&nbsp;-------<br>|&nbsp;bookZ.ru collection<br>|-------<br>|&nbsp;&nbsp;Д.&nbsp;Мирошнікова<br>|<br>|&nbsp;&nbsp;Валентина&nbsp;Мирошнікова<br>|<br>|&nbsp;&nbsp;Динозаври. Дитяча енциклопедія<br>&nbsp;-------<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дитяча енциклопедiя<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Динозаври<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сприймайте світ не як північ та південь, не як захід та сход, але скрізь відрізняйте світ старий від світу нового.<br>
&nbsp;Зі старовинної тібетської казки<br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Усе про динозаврів в одній книжці<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще з найдавніших часів люди знаходили в землі кістки, не схожі на кістки звичайних тварин. Іноді вони були просто величезними. Тому майже всі народи планети вірили, що десь існують велетенські істоти – дракони.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та й як було не повірити в них! Докази були поряд. Ось що побачив, наприклад, погонич верблюдів монголець Багва в ущелині Бугін-Цав: «Перед ним з’явилася страшна потвора з розтуленою пащею із гострими зубами, з пазурами на лапах. Довгий хвіст тягнувся кудись далеко, вглиб піщаника. Картина була така незвична і страшна, що Багва остовпів від здивування, а отямившись, побіг до верблюда і помчав до свого стану».<br>
<img border=0 src="i_001.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Казковий дракон<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Людська фантазія наділила драконів дивовижними рисами – вмінням дихати вогнем, літати під хмарами. Загадкові тварини нібито були вкриті залізною або золотою лускою. Азійські казкові дракони часто допомагали біднякам і карали злих багатіїв, а європейські зазвичай стерегли скарби та викрадали красивих дівчат, за що лицарі їх вбивали.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Згодом з’ясувалося, що казкові тварини і справді жили на Землі, але задовго до того як на планеті з’явилися люди. Втім, реальні «дракони» значно відрізнялися від казкових. Про те, якими вони були, вчені дізналися завдяки багаторічним науковим розвідкам, і зараз ми дещо вже знаємо про цих тварин, яких називають динозаврами, але чим більше ми дізнаємося про них, тим більше виникає нових запитань. Тож динозаври досі залишаються загадковими істотами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якщо пересічну людину спитати, чи знає вона, хто такі динозаври, вона, мабуть, відповість: «О, динозаври! Величезні, страшні, кровожерні», – і назве тираннозавра. Кому відомо трохи більше, той додасть кілька слів про гігантських травоїдів – диплодоків та бронтозаврів, летючих зубастих потвор птеродактилів, жахливих морських страховиськ – іхтіозаврів, і розповість про таємничу Нессі, що, кажуть, і тепер живе у шотландському озері Лох-Несс.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На жаль у цих характеристиках більше помилок, ніж правильних даних, бо не всі з перелічених істот є динозаврами, до того ж динозаври були не тільки великими, а й маленькими. А що стосується існування Нессі та причин вимирання динозаврів, то тут ми маємо більше прагнення до сенсацій, ніж наукових уявлень.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Проте, якщо ви взяли до рук цю книжку, то, напевно, хочете долучитися саме до наукових відомостей про динозаврів. Вона саме для вас. Тут представлені новітні погляди вчених на динозаврів, викладені основні гіпотези, які існують зараз щодо решти проблем, досі не розкритих.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Деякі наукові уявлення про динозаврів просто застаріли, але утвердилися у свідомості людей. Ось, наприклад, одне з таких уявлень. Понад сто років тому американський дослідник Отнієл Чарлз Марш, коли вперше вивчав повний скелет гігантського динозавра, був вражений надто маленькими розмірами його мозку і зробив висновок: «Дуже невеликі розміри голови і мозку свідчать про те, що рептилія була нерозумна і рухалася повільно». Але зараз є дані, що спростовують це твердження. Хоча для широкого і необізнаного загалу динозаври досі залишаються дурними і малорухливими. Звичайно, за винятком знаменитого тираннозавра, який завдяки кінострічкам здобув репутацію хитрого кровожерного хижака і майже спринтера. Проте щодо його можливостей існують цілком протилежні думки. З ними та іншими цікавими припущеннями ви і познайомитесь в цій книжці.<br>
<img border=0 src="i_002.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так уявляли дракона в Європі на початку XVIII ст.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Треба мати на увазі, що багато помилкових уявлень про динозаврів поширюється через популярні видання або Інтернет. У них, наприклад, до динозаврів відносять плезіозаврів і птеродактилів, іхтіозаврів і птеранодонтів. А родовід птахів ведуть від археоптерикса і навіть птерозаврів. Це не так. А чому саме, ви дізнаєтеся з розділу «Царі мезозою».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Герої цієї книги – не лише динозаври, а й учені-палеонтологи, які повідомили стільки цікавого про давніх ящерів і простежили історію розвитку всього живого на планеті Земля. Це треба знати будь-якій освіченій людині. Тому в розділах «Літопис земного життя та його літописці», «У пошуках жахливих ящерів» та «Динозаври і люди» містяться основні відомості про розвиток життя, про те, що і як вивчає палеонтологія, розповідається про видатних вчених, які зробили значний внесок у вивчення викопних істот, зокрема динозаврів. Багато уваги приділено також розкриттю основних наукових понять і термінів, необхідних для розуміння оповіді.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оскільки динозаври стали не лише яскравим явищем в історії живого світу, а ще й своєрідним феноменом людської уяви, у розділі «Динозаври і люди» подано також думки про твори письменників і кінематографістів, у яких відображено ящерів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нарешті, заключний розділ енциклопедії містить коротенький огляд сучасних наукових розвідок у галузі генетики як підгрунтя для можливого клонування викопних істот і вивчення генетичних зв’язків давніх тварин із сучасними.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чільне місце посідає також висвітлення поглядів на проблему вимирання динозаврів та питання щодо їх існування в наш час, які дуже часто стають темами сенсаційних, але далеких від науки повідомлень. Проте світ динозаврів не потребує ніяких сенсацій. Він і без того дуже цікавий і таємничий. І чекає на молодих дослідників.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;I<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Літопис земного життя та його літописці<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щелепи, що жували зелену траву на луках, лежатимуть білими кістками, а трава продовжуватиме зеленіти.<br>
&nbsp;Старовинне тібетське прислів’я<br><br><br><img border=0 src="i_003.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перш ніж з’явилися динозаври, на Землі збігло дуже багато часу. Мільярди років тривав розвиток живих істот від найпростіших організмів до велетнів-динозаврів. Проте і їм на зміну прийшли менші за розміром тварини, нащадки яких живуть на Землі досі. Ці перетворення обумовлені змінами у кліматі планети й різними геологічними подіями: підніманням та опусканням суходолу, зміщенням континентів, активізацією вулканічної діяльності. А щоб скласти уявлення про цей процес, треба ближче познайомитися з тим, що відбувалося на планеті протягом її існування. До того ж без ознайомлення з цим розділом інші буде важко зрозуміти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, давайте розпочнемо з головного – з’ясуємо, що відбувалося на Землі впродовж її існування, як розвивалися живі істоти і як люди про все це дізналися.<br>
<img border=0 src="i_004.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Виникнення Земли<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як розвивалося життя на Землі<br></h3><img border=0 src="i_005.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відомо, що багато мільйонів років тому життя на Землі не існувало. Це пов’язано з процесом народження планети й умовами, що були несприятливими для живих організмів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Існує кілька теорій (гіпотез) про те, як утворюються планети взагалі. Найпоширеніша з них стверджує, що Земля, як і її сусіди по Сонячній системі, близько чотирьох з половиною мільйонів років тому утворилася з великої газової туманності. Планета почала притягувати до себе пилові частинки й космічні уламки-метеорити і поступово збільшувалася в розмірі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дрібненькі частинки пилової хмари літали в космосі з шаленою швидкістю і під час ударів дуже розігрівалися. Тому Земля відразу після народження була гарячою. Але температура космічної порожнечі залишалася низькою, тому планета потроху почала охолоджуватися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Процес цей тривав дуже довго. На розпечену рідку поверхню планети нескінченним дощем сипалися метеорити та боліди (так називають величезні метеорити). Падаючи на розплавлену земну поверхню, вони подібно до грудочок землі, кинутих у болото, залишали на поверхні сліди, які після застигання ставали першими горами та плоскогір’ями.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Минав час. Поверхня планети ставала дедалі твердішою, а кількість космічних гостей із зменшенням пилової хмари теж меншала. Але процеси утворення рельєфу планети тривали. Земля здригалася від землетрусів. Мільйони потужних вулканів вивергали на її поверхню потоки лави і дощі вулканічних бомб та обсипали її вулканічним попелом. Усе це застигало й теж утворювало гірські ландшафти. А там, де вулканів не було і земна поверхня остигала, вкриваючись корою, з’являлося дно майбутніх океанів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поступово з вулканічних газів та водяної пари, що їх вивергали вулкани, утворилася атмосфера Землі. З часом, коли планета значно охолонула, пара почала осідати на її поверхню водою. Всі низини заповнилися нею і стали океаном – колискою земного життя. Перші його ознаки з’явилися десь 3,5 млрд років тому в морських глибинах, причому на досить великій глибині, бо на поверхні умов для цього не було: все живе знищувалося ультрафіолетовим випромінюванням Сонця.<br>
<img border=0 src="i_006.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Газова туманність<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;В атмосфері планети не було кисню. Здебільшого вона складалася з вуглекислого газу, метану та аміаку. Над землею гриміли страшенні, майже безперервні грози. Нищівне ультрафіолетове випромінювання Сонця загрожувало всьому живому. Однак це сприяло різним хімічним реакціям, і поступово у воді почали накопичуватись органічні речовини.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У первісних океанах було розчинено багато кислот, солей та лугів. Вони вступали в найрізноманітніші хімічні реакції, яким сприяла іонізація води під впливом блискавок, сонячного випромінювання й тиску новонародженої атмосфери. Нестійкі сполуки розпадалися, стійкі зберігалися. Це відбувалося протягом мільярда років, аж поки в первісному океані виникли амінокислоти. З них утворювалися невеличкі скупчення цих речовин, а потім з’явилися первісні, ще недосконалі живі істоти.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найдавніші рештки живих організмів знайдено в Південній Африці. Це бактерієподібні істоти, вік яких становить 3,5 млрд років.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Їх було так багато, що воду первісного океану можна назвати справжнім бульйоном. Живі грудочки, що нагадували холодець, були дуже маленькі – порошинки, непомітні для неозброєного ока, – проте живі. Щоправда, вони ще не вміли рухатися самостійно. Мільйони їх вихлюпували хвилі на узбережжя, вони гинули під час вивержень вулканів. Але розмножувалися грудочки надзвичайно швидко, і це врятувало їх від повного знищення.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перші живі істоти спочатку живилися органічними речовинами, які давала нежива природа, потім навчилися самі будувати їх з вуглекислого газу і води. Згодом вони перетворилися на одноклітинні організми. Першими були бактерії, які й досі живуть у дуже жорстких умовах – навіть на полюсах і в пустелях. Цікаво, що первісні бактерії мало відрізнялися від сучасних. Це доводять викопні знахідки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У первісних морях буяли синьо-зелені водорості. Вони були здатні до фотосинтезу, тобто перетворювали променеву енергію Сонця на енергію хімічних зв’язків органічних речовин, а вуглекислий газ – на вільний кисень та озон. Завдяки їм у первісній атмосфері планети з’явився кисень і озоновий шар, який затримує проникнення ультрафіолетового проміння на Землю.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зовсім недавно наука з’ясувала, що за несприятливих умов – посухи, морозів, голодування та інших факторів – деякі одноклітинні організми можуть об’єднуватися у багатоклітинні. Отже, можна припустити, що багато мільйонів років тому окремі новоутворення втратили здатність до поділу і утворили багатоклітинні організми.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Трохи пізніше виникли багатоклітинні організми. Серед перших багатоклітинних науці відомі джгутикові організми, які мали властивості як тварин, так і рослин, тобто були здатні до фотосинтезу і водночас могли пересуватися й споживати інших одноклітинних. Напевне, саме ці істоти стали предками тваринного і рослинного світу нашої планети. При цьому тварини поступово розділилися на дві групи – споживачів рослин (травоїдних) і хижаків. Останні споживали травоїдних і відомі під назвою м’ясоїди. Однак ті тварини, що підтримували життєздатність, споживаючи травоїдів, теж прямо залежали від рослин. Вони не могли існувати без кисню, який утворювався зеленим покривом планети шляхом фотосинтезу.<br>
<img border=0 src="i_007.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скам’янілі (ліворуч) та сучасні (праворуч) бактерії<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відтоді органічний світ Землі постійно змінювався. Що глибше занурюємося ми в історію розвитку земного життя, то більше спостерігаємо відмінностей тваринного і рослинного світу від сучасних форм, які з’явилися порівняно недавно. Навіть наші печерні предки бачили довкола себе зовсім інших тварин. А за часів панування на планеті динозаврів майже все було інакше.<br>
<img border=0 src="i_008.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Англійський натураліст Чарлз Роберт Дарвін<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сталося так завдяки еволюції – незворотній історії розвитку тваринного та рослинного світу. Еволюційні процеси грунтуються на спроможності живих організмів змінюватись під впливом різних факторів заради виживання. Тобто живі організми здатні пристосовуватися до змін у довкіллі. Ті види живих істот, які при погіршанні умов існування змінюються і набувають нових рис та особливостей, перетворюються на інші види. А ті, що не змогли пристосуватись або пристосувалися невдало чи недостатньо, вимирають. Оскільки сучасні умови життя на планеті зараз не схожі на прадавні, то й наш тваринний і рослинний світ дуже відрізняється від того, що був колись давно.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У книзі «Походження видів шляхом природного відбору», написаній після плавання навколо світу, Чарлз Роберт Дарвін стверджував, що всі живі істоти мають єдине походження, а розмаїття видів є наслідком пристосування живих організмів до умов життя і боротьби за виживання. Йому належить і відома теза про походження людини від мавпи.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але ж яким чином люди дізналися про все? Адже ніхто не бачив живих динозаврів чи їх предків. Нікому було розказати про них, нікому намалювати, нікому сфотографувати. І все ж таки зараз ми знаємо досить багато про доісторичне життя на Землі. Це сталося завдяки дуже цікавій науці – палеонтології, яка вивчає вимерлих тварин і рослини, що зникли.<br>
<img border=0 src="i_009.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Середньодевонський ланшафт<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Календар Землі<br></h3><img border=0 src="i_010.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоб полегшити орієнтування в історії Землі та розвитку життя на ній, вчені розділили її на тривалі відрізки часу, які назвали ерами. Ери, у свою чергу, теж поділяються на періоди, залежно від змін, які відбувалися у світі рослин і тварин, тобто у флорі й фауні планети.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Між цими умовними відрізками часу, кожний з яких тривав багато мільйонів років, немає чітких меж, бо зміни відбувалися дуже повільно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Таким чином, історію розвитку нашої планети можна уявити у вигляді таблиці-календаря, де водночас із назвами ер та періодів зазначено їх тривалість. Таку таблицю називають геохронологічною, бо в перекладі з давньогрецької «гео» означає «земля», а «хронос» – «час».<br>
&nbsp;//--&nbsp;Геохронологічна таблиця&nbsp;--//&nbsp;<br><img border=0 src="i_011.png"><br>&nbsp;//--&nbsp;Архейська ера&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найдавніша ера названа архейською. В той час на земній кулі тільки почала формуватися земна кора. Природно, життя тоді на планеті ще не було.<br>
&nbsp;//--&nbsp;Протерозойська ера&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наступну еру називають протерозойською, тобто ерою первісного життя. Саме тоді на планеті з’явилися перші ознаки життя у вигляді одноклітинних, а потім і первісних багатоклітинних організмів. Згодом з останніх виникли перші рослини (бактерії, синьо-зелені водорості) та складні з біологічної точки зору істоти, наприклад безхребетні черви, медузи та губки. Але життя існувало лише в морях, бо склад атмосфери та ультрафіолетове випромінювання Сонця створювали несприятливі для нього умови на суходолі.<br>
&nbsp;//--&nbsp;Палеозойська ера&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;За протерозоєм настала ера давнього життя, або палеозойська ера. Вона почалася 570 млн років тому і тривала 340 млн років. Її початком вважають появу організмів з кістяками, черепашками та панцирами.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Побачити перші бактерії вченим допомогла здатність мінералу піриту та деяких сполук кремнію до заміщення м’яких тканин. Таким чином у відкладеннях утворилися точні копії різних викопних істот, зокрема одноклітинних організмів. Таку копію вчені називають «реплікою на молекулярному рівні». Побачити її, звичайно, можливо лише за допомогою потужного електронного мікроскопа. Наприклад, одна з найдавніших знайдених завдяки цьому явищу клітин має довжину 0,7 і ширину 0,2 мк.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це був досить бурхливий період історії Землі. В атмосфері планети вирували потужні урагани. Її поверхня здригалася від землетрусів і вулканічних вивержень. Кілька разів змінювався клімат. Вологі періоди змінювалися посушливими, кожний з яких тривав багато мільйонів років. Моря висихали, на їх місцях утворювалися пустелі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У першій половині палеозою життя, як і раніше, існувало тільки в морях. Більшість істот мешкала на дні, у величезних мілководних лагунах, що оточували материки. Риб ще не було. Потім з’явилися перші плавці – головоногі молюски. Лагуни стали колискою і для перших хребетних тварин. Вони були малорухливі, не мали щелеп і парних плавців, живилися мулом, точніше організмами, які існували в ньому. Перші хребетні тварини стали предками риб.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У другій половині палеозою в атмосфері зросла кількість кисню та озону. Озоновий шар почав затримувати проникнення на поверхню Землі великої кількості небезпечного ультрафіолетового випромінювання, а це дало змогу рослинам та істотам покинути морську колиску й потроху опановувати суходіл.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Палеозойську еру вчені поділяють на шість періодів: кембрійський, ордовицький, силурійський, девонський, кам’яновугільний та пермський. Кожен з них має свої цікаві особливості, які дозволяють уявити, як саме з’явилися динозаври.<br>
&nbsp;//--&nbsp;Кембрійський період&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перший, кембрійський період, або просто кембрій, названо на честь Кембрійських гір в Англії, де вперше 1836 року були досліджені відкладення того часу. Він тривав 70 млн років.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У кембрії на місці холодного Льодовитого океану існував досить теплий материк Лавренція. На південь від нього був розташований Бразильський материк, який формою нагадував яйце. Європа була меншою за сучасну і умовно названа науковцями Руським материком. Мілководне Кембрійське море відділяло її від Сибірського материка, який лежав у районі сучасного Західного Сибіру. На південь від нього існував невеликий Китайський материк, чия територія збігається з місцем розташування Китаю. В той час існувала і Африка, яка була дещо меншою за сучасну. А от так званий Австралійський материк тягнувся від сучасної Індії до Західної Австралії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ці материки повільно дрейфували поверхнею планети, іноді зіштовхувалися, знов розходилися і утворювали безліч островів, які згодом знов приєднувалися до материків або їх заливали морські хвилі. Існували й острови вулканічного походження.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вулканічна діяльність на планеті була дуже активною. Мільйони вулканів продовжували вивергати лаву, попіл та гази. Земна поверхня здригалася від землетрусів і залишалася абсолютно голою. На суходолі не було рослин, не бігали тварини, не літали птахи. Лише мовчазне каміння та піски панували у світі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Життя вирувало тільки у кембрійських теплих і мілководних морях. Там жили дивовижні істоти, наприклад, археоцеати – губкоподібні організми з пористим вапняним кістяком. Формою вони нагадували келихи або чаші, тому так і звуться (у перекладі з давньогрецької слово «археоцеат» означає «давня чаша»). Так само, як губки, вони кріпилися до морського дна і все життя проводили на одному місці, поглинаючи мікроскопічних мешканців моря. Постійно на одному місці жили й цистоідеї. Ці істоти мали довгі стеблини, вершини яких закінчувались вапняними чашечками, що нагадують нерозкриті пуп’янки квітів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще цікавішими були справжні королі кембрійських морів – трилобіти, або «трилопасні». Таку назву вони дістали через оригінальну побудову тіла, яке вздовж і впоперек розділялося на три частини. Зовні трилобіти були схожі на скорпіонів або чудернацьких жуків. Довжина більшості з них не перевищувала 2,5 сантиметра, але були й досить великі види. Трилобіти повільно повзали по дну в пошуках дрібних донних мешканців детритів, а щоб захиститися від ворогів, згорталися у клубочок, як їжачки або мокриці. Жили вони близько сімдесяти мільйонів років тому і не залишили ані прямих, ані віддалених нащадків. Їх трохи нагадують сучасні мечохвости й молунські раки.<br>
<img border=0 src="i_012.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відбитки трилобитів<br>
<br><img border=0 src="i_013.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Рештки брахіоподів<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще цікавішими були брахіоподи-плечоноги, названі так за те, що вони мали дві кінцівки, які начебто продовжували «плечі» істоти. Брахіоподи вже мали добре розвинену кровоносну систему, шлунок та печінку, а також хітинову черепашку, схожу на панцир сучасних комах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Серед цих незвичних створінь були й наші добрі знайомці – медузи – майже такі самі, як сучасні. За мільйони років вони не змінилися, як не змінилися деякі черви та губки.<br>
&nbsp;//--&nbsp;Ордовицький період&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Епоха кембрію перейшла в ордовик. Час його панування на планеті – 60 млн років. Уперше ордовицькі відкладення були знайдені англійським вченим Родеріком Мурчісоном, який відніс їх до силуру. Пізніше вчені звернули увагу на те, що ордовицький рослинний і тваринний світ суттєво відріз няється від флори і фауни силурійського періоду. Тому на XXI Міжнародному геологічному конгресі було прийнято рішення відокремити ордовицький період.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На той час материки знов змінили свої обриси. Вже відома нам Лавренція розділилася на чотири великі острови, поряд з якими утворилася велика кількість маленьких острівців. З Руського материка утворилося два, а Сибірський та Китайський зменшилися вдвічі. Їх частково залило море, над поверхнею якого височіли острови – вершини колишніх гір. Південна Америка, Африка, Індостан та Австралія рухалися назустріч одне одному і врешті-решт утворили єдиний південний материк – величезну Гондвану. Внаслідок зіткнення материків і посилення вулканічної діяльності виросли нові гори, які ставали дедалі вищими і крутішими.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже змінилися кліматичні умови. На планеті стало значно тепліше. Це створило сприятливі умови для подальшого розвитку живих організмів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У мілких і теплих ордовицьких морях процвітали наші давні знайомці трилобіти і цистоідеї. А поряд з ними метушилися інші морські мешканці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дно вкривали справжні хащі з коралів і вапняних кущів – строматопор. Але більше за них було маленьких радіолярій, одягнених у дивовижні панцирі з тонких кремнієвих голочок. Переплітаючись між собою, ці голочки створювали чудернацьке вбрання – ажурні кулі, келихи, дзвони, кошики й таке інше. Проте розгледіти їх можна хіба що під мікроскопом, такими дрібними були ці чарівні істоти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не менш витонченими були і кремнієві губки, які нагадували прозорі келихи. Їх кремнієвий кістяк складався з гілочок, кожна з яких мала чотири промені. Тому ці губки і називаються чотирипроменевими. Ще прекраснішими були їхні сестри – шестипроменеві губки. Шість променів на голочках при складанні створювали дивовижні геометричні візерунки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Серед молюсків найпоширенішими були наутілоідеї, які нагадували спіралі, роги, кораблики, та інші черевоногі мо люски, чиї черепашки майже не відрізняються від черепашок наших черевоногих сучасниць. Наутілоідеї були хижаками і мали довжину до 4 м. Зараз від численної кількості їх видів збереглися лише маленькі наутілуси.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найважливішою подією ордовицького періоду, мабуть, слід вважати появу хребетних істот. Найдавніші з відомих нам хребетних знайдені саме в ордовицьких відкладеннях. Найпоширенішими з них стали численні риби. Вони ще не мали щелеп, їхнє тіло захищала не луска, а панцир, тому такі риби і називаються панцирними. Деякі, наприклад, дрепанаспіс, який був пласким, наче камбала, на спині мали товстий кістковий щит завдовжки 35 см.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бурхливо розвивалися в цей період рослини. Вони почали опановувати прісноводні водойми поблизу морського узбережжя. З’явилися перші спорові рослини, які мали міцне стебло з добре розвинутою судинною системою – мережею канальців, якими вода з розчиненими в ній поживними речовинами могла діставатися до всіх частин рослини. Незабаром такі рослини почали освоювати суходіл і насичувати атмосферу киснем.<br>
&nbsp;//--&nbsp;Силурійський період&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Уже знайомий нам Родерік Мурчісон першим описав і силурійський період, вивчаючи відкладення у Вельсі (Англія). Вчений дав йому назву на честь племені силурів, яке колись тут жило.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Для цього періоду, що тривав 45 млн років, характерним є поступове потепління. Протягом силуру з теплого він перетворився на сухий та жаркий. Знов змінилася географічна карта планети. На місці сучасного Сибіру утворився новий материк – Ангарида. А наприкінці періоду почався підйом суходолу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потепління призвело до випаровування морів. Території, зайняті водою, скоротилися, і частина водоростей опинилася на суходолі. Деякі з них пристосувалися до нових умов і започаткували розвиток рослинного світу планети.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Першими наземними, а точніше, напівводними рослинами стали псилофіти. Вони росли на берегах водних басей нів, були невеликими, десь 30–40 см заввишки, і не мали листя. Зелене вбрання їм замінювала луска. Псилофіти ще не мали коріння – це були відростки, якими вони закріплювалися в мулі. А розмножувалися ці давні рослини спорами, майже такими, як сучасні папороті. Аби прорости, спори мали потрапити у воду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сусідами псилофітів були птеридофіти. Ці рослини теж розмножувалися спорами, але в деяких із них на пагонах розвинулося зачаткове листя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Трохи пізніше на суходіл почали виповзати й деякі мешканці морів та прісних водоймищ, які, правда, далеко від води не відходили. Вважають, що першими були комахи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А морська фауна того часу майже не відрізнялася від ордовицької. Побільшало тільки голкошкірих. Окрім цистоідей тут тепер жили морські лілії, морські зірки, морські їжаки тощо. А ось трилобітів значно поменшало. Це трапилося тому, що в силурійських морях з’явилися ракоскорпіони, які дуже нагадували трилобітів, але були їхніми запеклими ворогами. Ці жахливі хижаки мали міцні клешні, голку на хвості та отруйний шип.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Від ракоскорпіонів утворилися істоти, які вже жили на суходолі, поблизу смуги прибою. Зовні вони нагадували скорпіонів, які є їх прямими нащадками.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але головною подією у світі тварин силуру став бурхливий розвиток риб. Силурійські риби мало нагадували своїх нащадків. Вони жили на дні й рухалися дуже повільно. У них не було кістяка, трикутні плавці щільно прилягали до тіла, а на шкірі та в роті росли маленькі зуби. З часом у силурійських риб сформувався кістяк, зяброві дуги перетворилися на щелепи, а зуби на шкірі стали лускою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перших хребетних риб зі щелепами називають акантодами, що в перекладі з давньогрецької означає «огидна колючка». Розмірами й виглядом вони були дещо схожі на йоржів. Їхні тіла нагадували веретена і були захищені щільною бронею з дрібних ромбічних лусочок, а всі плавці, в тому числі й хвостовий, озброєні потужним кістяним шипом. Щелепи акантоди були ще слабкі й малі. Проте плавців у неї утворилося надміру – п’ять-шість пар. Еволюція визнала їх зайвими, і нащадки акантодів мають значно меншу кількість кінцівок. Отож ці риби – єдині представники «багатоногів» серед хребетних тварин.<br>
<img border=0 src="i_014.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відбиток ракоскорпіона<br>
<br>&nbsp;//--&nbsp;Девонський період&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Риби стали панівною групою тварин наступного, девонського періоду. Він одержав свою назву від графства Девоншир на півдні Англії, де теж у 1836 р. здійснював наукові розвідки Родерік Мурчісон.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Серед девонських риб дуже поширеними були артродіри, хижі істоти, які вже мали щелепи. Спочатку вони були невеликими, завдовжки 50 см, але згодом набули жахливих роз мірів. Кістяки деяких артродірів, наприклад дунклеостеуса, сягають у довжину 12 м. Щелепи цього велетня були озброєні парою кістяних пластин, що нагадували гачки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Девон тривав 45 млн років, упродовж яких відбувався підйом суходолу. Внаслідок цього північні материки з’єдналися в один величезний материк, який називають Атлантією. На схід від нього лежала невеличка Азія. На півдні все ще існувала Гондвана, але на її теренах тепер височіли гори, які не пускали морське повітря в центр материка, що робило його внутрішні області посушливими і спекотними.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але на інших частинах суходолу утворилися великі западини, де почала збиратися вода й поступово утворилися неглибокі теплі моря. Внаслідок цього клімат тут став теплим і вологим.<br>
<img border=0 src="i_015.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Викопна риба артродіра<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це дало псилофітам шанси на розвиток. Поряд із ними на вологих місцях з’явилися їх нащадки – плауни, папороті та хвощі, які вже мали стовбур і справжнє кореневище. Висота деяких з них сягала 30 м. Проте більша частина суходолу залишалася голою. Новоявлені рослини розмножувалися спорами, а їм для проростання була потрібна вода.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тільки наприкінці девону деякі папороті почали розмножуватись насінням, завдяки чому менше залежали від води. Їх назвали голонасінними, бо ці рослини ще не мали ні ягід, ні плодів, а саме насіння було голим і утворювалося на кінчиках листя. Воно падало на землю і проростало. Поступово голонасінні рослини завойовували простір. Їхнє листя, здатне до фотосинтезу, збагачувало атмосферу вільним киснем.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але клімат на планеті ставав дедалі сухішим. Мілкі моря почали висихати, і перевагу в боротьбі за виживання здобули ті істоти, які спромоглися пристосуватися до посухи. У деяких риб утворилися легені, що дало їм можливість стати дводишними, тобто дихати як у воді, так і на суходолі. Якщо придивитися до сучасних дводишних риб, які ще живуть у посушливих районах Австралії, Африки та Південної Америки, можна припустити, що їх девонські пращури так само під час посухи створювали довкола себе плівку, заривалися у мул і там засинали до дощу. Коли ж затверділий мул м’якшав від води, вони знов оживали.<br>
<img border=0 src="i_016.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Целакант, або латимерія<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Інші риби «вигадали» ще кращий спосіб порятунку. За допомогою міцних плавців вони навчилися повзати, спочатку по дну, а потім і поза водою. Іноді вони переповзали з висохлого водоймища в інше. За легені таким рибам правив плавальний міхур, багатий на кровоносні судини. Плавці риб нагадували кінцівки сучасних наземних тварин. Через це їх називають кистеперими. Саме ці риби стали предками всіх наземних тварин, у тому числі й тих, які живуть тепер на Землі.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Довгий час вважалося, що кистепері риби вимерли. Однак у 1952 р. на узбережжі Південної Африки, поблизу острова Мадагаскар, виловили живого представника кистеперих риб – целаканта. Він майже не відрізнявся від своїх прадавніх родичів. Про захоплюючу історію пошуків цього справжнього дива можна дізнатися з книги професора Дж. Сміта «Прадідусь-четвероніг».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Прямими нащадками кистеперих риб стали земноводні тварини – амфібії, які теж з’явилися в девоні. Їх череп ще був дуже схожий на риб’ячий. Вони мали луску і зяброві кришки, але жили вже на суходолі, хоча й поблизу води. Лапи тварин закінчувалися п’ятьма пальцями, причому три центральних були з кігтиками. Завдяки їм деякі амфібії лазили по деревах. Крім того, у викопних амфібій вже був справжній хвіст, що тягнувся за тулубом. Найдавнішими з відомих амфібій вважають іхтеостегідів. Тіло цих незграбних тварин ще дуже нагадувало риб’яче, бо закінчувалося справжнім риб’ячим хвостом. Проте лапи вже мали добре розвинені п’ять пальців.<br>
&nbsp;//--&nbsp;Кам’яновугільний період&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Девон змінив кам’яновугільний період, або карбон, який тривав 65 млн років. Назва цілком виправдана – саме тоді утворилися головні родовища кам’яного вугілля.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Для карбону були характерні потужні процеси гороутворювання. В цей період виросли відомі нам гірські масиви – Алтай, Гарц, Судети, Австралійські Кордільєри, Атлаські гори та інші, а наприкінці періоду – Центральний Урал. Знов активізувалися вулкани, які вулканічним попелом збагачували грунти поживними речовинами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У середині карбону клімат характеризувався різкими змінами температури. Він став сухим і спекотним. Але на початку й наприкінці періоду він був м’яким і вологим, що сприяло бурхливому розвиткові рослинного світу. Землю вкрили густі тропічні ліси, утворені найрізноманітнішими кущами та деревами. Інопланетянам, якби вони завітали на нашу планету в той період, довелося б продиратися крізь хащі та високі трави, що були нащадками девонських плаунів та папоротей.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зелені мешканці тогочасної планети дуже любили вологу і росли на болотах та на берегах річок і водоймищ. Їхнє коріння закріплювалось у мулі, і рослини високо підіймалися над водою, щоб стовбури знаходилися на повітрі. Цю особливість до наших днів зберегли мангрові дерева, які ростуть у гирлах тропічних річок.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На болотах карбону росли цілі ліси з плаунів-лепідодендронів. Коли їхнє лускоподібне листя опадало, на стовбурах залишались характерні відбитки, що нагадували зміїну луску. Тому скам’янілі залишки цих траво-дерев люди в давнину часто сприймали як казкових кам’яних змій. Саме з таких лісів утворилися запаси кам’яного вугілля Донбасу.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Проте коріння карбонових рослин мало бути дуже міцним і розгалуженим, бо несло на собі величезні стовбури. Висота плаунових рослин, наприклад, сягала 40 м. Прямо від коренів стирчали пагінці, з яких виростали нові стовбури. Таким чином на одному місці утворювалося кілька дерев. А вузьке листя цих гігантів було завдовжки близько метра. Воно прикрашало не лише гілки, а й стовбури. Коли листя відпадало, на дерев’янистих колонах-стовбурах залишалися сліди різної форми: кільця, спіралі, ромби, шестикутники. Мабуть, це робило карбонові ліси дуже мальовничими.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Папороті теж утворили незвичні для сучасної людини великі форми. Такі дерева-папороті мали товстий стовбур і численні гілки з довгим і широким листям. Частина папоротей продовжувала розмножуватися спорами. Але виникли також нові голонасінні види. Їх насіння містилося в маленьких сумочках на листі, а коли визрівало, то падало на вологу землю або у воду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У карбоні з’явилися і можливі предки хвойних рослин – кордаіти. Вчені гадають, що вони походять від папоротей. Але нащадки далеко переросли своїх прапрадідусів. Кордаіти виростали заввишки 40 м. При цьому довге вузьке листя, яке нагадувало стрічки, росло на самій вершині, а стовбур залишався голим. Зовні вони були схожі на сучасні пальми, але мали насіннєві шишки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Внаслідок буяння рослин різноманітнішим ставав і тваринний світ. Їжі вистачало на всіх: травоїдні споживали рослини, ними, у свою чергу, харчувалися хижаки, а всі разом внаслідок еволюції щодалі утворювали все більше різних істот.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За часів карбону зникла більшість трилобітів. Їх знищили хижі риби, ракоскорпіони та головоногі. Трилобітів не захистило навіть набуте вміння зариватися у намул. Вороги знаходили їх і легко розгризали недостатньо міцний панцир. Не допомогло і переселення у прісноводні водойми. Хижі риби невдовзі з’явилися й там. Внаслідок цього від колишніх господарів кембрійських морів залишився лише один рід. А от молюски та брахіоподи почувалися добре. Вони досягли велетенських розмірів і мали черепашки завдовжки 30 см. Одночасно з’явилися предки сучасних мокриць, омарів та крабів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще привільніше почувалися риби. Серед них було багато хижаків, особливо різних акул, чиїми кістяками геть завалені відкладення карбону. Серед них були й маленькі акулки, завдовжки не більші трьох сантиметрів, а були й такі, що сягали у довжину двадцяти й більше метрів. Деякі акули неодмінно здивували б нас своїм виглядом. Були, наприклад, чудовиська з клешнями або величезними плавцями. Такі акули могли вистрибувати з води і пролітати сотні метрів, полюючи на здобич. Уникнути загибелі в пащах акул, які мали зуби на зразок пилок, могли тільки істоти, що виростили собі надміцний панцир чи черепашку або були дуже стрімкими й верткими, – такі, як ганоїди, тіло яких вкривала тверда луска.<br>
<img border=0 src="i_017.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кам’яновугільний ланшафт<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Прісноводні водоймища заселили численні скорпіони, ракоподібні, тясячоніжки та комахи. Можливо, предками останніх були саме трилобіти, бо вони мають дуже багато спільних ознак.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На суходолі з’явилося багато комах. Більшість з них виходили на берег тільки у зрілому віці й були зовсім не схожі на сучасних. Вони могли одночасно нагадувати бджіл, мурашок, метеликів. Проте існували й такі, в котрих ми легко впізнали б тарганів, павуків, бабок, богомолів чи коників. Часто вони були значно більші за сучасних. Наприклад, бабки меганеури – це справжні велетні комашиного світу з розмахом крил близько одного метра.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але справжнім дивом епохи карбону стали найрізноманітніші амфібії. Зовні вони нагадували сучасних змій, ящірок, саламандр або крокодилів і мали довжину від 10 см до 10 м. Амфібії походили від кистеперих риб і розмножувалися у воді, в якій і підростали, бо дихали зябрами. У зрілому віці в них утворювалися легені, і амфібії виходили на суходіл, але продовжували жити неподалік від води. Проте деякі зберігали і зябра, і легені. Але найцікавішою особливістю амфібій було третє око, яке знаходилося на тімені, щоб спостерігати, чи не загрожує небезпека згори. Вчені припускають, що цим оком амфібії могли бачити інфрачервоні промені.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У карбонових болотах Європи та Північної Америки жили антракозаври. Вони мали п’ять пальців на кінцівках, полювали у воді. Тілом ці тварини дуже подібні до рептилій, тому вважають, що саме вони є предками плазунів та всіх інших наземних хребетних, у тому числі динозаврів (можливо, були й інші, але їх ще досі не знайдено).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чому так сталося? Річ у тім, що в середині карбону клімат став посушливим, і багато водоймищ висохло. Амфібії, які не могли жити без води, вимерли. Але ті з них, що мали щільну луску, яка захищала тіло від висихання, і дихали легенями, як антракозаври, вижили і набули нових якостей.<br>
&nbsp;//--&nbsp;Пермський період&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Саме ці істоти запанували у пермську добу, яка прийша на зміну карбону і тривала 55 млн років. Назву її утворено від міста Перм, поблизу якого вивчали відкладення російські вчені.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це був час, дуже несприятливий для життя. На зміну теплому і вологому клімату прийшла глобальна посуха. Різкі зміни температури для багатьох живих істот мали катастрофічні наслідки. Вулканічний попіл так затьмарив небо, що сонячне проміння було не в змозі зігріти поверхню планети. Стало холодно, і близько 50 млн кв. км земної поверхні вкрилося кригою. Коли атмосфера очистилася, велетенський льодовик розтанув, але цієї води все одно було недостатньо, щоб напоїти землю. Одночасно піднялася і температура, тому водоймища висихали, а на їх місцях утворювалися пустелі. Висихали навіть моря. Утворилися велетенські пустелі, яких не було на Землі раніше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відомо, що в пермському періоді клімат на Землі змінювався, були і кліматичні зони, схожі на сучасні тропіки й зони помірного клімату. Склад атмосфери планети також наблизився до сучасного рівня.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Папороті зменшилися в розмірах, але дожили до наших днів. Кожному з нас відомі папороті, що ростуть у лісах України і навіть на підвіконнях. А в сучасних тропічних лісах існує понад 300 видів цих рослин. Висота деяких з них сягає 25 м.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У таких умовах розкішні рослини періоду карбону не могли вижити. А що земна поверхня продовжувала висихати, то їх ставало дедалі менше і росли вони на обмежених ділянках, біля водоймищ. У другій половині пермського періоду ці рослини зникли зовсім. Збереглися лише окремі види папоротей та хвощів, які врятувалися на невеличких зволожених ділянках, однак вони стали значно менші. Натомість почали розвиватися примітивні хвойні рослини коніфери, а також голонасінні – саговники, а трохи пізніше гінкгові. Один з видів гінкго дожив до нашого часу. Екземпляри цієї рідкісної рослини можна побачити в Нікітському ботанічному саду поблизу Ялти і Краснокутському дендропарку Харківської області. У народі вона зветься «деревом бажання». А в Японії та Китаї це дерево вважають священним. Його часто висаджують поблизу храмів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відмінною рисою зеленого світу пермського періоду стала поява кущів і рослин, які нагадували траву. Вони потребували значно менше води, ніж дерева, і тому розкошували.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Умови життя в пермському океані теж були досить сприятливими. У водній товщі різкі коливання температури відчувалися значно менше. Тому продовжували розвиватися вже відомі нам істоти. Так само як наші сучасники кальмари та восьминоги, пермські головоногі наутілоідеї рухалися за принципом реактивного двигуна – виштовхували воду через мантійну воронку. Ці головоногі вже мали серце з п’ятьма камерами, розвинуту нервову систему і мозок з великою кількістю звивин, а це означає, що наутілоідеї були досить розумними істотами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Акули теж удосконалювалися. З’явились пласкі акули – предки сучасних скатів. Зуби деяких акул нагадували спіралі. Тварини могли розвивати дуже велику швидкість і виривати у живої риби чи амфібії великі шматки м’яса, хоч би якою міцною була луска в жертви і хоч би якою великою вона була. Внаслідок цього кистепері риби почали шукати порятунку на глибині, біля морського дна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як нам уже відомо, землю пермського періоду опанували різноманітні амфібії – як хижаки, так і травоїдні. Деякі з них були дрібними, завдовжки кілька сантиметрів, інші досягали дуже великих розмірів. За способом життя вони нагадували сучасних крокодилів і бегемотів, тобто більшість часу проводили у воді, виставляючи голову на поверхню.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Серед пермських амфібій найбільш відомими є стегоцефали, назва яких у перекладі з латинської означає «щитоголові» (кістки черепа у них зрослися у плаский щит).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Особливо добре в пермський період розвивалися рептилії, бо знайшли спосіб протистояти сухому і жаркому клімату. Їм більше не потрібна була вода, щоб відкладати туди ікру, як це робили амфібії. Рептилії почали розмножуватися яйцями, що мали міцну шкаралупу (спочатку шкіряну, а пізніше вапняну), яка захищала зародок від висихання і містила багато поживних речовин для його розвитку. Тому рептилії одразу після виходу з яєць вже мали вигляд дорослих істот і були життєздатнішими за амфібій. Амфібії ж, як пуголовки, мали проходити кілька стадій розвитку, щоб набути властивостей дорослої тварини.<br>
<img border=0 src="i_018.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Реконструкція дейноцефала іностранцевії<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не маючи ворогів на суходолі, рептилії почали швидко розповсюджуватися і врешті витіснили своїх можливих предків стегоцефалів. Першими на зміну їм прийшли котілозаври – казаноголові. Вони теж мали різні розміри, були як травоїдними, так і хижаками, які нагадували сучасних тигрів, гієн, вовків, куниць. Найстрашнішою серед хижаків була іностранцевія, дуже схожа зовні на шаблезубого тигра, що з’явився набагато пізніше. Її страшні ікла легко пробивали кістяні панцирі на тілах деяких травоїдних рептилій. Загальна довжина тварини сягала 4 м, а довжина черепа – 0,5 м. Можливо, що зустрічалися й більші екземпляри.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже цікавими представниками пермських рептилій були звіроподібні ящери едафозаври. Вони з’явилися ще в карбоні і, ймовірно, як і їхні родичі, стали предками ссавців. Карбонські едафозаври були невеликими тваринами, але в пермську добу вони виростали до трьох метрів. Ці звіроящери харчувалися рослинами, мали невелику голову, незграбний тулуб і довгий міцний хвіст. На щелепах та піднебінні в них росли дрібні зуби. Але найдивовижнішим пристосуванням цих істот було «вітрило» на спині – величезна шкіряна складка, яку підтримували відростки хребта. Складка мала велику кількість кровоносних судин, тому є думка, що цей оригінальний пристрій служив для терморегуляції, тобто кров у «вітрилі» нагрівалася сонцем. Таке саме «вітрило» мав ще один звіроящір – діметродон – дуже схожий на едафозавра, але на відміну від нього хижак.<br>
&nbsp;//--&nbsp;Мезозойська ера&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Палеозойська ера закінчилась близько 240 млн років тому. На зміну їй прийшла мезозойська ера, або ера середнього життя, впродовж якої природа поступово набувала сучасних ознак.<br>
<img border=0 src="i_019.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Егафозавр<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На межі цих періодів вимерла більшість морських тварин, натомість розвинулися інші. На початку мезозою ще жили амфібії та рептилії, дуже схожі на пермських. Проте їхніми наступниками стали динозаври, серед яких були справжні велетні – найбільші з істот, що будь-коли панували на планеті. Це сталося завдяки низці факторів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пермську посуху поступово змінив теплий і вологий клімат, а материки й океани набули сучасного вигляду. Ще тривали процеси гороутворення, з’явилися американські Анди і Кордільєри, величезні гори Китаю та Східної Азії. Проте умови для життя стали сприятливішими.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Першими це відчули рослини. Десь у середині мезозою у тропічних зонах на місці пустель підвелися густі ліси. А там, де клімат був прохолодніший, дерева пристосувалися до холодних періодів: почали скидати листя і уповільнювати всі життєві процеси – так би мовити засинати на зиму.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розмаїття і велика кількість рослинної їжі сприяли появі нових видів травоїдних тварин та збільшенню їх чисельності. А це, у свою чергу, вплинуло на розвиток хижаків. Саме тоді на планеті і з’явилися динозаври, які жили у мезозойські періоди – тріасовий, юрський та крейдяний. З цієї причини мезозойську еру іноді називають ерою динозаврів.<br>
&nbsp;//--&nbsp;Тріасовий період&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перший період мезозою, який тривав 35 млн років, називають тріасовим, або тріасом. Таку назву йому дав німецький геолог Ф. Альберті, який дослідив три чіткі шари тріасових відкладень: піски, вапняки і знов піски.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У тріасі всі відомі нам континенти з’єдналися і утворили єдиний континент. Лавразія з’єдналася з Гондваною і численними навколишніми островами. Цей величезний континент називають Пангеєю. Єдність суходолу сприяла тому, що живі істоти могли діставатися до будь-яких куточків, і динозаври жили скрізь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У першій третині періоду клімат на планеті майже повсюдно був тропічним, проти більшість її суходолу ще займали пустелі. На великих територіях виникли високі гірські плато і хребти з великими западинами між ними. Але десь усередині тріасу море почало заливати суходіл і утворило великі затоки та лагуни. Посилилася вулканічна діяльність, яка сприяла виникненню нових гірських хребтів і западин. Поступово змінювався клімат. У колишній центральній Гондвані він був теплим, але сухим. На її південному узбережжі – там, де довжелезна затока ділила Пангею майже навпіл, було тепло і волого, а в північній половині величезного материка – холодно. Зрозуміло, що кліматичні розбіжності зробили рослинний і тваринний світ більш різноманітним.<br>
<img border=0 src="i_020.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пейзаж тріасового періоду<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Замість каламітів, кордаітів та насіннєвих папоротей з’явилися звичайні папороті – невисокі трав’янисті рослини, гінкгові, хвойні та цикадові дерева. Цикадові дерева були схожими як на пальми, так і на папороті. Вони досі збереглися на Малайському архіпелазі, де їх називають саговими пальмами. Новими представниками рослинного світу стали бенетитові рослини, родичі цикадових. Серед них були і дерева, і кущі. Можливо, саме бенетити стали предками квіткових рослин, бо їхні органи розмноження нагадували квітки.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Амоніти мали черепашки різноманітних форм, але здебільшого нагадували згорнуту змію. Саме тому в середньовіччі їхні черепашки продавалися в аптеках як «чудодійні зміїні камені», що нібито допомагали від усіх захворювань.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мешканці океану набули рис сучасних морських істот. Морські зірки, їжаки, корали, більшість риб майже нічим не відрізнялися від тих, які живуть зараз. Дуже розповсюдилися амоніти – головоногі хижі молюски. Вони з’явилися ще в девоні, але тоді не були готові запанувати на морському дні, бо мали дуже тонкі черепашки і легко ставали жертвами палеозойських чудовиськ. Тепер амоніти «виросли» і вкрилися надзвичайно міцними черепашками з перетинками і численними складками. Амонітові черепашки розміром близько двох метрів не є рідкістю, деякі сягають навіть п’яти метрів. До того ж амоніти, щоправда дрібніші, але дуже рухливі, мали перевагу перед своїми сусідами наутілоідеями, кількість яких на той час була невеликою.<br>
<img border=0 src="i_021.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Амоніти<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже розмножилися акули, які заполонили навіть прісноводні водоймища. Поряд з ними в морях продовжували існувати кистепері риби, але їх було вже значно менше. «Новенькими» мешканцями морських просторів стали маленькі летючі риби, які мали грудні плавці і жили у верхньому шарі води. Але панували над усіма риби, які мали кістяк, сильні плавці та міцні зуби. Саме їхні нащадки заполонили світовий океан і живуть у ньому досі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А на суходолі справжню трагедію переживали стегоцефали. Вони не витримали конкуренції з рептиліями, які знищували не тільки їх, а і їхніх дітей та яйця. З родичів стегоцефалів, амфібій, вижили лише ті, у кого спосіб життя був водний та напівводний. Серед них був і гігантський жабоящір – мастодонзавр, рештки якого часто знаходять у ранніх тріасових відкладеннях Європи та Північної Африки. Він вважається найбільшою амфібією всіх часів. Зовні мастодонзавр нагадував величезну жабу, довжина голови якої сягала 1,25 м, а довжина тіла – 3 м. Ця потвора жила в болотах, але не була дуже небезпечною для інших тварин, бо не вміла швидко рухатися. Лежачи в багнюці, мастодонзавр хапав лише те, що рухалося поряд з ним. З часом, коли болота почали висихати, жабоящери були змушені зосереджуватися на глибоких місцях, де їжі на всіх не вистачало. І це стало початком їх вимирання.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Слідом за амфібіями прийшли їхні нащадки, рептилії, котрі більш як на 100 млн років запанували на планеті. Саме тріасовий період став періодом розвитку усіляких ящерів, до яких належать і динозаври. У главі «Динозаврові предки» йтиметься саме про них.<br>
<img border=0 src="i_022.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Череп мастодонзавра<br>
<br>&nbsp;//--&nbsp;Юрський період&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Юрський період, або юра, завдячує своєю назвою Юрським горам у Франції, де проводив наукові розвідки французький геолог Олександр Броньяр.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У юрському періоді, тривалість якого становила 58 млн років, континент Пангея почав розділятися на кілька частин. Для мешканців суходолу океан став великою перешкодою. Тому на нових континентах формувалися різноманітні групи тварин.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цьому сприяли й різкі геологічні та кліматичні зміни. Клімат знов потеплішав. Великі ділянки суходолу почали опускатися, що призвело до наступу моря. Північне узбережжя колишньої Лавразії опинилося на дні. Знов загуркотіли вулкани, викидаючи в атмосферу велику кількість вуглекислого газу. Підводні вулкани нагрівали воду і сприяли її випаровуванню. Наслідком цього стало зволоження атмосфери, а також тропічні зливи, а це, у свою чергу, сприяло розвиткові рослинного світу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вже знайомі нам рослини розселилися по всіх континентах. Однак чітко позначилися два рослинні пояси. У південному поясі панували тропічні ліси із саговників, бенетитів та араукарій. А в північному до гінкгових лісів додалися первісні кипариси, сосни та смереки. На вологих ділянках продовжували існувати папороті, а на болотах – хвощі, хоча їхні розміри дуже зменшилися. З’явилися також величезні секвої (мамонтові дерева), висота яких сягала 100 м, а товщина стовбура – 6 – 11 м. Вони й досі збереглися у горах Каліфорнії та Південного Орегону в США.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Теплими юрськими морями остаточно заволоділи хребетні риби, хоча там ще жили й кистепері. На дні царювали кремнієві губки, такі самі, з яких зараз роблять килими та ковдри. Тепер їх можуть дістати з глибин тільки водолази, а у юрі вони пишно устилали морське дно. Так само багато було й амонітів, що продовжували існувати як у відкритих морях, так і на мілководді.<br>
<img border=0 src="i_023.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так розбігалися уламки Пангеї<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Більшість давніх тварин не дожили до нашого часу. А рослинам пощастило. Так, наприклад, араукарії відомі ще з пермського періоду, а сосни, тиси та кипариси – з юри.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На мілинах, біля берегів селилися також устриці, якими харчувалася безліч морських мешканців. Проте молюски так швидко розмножувалися, що навіть численні вороги не змогли їх знищити. Устриці дожили до сьогоднішніх днів і вважаються стравою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже поширилися й белемніти – головоногі молюски, які з’явилися ще в карбоні. В юрських відкладеннях часто знаходять ростри – частини їхнього кістяка завдовжки 40 см, що їх через вибагливу форму люди здавна називали «чортовими пальцями». А до численних ракоподібних додалися предки крабів та раки, дуже схожі на сучасних.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поволі вимирали амфібії. Їх стало значно менше, жили вони переважно у прісноводних водоймах і полювали на комах. Зовні юрські амфібії були схожі на сучасних жаб.<br>
<img border=0 src="i_024.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Реконструкцiя белемнiта<br>
<br><img border=0 src="i_025.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Рештки белемнітів «громові стріли» і «чортів палець»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;А суходіл заполонили динозаври та інші ящери, про яких докладніше йтиметься у розділі «Царі мезозою».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поряд із ними на планеті майже непомітно з’явилися ссавці, які виявилися значно життєздатнішими за динозаврів. Вони є давніми родичами людини. Їм присвячена глава «Новосели-переможці»<br>
&nbsp;//--&nbsp;Крейдяний період&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Здогадатися, чому цей геохронологічний період названо крейдяним, досить легко. В його відкладеннях дуже багато крейди, яка утворилася зі скам’янілих решток викопних молюсків. Уперше це помітив у 1822 р. французький геолог Ю. д’Аплуа.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Крейдяний період, який ще називають просто крейда, тривав 72 млн років. Протягом цього часу Північна Америка поступово з’єдналася з Європою. На сході Азія приєдналася до Північної Америки, яку від Європи відокремлювала широка протока. Африка відокремилася від Північної Америки. Так само відділилася і Австралія, яка тоді була менша за сучасну. Всередині періоду крейди море залило Західний Сибір, Східну Європу, Канаду, Аравію та численні острови.<br>
<img border=0 src="i_026.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пейзаж періоду крейди<br>
<br><img border=0 src="i_027.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мастодонзавр<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Клімат за температурною ознакою наблизився до сучасного. На півночі почав випадати сніг, а в помірній зоні наставали сезонні похолодання, тобто зими. Проте загалом на планеті було значно тепліше, ніж зараз. Тому далеко на півночі, навіть на островах Льодовитого океану, поряд із соснами та ялинами росли теплолюбні дерева – саговники, кипариси, бенетити, секвої, гінкго, папороті. Їхніми сусідами стали нові представники рослинного світу – квіткові рослини, які поступово витісняли голонасінні та спорові. Це були давні магнолії, тополі, берези, тюльпанні дерева, клени тощо. Вони добре прижилися в Північній Америці й навіть у Гренландії. Для інших місць більш характерними наприкінці крейдяного періоду були дуби, верби, калини.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Серед квіткових виникли й такі, що навчилися їсти комах, – адже рослинам, які опинилися на бідних землях, бракувало поживних речовин. Хижі рослини приваблювали комах солодким нектаром або краплями, що нагадували росу, так само, як це робить добре відома нам росиця.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але головним надбанням рослин стало вміння запліднюватися за допомогою пилку, який споживали комахи і переносили на своїх лапках з квітки на квітку. Запилені квітки утворювали плоди або ягоди, всередині яких визрівало насіння.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Значно зросла кількість трав’янистих рослин, серед яких теж було багато квіткових. Жовті та білі квіти вкривали, мов ковдрою, тогочасні степи та луки. Квітки інших кольорів з’явилися трохи пізніше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У тваринному світі все ще панували динозаври та їхні родичі, які захопили не тільки землю й морські простори, а навіть повітря. Проте наприкінці крейдяного періоду вони зникли, щоб звільнити місце для справжніх птахів та ссавців.<br>
&nbsp;//--&nbsp;Кайнозойська ера&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ера нового життя, яка почалася близько 70 млн років тому і триває донині, зветься кайнозойською. В цей час континенти остаточно набули сучасного вигляду, з’явилися звичні для нас рослини і тварини. Наукові розвідки свідчать про те, що вже на початку кайнозою на планеті не залишилося жодного динозавра. Тому на цьому розповідь про особливості умов і характер життя в межах геохронологічних періодів закінчується. Але допитливі читачі можуть дізнатися про них з книжок: Уткін В. Життя Землі: Нарис про будову Землі та розвиток життя на ній. – К.: Веселка, 1983. – 167 с., іл.; Яковлева И. H., Яковлев И. Н. По следам минувшего. – М.: Дет. лит., 1983. – 319 с., ил.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Архів під ногами<br></h3><img border=0 src="i_028.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щодня ми ходимо по землі і не дуже замислюємося, що ж саме знаходиться у нас під ногами. Земля – та й годі. Нічого особливого. Тверда, коли панує спека. Слизька після дощу. Закоцюбла взимку. Але, якщо взяти лопату і трохи заглибитися під поверхню грунту, допитлива людина побачить безліч цікавого і таємничого. Землю з певністю можна назвати справжнім архівом, який створила сама природа.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це особливий архів. Він охоплює сотні мільйонів квадратних кілометрів [1 - Площа материків, островів і океанів становить 510 млн кв. км.], покриваючи всі материки та дно океанів. На ньому стоять міста, шумлять ліси, колосяться ниви. А в глибині ховаються дивовижні «документи», які розповідають про те, що відбувалося на планеті мільйони років тому, коли ще не було людей. Тепер найважливіші для історії документи зберігають і надають для здійснення наукових розвідок спеціальні установи – архіви. То які ж «документи» містить земля і хто їх збирає?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Всі знають: якщо кімнату не прибирати кілька днів, на підлозі з’являється тоненький шар пилу. А поверхню Землі ніхто не прибирає. От часточки пилу і відкладаються на ній, дедалі щільнішим шаром вкриваючи земну поверхню.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відомо, що в усі часи, відтоді як планета стала твердою, вітер та вода руйнували гірські породи. Вони розпорошували й розмивали поверхню материків, несли пісок та мул у низини. Якби цього не було, земна поверхня досі залишалася б голою і твердою, бо саме такою є основа материків, яку товстою ковдрою покривають пухкі породи. Вони утворені зі звичайного пилу та осадових порід, які нанесла вода. Геологи називають їх відкладеннями.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Шар відкладень дуже товстий, бо формувався мільярди років із різною швидкістю. Наприклад, коли в Єгипті під шаром піску завтовшки три метри було знайдено будівлі, споруджені за правління фараона Рамзеса II (вченим відомо, що царював він 3 тис. років тому), стало зрозуміло, що швидкість відкладень тут становила один метр за одне тисячоліття. Але така швидкість є винятковою. Зазвичай цей процес відбувається значно повільніше. Так, спостереження за роботою води й вітру в Англії свідчать про те, що тут за тисячу років відкладається шар породи завтовшки близько 3 см породи, а в Північній Америці – завтовшки лише 1 см.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вітру та воді допомагають льодовики, які повільно рухаються величезною крижаною стрічкою і тягнуть за собою каміння, пісок і все, що зустрічають на своєму шляху. Коли клімат теплішає, вони тануть і залишають характерні відкладення з піску та каміння, яке стало гладеньким внаслідок тертя під час руху з льодовиком.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нашарування відкладень побачити дуже просто. Достатньо поглянути на крутий берег річки. Він відкриває прошарки різного кольору, які лежать один на одному, ніби аркуші в купі паперу, й справді подібні до архівних документів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що ж «записано» на тих відкладеннях? Як це не дивно, досвідчена людина може прочитати на них дуже багато.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якщо обережно знімати шар за шаром, вони починають розповідати про те, що відбувалося в цих місцях у сиву давнину. Скажімо, шар, розписаний дрібними хвильками, – це слід морського прибою. Значить, колись тут було море. Інший шар, трохи скособочений, що тягнеться довгою звивистою смугою, – це слід річки. Якщо вчені знаходять пласти з дрібного пилу або мулу, вони певні, що колись тут віяли слабкі вітри або виблискувало озеро. Піски та дрібне каміння, навпаки, свідчать про бурхливі морські хвилі або сильні вітри. В земних шарах можна знайти також сліди градин, крапель дощу, крижаних кристалів та багато іншого, що допомагає уявити колишній рельєф місцевості та кліматичні умови.<br>
<img border=0 src="i_029.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так виглядають окам’янілі рештки<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Колір відкладень теж не випадковий. Наприклад, зеленавий або сіруватий кольори притаманні шарам, які утворилися на морському дні. А червоні піски безпомилково вказують на силурійський період (див. главу «Календар Землі»).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але ще більше про минуле Землі розповідають рештки живих організмів і рослин, які збереглися в товщі відкладених шарів. Деякі породи майже повністю складаються із залишків викопних організмів, як, наприклад, добре відома нам крейда. В ній спресовані мільярди дрібненьких черепашок давніх молюсків. Таким самим є й вапняк, тільки черепашки, що знаходяться в ньому, більші за ті, що є в крейді. До таких порід належить і кам’яне вугілля, яке утворили окам’янілі дерева, що росли на Землі багато мільйонів років тому.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зазвичай найдавніші осадові породи лежать глибше за інші. Але під час землетрусів, вулканічних вивержень, зсувів вони можуть зміщуватися, ламатися, перекручуватися. Проте вчені, використовуючи різні методи, вже давно навчилися визначати точний вік порід.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На початку ХХ століття стало відомо, що деякі речовини з плином часу безперервно змінюються. Наприклад, уран, де б і в яких умовах не залягав, згодом перетворюється на свинець. Через сто мільйонів років від 1 кг урану залишиться 985 г, а поряд з ним утвориться 13 г свинцю. Отже, якщо в землі знаходять уран і свинець, можна бути певними, що колись тут був лише уран, і підрахувати вік суміжних порід. Помилка в цьому випадку неможлива, бо звичайний свинець має питому вагу, дещо нижчу за ту, що має свинець, перетворений з урану. Цим методом, щоправда, дуже приблизно, було визначено вік Землі – від 4 до 4,5 млрд років.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сучасна наука для датування осадових порід користується здатністю атомів калію, який міститься в багатьох гірських породах, перетворюватися на атоми аргону. Це є так зване ізотопне датування, бо нестабільні атоми деяких міне ралів називають ізотопами. Відомо: для того щоб половина атомів калію перетворилася на атоми аргону, потрібно приблизно 11 млн років. Тому встановити вік осадових порід можна шляхом підрахунку атомів аргону.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якщо припустити, що все знайдене в товщі осадового шару дорівнює віком самому шарові, то можна точно сказати, коли жили тут вимерлі істоти. Якщо окам’янілі рештки таких істот знаходять десь в іншому місці, можна сміливо відносити їх до відкладень того ж часу. Приміром, наявність амонітів яскраво свідчить, що розкопані відкладення належать до юрського періоду.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наука про динозаврів і K&nbsp;-------<br>|&nbsp;bookZ.ru collection<br>|-------<br>|&nbsp;&nbsp;<br>&nbsp;-------<br><br><br><br></h3><img border=0 src="i_030.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я тримаю на долоні гладке, біле, схоже на яйце каміння. Я знайшла його на березі озера Гала поблизу стародавньої литовської столиці Тракай. Колись цими землями просунувся льодовик і залишив по собі великі сірі валуни. Мій камінець значно давніший. На його поверхні видно чіткий малюнок черепашки. Я знаю, що це скам’яніла черепашка викопного молюска антракоза, який жив у прісноводних водоймах Європи 300 мільйонів років тому. На підставі саме таких окам’янілостей і роблять висновки вчені щодо історії земного життя.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У містечку Ранчо-ла Бреа поблизу Лос-Анджелеса існує велике скупчення мінеральної смоли, яка просочилася з розташованих неподалік нафтових родовищ. Це – справжній Клондайк для палеонтологів. Мільйони років тому до смоляних ям засмоктало багато мамонтів, мастодонтів, шаблезубих тигрів та інших тварин, які необережно зайшли у смоляну трясовину. Тут знайдено понад мільйон окам’янілостей у чудовому стані.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Давні викопні тварини та рослини вивчає наука палеонтологія. У перекладі з давньогрецької це слово означає «вчення про давнє життя», бо складається зі слів «палеос» – давній, «онтос» – «життя» та «логос» – вчення.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Головним об’єктом досліджень вчених палеонтологів є рештки зниклих тварин і рослин – окам’янілості або викопні рештки. До них належать скам’янілі черепашки молюсків, кістки, зуби, шматочки шкіри, луски, різноманітні сліди і навіть екскременти вимерлих тварин, застиглі в бурштині комахи, відбитки листя та стовбурів дерев.<br>
<img border=0 src="i_031.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жорж Кюв’є<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось у камені начебто висвердлено вузенькі проходи. Тут колись проповз черв’як або інша червоподібна істота. Ось прокладено смуги. Мабуть, тут лазив якийсь головоногий молюск. А ось бачимо величезні трипалі сліди. Мільйони років тому тут пройшов хтось із давніх ящерів – динозаврів. Такі позначки для вчених є відкритою книгою. За 150 років існування палеонтологія зібрала дуже багато відомостей про минувшину, і палеонтологи знають світ вимерлих тварин так само добре, як зоологи сучасний. Але досі розкрито лише маленьку частину того, що зберігається в надрах Землі. Відкриття тривають.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Часто палеонтологи мають лише одну кістку викопної тварини, та, вивчаючи її, можуть відновити зовнішній вигляд істоти, яка жила багато мільйонів років тому, і навіть умови її життя. Часто палеонтологічні прийоми роботи нагадують методи славнозвісного Шерлока Холмса. Приміром, у червні 2001 р. американські вчені знайшли у штаті Нью-Мексико неповні кістяки двох динозаврів, які жили 90 млн років тому. За кістками та іншими окам’янілостями навколо них було зроблено припущення, що ці тварини були травоїдними і жили в болотяних лісах. Ймовірно, їх вкривало пір’я. Про це свідчать деякі ознаки кістяків, що притаманні птахам. Новознайдені динозаври дістали незвичну назву: Нотро-най-касі.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Засновником палеонтології є видатний французький зоолог, академік Жорж Кюв’є, який жив наприкінці XVIII – на початку XIX століття. Він був найбільшим авторитетом в науці свого часу і мав енциклопедичні знання. Маючи лише одну кістку, він міг встановити зовнішній вигляд тієї чи іншої викопної тварини. Дослідивши кам’яні кар’єри поблизу Парижа, вчений дійшов висновку про те, що колись на Землі жили зовсім інші істоти, які час від часу вимирали, а натомість з’являлися інші, досконаліші. На цій підставі вчений розробив дуже популярну для свого часу, але помилкову «теорію катастроф» [2 - Багато сучасних вчених поділяють погляди Кюв’є на розвиток життя на Землі. Особливо популярною теорія катастроф стає у наш час, коли деякі астрономи підтверджують погляд на сонячну систему, як систему подвійної зірки. Теорію катастроф вважав вірною видатний діяч науки І. Великовський, з повагою до неї ставився і Альберт Енштейн (до речі, він був другом І. Великовського) та деякі інші фізики та математики.]. Кюв’є стверджував, що час від часу все живе на якійсь частині планети гине, а потім життя відновлюється. В історії планети він нарахував чотири таких катастрофи. Більше пощастило іншій його теорії – «теорії типів», яка становила цілу епоху в зоології і стала підгрунтям для сучасної класифікації тварин.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На жаль, до рук учених потрапляє невелика частина решток тварин, які населяли колись Землю. Більшість розклалася і не залишила по собі ніяких слідів. Для утворення окам’янілостей потрібні певні умови.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Головне, щоб тваринні рештки були покриті якимись відкладеннями (наприклад, мулом, піском, вулканічним попелом) до того, як вони почнуть розкладатися. Це може трапитися, якщо тварина опинилася в болоті чи сипких пісках, якщо її вкрив зсув чи вулканічний попіл під час виверження вулкана. В таких випадках кістяк залишається зовсім цілим, бо його не розтягли тварини-трупоїди. Хоч органічні частки згодом все одно розкладаються, але під шаром відкладень на їх місці залишаються порожнини, які повторюють форму істот. Ці порожнини поволі заповнюються твердими мінеральними речовинами, що їх приносять підземні води. Вони можуть відтворити навіть точну копію тіла тварини. Майже те саме відбувається з кістками і черепашками. Їхні пори та порожнини теж мінералізуються і кам’яніють. Саме тому викопні рештки мають майже однаковий колір – колір мінералів, що спричинили скам’яніння. Природні кольори давніх тварин нам не відомі. Кольорові малюнки в популярних виданнях відбивають лише припущення вчених, зроблені на підставі порівняння досліджуваних тварин з близькими до них сучасними істотами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А от органічна речовина дерев за певних умов замінюється мінералами повністю, на рівні молекул. Тож стовбури скам’янілих дерев мають навіть структуру деревини й річні кільця, що дуже допомагає під час вивчення викопних рослин. Якщо дерева падали у воду, їх заносило мулом і вони без доступу кисню повільно вуглефікувалися. Саме так на місці колишніх боліт утворилися вугільні басейни на зразок нашого Донбасу.<br>
<img border=0 src="i_032.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Комахи у бурштині<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже пощастило одному з учнів школи села Жовтневе Токмакського району Запорізької області. У старому піщаному кар’єрі він знайшов скам’янілі рештки… слона. Вчені Запорізького державного університету гадають, що кістки належать так званому «південному слону», який жив приблизно 1,5 млн – 500 тис. років тому. Такі знахідки на теренах нашої країни зустрічаються дуже рідко. Востаннє це трапилось у 1940 р., теж у Запорізькій області поблизу міста Приморська. Рештки знаходяться у Палеонтологічному музеї Санкт-Петербурга.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Крім скам’янілих решток давніх організмів, палеонтологи вивчають ще й їхні відбитки. Вони утворюються в разі, коли організм тварини чи рослина повністю розчиняється у відкладеннях. Тоді всередині може залишитися рельєфне зображення, яке відтворює зовнішні риси загиблої істоти або рослини. Листя та м’які тканини тварин можуть мати також вигляд контурного зображення. Багато викопних рослин стали відомі завдяки цьому «винаходу» природи.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;1878 року група бельгійських шахтарів, видобуваючи вугілля поблизу селища Берніссарт, наткнулася на величезну кількість кісток. З’ясувалося, що тут колись внаслідок катастрофи загинуло ціле стадо ігуанодонів (див. главу «Величезні травоїди»). Понад тридцять тварин з невідомих причин провалилося в ущелину і там загинули.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найкраще збереглися тварини, які жили у воді або з якихось причин потрапили до неї. Там їх швидко занесло мулом. М’які тканини згнили, тверді (наприклад, кістки або черепашки) залишилися. Море відступило, річка чи озеро висохло, залишились глинясті породи, вапняк або піщаник, де найчастіше і знаходять окам’янілості.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже рідко, але таки трапляється знайти викопні рештки у вулканічних породах, які утворилися з лави. Одного разу в Орегоні розкопали пустотілу форму цілісінького давнього носорога, який загинув у вогняному потоці 20 млн років тому.<br>
<img border=0 src="i_033.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Микола Іванович Андрусов<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;А от комах найчастіше знаходять у бурштині, який утворився зі смоли викопних дерев. Під час спеки дерева починали «плакати» смолою, в яку й потрапляли необережні дрібні комахи. Потім краплі смоли разом із деревами вкривалися осадовими породами, дерева кам’яніли, смола перетворювалась на бурштин, а комахи зберігалися мов законсервовані. Вони й зараз виглядають так, немов загинули лише кілька днів тому. Але насправді це не так. Всередині бурштинового уламка лишилася пустотіла форма, вистелена тонісінькою плівкою з решток загиблої істоти чи шматочка рослини.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Серед всесвітньо відомих вчених, які працювали в галузі палеонтології, почесне місце належить українцю Миколі Івановичу Андрусову, який став одним із засновників цієї науки. Крім того, він першим дізнався про те, що вода у глибинах Чорного моря містить велику кількість сірководню.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ювеліри цінують бурштин з комахами значно вище за звичайний. Дуже цінним є він і для палеонтологів, бо комахи, шматочки листя та інші рештки зберігають у бурштині найдрібніші деталі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якщо дуже пощастить, вчені знаходять рештки вимерлих тварин, майже неушкоджені часом. В умовах холодного клімату Аляски та Сибіру під час надзвичайної відлиги, внаслідок сповзання грунту час від часу на поверхні з’являються тіла мамонтів та доісторичних носорогів, які у вічній мерзлоті, наче в морозильній камері збереглися дуже добре. Часто недоторканими залишаються смух, шкіра, м’язи, внутрішні органи. Одного разу палеонтологи навіть скуштували мамонтового м’яса, воно виявилося зовсім свіжим і смачним.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поступово Земля шар за шаром відкриває свої таємниці, але зрозуміти їх дуже нелегко. Іноді, щоб розпізнати риси деяких тварин у камені, вчені змушені розрізати і шліфувати уламок. Так, наприклад, працюють зі скам’янілими рештками трилобітів (див. главу «Календар Землі»), бо вони часто схожі на звичайний камінь. Роблять також так звані керни, тобто спеціальним буром свердлять глибокий отвір, а потім бур виймають із стовпчиком землі всередині. У ньому знаходять багато цікавого. Наприклад, одного разу із землі непошкодженою витягли маленьку викопну ящірку, яка згорнулася у кільце і так померла.<br>
<img border=0 src="i_034.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Черепашка вимерлого молюска<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Згодом виявилося, що різні гірські породи містять рештки різних давніх істот і рослин. Це дало можливість визначити вік порід, у яких їх знаходили. Особливе значення мають представники так званого «еволюційного тупика», тобто ті рослини та істоти, які доволі швидко зникли або вимерли і не залишили нащадків, наприклад амоніти й трилобіти (див. главу «Календар Землі»). Такі рештки допомагають зробити висновок про конкретний період історії розвитку життя на планеті.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Уявіть собі, що десь в Америці дослідник знайшов у шарі розкопу велику черепашку, закручену на зразок баранячого рога. Колись вона належала молюскові кріоцерапс. Вченим відомо, коли він існував на Землі. Трохи пізніше інший дослідник, цього разу в Європі, теж знайшов шар з такими самими черепашками, але цей шар залягав глибше, ніж в Америці. І все одно обидва вчені зроблять однаковий висновок щодо віку обох шарів і шукатимуть корисні копалини, які сформувалися саме в цей період. Якщо вони знайдуть кістяк якоїсь ще не відомої тварини, то зможуть точно встановити, коли саме вона жила. А якщо їй властиві якісь виняткові особливості, можна буде сказати, коли тваринний світ набув цих особливостей.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За допомогою різних окам’янілостей вчені змогли створити докладну хронологію історії Землі, своєрідний календар з черепашок та деяких інших істот, що охоплює період у сотні мільйонів років.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про існування динозаврів людям стало відомо зовсім недавно, бо знайдені кістяки кваліфікувалися як залишки драконів або інших казкових чудовиськ. Та в XIX столітті дівчина-англійка Мері Еннінг розкопала скелет ящера, і громадськість нарешті звернула на це увагу. Преса того часу сповіщала: «В Лаймі знайдено повний скам’янілий скелет крокодила». Тепер на цьому місці розбито тематичний динозавровий парк «Лайм Реджис».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Крім того, викопні рештки допомагають з’ясувати, який клімат панував на планеті в певний час, встановити розташування материків, наявність морів, пустель та лісів у доісторичні епохи. Наприклад, на вершинах одного з найбільших і найвищих гірських масивів планети, в Андах, були знайдені морські черепашки. Зрозуміло, що тут колись вирувало море, а гори виникли значно пізніше. А скам’янілі залишки пальм у Гренландії свідчать про те, що в давні часи клімат тут був значно тепліший за сучасний.<br>
<img border=0 src="i_035.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Каньйон у Північній Америці, де велися палеонтологічні розкопки<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нині вчені багато чого знають про життя доісторичних тварин, у тому числі й динозаврів. Але далекі від науки люди навіть не здогадуються про те, з якими труднощами мають справу вчені-палеонтологи. Про це нещодавно яскраво розповів один із співробітників Палеонтологічного інституту Російської академії наук. Він сказав: «Ви їсте курку. Кісточки розтрощуєте і викидаєте. А тепер уявіть, що вашим далеким нащадкам поставлено завдання не тільки зібрати ці кісточки, а й скласти їх у певному порядку і відновити зовнішній вигляд курки. Додайте до цього, що багато кісточок вже втрачено, а деякі належать іншим тваринам, а про існування курки вони навіть не здогадуються… Професія палеонтолога стоїть на “двох китах” – це фантастичне знання морфології [3 - Морфологія – наука про форму і будову організмів.], тобто дуже точні дані, і фантастичний політ уяви. Тільки одержимі люди можуть працювати в нашій галузі».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кістяки та окремі кістки динозаврів зустрічаються на всіх континентах. Великі їх кладовища знайдено у Сполучених Штатах Америки, Казахстані, Таджикистані, Киргизії, Монголії. У монгольській пустелі Гобі вони найчастіше ставали жертвами піщаних бур, були засипані піском і тому добре збереглися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цікаво, що від динозаврів лишилося ще й багато слідів. Різноманітні відбитки було знайдено в долині ріки Коннектикут у Новій Англії (США). Тут палеонтологи були змушені перекваліфікуватися ще й на слідопитів. Як справжні мисливці, вони вивчали сліди і мудрували, як ящери блукали мулистими берегами, бігали й стрибали.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тривалий час основним інструментом палеонтологів була лопата. Вона й тепер займає почесне місце в розвідках під час експедицій. Але в арсеналі вчених з’явилися також комп’ютери, найсучасніша оптика, рентгенівська апаратура, електронна мікроскопія, хімічні методи обробки матеріалів та багато іншого. До цих і багатьох інших цікавих речей ми ще повернемося у главі «Як вчені вивчають динозаврів».<br>
<br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;II<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У пошуках жахливих ящерів<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чи навчилися ви радіти перешкодам?<br>
&nbsp;Напис на одному з тібетських перевалів<br><br><img border=0 src="i_036.jpg"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Давні знахідки гігантських кісток невідомих тварин започаткували численні легенди й казки про драконів. Вони дуже популярні в Китаї та Японії. Згадки про драконів зустрічаються в кельтському й давньогерманському епосах. Всім відома також легенда про Святого Георгія, який звільнив царівну від жорстокого чудовиська. Нарешті, російські та українськи казки про Змія Горинича теж є відгомоном цих уявлень.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І тільки 1820 року увагу англійських і французьких вчених привернули скам’янілі зуби та пазури великих розмірів, а трохи пізніше було зроблено перший науковий опис динозавра. У 1822 р. англійський лікар Паркінсон, вивчаючи колекцію знахідок геолога Букланда, дав одній з них назву «мегалозавр», тобто гігантський ящір. А два роки по тому сам Букланд зробив опис цього ящера.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1824р. молоде подружжя Мантелів, яке жило в невеличкому англійському містечку Суссекс, поїхало за місто до свого приятеля. Поки Гедеон Мантель вів наукову бесіду з приятелем, таким же лікарем, як і він сам, його дружина Мері рушила на прогулянку. Серед купи сірого каміння вона знайшла незвичайні кістки та зуби, кожний завдовжки 4 см, і покликала чоловіків.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мантель надіслав знахідку Жоржу Кюв’є, який вирішив, що це гіпопотам (видатний вчений теж міг помилятися). Мантель не погодився із науковим світилом. Одного разу в лабораторії знайомого зоолога він побачив зуб сучасної ящірки ігуани, яка живе в Центральній та Південній Америці. Він був точнісінькою копією тих зубів, що знайшла Мері, тільки значно меншим за розміром. У 1825 р. Мантель назвав прадавню тварину «ігуанодоном», тобто «ігуанозубом».<br>
<img border=0 src="i_037.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Річард Оуен, англійський палеонтолог, який запропонував назву «динозаври» для цієї групи доісторичних рептилій<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;А 1877 року в Бельгії було знайдено сімнадцять повних скелетів ігуанодонів. До цього моменту всі знахідки динозаврів були відомі лише у фрагментах – окремі кістки та зуби. Тепер вчені переконалися, що всі вони належать самостійному видові давніх тварин. Вперше такого висновку дійшов видатний лондонський зоолог і анатом Річард Оуен. У 1841р. він запропонував назвати всіх представників цієї групи динозаврами, тобто «жахливими ящерами».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але активні пошуки динозаврів розпочалися в XX столітті. На пошуки вирушили численні експедиції, що знайшли тисячі скам’янілих кісток, слідів, відбитків шкіри, яєць, зробили сотні описів окремих тварин. Був проведений детальний аналіз і зроблені припущення щодо їх зовнішнього вигляду і особливостей життя. Про те, як це робиться, ми розповімо у наступних главах.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як вчені вивчають динозаврів<br></h3><img border=0 src="i_038.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;За 150 років вивчення викопних істот знайдено понад 10 тис. решток динозаврів – окремі кістки й цілі скелети, черепи, зуби, скам’янілі сліди, яйця та екскременти. Виявлено понад 600 різних видів динозаврів. Це стало можливим завдяки важкій, але дуже цікавій, плідній праці цілої армії дослідників, закоханих у свою справу. А справа ця потребує грунтовних знань, умінь і неабиякої фізичної підготовки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Предмет вивчення передусім треба знайти. Ви вже знаєте, що в надрах землі похована величезна кількість решток прадавнього життя. Але вони є лише там, де склалися сприятливі умови. Для їх виявлення і збирання організовуються спеціальні експедиції в різні куточки планети.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоб спорядити експедицію, треба знати, куди саме слід їхати. Відомості про ймовірну наявність викопних решток або про самі рештки надходять до вчених із різних джерел. Наприклад, палеонтологам дуже допомагають геологи, які розвідують корисні копалини або складають геологічні карти. Під час робіт вони знаходять рештки тварин та рослин і передають їх палеонтологам або інформують про місце знаходження. До речі, вони теж зацікавлені у висновках спеціалістів про умови утворення осадових порід, про їх вік, бо, як ви вже знаєте, у такий спосіб можна визначити наявність копалин.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Досить часто скам’янілості випадково знаходять краєзнавці, туристи, рибалки, мисливці й навіть діти. Якщо вони повідомляють про це місцеві музеї, вчені одержують цікаві зразки для досліджень, а якщо ні – зразки втрачаються, а це втрата для науки і наших знань про минуле Землі. Трапляється, що знайдені окам’янілості продають у приватні колекції. Існує досить багато людей, охочих до решток динозаврів та їхніх яєць. Але вони не можуть гарантувати їх повноцінного зберігання, бо не знають, як це робити, і експонати гинуть.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У лютому 2001 р. прикордонники й митники у потязі Пекін – Москва під час огляду знайшли яйця динозаврів. Їх було сховано під стелею одного з вагонів. Науковці Сибірського відділення Російської академії наук встановили, що їх вік – 150 млн років. Проте, якому виду динозаврів вони належать, поки що невідомо. Це буде встановлено в одному з науково-дослідних центрів Москви. За приблизними оцінками знахідка коштує один мільйон доларів.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже можуть нашкодити і самодіяльні розкопки. Їх слід проводити професійно, інакше загибель цінних знахідок неминуча. Справжня наукова експедиція готується і працює дуже ретельно, а під час розкопок дотримується спеціальних правил. Про деякі з них ви дізнаєтеся з наступної глави.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та головна робота починається тоді, коли знахідки потрапляють до установ, де здійснюється їхнє вивчення. Насамперед їх слід відпрепарувати, тобто звільнити від породи. Для цього існують спеціальні майстерні, де працюють кваліфіковані препаратори, чию роботу можна порівняти з мистецтвом ювелірів і скульпторів. Водночас ця професія потребує і значних фізичних зусиль. Ось лише один приклад. З Монголії було привезено величезні брили піщанику, в яких містилися кістки динозаврів. За допомогою звичайного молотка препаратори не змогли вивільнити знахідку. Тоді великими кувалдами вони весь моноліт розкололи на дрібні частини, з решток моноліту дістали частинки кісток, які потім склеїли так, як вчені уявляли собі конструкцію скелета цього динозавра.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Однак цей випадок нетиповий. Найчастіше препаратори користуються наборами зубил, серед яких є тоненькі голочки. Існують також спеціальні молотки різних розмірів і призначення. Для видалення твердих порід застосовують електричні відбійні молотки, а для пухких – ультразвукові розпушувачі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Часто роздроблені зразки, щоб звільнити їх від залишків породи, розмочують або кип’ятять, а потім охолоджують. При кип’ятінні до води додають глауберову сіль або інші реактиви і повторюють цей процес понад двадцять разів. З тією ж метою десь від 80-х років минулого століття почали застосовувати ультразвук, здійснюючи мікрофауністичні дослідження, тобто дослідження невеличких організмів, наприклад форамініфер.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іноді буває, що викопні рештки і порода відрізняються за хімічним складом. У таких випадках породу розчиняють у спеціальних реактивах, які не зашкодять окам’янілостям. Якщо породу розчинити дуже важко, розчиняють рештки, а порожнини заповнюють якоюсь речовиною, щоб одержати зліпок.<br>
<img border=0 src="i_039.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Препаратор за роботою<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли підготовку закінчено, окам’янілості передають науковцям. При цьому вивчають усі рештки, які було знайдено. Це дає можливість зробити висновки про вік того чи іншого відкладення, клімат, який панував у тій місцевості в доісторичні часи, тощо. Спочатку відбирають рештки вже відомих науці істот. Їх досліджують з метою виявлення нових даних. Потім вивчають ті організми, які вперше піддаються науковому аналізу.<br>
<img border=0 src="i_040.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Юрій Олександрович Орлов, ім’я якого носить Палеонтологічний музей у Москві<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відомий російський палеонтолог Ю. О. Орлов під час вивчення причорноморської фауни в катакомбах Одеси на підставі одержаних даних зробив такі висновки: «…фауна, в котрій були присутні верблюди, пищухи, хом’яки, дикобраз, страуси, кам’яна і пустельна куріпки, дуже характерна;…можна припустити у Північному Причорномор’ї в час, що описується, переважно степовий, частково лісостеповий ландшафт, місцями характеру сухого степу з посушливим кліматом. Але риби, земноводні та бобер свідчать і про наявність вологих ділянок. Скоріше за все це – струмки та річки…»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вивчення здійснюється за допомогою сучасної техніки. В арсеналі палеонтологів зараз багато різноманітних приладів. Серед них електронні мікроскопи різного призначення – наприклад, ті, що просвічують або сканують препарати. Неабияку допомогу вченим надають рентгенівські апарати, апарати ультрафіолетового та інфрачервоного фотографування, мас-спектрографи для визначення ізотопного складу елементів у скам’янілостях тощо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На підставі отриманих даних дослідники складають науковий опис знахідок. Він здійснюється за жорсткими правилами, від яких не можна відступати. Це дуже важливо для того, щоб при одержанні нових наукових даних не виникло плутанини і помилок. До опису додаються малюнки, зроблені самим палеонтологом, який вивчав той чи інший зразок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якщо вивчалася ще не відома науці тварина, всі зразки, внесені до опису (паратипи), а також головний типовий зразок (голотип), включають до каталога і здають на зберігання в одну з основних палеонтологічних установ світу. Тільки в цьому разі відкриття вважається дійсним.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кожний з нових видів викопних тварин, у тому числі динозаврів, одержує власне ім’я. Назву дає вчений, який детально вивчив знахідку і довів, що вона відрізняється від усіх відомих динозаврів. Свої висновки він має надрукувати в якомусь із спеціальних наукових видань.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;При «хрещенні» новознайденого динозавра найчастіше зважають на якісь характерні особливості тварини, наприклад: овіраптор («викрадач яєць»), орнітомім («наслідувач птахів»), дейноніх («жахливий пазур»).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іноді за основу беруть назву місця, де вперше знайдено рештки динозавра певного виду. Наприклад, кістки альбертозавра розкопали в канадській провінції Альберта, лесотозавра – в Лесото (Африка).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іноді хтось із дослідників хоче увічнити ім’я якоїсь видатної людини. Саме так з’явився динозавр яненшія, названий на честь німецького дослідника ящерів Яненша. А сам Яненш, коли відкрив новий різновид брахіозавра, дав йому ім’я директора Берлінського музею природознавства Бранка, і повна назва звучить як брахіозавр бранкаї. В даному випадку перша частина назви означає родину, до якої належить тварина, а друга частина – його вид. Згідно з науковою традицією, назва пишеться латиною, при цьому перше слово з великої літери, друге – з маленької. Наприклад, Stegosaurus armatus – стегозавр арматус, озброєний ящір з пластинами на спині. Таку назву він одержав завдяки характерним пластинам і остям. Але повні назви зазвичай трапляються лише в наукових працях. В інших випадках обмежуються лише назвою родини.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нещодавно англійські вчені мали можливість зробити дуже цікаві висновки, дослідивши… блювотиння. У печері поблизу Пітерборо на сході Англії вони знайшли окам’янілі рештки того, що було вивержене зі шлунка іхтіозавра 160 млн років тому. Ні, це не було наслідком отруєння тварини. Просто ящір таким чином регулював процес травлення, вивергаючи неспоживні шматочки черепашок, аби запобігти хронічним захворюванням. Отже було підтверджено, що іхтіозаври дійсно харчувалися не тільки рибою, а й молюсками-белемнітами.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та незважаючи на чітку систему визначення нових видів динозаврів досить часто трапляються помилки. Нову назву може одержати вже відома тварина. Звичайно, це трапляється не навмисне. Просто знайшли, скажімо, самицю динозавра, а її фізичні особливості не розпізнали, вважаючи знахідку невідомою твариною. Те ж саме може трапитися, коли знаходять дітей динозаврів. Бувають навіть курйозні ситуації. Наприклад, у 1930 р. в науковій пресі з’явилася стаття з описом нового качконосого динозавра під назвою манчжурозавр амурський, якого було знайдено у Маньчжурії, на річці Амур. Довгий час його згадували навіть у популярній літературі з палеонтології. Проте невдовзі з’ясувалося, що величезний кістяк, який ще й досі експонується в Центральному геологічному музеї ім. Чернишова в Санкт-Петербурзі, помилково складений з кісток різних видів динозаврів. Ясна річ, у подібних випадках від нової назви відмовляються.<br>
<img border=0 src="i_041.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лесотозавр<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вивчення динозаврів здійснюється переважно за кістками. Краще робити це на підставі повного скелета або черепа із зубами. Однак такі знахідки трапляються дуже рідко. Найчастіше до рук вчених потрапляють фрагменти кісток або зуби. Багато висновків про особливості життя динозаврів дають фрагменти шкіри, яйця, шматочки яєчної шкаралупи. Особливий інтерес становлять залишки їжі. Одного разу, наприклад, було знайдено скелет динозавра, між ребрами якого містився кістяк ящірки. Тварина загинула, не встигнувши перетравити сніданок, а вчені отримали підтвердження своїх припущень про те, чим харчувався цей динозавр. Про харчування динозаврів свідчать також скам’янілі екскременти тварин.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже цінними для вивчення окремих видів динозаврів є також сліди тіла, наприклад ніг. Вони дають відомості про масу тварини, швидкість пересування й таке інше.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Один день на розкопках<br></h3><img border=0 src="i_042.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Уявіть собі хлопчика, якому пощастило потрапити до справжньої палеонтологічної експедиції. Назвемо його Сашком. Кілька місяців тому дядько Степан пообіцяв узяти племінника в далекий Казахстан, де його інститут шукав рештки дискозаврісків – найпримітивніших з парарептилій, які жили наприкінці перму. Будовою кістяка вони нагадували рептилій, але жили у воді й розмножувалися личинками, які мали зябра.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще вчора Сашко милувався Алмати – прекрасним містом, розташованим у величезній гірській котловині, яку оточували засніжені бескиди. А сьогодні маленький загін вже розбив табір серед горбкуватого степу, поблизу невеликої річки. Учасники експедиції планували обстежити ділянку площею 20 кв. км, де кілька років тому геологи зробили розкоп, знайшли там кілька скелетиків невідомих їм тварин і передали їх палеонтологам. Спочатку необхідно було знайти той самий розкоп.<br>
<img border=0 src="i_043.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відбиток дискозавріска<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кілька днів тривав пошук. Пересувалися пішки, бо машини степом рухатися не могли. Сашко не схотів лишатися в таборі і невдовзі пошкодував. Дошкуляла спека. Непризвичаєні до довгих переходів ноги дуже боліли. Дорослі теж почувалися не краще і надвечір вже ледь пересувалися. Вкрай стомлений, хлопчик вирішив наступного дня залишитися в таборі. Проте зранку його знов потягло в степ: може, саме йому пощастить знайти щось надзвичайне.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Загонові дядька Степана таки і справді пощастило. На північ від старої дороги, за пагорбом, люди нарешті побачили велику чорну яму. Вона була устелена чорними сланцями, на яких залишилися відбитки рослин. Знайшли і пластинку зі шматочком кістяка, схожого на ящірку. Це й були рештки дискозавріска, якого прагнули знайти палеонтологи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наступного дня табір перебазувався до ями. І почали працювати. Яма ставала щодалі ширшою і глибшою. Ось від породи відломилася чергова пластинка сланцю, а на ній блиснуло ще одне зображення невеличкого кістяка дискозавріска. Сашко швидко навчився їх розпізнавати і працював нарівні з дорослими. Було важко, але цікаво. Хлопчикові також подобалося їздити за кілька кілометрів з молодим аспірантом Володею, щоб промити пухкі породи, які палеонтологи називають кістяними. Їх насипали у великі брезентові мішки, везли за 20 км і промивали в річці на ситі. Вода зносила шматочки глини й пісок. Тоді на ситі залишався так званий «концентрат» з дрібних камінців, кісток і черепашок. Цей концентрат експедиція планувала забрати із собою, щоб у лабораторії ретельно вибрати всі викопні рештки для подальшого вивчення.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ті учасники експедиції, яким не залишилося місця в ямі, працювали поряд. Вони «розкривали шар», тобто знімали верхній шар грунту, щоб дістатися до давніх нашарувань. Інші писали докладні етикетки до кожної скам’янілої знахідки і загортали їх у тонкий папір. Сашко знав, що точна етикетка є дуже важливою, без неї зразок не має ніякої цінності. Туди заносили всі необхідні для досліджень відомості про знахідку: коли, ким, а головне, де її було знайдено. Дядько пояснив, що етикетка має включати такі дані: назву району, міста чи села, поблизу якого знайдено рештки; вище чи нижче за течією річки їх знайшли; відстань знахідки від південного або північного схилу гори чи пагорба; характеристику кручі на лівому березі річки (через обертання Землі навколо осі високим буває лише лівий берег будь-якої річки); відомості про шари вапняку, піску, червоної глини… У даному разі розкопки велися посеред степу, тому на етикетках відомості, пов’язані з річкою та її берегами, звичайно, не писали. Проте все інше ретельно заносилося на етикетку.<br>
<img border=0 src="i_044.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скелет давньої рептилії – ігуанодона<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Під час розкопок палеонтологи іноді опиняються в дуже дивних ситуаціях. Одного разу відомий російський дослідник, професор В. П. Амалицький, який очолював пошук динозаврів на берегах Північної Двіни, був звинувачений місцевим населенням у тому, що «розкопав заразу» (в районі розкопок спалахнула епідемія сибірської виразки). Люди заспокоїлися і дозволили відновити роботи лише після молебню, який на прохання вченого відправив сам архієрей.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Страшна спека раптово скінчилася. Полили дощі, і грунт у розкопі частково перетворився на багнюку. Проте роботи, незважаючи на негоду, не припинялися. Сашко не відставав від дорослих. Він мріяв, що колись його лопата вдарить по величезному черепу і завдяки йому експедиція відкриє ще не відомого динозавра, хоча й знав: тут це неможливо, у пермських відкладеннях решток динозаврів бути не може. Але таки сподівався: а що коли вчені помиляються і динозаври з’явилися на планеті значно раніше, ніж гадають?..<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Приблизно так здійснюють розкопки в місцях, де окам’янілості лежать під пухким шаром грунту. Значно більше складнощів виникає там, де викопні рештки знаходяться в камені. Тоді на дослідників чекає важка робота, пов’язана з вибиванням знахідок геологічним молотком та зубилом так, щоб не пошкодити зразок. Після видалення верхнього шару працюють так, як археологи: просуваються в глибину дуже обережно, видобувають знахідки за допомогою спеціальних ножів, скальпелів, пензлів. Якщо кістки досить міцні, їх відразу загортають у папір, але частіше знахідки спочатку обробляють розчинами пластмас і після цього витягають із породи.<br>
<img border=0 src="i_045.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Палеонтологи на розкопках<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Часто й цього буває недостатньо. Деякі кістки загортають у гіпсові бинти або папір і обмазують гіпсом. В інших випадках роблять так звані «пироги» – обережно відкидають породу, що оточує знахідку, заливають гіпсом, чекають, доки він затвердіє, а потім підкопують, перевертають «пиріг» і заливають його гіпсом зверху. Коли все затвердіє, перекладають у спеціальні ящики.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цей спосіб винайдено для зберігання невеличких знахідок. А для перевезення великих кісток виготовляють моно літи. Для цього ретельно очищений і зміцнений пластмасою скелет або череп оточують канавкою, глибина якої перевищує глибину розташування знахідки. В цій канавці роблять опалубку з дощок. Таким чином утворюється прямокутний ящик, а всі проміжки між дошками і породою заливають гіпсом. Потім зверху набивають дошки і починають найскладніший етап утворення моноліту: знизу вибирають грунт за умови недоторканості знахідки. Весь блок перевертають і зверху теж заливають гіпсом. Загіпсований з усіх боків зразок гарантований від ушкоджень під час перевезення.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зрозуміло, що моноліт, в якому містяться кістки динозаврів, дуже важкий, проте кращого варіанту зберігання знахідок немає. Спроби замінити гіпс пластмасою, що піниться, виявилися невдалими, бо не гарантували збереження решток.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Від скелета до муляжу<br></h3><img border=0 src="i_046.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зараз на книжкових полицях з’явилося дуже багато літератури про динозаврів з великою кількістю яскравих ілюстрацій. Зображення динозаврів зустрічаються також на фантиках від жуйок, у рекламі. Але слід знати, що багато малюнків народжено вільною фантазією художників.<br>
<img border=0 src="i_047.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Монтаж скелета<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоб уявити зовнішній вигляд викопної тварини, вчені проводять її наукову реконструкцію, що є дуже копіткою справою. Насамперед треба зібрати скелет динозавра. Добре, якщо палеонтологам пощастило і вони знайшли цілий кістяк. Але найчастіше кісток не вистачає або вони пошкоджені. В таких випадках скелет доповнюють гіпсовими муляжами. Виникає питання: а як вчені дізнаються про форму відсутніх деталей? Дуже просто. Організм будь-якої тварини має багато однакових кісток. Залишається лише скопіювати ту, що збереглася.<br>
<img border=0 src="i_048.jpg"><br><img border=0 src="i_049.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зварювання основи та монтаж скелета<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли зібрано повний комплект деталей кістяка, їх розкладають на підлозі у порядку, який вони займали за життя тварини. Потім скелет збирають. Починають з хребта. Окремі хребці міцно скріплюють дротом. Цілий хребет підвішують і приєднують до нього кістки ніг. Далі настає черга інших кісток, доки всі вони не стануть на своє місце.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоб конструкція не розвалилася під власною вагою, кістяк монтують на металевому каркасі. При цьому скелетам прагнуть надавати природних поз.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кістяк може розповісти дуже багато про тварину, якій він належить. Форма зубів, наприклад, свідчить про те, який спосіб харчування притаманний динозаврові – був він м’ясоїдним чи травоїдним. Вони ж можуть розповісти і про вік тварини. Якщо зуби стерті, ми маємо справу з «дідусем», якщо ні, – з «молодиком». Форма кісток на ногах дозволяє уявити, як динозавр пересувався.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;При цьому робиться порівняння викопних тварин із тваринами сучасними. Схожі особливості дозволяють провести певні аналогії, аби краще змалювати спосіб життя доісторичних тварин. Таким чином, вивчаючи всі деталі скелета, вчені відтворюють образ тварини, яка померла мільйони років тому.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На кістках завжди залишаються сліди від кріплення м’язів. Це дає можливість уявити, які саме м’язи мала тварина, і «одягнути» в них скелет. Зрозуміло, що на м’язи треба натягнути шкіру. Про те, якою вона була, вчені дізналися завдяки знайденим відбиткам шкіри динозаврів. Часто вона схожа на шкіру ящірок, але значно товща.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Екскурсія по музею<br></h3><img border=0 src="i_050.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ви коли-небудь були в палеонтологічному музеї? Не були… Отже, ви дуже багато втратили. Тільки там можна до кінця зрозуміти, якими надзвичайними істотами були динозаври, а також на власні очі побачити, як розвивалося життя на Землі, і переконатися в існуванні законів еволюції.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Таких музеїв багато. Їх має майже кожна розвинена країна, хоча не всі вони можуть похвалитися багатими колекціями експонатів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найбільшими у світі є Смітсонівський музей у Вашингтоні, Британський в Лондоні та Палеонтологічний музей ім. Ю. Орлова Російської академії наук у Москві. Всі згадані музеї вважаються національним надбанням цих держав. Найбільші фонди належать Великій Британії та США. Проте найбільша експозиція, відкрита для показу відвідувачам, розташована в Москві. Нині вона може по праву називатися найкращою у світі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тепер подивимося, що саме пропонують нам зали доступнішого для пересічного українця московського музею.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Його експозицію розгорнуто в чотирьох залах загальною площею 4 тис. кв. м, на якій розміщено п’ять тисяч різноманітних викопних решток і дві тисячі малюнків. При цьому спеціальний зал динозаврів займає аж два поверхи, тобто має два яруси, бо у приміщенні меншої висоти величезні скелети просто не вмістилися б.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перший зал музею присвячено палеонтології, її історії, методам досліджень та геохронології. У наступному залі роз ташовані безхребетні тварини й рослини, які жили на Землі понад 600 млн років тому.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Третій зал віддано хребетним тваринам палеозою і тріасу – рибам, амфібіям та рептиліям. Тут можна ознайомитися з рештками кистеперих риб, стегоцефалів, дискозаврісками та іншими мешканцями планети того чи іншого періоду. В цьому залі демонструється також знаменита колекція вченого В. П. Амалицького, відома під назвою Північнодвінської. Найцікавішими тут є звіроподібні рептилії: перейазаври, цинодонти та інші.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ось, нарешті, і зал динозаврів, де представлено скелети, яйця та зліпки слідів героїв цієї книжки. У центрі стоїть зліпок скелета диплодока (апатозавра) 25 м заввишки, а також 5 – 6-метрові скелети зауролофа і тарбозавра. У вітринах уздовж стін застигли знамениті динозаври Центральної Азії, знайдені під час відомих радянсько-монгольських експедицій. А одна з вітрин вмістила ціле «стадо» протоцератопсів. Поряд із динозаврами виставлені зразки летючих ящерів – птерозаврів. На деяких окам’янілостях можна роздивитися відбитки волосся, яке колись покривало тіло тварин. Тут є багатий матеріал про еволюцію птахів. А одну зі стін прикрашає величезне панно-фреска «Мезозойський ландшафт» із зображеннями деяких тварин того періоду.<br>
<img border=0 src="i_051.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;У залі динозаврів<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;До речі, в інтер’єрі музею експозиції вдало поєднуються з творами майстрів Російського художнього фонду та Гжельського заводу художньої кераміки. Вже на вході відвідувачів вражає башта-зал, підлога й стеля якої викладені дзеркалами. У них багаторазово відбивається напівкругле величезне панно «Дерево життя», головними фігурами якого є динозаври зауролоф і карнозавр.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А завершує експозицію зал ссавців зі скелетами індрикотерерія, який вважається найбільшим з наземних ссавців, бо досягав 5 м заввишки, а також гігантського оленя мегацероса та інших. Крім того, тут можна познайомитися з еволюцією свиней, жирафів, оленів, коней, а також деяких водних ссавців, наприклад китів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Музеї існують не лише для популяризації наукових знань чи розважання відвідувачів. Вони є науковими установами. У московському Палеонтологічному музеї, наприклад, працюють наукові лабораторії, майстерні та спеціальні приміщення для препарування викопних решток і монтування кістяків.<br>
<br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;III<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Царі мезозою<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Пролітаючи над землею, дракон наблизився до землі, впав і помер. Кістки його глибоко увійшли в землю і скам’яніли. Там, у горах Унегету, лежать тепер його рештки. Голова з тулубом впали на півтора уртони далі на захід, у горах Цзосту-Ундур-Хара. Отакої довжини був дракон».<br>
&nbsp;Зі старовинної тібетської казки<br><br><br><img border=0 src="i_052.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Динозаври – величезний загін вимерлих рептилій, які з’явилися на Землі в мезозої, приблизно 225 млн років тому, а вимерли наприкінці мезозойської ери, десь 65 млн років тому. Майже весь цей період вони були найчисленнішою групою тварин і панували над усіма іншими, доки кліматичні зміни не змусили їх піти зі сцени.<br>
<img border=0 src="i_053.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так виглядали стегозаври<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Динозаври були найбільшими після китів тваринами, а у порівнянні із сучасними наземними істотами за розмірами посідали перше місце. Проте були вони дуже різними, як за способом життя, так і за зовнішнім виглядом. Розібратися у цьому розмаїтті – непросте завдання. Але ж відомо: шлях подолає той, хто йде. Отже, рушаймо в дорогу!<br>
<img border=0 src="i_054.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так уявляв терезинозавра художник<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хто вони – динозаври?<br></h3><img border=0 src="i_055.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це питання лише на перший погляд здається простим. Річ у тім, що назва «динозаври» в різні часи мала різні значення. Коли Річард Оуен охрестив величезних рептилій «жахливими ящерами», він мав на увазі рептилій, відомих на той час за викопними рештками [4 - Поняття «ящір» теж умовне. Палеонтологи називають так усіх хребетних, окрім риб, птахів та ссавців, а саме: динозаврів, жаб, черепах тощо.]. Тоді їх було не дуже багато, і вчені навіть не уявляли, з якою проблемою зіткнуться. А коли кількість знахідок надзвичайно зросла, цей погляд зазнав змін.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, з 1842 р. динозаврами називали будь-яких викопних ящерів. А серед широкого загалу населення цим терміном і зараз послуговуються здебільшого стосовно «великих» та «жахливих». Однак, це помилка, бо в сучасному розумінні далеко не всі велетенські рептилії мезозойської ери були динозаврами, а деякі справжні динозаври були не більші за кішку. І водночас з ними жили інші групи рептилій – летючі та крокодилоподібні, зміїношиї та пласкозубі, рибоподібні, лускаті, а також рептилії, схожі на ссавців. Та справжніми динозаврами вважаються лише ті тварини, що належать до певної групи рептилій. При цьому зв’язок між окремими родинами динозаврів встановити дуже непросто.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перш за все слід запам’ятати, що динозаври – лише наземні ящери. А ті, що жили у воді або літали у повітрі, є просто ящерами. Ще одна важлива особливість, притаманна усім динозаврам: їхні кінцівки були розташовані знизу тулуба, а не з боків, як у більшості плазунів. При цьому серед динозаврів були такі, що пересувалися на чотирьох ногах, інші – на двох. Саме динозаврам, а не людині належить винахід прямоходіння. Вони першими стали на дві ноги, що давало їм перевагу над іншими тваринами, бо так було зручніше шукати здобич і вчасно помічати небезпеку. Проте, деякі динозаври у процесі еволюції повернулися до пересування на чотирьох ногах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Існує думка, що всі перші динозаври були хижаками і вже потім деякі з них поступово перейшли на рослинну їжу. Саме вони найчастіше відмовлялися від прямоходіння і водночас набували величезних розмірів. Про цих «супертварин» ви докладно дізнаєтеся з глави «Величезні травоїди».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Далі – складніше. З уроків зоології ви знаєте, що у системі класифікації тварин існують класи, підкласи, загони, роди, родини та види. Так от, рептилії є класом. У ньому існує підклас архозаври, до якого як надзагін відносять і динозаврів. Разом з ними до архозаврів належать їхні родичі крокодили та летючі ящери птерозаври. У деяких класифікаційних схемах сюди додають також птахів, але це ще не загальноприйнятна думка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За будовою кістяка динозаврів чітко поділяють на таких, що нагадували або ящерів, або птахів, тобто на два загони: ящеротазові (заурисхії) та птахотазові (орнітисхії).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найпримітивніших архозаврів, які були предками динозаврів та їх родичів, об’єднують у групу текодонти (див. главу «Динозаврові предки»). Вони жили на початку тріасового періоду. Раніше вважалося, що ящеротазові і птахотазові динозаври, які походять від текодонтів, виникли окремо один від одного. Але завдяки виявленню у них спільних ознак перемогла думка, що всі динозаври мають спільного предка, тобто являють собою кладон – гілку на філогенетичному (родовідному) дереві тварин. Наочно побачити це можна на схемі «Філогенез [5 - Філогенез – процес історії розвитку живих істот як взагалі, так і окремих груп (класів, підкласів, родів і т. д.).] архозаврів».<br>
<img border=0 src="i_056.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Філогенез архозаврів<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ящеротазові динозаври дістали цю назву тому, що конструкцією таза наближені до більшості рептилій. Вони були дуже розповсюджені у тріасовому і особливо в юрському періодах. Їх поділяють на дві великі групи: тераподів та зауроподоморфів. До них належить також невеличка група компсогнатів, про яких докладно йтиметься у главі «Маленькі дракончики».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Динозаври окремих видів мають деякі спільні риси. В тих випадках, коли таких рис дуже багато, тварин об’єднують у родини. Скажімо, гігантські динозаври налічують понад 40 родин, хижі – 150, птахоногі (орнітоподи) – 65. Найменшу кількість родин поки що мають колючі динозаври – лише 11. Ще менше видів об’єднують окремі родини, наприклад, відомо 9 видів велетенських брахіозаврів.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Слово «терапод» у перекладі означає «звіроногий». Більшість динозаврів цієї групи були біпедальними, тобто пересувалися на двох ногах. Щоб утримувати рівновагу, тварини мали довгого хвоста, на який спиралися під час пересування.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Крім того, до тераподів належать усі хижі динозаври, об’єднані палеонтологами у дві групи: целурозаври та карнозаври.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Під целурозаврами розуміють хижих двоногих динозаврів малого та середнього розмірів, які мали довгі задні та короткі передні кінцівки і дуже нагадували птахів. Найцікавішими з них були так звані «страусоподібні динозаври» (бо були схожі на страусів, що втратили пір’я), овірапторозаври, які зовсім не мали зубів, зате набули короткого і високого черепа, та дромеозавриди. На відміну від більшості інших динозаврів останні тварини мали дивовижну особливість, притаманну лише їм. Середній палець на стопі дромеозавридів закінчувався довгим пазуром і, вірогідно, був зброєю нападу. Таким чином, при ходьбі тварина спиралася лише на два пальці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До карнозаврів належать найбільші хижаки, які будь-коли ходили по планеті, оті самі «жахливі ящери». Серед них ми бачимо знаменитих тираннозаврів, аллозаврів та мегалозаврів. Щоб дізнатися про них, слід прочитати глави «М’ясозаври» та «Король динозаврів».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тепер звернімося до другої з основних груп ящеротазових динозаврів групи Зауроподоморфи, серед яких були найбільші з травоїдних тварин планети. Ця дуже неоднорідна група включає 17 родів і 7 родин.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Усі зауроподоморфи були травоїдами і пересувалися переважно на чотирьох ногах. Їхні предки прозауроподи з’явилися ще у тріасі, швидко еволюціонували і розселилися. Рештки цих тварин знайдено на всіх континентах, за винятком Антарктиди і Австралії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До найбільш відомих зауроподів належать брахіозаври, диплодоки, апатозаври (бронтозаври), платеозаври та інші роди динозаврів, про яких розповідається у главі «Величезні травоїди». Зазначимо, що всі вони мали дуже невеликий череп, у якому містився зовсім маленький мозок. Крім того, ніздрі тварин розташовувалися майже на маківці, а зуби та щелепи були малими й слабкими, тому тварини могли жувати лише м’які стебла. Тривалий час навіть існувало припущення, що більшість часу вони проводили у воді і харчувалися ніжними водоростями. Але відбитки ніг свідчать, що зауроподи таки були спроможні ходити по суходолу. А вертикальна постава шиї та дуже міцних ніг переконує, що тварини набули цих особливостей для того, щоб діставати листя на високих деревах. Але й ця точка зору піддається сумніву. Є свідчення про те, що диплодоки через певні особливості будови шийних хребців не могли здіймати шию догори і тому збирали рослини з поверхні землі або води. Але дослідження тривають, і колись ми таки дійдемо істини.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Птахотазові динозаври відрізнялися від ящеротазових тим, що кістки тазу в них нагадували пташині. Крім того, відмінною рисою птахотазових є відсутність передніх зубів, замість яких утворився своєрідний дзьоб. Зуби містилися лише за щоками і були пристосовані для жування. Вчені вважають, що всі вони походять від одного предка, але його решток ще не знайдено.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До групи Зауроподи відносять лише травоїдних динозаврів, які відрізняються від ящеротазових великим розмаїттям. Найчастіше їх поділяють на чотири групи: орнітоподів (птахоногих динозаврів), стегозаврів (пластинчастих динозаврів), анкилозаврів (панцирних динозаврів) та цератопсів (рогатих динозаврів). Із них тільки орнітоподи користувалися двома ногами. Інші міцно стали на чотири.<br>
<img border=0 src="i_057.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відмінності скелета ящеротазових (угорі) і птахотазових (унизу) динозаврів<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Майже всіх птахотазових динозаврів вирізняє екзотичний вигляд. Можна з певністю стверджувати, що химерніших істот історія земного життя не знала. Тому в окремій главі деяких з них названо «супермоделями» світу динозаврів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;От майже і усе про систематику динозаврів. Ви, мабуть, трошки стомилися, але без системи неможливе будь-яке знання. І динозаврів так само слід вивчати в їх системному розподілі. Зате ви можете пишатися своїм рівнем обізнаності й легко сприйматимете інші знання про героїв цієї книжки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нарешті можемо перейти до розкриття питань, які дуже часто ставлять допитливі читачі. Наприклад, їх цікавить усе, що стосується особливостей статевої поведінки і взаємин між дорослими тваринами та їхніми дітьми.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Всім відомо, що «жахливі ящери» були двостатевими тваринами, але досі не відомо, чим відрізнялися самці від самиць, бо органи розмноження не збереглися. Є навіть припущення, що деякі ящери, описані як різні роди чи види, насправді є просто самцями і самицями одного біологічного виду. Скоріше за все у тих динозаврів, які мали роги чи гребені, ці «прикраси» були у самців більшими і ставали у пригоді під час бійок за самиць, як зараз це роблять, скажімо, олені. А самці качконосих динозаврів, напевне, мали більші гребені, як сучасні півні, щоб сподобатися своїм подругам.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Безперечно, всім цікаво знати, як динозаври поводилися зі своїм потомством. На жаль, і про це відомо не дуже багато, головним чином завдяки знайденим кладкам яєць.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ящеротазові динозаври зазвичай відкладали яйця одне за одним. Іноді їх знаходять розташованими в одну лінію, тому роблять висновок, що самиці відкладали яйця під час ходи і більше про них не турбувалися.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1922 р. пустеля Гобі подарувала дослідникам унікальну знахідку. Під шаром піску поверх гнізда рогатого динозавра протоцераптопса лежав розторощений череп якогось хижого динозавра. Очевидно, він намагався пошкодити яйця, а самиця вбила його.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Птахотазові динозаври віддавали перевагу гніздам різної будови. ногаті динозаври, наприклад, відкладали яйця дуже оригінально – по колу кількома ярусами. Гнізда качконосих динозаврів з десятками яєць часто знаходять неподалік, причому у великій кількості. Можливо, вони, як і деякі сучасні птахи, мали постійні місця гніздування і влаштовували «динозаврові базари» на зразок сучасних пташиних базарів. Разом легше охороняти потомство від ворогів, серед яких були навіть такі, що полювали лише на яйця. Таким був, наприклад, овіраптор – «викрадач яєць», невеликий хижий динозавр завдовжки 1,8 метра. Надзвичайно короткі й міцні щелепи з одним-єдиним зубом дозволяли цьому хижакові легко прокушувати міцну шкаралупу динозаврових яєць.<br>
<img border=0 src="i_058.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Орнітоподи на полюванні<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Традиційно динозаврів, як і всіх інших рептилій, відносять до холоднокровних тварин. Правда, останнім часом погляд на цю проблему дещо змінився. Деякі вчені стверджують, що вони все ж таки були теплокровними [6 - Так знайдено рештки динозавра (велоцираптора), що дуже добре збереглися, зокрема й серце. Воно було чотирикамерним, одже, динозавр бул теплокровним.]. Але ця гіпотеза ще не завоювала прихильників. Отже, динозаври, зважаючи на холоднокровність, не могли висиджувати яйця. До речі, і їх вага у більшості випадків не дозволяла цього. Вочевидь, підігрівання зародків здійснювалося за допомогою сонячного тепла. Але в деяких випадках кладки були засипані рослинним матеріалом. Можливо це робилося для того, щоб тепло, яке видалялося при гнитті, зігрівало яйця. Так, наприклад, роблять сучасні австралійські дикі курки, яких завдяки цій особливості поведінки названо «сміттєвими».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У деяких динозаврів самки після виходу дитинчат із яєць певний час годували їх і захищали в разі небезпеки. Такий тип поведінки називають пташенячим. У інших малеча після народження збивалася у гурт як курчата у виводку, тобто для них був характерним виводковий тип поведінки. Вони поводилися самостійніше. А можливо, теж перебували під захистом, але всього гурту.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Після появи на світ маленькі динозаврики росли дуже швидко, особливо з пташенячим типом поведінки, адже їм було необхідно швидко відокремитися від матері. Коли «маля» досягало двох третин розміру дорослої тварини, воно ставало спроможними до спарювання. Відтепер ріст уповільнювався і згодом припинявся. Хоча є припущення, що динозаври росли протягом усього життя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тепер спробуємо відповісти на питання: скільки років жили динозаври? Здавалося б, тварини велетенських розмірів мали жити дуже довго. Однак ми знаємо, що людина в середньому живе 75 років, а набагато менша черепаха – 300 років. Отже, зріст не є показником довголіття.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Серед орнітоподів було багато бігунів. Рекордсменами серед них вважають орнітомімідів та гетеродонтозаврів. Можливо, що на своїх «пташиних» ногах перші розвивали швидкість до 80 км на годину, а другі – до 45 км.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На жаль, ми не маємо абсолютних доказів на користь певного підтвердження. Зараз панує припущення, що великі динозаври, дійсно, жили дуже довго – по 200–300 років, а маленькі, напевне, по кілька десятків років. Статевої зрілості великі динозаври досягали у 40–50 років.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Надзвичайне розмаїття форм динозаврів пояснюється необхідністю пристосування до різних умов існування. Про особливості будови черепів, зубів, кінцівок у різних груп динозаврів, що виникли у процесі еволюції, можна написати не одну книжку. Всі вони дають підстави для різних припущень, наприклад, щодо швидкості пересування, характеру харчування, поведінки динозаврів і т. ін.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Динозаври були добре пристосовані до умов життя. Інакше вони б не проіснували мільйони років. А деякі риси навіть дозволили їм стати панівною групою тварин мезозою. Наприклад, на відміну від багатьох інших рептилій, динозаври мали не одну, а дві скроневі западини позаду очей. Це робило череп легшим, ніж у їхніх родичів, і сприяло розвитку міцних щелепних м’язів, що давало додаткові можливості харчування та допомагало удосконаленню слухового апарату.<br>
<img border=0 src="i_059.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Брахіозаври<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Другою характерною рисою динозаврів була будова тазового поясу і постановка кінцівок. Це забезпечувало їм більшу рухливість у порівнянні з іншими рептиліями, наприклад, крокодилами, ящірками або черепахами, кінцівки яких були розставлені у боки. А динозаври мали прямі ноги, як птахи або ссавці, тому могли швидко бігати й стрибати. Крім того, крижові кістки динозаврів мали дуже складну будову, і саме це зробило їх найпрудкішими істотами мезозою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Безумовно, далеко не всі динозаври були спринтерами. І серед двоногих, і серед чотириногих існували й такі, що виступали повільно і поважно. Багатотонні зауроподи скоріше за все не могли бігати, маючи таку вагу. Проте невеликі динозаври, наприклад, птахоногі (орнітоподи), вирізнялися великою спритністю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І це цілком відповідає ситуації, що склалася нині: гепарди та деякі газелі, які бігають швидше за всіх сучасних тварин і можуть розвивати швидкість понад 80 км/год, важать не більше 50 кг і мають середні розміри.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але ж яким чином вчені дізналися про давно минуле? Як можна підрахувати, з якою швидкістю бігали вимерлі тварини? Для цього треба мати три показники. По-перше, знати довжину ніг, а її легко виміряти за викопними кістками. По-друге, мати уявлення про масу тіла (її вчені визначають, коли роблять реконструкцію і «одягають» кістяк м’язами). По-третє, уявити собі довжину кроків, тип ходи та бігу. Це робиться під час реконструкції кістяків та вивчення окам’янілих слідів. Таким чином було розраховано, що вже відомі нам орнітоподи бігали зі швидкістю від 30 до 80 км/год. Непоганими спринтерами були також цератопси. Могутній трицератопс, наприклад, міг розвивати швидкість до 50 км/год. А от велетні зауроподи напевно рухалися приблизно так, як людина, тобто зі швидкістю не більше 5 км/год.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гігантські хижі карнозаври, які ходили на двох ногах, без допомоги маленьких передніх кінцівок, мали проблеми. Якщо вони падали, то вже не могли підвестися, бо не були спроможні спертися на землю своїми маленькими «ручками» або підсунути задні ноги під важке тіло. В цьому випадку природа явно припустилася помилки – з’явилося протиріччя між пристосуванням тіла до швидкого бігу і його неспроможністю підвестися після падіння. А цього при прямоходінні неможливо було уникнути. Щоправда, залишався ще довгий і сильний хвіст, але як користувалася ним тварина, сказати важко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Проблемою динозаврів, очевидно, був і дуже маленький мозок. Ще й досі багато знавців стверджують, що динозаври вимерли саме через те, що їх мозок не встиг пристосуватися до нових умов. Але як тоді пояснити той факт, що вони не тільки прожили на планеті багато мільйонів років, а й були при цьому панівною групою тварин? Можливо так: мозок багатьох динозаврів був більшим за мозок інших рептилій, і це давало їм певні переваги. Навіть мозок сучасних крокодилів та алігаторів майже такий, як і у динозаврів аналогічних розмірів.<br>
<img border=0 src="i_060.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Один з карнозаврів – тираннозавр<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стегозаври мали найменший головний мозок серед динозаврів. Розмірами він не перевищував волоський горіх і важив 50–70 г.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Крім того, динозаври таки знайшли спосіб певною мірою подолати негативні наслідки цієї вади. Кілька родів динозаврів, серед яких є і ящеротазові, і птахотазові, мали по два мозки – один у черепі, а другий – на хребті. Жодна тварина в історії планети не знала такої особливості. Завдяки цьому один з динозаврів дістав навіть назву «диплодок», що у перекладі означає «дводум».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже цікаво, що другий мозок, який знаходився між двома хребцями тазового поясу, у різних родів за обсягом в 10 і навіть 100 разів перевершував головний мозок. Вважають, що головний мозок регулював органи чуття і харчову активність, а «задній» мозок керував роботою кінцівок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щось подібне, як вважають деякі вчені, мали і динозаври з роду стегозаврів. Річ у тім, що в стегновій частині хребта є досить велика заглибина, де міг бути розташований другий мозок. Проте більшість вчених схиляється до того, що це був звичайний нервовий центр, який керував нервовими шляхами задньої частини тіла і хвоста, адже він є у більшості хребетних тварин з довгими хвостами. А у стегозаврів, з якими ви ближче познайомитеся у главі «“Супермоделі” світу динозаврів», був розкішний хвіст, довший за все тіло, ще й прикрашений кістковими пластинами. Хвіст слугував для захисту від нападників карнозаврів. Стегозавр дуже чітко управляв усіма хвостовими м’язами, тому й нервова система тут мала бути досить досконалою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Проте далеко не всі динозаври мали по два мозки. Більшість якось обходилася одним, головним.<br>
<img border=0 src="i_061.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Диплодок (дводум)<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Взагалі, розмір мозку зовсім не обов’язково залежить від розміру тіла. Він контролює поведінку і органи чуття тварини, визначає розумові здібності. Тому при формуванні мозку в процесі еволюції головним був спосіб життя тварини – її активність і рухливість, які вимагали швидких реакцій і винахідливості під час полювання чи спроби врятуватися від ворога.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Травоїдний стегозавр, наприклад, був завбільшки зі слона, але мав дуже малий мозок. А от тираннозавру, який добував собі їжу полюванням, можливо, належав найбільший мозок серед динозаврів. Однак відносно тіла найбільший мозок мали дрібні динозаврики. Як результат – у них був гострий зір. Вони вміли швидко рухатися, напевно, легко набували мисливських навичок. Можливо, до найрозумніших динозаврів належали дрібні двоногі й дуже рухливі троодонтиди, а також стеноніхозаври. Співвідношення маси мозку до маси тіла в останніх наближається до пташиного або навіть до деяких ссавців.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про все це вчені дізналися, вивчаючи черепи. Але іноді їм щастило на дуже цінні знахідки – зліпки мозку. Це відбувалося, якщо череп померлого динозавра заносило піском чи іншими осадовими породами, що потрапляли у черепну порожнину. В результаті утворювались точні копії мозку, тільки окам’янілі. На такому зліпку можна роздивитися всі відділи і навіть дрібні кровоносні судини та кісткові канали, якими пролягали нерви.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тепер настав час ближче познайомитися з конкретними родами динозаврів, серед яких багато дуже цікавих представників.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Динозаврові предки<br></h3><img border=0 src="i_062.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ви знаєте, що першими справді наземними тваринами були рептилії, які з’явилися після амфібій і почали домінувати на планеті десь наприкінці перму. На відміну від амфібій вони відкладали яйця на суходолі. Міцна шкаралупа захищала їх від висихання. Яйце мало великий жовток, у якому розвивався ембріон. А із яйця виходили точнісінькі копії дорослих тварин, а не личинки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Серед великого розмаїття рептилій відомі гілономуси, маленькі тваринки розміром з ящірку, які зараз вважаються предками усіх плазунів. Ці істоти дуже швидко пристосовувалися до нового середовища і створили багато груп тварин – хижих і травоїдних, таких що бігали і повзали, жили в лісах, болотах і пустелях.<br>
<img border=0 src="i_063.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Реконструкція еозухії<br>
<br><img border=0 src="i_064.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Прабабуся динозаврів» гаттерія, що й зараз мешкає на острівцях поблизу узбережжя Нової Зеландії.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Десь 225 млн років тому на Землі з’явилися еозухії. У перекладі ця назва означає «ранні крокодили», хоча зовні тварини були більше схожі на ящерів. Це були маленькі потвори близько 30 см завдовжки, зубасті, лускаті, з пазурами на лапах. Точно доведено, що саме вони є предками ящірок, змій і новозеландської гаттерії. Але ймовірно, що від еозухій походять і текодонти – перші справжні архозаври. Якщо це так, то еозухій слід вважати предками всіх наземних рептилій, за винятком черепах, прямі предки яких ще не відомі науці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тепер давайте познайомимося з текодонтами ближче, адже факт, що саме вони були прямими предками динозаврів, зараз вважається незаперечним. Назву, яка в перекладі означає «чарункозуб», вони дістали завдяки особливим чарункам, у яких кріпилися зуби. Зовні одні з них нагадували крокодилів завдовжки 1–2 метри. Ці жили у воді. Інші, схожі на ящірок, малого та середнього розміру, мешкали на відкритих суходолах. Текодонти були хижаками, частина яких полювала на комах, жаб та невеликих ящірок. Але деякі з них, наприклад гаряїнія, рештки якої знайдено поблизу Оренбурга, мали передні зуби, схожі на щипці, якими вони могли виривати шматки з тіла товстошкірих травоїдних парарептилій дицинодонтів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ті текодонти, які жили на суходолі, з часом піднялись на задні ноги, бо їм потрібно було виглядати здобич на відкритому просторі. Завдяки цьому текодонти дістали велику перевагу над іншими рептиліями, які продовжували пересуватися на чотирьох ногах, розташованих з боків тулуба. Двоногі тварини і стали предками динозаврів. А в науці цю групу текодонтів називають псевдозухіями, тобто «несправжніми крокодилами».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ці «крокодили» скелетом вже нагадували динозаврів. Однак текодонти ставали на всю стопу, а динозаври, які спочатку були тільки двоногими, – на пальці. А ось таз у двоногих текодонтів вже нагадував таз ящеротазових динозаврів. Птахотазові, очевидно, виникли згодом. А ще пізніше з’явилися птахоподібні динозаври, або птаходинозаври. Недарма деякі вчені вважають птахів, які, можливо, стали нащадками ящеротазових, однією з груп тероподових, тобто звіроподібних динозаврів.<br>
<img border=0 src="i_065.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кістячок архозавра мезенозавра<br>
<br><img border=0 src="i_066.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Реконструкція і скелет целофізіса<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вимерли текодонти десь на межі тріасу та юри і дали життя динозаврам, птерозаврам та крокодилам. Їм на зміну прийшли тероподи, ще досить примітивні, середніх розмірів. Ось, наприклад, орнітозух, який виростав до трьох метрів і нагадував крокодила, але ходив на двох ногах, спираючись на довгий хвіст. Він був звичайним хижаком, проте мав на спині кістяні пластинки, а на шиї гострі голки, можливо, для захисту від більших за розміром ворогів. На орнітозуха був дещо схожим целофізіс. – граційний ящір з довгими шиєю і хвостом. Щоб схопити здобич, він різко кидав уперед голову, а потім розривав жертву тонкими пальцями. Обидва полювали на ящірок, комах та малечу інших динозаврів.<br>
<img border=0 src="i_067.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лесотозавр<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Деякі з примітивних хижих динозаврів почали додавати до свого раціону рослинну їжу і поступово перетворилися на травоїдів. Багато з них відмовилися від пересування на двох ногах і стали на чотири. До цих перших динозаврів-травоїдів належить платеозавр. Довжина його сягала 6 м, він мав довгі шию та хвіст. Вважають, що платеозаври одними з перших почали вести стадний спосіб життя. Про це свідчать відбитки лап кількох тварин, які паслися гуртом. Але серед травоїдів були й двоногі ящери, наприклад лесотозавр. (Його знайшли в Лесото, в Південній Африці, тому так і назвали.) Тварина мала довгі задні кінцівки з чотирма пальцями. А на передніх кінцівках було по п’ять коротких пальців, які служили як для опори, так і для збирання й очищення рослин. Та найчастіше ящір зривав листя й гілки дзьобом. Перед тим як проковтнути їжу, лесотозавр її розкушував і жував.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З часом динозаври збільшувалися в розмірах. Наприкінці тріасу висота цих хижаків сягала 5 м, а травоїдів – 6 – 10 м. Але ті, хто харчувалися і м’ясом і рослинами, залишалися маленькими, не більшими за кішку чи півня.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Однак що ж було далі? Адже нас передусім цікавлять нащадки цих ящерів. Тож перейдемо до розгляду основних родів динозаврів, серед яких були такі дивовижні тварини, яких в історії тваринного світу ні до, ні після мезозою більше не траплялося.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«М’ясозаври»<br></h3><img border=0 src="i_068.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вважають, що всі хижі динозаври юрського та крейдяного періодів, переважно великі, походять від палеозавра – двоногого ящера, який з’явився у тріасі. На зріст він був не вищий 2,7 м, проте саме його нащадки вважаються найбільшими хижаками в історії земного життя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Більшість динозаврів пересувалися на задніх ногах, в них були маленькі передні кінцівки, не призначені для ходіння. Утримувати рівновагу їм допомагав довгий, товстий і гнучкий хвіст, що служив противагою голові й тулубу і балансував під час руху. Ним же хижаки завдавали ударів жертві чи ворогові. Їх відносять до карнозаврів, які входять до складу ящеротазових динозаврів.<br>
<img border=0 src="i_069.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Таким Р. Оуен уявив мегалозавра<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Міцні задні лапи карнозаврів спиралися на три пальці, озброєні пазурами. Апередні кінцівки були замалими для великого тулуба і міцних ніг. На цих «рученятах» росло по три, два або навіть по одному пальцю. Здебільшого ці хижаки мали великий череп з витягнутою і ніби стиснутою з боків мордою. Їхні щелепи були озброєні гострими зубами різної довжини.<br>
<img border=0 src="i_070.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Такий вигляд мала стопа аллозаврів<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Очевидно, до карнозаврів належав один із найбільших хижаків мегалозавр, тобто «гігантський ящір». Його нижню щелепу з кількома зубами було знайдено в Англії ще на початку XIX століття, а Р. Оуен зробив спробу за цими рештками реконструювати зовнішній вигляд динозавра. На його малюнку мегалозавр має вигляд великої чотириногої і малорухливої тварини. Проте наступні знахідки засвідчили, що мегалозавр пересувався на двох ногах. Та повного кістяка досі не знайдено і висновки зроблені на підставі порівняння зі скелетами інших карнозаврів. Вважають, що довжина мегалозавра сягала 9 м і він важив приблизно тонну.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На відміну від мегалозавра з достатньою ймовірністю вдалося реконструювати зовнішній вигляд і анатомічні особливості іншого ящера. Його так і назвали – «інший ящір», або аллозавр. Такого успіху досягли завдяки тому, що в Північній Америці знайдено понад 60 скелетів цього динозавра. Тепер відомо, що довжина найбільших аллозаврів сягала 11–12 м, а вага – 2 т.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Аллозаврів справді можна вважати «жахливими ящерами». Вони були здатні розривати жертву гострими 15-сантиметровими зубами і полювали навіть на зауроподів, що були набагато більшими за аллозаврів. Про факти нападів на таких велетнів, як диплодоки та апатозаври (бронтозав ри), яскраво свідчить шматок скам’янілого хвоста апатозавра, на якому залишились уламки зубів аллозавра та сліди від його укусів. Рухалися аллозаври не дуже швидко, проте один крок дорослої тварини дорівнював двом метрам. Можливо, саме це й давало їм перевагу над малорухливими зауроподами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На відміну від карнозаврів, які з’явилися трохи пізніше, у аллозаврів передні кінцівки ще функціонували. А в їхніх близьких нащадків, тираннозаврів, тарбозаврів та інших представників цієї групи, вони істотно зменшилися і, напевно, не працювали зовсім. Навіщо природі знадобилося таке каліцтво, не відомо. Однак ця вада (про її негативні наслідки ви вже читали у попередній главі) хоч якось допомагала цим істотам рятуватися від велетенських карнозаврів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Передусім це стосується тираннозавра – найвідомішого з хижих динозаврів. Популярність цієї тварини така велика, що їй ми присвятимо окрему главу – «Король динозаврів». А зараз ми зупинимося на істоті, яка мало в чому поступалася «королю», тільки жила вона не у Північній Америці, як тираннозавр, а в Азії. I звуть її тарбозавр – ящір-розбійник.<br>
<img border=0 src="i_071.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Череп таброзавра<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Рештки тарбозавра у великій кількості збереглися в Монголії. I хоча кістяки не повні (здебільшого відсутній хвіст), вчені зробили висновок, що довжина тарбозавра сягала 14 м, висота – 6 м, а важив він приблизно 5–6 т. Голова цього чудовиська була близко двох метрів завдовжки – більша, ніж у самого тираннозавра, у якого цей показник становить 1,37 м. На дуже маленьких передніх кінцівках було лише по два пальці, призначених, мабуть, для того, щоб утримувати шматки м’яса. Зуби тарбозаврів завдовжки 15–20 см були загострені з обох боків (на зразок кинджалів) і дуже міцно кріпилися в щелепах. Завдяки цьому хижак міг утримувати навіть дуже велику й сильну жертву, якщо вона виривалася. Іклів тарбозаври не мали, та в них і не було потреби, адже зуби не тільки виривали шматки з тіла жертви, а й роздирали міцну шкіру лускатих динозаврів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Деякі вчені, наприклад американець Родней Стійл, вважають, що тарбозаври (та й інші гігантські карнозаври) через величезну масу тіла не могли швидко рухатися й наздоганяти здобич, тому харчувалися мертвечиною. На такий висновок наштовхують не дуже міцні щелепи тварини. Але дехто висловлює протилежну думку: тварини просто не могли знайти стільки падла, щоб прогодуватися. Ймовірніше, що їх основними жертвами все ж таки були зауроподи та інші живі істоти, які метушилися довкола у великій кількості.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Заслуговує на увагу також гігантозавр, який, можливо, був більший за тираннозавра. Його довжина разом із хвостом сягала 15 м. Важив він близько 8 т і, безумовно, був здатний забити диплодока чи навіть брахіозавра. На дрібнішу здобич він міг просто не звертати уваги. На неї полювали інші, менші хижаки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Безумовно, для гігантських динозаврів здобиччю були не тільки травоїди, їх однаково цікавили й хижаки. Тому менші співбрати поступово набували засобів для захисту. Одним із таких «винахідників» був цератозавр, який на додаток до зубів мав «озброєння»: на спині від голови до хвоста стирчав гребінець із невеликих кістяних пластинок, а голову прикрашав маленький ріг. Очі його теж були захищені кістяними виростами. Все це, мабуть, призначалося не для полювання, а для захисту від суперників. Для травоїдних жертв він і без того був небезпечний.<br>
<img border=0 src="i_072.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цератозавр<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Втім, більшість хижих динозаврів мала не дуже великі розміри, в середньому 2–4 м разом із хвостом. Нагадуємо, що вони належать до іншої великої групи ящеротазових динозаврів – целурозаврів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Целурозаври розвивалися паралельно з карнозаврами і мали багато різновидів. Завдяки еволюції вони набули дуже своєрідних ознак, які наближали їх до птахів. Наприклад, струтіомімуси мали легку конструкцію скелета: пустотілі кістки і маленьку голівку із дзьобом, в якому не було зубів. Передні кінцівки були значно довші за карнозаврові, а закінчувалися гострими загнутими пазурами. Задні ж кінцівки нагадували ноги страусів і були пристосовані до швидкого бігу. Це давало їм значну перевагу над гігантськими хижаками, які, напевно, полюбляли ніжне м’ясце.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зустрічалися і дрібніші динозаври – орнітоміміди, овіраптори та інші, які мали більш вузький і витягнутий череп з великою кількістю зубів у пащі та цупкі крючкуваті кігті на кінцівках. Зустрічалися й інші «пристосування» для успішного полювання.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось, наприклад, заурорнітоїд – дивовижний динозаврик завдовжки лише два метри. Його вирізняють великі очі, майже такі, як у сови. Можливо, завдяки їм він вистежував здобич навіть уночі. А довгі передні кінцівки дозволяли хапати її на доволі великій відстані або витягати жертву з тріщин у скелях та з кущів. Для такого способу життя потрібен був досить великий мозок. І дійсно, заурорнітоїд мав мозок в шість разів більший, ніж у сучасних крокодилів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вправними мисливцями були й велоцираптори, які так яскраво показані у фільмі «Парк юрського періоду». Оті самі розумні істоти, що додумалися навіть відмикати двері. Це, можливо, і не таке вже перебільшення. Існує думка, що вони могли полювати зграями на досить великих травоїдних динозаврів. У всякому разі знайдено скелети велоцираптора і протоцератопса, які зчепилися в запеклій бійці.<br>
<img border=0 src="i_073.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Струтіомімус у порівнянні зі страусом<br>
<br><img border=0 src="i_074.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Велоцираптор<br>
<br><img border=0 src="i_075.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Орнітолест<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже вишуканий вигляд мали, напевне, орнітолести, яких прикрашали витончені лапи і гнучкий хвіст. Ці невеликі хижаки харчувалися дрібними рептиліями і дітьми інших динозаврів, можливо, яйцями, втім, хапали на льоту навіть археоптериксів (див. главу «Дракони в повітрі»), не нехтували мертвечиною.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Останнім часом вчені займаються загадковими рештками динозаврів, які мали довгі кінцівки зі страшними пазурами. Найвідомішим з них є терезинозавр (серповидний ящір). Досі знайдено лише дві передні лапи з пазурами неймовірної довжини – 80 см. Один палець цієї істоти був довшим за всю «руку» тираннозавра. Якщо терезинозавр, як вважають деякі дослідники, був хижаком, то це одна з найстрашніших істот навіть серед динозаврів, бо його тіло мало бути в десятки разів більшим за кінцівки. Та насправді можливо, що ця тварина була не дуже велика, а просто мала непропорційно великі пазурі, як, наприклад, сучасний мурахоїд, який теж має довгі пазурі, але копирсається в мурашниках і нікому не загрожує.<br>
<img border=0 src="i_076.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пазур терезинозавра<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Аналогічну знахідку зроблено нещодавно в Монголії. Польські вчені виявили кістки передніх і задніх ніг якоїсь, як вони гадають, хижої істоти. Довжина лише передніх кінцівок – 2,5 м. Кожна «рука» озброєна трьома величезними пазурами. За їх допомогою тварина легко могла заколювати й розривати свої жертви. Вражені дослідники дали істоті назву дейнохейрус, або «страшна рука». Якщо взяти до уваги розміри целурозаврів, чиї кінцівки мають аналогічну будову, то розміри цієї тварини в 1,5 рази перевищують розміри тираннозавра. Проте, як і у випадку з терезинозавром, щоб зробити остаточні висновки, треба дочекатися нових знахідок.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Король динозаврів<br></h3><img border=0 src="i_077.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тепер уявімо собі найжахливішого, найвідомішого, знаменитого тираннозавра-рекса. Тривалий час його вважали найбільшим із хижаків планети, тому й назвали ящером-тираном, а ще додали уточнення «рекс» – король. Отже, в перекладі назва цього чудовиська означає «ящір-тиран, король».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Слід мати на увазі, що у популярній літературі частіше його назва пишеться як тиранозавр, однак у латинському варіанті цієї назви Tyrannosaurus rex присутні дві літери «н», тому ми будемо додержуватися варіанта «тираннозавр», що зустрічається в сучасних наукових виданнях.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пальма першості тираннозаврів за величиною та люттю серед динозаврів-хижаків зараз піддається сумніву. Наприклад, деякі спеціалісти в галузі палеонтології віддають перевагу одному з видів тарбозаврів – Tarbosaurus bataar. Окремі зі знайдених кісток теж дозволяють зробити висновки про те, що на планеті існували і страшніші хижаки. Проте досі тираннозаври залишаються найбільш відомими і вивченими представниками «жахливих ящерів».<br>
<img border=0 src="i_078.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скелет тираннозавра<br>
<br><img border=0 src="i_079.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Реконструкція тираннозавра<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тварини з роду тираннозаврів жили в Північній Америці і були типовими представниками ящеротазових карнозаврів. Їх довжина сягала 14–15 м, отже, вони легко могли б зазирнути у вікна на рівні четвертого поверху сучасних будинків. Їх майже метрова голова закінчувалася страшною пащею, з якої стирчали зуби завдовжки до 30 см. Вага цих велетнів сягала 7 т. Пересувалися вони на м’язистих задніх ногах, спираючись на довгий хвіст. Слід ноги тираннозавра дорівнював 80 см, а один крок – 4 м. Проте окремі джерела наполягають на кроці в один метр і стверджують, що хода цих тварин була повільною і під час руху вони перевалювалися з боку на бік.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А от передні ноги тираннозаврів, як і всіх інших карнозаврів, були слабкі й дуже маленькі порівняно з тілом. Є думка, що підвестися з землі вони могли тільки завдяки дуже розвиненим плечовим м’язам. Якщо це й насправді так, то все одно падіння для карнозаврів (і зокрема тираннозаврів) залишалося вкрай небезпечним.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Типовими для тираннозаврів були й інші ознаки, притаманні карнозаврам. Так, череп мав великі передочні вікна, які зменшували його вагу. Очі були невеликими, але досконалими. Тираннозаври реагували на рух потенційних жертв. Вважають, що врятуватися від них було можливо лише за умови абсолютної нерухомості. Однак розмір очей у цому разі – річ дуже відносна. Очниці тварини, завбільшки з людську голову, можна вважати маленькими лише відносно тіла тираннозавра.<br>
<img border=0 src="i_080.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тираннозавр у порiвняннi з людиною<br>
<br><img border=0 src="i_081.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Реконструкція тираннозавра<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Міцні щелепи тираннозаврів мали п’ятдесят довгих кинджалоподібних зубів, серед яких не було ікл, бо основне їх призначення – розтинати жорстку, як наждак, шкіру жертви. Якщо такий зуб ламався, то на його місці згодом виростав новий. Проте не зуби, а гострі пазурі на задніх кінцівках, як гадають дослідники, були головною зброєю нападу. Ними тираннозаври нібито забивали жертву, а зубами розривали м’ясо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Основним харчем тираннозаврів протягом юрського періоду були зауроподи і стегозаври. А в крейдяному періоді до них додалися нові птахотазові форми, зокрема цератопси й качконосі динозаври. З ними ви зустрінетеся у наступних главах.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Величезні травоїди<br></h3><img border=0 src="i_082.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Птахотазові зауроподи є найбільшими тваринами в історії земного життя. Вони були в 10–20 разів важчими за слона, а за довжиною та вагою із сучасних тварин з ними можна порівняти хіба що китів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоб носити таке величезне тіло, зауроподам були потрібні чотири ноги зі стопами, схожими на стопи слонів. І справді, їхні ноги нагадували ноги слона й були такими великими, що це навіть знайшло відбиток у назві цілої групи тварин, бо слово «зауропод» у перекладі означає «нога ящера». Всі п’ять пальців на ногах у зауроподів були зібрані докупи і формували стійку стопу.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можливо, такі великі розміри були потрібні динозаврам, щоб зберігати стабільну температуру. Зрозуміло, що велике тіло охолоджується довше, ніж маленьке.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вважається, що зауроподи походять від двоногих хижих ящерів. Однак деякі вчені наполягають на тому, що колись існувала бокова гілка хижих динозаврів – прозауроподи, і що саме вони були предками всіх зауроподів. Але дехто стверджує, що ці тварини не дали нащадків.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як можливі предки справжніх зауроподів, прозауроподи все ж таки заслуговують на кілька слів. Вони були досить великими тваринами, завдовжки до 8 – 10 м, і поступово пристосувалися до ходіння на чотирьох ногах. Їхні передні кінцівки були майже однаковими з задніми. Голова цих ящерів була маленька. Можливо, прозауроподи харчувалися і тваринною, і рослинною їжею, тобто були всеїдними.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Французькі й таїландські палеонтологи провели датування решток зауроподів, знайдених 1998 р. Виявилося, що вік одного з динозаврів, знайденого на плато Карат у східній частині Таїланду, становить 209 млн років. Це означає, що зауроподи виникли не в юрському, як досі гадали, а ще в тріасовому періоді.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;З ранніх прозауроподів найбільш відомий текодонтозавр, який жив наприкінці тріасу і був ще двоногим. Уперше його рештки було знайдено в Англії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Рештки ще одного прозауропода, платеозавра, тобто «ящера з рівнини», теж знайшли в Англії. Він мав багато ознак зауроподів: велике тіло (щоправда, лише 6–8 м завдовжки, але все ж таки велике порівняно з іншими динозаврами) та довгу шию з маленькою голівкою. Задня частина тіла нагадувала своєю масивністю тераподів, а на передніх лапах у платеозавра ще були довгі пазурі, тому він здавався небезпечною істотою. Але харчувався платеозавр уже тільки рослинами, які здобував за допомогою дрібних зубів. Пазурі ж використовував лише для захисту. Передні кінцівки були добре розвинуті. Можливо, він пересувався як на чотирьох, так і на двох ногах. Скоріше за все платеозаври паслися гуртами. Про це свідчать численні сліди тварин, знайдені палеонтологами.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Деякі динозаври з числа зауроподів мали не дуже довгі шиї, наприклад, камарозавр (кам’яний ящір) та дикреозавр (вигнутий ящір).<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якщо королем поміж карнозаврів був тираннозавр, то царем серед зауроподів був брахіозавр. Цих 80-тонних гігантів неможливо сплутати ні з якими іншими. Їхні передні ноги були значно довші за задні, звідси й назва тварин, яка в перекладі означає «довгорукий ящір». Через свою оригінальну будову брахіозаври мали незвичну поставу: спина плавно сходила донизу і досить різко переходила у довгий хлистоподібний хвіст. Довгі й товсті, як стовпи, задні ноги закінчувалися підошвою, схожою, як і у слонів, на подушку. Дуже міцні шийні хребці мали глибокі виїмки, що зменшувало загальну вагу кістяка. Плечі разом із передньою частиною тулуба високо здіймалися над землею, а задня половина тулуба була наближена до землі. Плечі брахіозаври мали широкі. Вчені знаходили кістяки, де плечові кістки сягали 2 м. Довжина всієї тварини становила майже 15 м. І ще одну дивовижну особливість мали ці величезні істоти. У брахіозаврів, як і в багатьох зауроподів, було два мозки. Один, як звичайно, в голові, а інший на хвості, в тому місці, де він починався. (Пам’ятаєте, два мозки було і в диплодоків, тобто «дводумів», рештки яких зустрічаються на теренах Північної Америки, у штатах Вайомінг, Юта і Колорадо.)<br>
<img border=0 src="i_083.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Брхiозавр<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іноді слово «диплодок» перекладають інакше і називають диплодока «дводошковим». Така назва походить від своєрідних відростків на хребцях, які нагадують паралельні дошки. А один з видів – диплодок карнегі – був названий на честь американського філантропа і промисловця Ендрю Карнегі, який у 1909 р. фінансував палеонтологічні розкопки. Завдяки його сприянню і був уперше знайдений скелет цієї тварини.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Другий мозок містився поблизу крижів. Диплодоки були трохи менші, але довші за брахіозаврів, до 30 м завдовжки, якщо міряти від голови до кінчика хвоста. Вони є найдовшими з відомих мешканців планети і мають рекордну довжину хвоста – 15 м. Завдяки загальній довжині при вазі майже 10 т диплодоки, напевно, виглядали дуже граційно. Вони мали також довгу шию, але на відміну від брахіозаврів їхні задні ноги були довшими за передні. Тому крижі тварин високо здіймалися над передньою частиною тулуба.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Водночас із брахіозаврами і диплодоками жили бронтозаври – «ящери, які гримлять». Так їх називали тому, що, рухаючись, така величезна тварина мала б гучно тупотіти. Зараз їх частіше називають апатозаврами, тому далі й ми будемо називати цих тварин саме так. Апатозаври теж належать до найбільших істот світу динозаврів, хоча їх довжина не перевищувала 18 м, а вага – 30 т. Знайдені сліди апатозаврів свідчать про те, що ці тварини збивалися в гурти, всередині яких паслися їхні діти. Так дорослі захищали їх від небезпеки.<br>
<img border=0 src="i_084.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Анатозавр захищає своє дитинча<br>
<br><img border=0 src="i_085.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маменчізавр<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тривалий час ці три роди динозаврів вважалися найбільшими тваринами у світі. Але не так давно знайдено багато нових решток, власники яких зазіхнули на рекорди.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Серед них перше місце посідають маменчізаври – «ящери з Маменчі». Вважають, що саме вони були найбільшими, хоча мали легкий як для такої величезної тварини кістяк. Відмінною рисою цих тварин була дуже довга, майже дев’ятиметрова шия, яка дорівнювала половині довжини тіла. Вона була гнучкою, і маменчізавр міг високо підіймати її. Тоді його силует нагадав би нам кран на будівництві. Дуже довгу шию мали і схожі на маменчізаврів барозаври, тобто «важкі ящери».<br>
<img border=0 src="i_086.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Барозавр<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;А от суперзаври та сейсмозаври (сейсмічні ящери, тобто ящери, що викликають землетрус), схожі на диплодоків, напевне, були довші за них і мали довжину 40 м. Проте остаточні висновки робити зарано, бо повних кістяків цих тварин ще не знайдено. Так само як і про схожого на брахіозавра ультразавра, що відомий зараз лише за окремими кістками.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щодо способу життя зауроподів існує кілька припущень, які суперечать одне одному. Тож, поки вчені зроблять остаточні висновки, обирайте те, яке вам більше до вподоби.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Згідно з першою і найпоширенішою версією велетенські зауроподи завдяки величезній масі тіла були нездатні повноцінно рухатися на суходолі й віддавали перевагу воді. Вони нібито жили в болотах, річках, озерах та морських лиманах. Одним із головних аргументів на користь цієї версії вважають розміщення у них носових отворів дуже високо, майже на лобі. Завдяки цьому гіганти могли перебувати майже під водою, виставляючи на поверхню лише верхню частину голови, як це роблять сучасні крокодили та бегемоти. Частина вчених також стверджує, що довгий хвіст зауроподи могли використовувати як кермо, а довга шия дозволяла діставати їжу із самого дна. На мілинах вони ховалися від хижаків, виставляючи над водою шию і голову.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Саме у воді гіганти знаходили їжу у вигляді численних водоростей та болотних рослин. Останнім часом з’явилися нові дані про те, що деякі зауроподи, наприклад диплодок, їли не тільки рослини, а й молюсків і навіть риб. Уявляєте, скільки харчів потрібно було, щоб прогодувати багатотонне тіло? Якщо визнати версію про водний спосіб життя, то брахіозаври та їм подібні мали б жувати безперервно, зупиняючись лише на час сну.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зуби цих динозаврів здебільшого не були пристосовані до жування. Тому існує думка, що вони просто утримували їжу в роті, поки стікала вода, а потім ковтали те, що залишалося. Щоб допомогти шлункові перетирати шматки рослин, вони повинні були також ковтати камінці розміром зі сливу чи яблуко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На суходіл гіганти виходили лише для того, щоб відкласти яйця. Там вони були майже беззахисні перед хижаками. Наприклад, про брахіозаврів пишуть таке: на суходолі вони нібито були змушені спочатку пересувати передні ноги, потім підтягувати задню частину тулуба разом з хвостом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Проте останні дослідження довели, що будова тазового поясу не відповідає водному способу життя. У зауроподів він досить вузький, а водні тварини, наприклад бегемоти, мають широкий тазовий пояс. Тому друга версія щодо способу життя гігантських зауроподів, яка набуває дедалі більшого поширення, стверджує, що вони могли жити на суходолі і вільно пересуватися по ньому. А диплодок, на думку американського дослідника Роберта Беккера, міг нібито розвивати швидкість до 30 км/год, як сучасні слони.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нещодавно в Єгипті на розкопках «кладовища динозаврів» поблизу оазиса Бахарія знайдено частини скелета, можливо, одного з найбільших, але досі не відомих динозаврів. Розкопки тут розпочав ще на початку минулого століття німецький геолог Ернст Стромер, тому новий вид ящера одержав назву «паралітитан стромері». Він жив приблизно 94 млн років тому і, ймовірно, мав довжину 30 м, а важив 70 т. Його віднесли до групи маловідомих травоїдних динозаврів титанозавридів.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;За такою версією зауроподи постають такими собі «жирафами» світу динозаврів, які харчувалися листям та пагонами високих дерев, а також плодами пальм, цикадових та гінкгових рослин, характерних для того часу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Саме для цього зауроподи й «виростили» собі такі довгі шиї, а диплодок, за припущенням деяких дослідників, міг ставати ще й на задні ноги. Пам’ятаєте, вони в нього були довші за передні, а тіло було гнучкішим та легшим, ніж у брахіозаврів і апатозаврів. Але крім того, існує думка, що він не міг підіймати високо шию через особливості конструкції шийних хребців, тому був змушений їсти рослини не вищі за метр.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зуби більшості зауроподів дозволяли їм жувати лише листя та молоді пагони рослин. І тільки каматозавр, який мав міцні зуби, міг кусати цілі гілки та інші здерев’янілі частини рослин.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як ви вже знаєте, деякі зауроподи, зокрема апатозаври, можливо, вели стадний спосіб життя, щоб захистити себе і молодь від хижаків. А ворогів у них, незважаючи на великі розміри, було досить. Першими серед них слід назвати великих хижаків з карнозаврів. Від них зауроподи були здатні захищатися лише за допомогою довгих гнучких хвостів, якими, як хлистом, наносили потужні удари по ворогові. Це підтверджують сліди ран на викопних кістяках, які могли з’явитися саме в такий спосіб.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Супермоделі» світу динозаврів<br></h3><img border=0 src="i_087.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоб захищатися від хижаків, травоїдні динозаври мусили мати захисні органи. Іноді вони надавали тварині чудернацького, химерного вигляду. Найчастіше це були різноманітні кісткові вирости, які нагадували комірці із щитків, трикутні пластинки, списи, шипи. Деякі тварини відростили роги, інші – булави на хвості. Зрозуміло, що всі ці засоби призначалися зовсім не для привертання уваги, хоча, можливо, самці й використовували свої «прикраси» для приваблювання самиць. Перш за все, ці роги, списи, «жабо» і таке інше допомагали захиститися від ворога або хоч налякати його. Можливо, деякі з «винаходів» мали ще й інше призначення, але про це – трохи далі.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вчені досі не знають, як саме були розташовані пластини на спині стегозаврів: чи сиділи парами, чи розміщувалися в шаховому порядку. Зазвичай їх знаходять окремо від кістяка. Тому спочатку дослідники гадали, що пластини прикривають тіло тварини, як панцир, і назвали стегозаврів «пластинчастими ящерами». Зараз для характеристики стегозаврів та деяких інших ящерів частіше звертаються до назви «колючі».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось, наприклад, стегозаври, або пластинчасті ящери, з’явилися на Землі десь на початку юри і належать до птахотазових динозаврів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ці дев’ятиметрові істоти заввишки 2,5 м мали подвійний гребінь з товстих кістяних пластин висотою до 80 см, які містилися на спині від голови до хвоста і були вільно закріплені у шкірі. А хвіст прикрашали дві пари довгих гострих кістяних пік. Таким хвостом стегозавр завдавав страшних ран ворогові. Крім того, все його тіло вкривав міцний панцир із рогових пластин і невеличких шипів. Це «важке озброєння» робило тварину малорухливою, проте завалити її могли тільки деякі дуже великі карнозаври.<br>
<img border=0 src="i_088.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стегозавр<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можливо, спинні пластини були потрібні стегозаврам не тільки для захисту. Згадайте едафозавра, про якого йшлося у главі «Календар Землі». Згадали? В нього на спині було вітрило, яке допомагало регулювати температуру тіла. Те ж саме, очевидно має місце і у випадку зі стегозавром. Гіпотеза про теплокровність динозаврів дає вченим підстави припускати, що подібні утворення сприяли охолодженню тіла. Про всяк випадок проведений експеримент з моделями в аеродинамічних трубах свідчить, що такі пластини могли діяти, як своєрідні екрани, які спрямовували потоки повітря навколо своєї поверхні. Вони були пронизані густою мережею кровоносних судин. Отже, проходячи ними, кров могла віддавати тепло і охолоджуватись.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пересувалися стегозаври на чотирьох ногах, хоча їхні передні кінцівки були значно коротші від задніх. Масивному тілу явно не відповідала за розміром голова, яка була маленькою. Ясно, що в такій голові міг уміститися лише невеличкий мозок. Згадайте, він був не більший за волоський горіх. Не завадить пригадати й те, що в тазовій ділянці стегозаври мали потовщення спинного мозку, яке керувало хвостом і задніми кінцівками.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ці не дуже розумні, але добре захищені істоти ні на кого не нападали, бо харчувалися рослинами. Про це свідчать дзьоб та дрібні зуби, пристосовані для зривання ніжного листя і молодих пагонів. Гадають, що стегозаври були здатні ставати на задні ноги, щоб дістати до верхівок дерев.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Трохи нагадували стегозаврів кентрурозаври, «ящери з колючим хвостом», рештки одного з яких знайдено у Східній Африці. Він теж мав пластини на спині, але вони поступово зменшувались і на хвості переходили в шипи. А ось динозавр «колючий хвіст», тобто дацентрурус, був озброєний тільки шипами. Може, це свідчить про те, що стегозаврові та кентрурозаврові пластини все ж таки були призначені для захисту? Хоча можливо, що вони виконували відразу кілька функцій.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ось у дванадцятиметрового спинозавра, «колючого ящера», на спині шкіра була розтягнута на зразок вітрила. Ця «прикраса» мала висоту аж 1,8 м. Скоріше за все, цей «пристрій» теж був необхідний для теплообміну, а також міг служити для відлякування ворогів.<br>
<img border=0 src="i_089.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спинозавр<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але справжнім дивом світу динозаврів були трицератопси та їхні родичі. Динозаврів цієї групи, які належать до птахотазових, ще називають рогатими, бо переважна їх більшість мала роги. Але цим рогаті динозаври не обмежилися. Майже кожен з їхніх родів прикрасив себе ще й дуже оригінальним засобом захисту – кістяним коміром, який надавав їм химерного вигляду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Деякі вчені вважають, що всі цератопси мали предком невеличкого пситтакозавра, дуже незвичайного ящера, який міг однаково добре ходити як на двох, так і на чотирьох ногах. Мав він і ще одну особливість, завдяки якій і одержав свою назву «ящір-папуга». На це відразу звернули увагу палеонтологи, коли в 1922 р. в Монголії розкопали перший двометровий скелет цього динозавра. Короткий, але дуже сильний і гострий дзьоб з увігнутими краями явно давав йому можливість гризти навіть дуже міцні частини рослин і підривати коріння дерев та кущів. Для цього була потрібна неабияка сила, що теж була властива пситтакозаврові. Будова черепа свідчила про те, що на ньому є місця для кріплення дуже сильних м’язів.<br>
<img border=0 src="i_090.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Реконструкція пситтакозавра<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У дзьобі пситтакозавра не було зубів, але він був покритий роговим чохлом, що додавало йому міцності. Без сумніву, ним динозавр міг наносити відчутні рани ворогові, а можливо, споживав не лише рослинну їжу, а й полював на дрібних тварин.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Характерний вигляд пситтакозавра допоміг вченим, коли було знайдено скелети маленьких пситтакозаврів, легко визначити їх приналежність, хоча здебільшого зробити це буває дуже важко. Але в цьому випадку незважаючи на те, що тваринки мали довжину не більше 27 см, одразу стало зрозуміло, що знахідки слід віднести до пситтакозаврів. Щоправда, голівки в них були кругліші за голови дорослих і не такі міцні, проте сумнівів не було. Стало також зрозуміло, що малеча цього роду динозаврів була дуже беззахисною і легко ставала здобиччю хижаків, тож існує припущення, що діти пситтакозаврів тривалий час перебували під наглядом матері.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нащадки пситтакозаврів цератопси зберегли дзьоба, а також набули нових, незвичайних для динозаврів ознак. У них виросли широкі кістяні коміри, які нависали над шиєю. А на голові з’явилися чудернацькі роги.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До цератопсів відносять протоцератопсів (попередників рогатих динозаврів цератопсів) і самих цератопсів. Останніх іноді ще називають неоцератопсами, тобто «новими цератопсами».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Протоцератопси були ще невеликими тваринами, лише до двох метрів завдовжки і близько одного метра заввишки, проте важили вони близько двох тонн і були кремезними. Перші з них не мали рогів і обмежувалися дзьобом та кістяним, не дуже великим коміром.<br>
<img border=0 src="i_091.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Череп цератопса<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ці тварини дуже добре відомі вченим. У Монголії знайдено понад 100 скелетів протоцератопсів різного віку, а також їхні яйця та гнізда.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кістяний комір цих динозаврів, на думку дослідників, міг виконувати кілька функцій: призначатися для захисту вразливої шиї від хижаків, відлякувати суперників, привертати увагу самиць. Крім того, до коміра кріпилися міцні жувальні м’язи, що збільшувало їх силу і розширювало «меню» протоцератопсів за рахунок грубих кормів.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дзьоб протоцератопсів був страшною зброєю. Наукові знахідки довели, що за допомогою тільки дзьоба протоцератопс забив до смерті небезпечного і вправного хижака велоцираптора, хоча й сам загинув у двобої.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пересувалися цератопси вже тільки на чотирьох ногах. Ставати на задні ноги вони не вміли, та й не мали в цьому потреби, адже не шукали харчів на верхівках кущів та дерев. Усе потрібне вони знаходили біля поверхні землі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Протоцератопси жили по берегах річок і озер великими поселеннями, робили гнізда в неглибоких ямках у піску, тому були приречені на суперництво з одноплемінниками. Вони боролися за їжу, краще місце для гнізда, за самиць і таке інше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поступово зовнішній вигляд багатьох протоцератопсів почав змінюватися. На зміну їм прийшли цератопси, які на додаток до дзьоба й кістяного коміра відростили ще й роги.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відомо кілька родів цих тварин (розподіл на роди був зроблений залежно від кількості та місця розташування рогів). Були такі, що мали один ріг на носі, як, наприклад, цератопс моноклоніус, або «єдиноріг». Інші відростили роги ще й над очима. Ці та інші засоби захисту зробили цих тварин найдосконалішими серед динозаврів. За припущенням, найбільший з цератопсів – трицератопс (про нього йтиметься трохи далі) міг налякати навіть тираннозавра, а бігав він зі швидкістю до 50 км/год при вазі в 10 т.<br>
<img border=0 src="i_092.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Моноклоніус<br>
<br><img border=0 src="i_093.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Протоцератопси<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маленькі цератопси після народження ще не мали комірів. Їх розвиток дослідили вчені Американського музею природничої історії на підставі знахідок, одержаних під час експедицій. Виявилося, що спочатку відбувалося збільшення м’язів нижньої щелепи і тільки пізніше комір почав закривати шию. Отже, шия тварини була максимально захищена. Можливо, комір також допомагав підтримувати температуру тіла. При надлишку тепла він охолоджував кров, а при його нестачі – забирав тепло ззовні (нагрівав).<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цератопси жили в Монголії та Північній Америці тільки у крейдяному періоді і були значно більшими за протоцератопсів. Довжина уже згаданого моноклоніуса, наприклад, сягала 5 м, а його череп був 1,5 м завдовжки. Всі вони мали кремезні ноги, товстий, довгий тулуб і масивний хвіст такої же довжини.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найбільшим серед цератопсів і всіх рогатих динозаврів був трицератопс. Таку назву він одержав завдяки тому, що мав аж три роги: один на носі і два, більших за носовий, на лобі. Довжина кожного з них іноді сягала 1 м. Комір був теж досить великий і товстий. Ніздрі тварина мала дуже великі. А зуби, хоча й були, щоправда, тільки за щоками, залишилися дуже слабкими. Головне навантаження падало на дзьоб, яким трицератопс продовжував, як і його родичі, «стригти» зелені паростки.<br>
<img border=0 src="i_094.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Реконструкція трицератопса<br>
<br><img border=0 src="i_095.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стиракозаври<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Масивна голова трицератопса була 2 м завдовжки. Загальна довжина велетня досягала 9 м, а висота – 2,5 м. При таких розмірах трицератопси важили 10–12 т.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще химерніший вигляд мав близький родич трицератопса стиракозавр. У нього був на носі ріг завдовжки півметра, а ще шість рогів прикрашали його комір на потилиці, який мав кілька дрібних отворів. Довжина його голови теж сягала 2 м, а ширина – 1,5 м, тобто становила майже третину тулуба.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Усі трицератопси, стиракозаври та їхні менші двоюрідні брати дуже добре пристосувалися до життя на відкритих просторах і наприкінці крейдяного періоду стали найрозповсюдженішими динозаврами. Незважаючи на це, їм не вдалося пережити перехід від мезозою до кайнозою. Вони вимерли разом з іншими динозаврами, і це стало кінцем епохи динозаврів.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дикі баранозаври<br></h3><img border=0 src="i_096.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жили-були у крейдяному періоді далекі родичі цератопсів, які мали дивні черепи, а можливо, і дуже дивні звички. Звуться вони пахицефалозаврами, що в перекладі означає «товстоголові (або міцноголові, купологолові) динозаври». А ще інколи згадують назву «динозавр-дикий баран» та «динозавр-кістяний череп».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пахицефалозаври, які до речі, ще зовсім мало вивчені, дістали такі незвичні назви через те, що їхній череп дуже відрізняється від черепів інших земних істот минулого і сучасності. Кістки черепної коробки в них дуже товсті – їхня товщина у найбільших представників цієї групи птахотазових сягає 25 см.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вчені досі не можуть зрозуміти, для чого природі знадобилося таке дивне пристосування. Можливо, що такий міцний череп був потрібний для з’ясування стосунків між самцями-суперниками. Він міг правити за таран, коли вони сходилися в бійці і запекло зіштовхувалися лобами, щоб утвердити свою першість у стаді чи право на самицю. Так само зараз роблять деякі дикі барани, щоправда, в них є роги, а динозаври були змушені розбивати власні лоби, от і зробила їх природа такими міцними. Інакше смертельних випадків було б неможливо уникнути, бо ці тварини розвивали швидкість до 35 км/год. Але все це лише здогадки. Хоча підтверджує цю думку ще один факт. Хребет пахицефалозаврів мав таку будову, що запобігала травмам при ударах саме того характеру, які можуть трапитися під час удару лобами.<br>
<img border=0 src="i_097.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пахицефалозавр<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пахицефалозаврами називається вся група товстоголових динозаврів. Водночас таку назву має і окремий, найбільш вивчений рід. Його представники мали середні розміри порівняно з іншими динозаврами. За одним з черепів дослідники визначили зріст тварини – приблизно 6 м. Інші були меншими. Наприклад, гомалоцефал, «пропорційна голова», був завдовжки лише три метри, стегоцерас мав зріст людини.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Живі танки<br></h3><img border=0 src="i_098.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже цікавою, але теж недостатньо вивченою групою динозаврів є анкілозаври, або панцирні ящери – молодші родичі стегозаврів. Їх скелети і черепи дуже нагадують черепах, а зовнішній вигляд, як свідчать реконструкції, – сучасних броненосців. Але вони теж є динозаврами, точніше, птахотазовими динозаврами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Предків анкілозврів ще не знайдено. Їхні скам’янілі рештки з типовими для цих тварин ознаками знаходять у крейдяних відкладеннях Північної Америки, Європи та Азії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Від інших динозаврів анкілозаври відрізняються передусім наявністю панцира, який складається з ряду великих та дрібних багатокутних пластин, зверху вкритих міцною ороговілою шкірою. З них на тілі викладена справжня мозаїка. У деяких видів кістяні пластини прикривали не лише спину, а й боки і навіть вії – так само, як жалюзі прикривають вітрини в магазинах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ноги тварин були захищені шипами, хвіст – панцирними кільцями, а голова була одягнута у справжній кістковий шолом. За формою тіла анкілозаври нагадували ящірок: воно було пласким, широким і трималося на коротких, але міцних ногах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скоріше за все ці тварини були малорухливими. Та вони й не мали потреби тікати від ворога. Достатньо було притиснутися до землі, і найміцніші ікла хижаків не могли завдати їм ніякої шкоди. Крім того, анкілозаври мали ще й зброю. У багатьох видів на кінці хвоста знаходилася булава з кістяних виростів, якою вони могли завдати великої шкоди ворогові. Проте, якщо нападник спромігся перевернути тварину на спину, врятуватися вона вже не могла. Живіт анкілозаврів не був захищеним.<br>
<img border=0 src="i_099.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Реконструкція сирмозавра<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Харчувалися анкілозаври м’якими частинами рослин, бо мали слабкі і майже беззубі щелепи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зараз відомо не так уже й багато видів панцирних динозаврів, лише тридцять. Та вони досить різноманітні. А за характером їх захисних органів можна простежити еволюцію панцирного покриву та кістяного озброєння. Ось, наприклад, сирмозавр, знайдений у Монголії (відомий російський вчений Ю. Орлов вважає його можливим предком пізніх анкілозаврів). У цієї тварини, яка нагадувала сучасного південноамериканського броненосця, але була завдовжки аж 4,5 м, ще не було суцільного панцира. Замість нього по тілу йшли ряди відокремлених один від одного шипів, розташованих симетрично: по обох боках шиї, спини і хвоста, а також на зовнішніх сторонах кінцівок. Шийні хребці дозволяли піднімати голову вище тулуба. Проте сам хребет був не дуже гнучким, а ноги були короткі. Передні закінчувалися п’ятьма пальцями, а задні – трьома. І мали вони дивовижну деталь – маленькі копитця на пальцях. Справжньої булави ще не було. Замість неї на кінці сильного хвоста містилася товста горизонтальна кістяна пластина, яка утворилася з 15–20 останніх хребців.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Суцільного панцира не мав і сцелідозавр, довжина якого сягала 3,5 м. Його замінювали сім рядів кістяних пластин із шипами вздовж усього тіла.<br>
<img border=0 src="i_100.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Реконструкція таларуруса<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пізнішою формою, ймовірно, був шестиметровий анкілозавр таларурус, знайдений теж у монгольській пустелі Гобі. Він уже мав справжній панцир, кожна пластина якого завтовшки аж 5 см, мала гострий шип.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Із типових анкілозаврів найбільш відомі нодозаври, анкілозаври, на честь яких названо всю групу динозаврів, та палеосцинк. Довжина багатьох представників цих тварин сягала 6 м, а найбільші з них, анкілозаври, виростали до 10,7 м.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нодозаври, або «вузлуваті ящери», відрізнялися від інших характерною шкірою, яка, здавалося, вкрита великими вузлами. Крім того, на відміну від інших панцирних динозаврів вони мали гострий хвіст, а панцирні пластини не були щільно притиснуті одна до одної.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Анкілозаври, «зігнуті ящери» мали широку голову і пласке, наближене до землі тіло. Їх характерна ознака – булава на хвості. Типовим їх представником, наприклад, був еуплоцефал. Ця тварина була розміром з авто. Пластинки із загостреними краями покривали все її тіло, а хвіст закінчувався великим кістяним наростом у вигляді дубця.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не менш цікавим був пінакозавр. Завдяки броні він нагадував соснову шишку. Тому його так і назвали, бо слово Prnus означає «сосна». Пінакозавр мав короткий череп і був увесь укритий товстими горбистими шкіряними гронами та шипами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одним із перших анкілозаврів був акантофоліс, «носій колючок», завдовжки 5 м. По плечах у нього проходив подвійний ряд коротких колючок, цим зумовлена його назва. Проте в полокантуса вони були значно довші. Його назвали «той, що має колючки з двох боків». Ці колючки, а точніше невеликі піки, йшли від голови вздовж спини. Стегна були прикриті кістяним щитом, а хвіст озброєний кістяними трикутниками.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Добре захищеним від ворогів був і один із найбільших панцирних ящерів – палеосцинк. Краї його суцільного товстого панцира мали гострі піки, і хижаки змушені були лише облизуватися, бо подолати його було дуже важко. Ще більшим був зауропельта, «ящерний щит», що важив аж 3 т і мав довжину 7 м.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тепер повернімося до двоногих динозаврів, які подібно до цератопсів мали дзьоба і дуже відрізнялися від панцирних динозаврів як зовнішністю, так і способом життя.<br>
<img border=0 src="i_101.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Реконструкція пінакозавра<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ящери з пташиними дзьобами<br></h3><img border=0 src="i_102.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;З динозаврами, що мають дзьоба, на сторінках цієї книжки ви вже зустрічалися. Це – відомі вам цератопси та їхні родичі. А зараз ми доповнимо галерею дзьобоносих динозаврів і познайомимося з ігуанодоном, деякими іншими орнітоподами та вутконосими гадрозаврами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З усіх птахотазових ящерів тільки орнітоподи (птахоногі) продовжували ходити на двох ногах. До них належать ігуанодони, порівняно невеликі гіпсилофодонти та їх нащадки гадрозаври.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Усі орнітоподи були травоїдними і харчувалися зеленим листям, молодими пагонами та плодами на висоті до 4 м. Вони мали величезну кількість зубів, щільно розташованих у роті цілими батареями у 4–5 рядів. Це сприяло підвищенню міцності зубів, протидіяло їх швидкому стиранню. За їх допомогою птахоногі перетирали жорсткі гілки і плоди, тому такий «винахід» орнітоподів був дуже доцільний.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Окрему групу орнітоподів становлять так звані дзьобоносі динозаври, у яких кінчик носа покривав широкий, схожий на дзьоб, роговий щиток, який самозаточувався і постійно ріс.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найвідомішими серед цих динозаврів, майже такими ж відомими, як тираннозаври та диплодоки, були iгуанодони (іноді вживається варіант назви «ігуалтодолти»). Їхні кістки були розкопані в Європі, Азії та Північній Америці. Саме зовнішній вигляд ігуалодола реконструйовано першим. Збереглася і велика кількість слідів цих динозаврів, виходячи з цього зроблено припущення, що ігуанодони збиралися в невеликі гурти або стада, бо це дозволяло краще зберігати молодь і вчасно помітити ворога, аби втекти від нього. У такі моменти, як вважають деякі вчені, ігуанодони бігли на двох ногах, а у спокійному стані пересувалися на чотирьох. Існує і протилежна думка: нібито ігуанодони пересувалися повільно, перевалюючись з боку на бік, завжди на двох ногах, бо передні кінцівки в них були слабкими і не пристосованими для ходіння, а сліди з відбитками усіх кінцівок разом є винятком. На підтримку цієї думки наводять ще один факт, який свідчить про здатність ігуанодонів захищатися, а не тікати. Адже ці великі, завдовжки 10 м (разом із довгим міцним хвостом) і заввишки 5 м, тварини були небезпечні і непогано озброєні. На великих пальцях «рук» ящери мали по довгій ості, яку, як гадають дослідники, вони встромлювали в тіло ворогові й могли вбити навіть великого хижака.<br>
<img border=0 src="i_103.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Реконструкція ігуанодона<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У вересні 1854 р. англійські вчені були присутні на незвичайному бенкеті. Бенкетний стіл накрили… у середині макета недавно відкритого ігуанодона. Величина макета відповідала розмірові тварини. Перед тим він демонструвався на першій Всесвітній виставці. Макет стояв на чотирьох ногах, бо на той час вчені ще не знали, що ігуанодони здебільшого пересувалися на двох. Та головне – місця вистачило всім і бенкет пройшов з великим успіхом.<br>
<br><img border=0 src="i_104.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Череп ігуанодона<br>
<br><img border=0 src="i_105.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Травоїдний ігуанодон вбиває хижого карнозавра<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На трьох середніх пальцях задніх кінцівок ігуанодони замість пазурів мали по три невеликих копитця. Це теж доводить, що ці динозаври при ходьбі більше користувалися задніми ногами, тому й набули такої особливої деталі саме на задніх кінцівках.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скоріше за все ігуанодони жили в заростях, але заходили і в прибережні води, де знаходили ніжні смачні водорості та захист від хижаків.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Окрім ігуанодонів, поширеними були майже невідомі читачеві кампатозаври, «вигнуті ящери». Таку назву вони дістали за формою стегнової кістки. До цього товариства можна ще додати «сухожильного ящера» тенонтозавра, який мав закостенілі сухожилки (до речі, у всіх дзьобоносих ящерів вони вздовж хребта були жорсткими), «варанового ящера» оуранозавра, який мав довгі відростки на хребетних хребцях. Поки що невідомо, були вони потрібні для підтримування шкіряного «вітрила», як у едафозавра, чи це тільки сліди від горба на зразок верблюдячого.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нащадками ігуанодонів та гіпсилофодонтів були гадрозаври – качконосі динозаври, дивовижні істоти як за зовнішністю, так і за способом життя. Вони були досконаліші фізично, краще організовані й більше схильні до спілкування, ніж інші орнітоподи та й динозаври взагалі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На кінці гадрозаврячої морди містився великий плаский роговий дзьоб, різної форми в різних видів залежно від того, які рослини кожний з них полюбляв більше, але в цілому схожий на дзьоб качки. Та тільки зовні. Він був коротший, твердіший і слугував для общипування та обламування рослин на суходолі. Спереду, як і всі орнітисхії, гадрозаври не мали зубів. Проте за щоками обидві щелепи були всіяні міцними зубами, які легко перетирали жорсткі рослинні матеріали.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кількість зубів була величезною. Називають цифри від однієї до двох тисяч дрібних зубів. Звісно, вони розташовувалися не у звичайному порядку, а так, як було прийнято удзьобоносих динозаврів, – батареями.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Порівняно з предками дзьоби і зуби гадрозаврів зазнали подальшої спеціалізації. Батареї дрібних гострих зубів у комплексі нагадували напилок, здатний перетирати рослинні матеріали в однорідну масу. За допомогою довгого язика їжа проштовхувалася в ротову порожнину в таке положення, в якому її краще було пережовувати. А зовні було видно щоки та защічні мішки для утримування великої кількості рослинної маси.<br>
<img border=0 src="i_106.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скелет гадрозавра<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гадрозаври були досить розмаїтою групою динозаврів. Зараз відомо понад 20 їх видів. Більшість мала різні, притаманні конкретному видові, незвичайні утворення на голові.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Завдяки цьому качконосі динозаври мали величезні відмінності в будові черепа, що передусім стосувалося кісток навколо ніздрів. У одних видів гадрозаврів утворилися чудернацькі здуття біля носа, в інших – пустотілі куполоподібні гребені або довгі трубчасті утворення позаду голови.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Виникає питання: а для чого всі ці «прикраси»? Не може бути, щоб вони не мали ніякого функціонального навантаження. На жаль, зараз конкретних відповідей ще не існує, але вчені зробили кілька припущень. Такі удосконалення, наприклад, могли поліпшувати процес дихання, берегли голову від перегрівання або мозок від ушкоджень. Можливо, деякі з цих утворень сприяли подачі звуків-сигналів, зокрема сигналу тривоги. Американські дослідники шляхом експерименту встановили, що система каналів, розташованих у гребенях гадрозаврів, дозволяла видавати гучні трубні звуки. Гадрозаври могли таким чином привертати увагу, попереджати про небезпеку, викликали суперника на бійку. Або ж це просто давало можливість одноплемінникам швидко впізнавати один одного. Та найбільш переконливим є твердження, що незвичайні утворення подавали відомості про статеву приналежність тієї чи іншої тварини. На користь цієї думки свідчить те, що в самців утворення мали більші розміри, а можливо, й яскравіше забарвлення, ніж у самиць.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але деякі роди гадрозаврів, наприклад траходонти, взагалі не мають таких наростів. У самиць багатьох гадрозаврів теж відсутні будь-які нарости. Все це означає, що скоріше за все ніяких життєво необхідних функцій вони не мали, а просто були якимись знаками-сигналами. Адже сучасні тварини сильної статі теж мають аналогічні ознаки – великі роги, яскраві гребінці, екзотичне пір’я тощо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гадрозаври були великими, важкими тваринами. В середньому довжина їх тіла перевищувала 9 м, а іноді сягала 12 м. Задні кінцівки були масивними і товстими, а передні, хоч і коротшими, але, на відміну від багатьох інших динозаврів, добре розвинутими. Вони мали перетинки, зовсім як у сучасних качок. Це свідчить про те, що гадрозаври вміли плавати. Високо поставлений, довгий і міцний хвіст також міг допомагати тварині під час плавання.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зазвичай гадрозаври пересувалися на двох ногах, але могли ставати на чотири. Вважають, що вони жили поблизу водоймищ і часто заходили у воду, щоб поласувати водоростями, а можливо, молюсками та дрібною рибою. Крім підводних рослин вони їли м’яку прибережну зелень. Та деякі вчені, наприклад американський дослідник Н. Остром, заперечують гіпотезу про напівводний спосіб життя гадрозаврів. На його думку, качконосі динозаври хоча й жили у прибережних низинах, проте харчувалися пагонами дубів, тополь та хвойних рослин, що росли наприкінці крейди на терені сучасних Сполучених Штатів, де у великій кількості знаходять рештки гадрозаврів. І навіть наявність перетинок на лапах, які характерні для водоплавних тварин, вчений пояснює інакше – необхідністю долати річки при переходах. Втім, про наявність перетинок у сучасних тварин, які не є водоплавними, нам не відомо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Є й багато інших доказів на користь основної думки. Передусім, вони стосуються особливостей організму гадрозаврів. Російський вчений Ю. Орлов вважав, що качконосий динозавр роду зауролофів був добре пристосований саме до напівводного способу життя і навіть мав так звані склеротикальні кільця в орбітах очей, що існують лише у тварин, які тривалий час тримають голову під водою в пошуках їжі. А зауролоф, як, до речі, й інші гадрозаври, за допомогою щелеп міг ще й відціджувати воду з рота, залишаючи там тільки їжу.<br>
<img border=0 src="i_107.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Реконструкція зауролофа<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тож давайте познайомимося з зауролофами ближче, адже вони найбільші і, можливо, краще за інших вивчені гадрозаври. Їхня зубна «батарея» складалася із 40 щільно притиснутих один до одного зубних рядів на кожній половині щелепи, по кілька сотень у кожній. Вони були розраховані на поїдання не тільки м’яких, але й жорстких рослин. У зв’язку з тим, що разом із їжею до рота потрапляли дрібні камінці та пісок, зуби тварини швидко зношувалися, тому замінювалися протягом усього життя, тобто на місці пошкоджених виростали нові.<br>
<img border=0 src="i_108.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зуби зауролофа<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На півдні Монголії місцеві чабани називали кістки зауролофів «лууни яс», тобто кістки дракона.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Довгий і дуже міцний гребінь зауролофів – саме завдяки йому він дістав назву «гребенястий ящір» – утворювався щільно зімкненими носовими кістками і був схожий на шпиль. Кінець цього «шпиля» був гладкий, сфероподібний, а у старих тварин витягувався далеко назад і нависав над потилицею. Його призначення досі не з’ясоване. Для удосконалення нюху він не був пристосований, бо там не було порожнини, куди б могло надходити повітря. Якщо в ньому й був якийсь канал для проходження повітря, то він міг пролягати тільки по зовнішньому верхньому боці «шпиля» прямо по шкірі, яка його одягала. А таке розташування може бути корисним у разі, якщо тварина частково занурювала голову у воду.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Влітку 1999 р. у Приамур’ї вченим пощастило виявити нерозтрощений скелет великого качконосого динозавра. Це дуже важливо, бо вивчення такого скелета повністю виключає помилки щодо кріплення окремих кісток. Але це ще не все! З’ясувалося, що динозавр належить не тільки до окремого виду, а й роду. «Новачка» назвали олоротитанархаринський, тобто «гігантський лебідь з Архари».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Взагалі гадрозаври були не дуже захищені від ворогів. Вони не мали броні. Тіло було вкрите дрібною лускою. Не було в них і якогось озброєння, пристосованого для захисту або відлякування хижаків. Якщо звернути увагу на форму мозкової порожнини черепа, качконосі динозаври відрізнялися добрим слухом, нюхом та зором, тобто могли вчасно помічати ворога. Але цього було недостатньо. Подолати ворога вони могли лише гуртом. Тому для них особливого значення набував стадний спосіб життя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На користь існування доволі високої організації гадрозаврячого «суспільства» та складних відносин у стаді свідчить багато що. Особливого значення у стаді надавалося турботі про молодь. Сліди говорять, що під час пересування стада молоді тварини йшли позаду дорослих, щоб не наражатися на небезпеку. Як свідчать дані розкопок, гнізда гадрозаври закладали цілими колоніями, а діти залишалися в них ще тривалий час після народження під охороною матері.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Турбота про гнізда і малечу в качконосих динозаврів була досить складною. Можливо, за рівнем своєї поведінки щодо потомства вони наближаються до теперішніх птахів і навіть ссавців.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вважається, що гадрозаври були дуже розповсюджені наприкінці крейдяного періоду. Їх численні рештки знаходять в Північній Америці та в Азії. Але деякі вчені вважають, що така сила-силенна кісток залишилася тому, що тіла померлих динозаврів часто опинялися у воді й швидко заносилися річковим піском та мулом, отже, і збереглися краще за інших. Можливо, це й так.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розумні і високо організовані гадрозаври протрималися досить довго. Проте, як і всі інші динозаври, вони вимерли на межі мезозою та кайнозою.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маленькі дракончики<br></h3><img border=0 src="i_109.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Після того як ви познайомилися з кровожерними карнозаврами, величезними зауроподами, заброньованими анкілозаврами, войовничими цератопсами, розумними гадрозаврами та іншими представниками світу динозаврів, можна з певністю стверджувати, що тепер ніхто з вас не буде називати динозаврів тільки кровожерними або гігантськими. Ви зрозуміли, що це дивовижне плем’я було дуже різноманітним. Але ви ще не знаєте, що існували й динозаври-карлики. Тож познайомимося з ними. Але спочатку вирішимо, за якими критеріями ми відбиратимемо найменших динозаврів. Нехай вони будуть менші за метр.<br>
<img border=0 src="i_110.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Комсогнат<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У цьому разі з’ясується, що дехто з них нам вже відомий. Такого розміру були деякі пситтакозаври (дивись главу «Супермоделі світу динозаврів»). А інших ми не знаємо за назвами, проте знайомі з родинами або групами, до яких вони належать. Це – орнітоподи гетеродонтозаври, товстолобі пахицефалозаври яненшія (розміром з індичку) та мініпахицефалозаври («маленькі пахицефалозаври»), зріст яких не перевищував півметра.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найвідомішими серед динозаврів-карликів, а може, і найменшими, були компсогнати. Ці маленькі істоти виростали до розміру ворони, за іншими даними – більше, до 70 см завдовжки, якщо виміряти разом із довгим гнучким хвостом, який був значно довший за тулуб. Ці тваринки полювали на комах, дрібних ящірок, а можливо, були всеїдними. До речі, більшість малих динозаврів були саме всеїдними і це допомогло їм у виживанні. Саме з них, найімовірніше, вийшли ті істоти, які стали пращурами ссавців.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Морські чудовиська<br></h3><img border=0 src="i_111.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Десь на межі пермського та тріасового періодів деякі рептилії потяглися до морських глибин. Вони швидко пристосувалися до водного способу життя і вже у тріасі з’явилися дивовижні морські рептилії – іхтіозаври та плезіозаври, які набули найбільшого розквіту у юрі. Саме в юрських відкладеннях по всій Європі разом з рештками амонітів та белемнітів дуже часто знаходять просякнуті сірчистим залізом та піритом їхні чорні, схожі на шайби хребці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хто був їх предком та родичами, досі невідомо. Вони виникли начебто на порожньому місці. Та навіть найпримітивніші серед них вже були справжніми іхтіозаврами та плезіозаврами – найбільш розповсюдженими водними рептиліями того часу. Проте у вчених немає сумнівів, що обидві групи походять від наземних тварин.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тепер давайте познайомимося з господарями морів початку мезозою – іхтіозаврами. Вважається, що саме вони були найпершими серед науково описаних давніх рептилій. Спочатку вчені віднесли їх до родичів риб, тому й назвали «рибоящерами». І справді, зовні іхтіозаври дуже нагадують риб чи дельфінів і мають ознаки ще багатьох істот. Про них колись говорили: «У іхтіозавра – морда дельфіна, зуби крокодила, плавці кита, голова ящірки і хвіст риби».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Деякі вчені навіть вважали їх предками китів, але невдовзі з’ясувалося, що це не так. Дізналися, що кити є нащадками давніх ссавців, які обрали життя у воді, а іхтіозаври являли собою вимерлу гілку мезозойських рептилій, що виникла у тріасі і зійшла зі сцени вже наприкінці юри.<br>
<img border=0 src="i_112.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іхтіозаври<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Завдяки численним скелетам і навіть решткам шкіри (а вони були просякнуті речовинами, що муміфікують рештки), іхтіозаври стали однією з найкраще вивчених груп морських рептилій.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За розмірами вони були дуже різними: від десятків сантиметрів до десятків метрів, але найчастіше зустрічалися екземпляри розміром від двох до шести метрів. Формою тіла вони нагадували риб або дельфінів, тобто найбільш пристосованих істот для мешкання у водній стихії. Саме така форма та довгий вузький череп давали їм можливість жити у відкритому морі й розвивати велику швидкість під час полювання.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Носові отвори цих динозаврів були розташовані поблизу величезних очниць. Це скорочувало шлях повітря при диханні, що дуже важливо для активних плавців, якими і були іхтіозаври.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про пристосованість до водного середовища свідчать і деякі цікаві особливості хребта іхтіозаврів. Хребетний стовп у них складався з численних коротких хребців, що робило його дуже гнучким. При цьому позаду черепа кілька хребців іноді зросталися один з одним, зовсім як у китів, що й стало приводом для помилкового віднесення родоводу китів до іхтіозаврів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У хвостовій частині хребет різко йшов донизу, на відміну від риб, у яких він має протилежний напрямок. Ця частина хребта плавно переходила у вертикально поставлений хвостовий плавець, який штовхав важке тіло вперед.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іхтіозаври мали великий спинний плавець, позбавлений кісткового скелета, який нагадував кіль яхти. Але скоріше за все він мав якусь опору на зразок хрящів. Передні та задні ноги гіпотетичного предка іхтіозаврів перетворилися на ласти, які мали безліч дрібних кісток. На передніх кінцівках їх кількість перевищувала 200 одиниць. Це робило ласти дуже гнучкими та еластичними. Передні ласти були більші за задні й виконували функцію керма, особливо під час руху в глибину.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іхтіозаври були справжніми хижаками, бо переважно харчувалися рибою. Дуже швидкий спосіб пересування дозволяв їм наздоганяти рухливих риб, наприклад фолідофор. Вони хапали їх гострими, наче голки, зубами і одразу ковтали. Відомо, що в їхньому «меню» були й інші морські мешканці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найбільш цікавою особливістю іхтіозаврів є те, що вони, на відміну від більшості інших рептилій, народжували на світ живих дитинчат. Це стало відомо завдяки виявленню кістяків малечі всередині скелетів дорослих тварин. Спочатку вчені вирішили, що іхтіозаври просто поїдали своїх дітей. Але в деяких знахідках налічували 12 і більше скелетиків малят одного віку. При цьому вони були згорнуті «калачиком», як ембріони. От тоді й стало зрозуміло, що вони є ненародженими дитинчатами морських рептилій. Завдяки таким унікальним знахідкам також відомо, що іхтіозаврики народжувалися хвостом уперед. Коли хвіст дитинчати опинявся у холодній воді, він починав рухатися, а це полегшувало пологи матері. Таким чином, деякий час мати й дитя пливли «в два хвости». А після народження малий повністю відокремлювався від матері і був відразу спроможним знаходити собі їжу і тікати від небезпеки.<br>
<img border=0 src="i_113.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скелет самиці іхтіозавра зі скелетом дитинчати<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одного разу палеонтологам пощастило знайти унікальні рештки, які яскраво свідчили про смаки і ненажерливість іхтіозаврів. Один молодий іхтіозаврик завдовжки два метри спромігся відразу з’їсти 1600 цефалоподів – далеких родичів восьминогів. У ділянці його шлунка знайшли 500 тис. дрібненьких кігтів, які містилися на щупальцях цих тварин.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже цікаво й те, що діти іхтіозаврів були досить великі, а це означає, що до народження вони харчувалися не тільки за рахунок білка та жовтка яйця, а споживали поживні речовини з організму матері, як це відбувається у ссавців.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Деякий час іхтіозаври панували на морських просторах, але досить швидко вимерли. Наприкінці крейди залишився лише один їх рід.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У другій половині крейдяного періоду в морях жили величезні хижі ящери мозазаври, які зовні були трохи схожі на іхтіозаврів і, напевно, як і вони, жили у відкритому морі. За будовою кістяка ці суто водоплавні тварини були схожі на варанів, але лапи у них перетворилися на ласти. Перші мозазаври з’явилися на початку крейди, швидко розселилися, але вимерли вже наприкінці цього періоду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вперше рештки мозазавра було знайдено поблизу Маастріхта ще в 1770р., але його науковий опис Жорж Кюв’є зробив лише багато років по тому. Він назвав невідому тварину Mosasaurus hoffmanni, тобто мозазавром Гофмана – на честь людини, яка знайшла скелет.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мозазаври були величезними істотами, завдовжки 14 м. Наприклад, в одного з найбільших видів цього роду, тилозавра, лише довжина черепа сягала одного метра.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Рухи мозазаврів нагадували рухи морської змії, а плавали вони дуже прудко. Зі змією їх споріднювала ще одна риса: нижня щелепа мозазаврів була не цілісною, а складалася з окремих кісток, з’єднаних еластичними зв’язками. Завдяки цьому вони широко роззявляли рота і хапали дуже велику здобич. Цей справді жахливий ящір завдяки гнучкості і спритності був загрозою для всіх живих істот у морі, навіть для іхтіозаврів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До того ж вони, очевидно, були дуже розповсюджені. У крейдяних горах Канзасу знайдено тисячі решток мозазаврів. А в Україні їх знаходили в Донбасі, де у крейдяному періоді шуміло море.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Трохи пізніше за іхтіозаврів у мезозойських морях з’явилися плезіозаври. Вони були схожі на дельфінів, у яких раптово виросли ласти тюленів і довга зміїна шия. Особливо довгі шиї були властиві плезіозаврам у юрі. А наприкінці крейдяного періоду вони трохи скоротилися. Та саме в цей час плезіозаври досягли найбільшої довжини, деякі були 13 м завдовжки.<br>
<img border=0 src="i_114.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скелет плезіозавра<br>
<br><img border=0 src="i_115.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пліозаври<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У цих «лебедів» епохи динозаврів була невелика, а в деяких видів зовсім маленька голівка, озброєна рідкими, але гострими зубами, а ще – короткий тулуб, дуже короткий хвіст, який не брав участі у плаванні. Але найпримітнішими були міцні великі ласти, майже однакові спереду і ззаду. Ними тварини діяли, як веслами, могли розвивати велику швидкість і різко повертатися. Однак плезіозаври не вміли рухатися так вправно і швидко, як іхтіозаври. Вважають, що вони жили на прибережних мілинах і навіть виповзали на узбережжя, як це роблять сучасні моржі й тюлені. Про це свідчать розвинуті черевні ребра.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Плезіозаври були хижаками і харчувалися рибою та молюсками. Саме для цього призначалася гнучка шия, за допомогою якої ці тварини збирали молюсків із дна та хапали рибу. Мабуть, вони також ловили і летючих істот, які планерували над морською поверхнею, зокрема летючих риб.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поряд зі скелетами плезіозаврів, там, де колись був розташований шлунок, палеонтологи часто знаходять велику кількість обкатаних камінців, так званих гастролітів. Відомо, що деякі тварини, наприклад сучасні крокодили, ластоногі, китоподібні, ковтають камінці. Є припущення, що це робиться для кращого перетирання їжі. Звісно, так само робили і плезіозаври.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найнебезпечнішими морськими ящерами в мезозої, та й взагалі в історії існування динозаврів, були пліозаври. Вони були схожі на плезіозаврів, але виглядали масивніше від них і мали коротшу шию. Разом із плезіозаврами пліозаврів відносять до загону Зауроптеригі, тобто «крилати ящері». У даному разі під давньогрецьким словом «птірігіон» – «крило» – мається на увазі ласт. А «крилатими» вони здалися першим дослідникам, які не здогадалися, що мають справу з водними тваринами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Довжина пліозаврів сягала восьми і більше метрів, вони мали триметровий череп, а їхні двометрові щелепи були всіяні величезними зубами до шести сантиметрів завдовжки. Іноді кожен такий зуб мав ще й зубці по краях, щоб легше було утримати слизьких риб. Проте розміри пащі свідчать, що пліозаври з успіхом могли полювати і на своїх родичів плезіозаврів. Величезні ласти до двох метрів завдовки дозволяли їм розвивати велику швидкість. Але й плезіозаври теж були вправними плавцями, отже, рідко ставали легкою здобиччю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На відміну від плезіозаврів шия пліозаврам не допомагала при полюванні. Вона через певну будову хребців не була гнучкою. Ці тварини скоріше за все здобували жертву стрімким кидком уперед. Вважають, що вони вміли пірнати і запливати далеко у відкрите море.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Безумовно, у морях мезозою жило ще багато цікавих мешканців, наприклад морські крокодили. Проте ми обмежилися чотирма найпомітнішими представниками морських мешканців. Бо час подивитися вгору. Чи не було там в епоху динозаврів когось, хто б наважився літати?<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дракони в повітрі<br></h3><img border=0 src="i_116.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Десь у тріасовому періоді ящерів потягло в повітря. Частина з них обрала такий шлях. У процесі еволюції з’ясувалося, що в боротьбі за виживання перевагу мають ті з деревних ящерів, котрі мають складки шкіри під передніми кінцівками. За їхньою допомогою можна, рятуючись від ворога або в погоні за здобиччю, плигнути з гілки, широко розставити «руки» і спланерувати на землю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спочатку ящери лише планерували в повітрі. Так само, як зараз роблять білки-летяги. Потроху їх тіло пристосувалося до рухів у повітрі. Шкіряна перетинка ставала все більшою, подовшав п’ятий палець на «руці». Саме до нього кріпилася перетинка, яка іншим кінцем діставала передпліччя. Перший палець дуже зменшився, на інших трьох з’явилися кігті. Ними можна було чіплятися за кору дерев та гілки, повзаючи по стовбурах. Кістки стали порожніми, що зменшувало вагу тварин, і їм легше було рухатися в повітрі. Змінилися навіть кістки черепа, вони зрослися, а форма черепа стала загостреною. Тепер у ньому міг розміститися мозок більшого об’єму, тобто тварина набула здатності до більш різноманітних і швидких реакцій.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже давно, ще у XVIII столітті були знайдені перші відбитки викопних летючих ящерів. Учені тоді довго міркували, кому вони належать. Висловлювалися припущення, що це невідомі кажани (летючі миші), морські тварини або водоплавні птахи. І тільки Ж. Кюв’є у 1801 р. впевнено оголосив їх рептиліями, відокремивши в групу летючих ящерів, і назвав птеродактилями, тобто «пальцекрилими».<br>
<img border=0 src="i_117.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тилозаври та птеранодони<br>
<br><img border=0 src="i_118.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Птеродактилі на деревах<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На відміну від кажанів давні ящери мали перетинку між передньою лапою і крайнім, дуже довгим пальцем, яка допомагала літати. От і вийшов птеродактиль-пальцекрил. Потім з’ясувалося, що серед давніх «кажанів» є не лише птеродактилі. Зараз їх разом з іншими ящерами, схожими на летючих мишей, об’єднали в цілий загін Птерозаври.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найдавніші, з тих, що відомі, птерозаври з’явилися наприкінці тріасу, тобто приблизно 225 млн років тому, а остан ні представники вимерли 65 млн років тому, наприкінці крейди. Їхні рештки знайдено на всіх континентах, за винятком Антарктиди.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але до появи птерозаврів вже існували рептилії, які намагалися літати. Вони пристосувалися до руху в повітрі в інший спосіб. Наприклад, у Фергані в тріасових відкладеннях знайшли рештки оригінального «літуна» – ящірку лонгіскваму з дуже довгими лусками на спині. Вона є єдиною істотою на землі, «крила» якої не кріпилися до передніх кінцівок. За їх допомогою ящірка й перепурхувала з каменя на камінь. Мабуть, це було мальовниче видовище, якщо її луска мала яскраві кольори. Тоді над землею час від часу спурхувала маленька веселка. Проте на деякий час перемогла тенденція до шкіряних вітрил.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найпримітивніші зі справжніх летючих ящерів виникли десь на початку юри. Це зубасті довгохвості рамфоринхи. На деяких відбитках, що знайдені палеонтологами, можна добре роздивитися тонкий смух, який колись вкривав тіло та крила тварини. Насправді це не смух, а смухоподібна луска, яка зігрівала тварину під час польоту.<br>
<img border=0 src="i_119.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Реконструкція лонгісквами<br>
<br><img border=0 src="i_120.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Реконструкція шаровіптерикса<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Трохи пізніше на землі з’явилися птерозаври. Літали вони не дуже вправно, бо були ще ящерами. Будь-які сучасні птахи рухаються в повітрі значно швидше і вміють маневрувати. А птерозаври здебільшого планерували в повітрі на повітряних потоках і робили це дуже вправно.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Першим серед архозаврів зробив спробу полетіти маленький текодонт шаровіптерикс дивовижний. Цей живий планер мав перетинку на задніх, а не на передніх кінцівках.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кістки птерозаврів були схожі на трубки, що полегшувало кістяк. Завдяки цьому тварина витрачала менше зусиль на перебування в повітрі. Зовнішній, п’ятий палець дуже збільшився і складався аж із чотирьох суглобів. А ось на інших пальцях збереглися кігті, які для польоту були зовсім не потрібні. Справжні птахи їх і не мають. Кігті були й на досить міцних задніх кінцівках. Отут вони були на місці, щоб міцно чіплятися за опору під час перебування на суходолі. Череп був доволі великий, довгий та загострений. З віком черепні кістки зросталися і черепи ставали схожими на пташині. У деяких птерозаврів щелепи розросталися, перетворюючись на довгий дзьоб без зубів. У деяких представників цей дзьоб був повний зубів, проте дуже примітивних. Найбільші зуби містилися попереду, а іноді стирчали в боки. Це допомагало утримувати здобич.<br>
<img border=0 src="i_121.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Такою була «погань волохата» – рамфорінх сордес пілозус<br>
<br><img border=0 src="i_122.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Череп та кістки крила птеродактиля<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Латинська назва одного з рамфоринхів – сордеса пілозуса – перекладається як «погань волохата». Реконструкція маленького чудовиська з повною гострих зубів пащею справді нагадує нечистого з фільму жахів. Щастя, що він був маленький.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жили птерозаври здебільшого поблизу морського узбережжя і харчувалися дрібною рибою, комахами або водним планктоном – масою, що складається з дрібних живих істот на зразок ракоподібних, – а також молюсками, риб’ячою ікрою тощо, тобто тим, що не здатне було протистояти течії. Проте, можливо, були й винятки. Є думка, що найбільший з летючих ящерів – кетцалькоатль (розмах його крил сягав 15,5 м, а це більше, ніж у деяких серійних літаків) споживав мертвечину, як сучасні грифи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найвідомішим, найтиповішим і найпоширенішим родом птерозаврів є птеродактилі,які з’явилися на Землі у крейдяний період. Це були справжні крокодили з крилами, бо мали довгу пащу з гострими зубами. Щоправда, хвіст у них був короткий. І крокодилячих розмірів вони теж не досягли. Дорослі тварини були не більші за ворону і аж ніяк не такимикровожерними, як іноді показують у пригодницьких фільмах. Можна припустити, що в чомусь вони навіть були дуже вразливими. Є припущення, що шкіряні «крила» птеродактилів, та й інших птерозаврів, після травм не відновлювалися, а це означало загибель тварини. Але можливо, що вони вже не тільки планерували, а й уміли літати. Про це свідчить досконала конструкція їхніх «крил». Легкий череп мав розсікач у верхній половині і вирост-балансир у задній, що допомагало маневрувати в польоті. Але на землі птеродактилі були незграбними й легко ставали здобиччю наземних хижаків. Вони не вміли складати крила, а ті заважали тваринам вільно рухатися. Мабуть, саме тому жили птеродактилі зграями. Харчувалися рибою, молюсками та комахами. Деякі їли навіть насіння рослин.<br>
<img border=0 src="i_123.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Птеродактилі<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Комахами та дрібною рибою харчувалися і рамфоринхи (з ними ви вже трохи знайомі), а тому й жили поблизу водойм. На відміну від птеродактилів вони мали довгий хвіст із шкіряною лопаттю на кінці. Смух, який покривав тіло тварин у деяких місцях, мав порівняно велику довжину (якщо пам’ятати, що це насправді була смухоподібна луска).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У скам’янілих відкладеннях стародавнього озера юрського періоду вчені знайшли рештки рамфоринхів, у яких шкіра була вкрита густим «хутром». Воно збереглося настільки добре, що його навіть змогли виміряти. Довжина окремих «смужок» дорівнює 4–7 мм.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Передні зуби рамфоринхів були довші за задні і стирчали з рота. Це «ноу-хау» допомагало їм міцніше хапати жертву, тобто полегшувало полювання.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Усі згадані тварини були невеликими: розміром від горобця до середнього птаха. Але були серед летючих ящерів і справжні дракони-велетні. Їх називають птеранодонами. Саме вони вважаються найбільшими істотами, які будь-коли піднімалися в повітря, бо були значно більшими за сучасних велетнів – кондора та альбатроса.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Уявіть собі «кажанів» з розмахом крил 8 м, вагою 15 кг, з кістяним гребенем на голові й довгою пащею, щоправда без зубів. Це про них на початку ХХ століття писали: «Величезний, чудово розроблений летючий механізм, механізм дивовижно досконалий у всіх деталях, що діяв автоматично і миттєво реагував на кожний порив вітру». Недарма, коли наприкінці ХІХ століття винахідники одночасно в кількох країнах працювали над створенням майбутнього аероплана, вони почали вивчати скелет птеранодона. І досягли-таки успіху.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гадають, що для того, щоб опинитися в повітрі, птеранодонам необхідно було «пірнути» в нього з вишини, наприклад, відчепитися від скелі, і «лягти» в повітряний потік. Експерименти свідчать, що для планерування їм підходив потік, який мав швидкість не менше 25 км/год. Щоб оволодіти ним, потрібна була неабияка сила.<br>
<img border=0 src="i_124.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Птеранодони<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Проте тіло в птеранодонів було невеликим. Харчувалися вони теж рибою та молюсками, бо жили на морських узбережжях. Не дуже міцні ніжки цих тварин погано витримували вагу величезних крил, тому існує припущення, що птеранодони годували своїх малят з повітря, не сідаючи на землю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До великих птерозаврів можна віднести також родича рамфоринхів діморфодона, який мав розмах крил понад 1,5 м. Цікавою особливістю цієї тварини був великий масивний череп, до 25 см у довжину. Проте його кістки були легкі і мали великі отвори, що полегшувало голову. Як і рамфоринхи, діморфодон мав довгий тонкий хвіст, але без шкіряної лопаті наприкінці.<br>
<img border=0 src="i_125.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скелет птеранодона (ліворуч) і найбільшого з сучасних птахів – кондора (праворуч)<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;А що ж птахи? Чи були за часів динозаврів справжні птахи, а не птахоподібні целурозаври? Так, були. Є дані, що вони з’явилися десь на початку крейди. Зараз відомо 30 видів птахів, яких відносять саме до того часу. Справжніх птахів зі справжнім пір’ям. Але, напевне, їх було значно більше. На жаль, палеонтологам дуже рідко трапляються навіть окремі кістки викопних птахів, тому висновки робити дуже важко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А чому так? Чому кісток динозаврів – сила-силенна, скам’янілих амонітів – ще більше, черепах та крокодилів – теж чимало? Річ у тім, що більшість викопних решток, як ви пам’ятаєте, збереглася там, де була вода. Де осади швидко завалили трупи. Тому майже всі відомі нам птахи крейдяного періоду є водоплавними. Інші жили подалі від води і прилітали туди лише в разі необхідності, бо поблизу води було дуже багато динозаврів та інших істот, охочих до ніжного пташиного м’ясця.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, деякі степові та лісові птахи все ж таки гинули і опинялися під грунтовими відкладеннями. Іноді вчені знаходять і кістки, і відбитки, навіть дуже цікаві відбитки пір’я. Але трапляються такі знахідки дуже рідко, і кожну палеонтологирозглядають як велику цінність.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одним із найдавніших водоплавних птахів був гесперорніс – «західний птах», який жив наприкінці мезозою. Він навчився добре плавати і пірнати, з успіхом полював на рибу у водоймах. Його дзьоб мав 96 зубів, які протягом життя змінювалися, як у деяких динозаврів. Ноги птаха закінчувалися пазурами, а між пальцями були перетинки, необхідні для плавання. Проте гесперорніс зовсім втратив смак до польотів і навіть не мав крил, тому до нашої історії завоювання повітря відношення не має. Тут ми зазначимо, що він виростив справжнє пір’я, але ще не розлучився із зубами, і перейдемо до героїв нашої розповіді.<br>
<img border=0 src="i_126.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Діморфодон в повітрі<br>
<br><img border=0 src="i_127.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Величезний водяний птах гесперорніс<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Водночас з гесперорнісом жив невеликий птах іхтіорніс, тобто «риба-птах». Він теж мав зуби, загнуті усередину рота, і полював на поверхні води, як це роблять сучасні чайки.<br>
<img border=0 src="i_128.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гесперорніс та іхтіорніс<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Обидва роди птахів жили зграями і влаштовували великі пташині базари.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Проте птахи птахами (до них, точніше до проблеми зв’язку динозаврів з птахами, ми ще повернемося), а зараз звернемо увагу на «несправжніх птахів», які жили поряд з динозаврами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наприкінці юри з’явився археоптерикс, що в перекладі з давньогрецької означає «давньокрил». Це була невеличка істота – трохи більша за голуба, яка навіть літала ще не дуже добре. Але археоптерикси вправно повзали по деревах, бо мали на крилах пазурі. Та найголовнішим було те, що в них росло справжнє пір’я, щоправда невідомого кольору. Це й примусило учених віднести його до птахів. Сприяли цьому і деякі інші факти. Наприклад, у Південній Америці живе птах гоацин, який квакає, мов жаба. У його пташенят на крилах є кігтики, і вони повзають по гілках, хапаючись за них і крильми і ногами, як «давньокрил».<br>
<img border=0 src="i_129.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Археоптерикс на верхівці дерева (реконструкція)<br>
<br><img border=0 src="i_130.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мешканець сучасних тропічних лісів – гоацин, його пташенята мають, як археоптерикс, кігті на крилах<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Довгий час вчені вважали археоптерикса предкомптахів, тому й називали першоптахом. Проте зараз вони дійшли іншого висновку і розглядають археоптериксів як окрему гілку розвитку ящерів, яка за багатьма ознаками наближається до птахів. Щоправда, дехто вважає його тераподом, тобто звіроногим ящером. Мабуть, таким він і був. Проте залишимо цю суперечку вченим, а самі запам’ятаємо, що археоптерикс не є предком птахів. Давайте краще просто з ним познайомимося. І не тільки з ним, а й зі змінами поглядів на його місце у розвитку тваринного світу в цілому.<br>
<img border=0 src="i_131.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пташеня гоацина та будова його крила (внизу)<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;По-перше, заглибимося в історію. Вперше рештки археоптерикса було знайдено ще в 1855 р. в Баварії. Їх передали до музею в Гарлемі і забули. Аж у 1972 р. на них звернули увагу і ототожнили з уже відомим археоптериксом. Перша знахідка не привернула до себе уваги, тому що у викопному шарі не збереглося пір’я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зовсім інакше склалася доля іншої знахідки. Неподалік від першої знахідки 1860 року виявили відбиток пера. Його фотографія широко друкувалася по всьому світові. А ще через рік було виявлено цілий кістяк із пір’ям.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це викликало сенсацію не лише в науковому світі, а й середширокого загалу, бо на той час багато людей цікавилося природничими науками. Ще б пак, зацікавитися було чим! Тогочасна наука вважала, що птахи виникли лише наприкінці ери динозаврів. А тут такий надзвичайний факт: форма й розташування окремих пір’їн дивної істоти збігалися з їх розташуванням у сучасних птахів. Це доводило, що давній птах умів літати. Захоплені вчені оголосили, що знайдено першоптаха, і довгий час ця версія мандрувала по всіх популярних книжках, розповідалася на шкільних уроках, викладалася в університетах. Не забута вона й досі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але дослідники не могли не звернути увагу на те, що скелет «першоптаха» зовсім не схожий на пташиний. У істоти був довгий хвіст, який нагадував динозавра, проте була відсутня коротка пташина гузка. Хвіст складався з 20 хребців, зовсім як у ящірки і мав рівно стільки ж пар пір’їн, за кількістю хребців. У неї не існувало дзьоба, який був притаманний багатьом тваринам, навіть динозаврам. Замість нього на вузьких, як у ящірки, щелепах росли зуби, яких не буває у птахів, але вони є у ящірок. Голова була покрита лускою. На кінцях крил містилися три пальці, які закінчувалися кігтями. Кістки були важкими, бо не мали порожнин, як у птахів. Були й інші відмінності, які робили археоптерикса більше схожим на маленького динозавра. По суті, лише окремі риси нагадували пташині. Якби не було пір’я, мабуть взагалі нікому не спало б на думку, що істота є пташиним предком. Отже, пошуки тривають. Даних стає дедалі більше. І можливо, таємницю походження птахів буде незабаром розкрито.<br>
<img border=0 src="i_132.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відбиток археоптерикса з пір’яним покривом<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;В останні роки все більше науковців схиляються до думки, що птахи є нащадками якихось дрібних хижих динозаврів, котрі мали довгі передні кінцівки. На цьому особливо наполягає американський вчений Джон Осборн, який звертає увагу наукової спільноти на велику схожість передніх кінцівок «довгоруких» динозаврів-хижаків з передніми кінцівками археоптерикса. Але він вважає, що предками птахів могли бути лише динозаври, які бігали. Вони буцімто під час швидкого бігу спочатку спурхували, а пізніше навчилися літати. А російський вчений Л. П. Татаринов вважав, що найбільшу подібність до птахів мають целурозаври, які, до речі, були сучасниками відомих юрських та крейдяних птахів. А справжні предки птахів, на його думку, відокремилися від найпримітивніших хижих динозаврів кінця тріасу і початку юри, а можливо, від спільних предків хижих динозаврів і крокодилів. І ще один цікавий факт. Учасник радянсько-монгольської експедиції С. М. Курзанов, який знайшов авімімуса, не розглядає його як імовірного предка птахів. Однак зазначає, що він дуже схожий на птахів. Його відрізняють лише деякі особливості будови хребта і таза. А зовні авімімус дуже нагадує сучасного страуса.<br>
<img border=0 src="i_133.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Голова археоптерикса<br>
<br><img border=0 src="i_134.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Археоптерикс у хащі<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нині відомі лише шість решток археоптерикса, причому всі з Баварії. Вони оцінюються надзвичайно високо. Навіть у XIX столітті Британський музей заплатив за один скелет величезну на той час суму – 700 фунтів стерлінгів. Для порівняння скажемо, що за скелет першого іхтіозавра ним було заплачено лише 29 фунтів стерлінгів.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Усі ці дані наведено в цікавій книжці російського вченого Г. Г. Мартінсона «Що ми знаємо про динозаврів». Вона вийшла російською мовою 1990 року і її можна знайти в бібліотеках. З нею варто ознайомитися. А для тих, хто прочитати її не зможе, повідомимо головне.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Підбиваючи підсумки, Мартінсон звертає увагу читачів на те, що сьогодні існує дві гіпотези щодо походження птахів: від деревних предків, які пурхали з дерева на дерево, та від бігаючих предків, які мешкали на відкритих просторах. Обидві гіпотези викликають нескінченні суперечки, і зараз можна лише сказати, що між деякими групами динозаврів та птахами дуже багато спільних рис.<br>
<img border=0 src="i_135.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Реконструкція авімімуса<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На жаль, нові наукові дані повільно доходять до пересічних людей. Так сталося й у «справі археоптерикса». Хоч минуло вже понад 140 років відтоді, як Європа жадібно читала сенсаційні повідомлення газет і журналів, а в науці з того часу багато чого змінилося, більшість людей навіть тепер, на початку ХХІ століття, живуть старими поглядами і вважають археоптерикса предком птахів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це повчальний приклад того, що в житті все значно складніше. Нові дані змінюють старі погляди. Освіченій людині треба мати це на увазі і обережно сприймати сенсаційні повідомлення, яких зараз дуже багато. Хвацькі журналісти друкують неперевірені, а часом і просто перекручені факти. Існує безліч повідомлень про сенсаційні знахідки динозаврів розміром з багатоповерховий будинок, невідомих предків людини, решток прибульців тощо. Але зазвичай це не має відношення до реальності.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можна стверджувати, що пір’я птахів походить від луски рептилій. Це доводить такий факт. Пір’я курчат, коли вони знаходяться ще в яйці, розвивається з тих самих поверхневих шарів шкіри, що й у ящірок. На початку росту пір’я абсолютно схоже на луску і тільки потім перетворюється на черешки, розростається на кінцях, як віничок, а потім стає справжнім пір’ям.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тепер ще кілька слів про археоптерикса та інших динозаврових сусідів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли археоптерикс літав, то користувався передніми кінцівками як крилами, а коли повзав по деревах, це були його ноги. Харчувався він ящірками і комахами. І мав дуже цінну особливість: якщо пір’я втрачалося (скажімо, хтось його видер), то воно відростало. На відміну від птерозаврів археоптерикс, таким чином, міг жити у хащах, де полював і ховався від ворогів. Це не шкодило його дуже важливому для існування вбранню. Втім, незважаючи на все це археоптерикси дуже скоро вимерли. В усякому разі, в крейдяних відкладеннях їхніх решток не знайдено.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, в динозаврову епоху відбувалася дуже важлива подія – завоювання повітря. Воно йшло у двох напрямах: угору попрямували ящери зі шкіряними перетинками, такі собі мезозойські кажани, а також ящери із пристосуваннями, схожими на крила. Птерозаври та їхні родичі вимерли, не залишивши нащадків. А птахоподібні перетворилися на справжніх птахів і заполонили повітря. Але водночас на землі відбувався інший важливий процес. Там з’явилися нові істоти – ссавці, які докорінно відрізнялися від динозаврів.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Новосели-переможці<br></h3><img border=0 src="i_136.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Більшість вчених вважає, що у тріасовому періоді вперше на Землі з’явилися ящери, які мали постійну температуру тіла і скоріше за все жили у прохолодних поясах планети. Це було дуже важливе досягнення, бо холоднокровні істоти, до яких належать амфібії та рептилії, неабияк залежать від температури води або повітря. Чим вище температура, тим швидше вони рухаються. А під час холоду, навпаки, стають малорухливими або й зовсім дубіють. При цьому ритм серця теж уповільнюється, повільніше струмує кров. От деякі рептилії і спромоглися пристосуватися до прохолодного клімату й стали теплокровними ссавцями. Вони не боялися різких температурних коливань і були краще за ящерів пристосовані до життя в нових, суворіших умовах.<br>
<img border=0 src="i_137.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Реконструкція дицинодонта листрозавра<br>
<br><img border=0 src="i_138.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скелет дицинодонта листрозавра<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Предками ссавців були тероморфи – звіроподібні рептилії, кровні попередники яких майже невідомі. Вони переважалиінших істот за кількістю й різноманітністю у перму. Серед них були дейноцефали («жахливоголові»), дицинодонти («двоіклові»), тероцефали («собакоголові») та цинодонти («собакозубі»). Остання група представлена дрібними порівняно з іншими істотами і була найпрогресивнішою з гілок тероморфів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вже в тріасі у цинодонтів з’явилися риси, притаманні ссавцям. Серед них найвідомішою є двінія, рештки якої знайдено на Північній Двіні. Вона була вже дуже схожа на ссавця, навіть мала густий смух. Проте мозок у неї був малий, в 10–12 разів менший за мозок сучасного ссавця відповідного розміру.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На жаль, від найперших, тріасових і юрських звірів здебільшого залишилися тільки уламки щелеп і окремі зуби. Перші знахідки окремих кісток ссавців порадували дослідників ще на початку XIX століття. Вчені були вражені, бо існувала думка, що у відкладеннях, де було знайдено кістки, ссавців просто не могло бути, адже вони з’явилися значно пізніше. Вважалося, що динозаври і ссавці ніколи не зустрічалися. Але ось кістки потрапили до рук Жоржа Кюв’є, який своїм авторитетом розвіяв сумніви і довів, що знайдені рештки належать саме ссавцям. Пізніше такого ж висновку дійшов Річард Оуен. А зі збільшенням кількості знахідок стало зрозумілим, що ссавці вже існували у тріасовому, юрському та крейдяному періодах, тобто в епоху динозаврів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Саме в тріасових відкладеннях у штаті Віргінія (США) ще на початку минулого століття американські вчені знайшли щелепу, яка безперечно належала ссавцю. Цю тварину назвали дроматерієм. Потім у крейдяних нашаруваннях Монголії 1925 року відкопали велику кількість черепів давніх ссавців і завдяки цьому зробили певні висновки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Виявилося, що всі перші ссавці були маленькими тваринками, не більшими за пацюка, з гострою мордочкою. Вони харчувалися комахами, бо мали дрібні, але гострі зубки. Жили на землі, але можливо, вміли лазити по деревах. Таким, наприклад, був близький родич дроматерія, птилодус, який жив у крейдяному періоді.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ще був дельтаридій – маленька тваринка з довгим хоботком, як у землерийки, зручним для пошуку комах та личинок. Схожий на нього заламбдолестесмешкав на болотах.<br>
<img border=0 src="i_139.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Реконструкція двінії<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перші ссавці проіснували недовго – більшість вимерла разом з динозаврами до початку кайнозою. Проте деякі з них ще до початку крейди сформували три групи: комахоїдних, хижаків і предків копитних. Але хто з них дав початок великому вибуху в еволюції ссавців у кайнозої, нам поки ще достеменно невідомо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можливо, це були еутерії,відомі з початку крейдяного періоду. Саме від них, як стверджує більшість вчених, у кайнозої почали формуватися головні стовбури майбутнього дерева розвитку ссавців: комахоїдні, хижаки, копитні, хоботні та ін. А за часів динозаврів усі крейдяні ссавці були однаково дрібними і зовнішністю та будовою кістяків схожими один на одного.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Протягом усього мезозойського періоду ссавці розмірами не перевищували бобра. На те були свої причини. А їх наслідки суперечать твердженням деяких учених про те, що маленькі ссавці стали однією з причин вимирання динозаврів, бо поїдали їхні яйця і полювали на молодь динозаврів. Але досить згадати турботливих батьків – цератопсів та гадрозаврів, які пильно стежили за своїми гніздами. Хоча б вони мали вижити, якщо ссавці справді були причиною загибелі своїх грізних сусідів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скоріше за все події розвивалися зовсім не так. Саме загибель динозаврів дозволила ссавцям заполонити землю. А в епоху динозаврів чітко панував принцип: якщо хочеш вижити – не висувайся. Саме тому перші ссавці були такими маленькими. Доки вони залишалися такими, їх не помічали, їм було легко сховатися в дрібні ущелинки, звідки динозаври не могли їх дістати.<br>
<img border=0 src="i_140.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щелепа дроматерія<br>
<br><img border=0 src="i_141.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Рештки заламбдолестеса<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Проте грізні володарі мезозою відійшли в небуття і залишили ще одне питання: «Що стало причиною загибелі динозаврів?»<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одяг, товстіший за шкіру слона<br></h3><img border=0 src="i_142.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вам уже відомо, що м’які тканини викопних істот поступово розчинялися, а кам’яніли лише тверді рештки. Саме тому на скелетах динозаврів не залишилося ані шматочка шкіри. Та вчені таки дізналися, якою вона була. На прилеглих породах деінде залишилися її відбитки. Єдине, що зовсім невідомо, – якого вона була кольору. Згадайте, що всі окам’янілості мають колір мінералів, відтак кольорові зображення динозаврів є просто вигадками художників.<br>
<img border=0 src="i_143.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відбитки шкіри динозавра<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гадають, що шкіра динозаврів нагадувала шкіру черепах, крокодилів та ящірок, тільки була значно товстішою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наприклад, невеличкий відбиток шкіряного шматочка було знайдено під час розкопок скелета анатозавра – качкового ящера. Вона була гладкою, сухою і міцною, а поміжм’якими складками вирізнялися ділянки товстішої, ороговілої шкіри. Під цими ділянками містилися невеликі кісткові пластинки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Аналогічні пластинки мали вже предки динозаврів та їхні родичі крокодили. Можливо, саме такий тип шкіри був найпоширенішим серед динозаврів. Недарма панцирні динозаври носили на собі справжню броню та списи, товщина яких досягала п’яти сантиметрів. А зверху озброєння було вкрите шаром ороговілої шкіри, схожим на плиткову мозаїку, який підсилював ці форми, створюючи товсті гостроверхі роги та горбочки.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Яєчко з секретом<br></h3><img border=0 src="i_144.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Науці давно відомо, що динозаври розмножувалися яйцями, так само, як черепахи й крокодили. На жаль, ще й досі важко встановити, якому саме видові динозаврів належать ті чи інші яйця. Навіть якщо поряд із ними знайдено скелет якогось динозавра, не можна з певністю стверджувати, що вони належать саме йому. Та деякі висновки вчені все ж таки зробили, хоча на це було витрачено багато часу і енергії.<br>
<img border=0 src="i_145.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кладки яєць протоцератопса<br>
<br><img border=0 src="i_146.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кладки яєць зауроподового (вверху) та качконосого (унизу) динозаврів<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перші знахідки динозаврових яєць виявлено на півдні Європи, в юрських відкладеннях Португалії. Вони мали форму овала, довжина якого сягала 20 см, а діаметр – 12,5 см. Їх умовно віднесли до групи птахотазових динозаврів. Потім у Франції розкопали великі круглі яйця, які, знов-таки умовно, віднесли до зауроподів, а трохи пізніше такі ж самі яйця знайшли в Китаї, Бразилії та Східній Африці.<br>
<img border=0 src="i_147.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цератозавр та стегозаври<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Франція виявилася дуже багатою на знахідки динозаврових яєць. Подальші пошуки тут дали кілька сотень екземплярів, які 70 млн років тому під час повені були поховані під шаром піску та мулу. Серед них були яйця різних типів. Найбільші мали круглу форму і діаметр 24 см. Вони вміщували до 3,5 л рідини. В одному з гнізд, яке, на жаль, збереглося лише частково, знайшли 12 яєць, які, можливо, належали гіпселатозавру. Велетенське гніздо мало глибину 0,7 метра, а ширину – 1 метр.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нарешті у двадцяті роки минулого століття в пустелі Гобі (Монголія) учасники Центральноазійскої експедиції Американського музею природничої історії знайшли велику кількість яєць та їх шкаралупу. Цікаво, що вони були розміщені у дуже незвичний спосіб: віяловими кладками по 30 яєць у кожній. При цьому яйця були розташовані у три шари один над одним. Ця знахідка стала сенсаційною, і до пустелі Гобі рушило кілька експедицій, які добре попрацювали і з’ясували дуже багато цікавого.<br>
<img border=0 src="i_148.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Яйця цератопсів<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Серед науковців ще довго точилися суперечки щодо походження монгольських кладок яєць. Деякі вчені припускали, що вони належать черепахам, адже яйця не були схожі на знайдені раніше. Формою вони нагадували огірки 10–15 см завдовжки. Нарешті прихильники динозаврової точки зору перемогли і віднесли знахідку до протоцератопсів. Саме 'їх скелети були знайдені поблизу.<br>
<img border=0 src="i_149.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Схема гнізд різних динозаврів<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Різні експедиції продовжували знаходити в Гобі динозаврові кладки і шкаралупу огіркоподібних яєць. Тривалий час вважалося, що інших зразків Монголія дати не може. Проте в 1968 р. учасники спільної радянсько-монгольської експедиції в Північній Гобі випадково натрапили на дивовижні кулі, покриті піщаною плівкою. Коли їх очистили від породи, стало ясно, що це яйця, схожі на страусові. Виникло припущення, що вони можуть належати динозаврам. І знову почалися ретельні пошуки, в результаті яких були знайдені цілі кладки яєць по 10–12 см діаметром. Одне таке яйце вміщувало до 1,5 л рідини. Привертала увагу міцність вапнякової шкаралупи – вона мала товщину майже 2,5 см.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наступного року в Гобі знайшли просто унікальну скам’янілість – цілу кладку яєць із фрагментами ембріонів. У яйцях збереглися дрібні кісточки і маленькі пазурі. Стало зрозуміло, що яйця належать динозаврам, причому явно хижим. Вони були дуже схожі на яйця, які знайшли французькі дослідники. Так було доведено, що ті помилилися, приписавши їх протоцератопсам, що, як відомо, були травоїдними.<br>
<img border=0 src="i_150.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Окам’янілі яйця динозаврів<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Знахідки радянсько-монгольської експедиції були передані до музеїв Улан-Батора й Санкт-Петербурга, де вони демонструються і нині. А вчені добре попрацювали над ними.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На місцях знахідок поряд із яйцями знаходили кістки динозаврів, крокодилів і черепах. Остаточний висновок щодо їх належності, за винятком тих, що мали ембріони, можна було зробити лише на підставі вивчення мікроструктури яєчної шкаралупи, яка належить різним групам плазунів і птахів. Після ретельних порівнянь було з’ясовано, що яйця з Гобі суттєво відрізняються від крокодилячих і черепашачих, тобто належать динозаврам. Це підтверджували і їх розміри. В той час не існувало істоти, яка б могла відкладати такі яйця. За структурою шкаралупа динозаврових яєць дуже нагадує шкаралупу пташиних яєць. А от шкаралупа тих самих «піщаних куль», що знайдені радянсько-монгольською експедицією 1968 року, взагалі не схожа на жоден тип яєчної шкаралупи якоїсь із сучасних істот. Таке розмаїття у формах яєць і структурі шкаралупи пояснюється великою кількістю різновидів динозаврів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На цікаві знахідки багата й Північна Америка. В американському штаті Монтана здавна відома ціла колонія динозаврових гнізд. Кожне з них має глибину до 2 м і ширину 1 м. У більшості гнізд лишилася розчавлена яєчна шкаралупа, але в одному вчених чекала сенсаційна знахідка: тут збереглося кілька скелетів динозаврових малят завдовжки від половини до двох метрів. При цьому, якщо орієнтуватися на розмір яєць, при народженні динозаврики могли мати зріст не більше 35 см. Це означає, що деякі динозаври виховували своїх дітей так, як це роблять вищі тварини. Ці качконосі динозаври одержали відповідну назву – майазавра, тобто «материнський ящір». Самки мали вагу близько двох тонн і не могли висиджувати яйця. Очевидно, зародки діставали необхідне тепло від рослинного матеріалу, з якого будувалося гніздо, адже воно виділяло тепло при гнитті.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поряд були розташовані 10 гнізд газелевих динозаврів. Можливо, ними користувалися багато років. Тут знайшли 24 овальних яйця, але маленьких динозавриків не виявилося. Мабуть усі вони покинули гнізда відразу після народження, щоб зібратися в гурт молодняка. На підставі цих знахідок американські науковці дійшли висновку, що в динозаврів існували різні види поведінки щодо потомства, притаманні як тваринам, так і птахам.<br>
<img border=0 src="i_151.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гніздо майазаври (реконструкція)<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У деяких яйцях з Монтани американський палеонтолог Джон Хорнер знайшов кістяки ембріонів гадрозаврів. Їхні зуби ще не мали по краях зазублин, які є у дорослих особин, тому дослідник припустив, що маленькі гадрозаврики не залишали гнізда і батьки вигодовували їх їжею, яку приносили дітлахам.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І ще одна цікава деталь. У гнізді гадрозаврів яйця були акуратно викладені по спіралі, а в центрі містилося яйце, поставлене догори носиком, вертикально. Подібних кладок вчені досі не бачили. І чому динозаври так викладали яйця, теж не здогадалися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Взагалі, динозаврові яйця досі як слід не вивчені і в майбутньому мають відкрити ще багато таємниць поведінки динозаврів та їхнього ставлення до своїх дитинчат.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Сліди слонів Святого Діда»<br></h3><img border=0 src="i_152.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тюркською мовою ця дивна назва звучить як Ходжа-ПільАта. Так називається плато на схилі хребта Кугінтангтау в Таджикистані. Місцеві жителі давно знайшли там величезні сліди і вважали, що їх залишили слони Олександра Македонського, військо якого проходило цими місцями. Насправді сліди належать не слонам, а динозаврам. Мільйони років тому на місці хребта було якесь водоймище, і його берегом пройшло кілька величезних тварин. Сліди швидко застигли, потім їх занесло м’якішими за грунт відкладеннями, і вони скам’яніли. А через мільйони років під впливом вітру та води знову вийшли на поверхню. Там їх і знайшов у 1980 р. палеонтолог Курбан Непесович Аманіязов.<br>
<img border=0 src="i_153.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скам’янілий слід динозавра<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Таких скам’янілих слідів динозаврових ніг відомо дуже багато. Їх знайдено в Європі, Канаді, в штатах Колорадо й Техасі, у пустелі Гобі, в Середній Азії і навіть на Шпіцбергені. Крім того, дуже рідко, але зустрічаються відбитки довгих хвостів динозаврів, які волочилися по землі.<br>
<img border=0 src="i_154.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ці ланцюги слідів залишили динозаври<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Здебільшого сліди динозаврів збереглися там, де на узбережжі були пляжі з м’якої глини. Глина швидко застигала на сонці. Коли об’єм води у водоймищі зростав, вони опинялися під водою, де покривалися відкладеннями, які захищали їх від розмивання.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сліди динозаврів дуже важливі для досліджень. Вивчаючи їх, науковці багато чого дізнаються про розміри динозаврів, про те, як вони рухалися, про спосіб їхнього життя. За цими відомостями можна також робити висновки про те, що колись у нині посушливих місцях були водойми, а також простежити зміни межі між суходолом та водою.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Багато слідів динозаврів знайдено в Середній Азії. Але як не дивно, у тих місцях повністю відсутні скелети ящерів. Напевно, тут не було умов для утворення скам’янілостей.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Саме знахідки скам’янілих слідів дозволили вченим зробити припущення про те, що деякі різновиди динозаврів жили стадами, і розповісти ще багато цікавого з життя ящерів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наприклад, у Техасі в шарі гірських порід знайшли сліди двадцяти динозаврів. Вони йшли паралельно один одному, іноді їхні шляхи схрещувалися. Сліди були різних розмірів, тому вирішили, що там були й молоді тварини, які знаходилися в середині стада.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А на одній плиті у Канаді залишило сліди ще одне стадо динозаврів. Вважають, що це були гадрозаври, бо неподалік виявили і їхні кістки. Рухалися тварини широкою лавиною, а їх малеча йшла позаду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На підставі цих та інших знахідок вчені дійшли висновку, що багато травоїдних динозаврів жили стадами. Але й деякі дрібні хижаки теж прагнули гуртового життя. Вони об’єднувалися у зграї. Це підтверджують сліди 19 целурозаврів, розташовані близько один до одного на невеличкій площі. А от великі карнозаври, як свідчать сліди, віддавали перевагу усамітненому способу життя, бо нікого не боялися. До цього часу знайдено лише поодинокі сліди цих тварин.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Прогулянка парком юрського періоду<br></h3><img border=0 src="i_155.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Давайте трохи пофантазуємо. Уявімо собі, що десь на тропічному острові дійсно зробили Парк юрського періоду, де вчені вивчають поведінку динозаврів, яких пощастило оживити завдяки новим біотехнологіям.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Здебільшого Парк існує не для розваг. Це дуже серйозний експеримент, мета якого полягає у здобутті нових знань та використання їх для потреб людства. Але головним їх завданням є вивчення динозаврів у природних умовах. Проте сюди допускають і екскурсії. Тут створено необхідні умови, щоб запобігти шкоді, яку можуть спричинити динозаври людям, а люди – динозаврам.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Посеред острова височіє вежа, на яку не може злізти жоден ящір, а від птеродактилів її оглядовий майданчик захищений спеціальною сіткою. Туди людей привозять на вертольотах, невеличкими групами. А щоб екскурсанти могли добре бачити все, що діється на острові, на майданчику встановлено потужні підзорні труби.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одного ясного дня ми теж вирушили на екскурсію. Сіли у вертоліт і за годину були на вежі. Екскурсовод розповів нам, які динозаври живуть на острові. Виявилося, що тут мешкають тварини, які в мезозої ніколи не зустрічалися, бо жили в різні періоди. І це теж є частиною експерименту, бо поставлено завдання розселити деяких тварин по інших територіях. Тому важливо знати, як вони реагуватимуть на звірів нашого часу, а ті – на динозаврів. Потім екскурсовод розповів, як користуватися підзорними трубами, і ми почали спостереження.<br>
<img border=0 src="i_156.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Юрський пейзаж<br>
<br><img border=0 src="i_157.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гадрозаври на прогулянці<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На сонці блищало велике озеро з піщаними берегами. А по берегах росли сагові пальми. Екскурсовод розповів, що вони були спеціально висаджені на острові, щоб ящери споживализвичну для них їжу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Першим ми побачили стадо великих рогатих динозаврів і здогадалися, що це зауролофи. Близько двадцяти цих тварин досить жваво рухалися вздовж берега, не звертаючи уваги на прибережну рослинність. Іноді вони опускали голову у воду, потім високо піднімали. Вода стікала по смішних, схожих на качині, мордах тварин. Вони щось ковтали. Проте було зрозуміло, що тварини не голодні, мабуть, просто натрапили на щось смачненьке.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У кінці стада йшли кумедні маленькі динозаврики. Видно було, що вони різного віку, бо дуже відрізнялися зростом, а поводилися, як усі звірята: бігали один за одним, стрибали, хапали дорослих за довгі хвости, а ті зовсім не звертали на це уваги. Найбільший зауролоф, який, ідучи берегом, весь час оглядався навкруги, витягував шию, принюхувався до чогось, а час від часу здіймав голову і, напевне, подавав якісь сигнали. Тоді ті тварини, що відстали, швидко наздоганяли інших.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми запитали, куди це так цілеспрямовано йдуть зауролофи. Нам пояснили, що тварини прямують до місця гніздування. Трохи далі на березі існує ціле містечко, де вони й живуть. А ця група ходила пастися на луки, які розташовані на північ від озера. Там є м’яка трава, яку дуже полюбляє малеча. Для неї жорстке листя пальм та гілки ще «не по зубах». Та й дотягнутися до них важко. Щодня самці виводять їх пасти туди, де є м’яка трава або водорості. Найчастіше вони пасуться у воді, бо там безпечніше. А найменшим їжу приносять дорослі, пережовують її, а потім згодовують дітям, зовсім як деякі сучасні птахи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зауролофи обминули групу величезних тварин з довгими шиями і хвостами і зникли в лісі. Ми зрозуміли, що гіганти були зауроподами, але якими саме, здалека роздивитися було важко. Тільки коли одна з тварин повернулася боком, ми з’ясували, що це брахіоподи. Про це свідчили передні ноги, які були значно довші за задні. Брахіоподів було п’ятеро. Причому один з них, найменший, явно був дитиною. Він постійно намагався відійти від інших, які прагнули триматися ближче один до одного.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Брахіоподи не помічали, що неподалік від них стоїть тарбозавр. Ми теж не помітили, звідки він узявся. Підкрастися хижак точно не міг, бо дерева, за якими він знаходився, були нижчі за нього. А припасти до землі тварина теж не могла, бо звестися без шуму не дозволяли маленькі рученята, не здатні утримати його важке тіло. Проте він стояв за сотню метрів від гігантів, які мирно общипували крони пальм. Поза чудовиська була якась незвична. Здавалося, що тварина намагається стати на задні ноги, щоб краще бачити, і ще не закінчила цього руху. Навіть ведмідь дибки стояв би пряміше за неї. Спина тварини йшла навскіс. Важка голова схилилася додолу. Якби не хвіст, вона, мабуть, переважила б і щелепи стукнулися об землю. Хижак повільно хитав головоюз боку в бік і трохи поводив хвостом, майже як кішка, яка стереже мишу біля нори.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Раптом хижак зірвався з місця. Він рухався чудернацькими стрибками, а хвіст тримав так, щоб той не торкався землі. Було добре видно, як хвіст гойдається з боку на бік при змінах напрямку. Тарбозавр намагався відрізати молодого брахіопода від води, але це йому не вдалося. Один з великих брахіоподів закричав так гучно, що почули аж ми на вежі, і велетні кинулися у воду. Від руху їх масивних тіл вода спочатку відступила від берега, а потім, вертаючись на місце, утворила велику хвилю, яка обдала тарбозавра з ніг до голови. Той відступив, розуміючи, що у воді дістати здобич він не зможе. Там, де знаходилися брахіозаври, було глибоко, а плавати хижак через недорозвинені передні лапи звичайно ж не вмів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Залишившись без обіду, тарбозавр попрямував до пагорбів, на південь від озера. По дорозі він натрапив на якогось анкілозавра, який нерухомо стояв на зовсім відкритому місці. Він аніскільки не боявся небезпечного велетня, тільки притиснувся до землі і, напевне, шипів або гарчав, нам було видно роззявлену пащу. Хвіст тварини, покритий великими шишкоподібними пластинами, гойдався, на його кінці були помітні якісь нарости і велика ость. Анкілозавр усім своїм виглядом показував, що вдарить ним, якщо хижак накинеться. Але тарбозавру не бракувало досвіду. Він навіть не глянув на анкілозавра і попрямував далі.<br>
<img border=0 src="i_158.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Таброзавр<br>
<br><img border=0 src="i_159.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Процератопси<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;За пагорбом у низині паслося стадо цератопсів, що були схожі на великих кабанів з комірами на шиї. Хижак принюхався і рушив у той бік. Тепер він ішов повільно, обережно ступаючи. Напевне, його не було чути. Ми здогадалися, що він непомітно підкрадався до цератопсів, зайнятих своєю їжею.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Затримуватися хижак не став. Наблизившись, він відразу стрімко кинувся уперед і схопив одного з велетнів. Спочатку він сильно штовхнув його головою. Від цього тварина відлетіла метрів на три і перевернулася майже на спину, а тарбозавр, не припиняючи руху вперед, схопив її за живіт і високо підняв, міцно утримуючи жертву в зубах. Цератопс два-три рази смикнувся і потім більше не рухався.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але хижакові знов не пощастило. З вершини пагорба до нього наближався тираннозавр, якому сподобалася здобич тарбозавра. Він швидко прямував до нього та безперервно і гучно ревів. Тарбозавр трохи відступив, роззявив пащу, а потім посунувся вперед. Здавалося, от-от велетні схопляться у смертельній сутичці. Але тарбозавр не прагнув напасти, а просто лякав супротивника. Однак тираннозавр не відступив. Він був більший. Тому тарбозавр почав повільно відступати. Він задкував, не повертаючись до супротивника спиною, і зробив це тільки тоді, коли тираннозавр почав їсти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми були трохи розчаровані. Так хотілося побачити бій між хижими динозаврами, як у фільмах. Та екскурсовод пояснив, що це просто неможливо. Вчені жодного разу не знайшли кісток, які б свідчили про такі факти. Не виявлено їх і в Парку. А якщо вчені знаходили скелети динозаврів, які вбили один одного, то це траплялося, коли один з них був травоїдний, а інший – м’ясоїдний. А в сутичці між тираннозавром і тарбозавром необов’язково поле битви мало залишитися за переможцем. Тарбозавр аніскілечки не слабший за того, навпаки – череп у нього більший, а щелепи міцніші. Простов даному випадку тарбозавр опинився на території, де зазвичай полює тираннозавр, і змушений був відступити, бо зайшов на чужу землю і почувався невпевнено.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тепер нам стало цікаво, чи зможе один з «найжахливіших ящерів» сьогодні наїстися. Виявляється, що він не такий уже й страшний для травоїдів мисливець, якщо двічі не зміг дістати харч на обід, а втретє поступився здобиччю іншому.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Залишивши тираннозавра доїдати цератопса, ми знов почали спостерігати за тарбозавром, який вийшов на рівнину. Раптом ми побачили, що прямо на нього шалено скачуть якісь істоти, схожі на великих страусів. Вони явно були налякані чимось і неслися навмання. Не побачили вони й того, хто стоїть на їхньому шляху. Миттєвим рухом голови тарбозавр схопив найближчого целурозавра, – ми не роздивилися тільки, до якого виду він належить, – і почав їсти. Тепер йому ніхто не заважав.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми теж дали йому спокій і подивилися туди, де залишили тираннозавра. Але його вже не було. На цьому місці копирсалося кілька двоногих дрібних ящерів, які доїдали залишки чужого обіду. Ми зрозуміли, що це падальники орнітолести. Видовище було не дуже приємним. Вони шалено відштовхували один одного, дряпалися й билися, водночас нагадуючи і жадібних кішок, і курей, яким кинули жменю зерна. А вузькі скривавлені морди були схожі на дзьоби страусів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Часу нам залишалося небагато, тому було вирішено подивитися «базар птеродактилів». Оператор збільшив потужність підзорної труби, бо місце гніздування летючих ящерів знаходилося на самому краю острова.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це була велика сіра скеля, помітна здалеку. Її густою хмарою оповив якийсь морок. Та коли ми зазирнули в трубу, то побачили, що хмара складається із сотні невеличких істот, які кружляють у повітрі. А ще більше істот, які дуже нагадували грифів, сиділо на камінні. Нам пояснили, що це самиці на гніздах. А в повітрі літають самці, які приносять майбутнім матерям їжу. Трохи пізніше, коли виведуться «пташенята», батьки разом годуватимуть їх.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але кілька птеродактилів не були зайняті висиджуванням «пташенят». Вони штовхалися на невеличкому узвишші і сварилися. Нараз один з них довгим дзьобом схопив за крило сусіда. Той різко вирвався, але крило безсило повисло, адже було розірване майже навпіл. Екскурсовод зойкнула. Адже птеродактиль тепер скоріше за все загине, бо шкіра ніколи не заросте і він помре від голоду. Терміново зателефонували черговому, щоб той зв’язався з лікарем. У таких випадках на скелю відправляють мисливців, які відловлюють хворих. Нашому птеродактилю тепер спробують зробити операцію. Можливо, він і одужає.<br>
<img border=0 src="i_160.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Птеродактилі<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Все, що ми побачили, було так цікаво! Але все колись закінчується. Час екскурсії був вичерпаний. Ми знову сіли у вертоліт і залишили острів. Проте кожен мріяв ще раз повернутися сюди. Можливо, тоді буде ще цікавіше, бо планується поповнити сім’ю Парку новими жителями, клони яких уже вирощують у лабораторії. А про те, що таке клон, ви дізнаєтесь із заключної глави «Живі динозаври – фантастика чи реальність?».<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чому вони вимерли?<br></h3><img border=0 src="i_161.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наприкінці мезозойської ери, приблизно 65 млн років тому, всі динозаври вимерли. В кайнозойських відкладеннях їх решток немає, тому палеонтологи визначають шари першого з періодів кайнозою – палеогенового – за відсутністю в них скам’янілих решток колишніх царів земного суходолу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чому ж так сталося? Це питання дуже цікавить не тільки палеонтологів, а й пересічних людей. Ця загадка, нарівні з космічними прибульцями і таємницею Атлантиди, стала однією з найпопулярніших тем телевізійних програм про надзвичайні події, жваво обговорюється на сторінках Інтернету й час від часу висвітлюється в газетах і журналах. На жаль, більша частина цієї інформації дуже далека від популяризації наукових поглядів. У кращому разі автори намагаються просто розважити аудиторію чимось «цікавеньким», у гіршому – мають на меті збільшення продажу періодичних видань, підвищення рейтингу телевізійних програм та активізацію відвідувань сайтів. Ми ж люди серйозні, тому хочемо дізнатися, що кажуть з цього приводу науковці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Проблемою зникнення динозаврів займалися від початку їх наукового вивчення. Але вирішити її однозначно виявилося завданням надто складним. З цього приводу надруковано безліч статей і висловлено сотні гіпотез.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За період існування палеонтології відомо понад 100 різних теорій щодо причин зникнення динозаврів, проте переважна більшість не витримала перевірки фактичними даними. Зараз теорій теж багато, але умовно їх можна поділити на два діаметрально протилежні погляди. Згідно з одним із них причина зникнення полягає в якійсь всепланетній або навіть космічній катастрофі. Згідно з другим поглядом динозаври зникли через поступові і природні зміни довкілля, до яких вони не зуміли пристосуватися. Почнемо з катастроф.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найновішою і найпопулярнішою зараз є гіпотеза про вплив космічних факторів на Землю, зокрема посилення космічної радіації. Буцімто наприкінці мезозою планета піддалася інтенсивному космічному опромінюванню, внаслідок чого посилення радіоактивного фону призвело до загибелі динозаврів. На підтримку цієї думки наводять факти підвищеної радіоактивності динозаврових кісток. Насправді ж радіоактивними є далеко не всі кістки того періоду. А радіоактивність інших залежить від місцевого фону. Ділянки з підвищеною радіацією знаходять не лише в мезозойських відкладеннях. Є вони і в попередніх геохронологічних ерах. Зараз точно доведено, що радіоактивність викопних решток залежить від радіоактивності прилеглих порід. Відтак цю гіпотезу не можна вважати достовірною.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Професор Ганс-Йорг Фар і його колеги Хорст Фіхтнер та Клаус Шерер стверджують, що кожні 60 млн років Сонячна система зіштовхується з хмарами космічного пилу. І тоді до верхніх шарів атмосфери потрапляє величезна кількість заряджених частинок, навколо яких починається інтенсивна конденсація водяної пари, що сприяє утворенню величезних хмар. Вони затьмарюють небо і не пропускають сонячне проміння до земної поверхні. Німецькі вчені не виключають, що подібна зміна клімату є однією з причин вимирання динозаврів наприкінці крейди.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Провідні канадські вчені Дейл Рассел і Текер Уоллес пояснюють загибель динозаврів різким підвищенням радіації на Землі у зв’язку з вибухом близької до планети суперзірки. Вибух нібито викликав сильне космічне випромінювання і зниження температури.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Приводом для такої гіпотези стало твердження видатного російського вченого І. С. Шкловського про спалах супернової зірки в нашій Галактиці. Безперечно, її залишками є так звана Крабоподібна туманність. За підрахунками астрономів, космічне випромінювання досягло Землі в той час, коли вимерли динозаври. Дехто вважає це фатальним фактором для них. Але виникає сумнів: якби таке трапилося, мали б загинути й інші живі істоти. Однак продовжували жити не тільки життєздатніші ссавці, а й рептилії, наприкладчерепахи і крокодили.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Американський вчений Роберт Мюллер стверджує, що Земля зіштовхнулася з якимось космічним тілом, можливо, астероїдом. Вибух підняв в атмосферу величезну кількість пилу, яка затьмарила Сонце. Внаслідок цього почалося похолодання, рослини загинули, а динозаври вимерли від холоду та голоду.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У часописі Chemistry & Industry наведено переконливі аргументи на користь того, що вимирання динозаврів почалося 65 млн років тому, тобто значно раніше гіпотетичного зіштовхнення Землі з астероїдом. Нещодавні розкопки в канадській провінції Альберта, проведені австралійськими палеонтологами, свідчать про те, що за 7 млн років до того почався процес глобального похолодання. В результаті середня температура планети знизилася від 25до 15 градусів. На думку дослідників, внаслідок цього чисельність ящерів скоротилася, а ймовірне падіння якогось космічного тіла лише прискорило цей процес.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можливо, до цієї ідеї вчених підштовхнуло те, що про космічну катастрофутакого характеруговорять вже років з тридцять. А в 1980 р. можливість її була підтверджена відкриттям в Італії та Данії шарів осадових порід кінця мезозою, де зафіксовано підвищений вміст іридію – елемента, який не дуже поширений на Землі, але міститься у великій кількості саме в космічних тілах, наприклад у метеоритах. Потім аналогічні факти було виявлено в інших районах планети, зокрема на півострові Мангишлак у Каспійському морі. Вчені зацікавилися цією аномалією, а дехто навіть підрахував, що для такого вмісту іридію потрібно було, щоб із Землею зіштовхнулося космічне тіло, яке мало діаметр 5-15 км. Це справді могло призвести до глобальної катастрофи і загибелі всього живого. Проте багато тварин на Землі залишилося, хоча було б логічним, якби загинули всі. Крім того, досі не виявлено підвищеного вмісту іридію саме там, де жили динозаври. Зате він виявлений в інших геохронологічних періодах, наприклад у палеогені, коли масової загибелі живих істот не виявлено. Отже, ця гіпотеза цікава, але не доведена.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цікаве підтвердження теорії вимирання динозаврів внаслідок похолодання виявили співробітники музею у французькому місті Ексі, які проводили розкопки гнізд динозаврів на горі Сент-Вікіуар у північній частині Екського басейну. Тут було знайдено велику кількість динозаврових яєць розміром з футбольний м’яч, які тварини відкладали тривалий час. Найстаріші з них мали звичайну шкаралупу, яка майже не відрізнялася від шкаралупи яєць сучасних рептилій. А от яйця, відкладені пізніше, мали деякі відхилення. Численні борозни на них свідчать про те, що процес утворення вапняної шкаралупи в тілі матері відбувався нерівномірно, час від часу навіть припинявся. Таких перерв у розвитку яєць нарахували до семи.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Прес-центр Арізонського університету сповістив про здійснення бурових робіт для пошуку слідів падіння гігантського боліда, який 65 млн років тому, можливо, врізався в Землю в районі півострова Юкатан у Мексиці. Є припущення, що він упав поблизу мексиканського міста Меріда. Роботи фінансуються Сполученими Штатами, Мексикою, Німеччиною, Канадою, Китаєм, Польщею та Японією.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Французькі дослідники пояснюють це або хворобою динозаврів, або коливаннями температури в атмосфері. Можливо, під час сильних нетривалих похолодань, які були коротшими за термін формування шкаралупи, ящери впадалиу сплячку, і в цей період формування шкаралупи припинялося. Коли ж наставало потепління, процес відновлювався. Дослідники висунули припущення, що деякі тварини взагалі не прокидалися, а відкладені яйця гинули без тепла. Можливо й таке, що у малят не вистачало сили розбити надто товсту шкаралупу і вони вмирали від нестачі повітря.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Серед причин загибелі динозаврів називають також зменшення кисню в складі атмосфери. Але цей факт теж досі не доведено. Адже на Землі продовжували існування інші тварини, котрим кисень був так само необхідний.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Багато пишуть про зміни в рослинному царстві планети, які нібито сприяли загибелі динозаврів. Саме на межі міжкрейдою і палеогеном відбулась найбільша в історії перебудова рослинного покриву планети. Дедалі більшого поширення набували квіткові та злакові рослини, а це вимагало зміни всієї системи травлення тварин. До того ж нові рослини були багаті на алкалоїди. Можливо, динозаври не змогли переорієнтуватися на харчування ними.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дехто з дослідників вважає, що травоїдні могли поступово отруїтися незвичними для них рослинами, характерними для палеогену. А м’ясоїдні динозаври, за цією теорією, зникли внаслідок неухильного зменшення чисельності травоїдів, бо їм не було чим харчуватися. Але й тут є заперечення: зміна характеру рослинності тривала протягом усього крейдяного періоду. Дослідниця Марі Восс-Фукар стверджує, що ніяких різких змін у рослинному світі в той період не відбувалося, що деякі динозаври тоді навіть удосконалювалися. Тому цю гіпотезу теж не можна вважати доведеною.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Існує думка, що причиною зникнення динозаврів стали ссавці. Припускають, що маленькі тваринки спромоглися знищити рослинний покрив, яким харчувалися травоїдні динозаври. Однак наприкінці крейди ссавців було ще небагато. Навряд чи вони, переважно комахоїдні істоти, були в змозі зробити це. Те ж саме стосується і припущення про масове поїдання яєць динозаврів ссавцями. Зараз теж є багато істот, охочих до яєць крокодилів та черепах, проте останні не збираються зникати. Так само й динозаври навряд чи загинули б через «мишей».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як одну з причин вимирання динозаврів називають геологічні зміни. Справді, території сучасних районів Північної Америки, Європи та Середньої Азії на межі мезозою і палеогену змінювалися під впливом моря, що наступало. Проте загибель живих істот у цьому випадку можлива лише на частині суходолу, а не на всій твердій поверхні планети. До того ж зникли не всі тварини, а лише динозаври, амоніти, великі морські рептилії, летючі ящери. Значить, і це не моглоспричинити такі катастрофічні для «жахливих ящерів» наслідків.<br>
<img border=0 src="i_162.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мезозойський пейзаж<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ціла серія припущень існує стосовно нестачі або зайвої кількості деяких елементів у харчуванні динозаврів. Називають нестачу вапна, але ніяких ознак рахітизму в динозаврів, знайдених у відкладеннях кінця крейди, не знайдено. Говорять про передозування якимись шкідливими мікроелементами. Але навряд чи саме наприкінці крейди могли з’явитися такі мікроелементи, яких не було до того часу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Припускають, що динозаври загинули під час епідемії. Однак епідемії такого масштабу науці не відомі. Внаслідок епідемічних захворювань могли загинути окремі роди й види тварин або частина тварин на порівняно невеликій території. У масштабах планети цього відбутися не могло.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Більш вірогідною причиною є еволюційне старіння динозаврів і їх неспроможність пристосуватися до нових умов. Можливо, вони просто зайшли в «глухий кут» еволюції і не змогли вийти з нього. Це було пов’язано і з холоднокровністю «жахливих ящерів», і з надто великими розмірами деяких видів. Недарма в палеогені почали бурхливо розвиватися саме дрібні ссавці. А динозаври поступово вимирали протягом усієї крейди, хоча окремі роди, наприклад гадрозаври і цератопси, жили до самого початку кайнозойської ери.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це припущення підтверджують розкопки. Наприклад, американський вчений Роберт Слоан, який досліджував шари кінця крейди і початку палеогену в штаті Алабама, оприлюднив такі відомості. Найбільше родів рептилій існувало десь 76 млн років тому – відомо 30 родів динозаврів. Упродовж 69 млн років ця кількість зменшилася до 22, а вже через мільйон років їх лишилося 12.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зазначте, що процес, який змальовує Слоан, тривав майже 10 млн років. Безумовно, це дуже невеликий відтинок часу порівняно з історією розвитку земного життя. Але дослідники виявили, що подібні зміни притаманні всьому мезозоюта й іншим геохронологічним періодам. Тому можна погодитися з думкою одного з найвідоміших російських палеонтологів, академіка Л. П. Татаринова про те, що «процес зміни мезозойської біоти [7 - Біота – сукупність видів рослин, тварин та мікроорганізмів, поширених в одному ареалі.] на кайнозойську був тривалим і багатоетапним. Стосовно континентальної біоти можна стверджувати, що він тривав протягом усієї мезозойської ери». Свою позицію вчений розкрив у книжці «Палеонтологія та еволюційне вчення», яка вийшла друком у 1985 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Таким чином, погляди тієї категорії дослідників, які схильні вважати зникнення динозаврів природним еволюційним процесом, зараз виглядають більш імовірними. Динозаври не зникли миттєво. У середньому більшість родів проіснувала до 10 млн років, а частина з багатьма іншими мешканцями мезозою зникла ще у середині цієї ери. Вони вимирали поступово і здебільшого не дожили до кінця крейди. На їх місце прийшли інші, досконаліші різновиди динозаврів. За 120 млн років до палеозою зовсім зникли предки гігантських динозаврів. А панцирні динозаври вимерли на 60 млн років раніше, ніж останні з «жахливих ящерів». Натомість з’явилися пахицефалозаври і цератопси. Вимирання динозаврів скоріше за все було спровоковане порівняно тривалими змінами довкілля. Такі зміни в історії Землі відбувалися і ще відбуватимуться неодноразово. А можливі катастрофи, напевно, прискорили цей процес.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чи існують сучасні динозаври?<br></h3><img border=0 src="i_163.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наука стверджує, що перебування динозаврів на Землі закінчилося 65 млн років тому. Але є люди, які піддають це сумніву. Вони висувають припущення: по-перше, люди зустрічалися з динозаврами, тобто жили одночасно; по-друге, динозаври дожили до наших часів. І намагаються підтвердити свої версії доказами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Для цього звертаються до легенд, казок і навіть до Біблії, посилаючись на Книгу Іова, де йдеться про величезну істоту – бегемота, «який повертає хвостом своїм, як кедром», а ноги в нього, «як мідні труби». Бегемотом, стверджують вони, слід вважати когось із величезних динозаврів, наприклад апатозавра чи диплодока. Виходить, що динозаври ще жили 4 тис. років тому, коли була створена Книга Іова. А летючий змій з Книги Ісайї – це, мабуть, птеродактиль, до речі, зовсім не схожий на змію.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ось опис ще одного біблійного чудовиська, Левіафана. У книзі Іова читаємо: «Коло зубів його – жах. Міцні щити його – велич; вони скріплені начебто міцною печаткою. Один до одного доторкаються близько, так, що й повітря не проходить між ними… З пащі його… скочать вогняні іскри. З ніздрів його виходить дим, начебто з горщика або котла, що кипить. Дихання його – розпечене вугілля, а з пащі виходить полум’я. На шиї його живе сила, а перед ним біжіть жах. Не має на землі подібного до нього, бо він нічого не боїться». Левіафан ототожнювався не лише з крокодилом, а й з велетенським морським чудовиськом. На думку пошуковців, що вивчають історичні свідоцтва про зустрічі людей з викопними тваринами, його опис дуже схожий на іхтіозавра, хоча той вогнем точно не дихав.<br>
<img border=0 src="i_164.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бог та Левіафан. Гравюра Доре<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Виходячи з такої позиції, динозаврами слід вважати всіх легендарних та казкових змієв, починаючи від китайських драконів і кінчаючи слов’янським Змієм Гориничем та драконами, яких убивали славетний Зифрід із давньогерманського епосу «Пісня про Нібелунгів», герої лицарських романів і, звичайно, християнський Святий Георгій.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але куди ж поділися всі ці динозаври, якщо їх не перебили герої романів? Виявляється, що нікуди. «Вони й зараз живуть, тільки вчені ніяк не можуть їх побачити і описати», – говорять прибічники теорії про те, що невелика частина динозаврів живе й досі. А свідчень їхнього існування наводиться сила-силенна. Познайомимося лише з деякими.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найвідомішим з усіх кандидатів у сучасні «живі скам’янілості», безумовно, є славнозвісний (або славнозвісна) Нессі, що начебто живе в шотландському озері Лох-Несс.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Легенди про те, що в цьому озері живе величезний змій, відомі здавна. Схожі легенди існують і про деякі інші озера в Шотландії та Ірландії. Відомі й казки про «водяних коней», які начебто живуть в озерах і можуть перекидатися на людей, щоб затягти необачну жертву у воду. Проте Лох-Нессу пощастило більше інших, завдяки подіям, які відбулися тут на початку XX століття.<br>
<img border=0 src="i_165.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так у XIX cm. зображували біблійних бегемота та Левіафана<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1933 р. інженер А. Пальмер ясного літнього ранку вирішив прогулятися біля озера. Раптом за абсолютної відсутності вітру на поверхні води почали здійматися хвилі. Глянувши на озеро, інженер побачив вир. Потім у цьому місці з глибини піднялася чудернацька істота, яку Пальмер змалював так: «Приблизно за сто метрів від берега я побачив пласку зміїну голову. Обабіч неї рухалися якісь дивовижні вирости, котрі я можу порівняти хіба що зі щупальцями равлика. Паща цієї, схожої на чорну шкаралупу, голови через кожні двадцять секунд то відкривалася, то закривалася – чудовисько, виринувши з глибини, не могло відхекатися. Воно відпочивало в такому положенні близько півгодини, а потім попливло у південно-східному напрямку». Отже, інженер мав доволі часу роздивитися невідому істоту.<br>
<img border=0 src="i_166.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ці фотографії Нессі зроблені у 1977 та 1983 р.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можливо, на цьому б усе й закінчилося. Але протягом наступних тижнів тварину бачило багато інших людей, навіть на березі. При цьому описували її по-різному. Одні бачили головурозміром з автомобільне колесо, інші наполягали на існуванні пишної гриви та хвоста з великими й численними колючками, а дехто стверджував, що чудовисько схоже на величезного черв’яка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цим фактом зацікавилися науковці. Нью-йоркське зоологічне товариство обіцяло премію в сумі 5 тис. фунтів стерлінгів тому, хто спіймає невідому тварину. Циркового антрепренера Мілза навряд чи цікавили наукові проблеми. Проте він пообіцяв успішному мисливцю аж 20 тис. фунтів стерлінгів, сподіваючись потім демонструвати тварину в цирку. Сума винагороди привернула увагу багатьох претендентів. Серед них був навіть відомий мисливець на левів Уїтвел. Багато днів і ночей чергував він на березі, та навіть не побачив тварину і повернувся до Африки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вчені продовжували пошуки, вели спостереження на човнах і з літаків. Але Нессі як у воду провалилася (а де ж іще їй або йому було ховатися?). І тут – знову сенсація. На березі знайшли невідомі сліди, які за розміром могли належати тільки чудовиську. Пошуки знов активізували. А через деякий час стало відомо, що сліди були зроблені якимось жартівником, який зробив їх за допомогою попільниці з ноги бегемота.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відтоді було організовано безліч експедицій до таємничої Нессі. Влаштовували різні пастки, використовували новітні технічні засоби, зокрема батискаф. Але вода в озері не досить прозора для якісної розвідки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чомусь прихильникам існування Нессі ця істота здається плезіозавром. Можливо, тому, що на території Шотландії знайдено рештки цих тварин. Але коли читаєш описи «очевидців», зовні вони дуже мало скидаються на цих тварин. Хоча існує дуже нечітка фотографія, де з води стирчить голова на довгій шиї. Доктор медицини англійка К. Уайт, яка спеціально займалася проблемою лохнеського чудовиська, на підставі розповідей людей, яких розпитували про побачене, змальовує його зовсім інакше. На її думку, Нессі зовні нагадує велетенського черв’яка завдовжки близько 20 м. І рухається вона зовсім не так, як має рухатися плезіозавр, – плаває, вигинаючись усім тілом, але не так, як це роблять змії, а у вертикальному положенні.<br>
<img border=0 src="i_167.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1987 р. для пошуків Hecci були використані катери, які здійснили сканування озера вздовж і впоперек за допомогою потужних локаторів. Ця спроба, як і попередні, не дала нічого<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Прихильники «плезіозаврової» гіпотези також є серед учених-палеонтологів. Доктор Дж. Мак-Ендрюс, який очолював експедицію 1992 р. і вкотре обслідував дно озера, глибина якого сягає 300 м, дійшов висновку, що Нессі може бути тільки плезіозавром. І зараз цих тварин у Лох-Нессі живе не менше п’яти. Незрозуміло тільки, на чому грунтується така думка, адже його експедиція тварини не бачила.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Більш імовірними видаються результати останньої експедиції, яку було здійснено влітку 2003 р. Було заявлено, що Нессі в озері немає. Проте навряд чи місцеві жителі, дуже зацікавлені у прибутку від численних туристів, кожний з яких, перебуваючи в Шотландії, вважає за свій обов’язок «навідати» таємничу істоту, підтримають цю заяву. Напевне, дуже скоро на сторінках преси знову з’являться повідомлення про те, що звіра хтось бачив. Тим більше, що повідомлення про невідомих істот надходять не лише з Лох-Несса. Це передусім шотландські озера Лох-Морар і Лох-Шин. Менш відомі канадські – Похенегамук, Манітоба, Бейкер і Оканоган.<br>
<img border=0 src="i_168.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дракон з китайських народних казок<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;А в нас великої популярності ще років двадцять тому набуло озеро Лабинкир на Оймяконі у Сибіру. Тут теж здавна ходили чутки про якусь велику тварину, що живе в озері. Місцеві жителі, якути, називали його «чортом» і розповідали дивні історії. Як, наприклад, «чорт» кинувся навздогін рибалці. Той встиг побачити, що істота мала темно-сірий колір, велику пащу, а відстань між її очима дорівнювала ширині плота з десяти деревин. А один селянин нібито знайшов на березі щелепу великої тварини із зубами. Казали також, що взимку у кризі утворюються незвичайні ополонки з рівними краями.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дивно, але зустріч із «чортом» відбулася не на Лабинкирі, а на сусідньому озері Ворота. Його бачив начальник геологічної партії В. О. Твердохліб, який надіслав листа до Якутської філії Академії наук СРСР. Сталося це так. 30 липня 1953 р. він і технік Б. О. Башкатов знаходилися на західному березі озера і побачили на його середині велику тварину. Частина тіла, що була над водою, мала форму овала і нагадувала бочку. Коли істота наблизилася до берега, спостерігачі побачили вузький гребінь на спині, а на голові – дві плями, теж овальної форми, відстань між якими була не менше двох метрів. Потім чудовисько десь за 150 м від берегу пірнуло, здійнявши великі хвилі, і більше не з’являлося.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Обидва озера відвідали шукачі чудовиська, але теж нікого не знайшли. У пресі було надруковано кілька статей, в яких висловлювалося припущення, що то була величезна щука або сом, яких іноді ловлять у сибірських озерах. Іноді такі «рибки» виростають більші за метр. Ясна річ, рептилії і не могли тут жити, бо обидва озера виникли десь 10–12 тис. років тому.<br>
<img border=0 src="i_169.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Китайська святкова процесія з драконом<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не менш загадкові історії розповідають про Африку. Можливо найвідомішим з африканських чудовиськ є «мокеле-мбембе» з Конго. Ще 1913 року уряд Німеччини організував у свої західноафриканські колонії картографічну й геологічну експедицію під керівництвом капітана фон Штейнцу-Лаузнітца. Він першим і довів до відома європейців факт про можливе існування мокеле-мбембе, якого дуже бояться мешканці тропічних лісів Конго і Камеруну. При цьому розповіді тубільців про зовнішність невідомої тварини були схожі. Ось що писав фон Штейн: «Тварина сіро-брунатна, з гладкою шкірою, на зріст зі слона або гіпопотама. В неї дуже довга і гнучка шия і начебто лише один зуб, але дуже довгий. Дехто каже, що це не зуб, а ріг. Хвіст довгий і м’язистий, як у крокодила. Стверджують, що до неї небезпечно наближатися на човнах: чудовисько перевертає човни і забиває людей, але не їсть їх. Мокеле-мбембе живе в підводних печерах під крутими берегами. Вдень воно вилізає на берег у пошуках їжі. Це травоїдна істота».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На існуванні мокеле-мбембе наполягає і провідний фахівець фауни при міністерстві водного та лісового господарства Народної Республіки Конго Марселен Аньянья. Він заявив: «Так, справді, мені пощастило протягом двадцяти хвилин спостерігати за мокеле-мбембе. З повною відповідальністю можу заявити: тварина існує і не схожа на будь-яку іншу з відомих науці». На підтвердження цих слів Аньянья, як повідомляє Інтернет, демонструє коротенький фільм, знятий на озері Теле, де відбулася зустріч. На жаль тварина знята з відстані приблизно 300 м, тому помітна не дуже добре. Проте можна розгледіти, що шкіра в неї, як і казав Штейн, гладка, вона виблискує на сонці, шия спереду світло-брунатна (знову збігається зі свідченнями фон Штейна), а на потилиці переходить у чорний колір. А на іншому сайті в Інтернеті повідомлялося, що біолог, який сидів у човні, коли тварина з’явилась на поверхні, так перелякався, що не встиг зняти її на плівку. Отже, висновки робіть самі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Аньянья вважає, що озеро Теле не є постійним місцем мешкання чудовиська. Скоріше за все воно лише заходить туди однією з десяти проток, які починаються біля західного берега озера і зникають десь у джунглях. Крім того, воно виходить і на сушу, щоб попоїсти листя рослин «мабонджі» та плодів «маломбо».<br>
<img border=0 src="i_170.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дракон з воріт славнозвісного Вавилона. Деякі вчені вважають, що ця казкова істота змальована з динозавра, який дожив до доби найдавніших цивілізацій Землі десь у нетрях Південно-Східної Африки<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Місцеві жителі розповідають, що крім мокеле-мбембе, в лісах Конго живуть ще «нколі», «маамба» та «мбієлу-мбієлу-мбієлу», які не схожі на будь-яку з відомих науці тварин. Нколі – це потвора 15 м завдовжки, яка живе в підводних печерах під берегом. Маамба – гігантський 80-метровий удав, який мешкає під землею в довгих тунелях. А мбіелу-мбіелу-мбіелу, чия назва перекладається як «декілька в’язанок хмизу», начебто має шкіру з такими зморшками, що нагадує величезну купу хмизу. Ця істота живе в річках і підіймається на поверхню лише тоді, коли немає вітру і вода спокійна, як дзеркало. При наближенні людей вона миттєво пірнає в глибину і більше не з’являється.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Де тут казка, а де правда – розібрати важко. Треба чекати інших повідомлень. Та й не дуже ці істоти нагаду ють динозаврів, так само як і «луквата», що як кажуть, мешкає в районі озера Вікторія і переслідує човни, загрожуючи перевернути їх. Тварину начебто бачив один європеєць, який свідчить, що вона мала велику круглу голову темного кольору.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За свідченням американського спортсмена Бронсона, в цих місцях, на річці Горі, яка впадає в озеро Вікторія, живе ще одна страхітлива істота – «дингонек», схожий на динозавра. Один з мисливців розповів йому, що зустрівся з великою твариною близько 4,5 м завдовжки. В неї була величезна плямиста голова, два довгих ікла у пащі, широка і вкрита лускою спина, теж плямиста. Хвіст у тварини був товстим і довгим, а сліди мали чіткі відбитки пазурів, як у рептилій.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У великих болотах долини Нілу, кажуть, є величезні рептилії, яких місцеві жителі звуть «лау». Іноді буцімто знаходили їхні трупи 12–30 м завдовжки. Тварини темно-брунатного кольору мають на голові два відростки. Вночі вони гучно кричать, і тубільці впевнені, що той, хто почує цей крик, скоро помре. Проте лау, на думку тубільців, травоїдні істоти. Вони дуже полюбляють ліани. Ховаються нібито у печерах, які риють у крутих берегах річок. Тіло лау нагадує слоняче, з товстими й короткими ногами, але довгим хвостом. Шия теж довга та гнучка.<br>
<img border=0 src="i_171.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Барельєф з історією Іови<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Німецькі та південноафриканські дослідники проводять спільну наукову експедицію з вивчення целакантів. Донедавна вважалося, що ця кистепера риба вимерла. Але в 1938 р. рибалки спіймали її в сіті біля берегів Південної Африки. Відтоді пощастило здобути лише кілька десятків цих дуже рідкісних риб. Дослідники скористалися спеціальною субмариною, яка може занурюватися на глибину до 400 м. Їм вдалося помітити одну з риб ультразвуковим датчиком для спостереження за маршрутами риб під водою, а за допомогою маніпулятора, який управляється дистанційно, отримати декілька лусок для подальшого вивчення.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кажуть, що дослідники показували місцевим жителям малюнки з зображеннями апатозаврів і диплодоків, а ті сказали, що це – лау. Вчені теж схильні вважати, що ці істоти нагадують зауроподів. Проте, за свідченнями тубільців, сліди цих істот мають три пальці, а у зауроподів їх було п’ять.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пошуки лау 1980 року здійснив американський дослідник Рой П. Макал. Одного разу під час перебування на болотах учасники експедиції, які пливли у човні, ледь не перекинулися внаслідок сильної хвилі, яку не міг зробити ані бегемот, ані крокодил. Хто це був, вони так і не дізналися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Знайти лау, як і інших «динозаврів» Африки, досі нікому не вдалося. У 1986 і 1992 рр. було здійснено ще дві британські експедиції – «Операція Конго» та «Операція Конго-2», під керівництвом Білла Гіббсона. Вони були в місцях можливого існування лау і намагалися знайти таємничих тварин. Але всі їхні зусилля виявилися марними.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;В Африці, за свідченнями місцевих жителів, існує ще багато невідомих тварин, яких з великою натяжкою можна вважати схожими на динозаврів. Це «бадігуї», «амалі», «ньюмала», «ліпата» «аїлалі», «баді-гуї», «нгакоула-нгоу» і, нарешті, ящероподібний «водяний лев» Центральної Африки «чипекве» – пожирач бегемотів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про нього стало відомо ще в 1932 р., коли мисливець А. Хоглер повернувся з п’ятирічної подорожі по Африці і зробив офіційну заяву про гігантську «ящірку», яка живе в болотах Конго, Анголи та Північної Родезії. За його словами, вона нагадувала величезну ігуану, вагою приблизно 4 т. Хоглер нібито чув про неї від одного німецького вченого і бачив фотокартку, де було зображено чипекве, який їв бегемота. Пізніше з’ясувалося, що ця фотокартка була підробкою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про існування чіпекве також повідомив і відомий своєю порядністю африканський мандрівник Ганс Шомбургк. Ще в 1907 р. на озері Бангвеоло він звернув увагу на те, що у водоймищі зовсім немає бегемотів, дуже характерних для цієї місцевості. На його запитання провідник відповів, що їх поїв чипекве. Через 25 років мандрівник почув те саме і на озері Ділоло, де так само не було бегемотів, а винуватцем називали того ж чипекве.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цим зацікавився відомий власник і організатор зоопарків Карл Гагенбек. Він гадав, що чипекве може бути динозавром, і влаштував спеціальну експедицію, щоб спіймати тварину. На жаль експедиція не зуміла дістатися до Бангвеоло.<br>
<img border=0 src="i_172.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Японське нецке із зображенням дракона<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Динозаврів «знаходять» навіть у Сполучених Штатах Америки. Ще в 1976 р. в американському штаті Південна Кароліна були зафіксовані факти зустрічей з якимись чудовиськами, вкритими зеленою лускою, які нібито живуть у болотах. Вони були близько двох метрів на зріст, пересувалися на задніх кінцівках. Ноги істот мали по три пальці з пазурами. Потім на декілька років про цю сенсацію забули. Проте 29 червня 1988 р. шістнадцятирічний Кріс Девіс зупинився поблизу болота Скей-Ор у районі Бішопсвіля, щоб замінити шину авто. Побачивши чудовисько, він встиг залізти в машину й зачинити дверцята. Схожа на ящера істота намагалася відчинити машину, але не змогла. Тоді вона скочила на дах і залишила там подряпини від зубів та пазурів. Пізніше вона ж намагалася напасти на дорожного робітника Джорджа Холломана. Її також бачила група підлітків, яка проїжджала повз болота. Поліція почала розслідування і знайшла поблизу боліт гігантські сліди. Дивно, але спіймати чудовисько добре озброєні і треновані американські поліцейські так і не змогли.<br>
<img border=0 src="i_173.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Рицарі проти драконів<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Окрім динозаврів, на роль ящерів, які дожили донині, претендують і птерозаври. Здавна відомі розповіді про південноамериканського «курупіру» та африканського «конгамото». З них більш відомий конгамото. Так само, як і лау, конгамото, за повір’ями тубільців, є провісником смерті.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одне з перших повідомлень про цю істоту надійшло від співробітника Британського музею, відомого зоолога Айвена Т. Сендерса, який керував експедицією в Камерун у 1932–1933 роки. Зустріч з конгамото він докладно змалював у нау ковому звіті експедиції. А трапилося таке. Разом з іншим учасником експедиції, Джералдом Расселом, він полював на рідкісних тварин на гірській річці в районі Ассумбо. Підстреливши кажана, він схилився, щоб підняти здобич, коли почув крик Джералда: «Стережися!» Зоолог підвів голову і з переляку пірнув у воду. Прямо на нього летіло якесь чорне створіння розміром з орла. Єдине, що запам’ятав Сендерс, це відкрита паща, повна гострих білих зубів. Потім страховисько повернулося, з криком «шисс-шисс» кинулося тепер уже на Джералда, але коли той упав, спланерувало повз нього і полетіло далі. Коли зоологи запитали у провідників, що це за чорна істота, ті страшенно перелякалися і наполягали на необхідності покинути це місце. Ось тоді й з’ясувалося, що тубільці звуть істоту «конгамото» або «олітау» і вірять: якщо людина її побачить, то скоро помре. Сендерс і Рассел залишилися живими і довели до відома європейців свою пригоду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нові відомості про конгамото привіз англійський письменник, етнограф і антрополог, автор книги «У зачарованій Африці» Френк Мелланд. Він подорожував Північною Родезією, на відстані 2,5 тис. км від Камеруну. Тепер це сучасна територія північно-західної Замбії поблизу кордонів з Анголою та Заїром. Мандрівник розпитував про когамото місцевих жителів, і ті розповіли, що він літає, наче птах, але більше схожий на кажана, не має пір’я. Шкіра в нього гладка, довгий дзьоб озброєний зубами, а розмах крил сягає двох метрів. Коли письменник показав їм малюнок птеродактиля, тубільці з жахом зашепотіли: «Конгамото! Конгамото!», – і розповіли про те саме повір’я, яке чув Сендерс.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Трохи пізніше інший мандрівник, маркіз Шателло, в родезійських болотах Джиунду намагався спіймати ящера, про якого йому розповів місцевий англійський чиновник. Він прямо назвав конгамото птеродактилем, що неймовірно зацікавило маркіза. Проте спроби знайти конгамото наштовхнулися на протидію тубільців. Лише один насмілився сказати мандрівникові, що в болотах справді живе ящір яскраво червоного кольору, проте навіть говорити про нього небезпечно, бо той відкушує людям руки, вуха, носи. А дід того чоловіка помер після того, як побував у болотах. І все ж таки Шателло пішов на болота, довго шукав там ящера, але так і не знайшов. Схожі істоти, за словами місцевих жителів, досі живуть в Анголі, в горах Кенії, в Заїрі, Танзанії. В їх існуванні був упевнений зоолог Дж. Л. Сміт, той самий, який написав книгу про пошуки целаканта – викопної кистеперої риби, що, як вважалося, вимерла, але й зараз живе собі в глибинах океану.<br>
<img border=0 src="i_174.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Полювання на драконів – дубове різьблене панно з англійської церкви<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зустрічі з крилатими ящерами відбувалися і у другій половині ХХ століття, і не тільки в Африці. 30 серпня 1967 р. у Мексиці сторож будівельної ділянки Хосе Падрін бачив гігантське чудовисько з пазурами і величезними крилами. Його розповідь підтверджували відбитки лап з довгими кігтями, які залишила на вологій землі небачена тварина.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зазначимо, що у всіх цих розповідях летюча істота, дійсно, дуже схожа на птерозавра, а неосвічені люди, особливо африканські тубільці, навряд чи могли дізнатися про них і «прикрасити» свої розповіді. Проте ніхто з дослідників не тримав у руках конгамото, а значить і не мав нагоди з’ясувати, чи дійсно очевидці мали справу із невідомою науці твариною або з такою, що вважається вимерлою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще більше різних історій розповідають про «морського змія». Ми не будемо зосереджувати увагу на них, бо динозаври в морях не жили. Скоріше за все, якщо такий змій справді існує, то це не ящір, а невідома науці тварина, яка може існувати в глибинах океану.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про целаканта відомо досить широко. Але дуже мало людей знає, що у 1930 р. датська океанографічна експедиція, яка на кораблі «Діана» вела дослідження в Атлантичному океані, на глибині 350 м виловила личинку гігантського морського вугра, ще невідомого науці. Її довжина сягала близько двох метрів. А доросла тварина, напевно, була в багато разів більшою і могла б стати кандидатом на морського змія. Проте дорослу особу ще не виловили. В усякому разі, згадок про неї ніде немає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На жаль, велика кількість повідомлень про «живих динозаврів» – це бажані, а не дійсні факти. Одна з найскандальніших історій щодо африканських чудовиськ сталася ще 1919 р. В той час у газетах з’явилося повідомлення, що схожа на динозавра істота спочатку напала на інженера, який працював на залізниці у Конго, потім вона зруйнувала кілька селищ і вбила співробітника американської експедиції Смітсонівського інституту. І що нібито цей інститут обіцяв 5 млн доларів тому, хто спіймає або вб’є динозавра. До Африки рушили мисливці, почалася підготовка наукових експедицій. Дійшло до того, що Смітсонівський інститут був змушений публічно оголосити, що в них ніхто не загинув і вони нічого не обіцяли. Інші «свідчення» найчастіше є просто сумнозвісними «мисливськими» розповідями. Адже хто не знає схильності мисливців перебільшувати свої пригоди? Однак їх охоче публікують провінційні газети, а звідти вони потрапляють у більш відомі видання, які подають їх як чергову сенсацію.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тепер давайте спробуємо розібратися, де тут казка-страшилка, а де правда.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;По-перше, можливо, що не всі динозаври вимерли наприкінці крейди. Безумовно, гігантські рептилії навряд чи пережили цей період. А ось їхні середні та маленькі одноплемінники могли. Просто їх збереглася лише невелика кількість, тому решток ще не знайдено. Так само рештки кистеперих риб не знайдено після їх вимирання, але ось вони – живі целеканти.<br>
<img border=0 src="i_175.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Варан з острова Комодо<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якщо рештки динозаврів буде знайдено в кайнозої, то палеонтологам доведеться переглянути багато з того, що стосується різних гіпотез про таємниці загибелі «жахливих ящерів».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Проте, якщо динозаври і спромоглися перейти рубіж між крейдою і палеогеном, вони, ймовірно, загинули в кайнозої, який характеризувався зниженням температури. Але, на думку деяких вчених, не скрізь. Вони, або їхні прямі нащадки, могли зберегтися саме в Центральній Африці, звідки надходило найбільше повідомлень про існування якихось великих невідомих тварин.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Прихильники цієї гіпотези стверджують, що 65 млн років тому всі континенти потерпали від геологічних змін. Проте Центральну Африку вони майже не зачепили. Суходіл тут залишився суходолом. Не відбулося тут і великого зледеніння, яке примусило живі істоти відступити далеко на південь. Клімат Центральної Африки залишався досить теплим. Тому, якщо десь на Землі й існують великі давні рептилії, то саме тут, за винятком хіба що тропічних лісів Південної Америки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Крім того, тропічні джунглі африканського континенту вивчені ще недостатньо. Тут досі є куточки, в які важко дістатися. Це також «працює» на користь можливого перебування давніх рептилій в Африці. Однак останній аргумент більше свідчить про існування ще не відомих науці тварин. Недарма Сендерсон вважав конгамото різновидом кажанів. Аньянья теж не квапиться називати мокеле-мбембе динозавром, а схиляється до того, що це невідома вченим тварина.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як не дивно, але на Землі ще й досі відкривають нові види живих істот. Наприклад, близькі до давніх рептилій величезні варани з острова Комодо, довжина яких сягає 3 м, були випадково відкриті лише в 1911 р., коли голландський авіатор зазнав аварії і опинився на острові. Спочатку йому не повірили, і тільки після того, як вчені побачили на власні очі цих тварин, сенсація стала науковим фактом. Колись ці родичі динозаврів селилися по всьому світові, а зараз їх залишилося не більше 1500 екземплярів. Їх викопні рештки часто знаходять у Північній Америці. Західній Європі, Австралії та Азії. Зараз такі варани живуть на островах Комодо, Ринджа, Падар і Флорес, які не потерпіли від льодового періоду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А змії? Останнім часом відкривають багато нових видів. Це відбувається ось чому: рептилії ведуть нічний спосіб життя. Дослідникам найчастіше їх приносять місцеві мисливці, які раніше не полювали вночі і, отже, не бачили цих змій. Сьогодні, через розвиток приладів для полювання вночі, такі змії потрапляють до дослідників. Таке, наприклад, трапилося під час недавньої експедиції у Камбоджу та В’єтнам. Співробітники Московського зоопарку відкрили там кілька нових видів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, відкриття нових тварин справа абсолютно реальна. А щодо динозаврів, то сучасна наука засвідчить їх існування лише тоді, коли до рук учених потрапить або жива, або мертва тварина. Поки що цього не сталося і навряд чи станеться. Для того, щоб ці тварини вижили, необхідна їх певна кількість, як, приміром, варанів на Комодо. Один, два і навіть десяток Нессі в озері просто загинули б від виродження протягом не те що мільйонів років, а одного-двох століть, якщо вважати, що середніх розмірів динозаври жили по 50–60 років.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось ми й завершили знайомство безпосередньо з динозаврами і тим, що їх оточувало протягом усього періоду існування. Дивним чином вони продовжують своє життя в людській свідомості, іноді набуваючи казкових рис. А причина проста – люди схильні до фантазування. Тож розглянемо проблему «динозаври і люди» в наступному, останньому розділі цієї книги.<br>
<br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;IV<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Динозаври і люди<br></h3><br><img border=0 src="i_176.jpg"><br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чому людям так подобаються динозаври?<br></h3><img border=0 src="i_177.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відтоді як люди дізналися про існування динозаврів, ці істоти захопили увагу і дітей, і дорослих. Вони здаються нам такими реальними, ніби живуть поряд із нами. Незважаючи на свою «жахливість», у суспільній свідомості вони мають позитивний образ. Недарма говорять про «феномен динозаврів». Це засвідчує ось така історія.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За ініціативою нью-йоркського журналу «Ентертейнмент уїклі» американським дітям було запропоновано написати твір на тему «За що ми любимо динозаврів». Ось що було написано: «Вони такі симпатичні»; «Всі їх люблять. Не знайдеться того, хто б їх не любив»; «Якби вдалося приручити динозавра і він би виконував усі твої команди і при цьому любив би тебе і був тобі справжнім другом, то нехай би він був тираннозавром або напівбронтозавром, він тоді погано поводився б з поганими людьми і добре – з хорошими, а якби хтось тебе скривдив, він би убив його миттєво».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можете бути певні, що ваші батьки теж цікавляться динозаврами. Як ви гадаєте, чому вони купили вам саме цю книжку? Тому що знають – це цікаво. А деякі з них ще в дитинстві, так само як і ви, із задоволенням читали про минуле Землі. І найцікавішими з усіх істот, про яких там розповідалося, їм здавалися динозаври.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми їх любимо за те, що вони є таємницею, чимось надзвичайним і загадковим. А людям подобається розгадувати секрети, інакше вони не досягли б такого ступеня розвитку порівняно із тваринами.<br>
<img border=0 src="i_178.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скульптура трицератопса у сучасному парку<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про динозаврів пишуть науково-фантастичні романи, знімають мультиплікаційні та художні фільми. Різні компанії використовують для реклами, а карикатуристи залюбки малюють їх. Динозаври є найулюбленішими героями комп’ютерних ігор. Їхні зображення часто зустрічаються на одязі та предметах побуту, на фантиках від гумки тощо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На жаль, для декого цей інтерес стає приводом для шахрайства. Щоб продати динозаврові рештки багатим колекціонерам чи просто особам, які прагнуть похвалитися ними, деякі люди здійснюють незаконні, «чорні» розкопки і навіть грабують музеї. Це дуже шкодить науці, а отже обмежує і наші знання про динозаврів. Так, у липні 2003 р. з музею в Австралії викрали скелет динозавра, вік якого становив 110 млн років. Він мав невеликі розміри і тому грабіжники змогли непомітно винести його з приміщення. До того ж вони пошкодили скелет. Тепер, навіть якщо його буде знайдено і повернуто до музею, люди ніколи вже не побачать його таким, яким він був. А скелетів такого виду динозаврів у світі поки що налічується лише шість.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Безумовно, зацікавлення динозаврами є своєрідною модою, якій дуже посприяли фільми американського кінорежисера Стівена Спілберга (про них ще розповідатиметься в одній з глав цієї книжки). Проте інтерес до динозаврів існував і раніше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наприкінці ХІХ – на початку XX століття люди захоплено слухали лекції вчених з історії розвитку тваринного світу й своїми руками збирали колекції окам’янілостей. Зараз, на жаль, цей інтерес дещо змінився. Засоби масової інформації інколи надають перевагу різним сенсаціям, часто дуже далеким від реальних подій. В результаті динозаври перетворилися на міф масової уяви. В цьому немає нічого поганого, але було б краще, якби до нього додалися і реальні знання про динозаврів, набуті людством за 150 років існування палеонтології.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Втім, місце динозаврів у житті конкретних людей, художнє уявлення про них, створене майстрами літератури і кіномистецтва, теж заслуговують на увагу. Перегорнімо сторінку – і поговоримо про це.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Динозаври і долі<br></h3><img border=0 src="i_179.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Науку про динозаврів творили люди. Як і всяка наука, вона має своїх героїв та злодіїв. Давайте дізнаємося про тих та інших.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дещо про те, як відбувалися перші знахідки кісток динозаврів, ви вже знаєте з глави «Наука про динозаврів і К&nbsp;-------<br>|&nbsp;bookZ.ru collection<br>|-------<br>|&nbsp;&nbsp;<br>&nbsp;-------<br><br><br>». А тут ви дізнаєтеся про цікаву історію Мері Еннінг, яка ще зовсім малою дівчинкою натрапила на рештки іхтіозаврів, а потім зробила ще більший внесок у палеонтологію.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Події розвивалися так. Батько Мері був незаможнім. Одного разу він звернув увагу на красиві черепашки, які знаходили в місцевих берегових кручах, і почав продавати їх туристам, щоб утримувати сім’ю. Старий Еннінг «влучив у яблучко». Черепашки охоче купували, і життя сім’ї змінилося на краще. Але раптом сталося нещастя – глава родини помер.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мати була у відчаї, але Мері, якій на ту пору було лише дванадцять років, вирішила продовжити батьківську справу. Разом із двома собачками вона ходила на кручі і за допомогою геологічного молотка вирубувала черепашки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одного разу їй пощастило знайти скелет великої невідомої тварини. Розумна дівчина написала листа до Британського музею і одержала за скелет 29 фунтів стерлінгів, дуже велику на той час суму. Дещо пізніше було знайдено безліч інших скелетів, у тому числі скелет плезіозавра, який вразив учених, бо невідома істота була не схожа на жодну з тварин. На рахунку Мері був також і перший зі знайдених юрських птерозаврів. З дівчиною почали листуватися відомі вчені, навіть Кюв’є. Її ім’я ввійшло в пантеон найвідоміших палеонтологів світу. А зараз в одному із залів Британського музею висить її великий портрет, де Мері зображена зі своїми собачками – її вірними супутниками в пошуках окам’янілостей.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ось іще одне ім’я, яке увійшло в історію палеонтології, точніше, в історію знахідки решток археоптерикса. Так сталося, що перше перо «першоптаха» потрапило до рук Ернста Геберлейна, лікаря з баварського містечка Паппенгейм. Він цікавився окам’янілостями і навіть мав досить велику їх колекцію, проте в ній не було нічого особливого. Відбиток лікар купив за безцінь. Та коли в пресі з’явилися статті про унікальність знахідки, він зрозумів, що на цьому можна нажитися. Спочатку Геберлейн заборонив дослідникам робити з відбитка малюнки. А коли йому почали пропонувати гроші, він заявив, що продасть знахідку тільки разом зі своєю малоцінною колекцією за шалену суму – 14 тис. марок. В результаті у 1862 р. відбиток пера і частину колекції було продано за 700 фунтів стерлінгів Британському музею, що прикро вразило німецьких науковців.<br>
<img border=0 src="i_180.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Луї Долло – творець галереї ігуанодонів у Берніссарі<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але історія археоптерикса і родини Геберлейн на цьому не скінчилася. Через дивовижний збіг обставин через 16 років потому до рук сина Ернста потрапив повний скелет «першоптаха», і він запросив за нього вже 36 тисяч марок. Як і батько, він продавав скелет тільки разом із залишками батькової колекції. Цього разу німці не прогавили – прусський уряд купив знахідку за 20 тис. марок. Так купка кісток і пір’я двічі забезпечили добробут малопатріотичної родини Геберлейнів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але серед справжніх палеонтологів було багато людей, яких можна назвати лицарями науки. Серед них – геніальний бельгійський вчений Луї Долло, стараннями якого була створена відома галерея ігуанодонів Берніссара при Бельгійському королівському музеї природничої історії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Незважаючи на протидію директора музею, який ненавидів Долло і заздрив його науковій славі, дослідник створив чудо. Це була титанічна праця. Довелося звільнити від породи 600 велетенських монолітів, в яких містилися 29 повних скелетів ігуанодонів, 5 екземплярів викопних крокодилів, 5 черепах, 1 саламандра, 2 тисячі риб та окремі рештки інших істот. Після препарування необхідно було змонтувати скелети. Загалом ця робота тривала аж 25 років. Перший скелет вчений змонтував сам. Інші дев’ять опрацьовували під його керівництвом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1902 р. готові скелети було перевезено до Національної галереї парку Леопольда в Брюсселі і встановлено там. Це було дивовижне видовище: рештки давніх тварин у природних позах були розміщені за величезною вітриною. Поряд представлені два неповних скелети. Їх не монтували, а розташували так, як вони лежали у землі. Кожний зі скелетів мав численні пояснення, які склав сам Долло.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тепер погляньмо на американський Дикий Захід періоду становлення палеонтології. Виявляється, що там, поряд із шукачами золота, конокрадами, індійцями, фермерами-переселенцями та шулерами, поралися ще й шукачі динозаврових решток. Вони не були кабінетними дослідниками, ці засмаглі, озброєні гвинтівками й пістолетами люди. Вони вміли боронити себе і відрізнялися від класичного уявлення про науковців авантюрним складом характеру, енергійністю і заповзятливістю. Такі собі Індіани Джонси від палеонтології.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найвідомішими з американських палеонтологів того часу були Отніел Марш і Едвард Коп. Обидва походили із заможних сімей, здобули добру освіту і завзято віддалися науці. Пошуки викопних решток стали для них своєрідним спортом, бо один прагнув перегнати другого в кількості та цінності знахідок.<br>
<img border=0 src="i_181.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отнієл Чарлз Марш. Видатний американський палеонтолог. Організатор першої експедиції для збирання решток доісторичних тварин. Відкривач бронтозавра, диплодока, стегнозавра та багатьох інших динозаврів<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Обидва не тільки шукали, а й купували рештки у приватних осіб і описали багато нових видів викопних істот. У гонитві за новими екземплярами вони зовсім не залишили місця іншим палеонтологам, а з деякими повелися надто несправедливо. Марш, наприклад, перетворив бідних дослідників на справжніх рабів. Він наймав їх на роботу у своїй лабораторії і не дозволяв публікувати власні праці. Все, що вони робили, всі їхні творчі здобутки ставали власністю хазяїна. Під їх науковими працями Марш ставив своє прізвище і цим зганьбив себе перед нащадками, хоча й зробив великий внесок у віднайдення викопних решток.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Втім, усе це відбувалося в Західній Європі та Америці. А що ж вітчизняна наука? Становлення палеонтології як самостійної науки в Російській імперії, частиною якої була й більшість території України, припало на кінець ХІХ – початок XX століття. І з гордістю можна констатувати, що її засновником став уродженець містечка Старики на Волинщині Володимир Прохорович Амалицький. Це його турботами вже відомий вам російський Палеонтологічний музей ім. Ю. Орлова має унікальну, всесвітньо відому «Північнодвінську галерею».<br>
<img border=0 src="i_182.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отнієл Марш зі своїми співробітниками<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Почалося з того, що Амалицький знайшов у пермських відкладеннях Середнього Поволжя рештки мешканців прісних водоймищ антракозій. На таких же самих істот натрапили у Південній Африці. Знахідка наштовхнула вченого на думку, що треба шукати рептилій та амфібій також у пермських відкладеннях Росії. Він блискуче довів це, здійснивши розкопки в басейні Північної Двіни, поблизу Котласа і поселення Соколки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розкопки почалися в 1899 р. і тривали 12 років. За цей час Амалицький і його співробітники знайшли велику кіль кість решток пермської фауни. Серед них широко відомий скелет парейазавра, архаїчного плазуна з групи котилозаврів. До перлин колекції належить також кістяк відомої вам іностранцевії, названої Амалицьким на честь російського геолога О.О. Іностранцева.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А працювати Амалицькому та його співробітникам було непросто. І не тільки через важкі польові умови. Місцеві жителі були невдоволені присутністю вчених. Селяни говорили: «Йому казна відпустила п’ятдесят тисяч; та ми б самі розкопали кістки та й продали б їх до казни за п’ятдесят тисяч». А відому історію про те, що експедиція нібито «розкопала заразу», ви вже знаєте з глави «Наука про динозаврів і К&nbsp;-------<br>|&nbsp;bookZ.ru collection<br>|-------<br>|&nbsp;&nbsp;<br>&nbsp;-------<br><br><br>».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже непросто було й зберегти колекції. Володимир Прохорович очолював кафедру геології у Варшавському університеті, а потім був директором Варшавського політехнічного інституту. Певний час там знаходилися і його колекції. Коли розпочалася Перша світова війна, знахідки перевезли спочатку до Москви, а потім до Нижнього Новгорода. Після таких хвилювань вчений занедужав. Лікарі відправили його на лікування до Кисловодська, але запізно. Володимир Прохорович помер 15 грудня 1917 р.<br>
<img border=0 src="i_183.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Володимир Прохорович Аламицький<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Незважаючи на бурхливі революційні роки та подальші історичні події, колекція Амалицького збереглася і зараз доступна кожному, хто цікавиться давніми тваринами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;В. П. Амалицький був взірцем для багатьох поколінь палеонтологів. Серед його послідовників Ю. Орлов, Л. Татаринов, І. Єфремов. Останній, завдяки незвичайним рисам особистості, заслуговує на окрему розмову.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Антонович Єфремов є засновником тафономії – розділу палеонтології, який вивчає закономірності процесів природного поховання організмів і утворення скупчень цих організмів. Вченого справедливо вважали знавцем південноафриканських рептилій і шанували нарівні з видатними палеонтологами світу. Завдяки енергії та організаторському таланту Івана Антоновича відбулися відомі радянсько-монгольські експедиції 1946, 1948 і 1949 років, які стали легендою і неперевершеним взірцем проведення польових робіт.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зупинимося на цих експедиціях, бо саме там Єфремов упритул наблизився до таємничого світу динозаврів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До Івана Антоновича в пустелі Гобі побував російський вчений В. О. Обручев, який у 1892 р. вперше відкрив там рештки динозаврів. Його слідами пішла Центральноазійська експедиція, організована Американським музеєм природничої історії, яка працювала з 1922 по 1925 роки. Вона відкрила тут величезну кількість решток динозаврів, у тому числі й динозаврові яйця. Експедиція супроводжувалося гучною рекламою. Рекламний характер мало і американське видання «Нова перемога в Центральній Азії», підготовлене за результатами експедиції. В ній Єфремова вразили розкішні фотографії, але здивувала майже повна відсутність наукових даних. При цьому з тексту неможливо було зрозуміти, де конкретно знайдено рештки. Це явно робилося для того, щоб інші вчені не могли скористатися здобутками американців. Єфремов, вихований на традиціях наукової порядності, був обурений цим.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сам він повівся зовсім інакше, бо світогляд цієї людини-філософа відрізнявся від світогляду вчених-американців.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Недарма один з них, Р. Ч. Ендрюс, коли описував експедицію, зазначив: «Гобі – одна з найбільш посушливих і страшних пустель Земної кулі… Всі думали, що експедиція завершиться крахом і що нікому з нас не доведеться повернутися на батьківщину». А ось Єфремов був далекий від того, щоб лякати читачів і перебільшувати страхи справді таки небезпечної подорожі. У своєму описі мандрів пустелею він писав: «Принизливо бачити людину, яка відчуває страх перед природою».<br>
<img border=0 src="i_184.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Антонович Єфремов<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про «гобійську одіссею» Івана Антоновича можна багато розповісти. Але краще прочитати популярну книжку вченого «Дорога Вітрів», яка стала класикою літератури про мандри XX століття. У ній є все: і змалювання дуже екзотичної країни, і обставини роботи палеонтологів, і пригоди, і роздуми автора про історію розвитку життя та динозаврів. Науковець писав: «…якщо після прочитання цієї книжки в читача при словах Хонгор, Немегету, Цаган-Богдо постануть перед очами картини, що малюють чорні пустелі, якщо читач почує шелестіння дерісу на великому караванному шляху і якщо перед ним оживуть білі кістки померлих тварин, що стирчать з урвищ, – тоді мета моєї книжки досягнута». При цьому слід зазначити: автор стверджує, що він виклав у ній абсолютну правду. Цим не можна не захопитися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Своєї мети Єфремов досяг не в останню чергу завдяки неабиякому літературному хисту. Він не лише всесвітньо відомий вчений, а й всесвітньо відомий письменник-фантаст. Недарма в Болгарії довгий час існував клуб його імені, а у світовій антології науково-фантастичного роману його «Туманність Андромеди» стоїть у ряду найкращих творів цього жанру.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Окрім «Туманності Андромеди» Єфремов створив романи «Мандри Бауроджеда», «На краю Ойкумени», «Таїс Афінська», «Лезо бритви», «Година Бика», а також численні оповідання, одне з яких – «Тіні Минулого» – розповідає про природно створені фотографічні відбитки динозавра й первісної людини на стіні печери. Деякі його оповідання вважаються науковими передбаченнями. Таким є оповідання «Алмазна Труба», в якому йдеться про відкриття алмазів у Сибіру, хоча знамениті якутські алмази були відкриті пізніше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Антонович дуже любив приказку: «Знання – найвище багатство, рідне вогнище – середнє, худоба – найнижче». Її мудрість він заповів своїм нащадкам, а її справедливість довів власним життям.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Динозаври на сторінках науково-популярних книг<br></h3><img border=0 src="i_185.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Здавна вчені намагалися реконструювати не тільки зовнішній вигляд, а й поведінку викопних істот. Той, хто мав літературний хист, намагався відтворити події сивої давнини, скориставшись палеонтологічними знахідками. Ось, наприклад, яку вражаючу картину вигадав один з американських вчених, коли у штаті Вайомінг поблизу Скелястих гір було знайдено два зчеплених скелети – трицератопса і тираннозавра.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Була тиха ніч, тиха місячна ніч сімдесят мільйонів років тому. Там, де зараз здіймаються до неба бескиди Скелястих гір, там тоді була широка рівнина, покрита водою, мілководне внутрішнє море. Повітря було теплим, і тяжкий дух підіймався від болотяних луків. Спокійно стояли пальми і вічнозелені хвойні дерева. Низько схиливши свою трирогу голову, луками сунувся схожий на величезного буйвола трицератопс. Він щипав траву, зривав листя з гілок…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Раптом крізь мряку долинуло щось схоже на грім. Як темна хмара, вийшов тираннозавр із-за пагорба. Гігантський стрибок – і безжальні зуби встромилися в потилицю трицератопса, довгі пазури розідрали живіт. Але трицератопс устиг встромити свої роги в тіло тираннозавра. Потім судома пройшла по тілу рогатого ящера, і він помер. Але й тираннозавр не надовго пережив його: гострі роги розірвали йому всі нутрощі. Міцно зчепившись, лежали два вороги, і тіла обох почали дубіти…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Втім, «оживити» динозаврів прагнули не тільки вчені. Ними жваво цікавилися деякі письменники, які й вивели небачених звірів на сторінки своїх книжок. При цьому у них на меті було різне. Хтось прагнув розважити читачів, показавши світ надзвичайних пригод, і наводив на роздуми про довколишній світ, який ще не відкрив усіх своїх таємниць. Хтось у цікавій формі хотів донести до молоді наукові знання. А хтось намагався потішити жартом. Які ж із динозаврів тривалий час були широко відомі і певною мірою вплинули на своїх читачів?<br>
&nbsp;//--&nbsp;«Загублений світ» Артура Конана Дойла&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Виявляється, про динозаврів писало багато письменників. І серед них широко відомий «батько» Шерлока Холмса і доктора Ватсона англійський письменник Артур Конан Дойл. Його перу належить знаменитий «Загублений світ», який за популярністю поступається хіба що «Запискам про Шерлока Холмса». Недарма, так само як шанувальники короля сищиків шукали його дім на Бейкер-стріт, пілоти, пролітаючи над Амазонкою, виглядали плато, описане Конаном Дойлом у романі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За словами автора, твір призначений «хлопчику, який наполовину став чоловіком, і чоловікові, який наполовину залишився хлопчиком», тобто людині, яка не втратила зацікавленості світом та його загадками – як кажуть, невиправному романтику.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Роман написано під впливом англійського вченого Фосетта, який багато подорожував тропічними лісами Південної Америки, а згодом там і пропав без вісти. Він писав: «Час і люди залишили ці бескиди недоторканими. Вони здіймаються тут, вкриті лісами, неначе загублений світ, і уява сміливо могла заселити їх істотами, які вціліли від давноминулих часів. За огорожею з неприступних скель, позбавлені боротьби з новими умовами змінюваної природи, чудовиська зорі роду людського, можливо, продовжували царювати тут… як у природному заповіднику. Так гадав, у всякому разі, Конан Дойл, коли пізніше в Лондоні я розповів йому про ці узвишшя і показав зроблені мною знімки. Він мріяв написати роман з місцем дії в центрі Південної Америки і розпитував мене багато про що. В результаті з’явився “Загублений світ”, що заслуговував на великий успіх».<br>
<img border=0 src="i_186.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ілюстрація до роману Артура Конана Дойла «Загублений світ»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відомий французький зоолог, автор цікавої книжки «Слідами невідомих тварин», вважав, що місцем подій «Загубленого світу» є гори Рікардо-Франко-Хіллс, де Фосетт був з експедицією в 1908 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А допомагав письменникові показати реальний за уявленнями того часу світ викопних тварин зоолог Едвін Рей Ланкастер. Це він підбурював письменника: «Як щодо гігантської змії завдовжки шістдесят футів? Або звіра, схожого на кроля, а завбільшки з бика?»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спираючись на тогочасні знання, Конан Дойл населив ті гори відомими вченим викопними тваринами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось, наприклад, зустріч перша. «Лорд Джон підстрелив агуті [8 - Агуті – рід ссавців загону гризунів, яких ще називають «горбатими зайцями». Живуть у тропічних лісах Південної та Центральної Америки.] – невеличку тварину, схожу на свиню. Половину туші ми віддали індіанцям, другу смажили на вогнищі… Ніч була безмісячна, але зірки трохи розсіяли темряву, що нависала над рівниною. Раптом із темряви, з того нічного мороку, зі свистом, що нагадував свист аероплана, до вогнища кинулася якась істота. Крила з перетинками на хвилину накрили нас, і я встиг розгледіти довгу, як у змії, шию, червоні вогники очей та величезний розтулений дзьоб, усіяний, на моє величезне здивування, дрібними, сліпучо-білими зубами. Секунда – і ця істота майнула геть… разом з нашою вечерею». Впізнали? Здається, схоже на птеродактиля. На думку письменника, це й був птеродактиль, якого учасники експедиції привезли з собою до Лондона, бо були впевнені, що ніхто не повірить в існування таких істот. Взагалі ж, у романі птеродактилі жили «пташиним базаром», який автор майстерно змалював і на території якого один з героїв роману знайшов алмази.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Окрім птеродактилів, мешканцями «загубленого світу» були ігуанодони. З ними пов’язано кілька ситуацій. Конан Дойл і тут прагнув не поступатися істиною, тобто тогочасними науковими даними.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«…Вони гуляли уп’ятьох – двоє дорослих і троє дитинчат. Розміри їхні вразили нас. Навіть малята були на зріст не менші за слона, а про дорослих годі й казати. Луската, мов у ящірок, шкіра виблискувала на сонці гаспидно-чорними переливами. Усі п’ятеро стояли на задніх лапах, спираючись на широкі й товсті хвости, а передніми, п’ятипалими, підтягували до себе зелені гілки і об’їдали з них листя. Щоб у вас було повне уявлення про цих потвор, скажу, що вони нагадували гігантських, футів десь із двадцять заввишки, кенгуру з темною крокодилячою шкірою… Час від часу малята починали незграбно гратися, підстрибуючи і з глухим гуркотом падаючи на землю. Їхні батьки, певно, мали величезну силу, бо один з них, не дотягнувшись до листя на верхівці доволі високого дерева, обхопив його передніми лапами і переломив стовбур навпіл, як тоненьку гілку. Цей вчинок свідчив одночасно про дві речі: про сильно розвинуті м’язи і недорозвинений мозок, тому що дерево впало тварині просто на голову, і вона голосно завила. Величезні розміри явно не відповідали витривалості, яку йому дарувала природа. Випадок з деревом, мабуть, змусив звіра остерегтися, і він повільно рушив до лісу в оточенні своєї сім’ї».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Намалювавши цю картину, Конан Дойл відразу ділиться з читачами відомостями, які, напевне, одержав від Ланкастера, про те, що відбитки слідів ігуанодонів знайдено в Кенті, Суссексі та в Південній Англії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Слід зазначити, що в тих випадках, коли письменник не мав точного уявлення про зовнішній вигляд і поведінку доісторичних ящерів, він їх не називав і не давав детального опису. Якщо йшлося про напади хижаків (хіба можливий пригодницький роман без хижаків?), він повідомляв лише назву, яку йому начебто дали тубільці, і не говорив про зовнішність.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Є в романі і плем’я людиноподібних та розумних мавп. Їх автор подає як ще не знайдений вченими «ланцюг» між людиною і мавпою, який і досі шукають дослідники. Наукові пошуки в цьому напрямі велися, як бачимо, здавна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже цікаво спостерігати за пригодами героїв роману, які описані з неабияким гумором. Взяти хоча б зустріч професора Челенджера зі своїм двійником з числа розумних мавп.<br>
<img border=0 src="i_187.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ілюстрація до роману Артура Конана Дойла «Загублений світ»»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Основну ідею сюжету «Загубленого світу» охоче запозичували кінематографісти. Навіть тепер по телебаченню часто показують американський серіал за мотивами цієї книги Конана Дойла. Втім, серіал, за винятком назви, не має ніякого відношення до літературного твору. Там відсутні на віть елементарні спроби показати викопних тварин як істот, що реально жили колись на Землі, вони є суто казковими страховиськами. А ось із самим романом Конана Дойла ознайомитися варто, бо він не тільки розважає, а навчає і пробуджує інтерес до таємниць природи. Недарма Бернар Ейвельманс писав: «Навіть деякі малопридатні для більшості тварин місцевості можуть стати надійним притулком для тих, хто пристосувався до цих умов. Будь-яка ділянка незайманого лісу, болото, висока гора, підземна печера – скрізь можуть виявитися “загублені світи”. Попереду ще багато дивних зоологічних відкриттів».<br>
&nbsp;//--&nbsp;Подорож до країни Плутонії&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як ви вже впевнилися, літературною творчістю займалися не тільки професійні письменники, а й справжні вчені, наприклад Єфремов. Проте Іван Антонович писав дійсно художні твори і ставив перед собою відповідні завдання. А були й такі, що за допомогою художнього твору прагнули довести до читачів наукові дані тієї галузі, якою займалися. Серед них перш за все слід назвати відомого російського геолога Володимира Опанасовича Обручева. Як кожний геолог, він добре знав палеонтологію і вирішив написати книгу для юнацтва, в якій сторінка за сторінкою розкривалися б геохронологічні епохи з притаманним їм світом живих істот. І написав роман «Плутонія».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На ідею створення науково-художнього роману, а саме так можна класифікувати художні твори подібного характеру, його наштовхнув роман Жуля Верна «Подорож до центру Землі». Він сприйняв твір як велику геологічну нісенітницю і обурився тим, що люди через книжку одержують невірні знання. Обручев писав: «Хороший науково-фантастичний роман має відповідати таким умовам. Він повинен будуватися настільки захоплююче за фабулою та викладенням, щоб читач не міг від нього відірватися і прагнув скоріше дізнатися, як розгорнуться наступні події, що станеться з героями… Роман має бути правдоподібним. Читач повинен уявити, що все викладене в романі якщо й не трапилося в реальності, то могло трапитися. Все, що здається чудесним, надприродним, шкодить викладенню. Читач відразу відчує фальш і якщо й не скаже “брехня” і не відкине книгу, то читатиме її упереджено».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Однак роман самого Обручева теж вийшов не зовсім правдоподібним саме з наукової точки зору. Інакше й бути не могло, адже він був науково-фантастичний, бо за основу взято відкинуту наукою ідею відомих вчених Франкліна і Галлея про те, що Земля всередині порожня. Деякий час ця ідея мала популярність. Дехто навіть висловлював думку, що там є одне або два «сонця», які впливають на земний магнетизм. Проте за часів написання роману, тобто до 1915 р., вже було відомо, що це нісенітниця. Втім, Обручеву потрібно було десь розмістити свою країну, напевне, тому він вирішив взяти за основу таку наукову ідею, хай навіть давно спростовану. Слід зазначити, що в післямові автор застерігає читачів – факт існування земної порожнини не треба сприймати як дійсність.<br>
<img border=0 src="i_188.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Володимир Опанасович Обручев, відомий російський геолог, автор науково-популярних романів «Плутонія» та «Земля Саннікова». Його ім’я носять деякі види доісторичних тварин і рослин<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Герої роману потрапляють усередину Землі, не знаючи про те, що на них чекає. Їхній «спонсор», вчений Труханов, не міг сам взяти участі в експедиції, але прагнув перевірити власну гіпотезу. Це він пояснив у листі, з яким мандрівники ознайомилися вже тоді, коли зустрілися з мамонтом. Виявилося, що у країні, яку вони назвали Плутонією на честь римського бога підземного царства Плутона, спокійно живуть викопні істоти.<br>
<img border=0 src="i_189.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ілюстрація до книги В. Обручева «Плутонія»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кого тільки не побачили учасники експедиції! Тут були птеродактилі, бронтозаври, ігуанодони, стегозавр, археоптерикси, гесперорніс, гігантські черепахи і крокодили… Причому всім вчений надав характеристики, зроблені на підставі наукових знань.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось, наприклад, як змалював Обручев поведінку плезіозаврів: «…морські чудовиська не виявили бажання вилазити на суходіл; вони почали пірнати й переслідувати рибу. Повільно рухаючись коло берега, вони виглядали здобич попереду, потім швидким рухом шиї і голови хапали її, підкидали в повітря і підхоплювали вже з голови, щоб ковтати не проти остей і луски, а за ними. Рухи плезіозаврів при цьому були дуже швидкими і граційними. Але іноді жертва вислизала, і тоді тварини в погоні за нею майже вистрибували з води, з шумом розтинаючи хвилі і витягуючи шию далеко вперед.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ця риболовля, за якою мандрівники спостерігали з великою зацікавленістю, скінчилася бійкою. Обидва плезіозаври одночасно схопили одну й ту ж рибину, можливо, досить велику, і кожний намагався вирвати її з пащі іншого.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одному це вдалося, і він кинувся навтіки, другий переслідував, наздогнав і обійняв своєю шиєю супротивника, щоб примусити випустити рибу. Сплутані шиї звивалися то в один, то в другий бік, темні тіла напирали одне на одне, короткі хвости й ласти-плавці шалено били по воді, розбризкуючи її фонтанами. Нарешті один плезіозавр, розлютившись, випустив рибу, встромив зуби в шию суперника і потяг його у глибину. Вода ще довго хвилювалася над тим місцем, де зникли чудовиська».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зустрічі з незвичними тваринами – самі по собі цікаві. Проте в романі є чимало інших пригод. Наприклад, учасники експедиції пережили напад гігантських мурах та виверження вулкана. Все це зробило «Плутонію» дуже популярною книжкою. Обручев одержав чимало листів. Адресати запитували, чому не організовуються нові експедиції до Плутонії, чому не знайдено інші отвори усередину планети і що надалі трапилося з героями книжки. Очевидно було, що читачі вважають події та людей цілком реальними.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Помилковість такого сприйняття автор пояснив у післямові до книжки. Там він закликав молодь цікавитися геологією та палеонтологією і навів для прикладу здобутки В. П. Амалицького та інших вчених, які допомагають зрозуміти історію життя на планеті.<br>
&nbsp;//--&nbsp;Малюк Бронтя та його подружка Аліса&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Була собі дівчинка Аліса Селезньова – та сама, з мультфільму «Таємниця третьої планети» і багатосерійного фільму «Гостя з майбутнього». Втім, у фільмах вона вже велика. А от коли їй було десь чотири рочки, з нею трапилося кілька пригод, про які із задоволенням читають і діти, і навіть дорослі, бо там є чим розважитися і над чим подумати навіть серйозній людині. Скажімо, про те, як потрібно виховувати дітей або як слід поводитися маленькій людині, щоб її помітили, як зробити щось дуже корисне, навіть свій внесок у науку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, коли ви прочитаєте оповідання Кіра Буличова «Дівчинка, з якою нічого не траплялося», то зрозумієте, що все сказане певною мірою і жарт, і реальність.<br>
<img border=0 src="i_190.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кір Буличов (Ігор Всеволодович Можейко). Історик-сходознавець, автор багатьох наукович та науково-фантастичних книг для дітей та дорослих<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кір Буличов теж учений, тільки не палеонтолог або геолог, а археолог. Проте він набув популярності як письменник-фантаст. Не є винятком і оповідання про Алісу, якому Буличов дав підзаголовок: «Оповідання про життя маленької дівчинки у XXI столітті, що записані її батьком». Згадаймо, що батько Аліси, за мультфільмом та книжками про неї, був науковим співробітником зоопарку, де разом із земними тваринами жили й різні істоти з інших планет. Та й Алісині пригоди відбувалися і на Землі, і в космосі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Треба сказати, що оповідання «Дівчинка, з якою нічого не траплялося» складається з восьми коротеньких новел. Втім, новела під назвою «Бронтя» для нас найголовніша, та й сам автор говорить, що саме після зустрічі з Бронтею в характері Аліси «з’явилося вміння робити все не так, як належить, зникати несподівано і навіть випадково здійснювати відкриття, котрі виявилися непідсильними для найвизначніших учених сучасності».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але, зрештою, хто ж такий Бронтя? Ви правильно здогадалися – маленький бронтозавр, що вийшов із динозаврового яйця, яке знайшли у вічній мерзлоті під Челябінськом. Його передали до Московського зоопарку, де й розгортаються всі події розповіді зоолога Селезньова. Не варто переповідати зміст новели. Краще прочитати все пройняте добрим гумором оповідання. Зазначимо лише, що і ви, і ваші батьки, безумовно, дістанете велике задоволення від динозавра, якого Аліса годувала булочками і тим врятувала від голодної смерті, бо дорослі вчені «дядьки» не збагнули, що динозавровій дитині дуже набридли банани.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але зав’яжіть собі вузлика на пам’ять про фантастичне припущення, ніби динозавр може вилупитися з яйця навіть через мільйони років. До цієї проблеми ми ще повернемося в останній главі нашої енциклопедії.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дивовижні зірки кінематографа<br></h3><img border=0 src="i_191.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тепер запрошуємо вас у світ кінематографа, який віддав величезну данину динозаврам і вдовольнив зацікавленість людей цими «посланцями минувшини».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про динозаврів зроблено понад 20 художніх фільмів. Перший вийшов на екрани ще 1913 року і називався «Первісна людина». У 1925 р. було знято «Загублений світ» за романом Конана Дойла, а в 1940 р. – «Мільйон років до нашої ери». У цих фільмах ящери були ще дуже недосконалі, відтворені на рівні технічних можливостей того часу. Зовсім інакше зараз. Славнозвісному американському кінорежисерові і продюсерові Стівену Спілбергу та його послідовникам вдалося зробити справжнє чудо – «оживити» на екрані динозаврів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перший фільм цієї серії – «Парк юрського періоду», відомий ще як «Парк юрського періоду-I», вийшов на екрани 1993 року. За словами самого Спілберга, він був присвячений перемозі природи в боротьбі з технологією. Згадайте той момент, коли головний герой фільму і діти знаходять яйця динозаврів, хоча на острові їх бути не могло, адже на ньому жили лише динозаврові самиці. Зі слів ученого ясно, що тварини «знайшли вихід» – частина їх змінила стать. Крім того, Спілберг прагнув показати, як людям не вдалося здобути перемогу над собою, тому добрі наміри не змогли захистити динозаврів. Адже внаслідок жадібності одного зі співробітників парку були відключені системи захисту, звірі вирвалися на волю, знищили багато людей і частково теж були знищені. Але є у стрічці момент, який свідчить про те, що динозаври таки перемогли, адже вони вигнали з острова людей. Пам’ятаєте, як переможно кричить тираннозавр і падає рекламний плакат із написом «Urassic park» у заключних кадрах фільму? В цьому і є мораль фільму, бо кінорежисер прагнув довести, що несамовиті вчені взяли на себе роль Бога і за це постраждали.<br>
<img border=0 src="i_192.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стівен Спілберг<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;А для тих, хто не бачив фільму, кількома словами нагадаємо його сюжетну лінію. Один з найзаможніших людей планети, доктор Джон Хеммонд, знайшов генетиків, які спромоглися із залишків крові динозаврів відтворити давніх тварин і оживити їх. Доктор вирішив створити на тропічному острові Нублар розважальний «Парк юрського періоду», де можна було б побачити справжніх живих динозаврів. Для втілення проекту він запросив на острів своїх онуків і кількох учених, у тому числі відомого палеонтолога Алана Гранта. Співробітник Хеммонда заради грошей викрав зародки динозаврів і пошкодив сигналізацію, щоб було легше втекти. Кровожерні тираннозавр і велоцираптори вирвалися з вольєрів і напали на людей. Переживши жах і втрати, люди тікають з острова. Фільм належить до категорії «PG-13», тобто дітям до тринадцяти років його перегляд дозволяється тільки з батьками.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Парк юрського періоду» побив усі рекорди і став найкасовішим фільмом за всю історію Голівуда. За перші ж 10 днів прокату він приніс кінорежисерові 100 млн доларів. Паралельно різко зросла відвідуваність палеонтологічних музеїв. Люди прагнули побачити справжні рештки динозаврів, і саме їм автор завдячує за шалений успіх фільму, бо кінокритики дружно лаяли його художній рівень, хоча й були вражені спецефектами і тим, наскільки живими виглядали ящери.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наступний фільм Стівена Спілберга, відомий під двома назвами – «Парк юрського періоду-II» та «Загублений світ», вийшов на екрани аж у 1997 р.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Те, що кінорежисер знову взявся за фільм про динозаврів, дуже здивувало громадськість. Спілберг неодноразово заявляв, що перший «Парк» йому не подобається. Крім того, всі знали, що він взагалі не любить знімати продовження своїх фільмів (винятком були тільки кінострічки про Індіану Джонса). Але тут кінорежисер пішов назустріч бажанням глядачів. Крім того, після дуже серйозного фільму «Список Шиндлера» йому було важко взятися за подібне, тому й вирішив зробити щось більш звичне. До того ж автор роману, за яким робився сценарій першого фільму, Майкл Крайтон, написав продовження, і воно сподобалося Спілбергові. Режисер згадує: «Коли Майкл сказав мені, що в наступній книжці постане образ абсолютно загубленого світу, мене це здорово вразило. Мені, як звичайному кіноглядачеві, пожирачу попкорну, дуже подобалось у дитинстві таке кіно, щось на зразок “Кінг-Конга”…»<br>
<img border=0 src="i_193.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кадр з фільму «Парк юрського періоду»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Втім, роман Крайтона, як вважають критики, виявився не дуже сильним. Ще гіршим був сценарій Девіда Коппа, написаний під впливом популярного японського фільму про чудовисько – «Годзилла».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дія фільму відбувається на сусідньому з Нубаром острові Сорна. Там співробітники Джона Хеммонда розводили динозаврів для Парку. Після краху, про який розповів перший фільм, тварини почали безконтрольно розмножуватися на Сорні. Один з героїв попереднього фільму, доктор Йєн Малькольм, разом зі спеціалістами та дівчинкою Келлі вирушає туди на пошуки своєї коханої, палеонтолога Сари Хардінг. Водночас на Сорну прибуває десантний полк авантюристів на чолі з племінником Хеммонда – Пітером Людловим, який хоче відловити тираннозавра для парку розваг у Сан-Дієго. У цій ситуації від динозаврів гинуть двоє супутників Малькольма, а він із нареченою та Келлі їде за поганими мисливцями, які таки схопили динозавра, що виявився вагітною самицею. Тираннозавриха опиняється у Нью-Йорку, де здійснює шалений погром, так само як свого часу Кінг-Конг і Годзилла. Вона гине, але дитинча вдається врятувати. Наприкінці фільму динозавриха свідомо зберігає життя Сарі та Келлі. Врешті, погані хлопці гинуть, хороші люди, які розуміють, що динозаври – то справжнє диво, за кращими традиціями «зелених» прагнуть врятувати тираннозаврів, котрі вже є частиною сучасної природи Землі. Але зробити це повністю їм не вдається, бо у світі ще багато зла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Незважаючи на слабкість сценарію, фільм отримав премію «Оскар» і за художнім рівнем був визнаний кращим за перший. У технічному відношенні він теж є досконалішим, завдяки тому що з моменту зйомок першого фільму значно підвищився рівень комп’ютерної графіки та інших технічних можливостей.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 2001 р. кіноглядачі побачили «Парк юрського періоду-III». Проте його поставив не Стівен Спілберг, а Джо Джонстон. У новому фільмі глядачі переносяться на вісім років уперед порівняно з подіями першого фільму. Один з героїв – палеонтолог Алан Грант, якому катастрофічно бракує грошей на продовження досліджень велоцирапторів. Під час подій на острові Нублар Алан впевнився, що ці тварини мають зародки розуму та суспільної організації, і прагнув довести це. Авантюрист Джон Кірбі та його жінка Аманда запропонували йому будь-яку суму, якщо доктор погодиться облетіти острів Сорна, де, як відомо, живуть динозаври. Грант разом із ученим Біллі Бреннаном погодився летіти на Сорну.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У повітрі над островом літак зіштовхнувся з якоюсь істотою, напевне птеродактилем, і зазнав аварії. I вже тут Грант здогадався, що це родина Кірбі відправила його на острів. Від самого початку вона спланувала його «вимушену посадку». Усе виглядало так, нібито пілот має розшукати їхнього п’ятнадцятирічного сина Еріка, який, на їх думку, перебуває на острові у смертельній небезпеці. Герої фільму благополучно виходять з усіх жахливих ситуацій, а під час своїх пригод зустрічаються зі спинозаврами, птеранодонами і справді розумними велоцирапторами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Загалом у всіх трьох фільмах показано багато динозаврів. За винятком уже названих, там можна побачити пахицефалозаврів, кровожерних компсогнатів (згадайте, якими крихітними вони насправді були), птеранодонів, брахіозаврів, целурозаврів та решту інших ящерів. Цікаво, що Спілберг зробив «героями» фільму лише роди динозаврів, які дійсно існували в природі. Під час зйомок, коли йому запропонували внести у сценарій невідому науці жахливу потвору суперраптора, він категорично відмовився.<br>
<img border=0 src="i_194.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кадр з фільму «Парк юрського періоду»<br>
<br><img border=0 src="i_195.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кадр з фільму «Парк юрського періоду»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ляльки динозаврів, або р&#243;боти, як їх називали в кінознімальній групі, виконані на найвищому рівні і разюче нагадують живі істоти. Їх зроблено в майстерні «Industrrial Light & Маgic» (ILM) Стена Уінстона, де працювали справжні майстри своєї справи. Безумовно, результат вражаючий, але він вимагав неабиякої праці. Наприклад, керівник групи спецефектів Деніс М’юрен розповідав: «Протягом п’яти місяців ми намагалися намалювати таку шкіру динозавра, яка б не була схожою на пластикову. Потім ми навчилися імітувати рухи».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Їхні старання не залишилися марними. Кажуть, що шкіра ящерів навіть на дотик не відрізняється від зміїної, а тканини біля очей ніжні, як «манний пудинг».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У другому фільмі, аби динозаври виглядали ще натуральнішими, спеціалісти Уїнстона навіть вивчали рухи слонів, носорогів і рептилій. Вони прагнули, щоб м’язи, шкіряні та жирові складки рухалися якомога природніше. А Спілберг вимагав, щоб роботи органічно вписувалися в реальний пейзаж.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ляльки «рухалися» завдяки комп’ютерному обладнанню, яким управляли десять операторів. На жаль, вони були малорухливими. Іноді витрачалося два дні, щоб розвернути такого велетня, як тираннозавр. У фільмах «зайняті» два роботи тираннозаврів вагою майже 6 т. Одна голова важить близько півтони і може роздавити авто, якщо впаде на нього. Коштували такі «кінозірки» 2 млн доларів. Їх пересували на спеціальних платформах. На жаль, зараз вони демонтовані, зберігаються лише каркаси із системою підсилювачів та шлангів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На зйомках використовували комбінації комп’ютерної графіки, якою займався Майкл Лантьєрі, із грою роботів. Таким чином, якщо на екрані видно динозавра крупним чи середнім планом або його нижня частина схована за кущами, то це – робот. А коли на загальному плані ящір ходить або бігає на повний зріст – це вже комп’ютерна графіка. У деяких сценах зображення механічних моделей «добудовували» за допомогою комп’ютерів прямо на плівці, і так майстерно, що не можна помітити, де закінчується одне і починається інше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Співробітники Уїнстона на зйомках кожного фільму поступово також удосконалювали взаємодію роботів між собою, з предметами, що їх оточували, і з акторами. Зведення комп’ютерної графіки до мінімуму дозволяло зробити події більш реальними. Так, у сцені із «Загубленого світу», де динозавр прокушує вітрове скло, хапає авто і роздирає його на частини, все зроблено роботом. Крім того, акторам просто легше грати з партнером, навіть механічним, ніж розмовляти з повітрям, як це робиться при компонуванні комп’ютерних і звичайних кадрів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Безумовно, за такої технічної підготовки фільми серії про Парк юрського періоду, як то кажуть, влетіли в копієчку. Проте самі ляльки дозволяли трохи економити, тому що їх можна було знімати з різних боків і зменшувати використання графіки. Всього в першому фільмі використано лише 59, а в другому 75 комп’ютерних кадрів, хоча в інших фільмах таких кадрів по 350 і більше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І все ж таки суми були надто великі. Тільки на зйомки «Загубленого світу» студія «Universal» виділила 130 млн доларів. Але Спілберг дуже економив кошти і часто відмовлявся від того, без чого, на його думку, можна було обійтися. Він сам себе називає ворогом Спілберга-художника, бо є ще й Спілберг-продюсер. «Загублений світ» завдяки його політиці було відзнято на тиждень раніше запланованого, а це дало економію аж у 74 млн доларів. Врешті, фільми себе окупили. «Загублений світ», наприклад, дав утричі більше витраченого вже за місяць прокату.<br>
<img border=0 src="i_196.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Один із героїв фільму – бронтозавр<br>
<br><img border=0 src="i_197.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кадр з фільму «Парк юрського періоду»»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можливо, у 2005 р. на кіноглядачів чекає нова зустріч із динозаврами, бо режисер, американський письменник Уїльям Монахан, закінчив сценарій четвертого фільму про Парк юрського періоду. Відомо, що події його відбуватимуться не на острові. Динозаври мають залишити його. А як складеться їхня доля, ми дізнаємося тільки після показу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Втім, з унікальними роботами-динозаврами можна і не розлучатися. Завдяки науково-популярному серіалу «Прогулянки з динозаврами» можна дізнатися багато цікавого про їхнє життя (його часто демонструють по телебаченню). Не проблема купити й відповідні CD-диски. Але ж пам’ятайте, що і там здебільшого представлені гіпотези щодо способу життя ящерів. А переглядаючи художні кінофільми, не забувайте, що їхні герої можуть лише зовні нагадувати своїх прототипів. Ось, наприклад, що написано про велоцирапторів: «Інстинктивні борці! Вони нікого не минали, вбиваючи не тому, що зголодніли, а просто заради задоволення вбивати. Вони були швидкими, ці прекрасні бігуни й чудові стрибуни. У них разючі кігті на всіх кінцівках, один випад передньої лапи перерізав би людину навпіл. У них є міцні щелепи, щоб розривати м’ясо». Ці натхненні рядки про велоцирапторів належать автору бестселера 1990 р. «Юрський період» та сценаристу улюблених фільмів Спілберга – відомому вам Майклу Крайтону. Але тут усе перебільшено, особливо про кровожерливість динозаврів. Звичаї тварин ми не спроможні дослідити, отже, такі висновки не слід вважати достовірними. Що ж до фізичних можливостей велоцирапторів, то вони, найімовірніше, не дуже відрізняються від можливостей інших хижих динозаврів середнього розміру.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Живі динозаври – фантастика чи реальність?<br></h3><img border=0 src="i_198.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;З останніх глав цієї книжки ви дізналися про два фантастичних припущення – нібито за допомогою наукових методів можна відродити динозаврів. Це – оповідання Кіра Буличова про Алісу та Бронтю і фільми про Парк юрського періоду. У першому випадку йдеться про появу динозаврового дитинчати з яйця. Другий, більш складний варіант, пов’язаний із майбутніми здобутками в галузі генної інженерії. А якщо до цього додати гумористичне оповідання американського письменника Спрега де Кампа «Така робота», то маємо ще один шлях. У цьому оповіданні вчений-палеонтолог виростив безліч викопних істот… у ванні. Їхні кістки та прилеглі породи він поміщав у спеціальний розчин, за допомогою якого атоми тварин, що розчинилися у породах, так би мовити, займали свої місця, і з ванни виходили живі-здорові тварини. Так з’явився і мамонт Монтігомо, який удосталь побавився на вільному просторі і добряче налякав людей, доки не опинився в зоопарку. Але палеонтолога це не зупинило. Закінчується оповідання тим, що десь у Вайомінгу розкопали повний скелет тираннозавра, якого він і має намір оживити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тепер запитаймо самі себе: чи можна це зробити? Відповідь одна: безумовно, ні! Втім, це не означає, що такий результат неможливий взагалі. Точніше, можна сказати, що це неможливо зробити зараз. Але у майбутньому… хтозна?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Річ у тім, що в останні десятиліття людство зробило неабиякі відкриття в галузі природничих наук. Особливого розвитку набула генна (або генетична) інженерія – розділ молекулярної біології, пов’язаний із цілеспрямованим конструюванням нових, неіснуючих зараз у природі сполучень генів. Для цього з клітини якогось організму вилучають ген або кілька генів, з’єднують з обраними молекулами нуклеїнових кислот і вживлюють одержані гібридні молекули у клітини іншого організму. Цей метод відкриває великі можливості для вирішення деяких проблем у галузі генетики, медицини, сільського господарства.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ви, напевне, знаєте про генетично змінені картоплю, томати, сою. Є й деякі інші рослинні культури, які набули незвичних ознак. Скажімо, таку картоплю не їдять колорадські жуки, а томати не бояться холоду. І хоча деякі медики наполягають, що їх краще не їсти, поки наслідки не відомі, колись людство буде змушене споживати такі продукти, бо йому загрожуватиме голод внаслідок нестачі природних продуктів харчування. Адже матінка-Земля незабаром не зможе прогодувати своїх дітей, бо кількість населення швидко зростає. А «генетичні» рослини дають високі врожаї.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ви спитаєте: а до чого тут динозаври? Наберіться терпіння і все зрозумієте. Річ у тім, що за останні роки люди навчилися робити клони – точнісінькі копії конкретних організмів, навіть людей. У перекладі з давньогрецької слово «клон» означає «гілочка» або «пагін». Піонером клонування був російський ембріолог Г. В. Лопашов, який ще у 1948 р. підготував статтю на цю тему. На жаль, вона не була надрукована, бо генетику в СРСР тоді забороняли як «буржуазну» науку. Тому першовідкривачами методики клонування вважаються американські біологи Р. Бріггс і Т. Кінг, які публічно заявили про метод трансплантації, тобто пересадки клітинних ядер. Це сталося в 50-і роки, а вже в 60-і англійський вчений Джон Бердан зробив клон жаби. Він брав клітини з кишечника пуголовка, вилучав з них ядра і вводив у яйцеклітину іншої тварини.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 70-і роки американці, швейцарці та англійці робили спроби клонування мишей, згодом здійснювалися досліди зі створення клонованих копій корів, кроликів та деяких інших великих тварин. Нарешті в 1997 р. в Шотландії Ян Уїлмут і його колеги одержали позитивний результат – народилося знамените ягня Доллі. А щоб воно з’явилося на світ, було використано 277 реконструйованих яйцеклітин, з яких вижила лише одна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Робилися спроби міжвидового клонування, тобто бралися клітини двох зовсім різних тварин. Наприклад, у Китаї проведено успішний експеримент з клонування рідкісної породи корів, яка перебуває на межі зникнення. А ось спроба однієї з американських компаній клонувати дикого азійського бика гаура закінчилася невдачею. Теля Ной, народжене звичайною коровою, мало усі ознаки дикуна й померло через 48 годин після народження.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зрештою дійшли і до спроб клонування людини. Цим зайнялася американська фірма «Клонейд», яка за бажанням батьків, прізвище яких невідоме, зробила кілька спроб створити дитину-клон. Перші п’ять спроб були невдалі. Але вшосте вченим пощастило – народилася маленька Єва, яка була точною копією своєї матері. Після родів Єва мала нормальну вагу – 3,2 кг. А глава компанії «Клонейд» Бріжит Буасельє стверджувала: «Мала почувається прекрасно, а її батьки щасливі». Буасельє додала, що найближчим часом має народитися ще чотири клони. Один з них – на території Північної Америки, а ще двоє – в Азії. Про четвертий вона нічого не сказала, напевне, тому, що його появи на світ очікували дуже скоро. Це маля народилося в Бельгії.<br>
<img border=0 src="i_199.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жаданий результат клонування – дитина з колби<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про стан здоров’я перших клонованих людей зараз нічого не відомо. Очевидно, батьки не хочуть, щоб діти почувалися не такими, як інші, а преса неодмінно здійматиме навколо них галас.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Проте доля клонованих дітей може виявитися нещасливою. У вівці Доллі були ознаки раннього старіння, і її нещодавно усипіли. Це трапилося внаслідок того, що клітини її були значно старіші за вік, якщо рахувати з моменту народження. Втім, американські вчені на чолі з Р. Ланзем клонували корів, клітини яких були «омолоджені». Отже, цю проблему можна вважати вирішеною. До того ж три клоновані вівці, які народилися в Шотландії вже після Доллі, живі-здорові. Більше того, дві з них намаганнями вчених дають молоко, склад якого відповідає людському.<br>
<img border=0 src="i_200.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бріжит Буасельє<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Втім, ці експерименти стосуються клонування істот, які живуть у наші дні. А нас цікавлять дослідження, які б сприяли розвитку знань у галузі палеонтології та відновленню динозаврів. Рушаймо далі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;По-перше, здобутки генетики дуже потрібні палеонтологам та зоологам для з’ясування родинних зв’язків викопних та сучасних тварин для пошуку предків сучасних тварин. Донедавна панувала думка, що ДНК не може зберегтися, якщо решткам понад 100 років. Тепер ситуація змінилася.<br>
<img border=0 src="i_201.jpg">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Журналіст Клод Ворільон (на фото) стверджує, що людей методом клонування створили прибульці з космосу. А тепер, на його думку, люди самі можуть це зробити<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;За даними американського наукового журналу «Science» в 2000 р. на симпозіумі «Еволюція від динозаврів до птахів», який відбувся в місті Форт-Лодердейл американського штату Флорида, було зроблено цікаве повідомлення про успішну операцію вилучення ДНК з решток трицератопса, який, як ви пам’ятаєте, вимер десь 65 млн років тому. Це зробила група біологів з Алабамського університету і Російської академії наук, які мають досвід роботи з ДНК викопних тварин, що збереглися в умовах вічної мерзлоти. Операція стала можливою внаслідок того, що кістки трицератопса, від яких залишилися лише два хребці і уламок ребра, були слабо мінералізовані.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли ДНК динозавра порівняли з ДНК сучасних тварин, серед яких було 13 птахів, то вчені дістали справжній шок. ДНК трицератопса повністю збіглася з ДНК… дикого індика, а схожість з іншими птахами становила понад 94 %. При цьому схожості з рептиліями, наприклад із черепахою, не було зовсім. Досі вчені вважали, що схожість із птахами скоріше за все притаманна тераподам або целурозаврам, але не трицератопсам, які зовні так схожі на носорогів. Але остаточний висновок зроблять лише після того, як ці дані будуть підтверджені іншими дослідженнями. Якщо це станеться, можливо, факт походження птахів від динозаврів вважатимуть доведеним.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вивчення клітин ДНК різних тварин дозволяє одержати дані про розвиток та еволюцію живих клітин з доісторичного періоду. Тому вчених передусім цікавить ДНК тих тварин, які, за припущеннями, існували у давні геохронологічні ери і дожили донині. Як ви розумієте, кращого за целеканта, який є найдавнішою істотою серед хребетних тварин, знайти неможливо. Тому одним із завдань спільної експедиції німецьких та південноафриканських дослідників, про яку ви вже дізналися з глави «Чи існують сучасні динозаври?», є дослідження ДНК целаканта.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Науковці зробили спробу виростити в поживному розчині клітинну культуру зі зразків тканин прадавньої риби. Але клітини жили протягом лише двох тижнів. Тому наступним кроком експедиції в цьому напрямі буде одержання більшого об’єму тканин для генетичних досліджень. Можливо, будуть зроблені дуже цікаві висновки. Можливо, стане реальністю і клонування целеканта, яких, як ви знаєте, збереглося дуже мало.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Взагалі, клонування вимираючих тварин – дуже серйозна проблема, бо з вимиранням кожного виду збіднюється генетичний потенціал планети. А щороку внаслідок діяльності людства рідкісні види тварин зникають десятками. Тому збільшення кількості рідкісних тварин має стати одним з головних завдань клонування.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та найцікавішим для нас є повідомлення Національного музею мамонта в Якутії про те, що в червні 2003 р. почалися роботи з відновлення мамонтів. Експеримент здійснюватимуть японські дослідники. Рештки давньої тварини в резер вуарі з рідким азотом вже доставлено з Росії до Японії для наукових експериментів. Ще в 2002 р. спільна російсько-японська експедиція знайшла на арктичному узбережжі Якутії у вічній мерзлоті дві ноги велетня. А Новосибірський центр вірусології та біотехнології зробив висновок, що їх клітини можна використовувати для клонування.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Японські вчені планують упродовж 50 років робити багаторазові схрещування мамонтових клітин з клітинами сучасного слона і в такий спосіб відродити мамонта. Якщо експеримент буде успішним, волохаті «слони» поселяться в експериментальному парку Якутії, рішення про створення якого було прийнято ще 1996 року.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Втім, усе це стосується складного процесу клонування. А чи можна вивести динозаврика із знайденого під час розкопок яйця? Ну що ж, експерименти в цьому напрямі теж ведуться. Зараз у каліфорнійських лабораторіях тривають дослідження на життєздатність яйця динозавра, знайденого в Китаї. Виходить, що, поява Бронті – не така вже й фантастика. Почекаймо…<br>
<br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Література<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;1. Уткін В. Життя Землі: Нарис про будову Землі та розвиток життя на ній. – К.: Веселка, 1989. – 167 с.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;2. Яковлева И. Н., Яковлев И. Н. По следам минувшего. – М.: Дет. лит, 1983. – 167 с., ил.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;3. Ивахненко М. Ф., Корабельников В. А. Живое прошлое Земли: Кн. для учащихся. – М.: Просвещение, 1987. – 255 с., ил.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;4. Мартинсон Г. Г. Что мы знаем о динозаврах? – Л.: Недра, 1990. – 93 с., ил.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;5. Барсболд Р. Хищные динозавры мела Монголии. – М.: Наука, 1983.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;6. Орлов Ю. А. В мире древних животных. – М.: Наука, 1989. – 162 с., ил.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;7. Основы палеонтологии: Справочник. – М.: 1964. – 722 с., ил.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;8. Рождественский А. К. Встречи с динозаврами. – М.: Знание, 1966. – 64 с., ил.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;9. Ганунил Л. К. Следы динозавров. – М., 1958. – 72 с., ил.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;10. Рождественский А. А. За динозаврами в Гоби. – М., 1957. – 215 с., ил.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;11. Люрин Т. Б. Як розвивалося життя на Землі. – К., 1983. – 120 с.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;12. Поплавская М. Д. Увлекательная палеонтология. – К.: Наук. думка, 1982. – 128 с.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;13. Шпинар 3. История жизни на Земле: Древние животные и люди. – Прага, 1977. – 288 с., ил.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;14. Войтович Г. Следы древней жизни на Земле. – Ростов, 1976. – 98 с.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;15. Чижевский Г. М. В дебрях времени: Палеонтологическая фантазия. – М., 1963. – 158 с., ил.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;16. Николаев Т. К. Долгий путь жизни. – М.: Мир, 1986. – 168 с.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;17. Ружичка Б. О чем рассказывают окаменелости. – М.: Наука, 1964. – 71 с., ил.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;18. Макдугалл Дж. Краткая история планеты Земля: Горы, животные, огонь и лед. – СПб., 2001. – 383 с.<br>
<br><br>