Артем Чех
Нарта

2005

   У мене був знайомий – кодер. Чи хакер? Ні, таки кодер. Я не знаю дня, коли б він просидів у своєму продавленому кріслі перед монітором менше дванадцяти годин. Речі у його кімнаті були розташовані таким чином, що з крісла можна було дістати будь-що. Навіть пульт від телевізора, який знаходився в іншій кімнаті.
   Як так можна жити? – питав я сам у себе, не отримуючи відповіді, проте знаючи, що цей прищавий кодер може за кілька хвилин написати складнючу програму або зробити інтернет-портал – нахатеемеліти, напехепешити, флеш, знову ж таки. Навіть дос. Я в цьому не розбираюся. Хоча справа не в тому, що міг мій знайомий кодер, а у тому, що одного разу він закохався.
   Він її побачив на одному порносайті…
   – Та я знаю, – казав він мені, – що на цих сайтах стільки м'яса, що можна звихнутися, але ж ти подивись на неї…
   Я без ентузіазму дивився на цю брюнетку, що стояла розкарячена посеред порожнього басейну, посміхалася і чомусь тримала в руках надувного круга у вигляді кита. Якось виокремити її із сотні інших розкарячених тіл у мене не виходило.
   – Що в ній особливого? – запитав я. – Вона ж така, як і інші, якщо не гірша. Ти подивись на її некрасивий квадратний живіт, на її жовті зуби, на цього кита, врешті-решт…
   – До чого тут кит? – образився знайомий і поспіхом закрив вікно «опери».
   Потім ми до пізнього вечора пили міцний, наче дьоготь, чай, дивилися через справжнє скляне вікно на безлюдну Лютеранську, переглядали його колекцію спалених оперативок та відеокарт…
   Коли вже у коридорі я вдягався, він з непідробною надією у погляді подивився кудись глибше моїх очей і сказав:
   – А все ж таки вона така жіночна…
   – І що з того? Підеш її шукати?
   Тоді він промовчав, а за два тижні подався до Мілана.
   – Куди? – не зрозумів я.
   – В Мілан. Вона там, я її знайшов…

   Він повернувся за місяць. Запросив мене в гості, сказав, щоб я взяв із собою пива і чіпсів. Я прийшов, коли на вулиці вже було темно.
   – Ось вона! – привітав мене хакер і вивів у коридор злякану і некрасиву жінку з чоловічим обличчям.
   – Вона розуміє українську? – спитав я.
   – Ні, – відповів приятель. – Вона румунка.
   – А де кит? – не знати чого спитав я.
   – Хто?
   – Ну, пам'ятаєш, у неї був надувний круг у вигляді кита?
   – Знущаєшся, – образився він. – Я такого натерпівся, поки визволяв її з рабства.
   – Вона – рабиня?
   – Так, тобто вже ні. Вона вільна. Румуни не захотіли її приймати назад. Розумієш, я її люблю.
   – Кого? – питаю. – Цю?
   Ця, здається, зрозуміла, що я не схвалюю рішення її рятівника стосовно того, аби він взяв її жити до себе. Вона замахала руками, почала кричати, з чого я зробив висновки, що вона як мінімум біснувата.
   – Вона ж біснувата, – бридливо констатував я.
   – Ти придурок, – занервував приятель, – якби ти стільки перетерпів, скільки вона… Ти знаєш, що їй туди засовували?
   – Куди?
   – Її ґвалтували одночасно сім негрів. Вона нещасна жінка.
   – А мені здалося, що на фотографіях вона виглядала цілком щасливою… Білосніжкою.
   Румунка знову почала гомоніти, вставляючи англійське «no».
   – Вона знає англійську? – поцікавився я.
   – На рівні другого класу середньої школи.
   – Неперевершено, – здвигнув я плечима.
   – Пиво приніс? – запитав хакер. – Будемо її відпоювати.
   – Я б коньяку взяв.
   – Вона пиво любить, – пояснив друг.

   Румунку звали Нарта. Якесь дивне ім'я, подумав я, хоча хто знає цих румунів, увесь час щось нове придумують. Ми сиділи близько години у напівтемряві, їли сир і чіпси. Приятель показував Нарті відеокарти і поламані вінчестери.
   – Ти її лякаєш, – сказав я. – Вона зараз подумає, що ти їй будеш це засовувати.
   – Куди? – не зрозумів хакер.
   Я промовчав. Приятель пояснив мені, що вона вперше в Україні і що їй тут подобається. Виявилось, що коли він звільняв Нарту з полону, то ризикував життям, на нього полювали італійська мафія, італійська поліція та кардинали його святості.
   – У Мілані? – запитав я.
   – Папісти не знають меж, – пояснив приятель.
   – Я не про це. Ти був у Мілані?
   – Ну да.
   – Щасливчик…
   Вивозити рабиню довелося через Словенію. Далі румунська влада відмовила у притулку, обумовивши це тим, що таких, як вона, у них ніколи не було. Паспорта Нарта теж не мала. В Україну її провезли нелегально.
   І от вона в центрі Києва, на Лютеранській, їсть сир і п'є пиво.

   – Візьмеш її до себе? – раптом запитав мене приятель.
   – Шо?!?!?!
   – Ну тобі ж умови дозволяють. А у мене батьки, розумієш?
   Код ер жив з батьками. У трикімнатній на Лютеранській.
   – Мені вона не потрібна, – почав відхрещуватися я. – Я розумію, що вона рабиня, утікачка, нещасна жінка, але вона мені не потрібна. Ти її любиш, тож ти і піклуйся про неї.
   – Я її не люблю.
   – Ти ж щойно сам казав…
   – Я не знаю. Ти подивись, у неї ж чоловічі риси обличчя. Вона стара. Їй має бути років сорок.
   – Ну, – почав я втішати кодера. – Це ще не стара. Самий сік!
   – Ну не викину ж я її на вулицю! Та і вдома її залишити я не можу, розумієш? До речі, я тобі подарунок привіз, – і він дістав з кишені магнітик із зображенням Тайної вечері.
   – Дякую, – між іншим промовив я.
   – Забери її до себе. Ненадовго. Вона навчиться розмовляти українською чи російською – Нарта здібна, до того ж у неї є фах, так-так, вона бухгалтер. Вона знайде роботу, винайме житло…
   – Тобто ти пропонуєш залишити її у мене років на п'ять? Це нереально. У мене своє життя, я люблю самотність…
   Ми посиділи хвилин двадцять мовчки. Нарта заснула. Її стомлене обличчя відсвічувало якимсь мертвецьким сяйвом, вона імпульсивно дихала, неприємно оголюючи сірі зуби.
   – Я у розпачі, – тихо заплакав приятель. – На мене щось найшло, я закохався у фотографію, я врятував їй життя, мене потягнуло на пригоди, розумієш, я ввійшов в азарт, я не боявся ані смерті, ані кардиналів його святості Папи Римського… Я привіз її до зовсім чужої країни, а тепер не знаю, що робити з цим чудом, – і він не менш бридливо, ніж я годину тому, подивився на Нарту.
   – Чому б їй не повернутися до Румунії? Це не проблема. Перейде через гори, дамо їй якихось грошей…
   – Можливо, але ж з нею треба щось робити вже зараз. Не везти ж її в Ізмаїл до циган.
   – Це непогана ідея, – пожартував я.
   Приятель скривився у посмішці.
   Я почав обдумувати можливі шляхи вирішення проблеми. Я ніколи особливо не замислювався над життям, воно мені завжди здавалося легким і не вартим того, щоб відшукувати на свою голову зайві проблеми. У мене їх ніколи не було, я маю на увазі проблем.
   – Давай так, – сказав я. – Привеземо її до мене (у приятеля засяяли очі), нагодуємо, помиємо…
   – Я її вже помив, – перебив мене хакер.
   – Добре, привеземо її, нехай виспиться, а за день-два знайдемо їй общагу десь на висілках. Там видно буде.
   Приятель від задоволення поцілував мене у щоку, від чого і я, і він зашарілися.
   Викликавши таксі, ми погрузили напівпритомну Нарту до машини. Приятель, не гаючи ані секунди, одразу розрахувався з водієм.
   – Ну все, я пішов. Щасти! – проказав він, розвернувся і блискавично зник за дверима під'їзду.
   – Ей! – тільки й встиг гукнути я.

   Я мешкав у величезному будинку на двадцять шостому поверсі. Вдома я запропонував Нарті ще раз помитися. Це я тоді згадав, що жінки з борделів до кінця життя відчувають себе брудними і можуть годинами сидіти під душем. Рабиня з радістю погодилась, а я тим часом заходився готувати якусь вечерю. Була перша ночі, злипалися очі, я нервував, руки помітно тряслися. За вікном починалася гроза.
   Я не знав, як поводитися з цією Нартою. Ну, припустімо, зараз вона ляже спати, а що робити вранці з цією переляканою жінкою? Вона ж навіть не знає, що я не збираюся з нею нічого робити, вона ж думає, що це черговий бордель, вона, можливо, взагалі нічого не думає… Просто розучилася думати, і все.
   З ванної Нарта вийшла не більш свіжою, ніж була. Важкий відбиток втоми на обличчі тільки поглибшав. Вона була вдягнена у футболку мого приятеля. Господи, я ж забув дати їй рушника. Нарта стояла мокра, згорблена, схожа на зацькованого мужичка, бранця Освенциму, ще й виявилась досить маленькою, набагато меншою, ніж тоді, коли стояла у басейні розкарячена з надувним китом у руках. Я виділив їй чисте простирадло та плед, у які вона загорнулася, після чого сіла на кухні й виїла все, що я приготував. До останньої крихти. Поклав я її на диванчику. Вона сильно мерзла, тому довелося вкрити її двома ковдрами…

2008

   Ми розбіглися, закінчили університети, тисячу разів змінили номери телефонів, дехто їздив на трамваї. Хтось на «шкоді». Інші взагалі ходили виключно пішки та харчувалися у фастфудах.
   Мені зателефонував мій приятель і сказав, що хоче познайомити мене з однією чарівною жінкою.
   – З ким? – запитав я. – Ми ж з тобою не бачились як мінімум епоху.
   – Вона тобі сподобається. Я від неї у захваті. Така розкута!
   – Розкута? – чогось перепитав я. – Розкажи краще, як ти?
   – Неперевершена! – поставив жирну крапку приятель, і наступного дня ми зустрілися біля досить непримітного кафе на Подолі.
   Неперевершеною виявилася Нарта, і вона одразу здалася мені трохи дивакуватою, якщо не сказати більше. Зрештою, я не бачив її три з половиною роки, й сумнівні чутки про те, що приятель таки не покинув її напризволяще, а залишив собі як супутницю, доходили до мене вкрай нерегулярно. Я підбирав слова, намагався сформулювати те, що змогло б влучно охарактеризувати Нарту.
   – Розкута, – підштовхнув мене до істини приятель.
   Можливо, подумав я, і ми зайшли всередину кафе. Довго шукали затишний столик, але, як на зло, такі були відсутні.
   Зрештою, повсідавшись, замовивши якесь там питво, розпочали розмови. Спочатку приятель кидав на Нарту хижуваті погляди, згодом запросив її на танець. Позаяк у цьому кафе не було прийнято танцювати, то Нарта незбагненно зраділа такому вияву нонконформізму. І взагалі, у наших закладах – не танцюють, у наших закладах Нарт не запрошують, а приятель молодець, взяв і запросив. Хіба не справжній мужчина, про якого можна тільки мріяти? Байдуже, що приятель просто не знав, що у деяких закладах не прийнято запрошувати дам на танець, а все, що він знав, – була інформація з його улюблених фільмів: «Фанат», «Зелене кімоно», «Тридцятого знищити», і в тих фільмах майже в усіх закладах запрошувати даму на танець – норма, а особливо у розпал вечірки, під Кузьміна там, чи під Талькова, щоб серце краялось. Уткнутись носом і пускати в декольте слину.
   Витанцювавши свою румбу, приятель, задоволений і дещо червоний, усадив Нарту за столик, а сам попрямував до нужника.
   Нарта замовила горілки. Принесли графин з надбитим краєм.
   – Сервіс! – цілком серйозно прокоментувала некрасива жінка з явними чоловічими рисами обличчя.
   – Ага, – байдуже промовив я.
   – А ти симпатична звірушка, – сказала вона й вщипнула мене за щоку.
   – Дякую, – сказав я.
   – Десь я тебе вже бачила.
   – У басейні, – злісно відповів я.
   В цей час у темному коридорі з'явився силует приятеля. Ігорьок. Його всі звали Ігорьок. Усі, крім мене. Він обережно пройшов між столиками, але все ж таки зачепив сидячу парочку. Мужчина якось скоса глянув на приятеля, але промовчав. Однак не стрималась Нарта:
   – Що ти на нього дивишся, ти, баран! Чого ти дивишся. Він шо, спеціально тебе зачепив?
   – Та ні, я так, просто, – зніяковів мужчина.
   – Так, просто! – перекривила його п'яна Нарта. – Так просто тільки кішки родяться.
   – Ч-ш-ш, – почав заспокоювати її приятель, – не кричи, на нас люди дивляться…
   Нарта заметушилася, кілька разів змахнула руками, але замовкла, іноді поглядаючи на мужчину хижим жіночим поглядом. Вона оголювала сірі зуби.
   – Придурок, – прошипіла вона. Вона справді неперевершено розмовляла українською. Навіть акценту не було.
   – Це ти їй горілки замовив? – спитав мене приятель.
   – Господь з тобою.
   – Дивись, бо у мене в планах було шампанське.
   – Шампанське! – зраділа Нарта.
   – Ч-ш-ш, – знову почав заспокоювати її Ігорьок.
   – Шампанське! – знову закричала румунка, і через три хвилини гарсон підніс шампанське.
   – А чому не у цеберці?
   – Цебєрце, – напрочуд стримано промовив гарсон, – в Метрополе. А у нас – извольте щи хлебать лаптем.
   – Хам, – якось з легкістю промовила Нарта й істерично засміялася, потім закашлялась, сама себе постукала по спині, підняла голову на гарсона і запитально глянула.
   – Что-то еще? – не полишаючи галантності, спитав офіціант, мужик років шістдесяти.
   – Да, ще! хоча нє… А взагалі-то – да! Ти був у Метрополі?
   – Я?
   – Нєт я! Ну в кого я питаю?
   – Никак нет. Не доводилось, – зашарівся гарсон.
   – Нікак нєт, – перекривила Нарта нещасного, знову засміялася, потім грізно глянула в очі гарсону і з викликом промовила: – А я була!
   – Искренне рад за вас, – сказав гарсон, розвернувся і зник за шинквасом.
   Ми всі почали пити шампанське. Приятель обережно, маленькими ковтками, я більш сміливо, Нарта – неначе томатний сік.
   – Це у вас так у Бухаресті п'ють? – запитав я.
   – Ігорьок, ти йому все розповів? Розповів? – зайнялася, немов соломинка, Нарта.
   – Він був перший, хто про тебе дізнався. Ще як я тебе привіз.
   Ігорьок закоханими очима дивився на колишню порнозірку сумнівного розливу, він пританцьовував на своєму місці й намагався звернути увагу Нарти на себе. Її ж увага була розсіяна по всьому залу, вона, наче мала дитина, крутилася на всі боки, іноді щось вигукувала, корчила пику двом жінкам за сусіднім столиком і безперестану сміялася.
   – Треба йти, – сказав Ігорьок. – У мене депресія.
   Я вийшов у коридор до телефонного автомата, треба було попередити дружину, що я запізнюся. Із залу лунали вигуки Нарти.
   – Рахунок! Рахунок! Платіть за мене, мужчини! Ігорьошка, на чай дядє! Нє скупісь! Більше давай!
   Коли ми вийшли з кафе, виявилося, що Нарта забула під столиком свої туфлі.
   – Добре, хоч не надувного кита, – буркнув я.
   – Зганяєш? – запитав мене приятель, не звернувши уваги на моє сардонічне бурчання.
   – Може, ти? – Це здалося мені як мінімум принизливим.
   – Та зганяй, я ж з дамою…
   – Ні, друже, давай ти, – скривив я морду.
   – Хо-хо-хо! – розсміялася Нарта. – Мужчини знову не можуть мене поділити.
   – Добре, я схожу, – погодився я і подумав: а сім негрів тебе поділили досить вдало.
   Вертатися в кафе не хотілося. На порозі мене зустрів гарсон.
   – Опять туфельки забили? – запитав він.
   – Що значить – знову? – не зрозумів я.
   – Эта женщина, – якось бридливо почав офіціант, – все время их забывает. Она у нас постоянный клиент. Ач, хохотушка!
   – Вибачте нас, – сказав я, заліз під столик, узяв пожовані туфлі й вибіг з кафе.
   – Дякую, друг мого Ігорька, – зраділа Нарта, коли я кинув до її ніг лаковане взуття.
   – Можна тебе на кілька слів? – смикнув я приятеля за рукав сорочки.
   – Давай.
   Я вибачився перед Нартою, і ми відійшли на кілька кроків до затінку лип.
   – Скажи чесно, ти хоч щасливий? Ну, з нею, з цією, – я вказав на Нарту. – Щасливий?
   – Безмежно, – і приятель дружньо хлопнув мене по спині.
   Я розсміявся, торкнувся двома пальцями неіснуючого козирка й побіг у напрямку Поштової.

Артем Чех Нарта

2005

2008

Артем Чех
Нарта