-------
| bookZ.ru collection
|-------
| Артем Чех
|
| Вбити пересмішника
-------
Артем Чех
Вбити пересмішника
– Мило, талановито, але… але після Толстого чи Золя читати Тригоренка не схочеш.
Саме такі слова Олексій Борисович Тригоренко почув від Костянтина Гавриловича, головного редактора одного товстенького журналу.
Олексій Борисович уже п'ять років як нічого не писав, але з часу гучної юності залишилось кілька картонних папок з рукописами, які й були віднесені до Костянтина Гавриловича, колишнього приятеля Тригоренка, однокашника та однокурсника.
Заприятелювали Олексій Борисович та Костянтин Гаврилович ще у школі. Вони навчалися у паралельних класах і ніколи не звертали один на одного уваги. Ну Льошка там якийсь, ну Костик, відмінник, лідер, але щоб справа доходила до спільних п'янок або ж рукостискань у коридорах школи – ні. Різні компанії, та й жили у різних мікрорайонах. Так було аж до десятого класу. А у десятому класі на початку березня в учительській вивісили оголошення, мовляв, школа велика, тут тобі і «А», і «Б», і «В», і математичний, і правовий клас, і економічний коледж на вечірньому, так що давайте, хлопчики-дівчатка, якщо ви маєте у собі талант, до дня народження нашого славного Кобзаря (хай буде пам'ять його оспівана у віках) підготуйте віршики власного виробництва, тільки, будь ласка, не як того року, коли Романенко зримував «митець» із самі знаєте чим.
На всю школу талантів виявилось троє. Костик Треплівський з 10 «Б», Олексій Тригоренко з 10 «Г» та Надійка Співорук з п'ятого класу. Втім, з Надійкою була якась темна історія – у неї мама була вчителькою української літератури у сімнадцятій школі, ще й якась другосортна поетка – друкувалася в альманаху «Крила нашого краю», так що талантом там і не пахло, але зробимо скидку – дівчинці дев'ять років, нехай уже.
Коли Олексій та Костик відчитали свої вірші, їх було запрошено на фуршет, який влаштував директор школи Бізон. Бізя. Чому Бізя – досі невідомо. Таке прізвисько він отримав ще у вісімдесят п'ятому, коли тільки прийшов до школи.
На фуршеті окрім крем-соди хлопцям дозволили нарівні з учителями випити й по стаканчику вина. Надійку теж запросили, але вона швидко наїлася торта, обригалася, і її відправили додому. Костик з Олексієм розговорилися, і виявилося, що спільних тем у них значно більше, ніж розбіжних. Обидва відмінники, не люблять гучних компаній, знову ж таки олімпіади з літератури, найкращі твори у класах, призові місця на конкурсах. Навіть дивно, що жодного разу ніде не пересікалися.
– Ну, тепер уже точно! – сказав Костик Треплівський.
– Точно! – підтвердив Олексій Тригоренко.
Хтось із вчителів подав знак, мовляв, побалували малих, треба й самим відпочити. Хлопців відпустили на всі чотири, і вони пішли до «Ластівки» допивати за знайомство.
З того часу вони стали добрими приятелями. Для дружби їм не вистачало ну зовсім трішечки – відвертості.
Закінчивши школу, приятелі вирішили вступати до одного вузу. На філологічний. До вступних іспитів вони готувалися разом. Нерідко Треплівський приходив до Тригоренка, вони заварювали шестилітровий самовар чаю, барикадувалися у кімнаті Олексія й наполегливо працювали. Начитували один одному диктанти, читали та перечитували українських та російських класиків, критику, завчали вірші Сосюри та поеми Франка, в ролях читали драми Лесі Українки, Старицького, Карого.
А одного разу навіть поцілувалися. Ненароком. Зовсім ненароком. Проте одразу обтерли рукавами губи й навіки забули згадувати про цей казусний інцидент.
Поступили вони на один курс. Костя, щоправда, на платний – недобрав усього два бали. Зрізався на історії України – заплутався у гетьманах, Лівобережну Україну назвав Правобережною, Полуботка сплутав з Орликом. Тригоренко довго втішав Треплівського, годував його коньяком, а екзаменаторів називав екзекуторами та профанами.
– Тільки все одно я пишу краще за тебе, – сердито гавкнув Костя Олексію й відключився.
Тригоренко образився, але промовчав, тим більше – що візьмеш з п'яного, може, йому наболіло. Як він не виправдовував приятеля, але осад залишився. Навічно.
Почалися навчання. Безкінечні будні студентського життя вимагали багато часу, сил та енергії, проте на писання час теж залишався. І Тригоренко, і Треплівський друкували свої вірші та короткі оповідання у студентській газеті, ходили до різноманітних літературних гуртків, виступали на поетичних вечорах, відправляли свої опуси до журналів.
На третьому курсі і Олексій, і Костя ще спілкувалися, але шляхи їхні потроху розходилися. Нові компанії, знайомства, а між тим у відносинах двох приятелів завівся вертлявий глист – негласна конкуренція, що плавно переростала у творчу заздрість. Якщо Тригоренко намагався придушити цього глиста у зародку, то Треплівський потай від усіх і навіть від себе підгодовував його все новими і новими порціями даремних образ.
На п'ятому курсі Тригоренко познайомився з Веронікою, високою брюнеткою з хворобливими очима. Вона навчалася на історичному й у вільний час сиділа за гончарним кругом – ліпила глечики, тарілки та кухлі. Кілька разів Олексій сходив з Веронікою до театру, також вони відвідали краєзнавчий музей та філармонію. Якось після кіно вони забігли до загсу й подали заяву. За три тижні розписалися, й Вероніка, прихопивши історичні мапи, кілька книжок та гончарний круг, переїхала до Олексія. Олексій же, закінчивши інститут, став Олексієм Борисовичем. Він влаштувався учителем української мови, вчив дітей любити та плекати, сам же у проміжках між перевірянням зошитів і приготуванням їжі для себе та непристосованої до життя дружини писав новели та оповідання. Переважно це були прості побутові замальовки, але зі своїм, як кажуть, стрижнем, з філософським підтекстом та з добре продуманими кінцівками. Йому подобався сам процес, тому друкуватися він навіть і не збирався. Марнославство обходило його стороною, сімейні та побутові клопоти з'їдали будь-які амбіції, школярі випивали всі сили.
Костянтин Гаврилович Костянтином Гавриловичем поки що не став. Він працював в обласній газеті, писав репортажі з різноманітних культурних фестивалів, друкував у цій же газеті під псевдонімом Іван Чорт фейлетони та надсилав добірку своїх віршів у всілякі видавництва. Репортажі у Костянтина Треплівського виходили ладні, ґрунтовні, з родзинкою, фейлетони ж були несмішні, видушені, стиль кульгав, у тексті обов'язково зустрічалася, як казав їх головний редактор, пошлінка. Видавництва у друкуванні збірки відмовляли. Не те щоб вірші були погані, але у державі криза, в Росії дефолт, самооплачуватися можуть лише класика та детективний жанр. Вибачте.
За рік Треплівський звільнився, за спиною у фейлетоніста Івана Чорта висіло кілька судових позовів, газета користувалася все меншою популярністю, та і жага слави проїдала в душі Костянтина чималу дірку. Врешті-решт, видавши своїм коштом збірку накладом у чотириста примірників, він подарував її усім своїм знайомим журналістам та книжковим оглядачам, що працювали в глянсових журналах. Рецензій було дві. Перша у будівельному журналі, друга – в безкоштовній газеті. Такі пачками роздають на перехрестях та в інших публічних місцях. Перша рецензія висміювала буквально все: і пишномовність метафор, і дизайн обкладинки, і навіть фотографію автора на звороті. Друга рецензія вихваляла й обкладинку, і стриманість стилю, і чомусь ерудицію Треплівського. За рецензію у безкоштовній газеті, звичайно, довелося заплатити, проте результат був очікуваним і повністю влаштовував. Восьму частину накладу Костянтин роздарив, інші триста п'ятдесят книжок довелося відвезти на дачу – заважали пересуватися по квартирі. На дачі він і залишився – запив. Книжками розтоплював піч, сивуху купував у сусідки. Хотів накласти на себе руки, але не вистачало сил, та й несподівано прийшло запрошення на головування в одному журналі.
– Це шанс, – пискнув Треплівський і миттєво вискочив із запою.
Коли Олексій Борисович провчителювавши трохи більше року, його звільнили. Подейкували, що він бив дітей. У той самий час дружина Тригоренка Вероніка отримала стипендію від історико-культурного центру «NST», що перекладалося як «Нація. Духовність. Тарас». Стипендія давалася на сім'ю, тому на найближчі два роки Олексій Борисович перебрався до Вінніпега. Але навіть там він не припиняв писати. Дружина тим часом виступала на конференціях, відвідувала рекреації української діаспори і, врешті-решт, працювала в сприятливих умовах – досліджувала вплив трипільської культури на франко-англійські відносини та на безпосередню державність Канади.
За півроку Олексій Борисович, стомлений від безперспективності сидіння на одному місці та від північноамериканського клімату, запив. Він пив багато, але недовго – за п'яні витівки й знущання над портретом королеви-мами його вислали з Канади. Пити він продовжив і на батьківщині, але недовго. Гроші закінчились. Один знайомий влаштував Тригоренка на роботу до ЗХВ. Попрацювавши вантажником на заводі хімічного волокна, він зрозумів, що жити – справа невдячна, а тому хотів був накласти на себе руки, проте незабаром мала приїхати Вероніка. Вискочивши із запою та привівши до ладу помешкання і свою зовнішність, Олексій Борисович зустрів дружину квітами та затяжною депресією. Вероніка відверто поговорила з чоловіком і зробила один-єдиний висновок – Тригоренко не може жити без літератури.
– Ти не можеш жити без літератури, – сказала вона. – Пиши, а я чекатиму, тому що вірю в тебе.
Але це не вселило в Олексія Борисовича ані сил, ані наснаги. Він знову влаштувався вчителем, зовсім нічого не писав і так, можливо, протягнув би до пенсії, якби терпляча дружина, повернувшись із чергової конференції, знову не затіяла розмову.
Спочатку вона кинула на столик товстий літературний журнал, але це ніяк не подіяло на Олексія Борисовича. Тоді вона відкрила четверту сторінку, взяла олівець і підкреслила прізвище головного редактора.
– Твій друг? – запитала вона.
– Ну, скажімо, не друг.
– Ви разом пили?
– Пили.
– Тоді нема чого говорити.
Вероніка дістала з шафи папки з чистовими роздруківками оповідань свого чоловіка, вдягла Тригоренка у свіжий костюм і випхала за двері.
– Адреса редакції у лівій кишені, – повідомила вона Олексія Борисовича з балкона.
– Мило, талановито, але… але після Толстого чи Золя читати Тригоренка не схочеш, – резюмував Костянтин Гаврилович, пробігшись очима по тексту.
– Але ж, Костику, невже ви друкуєте лише Толстого чи, припустімо, Золя?
– Не знаю, Льош. Ми стільки не бачились, і тут ти, з рукописом. Я головний редактор, але редколегія може зарізати. Розумієш, зараз з'являються нові імена, нові тенденції, у нас такого на роки вперед лежить. Молодь виступає, знову ж таки, а ти? Ну, ти вибач, але хто тебе знає, кому відоме твоє ім'я? Ти не медійне обличчя, розумієш! А я не з тих, хто через дружбу чи кумівство друкує.
– Так що ж? Може, порадиш щось?
– Не знаю, можу взяти почитати твої писульки, дивись, де і спливе вільна сторінка. Подивимось, Льош.
Треплівський підкурив сигарету.
– Ну, дякую…
– Так за що ж? Приходь, звертайся. Чим зможу…
Тригоренко повернувся додому. Він лежав на дивані й перечитував свої оповідання, відшукував вдалі шматки, на які Треплівський обов'язково має звернути увагу. Олексій Борисович нарахував таких шматків сімнадцять.
– Нові імена, тенденції, – розмірковував він уголос. – Що ж мені заважає стати новим іменем? Я ще не старий: двадцять сім – найвдаліший вік для письменника. Я можу писати, жити на гонорари, Вероніка давно мріє про Венецію…
За місяць Тригоренко зателефонував Треплівському.
– Ну як? Щось спливло?
– Новини невтішні, Льош, – напрочуд гірко мовив Костянтин Гаврилович. – Не йде.
– Що не йде?
– Ну, розумієш, не йде. Вибач, у мене справ по горло. Робота, робота.
Як це все розуміти, Олексій Борисович не знав. Що це означає: «не йде»? Що не йде? Оповідання не йдуть? Чи вільна сторінка не йде?
Тригоренко ще раз перечитав свої оповідання, і вони йому сподобались. Так що ж не йде?
Ще за місяць Вероніка знову принесла товстий журнал, але вже інший. У ньому містилося розлоге інтерв'ю Треплівського, в якому той повідомляв читачів про те, що друкуватися у своєму журналі – свинство, а тому він радий представити свої оповідання саме в цьому журналі, а не у своєму. Нижче містилася добірка оповідань Тригоренка.
– Це що? – не зрозумів Олексій Борисович. – Надрукували? Невже?
– Невже, – зітхнула Вероніка. – На авторство глянь. Оповідання були підписані прізвищем Треплівського.
– Але ж що це? Це ж я. Моє ж це.
– Як ти мені впікся, – вилаялась Вероніка, зібрала книжки, мапи, гончарний круг і виїхала з квартири Тригоренка.
– До мами? – розгублено запитав Олексій Борисович з балкона.
– До Діми.
– Якого Діми? А я?
– А ти – ти мені упікся, Льошо!
Тригоренко задумався. Ні-ні, не в тому сенсі, що задумався на хвилину чи три. Він задумався надовго. На дні, тижні, можливо, навіть місяці – вже точно не скажеш. Він лежав на дивані і думав про своє життя. Так багато думав, як ніколи до цього часу. Олексій Борисович силкувався згадати, на якій же стадії свого існування він прорахувався. Це точно сталося не вчора і не позавчора, навіть не рік тому, прорахунок відбувся десь глибоко, у період дитинства, куди він зазирає не часто, а якщо і зазирає, то спогади виринають переважно поверхові та чисті, як-от, наприклад, сімейні свята чи шкільні походи до планетарію. Тепер же він чітко бачив, що окрім свят та планетаріїв існував паралельний світ, до якого він, юний Тригоренко, був непричетний, проте сам світ пильно спостерігав за ним, втручався у життя й корегував якісь внутрішні поведінкові механізми. Олексій Борисович з прикрістю усвідомив, що повернутися у дитинство чи хоча б у ранню юність неможливо, неможливо і з висоти сьогодення змінити бодай щось – маховик працює на повну потужність, на закладеному у дитинстві фундаменті вже давно зведено житловий будинок, і зносити цей будинок – означало б виселяти усіх мешканців, які варяться у своєму світі зі своїми побутовими забобонами, сім'ями, родинними святами та новими шпалерами в сині цяточки. Хоча щось вирішувати все-таки необхідно. Сил на правду не було – судові позови, тяганина з документами та свідками, піди доведи, що авторство належить тобі, та й як доведеш, хіба сам себе на посміх виставиш. А ще треба повертати Вероніку. Вона у Діми. Хто такий Діма – невідомо. Чи давно вони знайомі, можливо, вже триста років, і той Діма, можливо, знає про нього, Олексія Борисовича, все те, чого знати права не має. Та і як він вертатиме Вероніку? Здрастуй, Діма, верни мені мою дружину? Той лише розсміється в обличчя Олексію Борисовичу, скаже щось неприємне, образливе, наприклад про геморой, який мучить Тригоренка вже не перший рік, або про той випадок у ліжку, за який йому перед дружиною досі соромно…
Тим часом Треплівський друкував у різних журналах оповідання Олексія Борисовича, а у невеличкому видавництві навіть вийшла тоненька збірка. І теж під іменем Костянтина Треплівського.
А Тригоренко так і лежав на дивані. Лежав і думав, думав, думав, а годинник перестрибував стрілочками з цифри на цифру – ранок-вечір, ранок-вечір, ніч-день, ніч-день.
Одного разу, сидячи на кухні, Олексій Борисович побачив, як по стінці повзе тарган. Великий такий, певно вагітний сотнею тарганят, які потім неодмінно розповзуться по кухні, розносячи заразу, бактерії та хвороби. Тригоренко скривився, зняв з ноги гумову тапку та хряснув нею по таргану. Коричнева кашиця розмазалася по білому кахлю, а у животі Тригоренка залоскотало приємне відчуття виконаного обов'язку перед суспільством та перед самим собою.
– Так просто, – хмикнув Олексій Борисович і в ту саму мить зрозумів, що люди часом схожі на тарганів і когось з них шльопнути отакою тапкою або симпатичною бежевою сандалією зовсім не соромно.
– Головне – влучити та стерти всі сліди, – розважливо мовив Тригоренко, взяв ганчірку й витер тарганячу розмазню з плитки.
Але для початку Тригоренко бажав уладнати проблему мирним шляхом. Він зателефонував до редакції і попросив до телефону Треплівського. Назвався Юрієм А., відомим письменником. Такому Костик точно відповість.
– Юрчику! – почув солодкуватий голос Тригоренко. – Якими вітрами? Читав твої солдафонські оповідання. Може, і наш журнал чимось пригостиш?
– Я хотів поговорити. Це Олексій, – перебив Тригоренко Костика. – Мені треба поговорити з тобою. Я читав журнали, там мої оповідання, твоє інтерв'ю, ти видав книжку – мою книжку! Треба поговорити. Давай розберемося.
– Хто це?
– Це Олексій.
– Олексій… Олексій… – Треплівський вдавано згадував знайомого з іменем Олексій. – Який Олексій?
– Не викаблучуйся, Костю. Ти знаєш, хто я. Ти злодій, розумієш ти це? Ти вкрав мою творчість. Спочатку обісрав її, а потім надрукував під своїм іменем.
– Друже, я не розумію, про що ти. і взагалі, чому ти не в школі? Іди вчителюй, навчай любити і плекати і не лізь у велику політику. Це не для тебе, сердитий мій. А ревуар.
– Як а ревуар? Зачекай, Костю, це нечесно. Не а ревуар, давай поговоримо!
Але Треплівський, смачно розреготавшись, кинув слухавку.
Цілий місяць Олексій Борисович скуповував різноманітні журнали, у яких містилися згадування про Треплівського. по всій квартирі були розвішані інтерв’ю, вирізки з газет, фотографії. Кожного дня Тригоренко чекав під редакцією самого Треплівського, слідкував за ним, ховаючись за деревами та кіосками, фотографував людей, з якими зустрічався Костянтин Гаврилович, фотографував будинки та кафе, у яких Треплівський трапезував, автомобілі, у яких він їздив, начитував у диктофон інформацію, яка, на думку Тригоренка, була важливою та могла б допомогти у його темній справі. За місяць Олексій Борисович вивчив усі маршрути, якими пересувався Треплівський, коло спілкування свого ворога та його звички. інформації вистачило б на багатотомне досьє. Нічого протиправного чи компрометуючого у вчинках, справах та зацікавленнях Треплівського Олексій Борисович не знайшов і тим самим ще дужче роз’ятрив свою ненависть, а намір ліквідувати головного винуватця всіх своїх бід став твердішим за алмаз.
День та час страти були вибрані. тринадцятого червня о двадцять другій годині тридцять хвилин. Це була субота. Щосуботи Треплівський ходив до басейну. Зі спорткомплексу ЦСКА він виходив рівно о двадцять другій, далі проходив вузенькою вуличкою до ринку, завертав у підворіття й дворами прямував до свого спального масиву. біля цукрового заводу, як раз на межі між індустріальним кварталом та шеренгою висоток, біля смітників і мав померти Костянтин Гаврилович.
За тиждень до страти Тригоренко кілька разів на день телефонував секретарці Костика, називався Іваном, просив передати Костянтину Гавриловичу, що він винен йому, Івану, кругленьку суму грошей, і якщо пан Треплівський не поверне її найближчим часом, з ним розмовлятимуть інші люди і в інших умовах. Коли секретарка пропонувала покликати самого Треплівського, Олексій Борисович клав слухавку.
А дванадцятого червня Тригоренко згріб докупи всі вирізки та журнали, всі фотографії, негативи та магнітні плівки, запхав їх до поліетиленового мішка, в якому колись носив білизну до пральні, відвіз весь зібраний матеріал на пустир, облив мішок спиртом і підпалив. Головне – не залишити жодного сліду, який би міг вказати на зацікавленість Тригоренка у персоні Треплівського. Свої рукописи Олексій Борисович теж спалив, але окремо – не хотів змішувати грішне з праведним.
Усю суботу Тригоренко пролежав на дивані. Час тягнувся повільно, немов щось стороннє стримувало його у своєму плині. Олексій Борисович не міг ані їсти, ані пити, він лежав і намагався думати, але й думки проносилися крізь нього, не затримуючись ані на секунду. Було холодно – квартирою гуляв протяг, ноги і руки тремтіли від хвилювання, серце ледь чутно калатало, звуки та викрики, що долинали з вулиці, неймовірно дратували. Дратувало практично все. Трохи нудило.
Врешті-решт, одягнувшись у все позаминулорічне, Олексій Борисович встав перед дзеркалом, розкланявся у реверансі й запросив себе на страту. На страту Треплівського.
– Нікуди ви тепер, шановний Цинцинатику, не дінетеся. Посміялися наді мною, і годі. Час розкидати каміння, час їх збирати. Кожному своє.
Натягнувши на голову стару картату кепку, Тригоренко вискочив на вулицю. Долаючи квартал за кварталом, він усе більше розумів, наскільки ж огидний цей світ, як мало в ньому стриманого, урівноваженого, доброго і з якою силою розростається у ньому ворсиста пліснява несмаку, грубості, вульгарності. Всі ці будинки, зведені доморощеним трафаретником, однотипні обличчя, всі ці люди, що живуть у коритах, немов ситі безмозкі свині. І так йому стало прикро і легко водночас. Прикро через те, що світ цей він ніколи не змінить, а легко – тому що він не такий, він окремий, чистий.
Біля спорткомплексу Олексій Борисович не зупинився. Він обійшов його з тилу, завернув до невеличкого охайного скверу, всівся на віддаленій лавці й дістав газету. Спочатку він змушував себе читати, аби відволіктися, але відволіктися не виходило. Тілом забігали дрижаки, в роті пересохло, а ноги налилися свинцем. Він відчував лише один орган – серце. Саме воно підказувало правильність дій. Серце перетягнуло на себе ковдру і тепер виконувало функцію не тільки серця, але й мозку.
За чверть на десяту Тригоренко зім'яв газету й закинув її до сміттярки. Насилу підвівшись з лавки, він неспішною ходою попрямував до центрального виходу з корпусу, в якому розмішувався басейн. Головне, щоб Костик був у басейні. За останні півтора місяця він жодного разу не пропустив. Певно, плаває там собі на спині, бовтається у підігрітій хлорованій воді й ні про що не здогадується, не підозрює навіть, що настав час розквитатися, стати перед суддею, прокурором, присяжними та у всьому щиросердно зізнатися, покаятися, попросити прощення за свої підлість і підступ.
За п'ять хвилин до десятої Олексій Борисович відійшов на кілька метрів від входу і сховався за густою ялиною. О двадцять другій десь над житловими будинками розірвався салют. Серце Тригоренка виривалося з грудей, піт стікав, немов у лихоманці. Пройшло п'ять хвилин, сім – Треплівський не виходив. Десять. Дванадцять. Лік ішов на секунди. Не було Костика. П'ятнадцять хвилин. Повз спорткомплекс пронеслася «швидка», але через півкварталу розвернулася і підкотила до парадного входу ЦСКА. Треплівський не виходив. За сім хвилин із дверей вийшло троє чоловіків. Вони жадібно курили й нервово переговорювалися між собою. Слідом за чоловіками вийшла жінка у білому халаті та чоловік у спортивному костюмі. Треплівського не було.
Не витримавши, Олексій Борисович підійшов ближче до входу.
– Ви у басейн? – зупинив його голос чоловіка у спортивному костюмі. – Не вийде. Нещасний випадок.
– А? – не зрозумів Тригоренко.
– Тренер відійшов чайку попити, а цей мужик, – відкрилися двері, і Тригоренко побачив двох санітарів, що несли носилки з тілом, – ударився головою, – продовжив чоловік у спортивному костюмі, – і кирдик – на дно пішов.
– А де тренер? – не знати чого поцікавився Олексій Борисович.
– Я тренер, – посміхнувся чоловік у спортивному костюмі.
– Треплівський… – видушив із себе Тригоренко, впізнавши у блідому та мокрому тілі Костика.
– Да, Треплівський. Ви його знаєте? Тобто знали? Не менш блідий, ніж Треплівський, Олексій Борисович закивав головою.
– Тоді вітаю вас! – скрикнув тренер, допоміг лікарям погрузити тіло до карети і стрибнув слідом за покійником. Санітари розсілися по місцях, «швидка» рушила у напрямку до проспекту і розчинилася в автомобільному потоці.
Троє чоловіків, докуривши цигарки, зникли в приміщенні спорткомплексу.
Олексій Борисович залишився стояти між ялиною та сірою бетонною будівлею. Він дивився у небо й нічого не відчував. Зовсім нічого.
Дорогою до свого дому Тригоренко раптом усвідомив, що, йдучи на страту, він не взяв із собою знаряддя вбивства, більше того, він навіть не продумав, яким чином убиватиме Треплівського. Не поглядом же він збирався спопелити свого ворога. Ця думка неабияк розсмішила Олексія Борисовича, і він вирішив, прийшовши додому, неодмінно написати оповідання про невдатного вбивцю, який продумав усе до дрібничок, а про те, чим і як убиватиме, – подумати забув.
Опинившись у своєму дворі, він за звичкою глянув на рідні вікна і побачив світло, яке горіло в усіх кімнатах. Піднявшись на другий поверх і відчинивши двері, Тригоренко наткнувся на кілька великих сумок та гончарний круг.
– А тринадцяте червня не такий уже й поганий день, – мовив сам собі Олексій Борисович і пішов на кухню ставити чайник.