І. А. Коляда, Олександр Гуржий, Вадим Милько
Іван Скоропадський

Нашим батькам присвячуємо

Герб роду Скоропадських

   Родова символіка української шляхти, за незначним винятком, була запозичена з польської геральдичної традиції і не мала історико-правового обґрунтування (лише окремі представники українського дворянства діставали герби від російських самодержців). Вона з великими труднощами затверджувалася царськими урядовими установами.
   Герб Скоропадських, що склався на початку XVIII ст., не став винятком із цього правила, хоча його зображення містилося на вівтарі церкви Гамаліївського монастиря (Глухівський повіт), у церкві Йоанна Предтечі (м. Стародуб), на особистих речах та предметах обох гілок цього роду.
   Коли 1785 р. Катерина II видала «Жалувану грамоту», якою санкціонувала запис української старшини до дворянських родовідних книг, Скоропадські спробували офіційно закріпити й власний герб. У книзі В. Лукомського й В. Модзалевського «Малороссийский гербовник» подано докладний його опис: «На тлі киреї розташовано щит, на лівій, срібній половині якого запорозький козак у червоному одязі тримає самопал, а на правій, червоній половині розміщено родову емблему Скоропадських – три перехрещені стріли вістрям униз, пов'язані золотою стрічкою. Щит підтримують двоє срібних коней, а згори його увінчує нашоломник із трьома страусовими пір'їнами: середньою (червоною) та двома крайніми (срібними). Герб прикрашає червона кирея, підбита соболями й увінчана червоною гетьманською шапкою з соболевою обшивкою, що має аграф із перлини та двох срібних пір'їн. Латинський девіз “Об'єднує перших” написано червоними літерами на срібній стрічці».
   У статті Р. Климкевича «Герби і рід Скоропадських» подано таку інтерпретацію символіки цього родового знака: «Символіка цього герба й гарна, й є виразною. Червона барва гербового поля означає кров, пролиту за батьківщину, вона означає теж силу і владу. Гербове титло – три стріли – символізують у геральдиці швидкість, звинність та нахил предків до заглиблення в незнані сфери духу й науки. Срібна барва є виразом мудрості, чистоти і непереможності. Блакитна барва – це ознака вірності, постійності й відданості. Сполука срібної та червоної барв – першої для гербового титла, а другої для щитового поля – символізує в лицарській геральдиці сміливість.
   Герб Скоропадських – це зразковий витвір чисто української геральдичної культури козацьких часів».
   Герб, як і решту геральдичних атрибутів Скоропадських, у добу Катерини II затвердити не вдалося. Пройшло ще понад сто років, доки це сталося. Заслуга в цьому належить Петрові Скоропадському – батькові майбутнього гетьмана Павла Скоропадського. Не рахуючись із часом та витратами, він провадив генеалогічні дослідження, кілька разів відвідував Санкт-Петербург, зустрічався з імператором Олександром III. Ці зусилля не були марними: справу заслухали у Сенаті, відтак передали на розгляд департаменту герольдії, й 27 березня 1884 р. спеціальною ухвалою рід Скоропадських внесли до шостої родовідної книги Російської імперії. В кінці того ж року цар затвердив проект герба та родового девізу.
   Сучасний дослідник Г. Папакін, наголошуючи на унікальності герба Скоропадських, вказує на особливості, які вирізняли його з-поміж геральдичних знаків інших відомих родин. Це був єдиний герб нетитулованого роду, який містив зображення мантії – атрибута лише монархів, князів, принців та герцогів. Лише князі Варшавські, графи Паскевичі-Еріванські й князі Кочубеї отримали в XIX ст. офіційний дозвіл на використання цього символу в гербі. На геральдичних знаках Скоропадських також зображувалася своєрідна гетьманська шапка, форма якої не повторювалася в жодному з існуючих гербів знаменитих козацьких родів і навіть нащадків останнього гетьмана – Розумовського. Зверненням до козацьких традицій, а також свідченням належності до когорти гетьманських родів виступають у гербі щит і фігура козака з рушницею, що є рівноправним елементом стріл, уміщених у другій половині щита. Самі стріли символізують ратну звитягу та воєнні перемоги, але в гербі Скоропадських вони мають особливе розташування: на таку відзнаку заслуговували нащадки воїна, який уславився подвигами на полі бою.
   Існує також дещо осучаснений вигляд герба Скоропадських, на якому немає гетьманської шапки, коней та козака, а мантія стилізована під дубове листя. Проте головні родові символи – схрещені стріли й нашоломник із короною – на ньому зображено.
   Таким чином, рід Скоропадських із середини XVII ст., увійшовши до числа відомих старшинських родів, поступово інтегрувавшись в українську військово-політичну та культурну еліту, посів у ній своє вагоме місце.

Родовід. Роки кар'єрного зростання

   Майбутній гетьман Іван Скоропадський народився 1646 р. у родині Іллі Федоровича Скоропадського. Середньовічні джерела повідомляють більш-менш достовірні відомості про шляхетне походження роду Скоропадських, починаючи від діда майбутнього гетьмана Федора Скоропадського, життя і діяльність котрого пов'язані з подіями першої половини XVII ст. Проте серед істориків немає одностайності щодо національної належності роду: одні вважають, що рід є польського шляхетського походження, інші ж твердять про українське старшинське коріння.
   Про знатне походження роду Скоропадських засвідчує поданий праправнуком Федора Скоропадського Іваном Михайловичем Скоропадським наприкінці XVIII ст. опис герба роду: «герб же предков его и его самого состоял издревле» з трьох срібних стріл, перев'язаних «золотими шнурками», «с трема по обоем сторонам щита золотими звездамы в красном поле с короною на верху и страусинными перьями».
   Про діда майбутнього гетьмана – Федора Скоропадського – відомо, що він мав маєтки біля Умані, де його родина оселилася разом з відомими згодом у Гетьманщині родинами Кочубеїв та Лукомських. Згідно з сімейними переказами, він загинув у Жовтоводській битві 1648 p., коли селянсько-козацькі війська під проводом Богдана Хмельницького здобули свою першу визначну перемогу. Але історики не заперечують і не підтверджують цього факту.
   Після смерті Федора Скоропадського його син Ілля деякий час мешкав в Умані, мав трьох синів – Івана, Василя і Павла. Про батька майбутнього гетьмана Іллю Скоропадського відомостей також небагато. Дружиною Іллі Скоропадського була одна з представниць знаменитого ще з доби Великого князівства Литовського князівського роду Чарторийських (Чарторижських). Сам Ілля Федорович брав участь у Хмельниччині.
   Уже після смерті батька брати Іван та Василь «по причине сильнейшаго нападения от турок и татар на Польщу и тогобочну (Правобережну) Украйну, принуждены были, спасая жизнь свою, лишиться не только движимаго и недвижимаго своего именія, с граматами и дипломами, им жалованными от королей польских, но к усугубленію всего того, лишились и брата своего меньшаго Павла, взятаго тогда татарами в плен» (1674).
   Пограбовані, з незначними залишками майна, Іван та Василь змушені були переселитися на лівий берег Дніпра та стати на службудо гетьмана Івана Самойловича (1672—1687). Щоправда, відомий дослідник історії родин «малоросійської» старшини В. Модзалевський пише про перехід на Лівобережну Україну всіх трьох братів, але джерела цього факту не підтверджують. Згідно джерел, згадки про перебування і службу Павла на Лівобережжі стосуються тільки початку XVIII ст. Такої думки дотримувався і відомий історик Олександр Лазаревський.
   Найвірогідніше, що до того часу молодший Скоропадський продовжував залишатися в татарському полоні, в якому пробув близько ЗО років. За гетьманування Івана Самойловича Павло, розшуканий якимось козаком, був викуплений братами з неволі 1704 р. Так, у 1715 p., І. Скоропадський згадував, що його брат Павло «при Божой помощи нашим стараніем з многолетной неволе бисурменской турецкой есть освобожден».
   Уманська трагедія сталася, коли Івану Скоропадському виповнилося 28 років, і не могла не закарбуватися в його пам'яті та не позначитися на його характері. Так, ставши гетьманом, він, за свідченням сучасників, дуже співчутливо ставився до людей, які зазнали кривди від татарських нападників.
   Оселившись на Лівобережжі, Іван Скоропадський вступає на службу. Починається його кар'єрне сходження.
   У 29 років (1675 р.) він уже військовий канцелярист при гетьманському уряді. І хоча ця посада на той час не дуже значна, однак вона давала можливість частіше бувати «на людях», крутитися серед впливових осіб, заводити знайомства з поважними старшинами, представниками духівництва. Саме у цей період на молодого і кмітливого канцеляриста звернув увагу гетьман Іван Самойлович. Восени цього самого року він доручає канцеляристові Івану Скоропадському відвезти до Москви важливого листа. У листі гетьман сповіщав московських чиновників про становище козацьких військ і російської армії на чолі з боярином Г. Ромодановським в Україні. Останній тоді протистояв полкам правобережного гетьмана П. Дорошенка.
   1676 р. І. Скоропадського підвищують на посаді до старшого військового канцеляриста. І знову, цього разу з братом Василем – підписком Генеральної військової канцелярії, – він їде посланцем до столиці Московії. Старший військовий гетьманський канцелярист Іван, можливо, став свідком «падіння» П. Дорошенка й передачі ним гетьманських «знаків» І. Самойловичу.
   У 1678 р. Іван Скоропадський одружився з дочкою чернігівського полкового осавула, а згодом – обозного Никифора Калениченка – Пелагеєю. Напередодні весілля майбутній гетьман, один з найбагатших землевласників, мав при собі лише «челядника», четверню коней та криту підводу – «палубець».
   Як посаг І. Скоропадський отримав у Чернігові, навпроти церкви Св. Спаса, двір, котрий чомусь йому не сподобався, й він продав його місцевому протопопові Синдаровському. Собі ж у седнівського сотника Полетики купив інший, також у місті, й, спорудивши будинок, почав там мешкати. І. Скоропадський також як посаг одержав у Чернігівському полку села Полуботки, Півці, за містом кілька ланів і двір з «пивоварним великим котлом».
   Як людину освічену і письменну Івана Скоропадського можливо й не без протекції тестя, було призначено на ранг чернігівського полкового писаря. Ця посада була досить помітним щаблем у кар'єрному зростанні майбутнього керманича Гетьманщини. Як адміністратор І. Скоропадський безпосередньо очолив роботу канцелярії, відав діловодством усього полку. Цей уряд він посідав десять років, аж до 1694 р. Нова посада дозволила Скоропадському придбати деякі великі маєтки, зокрема села Бурівку, Вихвостів і Дроздовицю, купити кілька млинів та окремих «пляців» – земельних ділянок. Один млин, у с Михайлівка, він придбав разом з братом Василем, ще один, в іншому місці, – з тестем. 1685 р.
   мешканець Седнівської сотні Леонтій Войтехович продав полковому писарю за 100 талярів (великих срібних високопробних монет вагою до ЗО г) «в вечное владение» млин на р. Смяч. Ще через рік Скоропадський придбав у Чернігові, в А. Нетеровича, двір «и под ним земли саженей 10 в ширину и 22 сажени в длину», заплативши за це 600 золотих. 20 листопада 1693 р. П. Довгуля продав йому «пляц» із садом та огорожею за 6 кіп (одна копа – 60 грошів).
   За «період писарства» Іван Скоропадський зарекомендував себе людиною тихою, спокійної вдачі, з поміркованими політичними поглядами. Він умів знаходити спільну мову почергово з усіма чернігівськими полковниками, при яких служив, – Василем Душним-Борковським (1672—1685), Григорієм Самойловичем (1685—1687), Яковом Лизогубом (1687—1698). А це було дуже непросто, враховуючи їхні різні суспільні уподобання.
   Як людина здібна, він добре вивчив систему та структуру гетьманського правління. Це було особливо важливим за тих умов.
   Однак фортуна, яка так усміхалася швидко простуючому по кар'єрних щаблях канцеляристу, у 1687 р. мало не відвернулася від нього. Скоропадський, як кожен старшина чи козак, повинен був брати участь у всіх військових подіях, які мали пряме чи посереднє відношення до України. Так, він ходив у Чигиринські (1677—1678 pp.) і Кримські (1687 та 1689 pp.) походи. Особливо невдалими виявилися останні два. В травні 1687 p., залишивши рідну домівку, дружину й малолітню доньку Ірину (народилася близько 1679 p.), Іван Скоропадський став безпосереднім учасником рейду півторасоттисячного російсько-українського війська (в тому числі півсотні тисяч козаків з України) під керівництвом боярина Василя Голіцина, фаворита російської цариці Софії Олексіївни, проти Кримського ханства.
   Прагнучи перешкодити наступу московсько-українського війська, татари підпалили степ. Велике полум'я та хмари диму, брак підніжного корму для коней змусили об'єднане військо повертатись у червні 1687 р. назад. Невдача коштувала І. Самойловичу гетьманської булави: скориставшись з прагнення царського фаворита перекласти провину за невдалий похід на іншого, невдоволена політикою та поведінкою Самойловича козацька старшина зробила його головним винуватцем поразки. Літописець – сучасник тих подій – зазначив з цього приводу: «И так того часу скончалося гетманство Івана Самойловича поповича и сынов его, который, на уряді гетманства роков пятнадцать зоставал и місяц».

Від полкового писаря до полковника

   Падіння гетьмана І. Самойловича означало для чернігівського полкового писаря І. Скоропадського втрату підтримки найвпливовішої особи Гетьманщини. Та попри це, Скоропадському вдалося утриматися на своїй посаді.
   Джерела свідчать, що вже з 1687 р. І. Скоропадського підтримував новопризначений чернігівський полковник Яків Лизогуб, а завдяки протекції останнього – й новообраний гетьман Іван Мазепа. Усі вони були тоді разом в Коломаку, коли влада перейшла від І. Самойловича до І. Мазепи.
   1689 р. І. Скоропадський разом зі своїм тестем Никифором Калениченком брав участь у новому Кримському поході, який і на цей раз закінчився невдачею. Російсько-українські війська в складі близько 150 тис. осіб дійшли до Перекопу. Однак упертий опір кримських татар, спека, нестача води, масовий падіж коней і хвороби людей змусили головнокомандувача В. Голіцина припинити бойові дії й повернути своє військо в Лівобережну Україну. Хоча багатьох козаків і старшин охопило тоді глибоке розчарування та невдоволення кримськими походами, для І. Скоропадського вони мали позитивне значення: він здобув значний військовий досвід, який згодом використає, відбиваючи напади кримчаків, коли стане стародубським полковником, а потім і гетьманом.
   Військові походи ніяк не збагатили Скоропадського, не вплинули на його службове становище. І невідомо, як би склалося особисте життя Івана Скоропадського, коли б не звернув на нього свою прихильність гетьман Іван Мазепа. Останній узагалі любив тримати біля себе людей не хитрих і не самостійних у діях, головним чином умілих виконавців власної волі. За клопотанням гетьмана І. Мазепи за участь у походах полковий писар І. Скоропадський отримує грамоту царів Івана та Петра, з підтвердженням прав на маєтки «за ево верные и радетелние службы».
   У середині 1693 р. І. Мазепа направляє чернігівського полкового писаря з важливим листом до царя. У листі гетьман інформує царя Петра І про суперечки, які виникли на раді. І звертається до свого сюзерена, щоб той допоміг вирішити це надзвичайно складне питання.
   Про успіх дипломатичної місії І. Скоропадського у Москві свідчить той факт, що відразу після повернення додому він був переведений з посади полкового писаря у чин генерального бунчужного. Цим самим гетьман увів І. Скоропадського до еліти тогочасного українського суспільства – вищої військової й цивільної влади на Лівобережжі. На генерального бунчужного покладалися військові справи, адміністративні й судові доручення, зустрічі та супровід послів тощо. За ієрархічним статусом бунчужний прирівнювався до генерального хорунжого. Наприкінці 1693 р. І. Скоропадський серед інших восьми Генеральних старшин отримав від царя подарунок: коштовне сукно, дві пари соболів і 20 крб. (як офіційно зазначалося, за направлення козаків під фортецю Кизикермен, проти Білгородської орди, й захоплення в полон «многих языков»).
   Друга половина 90-х pp. XVII ст. стала несприятливою не тільки для Гетьманщини (1695 p., коли посходили посіви хлібів, несподівано вдарили заморозки й знищили більшу частину сходів. 1697 рік був неврожайним, а у 1699-му – спалахнула епідемія чуми), а й для самого Скоропадського. Можливо, 1699 p., під час епідемії, померла дружина І. Скоропадського – Пелагея. Дочка Ірина лише невиразно зазначила: коли мати вийшла заміж у 1678 р., то з чоловіком прожила «з полтретядцатъ лет». Цього ж 1699 р. у І. Скоропадського з його тестем стався маєтковий конфлікт. Він був пов'язаний з тим фактом, що І. Мазепа гетьманським універсалом передав першому право на маєток Н. Калениченка – с Івашкове в Чернігівському полку, «уволняючи оного ж тестя его Никифора, ради его старости и слабости, от войсковой службы, респектом… пана бунчучного войскового енералного Ивана Скоропадского значних и працовитых при боку нашом услуг», надав йому «ко вспартю и вспоможеню» в «зуполную моц и поссессію». Пізніше це рішення стане предметом посудової тяганини онуків Калениченка: любицького сотника Івана Савича, значкового товариша Івана, та полкового осавула Михайла Мокрієвича, які доводитимуть, що с Івашкове має належати саме їм, бо ним І. Скоропадський «завладел собою по своей власти».
   У 1701 p. І. Мазепа призначив І. Скоропадського генеральним осавулом. Формально генеральний осавул вважався за рангом п'ятою особою у старшинській адміністрації (після гетьмана, генеральних обозного, підскарбія та писаря). Він мав наглядати за станом війська й бойового спорядження, правильністю складання козацьких компутів, інколи провадив спеціальні «слідства» щодо зловживань у межах певного регіону, перевіряв права власників на маєтки.
   1705 р. гетьман Іван Мазепа, цінуючи дипломатичний талант свого генерального осавула, його вміння залагоджувати досить непрості справи, уміло переконувати співрозмовника, посилає І. Скоропадського з новою місією до царя Петра І, який у той час перебував у Гродно, де мав зустрітися зі своїм союзником у Північній війні – польським королем Августом II Сильним.
   Іван Скоропадський, зокрема, доповів царському міністрові Головіну, що козацьке військо як «нестроєве» краще діє, атакуючи ворога чи при облозі фортеці, чи при захисті обозу, але не в чистому полі. Генеральний осавул доводив: оскільки козацькі коні постійно використовуються у військових походах як тяглова сила, вони стають непридатними до швидкого пересування, уповільнюють дії полків. Він також скаржився на спільників-поляків, через «непостоянство» яких одинадцять козацьких загонів під Варшавою не змогли досягти успіху в бойових операціях. На його думку, перебування гетьмана в Польщі значною мірою допомогло Августові II утримати за собою кілька воєводств. І. Скоропадський повністю підтримав прохання свого безпосереднього керманича Мазепи про необхідність кращої координації дій українських і російських військ та про потребу замінити російські полки Неплюєва, «составленные из людей мало ученых и неопытных в военном деле», на тисячу драгунів чи «саксонців».
   Незадовго до цього Петро І замислив передати Польщі кілька міст, що стояли на правому березі Дніпра. Тому через Головіна він хотів довідатися про можливу реакцію гетьмана на такий акт. На це І. Мазепа у листі до згаданого царського сановника писав: «Изволили вы желать, чтоб я сообщил вам мое мненіе об уступке полякам сей стороны (заднепрской) Украины. Я во всех случаях, как и в нынешнем, полагаюсь на премудрую волю великаго государя; однако ж предполагаю, что много есть препон и трудностей в исполненіи сего, о чем подробно вам донесет Генеральный мой есаул Иван Скоропадскій, котораго нарочно посылаю ко двору монаршескому».
   Посланець мав детальніше розтлумачити таке гетьманське міркування: «Главное же неудобство: близкое в таком случае соседство поляков с запорожцами и Крымом. Вы наверно памятуете, – звертається далі Мазепа до Головіна, – что в договорах вечнаго мира Россіи с Польшею определено выслать обоюдных комиссаров для окончательного размежеванія на сей стороне Днепра городов: Канева, Черкаска (Черкас. – Авт.), Корсуня, Чигирина, Крылова и других, с принадлежащими им землями. Города сіи должны непременно оставаться за великим государем, ибо если они отойдут во владеніе поляков, то, кроме многих других затруднены, все малороссіяне перейдуть на сіи сторону Днепра, избегая повинностей, особливо из порубежных полков: Переяславского, Лубенскаго и Миргородскаго, которых жители имеют многіе старинные грунты и угодья на сей стороне, о чем тому же есаулу приказал я словесно вам донести».
   Нині важко з певністю говорити, що вплинуло на царя: чи тогочасні політичні обставини, чи резонні зауваження Мазепи, вміло й переконливо передані І. Скоропадським, але факт залишається фактом – вирішення того питання було відкладено на багато років. А це ще раз засвідчило далекоглядність гетьмана Івана Мазепи, що доручив цю складну місію генеральному осавулу Івану Скоропадському, людині, не позбавленій деяких талантів.
   Виконавши доручення гетьмана, генеральний осавул повернувся в Україну. Перебуваючи на цій посаді та, мабуть, користуючись прихильністю гетьмана Мазепи, Скоропадський продовжує дбати про зростання своїх статків, купуючи нові «пляци» та «ґрунти».
   1706 р. відбулося нове кар'єрне зростання Івана Скоропадського – він стає стародубським полковником. Ставши першою людиною в полку, він дістає там фактично необмежену владу й величезні пільги. Все керівництво цивільними, духовними, військовими справами Стародубщини відтоді зосереджується в його руках. Не переривав він і тісних зв'язків з гетьманом. Розуміючи, кому він має завдячувати своєю новою посадою, новопризначений полковник дбав про постійне постачання на «кухню реглянтарскую» всілякої звірини. Для цього полковник надав значні привілеї місцевим стрільцям. В універсалі від 11 лютого 1708 р. він наказав мглинському сотникові, городовому отаманові з усім «тамошнім поспільством» стрільців «до жадной тяглости меской не… потягати» і забезпечувати їм «вільну» службу (повинність). Ставши гетьманом, І. Скоропадський підтвердив попередні права «своїх» стрільців.
   Паралельно, щоправда, не так успішно, по службі просувався і його брат Василь: у кінці XVII – на початку XVIII ст. той очолював керівництво Березнівської сотні Чернігівського полку.
   1708 р. стародубський полковник Іван Скоропадський знову отримує знак особливої довіри гетьмана до нього. Його прізвище стоїть першим у списку старшин, котрих гетьман Іван Мазепа посилає до царя Петра І у лютому 1708 p., щоб розібратися в дуже делікатній справі – справі доносу на володаря гетьманської булави про його «зраду».
   Справа полягала у тому, що полтавський житель, «человек худородный, з жида перехрест», Петро Яценко, підмовлений опозиційно налаштованими старшинами, подав у Москві на Мазепу «зарукою своею, все лжи превосходящую, скажу», начебто гетьман став цареві «неверен». А незадовго перед тим подібний «донос» зробив ще й якийсь чернець. У зв'язку з цим І. Скоропадському «со товарищи» доручалося переконати Петра І у необхідності передати «кривдників» для «слідства» в Київ. Старий гетьман дуже не хотів, «дабы по смерти» про нього «осталася в устах людских мерзкая, проклятого зменническаго имени… память». Місія старшин на чолі з Іваном Скоропадським завершилася вдало, й «непорочність» гетьмана не постраждала. «Клеветникам» же присудили «достойную казнь».

Довірена особа гетьмана І. Мазепи

   1708 року ім'я стародубського полковника фігурує ще в одній досить делікатній справі, яка справить неабиякий вплив на його подальшу долю. Це конфлікт між гетьманом Іваном Мазепою та його кумом і генеральним суддею Василем Кочубеєм і колишнім полтавським полковником Іваном Іскрою. Конфлікт, який мав романтичний підтекст.
   З Кочубеєм та його родиною – і то, мабуть, з давніх часів у гетьмана були близькі і дружні зв'язки. Так, О. Оглоблин навіть припустив можливість любовного роману між І. Мазепою та Любов'ю Федорівною Кочубей (дружиною генерального судді). Питання про взаємини Мазепи й судихи Любові Кочубей залишаються ще не цілком з'ясованими. Якщо ж погодитись з аргументацією Ф. Уманця, що генеральний суддя писав донос під диктовку своєї дружини, та додати припущення О. Оглоблина про можливий роман між кумою і гетьманом, то французьке прислів'я «шукайте жінку» не раз в історії знаходить своє підтвердження. Кочубеїха була досить доброю та глибоко віруючою жінкою. Сучасники відзначали її величезний вплив на чоловіка. Але якщо було задіто її гідність, то про неї говорили, що вона не зупиниться і перед кулею. А тут… Але це тільки наше припущення, що ревнощі є рушієм вчинків, які змінюють хід історії…
   Романтичне кохання Мазепи з донькою Любові Федорівни Мотрею в 1704 р. утворило прірву між Кочубеями й Мазепою, особливо ж між кумою та кумом, проте й надалі – і не лише про людське око – не переривалися добрі стосунки між ними, гучні бенкети, інтимні бесіди, щирі розмови. Але в оточенні В. Кочубея зростала ворожнеча й ненависть до гетьмана Мазепи, нагромаджувалися всілякі матеріали, чутки, плітки, переказувалися необачні слова Івана Степановича, який міг іноді не критися перед генеральним суддею, хоч і не підпускав уже його до таємних своїх акцій.
   У 1704 р. гетьмановій обраниці, дочці генерального судді Василя Кочубея, Мотрі, виповнилося років 18—22. Вікова різниця між ними була вражаючою. Однак ті, хто звинувачує Мазепу в блуді, не враховують одну істотну деталь: гетьман домагався руки дівчини, яка відповідала йому взаємністю. Слід відзначити, що за характеристиками сучасників гетьман виглядав дуже молодо. І тому зрозуміти молоду Кочубеївну неважко: Іван Степанович був для неї уособленням мудрості, шанованою всіма людиною. Ось як описує гетьмана французький посол Жан де Балюз, який зустрічався з ним у 1704 р. в Батурині: «Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, вершник з нього знаменитий». Учасник шведського походу в Україну Густав Адлерфельд побачив гетьмана «у віці 64-х літ, середнього зросту» (у 1708 р. йому насправді було 69 років), він «дуже стрункий, із суворим поглядом, носить вуса на польську моду, приємної вдачі й дуже захоплює своїми жестами». Інший сучасник-анонім говорив, що «наші очі полонили гетьманові білі руки, тонкі, повні грації, та його горда голова з білими буклями, довгі обвислі вуса, а понад усім цим величність, почуття гідності й суворість, яку злагіднювала елеганція». Навіть у такому віці, як зізналася пані Сенявська французькому послу у Варшаві Францісу Бонаку, старий Мазепа «приваблює легко до себе своїм чаром жінок».
   Висока ерудиція, знання мов, вільне цитування мовою оригіналу античних авторів, власних віршів, вишукані аристократичні манери поведінки (здобуті ще при дворі польського короля) не могли не викликати симпатії, а то й захоплення юної дівчини 65-літнім гетьманом. Батьки дівчини, дізнавшись про намір Мазепи одружитися з їхньою дочкою, категорично відмовили йому. Довідавшись про це, Мотря втекла у гетьманський палац. Мазепа, однак, змушений був відіслати її додому.
   Попри таку шляхетність закоханого, Кочубеї все ж наробили у гетьманській столиці «ґвалту». Любов Федорівна, Мотрина мати, звинуватила гетьмана в тому, що він «знасиловал блудом» її дочку. Дівчина від того була у розпачі. З доносу Василя Кочубея на Мазепу видно, що почуття гетьмана до його дочки він трактував як «чародіяние», від якого вона «возбіситися и бігати, на отца и матерь плевати». До свого доносу Кочубей додав гетьманові листи до Мотрі, а також власне звинувачення, буцімто Мазепа обіцяв дочці 10 тисяч червоних золотих, тільки б вона вийшла за нього.
   Є різні версії подальшої долі обраниці гетьмана. Перекази про її самітництво на полтавському хуторі Іскри, самогубство (втопилась у батуринському ставку), божевілля, перебування черницею у Пушкарівському монастирі поблизу Полтави – здебільшого літературного, народно-міфологічного походження.
   Насправді її було видано заміж – за гетьманського дворянина Василя Чуйкевича (вважає П. Кропива), а Б. Лепкий – що за Івана Чуйкевича, який був спершу військовим канцеляристом, потім господарем Гадяцького замку, реєнтом Генеральної військової канцелярії (1702), а згодом і генеральним суддею. Дійсно генеральний суддя у 1707 р. оженив свого сина Семена Чуйкевича на одній із дочок Кочубеїв. У «Родоводі дворян Чуйкевичів» зазначається, що це була Мотря, хрещениця Мазепи.
   Іван Мазепа неохоче згоджується на весілля Мотрі з Семеном Чуйкевичем, навіть радить генеральному судді зачекати: «Як будем з Ляхами в едности, тогда знайдется твоей дочкі жених… шляхтич, который твоей фортуні доброю будет подпорою». 18 травня 1707 р., на другий день після цієї розмови, Кочубей і Чуйкевичі спішно повінчали дітей.
   У 1708 p., як пізніше згадував в одному з документів Семен Чуйкевич, «я, будучи оного Кочубея зятем, за вірность монаршую, в той же справі тяжкую неволю, кайданы и много страдания терпілем от Мазепи, перве в гор. Батурині, потом – в Білой Церкві, куда также в кайданах и з великою нуждою припроважений билем».
   Семен Чуйкевич управляв з 1728 р. разом із Степаном Тарновським генеральною канцелярією, був призначений у числі «искусных и знатных персон» для перекладу «правных книг». Отже, це була людина високоосвічена, авторитетна. У 1730 p., згідно з вибором старшин Ніжинського полку, він стає полковим суддею.
   Згодом один із нащадків Кочубеїв у виданих наприкінці XIX ст. записках зазначав, що Мотря «зовсім не збожеволіла від кохання до старого Мазепи, а навпаки – вийшла заміж за полковника Чуйкевича». Хоча тут і сплутано посади полковника й полкового судді, все ж вірно передано її подальший вибір. Чи щасливим було сімейне життя Чуйкевичів, не знаємо. Очевидно, ні. З 1733-го по 1736 рік ігуменею Ніжинського жіночого монастиря була Меланія (на думку С. Павленка, це змінене чернече ім'я Мотрі) Чуйкевичівна, яка після тяжкої хвороби померла 20 січня 1736 р. Дуже вірогідно, що це була Мотря.
   Любовний роман гетьмана і похресниці вплинув і на долю стародубського полковника. Його прізвище неодноразово фігурувало в перебігу слідства спочатку в Смоленську, куди «вори» «пріехали с тем своим ложным доношеніем добровольно», а потім і в Москві. З «Доношенія Кочубея государю по статьям» довідуємося, що якось 11 травня 1707 р., у неділю, до двору Мазепи «рано зъехалисмося люде, звикле в пана гетмана бываліи». Туди ж, нібито несподівано, без запрошення, заїхав у справах і боярин І. Мусін-Пушкін. Після «службы божественной пенія… и по скончени обеда» Мазепа майже всіх гостей відпустив, а залишив В. Кочубея й І. Скоропадського. Далі, зі слів Генерального судді, було таке: гетьман радів, сміявся, пив спиртне з приводу того, що поляки «ратных великого государя людей в городах рубежа Литовского вистинали», бо сподівався, що вся Литва виступить проти Московії, а це буде на користь Україні. Тільки «на завтрее, в понеделок, господин Шкорупадскій отпущен зостал до дому своего, в Чернегов».
   10 жовтня 1707 р., в п'ятницю ввечері, всі двері гетьманського будинку в Києві було замкнено, й ніхто із сторонніх не міг туди підступитися. Всередині ж оселі нібито сиділи «панове полковники, а дело у их такое, же читают Пакта Комиссіи Гадяцкое, а тая Комиссія чинилася войску Запорожскому з ляхами за гетмана Виговскаго, в измену его» (1658). В. Кочубей доводив на слідстві: «И естъ ли ж бы теперь не было о измене намеренія, то для чего б тую Комиссію, за Виговскаго учиненную, зисковати и читати в блазнство слушающим?»
   Ще виразніше перед полковниками щодо своїх політичних намірів І. Мазепа висловився 31 червня 1706 p., під час застольної розмови у помешканні В. Кочубея. Генеральний суддя запевняв: тоді гетьман був «зо всеми особами». Це – рік призначення І. Скоропадського полковником.
   А Мазепа нібито говорив таке: «…Я живу, никогда не маючи совершенной надеи своей целости, всегда небезпечен, жду як вол обуха». Він позитивно оцінював діяльність попередників – І. Виговського й І. Брюховецького, які «хотели, и зачали были з тое неволе вибиватися, але злые люде им в том перешкодили» (один із них полтавський полковник М. Пушкар), жалів, що не може дійти згоди з кримським ханом про взаємодію.
   Сучасні дослідники вважають, що до всіх цих свідчень слід ставитися дуже обережно, бо вийшли вони з вуст упередженої людини, та ще й під загрозою жорстоких покарань. І хоча від більшості звинувачень «у зраді» гетьмана В. Кочубей та І. Іскра майже відразу відмовилися, але це не завадило відбутися трагічному кінцю цієї драми: 14 липня 1708 р. у Борщагівці В. Кочубея та І. Іскру стратили.
   Дослідники стверджують також, що Кочубей та Іскра стали жертвами старшинської опозиції, що прагнула усунути нерішучого, пасивного, інертного, на їхню думку, промосковськи налаштованого Мазепу з гетьманства і взяти курс на здобуття Гетьманщині більш вільного, самостійного статусу. Місія ж написання доносу у 1707 р. лягла на генерального суддю Василя Кочубея як на людину, яка тримала образу на Мазепу за доньку, за обмеження майнових інтересів родини (погром слобід).
   Отож, гетьман І. Мазепа, доручивши справу свого захисту найдовіренішій людині з кола наближених Івану Скоропадському, вчинив досить обачливо та стратегічно вірно. Скоропадський успішно впорався з покладеним на нього завданням. Аргументи стародубського полковника, висловлені царю Петру І, спростували здогади, припущення та оцінки донощиків.
   Але у цей період не тільки «Кочубеєва справа» попсувала крові стародубському полковнику, а й те, що у травні 1708 р. у Скоропадського зовсім несподівано з'явився «конкурент» – полковник Іван Черниш (Чарниш), який кілька разів приїздив до Москви, в Посольський приказ, і спочатку від імені гетьмана, а далі й «мимо» нього, «домагался полковничества стародубского».
   Та полковникова вірність була оцінена патроном. З цього приводу І. Мазепа тричі письмово звертається до графа Г. Головкіна з проханням не йняти цій людині віри. Переконавшись, що полковництво йому, як мовиться, не світить, Черниш обмовив не тільки гетьмана, Головкіна та «пана таємного секретаря», а й «всевал многія плевелы о имени монаршеском, и иные многіе непристоинства к возмущенію народа мало-россійскаго».

Антимосковське повстання І. Мазепи та І. Скоропадський

   З доносу Кочубея видно, що І. Скоропадський належав до наближених гетьмана. Багато ж дослідників не вважають Скоропадського мазепинцем, бо, як зазначає С. Зеркаль, він у критичний момент не послухав І. Мазепу «і на приказ царя Петра І поспішав до Глухова».
   Але ситуація виглядала дещо іншим чином. І. Мазепа лише ЗО жовтня 1708 р. з Дігтярівки, що під Новгород-Сіверським, надіслав стародубському полковнику І. Скоропадському листа, в якому виклав причини переходу під шведську протекцію, просив потіснити росіян з міста: «…Яко естесь правдивий отчизны своей сын, берись до единаго с нами согласія і для сполной отчизны своей оборони, старайся всеми способами, по данному себе от Бога разуму и искуству, Московское войско из Стародуба искоренить. А если бы ваша милость, для искорененія того московского гарнизона, в Стародубе находящагося, силы и способу не имел, тогда советуем вашей милости оттуда уходить и к нам в Батурин поспешать, чтоб не попасть в московскія руки».
   Та цей лист, який віз Тимофій Полугер, був перехоплений росіянами.
   Ще 27—28 жовтня 1708 р. у Стародуб були направлені один за одним три царські укази, які, безперечно, привели у готовність московський гарнізон. Стародубська старшина, не маючи звісток від гетьмана, почала слухняно виконувати царські розпорядження. І. Скоропадський за наказом царя прибув у Субочево. Отже, як стверджує В. Дрожжин, чимало козацьких офіцерів не встигли зорієнтуватися в ситуації. Саме в такому становищі, мабуть, перебував і стародубський полковник І. Скоропадський.
   До речі, ще раніше йому був підпорядкований надісланий І. Мазепою на підмогу Чернігівський полк. Під його зверхність гетьман також відправив козаків Ніжинського та Переяславського полків. Зрозуміло, царські урядовці оперативно нейтралізували командування Стародубського, Чернігівського, Ніжинського та Переяславського полків, і воно, не посвячене в плани старшини, що пішла з І. Мазепою, не було мобілізоване на повстання.
   Про те, що стародубський полковник та його близькі співчутливо ставилися до мазепинців, свідчить промовистий документ – донос Данила Забіли. «Маркович (Андрій) с сестрою своєю гетьманшею Скоропадскою держали мене под караулом… – писав він, – во время змены Мазепы, за изменника Мазепу, что я его проклинал и говорил, что Бог поможет нашему императору, что одолеет шведа, а Мазепа проклятый пропав, имя его вовеки пропало, за что он, Маркович, оскорбился великим гневом, мовячи: «Что тебе до того и проклятим за что ты зовешь Мазепу? Як Мазепа выграет, где ты поденишся? – отеє тебе смерть кортить!..» Потому вышла гетманша Скоропадская з комнаты, в Глухове, и видя, же я спорусь з А. Маркевичем, тож оскорбилася на мене и говорила подобние слова многие, которых не могу вспомнить; токмо сие мне в память, же казала: «Мы и гетманству сему не рады, що еще Мазепа – в живых гетман и никто не силен у его булаву взять и скинути з гетманства, а мы з нужды хоть взяли (гетманство), то нам сие прощено будет. А ты, хотя и мудрый человек, а проклинаешь Мазепу напрасно…»
   Стольник О. Дашков, ще не знаючи про підсумки виборів 6—12 листопада 1708 р. у Глухові, застерігав Г. Головина: «Ежели оберут гетманом Скуропацкого, надобно иметь и на него око, понеже он есть крефтура Мазепина: он его возтавил и обогатил». Знали про згадане і в дипломатичних колах. Так, французький посол у Стокгольмі Кампредон доповідав міністрові закордонних справ де Торсі 11 січня 1709 p., що «Скоропадський… є особистий приятель Мазепи».
   Опинившись з великою частиною козацького контингенту у розташуванні переважаючих сил російської армії, стародубський полковник змушений був підкоритися силі, царській режисурі виборів.
   Падіння Батурина, поразки Карла XII не додали йому й тим, хто волею долі опинився у ставці Петра І, ентузіазму шукати зв'язку з мазепинцями. Вони мимоволі стали маріонетками у царській політичній грі.

Обрання на гетьманство

   1 листопада 1708 р. цар видав населенню всього Війська Запорозького, тобто Української держави, «Маніфест», яким дозволяв обрати нового гетьмана замість «изменившаго Россіи», та обіцяв підтвердити всі попередні права й привілеї. Причому вкотре наголошувалося, щоб вибори відбулися терміново «из верных, знатных и искусных особ вольными гласы, по правам своим». Цього ж дня в слободу Богданівка (Ніжинський полк), де тоді перебував Петро І «в обозі», прибули старшини, які не пішли за І. Мазепою, – І. Скоропадський, полковники чернігівський П. Полуботок, переяславський С. Томара (Тамара), наказний ніжинський Л. Жураковський, сотники, «знатне товариство» і рядові козаки. Всі вони подалися до Глухова у супроводі Білозерського драгунського полку, який мав убезпечити проведення важливого державного заходу від «препинанія… вора и изменника». До міста вони прибули 3 листопада 1708 p., a 4 листопада до Глухова прибув й І. Скоропадський. Їх зустрів місцевий сотник О. Туранський з козаками.
   Напередодні виборів нового гетьмана князь Г. Долгоруков провів зі старшинами попередню нараду «в интересах царского величества» й «целости Малороссійскаго краю». Князеві передали списки старшин і козаків із зазначенням, від яких полків вони прибули на елекцію. Тоді ж учасникам «наради» було зачитано грамоту Петра І щодо виборів.
   Увечері 5 листопада 1708 р. ближній боярин знову провів розмови з полковниками, але цього разу поодинці. Не виключено, що персональні розмови І. Долгорукого завершувалися підказкою, кого волів би бачити цар на посаді гетьмана. Так, коли І. Мазепа ще у Борзні вдавав із себе смертельно хворого, цар подумав про його наступника. У листі до графа Г. Головина орієнтовно від 20 жовтня 1708 р. цар писав: «Сегодня получил я ведомость от г. князя Меншикова, что гетмана к прежней ево болезни припала апелепсия… ежели воля Божия какая с оным определитца, чтоб не мешкав, другово, для чего нехудо, чтоб Скуропацкой недалеко был». Особистість старого І. Скоропадського його влаштовувала насамперед тим, що стародубський полковник мав м'який, нерішучий характер, нічим особливим не виділявся з-поміж старшини, а відтак став би «ручним», надійним його підлеглим.
   Старшина ще раз поклялася, що зробить усе без затримки й так, як потрібно монархові. Вибори призначили на наступний день, домовившись зустрітися всім у соборній церкві міста.
   5 листопада 1708 р. до Глухова приїхав цар й призначив дату елекції. Про що згодом, передаючи родинні перекази, заявляли нащадки майбутнього гетьмана: що їхній предок «в присутствии императора Петра Великого в Глухове был избран от всех чинов гетманом».
   Перед виборами гетьмана 6 листопада 1708 р. відбулася церемонія позбавлення Мазепи гетьманства. На базарну площу було скликано місцевий люд, старшин. Усі роздивлялись ляльку, яка нагадувала Мазепу. На ній була Андріївська стрічка. Детальний опис зганьблення гетьмана зустрічаємо в листі свідка і виконавця цього діяння канцлера Г. Головкіна до П. Толстого: «В начале ево диплом от его царского величества изодран и от его светлости князя Меншикова и от меня, аки обер-комергера, и обоих нас того ордина святаго Андрея кавалеров, во образ Мазепи, от его царского величества ему напред сего всемилостивейше данной орден снят, которого он чрез изменнические свои поступки себя ныне недостойным сочинил». Тобто І. Мазепа був позбавлений жалуваних грамот на гетьманський уряд та найвищої нагороди – ордена Святого Апостола Андрія Первозванного, яким, до речі, після його заснування, був нагороджений у 1700 р. другим. Тоді з Батурина гетьман надіслав подяку Петру І, в якій запевняв царя, що поки «последней капли крови в теле моем станет, служити вам Великому Государю буду всецелою верностию и непременным подданским всесердечнаго всегда радения повиновением. При сем и вручаю мя премилосердной Монаршей милости».
   Учасникам цього дійства була зачитана декларація, в якій проголошувались царські благодіяння й осуджувалась невдячність його зрадника. «И та ево персона попоследи ногами с десницы столкнута и потом от ката взята, – свідчить Г. Головкін, – и до виселицы, которая на рынку обретались на веревке гошена… Герб ево от ката изодран и изтоптан, ево сабля от того ж ката переломлена и на персоне теми обломки ударена, и напоследи помянутая его персона на виселицу повешена». Так було сплюндровано і знеславлено на очах людності образ їхнього недавнього керманича.
   Цього ж дня після літургії – молитовного співу – в присутності великої кількості людей розпочалися вибори. З церкви вийшли князь Г. Долгоруков, старшини, інші поважні особи. Вони стали всередині натовпу рядових козаків і посполитих. Князь виголосив промову. Він у деталях переказав причини та обґрунтував необхідність обрання нового володаря булави.
   «Потом посольского приказа дьяк Михайла Родостанов, став на стол, прочел вслух государеву грамоту, подтверждавшую сохранение вольностей и преимуществ малороссийских. Началось избрание. После кратковременнаго совещания полковники и старшины обратились к Скоропадскому с просьбою: чтоб он принял на себя гетманство, как человек царскому величеству верный и в войске малороссийском заслужениший. Скоропадский отказывался от тягостнаго, по преклонности лет его, уряда, советовал лучше предоставить оный молодому и заслуженному черниговскому полковнику Полуботку. Старшины и войско снова возгласили его своим предводителем; несколько казаков желали иметь Полуботка, но принуждены были уступить большинству голосов. Тогда старшины, взяв под руки Скоропадского, поставили на стол. Новоизбранный гетман кланялся народу и говорил: я недостоин гетманского уряда. – «Достоин, – ответствовал народ, – ты старый и верный слуга царского величества в Войске Запорожском». Князь Долгорукий вручил Скоропадскому войсковие клейноды: бунчук, знамя, булаву и печать, привел к присяге и отправился с ним в дом князя Меншикова, где Скоропадский представлен был государю вместе с находившимися тогда в Глухове полковниками и старшинами. В сей день гетман угощал подчиненных своих обеденным столом, и пальба из пушек не умолкала близ его дома».
   Отже, «не по многим спорам, согласясь все, как старшина, так и рядовые козаки и посполитый народ, единогласно обрали» І. Скоропадського.
   Опісля «єктеній и по молитве благодарственной» Іван Скоропадський у церкві склав присягу, підготовлену чиновниками Посольського приказу, на вірність його царській величності, під текстом якої він підписався: «Гетман войска Его Царского Пресветлаго Величества Запорожскаго, рукою власною» та поцілував святий хрест.
   Прочитавши згадане у церкві, важко було потім діяти інакше – присягати змушували перед Богом. На думку, Сергія Павленка, відбувся своєрідний примусовий акт церковного закабаления керівної особи України – вона, незважаючи на будь-які дії царату, мала вірно служити московському царю. Причому, щоразу на нових виборах гетьманів Москва намагалася дати якомога менше прав українському народу. Автономія України ставала дедалі більшою політичною фікцією. І цього разу вибори гетьмана відбувались в умовах зверхності російської сили – під охороною Білозерського полку, під командою і режисурою стольника Г. Долгорукого. Фактично старшин зробили маріонетками в руках царя.
   Після цього через деякий час І. Скоропадський мав особисту аудієнцію у царя Петра І. На цій зустрічі були присутні козацькі старшини, генерали О. Меншиков та В. Шереметев, граф Г. Головкін та інші.
   Після урочистостей додому гетьмана відвіз у запряженій шестериком коней кареті князь Г. Долгоруков, який для святкового обіду подарував Івану Скоропадському бочку рейнського вина, 5 діжок «вареного меду», 10 діжок пива.
   Не забули цього дня і про простий люд. Коли урочисто пролунали гарматні залпи, у натовп почали кидати гроші – від семи алтин до гривні.
   За наказом царя до Глухова також приїхав чернігівський архієпископ Іоанн Максимович з духовними особами. Він передав самодержцю ікону з образом Пресвятої Богородиці Чернігівської. Архієпископ залишився для проведення подальших заходів, пов'язаних з обранням нового гетьмана й прокляттям попереднього.
   7 листопада 1708 р. цар передав своєму васалові грамоту, в якій говорилося, що він «прощає» всіх старшин, які «зрадили», й повертає їм маєтки та «чини». Але для цього ті мали добровільно покинути ворожий стан і покаятися. Інакше їм загрожувала смерть.
   Через день у місцевій церкві склали присягу на вірність російському монархові й підписали її: полковники чернігівський і переяславський, наказні – ніжинський та лубенський з іншими старшинами та козаками, які прибули на елекцію. Київському, гадяцькому й білоцерківському керівникам полків, котрі через різні причини не змогли приїхати, надіслали укази про обрання у Глухові І. Скоропадського та про необхідність коритися йому як гетьманові. Після складання присяги старшинами Петро І ще раз закликав їх продовжити збройну боротьбу проти шведського короля та загонів зрадника І. Мазепи.
   12 листопада 1708 р. в Троїцькій соборній церкві, після літургії й молебня в присутності царя й членів московського уряду, а також гетьмана І. Скоропадського й старшини вище українське духовенство на чолі з митрополитом Йоасафом Кроковським «предало Мазепу вічному проклятію», причому новгород-сіверський протопоп Атанасій Заруцький, давній панегірист, а потім ворог Мазепи, «сказывал казанье, напоминая о прежде бывших изменниках прострацію…». Того ж дня царський маніфест оголосив Мазепу «богоотступным изменником», який «от веры православной и Церквей христіанских отлучен». I того ж дня з друкованими посланнями тотожного змісту звернулися до своєї пастви вищі українські ієрархи – митрополит Йоасаф Кроковський, архієпископ Іоанн Максимович і єпископ Захарія Корнилович. І хоча ці листи були писані за наказом царя, анафема (поширена також на всіх, хто пішов за Мазепою) була внесена в «чин православія», й «мало не до кінця XIX ст. ім'я гетьмана Мазепи згадувалося щорічно під час відправи «чина анафематствованія», (або «чина православія») в першу неділю Великого посту». Годі й казати, що за межами Російської імперії жодна православна церква ніколи не визнавала цієї «анафеми», та все ж вона не могла не справити свого враження на українську людність того часу.
   Реакція тогочасного суспільства на обрання новим гетьманом стародубського полковника І. Скоропадського була неоднозначною. Одні його активно підтримували, інші ставилися байдуже чи не сприймали взагалі. Так, переяславський єпископ 3. Корнилович у своїй грамоті від 12 листопада 1708 р. наголосив: «…Избран есть муж: благоразумный, его же разум и знатная заслуга всей отчизне известна есть добре, могущій рейментарскою радети властею, благополучный господин». Майже дослівно цю характеристику повторив і чернігівський архієпископ І. Максимович. Негативно сприйняли цю звістку російські стольники Г. Кислянський і Г. Теплицький та ієромонах (згодом архімандрит) І. Жураковський, а також на Запорожжі. Січовики погодилися взяти від них царевих «годовых всегдашних посылок» 12 тис. крб. і, крім цього, кошовому 500 червоних та старшинам 2 тис. крб., а от листа київського митрополита, «от всех архиереев и духовного чина Малой Россіи», де йшлося про обрання нового володаря булави з настановою коритися йому, – зігнорували. Мало того, вони ображали царевих посланців, одного з них хотіли «посадити у воду», а ієромонаха називали «шпегом» і погрожували спалити живцем у діжці з-під смоли.
   Своєї радості у ці дні не приховував і сам цар. У листі від 7 листопада з Глухова до графа І. Толстого Петро І писав: «Господин Губернатор! Объявляю вам, что после перебещика вора Мазепы вчерашнего дни учинили здешней народ елекцію на нового гетмана, где все как однеми устами выбрали Скуропацкого, полковника стародубовскаго. Итако проклятой Мазепа кроме себе худа никому не принес (ибо народом имени его слышать не хотят); и сим изрядным делом вам поздравляю. Piter».
   Про елекцію в Глухові також сповістили й кримського хана.
   У перших числах грудня 1708 р. Іван Мазепа у своему універсалі закликав І. Скоропадського приєднатися до нього й Карла XII. У листі-відповіді новообраний гетьман засуджує спробу свого попередника стати «самовластцем» над українським народом і перейти под «несносное нам ярмо польское», позитивно оцінює діяльність Б. Хмельницького на початковому етапі його державницької діяльності. Росіян він називає «единоверным», без «жадной вражды» до українців народом, який має «всякую пріязнь». Гетьман висловив сподівання, що «порядок козацький», який встановився у підвладній йому країні, значно відрізняється від того, що існує в інших державах, але в майбутньому мав «непременно» зберегтися.
   Гетьман вважав за доцільне, щоб українці «единостайне все з отвагою здоровя, за веру православную, за церкви благочестивыя и за отчизну свою, при обороне войскего царского пресветлого величества великороссійских стояли, на каждом местцу, по силе своей, непріятели громячи…». Виступ проти царя, на переконання володаря булави, мав неодмінно призвести «Войско Запорожское и весь народ» лише «до конечной руины».
   Відразу по обранню Івана Скоропадського цар, не довіряючи більше нікому зі старшин після «мазепинської зради», наказав боярину Андрію Ізмайлову (липень 1709 р.) постійно «бути при гетьмані» й спільно з ним вирішувати всі соціально-економічні та політичні питання. А таємно ще й доручив наглядати за гетьманом і всією місцевою адміністрацією, не дозволяти їм прямо спілкуватися з урядами Туреччини, Кримського ханства, Швеції, Польщі, а також з Запорозькою Січчю. В разі виникнення нового «заколоту» чи спалаху народного повстання царському резидентові дозволялося застосовувати війська. Про дійсне ставлення Петра І до гетьмана та України засвідчує лист київського воєводи (з 1711 р. – губернатор) князя Д. Голіцина до канцлера Г. Головкіна (лютий 1710 р.): «Для нашей безопасности на Украйне, – писав губернатор, – надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками и гетманом: не надобно исполнять всякие просьбы гетмана, особенно когда будет просить наградить кого-нибудь деревнями, мельницами или чем-нибудь другим; которые были в измене (прибічники гетьмана Мазепи) и произведены в чины, тех отставить и произвести на их место тех, которые хотя малую службу к государю показали. Когда народ узнает, что гетман такой власти не будет иметь, как Мазепа, то надеюсь, что будут приходить с доносами. При этом доносчикам не надо показывать суровости: если двое придут с ложью, а суровости не будет показано, то третий и с правдой придет, а гетман и старшина будут опасаться». Отже, губернатор настійно радить всіляко контролювати дії гетьмана, підтримуючи в Україні практику доносительства, загальної підозри й страху. А головне – протиставити гетьману опозицію з боку тих полковників, які «сравнительно с другими к нам склоннее…». І далі Голіцин наполягає: «Как прежде я вам писал, так и теперь повторяю: необходимо, чтоб во всех порубежных городах были полковники, несогласные с гетманом: если будут несогласны, то дела их все будут нам открыты». Хоча в листі до гетьмана (від 26 січня 1711 р.) канцлер Головкін його запевняв: «ныне подтверждаю, что царское величество, всемилостивейший наш государь, на вашу верность есть надежен и безосновательным доносам поверено не будет».
   Гетьманську резиденцію, згідно з волею Петра І, було перенесено з Батурина до Глухова: поближче до кордонів з Росією. Через рік при гетьмані «сиділо» вже два резиденти, а в їхньому розпорядженні, окрім двохсот дворів селян на утримання, були, «про всяк випадок», два «московські» полки. З часом позиції резидентів так зміцнилися, що вже мало хто не розумів: саме вони, а не гетьман, головним чином, вирішують долю українців.
   Про неоднозначне ставлення самого новообраного керманича Гетьманщини до попередніх подій засвідчують подорожні нотатки Даніела Крмана, який з релігійною місією супроводжував Карла ХІІ у 1708—1709 pp. У Бендерах він став свідком приїзду до шведського короля послів від Петра І з умовами укладення мирного договору. З ними прибув, зазначає він, «й стародубский полковник Скоропадський, наступник воєводи Мазепи, союзника шведів. Він (Скоропадський) виправдовувався перед Мазепою, що прийняв від царя титул воєводи і пообіцяв, що йому, своєму воєводі, буде вірний та що при добрій нагоді приведе до нього збунтованих козаків».
   Отже, поділяючи погляди своїх недавніх соратників – мазепинців, І. Скоропадський, перебуваючи під пильним оком царських наглядачів, мусив підписувати універсали, документи, в яких їхні дії компрометувалися чи піддавалися сумніву.

Родина гетьмана

   По смерті своєї першої дружини Пелагеї Іван Скоропадський, залишившись удвох з донькою Іриною, незабаром уподобав собі вдову колишнього генерального бунчужного Костянтина Івановича Голуба – Анастасію Марківну (1671—1729), з відомого на той час роду Марковичів.
   Нова дружина Івана Скоропадського – Анастасія, яку в народі здебільшого називали просто Настя або «гетьманша», була широко відомою не лише в Гетьманщині, а й за її межами. Ця дуже норовлива, неординарна жінка, на двадцять п'ять літ молодша за свого чоловіка, мала на нього неабиякий вплив і тому досить активно втручалася в урядові справи. Займалася гетьманша Анастасія й доброчинною діяльністю, підтримувала православну церкву зокрема, на початку XVIII ст. заснувала Гамаліївський жіночий монастир. Проте, маючи від природи великі здібності й гострий розум, грамоти не знала. Її прихильності прагнули й імперські сановники і козацькі старшини. Часто-густо від них Анастасія Марківна одержувала коштовні подарунки. Так, у грудні 1710 р. генерал-фельдмаршал граф Б. Шереметев надіслав з кур'єром І. Скоропадському шість німецьких коней – «возников, карых, добрых, с шлеями и линейками, и с муштуками, и с тюками и с возницами». Хотів подарувати ще й карету, але на заваді став поганий шлях, і він пообіцяв зробити це трохи пізніше. Особисто ж «всевельможнейшей сожительнице» гетьмана граф передав гарний годинник «новой моды, да две матеріи новой же моды, французскія золотая и серебряная да маленькую готоваленъку, которая бывает всегда при покоех».
   Узагалі про гетьманшу ходили чутки, начебто вона відмовляла свого чоловіка від поїздки до Глухова у листопаді 1708 p., але той її не послухав. Можливо, у цьому випадку справдилася східна мудрість: послухай жінку, та зроби навпаки.
   Не тільки у справах державних дружина Анастасія Марківна була порадницею свого чоловіка, а й у справах духовних вони були одностайними.
   8 грудня 1713 р. володар «обоих сторон Днепра», порадившись із дружиною, офіційно звернувся до свого сюзерена з проханням дати дозвіл заснувати жіночий монастир задля «умноженія хвалы Божіей». Ініціатором цієї справи виступила Анастасія, але з «его, гетманскаго, согласія». Створюючи монастир, гетьманша планувала «в нем благочестивого житія инокинь, сколько возможно будет, населити». Для цього було визначене Харлампієве пустище при р. Шонці, яке розташовувалося за ЗО верст від Глухова. Навколо того місця Анастасія заздалегідь «своею собственною суммою купила» кілька млинів та угідь, а чоловік на право володіння всім тим видав їй 1 грудня того ж року свій універсал.
   Цар Петро І дав «добро» на такий «богоугодний» захід своєю жалуваною грамотою. За це засновники монастиря обіцяли йому «пренесенія безкровной жертвы о многолетнем здравіи и царствованіи его царскаго пресветлаго величества».
   Окрім млинів і «ґрунтів», придбаних для монастиря, Анастасія власним коштом побудувала тут винокурню, заклала сад, подарувала черницям батьківський спадковий хутір Дубочаївський, а також пожалувала у Прилуцькому полку селища («приселки») Яблуновиць, Білошапку, Дейтанівку, Сергіївку з людьми, «там же на купленых грунтах поселенными». Ці володіння незадовго перед тим були відібрані у «зрадників» – старшин Горленків.
   7 липня 1718 р. Петро І видав Скоропадським жалувану грамоту на вже збудований у Ніжинському полку жіночий монастир, «називаемой Харлампіевской пустинній». Нею він підтвердив усі права на монастирські угіддя й млини.
   По смерті свого ясновельможного чоловіка 1722 р. Анастасія Марківна втратила офіційно й політичну владу. Але набуті свого часу зв'язки давали їй можливість продовжувати залишатися досить впливовою особою не тільки в Гетьманщині, а і в імперії. Вона особисто, її рідні й близькі постійно бували при царському дворі. Востаннє всевладна гетьманша здійснила поїздку в столицю у рік своєї смерті (1729). До гетьманової вдови у Глухів аж до останніх її днів приїздили на різного роду обіди та вечері князі, княгині, урядовці з Росії та місцеві старшини.
   Гетьманша ж узагалі вважала себе недоторканною для місцевих можновладців особою й навіть відмовлялася підлягати юрисдикції Генеральної військової канцелярії, ігноруючи її рішення щодо своїх взаємин з будь-ким у поземельних справах.
   У 1724 р. відповідальні старшини провели «слідство» про кількість маєтків «вельможної» Анастасії Марків ни, а також про те, де і як вона їх набувала. Робилися закиди, що багатьма з них вона володіє незаконно. Та водночас з'ясувалося: чимало маєтків було надано гетьманші жалуваною грамотою від 12 травня 1718 року.
   Ставши у 1727 р. гетьманом, Д. Апостол (1727—1734) почав домагатися ослаблення впливу та неофіційної влади вельможної вдови. Для цього 11 листопада 1728 р. він звернувся з «чолобитною» до Колегії іноземних справ, де прямо поставив питання про її підпорядкування своїй юрисдикції й просив прискорити його вирішення. У свою чергу, А. Скоропадська категорично заявляла, що, мовляв, у царській грамоті є гарантія її непідсудності будь-кому із старшин, а тому всі скарги на неї (а їх постійно з'являлося чимало) повинні подаватися безпосередньо на ім'я імператора.
   У 1730 p., вже після смерті колишньої гетьманші, Д. Апостол наполягав перед канцлером на необхідності повернення «по-прежнему» на гетьманський ранг маєтків, що ними несправедливо володіли по кончині І. Скоропадського його вдова з дочкою Уляною.
   Відразу після смерті Івана Скоропадського його дочка від першого шлюбу Ірина, яка була дружиною бунчукового товариша Семена Лизогуба, розпочала також судовий процес проти «мачехи Настасіи – гетманши», звинувативши її у привласненні всіх маєтків родини Скоропадських, зокрема й тих, що були жалувані царською грамотою ще до одруження батька з Анастасією Марківною. Переважна їхня частина перебувала в Чернігівському полку, й свого часу цар закріпив «довічне» право власності на них за Іриною та її матір'ю – Пелагеєю Никифорівною. Старша дочка покійного володаря булави вимагала справедливого поділу всіх батьківських спадкових маєтностей між сестрами та мачухою. За даними Ірини Іванівни, маєтки Скоропадських у Чернігівському полку, за які, головно, й почалася суперечка, давали щороку від 1 до 2 тис. крб. прибутку. Втрачати їх вона не хотіла, а тому подала скарги до Малоросійської колегії у Глухові, а також на ім'я царя. Іменним указом цю справу доручалося розглянути в Сенаті, що й було зроблено 11 червня 1723 р. Однак за браком свідчень і належних документів прийняття остаточного рішення відклали до більш детального вивчення цього непростого питання. З'ясувати його на місці доручили генеральним старшинам. Останні про результати своєї роботи повинні були доповісти в Малоросійській колегії, а та – інформувати Сенат. Попри те, що Анастасії Марківні відразу наказали «не интересоваться» землями, купленими падчеркою за власні гроші чи набуті її матір'ю, суперечка за них тривала впродовж усіх 1720-х pp. У неї «втягувалися» не тільки представники старшинської адміністрації, а й урядовці Росії, зокрема канцлер Головкін. Як видно з архівних матеріалів, Ірина Іванівна була змушена доводити свої права на с Івашків «з полями и сеножатми», три «шинкові» двори (в селі, «на шляху» і в Чернігові), а також на млин поблизу міста, надані їй батьком у придане 1715 року.
   Про останні хвилини життя Анастасії Марківни її племінник Я. Маркович записав 19 грудня 1729 р. так: «Тетка моя… сего утра годины с полночи 7 минут 40, временное сіє окончіла житіє, при христіанской доброй рефлекціи; ибо, перед кончиною, Господа Бога от сердца призывала и наконец сказала: «О тяжкая временная жизнь, о вечная будущей радость!» Лікар, який прибув із Стародуба, констатував, що вона померла від «гарячки». На той час дочка її Уляна перебувала в Москві.
   Із заповіту Анастасії Марківни, записаного з її слів за два дні до смерті, видно, що вона була людиною філософськи налаштованою й дуже набожною. Важливою в цьому документі є згадка про Івана Скоропадського: «Покойный муж мой… в последнем своем тестаменте прежде кончины своей пред Богом сердцеведцем засвидетелъствовался, что не вомножестве онаго именія, то есть денег и других движемых пожитков по себе оставил и вин ради, в том же завещательном его писаній докладно положенных, для того по смерти своей любопытно всякому оных взыскивать и мятежей наносить домашним запретил, под опасеніем суда Божія». У заповіті також сповіщається, що на момент його написання монастир «Харлампієвой пустыни» ще добудовувався. Крім того, у ньому йдеться про трьох дочок «наших», тобто Івана Скоропадського й Анастасії Марківни. На поділі майна на три рівні частини між усіма сестрами наполягала в 1723 р. й Ірина Іванівна. На жаль, про третю дочку гетьмана у джерелах та історичній літературі відомостей збереглося дуже мало.
   Після смерті гетьманші монастирю «Харлампієва пустынь» також відійшла значна частина її численних маєтків у Глухівській сотні Ніжинського полку – слобода Гамаліївка, села Локотки, Паліївка та ін.
   Поховали Анастасію Скоропадську на території її улюбленого Гамаліївського монастиря. Там трохи згодом опинився й прах її дочки Уляни (померла 13 березня 1733 p.).
   Після смерті матері Уляна Іванівна у 1730 р. «поступилася» своїй сестрі Ірині маєтками в Чернігівському полку – селами Бурівка, Дроздовиця, Вихвостове, Івашкове та ін.
   Спадкоємицею всього свого майна Анастасія Марківна проголосила «меншу дочерь нашу Юліяну».
   Донька Івана Скоропадського та Анастасїї Марківни – Уляна Іванівна Скоропадська – народилася 9 березня 1703 р. Коли дівчинці виповнилося 13 років, турботливі батьки стали клопотатися про гідне її майбутнє, яке забезпечувалось перш за все належним приданим. З цього приводу мати-гетьманша звернулася безпосередньо до дружини царя Петра І – Катерини. Відповідні запевнення були дані.
   1718 p., бажаючи ще за життя бачити свою дочку щасливою в шлюбі, Скоропадський звертається до Петра І з проханням надати такий дозвіл. Чоловіка для своєї улюблениці гетьман сподівався підшукати в Гетьманщині «из тамошніх, за кого Бог повелит». Але в царя було своє бачення. Він наполіг, щоб чоловіком юної 15-річної гетьманші став син царевого улюбленця – Петра Толстого.
   У січні 1718 р. гетьман у супроводі полковників Павла Полуботка, Андрія Марковича, Михайла Милорадовича, генеральних писаря Семена Савича, бунчужного Якова Лизогуба, племінника Михайла, бунчукових товаришів та 200 козаків поїхав у справах, що стосувалися сватання та весілля, до Москви. Прибувши до другої російської столиці, він привітав царя з поверненням із чужих країв і побажав йому всього доброго. Цар у відповідь всіляко обдарував володаря булави. Гостям були призначені щедрі продовольчі й грошові «дачі».
   Посеред Великого посту 1718 р. Іван Скоропадський з рідними та близькими переїхав на запрошення царя до Санкт-Петербурга, де «при великой милости государевой найдовался». Саме там 21 травня 1718 р., на бажання володаря булави, йому були довічно даровані м. Короп з навколишніми селами (Краснопілля, Рожествене, Білка, Городище), хутір Бахматський, ліси, лани й млини в Ніжинському полку; села Сасинівка, Кочурівка, Сопич і Липовиця; волость Биковська (Биховська) «со всеми селами и приселками», в Глухові двір гетьманський, хутір на Красній горі з городами в Прилуцькому та Лубенському полках, а також великі маєтки у Стародубському й Чернігівському полках. Документ на власність видано за «непоколебимую показанную» вірність цареві, «радетельные труды в воинских действиях против неприятелей, шведов, також и изменников». Грамота надавала право на «вечное неотъемлемое владенье» не тільки І. Скоропадському, а й дружині його, дочці Уляні та «от оных потомству мужеска и женска полу».
   Як свідчить Я. Маркович, 16 липня, коли Петро І відправився в державних справах «на море», гості з Гетьманщини почали збиратися додому. Вони відбули із Санкт-Петербурга 23 числа того самого місяця, а до Глухова приїхали 22 серпня 1718 р., в п'ятницю, перед заходом сонця.
   Що ж до весілля гетьманової дочки з П. Толстим, то Я. Маркович підтвердив: відбулося воно волею та сватанням царя й цариці. Офіційна шлюбна церемонія проходила у неділю 12 жовтня 1718 р. в Глухові. Сюди з нареченим приїхали свати: його старший брат Іван Петрович та двоюрідний брат Борис Іванович з багатьма «особами великоросійськими».
   А вже наступного року зять Івана Скоропадського, перебуваючи під час Великого посту в гостях у Г. Головкіна в Санкт-Петербурзі, був «пожалуван» особисто царем у ніжинські полковники. Так, росіянина було «возведено в чин украинский».
   Про інших родичів гетьмана І. Скоропадського відомо, що поступово просувався по службі й брат його – Василь. У 1676 р. він, обіймаючи скромну посаду підписка Генеральної військової канцелярії, стає довіреною особою І. Самойловича у справах кореспонденції з царським двором. 1682 р. значиться серед козаків Березнанської сотні Чернігівського полку, які склали тоді присягу на вірність монархам Іванові та Петрові Олексійовичам. Десь на початку 1690-х pp. Василь одружився з дочкою генерального осавула (згодом березнанського отамана) Павла Грибовича. Дружина до листопада 1695 р. померла. З 1697 р. джерела зафіксували перебування Василя Ілліча в ранзі березнанського сотника. Користуючись родинними зв'язками й власним становищем, В. Скоропадський почав набувати значних земельних ділянок, купуючи їх у місцевих жителів. Так, у двох мешканців міста Городня й Березна він придбав за 20 талярів «пляц» (1698), а невдовзі неподалік свого млина, на березі р. Бречі, заселив слободу Михайлівка, отримав на неї у Мазепи універсал (1703) й володів «с пятьдесят год». Так само була заселена «чрез его ж Василія Скоропадского на купленной земли з греблею и з мелницамы» у козака Киселевської сотні Олексія Самотуги слобода Ревнянська.
   Під час Північної війни він «ходив» у козацький похід під Старокостянтинів (1705). Того ж року вдруге одружився. Між 1709-м і 1713 pp. посів ранг чернігівського полкового обозного. Мав почесне й авторитетне звання бунчукового товариша.
   У жалуваній грамоті, виданій на ім'я В. Скоропадського 7 липня 1718 р., в його володінні перелічені вже кілька млинів, сіл і слобід у Чернігівському та Прилуцькому полках. З огляду на особисті, «усердно радетелния, охотные и нелениво показанные труди, служби и заслуги» полкового обозного, право на них довічно закріплювалося не тільки безпосередньо за власником, а й за його дружиною та дітьми.
   У середині 1720-х pp. Василь Скоропадський почав слабнути здоров'ям. Дедалі частіше давалися взнаки отримані у військових походах поранення. Отож довелося залишити службу й піти у відставку. 1727 р. В. Скоропадський помер, залишивши по собі синів, Михайла та Івана, й доньок, Анастасію та Параскеву.
   Михайло Васильович Скоропадський (небіж гетьмана; народився у 1697 р.) був високоосвіченою людиною, мав звання бунчукового товариша, а з 1741 р. став генеральним підскарбієм. У перші роки гетьманства Кирила Розумовського (1750—1764) він відігравав ключову роль в управлінні Гетьманщиною. Молодий гетьман не часто відвідував Україну, отож за його відсутності державне життя перебувало в руках генерального судді Ф. Лисенка, генерального підскарбія М. Скоропадського та генерального осавула П. Валькевича. Сам Кирило Григорович у своєму гетьманському ордені визнавав Михайла Васильовича Скоропадського «первенствующим» в уряді і пізніше призначив його головним правителем гетьманської канцелярії (спільно із П. Валькевичем) на час своєї відсутності та увів до складу Генерального військового суду. Але в 1753 р. сталася різка зміна кадрової політики гетьмана Розумовського, який усуває від державного управління «стару гвардію» (до якої належав і М. Скоропадський). Причинами опали досвідченого генерального підскарбія були нібито його «самовластие», «в народе малороссийском великое мнение» та «ослушание» гетьманських наказів. Михайла Скоропадського було усунуто від виконання обов'язків генерального підскарбія та взято на рік під домашній арешт у Глухові. Після безуспішних звернень до російської імператриці Єлизавети Петрівни М. Скоропадський, утративши надію на повернення свого статусу, попросив відставки й підвищення рангу (це було звичайною практикою, коли чиновник виходив у відставку). Але це прохання також не було виконано – Михайло Васильович так і помер у 1758 р., не дочекавшись підвищення.
   М. Скоропадський був тричі одружений, причому одна із дружин, У Четвертенська, була внучкою гетьмана Івана Самойловича, а інша, П. Апостол, – дочкою гетьмана Данила Апостола, що не могло не позначитися позитивно на його кар'єрі.
   Син Михайла – Іван (1727—1782), внучатий племінник гетьмана, службу розпочав у період найбільшого авторитету свого батька у 1752 р. в ранзі бунчукового товариша. Завдяки зв'язкам та своєму ораторському вмінню Іван поступово увійшов до найближчого оточення Кирила Розумовського. Відомий український історик другої половини XIX ст. О. Лазаревський, який досліджував історію Лівобережжя XVII—XVIII ст., відзначав наявність у Івана Михайловича Скоропадського надзвичайно гострого почуття гумору, за що той і зажив собі слави дотепника та жартуна. Окрім цього він увійшов в історію як останній генеральний осавул Війська Запорозького (1762—1781 pp., хоча ліквідація гетьманства імператрицею Катериною II відбулася у 1764 p.), у чому була і його опосередкована провина – він відкрито відмовився підписати подання К. Розумовського про встановлення спадкового гетьманства. Навіть більше, після втрати Кирилом Григоровичем титулу гетьмана І. Скоропадський виступає проти нього як головний позивач у численних земельних питаннях. Пізніше І. Скоропадський був обраний депутатом до Комісії «О сочинении проекта Нового Уложения» (1767) відразу від шляхетства Глухівського та Прилуцького повіту, міщан Глухова і від Чернігівщини. Російський полководець, дипломат і державний діяч П. Рум'янцев-Задунайський говорив про нього Катерині II так: «…При всех науках… остался казаком». Іван Михайлович виношував мрію здобути собі колись гетьманство. Є відомості, начебто цариця якось зауважила, що він у Москві поводився наче вовк, бо ні з ким із «столичних» не хотів знатися. Помер І. Скоропадський 1782 року.
   Другий син Михайла – Яків Скоропадський (внучатий небіж гетьмана) – навчався у Києво-Могилянській академії, був останнім генеральним бунчужним у роки гетьманства Кирила Розумовського. Після скасування гетьманства став прем'єр-майором лейб-гвардії кірасирського полку. Був одружений із Є. Закревською – онукою гетьмана Кирила Розумовського. Помер у 1785 р. (за іншими даними – у 1782 p.).
   Син Івана Михайловича – Василь Іванович Скоропадський (1761 —?) – досягнув звання майора, перебував на посаді флігель-ад'ютанта у фельдмаршала графа П. Рум'янцева-Задунайського.
   До 1783 р. належить повідомлення В. Скоропадського до Кролевецького повітового суду про пожежу у маєтку в селі Локня цього ж повіту, яка знищила всі жалувані грамоти, що підтверджували майнові права Скоропадських на села та містечка і документи про дворянське походження роду.
   Не дивлячись на відсутність останніх, Новгородська нобілітаційна комісія, зважаючи на відомість роду, 1785 р. ухвалила рішення внести Скоропадських до родословної книги і видати відповідну грамоту. Однак запису про дворянське походження не було зроблено. Це пояснюється сумнівним походженням предків гетьмана І. Скоропадського, які з'явилися в окремому «атестаті», що був складений після пожежі. Зважаючи на поширену у той час практику возвеличення свого роду шляхом «продовження» його історії, фальсифікація Скоропадськими документів про життя «предків» – засновника роду Іллю та його сина Федора – є цілком можливою.
   Лише у 1884 р. зусиллями Івана Михайловича та Петра Івановича Скоропадських, діда та батька останнього гетьмана України, їхній рід був офіційно внесений до родовідної книги та отримав герб, який затвердив імператор.
   Один із синів останнього генерального бунчужного Гетьманщини Якова Скоропадського, Михайло Якович Скоропадський (1764—1810), був відомий своєю любов'ю до української культури; замолоду він закінчив Імператорський сухопутний шляхетський кадетський корпус, брав участь у всіх суворовських кампаніях. Дослужився до звання секунд-майора.
   Онук Якова Скоропадського – Іван Михайлович (1805—1887) – активно займався громадською та культурно-освітньою діяльністю, справивши великий вплив на розвиток української освіти та культури, був великим меценатом. У дитинстві він здобув ґрунтовну домашню освіту, оволодів кількома європейськими мовами. За молодих літ служив юнкером Сіверського кінно-єгерського та Нарвського гусарського полків. Протягом свого життя двічі обирався предводителем дворянства Прилуцького повіту, обіймав посади предводителя дворянства Полтавської губернії та голови Прилуцької повітової училищної ради. У 1867 р. Іван Михайлович заснував у Прилуках пансіон для підготовки народних учителів, вихованцями якого могли стати лише селянські діти, кращі випускники сільських училищ, узявши на себе їх повне утримування. У 1870 р. відбувся перший випуск пансіону, після чого меценат закрив його, заснувавши натомість перше в місті жіноче початкове училище, що проіснувало 10 років. Ціла низка шкіл та гімназій в Україні завдячують своїм існуванням саме І. М. Скоропадському.
   Як людина надзвичайно працьовита, чесна і безкорислива, Іван Михайлович мав беззаперечний авторитет серед усіх, хто його знав. Вдячні земляки близько 1870 р. надали йому, першому в історії Прилук, звання почесного громадянина міста. З дозволу імператора в міській управі поряд із портретами осіб царського дому помістили портрет і Івана Михайловича.
   Займався І. М. Скоропадський і промисловою діяльністю – добував каолінову глину, володів винокурнями та цукровим заводом.
   Але головною метою свого життя Іван Михайлович вважав створення небаченого у краї Тростянецького парку. У 1833 р. Скоропадський спорудив у Тростянці дім і розпочав будівництво величезного парку. Влаштування штучних озер, гір, ущелин, мостів та альтанок, завезення з усіх кінців світу екзотичних рослин, дерев і кущів тривали аж до смерті господаря. На одному з паркових пагорбів було поставлено мармуровий пам'ятник, замовлений Іваном Михайловичем за кілька років до смерті. Пам'ятник зображує ангела, який правою рукою вказує на небо. На постаменті з одного боку висічено: «Иванъ Скоропадскій»; з другого: «Любезный прохожій! Садъ, въ котором ты гуляешь, посаженъ мною; он служилъ мне утешеніемъ моей жизни. Если ты заметишь безпорядокъ, ведущий къ уничтоженію его, то скажи объ этомъ хозяину: ты сделаешь доброе дело!» Результатом титанічної праці стала поява одного із найкращих дендрологічних парків Європи.
   Окрім цього саме завдяки зусиллям Івана Михайловича Тростянець став своєрідним культурним центром, де збиралися місцеві поміщики і проводили диспути, ділилися враженнями від літературних новинок, влаштовували концерти.
   Помер І. М. Скоропадський у 1887 р. і був похований на території свого дітища – Тростянецького дендропарку.
   Шанувальниками української культури та освіти виросли й нащадки Івана Михайловича: доньки Єлизавета (1832—1890) і Наталія (1840—1890) та син Петро (1834—1885).
   Сестра П. Скоропадського – Єлизавета Милорадович – відзначилася заслугами в культурно-освітніх справах. За її матеріальної допомоги видавалися праці українських учених і письменників та література для народу, засновано кілька навчальних закладів у Полтаві, народну бібліотеку (читальню). Вона очолила Полтавське добродійне товариство, пожертувала 9 тисяч гульденів на заснування «Товариства імені Т. Г. Шевченка» у Львові.
   Естафету Івана Михайловича перейняв його син Петро (батько гетьмана Павла Скоропадського). Спочатку він навчався у школі гвардійських підпрапорщиків, потім служив у кавалергардському полку, охороняв Прибалтику від можливого вторгнення англійців у роки Кримської війни (1853—1856), у 1863—1864 pp. брав участь у військових діях на Кавказі. За свою військову доблесть неодноразово отримував вищі державні нагороди, зокрема й золотий кавалергардський палаш (вид клинкової холодної зброї) із написом «За хоробрість». Іншим досягненням Петра Івановича стало отримання звання полковника вже у 29-річному віці. Але відмовившись від блискучої військової кар'єри, він цілком присвятив себе праці на суспільній ниві: брав участь у проведенні реформи 1861 р., до кінця життя обирався повітовим маршалком Стародубщини, почесним мировим суддею, головою повітової шкільної ради.
   Заслуги П. Скоропадського увінчано багатьма нагородами (орденом св. Станіслава II класу з мечами, медаллю на Олександрійській стрічці з нагоди звільнення кріпаків, орденом св. Володимира IV класу), а також титулом дійсного державного радника. Його дружина Марія походила з давнього козацького роду Миклашевських. Помер П. Скоропадський у 1885 р. у київському «Гранд-отелі».
   Дещо негативну славу мав двоюрідний брат засновника Тростянецького дендропарку Івана Михайловича – Петро Петрович Скоропадський (1805—1848) – чернігівський поміщик, предводитель дворянства Конотопського повіту. За життя він мав «славу» кріпосника-фарисея (володів селом Григорівна – суч. Бахмацький район, Чернігівська обл.), що видавав себе за ліберала й українофіла. Саме йому присвятив свого вірша «П. С («Не жаль на злого, коло його…») Т. Г. Шевченко (є відомості про особисте знайомство Кобзаря з П. П. Скоропадським):

     Не жаль на злого, коло його
     I слава сторожем стоїть.
     А жаль на доброго такого,
     Що й славу вміє одурить.

     І досі нудно, як згадаю
     Готический с часами дом;
     Село обідране кругом;
     I шапочку мужик знімає,
     Як флаг побачить. Значить, пан
     У себе з причетом гуляють.
     Оцей годований кабан!
     Оце ледащо. Щирий пан,
     Потомок гетьмана дурного,
     І презавзятий патріот;
     Та й християнин ще до того.
     У Київ їздить всякий год,
     У свиті ходить меж панами,
     І п'є горілку з мужиками,
     І вольнодумствує в шинку.
     Отут він ввесь, хоч надрукуй.
     Та ще в селі своїм дівчаток
     Перебирає. Та спроста
     Таки своїх байстрят з десяток
     У год подержить до хреста.
     Та й тілько ж то. Кругом паскуда!
     Чому ж його не так зовуть?
     Чому на його не плюють?
     Чому не топчуть?! Люде, люде!
     За шмат гнилої ковбаси
     У вас хоч матір попроси,
     То оддасте. Не жаль на його,
     На п'яного Петра кривого.
     А жаль великий на людей,
     На тих юродивих дітей!

   Загальноімперського значення набула політична діяльність іншого представника роду Скоропадських – Георгія Васильовича (1873—1925). Закінчивши юридичний факультет Київського університету Св. Володимира, він обіймав посади гласного повітового та губернського земств, голови Сосницької повітової земської управи, почесного мирового судді. Обирався до III та IV Державної Думи Російської імперії від Чернігівської губернії (1907—1917), де приєднався до фракції російської партії «Союз 17 Октября». Пізніше – безпартійний. Будучи належним до російської націоналістичної партії, виступав проти національно свідомого українства, а загалом українське питання намагався звести до «іскри того вогнища, яке старанно підтримується за кордоном, – відгуки заклику до Малоросії, до відокремлення від Росії і всього російського… У російській державі, – зазначав нащадок гетьмана І. Скоропадського в одному із своїх виступів, – колискою якої був наш Київ, ми такий же державний народ, як і великороси, ми такі ж господарі землі руської, як і вони». За підсумками своєї парламентської роботи Георгій Скоропадський у 1910 р. видав працю «Моим избирателям…». Помер в еміграції – у Югославії, у місті Нові Сад.
   Ще один наймолодший брат гетьмана Івана Ілліча Скоропадського – Павло Ілліч, протягом тривалого часу перебуваючи в турецькому полоні, вірогідно, там і одружився, а потім привіз сім'ю в Україну. Про нього відомостей збереглося обмаль. Коли його брат Іван уже гетьманував, Павло став бунчуковим товаришем. У 1712,1715,1716 pp. гетьманськими універсалами затвердив за собою права власності на села Суличівка (32 двори), Стара Рудня (23 двори), Ґута (11 дворів), Рудківка, а також на греблю Рудянську з млинами на р. Бречі. Відомо, що в Чернігівському полку Павло деякий час збирав так званий «покуховний» податок, і, звичайно, певна його частка «осідала» в кишенях бунчукового товариша. Помер П. І. Скоропадський на початку 1740-х pp., маючи сина Тимофія – також бунчукового товариша.
   1918 р. став доленосним для роду Скоропадських: гетьманська булава знову опинилась у руках представника цього роду. Безпосереднього нащадка Василя Ілліча – Павла Петровича Скоропадського було проголошено гетьманом України.
   Варто зазначити, що в наш час також відомі представники роду Скоропадських. Так, після проголошення незалежності частим гостем України стала наймолодша дочка останнього гетьмана України – Олена Павлівна Скоропадська-Отт (постійно проживає у Швейцарії), відома своїми щедрими дарами Музею гетьманства та Центральному музею Збройних сил України.
   Отож, родовід Скоропадських визначав їхню роль в історії України, активну громадську та політичну позицію в часи, коли вирішувалася доля її народу.

Гетьман І. Скоропадський зблизька

   Іван Ілліч Скоропадський став гетьманом у 62 роки. Це вік людини зрілої й досвідченої. Минулий життєвий та кар'єрний шлях новообраного гетьмана, тодішні суспільно-політичні умови (старшинські чвари, доноси один на одного, брутальне втручання російського царизму у внутрішнє життя Гетьманщини) виробили в характері Івана Скоропадського риси обережності, зваженості, вміння пристосуватися до обставин і неабиякий дипломатичний хист. Водночас він був людиною твердих консервативних переконань, безумовно, патріот – у свій час він був близьким до І. Мазепи й співчував його намірам. Історик Д. Дорошенко цілком слушно стверджує: «Безумовно, Скоропадський належав до групи мазепинців, але події заскочили його так, що він мусив залишитися на стороні Москви». Постійно змушений вдаватися до компромісів, гетьман був послідовний і наполегливий у відстоюванні тих принципів, від котрих, як він вважав, відступати далі вже було неможливо. «Треба було багато такту, – писала історик Н. Полонська-Василенко, – вміння лавірувати між тріумфуючим переможцем царем Петром, який не приховував уже свого бажання остаточно знищити Українську державу, і прагненням урятувати рештки державності». Водночас, як типовий представник козацької старшини тих часів, він прагнув до особистого збагачення: до збільшення й розширення своїх земельних володінь, промислових закладів тощо. І дійсно став одним із найбільших землевласників-державців у країні.
   У складних умовах, в яких опинилася Гетьманщина після поразки Карла XII і Мазепи на полі Полтавської битви, коли царизм, зміцнівши, проводив послідовний курс на утвердження абсолютизму та нищення державних засад життя Гетьманщини, І. Скоропадський зміцнив свою особисту гетьманську владу, користуючись довірою царя та його можновладців (зокрема, канцлера Головкіна) й створивши імідж лояльного царського васала. Користуючись недовірою царя до представників козацької старшини, хворобливим станом царя у всьому й у всіх бачити зрадників, Скоропадський фактично зосередив у своїх руках, попри традиційні гетьманські владні прерогативи, ще й функції деяких генеральних старшин, зокрема генерального обозного і генерального підскарбія. Окрім того, надавши великі маєтності в Україні царським можновладцям та улюбленцям (Меншикову, Головкіну, Шереметеву та іншим), гетьман зав'язав їх економічні, а отже, певною мірою й політичні інтереси з Гетьманщиною та заручився їхньою прихильністю до себе. Нарешті, віддавши свою дочку Уляну за сина одного з найдовіреніших осіб царя – начальника Таємної канцелярії графа Петра Толстого, який був поставлений ніжинським полковником, Скоропадський породичався з найвищою правлячою верхівкою Російської держави.
   В умовах, коли цар та його резидент при гетьмані перебрали на себе контроль над призначенням старшин на уряди, більш того, цар особисто призначив кількох полковників з довірених осіб (зокрема, іноземців), які відверто ігнорували гетьмана, він усе-таки допомагає зберегти свої уряди таким впливовим старшинам й найбільшим землевласникам ще з часів Мазепи, як Апостол і Полуботок, котрі ставилися цілком доброзичливо до гетьмана та були однодумцями в тому, що стосувалося збереження традиційних основ гетьманату. І. Скоропадський дістав згоду царя на призначення лубенським полковником свого зятя Андрія Марковича, а гадяцьким полковником – шурина І. Чарниша (який згодом став генеральним суддею); зрозуміло, ці старшини повністю підтримували гетьмана. Досить лояльно поводили себе переяславський полковник Томара (зв'язаний з впливовою грецькою купецькою громадою) та полтавські полковники Левенець, а згодом – Черняк.
   Нарешті, І. Скоропадському вдалося зберегти таку опору гетьманської влади, як гетьманські наймані війська – компанійці та сердюки (хоч російський уряд і скоротив їхню кількість).
   Безумовно, владу Скоропадського обмежував інститут постійних царських резидентів при ньому. Хоч ближній стольник і намісник суздальський А. Ізмайлов призначався, як сказано в царському указі, «для наших великого государя дел и советов», насправді ж – для нагляду за діями гетьмана і старшини (про що зазначалося в таємних статтях виданої йому інструкції). Але поміркованому, здатному на компроміси гетьману вдалося невдовзі знайти спільну мову з цим царським наглядачем.
   Варто також зазначити, що коли російські можновладці занадто переступали закони й звичаї Гетьманщини, Скоропадський знаходив у собі мужність стати на їх оборону. Яскраво свідчить про це так звана Почепська справа. У 1719 р. князь Меншиков, який з волі Скоропадського став власником цілої Почепської волості на Стародубщині, дав наказ своїм «комендантам» округлити власні володіння за рахунок сусідніх земель козаків. При цьому Меншиков випросив у царя указ, згідно з яким наказано знову обмежувати Почепську волость «на основании границы, проведенной в 1638 году между Россией и Польшей», оскільки, мовляв, за межуванням 1638 р. до Почепської волості належало земель більше, аніж Скоропадський надав у володіння Меншикову. Для проведення цього нового межування був посланий дяк І. Лосев, якому разом із гетьманськими представниками «то межование велено учинить». Навесні 1720 р. Лосев разом із гетьманськими комісарами розпочав межування. Та тут до Почепа прибув сам Меншиков, і Лосев, порозумівшись із князем, став «округляти» Почепську волость на користь останнього, попри протести гетьманських комісарів. Коли ж російські межувальники «прихопили» до володінь Меншикова землі двох сусідніх сотень – Бакланської і Мглинської, – комісари на знак протесту покинули Почеп і повернулися до Глухова. Тоді Меншиков скористався поступливістю бакланського сотника Гудовича, який, прислуговуючи всемогутньому фаворитові, став насильно схиляти козаків своєї сотні до подання «кабали» на добровільне «підданство» Меншикову. Шляхом погроз і насильств Гудович добився від козаків своєї сотні запису у «підданство». Але козаки Мглинської сотні, діставши підтримку Скоропадського, виступили з протестом й записали свій протест у Стародубські магістратські книги. Тільки особисте втручання гетьмана, який подав скаргу царю на свавілля його царедворців, допомогло після об'єктивного розслідування справи скасувати незаконно прийняті рішення, хоча вже і після його смерті. У 1722—1724 pp. нові розслідування підтвердили всі наведені покійним гетьманом факти зловживань і насильств над козаками з боку російських урядовців. Скорняков-Писарєв був заарештований і висланий до Москви, дяк Лосев, за рішенням суду, «бит кнутом и по выреванию ноздрей, сослан в Рогервирк, на вечную каторгу».
   Наведемо ще один епізод за часів гетьманування Скоропадською. Після переходу Мазепи на бік Карла ХII брата страченого полковника Іскри, Захара Іскру, за велінням царя в листопаді 1708 р. поставлено сотником у Погарі. На сотництві Захар Іскра пробув дев'ять років. За цей час він, користуючись своєю владою, придбав, окрім різних «ґрунтів», два села… У 1717 р. Іскра прямо із сотника був поставлений стародубським обозним – другим за рангом після полковника. Поводив себе Іскра визивно – пиячив, чинив образи й утиски місцевому люду. Козаки й посполиті боялися скаржитися гетьману на царського ставленика, казали: «Та що гетьман може вдіяти з Іскрою? Він сам рівний гетьману і нікого не боїться…» Одначе Скоропадський, зрештою, прийняв рішення позбавитися царського клеврета. Невдовзі знайшовся привід: Іскра силою примусив погарського протопопа повінчати його із збіглою росіянкою (це було порушенням царського указу, який забороняв шлюби в Україні місцевих жителів із російськими збіглими). За поданням погарського сотника, за порушення царського указу гетьман позбавив Іскру уряду обозного і відібрав маєтності.
   Скоропадський наважувався також сприяти реабілітації тих старшин, котрі разом із Мазепою перейшли на бік Карла XII й зрештою повернулися з еміграції в Гетьманщину. У 1714 р. повернулися з еміграції, діставши – за посередництвом єрусалимського патріарха – «ассекурацию» щодо своєї безпеки, життя і волі, полковник Л. Горленко зі старшинами Гамалією, Кандибою та ін. Горленко привіз Скоропадському гетьманські клейноди. Гетьман особисто звернувся з листом до царя, прохаючи царського указу про їхнє повне помилування, а також просив митрополита зняти оголошене їм церковне прокляття.
   Свої 86 літ Іван Ілліч Скоропадський прожив «яко православний християнин», несучи свій земний хрест «при помощи Божественной» та розуміючи свою відповідальність за свої діяння земні перед «судом Бога Всемогущого».

У боротьбі за збереження державності України

   Уже на військовій раді в Глухові 6 листопада 1708 р., скликаній для обрання нового гетьмана, було завдано першого удару по автономії Гетьманщини. Як відомо, за традицією, обрання гетьмана відбувалося на Генеральній військовій раді – за участю, принаймні, всієї старшини Війська. У 1708 р. на Гетьманщині налічувалося 10 військово-територіальних і 10 «охочих» – сердюцьких і компанійських полків. Фактично гетьману (з 1704 р.) підлягало 7 військово-територіальних полків на Правобережжі. Між тим, на раді в Глухові з 20 полковників були присутні лише чотири: стародубський І. Скоропадський, чернігівський П. Полуботок, переяславський С. Томара та наказний ніженський Л. Жураківський. На Раді не було генеральної старшини, військових і бунчукових товаришів. Не прибули запорозькі старшини – представники Війська Запорозького низового (хоч були запрошені). Через «хворобу» не прибув у Глухів полтавський полковник І. Левенець і забарився лубенський наказний полковник В. Савич (обидва з'явилися пізніше й 12 листопада поставили свої підписи під присяжним листом новообраного гетьмана). Радою керував ближній стольник, боярин і намісник ростовський князь Г. Долгоруков.
   Далі сталася небачена раніше подія: гетьман склав присягу, але цар Петро І відмовився від практики укладення нових договірних статей і навіть не видав жалуваної грамоти новообраному гетьману. Натомість перед початком обрання гетьмана царський стольник князь Долгоруков виголосив промову, а дяк Посольського приказу М. Родостанов прочитав грамоту царя до «малоросійського народу», видану 1 листопада 1708 р., в якій цар Петро І обіцяв «нашим, царского величества словом, все вольности, права и привиллии», дані царем Олексієм Михайловичем гетьману Богдану Хмельницькому й Війську Запорозькому під час прийняття останнього «під государеву руку» і які – при обранні наступних гетьманів підтверджувалися – «свято, ненарушимо и цело содержать, а вас, верных своих подданных, от нападения всех неприятелей оборонять и весь малороссийский народ в непременной своей милости содержать». І ту царську грамоту, перебуваючи в оточенні Білозерського драгунського полку, всі, старшини й козаки, «слушали с прилежанием, и по выслушании той его, великого государя, грамоти, вся старшина и войсковой народ царскому величеству благодарствовали и кланялись все…».
   Правовий статус новообраного гетьмана І. Скоропадського фактично визначався в його присязі, яку він склав і скріпив власним підписом (її також підписали присутні на Раді старшини й церковні ієрархи). У цій присязі гетьман давав обіцянку бути «во всяком верном подданстве» у царя та його наступників «со всем малороссийским народом по постановленным статьям, какови состоялись у первого гетмана… Богдана Хмельницького, на которих он со всем Войском и народом малороссийским поддался под високодержавнейшую руку» царя Олексія Михайловича у 1654 р. Гетьман разом із Військом Запорозьким зобов'язувався воювати «усердно» «против всех его величества и Российского государства неприятелей», а також проти «бунтовщиков и изменников… стоять верно»; з царськими ворогами, а особливо із «зрадником» Мазепою «пересилки и сообщения и согласия не иметь, и ни к каким шатостям, и измене, и прелестям отнюдь не склоняться». Гетьман мусив викорінювати всілякі «злые умыслы» проти царя і Московської держави, доносити в Москву про будь-яку підривну діяльність – про «шатости» з-поміж козаків і посполитих і «весь малороссийский народ от того и от всяких шатостей удерживать»…
   Отже, статус гетьмана визначався лише посиланням на «Статті Богдана Хмельницького», а фактично І. Скоропадський віддавався на ласку чи неласку царя. Обмежуючи прерогативи гетьмана, царський уряд водночас визнавав поширення влади новообраного гетьмана на козацькі полки Правобережної України та на Запорожжя.
   Але загалом цар Петро І ніколи не довіряв Скоропадському, приховував від нього свої наміри та військові плани. У цій важкій ситуації гетьман, проявляючи повну лояльність до царя та його політики, все ж, як зазначає Д. Дорошенко, намагався вирішити «тяжке завдання: рятувати, що можна було, з автономії Гетьманщини…» – надсилаючи цареві листи з проханням відновити старі «права й вольності», стаючи на захист прав окремих станів Гетьманщини.
   Тривалий час цар, посилаючись на військовий стан, на прохання І. Скоропадського затвердити нові статті відмовлявся це зробити та затримував видачу гетьману жалуваної грамоти на гетьманський «уряд». Невдовзі після Полтавської битви та розгрому шведської армії в Україні Скоропадський 17 липня 1709 р. в селі Решетилівці звернувся до царя Петра І із «Просительными статьями» з 14 пунктів (так звані «Решетилівські статті»), в яких просив підтвердити права й вольності Гетьманщини та пропонував вирішити ряд нагальних питань: щоб козаки в походах залишалися під командою свого старшого (наказного гетьмана), а не московських офіцерів, які часто-густо зловживали своєю владою; щоб повернуто було в Гетьманщину гармати, забрані в Батурині та інших полкових містах; щоб московські воєводи не втручались у внутрішні справи Гетьманщини; щоб не обтяжувати населення України постоями московських військ. Просив гетьман також, щоб козаків заборонено було називати «зрадниками».
   31 липня 1709 р. було видано за підписом канцлера Г. Головкіна «Решительный указ» на подані Скоропадським «Просительные статьи». У перших пунктах було ще раз зазначено, що права і вольності Війська Запорозького (Гетьманщини) регламентуються давнішими договорами з гетьманами, й передусім «Статтями Богдана Хмельницького», а «Статьи ему, гетману, обстоятельные, во утверждение того, против прежнего дадутся впредь, сколько скоро время допустит». Але цього так ніколи й не сталося…
   Загалом цар зберіг за козацькою старшиною адміністративно-судову владу в Гетьманщині, заборонив російським урядовцям втручатися в справи адміністративного управління, визначивши, що укази гетьману слід надсилати лише з приказу Малої Росії та від президентів колегії.
   Що ж до прохання гетьмана не називати українців «зрадниками», то цар обіцяв видати окремий указ з цього приводу.
   У той час, коли готувався цей «Решительный указ», цар Петро І вдався до небувалого раніш у відносинах гетьмана й Москви кроку, задля постійного контролю над гетьманом призначив до нього свого резидента – ближнього стольника А. Ізмайлова. У спеціальній грамоті гетьману з цього приводу, виданій ЗО липня 1709 p., цар зазначає, що Ізмайлов призначається бути постійно при гетьмані «для наших, великого государя, дел и советов», це зроблено, мовляв, «ради нынешних случаев и недавно бывшего в Малороссийском краю возмущения по измене Мазепиной и бунтовщиков запорожцев».
   Ізмайлов отримав царські статті – «явные и тайные», датовані 18 і 27 липня 1709 р. В «явных» статтях (їх було 10) цар наказував стольнику передусім перестерігати будь-які прояви політичного невдоволення російським пануванням в Україні – глядіти, щоб «весь Малороссийский край был в тишине и в покорении к великому государю». Стежити, щоб бунтівники-запорожці «вновь не собрались и, иных своевольцев к себе призвав, в Сече или в ином месте, не поселились», а якщо зробили б спробу відновити Січ Запорозьку, то спільно з гетьманом і київським губернатором «их искоренять». Послів від іноземних держав повинен приймати він, Ізмайлов, а листи посланців переписавши, присилати до царя «и тем посланцам на те их письма без совету его никаких ответов не давать и от себя никуды, без указу великого государя и не описався, не посилать». Стольник мав наглядати, щоб гетьман нікого із старшин без царського указу ні на які «уряди» не настановляв і не знімав з них, «и кого куда общим советом в генеральную старшину и в полковники оберут, о том писать к великому государю». Гетьман не мав права ставити на «уряди» іноземців, зокрема поляків; у нього відбиралося право карати смертю старшин без царського указу. Всі маєтки зрадників-мазепинців Ізмайлов мав описати і список надіслати царю й без указу царського нікому цих маєтків не надавати.
   Ізмайлов мав передати гетьману царське веління: перенести свою резиденцію в Глухів, ближче до кордону з Російською державою. Стольник повинен був оголосити жителям міст, зокрема в Полтавському полку, котрі були «во время измены Мазепиной в явственной противности против войск его царского величества и измене», що їх слід розорити й спустошити, подібно Батурину, але цар, «милосердуя о народе малороссийском», звелів, щоб «в вечной знак, и на память, и в наказание той измене своей платили они, тех городов жители, со всякого двора по два ефимка битых» у царську скарбницю. Нарешті Ізмайлов мусив установити нагляд над збиранням податків до Військової скарбниці, оскільки цареві досі не було відомо «о прежних доходах войсковых»; зокрема, слід було навести лад в утриманні компанійців і сердюків.
   У трьох «секретних» пунктах йшлося про особливо важливі для держави справи. Передусім, Ізмайлову надавалося право встановити таємний нагляд за гетьманом і старшиною: стольник мусив «смотреть накрепко, чтоб как в нем, гетмане, так и в старшине и в полковниках, никакой шатости к измене и к возмущению народа, также и посылок к ним с турской, с татарской, с польской, с шведской сторон и от изменника Мазепи… для склонения их к такой же измене, не было, и разведывать того накрепко всякими способи, и буде о том подлинно уведает, и то предстерегать и до того не допускать»; у надзвичайних випадках Ізмайлов мав діяти на власний розсуд спільно з київським губернатором. Для цього в його розпорядженні були два піхотних полки, котрі перебували при гетьманові у Глухові.
   Та Скоропадський і далі клопотався перед царем, щоб той полегшив становище козацтва й посполитих у Гетьманщині, які потерпали від утисків з боку російських воєначальників та урядовців. Водночас гетьман настійно просив Петра І видати зрештою йому жалувану грамоту, оскільки за традицією без неї він вважався юридично «неузаконним» гетьманом. Десь перед 1710 р. Скоропадський послав до царя «Доношение от всего малороссийского народа с просительными о их надобнастях пунктами». У них переважно йшлося про статус російських військ, які мали стати в Гетьманщині на «вінтер-квартири» й утримуватися коштом місцевого населення (так звані «рационы» й «порционы»). Гетьман просив, щоб питаннями розміщення цих військ в Україні відав сам гетьман і місцева старшина, щоб російські воєначальники «никаким образом никто по своей воли не занимал би себе квартир, как и прежде сего бывало, а провиант по указу себе брали би».
   Скоропадський прохав, щоб московські командири не забирали у селян коней і підвід – «от чего деется великая в народе нужда», не використовували посполитих-селян «на свои услуги и на сторожу лошадей», та щоб не брали «насильно с'есных и питных и прочих харчей», а там, де це мало місце, місцевий люд отримав би відшкодування.
   Гетьман особливо наполягав, щоб воєначальники не втручалися в адміністративно-судові повноваження місцевої старшини: «людей малороссийских рейменту гетманского, – пише Скоропадський, – ни казаков, ни мужиков и ни какого чину, ни за какое преступление, так сами генерали, как полковники и прочие офицеры, за караули не брали би и судом своим не судили, такожде би и екзекуции на доми не насилали, как прошлой зими 1709 р. делалося; а ежели кто в чем из малороссиян явятца винними, на таковых искать управи в старшини тамошней, ще кто судим будет». Нарешті, гетьман просив, щоб двори козацької старшини були звільнені від московських військ.
   Лише 5 січня 1710 p., опинившись перед загрозою нової війни з Туреччиною, потребуючи матеріальних і людських ресурсів України й бажаючи мати підтримку козацької старшини, цар Петро І, зрештою, видав «Грамоту гетману Скоропадскому на уряд гетманский, маетности и булаву его». У ній цар нагадує, що після «зради» гетьмана Мазепи він все ж дозволив старшині й козацтву обрати «по стародавним своим правам, вольними гласи» нового гетьмана на раді, у присутності свого уповноваженого. Обрання Скоропадського гетьманом, зазначає у грамоті цар Петро І, ми «всемилостивейше соизволили и на том уряде утвердили, клейноти войсковие, булаву, знамя, бунчюк и литаври, дать повелели». Зі свого боку, гетьман і старшини прийняли присягу на вірність цареві. Далі в Грамоті говориться, що видана вона з огляду на недавнє клопотання гетьмана Скоропадського. У ній цар підтверджує право гетьмана Скоропадського володіти, як і попередні гетьмани, клейнотами і арматою військовою «и всякие воинские и гражданские в Малой России дела управлять по войсковым правам, по прежним обыкновениям и по постановленным пунктами», згідно з якими став під царську руку гетьман Богдан Хмельницький.
   Цар зобов'язувався у своїх указах, які стосуються Гетьманщини, не порушувати «права й вольності стародавні народу українського», більше того, заохочуючи гетьмана Скоропадського, щоби «служил верно и постоянно, со всем, под региментом своим обретающимся, подданным нашим Войском Запорожским и народом малороссийским» згідно з прийнятою ним присягою, – запевняє, що царська милість «и призрение и впредь от него, подданного нашего, от'емлема не будет, но найпаче умножится…».
   Нарешті, 11 березня 1710 р. цар видав давно обіцяний маніфест про заборону всякого чину московським людям називати українців зрадниками. Зокрема, цар визнав, що в Москву постійно з Гетьманщини надходять скарги від козаків і посполитих на московських військових та урядників, котрі, проїжджаючи через Україну, своєвільно, без царських грамот, силою відбирають у селян і козаків коней і підводи, а їх самих зрадниками називають. Цар Петро І у маніфесті наказував, «дабы отнюдь никто не дерзал наших царского величества верных подданных, малороссийского народа людей, изменниками называть, ибо кто тому преступлению не винен, тому не достоин за другого такую укоризну терпеть…»; за порушення царського веління «офицерам и прочим чиновным людям воинской суд и по оному достойное наказание, а рядовым солдатам и нижним чинам, по розыску, жестокое наказание, а за великие преступления и смертная казнь безо всякие пощады…».
   Таким чином, після поразки Мазепинської справи старшина повинна була рятувати ситуацію, складну і страшну, з огляду на терор, який розв'язав в Україні цар Петро І, й ту агітацію, яку розгорнули в Гетьманщині царські соратники:
   нібито Мазепа і вся старшина прагнули відновлення в Україні унії, запровадження кріпосництва та віддати Україну назад Польщі. Отож, при обранні нового гетьмана боролись дві течії. Течія радикальна, що хотіла революцію побивати революцією і Петровому «поступові» противоставити ще більший український «поступ», та течія непопулярна, консервативна, яка в найповнішому збереженні традиційних форм життя, «старих прав та вольностей», бачила єдину – з погляду збереження нації і держави – дійсну противовагу петербурзькому всенівелюючому та всеоб'єднуючому натиску щодо України. Кандидатом першої течії був щирий і гарячий реформатор П. Полуботок, кандидатом другої – лояльний, розважний, твердий консерватист – Іван Скоропадський. На щастя, перемогла тоді друга течія, і тому, що вона протиставила Петрові і його «ущасливлюючим народ» реформам всю силу української традиції і українського консерватизму, Гетьманство проіснувало 14 літ, до смерті гетьмана Івана Скоропадського. Проіснувало в найтяжчих умовах: у постійній боротьбі централізаторському наступу Росії та протистоянні тим, хто з гетьмана І. Скоропадського робив «Іуду», «зрадника», «нездару» і т. п.
   Життя, одначе, показало, як справедливо вказує Олександр Оглоблин, що консервативна політика, яку репрезентував Іван Скоропадський, була єдино доцільною.
   Отже, в складних умовах поразки антимосковського повстання І. Мазепи новообраний гетьман прагнув уберегти Гетьманщину від царського свавілля, легітимізувавши своє обрання на гетьманство.

Цар і Гетьманщина

   Росія наприкінці XVII—XVIII ст. вела активні війни. Гетьманщина також була задіяна у воєнних акціях Петра І. Однак участь Гетьманщини у війнах, які вів царат, лягла важким тягарем на місцевий люд. Російські частини, здійснюючи перехід через територію Гетьманщини, як свідчать скарги козаків і посполитих, самовільно займали для мешкання хати й двори, вимагали провіант, забирали для його перевезення коней та підводи козаків і селян, нерідко не повертаючи їх власникам, толочили хліба на полях, брали безкоштовно сіно та овес для коней тощо. Наруги над місцевим людом сягали таких масштабів, що канцлер Головкін на клопотання гетьмана змушений був видати укази «о нечинении обид малороссийским людям» й наказав листи з текстами указів – «для страху всем» – вивісити в усіх містах і містечках й при великих шляхах.
   Великим тягарем для населення Гетьманщини була підводна повинність: постачання підводами військових частин під час їхніх переходів для перевезення військового майна, воєнних припасів, українці змушені були також давати підводи для переїздів комісарів та урядових гінців. Скоропадський неодноразово звертався з цього приводу до царя, той видавав відповідні укази, але зловживання все ж не припинялися.
   Переходи царських військ через територію Гетьманщини оберталися тимчасовим злом для населення. Але, починаючи з 1711—1712 pp., царизм схиляється до постійного перебування російських військ у Гетьманщині. 11 драгунських полків з 1712 р. більше не виходили з Гетьманщини. Крім того, в гетьманській резиденції (Глухові) постійно перебували два російських регулярних полки – нібито для «охорони» особи гетьмана.
   Щоб не викликати великого невдоволення українців, царські власті зверталися до народу, твердячи, що «великороссийские войска, находящиеся в Малороссии, поставлены для охранения края от неприятельских нападений». З цього приводу історик О. Грушевський слушно зазначає: російські війська були розквартировані в Гетьманщині – «для забезпечення вірности місцевої людности, утримувала сі полки українська людність, а коли се ставало важким і українці скаржилися на скрутні обставини, прохаючи полегкости, їм відповідали, що сі війська поставлено на Україні власне на користь їх самих – українців…» Царські війська перебували на території Гетьманщини упродовж усього подальшого правління Скоропадського, незважаючи на неодноразові прохання гетьмана про їхнє виведення й обіцянки царя задовольнити ці прохання. З уведенням російських військ у Гетьманщину головною повинністю населення стало постачання для них провіанту. Харчі збиралися з усіх видів маєтностей: старшинських, монастирських, магістратських. Землевласник відповідав за постачання продовольства селянами (воно збиралося з дворів). Старшина-державець мусив давати й свої підводи для доставки «людського» провіанту до найближчого «магазину». Ці «магазини» були в багатьох містах Гетьманщини. Продовольча повинність часто була непосильною для місцевого люду. Це нерідко визнавали й самі російські воєначальники, як, наприклад, Бутурлін: «жаль солдат, также равно и малороссийского народа». Посполиті постійно зазнавали різних надуживань своїм становищем з боку російських офіцерів: останні вимагали від господарів квартир свічки, навіть «господарскіе постели, кожухи, подушки»; командири частин для прийому вівса користувалися не місцевими, а російськими мірами, примушували також посполитих возити дрова; вимагали сторожів для своїх помешкань; брали провіант на відсутніх на той час у військових частинах солдат тощо. До того ж, солдати й офіцери чинили наругу над місцевим людом: ґвалтували малолітніх дівчат і жінок, офіцери били старшин, знаючи про свою безкарність. Крадіжки солдатами худоби, телят, городини тощо були звичайним явищем…
   Отже, російські воєначальники, котрі перебували в Україні, не зважали на гетьмана та місцевих козацьких старшин – вони заводили свої порядки збирання порціонів і раціонів, по-своєму витлумачували норми та приписи царських указів.
   Після поразки Мазепинського повстання, відверто нехтуючи суверенітетом України, цар Петро І стає на шлях обмеження прерогатив гетьмана, передусім у галузі кадрової політики, здійснюючи небачене раніше пряме втручання у справу призначень на старшинські «уряди». Перш за все цар став призначати на полковництво осіб, які в ці дні показали свою «вірність» Російській державі. Серед них були: швагер гетьмана, значковий товариш Андрій Маркович, засвідчивши свою «вірність» цареві, був призначений прилуцьким полковником; наказний полковник ніжинський Л. Жураківський (став дійсним ніжинським полковником), І. Ніс, за відомі «заслуги» у дні взяття Батурина став прилуцьким полковником; Гнат Ґалаґан, який посприяв оволодінню царськими військами Січі у травні 1709 p., був призначений чигиринським полковником, Л. Жоравка, який прямо з сотника став стародубським полковником, бо в жовтні 1708 р. відкрив ворота перед московським військом добре укріпленої Мазепою фортеці свого сотенного міста Новгород-Сіверського.
   Окрім наставления полковників, усупереч виборним традиціям, за «показанную верность», цар вдається до нового, не баченого ще кроку – призначення полковника із числа російських можновладців. Йдеться про Петра Петровича Толстого, сина одного з найближчих і довірених осіб царя Петра – графа П. А. Толстого, начальника Таємної канцелярії. Попередньо Петро І висватав за Петра Толстого молодшу дочку Скоропадського Уляну. Як пише Лазаревський, «і шлюб Толстого з гетьманською дочкою, й призначення його ніжинським полковником – були політичними заходами, котрі Петро І застосовував один за одним, з однією і тією ж метою – зробити неможливим у майбутньому спроби, подібні до Мазепиної…».
   З кінця 1708 р. за царським указом призначаються не лише полковники, а й сотники, зрозуміло, з тих, хто в недавні часи показав свою «вірність».
   Поставлені (а не обрані) на уряд полковники та сотники поводилися зухвало й зловживали владою. Показовим є приклад з воронізьким сотником П. Назаренком, який відверто став зловживати владою й чинив усілякі утиски козакам. Зрештою козаки-вороніжці звернулися зі скаргою до гетьмана. На протести козаків та їх заяви, що поскаржаться гетьману, П. Назаренко кричав: «Мене сам цар поставив, а не ваш гетьман. Я вас всіх запроваджу до Сибіру. Я тепер що захочу, те з вами й вчиню!..» Одержавши скаргу вороніжців, Скоропадський сам нічого не міг вдіяти з сотником Назаренком, лише після втручання царського резидента Протасьєва той, зрештою, був звільнений із сотництва.
   Втручання царя та його можновладців у кадрову політику в Гетьманщині, коли за основу бралися не моральні й ділові якості кандидата на уряд, а лише показна «вірність» режиму, або, ще краще, коли кандидат за власною ініціативою робив доноси на царського ворога – «мазепинця», зрештою, призвело до того, що на поверхню життя в Україні вийшли пройдисвіти, всілякий людський непотріб. Типовим щодо цього був сотник Ф. Лисовський. У минулому злодій і конокрад, який був засуджений до шибениці, але втік від покарання; ґвалтівник і двоєженець, на якого церковним судом було накладено епітимію, він після подій жовтня 1708 р. був призначений у Гадяч протопопом, як він сам згодом писав у супліці: «за верность в измену Мазепину пожалованъ, от Вашего державства на протопопство в Гадячь». У чому виражалась ця «верность», невідомо. Проте відомо, що будучи протопопом у Гадячі, як свідчить 1714 р. у своєму поданні гадяцький полковник І. Чарниш, Лисовський «килко лет в Гадяче пьянством и воровством бавился». Крім того, протопоп займався конокрадством. Унаслідок скарг полковника й місцевих жителів з Києва був призначений церковний суд, але Лисовський утік й опинився аж у Москві. Там він оскаржив рішення архієрейського суду в Сенаті й домігся видання указу про розслідування його справи. «Розыск» вели сам гетьман Скоропадський, глухівський комендант князь Б. І. Гагарін і резидент Ф. І. Протасьєв. Полковник Чарниш і полкова старшина були викликані в Глухів. Зловживання протопопа були такі очевидні й підтверджені свідченням жителів Гадяча, що російські власті, не дивлячись на свою прихильність до Лисовського, змушені були позбавити його протопопства. Але замість того, щоб віддати пройдисвіта під суд, його без відома гетьмана й, можливо, проти волі останнього призначили… сотником у Новгород-Сіверський.
   З'явившись у березні 1715 р. в Новгороді-Сіверському, Лисовський, передусім, звернувся до гетьмана з проханням надати йому житло. Новопризначеному сотнику була надана садиба у місті. Знаючи, що його не можуть змістити з сотництва без царського «повеління», цей з попа сотник дає волю своїм честолюбним прагненням і жадобі особистого збагачення. До гетьмана надходили численні скарги на сотника, призначався черговий «розыск», але останній, різними способами домагаючись прихильності у губернатора Голіцина та резидента Протасьєва, ігнорував і далі розпорядження Скоропадського. У 1718 р. на ім'я царя надійшла чолобитна від представників усіх станів Новгород-Сіверської сотні: козаків, міщан, посполитих, духовенства… Російський уряд, зрештою, змушений був учинити новий «розыск» уже під керівництвом самого Протасьєва. В ході слідства Литовський намагався паплюжити в очах Протасьєва своїх опонентів, доводив, і небезуспішно, що на нього зводяться наклепи, погрожував слідчим. Урешті-решт «розыск» було припинено, й Лисовському повернули сотницьку корогву… Та у 1719 p., одержавши нові скарги на Лисовського, гетьман наказав розпочати нове слідство. Однак сотник заявляв скрізь, що не підвладний гетьману й з уряду може бути зміщений лише царським указом, вимагав подорожну до Петербурга. Виведений з терпіння гетьман на свій розсуд наказав узяти Лисовського під арешт. Але сотнику знову вдалося його уникнути, й він опинився в Петербурзі, де подав цареві чолобитну, в якій було написано: «Мы за верность нашу в измену Мазепину многія обиды и розоренія и крайнєє гоненіе безвинно претерпиваемъ…». Невідомо, як поставився б цар Петро І до своїх «верных малороссов», але тут у Синод надійшли матеріали на Лисовського про вчинене ним зґвалтування і двоєженство… Сотника було викликано в Москву й віддано під слідство Преображенського приказу. Невдовзі Лисовський, перебуваючи під слідством, помер.
   Царизм вдався до ще одного заходу в сфері кадрової політики: до призначення на старшинські уряди іноземців – вихідців з Молдавії, Сербії, Греції. Ці люди, не пов'язані з Україною, «обласканные» царем Петром І за свою прихильність до Російської держави, були слухняними провідниками його політики в Гетьманщині. Призначені – за царським велінням – полковниками й сотниками, вони одержали в Україні великі маєтності. Притому, як зазначає історик О. Лазаревський, вони «зовсім не визнавали над собою влади Скоропадського і, як хотіли, чинили насильства й наруги над населенням, прагнучи якнайшвидше нажитися»; старшини-іноземці «ставили себе у виключне становище».
   22 січня 1715 р. цар Петро видає указ, яким ставить під свій контроль порядок призначення на старшинські уряди, вмотивовуючи це рішення тим фактом, що полковники, порушуючи принцип виборності, по своєму вподобанню, а більше за хабарі, настановляють полкових старшин і сотників.
   У 1719 р. царизм здійснює ще один захід, спрямований на зміцнення російської адміністративно-бюрократичної системи у Гетьманщині. Згідно з адміністративною реформою 1708 р. Росія поділялася на губернії, а ті, в свою чергу, – на провінції, на чолі яких стояли воєводи. Тоді ж була утворена Київська губернія в складі Київської, Орловської, Бєлгородської та Севської провінцій. Київська провінція включала Гетьманщину. Київському генерал-губернатору (він же здійснював функції київського воєводи) підлягали коменданти міст-фортець з їхніми гарнізонами, командири військ, розквартированих в Україні, окрім того, до камер-контори провінції надходили збори: з шинків, з мостів і перевозів тощо (щорічно 12—13 тис. руб.). Київський генерал-губернатор (воєвода), виконуючи розпорядження царя, нерідко втручався в справи Гетьманщини, що не могло не викликати протесту гетьмана, але вони залишались без відповіді.
   Отже, цар послідовно й неухильно проводив політику, спрямовану на обмеження прерогатив гетьмана й генерального уряду, посилюючи контроль над ними з боку свого резидента, призначаючи на свій розсуд полковників, щоб посилити свою владу у Гетьманщині.
   Після 1709 р. цар Петро І повів рішучу політику на підрив економічної основи політичної автономії Гетьманщини.
   Загалом, у часи Скоропадського заходи, вжиті царизмом щодо української торгівлі, зводилися, по-перше, до низки указів із забороною вивозити певні товари традиційними шляхами й до традиційних ринків збуту та наказами возити ці товари до російських портів; по-друге, до заборони завозити деякі закордонні товари в Гетьманщину – щоб утворити в Гетьманщині ринок збуту для новостворених російських мануфактур; по-третє, до суворого виконання цих указів місцевою владою в Україні. Наприклад, було заборонено возити прядиво (один із найпоширеніших і найприбутковіших товарів у Гетьманщині) до Риги, а замість того – возити до Архангельська. Великої шкоди закордонній торгівлі Гетьманщини завдало поширення на неї заборони вивезення не через російські порти так званих «заповідних товарів». Так, 6 квітня 1714 р. було видано указ, згідно з яким заборонено возити до закордонних міст і портів воловий юхт, коноплю (прядиво), поташ, смольчуг, сало, віск, конопляну олію, насіння льону, щетину, клей, ревень, смолу. Іншими словами, було заборонено возити переважну кількість товарів – предметів експорту з Гетьманщини. Указом 12 травня 1719 р. заборонено вивіз збіжжя, 17 лютого 1720 p. – овечих шкір і вовни, 10 лютого 1721 р. заборонено вивозити золото й срібло, оброблене й необроблене, та малі срібні копійки. Поряд із тим заборонявся (згідно з указами 1714, 1718,1719 і 1721 pp.) імпорт у Гетьманщину цілої низки промислових товарів: мідних і срібних грошей, голок, панчіх і «каразей», різних сортів полотна, дорогої матерії, шовкових тканин, німецької парчі, сукна, обрусів, цукру головами, тютюну тощо. Всяке порушення цих заборон каралося конфіскацією у купця всіх товарів на користь державної казни. Фактично заборонялося, твердить І. Джиджора, «майже все, чим Гетьманщина торгувала». Така політика російського уряду не могла не позначитися негативно на українській торгівлі, оскільки фактично означала припинення безпосередніх зносин Гетьманщини з сусідніми європейськими країнами. Всі наведені заборони безпосередньо мали на меті піднести торгівлю російських портів (зокрема, Петербурга), підтримати російських мануфактуристів (завдяки системі протекціонізму) і збільшити прибуток російської скарбниці за рахунок українських купців, які платили мито зі своїх товарів. Урешті-решт це зводилося до того, щоб ліквідувати конкуренцію українських купців з російськими.
   Ще одним дієвим методом боротьби з українськими купцями з боку царату стала політика всілякої регламентації української торгівлі. У 1715 р. було видано указ, згідно з яким український купець, який виряджався з товарами до Риги, мусив спочатку їхати до Глухова й тут подавати до гетьманської канцелярії список своїх товарів, і лише після перевірки відповідності списку до наявного в купця товару та лише після його підписання купець (разом із гетьманським дозорцем) міг відправлятися в дорогу…
   Спрямовуючи (згідно з указом 1714 р.) рух українських купців із товарами до російських портових міст, царський уряд доручив київському губернатору Голіцину, щоб він, порозумівшись із гетьманом, установив «в пристойных местах» – особливо на західному й південному кордонах Гетьманщини – спеціальні застави. Невдовзі кількість їх була доведена до 40. Командирам застав нерідко офіційно надавалися широкі повноваження, що також вело до значних зловживань. З метою подальшого утруднення торгівлі із Заходом сенатським указом від 10 лютого 1721 р. переїзди та збирання мита на польському кордоні Гетьманщини було віддано в оренду приватним особам із правом конфіскації заборонених до вивозу товарів.
   Задавлені жорсткою регламентацією та високим митом, а також потерпаючи від зловживань із боку орендарів митниць, українські купці, особливо дрібні, змушені були вдаватися до контрабанди. А оскільки уряд нещадно боровся з нею, то це стало однією з причин деморалізації населення, проявом чого стали доноси купців один на одного, судова тяганина, підкупи митників та інших урядовців…
   Заходи гетьмана Скоропадського проти такої політики царського уряду у Гетьманщині реально не могли вплинути на її зміну. Найбільше, що гетьману вдавалося – та й то, зазнаючи великої витрати часу, – допомогти українському купцеві чи торговій компанії (які зверталися до нього із скаргами) звільнитися від поборів з боку командира застави чи орендаря митниці.
   Проте гетьман І. Скоропадський так і не наважився проявити ініціативу у відстоюванні оборони автономії України в торгово-економічній сфері.
   Не менш деструктивною була політика Росії щодо культурно-освітньої сфери Гетьманщини. Цар Петро І поставив за мету взяти під контроль діяльність таких освітніх і культурних центрів, як Києво-Могилянська академія та Києво-Печерська лавра з її гуртком освічених ченців і друкарнею.
   У 1709 р. цар наказав київському воєводі Д. Голіцину вислати за кордон усіх «польських» (тобто правобережних за походженням) студентів Києво-Могилянської академії.
   Після провалу акції Мазепи російський уряд конфіскував надані Лаврі великі суми грошей.
   У січні—лютому 1718 р. тривав суд над царевичем Олексієм Петровичем, і під час слідства виявилося, що царевич покладав великі сподівання на підтримку духовенства, зокрема київського, від представників якого діставав книги з церковної історії. Нарешті цареві стало відомо, що українське духовенство неприхильно ставиться до Духовного регламенту. Ці обставини дали привід царському урядові викликати митрополита І. Кроковського до Петербурга для суду над ним. У подальшому сталася загадкова смерть митрополита, коли той перебував у Твері (гадають, що його було отруєно).
   За гетьманування Скоропадського царський уряд наполегливо проводить політику запрошень і переманювань із Києва та України видатних українських учених, просвітителів, теологів, педагогів до Петербурга й Москви, де вони отримують високі посади, зокрема в церковній ієрархії, активно включаються в загальноімперське культурне і громадське життя і поступово поривають зв'язки з рідною землею, часто вже не повертаючись додому. Найвизначніші з-поміж них: Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Гаврило Бужинський та інші. Ці вчені-просвітителі, покинувши за царським викликом батьківщину, стали ревними захисниками російського абсолютизму. Особливо ревним прихильником петровських реформ, його централізаторської політики царизму був Ф. Прокопович. Це знайшло відбиття в таких його працях, як «Духовний регламент» (1720), політичний трактат «Правда воли монаршей» (1722), у громадянських проповідях «Слово о власти и чести царской» (1718) та ін. Г. Бужинський став радником у Синоді й «протектором шкіл і друкарень», автором численних проповідей, у яких прославляв дії царя Петра, його дітище – Петербург тощо. С. Яворський, зокрема, писав панегірики на честь військових дій царя Петра І.
   У жовтні 1720 р. до Сенату надійшов указ царя: «Великому государю, Е. Ц. В. известно учинилось, что в Киевской и Черниговской типографиях, в печатных книгах печатают несогласно с великороссийскими печатьми… вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать… А и оные церковные старые книги, для совершенного согласия с великороссийскими, с такими ж церковными книгами справливать прежде печати, с теми великороссийскими печатьми, дабы никакой розни и особого наречия в оных не было. А других никаких книг, ни прежних, ни новых зданий… в тех монастырях не печатать, добы не могло в таких книгах никакой в церкви Восточной противности и с великороссийскою печатью несогласия произойти».
   У 1721 р. Київська і Чернігівська друкарні були підпорядковані Синоду. Нагляд за ними, як і за російськими, було доручено члену Синоду Г. Бужинському. Його обов'язки щодо українських видань полягали у звіренні їх із російськими.
   20 грудня 1720 р. видано указ Петра І київському губернатору Голіцину, в якому зазначено: «…во всех монастырях… осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куриозные письма оригинальные, также книги исторические, рукописные и печатные».
   Отже, після 1709 р., царський уряд бере під державний контроль вищу школу, знекровлює українську культуру переманюванням у Росію її визначних діячів, здійснює перші кроки в напрямку русифікації, передусім у галузі книгодрукування.

Гетьманщина: керування країною

   Незважаючи на поразку антимосковського повстання І. Мазепи, недовіру Петра І до української старшини, свавілля царських чиновників, гетьман І. Скоропадський усе ж зосереджував у своїх руках значні прерогативи влади. Йому належало право остаточного затвердження полкової й сотенної старшини. Гетьман вручав новопризначеному полковнику полкові клейноди – пернач, військовий прапор і печатку. З нагоди призначення нового полковника Скоропадський видавав спеціальний універсал. Зрозуміло, що кандидатура полковника узгоджувалася з вищими російськими урядовими установами, а призначення оформлялося царською грамотою. Гетьман також затверджував на посади сотенну старшину. Новопризначені сотник і сотенні старшини одержували гетьманські універсали. З санкції гетьмана сотнику вручалися сотенні клейноди – військова корогва і печатка. Гетьманськими універсалами затверджувалися також наказні старшини.
   Скоропадський як гетьман здійснював вищу судову владу: затверджував вироки всіх судів, здійснював право помилування тощо. В гетьманських універсалах визначалися права й привілеї козацького стану: право на земельне володіння, звільнення від різних повинностей, зборів, якими були обкладені посполиті.
   Гетьман Скоропадський продовжував політику підпорядкування міст козацькій адміністрації, водночас підтверджуючи універсалами міські привілеї – звільнення міщан від деяких загальних зборів і повинностей. Міські власті зобов'язані були виконувати всі розпорядження гетьманського уряду, передовсім пов'язані із постоєм царських військ, стягненням натурального і грошового зборів до скарбу, відрядженням населення на роботи. Уряд Гетьманщини визначав розмір податків і повинностей міщан. Гетьман також затверджував війтів і бурмистрів на їхніх посадах.
   Православна церква в Гетьманщині певним чином була підпорядкована гетьману. Зокрема зазначимо, що розпорядження Синоду (за реформою царя Петра І, який скасував патріаршество, вищий орган Російської православної церкви) розсилалися не безпосередньо церковним властям у Гетьманщині, а через канцелярію гетьмана. Йшлося також про надання церкві й монастирям маєтностей, підтвердження їхніх володінь. Існувала також практика призначення гетьманом духовних осіб на посади в церковній ієрархії.
   Зберігаючи за собою прерогативу зовнішніх зносин, царський уряд в окремих випадках дозволяв гетьману Скоропадському й генеральній старшині листуватися з сусідніми державами, щоправда, під контролем центральних урядових установ. З Гетьманщини в сусідні держави з відома або за прямим розпорядженням московського уряду розсилали гінців й посланців. Останнім гетьман видавав спеціальні «подорожні» універсали. Проте царський уряд неухильно підкреслював, що зовнішні зносини є його виключною прерогативою.
   При гетьмані Скоропадському існувала особиста канцелярія. Вона складалася з писаря, старших і молодших канцеляристів. Частина з них супроводжувала гетьмана під час його поїздок, решта залишалася на місці. До компетенції гетьманської канцелярії відносилось діловодство з усіх справ, що входили до прерогатив гетьмана; в канцелярії вівся Діаріуш (Щоденник). Особлива увага приділялася фінансовим справам. На канцелярію покладалася перевірка звітності й фактичний контроль за різними грошовими операціями, для чого, згідно з ордерами канцелярії, на місця відправляли особливих уповноважених, котрі також зміщували й призначали збирачів податків. Канцелярія вела діловодство по земельних справах, які супроводжувалися різними зловживаннями, та по земельних наданнях тощо. В канцелярії складалися накази, що стосувалися служби козацького війська, відправи правосуддя, торгівлі в Гетьманщині, а також здійснювався розбір справ про всілякі натуральні повинності; у ній же оформлялися справи про призначення на уряди, велося листування з російськими центральними установами.
   Під наглядом гетьмана Генеральна канцелярія, крім основних функцій, виконувала ще й функції підготовки кадрів для адміністративно-судових установ Гетьманщини. Цим займався, зокрема, спеціальний канцелярський курінь у Глухові. Це був навчальний заклад напіввійськового типу, який підпорядковувався генеральному писареві, а безпосередньо ним керував старший канцелярист. До куреня приймали юнаків переважно із старшинських родин, які подавали докази про власне «благонравіе» та про закінчення Київської академії. Прийняті до куреня приймали присягу, і їх записували до списку військових канцеляристів. Вони були на утриманні військового скарбу. Навчання полягало у вивченні юриспруденції, фінансово-економічних наук і військової теорії. В курені панувала сувора військова дисципліна. Саме навчання було тісно пов'язане з практикою. На певному етапі навчання канцеляристам доручали вести окремі справи та включали до складу різних комісій, які виїжджали для розгляду судових справ у полки та сотні. За виконання доручення канцеляристи-курінчики одержували спеціальну платню. Згодом із вихованців канцелярського куреня виходили бунчукові товариші, сотники, полкові старшини. З числа вихованців куреня за гетьмана Скоропадського виділились Григорій Грабянка – козацький літописець, Микола Ханенко – автор Діаріуша та ін.
   Генеральний уряд (генеральна старшина) за Скоропадського складався з генерального писаря (С. Савич), генеральних суддів (І. Чарниш, І. Ніс), двох генеральних осавулів (у різні роки – С Бутович, А. Гамалія, В. Жураківський, П. Валькевич), генерального хорунжого (І. Сулима) та генерального бунчужного (Я. Лизогуб). Як уже зазначалось, уряди генерального обозного і генерального підскарбія не були заміщені. В Гетьманщині, як і раніше, тривала практика наказного гетьманства.
   Посади генеральних старшин, за традицією, формально вважалися виборними, але насправді кандидатів визначав гетьман за погодженням із старшиною, а призначав царський уряд. Згодом царський уряд вніс істотні зміни в порядок заміщення посад генеральних старшин. Царською грамотою від 28 березня 1722 p. старшина лише висувала по два кандидати на вакантні на цей час посади генерального обозного, судді та осавула; відтак списки надсилалися до колегії іноземних справ, яка й затверджувала одного з кандидатів на посаду. Усі генеральні старшини отримували «на ранг» великі маєтності. Поряд із цим генеральні старшини в окремих випадках одержували «царське жалування». Після смерті генерального старшини його сім'я зберігала своє привілейоване становище і маєтності, нерідко й рангові. Це становище сім'ї генерального старшини закріплювалося «оборонними» гетьманськими універсалами і царськими грамотами.
   Гетьман Скоропадський очолював генеральний уряд, де вирішувалися всі найважливіші питання, хоч останнє слово належало гетьману (та значною мірою царському резиденту). Під час походу, в якому брала участь більшість Війська, генеральна старшина теж перебувала при гетьмані. Генеральна старшина була присутньою на прийомі посланців від царського уряду. Представники генеральної старшини супроводжували Скоропадського в його поїздках до столиці Російської держави. Генеральні старшини, найчастіше генеральний писар і суддя, заміщали гетьмана на час його відсутності. Генеральний уряд проводив слідства у важливих справах, вирішував різні суперечки у полках тощо. Після закінчення слідства складалися так звані «розыскные письма», в яких викладалися результати розслідування для гетьмана, який виносив остаточне рішення. Іноді проведення таких розслідувань доручалося й іншим представникам старшини – осавулові генеральної артилерії, сотнику глухівському тощо.
   Кожний з генеральних старшин традиційно виконував надані йому повноваження: генеральний писар очолював Генеральну військову канцелярію, тримав печатку Війська, до його обов'язків входило прийняття грамот, а також виголошення на Раді старшин у присутності гетьмана й за його розпорядженням актів, грамот та інших документів державної ваги; в останні роки гетьманування Скоропадського генеральний писар став нерідко підписувати універсали від імені гетьмана. За свідченням сучасників, генеральний писар Семен Савич став «вторым по гетману властію и силою». Генеральний суддя очолював Генеральний суд Гетьманщини, розглядав апеляції щодо рішень полкових і сотенних судів. Два генеральних осавули стежили за правопорядком у Гетьманщині, наглядали за складом і бойовим забезпеченням Війська, веденням компутів, забезпезпеченням грошової й натуральної плати козакам, які несли військову службу і виконували доручення гетьмана адміністративного, військового та судового характеру. Генеральний хорунжий охороняв військовий прапор, брав участь у засіданнях Генерального суду, виконував різні доручення гетьмана. Генеральний бунчужний охороняв бунчук, відав різними військовими справами, іноді за дорученням гетьмана («по зволенію рейментарской власти») міг видавати універсали й мав свою печатку.
   Проте за гетьманування Скоропадського роль генеральної старшини в управлінні Гетьманщиною дещо зменшується внаслідок посилення ролі царських представників в Україні (резидента, губернатора, комендантів).
   За часів правління Скоропадського зберігався поділ Гетьманщини на десять військово-територіальних полків. Полкову адміністрацію традиційно очолював полковник, який здійснював вищу адміністративну, військову та судову владу на території свого полку. Разом з ним керувала полком полкова старшина: обозний, писар, осавул, суддя і хорунжий. Хоча формально полковий уряд, як і інші, вважався виборним, однак цей принцип фактично вже відійшов у минуле, натомість у переважній більшості полковників призначали. За гетьманування Скоропадського призначення і заміщення полковників здійснювалося ним, але з обов'язковим повідомленням про це російського уряду. Згодом для призначення полковника було необхідне царське бажання або іменний (царський) указ гетьману. Траплялися випадки відхилення Москвою гетьманської кандидатури. Ініціатива усунення (відставки) з полковницького уряду поступово також переходить до царської верхівки. З Москви постійно нагадували, що гетьман не має права самочинно зміщувати полковників – для цього потрібна згода всієї Генеральної старшини. Підставою для усунення могла стати якась велика провина, перехід на інший уряд або похилий вік тощо.
   Гетьман І. Скоропадський, як і його попередники – гетьмани І. Самойлович, І. Мазепа, – проводив політику, спрямовану на охорону станових прав і привілеїв козацької старшини. Піклувався гетьман також про військове, значкове і бунчукове товариство – інститут, який забезпечував спадкоємність панівного становища в Гетьманщині козацької старшини. Звання військового і бунчукового товариша підтверджувалося гетьманськими універсалами. Бунчукове товариство взагалі перебувало «под протекцією гетманскою». Окрім того, «при боку гетманскому» перебували так звані «гетьманські дворяни». Їм гетьман доручав виконання як вищих «генеральних справ», так і справ полкових.
   Гетьман Скоропадський, як і його попередник І. Мазепа, продовжував практику роздачі вільних військових сіл у приватні володіння. Права державців на повну земельну власність установлювалися в жалуваних грамотах царя та гетьманських універсалах, а також у «листах» полковників. У них зазначалося: маєтності надаються в «зуполное» або «вечное» («спокойное», «свободное», «ненарушимое») «владеніе». Посполиті селяни – «піддані» – в цих маєтностях зобов'язані були нести «послушаніе» – виконувати повинності на користь власника. Ці землі могли ставати об'єктом купівлі-продажу, обміну, застави при різних торговельних операціях. Володіння цими маєтностями не зобов'язувало старшин нести військову службу й не залежало від їх службового становища. Такі маєтності переходили в спадщину – до вдови, дітей померлого старшини.
   За гетьманування І. Скоропадського земельні роздачі набули небачених раніше масштабів. Так, якщо І. Мазепа лише в Чернігівському полку видав старшинам на маєтності 20 універсалів і монастирям один, то І. Скоропадський – відповідно старшинам – 69 і монастирям – 6. До того ж, дві третини маєтностей були надані у «вечное», «спокойное» володіння. Що ж до маєтностей, наданих «до ласки войсковой», то згідно з ревізією 1738 р. за часи гетьманства І. Скоропадського, за його універсалами, роздано 93 маєтності з 2528 дворами, а за полковницькими «листами» – ще 29 сіл з 1175 дворами. Загалом, роздача маєтностей старшині при Скоропадському за своїми масштабами набагато перевищувала їх роздачу як при його попереднику (І. Мазепі), так і при наступнику (Д. Апостолі).
   Ставши власниками новопридбаних земель, старшини намагались отримати в гетьмана універсал або царську жалувану грамоту на право володіння цими землями. Особливо цінувалися старшинами царські грамоти, які давали більшу гарантію володіння. За царськими грамотами або гетьманськими універсалами надавалися або підтверджувалися земельні володіння. Головним фондом роздачі земельних володінь були «вільні військові села». Роздача проводилася також за рахунок володінь, відібраних в інших власників. Особливо широко практикувалася за часів Скоропадського роздача маєтностей, відібраних у «мазепинців». У володіння надавалися містечка, села, а також частина села.
   Так, у першій чверті XVIII ст. у Гетьманщині, за часів гетьманування І. Скоропадського, сформувався значний прошарок великих земельних власників – переважно з генеральних старшин, полковників і полкової старшини й навіть сотників, які володіли десятками сіл, хуторів, різними угіддями, млинами та іншими промисловими закладами. І найбільшим землевласником був сам гетьман Іван Скоропадський, якому наприкінці його гетьманування належала велика кількість дворів, у яких було до 120 тисяч «підданих». Отже, гетьман був одним із найбільших землевласників не лише в Гетьманщині, а й в Європі.
   Великими землевласниками були родичі гетьмана: брат Василь Скоропадський, брат гетьманші Настасії Скоропадської – Іван Маркович. Та найбільш яскравим прикладом використання родинних зв'язків із гетьманом, яке вдало поєднувалося з прихильністю царських властей (за завдану нібито кривду «зрадником» Мазепою), було перетворення у великого землевласника старшини Івана Чарниша. Одружившись (удруге) з дочкою Настасії Скоропадської (від першого шлюбу) Євдокією, Чарниш увійшов у коло найближчих родичів гетьмана. Він став швидко підніматися по щаблях старшинської ієрархії: значний військовий товариш, він у 1709 р. одразу став гадяцьким полковником, а в 1715-му – генеральним суддею. Перебуваючи на цих урядах, Чарниш – людина нерозбірлива у засобах і типовий пройдисвіт – почав використовувати підтримку тестя-гетьмана для особистого збагачення. Вже у 1709 р. він одержав від Скоропадського село Мітченки, а як посаг отримав угіддя в Кролевецькій сотні; у 1710 р. згідно з універсалом гетьмана Чарниш став власником села Борки. На ранг полковника Чарниш одержав містечка Рашівку і Комишну та два села в Комишанській сотні. Невдовзі Скоропадський надав йому ще 8 сіл. У 1711 р. Чарниш дістав дозвіл на будівництво млина, у наступному році – отримав ще два села… Усього лише в рангових селах і містечках полковника Чарниша налічувалося 1831 селянський і міщанський двір. Окрім того, гетьманський родич активно займався скупівлею ґрунтів, угідь, лісів; зловживаючи своєю владою, він вдавався до насильств над козаками та посполитими.
   Окрім гетьмана та його найближчих родичів найбільшими землевласниками в Гетьманщині вважалися чернігівський полковник П. Полуботок (кількість дворів міщан і посполитих в його маєтностях сягала 3,2 тисячі), миргородський полковник Д. Апостол (у володіннях котрого налічувалося понад 9 тисяч селянських дворів; крім того, він володів хуторами й «двірцями», шинками, пасіками, перевозами, ґуральнями, рибними ставами, млинами, сукновальнями, руднями), сім'я Кочубеїв (удова Любов Кочубей, її сини – Федір і Василь).
   Поряд зі старими, заслуженими старшинами-державцями за гетьманування Скоропадського з'являються й нові великі землевласники, які, користуючись своїм перебуванням на урядах і захоплюючи села й хутори, ґрунти та угіддя, стають великими державцями й поповнюють землевласницьку еліту Гетьманщини. Таким, наприклад, став полковник Гнат Ґалаґан, який заслужив ласку царя своєю участю в оволодінні Січчю у травні 1709 р. У 1715 р. він стає прилуцьким полковником. Знаючи про прихильність царя до себе, а тому ігноруючи гетьманські універсали, Ґалаґан став «наживати» у своєму полку маєтності, захоплюючи сусідні землі й угіддя. Невдовзі йому вже належали три села, два хутори та п'ять млинів, слобода (всього 806 дворів). Користуючись зубожінням частини козаків, Ґалаґан відбирав у них підписки, згідно з якими вони за безцінь продавали свої ґрунти і при цьому зобов'язувалися полковнику «посполито, а не козачко служачи, всякіе повинносте отдавати». Ґалаґан насильно переводив козаків у своє «підданство», тобто в посполиті. З цього приводу сокиринські козаки неодноразово скаржилися на свого полковника, але безрезультатно.
   Ця середня старшина прибирала до своїх рук невеликими шматками не цікаві для «великих панів» «гайки, нивки, млинки» – так формувалося в Гетьманщині середнє старшинське землеволодіння.
   Зростання й зміцнення старшинської земельної власності йшло поряд з обмеженням прав селян на їхні земельні володіння. Селян зобов'язували виконувати повинності щодо старшин-землевласників, їм заборонялось переходити до стану козаків. Прояви будь-якого протесту каралися.
   За гетьманування Скоропадського – невдовзі після розгрому шведів під Полтавою, влітку 1709 р. – сталося небачене раніше явище – роздача маєтностей в Гетьманщині російським можновладцям. Першим, хто висловив бажання стати державцем в Україні, був О. Меншиков (у маєтностях якого на Стародубщині налічувалося у «підданстві» 6 тисяч селянських і козацьких дворів). Та одним Меншиковим діло не обійшлося. Попросили маєтностей у гетьмана й інші царські можновладці: канцлер Головкін, віце-канцлер Шафіров, фельдмаршал Шереметев, князь Долгоруков та ін.
   Окрім великих царських можновладців, Скоропадському доводилося запобігати ласки комендантів – командирів російських залог у великих містах.
   Набула також поширення практика надання (без відома гетьмана) маєтностей в Гетьманщині іноземцям, котрі перебували на російській службі.
   При І. Скоропадському було запроваджено правило, згідно з яким сини та онуки завдяки службам дідів і батьків мали право претендувати на заміщення вищих посад й наслідувати землі предків. У зв'язку з цим в універсалах з'являються характеристики, в яких поряд із описом служби батька міститься згадка про те, що у сина теж можна помітити здатність до служби, припускається можливість, що сини після батька та діда нестимуть ту саму службу й так само успішно, як і ті. Як правило, частину маєтків після смерті старшини – ті, що він мав як додаткову нагороду за визначну службу, – відбирали до скарбу. Але водночас частішали випадки, коли дітям-сиротам визначних старшинських родин гетьманський уряд робив певні поступки щодо спадщини, а то й підтверджував батьківські маєтки у повному складі за дітьми-сиротами.
   За гетьманування Скоропадського старшини-державці, захопивши великі земельні площі та угіддя, розгорнули жваву промислову, підприємницьку діяльність. Старшини клопотали перед гетьманом про видачу їм універсалів, якими надавався дозвіл на заснування млинів, рудень, селітряних майданів, поташних буд тощо. Чи не найбільш прибутковою галуззю було млинарство. Тому заведення млинів на греблях приваблювало й великих старшин – звичайно, користуючись своєю владою й становищем, вони обирали кращі місця на річках, широко користуючись працею посполитих і козацької «черні». Кожний старшина-державець вважав за необхідне поставити бодай кілька млинів.
   Старшина центральних і південних полків активно займалася селітроварінням, будуючи на своїх землях майдани. За часів Скоропадського власниками найбільшої кількості селітряних майданів були Кочубеї у Полтавському полку, Чарниш – у Гадяцькому.
   Великий зиск мала старшина від шинкування горілкою. Проте в цьому промислі вона зіткнулася з інтересами військового скарбу: здаючи в оренду свої шинки (переважно купцям-євреям), старшина приховувала свої й орендарів прибутки, що утруднювало збір грошей з горілчаного промислу. Скоропадський кілька разів розсилав універсали в полки, аби заборонити оренду шинків, на місця висилав команди сердюків… Та ці заходи гетьманського уряду не дали бажаних результатів.
   Отже, за період гетьманування Скоропадського продовжилася «боротьба за левадки, нивки, гайки, що становить ґрунт для збагачення лівобережної старшини. Кожний збирає по змозі кругленький маєток, обдираючи потроху то поодиноких козаків, то цілі сільські громади. Такий був несимпатичний початок лівобережного дворянства». Та попри це, саме зміцнення економічного становища козацької старшини сприяло політичній стабілізації в Гетьманщині, збереженню її традиційних державних інститутів. З цього приводу цілком слушно зауважував М. Слабченко: «Хай малоруська аристократія була злобна, низька, як її намагаються показати деякі малоруські вчені, починаючи з часів Куліша, але саме вона якраз прагнула створити з України певну подобу держави, а не хто інший».
   Послідовно дотримуючись політики лояльності до царизму, гетьман Скоропадський зумів продовжити й розширити курс на створення економічно міцного й впливового старшинського стану – носія ідеї української козацької державності – й тим самим забезпечив її подальше існування.
   Таким чином, саме завдяки активній діяльності гетьмана Івана Ілліча Скоропадського царизм у своїй політиці щодо Гетьманщини хоч і обмежив її суверенітет, але все ж не наважувався порушити основи її автономії, дотримуючись, бодай декларативно, договірно-правових основ у відносинах із гетьманом. Сам гетьман І. Скоропадський, завдяки своїй лояльності до царя та його можновладців, зумів завоювати їхню довіру, спираючись на старшин-державців, через що зміцнив свій авторитет і владу серед усього старшинського загалу та у Гетьманщині.

Останні дні

   З 1720 p. здоров'я гетьмана стало підупадати. На початку травня цього року в Гадячі відбувалася розширена нарада, в якій взяла участь вся генеральна старшина та полковники. Гетьман приїхав сюди з Глухова дуже хворий: «немощным от болезни подагричной». З Гадяча він також «повернулся весьма ослабелый и едва в Глухове по воле до первобытного здоровья пришел».
   Трохи одужавши, Іван Скоропадський від імені всієї України послав у грудні до північної столиці Росії генерального осавула В. Жураховського, полкових обозного прилуцького М. Огроновича й суддю гадяцького Г. Грабянку «с прошеніем о милости в нуждах малороссийских».
   У 1722 p. стан здоров'я гетьмана й далі викликав побоювання. Та все ж на початку року він зібрався до Москви, щоб остаточно вирішити питання про статус українців у складі Російської імперії. З січня 1722 p., зазначив у своєму «Діаріуші» М. Ханенко, «по отправленной в церкве Святой Анастасы Божественной литургіи и молебня о путешествіи, кушал ясневельможньїй обед в дому, а потом зараз отъехал совсем с Глухова, забераючи путь к Москве, до Кочеровки, маетности своей, куда прибыли уже позно».
   До столиці разом зі Скоропадським поїхали його дружина, генеральні писар С. Савич і обозний Я. Лизогуб, ніжинський полковник П. Толстой та інші особи.
   5 січня 1722 р. по обіді вони вже були в Севську, де їх ще перед в'їздом у місто зустрів місцевий уповноважений «секретар с прочими». Через кілька днів, поминувши багато населених пунктів, де влаштовувалися численні розкішні й багатолюдні обіди, великий кортеж на чолі з гетьманом досяг Волхова (10 січня 1722 p.). Звідти Іван Скоропадський написав листа Михайлу Скоропадському, який на той час перебував у Москві, з проханням, щоб родич заздалегідь подбав про гідний прийом. Рухаючись з Волхова через Бєльов, де володареві булави «кланялися» бурмістри та інші урядники, далі – через Калугу, гетьманський кортеж 18 січня 1722 р. під'їхав до Москви. Увечері І. Скоропадського особисто прийняв на своїй квартирі дійсний його царської величності таємних справ радник і кавалер П. А. Толстой. Наступного дня до гетьманського подружжя завітали кн. П. Курбатов і О. Меншиков, а гості, у свою чергу, зробили візит Г. Головкіну, з яким завели розмову про збір коштів на «обитель» Києво-Печерську, про потреби «малоросіян» тощо.
   Протягом кількох місяців перебування гетьмана в Росії він мав багато зустрічей, зокрема й важливих для України. Іван Ілліч з Анастасією Марківною побували в Кремлі, Царських палатах, спілкувалися з поважними й впливовими особами: сенаторами, міністрами, генералами, архієпископами та ін. Майже щодня відбувалися взаємні вияви «симпатій», подарунки, бенкети, маскаради. Тоді саме святкували підписання Ніштадського мирного договору між Росією й Швецією 1721 р. та проголошення Петра І імператором, і фантазіям правителів у відзначенні цих подій не було меж. У «Чернігівському літопису» про «болшое того ж мира торжество» говориться так: «Выставлен был ферверк з различными огнями, привеликим коштом; там же в Москве, в машкараде гуляючи, через увесь мясоед и чрез сырную неделю ездили короблями и иншими суднами по улицам, медведями, собаками и свинями, з немалим зрящого народа удивлением». У царському палаці в Преображенську цариця Катерина Олексіївна власноручно «в знаменіе своей милости, конферовала (подарувала) ясневельможной пане гетмановой портрет своей особы».
   У червні 1722 р. фізичний стан Івана Ілліча значно погіршився. Через хворобу, «що раз горше ширачоюся», він 29 числа навіть не зміг бути присутнім на молебні за свого сюзерена в церкві Св. Миколая. До Глухова гетьман повернувся вкрай розбитий, знекровлений і невдоволений тим, що, зрештою, так і не спромігся відстояти перед Петром І права для Гетьманщини.
   За свідченням Я. Марковича, це сталося в липні. Проте, як пише М. Ханенко, вже 1 липня 1722 р. «его милость, пан Полуботок, полковник чернеговскій, который без бытности ясневелъможного в Малой Россіи, з полеценья его рейментарского (за згоди гетьманської) всякими ведал и управовал порядками, з донесеніем о том своем правительстве прибыл до Глухова и ясневелъможному болезненному кланялся».
   А тим часом у країні вже «гуляли» чутки, що через слабке здоров'я керманич вирішив передати булаву до рук зятя – П. Толстого. Зокрема, таке казав у Стародубі перед гуртом людей козак Л. Тарасевич.
   Іван Скоропадський готувався до смерті. 2 липня 1722 р. він особисто підписав, «хоча й уже слаб велми был», заповіт – «тастамент» на маєтки, гроші й інші добра. Цей документ у присутності гетьмана засвідчили своїми підписами П. Полуботок, С. Савич, В. Жураховський, А. Маркович та деякі інші старшини. Більшість із нажитого Іван Ілліч заповів улюбленій дружині Анастасії, однак не забув і про інших родичів. На меншу дочку Уляну записав 4 тис. крб., старшій – Ірині, братам Василю й Павлу, «малжонке» пані Євдокїї Чарниш виділив по 3 тис. крб. Згадав він і про дітей своїх братів. Покінчивши із заповітом, спромігся підписати ще один лист: «Іван Скоропадскій Гетман». Наступного дня, З липня 1722 р., о 6-й годині пополудні його не стало.
   4 липня «при жалобных музики войсковой играх» тіло небіжчика занесли до церкви Св. Миколая і відправили літургію, під час якої вдова «омлела, для великого жалю и плачу». Наступного дня з великим почтом І. Скоропадського поховали на території заснованого ним Гамаліївського монастиря. Тоді «в ноче, превеликій дождь, град, и з жестокими блискавицями громи были, якою бурею много на тракте от Гамалеевки до Глухова хлебе поле повредило».
   6 липня 1722 р. Генеральна військова канцелярія повідомила київського війта, магістрати й поспільство про смерть керманича Гетьманщини. Провідні старшини – С. Савич, П. Полуботок, І. Чарниш, А. Маркович – звернулися з листом на ім'я імператора, щоб той дозволив «своим милостивим указом по давних правах и порядках и статях наших украинских, водними голосами нового… избрати гетмана… дабы в нынешнее между гетманством время порядки и дела всякие Малороссійской отчизни нашой своим обыкновением, а не переменним образом были отправовани без жадной помешки…».
   Однак імператор відповів категоричною відмовою.

Гетьманщина після І. Скоропадського

   21 липня 1722 р. до Глухова прибув резидент Степан Вельямінов із наказом негайно взятися до організації роботи Малоросійської колегії. Починалася нова доба в історії України – доба неухильного обмеження її державних владних прерогатив, реалізації курсу російського царизму на повну ліквідацію української державності.
   Указ про створення Малоросійської колегії було видано ще за життя гетьмана І. Скоропадського: 27 квітня 1722 р. Створення Малоросійської колегії цар мотивував недоліками внутрішнього управління, судочинства й фіскальної системи Гетьманщини, через що, мовляв, «многие жалобы до нас доходят».
   На ділі реформування управління Гетьманщиною, політика обмеження її автономії були в першу чергу викликані гострою потребою в грошах в умовах війни, яка спричинила до великих витрат. Як слушно твердить історик В. Горобець, саме складне фінансове становище імперії спонукало уряд Петра І до пошуку нових джерел наповнення державної казни, передовсім через удосконалення форм оподаткування та централізації фінансового управління. У цьому зв'язку ставала нагальною потреба у залученні до загальноросійської казни фінансів Гетьманщини. Про це саме говорить і В. Руднев: цареві Петру для проведення реформ у Російській державі та на утримання війська потрібні були гроші: «Мазепинська справа була за добрий привід підвести Україну під загальномосковські порядки, касуючи місцеві установи. Посилався цар на скарги людності на обтяжливість різних зборів та на «безладдя» у фінансах: зібраних грошей повинно б бути чимало, твердить цар, а між тим невідомо, скільки зібрано, скільки і на що витрачено та скільки залишилося». Значною мірою саме цій меті й слугував намір царя Петра заснувати Малоросійську колегію, яка мала одержати право на збирання податків, а отже, й право розпоряджатися коштами і збіжжям, щоправда, «с совету гетманского».
   29 квітня 1722 p. було оголошено царський указ – «малороссийскому народу во известие», в якому сповіщалося, що Петро І, імператор і самодержець всеросійський, «жалуя подданных своих, малороссийский народ, указал при гетмане, господине Скоропадском, в Глухове, для управления судов и прочего, что в просительных пунктах гетмана Хмельницкого и в решительных на оное писано, вместо одной воевоцкой персоны, для лучшей верности и управления, быть Коллегии, в которой быть брегадиру, господину Вельяминову, с шестью человеками, с штап-офицерами, да при той же коллегии бить прокурорам погодно, с переменою из гвардии капитаном или капитаном-порутчиком, и оная учинена не для чего иного, токмо для того, дабы малороссийский народ ни от кого, как неправедними судами, так и от старшины налогами, утесняем не был». Того ж дня вийшов «іменний» указ сенату: «Малороссии быть в ведении Сенатском».
   Отже, Гетьманщина відтепер виходила з підпорядкування Колеги іноземних справ та підпорядковувалася Сенату, що означало зниження автономного статусу Гетьманщини, прирівнення її до звичайної провінції імперії.
   Малоросійська колегія була суто імперським державним органом, діяльність якого мала ґрунтуватися на імперському законодавстві, а утримання її штату та забезпечення її функціонування покладалось на податні стани Гетьманщини.
   До складу Малоросійської колегії увійшли: президент, віце-президент, 4—5 радників, 4 асесори. До її штату також входили: секретарі, нотаріус, перекладач, актуаріус, копіїсти, регістратори, канцеляристи – усього 39 чоловік. При колегії був фіскал, згодом – прокурор, який здійснював контроль і нагляд за її діяльністю та підпорядковувався генерал-прокурору. Члени колегії мали засідати щоденно.
   Малоросійській колегії надавалися всі функції місцевого управління: адміністрація, судочинство та збір і розпорядження податками, нагляд за старшиною, організація розквартирування російських військ у Гетьманщині, контроль за діяльністю гетьмана та Генеральної військової канцелярії.
   Згідно з царським указом, листами, які були розіслані в усі українські полки, Малоросійська колегія впроваджувалася буцімто для того, щоб захистити український народ від утисків старшини. У листах також зазначалося, що всі, хто невдоволений нині або в минулому судами ратушними, сотенними, полковими і генеральним, можуть оскаржити рішення тих судів у колегії.
   Такий провокаційний заклик не визнавати місцевого суддівства спричинив до того, що в краї вибухнула ледве не громадянська війна. «…Ніхто не слухає нікого, не можна ніякої справедливості вчинити», – пише із села Синіл якийсь Милашевський.
   Незадовго до своєї смерті скутий хворобою гетьман І. Скоропадський призначив до виборів нового гетьмана наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка. Сенат затвердив це рішення, цар Петро І також. Одначе згоди на обрання нового гетьмана «вольними голосами» цар не давав, усіляко зволікаючи. Тому наказний гетьман Павло Полуботок розпочинає активно відстоювати права Гетьманщини, протестуючи проти свавілля Малоросійської колегії.
   Зокрема Петрові І було надіслано статті, укладені при обранні Скоропадського на гетьманство, які ствердив своєю резолюцією сам цар Петро: «Воєводам по давнему обычаю на Украйна пребывающим, указом его царского пресветлого величества подтверждено будет, дабы до малороссийского народа людей без указу отнюдь не интересовались и прав их и вольностей не нарушали, и в судах и в расправах их не вступались…». І ще: «Права и вольности и порядки войсковые… прежним гетьманом в статьях изображенные и особливо на которых наступал гетман Богдан Хмельницкий… нерушимо содержать…».
   Тепер ті права й вольності були потоптані, у Гетьманщині становлять постоєм додатково вісім драгунських полків (два в столиці) і Маклембурзький корпус, полковників по українських полках уже не обирають, а настановляють росіян (Толстой у Ніжині, Кокошкін у Стародубі, Богданов у Чернігові, Яковлев у Переяславі). Цар віддає повеління взагалі скасувати виборність і перемінити всіх полковників на російських. Полуботок шле до царя депутацію за депутацією (під Дербент, у Москву, Петербург) з листами, підписаними генеральною, полковою і сотенного старшиною (депутації Семена Рубця, Василя Биковського, Петра Корецького, Якова Карпеки, Андрія Борзаковського, Василя Кочубея, Степана Гамалії, Петра Войцеховича, Григорія Грабянки, Івана Холодовича, Івана Доброницького та ін., до цих депутацій входили знатні військові товариші, сотники, канцеляристи).
   З Вельяміновим Полуботок не спрацювався з перших днів приїзду того в Україну. Він запротестував уже проти розгляду колегією першої скарги селян села Витемлі, адже справу не розглядав ні полковий, ні Генеральний суд. Полуботок розіслав свій універсал, в якому наказував: «Якщо хто-небудь має на кого приносити апеляцію або яке інше прохання, то кожного разу такий повинен звертатися до полковника і від нього вимагати рішення». У свою чергу Вельямінов доносить у Сенат: «крестьяне императорскую милость (коллегию) с радостью приемлют. Из них многие приходят и подают на старшину и прочих знатних людей в своих обидах челобитние, по которым в Малороссийской коллегии действия производить начинаются». Вельямінов намагається заборонити Полуботкові надсилати універсали, і коли Полуботок з гідністю заперечує, нагадує, що він – наказний гетьман, Вельямінов кричить: «Я бригадир и президент, а ти что такое предо мною? Ничто. Вот согну я вас так, что и другие треснут. Государь указал переменить ваши давнини и поступать по-новому».
   Всю тодішню ситуацію чи не найточніше охарактеризував український історик і археограф початку XVIII ст. Бантиш-Каменський: «…власти гетманской противуставлена власть Коллегии малороссийской, которой президент превосходил в полномочиях Главу народа. Он не мог быть полезным соотечеству, мог быть полезным только самому себе». Полуботок справді чинив усе на лихо собі й знав це. Він знову й знову нагадував царю статті Богдана Хмельницького та Олексія Михайловича, підтверджені іншими царями і самим Петром І, за якими ніякі російські чиновники не мали права втручатися в справи українських судів. Одначе це тільки дужче розлютувало Петра, який вирішує справу понищення українського самоврядування довести до кінця. Малоросійська колегія, яка давно вже вела нагляд за наказним гетьманом, шле на нього донос за доносом, далі Вельямінов їде до Петербурга, де й домовляється з царем про здійснення підступного задуму. Частина українських полків на той час була в Ладозькому та Терському походах, решту, підпорядкувавши Михайлу Голіцину, виводять з України «в поле», буцімто в похід проти татар. Полуботка, а також генерального суддю Івана Чарниша, генерального писаря Семена Савича покликано до Петербурга: «…что же полковник Полуботок и старшина, не взирая на данные им наши указы, послали некоторые указы без совету с президентом коллегии, того ради велено для ответу быть сюда полковнику Полуботку и из старшин Савичу и Чарнышу».
   Вони приїхали до Петербурга 3 серпня 1723 р. Полуботок подає царю ще одну «чолобитну», де знову просить відкликати Малоросійську колегію, замінивши її Генеральним судом з семи осіб, вернути одібрані «права і вольності козацькі грамотою царя Олексія Михайловича за гетьмана Богдана Хмельницького стверджені і від самого Його Імператорської Величності при поставленні на гетьманство Скоропадського конфірмовані».
   Петро І петиції приймає, але водночас споряджає в Україну свою довірену особу – майора Рум'янцева – для збору «компромату» проти Полуботка. Поміж інших розпоряджень Петро віддає й таке: добути свідчення про листування Полуботка із запорожцями; «денег можете за то употребить до 5000 рублей (шалена сума, хороший кінь коштував 5– 6 крб.) из взятих старшинских, и, чаю, за сию сумму сие получить можна».
   Сучасники тих подій свідчать, що безпосереднім приводом до того послужило вручення Петрові І через канцеляриста Івана Романовича «Коломацьких чолобитних», прийнятих українськими старшинами на річці Коломак, з тими ж таки проханнями виборності гетьмана та збереження самоврядування в Україні. Цар прочитав чолобитну в кабачку «Чотири фрегати» й заявив, що в цих супліках «неосновательные и противные прошения», почав тупотіти ногами й наказав зривати з українців шаблі.
   Напередодні Таємна канцелярія розпочала слідство над Полуботком, Чарнишом і Савичем. Спочатку воно велося в основному щодо адміністрації: кому й за віщо надані маєтності, куди витрачені ті чи ті гроші, чому призначено на ту чи ту посаду такого от старшину, а коли Рум'янцев припровадив зібраний «компромат», Полуботкові було оголошено звинувачення в державній зраді. Полуботка, Чарниша, Савича, а також ще багатьох старшин – наказних полковників, військових товаришів, бунчукових товаришів, канцеляристів – було заарештовано у Гетьманщині. Серед них миргородського полковника Данила Апостола, генерального бунчужного Жураковського та інших старшин. Розпочалися допити, катування. Основними звинуваченнями були зносини Полуботка з мазепинцем Пилипом Орликом, а також відправлення в Україну «промеморії» – інструкції-поради, як поводитися всім тим, кого допитуватиме Рум'янцев (про таємну місію Рум'янцева українцям вдалося довідатися від когось із членів Сенату). Було знайдено копію «промеморії», а також приведено на очну ставку з Полуботком Лаговича, його довіреної особи, котрий і возив її. Донос про зносини Полуботка з Орликом підтвердження не знайшов. Узагалі доказів про «зраду» Павла Полуботка не було ніяких, був тільки «компромат», привезений Рум'янцевим, – побутові скарги старшин і козаків, свідчення про ворожіння якоїсь вдови, яка пророкувала Полуботкові гетьманство, тощо. Як справедливо пише М. Костомаров: «Полуботок був однією з жертв, принесених для державних цілей…»
   Про те, як імператор вів особисто слідство, маємо свідчення з інших численних тогочасних справ. Петро І власноручно бив Савича тільки за те, що не зрозумів його відповіді українською мовою. Катуваннями, яким піддавали людей у Таємній канцелярії, як зазначає Лазаревський, славився, мабуть, ще тільки Рим. Людям робили на тілі надрізи, закладали туди сірку й підпалювали її, прикладали до тіла розпечене залізо, виламували руки… Полуботок тримався мужньо. Свідченням Полуботкової мужності є переказувана згодом з покоління у покоління легенда про його промову, виголошену перед царем. Її навів автор «Історії Русів».
   Деякі історики заперечують її, мовляв, цар не став би її слухати, а сам Полуботок забоявся б кинути нестримному в гніві самодержцеві такі слова в обличчя.
   Отже, ось ті слова: «Бачу, царю, і розумію, з якої криниці почерпнув ти злість тую, яка має бути чужою серцю твоєму, вона негідна помазаника Божого. Справедливість і лагідність, суд і милість суть єдині набутки всіх монархів світу цього, й закони, які кермують усім людством та оберігають його од лих, є дзеркалом царям та володарям на їх посадах і в їхній поведінці, владарі мусять бути найпершими їхніми шанувальниками і охоронцями. Звідки ж воно взялося, що ти, царю, поставивши себе понад законом, мучиш нас своїм єдиновластієм і завдаєш нас у вічне ув'язнення, привласнивши в казну власні маєтності наші. Провина, яку на нас складають, полягає у виконанні наших священних обов'язків, які в усіх народів поважані щонайвище, вона рішуче не злочинна й не осудна. Ми просили і просимо від імені народу свого пощади вітчизні нашій, неправедно гнаній і безжально руйнованій, просимо поновлення прав наших і привілеїв, урочистими договорами підтверджених, які й ти, царю, декілька разів підтверджував. Народ наш, будучи одноплемінним і єдиновірним з твоїм народом, змогутнив його і возвеличив царство твоє добровільним єднанням у такий час, коли в ньому ще все младенчествувало й виходило з хаосу смутних часів, з мізерності. Вже одне те мало б не дозволити понищити набутки наші, що ми з народом своїм не припиняли понад усе, потужно допомагали вам у всіх військових труднощах і здобутках, не кажучи вже про Смоленщину та Польщу, сама шведська війна доводить безприкладне старання наше в допомозі тобі і Росії, адже всім відомо, що ми самі цілу половину армії шведської вигубили на землі своїй і в житлах наших, не піддавшись при тому ні на які лестощі та спокуси, а надали тобі можливість пересилити дивовижну мужність і відчайдушність шведів і ще за все це були спаплюжені й, замість дяки, кинуті в неключиме рабство, платимо ганебну непомірну данину, приневолені рити лінії та канали й осушувати непрохідні болота, угноюючи землі тілами тих, хто впав від непомірного тягару, голоду й кліматів. Усі онії біди й скорботи наші усугублені нав'язаним нині нам управлінням. Чиновники, які володарюють над нами, не знають прав і звичаїв наших і майже безграмотні, знають лише те, що вони владні робити з нами все, що хочуть, і не владні хіба що над душами нашими. І падають на нас з усіх боків кривди та напасті, й до кого маємо заволати, до кого звернутися, як не до тебе, августійшого монарха. Адже ти наш покровитель і споручитель за благополуччя наше. Одначе злоба й мстивість твого улюбленця, нашого непримиренного ворога, збила тебе з шляху істинного і мерзять царствування твоє.
   Запроваджувати народи в рабство й володіти рабами та невільниками – сутність азіатичних тиранів, а не християнського монарха, котрий має вславлятися і бути насправді верховним батьком народів.
   Я знаю, що нас чекають кайдани і похмурі темниці, де нас заморять голодом і замучать за звичаями московськими, але доки живий, кажу тобі істину, о царю! Складеш ти обов'язково звіт цареві всіх царів, всемогутньому Богові за погибель нашу і всього народу».
   Павло Полуботок скінчив своє життя наприкінці 1724 p., не вийшовши вже з Петропавловських підземель. Він був закатований за те, що хотів відстояти останні вольності Гетьманщини.

Література

   Володарі гетьманської булави: Історичні портрети. – К.: Варта, 1995. – 560 с.
   Гетьмани України: Історичні портрети: 36.: / Упоряд. журн. «Україна». – К., 1991. – 216 с.
   Горобець В. Політичний устрій українських земель другої половини XVII—XVIII століть: Гетьманщина, Запорожжя, Слобожанщина, Правобережна Україна (спроба структурно-функціонального аналізу) / НАН України; Інститут історії України. – К., 2000. – 96 с.
   Гуржий А., Чухлиб Т. 100 великих личностей и событий казацкой Украины. – К.: Арий, 2009. – 464 с.
   Гуржій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1999. – 304 с.
   Гуржій О. Гетьман Іван Скоропадський / НАН України; Інститут історії України. – К., 1998. – 207 с.
   Гуржій О. Іван Скоропадський. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2004. – 312 с.
   Історія України в особах: IX—XVIII ст. / В. Замлинський та ін. – К.: Україна, 1993. – 396 с.
   Історія України в особах: Козаччина. – К., 2000.
   Мельник Л., Панашенко В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII—XVIII ст.). – К., 1995. – 212 с.
   Мельник Л. Г. Правління гетьманського уряду (1733—1735 pp.) // Український історичний журнал. – К.: Наук, думка, 2001. – № 5. – С 81—91.
   Мельник Л. Г. Гетьманщина першої чверті XVIII століття: Навч. посібник / Київський національний ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 1997. – 232 с.
   Мельник Л. Г. Політична історія Гетьманщини XVIII ст. у документах і матеріалах: Навч. посібник / Інститут змісту і методів навчання; Київський національний ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 1997. – 139 с.
   Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк – Київ – Львів – Париж – Торонто, 2001. – 464 с.
   Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. – К.: Видавничий дім «KM Академія», 2004. – 602 с.
   Папакін Г. Архів Скоропадських: фамільні архіви української еліти другої половини XVII—XX ст. та архівна спадщина роду Скоропадських. – К., 2004. – 420 с.
   Полководці Війська Запорозького: Історичні портрети. – К.: Видавничий дім «KM Академія», 1998. – Кн. 1. – 400 с.
   Реєнт О., Коляда І. Усі гетьмани України. Історичне досьє. – Харків: Фоліо, 2007. – 415 с.
   Русина О., Горобець В., Чухліб Т. Незнайома Кліо. Українська історія в таємницях і курйозах XV—XVIII ст. – К.: Наук, думка, 2002.– 310 с.
   Хоткевич Г. Альбом історичних портретів. – Львів, Б. р. – (Серія 1). Вип. 1: Богдан Хмельницький. Мазепа. Іван Скоропадський. Князь Федір Ольгердович. – Львів, Б. р.

І. А. Коляда, Олександр Гуржий, Вадим Милько Іван Скоропадський