-------
| bookZ.ru collection
|-------
| Олег Семенович Ладыженский
|
| Обітниця
-------
Олег Ладиженський
Обітниця
(вірші різних років у авторському перекладі українською мовою)
З трагедії «Зоря» Томаса Бінорі, барда-вигнанця
I.
Що станеться з іменем, маючим тінь,
І з тінью, в якої з'явилось ім'я?
Можливо, народиться нова сім'я,
Де будуть стосунки чудні та прості,
І доля своє розпочне маяття
У цих безтілесних живих поняттях…
І тінь за хазяїном містом біжить,
По імені кличе: «Агов! Стережись!
Не треба!…» Але це ім'я без буття
Мені незнайоме.
II.
Я жив в тіні імен. В тіні великих
Імен, немов шляхетних прапорів.
Їх смак душа приймала, наче ліки,
Їх блиск в очах грозою майорів,
І супились зі стін суворі лики,
За хист мене лишаючи дарів.
Я вивчив імена тіней пізніше.
Ось тінь змії. Тінь ворога. Ось тінь
Кота, що переслідує тінь миші,
Ось тінь-тополя з тінью від листів.
А це пройшов тінь-день. В вечірній тиші
Чекає він тінь-ночь на самоті.
Передбачая дикий рух племен,
Вал землетрусів і загибель мира,
Не те співаю, що бажає ліра,
А імена тіней та тінь імен.
Прохання
Поклади мене, як печатку в руку,
Поклади мене, як тавро на серце,
Поклади мене, як сухар в дорогу,
Як грозу на діл, як роки на старця.
Поклади мене, бо я вже не встану,
Я навіки тут, я десь був та вийшов,
Над горою хмари від щастя стогнуть,
Під горой тополі трімтять: «Ми – ваші!»
Не довічно хмарам в грозі кричати,
Не довік тополі стояти списом,
Якщо кличу я, а мене не чути —
Поклади мене безпорадной пісней…
Балада обміну
Трьох відважних і відданих друзів я мав,
Трійцю друзів – танцюй, карасі!
Їх у долі на трьох ворогів я зміняв,
Бо три ворога кращі за всіх!
Трьох чудових красунь-наречених я мав,
Троє дівчин, і кожна з кільцем!
Їх у долі на трійцю жінок я зміняв,
А жінок – на розбите яйце.
Народив я багато дітей-діточок,
Цілий табір малих – ліч-не-ліч!
Діточок я у долі зміняв на гачок,
А гачок – це коштовная річ!
Знався з цілой юрбой я турбот і скорбот —
Ну навіщо мені це лайно?!
Я у долі зміняв їх мерзотний народ
На шинок, і жінок, і вино!
В домовині я спокою теж не знайду,
Хоч побачу тут смерть без прикрас —
Буде обмін на щастячко чи на біду,
Я і мертвий зміняю цю долю на ту,
Дам грошей, і зміняю ще раз!
Хайямки
Нас, кісток-черепів, в домовинах чортьма,
Нам не треба жалю, нас укрила пітьма, —
Ті, хто жив, хай відвідають нас на погості,
Або смерть вас відвідає ніччю сама…
Приймая вогонь, згодні ми на пітьму,
Забувши, навчилися ми усьому —
Збідніли? Збагатшали? Геть сплюндрували
Життя? І питаємо небо: «Чому?!»
Новоруський рубайят «Пацан Хайям»
– Пацани, я стирчу! Ми фільтруєм базар,
Нас не ловлять менти і не косить шиза,
Але зверхній бугор – кілер та відморозок!
Я отримав маляву – у нього крейза!
– По панятіям треба нам жити, братан,
Я – тобі, ти – мені, та й ми квити, братан!
Якщо доля обох розведе на мизинцях,
То ми долю зумієм згубити, братан!
І до тебе, пацан, знали ми пацанов,
Будем знати і після! Таке ось кино —
Кожен з нас відповість за свою розпальцовку,
І відвалить з юрбою друзяк-паханов…
Я відкинувся з зони – й одразу в кабак.
Є у мене резони прийти у кабак —
Я не в змозі напитись у бібліотеці!
Ось проп'ю я кальсони й залишу кабак…
Епітафія на могилі хвилософа
Де я лежу, там міг лежати ти,
Від кладовища людям не втекти,
Тоді навіщо нам тягнути вік? —
Лягай негайно, як я ліг торік.
Нічні цикади
Вони бились день,
Вони бились ніч —
Полягли усі,
Та не в тому річ…
Стережись, рибонько,
Не ходи, де глибонько,
Бо не спить рибалка,
Тебе любить палко…
Не гомін за стінами,
Не тіні за спинами —
То вдача біжить поза тинами…
Всяк у клуні чаклунить,
Чари мажить та смажить,
А як дійде до справи —
Шурх у кущі та трави…
Ворожили ворожбити:
«Будеш, хлопець, з рожей битой!» —
Лихоманка моя вдача,
Чим же я тобі віддячу?
Ось би взяти людинку
Та за кожну частинку,
І спитати у ней: «Як діла?»
Минулу тінь у згадці схороню —
Пришити хочу к завтрашньому дню…
Життя у мага – свято днів:
То він в лайні, то на війні,
Чого і вам бажаєм…
У ворожім стані
Я у битві тану —
Ляжу край дороги
І ніяк не встану!
Я спитав чаклуна:
Що ж у людства здавна
На здоровий на глузд
Завелика ціна?
Гей, волоцюго, бий з плеча,
Марнуй слова! —
Але все ближче хижий час,
І – прощавай…
Степ та степ в ночі,
Битий шлях лежить,
Там у далечінь
Кітоврас біжить…
Ой, із серця ран
Я зроблю таран
І як жахну в небесний паркан…
Хоч цар, хоч хлоп,
Ми кажем: «Гоп!»,
Але стрибає інший, щоб
Ми вірили йому…
Кричали півні усю ніч,
Щоб схід гарячим став, як піч,
Й світанок віпік нам…
Звелів геені моцний маг:
«Віддай-но демона, пітьма!»
Та демонів чортьма…
Кажи, що хочеш, любий мій,
Хоч сам цих слів не розумій –
Народ тобі повірить…
У натовпі – усі самотні.
Жетон метро – ключ до прояснення.
Я їду вниз.
Цапи!
З рогами!
Покину світ.
Тишком повзи, п'яницю,
По сходинкам, темним від бруду,
Аж до рідних дверей.
У бидла особливість є: воно —
Завжди не ти.
Ми в захваті від цього.
Чуже за кордоном п'ю пиво,
З чужою кохаюсь шльондрой,
У мріях о жінці та хаті…
На цеглину, мочи буржуїнських нездар!
Бізнесмена – ножом! Фірмача – на ліхтар!
Ти придбав собі блазня? Опудало? Жарт?
І за що тепер, синку, тебе поважать?
Лягу на м'яке я ліжко,
Вб'ю годинку тишком-нишком,
Бо я маю рацію
В сенсі медітації!
Розбите яйце.
Спорожніла скрижаль.
І лезо ножа вщент доїла іржа.
А сховане жало штрикає безумця:
«На жаль…»
На дворі – лютий, мать твою.
Зима гризе весняну зав'язь.
Вчорашній вовк,Сьогодні – заєць,
Спочити вже готов в раю.
Ми – яблука, надкусані життям.
Ми – різні.
Кохали, жили, впали в забуття
На тризні.
Не хочемо лежати, як сміття! —
Та пізно…
Глядач – це я.
Я сплю в обіймах залу.
Мій сон жене
Те, як життя загиблому сказало:
«Пробач мене.»
В очах – сльози, в носі – нежіть,
В серці – жах, хоч По цитуй…
Рудий клоун на манежі
Молить: «Боженько, рятуй!»
Той не хоче.
Зал регоче…
На килимі з жовтого листя, повз прірвой, уздовжки Арбату,
З піднесенням нищівним в серці, підпалюючи кораблі,
Ідуть пілігрими з Тбілисі, шляхетні, немов акробати,
Манто подавати путанам замість китайчоночка Лі…
Сонет про сонет
Ридаймо, друзі, бо німа сонета!
Дід з'їхав з глузду, зовсім, геть здурів,
Мішок кісток – точніш, мосластих слів! —
Вчорашній день, затерта вщент монета,
Шахрайський чек. Як нежива планета,
Він ще летить, але мільйон чир'їв
Роз'їв печінку. Гострий зір орлів
Не знайде там життя. День канув в Лету,
За днем – і ніч. І кисень, що горів,
Завісу зсунув. Кам'яна комета
Живіша за сонет. Ми на горі
Поезії чекаєм на поета,
Щоб врятував сонет… Комахи, ми
Не в змозі бачить літо посеред зими.
Сонет пам'яти Цурена Правдивого
«Немов листок зів'ялий падає на душу…»
Цурен Правдивий
Листком зів'ялим падає на душу
Моя журба. Вигнанець-одинак,
Минулих бід господар і кріпак,
Я бід нових лякатись вічно мушу.
У долі йдуть пологи, та ще й як! —
Дитина-велет гнобить море й сушу,
Кат-немовля, він хоче з місця зрушить
Мій тяжкий присуд. Зграю посіпак
За мною гонить. Що ж, труси, як грушу,
Персти вкладай у рани. Я – хробак,
П'яниця, волоцюга, дурень… Так!
Але вітчизні вірність не порушу.
Журба, зів'яле листя, доля – прах,
Ти розпинаєш серце на хрестах!
Добро і зло
Волосся сріблом вкрили дні.
Шолом? Хутро?
За першість бій ведуть в мені
Зло та добро.
Ось-ось кульгать мені, козлу,
Туди, де край добру та злу…
Обітниця
Клянусь життям, що як вода
Тече у небокрай —
Обітниць інших я не дам,
Хоч Бог мене карай!
Нащо мені обітниць рій?
Щоб реготав Господь старий?
Балада п'ятьох
На березі, де океан,
Води не чуть,
Медузи б'ються в піні там,
Бо не втечуть,
Не побажаю й ворогам
Цей жах відчуть.
В північній тиші близ води —
Столітть вінець,
На кручі осторонь сидить
Палац-ченець,
І в більмах вікон назавзжди –
Пітьма.
Кінець.
У ніч мелодію-стрілу
Встромив гобой,
І п'ять, поринув у їмлу,
Зійшлись з журбой —
Король і блазень, і чаклун,
І ми з тобой.
У кубках плюскотить вино —
Де кубки ці?
В очах печаль, як в річці дно,
Як ніж в руці,
І кожен знає, що темно,
Що ми – гравці.
Що скоро стане на поріг
Світанок-дід,
І буде тисяча доріг
На цілий світ,
І буде кожному свій рік,
І шлях, і слід.
І шторму шал, і неба скло,
І хмар гурти,
І воля буде, і полон,
Сад і пустир.
Хто блазень? Хто чаклун? Хто лорд?
Хто я? Хто ти?!
На березі мовчать віки,
Віки мовчать,
А сині хвилі в'ють вінки,
У неба вчась,
Чекаєм, долі боржники —
Чи прийде час?…
Ле про королеву фей та Томаса-римача
Зустрів я королеву фей,
З ней був ще вчений котофей,
І полум'я автодафе
Мені спалило серце.
Кохання гірше за полин,
Страшніше, ніж той дідьков млин,
Гостріше навіть перця.
Вона: «Чортячий ти синок!
Ти полюбляв лихих жінок,
Хапав чуже та ніс в шинок
Цю здобич, щоб пропити,
Але я знаю, милий Том,
Що кожним словом і листом
Ти геть талановитий!»
Я їй: «Цариця ти моя!
Нехай ти гонором змія,
В душі – підступная свиня,
У серці – гріх з жадобой,
Ти долей пара сатані, —
Але цих грудей дивний сніг
І смак цих вуст медовий!»
Вона мені: «Розпусти цар!
Жалкує за тобой цвинтар,
Катюго, чорний, ях димар,
Але поет завзятий!
Шукав злочинних ти шляхів
Дітей давив, немов птахів, —
Та де ж другого взяти?!»
А я кажу: «В тиші нічній
Дівчат їси ти, бо смачні,
А хлопців гнобиш по весні,
Висмоктуєш їх силу!
Для неба – скриня ти пуста,
Але, мій друг, твої вуста
Вогонь в душі збудили!»
Вона: «Ти капость і лайно,
Ти палиш люльку, п'єш вино,
Твої гріхи стоять стіной,
За котрій – пекла сморід,
Мерзотник, розбишака, троль, —
Ти рими князь й віршів король
На суші та й на морі!»
А я співаю: «Ой, біда!
Хоча волосся, як вода,
Та чорт в очах на хвіст сідав,
Щоб нас ввести в оману!
У лоні – адська метушня
У роті – бісова брехня…
Я добре знаю панну!
Так цілий день співали ми –
Коли б із літа до зими
Тягнувся день цей, кожну мить
Зростая дуже вчасно,
Ми б в ці хвилини, що біжать,
Зуміли б вголос побажать
Ще більш добра і щастя!»
Стара добра баладка
Коли був зеленим, як в рясці вода —
Пиймо, куме, і час пролетить! —
Я з ранку до ранку віршата складав —
Налиймо по чарці, та хай нам щастить!
Гей, рима до рими, куплет до братка —
Пиймо, куме, і час пролетить! —
Жахався дехто мого кулака —
Налиймо по чарці, та хай нам щастить!
Я потім став гострим, як перець в борщі —
Пиймо, куме, і час пролетить! —
І двома кулаками як врізав – тріщи! —
Налиймо по чарці та хай нам щастить!
Нахабство та жарти, кумедний куплет, —
Пиймо, куме, і час пролетить! —
Сатира та фарс, фельєтон і памфлет, —
Налиймо по чарці та хай нам щастить!
Я виріс, як морква, на цілий город, —
Пиймо, куме, і час пролетить! —
Рукою твердою узявсь за перо —
Налиймо по чарці та хай нам щастить!
По слово в кишеню не лазив я, пане, —
Пиймо, куме, і час пролетить! —
Романи, романи й довіку романи —
Налиймо по чарці та хай нам щастить!
Тепер я старий, як димар на даху, —
Пий, дідусю, щоб дідько не вкрав! —
Чоло у зморшках, на пузі міхур —
Ще по чарці, й на цвинтар пора!
Та в вашім борщі хай кипить – не біда! —
Пий, дідусю, щоб дідько не вкрав! —
Мій перець із морквою, чиста вода —
Ще по чарці, й гіп-гіп-ура!
Хитра балада
Йду я, мов струмок тече,
Джимблі-хей, джимблі-хо,
За люб'язним паничем,
Хабл-бабл-хо!
За такого хлопчика
Хоч каблучку з пальчика,
Хоч кнура-свинячика —
Віддам, бо втече!
Ой, біжу, не бачу ям,
Джимблі-хей, джимблі-хо,
За гарнесеньким хлоп'ям,
Хабл-бабл-хо!
За стрункого юнака
Хай кленуть біля ставка,
Хай свариться матінка –
Не зачую я!
Ой, кочуся я яйцем
Джимблі-хей, джимблі-хо,
Тай за півнем з гребінцем,
Хабл-бабл-хо!
За милого кочетка
Хоч начинку з пиріжка,
Хоч корову без ріжка —
За його лице!
– Що ж, заради панича,
Джимблі-хей, джимблі-хо,
Аж спідницю до плеча?
Хабл-бабл-хо!
Панно, капосні діла –
На словах все віддала,
А насправді не дала!
Підманула-підвела?
– Чому ж капосні діла,
Якщо в церкву привела?
Тут і поп, і шлюбний лад –
Церква аж гула!
Ось баладі нашій край —
Нежонатих Бог скарай!
Молитва
Я не вмію молитись.
Замість світла і слова,
яке нам від Бога дано,
Пам'ять бачить обличчя,
Ваші, друзі, обличчя –
Мов глечики з долей-вином.
Я – фартовий.
Я в змозі вином похмелитись.
Тут світанок над морем
І дощик танцює на розі,
Страх позбутися горя,
Щоб щастя, мов небо, гуло,
Відчуття, що зима,
Як п'яниця, лежить на порозі,
І, грозой
над весняною вишней,
де квіти – мов зорі,
Над очима –
турботою
вбите чоло.
Я дивлюсь.
Я бажаю змарнілим вам розвеселитись.
Більш нічого не маю, кажу.
Тільки це я тримаю, кажу.
Я, на жаль, не навчився молитись.
«Спи, сестро, зранку!…»
Спи, сестро, зранку!
Я – твоя рана.
Вогонь багаття
Шипить старанно.
Спи, моя сестро!
Бо я і пристрасть —
Як прах в повітрі,
Як блазень пестрий.
Співай, кастрате!
Реви, містралю!
Спи, сестро – сяду
На гостру палю!
Світанок – спалах…
«Милосердя не проси – не дадуть…»
Милосердя не проси – не дадуть.
Хоч мовчи, хоч голоси – не дадуть.
Божий млин в усі часи —
Верть та круть!
Доля, смерть мені даси? – не дадуть…
Волі хочеться, кріпак? – не дадуть.
Долі хочеться, жебрак? – не дадуть.
Натовп – церква неборак.
В храмі – п'ють.
Хочеш голосу, співак? – не дадуть.
Не навчився я просить – тай нехай!
Без надії і без сил – тай нехай!
Блазень, в дзвоник калатай,
Пий-гуляй!
Хоч здіймайте на списи – тай нехай.
Бруд під нігтем у Творця – так, це я.
Щит останнього бійця – так, це я.
Слово Сина й Панотця,
Біль змарнілого лиця,
Сенс початку та кінця – так, це я.
Я бачив сон…
I
Я бачив сон. Я був мечем.
Метал холодний – аж пече.
Мене ніщо не дивувало,
Не плюндрувало мою честь.
Я бачив сон. Я був мечем.
Злітая над чужим плечем,
З байдужістю я падав долу —
Меч кожну голову сече.
Я бачив сон. Я був мечем.
Колись ім'я носив я – Чен,
Та в цьому сні зробився катом.
Ніхто від мене не втече.
В різномаїтті злої долі
Я жив без роздумів і змін,
Як той, що всіх лишає волі,
Як той, що вище гір і стін.
О, дурень! Час рікой тече,
І смерть – чорніша з всіх печер…
Я був покаран за гординю.
Я бачив сон. Я БУВ мечем.
II
Я бачив уві сні мій шлях,
С початку до кінця.
І шлях був стежкой у полях
Для кожного гравця.
Стара ця гра, о мій гравець,
І знає дурень і мудрець,
Що все зведеться нанівець…
Я уві сні кричав.
Я бачив уві сні мій меч —
Ми схожі, як брати.
І скаженів кровавий смерч —
Без серця, без мети.
І били в лезо, гомоня,
Копита чорного коня,
Що мчав уздовж страшного дня…
Я уві сні кричав.
Я бачив уві сні життя –
Цей шлях вже був не мій,
Звивалось денне маяття
У кільця, наче змій,
І шепотів тий змій мені,
Що світ палає у вогні,
Що треба знати, так чи ні…
Я уві сні кричав.
III
Було їх два коло струмка на вишньому плато,
Вони гадали – дужчий хто? А може, і ніхто?
Сталевими клинками дно прорізали за крок,
І тихо води ніс свої поранений струмок…
І два наставлені мечі у тім струмку стоять,
І вже струмок відобража подвійну рукоять,
Повітря чисте і сухе, замовк пташиний зрух,
Впираються у небеса вершини Сафед-Кух,
Вершини Білих гір…
Нема мечів, та є струмок – і хвилі все дзюрчать,
У них є свій незмінний шлях, одвічний Шлях Меча,
Сам по собі, один із двох, вінчає древній спір,
Серед відрогів Сафед-Кух, предвічних Білих гір.
Легенди брешуть, дурням лиш вони – розрада квола,
А сталь згинається, як прут, у золотисте коло,
І ні початку, ні кінця немає в кола того,
Як раю підлому нема і міри для скупого.
Я бачив сон. Спитай – про що? Але про що ж іще?!
Я бачив сон. Я був мечем. Я був тоді мечем.
Я був скалою і струмком, дорогою й конем,
Був подорожнім і плащем,
Грозою був і літнім днем,
Водою і вогнем…
(третя частина циклу – переклад робив перекладач, працювавший над книгою «Шлях Меча», за участю О. Ладиженського)
Касида про захоплення Кабиру
(фрагмент)
Пам'ятаю, як в проулках йшло відлуння – мчався хутко
Гуркіт мідного тарану війська лівого крила.
Пам'ятаю чорний вітер, пам'ятаю – меч я витер
О тяжкий, парчовий, драний, кимось кинутий халат.
Сонце сіло в горне крісло, мрак плащем окутав місто,
До землі припав губами, ніч із мертвих кров пила…
О, ридай, Кабір – сьогодні впав ти і сгорів дотла!
…Ні, Творцю не докоряю спогадом лихого зла…
Касида про джерело життя
Роки шмагають, наче пліть, за спиною – мовчанка літ,
Збирався вічно я співати, та не помітив, як замовк –
Тепер мене здушила кліть; зі шляху збився, впав у глід,
Старий, дивлюся – сміх дитячий; бреду в юрбі – самотній вовк.
О, де надія? Долі кпини! Колоди – ноги, сам – шкапина,
Зашпортуюсь, течуть сльозини, а все ж покручена стежина
У ніч веде, – початись хочу, та вже завершений. Без сил.
На вітрі, наче стяг, тріпочу, – ох, тільки б встигнути!.. Не встиг.
І глузують з мене роки. Ви чому такі жорстокі?
Я – старий огир і можу лиш плестися за задком.
Впав стрілою збитий стрепет, змовк трави духмяний лепет,
Стих життя тривожний трепет, рухлий прах під каблуком…
Я від туги тьмяно млію, від розпуки скаженію,
Дурень, сам себе жалію, сам себе жену бігом,
Сам недугами хворію, сам у домовині тлію,
Білими кістьми білію… Сам – і другом, й ворогом,
Cам – і птахом, і стрілою, і пожежею, й золою,
Доброю чи ні судьбою, осінню, що дасть врожай,
Сам – і ниткою простою, і ошурком під пилою,
Круглим блюдом з пастилою та родзинками на край.
Що ж, усі мої незгоди – також я? Чи примхи моди,
А чи забавки природи – я, і годі? Тільки я?
Я дивлюсь – років немає; я сміюсь – життя триває,
Я співаю – все співає, і хвороби, мов бур'ян,
Топче моя мати-доле, щоб зерно легло у поле…
Ще не пізно. Ще тріпоче пісня – зіронько моя!
(переклад – Марини Слов'янової. Останні чотири-п'ять рядків – Олег Ладиженський)
«Наче краплі в тумані – ми були й нас нема…»
Наче краплі в тумані – ми були й нас нема,
Наче гроші в кишені – ми були й нас нема,
Нас ніхто не піймає, нам ніхто не повірить,
Нас ніхто не обдурить – ми були й нас нема…
(переклад – Марини Слов'янової)
«Вам раджу, любі друзі, я…»
Епіграма – Володимиру Пузію
Вам раджу, любі друзі, я
Читати Вовку Пузія,
А не якісь «тварєнія»
Москалика Ареньєва!