-------
| bookZ.ru collection
|-------
| Артем Чех
|
| Моя територія «А»
-------
Артем Чех
Моя територія «А»
В актовому залі Будинку вчителя пахло фанерою. Так пахнуть крісла з підйомними сидушками. По краях сцени темно-бордовими ганчірками звисали важкі запилюжені лаштунки, стеля та стіни були вкриті світло-сірими панелями з гіпсу та ракушняку. З невеликих динаміків лунав гурт «Привокзальна площа», посеред сцени лежала чимала алюмінієва стрем'янка. Зліва від сцени стояли дівчата у кількості чотирьох штук. Усі вони були якісь однакові. Типові стрижки каре, товстезний шар маминої пудри, дешеві лосини. Дівчата перебирали листівки та плакати з автографами, несміливо шушукалися, хтось підспівував «Привокзальній площі». Ще-е, один раз! Ще, ще, ще хоч би ра-аз…
Це був вівторок. Навіть зараз добре пам'ятаю, що це був вівторок. Я зайшов до зали й несміливо огледів обстановку. Мені було дванадцять. Дівчата виглядали старшими за мене років на два-три. Відповідно, було їм по чотирнадцять-п'ятнадцять.
В актовому залі Будинку вчителя пахло фанерою. Так пахнуть крісла з підйомними сидушками. По краях сцени темно-бордовими ганчірками звисали важкі запилюжені лаштунки, стеля та стіни були вкриті світло-сірими панелями з гіпсу та ракушняку. З невеликих динаміків лунав гурт «Привокзальна площа», посеред сцени лежала чимала алюмінієва стрем'янка. Зліва від сцени стояли дівчата у кількості чотирьох штук. Усі вони були якісь однакові. Типові стрижки каре, товстезний шар маминої пудри, дешеві лосини. Дівчата перебирали листівки та плакати з автографами, несміливо шушукалися, хтось підспівував «Привокзальній площі». Ще-е, один раз! Ще, ще, ще хоч би ра-аз…
Це був вівторок. Навіть зараз добре пам'ятаю, що це був вівторок. Я зайшов до зали й несміливо огледів обстановку. Мені було дванадцять. Дівчата виглядали старшими за мене років на два-три. Відповідно, було їм по чотирнадцять-п'ятнадцять.
– Е-е-е, здрасьтє, – тихенько мовив я. – Це тут?
– Що тут? – перепитала одна з напудрених.
– Фан-клуб, – пояснив я.
– А який фан-клуб тобі потрібен?
– А тут їх кілька? – не знати чого запитав я.
– Тобі шо нада? – агресивно запитала мене інша, і я помітив, що вони, дівчата, таки відрізняються одна від одної. Варто лише придивитися. Агресивною виявилася доволі огрядна блудниця постпубертатного віку.
– Фан-клуб «Території-А», – несміливо сказав я і хотів був піти назад, тим більше все це я уявляв трохи інакше.
А уявляв я півтора-два десятки молодих людей. Кольорових, незалежних, модних. Вони всі обов'язково мали слухати «ВуЗВ» та «The Вйо», все мало бути розмальоване різнокольоровими фарбами, завішане плакатами з виконавцями, всі мали танцювати та радіти. Вирішив залишитися – можливо, я чогось не помічаю?
– А чому ви не радієте? – запитав я безглуздість і, усвідомивши сказане, відчув, як вуха мої наливаються червоною фарбою. Гарячою фарбою.
– Чому ми не радіємо? – перепитала висока Геля (я її охрестив чомусь Гелею). – Чому ми не радіємо! Га-га-га! – розсміялася вона, і її підхопили інші.
– Я хотів сказати, – сказав я, – к вам можна записатися?
– Можна, – ледь стримуючи посмішку, промовила третя дівчина з пересічною зовнішністю. Обличчя її косметика не вкривала, проте сама вона була вдягнена досить дивно. Принаймні туфлі точно належали її мамі. Або мамі її мами. Лаковані лодочки на широких, трохи підігнутих підборах.
– Ти підходь, не бійся.
Чесно кажучи, я боявся. Вся ця атмосферка нагадувала мені релігійний гурток з головуючим педофілом. Принаймні, вона не відповідала моїм уявленням, тому я був трохи більше ніж розчарований. Тим не менш, я підійшов.
– Сідай, – сказала товстуха.
Сидушка неприємно рипнула, і я сів.
Четверта дівчина, обличчя якої було вкрите вуграми й фурункулами, що мали от-от вибухнути жовтуватою лавою, дістала звичайний учнівський зошит і приготувалася за мною записувати.
– Кого ти любиш? Тільки не кажи, що любиш маму, папу, – одразу попередила вона мене, немов я олігофрен якийсь.
– Маму, папу, – пожартував я. Треба ж було якось розріджувати атмосферу, та й реабілітація мене як сором'язливого ідіота не завадила б.
– Ти що, ідіот? – не зрозуміла мого жарту Геля. – Чи олігофрен? Які групи ти любиш? Групи. Співаки.
– Та я зрозумів, зрозумів, – відповів я, – це жарт.
– А-а-а, ясно. Шутнік, значить? – злорадно протягла прищава. – Так і запишемо. Улюблений співак – Левко-Дурко.
Всі четверо знову розсміялися, оголюючи пломби. У вуграстої навіть зблиснула золота фікса. О боже, подумав я. Їй же не більше п'ятнадцяти.
Чесно зізнаюся, слухав я тоді багато чого, але улюбленими виконавцями у мене були EL-Кравчук, «ВуЗВ» та «The Вйо».
– EL-Кравчук, – почав я.
– EL-Кравчук? – перебили мене.
– Ага, а ще…
Проте закінчити список вони мені так і не дали.
– EL-Кравчук!!! – розсміялися вони. – Га-га-га!
– Ще один, – подолавши приступи сміху, досить серйозно мовила дівчина у маминих туфлях. Скидалося на те, що була вона у них головною. – Тоді тобі до нього, – і вона вказала на інший кінець зали, де поруч з купою накиданих курток та рюкзаків сидів високий фарбований хлопець.
– А? – злякався я і глянув у бік фарбованого, якого помітив тільки-тільки.
– Він теж любить EL-Кравчука, – вже спокійніше пояснили дівчата.
Я попрямував до хлопця. Вже зблизька я зміг розгледіти довгий лискучий ніс, палене дешевою фарбою волосся та величенький шрам, що розділяв його ліву щоку.
– Привіт, – привітався він.
– Привіт, – сказав я. – Мені тут сказали підійти до тебе.
– Ти теж любиш EL-Кравчука?
– Ну, не те щоб… Мені більше подобаються…
– Ти знаєш, – перервав він мене, – я його теж дуже люблю. Його пісні. Ти ніколи не дослухався до тембру його голосу? В нього є щось…
– А чого ти тут сидиш? – на цей раз перебив його я.
– Я голубий, – зізнався він.
– Тобто?
– Ну, голубий.
– Ти спиш з хлопцями?
– Ні. Поки що ні.
– Вони тобі просто подобаються? – до фарбованого у мене зав'язалися двоякі відчуття. З одного боку, мені було його страшенно шкода, а з іншого – він викликав у мене непобориму огиду. Весь він був якийсь засмоктаний, заслинений, жалюгідний. І чесний.
– Не дуже.
– Так чого ж ти голубий?
Я намагався натупати хоч якийсь контакт.
– EL-Кравчук голубий. І я голубий.
– EL-Кравчук не голубий, – намагався захистити EL-Кравчука я. – Просто він душевний. У нього натура сентиментальна. Але він не голубий.
– Не знаю. Я думаю, він голубий.
– А пісні? Всі його пісні про любов до дівчини.
– Це прикриття, – стояв на своєму фарбований. Очі його зблиснули фанатичним полум'ям.
– А як тебе звати?
– Ігор. Ти б тікав звідси. Тебе заклюють, – перейшов він на шепіт.
– Хто заклює? – запитав я.
– Вони, – Ігор указав на дівчат. – Іди, поки не пізно.
– А ти що тут робиш? Я чув, що є ще один фан-клуб в Будинку офіцерів. Чи ти там був?
– Ні, не був.
Мені здалося, що Ігор закривається. Все більше й більше занурюється у свою шкаралупу. Він став схожим на слизняка, що ховається під залишеною на землі мискою.
– Так чого? – запитав я. – Тобі тут подобається? Тут буває весело?
– Я тут, бо мене б'ють.
– Хто б'є? – здивувався я.
– У дворі, у школі. Я посиджу тут, поки стемніє, потім додому побіжу. А завтра зроблю так, наче захворів. Знаєш, у мене є один секрет, – він говорив усе швидше й швидше, ковтаючи закінчення. – Я засовую собі до носа голку, лоскочу там волоски, а потім чхаю, чхаю, чхаю… І мама залишає мене вдома, викликає лікаря, а той виписує мені лікарняний на тиждень. Я боюся ходити до школи.
– Але навіщо тобі тут сидіти? Йшов би додому.
– Поб'ють.
Більше він на мої запитання не відповідав. Увесь час, скільки ми з ним розмовляли, він тримав у руках касету EL-Кравчука «Нічий» і час від часу позирав на неї трохи хижуватим поглядом. Я хотів по-дружньому поплескати його по плечу і тільки-но підняв руку, як Ігор відсахнувся, замахав руками й заверещав, немов п'яна дворова дівка:
– А! Не бий! А-а-а!
– О господи, – злякався я. – Я ж не збирався.
Залишивши Ігоря наодинці зі своїми проблемами, я повернувся до дівчат. Вони продовжували перебирати листівки та плакати, але не без цікавості позирали в наш бік. З динаміків грала Ольга Юнакова.
– Шо, женишок ледь очі не видряпав? – закинула мені товстуха.
– А? – я навідріз відмовлявся розуміти бодай щось.
– Бе. На ось поки, подивись.
У моїх руках опинився фотоальбом з неякісними знімками. Я без ентузіазму роздивлявся фотографії, на яких дівчата обнімалися із Кузьмою, Веркулічем, Рудницькою та Бригінцем. «Навіщо їм Бригінець?» – здивувався я.
В кінці альбому, під останньою фотографією, я знайшов захованих ще кілька. Обережненько висунув одну й ледь не скрикнув. На фотографії я побачив Гелю та вуграсту. Вони стояли посеред неприбраної кімнати на фоні квітчастого килима, що висів на стінці, в дивних розкарячених позах і зовсім голі. Ні, не зовсім. Шию Гелі обвивало рожеве потріпане боа. Пузо вуграстої прикрашав глибокий і неохайний шрам від вирізаного апендикса.
«Що ж це таке?!» – думав я тоді, гарячково засовуючи фотографію на місце.
– Ну як?
– Класно, – відповів я, повертаючи фотоальбом власниці. – Добре у вас. Я б ще побув, але треба йти. У мене музика.
Завжди, коли я хотів злиняти з уроків або ретируватися з неприємної ситуації, у мене була одна причина. Музика.
– Яка музика? – запитала безлика у маминих туфлях.
– Піаніно. Я граю на піаніно.
– Чесно? – її очі зблиснули радісним вогником.
– Ну да.
– А підібрати щось можеш?
За останні місяці я підібрав усю музику до пісень Кравчука.
– Можу.
– Тільки не Кравчука.
Ще заради забавки я підібрав Миколайчука. Пісню про каблучки.
– Можу і не Кравчука.
І тільки я це сказав, як дівчата мене підхопили і виштовхнули на сцену, в кутку якої стояв потршаний рояль з облізлою шпоною.
Я сів на стілець з поламаною ніжкою й заходився грати «каблучки».
– Коли ти йшла-а на тонких каблучка-ах, – підспівувала товстуха, – то моє се-ерце билось в ритмі ніг твоїх.
– А що ще?
– Та мені вже треба йти, – вперто промовив я і підвівся.
– Куди?
– Я ж казав, на музику.
– Та яку музику. Пограй ще щось. Кульповича! Можеш Кульповича?
– Його пісні на піаніно ніяк не можна, – пояснив я, – там мелодика відсутня. Можу Кравчука.
– Ну давай свого Кравчука.
Я зіграв «Нічий», потім «Доля», «Несміяна». Мої коліна почали труситися. Я хотів додому. Хотів утекти з цього пекла. Щоб ви сказилися. Свині і кобили. Господи, дай мені сил звідси втекти.
Але Господь лише випробовував мене. Я це відчув, коли на мої плечі опустилася рука Гелі.
– Клас! – сказала вона. – Давай ще щось.
– Я піду? – несміливо сказав я.
– Ага, підеш.
Я намагався піднятися, але рука міцно тримала мене. Я був не в силах супротивитися. Збоку підійшли товстуха разом з вуграстою. Безлика у туфлях стояла трохи осторонь, метрів за три. Вона дивилася на мене кошачими очима й розстібала ґудзики на чорній, вкритій білою, певно кошачою, шерстю кофті.
– Коли ти йшла-а на тонких каблучка-ах, – тихенько проспівала вона й почала повільно підходити до мене. Моє плече гостро відчувало присутність Гелиної руки. Я зиркнув ліворуч, побачив сині фанерні двері й зрозумів, що це єдиний шанс втекти, єдиний з усіх можливих. Єдиний шанс вирватися звідси…
Я різко смикнувся, злетів зі стільця, перелетів через якийсь куб, зроблений з пап'є-маше, об щось ударився коліном, але таки відстрибнув від товстухи, яка неймовірним чином випірнула переді мною, й опинився біля дверей. Довго, майже вічність намагався відтягнути іржавий засув, і коли мені це вдалося, двері зі скрипом відчинилися. Я пірнув у непроглядну темінь, перечепився через відра, вдарився шваброю і врешті-решт уперся в стінку.
Я опинився у пастці. Двері, які, здавалося, єдині могли мене врятувати, вели до маленької кімнатки зі швабрами, віниками та навіщось балоном із газом. Почувся зловісний регіт, і прямісінько перед собою я побачив усіх чотирьох.
– Мені ж на музику, – тихенько сказав я, але у відповідь отримав лише смачний ляпас від безликої. Вона стояла з розстебнутою кофтою та спущеним ліфчиком. Схопившись скрюченими пальцями за моє волосся, безлика потягла мене до себе й ткнула очевидно зляканим обличчям собі у цицьки.
– Н-не треба, – заблагав я, але товстуха разом з Ге-лею легко підхопили мене, наче пушинку, й поклали на лопатки.
– Не треба…
Товстуха передислокувалася й згребла до своїх долонь мої руки. Геля з вуграстою сіли на ноги, а безлика, знімаючи свої туфлі з далеко не тонкими каблучками, видушувала з себе щось на зразок звірячого рику.
– Ну? – переможно глянула вона на мене. – Настя, розстебни йому штани.
Вуграста почала возитися з ременем, який чомусь не піддавався.
– Не треба!!! – голосив я й намагався брикатися, тряс ногами й усім іншим тілом, проте дівки були у півтора раза більшими за мене, тому все, що я міг, так це просто кричати. Але кричав я недовго.
– Будеш кричати – пісюн відріжу, – спокійним голосом сказала безлика й зняла свої варені джинси. Залишившись у подраних біля коліна колготках та зі спущеним ліфчиком, вона всілася мені на груди й почала щипати мене за ніс.
Я мовчав, адже, чесно кажучи, пісюн був мені потрібен, а що у цих навіжених фан-клубниць у голові – тільки Богу відомо. Я мовчав. Більше того, згоряв із сорому. Тоді, у свої дванадцять, мати справи з дівчатами мені доводилося вкрай рідко. Переважно то були невинні поцілунки на дискотеках, а тут… а тут перед самісіньким моїм носом тряслися в принципі красиві цицьки, тому безвольна ерекція таки відбулася. Вуграста, впоравшись з ременем, стягнула з мене штани та труси, і всі, побачивши мій пісюн, страшенно зраділи. Вони і сміялися, і улюлюкали, а безлика навіть схопила його у долоню, почала трясти й розмовляти від «його імені» грубим, трохи хрипуватим голосом:
– Дивіться на мене! Го-го-го! Який я страшний. От підросту, тоді всіх вас рачком! Го-го-го!
– Не треба рачком, – схлипував я. – Мені на музику…
– Та тихо, – безлика знову ляснула мене по обличчю. Я замовк. – Так, Ін, ти тримай, я перша.
– Що?! Не треба перша! – знову заголосив я. – Не треба!!!
– Давай міцно тримай, – зараз я цього лисого горобчика…
Вона зняла із себе колготки разом з трусами, оголивши білі ноги та чорну мочалку, від вигляду якої мене почало банально нудити.
– Зараз ми його… – приказувала вона.
Я мовчав і тихенько схлипував. Моїми щоками котилися напрочуд гіркі сльози. Я закрив очі, зціпив зуби й просив Господа лише про те, щоб у мене припинилася ерекція і в них нічого не вийшло. «Будь ласка, Господи, досить, – просив я його, – я не хочу, не хочу. Так, я колись просив у тебе про це, навіть благав, але я не хочу так. Тільки не так. Досить випробувань, я зрозумів, що я слабкий. Господи!»
І Господь дослухався до моїх молитов. Спочатку я почув приглушений «хряц», після чого мої руки звільнилися. Відкривши очі, я почув «грюп» – звільнилася ліва нога. Нею я і вдарив у вухо Гелю, яка сиділа на правій, і коли вона звільнила мою ногу, з усієї дурі всадив обома колінами безлику у спину. Проте та лише зойкнула, але з мене не злізла. Навпаки, зібрала свою долоню в кулак і почала гамселити мене в обличчя. Тоді я знову почув «хряц». Той пролунав як мінімум тричі. Коли моє тіло виявилося звільненим, я підняв голову й побачив Ігоря. Той стояв з чималою совковою лопатою. Його очі пускали іскри, руки тремтіли, а з горла видавлювалося одне-єдине слово:
– Суки. Суки. Суки…
Я мерщій заправився, глянув на непритомну товстуху, на розкарячену Гелю, яка намагалася піднятися, й на безлику. Та кричала матом й плакала. Плакала й вуграста. Вона кривила рот, оголюючи зуби. Золотих коронок було дві. Ще краще. Я, не кажучи ані слова, з усієї сили вдарив ногою безлику в обличчя, вискочив у залу, щодуху перетнув її, влетів до вестибюлю Будинку вчителя й подався до виходу.
– Ну що, дівчата там довго ще? – запитала у мене чергова, але я не відповів. – Ти чого заплаканий? – почув я у спину. – Ширіньку застебни!