-------
| bookZ.ru collection
|-------
| Леся Українка
|
| Т. Крайникова
|
| «Я любила вік лицарства…» (збірник)
-------
Леся Українка
«Я любила вік лицарства…». Вибрані твори
Ломикамінь
У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в українську культуру прийшла плеяда жінок-інтелігенток, інтелектуалок, творчих і публічних постатей. Наталя Кобринська, Уляна Кравченко, Ольга Кобилянська, Любов Яновська, Леся Українка – найпомітніші з-поміж них.
Їм передували відомі попередниці: Марко Вовчок, Ганна Барвінок, Олена Пчілка. Остання з пойменованих – мати Лесі Українки. Таким чином, поставила не лише культурна, а й власне родинна традиція утвердження жінки в широких національних контекстах.
Лариса Петрівна Косач (таким є справжнє ім’я Лесі Українки) походила з шляхетної родини, де високо поціновувалися знання з різноманітних галузей людської думки, шанувалися мистецтва, одним словом, панувала висококультурна атмосфера.
Ще б пак, Петро Косач, батько Лариси Петрівни, був юристом, громадським діячем; Ольга Косач – письменниця (вже згадана Олена Пчілка), знавець народних традицій; її рідний брат Михайло Драгоманов – відомий учений, організатор демократичного руху (він мав неабиякий вплив на свою племінницю). Родина підтримувала дружні зв’язки з І. Франком, М. Павликом, М. Лисенком, М. Старицьким, А. Кримським, М. Заньковецькою, О. Кобилянською – товариство, безсумнівно, було вишуканим.
Велика частина життя Лесі Українки пов’язана з Волинню, яку вона називала «рідним куточком».
Тут вона народилася 25 лютого 1871 р. у м. Новограді-Волинському (ці землі входили до складу Російської імперії). Тут відкрила чарівний світ природи. Тут усвідомила себе українкою: обраний ще в юності псевдонім (Українка!) – її промовиста людська позиція. А Шевченківські дні та інші національні дати, що урочисто відзначалися в родинному колі, причинилися до цього.
На волинській землі Косачі мешкали в кількох місцях: Луцьку (сюди перевели з Новограда-Волинського батька за його «українофільство» і за побачення в Парижі 1878 р. з емігрантом М. Драгомановим), Ковелі, а в 1882 р. перебралися до маєтку в селі Колодяжному. Пізніше родина жила також у Києві та в Гадячі на Полтавщині.
Леся з народження була обдарованою: в чотири роки навчилася читати; у п’ять – писати й компонувати музичні п’єски; в шість – вишивати; у дев’ять взялася до літературної творчості; у тринадцять почала публікуватися під своїм знаменитим псевдонімом; у дев’ятнадцять написала для молодших сестер підручник «Стародавня історія східних народів». Без коментарів…
Вона одержала блискучу домашню освіту: з нею ретельно працювали батьки, а на початку 1980-х рр. Леся навчалася в Києві під керівництвом приватних учителів (ходити до гімназії не дозволяло здоров’я). Її навчальна програма була наближеною до програми чоловічої гімназії: історія, мови, мистецтвознавство, світова літературна класика.
Як згадувала сестра Ольга, в дитинстві Леся була нерозлучна з братом Михайлом і за ту нерозлучність їх жартома називали спільним ім’ям «Мишолосіє». Їхні забави, без перебільшення, можна назвати інтелектуальними: крім читання, любили вони розігрувати сценки з грецьких міфів, бавилися в пригоди Робінзона Крузо, білу Вілу та Юнака. Леся захоплювалася давниною. Пізніше зізнавалася:
У дитячi любi роки,
Коли так душа бажала
Незвичайного, дивного,
Я любила вік лицарства.
(«Мрії»)
Традиційні ляльки були для цієї тендітної дівчинки не цікавими – її непереборно вабили мандри, далекі краї і країни, минулі епохи і героїчні вчинки. Коли Косачі бували в Луцьку, Леся з Михайлом багато часу проводили на території середньовічного замку Любарта. Вони знали його історію, оповіді про нього, орієнтувалися в плані побудови. А коли перебралися до новозбудованої хати в Колодяжному то ці невгамовні діти, за словами матері, перетворилися «на первісних дикунів, увесь час блукали десь лісами, не дивлячись на негоду й постійні дощі».
Батьки всіляко заохочували духовний розвиток дітей, зокрема дбали про ознайомлення з народними традиціями. Так, улітку 1876 р. Ольга Петрівна (мати) разом із Лесею та Михайлом відпочивали в селі Жабориці, де Леся вперше почула розповіді про мавку, а в 1881 р. малі Косачі в селі Чекни (нині Рівненська обл.) бачили зустріч весни та слухали веснянок. У 1884 р. мати завезла їх до села Скулина, де вони відвідали урочище Нечимне (тепер урочище Лісова пісня), – саме там Леся почерпнула дивовижні легенди про місцеве бездонне, як говорили селяни, лісове озеро. З тих хоч і дитячих, але сильних вражень пізніше зродився літературний шедевр – «Лісова пісня». Драма розпочинається такою декорацією:
Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява краю переходить в куп’я та очерети, а водному місці в яро-зелену драговину – то берег лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині.
Місцина вся дика, таємнича, але не понура, – повна ніжної, задумливої поліської краси.
Лесина сестра О. Косач-Кривинюк згадувала: цей чарівний краєвид вони бачили при місячному світлі, коли ночували у шопі на сіні біля хатини дядька Лева в Нечимному. Так, діти з шляхетної родини ночували, наголосимо, в шопі на сіні (тобто в сараї)! А ще вони товаришували з сільськими дітлахами, цікавилися їхнім простим побутом…
А тепер інший біографічний акорд: в дитинстві в Лесі була ще одна пристрасть – фортепіано, яке їй, п’ятирічній, подарували батьки. О. Косач-Кривинюк писала: «Леся страшенно любила музику, була до неї дуже здатна, здатна навіть до композиторства, бо часто грала свої власні, дуже хороші, імпровізації-композиції…» На межі 1881—1882 рр. їй давала уроки гри на фортепіано дружина М. Лисенка Ольга Деконор, яка вчила не тільки відмінній виконавській техніці, а й розвивала хороший смак.
До свого улюбленого інструмента Леся Українка елегійно зверталася:
Мій давній друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки веселі і сумні.
(«До мого фортепіано»)
Що ж змусило авторку цих рядків розставатися з «давнім другом»? – Хвороба: багато років Леся Українка слабувала на туберкульоз. Тож їй було дано багато талантів і здібностей, а ось здоров’я… катма.
Все розпочалося на Йордана 1881 р. У Луцьку під час обряду посвячення води в річці Стир Леся застудилася на сильному морозі. Відтоді, писала вона, розпочалася її «30-літня війна» з хворобою: як «в Дантовому пеклі», терпіла муки – болісні лікувальні процедури, операції, милиці, протез, ліжковий режим. Хвора тілом, але міцна духом жінка, вона сприймала свою хворобу (що видно із спогадів і листування) як випробування, яке загартовує характер. Однак серйозні заняття музикою, звісно, стали неможливими…
Кажуть, що талановита людина талановита в усьому. Далебі, що так. Лесині «думки веселі і сумні» знайшли інший, не менш достойний, вихід – поезію. Тут її дар розквіт і пишно плодоносив – за життя Лесі Українки вийшли оригінальні збірки поетичних творів «На крилах пісень» (Львів, 1893), «Думи і мрії» (Львів, 1899), «Відгуки» (Чернівці, 1902). Зауважте: всі книжки були опубліковані не в підросійській Україні! Бо це був час жахливих утисків українського слова.
Леся Українка була проти оцінки її творчості (як і будь-якого літератора) з погляду біографії. Вважала, що для сприймання художнього твору не важливо, яким є автор – молодим чи старим, хворим чи здоровим, оптимістом чи песимістом. Головне – сам твір.
Хто вам сказав, що я слабка,
Що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
Чи пісня й думка кволі? —
так охарактеризувала себе і своє слово у вірші «Хто вам сказав, що я слабка…»
Доля відміряла Лесі Українці всього-навсього 42 роки. Це були насичені, яскраві, повноцінні роки: творила, працювала як науковець, перекладач, літературний критик, публіцист, долучалася до громадських справ, зрештою, кохала, вийшла заміж – її чоловіком був музикознавець-фольклорист Климент Квітка.
Вона багато подорожувала. Крим, Італія, Греція, Литва, Австрія, Швейцарія, Болгарія, Єгипет, Грузія. Це аж ніяк не розважальний туристичний маршрут – це місця її лікування. Втім, кожна така поїздка приносила знайомства з музеями, театрами, архітектурними пам’ятками тощо.
Для прикладу, перебуваючи в Одесі, Леся Українка відвідувала храми різних віросповідань: православну церкву, католицький костел (де вона з великою насолодою слухала орган і проповіді італійською, французькою і польською мовами), єврейську синагогу. (Цей цікавий факт спонукає до роздумів про її розкуте ставлення до релігійної догматики. А щоб упевнитися в тому, варто перечитати бодай драматичну поему «Одержима»). У Відні вона дивувалася орнаментиці і скульптурі в старій частині міста – цісарським палатам і театру, ратуші, зачаровано слухала віденську оперу. В Єгипті її надзвичайно вразив сфінкс із кам’яним поглядом у вічність. Так поставали теми для творчості.
У 1990 р., збираючись до Відня на лікування, племінниця листувала до М. Драгоманова: «Прикро мені дуже, що прийдеться нидіти по тих клініках, – се варто пекла! – але вже нема що робити. Зате потішаюся тим, що Європу зобачу… От не знаю, чи дадуть-то мені німці писати в клініці,– певне, не дадуть!»
Однак під час таких подорожей вона все-таки писала…
Мов зачарований, стоїть Бахчисарай.
Шле місяць з неба промені злотисті,
Блищать, мов срібні, білі стіни в місті,
Спить ціле місто, мов заклятий край.
(«Бахчисарай»)
Це з «Кримських спогадів».
А ось пейзаж із поезії «Дим», написаної 1903 р. у Сан-Ремо:
І я дивилась
На ті бездимні села італьянскі
(Вогню й малого для «поленти» досить),
На рижові поля, страшні «різайї»…
Італійські картини, різко відмінні від поліських, спочатку викликали в неї відчуття відчуження, але згодом вона знайшла на цій землі щось рідне серцю – життя простої людини.
Або, приміром, єгипетська тематика:
Плакати довго Єгипет не вміє. Умив свої пальми,
Руно зелене та буйне ланів понаднільських скропив
І підновив позолоту блискучу в розлогій пустині,
Та й усміхається знову, – таємнії радощі Сфінкса!
(«Таємний дар»)
Навіть назви її поетичних циклів несуть ідею мандрів: «Подорож до моря», «Кримські спогади», «Кримські відгуки», «Весна в Єгипті», «З подорожньої книжки».
Проте чужі країни, їхні небачені красоти і дива, не затьмарили головного чуття – любові до рідної землі. Лесю дуже тягнуло на Волинь, але тамтешній клімат при її хворобі був не підходящим. У листі до матері з Ялти 3 квітня 1898 р. зізнавалася: «Властивий, найрідніший рідний край для мене Волинь, туди мені не можна…» А в поезії «Вечірня година», що має присвяту «Коханій мамі», сказано:
Ой, чи так красно в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
Про Україну вона думала то з трепетом, то із сумом. Журилася над тим, що «вкраїнська справа» така «сутужна», водночас проклинала руки, «що спадають без сили», вбачала єдиний вихід із скрутного становища нації – боротися за волю. Як Жанна д’Арк (котрою захоплювалась), зверталася до земляків із закликом:
Он земля твого народу!
Борись і добувайся батьківщини,
бо прийдеться загинуть у вигнанні
чужою-чуженицею, в неславі.
(«І ти колись боролась, мов Ізраїль…»)
А неслава – страшніша за смерть. Принаймні в Лесиних координатах цінностей.
Стояти осторонь від суспільних проблем їй не дозволяли ані переконання, ані… виховання: її родина не належала до добромисних підданих російської корони. Під пильним оком влади перебували батьки Петро і Ольга Косачі. Дядько Михайло (Драгоманов) – співробітник Київського університету – був звільнений з роботи за політичну неблагонадійність і вимушено емігрував за кордон. Тітку Єлю (Олену Косач, сестру Лесиного батька) за участь у замаху на шефа жандармів Дрентельна заслано до Сибіру (до речі, ці обставини стали поштовхом до написання поезії «Надія»). За Лесею ж самою провадився «негласний нагляд» (тобто за нею стежили), а Департамент поліції завів справу № 176 «О дворянке Ларисе Петровне Косач. Начато 18 марта 1894 года». Київську квартиру Косачів (вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 97) у січні 1907 р. жандарми ретельно обшукали, заарештували Лесю Українку разом із сестрою Ольгою… «Горе з розуму», та й годі! Та в ім’я України вона і її рідні зносили його з гідністю, адже
Будь проклята кров ледача,
Не за рідний край пролита! –
(«Мрії»)
Проте великим талантам властиве й критичне ставлення до Батьківщини. Воно постає з їхньої великої любові і жертовності, тож є виявом справедливості. Леся Українка була войовницею проти раболепства і плебейства, темноти і забитості, що, на жаль, спостерігала поміж земляками. Вона бачила нагальну необхідність піднесення культурного рівня українства і невтомно працювала задля того. Великим її внеском у національну культуру є переклади.
Леся Українка знала понад десяток іноземних мов. Свою першу перекладацьку працю вона виконала в Колодяжному в чотирнадцять років, щоправда, на спілку з братом Михайлом: за порадою матері діти переклали «Вечори на хуторі під Диканькою» М. Гоголя. 1885 р. книжка була надрукована у Львові. Це був лиш добрий почин – далі вона перекладала багатьох зарубіжних авторів, чиї імена є окрасою світової літератури: Г. Гейне, В. Гюго, М. Метерлінка, А. Міцкевича, І. Тургенєва…
У листі від 5 березня 1891 р. до М. Драгоманова Леся Українка пояснила свої старання на ниві перекладу: «Я надіюсь, що, може, як більше знатимуть українці чужу літературу, то, може, згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній.»
Як противагу «дилетантизму», в кінці 1980-х вона також замислила видавничу серію – переклади видатних творів красного письменства. Серед авторів – Сервантес, Бомарше, Петрарка, Бальзак, Леконт де Ліль, В. Скотт, Вольтер, Руссо…
Великі наміри і звершення, звісно, під силу тільки високоосвіченій людині. Такій, як вона. М. Павлик з цього приводу писав до М. Драгоманова: «… Леся так просто ошоломила мене своїм образованєм та тонким розумом. Я думав, що вона тілько в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніальна жінка… Ми говорили з нею дуже довго, і в кождім єї слові я бачив розум та глибоке розумінє поезії, освіти й людського життя».
Справді, вона не була замкнена «в крузі своїх поезій» – її інтереси стосувалися різноманітних громадських і культурних царин; ритм життєдіяльності не зменшувався від недуги. Тож наведемо кілька фактів.
У кінці 1880-х рр. в Києві працював літературний гурток «Плеяда», в роботі якого активну участь брала Леся Українка. На засіданнях обговорювалися твори гуртківців, літературні новинки, мовні питання і т. п.
Різножанрові праці Лесі Українки – художні твори, переклади, критичні статті, публіцистика – друкувалися в численних періодичних виданнях. «Вітчизна», «Дзвінок», «Житє і слово», «Життя і революція», «Зоря», «Літературна газета», «Літературно-науковий вісник», «Молода Україна», «Народ», «Нова рада», «Рідний край», «Шершень» – наведений перелік не повний.
У серпні 1903 р. Леся Українка з матір’ю та іншими діячами української культури їздила до Полтави – на відкриття пам’ятника І. Котляревському. Подія зібрала цвіт української інтелігенції: В. Стефаник, М. Коцюбинський, Б. Грiнченко, М. Старицький, Панас Мирний… Таке спілкування зводило мости між роз’єднаними частинами України, спонукало до взаєморозуміння, спільної роботи.
1906 p. Леся Українка відповідала за бібліотеку товариства «Просвіта», разом із сестрою Ольгою організовувала бібліотеку-читальню: упорядковувала фонди, налагоджувала книговидачу.
1908 р.: Леся Українка і її чоловік К. Квітка долучилися до організації етнографічної експедиції, причому на цей захід виділили власні кошти. Остання обставина заслуговує на особливу повагу: подружжя, правду кажучи, особливо не розкошувало. Так, у листі до сестри Ольги 1910 р. Леся Українка повідомляла, що підробляє перекладами ділових документів та уроками з французької й німецької мов – інакше не вижити. А тоді, в 1908 р., перейнята ідеєю зберегти для майбутніх поколінь українців фольклорні скарби, замовила в Москві валики для фонографа. І вони знадобилися: Леся Українка та К. Квітка записали на фонограф від кобзаря Г. Гончаренка «Думу про Олексія Поповича», «Думу про удову», «Думу про брата і сестру», народні пісні «Нема в світі правди…», «Попадя». До речі, на одному з валиків зберігся голос Лесі Українки.
Але це тільки дещиця з її більш ніж солідних фольклорних записів – вона дуже любила народну пісню. Протягом подружнього життя К. Квітка записав пісні, які дружина пам’ятала змалку, а згодом упорядкував видання «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки» (1917).
Її не стало 19 липня 1913 р. у м. Сурамі (Грузія). За тиждень по тому (25 липня) до Києва прибув поїзд із тілом Лесі Українки. А наступного дня на Байковому кладовищі відбувся похорон. Жалобна процесія була надзвичайно велелюдною. Її пильнувала кінна й піша поліція…
Якось Леся Українка, збираючись до Єгипту, сказала: «…Вже, видко, мені на роду написано бути такою princesse lointaine [1 - Рrincesse lointaine (франц.) – далекою царівною.], пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там… Отак все посуватимусь далі та далі – та й зникну, обернуся в легенду … Хіба ж се не гарно?» Ці слова видаються пророцтвом – пророцтвом, що збулося…
У 1897 р., перебуваючи в Криму, Леся Українка і Сергій Мержинський (про цю людину ще йтиметься далі) піднялися на гору Ай-Петрі. В поезії «Уривки з листа» вона описує, як тоді поминули вони «сади-виногради рясні, кучеряві», «лаври, поетами люблені», «пишні магнолії», «стрункі кипариси, густо повиті плющем», далі щезли «явори й темні дуби, до негоди та борвію звиклі», потім не стало й тернів, будяків та полину. Їхнім очам відкрився понурий пейзаж:
Крейда, пісок, червонясте та сіре каміння
Скрізь понад шляхом нависло, неплідне та голе,
Наче льоди на північному морі.
Сухо, ніде ні билини, усе задавило каміння,
Наче довічна тюрма.
Сонце палке сипле стріли на білую крейду,
Вітер здійма порохи,
Душно… води ні краплини… се наче дорога
в Нірвану,
Країну всесильної смерті…
Аж ось на шпилі,
На гострому сірому камені блиснуло щось,
наче пломінь:
Квітка велика, хороша свіжі пелюстки
розкрила,
І краплі роси самоцвітом блищали на дні.
Камінь пробила вона, той камінь,
що все переміг,
Що задавив і могутні дуби,
І терни непокірні.
Квітку ту вченії люди зовуть Sахіfrаgа,
Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь
І шанувать її більше від пишного лавра.
Ця квітка – гірський едельвейс – дуже вразила Лесю Українку: горда і життєствердна сила, що здолала камінь, краса, що осяяла пустку.
Таким є художнє слово Лесі Українки – як ломикамінь. Вочевидь, тому не всім дано його дістати: надто велика височінь, надто багато зусиль та умінь потрібно докласти.
Хоча широке визнання до поетеси прийшло ще за життя. На її честь влаштовувалися літературні вечори (1901 р. – у Чернівцях; 1909 р. – в Києві), в 1911 р. її було обрано членом Товариства прихильників української літератури, науки і штуки (на засіданні був присутній І.Франко). Та було й інше: цензура в царській Росії переслідувала її поезії, статті, книжки.
Творчість Лесі Українки, власне, не забороняли в радянські часи. Однак і не дозволяли всю – приміром, крамольною вважалася драматична поема «Бояриня». Про Лесю Українку багато писали тодішні літературознавці, але штампи на кшталт «дочка Прометея», «співачка досвітніх вогнів» затуманювали (чи радше задурманювали) розуміння її творів. Виникав парадокс: вона була відомою читачу, але зовсім ним не знаною.
Так, на кожний випадок цитувалися знамениті рядки з поезії «Contra spem spero!»:
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
А тим часом вони справді акумулюють потужну енергетику її особистості. Без надії сподіваюсь! – тільки сильна особистість обирає таке життєве кредо. Ці слова точно характеризують і саму авторку, й її літературних героїв.
Причому сильною у творах Лесі Українки постає здебільшого жінка – Оксана («Бояриня»), Мавка («Лісова пісня»), Міріам («Одержима»), Віла («Віла-посестра»). Силою волі, рішучістю, високістю думок і вчинків вони переростають мужчин, з якими так чи інакше пов’язані у житті. Бо мають лицарське єство, що різко вирізняє їх серед пересічного люду.
Як писала дослідниця С. Павличко, в письменстві ХІХ – початку ХХ ст. загострилися суперечності як між чоловічим і жіночим началами, так і відмінності між реалістичною манерою та модернізмом, патріархальним ладом та новими життєвими тенденціями. У творчості Лесі Українки ця проблематика реалізувалася в художньо-естетичній концепції неоромантизму.
Леся Українка трактувала останній таким чином: неоромантизм звільняє особу не від натовпу (як це було в романтизмі початку ХІХ ст.), а в натовпі. Тож звичайним людям неминуче слід доростати до рівня тих, що несуть особливу духовну потугу, вивищуються над своїм часом і сучасниками.
Мавка («Лісова пісня») побачила в Лукашевій душі «цвіт», тому її боляче вражає насамперед його зрада самому собі:
…Смутно, що не можеш ти
своїм життям до себе дорівнятись.
Адже щастя – в повнокровності і повноцінності життя. І Лукаш доти був щасливий, доки любив, а його душа говорила «виразно-щиро голосом сопілки». Однак через відступництво Лукаш обертається на вовкулаку… Мавка прощає кривднику: її духовна сила – це добро, безбереге і вічне. До цього потужного духовного світила людина повинна обертатися, як сонях до сонця.
Надзвичайному, винятковому, ідеальному вона протиставляла нудну буденність, сірість, міщанство. У поезії «Люди бояться вночі кладовищ…» писала, що не траурні процесії, катафалки, труни і могили викликають у неї страх (як у більшості людей),– ні, її жахає інше:
Раптом побачу спотворені мрії,
мертві надії, зотлілу любов,
мертва душа гляне в очі марою,
в жилах мені заморозить всю кров.
Чи не найголовнішою ідеєю творчості Лесі Українки є сповідування високого етичного цензу, безкомпромісна відраза до всього, що принижує Людину. 1899 р. у листі до М. Павлика вона розкритикувала назву серії видань книжечок для народу «Хлопська бібліотека»: «Доки ми ще будемо інших, а то й самих себе лаяти хлопами? Єсть же слова «селяни», «хлібороби»… Може, се й дрібниця, та все ж характерна…» Невинна, на перший погляд, назва «хлопська бібліотека» так болісно різонула її! Авжеж, поетеса, що написала рядок «Убий, не здамся!» («Мрії»), органічно не могла сприйняти будь-якого «хлопства» в окремій людині і в нації.
Особливо виразно цей аристократизм авторської натури (а також літературного героя) виявився в драматичній поемі «Бояриня» (1910). Тут Лесине слово перетворилося на лицарську «страшну, двусічну зброю», бо це твір про українсько-російський конфлікт культур, далеко не братні стосунки сусідніх народів. Доля Оксани, сучасниці трагічних подій доби Руїни, спонукає українців гордо нести голову, а не по-холопськи хилити її додолу…
Леся Українка не раз зверталася до теми національної історії: позивалася з сусідами, що оточили Батьківщину, «мов леви в пустині» («І ти колись боролась, мов Ізраїль…»), із запалом картала її дітей за те, що на себе самохіть кладуть кайдани. Останній докір, втім, адресувала не тільки українцям, а й взагалі слов’янам («Slavus – sclavus»).
Так, твори письменниці тематично не зосереджені виключно на українстві – навпаки, її художній світ розімкнений до реалій світової культури (про здобуту нею прекрасну освіту повторюватися зайве). Авторка то звертається до античності («Кассандра», «Іфігенія в Тавриді», «Напис в руїні»), то до біблійних подій («І ти колись боролась, мов Ізраїль…», «Одержима»), то Середньовіччя («Мрії», «Трагедія»), то до… – все й не охопиш. Це надає її творчості величезної інтелектуальної насиченості, а від читача потребує такого ж широкого кругозору.
М. Євшан, поет, літературознавець, сучасник Лесі Українки, стверджував, що вона «…не має у нашому житті місця. Воно занадто бліде і безбарвне, не може бути тлом ані декорацією для тих великих по замислу постатей, які їй треба вивести.» У давноминулих епохах Лесю Українку вабила грандіозність людського духу, що долає відстані і час, володіє безсмертям.
1904 р. вона пише поезію «Напис в руїні». Гробниця єгипетського тирана, ім’я якого не дійшло до нащадків, для авторки – пам’ятник народу-будівничому, а не знак величі похованого «царя царів»:
Умер давно той цар з лицем тирана,
Зоставсь по ньому – круг і збитий напис.
Співці! не марте, вчені! не шукайте,
Хто був той цар і як йому наймення:
З його могили утворила доля
Народу пам’ятник, – хай гине цар!
Хай гине цар! Таке гасло незадовго до революції в Росії 1905 р. звучало досить неоднозначно. Але не лише тоді – в радянські часи, за спогадами шістдесятника Є. Сверстюка, слово авторки поезій «Напис в руїні», «Fiat nox!», «Dо («До тебе, Україно, наша бездольная мати…»)» теж сприймалося як натяк на тодішніх «богів земних».
У цьому прикмета її творів, що торкаються минувшини людства та переносять українського читача до інших країн: вони суголосні актуальному часу, вітчизняним подіям.
Але поезія думки, поезія громадянських роздумів і світових культурних асоціацій – ще не вся Леся Українка. Є в її творчості і прекрасні пейзажні замальовки («Тиша морська», «Хвиля», «Давня весна»), й інтимна лірика («Все, все покинуть, до тебе полинуть…», «Хотіла б я тебе, мов плющ обняти…»). У них – радість і біль, життя і смерть; тут домінують емоції, настрій, душевний стан.
Лірична героїня «Давньої весни» радіє весні, що їй, «хворій й самотній», подарувала свято відродження землі, принесла дивовижний подарунок – розквітлі яблуневі гілки у вікні. Такі подарунки – незабутні…
Леся Українка вміла помічати миті, вхоплювати їх в усіх нюансах, граційно послуговуючись зображально-виражальними засобами мови. Вона була музикантом не лише тоді, коли сідала за фортепіано, а й коли брала в руки перо. Особливо прикметна в цьому плані поезія «Хвиля»: короткі й довгі, римовані й неримовані рядки, внутрішні рими, перебійний ритм, алітерації – повна ілюзія подиху моря:
Хвиля йде, –
вал гуде —
білий, смілий, срібний, дрібний,
нападе
на сухеє баговиння,
на розсипане каміння,
білим пломенем метнеться,
стрепенеться,
скине з себе все, що ясне,
й гасне…
Зважте також на «малюнок», графічний образ твору: ніби хвиля накочується на берег. Ось воно – віртуозне володіння словом, тріумф мистецтва!
У поетичному набутку Лесі Українки є низка творів, присвячених Сергію Мержинському. Цю людину вона кохала…
Вони познайомилися в 1897 р., відпочивали в Криму (ми вже згадували про їхнє сходження на Ай-Петрі та знайдений там гірський едельвейс), Сергій гостював у Косачів у Гадячі, а Леся в нього у Мінську.
Однак С. Мержинський тяжко хворів. Леся дбала про нього, як могла: приїздила доглядати, недосипала ночей над хворим. А біль і тривогу тамувала у творах. «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…», «Все-все покинуть, до тебе полинуть…», «Хотіла б я тебе, мов плющ обняти…», «Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись», «Я бачила, як ти хиливсь додолу…», «То, може, станеться і друге диво …» – її твори сповнені великого людського почуття і не менш великого поетичного таланту.
Уста говорять: «Він навіки згинув!»
А серце каже: «Ні, він не покинув!»
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут, в глибині, і б’ється враз зі мною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» —
ці рядки написані вже по смерті С. Мержинського.
Через шість років, восени 1897, Леся Українка познайомилась із студентом Київського університету К. Квіткою, а в липні 1907 р. вони побралися…
У Лесі Українки є чимало поезій, безпосередньо обернутих до власного «Я»: «Як дитиною, бувало…», «Хотіла б я піснею стати…», «Ви щасливі, пречистії зорі…» та інші. Ці самозаглиблені медитації – явлення її душі, що прагне такої волі, як має лише пісня, такої високості, як у зірок на небі. Вона знайшла і волю, і простір, і височину – у творчості.
Бо слово, на її переконання, всемогутнє. Головним героєм поеми «Давня казка» є митець, що мав «талан до віршів, не позичений, а власний». Такому обранцю долі під силу звоювати серце гордої красуні, вселити войовничий дух у готове до дезертирства військо, пробудити гідність у зневіреному народі, збунтувати його проти несправедливості:
Проти діла соромного
Виступає слово праве —
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно і не криваве!
(«Давня казка»)
«Проти діла соромного» і нині звучить слово Лесі Українки. Як гірський едельвейс, воно пробиває камінь національної байдужості, неуцтва, духовної ліні і сірості – і дарує свій осяйний квіт тому, хто годен його дістати з вершини.
Тетяна Крайнікова
Поезії
Із збірки «На крилах пісень» (1893)
Cоntrа sреm sреrо! [2 - Cоntrа sреm sреrо! (лат.) – Без надії сподіваюсь!]
Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть – і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
(2 травня 1890)
Надія
Hi долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро,—
Там жити чи вмерти, мені все одно;
Поглянути ще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
(Луцьк, 1880)
Тиша морська
В час гарячий полудневий
Виглядаю у вiконце:
Ясне небо, ясне море,
Яснi хмарки, ясне сонце.
Певно, се країна свiтла
Та злотистої блакитi,
Певно, тут не чули зроду,
Що бува негода в свiтi!
Тиша в морi… ледве-ледве
Колихає море хвилi;
Не колишуться од вiтру
На човнах вiтрила бiлi.
З тихим плескотом на берег
Рине хвилечка перлиста;
Править хтось малим човенцем,
В’ється стежечка злотиста.
Править хтось малим човенцем,
Стиха весла пiдiймає,
I здається, що з весельця
Щире золото спадає.
Як би я тепер хотiла
У мале човенце сiсти
I далеко на схiд сонця
Золотим шляхом поплисти!
Попливла б я на схiд сонця,
А вiд сходу до захóду,
Тим шляхóм, що проложило
Ясне сонце через воду.
Не страшнi для мене вiтри,
Нi пiдводнії камiння,—
Я про них би й не згадала
В краю вiчного проміння.
Євпаторія,
1890, 16 серпня
Із збірки «Думи і мрії» (1899)
«Стояла я і слухала весну…»
Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.
«Хотіла б я піснею стати…»
Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.
Щоб геть аж під яснії зорі
Полинути співом дзвінким,
Упасти на хвилі прозорі,
Буяти над морем хибким.
Лунали б тоді мої мрії
І щастя моє таємнé,
Ясніші, ніж зорі яснії,
Гучніші, ніж море гучне.
Давня весна
Була весна весела, щедра, мила,
Промінням грала, сипала квітки,
Вона летіла хутко, мов стокрила,
За нею вслід співучії пташки!
Все ожило, усе загомоніло —
Зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялось і бриніло,
А я лежала хвора й самотнá.
Я думала: «Весна для всіх настала,
Дарунки всім несе вона, ясна,
Для мене тільки дару не придбала,
Мене забула радісна весна».
Ні, не забула! У вікно до мене
Заглянули від яблуні гілки,
Замиготіло листячко зелене,
Посипались білесенькі квітки.
Прилинув вітер, і в тісній хатині
Він про весняну волю заспівав,
А з ним прилинули пісні пташині,
І любий гай свій відгук з ним прислав.
Моя душа ніколи не забуде
Того дарунку, що весна дала;
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.
1894
«І все-таки до тебе думка лине…»
І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито чимало,—
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись,—
Що сльози там, де навіть крові мало!
1895
Fiat nox! [3 - Fiat nox! (лат.) – У перекладі Лесі Українки: «Хай буде тьма!»]
«Хай буде тьма!» – сказав наш бог земний.
І стала тьма, запанував хаос,
Немов перед створінням світу. Ні, ще гірше
Був той хаос, бо у ньому були
Живі створіння, їх давила тьма.
Скрізь марища з хаосу виринали.
Лиха зараза, голод, злидні, жах —
Несвітський жах усім морозив душу:
І найодважнішим ставало жаско, [4 - Жаско – страшно, лячно.]
Голодні крики слухаючи й стогін,
Що виринали, наче зо дна моря,
З юрби великої і темної. Здавалась
Ота юрба частиною хаосу
І голосом його. Часами розлягалось
У темряві гукання: «Світла! Світла!»
І на відповідь чувся голос дужий
Земного бога з високості трону:
«Хай буде тьма!» І знов тремтів хаос.
О, не один нащадок Прометея [5 - Прометей – у давньогрецькій міфології титан, що викрав з Олімпу вогонь для людей, за що був жорстоко покараний Зевсом.]
Блискучу іскру з неба здобував,
І безліч рук до неї простягалось,
Мов до зорі, що вказує дорогу.
І розсипалась та велика іскра
На іскорки малесенькі, незначні,
І кожний іскорку ховав, неначе скарб,
У попелі холодному віддавна;
Вона не гасла, тліла в тій могилі,
Та не давала ні тепла, ні світла,
А сміливий нащадок Прометея
Знаходив смутну долю свого предка:
Вигнання, муки, нерозривні пута,
Дочасну смерть у дикій самотині…
І досі так, о браття! й досі тьма.
Гей, озовіться! Страшно в сім хаосі.
Я чула голоси одважні, вільні,
Вони лунали, мов гукання в лісі,—
Тепер замовкли, і страшніше тиша
Мені здається, ніж була раніш.
Брати мої, нащадки Прометея!
Вам не орел розшарпав груди горді,—
Бридкі гадюки в серце уп’ялись.
Ви не приковані на тій кавказькій кручі,
Що здалека сіяє сніжним чолом,
Про в’язня звістку людям даючи!
Ні, ви поховані в землянках, звідки навіть
Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання,
Ні непокірних слів…
Гей, царю тьми!
Наш лютий вороже! Недарма ти боїшся
Кайданів тих залізної музики!
Боїшся ти, що грізні, смутні гуки
Пройняти можуть і камінне серце.
А чим же ти заглушиш дикий голос
Хаосу темного, крик голоду й біди,
І розпачливеє гукання «світла, світла»?
На нього завжди, як луна у горах,
Одважні, вільні голоси озвуться.
«Хай буде тьма!» – сказав ти, – сього мало,
Щоб заглушить хаос і Прометея вбить.
Коли твоя така безмірна сила,
Останній вирок дай: «Хай буде смерть!»
25/ХІ 1896
«Як дитиною, бувало…»
Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що, болить?» – мене питали,
Але я не признавалась —
Я була малою горда,—
Щоб не плакать, я сміялась.
А тепер, коли для мене
Жартом злим кінчиться драма
І от-от зірватись має
Гостра, злобна епіграма,—
Безпощадній зброї сміху
Я боюся піддаватись,
І, забувши давню гордість,
Плачу я, щоб не сміятись.
2/ІІ 1897
Уривки з листа
Тoваришу мiй! не здивуйте з лiнивого вiршa.
Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене,
Розмiр, неначе химерная хвиля,
Розбивається раптом об кожну малу перешкоду,
Ви даремне шукали б у ньому дев’ятого валу,
Могутньої хвилi, що такт одбива течiї океану.
Думки навiває менi тепер Чорнеє море —
Дике, химерне вонo, нi ладý, нi закону не знає:
Вчора грало-шумiло воно
При яснiй, спокiйнiй годинi,
Сьогoднi вже тихо й лагiдно до берега шле свої хвилi,
Xоч вiтер по горах шалено жене сивi хмари.
Так би й лежала я завжди над сею живою водою,
Дивилась би, як без жалю сипле перли вона й самоцвiти
На побережне камiння,
Як тiнi барвистi вiд хмарок злотистих
Проходять по площинi срiбно-блакитнiй
I раптом зникають,
Як бiлая пiна рожевiє злегка,
Hемов соромливе обличчя красунi,
Як гори темнiють, повитi у бiлi серпанки,
Вони так спокiйно стоять,
Бо їх стереже колонада сумних кипарисiв,
Поважних, високих…
……………………
Я тiльки що знов прочитала
Ваш дужий, неначе у крицю закований,
Мiцно узброєний вiрш.
Як же за нього я маю вiддячити вам?
Байку хiба розкажу, а «мораль» ви самі вже виводьте.
Битим шляхóм та крутим
Їхали ми на узгiр’я Ай-Петрi;
Вже поминули сади-виногради ряснi, кучерявi,
Що покривають пiднiжжя гори, наче килим розкiшний,
Ось уже й лаврiв, поетами люблених,
Пишних магнолiй не видко,
Aнi стрункиx кипарисiв, густо повитих плющем,
Aнi платанiв розкiшних наметiв.
Тiльки стрiчалися нам земляки нaшi, бiлi берези,
Явори й темнi дуби, до негоди та борвiю звиклi,
Але й вони вже зостались далеко за нами,
Тiльки терни, будяки та полин товаришили нам у дорозi,
Потiм не стало i їх.
Крейда, пісок, червонясте та сіре каміння
Скрізь понад шляхом нависло, неплідне та голе,
Наче льоди на північному морі.
Сухо, ніде ні билини, усе задавило каміння,
Наче довічна тюрма.
Сонце палке сипле стріли на білую крейду,
Вітер здійма порохи,
Душно… води ні краплини… се наче дорога в Нірвану,
Країну всесильної смерті…
Аж ось на шпилі,
На гострому сірому камені блиснуло щось, наче пломінь:
Квітка велика, хороша, свіжі пелюстки розкрила,
І краплі роси самоцвітом блищали на дні.
Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,
Що задавив і могутні дуби,
І терни непокірні.
Квітку ту вченії люди зовуть Sахіfrаgа,
Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь
І шанувать її більше від пишного лавра.
1897, Ялта
Мрії
У дитячі любi роки,
Коли так душа бажала
Надзвичайного, дивного,
Я любила вiк лицарства.
Тiльки дивно, що не принци,
Таємницею укритi,
Не вродливi королiвни
Розум мiй очарували.
Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможцiв,
Що, сперечника [6 - Сперечник – суперник.] зваливши,
Промовляють люто: «Здайся!»
Погляд мiй спускався нижче,
На того, хто, розпростертий,
До землi прибитий списом,
Говорив: «Убий, не здамся!»
Не здававсь менi величним
Той завзятий, пишний лицар,
Що красуню непокiрну
Взяв оружною рукою.
Тiльки серце чарувала
Бранки смiлива вiдповiдь:
«Ти мене убити можеш,
Aле жити не примусиш!»
Роки любiї, дитячi,
Як веснянi води, зникли,
Але гомiн вод весняних
Не забудеться нiколи.
Вiн, було, менi лунає
У безсоннi довгi ночi
I єднається так дивно
З вiзерунками гарячки:
Мрiє стеля надо мною,
Мов готичнеє склепiння,
А гiлки квiток сплелися
На вiкнi, неначе грати.
Од вiкна до мене в хату
Червонясте свiтло впало,—
Чи то вуличнее свiтло,
Чи то полиски пожежi?
Що се так шумить невпинно?
Навiсний, безладний гомiн!
Чи в кровi гарячка грає,
Чи вiйна лютує в мiстi?
Чи се лютий бiль у мене
Тихий стогiн вириває.
Чи то стогне бранець-лицар
Знемагаючи на рани:
«Хто живий у сьому замку?
Хто тут має серце в грудях?
Другом будь, зiйди на вежу,
Подивись на бойовисько!
Подивись на бойовисько,
Хто кого перемагає?
Чи над лавами ще в’ється
Корогва хрещата наша?
Коли нi, – зiрву завої!
Хай джерелом кров поллється,
Будь проклята кров ледача,
Не за рiдний край пролита!
Нi, я чую наше гасло
Ось воно все голоснiше…
Зав’яжiть тiснiше рани,
Шкода кров губити марне!..»
Так дитячi мрiї грали
Мiж примарами гарячки.
А тепер? – гарячка зникла,
Але мрiї не зникають.
I не раз менi здається,
Що сиджу я у полонi
I закута у кайдани
Невидимою рукою,
Що в руцi у мене зброя
Неполамана зосталась,
Та порушити рукою
Не дають менi кайдани.
Глухо так навколо, тихо,
Не шумить гарячка в жилах,
Не вчувається здалека
Дикий гомiн з бойовиська.
Так i хочеться гукнути,
Наче лицар мрiй дитячиx:
«Хто живий? Зiйди на вежу,
Подивися наоколо!
Подивись, чи в полi видко
Нашу чесну короговку?
Коли нi, не хочу жити,
Хай менi вiдкриють жили,
Хай джерелом кров поллється,
Згину я вiд згуби кровi.
Будь проклята кров ледача,
Не за чесний стяг пролита!..»
Ялта, 18/ХІ 1897
Із збірки «Відгуки» (1902)
«Ви щасливі, пречистії зорі…»
Ви щасливі, пречистії зорі,
ваші промені – ваша розмова;
якби я ваші промені мала,
я б ніколи не мовила слова.
Ви щасливі, високії зорі,
все на світі вам видко звисока;
якби я так високо стояла,
хай була б я весь вік одинока.
Ви щасливі, холоднії зорі,
ясні, тверді, неначе з кришталю;
якби я була зіркою в небі,
я б не знала ні туги, ні жалю.
18/VII 1900
Трагедія
Чує лицар серед бою,
що смертельна рана в грудях,
стиснув панцира міцніше,
аби кров затамувати.
Бачить з вежі гарна дама,
що поблід її коханий,
що рукою стиснув груди,—
посила до нього джуру.
– Пане лицарю, вас просять
залишити бій кривавий
хоч на ту малу часину,
поки рану перев’яжуть.
Є у нас м’які завої
і бальзам на рану гойний,
там на вежі біла постіль
вже давно для вас готова.
«Любий джуро! щира дяка
тій, що шле тебе до мене,
але я прийти не можу
на запросини лагідні.
Якби я хоч на хвилину
скинув сей залізний панцир,
кров би ринулась потоком
і життя моє порвала б.
Бо й такі бувають рани,
що нема на них бальзаму,
що нема на них завоїв,
окрім панцира твердого».
– Ох, мій пане, ся відповідь
зранить серце ніжній дамі! —
«Може, має дама панцир,
Хай його міцніше стисне».
Кімполунг, 6/VI 1901
Поза збірками
Вишеньки
Поблискують черешеньки
В листі зелененькім,
Черешеньки ваблять очі
Діточкам маленьким.
Дівчаточко й хлоп’яточко
Під деревцем скачуть,
Простягають рученята
Та мало не плачуть:
Раді б вишню з’їсти,
Та високо лізти,
Ой раді б зірвати,
Та годі дістати!
«Ой вишеньки-черешеньки,
Червонії, спілі,
Чого ж бо ви так високо
Виросли на гіллі!»
«Ой того ми так високо
Виросли на гіллі,—
Якби зросли низесенько,
Чи то ж би доспіли?!»
Slavus – sclavus [7 - Slavus – sclavus (лат.) – Леся Українка використовує гру слів: слов’янин – раб (в латинській мові вони співзвучні).]
Слов’янщина! – який величний гук,
Який широкий і містичне темний.
І скільки літ і як багато рук
Для неї будували храм таємний.
Посеред храму п’єдестал звели,
І статую поставили на ньому,
І вид, немов Ізіді [8 - Ізіда – одне з головних божеств єгипетської міфології, богиня родючості й материнства. За найдавнішими міфами, дочка богині неба Нут та бога землі Геба або бога сонця Ра; за пізнішими – сестра й дружина бога Озіріса.], зап’яли
Покровом щільним ідолові свому
Стоїть таємна статуя давно,
Час тихо упливає рік за роком,
І досі ще нікому не дано
В лице їй глянути одважним оком.
А що ж величної Слов’янщини сини,
Німої матері проречистії [9 - Проречистії – красномовні.] діти,
Між людьми чим прославились вони?
Чим похвалитись їм, з чого радіти?
Дивітеся: з них кожний як один,
Що світ би здержав на плечах здорових,
Міцний, як дуб кремезний, слов’янин
Покірно руки склав в кайданах паперових
Та раз у раз поклони низькі б’є
Перед стовпом, короною вінчанним,
Порфірою укритим; стовп той є
По праву спадщини царем названий.
І кожний весь в крові, в сльозах його лице,
Троїстая нагайка тіло крає,
А він, ховаючись, плете сильце
І братові під ноги простирає.
Колись, бувало, сильний чуженин
Слов’ян-рабів виводив на майдани,—
Тепер, куди не глянь, усюди слов’янин
На себе самохіть кладе кайдани,
І кажуть всі: варт віл свого ярма,
Дивіться, як покірно тягне рало!
Ні, ймення слов’янина недарма
Синонімом раба між людьми стало!
«Як я люблю оці години праці…»
Як я люблю оці години праці,
Коли усе навколо затиха
Під владою чаруючої ночі,
А тільки я одна, неподоланна,
Врочистую одправу починаю
Перед моїм незримим олтарем.
Летять хвилини – я не прислухаюсь.
Ось північ вдарила – найкращий праці час,
Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша
І швидше у руках забігало перо.
Години йдуть – куди вони спішаться?
Мені осіння ніч короткою здається,
Безсоння довге не страшне мені,
Воно мені не грозить, як бувало,
Непевною і чорною рукою,
А вабить лагідно, як мрія молода.
І любо так, і серце щастям б’ється,
Думки цвітуть, мов золоті квітки.
І хтось немов схиляється до мене,
І промовляє чарівні слова,
І полум’ям займається від слів тих,
І блискавицею освічує думки.
Передсвітом чорніє ніч надворі,
І час гасити світло, щоб його
Не засоромив день своїм сіянням.
Погасне світло; та палають очі,
Аж поки досвітки в вікно тихенько
Заглянуть сивими очима і всі речі
Почнуть із темряви помалу виступати,
Тоді мене перемагає сон.
А ранком бачу я в своїм свічаді
Бліде обличчя і блискучі очі,
А в думці, мов тривога, промайнуть
В дитячих літах чутії легенди
Про перелесника. Розказує, бувало,
Стара бабуся нам, маленьким дітям:
«Була собі колись дівчина необачна…»
Про необачну дівчину що довго
За кужелем сиділа проти свята,
І не молилася, й на дзвони не вважала,
І спати не лягала, от за те
До неї уночі з’являвся перелесник;
Не дьяволом з’являвся, не марою,
Спадав летючою зорею в хату,
А в хаті гарним парубком ставав,
Облесливим – речами і очами.
Він їй приносив дорогі дарунки,
Стрічки коштовні й золоті квітки.
Він дівчину квітчав, і молодою
Своєю називав, і коси розплітав їй,
Речами любими затроював їй серце
І поцілунками виймав із неї душу.
На ранок, як співали треті півні,
Зникав той перелесник, а дівчина,
Уквітчана, убрана, засипала
Камінним сном. А потім цілий день
Бліда ходила, мов яка сновида,
І тільки ждала, щоб настала ніч,
Щоб з перелесником стояти на розмові,
А тим розмовам був лихий кінець…
«А хто ж був перелесник той, бабусю?» —
Питала я в старої, та вона
Хрестилась тільки завжди і казала:
«Та не при хаті і не при малих дітях,
Не при святому хлібові казати.
Не згадуй проти ночі, бо присниться!»
Так, я тебе послухала, бабусю,
Не згадую ніколи проти ночі
Про перелесника, моє свічадо тільки
Нагадує мені про нього вдень.
19/Х 1899
«Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами…»
Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, Але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою, тремтячою рукою, вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя.
Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.
7/ХІ 1900
«Все, все покинуть, до тебе полинуть…»
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!
Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.
(16/ХІ 1900)
«Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…»
Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно, і закрить од світа,
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш мов руїна, листом вкрита,—
Плющ їй дає життя, він обіймає,
Боронить від негоди стіну голу,
Але й руїна стало так тримає
Товариша, аби не впав додолу.
Їм добре так удвох, – як нам з тобою,—
А прийде час розсипатись руїні,—
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?
Хіба на те, аби валятись долі
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополі
І статися для неї гірш могили?
(16/ХІ 1900)
«Уста говорять: «Він навіки згинув!»…»
Уста говорять: «Він навіки згинув!»
А серце каже: «Ні, він не покинув!»
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут, в глибині, і б’ється враз зі мною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Так завжди, чи в піснях забути хочу муку,
Чи хто мені стискає дружньо руку,
Чи любая розмова з ким ведеться,
Чи поцілунок на устах озветься,
Струна бринить лагідною луною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Чи я спущусь в безодні мрій таємні,
Де постаті леліють ясні й темні,
Незнані й знані, і наводять чари,
І душу опановують примари,
А голос твій бринить, співа з журбою:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Чи сон мені склепить помалу вії,
Покриє очі, втомлені від мрії,
Та крізь важкі, ворожії сновиддя
Я чую голос любого привиддя,
Бринить тужливо з дивною журбою:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
І кожний раз, як стане він бриніти,
Тремтять в моєму серці тії квіти,
Що ти не міг їх за життя зірвати,
Що ти не хтів їх у труну сховати,
Тремтять і промовляють враз зо мною:
«Тебе нема, але я все з тобою!»
Kimpolung, 7/VІ 1901
«І ти колись боролась, мов Ізраїль…»
І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя! Сам Бог поставив
супроти тебе силу невблаганну
сліпої долі. Оточив тебе
народами, що, мов леви в пустині,
рикали, прагнучи твоєї крові,
послав на тебе тьму таку, що в ній
брати братів не пізнавали рідних,
і в тьмі з’явився хтось непоборимий,
якийсь дух часу, що волав ворожо:
«Смерть Україні»! – Та знялась високо
Богданова правиця, і народи
розбіглися, немов шакали ниці,
брати братів пізнали і з’єднались.
І дух сказав: «Ти переміг, Богдане!
Тепер твоя земля обітована».
І вже Богдан пройшов по тій землі
від краю і до краю. Свято згоди
між ним і духом гучно відбулося
в золотоверхім місті. Але раптом
дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат.
І знов настав єгипетський полон,
та не в чужій землі, а в нашій власній.
А далі розлилось червоне море,
і розділилося по половині,
і знов злилось докупи й затопило —
кого? Ой леле! Новий фараон
пройшов живий через червоне море,
але їздець і кінь пропав навіки.
Співай, радій, ненависна чужинко,
бий в бубни і лети в танок з нестяму,
кінь і їздець в червонім морі згинув,
тобі зостався спадок на покраси,
бо зносиш ти України клейноди,
святкуючи над нею перемогу.
Такий для нас був вихід із Єгипту,
немов потоп. Заграло та й ущухло
червоне море, висохло, й осталась
безрадісна пустиня після нього,
і став по ній блукать новий Ізраїль,
по тій своїй землі обітованій,
немов якась отара безпричальна.
З отарою блукали й пастухи,
вночі за тінню йшли, а вдень з вогнем.
Коли ж у їх з’являвся дух величний,
що вогняним стовпом палав у тьмі,
а вдень ішов, мов туча грізно-біла,
вони не вірили своїм очам,
і врозтіч розбігались манівцями,
і попадали ворогам в полон.
Чи довго ще, о Господи, чи довго
ми будемо блукати і шукати
рідного краю на своїй землі?
Який ми гріх вчинили проти духа,
що він зламав свій заповіт великий,
той, взятий з бою волі заповіт?
Так доверши ж до краю тую зраду,
розбий, розсій нас геть по цілім світі,
тоді, либонь, журба по ріднім краю
навчить нас, де і як його шукать.
Тоді покаже батько свому сину
на срібне марево удалині
і скаже: «Он земля твого народу!
Борись і добувайся батьківщини,
бо прийдеться загинуть у вигнанні
чужою-чуженицею, в неславі».
І, може, дасться заповіт новий,
і дух нові напише нам скрижалі.
Але тепер? як маємо шукати
свому народу землю? хто розбив нам
скрижалі серця, духу заповіт?
Коли скінчиться той полон великий,
що нас зайняв в землі обітованій?
І доки рідний край Єгиптом буде?
Коли загине новий Вавилон?
Зелений Гай, 10/ІХ 1904
Дим
«Для нас у ріднім краю навіть дим
Солодкий та коханий…» Без упину
Я думала собі оці слова,
Простуючи в країну італьянську
І мріялись мені далекі села:
Дівчата йдуть, співаючи, з ланів,
Клопочуться хазяйки невсипущі,
Стрічаючи отару та черідку,
Господарі вертаються з роботи,
Не прискоряючи ходи, поважно,
А нишком поглядають на димок,
Що в’ється понад комином низеньким,
І думають: «Оце ж воно й вечеря…»
І мріялись мені росисті луки
Волинські: здалека чорніє ліс
Зубчастим муром, а туман на нього
Безгучним, тихим морем напливає,—
Хто в лісі, хто у полі, стережися!
То котиться пропасниця лукава.
Але ночліжники собі співають,
Простуючи до лісу, на димок,—
Се ж там товариші багаття розпалили,
Там тепло, сухо, грають роєм іскри,
Мов бджоли золоті, вогонь танцює…
«Простуймо на димок!..»
І я дивилась
На ті бездимні села італьянські
(Вогню й малого для «поленти» досить),
На рижові поля, страшні «різаї»,
Де невидимкою малярія літає,
Не боячись ні диму, ні вогню,—
І слово «чужина» бриніло в думці
За кожним стуком поїзду прудкого.
Тунель! І дим влетів мені в вікно
Гіркою хмарою – поганий дим,
Либонь, погане вугля італьянське —
Так не душив і дим в курній хатині
Там, на Поліссі, тож були співали
Дружки весільні, аж дзвеніла хата,
Не хриплим, чистим голосом, дарма,
Що голови немов у хмарі мріли;
Той дим гриз очі, але все ж не так,
Бо він був з дерева, а може й те, що рідний…
«Sampierdarena» [10 - Sampierdarena (італ.) – Сампірдарена – остання станція перед Генуєю.]. Слава ж Тобі, Боже!
Се – хутко Генуя, там і спочинок,
Там буде море, і веселе небо,
І давнє місто гордої краси
Одважного і вільного народу…
«Он наша Генуя», – панок старенький
Показує мені у далину.
Дивлюся – і не бачу – мла закрила.
«Добродію, чи се тут часто з моря
Такий туман встає?» – питаю пана.
«Туман? Се не туман, се тільки дим,
Се завжди так. Воно й не диво – гляньте!»
Я глянула: немов високі щогли,
У пристані великій бовваніли
Крізь сиву млу тонкії комини.
Та скільки! цілий ліс! «Багатство наше
Отут росте!» – сказав панок поважно.
У фабриках не кришталеві стіни,
А з вікон те багатство не світилось,
За вікнами щось темне маячіло…
Мені згадалось теж приморське місто,
Не італьянське, потім друге, третє,
Четверте – все над рідними морями —
І знову місто, те вже над рікою
Великою, гучною від порогів,
Мов рейнська круча, де якісь колеса
І день, і ніч глушать гук водопаду…
А потім села з полем кучерявим
Від бурячиння… а над тим усім
Скрізь комини високі непомірно,
Мов сосни в горах – тільки що без гілля…
Ми в’їхали у передмістя. Чорні,
Закурені стояли там будинки,
Суворі та непишні. По будинках
До вікон хустя прип’ялось, мов злидні,
Що їх ні в двері, ні в вікно не випреш,
А з вікон визирали, мов привиддя,
Якісь бліді, невільницькі обличчя.
А над усім той дим, той легкий дим,
Що не гризе очей, притьмом не душить,
А тільки небо ясне застилає,
І краде людям сонечко веселе,
П’є кров з лиця, і гасить людський погляд,
Обличчя білить і чорнить одежу,
І барви всі рівняє сивизною.
Ніхто його не чує, але завжди,
І день, і ніч, і кожную хвилину
Безгучно і таємно, та виразно
Він промовля: «Я тут, я завжди тут».
Той дим проник мені у саме серце,
І стиснулось воно, і заніміло,
І вже не говорило: чужина.
San-Remo, 21/І 1903
Напис в руїні
«Я, цар царів, я, сонця син могутній,
Собі оцю гробницю збудував,
Щоб славили народи незчисленні,
Щоб тямили на всі віки потомні
Імення»… Далі круг і збитий напис.
І вже ніхто з нащадків наймудріших
Царського ймення прочитать не може.
Хто збив той напис – чи сперечник-владар,
Чи просто час потужною рукою,—
То невідомо. Дивним візерунком
Багато слів написано край нього
Про славу безіменного владаря,
Змальовано царя славетні вчинки:
Он цар сидить високо на престолі,
Народи подолані йдуть з дарами
Коштовними й додолу клонять чола,
А він сидить, немов камінний ідол,
Під опахалами з барвистих пер.
Лице його подібне до Тутмеса,
І до Рамзеса, і до всіх тиранів.
Он далі він, схопивши за волосся
Одразу цілий гурт якихсь повстанців,
Кривим мечем над ними замахнув.
Лице його подібне до Тарака,
До Менефта [11 - Тутмес, Рамзес, Менефт – єгипетські фараони.], як і до всіх тиранів.
З лицем тим самим він левів полює,
Левіафанів ловить, б’є пташок,
І їде полем через людські трупи,
І бенкетує по своїх гаремах,
І на війну жене своїх підданих,
І посилає на роботу люд —
На ту страшну єгипетську роботу,
Що має вславити царське імення.
Іде той люд, мов хвилі в океані,
Без ліку, без числа на бойовисько
І стелиться під ноги коням царським,
А хто живим зостався з того люду,
Той гине на єгипетській роботі;
З його могили хоче цар зробити
Для себе пам’ятник – хай гине раб!
І раб копає землю, теше камінь,
Приносить мул з ріки і робить цеглу,
Виводить мури, статуї великі,
Запрігшись, возить самотужки, й ставить,
І щось будує вічне і величне,
Щось незрівнянне і потужно гарне,
Мальоване, мережане, різьблене;
І кожна статуя, колона, малювання,
Мережечка, різьба і навіть цегла
Незримими устами промовляє:
«Мене створив єгипетський народ!»
Умер давно той цар з лицем тирана,
Зоставсь по ньому – круг і збитий напис.
Співці! не марте, вчені! не шукайте,
Хто був той цар і як йому наймення:
З його могили утворила доля
Народу пам’ятник, – хай гине цар!
(28/VІІІ 1904)
Хвиля
Хвиля йде,—
вал гуде —
білий, смілий, срібний, дрібний,
нападе
на сухеє баговиння,
на розсипане каміння,
білим пломенем метнеться,
стрепенеться,
скине з себе все, що ясне,
й гасне…
Хвиля смутна,
каламутна,
вже не ясна, вже не біла,
відпливає посумніла,
мов до гробу.
І з плачем до себе горне
баговиння тьмяне, чорне,
мов жалобу.
І зітхає,
і втихає,
рине в море величезне
й щезне…
Чи вона
йде до дна?
Може, буде там покірно,
мов рабиня, тихо, вірно,
колихать малі молюски,
гаптувать прозорі луски,
на коралі класти карби,
вартувати морю скарби,
і слугою
під вагою
там вона довіку стане
й не повстане?
Чи полине
межи сестри, межи милі,
вільні хвилі,
розтечеться, розпливеться,
знову сили набереться,
потім зрине
і гучна,
і бучна
переможно вгору сплесне
і воскресне?
(Євпаторія, 8/VІІ 1908)
Поеми
Давня казка
Може б, хто послухав казки?
Ось послухайте, панове!
Тільки вибачте ласкаво,
Що не все в ній буде нове.
Та чого там, люди добрі,
За новинками впадати?
Може, часом не завадить
І давніше пригадати.
Хто нам може розповісти
Щось таке цілком новеє,
Щоб ніхто з нас не відмовив:
«Ет, вже ми чували сеє!»
Тож, коли хто з вас цікавий,
Сядь і слухай давню казку,
А мені коли не лаврів,
То хоч бубликів дай в’язку.
І
Десь, колись, в якійсь країні,
Де захочете, там буде,
Бо у казці, та ще в віршах,
Все можливо, добрі люде.
Десь, колись, в якійсь країні
Проживав поет нещасний,
Тільки мав талан до віршів,
Не позичений, а власний.
На обличчі у поета
Не цвіла урода гожа,
Хоч не був він теж поганий,—
От собі – людина Божа!
Той співець – та що робити!
Видно, правди не сховати,
Що не був співцем поет наш,
Бо зовсім не вмів співати.
Та була у нього пісня
І дзвінкою, і гучною,
Бо розходилась по світу
Стоголосою луною.
І не був поет самотнім:
До його малої хати
Раз у раз ходила молодь
Пісні-слова вислухати.
Теє слово всім давало
То розвагу, то пораду;
Слухачі співцю за теє
Ділом скрізь давали раду.
Що могли, то те й давали,
Він зо всього був догодний.
Досить з нього, що не був він
Ні голодний, ні холодний.
Як навесні шум зелений
Оживляв сумну діброву,
То щодня поет приходив
До діброви на розмову.
Так одного разу ранком
Наш поет лежав у гаю,
Чи він слухав шум діброви,
Чи пісні складав, – не знаю!
Тільки чує – гомін, гуки,
Десь мисливські сурми грають,
Чутно разом, як собачі
Й людські крики десь лунають.
Тупотять прудкії коні,
Гомін ближче все лунає,
З-за кущів юрба мисливська
На долинку вибігає.
Як на те ж, лежав поет наш
На самісінькій стежині.
«Гей! – кричить він, – обережно!
Віку збавите людині!»
Ще, на щастя, не за звіром
Гналася юрба, – спинилась,
А то б, може, на поета
Не конечне подивилась.
Попереду їхав лицар,
Та лихий такий, крий Боже!
«Бачте, – крикнув, – що за птиця!
Чи не встав би ти, небоже?»
«Не біда, – поет відмовив,—
Як ти й сам з дороги звернеш,
Бо як рими повтікають,
Ти мені їх не завернеш!»
«Се ще также полювання! —
Мовить лицар з гучним сміхом —
Слухай, ти, втікай лиш краще.
Бо пізнаєшся ти з лихом!»
«Ей, я лиха не боюся,
З ним ночую, з ним і днюю;
Ти втікай, бо я, мосьпане,
На таких, як ти, полюю!
В мене рими – соколята,
Як злетять до мене з неба,
То вони мені вполюють,
Вже кого мені там треба!»
«Та який ти з біса мудрий!
Мовить лицар. – Ще ні разу
Я таких, як ти, не бачив.
Я тепер не маю часу
А то ми б ще подивились,
Хто кого скорій вполює.
Хлопці! геть його з дороги!
Хай так дуже не мудрує!»
«От спасибі за послугу! —
Мовить наш поет. – Несіте.
Та візьміть листки з піснями,
Он в траві лежать, візьміте».
«Він, напевне, божевільний! —
Крикнув лицар. – Ну, рушаймо!
Хай він знає нашу добрість
Стороною обминаймо.
А ти тут зажди, небоже,
Хай-но їхатиму з гаю,
Я ще дам тобі гостинця,
А тепер часу не маю».
«Не на тебе ждать я буду,—
Так поет відповідає,—
Хто ж кому подасть гостинця,
Ще того ніхто не знає».
Лицар вже на те нічого
Не відмовив, геть подався;
Знову юрба загукала,
І луною гай озвався.
Розтеклись ловці по гаю,
Полювали цілу днину,
Та коли б же вполювали
Хоч на сміх яку звірину!
А як сонечко вже стало
На вечірньому упрузі,
Стихли сурми, гомін, крики,
Тихо стало скрізь у лузі
Гурт мисливський зголоднілий
Весь підбився, утомився,
Дехто ще зоставсь у гаю,
Дехто вже й з дороги збився.
Геть одбившися від гурту,
Їде лицар в самотині.
Зирк! – поет лежить, як перше,
На самісінькій стежині.
«Ах, гостинця ти чекаєш!
Мовив лицар і лапнувся
По кишенях. – Ой небоже,
Вдома гроші я забувся!»
Усміхнувсь поет на теє:
«Не турбуйсь за мене, пане,
Маю я багатства стільки,
Що його й на тебе стане!»
Спалахнув від гніву лицар,
Був він гордий та завзятий,
Але ж тільки на упертість
Та на гордощі багатий.
«Годі жартів! – крикнув згорда.
Бо задам тобі я гарту!»
А поет йому: «Та й сам я
Не люблю з панами жарту…
Бачиш ти – оця діброва,
Поле, небо, синє море —
То моє багатство-панство
І розкішне, і просторе.
При всьому сьому багатстві
Я щасливий завжди й вільний».
Тут покликнув лицар: «Боже!
Чоловік сей божевільний!»
«Може буть, – поет відмовив,—
Певне, всі ми в божій волі.
Та я справді маю щастя,
І з мене його доволі.
Так, я вільний, маю бистрі
Вільні думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.
Все, чого душа запрагне,
Я створю в одну хвилину,
В таємні світи надхмарні
Я на крилах думки лину
Скрізь гуляю, скрізь буяю,
Мов той вітер дзвінкий в полі;
Сам я вільний і ніколи
Не зламав чужої волі!»
Засміявсь на теє лицар:
«Давню байку правиш, друже?
Я ж тобі скажу на теє:
Ти щасливий, та не дуже.
Я б віддав отой химерний
Твій таємний світ надхмарний
За наземне справжнє графство,
За підхмарний замок гарний.
Я б віддав твоє багатство
І непевнії країни
За єдиний поцілунок
Від коханої дівчини…»
Щось поет хотів відмовить
На недбалу горду мову
Та вже сонечко червоне
Заховалось за діброву.
Надійшла сільськая молодь,
Що з роботи поверталась,
І побачила поета,
З ним приязно привіталась.
Тут поет взяв мандоліну,
І на відповідь гуртові
Він заграв, і до музики
Промовляв пісні чудові.
Всі навколо нерухомі,
Зачаровані стояли,
А найбільше у дівчаток
Очі втіхою палали.
Довго й лицар слухав пісню,
Далі мовив на відході:
«Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годі!»
II
Літнім вечором пізненько
Сам поет сидів в хатині,
Так од ранку цілу днину
Він просидів в самотині.
Тож сидів поет в віконці,
Слухав співів, що лунали
Скрізь по полю і до нього
У хатину долітали.
Співи стихли, потім хутко
Налетіла літня нічка;
Дерева шуміли з вітром,
Гомоніла бистра річка.
І поет в своїй хатині
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Він таємну думав думу.
Тільки чує – хтось під’їхав
На коні до його хати
І спинився, потім зброя
Почала чиясь бряжчати.
Що за диво! Під віконце
Хтось помалу підступає.
Тут поет не втерпів: «Хто там?»
Невідомого питає.—
Якщо злодій, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!»
«Ні, се я, – озвався голос,—
Маю справу, пильну дуже…»
«Хто ж се «я»?» – поет питає.
«Я, Бертольдо, лицар з гаю».
Тут поет пізнав той голос:
«А, мисливий! Знаю, знаю!
Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хаті,
Не палю вогню даремно;
Та для гостя запалю вже».
І добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.
«Добрий вечір!» – «Добрий вечір».
Став тут лицар і – ні слова.
Щось ніяк не починалась
Тая пильная розмова.
«Де ж твоя, мій гостю, справа?»
Далі вже поет озвався.
Лицар стиха одмовляє:
«Я, мій друже, закохався…»
Тут поет йому говорить:
«Що ж на се тобі пораджу?
А проте доказуй далі,
Може, чим тебе розважу».
«Закохався я і гину,—
Каже лицар, – вдень і вночі
Бачу я перед собою
Ясні оченьки дівочі».
«Що ж? – поет на те говорить.
То за ручку та й до шлюбу!»
«Ох! – зітхає лицар. – Візьме
Інший хтось дівчину любу!
Під балкон моєї донни
Кожен вечір я приходжу,
І в журбі тяжкій, в зітханнях
Цілу нічку я проводжу.
На мою журбу й зітхання
Я відповіді не маю,
Чим я маю привернути
Серце милої,– не знаю!
Може б, краще їй припали
До сподоби серенади?..»
Тут поет на те: «Запевне,
Треба пташечці принади!»
«Голос маю, – каже лицар,—
Та не тямлю віршування…»
«Певна річ, – поет говорить,—
То не легке полювання,
А то б досі вже на лаври
Хто б схотів, то й був багатий,
Ні,– химерний, норовистий
Кінь поезії крилатий!»
«Правду кажеш, – мовив лицар,
Але ж я тебе благаю,
Щоб поміг мені в сій справі.
Пам’ятаю, як у гаю
Ти своїм віршем чудовим
Чарував усю громаду,—
Тільки ти один тепера
Можеш дать мені пораду!
За пораду все, що хочеш,
Дам тобі я в надгороду».
«Ну, на се, – поет відмовив,—
Не надіюся я зроду.
Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.
Та мені для сього треба
Ймення й вроду панни знати».
«Їй наймення Ізідора,
А вродлива!.. не сказати!..»
Більш поет вже не питався,
Сів, задумавсь на хвилину,
Записав щось на папері,
Зняв з кілочка мандолину,
Показав слова Бертольду,
Мандолину дав у руки
Та написанії вірші
І промовив для науки:
«Ти, співаючи, на струнах
Маєш так перебирати:
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…
Далі можеш сам добрати».
«От спасибі!» – крикнув лицар.
Ще ж поет не відозвався,
А вже лицар був надворі.
На коня! і геть погнався.
І погнався лицар хутко
Через доли, через гори,
І спинився під віконцем
У своєї Ізідори.
Хутко в неї під віконцем
Мандоліна залунала,
Із потоку гуків чулих
Серенада виринала:
«Гордо, пишно, променисто
Золотії світять зорі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі!
Найчистіші діаманти
Сяють, ясні та прозорі,
Та не може дорівнятись
Ні один з них Ізідорі!
Дорогих перлин коштовних
Є багато в синім морі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі».
Отже, ледве серенада
Залунала у просторі,
Вийшла з хати Ізідора
Подивитися на зорі.
А як стихли під балконом
Любі гуки мандоліни,
До Бертольда полетіла
Квітка з рожі від дівчини.
В ту ж хвилину Ізідора
Зникла хутко, наче мрія,
Та зосталася в Бертольда
Квітка з рожі і – надія!
III
Боже, Боже! що то може
Наробити серенада!..
Зникла в серденьку в Бертольда
Темна туга і досада.
Усміх донни Ізідори
Був дедалі все ясніше,
І щораз вона ставала
До Бертольда прихильніше.
Далі перстень Ізідорин
На руці у нього сяє,
Нареченою своєю
Він кохану називає.
Як же бучно, як же втішно
Всім гулялось на весіллі!
Танцювали, попивали
Від неділі до неділі.
Всіх приймали, всіх вітали,
Всім уміли догодити,
Тільки нашого поета
Пан забувся запросити.
Звісно, клопоту багато
Завжди пану молодому,—
Хто ж би міг ще пам’ятати
Про якогось там сірому?
Час летів, немов на крилах,
І, мов сон, життя минало.
Та незчувсь Бертольд, як лихо
Несподівано настало.
Забажалось королеві
Звоювать чужеє царство,
Розіслав він скрізь герольдів
На війну скликать лицарство.
І якраз серед бенкету
В замку нашого Бертольда
Залунала гучна сурма
Королівського герольда.
Прощавай, дружина люба,
Всі розкоші, всі вигоди!
Все те треба проміняти
На далекії походи.
Залишить Бертольдо мусив
Молодую Ізідору,
У неділю вранці-рано
Вже він вирушив із двору.
Подалося геть за море
Все одважнеє лицарство;
Там за морем десь лежало
Бусурменське господарство
І пішло одважне військо
Через нетрі та пустині;
Не один вояк смутився
По своїй рідній країні.
Та коли вже надто тяжко
Туга серце обгортала,
То співці співали пісню,
Пісня тугу розважала:
«Не журись, коли недоля
В край чужий тебе закине!
Рідний край у тебе в серці,
Поки спогад ще не гине.
Не журись, не марно пройдуть
Сії сльози й тяжка мука:
Рідний край щиріш любити
Научає нас розлука».
Так вони співали, йдучи
Через дикії пустині,
Додавав той спів розваги
Не одній смутній людині.
Попереду всього війська
Три старшії виступали:
Карлос, Гвідо і Бертольдо;
За одвагу їх обрали.
Їдуть, їдуть, врешті бачать —
Три дороги розійшлися,
Розлучились три найстарші,
Кожний різно подалися…
Карлос вибрав шлях направо,
Гвідо вибрав шлях наліво,
А Бертольд подався просто.
«Дай же, Боже, нам!» – «Щасливо!»
І Бертольдові спочатку
Справді щастя панувало,
Довелося звоювати
Городів чужих чимало.
От вже він на стольне місто
Погляда одважним оком,
Але тут-то саме щастя
Обернулось іншим боком.
Чи то врешті у Бертольда
Притомилося лицарство,
Чи то владар бусурменський
Міцно так тримавсь за царство,
Тільки твердо так трималось
Місто гордеє, уперте,
Раз одбилось, потім вдруге,
Потім втретє, ще й вчетверте.
Тут прийшлось Бертольду з лихом:
Край чужий, ворожі люде,
Голод, злидні, військо гине…
Що то буде, що то буде?!
Місяць, другий вже ведеться
Тая прикрая облога.
Серед війська почалися
Нарікання і тривога.
Приступили до Бертольда
Вояки й гукають грізно:
«Гей, виводь ти нас ізвідси!
Геть веди, поки не пізно!
Нащо ти сюди на згубу
Підманив нас за собою?
Чи ти хочеш, щоб усі ми
Наложили головою?
Осоружне нам се місто!
Хай їй цур, такій облозі!
Хай їй цур, самій тій славі!
Хай їй цур, тій перемозі!..»
Хтів Бертольд розумним словом
Люте військо вгамувати,
Та воно дедалі гірше
Почало репетувати.
Далі кинулись до зброї…
Бог зна, чим би то скінчилось…
Але тут хтось крикнув: «Стійте!»
Військо раптом зупинилось.
Вийшли тут наперед війська
Військові співці славутні,
Всі вони були при зброї,
А в руках тримали лютні.
З них один промовив: «Браття!
Часу маєте доволі,
Щоб Бертольда покарати,
Він же й так у вашій волі.
Ми б хотіли тут в сій справі
Скілька слів до вас сказати,
Та співцям співати личить,
Отже, ми почнем співати».
Тут один із них тихенько
Струни срібнії торкає,
Усміхається лукаво
І такої починає:
«Був собі одважний лицар,
Нам його згадать до речі,
Він робив походи довгі
Від порога та до печі.
Він своїм язиком довгим
Руйнував ворожі міста…
Чули ви його розповідь:
«Я один, а їх аж триста!»
Ну та сей одважний лицар
Якось вибрався до бою.
І вернув живий, здоровий:
Талісман він мав з собою.
Я гадаю, талісман сей
Кожен з вас тут знать готовий,
Се буде речення мудре:
«Утікай, поки здоровий!»
«Утікай, поки здоровий!» —
Всі співці тут заспівали;
Вояки стояли тихо,
Очі в землю поспускали.
Раптом зброя заблищала,
І гукнуло військо хором:
«Ми готові йти до бою!
Краще смерть, ніж вічний сором!»
І метнулися у напад
Так запекло, так завзято,
Що не встигла й ніч настати,
Як було вже місто взято.
Місто взято, цар в полоні
Бусурменський. Перемога!
От тепер уже одкрита
Всім у рідний край дорога.
Тут на радощах Бертольдо
Всіх співців казав зібрати
І, коли вони зібрались,
Привселюдно став казати:
«Ви, співці славутні наші,
Ви, красо всього народу!
Ви нам честь відрятували,
Вам ми винні надгороду!»
Та співці відповідали:
«Ні, не нам, ласкавий пане,
Той, хто сих пісень навчив нас,
Надгороду хай дістане».
«Де ж він, де? – гукнув Бертольдо.
Що ж він криється між вами?»
«Він не тут, – співці говорять,
На війні не був він з нами.
Він зостався, щоб піснями
Звеселять рідну країну,
Там він має розважати
Не одну сумну родину».
«Знаю я сього поета
І його величну душу,
І тепер йому по-царськи
Я подякувати мушу.
Тільки б дав нам Бог щасливо
Повернутися додому,
Срібла, золота насиплю
Я співцеві дорогому!..»
IV
Кажуть, весь поміст у пеклі
З добрих замірів зложився!
Для пекельного помосту
І Бертольдо потрудився…
Вже давно Бертольд вернувся
Із далекої чужини,
Знов зажив життям веселим
Біля милої дружини.
Знов у нього в пишнім замку
Почалося вічне свято,—
О, тепер було у нього
Срібла, золота багато!
Окрім того, що набрав він
На війні всього без ліку,
Ще король йому в подяку
Надгороду дав велику.
Сила статків та маєтків!
Вже Бертольдо граф заможний!
Він живе в свойому графстві,
Наче сам король вельможний.
Та околиця, де жив він,
Вся була йому віддана,
Люд увесь в тім краю мусив
Узнавать його за пана.
Тож спочатку того щастя
Справді був Бертольдо гідний:
Правий суд чинив у панстві,
До підданих був лагідний.
Але то було не довго,
Він дедалі в смак ввіходив
І потроху в себе в графстві
Інші звичаї заводив.
Що ж, напитки, та наїдки,
Та убрання прехороші,
Та забави, та турніри,
А на все ж то треба гроші!
Та й по всіх далеких війнах
Граф привчився до грабунку,
А тепер в своїй країні
Він шукав у тім рятунку
Почалися нескінченні
Мита, панщина, податки,
Граф поставив по дорогах
Скрізь застави та рогатки.
Трудно навіть розказати,
Що за лихо стало в краю,—
Люди мучились, як в пеклі,
Пан втішався, як у раю.
Пан гуляв у себе в замку,—
У ярмі стогнали люде,
І здавалось, що довіку
Все така неволя буде.
Розливався людський стогін
Всюди хвилею сумною,
І в серденьку у поета
Озивався він луною…
Ось одного разу чує
Граф лихі, тривожні вісті:
Донесла йому сторожа,
Що не все спокійно в місті;
Що співці по місті ходять
І піснями люд морочать,
Все про рівність і про волю
У піснях своїх торочать.
Вже й по тюрмах їх саджають,
Та ніщо не помагає,—
Їх пісні ідуть по людях,
Всяк пісні ті переймає.
«Ну, – гукнув Бертольд, – то байка!
Я візьму співців тих в руки!»
Раптом чує – десь близенько
Залунали пісні гуки:
«В мужика землянка вогка,
В пана хата на помості;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панів біліші кості!
У мужички руки чорні,
В пані рученька тендітна;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панів і кров блакитна!
Мужики цікаві стали,
Чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров поллється,
Як пробити пану груди?»
«Що се, що? – кричить Бертольдо.—
Гей, ловіть співця, в’яжіте!
У тюрму його, в кайдани!
Та скоріш, скоріш біжіте!»
Коли се з-за мурів замку
Обізвався голос долі:
«Гей, біжіте, панські слуги,
Та спіймайте вітра в полі!
Не турбуйся ти даремне,
Все одно, вельможний пане,
Вловиш нас сьогодні десять,
Завтра двадцять знов настане!
Нас таки чимале військо,
Маєм свого отамана,
Він у нас одважний лицар,
Врешті, він знайомий пана…»
Мов крізь землю провалився
Той співець, утік од лиха.
А Бертольд сидів і думав,
Далі так промовив стиха:
«Маєм свого отамана!
Ось де корінь цілій справі!
Ну, та я тепера хутко
Положу кінець забаві!»
Тут він двох щонайвірніших
Слуг до себе прикликає
І до нашого поета
У хатину посилає:
«Ви скажіть йому від мене,
Що я досі пам’ятаю,
Як пісні його втішали
Нас колись в чужому краю.
Власне я тепер бажаю
Дать йому за них заплату:
Я поетові дарую
В себе в замку гарну хату.
Я його талан співацький
Так високо поважаю,
Що співцем своїм придворним
Я зробить його бажаю.
Ви скажіть, що він у мене
Буде жити в шані, в славі,
Тільки, звісно, хай забуде
Різні вигадки лукаві».
Слуги зараз подалися
До убогої оселі,
Принесли вони поету
Ті запросини веселі.
Усміхаючись, він слухав
Те запрошення знаднеє,
А коли вони скінчили,
Так промовив їм на сеє:
«Ви скажіте свому пану,
Що заплати не бажаю,
Бо коли я що дарую,
То назад не одбираю.
Хай він сам те пригадає,
Що то ж я йому дав злото,
Хоч тепер об тім жалкую,
Краще б кинув у болото!
Ви скажіть, що я не хочу
Слави з рук його приймати,
Бо лихую тільки славу
Тії руки можуть дати.
Золотих не хочу лаврів,—
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.
Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.
Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!
Тож підіте і скажіте,
Що поки я буду жити,
Не подумаю довіку
Зброї чесної зложити!»
З тим вернулись вірні слуги
До Бертольда і сказали:
«Так і так поет відмовив,
Ми даремне намовляли…»
Аж скипів Бертольд, почувши
Гордовитую відмову
До поета посилає
Посланців тих самих знову:
«Ви скажіть сьому зухвальцю,
Що тепер настав день суду,
Що терпів його я довго,
Але більш терпіть не буду.
Коли він складання віршів
Бунтівничих не покине,
То в тюрму його закину,
Там він, клятий, і загине!»
Знову слуги подалися
До убогої хатини
І, підходячи, почули
Тихий бренькіт мандоліни.
У вікно зирнули слуги,
Бачать: зібрана громада,
Всі стоять навколо ліжка,
Мов якась таємна рада!
Утомивсь поет від праці,
Третій день лежить в недузі,
Слухачі навколо нього
Посхиляли чола в тузі.
А поет усе то грає,
То щось пише на папері
Й роздає писання людям,—
Тут вступили слуги в двері.
Всі метнулись хутко з хати,
І поет один зостався,
Подививсь на слуг спокійно,
Гордовито привітався.
Всі Бертольдові погрози
Слухав мовчки, усміхався.
А коли скінчили слуги,
Так до них він обізвався:
«Ви скажіть свойому пану,
Що готовий я в дорогу,
Тільки хай велить прислати
Слуг ще двох вам на підмогу.
На запросини ласкаві
Я не можу встать з постелі,
Вам нести мене прийдеться
Аж до нової оселі.
Та й в темниці буду вільний,—
Маю думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.
І мого прудкого слова
Не затримає темниця,
Полетить воно по світі,
Наче тая вільна птиця.
З словом зіллються в темниці
Гіркий жаль і тяжка туга,
І тоді потрійна стане
І страшна його потуга.
І поет від свого люду
Не почує слів догани
В день сумний, коли на нього
Накладатимуть кайдани!»
Так довіку у темниці
Довелось поету жити,
За тюремний спів він мусив
Головою наложити.
Та зосталися на світі
Молоді його нащадки,
Що взяли собі у спадок
Всі пісні його, всі гадки.
Здійнялось повстання в краю,
І Бертольда вбили люде,
Та й гадали, що в країні
Більш неволі вже не буде.
Та зостався по Бертольду
Молодий його нащадок,
І пиху його, й маєтки
Він забрав собі у спадок.
І тепер нащадки графські
Тюрми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.
Проти діла соромного
Виступає слово праве —
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно і не криваве!
А коли війна скінчиться
Того діла й того слова,
То скінчиться давня казка,
А настане правда нова.
12/ХІ 1893
Віла-Посестра [12 - Віли – у фольклорі південних слов’ян – міфологічні істоти, близькі до українських русалок і німецьких валкірій.]
Гей, на Бога, що за дивне диво?
Не знайшов юнак [13 - Юнак (серб.) – герой; персонаж епосу південнослов’янських народів.] з ким побрататись,
не знайшов між хлопців побратима,
не знайшов межи дівчат посестри,
а надибав вілу білу в горах,
вілу білу з поглядом урочим,
обмінявся з нею пірначами, [14 - Пірнач – символ влади сербських воєначальників у давні часи.]
цілував її в обличчя біле,
стиснув руку і назвав: «посестро»,
а вона його: «мій побратиме»,
та й помчали вкупі геть у гори.
Їдуть поруч по горі зеленій,
і говорить побратим посестрі:
«Віло біла, любая посестро,
чи ти бачиш, як чорніє долом?
Чи то галич налетіла чорна,
чи то гору турки обступили?» —
«Побратиме, то не чорна галич,
тільки турки гору облягають,
облягають, хмарою поймають,
хутко нас вони обступлять колом».—
«Віло біла, любая посестро,
утікай, поки здорова, звідси,
в тебе кінь крилатий, чарівницький,—
як майне, то не збіжать і турки
на своїх арабських виноходцях».—
«Бійся Бога, милий побратиме!
Що за слово ти оце промовив?
Чи на те ж браталась я з тобою,
аби мала так ганебно зрадить?
Коли хочеш, утікаймо вкупі,—
дужий кінь мій нас обох врятує».
Згорда мовив побратим на теє:
«Не подоба лицарю втікати!»
Вже ж на те не обізвалась віла,
лиш коневі крила буйні в’яже,
щоб не здумав сам майнути вгору
потім в’яже поводи докупи,
аби коні врозтіч не розбіглись:
«Се ж я наші долі поєднала».
Побратим іще її вмовляє:
«Віло біла, любая посестро,
хоч у тебе розум чарівницький,
але в тебе все ж дівоче серце,—
як обступлять вороги тісненько,
то коли б ти, сестро, не злякалась».
Не сказала віла біла й слова,
тільки погляд кинула урочий,
наче той пірнач блискучий, гострий.
Ще хотів юнак їй щось промовить,
та навколо турки обступили,
заячали, наче хижі круки,
зайняли посестру й побратима,
хочуть їм назад в’язати руки,
та в ясир забрати молоденьких,
але ті, немов орли завзяті,
не даються ворогам в неволю,
хоч і знають, що не вборонитись,
не хотять зганьбити ясну зброю.
Скарай, Боже, злого яничара!
Перебив коню на крилах пута.
Вілин кінь почув, що крила вільні,—
як шарпнеться, як майне угору,
перервав і поводи шовкові
та й злетів із вілою під хмару.
Тут закляв юнак свою посестру:
«Скарай, Боже, тебе, віло біла,
що зламала ти братерське слово!
Щоб і той не мав довіку щастя,
хто коли збратається з тобою!»
Кинув геть юнак пірнач злотистий
і зломив надвоє гостру шаблю:
«Гинь ти, зброє, коли гине щирість!..»
Бачить віла згубу побратима,
вділ спадає, наче стрілка з луку,
та, на лихо, не на гору впала,
а в долину, на зелену сосну,
зачепилась там завоєм білим,
наче хмарка, що сплила з верхів’я.
Добува блискучу шаблю віла,
обтинає білую намітку, наче сарна,
кидається вгору до свого юнака-побратима.
Добіга до полонини віла…
Леле, Боже! Там нема ні духу,
тільки чорна вся трава від крові.
Гляне віла: кручі та узгір’я,
та кудою турки подалися?
Де вони поділи побратима?
Чи живий він, чи пішов до Бога?
Заридала, загукала віла:
«Гей ти, коню, ти, маро крилата!
Де ти там під хмарами ганяєш?
Через тебе побратим загинув,
поможи ж мені знайти хоч трупа!»
Кличе віла, і гукає, й свище,—
по долинах люди кажуть: «Буря!»
Кличе віла, а сама блукає
по узгір’ях, загляда в безодні
та шукає свого побратима.
Потьмарився віщий розум з туги,
і померк урочий погляд з горя,—
не пізнати, що то віла біла.
Так не день, не два вона блукала,
викликала огиря з-під хмари,
аж нарешті кінь почув той посвист,
прилетів з просторів невідомих,
впав додолу, мов гаряча куля.
Закипіло серце вілі білій:
«Ой ти, коню, ти, проклята зрадо!
хоч би я могла тебе убити,
все б мені на серці легше стало!..»
Обізвався віщий кінь до віли:
«Не клени, кохана господине,
Якби я тебе не виніс в небо,
ви б дістались у полон обоє.
Не на те ж ти вілою вдалася,
щоб тебе в’язали людські руки!»
Мовчки віла огиря сідлає,
а на серці мов гадюка в’ється.
Віщий кінь словами промовляє,
потішає господиню любу:
«Не журися, люба господине,
не журися, в тугу не вдавайся,
ми знайдемо твого побратима,
як живий він, ти його врятуєш,
а як мертвий – чесно поховаєш,
та й не буде межи вами зради!»
Мовчки віла на коня сідає
і пуска уздечку геть на вітер.
Кинувсь огир, наче віща птиця,
де гора – орлом перелітає,
кида в кручу погляд соколиний,
по долинах ластівкою в’ється,
понад містом проліта совою,
темну віч пройма вогненним зором.
Так літали три дні і три ночі
та й спинились у Стамбулі-місті.
Перебралась віла за туркеню,
в просту одіж, мов яка селянка,
ходять скрізь по вулицях, майданах,
де стоять невільники на продаж.
Є багато всякого юнацтва,
та немає побратима віли.
У султана білії палати,
а під ними чорнії темниці,
там сидять в неволі бідні бранці,
світу-сонця не видають в очі.
Тільки ніч покриє всі дороги,
віла йде нопід темничні мури,
напускає туману на варту,
насилає сон твердий на неї,
приникає вухом скрізь до мурів,
наслухає, чи не чути гуку.
Віщий слух у віли-чарівниці,
та мовчить темниця, як могила.
Аж на третю ніч почула віла,
як хтось тяжко застогнав за муром:
«Скарай, Боже, тую вілу білу!..»
Як почула те стогнання віла:
«Ох і леле! Голос побратима!»
Добуває віла запоясник,
мур довбає, твердий камінь креше,
пробиває шпарочку вузеньку,
подає до побратима голос:
«Не клени мене, коханий брате,
Згляньсь на Бога й на святого Йвана!
Я ж тебе не зрадила, єдиний,
зрадив нас обох мій кінь крилатий.
Розрубав на крилах пута ворог —
кінь шугнув зо мною попід хмару.
Свідчусь Богом – я того не хтіла!
Ось я тут стою коло темниці,
я прийшла тебе порятувати».
Обізвався побратим до віли:
«Щира дяка, любая посестро,
що прийшла мене порятувати.
Шкода тільки – вибралась пізненько,
десь для турків довго чепурилась…»
Облилося кров’ю серце вілі:
«Побратиме, згляньсь на Божу ласку!
Якби ти мене тепер побачив,
не сказав би – віла чепурилась…»
Тут лагідно бранець їй промовив:
«Помирімось, любая посестро,—
що минуло, того не вернути,
а мене вже ти не порятуєш.
От спасибі, шпарку прорубала,
хоч побачу промінь у темниці,
поки Бог до себе прийме душу.
Ох, коли б вже він прийняв скоріше!
Десь про мене тут і смерть забула!..»
Знов до нього віла промовляє:
«Не кажи так, милий побратиме,
бо живий живе гадати мусить.
Варта спить, на вулицях безлюдно.
Я віконце ширше прорубаю,
я спущу тобі намітку білу,
ти по ній дістанешся до мене.
Тільки свисну – миттю кінь прилине.
За хвилину ми вже в горах будем!»
Обізвався побратим до віли,
промовляє, мов ножами крає:
«Що минуло, те вже не вернеться,
бо нема для мене волі й в горах.
Вже мені сириця тіло з’їла,
а залізо кості перегризло,
а темниця очі помутила,
горде серце висушив той сором,
що зламав я сам почесну зброю
і живим до рук дістався туркам.
Вже мені тепер життя немиле,
чи в темниці, чи на вільній волі».
Ще до нього віла промовляє,
ще востаннє заклинає Богом:
«Я сама спущуся у темницю,
я таки тебе врятую звідти.
Аби нам дістатися у гори,
я тебе там вигою, мій брате,
я ж недарма віла-чарівниця —
вмію гоїть всі юнацькі рани».
Та на теє побратим до віли
не говорить, тільки словом стогне:
«Шкода праці, любая посестро!
не з юнацьких ран я погибаю.
Хоч іди поглянь сама на мене,
то й рука не здійметься, щоб гоїть.
Якщо ти мені посестра вірна,
то зроби остатнюю послугу:
одбери мені життя, чим хочеш,
аби то була почесна зброя,
поховай десь тіло се стражденне,
щоб над ним злий ворог не знущався.
Коли ти мені сього не вчиниш,
то таки зрадливе в тебе серце».
Заридала, затужила віла,
закувала, як зозуля сива:
«Що ти кажеш, побратиме любий?
Чи рука ж моя на те зведеться?»
Тут озвався побратим до Бога:
«За що, Боже, покарав так тяжко,
що не дав юнака-побратима,
а судив посестру – сюю вілу?
От тепер я помочі не маю,
тільки маю жалощі дівочі,
чи й без них мені не досить жалю?..»
Вже не мовила ні слова віла,
лиш махнула білим завивалом.
Спалахнула ясна блискавиця,
посліпила всю турецьку варту,
пропалила всі темничні двері,
просвітила вілі шлях до брата.
Тільки раз поглянула на брата
віла біла – і замерло серце.
Не юнак лежав там молоденький,
тільки дід старий, як голуб сивий,
весь потертий сировим ремінням,
а крізь рани жовті кості світять.
Він не встав назустріч вілі білій,
тільки стиха брязнув кайданами.
Знов махнула віла завивалом,
освітила ясно всю темницю.
«Ось я тут, поглянь на мене, брате!»
Обізвався бранець ледве чутно:
«Не добачу: потьмарились очі…»
І здавила груди віла біла,
щоб не трісло серце з туги-жалю,
не могла здобутися на слово,
тільки ледве здобулась на посвист,
щоб коня прикликати до себе,
миттю кінь почув той тихий посвист —
ось він вже на брамі камінь креше.
Простягає віла руки дужі,
і підводить свого побратима,
і несе, і на коня саджає,
і сама сідає позад нього.
Узяла на руки віла в’язня,
садовить в сідло поперед себе,
побратим же не сидить, як лицар,
а тремтить і гнеться, як дитина,
і квилить, і стогне, й вілу просить:
«Не неси мене високо, сестро;
серце мліє, моторошно, жаско…
Ох, лиши мене в темниці краще!»
Стиха, стиха віла промовляє,
мов з-під каміння виходить голос:
«Прихились до мене, побратиме,
я тебе піддержу, ти не бійся».
Обняла посестра побратима,
тож лівиця щільно пригортає,
а в правиці запоясник блиснув,
та й убився так глибоко в серце,
що порвав би два життя одразу,
якби віла смертною вдалася.
Але віла при житті зосталась,
тільки серце кров’ю обкипіло.
Кінь крилатий кров почув гарячу,
знявся вгору, мов кривава іскра,
і помчав далеко, в дикі гори,
та й спинився там на полонині,
став копати суходіл копитом,
за хвилину вибив чорну яму.
Тут з коня зіходить віла біла
і здіймає свого побратима,
завиває у намітку білу
і кладе на вічний сон у яму.
Ще ж із ним ховає запоясник,
щоб не йшов на той світ безоружним.
У приполі чорну землю носить,
насипа могилу якнайвище,
аж гора до неба стала ближча.
Поховала віла побратима,
сіла-впала на коня й гукнула:
«Ой неси мене, неси в простори!
Туга давить, серцю тісно в грудях!»
Кінь злетів високо аж за хмари —
хоче дать простору господині.
Погребовий спів заводить віла —
люди кажуть: «Грім весняний чутно»,
Сльози ронить віла в лютім горі —
люди кажуть: «Се весняний дощик».
Ходять в горах світляні веселки,
по долинах оживають ріки,
в полонинах трави ярі сходять,
і велика понадхмарна туга
нам на землю радістю спадає.
(1911)
Драматичні твори
Одержима
Драматична поема
І
Берег понад озером Гадаринським [15 - Озеро Гадаринське – біля м. Гадари (сучасна назва – Мукса) в Палестині. Дія твору відбувається в Іудеї, де народився, проповідував і був розіп’ятий Ісус Христос.]. Далеко на горизонті ледве мріють човни коло берега і чорніє люд, що хмарою заліг далекий берег.
Міріам, «одержима духом», в глибокій тузі блукає поміж камінням понад берегом, далі зіходить на шпиль скелі і дивиться не на берег, а в глибину пустелі, вона бачить там когось удалині.
Міріам:
Він там, він все сидить так нерухомо,
як те каміння, що навколо нього.
Над ним – мені здається, я те бачу,—
нависли думи хмарою важкою,
от-от з них стрілить ясна блискавиця
і цілий світ осяє. Ох, коли ж,
коли вона розіб’є темну хмару?
Хоч би мене убила блискавиця,
я прагну, прагну, щоб вона злетіла,
щоб хоч на мить чоло те просіяло.
Годівлю дав юрбі, тілам і душам,
всім дав спокій, а сам у сій пустелі
пасе думок отари незчисленні.
Нема їм впину, а йому спочинку…
Який він одинокий, Боже правий!
Невже йому не можна помогти?
Невже він завжди буде одинокий?
«Месія [16 - Месія – спаситель.] прийде в славі світ судити»,—
так сказано в пророцтві, більш нічого.
І правда, й милосердя – все для світа,
а для Месії що? Чи тільки слава?
«Війна і звада, смерть, недуги зникнуть,
мир буде на землі і щастя в людях…»
А для Месії? – знову «слава в вишніх»?
І тільки слава? О, яка ж то кара
Месією, що світ рятує, бути!
Всім дати щастя і нещасним бути,
нещасним, так, бо вічно одиноким.
Хто міг би врятувать його самого
від самотини, від страшної слави?
(Пригнічена раптовою втомою, сідає під скелею і схиляється на камінь).
Чого ж се я слідом за ним блукаю?
Чого? Сама не знаю. Певне, дух
мене сюди завів на певну згубу.
Ну, що ж! нехай! Мені тут гинуть краще,
ніж в іншім місці. Я загину тут,
я вигострила погляд у пустині,
мов соколиний зір, – все виглядала,
чи він хоч не подивиться на мене?
Не подивився і не обернувся…
Занадто вже буйна була надія!
Чого ж я сподівалась?.. Я не знаю!
(Розхитуючись, як ті, що голосять на гробі, співає стиха тужливу східну пісню, довго, без слів).
Про се співати можна, а сказати
слів не стає.
(Співає знов).
Яка була юрба
за ним, як він ходив по Галілеї. [17 - Галілея – північна частина Палестини.]
І кожний встиг торкнути хоч одежу,
хоч край плаща Месії, тільки я
торкнути не посміла, бо нічого
просить не мала в нього: ні здоров’я,
ні страви на безхліб’ї. Я не знаю,
чого я йшла з юрбою…
(Співає знов).
Він нікому
не відмовляв потіхи і поради.
Кому що бракувало, він давав.
(Співає).
А що ж мені бракує? О Месіє,
ти, може, знаєш?!
Незамітно для Міріам Месія наблизився до неї з-за скелі, надійшовши з пустині, і схилився над нею.
Месія:
Знаю, Міріам!
Міріам:
(жахнулась)
Учителю!
Месія:
Не бійся, жінко, спокій
я хочу дать тобі.
Міріам:
О, я не хочу,
не хочу я спокою!
Месія:
(лагідно і разом суворо)
Міріам,
Се дух в тобі говорить. Чом не хочеш?
Спокою прагне всякий.
Міріам:
Але ти,
учителю, покинув той спокій,
що був у тебе в тихім Назареті. [18 - Назарет – місто в Галілеї, в якому, за Біблією, пройшло дитинство Ісуса Христа.]
Месія:
Ти дорівнятись хочеш…
Міріам:
(з поривом)
Ні, Месіє,
я не рівняюся до тебе, ні!
Я знаю те, що я нещасна жінка.
Месія:
Так нащо ж ти зрікаєшся спокою,
єдиної потіхи всіх нещасних?
Міріам:
(з раптовою одвагою)
Бо ти його не маєш, сине Божий!
Месія:
Яке тобі до мене діло, жінко?
Міріам, знищена, збентежена, закривав лице покривалом і повертається йти геть.
Месія:
Стій, Міріам, скажи, ти в мене віриш?
Міріам:
(не одкриває лиця)
Я вірю, що ти Божий син, Месіє,
і всім, окрім мене, даси рятунок.
Месія:
Усім, крім тебе, жінко?
Міріам:
Ти сказав.
Месія:
Я не сказав того.
Міріам:
Та я те чула.
Прости, учителю, я мушу йти.
(Відступає).
Месія:
Куди ти йдеш?
Міріам:
Не знаю. Так, на безвість.
Месія:
Чого ж ти йдеш?
Міріам:
Бо мушу йти.
Месія:
Навіщо?
Міріам:
Ти знаєш. Ти – Месія! Я не знаю.
Месія:
Зостанься тут.
Міріам мовчки спиняється.
Месія:
Скажи мені, ти чула,
що говорив я людям?
Міріам:
Так, Месіє.
Месія:
Ти прийняла мої слова?
Міріам:
Ніколи
я не забуду їх.
Месія:
І вслід їх підеш?
Міріам:
Вони слідом за мною підуть всюди,
волаючи: «Ти йдеш в неправу путь!»
І, мов на жар пекучий, наступати
я буду на слова твої огнисті,—
сліди мої від них криваві будуть.
Месія:
Уперта річ твоя, ти мов рабиня,
що знає волю пана і не слуха.
Таких рабів сувора кара жде.
Міріам:
(падає навколішки)
О горе! Впала вже на мене кара,
і вже її ніхто не здійме з мене!
Месія:
У тебе мало віри. Якби ти
хоч зерня віри мала…
Міріам:
О, я вірю,
без краю вірю в тебе, сине Божий,
та я не вірю в себе! Я не вірю,
щоб я могла твої слова прийняти.
Месія:
Таке смирення гірше від гордині.
Міріам:
О, сто раз гірше, я те добре знаю,
і з того розпач мій.
Месія:
Ти не наводь
обмови зайвої на власну душу,—
такою чорною вона не може бути.
Міріам:
О ні, учителю, вона чорніша,
ніж хата-пустка, що після пожежі
чорніє порожнечею. Вода
твоїх речей, цілюща та живуща,
душі моєї вигоїть не може.
Вода боронить від огню живого,
згорілу ж хату дарма поливати.
Месія:
Та що тобі спалило душу, жінко?
Міріам:
Не знаю: чи ненависть, чи любов.
Месія:
Кого ж ненавидиш ти?
Міріам:
Ворогів.
Месія:
Своїх?
Міріам:
Твоїх.
Месія:
Я їх казав любити.
Міріам:
А я люблю… не їх.
Месія:
Вони для тебе,
як і для мене, ближні.
Міріам:
Але я
від них далека, наче від єхидни.
Месія:
Вони не відають, що творять.
Міріам:
І єхидна
несвідома, а всяк її розтопче,
як стріне на шляху.
Месія:
Якби єхидна
могла покинути свою отруту,
вона була б не гірша від голубки.
Міріам:
Але вона отрути не покине.
Месія:
Про царство Боже на землі ти чула?
Міріам:
Та я ж тепер ніде його не бачу.
Месія:
Ти дивишся й не бачиш, маловірна.
Міріам:
О так, не бачу! Світло твого духа
мене сліпить. Чим ти мені ясніше,
тим душі ворогів мені темніші,
тим менш єхидна схожа до голубки.
Не маловірна я, занадто вірю,
і віра та мене навік погубить.
Я вірю, що ти світло – і такого
ся темрява до себе не приймає?
Я вірю, що ти слово – і такого
отой глухорожденний люд не чує?
Їм, може, треба іншого Месії?
їм, може, сина Божого не досить?
Месія:
Вони сліпі, вони ще не прозріли,
самого слова мало їм для віри,
їм треба діла.
Міріам:
Ти творив дива!
Месія:
Творив дива ще тільки над водою;
сього не досить – треба крові.
Міріам:
(з жахом)
Крові?
Чиєї крові, вчителю?
Месія:
Моєї.
Міріам:
Хай їм вона на голову впаде!
Месія:
Не проклинай, вертається прокляття
на того, хто сказав його.
Міріам:
Нехай!
Я знаю се, проклята я навіки,
бо я любить не вмію ворогів.
О, кожний тихий усміх фарисея
для мене гірш від скорпіона злого.
Мені бридка не так сама отрута,
як все оте гнучке, підступне тіло.
Я вся тремчу, коли його побачу.
В моїх очах я чую зброї полиск,
в моїх речах я чую зброї брязкіт,
так я узброєна в свою ненависть,
як вартовий коло царської брами,
що радий вихопить на кожного свій меч,
хто тільки зле замислить на владаря.
Месія:
Чи ти й мене ненавидиш так, жінко?
Міріам:
(з докором)
Учителю!
Месія:
Ти, може, скажеш – любиш?
Міріам:
Ти се сказав.
Месія:
Я так сказав: хто мовить,
що любить Господа, а брата ненавидить,
неправда то.
Міріам:
Хіба ж і той не любить,
хто душу віддає?
Месія:
Що значить, жінко,
віддати душу?
Міріам:
Значить – буть готовим
загинуть за любов.
Месія:
То се ж би звалось —
віддати тіло. В тім душі нема.
Міріам:
А хто покине батька, матір, браття,
все рідне, любе, все, чим жив він досі
для іншого – невже і той не любить?
Месія:
Хто зрікся всього, а себе не зрікся,
не любить той.
Міріам:
О Господи, якої
ти жертви хочеш?
Месія:
Жертви я не хочу,
любові тільки.
Міріам:
Мушу всіх любити?
Месія:
Так, всіх.
Міріам:
Всіх, окрім тебе, – се можливо.
Але тебе і всіх – се понад силу.
Та за що ж, за що ж маю їх любити?
Месія:
Недовірки питають тільки «за що?».
Міріам:
О, як недовірки любити вміють!
Як поломінь, палка у них любов!
Месія:
А та любов, що я від тебе хочу,
повинна буть як сонце – всім світити.
Міріам:
О, що мені робить? Немає сонця
в моїй душі. Ніч, ніч, понура ніч.
Месія:
Ще, може, зійде сонце і для тебе.
Міріам:
(з раптовою надією)
Учителю! чи ти мені позволиш
пролити кров мою?
Месія:
За кого? За людей?
Міріам:
Ні, не за їх!
Месія:
То нащо проливати
даремне кров?
Міріам:
А може, недаремне?
А може, кров’ю викупить я зможу…
Месія:
Кров без любові викупить не може.
Міріам:
Якби ти хтів прийнять від мене викуп,
щоб не лилась твоя святая кров!
Месія:
Ти хочеш викупить мене?
Міріам потакує мовчки головою.
Месія:
Даремне!
Міріам:
Нехай даремне! Та позволь загинуть
хоч не за тебе, то з тобою вкупі!
Месія:
Ваалові [19 - Ваал (Баал) – біблійна назва бога язичницьких семітів Палестини, Фінікії та Сирії; в міфології семітів-язичників уособлював чоловічу плодючу силу.] дають даремні жертви,
я ж не приймаю їх.
Міріам:
Месіє!
Месія:
Ні, для тебе
я не Месія. Ти мене не знаєш.
(Відходить).
Міріам зостається в пустині сама.
II
Гефсіманський сад. Дванадцять учеників сплять непробудним сном. Месія молиться. Міріам нишком крадеться попід садовим муром, стає в найглибшій тіні, звідки їй видко Месію в місячному світлі.
Месія:
(до учеників)
Спите? Не спіть! Моя душа сумна
до смерті…
Ученики не озиваються, сплять.
Міріам:
(до себе)
Боже! знов він одинокий,
ще гірше, ніж в пустині! Сії люди
твердіші від каміння… Он отам
лежить той ученик, що – люди кажуть —
учителю з усіх їх найдорожчий,
а спить він, як і всі,– твердіше, може,
бо наймолодший… Я одна не сплю,
я вкупі з ним страждаю, тут же, поруч,
та я німа, як мур оцей, не видна,
як сяя тінь, так, мов я не людина,
так, наче в мене і душі нема…
Я приступлю до нього…
(Вихиляється трохи з тіні, але знов ховається).
Ні, не смію…
Він знову скаже, як тоді сказав:
«Яке тобі до мене діло, жінко?»
Що ж я йому скажу? Моя душа
тепер чорніша. Я тепер не тільки
до ворогів його ненависть маю,
але й до друзів. О, до сих ще більшу!
Ви, сонне кодло! Світло опівночі
не будить вас? Вам заграва кривава
очей лінивих не здола розплющить?
Бодай вам вічний сон наліг на груди
і зморою душив вас без кінця!
Мені сто раз від вас миліші гади,
бо в них таки, либонь, тепліша кров.
(З відразою одвертається від сонного товариства.
Дивиться на Месію, прислухається).
Про що він молиться?
Месія:
(впівголоса)
Нехай мине
ся чаша…
Міріам:
Саваоф [20 - Саваоф – одне з імен Бога в іудейській і християнській релігіях.]! чи й ся молитва
в сю ніч твого престолу не досягне?
Вовкам даси ти на поталу сина?
Месія:
Але хай буде так, як ти бажаєш,
а не як я…
Міріам:
Сам Вельзевул, напевне,
почув би милосердя.
Месія:
(до учеників)
Ви спите?
Не спіть! моя душа смутна до смерті!
Міріам:
Каміння у пустині відкликалось
потрійною луною, але сі
не обізвуться, ні, дарма надія!
Я обізвусь… Який злий дух тримає
мої слова? Учителю! Єдиний!
О світочу моїх очей! Невже ти
не бачиш, як я гину тут від туги,
від болю, від тривоги? І нічим,
нічим потішити тебе не можу!
…Я обірвусь… Ні, голосу не стане.
Коли ж і стане, дико забринить,
немов шакала голос опівночі,
бо туга стиснула за серце… Я не можу,
не можу бачити сього! Прощай!..
Ох, Міріам, ти проклята від Бога!
(Так само незамітно для Месії, але швидко вибігає з саду).
III
На Голгофі. Ніч. Три хрести з розп’ятими, вже мертвими. Віддалік варта, інших людей нема, тільки Міріам сама під хрестом Месії.
Міріам:
Він їм простив. Він їм усім простив.
Вони те чули і на віки вічні
його слова потіхою їм будуть.
А тільки я не прощена зосталась,
бо я не можу їм простить за нього.
Я всіх і все ненавиджу за нього:
і ворогів, і друзів, і юрбу,
отой народ безглуздий, що кричав:
«Розпни його, розпни!» – і той закон
людський, що допустив невинно згинуть,
і той закон небесний, що за гріх
безумних поколіннів вимагає
страждання, крові й смерті соромної
того, хто-всіх любив і всім прощав.
Умер він, зраджений землею й небом,
як завжди, одинокий. А тепер
я тут сиджу, як завжди, одинока,
даремні сльози ллю і проклинаю
все те, що він любив, і з кожним словом
все більш надію трачу на рятунок.
І вічно, вічно буду одинока
на сьому і на тому світі. Так,
ніколи не скінчиться темна туга
і вічно буде жаль палити серце.
Тут завтра прийдуть ті прихильні друзі,
що тричі одрікалися від нього,
і та родина, що ніколи в ньому
не бачила пророка; прийдуть, здіймуть
його з хреста, – бо вже ж він неживий
і більше мучитись за них не може,—
покроплять млявими слізьми й лагідно
спов’ють у хусти, понесуть покірно
під наглядом ворожих вояків,
сховають у печері й розійдуться.
А може, потім зійдуться докупи
тепленьким словом згадувать про того,
про кого за життя так мало дбали!
Ох, як би я тепер хотіла кинуть
отрутними словами їм в обличчя,
немов гарячим приском! Хай би очі
їм випекло, ті очі безсоромні,
що сміли тут дивитися на муку
того, чийого всі не варт мізинця!
Я знаю, що якби з’явилась я,
ненавистю спотворена в обличчі,
вони жахнулись би і запитали:
«Яке тобі до всіх нас діло, жінко?»
І я на те… що я на те сказала б?
Я б мусила мовчати, бо ненависть
не має голосу на поминках того,
хто всіх любив і всіх прощав… Ой горе!
В той час, як всі громадою зберуться
згадать того, кого я так любила,
я буду всім чужа і одинока,
не признана ніким, бо сам Месія
не признавав мене… О сине Божий!
Нехай в моїм житті все, все неправда,
та вір мені, що я тебе любила.
Чи ти гадав, – я не зреклась себе?
Зреклась! я прокляла себе і душу,
ту душу, що не хтів прийнять Месія
собі на жертву. Де ж ще більше горе,
як не могти віддать за друга душу?..
Темрява огортає все більше гору, і хрест, і жінку під хрестом.
IV
Майдан в Єрусалимі. Перебігають люди, оглядаючись боязко, часом сходяться малими гуртами і нищечком, шпарко перемовляються по кілька слів, потім знов розходяться. Міріам повагом переходить майдан. Назустріч їй Йоганна, одна з прихильниць Месії.
Йоганна:
(до Міріам)
Мир, сестро, й радість!
Міріам:
Радості і миру
не знаю я так само, як тебе.
Йоганна:
Прости, що зачіпаю незнайому,
але ж у нас така весела звістка.
Міріам:
Що то мене обходить?
Йоганна
Всіх обходить!
Месія наш воскрес!
Міріам:
(голосно)
Воскрес? Месія?!
Йоганна:
На Бога, сестро, тихше! ще почує
хто з люду й донесе синедріону. [21 - Синедріон – найвища рада в стародавньому Єрусалимі, яка складалася з єврейської аристократії та духовенства. Виконувала релігійні, урядові та судові функції. Синедріон виніс вирок Ісусу Христу]
Міріам:
Ви боїтесь, коли б вам за Месію
кров не пролити так, як він за вас
пролив свою?
Йоганна:
Проллєм, як буде треба,—
тепер не час.
Міріам:
Ти, жінко, чим торгуєш?
Йоганна:
Сказала б я, питання не до речі.
Міріам:
А ти не знаєш, де тепер Месія?
На небі, певне?
Йоганна:
Кажуть, на землі,
між людом ходить.
Міріам:
Отже, в вас надія,
що є кому і вдруге кров пролить,
як прийде знову час!
(Гірко сміється).
А я не вірю,
щоб він воскрес, бо ви того не варті!
Йоганна:
Він не вважав, чи вартий хто, чи ні.
Міріам:
Се правда! він ніколи не вважав
на те, що з вас ніхто його не вартий.
І все-таки не вірю, що воскрес він.
Йоганна:
Але ж він сам пророкував про те!
Міріам:
Для сеї самої юрби воскреснуть?
На се, либонь, не стало б і Месії!
Йоганна:
Здається, помилилась я, бо ти,
як бачу, не прихильниця його.
Міріам:
Прихильних мав він досить і без мене.
Йоганна зо страхом ховається в поблизький гурток.
Міріам:
(їй услід)
Не бійсь! не розкажу синедріону,
бо він для мене не миліш, ніж ти,
хіба однаково ненависний.
(Близько проходить старий галілеянин, Міріам звертається до нього).
Що, батьку,
чи правду кажуть, що воскрес Месія?
Старий:
Так правда, як і те, що він пролив
за всіх нас кров свою святу, невинну.
Міріам:
Він не за всіх пролив. Неправда, значить.
Старий:
Як не за всіх!
Міріам:
За мене він ні краплі
не проливав.
Старий:
А, ти не віриш в нього…
(Хоче й собі сховатись у гурті).
Міріам:
Я вірю в нього!
Старий спиняється.
Вірю більш, як ти,
більш, як усі ви.
Старий:
То приходь сьогодні
до нас на збір.
Міріам:
(з відразою)
Щоб я до вас прийшла?!
Ховатися по норах вкупі з вами?
Мені при вас нема чого робити:
у мене на чолі немає плями!
Старий:
А в кого ж є?
Міріам:
У вас, у всіх у вас!
Усі ви допустили, щоб Месія
кривавий викуп дав за ваші душі.
І вам прийнять його було не тяжко?
Віддячились ви, правда, хто сльозою,
хто щирою до ворогів любов’ю…
Старий:
Він сам казав нам ворогів любити.
Міріам:
А ви й зраділи! так вам безпечніше:
душа врятована та й тіло не загине!
Старий:
(з острахом)
Хто ти така?
Міріам:
Я? «Одержима духом»!
Старий:
Благай Месію, щоб зцілив тебе
і визволив від того злого духа
святою силою своєї крові й тіла.
Міріам:
Щоб визволив мене ціною крові?
Своєї крові? Та невже ти, діду,
гадаєш, ніби я себе ціную
дорожчою, ніж чиста кров його?
Так слухай же: чи в огняній геєні,
чи в темряві без краю доведеться
мені навік-віків з душею пробувати,
та радощі моєї не зруйнує
сам князь темноти, радощі від того,
що на мені не важить кров Месії,
що він її за мене не пролив
ані краплини.
Старий:
Як могло те статись?
Міріам:
Ненависть врятувала від гріха.
Старий:
Кого ж ненавидиш?
Міріам:
Всіх вас, себе і світ.
Старий:
За тебе теж пролита кров, та дармо,
бо ти не прийняла святого дару.
Міріам:
І не прийму! бо я не Астарот, [22 - Астарот (Астарта) – в міфології семітів-язичників дружина Ваала, що втілює сприймальну силу природи; богиня родючості, материнства і любові, богиня-войовниця.]
щоб мала кров приймати в подарунок.
Непримітно підходить слуга синедріону і з ним римський преторіанець. [23 - Преторіанець – у стародавньому Римі воїн привілейованої імператорської гвардії.]
Слуга:
Про що говорите?
Старий:
(заминаючись)
Це, бачиш…
Міріам:
Про Месію!
Старий:
Зовсім ми не про теє розмовляли.
Преторіанець:
А хто ж то, дівчино, отой Месія?
Поки преторіанець і слуга слухають Міріам, старий галілеянин ховається між людьми.
Міріам:
А той, що ви недавно розп’яли,
ви знаєте, він цар був іудейський.
Тепер він знов по всій країні піде,
бо він воскрес, воскрес у новій славі!
Нехай там стережуться цар, і цезар,
і весь синедріон, пекельна рада!
Преторіанець:
(хапає її за руки, киває на слугу)
А дай шнурка, ми спутаємо кізку
щоб не брикала дуже.
Міріам:
Що? в’язати?
(Зручно нахиляється, бере камінь і пускає в голову слузі).
Хоч одного, та все ж покарбувала!
Її знов хапають за руки, скручують і в’яжуть. Слуга одною рукою обтирає кров, а другою помагає в’язати Міріам.
Міріам:
Хотіла б я всю вашу кров пролити,
віддячити за жертву!
Преторіанець:
Що ж та жертва,
коли ви кажете, що він воскрес?
Міріам:
Так що ж? Хіба минає все минуле?
Він пережив три вічності в три ночі,
прийняв три смерті. Чи тепер, воскресши,
забуде він страждання, зраду, смерть?
Простити може, а забути – ні!
О, будьте прокляті!
Слуга:
Хто?
Міріам:
Всі ви! Цезар,
синедріон, і цар, і весь народ!
Тим часом на майдані гурти потайних прихильників Месії зникли, а надбігла юрба іудеїв, фарисеїв та садукеїв, почувши гомін на майдані.
Слуга:
(кричить до народу)
Гей, слухайте, вона нас проклинає!
Голоси з юрби:
Що? Що тут? Хто ся жінка? Що їй треба?
За що її зв’язали? Зрада? Змова?
Міріам:
Я проклинаю вас прокльоном крові!
Слуга:
Що суджено кленучому?
Голоси в юрбі:
Каміння.
Люди набирають каміння і з диким ревом кидають на Міріам.
Міріам:
Месіє! коли ти пролив за мене…
хоч краплю крові дарма… я тепер
за тебе віддаю… життя… і кров…
і душу… все даремне!.. Не за щастя…
не за небесне царство… ні… з любові!
(Падає під градом каміння).
(18/1 1901)
Бояриня
Драматична поема
I
Садок перед будинком не дуже багатого, але значного козака з старшини Олекси Перебійного. Будинок виходить у садок великим рундуком, що тягнеться вздовж цілої стіни. На рундуку стіл, дзиґлики, на столі прилагоджено до вечері. Стара Перебійниха дає останній лад на столі, їй помагає дочка її Оксана і служебка. Через садок до рундука ідуть Перебійний і Степан, молодий парубок у московському боярському вбранні, хоча з обличчя його видко одразу, що він не москаль.
Перебійний:
(до гостя)
Моя стара управилась хутенько!
Дивись, уже спорудила й вечерю,
поки ми там на цвинтарі балачки
провадили.
Перебійниха:
(зіходить трохи з рундука назустріч гостеві)
Боярине, прошу
зажити з нами хліба-солі.
Степан:
(уклоняючись)
Рад би,
шановна паніматко, та не смію,
коли б не гнівались старі бояри,—
я й так уже давно від них одбився.
Перебійний:
Про них ти не турбуйся. Підкоморій [24 - Підкоморій – дворецький, наглядач і розпорядник при дворі гетьмана чи іншого вельможі.]
їх запросив на бенкет, а тебе
я випрохав до нас: «Я сам, – кажу їм,—
щось недугую трохи, то не можу
на бенкетах гуляти, а Степана,
по давній приязні до його батька,
хотів би пригостити в себе в хаті.
Він молодик, йому ще не пристало
на бенкети великі учащати».
Боярам, видко, вже запах медок
та варенуха, отже, роздобрились
та й мовили: «Нехай собі парнішка
сидить у тебе хоч і до від’їзду
Навіщо він нам здався?»
Степан:
От спасибі,
панотченьку!
(Зіходить на рундук з господарями).
Перебійний:
Я джурі накажу,
нехай перенесе твоє манаття
до нас, та й заберу тебе в полон,
поки не визволять бояри.
Степан:
Боже!
Такий полон миліший од визволу.
Перебійниха:
(до Оксани)
Піди лиш, доню, там пошли Семена.
(Оксана виходить і незабаром вертається).
Степан:
Якби лиш я не став вам на заваді…
Пе р е бійниха
Ото б таки! Ще в нас у хаті стане
для гостя місця!
Перебійний:
Ти, синашу, в мене
забудь всі церегелі. Таж зо мною
небіжчик батько твій хліб-сіль водив,
укупі ми й козакували.
(Садовить Степана і сам сідає при столі. До Оксани).
Дочко,
ти б нас почастувала на початок.
(Оксана наливає з сулійки дві чарки – батькові й гостеві).
Оксана:
Боярине, будь ласка, призволяйся.
Степан:
(узявши чарку, встає і вклоняється Оксані)
Дай Боже, панночко, тобі щасливу
та красну долю!
Оксана:
Будь здоровий, пивши.
(Степан, випивши, знов сідає. Оксана частує батька.Всі вечеряють).
Перебійний:
(до Оксани)
А він спочатку не пізнав тебе,
ти знаєш? Запитав: «Яка то панна
у першій парі корогву несе?»
Оксана:
(усміхаючись і поглядаючи на Степана)
Коли?
Перебійний:
Та отоді ж, як ти на трійцю
в процесії між братчицями йшла.
Степан:
Ти завжди носиш корогву?
Оксана:
(з певною самовтіхою)
Аякже,
я перша братчиця в дівочім братстві.
Перебійний:
(жартівливо підморгнувши)
Се вже тобі не та мала Оксанка,
що ти, було, їй робиш веретенця.
Оксана:
Ті веретенця й досі в мене є…
(Замовкає, засоромившись).
Степан:
(втішений)
Невже?
Оксана:
(перебиваючи ніякову для неї розмову До матері)
А де се, мамо, наш Іван?
Перебійниха:
Та де ж? На вулиці між товариством.
Іван:
(Оксанин брат, молодий козак, увіходить з будинку).
Ба ні, я тут. Давайте, мамо, їсти.
Перебійниха:
Ти б уперед хоч привітався з гостем!
Іван:
(сідаючи, недбало)
Ми вже віталися там, коло церкви.
Перебійний:
Він буде мешкати в нас до від’їзду
Іван:
(так само)
От як? Що ж, добре… Слухай-но, Оксано,
ця страва вже простигла, принеси
свіжішої.
Оксана:
(уражена його недбалим тоном)
Служебка зараз прийде,
то й накажи їй.
Іван:
Ба, яка ти горда.
(До Степана).
У вас там на Москві, либонь, дівчата
так бришкати не сміють?
Степан:
Я московських
дівчат не знаю.
Оксана:
Як же се?
Степан:
Я, власне,
недавне на Москві. Поки ще батько
живі були, я в Києві, в науці,
при Академії здебільше пробував,
а вже як батько вмерли, я поїхав
до матері на поміч.
Перебійниха:
Чом ти ліпше
сюди не перевіз матусі?
Степан:
Трудно.
Нема при чім нам жити на Вкраїні.
Самі здорові, знаєте, – садибу
сплюндровано було нам до цеглини
ще за Виговщини. Були ми зроду
не дуже так маєтні, а тоді
й ті невеликі добра утеряли.
Поки чогось добувся на Москві,
мій батько тяжко бідував із нами.
На раді Переяславській мій батько,
подавши слово за Москву, додержав
те слово вірне.
Іван:
Мав кому держати!
Лихий їх спокусив давати слово!
Перебійний:
Тоді ще, сину, надвоє гадалось,
ніхто не знав, як справа обернеться…
а потім… присягу не кожне зрадить…
Іван:
(іронічно)
Та певне! краще зрадити Вкраїну!
Степан:
(спалахнув, але стримався)
Не зраджував України мій батько!
Він їй служив з-під царської руки
не гірш, ніж вороги його служили
з-під польської корони.
Іван:
Та, звичайне,
однаково, чиї лизати п’яти,
чи лядські, чи московські!..
Степан:
А багато
було таких, що самостійно стали?
Перебійний:
(до Івана)
Сутужна, сину мій, вкраїнська справа…
Старий Богдан уже ж був не дурніший
від нас з тобою, а проте ж і він
не вдержався при власній силі.
(Перебійниха, нахилившись синові до вуха, шепоче щось. Той нетерпляче стріпує чубом).
Іван:
Батьку!
Що там замазувать? Кажімо правду!
Се річ не власна, се громадська справа!
Якби таких було між нами менше,
що, дома чесний статок прочесавши,
понадились на соболі московські
та руки простягали до тієї
«казни», як кажуть москалі…
Перебійниха:
Іване!
(Сіпає сина за полу).
Степан:
Не задля соболів, не для казни
подався на Москву небіжчик батько!
Чужим панам служити в ріднім краю
він не хотів, волів вже на чужині
служити рідній вірі, помагати
хоч здалека пригнобленим братам,
єднаючи для них цареву ласку.
Старий він був обстоювати збройно
за честь України…
Іван:
Ти ж молодий,—
чому ж ти не підіймеш тої зброї,
що батькові з старечих рук упала?
Степан:
Як поясню тобі?.. Коли ще змалку
навчав мене з письма святого батько,
то він мені казав напам’ять вивчить
про Каїна та Авеля. «Мій сину,—
мовляв, – пильнуй, щоб міг ти з ясним оком,
а не тьмяним, не тремтячи, мов Каїн,
небесному отцеві одповісти,
коли тебе спитає: «Де твій брат?»
А як же можу я на Україні
здійняти зброю так, щоб не діткнути
ніколи нею брата?.. І невже
мушкет і шабля мають більше сили
та честі, ніж перо та щире слово?
Ні, учено мене, що се не так!
Перебійний:
Не звикли якось ми такого чути…
проте… було б на світі, може, менше
гріха і лиха, якби всі гадали
по-твоєму…
Іван:
(згірдно)
Се в Києві ченці
навчають отакого!
Оксана:
Ти ж, Іване,
у Києві не вчився. Звідки знаєш,
чого там научають?
Іван:
(зачеплений)
От знайшлася
зненацька оборонниця для тебе,
боярине!
Оксана:
Я тільки правду мовлю…
(Засоромлена, подається з рундука в садок. Увіходить з будинку на рундук джура).
Джура:
Там, пане, я приніс для гостя речі.
Перебійний:
Ходім, Степане,
покажу, де маєш в нас мешкати.
Степан:
(до Перебіинихи)
Спасибі, паніматко,
за хліб, за сіль!
Перебійниха:
(з косим поглядом на сина)
Пробач, коли що, може,
прийшлось на перший раз не до сподоби…
(Степан з Перебійним і джурою йдуть у будинок).
Перебійниха:
(до Івана нишком)
Ну й ти ж таки! Хто ж так говорить з гостем?
Іван:
Ат! Хай же він хоч раз почує правду!
Перебійниха:
Адже ти чув, що він казав…
Іван:
Овва!
бурсак, та щоб не вмів замилить очі!
Перебійниха:
Мені він до сподоби, – добрий хлопець,
такий увічливий…
Іван:
Та вам вже, звісно,
язиком приподобатись недовго.
Перебійниха:
Чи сяк, чи так, а вдруге ти не будь
таким до гостя гострим! Се ж неначе
на те його ми в хату запросили,
щоб ним помітувати. Незвичайно!
Іван:
Та вже гаразд, не буду зачіпати.
(Зіходить з рундука).
Перебійниха:
Куди ти?
Іван:
От піду до товариства.
(Іде через садок, перескакує через тин і зникає.
Увіходить служебка і збирає зі стола).
Перебійниха:
Де ти, Оксано?
Оксана:
(виходить із-за куща з кухликом в руці)
Ось я тута, мамо.
Се я барвінок поливаю.
Перебійниха:
Справді,
полити слід, – зовсім посох на сонці.
Полий же й те, що ми пересадили.
Перебійниха і служебка, зібравши зі стола, йдуть у будинок. Оксана, поливаючи квіти, співає веснянки. В садку сутеніє. Степан нишком вилазить вікном з своєї кімнати на рундук, прудко та звинно зіскакує з рундука на землю і підходить до Оксани.
Оксана:
(уриває спів і впускає кухля)
Ой лихо! Хто се?..
Степан:
Панночко, се я.
Прости мене. Ти гніватись не мусиш,
бо ти ж мене сама причарувала
і звабила, як соловейко, співом.
Я не своєю силою прийшов…
Оксана:
(засоромлено і разом гордовито)
Боярине, до чого сії речі?
Мені їх слухати не випадає.
(Хоче йти).
Степан:
(затримує її за руку)
Ні, ти не підеш так…
Оксана:
(вражена, вириває руку)
Се що за звичай?
Я не холопка з вотчини твоєї!
Степан:
(знищений)
Я не хотів образити тебе.
Запевне, вільна ти… Яка журба
тобі, що я поїду на чужину
з розбитим серцем, що коханий спогад
про зустріч милу обіллє отрута?
Тобі дарма, дівчино-гордівнице…
Хто я для тебе? Зайда, заволока…
Адже мене усюди так зовуть…
Ти завтра вже про мене й не згадаєш…
Оксана:
(спустивши очі)
Хіба ти завтра їдеш?
Степан:
Що ж я маю
тобі тут очі мулити собою?
Оксана:
Виходить, наче я тебе жену…
Я ще ж тобі не мовила ні слова…
Степан:
Невже я маю ще й того діждатись,
щоб ти мені сказала: «Вибирайся»?
Оксана:
(збентежена, зриває з вишні листочки, кусає їх, розщипує в руках)
Який же ти чудний! Ну, що ж я мала
тобі казати? Я не звикла так…
Я інших паничів роками знаю
і ще від них такого не чувала…
а ти… недавно що приїхав…
Степан:
Панно!
Ті паничі безжурно походжають
на щирому дозвіллі по садочках
та вибирають квітку для забави,
і тільки ждуть, щоб краще розцвілася.
А я ж, як в’язень, що на час короткий
з темниці вирвався і має хутко
з веселим світом знову попрощатись
і розцвіту не має часу ждати.
Мені була б не для забави квітка,
я бачу в ній життя і волі образ
і краю рідного красу. Для мене
куточок той, де б посадив я квітку,
здавався б цілим світом… Я забув,
що ти живеш на волі, що для тебе
привабного нема нічого там,
де я живу, і навіть буть не може…
Оксана:
(стиха, похиливши голову)
Чого ж ти так у тому певен?
Ти наче думаєш, що я вже справді
якась ростина, що в мені немає
ні серця, ні душі…
(В голосі злегка бринять сльози. Вона уриває).
Степан:
(знов бере її за руку, вона не боронить)
Оксано, зоре!..
Пробач… я сам не знаю… я не смію…
(з поривом)
Ні, я не можу, я не маю сили
тебе зректися!
(Пригортає Оксану).
Серденько, скажи,
чи любиш ти мене! Промов же слово!
Оксана:
Хіба ж би я з тобою так стояла?
(Ховає обличчя у нього на грудях. Німа сцена).
Степан:
Я завтра старостів зашлю до тебе.
Чи батько твій їх прийме?
Оксана:
Татко дуже
тебе вподобав і матуся теж.
Степан:
Що тільки дам тобі я на чужині
замість веселощів рідного краю?
Своє кохання вірне, більш нічого…
Оксана:
Не думай, ніби я пуста панянка,
що тільки має на умі забави
та залицяння. Сі трудні часи
думок поважних і дівчат навчили.
Якби ти знав, як туга кров гнітить!..
Степан:
Кров?
Оксана:
Так. Не раз, вернувшися з походу,
лицарство з нами бавиться при танцях.
Простягне руку лицар, щоб узяти
мене до танцю, а мені здається,
що та рука червона вся від крові,
від крові братньої… Такі забави
не веселять мене… Либонь, ніколи
не прийняла б я перстеня з руки
такого лицаря…
(Гладить йому руку).
Оця рука
від крові чиста.
Степан:
Се не всі вважають
за честь.
Оксана:
А я відразу привернулась
до тебе серцем за твою лагідність.
Скажи, чи всі такі в твоїй родині?
Степан:
Родина в нас мала: сестра, й матуся,
та брат маленький. Так, вони у мене
всі не лихі.
Оксана:
Твоя матуся, може,
не злюбить незнайомої невістки?..
Що я тоді почну там на чужині,
далеко так від роду?
Степан:
Ні, Оксано,
того не бійся. Мати будуть раді,
що привезу я жінку з України,—
мій батько, умираючи, бажав,
щоб я десь в ріднім краю одружився.
Тебе ж малою мати пам’ятають.
(Знов пригортає її).
Та й хто ж би не злюбив моєї долі,
голубоньки Оксаночки моєї?
Се тільки в пісні всі свекрухи люті,
а ти побачиш, як моя матуся
тобі за рідну стане.
Оксана:
Дай-то Боже!
Степан:
Мені тепер здається, що нігде
на цілім світі вже нема чужини,
поки ми вдвох з тобою. От побачиш,
яке ми там кубелечко зів’ємо,
хоч і в Москві. Нічого ж там чужого
у нашій хатоньці не буде, – правда?
Оксана:
Авжеж. І, знаєш, якось я не дуже
боюся тої чужини.
Степан:
Зо мною?
Оксана:
(усміхається)
Тим певне, що з тобою. Але й так,
хіба ж то вже така чужа країна?
Таж віра там однакова, і мову
я наче трохи тямлю, як говорять.
Степан:
Та мови вже ж навчитися недовго…
ну ніби трохи тверда… Та дарма!
Оксаночка у мене розумниця,—
всього навчиться.
Оксана:
Не хвали занадто,
бо ще наврочиш!
(Трохи посмутніла).
Я вже й так боюся…
Степан:
Чого, єдина?
Оксана:
Якось так упало
се щастя раптом. Я такого зроду
не бачила… Всі подруги мої,
ті, що побралися, багато мали
і горя, й клопоту перед весіллям,
а я…
Степан:
Та ще пожди! От, може, завтра
твій батенько мені поріг покаже.
Оксана:
Ні, ні, сього не буде, я вже певна.
Степан:
(жартуючи)
Здається, панночка не раді з того?
Коли б ще й гарбуза не покотили?..
Оксана:
Та годі! Що за жарти?
Степан:
От ніяк
не догоджу тобі словами! Добре ж,
не буду говорити, коли так!
(Без слів пригортає й милує її. Вона спершу пручається, потім піддається його пестощам).
Голос матері:
(з будинку)
Оксано! Годі вже там поливати!
Вже пізно!
Оксана:
(кинулась)
Мати кличуть.
(Зривається йти).
Степан:
(утримує її. Пристрасно)
Ще хвилинку!..
Хвилоночку!
Оксана:
Я вийду ще до тебе,
як мати ляжуть спати.
Степан:
Вийди, люба!
Я виглядатиму тебе до світа!
Голос матері:
Оксано, де ти?
Оксана:
Ось я йду, матусю!
(Ще раз на прощання обіймає Степана і йде до будинку).
II
У Москві.
Світлиця у Степановім дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомін дзвонів. Мати Степанова і Оксана увіходять убрані по-вкраїнськи, – мати в намітці і в темній сукні з широким виложистим коміром. Оксана в кораблику в шнурівці та в кунтуші. [25 - Кораблик, шнурівка, кунтуш – елементи традиційного українського одягу.]
Мати:
(сідає на ослоні, важко дишучи)
Спочину трохи, поки йти у терем…
Стара… не носять ноги…
Оксана:
(сідає поруч)
Ви, матусю,
казали б ліжко перенести в діл,
бо вам сутужно лазити на сходи.
Мати:
Ой ні, голубонько, нехай вже там,
у теремі… Тут, на Москві, не звичай,
щоб жінка мешкала на долі. Скажуть:
ото, стара, а звичаю не тямить.
Оксана:
Ви ж не в тутешніх звичаях зросли.
Мати:
То що? Вони, Оксанко, не питають,
хто як там зріс… Адже ми тута зайди,—
з вовками жий, по-вовчи й вий.
Оксана:
(зо сміхом)
Ой лихо!
чи тобто й я по-вовчи маю вити?
Мати:
А ти б як думала? Сьогодні в церкві
що шепоту було навколо нас:
«Черкашенки! Хохлуши!»
Оксана:
(трохи посмутнівши)
Та… я чула…
гріха десь не бояться: в церкві Божій,
замість молитися, людей все гудять,
а ще й виносяться так благочестям
поперед нас…
Мати:
Так скрізь воно по світі:
що сторона – то звичай, а що город —
то й норов, кажуть люди. Дивно їм
на наше вбрання. Тут жінки зап’яті,
а ми, бач, не вкриваємо обличчя.
Оксана:
Чи ми ж туркені?
Мати:
Хай Господь боронить!
Воно ж пак і московки не туркені,
а так чомусь ото в них повелося.
Та вже ж як ти бояриня московська,
неначебто воно тобі й годиться
вбиратися по-їхньому
Оксана:
А ви ж?
Адже ж і ви бояринова мати.
Мати:
Що мати, то не жінка. Люди бачать,
що я вже лагоджусь у Божу путь,
то де ж таки мені міняти вбори.
(З лагідним і журливим усміхом).
Не варт уже й справляти щось нового.
Адже й старенький мій – нехай царствує! —
в козацькому жупані вік дожив,
так і на смерть його я нарядила —
в мережану сорочку…
(Втирає хустинкою очі. Оксана, зворушена, дивиться на неї. Коротке мовчання).
Оксана:
І навіщо
Степан убрався в те боярське фантя?
От як стояв зо мною під вінцем
у кармазиновім жупані, мамо,
ото був…
(Засоромившись, уриває).
Мати:
(добродушно киває їй головою)
Та, либонь, був до сподоби
тоді комусь…
(поважніше)
Проте ж не можна, дочко,
йому царського нехтувати вбрання.
Оксана:
А батько ж…
Мати:
Батько, донечко, старий
і немічний вже був, коли назвався
боярином. Не трапилось йому
виходити вже й з дому після того.
Степан же й на царські беседи ходить,
і в думу, і в приказ.
Оксана:
Хіба ж то сором,
якби він по-козацькому вбирався?
Мати:
Не то що сором… От чудна ти, доню,
уже ж таки твій чоловік боярин,
а не козак, чи ти ж не розумієш?
Оксана:
(смутно)
Чому не розумію?..
Мати:
Отже, бачиш,
я й Ганну по-московському вбираю,
бо Ганні вже судилась тута пара,
вона вже ж не поїде на Вкраїну.
Оксана:
Чому ж її Степан не взяв з собою,
як був у нас?
Мати:
Та дівці мандрувати
неначе неподоба; скажуть люди:
«Поїхала там женихів ловити».
Нехай вже тута шарахвани носить,
коли судилося.
Оксана:
Та ще дівочий
той шарахван неначеб форемніший,
а що жіночий, то такий бахматий
та довгий-довгий, мов попівська ряса!
Аж сумно, як се я його надіну?
Ото й на голову такий підситок
надіти треба? Зап’ясти обличчя?
Мати:
Та вже ж не як.
Оксана:
(помовчавши, ніяково)
Боюся я, матусю.
Мати:
Чого ти, донечко, скажи, чого?
Оксана:
Та ніяк мовити…
Мати:
Ти не соромся.
Вже ж я тобі за рідну матір тута.
Оксана:
(цілує їй руку)
Так, матінко. То я… собі гадаю…
коли б я не спротивилася часом,
Степанові в такій одежі…
Мати:
(сміючись)
От ще
що вигадала! А тобі Степан
ще не спротивився, що не в жупані?
Оксана:
Та то ж мені…
Мати:
І не вигадуй, дочко!
Хіба ж таки Степан мала дитина,
що інако вберись, то й не пізнає?
Оксана:
Пізнати то впізнає…
Мати:
(глянувши у вікно)
А поглянь
молодшими очима, хто то йде?
Чи не Степан бува?
Оксана:
Еге ж, то він,
а з ним ще два якісь.
Мати:
Тікаймо, дочко!
(Підводиться й подається до дверей).
Оксана:
Чого се, хай Бог милує, тікати,
як від татар?
Мати:
Ще осміють, дитинко;
нема тут звичаю з чоловіками
жіноцтву пробувати при беседі.
(Одчиняє двері й спішиться по сходах у терем).
Оксана:
(іде за нею)
Ой Господи, які се тут звичаї!
Оце – але!
Сцена швидко переміняється. Терем. Крім Оксани і матері, в теремі ще є Ганна, молода дівчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня.
Мати:
(підходить до великої скрині)
Отут, моя дитино,
твоє боярське вбрання. Я придбала.
Оксана:
(гречно, але без радощів)
Спасибі, мамо.
Мати:
Хочеш подивитись
або приміряти?
Оксана:
Хай трошки згодом.
Щось я втомилася. Та вже ж нікуди
сьогодні не піду, то ще поспію
перевдягтися.
Мати:
До твоєї волі.
Спочинь собі. Та й я піду спочину
воно й годиться в свято.
(Іде в бічну кімнату).
Ганна:
(що досі сиділа, лузаючи гарбузове насіння)
Ой сестричко,
і нащо ті свята потрібні в світі?
Оксана:
Ото спитала! Що тобі Біг дав?
Ганна:
Та нудно ж, Господи!
Оксана:
Сидиш, то й нудно.
А ти піди між челядь [26 - Челядь – тут: молодь.], погуляй.
Ганна:
Куди ж се я піду? Яка там челядь?
Оксана:
А ти хіба товаришок не маєш?
Ганна:
Товаришок?.. От декого там знаю
з бояришень… Та як до їх ходити?
Матуся вже не здужають, не хочуть
зо мною йти… А ти ще не пізналась
тут з ними… З мамкою сама не хочу
вона така…
Оксана:
Чого ж тебе водити?
Уже ж ти не маленька. Йди сама.
Ще й веселіше буде вам без старших.
Ганна:
Самій не можна по Москві ходити.
Оксана:
Хіба хто нападе?
Ганна:
Ні, так, не звичай.
Оксана:
Ну, вже ті звичаї отут у вас!
Ганна:
Та й що мені бояришні ті скажуть?
Сидять по теремах, от як і я,
не бачать світа. Що з їх за веселість?
Оксана:
Чого ж ви сидите? Пішли б укупі
кудись на вигон або в гай над річку
та заспівали б. Я, бувало, дома
годинки в хаті не просиджу святом.
Ганна:
Ба в тебе дома! Там же не Москва.
Такого тут ізроду не чували,—
співати по гаях!..
Оксана:
То ти й не знаєш,
як на Вкраїні в нас гуляє челядь?
Ганна:
Я мало що Вкраїну пам’ятаю,
а Ванька тут уже й вродився.
Оксана:
Ванька?
Чому ж би не Івась?
Ганна:
Так тут зовуть,
та й ми вже звикли. Він і сам так звик.
Мене ж матуся тільки та Степан
зовуть іще Ганнусею.
Оксана:
А як же
ти тута звешся?
Ганна:
Аннушка.
Оксана:
Чи ба!
(немов ухваляючи)
«Ганнушка».
Ганна:
(поправляючи)
Ні-бо, «Аннушка», Оксано.
Оксана:
Не вимовлю. Проте ж воно нічого
і по-московському хто добре вміє.
А як по-їхньому Оксана буде?
Ганна:
Аксинья чи Аксюша.
Оксана:
Щось негарно.
Оксана мовби краще. Ти, Ганнусю,
мене таки Оксаною зови.
Ганна:
(лащиться до Оксани)
Як хочеш, так і зватиму, сестричко.
Я так тебе люблю! Зраділа, Боже,
як брат тебе з України привіз!
Оксана:
Ти ще мене, Ганнусенько, не знаєш,
а може ж, я лиха…
Ганна:
Ні, ні, ти добра!
Ти, бач, усе до мене: «Погуляй,
забався, не сиди!» А ти б почула,
як інші всі боярині спиняють
своїх сестер та дочок. Їй же Богу,
ні за поріг не випустять ніколи.
(Ще більше лащиться)
Оксаночко… ріднесенька… я маю
тебе щось попрохати…
Оксана:
Що, сестричко?
(Ганна мовчить збентежена)
Хотіла б, може, що з моїх уборів?
Бери, що хочеш. Дам тобі й намисто,
ще й коси у дрібушки заплету,
вберу тебе, неначе гетьманівну
Ганна:
(смутно)
Та ні, сього матуся не дозволять…
Я не об тім… Я хочу попрохати,
щоб ти… пішла зо мною у садок…
Оксана:
Ото й всього? Було про що просити.
Ходім хоч зараз.
Ганна:
Ні, не зараз, потім…
Оксана:
Коли ти схочеш. Що ж там у садку?
Ганна:
Та, бач… самій отам в садку сидіти
мені не можна…
Оксана:
Вже й сього не можна?
Ганна:
А з мамкою піти – вона розплеще
усім про те, чого я там сиджу.
Оксана:
(сміючись)
А ти ж там що ворожиш? От хитруха!
Ганна:
Та я нічого… тільки виглядаю,
чи не проїдуть вулицею часом
царські стрільці. Вони надвечір їздять.
Оксана:
Либонь, царський стрілець тобі устрелив
дівоче серденько?
Ганна:
Та я ж, Оксано,
заручена.
Оксана:
За царського стрільця?
Ганна:
Авжеж.
Оксана:
То чом же він до нас не прийде?
Ганна:
Хоч би й прийшов, то я ж хіба побачу?
Я в теремі, а він там, у світлиці.
Оксана:
То вам і бачитись не можна?
Ганна:
Де ж там!
Оксана:
Прилюдно – ні, а тільки крадькома?
Ганна:
Ні, як то крадькома?
Оксана:
А ти ж хотіла
до нього вийти у садок.
Ганна:
До нього?
Ні, я ще сорому не загубила!
І як се ти подумати могла,
що я тебе просила проводжати
мене на сходини?.. Невже, Оксано,
вважаєш ти, що я така нечесна?
Оксана:
Та Бог з тобою! Де ж, яка ж тут нечесть?
Як дівчина постоїть на розмові
з своїм зарученим, то вже й нечесна?
Ганна:
Авжеж, тут так.
Оксана:
Навіщо ж ти виходиш
туди в садок?
Ганна:
Я здалека дивлюся,
як він там вулицею проїздить.
Інакше ж я його нігде не бачу
хіба що в церкві.
Оксана:
Де ж ви розмовляли?
Ганна:
Нігде.
Оксана:
А як же він тебе посватав?
Ганна:
Як? Через сваху. Як звичайно всі.
Оксана:
Я щось не розберу.
Ганна:
Бо ти не знаєш
тутешніх звичаїв. Нехай лиш мати
тобі розкажуть, бо всього достоту
і я не знаю.
Оксана:
Нібито виходить,
що ви отак, не мовивши ні слова,
і поберетесь?
Ганна:
Так найпристойніше.
Оксана:
Чудна тут молодь!..
(Усміхається якимсь спогадам мовчки.
Потім стиха, мрійливо).
Я ж було щовечір
виходжу до Степана на розмову.
Ганна:
Як заручились?
Оксана:
Та… як заручились…
Ну, раз стояла з ним, не заручившись,
інакше хто ж засвататися може?
Ганна:
(закриваючись)
Ой лихо, сором!
(Оксана мовчки знизує плечима).
Ганна:
А твоя матуся
не знає й досі про твої стрівання?
Оксана:
Чому не знає?
Ганна:
Що ж, вона простила,
не прокляла тебе?
Оксана:
Та за що, Ганно?
Самі ж вони були пак молоді,
то знають, що то любощі.
Ганна:
Оксано!
Що тільки ти говориш?
(Знову закривається)
Оксана:
(сміється)
От дурненька!
Степан:
(увіходить поспішно)
Оксаночко, перевдягнися швидше
в московське вбрання. Там прийшли бояри.
Оксана:
Та мати ж кажуть, що жінкам не можна
між чоловіцтвом бути.
Степан:
Бачиш, любко,
ти маєш тільки їх почастувати
та й знов у терем вернешся.
Оксана:
Отак?
А як же частувати їх, Степане?
По-нашому, чи, може, як інакше?
Степан:
Ти винесеш їм на тарелі меду,—
матуся прилаштують, як там треба,—
уклонишся, боярин поцілує
тебе в уста…
Оксана:
Степане! Що ти кажеш?
Мене бояри цілувати мають?
Чи се мені причулося?
Степан:
Ні, серце,
воно так є, та в тім нічого злого,—
то тільки звичай!
Оксана:
Се ще так же звичай!
Нехай йому абищо! Не піду!
Степан:
(понуро)
Як хочеш, тільки ти нас тим загубиш.
Оксана:
Таке вигадуєш!
Степан:
Ба ти не знаєш,
які тут люди мстиві… За зневагу
старий боярин візьме, як не вийдеш,
а він же думний дяк, він має силу —
он син його ще молодий, – вже стольник;
він оклепає нас перед царем,
а там уже й готово «слово й діло».
Оксана:
Ти не жартуєш?
Степан:
(ще понуріше)
Як тобі здається?
Оксана:
(з жахом)
Степане, та куди ж се ми попались?
Та се ж якась неволя бусурменська.
Степан:
Я й не казав тобі, що тута воля.
Та якби ми не гнули тута спини,
то на Україні, либонь, зігнули б
у три погибелі родину нашу
московські воєводи… Ось ти млієш
з огиди, що тебе якийсь там дід
торкне губами, а як я повинен
«холопом Стьопкою» себе взивати
та руки цілувати, як невільник,
то се нічого?
Оксана:
Боже мій… Степане!
Хто ж каже, що нічого?
Степан:
Отже, бачиш…
Та що я тут розводжуся? Там дяк
мене чекає. То скажи, Оксано,
ти вийдеш?
Оксана:
Я не знаю…
Мати:
(виходить з кімнати)
Вийди, доню,
голубонько! І я тебе прошу!
Не дай мені, старій, на очі бачить
Степанової згуби!
Ганна:
Ой сестричко,
якби ти знала, що за лютий дід
отой боярин!.. Я тебе благаю!
Сестриченько! Не загуби ж ти нас!
(Ридаючи, кидається до Оксани)
Оксана:
(до Ганни холодно, якось надміру спокійно)
Я вийду. Дай мені московське вбрання.
(Ганна кидається до скрині).
А ви, матусю, наготуйте меду.
Іди, Степане, бав тим часом гості.
Степан, похиливши голову, виходить. Оксана, бліда як смерть, здіймає з голови кораблика.
III
Дальня кімнатка у горішньому поверсі в Степановім домі.
Степан:
(уводить гостя козака)
Ось тута поговорим, пане-брате,
бо, знаєш, там… тут буде захисніше.
(Оглядає сіни через двері, потім замикає двері на замок і зачиняє вікна. Сідає з гостем далі від дверей. Розмова ведеться неголосно).
Великі чиняться там кривди, кажеш?
Гість:
Та там такі напасті, що крий Боже!
І просвітку нікому не дають
московські посіпаки. Все нам в очі
тією присягою тичуть…
Степан:
Правда,
що присяга таки велика річ.
Гість:
(голосніше)
Чому ж вони самі забули Бога?
Степан:
Помалу, пане-брате, ще підслуха
який слуга.
Гість:
Та правда… Я й забув…
(Тихіше)
Ми присяги не хочемо ламати,
але нехай же цар нас оборонить
від тої галичі.
Степан:
То трудна справа.
Адже когось він там держати мусить
для нагляду, а всі ті воєводи
один від одного не ліпші. Звісно,
за ними й інші всі порозпускались…
Гість:
Послав би цар з українців кого,
в Москві ж тут є такі, от хоч би й ти,
що здавна і цареві служать вірне,
і рідний звичай вміють шанувати.
Степан:
Нас не пошлють…
Гість:
Чому?
Степан:
Бо нам не вірять.
Гість:
Отак! Та ви ж тут наче всі у ласці!
Степан:
То тут, на очах, а з очей спустити
нас надовго не зважаться. Так, часом
ненадовго послами посилають,
і не самих, а вкупі з москалями…
Щоб воєводами ж настановити,
того не буде й зроду!
Гість:
Не здивуйте ж,
як ми відкинемось до Дорошенка! [27 - П. Дорошенко (1627—1698) – видатний український державний, політичний та військовий діяч, гетьман України (1665—1676). Боровся за незалежність та об’єднання України, відновлення її етнографічних меж.]
Степан:
(робить рух рукою, мов хоче гостеві затулити вуста)
Крий Боже, пане-брате, що ти кажеш?
Гість:
(схаменувшись)
Так часом зірветься з досади слово…
Найгірше, пане-брате, догорає
оте, що нам не вірять. Мій свояк,
Черненко, знаєш?
(Степан потакує головою).
Так був уклепався,
що ледве-ледве вирвався з душею!
Степан:
Черненко? Він, здається, з найвірніших
царевих приятелів.
Гість:
То-то й ба!
А хтось там наклепав при воєводі,
що ніби він послав у Чигирин
листа якогось. От було біди!
Що жінка плакала, в ногах валялась
у воєводи…
Степан:
(гірко всміхнувшшь)
Є прислів’я, брате:
«Москва сльозам не вірить».
Гість:
Щира правда!
Проте знайшлись такі, що помогли…
Степан:
Се хто ж?
Гість:
Побрязкачі.
Степан:
Хіба що так.
Мовчання.
Гість:
Вже так, що цупко затягли супоню
на наших боках. А проте є люди,
що не бояться, йдуть, мов на одчай,
бо, сказано, терпець їм увірвався!
(Присунувшись зовсім близенько до Степана, говорить пошепки).
Дівчата наші,– декотрі ще вкупі
були з дружиною твоєю в братстві,—
гуртом пошили корогву й послали
у Чигирин… звичайне, крадькома…
Іван, твій шурин, сам її одвозив…
Ніхто не знає ще. Якби дізнались,
то страшно здумати, що б там було!
(Одсунувшись, трохи голосніше).
Отак, як бач, одважуються люди…
(Степан в мовчазній задумі сіпає кінець свого пояса. Гість устає).
Що ж, пане-брате, то нема надії
полегкості дістати від царя?
Степан:
(отямившися з задуми, теж устає)
О ні, чому ж, я спробую. От згодом
в царя я буду на малій беседі.
Як буде він під чаркою, то, може,
я догоджу йому, він часом любить
пісень «черкасских» слухати, та жартів,
та всяких теревенів, не без того,
що й тропака звелить потанцювати.
Гість:
Ото! Хіба ти в нього пахоля? [28 - Пахоля – прислужник.]
Степан:
Ба знаєш, як то кажуть: «Скачи, враже,
як пан накаже»… Та ладен я, брате,
уже хоч би й на голові ходити,
аби чогось добутися для тебе
та для Вкраїни. Дай мені супліку, [29 - Супліка – писане прохання (скарга).]
оту, що ти приготував цареві,—
як влучу слушний час, то я подам
до власних рук йому.
Гість:
(виймає загорнений у хустину папір з печатками)
Ось, пане-брате,
хай Бог тобі поможе! Не минути
розливу крові братньої, як тільки
супліка сяя марна буде.
Степан:
Боже,
не попусти!
Гість:
Бувай здоров. Піду вже.
Степан:
Хай Бог тебе провадить, пане-брате.
Чоломкаються. Гість виходить.
Оксана:
(швиденько увіходить з інших дверей швидким кроком)
А я тебе, Степане, скрізь шукаю.
Степан:
Що там таке?
Оксана:
Порадитися треба.
Мені Яхненко тут листа привіз
від братчиці-товаришки.
Степан:
(з поспіхом)
Де лист?
Його спалити треба!
Оксана:
Бог з тобою!
Чому спалити? То вона прохає,
щоб я, по змозі, грошей їй послала,
якусь вона потребу має пильну.
Степан:
Не посилай. Крий Боже! І не думай!
Оксана:
Та що тобі Біг дав? Я й не гадала,
що ти такий скупий. Коли вже так —
я з посагу свого послати можу.
Степан:
Та я не грошей жалую, Оксано.
Оксана:
А чом же ти не хочеш?
Степан:
Небезпечно.
(Нахилившись до неї, зовсім нишком).
Вони там з Дорошенком накладають…
Оксана:
(здивована мовчить, потім загадково усміхається)
Ну що ж, так, може, й треба.
Степан:
Схаменися!
Ти ж так боялася розливу крові,
а ся війна найпаче братовбійна,
що Дорошенко зняв на Україні,—
то ж він татар на поміч приєднав
і платить їм ясиром християнським.
Оксана:
(сідає, мов знесилена, на ослін і спирається па стіл)
Скрізь горе, скрізь, куди не обернися…
Татари там… татари й тут…
Степан:
Оксано!
Що мариться тобі? Татари тут?
Оксана:
А що ж? Хіба я тут, не як татарка,
сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш
під ноги слатися своєму пану,
мов ханові? Скрізь палі, канчуки…
холопів продають… Чим не татари?
Степан:
Тут віра християнська.
Оксана:
Тільки ж віра!
Та й то… прийду до церкви – прости, Боже! —
я тут і служби щось не пізнаю:
заводять якось, хтозна й по-якому…
Степан:
Оксано, се вже гріх!
Оксана:
Ой чоловіче!..
Та й осоружна ж ся мені Москва!
(Схиляється головою до стола).
Степан:
(сумно стоїть над нею)
Я так і знав… Хіба ж я не казав,
що я тобі нічого дать не можу
тут, на чужині?..
Оксана:
(кидається до нього)
Ні, моє кохання!
Се я недобра! Так, немов не знаю,
що бідний мій голубонько страждає
за всіх найгірше, – треба ж завдавати
жалю ще більше!
(Степан пригортає її).
Ну, скажи, мій любий,
чи довго нам ще мучитися так?
Степан:
(зітхнувши)
Бог знає, серденько!
Оксана:
Невже й загинем
у сій неволі?
Степан:
Май надію в Бозі.
Ще якось, може, зміняться часи.
Коли б утихомирилося трохи
там, на Вкраїні, попрошу царя,
щоб відпустив мене хоч у гостину.
Оксана:
Тепер ніяк не можна?
Степан:
Ні, єдина,
тепер нема що й думати! От саме
я думаю до царя супліку нести,
що люди з України привезли,—
жаліються на утиски, на кривди…
Я маю боронити ту супліку,
то вже ж не час проситися з Москви.
«От, – скажуть, – речі солодко розводить,
а сам в ліс дивиться». Тепер, Оксано,
нам треба стерегтися так, «щоб муха
не підточила носа», як то кажуть.
Крий Боже схибити в чому, – пропала
вся наша справа і громадська вкупі.
Оксана:
Ну як його ще більше стерегтися?
Вже й так немов замазались у піч!
Степан:
Та от, наприклад, ти послати хочеш
ті гроші братчиці…
Оксана:
(спустивши очі)
Вже не пошлю.
Нехай пробачить, що ж, коли не змога…
Я напишу їй…
Степан:
Краще не пиши
нічого, серце.
Оксана:
Як же ж так, Степане?
Се ж навіть незвичайно!
Степан:
Як листа
десь перехоплять – чи то раз бувало? —
то ще готові взяти на тортури,
як викриють ту справу з Дорошенком,
щоб ти призналася, в чім накладала
З товаришками…
Оксана:
Я перекажу
через Яхненка…
Степан:
Мушу я просити,
щоб ти його у нас тут не приймала.
Оксана:
Та я ж його просила, щоб прийшов!
Вже ж не прогнати!
Степан:
Накажи слугою,
що ти нездужаєш.
Оксана:
Не випадає.
Степан:
Як хочеш. Тільки як візьмуть «на дибу»,
то вже не жалуй!
Оксана:
Звідки вже й «на дибу»?
Степан:
А що ж ти думаєш? За тим Яхненком
шпиги московські цілим роєм ходять.
Я знаю їх.
Оксана:
(зажурена)
Так я й не передам
родині ні листів, ні подарунків…
Степан:
Ти знаєш, люба, поки що, то й краще б
не озиватись, надто до Івана,
бо він в непевні справи устряває…
Оксана:
До брата рідного не озиватись?
(У неї стають сльози на очах).
Степан:
Се ж не навіки, рибонько, тим часом,
поки утихомириться…
(Знов пригортає її).
Оксана:
(не відповідаючи на пестощі, безвиразно)
Гаразд,
нікому не писатиму.
Степан:
Ти, серце,
на мене гніваєшся.
Оксана:
(так само)
Ні, чого ж?
Ти маєш рацію. Нащо писати?
Степан опускає руки. Оксана повагом виходить з хати.
IV
Терем.
Оксана гаптує в кроснах [30 - Кросна – п’яльці; спеціальна рама, на яку натягують тканину для вишивання.], рухи в неї ліниві, в’ялі.
Степан:
(увіходить і сідає близько Оксани на дзиглику)
Щось голова болить…
Оксана:
(не підводячи очей від шитва)
Ти пізно встав.
Степан:
Та світом же прийшов з тії беседи.
Оксана:
Було там весело?
Степан:
Ей, де там в ката!
По щирості бояться слово мовить.
П’ють, п’ють, поки поп’ються, потім звада…
Оксана:
А як же там, Степане, та супліка?
Степан:
Та що ж… ніяк. Цар каже: «Прочитаєм,
подумаєм»… Чували вже ми теє!
Оксана:
Що ж буде?
Степан:
(з болісною досадою)
Ой, не знаю! Не питай!
Мовчать. Оксана шиє, потім голка випадає їй з рук.
Степан:
Хоч би ти щось, Оксано, розказала,
а то так сумно, голова забита
усяким лихом.
Оксана:
(в’яло)
Що ж я розкажу?
Нічого я не бачу і не чую,
сиджу собі…
Степан:
(трохи роздражнений)
Ну, робиш же що-небудь?
Оксана:
Учора вишила червону квітку,
сьогодні синю. Се тобі цікаво?
Степан:
Ти так неначе дражнишся зо мною!
Оксана:
(крізь сльози)
Ні, далебі, Степане, не дражнюся!
Степан:
(придивляється до шитва. Лагідно)
А що се буде з тої лиштви [31 - Лиштва – кольорова вишивана кайма.], любко?
Оксана:
(знов безучасно)
Не знаю, се щось Ганна почала.
Степан:
Либонь, собі на посаг. Се вже хутко
її весілля.
Оксана:
Та за місяць ніби.
Степан:
От на весіллі трохи погуляєш,
розважишся.
Оксана:
Ет, знаю ту розвагу!
Частуй та кланяйся: «Не обезсудьте…»
А гостійки поза плечима судять:
«Черкашенка, чужачка…»
Степан:
Ти вже надто
на те зважаєш.
Оксана:
(байдуже)
Ні, мені дарма.
Мовчання.
Степан:
Ти так неначе втомлена сьогодні.
Клопочешся при господарстві, може?
Оксана:
Ні, я не клопочусь, – то все матуся.
Ми з Ганною все шиємо.
Степан:
То, може,
не треба стільки шити?
Оксана:
Що ж робити?
Насіння я лузати не люблю,
так як Ганнуся. Треба ж десь подіти
і руки, й очі…
Степан:
Бідненька ти в мене.
(Оксана проривається риданням).
Оксано! Що се ти? Та Бог з тобою!
Чи хто тебе образив? Мати? Ганна?
Оксана:
(трохи стишуючись)
Вони як рідні… я на їх не скаржусь…
Степан:
Так що ж?
Оксана:
(уриває ридання, з одчаєм)
Степане! Ти хіба не бачиш?
Я гину, в’яну, жити так не можу!
(В знесиллі похиляється на кросна).
Степан:
Се правда, не ростуть квітки в темниці…
А я гадав…
(Ходить по хаті в тяжкій задумі, потім спиняється перед Оксаною).
Оксано, заспокойся,
поговорім ладом.
Оксана:
Про що, Степане?
Степан:
Виходить, я тебе занапастив.
Оксана:
Ні, я сама…
Степан:
Однаково. Я більше
не хочу заїдать твоєї долі.
Хоч як мені се гірко… я готовий
тебе до батька відпустити.
Оксана:
Як?
А ти ж?
Степан:
Я тут зостануся. Для мене
немає вороття, ти ж теє знаєш.
Оксана:
(зворушена)
То се б тебе покинути я мала?
Чи я ж на те стояла під вінцем
і присягу давала?
Степан:
(гірко)
Я, Оксано,
не хан татарський, щоб людей держати
на присязі, мов на шнурку. Ти вільна.
Се тільки я в неволі.
Оксана:
(хитає головою)
Ні, Степане.
Степан:
Чого ж? Я присягу тобі вертаю…
(Голос його переривається від турботи).
І я прошу тебе… прости мене…
що я… тебе відмовив від родини…
що я…
Оксана:
(обіймає його)
Ні, годі, не кажи!
Не знаєш ти… Ще ж ти мені ні слова,
ні слова не промовив там, у батька,
а вже моя душа була твоєю!
Ти думаєш, як я тепер поїду
від тебе геть, то не лишиться тута
моя душа?
Степан:
Так що ж робити, люба?
Оксана:
Втікаймо всі! Мій батенько поможе
прожити якось, поки ти придбаєш.
Хай їм абищо, сим московським добрам!
Втікаймо на Вкраїну!
Степан:
Цар достане
боярина свого скрізь на Вкраїні,
та ще й твоїй родині буде лихо.
Не скриємось нігде…
Оксана:
Втікаймо в Польщу!
А ні, то на Волощину!
Степан:
Що з того?
Зміняємо чужину на чужину…
Приблудами чужі пороги будем
там оббивати… все одно, що й тут.
Оксана:
Ні, там вільніше.
Степан:
Треба заслужити
чимсь ту сусідську ласку. Чим же більше,
коли не зрадою проти Москви?
Оксана:
Так їй і треба!
Степан:
Присяга, Оксано,
велике діло. Цар мені не верне
так присяги, як я тобі вернув.
Та й я йому не можу повернути
всього, що я приймав з його руки.
Мовчання. Починає сутеніти. Десь у церкві тихо дзвонять.
Оксана:
Степане, вже не говорімо більше
про се ніколи.
Степан:
Так, не треба, люба…
(Згодом).
Чому не шиєш?
Оксана:
Вже мені не видко.
А ще світити рано.
Степан:
Заспівай
щось потихеньку, якщо можеш.
Оксана:
Добре.
(Співає потихеньку)
«Ой як було хорошенько, як рід з родом п’є,
вип’є чарку, вип’є другу та по сестру шле.
«Сеструненько-голубонько…»
(Уриває)
Не можу.
Либонь, я одзвичаїлась від співів.
Та й щось на груди важко.
(Кашляє)
Степан:
(стривожений)
Ой, кохана,
чи ти не хвора?
Оксана:
Де ж там! То щось так.
Увіходять мати й Ганна, за ними слуги вносять загортки з покупом. Поклавши пакунки, слуги виходять.
Мати:
Добривечір, дітки! Що сидите
так поночі?
Степан:
Так, дещо розмовляли.
Мати:
Не наговоряться все голуб’ятка.
Коли б то Бог судив і Ганні нашій
таке подружжя!
Ганна:
(світить тим часом і розгортає пакунки)
Подивись, Оксано,
чого ми накупили!
Оксана підходить.
Се на шубу,
а се на літники, а се на кичку. [32 - Кичка – російський жіночий головний убір, кокошник з високим передом.]
Що, правда, гарне? Ми ж ото пішли
аж до купців заморських.
Оксана:
(жваво)
Гарно, гарно!
Та й молодичка з тебе гарна буде!
Ну й потанцюю в тебе на весіллі!
Нехай уже московки не здивують!
Ганна:
От я люблю, як ти така весела,
а то сидить, похнюпившись, аж сумно.
Мати:
Та звісно, і чого б таки журитись?
Ви люди молоді… у хаті лад…
Оксана:
(підхоплює)
За хатою добро…
Ганна:
(не завважаючи іронії)
Авжеж, сестричко,
якби ти бачила, що там купців
наїхало! І чом ти не пішла
із нами вкупі?
Оксана:
Я дошити хтіла,
а завтра й я піду по всіх усюдах,
закупимо з тобою всю Москву!
От я собі парчеву кичку справлю!
Степане, можна?
Степан:
Чом би ж то не можна?
Оксана:
(плеще в долоні й приспівує)
«Бодай мені такий вік довгий,
як у мене чоловік добрий!..»
Мати:
(втішно всміхаючись)
Ну й вигадниця в тебе жінка, синку!
Ганна:
А як вона мені співала гарно
весільної! Сестричко, заспівай
тієї, як то косу розплітають.
Оксана:
Не хочу, то сумна, ще знов заплачеш.
Я зараз коровайницею буду
або приданкою [33 - Приданки – весільні гості з боку молодої – сусіди, рідня; вони супроводжують молоду в господу молодого.] – ти тільки слухай:
(Співає дуже голосно, по-сільському).
«Не бійся, матусю, не бійся,
в червоні чобітки обуйся,
щоб твої підківки бряжчали,
щоб наші вороги мовчали!
Гу!»
(Вигукнувши, вискакує на ослін).
Отак приданки скачуть через лавки!
Степан:
(ловить її й здіймає з ослона)
Ну, ну, Оксано, ти вже щось занадто.
Мати:
Та правда, донечко, почує челядь…
Оксана:
Овва! Так що ж! Бояриня гуляє!
Давай утнем санжарівки [34 - Санжарівка – український народний танок.], Ганнусю!
Ганна:
(сміючись)
Та я не вмію!
Оксана:
Я тебе навчу!
(Крутить Ганну навколо себе, приспівуючи).
«Гуляй, гуляй, господине,
нехай наша журба згине!
Ой чи згине, чи не згине,
гуляй, гуляй, господине!»
Що ж ти, Степане? Помагай співати!
(Залягається сміхом, що згодом переходить у кашель.
Степан тривожно кидається до неї).
V
Степанів садок. Будинок виходить у нього задньою стіною. Видко гратчасті вікна терема і піддашок зі сходами Збоку в садку зроблена повіточка садова, вся в зелені та в квітках; у повітці приладновано великий турецький ослін з подушками. З терема по сходах надвірних помалу спускаються мати й Оксана. Оксану ведуть попід руки дві Служниці – «сенные девушки». Оксана у простій широкій хатній сукні, без кички, голова зав’язана на український лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очі позападали, але дуже блищать, на щоках хворий рум’янець.
Мати:
(пройшовши вперед до повітки, показує дівчатам на ослін)
Отут бояриню посадовіть
та й можете вертати до роботи.
Дівчата садовлять Оксану і вертаються в терем.
Мати:
Що, донечко, тут, правда ж, придобніше?
Вільніше дихати?
Оксана:
Вільніше?..
(Схиляється на подушки).
Мати:
Ляж,
ляж, рибонько. Заснути, може, хочеш?
Оксана:
Так, я б заснула… тільки я боюся…
Мати:
От, хай Бог милує! Чого боїшся?
Оксана:
Та все якесь таке страхіття сниться.
Мати:
Ти помолись до Йосипа святого,
то він всі сни перенесе на добре.
Оксана:
От відколи я тут, то й сни змінились…
Бувало, там, у батенька, все сниться,
що я літаю. Так, бувало, любо…
А тут не снилось і разý.
Мати:
Бач, любко,
як сниться, що літаєш, то ростеш,
отим воно так замолоду й сниться.
Тепер же ти вже не ростеш…
Оксана:
Та… певне…
Мати:
(поправляючи їй подушки)
Ляж вигідненько та засни гарненько.
(Сідає коло неї в ногах).
А я посиджу тута, помолюся,
щоб Бог тобі послав у сні здоров’я.
(Виймає бурштинові чітки і перебирає їх, стиха ворушачи устами).
Оксана засипляє.
Степан виходить з долішнього рундука. Мати киває йому щоб помалу йшов, не гукав, потім устає обережно і йде до нього на другий кінець садка, далі від повітки.
Мати:
(нишком)
Ну, що ж казав той німець? Є надія?
Степан:
Що ж, каже: «В Бога все можливо».
Мати:
Певне!
Та все ж би й людської снаги докласти,
либонь, не гріх.
Степан:
Він докладає, мамо.
Він є людина вéликоучена…
Та що ж, коли така тяжка хвороба?
Мати:
І звідки причепилася напасть?..
Либонь, се хтось наврочив на весіллі
Ганнусинім, бо відтоді й заслабла.
Степан:
Здається, ще давніше почалося…
Мати:
Хіба? Та ні, вона була здорова.
А от що на весіллі… Ну, та як же
той німець каже? З чого б то воно?
Чи з пристріту [35 - Пристріт – хвороба, нібито зумовлена вроками – насланням хвороби кому-небудь недоброзичливим, злим поглядом.]? Чи, може, з переляку?
От горе, тут нема таких бабів,
як там, у нас, – коли б так пошептали.
Степан:
Ні, матінко, не помогли б ті шепти.
Така вже слабість.
Мати:
Що ж воно? Як зветься?
Степан:
Казав він: «Ваша пані занудилась
по ріднім краю – се є также слабість».
Сказав мені по-грецьки як і зветься.
Мати:
Та він то назове на всіх язиках,
а щоб то вигоїти…
Степан:
Він казав,—
коли її повезти на Вкраїну,
то, може б, ще й одужала.
Мати:
От, синку,
на сей раз німець, може, й правду каже.
Вона таки нудилася, небога.
Що ж, відомо, завезена далеко…
Не кожне привикає до чужини.
Котре привикне, а котре то й…
Степан:
Мамо,
я попрошу царя, щоб нас пустив
до тестя у гостину – чей же пустить?
Мати:
Та, може, й пустить – вже ж війни немає.
Степан:
Скажу йому, що маю ще й у Київ
повезти хвору жінку поклонитись
угодникам святим там у печерах,
для ізціленій – невже ж не пустить?
Мати:
Повинен би пустити. Се вже й гріх
людей на богомілля не пускати!
А се, Степанку, ти надумав добре —
поїхати на прощу помічніше
воно буває над усякі ліки.
(Зітхнувши, поглянула на небо).
Ба сонечко схиляється на вечір.
Ти б тута розбудив Оксану синку
Навзаході недобре спати хворим.
А я піду зварю майове зілля,
щоб на ніч їй було готове пити.
Степан:
Спасибі, що клопочетеся нею.
Мати:
Що ж, синку, завезли чужу дитину,
то треба ж якось їй давати раду.
(Іде в терем).
Степан підходить до Оксани і стиха цілує її. Вона прокидається.
Оксана:
Се ти, Степане? Бач, мені приснилось,
що місяць ясно-ясно засвітив
у батьковім садочку…
Степан:
(удавано веселим голосом)
Місяць, люба?
Се дивно, бо якраз на тебе сонце!
Оксана:
Що ж, може, там ясніше світить місяць,
ніж тута сонце…
Степан:
Не журись, Оксано,
ось хутко знов побачим, як там світить
і сонечко, і місяць на Вкраїні.
Оксана:
Се ж як? Хіба умру? Тоді запевне
душа полине…
Степан:
Бог з тобою, люба!
Чи я ж би про таке тобі казав?
Надумав я поїхати з тобою
в гостину до твоїх.
Оксана:
(іронічно)
Велике діло,
що ти надумав! Цар думки заверне.
Степан:
Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраїні
утихомирилося.
Оксана:
(гостро)
Як ти кажеш?
Утихомирилось? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
се мир по-твоєму – ота руїна?
Отак і я утихомирюсь хутко
в труні.
Степан:
Ти одживешся на Вкраїні.
Москва ж не може заступити сонця,
зв’ялити гаю рідного, зсушити
річок веселих.
Оксана:
(понуро, уперто)
Годі, не кажи.
Нікуди я тепера не поїду.
Степан:
Чому ж?
Оксана:
Не хочу!
Степан:
Що се ти, Оксано?
Мені аж дивно! Що се ти говориш?
Оксана:
(розпалившись, підводиться)
А я дивую, ти з яким лицем
збираєшся з’явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку московськім,
поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там, на Вкраїні,—
тепер, як «втихомирилось», ти їдеш
туди ясного сонця заживати,
що не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожарині хочеш подивитись,
чи там широко розлилися ріки
від сліз та крові?
Степан:
Ти тепер картаєш…
А як сама колись мені казала,
що ти прийняти можеш тільки руку,
від крові чисту?
Оксана:
Правда, я казала…
Ми варті одне одного. Боялись
розливу крові, і татар, і диби,
і кривоприсяги, й шпигів московських,
а тільки не подумали, що буде,
як все утихомириться… Степане,
дай руку!
Степан:
Се навіщо?
Оксана:
Ти не хочеш?
Степан:
Ні, чом же?
(Дає руку Оксані).
Оксана:
(дивиться на свою й Степанову руки)
От, здається, руки чисті,
проте, все мариться, що їх покрила
не кров, а так… немов якась іржа…
як на старих шаблях буває, знаєш?
(Пускає його руку і лягає знов. Говорить повільніше, млявіше, з перервами).
У батенька була така шаблюка…
вони її закинули… ми з братом
знайшли… в війну побавитись хотіли…
не витягли… до піхви прикипіла…
заржавіла. Отак і ми з тобою…
зрослись, мов шабля з піхвою… навіки…
обоє ржаві…
Степан:
Ти, Оксано, вмієш
зарізати словами без ножа.
Оксана:
Та тільки ж се я вмію, більш нічого.
Що-небудь же і я повинна вміти…
(Мовчання).
Як я умру, то не бери вже вдруге
українки, візьми московку ліпше…
Степан:
Оксано!
Оксана:
Всі ми ріжемо словами,
а тут жінки плохі, вони бояться…
Степан:
(з мукою)
Та пожалій себе й мене хоч трохи!
Оксана:
Занадто я жаліла… В тім і горе…
Якби я мала сили не жаліти,
то вирвались би геть з сії кормиги —
і ти б ослобонився від іржі…
А так, вже чисто: ні собі, ні людям!
Степан:
Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!
Ну, я тебе прошу! Там батько-мати,
родина, приятелі, там ти з ними
розважишся.
Оксана:
(одвертається)
Я й в вічі не насмію
їм глянути…
Степан:
Ну, в Київ подамося,
помолимось, нехай нас Бог простить,
нехай тобі здоров’я верне!
Оксана:
Нащо?
Кому потрібне те моє здоров’я
та й я сама?
Степан:
Мені, моя єдина!
Я ж так тебе люблю!
Оксана:
Тобі здається.
Ти жалуєш мене, але любити…
таки й нема за віщо… Я тепер
така недобра стала, вередлива…
Степан:
Ні, ні, моя хороша!
Оксана:
Я – хороша?
Хоч би й була коли яка краса,
то вже давно вона з обличчя спала…
Степан:
(гладить її руку, низько похиливши голову)
Ти шарпаєш себе речами тими.
Не треба стільки говорити…
Оксана:
Правда…
Степан:
Та й що картатися словами, люба?
Нас доля так уже скарала тяжко,
що, певне, й Бог простить усі гріхи.
Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
Хто засланий, в тюрму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимі.
Хто мав хвилини щастя в боротьбі,
а нас важка, страшна душила змора,
і нам не вділено було снаги
ту змору подолати…
Оксана:
(спокійніше й лагідніше, ніж досі)
Так, се правда.
Але ніхто сього не зрозуміє,
поки ми живі. Отже, треба вмерти.
Ти, певне, довше проживеш, ніж я,—
до рук тобі свій заповіт віддам я,
а ти його передаси родині
і братчикам, хто ще живий лишився.
Степан:
(з гострою тугою)
Ой, краще б я тобі таке казав!
Оксана:
(підводиться й прихиляє його до себе)
Ні, любий, ти на світі потрібніший,
тобі ще є про що й про кого дбати.
Борцем не вдався ти, та після бою
подоланим подати пільгу зможеш,
як ти не раз давав… На бойовиську
не всі ж померли, ранених багато…
поможеш їм одужати, то, може,
колись там… знов зібравшися до бою,
вони тебе згадають добрим словом…
а як і ні – не жалуй, що поміг.
Сидять якийсь час мовчки, обнявшись.
Степан:
(підводиться і подає Оксані руку)
Ходім, я заведу тебе до хати.
Бач, сонце вже навзаході.
Оксана:
Ходім.
(Спираючись на руку Степанову, іде до будинку
Не доходячи рундука, спиняється і обертається,
дивлячись на західне сонце, що вже зникає за обрієм).
Добраніч, сонечко! Ідеш на захід…
Ти бачиш Україну – привітай!
27—29/IV 1910
Лісова пісня
Драма-феєрія в 3-х діях
Спис діячів «Лісової пісні»
ПРОЛОГ.
«Той, що греблі рве»
Потерчата (двоє).
Русалка.
Водяник.
ДІЯ І.
Дядько Лев.
Лукаш.
Русалка.
Лісовик.
Куць.
Перелесник.
Пропасниця (без мови).
Потерчата.
Мавка.
ДІЯ II.
Мати Лукашева.
Лукаш.
Дядько Лев.
Мавка.
Русалка.
Килина.
Русалка.
«Той, що в скалі сидить».
Перелесник.
Польова.
ДІЯ III.
Мавка.
Лісовик.
Куць.
Килина.
Злидні.
Мати Лукашева.
Хлопчик.
Лукаш.
Діти Килинині (без мови).
Доля.
Перелесник.
Пролог
Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину – то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура, – повна ніжної, задумливої поліської краси. Провесна. По узліссі і на галяві зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду. В лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і вкупі з його водами з лісу вибіг «Той, що греблі рве» – молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами. Кинувшися з потоку в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода синішає.
«Той, що греблі рве»:
З гір на долину
біжу, стрибаю, рину!
Місточки збиваю,
всі гребельки зриваю,
всі гатки, всі запруди,
що загатили люди,—
бо весняна вода,
як воля молода!
(Хвилює воду ще більше, поринає і виринає, мов шукаючи щось у воді).
Потерчата: [36 - Потерчата – діти, що вмерли нехрещеними; втоплені матерями маленькі позашлюбні діти, що стали болотяними вогниками.]
(двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках виринають з-поміж латаття)
Перше:
Чого ти тута блудиш?
Друге:
Чого зо сну нас будиш?
Перше:
Нас матуся положила
і м’якенько постелила,
бо на ріння, на каміння
настелила баговиння,
і лататтям повкривала,
і тихенько заспівала:
«Люлі-люлі-люлята,
засніть, мої малята!»
Друге:
Чого ж ти тут шугаєш?
Перше:
Кого ти тут шукаєш?
«Той, що греблі рве»:
Тую Русалку, [37 - Русалка – казкова водяна істота в образі гарної дівчини з довгими розпущеними косами.]
що покохав я змалку,
бо водяній царівні
нема на світі рівні!
Збігав я гори,
долини, яри, ізвори,—
милішої коханки
нема від озерянки.
Зіб’ю всю вашу воду,
таки знайду ту вроду!
(Бурно мутить воду).
Потерчата:
Ой леле! не нуртуй!
Хатинки не руйнуй!
Печера в нас маленька,
що збудувала ненька.
Убога наша хатка,
бо в нас немає татка…
(Чіпляються йому за руки, благаючи).
Ми спустимось на дно,
де темно, холодно,
на дні лежить рибалка
над ним сидить Русалка…
«Той, що греблі рве»:
Нехай його покине!
Нехай до мене зрине!
Потерчата поринають в озеро.
Виплинь же, мила!
Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки – один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок.
Русалка:
Се ти, мій чарівниченьку?!
«Той, що греблі рве»:
(грізно)
Що ти робила?
Русалка:
(кидається немов до нього, але пропливає далі, минаючи його)
Я марила всю ніченьку
про тебе, мій паниченьку!
Ронила сльози дрібнії,
збирала в кінви срібнії,
без любої розмовоньки
сповнила вщерть коновоньки…
(Сплескує руками, розкриває обійми, знов кидається до нього і знов минає).
Ось кинь на дно червінця,
поллються через вінця!
(Дзвінко сміється).
«Той, що греблі рве»:
(з’їдливо)
То се й у вас в болоті
кохаються у злоті?
Русалка наближається до нього, він круто відвертається від неї, виром закрутивши воду.
Найкраще для Русалки
сидіти край рибалки,
глядіти неборака
від сома та від рака,
щоб не відгризли чуба.
Ото розмова люба!
Русалка:
(підпливає близенько, хапає за руки, заглядає в вічі)
Вже й розгнівився?
(Лукаво).
А я щось знаю, любчику,
хороший душогубчику!
(Тихо сміється, він бентежиться).
Де ти барився?
Ти водяну царівну
зміняв на мельниківну!
Зимові – довгі ночі,
а в дівки гарні очі,—
недарма паничі
їй носять дукачі!
(Свариться пальцем на нього і дрібно сміється).
Добре я бачу
твою ледачу вдачу
та я тобі пробачу
бо я ж тебе люблю!
(З жартівливим пафосом).
На цілу довгу мить тобі я буду вірна,
хвилину буду я ласкава і покірна,
а зраду потоплю!
Вода ж не держить сліду
від рана до обіду,
так як твоя люба
або моя журба!
«Той, що греблі рве»:
(поривчасто простягає їй обидві руки)
Ну, мир миром!
Поплинем понад виром!
Русалка:
(береться з ним за руки і прудко кружляє)
На виру-вирочку
на жовтому пісочку,
в перловому віночку
зав’юся у таночку!
Ух! Ух!
Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б’ється в береги, аж осока шумить, і пташки зграями зриваються з очеретів.
Водяник: [38 - Водяник – за народними повір’ями, злий дух, що живе в озерах, річках тощо. У фольклорі часто зображується як дід із сивою бородою.]
(Виринає посеред озера. Він древній сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс.
Шати на ньому – барви мулу, на голові корона із скойок.
Голос глухий, але дужий).
Хто тут бентежить наші тихі води?
Русалка з своєю парою спиняються і кидаються врозтіч.
Стидайся, дочко! Водяній царівні
танки заводити з чужинцем?! Сором!
Русалка:
Він, батьку, не чужий. Ти не пізнав?
Се ж «Той, що греблі рве»!
Водяник:
Та знаю, знаю!
Нерідний він, хоч водяного роду.
Зрадлива і лукава в нього вдача.
Навесні він нуртує, грає, рве,
зриває з озера вінок розкішний,
що цілий рік викохують русалки,
лякає птицю мудру, сторожку,
вербі-вдовиці корінь підриває
і бідним сиротятам-потерчатам
каганчики водою заливає,
псує мої рівненькі береги
і старощам моїм спокій руйнує.
А влітку де він? Де тоді гасає,
коли жадібне сонце воду п’є
із келиха мого, мов гриф неситий,
коли від спраги никне очерет,
зоставшися на березі сухому,
коли, вмираючи, лілеї клонять
до теплої води голівки в’ялі?
Де він тоді?
Під час сеї мови «Той, що греблі рве» нишком киває Русалці, ваблячи її втекти з ним по лісовому струмку.
«Той, що греблі рве»:
(з укритою насмішкою)
Тоді я в морі, діду.
Мене на поміч кличе Океан,
щоб не спило і в нього чашу сонце.
Як цар морський покличе – треба слухать.
На те є служба, – сам здоровий знаєш.
Водяник:
Еге ж, тоді ти в морі… А мені,
якби не помагав мій друг одвічний,
мій щирий приятель осінній дощик,
прийшлось би згинуть з парою!
«Той, що греблі рве» незамітно ховається в воду.
Русалка:
Татусю!
не може пара згинути, бо з пари
знов зробиться вода.
Водяник:
Яка ти мудра!
Іди на дно! Доволі тут базікать!
Русалка:
Та зараз, тату! Вже ж його немає.
Я розчешу поплутаний сікняг.
(Виймає з-за пояса гребінку з мушлі, чеше прибережне зілля).
Водяник:
Ну, розчеши, я сам люблю порядок.
Чеши, чеши, я тута підожду,
поки скінчиш роботу. Та поправ
латаття, щоб рівненько розстелялось,
та килим з ряски позшивай гарненько,
що той порвав пройдисвіт.
Русалка:
Добре, тату.
Водяник вигідно вкладається в очереті, очима слідкуючи роботу Русалчину; очі йому поволі заплющуються.
«Той, що греблі рве»:
(вирнувши, стиха до Русалки)
Сховайся за вербою!
(Русалка ховається, оглядаючись на Водяника).
Поплинемо з тобою
ген на розтоки,
під бистрії лотоки,
зірвемо греблю рівну,
утопим мельниківну!
(Хапає Русалку за руку і швидко мчить з нею через озеро. Недалеко від другого берега Русалка спиняється і скрикує).
Русалка:
Ой, зачепилася за дуб торішній!
Водяник прокидається, кидається навперейми і
перехоплює Русалку.
Водяник:
То се ти так?! Ти, клятий баламуте,
ще знатимеш, як зводити русалок!
Поскаржуся я матері твоїй,
Метелиці Гірській, то начувайся!
«Той, що греблі рве»:
(з реготом)
Поки що буде, я ще нагуляюсь!
Прощай, Русалонько, сповняй коновки!
(Кидається в лісовий струмок і зникає).
Водяник:
(до Русалки)
Іди на дно! Не смій мені зринати
три ночі місячні поверх води!
Русалка:
(пручаючись)
З якого часу тут русалки стали
невільницями в озері? Я – вільна!
Я вільна, як вода!
Водяник:
В моїй обладі
вода повинна знати береги.
Іди на дно!
Русалка:
Не хочу!
Водяник:
А, не хочеш?
Віддай сюди вінець перловий!
Русалка:
Ні!
то дарував мені морський царенко.
Водяник:
Тобі вінця не прийдеться носити,
бо за непослух забере тебе
«Той, що в скалі сидить».
Русалка:
(з жахом)
Ні, любий тату,
я буду слухатись!
Водяник:
То йди на дно.
Русалка:
(поволі опускаючися в воду)
Я йду, я йду… А бавитися можна
з рибалкою?
Водяник:
Та вже ж, про мене, бався.
Русалка спустилася в воду по плечі і, жалібно всміхаючись, дивиться вгору на батька.
Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.
Таж він тебе занапастив би тільки,
потяг би по колючому ложиську
струмочка лісового, біле тіло
понівечив та й кинув би самотню
десь на безвідді.
Русалка:
Але ж він вродливий!
Водяник:
Ти знов своєї?!
Русалка:
Ні, ні, ні! Я йду!
(Поринає).
Водяник:
(поглядаючи вгору)
Уже весняне сонце припікає…
Ху, душно як! Прохолодитись треба.
(Поринає й собі).
Дія І
Та сама містина, тільки весна далі поступила; узлісся наче повите ніжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянім вінку. З лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені. Лукаш – дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку. Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинився.
Лев:
Чого ж ти зупинився? Тут не можна
зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.
Лукаш:
Та я хотів собі сопілку втяти,—
хороший тута вельми очерет.
Лев:
Та вже тих сопілок до лиха маєш!
Лукаш:
Ну, скільки ж їх? – калинова, вербова
та липова, – ото й усі. А треба
ще й очеретяну собі зробити,—
та лепсько грає!
Лев:
Та вже бався, бався,
на те Бог свято дав. А взавтра прийдем,
то будем хижку ставити. Вже час
до лісу бидло виганяти. Бачиш,
вже онде є трава помежи рястом.
Лукаш:
Та як же будемо сидіти тута?
Таж люди кажуть – тут непевне місце…
Лев:
То як для кого. Я, небоже, знаю,
як з чим і коло чого обійтися:
де хрест покласти, де осику вбити,
де просто тричі плюнути, та й годі.
Посієм коло хижки мак-відюк,
терлич посадимо коло порога,—
та й не приступиться ніяка сила…
Ну, я піду, а ти собі як хочеш.
Розходяться. Лукаш іде до озера і зникає в очереті. Лев іде понад берегом, і його не стає видко за вербами.
Русалка:
(випливає на берег і кричить)
Дідусю! Лісовий! біда! рятуйте!
Лісовик: [39 - Лісовик – лісова міфологічна істота; господар лісу.]
(малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці)
Чого тобі? Чого кричиш?
Русалка:
Там хлопець
на дудки ріже очерет!
Лісовик:
Овва!
Коби всії біди! Яка скупа.
Ось тута мають хижку будувати,—
я й то не бороню, аби не брали
сирого дерева.
Русалка:
Ой леле! хижу?
То се тут люди будуть? Ой ті люди
з-під стріх солом’яних! Я їх не зношу!
я не терплю солом’яного духу!
Я їх топлю, щоб вимити водою
той дух ненавидний. Залоскочу
тих натрутнів, як прийдуть!
Лісовик:
Стій! не квапся.
То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,
а він нам приятель. То він на жарт
осикою та терличем лякає.
Люблю старого. Таж якби не він,
давно б уже не стало сього дуба,
що стільки бачив наших рад, і танців,
і лісових великих таємниць.
Вже німці міряли його, навколо
втрьох постававши, обсягли руками —
і ледве що стікло. Давали гроші —
таляри биті, людям дуже милі,
та дядько Лев заклявся на життя,
що дуба він повік не дасть рубати.
Тоді ж і я на бороду заклявся,
що дядько Лев і вся його рідня
повік безпечні будуть в сьому лісі.
Русалка:
Овва! А батько мій їх всіх потопить!
Лісовик:
Нехай не важиться! Бо завалю
все озеро гнилим торішнім листом!
Русалка:
Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха!
(Зникає в озері).
Лісовик, щось воркочучи, закурює люльку, сівши на заваленому дереві. З очеретів чутно голос сопілки (мелодії № 1, 2, 3, 4), ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп’янки. З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої, виходить Мавка [40 - Мавка – казкова лісова істота в образі гарної дівчини з довгим розпущеним волоссям; лісова русалка.], в ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами, розправляє руки і проводить долонею по очах.
Мавка:
Ох, як я довго спала!
Лісовик:
Довго, дочко!
Вже й сон-трава перецвітати стала.
От-от зозулька маслечко сколотить,
в червоні черевички убереться
і людям одмірятиме літа.
Вже з вирію поприлітали гості.
Он жовтими пушинками вже плавлють
на чистім плесі каченятка дикі.
Мавка:
А хто мене збудив?
Лісовик:
Либонь, весна.
Мавка:
Весна ще так ніколи не співала,
як отепер. Чи то мені так снилось?
Лукаш знов грає (мелодія № 5).
Ні… стій… Ба! чуєш?.. То весна співає?
Лукаш грає мелодію № 5, тільки ближче.
Лісовик:
Та ні, то хлопець на сопілці грає.
Мавка:
Який? Невже се «Той, що греблі рве»?
От я не сподівалася від нього!
Лісовик:
Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж,
Лукаш на ймення.
Мавка:
Я його не знаю.
Лісовик:
Бо він уперше тута. Він здалека,
не з сих лісів, а з тих борів соснових,
де наша баба любить зимувати;
осиротів він з матір’ю-вдовою,
то дядько Лев прийняв обох до себе…
Мавка:
Хотіла б я побачити його.
Лісовик:
Та нащо він тобі?
Мавка:
Він, певне, гарний!
Лісовик:
Не задивляйся ти на хлопців людських.
Се лісовим дівчатам небезпечно…
Мавка:
Який-бо ти, дідусю, став суворий!
Се ти мене отак держати будеш,
як Водяник Русалку?
Лісовик:
Ні, дитинко,
я не держу тебе. То Водяник
в драговині цупкій привик одвіку
усе живе засмоктувати. Я
звик волю шанувати. Грайся з вітром,
жартуй із Перелесником [41 - Перелесник – за народними повір’ями, біс-спокусник, що ночами являється жінкам в образі вогненного змія або красеня-парубка.], як хочеш,
всю силу лісову і водяну,
гірську й повітряну приваб до себе,
але минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля, – там жура
тягар свій носить. Обминай їх, доню:
раз тільки ступиш – і пропала воля!
Мавка:
(сміється)
Ну, як-таки щоб воля – та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!
Лісовик хоче щось відмовити, але виходить Лукаш із сопілкою. Лісовик і Мавка ховаються. Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку.
Мавка:
Не руш! не руш! не ріж! не убивай!
Лукаш:
Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?
Я тільки хтів собі вточити соку
з берези.
Мавка:
Не точи! Се кров її.
Не пий же крові з сестроньки моєї!
Лукаш:
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?
Мавка:
Я – Мавка лісова.
Лукаш:
(не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
А, от ти хто! Я від старих людей
про мавок чув не раз, але ще зроду
не бачив сам.
Мавка:
А бачити хотів?
Лукаш:
Чому ж би ні?.. Що ж, ти зовсім така,
як дівчина… ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,
і якось так убрана не по-наськи…
А чом же в тебе очі не зелені?
(Придивляється).
Та ні, тепер зелені… а були,
як небо, сині… О! тепер вже сиві,
як тая хмара… ні, здається, чорні
чи, може, карі… ти таки дивнá!
Мавка:
(усміхаючись)
Чи гарна ж я тобі?
Лукаш:
(соромлячись)
Хіба я знаю?
Мавка:
(сміючись)
А хто ж те знає?
Лукаш:
(зовсім засоромлений)
Ет, таке питаєш!..
Мавка:
(щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясень їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі!»
Лукаш:
А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав – дерево німе, та й годі.
Мавка:
Німого в лісі в нас нема нічого.
Лукаш:
Чи то ти все отак сидиш у лісі?
Мавка:
Я зроду не виходила ще з нього.
Лукаш:
А ти давно живеш на світі?
Мавка:
Справді,
ніколи я не думала про те…
(Задумується).
Мені здається, що жила я завжди…
Лукаш:
І все така була, як от тепер?
Мавка:
Здається, все така…
Лукаш:
А хто ж твій рід?
чи ти його зовсім не маєш?
Мавка:
Маю.
Є Лісовик, я зву його «дідусю»,
а він мене – «дитинко» або «доню».
Лукаш:
То хто ж він – дід чи батько?
Мавка:
Я не знаю.
Хіба не все одно?
Лукаш:
(сміється)
Ну та й чудні ви
отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,
чи баба, чи вже як у вас зовуть?
Мавка:
Мені здається часом, що верба,
ота стара, сухенька, то – матуся.
Вона мене на зиму прийняла
і порохном м’якеньким устелила
для мене ложе.
Лукаш:
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цілу зиму?
Мавка:
Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: «Засни, засни…»
І снилися мені все білі сни:
на сріблі сяли ясні самоцвіти,
стелилися незнані трави, квіти,
блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі
спадали з неба – білі, непрозорі —
і клалися в намети… Біло, чисто
попід наметами. Ясне намисто
з кришталю грає і ряхтить усюди…
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки
легенькі гаптували мережки,
і мрії ткались золото-блакитні,
спокійні, тихі, не такі, як літні…
Лукаш:
(заслухавшись)
Як ти говориш…
Мавка:
Чи тобі так добре?
Лукаш потакує головою.
Твоя сопілка має кращу мову.
Заграй мені, а я поколишуся.
Мавка сплітає довге віття на березі, сідає в нього і гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш грає соло мелодії № 6, 7 і 8, прихилившись до дуба, і не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько на голос мелодії. № 8, і Лукаш їй приграє вдруге мелодію № 8. Спів і гра в унісон.
Мавка:
Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає білі груди, серденько виймає!
На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глід соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти.
Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга, аж до сліз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.
Лукаш:
Ти плачеш, дівчино?
Мавка:
Хіба я плачу?
(Проводить рукою по очах).
А справді… Ні-бо! то роса вечірня.
Заходить сонце… Бач, уже встає
на озері туман…
Лукаш:
Та ні, ще рано!
Мавка:
Ти б не хотів, щоб день уже скінчився?
Лукаш хитає головою, що не хотів би.
Чому?
Лукаш:
Бо дядько до села покличуть.
Мавка:
А ти зо мною хочеш бути?
Лукаш киває, потакуючи.
Бачиш,
І ти, немов той ясень, розмовляєш.
Лукаш:
(сміючись)
Та треба по-тутешньому навчитись,
бо маю ж тута літувати.
Мавка:
(радо)
Справді?
Лукаш:
Ми взавтра й будуватися почнемо.
Мавка:
Курінь поставите?
Лукаш:
Ні, може, хижку,
а може, й цілу хату.
Мавка:
Ви – як птахи:
клопочетесь, будуєте кубельця,
щоб потім кинути.
Лукаш:
Ні, ми будуєм
навіки.
Мавка:
Як навіки? Ти ж казав,
що тільки літувати будеш тута.
Лукаш:
(ніяково)
Та я не знаю… Дядько Лев казали,
що тут мені дадуть грунтець і хату,
бо восени хотять мене женити…
Мавка:
(з тривогою)
З ким?
Лукаш:
Я не знаю. Дядько не казали,
а може, ще й не напитали дівки.
Мавка:
Хіба ти сам собі не знайдеш пари?
Лукаш:
(поглядаючи на неї)
Я, може б, і знайшов, та…
Мавка:
Що?
Лукаш:
Нічого…
(Пограває у сопілку стиха щось дуже жалібненьке (мелодія № 9), потім спускає руку з сопілкою і замислюється).
Мавка:
(помовчавши)
Чи у людей паруються надовго?
Лукаш:
Та вже ж навік!
Мавка:
Се так, як голуби…
Я часом заздрила на їх: так ніжно
вони кохаються… А я не знаю
нічого ніжного, окрім берези,
за те ж її й сестрицею взиваю;
але вона занадто вже смутна,
така бліда, похила та журлива,—
я часто плачу, дивлячись на неї.
От вільхи не люблю – вона шорстка.
Осика все мене чогось лякає;
вона й сама боїться – все тремтить.
Дуби поважні надто. Дика рожа
задирлива, так само й глід, і терен.
А ясень, клен і явір – гордовиті.
Калина так хизується красою,
що байдуже їй до всього на світі.
Така, здається, й я була торік,
але тепер мені чомусь те прикро…
Як добре зважити, то я у лісі
зовсім самотня…
(Журливо задумується).
Лукаш:
А твоя верба?
Таж ти її матусею назвала.
Мавка:
Верба?.. Та що ж…. в їй добре зимувати,
а літом… бач, вона така суха,
і все рипить, все згадує про зиму…
Ні, я таки зовсім, зовсім самотня…
Лукаш:
У лісі ж не самії деревá,—
таж тут багато різної є сили.
(Трохи ущипливо).
Вже не прибіднюйся, бо й ми чували
про ваші танці, жарти та зальоти!
Мавка:
То все таке, як той раптовий вихор,—
от налетить, закрутить та й покине.
В нас так нема, як у людей, – навіки!
Лукаш:
(приступаючи ближче)
А ти б хотіла?..
Раптом чутно голосне гукання дядька Лева.
Голос:
Гов, Лукашу, гов!
го-го-го-го! А де ти?
Лукаш:
(відзивається)
Ось я йду!
Голос:
А йди хутчій!
Лукаш:
Ото ще нетерплячка!
(Відгукується).
Та йду вже, йду!
(Подається йти).
Мавка:
А вернешся?
Лукаш:
Не знаю.
(Іде в прибережні хащі).
З гущавини лісу вилітає Перелесник – гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима. Він хоче обняти Мавку, вона ухиляється.
Мавка:
Не руш мене!
Перелесник:
А то чому?
Мавка:
Іди
поглянь, чи в полі рунь зазеленіла.
Перелесник:
Мені навіщо тая рунь?
Мавка:
А там же
твоя Русалка Польова, що в житі.
Вона для тебе досі вже вінок
зелено-ярий почала сплітати.
Перелесник:
Я вже її забув.
Мавка:
Забудь мене.
Перелесник:
Ну, не глузуй! Ходи, полетимо!
Я понесу тебе в зелені гори,
ти ж так хотіла бачити смереки.
Мавка:
Тепер не хочу.
Перелесник:
Так? А то чому?
Мавка:
Бо відхотілося,
Перелесник:
Якісь химери!
Чом відхотілося?
Мавка:
Нема охоти.
Перелесник:
(улесливо в’ється коло неї)
Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестриці,
там гірські русалки, вільні літавиці,
будуть танцювати коло по травиці,
наче блискавиці!
Ми тобі знайдемо з папороті квітку,
зірвем з неба зірку, золоту лелітку,
на снігу нагірнім вибілимо влітку
чарівну намітку.
Щоб тобі здобути лісову корону,
ми Змію-царицю скинемо із трону
і дамо крем’яні гори в оборону!
Будь моя кохана!
Звечора і зрана
самоцвітні шати
буду приношати,
і віночок плести,
і в таночок вести,
і на крилах нести
на моря багряні, де багате сонце
золото ховає в таємну глибінь.
Потім ми заглянем до Зорі в віконце,
Зірка-пряха вділить срібне волоконце,
будем гаптувати оксамитну тінь.
Потім, на світанні, як біляві хмари
стануть покрай неба, мов ясні отари,
що холодну воду п’ють на тихім броді,
ми спочинем любо, на квітчастім…
Мавка:
(нетерпляче)
Годі!
Перелесник:
Як ти обірвала річ мою сердито!
(Смутно і разом лукаво).
Ти хіба забула про торішнє літо?
Мавка:
(байдуже)
Ох, торішнє літо так давно минуло!
Що тоді співало, те взимі заснуло.
Я вже й не згадаю!
Перелесник:
(таємничо нагадуючи)
А в дубовім гаю?..
Мавка:
Що ж там? Я шукала ягідок, грибків…
Перелесник:
А не приглядалась до моїх слідків?
Мавка:
В гаю я зривала кучерики з хмелю…
Перелесник:
Щоб мені послати пишную постелю?
Мавка:
Ні, щоб перевити се волосся чорне!
Перелесник:
Сподівалась: може, миленький пригорне?
Мавка:
Ні, мене береза ніжно колихала.
Перелесник:
А проте… здається… ти когось кохала?
Мавка:
Ха-ха-ха! Не знаю!
Попитай у гаю.
Я піду квітчати дрібним рястом коси…
(Подається до лісу).
Перелесник:
Ой гляди! Ще змиють їх холодні роси!
Мавка:
Вітерець повіє,
сонечко пригріє,
то й роса спаде!
(Зникає в лісі).
Перелесник:
Постривай хвилину!
Я без тебе гину!
Де ти? Де ти? Де?
Біжить і собі в ліс. Поміж деревами якусь хвилину маячить його червона одіж і, мов луна, озивається: «Де ти? Де?..» По лісі грає червоний захід сонця, далі погасає. Над озером стає білий туман. Дядько Лев і Лукаш виходять на галяву.
Лев:
(сердито воркоче)
Той клятий Водяник! Бодай би всох!
Я, наловивши риби, тільки виплив
на плесо душогубкою, – хотів
на той бік передатися, – а він
вчепився цупко лапою за днище,
та й ані руш! Ще трохи – затопив би!
Ну й я ж не дурень: як засяг рукою
за бороду, то й замотав, як мичку,
та ножика з-за пояса, – бігме,
так і відтяв би! Та проклята ж пара —
штурхіць! – і перекинула човна!
Я ледь що вибрався живий на берег,
і рибу розгубив… А щоб ти зслиз!
(До Лукаша).
А тут іще й тебе щось учепило,—
кричу, гукаю, кличу – хоч ти згинь!
І де ти длявся?
Лукаш:
Та кажу ж – був тута,
вирізував сопілку.
Лев:
Щось довгенько
вирізуєш, небоже, сопілки!
Лукаш:
(ніяково)
Або ж я, дядьку…
Лев:
(усміхнувся і подобрів)
Ей! не вчись брехати,
бо ще ти молодий! Язика шкода!
От ліпше хмизу пошукай по лісі
та розпали вогонь, – хоть обсушуся,
бо як його таким іти додому?
Поки дійдем, ще й тая нападе —
не тута споминаючи, цур-пек! —
а потім буде душу витрясати…
Лукаш іде в ліс; чутно згодом, як він хряскає сухим гіллям.
Дядько Лев:
(сідає під дубом на грубу коренину і пробує
викресати вогню, щоб запалити люльку)
Аякже! викрешеш! і губка змокла…
і трут згубився… А, нема на тебе
лихої трясці!.. Чи не наросла
на дубі свіжа?
(Обмацує дуба, шукаючи губки).
З озера, з туману, виринає біла жіноча постать, більше подібна до смуги мли, ніж до людини; простягнені білі довгі руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона наближається до Лева.
Лев:
(усміхнувшись)
Се що за мара?
Ага! вже знаю. Добре, що побачив!..
(Оговтавшись, виймає з кошеля якісь корінці та зілля і простягає назустріч марі, немов боронячись від неї. Вона трохи відступає. Він прочитує, замовляючи, дедалі все швидше).
Шіпле-дівице,
Пропаснице-Трясавице!
Іди ти собі на куп’я, на болота,
де люди не ходять, де кури не піють,
де мій глас не заходить.
Тут тобі не ходити,
білого тіла не в’ялити,
жовтої кості не млоїти,
чорної крові не спивати,
віку не вкорочати.
Ось тобі полинь —
згинь, маро, згинь!
Мара подається назад до озера і зливається з туманом. Надходить Лукаш з оберемком хмизу кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку й розпалює вогонь.
Лукаш:
Ось нате, дядьку, грійтеся.
Лев:
Спасибі.
Ти догоджаєш дядькові старому.
(Розпалює коло вогню люльку).
Тепер що іншого!
(Вкладається проти вогню на траві, поклавши кошеля під голову, пакає люльку і жмуриться на вогонь).
Лукаш:
Якби ви, дядьку,
якої байки нагадали.
Лев:
Бач!
умалився!.. А ти б якої хтів?
Про Оха-чудотвора? Про Трьомсина?
Лукаш:
Такі я чув! Ви вмієте інакших,
що їх ніхто не вміє.
Лев:
(надумавшись)
Ну то слухай:
Я про Царівну-Хвилю розкажу.
(Починає спокійним, співучим, розмірним голосом).
Якби нам хата тепла
та люди добрі,
казали б ми казку,
баяли байку
до самого світа…
За темними борами,
та за глибокими морями,
та за високими горами
то єсть там дивний-предивний край,
де панує Урай.
Що в тому краю сонце не сідає,
місяць не погасає,
а ясні зорі по полю ходять,
таночки водять.
Отож у найкращої Зорі та знайшовся син
Білий Палянин.
На личку білий,
на вроду милий,
золотий волос по вітру має,
а срібна зброя в рученьках сяє…
Лукаш:
Ви ж про Царівну мали.
Лев:
Та зажди!..
От як став Білий Палянин до літ доходжати,
став він собі думати-гадати,
про своє життя розважати:
«З усіх я, – каже, – вродою вдався,
а ще ж бо я долі не діждався.
Порадь мене, Зірнице-мати,
де мені пари шукати:
чи межи боярством,
преславним лицарством,
чи межи князівством,
чи межи простим поспільством?
Що хіба яка царівна
та була б мені рівна…»
(Починає дрімати).
От і пішов він до синього моря,
і розіклав на березі перлове намисто…
Лукаш:
Відай, ви, дядьку, щось тут проминули.
Лев:
Хіба?.. Та ти ж бо вже не заважай!
…От і розбіглася на морі супротивна хвиля,
а з теї хвилі вилетіли коні,
як жар, червоні,
у червону колясу запряжені…
А на тій колясі…
(Змовкає, зложений сном).
Лукаш:
Та й хто ж на тій колясі був? Царівна?
Лев:
(крізь сон)
Га?.. Де?.. Яка царівна?..
Лукаш:
Вже й заснули!
(Який час дивиться задумливо на вогонь, потім устає, відходить далі від огнища і походжає по галяві, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопілку (мелодія № 10)).
В лісі поночіє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом місяця. Навколо вогнища блиски світла і звої тіні неначе водять химерний танок; близькі до вогню квіти то поблискують барвами, то гаснуть у пітьмі. Покрай лісу таємничо біліють стовбури осик та беріз. Весняний вітер нетерпляче зітхає, оббігаючи узлісся та розвіваючи гілля плакучій березі. Туман на озері білими хвилями прибиває до чорних хащів; очерет перешіптується з осокою, сховавшись у млі. З гущавини вибігає Мавка, біжить прудко, мов утікаючи; волосся їй розвіялось, одежа розмаялась. На галяві вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далі кидається до берези і ще раз зупиняється.
Мавка:
Дяка щирая тобі, ніченько-чарівниченько,
що закрила ти моє личенько!
і вам, стежечки як мережечки,
що вели мене до березочки!
Ой сховай мене ти, сестриченько!
(Ховається під березу, обіймаючи її стовбур).
Лукаш:
(підходить до берези, нишком)
Ти, Мавко?
Мавка:
(ще тихше)
Я.
Лукаш:
Ти бігла?
Мавка:
Як білиця.
Лукаш:
Втікала?
Мавка:
Так.
Лукаш:
Від кого?
Мавка:
Від такого,
як сам вогонь.
Лукаш:
А де ж він?
Мавка:
Цить!.. Бо знову прилетить.
Мовчання.
Лукаш:
Як ти тремтиш! Я чую, як береза
стинається і листом шелестить.
Мавка:
(відхиляється від берези)
Ой лихо! Я боюся притулятись,
а так не встою.
Лукаш:
Притулись до мене.
Я дужий – здержу, ще й обороню.
Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парі. Місячне світло починає ходити по лісі, стелеться по галяві і закрадається під березу. В лісі озиваються співи солов’їні і всі голоси весняної ночі. Вітер поривчасто зітхає. З осяйного туману виходить Русалка і нишком підглядає молоду пару. Лукаш, тулячи до себе Мавку все ближче нахиляється обличчям до неї і раптом цілує.
Мавка:
(скрикує з болем щастя)
Ох!.. Зірка в серце впала.
Русалка:
Ха-ха-ха!
(З сміхом і плеском кидається в озеро).
Лукаш:
(ужахнувшись)
Що се таке?
Мавка:
Не бійся, то Русалка.
Ми подруги, – вона нас не зачепить.
Вона свавільна, любить глузувати,
але мені дарма… Мені дарма
про все на світі!
Лукаш:
То й про мене?
Мавка:
Ні,
ти сам для мене світ, миліший, кращий,
ніж той, що досі знала я, а й той
покращав, відколи ми поєднались.
Лукаш:
То ми вже поєднались?
Мавка:
Ти не чуєш,
як солов’ї весільним співом дзвонять?
Лукаш:
Я чую… Се вони вже не щебечуть,
не тьохкають, як завжди, а співають:
«Цілуй! цілуй! цілуй!»
(Цілує її довгим, ніжним, тремтячим поцілунком).
Я зацілую
тебе на смерть!
Зривається вихор, білий цвіт метелицею в’ється по галяві.
Мавка:
Ні, я не можу вмерти…
а шкода…
Лукаш:
Що ти кажеш? Я не хочу!
Навіщо я сказав?!
Мавка:
Ні, се так добре —
умерти, як летюча зірка…
Лукаш:
Годі!
(Говорить пестячи).
Не хочу про таке! Не говори!
Не говори нічого!.. Ні, кажи!
Чудна у тебе мова, але якось
так добре слухати… Що ж ти мовчиш?
Розгнівалась?
Мавка:
Я слухаю тебе…
твого кохання…
(Бере в руки голову його, обертає проти місяця і пильно дивиться в вічі).
Лукаш:
Нащо так? Аж страшно,
як ти очима в душу зазираєш…
Я так не можу! Говори, жартуй,
питай мене, кажи, що любиш, смійся…
Мавка:
У тебе голос чистий, як струмок,
а очі – непрозорі.
Лукаш:
Може, місяць
неясно світить.
Мавка:
Може…
(Схиляється головою йому до серця і замирає).
Лукаш:
Ти зомліла?
Мавка:
Цить! Хай говорить серце… Невиразно
воно говорить, як весняна нічка.
Лукаш:
Чого там прислухатися? Не треба!
Мавка:
Не треба, кажеш? То не треба, милий!
Не треба, любий! Я не буду, щастя,
не буду прислухатися, хороший!
Я буду пестити, моє кохання!
Ти звик до пестощів?
Лукаш:
Я не любився
ні з ким ще зроду. Я того й не знав,
що любощі такі солодкі!
Мавка пристрасно пестить його, він скрикує з мукою втіхи.
Мавко!
ти з мене душу виймеш!
Мавка:
Вийму, вийму!
Візьму собі твою співочу душу,
а серденько словами зачарую…
Я цілуватиму вустонька гожі,
щоб загорілись,
щоб зашарілись,
наче ті квітоньки з дикої рожі!
Я буду вабити очі блакитні,
хай вони грають,
хай вони сяють,
хай розсипають вогні самоцвітні!
(Раптом сплескує руками).
Та чим же я принаджу любі очі!
Я ж досі не заквітчана!
Лукаш:
Дарма!
Ти й без квіток хороша.
Мавка:
Ні, я хочу
для тебе так заквітчатися пишно,
як лісова царівна!
(Біжить на другий кінець галяви, далеко від озера, до цвітучих кущів).
Лукаш:
Почекай!
Я сам тебе заквітчаю.
(Іде до неї).
Мавка:
(смутно)
Не красні
квітки вночі… тепер поснули барви…
Лукаш:
Тут світляки в траві, я назбираю,
вони світитимуть у тебе в косах,
то буде наче зоряний вінок.
(Кладе скільки світляків їй на волосся).
Дай подивлюся… Ой, яка ж хороша!
(Не тямлячись від щастя, пориває її в обійми).
Я ще набрати мушу. Я вберу
тебе, мов королівну, в самоцвіти!
(Шукає в траві попід кущами світляків).
Мавка:
А я калини цвіту наламаю.
Вона не спить, бо соловейко будить.
(Ламає білий цвіт і прикрашує собі одежу).
Русалка:
(знов виходить з туману. Шепоче, повернувшись до очеретів)
Дитинчата-Потерчата,
засвітіте каганчата!
В очеретах заблимали два бродячі вогники. Далі виходять Потер чата, в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи. Русалка притуляє їх до себе і шепоче, показуючи в далечінь на білу постать Лукашеву, що мріє в мороку поміж кущами.
Дивіться, он отой, що там блукає,
такий, як батько ваш, що вас покинув,
що вашу ненечку занапастив.
Йому не треба жити.
Перше Потерча:
Утопи!
Русалка:
Не смію. Лісовик заборонив.
Друге Потерча:
А ми не здужаєм, бо ми маленькі.
Русалка:
Ви маленькі,
ви легенькі,
в ручках вогники ясненькі,
ви як ласочки тихенькі,—
ви підіть у чагарник,
не почує Лісовик,
а як стріне —
був і зник!
Перекиньтесь блискавками
над стежками.
Спалахніть над купиною,
поведіть драговиною,—
де він стане,
там і кане
аж на саме дно болота…
Далі – вже моя робота!
Ну! блись-блись!
Потерчата:
(рушаючи одно до одного)
Ти сюдою, я тудою,
а зійдемось над водою!
Русалка:
(радо)
Подались!
(Надбігає до болота, бризкає водою з пальців позад себе через плечі. З-за купини вискакує Куць, молоденький чортик-паничик).
Куцю-Куцю,
поцілуй у руцю!
(Свавільним рухом простягає йому руку, він цілує).
Куць:
За що ж то, панянко?
Русалка:
Я тобі сніданко
гарне наготую, тільки не прогав.
(Показує в далечінь на Лукаша).
Бачиш? Що? привик ти до таких потрав?
Куць:
(махнув рукою)
Поки не в болоті,—
сухо в мене в роті!
Русалка:
Буде хлопець твій,
радість буде й бабі, й матінці твоїй!
Куць стрибає за купину і зникає. Русалка в очереті зорить за Потерчатами, що миготять бігунцями, спалахують, блимають, снуються, перебігають.
Лукаш:
(шукаючи світляків, завважає вогники)
Які хороші світляки! летючі!
Я ще таких не бачив! А великі!
Я мушу їх піймати!
(Ганяється то за одним, то за другим, вони непомітно надять його до драговини).
Мавка:
Не лови!
Коханий, не лови! То Потерчата!
Вони зведуть на безвість!
Лукаш не чує, захоплений гонитвою, і відбігає геть далеко від Мавки.
Лукаш:
(раптом скрикує)
Пробі! Гину!
В драговину попав! Ой смокче! тягне!
Мавка надбігає на його крик, але не може дістатися до нього, бо він загруз далеко від твердого берега. Вона кидає йому один кінець свого пояса, держачи за другий.
Мавка:
Лови!
Пояс не досягає руки Лукашевої.
Лукаш:
Ой, не сягає! Що ж се буде?
Мавка:
(кидається до верби, що стоїть, похилившись над драговиною)
Вербиченько-матусенько, рятуй!
(Швидко, як білиця, злазить на вербу, спускається по крайньому вітті, кидає знов пояса – він на сей раз досягає,– Лукаш хапається за кінець, Мавка притягає його до себе, потім подає руку і помагає злізти на вербу).
Русалка в очереті видає глухий стогін досади і зникає в тумані. Потерчата теж зникають.
Дядько Лев:
(прокинувся від крику)
Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?
Цур-пек! щезай!
(Оглядається).
Лукашу де ти? гов!
Лукаш:
(озивається з верби)
Я тута, дядьку!
Лев:
А ти тут чого?
(Підходить і заглядає на вербу).
Зліз на вербу, ще й з дівкою!
Лукаш ізлізає з верби. Мавка там лишається.
Лукаш:
Ой дядьку!
Я тут було в драговині загруз;
натрапив на вікно, та вже вона
(показує на Мавку)
порятувала якось.
Лев:
А чого ж ти
стикаєшся [42 - Стикатися – поневірятися.] отут як потороча? —
таж поночі!
Лукаш:
Я світляки ловив…
(Уриває).
Лев:
(завважає світляки на Мавці)
Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!
Тепер я бачу сам, чия то справа.
Мавка:
Я ж, дядечку, його порятувала.
Лев:
Дивись ти – «дядечку»! Знайшлась небога!
А хто ж його призвів у пастку лізти?
(Докірливо хитає головою).
Ей, кодло лісове! Така в вас правда!..
Ну, попаду ж і я Лісовика,
то вже не вирветься, – в пеньок дубовий
вщемлю те бородище-помелище,
то буде відати! Бач, підсилає
своїх дівок, а сам – і я не я!
Мавка:
(швидко збігає з верби)
Ні, він не винен! Хай Змія-цариця
мене скарає, якщо се неправда!
І я не винна!
Лев:
От, тепера вірю,
бо знаю, се в вас присяга велика.
Лукаш:
Вона мене порятувала, дядьку,
от бігме, згинув би тепер без неї!
Лев:
Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш,
та серце добре в тебе. Пробачай,
що я нагримав зопалу.
(До Лукаша).
Чого ж ти
по світляки погнався на болото?
Хіба ж вони по купинах сидять?
Лукаш:
Та то якісь були такі летючі!
Лев:
Еге! то знаю ж я! То Потерчата!
Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра
щеняток-ярчуків, то ще побачим,
хто тут заскавучить!
Голоски Потерчат:
(озиваються жалібно, подібно до жаб’ячого кумкання)
Ні, ні, дідуню!
Ні, ми не винні!
Ми в драговинні
ягідки брали.
Ми ж бо не знали,
що тута гості,
ми б не зринали
із глибокості…
Ой нене, сум!
Нум плакать, нум!
Лев:
Чи бач, як знітилась невірна пара,
відьомський накоренок! Та нехай,
я вже дійду, хто винен, хто не винен!..
(До Лукаша).
А що, небоже, чи не час додому?
Ходім помалу.
(До Мавки).
Будь здорова, дівко!
Мавка:
Ви завтра прийдете? Я покажу,
де є хороше дерево на хату.
Лев:
Я бачу, ти про все вже розпиталась.
Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик,
та й вам до нас прийдеться привикати.
Ходімо. Прощавай!
(Рушає).
Мавка:
(більш до Лукаша, ніж до Лева)
Я буду ждати!
Лукаш відстає від дядька, стискає мовчки обидві руки Мавці, безгучно її цілує і, догнавши дядька, іде з ним у ліс.
Мавка:
(сама)
Коли б ти, нічко, швидше минала!
Вибач, коханая! Ще ж я не знала
днини такої, щоб була щасна
так, як ти, ніченько, так, як ти, ясна!
Чом ти, березо, така журлива?
Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!
Не рони, вербо, сліз над водою,
буде ж, матусенько, милий зо мною!..
Батьку мій рідний, темненький гаю,
як же я ніченьку сюю прогаю?
Нічка коротка – довга розлука…
Що ж мені суджено – щастя чи мука?
Місяць сховався за темну стіну лісу темрява наплила на прогалину чорна, мов оксамитна. Нічого не стало видко, тільки жевріє долі жар, позосталий від огнища, та по вінку із світляків знати, де ходить Мавка поміж деревами: вінок той ясніє то цілим сузір’ям, то окремими іскрами, далі тьма і його покриває. Глибока північна тиша, тільки часом легкий шелест чується в гаю, мов зітхання у сні.
Дія ІІ
Пізнє літо. На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть. Озеро змаліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом. На галяві вже збудовано хату засаджено городець. На одній нивці пшениця, на другій – жито. На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки. Трава на галяві чисто викошена, під дубом зложений стіжок. По лісі калатають клокічки – десь пасеться товар. Недалечко чутно сопілку що грає якусь моторну танцюристу мелодію (мелодії № 11, 12, 13).
Мати Лукашева:
(виходить з хати й гукає)
Лукашу, гов! А де ти?
Лукаш:
(виходить з лісу з сопілкою і мережаним кийком у руках)
Тут я, мамо.
Мати:
А чи не годі вже того грання?
Все грай та грай, а ти, робото, стій!
Лукаш:
Яка ж робота?
Мати:
Як – яка робота?
А хто ж обору мав загородити?
Лукаш:
Та добре вже, загороджу, нехай-но.
Мати:
Коли ж воно, оте «нехай-но», буде?
Тобі б усе ганяти по шурхах
з приблудою, з накидачем отим!
Лукаш:
Та хто ганяє? Бидло ж я пасу,
а Мавка помагає.
Мати:
Одчепися
з такою поміччю!
Лукаш:
Сами ж казали,
що як вона глядить корів, то більше
дають набілу.
Мати:
Вже ж – відьомське кодло!
Лукаш:
Немає відома, чим вам годити!
Як хату ставили, то не носила
вона нам дерева? А хто садив
города з вами, нивку засівав?
Так, як сей рік, хіба коли родило?
А ще он як умаїла квітками
попідвіконню – любо подивитись!
Мати:
Потрібні ті квітки! Таж я не маю
у себе в хаті дівки на виданню…
Йому квітки та співи в голові!
Лукаш знизує нетерпляче плечима і подається йти.
Куди ти?
Лукаш:
Таж обору городити!
(Іде за хату, згодом чутно цюкання сокирою).
Мавка виходить з лісу пишно заквітчана, з розпущеними косами.
Мати:
(непривітно)
Чого тобі?
Мавка:
Де, дядино, Лукаш?
Мати:
Чого ти все за ним? Не випадає
за парубком так дівці уганяти.
Мавка:
Мені ніхто такого не казав.
Мати:
Ну, то хоч раз послухай – не завадить.
(Прикро дивиться на Мавку).
Чого ти все розпатлана така?
Нема, щоб зачесатись чепурненько —
усе як відьма ходить. Нечепурно.
І що се за манаття на тобі?
Воно ж і невигідне при роботі.
Я маю дещо там з дочки-небіжки,
піди вберися – там на жердці висить.
А се, як хоч, у скриню поклади.
Мавка:
Та добре, можу й переодягтися.
(Іде в хату. Звідти виходить дядько Лев).
Мати:
Хоч би подякувала!
Лев:
Що ти, сестро,
так уїдаєш раз у раз на дівку?
Чи то вона тобі чим завинила?
Мати:
А ти, братуню, вже б не відзивався,
коли не зачіпають! Ти б іще
зібрав сюди усіх відьом із лісу.
Лев:
Якби ж воно такеє говорило,
що тямить, ну, то й слухав би, а то…
«відьом із лісу»! – де ж є відьма в лісі?
Відьми живуть по селах…
Мати:
То вже ти
на тому знаєшся… Та що ж, принаджуй
ту погань лісову то ще діждешся
колись добра!
Лев:
А що ж? таки й діжду.
Що лісове, то не погане, сестро,—
усякі скарби з ліса йдуть…
Мати:
(глузливо)
Аякже!
Лев:
З таких дівок бувають люди, от що!
Мати:
Які з їх люди? Чи ти впився? Га?
Лев:
Та що ти знаєш? От небіжчик дід
казали: треба тільки слово знати,
то й в лісовичку може уступити
душа така саміська, як і наша.
Мати:
Ну, а куди ж тоді відьомська пара
подінеться?
Лев:
Ти знов таки своєї?..
От ліпше заберуся до роботи,
як маю тут жувати клоччя!
Мати:
Йди!
або ж я бороню?
Лев іде за хату, сердито струснувши головою. Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спідничина з набиванки і полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови.
Мавка:
Вже й перебралась.
Мати:
Отак що іншого. Ну я піду —
управлюся тим часом з дробиною.
Хотіла я піти до конопель,
так тут іще не скінчена робота,
а ти до неї щось не вельми…
Мавка:
Чом же?
Що тільки вмію, рада помогти.
Мати:
Ото-то й ба, що неконечне вмієш:
політниця з тебе абияка,
тащити сіна – голова боліла…
Як так і жати маєш…
Мавка:
(з острахом)
Як-то? Жати?
Ви хочете, щоб я сьогодні жала?
Мати:
Чому ж би ні? Хіба сьогодні свято?
(Бере за дверима в сінях серпа і подає Мавці).
Ось на серпа – попробуй. Як управлюсь,
то перейму тебе.
(Виходить за хату, узявши з сіней підситок із зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: «Ціпоньки! ціпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цір-р-р…»)
Лукаш виходить із сокирою і підступає до молодого грабка, щоб його рубати.
Мавка:
Не руш, коханий,
воно ж сире, ти ж бачиш.
Лукаш:
Ай, дай спокій!
Не маю часу!
Мавка смутно дивиться йому в вічі.
Ну то дай сухого…
Мавка:
(швиденько виволікає з лісу чималу суху деревину)
Я ще знайду; тобі багато треба?
Лукаш:
А що ж? оцим одним загороджу?
Мавка:
Чогось уже і ти став непривітний…
Лукаш:
Та бачиш… мати все гризуть за тебе!..
Мавка:
Чого їй треба? І яке їй діло?
Лукаш:
Та як же? Я ж їм син…
Мавка:
Ну син, – то що?
Лукаш:
Бач… їм така невістка не до мислі…
Вони не люблять лісового роду…
Тобі недобра з їх свекруха буде!
Мавка:
У лісі в нас нема свекрух ніяких.
Навіщо ті свекрухи, невістки —
не розумію!
Лукаш:
Їм невістки треба,
бо треба помочі,– вони старі.
Чужу все до роботи заставляти
не випадає… Наймички – не дочки…
Та, правда, ти сього не зрозумієш…
Щоб наші людські клопоти збагнути,
то треба справді вирости не в лісі.
Мавка:
(щиро)
Ти розкажи мені, я зрозумію,
бо я ж тебе люблю… Я ж пойняла
усі пісні сопілоньки твоєї.
Лукаш:
Пісні! То ще наука невелика!
Мавка:
Не зневажай душі своєї цвіту,
бо з нього виросло кохання наше!
Той цвіт від папороті чарівніший —
він скарби т в о р и т ь, а. не відкриває.
У мене мов зродилось друге серце,
як я його пізнала. В ту хвилину
огнисте диво сталось…
(Раптом уриває).
Ти смієшся?
Лукаш:
Та справді, якось наче смішно стало…
Убрана по-буденному, а править
таке, немов на свято орацію!
(Сміється).
Мавка:
(шарпає на собі одежу)
Спалю се все!
Лукаш:
Щоб мати гірше гризли?
Мавка:
Та що ж, як я тобі у цій одежі
неначе одмінилась!
Лукаш:
Так я й знав!
Тепер уже почнеться дорікання…
Мавка:
Ні, любий, я тобі не дорікаю,
а тільки – смутно, що не можеш ти
своїм життям до себе дорівнятись.
Лукаш:
Я щось не розберу, що ти говориш.
Мавка:
Бач, я тебе за те люблю найбільше,
чого ти сам в собі не розумієш,
хоча душа твоя про те співає
виразно-щиро голосом сопілки…
Лукаш:
А що ж воно таке?
Мавка:
Воно ще краще,
ніж вся твоя хороша, люба врода,
та висловить його і я не можу…
(Смутно-закохано дивиться на нього і мовчить хвилинку).
Заграй мені, коханий, у сопілку,
нехай вона все лихо зачарує!
Лукаш:
Ей, не пора мені тепера грати!
Мавка:
То пригорни мене, щоб я забула
осю розмову.
Лукаш:
(оглядається)
Цить! почують мати!
Вони вже й так тебе все називають
накидачем…
Мавка:
(спалахнула)
Так! хто не зріс між вами,
не зрозуміє вас! Ну, що се значить
«накинулась»? Що я тебе кохаю?
Що перша се сказала? Чи ж то ганьба,
що маю серце не скупе, що скарбів
воно своїх не криє, тільки гойно
коханого обдарувало ними,
не дожидаючи вперед застави?
Лукаш:
Була надія, що віддячусь потім.
Мавка:
І знов чудне, незрозуміле слово —
«віддячуся»… Ти дав мені дари,
які хотів, такі були й мої —
неміряні, нелічені…
Лукаш:
То й добре,
коли ніхто не завинив нікому.
Ти се сама сказала – пам’ятай.
Мавка:
Чому я маю сеє пам’ятати?
Мати:
(виходить із-за хати)
Се так ти жнеш? А ти се так городиш?
Лукаш поспішно поволік дерево за хату.
Коли ти, дівонько, не хочеш жати,
то я ж тебе не силую. Вже якось
сама управлюся, а там на вісень,
дасть Біг, знайду собі невістку в поміч.
Там є одна вдовиця – моторненька,—
сама припитувалась через люди,
то я сказала, що аби Лукаш
був не від того… Ну, давай вже, любко,
мені серпочка – другого ж немає.
Мавка:
Я жатиму. Ідіть до конопель.
Мати йде через галяву до озера і криється за очеретом.
Мавка замахує серпом і нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квіти з куколю, ромен, березка.
Русалка Польова:
(з благанням кидається до Мавки)
Сестрице, пошануй!
Краси моєї не руйнуй!
Мавка:
Я мушу.
Русалка Польова:
Уже ж мене пошарпано,
всі квітоньки загарбано,
всі квітоньки-зірниченьки
геть вирвано з пшениченьки!
Мак мій жаром червонів,
а тепер він почорнів,
наче крівця пролилася,
в борозенці запеклася…
Мавка:
Сестрице, мушу я! Твоя краса
на той рік ще буйніше залишає,
а в мене щастя як тепер зов’яне,
то вже не встане!
Русалка Польова:
(ламає руки і хитається від горя, як од вітру колос)
Ой горенько! косо моя!
косо моя золотая!
Ой лишенько! красо моя!
красо моя молодая!..
Мавка:
Твоїй красі вік довгий не судився,
на те вона зроста, щоб полягати.
Даремне ти благаєш так мене,—
не я, то інший хто її зожне.
Русалка Польова:
Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє
з краю до краю.
Дай нам зажити веселого раю,
поки ще літечко сяє,
поки ще житечко не полягло,—
ще ж неминуче до нас не прийшло!
Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рідная!
Потім поникне краса моя бідная,
ляже додолу сама…
Сестро! не будь як зима,
що не вблагати її, не вмолити!
Мавка:
Рада б я волю вволити,
тільки ж сама я не маю вже волі.
Русалка Польова:
(шепче, схилившись Мавці до плеча)
Чи ж не трапляється часом на полі
гострим серпочком поранити руку?
Сестронько! зглянься на муку!
Крапельки крові було б для рятунку доволі.
Що ж? Хіба крові не варта краса?
Мавка:
(черкає себе серпом по руці, кров бризкає на золоті коси Русалки Польової)
Ось тобі, сестро, яса!
Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в житі. Від озера наближається мати, а з нею молода повновида молодиця, в червоній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдований і зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім, намисто звонить дукачами на білій пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан, і від того кругла, заживна постать здається ще розкішнішою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспіває за нею.
Мати:
(до молодиці люб’язно)
Ходіть, Килинко, осьде край берези
ще свіже зіллячко. Ось деревій,—
ви ж гладишки попарити хотіли? —
Він добрий, любонько, до молока.
Килина:
Та в мене молока вже ніде й діти!
Коб ярмарок хутчій – куплю начиння.
Корова в мене турського заводу,—
ще мій небіжчик десь придбав, – молочна,
і Господи яка! Оце вже якось
я в полі обробилася, то треба
роботі хатній дати лад. Ой тітко,
вдовиці – хоч надвоє розірвися!..
(Прибіднюється, підобгавши губи).
Мати:
Ей, рибонько, то ви вже обробились?
Ну, що то сказано, як хто робітний
та здужає… А в нас – маленька нивка,
та й то Бог спору не дає…
Килина:
(дивиться на ниву, де стоїть Мавка)
А хто ж то
женцем у вас?
Мати:
Та там одна сирітка…
(Нишком).
Таке воно, простибіг, ні до чого…
Килина:
(надходить з матір’ю до Мавки)
Добридень, дівонько! Чи добре жнеться?
Мати:
(сплескує руками)
Ой лишенько! Іще не починала!
Ой мій упадоньку! Що ж ти робила?
Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!
Мавка:
(глухо)
Я руку врізала…
Мати:
Було при чому!
Килина:
А дай сюди серпа – нехай-но я.
Мавка ховає серпа за себе і вороже дивиться на Килину.
Мати:
Давай серпа, як кажуть! Таж не твій!
(Вириває серпа Мавці з рук і дає Килині, тая кидається на жито і жне, як вогнем палить, аж солома свище під серпом).
Мати:
(втішно)
Ото мені робота!
Килина:
(не одриваючись од роботи)
Якби хто
перевесла крутив, то я б удух
сю нивку вижала.
Мати:
(гукає)
А йди, Лукашу!
Лукаш:
(виходить. До Килини)
Магайбі.
Килина:
(жнучи)
Дякувати.
Мати:
От, Лукашу,
поможеш тут в’язати молодичці.
Бо та «помічниця» вже скалічіла.
Лукаш береться в’язати снопи.
Ну, жніте ж, дітоньки, а я піду
зварю вам киселиці на полудень.
(Іде в хату).
Мавка одійшла до берези, прихилилась до неї і крізь довге віття дивиться на женців. Килина який час так само завзято жне, потім розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всміхається, трьома широкими кроками прискакує до нього і пацає з виляском долонею по плечах.
Килина:
Ну ж, парубче, хутчій! Не лізь, як слимак!
Ото ще верисько!
(Залягається сміхом).
Лукаш:
(і собі випростується)
Яка ти бистра!
Ось ліпше не займай, бо поборю!
Килина:
(кидає серпа, береться в боки)
Ану ж, ану! Ще хто кого – побачим!
Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони «міряють силу», упершись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає.
Килина:
(стоїть над ним сміючись)
А що? Хто поборов? Не я тебе?
Лукаш:
(устає, важко дишучи)
Підбити – то не мація!
Килина:
Чи ж пак?
У хаті стукнули двері. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в’язати. Хутко загін затемнів стернею і вкрився снопами; скілька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подолані і ще не пов’язані бранці.
Мати:
(з сінешнього порога)
Ходіте, женчики! вже є полудень.
Килина:
Та я своє скінчила, он Лукаш
ніяк не вправиться.
Лукаш:
Мені недовго.
Мати:
Ну, то кінчай; а ви ходіть, Килинко!
Килина йде в хату. Двері зачиняються.
Мавка виходить з-під берези.
Лукаш:
(трохи змішався, побачивши її, але зараз оправився)
Ага, то ти? Ось дов’яжи снопів,
а я піду.
Мавка:
В’язати я не можу.
Лукаш:
Ну, то чого ж прийшла тут наглядати,
коли не хочеш помогти?
(В’яже сам).
Мавка:
Лукашу,
нехай ся жінка більше не приходить,—
я не люблю її: вона лукава,
як видра.
Лукаш:
Ти її ніяк не знаєш.
Мавка:
Ні, знаю! Чула сміх її і голос.
Лукаш:
Сього ще мало.
Мавка:
Ні, сього доволі.
Ся жінка хижа, наче рись.
Лукаш:
Іще що!
Мавка:
Нехай вона до нас у ліс не ходить.
Лукаш:
(випростався)
А ти хіба вже лісова цариця,
що так рядиш, хто має в ліс ходити,
хто ні?
Мавка:
(сумно, з погрозою)
У лісі є такі провалля,
заховані під хрустом та галуззям,—
не бачить їх ні звір, ані людина,
аж поки не впаде…
Лукаш:
Іще говорить
про хижість, про лукавство, – вже б мовчала!
Я бачу, ще не знав натури твеї.
Мавка:
Я, може, і сама її не знала…
Лукаш:
Так от же слухай: якщо я тут маю
тебе питати, хто до мене сміє
ходити, а хто ні, то ліпше сам я
знов з лісу заберуся на село.
Вже якось там не пропаду між людьми.
Бо я не став отут сидіти в тебе,
як лис у пастці.
Мавка:
Я пасток на тебе
не наставляла. Ти прийшов по волі.
Лукаш:
По волі ж і піду, як тільки схочу,
ніхто нічим мене тут не прив’яже!
Мавка:
Чи я ж тебе коли в’язати хтіла?
Лукаш:
Ну, то до чого ж ціла ся балачка?
Дов’язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати. Мавка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній задумі.
Дядько Лев:
(виходить із-за хати)
Чого се ти, небого, зажурилась?
Мавка:
(тихо, смутно)
Минає літо, дядечку…
Лев:
Для тебе
воно таки журба. Я міркував би,
що вже б тобі не тра верби на зиму.
Мавка:
А де ж я маю бути?
Лев:
Як на мене,
то не тісна була б з тобою хата…
Коли ж сестра таку натуру має,
що з нею й не зговориш. Я вже брався
і так, і інако… Якби то я
був тут господарем, то й не питався б;
та вже ж я їм віддав сей грунт і хату,
то воля не моя. Я сам піду
на зиму до села, до свеї доми…
Якби ти на селі могла сидіти,
то я б тебе прийняв.
Мавка:
Ні, я не можу…
якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.
Лев:
Хліб добрий, дівонько, а не людина.
Але, щоправда, я таки вподобав
породу вашу лісову. Як буду
вмирати, то прийду, як звір, до лісу,—
отут під дубом хай і поховають…
Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,
як сива голова моя схитнеться?..
Де-де! ще й не такі були дуби,
та й тії постинали… Зеленій же
хоч до морозу, кучерявий друже,
а там… чи дасть Біг ще весни діждати?..
(Стоїть, смутно похилившись на ціпок).
Мавка поволі вибирає напівзів’ялі квітки з пожатого жита і складає їх в пучечок. З хати виходять мати, Килина і Лукаш.
Мати:
(до Килини)
Чого ви спішитесь? Та ще посидьте!
Килина:
Ей, ні вже, дядинусю, я піду.
Дивіть, уже нерано, – я боюся.
Мати:
Лукашу, ти провів би.
Лукаш:
Чом же, можу.
Килина:
(поглядає на нього)
Та, май, робота є…
Мати:
Яка робота
увечері? Іди, синашу, йди
та надведи Килинку до дороги.
Самій увечері в сій пущі сумно.
Та ще така хороша молодичка,—
коли б хто не напав!
Килина:
Ой дядинусю,
се ж ви мене тепер зовсім злякали!
Лукашу, йдім, поки не звечоріло,
а то й удвох боятимемось!
Лукаш:
Я б то?
боявся в лісі? Ого-го! помалу!
Мати:
Та він у мене хлопець молодець,
ви вже, Килинко, честі не уймайте!
Килина:
Ні, то я жартома…
(Завважає Лева).
Ов! дядьку Леве!
то ви-те вдома?
Лев:
(удає, мов не дочув)
Га? ідіть здорові!
(Йде собі в ліс).
Килина:
Ну, будьте вже здоровенькі, тітусю!
(Хоче поцілувати стару в руку, тая не дає, обтирає собі рота фартухом і тричі «з церемонією» цілується з Килиною).
Килина:
(вже на ході)
Живі бувайте, нас не забувайте!
Мати:
Веселі будьте та до нас прибудьте!
(Йде в хату і засовує двері за собою).
Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, походою іде до озера, сідає на похилену вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галяву, хату й гай.
Русалка:
(підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і цікава)
Ти плачеш, Мавко?
Мавка:
Ти хіба ніколи
не плакала, Русалонько?
Русалка:
О, я!
Як я заплачу на малу хвилинку,
то мусить хтось сміятися до смерті!
Мавка:
Русалко! ти ніколи не кохала…
Русалка:
Я не кохала? Ні, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання – як вода, – плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал – воно кипить, а стріне холод —
стає мов камінь. От моє кохання!
А те твоє – солом’яного духу
дитина квола. Хилиться од вітру,
під ноги стелеться. Зостріне іскру —
згорить не борючись, а потім з нього
лишиться чорний згар та сивий попіл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить і кисне, як солома,
в воді холодній марної досади,
під пізніми дощами каяття.
Мавка:
(підводить голову)
Ти кажеш – каяття? Спитай березу,
чи кається вона за тії ночі,
коли весняний вітер розплітав
їй довгу косу?
Русалка:
А чого ж сумує?
Мавка:
Що милого не може обійняти,
навіки пригорнути довгим віттям.
Русалка:
Чому?
Мавка:
Бо милий той – весняний вітер.
Русалка:
Нащо ж було кохати їй такого?
Мавка:
Бо він був ніжний, той весняний легіт,
співаючи, їй розвивав листочки,
милуючи, розмаяв їй віночка
і, пестячи, кропив росою косу…
Так, так… він справжній був весняний вітер,
та іншого вона б не покохала.
Русалка:
Ну, то нехай тепер жалобу спустить
аж до землі, бо вітра обійняти
повік не зможе – він уже пролинув.
(Тихо, без плеску, відпливає від берега і зникає в озері).
Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій. Потім від сильнішого пориву вітру хмари дощові розходяться і видко ліс – уже в яскравому осінньому уборі на тлі густо-синього передзахідного неба.
Мавка:
(тихо, з глибокою журбою)
Так… він уже пролинув…
Лісовик виходить з гущавини. Він у довгій киреї барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гілка достиглого хмелю.
Лісовик:
Доню, доню,
як тяжко ти караєшся за зраду!..
Мавка:
(підводить голову)
Кого я зрадила?
Лісовик:
Саму себе.
Покинула високе верховіття
і низько на дрібні стежки спустилась.
До кого ти подібна? До служебки,
зарібниці, що працею гіркою
окрайчик щастя хтіла заробити
і не змогла, та ще останній сором
їй не дає жебрачкою зробитись.
Згадай, якою ти була в ту ніч,
коли твоє кохання розцвілося:
була ти наче лісова царівна
у зорянім вінку на темних косах,—
тоді жадібно руки простягало
до тебе щастя і несло дари!
Мавка:
Так що ж мені робить, коли всі зорі
погасли і в вінку, і в серці в мене?
Лісовик:
Не всі вінки погинули для тебе.
Оглянься, подивись, яке тут свято!
Вдяг ясень-князь кирею золоту,
а дика рожа буйнії корали.
Невинна біль змінилась в гордий пурпур
на тій калині, що тебе квітчала,
де соловей співав пісні весільні.
Стара верба, смутна береза навіть
у златоглави й кармазини вбрались
на свято осені. А тільки ти
жебрацькі шмати скинути не хочеш,
бо ти забула, що ніяка туга
краси перемагати не повинна.
Мавка:
(поривчасто встає)
То дай мені святкові шати, діду!
Я буду знов як лісова царівна,
і щастя упаде мені до ніг,
благаючи моєї ласки!
Лісовик:
Доню,
давно готові шати для царівни,
але вона десь бавилась, химерна,
убравшися для жарту за жебрачку.
Розкриває свою кирею і дістає досі заховану під нею пишну, злотом гаптовану багряницю і срібний серпанок; надіває багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на ній червоні китиці ягід, звиває собі віночок, розпускає собі коси, квітчається вінком і склоняється перед Лісовиком, – він накидає їй срібний серпанок на голову.
Лісовик:
Тепер я вже за тебе не боюся.
(Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину і зникає).
З лісу вибігає Перелесник.
Мавка:
Знов ти?
(Наміряється втікати).
Перелесник:
(зневажливо)
Не бійся, не до тебе. Хтів я
одвідати Русалоньку, що в житі,
та бачу, вже вона заснула. Шкода…
А ти змарніла щось.
Мавка:
(гордо)
Тобі здається!
Перелесник:
Здається, кажеш? Дай я придивлюся.
(Підходить до неї. Мавка відступає).
Та ти чого жахаєшся? Я знаю,
що ти заручена, – не зачеплю.
Мавка:
Геть! не глузуй!
Перелесник:
Та ти не сердься, – що ж,
коли я помилився… Слухай, Мавко,
давай лиш побратаємось.
Мавка:
З тобою?
Перелесник:
А чом же ні? Тепер ми восени,
тепер, бач, навіть сонце прохололо,
і в нас простигла кров. Таж ми з тобою
колись були товариші, а потім
чи грались, чи кохались – трудно зважить, —
тепер настав братерства час. Дай руку.
Мавка трохи нерішуче подає йому руку.
Дозволь покласти братній поцілунок
на личенько твоє бліде.
(Мавки одхиляється, він все-таки її цілує).
О, квіти
на личеньку одразу зацвіли! —
цнотливії, незапашні, осінні…
(Не випускаючи її руки, оглядається по галяві).
Поглянь, як там літає павутиння,
кружляє і вирує у повітрі…
Отак і ми…
(Раптом пориває її в танець).
Так от і ми
кинемось, ринемось
в коло сами!
Зорі пречисті,
іскри злотисті,
ясні та красні вогні променисті,
все, що блискуче, —
все те летюче,
все безупинного руху жагуче!
Так от і я…
так от і я…
Будь же мов іскра, кохана моя!
Прудко вирує танець. Срібний серпанок на Мавці звився угору, мов блискуча гадючка, чорні коси розмаялись і змішалися з вогнистими кучерями Перелесника.
Мавка:
Годі!.. ой годі!..
Перелесник:
В щирій загоді
не зупиняйся, кохана, й на мить!
Щастя – то зрада,
будь тому рада,—
тим воно й гарне, що вічно летить!
Танець робиться шаленим.
Звиймося!
Злиймося!
Вихром завиймося!
Жиймо!
зажиймо
вогнистого раю!
Мавка:
Годі!.. пусти мене… Млію… вмираю.
(Голова її падає йому на плече, руки опускаються, він мчить її в танці омлілу).
Раптом з-під землі з’являється темне, широке, страшне Марище.
Марище:
Віддай мені моє. Пусти її.
Перелесник:
(спиняється і випускає Мавку з рук, вона безвладно спускається на траву)
Хто ти такий?
Марище:
Чи ти мене не знаєш? —
«Той, що в скалі сидить».
Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть і зник у лісі. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очі і з жахом дивиться на Мару, що простягає руки взяти її.
Мавка:
Ні, я не хочу!
Не хочу я до тебе! Я жива!
«Той, що в скалі сидить»:
Я поведу тебе в далекий край,
незнаний край, де тихі, темні води
спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі,
мовчазні скелі там стоять над ними
німими свідками подій, що вмерли.
Спокійно там: ні дерево, ні зілля
не шелестить, не навіває мрій,
зрадливих мрій, що не дають заснути,
і не заносить вітер жадних співів
про недосяжну волю; не горить
вогонь жерущий; гострі блискавиці
ламаються об скелі і не можуть
пробитися в твердиню тьми й спокою
Тебе візьму я. Ти туди належиш:
ти бліднеш від огню, від руху млієш,
для тебе щастя – тінь, ти нежива.
Мавка:
(встає)
Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає.
Марище:
Почім ти знаєш те?
Мавка:
По тім, що муку
свою люблю і їй даю життя.
Коли б могла я тільки захотіти
її забути, я пішла б з тобою,
але ніяка сила в цілім світі
не дасть мені бажання забуття.
В лісі чується шелест людської ходи.
Ось той іде, що дав мені ту муку!
Зникай, Маро! Іде моя надія!
«Той, що в скалі сидить» відступається в темні хащі і там притаюється. З лісу виходить Лукаш. Мавка йде назустріч Лукашеві. Обличчя її відбиває смертельною блідістю проти яскравої одежі, конаюча надія розширила її великі темні очі, рухи в неї поривчасті й заникаючі, наче щось у ній обривається.
Лукаш:
(побачивши її)
Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?
(Поспішає до хати, стукає в двері, мати відчиняє, не виходячи, Лукаш до матері на порозі).
Готуйте, мамо, хліб для старостів,—
Я взавтра засилаюсь до Килини!
(Іде в хату, двері зачиняються).
«Той, що в скалі сидить» виходить і подається до Мавки.
Мавка:
(зриває з себе багряницю)
Бери мене! Я хочу забуття!
«Той, що в скалі сидить» торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, він закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.
Дія III
Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені. Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною щетиною, а долі по узліссі снується розтріпаний морок. Лукашева хата починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якась постать, що знеможена прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати Мавку; вона в чорній одежі, в сивому непрозорому серпанку, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок. Коли розвидняється, на галяві стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столітній дуб, а недалечко від нього недавно насипану, ще не порослу моріжком могилу.
З лісу виходить Лісовик, у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.
Лісовик:
(придивляючись до постаті під хатою)
Ти, донечко?
Мавка:
(трохи поступає до нього)
Се я.
Лісовик:
Невже пустив
тебе назад «Той, що в скалі сидить»?
Мавка:
Ти визволив мене своїм злочином.
Лісовик:
Ту помсту ти злочином називаєш,
ту справедливу помсту що завдав я
зрадливому коханцеві твоєму?
Хіба ж то не по правді, що дізнав він
самотнього несвітського одчаю,
блукаючи в подобі вовчій лісом?
Авжеж! Тепер він вовкулака [43 - Вовкулака – за народними повір’ями, людина, що обертається у вовка.] дикий!
Хай скавучить, нехай голосить, виє,
хай прагне крові людської,– не вгасить
своєї муки злої!
Мавка:
Не радій,
бо я його порятувала. В серці
знайшла я теє слово чарівне,
що й озвірілих в люди повертає.
Лісовик:
(тупає зо злості ногою і ламає з тріском свого ціпка)
Не гідна ти дочкою лісу зватись!
бо в тебе дух не вільний лісовий,
а хатній рабський!
Мавка:
О, коли б ти знав,
коли б ти знав, як страшно то було…
Я спала сном камінним у печері
глибокій, чорній, вогкій та холодній,
коли спотворений пробився голос
крізь неприступні скелі, і виття
протягле, дике сумно розіслалось
по темних, мертвих водах і збудило
між скелями луну давно померлу…
І я прокинулась. Вогнем підземним
мій жаль палкий зірвав печерний склеп,
і вирвалась я знов на світ. І слово
уста мої німії оживило,
і я вчинила диво… Я збагнула,
що забуття не суджено мені.
Лісовик:
Де ж він тепер? Чому він не з тобою?
Чи то й його невдячність невмируща
так, як твоє кохання?
Мавка:
Ох, дідусю!
якби ти бачив!.. Він в подобі людській
упав мені до ніг, мов ясень втятий…
І з долу вгору він до мене звів
такий болючий погляд, повний туги
і каяття палкого, без надії…
Людина тільки може так дивитись!..
Я ще до мови не прийшла, як він
схопивсь на рівні ноги, і від мене
тремтячими руками заслонився,
і кинувся, не мовлячи ні слова,
в байрак терновий, там і зник з очей.
Лісовик:
І що ж тепер ти думаєш робити?
Мавка:
Не знаю… Я тепер, як тінь, блукаю
край сеї хати. Я не маю сили
покинути її… Я серцем чую —
він вернеться сюди…
Лісовик мовчки журливо хитає головою.
Мавка знов прихиляється до стіни.
Лісовик:
Дитино бідна,
чого ти йшла від нас у край понурий?
Невже нема спочинку в ріднім гаю?
Дивись, он жде тебе твоя верба,
вона давно вже ложе постелила
і журиться, що ти десь забарилась.
Іди спочинь.
Мавка:
(тихо)
Не можу я, дідусю.
Лісовик, шумно зітхнувши, помалу подався в ліс. З лісу чується навісний тупіт, наче хтось без ваги женеться конем, потім спиняється.
Куць:
(вискакує з-за хати, потираючи руки, і спиняється, побачивши Мавку)
Ти, Мавко, тут?
Мавка:
А ти чого никаєш?
Куць:
Я їм коня притяг за гичку в стайню.
Гаразд мене поповозив востаннє,
вже не возитиме нікого більше!
Мавка:
Ненавидний! Ти оганьбив наш ліс!
Се так держиш умову з дядьком Левом?
Куць:
Умова наша вмерла вкупі з ним.
Мавка:
Як? Дядько Лев умер?
Куць:
Он і могила.
Під дубом поховали, а прийшлося
коло пенька старому спочивати.
Мавка:
Обоє полягли… Він пречував,
що вже йому сей рік не зимувати…
(Надходить до могили).
Ой як же плаче серце по тобі,
єдиний друже мій! Якби я мала
живущі сльози, я б зросила землю,
барвінок би зростила невмирущий
на сій могилі. А тепер я вбога,
мій жаль спадає, наче мертвий лист…
Куць:
Жаль не пристав мені, а все ж я мушу
признатися – таки старого шкода,
бо він умів тримати з нами згоду.
Було, і цапа чорного держить
при конях, щоб я мав на чому їздить.
Я блискавкою мчу, було, на цапі,
а коники стоять собі спокійно.
От сі баби зовсім не вміють жити
як слід із нами, – цапа продали,
зрубали дуба. Зрушили умову.
Ну й я ж віддячив їм! Найкращі коні
на смерть заїздив; куплять – знов заїжджу.
Ще й відьму, що в чортиці бабувала,
гарненько попросив, щоб їм корови
геть-чисто попсувала. Хай же знають!
Ще ж Водяник стіжка їм підмочив,
а Потерчата збіжжя погноїли,
Пропасниця їх досі б’є за те,
що озеро коноплями згидили.
Не буде їм добра тепер у лісі!
Вже тут навколо хати й Злидні ходять.
Злидні:
(малі, заморені істоти, в лахмітті, з вічним гризьким голодом на обличчі, з’являються з-за кутка хатнього)
Ми тут! А хто нас кличе?
Мавка:
(кидається їм навперейми до дверей)
Геть! Щезайте!
Ніхто не кликав вас!
Один Злидень:
Злетіло слово —
назад не вернеться.
Злидні:
(обсідають поріг)
Коли б там швидше
нам двері відчинили, – ми голодні!
Мавка:
Я не пущу туди!
Злидні:
То дай нам їсти!
Мавка:
(з жахом)
Нічого я не маю…
Злидні:
Дай калину
оту що носиш коло серця! Дай!
Мавка:
Се кров моя!
Злидні:
Дарма! Ми любим кров.
Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, інші сіпають його, щоб і собі покуштувати, гризуться межи собою і гарчать, як собаки.
Куць:
Ей, Злидні, залишіть – то не людина!
Злидні спиняються, цокотять зубами і свищуть від голоду.
Злидні:
(до Куця)
Так дай нам їсти, бо й тебе з’їмо!
(Кидаються до Куця, той відскакує).
Куць:
Ну-ну помалу!
Злидні:
Їсти! Ми голодні!!
Куць:
Стривайте, зараз я збуджу бабів,—
вам буде їжа, а мені забава.
(Бере грудку землі, кидає в вікно і розбиває шибку).
Голос матері Лукашевої:
(в хаті)
Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила!
Куць:
(до Злиднів пошепки)
А бачите – прокинулась. Ось хутко
покличе вас. Тепер посидьте тихо,
а то ще заклене стара вас так,
що й в землю ввійдете, – вона се вміє.
Злидні скулюються під порогом темною купою. З хати чутно крізь розбиту шибку рухи вставання матері, потім її голос, а згодом Килинин.
Голос материн:
О, вже й розвиднилось, а та все спить.
Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же!
Бодай навік заснула… Встань! А встань,
бодай ти вже не встала!
Голос Килини:
(заспано)
Та чого там?
Мати:
(уїдливо)
Пора ж тобі коровицю здоїти,
оту молочну, турського заводу,
що ти ще за небіжчика придбала.
Килина:
(вже прочумавшись)
Я тії подою, що тут застала,
та націджу три краплі молока —
хунт масла буде…
Мати:
Отже й не змовчить!
Хто ж винен, що набілу в нас не стало?
З такою господинею… ой горе!
Ну вже й невісточка! І де взялася
на нашу голову?
Килина:
А хто ж велів
до мене засилатися? Таж мали
отут якусь задрипанку – було вам
прийняти та прибрати хорошенько,
от і була б невісточка до мислі!
Мати:
А що ж – гадаєш, ні? Таки й була б!
Дурний Лукаш, що проміняв на тебе;
бо то було таке покірне, добре,
хоч прикладай до рани… Узиваєш
її задрипанкою, а сама
її зелену сукню перешила
та й досі соваєш – немає встиду!
Килина:
Та вже ж, у вас находишся в новому!..
Он чоловіка десь повітря носить,
а ти бідуй з свекрушиськом проклятим, —
ні жінка, ні вдова – якась покидька!
Мати:
Який би чоловік з тобою всидів?
Бідо напрасна! Що було – то з’їла
з дітиськами своїми, – он, сидять! —
бодай так вас самих посіли злидні!
Килина:
Нехай того посядуть, хто їх кличе!
На сих словах одчинає двері з хати. Куць утікає в болото. Злидні схоплюються і забігають у сіни. Килина з відром у руках шпарко пробігає до лісового потоку з гуркотом набирає відром воду і вертається назад уже трохи тихшою ходою. Завважає близько дверей Мавку що стоїть при стіні знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя.
Килина:
(спиняється і становить відро долі)
А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п’яна,
чи, може, змерзла?
(Термосить Мавку за плече).
Мавка:
(насилу, мов борючися з тяжкою зморою)
Сон мене змагає…
Зимовий сон…
Килина:
(відслоняє їй обличчя і пізнає)
Чого сюди прийшла?
Тобі не заплатили за роботу?
Мавка:
(як і перше)
Мені ніхто не може заплатити.
Килина:
До кого ти прийшла? Його нема.
Я знаю, ти до нього! Признавайся —
він твій коханок?
Мавка:
(так само)
Колись був ранок
ясний, веселий, не той, що тепер…
він уже вмер…
Килина:
Ти божевільна!
Мавка:
(так само)
Вільна я, вільна…
Сунеться хмарка по небу повільна…
йде безпричальна, сумна, безпривітна…
Де ж блискавиця блакитна?
Килина:
(сіпає її за руку)
Геть! не мороч мене! Чого стоїш?
Мавка:
(притомніше, відступаючи од дверей)
Стою та дивлюся, які ви щасливі.
Килина:
А щоб ти стояла у чуді та в диві!
Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гіллям.
Килина:
(оговтавшись від здуміння, ворожо)
Чи ба! Я в добрий час тобі сказала!
Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..
Хлопчик:
(вибігає з хати. До Килини)
Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем,
а баба не дають!
Килина:
Ей, одчепися!
(Нишком, нахилившись до нього).
Я там під печею пиріг сховала,—
як баба вийде до комори, – з’їжте.
Хлопчик:
Ви-те суху вербу встромили тута?
Та й нащо то?
Килина:
Тобі до всього діло!
Хлопчик:
Я з неї вріжу дудочку!
Килина:
Про мене!
Хлопчик вирізує гілку з верби і вертається в хату. З лісу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.
Килина:
(скрикує радісно, вгледівши його, але зараз же досада тамує їй радість)
Таки явився! Де тебе носило
так довго?
Лукаш:
Не питай!
Килина:
Ще й не питай!
Тягався, волочився, лихо знає
де, по яких світах, та й «не питай»!
Ой любчику, не тра мені й питати…
Вже десь ота корчма стоїть на світі,
що в ній балює досі свита й шапка.
Лукаш:
Не був я в корчмі…
Килина:
Хто, дурний, повірить?
(Заводить).
Втопила ж я головоньку навіки
за сим п’яницею!
Лукаш:
Мовчи! Не скигли!!
Килина спиняється, глянувши на нього з острахом.
Ось я тебе тепера попитаю!
Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?
Килина:
(спочатку збилась, але хутко стямилась)
А що ж ми мали тута – голод їсти?
Прийшли купці, купили, та й уже.
Велике щастя – дуб!
Лукаш:
Таж дядько Лев
заклявся не рубати.
Килина:
Дядька Лева
нема на світі, – що з його закляття?
Хіба ж то ти заклявся або я?
Та я б і цілий ліс продати рада
або протеребити [44 - Протереблювати – проріджувати рослинність або розчищати якесь місце від лісу (дерев, кущів).], – був би грунт,
як у людей, не ся чортівська пуща.
Таж тут, як вечір, – виткнутися страшно!
І що нам з того лісу за добро?
Стикаємось по нім, як вовкулаки,
ще й справді вовкулаками завиєм!
Лукаш:
Цить! цить! не говори! Мовчи!
(В голосі його чутно божевільний жах),
Ти кажеш
продати ліс… зрубати… а тоді вже
не буде так… як ти казала?
Килина:
Як?
Що вовк…
Лукаш:
(затуляє їй рота)
Ні, не кажи!
Килина:
(визволившись від нього)
Та бійся Бога!
Ти впився, чи вдурів, чи хто наврочив?
Ходи до хати.
Лукаш:
Зараз… я піду…
от тільки… тільки… ще води нап’юся!
(Стає навколішки і п’є з відра. Потім устає і дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з місця).
Килина:
Ну? Що ж ти думаєш?
Лукаш:
Я? Так… не знаю…
(Вагаючись).
Чи тут ніхто не був без мене?
Килина:
(шорстко)
Хто ж би
тут бути мав?
Лукаш:
(спустивши очі)
Не знаю…
Килина:
(злісно посміхнувшись)
Ти не знаєш,
то, може, я що знаю.
Лукаш:
(тривожно)
Ти?
Килина:
А що ж!
Я відаю, кого ти дожидаєш,
та тільки ба! – шкода твого ждання!
Якщо й було, то вже в стовпець пішло…
Лукаш:
Що ти говориш?
Килина:
Те, що чуєш.
Мати:
(вибігає з хати і кидається з обіймами до Лукаша. Він холодно приймає те вітання)
Сину!..
Ой синоньку! Ой що ж я набідилась
з отею відьмою!
Лукаш:
(здригнувшись)
З якою?
Мати:
(показує на Килину)
З тею ж!
Лукаш:
(зневажливо всміхаючись)
І та вже відьма? – Ба, то вже судилось
відьомською свекрухою вам бути.
Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли.
Мати:
Якби ж я знала, що вона така
нехлюя, некукібниця!..
Килина:
(впадає в річ)
Ой горе!
Хто б говорив! Уже таких відьом,
таких нехлюй, як ти, світ не видав!
Ну вже ж і матінка, Лукашу, в тебе!—
залізо – й те перегризе!
Лукаш:
А ти,
я бачу, десь міцніша від заліза.
Килина:
Від тебе дочекаюсь оборони!
Такої матері такий і син!
Якого ж лиха брав мене? Щоб тута
помітувано мною?
Мати:
(до Лукаша)
Та невже ж ти
не скажеш їй стулити губу? Що ж то,
чи я їй поштурховисько якесь?
Лукаш:
Та дайте ви мені годину чисту!
Ви хочете, щоб я не тільки з хати,
а з світа геть зійшов? Бігме, зійду!
Килина:
(до матері)
А що? діждалась?
Мати:
Щоб ти так діждала
від свого сина!
(Розлючена йде до хати, на порозі стрічається з Килининим сином, що вибігає з сопілкою в руках).
Оступися, злидню!
(Штурхає хлопця і заходить в хату, тряснувши дверима).
Хлопчик:
Ви-те прийшли вже, тату?
Лукаш:
Вже, мій сину.
(На слові «сину» кладе іронічний притиск).
Килина:
(вражена)
Ну, то скажи йому, як має звати,—
уже ж не дядьком?
Лукаш:
(трохи присоромлений)
Та хіба ж я що?
Ходи, ходи сюди, малий, не бійся.
(Гладить хлопця по білій голівці).
Чи то ти сам зробив сопілку?
Хлопчик:
Сам.
Та я не вмію грати. Коб ви-те!
(Простягає Лукашеві сопілку).
Лукаш:
Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..
(Смутно задумується).
Хлопчик:
(пхикаючи)
І! то ви-те не хочете! Ну, мамо,
чом тато не хотять мені заграти?
Килина:
Іще чого! Потрібне те грання!
Лукаш:
А дай сюди сопілочку.
(Бере сопілку).
Хороша.
З верби зробив?
Хлопчик:
А що ж, он з теї-о.
(Показує на вербу, що сталася з Мавки).
Лукаш:
Щось наче я її не бачив тута.
(До Килини).
Ти посадила?
Килина:
Хто б її садив?
Стирчав кілок вербовий та й розрісся.
Тут як з води росте – таже дощі!
Хлопчик:
(вередливо)
Чому ви-те не граєте?
Лукаш:
(задумливо)
Заграти?..
(Починає грати (мелодія № 14) спершу тихенько, далі голосніше; зводить згодом на ту веснянку (мелодія № 8), що колись грав Мавці. Голос сопілки (при повторенні гри на сопілці мелодії № 8) починає промовляти словами).
«Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає мені груди, серденько виймає…»
Лукаш:
(випускає з рук сопілку)
Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари!
Хлопчик, злякавшись крику, втік до хати.
Кажи, чаклунко, що то за верба?
(Хапає Килину за плече).
Килина:
Та відчепися, відки маю знати?
Я з кодлом лісовим не накладаю
так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш,
хіба я бороню? Ось на й сокиру.
(Витягає йому з сіней сокиру).
Лукаш:
(узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся удруге і спустив руки)
Ні, руки не здіймаються, не можу…
чогось за серце стисло…
Килина:
Дай-но я!
(Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу).
В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає
Перелесник і обіймає вербу.
Перелесник:
Я визволю тебе, моя кохана!
Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається на хату солом’яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату. Мати Лукашева і Килинині діти вибігають з хати з криком: «Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!..» Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і на клунках та мішках виносять скулених Злиднів, що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають з коновками до води, заливають вогонь, але він іще дужче розгоряється.
Мати:
(до Лукаша)
Чого стоїш? Рятуй своє добро!
Лукаш:
(втупивши очі в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвітом)
Добро? А може, там згорить і лихо?..
Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, і вся хата обертається в кострище. Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко крізь білий застил сніговий не стає нікого видко, тюльки багряна мінлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, і коли сніг рідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вогкості. Матері Лукашевої і дітей Килининих та клунків з добром уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг, віз та дещо з хліборобського начиння.
Килина:
(з останнім клунком у руках, сіпає Лукаша за рукав)
Лукашу!.. Ані руш! Чи остовпів?
Хоч би поміг мені носити клунки!
Лукаш:
Та вже ж ви повиносили всі злидні.
Килина:
Бийся по губі! Що се ти говориш?
Лукаш:
(сміється тихим, дивним сміхом)
Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш…
Тепер я мудрий став…
Килина:
(злякана)
Ой чоловіче,
щось ти таке говориш… я боюся!
Лукаш:
Чого боїшся? Дурня не боялась,
а мудрого боїшся?
Килина:
Лукашуню,
ходімо на село!
Лукаш:
Я не піду.
Я з лісу не піду. Я в лісі буду.
Килина:
Та що ж ти тут робитимеш?
Лукаш:
А треба
все щось робити?
Килина:
Як же маєм жити?
Лукаш:
А треба жити?
Килина:
Пробі, чоловіче,
чи ти вже в голову зайшов, чи що?
То так тобі з переляку зробилось.
Ходімо на село, закличу бабу,—
тра вилляти переполох!
(Тягне його за руку).
Лукаш:
(дивиться на неї з легковажною усмішкою)
А хто ж тут
недогарків отих глядіти буде?
(Показує на віз і начиння).
Килина:
(господарно)
Ой правда, правда, ще порозтягають!
Аби довідалися, що горіло,
то й набіжать з села людиська тії!
То вже хіба постій тут, Лукашуню.
Я побіжу десь коней попрошу,—
бо наші ж геть у стайні попеклися! —
то зберемо на віз та й завеземо
десь до родини твеї, може, пустять…
Ой горе! Якось треба рятуватись…
Останні слова промовляє, вже біжучи до лісу. Лукаш прово джає її тихим сміхом. Незабаром її не стає видко. Від лісу наближається якась висока жіноча постать у білій додільній сорочці і в білій, зав’язаній по-старосвітському намітці. Вона йде хитаючись, наче од вітру валиться, часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко від пожарища, то випростується, і тоді видно її змарніле обличчя, подібне до Лукашевого.
Лукаш:
Хто ти? Що ти тут робиш?
Постать:
Я – загублена Доля.
Завела мене в дебрі
нерозумна сваволя.
А тепер я блукаю,
наче морок по гаю,
низько припадаю, стежечки шукаю
до минулого раю.
Ой уже ж тая стежка
білим снігом припала…
Ой уже ж я в сих дебрях
десь навіки пропала!..
Лукаш:
Уломи ж, моя Доле,
хоч отую ожину,
щоб собі промести, по снігу провести
хоч маленьку стежину!
Доля:
Ой колись я навесні
тут по гаю ходила,
по стежках на признаку
дивоцвіти садила.
Ти стоптав дивоцвіти
без ваги попід ноги…
Скрізь терни-байраки, та й нема признаки,
де шукати дороги.
Лукаш:
Прогорни, моя Доле,
хоч руками долинку,
чи не знайдеш під снігом
з дивоцвіту стеблинку.
Доля:
Похололи вже руки,
що й пучками – не рушу…
Ой тепер я плачу бо вже чую й бачу
що загинути мушу.
(Застогнавши, рушає).
Лукаш:
(простягаючи руки до неї)
Ой скажи, дай пораду,
як прожити без долі!
Доля:
(показує на землю в нього під ногами)
Як одрізана гілка,
що валяється долі!
(Іде, хиляючись, і зникає в снігах).
Лукаш нахиляється до того місця, що показала Доля, знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези. Сідає під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись, як дитина. Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з’являється з-за берези і схиляється над Лукашем.
Постать Мавки:
Заграй, заграй, дай голос мому серцю!
Воно ж одно лишилося від мене.
Лукаш:
Се ти?.. Ти упирицею [45 - Упир (вампір, вурдалака) – за народними повір’ями, перевертень, песиголовець, мрець, що виходить ночами з домовини і ссе кров сплячих людей.] прийшла,
щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!
(Розкриває груди).
Живи моєю кров’ю! Так і треба,
бо я тебе занапастив…
Мавка:
Ні, милий,
ти душу дав мені, як гострий ніж
дає вербовій тихій гілці голос.
Лукаш:
Я душу дав тобі? А тіло збавив!
Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!
(З невимовною тугою дивиться на неї).
Мавка:
О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю,—
стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди,
вбогі й багаті, веселі й сумні,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
все, що колись ти для мене співав,
ще як напровесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю…
Грай же, коханий, благаю!
Лукаш починає грати. Спочатку гра його (мелодії № 15 і 16) сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання (мелодія № 10, тільки звучить голосніше, жагливіше, ніж у першій дії) покриває тугу. Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя. Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, далі переходить у густу сніговицю. Коли вона трохи ущухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навісом снігу на вітах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця…
25/VІІ 1911