Тарас Гончарук
Дем'ян Многогрішний

Від автора

   З усіх козацьких гетьманів Лівобережжя другої половини XVII—XVIII ст. Дем’ян Гнатович Многогрішний лишається, напевно, майже незнаним. «Про гетьмана Дем’яна Ігнатовича Многогрішного історикам відомо небагато, мабуть, найменше, ніж про будь-кого з усіх правителів Лівобережної України», – зазначає сучасний історик Віктор Горобець.
   Досі цьому гетьману не присвячено жодного ґрунтовного монографічного дослідження, а в підручниках подано про нього мінімум інформації. Історики тривалий час не могли з’ясувати дат народження та смерті Дем’яна Гнатовича, тому і сьогодні в літературі знайти їх нелегко. Д. Многогрішного традиційно характеризують як «людину темну та неписьменну», хоча підставою для такого твердження є лише слова самого гетьмана, іноді надто скромного у власних характеристиках. Подібних «несправедливостей» щодо висвітлення постаті Д. Многогрішного є чимало.
   На нашу думку, прикро й те, що Дем’яна Гнатовича в літературі, навіть науковій, досі називають Демком. Таку принизливу форму імені вживали в царській Росії для називання злочинців (наприклад, Гришка Отреп’єв, Ємелька Пугачов і т. д.). В російських документах так іменували й українських гетьманів, що вважалися зрадниками (Івашка Брюховецький, Петрушка Іваненко та ін.). Однак у літературі такі прізвиська звичайно не закріпилися. Не пощастило лише гетьману Демку Многогрішному. За яку саме провину до Д. Многогрішного на століття прикипіла «злодійська» форма імені (Демко), читач може дізнатися на сторінках цього видання.
   Автор книги спробує на підставі опублікованих історичних джерел розглянути вже відомі науковцям сторінки життя та діяльності Дем’яна Многогрішного, хоча і невідомих сторінок у біографії цього гетьмана досі залишається чимало.

Від мужицького сина до сіверського гетьмана

   Щодо місця та року народження Дем’яна Гнатовича Многогрішного різні дослідники подавали відмінну інформацію. Видатний український історик Володимир Антонович взагалі стверджував, що «про походження й початок козакування» Д. Многогрішного «немає відомостей». Згодом науковці визначили місце його народження – місто Короп на Чернігівщині. Рік народження майбутнього гетьмана більшість істориків вважали невідомим й іноді називали: «близько 1630 р.». Нарешті, сучасні історики В. Горобець та З. Хижняк в енциклопедичних виданнях «Українське козацтво. Мала енциклопедія» та «Києво-Могилянська академія в іменах» подали не лише майже точне місце – «село поблизу м. Короп Чернігівського воєводства, тепер Коропський район Чернігівської області», – але й точну дату народження Дем’яна Гнатовича Многогрішного – 1621 рік.
   На сьогодні достеменно встановлено соціальне походження Д. Многогрішного: історики здебільшого не сумніваються в тому, що майбутній гетьман народився в селянській родині. Батьки його належали до стану «посполитих». За часів Руїни, коли саме Д. Многогрішному судилося керувати Гетьманщиною, походження практично кожного гетьмана було приводом для закидів. Наприклад, Івану Виговському ставили на карб те, що він походив з української шляхетської родини, і кляли як «шляхтича» й навіть «ляха»; Івана Самойловича за те, що він народився у сім’ї священика, принизливо називали «поповичем». І пощастило лише тим гетьманам, що походили з козацьких родин (наприклад, Петрові Дорошенку, який був «з діда й прадіда козак»). Гетьману ж Д. Многогрішному, як зазначає сучасний історик Володимир Борисенко, «при найменшій нагоді недоброзичливці кололи очі “мужицьким” походженням».
   Вочевидь, високої освіти Д. Многогрішний дістати не зміг. Пізніше він сам називав себе «людиною темною і неписьменною». Але не варто думати, що Дем’ян Гнатович, поступившись освітою таким своїм попередникам на гетьманській посаді, як Богдан Хмельницький чи Іван Виговський, насправді не вмів писати та читати. А надто що Д. Многогрішний неодноразово виявляв себе здібним політиком та дипломатом, а його листи та висловлювання свідчили і про певну обізнаність зі світовою історією, літературою тощо.
   Досі сперечаються науковці й щодо часу входження «мужицького сина» Д. Многогрішного до козацької еліти Гетьманщини. В. Антонович уважав, що це відбулося вже під час Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, стверджуючи: «В козацькому реєстрі 1649 року він записаний у чині військового осавула. В грудні 1650 року Демко разом із брацлавським полковником Нечаєм подав до київської городської книги королівську грамоту, яка потверджувала статті Зборівської угоди. 1651 року перед Берестецькою битвою Іван Богун послав у погоню за поляками, які відступали з Кам’янця, загін козаків під орудою Многогрішного, але під Купчинцями він зазнав поразки». У козацькому реєстрі, складеному згідно зі Зборівською угодою, насправді стояв такий собі «Демко осавул войсковий». Що ж до участі славнозвісного полковника Д. Нечая та Д. Многогрішного в поданні королівської грамоти 1651 р., то козацький літописець Григорій Граб’янка писав: «Генеральний писар Іскоростинський копії цих привілеїв, скріпивши їх військовою печаткою, роздав старшині козацькій. На копіях гетьман власноручно підписався так: Богдан Хмельницький, гетьман його королівської величності війська запорізького. цей документ у присутності полковника браславського Нечая та генерального осавула Дем’яна Многогрішного і намісника королівського пана Остапа Виговського 8 березня був записаний до Київських реєстрових книг».
   На противагу цим свідченням уже згадуваний Віктор Горобець зазначає: «Твердження відомого українського історика В. Антоновича про те, що Многогрішний уже 1649 р. в уряді Б. Хмельницького обіймав посаду генерального осавула, видається неправдоподібним. Поза всяким сумнівом, “осавул Демко” з Реєстру 1649 р. є не хто інший, як Дем’ян Лісовець». На думку В. Горобця, до складу козацької старшини Дем’ян Гнатович потрапив значно пізніше – не за часів Визвольної війни, а за часів Руїни: «Перша достовірна згадка про Многогрішного міститься в документі, датованому аж 1664 р., де він титулується полковником чернігівським», – пише дослідник.
   Історикам досі невідомо, як «мужицький син» Д. Многогрішний раптом став козацьким полковником (слід нагадати, що полковник на Гетьманщині був не лише командиром козацького полку, але й «губернатором» відповідної території). В. Горобець дивується цьому «кар’єрному злетові», зазначаючи: «Досить стрімкий, майже унікальний злет для козака-неофіта, який, крім того, що був “чужим” у козацькому середовищі… – унікальний випадок в історії українського гетьманства другої половини XVII—XVIII століть!» Хай там як, а цей злет свідчив про неабиякі здібності вихідця з селянської сім’ї Дем’яна Гнатовича Многогрішного.
   Чернігівським полковником Д. Многогрішний став за часів гетьманства Івана Мартиновича Брюховецького, який прийшов до влади на сумнозвісній Чорній раді 1663 р., що знаменувала собою остаточний прихід Руїни в українські землі. Розбрат серед козаків, війна лівобережних та правобережних гетьманів між собою, наступ на українські землі численних іноземних військ – польських, російських, татарських та, нарешті, турецьких, руйнація господарства та винищення населення – все це знаменувало ту пору. Тоді ж поволі було обмежено і права козацької автономії – найбільші здобутки Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Важливим етапом на шляху до цього обмеження став візит І. Брюховецького до Москви й підписання Московського договору, «інкорпораційного», за визначенням сучасних істориків, згідно з яким Україна втрачала судову та фінансову автономію, натомість кількість українських міст, де стояли російські гарнізони з воєводами, зросла до десяти, а гетьман отримав звання російського боярина. Під час візиту І. Брюховецького до Москви боярські звання та маєтки отримав не лише він, але й чимало його підлеглих, зокрема полковники. У «реєстрі, кому саме звелено надати великого государя жалувані грамоти на дворянство й на маєтки та на млини» 1665 р., серед інших згадано і полковника чернігівського Ігнатенка, тобто Дем’яна Многогрішного.
   І. Брюховецький, отримавши в Москві «царську ласку», в листах до російського царя послужливо називав себе «підніжком», «холопом» та «Івашкою». Наприклад, лист І. Брюховецького до російського царя від 27 травня 1666 р. починався так: «Божию милостью, великому государю князю Алексею Михайловичу, всея Великия и Малыя и Белыя России самодержцу, <…> вашему царскому пресветлому величеству, боярин и верного войска вашего пресветлого величества Запорожского, гетман Ивашка Брюховецкий, яко верный холоп, низко до лица земли пред пресветлым вашего пресветлого царского величества престола ногами со всем войском вашего царского пресветлого величества Запорожским упадаючи, смиренно челом бью на премилосерднейшей и рассмотрительнейшей отеческой вашего царского пресветлого величества милости <…>» (тут і далі цитати, подані мовою оригіналу, курсивом. – Т. Г.).
   У цьому ж листі І. Брюховецький писав: «<…> посилав я, холоп, дворянина вашої царської пресвітлої величності й вірного війська Запорозького чернігівського полковника Демка Гнатова сина, <…> під Гомель, зрадницьке місто, з усім його Чернігівським полком, до того ж додавши й ті піхотні та кінні з різних боків збірні сотні, яких зібралося самовольством чимало на самому прикордонні від Запоріжжя, і я, вірний вашої пресвітлої царської величності холоп, запобігаючи тому, щоб і ці самовольством зібрані [козаки] з Запорозькими козаками не змовилися б і не відвернулися б від нас до них [тобто щоб лівобережні козаки не піддалися агітації запорожців. – Т. Г.], заради того я тих самих збірних козаків до того краю надсилав; також і Дмитрашку Райчу бряславського полковника з усім товариством волоських хоругв, що при ньому було».
   І. Брюховецький назвав у своєму листі до царя Д. Многогрішного Демком цілком виправдано, адже і самого себе у цьому ж листі гетьман називав Івашкою. Водночас І. Брюховецький підкреслив, що Д. Многогрішний, як і сам гетьман, не лише «холоп» царської величності, а вже і боярин. Показово, що в похід під Гомель гетьман волів відправити неспокійні козацькі елементи – із запорозького прикордоння подалі на північ. Отже, завдання, покладене на Д. Многогрішного, було нелегким. Між іншим, як керівник не лише козаків свого полку, а й цілого козацького з’єднання, Д. Многогрішний у цьому поході фактично мав виконувати функції «наказного гетьмана» – а це було визнанням його воєнного хисту.
   У «зрадницькому», як назвав його І. Брюховецький, Гомелі перебував тоді полковник Мурашко, що своїми діями вельми дошкуляв навколишнім українським теренам. (цікаво, що пізніше полковник вельми прислужиться Д. Многогрішному.) У 1666 р. з’єднанню під проводом чернігівського полковника Д. Многогрішного повоювати під Гомелем не судилося. У червні того року очевидці свідчили, що «під Гомелем козаки стоять обозом і шанці під місто підвели». Проте вже тоді російська сторона змусила І. Брюховецького припинити цю кампанію. Росія і Польща завершували підготовку до підписання перемир’я і далі розпалювати війну не збиралися. Козаків із-під Гомеля «усіх по домах розпустили», давши відповідний наказ і Д. Многогрішному, «що був на під’їзді» до міста. Пізніше, вже бувши гетьманом Лівобережжя, Д. Многогрішний надавав важливого значення Гомелю, й саме спроба поставити під свій контроль це місто стала підставою для того, щоб укотре звинуватити Дем’яна Гнатовича в «зраді».
   Тим часом дії російських воєвод, які, згідно з Московським договором, почали збирати податки на Україні, збурили ненависть місцевого населення та його спротив як до російського підданства, так і до гетьмана, що запродав інтереси своєї держави. «Останньою краплею», що переповнила чашу терпіння українського козацтва, стали російсько-польські переговори й укладене в Андрусові 1667 р. перемир’я, за яким переговірники поділили Україну по Дніпру, так що навіть Київ було віддано полякам. Тут «прозрів» і І. Брюховецький: розірвав союз з Росією, почав воєнні дії проти царських воєвод і вирішив прийняти підданство турецького султана.
   У вирі цих подій, як зазначає В. Борисенко, Д. Многогрішний «слухняно виконував розпорядження гетьмана і відверто став на його бік, коли той підняв козацькі полки на боротьбу проти засилля царських воєвод на Україні». Щоправда, за відомостями В. Горобця, саме в цей час, «на переломі 1667—1668 років, готуючись до вирішального двобою з Москвою, Брюховецький проводить кадрову рокіровку в Чернігівському полку, надавши полковничий пернач Івану Самойловичу <…>, а Многогрішного, усунувши від керівництва полку, задовольняє урядом генерального осавула. <…> Однак полковничий пернач ненадовго випав із рук Дем’яна Ігнатовича – вже у квітні 1668 р. полчани знову доручають йому керувати справами полку. <…> саме сіверським козакам випадало стримувати агресію царських військ…». Показово, що Д. Многогрішний та І. Самойлович тут виявилися конкурентами в боротьбі за владу. Пізніше І. Самойлович з допомогою спільників відбере у Д. Многогрішного більш престижну посаду – гетьманство.
   Патріотичні дії І. Брюховецького наприкінці його правління не врятували гетьмана – колишнього «царського підніжка». На хвилі народного гніву на Лівобережжя прийшли війська правобережного гетьмана Петра Дорошенка. І. Брюховецького було вбито, а П. Дорошенко став на чолі обох боків Дніпра. «Після того, як 8 червня 1668 р. Брюховецького було вбито і гетьманом об’єднаної України проголошено Дорошенка, – пише В. Горобець, – у відставку пішов майже весь склад вищої старшини Лівобережжя. Лише за Многогрішним, який, за словами літописця, «найпершей отступил от Бруховецкого», було збережено полковництво, а через місяць, коли Дорошенко поспішно повернувся на Правобережжя, аби відбити наступ поляків, йому пожалувано й уряд наказного сіверського гетьмана».
   Чому саме Д. Многогрішному судилося не лише зберегти свою посаду під час змінення влади, але й стати при новому гетьмані сіверським гетьманом, тобто наказним гетьманом усієї Лівобережної України? Причиною цього, на думку істориків, були давні зв’язки Д. Многогрішного та П. Дорошенка. Один з перших дослідників історії України Дмитро Бантиш-Каменський називав Д. Многогрішного серед тих, хто через кошового Запорозької Січі Івана Сірка запросив П. Дорошенка в похід на Лівобережну Україну й таким чином посприяв поваленню І. Брюховецького. «У цей час Сірко, – писав Д. Бантиш-Каменський, – домовившись таємно з генеральним осавулом Многогрішним і деякими старшинами, відрядив посольство до Дорошенка, прохаючи його стати до проводу. <…>Можна собі уявити, як зрадів Дорошенко, коли в його таборі з’явилось козацьке посольство, якого він уже давно чекав. Сповнилося тоді його бажання стати гетьманом обох боків Дніпра. Одаривши щедро представників народу, поквапився він вирушити в похід <…>». В. Горобець наводить факти листування чернігівського полковника Д. Многогрішного та правобережного гетьмана П. Дорошенка напередодні його наступу на Лівобережжя 1668 р. цей зв’язок Дем’яна Гнатовича з найвизначнішим українським гетьманом доби Руїни та палким українським патріотом, можливо, свідчив про те, що погляди П. Дорошенка і Д. Многогрішного на майбутнє України були близькими.
   Проте стосунки Д. Многогрішного і П. Дорошенка швидко зіпсувалися, і причини для того були досить серйозні. Коли Петро Дорофійович повернувся до правобережного Чигирина, на Лівобережну Україну знов посунули російські війська. Московський цар аж ніяк не хотів миритися з утратою своєї «законної» (після Андрусівського договору) частини українських земель. «Повідомлення про повернення Дорошенка з військами на Правобережжя, – зазначає В. Горобець, – російське командування сприйняло як сигнал до початку контрнаступу на Лівобережжя. “Скупивши войска немаліє”, воєвода Г. Ромодановський скерував їх на Сіверщину. На Різдво Пресвятої Богородиці Ромодановському вдалося оволодіти Ніжином. Учинивши там показово жорстоку розправу над жителями міста, воєвода вирушив у похід на Чернігів. Не маючи достатньо сил, аби відбити наступ царської армії, Многогрішний звертається із закликами по допомогу до Дорошенка. Але той, зайнятий боротьбою з поляками та стривожений заколотом запорожців на чолі з П. Cуховієм, зміг відправити на Сіверщину суто символічну допомогу».
   Г. Ромодановський, як зазначалося, скерував свій удар саме проти Чернігова, що його полковник Д. Многогрішний був зобов’язаний захищати. «Під час форсування Ромодановським Десни, – пише далі В. Горобець, – Дем’ян Ігнатович, який з військами перебував тоді поблизу Сєднєва, наважується атакувати противника, але наміри наказного гетьмана наштовхуються на різкий спротив частини старшини. Між ним і стародубським полковником Петром Рославцем виникає на цьому ґрунті навіть серйозна сварка. За таких умов 25 вересня Ромодановський оволодіває Черніговом, і наступного дня Многогрішний під тиском старшини розпочинає переговори з царським воєводою про припинення бойових дій».
   Мотиви Д. Многогрішного тут зрозуміти неважко, адже Руїна у той час, здається, вже охопила всю Україну й дісталася його Чернігівського полку, а чинити опір великій російській армії він не мав сил. «Отак у той нещасливий і пагубний час, – писав козацький літописець Самійло Величко, – Нужда з Бідою, розпростерши свої прапорці, нищили і внівець обертали бідну малоросійську Україну, оскільки з одного боку, від Дніпра, виникла з низодніпровських лугів манія, згаданий Суховій, який зі своїм козацьким та ординським військом, як тільки хотів, сваволив і шкодив людям, а з другого боку, від Московського царства, знову для помсти, наступав на Україну із сильними військами князь Ромодановський: він одержав певну звістку, що Дорошенко відійшов з цього боку до Чигирина. Перебравшись через річку Десну, він приходить під Чернігів, де, спаливши частину нового міста, прийшов до згоди і поєднався після недовгого воєнного змагання з тодішнім чернігівським полковником Дем’яном Ігнатовичем Многогрішним».
   Отже, «після недовгого воєнного змагання» Д. Многогрішний піддався російським військам. Мало того, як зазначає В. Горобець, «прагнучи припинити кровопролиття», Дем’ян Гнатович був ладен знов прийняти російське підданство й «уповноважив своїх представників на вельми далекосяжні поступки московській стороні», аби завершити війну. Але тут Лівобережну Україну врятував П. Дорошенко, кинувши частину своїх козаків разом з татарами проти військ Г. Ромодановського, що поспіхом залишив Україну. це дозволило Д. Многогрішному, незважаючи на те, що татари та козаки П. Дорошенка повернулися на Правобережжя, говорити про російське підданство вже на інших, набагато кращих для України, умовах. «Дем’ян Ігнатович рішуче висловлюється щодо можливості повернення під зверхність царя лише за умови визнання ним козацьких прав та свобод, закріплених статтями Богдана Хмельницького 1654 р.», – зазначає В. Горобець.
   17 грудня 1668 р. у Новгороді-Сіверському зібралася старшинська рада, на якій було обрано Д. Многогрішного сіверським гетьманом й узято чіткий курс на повернення в підданство російського царя. Великий вплив під час обрання Д. Многогрішного сіверським, а потім і повноправним гетьманом Лівобережної України справив його приятель, видатний український церковний та літературний діяч, архієпископ Чернігівський та фактичний керівник православної церкви на Лівобережжі Лазар Баранович (1616—1693).
   Козацькі літописці й історики по-різному оцінювали поведінку Д. Многогрішного протягом буремного 1668 р. У «Літописі Самовидця» припущено, що Дем’яна Гнатовича характеризували перш за все природжена схильність до зради та надмірне владолюбство; саме тому Д. Многогрішний спочатку зрадив І. Брюховецького, далі – П. Дорошенка, а потому «почал <…> трактовати з москвою». Однак тут слід звернути увагу на постать імовірного автора «Літопису»: бувши жертвою чергової війни між Правобережною та Лівобережною Україною, що спалахнула внаслідок переходу сіверського гетьмана Д. Многогрішного на бік московського царя, цей імовірний автор, Роман Ракушка-Романовський, за словами істориків, після повалення І. Брюховецького втратив посаду ніжинського наказного полковника й наприкінці 1668 р. з’явився на Правобережній Україні, ставши в Брацлаві протопопом. У цей час він активно виступає проти гетьмана Д. Многогрішного, який захопив його майно в Ніжині. Звичайно, це не могло не відбитися на оцінках, що їх давав автор «Літопису» Д. Многогрішному як гетьману.
   «Самовидець» у своєму літописі називав Дем’яна Гнатовича виключно Демком, таким чином указуючи на подальший арешт та заслання гетьмана. Інші козацькі літописці – Григорій Граб’янка та Самійло Величко – називали Многогрішного Дем’яном або Дем’яном Ігнатовичем. Прикро, але деякі історики, слідом за надто необ’єктивним у твердженнях щодо постаті Многогрішного «Літописом Самовидця», також називали і продовжують називати цього українського гетьмана принизливим іменем Демко. Дивина! Ніхто ж з істориків, здається, не називає, слідом за відповідними царськими наказами, «злочинців» І. Мазепу та І. Брюховецького Івашками, «ханського гетьмана» П. Іваненка Петрушкою, О. Пугачова Ємелькою тощо. У російській історіографії зменшене ім’я – Гришка – закріпилося хіба за Григорієм Отреп’євим. В українській історії в цьому плані не пощастило лише Дем’яну Многогрішному. З легкої руки ображеного сіверським гетьманом у 1668 р. Р. Ракушки-Романовського («самовидця») Многогрішного «акі злочинця» продовжують іменувати в науковій та навчальній літературі Демком (достатньо почитати сучасний підручник Наталі Яковенко та ін.).
   Згідно з джерелами, Д. Многогрішний на раді в Новгороді-Сіверському за старим старшинським звичаєм вагався, чи брати йому гетьманську булаву. Однак у «Літописі Самовидця» сказано, що Дем’ян Гнатович лише «ламав комедію», «як стара дівка від хорошого жениха» відмовлявся від гетьманства, щоб отримати для себе більше вигоди.
   «Демко Многогрішній, – писав Самовидець, – будучи наказним гетманом от Дорошенка за тое поставлен, же он найпершей отступил от Бруховецкого, здрадивши его. А хочай Бруховецкій марне згинув, на тое не уважаючи, жеби и его тое не споткало, себі гетманства жичачій, назбирал компанії з литви, ляхов и иних немало, жеби оному зичливими били, и изобравши усю старшину поблиз себе задніпрскую до Новгородка, и приказал оним, жеби собі цалого гетмана настановили, не сподіваючися на оборону гетмана Дорошенка. Що старшина, будучи у дворі зачинени, которих было омаль, а при Многогрішном немало его компанії, и боячися що болше мовити, але пошовши гуртом, просили его Многогрішного, жеби он над ними гетманом был. Чого он отмовлявся, як старая дівка хорошого жениха, бо того сам потребовал и позволився на тое, которому и присягу виконали на послушенство. И так зараз послов своїх до его царского величества послал, просячи, жеби знову приняти били попрежнему, що и одержали. И знову рада была в Глухові, на которой князь Ромодановскій был, и статі новіє постановили. И от того часу юже воеводам приказано, жеби ні во що не втручалися, и воеводи тилко в Києві, Чернігові, Ніжині и в Переясловлі зоставали, и то нічого не беручи у людей, але усе на гетмана зліцено».
   Оте порівняння Д. Многогрішного зі «старою дівкою» так сподобалося історикам, що вони раз у раз наводять його в дослідженнях, присвячених козаччині та гетьманству. Приміром, В. Горобець про події останніх місяців 1668 р. писав: «Розвиток політичних процесів в Україні восени 1668 р., а саме: гостра міжусобна боротьба між Дорошенком та Суховієм, чию владу на Лівобережжі визнавали південні полки, підштовхнула Многогрішного до думки про можливість ведення власної політичної гри. Після того, як на кінець осені Суховій виводить з Лівобережжя вірні йому війська на Правобережжя, де зав’язує вирішальний двобій з Дорошенком, наказний сіверський гетьман, “себі гетманства зичачій”, 17 грудня 1668 р. скликає старшин на раду до Новгорода-Сіверського, “жеби собі целого гетмана настановили, не сподіваючися на оборону Дорошенка”. Оскільки на раду Многогрішний запросив лише тих старшин, котрі “оному зичливими були”, результати виборів неважко було передбачити. Лише задля дотримання традиції претендент певний час відмовлявся від гетьманства – “як старая дівка хорошого жениха”». Насправді, старшинська рада, що відбулася 17 грудня 1668 р. у Новгороді-Сіверськім, вочевидь, була скликана для годиться (як і численні інші старшинські і навіть загальновійськові ради на Гетьманщині того часу, коли реальної козацької демократії вже не існувало). І «скромність» Д. Многогрішного, вочевидь, була вдаваною. А проте довіряти оцінкам постаті Дем’яна Гнатовича, вміщеним у «Літописі Самовидця», треба досить обережно.
   Інший козацький літописець, вищезгаданий Г. Граб’янка, «хитання» Д. Многогрішного в 1667 р. пояснював тим, що Дем’ян Гнатович був таємним російським «зичливцем» (прихильником), а П. Дорошенко не зумів розгледіти цієї зовнішньополітичної орієнтації в поглядах свого приятеля. Коли ж виникла нагода, Д. Многогрішний відкрив свою схильність до союзу з московським царем. «Року 1669, – зазначав Г. Граб’янка, – після відходу Суховія і татар, Многогрішний уже без всякої боязні почав заприязнюватись та погоджуватися з Москвою. І хоч був залишений гетьманувати Дорошенком, проте після його відходу зібрав грошову компанію (комісію) і присилував міських полковників присягти йому, як гетьманові, змусив їх послати своїх послів до його царської величності і просити його монаршу милість затвердити Многогрішного гетьманом. цар відразу ж милостиво погодився». Однак, як показали наступні події, Д. Многогрішний аж ніяк не ставив інтереси московського царя понад українські.
   Третій козацький літописець, С. Величко, вважав, що Д. Многогрішний просто побачив можливість для себе стати гетьманом, повноправним господарем Лівобережної України, взяти її під свій «реймент», тобто владу, і це було головним мотивом його дій. Тут слід зауважити, що Дем’ян Гнатович неодноразово говорив про своє небажання бути гетьманом, проте історики йому не вірили (хоча, наприклад, вірили його ж словам про власну «темність та неписьменність»).
   Слід зазначити, що сіверський наказний Д. Многогрішний у непростий час свого гетьманування підписував універсали – законодавчі акти, якими гетьмани від часів Б. Хмельницького визначали внутрішнє життя козацької України. У сучасному збірнику універсалів українських гетьманів подано 14 текстів універсалів та наказів Д. Многогрішного, підписаних у пору з червня 1668 р. й до підписання «Глухівських статей» 12 лютого 1669 р. (насправді їх, звичайно, було більше). Написані ці універсали, як тоді було заведено, літературною, тобто церковнослов’янською із численними вкрапленнями канцеляризмів та народних слів, мовою. Д. Многогрішний підписував їх так: «Демьян Игнатович, полковник Войска Запорожского черниговский и наказный гетман северский» або «Демьян Игнатович, полковник Войска Запорожского черниговский и всего Севера гетман наказний». цими універсалами наказний гетьман усієї Півночі вирішував чимало соціально-економічних питань на підвладній йому (далеко вже не такій великій) території. Зокрема, Дем’ян Гнатович підтверджував та захищав права монастирів та церков на зéмлі й майно: Максаківському монастирю було надано захист від мешканців сотень Чернігівщини, які «ґрунти монастирські <…> без відома ігумена поорали» (універсал від 28 червня 1668 р.); тій самій обителі пізніше було видано підтвердження на маєтки в Ніжинському полку (універсал від 12 серпня 1668 р.); Успенській церкві Новгорода-Сіверського, з огляду на її спустошення, надано доходи від Путивльського перевозу (універсал від 6 липня 1668 р.); церкві Чудотворця Миколи у Стародубі, щоб її можна було «образами та аперотами прикрасити», надано водяний млин на річці Писці (універсал від 21 липня 1668 р.) тощо. Така політика стосовно православних монастирів та церков була традиційною для українських гетьманів, починаючи від владарювання Б. Хмельницького.
   Традиційним було й те, що сіверський гетьман універсалами затверджував маєтки за старшинами та іншими мешканцями підвладних йому земель. Так, за військовим товаришем Юрієм Буначенком закріплено було млин, збудований ним у с. Шептаках (універсал від 21 липня 1668 р.). За стародубським полковим сотником Павлом Андрієвичем – куплене ним урочище Семківщина з прилеглими до нього бортними угіддями та сіножатями (універсал від 21 липня 1668 р.). За чернігівським війтом Григорієм Яхимовичем (універсал від 14 жовтня 1668 р.) – половину Недачинської рудні (тобто закладу з плавлення руди та виготовлення залізних виробів), зважаючи на те, що співвласник рудні, як сказано в універсалі, втік на Правобережжя «під час приходу під Чернігів [військ] неприятельського московита» (цікаво, як собі міг дозволити Д. Многогрішний такий вислів щодо своїх російських союзників?). Було підтверджено права чернігівського отамана Івана Домонтовича на села Смолин та Максим, надані свого часу ще «універсалами світлої пам’яті небіжчика Богдана Хмельницького» (універсал від 19 жовтня 1668 р.). Крім того, підтверджено права стародубського полкового обозного Гаврила Дащенка (універсал від 22 грудня 1668 р.) на с. Литовське, млин на р. цитві та інші угіддя, надані раніше «універсалом небіжчика світлої пам’яті гетьмана Брюховецького» (дивна повага до гетьмана, якого тоді росіяни вже називали «зрадником») та ін.
   Як бачимо, своїми універсалами сіверський гетьман продовжив традицію сприяння розвитку ремесел та промислів на Гетьманщині: закладанню млинів, рудень, бортних угідь та ін. Не дивно, що і мешканці деяких міст уже тоді отримали від Д. Многогрішного «охоронні універсали». Універсал від 21 липня 1668 р., підписаний у Чернігові «усього Севера гетьманом наказним», підтвердив чинність магдебурзького права в місті Стародубі та права на земельні володіння з млинами, за цим містом закріплені. А універсалом від 4 січня 1669 р. «Дем’ян Ігнатович, гетьман війська його царської пресвітлої величності Запорозького Сіверський», «бачачи, <…> що місто Чернігів через теперішню війну до великого пустошення прийти був змушений», звільнив мешканців цього міста від надання проїжджим гінцям підвід та кормів. Окрім того, Д. Многогрішний у вказаному універсалі оголошував: «І зберігаємо також [Чернігів] при давніх правах усіляких від гетьманів Військ Запорозьких антецесорів наших наданих на усілякі пожитки, тобто озера, перевіз, села [і від них на чернігівського] війта, на ратушу, на бургомістрів, як перед тим <…> усілякі податки збирали, так і тепер <…>, при тих усіх пожитках затверджуємо <…> і суворо наказуємо, аби ніхто тому не перешкоджав під [загрозою] суворого покарання військового <…>». Підтвердження магдебурзького права, звільнення міст від податків та інших повинностей, затвердження за ними земель – це, безперечно, дії, які міг собі дозволити лише правитель держави або досить широкої автономії. Загалом, від текстів вищезгаданих універсалів складалося дивне враження. Д. Многогрішний на час їх підписання був лише наказним, тобто тимчасовим, гетьманом і, за власними словами, на «справжнє» гетьманство особливо не претендував. А зміст універсалів свідчить, що внутрішню політику на підвладному йому невеликому «шматку» земель Лівобережжя Дем’ян Гнатович проводив ґрунтовну, цілком у дусі гетьманів України «обох боків Дніпра» 1648—1668 рр.

«Глухівські статті» Д. Многогрішного: повернення Україні судової та фінансової автономії

   На початок 1669 р. Д. Многогрішний, вочевидь, уже покинув сумніватися, бути чи не бути лівобережним гетьманом (якщо він справді мав такі сумніви). У цей час до Москви прибули українські посли, яким було дано наказ «від нас, гетьмана війська вашої царської величності Запорозького Сіверського Дем’яна Ігнатовича, від обозного, суддів, полковників, осавулів, сотників і всього Запорозького війська і православного народу малоросійського християнського <…>» (складений 1 січня 1669 р.).
   Текст зазначеного наказу, на думку істориків, переконливо свідчить, що Д. Многогрішного аж ніяк не можна вважати проросійським діячем. Дякуючи російському цареві за «прощення», Д. Многогрішний від імені «Запорозького війська і від усього православного народу християнського малоросійського» прохав, щоб цар залишив людність Гетьманщини «при давніх наших вольностях», наданих у договорі з Б. Хмельницьким 1654 р. ці вольності, як стверджувалося в наказі, обмежено при наступниках Б. Хмельницького, починаючи від гетьмана Ю. Хмельницького.
   Найбільше уваги у відомій частині наказу Д. Многогрішний приділив перебуванню на українській території російських залог та воєвод. «Хоча в тих статтях славної пам’яті Богдан Хмельницький, – йшлося в документі, – гетьман війська Запорозького, і все військо Запорозьке добивали чолом великому государю нашому, його царській пресвітлій величності, щоб у стольних українських містах були воєводи із ратними людьми його царської пресвітлої величності на оборону від неприятелів, а саме: в Переяславі, в Ніжині, в Чернігові, але вони замість оборони більшу нам пагубу і знищення нанесли і то в тій мірі, що ратні люди вашої царської пресвітлої величності у наших містах у бідних людей частими грабунками, пожежами і вбивствами до смерті і різними та всілякими мучительствами людям допікали, а над те до наших норовів та звичаїв не є звиклі». Саме злочини російських військовиків, які залишалися абсолютно безкарними, а також зневага російських воєвод до козацьких звичаїв, на думку Д. Многогрішного, стали причиною загального збурення на Україні й «через це, а не від чого іншого, ця теперішня війна почалася і зросла, тільки від того, що ще й <…> Брюховецький війну почав у той-таки час». Отже, Д. Многогрішний вважав, що не лише І. Брюховецький, а й російські воєводи призвели до розриву Гетьманщини з Росією та війни між ними в 1667—1668 рр.
   Виходячи з цього, Д. Многогрішний просив вивести російські війська з українських міст. Окрім того, клопотався про те, щоб російські воєводи не мали права судити місцеве населення, особливо козаків. «Бо ті воєводи, – писав Д. Многогрішний, – не зважаючи на постановлені статті, у козацькі права та вольності вступалися і козаків судили, чого ніколи в Запорозькому війську не бувало, а це в ці часи Запорозьке військо перетерпіло». Якщо ж довічно та незмінно козацькі права та «вольність» будуть закріплені за козаками, Запорозьке військо й Гетьманщина у «постійності перебуватиме неодмінно й несхитно».
   Д. Многогрішний просив повернути населенню Гетьманщини його «нáряд» – тобто автономний уряд, запроваджений після Визвольної війни проти Польщі, за часів Б. Хмельницького, й обмежений через свавілля російських воєвод за часів І. Брюховецького. У наказі було наголошено, що українські посли у Москві мусять «бити чолом <…> великому государю нашому, його царській пресвітлій величності, від нас, гетьмана, і від полковників, і від осавулів, сотників, отаманів, черні, і від усього війська Запорозького, і від усього народу православного християнського, щоб той наш прямий наряд, якого мали при своїх містах, куплений і завойований від лядського війська (а теперішнього часу його в нас воєводи в містах повідбирали), був нам повернений і відданий; і на те милосердний і милостивий отецький указ вашої царської пресвітлої величності щоб був до воєвод, смиренно просимо й молимо, припадаючи до лиця землі, щоб при нас був, а той наряд у нас не війною <…> забраний, але так, насильством, вони ж [наряди] завжди при війську малися».
   Окремим пунктом у наказі Д. Многогрішний просив звільнити українських полонених, що перебували в російських містах, зокрема тих із них, що були захоплені під час згаданих вище подій у Ніжині. «За указом великого государя нашого, – писав Д. Многогрішний, – його царської пресвітлої величності, коли боярин, і воєвода, і намісник білогородський князь Григорій Григорович Ромодановський стародубівський із товаришами війною підходили під малоросійські міста, то в той час, як у Ніжинському полку, так і в Чернігівському, і Стародубівському багато полону набрали і з собою завезли до великоросійських міст різних людей статі чоловічої та жіночої, великого й малого віку, – і досі в полоні перебувають, і про те государю нашому, його царській пресвітлій величності, мають бити чолом і смиренно просити про милосердний і милостивий указ, щоб зволив розіслати скрізь грамоти своєї царської пресвітлої величності по містах, щоб на волю пускали, а тих невільників, що були в наших містах, відразу всіх до одного щоб повипускали». Зазначений пункт наказу свідчив про те, що хоч Д. Многогрішний і слав козаків до Ніжина, але аж ніяк не міг бути ініціатором жорстокої розправи над мешканцями цього міста і навіть намагався допомогти постраждалим.
   Українська делегація, що прибула 19 січня 1669 р. до Москви, була досить велика: як зазначають історики, «посольство складалося з 58 чоловік козаків і з трьох духовних осіб – представників Лазаря Барановича. Від міщан також було троє. З козаків видніші: П. Забіла, М. Гвинтовка й І. Домонтович – генеральна старшина». Після її прибуття й переговорів вийшов у світ царський указ про вибори нового гетьмана. «У відповідь на прошеніє, – зазначав літописець Г. Граб’янка, – у Глухів з грамотою було прислано князя Ромоданівського. У тій грамоті проголошувалась монарша милість і сповіщалося, що Великий государ усі зради, що мали місце при Виговському, Юрію Хмельницькому та Брюховецькому, всемилостивіше прощає та відпускає і, як монарх християнський, ніколи про них не буде згадувати, а також не буде тримати у своїй державній пам’яті». «Після цього зволення й монаршого указу, – писав інший літописець С. Величко, – як князь Григорій Григорович Ромодановський з товаришами, так і цьогобічні [Лівобережні] полковники з іншою старшиною та значним військовим товариством з’їхались у Глухові і на третій день березня місяця, учинивши генеральну щодо гетьманства раду, вибрали й постановили на ній собі гетьманом Дем’яна Ігнатовича Многогрішного».
   Новообраний гетьман, як і його попередники, уклав з Росією угоду, так звані «статті», підписані 12 лютого 1669 р. і названі Глухівськими – за місцем підписання. Статті ці підписав не лише Д. Многогрішний, але і, як було записано в літописі, «на раді були і до статей руки приклали Преосвященний чернігівський і новгородський архієпископ Лазар Баранович; Ігумен Максаківського монастиря Ієремій Ширкевич; Гетьман Дем’ян Ігнатов; Обозний Петр Михайлов син Забіла; Судді: Іван Самойлов, Іван Домонтов; Осаули: Матвій Микитин син Гвинтівка, Павел Грибович; Писар генеральний Карп Іванов Мокрієв; Бунчужний Лукаш Зборовський; Хоружий військовий Василь Свириденко; Писар гарматний військовий Никифор Александров». Окрім того, «статті» підписали 10 полковників: «Ніжинський Филип Іванов син Уманець; Стародубський Петр Іванов син Рославченко; Переяславський Іван Єфименко, наказний; Київський Константин Солонина; Кошовий піхотного полку Афанасій Савенко; Прилуцький наказний полковник Яков Трофимов і осаул полковий; Комонний полковник Михайло Кияшко; Піхотний полковник Іван Бирло». Як бачимо, полковників реєстрових козаків, що були водночас і фактичними губернаторами земель Лівобережжя, серед них було небагато – лише ніжинський, стародубський та київський (звичайно, варто згадати, що і сам Д. Многогрішний на момент обрання був ще чернігівським полковником), два полки – Переяславський та Прилуцький – представлені на раді «наказними полковниками». Окрім того, текст «статей» підписали представники полкової старшини, сотники й представники від підконтрольних Д. Многогрішному земель. Загалом «Глухівські статті» підписали 137 осіб, присутніх на раді, яка щойно обрала Д. Многогрішного гетьманом.
   «Глухівські статті» складалися з 29 пунктів, упорядкованих за традиційною для таких документів формою: прохання української сторони і відповіді на них російського царя. У деяких питаннях цар погоджувався на прохання українців, у деяких – ні. Були й пункти, запропоновані самим російським царем. Українська сторона, звичайно, мусила з ними погодитися.
   Першим пунктом «Глухівських статей» цар, на прохання українців, «милосердно» простив «вини їхні» (тобто все те, що відбувалося під час антимосковського повстання І. Брюховецького) й пообіцяв, що «надалі їм ті їхні вини не згадуватимуться», а українці, зі свого боку, мусили «бути під його, великого государя, самодержавною високою рукою у вічному підданстві невідступно без будь-якої зради».
   Другий пункт «статей» стосувався «прав і вольностей» українців, тобто фактично усього їхнього державного, соціального та економічного устрою. Пункт цей був напрочуд коротким: українці «милості у великого государя просять, щоб бути їм при колишніх своїх правах та вольностях, чим ударований був давніший гетьман Богдан Хмельницький, і щоб їм усе було потверджено»; натомість цар, «Великий государ, його царська пресвітла величність, ударував гетьмана і все військо цього боку Дніпра правами й вольностями за колишнім їхнім правом і гарантував, що їхні права та вольності ні в чому не порушуватимуться». Отже, формально цар повернув Україні всі права, що їх вона мала за часів гетьманства Б. Хмельницького. Однак на той час (особливо після Переяславського договору 1659 р. з Москвою Ю. Хмельницького) зміст цих прав та вольностей був спотворений, і тексти інших «Глухівських статей» це добре засвідчували.
   Кількість реєстрових козаків, згідно з четвертим пунктом «статей», мала складати 30 тисяч. це було вдвічі менше, ніж в усіх попередніх «статтях» українських гетьманів. Проте після Андрусівської угоди від підросійської України залишилася лише половина, і таке зменшення наполовину й реєстру було цілком зрозумілим. Окрім того, згідно з двадцять другим пунктом «статей», для боротьби з покозаченими селянами було створено спеціальний полк із тисячі козаків (цей пункт звався: «про настановлення охотницького тисячного полку для примирення легковажних будників та винокурів, що свавільно називаються козаками, безчестять старих козаків і творять в Україні всілякі посвари і образи»). Про наслідки дії цього пункту й створення Д. Многогрішним «охочих» найманих козацьких полків буде сказано нижче.
   Згідно з одинадцятим пунктом, у разі смерті гетьмана українська сторона за царським дозволом може провести вибори нового гетьмана, а цар надішле йому клейноди: прапор, булаву, печатку, литаври. Відповідно до двадцятого пункту угоди, якщо гетьман учинить якийсь злочин «окрім зради», то старшині «його без указу великого государя, його царської пресвітлої величності, не змінювати, а вкаже великий государ провести слідство, і після слідства чинити указ за їхнім [козацьким. – Т. Г.] правом». Згідно з дев’ятнадцятим пунктом «статей», якщо гетьман зрадить царя й «почне чинити в малоросійських містах якісь посвари так, як учинив це їм Івашко Брюховецький», то козаки і старшина мусять доповісти про це царю, «а тим гетьманським посварам не вірити». За таких умов старшина, невдоволена гетьманом, мусила або чекати його смерті, або викрити перед царем гетьманську «зраду». Д. Многогрішний буде першим із гетьманів, хто відчує на собі дію цього механізму дострокового усунення з посади.
   Чимало пунктів «Глухівських статей» містили вже, так би мовити, стандартні обмеження української автономії, закріплені ще в «Переяславських статтях» 1659 р. Ю. Хмельницького та «Московських статтях» 1665 р. І. Брюховецького. Серед таких обмежень і заборона гетьману мати дипломатичні відносини з іноземними державами. Так, у дванадцятому пункті українці прохали, «щоб звелено було їм приймати від навколишніх государів усілякі присильні листи і читати, а прочитавши, відсилати до великого государя, а від себе їм до них писати». У відповідь «великий государ, його царська пресвітла величність, указав відмовити в тій статті гетьману і всьому війську, тому що давнішому гетьману Богданові Хмельницькому та іншим гетьманам, хоч вони були гетьманами обох боків, не велено було ні з якими государями чинити спілкування, бо від того в малоросійських містах чиниться великий розлад». Те, що Б. Хмельницький не мав права підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами, було, звичайно, неправдою: і мав, і підтримував. Однак, як зазначалося вище, поняття про козацькі «права і вольності» за часів гетьманування Б. Хмельницького на момент написання «Глухівських статей» було переінакшене. У пункті вісімнадцятому українці, вочевидь, щось згадуючи зі старих, справжніх, «вольностей», стверджували: «Раніше гетьмани спілкувалися з польським королем, з кримським ханом та з іншими державами, то щоб і нині мати змогу спілкуватися про всілякі справи, що належать до малоросійських міст». Однак і таке спілкування російський цар їм заборонив, пропонуючи вирішувати свої прикордонні питання з сусідами через Москву. Якби порушив гетьман ці два зазначені пункти, царська влада мала б підстави для того, щоб застосувати вищезгаданий пункт дев’ятнадцятий про гетьманську «зраду». Певною поступкою українцям щодо розглянутого вище питання був пункт сімнадцятий. У ньому українці прохали: «Коли в царської величності учиниться комісія [тобто дипломатичні переговори. – Т. Г.] з будь-якими государями, чи королівською величністю, чи з кримським ханом і тут згадувалося б про Запорозьке військо, то щоб царська величність ударував, дозволив бути при своїх, царської величності, комісарах, висланих від них, тому що на першій комісії їхніх осіб не було і Запорозьке військо було від того в немалій тузі». З огляду на це цар дозволив українським комісарам бути присутніми на переговорах Росії з іншими країнами щодо українських земель. Звичайно, малися на увазі, в першу чергу, переговори з польським королем. Тоді ж «і гетьман, і вся старшина, і козаки постановили: бути посланцями на польський посольський з’їзд обох боків, царської пресвітлої величності й Корони Польської та Князівства Литовського, до послів та комісарів Федору Завадцькому, судді Ніжинського полку, Лаврентію Борозні, Леонтію Артемовичу Полуботку, Єремії Єремієву, а на з’їзді сидіти їм при польських послах тому, що царська величність ударував їх за службу дворянською честю».
   Пункт двадцять шостий стосувався нової резиденції гетьмана, адже Гадяч, колишню резиденцію І. Брюховецького, Д. Многогрішний ще не контролював. Українська сторона прохала: «щоб царська величність ударував, звелів бути гетьманові й гарматам у Батурині», – на це «великий государ, його царська пресвітла величність, ударував бути за їхнім чолобиттям». Від цього пункту почалася історії Батурина як «гетьманської столиці».
   Важливим питанням для української сторони, як зазначалося вище, було перебування в Гетьманщині російських воєвод, а також їхні права й функції. Згідно з третім пунктом, українська сторона прохала: «Гетьман Богдан Хмельницький постановив у колишніх статтях, щоб воєводам царської величності бути з ратними людьми в Переяславлі, Ніжині, Чернігові, і хай би нині його царська величність не вказував бути воєводам і ратним людям у малоросійських містах, оскільки від них були численні сварки й докуки, від того й війна почалася [тобто війна І. Брюховецького проти Москви. – Т. Г.]». Російський цар на це наказав воєводам та військам «бути в Києві, в Переяславлі, в Ніжині, в Чернігові та в Острі». Вони мали там перебувати, «для оборони від ворогів і щоб надалі не було ні від кого в малоросійських містах ніякого хитання та зради [тобто антиросійських настроїв. – Т. Г.]». Проте цар обмежив права воєвод: він погодився вдовольнити прохання українців, щоб не російські воєводи збирали в Гетьманщині ті податки до царської скарбниці, а їх «збирання <…> покласти на гетьмана, а гетьман приставить на те вірних людей, а вчинить ті збори, коли Україна прийде в первісне становище». Також воєводи вже не могли одноосібно чинити суд над українським населенням (до судових органів, за волею царя, мали залучати «значних, добрих і розумних людей з-поміж малоросійських жителів»). Російські воєводи тепер були покликані здебільшого «мати начальство над ратними людьми, яких прислано на оборону», а місцевих мешканців, «їхні права та вольності, та суди, та всілякі справи» вони не мали чіпати. У разі порушень з боку російських «ратних людей» цар пропонував місцевому населенню писати до Москви та воєводам скарги. Таким чином, згідно з зазначеним пунктом, кількість російських воєвод та залог в українських містах зменшувалася. За Московським договором І. Брюховецького, їх мало бути 10, а тепер – лише 5 (хоч українська сторона прагнула, щоб їх було лише 3). Але головне, що тепер воєводи не втручались у місцеві судові та фінансові справи. Отже, Гетьманщині було фактично повернуто її фінансову та судову автономію – і це здобуток гетьмана Д. Многогрішного. З деякими обмеженнями цей лад зберігався майже до кінця існування гетьманської держави (тобто майже 100 років, аж до К. Розумовського, що гетьманував у 1750—1764 рр.).
   Українська сторона також переймалася здирництвом, що його, подорожуючи українськими землями, чинили російські чиновники. Українці у восьмому пункті «статей» просили: «Щоб посли, й посланці, й гінці царської пресвітлої величності не зупинялись у козацьких дворах і насильно не брали у сотників, отаманів і військових товаришів підвід». Російський цар ніби посприяв українським козакам у цьому питанні, однак установив обов’язкову кількість підвід і спеціальні «двори» для гінців. Два наступні пункти «Глухівських статей» теж були пов’язані з цими питаннями. Так, пункт десятий оголошував: «А про ті підводи указав говорити гетьманові великий государ, щоб учинити у містах пошту, і хто б на ту пошту найнявся з черкаських пожильців, платити йому за домовленістю. А на ту домовленість платити навпіл: одну половину з поборів малоросійських міст, а другу великий государ накаже дати зі своєї, великого государя, казни, з путивльських чи сєвських прибутків [тобто з доходів прикордонних російських міст Путивля та Сєвська. – Т. Г.], проти договорів, щоб допомогти в тих підводах. А посланим від царської пресвітлої величності самим на дворах не ставати і підвід не брати, а брати підводи за їхнім чолобиттям. Гетьман і вся старшина казали, що почнуть шукати на те охотників, а як відшукають, то про те потім буде сповіщено великому государеві, його царській пресвітлій величності». цей пункт фактично санкціонував створення в Гетьманщині пошти, і про його реалізацію за часів правління Д. Многогрішного буде сказано нижче.
   «Глухівські статті» порушували багато економічних питань. Шостий пункт стосувався важливого для українських укладачів статей питання про їхні маєтки та боярські звання. «Як досі були заслужені вдарованою дворянською честю, – писали представники української сторони, – то щоб вони при тому ж чині й честі перебували, а які заслужать потім, то гетьман і старшина почнуть бити про них чолом; і щоб царська пресвітла величність і тих зволив ударувати дворянською честю. А кому гетьман і старшина дадуть за послугу млин чи деревню, дадуть свій універсал і почнуть бити чолом царській пресвітлій величності, то щоб царська величність ударував на ті маєтності свої, царської величності, грамоти». цар у цьому проханні не відмовив козацькій старшині, яка швидко перетворювалася на нове шляхетство.
   У пункті двадцять п’ятому українська сторона прохала і про збереження володінь українських козаків: «А щодо маєтків козаків, які мають свої власні ґрунти, вічні батьківські, дідичні, куповані, тобто поля, ліси й сінокоси, стави й млини та інші всілякі пожитки, то про те смиренно просимо його царську пресвітлу величність, щоб військове товариство було цілком збережене при належних йому ґрунтах і пожитках. А коли трапиться, що на государевій службі смерть застане козака від ворога чи помре він своєю смертю, то щоб володіли тими ґрунтами дружина і його спадкоємці, що лишилися після свого батька, прямого власника тих добр. А коли б козак мав заслуги, то щоб дружина вільна була після його смерті від усіляких образ, тобто щоб не обтяжувалася всілякою старшиною військовою постоями, поборами та підводами, і це доти, доки не піде заміж: коли за козака, то й вольність матиме, а коли за мужика, то належатиме до посади міської». цар і в цьому питанні погодився з українцями. У пункті п’ятнадцятому цар постановив, що російські воєводи більше не будуть забороняти козакам одружуватися з міщанками та купувати у міщан землю й будинки, й пообіцяв навіть покарати винних у таких заборонах. Пункт тринадцятий забороняв російським військам ставати постоєм у козацьких дворах, а козаків називати «мужиками» та «зрадниками»: «коли військо царської пресвітлої величності піде проти ворога, то щоб вони в українних містах у козацьких дворах не ставали, а ставали в міщан, і щоб вольностей козацьких не віднімали і мужиками та зрадниками їх не називали <…>».
   Двадцять четвертий пункт «Глухівських статей» визначав: «жителі малоросійських міст приїздять у Московську державу і привозять в околичні міста вино й тютюн та продають усіляким людям для своєї користі, а від цього порушується й не добирається кабацький збір. То щоб учинити міцний заказ під загрозою жорстокої кари, щоб жителі малоросійських міст, усіляких чинів люди, зовсім не привозили вина й тютюну до Москви, в околичні міста та в уїзди і не продавали та не чинили тим утрат казні великого государя, його царській пресвітлій величності. А в порубіжні міста за договором, коли буде потрібно, привозити на кабаки вільно». Властиво, тут «вином» названо «хлібне вино», тобто горілку, про яку в Україні було відомо раніше, ніж у Росії. Варити горілку для багатьох районів України було економічною необхідністю, бо вивозити надлишок зерна в ті часи було просто нерентабельно. Більшу вигоду давала вивезена горілка, а не дешевше зерно. Козацькі привілеї гарантували українцям вільне варіння горілки. Однак у Росії держава вже давно встановила свою монополію на найвигідніші види виробництва – винокуріння, добування солі та інші. Тому російський цар заборонив вільно вивозити горілку з Гетьманщини до Росії (це вже було прописано і в Переяславському договорі 1659 р. Ю. Хмельницького). Відтоді привілей українського Лівобережжя вільно варити горілку почав працювати проти українців: із середини ХІХ ст. вже всім було відомо, що право вільно варити горілку в одному регіоні імперії поряд із монополією в інших призводить до споюванню населення «привілейованого» регіону.
   «Усю горілку, що Малоросія виробляє, вона ж має і випити», – писав автор середини ХІХ ст. Така практика, як зазначалося, почалася не від Д. Многогрішного. Окрім того, у «Глухівських статтях» покарання для українських контрабандистів, що вивозили горілку та тютюн до Росії, ще не були надто суворими: «Гетьман і старшина казали на цю статтю, вислухавши, що про те буде розіслано універсали в усі міста, а коли малоросійських жителів буде піймано з вином і тютюном у великоросійських містах, то тих із вином і тютюном відсилати, а коли прийде хто з цим удруге, то забирати в них на великого государя без відшкодування». Пізніше за «кормчество» (самогоноваріння) українців карали набагато сильніше.
   До того ж, слід відзначити, що за «Московськими статтями» І. Брюховецького, на Україну взагалі було поширено російську державну монополію на варіння горілки з притаманним для неї державним «кабаком» – закладом, де продавалася лише горілка без закуски: «щоб, за прикладом інших чільніших міст, і по менших усіх містах малоросійських кабаки були тільки на одну горілку, з яких кабацькі винні приходи мають обертатись у государеву казну», – вказувалося в документі. Д. Многогрішний своїми «Глухівськими статтями» повернув козакам Лівобережжя право вільно варити горілку, яким вони, як зазначалося вище, користувалися ще 200 років після підписання цього документа – аж до другої половини ХІХ ст.
   Чимало пунктів «Глухівських статей» стосувалися наслідків російсько-української війни 1667—1668 рр. Так, відповідно до одного з абзаців четвертого пункту, «Переяславлю, Ніжину, Любечу, Воронежу, Кролівцю та іншим містам, які також розорені, пільга на дев’ять років; Чернігову й Остру – на сім років; містам, містечкам та селам – на три літа». А Д. Многогрішний, про що буде вказано далі, надавав деяким розграбованим містам пільги в сплаті податків і на десять років. Пункт чотирнадцятий стосувався українських полонених, козацьке посольство просило: «…всіляких чинів жителям малоросійських міст, яких до нинішньої війни піймали в полон ратні люди Московської держави, бути на боці царської пресвітлої величності. А коли хто піде сам у малоросійські міста до своїх родичів чи хто де жив, у колишні свої міста, не вчинивши ніякого злодійства, то тим жити в своїх містах, як і колись, де хто жив, а коли втече, щось укравши, то тих віддавати». цар погодився з цим і «велів бути цій статті за їхнім [українців] чолобиттям». У свою чергу, цар у пункті двадцятому вимагав від лівобережних козаків сприяння в поверненні «воєвод і ратних людей, які за указом його царської величності були в малоросійських містах і через зраду Івашка Брюховецького відведені в Чигирин», тобто опинилися в полоні на контрольованій П. Дорошенком території. Українці пообіцяли, що з цього приводу «писатиме до Дорошенка архієпископ чернігівський та новгородський Лазар Баранович, і гетьман, і старшина, й козаки». Пункт шістнадцятий стосувався захоплених військами Г. Ромодановського на Україні «дзвонів, риз, начиння, книг, образів і всілякого срібла», що були вивезені до російських міст. Українці вимагали повернути все те добро. цар погодився, притому постановивши: «за тим чолобиттям відшуковувати в Путивлі, в Сєвську, в Брянську і в інших містах те церковне начиння, а що відшукається, то те віддавати» українцям. Проте, у свою чергу, цар вимагав «навзаєм і гетьманові відшуковувати й віддавати всіляке церковне начиння, що взяте з міст його царської величності». У пункті двадцять шостому українці прохали, «щоб віддали нам гармати, які позабирали тоді воєводи в замки з наших малоросійських городів та міст. Про це ми били чолом його царській пресвітлій величності раніше і зараз смиренно просимо й молимо, щоб їх нам було віддано», у відповідь «великий государ, його царська пресвітла величність, указав на це чолобиття мідні гармати, які взято в них, віддати, а які взято в поляків, тих віддавати не указав».
   Потрапило до «Глухівських статей» і болюче для українців питання про належність Києва. Стаття сьома так і називалася: «Про віддання Києва полякам». Прохання українців було сформульовано так: «Щоб міста Києва полякам не віддавати, бо вони постановили на сеймі: всі православні церкви віддати на римські костели, а чудотворні мощі преподобних отців хочуть розвезти в Польщу в різні місця, і від того у них на Україні немалий заколот». У свою чергу, на прохання українців «великий государ, його царська пресвітла величність, звелів сказати: в постановленому Андрусівському договорі домовлено було, на який строк віддати Київ, і те їм самим відомо, а нині за певними численними причинами з польського боку віддачі Києва на той строк до з’їзду великих і повноважних послів та комісарів не буде. А який договір вчинять про Київ з послами й комісарами, їм звістять їхні посланці, а їхнім посланцям указав великий государ бути на з’їзді з великими повноважними послами. А як бути і в яких справах, то про те нижче йде особлива стаття». Насправді російський уряд мав надію зберегти за собою Київ (яка потім і справдилася). Однак російські посли наполягали, що українці в будь-якому разі мають погодитися з рішеннями московського царя.
   Щоб заспокоїти українців щодо подальшої долі православних церков у Києві, російська сторона зазначала: «в Андрусівських договірних статтях постановлено й закріплено – руським людям усякого чину, які через ті договори лишаються в містах на боці королівської величності, можна вільно вживати віру грецького закону без усякого утруднення у відправленні Божої служби. Тож коли закріплено утвердження грецької віри, то й церквам Божим є воля у відправленні служби, церква Божа завжди-бо стоїть вірою, бо церква є не що інше, як створений нашими душами дім; і їм би надалі роздивлятися старанно в усіляких справах і мудро розмірковувати, а недоумних укріплювати». Якби православним церквам у Києві й загалом «у Короні Польській і Князівстві Литовському» чинилися утиски, російський цар обіцяв наказати своїм послам «говорити на з’їзді про те ущемлення супроти Андрусівських договірних статей комісарам польським». Така обіцянка була, м’яко кажучи, слабкою гарантією для православних Києва та інших земель Правобережної України.
   Однак російський уряд, вочевидь, уважав такі завіряння цілком достатніми й на позицію українців з цього приводу, взагалі, не дуже зважав. Про це свідчило й таке твердження зазначеного пункту «Глухівських статей»: «Тільки ті справи належать тому [Правому] бокові Дніпра, а не є ваші, – вони [українці Правобережжя] самі захотіли бути відлучені від царської пресвітлої величності і самі стали під рукою королівської величності ще раніше з’їздів і Андрусівських договорів, і в Андрусові договір учинений уже після їхнього відлучення». Отже, українські козаки Правобережжя, за словами російських воєвод, самі зробили свій вибір, коли приймали підданство польського короля, й українські козаки Лівобережжя повинні були через це зректися своїх правобережних братів. Підданство російського царя мало бути вищим за козацьку солідарність.
   Може здатися дивним, що козаки, які ще пам’ятали Хмельниччину, могли «проковтнути» такий наказ. Але сталося саме так. Почасти через те, що хтось уже залежав від російської опіки, почасти через те, що хтось не мав вибору (або вважав, що не має вибору). До якої категорії належав сам новообраний гетьман, сказати важко. Проте укладачі «Глухівських статей» з українського боку заявили: «Віддання Києва кладеться на царську волю. І гетьман, і вся старшина, й козаки поклали віддати Київ на волю великого государя, його царської пресвітлої величності». Притому, якби російський цар віддав Київ полякам, а вони не дотримувались Андрусівської угоди щодо прав православного населення, проросійське православне духовенство Лівобережної України просило б для себе певної компенсації: «А коли вирішено буде на з’їзді віддати Київ, то щоб великий государ звелів утвердити на з’їзді, аби не гонили благочестивої віри, хоч той бік і відлучився; і буде на волі їхній, можливо, царська пресвітла величність учинить митрополію і в Переяславі, як і раніше було. Архієпископ Лазар Баранович казав, щоб учинити в Чернігові, – Чернігів старіший Переяслава і князівство стародавніше». церковники були згодні ліквідувати в Києві православну митрополію та перенести її в Переяслав або «давніший» Чернігів [1 - Історики досі не знають, яке місто виникло давніше – Переяслав чи Чернігів: обидва вперше згадано в літописі 907 р. у договорі князя Олега з Візантією.]. Однак для одного з головних ініціаторів обрання гетьманом Д. Многогрішного, Лазаря Барановича, який був архієпископом у Чернігові від 1657 р. та мав тісний зв’язок із цим містом, було корисно зазначити в тексті «статей», що Чернігів старіший за Переяслав і має всі підстави стати головним центром православ’я в Україні в разі втрати Києва.
   В одному з останніх пунктів «Глухівських статей» – двадцять п’ятому – українці прохали військового захисту у російського царя в разі, якщо «війська, татарські й задніпрянські козацькі, мали б наступати війною на цей бік Дніпра». Отже, лівобережні козаки просили допомогти й у боротьбі проти своїх братів – козаків правобережних П. Дорошенка. цар таку допомогу пообіцяв, однак відписав, що вона не зможе приходити завжди швидко. А з дорогами в Росії і тоді було не все гаразд. «А раті великого государя, – писалося в цій статті, – перебувають уладнані за добрим звичаєм і звикли ходити в бояр та воєвод, за розглядом великого государя, у певному ратному ушикуванні і давати отак відсіч ворогам, про те й самі знаєте. А швидко і грубо невладнано ходити не звикли. Коли ж ворог великого государя наступатиме, то за указом великого государя ратні люди не швидко прийдуть на допомогу через теперішні невладнані шляхи, і того собі не ставити за немилість великого государя». Останній – двадцять сьомий – пункт «статей», між іншим, зазначав, що про обрання Д. Многогрішного гетьманом повідомити П. Дорошенка й притому закликати його до того, «щоб ця країна не мала поміж себе з тим правим боком Дніпра війни, а лишалася в любові і в згоді, а свавільців, які, занедбавши мир і тишу, радіють чварній війні, гамувати» та запропонувати спільні дії в боротьбі проти татар. Однак сам Д. Многогрішний, вочевидь, добре усвідомлював, що з П. Дорошенком після Глухівської ради буде радше війна, аніж мир. І про це свідчив розглянутий вище двадцять п’ятий пункт «статей».
   Слід згадати, що, за оцінками вітчизняних істориків, майже всі ті статті, що їх підписували українські гетьмани після Б. Хмельницького, суттєво обмежували українську козацьку автономію й зрештою призвели до її цілковитої ліквідації. Такими були: «Переяславські статті» Ю. Хмельницького 1659 р. та «Московські статті» І. Брюховецького 1665 р., а пізніше – «Конотопські статті» І. Самойловича 1672 р. та «Коломацькі статті» І. Мазепи 1687 р. Серед цієї низки документів лише «Глухівські статті» Д. Многогрішного були винятком, адже сприяли відновленню численних автономних прав. Головним, безперечно, було повернення Гетьманщині її фінансової української та судової автономії. Починаючи з підписання «Глухівських статей» Д. Многогрішного Україна понад 100 років користувалася цими правами.
   Сучасний український історик Тарас Чухліб, аналізуючи «статті» Д. Многогрішного, зауважував: «Глухівський договір, який було укладено між гетьманом і Московською державою 6 березня 1669 р., за оцінкою дослідників, повертав Україну й Росію до правових умов, визначених статтями 1659 р., а отже, був набагато “прогресивнішим” щодо збереження “прав і вольностей” українських станів відносно українсько-російських угод 1663 та 1665 рр. Сімнадцята стаття договору в Глухові дозволяла українським дипломатам брати участь у російсько-польських переговорах: “А коли які розмови будуть, що стосується справ Малоросійських міст, і в той час вони, посланці, покликані будуть <…>”. У двадцять сьомій статті зазначалося про те, щоб козаки “обох сторін” Дніпра не ворогували між собою, а спільно боронили українські землі від татарських нападів. це було б можливим, говорилося далі, за умови визнання гетьманом Дорошенком царської протекції». Отже, на думку Т. Чухліба, «Глухівські статті» були не лише актом повернення Лівобережній Україні деяких її прав, але й створювали певні умови для можливого об’єднання України обох боків Дніпра та визволення її від зовнішньої залежності. І в цьому плані документ був утіленням ідей не лише Д. Многогрішного, але і його колишнього «сюзерена» П. Дорошенка.
   Звичайно, «Глухівські статті» не можна вважати надзвичайним здобутком для козацької автономії. Тим більше, що, як зазначає Олександр Гуржій, статті ці стосувалися незначної території України. «<…> Д. Многогрішний, – пише О. Гуржій, – отримав титул “гетьмана Сіверського”, тобто підпорядкував собі досить обмежену північну частину Лівобережжя – Сіверщину, куди сягав також і вплив Дорошенка. За підрахунками М. Слабченка, останньому [тобто П. Дорошенкові. – Т. Г.], наприклад у Полтавському полку підпорядковувалося 20 міст і містечок, Лубенському – 15, Миргородському – 13. Першому ж [тобто Д. Многогрішному. – Т. Г.], крім Сіверщини <…> належали головним чином полки Прилуцький і Переяславський, а також Київ з навколишньою територією <…> Саме населення всієї цієї території увійшло до складу Російської держави згідно з новими статтями, підписаними Д. Многогрішним у Глухові у березні 1669 р. “Глухівські статті” мало чим поліпшували становище України, хіба тим, що передбачали зменшення тут кількості російських воєвод (з 10 до 5, які мали залишитися лише в Києві, Ніжині, Переяславі, Чернігові та Острі) та зведення їх функцій в основному до військових справ». Проте навіть ці незначні поступки козацькій автономії склали виняток зі згаданого сумного правила, за яким практично всі подальші гетьманські «статті» чи «пункти» протягом другої половини ХVІІ—ХVІІІ ст. лише побільшували обмеження автономії Гетьманщини, але зовсім не її розширення.
   На тлі Московської угоди, укладеної за І. Брюховецького, легко побачити всі позитивні надбання, засвідчені в «Глухівських статтях» Д. Многогрішного. Адже навіть перші формулювання «Московських статей» заперечували українську державність і права гетьмана називатися правителем (перший пункт зі «статей» І. Брюховецького починався словами: «Оскільки належне і від Бога доручене діло містами та землями володіти монархам, а не гетьманам, те щоб Богу і всьому світу було явно, що він, гетьман, із Запорозьким військом і з усіма малоросійськими містами і з селами вічно пробувати хоче в цілковитому та істинному государському підданстві <…>»). До того ж зменшення кількості російських військ на Україні, повернення судової та фінансової автономії (не тільки забезпечення права козаків на варіння горілки) були в ті часи надважливими державними справами.
   Не дивно, що «Глухівські статті» надовго закарбувалися в пам’яті лівобережного козацтва, як явище загалом позитивне. Так, сучасник подій Феодосій Софонович, автор «Хроніки з літописців стародавніх», зазначав: «…казаки обрали себе за гетмана Демена Игнатовича Многогрешного, которого им царь потвердил. И дал великои волности, и з всеи Украины доходы гетману и казаком поступил, толко абы царю верне як присягли, так и служили. От того часу спокоине казаки под царскою рукою». А значно пізніше козацький літописець Г. Граб’янка, описуючи стан Лівобережної України по обранні Д. Многогрішного гетьманом та підписанні «статей» із російським царем, писав: «Відтепер гетьман і усе військо запорізьке, одержавши від государя велику милість, почали жити під великодержавною монаршою рукою вільно і тихо».

Перехід усієї Лівобережної України під владу Д. Многогрішного, або Царю – «подданство», гетьману – «послушание»

   Проголошений на раді у Глухові 3—6 березня 1669 р. гетьманом усієї Лівобережної України, Д. Многогрішний по суті залишався сіверським гетьманом, адже йому підкорялася лише північна частина Лівобережжя – полки Чернігівський, Стародубський, Ніжинський, Прилуцький та частково Переяславський. Південні полки Лівобережжя – Миргородський, Полтавський та Лубенський усе ще стояли за П. Дорошенка й були тісно пов’язані з неспокійною Запорозькою Січчю. Навіть столицю попереднього гетьмана Лівобережжя, І. Брюховецького, місто Гадяч, Д. Многогрішний не контролював (через що, як зазначалося вище, свою столицю Д. Многогрішний розташував у Батурині).
   П. Дорошенко був схвильований обранням Д. Многогрішного гетьманом. «Тогобічний гетьман Петро Дорошенко, – писав С. Величко, – скоро одержав звістку про змалення свого рейменту [володарювання. – Т. Г.] і про постановлення гетьманом замість Брюховецького згаданого Дем’яна Многогрішного, зараз на третій тиждень святого Великого посту, зібравши в Корсунь усю свою тогобічну старшину, чинив з нею раду, у який спосіб скинути з цьогобічного гетьманства Многогрішного, а самому загетьманувати на обидва боки Дніпра». Щоб повернути собі Лівобережжя, П. Дорошенко «зараз по Великодні 1669 р. прислав на цей лівий бік Дніпра частину свого війська і звелів йому ласкою і гнівом відлучати від рейменту Многогрішного цьогобічні міста й народ, а прихиляти й присвоювати до свого гетьманства». Проти Дорошенкових військ Д. Многогрішний спрямував свої наймані («охочі») полки під проводом Стрієвського, Кияшки та Ворошила. Вони здобули блискучу перемогу над військами П. Дорошенка на початку травня 1669 р. поблизу Ромен. Однак це був лише «перший раунд» війни двох колишніх союзників – гетьманів П. Дорошенка та Д. Многогрішного.
   П. Дорошенко, незважаючи на складнощі свого становища на Правобережжі, не хотів втрачати і лівого берега Дніпра, а тому відряджав туди своїх козаків та союзників – кримських татар і ногайців. Так, 1669 р. на допиті Василь Дворецький, який тривалий час перебував у Дорошенковому полоні в Чигирині, свідчив: «<…> Дорошенко надіслав від себе Малждоса з двома сотнями людей в Гадяч; після того на четвертий день надіслав надвірну свою хоругву, також з двомастами людьми у ній, 18 дня травня й черкас [тобто козаків. – Т. Г.] надіслав, Джулаєва сина з тими ж людьми з триста осіб, щоб Гадяч укріпити своїми людьми <…>; а також ще надіслав по козаки, щоб з своїм полком у Чигирин, якнайскоріше поспішали; <…> й тих [козаків] хоче в Гадяч надіслати, щоб цьому нашому пану гетьману [Д. Многогрішному] столицю неможливо було здобути». Утримання «столичного» Гадяча було вельми важливим для П. Дорошенка. Як зазначалося вище, Батурин тоді ще не сприймали як гетьманську столицю Лівобережжя (столичним це місто зробив саме Д. Многогрішний). І поки війська П. Дорошенка стояли в Гадячі, Д. Многогрішного вважали не лише гетьманом без влади над половиною лівобережних земель, але й гетьманом без «столиці».
   Щоб покращити своє становище, фактичний сіверський гетьман звертався по допомогу і до російського самодержця. З цього приводу Д. Многогрішний так починав свій лист до царя від 10 липня 1669 р.: «Божиею милостию, великому государю всея Великия и Малыя и Белыя Росии самодержцу <…> [далі йде безліч титулів російського царя. – Т. Г.] <…> Демьян Игнатович, гетман войска вашего царского пресветлого величества запорожского, упадаючи ниц до престола стопы, яко верный подданный и вовеки неотступный слуга нижайший, со всякими усердием смиренный наш поклон со всем войском вашего царского пресветлого величества запорожского отдаем». Показово, що Д. Многогрішний «ниць припадає» до російського престолу, наполягаючи на своєму «підданстві» (про значення цього слова в документах Д. Многогрішного – пізніше). Проте Дем’ян Гнатович не називає себе ні «підніжком», ні «холопом», як робив його попередник І. Брюховецький. Не іменує він себе в листах до царя і Демком, хоч колишній гетьман у таких випадках називав себе Івашкою. це зайвий раз переконує, що історикам, які називають гетьмана Брюховецького Іваном, а не Івашкою, слід називати гетьмана Многогрішного Дем’яном, а не Демком.
   У згаданому листі Д. Многогрішний як «підданий» звертався до царя, щоб той виконав свій обов’язок сюзерена. Вважаючи Лівобережну Україну «вітчизною», тобто вотчиною російського царя, гетьман вимагав, щоб цар захищав її від ворогів, як і обіцяв у «статтях», чинних за Б. Хмельницького і щойно підписаних. Дем’ян Гнатович у листі висловив утіху з приводу того, що, згідно з царською грамотою, цар «<…> нас, своїх підданих та слуг, і весь народ християнський під оборону свою прийняв, повелів указом своїм державних ратних людей надіслати й свого царської пресвітлої величності боярина та намісника білгородського князя Григорія Григоровича Ромодановського <…> послати на оборону своєї вітчизни; <…> з того тішимося, що ви, великий государ, свою Малу Росію наступаючим бусурманам не бажаєте подати на знищення».
   Д. Многогрішний із сумом описував скруту, в якій опинився: «Однак і тепер маємо вірогідні відомості, що з того боку від корони польської та Великого князівства Литовського Дорошенко, який, не зважаючи на укладені договори між вашою царською величністю та королівською величністю та Річчю Посполитою в Андрусові, не задовольняється старшинством гетьманським на тому боці Дніпра, але і на цей бік війська свої кінні з Іваном Канівцем і з Носом та Перебийносом більше тисячі з того боку Дніпра й Сіркові війська [тобто війська Запорозької Січі. – Т. Г.] частину надіслав, щоб до кровопролиття та до війни надати спосіб, й у міста Лубни, в Лохвицю і в Ромни піхоту серденяцьку й козаків позасилав й наказав їм, безсумнівно, зазіхання для війни чинити». Як бачимо, в умовах фактичної війни з П. Дорошенком ненависна всій Україні (і самому Д. Многогрішному також) Андрусівська угода 1667 р., що поділила українські землі по Дніпру, була для Дем’яна Гнатовича формальним захистом від зазіхань на його Лівобережжя. Вище ми зазначали, що Д. Многогрішний вельми розраховував і на допомогу російського царя. А проте не мав від нього навіть моральної підтримки. Дем’яна Гнатовича непокоїло, що цар не вживає навіть економічних заходів проти прихильних до П. Дорошенка полків Лівобережжя, а також веде з ним переговори й дозволяє йому називатися гетьманом «обох боків Дніпра». Через усе це на початку літа 1669 р. Д. Многогрішний упав у розпач.
   Тоді ж таки через українські землі, дорогою з Москви на батьківщину, мав проїхати александрійський патріарх Паїсій. «царський богомолець» ієродиякон Мелентій поїхав до міста Карачаєва, щоб «проводити святішого папу і патріарха та суддю вселенського Паїсія Александрійського до Києва й до Волоської землі». З Карачаєва на прохання патріарха поїхав «вперед до гетьмана Дем’яна Гнатовича оголосити про прихід його [патріарха]». Приїхавши до Д. Многогрішного, Мелентій доповів про свої враження від України до Москви. Як зазначалося в його «одписці» царю, Мелентій «<…> поїхав до гетьмана Дем’яна Ігнатовича та, приїхавши <…>, побачив його у великому смутку та ніяковінні зі своїми полковниками і з іншими начальними людьми через те, що твого государева московського війська вчасно не надіслано й через те, що дотепер гетьман Дорошенко володіє [землями] на цьому [лівому] боці Дніпра, і підписується як обох боків [Дніпра] гетьман, і наказного свого гетьмана має в місті Гадячі, і тому наказному Дорошенковому гетьману Полтавський, Лубенський, Миргородський й Гадяцький полки й від Переяславського полку шість міст підпорядковані, й по сей день б’ються [вони з Д. Многогрішним] й ніякої допомоги [проти них] нема, й що, государ, московські люди усілякі торговельні приїздять і торгують у тих зрадницьких містах; й ті зрадницькі міста, бачачи те, що ходять ті торгові люди й торгують із ними разом, а з іншого боку Дніпра приїздять посли від гетьмана Дорошенка й говорять те, що гетьману Дорошенку бути по обох боках [Дніпра] гетьманом. І гетьман Дем’ян Гнатович зі своїми полковниками й з іншими людьми начальними бачачи те, вельми сумніваються й мислять: “чи не судилося нам бути, як Сомку та Васюті й іншим”, й б’ються безперестанно з тими містами, а ті міста через те не здаються, що бачать твою, великого государя, милість до Дорошенка». Отже, Д. Многогрішний та його прихильники нарікали на те, що російський цар не лише не надсилає їм допомоги в боротьбі проти «зрадницьких міст», прихильних до П. Дорошенка, але й фактично надає цим містам економічну та дипломатичну підтримку. У цій ситуації «начальні люди» Д. Многогрішного почали сумніватися в прихильності до них російського царя й побоювалися розділити долю Сомка (тобто Якима Сомка), Васюти (тобто Василя Золотаренка) та інших, вбитих за рішенням Чорної ради 1663 р., й інших невдалих претендентів на владу в Лівобережній Україні.
   «Царський богомолець» Мелентій, за його ж словами, намагався, як міг, заспокоїти Д. Многогрішного та його старшину. «І я, богомолець твій, – писав Мелентій царю, – бачачи їхні такі сумніви й плач, знявши образ Пречистої Богородиці, оголосив їм великого государя велику милість та любов, яку ти маєш до гетьмана [Д. Многогрішного] і до полковників і до інших начальних людей, і до всього їхнього православного народу, і в тому обнадіяв, що за твоїм государевим указом твій государів воєвода Григорій Григорович Ромадановський з товаришами [тобто з військом. – Т. Г.] незабаром буде в Сєвську [суміжне з Гетьманщиною російське місто. – Т. Г.], і в малоросійських містах, і твого великого государя грамота надіслана, щоб не іменувався Дорошенко на обох боках [Дніпра] гетьманом. І того ж числа гетьман Дем’ян Гнатович з полковниками своїми та з іншими начальними людьми, вислухавши твій государів указ, вельми тому зраділи, і тим словам повірили, і в усьому тому обнадіялися». Навряд чи Д. Многогрішний відкинув свої «сумніви», вислухавши слова Мелентія та царський указ. Дем’ян Гнатович і далі не був певен у позиції Москви, тим більше, що вчасної допомоги від військ Г. Ромодановського в боротьбі проти «зрадницьких міст» Лівобережжя він не отримав.
   Більшою моральною підтримкою, ніж слова ієродиякона Мелентія, для Д. Многогрішного був сам візит вищезгаданого патріарха Паїсія. Гетьман наказав своєму братові Василю їхати до Новгорода-Сіверського і зустріти патріарха. «<…> А гетьман Дем’ян Гнатович, – писав до Москви Мелентій, – зібравшись зі своїм військом і разом зі мною, зустріли найсвятішого патріарха [дорогою] до Новгорода-Сіверського, від села Овдіївка за п’ять верст, з великою честю і проводжав найсвітлішого патріарха до Чернігова, а з Чернігова відрядив проводити до Києва брата свого Василя та чернігівського полковника з полком». Д. Многогрішний повідомляв царя, що під час перебування його з патріархом у Чернігові «20 серпня у всемилостивішого спаса в соборній церкві, за щасливе [ваше] правління і за перемогу та подолання ворогів та за добре та багаторічне здоров’я Господу Богу молили і за нас військо запорозьке; а після молебства у мене, вірного підданого і слуги вашого царської пресвітлої величності, ваш же царський хліб їли і з усіма особами, які при найсвятішому патріарху в той час були». У цій службі в Чернігівському соборі взяв участь і вже відомий нам Л. Баранович. «А з Чернігова, – писав далі гетьман, – замість себе [супроводжувати патріарха] надіслав я полковника чернігівського з усім полком, наказавши окрім того <…> пану полковнику київському і Дмитрашці Райчі, полковнику переяславському, в Острі [патріарха] прийняти і до самого Києва проводити, чинячи дорогою усіляку вигоду харчами та питвом і підводами [наскільки це можливо] по силі країни нашої».
   Зустріч з патріархом Паїсієм явно підбадьорила Д. Многогрішного в його подальших діях щодо зміцнення своєї влади на Лівобережжі. Як відомо, свого часу (у 1649 р.) єрусалимський патріарх Паїсій надихнув гетьмана Б. Хмельницького на подальшу боротьбу за визволення «народу руського» (тобто українського) [2 - В ті часи Руссю звалися землі українських князівств. Те, що згодом Петро І назвав Росією, в часи Многогрішного знали як «Московія», «Московщина», «Москва». Отже, «руські люди» – українці (саме тому західняки називають себе русинами, а історія України XVIII століття дістала назву «Історія Русів»). Росіяни в той час – «московити», «москалі», «москва».] від влади Речі Посполитої. Тепер александрійський патріарх Паїсій також надихнув гетьмана Д. Многогрішного на боротьбу, щоправда, не проти зовнішнього ворога, а проти своїх братів-козаків.
   Хай там як, а вже від середини літа 1669 р. Д. Многогрішний власними силами починає встановлювати владу у непокірних містах Лівобережжя. Не забув про справи Лівобережжя і П. Дорошенко, що спробував знов об’єднати всю Україну під своєю булавою. На Лівобережжя П. Дорошенко кинув частину своїх козаків під проводом наказного гетьмана Корицького та подільського полковника Остапа Гоголя і деяких союзних йому ногайців з Буджацької, або, як її ще називали, «Білгородської» орди, на допомогу лубенському полковнику Григорію Гамалії, який збирав навколо себе сили непідконтрольних Д. Многогрішному лівобережних полків. Отже, між двома гетьманами продовжувалася війна. це вже була далеко не перша (й не остання) війна правого та лівого берегів Дніпра за часів Руїни (слід згадати хоча б запеклу російсько-польську війну 1663—1664 рр., в якій з російського боку брав участь І. Брюховецький, а з польського – П. Тетеря). Д. Многогрішному було б важко протистояти хороброму й здібному полководцю П. Дорошенку, якби на Правобережжі в нього не з’явився союзник – Михайло Ханенко, якого замість П. Суховія обрали гетьманом запорожці та підтримала близька до них частина кримських татар. Гетьман М. Ханенко у липні—вересні 1669 р. буквально засипав Д. Многогрішного власноруч написаними листами, пропонуючи спільні дії проти П. Дорошенка, «який замислив Україну, вітчизну нашу, у турецьке ярмо віддати». «Мой зело ласковый приятелю и брате пане гетмане войска запорожского сиверский <…>» – так традиційно починалися листи М. Ханенка до Д. Многогрішного. Дем’ян Гнатович навіть отримав від свого правобережного «колеги» військову допомогу.
   Однак коли з Правобережжя приходила допомога та підтримка, з іншого боку – російського – Д. Многогрішний жодної підтримки не відчував, і навіть більше – мав сумніви щодо прихильності до нього російського керівництва. Наприкінці літа поширилися чутки, що на гетьманство в Лівобережній Україні претендує представник іншої автономії в складі Російської держави – Слобожанщини. На початку вересня 1669 р. Д. Многогрішний скаржився російському наміснику Серпуховському, стольнику А. Матвєєву на дії сумського полковника Герасима Кондратьєва. Полковник Г. Кондратьєв був досить авторитетною людиною на Слобожанщині, між іншим, саме він свого часу був «осадчим», тобто керівником переселенців, які заснували місто Суми. Д. Многогрішний стверджував: Г. Кондратьєв «надсилав до тих полків – до Полтавського, до Миргородського, до Лубенського, щоб мені [Д. Многогрішному. – Т. Г.] не здавалися <…>, а себе називає гетьманом». Оскільки Г. Кондратьєв теж був російським підданцем, Д. Многогрішний побоювався, що Москва зробить вибір на його користь. «Я борони Боже, – писав Дем’ян Гнатович, – не бажав цього гетьманства і тепер не бажаю <…>, якщо він [Г. Кондратьєв] бажає собі такого звання, Боже йому допоможи, аби будь-що кров християнська не проливалася <…>». Отже, Д. Многогрішний знов твердив, що не прагне гетьманувати. Але, ніби відмовляючись від гетьманства, Дем’ян Гнатович не припускав можливості навіть клаптик земель Гетьманщини передати до складу Слобожанщини. І в тому ж листі писав, що зазіхання Недригайлівської сотні Сумського полку на села Костенкіна та Хорунжівку (майбутню батьківщину екс-президента України В. Ющенка) безпідставні. «цього ніколи не було й тепер бути не може», – твердив Д. Многогрішний.
   Марно сподіваючись допомоги від свого сюзерена, російського царя, Д. Многогрішний влітку 1669 р. отримав наказ чекати російських військ, щоб спільно йти захищати південь Слобожанщини. Однак російських військ Д. Многогрішний не дочекався, хоча ситуація на Лівобережжі вимагала його термінового втручання. Як наприкінці вересня 1669 р. писав до Москви Л. Баранович, Д. Многогрішний виступив у похід до містечка «Сміли між Путивля та Ромен», «а війська при ньому [Д. Многогрішному]…піхоти ніжинської 300, та полки Ніжинський,Черніг івський, Переяславський, Прилуцький, Стародубський, при ньому же і [полковник] Мурашка». «А до Сміли він пішов, – пояснював Л. Баранович мотиви виступу Д. Многогрішного, – проти Гамалії й орди через те, що [вони] <…> в малоросійських містах села палять, людей січуть та в полон татарам віддають. А з Гамалією три полки: Миргородський, Полтавський, Лубенський, та ще при ньому 3000 білгородських татар». церковник уклінно прохав московського царя через «Малоросійський приказ», так би мовити, «українське міністерство» російського уряду, терміново надати військову допомогу полкам Д. Многогрішного: «Змилуйся, государ цар й всемилостивіший князь Олексій Михайлович, всієї Великої, і Малої, і Білої Русі самодержець, сотвори свій державний указ: накажи боярину своєму князю Григорію Григоровичу Ромодановському з ратними силами до гетьмана Дем’яна Гнатовича на допомогу вітчизни своєї України поспішати; а гетьман з військом своїм, Господа Бога взявши в поміч, пішов з Батурина проти бусурманів й усіляких недругів вашої царської пресвітлої величності» (лист від 20 вересня 1669 р.). Російської допомоги тоді Д. Многогрішний не дочекався. Проте, як побачимо далі, допомога ця виявилася непотрібною.
   П. Дорошенко, в свою чергу, обіцяв допомогу Г. Гамалії. У листі до нього, написаному в Чигирині «власною рукою» 2 жовтня 1669 р., П. Дорошенко побажав Г. Гамалії «проти неприятеля [тобто військ Д. Многогрішного. – Т. Г.], який на вітчизну нашу наступає, лицарської мужності». «Вже кілька тижнів, – писав П. Дорошенко, – послав я по білгородські готові [до походу] орди, та на їхній прихід до себе час від часу чекаю; а коли прийдуть, одразу не куди інше, як лише до вас, для оборони того краю [Лівобережної України. – Т. Г.] посилати їх буду». З цього листа видно, якою важливою була для П. Дорошенка ідея об’єднати Україну. Маючи великі проблеми на рідному Правобережжі (запеклу війну проти М. Ханенка, а також проти поляків та ін.), Петро Дорофійович був ладен кинути свої останні сили на допомогу вірним йому лівобережним полкам. Однак ані «Білгородська» (Буджацька) орда, ані «лицарська мужність» лубенському полковнику Г. Гамалії та його соратникам у війні з Д. Многогрішним не допомогли. Лівобережний гетьман здобув швидку та цілковиту перемогу.
   У листі до Л. Барановича 10 жовтня 1669 р. в захоплених Ромнах Д. Многогрішний так викладав перебіг свого походу: «Як тільки я прийшов, і міста полку Лубенського одразу зустрічали мене з хлібом [та сіллю] спочатку Чернушня, Куренська, Городище та Лубни». «Якби я з військом пішов в ту сторону [тобто на інші міста Лубенського, Миргородського та Полтавського полків. – Т. Г.], – описував свій тріумф Д. Многогрішний, – то усі міста схилив би під його пресвітлої царської величності підданство, а мені, гетьману, у слухняність». це формулювання – царю підданство, а гетьману слухняність (в оригіналі – «послушание») – Д. Многогрішний вживатиме неодноразово, підкреслюючи, що людність Лівобережжя, хоч і в царському підданстві, а проте коритися має йому – гетьману Д. Многогрішному. Свій похід на інші, ще не покірні йому міста Лівобережжя він, за його ж словами, тоді припинив через вищезгаданий царський наказ іти на Слобожанщину, до Сум, на з’єднання з російськими військами, що були там «при стольнику Петрі Дмитровичі Скуратові».
   Однак Г. Гамалія не міг спокійно спостерігати, як легко Д. Многогрішний захопив його полкове місто й майже весь Лубенський полк. Разом із присланими від П. Дорошенка правобережними союзниками Г. Гамалія почав переслідувати війська Д. Многогрішного, що попрямували на схід. це спричинило генеральний бій між військами під Лохвицею, що відбувся, на думку істориків, 2 (12) жовтня 1669 р.
   Як зазначав Д. Многогрішний у згаданому вище листі до Л. Барановича, коли його війська рушили в бік Ромен, «Гамалія, а також наказний гетьман Корицький та Гоголь з частиною орди тієї старої, що була на п’ятистах конях, сподіваючись на свою силу, з тими своїми військами вийшовши, йшли за нами більше п’яти верст». Не бажаючи терпіти цього ганебного переслідування, Д. Многогрішний повернув свої війська проти супротивника. Очевидно, Дем’ян Гнатович також розумів, що в разі, якщо значні сили Г. Гамалії, Я. Корицького та О. Гоголя залишаться на Лівобережжі, вони зможуть знов зайняти ті міста, які до того хлібом та сіллю вітали Д. Многогрішного. Отже, це був неминучий бій. І Д. Многогрішному вдалося досить легко перемогти: за свідченнями того ж таки листа, супротивників «до самих Лохвиць посікши гнали, й ті з них, що не змогли сховатися в місті, в різні боки куди тільки можна розсіювались». «Там само, – писав Д. Многогрішний, – і знатних “язиків” чигиринських [тобто з правобережних козаків П. Дорошенка. – Т. Г.], Карпенка з роду Хмельницького й інших багато захопили й сюди щасливо під Ромни прийшли».
   Ось як описує цю нещасливу для П. Дорошенка кампанію Т. Чухліб: «Восени гетьман Дорошенко, який намагався об’єднати під своєю владою усі українські землі, вислав з Чигирина загони козаків на чолі з наказним гетьманом Я. Корицьким та полковником О. Гоголем. Вони мали “визволяти” лівобережні міста з-під влади гетьмана “його царської милості” Д. Многогрішного. Після того, як Корицький з Гоголем переправилися через Дніпро, до них приєдналися Лубенський, Миргородський та Полтавський полки, а також три тисячі білгородських татар. 12 жовтня 1669 р. під Лохвицею відбулася вирішальна битва. Д. Многогрішний на чолі Київського, Переяславського, Прилуцького, Ніжинського, Чернігівського та Стародубського полків (близько 20 000 вояків) розбив козаків Дорошенка, “а Гоголь з іншими утік за Дніпро”».
   Бій 2 (12) жовтня 1669 р. був черговим парадоксом часів Руїни: між собою бились українські козаки, які ще нещодавно воювали проти зовнішніх ворогів своєї Батьківщини. Проте цей бій засвідчив неабиякі здібності Д. Многогрішного як полководця, адже його головний супротивник, досвідчений лубенський полковник Григорій Михайлович Гамалія (?—1702), був відомий як талановитий воїн ще з часів Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Визначним полководцем вважався і полковник Остап (Євстафій) Гоголь, соратник Б. Хмельницького, який наприкінці життя навіть став гетьманом Правобережжя. Також слід згадати, що О. Гоголь, славетний предок Миколи Гоголя, вважається ймовірним прототипом Тараса Бульби. Те, що Д. Многогрішний розгромив та змусив тікати самóго «Тараса Бульбу», свідчить про те, що ім’я Дем’яна Гнатовича, хоч і не так «гриміло», як імена інших героїв Визвольної війни та воєвод часів Руїни, проте заслуговує стояти поруч з іменами найкращих полководців Козацької держави.
   Після щасливого бою під Лохвицею, як зазначав Д. Многогрішний у тому ж листі Л. Барановичу від 10 жовтня 1669 р., «і мешканці Ромен, коли наш прихід побачили, одразу нас з хлібом та сіллю зустріли й до його царської величності підданства схилилися, а мені у слухняність». «Радий був я й далі зі своїми військами під Гадяч іти, але надто військо зголодніло…» – писав далі Д. Многогрішний.
   Встановлення влади Д. Многогрішного на Лівобережжі, звичайно, руйнувало плани П. Дорошенка щодо об’єднання правобережної та лівобережної частин України. Однак Д. Многогрішний також не був проти соборної України. Відміна полягала лише в тому, що він мріяв про соборну Україну під своєю, а не під Дорошенковою владою.
   Після успішної кампанії на Лівобережжі Д. Многогрішний волів перенести боротьбу на правий берег Дніпра. Для того, на думку Дем’яна Гнатовича, момент був надзвичайно зручний, адже П. Дорошенко отримав небезпечного ворога в особі М. Ханенка, а той, як зазначалося вище, вважав себе союзником Д. Многогрішного. «Про Дорошенка <…> відомо, – писав Д. Многогрішний, – що Михайло Ханенко з ордами й з військом на нього наступає і вже, подейкують, [П. Дорошенко] в чигиринському місті зачинився. І до нас Ханенко писав і посланців своїх посилав, щоб ми допомогли Дорошенка перемогти, для чого тепер настав слушний час, і маємо зараз обернути [під нашу владу] ці міста задніпровські [тобто правобережні. – Т. Г.]; однак бачу, що [про це] і не думають [росіяни?], а для мене, звичайно, неприпустимо між собою кровопролиття чинити та міста пустошити».
   Підсумуймо стратегічні бажання Д. Многогрішного, як він висловив їх у листі до свого приятеля Л. Барановича: 1) об’єднати Правобережну та Лівобережну Україну під своєю владою; 2) не чинити при тому кровопролиття в битвах між правобережними та лівобережними козаками; 3) не пустошити українських міст, що вже і без того зазнали страшних лих під час Руїни. Бажання ці пасували б найпалкішому українському патріоту. Як Д. Многогрішний намірявся здійснити цей план? «Якби супротивники, – писав Д. Многогрішний, – побачили, що військо його царської пресвітлої величності зі мною об’єдналося, тоді ж ми усе [Правобережжя] без великих трудів схилили б [під свою владу]». Отже, Д. Многогрішний вважав можливим за допомогою російських військ, без зайвого кровопролиття, приєднати Правобережжя. На його думку, російська сторона, яка ніяк не допомогла встановити контроль над Лівобережжям, мала допомогти здобути правий берег Дніпра. І то без кровопролиття! Очевидно, для Д. Многогрішного цей момент був важливим.
   Бажання Д. Многогрішного виявилися нездійсненними. Російський цар не збирався зазіхати на Правобережжя. І, вочевидь, саме Л. Баранович пояснив це Дем’яну Гнатовичу. Тому в листі до російського царя від 15 жовтня 1669 р. гетьман уже не згадав про свій намір приєднати Правобережжя. Звичайно, не було в цьому листі і докорів щодо поганої (фактично відсутньої) підтримки російських військ лівобережним полкам. Д. Многогрішний лише детально розповів про свої перемоги на Лівобережжі, при тому, говорячи про захоплених у бою «знатних чигиринців», він зазначив: «…їх не посилаючи до вас, великого государя, тримаю для розміну, для визволення багатьох наших здобутих [супротивником] у першому бою». це свідчить про те, що Д. Многогрішний не лише усвідомлював свою самостійність у цьому питанні, але й, вочевидь, хотів, щоб здобуті ним під Лохвицею правобережні козаки не поповнювали лави українських бранців у російських містах та Сибіру (гетьман усіляко сприяв звільненню українських бранців, що вже потрапили туди). У листі до російського царя Д. Многогрішному довелося навіть виправдуватися за свої дії – незважаючи на переможну та швидку військову кампанію. По-перше, Дем’ян Гнатович перепрошував за те, що не пішов на з’єднання з російськими військами. Останні, ніяк не допомігши Многогрішному в його діях на Гетьманщині, самі, проте, чекали на його допомогу на Слобожанщині. Пояснюючи, чому він розпустив війська, гетьман писав: «Коли військо вашої пресвітлої величності було більше ніж у чотирьох тижнях ходу по пустих полях, зело були голодні як городові козаки, так і пішим зовсім не було звідки взяти харчів, <…> помирали голодною смертю й в усілякий час до мене приходили й казали полковники й уся старшина військова, що <…> чернь прохає, щоб я їх по містах розпустив, й оскільки неможливо було їм відмовити; а окрім того, через те, що тривалий час не мав [я] відома про війська ратні вашої царської пресвітлої величності, [що перебули в] поході для з’єднання зі мною». По-друге, Д. Многогрішний виправдувався за свої зв’язки з М. Ханенком: «А що мене Ханенко, гетьман того боку, прохає, щоб я йому проти Дорошенка допомоги надав, то я про це й не думаю; нехай самі між собою розбираються; я би був радий, щоб на цьому [лівому] боці Дніпра, за допомогою Бога, [бути] вам, великому государю, у підданстві та покірності, а не йому [М. Ханенку] допомагати».
   У листі до царя Д. Многогрішний згадав про те, що він закріпив свою владу в зайнятих містах Лівобережжя: «…а ті містечка, які піддалися зі своїми людьми, як пішими, так і кінними, [я] укріпив [тобто облаштував оборону. – Т. Г.] [так само, як] і Ромни». Російський цар у листі до Д. Многогрішного від 27 жовтня 1669 р. привітав гетьмана з перемогою під Лохвицею над військами «Гришки Гамалея» й обіцяв від себе охорону та допомогу.
   Однак перемога під Лохвицею не гарантувала Д. Многогрішному навіть контроль над містами, що вже йому присягнули, не кажучи про Гадяч чи Полтаву, які ще не склали присяги. 27 листопада 1669 р. уповноважений Д. Многогрішним військовий товариш Стефан Войтехович між іншим свідчив у Москві: «<…> як він поїхав з Батурина, а Миргородський та Полтавський полки та Гадяч, як і раніше, чинять опір, а війська ж, що прислані з полковником Михайлом Кияшкою, стоять біля Чорнух і в Городищі, й полковник Мурашко з полком там само стоїть; а стоять для того, щоб непокірні полки впокорити». Отже, цілковитої «слухняності» над Миргородським та іншими бунтівними полками Д. Многогрішний тоді ще не мав. Щоправда, і правобережні козаки після поразки під Лохвицею ніби на лівий берег не наступали. Як казав С. Войтехович, «того [правого. – Т. Г.] боку Дніпра козаки й татари на цей [лівий. – Т. Г.] бік Дніпра після того, як відбувся бій під Лохвицею, не приходили й Дорошенко та Ханенко татар на цей бік не засилають».
   Така ситуація трималася недовго. П. Дорошенко не міг не скористатися з того, що збройні сили М. Кияшки й А. Мурашки, пущені Д. Многогрішним на вгамування Миргородського, Гадяцького та Полтавського полків, не контролювали навіть полкових центрів. Узимку 1669—1670 року «гетьман обох боків Дніпра» П. Дорошенко знов кинув свої війська на Лівобережжя.
   Як доповідав до Москви російський представник у Батурині Михайло Савін у січні 1670 р., «писали з Лубен до гетьмана полковники Кияшко та Мурашко: генеральний осавул Дорошенків, Лизогуб, прийшов з військом козацьким і став у місті Горошині, від Лубен у шести милях, і надсилає універсали Дорошенкові та свої в міста, які тепер піддалися знов під високодержавну руку великого государя, <…> щоб ті міста, як це до того було, були не в підданстві під високодержавною рукою великого государя. Й гетьман тим полковникам – і Кияшці і Мурашці – писав, щоб вони йшли військом проти того Лизогуба; а якщо цей Лизогуб наблизиться до Лубен, і гетьман з військом сам хоче йти проти того Лизогуба». Визначний полководець (у майбутньому – герой штурму фортеці Азов 1696 р., за який дістав подяку від Петра І), наказний гетьман Яків Лизогуб, якого П. Дорошенко відрядив на Лівобережжя з полками, насправді надсилав листи мешканцям лівобережних українських міст. Навіть сучасному читачеві ці листи видаються досить патріотичними. Так, лист від 29 січня 1670 р. до мешканців лубенських був просто просякнутий ідеями незалежності та соборності України, що були такими близькими для П. Дорошенка та його соратників. цікаво, що Я. Лизогуб у цьому листі про Д. Многогрішного навіть не згадав, але кляв його слуг «кияшок та мурашок», «які завжди на кров людську по-розбійницьки проливають у вітчизні нашій й міжусобну в ній колотнечу вкоріняють». Принизливе написання прізвищ Кияшко та Мурашко з малої літери не було випадковим. Не лише Я. Лизогуб, але й інші тодішні діячі згадували цих полковників як символ убивств та руйнації на Лівобережжі. «Де ж тих Мурашків вітчизна? – запитував Я. Лизогуб у своєму листі. – І як вони думають, хто бажаніші для України – вони чи ми?»
   Хоч Я. Лизогуб і не згадував Д. Многогрішного у своєму листі, проте чимало написав про політику Росії стосовно України, а надто ж – її протекцію «своїм» гетьманам: «Думаю, що всяк із вас пам’ятати може, як багато гетьманів у недавні часи створилося на Україні, вітчизні нашій, за сприянням московським, допомогою та подарунками як багато чесних людей у вітчизні нашій зникло; як багато крові неповинних душ і народу нашого разом з руйнуванням різних міст на Україні розлилося; як багато й до цього часу братів наших, хоч і на свободу їх уже наказано відпускати, у засланні московському й у різних неволях перебувають, ще все на ваших очах та на недавній пам’яті було». Закликаючи повернутися під владу П. Дорошенка, Я. Лизогуб писав: «Пан гетьман [П. Дорошенко. – Т. Г.] завжди про те дбає, щоб Україна, вітчизна усіх нас ніколи розколота [не] була, але завжди у цілковитій єдності перебувати могла». цей високопатріотичний лист, окрім Я. Лизогуба, підписали: «Григорій Гамалія – полковник війська запорозького лубенський, Микула Раєвський – полковник війська запорозького кінний, Іван Вербицький та Гнат Шульга – полковники війська запорозького кінні, Іван Пригара – полковник наказний чернігівський». Лист був надісланий не лише до Лубенського полку, але й адресований людності інших полків.
   Як зазначалося вище, Д. Многогрішний збирався очолити похід проти Я. Лизогуба. Проте все минулося без війни: ситуація на Правобережжі (зокрема й через дії М. Ханенка) була такою напруженою, що П. Дорошенку довелося евакуювати свої сили з Лівобережжя. Історія не знає умовного способу, тому ми не можемо знати, хто б переміг у відкритому збройному протистоянні – гетьман Д. Многогрішний чи майбутній герой Азова Я. Лизогуб.
   Тим часом, поки на Правобережжі, під Уманню, на смерть билися гетьмани П. Дорошенко та М. Ханенко, козаки-найманці Д. Многогрішного опановували Лубенщину. Як зазначав С. Величко, «бувши зайнятий такими справами, Дорошенко занехаяв Лубенщину й інші цьогобічні [тобто лівобережні. – Т. Г.] міста, що притримувалися його рейменту. А гетьман Многогрішний, хочучи мати під своїм рейментом і відірвати від Дорошенкової влади геть усю цьогобічну Україну, послав від себе в Лубенщину з полком його кампанії полковника Кияшка. Той Кияшко, чи за гетьманським наказом, чи через свою жорсткосердість та шаленство, прибувши в Лубенщину й в інші тамтешні навколишні місця, люто й по-тиранському вирубав невинних людей, що виїхали з сіл та міст за сіном і дровами, і з такою беззаконною вислугою вернувся до гетьмана Многогрішного, що його послав. Після такого вчинку Лубенщина й інші цьогобічні міста та села, що трималися Дорошенкового боку, прихилилися до гетьмана Многогрішного. А Дорошенко після того, либонь, кількаразово намагався через насланих від себе козаків й орду знову підгорнути під себе ті міста і села, однак не досяг уже того, тільки став причиною великої пагуби людей, знищення їхнього і їхнього тягнення в бусурманську неволю». Як бачимо, С. Величко мав сумніви щодо того, хто віддавав наказ про нищення невинних цивільних людей на Лубенщині – Д. Многогрішний чи сам полковник М. Кияшко через власну «жорсткосердість». Згодом за розбої серед «охочих» козаків полку М. Кияшки Д. Многогрішний зазнав потужного морального удару (його анафемовано). Та про це – на початку наступного розділу.
   Останнім актом об’єднання всіх лівобережних земель під гетьманством Д. Многогрішного був перехід під його владу Полтавського полку – найпівденнішого в Гетьманщині, із завжди сильним впливом неспокійної Запорозької Січі. Для того щоб упокорити цей полк, Д. Многогрішний зорганізував там вибори нового полковника. У 1670 р. «новообраний полтавський» полковник Федір жученко, за повідомленням Д. Многогрішного, пішов походом на татар, які «у травні місяці у першому числі» напали на південь Слобожанщини. Д. Многогрішний писав до Москви, що Ф. жученко, «почувши про їхній прихід, одразу товариство полку свого виборного [ «виборні» козаки: у той час те саме, що «реєстрові». – Т. Г.] за ними [татарами. – Т. Г.] для перехоплення посилав, за допомогою Божою, а на вашої пресвітлої величності помічника Божого щастя, тих татар, що поверталися назад із походу, з ясиром перехопили, усіх погромили й самих багато на місці побили; у тому ж самому бою живих вісім людей узяли, від кого язиків татарських до мене одного привели, а решту сім там само товариство задля звільнення [тобто обміну. – Т. Г.], у кого батьків, матерів, братів, що перебували в бусурманській неволі, [козаки] один в одного купували й затримали». Того одного татарського полоненого, якого після цього бою відправили до Д. Многогрішного, він наказав представити російському цареві разом зі своїм гінцем Яковом Туровським. «А полковник полтавський Федір жученко, – писав Д. Многогрішний, – перебуваючи в мене <…> в Батурині, тепер, 15 травня числа [1670 р.], з сотниками свого полку й із товариством реєстровим і з війтом своїм знов вам, великому государю нашому <…>, у вірне та вічне підданство, а мені, гетьману, у слухняність, в Батурині, в соборній церкві у святого ієрарха Миколая, присягу перед святим Євангелієм вчинили та хрест святий цілували».
   Таким чином на середину 1670 р. Д. Многогрішний об’єднав під своєю владою всі українські землі лівого берега Дніпра, і то без допомоги російських військ, швидко та «малою кров’ю» (якщо не враховувати дій найманців щодо місцевого населення). «Операцію» було здійснено в найкращих традиціях військової «школи» Б. Хмельницького, що, як відомо, свого часу також «малою кров’ю» здобував свої перші гучні перемоги над Річчю Посполитою.
   Підкоривши Лівобережжя, Д. Многогрішний, як зазначалося вище, мав плани встановити свою владу й на правому березі Дніпра, зосібна і на Запорозькій Січі. У січні 1670 р., як свідчив уже згадуваний М. Савін, «у гетьмана <…> були з Запоріжжя семеро посланців. Генеральний писар Карпо розповідав: запорозькі посланці приїхали великому государю бити чолом, [щоб бути] у підданстві, а гетьману – у слухняності». Отже, формула: «царю – подданство, гетману – послушание», омріяна Д. Многогрішним, мала поширитися й на Запорозьку Січ.
   Водночас Дем’ян Гнатович намагався зменшити вплив неспокійної Січі та її бунтівного союзника М. Ханенка на Лівобережжя. це викликало словесний конфлікт між М. Ханенком та Д. Многогрішним. Колишній союзник М. Ханенко в листі від 10 вересня 1670 р. «ласкавому пану і приятелю, гетьману його царської величності сіверському» Дем’яну Гнатовичу писав: «зі здивуванням ми бачимо, що ти спочатку до мене і до усього війська запорозького з оголошенням братерської любові і взаємної між нами приязні <…>, через що і ми для [збереження] милого союзу братнього полк Полтавський, Миргородський, Лубенський та повіт Гадяцький братів наших, що були проти тебе, під владу милості твоєї схилили, а тепер з нами, військом запорозьким, неприятельськи себе поводиш, не відомо, чи через чийсь наклеп або під’юджування, або сам собою». Отже, згідно з цим листом, саме завдяки угоді з запорожцями та правобережними козаками М. Ханенка Д. Многогрішному вдалося поставити під свій контроль усі полки Лівобережжя. «Того не відаємо, чи по твоїй волі, чи ні, – писав М. Ханенко Д. Многогрішному, – забороняють козакам, братам нашим, на Запоріжжя йти, й не лише у в’язницю їх сажають й усього позбавляють, а й здоров’ю їхньому шкодять». На це, як стверджував М. Ханенко, скаржилися на Запорозькій Січі втікачі з Миргородської в’язниці, вказували на відібрані в них речі й дорікали втраченим у в’язниці здоров’ям. М. Ханенко вимагав припинити блокування Запорозької Січі й закликав відшкодувати потерпілим збитки. Не забув він згадати в своєму листі й полковників Кияшку та Мурашку, що, як зазначалося вище, вже тоді були для Лівобережної України постатями одіозними. «Поміркуй добре й послухай свого серця <…> – чи дорогі війську запорозькому і купецьким людям Кияшки або Мурашки?» – запитував у Д. Многогрішного М. Ханенко.
   Не лише небажання зайве бентежити Москву втримувало Д. Многогрішного від подальшої «дружби» з М. Ханенком. У відносинах із ним Дем’ян Гнатович повів себе, як тонкий дипломат та прагматичний політик. Спочатку використав Ханенкові сили, щоб нейтралізувати вплив П. Дорошенка на лівобережні полки, а потім позбавився і впливу самого М. Ханенка. Окрім того, як зазначає В. Борисенко, Д. Многогрішного могло дратувати те, що М. Ханенко продовжував називати його «сіверським гетьманом», хоча Дем’ян Гнатович на осінь 1670 р. вже і юридично, і фактично міг вважатися гетьманом усієї Лівобережної України.
   Дії Д. Многогрішного вельми засмутили П. Дорошенка. Насправді, на той час на Україні гетьманували навіть не два, а три гетьмани (П. Дорошенко, М. Ханенко, Д. Многогрішний), кожен з яких мав свого зовнішнього союзника, що претендував на українські землі (Туреччина, Польща, Росія), а крім того, ще й Запорозька Січ проводила власну, переважно проросійську, політику під владою свого гонорового та хороброго кошового Івана Сірка.
   У гнівному листі до запорожців у лютому 1671 р. П. Дорошенко, звинувачуючи правителів Лівобережної України – проросійських гетьманів – як винуватців розколу України та знищення стародавніх козацьких прав «задля своїх власних приватів та амбіцій», не забув згадати і Д. Многогрішного. «Яка ж у вас правда й розум, – писав П. Дорошенко, – коли тільки й ганите мене та гетьманів, що були в Чигрині переді мною після старого Хмельницького, гетьманів, що зичили бути єдиній пообабіч Дніпра Малій Росії, правдешній вашій і своїй вітчизні, лишатися під одним [гетьманом] і один гуж тягти? Усі у вас невинні: ті, що по той бік, який від Переяславля, як-то Сомко, Брюховецький, Суховій і теперішній гетьман Многогрішний, а вони скасували й відкинули старе козацьке право й україно-малоросійський уклад, що був не лише за Богдана Хмельницького, але й за Петра Сагайдачного та інших давніших козацьких гетьманів, задля своїх власних приватів та амбіцій, а не для всенародної та вітчизниної користі, – вони явилися начальниками великих чвар та кровопролиття. Мовчите про них, не злословите, як на мене, навіть пара супроти них не являється з ваших вуст!»
   Отже, на 1671 р. Україна, за словами П. Дорошенка, вже не «роздвоїлася», а «розтроїлася». Три гетьмани – П. Дорошенко, М. Ханенко та Д. Многогрішний – «гетьманували», кожен на своєму «клаптику» земель колишньої Козацької держави Б. Хмельницького. Та чи Д. Многогрішний був винуватцем цього «розтроєння»? На його землях, між іншим, усе було спокійно. Якщо за Правобережжя в той час запекло воювали П. Дорошенко та М. Ханенко, то на Лівобережжі був лад. Від літа 1670 р. воно цілком перейшло під владу одного гетьмана – Д. Многогрішного. І Руїна для лівобережних українських земель відтоді скінчилася.

Гетьманство Д. Многогрішного. Кінець Руїни на лівому березі Дніпра

   У час як Дем’ян Гнатович нарешті зібрав землі Лівобережжя під своєю владою, з Правобережжя йому було завдано потужного удару, причому не військового, а морально-психологічного характеру. Константинопольський патріарх оголосив гетьману Д. Многогрішному анафему. До анафеми Д. Многогрішного був безпосередньо причетний Р. Ракушка-Романовський, тобто ймовірний «Самовидець», автор відомого на сьогодні літопису. У 1670 р. він «їде посланцем гетьмана Дорошенка і митрополита Тукальського до царгородського патріарха Методія з проханням затвердити Й. Шумлянського львівським єпископом. Тут він при нагоді домігся від патріарха прокляття на свого ворога Многогрішного», – зазначає сучасний історик.
   У 1930-х рр. Микола Петровський так описував дії Р. Ракушки-Романовського в турецькій столиці та його ймовірні мотиви: «Поруч з цією справою [затвердженням Й. Шумлянського львівським єпископом. – Т. Г.] Ракушка зайнявся в царгороді й особистою справою. Втрата майна в Погарі, що її зазнав Ракушка 1668 р., а також бажання помститися Д. Многогрішному, не давали, як видно, спокою Ракушці, й він, щоб повернути своє майно, а одночасно й помститися Многогрішному, використав свою подорож до царгорода. В царгороді Р. Ракушка поскаржився патріархові Методію на шкоду, що він переніс від Д. Многогрішного, і одержав від патріарха неблагословенну грамоту на гетьмана Д. Многогрішного». М. Петровський мав сумніви, чи був причетний до історії з анафемуванням Д. Многогрішного гетьман П. Дорошенко. «Що ж до того, чи в цьому випадкові з неблагословенною грамотою патріарха Методія Ракушка вжив заходи без відома П. Дорошенка й Й. Тукальського, чи з відома них, про це ми напевно сказати не можемо за браком даних», – писав М. Петровський. Не дають однозначної відповіді на це запитання і сучасні історики. На думку багатьох з них, саме від 1670 р. відносини між Д. Многогрішним та П. Дорошенком покращуються. І це свідчить на користь непричетності правобережного гетьмана до історії з анафемуванням очільника Лівобережжя.
   У «неблагословенній грамоті» патріарха Д. Многогрішний називався Демком Ігнатенком. Текст цієї грамоти свого часу навів відомий російський історик Сергій Соловйов: «Мефодий, Божиею милостию архиепископ Нового Рима, великий патриарх. Честный отец Роман, протопоп бряславский, известил нас, что во время войны и смятения меж людьми Демко Игнатенко овладел домом оного иерея и пограбил имение его: четыреста осмачек хлеба, шесть котлов великих, четыре коня, полтораста свиней, две сабли оправных позолоченных, пятьсот золотых денег, а самого его изгнал. Если Демка Игнатенко отдаст протопопу все, что взял, в целости, без отговорок, по доброй воле, то будет благословен; а если не захочет отдать, то да будет отлучен от Бога, проклят и не прощен, мертвый да не рассыплется никогда до уреченного суда; камни, дрова, железо да истлеют и рассыплются, и земля рассядется, он же никогда. И пожрет его земля, яко Дафона и Авирона; гроза Божия верху главы его; имение его и труды да будут прокляты и да не узрит счастия никогда; имение его ветром да пойдет, напоследок же и сам да обратится ни в что; да познает сам, яко не с ним Бог, и св. ангел Божий на Страшном суде не при нем, отлучен от церкви Христовой, чтобы его к церкви никто не припускал и дабы его не благословил и не кадил, дара Божия не давал, и у трапезы никто с ним не ел и не пил, и не сидел с ним, и не прощался с ним, и здоровья не сказывал, и, когда умрет, чтобы его тело никто не хоронил под тяжкою нашею клятвою архипастырскою и отлучением от церкви того иерея, который его похоронит; будет на нем проклятие св. 318 богоносных отцов Никейского собора, доколе не отдаст всех вещей, взятых у отца господина Романа».
   Отримавши від патріарха текст цієї грамоти, Р. Ракушка-Романовський намагався використати її для повернення втраченого майна та відшкодування збитків. «Після повернення з царгорода, – писав М. Петровський, – Ракушка надіслав із Канева копію цієї прокльонної грамоти Д. Многогрішному й листа 8 червня [1670 р.]. В цьому листі Ракушка перераховував Многогрішному ті утиски й збитки, яких зазнав від нього, повідомляв про своє перебування в царгороді й одержання вищенаведеної грамоти від патріарха. Ракушка пропонував Многогрішному, щоб той повернув йому майно. Тоді Ракушка обіцяв надіслати гетьманові й саму неблагословенну грамоту». Просто шантажуючи Д. Многогрішного, Р. Ракушка-Романовський погрожував, що у разі невиконання його вимог він буде прохати чернігівського архієпископа публічно оголосити грамоту про анафему гетьману в церкві.
   Якщо враховувати, що Р. Ракушка-Романовський був імовірним автором пам’ятки, відомої за назвою «Літопис Самовидця», не дивно, що сюжет про анафему Д. Многогрішного увійшов до тексту цього літопису з яскравими деталями: нібито коли 1670 р. «вивезл соборную клятву от святійшого патриярха на задніпрянського гетмана Дем’яна Многогрішного, которий в пиху вознесшися, легце себі тое поважил, еще ся срожачи, але зараз оного Господь Бог скарал, же спадши з ганку, шию был зломал, же час немалий не могл говорити, що, пришовши до здоровя, не хотіл ся упамятати, що напотом оному нагородилось зле». М. Петровський зазначав із цього приводу: «…особливо ж неприхильне ставлення Самовидця до Д. Многогрішного виявляється в оповіданні про прокльон царгородським патріархом <…>».
   Козацький літописець Г. Граб’янка більш виважено описував події, пов’язані з анафемою Д. Многогрішного, згадуючи між іншим у зв’язку з ними і Р. Ракушку-Романовського: «В той же рік повернувся від патріарха царгородського Роман Ракушка, а після нього Браславський і розповіли, що були присутні у церкві, коли святий патріарх проклинав гетьмана Дем’яна Многогрішного. Гадали, що все це зроблено на прохання Дорошенка царем турецьким. це цар турецький попросив патріарха проклясти Многогрішного за те, що він зрадив Дорошенка і сам став гетьманом. І коли Многогрішний якось ненароком упав і ледве не вбився, то багато хто розцінив, що це справджується патріархове прокляття».
   «Самовидець» стверджував, нібито Д. Многогрішний, який загалом легковажно поставився до прокляття патріарха, саме через це пізніше потрапив до в’язниці. Однак М. Петровський зазначив, що все було якраз навпаки: «цей прокльон дуже турбував Д. Многогрішного», анафема стала приголомшливим ударом для нього. На той час українська церква все ще була підпорядкована константинопольському патріарху, й прокляття очільника православної церкви, оголошене гетьману православної Козацької держави, було річчю нечуваною. Як зазначав М. Петровський, уже відомий нам лист Р. Ракушки-Романовського та копія патріаршої грамоти «наробили багато клопоту гетьману Многогрішному. На захист гетьмана виступив і чернігівський архієпископ Л. Баранович. 12 липня [1670 р.] до Москви прибув відряджений туди від Д. Многогрішного й Л. Барановича ніжинський протопіп С. Адамович з листами від останніх, з копіями неблагословенної грамоти й листа Р. Ракушки до Многогрішного. Повідомляючи царя про справу з прокльоном, Д. Многогрішний писав, що він майна Ракушки не грабував, що це зробило охотницьке військо, й прохав царя, щоб звільнитися від “прокляття безвинного”. Л. Баранович теж цареві надіслав листа подібного ж змісту». Л. Баранович у своєму листі царю, текст якого також опублікував С. Соловйов, указав на головного винуватця «необережно виданої патріархом» грамоти – Р. Ракушку-Романовського. «Більше заслуговує прокляття той, хто його обманом у св. патріарха отримав [тобто Р. Ракушка-Романовський. – Т. Г.] й тим вашої царської величності престол принизити наважився, – писав Л. Баранович, – у цій патріаршій грамоті Дем’ян Гнатович і гетьманом не названий, а названий простим ім’ям – Демко Ігнатенко, хіба мало є Демків Ігнатенків, а гетьман один – Дем’ян Гнатович». Як бачимо, назвати гетьмана Демком Л. Баранович вважав чимось неприпустимим. це зганьбило б не лише гетьмана, але й усю Гетьманщину, а також гетьманського сюзерена – російського царя.
   «У Москві поставилися дуже уважно до прохання Многогрішного, – зазначав М. Петровський. – До патріарха Методія в цій справі з прокльоном надіслано окремого посланця – Христофорова, про що було зараз же повідомлено Многогрішного в окремій царській грамоті. царський посланець К. Христофоров, що його надіслано до патріарха Методія в справі цього прокльону, одержав наказ про подорож 9 серпня 1670 р. й прибув у жовтні того ж року до царгорода, а 24 жовтня був після вечері у патріарха Методія. Патріарх оповів Христофорову про посольство Ракушки в зв’язку з вищесказаними справами львівського церковного життя. В справі ж прокльону на Многогрішного патріарх Методій сказав, що він не знав, що Демко Ігнатенко, на якого він дав, за проханням Ракушки, неблагословенну грамоту, є гетьман Д. Многогрішний. На прохання Христофорова зняти прокльон з Многогрішного й дати йому благословенну грамоту Методій довго відмовлявся, кажучи, що, як Многогрішний стане похвалятися цієї благословенною грамотою й це стане відомо П. Дорошенку, останній може поскаржитися султану, а від цього може бути лихо патріарху. Нарешті, після довгих клопіт Христофоров досяг того, що Методій видав йому благословенний лист гетьманові Д. Многогрішному. Після цього Христофоров 23 грудня 1670 р. рушив із царгорода до Московщини. Під час цієї подорожі назад Христофоров був у Батурині у Многогрішного й об’явив там гетьманові про прощальну грамоту, “и гетман де тому обрадовался” й прохав, щоб йому з Москви надіслали цю грамоту. 20 березня 1671 р. Христофоров уже був у Москві в Посольському приказі, де й дав звідомлення про свою подорож. Грамота ж патріарха була надіслана Многогрішному».
   У тексті «благословенної грамоти» Многогрішного, звичайно, вже не називали Демком – тепер у ній ішлось про «найславнішого між боярами Дем’яна, сина Гнатового». Патріарх пояснював, що його було проклято за звинуваченням «некого священника именем Роман», тобто Р. Ракушки-Романовського. Тепер Методій благословляв Д. Многогрішного й звільняв від прокльону та всіх звинувачень, оголошуючи, що душа гетьмана «безвинна его суща и свободна тоей жалобы, сотворенной священником».
   Так, досить швидко, закінчилася історія з анафемою Д. Многогрішного. Як відомо, Дем’ян Гнатович був першим, але не останнім анафемованим українським гетьманом. І дія наступного відлучення українського гетьмана – Івана Мазепи – виявиться набагато довшою. Завершення історії з прокляттям Д. Многогрішного М. Петровський коментував так: «Ракушці не вдалося не тільки повернути собі майно, але й помститися своєму ворогові Д. Многогрішному». Та ми дозволимо собі не погодитися з цим твердженням. Р. Ракушка-Романовський, якщо вважати саме його автором «Літопису Самовидця», добре помстився своєму ворогу, знеславивши його в віках, назвавши Демком тощо.
   Як бачимо, тоді російський уряд відгукувався на прохання Д. Многогрішного. Так, прибувши до Батурина з Росії, вже згадуваний С. Адамович 7 вересня 1670 р. повідомляв до стольника Артемона Матвєєва: «…приїхавши до гетьмана, оголосив царської пресвітлої величності милість, що згідно з твоїм [А. Матвєєва] заступництвом він пожалуваний наметом; а тепер він гетьману його милості потрібен проти неприятеля, що наступає, хочучи з військом іти <…> і втіха [буде] його милості та війську запорозькому дивитися на намет його царської величності». Тоді ж з С. Адамовичем «государеве жалування й усілякого добра надіслано брату гетьмана Саві Шумеському, писарю генеральному військовому Карпу Мокрєву й іншим».
   Але і тоді «ідилічні» відносини гетьмана та царської влади були дуже хисткими. 24 вересня 1670 р. Д. Многогрішний пише листа до Матвєєва, прохаючи звернутися до царя з питанням про повернення на Україну бранців, як це передбачали «Глухівські статті». При тому Д. Многогрішний твердив, що українська сторона свої обов’язки виконує: повертає російських бранців і навіть, за наказом царя, хапає білорусів («був до мене великого государя указ надісланий, щоб я людей білоруських, що втекли з-під варти <…> в нашій країні перехоплював, а перехопивши, до Москви відсилав; й указ його царської величності виконуючи, скрізь у полках наказав затримувати, як уже по різних місцях білоруські купецькі люди скрізь по містах затримані <…>»), а російська сторона саботує повернення бранців з Росії, «які через зраду Брюховецького дісталися у полон під час <…> приходу боярина і воєводи Ромодановського на Україну». Тоді ж українську сторону дуже хвилювало те, що російські дипломати дозволяють П. Дорошенку називатися гетьманом обох боків Дніпра, а українських представників не допускають до «комісії» – російсько-польських переговорів. Гетьман дорікав, що у «статтях Глухівських постановлено й закріплено, що без посланців козацьких не відбуватися комісіям; а тепер комісія відбулася, а не запрошені на неї козаки вашої пресвітлої величності <…>».
   Отже, Д. Многогрішний вимагав буквального виконання умов «Глухівських статей», тоді як російська сторона зовсім не вважала ці статті чимось незмінним. Однак на 1670 р. російський цар, вочевидь, ще не був певен свого впливу на Лівобережжі й тому, фактично виправдуючись перед гетьманом, писав, що бранців буде повернуто, українців долучать до «комісії», а П. Дорошенка росіяни іменують гетьманом виключно з дипломатичних міркувань.
   Але згодом настрої царя змінювалися… «Дії гетьмана, – зазначає В. Борисенко, – насторожували царя. Надто несподівані ходи робив він у своїй діяльності. Зокрема, почав наполягати на поверненні з сибірського заслання українських патріотів. У загальному вигляді така вимога була поставлена Дем’яном Многогрішним ще на початку свого гетьманування. 12 липня 1670 року назвав цих людей поіменно – колишніх овруцького полковника Децика, київського полковника М. Попкевича, баришівського сотника Переяславського полку І. Воробея, осавула Ніжинського полку Л. Бута, писаря Переяславського полку Ф. Тризну, ігумена Мгарського монастиря В. Загоровського і двох братів Кульженків з Переяслава. З аналогічним проханням звернувся Многогрішний до царя у вересні того ж року. Якщо спочатку царський уряд ставився до таких звернень позитивно, хоч і не робив нічого для їх задоволення, то пізніше вони викликали роздратування й навіть гнів». Отже, відносини між Дем’яном Гнатовичем та Москвою чимдалі погіршувалися.
   Щоправда, попри всі ці проблеми, Д. Многогрішний не підтримав і повстання ворога російського царя Степана Разіна: хоча той розраховував на підтримку в Україні й на Гетьманщині (1670 р. «из Запорог де писали казаки Стеньке Разину, что будто он, гетман, у великого государя не в подданстве, чтоб де Стенька шол на великого государя городы безопасно, а от него бы, гетмана, не опасался»), Д. Многогрішний вжив заходів проти Стеньки.
   За зовнішньою політикою Д. Многогрішний не забував і внутрішніх українських справ. Історики часто цілком справедливо порівнювали внутрішню діяльність Дем’яна Гнатовича із захистом кланових інтересів родичів та свояків. Проте ці та інші заходи гетьмана сприяли поступовому посиленню його влади, на противагу обмеженню політичного впливу козацької старшини. Сучасний історик О. Струкевич пише про це: «Д. Многогрішний свого часу практично паралізував роботу старшинської ради: “Нині його, гетьмана, вся старшина боїться погляду і вести мову ні про які справи не сміє, оскільки гетьман став до них непомірно жорстоким”, тільки “до кого мовить слово, та і за шаблю”».
   Гетьманству Д. Многогрішного історики приписують появу цілої низки нових чинників у соціальному житті Лівобережжя, що пізніше збереглися та зміцнювалися понад століття. Наприклад, з’явився потужний прошарок козацької старшини – так звані «військові товариші», – що пізніше, наприкінці ХVІІ—ХVІІІ ст., значно зріс і посилився, трансформувавшись в інститут бунчукових та значкових товаришів. Серед тогочасних нововведень – і згадані вище наймані козацькі полки, створення яких було прописано в двадцять другому пункті «Глухівських статей». Сучасний дослідник історії Олексій Сокирко в своїй монографії з промовистою назвою «Лицарі другого сорту: наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669—1726 рр.» саме Д. Многогрішному віддає першість у створенні найманого війська на Лівобережжі. Ідею найманого козацького війська Д. Многогрішний, вочевидь, запозичив у П. Дорошенка, який на Правобережжі активно створював полки найманців, що звалися «серденята», або «сердюки». «цілком упевнено можна говорити, – пише О. Сокирко, – про те, що затяжні війська в цей час були помітними не тільки у воєнному житті, але й у політичному, зробившись яскравим об’єктом пропагандивної боротьби на “жовнірському ринку” між Многогрішним і Дорошенком. Ще наприкінці 1668 р., коли між гетьманами зберігалися союзницькі відносини, Дорошенко вислав на Лівобережжя для підкріплення полк Кияшка, котрий, приваблений обіцянками Многогрішного, не побажав повертатися назад і залишився в нього на службі». Схожою була ситуація і з вищезгаданим А. Мурашкою: напередодні Глухівської ради, за словами О. Сокирка, «маючи в перспективі пройти через нове затвердження, Многогрішний продовжує затягати на свій бік нові охочі загони, в лютому 1669 р. під його протекцію перейшов кінний полк Андрія Мурашки, сина легендарного провідника білоруського козацтва, шляхтича Дениса Мурашки. Таким чином, напередодні нової елекції майбутній гетьман мав у своєму розпорядженні два наймані полки».
   Від весни 1669 р., на думку О. Сокирка, саме найманці відіграли провідну роль у протистоянні Д. Многогрішного з прихильними до П. Дорошенка полками Лівобережжя. «Готуючи похід проти прихильників Дорошенка, – пише О. Сокирко, – Многогрішний висунув на перед основних сил охотницькі полки Ворошила та Кияшка, котрі мусили провести розвідку розташування противника в Лубенському полку та блокувати основні комунікації в його північній та західній частинах. Війська супротивників зустрілися в перших числах травня біля с. Рогинці неподалік від Ромен». Як зазначалося в попередньому розділі, у цьому бою полки Д. Многогрішного перемогли. О. Сокирко відзначає, що цю перемогу здобули саме наймані полки Д. Многогрішного, причому вони перемогли й Дорошенкових найманців-сердюків: «В цій операції затяжні частини виконували функції передового загону головних сил, від якого вимагалося опанувати важливі рубежі, комутації й виграти час для збору та вступу у війну козацького війська під проводом гетьмана. У Рогинецькій битві охотники Ворошила та Кияшка зіткнулись із аналогічними за устроєм і організацією сердюцькими частинами, перемогою довівши власну боєздатність». Найманці брали активну участь і в подальших військових операціях Д. Многогрішного.
   Після встановлення влади над усім Лівобережжям охотницькі частини Многогрішного перемістилися на прикордоння. «Прикметно, – пише О. Сокирко, – що в найбільш неспокійних регіонах – на Лубенщині й Миргородщині – охотницькі залоги збереглися і надалі, пильнуючи на антиурядові виступи. У 1670 р. Кияшка було призначено одночасно на миргородське і лубенське полковництва. З цього часу найманці використовуються також для охорони південних кордонів Гетьманщини від нападів “запорозьких свавільних куп” і “гультяйства”».
   Загалом, на думку О. Сокирка, Дем’ян Гнатович добре розумів, що наймане військо потрібне йому не лише у воєнний, але і в мирний час: «Як відомо, “Глухівські статті” звузили прерогативи гетьманської влади, поставивши її під контроль царських воєвод і старшини. це, – пише дослідник, – додатково ствердило Многогрішного в думці про утворення більш надійної та дієвої підтримки свого режиму – найманого війська, існування якого на цілком легальних підставах і до того ж за кошт військового скарбу він і домігся як своєрідної поступки. За роки його правління виокремилися ті основні напрямки використання війська, які повною мірою розвинуться в наступні десятиліття. В першу чергу, найманці стали слухняним знаряддям централізаційної політики гетьманів. Створенням збройних формувань, організаційно відділених від козацької військової системи, центральна влада позбавляла силової монополії полкову й сотенну старшину, яка тримала в своїх руках контроль над реєстровими полками. ця обставина відігравала винятково важливу роль у процесі стабілізації політичного життя на Лівобережжі <…>».
   Протягом наступних десятиліть наймані, або «охочі», полки Гетьманщини зростуть і зміцняться. Слід зазначити, що, хоч О. Сокирко і назвав у своїй книзі цих найманців «лицарями другого сорту», саме кінні та піші «охочі» полки, так звані «сердюки» та «компанійці», на кінець існування автономії Гетьманщини (друга половина ХVІІІ ст.) були найбільш боєздатними полками Лівобережжя. І створювати ці полки почав саме гетьман Дем’ян Многогрішний.
   Новим явищем у соціальному житті Гетьманщини за правління Дем’яна Гнатовича стала й поява тут російських старовірських осад. Як зазначають сучасні автори, «втікаючи від російських переслідувань, старообрядці оселялися у 1660-х pp. на Лівобережній Україні і створили, починаючи з часів гетьмана Д. Многогрішного, низку так званих розкольничих слобід на території Стародубського і Чернігівського полків». (Юридичне оформлення становища цих слобід у системі управління козацької автономії відбудеться пізніше.)
   Внутрішню політику українські гетьмани, як зазначалося вище, здійснювали через свої універсали. У раніше згадуваній збірці універсалів українських гетьманів доби Руїни подано 84 тексти універсалів та наказів Д. Многогрішного, підписаних за період від обрання на раді в Глухові 3—6 березня 1669 р. до арешту вночі проти 13 березня 1672 р. Д. Многогрішний, звичайно, підписував їх уже не як «гетьман наказний сіверський», а як «Демьян Игнатович, гетман з Войском его царского пресветлого величества Запорозким». У цих універсалах можна зауважити традиції універсалів попередніх українських гетьманів і розглянутих вище документів за підписом Д. Многогрішного як «сіверського гетьмана».
   Тридцять дев’ять з відомих на сьогодні універсалів Д. Многогрішного стосувалися захисту володінь, привілеїв та доходів монастирів і церков. За ними, церквам надавалися землі, млини та ін. Селян було змушено здійснювати всілякі постійні та тимчасові роботи на користь монастирів: наприклад, універсал від 15 березня 1669 р. дозволив Моковському Покровському монастирю побудувати греблю з млином силами селян трьох сіл. Сім охоронних універсалів дістали священнослужителі. Причому їм також були дані і землі, і села, й млини. Зрозуміло, що одним із перших такий універсал 9 березня 1669 р. дістав від гетьмана Л. Баранович. Такі дії на користь монастирів, церков та духівництва, звичайно, мали вплив не лише на економіку, але й на культуру. Чимало універсалів на землю, села, млини, озера, сіножаті та інше Д. Многогрішний видав представникам козацької старшини: полковникам, сотникам, військовим товаришам тощо. При тому не забував він і козацьких удів. Того ж таки 9 березня 1669 р. було підписано універсал удові військового товариша Марка Кимбаровича Агафії Єфимівні на млин та інші маєтності, набуті її чоловіком. Потім гетьман неодноразово підписував охоронні універсали вдовам та дітям знаменитих козаків.
   Неважко побачити, що в цей час у Гетьманщині будівництво млинів було надзвичайно популярним, адже давало значні й постійні прибутки і власникам, і скарбниці Війська Запорозького, що обкладало їх податком. Тому універсали Д. Многогрішного явно сприяли будівництву млинів, при тому не лише монастирських чи старшинських, а й простого люду. Так, 3 вересня 1669 р. гетьман підписав універсал про те, що «в селі Пироговці Сава і Ярема, мірошники, заснували млин на річці Шусьці з єдиним млинарським колом за власний кошт, нікого до того не притягаючи. А зробивши його, почали молотьбу [борошна] <…>в місяці червні, числі в двадцятому; за початок їхньої праці від того часу, як пустили воду на коло, ми надали їм слободи [тобто свободи від податків. – Т. Г.] на чверть [року] до двадцятого числа місяця жовтня. А по закінченню тієї слободи мусять вони до Скарбу Військового [податку] дві мірочки [борошна] давати <…>». Як бачимо, гетьманська податкова політика була досить лояльною до простолюду.
   Пізніше «млинарський бум» призвів до того, що річки в Гетьманщині почали перетворюватися на болота, так що гетьман І. Мазепа, надаючи дозвіл на будівництво млинів, робитиме застереження, «щоб шкоди не було від того ґрунтам». Однак у роки правління Д. Многогрішного серйозних екологічних проблем через млинарство в Гетьманщині, вочевидь, іще не виникало. Тому Дем’ян Гнатович заохочував заснування млинарських підприємств. Наприклад, універсалом від 13 грудня 1671 р. гетьман наказував керівництву Ніжинського полку звільнити «всіх новомлинських мельників від усіляких, не лише військових, але й міських <…> тягарів та податків».
   Д. Многогрішний як повноправний гетьман продовжував свою політику щодо підтримання українських міст, розпочату ще на посаді «сіверського гетьмана». Уже 9 березня 1669 р. у Глухові він підписав універсал про надання значних привілеїв Переяславу та загалом Переяславщині. Універсал Д. Многогрішний, за його ж словами, підписав, «бачачи, що мíста Переяслава міщани та волощани [мешканці Переяславської волості. – Т. Г.] понищені та розійшлися геть, і бажаючи того, щоб вони знов до свого попереднього стану повернулися». Саме тому привілеї для міщан Переяслава були прописані в «Глухівських статтях», а гетьман своїм універсалом наказав «міста Переяслава міщанам [надати] свободу на десять років, а волощанам на три роки від дати цього універсалу від таких публічних та приватних податків, поборів, подимних чиншів, дорожніх платежів, грошей підводних, надання самих підвід, мит на товари, чопових, капщизни [два останніх – податки з хмільних напоїв. – Т. Г.] та інших повинностей». Окрім того, цим універсалом за переяславськими міщанами закріплювалися землі, отримані відповідно до «давнішніх прав та привілеїв, грамот його царської пресвітлої величності та колишніх гетьманів починаючи від Богдана Хмельницького» та всілякі доходи з цих земель – мита «вагове, воскобійне, мильне, солодовне, різницьке, поколотщина, дігтярне та інші доходи, що місту належать». «<…> А старшині військовій та черні, щоб ніхто [з них] не був і найменшою перешкодою [щодо користування містами] тими пожитками, пильно й суворо наказуємо», – зазначалося у гетьманському універсалі, в якому Д. Многогрішний виявив себе справжнім захисником прав українських міст, продовжувачем традицій Б. Хмельницького.
   Того ж числа Д. Многогрішний підписав універсал місту Погару про підтвердження його магдебурзького права та права на земельні володіння (села Чауси і Яковлевичі, млин та ін.). Не забув Дем’ян Гнатович і свій рідний Короп. Універсалом від 12 березня 1669 р., підписаним безпосередньо в м. Коропі (показово, що Д. Многогрішний майже одразу після обрання відвідав рідне місто), для мешканців цього міста була оголошена «слобода (тобто свобода, звільнення. – Т. Г.) на п’ять років» від суспільних та приватних податків, подимних чиншів, дорожніх платежів, грошей на підводи та надання самих підвід, мита на товари, чопового, капщизни та ін., а для мешканців Коропівської волості – на три роки. Тим самим універсалом Д. Многогрішний затвердив за Коропом надані раніше (за Б. Хмельницького) земельні володіння й додав від себе нові. У результаті земельні володіння міста – гетьманської батьківщини – стали досить солідними: села Райгородок, Лукнів, журнівка, Риботін, Сохачі, Пилипів, Рождественне, Кирилівське, Краснопіль, Білка та ін.
   Продовжив Д. Многогрішний і свою попередню політику розвитку «сіверських» міст – Чернігова, Новгорода-Сіверського, Стародуба та ін. Наприклад, 8 січня 1672 р. своїм універсалом гетьман звільнив від «показанщини» – податку з варіння горілки, що йшов до скарбу Гетьманщини, – міщан Стародуба.
   Д. Многогрішний, як і деякі його попередники, сприяв підтриманню статусу Києва – міста, яке ще Б. Хмельницький називав «столичним». 7 лютого 1670 р. в Батурині Д. Многогрішний підписав універсал, за яким, зважаючи «на непокійні часи, нестатки та убозтво» населення, підтверджуючи надані раніше гетьманами привілеї, «усім взагалі міщанам київським» дозволено в торгових справах вільно плавати по Дніпру, Десні, Прип’яті та Березині, вільно «на цьому Лівому боці Дніпра сухим шляхом гендлювати» по ярмарках та інших місцях. Притому Дем’ян Гнатович наказував своїм підлеглим: ніяк не перешкоджати річковій торгівлі Києва і киянам, «які в наших містах із товарами гендлюють, найменшої кривди, перешкоди, здирства та жодної затримки <…> [ніхто щоб] чинити не наважувався <…> й індукти [3 - Індуктою в Гетьманщині називалося ввізне мито.], що до Скарбу Військового стягувати належить, не вимагати (бо ми їх від того звільнили), під [загрозою] неодмінного на горло покарання». Таким чином Д. Многогрішний звільнив усіх киян від сплати мита, перетворивши Київ у його торговій взаємодії з Гетьманщиною на своєрідне «порто-франко». У цих діях Д. Многогрішного також можна простежити традиції «вільної торгівлі», як частини внутрішньої політики Б. Хмельницького.
   22 квітня 1670 р. своїм «оборонним універсалом», виданим Київському магістрату, Д. Многогрішний підтвердив право Києва шинкувати горілкою і заборонив козакам продавати у місті горілку вроздріб («окрім гурту, щоб шикувати не наважувалися»). ці універсали Д. Многогрішного були спрямовані й на політичну мету: надаючи привілеї київським міщанам, монастирям та ін., він зміцнював економічні, політичні та культурні зв’язки Києва з Лівобережжям, щоб не припустити інтреграції цього «столичного міста» з Річчю Посполитою, як передбачала російсько-польська угода 1667 р. (Андрусівське перемир’я).
   Сприяючи важливим міським центрам Гетьманщини, Д. Многогрішний, проте, не забував і про невеликі міста. Наприклад, 17 квітня 1670 р. універсалом, підписаним у Батурині, він узяв під свою протекцію містечко Оржиця. «<…> Бачачи ми містечко Оржицю спустошеним та знищеним, обивателів тамтешніх під нашу особливу беремо оборону, від усіляких тягарів звільняючи», – писав Д. Многогрішний. Він наказував, «щоб жоден зі старшини та черні Війська Запорозького» не обтяжував мешканців Оржиці вимаганням будь-яких податків, припасів, підвід тощо під загрозою «судового військового покарання, яке жодного не мине».
   У деяких із вищезгаданих універсалів Д. Многогрішний водночас обумовлював, що, незважаючи на всі поступки, міста повинні утримувати досить возів для забезпечення поштових та дипломатичних сполучень. Так, із Переяславського повіту для царських гінців, згідно з гетьманським універсалом, належало «підводи дві дати», а послу – «підвід десять дати». «А ті підводи, [щоб їздили] на двадцять миль від Переяслава до Києва, а з іншого боку до Ніжина, а не далі, а окрім тих підвід більше [нікому підвід] не давати», – зазначалося в універсалі й було додано: міщани м. Коропа мають надавати підводи лише для гінців, на тих самих умовах, що й для Переяслава, й ті «підводи [надсилати] до Кролевця, а з іншого боку до Сосниці».
   Таким чином, не надто обтяжуючи міста, Д. Многогрішний створював необхідну мережу сполучень для гінців з кореспонденцією та послів. Загалом в організації поштової справи на Лівобережній Україні за часів Д. Многогрішного почалися суттєві позитивні зрушення. О. Гуржій з цього приводу зазначає: «“Глухівські статті”, підписані новообраним лівобережним гетьманом Д. Многогрішним і представниками царя 16 березня 1669 р., одним з 27 пунктів безпосередньо передбачали організацію пошти із залученням до неї найманих “охочих” людей. Утримувати її планувалося за рахунок надходження з царської казни і місцевих прибутків <…>. Крім того, існували тимчасові станції. В [16]70-х рр. тих і інших було влаштовано в багатьох великих містах: Києві, Ніжині, Батурині та ін. Причому поштарям дозволено було приймати листи на ім’я царя. Приймалася також приватна кореспонденція. Тоді шлях від Києва до Москви (близько 900 км) долався за 15—20 діб, а коли виникала крайня потреба – за 6—8 діб».
   Політика щодо міст мала, звичайно, не лише економічне, але й культурне значення. це в першу чергу стосувалося нової «гетьманської столиці» – Батурина. За словами істориків, Дем’ян Гнатович не лише переніс свою ставку до цього міста, але й заходився вдосконалювати тамтешню інфраструктуру: «В 1669 році на Глухівській раді Дем’яна Многогрішного обирають гетьманом Лівобережної України. За резиденцію призначають Батурин. Тут він розпочинає масштабне, нове будівництво, поновлює укріплення фортеці, будує церкви, розпочинає будівництво приміщення генерального суду. Вулиці міста набували нового вигляду, на них з’явилося чимало гарних і багатих міщанських та старшинських осель. Д. Многогрішний за короткий термін побудував у Батурині гетьманський палац, влаштував поштову станцію в столиці». І все це було здійснено за досить короткий термін гетьманування Дем’яна Гнатовича. Як відомо, пізніше палаци в Батурині збудують гетьман Іван Мазепа й останній гетьман Лівобережжя Кирило Розумовський. Однак про те, що саме з волі Д. Многогрішного по суті почалася історія Батурина як «гетьманської столиці», згадують нечасто. Щоправда, на пам’ятній монеті «Батурин» номіналом у 10 гривень, яку викарбували в незалежній Україні 2005 р., справедливо зобразили чотирьох гетьманів, що відіграли важливу роль в історії цього міста: Д. Многогрішного, І. Самойловича, І. Мазепу та К. Розумовського.
   Зв’язок економічного та культурного напрямків політики гетьмана виявився і в його ставленні до Київського братського монастиря, що утримував Києво-Могилянський колегіум. Наприклад, 28 березня 1671 р. Дем’ян Гнатович, посилаючись на відповідну царську грамоту, «пану отцю Варламу Ясинському, ректорові колегіуму Києво-Могилянського й ігумену братського монастиря» дозволив вільно «ситити мед» «для порядку церковного, тобто для свічок на свята», і суворо заборонив козакам, чиновникам, міщанам, посполитим та ін. здійсненню цього права Київського братського монастиря перешкоджати. Загалом, «темний та неписьменний» гетьман Д. Многогрішний устиг чимало доброго зробити для славнозвісного Києво-Могилянського колегіуму, що пізніше дістав статус академії. Історики В. Горобець та З. Хижняк у відповідній статті віднесли Дем’яна Гнатовича до кола «меценатів Києво-Могилянської академії», зазначаючи: «У роки свого короткого гетьманування Многогрішний чимало посприяв поліпшенню матеріального стану Києво-Могилянської академії й Київського братського монастиря. У той час як царський уряд послідовно ігнорував усі клопотання ректора й ігумена В. Ясинського стосовно підтвердження за братським монастирем його давніх маєтностей і надання нових, Многогрішний пожалував братчикам, замість розореного поляками правобережного с. Новосілки, с. Мураска (Муравка) на Лівобережжі, а згодом замінив його більш прибутковим маєтком Карпівка з усіма прилеглими до нього околицями. Многогрішний обіцяв також “і церкву братську кам’яну спорудити і школи для ученія побудувати”, оскільки в результаті пожежі 1658 р. Києво-Могилянській академії було завдано значних збитків. З цією метою він віддав наказ збирати “з миру” гроші до Військового скарбу». Інший сучасний історик В. Станіславський, подаючи інформацію про сприяння Києво-Могилянському колегіуму, стверджує: «Загалом про початок відродження колегіуму можна говорити приблизно з середини [16]60-х рр. <…>», тобто саме за часів правління Д. Многогрішного (!). Отже, хоча Дем’ян Гнатович, можливо, і був малоосвіченою людиною, але до закладів освіти і, зокрема, до найвищого православного освітнього закладу тодішньої України, він ставився шанобливо. Слід згадати, що справу Д. Многогрішного щодо сприяння розвитку просвіти продовжили його наступники – гетьмани І. Самойлович і, особливо, І. Мазепа.
   Д. Многогрішний певною мірою посприяв і українському літописанню в особі друга Л. Барановича – ігумена Київського Золотоверхого монастиря та фактичного місцеблюстителя Київської митрополії, богослова та літописця Феодосія Софоновича. Як свідчать історики, 4 липня 1671 р. Ф. Софонович дістав від гетьмана Д. Многогрішного універсал, за яким Золотоверхому монастирю надавалося право користуватися прибутками з млинів на річці Остер.
   Показово, що «мужицький син» Д. Многогрішний зробив більш вишуканим і державний герб Гетьманщини – усталене зображення козака з рушницею. «До Д. Многогрішного, – зазначає сучасний дослідник історії геральдики Ігор Ситий, – козака зображували в простому, без прикрас, одязі, що було виявом традиції степового братства, низового лицарства з притаманною йому рівністю. З посиленням процесу соціального розшарування серед козацтва зазнало змін і це зображення. На печатці Д. Многогрішного та всіх його наступників фігурує вже не козак-степовик, а представник старшини, що прибрав гордовитої пози, у вишуканому вбранні, прикрашеному тканим орнаментом». Отже, від Д. Многогрішного на Лівобережжі пішла нова «мода» на державний герб, вона відображала ті соціально-економічні зрушення, що відбувалися в країні. Звичайно, як і всі гетьмани Лівобережжя, Дем’ян Гнатович мав і власний герб: на тлі червоного щита – перехрещені золота стріла та срібний меч вістрями донизу.
   Усе це стосувалося внутрішньої політики Д. Многогрішного, але гетьман здійснював і політику зовнішню. І це незважаючи на те, що аж два пункти «Глухівських статей» – 12 та 18 – забороняли гетьману навіть листуватися із закордонними сусідами. Але відносини з ними він усе-таки мав, а саме із своїм колишнім сюзереном, а пізніше – супротивником П. Дорошенком. Саме ця «зовнішня політика» Дем’яна Гнатовича згодом стане головною підставою для звинувачення його у «зраді».
   Деякі з істориків, говорячи про зв’язки П. Дорошенка та Д. Многогрішного, заперечували ворожнечу між двома гетьманами, навіть попри те, що між їхніми військами точилися бої. Визначний український історик Дмитро Дорошенко, який із зрозумілих причин мав прихильність до постаті гетьмана П. Дорошенка, писав серед іншого: «Хоча Дорошенкові й був неприємний вибір Многогрішного й він його спочатку ігнорував, але ворогування до Многогрішного не виявляв і підтримував з ним зносини, на які дуже косо дивилися у Москві. Многогрішний був із простих козаків (сучасники називали його “мужицьким сином”); це був зовсім не політик, людина пряма й таки український патріот. Він не вмів ладити ані з старшинами, ані з Москвою й скоро нажив собі ворогів».
   Ось твердження інших дослідників. «Не виключено, – пише Т. Чухліб, – що досвідчений Дорошенко залишив Многогрішного на Лівобережжі з далекосяжним планом. Розуміючи, що російські війська не залишать у спокої Лівобережжя, а “сіверському гетьманові” все одно доведеться визнати московську протекцію, з огляду не лише на військову силу росіян, а на статті Андрусівського перемир’я, Дорошенко дозволив своєму ставленику стати підданим царя. Очевидно, що ним було передбачено укладання Многогрішним українсько-російського договору, який би забезпечував широку державну автономію лівобережної частини Українського гетьманату і “денонсував” положення аж занадто колабораційного Московського договору 1665 р. І. Брюховецького з Олексієм Михайловичем. Після цього, зважаючи на попередню домовленість, обидва гетьмани, за сприятливої зміни міжнародної ситуації, мали б об’єднати “свої” частини України. Гіпотезу про таку “запрограмованість” гетьманства Д. Многогрішного частково підтверджують як подальший розвиток подій на “обох берегах” Дніпра, так і окремі документальні свідчення». Як зазначає Т. Чухліб, стосунки П. Дорошенка та Д. Многогрішного непокоїли не лише Москву, але й Варшаву. «Вже від 1670 р., – говорить історик, – Д. Многогрішного і П. Дорошенка підозрювали в змові, про що повідомляв до Варшави гетьман “його королівської милості” М. Ханенко 18 жовтня: “<…> Дорошенко і Многогрішний, забувши Бога, між собою присягу вчинили та постановили, щоб ні під вашою королівською милістю, ні під московською, але під турком були”». Протягом 1671 р. лівобережний гетьман дозволяв своїм охотницьким полкам переходити на Правобережжя для допомоги П. Дорошенкові у протидії наступу польської армії. У липні 1672 р. комендант Білоцерківської фортеці повідомляв до Варшави, що Лівобережжя гетьмана Многогрішного збунтувалося проти царської протекції, й «Дорошенкові про те знати дали, який їм посилає кілька тисяч козаків і кільканадцять Орди <…>». Далі польський урядовець відзначав, що «з тієї-то причини Многогрішний до столиці [російської. – Т. Ч.] взятий, що заодно з ним [Дорошенко. – Т. Ч.] розуміти хотів».
   Оскільки в Україні на той час було вже не два, а три гетьмани, Д. Многогрішний, як зазначалося вище, мав зв’язки з П. Суховієм та його наступником М. Ханенком. Після усунення з посади П. Суховій певний час служив М. Ханенку, але згодом утік до Д. Многогрішного – можливо, загітований останнім. Як зазначає Т. Чухліб 1770 р., «<…> у вересні П. Суховієнко, з невідомих причин забравши 170 єфимків зі скарбниці М. Ханенка, втікає на Лівобережну Україну до Д. Многогрішного. Уряд Многогрішного також використовує Суховієнка як спеціаліста з “татарського питання”. Знаємо, що лівобережний гетьман готував його до поїздки в Крим на переговори з ханом». Політику збирання на лівому березі законних та самопроголошених гетьманів Правобережжя пізніше продовжить наступник Д. Многогрішного І. Самойлович: таким чином лівобічани намагалися разом з клейнодами зібрати під своєю владою роз’єднані українські землі.
   Крім того, Д. Многогрішний не припиняв своєї діяльності щодо скасування Андрусівського перемир’я 1667 р. й повернення старих територіальних меж України. Т. Чухліб звертає увагу на участь представників як від П. Дорошенка, так і від Д. Многогрішного в російсько-українських переговорах із цього приводу. При тому представники від Д. Многогрішного – Федір Завадський, Лаврентій Борозна, Леонтій Полуботок та ін. – у жовтні 1669 р. дістали наказ, щоб на переговорах «їм не сидіти, і їм за честь свою стояти і того не уступати».
   Д. Многогрішний мав інтерес на Правобережжі не лише до українських земель. Як уже зазначалося, ще в 1666 р., виконуючи волю гетьмана І. Брюховецького, Дем’ян Гнатович ходив із полками походом під білоруське місто Гомель. А ставши гетьманом, Д. Многогрішний надавав цьому місту особливого значення і уважав цілком можливим шляхом переговорів та походів підпорядкувати його російському цареві і взяти під свою владу. У лютому 1772 р. під час розмов з російським представником Олександром Танєєвим Д. Многогрішний указував на велике значення Гомеля для торгівлі мешканців Чернігівського та Стародубського полків, стверджуючи, «<…> що той польський Гомель став між <…> малоросійськими містами й усією Україною й бувають від нього малоросійським мешканцям утиски великі; як тільки наступить неприятель на Україну <…> й у те місто Гомель ляхів посадить хоч 100 чоловік й вони не пропустять жодної людини Стародубського та Чернігівського полків козаків до жодного міста; а ніяк обійти того Гомеля неможливо; а також і по Десні від того Гомеля проїзду до Києва і до Остра, і до Ніжина і до Чернігова не буде <…> А якщо милость великого государя буде, накаже те місто Гомель прийняти [в підданство], то всій Україні [це] буде приємно». Д. Многогрішний зауважував і стратегічну значущість Гомеля для оборони північних земель Гетьманщини.
   Однак на той час російська сторона не наважувалася псувати відносини з Польщею через Гомель. Окрім того, зазіхання гетьмана на південно-східну Білорусь могли викликати в Москві неприємні аналогії з часами по Переяславській раді (1654 р.), коли почалася, як це назвав В’ячеслав Липинський, «війна Малої Росії та Великої Росії за Білу Росію». цю тривалу війну мали пам’ятати в Московії. Показово, що саме зазіхання на Гомель було серед іншого згадано під час арешту Д. Многогрішного.
   Загалом, характеризуючи правління Д. Многогрішного, слід сказати, що саме 1669 р. – рік обрання Дем’яна Гнатовича на гетьманство – історик Леонід Мельник, а слідом за ним і Володимир Литвин визначили як початок «періоду стабілізації» в Лівобережній Гетьманщині. Насправді, саме під час правління Д. Многогрішного, коли поруч, на Правобережжі, вирувала Руїна, в підвладному Дем’яну Гнатовичу Лівобережжі формувалися сталі риси життя української козацької автономії, що збереглися там до кінця ХVІІІ ст., коли їх було остаточно ліквідовано за наказом цариці Катерини ІІ.

Спочатку – арешт, потім – звинувачення

   До повалення Д. Многогрішного одні історики вважали причетними представників козацької старшини, невдоволеної гетьманом, інші вбачали «руку Москви». Так, на думку відомого історика із західної української діаспори Олександра Оглобліна, автора статті про Д. Многогрішного в «енциклопедії українознавства», Дем’ян Гнатович явно не влаштовував російський уряд, що прагнув посилення своєї влади в Україні. «Многогрішний, – писав О. Оглоблин, – твердо стояв на ґрунті самостійності України, відверто висловлювався проти імперіалістичної політики Москви і розпочав таємні переговори з П. Дорошенком. Прихильник сильної гетьманської влади, Многогрішний не довіряв вищій старшині, з якою поводився дуже різко, обсаджував полковницькі та сотницькі уряди своїми родичами та свояками, наділяючи їх маєтками, а 1671 р. передав (за ухвалою старшинської ради) наказне гетьманство братові Василеві Многогрішному, ймовірно намічаючи його своїм наступником». Як відомо, сильні українські гетьмани, починаючи від Б. Хмельницького, прагнули закріпити гетьманство за власним родом. У другій половині ХVІІ—ХVІІІ ст. російський уряд відкидав ці прагнення (достатньо згадати з цього приводу історію останнього українського гетьмана К. Розумовського), побоюючись посилення на цій підставі гетьманської влади.
   Так чи інакше, за «Глухівськими статтями», старшина не мала іншого «законного» способу усунути гетьмана, як написати на нього донос до Москви, звинувативши його в зраді. Доноси на Д. Многогрішного почали писати ще до його обрання гетьманом Лівобережної України. Серед перших донос на Д. Многогрішного написав уже згадуваний протопіп Семен Адамович – відомий ворог Козацької держави і, як писав один із істориків, «звісний авантюрист та агент російського уряду в Україні». С. Адамович разом з іншим проросійським церковником, Методієм Филимоновичем, брав активну участь ще у повстанні проти гетьмана Івана Виговського у 1659 р. Потім він виступав проти «наказного гетьмана» Якима Сомка, підтримуючи І. Брюховецького. Проросійський донощик С. Адамович стояв на заваді в кожного з гетьманів, що намагалися зміцнити свою владу. Не дивно, що спочатку за наказом І. Брюховецького, а потім і Д. Многогрішного С. Адамович був заарештований. На початку 1669 р. Д. Многогрішний звільнив С. Адамовича з-під варти, а той, за старою звичкою, одразу склав на «сіверського гетьмана» донос російському цареві. Написавши наклеп у січні 1669 р., автор висловлював сподівання, що Д. Многогрішний повноправним гетьманом не стане. С. Адамович писав, що Д. Многогрішний по звільненню його «потяг <…> із собою в Новгородок-Сіверський, і там був з’їзд із полків: із Чернігівського, із Стародубівського, а з Ніжинського не з усіх міст старшина, і, за порадою архієпископа Лазаря, він учинився цілковитим гетьманом над трьома полками, слово в слово як небіжчик Сомко у минулому часі в Козельці». Порівняння з «наказним гетьманом» Я. Сомком, який також був супротивником С. Адамовича й був страчений за рішенням Чорної ради 1663 р., так і не отримавши гетьманства, було досить красномовним.
   Загалом, донос С. Адамовича на Д. Многогрішного був, по суті, доносом на всю козацьку автономію, адже його автор радив цареві не укладати договір з козацькими послами, тобто не підписувати «статей» із гетьманом. С. Адамович безсоромно порівнював гетьманську владу, яку відновлював Д. Многогрішний, з владою єгиптян над ізраїльтянами й стверджував, що «весь народ кричить, плаче, не хоче, як ізраїльтяни під єгипетським, так вони під козацьким рабством жити», а бажає бути під безпосередньою владою російських воєвод (на той час, як зазначалося вище, навіть у Москві зрозуміли, що бажання в українського народу цілком протилежні). С. Адамович звинувачував Д. Многогрішного в прагненні до збагачення, в тому, що він російському цареві «не хоче істинно служити», репресує царевих вірних слуг (тобто самого С. Адамовича), встановлює податки й мита на користь гетьманській скарбниці (тобто фактично відновлює фінансову автономію ще до офіційного підписання «статей» із царем) та ін. Серед цих звинувачень були і такі, що з російської точки зору могли цілком вважатися «державною зрадою» й прагненням до територіального відокремлення. Так, С. Адамович, посилаючись на Л. Барановича, стверджував, що сіверський гетьман готовий силою вигнати царські війська з українських міст і воювати проти Росії на смерть. «І я, государю, – писав у доносі С. Адамович, – чув своїми вухами від преосвященного єпископа Лазаря, він говорив такі речі: “Треба нам того, щоб у нас, у Малій Росії, й нога московська не постояла, а коли великий государ не виведе своїх ратних людей із міст, гетьман хоча й сам пропаде, та й Московське царство погубить, як вогонь: і запалену річ спалить, і сам вигасне”». З огляду на все це С. Адамович прохав у жодному разі не зменшувати кількість російських військ в Україні: «Воля ваша, великий государю, нехай буде: звольте ані помислити вивести своїх ратних людей із Ніжина, із Переяславля, із Чернігова, із Остра, щоб добре було». Окрім того, наклепник стверджував, що Д. Многогрішний надто покладається на «християнського цісаря», тобто австрійського імператора (на той час він мав титул імператора «Священної Римської імперії»). Як писав донощик, <«…> він [гетьман], відпускаючи мене, сказав мені:"Коли на мене роз'ятряться козаки, я нікуди-інде, тільки в землю до християнського цісаря буду відходити". А це ляхи йому радять, котрі при ньому є».
   Царський уряд на початку 1669 р. не зреагував на донос С. Адамовича: ще досить непевно тоді почували себе російські воєводи в Україні. Мало того, російська сторона пішла на поступки Д. Многогрішному, підписавши «Глухівські статті» й зробивши те, чого С. Адамович слізно просив не робити, наприклад, зменшила кількість російських залог в Україні. Однак донос у січні 1669 р. став лише «першою ластівкою» серед подібних звинувачень на адресу гетьмана. Між іншим, підступний С. Адамович, за словами істориків, пізніше ввійшов у довіру Д. Многогрішного, став його радником, а водночас наклепував на нього в Москву, зокрема про листування лівобережного гетьмана з П. Дорошенком, а потім свідчив у справі Д. Многогрішного.
   Причиною ремства козацької старшини та її виступу проти гетьмана Д. Многогрішного історики вважають чутки, що почали поширюватися з 1671 р. й джерелом яких ніби були представники російської влади. «Наприкінці 1671 року, – пише В. Борисенко, – гетьман дізнався, що на його місце Малоросійський приказ готує київського полковника К. Солонину. Причому ініціатива такої заміни виходила від самого царя, який хотів мати слухняного гетьмана. Чутки ширилися, і прибічники гетьмана заговорили про те, що більшість із них утратить свої пости. це настільки схвилювало місцеву громадськість, що під її тиском російські урядовці мусили звернутися до Малоросійського приказу за роз’ясненням. Поки Москва мовчала, гетьман відмовився приймати в себе царського представника Григорія Неєлова, поранив переяславського полковника Дмитрашку Райчу і побив суддю Івана Домонтовича, які виступали за дальші поступки Росії. Щоб нейтралізувати проросійськи настроєну старшину, гетьман удався до заміни ненадійних полковників на своїх родичів та вірних людей. Дійшло до того, що Петро Забіла й Дмитрашко Райча та інші старшини мусили таємно спілкуватися з царським резидентом у Батурині».
   Вочевидь, передчуваючи недобре, Д. Многогрішний, за словами В. Горобця, «категорично заборонив старшині мати поза його спиною будь-які контакти з царським урядом». «Однак, – пише далі В. Горобець, – заборонивши контакти явні, гетьман не зумів перешкодити таємним зустрічам старшини з царськими підручними. Саме на одній із них, у ніч із 7 на 8 березня 1672 р., і було ухвалено рішення про антигетьманський заколот. А в ніч на 13 березня стрільці батуринського воєводи непомітно оточили помешкання гетьмана, й заколотники після нетривалої сутички, в результаті якої Многогрішного було поранено з пістолета в плече, забили його в кайдани і поспіхом відправили до Москви. Слідом за каретою з поваленим гетьманом старшина відіслала до Білокам’яної довгий перелік його «провин і злочинів» перед царем, застерігши при цьому, що це лише незначна їх частина: «Якби ми записали всі докази Демкової зради, то не помістили б усього не тільки на аркуші паперу, але й на воловій шкірі».
   Після арешту до Москви було надіслано «Інструкцію Петра Забіли й усієї військової старшини генеральному писарю Карпу Мокрієвичу, відправленому до царя для оголошення про зрадницькі дії колишнього гетьмана Дем’яна Многогрішного», яку 15 березня 1772 р. в Батурині підписали обозний Петро Забіла, судді Іван Самойлович та Іван Домонтович «іменем усієї старшини й Війська його царської величності запорозького». ця «Інструкція» була, по суті, новим доносом на гетьмана. Вона складалася з п’ятнадцяти пунктів звинувачень на адресу вже заарештованого Д. Многогрішного. Окрім звинувачень у зловживанні владою, привласненні добра й у тому, що гетьман поставив на полковничі та інші посади «своїх братів, зятів та інших конфідентів», «Інструкція», тобто донос, містила звинувачення у прямій «зраді» російських інтересів. Як зазначалося вище, Д. Многогрішного звинувачували у зв’язках з П. Дорошенком. Третій пункт «Інструкції» стверджував, що саме П. Дорошенко був призвідником «зради» Д. Многогрішного. Як писали донощики, «таким лихим духом ні від кого іншого він [Многогрішний. – Т. Г.] не міг бути заражений, а лише від Дорошенка; коли сам Дем’ян Гнатович [почав] таких до зради шукати засобів <…>, [то він] ще тисяча шістсот сімдесят першого року <…> до Дорошенка для усної конфірмації надіслав особу». Д. Многогрішний та П. Дорошенко, за словами авторів «Інструкції», «від того часу зносилися між собою безперестанно». При тому вони, ніби «не довіряючи письму» свої задуми, спілкувалися через усні повідомлення своїх посланців (у такому разі донощикам навіть не потрібно було представляти компрометувальних матеріалів, тобто листів Д. Многогрішного). Показово, що інші звинувачення також стосувалися не листів Д. Многогрішного, а слів, нібито сказаних ним. Пункт четвертий містив твердження, що Д. Многогрішний «перед усіма нами» (тобто донощиками) говорив: «я не царський підданий, я маю прихильних до себе монархів, особливо цісаря турецького, який є найпотужнішим між монархами й слова свого дотримується, з яким можу з Москвою воювати, якщо отримаю на мою сторону самого хана кримського з ордами, [що прийдуть] по траві; а Дорошенко з білгородською ордою й турецькими військами проти військ його королівської величності [тобто польського короля. – Т. Г.] має йти». «Таким був їхній намір та угода», – підсумовували плани Д. Многогрішного та П. Дорошенка автори документа. Отже, як стверджували донощики, Д. Многогрішний та П. Дорошенко підготували план визволення України від влади Польщі й Росії з використанням турецько-татарської допомоги. При тому П. Дорошенко, разом з військами турецького султана та Буджацької орди, мав діяти на Правобережжі проти Польщі, а Д. Многогрішний, з військами кримського хана та інших ногайських орд, – на Лівобережжі проти Росії. Слід згадати, що саме в 1672 р. П. Дорошенко за підтримки величезної армії турецького султана здійснив катастрофічну для Польщі військову кампанію на Правобережжі. Виходячи з цього, можна виснувати: 1) або угода про спільні дії між Д. Многогрішним та П. Дорошенком насправді існувала; 2) або донощики використали ситуацію, що складалася на Правобережжі, в своїх цілях. Хай там як, звинувачення цього пункту «Інструкції» видавалися надзвичайно правдоподібними. Донос містив звинувачення в безпосередній підготовці гетьмана до війни з Росією. Щоправда, знов-таки жодних документальних доказів цього не було – лише свідчення заколотників. Згідно з шостим пунктом, Д. Многогрішний обіцяв одному з донощиків, Дмитрашці Райчі, повернути звання переяславського полковника, «аби тільки проти його царської величності піднявся воювати; для чого чотирьом полкам – Лубенському, Миргородському, Полтавському та Переяславському, наказав, щоб вони в команді Дмитрашки були; й для кращої приязні свій сагайдак та шаблю, щоб неприятеля перемагати, благословив та подарував». Проте Дмитрашко Райча ніби обурився таким словам й повідомив інших майбутніх заколотників проти гетьмана (як писали донощики, Д. Райча одразу про цей гетьмана «вчинок проти його царської величності всім нам військовій старшині оголосив»).
   Між іншим, автори «Інструкції» звинувачували Д. Многогрішного в тому, що він намагався розірвати прикордонний зв’язок російських гарнізонів в Україні з Москвою, а до міст, де перебували царські воєводи, «засилав шпигунів» та ін. Крім того, гетьман буцімто всіляко вихваляв силу турецького султана, висловлював певність, що турки переможуть поляків, і вказував на зневажливе ставлення турків до росіян, як колишніх татарських підданців (за словами донощиків, Д. Многогрішний, коментуючи це, «нам казав: відайте ж, в якій москаль у цісаря турецького залишається повазі»). Відповідно до десятого пункту «Інструкції», Д. Многогрішний лякав старшину підступністю російського царя й ніби казав: «Не знаєте ви ще хитрості московської, яку я давно зрозумів». Донощики також стверджували, що гетьман, їх «остерігаючи, мовив: не відаєте ви, що його царська пресвітла величність вас, усю військову генеральну старшину, словесно велів до себе прислати, а потім до Сибіру заслати за ваші вірні послуги». Донощики й справді «не відали», що ці слова для деяких із них стануть пророчими.
   Того ж 14 березня 1672 р. обозний П. Забіла надіслав листа до Москви, в якому пояснював дії заколотників проти гетьмана. За його словами, він, І. Самойлович, І. Домонтович, а також писар К. Мокрієвич, полковники переяславський, ніжинський та стародубський Дмитрашко Райча, Пилип Уманець та Петро Рославець, «більше не маючи можливості терпіти <…> від колишнього гетьмана Демяна Гнатовича проти <…> царської величності зради», ретельно підготували переворот. «Щоб через цього зрадника не пролилася кров, – писав П. Забіла, – у середу опівночі разом з головою московських стрільців Григорієм Єлизаровичем Неєловим умовились і цього зрадця, зрадника вашої царської пресвітлої величності, який вже до турецького султана хотів податися <…>, взяли й під варту вашої пресвітлої царської величності віддали» (як писав С. Адамовичу учасник подій Д. Райча, «взяли того зрадника в замку без усілякого шуму»).
   На зворотному аркуші листа П. Забіли було додано повідомлення про те, що заколотники «на тому постановили між собою, щоб згаданого Демка Ігнатенка, колишнього гетьмана-зрадника <…> до вашої царської величності прислати». Ось так, на одній сторінці Д. Многогрішний ще був гетьманом Дем’яном Гнатовичем, а на іншому – злочинцем Демком Ігнатенком. За тодішніми правилами, така зміна статусу передбачала і докорінну зміну імені.
   Д. Многогрішного в його шляху до російського прикордонного міста Сєвська супроводжували вищезгадані Г. Неєлов, К. Мокрієвич, П. Рославець та «Василь, син Забіли, з товаришами». Генеральному писарю К. Мокрієвичу в цій делегації відводилася важлива роль. «А зради гетьманські в листах та багатьох словесних розмовах; а хто про це краще писаря може відати? – наголошував у листі до російського боярина Артемона Матвєєва від 18 березня 1772 р. протопіп С. Адамович, при тому додаючи: – А на Україні, слава Богу, все смирно, бо без кровопролиття все відбулося». Насправді, все було майже тихо: гетьмана повалили без війни чи великого повстання «черні». Старшина відбулася набагато легше, ніж у випадку з поваленням гетьмана І. Виговського 1659 р., чи наказного гетьмана Я. Сомка 1663 р., чи гетьмана І. Брюховецького 1668 р. Але постраждалі, звичайно, були. Як зазначає В. Борисенко, «брат гетьмана Василь, тоді чернігівський полковник, дізнався від одного монаха з Москви, що царський уряд готується заарештувати гетьмана й відправити до Москви. І коли другого дня до нього з’явився напівголова місцевих стрільців з наказом негайно йти до воєводи, він удав свою готовність виконати розпорядження, а потім, осідлавши коня, хутко добрався до Єлецького монастиря. Одначе місцевий архімандрит І. Галятовський відмовився дати йому прихисток. Так само вчинили й ігумени Микільського та Максаківського монастирів, які ще вчора всіляко запобігали перед полковником. Переслідуваний виявився непотрібним нікому. Зрозумівши це, Василь Многогрішний поклався тільки на себе. Перевдягнувшись у рясу монаха, він на човні спустився за Десною та Дніпром до Києва, тут відкрився ігумену Братського монастиря В. Ясинському й просив того дати йому притулок. Ігумен одразу ж повідомив про втікача київському воєводі Г. Козловському. За наказом воєводи Василя Многогрішного заарештували й, допитавши, відправили до Москви. Така ж доля спіткала й ніжинського полковника М. Гвинтівку. І це при тому, що, дізнавшись про арешт свого благодійника, він поспішав до Москви з доносом на нього». Однак, як побачимо далі, М. Гвинтівка пізніше і під тортурами нічого не розповів про гетьманську «зраду».
   У Москві, у Посольському приказі (своєрідному міністерстві закордонних справ), 14 квітня 1672 р. почався допит колишнього українського гетьмана Д. Многогрішного та його спільників.
   Одне із задокументованих звинувачень Д. Многогрішного, на яке йому довелося відповідати, дає зрозуміти, наскільки «правдивими» були свідчення проти нього. У своєрідному протоколі допиту колишнього гетьмана серед іншого говорилося: «Демка ж розпитували: він же Демко [ніби] перед старшиною говорив: зібрав тисяч з шість людей відбірних кінних й, узявши з собою, хотів іти на великоросійські міста війною; й до нього в допомогу прибуде хан кримський теперішньою весною. А він уже через племінника свого рідного Мишка змовився з Дорошенком через Куницького, присягу міцну з Дорошенком учинив, ніби він є у турецького султана у підданстві; а султана турецького вихваляв він, Демко, безперестанно [казав]: краще йому бути у турецького султана, ніж у царської величності у підданстві. І говорив він, Демко, усій старшині, що ніби Москва несправедлива й хоче з поляками всіх малоросійських мешканців посікти та міста їхні спустошити і для того знищення ніби царська величність полякам дав багато тисяч грошей; і ніби Демко й сам збирається московським людям відсіч дати своєю хоробрістю, як Олександр Македонський; [казав Д. Многогрішний]: той був Олександр, а я Дем’ян; [й ще казав, що] попустошить Московське царство також, як Олександр міста завойовував. А також він, Демко, казав писарю, що бути він, Демко, у царської величності [в підданстві] не хоче, хоча б царська величність й [одарила його] так, що весь Батурин усіляким багатством наповнився б – і те йому не потрібно».
   Звинувачення Д. Многогрішного в тому, що він порівнював себе з Олександром Македонським, з одного боку, видається досить фантастичним (враховуючи відому з пам’яток скромність гетьмана), а з іншого – «кидає тінь» на вдавану «неписьменність» та «неосвіченість» Дем’яна Гнатовича. Відповідь Д. Многогрішного на цю частину звинувачень у допиті було зафіксовано: «І зрадник Демко <…> говорив, що старшини він не збирав; й таких промов та вихвалянь не говорив; і султана турецького не вихваляв; і, що краще йому бути у підданстві у турецького султана, ніж у царської величності, зовсім не говорив, також і малоросійських міст так само, як Олександр Македонський міста завойовував, завойовувати не хотів; а все це проти нього влаштувала старшина, що не любить його й хоче від милості царської величності відлучити. А Куницький до нього приїздив з того боку Дніпра для того, щоб бути йому під державою царської величності, й про це присягу від себе учинив; лише побоювався, щоб царська величність не видав його королівській величності; а він, Демко, його переконував, що царська величність його [Куницького] королівській величності не віддасть; а коли ж його, Дем’яна, старшина взяла й послала до великого государя, й Куницький <…> виїхав [на правий берег Дніпра]».
   Звинувачення у зв’язках з правобережною старшиною (П. Дорошенком, С. Куницьким та ін.) та турецьким султаном були найтяжчими з викладених старшиною в доносі на Д. Многогрішного. Не дарма в першому з вищезгаданих тридцяти восьми пунктів звинувачень стояло: «Безперестанно він [Д. Многогрішний] листувався й братерство і дружбу мав з Петром Дорошенком і хотів уже піддатися турецькому султану». Заколотники стверджували, що таким чином Д. Многогрішний порушив заборону мати самостійні дипломатичні зносини з іноземними державами, що була прописана в усіх «статтях», тобто угодах російських царів з українськими гетьманами, починаючи від Переяславського договору Ю. Хмельницького 1659 р. Згідно зі «статтями», Д. Многогрішний мав надсилати копії всіх листів, прийнятих з-за кордону, до Москви. Під час допиту колишній гетьман стверджував, що в його листуванні з П. Дорошенком нічого шкідливого для російської сторони не було. А копії з листів не були надіслані до Москви через дії одного із заколотників – писаря К. Мокрієвича.
   Адже, як казав під тортурами Д. Многогрішний, він, як людина «проста і неписьменна» (ці слова, сказані заарештованим гетьманом під час допиту, увійшли як його характеристика до більшості історичних праць та підручників з історії України), сам листування не вів, а писарю наказував копії листів до Москви надсилати. Те, що писар, за словами Д. Многогрішного, так би мовити, «підставив» свого гетьмана, вже було в Україні справою звичайною: писарі і раніше чинили так з гетьманами.
   На допиті Д. Многогрішного звинувачували і в тому, що він нібито погрожував деяким російським чиновникам: як зазначалося в матеріалах допиту, «він же, Демко, <…> говорив, ніби великий государ місто Київ і всі малоросійські міста не шаблею здобув, піддалися вони під його государеву високодержавну руку лише задля християнської віри й охорони соборної церкви й оборони від неприятельських іновірних сил, добровільно; якщо ж Київ та малоросійські міста, і він, Демко, й усе військо запорозьке государю непотрібні, [через що їх] віддає королівській величності, і щоб великий государ воєвод та ратних людей з Києва та з малоросійських міст повелів вивести, а вони ж, гетьман з військом запорозьким, відшукають собі іншого государя». Д. Многогрішний відкинув це звинувачення. Однак слід зазначити, що думка, яку нібито висловив російським представникам Дем’ян Гнатович, була тоді досить популярна в Гетьманщині. Вона була поширена і десятиліттям пізніше – серед українських автономістів (вони дорікали росіянам, що ті їх «не шаблею здобули», а українці добровільно через спільну віру під владу російського царя стали, тому й обмежувати права Гетьманщини російська влада не має права), і серед «мазепинців» (вони стверджували, що російський цар не надав Україні обіцяного захисту і українці мають право розірвати договір, укладений гетьманами з Росією).
   Відкидав Д. Многогрішний і звинувачення старшини в тому, що він нібито вже готував війну проти Росії: блокував російських воєвод в українських містах, контролював їхнє листування і вже приводив до присяги проти Москви вірну йому козацьку старшину. Щоб довести це, заколотники використали «свідчення» вищезгаданого полковника А. Мурашки, у тридцять другому пункті своїх звинувачень зазначаючи: «Минулої осені, якось надвечір, узяв він, Демко, Андрія Мурашку до себе й перед образом Богородиці, совістю його зобов’язавши, щоб нікому про це не розповідав, говорив: побачиш, що я Москві вчиню й побачиш мою шаблю в крові московській, їх [росіян] за столицю загоню; лише ви будьте при мені невідступні. Й на тому [вони] образ цілували». Заперечував колишній гетьман і «зрадництво» в його діях щодо захоплення та приєднання до земель Гетьманщини Гомеля. «Гомель для кордону та оборони [ми] прийняти хотіли», – стверджував Д. Многогрішний.
   Гетьман свідчив, що доносителі самі, провокуючи гетьмана, дозволяли собі антиросійські висловлювання. Зокрема, що писар Карпо Мокрієвич намовляв гетьмана на те, щоб він не вірив царським грамотам й остерігався приходу в Україну значних сил російських військ, посилаючись при тому на сумний досвід гетьмана І. Брюховецького. Саме ці розмови, як стверджував Дем’ян Гнатович на допиті, і викликали його недовіру до російської влади, яку він, катований, мусив визнати. «І ніби він, Демко, – було записано в матеріалах допиту, – почувши такі промови від писаря, почав сумніватися та побоюватися військ царської величності, й [лише] тому він [Д. Многогрішний] винний є, а зраджувати підданство його царської величності він зовсім не хотів». На запитання ж допитувачів, чому він раніше не повідомив до Москви про такі слова свого писаря, колишній гетьман відказав, «що він людина проста та неписьменна, а до його царської величності не писав [про зраду писаря, бо думав] <…>, що писар говорить правду, застерігаючи його, і в тому [Д. Многогрішний] перед великим государем винен».
   Були й ще деякі інші «гріхи», які Д. Многогрішний частково визнав. С. Адамович стверджував: гетьман спорядив його до Москви і, проводжаючи, у відповідь на пораду залишатися вірним російському царю, вочевидь, ображений такими настановами від московського агента-протопопа, «сказав: ти лише приїдь до Москви, а у Москві будеш і ти у тюрмі». Згідно з матеріалами допиту, «Демко сказав, що протопіп його, Демка, милостю великого государя обнадіював <…>, і він, Демко, на ці <…> слова йому відповів, що він [С. Адамович] у Москві буде в тюрмі, – і в тому [Д. Многогрішний] перед великим государем винен». Показово, що ці, визнані колишнім гетьманом, слова стали для С. Адамовича справді пророчими – як ні для кого іншого зі старшин, яким Д. Многогрішний буцімто загрожував російською в’язницею. За відомостями деяких сучасних енциклопедичних видань, С. Адамович після розправи над Д. Многогрішним «спробував увійти в довір’я І. Самойловича, нового гетьмана, але невдало. 1676 року С. Адамовича було знову заарештовано й цього разу віддано військовому суду, який у січні 1677 р. приговорив Симеона до смертної кари, згодом заміненої ув’язненням у монастирі. Улітку 1677 року С. Адамовича заслано до Сибіру, де й загубився його слід».
   Допитувачів особливо цікавив головний пункт звинувачень Д. Многогрішного – зв’язки з П. Дорошенком. «Особливий натиск, – пише В. Борисенко, – робили бояри і думні люди на з’ясуванні відносин між лівобережним і правобережним гетьманами». Саме з цього приводу «и бояре и думные люди изменника Демка расспрашивали с великим пристрастием» (тобто під особливо жорстокими тортурами). За речовий доказ було взято лист П. Дорошенка до Д. Многогрішного. У матеріалах допиту щодо цього було записано: «І Демко, вислухавши лист та інструкцію, сказав: цей лист до нього, Демка, Дорошенко писав й інструкцію з Сенькою Тихим надіслав; лише той лист та інструкція написані про те, щоб обом бути їм у дружбі і [щоб] йому Дорошенко на Україну царської величності [тобто на Лівобережну Україну. – Т. Г.] війною не ходив та нікого не засилав». Водночас Д. Многогрішний стверджував, що винний перед російським царем лише «в несамовитих промовах», які «він говорив у безпам’ятстві [та] п’янстві». На запитання катів – чому Д. Многогрішний не повідомив до Москви про зміст своїх зносин з П. Дорошенком, як це було передбачено «Глухівськими статтями»? – колишній гетьман знов послався на свою «темність та неписьменність»: «І Демко говорив, що він людина проста та неписьменна, покладено усе листування на писаря військового; а він [Д. Многогрішний] нібито всі листи до великого государя, його царської величності, надсилати наказував, а не надсилав тих листів, мовляв, писар, замисливши на нього, Демка, зі старшиною, щоб його від милості царської величності відлучити й у зраді його звинуватити».
   Під час тривалого допиту за кожною «порцією» заперечених звинувачень Д. Многогрішного катували. Після однієї з таких тортур, дев’ятнадцяти ударів батогом, Дем’ян Гнатович зізнався лише в тому, що справді був невдоволений владою московського царя, але жодних дій проти Москви не чинив і союзу з турками не готував. Незважаючи на катування, Д. Многогрішний ніяких інших звинувачень не визнав. Як відомо, в Росії тоді вважалося, що під ударами батога, що мав назву «длинник», не можна приховати правди (звідси і вислів «подлинная правда»). Тож під ударами такого батога Д. Многогрішний визнав єдиний свій «гріх» – необережні висловлення на адресу російської влади. «Свободи слова» в тодішній Україні було більше, ніж у Росії, й деякі старшини у надійній компанії дозволяли собі такі висловлювання. Проте за російськими законами ці слова важили щонайменше на каторгу.
   Деякі з соратників колишнього гетьмана, хоч і були вже поважного віку, проте також хоробро витримали тортури, не обмовивши ані себе, ані інших. Наприклад, «Матюшка» – колишній ніжинський полковник Матвій Гвинтівка. Згідно з матеріалами допиту, «Матюшка Гвинтівка був роздягнутий, і руки його були покладені у хомут, і розпитували його дуже ретельно [тобто з тортурами. – Т. Г.]. І Матюшка Гвинтівка сказав попередні слова свої, що він про Демкову зраду не відає й з ним зраджувати не думав, а служив великому государю він, Матюшка, вірно. А також і Демко під час допиту і після тортур на Матюшку щодо зради в діях чи словах нічого не говорив». Отож можна стверджувати, що приятельські стосунки Д. Многогрішного та М. Гвинтівки пройшли досить серйозне випробування катуванням.
   Однак, незважаючи на стійкість Д. Многогрішного та його соратників, усі вони були приречені. Д. Многогрішного та його брата Василя спочатку засудили на смерть: як зазначає В. Борисенко, «28 травня [1672 р.] братів вивезли з тюрми на болото, де вже стояла плаха. Дяк Малоросійського приказу почав читати звинувачення й виніс вирок – відрубати голови обом. Кат поклав Василя і Дем’яна на плаху, аж тут примчався царів гінець із криком: “Стій!”. Не зіскочивши з коня, він передав дяку грамоту, в якій цар заміняв страту висилкою на заслання. Такого ж покарання зазнали й прибічники колишнього гетьмана. Разом із Многогрішним покари заслання зазнали дружина Настя, сини Петро та Іван, дочка Олена й племінник Михайло Зіновіїв. З Гвинтівкою в далеку дорогу вирушила дружина Ірина, сини Юхим та Федір».
   Літописці Гетьманщини по-різному коментували перший в історії України випадок ув’язнення українського гетьмана російською владою з допомогою української ж таки старшини. У «Літописі Самовидця» досить коротко повідомлено про арешт Д. Многогрішного: «Тоей же зіми, – зазначав автор, – о середопостю, старшина задніпрская з писарем войска задніпрского Карпом Мокріевичом змовившися, менуючи, же постерегли зміну гетмана задніпрянского Демка Игнатенка».
   Зовсім інакше оцінював дії старшини інший козацький літописець, Г. Граб’янка: «Тоді ж, узимку, на средопостіє, радилися генеральна старшина з писарем Карпом Мокрієвичем. Вони побачили, що нібито гетьман Дем’ян Гнатович Многогрішний зрадив царя, напали на нього опівночі у Батуринському замку, спіймали в ліжку, зв’язали, отак зв’язаного поклали на віз, накрили шкурами й одвезли до Москви. Вони побоювалися, що його можуть відбити, бо в гетьмана було чимало новобранців на постої та полковників-свояків по містах. Проте, дізнавшись про арешт, одні з них повтікали, а інших переловили і відіслали разом з жінками та братами у Москву на вічне проживання. цей гетьман об’єднав усю Україну, замирив її; він добився в царської величності прощення за проступки гетьманів-попередників та за проступки Брюховецького; він добився, що ці проступки навіть не будуть згадувати, він домігся підтвердження давніх вольностей, а також утвердив нові (щоб не було воєвод у Малоросії) – і ось якої подяки діждався від своїх підручних».
   Невідомий автор «Історії Русів», що надзвичайно симпатизував Д. Многогрішному, взагалі не згадав про донос на гетьмана та його ганебний арешт. Оскільки «Історія Русів» була радше політичним памфлетом, ніж власне історичним твором, – він повен вигаданих осіб і подій, – її автор вигадав для історії Д. Многогрішного інший кінець, ніж йому приготувала доля. Згідно з цією вигадкою, П. Дорошенко «врешті згодив собі Пашу Сілістрійського та Орди Білгородські і року 1671-го, серпня місяця, повіявся з ними на Малоросію. Гетьман Многогрішний зі своїми військами виступив їм назустріч і, щоб не впустити такого хижого ворога в свої границі, переправився через Дніпро, навпроти містечка Чигрин-Діброва, де, укріпивши табір свій на горі, над рікою Дніпром, чекав неприятеля. Дорошенко не забарився появитися і наступити з силами своїми на Многогрішного. Баталія була довга й запекла: з ранку майже до самого вечора точилася з обох боків страшенна січа і вбивство; нарешті, Многогрішний, подолавши опір ворога, перекинув його в усіх пунктах і погнав у степ. Та щойно відійшов він од табору свого зо дві верстви, як турецька піхота, що причаїлася була внизу табору в чагарниках та очеретах задніпровських, підлізши під табір, ударила на нього з усією силою, вибила в ньому людей і заволоділа артилерією. Многогрішний, хоча вернувся на підкріплення табору, але вже запізно, і турки били його з його ж таки артилерії, а тим часом напала й уся кіннота татарська та козацька Дорошенкова, і Многогрішний, утративши багато свого війська і весь обоз із запасами, мусив відступати оборонно до гирла ріки Тясмину і там переправитися через Дніпро, будучи сам тяжко пораненим. Року 1672, лютого 7 дня, гетьман Многогрішний від ран своїх помер і з великими почестями, військовими й церковними, в Батурині був похований. Усі урядники й народ з щиросердечною скорботою оплакували сього достойного їхнього начальника. Він, попри всю свою сумирність, був добрим вождем у війську, визначним політиком і справедливим суддею в правлінні. Після Зіновія Хмельницького одному йому приписати можна найвищі прикмети».
   Насправді ж, як було сказано вище, Д. Многогрішний утратив гетьманство не через воєнний конфлікт із П. Дорошенком, а радше через замирення з ним. Та й сам кінець гетьманства Дем’яна Гнатовича був набагато більш прозаїчним. Однак автору «Історії Русів» вочевидь, хотілося дорівняти Дем’яна Гнатовича до Богдана Хмельницького, отож він «виправив» життєпис Д. Многогрішного, написавши, що той загинув як справжній вояка, герой-козак, а не як сибірський в’язень, зраджений своїми ж прибічниками.

Перший український гетьман – сибірський в’язень

   Незважаючи на те, що під тортурами Д. Многогрішний та його соратники не визнали більшості звинувачень, їх було покарано дуже суворо.
   Д. Многогрішний був першим українським гетьманом, ув’язненим російською владою та засланим до Сибіру. Однак Дем’ян Гнатович був першим, але не останнім. Уже 1687 р. його наступник, гетьман Іван Самойлович, мав подолати той самий шлях. Росіяни його схопили в похідній церкві й відправили до Тобольська, де вже 1690 р. бранець помер. Як і у випадку з Д. Многогрішним, разом з І. Самойловичем буде заарештовано його родичів та прибічників.
   Що стосується Д. Многогрішного, то він виявився справжнім сибірським довгожителем. Великий український історик Михайло Грушевський, якому як демократу і навіть соціалісту явно імпонував «мужицький син» Д. Многогрішний, писав про долю цього гетьмана: «Хоч за Многогрішним ніякої вини не було, проте московські бояри взяли його на суд і на муку і потім з усією його сім’єю, відібравши все, що мали, вислали на заслання до Сибіру, де він зі своїми дітьми у великій біді жив дуже довго – пережив усіх своїх ворогів, що його туди запроторили». Щоправда, Д. Многогрішному судилося пережити у Сибіру не лише своїх ворогів, але й багатьох друзів і родичів.
   На засланні Д. Многогрішний разом з відомим російським дипломатом Ф. Головіним брав участь у переговорах з бурятами, монголами, китайцями. Тривалий час він служив у Селенгінську і вважається героєм оборони цього міста від монголів під час «другого наступу» військ Очірой Саїн-хана в січні 1688 р., коли один із головних ударів монгольського війська було спрямовано саме на Селенгінськ. Дослідник історії завоювання Росією Далекого Сходу Вадим Александров про ці події каже так: «Селенгінський гарнізон знаходився в облозі 11 тижнів (за іншими відомостями – 13 тижнів). Спроба прорвати блокаду з допомогою вилазки 4 лютого не вдалася; 29 лютого монгольські тайші здійснили жорстокий нічний штурм. Вони засипали острог “вогняними” стрілами й підтримували штурмувальні загони вогнем із пищалей. Гарнізон відбив штурм. ця невдача загострила суперечності між тайшами, що очолювали монгольські війська. Коли полки Ф. І. Скрипіцина, П. Грабова й А. Смоленберга почали підходити до Селенгінська, тайші <…> намагалися ухилитися від бою. Але Шидіширі Багатур-Хунтайджі неволею змусив їх стати до бою. Він зняв облогу Селенгінська й намагався всіма силами атакувати росіян у степу, за 20 верст від острогу. Ф. О. Головін скористався зручним моментом і послав із фортеці кінний загін під командуванням колишнього українського гетьмана Д. Г. Многогрішного. У бою, що тривав 20 березня від «обіду до вечора», монгольські війська зазнали цілковитої поразки й пішли в межі північної Монголії. Спроба наздогнати їх, здійснена Д. Г. Многогрішним, успіху не мала, бо російська кіннота була стомлена. Зберігся переказ, що кінцевий запеклий бій відбувся в долині біля Селенгінська, яка пізніше дістала назву “падь убиенных”. До 21 березня 1688 р. облогу Селенгінська було знято й наступ Шидіширі зазнав цілковитої невдачі».
   Декабрист Михайло Бестужев (1800—1871), брат письменника Олександра Бестужева (Марлинського), у 1839 р. був відправлений разом з іншим братом, художником Миколою Бестужевим, та групою ув’язнених декабристів до сибірського міста Селенгінська, де прожив до 1867 р. Допитливий росіянин між іншим цікавився й історією тамтешнього краю, пам’ятками та народними переказами. У своїх спогадах, що їх опубліковано в другій половині ХІХ ст. журналом «Русская старина», він записав: «Гетман Дамьян Многогрешный, живший очень долго в Селенгинске, участвовавший с гражданами в побоище Монголов на горе, носящей до сих дней название Убиенной, – об его пребывании не сохранилось здесь никаких преданий, даже место, где он похоронен, неизвестно, потому что плита с его могилы снята при постройке каменного собора в Селенгинске и заложена в каменный пол нижней церкви в числе других плит».
   Але дві великі пожежі 1780 р. зруйнували церкву, де був похований Д. Многогрішний. цю кам’яну церкву, під час будівництва якої зруйнували могилу Д. Многогрішного, споруджено за часів правління Катерини ІІ за рахунок доходів, тимчасово «дарованих» царицею погорілому Селенгінську. це дуже символічно, адже саме Катерина ІІ скасувала також Гетьманщину та інші українські автономії (Слобожанщину і Запорозьку Січ).
   Однак одна реліквія, пов’язана з іменем якогось «гетьмана», пережила селенгінську пожежу 1780 р. і подальшу перебудову міста. М. Бестужев з цього приводу писав: «Еще до пожара в 1780-м году крестьянин Ключевского (на Хилке) селения Артамон Клеменьтьев по три ночи видел во сне видения, некого старца, приказывающего ему открыть крест деревянный в показанном месте (6 верст ниже города). И точно, там найден деревянный крест, глубоко засыпанный песком, с вырезанной надписью: “в (7198) 1689 году поставил гетман Гаятев”, который с торжеством и был перенесен в собор. Во время пожара, когда церковь дотла сгорела, он, сохранившийся целым, перенесен в Покровскую; когда же и она сгорела и он остался цел, его перенесли в Казанскую и для него построили часовню подле церкви, тоже сгоревшей. В память этих чудес установлен крестный ход из Кяхты и Ключей в Селенгинск. Но я никак не мог допроситься каких-либо преданий об этом гетмане Гаятове». цікаво, що саме тоді, коли, згідно з надписом, «гетьман» поставив цей хрест, Д. Многогрішний перебував у Селенгінську.
   Тривалий час не тільки точна дата, але й місце смерті Д. Многогрішного вважалися невідомими, – історики називали Селенгінськ або Іркутськ. З’ясувати обставини смерті Д. Многогрішного допомогло дослідження краєзнавця едуарда Дьоміна під назвою «Селенгінська “Украйна” гетьмана Многогрішного». е. Дьомін з’ясував шлях в’язня Д. Многогрішного до Сибіру: спочатку Тобольськ, потім Якутськ, потім Селенгінський острог. Брата ж Д. Многогрішного Василя відправили до Красноярського острогу. Як з’ясував е. Дьомін, Д. Многогрішного згодом (1674 р.) перевели до Іркутської в’язниці, пізніше (в 1682 р.) в Іркутську йому дозволили служити, однак 1684 р. на прохання гетьмана І. Самойловича знову відправили до Селенгінської в’язниці «під суворий караул». Усунення І. Самойловича з посади гетьмана покращило становище Д. Многогрішного: його звільнили з в’язниці, зарахували до стану «боярських дітей», призначили жалування. Перебуваючи на службі в Селенгінську, Д. Многогрішний від 1687 р. десятки разів з кінним загоном вирушав у степ на розвідки, а також за монгольськими «язиками», на допомогу російським загонам, що опинилися в оточенні; навздогін «воровським людям», що крали худобу та ін. При тому колишній гетьман брав участь у багатьох боях проти монголів (неодноразово був поранений і дивом залишався живим). Разом із Д. Многогрішним служив і його син Петро (він загинув у 1691 р. в Монголії, бувши на чолі російсько-бурятського загону, в спланованій батьком військовій експедиції; у той самий рік помер другий син Д. Многогрішного – Яків). Крім того, як зазначалося вище, під керівництвом Ф. Головіна Дем’ян Гнатович активно сприяв організації дипломатичних відносин Росії на Далекому Сході. Отже, навіть у сибірський період свого життя Д. Многогрішний продемонстрував свої здібності полководця та дипломата.
   1696 р. Д. Многогрішний постригся у ченці. Як відомо, це був давній звичай тих українських (запорозьких) козаків, яким, попри битви з ворогами, вдавалося дожити до глибокої старості. Завдяки дослідженням е. Дьоміна вдалося встановити дату смерті Д. Многогрішного – 1703 рік – і місце смерті – Селенгінськ (тепер – місто в Республіці Бурятія Російської Федерації). Там, за тисячі кілометрів від Батьківщини, закінчив своє життя славний, але досі не оцінений по заслузі гетьман Дем’ян Гнатович Многогрішний.

Тарас Гончарук Дем'ян Многогрішний