-------
| bookZ.ru collection
|-------
| Артем Чех
|
| Торжество поминок
-------
Артем Чех
Торжество поминок
Його смерть ні для кого не була несподіванкою. Всі вже давно чекали, що, можливо, не шановний, але все ж таки Анатолій Іванович помре. І от він помер.
За півроку до смерті він уже слабувато орієнтувався у просторі, не відрізняв хліб від ковбаси й викидав чудернацькі пасажі. Разом за пасажами Анатолій Іванович викинув з будинку всі зубні щітки та дрібнички зеленого кольору: котушку ниток, прищіпки, рукавички дружини, фломастер, пачку цигарок «Мор». Зелені лаковані черевики сина він наваксив чорним кремом для взуття. На запитання, навіщо ж він це зробив, відповідь була хоч і позбавлена логіки, проте негайна:
– Листя теж зелене.
До смерті залишалося менше місяця. Анатолій Іванович був уже прикутий до ліжка, він стогнав, пухлина в мозку завдавала нестерпного болю, пам'ять відмовляла, а він досі жити не міг без того, щоб не вийти на балкон та не затягнутися цигаркою.
Помер він на початку травня. Вранці. Вдома.
Годину чи навіть більше Анатолій Іванович горів, його душили агонічні спазми, зі сліпих очей лилися сльози – помирати не хотілося. Але помер.
Вранці. Вдома.
Поховали його, перехрестилися й заспівали тужливу пісню. Ввечері після похорону і син, і дружина Анатолія Івановича відчували порожнечу та скорботне полегшення. На вулиці гавкав собака, гуділи та силкувалися влетіти до розчиненої хвіртки хрущі. Приходила сусідка забрати табуретки, вибачилась, що не змогла прийти на церемонію.
Всю ніч син Анатолія Івановича Анатолій Анатолійович стояв на балконі і курив ментолові «Мор». Він передражнював собаку та бездумно викидав через вікно зелені пластмасові прищіпки. Поруч лежала подушка. Вона ще довго там лежала – подушка, на якій помер Анатолій Іванович. І ніхто ніяк не міг винести її на смітник. Спочатку не до цього було, потім якось забули, а ще потім ця подушка стала якимсь священним символом, викинувши який означало б заплямити честь та світлу пам'ять Анатолія Івановича. Все ж таки не просто подушка, а подушка, на якій він помер. А це вже статус.
До Анатолія Анатолійовича приходили друзі, співчували. Толя відмахувався та неприємно жартував на предмет смерті батька й пропонував подарити подушку, на якій він помер. Як сувенір. На згадку. Кожного разу чувши «ні, дякую, можливо, іншим разом», Анатолій Анатолійович мружив очі й питав:
– То, може, просто поспите на ній?
Але й ця пропозиція зазвичай не викликала у його друзів аж такого інтересу. Тоді Анатолій Анатолійович голосно сміявся й просив його, безбатченка, залишити на самоті.
Врешті-решт, у вересні подушку винесли. Не викинули, а винесли. У підвал. Також туди віднесли і всі речі покійного. Вудки, мундштуки, лейтенантські погони, дореволюційний маузер без затвора, кілька поламаних молотків, дриль, одяг. У квартирі залишили хіба дублянку – дружина покійного боялася, що у підвалі її неодмінно вкрадуть, а дублянка хороша, фінська.
Син залишив собі на згадку дві рапіри, які власноруч змайстрував Анатолій Іванович, та справжні нунчаки, привезені колись батьком з Курильських островів.
Узимку, в день народження покійного Анатолія Івановича, влаштували щось подібне до маскараду. Запросили гостей, Толя покликав друзів, дружина іменинника напекла млинців, хтось із запрошених прихопив пляшку шампанського. Грала заспокійлива музика, знадвору мерзли синички, на столі стояла фотографія з усміхнутим Анатолієм Івановичем. Цю фотографію він зробив ще тоді, коли Толюсіку було чотири рочки.
– Толю, синок, а пам'ятаєш, як папа зробив цю фотографію? Тобі було чотири, ти тоді пальчик порізав. Пам'ятаєш, тобі тоді було так боляче…
– Пам'ятаю, – гаркнув Толя, – мені й досі боляче!
– Синок, не при гостях.
– Та вони п'яні всі, – відповів Толя й пішов до своєї кімнати курити.
Смерть батька його пригнічувала – забагато шуму. Минуло більше ніж півроку, як він переставився, а довкола тільки й чутно, що співчуття та пустопорожні розмови на навколобатькову тему – який він був, ах який же він був. Та ніякий він не був. Точніше, він був ніякий. Маленька, якщо не сказати миршава, людинка.
Вже навіть віджартуватися не виходило.
А якось на початку травня з самого ранку мама зайшла до кімнати Толі й повідомила сина про наступне:
– Синок, – сказала мама, – післязавтра рівно рік, як не стало батька. Може, влаштуємо щось?
– Що? – грубо відповів Толя.
– Ну не знаю, синок, може, сабантуйчик якийсь?
– Тобі тільки сабантуйчики влаштовувати, – огризнувся Толя. – Тільки й шукаєш приводу.
Цього ранку Толя був не в гуморі – він дочитав книжку, і кінцівка йому не сподобалась. Усі вмерли. А тут ще зайве нагадування про смерть. До того ж, не просто смерть, а смерть батька. Байдуже, що минув рік.
– Толю, ти подумай. Добре, синок? Подумай. Хрещену запросим, тьотю Галю, Пашу.
– От тільки Паші тут не вистачало. Батько його терпіти не міг. Ти пам'ятаєш, де був Паша, коли батько помер?
– А де?
– А ти згадай.
– У тюрмі був.
– О! У тюрмі. І місяця не пройшло, як він повернувся. Думаєш, він хоч пам'ятає батька? Він шконку свою тільки пам'ятає.
– Синок, його підставили.
– Ага, підставили. Знайшов на смітнику калашников, прострелив руку тьоті Галі, а його підставили. Хто підставив? Тьотя Галя?
– Може, і тьотя Галя.
– Ну тоді коли тьотя Галя така скурвлена, не запрошуй її.
– Синок…
– Відчепись. Я подумаю.
– Подумай… – І мама, тихенько причинивши двері, вийшла з кімнати.
Толя сидів на ліжку, чухав бороду й намагався збагнути, що ж такого він накоїв у свої двадцять три, що світ навколо лише вдає, що він світ, а не темрява.
Увімкнувши комп'ютер та увійшовши до Інтернету, Толя вбив у гугл питання: «Чи влаштовувати поминки». Гугл видав двадцять сім тисяч відповідей. Першою з них була чиїмсь коментарем на православному форумі: «У дев'ять днів, сорок та рік необхідно пом'янути покійника».
Увесь вечір Анатолій Анатолійович з мамою просиділи на кухні. Вони складали меню та списки бажаних та небажаних гостей.
Толя ніяк не хотів погодитися на капусняк.
– Синок, капусняк – це необхідно. Розумієш, капусняк усі мають з'їсти ще до першої чарки.
– Тоді я запрошу Віталіка.
– Може, не треба?
– Він мій друг, – наполягав Толя, – добре знав батька, до того ж він – чудовий тамада.
– Тамада, кажеш?
– Він уміє заводити публіку.
– Ну добре, давай Віталіка. І Артьомку поклич тоді вже, і Андрюшу. Вони теж знали твого батька.
– Мамо, з батьком півміста чарку перехилило. Що ж тепер – усіх кликати?
– Найрідніших.
– А Артьомка, по-твоєму, моєму батьку найрідніший? Чи Андрюша?
– Вони твої друзі.
Запросили і Віталіка, і Андрюшу, і Артьомку. Також були запрошені хрещена, сусідка тьотя Галя з сином Пашею, сорокап'ятирічним хроніком, тьотя Надя і Сергій – теж сусіди, баба Оксана, Петро Андрійович Вєдісобак – колишній друг покійника, якась видна шишка при міністерстві, Лариса Максимівна – нова приятелька дружини Анатолія Івановича, Ларік – онук Лариси Максимівни.
– Ларіон, сядеш коло мене, – перше, що почув Толя від нової приятельки мами.
– А де іменинник? – запитала хрещена з порога.
– Толянич, – в унісон сказали Артьомка та Андрюша, – ми посидимо півгодини й підемо, не наше це, розумієш?
Паша приніс троянди для господині та пляшку пива для Толі. Тьотя Галя довго вибачалася за сина. Петро Андрійович Вєдісобак, лисуватий карапуз невизначеного віку, запитав дозволу не роззуватися – несвіжі шкарпетки. Тьотя Надя та Сергій мовчки всілися ближче до вікна. Баба Оксана перехрестила кімнату й значущо глянула на фотографію усміхненого Анатолія Івановича. Віталік одразу з усіма познайомився, особливо довго тис руку Паші та вибачався, що без подарунка.
Капусняк ніхто їсти не схотів – на столі стояли страви куди смачніші за кислувату кашицю. Лише баба Оксана для годиться сьорбнула дві ложки. Ларік, хлопчик років п'яти, вередував і просився додому.
– Мовчи, Ларіон, ти в гостях, – Лариса Максимівна ляснула онука по білій маківці.
Дружина Анатолія Івановича мовчки прибрала тарілки з капусняком і запропонувала випити.
– Віталік, попрацюй з публікою.
Віталік, двометрова каланча, підвівся, підтягнув вельветові штани і, потираючи долоні, мовив:
– Ну, бабоньки, за покійничка!
Толя від такого святохульства оторопів, але промовчав. Віталік потягнувся за пляшкою і ненароком вліз ліктем у салат.
– Відстірається! – посміхнувся він і розлив горілку по чарках.
– І батькові! Батькові налийте! – закричала баба Оксана.
– Так, батькові – правила такі. І хлібчик зверху.
– Давайте сюди чарку батька, – крякнув Віталік.
– А де батько? – нічого не розуміючи, запитала хрещена – повновага тітонька з фіолетовим волоссям.
– Помер батько, – усміхнувся Віталік.
– Як помер? Чий батько?
– Мій батько! – гавкнув Толя.
Хрещена закивала:
– Мої співчуття.
– Так наче ж давно ж помер, ні? – мовив Паша, зблискуючи стальною фіксою.
– Рік, – суворо промовив Толя.
Він тримався за голову і силкувався не вибухнути праведним гнівом. Тьотя Галя усміхалася, баба Оксана хрестилася, тьотя Надя і Сергій мовчки жували салати, Андрюша та Артьомка поривалися піти, проте господиня їх не пускала:
– Ви ще холодне не спробували.
– Я не їм холодне, – подав голос Андрюша.
– Так скоро і гаряче буде.
Гаряче не забарилося. Віталік викрикував тости й заводив якусь народну пісню. Ларік побачив півника.
– Ба, хочу півника.
Півник був несправжній, бутафорський. Він стояв на телевізорі – красивий півник.
– Ларічик, дивись, – мовила мама Толі й плеснула у долоні. Від різкого звуку в півника загорілися очі червоними вогниками і він почав чомусь кудкудахкати.
– Це у нього діоди такі всередині, – пояснила вона.
Злякавшись чи то півника, чи то страшних діодів, які, певно, пожирали зсередини півника, Ларік заплакав. Лариса Максимівна заходилася втішати онука:
– Ларіон, заткнись! Ларіон, ми в гостях!
Усі присутні почали плескати у долоні. Півник розривався. Толя закрив очі, і єдиним його бажанням було щезнути з цієї планети на найближчі кілька годин.
Батько на фотографії, здавалося, вже не всміхався, а заходився у гомеричному реготі.
– У мене є пушка, – раптом подав голос уже нетверезий Паша.
– Цить ти, – смикнула його тьотя Галя.
– А чого? Толя, друг, хочеш я тобі пушку покажу?
Толя не хотів. Він нічого не хотів.
– Мені покажіть! – зрадів Віталік.
– Тобі? – здивувався Паша. – Тобі я не покажу.
Віталік, не образившись, переключився на хрещену:
– А яким ви пам'ятаєте батька?
Під звуки плескоту, всезагального гомону та півнячого ґвалту хрещена почала розповідати про Анатолія Івановича.
– Він був справжнім мужчиною, – вона перехилила чарку, – таким мужчиною, що ніхто, певно, з вас ніколи не зрозуміє. І знаєте, він усе робив у хаті – руки у нього були золоті. А ще, а ще, – хрещена дістала хустку та витерла сльози, – я його любила. Так любила… я його любила як… як чоловіка.
В цю саму мить заткнувся півник, Сергій та тьотя Надя припинили плескати у долоні, Віталік завмер над пляшкою вермуту, дружина покійника поперхнулася соком, Лариса Максимівна від здивування висунула язика, тьотя Галя і Паша втупилися у тарілки, баба Оксана перехрестилася, а Петро Вєдісобак, який до того часу весь вечір мовчав, тихенько промовив:
– Казус. А я шкарпетками переймався.
– Так-так, – продовжила хрещена, не помічаючи змін у настрої запрошених гостей. – Ми з Анатолієм Івановичем їздили на море, навіть фотографія є. Я, він і євпаторійська мартишка…
– Це ж коли ви на море їздили? – запитала дружина адюльтерщика.
– У дев'яносто п'ятому. – Сльози, перемішавшись з тушшю, сірими цівками стікали рум'яними щоками хрещеної.
Зі спокійним виразом обличчя господиня затисла у руці виделку.
– Я ж казав, казус, – знову мовив Вєдісобак.
Щоб якось розрядити прикре становище та порушити гнітючу тишу, Лариса Максимівна плеснула в долоні, але півник не відповів, лише невиразно крякнув і заткнувся.
– Батарейка сіла, – констатував Петро Андрійович, – а казус лишився.
Казус лишився, проте якби не Віталік, який таки вмів працювати з публікою, можливо, без жертв не обійшлось би. Віталік підхопив господиню під руки і всадовив на своє місце, швиденько розлив залишки вермуту і виголосив тост:
– Бабоньки! – почав він. – Давайте вип'ємо за те, щоб любов ніколи не ставала між нами колючим дротом. Любов – це свято, любов – це світло!
І він заспівав. Здається, пісню про Дорошенка. Його підхопили тьотя Галя та баба Оксана. А за кілька секунд співали всі. Навіть Андрюша з Артьомкою.
Розходилися гості опівночі. Першою пішла хрещена. Вона довго вибачалася перед хресником, посилалася на складність життя, і якщо він, Толя, схоче, то, коли підросте, все неодмінно зрозуміє.
– Я і так усе розумію, – промовив стомленим голосом Толя.
Петро Андрійович Вєдісобак, як виявилося, був людиною порядною. Перед тим як піти, він визвався помити посуд. Ніхто не заперечував. Тьотя Надя та Сергій пішли непоміченими. Андрюша, Артьомка та Віталік, викуривши з другом по цигарці, пішли, прихопивши з собою кілька пакетів зі сміттям. Лариса Максимівна хотіла залишитися на ніч, проте Ларік затіяв істерику – його лякав півник. Баба Оксана, перехрестивши фотографію Анатолія Івановича та значущо глянувши на кімнату, пішки попленталась на інший кінець міста. Тьотя Галя запитала, чи не лишилася ще та подушка, на якій батько вмер, а то Паші нема на чому спати. Дружина покійного погодилась дати відповідь завтра.
Коли пішов останній гість, а ним виявився Вєдісобак, Толя зачинився у своїй кімнаті. На прохання матері відкрити двері відмовчувався.
– Толю, синок, давай поговоримо.
Проте розмовляти Толя не хотів. Він стояв на балконі, палив ментоловий «Мор» і намагався у зоряному небі роздивитися обриси батькового обличчя. Обличчя не промальовувалося. Толя підійшов до дзеркала й придивився на своє відображення. Чи схожий він на свого батька? Ні, не схожий. Ну і бог з ним.
Він дістав із шафи старі лаковані черевики і крем «Сова». Підкуривши соту за день цигарку, Анатолій Анатолійович заходився нервово натирати зелену потріскану шкіру чорним кремом.