Дитяча енциклопедiя
Загадки природи

Бувальщина та небилиці

Ми всі живемо у світі див та таємниць. Щоправда, дуже недовго – перші кілька років нашого життя. Саме тоді ми допитуємося у батьків: «А чому трава зелена, а небо – блакитне?», «Куди сонце сідає?», «Звідки з’явилися перші люди?»… Цих запитань дуже багато, і не на всі з них батьки можуть відповісти. Потім діти виростають, теж стають батьками, і різні клопоти змушують їх забути про ті дива, які колись здавалися такими яскравими та надзвичайними.

У школах, а пізніше – в інститутах нам розповідають про те, як побудований Всесвіт, які тварини та рослини живуть на Землі поряд із нами. Людство звикло до того, що наука може пояснити все що завгодно. А тисячі років тому люди вважали, що всі надзвичайні явища можна пояснити завдяки міфам. Якщо сьогодні на уроці географії розповісти, що наша планета має форму диска, а диск лежить на спинах трьох слонів, це буде сприйнято як жарт. А теорія про те, що миші самі собою зароджуються в кошиках з брудною білизною, викличе іронічну посмішку в біологів. Та колись таку нісенітницю сприймали всерйоз! А чому? Та тому що, по-перше, люди ще багато чого не знали, а по-друге – намагалися хоч якось пояснити те, чого не могли збагнути. Так виникали міфи. Та навіть сучасна наука іноді не в змозі пояснити факти, які спостерігали десятки, а то й сотні людей.
Роззирніться довкола – ви зрозумієте, що й сьогодні таємниць не поменшало. Існують загадкові пустелі, таємничі печери та незвичайні природні скульптури. Риби сидять на деревах, камені самі «переповзають» з місця на місце, а в морях досі живуть доісторичні чудовиська… «Годі! Такого не може бути!» – скажуть скептики. Але хто може знати, що лежить за межами нашого звичного уявлення про світ? Звісно, загадки природи трапляються не на кожному кроці, але на те вони й загадки… Описані в цій книжці місця, тварини та явища не є вигадками письменників, а існують насправді. І чекають на тих, хто зуміє розгадати ці таємниці. Іноді ці загадки такі цікаві, що навіть не хочеться шукати їм пояснення. Вони нагадують нам про те, що світ – дивовижний і безмежний, і чудес у ньому не забракне ще на багато поколінь.

I
Від каменя до зірки: таємниці Землі й космосу

Чорні дірки

У багатьох фантастичних фільмах можна побачити епізод: космічний корабель мало не потрапляє в пастку, опинившись поблизу чорної дірки. Вона притягує до себе корабель зі страшною силою, і лише надзвичайна сміливість та героїзм космонавтів рятують їх від неминучої загибелі. Отже, що ж таке чорні дірки і чому їх вважають такими небезпечними?

Якщо не вдаватися в подробиці, чорні дірки – це зірки, у яких усе навпаки. Звичайні зірки (у тому числі – наше Сонце) випромінюють світло, а ці – навпаки, поглинають усе навколо себе. І планети, і зірки, і навіть світло. Чорні дірки – це ділянки простору, де гравітація така велика, що навіть важко собі уявити. Звідки ж вони беруться? Учені вважають, що спочатку чорні дірки були звичайними зірками – щоправда, надто великими. Але в якийсь момент вони почали дуже швидко стискатися. Унаслідок цього всі атоми, з яких складається зірка, «побігли» до її центру. Маса зірки при цьому не змінюється, а ось об’єм зменшується в мільйони разів! Щільність речовини такої зірки стає настільки великою, що навіть маленький (менший кубічного міліметра) її шматочок не зміг би підняти жоден механізм. Стівен Хокінг – один з найвідоміших дослідників чорних дірок – підрахував, що чорна дірка в один мільярд тонн (стільки може важити велика гора) мала б розмір нейтрона або протона. У таких умовах через величезне збільшення гравітації колишня зірка перестає випромінювати світло і стає чорною діркою. Час і простір поблизу неї змінюються, причому описати все те, що з ними діється, можуть тільки фізики й математики за допомогою довжелезних формул.

   Ніщо, навіть світло, не може покинути межі чорної діри

   Чорна дірка спочатку з’явилася на папері, коли у XVIII столітті учені Мітчел і Лаплас звернули увагу на «пророцтво», що містилося в ньютонівській теорії. П’єр Лаплас першим заговорив про теоретичну можливість існування чорних дірок.
   У своєму відомому «Курсі теоретичної фізики» Лев Ландау і Євгеній Ліфшиць називали цю загадку Всесвіту найкрасивішою з усіх існуючих теорій, а Макс Борн захоплювався нею «як витвором мистецтва». Але найбільш поетично висловився американський фізик К. Торн: «З усіх вигадок людського розуму, від єдинорогів і химер до водневої бомби, найбільш фантастичним є образ чорної дірки, межу якої ніщо не може перетнути, її мертва хватка затримує навіть світло».

   Та якщо чорні дірки не випромінюють світла, як же їх можна знайти? Для цього треба простежити за їхнім оточенням. Уперше астрономи відшукали чорну дірку, обстежуючи подвійні зірки (тобто такі, що обертаються навколо спільного центра). Одна зірка, що входила до такої системи, була звичайною, проте вчені звернули увагу на те, що її блиск якийсь дуже неспокійний. Своїми розрахунками вони довели, що поряд із нею знаходиться чорна дірка, яка забирає у зірки речовину. Перед тим як зникнути у чорній дірці, речовина дуже сильно розігрівалася, і якийсь час чорна дірка починала випромінювати енергію в рентгенівському діапазоні. Звичайні телескопи його не фіксували, а ось спеціально розроблені рентгенівські телескопи відразу ж показали дуже незвичну картину зіркового неба.
   На сьогодні фахівцями зафіксоване місце розташування близько 20 масивних і близько 200 надмасивних чорних дірок. Крім того, було встановлено ще близько 220 місць, у яких, ймовірно, знаходяться ці об’єкти. На думку астрономів, чорні дірки містяться також у центрі більшості галактик. Тож, виходить, це явище у Всесвіті досить поширене. Тому в останнє десятиліття виник новий перспективний науковий напрямок – демографія чорних дірок. Вона вивчає розподіл цих загадкових об’єктів у просторі та їхню взаємодію з іншими матеріальними об’єктами.
   У наші дні, задіявши для спостереження орбітальні телескопи, вчені встановили цікаві факти. Виявилося, що чорні дірки поділяються на два види. До першого з них належать масивні об’єкти, розміри яких становлять приблизно три маси нашого світила. До другого ж – так звані надмасивні (розміром від мільйона до мільярда мас Сонця).
   Надмасивні чорні дірки випромінюють у Всесвіт набагато більше енергії, ніж усі зірки сукупно. При цьому багато з них сформувалося відносно недавно – коли вік Всесвіту був уполовину менший. Зараз «невидимки» продовжують рости.
   Нещодавно американський телескоп «Хаббл» зафіксував цікавий, але не дуже приємний факт: чорна дірка GRO Л655-40із сузір’я Скорпіона рухається до нашого Сонця. Невідомий монстр знаходиться, безумовно, далеко від нас – на відстані в 6000 світлових років. Однак привід для занепокоєння є. Швидкість цієї чорної дірки становить 40 000 кілометрів за годину! На своєму шляху вона «з’їдає» зірки, і колись черга дійде й до Сонця. Щоправда, станеться це дуже й дуже не скоро.
   Недавно вчені зробили ще одне відкриття: чорні дірки вміють «співати»! Тобто від них виходять звукові хвилі. Наприклад, такий об’єкт із сузір’я Персея (близько 250 мільйонів світлових років від Землі) постійно «муркоче» ноту, що відповідає сі-бемоль, причому на 57 октав нижче першої октави.

Загадкова планета Фаетон

Ви, мабуть, знаєте, що наша Сонячна система складається з дев’яти планет, які обертаються навколо Сонця. Утім, не все так просто… Астрономам не дає спокою поле астероїдів, розташованих між Марсом і Юпітером. Деякі історичні документи повідомляють, що колись на цьому місці існувала ще одна планета.

   Орбіти великих планет Сонячної системи у просторі

   Скажімо, у Грузії зберігається копія датованого 1561 роком документа, у якому згадується, що біля Марса є ще одна зірка. На глиняних табличках давніх шумад (V—І тис. до н. е.) зафіксовані відомості, з яких випливає, що між орбітами Марса і Юпітера люди спостерігали «планету-невидимку». Подібні відомості можна зустріти й у давньокитайських літописах.
   Пізніше з’явилися й перші наукові обгрунтування того, що десята планета могла існувати. У 1766 році німецький астроном, фізик і математик Йоганн Тіціус сформулював, а інший німецький астроном, Йоганн Боде, вивів чисельну закономірність у відстанях планет від Сонця. За цим правилом, між Марсом і Юпітером повинна існувати «планета № 5». Те, що правило Тіціуса – Боде працює, довели подальші відкриття Урана, Нептуна і Плутона.
   Наприкінці XVm століття на конгресі в німецькому місті Готі було вирішено почати пошук відсутньої планети. Однак нікому з тих астрономів, яким доручили спостереження, не пощастило. Планету знайшов у 1801 році Джузеппе П’яцци, директор обсерваторії в м. Палермо (о. Сицилія). Коли обчислили орбіту цього космічного тіла, з’ясувалося, що воно рухається точно на тій відстані від Сонця, що було передбачено правилом Тіціуса – Боде. Астрономи тішилися: знайдена відсутня планета. Її назвали Церерою, на честь богині – покровительки Сицилії.
   Однак невдовзі виявилося, що Церера – не єдина планета, що є на цій орбіті. Відкриття йшли одне за одним: у 1802 році була виявлена між Юпітером і Марсом ще одна мала планета – Паллада, у 1804 році – третя планета – Юнона, а в 1807 році – Веста. Отже, там, де очікували знайти одну велику планету, знайшли чотири маленькі. Тим часом потік відкриттів малих планет (їх ще називають астероїдами) не припинявся, і до 1890 року їх було відомо вже понад триста. А на сьогоднішній день відкрито близько 2000 астероїдів. І це ще не все – якщо вірити розрахункам, їхня кількість може перевищувати 7000!
   Усі вони рухаються приблизно на тій самій відстані від Сонця, що й Церера, – 2,8 астрономічної одиниці (одна астрономічна одиниця дорівнює відстані Землі від Сонця, що становить 150 млн кілометрів). Саме ця обставина дала змогу німецькому астроному Г. Ольберсу ще в 1804 році висловити гіпотезу про те, що малі планети з’явилися в результаті розпаду на шматки великої планети, якій він дав ім’я Фаетон.
   Гіпотеза німецького вченого виявилася такою правдоподібною, що існування Фаетона вважалося загальновизнаним до 1944 року, до появи космологічної теорії О. Ю. Шмідта, яка трактувала виникнення астероїдів інакше. Відповідно до цієї теорії, астероїди – не уламки Фаетона, а матерія планети, що не утворилася.
   Вивчення метеоритів, що впали, стало одним зі способів з’ясувати, чи існувала планета Фаетон. Академік А. Заварницький, спираючись на аналіз складу метеоритів, спробував реконструювати будову загиблої планети. Залізні метеорити він вважав уламками планетного ядра, кам’яні – залишками кори, а залізно-кам’яні – мантії. Після багатьох досліджень було з’ясовано, що метеорити справді є шматками доволі великої планети. Але далі було зроблено ще більш приголомшливе відкриття. Палеонтологи знайшли в кам’яних матеріях скам’янілі бактерії, схожі на земні ціанобактерії. Подібного роду мікроорганізми живуть у гірських породах і гарячих джерелах, живлячись за рахунок хімічних реакцій, і не мають потреби в кисні і сонячному світлі. Цей факт доводить, що на Фаетоні існувало життя, хоча й примітивне.

   Уламки планети

   Московський астроном А. Н. Чибісов, використовуючи методи небесної механіки, спробував «зібрати» астероїди разом і визначити приблизну орбіту батьківської планети. Він дійшов висновку, що неможливо визначити ані область, де вибухнула планета, ані орбіту, по якій вона рухалася до вибуху.
   На початку 70-х років XX століття астрономи обчислили гіпотетичну масу планети і припустили, що руйнування відбулося приблизно шістнадцять мільйонів років тому. За такий тривалий час під впливом планет орбіти астероїдів так заплуталися, що відновити початкові умови їх руху просто неможливо.

   Падіння Фаетона

   Відповідно до давньогрецького міфу, Фаетоном звали сина бога сонця Геліоса. Якось Фаетон умовив батька дозволити йому керувати золотою колісницею Сонця, у якій Геліос робив свій щоденний шлях небосхилом. Батько довго не погоджувався, та всеж-таки пішов назустріч бажанню юнака. Але Фаетон заблукав серед небесних сузір’їв. Коні, відчувши невпевнену руку візника, понесли. І коли колісниця наблизилася на небезпечну відстань до Землі, полум’я охопило нашу планету. Бог Зевс, щоб урятувати Землю, метнув блискавку в колісницю. Фаетон упав на землю і загинув.

   Багато захисників Фаетона ставлять під сумнів цю дату. Якщо Фаетон вибухнув шістнадцять мільйонів років тому, то звідки тоді взявся слід від астероїда, що впав на Землю шістдесят п’ять мільйонів років тому? Як альтернативу вони пропонують пізнішу дату – чотири мільярди років.
   Немає одностайності думки серед фахівців і щодо причин загибелі планети. Одні вважають, що Фаетон загинув у результаті вулканічної активності, на думку інших – планету розірвала відцентрова сила через занадто швидке добове обертання. Деякі бачать причину її загибелі в зіткненні з власним супутником або в небезпечному зближенні з Юпітером.
   Нині багато астрономів вважає, що фатальну роль у загибелі планети відіграли комети. Найбільша з них завдала по Фаетону нищівного удару, внаслідок якого стався вибух. Шматки зірки, що розірвалася, змішавшись з кометами, розлетілися в різні боки. Зійшовши з орбіти між Марсом і Юпітером, вони зіштовхувалися з планетами Сонячної системи, залишаючи на них дивовижні кратери. Такі зіткнення до невпізнанності спотворили найближчу планету – Марс. Земля порівняно з Марсом постраждала від зіткнень менше. Деякі вчені пов’язують загибель динозаврів і початок нового еволюційного витка життєвих форм на Землі з вибухом Фаетона.
   Здавалося б, астрономи вже звикли до думки про те, що Фаетон назавжди зник із зоряних карт. Але дехто не погоджується з цим. Останнім часом активно розробляється гіпотеза, відповідно до якої планета Фаетон не загинула, а продовжує існувати на зовнішній орбіті Плутона. Дотепер усі спроби знайти Фаетон закінчувалися нічим, хоча присутність у Сонячній системі стороннього гравітаційного поля помічена давно. У 80-х роках минулого століття американські космічні апарати «Піонер» і «Вояджер», наближаючись до меж Сонячної системи, починали все більше відхилятися від розрахованих траєкторій. Розрахунки показали, що відхилення викликані наявністю гравітаційного поля невідомої планетної маси за орбітою Плутона. А в 1997 році американські астрономи повідомили, що знайшли невелику планету на периферії Сонячної системи. Вона обертається навколо Сонця по еліптичній орбіті, наближаючись до нього на мінімальну відстань у 35 і віддаляючись на максимальну – у 130 астрономічних одиниць. Можливо, цю планету і слід вважати Фаетоном? І, може, саме цю зірку дві тисячі років тому бачили волхви зі Сходу, а її описання зустрічається в давніх хроніках? На жаль, на ці питання поки що немає відповіді…

Підземна кузня Гефеста

   На земній кулі існують десятки тисяч вулканів, як на континентах, так і в океанах. Однак діючих серед них, на щастя, небагато, менше однієї тисячі. Розташовуються «вогнедишні гори» в сейсмічно активних зонах, де горотворення ще не закінчилося і є великі розлами земної кори. Виверження донині багато в чому залишаються загадкою, оскільки фахівці можуть вивчати тільки наслідки природних катаклізмів, а їхні причини сховані надто глибоко в надрах Землі (можливо, у самому її ядрі).
   Отже, що ж таке вулкани? Чому гори, які дрімали протягом століть, раптом починають демонструвати людям жорсткий характер, заливаючи все потоками лави, розкидаючи довкола розпечене каміння і засипаючи поля, будинки й дороги товстим шаром гарячого попелу?
   Відповіді на ці запитання одержати непросто. Напевне, саме тому з вулканами пов’язано стільки міфів і легенд. Візьмімо саму назву вогнедишних гір. Особливо часто виверження спостерігалися на Ліпарських островах, розташованих уздовж Апеннінського півострова. Греки пояснювали це природне явище так: під землею працює бог ковальської справи Гефест. Римляни погодилися з мешканцями Еллади. Щоправда, бога-коваля вони називали Вулканом. А входами в його житло, за уявленнями давніх, були отвори в конусоподібних горах на островах Тірренського моря – саме там найчастіше дихали вогнем гори. Особливо часто виверження відбувалися на одному з островів, що дістав назву Вулькано. Минуло зовсім небагато часу – і так почали називати всі вогнедишні гори.

   Утворення вулканічного кратера

   Учені пропонують менш поетичну, але більш конкретну картину утворення вулканів. Фахівці вважають, що «нервові» гори є геологічними утвореннями, що виникли над каналами і тріщинами, які ведуть у надра землі. По цих розламах час від часу піднімається рідка лава, уламки розпечених гірських порід, попіл, гарячі гази і пара. Зовні вулкани – це конуси з поглибленням (кратером) на усічених вершинах. До кратера підведений особливий канал (жерло), по якому, власне, на поверхню і надходять вулканічні продукти. З кожним новим виверженням конус вулкана збільшується в обсязі і стає все вище, сягаючи подеколи п’яти-, шестикілометрової висоти. Він складається з багатошарового чергування піску, попелу і шлаку з більш щільними лавовими потоками і може мати як круті, так і пласкі схили. Згодом конус збільшується настільки, що магма вже не може піднятися на таку висоту і пробити закупорений попередніми виверженнями кратер. Тоді вона знаходить вихід на схилах вулкана, утворюючи бічні (паразитні) кратери. Через кожний з них, до речі, може відбутися тільки одне виверження, після чого лавовий потік назавжди закупорює цей хід. На конусі Етни, наприклад, таких бічних кратерів налічується понад триста, а на Ключевській сопці – вісімдесят чотири.
   Утім, така форма вулканів – одна з багатьох. Найпростішу форму мають так звані моногенні вулкани. Виверження в них відбувається лише один раз у «житті» і майже без вибухів. Схили таких гір здебільшого дуже круті, іноді зі стрімчастими стінками. Ще більш примітивні маари – кратери-одноденки. З них звичайно піднімаються пара, гази, попіл, а от лави тут не буває практично ніколи. Подібні виверження залишають після себе маленькі конуси. Тріщинні вулкани утворюють на поверхні величезні плато, серед яких найбільш відомими є базальтові. Коли лавові потоки мають невелику в’язкість і значну рухливість, вони вкривають величезні площі й утворюють пласкі тіла. Але виверження повторюється багаторазово, тож утворюється могутній щит, або щитовий вулкан. Класичною ілюстрацією до описання можуть бути нині діючі «вогненні гори» Ісландії і Гавайських островів, зокрема найбільший вулкан нашої планети Мауна-Лоа (тільки надводна частина його виступає на 4170 м, а загальна висота перевищує 9000 м).
   Часом виверження мають таку титанічну силу, що величезні вулканічні конуси просто вибухають. Від них залишаються, як кажуть, лише сумні спогади або уламки. У 1888 році в результаті такого катастрофічного вибуху була знесена вершина японського вулкана Бандай-Сан, після чого його висота зменшилася на 640 метрів. У 1956 році в аналогічній ситуації на 300 метрів нижчим став вулкан Безіменний. При виверженні камчатського Шивелуча, у 1964 році, геть-чисто знесло купол Центральної вершини і кількох інших; при вибуху утворився новий кратер діаметром 1,5x3 і глибиною до семисот метрів. А титанічне виверження Везувію, що відбулося дуже давно, взагалі знищило конус вулкана! Від нього залишилася тільки западина, оточена кільцевим валом. Пізніше, щоправда, в кратері став рости новий конус – Сомма-Везувій. Під час чергового пробудження (79 рік до н. е.) він грязьовими потоками і попелом знищив три міста: Геркуланум, Стабію і Помпеї. Подібних «подвійних» вулканів, до речі, у світі чимало.
   Вулкани можуть виникнути буквально на рівному місці. Наприклад, у 1943 році в Мексиці вулкан Парікутін виріс прямо посеред оброблюваного поля і селяни спочатку подумали, що то непогашене багаття. Зрозумівши свою помилку, вони якнайшвидше залишили небезпечну зону. Невдовзі розлігся могутній вибух і почалося виверження. Менш ніж за добу посередині ще недавно рівної місцевості височів лиховісний конус. Виверження тим часом тривало. Вулкан угамувався тільки через тиждень. На той час він виріс до ста сорока метрів…
   У такий же спосіб 18 листопада 1909 року на Канарських островах виник вулканічний центр Тенеріф. За сто метрів від місцевих фермерів тріснула земля й у повітря на висоту 90 метрів злетіли кущі, каміння, пісок і гаряча пара. Упродовж десяти днів відбувалося виверження вулкана.
   Вулкани не є винятково «сухопутним» явищем. Так само раптово вони виникають у морях і океанах. Подібні випадки досить часто трапляються в районі Алеутської острівної дуги. Наприклад, у 1796 році в Беринговому морі в результаті виверження з’явився острів-вулкан Іоанна Богослова. Пізніше хвилі частково розмили його, однак «драконоподібному» конусу це відверто не сподобалося, і він цілою серією вивержень відновив свою форму. А в 1963 і 1965 роках поблизу південного берега Ісландії в результаті підводного виверження виникли острови-вулкани, конуси яких піднімаються більш ніж на 200 метрів. Відстань між ними становить 500 метрів.

   Лавовий потік

   Час від часу страшні гори раптово впадають у тривалу «сплячку». Періоди спокою бувають такими довгими, що люди починають вважати, що вулкани вже є погаслими. І отут конуси роблять неприємні сюрпризи. Наприклад, у 1500 році до н. е. раптово прокинувся вулкан Санторін. Могутнє виверження, на думку ряду вчених, залишило від величезного острова маленький уламок – Тіру (Санторін). Усього лише кілька годин потрібно було вогненному гіганту, щоб повністю знищити давню мінойську цивілізацію…
   Довго не подавав «ознак життя» і грізний Кракатау. І ось 20 травня 1883 року з німецького військового судна, що проходило неподалік, побачили дивну хмару заввишки 10–11 км, що піднімалася над купкою островів. З її боку кожні 10–15 хвилин долинали вибухи, і в повітря на висоту два-три кілометри підіймався попіл. Нарешті Кракатау угамувався. Але, як виявилося пізніше, для того, щоб зібратися із силами для нового могутнього виверження. Основна катастрофа сталася 26 серпня. Після полудня стовп попелу злетів угору на 27–33 кілометри, а дрібний вулканічний попіл – навіть на 60–80 кілометрів і протягом трьох років після виверження знаходився у верхніх шарах атмосфери. Це зумовило дуже різке похолодання на земній кулі. Звук вибуху був чутний в Австралії (за 5000 км від вулкана), а вибухова хвиля тричі обійшла планету. Навіть через дев’ять днів самописні барометри продовжували відзначати коливання атмосферного тиску. Надвечір на околишні острови полився дощ з попелом, що йшов усю ніч. На кораблях, що знаходилися в Зондській протоці, товщина шару попелу сягала 1,5 метра. Могутній серпневий вибух знищив дві третини головного острова архіпелагу Кракатау – Раката. Сорок шість квадратних кілометрів поверхні разом із двома вулканічними конусами (Данан і Пербуатан) просто злетіли в повітря. На їхньому місці утворилося провалля, глибина моря в якому становить 360 метрів. А на шосту годину ранку в протоці море вийшло з берегів. Висота хвиль сягала 30–40 метрів. Вони знищили прибережні міста і дороги на островах Ява і Суматра. Населення найближчих до вулкана островів повністю загинуло. Хвиля цунамі за кілька годин досягла Франції і Панами, поблизу берегів Південної Америки швидкість її поширення становила 483 км/год. Загальна кількість жертв виверження Кракатау перевищило 40 тисяч людей.
   Вибух Кракатау – не єдина трагедія, пов’язана з вулканічною активністю. Навесні 1902 року гору Монтан-Пеле (Лису гору), яку протягом багатьох років вважали погаслим вулканом, зненацька струснув могутній вибух. Але ж на той час на її схилах виросло місто Сен-П’єр! Серія вибухів призвела до того, що на стінках вулканічного конуса з’явилися тріщини. З них вирвалися чорні вогнедишні хмари. Восьмого травня одна з них за кілька хвилин знищила Сен-П’єр. У місті залишилася живою тільки одна людина: мешканець підземної тюремної камери дістав серйозні опіки, але вижив. Загинуло близько 28 000 жителів. Врятувалися тільки ті, хто встиг відплисти далеко від берега. Кораблі, що стояли неподалік від пристані, були знищені вогнем або перекинуті, вода в гавані закипіла. Виверження Монтан-Пеле припинилося лише в жовтні.
   Вулкан Безіменний благополучно «проспав» багато сотень років. Правда, після пробудження в 1955 році він «повівся» з людьми досить коректно, не поховавши всю округу під шаром лави і попелу відразу, а попередивши про свої наміри заздалегідь гуркотом, димом і здриганнями грунту. Лише через рік він «порадував» жителів Камчатки страшним виверженням.
   У 1973 році на Курилах раптово «збожеволів» вулкан Тятя, що його вважали майже погаслим. Але особливо здивував фахівців ісландський велетень Хельгаффель. Свій «показовий виступ» він влаштував у тім же 1973 році. До цього конус перебував у спокої понад 7000 років.
   Що ж є причиною вивержень? Ось що думають з цього приводу фахівці. Земна кора, як ви розумієте, тверда. Так само, як і розташована під нею верхня мантія. Далі в глиб землі температура через кожні 33 метри підвищується на один градус. У підсумку на глибині кількох десятків кілометрів вона сягає показників, яких достатньо для того, щоб розплавити гірські породи. Однак тиск, що перешкоджає цьому, теж зростає одночасно з температурою. Таким чином, уся система надр перебуває в хиткій рівновазі. Коли вона порушується в результаті переміщень у корі і верхній мантії, на великих глибинах тверда речовина стає рідкою. Так виникає вогнище. З нього по найближчому жерлу на поверхню підіймається магма, перенасичена парами води, кислот і газами лава. Якщо шлях ще не прокладений, розпечена речовина із силою пробиває перешкоду, спричиняючи вибух. Спочатку стовп пари і попелу викидає високо нагору тверді вулканічні продукти – шматки шлаків, пемзи, пісок, вулканічні бомби і лапіли («камінчики»). Це супроводжується гуркотом і гулом, громовими розкатами і спалахами блискавок. Вулканічні бомби утворюються з ледь вичахлих, укритих кіркою шматків лави, що їх піднімають, відриваючи від основної маси, гази. Такі «снаряди» можуть бути від п’яти сантиметрів до 1 метра у діаметрі. А «рекордсмени» важать кілька тонн. Після вибуху розплавлена маса, що піднімається на поверхню, спокійно виливається у вигляді лави. Її потоки, залежно від рельєфу місцевості, а ще від температури розплаву, рухаються далеко за межі підніжжя вулканів.
   До речі, «магма» в перекладі з грецької означає «тісто». Консистенція розжареної речовини буває різна: від рідкої (іноді вона утворює фонтани) до майже твердої. Склад її теж не однаковий. Від нього прямо залежить тип вивержень вулканів і швидкість пересування лави (від кількох метрів до десятків кілометрів за годину). Вогнедишні потоки можуть складатися з напівспечених уламків і дрібних брил, а також з великих брил з рівною і гладкою поверхнею, а можуть бути подрібнені до водної гладіні. Температура більшості лав становить 1100–1200 градусів Цельсія. Поверхневі шари лави швидко охолоджуються, а нижні при цьому залишаються гарячими ще протягом двох-трьох років. Інколи досить розколупати кірку, що поросла травою, щоб дістатися до лави, на якій, не розпалюючи багаття, можна швидко скип’ятити чайник…
   При зіткненні розпеченого потоку і льодовиків відбуваються на перший погляд неймовірні речі. Так, спочатку лід, як йому і належить, стрімко тане під напором «вогненного тіста». А потім… танення припиняється! А річ у тім, що з передньої частини лавового потоку на лід скачуються шлаки з трохи остиглою скоринкою. При зіткненні з льодом вони швидко охолоджуються й утворюють нетеплопровідний шар. Він відіграє роль своєрідного ізолятора і змащення, за допомогою якого потік продовжує рухатися вперед, уже не загрожуючи льодовику загибеллю. Таке явище можна було спостерігати при виверженні вулканів Ключевського (1974) і Толбачинського (1975, 1976).

   Виверження вулкана Етна. Старовинна гравюра

   Раніше гадали, що осередки виникнення магми знаходяться тільки у верхній частині мантії, на глибині, що не перевищує 40 кілометрів (температура там сягає 1200 градусів за Цельсієм). Однак сьогодні фахівці твердять, що подібні процеси відбуваються також на більш значних глибинах – від 60 до 250 кілометрів. Крім того, магма може народжуватися й у самій земній корі, на глибині всього кількох кілометрів.
   Лавові потоки для людини є дуже небезпечними, позаяк, рухаючись, знищують усе на своєму шляху. Подеколи цій небезпеці можна запобігти, хоча зробити це складно. На Гавайських островах під час виверження гіганта Мауна-Лоа (1924) з цією метою літаки скинули шість тонн бомб у витоки лави. Лавові тунелі зруйнувалися, і вогнедишний потік завернув убік від міста Кволо. А в 1973 році, під час виверження Хельгаффеля на ісландському острові Хеймаей, «вогненну ріку» упродовж багатьох тижнів поливали з водометів холодною морською водою. Від такої водної процедури зовнішні шари потоку охололи, утворивши тверду захисну плівку. Але подібні заходи можливі лише при невеликих виверженнях. У випадку з пробудженням ісландського вулкана Лакі (1783) вони б не мали сенсу: тоді тільки один потік був завдовжки 100, а завширшки 30 кілометрів! А «ріки», якими час від часу «поливає» Сицилію грізна Етна, знищують багато населених пунктів. Наприклад, потік, що його викинула вона 1969 року, мав ширину понад 500 кілометрів.
   Крім лави, при виверженні вулканів утворюються ще й грязьові потоки, що мають страшну силу. Вони виникають тоді, коли на велику площу, вкриту снігом, випадає гарячий попіл і розпечене дрібне каміння. Могутні і бурхливі потоки, що виникли при швидкому таненні снігу, мчать униз, завдаючи великих руйнувань. Наприклад, при виверженні вулкана Безіменний на Камчатці грязьові потоки ринули річкою Велика Капиця і змили все на своєму шляху упродовж 90 кілометрів.
   Підземна кузня Гефеста зажила слави не тільки завдяки виверженням вулканів. Ще одним лихом, яке греки приписували богу-реміснику, а японці – величезному дракону, є землетруси. Землетрус, можливо, найстрашніше з усіх стихійних лих, що його зазнає людство. Страшне «тремтіння землі» забрало величезну кількість життів, зруйнувало безліч міст і селищ, а іноді воно знищувало цілі держави.
   Сьогодні фахівці вже мають можливість заздалегідь поставити, так би мовити, діагноз місцевості, визначивши, чи можливі в ній землетруси, і якщо так, – то якої сили. Але сказати, коли саме в конкретному районі відбудуться підземні поштовхи, учені досі не можуть.
   Причиною землетрусів є тектонічні зрушення в надрах планети. У глибинних шарах Землі накопичується велика кількість тепла. Водночас поверхня Землі постійно «обігріває» світовий простір, сама при цьому охолоджуючись. Тому верхні шари планети стискаються, зменшуючись у розмірах. Це призводить до того, що різні ділянки земної кори відчувають різний тиск і час від часу починають рухатися.
   Речовина, з якої складається мантія Землі, теж не залишається незмінною: через високі температури вона переходить з одного стану в інший, змінюючи об’єм, що теж є причиною переміщень у надрах. На виникнення землетрусів впливає також сила ваги. Адже Земля складається з порід різної питомої ваги. Важкі породи тяжіють до ядра, а легші – до поверхні Землі.
   Землетруси – не тільки механічне явище. Ще в позаминулому столітті дослідники помітили цікаву особливість: усі катастрофічні підземні поштовхи викликали сильні магнітні бурі. Іноді (наприклад, під час сумнозвісного ташкентського землетрусу 1966 року) коливання грунту супроводжувалося непоясненним світінням атмосфери. При цьому фіксувалося сяйво над епіцентром землетрусу, з’являлися фантастичні стовпи світла, кулі, що випромінювали світло, смуги, що нагадували північне сяйво. А очевидці страшного землетрусу в японському місті Ідзу 1930 року згадували, що на небі з’явився… уповільнений спалах блискавки. Нерідко при землетрусах світяться вимкнені лампочки, виникає примарне сяйво навколо ліній електропередач, побутових електроприладів і проводів. Особливо вразила всіх незбагненними світловими явищами ашхабадська катастрофа 1948 року. Напевно, дивні і тривожні «спецефекти» були пов’язані зі зміною електричного поля Землі в зоні катаклізму.

Наслідки землетрусу 1906р. у Сан-Франциско

На плин природних процесів, що відбуваються як на поверхні, так і в надрах нашої планети, великий вплив має Сонце. Зокрема, у роки одинадцятилітнього циклу, коли активність нашого світила йде на спад і на ньому з’являється велика кількість плям (саме в цей період спостерігається максимальна кількість спалахів), тектонічна діяльність на Землі посилюється. Геофізики, проаналізувавши 22 000 (!) катастроф за період з 1950 по 1963 рік, зазначають: «коли кількість сонячних плям сягає 150, то імовірність виникнення землетрусів приблизно на 31 % вища, ніж коли кількість сонячних плям складає 50. А якщо різниця в кількості сонячних плям порівняно з попереднім днем дорівнює 20, то імовірність виникнення землетрусів приблизно на 26 % вища, ніж тоді, коли такого різкого перепаду немає». Назвати це збігом неможливо. Наприклад, «чорним днем» для Землі стало 15 липня 1959 року: у той день у світі відбулася найбільша кількість руйнівних підземних поштовхів. Водночас на Сонці був зафіксований наймогутніший спалах.

   Пляма на Сонці

   Ще одним небесним тілом, що дуже сильно впливає на Землю, є Місяць. Ви, мабуть, знаєте, що завдяки цьому супутнику на нашій планеті існують припливи і відпливи в морях і океанах. А ось про те, що припливні хвилі пробігають також по твердій поверхні, відомо не всім. «Земні припливи», що їх можуть зафіксувати тільки спеціальні прилади, викликають деформацію всього твердого тіла Землі (поверхня при цьому може підніматися на 50 сантиметрів!). Проте, завдяки великому розміру нашої планети, ми цих хвиль не відчуваємо.
   До речі, грузинські фахівці вирішили з’ясувати, наскільки сильний зв’язок між місячними фазами і коливаннями літосфери Землі. Учені ретельно вивчили документальні свідчення, що охоплюють майже дев’ятсотлітній період. З’ясувалося, що в Закавказзі найдужчими і найбільш руйнівними були ті катаклізми, що збігалися з повнею. При цьому Місяць і сам страждає: зв’язок між тектонічними процесами на нашій планеті та супутнику є двобічним. Тому наступного дня після підземних поштовхів на нашій планеті в одному з місячних кратерів чомусь починають світитися гази. Дивні явища спостерігаються практично після кожної природної катастрофи. Крім того, Місяць теж частенько «трясе». До речі, кількість коливань грунту і вивержень вулканів на нічному світилі різко зростає вже напередодні землетрусів на Землі й відразу ж після них. Учені припустили: супутник планети відіграє роль дзеркала, що чутливно реагує на будь-які зміни гравітаційних і магнітних полів Землі.
   Ще одна особливість, помічена фахівцями, полягає в тому, що напередодні підземних поштовхів погода в «аварійному» районі псується. Звичайно там, де незабаром відбудеться катаклізм, відбуваються великі перепади атмосферного тиску, починаються інтенсивні затяжні опади. А найсильніші струси грунту, як правило, супроводжуються гуркотом грому. При цьому небо може бути зовсім ясним…
   На те, що напередодні підземних поштовхів поведінка деяких видів живих істот змінюється, люди звернули увагу вже давно. Історичні хроніки, розповіді очевидців, сучасні спостереження фіксують цікавий факт: перед великими землетрусами деякі мешканці морських глибин піднімаються на поверхню. Наприклад, перед страшною катастрофою 1923 року в Токіо один із японських іхтіологів знайшов на місцевому пляжі, на мілководді, «вусату тріску». Бідолашна мешканка великих глибин так роздулася, що нагадувала повітряну кульку… Через два дні в цьому районі в результаті могутнього катаклізму загинули понад 150 000 чоловік. Коли в 1933 році до рук біологів потрапив глибоководний вугор, що його піймали рибалки на мілинах у районі Одвара, фахівці заговорили про наближення землетрусу. Їхній прогноз виправдався того ж дня: кілька годин по тому сильний підземний поштовх струсонув усе тихоокеанське узбережжя Японії. До речі, у Країні ранкового сонця дуже давно використовують живі «прилади», що провіщають підземні поштовхи, – один із видів маленьких рибок. Уже за кілька годин до початку катастрофи ці мешканки акваріумів починають метатися по своєму «будинку». Цікавість японців до можливості пророкувань катастроф цілком зрозуміла: територія їхньої країни є суцільною сейсмічно активною зоною… Мабуть, саме через це вони вели систематичні записи про всі землетруси на островах ще три тисячі років тому. Давні літописці фіксували не тільки матеріальні втрати, але й робили замітки про поведінку окремих тварин під час катаклізмів. В університеті Осаки ведуть спостереження за одним із найкращих природних «барометрів»: зубаткою, чия фантастична чутливість до слабких електричних струмів вища за аналогічну здатність інших риб у мільйони разів. На цю мешканку підводного світу вчені звернули увагу, переглянувши документи за 1855 рік. У них розповідалося про незвичайне поводження зубаток напередодні сильного землетрусу в Токіо. До того ж стародавні легенди японців твердять: у страшних поштовхах винна гігантська зубатка, що живе глибоко під землею. Ці риби, як з’ясувалося, надзвичайно чутливі до електромагнітних хвиль, що утворюються в результаті обвалу частини земної кори перед землетрусами. Так, підземні поштовхи силою 7,3 бала за шкалою Ріхтера, що відбулися в префектурі Тотторі в жовтні 2000 року, вони передбачили за вісім днів, а струс у 6,7 бала в префектурі Хіросіма (2001 рік) – за добу.

   Якщо звернутися до давньої японської міфології, можна знайти цікаве оповідання про те, що світ створив сом. Ця фантастична рибина люто б’є хвостом і плавцями, коли люди починають поводитися не так як слід. І тоді в Японії відбуваються страшні землетруси. На одній стародавній гравюрі можна побачити, як маленькі чоловічки намагаються вбити величезного сома, як кит завбільшки, щоб раз і назавжди позбутися грізного лиха. Сучасні спостереження показали, що за своєю чутливістю сом ненабагато поступається перед зубаткою…

   Тепер слід згадати про представників наземної фауни. Одного разу в зоопарку міста Скопле (Югославія) тварини, немов по команді, несподівано почали виявляти занепокоєння, відмовлятися від їжі, робили спроби вирватися з кліток і сховатися де-небудь у затишному куточку. Першою запанікувала гієна, потім до неї приєдналися тигри, леви і слони. Незабаром усі мешканці зоологічного саду немов збожеволіли. Ніхто не міг пояснити причину такої поведінки «братів менших»: погода була гарна, відвідувачів – небагато, тварини здорові… А наступного дня місто лежало в руїнах.
   Після того як у 1927 році в Криму стався катастрофічний землетрус, на півострові була створена мережа сейсмічних станцій. З того часу в ялтинському Нікітському ботанічному саду його працівники ведуть спостереження за зміями і ящірками. Ці істоти покидають свої підземні нори і виповзають на поверхню задовго до того, як сейсмографи починають реєструвати хоча б найменші сплески геомагнітного поля.
   Дуже чутливо реагують на катастрофу, що насувається, домашні чотириногі улюбленці. Коти й собаки не тільки намагаються врятуватися самі, але й намагаються вивести своїх господарів із небезпечного місця. Наприклад, вівчарка одного з жителів Ашхабада, відчувши загрозу задовго до початку підземних поштовхів (вони сталися 5 жовтня 1948 року), виявляла сильне занепокоєння. Її господарі повернулися додому пізно і не могли збагнути, чому тварина так нервує. Нарешті вівчарка схопила за сорочку маленьку дитину, яка спала в колясці, і метнулася за двері. Господар, побачивши це, рвонув зі стіни рушницю: він думав, що собака сказився… Але коли батьки вибігли з будинку, щоб наздогнати собаку, позад них з гуркотом упали стіни. Місто враз розсипалося, немов складалося з карткових будиночків. А от собака, що врятував немовля, зумів відшукати відносно спокійне місце. Після цього хазяїн вівчарки носив фотографію вірного друга із собою – разом з портретами дружини і дочки.
   На жаль, люди далеко не завжди як слід реагують на попередження, що надходять з боку тварин. Найчастіше тільки після катастрофи жителі постраждалих районів пригадують, що напередодні катастрофи собаки просилися терміново на вулицю (або ж забивалися в якийсь куток; до речі, саме там звичайно виявлявся відносно безпечний простір). Кішки в таких ситуаціях бігають по приміщенню, намагаються сховатися, а то і взагалі втекти кудись подалі від будівель. Пацюки і миші також утікають з обжитих територій за кілька діб до початку підземних поштовхів. Надзвичайне занепокоєння виявляють птахи і мешканці акваріумів.

   Наслідки спітакського землетрусу

   Дуже рідко, коли на дивну поведінку тварин звертали увагу, кількість жертв стихії ставала значно меншою. Найпереконливішим прикладом є реакція влади китайської провінції Ляопін на дивну поведінку тварин цієї місцевості в 1975 році. Тоді занепокоєння виявляли собаки, кішки і кури взагалі кудись зникли, гуси і качки злякано злітали на дерева і дахи будівель. Коні носилися галопом, збиваючи людей, а місцеві корови рили копитами землю і постійно билися одна з одною. Щодо змій, то вони перервали сплячку і виповзли на поверхню незважаючи на те, що довкола лежав сніг. Четвертого лютого було прийняте рішення евакуювати мешканців міста Хайченг. Це дало змогу врятувати життя понад 100 000 людей: землетрус у 7,3 бала за шкалою Ріхтера майже цілком зруйнував місто.
   Учені давно намагалися пояснити таку чутливість тварин, риб і птахів до підземних поштовхів. Швидше за все, вони реагують на незвичайні сигнали, що пробиваються на поверхню від джерела землетрусу, і ними, найімовірніше, є інфразвук. У районі землетрусу породи поступово починають розхитуватися, що завершується різким зсувом великих пластів. Їм повинні передувати незначні переміщення великих мас. Іноді ці переміщення сприймаються людьми, як це було в Ташкенті в 1966 році (тоді мешканці міста неодноразово чули дивний підземний гул). Невеликі ж коливання порід породжують інфразвук, на який реагують тварини.
   А тепер згадаймо страшний землетрус у грудні 2004 року в Південно-Східній Азії і викликану ним серію цунамі. Сотні тисяч людей стали жертвами стихії. У деяких місцях хвилі докотилися майже на 3,5 кілометра в глибину острова Цейлон, затопивши частину найбільшого заповідника Шрі-Ланки. У цій місцевості жертвами цунамі стали як місцеві жителі, так і численні туристи. Однак, на подив влади, серед тварин, що населяють постраждалі території, не було зафіксовано жодної смерті! На Суматрі спостерігали ту саму картину. Фахівці вважають, що представники фауни здалека почули шум хвилі, що наближалася, і покинули небезпечне місце. Можливо, дикі тварини відчули і зміни в атмосферному тиску.

Що ви чули про торнадо?

   При наближенні торнадо виникає страшенний гуркіт. Велетенський вихор здатен піднімати в повітря автомобілі й навіть будинки, з легкістю виривати з корінням віковічні дерева й за одну мить стирати з лиця землі цілі поселення. Його часто порівнюють з коловоротом, що його утворює стікаюча вода у ванні, з тією лише різницею, що там рух спрямований униз, а в торнадо – нагору.
   Зовні торнадо – це атмосферний вихор над сушею з вертикальною, часом вигнутою віссю обертання, що може сягати у висоту 12–15 кілометрів. Він виникає в грозовій хмарі і поширюється вниз, часто до самої поверхні землі, нагадуючи темний рукав із хмари або хобот слона. Смерчі завжди несуть великі руйнування, залишені ними «шрами» можна знайти по всій земній кулі. Але найчастіше вони виникають у центральних районах США. Саме в Сполучених Штатах смерчі й дістали сумнозвісну назву торнадо. Середня кількість смерчів на території США – до тисячі на рік, причому половина з них припадає на квітень, травень і червень. Найбільших значень цей показник досягає в Техасі (120 на рік), найменших – у північно-східних і західних штатах (один на рік).
   Американська класифікація смерчів, нині використовувана метеорологами всього світу, поділяє їх на шість категорій:
   F0 – слабкий. Пошкоджує димарі і телевізійні антени, ламає гілки дерев, падають дерева зі слабким корінням.
   F1 – середній. Зриває дахи, розбиває вікна, деякі дерева вириває з корінням або ламає, перевертає й пересуває легкі автопричепи, зносить з доріг автомобілі, що рухаються. Подібне відбувається і при дії ураганного вітру.
   F2 – значний. Зриває дахи, руйнує звичайні сільські будинки, вириває з корінням великі дерева, зносить із шосе автомобілі, перевертає залізничні вагони, піднімає в повітря легкі предмети.
   F3 – серйозний. Зриває дахи і руйнує частини стін, цілком руйнує звичайні сільські будинки, розриває стальні конструкції (ангари, пакгаузи), більшість дерев вириває з корінням, відриває від землі автомобілі, підкидає їх у повітря, перевертає потяги.
   F4 – спустошливий. Більшість будинків перетворюється на купи уламків, значно руйнуються стальні конструкції, у повітрі літають великі предмети, переносяться на великі відстані автомобілі й потяги.
   F5 – вражаючий. Смерч проходить, залишаючи за собою сліди руйнувань на відносно вузькій смузі території – від 10 до 500 метрів завширшки. Каркаси будинків зриває з фундаментів, сильно ушкоджує залізобетонні конструкції, у повітрі літають предмети розміром з автомобіль. Можливі незвичайні явища. Смерчі такої сили на території колишнього Радянського Союзу ніколи не реєструвалися.

   Формування атмосферного вихора

   Каталог смерчів у СРСР і СНД за період з 1944 по 1998 рік включає відомості про 264 смерчі, з яких 40 % були слабкими. За 140 років спостережень зареєстровано 13 серйозних і два спустошливі смерчі. У Європейській частині вчені виокремили дві основні зони утворення смерчів. Перша знаходиться між Москвою і Нижнім Новгородом, де спостерігалися два смерчі класу F4. Друга – по обидва боки українсько-білоруського кордону з центром біля Києва, де спостерігалися три смерчі класу F3 (у Київській, Черкаській і Одеській областях) і велика кількість смерчів перших двох класів.
   Загадка походження торнадо до кінця ще не розгадана. Але відомо про них уже чимало. Утворюються вони в грозовій хмарі – там, де зіштовхуються повітряні потоки різних напрямків і температур. На думку багатьох метеорологів, найважливіша умова для виникнення смерчу – існування могутнього шару теплого вологого повітря коло земної поверхні і холодного сухого – над ним. При такій комбінації і виникають могутні завихрення мас повітря, що породжують смерчі. Чим більший контраст температур, вологості, щільності та інших параметрів повітряних потоків, тим могутнішим є торнадо. Починається смерч приблизно так: два потоки повітря рухаються зустрічним курсом, але не зовсім «лоб в лоб». При їхньому зіткненні відбувається закручення і «вливання» один в одного. Позаду підпирає повітряний потік, що йде слідом. У точці зустрічі двох потоків масі повітря не залишається нічого іншого, як рухатися нагору по спіралі, що розширюється. Початку руху нагору можуть також сприяти висхідні потоки нагрітого сонцем повітря.
   Учені вважають, що торнадо є частиною материнської хмари, яка за структурою й за динамікою являє собою маленький тропічний ураган, з типовим для урагану «оком бурі», і має спіральну побудову. Хоча зареєстровані випадки (наприклад, у районі Шанхая), коли в безпосередній близькості від корабля на поверхні моря з’явилися бризки і раптом з них утворився стовп майже десять метрів завширшки і шість метрів заввишки, який обертався. Він швидко ріс. Спочатку над ним не було хмар, але через якийсь час з’явилася хмара, що на очах чорніла. Водяний стовп з’єднував її з морем. Як бачимо, ці спостереження підтверджують зв’язок смерчу і материнської хмари, але міняють їхні ролі місцями.
   Однак відомим є і той факт, що в материнських хмарах спостерігаються тільки довгі горизонтальні вихори. У який же момент з’являється вертикальний смерч – невідомо. Цікаво простежити і рух смерчу. Як правило, «хобот» торкається землі тільки на окремих ділянках, а сліди руйнувань утворюють пунктирну лінію. Коли «лійка» торкається поверхні землі або води, чітко виявляється дія великої вертикально спрямованої сили. А тоді, коли знаходиться над поверхнею, вертикальний плин відсутній. Є й інші відмінності: смерчі, що не торкаються землі, видають шиплячий звук. Ті ж, що опускаються на її поверхню, породжують жахливий гуркіт, ніби рухаються сотні потягів. На деякій відстані від «лійки» шум помітно слабшає.

   Торнадо

   Непоясненим є ще один цікавий факт: кінець смерчу на висоті шість метрів не викликає ані руйнувань, ані швидкого руху повітря, а торкнувшись землі, несе предмети і руйнує все на своєму шляху. Виміри показують, що всередині порожнини існує зона зниженого тиску, який дорівнює 0,951 атмосфери, що дуже далеко від стану вакууму. Так чому ж хобот при зіткненні з річкою здатний оголити дно і висмоктати воду, а численні спостерігачі цього явища навіть не відчують подуву вітру, коли «лійка» проходила над ними на висоті шести метрів? І взагалі, хобот діє якось вибірково. Наприклад, одного разу торнадо вирвав з корінням велику яблуню і роздер її, а бджолиний вулик, що знаходився за один метр від яблуні, залишився неушкоджений. У штаті Оклахома двоповерховий дерев’яний будинок був віднесений лійкою і розламаний на дрібні шматки. А невисокі триступінчасті сходи, що вели в будинок, залишилися на місці. У «форда», що був припаркований поряд з будинком, смерч вирвав два задніх колеса, не пошкодивши при цьому кузов і не погасивши гасову лампу, яка стояла під деревом.
   Зробити безпосередні виміри швидкості вітру в хоботі майже неможливо – головним чином, через поломку приладів. Непрямі оцінки дають різні величини – від 200 до 1300 кілометрів за годину. Оскільки виміри належать до різних торнадо, у різні етапи їхнього існування, такий розрив цілком зрозумілий. Але ж саме зі швидкістю обертання пов’язують те, що соломини протикають дошки, тріска протикає стовбур дерева, дошка проходить крізь товстий сталевий лист. Так, наприклад, одного разу стіна дерев’яного будинку виявилася проткнутою наскрізь старою обвугленою дошкою. При цьому обвуглений пухкий передній кінець на вістрі дошки виявився не ушкодженим. Лист конюшини був утиснутий у тверду штукатурку. А іншого разу, після проходження торнадо 1896 року в Сент-Луїсі, знайшли лист заліза товщиною 10 міліметрів, який був пробитий наскрізь сосновим дрючком. Це найпоширеніший і найнезрозуміліший прояв торнадо. Вважають, що під дією гравітаційного поля Землі на тонких кінцях різних предметів збирається гравітаційний заряд великої щільності, який спрямовується до гравітаційного заряду, створюваного Землею на поверхні дерева або будинку.
   Найбільш яскравим «видовищем» у момент проходження торнадо залишається його унікальна здатність діяти як пилосос, що втягує все, що опиняється на його шляху: колоди, каміння, людей, вагони і навіть водойми разом із їхніми мешканцями. Бували випадки, коли смерч оголював дно Москви-ріки. Подібне явище спостерігалося і на Міссісіпі, а на Рейні ширина оголення сягнула 25 метрів при глибині сім метрів. За зниженням рівня води в одному з озер щодо його площі була підрахована маса усмоктаної води – 500 тисяч тонн!
   Рух повітря в системі смерчу звичайно спрямований проти стрілки годинника (але не є винятком і рухи за годинниковою стрілкою). Під впливом великої швидкості обертання всередині вихору розвивається відцентрова сила, унаслідок якої тиск у ньому знижується. Це призводить до того, що при переміщенні вихору в нього засмоктуються всі предмети, що трапляються на його шляху. Потім вони випадають із хмар, іноді на значній відстані. Саме з цим пов’язані так звані кольорові дощі, що утворюються внаслідок втягування в систему вихору забарвлених часточок породи і змішування їх із краплями дощу.

   Торнадо «засмоктує» воду

   Підйом і перенесення різних предметів – характерна властивість торнадо. Але неможливо передбачити, що станеться з предметами, що потрапили всередину хобота. Одного разу молюсків розміром два-три сантиметри віднесло на відстань 160 кілометрів. Цікаво, що стулки попадали на землю за дві години до того, як прийшла головна смерчова хмара. А коли на шляху Ірвінзького смерчу (1879 р.) постав новий металевий міст довжиною 75 метрів і масою 108 тонн, хобот підняв його в повітря і згорнув у щільний згорток. Коли цей же смерч насунувся на велику кам’яну школу, то уламки будівлі крутилися всередині з величезною швидкістю, але їх не викидало назовні. Велика дерев’яна церква разом з п’ятдесятьма парафіянами була піднята в повітря і перенесена на чотири метри, потім протягнена по землі ще два метри. При цьому всі люди залишилися живі.
   Дуже часто торнадо супроводжується кульовими блискавками. Іноді короткі і широкі листові блискавки оточують хобот. Іноді вся поверхня світиться дивним жовтуватим сяйвом. У 1928 році фермер зі штату Канзас Вілл Келлер опинився в самому центрі торнадо. За його словами, повітря всередині торнадо залишалося зовсім нерухомим. Внутрішній простір труби висвітлювали періодично блискавки, що пронизували його від стінки до стінки. Нижній край хобота торнадо був нерівний, з нього немовби звисало лахміття і час від часу відходили маленькі, дочірні торнадо, що, кружляючи в скаженому спіральному вихорі, неслися далі. Усередині труби «плавала» мрячна хмара. У травні 1943 року усередині смерчу побував Рой Хол. Ось що він потім розповів: «Я дивився нагору, в цю гігантську трубу торнадо, що іде в нескінченну височінь. Вона простиралася у висоту, напевно, метрів на триста і неквапливо переміщалася, злегка нахилившись на південний схід і плавно погойдуючись. І одночасно оберталася зі скаженою швидкістю. Насподі діаметр цього велетенського хобота становив не менше 120 метрів, а вище він був ще більший. Порожнечу усередині хобота частково заповнювала якась мрячна хмара, з якої виходило мерехтливе, немов флуоресцентне світло. Ця миготлива хмара містилася в середній частині труби і не торкалася її внутрішньої поверхні».
   Незважаючи на смертельну небезпеку смерчу, серед американців трапляються любителі гострих відчуттів, яких називають «мисливцями на торнадо». Ці люди практично щоліта виїздять до Оклахоми чи в Техас, щоб на своїх машинах полювати на вихори. Коли відстань між торнадо і машинами стає мінімальною, сміливці виходять на дорогу і намагаються зняти вихор на фотоплівку. Вважається, що першими «мисливцями» у 50-ті роки минулого століття були Дейв Хоадлі, Роджер Дженсен і Нейл Бард. Кажуть, що сьогодні мисливців за торнадо вже понад сто чоловік. Зрозуміло, ігри зі стихіями не минають без жертв, можна тільки дивуватися, що за всю історію «полювання» загинуло лише сімнадцять чоловік. Можливо, це пояснюється тим, що, як свідчать самі «мисливці», багато з них здатні передчувати торнадо і визначати, у якому напрямку понесеться вихор.
   Єдиний раз за всю історію спостереження за торнадо метеорологи змогли засікти радаром момент його зародження, щоправда, усього за 12 хвилин до його виникнення. Цей жахливий смерч був названий «Чудовиськом». Ученим у той день пощастило наблизити радари на відстань двох кілометрів від хобота, і одна бригада розглянула внутрішню структуру торнадо. У центрі так званого ока видно було чотири міні-смерчі. При цьому сусідні хоботи оберталися в протилежних напрямках, інакше навколишні їхні повітряні вихори сильно заважали б один одному, зіштовхуючись хоботами.
   Монстр народився під хмарою о 6 годині 11 хвилин 3 травня 1999 року. Спочатку його не було видно. Але коли швидкість вітру збільшилася до 350 км/год, торнадо почав змінювати колір залежно від того, що в нього потрапляло. Спочатку смерч був білим від дощової води, потім потемнів, наситившись брудом і сміттям. Широка основа розміром з футбольне поле і рівні боки робили його подібним до пічної труби. Шлях смерчу висвітлювали спалахи розірваних ліній електропередач. Нарешті швидкість вихору досягла 510 км/год – найвищої з усіх зареєстрованих. Він зносив будинки з фундаментів, і рівень руйнувань дозволив віднести «Чудовисько» до класу F5. О 7 годині 44 хвилини найдовший і найруйнівніший торнадо нарешті «помер». Він проіснував 90 хвилин, пройшов шлях довжиною в 61 кілометр і зруйнував вісім тисяч будинків, завдавши мільярдних збитків. Загинуло 38 чоловік. Але тисячі людей завдяки своєчасному прогнозу врятувалися.

   «Око» торнадо

   Крім водяних і грязьових смерчів, бувають і… вогняні. Причиною їхнього виникнення можуть бути виверження вулканів і дуже вели пожежі. Дивовижної сили вогняний смерч утворився під час пожежі на лляній фабриці в канадському містечку Уїнклер 19 квітня 2000 року. Увечері на складах льону спалахнула одна з дерев’яних перегородок. Через 45 хвилин понад мільйон тонн льону перетворили склад на пекло. Повітря, нагріте до 500 градусів за Цельсієм, піднімалося вгору і створювало вогняну бурю. Поки робітники, ні про що не підозрюючи, намагалися гасити пожежу, різниця в атмосферному тиску сформувала смерч. Вогняний торнадо вийшов з-під контролю й пішов «гуляти» по долині, наносячи колосальні збитки і забираючи людські життя.
   Фізична природа смерчу багатоманітна, і тому його вивчають фахівці різних галузей науки. З погляду фізика-метеоролога – це «скручений» дощ, невідома раніше форма існування опадів. Для фізика-механіка – це незвичайна форма вихору. Для фізика-теплотехніка – це гігантська гравітаційно-теплова машина величезної потужності. Але всі ці вчені не можуть не дивуватися, спостерігаючи це надзвичайне і жахливе природне явище.

Дощ іде котами та собаками…

Чому саме котами й собаками? Аце– англійський вислів, точніше – його дослівний переклад. Утім, англійці не мають на увазі нічого надзвичайного. Цей вислів усього-на-всього означає дуже сильну зливу. А тепер згадаймо уроки географії, а саме – ті, на яких вам розповідали про кругообіг води в природі. Вода випаровується, підіймається в повітря – виникають хмари. Потім, коли пара конденсується, краплі перетворюються на опади – дощі, сніги та град. Погоду на нашій планеті визначають циклони й антициклони – зони високого та низького повітряного тиску. Цікаво, що тільки по Північній півкулі одночасно може переміщатися понад 20 циклонів щодня, а на всій планеті щорічно фіксується до 15 000 циклонів і 7000 антициклонів.

   Дощові хмари

   Проте ми не будемо зупинятися на звичайних дощах та прогнозах метеорологів. Краще поговоримо про інші опади, під час яких з неба падають зовсім дивні речі. Ці явища звичайно звуться «фротскіс», тобто «падіння з неба». Повідомленнями про них переповнені сторінки газет, що пишуть про аномальні явища. І навіть солідні наукові метеорологічні журнали регулярно інформують своїх читачів про шквали з оселедця, кальмарові зливи й дощики з форелі…

   Учені підрахували, що на сушу щорічно випадає в середньому 119 000 км -------
| bookZ.ru collection
|-------
|
-------

води, чи стільки ж мільярдів тонн, а на всю поверхню земної кулі —майже в п’ять разів більше: понад 500 000 км -------
| bookZ.ru collection
|-------
|
-------

, що приблизно дорівнює обсягу води в Чорному морі.

   Підйом і перенесення різних предметів на великі відстані є характерною властивістю смерчів. Людей і тварин вони можуть перенести на 4-10 км, а менших за розміром істот – на десятки, а то й сотні кілометрів. Першим незвичайний дощ із живих створінь описав грецький історик Атенеус за двісті років до нашої ери: «Жаб випало так багато, що, коли жителі побачили, що в усьому, що вони варять і жарять, і у воді для пиття є жаби, що не можна поставити ногу на землю, не роздавивши жабу, вони втекли». Не дивно, що давні греки відчули панічний жах, зіткнувшись з «живим» дощем: усе надзвичайне в ті часи здавалося знаменням, яке передвіщало страшні події. Цікаво, що описання подібних дощів знайшло своє відображення в літературі набагато раніше, ніж описання ураганів, бур і смерчів. Їх ще можна було якось пояснити, а ось фротскіс і досі залишається однією з незбагненних загадок нашої планети.
   Один із недавніх випадків «живого дощу» був зареєстрований у 2000 році у Великій Британії. Свідками його стали мешканці прибережного селища в графстві Норфолк. Шістдесятирічний Фред Ходкінс спочатку просто не повірив своїм очам: «Риба падала просто з неба. У мене весь сад був завалений рибою. Усі рибки виглядали «свіженькими», начебто щойно «вийшли» з моря». За даними Британського метеорологічного бюро, за кілька днів до незвичайного явища над Північним морем бушував торнадо. Напевно, саме він і «прихопив» з моря рибок, згодом подарувавши жителям селища непоганий улов. Бували так само випадки, коли смерч миттєво висмоктував воду з ріки, так що оголювалося вкрите мулом дно, чи морську воду разом з величезною кількістю медуз.
   Поблизу селища Мішкино був зареєстрований ще більш вражаючий випадок: там на голови зляканих селян посипалися з неба не тільки риби, а ще й тушки общипаної домашньої птиці. Після «розслідування» виявилося, що смерч «випив» до дна кілька розташованих навколо села озер, втягнувши в себе близько сотні домашніх качок і гусей з молодими виводками. Через день-два їх знаходили з відкрученими головами і лапками та повністю общипаними. Причина такого вражаючого, на перший погляд, явища проста. Річ у тім, що в основі пташиного пір’я, у шкірі містяться своєрідні повітряні мішечки. Різко знижений тиск повітря в зоні смерчу призвів до того, що повітряні мішечки вибухнули і пір’я розлетілося.
   Та покласти всю провину за незвичайні дощі на торнадо вчені не можуть. Іноді фротскіс трапляється в зовсім безвітряну погоду, коли ніяких жахливих смерчів поряд не спостерігається. Але найголовніше – це надзвичайна вибірковість незвичайних дощів. Фротскіс ніби спеціально сортує в повітрі риб до риб, жаб до жаб, водорості до водоростей… Наведемо лише кілька прикладів.
   Двадцять четвертого жовтня 1987 року британські газети «Дейлі міррор» і «Дейлі стар» надрукували повідомлення про те, що над містом Страудом пролився незвичайний дощ з рожевих жаб. Тисячі бідолах попадали на тротуари і квапилися сховатися в струмочках і садах. А за два тижні до цієї події подібні рожеві жаби у великій кількості відвідали Сайренчестер. Цих земноводних оглянув натураліст Іан Дарлінг; він відніс їх до племені альбіносів, визначивши, що їхній дивний рожевий колір пояснюється маленькими кровоносними судинами, які просвічують крізь бліду шкіру.

   Дощ з риби. Старовинна гравюра

   У 1954 році на ярмарку в Саттон-Колфілді на покупців під час звичайного легкого дощику випала злива з жаб, кожна з яких мала три сантиметри завдовжки. Вони скакали по парасольках, їх було багато в повітрі, а земля площею в 50 м -------
| bookZ.ru collection
|-------
|
-------

була геть чисто вкрита килимом з переляканих амфібій. У 1969 році добре відома в Англії журналістка Вероніка Пепворт потрапила під дощ із тисяч жаб, що випав на містечко Пені в Букінгемширі. Через десять років інша англійка, місіс Маквіллям з Бедфорда, зайшовши до саду після сильного дощу, побачила, що земля вистелена маленькими зеленими і чорними жабами, а на деревах і кущах навіть зависли ниточки їхньої ікри.
   Чому саме жаби частіше за інші живі істоти падають із неба – досі ніхто не збагнув. Друге місце після них посіли риби. Перше офіційне згадування про дощ із риби датується 1859 роком. Тоді «рибний» дощ пройшов у Вельсі, у місті Гламорган, де «улов» розташувався на площі, яка дорівнювала трьом тенісним кортам. Риби падали з неба практично всюди на земній кулі. Так, ясного теплого травневого дня 1956 року на ферму в Чалатчі (штат Алабама) з неба посипалися живі риби. Очевидці цієї таємничої події твердили, що вони впали мовби з нізвідки. Спочатку закапало над маленьким клаптиком землі у двісті квадратних футів площею, і відразу незвичайна хмара з темної стала майже білою, і з неї посипалися три види риб – соми, окуні і лящі. З того, що риби були живі, зрозуміло, що в небі вони пробули не дуже довго. Злива тривала близько 15 хвилин. Хоча вся риба належала до місцевих видів і струмок, що аж кишів нею, знаходився лише за дві милі від ферми, однак ніяких торнадо не було вже багато тижнів, тож залишається незрозумілим, як саме вони піднялися в небо і були перенесені на цю відстань.
   У минулому столітті було багато й інших подібних випадків і в США (Бостон, Массачусетс, Томасвілл, Алабама, Вітчіте, Канзас). Ранком 19 грудня 1984 року риби посипалися в надзвичайно великій кількості на Санта-Моніку, створивши аварійну ситуацію на дорозі. Наступного року чимала порція риби випала з неба у дворі Луїса Касторіно у Форт-Борті, який потім зізнався, що був дуже наляканий цим дощем, бо вирішив, що його походження – надприродне. Цікаво, що в Індії та Австралії рибні дощі йдуть так часто, що газети вже не вважають їх сенсаційною новиною. Один австралійський натураліст, Гільберт Вітлей, навіть випустив список з п’ятдесятьох рибних дощів на шостому континенті за один, 1972, рік. Туди ввійшли падіння гольців коло Кресси, креветок біля Сінглтона, карликових окуньків поблизу Хейфілде і неідентифікованих прісноводних видів, що випали на приміські райони Брісбена. Серед ракоподібних, які час від часу падають з неба, найчастіше трапляються краби.
   Коли з неба падають тварини, які мешкали у місцевості, де стався фротскіс, це ще можна пояснити. Але іноді на дощових хмарах подорожують і «чужинці». Скажімо, в Північній Дакоті в жовтні 1949 року випав дощ із саламандр, які в цих краях не водяться. А офіційні особи в Японії також не змогли пояснити появу на березі Сензумара (Ошима) туші п’ятимісячного слона. Ретельні дослідження встановили, що на борту літака не було помираючих слонів, а в японських зоопарках не виявлено їхньої пропажі.
   Інколи фротскіс переносить і інший «вантаж», і тоді на землю падає… м’ясо. Відомий випадок, коли тонни шматків чорного висушеного м’яса впали на ранчо Лос-Нієтос-Тауншир, Каліфорнія. Це сталося 9 серпня 1869 року. Ті, хто вивчає подібні явища, також добре знають повідомлення про цілий вагон м’яса (звичайно, без вагона), розкиданого по пагорбах графства Ват, Кентуккі, 3 березня 1876 року. Ці й інші, подібні до них численні випадки описані в «Книзі проклятих» американського ученого Чарлза Хое Форта, який був невтомним колекціонером паранормальних подій. За своє недовге життя він зібрав сотні відомостей про такі явища, що відбулися в другій половині ХІ – на початку XX століття.
   Чи можна пояснити всі ці події чимось іншим, а не надприродними причинами? Дехто гадає, що можна. Але складно уявити собі, як вітри сортують рибу за видами, а жаб – за розміром. Крім того, разом з рибами ніколи не випадає нічого іншого – мулу, наприклад, чи водоростей. Очевидці не згадують і про солоні дощі – а саме такі повинні супроводжувати падіння мешканців моря.
   Іноді сюрпризи фротскісу нагадують невдалу спробу телепортації. Скажімо, 25 листопада 1961 року в місті Елізабеттон (Теннессі) з неба впала тонна поліетиленової плівки (зазначимо, що ніякого літака поблизу не було). Сотні кілограмів пластику вкрили навколишні лани. Заступник шерифа Пол Нідіффер повідомив, що величезне прозоре простирадло не мало ні форми, ні початку, ні кінця, який можна було знайти. Ні він сам, ні його помічники не відшукали ні написів, ні ярликів. Федеральне авіаагентство в Кноковіллі нічого не додало до розгадки, і практичні фермери, розрізавши на шматки, використовували плівку для накриття стогів сіна і грядок з паростками тютюну. А 19 лютого 1965 року в Блумсбері (Пенсільванія) йшов дощ із малесеньких пластикових півсфер розміром з гудзик на сорочці.
   «Золото, золото падає з неба!» – ці рядки, присвячені дощу, мабуть, знайомі багатьом. Але золото й срібло і насправді може сипатися просто з неба. Це – ще один із «жартів» фротскісу. Сімнадцятого червня 1940 року в селі Мещери (Горьківська область) на голови хлопців, що потрапили під сильний дощ, почали падати стародавні срібні монети. З хмари, що висіла над землею, випав цілий скарб. Згодом з’ясувалося, що монети були зариті в землю в XVI столітті. Хобот смерчу висмоктав із землі захований у чавунному горщику скарб і підняв у хмару. Пролетівши кілька кілометрів, монетний дощ зросив землю.
   Часто повідомляють про таємниче падіння з неба великих шматків криги, що звичайно приписують відталому крилу літака. На великих висотах на фюзеляжі волога дійсно замерзає і потім відвалюється, коли літак входить у теплі атмосферні шари. Бували навіть випадки, коли дезінфекційна рідина і відходи випливали з туалетів і замерзали саме в такий спосіб. Однак не всі градини складалися з нечистот, а багато які упали на землю в місцях, віддалених від повітряних трас. Та й до того ж до нас дійшли дані про падіння крижаних брил ще в ті часи, коли не були побудовані літальні апарати. Так, наприклад, 14 серпня 1849 року «Таймс» із усіма подробицями описала падіння крижаної маси вагою понад півтонни на острові Скай у Шотландії. Будинок, у який потрапив снаряд, був зруйнований прямо на очах.
   Дослідження показало, що крига була абсолютно прозорою і складалася з ромбовидних кристалів довжиною від одного до трьох дюймів. Подальші тести визначили, що лід утворився з хмарної вологи, але експерименти, проведені в лабораторних умовах, не змогли відтворити нічого такого, що навіть приблизно нагадувало б дивну кристалічну структуру крижаних градин. Інша теорія, за якою величезні маси криги, що падають з безхмарного неба, можуть мати неземне походження, іншими словами, бути крижаними метеоритами, навряд чи правдоподібніша. Але один із професорів з інституту Дрекела сказав: «Я упевнено заявляю, що ці великі крижані брили не можуть бути метеорологічного походження. Атмосферні процеси не можуть сформувати чи втримати такі маси льоду, особливо в метеорологічних умовах того часу». Беручи до уваги всі ці факти, дуже важко пояснити такі загадкові явища якимись природними причинами.
   Падіння з неба істот – не єдині цікаві опади. У деяких районах планети йдуть кольорові дощі. Сьогодні більшість фахівців пояснюють це діяльністю промислових об’єктів і сировиною, з якою вони працюють, а також високим відсотком викиду відпрацьованих речовин в атмосферу. Але ці моторошні видовища бували в історії сотні разів і в сиву давнину, і в ближчі до нас часи. Ще давньогрецький історик і письменник Плутарх розповідав про криваві дощі, що випадали після великих боїв з німецькими племенами. Він був упевнений, що криваві випари з поля битви просочувались у повітря й забарвлювали звичайні краплі води в криваво-червоний колір. З іншої історичної хроніки можна довідатися, що в 582 році кривавий дощ випав у Парижі. «Багатьом людям кров так забруднила одяг, – писав очевидець, – що вони з відразою скидали його із себе». І так далі… до тридцяти останніх, що випали в минулому столітті, коли їх уже ніхто не боявся.
   Так звані кольорові дощі зобов’язані своїм походженням вітрам, які піднімають у повітря тонни червоного сурикового пилу, наприклад у Сахарі, і проливають його червоним дощем де-небудь у Європі, чи смерчам, які висмоктали воду з озера, багатого мікроскопічним планктоном. Що ж стосується молочного дощу, то він звичайно має у своєму складі частинки крейди та білої глини.
   А ось на індійське село Сангрампур, розташоване за 60 км від Калькутти, випав незвичайний дощ жовто-зеленуватого кольору. Його колір і подібні до клею краплі викликали паніку серед населення. Побоюючись токсичного впливу, провели їх аналіз. На превеликий подив дослідників, краплі виявилися бджолиними екскрементами, у яких були виявлені сліди меду. Цей «дощ» принесли величезні рої бджіл, що пролітали над селом і його околицями. Знайшли вчені й пояснення кольорового дощу, що дуже налякав мешканців штату Керала в Індії. Спочатку дощові опади жовтого, зеленого й чорного кольору загнали вчених у глухий кут. Виникло припущення, що причиною цього феномена є вулканічний попіл і пісок Сахари, що його приніс західний мусон. Однак доказів для цієї теорії бракувало, і гіпотеза була відкинута. Експерти довго вивчали зразки забарвленої води і дійшли висновку, що в усьому винен метеорит. Було встановлено, що незадовго до того у земну атмосферу ввійшов метеорит, однак його розмір був невеликий, тому небесне тіло згоріло й розпалося на тисячі дрібних шматочків. Тож пояснення кольорових дощів нарешті знайшли. А ось природа фротскісу досі чекає наукового пояснення.

Фантастичні озера

Очі землі… Високогірні і рівнинні, величезні й крихітні, вони вливають у душу відчуття тиші та спокою. Єдине диво, якого ми чекаємо від озер, – це краса. І «очі землі» дарують її кожному, хто її прагне. А водночас змушують завмирати від подиву, докидаючи нові й нові загадки.
Ви чули коли-небудь про Солодке озеро? Облиште вигадки. Водоймище з такою назвою дійсно є на географічній мапі. Розташоване воно в Челябінській області, на Уралі. Гадати, чому озеро має таку красномовну назву, мабуть, не слід. Усі питання відпадають після першого ж ковтка води з нього. Річ у тім, що в цьому водоймищі розчинена велика кількість соди, яка й надає незвичайного присмаку воді. А ще в Солодкому озері можна прати без мила. Тут легко змиваються навіть плями жиру, проти яких безсилі найновіші засоби! Легенда говорить, що назвою озеро зобов’язане Ємеляну Пугачову. Саме він уперше сказав, що озеро – солодке…

   Блакитні озера Карелії

   Колір озерної води – окрема загадка. Звичайно вона міняє своє забарвлення залежно від погоди. Наприклад, на сході та на заході сонця вода стає червоною, за гарної сонячної погоди вона майже блакитна або світлозеленкувата, а похмурого дня стає свинцево-сірою. Та існують озера, колір води яких залежить не від стандартних умов, а від розчинених речовин чи місцевих водяних мешканців. Так, на Алтаї є Малинове озеро, при погляді на яке мимоволі починаєш думати, що воно забруднене якимись хімічними відходами відповідного відтінку. Однак екологи лише посміюються: малиновий колір води – результат існування в ній великого «поголів’я» маленьких рачків. А на курильському острові Кунашир увагу привертає молочно-біле озеро. Причина такого нестандартного забарвлення – розчинені у воді соляна та сірчана кислоти. Знайти менш придатну для пиття та купання водичку навряд чи можливо…
   Якщо ми з вами завітаємо до Індонезії, на острів Флорес, тамтешні «очі землі» змусять будь-кого протерти власні очі і спробувати прокинутися. Така реакція туристів не випадкова: три невеличкі озерця, розташовані поряд на вершині діючого вулкана, сяють темно-червоним, матовим, смарагдово-зеленим та молочно-білим кольорами води. Річ у тім, що в усіх них розчинені різні хімічні речовини. Червоний колір створюють домішки заліза, блакитний та білий – різна концентрація соляної та сірчаної кислот.
   Але справжнім дивом, мабуть, є найбільше озеро Південної Америки – Тітікака. На сході сонця воно сліпучо світиться, вода стає зеленувато-фіолетового відтінку й міниться світлими смугами. Такого ж типу «спецефектами» зустрічають прибульців численні озера Анд.
   Тепер на черзі Алжир. Там, біля селища Сидибель є похмуре чорне озеро. Ні, торф’яні водоймища такого кольору – не рідкість у світі. Але алжирське «око планети» є унікальним, оскільки з повним правом претендує на назву природної… чорнильниці! Бо в ньому і справді хлюпає справжнє чорнило. Секрет цього феномена простий: в озеро впадають одразу дві річки, причому одна з них несе з собою велику кількість розчинених солей заліза, а друга – гуамінові речовини, які утворюються з рослинних залишків. В озері обидва компоненти змішуються і утворюють… чорнило!
   Тепер поговорімо про інші загадки «очей планети». Деякі з них, до речі, могли б виконувати роль декорацій до фантастичного фільму. Як, наприклад, одне з водоймищ острова Ява. Воно дивує приїжджих тим, що весь час пускає бульки. Це відбувається через те, з дна озера постійно підіймаються пара та гази, які й видувають велетенські бульки (діаметром метр-півтора). Такі «повітряні кулі», злітаючи в повітря, лопаються з гучним тріском, який нагадує постріл.

   Солоне озеро

   Зовсім екзотичним на тлі своїх «нормальних» родичів виглядає озеро, розташоване на острові Трінідад. Унікальне «око планети» вщерть заповнене не водою, а… асфальтом! Цим «водоймищем» можна пересуватися пішки, оскільки його поверхня легко витримує вагу людини. Що казати, навіть залізниця, побудована для вивезення асфальту, лежить просто на поверхні озера! Але найцікавішим серед див є те, що асфальт в озері постійно, хоч і повільно рухається… Це стає помітним при погляді на речі, що потрапили «в полон» нетипової «водички»: стовбури дерев неспішно дрейфують, то пірнаючи, то спливаючи на поверхню. Учені вважають, що загадкове озеро утворилося в кратері погаслого вулкана, куди з надр землі просочилася нафта. Змішуючись з вулканічним попелом, вона через деякий час утворила асфальтове озеро. Такі озера цікаві для людей як природне джерело асфальту. Крім того, вони є справжнім подарунком для криптозоологів, оскільки час від часу з рідкого асфальту дістають «мумії» та скелети давно вимерлих тварин. Завдяки природному консерванту вони чудово зберігаються протягом величезного відтинку часу.
   А от для біологів найбільш дивним озером є, звичайно, Байкал та ще Могильне, яке знаходиться на острові Кільдин, при вході в Кольську затоку. Могильне озеро особливо цікаве тим, що вода в ньому утворює кілька чітко розмежованих шарів. На поверхні вона прісна, а на глибині шести метрів починається шар солонуватої води. Ще нижче рідина зовсім солона, а біля самого дна вона насичена сірководнем. До речі, саме через сірководень озеро дістало свою зовсім не веселу назву. Могильне зберігає ще кілька таємниць. Передусім, усі його «поверхи» заселені своїми мешканцями (сірководневий шар не є винятком). Це водоймище – єдине озеро у світі, де мешкають водночас прісноводні риби, актинії, тріска і… звичайні озерні жаби. Щодо походження дивного «ока планети», єдиної версії немає. Найбільш вірогідним є припущення, що в давнину Могильне було частиною моря. Потім, у процесі довгого геологічного процесу, з води піднявся острів, який прихопив «на пам’ять» шматочок моря. Зазвичай такі водоймища є повністю ізольованими і тому з часом перетворюються на солоні озера. Однак з Могильним вийшло інакше: зверху воно живилося талою сніговою та дощовою водами, а знизу постійно надходила морська вода, що просочувалася крізь піщаний вал, який відділяв водоймище від Кольської затоки. Саме таким чином у Могильному сформувалися ізольовані «поверхи»…
   Тут слід пригадати ще й Велике Солоне озеро – одне з див США. Більш неприємну місцину важко уявити. За кількістю розчиненої солі Велике Солоне озеро може бути конкурентом навіть відомому Мертвому морю: солоність його води коливається від 137до 300 промілле (залежно від кількості опадів). Власне, навіть не води, бо вона подібна до густого холодцю… На бірюзовій поверхні цього водоймища плавають бульбашки, що нагадують мильну піну. Нереальна картина доповнюється пронизливою тишею: птахи навіть не наближаються до нього, а риба не хлюпається через її повну відсутність. Власне, жодна істота не вижила б у таких умовах.
   Наступна загадка, яку задали людям «очі планети», – коливання рівня води. Звичайно це явище нікого не дивує. Але деякі водоймища поводять себе так дивно, що місцеві жителі починають серйозно замислюватися щодо причетності до даного процесу нечистої сили… Візьмімо, наприклад, найближчого сусіда Онезького озера – Шимозеро. Після весняного паводка воно виглядає зовсім звичайно, але ближче до червня починає міліти. До осені водоймище встигає зовсім висохнути. Тоді на його південно-східній частині з’являється абсолютно правильна кругла улоговина, яку місцеві жителі називають Чорною ямою. Вода в ній постійно рухається, а коли озеро повністю висихає, рівень води в ямі то піднімається, то спадає. Виглядає це так, ніби безодня дихає… Через дивні звички Шимозеро вважається нечистим місцем.
   Не кращу репутацію має також дагестанське озеро Ракдал-хол, розташоване високо в горах. Воно взагалі з’являється раптово – раз на кілька років! Апотім вода знову зникає… Такі озера насправді трапляються часто. Їхня поведінка – результат взаємодії з підземними водами. Коли приплив їх різко зростає, водоймища наповнюються, а зміна русла підземних рік чи падіння в них рівня води призводить до того, що таємничі озера знову йдуть під землю.
   Особливий різновид озер, які зникають, можна знайти, як це не дивно, у морі. Одне з них випадково відкрив екіпаж дослідницького корабля «Міклухо-Маклай», який працював у Чорному морі. Коли колір води навколо судна надто різко змінився, науковці вирішили взяти її пробу. З’ясувалося, що прісне «озеро» займало близько тисячі квадратних метрів і дрейфувало за течією. Причому разом з прісноводним «населенням»! Такі мандруючі водоймища вчені називають прісними лінзами. Зазвичай вони «народжуються» в гирлах великих річок – там, де прісна вода не встигає змішуватися з морською. Таким чином, утворюється великий шар прісної води, яка лежить поверх морської. Періодично від такого шару відриваються «озера», потрапляють у течію й відпливають від берега. Прісні лінзи є дуже недовговічними, оскільки через кілька днів вітер та хвилі «рвуть на шматки» фантастичне озеро.
   І знову таємниця. Тепер слід поговорити про озера, які раптово з’являлися там, де їх зроду-віку не було. Візьмімо легенду, яка виникла ще за часів нашестя хана Батия. У той час начебто існувало у Володимиро-Суздальському князівстві місто Кітеж. Коли ординці підступили до Малого Кітежа (нині Городець), русичі на чолі з князем Юрієм Всеволодовичем тримали оборону до останнього, а потім вимушено відійшли в ліси. За якийсь час вони по будували на березі озера Світлояр нове місто – Кітеж Великий. Коли ж Батий спробував захопити його, жителі міста дали ординцям жорстоку відсіч. Але після загибелі князя стало зрозуміло, що Кітеж скоро впаде. Тоді оборонці зайшли до храму і звернулися до Бога з молитвою не допустити загарбників у місто. І сталося неможливе: Кітеж раптово пішов під землю, а над ним розлилося велике озеро. За легендою, досі з-під води часто чути дзвони казкового міста.
   Про те, що розповідь про Кітеж може мати реальне підгрунтя, учені замислилися недавно. З’ясувалося, що озеро Світлояр – карстове. А таке провалля дійсно може утворитися в одну мить. У 1903 році поблизу легендарного Кітежа за кілька секунд у карстовому проваллі опинилося 300 квадратних саженів лісу. При цьому навіть найбільші дерева не залишили після себе ніякого сліду. Цікаво, що на місці лісу одразу ж, прямо на очах людей, почало утворюватися озеро…
   Отже, «очі планети» не поспішають розкривати нам свої секрети. Їхні загадки, схоже, будуть непокоїти ще не одне покоління дослідників.

Полювання на кульову блискавку

Кульову блискавку вже досить давно вивчають учені всього світу. Півтора століття суто наукових досліджень у цій галузі залишили нам на згадку десятки гіпотез, жодна з яких так і не переросла в детальне пояснення.

   «Звичайна» блискавка – рідна сестра кульової

   Наші предки цілком резонно боялися зловісних куль з нелегким характером. Перша згадка про цей різновид блискавки в російській літературі датується 1663 роком: тоді в селищі Нові Єрги таємнича гостя наробила чимало капостей, підпаливши кілька будівель і мало не на смерть перелякавши місцеве населення. Однак блискавка не спричинила ніяких фізичних ушкоджень особам, за якими ганялася по вулицях. Побешкетувавши, вона піднялася вгору, долетіла до хмари й зникла.
   Давні описи кульової блискавки позначені… великим творчим натхненням очевидців. Бо це явище дуже часто поставало в розповідях у вигляді монстрів з вогненними очима. Особливо популярним втіленням феномена був сатанинський пес Цербер, у «посадові обов’язки» якого входила охорона входу в пекло. Згідно з легендами, це «миле» створіння час від часу бере «відпустку» й виходить розім’яти лапи на поверхню землі. Зустріч з собакою спричиняє велике лихо, а іноді пекельний мешканець залишає від людини саму тільки купку попелу.
   Розповіді про Цербера існували не тільки в Росії. У Таджикистані, наприклад, на березі ріки Вахи стоїть високий курган, складений з округлого каміння. Згідно з місцевим фольклором, саме тут міститься вхід у вогняне підземне царство. На кургані начебто час від часу з’являються мешканці пекла – злі духи. Їх завжди оточує «чорне сяйво» і супроводжує запах сірки. Так ось: на землі духи набувають вигляду велетенського собаки з палаючими великими очима. Подібні ж історії споконвіку живуть у Великій Британії, у Пуерто-Рико, Франції, Португалії… Утім, майже у всіх народів і в усіх країнах світу.
   Давні манускрипти скаржилися на блискавки, які падали з неба й викликали дивні пожежі. Наприклад, у 106 році до н. е. «над Римом з’явилися гігантські червоні ворони. Вони несли у своїх дзьобах розпечене вугілля, яке падало вниз і підпалювало будинки. Половина Рима охоплена пожежами». Збиток від капостей лихих духів був таким відчутним, що маги та алхіміки негайно підключилися до пошуку засобів закликати нечисть до порядку.
   Звісно, вважати спостереження за блискавками невіглаством чи надто буйною фантазією ні в якому разі не можна. Тож старими документами й легендами зацікавилися вчені. Після детальних досліджень вони винесли вердикт: численні міфи про примарну нечисть (драконів, чортів, пекельних собак тощо) можуть спиратися на реальні події. Наявність світіння, вибухонебезпечність, здатність проходити крізь матеріальні об’єкти – усе це дуже нагадувало витівки кульових блискавок.
   Група ентузіастів вирішила познайомитися ближче з загадковими кулями, які часто бешкетували під Псковом, у тихому закутку під назвою Чортова галявина. Грибів там улітку та восени стільки, що туди можна приходити з косою. Але на таємничу галявину не ходить ніхто… Місцеві жителі самі обходили грибне місце десятою дорогою, відмовляючи від цього й приїжджих. Під Псковом ходять історії про те, що на Чортовій галявині часто з’являється невідома чорна істота з палаючими очима та вогненною пащею. І дослідникам справді пощастило побачити загадкову чорну кулю, поверхнею якої пробігали вогняні сполохи. Натрапивши на калюжу з дощовою водою, об’єкт заіскрився, зашипів і випустив хмаринку пару. Потім у повітрі щось гучно луснуло, і куля вмить зникла. Там, де вона прокотилася, трава була померхлою. Електропристрої, які фіксують потужні електричні розряди, регулярно показували: на галявині дуже неспокійно. Кілька разів там невідомо звідки спалахувало багряне полум’я, а з-під землі виривалося щось темно-сіре. Учених не здивував колір куль, оскільки давно відомо: блискавки можуть бути й темними. Одначе на Чортовій галявині «потойбічні гості» поводили себе так, наче вони були розумними істотами, яким украй набридла настирливість людей. Так, одна з куль, викотившись на галявину, обійшла її довкруг, ретельно випалюючи всі датчики й оплавивши відеокамеру та штатив. Потім блискавка повернулася на середину поляни і… всмокталася в землю. Причому слід зауважити: під час досліджень стояла ясна суха днина, тож пов’язати появу кулі з грозою можливості не було…

   «Політ» кульової блискавки

   Одне з найвірогідніших припущень щодо причин появи кульової блискавки висунув А. Анохін. Науковці давно знають, що під землею теж інколи виникають грози. У різних регіонах планети постійно існують чи час від часу несподівано виникають розломи кристалічних порід земної поверхні. Під час деформації у кристалах виникають потужні електричні потенціали. У результаті утворюється п’єзоелектричний ефект, подібний до того, який застосовується в кухонних плитах. Але підземні грози не залишаються непомітними, оскільки частина блискавок вибивається на поверхню.
   Подібні «вогняні примари» – часті гості для населення ряду місцевостей. Наприклад, у західній частині Новосибірська протягом кількох років майже постійно спостерігаються об’єкти діаметром від кількох сантиметрів до кількох метрів. Вони літають на різній висоті, а іноді з’являються прямо з-під землі. Скоріше за все, це дивовижне явище прямо пов’язане з розломом кристалічних порід.
   «Нетипові» блискавки можуть просто «погратися» з людиною, покрутившись поряд, а можуть і вибухнути, накоївши чимало лиха. Чого чекати від темного «колобка» тієї чи іншої миті – ніхто сказати не може. Подеколи вогняні кулі потрапляють до будівель, ніби просотавшись через вікна та стіни або «випливши» зі звичайної електричної розетки. Іноді візит «посланців підземелля» супроводжується справжньою фантастикою. Так, 6 липня 1967 року о 13 годині 30 хвилин художник В. Ломакін, який працював у своїй майстерні в Орлі, почув шелест, що дуже нагадував шум при перегортанні сторінок книги. Джерело звуку знайшлося відразу: прямісінько із стіни повільно виповзала невідома істота… Тіло довжиною приблизно 20 сантиметрів було вкрите смухом і оснащене якоюсь подобою крил. Вирячивши на закляклого власника території темно-коричневі очі, істота нарешті видерлася зі стіни та вирішила політати по майстерні. Однак, здолавши близько метра повітряного простору, гостя вдарилася об лінійку і… зникла. На підлозі тільки залишилося щось подібне до клубка шпагату. Художник хотів підняти «клубок», але знайшов лише густу хмарку сірого кольору. Через мить усе зникло…
   Кульові блискавки найчастіше мають вигляд куль (причому далеко не завжди правильної форми). Проте в даному разі вважати появу волохатого «гостя» творчою уявою художника не можна. Хоча б через те, що з кошлато-крилато-пазуристими різновидами блискавки довелося зустрічатися багатьом людям. У 1993 році, наприклад, мешканець Уссурійська М. Варенцев на Шлотовському плато біля скелі мало не впритул зіткнувся з незвичайними згустками туману. «Туман» мав кулеподібну форму й завзято качався по землі. Коли людина наблизилася, одна з куль раптом перервала своє захопливе заняття й почала рости. За кілька секунд у неї «прорізалися» солідна паща з вишкіреними зубами та лапи з пазурами. Майже одразу в мимовільного «контактера» стався напад важкого головного болю, агресивна ж куля зменшилася в розмірі й зникла.
   Коли блискавки перебувають «у поганому настрої», вони, з’являючись, псують електропроводку, виводять з ладу різні прилади та годинники – це щонайменше. Але можливості їх цим не обмежуються. Існують численні документальні свідчення того, що «підземні гості» вибухали, руйнуючи будівлі і стаючи причиною загибелі людей. До речі, російський учений Г. В. Ріхман, помічник Ломоносова, загинув саме через кульову блискавку: зловісна куля, що виникла на кінці розірваного провідника, вразила бідолаху в лоба…
   Таємничі об’єкти здатні також наносити важкі травми живим істотам. Показником їхніх можливостей може бути історія, яка трапилася з групою радянських альпіністів 17 серпня 1978 року в горах Кавказу. Тоді яскраво-жовта куля залетіла до намету спортсменів і, рухаючись по цілеспрямованій траєкторії, почала пропалювати спальні мішки. Потім «нервова» гостя атакувала власне людей, наносячи серйозні поранення. Один з альпіністів загинув під час «бою», а інші дістали тяжкі ушкодження. Трохи згодом, обстежуючи постраждалих, медики безпорадно розводили руками: м’язова тканина альпіністів була пропалена до самих кісток. Складалося враження, що тут «попрацював» зварювальний апарат…
   У 1980 році в Куала-Лумпурі такий же «агресор» спалив кілька будинків, а потім ганявся за людьми, підпалюючи їм одежу. А від вибуху скаженої кулі взагалі виживає небагато очевидців. Тих, хто опиняється поряд у критичний момент, блискавка відкидає вбік з такою силою, що люди гинуть від значних внутрішніх ушкоджень.
   Витівок грізного феномена в пам’яті очевидців накопичилося чимало. Але це не допоможе відповісти на запитання, що ж воно таке – кульова блискавка. Поки що спеціалісти тільки визначили кількісні параметри цього явища та його характерні властивості. Отже, найчастіше така блискавка має вигляд кулі. Рідше – гриба, груші, краплі, лінзи. Трапляються й туманоподібні згустки, які не мають чіткої форми. «Прибулець» може мати жовтий, помаранчевий, червоний, білий, блакитний, зелений кольори, а також міняти забарвлення від сірого до чорного. Цікаво, що існують і блискавки неоднорідного кольору, а ще такі, які на очах змінюють забарвлення. Десяти-, двадцятисантиметрові об’єкти трапляються постійно. Рідше люди мають справу з три-, десятисантиметровими «малюками» та двадцяти-, тридцятип’ятисантиметровими «гігантами». Температура куль спеціалістами точно визначена не була, проте гадають, що вона коливається в межах 100–000 градусів за Цельсієм. Така «гостя», пролітаючи через скло, проплавляє в ньому отвір. А щільність енергії в кульової блискавки взагалі рекордна – вона в сотні разів більша, ніж у звичайного тіла! Інтенсивність та час світіння в різних «куль» варіюються. Блискавка може сяяти від кількох секунд до кількох хвилин, може випромінювати світло, подібно до світіння лампочки в 100 ват, а може засліплювати. Такий феномен пливе в повітрі, повільно обертаючись, зі швидкістю 2-10 м/с, тому наздогнати людину, яка вирішила рятуватися втечею, для нього не проблема. Проникаючи через стіни, дерево, вікна, через вимикачі та розетки, вогняний агресор пропа лює і розплавлює все, що трапляється на його шляху, виводить з ладу всі електричні пристрої. А потрапляючи у воду, феномен зникає чи вибухає. Вода ж потім протягом кількох хвилин кипить… Іноді кульова блискавка може втнути таке, над чим потім довго сушать голови спеціалісти. Наприклад, у ряді випадків вона геть спалила на людині білизну, при цьому зовсім не пошкодивши верхнього одягу. Час від часу гостя примудряється «збрити» в жертви все волосся або сплавити у грудку металеві монети, не пошкодивши паперових купюр. Зафіксовано також низку взагалі унікальних «витівок», коли при зустрічі з блискавкою з пальців людей зникали персні та каблучки… Додайте до всіх «чеснот» феномена ще й низькочастотні випромінювання, які погано впливають на психіку людини (викликають галюцинації, важкий головний біль, почуття жаху), і стане зрозумілим, чому зустріч з кульовою блискавкою вважається справжнім лихом…
   Спеціалісти вважають, що причиною появи агресивних «прибульців» може бути енергія тектонічних напружень земних надр, що виходить нагору у вигляді електричних розрядів, електромагнітного випромінювання, лінійних та кульових блискавок, а також згустків концентрованої енергії – плазмоїдів. Частина науковців певні, що незвичайні кулі – це клубки гарячої плазми, які обертаються за рахунок початкового імпульсу, даного лінійною блискавкою. А академік П. Л. Капіца вважає, що «підземний гість – це об’ємний коливальний контур». Тоді блискавка отримує сторонню енергію, уловлюючи радіохвилі, що виникають при грозових розрядах.

   Таємнича гостя

   Відомий фізик-теоретик Я.П. Френзель дотримувався теорії, згідно з якою загадкові кулі є газоподібними хімічно активними речовинами, які утворилися при розряді звичайної блискавки. Горять же вони завдяки каталізаторам у вигляді часток диму та пилу. Одначе це припущення науковці сприймають досить прохолодно, оскільки речовини з такою величезною теплотворною здатністю досі невідомі.
   Суто наукових версій з приводу виникнення цього феномена багато. Не менше, ніж не наукових…Чим або ж ким не називали прихильники оригінального підходу загадкові кулі! Ентузіасти твердили, що вогняні «гості» – це форма розумних небілкових істот (елементалів), які начебто мають інопланетне походження. Вони можуть набувати різних форм і, звичайно, наділені інтелектом. Були спроби проголосити кульові блискавки черговими «каверзами» НЛО чи списати їх на оптичні ілюзії тощо. Однак, попри те, що реального пояснення феномена досі не існує, він продовжує цікавити як скептиків, так і оптимістів. А значить, кількість версій походження кульової блискавки й надалі стрімко зростатиме. Може, так скоріше узнаємо істину?

Полярне сяйво

   Полярне сяйво – одне з найзагадковіших та найпрекрасніших природних явищ. Початок систематичному вивченню цього феномена поклав М.В. Ломоносов.
   Унікальна картина примарного сяйва нікого не залишає байдужим. Кольорові дуги, промені, плями, кола, вихори хаотично й швидко пересуваються на тлі неба, коливаються, міняються всіма кольорами, сплітаються в якісь чудернацькі фігури. Вражаюче видовище зазвичай займає більшу частину неба. Одного разу було зафіксовано полярне сяйво, яке утворило дугу довжиною 4827 кілометрів (до речі, це чи не найбільший показник!). Іноді рух та гра кольорів «природного калейдоскопа» триває упродовж годин; небесне видовище при цьому то блідне, то розгорається з новою силою.
   Природа полярного сяйва нині добре відома вченим. У разі необхідності його можна навіть створити штучно. Проте ще донедавна гра небесних кольорів викликала в людей благоговійний жах. Давні вікінги вважали «калейдоскоп» ликом верховного бога Одіна, а тому сприймали сяйво як «підтримку зверху». Мешканці Гренландії бачили в сполохах душі власних предків… А вчені, що не схильні до фантазії, кажуть: полярне сяйво – то електричне світіння верхніх розріджених шарів атмосфери.

   Полярні сяйва над Аляскою

   Сьогодні добре відомо, що від Сонця з величезною швидкістю йдуть потоки електрично заряджених протонів та електронів – так званий сонячний вітер. Його взаємодія з магнітним полем Землі призводить до підвищення концентрації заряджених часток поблизу геомагнітних полюсів планети. Коли сонячний вітер зустрічається з молекулами азоту та кисню, останні отримують електричний заряд, який починає випромінюватися у вигляді кольорового сяйва. При цьому кисень «відповідає» за появу кольорів зеленої та червоної частин спектра, а азот – за фіолетові відтінки. Процес створення полярного сяйва відбувається виключно у високих шарах атмосфери, оскільки в більш щільних нижніх атоми та молекули при зіткненні просто забирають один в одного енергію, отриману від сонячного вітру. Тому спостерігати полярне сяйво можна хіба що на висоті 80-1000 кілометрів.
   Максимальна активність «природного калейдоскопа» протягом доби припадає приблизно на 23 годину. А сезонний пік збігається з днями рівнодення та найближчими до них проміжками часу (березень – квітень та вересень – жовтень). Якщо оперувати більш солідними проміжками часу, то максимальні піки активності світіння утворюють чіткі цикли, які складаються з 27 днів та 11 років (початок та кінець циклу можна спостерігати не тільки на полюсі, але й у більш низьких широтах). Втім, цикли «калейдоскопа» збігаються з періодами високої активності маг нітного поля Землі, коли відбуваються так звані «магнітні бурі». Води, до речі, також пов’язані з сонячною активністю. Двадцять сім діб – це період обертання Сонця, а кожні 11 років на нашому світилі циклічно підвищується активність, через що посилюється й сонячний вітер…
   Полярне сяйво за класифікацією поділяється на три групи: стрічкоподібне, дифузне та промені. Перший вид дає картину дуг та смуг, які мають неперервну нижню межу. Дуги вигинаються фантастичними арками з правильними, різко окресленими нижніми межами; смуги більш рухливі, а нижній контур у них неправильний (містить вигин чи складку). Стрічкоподібні видіння зазвичай розтягаються в небі на тисячі кілометрів по горизонталі та на сотні кілометрів по вертикалі. Сама ж товщина «стрічок» становить усього кілька сотень метрів. Через це спеціалісти вважають, що така картина виникає завдяки вузькому електронному пучку. Стрічкоподібні утворення іноді мають кілька ярусів, що тягнуться один над одним через усе небо. Дифузні ж форми мають вигляд плям, що нагадують хмари й не мають чітких контурів. Крім того, вони є причиною появи в небі велетенських серпанків (протяжних однорідних світінь). Промені можуть «розфарбовувати» небо самі, а можуть «створювати компанію» іншим видам сяйва.
   Ступінь активності «калейдоскопа» може бути різним. Спокійні форми майже не змінюються або ж міняються дуже повільно. Активні ж, навпаки, є більш яскравими та швидко змінюються в часі та просторі. Причому підмічено: над морем полярне сяйво завжди інтенсивніше, ніж над берегом, островами чи опрісненими водоймищами. Поблизу берега висота «калейдоскопа» мінімальна, а в напрямку моря підвищується. Остаточно розібратися з причинами цієї закономірності вчені поки що не можуть. Ще один феномен – нерівномірність розповсюдження химерних картин – недавно дістав пояснення. З’ясувалося, зони найбільшого прояву сяйва збігаються із зонами магнітних аномалій. Максимальна активність при цьому спостерігається в районі Східно-Сибірської магнітної аномалії.
   Однак, незважаючи на достатню вивченість, цей феномен поки що до кінця не досліджений. Спеціалісти досі не можуть передбачити місце й час появи «калейдоскопа», його майбутні особливості та інтенсивність. Крім того, немає і пояснення зв’язку даного явища з погодою. Чому химерне сяйво так полюбляє морозяні ночі – невідомо.
   До речі, те, що в багатьох північних народів дивне видіння є поганим знаком, цілком виправдано, оскільки кольорові картини та «магнітні бурі», що негативно впливають на людський організм, проявляються зазвичай одночасно. Але мешканцям інших місць планети фантастичний «калейдоскоп» дає неабияке задоволення. А спостерігаючи за химерним танцем кольорів, форм та світла, на головний біль уже й не зважаєш…

Камені-«мандрівники»

   Легенди про «живе каміння» виникли не на рівному місці. Мешканці Скандинавії та Прибалтики досі впевнені: каміння може не тільки пересуватися за власним бажанням, але й рости. А як інакше можна пояснити появу таких «гостей» на полі, де, здавалося б, вибрані найменші грудочки?
   Поріоманія – термін суто медичний. Означає він манію бродяжництва, нездоланний потяг людини до зміни місць. Проте поріоманія, здається, властива не тільки істотам, але й неістотам. Так, у різних місцях нашої планети здавна існують величезні кам’яні валуни, яких час від часу тягне знятися з насидженого місця й вирушити у світи.
   Уперше з феноменом блукаючого каміння люди зустрілися ще в доісторичні часи. Якщо вірити давнім слов’янським легендам, Синь-камінь здавна був місцем поклоніння богам. Цей легендарний валун лежав тоді на вершечку пагорба неяподалік від села Городище під Переяславлем-Залеським. У давні часи саме тут жили меряязичники, які поклонялися Синь-каменю, справляли біля нього свої обряди і приносили жертви на честь слов’янського божества Ярила (до речі, через це стара назва пагорба – Ярилина гора чи Ярилина плішина). З цим валуном було пов’язано багато легенд: так, вважалося, що в ньому мешкає дух, який може виконувати мрії та бажання.

   Камені-мандрівники у «Долині смерті»

   З уведенням християнства поблизу Синь-каменя було побудовано монастир. Під час правління Василя IV Шуйського (1552–1612) з язичницькою святинею вирішили покінчити остаточно: поряд з валуном викопали здоровенну яму, скинули туди камінь і вирівняли землю. Утім, через кілька років загадковий валун почав виглядати на поверхню, а незабаром і взагалі «виборсався» з ями, знову поставши на старому місці.
   Через 150 років церковна влада Переяславля вирішила закласти валун у фундамент нової дзвіниці. Узимку «мерянського бога» скинули з гори, повантажили на сани і повезли через Плещеєве озеро. Лід не витримав такої ваги, проломився, і дивний камінь затонув на глибині п’яти метрів. Однак він і на дні озера не знайшов спокою і почав поступово… рухатися в бік берега! Рибалки на це явище якось не звертали уваги, пояснюючи його падінням води у водоймищі. Але через два роки «мерянський бог» піднявся вже на кілька метрів над рівнем води. Тоді давньою святинею зацікавилися вчені. Вони лише розвели руки: звичайнісінька собі каменюка, залишилася, мабуть, ще з льодовикового періоду… Ось тільки чому сірий валун після дощу стає синім і починає блищати, наче морська галька? Нині поряд з невтомним мандрівником стоїть табличка з написом: «Синій камінь – втілення бога Ярила – був затоплений у 1778 році й опинився на березі через 70 років».
   Про мандрівне каміння люди споконвіку говорили, що його «земля народжує». Геофізики від усілякої фантастики відмахуються – мовляв, там, де кам’яниста земля, під впливом сезонних коливань температури земля та скельні породи по-різному змінюють свій об’єм. Саме через це валуни починають рухатися, ніби «спливаючи» на поверхню. Дехто з науковців пояснює загадку Синь-каменя так: «мерянський бог» виповз із озера «шляхом вимерзання». Але чому тоді інші каменюки тихо-мирно сидять собі на дні, не рипаючись з місця?! Ні, мабуть, таки недарма язичники боготворили окрему конкретну глибу…
   Ще один знаменитий «турист» мешкає неподалік від озера Болонь (Далекий Схід). Півторатонний валун майже правильної круглої форми, незважаючи на назву – Мертвий камінь, – дуже жваво й спритно чимчикує в одному йому відомому напрямі. Просидівши на місці місяців зо два, він раптом відчуває потяг до нових вражень і починає «мандрувати».
   Але найбільш загадковий з непосидючого каміння екземпляр був знайдений у Тибеті поряд з одним з буддійських монастирів. Цей «альпініст» не просто рухається, а… дряпається вгору! Причому досить упевнено… Особливо цікавим є той факт, що ця каменюка важить 1100 кілограмів, тож інакше як дивом її пересування пояснити важко. Тибетський валун бродяжить уже понад тисячу років! За цей час він неодноразово «намотував» якийсь незрозумілий, але усталений маршрут: видряпувався нагору на висоту 2560 метрів, спускався з неї, а потім починав намотувати круги… На підйом та спуск у завзятого «альпініста» йде в середньому 15 років, після чого він протягом наступного піввіку рухається круговим маршрутом довжиною 60 кілометрів. Єдине, що з’ясували вчені, – це сам маршрут та вік «мандрівника». Останньому, до речі, виповнилося більше 50 мільйонів років…
   У передгір’ях Алатау таких «мандрівників» налічується понад 50 штук. Важать вони приблизно тонн по десять кожний, але досить спритно чимчикують угору схилами, періодично зупиняючись «перепочити». За годину вони можуть таким чином проповзти до трьох метрів (!), залишивши позаду себе проорану борозну. Місцеві жителі говорять, що колись дивне каміння спокійнісінько лежало біля підніжжя гір і нападами любові до мандрів не страждало. Але після того, як над валунами завис якийсь НЛО, вони дружно зрушили з місця й подряпалися нагору. Нині «альпіністи» перебувають на висоті понад шість кілометрів від місця свого старту…
   Містики впевнені: у блукаючому камінні живуть потойбічні істоти. Такий легендарний релікт є, наприклад, у графстві Ессекс (Англія). Під ним начебто споконвіку живе злий дух. Коли бульдозер вивернув гранітний валун з усталеного місця, на церковній дзвіниці (порожній і зачиненій, між іншим!) самі собою почали дзвонити дзвони, а сільськогосподарське знаряддя та важкі стовпи відкрили в собі здібності до польотів… Лише тоді, коли загадковий камінь з певними ритуалами повернули на місце, незрозумілі явища припинилися.
   Звичайно, що, розповідаючи про мандрівне каміння, не можна не згадати «мандрівників» зі штату Каліфорнія. Там, у національному заповіднику «Долина Смерті», який розташувався на дні висохлого озера Рестрейк, зібралася велика компанія валунів, що полюбляють «гуляти». Рух різного за розміром каміння – від невеличкого кругляка до велетня вагою в півтонни – справляє разюче враження. «Мандрівники» рухаються по величезному, рівному як стіл мертвому глинистому плато, що вважається найспекотнішим місцем на планеті. Валуни рухаються неспішно, іноді «виписуючи» великі зигзаги. За один «перехід» вони можуть долати десятки метрів, залишаючи на піску помітні сліди. При цьому, каміння не крутиться, не перекочується, а повзе по поверхні, ніби його хтось тягне. Цікаво, що помітити момент, коли такий «мандрівник» вирушить у чергову подорож, поки що нікому не вдавалося. Якщо стояти поряд з валуном, він буде сумирно лежати на місці, але варто відійти трохи вбік, і каменюка «прямує» в одній їй відомих справах… «Мандрівники» Долини Смерті можуть долати до півметра за годину! Отже, вони є справжніми спринтерами серед своїх неспокійних родичів.
   Валуни із зони Великого каньйону також мандрують, «намотуючи круги» та перемахуючи все довкілля. Через надміру активне каміння у Великому каньйоні немає практично ніякої рослинності.
   Спеціалісти вважають найбільш вірогідною причиною пересування валунів вплив дощу та вітру: глиниста поверхня грунту від води стає слизькою, а сильний вітер пересуває по ній валуни. Але як бути з Долиною Смерті?! Звинуватити це пекло в наявності опадів не зможе найзатятий оптиміст… До того ж багатотонні «мандрівники» частіше за все просуваються проти вітру. Одна з груп науковців спробувала провести експеримент, що перевірив би «дощову версію». Зрушити невеликий камінь з місця не змогла навіть уся група дослідників разом… З’ясувалося, що для пересування «мандрівника» вагою півтонни потрібен вітер, що дме зі швидкістю не менше 400 кілометрів за годину. Важко навіть уявити собі ураган такої сили… І взагалі, який вітер може примусити валун чимчикувати вгору?!
   Ще одна загадка мандрівного каміння – швидкість його руху. Вона, як не дивно, зовсім не залежить від сили тяжіння та зчеплення з грунтом. Насправді ж валуни рухаються з різною швидкістю, яку не можна пояснити вагою. Існувало припущення, що причиною руху може бути денне коливання температури, однак тоді каміння «повзло» б на південь. А неживі «туристи» вештаються в усіх напрямках.

   Долина Смерті

   Звичайно, що за таких умов повної загадковості феномен спробували охрестити «іншою формою життя». Мовляв, язичники зовсім не каменюці вклонялися, а невідомій істоті… Геомагнітні аномалії, метеоритне походження тощо поряд з цією ідеєю виглядають зовсім невиразно. Марення? А хто його знає! У всякому разі, французькі вчені Рішар Демон та Бертран Ескольє заявили: тривале дослідження зразків мандрівного каміння дає підстави стверджувати: «ненормальні» валуни насправді живі істоти! От тільки процеси їхньої життєдіяльності дуже повільні. На вдих «живого каміння» потребується від трьох днів до двох тижнів. Ці створіння начебто мають пульс, який можна відстежити тільки за допомогою спеціальної апаратури (кожний удар кам’яного серця триває в середньому добу). Дослідники певні: валуни не тільки дихають та рухаються, але й спроможні думати! І хоча науковий світ поставився до розробок французів, скажімо так, прохолодно, самі ентузіасти пропонують скасувати їхні доводи іншими експериментами.
   А каміння тим часом не тільки рухається по землі, але й літає. Наприклад, потяг до неба в 1990 році раптом відчули важенні валуни в Онтаріо (Канада) та в Арканзасі (Америка). То що ж, продовжуватимемо й далі наполягати на «кам’яній незворушності»?!

Ці загадкові блукаючі вогні

Розмовляючи про дива природи, не можна не пригадати такого загадкового явища, як блукаючі вогні. Намагаючись розкрити їхню таємницю, вчені багатьох країн світу вже багато років сушать собі голову над численними неймовірними гіпотезами та сміливими припущеннями.
За своєю відомістю першість серед блукаючих вогнів тримають вогні Мін-Мін. Протягом усього XX століття жителі південного заходу Квінсленду (Австралія) досить регулярно спостерігали за невідомими «духами», які обрали собі для постійного місця «життя» пустир площею 18 квадратних кілометрів під назвою «Станція Олександрія». Однією з найбільш відомих зустрічей людини з Мін-Мін став випадок з місцевим пастухом у березні 1940 року. У той день він їхав дорогою між Боулією та Варендою. Раптом водій помітив, що над цвинтарем щось світиться. Зацікавившись, пастух зупинив машину. Але загадкове сяйво одразу ж почало трансформуватися, перетворившись на кулю розміром з добрячий кавун, який поплив у повітрі на спостерігача. Той не став чекати розвитку подій і вирішив накивати п’ятами… Прибувши до найближчого містечка Боулія, пастух виглядав геть переляканим: сяюча куля настирно бажала «контактувати» й супроводжувала його машину до самого міста.

   Блукаючі вогні

   Узагалі, очевидців цього дива дуже багато. Усі вони розповідають про зустріч на тій же порожній дорозі з плямами світла, які начебто пританцьовували. Блукаючі вогні далеко не завжди мали форму кулі. Іноді вони були подібними до полум’я свічки, що мерехтіло й пересувалося з місця на місце. Виникало враження, що світлові плями надять подорожнього. Крім того, місцеві пастухи неодноразово бачили туманні світлові диски, що ширяли над обрієм. Вони час від часу супроводжують отари овець на пасовищах.
   Якщо вірити словам місцевих жителів, Мін-Мін існують уже протягом багатьох століть. Ними лякали неслухняних дітей навіть аборигени. Австралійці певні: їх переслідують душі померлих, що не хочуть покидати цей світ. Більш сучасна версія говорить: у цьому разі люди мають справу з НЛО. Точніше – з їхніми маленькими «пілотами». А дехто дофантазувався до повної нісенітниці, твердячи, що протягом багатьох сотень років на австралійців наганяли жаху… звичайні зайці! Асвітяться, мовляв, тваринки тому, що в їхнє хутро понабивалося повно світлячків…
   Науковці з «заячою» теорією не згодні. Вони перебрали безліч можливих причин появи блукаючих вогнів – від світіння радіоактивних опадів та світіння газу в результаті тертя кристалічних порід у тектонічних розломах до особливого виду кульових блискавок. Найвірогіднішою здавалася саме теорія блискавок, проте вогні Мін-Мін, на відміну від цих «нервових» розрядів щодо людей, поводяться на диво приязно…
   Австралійський учений Джек Петтігрю, який сам двічі зустрічався з блукаючими вогнями, серйозно підійшов до питання походження загадкових світлових куль. Петтігрю помітив, що вони іноді можуть змінювати колір – тоді, коли «пританцьовують» над обрієм. Але наблизитися до себе Мін-Мін не давали: вони починали щоразу пересуватися разом із ученим і, врешті-решт, постійно підтримували певну «безпечну відстань». Стараннями педантичного австралійця аналіз зустрічей людей з блукаючими вогнями привів до народження теорії «Тунельного ефекту» чи «Фата-Моргана». Отже, Петтігрю припустив, що світло мандрує в прошарку холодного повітря між поверхнею землі та шаром більш теплого повітря. При цьому світло не розсіюється. Аномальний розподіл показника переломлення призводить до викривлення променів світла. Отже, на думку вченого, Мін-Мін – це міраж. Але чи слід на цьому заспокоюватися? Ні, ні в якому разі.
   Ще один представник загадкового племені блукаючих вогнів – американські вогні Марфи (Західний Техас). Вони часто міняють свій колір і при першій же спробі людини «піти на контакт» просто зникають. Особливий туристичний та науковий бум місцевість, де з’являються вогні Марфи, пережила в 60-х роках минулого століття. Тоді в Західному Техасі побувало безліч експедицій, учасники яких намагалися дослідити незрозуміле явище. Переслідувати блукаючі вогні ентузіасти намагалися навіть верхи на конях та на автомобілі. Однак примарні кулі начебто гралися з людьми, легко втікаючи від погоні і зникаючи в найбільш незручний момент. Зелені, жовті, блакитні, іноді помаранчеві «примари» злітали в небо, зливалися, знову розділялися, падали вниз. Блукаючі вогні то яскраво сяяли, то тьмяніли, розчинялися в темряві і знову починали палати. А час від часу, коли їм набридало сидіти на одному місці, вогняні кулі намагалися поганятися за чиїмсь автомобілем. Щоправда, справа закінчувалася хіба що переляком водія: вогні не виказували агресивності і, супроводивши машину до якогось тільки їм відомого місця, зникали.
   Зрідка над річкою Ріо-Гранде можна побачити, як зливаються в один вогник дві «примари». Причому одна з них зазвичай прибуває з Мексики, а друга – з США. Пілот Сесіл Дунган у цьому районі зустрівся з плямою світла розміром з футбольне поле!
   Велика кількість історій про блукаючі вогні більше схожа на фантастику, і розповідям численних очевидців спеціалісти вірити не поспішають. А як би ви самі сприйняли історію про те, що «примари» переслідують легкові автомобілі, джипи та вантажівки, щоб… спалити їх? А розповіді про водіїв, які зникли невідомо куди, залишивши на місці оплавлені машини? Не більш вірогідними є заяви про те, що частина подорожніх при зустрічі з блукаючими вогнями збожеволіли або впали у стан важкого шоку. Слухаючи такі історії, здається, ніби тебе знайомлять зі сценарієм чергового голлівудського фільму жахів…
   У книзі Ю. М. Брюске «Вогні Марфи» надруковано досить-таки цікаву історію зустрічі з НЛО. Глорія Родрігес у 1981 році перебувала на пункті спостережень у Мітчелл Флетс. Жінка розповіла, що на її очах з неба спустилася «яскрава зірка». Вона поспішала… «на рандеву» з блукаючим вогнем Марфи. «Зустріч на вищому рівні» супроводжувалася такою ілюмінацією, що спостерігачка, яка поспішила до авто, на деякий час майже осліпла. Цікаво, що вона так і не змогла завести мотор машини, поки вогні не відлетіли. Уфологи одразу ж висунули теорію, згідно з якою в місцевих горах схована база літаючих тарілок…
   У США вогні Марфи – не єдині представники таємничого племені «примар». Так, протягом тривалого часу лякають подорожніх та місцевих жителів вогні Коричневої гори, вогні Мако (Північна Кароліна), загадкові «кулі» з Хорнет (штат Міссурі).
   Звичайно, фізики неодноразово намагалися пояснити природу блукаючих вогнів. Останнім часом вони почали широко використовувати електронне обладнання для виміру сигналів, радіочастот, електромагнітних полів – тобто всього, що супроводжує появу «примар». Спеціалісти сподіваються, що вони зможуть провести паралель між активністю загадкових вогнів та сонячною активністю й полем Землі. До речі, над цим феноменом б’ються навіть найзапекліші скептики, оскільки, один раз зустрівшись з «примарами», розумієш: їх не можна сплутати з якимсь вогнем, створеним людиною… Але оптимізму у авторів експериментів небагато. Поки що справа не зрушила з мертвої точки, тож мимохіть починаєш згадувати слова мешканців Марфи: «Шукати джерело вогнів – те саме, що намагатися схопити веселку…»
   У Великій Британії, яку часто називають країною загадкового світла, справи в його вивченні також далеко не пішли. Документальні описи нічних вогняних куль велися ще з часів Шекспіра! Деякі англійські «примари» дістали навіть імена: «Джек Офанарілий», «Тілесне світло», «Тілесна свічка» тощо. Місцеві жителі з давнини вважають блукаючі вогні підступами відьом. «Нечисті» кулі часто називають також блукаючими душами вбитих злодіїв.
   Англійці впевнені: призначення «примар» – затягати людину в болото чи в інше небезпечне місце. Блукаючі вогні, слід сказати, відшкодовують вороже налаштованим людям сторицею, виказуючи, на відміну від своїх австралійських та американських «родичів», відверту недоброзичливість до місцевих жителів і дослідників.
   Серед англійців найпопулярнішими теоріями щодо походження «примар» є гіпотези про гниляки, що фосфоресціюють, та гриби або про особливі бактерії на крилах сов. Пальму першості по примітивізму впевнено тримають прихильники ідеї, згідно з якою блукаючі вогні – це габаритні вогні автомашин. Багато уваги відводиться також світінню радіоактивних мінеральних опадів. Однак консервативні англійці продовжують вірити, що «примари» – то метан, який виділяється болотною землею; такий газ і насправді може самозайматися. До речі, останньою версією зацікавилася група місцевих фізиків. Вони перейнялися ідеєю імітувати характеристики блукаючих вогнів. Для цього були створені штучні болота, виділений метан спеціально підпалювали, але… Появи загадкових «примар» спеціалісти так і не дочекалися. Та й пояснювати все специфікою боліт, віддаленими місцями, населеними совами, чи автострадами не доводиться, оскільки болотні вогні все ж не прив’язані виключно до таких місцин.
   Іноді блукаючі вогні переслідують якусь цілком розумну мету. Далеко не завжди «примари» ворожо ставляться до людей. Навпаки, час від часу вони втручаються в їхнє життя, надаючи дуже своєчасну допомогу. Наприклад, у 1977 році в Чехословаччині, на горі Сніжка під час несподіваного снігопаду збилося з маршруту і заблукало подружжя альпіністів. Ситуація була загрозлива: насувалася ніч, температура швидко падала, і на людей чекала смерть від переохолодження. Раптом туристи побачили, як майже поряд з ними з’явилася загадкова куля, від якої йшло тепло і м’яке блакитне світло. «Примара» зависла за кілька метрів над землею й наче на щось сподівалася. Люди чомусь відчули впевненість у тому, що цей вогонь не є небезпечним, і рушили в його бік. Пересуваючись слідом за «примарою», яка добре освітлювала дорогу, подружжя непомітно спустилося на нижні схили гори. Коли ж альпіністи побачили перші будинки міста, вогняна куля покинула їх… Що це було? Подружжя не знає, та дорогу їм показував не «метан, що самозайнявся»…
   На Камчатці, Курильських та Японських островах загадкові вогні – також не дивина. Однак вогні, що їх назвали Курильськими, виявилися аж ніяк не мирними. Вони, звичайно, створюють прегарний ефект зеленкуватого світіння нічного неба (гігантські сяючі овали іноді сягають 400 метрів завширшки, й від них далеко вгору йдуть стовпи світла), але водночас утворюють перешкоди, порушуючи роботу радіозв’язку та спеціальних пристроїв. Крім того, у зоні дії «примар» відмовляються працювати корабельні прилади й навіть компаси! А нафтоналивні танкери часто потрапляють під дуже сильні електричні розряди. Тож Курильські вогні являють собою цілком реальну загрозу для пасажирів та моряків. Менш неприємними, утім, такими, що вражають, є такі ефекти присутності блукаючих вогнів, як потріскування людського волосся, світіння деяких предметів чи наявність довгих іскор, які вилітають з шовку. Сьогодні вчені вважають, що Курильське світло є одразу двома природними явищами, одне з яких спостеріга-ється на поверхні моря, а друге – високо в стратосфері. Найчастіше поява «примар» пов’язується з вулканічною діяльністю в регіоні, і тому їх вважають знаком біди.
   Отже, загадкове сяйво досі не квапиться розкривати свої секрети людям. Навіть про те, чи є взаємозв’язок між блукаючими вогнями, що періодично виникають в різних частинах світу, ми не маємо жодної уяви!

Міражі і небесні примари

   Протягом багатьох віків у різних місцях земної кулі люди завмирали від подиву, побачивши в небі загадкові картини: якісь міста, дивних істот, літаки, казкові кавалькади, мандруючі кудись війська, якісь бої… Що це – витівки диявола чи просто природний феномен?
   Що таке міражі, знають майже всі. Загадкові примарні картини можуть виникати через неоднорідність атмосфери, яка складається з прошарків різної температури. Сонячні промені за таких умов можуть викривлятися, унаслідок чого люди спостерігають міражі. Тоді ж, коли межа між різнотемпературними прошарками порушується, виникає найбільш складний, рухливий варіант міражу – так звана фата-моргана. Вона може з’являтися як у пустелі, так і над степом, у горах, на морі, серед снігів і льоду. Спостерігати примарні картини можна як вдень, так і вночі.
   Проте звичайні міражі мають мало спільного із загадковими небесними видіннями. Наприклад, здавна такі картини спостерігалися на горі Броккен (1142 метри над рівнем моря, Німеччина). Місцеві жителі вважали, що там мешкають німі примари-велетні, що можуть пересуватися по небу та прибирати вигляду людини, собаки та коня. Подібні «велетні», як стало відомо, існують також у Криму, на Кавказі, Сіхоте-Аліні та інших горах. З’ясувалося, що гігантські фігури були тінями справжніх живих істот, що проектувалися на небо, ніби на екран. Тобто «небесні знамення» виникали таким же чином, як і діапозитиви з проекційного ліхтаря. Тільки в цьому разі роль ліхтаря брали на себе Сонце чи Місяць.

   Міраж у пустелі

   Подібний феномен досить чітко описав французький офіцер – учасник франко-алжирської війни (XVIII століття). Тоді спостерігач зустрівся з… самим собою! А в Мессінській протоці прямо над хвилями при сході сонця іноді виникає зображення казкових міст та палаців, примарними вулицями розмірено йдуть каравани, поспішають у своїх справах люди. Одна картина змінюється іншою, і нарешті диво зникає. Виявляється, що частина міст та будівель цілком ідентифікується з реальними «оригіналами». От тільки вони знаходяться надто далеко від протоки…
   Битви ж цілих армій пояснити фата-морганою можна не завжди. Учені доводять, що далеко не всі властивості атмосфери на сьогоднішній день вивчені; до того ж іноді «розігрувати» людей можуть сам Час та інформація, колись занесена до єдиного енергетичного простору Всесвіту. Можливо, саме цим і пояснюються загадкові оптичні явища, які спеціалісти називають «хрономіражами». Такі видовища демонструють спостерігачам сцени минулого – іноді дуже давнього. Один з «хрономіражів» має назву «Дроссолідес» (грецьк. – «крапельки вологи»). Його регулярно спостерігають у Середземному морі на узбережжі острова Крит. Перед самісіньким світанком, коли повітря насичується краплями туману, над морем біля замку Франка-Кастелло починається… величезне примарне побоїще. При цьому спостерігачі чують навіть крики поранених та дзвін зброї! Історики, покопирсавшись в архівах, винесли вердикт: на цьому місці приблизно 150 років тому відбулася битва між турками та греками. Ось тільки її зображення чомусь «заблукало» в часі й почало постійно «демонструватися» над морем.
   Під час Другої світової війни на тому ж острові по небу йшли колони воїнів; крики та дзвін зброї знову було добре чути. Німці-вартові дуже налякалися; підняті по тривозі солдати відкрили по примарах шквальний вогонь, але міраж, не звернувши на це уваги, помарширував далі. Уже над морем…
   У 1642 році в небі над графством Суффолк відбулося побоїще двох фантомних армій. Хроніка того часу згадує не тільки незабутні «відеоефекти», але й гуркіт, барабанний бій, постріли. «Битва» тривала протягом години, а потім видовище поблякло й зникло. До речі, свідками феномена стала велика кількість мешканців графства. Солідні аристократи навіть поривалися підтвердити сказане під присягою!
   А в 1686 році в Шотландії, у Клайдсайді, після небесного побоїща на землю летіли шаблі, мушкети та шоломи. Пояснити цей факт учені не змогли. Єдине, що вони зробили, – це висловили припущення, що зброя могла залишатися в Клайдсайді ще кілька десятиліть по тому, після чергового військового конфлікту кланів…
   У листопаді 1956 року двоє шотландських геологів поблизу Скай отримали неабиякий стрес: близько третьої години ночі їх розбудив шум, спричинений десятками шотландських стрілків, які вели перестрілку через кам’янисте поле. Геологи перелякалися й поспішили забратися якомога далі від небезпечного місця. А наступного дня (о четвертій ранку) їх знову розбудили примарні воїни. Але вони вже виглядали напівмертвими від утоми й поранень. Стрілки явно відступали, спотикаючись об каміння. Тільки в долині спеціалісти довідалися, що їм довелося стати свідками чи то битви XIII століття, чи то повстання 1745 року.
   Хрономіражі час від часу з’являються в різних місцях планети. Не стала винятком і Росія. У 1997 році, наприклад, жителі маленького селища Кони Шевського району Курської області бачили на небі велику світлову кулю, на якій, ніби на екрані, розгорталися події Другої світової війни. Протягом приблизно десяти хвилин люди спостерігали бій одного з місцевих партизанських загонів минулого…
   А в полярних широтах після закінчення війни примарні літаки та підводні човни продовжували торпедувати не менш примарні кораблі. Причому картини морських боїв чомусь спостерігалися в перевернутому вигляді: гинучи, кораблі пливли щоглами вниз і потопали не в морі, а в небі. Туди ж, у хмари, падали й підбиті літаки…
   На схилі гори над Волгою в районі Жигулів часто виникає таємничий храм з численними великими та маленькими башточками. Причому очевидці час від часу мають змогу побачити й частину невідомого обряду, який здійснюється групою жриць.
   Що стосується авіації, то й вона не вільна від хрономіражів. Так, у 1999 році мешканці міста Хоуп (Південний Йорк) побачили, що на сусідній ліс упав двомоторний літак. Перед катастрофою невідомий пілот встиг «протягти» підбиту машину над будинками. Але виявилося, що ніяких слідів падіння літака в ліску немає. А спеціалісти, перегорнувши купу старих документів, з’ясували, що в один з останніх днів Другої світової в передмісті Хоупа справді розбився двомоторний канадський бомбардувальник…
   У квітні 1995 та 24 березня 1997 року примара, опізнана як американський транспортний літак «Дакота», двічі з’являвся в небі на півночі від англійського міста Шеффілда. Його бачило багато людей, які також стали свідками спалаху від вибуху біля водосховища. Понад сто поліцейських, два вертольоти, сім команд рятівників, спеціально дресировані собаки перевернули гори в пошуках слідів аварії. Але їх просто не було. Історики ж уточнили: справді, у цей момент не було, оскільки «Дакота» загинув саме тут, але під час Другої світової. До речі, в околицях Шеффілда тоді загинуло понад триста льотчиків та пасажирів.
   Подеколи міражі поводять себе на диво розумно. Наприклад, з активним фантомом зустрівся в 1927 році відомий льотчик Чарлз Ліндберг. Це сталося під час перельоту через Атлантичний океан (Нью-Йорк – Париж). Подолавши третину дороги, Ліндберг потрапив у зону цілковитої хмарності. Він перебував у стані нервового виснаження і дуже хотів спати. Але заснути – значить загинути! До того ж через тринадцять годин пілот втратив орієнтування. Тоді за спиною Ліндберга виникла примара… Людина, наче зіткана з туману, поклала льотчику руку на плече, і той «почув» у голові підказку, як скоректувати курс. Наступні кілька годин (!) примара давала Ліндбергу вказівки щодо польотної навігації. Невідомий помічник щез усього за кілька хвилин до того, як літак приземлився в Парижі. А Чарлз упевнено заявив: подолати нереальну відстань йому допомогла душа одного з загиблих льотчиків: за повір’ям, пілоти, які загинули під час польотів, залишають у небі частку власної душі…
   Не так давно став відомим факт дивної аварії американського винищувача. Другого лютого 1970 року нова бойова машина, обладнана найновішими ракетами та електронними пристроями, піднялася в небо. Вона виконувала звичайний тренувальний політ. І раптом пілот відчув чиюсь присутність на борту. За його кріслом справді опинилася примарна фігура в льотному костюмі. Літак раптово увійшов у штопор, але пілот зміг вирівняти машину. І тут… людину разом з кріслом катапульта чомусь викинула з кабіни. Чому це сталося, жодна комісія потім пояснити не змогла. А літак тим часом продовжував виконувати пілотажні фігури під керуванням примари… Тільки через півгодини машина здійснила бездоганну посадку біля містечка Біг Сенді. Техніки прискіпливо передивилися всі пристрої, але жодних пошкоджень не знайшли. Літак залишився в строю, але вже через два роки опинився в музеї ВПС – сідати в кабіну, де з’являються примари, охочих не було…
   До речі, а вам відомо, що ще в 1943 році американські вчені змогли змінити плин часу? Тоді на кораблі «Елдрідж» проводили експеримент під кодовою назвою «Філадельфія». Власне, науковці шукали можливості зробити корабель невидимим для військових радарів. Для цього на борту встановили потужний електронний пристрій, подібний до генератора надкоротких хвиль. Працював він від корабельних електричних машин (їхньої потужності вистачило б, щоб дати електроенергію невеликому місту). Вважалося, що сильне електромагнітне поле стане своєрідним екраном для радарів. Однак експеримент дав зовсім несподівані результати: корабель дійсно зник, а через деякий час з’явився з… мертвою командою. При цьому частина тіл перетворилася на сталь – матеріал, з якого збирали сам корабель. Автори експерименту були певні: вони якимось чином відправили судно в інший час. Корабель при цьому розпався на молекули, а при повторній «зборці» трапилася часткова заміна органічних молекул атомами металу.

Такі «небесні» міражі тлумачаться як знамення

До речі, згадок про тих людей, які свідомо чи випадково зникли в міражах, вистачає на кожному з континентів. Прояснити хоча б частину питань, пов’язаних з «небесними міражами», на сьогоднішній день наука неспроможна. Доведеться, напевно, чекати нових відкриттів.

«Жива» й «мертва» вода. Чи брешуть казки?

   Вода, можна сказати, є однією з найзагадковіших речовин на землі. Наука й досі часто безсило розводить руками при спробі з’ясувати можливості цієї рідини. Її фізико-хімічні показники можуть коливатися у фантастичному діапазоні: за певних умов звичайна вода починає світитися в темноті, може не замерзати навіть при температурі 100 градусів за Цельсієм, дарувати життєву силу чи, навпаки, забирати її…
   У всіх народів світу є історії про джерела та водоймища з лікувальною, енергетично насиченою вологою. Ачисленні казки, легенди та перекази різними мовами розповідають про «живу» та «мертву» воду – рідину, яка лікує навіть найстрашніші смертельні рани, зцілює від хвороб, дає нереально довге життя (або взагалі дарує безсмертя). Наскільки далекі такі розповіді від реальності? Виявляється, не дуже…
   Усі ми знаємо, що життя без повітря та води існувати не може. Тому про воду тисячоліттями люди складали казки та легенди. Її часто називали «живою» та «мертвою», й ці епітети виявилися надто живучими. Чому? Чому про «живу» та «мертву» воду згадує Біблія?
   Вважають, що «живою» є тала вода, а «мертвою» – та, яку набирали на Хрещення та на Івана Купалу. Дивно? Не зовсім. Бо якщо ви забули казки, саме «мертва» рідина відала зціленням від найстрашніших хвороб та знімала запалення. Отже, наші предки недарма лізли в ополонку на Хрещення, незважаючи на типові для цього часу тріскучі морози! А в купальську ніч навіть худобу у воду заганяли – щоб здоров’я вистачило на наступні півроку. До речі, природною «мертвою» водою можна вважати знаменитий «Нарзан» (про унікальні властивості цієї рідини знають в усьому світі). А от затягнути будь-які поранення та відновити сили (навіть мертвого підняти на ноги!), якщо вірити тим же казкам, могла тільки «жива» вода.
   Отже, «сказка – ложь, да в ней намек»? Можливо. У всякому разі, численні покоління наших предків сприймали ці слова буквально. Тому історичні джерела донесли до нас свідчення спроб створити «еліксир безсмертя». «Живою» та «мертвою» водою цікавилися багато правителів в історії людства (наприклад, китайський імператор Цінь Шіхуанді, 259–210 роки до н. е., та римські папи). А тепер – про реальні загадки. У Росії «еліксир безсмертя» для Петра I створював генерал-фельдмаршал Я. В. Брюс. Втілюючи свій проект, цей експериментатор звертався по допомогу не тільки до офіційної науки, але й до темної магії. Згідно з легендою, Брюс таки створив трохи еліксиру, але вирішив приберегти його для себе самого. Згідно з заповітом військового, його тіло після смерті належало побризкати «живою» водою. Але слуга, який відкривав флакон, впустив його, і майже вся рідина вилилася на підлогу. І лише незначна частина еліксиру потрапила на руку покійного. Гарна казка? Ще б пак! Особливо якщо врахувати одну «дрібничку»: наприкінці 20-х років ХХ століття могилу Брюса розкопали для перепоховання тіла; одна рука полководця чомусь лишалася нетлінною…
   Приблизно в той же час працівники, що обслуговували бурильні установки в Башкирії, помітили, що тяжкі рани від укусів комах враз загоюються, якщо похлюпатися в каламутній глинистій рідині, яка утворювалася біля одного з електродів. Ентузіасти-дослідники взялися за діло і… через кілька років зареєстрували в Патентному відомстві СРСР заявку на машину, яка виготовляє «живу» воду! На жаль, крапку в цій історії поставила Друга світова війна.
   Питання створення казкової рідини підняли знову в 60-х роках минулого століття. Тоді в Казанському науковому інституті почав працювати окремий штат співробітників, який намагався визначити структуру «живої» води. Однак тоді ентузіастам знову не пощастило: у 1985 році в газеті «Правда» працівників інституту назвали шарлатанами та чаклунами, а розробки даної теми згорнули.

   Пристрій для отримання «живої» та «мертвої» води

   Тільки в 90-х роках науковці ризикнули знову відійти від «суто матеріалістичних» позицій. Тоді в Москві працювали кілька біохімічних центрів, які отримали від Мінздраву ліцензію на продаж установок «живої» води. І знову в пресі з’явився епітет «шарлатани». Річ у тім, що, на думку спеціалістів, унікальні властивості отримана рідина зберігала протягом усього шести годин, а постачальники цього не враховували…
   Пристрій для отримання «казкової» вологи являв собою графітовий анод, платиновий катод, між якими ставився скляний фільтр. У цю конструкцію заливали мінеральну воду і пропускали через неї струм напругою три-чотири вольти. Через дві години в одній склянці утворювалася «жива» вода, а в другій, відповідно, – «мертва». До речі, така установка тривалий час діяла у квартирі англійського прем’єр-міністра – «залізної леді» Маргарет Тетчер. Тоді ті, хто її оточував, дивувалися міцності здоров’я цієї жінки та її енергійності.
   «Мертва» вода, на думку вчених, змінює людину фізично, змушує організм працювати на клітинному рівні, боротися із захворюваннями. Це приводить до прискорення обміну речовин, покращання апетиту, оновлення всього організму. Причому медики знають випадки, коли безнадійні хворі позбувалися найстрашніших діагнозів тільки завдяки прийому такого «ненаукового» препарату, як «мертва» вода. Що ж стосується «живої» рідини, то з нею експериментували у відділенні серцево-судинної патології Томського медичного інституту. Результат приголомшив усіх: контрольна група пацієнтів у повному складі змогла відмовитися від використання лікарських препаратів… І хоч у даному разі слід зробити якусь скидку на елемент самонавіювання, говорити, що вода з казок – тільки мрія наших предків про «всемогутні» ліки, не можна.
   У грудні 1998 року спеціальна наукова експедиція вирушила на пошуки казкової вологи в Гімалаї. Через деякий час учасники проекту заявили, що знайшли в горах «живу» та «мертву» воду… Керівник експедиції, Є. Р. Мулдашев, писав, що така рідина може вилікувати хворих на діабет, ревматизм, поліартрит, атеросклероз і навіть на рак. Крім того, науковці певні: використання такої рідини допоможе омолодити організм. Учені встановили, що в наших тілах навколо клітин утворюється вода, яка, в разі потреби, генерує «ген життя» чи «ген смерті». Якщо цей механізм порушується і навколо хворих клітин утворюється мало «мертвої» води, людина починає хворіти. І все, що їй треба в цю мить, – поповнити нестачу необхідної рідини. Для цього її достатньо просто випити…
   Науковці поїхали до Гімалаїв недарма. Саме там був зареєстрований так званий феномен Соматі: йоги вводять себе в стан глибокого сну (самоконсервації), при якому тіло дерев’яніє, а життєві процеси практично призупиняються. Потім «експериментатори» знову повертаються до життя. Учені припустили, що ефект Соматі заснований на вмінні гімалайських йогів переводити воду власного організму в невідомий поки що науці «четвертий стан». У цей час у «консервованих» тілах починає швидко вироблятися «мертва» рідина, яка знищує хворі клітини. А щоб полегшити собі перехід у стан Соматі, посвячені п’ють воду з таємних гірських озер.
   Для того щоб повернути людину з самоконсервації в реальність, її знову напувають і розтирають водою. Але вже іншою! «Жива» волога тече зі скель неподалік від загадкових озер. Гімалайські монахи розповіли, що озеро Мансаровар було створене штучно близько 300 років до нашої ери, а озеро Ракшас – близько 650 років до нашої ери. Святі отці вірять і досі, що такі джерела створили Великі Люди (Титани) в період з 20 000 року до нашої ери. У нову еру казкові озера робилися вже під землею – для народів, які пішли жити в надра землі. Пізніше й самі титани спустилися в підземні міста. До речі, історія знає випадки, коли цілі народи тікали від денного світла, а інші, навпаки, виходили з печер. Так, наприклад, близько 4000 років тому на поверхні планети з’явилося плем’я тамілів, що нині живе в Індії та на Шрі-Ланці.
   Деякі загадкові явища, що не могли бути поясненими з точки зору прояву природних сил, примусили вчених задуматися над штучністю обох озер. Наприклад, над Ракшасом постійно дме дуже сильний вітер, а поверхня води перебуває в штормовому стані різної сили. А на озері Мансаровар – за кілька кілометрів звідти – вода будь-коли така спокійна, що нагадує дзеркало…Частина дослідників запевняє, ніби під дном Ракшасу в кількох місцях є підземні пустоти з енергопристроями, які й створюють місцеву штормову погоду. Можливо, що в цьому районі є також сигнальні пристрої, бо з появою сторонніх предметів чи людей на підступах до Ракшасу шторм посилюється…Цікаво, що пустоти під озером з’єднані з монастирем Чу-Гомпа. Від обителі один з ходів веде також до загадкової печери. У резервуар, що нагадує кокон, поступає потік води, який проходить у скелі. Саме тут рідина отримує початкову енергообробку та розподіляється на два потоки. З них, власне, й утворюється потім «жива» та «мертва» вода. Для цього рідина ще кілька разів обробляється енергетично (за допомогою пристроїв, які нагадують оптичні системи). Крім «казкової» води в цьому районі існує ще три джерела, які здатні омолоджувати організм. Вони б’ють неподалік від священної гори Кайлас та печери «матеріалізації думки».
   Отже, члени експедиції дісталися до одного з озер. Розташоване воно на висоті 5000 метрів, з яких 4000 є майже стрімкою стіною. Підступи до водоймища охороняють сікхи. Через це набрати загадкової води можуть хіба що йоги та «просвітлені». Учені взяли проби рідини з самого озера та з «живого» водоспаду. Виявилося, що вони мають різні показники. До речі, йоги називають озерну воду «дикою», а у водоспадах – «твердою»; особливими ж властивостями наділена тільки глибинна озерна вода (її дістають, пірнаючи на глибину 30 метрів). Така волога чистить організм від негативної енергії та хворих клітин. Потім треба піднятися на скелю, щоб напитися «живої» води, яка омолоджує тіло та дає сили.
   Сучасна техніка може вимірювати аури живих істот. Вік гімалайських йогів коливається від 63до 83 років, проте їхня аура «молодша» від аури значно молодших здорових «непосвячених». Місцеві жителі теж лікуються «твердою» водою, а от «дика», на їхню думку, призначена тільки для йогів високого рангу…
   Місцеві лікарі розповідають, що скельна вода насправді стимулює функції здорових клітин і пригнічує хворі клітини. Гімалайські медики вже давно відмовилися від використання спеціальних препаратів, користуючись, в основному, загадковою рідиною. Причому, якщо вірити статистиці, у цій місцевості за останні двадцять років було зафіксовано всього один (!) випадок захворювання на рак…
   Давні перекази часто пов’язують «живу» й «мертву» воду з горами. Відомо, що в гірських пластах міститься багато корисних копалин, а отже – море хімічних елементів. Тож підземні води хімічно й енергетично видозмінюються, набувають нових властивостей. Крім того, до такого «еліксиру» додаються краплі вологи, які виділяються з каміння під великим тиском, а отриманий «коктейль» проходить ще й через сильні енергопотоки. Узагалі, науковці вважають, що під час грози в горах іде обмін енергією між Землею та космосом: енергія Всесвіту йде каналами видимих блискавок, а від землі в цей час відривається так звана «чорна блискавка». Ці два потоки «заряджають» підземні води, утворюючи рідину протилежних знаків – «живу» та «мертву».
   Надходять на поверхню «казкові» джерела на певній відстані одне від одного. «Мертва» вода жорстка й несмачна, а «жива» – м’яка й солодка. Прихильники водолікування спочатку використовують «мертву» рідину, а потім закріплюють результат «живою».
   До речі, тибетські монахи говорять, що на землі є сім унікальних джерел. Одне з них розташоване на території Білорусі, однак знає про «казкову» рідину тільки невеличка купка людей. «Посвячені» бояться, щоб джерело не зіпсували та не викачали зовсім з «промисловою метою». Місцеві жителі потихеньку використовують загадкову водичку. У тих місцях майже ніхто ніколи не хворіє…
   Нині вчені знають, що на властивості рідини сильно впливають думки й слова. Недарма знахарі виготовляли ліки, нашіптуючи на воду якісь слова! Лайка, прокляття, ненависть здатні перетворювати звичайну вологу на особливу «важку» воду, де водень заміняється дейтерієм. D2О в невеликій кількості присутній у кожному організмі, але перевищення допустимого рівня цієї рідини викликає важкі отруєння і спричиняє розвиток численних хвороб. А ось під дією давніх лікувальних наговорів та молитов у воді утворюються структури, що своєю будовою нагадують… ДНК здорової людини. Подібною до «наговореної» виявилася також вода «живих» джерел та реліктова вода, знайдена в Якутії в зоні вічної мерзлоти.
   У 2003 році вчені Інституту загальної фізики РАН створили те, що наші предки мали за «казкову» воду. З’ясувалося, що звична для нас Н -------
| bookZ.ru collection
|-------
|
-------

О – не єдина речовина, а суміш двох різних рідин. У ході експерименту було отримано дві складові води, причому в одній з них протони крутилися в одному напрямку (орто-частки), а в другій – у різних (пара-частки). Так-от, вібріони холери в присутності орто-води почували себе геть погано – аж до повної загибелі. Науковці припустили, що це і є «мертва» вода, яка пригнічує бактерії. А пара-рідина виявляла властивості, подібні до тих, що характерні для «живої» води. Ось тільки в новинки є «мінуси»: коштує вона дуже дорого, та й зберігати обидві рідини можна тільки в замороженому вигляді. Бо вже за півгодини після розпаду орто– та пара-рідина знову утворюють суміш – стандартну Н -------
| bookZ.ru collection
|-------
|
-------

О.
   Отже, ми з вами дійшли розуміння правдивості казок. Але за бажанням отримати необхідну речовину ще не можемо. Будемо сподіватися, що для поправки здоров’я нашим правнукам доведеться тільки відкрити кран з червоною міткою й набрати необхідну кількість «живої» води, а з крана, поміченого синім, – «мертвої». Казка? Доживімо до тих часів, коли вона стане реальністю.

II
На суші й на морі

«Книга рекордів» тваринного й рослинного царств

Тварини й рослини набагато «старші» за людей. Вони довго пристосовувалися до життя на нашій планеті, і деякі з них досягли дивовижних результатів у різних галузях життя. Отже, давайте познайомимося з деякими визнаними рекордсменами.
Коли говорять про дуже давніх зелених велетнів, насамперед пригадують баобаби. Відомий мандрівник і натураліст А. Гумбольдт назвав цих представників роду адансонія найстаршими з живих пам’яток планети. Дослідники твердять, що в Сенегалі ростуть дерева, чий вік перевищує 5150 і навіть 5500 років! Щоправда, довести це досить складно, оскільки річних кілець, за якими звичайно вираховують вік рослини, у баобабів немає… Найвідомішим серед адансоній, безумовно, є африканський вид. Пальму першості йому забезпечила «безглузда» зовнішність: висота зеленого аборигена сухих африканських саван відносно невелика: від 12до 20 метрів, зате надмірно роздуті стовбури в діаметрі сягають десяти метрів, а їхня окружність становить 30–40 метрів. Недавно в пресі промайнуло повідомлення про те, що групою дослідників виявлений велетень, що є найвищим деревом на планеті: заввишки він 189 метрів, а діаметр його стовбура дорівнює 43,5 метра. А в 1991 році в «Книзі рекордів Гіннесса» з’явилося повідомлення про баобаб обхватом 54,5 метра.

   Баобаб

   Баобаб – не єдина рослина, що є природним резервуаром води. У такий же спосіб пристосовується до посушливих умов дерево-фляга моринга, що росте в горах Південно-Західної Африки. У Каліфорнії є своє дерево-водоймище —ідрія, що нагадує десятиметрову перевернуту морквину. Воду накопичують і австралійські пляшкові дерева.

   Адансонія пальчаста – дерево листопадне, з гілками досить незвичайної форми (вони більше нагадують коріння). За уявленнями бушменів, божевільним «садівником», що вперше посадив це дерево «догори дригом», була гієна – дух зла. Цвітуть баобаби в період, коли листя на них немає. У цей момент дерево виглядає фантастично, оскільки на його голих перекручених гілках з’являються квіткові бруньки, що звисають на довгих квітконіжках. Пізно ввечері вони розгортаються у великі (двадцятисантиметрові!) білі квітки. Це чудо живе лише одну ніч, привертаючи своїм ароматом кажанів (саме вони запилюють рослину). Нюх у цієї тварини, скажімо так, специфічний, бо запах квітів баобаба більше всього нагадує «аромат» гниття, тож спостерігати цвітіння зеленого гіганта краще здалеку і з того боку, звідки дме вітер…
   Деревина цих рослин м’яка і пориста. У сезон дощів вона накопичує величезну кількість води: до 120 000 літрів! Через це слони майже цілком поїдають дивні дерева, одержуючи при цьому і харч, і воду. Коли починається посуха, баобаб «худне», витрачаючи накопичену рідину. Через підвищену вологість деревини баобаб часто вражають хвороботворні грибки, що стають причиною утворення великих порожнин. Місцеві жителі пристосували їх під комори, склади, а інколи й тимчасові житла. Трапляється, що для особливо великих порожніх екземплярів баобаба знаходять і більш оригінальне застосування. Наприклад, в одному із селищ Північної Австралії й у містечку Касане (Республіка Ботсвана) дупла зелених гігантів використовувалися як місцеві в’язниці. У Республіці Зімбабве баобаб служив автобусною зупинкою (він уміщав до 40чоловік). Ав Намібії в порожньому стовбурі живої рослини влаштували лазню, де знайшлося місце навіть для ванни.
   Оскільки для збереження тисяч літрів води під тропічним сонцем дереву необхідна гарна ізоляція, кора баобабів пухка і м’яка, але при цьому дуже товста. Якщо вдарити рослину кулаком, то на місці удару залишиться помітна вм’ятина, а куля пробиває стовбур навиліт. Щоб зменшити уразливість дерева, природа «зміцнила» внутрішню частину його кори міцними волокнами.
   За рік зелені велетні стають товстішими приблизно на три сантиметри. Вони на рідкість живучі: корені баобаба в пошуках води розростаються на сотні метрів, здерта кора наростає знову, при знищенні серцевини гігант не гине. Навіть якщо дерево повалиться на землю, але при цьому хоч один його корінь збереже контакт із грунтом, він продовжуватиме рости. Щоправда, вже лежачи.
   Аборигени знаходять застосування будь-якій частині баобаба. Кору, листки, плоди й насіння рослини вживають у їжу, з них виготовляють спеції, прохолодні напої, посуд, каву, мило, харчову олію, репеленти, фарби, клей, ліки, тканини, нитки, струни, рибальські сіті й мотузки. Останні, до речі, такі міцні, що їх не може розірвати навіть слон!

   Баньян

   А тепер давайте познайомимося з іще одною примхою природи – бенгальським фікусом (баньяном). Ця рослина починає своє життя на іншому дереві. Однак, зростаючи, вона випускає численні повітряні корені, що, подовжуючись, досягають землі. Корінці баньяна закріплюються в грунті й поступово перетворюються на… стовбури, що підтримують важкі гілки рослини. Старі бенгальські фікуси мають висоту до 30 метрів і обіймають площу в кілька гектарів. Важко повірити, що цілий ліс могутніх стовбурів найчастіше на ділі є одним деревом, вік якого становить від 200 до 600 років!
   Дивні рослинні релікти донині можна побачити в багатьох країнах світу. Наприклад, у Мексиці, на південному схилі Поперечної Вулканічної Сьєрри, поблизу містечка Тулі росте одне з найбільших і найдавніших дерев нашої планети. Це – тис, що найчастіше шанобливо називають «Деревом Тулі». Тиси, до речі, взагалі належать до так званих тисячолітніх рослин. В Англії, у графстві Кент, тягнуться до неба екземпляри, які живуть уже понад 3000 років. Такі довгожителі є на Кавказі, біля підніжжя Альгейських Альп і в Шотландії (найдавніший у Європі тис Фортингаля).
   Вік могутнього «Дерева Тулі» вчені точно визначити не можуть. Одні твердять, що він перевищує 4000 років, інші вважають цю цифру наполовину перебільшеною. За легендою, саме під цим тисом 500 років тому завойовник Мексики Кортес розбив свій табір; пізніше іспанці побудували в тіні зеленого велетня католицький храм. Немаленький будинок здається іграшковим будиночком на тлі грандіозного стовбура. Габарити одного з рослинних патріархів землі вражають: його висота становить 48 метрів, а діаметр 550-тонного стовбура дорівнює 38 метрам. Тінь від крони унікального тиса покриває 800 квадратних метрів.

   Пляшкове дерево

   Але «Дерево Тулі» – далеко не найвище на Землі. У будьякому разі, його жодним чином не можна порівняти з австралійськими евкаліптами. Найбільший точно обмірюваний представник цього виду піднімав свої гілки на висоту 155 метрів. Крона австралійських гігантів складається з листків, що мають звичку повертатися ребром до джерела світла, так що опівдні сонячний промінь ковзає по них майже без затримки і дерево фактично не дає тіні. Цікаво також, що евкаліпти щорічно скидають не листя, а кору. Ці рослини прекрасні «насоси», які люди використовують для осушення грунтів. Щоб дати можливість рости високим кронам, евкаліпти «перекачують» величезну кількість води (один гектар такого лісу випаровує за рік приблизно 12 мільйонів літрів вологи), знищуючи при цьому сусідні болота. Недарма їх часто називають «протилихоманковими» деревами. А препарати з ефірної олії евкаліпта в медицині використовують як для лікування різних захворювань, так і для знезаражування ран.
   Секвоя – назва, яку дали одному з найбільших і давніх дерев планети американські індіанці. У такий спосіб вони увічнили пам’ять вождя Секвої (Секви) – народного героя, який боровся проти вторгнення в Америку європейців, винахідника індіанської писемності. Гігантські мамонтові дерева (їхні гілки нагадують бивні давньої тварини) сягають висоти 142 метри. Американці неодноразово привозили в Європу зрізи з пеньків секвой. На одному з них стояло піаніно, сиділо четверо музикантів і ще залишалося місце для шістнадцяти танцюючих пар. На іншому зрізі був поставлений будиночок, що вміщав друкарню. Іноді в дуплах секвой влаштовували сувенірні магазини і гаражі. А в нью-йоркському музеї виставлена частина стовбура дерева, усередині якої обладнаний зал на 150 місць.

   Секвоя

   Дотепер живуть гіганти, перед якими минули останні чотири або навіть шість тисячоліть. Але сучасні нам два види дерев, що ростуть тільки в Каліфорнії, – лише залишки могутніх лісів, що колись буяли в Америці, Азії, Європі й навіть Гренландії.
   Серед зелених «довгожителів» нашої планети – північноамериканська сосна. Одному з таких дерев уже понад 4700 років. «Мафусаїл» (це власне ім’я колючого патріарха) народився ще тоді, коли в Єгипті зводилися гігантські піраміди. До найстарших рослин на землі належать і негарні, покорчені остисті сосни, що ростуть у високогірних районах Сьєрра-Невади. Можливо, прожити понад 4900 років їм допомагає те, що велику частину року ці дивні рослини проводять у «сплячці», перебуваючи в замерзлому стані при низьких температурах.

   Ротангова пальма

   Що ж до європейських дерев, то серед листяних довше за всіх живуть липи й дуби. Багато які з них давно перейшли тисячолітній рубіж. У Лондоні, наприклад, є дуби, посаджені ще під час окупації Британії римлянами. Порівняно з ними шовковиця, що росте з початку XVII століття, здається зовсім молодою… Ав Німеччині найдавнішим деревом є ялина Феме, вік якої становить понад 1300 років.
   Природно, усі зелені «старенькі» мають дуже пристойні розміри. Але найбільші за довжиною рослинні стебла природа поселила в тропічних лісах. Йдеться про пальми-ліани, ротанги. Їхні стовбури мають діаметр чотири-п’ять сантиметрів (найчастіше – ще менше). Крона ротанга складається з пучка пір’ястих листків, «прикрашених» довгими міцними стьожками, гострими колючками й великими, загнутими донизу шипами. За допомогою таких «пазурів» пальма «лізе» по стовбуру великого дерева нагору. Коли ротанг дістається верхівки своєї опори, його ріст усе одно триває. Щоправда, нагору він уже не тягнеться, а поступово спускається вниз. Таким чином утворюються величезні переплутані петлі «чортових канатів» (з них, до речі, виготовляють гарні гнуті меблі). Довжина такої пальми абсолютно унікальна: від кореня до крони вона становить від 300 до 400 метрів! Мабуть, з ротангом у цьому розумінні може змагатися лише одна з бурих морських водоростей – макроцистіс пиріфера, що зустрічається в Тихому океані.
   Однією з загадок, що їх ставлять перед ученими рослини-гіганти, є те, яким чином сік піднімається до крони. Природно, для цього необхідно, щоб між корінням дерева і його верхівкою існувала чимала різниця між тиском. Але якби зелені велетні діяли як звичайні всмоктувальні насоси, максимальна висота підйому води становила б лише десять метрів! Як же виживають гіганти від 15до 189 метрів на зріст?! І чому нижні листки у таких дерев звичайно великі й щільні, а верхні – дрібні, тонкі і мають світліше забарвлення? Відповідь на ці питання була отримана порівняно недавно, після відкриття явища електроосмосу. Виявляється, у міру того, як молекули води випаровуються з поверхні листків, могутні міжмолекулярні сили піднімають сік від коренів нагору, щоб заповнити «вакантні» місця. Для цього природа надала в розпорядження рослин найтонші волокна-капіляри, природний водяний розчин – слабкий електроліт – і природний електричний потенціал планети. Завдяки осмотичному тиску вода без підведення енергії ззовні може «подорожувати» на висоту понад сто метрів. Щоправда, для цього їй необхідно близько трьох з половиною тижнів… Еквівалентна енергетична потужність такого природного насоса-випарника становить десятки кіловат. Причому вона зростає одночасно зі збільшенням висоти рослини. А зелені гіганти з голчастими листками або шипами улаштувалися ще краще: їхній «насос» працює за будь-якої температури навколишнього середовища, оскільки голки самі по собі мають на кінцях природний електростатичний потенціал.
   Говорити про дивні властивості дерев можна безкінечно. Але про що слід згадати обов’язково, так це про темір-агач – «залізне дерево», яке росте в субтропіках. Його деревина і справді по твердості не поступається залізу. Кольором вона нагадує іржу і є такою важкою, що тоне у воді. Гілля і стовбури дерев зрощуються, утворюючи непрохідні зарості, тому темір-агач часто використовують для спорудження альтанок і огорож. До речі, залізне дерево – природний снайпер: восени коробочки з його насінням з різким тріском лопаються і насіння розлітається вусібіч на відстань до вісімнадцяти метрів. Найближчим родичем темірагача є береза Шмідта, що росте на Далекому Сході. Вона в півтора раза міцніша за чавун. Куля відлітає від такого дерева, навіть не залишивши подряпини… Подібні властивості має і південноамериканська рослина квебрахо. У перекладі з іспанської її назва означає «зламай сокиру». Коментарі, як кажуть, зайві.
   Утім, поговоримо про тварин. Якщо попросити вас назвати найбільшу або найменшу істоту, що мешкає на суходолі, ви, скоріше за все, назвете слона та землерийку. Проте хто ж казав, що йдеться тільки про ссавців? Та і як їх порівнювати між собою? Якщо за вагою – вийде одне, а якщо на зріст – зовсім інше… А щодо змій, то в них треба буде мати на увазі довжину тіла. Тож зупинимося краще на «вміннях» різних тварин, які мешкають на суші й на морі.
   Хто з водних тварин найглибше пірнає? Учених так зацікавило це питання, що вони провели цілу низку спостережень та експериментів і з’ясували, що перше місце серед мешканців моря посідає кашалот. Він може зануритися на глибину 1200 метрів. Мечриба в гонитві за косяками анчоусів може пірнути на 800 метрів. Наступними у списку призерів стоять тюлені. Більшість їх пірнає на глибину до 250 метрів, а тюлень Уедделла здатен зануритись аж на 450 метрів. Морські леви легко долають стоп’ятдесятиметрову глибину, а морські котики пірнають «тільки» на 75 метрів. Більшість дельфінів не опускається нижче 20 метрів, хоча в разі потреби вони можуть показати і рекорди для своєї групи.

Дельфіни

Для того, щоб добре пірнати, потрібно вміти затамовувати подих на тривалий час. Звичайна нетренована людина може не дихати трохи більше хвилини. Водні тварини, певна річ, упораються з цим завданням набагато краще. Ось які тварини є найкращими пірначами: кит-пляшконіс може пробути під водою 120 хв., дельфін – 15 хв., кашалот – 90 хв., морська корова – 15 хв., гренландський кит – 60 хв., бегемот – 15 хв., тюлень – 15–28 хв., ондатра – 12 хв., бобер – 20 хв., качконіс – 10 хвилин.

   Тюлень у воді

   Синього кита вважають найдовшим мешканцем підводного світу. Довжина його тіла становить 35 метрів. Але мало хто знає, що таким самим завдовжки є черв’як лінеус. Щоправда, він набагато легший за кита, вага якого сягає 160 тонн.
   Серед молюсків справжнім рекордсменом є тридакна. Вона посідає перше місце відразу у двох «номінаціях»: як довгожитель (молюск доживає до ста років) та як найбільший представник свого класу. Вага дорослої тридакни дорівнює 500 кілограмам. Тридакна цікава не тільки своїм розміром. Вона здатна виробляти перлини. Щоправда, її черепашка – неабияка загроза для того, хто спробує дістати скарб, але мало хто може встояти перед спокусою здобути перлину, яка важить сім кілограмів. Саме таку перлину було знайдено в мушлі тридакни, і вона ще й досі вважається найбільшою в світі.
   Серед жаб найбільшим є голіаф. Він має «зріст» близько сорока сантиметрів і важить до п’яти кілограмів. Порівняно з ним найменша жаба – короткоголов – здається іграшкою: її довжина рідко перевищує півтора сантиметра.

   Меч-риба

   Найспритнішим плавцем у морі є меч-риба. Вона розвиває швидкість до 130 кілометрів за годину. Дельфіни та акули набагато відстають. Вони розганяються тільки до 50 кілометрів за годину.
   Найменша рибка називається філіппінський бичок. Вона важить тільки 15 міліграмів, а довжина тіла цієї крихітки – лише вісім міліметрів.
   Риба-місяць може похвалитися найбільшою кількістю ікринок. За один раз вона відкладає їх близько трьохсот мільйонів.
   Бактерії – найчисленніші мешканці не тільки водного світу, але й усієї нашої планети. Якщо зібрати їх докупи й зважити, то з’ясується, що їхня загальна вага більша за вагу всіх інших організмів.
   Серед тварин є і такі, що можуть вижити в екстремальних умовах, де інші загинуть. Білі ведмеді, наприклад, здатні підтримувати температуру тіла на 80 градусів вищу, ніж температура навколишнього середовища. Тому вони в змозі пережити довгі арктичні зими. Крижані риби, які також мешкають у полярних морях, теж не бояться морозу. А невелика рибка далія, яка мешкає в озерах Чукотки, демонструє унікальне пристосування до низьких температур. Коли озера взимку промерзають аж до дна, рибка вмерзає в лід. У такому стані вона проводить більшу частину року, бо весна та літо тут дуже короткі. Коли ж температура повітря підвищується, далія «оживає» й починає вести дуже активний спосіб життя: часу обмаль, а потрібно ще й на комах полювати, і нереститися.
   Дехто з водних тварин, навпаки, мешкає майже в окропі. Ці «екстремали» підводного світу живуть, наприклад, у гарячих джерелах. Рачок, латинська назва якого «термосбена мірабіліс», існує при температурі 48 градусів за Цельсієм. Цікаво, що коли температура води опускається до 30 градусів, він гине… від холоду! Личинки одного виду комарів та одного виду черепашок витримують температуру 51 градус, а равлик фіза акута – навіть 58 градусів. Більшість мікроорганізмів гине при температурі кипіння води – 100 градусів. Але деякі з них утворюють навколо себе захисну капсулу, яка надає їм змогу протриматися кілька хвилин навіть в окропі.
   А ось іще один дивний приклад. Бедуїни, які мешкають у спекотних пустелях, добре знайомі з феєю. Це невеличке створіння мешкає у воді деяких джерел, що розташовані в оазисах. Увечері біля вогнища приємно випити чаю. Хтось наливає в чайник води, підвішує над вогнем, а потім усі розливають окріп у свої піали або кухлі, де вже чекає чайне листя. Чайник відставляють убік. Але той, хто вранці зазирне туди, побачить дуже дивну картину: у воді плавають невеличкі ажурні істоти. Як вони потрапили у воду? Вона ж була зовсім чиста? Виявляється, що яйця цих створінь укриті такою міцною оболонкою, що можуть роками вільно плавати у воді без жодних змін. А коли температура підвищується до 80–90 градусів, починається швидкий розвиток. Феї розвиваються, відкладають нові яйця, а потім гинуть. Яєчка такі маленькі, що їх неможливо побачити простим оком. Їх разом з піском розносить вітер.

Живі ліхтарі

   Ті з вас, хто був на Чорному морі в липні—серпні, могли спостерігати надзвичайно красиве явище. Уночі море світиться. Якщо увійти у воду, то кожний рух супроводжується спалахом холодного полум’я. Це явище біологи називають біолюмінесценцією (тобто живим світінням). Живе світіння можна побачити і на суходолі, і у воді. На суходолі – у вологих лісах, де бактерії селяться на трухлявих деревах, що внаслідок цього починають світитися вночі. У морі воно виникає завдяки крихітним істотам – динофлагеллянтам. Цим одноклітинним організмам притаманні ознаки і рослин, і тварин. Вони мають унікальну властивість: переробляти сонячну енергію, яка потрібна їм для фотосинтезу, на світло. Світіння виникає тоді, коли динофлагеллянти виділяють особливу речовину – люциферин. Коли він з’єднується з атмосферним киснем, починається хімічна реакція, яка супроводжується світінням.
   Динофлагеллянти – не єдині мешканці нашого світу, які вміють світитися. Ця властивість притаманна кільком тисячам видів, які належать до 240 родів тваринного світу. Світіння відбувається за участю бактерій і може бути червоним, зеленим чи блакитним. Учені ще не з’ясували остаточно, навіщо тваринам власні «ліхтарі». Здавалося б, вони найкорисніші на великих глибинах, куди не доходить світло Сонця, або в печерах. Може, глибоководні риби освітлюють собі шлях у постійній темряві? Та це не зовсім так. Деякі риби, що випромінюють світло, сліпі. Крім того, здатність до люмінесценції буває і в тих тварин, які все життя проводять на поверхні. Світяться медузи, евфаузіїди і навіть… акули.

   Іноді світіння води набуває незвичайних форм. Наприклад, на поверхні моря з’являються паралельні смуги або кола, що світяться. А подеколи можна побачити пульсуючі спалахи світла, які охоплюють усю поверхню моря до самого обрію.

   Глибоководні акули довжиною 4,6 метра нібито не зацікавлені в тому, щоб їх бачили здалека. Але в них є власне світло – в пащі. Дослідники вважають, що світла смуга, яка оточує пащу акули, приваблює рачків та креветок. У вудильників найчастіше світиться кінчик особливого відростка спинного плавця.
   Кальмари також можуть світитися. Уночі вони виплигують з води, наче живі ракети. Ті кальмари, які ховаються на глибині, освітлені ще краще. «Ліхтарики» в них розташовані по всьому тілі, тому ці істоти нагадують новорічну ялинку, прикрашену вогниками. Здатністю забезпечувати себе світлом може похвалитися близько ста видів кальмарів.

Кальмари-світляки

   Гребеневик світиться блакитнуватим світлом

   Каракатиці використовують своє світло не тільки для прикраси, але й для того, щоб врятуватися від ворога. Річ у тім, що ці тварини вміють керувати своїми «ліхтариками». Якщо каракатиця бажає стати непомітною, вона випускає маленькі хмарки чорнила, що затьмарюють її вогники. А коли ворог раптово переходить в атаку, вона випускає із заглиблень, у яких живуть світлоносні бактерії, сяючу хмарку. Хмарка засліплює хижака на кілька секунд, але каракатиці цього цілком достатньо: вона встигає десь заховатися.
   Нам добре відомі світляки – до речі, саме їх помилково вважали колись квіткою папороті. Утім, у різних країнах світляками називають зовсім різних представників тваринного царства. Одні з найцікавіших – летючі жуки, яких можна часто зустріти на Кавказі. Цікаво, що їхнє світло – пульсуюче, воно то з’являється, то зникає. «Світяться» жуки за допомогою спеціальної речовини, яку виробляють їхні залози. Потрапивши на повітря, вона світиться.
   Узагалі, живі ліхтарі є справжньою прикрасою нашої планети. Але їх не так уже й багато. До речі, Іванів черв’ячок – найвідоміший зі світляків – занесений до Червоної книги. Тому, будь ласка, якщо ви побачите в лісі світляка – не беріть його додому. Нехай він порадує не тільки вас, а й інших мешканців лісу.

Хижаки та їхні жертви

   Донедавна було поширене уявлення про те, що хижаки – це ненажерні й страшні створіння, які вбивають усе, що трапляється на їхньому шляху. Їхні жертви при цьому здавалися беззахисними. Згадайте хоча б народні казки, де вовки – обов’язково «неситі», а зайці – виключно милі й пухнасті тварини, які можуть тільки обдурити не дуже розумних хижаків. Насправді все зовсім не так. Хижаки регулюють чисельність своїх жертв і майже завжди пожирають хворих та слабких тварин. Це йде на користь усім іншим: хвороби не поширюються, а шанс завести власне потомство є тільки у найкращих.
   За тисячоліття еволюції тварини «винайшли» безліч способів полювання та втечі, і деякі з них можуть бути цілком справедливо віднесені до чудес. Багато представників тваринного світу нашої планети наділені незвичайними способами захисту. Це і доцільна будова організму, і оборонна поведінка, що забезпечує живій істоті безпеку, і пасивно-оборонні реакції (наприклад, використання захисного забарвлення і форми). Іноді природа наочно попереджує, що ви зустрілися з небезпечною істотою, але часом і цілком мирні на вигляд, непримітні створіння можуть заподіяти безліч неприємностей, застосувавши свою сховану до часу секретну зброю.
   Найбільш цікавим способом самозахисту користується жучок, що живе в Африці, – брахінус, якого інакше називають бомбардиром. Це створіння може прицільно облити ворога струменем пекучої рідини, що має температуру окропу і склад, який відповідає тому, що застосовується в хімічній зброї. На вигляд брахінус зовсім сумирний. Природа не наділила жучка жодними ознаками, що свідчили б про його надзвичайні здібності й про те, що «гримучу суміш» він виділяє не воднораз, а могутніми скорострільними залпами. Тож багато комахоїдних при зустрічі з цією істотою намагаються негайно включити його до свого меню. Тільки вже лежачи на землі з виряченими очима і спаленою слизистою порожниною рота, хижак розуміє, що помилився з вибором «страви». У майбутньому агресор обходитиме «вибухонебезпечного» жука десятою дорогою. Харч брахінус добуває собі теж оригінальним методом: він вистрілює з черевця краплі рідини, якими, як артилерійськими снарядами, збиває мух.
   Учені називають цю комаху прямим викликом теорії еволюції. У його організмі працює справжнісінька хімічна лабораторія. Гримучу суміш – гідрохінон і 25 %-ний розчин перекису водню роблять дві спеціальні залози. Обидві речовини надходять у накопичувальний мішечок із клапаном і м’язом, що його відчиняє. Третя додаткова залоза виробляє особливий дихальний фермент-каталізатор – гідрохіноноксидазу, необхідну для того, щоб компоненти, які зберігаються в накопичувальному мішку, вступили в реакцію окислювання. Фермент міститься в так званій реакторній камері, укритій тканинами, що нагадують азбест. У ту мить, коли ситуація потребує від комахи рішучих дій, у камеру викидається вміст накопичувального мішка і… речовина, що враз закипає, із шумом, який нагадує постріл з пугача, вилітає із заднього кінця черевця комахи і перетворюється на невеликий клубок їдкого «диму». Відбиваючись від жужелиці, брахінус випускає з незначним інтервалом 12–15 «хімічних залпів». Ав разі зіткнення з більш небезпечним супротивником жук здатний видавати від 500 до 1000 «пострілів» за секунду! Такий «артобстріл» залишає на тілі нападника серйозні опіки.
   До речі, учені переконані, що такий оригінальний апарат нападу і захисту не «розвивався поступово» у процесі еволюції (перші ж комахи, які надумали погратися з вогнем, загинули б, не встигнувши удосконалити цю зброю), а був частиною організму жука з моменту появи цього виду. Отже, еволюція тут ні до чого, і існує Хтось, що надав невинній і беззахисній істоті вогнемет?
   Здатність до активного захисту свого життя має також жук польовий скакун. Ця комаха в мить небезпеки намагається просто втекти якомога далі. При цьому крихітка не тільки швидко літає, але й дуже добре бігає. Для хижака ловити такий обід – задоволення не надто велике. Тим більше, що домогтися позитивного результату полювання в такому разі і справді практично неможливо. Але якщо польового скакуна пощастить упіймати, утіхи буде небагато. Жук почне люто вириватися й кусатися. Серпоподібні могутні щелепи комахи можуть завдати болю навіть людині, не кажучи вже про інших представників фауни! Подібним чином поводиться в критичних ситуаціях і капустянка. А ось щипавка нікуди не тікає. Замість цього вона набирає загрозливого вигляду і піднімає кінці чималеньких кліщів над головою. Вони, до речі, такі сильні, що проколюють шкіру людини до крові.

   Павутиння – пастка для комахи

   Багато комах для відлякування хижаків і для полювання користуються отрутами – виділеннями спеціальних залоз, що можуть налякати, паралізувати або навіть убити супротивника. Оси, бджоли, джмелі й мурахи знайомі всім. Цих істот природа обдарувала особливими жалами для упорскування отрути. Щоправда, у медоносної бджоли воно зазубрене і тому застряє в тілі нападаючого; бджола при цьому гине. Тож у цьому разі можна говорити не про індивідуальний, а про соціальний захист, що виробляє в оточуючих стійкий рефлекс стосовно цілого виду комах. Зате оса спокійно може жалити багато разів за своє життя. А для нагадування про те, що перед вами отруйна істота, природа наділила бджіл і ос особливим забарвленням.
   Що ж до мурах, то представники деяких видів цих комах не тільки поливають супротивника мурашиною кислотою, але й додають до їдкого «коктейлю» суміш двох складних хімічних сполук. Вони спеціально синтезуються в організмі комахи і мають приємний запах лимона. Ця суміш сама по собі отруйна, крім того, вона сприяє проникненню мурашиної кислоти крізь зовнішні покриви тварини. Цікаво, що в «хімічній лабораторії» маленького агресора створюється не тільки «зброя», але і безліч захисних речовин. Деякі з них можуть упоратися зі збудниками холери, туберкульозу й тифу! Мурасі зовсім не обов’язково кусати ворога. Багато видів мурах уражають супротивника на пристойній відстані, вибризкуючи отруйну суміш. Наприклад, робочі мурахи з підродини фурмицин здатні «обстріляти» агресора, що перебуває від них на відстані в півметра! Здавалося б, нічого дивного, але ця відстань у 500 разів перевищує довжину тіла самої комахи-воїна.
   За допомогою отрути захищаються і жуки-листоїди. Вони випускають крізь зчленування свого тіла жовтогарячу рідину, яка має різкий запах. Мікроскопічна доза цієї речовини, потрапляючи в кров, убиває невелику тварину. У більших ворогів листоїда виникають великі проблеми зі здоров’ям, тож у разі видужання рефлекс на «неїстівність» жука виробляється стійкий. Біологам доводилося спостерігати, як жаба або ящірка, що випадково схопили цю комаху, намагаються її якомога швидше виплюнути, а потім довго й ретельно витирають язики й мордочки об різні предмети й рослини.

   Гігантська сколопендра

   Серйозно «озброєні» також сколопендри. Отруйні багатоніжки, які живуть в Африці, за словами очевидців, сягають 47 сантиметрів у довжину. Але з усією вірогідністю можна говорити тільки про п’яти – тридцятисантиметрові екземпляри. Звичайно ці істоти відсиджуються в землі або під каменем в очікуванні здобичі – павуків, черв’яків, тарганів. Отрута сколопендри також убиває жаб і ящірок, а ось у миші вже є шанс вижити. Людина після укусу сколопендри почуває загальне нездужання, біль, у неї підвищується температура. Серйозною загрозою для дітей є тільки гігантські особини, що впиваються в шию.
   Жучки-наривники, попри свій малий розмір, дуже небезпечні. Їхня отрута така сильна, що навіть великі домашні тварини, з’ївши разом із травою цю крихітку, часто гинуть. У давнину сушених наривників аптекарі використовували для виготовлення наривного пластиру.
   А ось личинки пильщика мають ще більш оригінальну «зброю» проти агресорів. Живлячись хвоєю, вони збирають в особливі мішечки, поєднані з кишечником, деревну смолу. У хвилину небезпеки гусениця виділяє шматочок «стратегічного запасу», надуває його і вистрілює в супротивника. Клейка речовина склеює лапки мурах і змушує птахів втрачати інтерес до такого «нервового» обіду.
   Крім отрути, хижаків може відлякувати також запах. Причому не будь-який, а особливо неприємний. В «арсеналі» багатьох комах є особливі залози, відповідальні за утворення секрету, що видає густий сморід і залишає в супротивника тривалі спогади про зустріч. Типовим представником таких тварин є скунс. Ті, кому «пощастило» зустріти наляканого або роздратованого скунса, не можуть відмитися протягом кількох днів. Кажуть, що позбавитися смороду допомагає лимонний сік, проте навіть лимонна ванна не врятує того, хто образив скунса, від кількох годин неприємного відчуття.

   Скунс

   Для відлякування ворогів комахи часто використовують певні прийоми поведінки. Наприклад, метелик Аполлон у разі крайньої небезпеки падає на землю, починає скребти ногами і погрозливо сичати. При цьому він щосили розчепірює крила, на яких є знак, що попереджає нападника про те, що комаха отруйна, – яскраві червоні плями. А ось богомол у разі потреби піднімається, прибирає загрозливу позу, розпускає задні крила, починає скрипіти черевцем і клацати хватальними ніжками. Після цього тих, хто бажає познайомитися з головним «аргументом» богомола – його щелепами, – трапляється небагато. Захисні пози широко використовують також різні гусениці.
   Змії – окрема розмова. Багато плазунів небезпечні через свою отруту. При цьому трапляються особини, що можуть завдати великих неприємностей і навіть убити як за допомогою укусу, так і… плювка! Але серед отруйних створінь особливо небезпечна відома чорна мамба, від укусу якої людина вмирає за п’ять хвилин. А неотруйні особини – їх, до речі, переважна більшість – для нападу використовують м’язову силу, що дає змогу змії задушити жертву. «Секретною зброєю» наділені також деякі ящірки і представники сімейства павуків, такі як відома «чорна вдова», хрестовики, тарантули і скорпіони.

   Колючки як засіб самозахисту використовує багато видів риб: йорж, риба-хірург, морські їжаки. А дехто вважає, що одних колючок зовсім недостатньо. Одну з таких рибок можна побачити в багатьох акваріумах. Це тетрадон. Тіло цієї рибки вкрите колючками, але в неї є ще одна властивість: коли виникає загроза, вона вмить роздувається, перетворюючись на кульку. Хижак не може проковтнути тетрадона, який виріс у розмірах, і залишає рибку у спокої.

   Звичайний спосіб полювання – це наздогнати жертву і схопити її зубами. Саме так робить більшість хижих риб. У прісних водоймах живе один з найстрашніших прісноводних хижаків – щука. За ненажерність її іноді називають прісноводною акулою. Почуття голоду супроводжує щуку все життя, тому вона намагається зжерти все, що потрапляє їй на очі: рибу, жаб, змій, навіть дрібних птахів. Відомі випадки, коли щуки нападали навіть на руки або ноги жінок, які приходили до річки прати білизну. Здавалося б, від щуки нема порятунку жодній рибі. Але колючка може почуватися спокійно навіть під самим боком у щуки. Ця маленька рибка довжиною вісім сантиметрів має захисну зброю: дуже гострі шипи на спинному плавнику. Якщо щука проковтне колючку, то може загинути від її шипів. Тому щуки відмовляються від такого небезпечного делікатесу.

   «Бійка» богомолів

   Підводним мисливцям іноді потрібно докласти чимало зусиль, щоб здобути собі їжу. Наприклад, золота макрель, яка мешкає в теплих морях, часто полює на летючих риб. Для цього їй доводиться вистрибувати з води на висоту до шести метрів! Часом у захваті макрель може не помітити, що на її шляху знаходиться корабель, і виплигує просто на палубу. Летючі риби знайшли свій спосіб захищатися від хижаків. Вони можуть вистрибувати і планерувати в повітрі на відстань до ста п’ятдесяти метрів. Щоб розігнатися, вони в польоті перевертаються хвостом униз і сильно б’ють ним по водній поверхні.

   Меч-риба може бути небезпечною навіть для кораблів. Документально підтверджені випадки, коли вона пробивала своєю зброєю обшивку суден. Наприклад, під час ремонту китобійного судна «Фортуна» знайшли кістяний меч, який пробив наскрізь мідну обшивку в два з половиною сантиметри завтовшки, потім дошку в сім з половиною сантиметрів і увійшов у дубовий стовбур на тридцять сантиметрів. А в остов корабля «Прісцілла» зброя меч-риби встромилася на сорок п’ять сантиметрів. Бриг «Тінкер» у 1875 році ледве не затонув після зіткнення з меч-рибою. Удар у корпус судна відчули всі, хто був на борту, а через деякий час у трюмі знайшли велику пробоїну, з якої стирчав зламаний меч.

   Ви, мабуть, не раз чули про меч-рибу, яку можна зустріти майже в усіх морях. Верхня щелепа в неї витягнулася вперед і утворила майже справжній меч з кістки. По краях ця зброя загострена і вкрита дрібними щербинками. Меч-риба виростає до велетенських розмірів: до п’яти метрів завдовжки. Її вага сягає трьохсот п’ятдесяти кілограмів. Це дуже сильні й небезпечні риби. Основна їхня здобич – риба. Коли меч-риба наздоганяє косяк макрелі, вона починає дуже швидко орудувати своїм мечем, розтинаючи воду вправо і вліво. Перелякана макрель утікає від хижака, але на поверхні залишається чимало поранених і вбитих риб. Меч-риба починає свою криваву трапезу. Ця риба іноді атакує здобич і набагато більшу за себе. Китобої інколи спостерігали двобій меч-риби з китами, і найчастіше перемога залишалася на її боці.

   Глибоководний вудильник

   Деякі хижаки надають перевагу більш спокійному полюванню. Навіщо гнатися за жертвою, якщо можна замаскуватися і просто почекати, поки вона підпливе ближче? Засідки влаштовують і восьминоги, і камбали, і деякі річкові риби. Але справжні віртуози – це ті риби, які самі перетворилися на рибалок, як, наприклад, вудильник. У нього є власна «вудка» – відросток, який закріплюється на голові. Його кінчик здатен світитися у темряві. Вудильник мешкає на великих глибинах, де світла майже немає. До того ж його невиразне чорно-сіре забарвлення майже зливається з дном. Тому рибки вважають, що якась невеличка істота вирішила поплавати під самим їхнім носом. Щойно вони наближаються до вудильника, як з мисливця перетворюються на жертву: морський чорт швидко розтуляє рота і з’їдає необачну рибку.

   Арабська назва електричного сома – «рааш» – означає «грім». Якщо доторкнутися рукою до риби, відбудеться сильний електричний удар. В Африці його ловлять на вудку, але зняття з гачка пійманого трофея може бути небезпечним: великі екземпляри можуть збити людину з ніг електричним розрядом, а кілька розрядів викликають судоми.

   Існує кілька видів риб, які користуються для підводного полювання електричною енергією. Одна з них – електричний сом. Зовні він не дуже відрізняється від своїх родичів – звичайного, американського, та вулканічного сома. Але під його шкірою міститься особлива тканина, трохи схожа на жир. Саме тут накопичується електричний заряд. Коли поблизу від електричного сома пропливає риба, він миттєво «розряджає» свої акумулятори. Сила розряду залежить від стану риби, але для підводних мешканців зустріч з електричним сомом зазвичай закінчується смертю.
   Для того щоб захиститися від ворогів, жертвам іноді доводиться вдаватися до хитрощів. Одні з них збираються у величезні зграї. Коли хижак нападає, починається загальна метушня, у якій нелегко обрати жертву. Інші шукають собі надійного притулку – риють нори між камінням або ховаються в заростях. Замаскуватися їм допомагає захисне забарвлення, яке зливається з кольором навколишнього середовища. Скажімо, хамелеони та восьминоги здатні доволі швидко змінювати колір своєї шкіри, тому їх дуже важко помітити. Кальмари використовують «димову завісу», яка дає їм трохи часу, щоб сховатися або втекти. Вони випускають чорнильну «хмарку», яка засліплює хижака. А новонароджені зайчата намагаються просто не рухатися. Їхня шкірка так добре їх маскує, що хижак може пройти поруч і не помітити.
   Ще один спосіб виживання полягає в тому, щоб стати корисним для того, хто більший за розміром. Саме так діють риби-лоцмани. Вони супроводжують акул, харчуються рештками їхньої здобичі, а за це допомагають акулам у полюванні й попереджають їх про небезпеку. Звичайно, вони не заганяють рибу й не кидаються на неї разом зі своєю покровителькою. Їх можна порівняти з розвідниками: побачивши щось цікаве, лоцмани підштовхують акулу в цьому напрямку, а далі вже – її справа. Лоцмани зберігають вірність «своїй» акулі до кінця її життя. Були випадки, коли вони ставали поводирями сліпих або скалічених акул.

   Краб

   Молюски, краби та черепахи вирішують проблему безпеки іншим чином: вони вдягаються у міцну оболонку, яку може розкусити не кожний хижак.
   Звичайно, можна довго розповідати про способи нападу та оборони представників тваринного царства, але попереду нас чекає ще багато цікавого, тому завітаймо до інших живих загадок природи.

«Зелені» брати по розуму

   Зриваючи квітку, ламаючи гілку дерева, надкушуючи плід, люди не замислюються про те, що рослинам може бути страшно або боляче. Але багато дослідників дійшли висновку: зелені брати все бачать, пам’ятають і розуміють. Тільки ми їх не завжди чуємо…
   «Напевно, багато чого з того, що говорять нині про розумне життя рослин, – вимисел або перебір, – вважає доктор біологічних наук, професор, дійсний член Російської і почесний член Нью-Йоркської академій наук Олександр Петрович Дубров. – Хоча багато дивних явищ має місце, але вірити всьому підряд, мабуть, не варто. А то ми дійдемо до того, що, відкривши напівпорожній холодильник, будемо благати зморщену ріпку перетворитися на розкішну диню і чекати чудесного перетворення». Спробуймо зрозуміти, де ж правда, а де вимисел у питанні про те, чи розумні рослини і чи є в них почуття, подібні до людських.
   Першим на початку 60-х років ХХ століття цим питанням усерйоз зацікавився американський біолог Бекстер. Він займався удосконаленням детекторів неправди – реєстраторів шкірно-гальванічної реакції, – які здатні визначити, чи приховує що-небудь людина за ступенем вологості її шкіри. Страх, сумнів і неправда викреслюють на стрічці самописа зрадницький пік.
   Відкриття, що зробив Бекстер, було випадковим. Якось Бекстер поливав у себе в лабораторії філодендрон, і раптом у нього виникла божевільна думка: а чи можна викликати емоційну реакцію у квітки? Приладивши датчики до рослини, учений вирішив припекти квітку сірником. Ледь він чиркнув ним, як крива, яку викреслювали самописи, змінилася. Філодендрон здригнувся від страху. Як він відчув небезпеку? Бекстер продовжив експерименти. Дві квітки стояли поруч у порожній кімнаті. До однієї з них прикріпили датчики, з’єднані із самописом, встановленим у сусідньому приміщенні, де перебували експериментатори. Через кімнату, що мала двоє дверей, проходили люди. Один з них, порівнявшись з квіткою, вільною від датчиків, зламав її і пішов далі. Через півгодини ті ж люди знову пішли через кімнату з квітами. Коли у дверях з’явилася людина, що зламала квітку, інша квітка, що залишилася живою, видала на кривій такий пік, що усім стало зрозуміло: рослина впізнала убивцю свого побратима! Пізніше з’ясувалося, що уловлювати настрій свого хазяїна або ворога наші зелені брати здатні на відстані до двохсот кілометрів!

   Згодом стало відомо, що квіти реагують на емоційний стан людини, її бажання і дії, на загибель тварин та інших рослин. Нині дослідження, розпочаті Бекстером, тривають. Але тепер – за допомогою сучасних комп’ютерних технологій. Американський психіатр Астрід Ессер і фізик Томас Ентер у 1995 році провели унікальний експеримент: вони допитували жінку в «присутності» підключеного до детектора неправди філодендрона, і квітка «сигналізувала» зміною графічної картини на моніторі комп’ютера, коли допитувана казала неправду.
   Але і це ще не все. Сьогодні на практиці доведено, що клітини тих чи інших організмів, які вирощуються в штучному середовищі, зберігають тісний зв’язок з материнським організмом і реагують дистанційно, причому майже на будь-яких відстанях, на все, що з ним відбувається. Засновник нового напрямку в ботаніці – органічного садівництва – американець Джордж Родейл – понад тридцять років тому переконався, що загибель материнської рослини впливає на її пагони, які вже стали самостійними. Для цього він підрубав капустину. «Смерть» об’єктивно не могла вплинути на молоді рослини, але вони перестали рости. Досвід був багаторазово повторений з різними рослинами. Результат залишався тим самим.
   А відомий німецький професор ботаніки Рудольф Штайнер у своїй роботі з біодинамічної агрономії в 1989 році писав, що рослини прекрасно почувають наш настрій і можуть відповідати «добром на добро». Ніжно розмовляючи з рослинами, учений зумів виростити капусту вагою в 43 кілограми й цибулини, що важили понад чотири кілограми. А селяни долини Сантьяго в мексиканському штаті Гуанахуато використовують для вирощування гарного врожаю певні ритуальні рухи й закляття, які нібито «розуміють» рослини.

   Американський дослідник міфології Роберт Гордон Воссон, у якого пропав син, зважився бути присутнім на дивній церемонії в Мексиці, під час якої шаман з’їв священний гриб «теонанкатль» (у перекладі з ацтекської це означає «м’ясо богів») і в священному трансі повідав Воссону про долю його зниклого сина. Пророцтва збулися: син знайшовся саме там, де його навіть не збиралися шукати. Серед давніх традицій індіанців дуже багато подібних прикладів. З’їдаючи священні рослини і гриби, шамани отримували дар ясновидіння.
   У 1999 році каліфорнійський біолог Лютер Бербенк видав книжку «Рослини нас слухають». У ній він повідомив про свій чудесний експеримент над кактусом: він зумів вивести унікальну рослину без колючок, щодня проводячи з нею бесіди і впливаючи на неї, так би мовити, гіпнотично. Рослина слухала і… корилася. Таким чином, твердить біолог, було виведено багато рослин-мутантів – білий тутовник із прозорими ягодами, гігантська слива, біла маргаритка й жовтогаряча лілія з приємним ароматом, що звичайно не має сильного запаху. Пояснюючи суть свого дивного експерименту, Бербенк говорив, що не намагався «змусити» рослину змінити зовнішній вигляд чи колір, а «передавав їй вібрацію любові» й переконував у своєму дружньому ставленні. Недарма, напевно, садівничі журнали рясніють порадами щиро любити, хвалити й навіть лестити своїм «вихованцям», але ні в якому разі не лицемірити: рослини дуже тонко відчувають фальш.
   Неодноразово проводилися й експерименти, що дають змогу визначити, як впливає музика і взагалі звук на рослини. Ці досліди виявили, що в «озвучених» рослин підсилюється фотосинтез. На думку закордонних експериментаторів, в основі звукового впливу на рослини лежить резонансний механізм, що сприяє накопиченню енергії і прискоренню обміну речовин в організмі рослини. Американський дослідник Джордж Мільштейн навіть випустив спеціальну платівку з музичними записами під назвою «Музика для вирощування рослин», і вона має величезний попит. Про це говорить і американський дослідник Д. Карлсон, який звернувся до професійного музиканта М. Хольца, щоб той підібрав музику, зручну для використання на невеликих присадибних ділянках. Крім музики, рослини із задоволенням сприймають щебетання птахів, на які Карлсон інтуїтивно звернув увагу, і вони справді були такою частиною записів, яка впливала на рослини найбільш активно. У Карлсона багато послідовників у різних країнах, бо метод «Озвучена квітка» працює безвідмовно: на нього отримано вже 144 ліцензії. Більш того, Карлсону і його дочці належить ще одне цікаве спостереження над рослинами, які постійно «слухають» музику: за бажанням людини вони нібито здатні утворювати квіти певного забарвлення: захотіли – будуть ліловими, захотіли – рожевими. Можливо, це звучить сьогодні надфантастично, проте не забуваймо, що про це говорить людина, якій скорилися небувалі «рослинні» висоти!

   У вирішення проблеми «рослина і музика» зробили неабиякий внесок такі відомі дослідники, як учений з Індії Чандра Бос, радянський психолог професор В. Н. Пушкін, американські експериментатори Клів Бакстер, Марсель Вогль та інші. Радянський біофізик С. Е. Шноль зазначає, що «той чи інший стан клітини характеризується певним звуковим ансамблем, тож… біохімія росту трави характеризується… цілою симфонією звуків». Учений наголошує також, що крім «молекулярних звуків» у живих клітинах, які складаються з оболонок численних мембран, виникає новий механізм генерації звуку – рух мембран, тож навколо кожної клітини з’являється складне звукове поле. Генетик, професор Новосибірського державного медичного інституту А. Н. Мосолов в одній зі своїх праць писав, що «крім хімічної мови… клітини здатні, очевидно, обмінюватися й більш звичною для нас мовою – мовою звуків, щоправда, на ультразвукових частотах». За словами професора, «якщо гіпотеза акустичних полів підтвердиться, ми повинні будемо переглянути й наше уявлення про інформаційні взаємодії в живих системах».
   Звичайно, не всі вчені згодні з теорією, яка твердить, що рослини чутливі до музики, але «сьогодні вже зрозуміло, що рослини обмінюються інформацією за допомогою хімічних речовин: наприклад, акації в разі наближення небезпечної тварини виділяють етилен, – розповідає професор Дубров. – До речі, саме через те, що рослини в процесі своїх «переживань» можуть виробляти отрути, тварини дуже примхливі у виборі меню: скажімо, жирафи їдять листя тільки з тих акацій, що стоять окремо від інших…». Чому? Усе просто: якщо акації ростуть поруч, то відчувають реакцію своєї «скривдженої» подруги й також починають виділяти отруту.
   А найбільший фахівець у галузі фізіології рослин професор Единбурзького університету Ентоні Труевас переконаний, що інтелектуальні здібності рослин мало в чому поступаються перед розумом тварин. Протягом останніх п’ятнадцяти років він й очолювана ним група вчених досліджувала життєдіяльність рослин, їхню екологію й генетичну структуру. Його роботи в галузі фізіології рослин дістали широке міжнародне визнання. Труевас спростовує сформовану думку про те, що рослини керуються лише свого роду інстинктом, який виробився за сотні років еволюції. І доводить: рослини здатні до обчислень, а отже, мають певну форму інтелекту. Професор Труевас говорить: «Рослини мають розум. Я дійшов цього висновку, переконавшись, що їхня поведінка підпадає під визначення розуму. Чому ж у такому разі багато хто гадає, що в рослин відсутній інтелект? Цьому є два пояснення. Перше полягає в тому, що життєдіяльність рослин відбувається в часі, що відрізняється від нашого. Людина, як я, приміром, у даний момент діє і живе в часі, який можна розчленувати ледве не на частки секунди. Що ж стосується рослин, то їхня поведінка нерівнозначна нашій часовій шкалі, обчислюваній місяцями та роками. Через це нам украй важко уловлювати в житті рослин якусь осмислену послідовність. По-друге, внаслідок тривалої еволюції рослини відмовилися від органів руху, бо обрали світло головним засобом живлення. Позаяк рослини нерухомі, люди схильні вважати їх позбавленими інтелекту. До речі, точнісінько так само ми схильні ставитися і до нерухомих тварин. Але сам по собі рух є лише вираженням і породженням інтелекту, а не інтелектом самим по собі. У рослин ця здатність виражається лише у формі росту і розвитку».
   Утім, одночасно Труевас застерігає, що не слід шукати брата по розуму в кактусі, який виріс удома, чи троянді, що вирощувалася в ботанічному саду. Цим своєрідним інтелектом володіють лише рослини, що живуть в умовах дикої природи, наприклад, представники рослинного світу з незайманих лісів Амазонії, куди практично не ступала нога людини.
   Останнім часом учені всерйоз почали вивчати наших зелених братів. Уже встановлені принаймні п’ятнадцять різних рецепторів, за допомогою яких рослини сприймають сигнали навколишнього середовища і реагують на них. Звичайно, це не означає, що вони мають мозок і розум у нашому розумінні, але наділені надзвичайно ефективними для навколишнього середовища реакціями. Крім того, рослини становлять близько 99 відсотків усієї земної біомаси. Тож немає сумніву: хоч би що являв собою цей «розумний механізм», він діє в правильному напрямку – вміє «домовлятися» із природою.

Жаба-царівна

   Ропухи та їхні близькі родички жаби – земноводні істоти, тобто хребетні тварини, що проводять частину життя на суходолі, а частину – у воді. Вони становлять більшість серед трьох з половиною тисяч земноводних. З точки зору біології, між ропухами й жабами немає майже ніякої різниці. У жаб більш гладка шкіра, задні лапи довші і добре розвинуті перетинки між пальцями. У ропух тіло більш округле, шкіра суха, часто бородавчаста, задні лапи короткі, зручні для повзання і коротких стрибків. Перетинки на задніх лапах у них недорозвинені, оскільки вода – не їхня стихія. Жаби і ропухи належать до загону безхвостих земноводних, котрі з’явилися на планеті близько 150 мільйонів років тому.
   Амфібій вважають тваринами всюдисущими, оскільки цим голим створінням дана можливість жити у всіляких водних середовищах і, як не дивно, майже в усіх частинах світу, за винятком Антарктиди. Вони здатні витримати неймовірно складні умови проживання, у тому числі в солоних водоймах, у посуху або мороз. Їх можна знайти в Гімалаях на висоті 4500 метрів і під землею, у пустелях і за Полярним колом. Звичайно, більше всього видів земноводних живе в тропічних країнах, де тепло, волого й достатньо їжі. У холодних і сухих районах на суходолі мешкають представники лише деяких видів. Але саме вони яскраво демонструють, якими феноменальними можливостями наділені такі, здавалися б, зовсім беззахисні тварини. Амфібії не просто «виживають» у складному для більшості тварин середовищі, а живуть тим повноцінним життям, особливості якого записані в їхній генетичній програмі.
   У міфологічних уявленнях багатьох європейських народів жаби поставали як перетворені люди. Це можна простежити і за відомою російською казкою про Царівну-жабу. У німецькому фольклорі відомий образ жаб’ячого принца. Міфи про перетворення людей на жаб відомі й в інших частинах світу, наприклад на Філіппінах. Жаби були тотемом у багатьох народів, а мексиканські індіанці вважали цих тварин прабатьками людського роду. У них же зберігся цікавий міф про божественних близнюків, одним із яких є Ксолотль, його прообразом був аксолотль, добре відомий багатьом акваріумістам.

   Ропуха

   Незвичний спосіб життя земноводних був однією з причин того, що у фольклорі всі земноводні, у тому числі ропухи і жаби, часто пов’язувалися з підземним світом. Так, корінні жителі Камчатки – ітельмени – вважали сибірського углозуба посланцем підземного духа Гаєча. Жаби й ропухи широко застосовувалися в чаклунстві, у тому числі у племен Південної Америки й Африки. У Сибіру зображення жаб застосовували шамани нанайців, орочів, бурятів, алтайців, удегейців та інших народів при заклинаннях проти хвороб. З іншого боку, за допомогою частин тіла жаби (особливо кісток) чаклуни впливали на інших людей. Використання жаб’ячих кісток у магії у деяких країнах збереглося до наших днів. Отрути земноводних (жаби-аги в Північній Америці, дереволазів у Південній) застосовувалися місцевими племенами для отруєння стріл при полюванні і на війні. Про ефективність жаб’ячої зброї свідчить хоча б той факт, що отрути однієї маленької жаби-дереволаза вистачає, щоб убити 50 ягуарів! І не дивно: адже в неї найсильніша отрута серед хребетних тварин.
   Жаби й ропухи дорого заплатили за людське марновірство. Люди вважали, що ці тварини викликають хвороби і є причиною лиха: самозароджуються в людському тілі, знищують врожаї. Деякі з таких повір’їв являють собою суміш реальної біології земноводних та імітацій магії: наприклад, убивство жаби викликає дощ; дотик до жаби може викликати бородавки на шкірі людини (чи, навпаки, виділення жаб можна використовувати від бородавок). Іноді амфібії виступають і як помічниці людини: указують шлях героям, переносять через річку, дають корисні поради.
   Ропухи й жаби належать до безхвостих амфібій – найбільш високоорганізованого загону земноводних – і мало чим відрізняються за побудовою одні від одних. Досить велика, широка й приплюснута голова без шиї переходить у коротке й щільне тіло без хвоста, але з двома парами добре розвинутих кінцівок. Передні лапи невеликі, а задні дуже довгі, у півтора-три рази довші за передні, і служать для характерного пересування стрибками. Між п’ятьма пальцями задніх лап натягнута шкіряста перетинка, що допомагає при плаванні. Шкіра гола, без будь-яких рогових утворень, щитків. У жаб вона гладка й постійно волога завдяки слизу – продукту численних шкірних залоз, а в ропух – більш суха, жорсткувата і бородавчаста.
   Шкіра безхвостих амфібій – благодатне середовище для всіляких патогенних мікроорганізмів. Щоб позбавитись небажаних «квартирантів», земноводні очищають власну шкіру за допомогою отруйних речовин, що містяться в слизу. Ці речовини мають бактерицидні (тобто убивають бактерій) і бактеріостатичні (тобто перешкоджають їхньому розмноженню) властивості. Якщо в бідон з молоком посадити жабу (не будь-яку, а жерлянку), то воно довго не скисає, бо слиз, що виділяється зі шкірних залоз, пригнічує розмноження молочнокислих бактерій. Цей спосіб збереження молока відомий давно й подекуди в селах застосовується дотепер.
   А наша сіра ропуха, всупереч поширеному марновірству, не здатна викликати ні бородавок, ні жодних інших шкірних хвороб. Отрута жаб і ряду інших безхвостих амфібій призначена не для агресії, а є зброєю пасивної оборони. Через неї жаби неїстівні, і хижаки їх не чіпають. А щоб ворог випадково не помилився, отруйні тварини вбираються в яскравий, примітний одяг, що попереджає про небезпеку. Утім, більшість жаб і ропух обирає інший шлях порятунку – маскувальне забарвлення, що дає їм змогу спритно ховатися.
   З давніх часів амфібій використовували в різних галузях біології й медицини як лабораторних тварин. За допомогою жаби людство познайомилося з електрикою – її лапка виявилася високочутливим індикатором. Луїдже Гальвані перший провів досліди на жабах, а потім вони стали звичним об’єктом біологічних досліджень. У Японії жабам навіть встановили пам’ятник. У цивілізованому світі амфібіям співають дифірамби і біологи, і медики, і гурмани, і фермери. Страви з жаб’ячих лапок можна замовити в найреспектабельніших ресторанах світу. Жаб, призначених для столу, вирощують на спеціальних фермах у Західній Європі. Дорослі амфібії в природі знищують велику кількість комах-шкідників у садах, парках, на городах, у лісах, на лугах. Вони не перебірливі і поїдають комах з неприємним запахом і смаком, якими гидують комахоїдні птахи. Крім того, амфібії полюють уночі, коли птахи сплять. Самі вони є харчем для різних хижих тварин (видр, норок, хижих риб). Пуголовки – також важлива ланка у водяних біоценозах. Поїдаючи велику масу діатомових та зелених водоростей, вони запобігають зацвітанню водойми, очищають її. Аматори тераріумів й акваріумів також не гидують амфібіями. Навіть у починаючого акваріуміста можна побачити невибагливих тритонів, шпорцевих жаб, амбістомів.

   Гостроморда жаба

   Цікавий і той факт, що жаби були першими хребетними, які «стали на ноги» триста мільйонів років тому. І здається, що з тих пір зовсім не змінили свого способу життя. Удень вони гріються на сонечку, сидячи на березі або на широкому листі водяної рослини. Зігрівшись під теплими променями сонця, жаби занурюються в солодку дрімоту і можуть залишатися в такому стані протягом декількох годин, якщо їх ніхто не потривожить. Такий стан не заважає їм, однак, миттєво викинути липкий язик і проковтнути комаху, що необережно наблизилася. При найменшому шумі жаба плигає у воду, пливе дуже швидко, працюючи своїми перетинчастими лапами, і заривається в м’який мул.
   З настанням темряви жаби «співають» – монотонно і меланхолійно. Голоси їхні звучать, як концерт духових інструментів низьких тонів. Безхвості амфібії мають розвинену «мову» й видають шлюбний лемент, сигнали небезпеки, територіальні, сигнали звільнення тощо. Інші особини прекрасно чують ці сигнали й відповідним чином на них реагують. Цікаво, що жаба здатна сприймати й потім аналізувати звукові сигнали по трьох каналах: у повітрі – клітками внутрішнього вуха, через барабанну перетинку й вушну кісточку. Звуки, що поширюються в грунті, сприймаються кістками і м’язами кінцівок, а потім через кістки черепа передаються у внутрішнє вухо. У воді звукові хвилі легко проникають у тіло жаб і швидко досягають внутрішнього вуха без спеціальних каналів.
   Цікавим є й те, що амфібії, які споживають зовсім не апетитну, на наш погляд, їжу, здатні розрізнити чотири типи смакових речовин – солодке, гірке, кисле й солоне. Ці земноводні мають непоганий нюх, використовуючи його для орієнтації в просторі та під час полювання. А ось хімічні речовини вони відчувають не тільки за допомогою нюху, але й завдяки хімічним аналізаторам своєї шкіри. В одному з дослідів у банку з водою, де сиділа жаба, була опущена золота каблучка. Минуло небагато часу, і прямо на очах експериментаторів черевце жаби стало рожевим. Викликано це було тим, що у відповідь на отриману аналізаторами інформацію кровоносні судини тварини розширилися і стали просвічувати крізь тонку шкірочку. Слід зазначити, що золото практично не розчиняється у воді, отже, хімічні аналізатори жаби змогли відчути зовсім незначну кількість атомів.
   Для жаб характерна і поки не пояснена чутливість до різних природних явищ. Завдяки своїм аналізаторам вони, наприклад, чітко реагують на будь-які зміни погоди. Колір шкіри в жаби може бути своєрідним барометром: перед дощем вона набуває сіруватого відтінку, а до ясної погоди – трохи жовтіє. У такий спосіб жаби заздалегідь готуються до майбутнього світлового спектра, і в клітках їхньої шкіри з’являються необхідні пігментні зерна. Але залишається поки загадкою, як же земноводні дізнаються про зміну погоди за кілька годин? Учені припускають, що на їхньому тілі є аналізатори, що здатні уловлювати навіть малі зміни зарядів атмосферної електрики. Продовжуються пошуки підтвердження тому, що жаби можуть сприймати інформацію про майбутні зміни погоди за допомогою взаємодії природних полів із власним електричним полем організму.
   Жаби вражають учених і своїм точним міграційним механізмом, здатністю до орієнтації і навігації. Численними дослідами доведено, що їм також властива здатність орієнтуватися по небу. Наприклад, жаби встановлювали правильний напрямок шляху, бачачи тільки Сонце, навіть якщо їх перед цим дві доби тримали в темряві. Не менш точно вони вибирали шлях за положенням Місяця і зірок. Жаби можуть безпомилково знаходити за прикметами, що залишилися в пам’яті, свій колишній ставок, навіть коли його вже немає. Тобто звичайні, на наш погляд, амфібії наділені прекрасною пам’яттю і феноменальною навігаційною здатністю.
   Вражає і життєстійкість «жаб’ячих». Залишені без води, вони швидко худнуть, але виживають при втраті понад 50 відсотків маси. Це відбувається завдяки чудесному дарунку природи всюдисущим амфібіям – вони «п’ють» воду шкірою. В одному з дослідів деревна жаба масою 95 грамів після вкутування мокрою ганчіркою збільшила масу до 152 грамів. Факти свідчать, що жаба, посаджена у вологе місце, може витримати без їжі понад два роки. Це пов’язано з тим, що організм амфібій наділений численними можливостями для життя в таких критичних ситуаціях, як відсутність їжі. У несприятливі посушливі чи холодні періоди комах буває мало, але амфібії не гинуть від голоду, а лише перестають рости.
   До того ж жаби й ропухи є безумовним лідером серед претендентів на звання «вічної тварини», хоча офіційний рекорд жаб’ячого довголіття становить усього 29 років. Ці амфібії загадали нам приголомшливу загадку. Річ у тім, що саме вони найчастіше попадають усередину грудок бруду, що, застигаючи, перетворюється через тисячі і мільйони років на камені. Термін існування каменя з «бранцем» легко перевірити геологічним методом. Жаби ж, якщо вірити свідченням очевидців, залишалися всередині каменів увесь час живими. Ось кілька прикладів із сотні відомих.
   У 1835 році Д. Братон з містечка Ковентрі (Англія) спостерігав, як із платформи на залізничній станції скотилася брила піщанику. Невідомо, який геологічний вік мала ця брила, – десятки, сотні тисяч, а може, і мільйони років, але з розколеного каменя на очах у здивованої людини вистрибнула… жива жаба! Земноводне прожило в англійця десять днів, після чого вмерло. А житель графства Лестершир в 1910 році, розбивши шматок вугілля, знайшов у ньому живу молоду жабу. Усе б нічого, але відомо, що вік вугілля обчислюється мільйонами років. Крім того, особливості процесу утворення корисних копалин виключають можливість існування в них чого-небудь живого.

   За обідом

   Є й більш давні свідчення. Так, у XVL столітті Амбруаз Парі, придворний хірург Генріха ІІІ, писав про спроби розбити великі й тверді камені в садибі біля Медон: «…У середині одного каменя ми знайшли величезну живу жабу. У камені не було жодної щілини, через яку вона могла б забратися всередину… Робітник розповів мені, що він не вперше знаходить жаб і подібних їм істот у великих брилах породи». Ці відомості були поміщені в «Щорічник» Французької академії наук за 1761 рік.
   Але особливо врожайним на «вічних жаб» був 1862рік. Тоді навіть на Великій лондонській виставці демонструвалися шматок вугілля з чітким відбитком жаби і сама жаба, знайдені в Ньюпортській кам’яновугільній шахті (Монмутшир) на глибині ста метрів. А в замку Чиллінем таку ж знахідку зробили в мармуровій кам’яній плиті… На іншій садибі після падіння кам’яної кулі, що прикрашала верхівку воріт уже сотні років, усередині знайшли живу жабу!
   «Замурованих» жаб знаходили й усередині стовбурів щойно спиляних дерев. Доктор Роберт Пліт у «Записках» Французької академії наук від 1719 року твердив, що в його присутності в нижній частині в’яза на висоті в один метр від землі «точно в центрі його стовбура була знайдена жива жаба середнього розміру, худа, яка повністю заповнювала весь вільний простір. Як тільки стовбур був розколотий на дві частини, бранка негайно поскакала геть…». Через кілька років, за свідченням месьє Сейна з Нанта, жабу знайшли усередині величезного дуба.
   Це надихнуло дослідників на експерименти. Англійський геолог Вільям Бакленд поставив жорстокий експеримент: він замурував у піщанику і вапняку понад двадцять жаб і зарив їх у своєму саду. Через рік учений знайшов живими і неушкодженими тих жаб, що містилися у вапняку. Земноводні, поміщені в піщаник, загинули. А в ХІХ столітті француз М. Сегін замурував двадцять жаб у брилі штукатурки і через дванадцять років знайшов чотирьох з них живими, про що повідала читачам газета «Таймс» 23 вересня 1862 року.
   У зв’язку з цими й подібними випадками виникає питання: яким чином замуровані тварини залишалися живими (а іноді навіть угодованими!) від декількох до мільйонів років? Це неможливо пояснити ніяким живленням через шкіру розчином, що потрапив усередину каменя. Не спрацьовують і припущення біологів про те, що тварини впадають у сплячку чи анабіоз. Адже за свідченням більшості очевидців, ніякої атрофії м’язів у «сплячих упродовж століть» не спостерігалося: тварини вискакують і біжать з кам’яної в’язниці, немов зі щойно нагрітого місця.
   Усіх тварин виявляли в порожнинах, схожих на точний зліпок з них, чи ж в овальних гладких ложах, що вказує на те, що тварина не сиділа нерухомо у своєму ув’язненні. Можливо, бранець був заточений ще в м’яку субстанцію, або, подібно до американських індіанців (ті мали якийсь секрет), розм’якшив камінь? Як пережили століття живі істоти? І тоді було висунуто зовсім фантастичне припущення. Однак воно відразу розставляє все на свої місця: якщо допустити, що кам’яні брили якимось чином перетворюються на хронокапсули, усередині яких загальмовується, а то й зупиняється час… Учені вважають, що таке гальмування в безпосередній близькості від тварини спричинить різке збільшення життя особини, зміну термообміну на сприятливий для організму, а в деяких випадках – порушення звичайних зв’язків між атомами кремнію і, як наслідок… розм’якшення каменя! Як кажуть, залишається тільки розібратися, що послужило причиною гальмування часу й чи можливо людям віднайти в цьому якусь користь для себе?
   До речі, окрім жаб, за аналогічних обставин у різних частинах світу знаходили живими також інших земноводних, змій, крабів, раків лангустів і… навіть птеродактилів. І перш ніж шукати шлях для людства до вічного життя (чи сну?), необхідно пам’ятати, що за даними організації World Conservation ІМетаНопаІ, що займається охороною навколишнього середовища, з 5743 видів земноводних (жаби, ропухи, саламандри та ін.) 1856 (32 відсотки!) нині перебувають під загрозою повного зникнення. Для порівняння, вимирання загрожує 12 відсоткам видів птахів і 23 відсоткам видів ссавців. Земноводні, як правило, найбільш сприйнятливі до забруднення навколишнього середовища. Їхнє зникнення або скорочення популяцій може спричинити екологічну катастрофу.

Тварини-цілителі

Тисячі фактів переконливо говорять про те, що тварини мають дивний дар зцілення людей. Ні, не тільки своїми продуктами – медом, отрутою, прополісом, кумисом, пантами, жиром. Як з’ясувалося, тварини вміють лікувати і своєю тваринною… «душею». Таке лікування називається анімалотерапією (від латинського слова апітаї – тварина), чи зоотерапією, і має на увазі систему лікування людини, коли поряд з ліками хворому запропоноване спілкування з тваринами. Наука ця ще не цілком офіційна, але прихильники нетрадиційної терапії продовжують збирати факти. Адже лікування за допомогою тварин сягає своїм корінням у сиву давнину. Палестинці й іудеї, наприклад, лікували шкірні запальні захворювання за допомогою птахів: доторкалися до них своїми враженими ділянками, ніби передаючи їм хворобу, і такий психологічний прийом допомагав видужати. Давні вавилоняни, ассирійці, єгиптяни, а трохи пізніше – елліни і римляни свідомо проводили «профілактику» хвороб і тримали у своїх будинках тварин, здатних, на їхню думку, охороняти і виліковувати бронхіт, туберкульоз, хворобу серця і ниркову недостатність. Мешканці степів і пустель здавна лікувалися вужами: клали змію на хворе місце, щоб вона поглинала хворобу.

   Цікаво, що погляди давніх індійців на енергетику живих організмів дивним чином перегукуються із сучасними. В Аюрведі причиною хвороби людини вважалося «загасання енергетичного вогню» у якому-небудь каналі: у серця таке загасання викликає ішемічну хворобу; у каналі, що поєднує нирки і сечовий міхур, – хвороби цих органів і таке інше. Деякі дослідники знаходять приклади взаємозв’язку біополів людини і тварини в текстах Євангелія. Наприклад, там, де розповідається про «вигнання бісів» Христом, говориться, що він направляв «нечисту силу» на череду свиней. У дослідників є всі підстави вважати, що так Ісус лікував душевнохворих. А свині, прийнявши на себе хворобу, усі кинулися з крутого берега в море. Щоправда, Середні віки остудили в Європі віру в подібний метод оздоровлення людей. Але в Індії зоотерапія вижила і збереглася. А в XVm столітті повернулася в Англію, поширившись в її колоніях – Австралії та Ірландії. Саме у Великій Британії робилися перші спроби наукового осмислення анімалотерапії. Тут ця наука пропагувалася, викладалася, тут же вона процвітає й понині.
   Останніми ж закордонними дослідженнями доведено: власники кішок і собак живуть у середньому на 4–5 років довше. Медицині також відомі випадки, коли контакт із собакою, кішкою чи пташкою виявляється єдиним засобом допомогти хворій людині.
   Напевно, першим «лікарем» став чудодійний черв’ячок – п’явка, – схожий на маленьку новонароджену змійку. Однак усі представники цього сімейства чомусь завжди наповнювали людей страхом. Страх перед п’явками виникає у нас, мабуть, через те, що вони порівняно великі (в усякому разі, набагато більші за комарів) і їх важко відірвати від тіла, якщо вони до вас присмокталися. Хоча уникнути зустрічі з ними дуже просто: не купатися у водоймах, де вони водяться. А примусити п’явку відпустити вас (і себе) на волю ще простіше: для цього потрібно тільки кілька дрібок солі. «Посоліть» п’явку, і вона швидко відпаде. Сіль дуже сильно подразнює її шкіру…
   На голові у п’явки знаходиться аж десятеро очей: шість – спереду, чотири – ззаду. Тому якщо хтось і має право похвалитися, що в нього очі на потилиці, то це п’явка. Присоски у п’явки розташовані на обох кінцях тіла. Передня присоска оточує ротовий отвір. Вона трикутна. Задня використовується для того, щоб прикріплюватися до будь-якої поверхні. Уся передня частина тіла у п’явок укрита надзвичайно чутливими нервовими закінченнями. Що саме сприймає ними п’явка – невідомо. Учені дізналися тільки те, що ці тварини демонструють надзвичайну чутливість до коливання води, зміни її хімічного складу та до дотику.
   Тепер про найстрашніше: щелеп у п’явки не дві, а цілих три. І на кожній з них знаходиться до 60 зубчиків. Ними п’явка проколює шкіру. До речі, ми цього не відчуваємо: по-перше, зуби в неї дуже гострі, по-друге, вона вводить до ранки слину, в якій є спеціальна речовина, що знеболює місце проколу й запобігає скипанню крові.
   П’явки, на відміну, скажімо, від кишкових паразитів, піклуються про здоров’я своїх жертв. Вони не тільки знеболюють ранку, але й вводять до неї речовини, які вбивають шкідливих мікробів. Ця властивість п’явок була відома лікарям дуже давно. Перші відомості про використання п’явок у медичних цілях були знайдені при вивченні культури Давнього Єгипту. Сцена лікування п’явками була намальована у гробниці фараонів 18-ї династії (1567–1308 роки до н. е.). Про користь п’явок знаменитий лікар Давнього Сходу Авіценна написав цілий розділ книги «Наука зцілення». П ’явки згадуються у багатьох індійських та арабських лікарських трактатах.

   У Росії про лікування п’явками знали дуже давно. Їх навіть вивозили до Європи – до 70 мільйонів щороку. До речі, п’явки коштували дуже дорого. Одну штуку можна було купити за 10 копійок (для порівняння слід додати, що курка коштувала 20 копійок). Відомий російський лікар Пирогов з великим успіхом лікував п’явками поранених у Севастополі. Вони діяли як знеболювальне, припиняли запалювальні процеси, сприяли загоєнню ран. Після революції про цей незвичний спосіб лікування майже забули і тільки недавно повернулися до гірудотерапїі – саме так називається лікування п’явками.
   З цього приводу французький учений і лікар І. Поленьєр, що жив у ХІ столітті, сказав так: «П’явки – благо безмірне, цілюще, коли вони застосовуються розумно і зі знанням справи».
   Існує кілька підвидів медичної п’явки. Їх дуже легко розрізнити. У цілющої п’явки (найпоширенішої в Україні) на спині шість червоно-жовтих смужок і багато цяточок. Її кільця шершаві, а черевце вкрите дрібними плямами. В аптечної п’явки кільця гладенькі й цяточок немає. Східна п’явка має найбільш яскраве вбрання: вздовж її спини тягнуться вузькі жовтогарячі смуги з трикутними плямами. Черевце чорне з зеленими цяточками.
   Уже більше чотирьох тисяч років відомі людям «чудо-собаки» – голий перуанський, мексиканський і найменший – китайський кудлатий собака. Вони успішно можуть зняти приступ астми, нормалізувати серцевий ритм і кров’яний тиск, позбавити від алергії і деяких шкірних захворювань, а ще можуть навіть сповільнювати онкологічні процеси. Пояснюються «лікувальні властивості» цих собак почасти підвищеною температурою їхнього тіла – 40,5 °C. Такої (у нормі) температури немає більше в жодної тварини у світі. Практично доведено, що біополе цих собак гармонізує нервову систему, благотворно впливає на печінку й органи травлення. Узагалі ж кожна порода собак має свою «вузьку лікувальну спеціалізацію». Тому зовсім не випадково ви любите, наприклад, саме спанієлів. Вони – ідеальний засіб від нервових стресів. Собаки, що живуть у будинку, виявляються чудовими, м’якими й пухнастими ліками для дітей. Вони не тільки впливають на формування особистості дитини, але допомагають відновити рівновагу після сімейних сварок. Виявилося, що третина дітей, злякавшись, звертаються за підтримкою до своїх вихованців. Побутове підтвердження ефективності взаємодії дітей та собак уже отримано: у хворих дітей знижуються випадки епілепсії. Спостерігалися навіть приклади, коли діти з поганою координацією рухів (при діагнозі дитячий церебральний параліч) уставали з інвалідних візків.
   А чуйні до потреб і настроїв людини золотаві ретривери дуже часто «працюють» у лікарнях, будинках для старих і санаторіях як «лікувальні собаки». Протягнена волохата лапа і оксамитова морда на колінах мають справді чарівну зцілювальну силу! Усі породи собак, змушуючи хазяїв вести активний спосіб життя, допомагають відновитися після інсульту і сприяють схудненню. Але і ставитися до таких цілителів треба дбайливо: давно помітили, що щось відбувається у фізіології собак, які втратили господарів, – вони перестають їсти, вести рухливий спосіб життя й часто навіть помирають, як люди, від горя.
   Неперевершеними «терапевтами» є коні. Стрибки, полювання, великосвітські прогулянки верхи, працьовитість і витривалість – перше, що спадає на думку при згадці про цю красиву тварину. Мало хто знає про те, що кінь – це ще й унікальний живий тренажер і психотерапевт. Катання на конях допомагає людям з порушеннями психіки. Лікувальна їзда верхи, чи іппотерапія, стала одним з ефективних засобів реабілітації інвалідів, особливо дітей (у це повірили після того, як відому датську спортсменку вилікувала від поліомієліту їзда верхи). Секрет іппотерапії простий: людину саджають на коня, а висота й хитке положення миттєво пробуджують у неї інстинкт самозбереження й потребу гармонії з навколишнім світом. Дуже замкнуті діти, що страждають аутизмом, через спілкування з конем поступово розкріпачуються й починають спілкуватися з людьми.

   Дає змогу відновити безтурботний стан душі щебетання птахів у парку, у лісі, уполі. Навіть приручені голуби, замкнені в тісних двірських голубниках, своїм туркотінням вносять спокій у душу хазяїна. А діти, які спілкуються з голубами, ростуть неагресивними й ніколи не страждають від депресії. У це важко повірити, але доведено, що папужки полегшують болі в серці, а також «лікують» заїкуватість, нейродерміт і неврози. А споглядання рибок полегшує застуду, безсоння, псоріаз і нейродерміт. Навіть такі, здавалося б, малоприємні тварини, як білі пацюки, здатні принести людині користь: вони допомагають хворим неврозами й тим, у кого проблеми з суглобами.
   На сьогодні зоотерапія науково підтверджена в багатьох країнах світу. Багатьох дітей-інвалідів везуть у Росію, Ізраїль і США, сподіваючись на допомогу лікарів-дельфінів. Ще в 1962 році вийшла у світ книжка Джона Ліллі «Людина і дельфіни». Американський учений наводив дані досліджень можливостей дельфінів і на їхній основі визначив галузі, у яких вони зможуть приносити користь людині. Багато припущень американця згодом не підтвердилися, але від цього статус найрозумнішої тварини дельфіни не втратили.
   «Дельфінотерапія» передусім спрямована на допомогу дітям. Близьке спілкування з цими тваринами викликає різні позитивні впливи на організм людини. Поліпшується настрій, загальний стан, відбувається зниження стресових навантажень, наслідків перенесених травм. Користь від контактів з дельфінами помітили лікарі й майже всі батьки хворих. Відомо, що дельфіни видають не тільки чутні звуки, але й ультразвуки. Учені схильні думати, що саме за допомогою ультразвуку ці тварини лікують своїх родичів. Так чому ж вони не можуть лікувати людей?
   Різні тварини лікують різні хвороби. Але сьогоденним рекордсменом-лікарем визнана кішка. Ученим давно відомо про сприятливий вплив кішок на дітей, хворих аутизмом. Установлено пряму залежність між участю кішок у лікуванні хворих шизофренією і стійкістю позитивних результатів лікування. Люди похилого віку, партнером яких виступає тварина, живуть довше, хворіють менше й не так важко, як їхні ровесники, позбавлені котячої турботи й уваги. Багаторічні спостереження любителя кішок, лікаря за професією, Геннадія Петракова показали, що кішки найкраще лікують захворювання нервової системи, внутрішніх органів. А коти – прекрасні цілителі остеохондрозу, радикуліту, артрозу.

   Цілющий вплив здійснюється тоді, коли людина гладить і пестить своїх улюбленців, тобто через пальці рук, долоні. Чотириногі знахарі безпомилково визначають хворе місце, намагаються пригорнутися до нього чи лягти на нього, після чого біль начебто вщухає і хворому легшає. Це здається непоясненним, однак учені-біоенергетики вважають, що в кішок дуже могутні екстрасенсорні здібності: кішка бачить ауру людини і в разі потреби здатна її «вилікувати». Схоже, людина в давнину дала притулок кішкам не тільки за вміння ловити мишей. У медицині навіть виділився новий напрямок – фелінотерапія, тобто лікування за допомогою кішок.
   Як же це у тварин виходить? У чому принцип їхнього лікування? Учені давно визначили, що навколо будь-якого живого організму існує біополе, що складається з біополів усіх його органів. Стан здоров’я організму відбивається на вигляді цього поля – при хворобі воно послаблюється і спотворюється. Оскільки робота всіх органів ссавців, у тому числі й людини, контролюється головним мозком, найбільший інтерес викликають хвилі, які він випромінює. Це те, що в медицині називається біоенергетичними ритмами головного мозку, а в житті – силою особистості, чи її «психічним магнетизмом». Напевно, усі зауважували, що в оточенні здорових, сильних людей почуваєш себе більш підтягнутим і свіжим, а побіля хворих загальний тонус мимохіть знижується. Це результат взаємодії біополів.
   Отож деякі вчені вважають, що подібний контакт полів є між людиною й тваринами. У ході спілкування біоенергетична аура людини вступає в резонанс із біоенергетичним полем здорової тварини. А оскільки ссавці мають будову внутрішніх органів, подібну до людської, то вони можуть живити своєю енергією наші хворі органи. На подібних поглядах і заснована сучасна зоотерапія.

Непоясненна трагедія лемінгів

   Понад сто років учені всього світу пильно стежать за феноменальними міграціями лемінгів, більше схожими на масові «самогубства». В останні роки біологи зійшлися на думці, що ніякої загадки в цьому немає, як немає і самогубства.
   Ми звикли до кочових міграцій птахів, але іноді тварини залишають свої місця проживання і більше ніколи туди не повертаються. Найчастіше міграції виникають у зв’язку зі зміною умов існування або з проходженням циклу розвитку. Міграції тварин можуть бути пасивними (личинки, ікринки, дорослі особини, що їх переносять водні течії; наприклад, личинок річкового вугра морська течія Гольфстрім переносить від Саргасового моря до берегів Європи на відстань сім-вісім тисяч кілометрів) й активними. Розрізняють також кормові міграції тварин – у пошуках їжі, розселювальні (наприклад, розселення молодняку ссавців) та інші, більш специфічні форми міграції. Нічого дивного в цьому немає.

   Міграцією називають періодичні або неперіодичні переміщення тварин на індивідуальну (гніздову) ділянку мешкання протягом сезону, року або кількох років. Такі переселення можуть мати постійний або одноразовий характер.

   Лемінг – симпатичний зворушливий волохатий звірок – належить до підродини полівок загону гризунів. Довжина тіла лемінга звичайно досягає 15 сантиметрів і закінчується крихітним двосантиметровим хвостиком. У лісах і тундрах Євразії й Північної Америки налічується 20 видів лемінгів. Найбільші популяції представлені трьома видами: норвезьким (зустрічається в Норвегії й деяких областях Росії); сибірським, чи бурим (живе в Росії, на Алясці й у Канаді), і копитним (дуже поширений по всій Арктиці, включаючи Гренландію). Лемінги бувають в основному коричневого кольору, хоча для норвезького характерні більш темні плями на голові й спині. Копитний лемінг вирізняється серед своїх побратимів ще й тим, що змінює взимку шкурку з коричневої на білу – це робить його непомітним на снігу.

   Лемінг

   Погляди зоологів на природу періодичних міграцій лемінгів у тундрі були неодноразово викладені на сторінках усіляких журналів приблизно тридцять років тому. Але тоді механізм цього досить добре вивченого явища залишався загадкою. Невеликі звірки, що відіграють важливу роль у житті тундрових екосистем, дуже зацікавили фахівців з багатьох країн. Лемінги, якби були розумні, могли б пишатися такою пильною увагою.
   Невдовзі про лемінгів стало відомо майже все: їхні харчові смаки (осока і зелені мохи, чагарнички різноманітних верб і дріад, злаки й різнотрав’я), «правила поведінки за столом» (вони об’їдають рослинність на 50–90 відсотків). До речі, навіть після інтенсивного живлення лемінгів осоки й злаки наступного року значно збільшують свою надземну фітомасу. Отже, з їжею у наших героїв начебто не повинно бути проблем.
   Не здатні істотно порушити «спокій» лемінгів і хижаки, які живляться ними, – середній і довгохвостий поморники, біла сова й песець. Серед екологів немає єдиної точки зору й щодо ролі хижаків як регулятора чисельності популяцій цих маленьких тварин. Звичайно, життєвий цикл багатьох полярних тварин прямо залежить від цього маленького гризуна. Коли популяція лемінгів невелика, хижим птахам і тваринам доводиться шукати іншу здобич. Біла сова навіть не відкладає яйця, якщо лемінгів недостатньо, щоб прогодувати пташенят, а сірі лисиці залишають тундру й вирушають полювати в безкрайні ліси, на південь. Тож, виходячи з цього, можна сказати, що зниження кількості лемінгів призводить до зменшення чисельності хижих звірів і птахів, що, у свою чергу, сприяє їх подальшому стрімкому зростанню.
   Хвилі життя лемінгів у порівняно малопродуктивній арктичній тундрі вражають уяву. Давно відомо, що вони здатні розмножуватися під снігом. Ці маленькі гризуни проводять зиму під сніговою «ковдрою», використовуючи щілини, утворені парою, що піднімається від більш теплої землі після того, як її засипле холодним снігом. Там, де немає щілин, лемінги проривають власні тунелі й живуть та розмножуються в цьому теплому підземному світі. Дорослі самки здатні за цей час п’ять-шість разів давати потомство. Саме це приводить до значного росту популяцій. Улітку в різних районах тундри дорослі самки дають два-три приплоди. Молоді самички можуть народжувати дітей у віці два-три місяці, тож самка, яка народилася в березні, може до вересня мати вже онуків.
   Що стрімкіше росте популяція, то раніше закінчується період літнього розмноження. До того ж розмноження під снігом не відновлюється. Природа дбає про те, щоб лемінги надто не розмножилися. Тому, коли чисельність звірів надмірно зростає, збільшується їхня смертність, і чисельність гризунів різко падає. Рік-два після «краху» інтенсивність розмноження лемінгів залишається середньою, а смертність – порівняно високою, і лише потім популяція знову вступає у фазу росту.
   Важливим фактором зменшення популяції лемінгів є туляремія, що може стати причиною їхньої масової загибелі. Однак природні вогнища туляремії виявлені не у всіх районах тундри, до того ж хижаки, які знищують в основному хворих й ослаблених тваринок, стримують розвиток епізоотії (епізоотія – це те саме, що епідемія в людей). Тож регулювальних бар’єрів розмноження цілком достатньо. Усе це дає змогу припустити, що лемінги, подібно до багатьох інших полівок помірних широт, мають механізми саморегуляції. І, звичайно, для лемінгів характерні порівняно короткі сезонні кочівлі, що істотно не змінюють загальний хід циклу їхнього розвитку.
   А ось через свої масові міграції норвезькі лемінги набули великої популярності задовго до того, як ними зацікавилися вчені. Існують численні легенди і перекази, присвячені цьому явищу. Норвезькі лемінги, які зазвичай мешкають у гірських тундрах, у другій половині літа й восени сходять з великих плато і починають свій рух річковими долинами в розташовану нижче лісову зону. Ці міграції виникають у ті роки, коли кількість лемінгів стає максимальною. Позаяк більшість звірків при цьому гине, такі міграції різко знижують чисельність популяції.
   Дуже важко збагнути, що саме призводить популяцію норвезьких лемінгів у стан «стресу». Може, арктична тундра все ж нездатна підтримати колосальну популяцію лемінгів, і крихітні тварини змушені гарячково шукати їжу. Іноді вони починають поїдати навіть отруйні рослини, а часом стають агресивними й нападають на більших за себе тварин, йдучи на вірну смерть у їхніх зубах. Місцеві мешканці, в усякому разі, намагаються не потрапляти на очі цим пухнастим мандрівникам – ті можуть боляче вкусити.
   Популяція лемінгів може різко зростати – в 100, а то навіть у 1000 разів від їхньої первісної чисельності. Вони не в змозі добути собі їжу. У запеклому прагненні знайти поживу тисячі крихітних гризунів мчать пухнастою хвилею через тундру в пошуках нових територій. Цей кидок за харчем завершується іноді трагічно. Немов пухнастим килимом укривається земля – це лемінги об’єднуються в одне полчище і дружно готуються вчинити «самогубство».
   На своєму шляху вони не бачать ніяких перешкод. Вовки, лисиці й навіть риба заковтують цю легку здобич, що й не намагається рятуватися. Чомусь ці орди лемінгів вирушають у дорогу маршрутами, що ведуть до моря. Вони заповнюють міста і селища; знищують посіви, забруднюють місцевість і отруюють ріки й озера. Якщо на шляху лемінгів постає море, то велика частина зграї не встигає навіть помітити, як опиняється у хвилях… Під час міграції тваринки дивляться лише на хвости один одного і йдуть за тими, хто попереду. Тому якщо ведучі й побачать урвище, то навіть різко зупинившись, не зможуть спинити всіх, хто біжить позаду. Але не буває так, щоб уся зграя кинулася в море і всі тваринки, які впали у воду, потонули. Вони непогано плавають і зуміють вибратися потім на берег, де знову зберуться в зграю і продовжать міграцію.
   Деякі вчені думають, що масові міграції лемінгів «назустріч загибелі» прямо залежать від сонячної активності. Ось що повідомляли газети в 1970 році: «На півночі Скандинавії в загрозливих масштабах збільшується кількість лемінгів, які наводнюють усе довкола у своєму невпинному марші смерті. Сотні тисяч цих чорно-рудуватих арктичних тварин нескінченним потоком пересуваються на південь. По дорозі вони тисячами гинуть в озерах, річках і, нарешті, в морі…
   Такий подібний до самогубства похід лемінги роблять майже регулярно раз на кілька років. Звичайно боязкі, непомітні створіння стають надзвичайно агресивними хижаками, які знищують на своєму шляху все. І ця їхня смертоносна хода не має собі рівних у тваринному світі.
   Найбільші походи лемінгів спостерігали в 1918 та 1938 роках. Нинішнє переселення привернуло увагу стривоженої скандинавської влади. Річ у тім, що під час аналогічних походів лемінгів на смерть давили машини на дорогах, загризали собаки. Усюди з’явилися купи трупів тварин, що розкладалися, і виникла загроза епідемій.
   Слід сказати, що не тільки зграї лемінгів роблять «смертельні» кидки. Трапляється це і з білками, які, наприклад, у 1956 році (при дуже високій сонячній активності) рушили на північ, де їх чекали холод, голод і смерть. Вони перепливали Амур, переборювали високі гори і навіть намагалися перетнути уплав Татарську протоку! Лапки у тваринок кровоточили, шерсть облізла, а вони йшли і йшли в одному напрямку, не звертаючи ніякої уваги ні на людей, ні на перешкоди. Через деякі селища проходило до трьохсот білок у годину, а рухалися вони приблизно зі швидкістю 30 кілометрів за добу. І кожна білка несла на собі сотні кліщів, заражених вірусом енцефаліту.
   Міграції сарани теж ніяк не пов’язані з нестачею їжі. У ХХ столітті ці комахи зробили дев’ять навал з періодом, що дорівнює одинадцяти рокам. Як же розуміти безглузду міграцію тварин, що закінчується їхньою загибеллю? Це питання виникає в кожного, хто знайомий з цією проблемою чи хоча б чув про неї. Повірити в те, що тваринам не вистачає харчу і вони рятуються панічною втечею? Та цьому суперечать факти…

Морський народ (дельфіни та кити)

   З погляду біології, дельфіни – підродина морських ссавців сімейства дельфінових підзагону зубатих китів. У світі існує близько п’ятдесяти видів дельфінів, що досить помітно різняться між собою: білобочки, афаліни (два види), сірі дельфіни, косатки, морські свині… Історія походження дельфінів така незвичайна, що лягла в основу безлічі фантастичних розповідей. Учені відносять їх до повітряно-водяних тварин. Їхні предки (що є також предками копитних тварин) жили на суходолі, але близько сімдесяти мільйонів років тому з якихось причин повернулися в океан.
   Дельфіни – прекрасні плавці і нирці. Учені довго намагалися знайти пояснення парадоксу Грея: дельфін, що пливе, витрачає в два рази менше енергії, ніж того вимагають закони гідродинаміки. Не дуже давно з’ясувалося, що секрет такої ощадливої витрати енергії – особлива будова шкірного покриву, що гасить турбулентні завихрення, які виникають при рухові. Була проведена ціла низка експериментів з покриттям для кораблів і підводних човнів, і витрата палива для експериментальних зразків різко знизилася.
   До запасів кисню дельфіни також ставляться вкрай ощадливо. Порівняно з людиною, що використовує всього лише двадцять відсотків вдихуваного кисню, дельфін здатний засвоїти його до вісімдесяти відсотків. Частину кисню він використовує відразу, а частину запасає в крові і м’язах. Саме це і дає змогу дельфінам проводити під водою до тридцяти хвилин.

   Афаліни – один з видів дельфінів

   Водне середовище змінило не тільки зовнішній вигляд дельфінів, але і їхню систему сприйняття. На відміну від наземних тварин, для яких головним є зір, водяні тварини, як правило, змушені покладатися на інші почуття, і передусім – на слух. Дельфіни можуть сприймати набагато більший діапазон звукових частот, ніж людина. Людське вухо сприймає звукові хвилі частотою до 15–20 Кгц, вухо дельфіна – до 150–200 Кгц. Але це ще не все. Його слух у сто разів тонший за людський, та й здатність розрізняти звуки й розкладати загальне звукове тло на складові частоти в 3–4 рази перевершує людські можливості. Усе це дає змогу дельфінам орієнтуватися у воді за допомогою ехолокації. Аналізуючи відбитий сигнал, дельфіни безпомилково знаходять у воді кульки діаметром три міліметри, розрізняють натягнутий поперек басейну дріт товщиною 0,15 міліметра. Ехолот дельфіна такий досконалий, що дає йому змогу визначати не тільки розмір предмета, але й матеріал, з якого він виготовлений. Експерименти показали, що дельфін не тільки не плутає живу рибу з муляжем, але й спроможний серед однакових за формою і розміром предметів розрізнити, наприклад, пластмасові й металеві.
   Утім, той, хто вважає, що в дельфінів поганий зір, робить велику помилку. Він, за людськими мірками, цілком нормальний, причому не тільки у воді, але й у повітрі. Здатність бачити однаково добре в різних стихіях – рідкісне явище в природі. Коефіцієнти переломлення води і повітря дуже відрізняються, саме тому аквалангісти при зануренні користуються маскою. У ході еволюції будова ока дельфіна змінилася таким чином, що замість однієї утворилося дві зони, що визначають гостроту зору, причому не в центрі, а на периферії сітківки.
   Інтелектуальні здібності дельфінів поки що мало вивчені. Відомо, що вони мають прекрасну пам’ять, миттєво реагують на найменші зміни навколишнього середовища, здатні вирішувати найпростіші логічні задачі. До речі, дельфіни – єдині істоти, крім людей, що легко пізнають себе в дзеркалі. Дослідницька група з каліфорнійського університету під керівництвом Лорі Маріно встановила, що інтелектуальна еволюція дельфінів почалася приблизно тридцять п’ять мільйонів років тому. Судячи з розмірів черепів давніх дельфінів, саме в цей час у них різко збільшився обсяг головного мозку. Наступний стрибок відбувся приблизно 15 млн років тому. У цей час мозок дельфіна ще раз збільшився в розмірах і за своїми параметрами став близький до сучасного людського.
   У 1872 році, уперше дослідивши мозок дельфіна, німецький фізіолог М. Тідеман був вражений: він виявився набагато більшим, ніж у мавпи, і практично не поступався людському. Швейцарець А. Портман, що проводив дослідження розумових здібностей тварин, з’ясував, що дельфін посідає друге місце після людини, значно випереджаючи слона й мавпу. Однак дельфінів продовжували вважати всього лише кмітливими тваринами. Першим, хто заговорив про можливий інтелект дельфінів, був Джон Ліллі, який тривалий час спостерігав їх у різних умовах. Тоді здавалося можливим використовувати здатності дельфінів до звуконаслідування, щоб навчити їх розмовляти з людьми по-англійськи. Як це часто буває, усе почалося з незначного епізоду.
   Якось один з дельфінів – Ельвар – обляпав водою помічницю вченого Еліс Міллер. Вона крикнула дельфіну: «Stop ії!» (перестань!). За кілька хвилин вона почула, як Ельвар повторює: «Stop ії! Stop ії!». Еліс розповіла про це Джонові, і він почав навчати дельфіна англійській мові. Ельвар повторював за вченим своє ім’я і ще кілька інших слів, але, на жаль, так і не навчився висловлювати думки англійською.
   У 1958 році Ліллі виступив з доповіддю, яка шокувала увесь науковий світ. Темою доповіді було існування поряд з людською іншої цивілізації, яку люди не помічають через свою обмеженість. Незважаючи на те що вчений так і не зміг організувати прямий діалог між людьми і дельфінами, його дослід зацікавив учених, результатом чого стала заборона на вилов дельфінів і їхнє винищування. Більше того, тисячі людей засудили самого Джона Ліллі за те, що він проводить експерименти над розумними істотами.
   Після виходу знаменитої книжки Ліллі «Людина і дельфін» (1961) досліджувати мову дельфінів почало багато наукових лабораторій. Спостерігаючи за дельфінами, учені помітили, що їхня мова досить різноманітна. Серед звуків, що їх видають дельфіни, можна виокремити кілька груп: «свисти», «скрипи», «гавкання», «тріск», «клекіт», «квакання». Усі групи налічують по кілька десятків варіацій. Установити точне значення (сигнал небезпеки, сигнал загального збору, звуки, що видають дельфіни під час шлюбних ігор) пощастило тільки декому. Цікаво, що тварини розмовляють то по черзі, то одночасно, то переходять на монолог. Ще більш загадково інше: мови дельфінів, що живуть у різних морях, різняться між собою. Однак існує невеликий набір символів, до якого вдаються дельфіни, незалежно від місця їх мешкання – свого роду «міжнародна мова». Багато вчених поставилося до мови дельфінів скептично: адже багато тварин використовують при спілкуванні звукові сигнали. Крім того, свист і потріскування дельфінів часто інтерпретували як «робочі шуми» їхнього ехолота.
   Ставлення до мови дельфінів змінилося після того, як Джордж Зіпф (лінгвіст із Гарвардського університету) винайшов метод, що дає змогу визначити, чи має повідомлення незнайомою мовою якийсь зміст, чи є випадковим набором звуків. Учений побудував графік, що відбиває частоту появи букв англійської мови, і одержав похилу лінію, кутовий коефіцієнт якої дорівнює одиниці. Експерименти з іншими мовами дали аналогічний результат: осмислене повідомлення вибудовувало на графіку похилу лінію, випадковий набір букв – пряму. Застосувавши метод Зіпфа до мови дельфінів, дослідники були шоковані: похила лінія нічим не відрізнялася від тих, що відповідали людським мовам.
   Здавалося б, до вирішення загадки залишився лише один крок. Але роботи зненацька зайшли в глухий кут. Труднощів дешифрування існує кілька. Передусім, значна частина сигналів може бути записана тільки за допомогою спеціальної апаратури. Крім того, поки що невідома структура дельфінячої мови – її граматика, синтаксис. Зроблені тільки перші кроки в цьому напрямку.
   Учені і дресирувальники використовують для спілкування з дельфінами систему сигналів. Зрозуміло, вона вкрай примітивна, але дає змогу людям і дельфінам «порозумітися» один з одним у межах певної задачі. Можна попросити дельфіна виконати якесь завдання: принести якийсь предмет. Можна попросити його «заспівати». Але задавати йому питання схематичною мовою, що використовується в дельфінаріях, неможливо.
   У лінгвістів, які намагалися розшифрувати мову дельфінів, чомусь залишилася поза увагою одна суттєва деталь. Якщо два іноземці не можуть зрозуміти, що саме мають на увазі під тим чи іншим словом, вони просто можуть показати пальцем на потрібний предмет, вимовити його назву, вислухати, як вона звучить іншою мовою, й у такий спосіб поспілкуватися. Але тоді, коли іноземці – люди… Головна причина «мовного бар’єра» між людьми і дельфінами – різний досвід. Досвід дельфіна й досвід людини практично непорівнянні. Як пояснити дельфіну, що таке сон, якщо він ніколи не спить? Точніше, він має потребу в періодах відпочинку, але одна з його півкуль повинна не спати, інакше дельфін просто потоне. При цьому окремі поняття – це лише крапля в морі. Усі людські мови орієнтовані на зорове сприйняття. На ньому ж побудовані й наші метафори, які ми неусвідомлено вживаємо. У дельфінів картина світу «зміщена» у бік звуку. Це означає, що багато об’єктів, які ми описуємо передусім як видимі, дельфіни можуть позначати через звук.

   Існує легенда про появу дельфінів: колись, у дуже давні часи, один піратський корабель захопив у полон бога виноробства – Діонісія. Пірати, не відаючи, хто їхній бранець, збиралися продати його в рабство. Спочатку Діонісій умовляв піратів відпустити його, обіцяючи величезний викуп. Але капітан корабля не повірив юнакові. Тоді бог розгнівався й перетворив усю команду корабля на дельфінів, наказавши їм відтепер допомагати людям.

   Здавалося б, виходу з глухого кута не існує. Однак люди і дельфіни все-таки мають деякі точки дотику. Насамперед – емоції. Дельфіни здатні відчувати радість і сум, вони не позбавлені почуття гумору. Часто намагаються уникати спілкування з неприємною для них людиною. А ось агресію вони виявляють украй рідко і дуже насторожено ставляться до тих, хто поводиться агресивно.
   Плутарх говорив, що дельфін – це єдина істота, яка шукає дружби безкорисливо. І, може, дружба людини й дельфіна – тільки справа часу. А поки що жителі планети Земля і планети Океан можуть тільки усміхатися один одному.
   Китів чомусь вважають зовсім іншими тваринами, ніж дельфіни. Хоча дельфіни – це зубаті кити, і, здавалося б, різниця між афаліною та гренландським китом полягає тільки в розмірі. Але факт залишається фактом: якщо до дельфінів люди зазвичай ставляться як до приятелів, то їх велетенські родичі сприймаються інакше. «Важко описати відчуття людини, яка вперше зустрічається у воді з китом, – говорив Жак Ів Кусто. – Насамперед вас приголомшують розміри кита. Вони перевершують усе, що людина звикла бачити у світі тварин. Ви не просто здивовані – ви не вірите своїм очам. Розум бунтує…»
   Уявлення про те, наскільки великими є велетні моря, можуть дати наступні порівняння: у роті гренландського кита вільно розміститься індійський слон. Один зуб кашалота важить півтора кілограма. Блакитний кит важить більше, ніж п’ятдесят африканських слонів, а потужність його серця сягає десяти кінських сил.
   Видовище, що відкривається перед вами, коли кити розтинають водний простір, можна охарактеризувати тільки як величне. Навіть дітки китів виглядають велетенськими. Живлячись молоком матері, блакитний кит набирає в день по сто кілограмів, а коли він стає дорослим, то, коли б міг стати на власний хвіст, заглянув би у вікно десятого поверху. Більшість китів – тварини м’ясоїдні, і тільки море може їх прохарчувати. Вага їхнього щоденного раціону вимірюється тоннами планктону, а єдиний з велетнів хижак, кашалот, може проковтнути й переварити тюленя, акулу або величезного кальмара.

   Синій кит (унизу) та його найближчий родич – кашалот (зверху)

   Кити вміють слухати море, розмовляти між собою й навіть співати. Ніхто досі не знає, як функціонує їхній мовний апарат, позбавлений голосових зв’язок, але китова мова включає до тисячі звуків, доступних людському слуху. Одні звуки служать для орієнтації й ехолокації (промацування навколишнього простору), інші – для бесід між братами. Лемент горбача в Північному Льодовитому океані може бути «прийнятий» іншими китами навіть на екваторі. Тому немає нічого дивного в тім, що дитинчата запливають досить далеко від батьків: мамі з татом досить покликати, і маля швидко їх відшукає.
   У пресі, особливо в останні роки, раз по раз з’являються тривожні повідомлення про випадки масового «самогубства» китів у тому чи іншому районі Світового океану. Загадка ця непокоїть не тільки захисників природи, але й вчених різних галузей знань. Щоразу люди намагаються допомогти тваринам, але зробити це дуже важко. Тим більше що істоти вагою від тридцяти до шістдесяти тонн чинять опір рятувальникам, які намагаються повернути велетнів у рідну стихію. Що ж жене їх на такий непривітний для них берег, де під вагою власного тіла їхні легені здавлюються й спричиняють швидку й неминучу смерть? Гіпотез безліч: від приписування китам депресій і поривів розпачу до глибоко наукових версій.
   Наприклад, існує думка, що в китах просипається генна пам’ять, адже колись предки цих велетнів жили на суходолі й пересувалися на чотирьох кінцівках. До наших днів у їхньому кістяку збереглися невеликі кісткові залишки, що були колись лапами. Цілком можливо, що за п’ятдесят мільйонів років життя в морі вони не цілком втратили психологічний зв’язок із суходолом (на відміну від фізичної здатності жити на ньому). Але чому тоді цей «поклик предків» посилився за останнє століття?
   Більшість учених вважає, що винна в цьому фізіологія тварин. Кити, як уже було сказано вище, живуть у світі звуків. Їх вони використовують передусім для орієнтації у воді. Іншими словами, трагедія відбувається, коли з якихось причин відмовляє ехолот китів. Не чуючи відповідної луни, велетні, не знижуючи швидкості, що іноді сягає двадцяти вузлів (37 км) за годину, пливуть уперед. І якщо їхній шлях перегороджує берегова обмілина, то загибель велетнів стає неминучою. Підтвердження цієї гіпотези ще в 1973 році дали англійські дослідники. Вони ретельно вивчили зубатих китів, які викинулися на берег, і знайшли в районі повітряних мішків черепа і внутрішніх вух «самогубців» величезну кількість паразитів – нематод, які викликають в організмі серйозні порушення. Ці органи китів були просто забиті паразитами, а ось у шлунках було порожньо. Як видно, пошкодження ехолота було таким великим, що тварини вже не могли ані прохарчуватися, ані орієнтуватися у воді. А той факт, що кити залишалися в зграї, дає змогу припустити, що слух вони не втратили й могли спілкуватися між собою.

   Кит, що викинувся на узбережжя

   Здавалося б, усе доведено, але не завжди у загиблих китів виявляли паразитів. Тож це тільки одна з можливих причин. Ще одна версія: наявність ртуті в атмосфері Антарктики. Учені впевнені, що ця речовина загрожує всьому тваринному світові в регіоні планети, що досі вважався чистим. Учені з дослідницького центру Товариства по використанню ядерної енергії в суднобудуванні і судноплавстві довели, що Антарктика дуже забруднена промисловою ртуттю, яка потрапила сюди з повітряними потоками з розвинених країн. Особливо сильні так звані атмосферні вторгнення ртуті в районі Південного полюса. Разом зі снігом частинки отруйного рідкого металу випадають на крижаний покрив. Навесні сніг тане, і ртуть потрапляє в море, де її разом з водою поглинають риби, тюлені, пінгвіни й кити. Так вона й опинилася в харчовому ланцюжку.
   Також існує гіпотеза, відповідно до якої на масове «божевілля» китів впливає холодна вода. Щоправда, аналіз включає дані, зібрані за вісімдесят років на південно-східному узбережжі Австралії. Марк Хінделл з університету Тасманії довів, що непропорційно велика кількість китів викидається на берег раз у десять-дванадцять років і це обумовлено кліматичним явищем – зональними західними вітрами. В окремі роки кількість викидань перевищує нормальну в середньому в десять разів. Намагаючись знайти пояснення цьому, дослідники звернули увагу на те, що масові самогубства китів пов’язані з коливаннями температури води поблизу поверхні й перепадами тиску повітря на рівні моря. Приблизно раз на десять років вітри викликають жорстокі шторми і підйом великої кількості холодної антарктичної води, що переміщається на північ, до Австралії. Багато видів китів починають прямувати в ці води, оскільки вони багаті на їжу. Унаслідок цього разом з холодною водою вони опиняються ближче до узбережжя й потрапляють на суходіл.
   Але якщо з австралійським районом усе більш-менш зрозуміло, то чим можна пояснити трагедії в інших морських зонах планети? Так, 29 липня 2002 року п’ятдесят п’ять китів викинулися на берег у районі Денніс-біч на півострові Кейп-Код у США. Передбачалося, що морські ссавці підпливли занадто близько до берега під час ранкового відпливу й не змогли вибратися у відкрите море. Близько сотні добровольців у очікуванні припливу й початку рятувальної операції постійно поливали китів водою, укривали мокрою тканиною, щоб ті не перегрілися, не допускали зневоднювання організму, даючи їм спеціальну суміш. Спочатку американським рятувальникам пощастило врятувати життя сорока шести тваринам, але велика частина китів невдовзі повернулася й викинулася на берег знову, де вони швидко померли від перегріву.
   Дві тисячі другий рік був узагалі дуже нещасливим для китів. Тварини викидалися на берег навіть у тих місцях, де цього раніш ніколи не відбувалося. Наприклад, у Хатанзькій затоці (півострів Таймир) поблизу селища Сіндасско на берег викинуло дві туші білух – білих північних китів. Попередній зовнішній огляд показав, що на тілі тварин немає видимих ушкоджень та ознак захворювання, вони не були виснажені. У пробах води не знайшли нафтопродуктів. Радіологічна експертиза також не виявила перевищення припустимого рівня радіоактивності. А ось множинні гематоми в м’язових тканинах туш наштовхнули на думку про те, що білухи могли загинути під час сильного шторму, який перед цим пройшов у затоці. Не виключалася й версія, що білухи могли бути затерті льодами ще під час льодоходу. До останніх днів вони лежали на дні затоки, і лише великою хвилею шторму китів уже мертвими викинуло на берег.
   Міжнародна команда вчених на чолі з доктором П. Д. Джепсоном із Зоологічного товариства Лондона установила, що велетні викидаються на берег і гинуть під впливом акустичних систем військово-морських суден. Припущення щодо акустичних звуків у воді, які можуть викликати в китів ушкодження органів, викликало гаряче обговорення. Дослідники взяли зразки тканини тварин, які викинулися на берег відразу після військово-морських навчань на Канарських островах у вересні 2002 року, що супроводжувалися інтенсивною ехолокацією моря, і знайшли в тканинах, кровоносних судинах і в життєво важливих органах, особливо в печінці, пухирці газу. Ця теорія підтверджується тим фактом, що в 1989 році, також під час військово-морських маневрів біля Канарських островів, на берег викинулися двадцять чотири кити.
   Експерти твердять, що «хвилі, які йдуть від радарних установок, викликають у вухах китів нестерпний біль, і він змушує їх різко спливати на поверхню, що у свою чергу спричиняє якийсь різновид кесонної хвороби. У крові формуються пухирці азоту, які можуть викликати небезпечні тромби в судинах і смерть.
   Досі не зрозуміло, що утворило ці пухирці – азот, кисень чи вуглекислий газ, але причинно-наслідковий зв’язок між військово-морськими навчаннями й загибеллю китів тепер чітко встановлений. І хоча цілеспрямованих експериментів над тваринами не проводилося, було помічено, що кити викидаються на берег, коли ВМС США застосовують гідролокатор середнього частотного діапазону – від одного до десяти кілогерц. Не можуть не турбувати китів і сейсмічні дослідження, у ході яких на морському дні підривають заряди, і низькочастотний активний сонар (від 100 герців до одного кілогерца), що відслідковує переміщення підвідних човнів на великих відстанях. Випромінювання акустичних систем змінюють поведінку китів і дельфінів, змушуючи їх занадто швидко підніматися на поверхню, і провокують кесонну хворобу.
   Учені підкреслюють, що існує й інша проблема: приголомшені сторонніми шумами, кити не тільки кінчають життя самогубством, викидаючись на сушу, але й зіштовхуються із суднами. За деякими оцінками, на такі інциденти припадає до третини їхніх протиприродних смертей. Японські кити, наприклад, гинуть під гвинтами суден по двоє на рік. Але ж їх залишилося у світі всього триста…
   Китам і дельфінам стає важко вижити у світі, що змінюється під впливом людини. Популяції деяких видів китів знизилися настільки, що існує реальна небезпека їхнього повного зникнення. Найчистішим районом вважається Охотське море. Тут дотепер ще можна зустріти найбільшого у світі, найрідкіснішого синього кита, фінвала та сейвала, кита-горбача, японського і гренландского китів, клюворила й малого смугастика, а також усіляких дельфінів, косаток, морських свиней, білуху й навіть кашалота. Більшість цих видів дуже рідкісні й занесені в Червону книгу Російської Федерації і Міжнародного союзу охорони природи.

Голоси під водою

   Ми звикли до виразу «німий як риба» і вважаємо, що в підводному світі панує тиша. Але це – тільки міф. Підводні істоти зовсім не проти поговорити між собою, а деякі могли б зробити кар’єру співаків. Послухаймо розповідь очевидця, що зіткнувся з рибами, яких ніяк не можна вважати німими: «У квітні 1860 року я перебував на одній із річок о. Борнео; коли настав приплив, з води залунала якась дивна музика, що була схожа на спів сирени чи звуки органа. Звуки ставали гучнішими й чіткішими, коли я опускав голову під воду». Інший мандрівник згадує про те, як одного разу весь екіпаж корабля був наляканий шумом, схожим на барабанний бій або шипіння киплячої води. Весь цей галас здіймали рибки, які належать до сімейства барабанщиків. Їхній репертуар включає звуки дзвонів, органа й навіть жаб’яче квакання. Але найпоширеніший звук – барабанний дріб, за який рибки й дістали свою назву. Учені ще й досі не з’ясували, яким чином барабанщики «співають» і для чого їм це. Більшість дослідників вважає, що таким чином барабанщики відлякують ворогів.

   Раки-лускуни мають власний «інструмент» і власну музику. Їхні клешні видають голосний тріск, який приваблює самиць цього виду.

   Деякі риби починають видавати звуки тільки тоді, коли вони розлючені. Наприклад, риба-місяць, яка мешкає в Середземному морі, починає рохкати, наче свиня. Судак, відганяючи від свого гнізда інших риб, попереджає їх низьким ударним звуком. А ось риба-жаба квакає тільки у шлюбний період, щоб привернути до себе увагу. Буркотливий гурамі цілком виправдовує свою назву. Він видає звуки, схожі на буркотіння або мурчання. Наші добрі знайомці бички видають квакання, що переходить у скрипіння або верещання, яке самиці чують на відстані чотирьох-п’яти метрів. Більше й не потрібно: бички мешкають зазвичай великими групами, тому на такій відстані обов’язково знайдеться кілька потенційних наречених. Цікаво, що згоду на сімейне життя самиця-бичок також подає голосом – видає тоненький писк.
   В’юни, яких витягають із води, іноді тоненько пищать. Це явище пояснюється тим, що вони використовують кишечник як другу дихальну систему. Коли повітря у воді не вистачає для того, щоб дихати зябрами, в’юни підіймаються на поверхню й заковтують повітря. Стінки кишечника пронизані численними кровоносними судинами, тому здатні працювати так само, як зябра. А коли рибку дістають з води, зовнішній тиск зменшується і повітря починає виходити через анальний отвір. Інші риби насправді також не мовчать. Але голосів у звичному розумінні цього слова в них немає. Замість них вони використовують воду та власний хвіст, а іноді – щелепи. Коли риба з силою б’є хвостом по воді, інші сприймають це як сигнал «Рятуйтеся, хто може!».
   Серед співаків підводного царства першість потрібно віддати китоподібним. Саме серед них трапляється найбільша кількість вокалістів. У північних морях живуть білі кити – білухи. Вони не такі великі, як, скажімо, гренландський кит, але їхній розмір також вражає. Ті, хто хоча б раз чув, як білухи співають, запам’ятає цю мить на все життя: їхній репертуар включає свист, стогін, клекіт та гучне ревіння.
   Горбача іноді називають «співаючим китом». Його пісні лунають над океаном годинами. Горбачі то скавчать, то бурмочуть, то вищать на високих нотах. У кожного кита – власна пісня, за якою його можна пізнати. Один «виступ» може тривати від десяти до тридцяти хвилин. Голос у цих китів такий сильний, що невеликі судна починають вібрувати.
   Дельфіни також можуть і співати, і говорити. Їм доступно набагато більше звуків, ніж нам, але найцікавіше те, що ці звуки складаються в цілу мову. Як і у багатьох тварин, більшість «слів» цієї мови пов’язана з конкретними ситуаціями. Ученим поки що відомі кілька основних сигналів: «Небезпека!», «Усі сюди!», «Тут багато їжі», «Допоможіть!». За допомогою своєї мови дельфіни можуть освідчуватися в коханні, звати до себе малюків і навіть… координувати свої дії під час полювання на риб. Найцікавіше те, що дельфіни, спілкуючись між собою, відтворюють інтонації того співрозмовника, до якого хочуть звернутися. На жаль, людина не може вимовити більшість звуків мови дельфінів, тому при спілкуванні з ними (у дельфінаріях та дослідницьких центрах) найчастіше використовують жести.

   Учені вважають, що пісні горбачів – не просто обмін сигналами, а справжнє спілкування. На користь цього свідчить той факт, що кожного року поряд зі старими «мотивами» з’являється кілька нових.

Мандрівники та домосіди

Для того щоб рушити в путь, потрібні доволі серйозні причини. І вони справді існують. Для того щоб їжі, місця та кисню вистачило всім, тварини повинні подбати про те, щоб їхнє потомство освоювало нові території. Ця задача розв’язується кількома способами. Один з найпростіших – скористатися своїм умінням довго та швидко бігти, летіти або плисти. Скажімо, карібу щороку долають тисячі кілометрів, описуючи по тундрі величезні кола в кілька тисяч кілометрів. У цьому є сенс: коли б величезні стада лишалися на місці, тундра не змогла б їх прогодувати. Відомими мандрівниками є й альбатроси. Їхні гнізда розташовані на океанічних островах Південної півкулі. Але вдома цим прекрасним великим птахам не сидиться. Рідну домівку вони відвідують один раз на два роки, коли настає час завести сім’ю, а решту свого життя проводять у подорожі. Відомо, що альбатроси за період між гніздуваннями можуть кілька разів обігнути земну кулю, користуючись попутними вітрами.

Карібу

Іноді міграції пов’язані з особливостями розвитку тварин. Деякі з риб частину життя проводять в одному місці, а потім перебираються до іншого, часто дуже віддаленого. Саме так роблять мігруючі риби, наприклад лосось, який частину свого життя проводить у морі, але на нерест заходить у річки. Більшість дорослих лососів гине після цього довгого шляху (учені встановили, що він становить іноді 3800 км!). А молодь, коли трохи підросте, попливе за течією до океану й буде сама дбати про свою безпеку та харчування.

   Мулистий стрибун

   Серед риб, які здатні подорожувати суходолом, однією з найцікавіших є мулистий стрибун. Ця рибка, яку можна зустріти в тропіках, почувається на землі дуже впевнено: вона не тільки може змінити місце проживання, але й полює на комах. Крім того, це єдина у світі риба, яка вміє лазити по деревах.

   Трохи менше відомі мандрівки вугрів, хоча вони долають набагато більші, ніж лососі, відстані – до 6000 кілометрів. Ці риби роблять навпаки: перші дев’ять-дванадцять років живуть у річках, а потім пливуть відкладати ікру до Саргасового моря. Личинкам вугрів для того, щоб пройти морем до рідної річки, потрібно витратити майже три роки. Вугрі широко відомі ще й тому, що здатні переповзати по суходолу з однієї водойми в іншу. Звичайно, велику відстань вони подолати не можуть, але коли рідний дім раптово пересихає, сміливо вирушають на пошуки нового притулку. Так само поводяться риби-повзуни з Південної Азії та північноамериканські панцирні сомики.
   На далекі відстані здатні плавати не тільки риби, але й інші тварини. Гребінчастий крокодил, наприклад, мешкає нині на Кокосових островах Індійського океану. Щоб дістатися цих берегів, він повинен був проплисти майже тисячу кілометрів. Білі ведмеді також добре плавають і без особливих проблем долають відстані до 30 км. Таку ж дистанцію здатні витримати бегемоти. А видри, яких ми звикли вважати мешканцями річок, швидко пристосовуються до морської стихії й опановують острови, які лежать за 15–20 кілометрів від узбережжя.
   Серед мандрівників трапляються й такі, що самостійно рухатися не можуть. Морські жолуді та морські качечки обліплюють днища суден. Губки та корали використовують морські течії. Китайський кошлаторукий краб уперше потрапив до Європи разом з корабельним баластом. Сьогодні він розселився по багатьох європейських річках, деякі представники цього виду дісталися навіть Праги. Утім, таким гостям не дуже радіють: ці краби мають звичку рити нори. Тому, коли їх стає забагато, їхнє існування ставить під загрозу річкові дамби.
   Деякі мешканці тваринного світу проводять у мандрах усе життя. Тому не дивно, що форма їхнього тіла ідеально пристосована для того, щоб ловити вітер. Найбільш відомі «вітрильники» – це португальський кораблик та янтина. Португальський кораблик оснащений великим (до 30 см над водою) пузирем, що наповнений газом. На пузирі цієї істоти є гребінь, який прискорює плавання кораблика. А в кільватері цього незвичайного судна тягнуться п’ятдесятиметрові ловчі щупальця. Вони містять отруту, яка спричиняє загибель людини протягом кількох секунд.
   Янтина – черевоногий молюск. Із залоз, які містяться в нього на нозі, виділяється слиз, який утворює плотик з піни. Він піднімається над водою тільки на два сантиметри, але цього вистачає, щоб янтина могла використовувати силу вітру.
   Вітер використовують для подорожей і інші тварини. Мабуть, кожен з вас спостерігав восени політ маленьких павучків. Кожен з них сплітає маленьку павутинку, яка здатна підняти його в повітря, і вирушає в подорож. Ці істоти такі легенькі, що інколи вітер підіймає їх на значну відстань від землі. Ущухає вітер – і павучки на своїх «парашутах» спускаються на землю й починають життя на новому місці.
   Напоширеніший спосіб розповсюдження різних видів морських тварин – це подорожі в дитинстві. Велика кількість личинок має зовсім інший вигляд, ніж їхні батьки, і належить до планктону. Личинки відносяться течією та вітром на значні відстані. Іноді буває навпаки: личинки прикріплені до грунту, а дорослі тварини вільно плавають у воді. Це характерно, наприклад, для медуз.
   На шляху мандрівників трапляється багато перешкод. До них належать гори, які не можуть подолати слабкі тварини, ріки, пустелі. Цікаво, що для деяких риб стає перешкодою… відкритий океан! Здавалося б, океан для риби – рідний дім, але ті, в чиєму раціоні важливе місце відведено прибережним водоростям, можуть померти з голоду. Річ у тім, що на великих глибинах ці водорості не ростуть, і риби вважають за краще залишатися вдома.
   Про мандрівників написано набагато більше, ніж про домосідів, і це не дивно. Що ж надзвичайного може бути вдома? Проте є істоти, яких цілком задовольняє спокійне життя вдома. Назва цих тварин цілком відповідає їхньому характеру: лінивці. Лінивці подорожувати не люблять. Вони можуть цілими днями не покидати обраного дерева, повільно рухаючись у пошуках їжі. Навіть на землю вони спускаються один раз за кілька днів.
   Проте… кожен намагається жити так, як йому подобається. І мандрівники, і домосіди цілком задоволені своїм життям і навряд чи хотіли б помінятися місцями.

Як «бачать» світ різні тварини

Ми з вами сприймаємо навколишній світ за допомогою органів чуття. До наших послуг зір, слух, дотик, нюх та здатність розрізняти смак. Усього – п’ять почуттів. Деякі тварини – і наземні, і водні – користуються лише частиною цих інструментів. Ми знаємо, наприклад, що в печерах існують сліпі тварини, дехто не має вух і сприймає звуки всім тілом. Буває і навпаки: тварини можуть похвалитися такими складними способами сприйняття світу, які люди можуть відтворити тільки за допомогою приладів.

Лінивець

Око хамелеона

   Цей восьминіг «бачить» щупальцями

   Протягом мільярдів років водні тварини удосконалювали свої очі. У найдавніших організмів очей як таких не було – тільки особливі клітини, чутливі до світла. Усе, що вони могли, – визначити напрямок світла. Такі «очі» мають, наприклад, морські зірки. А розташовані вони на кінчиках їхніх променів. Утім, давність появи тих чи інших тварин зовсім не обов’язково означає, що органи в них простіші. Скажімо, очі кальмара набагато складніші, ніж у людей. Вони розрізняють поляризоване світло, що дає їм можливість бачити найдрібніші деталі.

   У восьминогів на щупальцях містяться різні групи клітин, які здатні розрізняти світло, смак, запах та дотик. Усе це допомагає восьминогам знаходити свою здобич.

   Зір більшості риб не такий гострий, як у мешканців суходолу, оскільки прозорість води найчастіше менша, ніж прозорість повітря. У прозорій воді вони добре бачать предмети, які перебувають на відстані п’ятнадцяти метрів. У межах півтора метра вони здатні визначити форму та колір предметів. Особливість зору риб полягає в тому, що вони охоплюють одним поглядом дуже велику частину навколишнього середовища. Невеликі «сліпі зони» розташовані над головою та під головою риби. Такий «панорамний» зір має свої недоліки. Хоча риба й бачить багато, але чітко розрізняє тільки ті предмети, що містяться безпосередньо перед нею. Усі інші здаються їй нечіткими та спотвореними.

   Очі краба

   Креветки, краби та раки мають дуже своєрідні очі: вони наче ростуть на стебельцях. Завдяки цьому очі можуть повертатися в різні боки. Така будова органів зору зумовлена тим, що панцир цих тварин не дає їм змоги повертати голову, тому єдиний спосіб побачити небезпеку збоку – ворушити очима.
   Учені ще не з’ясували остаточно, скільки кольорів бачать різні тварини. Відомо, що кольорове бачення є в акул, дельфінів. А деякі комахи вміють бачити не тільки ті кольори, які сприймаємо ми з вами, але й ультрафіолет. За допомогою спеціальних фільтрів науковці відтворили картину світу очима метеликів. І виявилося, що квіти, які здаються нам рівномірно забарвленими, метелики бачать строкатими. А на крильцях самих метеликів «проявляються» невидимі простим оком візерунки та відтінки. Наприклад, людина не може розрізнити за кольором самця та самицю лимонниці. А самичкам чітко видно, що в їхніх партнерів верхні крильця темні.
   Нюх у більшості тварин набагато гостріший, ніж у людини. Він потрібен і для того, щоб знаходити здобич, і для того, щоб орієнтуватися у просторі. Учені довели, що лососі, які йдуть на нерест у річки, знаходять «свою» річку, орієнтуючись на запах води. Акули можуть відчути запах крові у воді навіть на відстані шестисот метрів. А історії про собак, що знаходять людину за запахом, настільки поширені, що їх можна було б навести сотні! Чудовий нюх мають також… звичайні свині! У Франції їх навіть використовували як пошукових собак. Щоправда, шукали вони не злочинців, а дуже смачні гриби – трюфелі. Вони ростуть глибоко під землею і на поверхні немає жодних слідів присутності грибниці. Утім, свині, яким трюфелі теж до смаку, легко знаходять їх за запахом.
   Звуки та шуми відіграють у житті тварин дуже важливу роль. Деякі хижаки чують стукіт серця майбутньої жертви, яка сховалася неподалік. Скажімо, якщо миша біжить по підлозі, укритій тирсою, сова здатна визначити її місцезнаходження з точністю до одного градуса! А кажани чують звуки, які перебувають поза межею людського сприйняття. Дехто з водних мешканців сприймає коливання води всією поверхнею тіла. А в риб функції барабанної перетинки виконує плавальний міхур. Він передає коливання до внутрішнього вуха, яке складається з чотирьох пар кісток.
   Риби окрім звичайних органів чуття користуються особливою бічною лінією, яка проходить уздовж їхнього тіла з обох боків. Там зібрані особливі чуттєві клітини, які реагують на зміни тиску води. Здатність відчувати найменші коливання, спричинені рухом води, іноді називають «шостим почуттям». Деякі риби за допомогою бічної лінії можуть виявити рухоме тіло на відстані понад п’ятнадцять метрів. У більшості риб бічна лінія пряма. А ось у чехоні вона звивиста і розташована ближче до черева, ніж до спини. Електричні скати та вугри, крім того, бачать електричні поля. Тому вони добре орієнтуються навіть у каламутній воді, де зір не може допомогти їм у цьому.

   Бічна лінія в чехоні добре помітна

   Китоподібні чують набагато краще за людину. Вони здатні сприймати не тільки такі самі звуки, що і ми, але й ті, які є поза зоною нашого сприйняття. Дуже низькі звуки ми називаємо інфразвуком, а дуже високі – ультразвуком. Кити й дельфіни використовують ультразвукові «ехолоти», щоб орієнтуватися та знаходити косяки риби. Ехолот дельфінів працює так: дельфін видає ультразвук, і він поширюється у воді доти, поки не натрапить на якусь перешкоду. Тоді він відбивається від неї і повертається до дельфіна, який сприймає й засвоює інформацію. Чутливість ультразвукового «пристрою» дельфінів така висока, що вони можуть не тільки знайти предмет, але й визначити його форму.

   У шарах води з неоднаковою густиною звук поширюється трохи по-різному. Дельфіни та кити протягом тисячоліть користуються «підводним телефоном». Річ у тім, що зазвичай звук розходиться в усі боки і поступово затихає. Але різниця температур у шарах води створює «коридори», в яких звукові хвилі переміщаються переважно в горизонтальному напрямку і тому їх можна почути за тисячі миль від їхнього джерела.

   Отже, як бачите, ми маємо багато спільного з нашими сусідами по планеті. І хоча дехто з них набагато краще за нас чує, бачить або сприймає різні запахи, органи чуття кожного пристосовані до певного способу життя. Тому не слід заздрити, скажімо, дельфінам або орлам. Якби сучасні люди мали підвищену гостроту органів чуття, вони б не могли жити у великих містах, бо не винесли б гуркоту, смороду та надмірної кількості зорової інформації. Але добре відомо: коли людина потрапляє до лісу, усі її почуття загострюються. Не вірите? Тоді просто спробуйте вийти на галявину, заплющити очі і прислухатися. Можливо, ви будете здивовані тим, що не помічали безлічі звуків та запахів.

III
Легендарні живі істоти

Питання про можливість існування в наші дні в загублених куточках планети допотопних монстрів постало перед ученими вже давно. Незважаючи на те, що ряд спеціалістів скептично ставляться до такого фантастичного припущення, з усієї земної кулі надходять дивні повідомлення про таємничі створіння. Описи напівреальних створінь, зроблені на основі слів свідків, їхні сліди, зображення монстрів, зібрані спеціалістами в різних країнах, примушують замислитися над тим, що наші предки залишили після себе менше казок, ніж ми звикли думати…

Вимирання «жахливих ящерів»

Мезозойська ера тривала близько 175 мільйонів років і поділялася на три періоди: тріасовий (45 млн років), юрський (60 млн років) та крейдяний (70 млн років). Той час був періодом розквіту «жахливих ящерів» – динозаврів, жителів морів іхтіозаврів та літаючих птерозаврів. Саме вони в мезозої були справжніми господарями Землі. Згідно з даними сучасної науки, усього існувало 25 сімейств та 218 родів цих гігантських істот. Розміри динозаврів вражаюче варіювалися – від невеликих, розміром з кішку чи курку створінь до тридцяти-сорокаметрових велетнів, що мали вагу близько п’ятдесяти тонн. Більшість цих монстрів вимерли наприкінці мезозою. На землі залишилася тільки незначна частина колись могутнього племені: ящірки, змії, крокодили та черепахи.

   Міфічний єдиноріг

   Між часом масової загибелі динозаврів та появою людей пролягає значний відтинок часу. У всякому разі, ще донедавна вчені були впевнені, що він становить приблизно 90 мільйонів років. Однак в останні роки в різних куточках світу почали з’являтися свідчення того, що ящери-гіганти існували й поряд з людиною. Те, що наші пращури на власні очі бачили динозаврів, певно, відбилося в легендах про драконів. Крім того, існують й інші докази того, що далеко не всіх «сучасників» зорі людського роду ми знаємо.
   Відомий археолог Карл Баух ледь інфаркт не отримав, побачивши дивовижні відбитки ніг у долині ріки Телексі (США, штат Техас). На вапняковій плиті чітко видно сліди ящера, а на півметровій відстані від них тягнеться ланцюжок слідів… босих людських ступнів! Відбитків усього дванадцять, ліва та права нога чергуються між собою на правильній відстані. Науковці одразу ж почали говорити про невдалу підробку, але фізіолог Дейл Петерсен вирішив ретельно перевірити сліди. Виявилося, що ні про яку підробку не йдеться: «Немає ніякого сумніву, що ми маємо справу зі слідами людини, – вважає спеціаліст. – Характер розподілу ваги тіла не залишає місця іншим гіпотезам: так ходить тільки людина!» Експерти запевняють, що і людина, і динозавр пройшлися по плато в один період. Отже, ящери не вимерли наприкінці мезозою? А може, наші предки з’явилися раніше, ніж ми гадаємо?

Череп таброзавра

А «біографія» людства насправді потребує ретельного перегляду. Здається, учені надто поспішили з визначенням строків народження першого претендента на звання людини… Якби знахідка в Пелексі Рівер була поодинокою сенсацією, можливо, на тому б усе і скінчилося. Але американський геолог Г. Бурру ще в 1931 році повідомляв про знахідку відбитків людських ніг у шарах, вік яких становив близько 250 мільйонів років! Десять подібних відбитків він відшукав за кілька миль на північний захід від Маунт-Вернона. Здавалося б, що тут такого? А нічого, якщо не рахувати того, що в цей період, за даними офіційної науки, не існувало не те що ссавців, але й навіть динозаврів!

   Скам’янілий слід динозавра

   І це – не поодинокий приклад. Північноамериканські індіанці мало не з натури малювали «жахливих ящерів». Про те, що частина древніх монстрів дожила до появи людини, а деякі представники племені ящерів узагалі були свого часу приручені й виконували роль свійських тварин, говорить хоча б древня мексиканська скульптура «Жінка, яка грає з невідомою твариною». Ну, невідомою цю істоту може назвати хіба що повний песиміст: пластинчастий гребінь на спині, масивні хвіст та задні кінцівки – усе це свідчить про те, що невідомий майстер зобразив карликового стегозавра. Його найближчі родичі, які населяли землю в юрському періоді, мали значно серйозніші «габарити»: малюк стегозавра був набагато більший за людину, а дорослий екземпляр мав вагу від двох тонн і вище. Але чи про всіх ящерів ми маємо уяву? Звичайно, ні. Може, колись насправді існували «карликові» стегозаври і вони були сучасниками людей.
   Отже, залишається шукати, де ж саме вчені припустилися помилки. Сумніватися в загибелі, в усякому разі, більшості динозаврів ми не маємо підстав. Зате слід перевірити, коли саме це вимирання сталося… Недарма Ісаак Ньютон у книзі «Виправлена хронологія древніх царств» (1728) виказав серйозні сумніви щодо правильності загальноприйнятої хронології історичних фактів. Нині доводи Ньютона підтверджують представники різних галузей науки: фізики, математики, біологи. Вони вважають, що історія не тільки людства, але й усієї планети взагалі значно коротша, ніж ми звикли думати. А винен у неправильній теорії «найбільш точний» радіовуглецевий метод, відкритий лауреатом Нобелівської премії У. Ліббі. Згідно з ним, датування матеріалів відбувається так: шматочки кісток, дерева чи інших останків спалюються. За концентрацією в газах радіоактивного вуглецю С -------
| bookZ.ru collection
|-------
|
-------

визначається вік досліджуваного зразка. Але даний метод, як виявилося, дає значні погрішності. Для того щоб точно встановити вік, треба розраховувати складні виправлення, які б відображали зміни у складі атмосфери протягом тисячоліть. А це зробити практично неможливо!
   До речі, помилковість метода Ліббі доведена офіційно. Відомий археолог Володимир Мілойчич підрахував з його допомогою, що сучасній мушлі американського молюска приблизно… 1 200 років! Адикій троянді з Північної Африки – «усього» 360… Зате солідного віку австралійський евкаліпт, якщо вірити Ліббі, повинен рости тільки через 600 років! Отже, можливо, і наша земля не така вже й стара? Може, ящери й справді зникли (якщо таки зникли!) не так давно? Тоді причина вимирання динозаврів, скоріше за все, полягає зовсім не у процесі природного відбору, про який так багато говорив Дарвін.
   Зникнення популяції древніх ящерів, можна сказати, справжня детективна історія, прояснити яку ми поки що неспроможні. Бо справді дивно: жили собі динозаври, мільйони років на здоров’я та на погодні умови не скаржилися, були справжніми господарями планети, були на вищих щаблях екологічної піраміди… До ящерів належали найбільші з тварин, які будь-коли існували на землі, найбільші хижаки. Від тріасового до крейдяного періоду різноманітність динозаврів зростала, і вимирати вони явно не збиралися. І раптом – усе, кінець історії! Наприкінці крейдяного періоду ящери, процвітаюча група господарів Землі, водночас померли… Гіпотез щодо причин трагедії багато. Вони поділяються на дві групи. Перша пояснює зникнення гігантів зовнішніми, неземними причинами, а друга обстоює існування внутрішніх, біологічних факторів.
   Серед першої групи гіпотез найбільш популярною є так звана «імпактна гіпотеза». Згідно з нею, наприкінці крейдяного періоду на Землю неподалік від півострова Юкатан у Мексиці впав великий метеорит чи астероїд. Його падіння призвело до значної перебудови всієї наземної та морської сфери життя. Через це динозаври та близько сімдесяти відсотків інших видів фауни вимерли. Причому ящери звільнили чільне місце на планеті за історичними мірками практично миттєво. З того часу на планеті залишилися так звані «поля смерті» (наприклад у Середній Азії), де знаходяться колосальні скупчення останків мільйонів гігантів! Причому поряд зі скелетами старих тварин зустрічаються скелети молодняку. Таке можливо лише в тому разі, коли ящерів винищила якась раптова катастрофа – миттєва, наче блискавка. Крім того, при падінні на землю великого тіла в повітря не могла не потрапити велика кількість попелу, золи та сажі. А отже, процес фотосинтезу повинен був припинитися надовго на всій планеті… Оскільки зелені рослини відігравали роль початкової ланки харчової піраміди, різке скорочення їх чисельності призвело до вимирання різних груп морських та наземних організмів. Однак астероїдна гіпотеза так і не пояснила, чому ж вимерли далеко не всі групи живих істот…

   Реконструкція тиранозавра

   Учені Пенсільванського університету з таким поглядом на далеке минуле Землі не погоджуються. Вони вважають, що зникнення динозаврів не було викликане зміною клімату. Падіння астероїда, звичайно, могло лише скоротити кількість популяцій живих істот на 80–90 відсотків, але не винищити всі поголовно! Значить, згодом ті тварини, які залишилися живими, знову б розмножилися. А цього чомусь не сталося.
   Сучасні дані свідчать, що масове вимирання тварин почалося ще за мільйон років до падіння астероїда. Пов’язане воно було, скоріше за все, зі зміною магнітних полюсів земної кулі. Вона могла відбуватися дуже довго, що завдавало великої шкоди флорі й фауні планети – у моменти між зміною полюсів Земля фактично залишалася без магнітного поля взагалі. Аце, у свою чергу, робило планету беззахисною перед атаками сонячного вітру та потоків радіації. Тоді астероїд лише рятував життя на землі! Тільки завдяки його падінню в атмосферу могло потрапити стільки пилу, щоб утворився достатньо сильний бар’єр на шляху сонячної радіації.
   Динозаври, до речі, були добре пристосовані до глобальних потепління чи похолодання. Більшість із них, як твердять учені, взагалі були теплокровними! Але наслідки ударної хвилі (нині знайдені ознаки трьох зіткнень планети з метеоритами в ті часи) убили всі великі форми рептилій. Збереглися лише ті тварини, які могли тривалий час бути без їжі (змії, ящірки, крокодили), та ті, які знаходили собі їжу в морях (черепахи).
   Отже, на межі крейдяного періоду та палеогену Земля пережила глибоку кризу (далеко не першу і не найбільшу в історії планети). Але вона розтяглася на десятки мільйонів років, і падіння астероїда в цьому разі тільки поставило крапку в процесі вимирання динозаврів.
   Ящери, до речі, гинули через внутрішню незбалансованість власної будови та анатомії й життєвого середовища. Стала на заваді їх виживанню і «двомозковість» гігантів-«вегетаріанців». Крім того, глобальна перебудова рослинного світу планети вивела на арену життя квіткові рослини, трави, злаки. А ящери живилися більш примітивними, вимираючими видами. Для того щоб радикально змінити свій раціон, їм треба було перебудувати всю ферментативну систему травлення! Скоріше за все, для динозаврів це завдання було не під силу…
   Деякі спеціалісти звинувачують у вимиранні гігантських доісторичних ящерів спалах наднової зірки в нашій галактиці, про яку сьогодні нагадує Крабовидна туманність. За розрахунками астрономів, жорстке космічне випромінювання досягло Землі приблизно в той час, коли вимерли динозаври.
   Не слід забувати і про надзвичайну вулканічну активність, що мала місце на Землі в ті часи. Глобальні вулканічні виверження в глибинах земної мантії прискорювали потепління клімату планети. А виверження під Індійським океаном за кілька мільйонів років до загибелі ящерів руйнівним чином подіяло на всю земну екологію в цілому. Гаряча магма, що прорвала земну кору, утворила страшний «гриб» діаметром близько тисячі кілометрів і об’ємом понад мільйон кубічних метрів! Саме відтоді на Землі існують сім «гарячих точок»: Ісландія, Гаваї, острови Пасхи, Реюнйон, Тристан, Луїсвілл, а також один з районів Ефіопії. Виверження знищили динозаврів, натомість звільнивши на планеті місце для еволюції ссавців…
   У 2004 році теорію загибелі «царів землі» доповнило ще одне припущення. Оскільки в частини сучасних рептилій стать потомства залежить від температури довколишнього середовища (при відхиленнях її від ідеальної народжується більше самців), можна сказати, що температурний дисбаланс у минулому мав такий же вплив на ящерів. При різкій зміні клімату в них почали народжуватися переважно самці, і це прискорило зникнення виду. До того ж перші суперхижаки, що не мали конкурентів, виявилися обмеженими у виборі жертв: на маленьких ссавців вони просто не могли полювати з огляду на розмір! Тому будь-які незначні події (наприклад, посухи чи тривалі дощі) ставали для гігантів згубними. Коли гинули «вегетаріанці», то й хижаки залишалися голодними! Аперелаштовуватися вони не вміли…

   Криптозоологія – наукова дисципліна, яка вивчає міфічних та вимерлих тварин як реальність наших днів. У перекладі з грецької ця назва означає «наука про затаєних тварин». Тобто спеціалісти цього профілю цікавляться ще невідомими істотами, існування яких можна довести тільки на основі свідчень очевидців та непрямих доказів. «Батьком» криптозоології вважається зоолог Бернард Ейвельманс.

   Що ж стосується ссавців, то вони знищували кладки динозаврів, у такий спосіб прискорюючи загибель «царів планети». Додайте до цього надмірне винищення динозаврами рослинності, невідомі віруси й рак (виявляється, на нього хворіли ще динозаври!), – і залишається тільки пожаліти «жахливих ящерів». Однак дебати щодо причин їхнього вимирання, напевно, закінчаться ще нескоро…

Слідами сніжної людини, або Хто ти, йєті?

У 1661 році польський король Ян II Казимир отримав незвичайний подарунок: дикого «ведмедя-людину», якого спіймали в литовсько-гродненських лісах. Істоті було 13–15 років, її тіло густо вкривало волосся, говорити хлопець не вмів і навичок людського спілкування не мав. Дружина Яна Казимира приручила «тварину», і дикун почав навіть виконувати нескладні кухонні роботи. У 1674 році Ян Редвич опублікував спеціальний твір про цю істоту, куди увійшли спостереження за нею. Таких свідчень існування йєті, або «сніжної людини», в різних куточках земної кулі назбиралося кілька тисяч…
Власне, спроби розгадати загадку йєті розпочалися ще на початку минулого століття. Тоді виявилося, що згадки про диких людей, що заросли волоссям, які мають дивний голос і різкий запах, зберігає навіть… Біблія! У старозавітному тексті йєті названі «волосатими, могутніми істотами полювання». Подібні створіння згадуються й у Корані. Священна книга мусульман вказує на необхідність оберігати «недолюдину». А давньогрецький автор Ктесій, який жив у V столітті до н. е., у творі про Індію зазначав: у цій країні, у Гімалаях, мешкають людиноподібні дикі тварини. У найдавнішій пам’ятці письменства – шумерському епосі про Гільгамеша (створювався в III столітті до н. е.) – описується йєті. Це – так звана дика людина Єнкіду… У горах Азії, якщо вірити Плінію Старшому (жив у I столітті н. е.), такі «дикуни» водилися у великій кількості. Індійська епічна поема «Рамаяна» (створена у III–IV століттях), описує демонів-ракшасів, чия зовнішність точно відповідає «портрету» сніжної людини. Азербайджанський поет XII століття Нізамі Гянджеві в «Іскендернаме» цілий розділ присвятив описанню невідомої істоти. Причому «руси випускали в бій дивних богатирів, укритих хутром; їх прив’язують за ногу ланцюгом, і вони трощать ворогів величезним залізним ціпком».

   Сніжна людина – йєті

   Основоположником науки гомінології, об’єктом вивчення якої був йєті, вважається радянський професор філософії Б. Поршнєв. Нині найбільшим спеціалістом світу в цій галузі вважається учень професора Дмитро Баянов.

   Нині вченим відомо близько 60 000 петрогліфів та 12 наскельних малюнків сніжної людини. Усі вони знайдені в горах Середньої Азії. Вік малюнків – шість-сім тисяч років… Звичай но, що криптозоологія не могла пройти повз таку колоритну істоту, як йєті.
   Старі рукописи XVII століття зберігають свідчення іспанських завойовників Америки про зустрічі з жорсткошерсними людиноподібними істотами. Індіанці називали їх саскаватча. Першим з європейців сліди американського йєті описав Девід Томпсон. Трапилося це в 1811 році в Скелястих горах. Довжина стопи невідомої істоти становила 35,5 сантиметра, а ширина – 20 сантиметрів. Томпсон звернувся до індіанців, але ті ставилися до саскаватча зневажливо: мовляв, чому тут дивуватися? Громіздка, незграбна, неприємна, велика й волохата істота! Це ж найнижча форма людини…
   У лісах та в горах узбережжя Північної Америки невідомі людиноподібні створіння (їх тут називають бігфутами – від big foot – «велика нога») з’являлися досить часто. Постійні повідомлення про «пригоди» сніжної людини тут почали надходити десь на початку XIX століття. Може, така цікавість підтримувалася тим, що тодішній президент країни, Теодор Рузвельт, сам був мисливцем? У 1903 році голова держави й сам розповідав про напад бігфута на двох мисливців у районі ріки Салмон (штат Айдахо). Через два роки індіанець із Північної Каліфорнії Джон Гестер протягом години спостерігав, як самець бігфута навчав двох малюків плавати й ловити рибу за допомогою гострої палки. У 1924 році група лісорубів міста Келсо (штат Вашингтон), які працювали на віддаленій ділянці поблизу Каскадних гір, відмовилися виходити на роботу. З’ясувалося, що робітники ледве втекли від величезних волохатих диких людей… Лісоруби клялися, ніби монстри закидали їх камінням. Нарешті на місце вирушила озброєна група. Бігфутів вона, звичайно, не знайшла, але хижка лісорубів виявилася потрощеною, а всю околицю «прикрашали» гігантські сліди…
   Цікаво, що в багатьох мисливців, які спостерігали за сніжними людьми, була можливість підстрелити їх. Однак ніхто з людей, що встигли подивитися у вічі істоті, цього не зробили. Один з мисливців прокоментував це так: «Я тепер відчуваю, що то була людина. І я розумів, що ніколи не зможу пробачити собі, якщо вб’ю її…»
   Двадцятого жовтня 1967 року двоє приятелів – ковбой Роджер Падгерсон та індіанець Боб Гімлін – вешталися в районі струмка Блафф Крік з камерою. Раптом вони побачили, як по протилежному берегу біжить самка бігфута. Камера зафіксувала 71 сантиметр чудових кольорових кадрів. Потім, коли істота зникла з очей, було знято й сліди. Цей фільм обійшов увесь світ; переважна більшість експертів підтвердила достовірність кадрів…
   В Абхазії добре знають історію дикої волосатої жінки Зани, яку спіймали в 60-х роках XIX століття. Істота довго жила в маєтку князя Генаби в селищі Тхіна Очамчирського району. Відомо, що в Зани від місцевих чоловіків народилося кілька дітей. У 1890 році жінка померла, а в 1953-му не стало й її молодшого сина Хвіта. Б. Поршнєв та І. Бурцев довго займалися пошуками могил цих істот. Нарешті, в 1974 році останки Хвіта були витягнуті, після чого їх направили до Москви – для досліджень. Абхазці попереджали Бурцева: цього робити не слід. Звичайно, учений не послухався і… раптово тяжко захворів на москітну лихоманку, якої на території СРСР не спостерігали з 1918 року!
   Дивну дику людину вивчали також у Радянському Союзі. Цей феномен досліджували вчені-гомінологи. При столичній Академії наук, до речі, існувала спеціальна комісія під керівництвом професора філософії Б. Поршнєва. Вона займалася вивченням проблем, пов’язаних з йєті. Сам Б. Поршнєв записав кілька томів (!) розповідей свідків про зустрічі людини звичайної та «сніжної». Щоправда, через деякий час комісію розігнали, друкарський набір трудів професора розсипали, а самого автора довели до смерті від серцевого нападу. Ще б пак! Офіційна влада проголосила гомінологію лженаукою. То чи слід цим займатися, якщо йєті – то просто казка?

   Зліпок зі сліду йєті

   Виявилося, що слід. Хоча б тому, що назвати сніжну людину просто вигадкою неможливо… Тепер учені називають її реліктовим гоміноїдом і збирають інформацію про свого напівміфічного «підопічного». Ареал життя цієї істоти, до речі, дуже широкий: її бачили на Близькому Сході, у країнах пострадянського простору, в Індії, Китаї, Монголії, Австралії, Африці, Америці. Коли німецький учений В. Зіберт узагальнив свідчення, він склав карту, на якій позначив місця, де найчастіше можна зустріти сніжну людину. Виявилося, що шукати її треба в Гімалаях, на Памірі, у Забайкаллі, на Чукотці, у Каліфорнії, Канаді та на Кавказі. Здебільшого цю істоту називають йєті, однак вона має й інші «імена». У різних місцевостях невідомого монстра звуть явдошка, агаве, алмасти, ань-нактань, бігфут, дзу-те, метч-канг-мі, мі-те, саскаватча, сноумен, чучуна.
   Повну реконструкцію зовнішності йєті на основі численних слідів, залишених цією істотою, зміг зробити австрійський зоолог Ф. Заку. За його даними, сніжна людина виглядає так: середній зріст її становить два метри, хоча деякі екземпляри можуть сягати двох з половиною метрів заввишки; вага дорослої істоти коливається від 150 до 250 кілограмів; окружність голови йєті дорівнює приблизно 60–70 сантиметрів. Був складений і фоторобот обличчя створіння.
   Сніжна людина не дуже переймається тим, що вчені досі сперечаються з приводу її існування. Незважаючи на те що частина спеціалістів стандартно вважає йєті міфом, сам «міф» не втрачає здоров’я та апетиту і продовжує час від часу з’являтися в різних місцях – найчастіше дивну постать бачать поблизу гірських рік та в лісах. Періодично йєті наганяє жах на альпіністів, туристів та непрофесійних любителів чистого гірського повітря. Так що до списку назв невідомого витвору природи з часом додалася ще одна: «чорний альпініст».
   Радянський академік С. Обручев належав до тих учених, які певні: в альпійській зоні Гімалаїв насправді живе якийсь великий примат, більш високоорганізований, ніж сучасні людиноподібні мавпи. Документальні свідчення феномена йєті зберігаються в архівах лондонської Королівської географічної спілки. Найбільшої уваги заслуговують книги англійського мандрівника Дж. Д. Геккера (1855) та щоденники Фрезера (1820) й Вайта (1836). У цих документах наведені розповіді аборигенів про «волосатих людей, що живуть у горах», і сліди, знайдені в Гімалаях, які не належать людині, але дуже подібні до них.
   Вважають, що першим європейцем, якому пощастило на власні очі побачити йєті, став англійський полковник Ч. К. Говард-Бері. У 1921 році він очолив експедицію на Еверест. Піднявшись приблизно на 7000 метрів, альпіністи побачили на певній відстані групу незвичайних істот. Звичайно, люди поспішили дістатися туди, де стояли «аборигени». Однак дивні створіння виявилися трохи «сором’язливими» і не стали чекати прибульців. Одне слово, вони залишили альпіністам самі тільки сліди. А відбитки ніг сніжних людей могли вразити кого завгодно: досить сказати, що вони втричі (!) більші за людську ступню…
   Через чотири роки фотограф Томбаді (до речі, член Королівської географічної спілки) спостерігав йєті на льодовику Зему. За словами очевидця, фігура монстра насправді дуже нагадувала людську. Істота була темного кольору, і тому фотограф чітко бачив її на тлі білого снігу. Одягу йєті не носив. Зрозумівши, що її побачили, сніжна людина швидко сховалася в густих кущах. Скористатися фотоапаратом Томбаді так і не встиг…
   Перший знімок сліду йєті зробив у 1937 році Ф. Сміт. Дуже чіткі фотографії отримав і досвідчений альпініст і слідопит Ерік Шиптон у 1951 році на льодовику Мен-Лунг. Істота, що залишила відбитки, мала величезну стопу з п’ятьма пальцями, один з яких був значно більшим за інші і відходив трохи вбік. І таких випадків криптозоологи налічують сотні.
   Вважають, що востаннє йєті і людина в Гімалаях зустрілися у 80-х роках ХХ століття. Тоді група вчених та альпіністів у черговий раз зібралася розкрити таємницю сніжної людини. Помітивши сліди на засніженому схилі долини Мен-Лунг, англієць Джон Пол Девідсон почав підйом на гору. Проте дослідник майже відразу зупинився: за великим каменем ховалася здоровенна істота, яка мовчки зацікавлено спостерігала за діями людини. Девідсон пригадував, що його охопило дивне моторошне відчуття, через що рухатися далі стало неможливим. Нарешті, йєті зник, і англієць поквапливо спустився назад до колег, якими керував відомий альпініст Кріс Бонінгтон. До речі, більшість професійних альпіністів не ставлять під сумнів існування сніжної людини.
   В Індії загадку йєті намагається розгадати Державне управління лісового господарства. Причому цілком офіційно. Індійські спеціалісти мають у своєму активі знімки та магнітофонні записи загадкової істоти, а також різноманітні сліди, залишені нею. Так, у штаті Мегхалая, у заростях заповідного лісу, лісоруби зіштовхнулися з майже триметровим монстром, зарослим білою шерстю. Незнайомець водночас був дуже схожий на людину й на мавпу. Відбиток ступні гіганта становив 60 сантиметрів! Істота розривала пальмове листя й ласувала його соковитою серцевиною. А мимохідь вона відганяла здоровенною ломакою від уподобаного дерева «конкурента» – слона…

   Ліворуч – відбиток ступні йєті, праворуч – людська ступня

   У Китаї теж працює Спілка по вивченню дикої людини («єжень»). Вона розташувалася в Шанхаї. Архів Спілки містить багато цікавих свідчень існування йєті. Це, насамперед, відеофільми, де зафіксовані місця проживання істоти, та бесіди зі свідками. А в 1940 році місцеві спеціалісти отримали предмет для досліджень: у горах Циньлін мисливці вбили самку єженя. Тіло її виявилося вкрите густою бурою шерстю, на обличчі особливо вирізнялися широкі вилиці та глибоко посаджені очі.
   У Бутані проблемою сніжної людини займаються Міністерство спеціальних служб та Королівська спілка охорони природи. Цікаво, що влада королівства сприймає розповіді про йєті цілком серйозно. У Тибеті існує навіть справжній культ сніжної людини – міге. У місцевих монастирях збереглася непогана «колекція» черепів, шкури та інші останки невідомої істоти. Усі «експонати» монахи використовують з ритуальною метою, і розстатися з ними вони не згодні. За словами монахів-пустельників, міге агресії до людини ніколи не виявляє, незважаючи на свої солідні габарити. Забарвлення ж хутра гімалайської істоти переважно світле, хоч іноді зустрічаються екземпляри з яскраво-рудим хутром. До речі, у 50-х роках ХХ століття міге спіймали. Але подробиць цього, на жаль, не збереглося.
   У Монголії взагалі не розуміють, як можна стільки часу витрачати на спроби віднести сніжну людину – алмасти – до міфів. Бо для місцевих жителів ця істота – справжня реальність. З нею зустрічалася така сила народу, що в те, нібито алмасти – вигадка, монголи ніколи вже не повірять. У 30-х роках ХХ століття багато говорили про малюків сніжної людини. Пізніше професор Кінчену писав, що на власні очі бачив голий волосатий труп маленького алмасти; це була самичка. У 1964 році троє малих дівчат, учениць молодшої школи, збирали хмиз. Раптом їх налякала величезна істота: укрите бурою шерстю, воно недобре поглядало на дітей з-під червоних брів.
   Проте алмасти все рідше дають про себе знати. Схоже, що люди поступово витісняють гігантів з їхніх володінь. Академік Джорджі Мейрен вважає, що монгольські сніжні люди мігрували у Гобі.
   А тепер помандруємо у Середню Гобі. Рік тисяча дев’ятсот шістдесят перший. Доктор геолого-мінералогічних наук Л. І. Морозов працював там геологонафтовиком. Після однієї з вахт він, натомившись, заліз у намет спати. Серед ночі чоловік прокинувся від того, що хтось трусив намет, смикаючи за кріплення. Раптом упав один з ящиків, задзеленчав посуд. Геолог висунувся з намету, щоб прогнати «жартівника», і мало не зіткнувся з… йєті. У всякому разі, інша істота йому на думку не спала: двоноге людиноподібне створіння (щоправда, невисоке на зріст – усього близько 1,7 метра) з голови до ступнів заросло густим волоссям, дикі, широко розставлені очі блищали, шиї практично не було, руки довгі, звисали, наче в мавпи.
   Морозов розповідав, що за кілька секунд «контакту» пережив справжній шок. Потім людина знайшла сили відірвати погляд від істоти й кинутися подалі від намету. Наздогнав геолога страшний нестямний крик, не схожий ні на що, чуте раніше. Сам йєті, напевно, перелякався не менше Морозова. Він кинувся тікати в протилежний бік і швидко зник у темряві.
   Що ж до Киргизії, то тут йєті на власні очі бачив навіть… колишній президент Державної Академії наук Адишев! До речі, у цій країні останні два роки невідомі істоти два рази з’являлися перед очима людей. Причому друга зустріч для людини закінчилася трагічно… Зовсім недавно в одному з гірських селищ масиву Кекирімтау група геологів припинила роботу через панічний жах, який відчували робітники. Протягом недовгого часу всі присутні чітко зрозуміли, що в цьому районі присутній хтось іще.
   У Казахстані йєті фігурують, насамперед, у вигляді наскельних малюнків, а два роки тому група таких істот проходила через гори Заілійського Алатау. Йєті рухалися з боку Сибіру і майже місяць вешталися в районі Медео, обносячи місцеві сади: сніжним людям припали до вподоби яблука! Узагалі, ці істоти давно проявляють велику цікавість до городів та садів людей: підкопують картоплю, ласують капустою й таке інше.
   У Таджикистані в 70-х роках минулого століття експедиція знайшла сліди двох йєті – самця та самки. Нарешті спеціалісти знайшли істот і протягом доби за ними спостерігали. Портрет йєті, таким чином, доповнився ще прямою поставою, конусоподібною формою голови, короткою «зачіскою» темно-коричневого кольору. На обличчі вирізнялися випнуті верхня та нижня щелепи і випуклі надбрівні дуги, що нависали над червонуватими очима. Шия в істоти була, але коротка і товста, ніс трохи приплюснутий. Глибина слідів «подружжя» місцями досягала п’яти сантиметрів, тож можна собі уявити, скільки ж важили гіганти…
   Таких історій можна навести безліч. Тому спеціалісти останнім часом не поспішають викидати історію про йєті на смітник. Сьогодні мало в кого викликає сумнів те, що численні назви монстра належать цілком реальній істоті. От тільки хто вона? Відповіді на це поки що не може дати ніхто… Частина спеціалістів вважає, що мова має йти про представників тупикової гілки людства. Ці істоти вижили лише завдяки елементарним знаряддям праці та полювання. Професор Б. Поршнєв висував теорію, згідно з якою свого часу еволюція людей неандертальського типу пішла у двох напрямках. До формування сучасної людини привела та з них, яка супроводжувалася вдосконаленням мозку та вищої нервової системи. Друга ж гілка не повністю реалізувала свої можливості для пристосування до навколишнього середовища. Можливо, сніжна людина – представник цієї другої гілки. Не менш вірогідною є інша гіпотеза, згідно з якою реліктовий гоміноїд є тим попередником кроманьйонця, відсутньою ланкою еволюції людини, яку стільки років шукають учені.
   Отже, авторитетні спеціалісти всього світу твердять, що ми зіткнулися не з черговою казкою, а зі своїм власним родичем. Однак питання: «Хто ти, йєті?» – не має чіткої відповіді й дотепер…

«Весела сімейка»: чудовисько озера Лох-Нес і його «родичі»

   Мало хто не чув про загадкове лох-неське диво. Першими про цю потвору розповіли вікінги, згадки про «водяного коня» присутні також у кельтському та нормандському фольклорі. Ачи міг ящір, який жив у мезозої, зберегтися до наших часів? Дивно, але це питання, попри всю його фантастичність, досі залишається відкритим…
   Про те, що в озері Лох-Нес живе невідома істота, люди знали давно. Перша документальна згадка про неї датована 565 роком: абат Адамус розповів, як святий переміг «водяного звіра», і той перестав з’являтися й нападати на людей. У Шотландії багато легенд містять опис кельпі – монстрів, схожих на коня. Такі розповіді належать до часу, коли в Шотландію прийшли римляни (це сталося 1500 років тому). Вважалося, що кельпі підстерігав жертви у воді коло берега. Поява «лихого водяного» чи «водяного коня» фіксувалася і в XVII–XIX століттях. Наприклад, у 1527 році потвора, вибравшись із води, з корінням повивертала велетенські дуби й вбила кількох чоловік, які намагалися за допомогою зброї загнати «водяного» назад в озеро. Пізніше монстр неодноразово перевертав човни рибалок, нападав на свійську худобу. Малеча протягом віків знала: у Лох-Несі живе кельпі, тож лізти туди, м’яко кажучи, не варто…

   Міжнародна спілка криптозоології має штаб-квартиру в американському місті Тусон (штат Арізона).

   Незважаючи на це, вчені ще донедавна вважали невідомого монстра вигадкою. Проте в 1933 році цей погляд на проблему довелося трохи змінити: після того як подружжя Маккей на березі озера на власні очі побачило Несі, старі «казки» про кельпі в одну мить ожили.
   Отже, у 1933 році в газеті «Інвернесс кур’єр» з’явилася детальна розповідь очевидців під заголовком «Дивовижне видовище на озері Лох-Нес». Тоді редактор уперше написав про Несі як про доісторичного ящера. Подружжя розповіло, що ніколи не бачило нічого подібного: величезне чорне тіло то піднімалося над хвилями, то знову пірнало у воду – «чи то слон, чи то кит». Ця публікація стала сенсацією і відкрила еру «паломництва» армії зацікавлених до шотландського озера. За минулі сімдесят два роки кількість людей, які бачили загадкову гігантську істоту, перевищила п’ять тисяч осіб.
   А Несі, схоже, дебют сподобався: через два місяці після «першого виходу у світ» вона на очах групи будівельників випливла за кормою судна. Через кілька днів монстр перейшов дорогу мало не перед самісіньким носом подружжя Спайсер, після чого пірнув у воду. Пізніше інформація про появу Несі стала надходити практично регулярно. Ось тільки кілька згадок про випадки зустрічі людини та шотландського кельпі.
   У 1933 році священик Грегорі з друзями спостерігав, як невідомий монстр плив озером.
   У 1938 році капітан буксира та його помічник здивовано побачили, як на поверхню озера сплив величезний чорний звір, який за формою нагадував горбатого кита. Деякий час чудовисько «конвоювало» судно, а потім пірнуло.
   У травні 1943 року військовий льотчик Б. Феррел, пролітаючи над поверхнею озера на висоті 250 метрів, міг спостерігати на поверхні Лох-Несу велику тварину, що нагадувала кита. Льотчик склав рапорт про це і здав його командуванню, але «нестандартний» документ вирішили здати в архів.
   Тринадцятого серпня 1960 року на березі озера відпочивав пастор У. Л. Добб з родиною. Тільки-но люди скінчили обідати, як поверхня озера збурилася, а потім з води випірнули чорні горби. Щоправда, невідоме тіло зникло досить швидко.
   Навесні 1963 року протягом п’яти днів на березі «зачарованого» озера лунали вибухи: невідомого монстра примушували піднятися на поверхню. Унаслідок цього гуркоту монстр піднявся на поверхню, і його вдалося зняти на плівку шістьом очевидцям! Трохи раніше подібний фільм знімали з причалу; тоді Несі, схоже, полювала на форель. Усі свідки появи монстра дали офіційні показання. Плівка, до речі, була перевірена спеціалістами лабораторії Центрального управління аерофоторозвідки. Кінцевий результат приголомшував: «Це не дія хвиль. Є щось масивне, темного кольору та блискуче».
   У 1977 році англійський зоолог, доктор Ентоні Шиле, зробив два знімки невідомої істоти, супроводивши їх коротким описом.
   Несі – справжня насолода для криптозоологів, оскільки ця «красуня» не соромиться публіки й не відмовляється від зйомок. У всякому разі, існування в шотландському озері якоїсь гігантської тварини підтверджується низкою фотографічних знімків та фільмів. До речі, перший знімок було зроблено в 1933 році. Тоді скептики говорили і про підробку, і про те, що фотограф зняв колоди або ж хвилі… Проте фірма «Кодак», яка перевіряла негативи, сказала: це – справжні зображення, і на негативах – не колоди, а жива істота.
   Оскільки популярності Несі не бракувало, ентузіасти вирішили створити спеціальне Бюро досліджень Лох-Несу і поставити вивчення загадки озера на суто наукову основу. Наприклад, у 60-х роках ХХ століття Ден Скотт Тейлор спробував відшукати монстра за допомогою маленького підводного човна. Останній, до речі, продемонстрував свій капосний характер: переважну більшість часу досліднику доводилося воювати з механізмами, які постійно ламалися. Однак Тейлор певний: одного разу на дні озера човен перевернула Несі, яка пропливала поряд… Потім для виявлення кельпі вирішили задіяти дельфінів. Але це теж не дало сподіваного результату.

   Ці фотографії Несі зроблені у 1977 та 1983 рр.

   У 1954 році риболовний траулер отримав ехограму, згідно з якою між двома скелями на глибині 170 метрів стояв великий об’єкт. А при наступному прозвучуванні він зник. Експерти вважають, що помилки чи фальсифікації в цьому разі слід виключити: в Лох-Несі справді було зафіксовано «тверде тіло тваринного походження» довжиною 15 метрів. Протягом трьох хвилин, поки корабель плив над тілом, ехолот окреслював якісь дивні контури. Частина звукових хвиль пройшла через об’єкт і відбилася від дна (це доведено ехограмою). «Про каміння чи про залишки судна мова йти не може», – підсумовують дослідники. Щоправда, скептики тут же заговорили про корч чи щільний косяк риби, а також про те, що ехолот дав збій, та про низьку кваліфікацію експерта…
   Коли на озері випробовували новіший сонар, у воді знову зафіксували якийсь великий об’єкт. Причому він не нерухомий! На ряді кадрів видно, як щось велике починає підйом з дна озера, проходить на тлі скелі, а потім зникає з сектора огляду. «Монстр» мав довжину не менше 50 метрів і висоту 20–30 метрів, а рухався зі швидкістю 3,3 метра за секунду (6,5 вузла) по горизонталі! І це за умови відсутності течії. Криптозоологи запевняють, що цього разу сонар «спіймав» одразу двох чудовиськ. Трохи пізніше у воді сонари знову визначили тіло, що рухалося зі швидкістю вже 7,5 метра на секунду. Великою рибою цей об’єкт явно не був: іхтіологи заявили, що жоден з відомих мешканців Лох-Несу не може на такій великій швидкості переміщатися з поверхні на глибину й навпаки.
   У 1970 році доктор Р. Райнс з Бостонської академії прикладної науки спробував за допомогою сонара створити «портрет» невловимої Несі. У результаті дослідницька група отримала зображення «ласта, голови та верхньої частини тіла» невідомої істоти. Крім того, до Об’єднаного центру аерофотозйомки були передані два фільми. Один, знятий у 1950 році Тімом Дінсдейлом, показує, як із озера неквапливо піднімається горб, без поспіху віддаляється від камери, потім набирає швидкість і пірнає у воду. На цей момент незрозуміле явище розташовується вже перпендикулярно до спостерігача. Аналітики вирішили, що це насправді живий об’єкт завширшки п’ять футів шість дюймів. «Горб» рухався зі швидкістю близько десяти миль за годину. Ентузіасти одразу ж заявили, що Несі – представник роду плезіозаврів, які начебто зникли ще сімдесят мільйонів років тому.
   Можливо, предки Несі насправді якимось дивом вижили й наприкінці льодовикового періоду виявилися відрізаними від моря. Проте не зовсім зрозуміло, як вони могли потрапити в Лох-Нес. Це місце колись було морською затокою, а на озеро перетворилося лише близько 10 000 років тому через підйом земної кори. Але між цими двома стадіями шотландська загадка тривалий час була льодовиком… З морем озеро з’єднує тільки ріка Нес – дуже мілка майже по всій своїй течії. По ній не те що великий звір, навіть солідна риба не пройде! До того ж деякі спеціалісти твердять, що іхтіозавр у крижаній воді північного моря просто не вижив би; у всякому разі, для цього йому треба було сильно мутувати. Ті ж заперечення зустріла більш пізня гіпотеза, згідно з якою в Лох-Несі «гуляє» якийсь різновид доісторичного зубатого кита – зевголдона.

   Бронтозавр має багато спільного з Несі

   Як би там не було, спочатку в озері повинна була опинитися невелика колонія древніх істот – хоча б 16–25 голів. Те, що Лох-Нес не замерзає й має постійну температуру в п’ять-шість градусів тепла, а також стабільний харч, давало істотам шанс вижити.
   Якщо припустити, що релікти таки мутували і пристосувалися до «озерного» існування, слід тоді звернути увагу на низку питань. У Лох-Несі запасів їжі навряд чи вистачить для виживання популяції хижаків такого розміру. До того ж при існуванні невеликої групи тварин досить скоро, уже через кілька поколінь, виникають нездоланні генетичні проблеми. А в цьому разі йдеться про ізоляцію істот протягом десяти тисяч років! Однак «озерні монстри», схоже, продовжують жити… Тоді радянський біолог В. Купревич припустив: «Смерть не є обов’язковим кінцем життя. Окремі види тварин, потрапивши в мало змінювані умови, цілком могли б зробитися безсмертними». Тобто, на думку академіка, Несі – це та сама «старушенція», яка потрапила в озеро ще до його відділення від моря… Що ж, тоді релікт непогано зберігся!
   У 1996 році німецький криптозоолог Ульріх Магін проаналізував понад шістсот спостережень «загадки Лох-Несу». Учений виніс категоричний вердикт: показання очевидців, фото– та кіноплівки настільки різноманітні, що дають змогу припустити, ніби в озері мешкають одразу дев’ять не відомих науці істот.
   З’ясувалося також, що Несі не поодинока: у кількох водоймищах планети живуть, можливо, її найближчі «родичі». Загадкових монстрів бачили ще у двох озерах Шотландії – Лох-Тей та Лох-Морар, а також в Ірландії, Америці, Канаді, Англії, Латвії, Франції, Росії, Якутії. З’являється монстр і в центральній Швеції, в озері Сторсйон; воно більше і глибше за Лох-Нес, проте аж до середини XIX століття залишалося практично невідомим. У Сторсйоні ще в 1893 році бачили велику тварину колоритної зовнішності: велика голова, що нагадує собачу, здоровенні очі, восьми– чи дев’ятифутова шия, тіло довжиною 14 футів сірого кольору з чорними плямами, дві ноги-плавці. Серед безлічі повідомлень про загадкову істоту двадцять два не викликають у натуралістів жодних сумнівів. Вони припускають, що в Сторсйоні насправді жив якийсь звір – скоріше за все, невідомий вид довгошийого тюленя. Але це озеро взимку замерзає, а це значить, що тюленеподібний звір, якому постійно потрібне повітря, в таких умовах просто не вижив би…
   Ще один «родич» Несі мешкає в озері Дакатуа на тихоокеанському острові Нова Британія. Монстра тут звуть Міго, і він двічі – у 1994 та 1995 роках – був знятий японськими документалістами. Ці стрічки стали найдовшими фільмами про невідомих чудовиськ. Кілька хвилин оператори знімали двадцятифутового звіра з грубим рилом, куполоподібною головою, пласкою спиною та довгим шипастим хвостом. Такий велетень навряд чи скаржиться на відсутність апетиту. Проте Дакатуа стерильне! У ньому риба взагалі жити не може – в озері міститься багато лугу… Качки ж навряд чи можуть прогодувати великого хижака. До того ж у разі постійної небезпеки птахи знайшли б собі інший притулок – адже озер навколо багато.
   Озеро Тянчі називають «китайським Лох-Несом». Драконоподібну істоту тут бачили часто. Особливо «активізувався» монстр в останні двадцять років. Але знову виникає каверзне питання: яким чином ця істота могла потрапити у… кратер сплячого вулкана, який останній раз вивергався всього два століття тому? Бо Тянчі розташувалося саме в такому місці!
   Більш вірогідно, що невідомі поки що науці істоти живуть в океанських глибинах. Та й повідомлень про істоту, умовно названу «великим морським змієм», назбиралося достатньо. Частина з них офіційно зареєстрована Адміралтействами ряду країн і вважається цілком достовірною. Наприклад, зі шлунка кашалота, вбитого біля берегів Канади в 1937 році, витягли досить серйозний доказ того, що вчені про численні види мешканців моря не мають жодної уяви. Збереглися три фотографії цього дива, зроблені на китобійній базі в бухті Найден. Монстра поклали на довгий стіл, до якого ще приставили два великі ящики. Змієподібна істота мала 12 футів довжини, зазубрений хвіст, пересувалося за допомогою ластів. Голова фантастичного створіння на диво нагадувала верблюжу.
   Але повернімося до озерних кельпі. Останнім часом здобули визнання дві конкуруючі й досить правдоподібні гіпотези щодо видової приналежності Несі та її милих родичів. Згідно з ними, мова має йти про невідомий вид гігантського вугра або про великого осетра. Тому монстри рідко з’являються на люди: повітря їм не потрібно, а полюють вони на місцеву озерну живність. Та якщо в Лох-Несі живе вугор, то він повинен триматися дна, а не плавати на поверхні. До того ж спини озерних істот мають значне потовщення посередині тулуба, а вугор цим похвалитися не може.
   Звичайно, довгу шию ніяк не назвеш особливістю тіла осетра, але… Представники цих риб насправді можуть жити понад сто років, виростаючи за цей час до двадцяти п’яти футів у довжину й втрачаючи луску! Кого нагадає очевидцям такий гігант – кандидата в юшку чи невідоме чудовисько? Скоріше всього, говорити будуть саме про монстра…
   Деякі дослідники говорять і про хвилі, що періодично виникають на поверхні Лох-Несу внаслідок землетрусів, і про затонулі стовбури сосен. А особливо оригінальною була визнана спроба зарахувати Несі до «інореальних» створінь, які періодично «провалюються» в нашу реальність… Не менш вражає версія, згідно з якою шотландський монстр – це фантом, створений у давнину за допомогою особливої магічної практики. Мовляв, «звіра» вчасно не знищили, ось він і вийшов з-під контролю.
   Більш вірогідним є припущення, що Несі – один з невідомих підвидів чи родич моржа або морського слона. Така заява була зроблена на підставі запису загадкових звуків, що нагадують голоси саме цих тварин. Істоти могли потрапити до озера десять тисяч років тому й чудово в ньому прижитися. Ховатися тварині було легко: місцеві жителі знають, що під горою, яка межує з Лох-Несом, є величезні підземні лабіринти, катакомби, пустоти, печери. У цьому «загубленому світі» можуть спокійно жити й допотопні монстри, і численні косяки риби. Можливо, саме через існування підземних печер ніхто ніколи не бачив останків Несі. Бо помираюча тварина обов’язково буде ховатися туди, де її навряд чи знайдуть. До речі, коли донну та берегову частини озера обстежували пристроями, за допомогою яких відшукують затонулі кораблі, легенди про катакомби підтвердилися…
   Але як бути з документальними свідченнями про існування в Несі довгої шиї?! Може, таки повернемося до версії про плезіозавра? Адже він був дуже схожим на сучасного тюленя, тільки шию мав довгу… До того ж не так давно біологи ретельно покопирсалися в мулі шотландського озера. Крім не відомої науці глибоководної риби вони знайшли-таки шматок черепа доісторичного іхтіозавра. Ось тільки він, цей реліктовий ящір, помер не двісті мільйонів років тому, як і повинно бути, а… 250–300 років тому! Тоді ж один із водолазів ледь не загинув, атакований якоюсь великою істотою. Щоправда, агресора постраждалий не роздивився через майже повну непрозорість води.
   На жаль, останнім часом екологія даної місцевості значно погіршилася. Сонари щодалі рідше фіксують на дні озера загадковий об’єкт, який не має нічого спільного з косяками риби. Схоже, скоро вченим доведеться шукати не саму Несі, а її останки. Древній релікт, навіть «дотягнувши» до наших днів, навряд чи зможе вижити в нових умовах…
   У 2003 році група вчених ще раз обстежувала Лох-Нес за допомогою шестисот гідролокаторів, кількох десятків окремих сонарів і системи супутникової навігації. Проте великої тварини в озері не знайшли. Може, Несі відлежувалася десь під горою. А може, її ніколи й не існувало. Загадка шотландського озера Лох-Нес так і залишилася без відповіді…

Загадковий «монстр пісків»

   На початку 90-х років минулого століття чеські спеціалісти підготували дивовижну передачу, яка була показана телебаченням країни. Письменник і журналіст Іван Макаре, автор численних творів про загадки Землі, спеціаліст із тропічної медицини доктор Ярослав Прокопець та оператор Іржі Скупен вирушили на пошуки загадкового «монстра пісків»… Дві експедиції в пустелю Гобі не дали бажаного результату: жоден екземпляр монстра в руки дослідників живцем не потрапив. Але… Учасники проекту отримали численні підтвердження реального існування істоти, яку в міфах називають Олгой-Хорхой.
   Цей звір привертає особливу увагу криптозоологів. Згадки про таємничого «монстра пісків» сягають у глибину віків. Бачило його багато людей, немало постраждало при зіткненні з Олгой-Хорхоєм, от тільки спіймати його ніхто ще не зміг. Так що ж воно за звір? Чи є в нього шанси потрапити до списку реально існуючих (чи тих, що існували раніше) тварин? Чи, може, так і залишиться піщана потвора всього лише легендою?
   …Вважають, що серед безплідних пісків пустелі Гобі мешкає страшна істота, наділена незрозумілою вбивчою силою. Їй неважко знищити людину, яка ризикнула підійти досить близько. При цьому монстр, без сумніву, надто реальний для казкової істоти: у розповідях про Олгой-Хорхоя описання незвичайного «черв’яка», який живе в найпустельніших куточках Центральної Азії, та його звичок збігаються навіть у найменших дрібницях. Аце, як показує практика, можливо тільки в тому разі, коли істота існує насправді і потрапляє на очі достатньо часто.
   І справді, ще зовсім недавно, за словами мешканців Центральної Азії, Олгой-Хорхой траплявся їм майже постійно. Люди взагалі почали обходити ту частину пустелі, де можна було зустрітися зі страшними «черв’яками». Оскільки ж наука знає багато випадків того, що частина фольклорних монстрів виявлялася зовсім не вигадкою, а реальними потворами, Олгой-Хорхою вирішено було теж приділити увагу.
   У 20-х роках минулого століття за пошуки «піщаного монстра» взялися вчені. Цікавилися «черв’яком» і американці, і росіяни, і поляки, і чехи. Експедиції, діставшись до Заалтайської Гобі, намагалися з’ясувати, як же виглядає монстр, і знайти провідників. Але місцеві жителі не поспішали найматися до науковців навіть за великі гроші. Зате описами Олгой-Хорхоя постачали безкоштовно: такий собі товстий черв’як і довжиною, й завтовшки більше руки дорослої людини. Цікаво, що найточніший опис «монстра пісків» дав палеонтолог, мандрівник та письменник-фантаст Іван Єфремов. Він з 1946 по 1949 рік брав участь у розвідувальних експедиціях у Гобі, якими керував академік Юрій Орлов. У 1958 році письменник надрукував цікаву історію, яка нібито відбувалася з ним та його друзями. Єфремов розповів, що зустрічав багатьох людей, переконаних в існуванні в найбільш недосяжних, безводних куточках піщаної пустелі зловісної істоти. Про неї говорили майже всі гобійці, причому всі вони описували Олгой-Хорхоя однаково і з великими подробицями. А це значить, що в основі легенди лежить правда, причому потвора повинна потрапляти на очі людини дуже часто, щоб уява гобійців не встигла «припасувати» їй якісь зовсім фантастичні риси. Єфремов вважав, що в пустелі насправді живе не відома науці істота. Можливо, вона є представником давнього вимерлого «населення» планети…
   Оповідання «Олгой-Хорхой» увійшло до збірки «Дорога вітрів»; воно містить дуже точний опис «монстра пісків». Усе почалося з того, що старий монгол Цевен із селища Даландзадгад кілька разів розповів письменнику про майже недосяжне урочище Халдзан Дзахе в Південній Гобі. Досвідченого вожака караванів, який багато разів проходив усю пустелю впоперек з Китаю до Росії, завжди слухали уважно. Бо хто ж іще знає Гобі так добре, наче власну долоню? А цікавого на кожному шляху траплялося багато.
   Отже, за словами Цевена, за сто тридцять кілометрів від району Аймак живе «піщаний монстр». Щоправда, побачити його можна лише в найспекотніші місяці, тому що весь інший час Олгой-Хорхой проводить, сховавшись у пісок і вклавшись спати. Коли ж «черв’як» прокидається, зустрічатися з ним дуже небезпечно.
   Отже, пересувається монстр судомними поштовхами: згинається майже навпіл, швидко випрямляється, іноді завмирає й просто скочується вниз по піску бархана. В останньому випадку Олгой-Хорхой опиняється засипаним, але одразу ж, якось непомітно для ока, вибирається на поверхню. Найбільше монстр нагадує… шматок ковбаси! Довгий, від півметра до метра, він не має не тільки ніг, але й голови та очей. Тупий оковалок темно-червоного кольору не дає змоги спостерігачу збагнути, де ж у потвори голова, а де хвіст. Великий і товстий, «черв’як» справляє дуже неприємне враження, а рухається неспритно, іноді ніби уповільнено. У Монголії, до речі, крім Гобі, Олгой-Хорхой не зустрічається більше ніде. Здається, що потвору легко спіймати і вона нездатна завдати людині будь-якої шкоди, одначе таке враження є оманливим. Коли Олгой-Хорхой обирає жертву, він звивається в кільце й починає міняти забарвлення. З темно-червоного він стає спочатку жовто-сірим, потім фіолетово-синім, а на кінцях тіла – яскраво-блакитним. «Черв’як» підстрибує, і людина, не встигнувши навіть зойкнути, падає на пісок, дивно вигнувшись. Обличчя жертви моментально синіє, наче вона загинула від нестачі повітря. Скоріше за все, при зустрічі з Олгой-Хорхоєм люди гинуть від розряду електроструму великої напруги…
   Назва монстра в перекладі з монгольської означає «кишка-черв’як» або «кишковий черв’як»: істота має специфічний вигляд, який нагадує саме кишки. Щоправда, дослідники, серед яких є і відомий монгольський спеціаліст Дондогіжин Цевегмід, висунули припущення, що існує не один різновид «піщаного монстра», а кілька. У всякому разі, мова повинна йти про двох істот, бо серед місцевих жителів часто можна почути про Щар-Хорхоя – «жовтого черв’яка». Він, як і Олгой-Хорхой, може якимось чином убивати жертви на відстані, не кусаючи їх.
   У 1926 році американський палеонтолог Рой Чепмен Ендрю випустив книжку «Слідами давньої людини». У ній автор згадав, як прем’єр-міністр Монголії просив спіймати хоч одного Олгой-Хорхоя: «піщаний монстр» убив одного з членів родини посадовця.
   Наприкінці 90-х років минулого століття польські зоологи протягом кількох сезонів шукали «черв’яка»-вбивцю. Вони не змогли спіймати монстра, проте експедиції на основі бесід з місцевими кочовиками дійшли висновку: пустеля ховає аж три види цієї істоти! З того часу в музеї паді Єлим-Ам (гори Гурман-Сайхан) є опудало-макет Олгой-Хорхоя…
   Дослідники не можуть точно сказати, ким же насправді є міфічний монстр. Вважається, що він може бути різновидом не відомої науці змії, причому найближчим родичем «монстра пісків» є гадюка. Ця змія зовнішньо нагадує загадкового «черв’яка» з пустелі Гобі, до того ж вона теж може вбивати свої жертви на певній відстані. Річ у тім, що гадюки, поширені в Південній півкулі, бризкають отрутою в повітря. Оскільки в пустелі дуже висока температура, отрута випаровується, і жертва, вдихнувши її, падає мертвою. Такої версії, до речі, дотримується один з провідних спеціалістів світу з пустельної фауни зоолог Джон Л. Клаусі Томпсон.
   Французький криптозоолог Мішель Райналь та чех Ярослав Марес висунули свою ідею. Вони вважають, що Олгой-Хорхой – це рептилія-двоходка, яка під час еволюції «загубила» ноги. Такі рептилії можуть бути червоного чи бурого кольору, і в них дуже важко розрізнити голову та шию. Ось тільки в рептилій немає органів, що давали б змогу виробляти електричний струм, і вони зазвичай неотруйні…
   Щоправда, «монстр пісків» дійсно може бути кільчастим черв’яком, який в умовах пустелі набув захисної оболонки. Відомо, що деякі із земляних черв’яків справді можуть бризкати отрутою при самозахисті, але й вони не здатні вбити жертву електричним розрядом.
   Одного разу учасник російської експедиції на барханах Хонгорин-Елс побачив маленького – не більше сірникової коробочки! – членистого світло-жовтого черв’яка. Спереду в нього помітили великий рот і шість довгих лапок навколо нього. Прямо на очах дослідників молоденький монстрик швиденько зарився у пісок. Схопити його руками не ризикнув ніхто… І хоч «батьків» малюка експедиція не знайшла, схоже, перше реальне підтвердження існування Олгой-Хорхоя отримано…

«Примара смерті»

   Нині динозаврів та інших древніх рептилій ми можемо побачити хіба що на картинках, у кіно чи в мультфільмах. Або роздивлятися їхні скелети десь у музеї. Ці гіганти вже давно стали однією зі сторінок історії мезозойської ери. Їх «портрети» учені-палеонтологи змогли відновити лише завдяки скелетам тварин та відбиткам.
   Колись давно, коли Земля була ще зовсім юною, ці істоти були її справжніми володарями. Вони панували всюди: на суходолі, на морі, уповітрі. Одного вони не змогли зробити – пристосуватися до змін клімату. Тому й вимерли страшні динозаври, звільнивши земні простори для інших істот. Але чи всі чудовиська залишилися лежати серед пластів мезозойського періоду? Чи, може, якесь із них і досі спокійно розгулює по планеті, час від часу розбурхуючи уяву людей?
   Зараз ми з вами будемо говорити не про знамениту Несі – їй присвячено окремий розділ книжки. Але лох-неське диво не поодиноке. На землі «білих плям» значно більше, ніж може собі уявити сучасна людина. До речі, чомусь ми з вами спочатку безжалісно знищуємо рослинний та тваринний світ, а потім заносимо види, що зникають, у Червону книгу й намагаємось якимось чином «рятувати» їх. Ось тільки з приводу загибелі динозаврів наша совість може бути спокійною: наші предки не робили з них шашлик чи начинку для пирогів та вареників. Природа сама подбала про те, щоб не дуже розумні ненажерливі велетні не вешталися сучасними вулицями. Та й не було б інакше ані вулиць, ані нас самих…
   Коли починаються розмови про те, що в ХХ столітті хтось зустрічався з літаючими ящерами, яких офіційна наука проголосила вимерлими ще сімдесят мільйонів років тому, звичайно, у людини виникає певний сумнів: це – чергова «качка» засобів масової інформації. Треба якось підняти рейтинг чи збільшити тираж – от і маєте ще одну «гарячу» плітку. А якщо не все надруковане та розказане – фантастичні вигадки? Що тоді?!
   Група вимерлих «царів неба» – літаючих ящерів-птерозаврів колись була досить численною. До неї належали й птеродактилі, що жили під час юрського та крейдяного періодів на всіх материках. Тіло таких істот природа забезпечила великими шкіряними перетинками, які кріпилися до боків та передніх кінцівок «птаха». Такі крила могли підтримувати активний політ, а їхній розмах сягав, залежно від розміру самого ящера, від семи-восьми сантиметрів до п’ятнадцяти метрів (тоді існувало близько 110 видів птеродактилів). Поступово «царі неба», як і інші «громадяни» Землі часів її молодості, вимерли. Звичайно, учені були ладні присягатися, що жодного живого представника птеродактилів на світі давно немає. Але вже в наш час біологи, які вивчають тваринний та рослинний світ Африки, доводять, що на болотах Замбії істот, які нагадують давніх літаючих ящерів, і тепер досить багато.
   Узагалі, чимало хто з представників фауни намагається якомога краще сховатися від найжорстокішого хижака нашого часу – людини – і якомога рідше потрапляти йому на очі. Комусь у цьому таланить, комусь – не дуже. Тому й залишалися тривалий час міфом, казкою і білий носоріг, і гімалайський ведмідь, і варани з острова Комодо, і риба целакант (їй, до речі, теж належало, на думку вчених, уже давно вимерти). Може, так сталося й з птеродактилями?
   …Сенсація сталася ще на початку XIX століття. Відомий англійський мандрівник Стенлі розповів про свою подорож до Північної Родезії (нині Замбезі). У четвертому томі власних спогадів «Удалині від проторених шляхів» автор згадував, як доля й цікавість занесли його до одного з найглухіших куточків країни – туди, де розкинулося величезне болото Джиунду. Воно стало майже зовсім непролазним через те, що тут розкошувала папороть, яка утворила справжні хащі. Через них навіть побачити нічого не можна було! Неподалік від самого болота мандрівники натрапили на маленьке африканське селище. Стенлі випадково почув, як один з місцевих жителів завів з приятелем, з яким щойно повернувся з полювання, чудернацьку бесіду. Чоловіки стиха, але гаряче обговорювали свою зустріч з якоюсь дивною істотою. Більше всього мисливців тішило те, що вони змогли втекти живими й неушкодженими…

   Птерозаври

   Хижаків у Африці, звісно, не бракує. Але місцеві жителі звикли до таких «сусідів»; тут же на їхніх обличчях читалося не тільки полегшення, але і якийсь забобонний жах. Європеєць дуже зацікавився невідомим монстром, який зміг так налякати дорослих мисливців, і вирішив детальніше розпитати про нього.
   Зрозумівши, що білий чужинець хоче поговорити про випадок на болоті, обидва чоловіки відмовилися взагалі про щось розповідати. Стенлі довелося витратити доволі нервів та часу, подарувати мисливцям кілька сувенірів, перш ніж вони дали згоду на бесіду. З’ясувалося, що місцеві жителі панічно бояться невідомих потвор і не тільки не полюють на них, але навіть ніколи не вимовляють їхню назву. Повір’я попереджало: кожний, хто подивиться на цю тварюку, одразу ж помре… От і тішилися мисливці, що їм пощастило дістатися додому живими! Про монстра говорили, як про загадкового птаха, що не має жодного пера, з величезними шкіряними перетинчастими крилами і з довгим дзьобом, усіяним гострими зубами. Шкіра «птаха» була червонуватого кольору і блищала на сонці.
   Стенлі поцікавився, як же звуть цього «красеня». І тут мисливці знову замовкли. Потім чоловіки довго доводили, що ім’я монстра називати не можна, оскільки це загрожує сліпотою або божевіллям… Мандрівнику знову довелося задобрювати їх дарами. Нарешті, європеєць почув вимовлене пошепки: «Конгомато». Дослідник чітко усвідомлював, що в даному разі йдеться не про птаха невідомого виду, а про щось зовсім сенсаційне. Бо надто вже опис туземців нагадував «портрет» доісторичного летючого ящера! Щоб перевірити свою фантастичну здогадку, Стенлі звернувся по допомогу до ілюстрованого енциклопедичного словника. Побачивши на його сторінках зображення птеродактиля, мисливці перелякалися. Трохи оговтавшись, вони підтвердили: це і є конгомато, тільки «дуже маленький». Річ у тім, що африканці вирішили, ніби «птах» у житті такий, як і на малюнку. Тобто 2x2 сантиметри…
   Повірити в те, що на болотах Північної Родезії досі спокійно розгулюють доісторичні потвори, не міг навіть такий ентузіаст, як Стенлі. Він вирішив будь-що на власні очі побачити конгомато й переконатися чи розчаруватися одразу. Але ніхто не квапився вести прибульця на болота, де мешкала страшна й небезпечна тварюка. Нарешті, з величезними труднощами вмовивши одного з місцевих жителів стати провідником, Стенлі вирушив на болота Джиунду. Експедиції довелося кілька днів йти по землі, яка коливалася під ногами, прорубуючи перед собою непролазні хащі папороті. Коли люди вже майже зовсім утомилися, вони все ж дісталися до місця, де з болота витікала ріка. Стенлі дуже уважно обстежив залиту водою територію, але марно: нічого, що могло б підтвердити існування живих птеродактилів, довкола не було.
   Мандрівники вирішили йти назад до села. Але розчаруватися європейцю не довелося: Джиунду добре береже свої таємниці, та іноді їх щастить побачити стороннім. Стенлі ввечері вирішив подрімати на краєчку болота, вибравши для цього сухе місце. Прокинувся він від різкого окрику провідника. Від неминучої загибелі дослідника врятувало те, що він розгубився, втратив рівновагу й полетів у воду. Тої ж миті там, де тільки-но перебувала голова Стенлі, клацнула зубами величезна потвора з перетинчастими крилами й здоровенним дзьобом… Кого-кого, а птаха вона не нагадувала аж ніяк!
   Провідник тремтів, наче в лихоманці, і благав скоріше повертати назад: конгомато, мовляв, пошився в дурні і спробує виправити ситуацію. А значить, він от-от повернеться. Стенлі, почувши таке, вирішив обов’язково залишитися, щоб іще раз побачити невідому істоту. Бо, падаючи у воду, він якось не мав достатньо часу на спостереження!
   Крилате диво повернулося на заході сонця; конгомато шумно летів по краю болота. При польоті він видавав характерні звуки, які більше всього нагадували постукування дзьобами лелек, коли ті хочуть привернути увагу одне одного. Темна шкіра «птаха» й справді при заході блищала й відливала червоним, через що монстр видавався ще страшнішим і нагадував кошмарний сон. Піднятися Стенлі не ризикнув. Але він і так добре розгледів таємничого конгомато й тепер не сумнівався: це – справжній живий птеродактиль…
   Оскільки і європеєць, і провідник живими й здоровими повернулися в село після зустрічі з конгомато, туземці, що вже, мабуть, подумки поховали обох сміливців, зраділи й зітхнули з полегшенням. А оскільки монстр не вбив нікого з тих, хто його побачив, та й розуму члени експедиції на болота не втратили, селяни почали розповідати Стенлі все, що коли-небудь чули про птеродактиля. Тоді ж з’ясувалося, що один з місцевих жителів убив на очах власної дружини трьох летючих ящерів, але тягти «здобич» до села не ризикнув: по-перше, від конгомато йшов жахливий запах, а по-друге, друзів та родичів мисливця лихоманило від забобонного жаху перед «птахом», і вони скоріше вбили б односельця, ніж пустили його додому з такою здобиччю.
   Свідчення Стенлі про існування птеродактилів на болоті Джиунду не стало поодиноким повідомленням. На початку ХХ століття відомий натураліст та письменник Френк Мелланд теж багато часу провів на загадковому Чорному континенті. У 1923 році він випустив книжку «Зачарована Африка», у якій також розповів про унікальну «живу копалину».
   Спочатку, наслухавшись від туземців про невідомого монстра, Мелланд вирішив, що йдеться про якийсь новий вид кажанів. Що насторожувало дослідника, так це розмах крил «летючої миші» – близько двох метрів… До того ж туземці доводили, що йдеться саме про птаха, який просто схожий на ящірку, має зуби й шкірясті крила, а ще зовсім «розгубив» пір’я… Натураліст відразу збагнув, що туземці розповідають про летючу рептилію. Сподіваючись знайти щось подібне, він поліз до тієї ж ілюстрованої енциклопедії, де надибав на «портрет» птеродактиля. Туземці перелякалися, але підтвердили: це і є конгомато…
   «Птах» мав у африканців чи не найгіршу репутацію, бо час від часу нападав на людей і перевертав човни. До того ж туземці вірили, що один погляд на конгомато викличе смерть від жаху. Вони запевняли Мелланда, ніби страшна летюча рептилія й досі живе на болотах. Звичайно, європеєць був дуже схвильований повідомленням про живого й здорового представника колись дуже давно великого племені птерозаврів. Натураліст вважав, що сумніватися в отриманій інформації немає сенсу, бо описання конгомато в представників кількох селищ збігалося навіть у дрібних деталях. Але як же бути з даними сучасної палеонтології та з кліматичними умовами? Будь-який з птерозаврів мав давно вже наказати довго жити, бо навіть у сучасній Африці отримав би смертельне переохолодження! Зігрітися ж ящери не могли, тому що, судячи з відбитків у шарах юрського та крейдяного періоду, дійсно не мали пір’я. Так, може, вижили ті представники доісторичних «царів повітря», які свого часу були вкриті шерстю? Знайшли ж сліди такого покрову та сальних залоз на хвості птерозавра-рамфоренка! Отже, можливо, йдеться саме про нього?

   Відбиток археоптерикса з пір’яним покривом

   Мелланд вважав, що болото Джиунду стало ідеальним місцем для виживання давньої летючої рептилії: воно простерлося на території в 500 квадратних миль, і ця територія – суцільні болота, утворені внутрішньою дельтою руки Джиунду, яка розпадається на велику кількість каналів і невеликих річок, а потім знову збирається в один кришталево чистий потік. Усе болото, до того ж, укрите щільною рослинністю: між довгими стовбурами поодиноких дерев густо буяє величезна папороть, і всю цю зелену пишноту щедро обплутують численні ліани, перетворюючи Джиунду на таку собі зелену фортецю: майже зовсім неприступну для людини й дуже небезпечну. Одне слово, скаржитися конгомато на відсутність спокою, а тим більше на убогість раціону харчування не доводиться… На далеких болотах він – справжній цар, і сильних ворогів, крім людини, не має. А люди й самі намагаються триматися від конгомато подалі. Легенди легендами, а перевіряти їх на власній шкурі охочих знайдеться не багато, та й ті навряд чи поділяться своїми досягненнями: співвітчизники за це й прибити можуть… Не повірити Мелланду важко. Він був членом Лондонських королівських антропологічного, географічного та зоологічного товариств, вважався дуже талановитим і досвідченим натуралістом і мав репутацію людини, яка ніколи не бере нічого на віру…
   Ще одне вагоме підтвердження розповідям африканців дав полковник Пітман, який побував у Північній Родезії в 1942 році. Почувши, що на болотах мешкає загадковий «птах», який наділений містичною силою й може стати причиною смерті людини, що його побачить, військовий дуже ним зацікавився. Поговоривши з місцевими жителями, Пітман з’ясував цікаву річ: загадкова істота ще зовсім недавно мешкала в непролазних хащах неподалік від кордону Північної Родезії з Анголою та Конго. Африканці припускають, що вона й досі живе собі там… Полковник не вірив, що від погляду на монстра можна померти, але вважав, що на летючу мишу чи птаха без пір’я та з зубастими щелепами може походити тільки птеродактиль. Якби ніхто не бачив вимерлого монстра на власні очі, хто б міг точно його описувати? Серед місцевих жителів ніхто не здобув спеціальної освіти, отже, і чути навіть не міг про давнього ящера.
   У 1932–1933 роках експедицію Британського музею на Чорний континент очолив знаменитий зоолог Айвен Сендерсон. Пунктом призначення був Камерун. Одного разу в горах Алзумбо на березі річки вчений на полюванні здобув оригінальний «трофей». Це був великий кажан. Але здобич упала у воду, і Сендерсон, звичайно, поліз за нею. Тут супутник зоолога підняв тривогу, і Айвен, ледь підвівши голову, вимушений був пірнути, щоб врятувати власне життя: прямо на нього понад самою водою летіла здоровенна чорна істота розміром з орла. Розгледіти монстра детально Сендерсон не зміг, але він одразу помітив нижню щелепу потвори з півколом гострих зубів, що відстояли один від одного з інтервалом в один зуб. З першого погляду було зрозуміло: більш за все невідома істота нагадує птеродактиля.
   Сендерсон і його приятель вирішили чекати до наступання темноти, сподіваючись, що істота повернеться назад. «Чорний дракон» дійсно прилетів. Але він з’явився раптово, налякавши вчених; монстр виявляв агресивність, клацав зубастим дзьобом. Ні Сендерсон, ні його супутник не встигли навіть зарядити рушниці, так що довелося їм тікати від довгоочікуваного «гостя». Щоправда, великої шкоди монстр не завдав. Він тільки збив приятеля Сендерсона з ніг і полетів геть.
   Коли мисливці повернулися до табору й розповіли місцевим жителям про зустріч з «птахом», туземці раптово… рвонули в протилежний від річки бік. З’ясувати причину такої поведінки зоолог зміг лише значно пізніше. Африканці добре зрозуміли, про кого йшлося у розповіді мисливців. Ящера тут називали «олітьяу», що на мові ассумбо значить «примара смерті»: місцеві жителі впевнені, що на кожного, хто побачив цю істоту, чекає смерть.
   Ученому Упсальського університету К. Віману про «живе викопне» розповів один із його синів. Шведський професор вважав, що ніякої загадки конгомато взагалі не існує. Віман говорив, що легенда про доісторичного ящера народилася після того, як при розкопках поблизу озера Танганьїка знайшли останки птеродактилів. Але списати все на чутки, що поповзли після розкопок, не можна. Бо яким чином новонароджена легенда могла перенестися з берегів озера до болота Джиунду (це 1500 кілометрів), не змінившись? Згідно з логікою, монстр під час «подорожі» мав обзавестися рогами, здатністю дихати вогнем, зайвою ногою чи ще чимось подібним… А так – повна відповідність конгомато «портрету» птеродактиля. Ви чули коли-небудь про настільки відповідальних розповідачів?! Ось і вчені теж… До того ж, між самим озером та болотом у жодному населеному пункті про літаючих ящерів навіть ніхто не чув! Тільки біля озера Бангвеулу вам розкажуть про якихось водяних гігантів. Але вони, на відміну від конгомато, літати не можуть…
   Відомі зоологи та натуралісти можливість підтасовки фактів не розглядають узагалі через її неможливість. Крім того, досвідчені спеціалісти не могли переплутати кажана, хай навіть і великого, з птеродактилем. Ви ж не сплутаєте поні зі слоном тільки на підставі існування чотирьох ніг та однієї голови?! Та й колір невідомого монстра (чорний) не відповідає окрасові найбільших з відомих нині летючих мишей роду мегахіроптерес (вони коричневі). А місцеві жителі не жахаються від кажанів навіть великого розміру.
   А страшний камерунський олітьяу, очевидно, є «близнюком» конгомато із Замбії. Найближчі «родичі» цих створінь траплялися також у Північній Америці – у районі долини Ріо-Гранде. Ця територія залишається не дуже добре вивченою й сьогодні. Але розкопки доводять: тут теж жили птеродактилі. Причому всього мільйон років тому, тобто тоді, коли, на думку офіційної палеонтології, ящери вже шістдесят мільйонів років не існували…
   Отже, сучасні вчені вважають, що представники доісторичної фауни дійсно можуть і досі ховатися від людини у важкодоступних куточках планети. А ось чи будуть такі «живі релікти» знайдені ще до того, як вимруть остаточно, – невідомо.

Татцельвурм – чудовисько з тирольського фольклору

Цю тварину наука не визнає реальною істотою, хоча татцельвурм добре знайомий альпійським жителям. Спіймати, правда, це чудовисько поки що ніхто не зміг, проте численні дослідники відводять йому почесне місце в криптозоології. Спеціаліст з цього напряму Бернар Ейвельманс говорить, що історія татцельвурма повинна примусити замислитися тих людей, які «вважають, що вже всі тварини на Землі добре вивчені». Ейвельманс попереджає: на зоологів попереду чекає чимало сюрпризів.
У Швейцарських та Австрійських Альпах, а саме біля підніжжя Баварських, Гларненських, Зальцбурзьких, Лехтальських та Фрайбурзьких Альп, уже понад два століття не вщухають розмови про загадкове чудовисько татцельвурм. Кількість очевидців, які бачили це створіння, останнім часом вимірюється десятками. Монстр, за їхніми розповідями, на диво швидко й спритно рухається й шипить, наче гадюка. Тіло татцельвурма становить у довжину близько 90 сантиметрів, воно коричнево-бежевого кольору і вкрите дрібною лускою. Шиї в потвори немає взагалі, хвіст короткий і товстий. Морду «прикрашають» великі кулясті очі, а широка паща демонструє чудовий набір гострих зубів…

   Так уявляли дракона в Європі на початку XVIII ст.

   Цікаво, що коли в Баварії в 1836 році випустили «Новий довідник для любителів природи та полювання», татцельвурм був у ньому згаданий. Текст супроводжував малюнок: товста сигароподібна тварюка, яка роззявила зубасту пащу. Лапи татцельвурма короткі й начебто недорозвинені – такі собі обрубочки.
   Скільки в потвори кінцівок насправді – невідомо. Більшість очевидців твердить, що всього дві, і вони найбільше нагадують лапи невеликої кішки. Інші заперечують: лап у дива все ж таки чотири, але вони такі тоненькі та коротенькі, що менш уважні люди їх просто не помітили. І все ж таки частина жителів Альп упевнена, що їхній татцельвурм взагалі обходиться без лап і непогано себе при цьому почуває. Недарма ж, мовляв, назва істоти означає «пазуристий земляний черв’як»… Іноді це створіння називають також штолленвурм. Тут уже можна знайти підказку з приводу «прописки» звіра: «штолле» німецькою означає «штольня» або «глибока печера».
   Дослідники вважають татцельвурма одним із найцікавіших драконоподібних істот, про які розповідають міфи. Кажуть, що раніше ці монстри частенько розбишакували на місцевих луках. Згодом, правда, вони дали спокій місцевій худобі. Останній випадок нападу альпійського дива на отару овець був зафіксований влітку 1921 року. «Надзвичайна ситуація» сталася неподалік від австрійського міста Хохфільцен.
   Намагаючись остаточно довести казковість цієї істоти, швейцарські журнали майже чверть століття тому розіслали всім мешканцям місць, де коли-небудь бачили татцельвурма, анкети. У них треба було написати все, що адресат знає про загадкового монстра. Але результат опитування (швейцарці та австрійці – люди серйозні, і тому анкети ретельно заповнили) примусив учених замислитися. Листи, що надходили з різних районів Альп (часто дуже віддалених один від одного), містили практично однакове описання істоти. Можна сказати, розбіжності виникли тільки при перерахунку кінцівок та ще в одному: хтось писав, ніби в татцельвурма гладка блискуча шкіра, коричнева зверху та бежева знизу; інші запевняли, що ця істота вкрита лускою. Але щодо кольору взагалі інших версій не виникало. То може, монстр просто час від часу скидає шкіру, наче змія? Тоді молода «одежа» татцельвурма і справді буде більш яскравою та блискучою…
   Альпійські жителі сигароподібного монстра дуже бояться. Розповідають, що у потвори є отруйні зуби. Зустрічаючись з людиною, вона не тікає, а швидко починає атакувати супротивника. При цьому татцельвурм високо стрибає і намагається вчепитися людині в обличчя. Учені вважають, що в існуванні альпійського монстра можна не сумніватися. Ось тільки що воно за звір – невідомо. Можливо, це – найбільша в Європі ящірка. Але точно це можна було б сказати, тільки дослідивши останки татцельвурма. А вони якраз до рук людей жодного разу не потрапляли…
   У 30-х роках минулого століття серед спогадів очевидців було вибрано шістдесят розповідей. Частина з них викликає сумнів. Наприклад, важко повірити, що ящіркоподібне створіння могло підскочити вгору на два-три метри, було рідкісно агресивним і мало таку сильну отруту, що могла б убити людину «самим тільки диханням». А про те, що татцельвурм дуже сильний, говорять усі.
   Особливої уваги, на думку дослідників, заслуговує розповідь професійного мисливця, якому повністю довіряв австрійський приватний радник фон Дразенович. У 1908 році цей очевидець натрапив на монстра у Верхній Штирії, під Мурау, на висоті близько півтори тисячі метрів. Татцельвурм був схожий на величезного черв’яка (50 сантиметрів завдовжки і вісім сантиметрів завтовшки), поставленого на чотири короткі лапи. Зрозумівши, що перед ним міфічний монстр, і згадавши, що він зазвичай поводить себе агресивно, мисливець схопився за ніж. Коли людина спробувала наблизитися до татцельвурма, той і справді одразу ж кинувся в обличчя. Мисливець наніс монстру кілька достатньо сильних ударів ножем, але лезо ледь долало тверду шкіру істоти. Шість разів (!) татцельвурм атакував чоловіка. Нарешті, поранений, звір сховався в ущелині. Мисливець спробував вигнати його зі схованки, але не зміг! Більше «черв’як» під Мурау не з’являвся.
   У липні 1922 року двоє знайомих зустрілися з невідомою моторошною твариною на півдні Австрії, на гірському плато Хохфільценальм. Пастух Отто Хейнкель та сільський браконьєр Ганс Мюллер навіть не помітили, коли за ними почав спостерігати татцельвурм. Чоловіки характеризували монстра таким чином: «Схожий на самого дідька, люто шипить, звивається, ніби намагаючись дотягтися до нас». Цього разу звір мав чорно-фіолетове забарвлення. Нарешті, він різко вигнувся дугою, виставив уперед котячі лапи, широко роззявив зубасту пащу й одним стрибком злетів з уламка скелі. Мисливці не захотіли ждати наступного «номера програми» й поквапилися забратися геть.
   Через два роки в заростях долини річки Мюр місцеві жителі натрапили на дивний скелет. Вважають, що то могла бути ящірка, але… Скелет був завдовжки близько 120 сантиметрів, закінчувався досить коротким хвостом, мав велику круглу голову з солідними іклами та тільки одну – передню – пару кінцівок. Здавалося б, тут ученим саме час прояснити ситуацію, бо надто вже скелет істоти нагадував кістяк татцельвурма, але на той момент знахідкою просто ніхто не зацікавився! «Ящірку» залишили там, де її знайшли, у заростях. Звичайно, пізніше кісток уже не було, бо багато хто з місцевих тварин не проти поласувати ними.
   У квітні 1929 року з татцельвурмом зустрівся вчитель з Австрії. Він хотів обстежити Темпельмауерську печеру. Шукаючи вхід, чоловік помітив, як на землі, вкритій перегноєм, щось вовтузиться. Придивившись, учитель завмер: це була якась невідома тварина з довгим, мов у змії, тілом (40–45 сантиметрів). Цей очевидець вважає, що монстр на рептилію зовсім не схожий. У потвори була майже біла гладка (без луски) шкіра, приплюснута голова, широка паща. З-під тіла спереду висунулися дві коротенькі, немов атрофовані лапки з коротенькими кігтями. Коли монстр зрозумів, що його побачили, він завмер на місці, але не зводив очей з того, хто порушив його спокій. Учитель міг з першого погляду назвати будь-яку тварину місцевої фауни, але тут він просто не знав, що й гадати. Такий звір науці не відомий. Отже, це той самий татцельвурм?!
   Чоловік не злякався, а зрадів (хоча відчував якусь моторошність від погляду потвори). Він був одним з небагатьох очевидців, які намагалися спіймати монстра. Але той не став спокушати долю і… швидко, мов ящірка, пірнув у якусь нору. Виманити звідти потвору вчитель не зміг. Але очевидець упевнений: він бачив татцельвурма. Чоловік вважає, що ця істота є просто незвичайним різновидом саламандри, живе у вологих печерах і дуже рідко вибирається на відкриту місцевість. Тому й люди бачать «черв’яка» не часто.
   У 1934 році швейцарський фотограф Балкен поблизу Майрінгена знімав краєвиди. Після того як фотоапарат клацнув у черговий раз, стовбур одного з дерев раптом… нервово здригнувся. Людині здалося, що, м’яко кажучи, невдоволена істота була великою ящіркою, не дуже приємною на вигляд. Фотограф поспішив забратися геть. Вдома, коли він проявив плівку, на одному з кадрів виявилася зафіксованою невідома істота. У всякому разі, голова, що нагадувала риб’ячу, та злюща морда створіння були зняті дуже чітко.
   Сенсаційну фотографію надрукував німецький ілюстрований журнал «Космос». Його редактор погодився навіть виділити кошти для полювання на татцельвурма, щоб науковці могли, нарешті, вивчити цього звіра, який протягом такого величезного відтинку часу залишався невловимим. Однак одразу ж вирушити в дорогу експедиція не змогла: погода в Майрінгені та його околицях різко зіпсувалася. Пізніше мисливців, які б ризикнули ловити потвору, так і не знайшлося…
   Щоправда, одного разу останки істоти, яка, можливо, могла бути татцельвурмом, усе ж таки відправили до музею. Один селянин знайшов легендарного «черв’яка» на висохлому болоті й вирішив віднести останки потвори знайомому професору. Тільки от брати мертвого монстра голими руками чоловік не захотів (його можна зрозуміти!) До того ж, тільце треба було кудись покласти… А поки селянин гаяв час, ворони сказали йому велике «спасибі» і розклювали майже половину татцельвурма. І все ж таки скелет уцілів і був відправлений у Золотурн, де місцеві «світила» тільки хитали головами: спеціалісти не змогли вирішити, якій же тварині належать кістки. Тоді загадкові останки переслали до Гейдельберга. На жаль, там вони безслідно пропали…
   Науковці не вірять в існування татцельвурма. Вони припустили, що йдеться тут про… якусь чумну видру! Мовляв, саме вона може стрибати й шипіти, наче кішка. А про черв’яка з кігтями слід забути – це все казки. Що ж стосується отруйних ящірок, то їх взагалі в природі не існує! Та спеціалісти поквапилися з висновками. Правило – це, звичайно, норма, але подеколи – не без винятків. У Мексиці та в американських штатах Арізона й Техас живуть собі такі «винятки»: і ескорпіон, і жилатьє, і хелодерма дуже отруйні… Такі ящірки мають солідний розмір – до 60 сантиметрів завдовжки, короткі тонкі лапки, велику голову (її розмір збільшують великі отруйні залози). Ці види належать до розряду ядозубів, бо їхня нижня щелепа «прикрашена» отруйними зубами. Навіть для людини такі ящірки небезпечні, бо їхні укуси не тільки дуже неприємні й викликають безліч ускладнень, але й можуть виявитися смертельними. Ядозуби мають характерну зовнішність, вони приземкуваті й тягають короткий товстий, якийсь незграбний хвіст. Описання такої ящірки схоже на описання татцельвурма, тому деякі зоологи вважають, що альпійське диво – звичайний європейський різновид хелодерми. А австралієць Якоб Ніколуссі, натураліст, який багато часу приділив проблемі встановлення «родоводу» татцельвурма, дав монстрові назву латиною – Heloderma europeum. Одне незрозуміло: як це добре відомі науці отруйні істоти одного виду прижилися в таких несхожих умовах двох дуже віддалених один від одного куточків землі? Може, раніше вони були поширені на більшості континентів? Адже в Маньчжурії досі ходять легенди про якихось тварин, що теж нагадують ядозубів. А в Індії, якщо вірити чуткам, живуть смертельно небезпечні для людини великі ящірки – так звані «біс-кобра». У Бенгалії, наприклад, у місцевості Гхатал, що неподалік від Калькутти, кілька постраждалих від зубів такого монстра померли просто на руках у лікарів, описавши «вбивцю»…

   Ядозуб

   Так що, ставимо в історії крапку? Татцельвурм, виходить, звичайний, хоча й нечисленний європейський різновид ядозуба? Ні ж бо! Криптозоологи помітили хоча й невелику, але суттєву різницю в описаннях цих тварин. Скоріше за все, йдеться про… двох різних тварин! Спеціалісти вважають, що татцельвурм належить до роду панцирноголових. Вони – «допотопні» пращури сучасних хвостатих земноводних. Панцирноголові ведуть свій рід від кистеперих риб, які мешкали в девонському періоді. У ті часи ліси планети, якщо вірити даним розкопок, аж кишіли такими створіннями. Причому предки земноводних не були однаковими зовні. Одні з них нагадували тритонів, інші – ящірок та саламандр (тільки дуже великих), треті – змій та крокодилів… Тіло панцирноголових укривав «панцир» – невеличка міцна луска та кісткові палички. Голова доісторичних створінь була пласкою, частіше трикутної форми. Вони мали гострі зуби, які демонстрували: це – хижак, причому безжалісний до всіх, навіть до своїх дітей… Панцирноголові мешкали по вологих берегах озер, річок та струмків, а основою їхнього раціону була риба.
   Тож якщо припустити існування в наш час цих мешканців Землі девонського періоду, то все стане на свої місця. Під «портрет» татцельвурма найкраще підійдуть брахіозавр (він мав округлу голову і коротенькі тонкі, якісь «котячі» лапки) та доліхосома – змієподібна істота з ледь помітними рудиментами кінцівок. Може, тому в татцельвурма й міняється кількість ніг?
   А взагалі, у справі «альпійського монстра» стільки ж версій, скільки самих зоологів! Говорять і про рідкісний різновид саламандри-мутанта, і про родича американської ящірки гіла, і про ящірку-сцинка (останні, до речі, мають або дві пари лап, або – одну, передню). Вважають навіть, що людство зіткнулося з якимось новим видом рептилії, а різниця в описанні свідчить про вікові зміни в організмі істоти. Як би там не було, а віднести татцельвурма до казкових істот не маємо права. Може, колись учені на власні очі побачать «альпійського монстра» й визнають його існування?

Дракон Семіраміди живий?

   Зображення цього звіра залишили нам невідомі майстри давнього Вавилона. Тривалий час вважали, що «дракон Семіраміди» – казкова істота. Але сьогодні щодо цього з’явилися серйозні сумніви. Цілком можливо, що цей фантастичний монстр – не витвір уяви художника, а цілком реальний хижак. Причому живий-здоровий і нині…
   …В Іраку, на березі Євфрату, тисячі років тому знаходилося місто, яке вважалося «матір’ю міст», – Вавилон. Його архітектура вражала: фантастичної краси палаци, величні храми-гіганти, численні тріумфальні арки та колони, башти, що, здавалося, підпирають саме небо… Головною ж окрасою Вавилона були два «дива світу»: велетенські висячі сади Семіраміди (їх так назвали на честь легендарної цариці – засновниці міста) та ворота богині Іштар. Так ось, нас цікавлять саме вони.
   На витворі давніх майстрів звивалися, нападали, мчали кудись дивовижні звірі. Але серед цілком реальних представників фауни тут знайшлося місце також для справжніх чудовиськ…
   Історія ця почалася в 1898 році, коли німецький археолог Роберт Кольдевей знайшов занесені пісками руїни висячих садів, кілька давніх палаців та храмів і дорогу, якою релігійні процесії рухалися до храму головного божества Вавилона – Мардука. Власне, ця дорога починалася від воріт Іштар, які час чомусь вирішив пощадити. Коли арку звільнили від тонн піску та землі, археологи остовпіли: перед ними була велетенська споруда, оточена двадцятишестиметровими титанічними стінами, викладеними білими, чорними, жовтими та блакитними кахлями. Від основи до вершечка стіни прикрашали ряди багатокольорових барельєфів. Кожний ряд складався з сорока-п’ятдесяти зображень тварин, які були викладені глазурованою цеглою. Усього в даному «зоопарку» нараховується 575 фігур живих істот.

   Дракон з воріт Іштар у Вавилоні

   Вигляд об’ємних звірів зачаровує. Особливо вражають стилізовані леви, які прикрашають стіни, що оточують процесійну дорогу, та однорогі бики, які підвели голови на фризах воріт. Ці бики, до речі, – вимерлі нині дикі тури, зображені невідомими майстрами на диво точно. А от барельєф з найбільш колоритною постаттю – фантастичним сірушем – завів у глухий кут найвідоміших знавців фауни Близького, Середнього й Далекого Сходу.
   Якщо вірити вавилонським скульпторам, сіруш мав передні ноги лева, а задні – великого хижого птаха чи ящера. Тіло невідомого створіння вкривала луска, а хвіст був довгим, немов у ящірки. Маленька зміїна голівка, прикрашена на лобі дуже гострим рогом, здіймалася на довжелезній гнучкій шиї. На додачу до всього, істота мала роздвоєний зміїний язик, настільки довгий, що він стирчав навіть із закритої пащі. Отакою ж багатою уявою наділила природа древніх майстрів! А може, це не так? Може, вони мали інший дар – точно, до найменших деталей копіювати натуру?!
   Неймовірний звір сіруш згадується в Біблії під назвою «вавилонського дракона», а тодішні жителі Вавилона вважали цю істоту реальним мешканцем Сходу. Цікаво, що місцева назва монстра означає щось на зразок «блискучої змії» (точного перекладу давнього напису зробити так і не змогли…
   «Вавилонські дракони» вражають уяву. До того ж вони своїм відродженням з попелу тисячоліть розпалили багаття суперечок серед спеціалістів. Ні, вважати сіруша просто одним з численного «сімейства» казкових драконів Сходу, звичайно, легше. Але частина вчених наполягає: перед нами – реальна істота, яка мешкала на Землі в давнину.
   Уперше серйозно до цього питання підійшов Р. Кольдевей. Він звернув увагу на один цікавий факт: сіруш-дракон дуже схожий на… один з різновидів доісторичних ящерів. Річ у тім, що розкопка воріт Іштар збіглася з відкриттями палеонтологів, які продемонстрували світові останки вимерлих гігантів з довгими «лебединими» шиями і такими ж хвостами, величезними тулубами, маленькими зміїними голівками та… рогами на лобі! Серед монстрів знайшлося місце також для птахоногих ящерів (їхні задні кінцівки нагадують гігантські окороки).
   Поблизу самого Вавилона кістки динозаврів не знаходили ніколи. Тому вчені вважають, що сіруш – не реконструкція вимерлої істоти, а стилізований образ звіра, який на той час ще існував на світі, але нині зоологам не відомий. До речі, однорогі бикитури у Месопотамії на час створення воріт теж не водилися, тому і їх, і сіруша вавилоняни вважали «заморським чудовиськом». Скоріше за все, обидві істоти прийшли у місто з інших країн.

   Так у XIX ст. зображували біблійних бегемота та Левіафана

   Так звідки ж «прибув» до Вавилона загадковий дракон? Перше свідчення про реального прототипа сіруша до Європи привіз відомий у XIX столітті торговець слоновою кісткою Альфред Горн. Він повідомив, що в болотах за Камеруном живе водяний монстр ягоніні, який винищив усіх тутешніх ламантинів. Місцеві жителі показували торговцю сліди цієї істоти – гігантські відбитки лап з трьома довгими кігтями. Потім до Європи мандрівники почали завозити «глазуровані цеглини» із зображенням «вавилонського дракона». Казали, що саме таке чудовисько мешкає в непролазних болотах тропічних лісів Конго.
   Як не дивно, науковий світ довго не цікавився розповідями про живого сіруша. Тільки в 1902 році дослідник окапі (первісних жирафів) Гаррі Джонсон зміг привернути увагу вчених до таємничого мешканця Африки. Джонсон підготував розповідь про те, що на березі озера Вікторія живуть легенди про гігантських істот «луквата» та «лау», які мешкають у воді. Причому «дракон» не тільки залишав сліди на піску чи крав рибу, а й час від часу нападав на рибальські човни. Одного разу «лау» навіть перевернув моторний бот! До того ж невідома істота кілька разів потрапляла на очі англійським офіцерам. Військові повідомили, що загадковий звір довгою шиєю та маленькою головою нагадував жирафа.
   Після доповіді Джонсона свідчення про існування в різних місцях тропічної Африки драконоподібних водяних істот посипалися, мов з мішка. З’ясувалося, що легенди про них живуть на величезній території, що простирається на 3000 кілометрів з півночі на південь та понад 2000 кілометрів з заходу на схід. По суті, на той час це були території Анголи, Уганди, Камеруну, Родезії, Південного Конго, Судану, Замбезі та Вікторії-Ньянци. Місцеві жителі скаржилися, що монстри нападають на носорогів, слонів та бегемотів і практично знищили ламантинів. При цьому загадкові істоти зовнішньо дуже нагадували вавилонського сіруша: тіло без хутра чи пір’я, довгі шиї та хвости, маленькі зміїні голівки з рогом на лобі…На озері Бангвеоло такий хижак з’їв усіх бегемотів, його «побратим» зі Східної Анголи теж так полюбляв поласувати товстошкірими тваринами, що в Анголі популяція бегемотів почала катастрофічно зменшуватися.
   Організатор дослідження Африки Карл Гагенбек дані про «напівслона-напівдракона» отримував уже давно. Він вважав, що африканське диво, не відоме сучасній науці, – якийсь вид… динозаврів! На жаль, спонсовані Гагенбеком експедиції ні до чого не привели.
   У 1913 році Германія відправила до своїх західноафриканських колоній експедицію, до складу якої входили відомі картографи та геологи. Поки спеціалісти працювали, керівник експедиції капітан фон Штейн цу Лаузнітц зібрав описи «мокеле-мбембе», який затероризував населення Конго, Зангу, Камеруну та Нижньої Ібанги. Причому капітан зробив цікаву помітку: описи він отримав від людей, які не знали один одного й взагалі були громадянами різних країн. Проте зовнішність монстра щоразу збігалася з уже записаним «портретом».
   Фон Штейн цу Лаузнітц вважав, що «вавилонський дракон» мав жовто-сіру гладку шкіру, на зріст наближався до слона (чи хоча б до гіпопотама), маленька голова високо здіймалася на довгій гнучкій шиї й була «прикрашена» рогом (чи одним великим зубом). Хвіст істоти, довгий та мускулястий, нагадував хвіст крокодила. Мокеле-мбембе жив у підводних печерах, а вдень вибирався на берег у пошуках їжі. Звір неодноразово перевертав човни та вбивав людей. Однак тіла жертв він не їв: страшний «дракон» був… вегетаріанцем! Понад усе він любив поласувати ліаною з великими білими квітками, молочним соком та плодами, які нагадують яблука.
   Подібний монстр, можливо, ще на початку ХХ століття мешкав на території невеликого королівства Баротзеленд (на крайньому заході Північної Родезії). Його розміри перевищували «габарити» дорослого слона! Водяна рептилія мешкала неподалік від королівського села, на болотах. Подібні монстри жили також у витоках Нілу, в болотах верхньої його течії, в озері Ньяса.
   У 1919 році один з «драконів» у Конго влаштував «наліт» на табір будівельників залізниці й напав на місцевого інженера. Пізніше він же чи його найближчий родич зруйнував кілька селищ і вбив співробітників американської експедиції смітсонівського інституту.
   Мисливець Гроблер, який п’ять років провів у Африці, у 1932 році повернувся до Кейптауна з офіційною заявою: гігантські «ящірки» досі живуть на болотах Північної Родезії, Конго та Анголи. А дві експедиції – американська на березі камерунської Кросс-Рівер та швейцарська в ангольській області Чіумбе – з монстром зустрілися, але нічого, крім «захоплюючих» спогадів про те, як насилу втекли від потвори, не привезли. «Дракон» з’явився раптово й розігнав науковців. Позувати перед камерами та фотоапаратами він явно не хотів… Пізніше члени експедицій говорили: «Порівняно з тим монстром крокодил – немовля». Тож не дивно, що африканці панічно бояться цього ненажерливого та небезпечного гіганта.
   Того ж року зоолог швейцарської експедиції доктор Монар написав: «Існування великих ящерів – нащадків мезозойських рептилій не можна вважати теоретично неможливим. Хоча весь континент нині обстежений вздовж і впоперек, проте більшість мандрівників ходили одними й тими ж маршрутами, тому до нашого часу ще залишилися в Африці недосліджені області». А що експедиціям не вдалося зловити «дракона», то, на думку зоолога, це свідчить лише про те, що ці істоти – велика рідкість, і мешкають вони виключно в зовсім неприступних для людини місцях.
   Учені припускають, що динозаври-сіруші могли зберегтися на територіях тих країн, які наприкінці мезозойської ери входили до складу давнього материка Гондвани. Тобто шукати «драконів» треба на Мадагаскарі, в Австралії, Південній Америці (у Бразилії), Індії, Африці. З цього списку можна спокійно виключити всі території, крім Бразилії та Чорного континенту (в інших місцях ящери не могли вижити через особливості сучасного клімату, високу густоту населення та відсутність недосліджених місць).
   Оскільки ніхто ще не довів, що мезозойські ящери в принципі не могли зберегтися до наших днів, спеціалісти вирішили: «живі викопні» сьогодні найкраще почувалися б саме в Африці. Клімат там суттєво не мінявся з глибокої давнини, заледеніння обминуло цей континент, геологічні зміни його рельєфу також практично не відбувалися. До того ж, Африка – єдина ділянка земної поверхні, яку не затоплювало море протягом останніх 500 мільйонів років! Завдяки цим особливостям Чорний континент перетворився на своєрідний природний палеонтологічний музей. Тут збереглося багато дуже давніх істот. Наприклад, у лісах Східного Конго живе представник родини первісних жирафів – окапі. А на території Європи та Азії цей «релікт» вимер десятки мільйонів років тому. Майже такий самий солідний вік має інший «живий викопний» – африканський павич. А менше ста років тому в Кенії знайшли гігантську лісову свиню. З ранньотретичної фауни до наших днів у Африці збереглися ящер-панголін, водяна землерийка, златокріт, трубкозуби, копитні «кролики»-дамани та інші звірі. Вони спокійно розмножуються, не скаржаться на відсутність апетиту й зовсім не збираються вимирати слідом за своїми родичами з інших континентів. Ще відносно недавно люди нічого не знали про цих створінь і вважали їх міфами. Але нема чого дивуватися, адже на більшій частині континенту взагалі не ступала нога людини! А місцевим жителям дослідники традиційно не вірять…
   Нині вчених перш за все цікавлять суданські болота Бахр-ель-Газаля, найбільшої притоки Білого Нілу. Вони займають нереально велику площу – понад 4000 квадратних кілометрів. Непролазні болота змінюють тут зарості гігантської слонової трави та папірусу. Тисячні стада слонів нагадують на такій території голку в скирті сіна… То чи можна дивуватися, що великих білих носорогів знайшли тут лише шістдесят років тому, а велетенських давніх лелек – абу-маркубів – не набагато раніше. Тепер, напевно, черга дійшла й до «вавилонських драконів»: місцеві мисливці та рибалки запевняють, ніби ці загадкові істоти й досі живуть у Бахр-ель-Газалі. Може, досить скоро ми зможемо побачити живого «дракона», який доводиться пра-пра-… правнуком загадковому сірушу, чиє зображення прикрашало вавилонські ворота Іштар?

Волохатий ящір чупакабра

   Однієї далеко не самої приємної днини в людське буття втрутилася якась дивовижна істота. Є новий монстр витвором чиєїсь уяви чи реальною істотою – точно не скаже сьогодні ніхто.
   Невідома істота з’являлася невідомо звідки, залишала всім «на згадку» численні трупи рогатої худоби, котів, собак, свійських птахів, а потім… безслідно зникала! Про жорстокість монстра та його невловимість складали легенди. Скоро чупакабра – так назвали це створіння – посіла перше місце серед тих легендарних страховиськ, над загадкою яких людство сушило собі голову вже протягом десятиліть або навіть століть.
   Назва «чупакабра» походить від іспанського «чупакабрас» – «той, що п’є кров у кіз». Отже, ми маємо справу з… козячим вампіром?!
   Чупакабра народилася не з чуток або перебільшень очевидців. Витівки цієї істоти – реальність. Про загадкове створіння сьогодні відомо досить багато, воно навіть було каталогізоване Британською енциклопедією як найважливіша непоясненна істота XX століття, але… Звідкіля ж узялася чупакабра і чому вона випірнула з небуття тільки в 1975 році?
   Уперше «козячий вампір» з’явився в західній частині острова Пуерто-Рико, поблизу невеличкого селища Мокка. У 1975 році там почали знаходити тварин, з яких хтось виссав усю кров. На їх тілах знаходили маленькі круглі ранки – усього близько шести міліметрів у діаметрі. Звичайно, що після цього місцеві жителі запанікували, а позаяк напади на худобу не припинялися, тварюкою, яку встигли назвати «вампіром з Мокки», зацікавилася місцева влада.

   Козячий вампір – чупакабра?

   Селяни вважали, що монстр після чергової трапези ховається в печері неподалік від їхнього населеного пункту. Влада взялася за ліквідацію нахаби. Печеру підірвали, перевіривши, щоб поряд не залишилося жодних незасипаних ходів. І, як кажуть, ніби баба пошептала: чудовисько більше не пило нічию кров, тож корови, вівці та кози могли собі спокійно й вільно блукати, де заманеться. «Мабуть, «вампіра» засипало грудою каміння», – вирішили селяни й полегшено зітхнули. Але… передчасно.
   У 1990 році на Пуерто-Рико обрушився жахливий ураган Х’юго. Особливої шкоди він завдав тому району, де розташувалася секретна військова лабораторія. Після того як буря вщухла, напади «вампіра» відновилися. Мало того! Він тепер лютував не тільки на цій території. Знекровлених тварин почали знаходити по всьому острові, а через п’ять років монстр здійснив серію нападів також у Чилі, Аргентині, Бразилії, Гватемалі, Мексиці, Перу, Коста-Риці та на території Сполучених Штатів Америки. Полютувавши певний час, диявольське створіння зникло. Знову з’явилося воно у 2000 році. Тепер чупакабру знали «в обличчя»: кілька разів за діями монстра спостерігали шоковані очевидці. А нещодавно в Нікарагуа та Мексиці люди бачили поряд з дорослими «вампірами» малюків. Отже, популяція чупакабр почала зростати. Але це не тішило навіть найзавзятіших охоронців природи…
   Оскільки кровожерний монстр розмножується дуже швидко, він почав опановувати все нові й нові території. Його появу зареєстрували вже й у континентальній Європі, а саме в Іспанії та Португалії. Та на цьому чупакабра не спинилася.
   У березні 2004 року мисливці з Нижнього Новгорода знайшли скелет невідомої істоти. Череп її був довгастий і надзвичайно витягнутий. Щелепу прикрашали непропорційно великі ікла. Хребет монстра вигнувся, наче в динозавра, а лопатки були відсутніми зовсім. Зате незрозумілі нарости на хребті свідчили про те, що дана істота мала гребінь (можливо, йшлося про голки на зразок «зброї» дикобраза). Особливу увагу привертали також задні кінцівки невідомої тварини: довжина їх майже дорівнювала довжині тулуба. До того ж монстр мав трубчасті, наче в птаха, кістки.
   Місцевий криптозоолог Василь Єремчук першим висунув припущення, що мисливці знайшли скелет малюка загадкової чупакабри. Ось тільки як пуерто-риканський «вампір» потрапив у середню смугу Росії?! На це запитання ніхто відповісти не зміг. А трохи пізніше невідома істота, схожа на чупакабру, з’явилася й в Україні. Монстра бачили тут поблизу Кременчука.

   Скелет малюка загадкової чупакабри

   Описи всіх очевидців схожі між собою. Ось як виглядає «портрет» цієї неможливої (але існуючої!) суміші легендарного вампіра й дикого звіра. А точніше, пекельної суміші рептилії, мавпи та кажана… Більше всього чупакабра нагадує невеликого динозавра (на зріст монстр сягає від 1до 1,7 метра), що рухається на двох ногах. Тіло «ящера» майже голе й складчасте, наче в кажана, подекуди вкрите клаптиками темно-сірого чи жовтуватого хутра. Однією з найбільш вражаючих особливостей монстра є гребінь з п’яти голок, що починається на голові й спускається на спину. Голки можуть міняти колір від червоного й помаранчевого до зеленого й блакитного. Коли така «прикраса» починає міняти колір, вона вібрує й гуде, а чупакабра в цю мить може підійматися в повітря. Іноді монстр безслідно зникає з очей, ніби моментально переносячись в інше місце. Можливо, диявольське створіння має здібності до левітації та телепортації?! Між передніми кінцівками, які закінчуються трьома довжелезними кігтями, й тілом у цієї істоти є шкірясті перетинки, що нагадують крила кажанів. Овальну голову «прикрашають» величезні випнуті червоні очі, що світяться, великого розміру ікла (сама паща невелика) і довгий роздвоєний язик чи загострене жало. Носа в монстра немає. На його місці є тільки маленькі ніздрі. Тварюка може дуже високо стрибати (це дає їй змогу легко долати перепони у вигляді парканів та загорож), легко, наче мавпа, дертися по деревах та перестрибувати з гілки на гілку. А ось по землі вона не біжить, а скаче, долаючи з кожним стрибком відстань у п’ять-шість метрів. Дехто з очевидців стверджує, ніби чупакабра у критичній ситуації може міняти колір тіла, наче хамелеон, завдяки чому стає майже непомітною. Поява чупакабри супроводжується дуже сильним запахом сірки. Як тут не згадати про демонічних казкових тварюк! Звичайно, що такий «красень» став об’єктом особливої зацікавленості криптозоологів (криптозоологія – наука, що вивчає як реальних, так і вигаданих тварин). Один з найавторитетніших спеціалістів цього профілю, автор книги «Криптозоологія від Адо Я» Лорен Коулман, сказав, що чупакабра є «найбільш відомим феноменом криптозоології ХХ століття». До того ж «козячий вампір» не може належати до якогось конкретного виду тварин, що існує нині на Землі.
   Жертви загадкового монстра чують появу хижака заздалегідь. Їх поведінка починає нагадувати поведінку тварин перед землетрусом чи сильним ураганом: одні тварини нестямно кричать, кидаються в різні боки, інші поквапливо шукають, куди б сховатися, а деякі стоять на місці, наче паралізовані.
   Спочатку у вбивствах звинуватили койотів, вовків та інших місцевих хижаків. Але ветеринари з цією версією на згодні: жоден з хижаків не випиває кров жертви, кидаючи тіла майже неушкодженими. Ви чули хоч раз про вовка, який би полишив свіже м’ясо, не відірвавши й шматка? Ось і зоологи та ветеринари не вірять у такий «виверт» психіки стандартного хижака. До того ж деякі випадки свідчать про те, що у чупакабри – надприродна сила. Наприклад, одного разу «вампір» видер секцію металевих воріт розміром 4,8 на 4,2 метра, вмуровану в бетонну основу. Цей акт вандалізму чудовисько здійснило для того, щоб дістатися до тварин, замкнених у загоні.
   Криптозоологи вважають, що запах сірки, який супроводжує чупакабру, – не що інше, як метод примусити жертву не рухатися; своєрідний «параліч» значно полегшує акт вампіризму. Чупакабра здійснювала напади на багатьох тварин, але найбільше полюбляє вона полювати на овець (власне, відсіля й назва монстра). Апетит тварюки вражає: господарі знаходять час від часу в загонах до десятка знекровлених тіл. Відомий випадок, коли протягом однієї ночі від укусів «вампіра» загинуло стадо великої рогатої худоби з сімдесяти голів! При цьому на трупах залишилися тільки по одній-дві круглі ранки, наче від проколу товстою голкою, діаметром з соломинку та глибиною від 7,5 до 10 сантиметрів, через які кров і випивалася. Ранки містилися під нижньою щелепою загиблої тварини і проникали в горло. Адоктор Карлос Сото, кваліфікований ветеринар, який досліджував жертви чупакабри, твердить, ніби в усіх випадках рани, нанесені монстром, абсолютно однакові. Крім названих пошкоджень, на головах тварин виявлявся отвір, що проникав справа, крізь м’язи та тканини, прямо в мозок. Точніше, у мозочок, пошкодження якого завжди призводить до миттєвої смерті. Ветеринар доводить, що такий характер ран свідчить про навмисність дій убивці. Атакож про те, що він… має розвинутий інтелект! У більшості випадків можна говорити про практично безболісну й миттєву загибель жертв, оскільки такий характер убивства позбавляє тварину від страждань. Найвірогідніше, це теж є ознакою наявності в чупакабри інтелекту.
   Про те ж свідчить і відсутність зафіксованих випадків убивства пекельним монстром людей. Хоча про напади тварюки кілька разів повідомляли, але підтверджень їм не знайшлося. Частіше всього чупакабра, зустрічаючи людину, намагається якомога швидше зникнути з очей. Попри всі спроби господарів худоби зловити чи вбити монстра, йому завжди вдавалося втекти.
   Про те, що худобу вбиває не посланець диявола, а істота з крові й кісток, свідчить насамперед наявність у чупакабри як скелета, так і крові… Одного разу найбільш спритний і розлючений фермер поранив невідомого хижака. Учені, що прибули на місце чергового нападу, знайшли сліди крові. Вона утворила солідну калюжу, тож спеціалісти мали змогу провести аналіз рідини, яка тече в жилах монстра. Результати виявилися такими ж вражаючими, як і сам факт існування чупакабри. Його кров дуже нагадує людську кров групи А, однак у ній міститься зовсім неймовірна для земних тварин кількість заліза, калію та магнію.
   Офіційні дослідження так і не змогли пояснити один цікавий факт. Річ у тім, що всі відомі науці хижаки при укусі стискають щелепи. Це призводить до зім’яття місця захвату з обох боків. А от чупакабра наносить рану тільки з одного боку; у жодній із судових справ, відкритих за фактом масового вбивства худоби, немає згадок взагалі про будь-які пошкодження на протилежній рані стороні тіла. Це теж свідчить: наука зіткнулася з раніше не відомим, незвичайним різновидом м’ясоїдної тварини.
   Проколюючи тіло жертви, чупакабра вприскує в неї якусь дивну речовину, яка припиняє процеси гниття та розпаду. Через це в мертвих тканинах відсутні навіть найменші натяки на природні запальні процеси. Навіть трупного задубіння в більшості випадків не настає! Знекровлені тіла залишаються гнучкими протягом багатьох днів після загибелі тварин. А кров (точніше, її невеличкі залишки, що іноді знаходили в тканинах жертви), не згорталася й навіть не ставала густішою протягом кількох тижнів!
   Зрідка, крім стандартних для жертв чупакабри пошкоджень, на тілах тварин знаходили одразу кілька великих отворів чи порізів. Рани від 2,5 сантиметра в діаметрі та до тридцяти сантиметрів у глибину (залежно від розмірів жертви) нагадували роботу акуратного хірурга-професіонала. Специфічні рани містилися на горлі, грудях, животі та анальних отворах; вони відігравали роль свого роду каналів, через які хижак… витягав частини органів (печінки, мозку, товстої кишки, репродуктивних та статевих, іноді – очі). Можна припустити, що в чупакабри в роті є щось на зразок довгого гнучкого жала-«шприца». Ця страшна зброя миттєво проникає в тіло жертви, уприскуючи рідину, чия дія нагадує шлунковий сік. Вона розчиняє тканини жертви, і монстр разом з кров’ю через те ж жало втягує отриманий розчин…
   Так хто (чи що) таке чупакабра й звідки вона взялася на наші голови? Уперше цей термін стосовно невідомого монстра було вжито спеціалістами з аномальних явищ у 1994 році. Цікаво, що більшість загадкових істот, які періодично з’являються в різних куточках планети, не дістали власної назви. Вони всі носять назву Аномальних Біологічних Об’єктів. А відомий мексиканський дослідник і журналіст Хайме Мауссан, який зібрав велику кількість свідчень, показань очевидців і доказів існування цих об’єктів, запропонував називати їх Біологічними Аномальними Істотами (БАІ). Спеціалісти твердять, що БАІ – тварини, які з’явилися на Землі мільйони років тому. До наших днів вони збереглися у віддалених куточках, причому популяція монстрів дуже невелика. БАІ найчастіше «виходять у світ» у періоди підвищення температури повітря. Останні кілька десятків років під впливом цього фактора, а також, можливо, наслідків використання та випробування ядерної зброї кількість монстрів так зросла, що вони від голоду змушені виходити з ареалу, де раніше ховалися від людських очей.
   Більшість учених досі не вірять в існування таємничої чупакабри. Власне, це зручно. Тоді не треба розглядати величезну кількість фактів масової загадкової загибелі худоби, що раптово втратила кров. Бо такі випадки супроводжуються фантастичними коментарями очевидців…
   Оскільки там, де діє чупакабра, іноді з’являються дивні концентричні кола, сяючі кулі й навіть НЛО у вигляді пірамід, деякі дослідники перекладають провину за загибель худоби на… прибульців! Згідно з версією таких спеціалістів, гості з інших світів завезли сюди чупакабр, які для своїх господарів є чимось на зразок наших котів… От іноді й виривається тварюка з-під контролю, щоб погуляти на волі. А господарі, вкотре виявивши відсутність поряд свого улюбленця, лаючись, знаходять уперту істоту й повертають її назад. Але час від часу чупакабра встигає «нашкодити» й поживитися беззахисною худобою.
   Існують й інші, не менш фантастичні версії походження загадкового «вампіра». Говорять, що це – хижак з паралельного світу, який знайшов для себе «дверцята» у нові місця полювання. Або що чупакабри – «андроїди неземного походження, які збирають генетичний матеріал». Тобто біоробот інопланетного походження, призначений для вивчення життя землян. Може, тому він і не вбиває людей? А те, що описи чупакабри мають деякі розбіжності, пояснюється просто: робота час від часу вдосконалюють…
   Уфолог Юрій Райтаровський твердить: в останньому випадку буде логічним припустити, що очевидці бачили не одну істоту, а різних. Про інопланетне ж походження чупакабри, на його думку, свідчить як панічний жах, який охоплює людей у місці появлення монстра, так і нетиповий запах хижака. І емоційна пригніченість, і дивні запахи є стандартним «супроводом» появи НЛО.
   Звичайно, не обійшлося й без звинувачень на адресу Національного агентства США з аеронавтики (НАСА). Саме його лабораторія розташувалася в районі тропічних лісів на півночі Пуерто-Рико – там, де вперше бачили чупакабру. Місцеві жителі доводять, що ця тварина – мутант-вампір, який «народився» на військовій базі внаслідок генетичних помилок, що їх припустилися американські вчені. Звинувачення селян, попри їх фантастичність, скидати з рахунку не слід: фермери кажуть, ніби там, де загадкові хижаки нападали на худобу, одразу ж з’являлися люди та техніка з емблемою НАСА. Могло таке могутнє відомство зацікавитися звичайним земним хижаком? Навряд чи таке могло трапитись…
   Трупи чупакабри, до речі, до рук учених потрапляли вже неодноразово. Щоправда, оскільки це траплялося в районі тропіків, підстрелені напередодні монстри вже починали гнити й розпадатися. Одного разу телебачення навіть передало сюжет, знятий у Нікарагуа: зоологи, які обступили труп чупакабри, говорили, що ніколи нічого подібного не бачили. Зовнішність мертвої тварюки, яку птахи та хижаки не встигли дуже попсувати, збігалася з «фотороботом» чупакабри. Телекоментатор додав, що, згідно зі словами спеціалістів, походження монстра невідоме – це може бути результат як мутації, так і генетичного експерименту.
   Чупакабру вислідив, підстрелив і передав ученим тіло фермер Хорхе Луї Талавера. Таємничу мертву істоту до її відправки до Національного університету Нікарагуа встигло побачити надто багато людей, щоб повірити в те, що сказали вчені через кілька днів. Авони запевнили, що Талавера підстрелив… звичайнісінького бродячого собаку! Нікарагуанці були шоковані: хіба ж можуть представники офіційної науки так завзято й безсоромно брехати?! Фермер та інші мешканці району, де вбито чупакабру, впевнені: труп по дорозі до лабораторії просто підмінили. Про це свідчить багато фактів, у тому числі й те, що по телебаченню Манагуа показали цілий скелет собаки, а Талавера віддав ученим не всі останки монстра. Він залишив собі частину передньої лапи чупакабри – на пам’ять. До того ж на стрічці, коли монстра знімали вперше, видно, що його кістки темного кольору, а на другій вони раптом побіліли… Крім того, у підстреленої істоти одразу ж налічили двадцять два зуби нетипової форми й розміру, а потім, по дорозі, їх кількість чомусь зросла до сорока… Талавера попередив: частину лапи справжнього монстра він тепер погодиться довірити лише міжнародним дослідникам. Але бажаючих ставати на прю з НАСА поки що не знайшлося…
   Одне слово, чупакабра справді існує. Але походження цього монстра залишається загадкою, яку навряд чи можна буде розгадати протягом найближчого часу.

«Киштимський карлик Альошенька»

   Ця історія почалася 13 серпня 1996 року в селищі Калинове, що неподалік від м. Киштим Челябінської області. У Калиновому мешкала самотня пенсіонерка Тамара Василівна Просвиріна, психічно нездорова людина. Але бабуся завжди була тихою, нікому жити не заважала і тільки іноді, під час загострення хвороби, потрапляла до місцевої психіатричної лікарні. У Тамари Василівни було не зовсім звичайне хобі: вона любила гуляти по цвинтарю, збираючи принесені родичами померлих квіти. Час від часу Просвиріна навіть приносила додому фото, що їх вона знімала з пам’ятників.
   У ту грозову ніч пенсіонерка отримала «телепатичний наказ» не гаючи часу йти на цвинтар. Звична до таких «прогулянок» жінка не злякалася, а пішла шукати того, хто її кликав. І, найцікавіше, – знайшла… Нормальна людина, побачивши істоту, яку пізніше стали називати «киштимським карликом Альошенькою», втекла б світ за очі чи взагалі упала б мертвою. А Тамара Василівна навіть не здивувалася. На неї дивилася малесенька істота з величезними очима, яка дуже віддалено нагадувала людського малюка. Істота тихо й жалібно попискувала. Жінка не збиралася залишати «дитину» на могильному камені, загорнула «знахідку» в якусь ганчірочку й принесла додому. Там бабуся нагодувала «хлопчика» і почала називати його «синочком Альошенькою».
   Дивний малюк жив у Просвиріної вже три тижні, коли сусіди вирішили знову звернутися до лікарів по допомогу: усі сприймали розповіді жінки про дитину як чергове загострення хвороби, яке призвело до появи галюцинацій… Медики забрали бабусю до психіатричної клініки. Звичайно, Тамара Василівна почала плакати й доводити, ніби вдома в неї залишилася мала дитина, яка потребує її догляду. А що буде, коли її Альошенька помре з голоду?! Лікарі, вислухавши «марення» пенсіонерки, хитали головами: бідна жінка, зовсім із глузду з’їхала…
   На галюцинації Просвиріна насправді не страждала. Річ у тім, що її невістка Тамара і сваха Галина Алфьорова бачили на власні очі «синочка» хворої. Найбільш цікавим і незрозумілим у цій історії є, певно, навіть не невідома маленька істота, а людська байдужість і відсутність цікавості. Обидві здорові жінки просто… не надали значення існуванню «невідомої тваринки». Їм достатньо було переконатися, що капості від нього не буде. Ну, лежить собі, стиха пищить, п’є з ложечки воду, смокче молоко та сирок… Пенсіонерці не треба було й дуже доглядати за «малюком»: у дивної істоти не було взагалі ніяких статевих ознак та ануса. Щоправда, іноді маленьке тільце вкривалося дивним потом, що мав легкий аромат одеколону. Тоді бабуся просто брала ганчірочку і протирала нею «синочка».
   Невістка хворої пізніше згадувала, як уперше побачила «Альошеньку». Просвиріна підвела молоду жінку до ліжка, на якому лежала маленька невідома істота. Опис її звучить фантастично: «Пищить, точніше свистить воно. Ротика витягає трубочкою, язиком рухає. Він у нього червоний, лопаточкою. І два зубики видно. Придивилась: на дитину не схоже. Голова коричнева, тіло сіре, шкіра без прожилок. На очах повік не видно. І погляд осмислений! Статевих органів немає. А замість пупка – рівне місце. Головка цибулинкою, вушок немає, тільки дірочки. І очі, мов у котика. Зіниці то розширюються, то звужуються. Пальці на ручках та ніжках довгі. Ніжки складені трапецією. Він час від часу верещав, реагуючи на світло та на предмети, що рухалися. Погляд у нього був, наче в дуже хворої людини. Ця істота, очевидно, дуже страждала». Сваха пенсіонерки додавала, що за своє життя бачила багатьох дітей, у тому числі й недоношених. Але на новонародженого й взагалі на людського малюка «Альошенька» був явно не схожий… Алфьорова додала: голівка у «знахідки» була схожа на шолом – гостроверха й без волосся. «Тім’ячка», яке в малюків закривається у міру зростання, не було. Пальчики істоти (по п’ять на кожній руці та нозі) були не тільки довгими, але й тонюсінькими й гострими, і тому нагадували кігті. Нижньої щелепи «Альошенька» не мав: її заміняла якась шкірочка.
   Звичайно, що, опинившись замкненим у порожній хаті, «малюк», якого позбавили найменшого догляду, помер. Але сама хата, що стояла на час відсутності Просвиріної запечатана, знадобилася для «громадянського чоловіка» невістки бідолашної бабусі, Володимира Нурдинова. Той зазвичай жив за рахунок крадіжок та перепродажу металобрухту.
   Коли Нурдинов заліз у порожню хату, він знайшов маленький трупик, усіяний якимись личинками. Чоловікові «дивина» сподобалася, він обмив тільце, підсушив його на сонечку і сховав у холодильник. Там «Альошеньку» і знайшла міліція. Слідчий Киштимського ВВС капітан міліції Євген Мокачов, який керував обшуком, відмовлявся вірити власним очам. Він навіть не міг сказати точно, що ж перед ним лежить. Власне, це було муміфіковане тільце невеличкої людиноподібної істоти приблизно 25 сантиметрів у довжину. Голова «Альошеньки» була незвичайної форми: велика, шоломоподібна, вона складалася з чотирьох «пелюсток», що вгорі з’єднувалися й утворювали гребінь. Очниці істоти були незвичайно великими, а на верхній щелепі можна було побачити два ледь помітних маленьких зуба. «Ручки» трупика, схрещені на грудях, здавалися такими ж довгими, як і «ніжки». «Синочок» психічно хворої пенсіонерки був уже засушений, зморщений, і тому на ньому було багато складок шкіри. Трупик мав не сильний, але неприємний запах. Деякі свідки говорили, що він нагадував запах пластмаси.

   Будова скелета «киштимського карлика»

   І патологоанатоми, і гінекологи, і педіатри, яким пізніше довелося мати справу з тілом невідомої істоти, вперто твердили: у даному разі не може йти мова ні про людину, ні про людське немовля… Скелет і череп «Альошеньки» свідчили: він – не людина. «Навіть якщо якась істота й може дуже сильно мутувати, але до такої межі – це неможливо!» – твердять спеціалісти. Власне, слідчі зробили все, що змогли. Тобто, зробили фото– та відеозйомку та зняли показання свідків. «Наступним номером програми» був патологоанатом. Він оглянув мертву істоту в присутності фельдшера й сказав, що як мінімум на 90 відсотків це тіло не належить людині. Будова скелета гуманоїда мала багато відмінностей від звичайного людського «каркасу». Насамперед, це стосувалося кісток таза. Істота могла пересуватися як на двох ногах, так і на чотирьох. «Руки» «Альошеньки» теж значно перевищували довжину звичайної людської руки. Крім того, кістки руки надто нагадували будову… стопи! Скоріше за все, невідомий гуманоїд був пристосований до того, щоб пересуватися в будь-яких умовах та будь-яким способом, а також долати всі можливі перешкоди. Власне, для більш-менш точних висновків спеціалістам треба було зробити експертизу на ДНК. Плівку, зняту в Киштимі, та свідоцтво патологоанатома Самошкіна ще раз перевірили «світила» з Москви. Вони теж винесли вердикт: це ні в якому разі не людина!
   А от з аналізом ДНК виникли проблеми. Річ у тім, що для цього треба було знайти… ще одного «Альошеньку»! Трохи прохолодніше за інших спеціалістів до сенсації поставився тільки директор Всеросійського науково-дослідного центру традиційної народної медицини Яків Гальперін. Він заявив, що «пропорції голови та тіла істоти не відповідають жодному з відомих науці типів інопланетян чи прибульців з паралельних світів». А значить, «не виключено, що це дитина, понівечена атомним випромінюванням».
   Оскільки спеціалісти все ж таки стверджували, що «малюк» – не людина, тіло істоти передали уфологам, які одразу зацікавилися ним. Деякий час тільце передавали з рук у руки, а потім воно… зникло. Уфологи одразу ж почали запевняти, що останки «Альошеньки» забрали інопланетяни, а якийсь «новий росіянин» заявив, що тільце знаходиться в його особистій кунсткамері.
   Хоча судова справа міліцією була закрита, цікавість до унікальної істоти не минула. Додаткова сенсація була пов’язана з роботою японських теледокументалістів. Вони спеціально двічі приїздили до Киштима, щоб перевірити плівку. Нарешті, упевнившись, що в цьому випадку не йдеться про фальсифікацію, японці купили авторські права на зняті кадри.
   Узагалі, пермська аномальна зона заслуговує на окрему розмову. Тут побували спеціалісти різних професій та безліч телевізійників з Японії, Німеччини, США, Польщі. Усі вони сподівалися зняти приліт НЛО. Поки що пощастило тільки американцям, які зафіксували в Молебні переліт загадкових «апельсинів». А в Японії взагалі з великим успіхом демонстрували плівку про події в Молебні, Шале та про «киштимського карлика» – «прибульця «Альошеньку». Результати розслідування, яке проводили разом японська телекомпанія, що спеціалізується на вивченні таких загадкових випадків у всьому світі, та «Космопошук» довели, що «малюк» дійсно існував. Але знайти сліди людей, які вивезли «Альошеньку» у невідоме місце, так і не вдалося.
   Учені висунули ще одну гіпотезу. Згідно з нею, дивні «карлики» можуть бути мешканцями дуже глибоких карстових утворень у місцевих печерах. Під час дослідницької експедиції печери і справді знайшли. Але родичів «Альошеньки» – ні. У всякому разі, поблизу Пермі. Аот у Пуерто-Рико, як виявилося, ще тридцять років тому раптово з’явився такий самий «малюк»…
   Цій істоті не пощастило ще більше, ніж «киштимському карлику». Хлопець на прізвисько Китаєць у містечку Сапінас на південно-східному узбережжі Пуерто-Рико вештався біля підніжжя гір, сподіваючись відшукати індіанські давності. Але побачив він іншу дивину: кількох істот заввишки сантиметрів 30. Коли одна з них спробувала схопити Китайця за халяву штанів, той просто огрів «контактера» по голові ломакою, яка попала йому під руку. «Карлик» упав, стікаючи безбарвною кров’ю. Інші істоти одразу ж повтікали в зарості. А вбивця, розгледівши, кого ж він прибив, та трохи оговтавшись від шоку, зрозумів: ця істота – щось неймовірне, рідкісне, а значить, дуже дороге. Тому Китаєць знайшов скляний контейнер з щільною кришкою, у який і поклав тільце. Труп залив спиртом. Проте розпаду тканин уникнути не вдалося, і тоді хлопець звернувся по допомогу до знайомого професора Каліксто Пересу. Той помістив останки «карлика» у формалін.
   Невідомою істотою зацікавився місцевий бізнесмен Рафаеле Баерга, який попросив принести контейнер до нього. Він встиг навіть зробити кілька знімків і зателефонувати на телебачення. Але журналісти не побачили сенсації на власні очі: раптово до Баерги прийшов поліцейський і забрав контейнер. Невдовзі тіло «карлика» зникло в невідомому напрямку… Вважають, що за цим стояли американські спецслужби, сліди роботи яких і нині відчувають дослідники. Одне є цілком очевидним: пуерто-риканський «Альошенька» – не витвір хворої уяви та не газетно-телевізійна вигадка, а влада США недарма зацікавилася невідомою істотою.
   Нині японський продюсер Дегуті Масао призначив премію в 200 000 доларів за «Альошеньку». Тому в Росії знову взялися досліджувати шматок тканини, у яку був загорнутий «киштимський карлик» на момент смерті. Щоправда, дві спроби провести по ній генетичний аналіз були невдалими. На початку 2004 року провідний науковий співробітник НДІ фізико-хімічної біології ім. Академіка Бєлозерського Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова, кандидат біологічних наук В.В. Альошин теж не зміг відшукати людські гени в поданому зразку. У квітні 2005-го координатор «Космопошуку» Вадим Чорнобров знову спробував розплутати таємничу історію. Генетичний матеріал Чорнобров передав до лабораторії Російської Академії наук, якою керує професор В. Шевченко. На цей раз із плям крові «киштимського карлика» виділили ДНК людини; причому знайдені були тільки жіночі Х-хромосоми. Порівнявши ДНК «Альошеньки» з ДНК двох мавп, двох жінок та одного чоловіка, учені дійшли висновку: «зразок відповідає ДНК людини з численними відхиленнями в розвитку». Може, й справді нещасний «карлик» – просто звичайний каліка, жертва екологічної забрудненості території? Звичайно, усе може бути. Але… Знову те капосне «але»! Та куди ж від нього подінешся, коли згадані «відхилення» надто вже численні, а багато які деталі будови «прибульця» й досі не дістали пояснення. Ну, гаразд: екологія – штука серйозна, іноді й двоголові монстри з’являються на світ. А от хто бачив людину, в якої не було б пупа? Відхилення відхиленнями, але «потвору» якась мати повинна була виносити й народити. А природа поки що не вигадала іншого способу зв’язку малюка з організмом матері, ніж пуповина… У «Альошеньки» були відсутні статеві органи й органи виділення взагалі, вуха. «Карлик» мав певний набір зубів, череп, що нагадував бутон, та інші різні відмінності від людської будови. Отже, все ж таки прибулець?
   Нині вчені досить скептично ставляться до цієї проблеми, тим більше, що тіло «киштимського карлика» досі не знайдено. Позицію колег пояснив головний учений секретар Челябінського наукового центру Уральського відділення Російської Академії наук, доктор фізико-математичних наук Борис Гельчинський: «Виключати існування гуманоїдів взагалі, на мій погляд, не варто. Хто знає, хто нас із вами створив, може, ми всі є гуманоїдами. Сьогоднішній науці ще не під силу вивчення всіх феноменів, тим більше, що вчені надто консервативний народ. Отже, таємниця «Альошеньки» досі не розкрита. Що ж, будемо чекати…

IV
У світі надприродного

Сила розуму (телепатія, телекінез і таке інше)

   Однією з найбільших загадок психіки людини, безперечно, є телепатія. Звісно, її простіше назвати вигадкою, але величезна кількість свідчень передачі й прийому думок між двома людьми примушує всерйоз замислитися над цією здатністю. У наш час учені підтвердили існування телепатії, проте механізм цього феномена досі залишається великою таємницею…
   Про людський розум взагалі відомо дуже й дуже мало. Може, колись для нас не буде таємницею процес передачі думок на відстані. То тільки є загроза, що до того часу не доживе жоден з існуючих телепатів… Річ у тім, що більшість дослідників переконані: телепатія – атавізм, властивість, шкідлива й навіть небезпечна для суспільства. А значить, вона приречена на зникнення.
   У житті майже кожної людини виникають моменти, коли вона якимось незрозумілим чином сприймає досить складні думки іншої людини, ніяк не пов’язані з конкретними обставинами. Просто раптом починаєш розуміти, що скаже співбесідник – до того, як він взагалі розтулив рота. У відповідь часто чуєш здивоване: «Ти просто читаєш мої думки!» І, хоч це дивно звучить, таке твердження має серйозні підстави. Телепатичне обдаровання справді притаманне декому з нас, і люди інтуїтивно користуються ним. Однак до проявів телепатичних властивостей люди ставляться, звичайно, дуже скептично і не надають їм особливого значення. Адарма…
   Телепатія – свідчення роботи підсвідомості, найбільш поширене парапсихологічне явище. При «читанні думок» у людини працює, насамперед, інтуїція, а ось логіка воліє «помовчати». Цікаво, що незвичайний спосіб «спілкування» виявляється однаково ефективним як під час сну, так і тоді, коли ми активно діємо. Найчастіше нестандартний зв’язок виникає між матір’ю та дитиною, а також між людьми, які кохають одне одного.
   Колись англійський філософ та математик Е. Н. Вайтхед сказав, що основними складовими реальності є події і що у Всесвіті все поєднане одне з одним. Звідси дослідники феномена телепатії вивели теорію, згідно з якою найпримітивнішою формою прояву унікальної сприйнятливості до чужих думок є «чуття розуміння того, що відбувається на відстані в усіх живих організмах». Американський фізик Б. Хоффманн припустив, що телепатія та сила тяжіння мають аналогічні механізми дії. Однак пояснити феномен читання думок поки що не зміг ніхто: поставити суто науковий експеримент, який би довів наявність міжмозкового зв’язку, неможливо. Чому? Тому що телепатія, якщо мислити логічно, повинна грунтуватися на здатності одного мозку знаходити інформацію в іншому. Усі люди мають подібну будову мозку. Значить, і передача думок на відстані повинна здійснюватися одним для всіх способом. Але нічого подібного! Кожен з телепатів користується для встановлення зв’язку абсолютно різними способами. Та й інформацію отримують по-різному: на мовному рівні, на рівні символів, образів чи глибинних тілесних відчуттів. Причому телепати можуть встановлювати контакти як з близькою людиною, так і з зовсім незнайомою. До того ж іноді думки можуть передаватися на короткі відстані, а іноді віддаленість двох учасників «спілкування» один від одного не має зовсім ніякого значення. Отже, телепатія – дуже проста задача для нашого мозку? Бо добре відомо, що чим складніша задача, тим менше існує засобів її розв’язання…

   Чому ж тоді далеко не всі люди мають здатність встановлювати телепатичний зв’язок? Пояснювати все рівнем розвитку інтелекту не можна, оскільки, незалежно від розумових даних, здатності читати думки в людей найчастіше нерозвинені. Учені притримуються теорії, згідно з якою різниця між телепатами й звичайними людьми полягає в будові самого мозку. Через це електрична енергія одного мозку може при якихось не відомих поки науці умовах впливати на відстані на інший мозок. При цьому в «прийомнику» виникають резонансні біоелектричні явища – думки, відчуття.
   Регулярні дослідження незвичайних проявів психіки почалися ще в 1882році, коли в Лондоні було створена Спілка психічних досліджень під керівництвом професора Баррета. Тоді особливу увагу викликали три особи, наділені незвичайними здібностями. Молода мешканка столиці, наприклад, легко описувала продемонстрований їй за спиною малюнок або ж читала певний текст. Причому це траплялося саме тоді, коли особа, що стояла позад жінки, подумки уявляла собі картинку чи слово. А молода перуанка, яка не знала англійської взагалі, «транслювала» невідомі їй символи, складаючи досить великий текст. Для цього, щоправда, експериментатор повинен був покласти руку на її плече. Ще один учасник експерименту, молодий клерк Ірвін Бішоп, користуючись інформацією з думок учених, легко відшукував у приміщенні певні речі. На питання, як він це робить, Бішоп відповідав, що просто бачить, куди треба йти і що взяти.
   Саме тоді англійські спеціалісти дійшли висновку, що існує досі не відомий людям «уявний зір». Але перша серйозна спроба вивчити це явище була зроблена лише в 30-х роках XX століття американськими вченими Джей Бі Райном та його дружиною Луїзою. Вони, до речі, вперше застосували для описання телепатії термін «екстрасенсорне сприйняття». З того моменту цікавість до проблеми «читання думок» не вщухала. У 1969 році, наприклад, у Каліфорнійському університеті проходив міжнародний симпозіум на тему «Сучасний погляд на надпочуттєве сприйняття». На ньому була представлена доповідь про успіх міжнародного експерименту з телепатичної передачі між містами Лос-Анджелес – Нью-Йорк (США) – Суссекс (Велика Британія). У 1971 році було проведено чотири телепатичні сеанси між космічним кораблем «Аполлон -14» і Землею. Тоді астронавт Мітчелл передав на Землю 200 зображень «карт Зенера», з яких збіглося п’ятдесят одне. Не так уже й багато? Але ж випадковість у цьому разі була практично виключена, оскільки становила всього 0,0003 відсотка! На той час накопичилося достатньо свідчень «читання думок» у ситуаціях, коли інші канали зв’язку були недоступними чи небажаними. Тоді й з’ясувалося, що спонтанна телепатія – явище досить-таки розповсюджене. Серед близьких людей 10–15 відсотків могли постійно отримувати інформацію навіть на значній відстані, а 70 відсотків учасників експерименту робили це в половині випадків. А ось передавати думки, як виявилося, можуть далеко не всі… До речі, вивченням феномена телепатії в наш час займаються відомі вчені з різних країн світу.
   Академік Ю.Б. Кобзарьов припустив, що поява думки супроводжується «народженням» надлегких частинок – психонів. Енергія, яка при цьому виділяється, заряджає енергетичні згустки. Біофізики називають їх солітонами. Досліди професора Чернецького показали, що солітони мають електромагнітну природу й можуть випромінюватися в навколишній простір через очі та енергетичні центри – чакри. Після цього такі згустки вступають у контакт з мозком інших людей. Наша підсвідомість здатна «бачити» солітони, а ось свідомість через незначний енергетичний заряд у загальному «інформаційному шумі» їх не помічає. У близьких же людей мозок з часом вчиться відокремлювати думки-образи один одного. Такою ж чутливістю наділені екстрасенси та люди, які тривалий час працюють у певному колективі. Ось тільки контактувати «на замовлення» більшість із нас не можуть. Для цього потрібні особливі умови, які досягаються, наприклад, медитацією. Але й звичайний стрес може привести свідомість у змінений стан. Виникає явище так званої «кризової телепатії». Вона починає працювати тоді, коли з близькими людьми трапляється щось погане або дуже добре.
   Цікаво, що телепатія частіше проявляється в так званих примітивних народів, у яких досі активно працює більш давня частина мозку. Саме вона, схоже, й відповідає за прийом та передачу думок на відстань. Ось і виходить, що частина людства спокійнісінько користується дивною здатністю мозку, не розуміючи, як це робиться. А інша отримує шок від зіткнення з телепатією та намагається розкрити її секрети. Щоправда, практично безуспішно.
   Особлива здатність до телепатії властива, наприклад, племені бушменів, що мешкає в Калахарі. Аборигени завдяки екстрасенсорній чутливості легко орієнтуються в незнайомій місцевості, знають про дії близьких людей. На принципі телепатії заснована також дія знаменитого «радіо Калахарі». Так називають стовпи диму, якими бушмени передають повідомлення на значну відстань. Парадокс у тому, що самі дими не мають ніякої кодової системи. Однак, поглянувши на темний стовп, більшість представників племені розуміють, про що йде мова. Та пояснити, яким чином передаються й приймаються такі послання, не можуть ні спеціалісти, ні самі бушмени… Один з аборигенів пояснив принцип роботи «радіо» так: «Я роблю дим для того, щоб інша людина знала, про що я думаю. І вона теж думає, і таким чином читає мої думки…». Скоріше всього, дим просто відіграє роль сигналу «виходжу на зв’язок» і сам по собі інформації не несе. Тому й не всі люди можуть користуватися цим «передавачем». Така можливість є тільки в тих, хто може при погляді на дим вводити свою свідомість у необхідний стан. А частина бушменів та представники багатьох африканських племен взагалі можуть спілкуватися на значній відстані навіть без диму – велика кількість таких випадків зафіксована цілком офіційно…

   Телекінез

   Що ж стосується європейців, то в них дар телепатії проявляється не часто – в основному, в гострих кризових ситуаціях. Так, молода жінка побачила уві сні трагедію «Титаніка» й свою матір, що змогла вибратися з крижаної води на шлюпку. Виявилося, що потерпіла й справді збиралася зробити доньці сюрприз і приїхати в гості без попередження. А щоб подорожувати швидко та з комфортом, вона взяла квиток на горезвісний гігантський корабель… Мати потім розповідала, що, потрапивши у воду, думала саме про доньку. І «адресат» отримав повідомлення у вигляді сну.
   Чому ж здатність до телепатії – така рідкість? Наталя Бехтерева пояснювала це тим, що суспільству вона просто… невигідна! І тому еволюція заборонила мозкові використовувати читання думок. «Якщо люди знатимуть думки одне одного, суспільство не зможе існувати, бо будь-яке суспільство – це в чомусь приховання частини інформації», – говорила вчена. Тому люди почали інстинктивно «зачинятися» від телепатії й підсвідомо блокувати в собі цей дар. Таким чином, феномен телепатії, який, можливо, в далекому минулому був доступний практично кожному, у наш час зник.
   А тепер поговорімо про ще одне незвичне явище – телекінез, тобто здатність людини впливати на неживі предмети на відстані. Деякі дослідники твердять, що це стає можливим завдяки створенню могутніх фізичних полів. При телекінезі й справді генеруються сильні імпульсні поля електромагнітного походження і короткі акустичні сигнали. Інші спеціалісти вважають, що люди, наділені цим особливим даром, зрушують з місця предмети завдяки зусиллям думки (психокінез). Проте більш вірогідним є припущення, що тут є присутніми обидва явища.
   Перші публікації на тему телекінезу з’явилися в 1987 році. Трохи пізніше в прямому ефірі був продемонстрований експеримент, який доводив можливість пересувати предмети на відстані подумки. Тоді два відомих скептики – Олександр Любимов та Володимир Політковський вели бесіду з гостею студії, Нінель Кулагіною. До речі, процес пересування сірникової коробочки (рука Кулагіної знаходилася за 40–50 сантиметрів від неї) фіксувався при близькій зйомці.
   Тибетські лами володіють телекінетичними здатностями. Вони неодноразово доводили це, піднявши, наприклад, солідну каменюку з поверхні грунту на метр у повітря. Але, на відміну від європейських «спеціалістів», лами при цьому не виказують явних ознак утоми. А каміння, підняте із землі, при падінні чомусь не відскакує вбік, як це звичайно буває.
   Один з відомих екстрасенсів-експериментаторів, В. Авдєєв, демонстрував здатність пересувати стрілку компаса, пересування та обертання самого приладу, перебуваючи на відстані більше метра від нього. Цей чоловік також дистанційно пересував легкі предмети (сірники, сигарети, пробірки, банку з-під кави тощо). При проведенні експериментів екстрасенс наближував до контрольних предметів долоні. Кулагіна ж могла пересувати фізичні об’єкти, навіть коли вони накривалися скляним ковпаком (у цьому разі виключався контакт з руками жінки та взагалі якісь елементи трюкацтва). До речі, під впливом того ж Авдєєва, який перебував в особливому стані свідомості – «імаго», – відбувалися взагалі фантастичні події: змінювалися показання радіометра і відхилявся лазерний промінь! Цікаво, що за дослідами спостерігали відомі вчені-фізики – академік Р. В. Хохлов, професори Ф. В. Бунін, Я. М. Терлецький, С. П. Капіца, а також академіки Ю. В. Гуляєв, Ю. Б. Кобзарьов і вчені інститутів Москви та Ленінграда. Саме тоді й було встановлено виникнення під час телекінезу сильних імпульсних полів та різких звуків тривалістю десяті й соті долі секунди.
   Сьогодні розробленнями в галузі телекінезу займаються вчені багатьох країн. Найбільших успіхів досягла група спеціалістів з університету Д’юк (США, штат Північна Кароліна) під керівництвом професора нейробіології доктора Мігеля Ніколеліса. Спеціалісти вивчали явище мікротелекінезу (здатність живих істот впливати на електрони та інші елементарні частинки в пристроях та приладах, у тому числі в комп’ютерах). Цікаві матеріали були отримані ними в ході розробки системи управління комп’ютером за допомогою думки. Поки що експерименти ставилися виключно на мавпах. Пізніше була проведена робота, яка довела можливість управління механічною рукою тільки завдяки мозковим імпульсам.

   Попередній відбір людей з екстрасенсорними проявами вчені проводять на основі аналізу великої кількості фізіологічних параметрів, спеціального психологічного тестування й визначення так званого профілю функціональної асиметрії (асиметрії діяльності півкуль головного мозку).

   Взагалі, тварини є найбільш придатними піддослідними, коли йдеться про паранормальні явища: наші «брати менші» просто не вміють шахраювати… З’ясувалося, що іноді впливати на рух предметів можуть не тільки мавпи, а й інші тварини і птахи. Оскільки дурити людину вони не вміють, серйозні доводи на користь реальності телекінезу отримані були.
   Нині вчені мають багато відеозаписів, на яких різні люди демонструють уміння впливати на фізичні предмети на відстані. Однак пояснити це явище, а також відповісти на питання, чому здатність до таких дій властива далеко не всім людям, поки що ніхто не зміг. При вивченні телекінезу головною складністю виявилося те, що всі експерименти, проведені в цьому напрямку, погано відтворені. Річ у тім, що в екстрасенсів телекінетичні здібності, на жаль, «на замовлення» не «вмикаються»: сьогодні вони є, а завтра – їх немає. А наука робить висновки на основі статистичних даних. Ось і виходить, що телекінез є, і він – не шарлатанство, але довести його існування і пояснити причини, завдяки яким предмети раптом «вирушають гуляти», отримавши «команду» людини, поки що неможливо.
   Дослідження феномена телепортації, про яку ми мріємо, запізнюючись на роботу чи на якусь важливу зустріч, на цей час теж встигли перейти зі сфери нереального в повсякденне життя науковців. Вони вважають, що в майбутньому миттєве перенесення тіла в просторі стане звичайною справою, далекою від фантастики.
   Власне, поняття телепортації ввійшло в життя людей з казок. Пізніше засіб миттєвого перенесення людиною себе й потрібних предметів на потрібну відстань став класикою фантастичного жанру літератури. Щоправда, письменники застерігали й від усіляких непорозумінь (наприклад «дубляжу» особистості), які можуть виникати при такому способі долання простору. Ці вигадані проблеми… серйозно досліджувалися! Вони зацікавили відомого кібернетика, фізика-теоретика Норберта Вінера, який запропонував дослідити якийсь окремий предмет чи конкретну особу до максимально малих деталей. Отриману інформацію вчений мав намір кодувати в серії електромагнітних сигналів чи гравітаційних хвиль, які без перекручувань можуть долати колосальні космічні відстані. Перекинувши, таким чином, інформацію в певне місце, можна було б спробувати відновити предмет чи істоту за їх описанням. Проте якщо дослідити органічні тканини можливо, то як бути з розумом і душею? І як «пересадити» ці незрозумілі складові людини в заново «зібране» тіло? І взагалі, ким буде телепортований – власним клоном, близнюком чи суто індивідуальною особистістю? Ці питання так і залишилися власністю фантастики, але «вінеровська телепортація», в принципі, цілком здійсненна!
   У Північній Америці водяться оригінальні мурахи атта. Мурашники вони будують під землею. Матки атта – здоровенні особини жіночої статі, які, як їм і належить, тільки їдять та розмножуються, а пересуватися самостійно взагалі не можуть. Для захисту цих істот робочі мурахи будують «бетонний бункер» – камеру розміром з волоський горіх. Вона така міцна, що зруйнувати її стіни можна хіба що за допомогою лома. Так ось… Іноді матка… зникає з «бункера», з’являючись водночас у такій же камері, яка віддалена від першої на кілька десятків метрів! Причому матку мітили фарбою з пульверизатора, тому можливість помилки виключена… Дослідник загадок тваринного світу Айвен Сандерсон впевнений: атта створили справжню систему телепортації найбільш важливих членів свого суспільства, яка спрацьовує в неординарних випадках.
   Існують і зафіксовані свідчення телепортації людей, які нічим, на перший погляд, не можна пояснити. Наприклад, філософ Аполлоній, який жив у I столітті до н. е., під час суду, що вершився над ним імператором Доміціаном, раптово зник на очах присутніх і в той же день з’явився на відстані кількох днів дороги від Рима. Русич Євстратій, захоплений у полон половцями, раптово виник у Печерському монастирі в Києві, залишивши половців на самоті вирішувати, чи їм це не наснилося… Сам же Євстратій постав перед чернецькою братією поранений і скутий ланцюгом. Чернець Никон, потрапивши в полон до тих же половців, був посаджений під замок. За в’язнем постійно стежили. А щоб Никон не міг втекти, йому підрізали сухожилля на ногах… Проте чернець, прямо на очах переляканої варти, ніби випарувався і з’явився в Печерському монастирі під час церковної служби.
   У Середньовіччі чудеса з миттєвим перенесенням у просторі тривали. Острів Пасхи був відкритий 6 квітня 1722 року голландцем Я. Роггевеном. До нього нога білої людини на цей загублений серед океану шматок землі ніколи не ступала. Та в 1988 році австралійська експедиція зробила неабияке відкриття. Професор Р. Майєрс з помічниками розкопали невеличке острівне болото і знайшли в ньому… останки середньовічного лицаря в повному бойовому вбранні верхи на коні! Якщо вірити латам і зброї, то був член Лівонського ордену. В гаманці померлого знайшлися три золоті угорські дукати чеканки 1326 року… Навіть якщо припустити, що Колумб, який відкрив Америку, побував тут раніше 1492 року, то виходу з цієї часової пастки все рівно немає. Отже, мова повинна йти про телепортацію?
   Старовинні іспанські документи розповіли ще про один загадковий випадок. Двадцять п’ятого жовтня 1593 року в Мехіко раптово з’явився солдат із полку, який було розквартировано на Філіппінах (за 9000 миль від Мехіко). Бідолашного схопили й віддали під суд інквізиції. Там солдат розповів, що стояв у караулі при палаці губернатора Філіппін в Манілі. На очах військового посадовця вбили, а мимовільний свідок злочину невідомо як опинився в іншому місці. Розповідь солдата підтвердилася через кілька місяців, коли з Філіппін прибув черговий корабель…
   Класичним прикладом телепортації є життя преподобної Марії з Агреди, яка, як було з’ясовано пізніше, між 1620 і 1631 роками за допомогою саме методу миттєвого перенесення зробила понад 500 (!) подорожей в Америку, при цьому вона ніколи не полишала стін монастиря. З’ясувалося це в 1622 році, коли священик Алонсо де Бенавідес у листі до Папи Урбана VII почав з’ясовувати, хто ж встиг до нього навернути індіанців юма на християнську віру. Індіанці запевняли, що зміною релігії вони завдячують європейській черниці – «жінці в блакитному». Вона також залишила юма хрести, чотки, потір – усе необхідне для служіння меси. Спочатку визначили, що потір був узятий з монастиря Аргеди. Пізніше встановили й особу «жінки в блакитному». Те, що сестра Марія дійсно багато разів була в Америці, підтверджують документи іспанських конкістадорів, французьких дослідників і повністю ідентичні розповіді місцевих жителів, які мешкали на відстані багатьох тисяч миль одне від одного.
   Церковні архіви повідомили, що в тому ж XVII столітті в Індії, прямо на очах багатьох людей, один чоловік чомусь піднявся у повітря, а потім зник… Бідолашний з’явився в Португалії, звідки емігрував двадцять років тому. Але на батьківщині «прибульця» лютувала інквізиція, тому «теленавта», недовго думаючи, спалили, звинувативши в чаклунстві…
   У 1875 році частини британського Норфолкського полку знаходилися на півострові Галиполі (Турція). Поблизу висоти № 60 раптом утворилася дивна хмара. Кілька сотень військових увійшли в неї, хмара відірвалася від землі й понеслась у бік Болгарії. Солдат, «проковтнутих» нею, ніхто більше не бачив. Пізніше з’ясувалося, що турки в даному районі в полон нікого не брали.
   У 1924 році в Іраку два пілоти Королівських повітряних сил Великої Британії вимушені були здійснити посадку в пустелі. Коли прибула викликана ними підмога, військових так і не знайшли, хоча навколо місця посадки не було колодязів, а піщаних бур не відбувалося…
   Сенсацією ж стали кадри, на яких знято недавно померлого знаменитого майстра східних єдиноборств з Сеула Кім Ду Ока. Цей невеликий на зріст щуплявий дідок за кілька секунд розправлявся зі здоровенними спаринг-партнерами. При покадровому перегляді стрічок, що були зняті під час боїв майстра, добре видно, як він зникає, залишаючи танучий силует, водночас з’являючись в іншому місці. Противник дідка продовжував атаку на «міраж», а майстер спокійно робив ззаду легку підсічку…
   Протягом багатьох років учені намагалися з’ясувати механізм телепортації. Ефектний доказ її реальності був проведений 21 квітня 2004 року в Австрії. Тоді професор Антон Цайлінгер з Віденського університету здійснив першу комерційну трансакцію за допомогою квантової криптографії. Науковець перевів 3000 євро, отриманих від мера, з ратуші в найближче відділення банку по оптичному волокну з кодом, запакованим у квантовий стан фотона. Це, до речі, найбільш захищений спосіб передачі інформації. Однак квантова телепортація зовсім не прийнятна для перенесення істот. Отже, поки що будемо заздрити героям фантастичних творів і чекати нових відкриттів у галузі миттєвого перенесення фізичних об’єктів…

Мрія про польоти

   Чи можуть люди літати? Так. За допомогою різних пристроїв. А ще можна відчути радість польоту, стрибнувши з парашутом. Але коли йдеться просто про вільний політ – відірвався від землі й без крил злетів у височінь неба? Тільки уві сні… І все ж таки іноді – дуже рідко! – з’являється людина, яка самотужки долає силу тяжіння й піднімається над землею. Це – левітація.

   Левітацією називається вільний політ людини в повітрі без будь-яких допоміжних технічних пристроїв.

   Цей феномен є однією з найбільших таємниць світу. Більшість учених вважають левітацію казкою або хитрим трюком. Коли йдеться про циркову виставу, то так воно і є. Проте дар левітації проявлявся в багатьох людей, у яких не було нахилу до містифікації.
   Звернімося до документально підтверджених випадків таких «польотів», які відбувалися при наявності свідків. Найчастіше феномен проявляється серед прихильників якоїсь релігії. Візьмемо святу Терезу Авільську. Ця монахиня-кармелітка, яка жила в середині XVI століття, часто підіймалася в повітря під час молитви. В автобіографії (1565 рік) жінка писала, що її підносила якась невідома сила. «Це приходить, як удар, несподіваний і різкий. І, перш ніж ти можеш зібратися з думками або прийти в себе, тобі здається, ніби хмара несе тебе в небеса чи могутній орел на своїх крилах… Я повністю усвідомлювала себе, щоб бачити, що знаходжуся в повітрі… Повинна сказати, що, коли піднесення закінчувалося, я відчувала незвичайну легкість у всьому тілі, наче я зовсім невагома», – пояснювала свій стан Тереза. Вона, як справжня християнка, сприймала левітацію як випробування її смиренності й просила сестер, щоб вони тримали її в такі моменти. Йосиф Деза (1603–1663) з Копертіно, більше відомий як святий Жозеф, теж міг левітирувати. Цей францисканський монах під час молитви впадав у екстаз, підіймався в повітря й летів до олтаря. Свідком такого дива став одного разу сам Папа Римський Урбан VIII.
   Якщо звернутися до документів Православної церкви, то підійматися в повітря могли Серафим Саровський і Василь Блаженний. Останній, до речі, одного разу на очах натовпу перенісся через Москва-ріку. Усього в історії церкви відомо близько 300 святих, які мали дар левітації.
   А ось свята інквізиція збирала інші свідчення. На цей раз ішлося про польоти відьом, на яких Церква відкрила справжнє полювання. Для того щоб визначити провину людини, досить було її… зважити на спеціальних церковних вагах! Якщо жінка чи чоловік «не дотягали» до 50 кілограмів, провина, вважай, була доведеною… А якщо ваг під рукою не трапилося, звинувачену особу кидали у воду (взимку – в ополонку). При цьому за жертвою «слідчого експерименту» уважно спостерігали: не буде борсатися, намагаючись виплисти, а спливе на поверхню, наче пробка, – значить, відьма! Судячи з того, що такий спосіб визначення «нечисті» був дуже популярним, на той час люди досить часто зустрічалися з персонами, які мали дар левітації. Особлива інструкція підкреслювала: чаклуни й відьми можуть важити менше собаки не завжди, а саме після участі в певних ритуалах. Певний час після них «нечисть» не могла контролювати свою вагу, а значить, зобразити невміння плавати не могла…

   Левітація

   У молитовному екстазі підіймалися в повітря не тільки християни, а й індуси й буддисти. Давні санскритські тексти наставляли, як можна навчитися «літати» шляхом певних медитативних практик. Відомо, що левітирували маг Саммат та його учень – Будда Гаутама. А один з найбільших буддійських святих, знаменитий йог Міларепа, неодноразово в присутності свідків перелітав з гори на гору. У Персії диво левітації демонстрував дервіш Хавдар.
   Те, що єднало в польоті і святих, і грішників, – це особлива напруга свідомості. Отже, левітацію й справді можна було б віднести до розряду чудес, якби не деякі факти. Річ у тім, що іноді «літати» починали люди, яким не були властиві ані святість, ані надто великі гріхи… УХІХ столітті, наприклад, одним з найвідоміших медіумів вважався Деніел Дуглас Х’юм. Він міг зусиллям волі підіймати в повітря як власне тіло, так і різні «вагомі» предмети на зразок стола чи крісла… Численні спірити та імператор Наполеон III на власні очі бачили, як Х’юм «літав». Причому сам медіум відверто заявляв, що нічого не приховує, а тому нічого не мав проти демонстрації своїх здатностей у будь-яких «польових умовах», при повному освітленні. До того ж він дозволяв усім бажаючим спробувати знайти пристрої, які, на думку вчених, і допомагали людині відриватися від землі. Звичайно, жодного разу скептики не змогли осоромити левітатора. Він, до речі, описував невідому «підйомну силу» майже так, як і свята Тереза. Медіум майже завжди злітав вертикально, витягнувши руки над головою. У цьому разі вони робилися зовсім негнучкими, наче ломаки. А потім приходило відчуття сили, яка піднімала тіло над підлогою.
   Звичайно, кожний випадок левітації приводив до створення цілих шкіл, що намагалися дати людям змогу літати. Хто стрибав у басейн, сподіваючись, що затримається в повітрі зусиллям волі, хто кидався вивчати східні медитативні техніки… Але старання ці були марними. Як говориться, народжений плазувати літати не може…
   Одним з напрямків левітації є підйом у повітря різних предметів. Це явище трапляється так само рідко, як і польоти людини. Причому іноді цей процес прямо пов’язаний зі звуком. Священики-місіонери, які працювали на Далекому Сході, згадували, що місцеві жителі піднімали важкі валуни на високі гори, не докладаючи ніяких фізичних зусиль. Вони пересували каменюки за допомогою… звуку! Таку ж картину в 1937 році спостерігав у Тибеті шведський лікар Джарл. На його очах монахи, озброївшись великими барабанами й трубами, «умовили» величезний кам’яний блок перелетіти на потрібне місце. Здавалося, що під дією звуків плита втратила вагу й змогла плисти вгору по параболічній траєкторії. При цьому каменюка легко подолала відстань у 500 метрів! Таким способом монахи переправляли по п’ять-шість блоків на годину…
   Учені-фізики не змогли пройти повз феномен левітації, не спробувавши розібратися, у чому ж тут справа. Але численні серії спроб підняти в повітря матеріальні предмети не дали бажаного результату. Єдине, чого вдалося досягнути науковцям, – це кілька разів зафіксувати зменшення ваги піддослідної людини на один-два кілограми…
   Ученим-теоретикам пощастило не більше. Левітація ніяк не хоче вкладатися в існуючі фізичні моделі. Саме тому проекти створення антигравітації викликають самий лише скепсис учених (тут з левітацією може рівнятися хіба що проект вічного двигуна!). Однак історія вивчення цього реально-фантастичного явища не закінчилася. Інженер-електротехнік Джон Серл одного разу звернув увагу на незвичайні властивості феритових магнітів. Розробивши генератор з них, Серл почав експериментувати. І ось генератор, не перестаючи обертатися, почав підніматися над землею. Нарешті, він від’єднався від двигуна, але на землю не впав, а злетів на висоту близько 50 футів! Генератор ненадовго завис на місці, а потім швидкість його обертання почала сильно зростати, а навколо пристрою почало виникати рожевувате сяйво. Через невеликий відтинок часу пристрій, набравши велику швидкість, зник з очей. Слідів його падіння так і не змогли відшукати…
   Так само випадково знайшов ефект антигравітації й фізик Євген Підлітний, який переїхав до Фінляндії на початку 90-х років XX століття. Науковець експериментував з диском зі спеціальної кераміки. Диск охолоджувався рідким азотом і розкручувався до швидкості 5000 обертів на хвилину. Одного разу фізик помітив, що димок від сигарети його колеги почав швидше підійматися до стелі. Виміри показали, що будь-які предмети, опинившись над диском, втрачають два відсотки власної ваги. Щоправда, повторити експеримент не вдалося, але Підлітний надії не втрачає. Він зайнявся створенням імпульсного генератора гравітації…
   Голландські вчені теж не сидять склавши руки: схоже, мрія про польоти не дає спокійно жити нікому. Спеціалісти примудрилися підвісити в повітрі… живу жабу! Бідолашне земноводне помістили над пристроєм, який впливав полем прямо на клітини тіла «жертви науки». У клітинах виникав магнітний момент, протилежний магнітному полю планети. Таким чином, створювалися сили, які нейтралізували тяжіння. Доктор Андре Гейн і його колеги з університету міста Наннелі певні: невдовзі вони спокійнісінько підніматимуть таким чином об’єкт будь-якої ваги. У тому числі – й людину.
   Однак левітація так і залишається загадкою. Бо ні святі, ні відьми, ні тибетські монахи технічних пристроїв для «польотів» не мали… Не можна ж вважати таким пристроєм килим-літак, ступу з помелом чи мітлу! Та, як не один раз переконувалися люди, казка – це далеко не завжди неправда. Можливо, левітація – одна з остаточно забутих людиною здатностей. Тоді її доведеться відкривати заново.

Гіпноз

Такий особливий стан свідомості, як гіпноз, відомий людям ще з сивої давнини. Віками секрети гіпнозу знали лише жерці, лікарі й чаклуни. Звичайно, що таке неординарне явище не могло не опинитися в оточенні численних міфів. Частина з них, до речі, існує й нині.
Слово «гіпноз» – грецького походження й означає сон. Гіпносом греки звали сина Ночі (Нікти) та бога первісного Хаосу Треба. До речі, братом-близнюком Гіпноса вважали бога смерті Танатоса… Звичайно, через це ставлення до сну було особливим. І взагалі, у більшості народів світу існували різні табу стосовно людини, яка відпочиває, та того стану, в який вона в цей час впадала. Вважалося, що душа вві сні мандрує світом, і якщо заважати їй повернутися, то людина помре чи її тілом заволодіють демони. Сон був в уявленні наших предків якоюсь протилежністю реальності, її зворотним боком, де діють зовсім інші закони. Тому картини, побачені людиною в цей час, намагалися якось тлумачити.

   Сон не був єдиним зміненим станом свідомості. Не тільки легенди, а й рукописи розповідають про бойовий транс, впадаючи в який, воїни не щадили себе й не відчували болю. Крім того, відьми й чаклуни користувалися так званим «відведенням очей» (тобто робили неможливим помітити якусь дію), а лунатики впадали взагалі в несхожий ні на що транс… І ось що цікаво: практично у всіх народів є згадки про те, що інколи такі стани можна викликати штучно. Тільки дар цей властивий лише тим, хто служить Богу, або тим, хто знається з нечистою силою.

   Термін «гіпноз» вперше використав у 1843 році шотландський хірург Джеймс Брейд. Уже тоді ця назва мала кілька синонімів – сугестія, магнетизм, уселяння. Назва ця з’явилася через те, що методика введення пацієнта у транс засновувалася на балансуванні між сном та неспанням. Пацієнт під дією спеціальних прийомів засинав, але зберігав зв’язок з гіпнотизером – рапорт.

   Давні єгиптяни прекрасно знали, що таке гіпноз – у тому числі й масовий. У храмах звичайним явищем були зцілення за допомогою цього явища. Трохи згодом цю практику перейняли давні греки. Згадки про використання гіпнозу є в Біблії, Талмуді, Лейденському папірусі; про цей особливий стан розповіли свого часу такі відомі історики минулого, як Марціал, Агріппа, Плутарх та Апулей.
   З початком нової ери європейці про гіпноз забули. Принаймні офіційно. Спочатку це залежало від зростання впливу Церкви, а потім техногенна цивілізація спробувала поставити крапку на вивченні цього дива. Тому й володіли гіпнозом тоді лише одиниці – мандрівники, які навчилися цьому під час подорожей на схід, а також люди, наділені цим даром від народження. Звичайно, іноді здатності до гіпнозу проявлялися в монахів, і тоді їх сприймали як Божу благодать. У соловецькому патерику, наприклад, є згадка про старця, який покарав грабіжників, примусивши їх дві доби простояти стовпами посеред городу. Відомо також багато розповідей про чаклунів та відьом, які вселяли в людей якісь думки й примушували їх робити певні речі. Талановитими гіпнотизерами споконвіку вважали циган, в яких мистецтво вводити людину в транс передавалося з покоління в покоління. Усередині XIX століття ним часто користувалися хірурги. Наприклад, англійський лікар Джеймс Ісдейл провів таким чином понад триста оперативних втручань. Знаменитий Месмер також викликав у пацієнтів особливий стан свідомості, а самонавіювання довершувало справу зцілення… Уже в наш час Кашпіровський та Чумак, виступаючи перед аудиторією, використовували для впливу на людей той самий прийом.
   Що ж таке гіпноз? На це питання спеціалісти відповідають по-різному. Шарко сприймав цей стан як особливе нервове напруження, подібне до звичайної істерії. Бернгейм розцінював гіпноз як навіяний сон. Деякі медики говорили про особливу душевну емоцію чи хвилювання (афект), Бехтєрев пропонував вважати цей стан особливою видозміною сну.

   Демонстрація можливостей гіпнотичного навіювання шляхом викликання опіку при прикладанні холодної монети. Фотографія кінця XIX ст.

   Гіпноз – явище неоднозначне. Він має кілька стадій, які розрізняються глибиною: порівняльну, парадоксальну і символічну. При першій будь-які подразнення дають слабку реакцію. Наприклад, пацієнт однаково сприймає легкий і сильний удар, не розрізняє крик і шепіт. На другій стадії слабкі подразнення дають сильну реакцію, а сильні – навпаки, слабку. Саме в парадоксальній фазі слово має найбільше значення й сприймається піддослідним як закон. У сомнамбулічній фазі людина втрачає здатність дивуватися, може перевтілитися в кого завгодно, сприймати температурні перепади, певний смак чи біль при відсутності всього цього насправді. Але деякі моменти, підмічені при аналізі сомнамбулічної фази, не піддаються поясненню. Наприклад: відомий гіпнотизер Райков змусив думати піддослідного, що він – відомий шахіст Поль Мерфі, який жив у середині XIX століття. «Жертва експерименту» не тільки нічого не знала про самого гросмейстера, але й взагалі практично не відрізняла шахи від шашок… А ось у третьому стані гіпнозу чоловік, упевнений, що він і є «зірка», обіграв гросмейстера Таля, причому почав вести себе саме як Мерфі – став рішучим, агресивним, вимагав високі гонорари тощо. З приводу манери гри можуть бути ще якісь пояснення: мовляв, у журналі роздивлявся коментарі до партій і читав присвячені шахам статті. А ось як пояснити те, що людина почала копіювати манеру поведінки незнайомої особи?
   Коли людина «прокидається» після сомнамбулічної стадії гіпнозу, вона не пам’ятає нічого, що з нею під час сеансу відбувалося. А за наказом гіпнотизера чітко відтворює навіть найменші подробиці своєї поведінки й того, що відбувалося довкола! Проте сомнамбулічна фаза – явище досить рідкісне: її можна викликати лише в двадцяти відсотків піддослідних.
   Легше всього ввести людину в гіпнотичний стан у спеціальному приміщенні, де все розраховано на легке занурення в транс: напівморок, тиха музика, ізоляція від зовнішніх звуків. Але, як з’ясувалося пізніше, сон – не обов’язкова складова гіпнозу. У транс клієнта можна ввести й без спеціального зосередження на полум’ї свічки чи на якомусь блискучому предметі. Засновником нового напрямку став Мільтон Еріксон; його ж ім’я дістав і оригінальний метод гіпнотизування людей у активному стані.
   Медична апаратура дала змогу гіпнологам «подивитися», що ж відбувається в мозку піддослідного під час трансу. Спочатку було з’ясовано, що головний показник наявності гіпнозу – зона збудження при загальмованій корі мозку. Однак і гальмувати кору, як виявилося, немає необхідності: треба лише створити «різницю потенціалів», тобто зону надмірного збудження. Тоді людина не відчуває, що перебуває в трансі, а через деякий час раптово згадує чи дізнається від свідків про те, що робила в цей час. Такий прийом був покладений в основу технології нейрон-лінгвістичного програмування. На жаль, ним часто користуються обдаровані шахраї…
   Деякі люди вважають, що їх загіпнотизувати неможливо. Але це не так. Насправді, такому впливу піддаються всі представники виду Хомо сапієнс: гіпнотичний стан для наших організмів не є чимось стороннім. Річ у тім, що протягом дня кожна людина впадає в стан короткочасного трансу – таким чином психіка захищає себе від перевантажень. Взагалі, такий стан виник як захисна реакція на особливі обставини. Щось подібне спостерігається й у тварин.
   До речі, здатність легко впадати в транс свідчить не про слабкість волі, а про… гіпнотичний дар! Такі люди не тільки легко вчаться самостійно впадати в транс, але й можуть навчитися вводити в нього інших.
   Велика кількість міфів про гіпноз свідчить, насамперед, про те, що більшість населення землі дуже боїться втратити контроль над своїми думками й вчинками. Жертви шахрайства, здавалося б, достатній аргумент противників трансу. Проте в цієї медалі є й інший бік: гіпноз – це свого роду скальпель хірурга. Іноді з його допомогою можна зцілити серйозні хвороби, розкрити творчий потенціал особистості, допомогти тим, хто через різні обставини втратив пам’ять, позбавити людину шкідливих звичок чи тяжких комплексів тощо. А для того, щоб позбутися ошуканців, на думку спеціалістів, достатньо виказати легкий скепсис і не втрачати почуття гумору. Такого «товстошкірого» клієнта не зможе подолати жоден кримінальний гіпнотизер!

Живі факели

Одна з головних загадок нашого світу, пов’язана власне з людьми, – це пірокінез. Так називають самозаймання людей, при якому за якусь мить тіло перетворюється на попіл. Часто навіть кісток не залишається… Учені вже багато років намагаються розгадати цей феномен, але поки вони працюють, люди продовжують самозайматися… Добре, що хоч випадків пірокінезу зафіксовано не дуже багато: не більше сотні за триста років! Та за останні дванадцять років кількість самозаймань збільшилася удвічі, що не може не насторожувати. За XX та початок XXI століття документально зафіксовано дев’ятнадцять таких випадків. Існує не дуже веселий «прогноз», що з кожним роком «живих смолоскипів» ставатиме все більше…

   Літописи зафіксували перший випадок самозаймання ще в 1636 році. Але широко відомою ця проблема стала в 1763 році, коли була опублікована книжка французького автора Дюпона. Він детально описав і розібрав кілька випадків пірокінезу. Власне, за цю роботу Дюпон узявся після одного випадку. У 1725 році в Реймсі в одному з будинків знайшли мертвою дружину Ніколя Мілльє. Жінка згоріла на кухні. Її тіло знаходилося на відстані 1,5 фута від каміна. Хоча тут говорити про тіло не доводилося: від нього залишилася тільки купка попелу, деякі частини голови, ніг та хребців… Звичайно, що місцева влада тут же спробувала знайти злочинця. Підозра впала на чоловіка бідолашної жінки. Але через деякий час Ніколя виправдали, бо в розслідування втрутився якийсь лікар і зміг довести, що жінка померла через самозаймання.
   Через рік у готелі одного з французьких містечок його хазяйка спустилася у підвал і довго не піднімалася нагору. Її чоловік Жак, який вже встиг заснути, прокинувся від того, що внизу явно щось горіло. Спустившись, хазяїн готелю побачив страшну картину: на кріслі тліли останки його дружини… І знову суд намагався звинуватити чоловіка у вбивстві. І знову – марно. Жертву правосуддя врятувало те, що спеціалісти довели: дружина Жака згоріла зсередини! Тієї ночі одним з постояльців готелю був лікар. Він переконав суддів, що жоден смертний не може спалити тіло людини, не пошкодивши при цьому навколишніх предметів. А крісло, в якому знайшли тіло, так і залишилося цілим…
   У 1776 році лікар Генрі Роквол, член Британської Королівської медичної асоціації, описав у спеціальному журналі загибель свого власного дядька. Сера Роквола знайшли згорілим у ліжку, причому вогонь, знищивши тіло, чомусь не торкнув… піжаму, в яку був одягнений покійний, та постільну білизну. Поліцейські інспектори припустили, що невідомий убивця спалив чоловіка десь у іншому місці, а потім переніс на ліжко – щоб заплутати слідство. Лікарем-консультантом у цій справі виступав племінник сера Роквола. Він як спеціаліст одразу ж відкинув поліцейську версію. Річ у тім, що тіло було в такому нереальному за інтенсивністю полум’ї, що перетворилося на вугілля і легко ламалося від найменшого дотику. Тобто перенести його кудись чи начепити одежу було просто неможливо.
   Через одинадцять років пірокінез знову дав про себе знати. На цей раз жертвою вогню став італійський священик Бертолі. Почувши з кімнати, де молився падре, крик і шум, туди прибігли люди. Вони побачили, як Бертолі (точніше, те, що від нього залишилося), простерся на підлозі, і його оточило тьмяне полум’я. Коли люди почали наближатися до тіла, вогонь почав згасати і, нарешті, зник зовсім. Пошкодження були вражаючими, а ось хустка, яку падре проклав між тілом та сорочкою, виявилася цілою. Нижня одежа теж не мала ніяких слідів вогню.
   До середини XIX століття було зафіксовано вже п’ятдесят випадків пірокінезу. Стільки ж – за наступні півтора століття. У 1950 році, наприклад, мексиканський суд розглядав загадкову карну справу: Маріо Орочко, чоловіка хазяйки місцевого готелю, звинувачували в тому, що він живцем спалив свою дружину Манолу в присутності великої кількості людей. Клієнти готелю того вечора, коли сталася трагедія, сиділи в залі на першому поверсі. Приміщення було погано освітлене. У каміні Маріо смажив гусака, помічниця розносила замовлення, а Манола сиділа у великому шкіряному кріслі. Раптом жінка почала страшно кричати; вона сіпалася в кріслі, витріщивши очі і розкривши рота. По тілу Маноли бігали вогненні язики… Усього миті вистачило цьому полум’ю, щоб бідолахи не стало. На кріслі залишилася тільки обсипана попелом, але зовсім ціла одежа…
   У 1969 році на вулиці Люксембурга на очах багатьох людей прямо в салоні власного автомобіля перетворилася на купку попелу Дара Метцель. При цьому внутрішня обшивка машини та сидіння не постраждали. Пізніше дві доньки подружжя Меблі, які жили в канадській провінції Альберта, в одну мить спалахнули смолоскипами. Дівчата при цьому перебували в різних кінцях міста, на відстані кілометра одна від одної… Так само загадково загинуло у 1991 році подружжя Верней, яке тримало магазин у Діжоні.
   Навесні 1993 року мешканці перуанського містечка Орельяно зібралися в неділю на традиційну церковну службу. Священик натхненно читав проповідь. Він емоційно розповідав, що безнадійних грішників чекає пекло. Присутніх аж дрижаки пробирали. І раптом… Падре застиг у неприродній позі, звівши руки вгору, і почав кричати нелюдським голосом. Через мить з його грудей вирвався… язик вогню! За кілька секунд на амвоні вже стояв живий смолоскип. Пізніше поліція знайшла в цьому місці цілу одежу, усередині якої була одна жменька попелу…
   Іноді жертви пірокінезу не згоряють вщент. Так, у Монголії на одній із сільських доріг знайшли «чорний манекен», який застиг у сидячому положенні. Це був місцевий пастух, чиї тіло, голова й руки спеклися в суцільну смолисту масу. Одежа нещасного не постраждала. Ніяких слідів полум’я навколо «манекена» не знайшли. Температура повітря в той день становила пятнадцять градусів тепла. У вбивстві запідозрили напарника пастуха. «Вбивцю» посадили під замок, а коли слідчий захотів з ним поговорити, з’ясувалося, що в камері залишилася лише купка обвуглених кісток…
   Один з останніх випадків пірокінезу було зафіксовано 23 лютого 2003 року. Жертву самозаймання врятував її ж чоловік, який дивом зміг збити полум’я, що виривалося прямо з грудей жінки. На цьому місці тіло вкрилося пухирями, зовсім не схожими на сліди побутових опіків. Волосся жінки обгоріло, а ось брови й вії чомусь залишилися цілими. Нічна сорочка з трикотажу, яку вогонь охопив одразу, спочатку нагадувала пластиковий панцир, а потім стала схожа на сито. На другу добу в районі ліктя й плеча жінки проявилися знаки, схожі на православні хрести. Вони, до речі, не зійшли й досі…
   Наука марно намагалася пояснити причини самозаймання. Отже, методів боротьби з пірокінезом поки що не існує. Спеціалісти знають тільки те, що вогонь у цьому випадку розповсюджується моментально і на перетворення тіла на попіл вистачає кількох секунд. Крім того, температура дивного вогню перевищує 3000 градусів за Цельсієм! Навіть кістки жертв розсипаються самі, що в принципі неможливо. Практично в усіх випадках одежа постраждалих і предмети, що перебували поруч, зовсім не ушкоджувалися.
   У минулому столітті вважали, що від пірокінезу страждають алкоголіки, чиї тіла буквально просичені спиртом. Та нині відомо, що навіть у найтяжчих випадках тіло від цього згоріти не могло. Сьогодні вчені пов’язують факт самоспалення з внутрішнім станом людини. Усі загиблі в останню мить життя перебували в стані глибокого стресу. Існує також припущення, що в усьому винна кульова блискавка, енергія якої проникла в біополе людини, що знаходилася поруч. Досить ймовірним є наявність певних хімічних елементів (насамперед фосфору) в тілі людини. За якихось умов вони реагують один з одним і з повітрям, що й викликає появу вогню. А швейцарський учений Людвіг Шумахер вважає, що в самозапаленні винні не відомі досі випромінювання. За певних умова вони починають взаємодіяти з біополем людини, що викликає могутній енергетичний спалах – своєрідний вибух. Японець Харугі Іто припустив, що пірокінез виникає через зміну плину часу. Тобто всередині тіла чомусь різко пригнічуються фізичні процеси (аж до рухів атомів!), а на поверхні шкіри вони відбуваються зі звичайною швидкістю. У цьому випадку тепло, яке виробляється, не встигає випромінитися в довколишнє середовище й просто спалює людину.
   Француз Жак Міллон вважається одним з провідних спеціалістів у цій галузі. Він доводить, що крім відомих полів тіло людини має ще так зване пірополе, яке може нагрівати білкову матерію. Але не всю, а тільки ту, що має сильне біополе. А значить, під ударом опиняється тільки людина… Пірополе дуже рідко здатне давати величезні сплески, викидаючи пучки енергії, схожі на розряди невидимої блискавки. Саме вони дуже небезпечні, бо можуть спопелити тіло. А одежа й інші предмети якраз залишаються неушкодженими, оскільки не взаємодіють з пірополем. Тоді можна пояснити й те, що кількість випадків пірокінезу останнім часом зросла. Просто інтелект людини за ці роки зріс, а її біополе стало значно сильнішим…
   Але найбільш популярною версією нині вважається припущення академіка Російської Академії медичних наук В. Казначеєва та лікаря-хірурга Г. Петраковича. Згідно з нею, у клітинах організму людини – особливо в мозкових структурах – ідуть реакції, які умовно можна назвати «холодними термоядерними». А значить, за певних умов у тілах можуть виникати нескеровані реакції, які миттєво перетворюють клітини на попіл.
   А поки вчені б’ються над загадкою пірокінезу, протягом останніх років у всьому світі почали фіксувати випадки самозаймання… рослин! При цьому сусідні предмети залишаються цілими й неушкодженими…

«Саморемонт», або Регенерація

   Регенерація втрачених органів у тварин – також досі ніким не розгадана загадка. Ще донедавна вчені вважали, що здатністю до відновлення природа наділила тільки нижчі види живих істот. Якщо ящірка, наприклад, може відростити відірваний хвіст, шматок черв’яка – перетворитися на нову здорову істоту, то для ссавців такі «фокуси» залишаються за межею можливостей. Але ж еволюція живого світу йшла від нижчих організмів до високоорганізованих! Чому ж на якомусь етапі вдосконалення здатність до регенерації, така необхідна в житті, у більшості видів була втрачена? А може, і не втрачена, просто ми про це не здогадуємося?
   Казкових персонажів, що здатні відростити в себе «загублені» деталі тіла (і голову теж!), у казках багато. Але й Лернейська гідра, і Медуза Горгона, і Змій Горинич мають цілком реального «родича». Це – тритон, який є різновидом хвостатих амфібій, що вважаються одними з найдавніших представників фауни на землі. Тритони регенерують досить легко: відновлюють ушкоджені чи втрачені хвости, лапи й щелепи. Навіть ушкоджені серце, спинний мозок та очні тканини в цих амфібій регенерують! Тому тритонів широко використовують для лабораторних експериментів і досить часто запускають у космос.
   Амфібії – далеко не єдині створіння, організм яких займається «саморемонтом». Риби Даніо Реріо – двох-трьохсантиметрові чорно-білі красуні – легко відрощують частини пошкоджених плавців і навіть регенерують клітини серця! Прикладів такого «саморемонту» серед риб не бракує. Класичними ж прикладами регенерації стали ящірки, пуголовки, краби, раки, равлики, саламандри, морські зірки. Що тільки не заміняють у себе ці істоти в разі гострої необхідності: хвости, кінцівки, очі. А черв’яку плосковику, або планарії, притаманна взагалі неймовірна особливість. Якщо таке створіння перерізати навпіл, на одній половинці тіла відросте голова, а на другій – хвіст, і замість маленького трупика ви побачите дві цілком здорові істоти. Якщо ж на передньому й задньому кінцях тіла планарії зробити надрізи й не дати їм зростатися, то можна отримати справжнього казкового дракона: у черв’яка будуть дві голови і два хвости. Навіть з 1/280 частини планарії можна виростити нову істоту!

   Гребінчастий тритон під водою

   Термін «регенерація» ввів у науку французький натураліст Рене Антуан Реомюр. Це поняття означало відновлення втраченої частини тіла з Ti структурою. Наукова праця про регенерацію ніг у рака була надрукована Реомюром ще в 1712 році. Але колеги натураліста, на жаль, тоді не зрозуміли, які можливості криються в даній темі. Не знайшовши підтримки, Реомюр припинив свої досліди.

   Звичайно, що людина тільки дивилася на братів своїх менших й тихо зітхала від заздрощів: ну не дала нам природа можливості замінити голову, руки-ноги чи якісь органи! Звичайно, це можна розцінити як несправедливість, але що ж тут удієш… Нарешті, вчені вирішили дослідити механізми «самовідновлення» тварин. Може, й для хомо сапієнса є маленька надія навчитися регенерувати?
   Першопроходцями в галузі регенерації стали француз Рене Антуан Реомюр та швейцарець Абраам Трамбле. Їхні роботи, присвячені «саморемонту» живих організмів вийшли ще в XVIII столітті. Істота, над якою ставив експерименти Трамбле, тоді ще навіть не мала власної назви. Вчені так і не могли вирішити, що воно – тварина чи рослина? Пізніше з’ясувалося, що порожня стеблинка з щупальцями, яка заднім кінцем «ставала на якір» на склі акваріума чи на підводних рослинах, – досить жорстокий хижак. При дослідах частини його тіла перетворювалися на маленькі, але цілком самостійні живі організми. Раніше таке було помічено лише в рослин! Нетипова істота також відрощувала на місцях надрізів нові щупальця, перетворюючись іноді на справжню мініатюрну гідру. Тому лабораторна тварина й дістала назву страховиська, з яким начебто бився Геракл. Тільце гідри було завдовжки всього один сантиметр, однак істота могла доростати до цілої навіть з 1/200 частини!
   У 1743 році ці факти були опубліковані в «Працях Лондонської Королівської спілки», і Трамбле одразу ж звинуватили у спробі роздути дешеву сенсацію, видавши неправдоподібні байки за дійсність. Проте Реомюр, який встиг стати авторитетною персоною в науковому світі, підтримав свого швейцарського колегу. Тоді скандальна тема стала швидко набувати популярності. Протягом недовгого часу науковці склали солідний список тварин, що можуть регенерувати. Тривалий час вважалося, що механізм самовідновлення спрацьовує тільки в нижчих істот. Але пізніше з’ясувалося, що птахи можуть відрощувати дзьоби, молоді гризуни – хвости, і навіть у ссавців і людини є тканини зі здатністю до регенерації (волосся, нігті, верхній шар шкіри – епідерміс). Отже, невдовзі перед людьми постало непросте питання: чому відбувається процес «саморемонту», як він включається, чи можна викликати регенерацію штучно? І взагалі, чому ссавці втратили таку корисну особливість організму?

   Брунькування гідри

   Учені одразу ж помітили, що регенеративні процеси пов’язані з віком істоти – чим вона молодша, тим скоріше й легше відновлюються пошкодження. Якщо пуголовок швидко відновлює втрачену кінцівку, то стара жаба в такій ситуації залишиться інвалідом. Виявилося, що клітини земноводних на ранніх стадіях розвитку незрілі й можуть міняти напрямок свого розвитку. Експерименти над ембріонами жаб показали: якщо видалити у них, наприклад, частину тканин, з яких формувалася б шкіра, і помістити її в ділянку мозку, підсаджена тканина стане мозком! Пізніше такий фокус стає неможливим. Для клітин більшості вищих організмів зворотного шляху немає, а ось тканини земноводних можуть повертатися до того моменту, коли призначення клітин могло мінятися. При цьому в момент «запуску» програми «саморемонту» на пошкодженій ділянці клітини втрачають лише їм властиві особливості. Повторно «новонароджені» неспеціалізовані клітини – бластеми – починають швидко ділитися, становлячись у разі потреби тканинами кісток, м’язів, шкіри, крові, мозку… Цікаво, що у разі введення до організму під час регенерації кислоти вітаміну А регенеративні можливості настільки збільшуються, що в жаб замість однієї ноги виростають одразу аж три – про всяк випадок!
   І все ж таки, чому в теплокровних здатність до самовідновлення була притлумлена? По-перше, рубцювання ран для високорозвинених організмів є важливішим за широку регенерацію: так значно знижуються шанси стекти кров’ю чи занести смертельну інфекцію. По-друге, швидке відновлення великої ділянки пошкодженої тканини можливе завдяки виникненню однакових клітин, що швидко діляться. Але те ж саме виникає при утворенні злоякісних пухлин – раку! Отже, для організмів теплокровних стало життєво необхідним знищувати ті клітини, які починають швидко ділитися. Через це здатність до регенерації поступово втрачалася. Ні, вона повністю не зникла. Просто вищі теплокровні виявилися більш захищеними від зовнішніх впливів, тому повна регенерація стала для них не такою важливою. Хоча частково тіла вищих тварин та людей до «саморемонту» здатні: рани й порізи у них рубцюються, обідрана шкіра відростає заново, постійно росте волосся, навіть печінка здатна частково регенерувати. А ось кінцівки чи внутрішні органи відрости заново вже не можуть – природа просто забула, як це робиться… Отже, постає питання: як же вилікувати наші тіла від такого «склерозу»?
   Імунолог Елен Хебер-Кац з Філадельфії з’ясувала, що в певних ділянках тіл мишей є бластеми, завдяки яким регенерація стає можливою. Так, маленькі організми зарощували проколи в хрящах, відрощували відрізані шматочки хвостиків у 75 відсотках випадків. Але кінцівки тваринам вирішили не чіпляти. Річ у тім, що при ампутації місце розрізу треба припікати, щоб миша не померла від кровотечі ще до того, як у неї, можливо, почнеться процес «саморемонту». А припікання одразу ж унеможливлює виникнення неспеціалізованих клітин-бластем. Так що ніхто не зміг прояснити, наскільки ж організм теплокровних може реалізувати можливості відновлення.
   Однак у цьому випадку для досліджень бралися не звичайні істоти, а екземпляри з ушкодженою імунною системою. Отже, виходить, що регенерація починає працювати в організмах, в яких відсутні клітини імунної системи! У земноводних їх немає взагалі, – ось розгадка феномена. Але виходить, що теплокровні мають необхідні для регенерації гени! Просто імунні Т-клітини не дають їм працювати.
   Значить, усі живі істоти колись давно мали дві можливості зцілитися від поранень: регенерацію й імунну систему. У ході еволюції вони стали несумісними. Тоді земноводні «обрали» принцип «саморемонту», а ссавці – Т-клітини; імунна система виявилася в даному разі важливішою, оскільки була головною зброєю проти злоякісних пухлин. Інакше при спробі організму регенерувати кінцівку запустився б і процес створення ракових клітин… Отже, саме імунна система, захищаючи нас від інфекцій та раку, не дає можливості розпочати «саморемонт».
   І все ж таки вчені відшукали можливість відновлювати тканини. Замість бластем цю почесну роль почали виконувати так звані стволові клітини. Стало відомо, що в людини є свій, оригінальний спосіб регенерації. Тривалий час медики знали, що два види клітин людини можуть відновлюватися – клітини крові й печінки. Вони відтворюються за рахунок особливих клітин, так і не отримавши спеціалізації. Це і є стволові клітини. Вони містяться також у кістковому мозку; ці стволові клітини можуть ставати м’язами, жиром, кістками чи хрящами – залежно від доданих живильних речовин.
   Цікаво, а чи є можливість «увімкнути» записану в ДНК клітин «інструкцію» вирощування нових органів? Спеціалісти певні: головне – примусити організм «пригадати» свою здатність, а далі процес піде сам. Правда, кінцівку ми навряд чи виростимо. Неможливо, мов тритон, сформувати маленьку ногу чи руку, а потім спішно вирощувати її до нормального розміру. Якщо земноводному на процес вирощування, скажімо, ноги, потрібно два місяці, то в людини на це піде 18 років…
   Але для стволових клітин і без того роботи багато. Їх, до речі, найбільше міститься в кістковому мозку таза, але в дорослих такі клітини майже втратили початкові властивості. Найперспективнішими для процесу регенерації є стволові клітини, отримані з пуповидної крові. Щоправда, після пологів учені можуть зібрати всього 50-120 мілілітрів такої крові. З кожного мілілітра виділяється близько мільйона клітин, і тільки один відсоток з них здатен утворювати нові тканини «на замовлення». Отже, особистий відновлюваний резерв кожного організму невеликий. Тому в пригоді стають клітини ембріонів; їх поміщають у культуру тканини, де й починається процес розмноження. Стволові клітини можуть жити в культурі більше року і підходять для будь-якого пацієнта. Великі можливості мають також подібні клітини, виділені з мозку дорослої людини чи недавно померлого. А ось клітини, виділені з інших органів (наприклад носоглотки) не є універсальними.
   Звичайно, справа регенерації органів – завдання майбутнього. Попереду в дослідників ще численні експерименти. Треба бути точно впевненими, що новий метод не несе з собою ніякої біди (імунне зрушення чи щось подібне). Не дали остаточної оцінки й онкологи. Однак певні успіхи лабораторних дослідів й практичного втілення цього методу на вищих тваринах дають підстави сподіватися, що людина все ж таки отримає спосіб для «саморемонту». Цікаві результати, наприклад, дали розробки японських учених у галузі стоматології. У собаки, якому штучно розвили тяжку стадію пародонтозу, випали зуби. Вражені ділянки обробили речовиною, до складу якої входили ці гени й кислотна суміш (живильне середовище для розвитку клітин). І через шість тижнів у собаки прорізалися ікла! Аналогічні результати були отримані й у мавп. Учені доводять, що такий метод дешевший за протезування і дасть змогу повернути зуби величезній кількості людей.
   Дослідження показали, що людям, у яких відмовляють нирки, достатньо відновити десять відсотків клітин цих органів, і хворий уже не залежатиме від діалізної машини! Та й дитячий церебральний параліч, цироз печінки або ж серйозні хвороби серцево-судинної системи можна лікувати прямим введенням стволових клітин… Тобто лікарі спрямовують зусилля в напрямку вирощування пошкоджених органів замість їх імплантації чи постійного вживання великої кількості спеціальних препаратів. Уже тепер знайдений спосіб вирощування нових бета-клітин підшлункової залози, які відповідають за вироблення інсуліну. А це позбавить діабетиків від необхідності щодня робити ін’єкції цієї речовини. До речі, перевірка здатності стволових клітин боротися з діабетом уже у фазі завершення…
   Постійна робота ведеться також у напрямку створення засобів для «вмикання» регенерації. На сьогодні розроблено фактор росту, який стимулює ріст нової кісткової тканини. Він просто необхідний при складних переломах, коли дві частини поламаної кістки сильно пошкоджені і тому не можуть зростися. Досі в таких ситуаціях кінцівки часто ампутують… А новий фактор дасть змогу швидко «підігнати» уламки один до одного. А в Російському інституті травматології й ортопедії дослідники протягом чотирьох-шести тижнів розмножують у середовищі стволові клітини мозку, а потім пересаджують їх у суглоби, де вони регенерують хрящові поверхні.
   Два роки тому група англійських генетиків почала роботи над клонуванням… серця! Причому всередині організму… Якщо експеримент закінчиться появою нового здорового органа, пересадки, при яких організм часто не приймає тканини, будуть непотрібні. А в перспективі медики сподіваються навчитись регенерувати не тільки внутрішні органи та шкіру, але й кінцівки…
   Отже, світ стоїть на порозі повернення людині здатності до «саморемонту», які тепер є «привілеєм» земноводних.

Перевертні: таємниця повного місяця

   Поняття перевертня знайоме практично всім народам. Сучасна людина сприймає їх як елемент чергового фільму жахів, втілення чогось магічного. Протягом тривалого часу наука намагалася віднести це явище до розряду вигадок, проте з’ясувалося, що зробити це не так уже й просто… Факт залишається фактом: розповіді про дивних істот, зібрані в різних куточках земної кулі, не можуть бути простим збігом.
   Подібність зовнішності, поведінки, характерів та звичок перевертнів у легендах та міфах різних народів не можуть бути пояснені самою тільки випадковістю. У них йдеться про те, що така істота майже миттєво може перетворюватися на звіра, а потім, за деякий час повертати собі людську подобу. Вважають, що трансформація звичайної людини в монстра часто відбувається безконтрольно, у той час, коли Місяць стає повним. Перевертні надзвичайно сильні, практично невразливі (подолати їх можна хіба що за допомогою срібла чи обсидіану), одержимі жагою вбивства. Цікаво, що ж реального змогли відшукати сучасні науковці (серйозні люди, між іншим!) у кошмарних вигадках Середньовіччя?
   Але передусім звернімось до історії людства: легенди про перевертнів – це явище не тільки поширене, але й дуже давнє. Вважалося, що такою фантастичною здатністю наділені чаклуни, що можуть обертатися в хижаків. Перевертнями також називали звичайних людей, що набули звіриної подоби стараннями тих же чаклунів. У Європі й Греції у зв’язку з цим найчастіше фігурувала постать вовка, в Африці – леопарда, в Індії – тигра, а в Північній Америці – ягуара. Греки взагалі вважали, що в Аркадії, посеред глухого болота є острів, на якому живе особлива група людей-вовків, і приєднатися до неї може будь-хто – було б бажання пройти церемонію посвячення. Мешканці Еллади навіть напади епілепсії вважали одним з проявів лікантропії – однієї з форм божевілля, коли хворий починає вважати себе твариною.

   В Європі перевертнями найчастіше вважали вовків

   Особливо багато легенд про перевертнів існує в Баварії. Але вони так тісно сплітаються з історіями про вампірів, а «портрети» обох варіантів нечисті такі схожі, що відрізнити упиря від перевертня подеколи дуже непросто. На думку баварців, у людей-вовків дуже вузькі зіниці, а ще ці істоти часто уважно придивляються до облич звичайних людей. До того ж у північній Німеччині чомусь вважали, що вимовити слово «вовк» у грудні – це спровокувати напад перевертня на людей.
   Датчани перебувають у непохитній упевненості з приводу того, що таку істоту можна відрізнити, орієнтуючись на форму брів, а ірландці вірять, що здатність обертатися в хижака є якоюсь хворобою, тому вона може вражати цілі родини. Взагалі, в Ірландії до істот з аномальними здатностями ставлення було досить оригінальним. Одна з легенд, наприклад, розповідає, що перевертень з Міта запросив до себе… священика! Падре попросили доглянути хвору дружину-вовчицю хазяїна…
   З плином часу поняття «перевертень» звузилося, і так почали називати людину, яка вміє перекидатися на вовка. Чому саме на цю тварину? Якщо ми з вами уважно переглянемо старі легенди, то з’ясується, що розповіді про загадкових істот з’являлися саме в той час, коли вовки дуже розмножилися й стали реальною загрозою для життя людей.
   Оскільки в Середньовіччі вважалося, що перевертнем можна стати з волі чаклуна, існувало багато рецептів, як здихатися від цієї напасті. Особливо ретельно винищували «нечисть» мешканці Європи. Саме там у XV–XVII століттях вели жорстоке «полювання на відьом». Бідолах, яких підозрювали в чаклунстві, катували, топили, спалювали живцем, колесували й вішали. При цьому перевертні «становили компанію» черговій знайденій відьмі. Смішно? Не дуже. Особливо якщо звернутися до статистики. За офіційними документами, у XVI столітті французький парламент прийняв закон про винищення «перевертнів». Внаслідок цього закону з 1520 по 1630 рік у державі за звинуваченням у чаклунстві й здатності перетворюватися на вовка було знищено понад 30 000 чоловік… Навіть через триста років жах перед «людьми-звірами» не щез. Французькі селяни з віддалених районів країни намагалися не виходити з дому вночі, оскільки боялися нападів таких істот. А мешканці Бретані й Нормандії вірять у те, що людина може обернутися у вовка, і сьогодні…
   Можливо, таке ставлення до перевертнів не буде здаватися дивним, якщо перегорнути старі документи. У 1521 році подорожній, що проїздив через прикордонне містечко Поліньї, відбив напад ошаленілого вовка. Хижак отримав кілька поранень мечем і почав відступати до лігвища. Але подорожній не відставав і, нарешті, вийшов до хижі одного з мешканців околиці містечка, Міхаеля Вердунга. Чоловік з’явився у дверях тієї миті, коли жінка хазяїна почала перев’язувати Міхаелю рани від леза меча… Звичайно, Вердунга арештували, і він, стараннями ката, не зміг довго мовчати. Перевертень визнав те, що він натирався спеціальною маззю, завдяки якій перетворювався на вовка, а потім нападав на людей. Після суду людожера спалили живцем…
   Трохи пізніше в Оверні розглядали справу жінки-перевертня. Про неї місцеву владу повідомив… чоловік «вовчиці»! На рахунку жінки вже було кілька вбитих; під час останнього «полювання» вона втратила кисть руки. Обрублену кінцівку передали в суд як речовий доказ. Після катування «вовчиця» визнала свою вину й теж опинилась у вогні. Таких свідчень існує так багато, що на них не можна просто заплющити очі, назвавши їх фантазією…
   У Східній Європі, у Німеччині й Франції довгий час вірили, що перевертень може просто міняти власну шкіру, вивертаючи її навиворіт тим боком, що вкритий густим хутром. Для того ж, щоб знову повернути собі людську подобу, перевертень знову повторює цю операцію. Дико, але тисячі людей були буквально порізані на шматки «правдошукачами», які намагалися вивернути шкіру підозрюваних «хутром наверх».
   Слов’яни називали перевертнів вовкулаками або вовкодлаками. Характер ці істоти мали особливий; тут явно проступає суміш фольклорних рис і елементів християнської демонології. У слов’ян, на відміну від народів Європи, у давнину перевертнів вважали персонажами… позитивними, а факт обертання в звіра – цілком нормальним. Такі практики, якщо вірити древнім, на слов’янській території були досить поширеним явищем. Наприклад, Геродот абсолютно без здивування описував плем’я неврів, що колись мешкало на території сучасної Білорусі. Ці люди, за словами історика, щороку на кілька днів оберталися в хижаків і ставали великою зграєю вовків. А давні билини показують, що герої майже завжди виявлялися перевертнями й сприймалися як істоти божественного походження. «Діапазон» можливостей наших предків був на диво широким: богатирі в критичний момент могли перекинутися на тура, ведмедя, вовка, рись, щоб допомогти подолати великі сили противника. Обертання в куницю чи горностая давало воїнам можливість пробратися у ворожий стан, підслухати секрети чи накапостити в чужому арсеналі й попсувати зброю. Могли слов’яни ставати й соколами – коли виникала потреба роздивитися місцевість чи швидко дістатися в потрібне місце.
   З прийняттям християнства картина змінилася. Попередні боги отримали статус демонів. Звичайно, що й герої, які мали неординарні здатності, та «перевертні»-помічники або спішно втратили свої нетипові якості, або перетворилися на монстрів, зустріч з якими загрожує нормальній людині муками й смертю. Незважаючи на це, розповіді про перевертнів не втратили своєї популярності.
   Одним із різновидів легенд про людей-звірів є історії про дітей, вихованих у зграї тварин. Такі малюки, якщо виживали в нетипових умовах, переймали звички своїх нових «родичів». На жаль, такі розповіді створювалися на реальній основі. З глибокої давнини ведеться перелік історій про маленьких «мауглі», що втратили людську подобу. Якщо діти потрапляли у зграю малими й перебували в ній кілька років, справа вважалася безнадійною: повернути їх до нормального людського життя було неможливо. Звичайно вони не могли звикнути до одежі, замкнених приміщень, боялися людей чи виказували агресивність до них; людську їжу «мауглі» не вживали. Розмовляти вони теж не могли навчитися, а іноді й примусити таких істот ходити на двох ногах було марною справою. Практично всі «діти-звірі» швидко гинули в «неволі»; відпустити ж їх до лісу ніхто не наважувався…

   Перетворення вовкулака

   Існування таких «напівлюдей» теж сприяло формуванню легенд про перевертнів. Зовнішність «мауглі» могла налякати кого завгодно: «дикуни» були брудні, вкриті болячками й подряпинами, мали довге сплутане волосся, поламані зуби, довгі міцні нігті, що більше нагадували пазурі. Рот їх часто був у крові від сирого м’яса. «Мауглі» копіювали поведінку тварин, видавали звуки, характерні для хижаків. Крім того, «люди-звірі», на жаль, були особливо жорстокі й люті…
   Про те, що справжні перевертні – не казка, а похмура реальність, парапсихологи говорили вже давно. Звичайно, науковці з цим категорично не погоджувалися. Протягом століть усі спроби логічно пояснити феномен «перевертнів» серед учених вважалися відвертою нісенітницею. Проте деякі обставини примусили спеціалістів серйозно зацікавитися «казковою» проблемою. Зовсім недавно стало зрозуміло: в основі розповідей про перевертнів може бути досить рідкісне захворювання – лікантропія.
   Ця напасть дістала назву від імені царя Аркадії Лікаона (він згадується в грецькій міфології). Легенда розповідає, що йому була властива рідкісна жорстокість, що він приносив богам людські жертви, а одного разу «пригостив» самого Зевса тілом зарізаної дитини… За це боги перетворили Лікаона на вовка. Та навіть у новому образі цар зберігав деякі прикмети людини, розумів усе й навіть намагався говорити.
   Про цю біду, коли божевільний починає вважати себе твариною, знали ще медики глибокої древності. У Греції описували цю напасть, назвавши її «вовчим божевіллям». У 125 році до нашої ери Марцел Сікст описав людину, хвору на лікантропію. За свідченням спеціалістів, напади хвороби супроводжуються не тільки вовчою лютістю, але й відчуттям дикого голоду…
   Нарешті, сучасні лікарі вирішили звернути увагу на роботи своїх колег з минулого. У 1963 році в Лондонську Королівську медичну спілку була представлена робота «Про порфірію й походження перевертнів». Її автор, лікар Лі Ілліс з Хемпшира, дослідив величезну кількість документальних свідчень та хронік, а також близько вісімдесяти випадків лікантропії, що були описані і вивчені дипломованими спеціалістами. Ілліс пояснив «епідемії» «вовчого божевілля» в різних країнах світу в різні часи. Він вважає, що всі появи перевертнів мають достовірне медичне обгрунтування. Ілліс говорив: більшість «вервольфів» страждали від уродженої порфірії. Доказом може служити співвідношення між реальними симптомами цієї хвороби й описами перевертнів. Порфірія ж є наслідком рідкісного, на щастя, виду генетичних порушень, які призводять до розвитку особливої чутливості шкіри до світла (зокрема сонячного). Це явище дістало назву везикулярної ерітеми; бідолашна жертва цієї недуги під дією світла починає вкриватися запаленими плямами. Звичайно розвиток ерітеми супроводжується гострим болем, внаслідок чого люди втрачають не тільки людську подобу, але й розум…
   Одними проблемами зі шкірою порфірія не обмежується. Запалення досить швидко перетворюється на глибокі виразки, а потім охоплює хрящі й кістки хворого. У людини на цій стадії поступово руйнуються повіки, ніс, вуха й пальці. Іноді шкіра жертви порфірії вкривається темними плямами, а зуби через відкладений у емалі порфірин набувають червоного або червоно-коричневого кольору. Звісно, хворий не перетворюється на вовка, але стає істотою, дуже далекою від людини – як у фізичному, так і в психічному розумінні.
   Стан хворих на порфірію досить точно відображає стан перевертня: жертва гормонального бунту виходить з дому тільки вночі, бо сонячне світло викликає в неї нестерпний біль; психічний стан поступово погіршується, переходячи від легкої істерії в маніакально-депресивний психоз; запалення на шкірі нагадують подряпини й укуси, типові для перевертня. Волосся в бідолашного довге, бо через запалення шкіри його не можна чіпати, а спотворені риси обличчя нагадують страшну маску. Ці класичні ознаки «людини-звіра» зафіксовані багатьма середньовічними суддями.
   Лі Ілліс вказав, що існує кілька різновидів порфірії. Усі вони грунтуються на генних «поломках» і виникають внаслідок порушення обміну речовин. На щастя, той різновид хвороби, який став причиною народження легенд про людей-перевертнів, трапляється сьогодні дуже рідко. Ілліс заявив, що порфірія дійсно може бути спадковою, бо на її розвиток впливають як генні порушення, так і особливості клімату, продуктів і способів харчування. Через це в Західній Європі перевертнів було особливо багато. «Епідемія» іноді охоплювала цілі селища (особливо багато таких фактів зареєстровано у Швеції та Швейцарії). А ось на Цейлоні, наприклад, порфірія не проявлялася ніколи. Може, тому в місцевому фольклорі відсутні й міфи про перевертнів?
   Нині теж подекуди трапляються напади лікантропів на людей. Щоправда, дуже рідко: з 1990 року жертвами хворих на порфірію в Іспанії, Бразилії та Великій Британії стали сорок шість осіб. За даними медиків Америки, тільки в їхній країні існує близько тисячі пацієнтів, які хворіють на цю страшну генетичну недугу.
   Лі Ілліс фактично започаткував систематичне вивчення проблеми, яка непокоїла людство ще в давнину. Однак версія лікаря не змогла пояснити всі питання, пов’язані з перевертнями. Наприклад, історія свідчить, що люди-вовки могли повертати собі людську подобу. Ілліс же зазначив, що «перетворення» лікантропа на звичайну людину можливе. Але – тільки теоретично. Не зміг він також пояснити, чому на перевертнів так впливає повний Місяць. Іноді, коли поява перевертня не пов’язувалася з фазою нічного світила, вона відбувалася в особливих місцях, які описувалися як «чорна земля», «чорні скелі», «чорне каміння». Тобто там, де присутні мінерали чи гірська порода темного кольору. Чому? Поки що медицина не може дати відповіді на це запитання. Отже, таємниця людини-звіра не розкрита…

Нащадки графа Дракули (вампіри)

   Здавалося б, уже давно відійшли в небуття страшні легенди про переродження людей у жахливих вампірів. Історії про Дракулу та його «родичів» сприймаються сьогодні як казки. Але фантасти не залишають цієї теми без уваги. Письменники намагаються розкрити жах гемоглобінозалежності, а дослідники твердять: що б не вигадала людина, все це вже існує насправді…
   Звичайно, що при згадці про вампірів на думку одразу ж спадає Дракула. Цей легендарний кровопивця з похмурої загадкової Трансільванії вдень перетворювався на мертве тіло, а вночі полював на людей. Жах перед Дракулою не відпускав світ з обіймів з 1897 року, коли знаменитий вампір став головним героєм роману жахів Брема Строкера. А значно раніше, ще в 1746 році, Дом Августин Калме (Калмет), французький монах-бенедиктинець і бібліограф, опублікував книжку «Дисертація про появу ангелів, демонів і примар, а також про появу вампірів у Богемії, Угорщині, Моравії й Сілезії». Через тринадцять років вийшло англійське видання роботи Калме. Книга набула неабиякої популярності, оскільки її автор намагався вирішити питання вампіризму й тому підійшов до з’ясування реальності цього явища дуже сумлінно. Дом Калме спробував пояснити, як тіло нечисті може покидати могилу, щільно засипану півтора-двохметровим шаром грунту. Він підняв питання про те, чи є в самому тілі дух, звичайно відсутній у померлого. Автора цікавило, що ж може надавати вампірам такої диявольської сили, а також чому їхні тіла такі свіжі й наповнені кров’ю.
   В існування вампірів вірили завжди й в усіх куточках світу. Немає такого народу, який би не боявся «живих мерців», що випивають кров із людей. Дослідники вважають, що вперше про цю нечисть заговорили в Давньому Єгипті й у Межиріччі. Цікаво, що зовнішність вампірів, описану різними авторами, не можна віднести до якогось одного типу. У китайських кровопивців, наприклад, фігурують страшні кігті, налиті кров’ю очі й спухлі губи. Зазвичай, ці породження темряви нападають на жінок і вбивають новонароджених. На відміну від китайських «родичів», японські й бірманські «породи» вампірів пожирають людські душі. Індійський В’єтала крутиться поблизу місць кремації, відшукуючи тіло, яким можна заволодіти. Тибетська нечисть має криваві очі й зеленуваті губи. В Ашанті вампіри вночі світяться, ніби натерті фосфором. Вони, як і кровопивці давньої Мексики, вештаються по лісах і можуть прибирати вигляду вовка. Про європейських вампірів відомо стільки, що переказувати цю інформацію немає ніякого сенсу. Батьківщиною цього різновиду нечисті є Трансільванія, а також територія Карпат та Балкан.
   Отже, що можуть вампіри? Літати, перетворюючись на кажанів, птахів, комах або не втрачаючи людської подоби; керувати тваринами; створювати інших кровопивців; керувати людьми за допомогою гіпнозу; «проходити» крізь стіни, землю й найменші щілини; пересуватися по вертикальній поверхні; рухатися з величезною швидкістю. Додайте до цього списку можливість існувати вічно, рідкісно тонкі слух, дотик, нюх та силу, яка перевищує людську в кілька разів… Чудовий «портрет» вийшов, чи не так? Для захисту вампіри можуть обертатися у величезного вовка чи солідного кажана, однак не гидують формами пацюка, миші, птаха, собаки й навіть блохи.

   Так уявляли легендарного вампіра графа Дракулу

   У кожного народу був свій арсенал засобів боротьби зі страшною нечистю. Часник, осикові кілки, вбиті в серце потвори, відрізані й окремо поховані голови вампірів – ось короткий список «найдієвіших» рецептів знищення кровопивці. Відгомін війни з вампірами, до речі, відчувається і в наш час: кілька років тому мешканець чеського містечка Челяковці, копаючи канаву для каналізаційної труби, біля власного дому надибав на старий цвинтар. Скелети знаходилися неглибоко від поверхні землі, а їхній вигляд і характер поховання говорили про те, що останки належали… вампірам. Директор місцевого музею прокоментував страшну знахідку так: «У це неможливо повірити. Але доводиться. Це перший у світі цвинтар вампірів, що був будь-коли відкритий. Такої великої групи вампірів, діючих в одному місці, не було навіть у Трансільванії». Археологи встановили, що всі могили належать до кінця X – початку XI століть. В одинадцяти ямах поховані тринадцять чоловіків середнього віку, які лежать на боці чи на животі зі зв’язаними шкіряними ременями руками й ногами. Серця покійних були традиційно пробиті гострими осиковими кілками. Але ж усіх цих заходів «заспокоєння» нечисті чомусь стало замало. Спеціалісти вказують на ознаки того, що деякі могили знову розкопувалися, а їхнім «мешканцям» відрубували голови й ноги. Чеська преса писала, що страшна знахідка свідчить про нашестя вампірів на Челяковці на початку минулог тисячоліття.
   Виявляється, у Радянському Союзі, який називали «країною атеїзму, що переміг», активно боролися з нечистю! Важко повірити, але збереглися документальні свідчення існування в 1937 році справи про вампірів. Тоді якийсь доктор Люленфельд, спеціаліст з отрути й бактеріологічної зброї, винайшов метод визначення нащадків розстріляних вампірів… Для цього Люленфельд створив гематоген на основі не бичачої, а людської крові. Свідки твердили, що за допомогою нового засобу можна виявити прихованих вампірів (навіть якщо вони не підозрюють власної природи) ще в дитячому віці. Звичайно, знайдених «кровопивців» належало одразу ж знищити… Може, тому на території СРСР нечисті практично не було?
   Задокументовані випадки вампіризму трапляються й сьогодні. За даними книжки «У крові щось є», у США нині живуть близько восьми тисяч «дракул». У штаті Техас, наприклад, тридцятивосьмирічна Кейн Преслі офіційно заявила про те, що вона є гемоглобінозалежною. «Вампірський стаж» жінки становить уже тридцять років. Преслі каже, що всіх непокоїть тільки те, чи спить вона в труні і чи є в неї ікла. Кейн відпочиває у звичайному ліжку, і зуби в неї не видозмінювалися. Проте в її зовнішності, справді, є щось від фантастичного кровопивці: тонке й дуже бліде обличчя, чорне волосся, криваво-червоні губи (жінка користується помадою тільки цього кольору). «Вампірка» доводить, що вона обов’язково має випивати за день один-два стакани крові. Іноді вона просить її в… знайомих чоловіків. Але найчастіше донором буває корова місцевої молочниці. Протягом довгих років ніхто не знав про нетипові звички Преслі, поки одного разу її знайомий не обмовився про те, що спілкується зі справжнім вампіром… Після цього у Преслі друзів і приятелів значно поменшало. Але ті, що залишилися біля Кейн, поставилися до новини спокійно – вона ж не полює вночі на вулицях!
   Преслі пояснює, що й вона, і подібні їй жертви гемоглобінозалежності – не вбивці. «Ми просто не можемо без крові», – констатує жінка. Сьогодні в неї багато добровільних донорів… Але частіше Преслі приходять листи з погрозами. І не дивно. Не всі хворі на «вампіризм» не виявляють агресії відносно звичайних людей. Так, у США з 1994 року ФБР розшукує Пола Мерріота. Той «подорожує» країною в пошуках чергової жертви. На сьогоднішній день Мерріот вважається одним з найнебезпечніших злочинців Америки. На його рахунку – тридцять вісім нападів на молодих дівчат. «Вампір» випивав кров жертви і зникав… Від цього хижака постраждали мешканці одинадцяти штатів!
   Отже, вампіри існують не тільки в легендах? Напевно, це так. Спеціалісти з паранормальних явищ навіть створили особливу класифікацію «кровопивць». До першого виду належать гемоглобінозалежні особи. До другого – вампіри-зомбі, здатні міняти зовнішній вигляд. «Розумна» нечисть використовує їх як слуг, коли виникає потреба, скажімо, у масовому вбивстві. Саме цей вид може заражати жертви з першого ж укусу, перетворюючи їх на таких же зомбі. Вважається, що нині такі створіння трапляються вкрай рідко, але колись давно саме вони знищували цілі села, а чисельність таких потвор стрімко зростала. Мабуть, тоді й знадобилися запаси часнику й осикових кілків…
   Існують нібито також духи-вампіри: астральні тіла вампірів чи померлих людей. Вони не належать нашому світові, але можуть матеріалізуватися в реальності за власним бажанням. Зброї проти цих потвор людство не вигадало, оскільки вони полюють на тих, хто спить, випиваючи їхню енергію волі. Жертви таких кровопивць часто втрачають розум…
   В окрему групу дослідники паранормальних явищ вирізнили термовампірів, які живляться теплом людського тіла. Після «годування» нечисті жертва помирає від переохолодження.
   І, нарешті, група, що знайома всім. Це – так звані енерговампіри. Цікаво, що в їх реальності не має сумніву майже ніхто з наших з вами сучасників. Енерговампіри – це люди, які з не відомих нам причин не отримують життєвої енергії від природи і тому змушені забирати її в тих, хто поряд з ними. Такі істоти живляться нашими сильними емоціями. Що ж стосується сексуального вампіризму, то про нього написані цілі дослідження.
   Більшість людей розглядає існування вампірів з наукової точки зору. Трапляються припущення, що раніше за нечисть приймали хворих на чуму або на тяжку форму порфірії. Тяжкий стан хворих супроводжується страшними болями і змінами в психіці: хворий на порфірію починає їсти сире м’ясо, пити кров – це частково притуплює біль і поновлює кров’яний баланс. Що ж стосується надприродної сили, то її часто надавав хворим звичайнісінький відчай. А втративши розум, вони взагалі ставали дуже сильними. Як і всі психічно хворі люди. Хворі на порфірію часто накидалися й на людей. Подолати такого «вампіра» дуже важко. Спинити його можуть хіба що кілок чи добра ломака… Оскільки денне світло посилювало біль, «нечисть» виходила на полювання вночі. А коли після їжі біль вщухав, хворий ховався куди-небудь (часто у склеп), де й відсипався. Звідси – повір’я про те, що вампіри сплять у могилах і полюють уночі.
   До речі, симптоматика порфірії дає можливість зрозуміти, чому ж у багатьох народів так непросто було відрізнити вампіра від перевертня… Причини виникнення цієї хвороби поки що до кінця не зрозумілі. Але вона часто виникала в разі кровозмішення між близькими родичами. Саме тому, можливо, порфірія була поширена в гірських районах Трансільванії.
   У наші дні це дуже рідкісна хвороба, яка уражує в середньому одну людину серед ста тисяч. Завдяки сучасним методам лікування (хіміотерапія, постійні переливання крові тощо) та препаратам порфірія, хоч і важко, але лікується…

Чудеса з рогулькою

   Про засіб пошуку прісної води й руд металів за допомогою звичайної лозини писали багато. Тонкий прутик у вмілих руках стає справді чарівним пристроєм, а підземні джерела притягують його, наче магнітом. У чому ж тут справа?
   Так звані лозоходці зазвичай користуються рогульками з верби, вільхи й горішника. Коли наші предки «озброїлися» такою «технологією водопостачання», достеменно невідомо. Але існує припущення, що пошук прихованих джерел питної води за допомогою лози використовувався ще в Давньому Єгипті – понад 8000 років тому…
   У літературі про цей метод уперше написали в 2100 році до н. е.: у старовинному рукописі була наведена навіть гравюра із зображенням лозоходця. Описання такого способу пошуку води й копалин зустрічається також у Плінія Старшого (I ст. до н. е.) і Парацельса (XVI ст.). Вважається, що більшість родовищ руд у Німеччині, Чехії та Франції в XV–XVIII століттях були відкриті саме завдяки талановитим лозоходцям. У Франції, наприклад, вони знайшли понад п’ятдесят родовищ заліза, золота, срібла, міді, цинку, свинцю, сірки і кам’яного вугілля.
   Поступово з’ясувалося, що загадкову рогульку можна використовувати не тільки для знаходження копалин чи джерел. Свіжі прутики верби й вільхи іноді показують місця, де лежать приховані скарби, затонулі кораблі або… зниклі люди. Крім того, справжні лозоходці на основі «показань» тонкої лози за малюнком чи фотографією визначають, жива зображена на них людина чи ні, здорова чи хворіє. Та й ловити крадіїв чи вбивць разом із прутиком легше.
   Давні слов’яни були знайомі з лозоходством, можна сказати, споконвіку. За допомогою рогульки майстри обходили місцевість, уважно стежачи: чи не «клюне» кінець прутика землю? Якщо лозина починала зацікавлено «розглядати» землю, можна бути певним – саме там б’є підземне джерело чи проходить жила руди. У російській літературі вперше про цей феномен розповів М. В. Ломоносов. Учений, щоправда, сумнівався в надійності даного методу, але настійно рекомендував брати до уваги показання такого «пристрою».
   Дуже цікавився можливостями рогульки також письменник і вчений Й.В. Гете. Він одним з перших припустив, що лозинка є лише індикатором певних процесів у організмі людини. Отожто примхливі прутики далеко не завжди хотіли працювати, відгукуючись на таємничий «підземний заклик» тільки в руках особливо чутливих людей.
   Загадкові рухи рогульки в науковому світі дістали назву біолокації або біофізичного ефекту. Власне, ретельно вивчати це явище почали тільки з початку XX століття. У 1912 році при Французькій Академії наук була навіть створена особлива комісія з вивчення ефекту лози. У Росії теж неодноразово відбувалися з’їзди спеціалістів із цієї проблеми. Цікаво, що вже в 1913 році професор В. Айгнер висунув гіпотезу, згідно з якою біолокація – це фіксування людиною потоку заряджених частинок іонів, які випромінюються родовищем корисних копалин.

   Сучасний лозоходець

   ЮНЕСКО також приділило багато уваги природному феномену. За дорученням цієї організації проблеми лозоходства вивчав голландський учений С. Тромп. Однак, намагаючись розгадати таємницю рогульки, цей науковець зазнав фіаско. Єдине, що вдалося Тромпу, – це підтвердити наявність ефекту «чарівної лозинки».
   У Радянському Союзі офіційна наука до лозоходства ставилася зневажливо. Але це не змогло вбити ентузіазму численних дослідників. У ході десятків тисяч експериментів було з’ясовано, що рогулька починає крутитися і схилятися до землі над рудними родовищами, резервуарами підземних вод, над побутовими магістралями, рейковими шляхами, під лініями високовольтних передач тощо. Саме тоді науковці замінили рогульку з лози дротовими рамками з міді, алюмінію або сталі, які мали Г– чи П-подібну форму. Точність пошуків значно зростала, якщо експериментатор використовував одночасно дві рамки, тримаючи їх у двох руках.
   Безперечно, організм людини в біолокації відіграє велику роль. Фактично лозоходець і його знаряддя перетворюються на єдиний пристрій. І дійсно: варто зосередитися на рамці і подумки уявити, що вона повертається, як через короткий відтинок часу рогулька справді починає рухатися. Річ у тім, що рамка перебуває у стані хитливої рівноваги. Поки дослідник максимально зібраний, він на несвідомому рівні сприймає локальні викривлення фізичних полів (електричного, магнітного, радіаційного, гравітаційного, акустичного). А варто лише на мить зосередити увагу на чомусь іншому, і нервові імпульси, які керують нашими кінцівками, послаблюються, рука майже непомітно нахиляється, і рамка починає повертатися. Через це деякі вчені взагалі вважають біолокацію вигадкою; мовляв, через нервове напруження м’язи починають скорочуватися мимовільно, і це ніяк не залежить від наявності чогось важливого під шаром грунту.
   Останнім часом скептиків у світі стало значно менше, а метод біолокації почав використовуватися практично в усіх сферах життєдіяльності людини. Та найбільшу користь загадкова рогулька принесла все ж таки при пошуку корисних копалин. Наприклад, на початку ХХ століття німецькі вчені знайшли в Південній Африці за допомогою лозинки більше сотні джерел підземних вод, що вирішило проблему питної води в регіоні. Радянські геологорозвідувальні експедиції також використовували в своїй роботі метод біолокації. У середині 70-х років минулого століття в СРСР за «нетрадиційною методикою» працювали близько сорока груп спеціалістів.
   Окремо слід згадати, що рогулька часто допомагає знайти зниклих людей і предмети, засипані об’єкти, споруди, що давно були зруйновані часом. Будівельникам рамка покаже, де слід будувати дім, водіям і дорожнім інспекторам – на якому відтинку шосе можливі аварії. Так же можна визначити «слабкі місця» трубопроводів, підземні пустоти, давні поховання. На морі за допомогою методу біолокації можна визначити місце аварії судна, а в горах і в шахтах – знайти людей, які потрапили в аварійну ситуацію.
   Унікальність біолокації полягає в тому, що пошуки будь-яких об’єктів можна проводити не власне на місцевості, а взагалі не виходячи з дому. Для цього достатньо «озброїтися» картами, планами і фотокартками. Причому таким чином сучасні «лозоходці» працюють уже досить давно. Під час Другої світової війни, наприклад, у Берліні існував спеціальний підрозділ, в обов’язки якого входила перевірка інформації військових про результати морських боїв. Для того щоб з’ясувати, чи справді затонув певний корабель, над його фотографією, розміщеною на морській карті, підвішували маятника. Результати перевірок примушували замовкнути навіть найзапекліших скептиків…

   Лозоходство. Старовинна гравюра

   Сьогодні метод біолокації є також дуже цікавим для медицини. Але для діагностики в цій галузі використовується не тільки рамка, а й спеціальний індикатор, який виготовляється з напівдорогоцінного каміння, кольорових і благородних металів. Цей індикатор працює за принципом усе того ж маятника.
   А ось дослідження енергетики Землі сьогодні є найбільш таємничою і мало розробленою галуззю застосування чарівної рогульки. Одним із найважливіших завдань у цьому напрямку є пошук так званих гепатогенних зон – місць, де з глибин планети випромінюється енергія, яка погано впливає на організм людини. Звичайно, такі місця можна відшукати й іншим способом. Наприклад, у гепатогенних зонах погано ростуть троянди, фруктові дерева, огірки, помідори, цибуля, горох. Натомість тут пишно розростаються дуби, кропива, отруйні рослини й папороть. Пригадайте: у казках та легендах оселі всілякої нечисті знаходяться саме в заростях цих рослин! По-особливому реагують на «чорні плями» й тварини. Гнізда сорок, лелек і величезні мурашники – ознаки активної гепатогенної зони. Свійські тварини таких місць зазвичай уникають. Але придивлятися до худоби і рахувати стебла кропиви – заняття довге і не дуже веселе. А за допомогою біолокації гепатогенну зону можна виявити за короткий проміжок часу.
   Отже, метод використання дивної рогульки чи її нащадка – рамки є універсальним: практично не існує галузі, де б біолокація не знайшла застосування. І це попри те, що нині ми тільки знайомимося з цікавим феноменом.

Чому море світиться?

   Власне, загадку живого світіння моря люди почали вивчати ще двісті п’ятдесят років тому, але цей феномен і досі приховує від нас багато таємниць.
   Здавна людей вражало величне видовище «пломеніючого» моря. Про це явище писали ще Арістотель (382–322 рр. до н. е.) і Пліній (23 (24?)-79 рр.). Протягом століть мандрівники писали в судових журналах про зустрічі з дивними спалахами води. А видовище це справді унікальне: вся поверхня моря світиться тьмяним світлом, хвилі нагадують рідкий фосфор, а тіла підводних мешканців та кораблі залишають за собою молочний слід. Здається, навіть небо стає темнішим за воду, а зірки ніби тануть у дивному сяйві, що підіймається від води…
   Найбільшою таємницею «палаючого» моря є, безперечно, так зване фігурне світіння: дивовижні колеса, що крутяться, смуги, вигнуті спиці, кулі. Загадкові явища іноді охоплюють до сотень квадратних кілометрів води! Моряки минулого мало не помирали від жаху при погляді на таку «прикрасу». Віками вважалося, що це – прояв чаклунських сил чи взагалі робота диявола. В Європі таке явище називали «диявольською каруселлю». На Сході воно мало назву «морських ліхтарів» або «коліс Будди», а неподалік від Японських островів – «незрозумілих вогнів Японії». Власне, таємниче явище час від часу виникає практично всюди, де є солона морська вода. Втім, деякі місця мають особливу «любов» до «коліс». Майже регулярно фігурне світіння можна побачити в Перській затоці, у Малакській протоці, біля узбережжя північного Цейлону, Китайського моря, Сіамської затоки.
   Деякі свідки, заносячи до корабельних журналів свідчення про зустрічі з цим явищем, описували його дуже детально. Наприклад, особливо ретельно змалював морське світіння військово-морський лікар Ф. Д. Дербек. Він був членом команди російського пароплава «Охотськ». 22–23 серпня 1908 року корабель потрапив у зону загадкових морських «коліс». Отже, об 11 годині під кормою «Охотська» спалахнуло яскраве зеленувато-біле сяйво, яке охопило воду навколо корабля. Яскраво освітлена поверхня прийняла, нарешті, форму овала, центром якого був «Охотськ». Деякий час світіння супроводжувало судно, а потім відокремилося від нього й вирушило в самостійне плавання… Різко окреслене «колесо» почало дуже швидко віддалятися від «Охотська» і вже через дві-три хвилини зникло за обрієм.
   У 1973 році команда теплохода «Антон Макаренко» у Малаккській протоці спостерігала за розіграним морським світінням «спектаклем»: світлові плями на поверхні води то витягалися в смуги, то звивалися в кола. Для більшого ефекту кола починали обертатися проти годинникової стрілки. Через 40–50 хвилин невідоме диво зникло так само раптово, як і з’явилося.
   У 1977 році екіпаж наукового судна «Володимир Воробйов» під час роботи в Бенгальській затоці помітив яскраве біле коло, що розташувалося навколо судна в радіусі 150–200 метрів і крутилося проти годинникової стрілки. Трохи згодом пляма розпалася на вісім вигнутих променів, через півгодини її діаметр зменшився до ста метрів, а потім видіння почало танути. Цікаво, що температура води при цьому не змінилася й продовжувала триматися відмітки +26 градусів за Цельсієм; жодного сліду планктону, який міг спричинити побачене, спеціалісти не виявили. Крім того, ніхто не міг пояснити, чому з появою світіння моряки, що спали, прокинулися від дивного відчуття тривоги.
   Океанологи, які працювали під водою в батискафі біля Севастополя, взагалі стали свідками унікального явища. У товщі води вони побачили колесо діаметром… з десятиповерховий будинок! Воно, обертаючись, набуло горизонтального положення, після чого майнуло до горизонту. При цьому швидкість обертання невідомого об’єкта досягала кількох десятків обертів на секунду! До речі, швидкість руху коліс і здатність їхніх променів пронизувати не тільки товщу води, але й корпуси кораблів, є найбільшою загадкою для науковців.
   Світіння моря рідко виникає самостійно, без видимих причин. Найчастіше його появу провокують цунамі, хвилювання, шторм чи удари прибою. Чудовий світовий шлейф можуть залишати дельфіни, кити, кораблі. Такого роду сяяння пояснюється здатністю до ілюмінації живих організмів. У даному разі роль «ліхтарів» виконують мікроскопічні люмінесцентні одноклітинні водорості – дінофлагелляти. Ці створіння на поверхні моря починають світитися, коли на них якимось чином діють хвилі. Але водорості реагують на удари валів далеко не завжди, а тоді, коли підвищується сейсмічна активність у певному районі.
   Холодне світіння тіл називається люмінесценцією, і в природі воно трапляється дуже часто. У морській біології таке явище має назву «живого світіння», або біолюмінесценції. Причому серед маленьких морських організмів «спалахувати» можуть понад 800 їх видів! Учені-біохіміки твердять, що таке явище є результатом складної хімічної реакції з участю білків. Його світлова ефективність переважає всі відомі електричні і теплові джерела світла: коефіцієнт корисної дії морських «ліхтарів» перевищує 90 відсотків! Але чому?! І знову відповідей практично немає…
   Світіння моря не можна побачити хіба що в дуже опріснених районах. Це явище, до речі, може іноді завдавати значних незручностей людям: воно заважає кораблеводінню, погіршує видимість, порушує маскування підводних човнів, а час від часу здається світ лом неіснуючого маяка. Сітки рибалок, які раптово починають сяяти, відлякують косяки риб. Щоправда, й самим рибалкам легше знаходити рибу в «освітленому» морі, так що тут люди і підводні мешканці квиті.

Чому плачуть ікони?

   Про те, що ікони можуть «плакати», чули, мабуть, усі. Так що ж це таке – мироточення? Чиясь майстерна витівка чи справжнє диво, дане людям, щоб навернути їх і укріпити у вірі?
   Миро – це деревна олія з червоним вином і пахощами, яка використовується під час християнських обрядів. Вважається, що миропомазання було встановлене ще дванадцятьма апостолами, які пішли за Христом. Для того щоб отримати потрібну речовину, олію і вино варить на слабкому вогні у котлах особисто Патріарх. Виготовлення мира відбувається раз на кілька років на спеціальному богослужінні. Коли суміш починає гуснути, у неї додають ароматичні речовини. Отриману субстанцію розливають по освячених посудинах, запечатують і розсилають по єпархіях. Надалі миро зберігається в олтарях на престолах. Його використовують при здійсненні таїнств миропомазання після хрещення, при коронації, при освяченні престолів храмів.
   Якщо чіплятися за назву цього феномена, миротеча повинна являти собою виділення з ікон описаної вище речовини. Втім, це явище було названо так лише за аналогією з церковним миром: за маслянистість – і то не завжди! – і дуже сильні пахощі бузку чи троянд. Більше між двома цими речовинами немає нічого спільного…
   На Русі перший описаний випадок миротечі стався наприкінці XIII століття. 1290 року у Великому Устюзі юродивий Прокопій, який, за твердженням сучасників, володів даром ясновидіння, почав вимагати від місцевих жителів зараз покаятися і виправитися. Мовляв, інакше всі загинуть від «вогняного граду». Люди відмахувалися від «Божої людини», посміюючись. Але веселощі ущухли вже через два дні, коли у неділю, близько полудня, над містом невідомо звідки постала «кам’яно-вогняна» хмара… Усе немов поринуло в зловісну темряву, і розгледіти щось далі власного носа стало неможливо. Грім не змусив себе довго чекати, і небо прорізали хижі блискавки. Звичайно, згадавши слова юродивого, люди кинулися до храмів: молитвами й каяттям вони намагалися відвести біду.
   Найбільше місцевих жителів зібралося в соборі, де перед іконою Благовіщення молився сам Прокопій. І раптом образ… «заплакав»! Присутні збирали миро, і його було так багато, що скоро весь порожній церковний посуд був заповнений. Після цього невідома страшна хмара пропала. Причому миттєво. А миром, що витікло з ікони, користувалися всі мешканці Великого Устюга, причому більшості з них пощастило здихатися цілої купи болячок…
   У наш час найбільш відомою мироточивою іконою є Іверська Монреальська ікона Божої Матері. З неї миро точилося з 1982 року протягом п’ятнадцяти років! Православні віруючі вважають, що миротеча цього образа заслуговує на звання одного з найбільших див минулого століття. Взагалі, історія цієї ікони вважається чудом. У 1982 році її хранитель, Йосип Муньос Кортес (викладач історії мистецтв з Монреальського університету), вирушив до Греції. Він хотів побувати на святій горі Афон, у земній обителі Пресвятої Богородиці. Потрапивши до Данилового скиту, Кортес побачив у ньому Тверську ікону Богородиці, яка була списана зі знаменитої Іверської Вратарниці. Викладач попросив монахів продати йому ікону, пояснюючи це власним відчуттям: образ повинен супроводжувати його на Захід. Звичайно ж, монахи ввічливо відмовили паломникові. Але вже наступного дня, коли Кортес збирався покинути скит, його наздогнав ігумен. Благословивши гостя іконою Божої Матері, він сказав, що Цариця Небесна сама благословляє йому цей образ…

   Двадцять четвертого листопада 1982 року Кортес, що вже перебував у себе вдома, прокинувся серед ночі. Його розбудили незвичайно тонкі пахощі. Їхнє джерело знайшлося швидко: по іконі Богородиці текли струмочки мира. Вранці викладач відніс образ до храму. Відтоді ікона рівно п’ятнадцять років мироточила, припиняючи «плакати» лише на один тиждень на рік – у Страсну седмицю Великого посту, перед Великоднем. Протягом усіх цих років Кортес літав з чудодійним образом по всьому світу. За півтора десятиліття мира набралося стільки, що воно в кілька разів перевищило вагу самої ікони! Загадкова ароматна речовина виявилася чудодійною; за ці роки фактів зцілення було зафіксовано надто багато, щоб говорити про оману чи самонавіювання… Перед миром Іверської Монреальської ікони Божої Матері відступали навіть невиліковні хвороби; люди, яких лікарі вважали безнадійними, виходили зі списків скорих кандидатів на той світ, повертаючись до повноцінного життя. Чому? Відповіді на це немає.
   Чи плаче й сьогодні легендарна ікона, ніхто не знає. Річ у тім, що в 1997 році її хранитель був знайдений у Греції мертвим… Убивця вкрав образ, і сліди його загубилися. Тверську Монреальську ікону шукають і досі, але – безрезультатно. Правда, ходять чутки, що після загибелі свого хранителя образ Божої Матері мироточити перестав…
   Один з найзагадковіших випадків миротечі відбувається в неапольському соборі. Там зберігається піала, на дні якої є трохи засохлої крові. Вважається, що то кров католицького святого Януарія, єпископа Беневіто, обезголовленого римлянами в 305 році. Так от: раз на рік на 24 години поспіль засохла кров обертається на червону рідину! Цей факт підтверджений багатьма вченими й лікарями. Але пояснити феномен ніхто не може…
   Двадцять дев’ятого серпня 1953 року в Сиракузах, що на Сицилії, «заплакала»… гіпсова статуетка Діви з немовлям на руках. Місцева церковна влада перевірила статуетку, щоб виключити можливість шахрайства, а зразки рідини, яка витікала з очей Мадонни, були передані для аналізу. Виявилося, що рідина нічим не відрізняється від сліз людини! Церква визнала диво й побудувала спеціальну раку, де пілігрими можуть вшанувати статуетку.
   Чудотворна ікона «Покладання тернового вінця на голову Спасителя», яка зберігається в храмі Гробу Господнього в Єрусалимі, відома в усьому світі. Протягом усього часу вона мироточила тричі. Вперше це сталося в 1572 році. Тоді на місці нинішнього образа знаходилася древня фреска на той же сюжет. Паломники, які прийшли до храму Гробу Господнього напередодні Великодня, жахнулися: по фресці раптово почали текти струмки рідини, що нагадувала кров. А вже 24 серпня того ж року в Парижі протягом страшної Варфоломіївської ночі була знищена практично третина населення міста…
   Вдруге «Покладання…» заплакало кривавими слізьми (знов-таки напередодні Великодня!) в 1939 році. Свідками дива стали кілька монахів монастиря. Про побачене вони одразу ж доповіли Патріарху Єрусалимському. А у вересні того ж року розпочалася Друга світова війна.
   У квітні 2001 року ікона знову «плакала». Це бачили не тільки Патріарх Єрусалимський та керівник Російської духовної місії в Єрусалимі, але й тисячі паломників з усього світу. У ніч зі Страсної п’ятниці на Велику суботу, коли Патріарх благословляв віруючих, на плащі Спасителя з’явилася невідома рідина червоного кольору, яка почала стікати струмочком на ноги Христа. Миротеча тривала цілий день і припинилася лише перед самим Великоднем. Одинадцятого вересня 2001 року внаслідок теракту рухнули знамениті башти-«близнюки» в Нью-Йорку. Трагедія забрала більше двох тисяч людських життів…
   Випадків миротечі зафіксовано багато, і кожен з них має власну історію. Але хотілося б згадати ще два знамення, які відомі майже всім жителям країн колишнього Радянського Союзу. Перед самим початком війни в Чечні в станиці Зеленчукській «заплакали» одразу дві храмові ікони – «Скоропослушниця» та «Іверська». А напередодні нового навчального 2004 року ікона знову «плакала». Першого вересня в осетинській школі сталося захоплення заручників; тепер місцевий цвинтар називають «дитячим»… Як тут не звертати уваги на слова старих, що ікони плачуть слізьми чи кров’ю перед великою бідою?!
   Випадки миротечі зафіксовані в усьому світі, але першість тут залишається за Росією. І ось що дивно: до кінця XIX століття цей феномен вважався великою рідкістю і Божим знаменням, а відтоді й до сьогодні кількість мироточивих образів різко зросла. Тепер уже можна говорити про тисячі таких ікон у всьому світі; причому «плачуть» не тільки старі образи, а й ті, які були написані вже у ХХ столітті! Раніше вважалося, що мироточити можуть тільки дуже старовинні, намолені ікони. Усе це не може пояснити ні сучасна наука, ні сама Церква.
   Усі випадки «плачу» образів одразу на віру не приймаються. Щоб уникнути шахрайства, у світі діють кілька спеціальних комісій по встановленню чудес, до складу яких входять не тільки богослови, але й учені-фізики й хіміки (більшість з них мають світове ім’я). Останнім часом комісії роблять приголомшливі висновки: у світі відбувається щось незрозуміле, таке, чого не було за весь час існування християнства… Нині виділені й дві особливо великі хвилі миротеч. Перша проходила в 20-х роках ХХ століття, коли у світі фіксувалися десятки випадків відновлення древніх образів: темні лики на іконах «плакали», поступово просвітлюючись, або одразу ставали яскравими й сяючими. Друга ж хвиля припала на наш час.
   По суті, вчені не можуть знайти навіть найменшого, хоч якоюсь мірою правдоподібного пояснення феномена миротечі. Залишається поки що задовольнятися результатами аналізів і сухими фактами. Так, підвидів мира дуже багато – від густої смоли до прозорої роси. Загадковій рідині властивий сильний аромат троянди, бузку чи ладану; при цьому пахощі дуже густі. Спеціалісти розрізняють миротечу і сльозотечу, а в окремих випадках ікони «плачуть» кров’ю. Форма й розмір крапель рідини теж різняться між собою. Іноді вони вкривають зображення цілком, а іноді струмують з певних точок. Відомий навіть випадок, коли миро, усупереч земному тяжінню, текло… знизу вгору! Миро може раптово зникнути, а потім знову виступити на образі, оновлюючи ікони (фарби в результаті набувають первісного насиченого кольору). Миро можуть виділяти навіть ксерокопії ікон, літографії, фрески, фотографії образів і навіть металеві ікони. Це явище не обов’язково пов’язане з трагедіями. Так, після визнання членів родини Романових мучениками одночасно замироточили багато образів. Причому від літографічного зображення ікони Володимирської Божої Матері йшла хвиля пахощів… улюблених парфумів імператриці Олександри Федорівни! До речі, це саме їх у радянські часи безсовісно проголосили досягненням сучасних технологій і гордо перейменували в «Червону Москву»…
   Випадків зцілення за допомогою загадкового мира зафіксовано дуже багато. Цікаво, що деякі ікони і скульптури «спеціалізуються» на лікуванні окремих недуг. Так, півтораметрове дерев’яне розп’яття з маленького храму австралійського міста Маунт-Прічард чомусь найбільше допомагає при астмі і раку. При цьому спектральний аналіз рідини показує лише те, що вона за складом подібна до оливкової олії… В інших місцях світу склад мира може нагадувати інші рослинні олії чи «білкову речовину невідомого походження», справжні людські сльози і плазму крові. Особливо цікавий результат дали аналізи мира, яке точиться з мощів святих, які зберігаються в Києво-Печерській лаврі. Визначено, що це речовина з великим вмістом білку. Ця рідина класифікації не піддається, втім, усі біологи сходяться в одному: її можуть виділяти лише живі організми… То що ж, і мощі, й образи – живі?!
   Склад мира – взагалі окрема тема. Бо ж у випадку ікон, що «плачуть», матерія (рідина «сліз» та «крові») утворюється «з нічого»! Сучасна наука твердить, що це може статися тільки в одному випадку: коли енергія якимось невідомим чином перетворюється на матерію. Тобто ми маємо процес, зворотний тому, завдяки якому на атомних електростанціях речовина перетворюється на енергію. Може, дійсно простіше вважати себе ошуканими?! Існує також корпускулярно-хвильова теорія, за якою єдина матерія може проявляти себе і як власне матерія, і як хвиля, і як частка. Тоді миротеча – один з проявів такого феномена.
   Крапку в історії мироточивих ікон не ризикує ставити ніхто. Цей незрозумілий вражаючий феномен продовжують ретельно вивчати. Але про якісь реальні результати поки що, на жаль, говорити не доводиться…

НЛО: міфи чи реальність?

Про феномен НЛО вперше заговорили 58 років тому. Як тільки не називали це явище за минулі роки: парадокс ХХ століття, масовий психоз, контакт з іншими світами, невідоме явище природи! Суперечки навколо проблеми НЛО спеціалістів-скептиків та уфологів-оптимістів тривають досі. І справді, як можна заспокоїтися, коли численні люди (не менше десяти відсотків населення планети, між іншим!), перебуваючи при здоровому глузді, час від часу спостерігали в небі щось загадкове. А ось пояснити, що ж це доводить землян до передінфарктного стану, ніхто поки що не може. Отже, нам залишаються самі тільки теорії і згадки очевидців…

   Фотографія НЛО, що летить над дорогою

   Мабуть, уперше про невідомі об’єкти розповів у «Природній історії» Пліній. Він написав про літаючий «вогняний щит», який спостерігався у 85 році до н. е. Тит Лівій теж згадував про дископодібний «щит», що пролітав над Арпією. У давньоєгипетських літописах часів фараона Тутмоса III можна знайти історію про те, яка паніка зчинилася серед військових, коли в поході над ними зависло одразу кілька круглих «тарілок». А невідомий дископодібний предмет, який з’являвся над Флоренцією в травні 1676 року, описав місцевий астроном і філософ Франческо Бардіні. Крім того, цей «небесний гість» був увіковічений на фресці «Чудо над Флоренцією»…
   Отже, НЛО спостерігалися на землі вже протягом, принаймі, кількох тисячоліть. Їх бачили над Москвою і Прохорівкою за кілька годин до знаменитої Курської битви, численні літаючі диски й кулі зависали над ділянками північних фронтів. Звичайно, що «небесних гостей» тоді вважали «секретною зброєю противника» й намагалися цю «зброю» знищувати. Звісно, безрезультатно.
   НЛО явно проявляли особливу зацікавленість боями. Заслуговує на увагу Лос-Анджелеська аномалія 25 лютого 1942 року. Державні матеріали, пов’язані з нею, були розсекречені тільки через тридцять два роки! Тоді перед світанком над містом з’явилися п’ятнадцять об’єктів, які пересувалися на різних швидкостях (найбільша становила 369 кілометрів на годину). У місті військових підняли за повітряною тривогою. Тридцять сьома бригада військ ППО США випустила по «тарілках» півтори тисячі снарядів, але жодна ціль уражена не була.
   А ось відлік «віку НЛО», можна сказати, почався 24 червня 1947 року. У той день американський промисловець Арнольд летів у небі штату Вашингтон на власному легкому літаку. Близько 15.00 він помітив дев’ять сріблястих дисків, що неслися в небі з фантастичною швидкістю – 2700 кілометрів на годину. До речі, тоді земляни не подолали навіть звуковий бар’єр (1200 км/год). Крім того, з точки зору аеродинаміки, утнути те, що продемонстрували «тарілки», взагалі неможливо! Втім, НЛО спокійнісінько, не знижуючи швидкості, підскакували й перегруповувалися, справді нагадуючи тарілки, що ковзають по воді. Саме відтоді, як розповідь промисловця потрапила в газети, за НЛО почали спостерігати масово. Восьмого травня 1967 року невідомий об’єкт з 19 до 22 години спостерігали одразу в одинадцяти штатах Америки! Увечері надійшли повідомлення про десятки контактів з НЛО. При цьому ані паніки, ані нападів жаху очевидці не відчували. Через тринадцять років у той же день великий апарат маневрував над таксопарком у Тбілісі.
   Одним з найбільш вражаючих став так званий «Петрозаводський феномен», який спостерігала велика кількість народу. Двадцятого вересня 1977 року близько четвертої години ранку над містом завис предмет великого розміру. Позад себе він залишав спіралеподібний слід. Маневри апарата супроводжувалися загадковими атмосферними явищами. Усі, хто бачив це грандіозне диво (здавалося, що над Петрозаводськом відпочиває велетенська медуза), відчували жах та паніку. Від НЛО до будинків тяглися численні світлові «щупальця»; від них, до речі, на склі залишалися маленькі оплавлені дірочки…
   Піки спостережень НЛО протягом минулого століття припали на 1947–1948, 1965–1967, 1980–1982, 1989–1991 роки. Отже, чітко простежується певний десятирічний цикл. Чому? Сказати цього ми не можемо.
   У 80-90-х роках минулого століття стали відомі більш ніж дивні обставини аварій радянських дослідницьких зондів «Фобос» та низка сенсаційних подій, що трапилися в Америці. Особливо нашуміла інформація про закриту військову базу, на якій начебто зберігаються НЛО, що потрапили в аварію, й тіла їхніх пілотів. Існує навіть фільм, де знято, як медики роблять розтин маленького мертвого тіла, що дуже умовно нагадує людину. Щоправда, є підозра, що ця стрічка може бути шахрайством.
   Після польоту «тарілок» на землі часто залишається павутиноподібна речовина, яку умовно називають «волоссям ангела». Іноді «волосся» вкриває землю досить товстим шаром, але за кілька годин цей «сніг» зникає безслідно. Якщо ж узяти таку «волосинку» до рук, вона майже одразу перетвориться на грудочку трохи радіоактивного слизу, що має дуже неприємний запах. Спеціалісти вважають, що ця речовина не може бути природною сполукою. «Волосся ангела» залишається загадкою для науковців.
   А ось уфологи – спеціалісти з НЛО – пояснюють появу «волосся» тим, що воно є або «залишками енергії», або продуктом розпаду палива, що використовується у двигунах «тарілок». Взагалі, уфологів представники офіційної науки завжди намагалися зробити… м’яко кажучи, – крайніми. Їх постійно звинувачують в упередженості, надмірній любові до сенсацій, а то й у психічних відхиленнях. Навіть астрологам простіше спілкуватися з науковцями, бо документально підтверджені здійснення астрологічних прогнозів існують, причому у великій кількості. А ось «енелонавти» поки що не квапляться власною персоною прийти до якоїсь Академії наук, щоб поцікавитися, чи не є вони результатом масового психозу… Та й зафіксованих фактів зустрічі з невідомими літаючими об’єктами не так багато, як правильних астропрогнозів. Бо ж далеко не всі мають при собі фотоапарат чи відеокамеру. Ачекати, поки «контактер» швиденько збігає додому за потрібною технікою, НЛО не бажають. Псують нерви уфологам і численні шахрайства; підробити фото– чи кіноматеріали в наш час не так уже й важко, а навіть один факт ошукання публіки може звести нанівець довіру до справжніх матеріалів.
   Взагалі, уфологія, яка базується на обробці даних спостережень та на висуванні припущень щодо природи НЛО, претендувати на звання науки ніяк не може. Тим більше, що людська уява, зустрічаючись з об’єктами явно не земного походження, отримує необмежений простір для фантазії…
   Отже, серйозну літературу, присвячену феномену НЛО, можна перерахувати по пальцях; до речі, реальних, обгрунтованих теорій щодо походження «тарілок» теж майже немає (до того ж, авторами їх є зовсім не уфологи).
   Втім, проблема НЛО справді існує. Періодично в різних куточках планети люди бачать невідомі об’єкти – найчастіше дископодібної форми, – які пересуваються з фантастичною швидкістю і мають майже нереальну маневреність. Особливо часто «тарілки» з’являються в гірських та високогірних районах, поблизу аеропортів, космодромів та в полярних областях. Моряки неодноразово доповідали про невідомі об’єкти, які вилітали прямо з води, а підводники зустрічалися з ними на великих глибинах. Отже, «тарілки» почуваються вільно і в повітрі, й у воді. А карколомні маневри, які виконують НЛО в цих середовищах, примушують спеціалістів хапатися за серце: з точки зору сучасної фізики, такого бути не може! Проте невідомі об’єкти про самопочуття земних науковців не дбають і з висновками фізиків не погоджуються.
   Отже, існують сотні документальних свідчень щодо контактів землян з «масовим психозом», який спостерігають як цивільні особи, так і військові та астронавти, які на відхилення у психіці чи істерією не страждають (душевний стан «підкорювачів космосу» ретельно контролюється медкомісіями, а розігрувати начальство вони просто не наважаться). Багатьох очевидців навіть перевірили на «детекторі неправди»; отже, про містифікацію в даному разі не йдеться. Тим більше, що найчастіше «контактери» не дуже охоче розповідають про зустрічі з НЛО, бо не певні, що це не відіб’ється на їхній репутації.
   Крім того, відомі приклади, коли істоти, які пересуваються за допомогою «тарілок», викрадали землян і проводили над ними якісь незрозумілі досліди. На щастя, реальних (а не вигаданих) випадків цього небагато.
   Отже, нічого конкретного сучасна наука сказати про феномен НЛО не може. Начебто й теорій вистачає, і якісь докази є, але… Підробок існує також чимало. Тому виголошувати своє «за» чи «проти» реальності загадкових «тарілок» поки що рано…

V
Унікальні місця планети

Бермудський трикутник

«Вершинами» бермудського трикутника є Бермудські острови, Пуерто-Рико і Майамі на Флориді. Його реальна площа становить приблизно один мільйон квадратних кілометрів. Свою сумну популярність бермудський трикутник здобув у червні 1502 року. Тоді зникло тридцять навантажених золотом каравел, що належали губернатору острова Еспаньйола (Гаїті) Овадо, які відпливли із Сан-Домінго. Три з них повернулися в порт відплиття багато годин по тому. Як пояснили капітани, їхні кораблі змогли подолати шторм. Інші двадцять сім каравел зникли назавжди. Це – тільки один зі стародавніх документально підтверджених фактів.

   Район бермудського трикутника

   Але справжньою сенсацією став зовсім інший випадок. У 1840 році недалеко від порту Нассау – столиці Багамських островів – було знайдено французьке вітрильне судно «Розалі», що дрейфувало. На ньому були підняті всі вітрила, корабель був у прекрасному стані, але команда була відсутня. Ніяких записів, які б попереджали про небезпеку, у судновому журналі не знайшли. Подальшою перевіркою, щоправда, було встановлено, що судно називалося не «Розалі», а «Россіні». Під час плавання біля Багамських островів воно сіло на мілину. Команда залишила його на шлюпках, а під час припливу корабель підхопили хвилі і віднесли у відкрите море. Напівстертий напис на борту призвів до помилки, і тому його назвали «Розалі». Однак дехто повірив у цю історію: «Розалі» як судно-примару зарахували до когорти «Летучого голландця». З’явилася навіть інша «достовірна» історія, за якою судно нібито потрапило в якийсь дивний вир, де діють явно не земні сили. При цьому команда опинилася на дні, а судно залишилося без керування.
   Так почалася історія бермудського трикутника. Хроніка сумних подій у цьому районі поступово розширювалася. За деякими оцінками, тільки на початку ХХ століття там зникло 50 суден, 20 літаків і близько тисячі людей. Ще 120 кораблів і літаків пропали тут безвісти після 1945 року. Однак справжній бум навколо цього району почався тільки після зникнення шести військових літаків рейсу № 19і одного з пошукових літаків, що належали ВМС США. Саме після 5 грудня 1945 року загадковий простір дістав назву бермудського трикутника.
   Втім, поступово всі переконалися, що погана слава цього місця надто перебільшена. Фахівці, що уважно вивчили статистику зниклих суден за виписками «Реєстру Ллойда», були вражені, простежуючи долю того чи іншого судна, що зазнало катастрофи або пропало у зловісному трикутнику. По-перше, тільки частина кораблів, описаних Чарлзом Берліцем у його сенсаційній книзі «Бермудський трикутник» (1975), зникли саме там. Дійсних, запротокольованих випадків зникнень кораблів навряд чи набереться більше 10–15 відсотків від того, що повідомлялося в сенсаційних газетних публікаціях. Річ у тім, що розібратися з цими випадками практично неможливо, адже таємниче «щось» не залишає свідків. Окрім того, існують і інші аномальні зони, де кількість морських і повітряних кораблів, що зникають, непропорційно велика порівняно з іншими районами земної кулі. Вони розташовані поблизу Середземного моря, в Афганістані і на північний схід від Гавайських островів, у Тихому океані. Коли вчені нанесли всі ці аномальні райони на глобус, то не повірили своїм очам. Усі аномальні зони знаходилися не тільки на однаковому віддаленні від екватора, але й були рівномірно розподілені по окружності глобуса на відстані сімдесят два градуси одна від одної. У міру того як на глобус наносили все нові місця зникнення кораблів, кожен район набував форми овала або ромба з однаковим для всіх них нахилом на схід.
   Подальші дослідження дали змогу знайти п’ять таких самих ромбоподібних районів у Південній півкулі, рівномірно розташованих по земній поверхні з однаковим нахилом на схід і на однаковому віддаленні від екватора, але тільки не на північ, а на південь!
   Єдиною спільною ознакою для всіх цих десяти районів (вірніше, для восьми, оскільки Середземноморський і Афганський райони є винятком з правил через своє місцеположення) виявилося те, що всі вони розташовані поблизу від теплих океанських течій.
   Так, може, всі загадкові явища, що відбуваються в бермудському трикутнику і супроводжують зникнення кораблів і літаків з командами, мають природний характер? Дістати однозначну відповідь на це питання досі неможливо, адже з’ясувалося, що цей район учені не вивчали. Ні, звичайно, тут побували десятки експедицій з багатьох країн світу, але тільки з єдиною метою – дослідити особливості океану, тобто тут працювали океанографи, яких не цікавили аномальні явища, вірніше, нічого особливого вони не помітили. І це теж дивно, адже їхні дослідження тривали майже цілий рік, з невеликими перервами.
   Втім, науково підтверджені особливості у бермудського трикутника все ж таки є. Фахівці називають район «кухнею» погоди і використовують весь цей надзвичайно складний природний механізм циркуляції океанських вод у планетарному масштабі для прогнозування змін погоди. На їхню думку, бермудський «казан» є основною енергоактивною зоною, де теплообмін океану й атмосфери найбільш інтенсивний. Інформація вчених про температуру і солоність вод бермудського трикутника, особливості підводних течій підтверджує, що саме ці особливості горезвісного трикутника в основному і є причиною катастроф і зникнень, які не можна нічим пояснити.
   Менша (південна) частина трикутника належить до тропічних морів, більша (північна) – до субтропічного. Тропічні моря, як відомо, тепліші й солоніші. Бермудський трикутник не є винятком з цього правила. Температура води на поверхні тут коливається від 22 до 26 градусів за Цельсієм, але на мілководді Багамських банок, а також у затоках і лагунах може бути і значно вищою. Солоність вод лише трохи перевищує середні показники, тобто становить приблизно 36–37 промілле (36–37 г солі на 1 кг води). Винятком знов-таки є мілководдя Багамських банок, затоки і лагуни, де солоність може зрости до сорока одного промілле, а в деяких ізольованих частинах навіть до сорока шести промілле. У північній, субтропічній частині трикутника коливання температур більш значні. Влітку температура коливається між 30 і 35 градусами за Цельсієм, узимку – між 15 і 25 градусами за Цельсієм. Води тут помітно тепліші, ніж в інших частинах океану на тих самих географічних широтах. На сході бермудський трикутник захоплює невелику частину Саргасового моря, солоність вод у якому вище за середню (36,5 промілле).
   Ще більш цікавими є океанічні течії. Саме в межах бермудського трикутника відбувається основна циркуляція водяних мас Атлантичного океану. Вітрові системи викликають так звані дрейфові течії, і вони можуть продовжувати свій рух за межами впливу вітру вже за інерцією. Вода, віднесена з певного місця, повинна бути заповнена припливом води з іншого місця, і навпаки, вода, пригнана у певне місце, повинна якимось чином відпливти. В результаті виникають особливі види течій – зрівняльні, або компенсаційні. Течії утворюють у Світовому океані замкнуті кругообіги. Кожна частинка води через роки різними шляхами потрапляє знову туди, звідки вона розпочала свій плин. Але головною рушійною силою, що спрямовує всі течії, є система Гольфстріму. Її загальна довжина від берегів Флориди до Нової Землі становить 10 000 кілометрів. З Мексиканської затоки цей водяний потік виходить як Флоридська течія, потім біля берегів Північної Америки аж до мису Гаттерас і навіть до Ньюфаундленду її називають Гольфстрім, а звідти до самих берегів Європи несе свої води ПівнічноАтлантична течія.
   Безпосередній вплив Гольфстріму відчувається на більшій половині акваторії бермудського трикутника, непрямий – на всій іншій території і навіть за його межами. Гольфстрім переносить близько ста мільйонів тонн теплої води за секунду. Це в кілька десятків разів більше, ніж максимальна витрата найбагатоводніших річок світу (Амазонки і Міссісіпі). Ширина Флоридської течії (джерела Гольфстріму) у тому місці, де воно залишає Мексиканську затоку, складає 15–18 кілометрів, далі на північ, де вже панує Гольфстрім, ширина течії сягає двохсот кілометрів. Її швидкість разюча – від 3,6до дев’яти кілометрів за годину, а іноді може перевищувати і десять кілометрів за годину. Таким чином, Гольфстрім може значно сповільнити або, навпаки, прискорити рух судна, залежно від того, пливе воно проти чи за течією.
   Води Гольфстріму здебільшого залишаються на десять градусів за Цельсієм теплішими, ніж навколишні води океану. Важко повірити в те, що температура може піднятися або опуститися на 10° на відстані всього кількох десятків метрів залежно від того, вступаємо ми в межі Гольфстріму чи залишаємо його. Отже, Гольфстрім не просто активно впливає на води бермудського трикутника. Саме він є тією силою, яка призводить до численних катастроф. Учені дійшли висновку, що основними проявами впливу Гольфстріму на ситуацію у бермудському трикутнику є такі:
   – могутня течія утруднює або зовсім гальмує рух суден, що пливуть проти неї;
   – вона пульсує, змінює свою швидкість і місце розташування іноді систематично, іноді безсистемно, причому такі зміни абсолютно неможливо прогнозувати. Гольфстрім може піднести несподівані сюрпризи навіть тим суднам, які перебувають не в самій течії, а поблизу;
   – течія створює нерегулярні вихори і відхилення. Деякі вихори існують кілька днів і мають величезну силу. Малопотужним суднам потрібно докласти чималих зусиль, щоб вирватися з таких завихрень;
   – Гольфстрім впливає на погоду. На межі, де його теплі води зустрічаються з більш холодними навколишніми водами, часто бувають тумани. Усі ці обставини слід брати до уваги при аналізі загадкових і таємничих явищ бермудського трикутника.
   До всього вищевикладеного треба додати, що і роза вітрів у районі бермудського трикутника дуже примхлива. Вона породжує досить сильні коливання рівня води під час припливів і відпливів, і вони, у свою чергу, теж можуть призвести до утворення вихорів. Найдужчими бувають потоки, викликані ураганними вітрами. А як відомо, Флорида і Багамські острови, точніше весь бермудський трикутник, є зоною ураганів. При швидкостях вітру, що перевищують 120 кілометрів за годину, а при поривах – триста кілометрів за годину, протоками, а також через Багамські банки й інші мілководдя і канали несуться водяні гори зі швидкістю 10 метрів за секунду. Вони розбиваються об коралові рифи, і корабель, що опинився поруч, приречений на загибель.
   Ще одним дивом цього неспокійного місця є «море Загиблих кораблів» – Саргасове море. Воно вливається в межі бермудського трикутника зі сходу, на заході і півночі море обмежене Гольфстрімом. Сумарна вага водоростей тут становить від чотирьох до одинадцяти мільйонів тонн. Саргасове море – це оазис нерухомої води, оточений могутніми течіями Північної Атлантики. Тому все, що в нього потрапляє, затримується надовго. Це не тільки водорості, але і всіляке сміття, що потрапляє в море із суходолу і з кораблів, що пропливають повз нього. Тут справді можна іноді побачити дерев’яні уламки старих суден, але твердження про те, що у цьому місці збилися у величезну купу кістяки всіх кораблів, що зазнали катастрофи в Атлантиці за останні два-три століття, є помилковим.
   Ті, хто звинувачує таємничий трикутник, мають рацію в одному: це дуже складний район океану. Окрім того, дослідження дна океану в цьому районі не додають оптимізму. Рельєф дна у трикутнику дуже різноманітний: шельф з мілководними банками, материковий схил, крайові і серединні плато, глибокі протоки, абісальні рівнини, глибоководні жолоби, кілька підводних гір. До речі, острови, що дали назву всьому бермудському трикутнику, є вершинами підводних гір, що піднімаються з поверхні Бермудського плато. На морському дні бермудського трикутника розташовується і глибоководний жолоб – найглибша частина океанського дна. По острову, з яким він межує, його називають жолобом Пуерто-Рико. Глибина жолоба становить 8742 метри. Це одночасно і максимальна глибина Атлантичного океану. Рідкісна розмаїтість для такої невеликої ділянки Світового океану!
   Якщо додати до цього, що в районі трикутника розташовані коралові рифи, стає зрозумілим, що район цей дуже небезпечний для судноплавства, а небо над бермудським трикутником – для літаків. До того ж південна частина трикутника здавна славиться штормами – до вісімдесяти днів на рік. А це значить, що шторм буває майже кожний четвертий день. Крім звичайних штормів, цей район дуже часто піддається ударам тропічних циклонів, що належать до найстрашніших стихійних лих. Значна кількість ураганів, причому найбільш руйнівних, проноситься над південною частиною бермудського трикутника в напрямку Флориди. Однак і північні області не набагато безпечніші. Тому немає нічого дивного в тому, що численні судна стають жертвами цього негостинного місця.
   Але всі ці природно-погодні «неприємності» лише частково можуть пояснити трагедії, що трапляються в бермудському трикутнику. Річ у тім, що більшість кораблів і літальних апаратів зникли в гарну погоду і невдовзі після того, як по радіо були передані повідомлення, що на борту усе в нормі. І найдивнішим є те, що після цих катастроф не залишається ні уламків суден, ні шлюпок, ні рятувальних жилетів, ані хоча б масляних плям на місці, де перебувало судно, коли востаннє виходило на зв’язок. Незрозумілим залишається і той факт, що дуже часто команди кораблів і літаків, вирвавшись з чіпких пазурів трикутника, помічали, що їхні бортові годинники дуже відстають, хоча всі хронометри були точно виставлені перед відправленням. Айвен Сандерсон у статті «Дванадцять диявольських зон світу» звертає увагу на так званий занадто ранній приліт літаків. Іноді, пролетівши над бермудським трикутником, літаки з’являються в аеропорту призначення так рано, що пояснити це можна було б хіба що постійним вітром, що дує їм у хвіст зі швидкістю 1000 кілометрів за годину. При цьому команда такого урагану не зафіксувала.
   Випадки якщо не миттєвих, то дуже швидких переміщень літаків відомі історикам авіації. Під час Другої світової війни радянський бомбардувальник, що повертався із завдання, проскочив аеродром у Підмосков’ї більше ніж на тисячу кілометрів і сів на Уралі… У 1934 році Віктор Гуддард над Шотландією залетів узагалі незрозуміло куди, наблизився до невідомого аеродрому, що за мить зник з його очей… Такі надшвидкісні польоти відбувалися завжди в дивних хмарах (білому тумані, дивному серпанку, імлі). Саме такими термінами нагороджують очевидці й інше незвичайне явище, при якому відбувається швидке переміщення в Часі. Скажімо, погулявши півгодини-годину в «білому дивному тумані» на острові Барсакельмес, подорожани поверталися через добу.
   Ще більш дивний випадок стався з пасажирським літаком «Нейшнл Эйрлайнз» рейсу № 727 у 1970 році, який під час заходу на посадку раптом просто зник з екранів диспетчерських радарів. За кілька хвилин він знову з’явився на них і нормально приземлився. Протягом десяти хвилин літака немов не існувало. Пілот і екіпаж дуже здивувалися, довідавшись, що вони зникли з радарів, – поле не відрізнялося нічим незвичайним. А не так давно американський щотижневик «Ньюс» розповів про дивну подію з американським підводним човном, що плив у «трикутнику» на глибині 200 футів (70 м). Матроси завважили дивний шум за бортом і відчули вібрацію, що продовжувалася близько хвилини. Слідом за цим було помічено, що люди в команді дуже швидко постаріли. А після того як субмарина випливла на поверхню, з’ясувалося, що вона перебуває… у водах Індійського океану за триста миль від східного узбережжя Африки й за десять тисяч миль від Бермуд! Щоправда, висновки в цій історії поки робити рано: ВМФ США, як і звичайно в таких випадках, не підтверджує, але і не спростовує цієї інформації.
   Члени екіпажів розповідають про незрозумілу несправність усіх приладів, погіршення погоди. Про загадкові зміни в навколишньому середовищі команду часто попереджав таємничий жовтий туман, що застеляв обрій.
   Іноді люди, яким пощастило уникнути загибелі в бермудському трикутнику, розповідають про величезний об’єкт, що піднімається над туманом, про світлі цятки, які вилітають з цієї імли і зникають усередині об’єкта. Дехто говорить, що бачив цей гігантський предмет – ймовірно космічний корабель прибульців – на поверхні води, що світилася. Це світіння – ще одна властивість загадкового трикутника. Сяйво води непомітне, коли по ній пливуть, але його добре видно з великої висоти. Очевидно, саме це світіння було останньою яскравою крапкою на нашій планеті, яку бачили американські астронавти, що летіли на Місяць. Може, у глибині океану під бермудським трикутником розташована космічна база прибульців? Тим більше що цей район відомий частими появами в ньому НЛО.
   Очевидці описують і скажене обертання стрілки компаса, і зникнення обрію: «Вода лилася на нас з усіх боків, обрій зник, і ми не знали, де шукати його. Море змішалося з небом, і ми не мали поняття, де знаходимося. До того ж генератори розрядилися, і всі електричні пристрої перестали функціонувати. Генератори були включені, але зовсім не давали напруги, і інженер безрезультатно намагався включити резервне живлення». «Здається, що ми опускаємося в білі води… ми зовсім заблукали…»; «Не випливайте за мною… Вони виглядають як вихідці з Марса…».
   Вчені можуть тільки гадати, що ж насправді є причиною зникнення кораблів. У 2003 році австралійські математики Девід Мей і Джозеф Монаган провели серію експериментів із застосуванням комп’ютерного моделювання «поводження» куль метану, що піднімаються з морського дна. Математики твердять, що ці кулі теоретично можуть топити кораблі і літаки. До останньої версії вони ставляться досить серйозно, адже дослідження показали, що гідрат метану може бути безпосередньо пов’язаний з катаклізмами планетарного масштабу, які періодично відбувалися на Землі і призводили до вимирання великих груп організмів. Проте вона аж ніяк не може пояснити загадкові переміщення у просторі та часі.
   Втім, гіпотез, які пояснюють природу загадкового місця, не бракує. На думку австралійського океанолога Річарда Сильвестра, разгадку таємничих явищ слід шукати в… Саргасовому морі, тобто за кілька сотень кілометрів на схід від трикутника. У ньому нагромадилися мільйони тонн водоростей у центрі величезного виру, що повільно обертається. Цей вир, вважає Сильвестр, породжує навколо себе менші, а ті – ще менші вири, що сягають району бермудського трикутника. І навіть найменші вири здатні засмоктати судно, що потрапило в них, і потопити його разом з уламками. Крім того, вири породжують у повітрі мініциклони, а ті, у свою чергу, засмоктують і втягують у себе літаки, що пролітають поблизу. Сильвестр твердить, що навіть океанський танкер водотоннажністю у двадцять тисяч тонн може стати жертвою вирів, а про літаки, що летять на невеликій висоті, годі й говорити. З цією теорією погоджуються не всі.
   Дивні події на ділянці між Флоридою, Бермудами і Саргасовим морем – вихори, вири, урагани, порушення магнітного поля, зникнення літаків, кораблів і команд – ще чекають пояснення. Можливо, ключем до цієї загадки природи є те, що людству поки ще не відомо… Аможливо, пошуки йдуть не в тому напрямку. В усякому разі, бермудський трикутник став справжнім символом таємниці.

Вежа Диявола

   Найчастіше незвичайним природним утворенням дають поетичні імена. Але іноді ці утворення викликають у спостерігачів не захоплений подив, а справжній жах. Такі місця називають зовсім не поетично – Долина Смерті, озеро Пірамід, Вежа Диявола… Чим викликані такі назви і що приховується за ними? І чому, наприклад, у діаметрально протилежних точках планети деякі скелі називають Вежами Диявола?

   Виливи вулканічної породи у формі багатокутних стовпів особливо характерні для базальтів. Але деякі з них унікальні. Найбільш відомі, крім Вежі Диявола, ще два: Бруківки Гігантів в Ірландії і Стовпчастий Мис на Кунаширі.

   Стовпчаста скеля, що має таку непривабливу назву, знаходиться в американському штаті Вайомінг. Саме слово «Wyoming» мовою індіанців племені делавер означає «на великій рівнині». Територія цього штату величезна, а населення нечисленне, і може, тому дика природа збереглася в недоторканності. Вайомінг по праву пишається першим у світі Національним парком, першим національним лісовим заповідником – Йєлоустоун і першим національним пам’ятником – Вежею Диявола. Це одне з найзнаменитіших чудес парку. Воно нагадує вежу з обрізаною верхівкою, що нависає над рікою Белл-Фурш. Геологи називають такі утворення стовпчастими останцями.

   Вежа Диявола

   Зовні Вежа Диявола нагадує складені в пучок окремі кам’яні стовпи надзвичайно правильної для природи п’ятигранної форми. Виникла вона приблизно двісті мільйонів років тому, і під впливом вивітрювання породи базальт розділився на стовпи, що оточують її серцевину і нагадують штучно побудоване спорудження. Це утворення природи таке чудове, що знімок його помістили на поштовій марці, а 24 вересня 1906 року воно було затверджене президентом Рузвельтом у «посаді» першого природного національного пам’ятника Америки.
   Висота скелі – 290 метрів, ширина підстави приблизно така ж. Вершина – практично плоска. Вона піднімається над плоскогір’ям гігантською колоною, як кілька хмарочосів, поставлених один на одний. Скеля, у два рази більша за розміром за піраміду Хеопса (146,6 м), тривалий час була предметом побожного поклоніння і джерелом страху місцевого населення. Оскільки при цьому на самій вершині люди неодноразово спостерігали дивні світлові явища, її спорудження частіше приписувалося не рукам людським, а дияволу.
   Цей величезний кам’яний виріст розташований на плоскогір’ї і так різко вирізняється на тлі навколишнього ландшафту, що про нього складено безліч легенд. Одним з найпоширеніших є оповідання про гігантського ведмедя-диявола, що жив у цих місцях і полював на людей. Люди рятувалися від нього на цій кам’яній вежі, а ведмідь, намагаючись залізти на вежу, дряпав її пазурами. Інший міф розповідає про сімох дівчат, що рятувалися на її вершині від ведмедя з довгими пазурами. Тікаючи від нього, дівчата видерлися на зовсім невеличку скелю і почали просити, щоб вона трошки підросла. Скеля відгукнулася на їхні прохання і досягла своєї нинішньої висоти. Але ведмідь продовжував роздирати пазурами її схили доти, поки дівчата не полетіли прямо на небо, де перетворилися на сузір’я Плеяд. Поверхня Вежі Диявола стала «порізаною», й іноді її називають «житлом ведмедя».

   Що ще можна сказати про це дивне утворення природи? Аматорам гострих відчуттів воно надає шанс випробувати себе: Вежа Диявола відкрита для скелелазіння і є Меккою для альпіністів. Щорічно понад п’ять тисяч альпіністів скоряють скелю, по якій прокладено двісті шляхів сходження. Але гіди дуже люблять розповідати про те, що деяких скелелазів знімають з її вершини вертольотом. Одного разу досвідчений парашутист Джордж Хопкінс, не передбачаючи небезпеки, вирішив скорити вершину дуже оригінальним способом. Він вдало опустився на Вежу Диявола на парашуті, однак відразу став бранцем скелі: усі мотузки, що йому скидали з літаків, різкими поривами вітру зносило зі скелі. Звістка про це облетіла всю Америку. Незабаром десятки літаків кружляли в повітрі, скидаючи на Хопкінса їжу й устаткування, надане компаніями-виробниками з рекламною метою. Щоправда, значна частина пакунків летіла у прірву.

   Індіанські племена ніколи не жили поруч з Вежею, а ті індіанці, що потрапляли в цей район, намагалися якнайшвидше покинути його. На місцевому діалекті скеля називалася Вежею поганих богів. Сучасну назву їй дав у 1875 році полковник Річард Додж.

   І хоча продуктів було достатньо, сили швидко покидали бранця. Спеціально створений комітет з порятунку Хопкінса викликав для рятувальної операції досвідченого альпініста Д. Дюрранса. Він пішов по старому, одному йому відомому маршруту. Але побачити його сходження туристи не змогли: скелю заволокло туманом. Альпіністи під керівництвом Дюрранса дісталися вершини і спустили вниз знесиленого парашутиста. У цілому Хопкінс пробув бранцем Вежі близько тижня.
   Вежа Диявола, яку, здавалося б, вивчили уздовж і впоперек, продовжує цікавити вчених. І якщо відкинути версії, що її плоска вершина – це посадкова площадка для НЛО, то найбільш оригінальною гіпотезою про призначення скелі є та, що належить Ернсту Мулдашеву. Він, провівши численні складні обчислення, твердить, що саме сюди зміститься Північний полюс! А ще професор гадає, що «священна гора була побудована після Всесвітнього потопу атлантами (чи лемурійцями), які залишилися живими, для запобігання наступного зсуву осі Землі».
   Вежа Диявола давно вже не сприймається як щось жахливе. Вона приваблює тисячі людей, і її назва аж ніяк не відлякує туристів з усіх кінців Америки. Втім, не слід забувати, що назви не з’являються просто так. А отже, на місцях, що мають подібні назви, довго затримуватися не варто.

«Долини смерті»

   Ще одне місце, з яким пов’язано багато жахливих історій, має назву «Долина смерті». До речі, на планеті існує кілька місць, назви яких так чи інакше пов’язані зі смертю. Скажімо, на Північному Уралі є невелика висота Холат Сяхил, що в перекладі з мови мансі означає Гора мерців. І час від часу вона підтверджує право на таку похмуру назву. Старожили дотепер розповідають про подію, що трапилася 2 лютого 1959 року. Тоді група туристів з Уральського політехнічного інституту поставила на схилі Гори мерців наметовий табір. Вони були досвідченими пішими туристами, і стародавня назва їх не злякала. Але через кілька днів їх усіх знайшли мертвими. Причини трагедії не відомі дотепер.
   Не менш сумнозвісним є і «Чортовий цвинтар», що розташований біля річки Кови, поблизу кордону Красноярського краю й Іркутської області. Район цей здавна обходили стороною і мешканці навколишніх сіл, і колишні мисливці. Про нього йшла погана слава. Тільки коли була вагома причина – значно скоротити шлях, – вони, забуваючи про небезпеку, йшли навпростець, сподіваючись на те, що «місце» пропустить. Так, улітку 1938 року колгоспникам із села Рожково потрібно було терміново перегнати корів. Ось і вирішили вони йти не берегом Ангари в Братськ, а через тайгу. Дорога була далека, головною турботою провідників було зберегти череду. Тому зупинялися часто і надовго, щоб тварини не охляли. Але одного разу, коли погоничі вже мали намір повернути на схід, до Ангари, вони при перевірці череди недорахувалися двох корів. Припущення, що тварин задер ведмідь, було хибним, бо собаки поводилися зовсім спокійно. І двоє погоничів із бригади вирушили на пошуки корів. Через якийсь час вони почули тривожний гавкіт собак, що побігли вперед, і, на ходу заряджаючи рушниці, заквапилися в тому напрямку. Перед ними відкрилася чиста, кругла галявина, позбавлена рослинності. Собаки, що вже вибігли на чорну землю, зі зляканим вереском, підібгавши хвости, повернули назад. А на відстані 15–20 метрів від останніх дерев, на голій, ніби випаленій землі лежали трупи зниклих корів…
   Старший, досвідчений мисливець, що добре знав тутешню тайгу, відразу зрозумів, що потрапили вони на «Чортовий цвинтар». «Наближатися до голої землі не можна, – сказав він, – там смерть». Дійсно, кругла, близько 200–250 метрів у діаметрі галявина навіювала жах: на голій землі виднілися кісти і тушки тайгових звірів і навіть птахів. А нависаючі над галявиною гілки дерев були обвуглені, як від близької пожежі. Усі квапливо залишили страшне місце. Ні вони, ні хтось із дослідників так і не з’ясували, чому все живе гине на тій немов випаленій землі. Виділення газів, яке спостерігається в болотистих місцях, тут не відчувалося. Собаки ж, які забігли на «Чортовий цвинтар» усього на хвилину, перестали їсти, стали млявими і незабаром подохли. Правда, існує хитке припущення про те, що, можливо, тут упав якийсь незвичайний «космічний прибулець». Базується ця версія на тому, що приблизно за 400 кілометрів на північ починається район, де все живе було зметене в 1908 році знаменитим Тунгуським метеоритом, і, можливо, якась його частина могла перетворити це місце на «Чортовий цвинтар».
   Більшість дослідників таких феноменів вважають, що географічні точки, що мають «смертоносні» назви, швидше за все, є аномальними зонами з незвичайними природними проявами. Загадки деяких таких районів уже пояснили. Так, наприклад, нікого не дивують «замети» білих кісток, що зібралися в камчатській «Долині смерті», розташованій на території Кроноцького заповідника. Вчені встановили, що причиною незрозумілої на перший погляд загибелі птахів, росомах і навіть ведмедів є вулканічні ціанисті гази, що час від часу виділяються із земних тріщин. Вони викликають параліч дихальних органів.

Кістки в камчатській «Долині смерті»

   Такі пираміди з каміння й кісток можна побачити у багатьох «Долинах смерті»

   Однак не всі долини смерті знаходять таке просте пояснення. Наприклад, якутська «Долина смерті», у верхів’ях річки Вілюй, відома протягом багатьох століть. Якути передають з покоління в покоління легенду про «місто диявола», що нібито ховається під землею. Говорять, що ніхто не повернувся живим з цього таємничого місця. Легенда також говорить про велетенський вогненний стовп, що раз на сто років виривається з-під землі і спалює все навколо на сотні метрів.
   Дослідницькі експедиції, що проводилися протягом останніх ста років, підтверджують якутські легенди. Ними були виявлені дивні металеві півсфери, що нагадують перевернуті мідні казани діаметром у десять метрів, що виступають подекуди з вічної мерзлоти. Якщо сміливець зважувався переночувати поблизу такого об’єкта, то, відповідно до легенд, його неминуче підстерігала смерть, що нагадує загибель від радіоактивного враження. Але відкіля в Якутії така могутня природна радіація? Адже ретельні геологічні розвідки, проведені в районі ріки Аглій, не виявили нічого подібного. Зате неподалік від одного з «казанів» був знайдений замаскований вхід у підземелля. Один з учасників експедиції Роберта Маака зважився ввійти в розлам. Через кілька хвилин, ледве вибравшись на поверхню, він помер у жахливих судомах. А ось велику арку з того ж матеріалу, що і перевернуті «казани», бачили тільки місцеві жителі. Вони ж розповіли, що арка виступає з вічної мерзлоти на чотири метри, а поруч з нею знаходиться замаскований бункер, де в кризі лежать чорні люди в «залізних костюмах».
   Було чимало сміливців, що вирушали на пошуки цієї арки, але опинившись тільки біля одного невеличкого «казана» – діаметром близько чотирьох метрів, – вони відчували гостру недугу. Навіть у цьому стані люди робили спроби відколоти від надзвичайно твердого зернистого металу хоча б одну крупинку. Безрезультатно! Зате дивне привабливе тепло, що виходило від цього предмета, залишило свій слід: один з туристів зовсім облисів, обличчя інших вкрилися висипами невідомого походження, а загальний стан здоров’я з тих пір залишає бажати кращого.
   Щодо появи вілюйської «Долини смерті» існує кілька версій. Відповідно до першої, колись тут проживала древня цивілізація, яку спіткала гірка доля Атлантиди. Катастрофа, очевидно, сталася в результаті зсуву земної осі. Люди змерзли, а сховані у вічній мерзлоті незнайомі агрегати дали збій, і як наслідок – аномалію. Друге припущення засноване на присутності в цьому місці бази всюдисущих інопланетян.
   «Ефект згубного місця» помітили і в китайській провінції Сичуань у тамтешній «Долині смерті». Так, улітку 1950 року там безвісти пропало близько сотні людей і без видимих причин розбився літак. Через дванадцять років долина зібрала ще один «урожай» жертв. Провідник, що супроводжував групу геологів і залишився живим, так потім описував подію: «Щойно передовий загін вступив в ущелину, як його огорнув густий туман. Почулися неясні звуки, а коли завіса розсіялася, на місці вже нікого не було…». Учені, що спорядили експедицію в «сичуанську аномальну зону», вважають: усьому виною – насичені випари від гниття рослин, від них людина починає задихатися, втрачає орієнтацію й гине в глибоких розпадинах, яких навколо чимало. Але інші дослідники переконані: справжні причини усіх подій – у надзвичайно сильному магнітному полі долини. Адже та сама особливість властива ще одній китайській «Долині смерті», розташованій в Чанбайшанських горах провінції Цзилінь. Звідти не поверталися навіть досвідчені мисливці за женьшенем, що знають гори як свої п’ять пальців. У тих місцях просто «божеволіє» стрілка компаса, а люди впадають у дивний стан – вони втрачають пам’ять і орієнтацію. Подорожани, немов зачаровані, кружляють практично на одному місці і ніяк не можуть знайти вірну дорогу.
   Звичайно, не всі «долини смерті» небезпечні для людей через магнітні аномалії та радіацію. Деякі дістали свою назву у зв’язку з погодними умовами. Скажімо, каліфорнійська «Долина смерті» – це величезне, рівне, глинисте плато – найспекотніше місце на Землі. Пустеля позбавлена життя. Єдиними, хто там прекрасно почуває себе, є звичайнісінькі на вигляд валуни. Але так здається тільки на перший погляд. Камені невідомим образом… пересуваються, залишаючи за собою чіткі сліди переміщення. Люди в цьому районі не живуть, а дослідникам загрожує безжалісне сонце і відсутність води.
   Отже, кожна з «долин смерті» небезпечна по-своєму. Але, незважаючи на небезпеку, ці місця часто стають туристичними об’єктами. Мабуть, перспектива зазирнути в очі смерті і залишитися живим здається сучасним городянам неабияким подвигом.

Ворота у Всесвіт

До початку 70-х років минулого століття «Зона Мовчання» нікого не цікавила і була лише пустельною місцевістю розміром приблизно 50 квадратних кілометрів. Ця місцевість лежить на перехресті мексиканських штатів Чиуауа, Дуранго і Коауїлу. Незважаючи на її зовнішню непривабливість – випалена сонцем червоно-жовта піщана рівнина з рідкими кущиками кактусів, – тут ще в доісторичні часи побіля кількох джерел, що давно вже висохли, жили люди. Однак тепер найближче невелике селище розташоване за шість кілометрів, на околиці пустелі ранчо тримають лише трохи сміливців, що допомагають ученим, а до великого населеного пункту треба проїхати п’ятдесят кілометрів.

   Про аномальність цього місця також знали з давнини. У старовинних мексиканських книжках йдеться про численні випадки падіння з неба «гарячих» каменів і хаотичний рух зірок по небу. А наприкінці ХІ століття з’явилися і письмові свідчення місцевих фермерів, зафіксовані професором Сантьяго Гарсією: люди марно намагалися виростити на пустельній землі маїс і практично щодня потрапляли під «зливу» з гарячої щебінки, що сипалася згори.
   Наступною зареєстрованою подією, пов’язаною з «проклятою землею», став переліт пілота авіалінії штату Коауїлу Франсіско Сарабіа в 1930 році. Під час польоту над цією зоною всі прилади зненацька відмовили і літак перестав визначатися радарами. У звіті, складеному льотчиком і наданому начальству, написано: «Без усякої видимої причини…». Авіатор був офіційно визнаний першим потерпілим через «дива» «Зони Мовчання». Однак розмови навколо цієї події невдовзі вщухли, і про загадковий випадок забули на довгі тридцять років.
   Лише в 1964 році «Зона Мовчання» (також відома як «Зона Тиші» чи «Море Тетіс») була названа одним з аномальних місць планети. Відбулося це так. Інженер-хімік Гаррі де ла Пенья робив у цьому пустельному районі біля пагорба Сан-Ігнасіо геофізичну розвідку, і в нього раптово відмовила рація. Повернувшись на базу, щоб відремонтувати або замінити її, учений побачив, що вона працює цілком нормально. Втім, при кожному наступному поверненні в пустелю рація замовкала.
   Відтоді відкриття в «Зоні Мовчання» відбувалися одне за іншим. Так, були заново «відкриті» метеоритні дощі, що падають на це місце дуже часто. Аналіз їхнього складу виявив, що деякі з метеоритів набагато старші за Сонячну систему. Нашій системі – п’ять мільярдів років, а один з метеоритів, що випали в 1950 році, на думку вчених, мінімум на сім мільярдів років старший!
   Наступного разу «Зоною Мовчання» зацікавилися в 70-х роках ХХ століття після низки дивних подій. Першою з них стала експериментальна балістична ракета «Афіна» (принаймні американські вчені заявили, що це була вона), запущена з бази «Білі піски» у США, що зненацька змінила курс і, немов притягнута невідомої потужності магнітом, полетіла прямо в «Зону Мовчання», де й вибухнула. Наступного дня після катастрофи в «Зону Мовчання» прибуло кілька сотень американських військових, які її оточили і не пропускали навіть місцевих жителів. Уламки ракети на такій невеликій площі шукали цілих три тижні! А коли нарешті знайшли, то вивезли не тільки їх, але і весь грунт навколо місця падіння… І що в ньому знайшли – дотепер приховано в наукових лабораторіях США. Місцеві жителі дотримувалися двох версій. Перша – що ракета була не ракетою, а невідомим літаючим об’єктом. Друга – що в «Зоні Мовчання» американці випробували робот-шпигун. Це підтверджує і доктор Сантьяго Гарсіа, який присвятив значну частину свого життя вивченню цього аномального району. Він вважає, що джерелом деяких блукаючих вогнів (їх неодноразово бачили місцеві жителі) міг бути експериментальний робот-розвідник, що випробовувався тут Збройними силами США. Вдень його сонячні батареї автоматично підзаряджалися, а вночі він потай виконував свої дослідження. Існує також думка, що в районі є багаті поклади магнетиту і що саме ця залізна руда – причина приглушення електромагнітних хвиль. До того ж, на сьогоднішній день доведено, що гірські породи хребтів, що оточують «Зону Мовчання», містять значну кількість урану. Крім того, вчені з’ясували, що в зоні мексиканської пустелі мільйони років тому котилися хвилі древнього океану Тетіс, і з їхньої легкої руки Зона дістала свою другу назву, більш відому в наукових колах, – «Море Тетіс».
   Мексиканці теж стали досліджувати загадкове місце. Для цього урядом країни було побудовано наукове містечко з дослідницькими лабораторіями, яке назвали «Біосфера», щоб на місці вивчати незвичайні форми біологічного життя і дивні паранормальні явища. Однак з приходом учених «Зона Мовчання» стала анітрохи не менш таємничою. Скажімо, нічим не можна пояснити, чому в цій місцевості сонячне випромінювання на тридцять відсотків вище, ніж у найбільш спекотних місцях планети. Або існування дивних тварин-мутантів, які більше ніде у світі в такому вигляді не трапляються. Інститутом екології були зафіксовані, наприклад, величезні черепахи з ясно-жовтими очима і черепахи менші, але… із двома головами, як і двоголові ящірки різних розмірів, дивні гризуни, схожі на тушканчиків, дикі кабани із щетиною, що нагадує колючки дикобраза, зайці, що нічим не відрізняються від своїх побратимів, крім неймовірно довгих вух… червоного кольору!
   Якщо існування дивних тварин можна пояснити пристосуванням до підвищеного ультрафіолетового випромінювання, регулярна поява в пустелі і на її околицях «дивних» людей пояснення так і не одержала. У багатьох світових виданнях, присвячених аномальним подіям, було видрукувано три історії, що трапилися з різними людьми і в різні роки в «Зоні Мовчання».
   Третього жовтня 1975 року дивна зустріч у зоні трапилася в Ернесто і Жозефіни Діас, підприємців і археологів-аматорів, що приїхали в «Зону Мовчання» збирати незвичайні камені і скам’янілі останки древніх тварин. Захопившись пошуками, вони не помітили наближення грози, яка швидко перетворила грунтову дорогу на болото. Пікап загруз намертво, і шансів вибратися просто не було. Раптом неподалік від машини з’явилися два дуже високих худих чоловіки в жовтих плащах і капелюхах. Вони дружньо запропонували Діасам свою допомогу. Незнайомці відійшли до задньої частини кузова, і перш ніж Ернесто і Жозефіна збагнули, що відбувається, пікап буквально вилетів на твердий грунт! Коли Ернест вискочив з кабіни, щоб сказати спасибі, помічників ніде не було видно…
   Ще одним мимовільним контактером став місцевий бізнесмен Рубен Лопес, що їхав уночі через Зону в найближче містечко – Себальос. Раптово двигун його автомобіля ні з того ні з сього став давати перебої. Дивуватися було чому, адже незадовго до цього машина пройшла повне технічне обслуговування. І тут Лопес помітив п’ять низькорослих фігурок, що спокійно стояли коло дороги метрів за тридцять від нього. Спочатку бізнесмен подумав, що це діти (при цьому навіть не здивувався, що вони роблять уночі в пустелі), але потім побачив, що на зріст «малята» в кілька десятків сантиметрів, на них – сріблясті комбінезони, а голови вкриті шоломами, подібними до мотоциклетних. Коли вони стали наближатися до автомобіля, немов намагаючись його оточити, переляканий Лопес різко «газонув» на нейтральній передачі, двигун завив, і низькорослі істоти кинулися врозсип у темряву ночі. І тільки дивні карлики зникли, як двигун машини знову почав працювати нормально…
   Третій зафіксований випадок стався в листопаді 1978 року з журналістом Луїсом Раміресом Райєсом і його фотографом, що трохи випередили групу колег, – усі вони вирушили в «Біосферу», щоб поспілкуватися з де ла Пеньєю. Вони поїхали прокладеною серед пісків дорогою, керуючись приблизними розповідями місцевих мешканців, і опинилися вже досить далеко як від місця виїзду, так і від самої лабораторії, коли зрозуміли, що не захопили із собою навіть води, і якщо зіб’ються з дороги, то помруть від спраги. Невдовзі журналісти доїхали до ледве помітної розвилки і, як зрозуміли згодом, напрямок вибрали неправильно. Раптом Рамірес помітив три фігури і, вирішивши, що це місцеві жителі, що зможуть показати їм дорогу до «Біосфери», попросив фотографа зупинитися. Але машина, не зменшуючи швидкості, промчала мимо – водій, на відміну від Раміреса, нікого не бачив. Через пару кілометрів Рамірес знову побачив ту ж трійцю, що так само йшла попереду, і фотограф, уступивши наполегливому проханню зупинитися, пригальмував. Люди дуже чемно пояснили, що Раміресу із супутником треба звернути убік і їхати вздовж гористої частини пустелі. А ще розповіли, що вони шукають своїх заблукалих овець і кіз, хоча при цьому в них не було із собою нічого – навіть води.
   Але найцікавіше почалося, коли мандрівники дісталися «Біосфери» і розповіли про таємничу зустріч. Де ла Пенья спокійно сказав, що в Зоні немає і не може бути ні селян, ні інших людей, крім групи кореспондентів, що заглянули сюди, і тих, хто становить постійний колектив лабораторії. Не кажучи вже про домашніх тварин.
   Усі ці історії могли б здатися вигаданими, коли б не інші численні свідчення, яким можна довіряти. Поблизу кордону «Зони Мовчання» розташоване невелике ранчо, господарі якого – Ернесто Ерерра з дружиною і дочкою – є штатними співробітниками «Біосфери». До них регулярно заходять три високі на зріст людини з довгим, практично ідеально білим волоссям – двоє чоловіків і одна жінка. Вони винятково ввічливі, дуже красиві, але дивно одягнені. Бездоганно говорять іспанською мовою, але при цьому їхні голоси здаються якимись занадто «музикальними» чи обробленими за допомогою комп’ютера. Прибульці завжди запитують дозволу набрати води з колодязя і потім ідуть у невідомому напрямку. Якщо ж їх запитують, хто вони і звідки, ті лише усміхаються у відповідь, іноді повторюючи ті самі слова: «Зверху». Такими ж їх описують і інші місцеві жителі, постійно відзначаючи їхню ввічливість і дивний акцент.
   До речі, іспанський уфолог Антоніо Рібейра описує подібних людей, які трапляються в Піренеях, де вони звертаються до місцевих жителів із проханням продати їм хліба і молока і розплачуються шматочками золота, яке практично не містить домішок. Багато хто бачив таких же білявих прибульців і на іншій половині земної кулі, у Каліфорнії, коло хребта Сьєрра-Невади, де вони часто спускалися в долину для «бартерних» угод з мешканцями.
   Як і у всякій аномальній місцевості, у «Зоні Мовчання» не обійшлося і без НЛО. Подорожани, які регулярно перетинають зону, повідомляють про дивні вогні та вогненні кулі, що переміщаються вночі над землею. Якийсь час вони висять у повітрі нерухомо, змінюючи свій колір, а потім раптом зриваються з місця і зникають зі швидкістю блискавки. А в 1976 році в цьому районі були зроблені перші фотознімки НЛО, що приземлився поблизу місцевої топографічної визначної пам’ятки – Магнітної гори. На них чітко видний сріблястий об’єкт, схожий на гігантську ємність для печені. Журналісту поталанило зробити кілька знімків і під час злету НЛО, коли той з голосним гулом здійнявся нагору, кинувся на захід і швидко зник з виду.
   Але не тільки загадки на всі смаки для біологів, фізиків та уфологів пропонує «Зона Мовчання». Тут багато роботи і для вчених-археологів. На території «Моря Тетіс» були виявлені руїни древніх кам’яних споруд невідомого призначення. Після детального вивчення археологи зуміли визначити їхній приблизний вік – кілька тисячоліть – і приблизну мету, для якої вони використовувалися, а саме – як астрономічні обсерваторії. Але чи можливо, щоб будівлі такого рівня були виконані людьми, які мали доволі примітивну культуру? Можливо, тут існувала могутня цивілізація? Або й справді прадавні жителі цих земель мали контакти з інопланетянами? На жаль, на ці питання немає відповіді.
   Проте археологи добре знають, що в Мексиці часто можна зустріти незвичайні зображення, які нагадують прибульців з космосу. Скажімо, у «Храмі написів» під час розкопок був знайдений склеп із саркофагом У – УІІІ століть. На кришці саркофага зображений верховний бог майя Кукулькан – у скафандрі, за пультом управління космічного корабля. Так само вигляд космонавтів мають і скульптури, що стоять на вершині піраміди в місті Тула, заснованому тольтеками в ІХ столітті.
   Отже, можливо, «Море Тетіс» – і справді є штучною спорудою, яка була побудована прибульцями з космосу і працює й досі?

Оазис нерухомої води

Саргасове море розташоване в зоні підвищеного атмосферного тиску, тому на ньому завжди панує штиль, що в епоху вітрильного флоту найчастіше призводило до загибелі суден. На суднах часто перебували домашні тварини, в основному коні, яких везли з Європи в американські колонії. Коли вони гинули, їхні трупи викидали за борт. Звідси і пішла назва цієї частини океану – «кінські широти». Щодо самого Саргасового моря, то про нього ходили й зовсім жахливі чутки: і про хижі водорості, і про повну неможливість видертися з цього проклятого місця. Автори пригодницьких романів охрестили його «цвинтарем кораблів». Моряки ще називають його «морем парфумів», «морем уламків», «морем, яке не можна переплисти», «морем примар». Але жахлива слава цього незвичайного моря дуже перебільшена.
Море це величезне – його площа становить приблизно 5200 тисяч квадратних кілометрів. Його акваторія у вісім разів перевершує площу Франції і, звичайно, приховує чимало загадок. Про існування Саргасового моря відомо дуже давно, але найбільш яскраву характеристику йому дав Христофор Колумб. У 1492 році він плив на кораблі «Санта-Марія» в пошуках короткого шляху до Індії. Шлях був нелегким. Люди з нетерпінням очікували появи землі. Але те, що спочатку морякам здалося материком, було скупченням водяних рослин, що, як зміїні тіла, обвивалися навколо суден, заважаючи їхньому просуванню далі на захід. Ціною величезних зусиль Колумбу пощастило перетнути «водяний луг». Мандрівники зрозуміли, що потрапили в царство водоростей, які підтримують на плаву повітряні міхурі, схожі на грона дрібного винограду. «Sargaco» по-португальськи означає «виноградне гроно». Так що спочатку водорості, а потім і море було названо Саргасовим.

   Саргасум

   Точно визначити розташування моря неможливо, тому що берегів у нього немає. Воно має форму гігантського еліпса. Ця маса води розташована між Бермудськими і Підвітряними островами. Саргасове море оточують великі океанічні течії: на заході і півночі – Гольфстрім, що бере початок у Мексиканській затоці, на сході – Канарська, на півдні – Пасатна течії. Якщо Гольфстрім зміщується на кілька десятків кілометрів, змінюються і межі моря. Можна сказати, що Саргасове море – це запеклий «мандрівник», а його площа змінюється в межах від 8,5до чотирьох мільйонів квадратних кілометрів.
   Море вщерть насичене водоростями. Тому вода в ньому майже нерухома. Крім того, для цього району характерні слабкі вітри перемінних напрямків, тож утративши хід, вітрильне судно може просто застрягти тут на багато днів і стояти нерухомо під палючим сонцем.
   Так, у 1894році з СШАв Європу вийшла шхуна «Норвуд». Ураганом її занесло в Саргасове море. Під час шторму вся команда загинула, і живим залишився тільки юний помічник кока Томсон. На шлюпці з вітрилом він виборсався з полону. Томсон розповідав, що бачив серед бранців моря стародавній галеон, бриг і навіть цілий пароплав. Вісімнадцять років по тому подібна історія сталася з італійським трищогловим вітрильником «Герат». Його капітан повідав про сім місяців безнадійного дрейфу по замкненому колу. «Герат» теж був «доправлений» у Саргасове море сильним штормом. Матроси бачили тільки застиглу гладінь, суцільно вкриту килимом з водоростей. За їхніми словами, з цієї гущавини стирчали гіллясті стовбури дерев і уламки затонулих кораблів, на яких гніздилися морські птахи. Штиль стояв цілковитий, але корабель потихеньку дрейфував, постійно повертаючись у вихідну точку. Коли на борту «Герата» майже скінчилися продукти і вода, вночі раптом піднявся свіжий бриз, і вітрильник винесло в чисті води.
   Деякий час учені вважали, що водорості були занесені сюди течією від найближчих берегів, але з’ясувалося, що вони єдині у своєму роді і ростуть тільки тут. З’ясувалося також, що зовсім неправильним є і уявлення про те, нібито водорості на поверхні моря такі густі, що могли б перешкодити руху корабля. Дзеркало Саргасового моря нагадує скоріше поверхню ставка восени, коли на ній можна побачити листя, що плаває, чи зламану гілку. Але в цей оазис нерухомої води заносить усіляке сміття, що потрапляє в море із суходолу та з кораблів. Тут справді можна іноді побачити дерев’яні уламки старих суден, але цвинтаря кораблів тут немає.
   Другим феноменом Саргасового моря є його рівень. Він на один-два метри вищий навколишнього океану. Це пов’язано з тим, що океанічні води наганяються в море з усіх боків течіями, а його власні води спочатку опускаються на глибину, а вже потім іде їхній плин у навколишній океан. Тобто течії діють як своєрідні греблі, не даючи можливості теплим поверхневим водам Саргасового моря змішуватися з більш холодними водами Північної Атлантики. До того ж Саргасове море не має холодних течій, які б виходили з нього. Тому його води тепліші навколишніх. Мало того, ці теплі води проникають на значну глибину, глибше, ніж це звичайно буває в океані. На глибині 800-1000 метрів температура води становить десять градусів за Цельсієм, тоді як в інших районах океану на такій самій глибині температура становить лише п’ять градусів за Цельсієм. Крім того, води Саргасового моря мають дуже низьку продуктивність. Те, що в цьому морі зосереджена величезна маса водоростей, ще не свідчить на користь біологічного багатства його вод. У них мало поживних речовин, тому немає і рясного планктону. Темно-сині води цього моря є типовою океанічною пустелею.
   Але бідним воно є тільки порівняно з іншими районами океану. Насправді поверхневі води Саргасового моря налічують близько шістдесяти видів флори і фауни. Саргасові водорості густо заселені різною живністю: креветками, крабами, численними видами риб. Бурхливому розвитку водоростей сприяє температура води, що тут завжди значно вища, ніж в океані, і коливається в межах від вісімнадцяти до двадцяти трьох градусів у січні і до двадцяти одного – двадцяти восьми градусів у липні. Разом з водоростями повільно дрейфує специфічна морська фауна, багато видів якої не знайдеш більше ніде в світі. Наприклад, тільки тут живе рибка саргасовий клоун із загону вудильників, що дістала своє ім’я завдяки строкатому з буро-жовтими плямами забарвленню, що допомагає їй маскуватися. Ця рибка не стільки плаває, скільки повзає по водоростях. У цьому їй допомагають грудні плавці, що мають по вісім променів і закінчуються кігтиками, – вони нагадують людські руки, тільки не з п’ятьма, а з вісьмома пальцями. А її крихітні очка-намистинки вміють обертатися незалежно один від одного. За вмінням маскуватися не поступається саргасовому клоуну морський коник-ганчірник, що дістав свою назву через незвичайну зовнішність: від його тіла, голови і плавців відходять вирости у вигляді стрічок і шматків. Усе це тріпотить і коливається в такт хвилям. Забарвлення коника, природно, таке саме, як у саргасових водоростей. Співробітники американського Інституту альтернативної біоенергетики знайшли в Саргасовому морі близько двох тисяч мікроорганізмів, раніше не відомих науці.

   Морський коник

   Ще одна унікальна особливість моря полягає в тому, що воно є колискою прісноводних риб-вугрів. Припливаючи влітку на нерест із рік Європи й Америки, вони гинуть після його закінчення, а їхні нащадки, користуючись якимись тільки їм відомими орієнтирами, переборюючи багато тисяч кілометрів, повертаються саме в ті місця, звідки припливли їхні батьки (поки це незбагненна загадка для вчених), для того щоб через вісім-дев’ять років знову повернутися сюди, відметати ікру і загинути. Цікаво, що «американські» вугри мечуть ікру в західній частині моря, а «європейські» – у східній. Останні дістаються своєї «батьківщини» цілих три роки.
   До речі, німецький фізик О. Борошн вважає, що колись, а саме 5 червня 8498 року до н. е., гігантська кам’яна брила, маса якої у два мільйони разів перевищувала вагу Тунгуського метеорита, зі швидкістю 15–20 кілометрів за секунду урізалася в поверхню Землі саме в районі нинішнього Саргасового моря і стала причиною загибелі Атлантиди. Ну а місце розташування легендарної країни він визначив за допомогою вугрів. Він вирахував, що після загибелі острова перешкода на шляху Гольфстріму зникла, круговорот води в Саргасовому морі перетворив його на ні з чим незрівнянну водойму, але вугри продовжують шукати Атлантиду, на хвилях Гольфстріму досягаючи європейського узбережжя. Але навіть без цієї легенди Саргасове море залишається одним з найцікавіших місць нашої планети – блукаючим морем без берегів.

«Прокляті кілометри»

Які загадки можуть приховувати такі звичайні об’єкти, як автомобільні дороги? Сірі смуги тягнуться до самого обрію, машина гуде, водій уважно дивиться вперед. Нічого надприродного! Але загадкові місця на дорогах все ж таки є, і вони завдають шоферам великої шкоди, хоч нібито і нічим не відрізняються від інших ділянок траси. Саме на них постійно трапляються аварії.
Досвідчені водії, що наїздили сотні тисяч кілометрів, називають такі ділянки дороги «проклятими кілометрами». Фахівці з аномальних і паранормальних явищ в усьому світі все частіше звертають увагу на ці незрозумілі феномени. У Росії, Словаччині, Польщі, Німеччині й в інших країнах спеціальні дослідження довели очевидну річ. На автострадах існують певні ділянки, де кількість дорожньо-транспортних пригод у сотні разів перевищує середньостатистичні показники. Такі місця називають аномальними зонами. Як правило, вони мають форму вигнутих смуг шириною в десятки метрів і довжиною до сотень кілометрів. На одних ділянках аномалія виявляється сильніше, на інших – слабкіше. Такі зони утворюються поблизу тектонічних розламів та родовищ корисних копалин, біля високовольтних ліній електропередач. Прилади учених фіксують у цих місцях потоки сильного електромагнітного випромінювання.

   Деякі зони активізуються залежно від часу доби, пори року, інші діють постійно. Учені довели, що будь-які рукотворні тунелі, котловани, трубопроводи, теплотраси і тому подібні спорудження, прокладені на несприятливій ділянці, здатні різко підсилити негативну енергетику. Тривалий час вважали, що межі такої зони можна визначити тільки за допомогою приладів. Але згодом помітили, що природа виставляє в небезпечних місцях своєрідні знаки попередження. Це велика кількість ярків, пригнічена рослинність, скривлені дерева.
   У водія, що опинився на такій ділянці, порушення в організмі відбуваються на молекулярному, білковому та клітинному рівнях. Часто змінюється частота пульсу, артеріальний тиск, може статися навіть нервовий зрив. Водій швидко втомлюється, притупляються його реакція і гострота зору, а іноді він на мить може навіть знепритомніти. Внаслідок цього – помилка за кермом і аварія.
   Про загадкові місця й аномальні зони написано дуже багато. Більшість з них лежить у віддалених районах. Але небагато хто знає, що майже в самому центрі Москви, на «президентській трасі», по якій щодня проїжджають державні мужі Росії, існує така «мертва зона». Статистика ДТП і свідчення працюючих на цій ділянці дороги співробітників ДАЇ залишають більше питань, ніж відповідей. «Згубне місце» – так називають міліціонери маленьку ділянку Кутузовського проспекту, недалеко від повороту на Мінську вулицю. Саме тут найчастіше розбиваються машини, і майже кожна аварія закінчується смертю пасажирів. У 2003 році тут сталося 16 аварій, у яких загинуло 25 чоловік. Уже від самих цих цифр стає моторошно, а ще страшніше, коли дізнаєшся про кожен конкретний випадок.
   Дорожньо-транспортну пригоду, що трапилася 2 вересня, очевидці називають не інакше як містичною. Четверта година ночі, багатосмуговий Кутузівський проспект практично порожній. Та незрозумілий збіг обставин змусив зустрітися отут три автомобілі. Прибиральна машина і «сімка» рухалися у бік центру, «мерседес» їхав в область. Саме водій іномарки зненацька вилітає на зустрічну смугу руху. Тут він зіштовхується з «Жигулями», перевертається, й інерція виносить його на прибиральну машину. Підсумок ДТП – смерть чотирьох молодих людей. Таких таємничих аварій на цій ділянці Кутузовського проспекту дуже багато. І погода не буває винною, бо «президентську трасу» добре чистять і ожеледі тут не буває.
   Ходять чутки, що колись на цьому місці був цвинтар. В архівних матеріалах підтвердження цьому не знайшли. Авторитетний фахівець-краєзнавець А. Саладін на початку минулого століття описав велику кількість знищених цвинтарів. У древній Москві цвинтарів взагалі не було. Людей ховали поруч з церківками, храмами, на територіях монастирів. Під час страшних епідемій гинула велика кількість москвичів. Цар Петро І повелів: «Мертвих людських тілес, крім знатних персон, усередині міста не ховати». Так почали з’являтися цвинтарі в Підмосков’ї. Кутузовський проспект називався в минулому Смоленською дорогою; це була приміська зона, де розташовувалося кілька сіл, у яких були свої цвинтарі. Але один факт зацікавив учених. В архівах знайшлися відомості, що з одного боку нинішнього Кутузовського проспекту колись у давнину були бойні, де забивали худобу. Може, саме ця обставина і сприяла виникненню аномальної зони?
   Федеральна траса Саранск – Ульяновськ теж має ділянки, де постійно трапляються аварії. Багато водіїв не можуть пояснити, що з ними сталося. Одні кажуть, що відмовило кермове управління, інші – що погано стало з зором, треті згадують, що перебували в якомусь незрозумілому заціпенінні. Дослідження підтвердили наявність тут аномальної зони. Старожили твердять, що дорогу проклали по старому цвинтарю, зрівнявши могили предків із землею.
   Слави «згубного місця» зажив собі ще один відтинок цієї дороги. Це частина шляху від селища Мирний до повороту на райцентр Чердакли і виїзд із траси у бік Лощини. Кожні два тижні тут трапляються аварії. Найчастіше водії виїжджають на смугу зустрічного руху, хоча на цій ділянці немає глибоких ярків, різких підйомів і спусків. Місцеві жителі назвали це місце «долиною смерті». Кілька років тому ульяновські археологи проводили в цій місцевості розкопки. Легенда підтвердилася: на місці дороги справді було виявлено давнє поховання. В архівах збереглися відомості, що старий губернський тракт огинав мусульманський цвинтар. У 60-ті роки XX століття вирішили, що він заважає транспортному руху; місцевість «зрівняли» і проклали асфальтову дорогу. Постійні аварії зі смертельним кінцем змусили місцеве начальство прийняти незвичайне рішення. На їхнє прохання настоятель місцевого храму отець Микола освятив небезпечне місце. Час покаже, чи стало менше аварій на страшній дорозі.
   Є свій «бермудський трикутник» і в Південно-Сахалінській області, на Корсаковській трасі. Це ділянка від Христофорівки до зупинки «Віддалена». Місцеві жителі називають її «мертвою зоною». На цій ділянці люди надто часто потрапляють під колеса автомобілів. Міліція має власну версію – необхідно дотримуватися правил дорожнього руху. Старожили ж наполягають на своєму: на знесених цвинтарях не можна нічого будувати.
   Ще одна загадкова зона існує неподалік від Вєсточки – на дорозі Південно-Сахалінськ – Охотське. Закони фізики говорять, що на спуску автомобіль повинен розганятися, а на підйомі гальмувати. А тут усе відбувається навпаки. Водії кажуть, що виникає відчуття, що колеса сильно прилипають до дорожнього покриття. Учені зробили необхідні виміри в цьому дивному місці, і вони показали підвищене магнітне поле. Не краща ситуація на відомих європейських шосе й автобанах. У сусідній Польщі, недалеко від м. Тарнова, на семикілометровій ділянці дороги регулярно відбуваються аварії й катастрофи. Автомобілі втрачають керування, вискакують на зустрічну смугу, звалюються в кювет без будь-яких видимих причин. Як правило, водії не можуть пояснити свої дії. Нещодавно польські медики провели аналіз ДТП, і експертиза визначила дуже загадкові речі. Саме на цьому відтинку шосе у водіїв різко піднімається кров’яний тиск, ритм серцевої діяльності міняється, пульс і ритм подиху іноді опускається до нуля. Усе це призводить до кисневого голодування і короткочасного відключення свідомості. А в Чехії був створений «фонд 88-го кілометра». На цій ділянці потрапив в аварію автомобіль відомого політичного діяча А. Дубчека. «Мертва зона» розташована на дорозі Брно – Прага. Тільки в 1998 році тут сталося 395 дорожніх подій і одинадцять людей загинуло.
   Аналогічна «проклята дорога» існує в Німеччині між Франкфуртом-на-Майні і Мангеймом. На одному кілометрі цієї траси за останні шість років сталося 73 ДТП, у яких загинуло понад двісті людей. При цьому ділянка цієї дороги зовсім рівна.
   У маленькій Швейцарії в долині річки Ментул розташована так звана «долина смерті». Негативна енергетика цієї місцевості так само призводить до великої кількості автомобільних аварій.
   У французів поганої слави зажила ділянка шосе, що проходить через Коршени, біля Контарги. Дорога має хороший стан, але аварії тут трапляються постійно.
   «Сухопутний бермудський трикутник» – таку назву дістала ділянка довжиною всього в півтора кілометра на автостраді побіля Мілана в Італії. Тут трапляється найбільша кількість ДТП, з автомобілями діються незрозумілі речі. Без видимих причин двигуни, які щойно бездоганно працювали, виходять з ладу, шини лопаються, відмовляють різні системи.
   В Україні «чорні дірки» на автотрасах вивчає керівник відділу ДАІ Управління МВС України у Львівській області, доктор технічних наук, професор Л.І. Сопільник. Він теоретично й експериментально довів, що кількість ДТП прямо пов’язана з напруженістю електромагнітних полів. За результатами своїх досліджень він навіть захистив дисертацію.
   Одна з таких «чорних зон» розташована на автостраді Київ – Чоп у приміській зоні Львова. На цій ділянці шосе вже розбилося кілька десятків машин. На 541-му і 542-му кілометрах цієї дороги рівень електромагнітних полів перевищує санітарний бар’єр у 450–650 разів. Усього ж у Львівській області налічується понад п’ятдесят небезпечних ділянок автодоріг, де трапляється в три-чотири рази більше дуже «дивних» аварій, ніж у інших областях. У самому Львові також виявлено кілька аномальних зон. Часто розбиваються автомобілі, травмуються і гинуть люди на об’їзній дорозі біля міста Миколаєва. На деяких ділянках цієї магістралі сила електромагнітного поля перевищена в 750 разів.
   Л. Сопільник проаналізував статистику аварій за останні п’ятнадцять років і знайшов таку закономірність: сплеск аварій триває протягом трьох-чотирьох діб, через кожні 25–27 днів. Це збігається зі спалахами магнітних бур на Сонці. Циклічність обумовлена і порою року.
   Зрозуміло, що аварії на дорогах існують, напевно, відтоді, як людина винайшла колесо. Причин, що призводять до них, може бути дуже багато. Але, виходячи зі страшної статистики загиблих на автодорогах, усе зрозуміліше стає, що потрібно серйозно вивчати так звані геопатогенні зони Землі: свого роду ракові пухлини нашої планети. Те, що відбувається на автомобільних дорогах, змусило вчених різних напрямків шукати свого роду протиотруту в боротьбі з невидимим ворогом.
   Так, доктор технічних наук Г. А. Сергєєв і його помічниця Ю.В. Воронцова винайшли мікролазер. Цей прилад здатний змінювати хімічні властивості гравітаційних частинок і фіксувати присутність плазменної речовини. Він незамінний при виявленні геопатогенних або аномальних зон. Мікролазер покаже, де частинки матерії розподілені нерівномірно, де порушене гравітаційне поле. У таких місцях людина звичайно погано себе почуває. Фахівці розробили спеціальні полімери, що коректують несприятливе поле. Тепер водію досить покласти такий полімер у кишеню, і самопочуття його помітно покращиться.
   Казахські вчені розробили цікавий пристрій – шунгітовий нейтралізатор. Шунгіт – природна метаморфічна порода. На вигляд він чорний і блискучий. Кілька років тому перші пробні піраміди із шунгіту були встановлені на небезпечних перехрестях Алмати. Радіус їхньої дії був розрахований на 150 метрів. Кількість аварій у цих місцях після цього знизилася вдвічі! Піраміди із шунгіту благотворно діють як на водіїв, так і на пішоходів. Нині розроблені нейтралізатори, що діють у радіусі до трьох метрів. Вони невеликого розміру, і будь-який водій може возити із собою ці маленькі пірамідки.
   За кордоном аномальні зони на дорозі позначають попереджувальним знаком. У Польщі ділянки підвищеної аварійності огороджують спеціальними захисними щитами. В Україні так само роз робили новий дорожній знак – у вигляді удару блискавки: «Ділянка дороги з підвищеним рівнем електромагнітного поля». Він повинен змусити водіїв бути більш уважними і зібраними в «чорних дірках» автотрас.

Загадка пустельних «автографів» Наски

   Плато Наска довжиною 60 кілометрів розташоване за 400 кілометрів на південь від перуанської столиці Ліма. На перший погляд, ця земля, де краплі рідкого дощу, падаючи на розпечену кам’янисту поверхню, відразу випаровуються, здається такою ж, як і інші пустелі світу. Однак якщо подивитися на плато з літака, можна побачити дивні речі. Перед приголомшеними спостерігачами відкриваються гігантські малюнки: ящірки, змії, ягуари, черепахи, павуки, риби, кити, птахи, мавпи і навіть… людина в дивному одязі, яку вчені назвали «астронавтом»!
   Усі зображення нанесені на поверхню глибокими канавками-лініями. Деякі силуети сягають розмірів у сто і більше метрів і утворені світлими лініями на тлі темного кам’янистого грунту. Зображення, змінюючи одне одного, вкривають десятки кілометрів. Але найцікавіше – їх можна побачити тільки з великої висоти (з космосу, до речі, теж). Як тут не повірити, що вони залишені землянам прибульцями з інших світів? Невипадково одна з гіпотез припускає, що Наска – величезний космодром, на який колись сідали зоряні кораблі. Втім, не будемо поспішати. Можливо, існує цілком «земне» пояснення щодо малюнків Наски?
   Першим серйозне вивчення «автографів» Наски в 1939 році розпочав американський професор Пол Косок. Незабаром до нього підключилася німецька ентузіастка, астроном-математик Марія Райхе (ця жінка присвятила розкриттю таємниці перуанської пустелі сорок років). Дослідники припустили, що давні індіанці створили на поверхні Наски найбільшу астрономічну книжку в світі. До реалізації такого глобального проекту їх підштовхнули обставини: мешканці негостинного плато були хліборобами, тож для них точне визначення часу початку посіву і збору врожаю мало важливе значення. Тому кожна лінія їх практично вічної книжки вказувала місце сходу або заходу зірки чи планети, що «нагадували» про початок проведення тих чи тих сільськогосподарських робіт. Марія Райхе навіть спробувала пояснити, у який спосіб давні майстри наносили на поверхню гігантські багатокілометрові малюнки. Вона знайшла на околишніх скелях тисячі невеликих зображень-«ескізів» IV століття до н. е. і вбиті в грунт дерев’яні палі VI століття н. е. Останні, можливо, відігравали роль координатних крапок при нанесенні великого силуету. А прямі лінії могли допомогти проводити півметрові увігнуті дзеркала «тупу», виготовлені з ретельно відполірованого металу: золота, срібла, міді і сплавів. Таких виробів еліпсоїдної чи круглої форми, насаджених ребром на підставку в ріст людини, у місцевих похованнях багато. Дзеркала передавали сонячних «зайчиків» на відстань у кілька кілометрів! На жаль, ця гіпотеза не змогла пояснити деякі цікаві особливості гігантських зображень. Зокрема, незрозуміло, навіщо індіанцям знадобилися «портрети» звірів і птахів.
   Математик Дж. Хокінск не був у захваті від припущення Пола Косока і вирішив «поховати» гіпотезу колеги за допомогою комп’ютерного аналізу просторового розташування прямих Наски. Зробив він це з великим задоволенням, указавши на те, що всі збіги напрямків ліній з астрономічними об’єктами можуть бути цілком випадковими.
   Але розвінчання «земної» гіпотези не привело до припинення галасу навколо величезних, видимих тільки з повітря контурів. Навпаки, відразу ж з’явилися ще дві версії причин їхнього виникнення. Американець Річард Муні заявив, що місцеві жителі вміли підніматися в повітря і використовували для цього своєрідні дельтаплани. Як доказ свого припущення він привів виявлені в Колумбії золоті іграшки, що нагадують за своєю формою літаки. АДжим Вудман і Джуліан Нотт твердили, що індіанці використовували для польотів повітряні кулі. Щоб довести свою правоту, ентузіасти за зразками знайденої в древніх похованнях матерії зробили повітряну кулю і, наповнивши її гарячим повітрям, піднялися на висоту 90 метрів. Однак потім куля впала вниз.

   Малюнки Наски

   Ще одна оригінальна гіпотеза пов’язана з кліматом Наски. Пустельний простір перуанського плато – практично ідеальне місце для поховань. І дійсно, у деяких випадках у центрі малюнків знаходили муміфіковані тіла. Учені і численні археологи-аматори вирішили, що дивні силуети наносилися прямо над усипальницями. Вони припустили, що розмір малюнка прямо відповідав рангу похованої в його центрі персони, а вибір зображення пов’язаний із прізвиськом, що їх індіанські вожді носять за життя. Самі малюнки не призначалися для загального огляду. Оскільки з землі їх не було видно, це забезпечувало достатню схоронність поховань і їх захист від грабіжників. Побачити величні силуети непросто, навіть піднявшись на сусідню гору. Це можна зробити тільки у певний час року і час доби. Глибинні «усипальниці» і справді мають входи, вантажні і вентиляційні колодязі. Але тоді в подібній системі повинен існувати і підземний храм! А ось його ентузіасти і не знайшли.

   На майданчиках, на які були нанесені малюнки, у різні роки було виявлено понад 225 000 керамічних посудин, заритих прямо в поверхню грунту. Археологи знайшли на плато також мережу неглибоких заводнених підземних ходів (зрошувальну систему) і мережу глибинних ходів, що проходять під малюнками з «усипальницями».

   В останні десятиліття минулого століття американський дослідник Давид Джонсон використовував для «тестування» дивних малюнків біолокаційну рамку. Після цього він висловив припущення, що прямі лінії на плато «точно відповідають розташуванню водоносних розламів на поверхні пустелі». Але з цією гіпотезою не погодилися геологи. Адже розлами, якими ідуть підземні води, обов’язково збігаються з негативними формами рельєфу (балками, долинами тимчасових водотоків, ланцюжками невеликих западин). Алінії пустелі Наски прокладені на багато кілометрів незалежно від рельєфу місцевості. До того ж геологічні розлами звичайно утворюють кілька систем рівнобіжних ліній, а на перуанському плато зовсім інше розташування прямих ліній.
   Досить логічне пояснення «автографів» дав на початку 90-х років російський дослідник Василь Давидов. Для початку він звернувся до давньої назви Наски. До приходу іспанців плем’я кечау називало плато Хумана – «місцем, де відроджується життя». Сьогодні Наска – одне із найбільш посушливих місць на Землі. Дощ випадає тут не частіше одного разу на два роки! Але в давнину на плато траплялися тільки дуже нетривалі періоди посухи: їх викликали сухі вітри, що дують з гір. А звичайно вологи в районі Наски вистачало, оскільки вітри з океану «забезпечували» плато дощами і зливами і «відроджували» його до життя.

   Один з «автографів» Наски

   Загадкові лінії Наски розходяться пучками від своєрідних майданчиків шириною 30–40 і довжиною 300–400 метрів. Поряд із майданчиками, прямо між лініями, зображені рослини, птахи, риби і тварини, що були тотемами родинних племен. Деякі дослідники припускають, що дивні багатокілометрові прямі були дорогами. А В. Давидов вважає, що по них індіанські племена в певний час збиралися на ритуальні майданчики. Напевно, це відбувалося саме тоді, коли над плато Хумана починали дути вологі вітри з океану. До речі, ця гіпотеза могла б пояснити, чому біля майданчиків на плато знайдено безліч морських раковин (перуанці вважають їх символами води).
   Ще одна загадка Наски – особливості виконання малюнків – теж може бути пояснена їх ритуальним призначенням. Річ у тім, що силуети «промальовані» у плато за допомогою безупинних канавок. Початок цих ліній завжди розташовується поблизу їхнього кінця; самі канавки не перетинаються протягом усього гігантського малюнка. Глибина «контуру» становить 60–70 сантиметрів. Він перетинає кам’янистий верхній шар грунту і доходить до шару глини. Російський дослідник вважає, що індіанці знали про те, що камені мають низьку електропровідність, а глина – дуже високу, і використовували це знання з ритуальною метою. При проходженні низьких грозових хмар у проритих канавках повинні були спалахувати «вогні святого Ельма». Вони чітко викреслювали тотеми і «дороги» і створювали на кам’янистому плато фантастичну картину, знаменуючи початок «відродження життя». Це пояснює, чому зображення наносилися однією непересічною лінією. Інакше окремі частини малюнків не світилися б.
   Геологи неодноразово зауважували, що «в деяких точках поверхні Наски магнітна стрілка буквально божеволіє, обертаючись, як заведена, по всій шкалі приладу». Тобто в грунті і справді постійно відбувається рух електричних зарядів. Але вирватися назовні, щоб знову запалити в давніх тотемах таємничі вогні, вони не можуть. Адже дощі вже більше не відвідують загадкове плато…
   Взагалі, гіпотез щодо виникнення і призначення дивних малюнків Наски існує багато. Але поки жодна з них не визнана остаточною і достовірною. На жаль, таємничі силуети потихеньку руйнуються. Стовісімдесятивосьмиметрову рептилію перерізало навпіл швидкісне Панамериканське шосе. Пізніше виявилися частково зруйнованими деякі лінії багатьох інших малюнків. Їх знищують колеса автомобілів і ноги туристів. Тому вченим потрібно поспішати: не виключено, що на вивчення малюнків плато Наска залишилося небагато часу…

«Капсула з минулого»

   Письменники-фантасти здавна мріяли зазирнути в минуле і власними очима побачити Землю такою, якою вона була до появи людини. На жаль (а можливо – на щастя), машина часу залишається тільки вигадкою. Але шанс зазирнути в минуле у вчених все ж таки є. Ключем до таємниць далекого минулого є озеро Схід, розташоване в безпосередній близькості від південного геомагнітного полюса Землі. Вода в ньому, узята в крижаний полон від 20до 14 мільйонів років тому, зберегла інформаційний «знімок» доісторичного стану планети. А це значить, що людство має можливість заглянути в таке далеке минуле, про яке не могло і мріяти. За станом води можна буде судити про склад давньої атмосфери, вулканічні процеси, що потрясали планету на початку четвертинного періоду. І навіть про давні форми життя.
   На сьогодні сорок п’ять держав мають в Антарктиді свої станції і ведуть активну наукову роботу. Пальма першості у відкритті «релікта» належить росіянам. Тим, що людство дізналося про існування похованого під кригою озера, ми завдячуємо флагштурману авіаційного загону Четвертої Радянської антарктичної експедиції Р. В. Робінсону. Він, як потім і інші льотчики при польотах зі станції Мирний у район станції Схід, бачив досить великі ділянки поверхні, що різко відрізнялися від інших і умовно називалися «озерами». Вони траплялися завжди в тих самих місцях, тому навіть використовувалися для навігації. Але тоді до цього ніхто не поставився серйозно. Здавалося б, про яке озеро може йти мова, якщо середня температура в Антарктиді становить мінус 57 градусів за Цельсієм? При такій температурі вода неодмінно замерзає. Але річ у тім, що озеро знаходиться не на поверхні, а під чотирикілометровим шаром льоду.
   Так сталося, що саме над таким озером у 1957 році учасники радянської полярної експедиції влаштували станцію «Схід» (однойменну назву дали озеру в 1993 році). Навіть Андрій Капіца, тоді початківець-географ, а нині академік, одержавши при сейсмозондуванні в 1959 і 1964 роках нестандартний відбитий сигнал, не зважився на таку сміливу здогадку. Сигнал видав два піки відображення замість одного – 3730 і 4130 метрів. З цього можна було зробити висновок, що до глибини 3730 метрів простирається товща льодовика, а на глибині 4130 метрів починаються корінні гірські породи Антарктиди. Дивну форму сигналу вчені в той час пояснили осадовими породами, що лежать під льодом.
   Тепер точно відомо, що сейсмічні хвилі «наштовхнулися» не на осадові відкладення, а на чотирьохсотметрову товщу води. А в 70-х роках XX століття Британський полярний інститут імені Р. Скотта виконав велику програму авіапольотів із зондуванням радіохвилями льодовиків Центральної Антарктиди. На стрічках радіозондування маршрути в деяких місцях перетинали ділянки, де відображення під льодом були дуже своєрідними. Можна було припустити, що саме в цих точках польотні лінії перетинали великі скупчення підлідних озер. А озеро, над яким розташовувалася станція «Схід», дістало назву від станції. Але все це, як і раніше, було тільки науковою гіпотезою.

   Наукова станція в Антарктиді

   І тільки на початку 90-х років, коли в руках європейців виявилися дані лазерної альтиметрії, зроблені з космічного супутника «ERS-1», стало очевидно: в районі станції «Схід» лежить велика плоска рівнина до 280 кілометрів довжиною і до 70 кілометрів шириною. Ці дані змусили А. Капіцу підняти результати свого давнього сейсмозондування. Зібравши всі наявні наукові дослідження, російський академік зробив доповідь, що стала світовою сенсацією. Так у 1994 році світ довідався, що всередині безжиттєвого полюса холоду знаходиться давнє законсервоване озеро. Відкриття гігантського підлідного озера в Антарктиді поблизу російської станції «Схід» справедливо належить до найбільших географічних відкриттів XX століття.
   Установлені розміри озера вражали: завдовжки воно понад 280 кілометрів, а завширшки 50 кілометрів. Середня глибина озера становить 750 метрів. А площа водяного дзеркала – понад десять тисяч квадратних кілометрів. Озеро спокійно могло витримати конкуренцію з найбільшими відомими озерами планети, такими як Онезьке (Європа), Чад і Рудольф (Африка), Нікарагуа (Центральна Америка) і Тітікака (Південна Америка).
   Російські фахівці з полярної морської геологорозвідувальної експедиції грунтовно «прощупали» озеро методом наземного зондування. За кілька років були проведені тисячі безупинних сейсмічних розрізів у всіх напрямках озера. Результати виявилися приголомшливими: людина вперше «побачила» те, що заховано від неї під чотирикілометровою товщею льоду. Наприклад, з’ясувалося, що західна частина озера Схід має величезну кількість бухт, заток, півостровів. Вона мілководна – на відміну від східної, що має стрімчасту глибоководну берегову лінію. Дно цього вигнутого півмісяцем прісноводного басейну має різко пересічений рельєф, глибина місцями сягає 1200 метрів. Озеру властива і сила земного притягання: учені переконалися в тому, що над глибоководними водоймами гравітація слабкіша, оскільки щільність води вдвічі менша щільності каменю. Облітаючи озеро на літаку, учені склали карту його дна. Їхня робота показала, що в озері знаходиться близько 5,4 тисячі кубічних кілометрів води – приблизно п’ять відсотків від загальносвітового запасу прісної води. Отримані дані також дали змогу ученим визначити висоту (рівень) вільної поверхні води. З’ясувалося, що вона на 3100 метрів вища рівня моря, тобто вода озера не має прямого контакту з океаном, що оточує з усіх боків Антарктиду. Крім того, над поверхнею води розташоване високе, у сотні метрів, куполоподібне склепіння, заповнене древнім повітрям.
   Як показують результати термічного сканування поверхні, температура води в озері дуже висока – приблизно від плюс 10до плюс 18 градусів за Цельсієм. А останні дослідження японських і американських учених свідчать, що озеро розділене рифом на два незалежних ареали, у кожному з яких може бути своє унікальне мікробіологічне середовище.

   Останнім часом під льодовим панциром Антарктиди виявлено 77 озер. Але найбільшим з них залишається Схід. І унікальність його полягає в тому, що товщею льоду води озера були цілком відрізані від прямих контактів з атмосферою, із сонцем, вітрами і з життям на поверхні протягом кількох мільйонів років. А це значить, що біологічний і хімічний склад води весь час залишався незмінним. Багато дослідників вірять, що в древній воді можуть існувати унікальні форми життя. Так само зроблене припущення, що озеро розташоване в рифтовому розломі земної кори. Тоді, цілком можливо, на його дні відбуваються процеси, близькі до вулканічних, з виверженням сольових потоків. Тому в придонних шарах вода може виявитися солоною. А зверху за рахунок танення льодовика вода швидше за все прісна.
   Чому ж за такої низької температури відбувається танення льодовиків? Якщо пояснити це просто – крижана шапка відіграє роль термоса, а тепло землі підтоплює лід. Згодом розтала вода знову замерзає в основі крижаного покриву, нарощуючи його знизу, – але вже біля протилежних берегів. Таким чином, води озера повільно циркулюють і повний цикл їхнього відновлення, відповідно до підрахунків учених, займає 15–30 тисяч років.
   Ще на початку 70-х років, коли існування озера вчені тільки припускали, на станції «Схід» почав діяти проект глибинного буріння льоду. Спочатку основною метою глибинного буріння було одержання безупинного крижаного керна – циліндричного стовпчика льоду – своєрідного зрізу льодовика, вивчення якого дало змогу реконструювати всі зміни клімату нашої планети за останні 420 тисяч років, записаного в шарах льоду. Ще в 1959 році начальник станції «Схід» В. С. Ігнатов за допомогою термобура зумів досягти сорокаметрової глибини. Роком пізніше термобур, сконструйований І. А. Зотиковим, зміг пройти на 10 метрів більше. Через недосконалість техніки досягти кращих результатів тоді не змогли – бур вмерзав у лід. Ситуація змінилася з приходом у 1967 році фахівців Ленінградського гірничого інституту, що три десятки років займалися бурінням льоду на станції «Схід», зумівши заглибитися в крижану товщу на 3623 метри.
   Вчені одержали точні дані про зміни в кліматі за останні 420 тисяч років. Таким чином, була отримана інформація про чотири повні кліматичні цикли на планеті. Але щодо подальшого буріння виникли дискусії. Російські вчені висловили припущення, що озеро Схід утворилося ще до того, як Антарктида вкрилася суцільним шаром льоду. Зразки, добуті дуже близько до «склепіння», показали присутність мікробів (у тому числі і раніше не відомих науці), поживних речовин і різних газів, включаючи метан. Іншими словами, були виявлені всі типові ознаки біологічних процесів. Це може означати тільки одне: під шаром льоду в крижаній «капсулі» збереглося життя! До того ж озеро є замкненою екосистемою, яка не мала контакту із «зовнішнім світом» протягом тисячоліть!
   Спочатку вчені зраділи. Їм випала на долю унікальна можливість зробити величезні відкриття! Але трохи згодом радість змінилася занепокоєнням. Вчених турбували дві основні проблеми: по-перше, з кожним новим «кроком» до озера зростав ризик нестерильного забору проб. Озеро існувало в ізоляції дуже довго, у ньому склалася біологічна рівновага. Чи не стане момент зіткнення з сучасністю останнім для організмів, що мешкають в озері? Що станеться, коли разом з бурами сюди ввірветься насичене сучасною мікрофлорою атмосферне повітря?
   Інші вчені були занепокоєні не тим, що людство може завдати великої шкоди озеру. Вони не виключали можливості, що мікроорганізми, законсервовані в озері, стануть смертельно небезпечними для людей – адже в нас не може бути імунітету проти них.
   Зрештою у 1998 році на засіданні SCAR – Міжнародного наукового комітету з антарктичних досліджень – було прийняте рішення зупинити буріння. «Озеро занадто дорогоцінне, щоб експериментувати з ним», – висловив загальну думку Кінан Елліс-Еванс, мікробіолог з Кембриджа (Велика Британія).
   Але навіть без подальших дослідів озеро Схід уже подарувало науці масу безцінної інформації. Його модель вразила астрономів подібністю до природних умов Марса. Відомо, що північний полюс Червоної планети теж укритий гігантським льодовиком. А мільйони років тому Марс, як і Земля, зазнав різких змін нахилу осі обертання. Іншими словами, області, що є нині полюсами холоду, на обох планетах мали в минулому набагато тепліший клімат. Завдяки відкриттю озера Схід стає цілком правдоподібною гіпотеза про те, що і на нашому космічному сусіді існують полярні озера. І якщо під льодовиками Антарктиди буде виявлене життя, то чому б йому не бути і на Марсі? Навіть Національне космічне агентство США всерйоз зацікавилося проблемою земного озера, зіставивши його з океаном Європи, супутника Юпітера. Виявляється, підлідне озеро на Землі – це ідеальний полігон для відпрацьовування технології проникнення під лід на Європі, де океан, вкритий двадцятикілометровою товщею льоду (озеро Схід – «усього» чотирикілометровою). Але проблеми залишаються тими самими. Як не занести «бруд» (земні бактерії) на юпітеріанський місяць, як пробити лід, як забезпечити передачу сигналу від підводного апарата на поверхню?
   Антарктичний керн дав можливість судити про глобальні зміни клімату, що відбувалися на Землі за останні сотні тисяч років. За співвідношенням ізотопів кисню в пухирцях повітря учені визначили зміну вмісту вуглекислого газу в атмосфері за останні півмільйона років. Уже достеменно відомо, що вона змінювалася – і дуже сильно. І найголовніше – без будь-якої участі людини! Але ж саме «парниковим ефектом», викликаним розвитком людської цивілізації, прихильники глобального потепління пояснюють підвищення середніх температур атмосфери. Дослідження показали, що вулканічна діяльність або, скажімо, гігантські лісові пожежі викидали в атмосферу набагато більшу кількість окису вуглецю. До речі, аналіз льоду показав, що спочатку піднімалася температура атмосфери, а потім зростав уміст у ній вуглекислого газу, але не навпаки! Це стало справжньою сенсацією, проте головні відкриття були попереду.
   У керні антарктичного льоду, вилученого з глибини 3543 метри, були знайдені сліди ДНК. «Учені відразу ж зрозуміли, що мають справу з унікальним природним «реліктом», – говорить начальник російської експедиції Інституту Арктики й Антарктики Валерій Володимирович Лукін. – Не виключено, що озеро таїть у собі не знайомі сучасній науці бактеріальні форми життя, вік якого близько півмільйона років. Знайдена ДНК, що не збігається з земними організмами, – тому підтвердження. Фахівці з молекулярної біології також переконані, що такого виду ДНК немає в каталогах світової науки. Молекулярними біологами з Петербурзького інституту ядерної фізики вже були виявлені три види термофільних мертвих бактерій, досі не відомих науці. Їхні сучасні аналоги розвиваються в гідротермальних джерелах при температурах 40–60 градусів за Цельсієм. Це означає, що колись води озера Схід були тепліші за всі сучасні південні моря. Російський мікробіолог С. С. Абизов у результаті досліджень керна з найглибшої в Антарктиді шпари довів, що мікроорганізми існують у стані анабіозу в льоді аж до найглибших обріїв. Поки вважається, що життя, яке може бути знайдене у воді озера та його донних відкладеннях, теж обмежене мікроорганізмами. Ажоден з мікроорганізмів, відомих на сьогодні, не зміг би існувати довго в цій воді.
   Нині вчені готуються до нового штурму озера Схід. У Санкт-Петербурзькій гірничій академії розробили унікальну технологію буріння льоду, здатну забезпечити стерильне проникнення в підлідне озеро. Однак наукова громадськість не дуже квапиться дати Росії зелене світло. Прийнято рішення, що буріння можна буде почати в сезон 2006–2007 років. За словами В. Лукіна, цю подію можна порівняти лише з висадженням людини на Місяць. До поверхні озера залишилося близько 130 метрів. «Пройти цю відстань ми розраховуємо в три зимівлі», – заявив В. Лукін. Що ж, почекаємо!

Кратери Сааремаа та інші сліди метеоритів

   У різних куточках земної кулі відомо кілька десятків метеоритних кратерів, що утворилися багато сотень тисяч років тому. Деякі з них знаходяться в Естонії, на острові Сааремаа (Езель) у Балтійському морі. Останній раз космічний гість у вигляді метеорита, пізніше названого «Каанде L6», відвідав ці місця 11 травня 1855 року.
   У кожнім метеорі, що пролітає по нічному небу, давні люди бачили дракона з вогненним хвостом, а в кожній падаючій зірці – або згасле людське життя, або вогненний спис, випущений однією з невидимих повітряних істот у свого ворога.
   От, наприклад, кілька заміток з різних літописів, як вони приведені в астрономії Араго:
   586 р. – «Світло, подібне змію, з’явилося на небі».
   876 р. – «13 грудня жахливі списи, ніколи ще не бачені, є на небі. Говорять, що бачили кривавий дощ».
   952 р. – «Видний був змій на небі». (Фродоардова хроніка.)
   1462 р. – «Бог послав великі камені з неба».
   Такі повідомлення надибуємо в багатьох літописах. В естонців у той час існувало повір’я, що метеорит допомагає людям уберегти себе від нечистої сили, невдач, хвороб. Місцеві жителі розшукували по околицях кратера уламки небесного каменя і носили їх на грудях як амулет. Або товкли його в порошок і вживали разом з їжею. Особливо вірили в чудодійну силу космічних прибульців селянки, постачаючи захисними оберегами навіть своїх грудних дітей.

   Кратер Беренджера – один із тих, що добре зберігся в Аризонській пустелі

   Сааремаа (площею близько трьох тисяч квадратних кілометрів) є найбільшим островом Моондзунського архіпелагу Балтики. Місцевість тут горбкувата (висота до 54 метрів над рівнем моря), вкрита лісами. Тут розташовані Війдумяеський і Вілсандіський заповідники, а також геологічний заказник Каалі з однойменним озером. Ця лісова водойма в центрі Сааремаа є найбільшим з восьми унікальних метеоритних кратерів на острові. Вісім кратерів різних розмірів інтригували дослідників упродовж майже ста років. Учені багатьох країн висували десятки версій їхнього походження, наводили десятки аргументів на захист своєї гіпотези, поки, нарешті, у 1927 році естонський геолог І. А. Рейнвальд не довів метеоритну природу кратерів. Поблизу них були знайдені і фрагменти метеоритного заліза, щоправда, зовсім небагато – трохи більше одного кілограма. Зараз поблизу цього унікального місця розташоване містечко Каалі.
   У царський час з Риги на Езель (Сааремаа) регулярно ходили пароплави з курортниками. Грязелікарні Аренсбурга (Курессааре) і м’який цілющий клімат острова були відомі з давніх часів. Саме з тутешнього військового аеродрому радянські бомбардувальники ДБ-3 у серпні 1941 року літали бомбити Берлін. У 1941 і 1944 роках на Езелі, особливо на мисі Саару (Церель) півострова Сірве, йшли жорстокі бої Червоної Армії з німецько-фашистськими військами. У радянську епоху тут існував суворий прикордонний режим. І хоча на Сааремаа курсувало судно на підводних крилах «Комета», потрапити туди будь-якому бажаючому було дуже складно, а тим більше – оглянути загадкові кратери, про які ходила безліч чуток і домислів.
   Зараз автомобільно-пасажирський пором постійно здійснює рейси з Риги в маленький сааремський порт Ромассааре, розташований поряд з головним містом острова – Курессааре. У багатьох місцях Сааремаа побудовані мотелі для туристів усього світу. Їм є на що подивитися: єдиний у Балтиці цілком збережений лицарський замок Курессааре, де міститься музей; залишки Церельської батареї 305-міліметрових знарядь 1917 р. біля маяка Саару і 180-міліметрових гарматних вежи «підземного дредноута» 1941 р. – знаменитої 315-ї батареї капітана Стебла; руїни 317-ї батареї на півострові Тагаранга і героїчної 43-ї батареї на півострові Кубассаар; природний кліф Панга – двадцятиметровий доломітовий обрив на березі моря; унікальну флору і фауну острова – тут є рослини і птахи, яких не зустрінеш на материку; і, звичайно ж, унікальний метеоритний кратер, що утворився від падіння метеорита багато сотень тисяч років тому.
   Ще один подібний кратер, але глибиною 170 метрів і розміром у діаметрі 1200 метрів, є тільки в США, у штаті Аризона. Його ще називають Ущелиною Диявола, і розташувався він у червоно-жовтому степу, вкритому жалюгідними кущиками колючок. Для огляду потрібно піднятися на п’ятдесятиметровий гребінь, куди веде асфальтова дорога. Сам кратер оточений дротовим забором. Біля воріт розташована крамничка сувенірів. Тут же з екскурсантів стягують плату у вісім доларів США – за задоволення і, мабуть, для зміцнення дна і приманювання з космосу наступних метеоритів. Кратер являє собою величезну лійку з плоским дном; у центрі її стоїть американський прапор, на який можна помилуватися в підзорну трубу. В околицях цього космічного поглиблення було зібрано багато тисяч дрібних осколків залізного метеорита загальною вагою понад 20 тонн, за іншими відомостями – понад 30 тонн. Весь же метеорит, безсумнівно, важив багато тисяч тонн. Метеоритний кратер на Сааремаа в Естонії хоча і менший, але виглядає більш загадково – і до того ж безкоштовний.
   Учасники першої експедиції під керівництвом професора Леоніда Кулика 1927 року побачили пустельну рівнину, обгорілі, зламані, розкидані в усі боки, немов сірники, дерева. Ні кратера, ні епіцентра, ні якихось осколків передбачуваного метеорита ця експедиція, так само як і численні наступні, знайти не змогла на всій величезній площі в дві тисячі квадратних кілометрів.
   Під час експедиції 1962 року група вчених під керівництвом професора Флоренського просівала грунт у пошуках мікроскопічних частинок, що могли бути розкидані при згорянні і здрібнюванні тунгуського об’єкта. Їхні старання увінчалися успіхом. Учені знайшли вузьку смужку космічного пилу, довжиною 250 кілометрів, що йшла на північний захід від місця події і складалася з магнетиту (магнітного залізняку) і склоподібних крапель розплавленої гірської породи. Десятиліттями фахівці різних країн висували сотні гіпотез із приводу тайгового вибуху 30 червня 1908 року, але до єдиного висновку так і не дійшли. А в 2004 році учасники науково-дослідної експедиції Сибірського громадського фонду «Тунгуський космічний феномен» навіть оголосили, що в районі падіння Тунгуського метеорита вони знайшли залишки інопланетного технічного пристрою…

   Потужним вибухом було повалено ліс на величезній площі у районі річки Тунгуска в Сибіру

   А ось знаменитий Тунгуський метеорит, що упав 30 червня 1908 року за 65 кілометрів від евенкійського селища Ванавара в районі сибірської ріки Підкам’яна Тунгуска в Красноярському краї, ні кратера, ні осколків після себе не залишив. Чому? Адже гігантські метеорити вагою в тисячі тонн (а маса Тунгуського оцінюється фахівцями, щонайменше, у 100 тисяч тонн) повинні врізатися в поверхню Землі, утворивши значні кратери. Тож повинна була утворитися лійка розміром близько півтора кілометра в діаметрі і трохи менше ста метрів глибиною. Але нічого подібного не сталося.

   Дванадцятого лютого 1947 року на Далекому Сході біля відрогів Сіхоте-Аліню упав величезний метеорит масою близько 70 тонн. За роки досліджень ученими на місці його падіння була виявлена безліч уламків, розсіяних на площі три квадратних кілометри, і понад сто кратерів. Художник П.І. Медведєв навіть намалював картину «Падіння Сіхоте-Алінського метеоритного дощу». Як же з’являються подібні «дощі»?
   Іноді по небу стрімко несеться вогненна куля – болід. За ним тягнеться вогненний хвіст і залишається слід, що вдень має вигляд сірої димної смуги, а вночі слабко світиться. Уночі болід яскраво висвітлює місцевість. За кілька хвилин після його зникнення лунають удари, подібні до вибухів, а потім долинає гуркіт і гул, що поступово згасає.
   Метеорити падають раптово, у будь-який час і в будь-якому куточку Землі. Вторгаючись у земну атмосферу зі швидкістю близько 20 кілометрів за секунду, космічне тіло вже на висоті 100–120 кілометрів наштовхується на сильний опір. Унаслідок величезної швидкості воно стискає перед собою частинки повітря, і внаслідок цього перед ним утворюється своєрідна подушка із дуже стиснутого і нагрітого повітря. Поверхня кам’яного чи залізного метеорита теж розжарюється до кількох тисяч градусів Цельсія. У цей момент він і спостерігається як вогненна куля – болід.
   Коли метеорне тіло рухається в атмосфері, його речовина розплавляється і перетворюється на пару, а частково розприскується дрібними крапельками. Тому космічний гість ніби тане, невпинно зменшується в розмірах. З розбризканих крапельок, які після затвердіння перетворюються на кульки, утворюється слід, що позначає шлях боліда.
   Наближаючись до земної поверхні, метеорне тіло потрапляє в більш щільні шари атмосфери і швидко гальмується. На висоті близько двадцяти кілометрів унаслідок величезного тиску повітря воно розколюється на частини, які перестають нагріватися і світитися; у цю саму мить болід зникає. Уламки метеорного тіла – метеорити падають на Землю під впливом сили ваги.
   Метеорит величезних розмірів, вагою в сотні тисяч тонн, не може загальмуватися в повітрі. Зі швидкістю кількох кілометрів за секунду він ударяється об грунт і від удару миттєво нагрівається до дуже високої температури. При цьому значна частина його речовини перетворюється на пару. Спрямовуючись з величезною силою в усі боки, ця пара породжує вибух. На місці удару метеорита утворюється кратер, а уцілілі окремі осколки космічного гостя розлітаються вусібіч і утворюють менші лійки. Іноді їх може бути понад сотню, як у випадку падіння Сіхоте-Алінського метеорита, або до десятка, як на острові Сааремаа. Розгадати до кінця загадку метеоритних дощів і кратерів учені поки що не змогли.

Світ печер, або Загадка підземного царства

Печери як унікальний об’єкт природи постійно приваблюють до себе дослідників. Перші згадки про печери є вже в працях Геродота, Страбона і Павсанія. Підземний світ із глибокими прірвами і цілими системами підземних ходів-лабіринтів, що сягають іноді сотень кілометрів, вимагає досконального вивчення. Адже в ньому зустрічаються величезні гроти-зали, тут течуть річки і шумлять водоспади, трапляються озера, існує свій тваринний світ. Наука, що вивчає печери, називається спелеологією (від грецьк. «спелеон» – печера). Уперше цей термін запропонував у 1890 році французький археолог Еміль Рів’єр. Як науковий термін його застосував цього ж року один із засновників науки про печери – француз Едуард Альфред Мартель. У 1928 році у Відні відкрився перший у світі інститут спелеології. Спелеологія вивчає походження печер, їхній мікроклімат, давню фауну, залишки матеріальної культури людей кам’яного віку, але це ще й вид туризму.
Неспеціалісту важко розібратися в класифікації печер, їх налічується близько ста сімдесяти різновидів. Природні печери бувають карстовими, тобто вони утворилися в карстових породах. Другими (відповідно до класифікації) йдуть печери, що утворилися в зв’язку з горотворенням, тобто з тектонічними процесами. Трапляються порожнини вулканічного походження. За характером закладання вирізняються базальтові, льодовикові, соляні, туфові, пісковикові і т. ін. Форма ж печер може бути горизонтальною, вертикальною, багатоярусною і прохідною. Спелеологія як наука найтісніше пов’язана з карстом. Підземні прірви і гроти, численні лабіринти утворюються головним чином у таких гірських породах, що розчиняються водою. Це ті породи, які містять кальцій (наприклад вапняки і доломіти) чи натрій (кам’яна сіль). Вода, проникаючи в розпадини і тріщини в таких печерах, за мільйони років створює численні порожнечі, вигадливі ходи і порожнини.

   Підземне озеро. Червона печера

   Поняття «карст» походить від назви безводного кам’янистого нагір’я Карст на південному заході Словенії. За підрахунками вчених, площа, зайнята на Земній кулі карстовими породами, перевищує 40 мільйонів квадратних кілометрів.

   Відмінною рисою карстових печер є сталактити й сталагміти. Під впливом температури й атмосферного тиску з води починають виділятися й осідати на зводах, стінах і підлогах мікроскопічні частинки вапняної породи. Навколо кожної крапельки, що зависла на склепінні, утворюється невелике колечко карбонату кальцію. Крапля поступово збільшується і перетворюється в сталактит (кам’яну бурульку). Зриваючись зі стелі, крапелька розхлюпується на підлозі печери, утворюючи сталагміти. Зростаючись, вони утворять чудові колони. Зал печери в цьому разі нагадує розкішний палац. Іноді звисаючі зі стелі сталактити, обрамлені бахромою і мереживами, нагадують занавіси. Минуть тисячоліття, перш ніж зустрінуться «брати», утворивши колони (сталагнати). Це – найбільші натічні утворення печер. Але найдивнішою загадкою залишаються геліктити. Вражає їхня ексцентрична форма. Дотепер залишається загадкою, чому всупереч силі ваги вони ростуть убік, нагору якимось неймовірним зигзагом, куди завгодно, але тільки не вниз.
   В усіх районах світу є безліч різних печер. Особливо їх багато в Європі: у Югославії, на Апеннінському і Піренейському півостровах, у французьких Альпах, Швейцарії й Австрії. Є печери в Англії, у Північній Європі і навіть у Гренландії. В Україні печер чимало в Карпатах і в Криму. У Тернопільській області в Україні розташована печера Оптимістична, довжина якої становить 151,3 кілометра. У табелі про ранги серед інших печер вона посідає друге місце за довжиною.
   Дуже багато печер у Росії: на Уралі і Кавказі, у Сибіру і на Далекому Сході. Середня Азія і Прибалтика також мають свої «підземні царства».
   Безліч печер в Африці і на американському континенті (у США розташовані найбільші підземні порожнини світу). Довжина Флінт-Мамонтової печери в Кентуккі становить 471 кілометр. Це найдовша печера у світі. А найглибшою печерою є розташована у французьких Савойських Альпах печера Жан-Бернар, що знаходиться за 40 кілометрів від гори Монблан. Другою за глибиною є печера Сніжна (1390 м) на Кавказі.
   Зробімо невеличку подорож у загадковий світ печер.
   Другого вересня 1930 року з Бостона відпливло судно з науковою експедицією в район Антарктики. Геолога Г. Лавкрафта направив Міскатонікський університет з метою одержати за допомогою нової бурової установки зразки грунту і порід з великої глибини. Ця експедиція дала вченому стільки вражень, що надалі він став затятим супротивником проникнення людини в незвідані таємниці Землі. Експедиція повинна була обстежувати гірські хребти і плато на південь від моря Росса. До них ці місця відвідали Шеклтон, Амундсен, Скотт і Берд.
   Багато загадок про минуле Землі зберігало це пустельне царство холоду і смерті. Експедиція сподівалася уточнити і поповнити інформацію про тваринний і рослинний світ Антарктиди, коли клімат тут був тропічним. Зацікавленість колишніми формами життя не давала спокою багатьом ученим. І ось експедиція дісталася місця призначення. Це були відкриті Россом гори Адміралтейства, траплялися тут і вулкани. Перші ж зразки проб, добуті за допомогою нової бурової установки, дали обнадійливі результати. Учені знайшли вкрай цікаві вкраплення органічних залишків – скам’янілих папоротей, морських водоростей і деяких молюсків. Надалі членів експедиції почали діймати галюцинації або міражі. Далекі гірські хребти ширяли в повітрі, як казкові міста, а біла пустеля під чарівними променями опівнічного сонця демонструвала золоті, срібні і червоні фарби. Іноді земля і небо зливалися в одне таємниче царство, і розглянути лінію обрію було неможливо. Але роботу необхідно було продовжувати. Одного разу вчені натрапили на печеру, що розгалужувалася у всіх напрямках. Її стеля і підлога були всіяні великими сталактитами і сталагмітами. Проходи підземних лабіринтів були завалені розсипами раковин і кісток. Усе це місиво колись винесло сюди з невідомих заростей мезозойських деревних папоротей і грибів, лісів третинної системи. Тут були останки представників тваринного світу різних періодів. Для палеонтологів це був скарб: ракоподібні, молюски, риби, амфібії, рептилії, птахи і нижчі ссавці, багато з них досі не відомі науці. Воістину унікальне відкриття! Були знайдені раковини, кістки ганоїдів і плакодерм, останки лабіринтодонтів і текодонтів, черепні кістки і хребці динозавра, шматки панцира броненосця, зуби і крила птеродактиля, останки археоптерикса, кістки первісних птахів. Учені визначили вік шару і скам’янілостей, що містяться в ньому, – не менше 30 мільйонів років. Знайдені останки рудиментарних риб, молюсків і коралів відносилися до сілурійського періоду. Скільки часу тривало мирне співіснування на арктичних землях усіх цих тварин і організмів, чи сталася потім якась природна катастрофа – так і залишилося загадкою.

   Добшинська печера в Словаччині

   Вразила вчених ще одна незвичайна знахідка. Це був відмінний від місцевих порід зеленкуватий камінь, дивно гладенький, правильної форми. Він нагадував п’ятикутну зірку з обламаними краями. У внутрішніх кутах і в центрі було невелике поглиблення з насічками, а правильні візерунки складалися з малесеньких крапок. Поки камінь вивчали, собаки несамовито гавкали і поводилися дуже неспокійно. Чому? Так само повели вони себе і коли був знайдений страшний на вигляд екземпляр, що нагадував бочку. З боків – складки і відростки, які нагадують крила, що розкриваються і складаються, як віяло. Згодом Г. Лавкрафт назвав свою подорож екскурсією до «Хребтів божевілля».
   Багато загадок природи зберігають печери Західної Європи. Підтвердженням цьому є знахідки кісткових залишків і слідів життєдіяльності тварин (копроліти, подряпини від пазурів, «шліфовані» стіни), що жили в них сотні і навіть мільйони років тому. Ученим добре відомі «ведмежі печери». У них знайдена величезна кількість кісток ведмедів (до 50-100 тисяч особин). Печера Авен Бернісарт у Бельгії зажила слави її унікальною знахідкою. У ній виявлені кісткові останки динозаврів ігуанодонів. Цей вид ящерів сягав величезних розмірів – 18–20 метрів у довжину і вимер у Європі до кінця крейдяного періоду. Фахівці визначили вік унікальної печери – він становить 150–160 мільйонів років.
   Найбільшою на Уралі є печера Кутук-Сумган. Вона відома спелеологам усього світу. Довжина цієї печери близько десяти кілометрів. На двох її ярусах розташовані ходи. Спелеологів уражають величезні порожнечі. З дна сімдесятип’ятиметрового колодязя можна потрапити в Актовий зал. Його довжина становить 65, а ширина 13 метрів. Велике кільце, Еверест, Галерея геофаку, Ляльковий театр – усе це назви печерних проспектів і залів. У глибині печери тече підземна річка шириною до шести метрів. І тільки кажани порушують підземний спокій. Багато спелеологів завважували загадкову особливість цієї печери. Майже всі, хто побував у ній, мали слухові і навіть зорові галюцинації. Місцева легенда говорить, що спокій цього підземного царства охороняє бог Сумган, або Білий спелеолог.
   Не менш відома і печера Шульган-Таш (Капова). Це не тільки пам’ятник природи, але і своєрідна картинна галерея. Ще в 1760 році її відвідав знаменитий географ П. І. Ричков. Його описання печери можна назвати однією з перших наукових праць зі спелеології. Унікальність печери починаєш відчувати прямо з входу до неї. У світі важко знайти щось подібне. Вхід до печери Шульган-Таш – це асиметрична арка шириною майже 40 метрів і висотою 22 метри. Печера складається з трьох поверхів, у ній 2640 метрів підземних ходів, дев’ять залів. У 1959 році зоолог А. В. Рюмін відкрив у ній рідкісне сховище найдавнішого на землі мистецтва живопису епохи палеоліту. До цього малюнки давньої людини знаходили тільки в Іспанії і Франції. Учені визначили, що тільки завдяки унікальному мікроклімату печери ми можемо спостерігати те, що намалював наш давній предок 15–20 тисяч років тому.
   Біля міста Кизел на Північному Уралі знаходиться знаменита Віашерська печера. Довжина відкритих коридорів цього природного утворення невелика – усього близько 800 метрів. Унікальність цієї печери полягає зовсім в іншому, її називають ще Перловою. Стіни печери вкриті загадковими утвореннями завбільшки з горошину. За хімічним складом вони дійсно не відрізняються від перлів, що народжуються в морських раковинах. Фахівці дотепер ламають голови: яка ж природа виникнення підземних перлів? І це не поодинокий випадок. У Швейцарії (Валліс) відкриті кришталеві льохи. Стіни місцевих печер укриті кристалами гірського кришталю й інших мінералів. Іноді знаходили брили вагою до 700 кілограмів. Учені думають, що, можливо, це є результатом вулканічної діяльності.
   У 1995 році почалася історія печери Комінкова в Челябінській області. Спелеоархеологічний загін знайшов печерне «місто» довжиною 425 метрів у берегових скелях. При розкопках були знайдені археологічні пам’ятки п’яти історичних епох. Серед унікальних знахідок були фрагменти кераміки, бронзові, залізні і кам’яні наконечники стріл, скляні намистинки. Останки тварин також дали вченим багатий матеріал для досліджень. Їх вік здивував фахівців: гігантський олень – 10 тисяч років, печерні гієни – 47 тисяч років, мамонт – 57 тисяч років.
   На східному схилі хребта Улутау (Урал) знаходиться Аскінська крижана печера. Це – рідкісний і дуже цікавий пам’ятник природи, адже лід у печері зберігається цілий рік. Вхід у неї – це двадцятиметрова крижана «котушка». Підлога вкрита шаром реліктового льоду. Вражають своєю красою і розмірами гігантські крижані сталагміти висотою 10–20 метрів і діаметром до трьох-п’яти метрів. Усі, хто побував у печері, не можуть забути багатоголосу луну, що багаторазово повторює кожен звук.
   У 1974 році спелеологи обстежували ще одну крижану печеру – Кіндерлінську. Краса крижаних сталактитів, сталагмітів та інших утворень найвигадливішої форми дала їй іншу назву – Сніжна королева. Учені відзначили ще одну цікаву і загадкову деталь: печера являє собою природну пастку для тварин. Уся підлога була вкрита товстим шаром кісток. Палеонтологи знайшли тут кістки печерного ведмедя, вовка, лисиці й інших тварин. Їхній вік становить 15–20 тисяч років. Гіпотеза виглядає так – тварини, рятуючись від спеки, заходили в печеру, але, скотившись по крижаній котушці вниз, уже не могли вибратися назовні і гинули.
   У надрах давньої апшеронської землі захований від людини цілий світ, багатоярусний і розгалужений. Природа сотні і тисячі років трудилася над цим унікальним підземним царством. Тут є величезні печерні зали, палаци з колонами, бурхливі річки, прозорі, мов сльоза, озера, незліченні лабіринти коридорів.
   У 1910 році була досліджена Велика Азишська печера. Вхід у неї розташований на висоті 1520 метрів над рівнем моря. Унікальність цієї печери полягає насамперед у красі натічних утворень. Тисячі сталактитів і сталагмітів вражають своєю міццю, багато з них нагадує дивовижні живі істоти, дерева, казкових персонажів. Важко повірити, що не людина, а природа створила цю красу. Учені визначили вік цієї печери – близько двох мільйонів років.
   Другою і дотепер не розгаданою загадкою залишається підземна річка. Вона протікає по дну галереї, беручи початок в одній із ущелин у верхів’ях печери, і закінчується водоспадом. Потік падає з шестиметрової висоти і зникає на дні колодязя. Учені неодноразово намагалися знайти вихід цих карстових вод на поверхню. Для цього вони підфарбовували воду стійкими барвниками, а потім шукали підфарбовану воду у всіх виходах підземних вод на поверхню. Але поки все безрезультатно.
   У Нагірному Карабасі розташована відома спелеологам печера Азох. Вік цього карстового утворення у вапняковому шарі сягає понад мільйон років. Вірогідно встановлено, що на початку в ній жили давні ведмеді, потім оселилася давня людина. У 1960 році був виявлений невідомий раніше хід – коридор площею близько восьми тисяч квадратних метрів. Дослідивши могутній шар грунту товщиною в 14 метрів, учені змогли простежити десять різночасових шарів, що належать до різних стадій кам’яного віку – палеоліту.
   В Україні відомі Залуцькі печери в околицях міста Кам’янця-Подільського, вони залягають у сілурійських вапняках. У Криму спелеологи досліджують печери Чатир-Дагу (Мінбаш-коба, Кизил-коба), Салгіра, Чуфут-кале і Мангуп-кале в районі Бахчисарая. Найбільш відвідуваними є карстові печери Мармурова, Червона (Кизил-коба) та Еміне-Баїр-Хосар. А ось у печері Бінбашкоба (Тисячоголова), яка розташована на плато Чатир-Даг, ще наприкінці ХІ століття знаходили численні кістки і черепи людей. Може бути, тут був могильник або усипальниця, де ховали мертвих. Існує легенда, присвячена печері Бінбаш-коба. Рятуючись від диких завойовників-кочівників, місцеві жителі сховалися в печері. Великий зал усередині вмістив багато людей. Але незабаром усіх почали мучити голод і спрага. Одна смілива дівчина наважилася вийти з печери і знайти джерело. Місячної ночі вона залишила притулок і на одній з галявин серед квітів знайшла джерело з кришталево чистою водою. З тих пір вона ночами стала носити втікачам воду. Але там, де ступали її ноги, де капали із посудин на землю крапельки води, виростали чудової краси квіти. Якось один із воїнів-завойовників побачив ланцюжок яскравих квітів, що вів від джерела до заростей чагарнику. Вороги знайшли вхід у печеру, обклали його сухим хмизом і підпалили. Густий дим проник усередину, і від нього в страшних муках загинули всі, хто там був. А було їх тисяча чоловік. Так, згідно з легендою, виникла назва печери – Тисячоголова.

   Кам’яний «іній» – один з чудових витворів природи

   Для карстових печер Чатир-Дагу характерна наявність безлічі натічних утворень різної форми. Це і сталактити, і сталагміти, красиві крижані кристали на стінах, а в одній з них виявлені останки фауни льодовикового періоду. Можна з певністю сказати, що українським спелеологам печери Криму ще не відкрили усіх своїх таємниць.
   Найбільша печера планети була відкрита в 1808 році у штаті Кентуккі між містами Луїсвілл на півночі і Нешвілл на півдні. На високому вапняковому плато у відрогах Аллеганського хребта розташований найбільший у світі печерний комплекс, що дістав назву Мамонтова печера. Загальна довжина всіх досліджених і нанесених на план підземель становить 297 кілометрів, глибина доходить до 300 метрів. У 1973 році виявився зв’язок з розташованою по сусідству печерою Флінт-Рідж. Тепер єдина система Флінт – Мамонтова сягає довжини майже 500 кілометрів. У США цей комплекс є Національним парком.
   Історія зберегла для нас цікаві факти. У 1837 році ділянку, де був розташований вхід у печеру, купив Френсіс Горінс. Як щирий американець, він вирішив робити на цьому гроші. Швидко був побудований готель, за відвідування печери була встановлена плата, а вхід перекривався масивною кам’яною стіною, з воротами, що закривалися на замок. У 1895 році інший американець, Гантер, купив цю ділянку. Можливість назбирати якомога більше «зелененьких» і йому не давала спокою. Він твердо вирішив поставити «печерний бізнес» на комерційну основу. Готель значно розширився, був найнятий і навчений цілий штат провідників, у печеру провели електрику, а в довершення була побудована підземна залізнична гілка. Чи не ця людина вигадала сучасне метро?
   Так що являє собою Мамонтова печера? По-перше, вона складається з п’яти поверхів-ярусів, обстежених близько 225 галерей, 47 високих гротів, 23 глибоких вертикальних колодязів, трьох річок, восьми водоспадів, двох озер і навіть одного «моря». Головний вхід до печери простягнувся на 15 кілометрів; це величезний тунель шириною від десяти до ста метрів, а висота його коливається від чотирьох до двадцяти метрів. Усе це дістало назву Бродвей. Є тут величезний зал, що називається Ротонда, інший хід названий Готичною галереєю. З неї відвідувачі потрапляють до Зоряного залу, що має довжину 150 метрів і висоту близько 20 метрів. Цей грот просто вражає своєю красою: у склепінну стелю вкраплено безліч кристалів білого блискучого кварцу. При світлі ламп вони казково переливаються, створюючи ілюзію нічного зоряного неба, всипаного мільйонами зірок.
   З однієї з галерей можна потрапити до річки Стікс. Так називалася міфічна річка давніх греків, що протікала в підземному царстві мертвих. Неподалік знаходиться провал глибиною 60 метрів, а ще нижче розташоване озеро, що називається Мертве море. Інше озеро – його називають Літа – можна переплисти на човні і потрапити на Велику алею. Ця алея приведе відвідувачів до річки з поетичною назвою Луна. Така назва не випадкова – тут справді дуже незвичайна луна. Печерна акустика така разюча, що плескіт весел перетворюється на віддалені дзвони. І тут немає ніяких сучасних електронних пристроїв. Усе це – загадки підземного царства.
   У річці Луна живуть сліпі риби завдовжки до 15 сантиметрів. Вони майже прозорі і не мають навіть ознак очей. Учені схиляються до того, що такі риби жили ще в крейдяний період, тобто понад 60 мільйонів років тому. Там же мешкають майже прозорі раки з дуже довгими вусиками і западинами замість очей.
   Кожне розширення галереї чимось особливе. Ось Кімната мух. Коли потрапляєш до неї, створюється враження, що на стінах дійсно сидить безліч мух. Але це ілюзія, створена багатьма дрібними кристалами чорного гіпсу. А ось – кульки, що зрослися, які дуже схожі на грона винограду. Насправді – це сталактити і геліктити такої незвичайної форми. Ще далі зі стін виступають кристали, комбінації яких утворюють квіти і цілі букети.
   Але давайте повернемося на головний «проспект» – Бродвей. На відстані близько кілометра від входу в Мамонтову печеру є спуск на нижні «поверхи». Це так званий Лабіринт, він веде в грот Сніговий. Навколо багато білих відкладень, що нагадують сніг. Вузький хід приведе відвідувачів у знаменитий Єгипетський храм. У величезному гроті височіють сталактитові колони діаметром близько семи метрів і висотою до двадцяти трьох метрів. Тут шість таких колон. Уражає, що за формою вони зовсім гладенькі і дуже правильні. Але створив їх не скульптор, а природа. Названо грот на честь єгипетських храмів у Луксорі і Карнаке.
   Бродвей розгалужується на величезну кількість звивистих ходів і галерей, що часто заводять у глухий кут. Ця головна галерея печери нагадує стовбур велетенського дерева, від якого в різні сторони росте безліч гілок. Учені, що працюють у цьому унікальному підземному царстві під назвою Мамонтова печера, упевнені, що їх чекає попереду дуже багато відкриттів.
   Печери являють велику цінність для вчених антропологів, археологів, геоморфологів, спелеологів. До того ж у багатьох печерах світу є значні скупчення корисних копалин – фосфоритів, калійної селітри, ісландського шпату, бариту. Мінералогія печер ще тільки зароджується.

Хиткі і «співаючі» піски

Мирна картина: золотавий берег, гарна погода. Грунт під ногами злегка вологий, щільний, практично не просідає під вагою тіла. Але людина, що стоїть у цьому місці, перебуває буквально за два кроки від смертельної небезпеки: під товщею піску на глибині кількох сотень метрів забило досить сильне підземне джерело. Ось вода спочатку швидко піднімається нагору, заповнюючи простір між частинками, розсовуючи їх, зменшуючи зчеплення між окремими піщинами. Минуло зовсім небагато часу, і привітний берег раптом утратив свою надійність, став «рідким» і… поглинув людину, яка нічого лихого не могла навіть запідозрити. Якщо грунтові води будуть рухатися в горизонтальному або злегка похилому напрямку, то в того, хто потрапив у природну пастку, шанси врятуватися є. У цьому разі утворяться так звані піски-пливуни, що, звичайно, теж здатні засмоктувати предмети, але все-таки не такі небезпечні через те, що менш насичені водою. А ось якщо потік рвоне майже вертикально нагору… Що ж, можливо, довгий перелік жертв пісків стане ще на одне ім’я довший…

   Пустельний краєвид

   Хиткі піски – явище надзвичайно неприємне. Їхня щільність приблизно в 1,6раза більша щільності води, але плавати в них практично неможливо. Адже «каша» з піску і великої кількості води дуже грузька, і будь-яка спроба рухатися в ній зустрічає велику протидію. Маса, що повільно тече, не встигає заповнювати порожнини, які виникають при рухові предмета. Через це в «каші» виникає вакуум, а сила атмосферного тиску прагне повернути тіло на колишнє місце. Внаслідок цього створюється враження, що пісок «засмоктує» свою жертву. Переміщатися в пекельній суміші твердих піщин і води людина, звичайно, може, але дуже повільно і плавно. Хитке «болото» дуже своєрідно і неприємно реагує на швидкі рухи: воно стає твердим.
   Хиткі піски найчастіше трапляються у горбкуватій місцевості. Потоки води, що спускаються з пагорбів, рухаються всередині вапнякових чи доломітових скель промитими за незліченні роки каналами. Нижче за течією вода час від часу знаходить слабкі місця в кам’яній товщі і пробивається на поверхню могутнім потоком. Найчастіше це відбувається в низинах. Якщо ж у місці прориву на поверхні виявляються піщані відкладення, вода, що б’є знизу, перетворює їх на сумновідомі хиткі піски.
   Природа ретельно ховає від людини такі «пастки». Річ у тім, що сонце звичайно добре підсушує верхній шар грунту, внаслідок чого на піску утворюється тверда скоринка. Хоча вона досить тонка, однак дає можливість укоренитися траві. Тому «піщане болото» звичайно не викликає ніяких підозр і виглядає дуже надійно і мирно. Насправді ж таке місце приховує страшну небезпеку для будь-яких живих істот.
   Але вода – не єдина причина «божевілля» піщаних низин. Звичайні часточки, на яких так приємно повалятися після купання в морі або озері, можуть стати убивцями й через сильний струс. В історії відомі численні трагедії, пов’язані з тим, що абсолютно надійні ділянки грунту на короткий проміжок часу перетворювалися на хиткі піски; їхніми жертвами в цьому разі ставали вже не окремі люди, а цілі селища і навіть міста.
   …Сьомого червня 1692 року у «столиці» піратів і найбільшого ринку рабів, Порт-Ройялі (Ямайка) стався дуже сильний землетрус. Велика частина міста відразу припинила своє існування, зникнувши у морській безодні. Фахівці вирішили, що будівлі під дією підземних поштовхів просто «сповзли» у воду. Оскільки це місце мало цілком заслужену погану славу як у Старому, так і в Новому Світі, сучасники віднесли катастрофу, що сталася, на вираження гніву Господнього. Але про справжню долю бідолашних жертв стихії тривалий час ніхто навіть і не здогадувався.
   Через три століття трагедією знову зацікавилися. Був проведений ряд досліджень, що дали змогу сказати: Порт-Ройял не зник у морі. Його «проковтнули» багатометрові піщані відкладення, на яких, власне, місто і було побудоване… Це сталося внаслідок того, що могутні поштовхи землетрусу спровокували виникнення сильних коливань піщин. Завдяки їм зчеплення між щільними частинками зменшилося, пісок утратив свою структуру і став пасткою. На це пішло менше хвилини! Порт-Ройял у прямому значенні втратив грунт під собою і почав тонути. Але помітити це люди, що перебували поза хиткою зоною, просто не змогли: землетрус змушував передусім шукати порятунку, а не милуватися панорамою. Через десять хвилин після закінчення поштовхів пісок «заспокоївся», зв’язки між частинками відновилися, і берег знову затвердів. Тільки через кілька століть стало відомо, що в цьому місці під поверхнею залишилося дві третини міста і понад 2000 жителів…
   Така ж трагічна доля спіткала один із потягів, що вирушив близько ста років тому в черговий рейс по Канзаській Тихоокеанській дорозі. Протягом кількох хвилин його поглинули піски, причому спроби розкопати вагони і врятувати людей були марними.
   Втім, далеко не завжди природні пастки такі нещадні. Нерідко з хиткого «болота» можна вибратися самостійно, як, наприклад, це не раз відбувалося на острові Сейбл в Атлантичному океані. Цей клаптик суходолу сумно звісний тим, що бачив велику кількість катастроф. Щоправда, пасажири викинутих на острів суден практично завжди рятувалися, а ось самі кораблі за два-три місяці просто зникали в дивному «живому» піску.
   Хиткі піски розподілені по поверхні планети дуже нерівномірно. Багато подібних «боліт» існувало, наприклад, в Англії. Більшість цих «пасток» у наші дні засипані. І все-таки, на жаль, деякі небезпечні місця знищити просто неможливо. Серед зловісних районів на узбережжі Туманного Альбіону є, наприклад, затока Моркембе-Бей. Тут протягом років знайшли свою загибель понад сто п’ятдесят людей. Річ у тім, що під час відпливу море в цій місцевості відступає особливо далеко, а дно швидко підсихає на вітрі, створюючи ілюзію стійкості і надійності. Тому не знайомі з «характером» тутешніх пісків люди, які вирішили скоротити шлях і вирушили прямо через затоку, часто залишаються там назавжди. Крім хитких «боліт», необережних підстерігає ще і стрімкий приплив, через який рівень води в Моркембе-Бей миттєво піднімається на дев’ять (!) метрів. Щоб скоротити кількість жертв природної пастки, ще в XV столітті англійський уряд заснував у цих місцях посаду королівського провідника по морському берегу, у чиї обов’язки входила охорона мандрівників. Сьогодні в затоці так само працює спеціальна служба, яка щорічно витягає з піщаних пасток не менше тридцяти людей.
   Подібна служба порятунку існує і на Алясці. Вона була організована для патрулювання оповитого сумною славою фіорду Тарнеген, що має довжину 80 кілометрів і весь складається з хитких пісків. До речі, фахівці переконані, що це – одне з найпідступніших місць у світі. Видертися з чіпких обіймів «ожилого» дна самостійно неможливо. А приплив (за шість годин рівень води у фіорді піднімається на 12 метрів) швидко уриває життя бідолашних жертв.
   Ще одне небезпечне місце описане Вілкі Коллінзом у романі «Місячний камінь». Воно знаходиться на узбережжі Йоркширу, у бухті. Там, між Північним і Південним скельними стрімчаками, причаїлися найстрашніші хиткі піски цього району, здатні поглинути людину за чотири з половиною хвилини. Вони стали причиною загибелі багатьох подорожан. В Америці теж чимало подібних пасток, де і донині часто гинуть туристи, затягнуті в піщане «болото» (часом на очах товаришів, які нічим не можуть допомогти бідоласі). А в індійських пустелях, у районах Гадрамаута, трапляються зони, де важкий брухт моментально тоне, занурюючись на глибину, що перевищує сто метрів.
   Побіля Дуврських стрімчаків теж є прокляте моряками всіх країн місце, відоме як «цвинтар кораблів» («Великий поглинач кораблів»). Це Гудвінські піски, що знаходяться за скелястим мисом Саут-Форленд. Там, на великій обмілині, виступають на поверхню щогли, труби, наполовину занесені піском корпуси суден. Зона піщаного «болота» становить площу, що дорівнює тринадцяти милям у довжину і п’яти в ширину; вона постійно рухається і за тридцять років «пройшла» дві милі. Це місце моряки називають також «піщаним хамелеоном», твердячи, що підступна пастка змінює свій колір, пристосовуючись до відтінку морської води. Через це, а також через часті тумани і небезпечні течії, часом хиткі піски помічають лише тоді, коли стає надто пізно. А жертв за багато століть було безліч. Деякі хроніки свідчать, що тут спочивають навіть кілька бойових трирем Юлія Цезаря, що у 43 році нашої ери вторгся на острів і скорив мешканців Туманного Альбіону. Над ними лежать останки кораблів скандинавських вікінгів, придавлені, у свою чергу, дубовими галіонами «Непереможної армади». А в ніч з 26 на 27 листопада 1703 року тут загинула ескадра англійських кораблів під командуванням адмірала Б’юмонта. І це – далеко не останній «поверх» страшних скарбів пісків. Наступні шари займають піратські судна, англійські фрегати ХУПІ століття. Не минула трагічна доля і сучасні кораблі: «піщаний хамелеон» поглинув не один танкер і сухогруз, у ньому спочивають і підводні човни. До речі, майже ніхто з членів команд або пасажирів приречених кораблів не врятувався з цієї пастки…
   У 1954 році страшне місце поглинуло… маяк, який попереджав судна про наближення до небезпечної зони. Причому трагедія сталася так швидко, що команда маяка навіть не встигла подати сигнал про біду. Рятувальникам пощастило за допомогою вертольота зняти з майже загрузлого в піску маяка тільки одного робітника зміни.
   До речі, пояснити механізм дії хитких «боліт» непросто. Звичайно грунт в результаті внутрішніх переміщень не засмоктує, а виштовхує нагору більш легкі і більш великі порівняно з його частинками предмети. Тому багато фахівців вважають, що ефект «плинності» піску обумовлений не тільки надмірною кількістю вологи чи наявністю сейсмічних коливань, але й електричними ефектами. Останні можуть призвести до того, що тверді частинки отримують позитивний заряд. Це, у свою чергу, зменшує тертя між ними. Якщо людина ступить на таку поверхню, піщини під нею розсунуться і, відштовхуючись від прилиплих до ніг однойменно заряджених частинок, «пропустять» щільне тіло вниз. У цьому разі спроби звільнитися, «виплисти» з «рідкого» грунту тільки зменшать тертя і прискорять занурення в пісок.

   Піски і справді іноді «співають». Точніше, гудуть або свистять, видаючи часом різні за частотою і тривалістю звуки. Крім того, на гавайських островах Кауаї і Ніїхау існують так звані «гавкаючі» піски. Їх «голос» справді дуже схожий на гавкіт великого пса.

   Єдина можливість порятунку полягає в тому, щоб людина змогла лягти на спину, широко розкинувши руки. Тоді вона буде просто плавати на поверхні хиткого «болота». Потім треба повільно і м’яко визволити руку чи ногу, намагаючись у цей момент спиратися іншою рукою на будь-яку опору.
   «Пісня пісків, пісня сирен, що заманюють мандрівників на вірну загибель у безводній пустелі, дзвін монастирів, похованих у безодні пісків…» – так описував у 1954 році свої враження англійський дослідник Р. А. Бегноулд, автор першої книжки про співаючі піски. Кочівники протягом століть з побоюванням і повагою ставилися до таємничих дюн, у яких часом чулися дивні голоси. Місцеві жителі вважали, що це перемовляються демони і примари, які обрали такі місця для свого помешкання. Зрозуміло, що красиві, але небезпечні ділянки намагалися обходити десятою дорогою. Тим більше що необережні або недовірливі люди часто зникали, заблукавши в пустелі або зіткнувшись зі смерчем.
   Найчастіше люди зіштовхуються зі «свистячими» грунтами. Їх так називають через здатність видавати звуки високої частоти (від 500 до 2500 Гц). Такі «концерти» тривають дуже недовго – менше чверті секунди, але залишають незабутнє враження. Якщо ризикнути прогулятися по «демонічному» пісочку, можна почути під ногами легке посвистування дивної музичної чистоти. Кожен крок дає можливість почути п’ять-шість гармонійних обертонів. Такі природні «солісти» трапляються по всьому світі поблизу морських узбереж, а також поблизу річок і озер. На щастя, цей природний феномен не небезпечний; хіба що знайомство з ним може викликати певний холодок у грудях: розповіді про «співаючі примари» пригадуються в цій ситуації самі собою…
   «Стугонливі» піски, що вважаються рідкісним і унікальним явищем, залишають більш похмуре і сильне враження. Їх «вокальні» здібності обмежені: хоча звучання природних «солістів», крім основної частоти, і містить безліч близьких частот, вона ніколи не перевищує однієї гармоніки основного тону. Звук при цьому, то підсилюючись, то завмираючи, живе від кількох секунд до п’ятнадцяти хвилин (!) і сягає такої сили, що поширюється на десять кілометрів. Почути його можна тільки глибоко в пустелі поблизу окремих великих дюн. Обсипаючись лавинами, шари твердих частинок голосно гудуть. Частота звуку залишається увесь час низькою, порядку 50-300 Гц. При цьому «спів» нерідко супроводжується «спецефектами»: у зоні чутності грунт починає вібрувати. Сейсмічні поштовхи бувають у багато разів інтенсивнішими, ніж гудіння.
   Звісно, що ці зовсім фантастичні звуки протягом століть викликали в людей містичний страх. Марко Поло в 1295 році згадував про буйство злих духів пустелі. Демони, за його словами, «часом наповнюють повітря звуками всіляких музичних інструментів, б’ють у барабани і ляскають у долоні». І дійсно, незвичайні музичні номери у виконанні дюн часто нагадують барабанний дріб. Рідше можна почути і більш цікаві звуки – труби, арфи і навіть… дзвони! А сучасній людині спів пустелі найбільше нагадує шум літака, що пролітає, чи телеграфних дротів.

   Пустельні бархани

   Щоб одержати такий акустичний ефект, необхідно, щоб пісок був абсолютно сухим, тобто опадів не повинно бути принаймні кілька тижнів. Якщо ж вологість хоч трохи підвищиться, «співаки» замовкнуть: на поверхні дюни виникне тонка плівка води, яка перешкоджає виникненню звуку. Фахівці твердять, що п’ятьма краплями води можна змусити замовкнути літр «музикального» піску.
   Що ж стосується свисту, то його видають теж сухі частинки. Ось тільки вони повинні час від часу промиватися водою, інакше дивна поверхня просто перестане «звучати». А періодичне промивання відновлює «голос» пісків. Можливо, це відбувається за рахунок видалення забруднень, завдяки чому прибережна зона зберігає певну розсипчастість. Як би там не було, здатність грунту до свисту в міру віддалення від води зменшується, а за 30 метрів від узбережжя взагалі не трапляється.
   Послухати, на що ж здатні загадкові «солісти», нескладно. В Інтернеті можна знайти записи «концертів» у «виконанні» понад тридцяти стугонливих дюн Північної і Південної Америки, Африки, Азії, Арабського півострова і Гавайських островів.
   До речі, таємниця «співаючих» пісків до кінця не розкрита й у наші дні. Хоч припущень щодо причин виникнення дивних «голосів» існує безліч, цілком пояснити це явище вчені так і не змогли. Відомо лише, що акустичні коливання виникають у результаті руху шарів піску. Припускають, що причину «музикальності» окремих ділянок слід шукати в діаметрі часток. У деяких зонах вони мають практично один розмір, завдяки чому підсохлі шари легко ковзають. До того ж поверхня «голосистих» піщин майже сферична і дуже гладка. Особливо правильну форму мають частинки «стугонливих» дюн. Швидше за все вони встигають «відшліфуватися» за час своїх блукань по пустелі. Очевидно, недарма піщані «солісти» трапляються, в основному, ближче до того краю пустелі, у бік якого найчастіше дують вітри.
   Щоправда, скептики заперечують проти такого пояснення, указуючи на те, що дюни, які складаються із «найрізнокаліберніших» піщин, часто влаштовують незабутні концерти, тоді як грунти з «добірними» частинками можуть мовчати. Наприклад, для Піщаної гори в пустелі Калахарі не властива правильність піщин, зате її «спів» чутно на відстані кількох кілометрів.
   У 1936 році вчені спробували змусити частинки видавати звуки в лабораторних умовах. Експерименти показали, що форма – далеко не обов’язкова умова наявності «голосу». Так, кубічні кристалики кухонної солі за певних умов охоче взялися гудіти. А ось від скляних кульок фахівці не дочекалися жодного звуку (скоріше всього, частинки все-таки повинні мати певну шорсткість; тільки за такої умови вони можуть «заспівати»).
   На жаль, кількість «музикальних» пісків на нашій планеті неухильно скорочується. Це пов’язано як з розвитком туризму і зростанням кількості транспорту на узбережжях, так і з забрудненням повітря і води. Щоб врятувати унікальне явище природи від повного зникнення, 17 листопада 1994 року в японському місті Німа був скликаний Всесвітній симпозіум по «співаючих» пісках, на якому обговорювалося завдання збереження і відродження «музикальних» ділянок. До речі, у тому ж місті з 3 березня 1991 року працює Музей піску, де зібрані унікальні колекції пісків з усього світу. У будинку музею міститься і найбільший у світі піщаний годинник: п’ять метрів у висоту і метр у діаметрі. Протягом цілого року тонна дрібних частинок пересипається з верхнього резервуара в нижній, а в останній день, рівно опівночі, місцеві жителі перевертають цей гігантський пісковий календар.
   Хиткі і «співаючі» піски – одна з численних загадок природи. Попри серйозні дослідження в цій галузі, природний феномен щороку ставить усе більше питань перед ученими, не даючи змоги віднести дивні піски до розряду вивчених і цілком з’ясовних явищ.

Нерукотворні скульптури

Географія кам’яних скульптур дуже широка. На південному сході Казахстану, серед безкрайніх степів знаходяться Баяноульські гори. Вивітрювання перетворило їх у постійно діючу виставку під відкритим небом. Серед сосен піднімаються до неба зображення дельфіна, баби-яги, кінська голова і навіть власний сфінкс. На Північному Уралі знаходиться гора Мань-Пупу-Ньєр, на вершині якої застиг цілий кам’яний комплекс. Сім скель, що вишикувалися в ряд, дивно нагадують людські фігури. Відповідно до місцевої легенди, це – скам’янілі велетні, що охороняють джерело Печори. На березі Ельби, у Німеччині, розташований район, який називають Саксонською Швейцарією. Це дуже мальовниче місце: серед вкритих лісом гір то тут, то там піднімаються вигадливі скелі незвичайної форми.

   Кам’яні скульптури

   Тисячі туристів охоче відвідують Долину пам’ятників, розташовану в пустелі Аризона, штат Вайомінг. До речі, саме там знаходиться знаменита Вежа Диявола, про яку ми вже розповідали. А ось і зовсім протилежна за змістом назва: «Чеський рай». Як видно з назви, шукати його треба в Чехії. Вапняки утворили тут безліч скульптур. Найвідоміші скульптури «земного раю» – це «Голка», «Мати і дитя» і «Сплячий індіанець».
   Можна було б назвати сотні, а можливо, і тисячі об’єктів, що їх називають нерукотворними скульптурами. Проте ми розповімо докладніше лише про деякі, які чимось особливі. Але спочатку кілька слів про «авторів» цих шедеврів. Найчастіше виникненню вигадливих скель і незвичайних останців сприяють дві стихії: вода і вітер. Під впливом ерозії м’які породи поступово кришаться і розносяться потоками повітря або ж обсипаються вниз, а більш міцні залишаються стояти. Якщо врахувати, що в деяких скелях породи перемішані одна з одною досить примхливо, виникнення фантастичних фігур цілком зрозуміле. Втім, далеко не всі з наявних скульптур утворені з міцних порід. Серед них трапляються і вапняні, і піщані об’єкти, а деякі являють собою скам’янілі останки давньої флори…
   У Болгарії можна помилуватися цілою колекцією кам’яних скульптур, що займають площу близько дев’яноста квадратних кілометрів. Серед них є і вигадливі замки з башточками, і чудовиська, і фігури людей… Це чудо природи з’явилося за багато століть до появи людства. Понад 200 мільйонів років тому долина, у якій розташований кам’яний вернісаж, являла собою глибоку улоговину. Поступово річки заповнили її наносами – піском і глиною. Потім ця територія опустилася і стала дном моря. Понад сто мільйонів років на дні осідали морські відкладення, серед яких виявилася безліч окисів заліза. Коли море відступило, за роботу взялися ріки, що вже встигли змінити своє русло, а вітер довершив решту.
   Здавалося б, на території однієї країни геологічні пам’ятники повинні мати подібне походження, але кам’яний ліс, розташований поблизу Варни, є винятком із цього правила. У «лісі» налічується кілька тисяч кам’яних дерев, висота яких сягає семи метрів, а діаметр – трьох. Листя й гілок у дерев немає, але ліс, проте, справляє казкове враження. Цікаво, що кам’яні дерева колись були живими. Потім їх засипали прибережні піски, і вони стали «законсервованими». Через століття ліс знову вийшов на поверхню, але на цей час кора і деревина перетворилися на камінь.

   Кам’яні скульптури

   А ось інший кам’яний ліс, розташований у Південному Китаї, який з деревами нічого спільного не має. Цей геологічний пам’ятник китайською називається Ши лін і є одним із найбільш відвідуваних природних об’єктів. Вхід до нього справляє незабутнє враження: дві грандіозні пірамідальні скелі висотою близько 30 метрів утворюють ворота, а за ними починається цілий лабіринт кам’яних стовпів. Деякі з них сягають висоти п’ятиповерхового будинку. Проходи між стовпами дуже вузькі, так що відвідувачам, що йдуть по стежці, видно тільки невеликі клаптики неба над головою. Звивисті коридори можуть стати пасткою для надто цікавих, тому перед входом у кам’яне царство всіх суворо попереджають про те, що ходити можна тільки по розвіданих стежках. Китайський кам’яний ліс цілком можна було б назвати лабіринтом, якби не одна обставина. Вапнякові брили поросли пишним шаром лишайників, темнозелене забарвлення яких надає всьому комплексу подібність із старезним ялинником. Колись на місці Ши лін розташовувалася величезна брила вапняку. Але підземні води так підточили її, що згодом окремі ділянки стали провалюватися вниз і утворилася безліч вапняних брил.
   Щоб побачити ще один пам’ятник природи, доведеться зробити невелику подорож по Єнісею. На правому березі річки, за сім кілометрів від Красноярська, розташовані знамениті Красноярські Стовпи. У цьому заповіднику міститься близько ста скульптур з рожевого граніту. Їхній розмір коливається від кількох метрів до 500 метрів (висота найвищого стовпа – 592 м). Серед стовпів у туристів є свій «улюбленець» – «Дід». Величезна кам’яна брила нагадує старого зі зморщеним обличчям і глибоко посадженими очима. Довкола нього розташувалися інші «члени родини» – «Бабуся», «Онучка» і «Прадід». Походження Красноярських Стовпів – вулканічне. Але якщо порівнювати «техніку» виготовлення цих пам’ятників природи з людською, можна сказати, що ми маємо справу з художнім литтям. Близько 450 мільйонів років тому з глибин піднялася розплавлена магма. Її густота була занадто великою, щоб прорвати земну кору і виплеснутися на поверхню, тому вона заповнила звивисті тріщини і порожнечі в шарах вапняків і піщаників. Через мільйони років вапняк розкришився, а граніти, що належать до числа найтвердіших порід, можуть проіснувати ще не одне тисячоліття.
   Напевно, усім знайома сцена з пушкінської поеми «Руслан і Людмила», у якій описується зустріч Руслана з кам’яною головою. Коли герой під’їхав до неї і полоскотав списом ніздрі, сталося неймовірне:

     И, сморщась, голова зевнула,
     Глаза открыла и чихнула…
     Поднялся вихорь, степь дрогнула,
     Взвилася пышь; с ресниц, с усов,
     С бровей слетела стая сов.

   Тож історія про «живу» голову – не вигадка Олександра Сергійовича. Її «прототипом» став цілком реальний природний об’єкт, що знаходиться до того ж не за тридев’ять земель, а на території України – біля гирла річки Смотрич, що впадає в Дністер, на кордоні Хмельницької і Чернігівської областей.
   Голову велетня висотою 16 метрів видно здалеку. Кам’яні стовпи ніби розступаються перед нею. Дотепер можна почути пов’язану з нею легенду: у давні часи могутній богатир захищав ці землі від кочівників. На тому місці, де стоїть голова, він вступив в останній бій. Ворогів було так багато, що вони засипали богатиря по саму шию, і він скам’янів. А меч-кладенець так і залишився лежати поруч з воїном, похований у камені.
   Здавалося б, у цієї легенди і пушкінської поеми мало що спільного. Пушкінський витязь розповів Руслану зовсім іншу історію: про віроломного Чорномора. Добувши чудесний клинок разом із братом, Чорномор обдурив його і зітнув йому голову. Але якщо вчитатися в деталі, то стане зрозуміло, що Пушкіну було відомо дуже багато деталей, про які він міг довідатися від тих, хто бачив голову. Наприклад, те, що голова всередині порожня, а на її «бровах» справді люблять сидіти сови (там з комфортом розмістилася невелика колонія цих птахів). Але найцікавіше, що донедавна кам’яна голова вміла… чхати! Річ у тім, що нижня частина цієї незвичайної скелі присипана дрібним щебенем. Періодично на схилі відбувалися невеликі опадання, звук яких нагадував людське чхання. В останні десятиліття осип був змитий могутньою повінню, залишки її поросли дрібним чагарником, і рух щебеню припинився. Як жартували місцеві жителі, голова нарешті позбулася нежиті.
   Ще дві кам’яних голови є не просто абстрактними статуями, а портретами. Одна з них знаходиться в Дагестані. Якщо подивитися на гору в певному ракурсі, її силует дуже нагадує профіль О. С. Пушкіна. Цікаво, що розташоване поруч селище називається Ізбербаш, що в перекладі означає «слід однієї голови». Відкіля взялася ця назва – достовірно невідомо. Можливо, мають на увазі тінь від гори, що падає на селище?
   Іншу голову можна побачити на вулкані Карадаг, неподалік від знаменитого будинку, у якому жив Максиміліан Волошин – видатний художник, поет і неабиякий вигадник. Якщо придивитися, можна розрізнити зовсім чіткий профіль Волошина. Цікаво, що про нього знав і сам Максиміліан Олександрович, і навіть згадав у віршах: «И на скале, замкнувшей зыбь залива, судьбой и ветрами изваян профиль мой».
   Природні скульптури дуже різноманітні і величні. На жаль, через погіршення екологічної обстановки багато з них опинилося під загрозою знищення. Зрозуміло, гранітні статуї можуть вистояти перед кислотними дощами, але для вапнякових об’єктів забруднення атмосфери і різнобарвні дощі дуже небезпечні. Можливо, через кілька десятків років нерукотворні скульптури зажадають допомоги професійних реставраторів.

Дитяча енциклопедiя Загадки природи