні сіромахи,
     Ватажки новітніх часів,
     Ні один поет класичний
     Співом славить нас не буде!


     А проте і ми приймали
     Тяжке лихо! що за дощ
     Нас напав на тім верхів’ї,
     Де ні древа, ні фіакра!


     Мовби небо розірвалось,
     Мовби із цебра, дощ полився!
     Певне, той Язон [48 - Язон – ватажок аргонавтів.] в Колхіді
     Так не промокав ні разу.


     «Парасоля! я дарую
     Королів аж тридцять шість
     За одного парасоля [49 - Королів аж тридцять шість за одного парасоля! – Гейне глузує тут із національної роздрібненості Німеччини, яка на той час була розділена на 36 дрібних князівств.]!» —
     Я кричав, а дощ нас тюжив.


     Змучені на смерть, лихії,
     Мокрі, наче ті собаки,
     Пізно ми вночі вернулись
     У високу хату відьми.


     При яснім огні Урака
     Там сиділа і чесала
     Мопса грубого, гладкого,
     Та вона його лишила


     І дала обом нам раду.
     Для мене послала ліжко,
     Розв’язала еспадрілли [50 - Еспадрілли – іспанське взуття.],
     Те узуття невигодне,


     Помогла мені стягнути
     Ще й одежу, що пристала
     Вірно так до ніг і щільно,
     Наче щира приязнь дурня.


     «Шлафрок! тридцять шість царів
     За сухий і теплий шлафрок!» —
     Я гукнув, – сорочка мокра
     На мені аж парувала.


     Я тремтів, зубами цокав,
     Стоячи перед багаттям.
     Заморочений вогнем,
     Хутко впав я на солому.


     Спать не міг. Очима блимав
     І дививсь на тую відьму,
     Що сиділа при коминку
     І роздягненого сина


     До грудей тулила. Тут же
     Товстий мопс, на задніх лапах
     Стоячи, тримав зручненько
     У передніх лапах горщик.


     Брала з горщика Урака
     Жир червоний і мастила
     Свому сину груди й ребра,
     Терла шпарко, аж тремтіла.


     Терла, мастячи, й співала
     Стиха пісню колискову,
     Тонко так; при тому дивно
     У печі тріщав огонь.


     Наче труп, сухий та жовтий,
     Син лежав на лоні в неї;
     Мертві, широко розкриті,
     Тьмяні, смутні в нього очі.


     Чи то справді він умерлий,
     Тільки матері кохання
     Та відьомські міцні чари
     При житті його тримають?…


     Сон дивний, мов у гарячці!
     Я безсилий, обважнілий,
     Почуття ж при тім дражненні
     І не сплять, і мучать жахом.


     Як душив мене в тій хаті
     Дух від зілля! Я все думав,
     Голову сушив, де чув я
     Пах такий? Даремне думав.


     Як той вітру плач в каміні
     Поривав мене! мов стогін
     Грішних душ без покаяння —
     По знаку мені той стогін.


     Та найгірш мене дражнили
     Ті набиті клоччям птахи,
     Що над ліжком на полиці
     В головах в мене стояли.


     Тихо, страшно ворушили
     Крилами і нахилялись,
     І дзьобами все кивали,
     Наче довгими носами.


     Ах! де я носи такії
     Бачив? В Гамбургу, здається,
     Чи на вулицях франкфуртських?
     Спогад прикро-невиразний!


     Врешті я зовсім знемігся,
     І тоді, замість безсонних
     Мрій непевних, обгорнув
     Сон мене міцний, здоровий.


     І мені приснилось, наче
     З хати раптом стала зала,
     В ній високії колони
     Та блискучі жирандолі.


     Невидимії музики
     Грали там з «Robert le Diable» [51 - «Robert le Diable» – опера «Роберт Диявол» французького композитора Джакомо Мейербера (1791-1864).]
     Соромні танки черничі,
     Сам-один я походжав там.


     Аж зненацька розчинились
     Двері широко, й вступили
     Урочистою ходою
     Надзвичайно дивні гості.


     Все ведмеді та привиддя!
     Всяк ведмідь, на задніх лапах
     Виступаючи, провадив
     Марище в смертельній шаті.


     Отакі цікаві пари
     Стали вальця витинати
     Скрізь по залі. Вид цікавий!
     Страх і сміх було дивитись!


     Бо ведмеді нерухмані
     Аж потіли, щоб поспіти
     Так, як ті привиддя білі,
     Що кружляли прудко й легко.


     Без спочивку метушились
     Тії звірі бідолашні,
     А сопли, аж заглушали
     Баса грубого в оркестрі.


     Часом штовхалися пари,
     І тоді ведмідь привиддю
     Неуважному давав
     Виспятка ногою в спину.


     В заметні бувало часом,
     Що ведмідь зривав намітку
     З голови своєї пари;
     Раптом череп одкривався.


     Коли се втяли дрібніше
     Гучні сурми та цимбали,
     Загриміли бубни дужче,
     Почалася галопада.


     Та мені се не доснилось, —
     Бо якийсь ведмідь-незграба
     Наступив мені на ногу,
     Тут я скрикнув і прокинувсь.



   22


     Феб у сонцевім візочку
     Поганяв огнистих коней,
     І якраз до половини
     Свій небесний шлях проїхав, —


     Я ж лежав у сні і мріяв
     Про ведмедів та привиддів,
     Що спліталися химерно
     В неподобні арабески.


     Уполудні я прокинувсь
     І побачив, що я сам.
     Господиня і Ласкаро
     Рано вибрались на влови.


     У хатині зоставався
     Тільки мопс. Перед багаттям
     Він стояв над казаном
     І тримав у лапах ложку.


     Знати, вивчений був добре
     Не давать збігати юшці,
     А мішать її хутенько
     І чистенько шумувати.


     Чи й мене зачарували?
     Чи мені гарячка й досі
     Палить мозок? Власним вухам
     Я не вірю, – мопс говорить!


     Так, говорить, ще так мило
     Закида по-швабськи; стиха,
     Мов затоплений у думах
     Та у мріях, промовля він:


     «Ох, поет я бідний швабський [52 - Ох, поет я бідний швабський! – Поет глузує з так званої «швабської школи поетів», навколо якої групувалися провінціальні поети південних, швабських областей Німеччини. Найбільше Гейне висміює двох поетів цієї школи – Карла Мейера і Густава Пфіцера.]!
     На чужині мушу з туги
     Пропадать заклятим мопсом
     Над відьомським казаном.


     Ох, яке гидке злочинство
     Тії чари! як трагічно
     Доля склалась: людське серце
     Я ношу в собачій шкурі!


     Ох, коли б же був я дома,
     Там Карл Майєр, там і любі,
     Рідні, жовті пташенята,
     Там же добра юшка з м’ясом!


     А тепер я гину з жалю…
     Та коли б хоч дим побачить,
     Що встає понад Штуккертом [53 - Штуккерт – швабська назва міста Штуттгарта, центра «швабської школи поетів».]
     В час, як локшину там варять!»


     Вчув я те – і жаль глибокий
     Обгорнув мене; я хутко
     Скочив з ліжка, при комині
     Сів і мовив чуле слово:


     «О співець, як ти попався
     У відьомськую хатину?
     За що так немилосердно
     Ти обернутий в собаку?»


     Тут він радісно покликнув:
     «Отже, значить, не француз ви?
     Німець ви і зрозуміли
     Мій самотній монолог?


     Ох, земляче, от в чім лихо:
     Келле, радця при посольстві,
     Як в шинку при люльці й пиві,
     Мав дискусію зо мною,


     Кожний раз звертав на тему,
     Що культура дістається
     Лиш в мандрівках, що і сам він
     В чужині її набрався!


     Я тоді й собі наважив
     Трохи ноги розім’яти,
     І, як Келле [54 - Келле Крістоф-Фрідріх – один з поетів «швабської школи», німецький дипломат.], щонайвищих
     Світських звичаїв набратись.


     Попрощався з рідним краєм
     І культури здобувати
     Я подався в Піренеї,
     До Ураки в сюю хату.


     Дав мені листа до неї
     Юстін Кернер [55 - Кернер Юстінус (1786-1862) – німецький поет-містик.], я ж не думав,
     Що мій друг до сеї відьми
     Мав відносини інтимні.


     Прийняла мене Урака
     Приязно, та хутко з жахом
     Я побачив, як та приязнь
     На палку жагу змінилась.


     Так, стидка, бридка загара
     Спалахнула я грудях в’ялих
     У розпусної нікчеми —
     Спокусить мене хотіла.


     Я ж благав її: мадам,
     Ох, простіть, я не фривольний
     Гетеанець, я належу
     До моїх поетів швабських.


     Наша Муза єсть моральність,
     Має товсті шкуратяні
     Ногавиці. Пошануйте
     Ви мою невинність чисту!


     Хто з поетів має розум,
     Хто фантазію, хто тільки
     Стиль палкий, але моральність
     Маєм ми, поети швабські.


     Се ж бо наш єдиний скарб!
     Не беріть його, – моральний,
     Релігійний плащ убогий
     Наготу мою вкриває!


     Так я мовив; іронічно
     Усміхнулась жінка, потім
     З омели взяла гіллячку
     І мене торкнула нею.


     Зараз я почув холодне
     Прикре почуття, неначе
     Шкуру гусячу на тілі.
     Та не гусячая шкура


     То була, а шерсть собача.
     В ту нещасную годину
     Я зовсім перемінився.
     І, як бачите, я мопс!»


     Неборак! Він вголос хлипнув
     І не зміг провадить далі,
     Він ридав так тяжко, гірко,
     Мало слізьми не розлився.


     «Слухайте, – сказав я з жалем, —
     Чи б не міг я з вас собачу
     Шкуру скинути й вернути
     Вас поезії і людям?»


     Тут здійняв він безнадійно,
     Розпачливо вгору лапи,
     І з зітханням та стогнанням
     Так промовив він нарешті:


     «До страшного суду мушу
     В шкурі мопсячій сидіти,
     Якщо дівчина велична
     Не розіб’є лютих чарів.


     Так, лиш дівчина невинна,
     Що не мала чоловіка,
     Визволить мене, як тільки
     Вірно сповнить сю умову:


     Чиста дівчина та мусить
     В ніч Сильвестрову читати
     Вірші Пфіцера Густава,
     Дочитати – не заснувши!


     Якщо зможе при читанні
     Не стулить очей невинних —
     Зникнуть чари, і зітхну я,
     Як людина, не як мопс!»


     «Ох! – я мовив, – коли так,
     Я не можу взять на себе
     Визволення; перш усього
     Я не дівчина невинна,


     А удруге – ще тим більше —
     Я не в стані прочитати
     Вірші Пфіцера Густава
     І при тому не заснути!»


     (В первісному списку тут стоїть така глава):


     Сам, задуманий, сидів я
     При огні в відьомській хаті
     Біля мене мопс моральний
     Все мішав у казані.


     Чи то голод, чи цікавість?
     Тільки взяв я врешті ложку
     В нього з лап і в казані
     Виловив шматочок м’яса.


     То було велике серце,
     Смачне, зварене чудово;
     Та не встиг його я з’їсти,
     Як почув десь близько голос:


     «Ой німецькая прожеро!
     Серце злодія жереш ти
     Що повішений в Толозі!
     Можна ж буть таким пажерним!»


     Сеє слово крикнув шуляк
     З-поміж птиць, набитих клоччям,
     І за ним всі заячали
     Хором: «Прожир ти німецький!»


     Той, хто з’їсть злодійське серце,
     Розуміє все пташине
     Щебетання й свист; я, власне,
     Тут дізнав, що тому правда.


     Бо від того часу став я
     Всі пташині мови знати,
     Розумію навіть мертві
     Всі набиті діалекти.


     Щось в вікно застукотіло,
     Я побіг, щоб відчинити.
     Семеро великих круків
     Крізь вікно влетіли в хату.


     Стали зараз при багатті
     Гріти кігті, у нестямі
     Крилами заворушили,
     Крячучи прокльони різні.


     Надто тяжко виклинали
     Все Мендізабеля-жида,
     Що монастирі закрив,
     Їх кохані давні гнізда.


     Поспитали в мене шляху
     До Monacho Monachorum.
     «Вліво, вліво, вбік, – сказав я, —
     Мій поклон отцю Йозефу!»


     Але чорні емігранти
     Не барились при багатті,
     Хутко вилетіли знову
     Крізь одчинене вікно.


     Тут крилаті різних сортів
     Почали перелітати.
     Хата стала, мов вітальня
     Задля птахів подорожніх.


     Скільки лебедів та буцлів,
     Розмаїті сови, – сії
     Нарікали на негоду,
     Атеїзм та світло сонця.


     В товаристві двох гусей,
     Що були, мов компаньйонки,
     І в літанні помагали,
     Пелікан слабий прилинув.


     Груди ранені погрів він,
     Глянув з мукою й презирством
     На совиную породу,
     У вікно знов геть полинув.


     Скілька голубів примчали
     До вогню, побуркотали,
     Посміялись, відпочили
     І в дорогу подалися.


     Врешті одуд прилетів,
     Шкутильгає, підлітає,
     Засміявся та до мене:
     «Чи пізнав Гут-Гута друга?»


     Сам тоді я засміявся,
     Справді, був то друг мій Гут-Гут,
     Півтретя вже тисяч років
     Кабінеткур’єром був він,


     І премудрий Соломон
     Посилав із ним депеші
     До своєї Балькаїзи,
     Теї савської цариці.


     Палко він кохав вродливу,
     Чув, що гарна надзвичайно;
     В неї в мислях був премудрий,
     Що по всіх світах був славний.


     Щоб дотепність показати,
     Загадки вони писали,
     І з депешами такими
     Гут-Гут біг через пустиню.


     Врешті втомлена цариця
     Прибула в Єрушолаїм,
     Зашарілась і в обійми
     Кинулась до Соломона.


     Він притис її до серця
     Й мовив: «Загадка найбільша,
     Любко мила, то – кохання…
     Не розгадуймо ж її!»


     Так-то Гут-Гут, давня птиця,
     Приязно признавсь до мене
     В зачарованій вітальні,
     В хатці, де жила Урака.


     Птах старий! і не змінився
     Він зовсім. І так поважно,
     Мов toupet [56 - Чуб, пучок волосся над чолом (франц.).], на голові
     Все стримів гребінчик з пір’я.


     Закладав на ногу ногу,
     Як і перш, і балакучий
     Був, як перш; мене він бавив
     Розповідками двірськими.


     Розповів мені наново
     Те, що вже поет арабський
     Нам казав, – як Соломон
     Смерті ангела подужав.


     І живим зоставсь – несмертний.
     Він живе у Джінністані
     І над духами панує
     Повновладним королем.


     «І цариця Балькаїза, —
     Мовив Гут-Гут, – теж живая,
     Талісман життя є в неї,
     Що колись їй дав коханець.


     В горах Місячних, далеко,
     В Ефіопії цариця,
     Та відносин не порвала
     Із премудрим Соломоном.


     Хоч пристарілись обоє,
     Прохололи, все ж провадять
     Листування і, як перше,
     Загадки пересилають.


     І радіє Балькаїза,
     Мов дитина, якщо владар
     Загадки не відгадає,
     Попомучившись даремне.


     «З милим посміхом цариця
     Запевняє, що з літами
     Цар на голову став слабший,
     Зве його «лінюх» та «Шеллінг».


     Отже, й цар послав недавно
     Розкусить горішок твердий
     Любій подрузі, послав їй
     Через мене се питання:


     «Хто найбільшая падлюка
     Межи всіх падлюк німецьких,
     Що живуть по всіх німецьких
     Тридцяти шести країнах?»


     Сто іменнів подавала
     У листах йому цариця;
     Цар одписує щораз їй:
     «Любко, то ще не найбільша!»


     Дуже прикро то цариці!
     Хоч уже її посланці
     Всю Німеччину сходили,
     Та відповідь все за нею.


     Тільки що яку падлюку
     Прокламує за найбільшу,
     Соломон одпише зараз:
     «Любко, я ще більшу знаю!»


     Як почув я те, сказав я:
     «Любий друже, Балькаїза
     Довго буде ще шукати,
     Хто падлючих лаврів гідний.


     (Там, у любім ріднім краю,
     Стан падлючий поступає,
     Конкурс надто вже великий
     На брудний вінець лавровий.


     Вчора думав я, що ****
     Вже найбільшая падлюка,
     А сьогодні він здається
     Лиш падлючкою при ****.


     Може, хутко де в газеті
     Ще нова архіпадлюка
     Нам об’явиться, що навіть
     І **** переподлить)».



   23


     От з відьомської оселі
     Знов ми сходимо в долину:
     Ми ступаємо ногами
     Знов на позитивний грунт.


     Гетьте, марища! привиддя!
     Хворі сни! нічнії мрії!
     Мусим ми тепер розумно
     Атта Тролем знов зайнятись.


     У печері, вкупі з дітьми,
     Ліг старий, він спить глибоко, —
     І, мов праведник, хропе.
     Ось прокинувсь, позіхає,


     Одноух сидить край нього
     І потилицю скребе,
     Мов поет, що рифми ловить;
     Ще й на лапах він скандує.


     Ще лежать там близько батька
     Маячливі та невинні
     Лілії четвероногі,
     Любі дочки Атта Троля.


     Що ж за думоньки кохані
     Процвітають в чистих душах
     Тих біленьких ведмедівен?
     Очі в них од сліз вільготні.


     А найбільше наймолодша
     Неспокійна. В неї серце
     Мов свербить від щастя, знати,
     Чує владу Купідона.


     Так, стріла божка малого
     Через шкуру їй проникла,
     Як «його» вона узріла;
     Боже! милий той – людина!


     І зовуть його Шнапганський.
     У великім одступленні
     Він пробіг поз неї ранком,
     Утікаючи у гори.


     Жінці жаль героя в смутку!
     Наш герой мав на обличчі
     Жаль фінансовий, як завжди,
     Блідий смуток, темний клопіт.


     Вся його військова каса —
     Двадцять два тих зільбергрошів,
     Що в Іспанію приніс він, —
     Вся зосталась в Еспартеро [57 - Еспартеро – іспанський генерал, у війні sа іспанський престол стояв на боці Марії-Христини проти Дона Карлоса.].


     І дзигар пропав навіки!
     Він лишився в Пампелуні [58 - Пампелуна (тепер Памплона) – місто в Іспанії.]
     У заставі. Був то спадок,
     Срібла щирого самого.


     Він втікав зо всеї сили,
     Та втікавши, несвідомо,
     Виграв він ще кращу справу,
     Бо завоював він – серце!


     Ворога вона кохає!
     О нещасна ведмедівна!
     Якби взнав про теє батько,
     Тяжко, люто заревів би.


     Мов старий той Одоардо [59 - Одоардо – герой драми Лессінга «Емілія Галотті», який вбиває свою дочку Емілію, рятуючи її від безчестя.],
     Що Емілію Галотті
     Заколов у гніві гордім,
     Тож так само й Атта Троль.


     Краще смерть дочці завдав би,
     Задушив би в лапах власних,
     Аніж мав би сам позволить
     Їй в обійми принца впасти!


     Але він в сю мить лагідний,
     І не має він бажання
     Поломити гарну рожу,
     Поки буря не зломила [60 - І не має він бажання поломити гарну рожу, поки буря не зломила. – Гейне пародіює слова з дії 5 драми Лессінга «Емілія Галотті»: «Троянду зірвано раніше, ніж буря зломила її».].


     Атта Троль лежить лагідний
     У печері між своїми.
     Вже він чує смертний подих,
     Думка лине в інший світ.


     «Діти! – він зітха, а сльози
     Капають з очей великих. —
     Діти! вже мій шлях наземний
     Скінчений, я вас покину.


     Я сьогодні уполудні
     Бачив сон, значіння повний.
     Духом я пізнав солодке
     Причуття близької смерті.


     Я не вірю в забобони
     І в дурниці – та є речі
     Межи небом і землею,
     Що й змисленник не збагне.


     Думав я про світ, про долю,
     Позіхав, а там заснув.
     І приснилось, мов лежу я
     Попід деревом високим.


     З віття дерева рясного
     Капав білий мед і падав
     У мою розкриту пащу,
     Я вживав солодку втіху.


     Мій щасливий погляд бачив
     Угорі на верховітті
     Сім маленьких ведмежаток,
     Що стрибали по гіллячках.


     Ніжні, зграбнії створіння,
     Шкурка, наче квіт рожевий,
     Червоніла, щось на плечах
     Мріло, мов шовкові крильця.


     Так, шовкові крильця мали
     Ті ведмедики червоні,
     Голос був у них надземний
     І виводив, наче флейта!


     Заспівали, й похолола
     В мене шкура, та із шкури
     Вирвалась душа, мов пломінь,
     І знялась пресвітла в небо».


     Атта Троль казав тремтячим,
     М’яким, хрюкаючим тоном.
     І замовк на мить у тузі…
     Але раптом в нього вуха


     Насторожилися якось.
     З ложа шпарко він схопився,
     Затремтів, ревнув утішно:
     «Діти! чуєте сі гуки?


     Чи ж не матерній то голос,
     Любий голос? О, я добре
     Знаю рев моєї Мумми!
     Мумма, Мумма! чорна Мумма!»


     І з тим словом Атта Троль
     Кинувсь, мов несамовитий,
     З логова на згубу наглу!
     Ох, він кинувся на смерть!



   24


     На долині Ронсевальській
     Там, в тім самім згубнім місці,
     Де небіж Caroli Magni [61 - Карла Великого (лат.).]
     Душу богові оддав,


     Там поліг і Атта Троль
     Від засідок, мов той лицар,
     Що його лицарський Юда,
     Ганелон із Майнца [62 - Ганелон із Майнца – один з лицарів Карла Великого, який по-зрадницькому сприяв загибелі Роланда в Ронсевальській долині.], зрадив.


     Ох! найкращеє ведмеже
     Почуття, любов подружню,
     Ужила Урака злая
     Для згубливої омани:


     Мумми чорної ревіння
     Удала так натурально,
     Що привабила із ями
     Затишної Атта Троля.


     Він летів, немов на крилах,
     По долині, часом ніжно
     Він обнюхував каміння,
     Думав, – там сховалась Мумма.


     Ох! сховався там Ласкаро
     Із рушницею; він стрілив
     Просто в серце, повне втіхи, —
     Кров струмочком полилася.


     Троль кивнув ще головою
     Скільки раз, а потім кинувсь,
     Застогнав, стинувся страшно:
     «Мумма!» – і зітхнув востаннє.


     Так поліг герой величний,
     Так умер він. Та несмертним
     По сконанні він повстане
     В співі славному поета.


     Він воскресне в тому співі,
     Тая слава колосальна
     На четверостопнім вірші
     Буде високо стояти.


     У Валгаллі [63 - Валгалла – в скандінавській міфології палац для душ померлих у битвах героїв. Гейне має на увазі палац під цією ж назвою, збудований у 1841 р. баварським королем Людвігом І, в якому було встановлено погруддя діячів німецької історії з віршовими написами.] ****
     Пам’ятник йому поставить,
     І на ньому у ****
     Лапідарнім стилі напис:


     «Атта Троль, звір тенденційний;
     В вірі твердий; в шлюбі щирий;
     Був під впливом духа часу
     Щиро дикий санкюлот.


     Танцював він зле та чулість
     У кудлатих грудях мавший;
     За життя смердів почасти;
     Недотепний, але щирий!»



   25


     Тридцять три старії жінки,
     Всі повбирані в червоні
     Капюшони давніх басків,
     Біля царини стояли.


     І одна з них, мов Дебора,
     Танцювала з тамбурином
     І Ласкаро вихваляла,
     Що забив ведмедя злого.


     Четверо людей здорових
     Несли вбитого ведмедя
     Тріумфально; він на кріслі
     Був посаджений, мов хворий.


     А за ним, неначе родич
     Мерлого, ішов Ласкаро,
     А Урака всіх вітала,
     Хоть збентеженая дуже.


     Річ держав помічник мера,
     Перед ратушею ставши,
     Як проходив гурт повз нього,
     Наказав він там чимало:


     Так, наприклад, о розвитку
     Мореходства, теж о пресі,
     О питанні буряковім,
     О партійній лютій гідрі;


     Спогадавши всі заслуги
     Короля Луї-Філіппа [64 - Луї-Філіп – французький король у 1830-1848 pp., захищав інтереси фінансової і промислової буржуазії. Скинутий з престолу лютневою революцією 1848 p., він втік до Англії.],
     Річ звернув він на ведмедя
     Й на одважного Ласкаро.


     «Ти, Ласкаро! – крикнув речник,
     І при тому піт обтер він
     Геть з чола трибарвним шарфом, —
     Ти, Ласкаро! ти, Ласкаро!


     Ти французів і іспанців
     Визволив від Атта Троля, —
     Ти, обох країн герою,
     Лафайєте [65 - Лафайєт (1757-1834) – французький політичний діяч, генерал.] піренейський!»


     Як же вислухав Ласкаро
     Ту хвалу офіціальну,
     Злегка він всміхнувся радо
     І від втіхи зчервонівся,


     Річ уривчасту він зняв,
     Заплітаючись у мові,
     Склав він дяку невиразну
     За велику честь, велику!


     З дивом кожний тут поглянув
     На нечуваний сей вчинок,
     Таємничо і тривожно
     Всі баби зашепотіли:


     «Глянь, Ласкаро засміявся!
     Глянь, Ласкаро зчервонівся!
     Глянь, Ласкаро обізвався!
     Він, сей мертвий син відьомський!…»


     Того ж дня таки обдерли
     Атта Троля й продавали
     З нього шкуру. За сто франків
     Сторгував її кушнір,


     Виробив її напрочуд,
     Дав червоную лямівку,
     І продав її він знову
     За подвійну ціну іншим.


     З третіх рук її Жюльєтта
     Здобула і положила
     В себе в спальні у Парижі
     Перед ліжком, наче килим.


     О, як часто я босоніж
     Уночі стояв на темнім
     Покритті земнім героя,
     Чорній шкурі з Атта Троля!


     І тоді в глибокім смутку
     Шіллера слова я думав:
     «Хто повік не вмре у пісні,
     Той в житті загинуть мусить!»



   26


     Як же Мумма? Ох, і Мумма
     Жінка теж! її імення —
     Нетривалість! всі жінки
     Не тривкіш від порцеляни.


     Як славетную дружину
     В неї доля одібрала, —
     З жалю Мумма не умерла,
     Не загинула від туги.


     Навпаки, життям веселим
     Утішалась, танцювала,
     Як і перше, при громаді,
     Щоб здобути марну славу.


     І становище поважне,
     Забезпечення про старість
     Здобула собі нарешті
     У Jardin des Plantes [66 - Ботанічний сад (франц.).] в Парижі.


     Того тижня у неділю
     Я водив туди Жюльєтту,
     Показав їй там натуру,
     Різні звірі та ростини,


     І жирафу, й кедр ліванський,
     І верблюда-дромадера,
     Золотих фазанів, зебру.
     Так провадячи розмову,


     Ми вкінці застановились
     Край окопаної ями,
     Де ведмеді проживали, —
     Боже правий, що я вглядів!


     Кремезний ведмідь пустині
     Із Сибіру, сніжно-білий,
     Надто любе залицяння
     До ведмедиці провадив.


     І ведмедиця та – Мумма!
     Атта Тролева дружина!
     Я пізнав її по ніжнім
     І вільготнім блиску в очах.


     Так, вона! дочка полудня,
     Чорна Мумма! тая Мумма
     З москалем живе в приязні,
     З диким варваром північним!


     Приступив до нас тут негр,
     Зуби скалячи, промовив:
     «Що є кращого на погляд,
     Ніж отся кохана пара?»


     Я відмовив: «З ким се тута
     Маю честь я говорити?»
     Він здивований поглянув:
     «Чи ж мене ви не пізнали?


     Я ж той мурин-князь, що перше
     Грав на бубні в Фрейліграта.
     Кепський був то час, я в німцях
     Нотував себе самітним.


     Але тут, де я служу
     Вартовим, де я ростини
     Рідних тропіків знаходжу,
     Де я лева й тигра бачу, —


     Тут мені на серці легше,
     Ніж на ярмарках німецьких,
     Де щодня я бив у бубон,
     А харчі лихі мав дуже.


     Взяв недавно я русяву
     Куховарочку з Ельзасу,
     І тепер в її обіймах
     Я зовсім як в себе дома!


     Як погляну їй на ноги,
     То згадаю любих слонів.
     А в її французькій мові
     Чую рідну чорну мову.


     А як жінка розкричиться,
     Я спогадую той бубон,
     Що убраний черепами,
     Він страшив гадюк і левів.


     В ясні ночі жінка плаче
     Чуло так, мов крокодил,
     Що із теплих вод зринає,
     Щоб зажити прохолоди.


     Вже ж вона мене й годує!
     Одгодовує! Я з давнім
     Африканським апетитом,
     Як над Нігером, жеру!


     Я собі живіт кругленький
     Вже відпас. Він з-під сорочки
     Вигляда, мов чорний місяць,
     Що виходить з білих хмар».



   27

 //-- (До Августа Фарнгагена фон Ензе [67 - Фарнгаген фон Визе Август (1785-1858) – німецький письменник і публіцист, друг Гейне.])  --// 

     «Майстре Людвігу [68 - Майстер Людвіг – Людовіко Аріосто (1474-1533), видатний італійський поет доби Відродження, автор поеми "Несамовитий Роланд", присвяченої кардиналові д'Есте.], на бога!
     Де се ви таку дурницю
     Вискіпали?» – сі слова
     Крикнув кардинал d’Este,


     Прочитавши ту поему
     Про безумного Роланда,
     Що велебності його
     Присвятить смів Аріосто.


     Так, Фарнгаген, друже давній.
     На устах твоїх, я бачу,
     Теж тремтять слова ті самі
     І той самий тонкий усміх.


     Часто ти в житті смієшся!
     Але, може, що й поважно
     Зморщиш ти чоло високе,
     І прокинеться той спогад:


     «Чи не мрії се лунають
     Молоді, що бачив я —
     Й Шаміссо, й Фуке, й Брентано [69 - Шаміссо, Фуке, Брентано – німецькі письменники-романтики першої половини XIX ст.]
     В ночі місячні блакитні?


     Чи не дзвін лунає тихий
     В самотній, лісній каплиці?
     Чи не дзвонять теж дзвіночки
     На знайомій шапці блазня?


     Любі хори солов’їні
     Бас ведмежий заглушає,
     Злий, глухий, та він змінився
     Хутко шепотінням духів.


     Дурість мудрі міни строїть!
     Мудрість раптом губить глузд!
     Смертний стогін тут зненацька
     Переходить в сміх веселий!…»


     Так, мій друже, все то гуки
     З часу мрій давно минулих;
     Та новітні трелі часто
     Пробігають в давнім співі.


     Ти в моїй свавольній пісні
     Вчуєш де-не-де несмілість…
     Я ласкавості твоїй
     Поручаю сю поему!


     Ох, се, може, вже остання
     Вільна пісня романтична!
     Серед крику, чвар, пожару
     Смутно спів сей пролунає.


     Інші часи, інші птахи!
     Інші птахи, інші співи!
     Як гвалтують, наче гуси
     Ті, що Рим відрятували.


     Як щебечуть! гороб’ята,
     Свічечки лойові в лапках,
     А надулись, мов орли,
     Що розносять грім Зевесів!


     Як буркочуть! голубочки,
     Щастям ситі, хочуть лиха,
     І тепера не Венерин,
     А Беллонин [70 - Беллона – у римській міфології богиня війни.] повоз тягнуть!


     Як гудуть, – земля дрижить!
     Се тепер весна народів, —
     Колосальнії хрущі
     Загули несамовито.


     Інші часи, інші птахи!
     Інші птахи, інші співи!
     Може б, я їх і вподобав,
     Якби мав я інші вуха!

   1893 року, 6-го лютого