&nbsp;-------<br>|&nbsp;bookZ.ru collection<br>|-------<br>|&nbsp;&nbsp;Мирослав&nbsp;Ярославович&nbsp;Лазарук<br>|<br>|&nbsp;&nbsp;Микола Вінграновський<br>&nbsp;-------<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мирослав Лазарук<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Микола Вінграновський<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Степовий Сварог<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Есе про незабутні мандри Україною з Миколою Вінграновським<br></h3><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Замість прологу<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Похапцем, як завше, збираюся до Києва, вже іншого міста, ніж те, що було ще півроку тому. Столиця нарешті стала столицею, Україна – Україною, а народ – народом! Та гадкую більше не про це. Бо ще не бачив їх відроджено-оновленими, одухотвореними, думки хаотично блукають до болю знайомою вулицею Олеся Гончара, де приблизно по її середині, між площею Перемоги (колишній Євбаз) та вулицею Ярославів Вал стоїть письменницький будинок під номером 52. Там останні майже 15 років я бував навіть по декілька разів під час кожного приїзду до цього дивовижного міста. Чіпкі бджоли-гадки наполегливо обсмоктують деталі мого нинішнього приходу туди. Відчуваю, як незграбно вовтужуся побіля важких металевих дверей у під'їзді (за багато років так і не навчився самотужки відчиняти оті кляті замки, через що завжди ніяковію перед вахтеркою, яка невдоволено перепитує: «Вам до кого?») А далі – просторий вантажний ліфт, п'ятий поверх. Із хвилюванням натискаю кнопку-клавішу, за дверима лунає приємна мелодія. Відтак почується суворий голос: «Хто там суне?» Ще якась мить – і двері відчинить… Микола Вінграновський і вже лагідно промовить: «Проходьте, будь ласка». Господар затишної квартири загіпнотизує-заворожить такою лагідною посмішкою на все його велике округлене обличчя, на всю хату і Київ, і Україну, а може, й на всенький світ, що наскрізь просвітліє в моєму серці; простягне теплу розпростерту, мов черепашка, долоню, заговорить гортанно-лагідно, як дикий голуб, і збуджено…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На цій думці я холодію, завмираю, никну. Та нема ж уже Миколи Степановича, нема, нема, нема… Як безглуздо й недоречно звучать ці слова, ніби не рідною мовою, давно охолодою, якої ніколи не знав і не чув. Нем-ма-а… Як важко нашій свідомості змиритися з цим тупим і важким, мов камінь, словом. Тоді починаєш розуміти та й сам себе переконувати: ні, він є, просто ти і всі інші не можуть до нього добратися. Так буває, навіть дуже часто, якась невидима стіна виросла між нами і заважає нам побачити один одного, бодай привітатися, перекинутися такими дорогими нині словами, які ще вчора були найбуденнішими, найзвичнішими, а тепер прозвучали б як найвище освідчення в почуттях, що, до речі, ніколи і ні за яких обставин не зникають. Ми приречені прожити з ними до кінця днів своїх. І тільки тому, що вони – справжні, істинні, правдиві, непідробні й затверділі, мов кремінь. Їх гартує Час, щоби не зруйнував той же час, тільки зі щонайменшої літери.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Опісляпомаранчево-революційний Київ зустріне мене багатоденною запізнілою сніговицею, котра під обід перетворюватиметься на сіро-буру кашку, місити яку не приноситиме ніякого задоволення. Бо навіть у самому центрі вже на весь світ знаної і знаменитої столиці існують посольські закутки, де ніхто й не здогадується, що сніг падає з неба для того, щоби його прибирати, ну хоча б дерев'яною лопатою чи віником. Самотужки добиратися до Байкового кладовища, де бував не так уже й часто, не наважився. Зателефонував до Олександри Іванівни, дружини Миколи Вінграновського, й вона повідомила, що саме сьогодні збираються на могилу Миколи Степановича. Іван Павлович, шофер сина Андрія та наш найщиріший приятель і поводир усіх бувалиць, має заїхати до неї машиною, і я зможу приєднатися до їхнього товариства. Треба тільки зателефонувати. По обіді сніжниця ще більше заступила цупкою білою фіранкою всі закутки Києва, залазила за комір і за пазуху, витанцьовувала так, ніби робить це востаннє. Перед нею довелося відступити. Проте не надовго. Перенесли поїздку на наступний день. Мабуть, такі речі не можна ніколи відкладати на завтра. Бо назавтра вже мене підвів приятель, я трохи припізнився із телефонним дзвінком до Олександри Іванівни. І вони поїхали на цвинтар без мене. Що це? Примха долі, котра не забажала, щоб я побував там, біля дорогої мені людини, оберігаючи від реального усвідомлення того, що його вже немає з нами, чи просто випадковість, збіг обставин, перед якими теж найчастіше буваємо безсилими, забуваючи при цьому класичне, що «в кожному випадковому – елемент закономірного»?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та як би там не було, поїздка до столиці видалася немарною – встиг із кількома близькими друзями Вінграновського погомоніти про майбутню книгу. До цієї ідеї вони поставилися однозначно позитивно. Зокрема, Іван Дзюба та Леонід Талалай зауважили, що Микола Степанович був би радий їй, бо в його долі та творчості природа посідала значуще, якщо не визначальне, місце, він любив її, найживішу зі всіх живих істот, кожної вільної хвилини прагнув поспілкуватися з нею, умів спостерігати і влучно вихоплювати те, чого не бачив ніхто. Леонід згадував, як письменник охоче відвідував його острів на Дніпрі. Ще позаминулої осені знімали там документальну стрічку, якої він так і не діждався… Та фільм нарешті вийшов на екрани, і звідти промовляє притишено-велично Вінграновський, ніби знає: більше з нами не говоритиме, не балакатиме з Дніпром і Києвом, з Україною, не відатиме, що пережили ми всього за кілька місяців після його передчасної кончини 2004 року. А ще позаминулорічна калина досі червоніє в очікуванні, либонь, його з'яви, навіть птахи не виклювали, начебто знали: її торкався своїм м'яким поглядом Вінграновський, тож нехай червоніє собі на здоров'я, сказав би Микола Степанович, нагадує нам про його останні навідини сюди, де так привільно й затишно…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Переконаний, багато хто має що сказати про цю прекрасної душі й немеркнучого таланту Людину. Буде багато спогадів і книг. Недарма ж до тритомника творів М. Вінграновського, що теж вийшов уже після його смерті в Тернополі, хотіли навіть дозбирувати четверту книгу спогадів. Та Олександра Іванівна слушно сказала: чи варто поспішати, немає ж і року, як ми його похоронили. Зрештою, такі речі ніколи не бувають у надміру. Тому й прагну вплести і свою скромну нитку в це величне яскраве полотно, що постане згодом. Якби хтось і відмовляв мене від цієї ідеї, я подякував би за пораду, але стояв би на своєму, бо відчув: не зможу ніколи відмовитися від того, про що мріяв завжди ще при житті великого Поета, тактовно натякаючи про свої наміри йому самому, а він делікатно вдавав, буцімто не розуміє моїх бажань. Однак увесь подальший хід наших найтепліших зустрічей засвідчував: він не перечитиме нікому, хто забажає сказати про нього щире і правдиве слово. Сам прожив цим Словом, у цьому Слові розкошував і страждав, заради ж Слова і віку звікував.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Водночас хочу застерегти всіх, хто шукатиме в ній літературознавчих або ж якихось інших розвідок, бо не ставив перед собою такої мети, нехай цим займуться фахівці. Мовитиму про його творчість із позицій наших мандрівок, торкатимуся тільки того, про що говорили з ним, чим жили гуртом, подорожуючи Україною.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Знайомство. Чернігівщина. Седнів<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ніколи нічого мені так не хотілося, як поїхати на Чернігівщину наприкінці травня 1992 рокуна Шевченківські свята. Досі не можу збагнути чому. Раніше ніколи не бував на таких поважних літературно-мистецьких фестинах. Та й як міг бувати, якщо до письменницької спілки мене прийняли тільки в 1989 році. І то лише завдяки тому, що потрапив на останню Всесоюзну нараду молодих літераторів у Москві. На той час я видав лише одну поетичну збірку «Коломия» у видавництві «Молодь», на вихід якої чекав майже 10 років. Та в совєтській столиці тоді на це не зважали, і коли я передчасно повернувся звідти через поважні сімейні обставини, мене наздогнало повідомлення: я прийнятий до спілки разом із двома іншими українцями (всього на нараді було рекомендовано до вступу 19 осіб). Постарався, либонь, секретар всесоюзної спілки, відомий знавець творчості мого найбільш улюбленого російського поета Сергія Єсєніна Сергій Прокушев, котрий близько до серця прийняв мої поезії, які читав мовою оригіналу, і йому це дуже подобалося, бо нагадувало «украінскіє пєсні», які й перекладати необов'язково, адже ти просто слухаєш і насолоджуєшся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кілька лагідних травневих днів на Чернігівщині, в Седніві, Батурині, інших історичних місцинах навряд чи стали б для мене такими пам'ятними й дорогими, якби не товариство, до якого потрапив і з яким спілкувався. Бо приїхали на свято і Микола Вінграновський, і Ліна Костенко, і Петро Осадчук, і десятки інших відомих літераторів з України та далеко з-поза її меж. Пригадую, навіть потрапив на одну з вечірок, де і згадані метри, і просто молоді ще тоді поети читали вірші, спілкувалися, співали… Вразили і седнівські краєвиди, історичні пам'ятки, де ледь не з шевченківських часів змальовували їх художники, де досі можна знайти затишок під розлогою, могутньою Тарасовою липою, якою захоплювався травневим досвітком, коли сонце ледь-ледь рум'янилося між її старезним гіллям. З відстані часу ця подія бачиться мені дуже знаменною, бо читати тоді вірші у присутності двох класиків – Вінграновського і Костенко – аж перехоплювало дух. Читали й вони, піднесено і збуджено, як не читали у велелюдних аудиторіях. Декламували ж для своїх, тому й хвилювалися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А коли поверталися з Чернігова до Києва автобусом (зі столиці пливли човном Десною, насолоджуючись невимовною красою), у нас із прекрасним київським поетом Ігорем Римаруком, моїм ще студентським другом, залишилося на денці «ліків». «Ну, не викидати ж», – розгублено мовлю приятелеві. А він, не роздумуючи, весело каже: «Запропонуй оно Миколі Степановичу». – «Ігорю, ти хоч думаєш, що балакаєш? Та ж він мене…» – «Іди, йди», – підбадьорив мене Римарук, ніби благословив на подвиг і легенько підштовхнув уперед, ніби в безодню.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А Вінграновський гордовито сидів на передньому кріслі, сам-один, якось затято-незворушно дивився на дорогу. Здавалося, в цей момент для нього нічого більше не існувало, крім утрамбованої колесами асфальтової стрічки. Постава його була величава, недоступна, скидався мені він тоді на президента великої країни. І як оце я мав до нього під ступитися, та ще й з напівпорожньою пляшкою? Видно, Римарук покепкував з мене. Ігор – інколи мастак на такі витівки, ми з ним надто давні приятелі, щоби він не міг собі дозволити це зробити. Але відступати було пізно, вирушив у найризикованішу мандрівку, що мала тривати якусь мить, а живе в моїй свідомості досі. Пам'ятаю, згадав тоді: досі лише раз чи двічі бачив Миколу Степановича на регіональній нараді молодих письменників в Ужгороді, куди мене шалено не хотіло відпускати місцеве літначальство, мотивуючи тим, що Київ не затвердив моєї кандидатури. Та оскільки зібрання відбувалося в Ужгороді, хтось порадив мені таки поїхати, щоби з'ясувати, хто це там, у столиці, був проти мене. Ситуація розвиднилася миттєво. Виявляється, то не столиця, а провінція була проти мене, відправивши замість мене іншого літератора, «творчий шлях» якого тією ж нарадою, здається, й завершився. А Вінграновський неждано і стрімко, як потяг у тунелі, зайшов на одне із засідань, де ми читали млявенькі, перепуджені «вершики», послухав із двадцять-тридцять хвилин, розчаровано похитав головою і пішов з тієї наради назавжди…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я ледве доніс важкі, мов олов'яні, ноги до переднього сидіння, де височів, як Бог, Микола Степанович, лизнув шорстким язиком зашиті дратвою губи, та заговорити не зміг.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– О, Мирославе, сідайте, прошу вас. А що у вас там під пахвою?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та як вам сказати, Миколо Степановичу, незручно ж якось…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та чого ж незручно. Кажіть уже, як є! – твердо і навіть занадто лунко промовив він, аж здалося, що ці слова почув увесь автобус, а мені стало ще мулькіше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– «Ліків» у нас із Римаруком трохи з ночі залишилося, то якби ви… то, то, то, будь ласка… – «затотокав», мов шевським клевчиком.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Мирославе, це вєліколєпно. – Він вимовив слово це саме так. Бо воно, як з'ясується згодом, було одним із його улюблених. До привілейованих слів Вінграновський мав особливий смак і ставлення. – Але ж якби до ваших «ліків», як ви сказали, та ще чогось смачненького закусити, оце було б іще вєліколєпніше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не довго думаючи, зриваюся на вже геть легкі, мов качині пір'їни, ноги і ледь не на весь автобус баском прохаю, хто на що багатий… Через хвилю перед нами виростають і пиріжечки, й канапки, й тістечка. Хтось не пошкодував навіть сала й риби копченої. «Ну, до Києва нам цього вистачить, а там ще чогось настараємо», – розтепліло і дружелюбно промовляє Микола Степанович, ніби ми знайомі з ним кілька років. Його обличчя геть розвидняється, і мені здається, що це треба бути останнім вар'ятом, аби боятися підійти до такої людини. Досі мені не таланило так легко і просто сходитися зі знаменитостями та ще й чаркуватися прямо в автобусі на передньому сидінні. Навіть не чув, що там нашіптував той, хто сидів позаду нас, не бачив і здивоване обличчя Римарука (він таки не сподівався на наше швидке порозуміння), бо якось усе зблякло, втратило життєву принадність, відколи почув оте «вєліколєпно». Як глибоко може западати в душу цей голос, як уміє він перевертати в тобі усе вверх дном. Зникла не така вже й довга дорога з Чернігова до Києва. Я нічого не бачив за вікном, здається, моросив майже літній дощик, вабив чистотою і свіжістю, але з очей мого сусіда вихоплювалося таке зірке сяйво, яке заливало все навкруги. Він статечно розповідав, як часто їздить цією ж дорогою на Довженкову Десну, які там луги і луки, яке роздолля панує там, як шелестить хвилею шовкова ріка. Я легко все це уявляв і відчував, бо ж народився й виріс на ріці, трохи іншій, ніж Десна, – на Пруті, гірському, рвучкому, швидкоплинному. Та оскільки до Чернігова ми пливли теплоходом Десною, то й тут відчувалася співзвучність слова й реальної картини. Бо водночас у ньому жили і письменник, і кінорежисер.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Микола Степанович був блискучим оповідачем, усе миттєво оживало порівняннями, метафорою в його слові, западало так глибоко в душу, що потім ще довго відлунювало й ментрожило душу й уяву. Незчулися, як дісталися до Києва. Столиця одразу притлумила всі враження від чарівного мальовничого Седніва, де посеред луків на півсвіту височіє могутній дуб Тараса Шевченка, безпритульного Батурина, куди напросився поїхати на виступи замість когось зі столичних літераторів, і був вражений як історією цієї столиці гетьмана Івана Мазепи, так і її гостинним людом, серед якого розшукався і мій родич, про існування котрого в цьому містечку навіть не здогадувався… Ще більше засмутило мене те, що через якусь мить чи дві мені доведеться розпрощатися з Миколою Степановичем. Можливо, й назавжди. І саме цієї фатальної миті почув його рівний голос, у котрий устиг не більш ніж за годину-дві спілкування безтямно закохатися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А може, ми продовжимо десь у Києві нашу дружню розмову, Мирославе?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Звичайно. Тільки де? Хіба в «Енеї», Миколо Степановичу?..<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та в якому ще «Енеї»? Я туди не ходжу. У мене вдома, звичайно. Гукну ще Петра Осадчука, Льоню Горлача, моїх сусідів, і посидимо трохи, погомонимо, якщо ви, звичайно, не проти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я ще більше зніяковів. Бо непокоїла оця його шаноба до моєї скромної персони. Відчував природність інтонації, але якось не вірилося, що й ти заслуговуєш такого ставлення. Проте відступати було пізно, зрештою, мені страх як не хотілося цього робити. До потяга на Чернівці мав ще півдня, тож пропозиція була солодшою за майський мед, бо відчував: неспроста запросила нас до себе ця людина з непідробною посмішкою в живих молодечих очах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вразила навдивовижу проста і скромна обстановка у квартирі на п'ятому поверсі на тодішній вулиці Чкалова, а нині Олеся Гончара. Та, власне, Микола Степанович навіть не дав мені оговтатися, бо заки ми забігали за «припасами» до гастроному, то буркітлива Тамара Михайлівна, родичка Вінграновських, встигла накрити стіл на кухні, і ми з корабля – на бал. Неквапом точилася розмова, і якраз не довкола літературних тем, а про життя, хоча цікавило мене тоді все. Не впізнавав, одначе, я ні Петра Осадчука, ні Леоніда Горлача, який мовчав у пшеничні вуса, водив поглядом, по черзі надовго зупиняючись на кожному з нас. Але що найбільше вразило – мовчання Осадчука. Куди й позникали його віршовані дотепи-кпини, якими він у Чернігові позакидав усіх з ніг до голови! Особливо сипав ними, коли їхали до Батурина. Олесь Лупій, здається, почав трохи гніватися на нього. Аж тут – тиша! Ні, не тиша – говорив господар. І його слова так слухняно й безболісно влазили в наші голови, ніби й насправді там – їхнє місце. Хотілося слухати їх безупинно. Раптом із його вуст зринуло оте незабутнє гортанно-видовжене – Северин Наливайко, – спурхнуло так легко й невимушено, що одразу привабило і слух, і зір, заворожило душу:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Живу – назад. Я – Наливайко. Все.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми починаем битву за Вкраїну.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наш чорний вус у чорний гнів тече,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І гнівний меч наш розтинає спину…<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;…В суцільних ворогах пройшли роки-рої,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Руїна залишається руїною.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми в Україні хворі Україною,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми в Україні в пошуках її…<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;(«Остання сповідь<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Северина Наливайка», 1966 р.)<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одначе нині він заговорив не про поезію, яка досі вражає пророчістю і могутньою вірою в Україну та незламністю народного духу, гнівною мужністю, це мені згадалися рядки, написані наприкінці хрущовської «відлиги» і перед настанням тупих брежнєвських «морозів», а про роман «Северин Наливайко», який щойно закінчив писати, безоглядно віддавши йому самого себе з 1986-го по 1992 рік, і розділ із нього запропонував прочитати нашому товариству. Вийшов так же неквапом, як робив усе досі, можливо, завше, до сусідньої кімнати, через мить повернувшись із товстезним машинописним рукописом, лагідно погладжуючи його, мов живу істоту. І тут же, без зайвих вступів, почав читати: «Літом, наприкінці серпня 1595 року, Наливайко повернувся з Угорщини. Вночі він перебрався через Дністер, покрадьки став за горбами табором, та вже удосвіта мусив дати бій: його стеріг і підстеріг Жолкевський.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тим часом і Жолкевського, і Наливайка пильнувала зі степу орда. Вона зависла у них на боках і на темному дні придністровських долин заховалася в травах. Татарський хан Газі-Гірей ніч ковтав слину: хто кого, хто візьме гору – польський гетьман Станіслав Жолкевський чи український – Северин Наливайко? Тепер вони троє – Жолкевський, Наливайко й Газі-Гірей – зійшлися один проти одного на Дністрі. Кожен стояв проти двох: Жолкевський – на Наливайка і хана, Наливайко – на хана і Жолкевського, а хан – на Жолкевського і Наливайка. Тепер вони троє розминутися уже не могли. Тепер вони втрьох мусили один одного бити, бити на смерть».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З кожною фразою голос вирівнювався, наливався важким свинцем і влучав у самісіньке серце, з невідь-яких глибин поставали круті дністровські береги, які мені не раз доводилося бачити, сріблилася на сонці гострюща шаблюка ріки, чулося збентежене іржання переполоханих коней, іхній глухий тупіт. Загальне історичне тло, викарбуване з такою чіткістю, ніби уже інакше й не могло бути, раптово змінилося вражаючою конкретикою:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«…Минулої зими, якраз на Різдво, сотник надвірної сотні князя Василя Острозького Северин Наливайко з двома своїми товаришами приїхав з Острога додому в Гусятин, взяв благословення батьків і заслав до своєї нареченої Галі Коротко сватів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зима того року видалася глибока. Останніми трьома тижнями мело й понамітало так, що Гусятин засів у снігах не те, що по вікна, а й по димарі».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Із вражаючими деталями оповідає Вінграновський, як сотник разом зі своїми товаришами-козаками Петром Жбуром і Яковом Шийкою та сватами під снігом шукають хату нареченої, як підкопуються туди. За цей час дід Максим встигає оповісти історію Запорозької Січі. Сцени живі, аж відчуваєш, як запарі заходять у руки, мороз пропікає до кісток товариство, та воно завиграшки добирається до хати, де й стається нібито знане народне сватання. Та письменник дістає зі словесних штолень такі слова, від яких паморочиться в голові, через тіло хтось пропускає розряди грому чи електричного струму. У пам'яті постають призабуті кучугури снігу в рідному Перерові на Прикарпатті, крізь які треба було викопувати цілі тунелі, щоби добратися до школи. Як дивовижно переплітаються історія й реальність. Знову виринає знайома постать спудея Острозької академії: «…він же – для приробітку, для одежі та для харчів, – паламар-дзвонар церкви Святого Миколая», Петра Конашевича, майбутнього гетьмана Війська Запорозького, який приніс Наливайкові звістку про те, що «гетьман Криштоф Косинський пішов з Білої Церкви і йде з козаками на Волинь: по дорозі дає шляхті хльосту» і що князь Василь Острозький і брат Дем'ян наказують сотникові «спішно добиватись до Острога…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На цій щонайвищій ноті Микола Степанович раптово обриває читання. Очі його світяться так дивовижно й заворожено, аж навіть лячно в них заглядати, бо можна ж і не повернутися. Тиша стає ще густішою, як вранішній туман пізньої осені. Мовчать усі. Мовчить і Вінграновський. І в цьому мовчанні є така символіка, що її годі й пояснити. Ніби всі ми насправді вернулися з утопленого в снігах Гусятина, пережили сватання, лизнувши по кілька келишків оковитої, а тепер гадаємо, чи насправді так було, чи нам лише приверзлося. Та хто йме віри, коли всі оніміли? А його великі очі поволі висихають. Значить, потрібно їх зволожувати. Петро бере пляшечку з горілкою і хоче щось заговорити, але його перебиває Микола Степанович:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, як я шарахнув? Та? Це ж Северин, не будь-хто. Мені ж страшенно не хотілося робити його старим. І я майже вгадав його вік. Він такий, як і я, тільки на два десятки років молодший. – Вінграновський пильно вдивляється в наші очі, неначе хоче відгадати, про що ми думаємо. – Історія наша повинна бути такою, якою ми її хочемо бачити, а не хтось інший. Ми повинні цю історію без пам'яті любити, пишатися, хоч якою страшною вона не була б. Вона ж – наша, рідна, іншої в нас ніколи не буде. То чому ж любимо її, як мачуху?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені пригадалися рядки двадцятичотирирічного поета Леоніда Кисельова, коли ще він писав російською мовою: «За всю историю России ни одного хорошего царя». У нас теж гетьманів бувало всіляких. Але донедавна знали тільки одного «хорошого» – того, який не з власної волі запряг українців у вікові, але не вічні кайдани, «возз'єднавши» зі «старшим братом». Проте я не зронив жодного слова. Це було б занадто. Що ж коїлося в душі, годі описати. Не міг повернутися з берегів Дністра, де хоробро билося Наливайкове військо, перепливав велетенську могутню ріку, вхопившись за Куріпоччин хвіст, а Петро Жбур відтягував мене від свого неслухняного коня. Усе могло закінчитися аж надто драматично, я міг не встигнути на чернівецький потяг, тоді шукай нічліг та все інше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Микола Степанович ніби прочитав усе в моїх очах, раптом неждано запропонував:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А може, ви ще не поїдете, Мирославе? То ж тільки перший розділ, читатимемо далі… На всю ніч вистачить, чи й надовше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та я б охоче, Миколо Степановичу, якби не робота. Бігтиму, доки є ще можливість потрапити на потяг.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А квиточок ви маєте?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні, звичайно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну якщо не візьмете, то повертайтеся до мене. Місце для вас завжди знайдеться.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми тепло попрощалися. Мене просто вразила відсутність вказівного пальця на його правиці, тому вона видавалася схожою на черепашку. Це ж тому у Йвана Орлюка з довженкової кінострічки «Повість полум'яних літ» весь час рука перебандажована… Було так погідно і затишно на душі, наче її торкнулися ангели лагідними крильми, геть повимітали з неї всі негаразди й незгоди, поселивши щось світле і чисте, що супроводжуватиме мене аж до нинішнього дня. Часто замислюватимуся, а що воно таке, та відповіді не знаходитиму. Може, відшукаю її в цій книжці. Бо ж для чого й творимо, якщо не для пізнання самих себе й для розкриття найпотаємнішого?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З Наливайком я зустрівся знову аж наприкінці року, коли перша частина роману Вінграновського була надрукована в журналі «Вітчизна», а на початку наступного у двох числах – закінчення. Досі пам'ятаю, як уповільнено читав, так не хотілося мені назавше розпрощатися з великим українським героєм – одним із перших, який задекларував на своєму знамені незалежність української держави. І перше ж враження мене окрилило. Має наша література великий, геніальний твір, яким може сміливо пишатися. Не задумувався тоді, чи це історична проза, чи в ній більше міфолого-фантастичного. Та й навіщо? Куди важливіше збагнути, що український народ – це великий народ, який зміг згуртуватися й перемогти. Такі масштабні твори, як «Северин Наливайко», підносять його гідність до нечуваних висот. Міфологізуючи власну історію, ми не канонізуємо її, а оживлюємо, осучаснюємо, наближаємо до самих себе, щоби ще відданіше любити й вірити в нас самих, а не в якісь потойбічні (читай – сусідські, «братні») сили.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Трохи згодом, на одному зі спілчанських пленумів у Києві, почув дуже високу оцінку роману з уст академіка Івана Дзюби, а через чотири роки прочитав у його передмові до «Северина Наливайка» (Київ: Веселка, 1996) таке високе одкровення: «Результатом багаторічної праці Миколи Вінграновського став дивовижний твір, аналогію якому важко знайти в історичній романістиці. Це не даність історії, це магія історії, міф історії. Історія чиниться в ньому як простодушно-вигадлива казка і водночас як алгоритм суспільних і національних сил. У технологічний ландшафт роману рельєфно вписалися різні національні стихії середньовічної Європи і Азії, та водночас картина історії у Вінграновського, сказати б, радісно-україно-центрична – при всьому незаздрісному відчутті її всесвітності» (с. 7). І далі, опанувавши «мистецтвом історичної панорами й хроніки, мистецтвом оперування великою масою фактичного матеріалу, мистецтвом розумування і філософствування навколо цього матеріалу» (Іван Дзюба, там же), він вдало перепускає історію через власний поетичний світ, викристалізовує її, тобто не відтворює, а створює нову її якість, яка спроможна постати живою перед новими українськими поколіннями й емоційно впливати на них.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Досі дивує, чому в українській літературі так мало й поверхово написано про цей геніальний, наскрізь новаторський роман? Нові покоління критиків, літературознавців, як і літераторів, хибують приблизно одним і тим самим, будь-як, тільки не так, як уже писалося. А де ж собака заритий? Можливо, й на це питання знайдеться відповідь у моїй книжці. Тим паче не мене одного глибоко непокоїть сучасний модерн. Зокрема, Леонід Талалай у передмові до «Вибраних творів» Миколи Вінграновського (Київ: Дніпро, 2004) слушно наголошує: «Біда більшості наших новаторів не в тому, що вони відмовляються від традиційних форм, експериментують із синтаксисом, прагнуть створити свою поетику, а в тому, що роблять вони це все безграмотно, примітивно, не володіючи елементарними знаннями як про слово, так і про форму. Тільки б не так, як у попередників. Тільки б всупереч їм. І, звичайно ж, з оглядкою на Захід. І забувають, що будь-який молодий пагінець проростає із старої зернини» (с. 14).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як відомо, для Вінграновського такою «старою зерниною» була творчість великого Довженка; можливо, тому й заколосилася його словотворча нива потужними новаторськими – як поетичними, так прозовими й кінематографічними – ужинками, серед яких, звичайно, окремішньою вершиною височить «Северин Наливайко». Письменник так високо підніс його, що годі комусь із сучасників навіть мріяти зрівнятися з ним, а не те що перевершити. Та розмови про це з Миколою Степановичем у мене ще попереду, бо ми тільки-но познайомилися. І знайомство це триватиме майже півтора десятка років, насичених різноманітними зустрічами, мандрівками, просто телефонними розмовами, листуванням, статтями й шкіцами у пресі, публікаціями його творів на сторінках редагованого мною «Буковинського журналу».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зараз лише побіжно зауважу, що Вінграновський завжди виокремлював роман «Северин Наливайко» з-поміж інших своїх творів, ніби підкреслюючи, скільки енергії, духу й таланту вклав у нього. Сам же він постійно відзначався скромністю. Можна тільки здогадуватися, що стоїть за нею. Лише в найінтимніших розмовах, а ще точніше, в листах він, вочевидь, був найщирішим як з друзями, так і з самим собою. Тому зацитую з його листів до приятеля з Канади Володимира Біляїва: «Що я зараз роблю? Вже ось йде третій місяць зими, а я, як і два минулі, сиджу над «Наливайком». Більшої радості і втіхи, я тепер зрозумів, для мене не було і нема. Я завжди боявся слова, а тепер, хоч і досвід, все одно його боюся. Встаєш ранком, чи коли, і йдеш до столу, береш ручку і – страшно. Чи я один такий словобоязливий, чи ще є такі, як я?.. Гадаю, що за місяців два-три я «Наливайка» міг би уже й закінчити. Пишу, правда, з перервами уже чотири роки. Але ж у мене є виправдання: романів я ніколи не писав, от через те й пишу довго і через те, мабуть, боюся». Лист датований 28 січня 1990 року, а надрукований у журналі «Кур'єр Кривбасу», № 182, січень 2005 року. До слова, закінчить твір Микола Степанович тільки через два роки, тобто 1992 року. Та справа не в цьому. Навдивовижу подібного листа надішле він мені, коли закінчить наступну й останню свою повість «Манюня», яку друкуватиму в «Буковинському журналі» тричі з великими перервами, бо так довго він писав, але в остаточному варіанті вперше саме в цьому часописі. Але про це трохи згодом.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Опісля тризни. Чернівці<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Після повернення з Чернігівщини, прекрасного знайомства з Миколою Вінграновським мене чекало велике горе. Тижнів через два, 6 червня, я похоронив батька, Ярослава Івановича. А роком раніше саме на День незалежності, після тріумфального голосування у Верховній Раді, не витримало серце моєї тітки, маминої рідної сестри Ганни Василівни Варварук, яка понад два десятки років відмучилася по сибірах, працюючи в шахтах і в лісах, полишивши там свої найкращі літа молодості, не настарчивши діточок, тому ми для неї були найріднішими. Померла вона на вулиці, наздоганяючи чоловіка, щоби повідомити йому найрадіснішу в її житті звістку. Вона завжди була для нас мужньою, розважливою жінкою, котра жодної секунди не сумнівалася, що боролася за волю України не марно. Смерть її потвердила: й від радості, як це не парадоксально, люди йдуть із життя. А ще через вісім місяців після батька, 31 січня, ми поховали й матір, яка відбула майже 10 років сталінських таборів, а відтак значно більше й не менш жахливих – колгоспно-кріпацьких. Ці найболючіші втрати спустошили і так знесилили мене, що братися за перо видавалося мені якимось негідним вчинком. Свідомість заполонив стан осиротіння й безповоротності, тупої й нестерпно-болючої, розуміння того, що нічого тобі в цьому світі непідвладне. Усі ми приречені на поразку в нерівній боротьбі зі смертю, особливо коли це стосується найрідніших осіб. Творчій людині найважче жити зі спустошеною душею. Там порожнечі ніколи не повинно бути, інакше що можеш повідати людям.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але приблизно тоді ж збагнув: Бог, обдаровуючи тебе чимось одним, обов'язково забирає щось інше. Втративши батьків, я здобув можливість спілкуватися з моїм духовним наставником і, хай звучить це патетично, батьком Миколою Вінграновським. Це усвідомлення прийде трохи згодом. Без його поради, справді батьківської, зваженої, обміркованої, не приймав жодного важливого рішення. Так само і в творчості. На його прохання надсилав чи привозив читати практично все, що написав у ті часи. Щось творив і за його наполегливою порадою. Він умів мудро нав'язати свій задум і надихнути на його втілення. Та буде це згодом, коли подолаю несамовито-безпробудну прірву втрат, переповню душу свіжими почуттями й емоціями.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Похорони, відтак дев'ять, сорок днів, річниці – і все це у трикратному розмірі – завели мене в такий глухий кут, що здавалося, ніколи не візьмуся за перо. Натомість до мене прийшла проза, за яку брався ще в надто ранні літа, й уже куди серйозніше – в студентські, навіть цілу повість нашкрябав і з десяток оповідань, новел. Та все те ніколи й ніде не друкував і нікому не показував, вважаючи такими собі вправляннями, набиванням руки, виробленням навичок постійної роботи за письмовим столом. Цього разу проза мене покорила остаточно і безповоротно. Задумав одразу декілька повістей. Одна із них – «Птах самотній» – побачила світ у «Буковинському журналі» 1994 року, наступна – «Збирачі маку» – у «Сучасності», «Потопельник» під нікудишньою журнальною назвою «Над ставами» – у «Дзвоні».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;В одній із телефонних розмов із моїм ще шкільним приятелем, а нині Шевченківським лауреатом, найбільшим українським поетом сучасності Василем Герасим'юком я почув від нього фразу, яка мене дуже збентежила.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти хоч київські газети вряди-годи читаєш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не всі! Бо не встигаю, та й грошей на них не вистачає, – віджартувався.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Шкода. Там в одній із них – чи то в «Киевских ведомостях», чи то в якійсь іншій газеті – про тебе Микола Степанович таке сказав, що я навіть не повірив. Але він ніколи не жартує про літературу, то негайно шукай цю газету… Не забудь подякувати Вінграновському!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Знаючи Василеву схильність до кепкувань на кололітературні теми, вирішив теж відбутися жартом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Миколі Степановичу нічого робити, тільки про мене в російськомовних газетах говорити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так ти ще й не віриш?! Ну ти даєш, та я що, пацан, аби тебе розігрувати? – традиційно закінчив Василь, коли йому вже набридало говорити про одне і те ж.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вловивши характерну інтонацію в голосі друга, я делікатно вибачився і пішов… шукати газету. Це було зробити не так просто, бо саме того номера не було навіть в обласній науковій бібліотеці. Тоді звернувся до знайомої – в медичну, сподіваючись, що медики менше цікавляться літературою. Й таки натрапив на неї. То було величезне інтерв'ю з Вінграновським, наприкінці якого кореспондент запитував Миколу Степановича, кого він читає з молодих і що саме. Ось там він і згадав мою повість «Збирачі маку», звернувши увагу і на форму оповіді (небіжка ніби бачить себе, як її ховають на цвинтарі божевільні, а відтак перезахоронюють у місті з різними несусвітніми пригодами), і на свіжий зміст. Така оцінка моєї другої повісті повернула мене до нормального літературного життя. Значить, читають і мене, й не будь-хто, а сам Вінграновський! Не тямлячись від щастя, телефоную Миколі Степановичу, щоби подякувати, а він з докорами: «А де це ви пропали, Мирославе?! Негоже так. Чи в Києві не буваєте, чи адресу загубили? А може, нам нема про що з вами погомоніти?»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але до цього випадку вже була перша поїздка Вінграновського до Чернівців. Випала вона на вересень 1994 року. Василь Кузьмін, директор кінотеатру «Чернівці», колишнього приміщення синагоги, що в самісінькому центрі буковинської столиці, звернувся якось до мене, чи не міг би порадити, кого можна було б запросити на сторіччя від дня народження Олександра Довженка з показом відповідних кінострічок. Він якраз починав запроваджувати такі заходи, залучаючи до участі в них провідних українських мистців та учнівську й студентську молодь. Я тут же назвав прізвище Миколи Вінграновського, учня самого Довженка. Він трохи недовірливо ще раз мене перепитав, хто це такий, а я ще впевненіше повторив рідне мені прізвище. Ось тільки як це зробити? Сам не наважувався на такий крок, бо не відав, як відреагує Микола Степанович. Тоді порадив зробити це через голову Чернівецької обласної організації Спілки письменників України Віталія Колодія. Вони ж – земляки, з Богополя, а зараз Первомайська Миколаївської області. Мій план спрацював бездоганно. Віталій Дем'янович залучив до цієї справи ще й Михайла Ткача, поета-пісняра з Буковини, який ще на початку 1960-х уперше запросив М. Вінграновського в Чернівці. Удвох вони й приїхали цього разу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Осінь золотилася, помаранчевіла, брунатніла пахучим листом на буках, грабах, кленах і каштанах. Сонце не скупилося на тепло. Це була справді найбуковинськіша осінь, з тонкими павутинками «бабиного літа», запашними мохастими товстоногими опеньками в лісі, тужливими качиними виспівами на обрії. Такої пори року не можна не любити, не захоплюватися досконалістю її барв, довершеністю гармонії. Усі ці відтінки кольорів як у природі, так і в настрої Микола Степанович відчув ще на залізничному вокзалі, де ми зустрічали його з квітами й теплими обіймами. Поселили гостей у готелі «Київ» у люксівському номері з кількома кімнатами на другому поверсі. Це – для зручності. Вінграновський уже тоді скаржився на біль у нозі. А від помешкання до кінотеатру сім хвилин неквапливої ходи. Звичайно, була в розпорядженні й машина.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Директор кінотеатру так наситив програму перебування гостей виступами, зустрічами, що Микола Степанович аж пожартував:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– У вас, Василю Івановичу, капіталістична хватка. – При цьому він ще й продемонстрував її своєю правицею. – Хочете нас відексплуатувати на всі сто відсотків. А ви ж погляньте, яка осінь за стінами вашого кінотеатру. Вона ж образиться на нас, якщо ми не відвідаємо її поза містом. І жалобу напише на нас до Верховної Ради! Аякже. То ж не маринуйте нас так безсовісно у вашій синагозі, відпустіть хоч трохи на волю. На побачення з осінню!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Виступати таки довелося аж по кілька разів на день перед кожним сеансом документальної кінострічки Вінграновського «Довженко. Щоденник. 1941—1945 роки». Я ще не бачив її. Тому дивився з великим захопленням і потрясінням. Складалося враження, що режисер фільму переживав разом із автором щоденників, йому боліло все написане Довженком. Документалістика Вінграновського була живою, динамічною, не затертою банальностями радянської кінематографії, що потихеньку перекочувала в часи незалежної України. Зрештою, хоча Довженкові щоденники уже й були опубліковані, та масово читати їх не могли. З одного боку, наклади видань не дозволяли, з іншого – читацьке коло за часи застою максимально звузилося до мінімуму. А тут кінострічка. І яка! З неї промовляв Довженко страшну правду про найжахливішу у світі війну, про нечувану трагедію українського народу, про перспективи неіснуючої держави. Почуте й побачене змушувало стрепенутися душею навіть найбайдужішого.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перед кожним сеансом хтось із активістів клубу «Співрозмовник», що діяв при кінотеатрі, обов'язково представляв Миколу Степановича. Випадала така нагода й мені. Василь Іванович відводив на це аж 5 хвилин. Ось і спробуй хоча б штрихом розказати, хто такий Класик для отієї рухливої, як ртуть, аудиторії, котра прагне героїки, баталій, інтриг. Тільки не документалістики. Та як не парадоксально – діти завмирали перед екраном. У першу чергу, заворожував могутній голос за кадром, а належав він Вінграновському. Спокійний, виважений, видобутий аж із глибин душі, з чітким акцентуванням, він так заокруглював кожне слово, що не слухати його ти не мав права. Воно, слово, потрапляло у твою кров і, мов навіжене, гасало всіма закутками, творячи з тебе співучасника того, що творилося на екрані.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Справжній митець не може бути десь справжнім, великим, а десь – імітатором чужої величі. Півгодинна стрічка розкривала перед глядачем не тільки велич самого Довженка, але й увесь драматизм його долі. Сталін припнув його в Москві на довгі роки і не відпускав, чекав, коли той нарешті присвятить йому бодай кілька метрів кіноплівки. У знаменитому есе «Хто і що для мене незалежність України» М. Вінграновський згодом напише: «…після того як Сталін в 1944 році особисто прочитав Довженкову кіноповість «Україна в огні» і на засіданні політбюро сказав, що «Україна в огні» – антирадянська, на Довженкові було поставлено хрест. Але життя Довженкові Сталін зберіг, бо знав: Довженко – геній, а геніальний Довженко міг би створити про нього, вождя, кінофільм на віки. Довженко став в'язнем свого таланту. Він опинився на легальному засланні у Москві, замордований недовір'ям і підозрами, часто впадав у розпач» (М. Вінграновський. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 2004. – С 776).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Микола Степанович для мене постав однаково величним як у поезії, так і в прозі та кіно. Його вміння передати душу свого героя через власне світовідчуття як Наливайка поетичного й прозового, так і Довженка чи велетів України Хмельницького, Мазепу, Сагайдачного, Данила Галицького в серіалі «Чотирнадцять столиць України», – вражає досі. Треба було безмежно любити народ і його історію, а з нею і її героїв, щоби так пристрасно й велично увіковічити їх у слові і на кіноекрані. Значить, у багатьох поглядах на життя вони були близькими чи однаковими.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Після кожного сеансу ми поверталися із залу до кабінету Василя Івановича, де вже очікували нові шанувальники. Треба було бачити, як зустрічав їх Микола Степанович, – ніби найрідніших, давно знайомих. Із багатьма подовгу спілкувався, розпитував про все на світі. Пам'ятаю, як до нас підійшли поет Борис Бунчук, критик і літературознавець Віктор Косяченко, режисер Василь Селезінка. Ці імена Вінграновському були знайомі. Та зустріч у кінотеатрі викликала багато запитань, емоцій, хвилювань. Відтак, після моїх наступних зустрічей з Миколою Степановичем він обов'язково перепитував мене про цих людей, інших знайомих йому чернівчан. Він охоче дарував свої книги з автографами, так само радісно приймав їхні подарунки. Це був особливий ритуал. Письменник понад усе шанував подаровані книги, перечитував їх, відгукувався.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перший, завше найважчий, день усі ми гуртом відбули на славу. Після нелегкої дороги з Києва я гадав, Микола Степанович забажає усамітнитися, щоби відпочити. Та він був ще бадьоріший, піднесеніший, ніж зранку. Продовжували спілкування з гостями прямо в кінотеатрі, де буковинські майстрині на чолі з дружиною Василя Івановича Оксаною влаштували справжнісіньку виставку кулінарних шедеврів, аж до вишуканих гуцульських і буковинських страв. Директорський кабінет ледве вміщав усіх бажаючих поспілкуватися з Вінграновським і Ткачем. Буковинську інтелігенцію представляли письменники Віталій Колодій, Борис Бунчук, Володимир Вознюк, Віктор Косяченко, професор університету Надія Бабич, режисер телебачення Василь Селезінка, педагоги, художники, просто шанувальники поетичного слова.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чи не єдина обставина, а саме історичний матч у Лізі чемпіонів київського «Динамо» із московським «Спартаком», трішки обмежувала нас у часі. Бо Микола Степанович виявився затятим уболівальником столичної команди. Про це він мені сказав завчасно. І ми домовилися дивитися матч разом у його готельних апартаментах, при цьому не ображаючи гостинних господарів, які потрудилися на славу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тим часом вечірка тривала. Після кількох тостів-вітань на адресу гостей, як це заведено на Буковині, слово надали Миколі Степановичу. Він попросив, чи не можна говорити сидячи. Обвів усіх трохи примруженими під густими бровами очима, повеселішав і сказав:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та що це ми так усе сурйозно та сурйозно, ніби нам нема про що по-людськи поговорити. Га, Мишо? – Він звернувся до Ткача, і той зніяковіло погодився:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Миколо, та я не проти. Нехай!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Краще я вам розповім, але так коротко, про те, як ми працювали над картиною Довженка та його дружини Юлії Іпполітовни Солнцевої (він вимовив це ім'я з особливою урочистістю й по-російськи) «Повість полум'яних літ», в якій я грав українського солдата Івана Орлюка. До речі, фільм Юлія Іпполітовна знімала вже без Олександра Петровича, бо він 25 листопада 1956 року помер. Я встиг повчитися в нього рік після того, як він забрав мене з Київського театрального інституту в Московський кіноінститут, де читав лекції з режисури і мав учнів з усього світу, в тому числі й мене. Щонеділі він запрошував студента-земляка в гості додому, щоби трохи відгодувати. Там збиралося вишукане московське товариство, від якого можна було почути дивовижні речі. Але зараз я не про це… Так ось, Юлія Солнцева знімала кінопроби на роль Орлюка. – Микола Степанович ще більше настовбурчує брови, повільно обводить поглядом усіх присутніх, та їх ніби тут, у директорському кабінеті, й немає – всі подалися на кінопроби до Москви. – На цю роль претендувало багато тодішніх союзних кінозвйозд. А вона запитує мене: «Міколо, хто більше всіх підходить на цю роль?» Відповідаю їй: «Я, Юліє Іпполітовно!» Сказав це так твердо й переконливо, що вона повірила мені. Тоді ж зробили кінопроби. Вона затвердила мене на роль Орлюка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вінграновський надовго замовкає, бо пауза для нього – це теж своєрідна дія, яку він використовує для того, щоби ще більше заінтригувати слухача. Хтось же в цей час встигає вставити кілька слів: «За це й вип'ємо, Миколо Степановичу!» Він задоволено посміхається всім обличчям. Воно стає великим і красивим. Особливо віддзеркалюють радість очі, ще хвилину тому надто суворі, аж стурбовані. Метр дуже делікатно пригублює чарочку, обережно кладе її на стіл і вже лагідніше продовжує:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– То був знаменитий фільм, перший широкоформатний фільм у всьому світі. Ми поїхали з ним до Америки, і я привіз звідти золоту медаль за кращу чоловічу роль. Ось доля цієї медалі й стала декому поперек горла. Та, може, про це не треба, Мишо? Ти ж пам'ятаєш цю історію?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та чому ж не треба, Миколо, коли вже почав, то…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Правильно, Мишо, або не починай, або вчасно закінчуй! – Знову затяжна пауза, яка ще більше інтригує присутніх. – Я приїхав додому до мами. А в неї зуби повипадали. Мені так шкода її стало, що я, не довго думаючи, пішов до дантиста зі своєю… медаллю й пропоную: відпиляй, мовляв, трішки мамі на золоті зуби, а решту – мені поверни. Він і погодився. А я зрадів, як дитина. Це ж мама із зубами буде, та ще й якими – золотими. – І Микола Степанович засяяв власними зубами, ніби вся ця історія щойно трапилася. Він знову, тепер уже геть веселим поглядом, зміряв розгублене й заінтриговане товариство, а господар Василь Іванович скористався паузою й запропонував черговий тост, але не за зуби, а за… золотий вчинок великого сина. Цього разу Вінграновський підніс чарочку якось обережно й тут же продовжив, але вже без попереднього настрою:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ті «золоті зуби» мені ще довго згадували. Та що там згадували, навіть приїхали хлопці зовнішності, якої неможливо запам'ятати, й давай допитувати, де подів золоту медаль. Яку медаль, перепитую їх, ніби нічого не розумію. Ах ту, з Америки? Та вона ж моя, мені її вручили за Ваню Орлюка, українського солдата, який усю війну виніс на власних плечах, а ви його медалі хочете позбавити?! Наша вона з Орлюком. І точка! «Не ваша, а совєцької держави, – відповідають мені надто самовпевнено, – тому зобов'язані її повернути». Як би не так. Ач чого заманулося… Слава Богу, до маминих зубів не чіплялися. – Відчувалося, ця історія досі не те що болить, але дошкуляє йому. І він, вочевидь, не хотів продовжувати її. Я це відчув і не забарився з пропозицією:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Миколо Степановичу, а як же футбол?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Правильно, Мирославе! Але перший тайм ми тут посидимо, он які славненькі галушки й варенички, та й карасики як живі. А на другий – обов'язково до мене в готель рушимо. Це ж недалеко. Правда, Василю Івановичу?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тоді я слухав цю історію заворожено, вірячи кожному слову. Згодом дізнався від дружини Олександри Іванівни, що в такий спосіб він обнародував свої фантастичні, себто придумані, сюжети, щоби згодом втілювати їх у канву художнього твору. Постало питання, чи залишати їх у моїй книжці-мандрівці, і я твердо вирішив зберегти їх. Адже і в них – великий Вінграновський, який сміливо творить і власний міф про життя в тогочасній Україні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На початок другого тайму знаменитого матчу ми таки потрапили до готелю «Київ». Та яким було наше непомірне розчарування, коли почули рахунок. Після пропущеного нами тайму кияни ганебно програвали вдома 0:2. Хтось поквапився вимкнути телевізор. Раптом із сусідньої кімнати ввійшов Вінграновський і, ніби нічого не трапилося, виголосив свій вердикт:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні, футбол ми таки будемо дивитися, бо наші виграють! Ось побачите. – Він вимовив це так упевнено, що ніхто з нас і крихти не засумнівався у нашій перемозі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не встигли ми всістися за стіл перед телеекраном, як у спартаківські ворота влетів перший м'яч. Ми, як діти, радісно вигукували, обнімалися, підстрибували. Та найдужче робив це… Микола Степанович. Відчувалося, що він справжній уболівальник київського «Динамо». Його обличчя цвіло перестиглим маком на півсвіту, очі палахкотіли такою радістю, якої вистачило б на всю Буковину. Руки здіймалися вгору, мов пташині крила. Мені здавалося, він зістрибне раптом з дивана і почне танцювати, забувши про свою хвору ногу. Хтось скомандував освятити гол чарочкою, як наші улюбленці відіграли й другий м'яч. Цю радість уже навіть важко описати. А коли у спартаківсько-московські ворота влетів і переможний, а за ним і четвертий гол, щоправда, незарахований, пристрасті досягли найвищої точки кипіння: ми вітали один одного, скандували, ніби на столичному стадіоні. Навіть дуже спокійні вболівальники, чернівецькі письменники Віталій Колодій та Борис Бунчук, не могли приборкати власних емоцій у вигляді дев'ятого валу. Я перепитав Вінграновського, звідки він дізнався рахунок матчу заздалегідь і вселив нам віру в перемогу, а може, й самим футболістам.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Усе дуже просто: я дуже хотів цієї перемоги, бо вона всім нам украй потрібна саме зараз. Це ж не просто футбольна перемога, а щось значно більше й важливіше… Для всіх нас, для народу, для молодесенької держави! І хлопці мене почули. Постаралися на славу. Оце так футбол, оце так київське «Динамо». Вєліколєпно!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Після гарячого матчу і такого ж самого його пошанування, як не парадоксально, Микола Степанович запропонував повернутися до основного – поезії. Кожен із присутніх мусив прочитати хоча б один-два вірші. Сам же він і почав, твердо і виразно, виділяючи невиразні приголосні, від чого його поезія увиразнювалася й випрозорювалася так, аж світилася в повітрі пізньої осінньої ночі:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Над Чернівцями вороняччя,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Над Чернівцями голуби,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І поетичним щастям плаче<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Михайла погляд голубий,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І сміх, і шепіт серцю милий,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гуцулки погляд чорнокрилий,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як птича тінь, небесна тінь!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Під небом зустрічі й розлуки<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Карпатських вин таємні руки<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нам загойдали далечінь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І час гойдається, і гори,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І день, і ніч, і щастя, й горе —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чи не гойдаємось і ми?<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;В зіницях просторінь безмежна,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як світ у птиці під крилом,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І – качка дика обережна —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нога гуцулки під столом…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я так ніколи і не випитав у Миколи Степановича, чи пам'ятає він ту гуцулку, чия обережна ніжка дикою качкою плавала під столом, та достеменно знав, хто був той Михайло з голубим поглядом від «поетичного щастя». Саме на запрошення Михайла Ткача, який наприкінці 50-х років мешкав на Буковині, і приїжджав тоді вперше Микола Вінграновський у Чернівці. Побували й у Вижниці, про що не раз згадували, коли відвідали Німчицький, Шурдинський та Сокільський перевали в буковинських Карпатах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Далеко за північ Микола Степанович таки тихенько попросив мене провести непогамовне товариство додому, а самому повертатися, бо ж місця вистачить у його люксівському номері. Та провівши колег, не наважився більше його турбувати, чудово розуміючи, що перед тим була ніч у потязі, напружений день з кількома виступами і не менш динамічний фінал. Зрештою, й наступного дня Василь Іванович «по-капіталістичному визискував» дорогих гостей, а під вечір я таки переконав його, що варто виїхати хоч на годинку-другу на природу, яку Вінграновський обожнював, і було би несправедливо зачинити його у стінах кінотеатру й готелю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Із часом ми таки трохи не розрахували, доки збиралися, доки всідалися в мікроавтобус, і коли виїхали за місто в бік румунського кордону, далеко виїжджати не наважилися. Минаючи Коровію, село під Чернівцями, Микола Степанович утішився незвичною географічною назвою (він ніколи й ніде байдуже не проминав жодної з них, запам'ятовував, перепитував про її походження). Приблизно після повороту в село Валя Кузьмина розгледіли у видолинку невеличкий колгоспний ставочок, як овальне дзеркальце у траві, і ми, порадившись, з'їхали до нього, відмовившись добиратися до рідного Ользі Кобилянській села Димка, де вона писала свою геніальну «Землю» і де зараз знаходиться меморіальний музей. Осінні краєвиди тут особливо ваблять незвичне до них око. На пагорбах повитягувалися стрункі букові гаї. А коли оглянутися – як на долоні східна околиця Чернівців з непривітними панельними коробками-будинками, які здалека, одначе, при західному сонці виглядають святково й піднесено.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та ранні сутінки оповивають землю такої пори швиденько. Ми ледве встигли натягати з недалекого узлісся сухого хмизу й розпалити вогнище, аби не вечеряти в темряві. Раптово потьмяніли обриси довколишніх пагорбів, ще не прихоплених осіннім багрянцем, позливалися в суцільну темну стіну дерева, коники на віддалених узвишшях. Але нашому товариству якраз розвиднилося, бо загоготіло багаття, жбурляючи в потемніле небо пригорщі веселих іскор, вилизуючи його піднебіння язикатим полум'ям. Розстеливши верітки на пагорбі побіля багаття, ми повсідалися довкола імпровізованого столу. Микола Степанович присів на перевернуте вверх дном відерце, і ми не переставали величати його гетьманом Наливайком. Він тільки вдоволено посміхався, зиркаючи на кожного з нас уважним поглядом. З усього його вигляду можна було легко прочитати і піднесений настрій, і задоволення, і таке просте, може, тому не всім доступне людське щастя. Вінграновський, як ніхто інший, умів радіти, залюблений у довколишній світ, не домагаючись чогось позахмарного, надлюдського.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Товариство хутенько розмерзлося, бо чарочка не застрягала в руках, а кружляла по колу, та й «хліба і до хліба», як любив висловлюватися Микола Степанович, не бракувало, швидше навпаки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вечір був лагідний і погідний. З-за чернівецького пагорба, на якому на півсвіту бовваніла скляна десятиповерхова адмінспоруда заводу «Кварц», викочував розпашілий місяць, виразно сіялися зорі. А тут, на землі, не могло вгамуватися багаття. Присвічувало й зігрівало нас за вищим розрядом. Хтось пожалкував, що не прихопили, щоби напекти, картоплі. Тоді вирішили компенсувати її піснею, яку й затягнули режисер і телевізійник Василь Селезінка на пару зі своєю дружиною Марією. «Ой, хмариться, туманиться, // Дрібні дощі йдуть, // Там молоді жовнірики // Мед-горілку п'ють. // П'ють горілку, п'ють наливку. // Їдять ягідки // Та ще й собі поглядають // На чужі жінки». Тоді ще цю пісню майже ніхто не співав. Вона заворожила нас, надто ж Миколу Степановича, який просив заспівати її ще й ще раз, прихвалюючи і слова, й мелодію. Хоча в репертуарі Селезінок, гуцула з підкарпатського села Трач на Коломийщині та його дружини-східнячки із Запоріжжя, ще було безліч гуцульських, жовнірських, стрілецьких співанок, та ця припала до душі йому найбільше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Нехотячи догорало багаття, даруючи небові свої останні іскри, а нам – світло й тепло, пригасала виразна пісня, ніби вони обоє влягалися спати ось тут, над забутим усіма ставком, де, либонь, і риба не водиться, бо й колгоспи уже повмирали. Та виразно витали в настояному на ранній осені споночілому повітрі якісь ще не зрозумілі, але привабливі почуття. Бо провести кілька годин у такому вишуканому гурті, то не щодня буває. Звернув увагу на те, що Вінграновський вів себе сьогодні геть інакше, ніж учора, більше слухав, а може, просто прислухався до пахощів буковинської осені, вслухався в гортанний спів багаття, думав про щось своє чи починав жити іншим післяналивайківським життям, переповненим новими мандрами всією Україною й далеким зарубіжжям у пошуках своїх нових кіно– і літературних героїв.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вижниця. Перевал Німчич<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мабуть, таки раптово й несподівано, або ж я помиляюся, бо з Миколою Степановичем на ці теми розмов не мав чи й призабув, але в його мандрівне життя увійшла Манюня, невеличка конячка, подарована письменникові на одній із зустрічей у чернігівському господарстві. Оскільки в Києві її не було змоги утримувати, Вінграновський відправив її на постійне помешкання до сестри на Миколаївщину. Згодом у Манюні знайшовся синочок Орлик. Турботливий господар із радістю відвідував своїх чотириногих друзів. А ранньої осені, як сам оповідав, приїжджав туди, запрягав у придбаного воза Манюню і возив селянам зерно до млина та назад – борошно чи картоплю і буряки – з поля. Мабуть, при таких заняттях і виник у Вінграновського задум повісті «Манюня». Перші публікації ще незакінченого твору почали з'являтися у столичній пресі в середині 90-х. На сторінках «Буковинського журналу» початок твору був надрукований у 1996 році з моєю коротенькою передмовою: «Третій приїзд Миколи Вінграновського до Чернівців передував його шістдесятиріччю. Він відмовив багатьом, навіть землякам з Миколаївщини, а на Буковину завітав. Осінь витрушувала з дерев останнє листя. З неба сіявся нерясний, але набридливий дощик. Бо золоті буковинські дні вже промайнули. Попереду – холоди і сніги» (Буковинський журнал. – 1996. – Ч. 3—4. – С 12).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;7 листопада 1996 року Миколі Вінграновському мало виповнитися 60. Я тоді ще не знав, як він реагує на подібні дати, хоча міг би здогадатися. Коли розмовляли про це телефоном, він якось майже байдуже відмахнувся. Та коли конкретизував пропозицію, яка зводилася до того, щоби приїхати й показати чернівчанам нові документальні кінострічки з циклу «Чотирнадцять столиць України», у нього змінився тембр голосу:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– О! Над цим варто подумати… Але тоді обов'язково маємо вирватися до Вижниці. Та й щоби Василь Іванович, директор кінотеатру, не експлуатував нас так немилосердно по-капіталістичному, – і посміхнувся так щиро, що я відчув його посмішку через телефонні дроти-нерви аж у Чернівцях, ніби й він десь поряд, а не через півтисячі кілометрів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Знову – осінь, та вже припізніла, з ріденьким багрянцевим листям, яке нещадно полощуть схололі дощі, заступаючи виднокрай своїми рясними тороками від полудня до короткого вечора і з безмірної ночі до промоклого до кісточок рання. Зате чисто й ошатно, і чернівецька бруківка вилискує, як на підустві луска, що літньої гожої днини йде Прутом чи Тисою проти течії, засліплюючи любителів поспостерігати за цією прудкою річковою рибою. Хочеться вдивлятися в її смолянисто-брунатну сутність, ніби якась таємниця заприхована у вичовганих квадратиків.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Микола Степанович приїхав, налаштований на працю і, як завше, з піднесеним настроєм. У готелі майже втаємничено розповідав: пішли справи із «Чотирнадцятьма столицями…». Віднайшлися кошти на дві кінострічки про столиці Данила Галицького – Галич та Івана Мазепи – Батурин. Привіз їх показати буковинцям. Попереду – захоплююча праця над третім фільмом про Сагайдачного. Нагадав йому що 1621 року під буковинським Хотином гетьман був смертельно поранений у битві з турками. Але битву виграв і врятував Річ Посполиту й усю досі невдячну Європу від поневолення. Через рік він помер у Києві… Запросив режисера в це стародавнє, обплутане павутиною історії кількох імперій – завойовниць місто, де непогано збереглася камінна фортеця тих часів. Розповів йому, і що писалося про хотинський період у житті Сагайдачного. Та, як не парадоксально, Вінграновський без ентузіазму відгукнувся на пропозицію.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А що я там зніматиму, в Хотині? Мертве каміння, німу зброю? Що ще? Архівний мотлох, який відлежався віками у скринях? Усе це вже було. Навіщо повторюватися? Я створюю інше кіно. Ось якби там були живописні картини чи щось подібне до них… – Він зробив надто довгу паузу, ніби підшукував слова, якими міг би сам себе виправдати і не відштовхувати мене з пропозиціями. – Але це дуже добре, що ви, Мирославе, нагадали мені про Хотин. Він далеко від Чернівців? Ні? Ось і поїдемо якось, обов'язково поїдемо, і Василя Івановича візьмемо з собою. Славний чолов'яга. А як кіно любить і вміє його пропагувати. Ось що головне! А в Хотин обов'язково вирвемося. Але, може, влітку чи навесні. Ви ж тим часом з'ясуйте, що там є в їхньому музеї з живопису. Це мені зараз украй важливо. – Після значно коротшої паузи майже категорично додав: – А цього разу обов'язково подамося до Вижниці, на перевал. Як, ви казали, він називається? Німчич? Вєліколєпна назва.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тоді ми багато говорили про геніальний кінозадум Миколи Степановича. Назнімавшись художніх фільмів, таких як «Дочка Стратіона», «Ескадра повертає на Захід», «Дума про Британку», «Тихі береги», «Климко» та багато інших, знявшись у кількох ролях, він відмовився від подальшої праці в художньому кіно, взявшись за документалістику, якою займався і раніше. Чим вона привабила його, неважко здогадатися. Він знайшов шлях до її оживлення, реанімації після радянської контрпропагандистської наруги, примітивної заідеологізованості.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У роки становлення незалежної держави годі було й шукати кращої ідеї, ніж розповісти про нашу прадавню багатющу драматичну історію мовою документального кінематографа. Чому саме чотирнадцять столиць? Про це згодом напише сам автор у невеликій книжці, що витримає кілька перевидань, буде перекладена європейськими мовами, у тому числі й румунською. З моєї легкої руки за переклад візьметься відомий румунський поет і перекладач із Чернівців Мірча Лютик. Та це буде згодом. А нині ми говоримо про геніальний задум Вінграновського. Мене, зокрема, зацікавило, де, за його переконаннями, знаходилася столиця України часів визвольних змагань 1941—1954 років, коли на два фронти із фашистами й радянськими військами воювала Українська повстанська армія під проводом Організації українських націоналістів. Він надовго замислився, вдивляючись кудись далеко, аж у сорокові роки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Непросте запитання. Я думав про це, але якогось остаточного висновку не дійшов, хоча мав намір знімати про ці надтрагічні події документальну стрічку. (Про це ж пише в одному із листів, згаданих вище й опублікованих у журналі «Кур'єр Кривбасу». – М. Л.) Але про столицю, чесно кажу, якось не замислювався. А ви як міркуєте?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Була столиця, Миколо Степановичу, ще й яка! Космач! Там, де наші повстанські війська дали великий справжній бій енкаведистам і перемогли їх, узявши чималу кількість карателів у полон. Саме там, у найвищих горах, влада завжди належана гуцулам, ще з часів Київської Русі та незламного Олекси Довбуша – аж до подвигів українських повстанців у середині минулого століття.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Мабуть, доведеться додавати до мого кіносеріалу ще й вашу столицю Космач, – ніби жартома і наче й серйозно промовив Вінграновський. Та, забігаючи наперед, скажу: не зробив він цього, як і не зміг зняти, крім Сагайдачного, більше фільмів. На заваді стала, насамчас, кучмівська фінансова політика, основним гаслом якої ціле десятиліття буде безмежне безгрошів'я на все, що варте найвищого поцінування.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь Кузьмін придумав, а точніше, розумно запозичив з минулих часів, як заповнювати зали кінотеатрів, навіть таких великих, як «Чернівці», школярами і студентами, викладачами, просто прихильниками української культури і мистецтва. Він зі своїми бойовими соратниками з ранку до ночі їздив і ходив школами, технікумами, училищами, вузами й запрошував молодь на кіносеанси. Звичайно ж, попервах це викликало в директорів деяких навчальних закладів і спротив, і обурення, особливо коли мова заходила про кінострічки, присвячені визвольним змаганням. Вони один поперед одного галасували про «нєзалєжность України і… свободу вибору». Він теж гучно обурювався, висловлюючись ламаною українською, а ще частіше російською, бо ж походив із глибинки Росії, мовами, особливо у тісних колах, не соромлячись термінології з колишньої своєї професії військового. Та коли до буковинської столиці приїжджали на його запрошення такі визнані метри, як Микола Вінграновський, а після нього – й академік Іван Дзюба, шевченківські лауреати Василь Герасим'юк і Володимир Моренець, Степан Пушик, науковець і публіцист Анатолій Погрібний, письменник і кіносценарист Василь Портяк та багато-багато інших діячів як з Києва, так і з інших духовних центрів України, зали завше були вщерть переповнені від десятої години ранку до вечірніх сеансів. У Миколи Степановича це викликало бурхливе захоплення, він гордо промовляв:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Як вам це вдається, Василю Івановичу? Я ніде не бачив нічого подібного. Та вас треба висунути на Героя України за те, що ви робите для дітей, для українського мистецтва. Дивіться, як ця дітвора сприймає наше кіно, як реагує на те, що діється на екрані. А сидить так спокійно, наче дорослий глядач.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ці слова підливали густої оливи в палахкий вогонь ентузіазму. У кінотеатрі якнайретельніше готувалися до приїзду справжнього друга багатьох чернівчан. Перед кіносеансами розігрувалися «щасливі місця», і володарям цих квитків автор вручав свою щойно видану у видавництві «Веселка» книгу «Северин Наливайко», яку В. Кузьмін завчасу викуповував у видавництва. Найнаполегливіші отримували навіть автографи. Мені здається, Микола Степанович робив це з великим задоволенням. Його поваги до читача багатьом із нас ще треба вчитися і вчитися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До слова, Кузьмін щоразу дуже ретельно готувався до зустрічей із письменником, продумував до деталей, де обідатимемо, кого запросимо в наше товариство. Він навчився не тільки викуповувати книги гостей, а й підтримувати їх гонорарами. Вінграновський, зрозуміло, завше був у нього поза конкурсом. Тож якось Кузьмін попросив мене придумати якийсь гарний подарунок для Миколи Степановича. Я довго чухав потилицю, врешті-решт згадав, що в поета нікудишня старезна друкарська машинка. Відшукав для нього електричну, з силою-силенною автоматичних операцій. Словом, красунечка угорського походження і з такою ж симпатичною назвою – «Габрієла», в яку Вінграновський закохався з першого погляду. Він не міг натішитися нею, залюбки працював, аж поки в наше письменницьке життя не увірвалися комп'ютери. Тоді він засів за сучасну техніку і добре оволодів нею. Якось попросив мене пояснити йому одну операцію, та я ще не настільки впевнено «осідлав» електроніку. Пам'ятаю, і Ліна Костенко дивувалася, наскільки Вінграновський сучасний чоловік, як швидко загнуздав норовисту техніку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іншого разу Василь Іванович домовився з генеральним директором нашої «Трембіти» Стеллою Станкевич подарувати письменникові костюм. Фірма вже тоді славилася на всю Європу, ходили в них навіть українські президенти. Але як вивідати розміри? Знову ламати голову довелося мені. Цього разу без вагань зателефонував дружині Олександрі Іванівні, й вона посвятила мене в цю сімейну таємницю: здається, 56-й, третій чи четвертий зріст. Тільки попросив її не видавати нас завчасу перед Миколою Степановичем. Нехай це для нього буде несподіванкою. Сам же й пішов вибирати костюм. Приглянувся мені справжнісінький смокінг темного кольору. Скільки ж було сміху і здивування під час примірювання в готелі, коли він ліг на кремезного, міцної статури письменника, ніби й на нього був шитий. А як радів, прихвалював, прицмокував при цьому Микола Степанович.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та не може бути, Мирославе, щоби саме в такому ходив і наш президент! Справді? Не вірю я, бо бути такого не може. А втім, чим я гірший від президентів? Оце ж у такому смокінгу і в Організації Об'єднаних Націй не гріх виступити. Як ви вважаєте, Мирославе?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пам'ятаю, тієї незабутньої зустрічі, коли демонструвалися «Чотирнадцять столиць України», переглядав стрічку про гетьмана Івана Мазепу поряд з її автором. Фільм мене вразив дивовижною живописністю, напруженістю дії. Голос за кадром, який належав Вінграновському, здавалося, міг розбудити мертвого. Коли побачив на екрані портрет молодого Івана Мазепи, ледь не вигукнув на весь зал від несподіванки:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та це ж – молодий Байрон. Вони схожі, як дві краплі води. Миколо Степановичу, хіба ж це можливо?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Мирославе, тихіше… А як ви здогадалися? Я справді попросив художника, щоби намалював мені молодого Мазепу. Та оскільки його портретів, як і інших, практично в нас не існувало, запропонував йому портрет молодого Байрона. Пам'ятаєте, він написав поему «Мазепа»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– …якуудвадцятихрокахпереклав буковинець Дмитро Загул, а надрукована вона українською тільки зараз, – підтримав розмову.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так, так. Але це було моєю великою таємницею, а ви так просто і легко розгадали її. Тепер це вже ні для кого не секрет, – чи з досадою, чи з розчаруванням промовив Микола Степанович.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– На мене можете покластися. Я буду тримати це в таємниці. Та й кінострічка настільки поглинає тебе і твою уяву, що ти безоглядно віриш режисерові, оператору й тому голосові за кадром. Дивовижний сплав у вас вийшов, у якому ні тріщинки, ні сучка. Моноліт. Я б такі фільми крутив у кожній школі й вузі, щоби дітвора прилучалася до української історії не лише через правдиві знання, а й через щирі емоції.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Мені теж цього хотілося б, але наші педагоги ще мислять учорашнім днем. І такі зустрічі, як у вас, на жаль, нечасті. Вам пощастило, бо маєте кінофаната Василя Івановича. Його б міністром освіти. Ото розгорнувся б! – посміхнувся Микола Степанович, залишившись задоволеним усім тим, що відбувається.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та це був лише початок. Далі на чернівчан ще чекали не тільки кіносеанси, а й незабутній поетичний вечір у прекрасному сучасному залі майже на тисячу місць палацу «Юність Буковини» (колишній Будинок політосвіти, який громада одностайно вирішила віддати мистецтву й учнівській молоді), зустрічі у Вижницькому районі, відвідини музею-садиби геніального актора і режисера Івана Миколайчука в Чорториї Кіцманського району, врешті, відвідини омріяного перевалу Німчич, де пролягає дорога-серпантин у Карпатах від Чернівців до Путили.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поетичний вечір Миколи Вінграновського вів визнаний майстер усного слова, викладач Чернівецького університету, блискучий знавець творчості Майстра Анатолій Добрянський. Він зробив місткий інтригуючий вступ, глибоко проаналізувавши основні твори письменника, особливу увагу акцентуючи на поезії, потім надав слово Миколі Степановичу, а відтак дав змогу залові поспілкуватися з великим поетом. Читав він добре знані шанувальникам поетичного слова і «Синьйорито акаціє…», й «Остання сповідь Северина Наливайка», і «Вночі, середночі, хтось тихо…». У поета, який закінчив кіноінститут, була особлива манера декламації. Він умів увиразнити те, про що промовляв. Здавалося, виокремлював кожне слово, ніби брав його за руку й виводив у люди. Ось пригляньтеся до нього, яке воно виразне й пластичне, скільки діамантів виграє в ньому. Може, й справді, як стверджує Ліна Костенко, «Усі слова уже були чиїмись», та саме це – тільки моє. Бо звучить воно моїм голосом, моєю інтонацією, моєю тривогою:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вночі, середночі, хтось тихо<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;До мого Слова підійшов<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І став дивитися і дихать,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І я відчув: так диха лихо,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так ходить лихо – Час прийшов.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не відчувати в поезії Вінграновського безмежної любові до Слова міг тільки глухий. Через нього він показав увесь наш український світ, донедавна категорично заборонений, замінений абстракціями. Тут заприхована, можливо, найбільша таїна Поета, звідки така втаємниченість, а значить, і любов до словотворення. Цій проблемі слід присвятити ціле дослідження, і хтось обов'язково візьметься за нього. Зараз обмежуся констатацією, що майже фізично відчуваю Слово великого Поета, його тепло і тембр, піднесену інтонацію і велич, тобто всі закодовані сили поетового слова, без яких поезія ніколи не буде поезією. Та найважче все це пояснювати, навіть коли ти відчуваєш. Напевно, душа і серце стоять ближче до змісту мовленого слова, ніж розум, який тільки усвідомлює, але ніколи не відчуває глибини поезії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На запитання поет відповідав коротко і влучно, інколи з неприхованою іронією, не розтягував відповідей. Він не терпів традиціоналізму, коли та що і як, а хто саме вам найбільше, а хто… Про сучасну українську літературу говорив із хвилюванням та зболено:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Поза часом у нас стоїть і завше стоятиме геніальний прозаїк Григір Тютюнник. Його творчість можна порівняти хіба що зі Стефаниковою. Читайте його і вірте, бо так ніхто більше не напише.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми ще не раз повертатимемося до тютюнниківської прози. Вінграновський любив її і самого Григора. Проте майже ніколи не вдавався до якоїсь деталізації, ніби не хотів опускати на грішну землю це велике славетне ім'я, на ту землю та до тих людей, котрі так необачно вкоротили йому віку. Зрештою, досі не віддали йому належне, хоч після його смерті минуло вже ой як багато часу. Але такими вже ми є. І змінити в нас нічого не зможе, либонь, навіть сам Господь Бог!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоб уявити собі натуру Вінграновського на сцені, достатньо пригадати кілька епізодів. Запитання із залу: «Як ви ставитеся до творчості письменника N.?» Відповідь зі сцени: «Ніяк!» Або ж інше запитання: «Як ви пишете для дітей? І чому ваші твори для них такі серйозні?» Микола Степанович: «Я пишу їх без соски в роті. Мабуть, тому вони такими й виходять…» Кожне слово зі сцени Майстер супроводжував неперевершеною посмішкою, яка зачаровувала зал і водночас дезінформувала слухачів. Бо не завжди можна було збагнути, жартує він чи мовить дуже серйозно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Після вечора шанувальники щільним колом оточили автора. Я не міг пробитися до нього з примірником «Северина Наливайка» й першою збіркою поезій «Атомні прелюди», щоби він підписав їх для моїх синів Тараса і Мар'яна. Коли ж таки делікатно проштовхався, Микола Степанович не зміг приховати приємного здивування:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ух ти! Навіть «Прелюди» маєте? Вєліколєпно!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Справді маю це найдорожче в моїй домашній бібліотеці раритетне видання, яке придбав ще на початку сімдесятих в одному з букіністичних магазинів, навчаючись на журналістиці у Львові. Відтоді не розстаюся з першою, тому вже історичною збіркою Миколи Вінграновського, яка покорила Україну, відкрила нові шляхи до національно налаштованого патріотичного слова. Вона справді вибухнула в умовах хрущовської «відлиги», ознаменувавши прихід у літературу шістдесятників, які зуміли на той час очолити духовне відродження нації. Нині дехто частенько забуває про це, тому не зайве нагадати про цю знамениту етапну збірку в сучасній українській літературі. На ній простий і такий же геніальний підпис автора: «Невже, Господи, все це було?!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наступного дня, коли трішки випогодилося, осінній вітер позамітав у глибокі гірські щілини скуйовджені хмари, а з ними й надокучливі дощі, ми з самого ранку вирушили до омріяної Вижниці. Їхали неквапом. Микола Степанович не любив метушні. Міг запросто попросити шофера зупинитися, щоби розпитати місцевих жителів, чому саме так називається їхнє село. Маршрут видався справді цікавим. Що не село – знаменитості. Мамаївці – батьківщина Дмитра Гнатюка. Із Шипинцями та Шипинською землею, знаною ще з часів Київської Русі, пов'язане ім'я поета й археолога Олега Ольжича, сина Олександра Олеся, який написав наукове дослідження про цей край, тільки нещодавно опубліковане українською мовою в Чернівцях. Крім того, він редагував у Празі чернівецький журнал «Самостійна думка». А «Буковинський журнал» саме в цей період надрукував три невідомі поезії Олега Ольжича. У Неполоківцях говорили про ще одного відомого, але досі несправедливо забутого поета Ореста Масикевича, з яким була одружена Орися Киселиця, рідна сестра великої художниці Одарки Киселиці. Микола Степанович висловив думку, що слід перевидати в Україні цього прекрасного діаспорного літератора. На жаль, не зробили ми цього досі, хоча щедро видаємо державними коштами чимало відвертого словесного мотлоху. А справді великий поет і прозаїк, новатор поетичного слова перебуває в забутті.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перетнувши Прут у Глинниці, де до його вод уже влилися обидва – Чорний і Білий – Черемоші, ми зупинилися в горбатій Чорториї, з покрученими вуличками-вужами, які, одначе, всі стікалися до ставів і до Черемошу, а також – до обійстя Миколайчуків. Одна із центральних вулиць якраз названа Івановим іменем. Спориш, притрушений ранньою сивою памороззю, ще відчайдушно зеленів, як серед літа. А висока, розлога калина біля самісінької криниці з височенним, задертим у небо журавлем, розгубивши листя, червоніла стиглими плодами на рясних китицях. Опасиста дерев'яна хатка ніяково дивилася з-під шиферного «берета». І так він їй личив, як гуцулові тюбетейка. Та що вдієш, не можуть земляки досі ніде знайти кілька возів ячмінної соломи і перекрити хату так, як було колись, перед самою Миколайчуковою смертю, коли її, стареньку, завалили. Нас зустріла Йванова сестра Марічка, яка завідувала музеєм, взагалі доглядала тут за мамою Катріною, братом Юрієм і двоповерховою хатою, яку великий кіноактор і режисер встиг вибудувати для родини і друзів… Письменник був дуже зворушений. Івана добре знав, був у полоні його кінострічок, казав: «Цей талант від Бога. Ніколи не зможу уявити українське кіно як без Довженка, так і без Миколайчука. Як він умів передати себе і цю красу на екрані. Яка органічність. Й оце все йшло звідси, де ми зараз стоїмо!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сам Вінграновський на маленькому подвір'ї виглядав велетом-патріархом, таким же високим, як криничний журавель: кремезний, усміхнений, розчулений, зі зволоженими очима. Бо ж таки побував у Йвановій Чорториї, знаній на весь світ. Його довге чорне пальто майже торкалося землі, додавало урочистості всій його поставі. Коли Марічка зламала кілька рясних кетягів Іванової калини, він аж розцвів, розцілував сестру, ніби перед ним був сам Миколайчук. Ті кетяги він довезе до своєї квартири в Києві, й вони грітимуть його серце багато часу, нагадуючи, що таки вклонився землі, яка «виняньчила» великий світлий талант. А мені Микола Степанович ще й досі ввижається з прихованою посмішкою, гордою поставою і негаснучими кетягами калини в руках на Йвановому подвір'ї побіля старенької хати-музею і пам'ятника.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Невзабарі з цього подвір'я ми провели до Іванових небесних покоїв Марічку, за нею – брата Митричка. А в жовтні 2004 року пішла на вічний спочинок і згорьована Йванова мама Катріна, яку першою відспівували у старенькій дерев'яній церковці, що належить до Української православної церкви Київського патріархату. Її на замовлення власника літнього маєтку, де зараз знаходиться божевільня, колись розібрали в горах і сплавили Черемошем до Чорториї. Комуністи не раз гострили зуби на цю маленьку церковцю. Від знищення її порятували саме Іван та його приятель, колишній головний лікар божевільні Валерій Петрук.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про смерть Іванової матері вже не відатиме Микола Степанович. А тоді розповідав йому, як московська церква рік за роком «прислуговувалася» до різних Іванових дат та зібрань на цьому святому подвір'ї. Громаді доводилося позичати хоругви в сусідніх селах, бо, бачте, у Чорториї владарює московська церква, а наша українська тут – чужаки. Ох, як це обурило його: «Що ж нам ділити? Ми ж діти єдиного Бога!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не барилися в Чорториї, бо осіння днинка коротка, ще ж мали вступити і до Вижниці, де глядачі чекали на кінострічки Миколи Степановича, основне ж – на Німчицький перевал. У невеликому залі тамтешнього кінотеатру зібралося чимало люду. Був там і старий знайомий Вінграновського, письменник і журналіст, людина дивовижної долі Іван Петрович Гришин-Грищук. Зустрічалися вони ще під час першого приїзду до гірського містечка. Тоді й познайомилися. На його долю випали драматичні сторінки: участь у бойових діях під час Другої світової війни, німецький полон, утеча, навчання у Празі, знову зустріч із фашистським концтабором і – нова втеча. Тепер уже доля закине його у Францію, де на Рив'єрі під Парижем зустрічатиметься він із письменником і політичним діячем Володимиром Винниченком. А потім – повернення на Батьківщину, вирок – розстріл, який замінять на 25 років комуністичних таборів, амністія після смерті Сталіна і повна реабілітація – аж у 1993 році. Обоє літераторів шанобливо ставилися один до одного. Гришин-Грищук блискуче знався на творчості Вінграновського, дуже високо цінував його поезію і прозу, часто виступав зі статтями й есе про нього. На жаль, наприкінці 2005-го не стало й Івана Петровича, перестало битися відчайдушне серце, закохане в Україну, народ і його літературу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хтось із присутніх, чи не Іван Петрович, після перегляду стрічок попросив Вінграновського прочитати кілька поезій. Микола Степанович спалахнув, промовивши одними очима, звертаючи погляд угору: а хіба там, у Києві, попросили б, – і читав із задоволенням найулюбленіші вірші, зокрема і цей, широко знаний і такий доречний тієї осінньої днини, написаний 1986 року, який цитую за «Вибраними творами» (с. 188):<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сеньйорито акціє, добрий вечір.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я забув, що забув був вас,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але осінь зійшла по плечі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Осінь, ви і осінній час,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли стало любити важче,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І солодше любити знов…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сеньйорито, колюче щастя,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хто воно за таке – любов?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вже б, здавалося, відболіло,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Прогоріло в тім вогні,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ступцювало і душу й тіло,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вже б, здавалося, нащо мені?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;У годину суху та вологу<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відходились усі мости,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І сказав я – ну, слава Богу,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І, нарешті, перехрестивсь…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли ж – здрастуйте, добрий вечір…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ви з якої дороги, пожежо моя?..<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сеньйорито, вогонь по плечі —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Осінь, ви і осінній я…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми ризикнули їхати на перевал Німчич не через прикарпатський бік, а через село Виженку, крутим серпантином, поточеним струмками й малими річечками, дорогою. Тоді ще тут рух транспорту не був остаточно заборонений. Тому задля краси і романтики поїхали. Десь унизу погрозливо стугонів гук. Світилися товстезні і стрункі сині буки, випромінюючи спокій і велич. Микола Степанович збуджено заговорив:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Це ж не так далеко від Коломиї, з якої родом моя Олександра Іванівна, дружина, я її Любою називаю. І чому ми її з собою не взяли? Наступного разу обов'язково візьмемо. Вона зраділа би побаченому. Це – її улюблені місця. Я ж – степовик… Але й мені тут затишно і добре. Бо красиво ж як! Краса хоч і різна, та за суттю своєю однакова. Приваблює, збуджує, змушує думку літати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім він знову згадав про дружину і розповів романтичну історію їхнього знайомства. На початку шістдесятих знаменита письменниця Ірина Вільде, яка, до речі, родом теж із Буковини, запросила його, Івана Драча і Йвана Дзюбу до Львова на виступи. Тоді ж побували і вдома в письменниці. Згодом Микола Степанович познайомиться з Олександрою Іванівною, дружиною сина Ірини Вільде. Зустріч стала вирішальною в їхньому житті. Довго і наполегливо довелося тоді знаменитому акторові й поетові добиватися руки шляхетної коломиянки зі знатного роду Білинкевичів. Про Ірину Вільде і про них напише ґрунтовне дослідження львівський письменник Роман Горак.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли ж добралися до самого перевалу, були вкрай вражені тим, що карпатські верховини уже притрусили перші сніги, мов гуцульська бринза, запашні й не дуже білі, швидше жовтаві. Раптом Микола Степанович побачив конячку, яка піднімалася дорогою з долу. Коли кінь порівнявся з нами, Вінграновський перепитав господаря, як звати тварину. Це був Циган, низькорослий, з міцними короткими ногами. Далі вже говорив письменник, розповідаючи все про коняче життя: і як визначити, скільки років тварині, і що означає «кінь читає газету», і як він відпочиває. Могло скластися враження, що він закінчував, крім кіноінституту, ще й зооветеринарний.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А знаєте, чому Циган зараз такий веселий, хоч іде вгору? Ні? Бо повертається додому, де коневі завжди краще, ніж у гостях.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми таки пересвідчилися у правдивості його слів, бо доки спілкувалися на Німчичі, Циган знову вирушив у діл, тепер везучи на собі малого веселого хлопчика. Вигляд у нього справді був похнюплений. Тоді Микола Степанович виголосив вердикт.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Мирославе! Наступного літа приїжджаємо на Німчич, розкладаємо мій оонівський намет, викуповуємо на тиждень Цигана. Ми будемо гриби збирати, а коненя відпочиватиме біля нас. Дивіться, як його ганяють з горба на горб. Хай відпочине. Домовились? Згода?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Компанія одноголосно весело ухвалила вердикт, обговорюючи деталі нового приїзду. А я мимоволі звернув увагу на те, що в Цигана щось світиться на лобі. Це – катафот, пояснив наш водій Олександр Іванович, його чіпляють на велосипеди, щоби відбивав світло вночі, подаючи знак, що хтось рухається.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Вєліколєпно. А можна, Мирославе, я почеплю таку штукенцію своїй Манюні на лоба? Вона на це заслужила. І гарно ж виглядатиме, правда?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дорогою до Чернівців, коли звечоріло, шофер спеціально зупиняв машину, демонструючи нам, що таке катафот і з чим його жувати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До цього ще була пречудова зустріч у редакції районної газети, де її працівники й поети Юрій Петричук і Степан Кириляк зварили бокатої веселенької, як літнє сонечко, кулеші, виклавши її прямо на столі, як заведено в гуцулів. Ми притрушували її жовтуватою овечою бринзою, що пахнула полонинською ватрою і гуцульським потом, і згадували про перші сніги на Німчичі. Микола Степанович прихвалював страву, бо справді знав її смак, детально випитував, чим хлопці займаються. Дізнавшись, що пишуть вірші, здивувався, чому не друкуються в Києві. А під час наступного нашого приїзду до Вижниці (спеціально їхали до Цигана і двох поетів) він запропонував рекомендації для вступу до Спілки письменників.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тоді ж ми побували на ще одному перевалі – Сокільському, де неподалік, у селі Малий Рожин Косівського району на Прикарпатті, народився і мешкав мій однокурсник, поет Юрко Петричук. До його хати ми не змогли під'їхати через горбисту місцевість, та Юрків батько Михайло із частуванням вийшов аж до нашої машини. Ось так на капоті і призволялися гуцульськими стравами, від чого всі отримували незбагненне задоволення, особливо наш шановний гість, який не переносив ні офіціозу, ні прийому за столом. А тут прямо на невисокому перевалі та ще в такому товаристві… Господар був настільки гостинний, що всі принесені запаси, в тому числі і пляшечку гуцульського первачка, поклав нам у багажник.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На жаль, не встиг Юрій Петричук, самобутній гуцульський поет, який написав ще на початку сімдесятих, коли ми тільки починали вчитися у Львівському університеті на факультеті журналістики, такі вражаючі рядки: «Я з лісу додому калину приніс, // Її посадив біля тину, // За нею не плакав зажурено ліс, // За лісом ридала калина», скористатися пропозицією Метра. Бо виїхавши в Аргентину на запрошення брата заробити копійку на прожиття, трагічно загинув у розповні життєвих і творчих сил. Там його й похоронили. Коли розповів про це Миколі Степановичу, він засмутився і тільки з жалем похитав головою: «Занадто дорога плата за оту кляту копійчину…» Уже посмертно вийшла друга поетична книжка Юрка, в якій переважає туга й ностальгія за тією землею, до якої не вернулося навіть його тіло, бо воно навіки зосталося за океаном на чужині.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Згадана поїздка Миколи Степановича на Буковину закінчилася тим, що ми разом їхали до Києва (мені Бог дав відрядження). Я розіклав на столику вже охололу вижницьку кулешу і споночілу бринзу. Червоніла перестигла калина з Іванового обійстя. Тепло гомоніли, як при домашньому вогнищі, про щось дороге і приємне, про те, що найбільше вабило Вінграновського, – життя, побачене й почуте. Він ніби хотів закріпити свої враження у пам'яті, щоби не розгубити із плином часу. Ніколи не бачив, аби він щось занотовував. Мав феноменальну пам'ять на обличчя, імена, географічні назви, різні невідомі слова-діалектизми. Пам'ятаю, тієї ночі, а мандрували ми до столиці швидким потягом Софія – Москва, найчастіше він повертався до Німчича, Цигана, Вижниці і до своєї Манюні. Думав, як би в сюжет повісті ввести й нового німчицького друга. Може ж, вони й родичі. Хоча ні, Манюня – степовичка, а Циган – коник-гуцулик. Міцна порода. Ще йому запав у пам'ять камінний пам'ятник визволителеві на перевалі, якому пооббивали руки та зброю, і виглядав він тепер немічним калікою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Зняти б кіно його очима. Уся дія на екрані відбувалася б за його, освободителя, сценарієм. Оце була б картина! – Микола Степанович дивився на мене стомленими, але щасливими очима. Цього погляду я не забуду ніколи. Бо щось його по-справжньому заболіло в отому «освободителеві», аж ті почуття прорвалися до очей і навік застигли в них. Зараз починаю усвідомлювати, що так проступають з очей великих митців нереалізовані задуми. Навіть камінь нікому нічого не може гарантувати, бо й він безсилий проти чогось вічного і нездоланного.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хтось постукав у наше купе. Ми здивовано переглянулися. Ага! Прикордонники на українсько-молдовському кордоні перевіряють паспорти. Я хутенько простягнув свій документ, а Микола Степанович свого у кишені піджака не знайшов.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та що ви, хлопці, не впізнаєте класика української літератури й кіно? – кинувся я на виручку Вінграновському їм стало трохи незручно, але з купе не виходили. Тоді Микола Степанович нарешті відшукав в одній із кишень посвідчення кіноактора і режисера початку шістдесятих років, аж тоді до кінця знічені прикордонники, попросивши вибачення, покинули наше купе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти диви, а таки знають, особливо після того, як ви їм трішки підказали, – посміхнувся письменник. – За це ж можна і по чарочці. Правда, Мирославе?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми щиро сміялися. Ніхто не повірив, що прикордонники таки впізнали класика. Ми були щасливими, бо вони покинули нас і більше не повернуться. А ще нам затишно велося в купе, де ніхто не турбував і не заважав нашим дружнім, задушевним розмовам.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Була в цій поїздці приємна несподіванка. Коли зупинилися в Козятині, де на той час торгували силою-силенною найрізноманітніших продуктів – і варениками з картоплею, капустою, і смаженою рибою, і дерунами, і пиріжками, і таранею, і… ще безліччю інших делікатесів, я зістрибнув на перон та приніс… червонющих велетенських раків, які витріщилися на мене, ніби це я їх ощасливив щедрим окропом. По правді, з раками я не дуже приятелював. Хіба ще в дитинстві, коли батько міг руками наловити не одне відро клешноногих вусанів і принести їх додому. Якось мама вирішила залишити їх на ранок, мабуть, щоби свіжими їх споживати, сховала під ліжком у відрі у великій хаті. Коли вдосвіта зайшла туди, відсахнулася – відро було порожнє, неповороткі земноводні порозповзалися закутками. Перелякана мама вибігла надвір з криками – повтікали раки… Крім того, відверто боявся їх і, займаючись риболовлею, навіть руку в печеру не запихав, якщо знав, що там вони водяться. Щоправда, зі стравою вгадав: Микола Степанович любив такі несподіванки, тому хутко взявся до споживання раків.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А звідкіля ви дізналися, що я люблю раків? Ми ж ніколи про це не говорили, – здивовано перепитав Вінграновський, відокремлюючи велетенського хвоста від порожнього тіла, виймаючи рожеве м'ясо, щоби присолити його і проковтнути.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Здогадався. Бо хто не любить того, чого завжди мало і його так важко треба добувати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Правильно! Щойно придумали? Тоді молодець.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Батьківські поради. За державними клопотами<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Була ще одна, можливо, найпрекрасніша і найромантичніша поїздка Вінграновського на Буковину. Та їй передувало чимало подій, які не оминеш у такій книжці. У 1996 році, коли в Україні набирала нових нечуваних обертів чергова політична й економічна криза із приходом до влади другого президента із комуністично-проросійських лав із безглуздими обіцянками миттєвого раю та двомовності на державному рівні, Буковиною неждано-негадано почав правити губернатор-демократ із місцевої вчительської інтелігенції Георгій Філіпчук. Тим паче його з'яву на владному олімпі пов'язували із втручанням самого В'ячеслава Чорновола. Буковинські демократи вдарили в литаври. Вікторія! Чимало з них автоматично опинилося на найвищих гілках регіональної влади.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Після повернення з чергового письменницького з'їзду відома письменниця Галина Тарасюк попросила мене, знаючи мої добрі стосунки з новим главою адміністрації, організувати зустріч делегатів з'їзду. Це не важко було зробити. Філіпчук радо прийняв Віталія Колодія, Галину Тарасюк, Віктора Косяченка, Мірчу Лютика і мене. Розмова розпочалася з того, як важко зараз працювати обласній адміністрації, смертельно бракує кадрів, зокрема немає й начальника управління культури.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Як це нема? – чи то жартома, чи всерйоз перепитала Галина Тарасюк, – сидить навпроти вас, Георгію Георгійовичу!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Хто, Лазарук? А він хіба погодиться? – здивовано перепитав губернатор так, ніби вперше чує моє ім'я і мене при цій розмові немає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А ви спитайте його, – іронічно запропонувала пані Галина.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Здається, на цьому зустріч і закінчилася. Та Філіпчук перепинив мене біля дверей, мовляв, залишися, треба поговорити. Розмовляли стоячи. Я переконував його, що письменник не повинен займатися державними справами, а писати, він же правив своєї, мовляв, написав докторську ледь не на коліні в машині, курсуючи між столицею і Чернівцями в державних справах. На тому й розійшлися. Ще двічі він викликав мене у свій велетенський кабінет, ніби там мали відбуватися футбольні матчі в закритому приміщенні на кубок СНД. Мені в ньому було навдивовижу незатишно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Після чергових відвідин голови таки вирішив зателефонувати до Миколи Степановича за порадою. По той бік дроту чулося мовчання. Але недовго. Нарешті він озвався:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Мирославе! А чому ж, підіть, спробуйте, допоможіть людям творчим. Тільки довго не затримуйтесь. Вам же треба писати!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я послухався його батьківської поради, пішов працювати в обласну державну адміністрацію. Кожен день тоді починався з того, що згадував його мудру настанову. Він частенько відгукувався на мої телефонні дзвінки, радив, що і як зробити. Був навдивовижу уважним, нібито й він ніс відповідальність за все, вчинене чи не вчинене мною. Ми частенько зустрічалися, оскільки в мене з'явилася можливість значно частіше бувати у столиці, а значить, і у Вінграновського.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поділився з ним думками і тоді, коли визріла ідея створення Асоціації українських письменників і мене запросили Василь Герасим'юк, Ігор Римарук, Юрій Покальчук та інші члени ініціативної групи приєднатися до них. Микола Степанович був у захопленні від цієї ідеї. Казав із жалем: був би молодшим, теж вступив би в АУП. «Але я все одно – з вами! Бо не можна замикати в одній-єдиній організації таких різносторонніх, як сучасне покоління, людей. Працюйте, творіть, а я вас підтримуватиму».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тоді письменник і режисер напружено працював над «Манюнею» й над документальною стрічкою «Гетьман Сагайдачний» із серіалу «Чотирнадцять столиць України». Він любив посвячувати в найглибші таємниці творчості, над чим мізкує, об що спіткнувся. Пригадую, приїхав до Чернівців і тільки влаштувався в готель, як вийняв рукопис і показав мені місце, на якому забуксував. Мовилося про те, як головний герой «Манюні», себто сам автор, спостерігає за селом, в якому зникла колгоспниця Магда, з котрою познайомився вночі у лісосмузі. «Тим часом у супроводі Султанчика Манюня з Орликом пішла на баштан попастися. Я ж виліз на воза, вкрився другим своїм кожухом, зіперся підборіддям на обліплене листям сидіння і крізь бабине літо став дивитися на Магдине село. Через те, що дивитися було далеко, я не бачив, щоби з села хтось виходив чи йшов».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ось це мені й не подобається: «…дивитися було далеко, я не бачив…» Вам не здається, що тут чогось бракує. Ану поміркуймо разом, може, гуртом придумаємо щось виразніше й цікавіше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так запросто, з порога, заглибитися в текст Вінграновського, крім нього самого, мабуть, нікому й не вдавалося. Ми сиділи й думали. Було видно, що розмірковував він над цією фразою й дорогою до Чернівців. Я відчув, як заглиблюється він у кожне речення, кожен рядок і фразу, як шукає органічності, якоїсь особливої мелодики та ритміки у своїй прозі. Мабуть, поети так сам пишуть прозу, як і вірші, тільки значно вимогливіше. А втім, окремої розмови в нас, здається, з цього приводу так і не відбулося. Проте добре пам'ятаю, що в «Буковинському журналі» перша подача повісті закінчується саме так. А у «Вибраних творах», що побачили світ у видавництві «Дніпро» уже після смерті Миколи Степановича, але які він ще встиг упорядкувати й відредагувати, знаходжу вже змінений текст: «Та чи далеко було дивитися, чи бабине літо високою прямовисною сіткою запавутинило ярок і пригірок, бо в очах мені мерехтіло і я, скільки не приглядався, бачив, що не бачу нічого. І лише тоді, коли з синьої розломини неба в те баболітине павутиння влетіли чорні шпаки і, вилетівши із нього срібними, зоставили в нім прохід, – тим шпачиним проходом мій погляд легко пішов до Магдиного сільця!» (М. Вінграновський. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 2004. – С 738).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Знайдене автором «баболітине павутиння» надзвичайно увиразнило картину, додало їй викінченості. Тільки великий майстер може залишатися постійно невдоволеним написаним, навіть після опублікування дивитися на художній текст як на щось недовершене, бо Слово для нього – матеріал, який після використання не застигає, як цемент, а продовжує жити повнокровно і насичено, як будь-який витвір природи. Тут навіть важко його із чимось порівняти – чи з глиною, чи з деревом, чи з полотном, хіба з музичним звуком, та й то порівняння накульгуватиме, бо слово полігамніше від найдосконалішого звука. Трохи згодом, опрацьовуючи ці тексти, раптом знаходжу у Григора Тютюнника ось яке одкровення: «Не знаю тяжчого почуття, ніж невдоволення написаним. Воно їсть душу, як іржа залізо. Здається, немає точнішого визначення» (Григір Тютюнник. Облога. – К.: Пульсари, 2004. – С. 653). Мабуть, щось подібне було притаманне і Миколі Степановичу. Лише ми про це з ним не говорили.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Уся ота його поїздка на Буковину напередодні його шістдесятиріччя була переповнена справді творчим спілкуванням. Після зустрічей у кінотеатрі зібралося чимало люду в Музеї діаспори, яким тоді керував письменник Віталій Колодій, котрий і зреалізував задум створення цього незвичного культурного закладу, бо він, здається, був тоді єдиним таким музеєм у світі (до речі, нині такого музею в Чернівцях уже не існує, з легкої руки одного з правителів краю його перетворили на відділ краєзнавчого музею). Я трохи припізнився на цей вечір, бо мене запросили на поетичну зустріч у Кельменецьку десятирічку за понад півсотні кілометрів од Чернівців. Дорогою часу не гаяв, написав два вірші, один із них вирішив присвятити Миколі Вінграновському:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поволі осінь наступає,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Неначе їде на гарбі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як мама немовля купає<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;В купелі неба голубій.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але іде собі тихенько<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Босоніж, легко, навмання,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ніщо у ній і не теленькне,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лиш слідом – сиве вороння.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;У неї добре ще обличчя —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Марії незбагненний лик,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона тебе у себе кличе<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Туди, де туги чортомлик…<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Бо я не осінь, я – осанна,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Течу, втікаючи, мовчу,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І кров моя гірка, багряна —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;У плині срібного дощу…<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поволі, осене, поволі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бо відстає німий кортеж,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хтось борсається ще у чортоколі —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ти ідеш!<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Легко сказати, вирішив присвятити. А якщо він не сподобається Миколі Степановичу? Що тоді? З цими думками я й зайшов до зали, де вже весело гомонів люд. Вінграновський сидів у центрі величезного столу, осіб на тридцять, якщо не більше, поруч із яким якось ніяково безплідно зеленіло велетенське поле більярдного столу. Я зустрівся поглядом із гостем, він легко підморгнув мені двома очима, ніби підбадьорив, і тоді раптово запросив до слова, оскільки я запізнився і мав спокутувати свою провину. Розгубившись, нічого іншого не придумав, як вийняти з кишені записника й на одному подихові прочитати обидва вірші, щойно написані в дорозі. Майстер по пам'яті вихопив із контексту другого вірша «А чорний соняшників лан // Несе в очах овеча мама…», похвалив, сказав, що і в нього щось такеньке є, але читати не став. Опісля зустрічі перепитав, як йому написане в дорозі, він тепло відгукнувся, тоді я тремтячим голосом промовив, що вирішив «Осінь» присвятити йому. Микола Степанович подякував за присвяту, яка згодом з'явиться на відкриття моєї поетичної книжки «Містечкові містерії».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На згаданому вечорі після мого віршованого виступу-тосту легковажно вистрибнув, як Пилип з конопель, один чернівецький автор зі своїм творінням, мовляв, а хіба мені не можна. Тут уже не вистачило терпіння київському гостеві, і він зупинив його на другій чи третій строфах, розкритикувавши недипломатично усе почуте. Але зробив він це з тактом та розумінням того, що не завжди при застіллі читають найкраще.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жодного ніяковіння серед товариства не трапилося, більше того, воно пожвавішало, стало відвертішим, щирішим. І тут несподівано заговорив сам Микола Степанович – про «Манюню», про оте місце, до якого доїхав, але далі зрушити з місця не може:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та це поки що. Бо знаю навіть, як має продовжитися й чим закінчу свою «Манюню». – Письменник зробив велику паузу, хтось навіть запропонував наповнити чарки, але він зупинив ініціатора легким порухом руки. – Ви ж собі навіть представити не можете. Оці бідні жіночки, які нічого, крім колгоспних буряків і корівок, у своєму житті не бачили, навіть не уявляють, що таке море. І я вирішив повезти їх туди, точніше, мій герой, який мандрує південними лісосмугами на циганському возі, в якого запряжена Манюня (цю конячину подарували мені в одному колгоспі на Чернігівщині, і я поселив її у двоюрідної сестри Ліди біля річки Кодима на Миколаївщині. Кобилка вже й лошатко привела. Це – Орлик). Ще з нами непородистий цуцик Султанчик. Отакою веселою компанією ми й подорожуємо… – Микола Степанович знову робить паузу, оглядає заінтриговане товариство, яке не зводить очей із оповідача. Навіть ображений поет забув про своє фіаско, хоча раніше силкувався прочитати ще щось і про коня. Цей погляд Вінграновського неможливо забути. Бо в ньому не просто лагідність і непроминущість, а й безмежна віра в те, про що оповідає. Він передає її всім, хто слухає. – І ось дорогою я зустрічаю баришень. Аж чотири – Магду, Валю, Женю і Клаву, отих колгоспниць, які ніколи не бачили моря. У кожну із них закохуюся по черзі, а вони – в мене. Та почуття наші таємничі. Лише моя дружина Олександра Іванівна про все знає й інколи допомагає мені придумувати якісь хитрющі любощі з кожною з них… Не дай Боже, щоби котрась із них здогадалася, що я витворюю з іншою, то тут мені – каюк! Аби якось задобрити їх, везу всіх до моря, аби вони хоч раз у житті покупалися. Але ж корівок своїх їм ні на кого залишити, тоді кажу їм: беріть із собою і своїх Лисок, Красульок і Мариньок. Вони прив'язують їх до мого воза, й ми уже сошою (це так у степу на шосе кажуть даішники!) рушаємо на Одесу. А цю місцину я знаю добряче, не один фільм там знімав… Нас зустрічатиме симфонічний оркестр, або ж ні, краще військовий. А вдячні б а р и ш н і доїтимуть своїх корівок прямо над Чорним морем і напуватимуть ним музикантів. Смачно?! Слово честі, так і закінчу свою «Манюню».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Настає довга пауза. Микола Степанович насолоджується своєю фантазією, а народ не йме віри, говорить він правду чи жартує. Врешті, отямлюється і по-провінційному висловлює своє захоплення.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це вже Вінграновському менше подобається, він переводить розмову в інше русло, дивиться на мене, ніби перепитує: ну як, не дуже загнув? Урешті збираємося додому, точніше, гість делікатно натякає мені, що можна і до нього в готель «Київ», але не всім кагалом, а так, щоби погомоніти у вузькому колі, бо хто зна, коли ще доведеться зустрітися. Їдемо. До вибраних потрапляють Борис Бунчук, Василь Кузьмін, Володимир Вознюк, друг Івана Миколайчука, лікар-психіатр Валерій Петрук, редактор «Молодого буковинця» Богдан Загайський… Найбільше заінтригував Вінграновського Петрук розповідями про Миколайчука. Він багато перепитував про Іванові поїздки до Чорториї, відвідини божевільні, головним лікарем якої був у ті часи Петрук. Валерій розповів про те, що Іван, якби не став актором і режисером, обов'язково вивчився б на лікаря. Він навіть допоміг одного пацієнта вилікувати, зауваживши, як той реагує на грозу…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хтось із присутніх спробував завести із Миколою Степановичем нерозсудливу дискусію про проблеми української прози, та коли Вінграновський почув з його вуст терміни «сільська» й «урбаністична» проза, то тільки розсердився.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Усе це – вигадки і небилиці, які придумують недалекі критики і такі ж літературознавці. Проза є тільки справжня і несправжня. Українська сучасна проза – це Григір Тютюнник, поряд із ним нема більше кого поставити, щоб гідно виглядав.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зустріч завершилася дружелюбно. Микола Степанович вийняв із валізи нову книжку «Чотирнадцять столиць України», радо роздарувавши усім із автографами. Мене постійно вражала спрага письменника до спілкування. Кожного приїзду він знайомився з різними людьми, старався вивідати в них щось небуденне, те, що обов'язково стане в нагоді у творчості.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Трапилася ще одна незапланована зустріч у тому ж Музеї діаспори, який письменник полюбив за неформальність спілкування, її ми не передбачали, бо планували поїхати кудись інде, щоби не вступати в одну і ту ж воду двічі. Але там захід зірвався. Я зателефонував тодішньому директорові музею Олександрові Вілянському. Той тільки збуджено вигукнув:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Та хто з Вінграновським відмовиться поспілкуватись!» Доки ми приїхали, хлопці встигли насмажити м'яса і картоплі на величезній сковорідці, яка нагрівалася від електрики і якою там гордилися як найціннішим трофеєм, чи то пак, музейним експонатом, котрим можна постійно користуватися. Захопленню Вінграновського не було меж. Цього разу йому припав до душі скромний чолов'яга Володимир Витрикуш, який несподівано вжив слово «обцейнглі». Микола Степанович від несподіванки аж примружився.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Як-як ви сказали? Обцейнглі? Вєліколєпно. Ще й не чував такого слівця. А ви, Мирославе? Чули? Із чим його можна покуштувати? Ага, кліщі такі. Не кусачки, не плоскогубці, а обцейнглі. Ну й словечко, аж у вухах дзвенить він нього. Правда ж?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Слово здатне змінювати настрій, ситуацію. Картопля в дивовижній сковороді-бритванці стала у сто крат смачнішою, а розмова глибшою, бо письменник миттю відчував, хто його оточує і як цей люд ставиться до рідної мови, літератури, письменства. Зрештою, не пам'ятаю, щоби він колись чи з будь-якого приводу висловив невдоволення. Він умів за лічені хвилини заворожити товариство і сам захопитися ним. Рідкісна риса серед знаменитостей.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наступного разу, коли Вінграновський приїхав до Чернівців машиною із поетом-піснярем, буковинцем Михайлом Ткачем і зупинився в іншому готелі – «Черемоші», після зустрічі в нічному клубі «Сова», який геть не справив враження на нього, нас потрапило до його номера всього четверо чи п'ятеро. Пам'ятаю, були Борис Бунчук, якого Микола Степанович шанував і при кожній зустрічі перепитував, як там Боря, Василь Кузьмін і головний редактор газети «Буковинське віче», нині вже покійний Тарас Шевчук. Тоді господар номера запропонував читати вголос нові розділи його «Манюні». Честь читати першим випала мені.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Мирославе, ви почніть, а потім продовжить Боря або Тарас… І так дочитаємо до кінця. Згода? Ось і вєліколєпно. Але спершу налийте по чарочці, наберіть повітря у груди. І – з Богом!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Діялося все далеко за північ. У невеличкому одномісному номері на одинадцятому поверсі було так накурено, що навіть навстіж відчинене вікно приносило не свіжість, а тільки осінній ожиновий холод, настояний на імпортних цигарках. Та відступати було нікуди. Рукопис лежав переді мною, і я почав. Чи то вже був достатньо втомленим, чи цигарковий дим давався взнаки, але читання не йшло. Як не налаштовувався, щось заважало. Микола Степанович не приховував дружнього невдоволення: «Та хіба так читають прозу? Вона звучить у вас як поезія!» – «То й що в цьому поганого?» – не здавався я. «Оце й погано, що проза є проза, а поезія є поезія. І якщо ви цього не розумієте, то передайте, будь ласка, рукопис Борі. Тоді й почуєте, як треба читати прозу». Я з неприхованою радістю передав рукопис Борисові Бунчуку. Нехай читає. Він – викладач. Нехай і він докладе свого філологічного хисту до нічних читань у прокуреному готельному номері. Він також довго не витримав, заважала цигарка, котра ні на мить не гаснула в його пальцях. Трохи краще, але все одно не так, оголосив письменник вердикт. Шевчук у цей час вирушив кудись у пошуках дуже гарячого лікувального чаю для Вінграновського. Василь Іванович делікатно відмовився, посилаючись на свою недикторську, а тільки директорську дикцію. Тоді взявся до справи Майстер. І проза справді ожила. До нашого готельного товариства прибилася Манюня, залився тоненьким, як кінський волос, голоском і заскавчав Султанчик, збуджено заіржав Орлик, вифицькуючи дрібними копитцями, заскрекотали балакучі сороки, вдарили бубни і заграли духові оркестри, загорланив здравиці дід Гикавка. Це село відзначало День буряка – 1991. А десь із ночі світила фарами-очиська-ми бронетехніка. На допомогу колгоспникам приїхали морські десантники на чолі із мічманом Дузем. І закипіла робота. Здається, лише під ранок я ублагав товариство покинути бурякове поле і розійтися по домівках, бо раненько на нас чекала поїздка в гори. А ще ж і подрімати охота. Микола Степанович теж здався. Якраз і Тарас Шевчук, утаємничено посміхаючись і натякаючи на конячий тост, себто «на коня», приніс уже давно охололий, аж задубілий, зате дуже лікувальний, настояний на сорока травах, чай.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;То був, либонь, найнасиченіший час наших спілкувань із Вінграновським, який, крім творчості, з головою поринув і в громадську роботу. Напружена праця у комітеті з Національної премії України імені Тараса Шевченка, очолюваному академіком Іваном Дзюбою, сам був головою журі літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького – як він стверджував, другої після Шевченківської. Якось телефонує мені в управління культури збуджений і схвильований:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Мирославе, чи чули ви прізвище ось такого співака – Шкурган чи Шкурбан? – І не даючи ні отямитись, ні відповісти, продовжує: – Оце опівночі накрутив якесь радіо й аж Олександру Іванівну розбудив і покликав. Та це ж наш український Шаляпін!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А кого ви маєте на увазі, Миколо Степановичу, Семена чи Андрія, батька чи сина Шкурганів? Бо співають вони обидва. Син Андрій – у Варшавській опері, а батько викладає у Кракові.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Шкургани, кажете? Правильно. Та, напевно, сина, бо голос молодий і красівєйший! Я відразу в нього закохався. Що то за хлопець і що робить у Польщі?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Хлопець чудовий, закінчив Львівську консерваторію. Однак роботи в Україні для нього не знайшлося, то й подався «за горб» співати, слави здобувати і… гроші заробляти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ах он воно що! А я оце подумав, чи не висунути його на Шевченківську премію. Таких голосів у нас негусто… Ви змогли б організувати документи, але негайно, щоби він отримав премію наступного ж року.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пообіцяв Вінграновському зробити усе вчасно і якісно. Трохи підвела філармонія, подавши до комітету різні записи Андрієвих концертів, у тому числі й не дуже якісні. Це й завадило, бо премії Шкурганові того року не присудили, мотивуючи рішення ще й тим, що не співає для українського робітничого класу та трудового селянства. Це було частковою правдою, насправді ж виступав Андрій із концертами і в Києві, і в Чернівцях, і в інших містах. Я сам дивився оперу А. Чайковського «Мазепа» в Київському театрі опери та балету, в якій він виконував партію гетьмана Мазепи. Цю прикру похибку із премією виправили 1999 року, не без активної участі Миколи Степановича.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іншого разу в поле зору Вінграновського потрапив відомий художник Петро Яковенко, про якого багато розповідав, подарував каталог, виданий за кошти меценатського фонду до експозиції в Києві, в Національному художньому музеї. Коли ж Микола Степанович побачив по телевізору репортаж із однієї з виставок художника, то сказав однозначно: «Ось вам справжній лауреат Шевченківської премії. Йому її треба обов'язково присудити!» Але вже насувалися часи, коли його вплив у Шевченківському комітеті почав слабнути. До того ж давався взнаки і стан здоров'я. Врешті написав-таки заяву Іванові Дзюбі, який довго не хотів її підписувати. Можливо, так і не підписав. Але в останні кілька років, принаймні так мені здалося, Микола Степанович охолов до важливої державної справи. Однак не без його наполегливості лауреатами стали такі блискучі письменники, як Роман Андріяшик, Борис Нечерда, Петро Скунць, Василь Герасим'юк, Ігор Римарук. Мабуть, за інших обставин не всі вони були б удостоєні найвищої національної нагороди.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Інколи, зловживаючи нашими надзвичайно теплими і дружніми стосунками з Вінграновським, я починав розмову про когось із нашого покоління та незаслужене забуття, намагався вставити і свої «п'ять копійок», на що Микола Степанович реагував завжди по-батьківськи чуйно і м'яко, але справедливо. Коли Василя Герасим'юка вдруге було висунуто на Шевченківську премію, ми разом зайшли в гості до Метра. Мій земляк чомусь був переконаний: Вінграновський ображається за щось на нього. Зустріч мене вразила. Спілкувалися вони на рівних. Говорили про сучасне кіно, зокрема про фільм Романа Балаяна «Два сонця, три місяці». Тоді я ще цієї стрічки не бачив і не міг приєднатися до їхньої розмови, мовчки ніяковів, червоніючи. Трохи згодом він мене заспокоїв: «Часом мовчки можна більше сказати, ніж сотнею німих слів. А друг у вас чудовий і як поет, і як людина. Я давно за ним спостерігаю, можливо, від самого дебюту. Раніше він був, як на мене, аж надто заметафоризований, тому й незрозумілий. А зараз це поет найвищих достоїнств». Того разу премію отримав Петро Скунць, але Василя нагородять згодом. Пригадую, Микола Степанович дуже тішився: за Герасим'юка комітет проголосував, як ніколи, одностайно, що останнім часом рідко трапляється. На жаль, досі без Шевченківської премії великий художник Петро Яковенко, і нікому вже заступитися за достойного найвищої нагороди митця. Коли я вже завершив роботу над цією книжкою, 26 лютого 2006 року, несподівано, хоча на той час великому живописцеві виповнилося 92 роки, він пішов у вічність, посіявши у наших серцях не просто смуток, а великий біль, що при житті його ми так і не спромоглися гідно і достойно поцінувати його титанічну працю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1996 році, ще до того, як потрапити в заслання до обласної держадміністрації на посаду начальника управління культури, ніби передчуваючи кардинальні життєві зміни, спромігся на видання одразу двох книжок – поетичної «Ночі з амазонкою» та прозової «Птах самотній». Достеменно не відаю, що штовхнуло мене на такий відчайдушний крок, та благословення від Миколи Степановича отримав. Він добре відгукнувся про мої повісті, зокрема і про «Збирачів маку», про що вже мовилося.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Книжки йому передав у першу чергу, бо дорожив його думкою понад усе. Він завжди у своїх міркуваннях залишався неперевершеним, ніколи не вдавався до просторих розмірковувань, навіть якщо мав сказати щось дуже негативне. Його тверде мовчання, вочевидь, означало повне несприйняття прочитаного. Якщо ж говорив охоче, коротко і поспішно, це й означало його захоплення. Та слова ніколи не лилися з нього зливою, бо завжди виважувалися і цементувалися, перш ніж явитися на світ.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одного разу він зателефонував до мене і спитав, чи маю я кілька примірників «Птаха самотнього» і чи не міг би якомога швидше передати їх у журі премії імені Івана Нечуя-Левицького. Якраз трапився чоловік, який їхав до столиці, звернувся до нього виконати прохання Вінграновського. Не надав його проханню ніякого значення, трохи згодом він перепитав мене, чи зміг би я приїхати на вручення премії у день народження класика до Києва. Я був здивований, як це все просто сталося. Трохи раніше через фінансову скруту, як пояснили друзі, мені вирішили не вручати літературну премію імені Павла Тичини. Тому змирився з цією фатальністю. Тим паче не вистачало часу думати про щось подібне. Функції начальника обласного управління культури поглинали з чубом. Встигав тільки прибігти додому поспати п'ять годин, решта часу йшла на роботу, не завжди потрібну людям, та обов'язкову для вищого начальства.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Значно пізніше, після вручення премії, Микола Степанович детально розповів, як непросто все робилося. А тоді, на врученні в Українському домі, всі вітали і посміхалися. Здається, найбільше радів Вінграновський, звичайно ж, і я, бо отримати будь-яку нагороду з рук геніального митця – то дуже і дуже почесно. Був на врученні й Борис Олійник як один із співзасновників премії і голова Українського фонду культури. Всіх заступила постать Вінграновського, бо пригадалися і його взаємини з великим Довженком, і велетенські заслуги перед Україною, і ще багато чого іншого. Тільки наша письменницька газета «Літературна Україна» дуже оригінально привітала мене з офіційним визнанням як прозаїка. Вона помістила інформацію про присудження премії, та замість мого подала фото поета Віктора Лазарука з Волині. Коли зателефонував до головного редактора, чого вимагали шанувальники моєї творчості, він вибачився і пообіцяв опублікувати добірку поезій цього разу з моєю фотографією. Так і трапилося. Додала газета ще й вибачення приблизно такого змісту: ми, мовляв, ще раз просимо вибачення в Мирослава і вітаємо з присудженням премії, а в його однофамільця Віктора – все ще попереду. Годилося б і таке тлумачення, коли б не знаття, що він більш як на чверть віку старший од мене.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Згодом ось що я почув про премію з уст самого Вінграновського. Якась групка прокомуністично налаштованих літераторів, котра мала значний вплив на журі премії, почала несамовито виступати проти моєї кандидатури. Причому дехто був добре поінформований про мене, швидше за все не без допомоги моїх землячків. Та Микола Степанович був невмолимо категоричним: Лазарук повинен отримати премію – і крапка. Тоді вигулькнула ще одна кандидатура. Обом нам і вручили її. Та Метр після інциденту відмовився очолювати журі літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького, висловлюючи таким чином, як сам пояснював, протест проти гнітючої атмосфери в комітеті.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Шурдинськии перевал. Від Серету – до Дністра<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не омину ще однієї поїздки Миколи Степановича на Буковину, на жаль, останньої, але пам'ятної, до якої ми багато разів поверталися у спогадах, бо вона того вартувала. Спекотна середина літа 1998 року. На Буковині – пора грибна, та й порибалити не гріх. Тож запросив Вінграновського завітати не на зустрічі, а просто так, щоби відпочити десь у горах. А якщо бути точнішим, то не «десь», а обов'язково на Шурдинському перевалі. Два інші – Німчицький та Сокільський – ми вже відвідували. Сама назва заворожила літератора. Коли ж додав, що їхатимемо через села Берегомет, Шепіт, повз гірські вершини Стіжок і Фруня, відчув себе в буковинських Карпатах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Приїхав він тоді машиною сина Андрія. За кермом опецькуватого джипа «Тойота» сиділи прекрасний чоловік – Іван Павлович Дуля, рядовий член екіпажу – «міністр культури Білої Церкви» Анатолій Іванович Кульчицький, за сумісництвом ще й баяніст і композитор. У Чернівцях до цього товариства приєдналися я із сином Тарасом та з Василем Івановичем Кузьміним. Графік виробили чіткий, маршрут гнучкий. Їдемо на Шурдинський перевал до знайомого колишнього голови колгоспу із Шепота, де й заночуємо. Дорогою туди нас у брусницьких лісах, на Чорторийському повороті, мала чекати начальник Кіцманського районного відділу культури Марія Іванівна Солоджук, палка шанувальниця творчості Вінграновського, яка довго ображалася, що я не привіз у Кіцмань жодного його фільму для презентації.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спершу складалося все так гладко, аж мені не вірилося. У лісі, справжньому буково-грабовому, чудесній місцині лісників, з виробленою майстрами альтанкою, блискавично запалахкотіло високе балакуче вогнище. Через півгодини запахло шашликами. Знайшлися й карасики, і свіжі грибочки, і городина, і чого тільки душа бажає. Кіцманські ґазди завжди славилися неабиякою гостинністю. З настрою гостей бачив, що вони звідси уже нікуди й не їхали б. Микола Степанович навпаки, ніколи не відмовлявся від запланованого. Тому як не вихваляли брусницьку кухню та ґречну кіцманську господиню, а таки вирушили в подальшу мандрівку. До Шурдина хоч і недалеко, та вночі туди не приїдеш. Бо в такий час, уточнив, не без гумору в голосі, Вінграновський, Мирославові незручно буде гриби збирати, а Йванові Павловичу – рибалити. Гаряче прощалися. Письменник вийняв з якогось похідного ранця чи плетеного з лози кошика, а в ньому чого тільки не було: від книжок – до всілякого причандалля для рибної ловлі, приготування юшки (спеції, перець, лавровий листок, крупи різного ґатунку), аж до запасів цигарок на півроку, бо палив їх несамовито до останніх днів своїх, «Северина Наливайка» і підписав роман Марії Іванівні – на пам'ять, на згадку, ніби відчув: більше таких зустрічей не буде. Не так давно не стало і її. Важка невиліковна недуга не дала дожити їй навіть до 50…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У Шепоті, останньому селі з вижницького боку, бо за перевалом небаченої краси – уже села Путильського району, й почалися наші незаплановані пригоди. Знайомого голови колгоспу, в якого частенько зупинялися знаменитості – як буковинські, так і столичні, – вдома не застали. Дружина невиразно намагалася щось пояснити. Ми попросили передати чоловікові, що чекатимемо його на перевалі, де й заночуємо в наметі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Шурдинський перевал не те, що Німчицький, перекритий для транспорту, тільки подекуди викручує зигзагоподібний серпантин, підніматися ним одне задоволення. Та й зустрів він нас привітно. Сприятлива погода, свіже повітря, настояне на смереках і буках, паморочили голови. Щоправда, на самій його вершині, де можна поставити намет, Вінграновський побачив купи сміття, що його скрізь і справедливо обурювало. Він сказав: «Не подобається мені ця місцина», що означало – тут таборитися не будемо. Зупинятися на нічліг тут він категорично відмовився. Нам теж «місцина» не сподобалася. Поїхали далі. Вочевидь, треба було спробувати активніше пошукати якусь галявину чи берег річечки. Та ба, де подобалося Метрові, не наважувалися зупинитися водії. Бо він хотів таборитися якомога вище від дороги, на повні груди вдихнути чистоти і романтики, а ті справедливо переживали: якщо задощить, звідти машинами можна й не з'їхати. Ризикувати нікому не хотілося. Тоді прийняли компромісне рішення: спуститися ще раз до знайомого, може, він хоч ночувати додому повертається.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та коли вдруге його не застали, терпець увірвався остаточно, і вирішили їхати до найближчого водоймища. Над Серетом, неподалік від Берегомету, і поставили синій намет. До речі, про невдалі навідини до мого знайомого Микола Степанович тут же забув і ніколи більше не згадував, не вмів довго пам'ятати якісь непорозуміння. До того ж у нашого чернівецького шофера Івана Петровича, якого Метр одразу охрестив «Кавалерідзе», бо відомого скульптора теж так звали, виявилися знайомі в селі. Поділили команду: частина ночує в наметі, а інші йдуть під гуцульську стріху. «Ветерани» категорично відмовилися покидати насиджене місце в наметі, побіля якого горів вогонь, жебонів щось на обмілілому броді Серет. Усі в один голос забажали вдосвіта йти зі мною в гори по гриби.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Для мене не існує приємнішої справи, як вештатися чужими незнайомими лісами в пошуках грибів. Знаходити забуті стежини, які невідь-куди ведуть, забиратися в непролазні ліси-сигліни, де темно й прохолодно, як уночі, тому й шугають збиті з пантелику сови із сонними витріщеними очима, гублять дивовижні пера, куди кращі від гусячих. Та про це, либонь, треба писати окрему книжку. Пригадав лише, як оповідав якось Миколі Степановичу пригоду, що трапилася зі мною та з моїм дядьком Степаном у Надвірнянському районі на Прикарпатті, коли поїхали по гриби в село Максимець. Там нам довелось разів десять переходити одну й ту саму річечку Бистрицю, а відтак дряпатися на високогірні полонини, де й збирати білі гриби. Перед цим нахапали, що під руку потрапляло. Коли ж почалися справжні боровики, дядько почав потроху викидати назбиране раніше. Згодом роздягнувся, скинув майку, перев'язав її і зробив ще одну сітку для грибів…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоправда, цього разу вдосвіта мене ніхто не підтримав, бо ніч хоч і була короткою, зате насиченою подіями. Люд у наметі неформально спілкувався до світанку. Тож на мої заклики йти до лісу відреагували витриманим тривалим мовчанням і посопуванням.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З грибами мені не пощастило. Поблукавши горбами, понишпоривши там, де вони мали б рости, знайшовши кілька білих, спустився трохи розчарований додолу. Тим часом господиня приготувала сніданок. Тож грибочків ми всі скуштували, активно обговорюючи, як би то було добре назбирати їх, насушити і повезти до Києва. Я в душі сміявся з наполеонівських планів, бо не вірив, що таким складом і після активних нічних спілкувань хтось підтримає мої марні сподівання на грибну ловлю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але що робити далі? Графік мандрівки безнадійно ламається. Треба терміново вносити корективи, висувати оригінальну ідею. Пропоную від Серету, тобто наймілкішої і найменшої річки краю, податися через усю область до найбільшої і найглибшої – Дністра. Микола Степанович з ентузіазмом сприйняв пропозицію. Отож: «Геть із мулу якорі іржаві – Каравела в мандри вируша», – промовляє до нас Василь Симоненко. Не роздумуючи, заводимо потужні мотори і їдемо. Легко й невимушено, з піснями і без них!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та легко їхати на папері, насправді ж – це відстань ледь не у двісті кілометрів, а може, навіть більше. Проте зміна місцевості – завжди корисна справа. Узяли курс на Новодністровськ, де мали намір порибалити. Іван Павлович виявився неперевершеним рибалкою, в якого завжди під рукою і вудки, і наживки, і живі черв'яки. Без риби не залишимося. Значить, буде і юшка. Цими міркуваннями гріли себе в довгій дорозі, минаючи Сторожинець, Чернівці, залишаючи збоку Новоселицю й Хотин, перетинаючи Кельменці та ще з десяток малих і великих сіл. Нарешті наймолодше місто краю – Новодністровськ. В обох машинах панує піднесення. Потихеньку опускаємося до греблі, щоби через неї потрапити на лівий вінницький берег. І тут раптом грізний, гнівний, а ще більше просто роздратований голос Миколи Степановича, від якого мурахи пошкреблись уздовж мого хребта, бо ніколи не чув од нього такої тональності:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А це що ще за шкелєт комунізму? І що ми тут робитимемо? Співатимемо совєтський гімн?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я тільки й устиг шубовснути з високого берега у Дністер, аби хоч трішки освіжитися, як Іван Павлович засигналив мені обома руками, ніби хотів злетіти в повітря, як вітряк. Голосу його не чув і не розумів, чого він від мене хоче. Та інтуїція ніколи не підводила. Прибіг до машин. Вінграновський дивився на мене добрими, але охололими очима і мовчав. Мовчав затято й мовчки. Так уміє мовчати тільки він, коли йому щось просто не до вподоби. Винуватець – «шкелєт комунізму», що зіпсував настрій і йому, і, звісно, мені. Я не розгубився, не дав нікому отямитись, бо знав: найменший сумнів у моїх очах зруйнує навіть те, чого вже не існує. Найважче щось будувати на великій руїні. Тому скомандував, як генерал:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Кавалерідзе, розвертайтеся. Повертаємося назад! Усі застигли від здивування, а точніше, від маленького шоку. Навіть наш кормчий мовчав, не зводячи з мене своїх, з лукавими гірчинками в кутиках, очей. Сів поруч з Іваном Петровичем.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Поїхали!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Куди?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Туди, де нема «шкелєтів» і де кращі місця.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А я не знаю, де це, – винувато скривився Кавалерідзе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Зате я знаю. Тільки в Новодністровську пригальмуєте. Поповнимо запаси і – вперед, галопом чи риссю, тільки без зупинок…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Пуйняв, Ярославовичу! Вперед, так вперед. Це ж ясно, що не назад.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Дивіться не сплутайте, Кавалерідзе. Бо «промєдлєніє – смерті подобно»!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А хто такий Кавалерідзе, Ярославовичу? Командір кавалерії?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Майже трохи не вгадали. Скульптор, і дуже відомий. Пів-Києва пам'ятників наробив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ого! – вигукнув шофер і, здається, уявив себе верхи на коняці, як полководець Щорс, посеред столиці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розрахунки мої виявилися правильними. Їдучи до Новодністровська, зауважив поворот наліво, в село з несподіваною і красивою назвою Кормань, який раніше проскочили. Тепер повернулися до нього і, не роздумуючи, звернули в село. А коли доїхали до Дністра, всі ахнули. Місця були пречудові. Ріка сягала такої широчіні, що жодна пташина не могла долетіти до її середини. Майже за Миколою Гоголем або й трохи краще. На нашому березі розкинулися справжні каньйони з буйною зеленню, затоками із кришталево чистою водою. Миколині очі заусміхалися, спалахнули двома щасливими вогнями, що й розтопили осколки льоду після зустрічі зі «шкелєтом».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні-ні, не тут, Іване Павловичу! Я ж знаю, що ви не вмієте вибрати найкрасивішу місцину для таборування. Навіть не сперечайтеся зі мною. Буде так, як я сказав, – не вгавав він. Та то вже був не гнів, а радість. Радість від побаченого. Лише кінорежисер і письменник може так безпомильно і точно вловлювати красу та її відсутність, первозданність природи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так тошно, Миколо Степановичу! І жодних «шкелєтів капіталізму»!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Іване Павловичу, не капіталізму, а комунізму.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Справді? А я й ніякої різниці не бачу, – хитрувато примружився Дуля, як робив частенько тоді, коли в його «боса» різко знижувалася настроєва температура, і вони разом з Вінграновським від душі розсміялися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Місцину вибрали справді на славу. Тут Микола Степанович був неперевершеним академіком. Його кіношне око ніколи не хибувало. Ми від'їхали далеченько від правої затоки Дністра, де будь-якої хвилини могла з'явитися непрохана компанія. Над нами ледь ворушилися неторкані трави пасовища. Ще вище виднілися перші корманські хатини. Перед нами – на весь найширокоформатніший екран розлігся Дністер. Його лівий берег ледь-ледь виднівся. Він гордо височів над завмерлим дзеркалом ріки. Водночас вабив і тішився з того, що був для нас недосяжним. Та нам не було справи до нього. Бо ми тут же розстелили скатертину-самобранку. Хтось із шоферів почав помпувати надувного човна, аби мій син міг поплавати. Знову запанували гарний настрій і злагода в товаристві. Та ненадовго. Щось не так сказав до Вінграновського Кавалерідзе. Мені й самому не сподобалася надмірна розв'язність Івана Петровича, чоловіка, який, здається, нічого не вмів робити безкорисливо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кавалерідзе відколовся від товариства. Це мене ще більше пригнітило. А далі ніби хто дорогу перебіг нам. «Міністр культури» та директор кінотеатру просили мене прочитати їм щось зі своїх нових віршів. Коли після тривалих умовлянь почав читати, Микола Степанович перебив мене на другій строфі, мовляв, не те ви пишете, а ще гірше читаєте. Я зупинився, добре знаючи, що при ньому читати поезії, та ще й власні, марна справа. Та Анатолій і Василь Івановичі знову просять. Ситуація майже анекдотична. Зараз уже й не пригадую, яка сила змусила мене ще раз щось почати читати. Тепер Вінграновський став ще категоричнішим: не пишіть так більше ніколи. Мені нічого не залишалося, як тихцем побокувати до «опозиціонера» Кавалерідзе, який вовтузився біля човна. Через лічені хвилини йде до мене Кузьмін і просить повернутися, мовляв, Микола Степанович погарячкував, а вони більше не проситимуть читати вірші. Я подякував, але з місця не зрушив. Тоді пішов на переговори Кульчицький. Оскільки він був моїм гостем та ще й «міністром культури Білої Церкви», а я його колегою, не зміг йому відмовити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Через мить ми вже обговорювати нічліг на Дністрі. Микола Степанович пригадував, як писав «Наливайка», як жив із ним десь на тамтому березі, якого нам майже не видно. Здається, на одному із його вершечків ось-ось вигулькне Наливайко на коні, а за ним – усе військо і почнуть купати чотириногих красенів. Може, якраз на цьому місці і відбувалася сцена, як наливайківці билися за татарських коней, коли найкращий із них утікав із полону і втрапив до вовків. Так і потонув красень-рисак у розгнузданому Дністрі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сцена наших непорозумінь була надто динамічною і скороминущою, щоби щось із неї збагнути. Можливо, настрій чи втома далися взнаки письменникові і він раптом став категоричним. Утім, хіба ми завше буваємо однаковими? Запам'ятався мені цей епізод геть не тому, що щось було зачеплене в моєму характері, вражає поведінка Вінграновського в нестандартній ситуації і його вміння виходити з неї. Та ми ще повернемося до віршів, які не дочитав над Дністром.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За розмовою та скромним підвечірком не зогледілися, як раптом почало густо смеркати. Начебто ж зарано! Аж тут чорнезна настовбурчена хмара аж із Кельменців та Хотина суне прямісінько на нас. Не видно блискавиць і не чутно грому, але тільки тому, що хмара ще далеченько. Значить, є ще час поставити намет і сховатися в ньому засуха. Метнулися до справи. З Іваном Павловичем ніяка робота не страшна. У цьому переконаюся згодом безліч разів. Щойно виріс намет над самісіньким Дністром, тут же впали на нас перші важкенні краплі дощу. Якби вони були холоднішими, подумав би – дошкульний град.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Від нього Бог нас порятував, але не поскупився на справжнісінький нічний хмаролом. Над рікою гроза якась не така, як у лісі чи в степу. Мабуть, вода притягує воду чи ще щось таке, коли сходяться в одному герці дві подібні стихії. Якоїсь миті так раптово стемніло, що неможливо було нічого розрізнити. За темрявою вдарила злива, рясна, непроглядна. Чулося, як вітер вицьвохкує довжелезною дощівкою, як періщить нею, мов батогами, по невидимому наметі, в якому знову отаборилися три «ветерани», але й вони притихли чи злива заглушила і їхні голоси, як тарабанить по капотах і дахах наших машин, ніби хоче повиганяти з них усі кінські сили і випустити на волю, на пашу – куди завгодно, лише визволити із залізного ув'язнення найволелюбніших із істот. Загорланив на весь Дністер грім, відлуння покотило на Молдову і аж до Чорного моря. Голос грому був чистий, ніби його кували найкращі у світі ковалі. Здригався дністровий берег і вся корманська земля. Тоді бралися до справи сестриці-блискавиці. Вони спалахували зусібіч. Дуги коронували і правий і лівий береги. На нашому ж яскраво висвічували трійко мокрющих коненят, що паслися неподалік од нас, не звертаючи уваги ні на грім, ні на дощ, ані навіть на залицяльниць-блискавиць. Лише час від часу стріпували гривами і головами, ніби відганялися від мух, ґедзів та оводів, розмахуючи пишними хвостами, як на Параді Перемоги. Їм смакувала трава, вигріта на передгрозовому пекучому сонці, вимита найчистішою у світі дощівкою, що заступила мене, моїх друзів і троє коненят від усього світу. Ага, ще був Дністер із нами. Я кілька разів схоплювався на ноги, перебігаючи некерованою зливою від машин до намету, обмацуючи, чи не забралася вода всередину. Але Іван Павлович нічого й ніколи не робив «на халяву», тож навіть якби Дністер вийшов із берегів, наші мандрівці так і попливли б униз за течією до «шкелєту комунізму», але й краплі води не потрапило б усередину намету.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спали усі, посопуючи і мирно похропуючи. Не спали тільки я, Дністер, троє коненят і невтомна гроза-трудівниця, що тривала всеньку ніч, ні на мить не перепочивши. Аж раптом, а може, я й задрімав на хвилинку і саме тоді закінчилася гроза, у моїх очах спалахнули тисячі вікон, в які заглянуло вранішнє сонце, торкнулося кожної шибки тонюсіньким промінцем, жодної не проминувши. Але звідки вони тут, на березі, ці шибки без вікон і хат, не міг збагнути. Може, це заговорили до мене шибки будівель, котрі були затоплені тут і вздовж усього Дністра аж до Новодністровська, коли творили це штучне море-водосховище і той «шкелєт комунізму»? Затоплювали хати і цвинтарі, церкви і клуби – все, що потрапляло в підводну зону…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але ріка утоплена уже.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лежить, як жито, скошене косою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Між голосами кінь чужий ірже<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І дощ періщить срібною лозою<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;По водах, і по вікнах, і по нас.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми ще не тіні – тільки стебелечка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А хтось коня в Дністрі огненнім пас<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Й згубив у травах стоптаних вуздечку.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так відгукнеться та ніч в одній із моїх поезій, надрукованій у книжці «Містечкові містерії». Коли надрукую вірш разом із не дочитаними Миколі Степановичу на Дністрі у газеті «Літературна Україна», він дуже тепло відгукнеться про добірку, відзначивши в ній справжню приземленість до всього сущого, якої бракує українській поезії, що відірвалася від земного, поринувши у щось випадково-зайве, майже тривіальне. Я ніскілечки не здивуюся, що він змінив ставлення до уже чутих поезій. Бо ніколи не любив якихось колективних заслуховувань чи обговорень. Здебільшого про літературу ми говорили віч-на-віч. Особливо сподобався йому «Німчич» із коником Циганом та безруким визволителем.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Прокидатися на природі пізніше п'ятої ранку вважаю ганьбою і злочином. Тому краще там взагалі не спати. Лише на мить приснився Дністер із заскленим дном, і той спалах отямив мене. Я вибрався тихцем із машини, перевірив пости. Начебто все, як і всі, на місці. Кавалерідзе з Іваном Павловичем, котрі клялися, що рибалитимуть ні світ ні зоря, преспокійно спали. Отож риби знову не буде. Але нічого, якось викрутимося. З цими думками подався подалі від нашого стійбища, аж до однієї із заток, поблизу каньйонів, щоби зблизька роздивитися красу. Ну і, звісно ж, поплавати-попір-нати. Вода після грози була ще чистішою й такою теплою, як щойно спряжене молочко. Над Дністром дрімала вранішня тиша. Спало птаство. Спало небо, вимучене громовицями і блискавками. Лише велика осяйна посмішка не сходила з його непорочного личка. Ще не спали рибалки, крім наших, ворожачи біля вудок і спінінгів. Хтось надувним човном заплив аж на середину річки, куди не долетить жодна місцева пташина.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про що думається, про що мріється в такі хвилини? Не можу зрозуміти того, хто воліє зайву годину подрімати, навіть не здогадуючись про те, що усе найкраще на землі відбувається вдосвіта. Тоді мені хотілося, щоби ми побували з Вінграновським ще хоч раз на Дністрі, на Пруті й Черемоші. Частіше стається те, про що навіть не мрієш. Згодом помандруємо аж на Десну. Та буде це ще нескоро.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З досвітньої ейфорії мене вивів несамовитий ґвалт Івана Петровича, який біг мені назустріч, щось на ходу бурмочучи, наче ще не прокинувся. Подумав, як він мене тут розшукав. Від таких слідчих нікуди не сховаєшся, хіба під водою… Кавалерідзе похапцем-скоромовкою повідомив усі новини.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ярославовичу! Та йдіть скоріше. Я риби у знайомих хлопців відкупив і з Миколою Степановичем ужо помирився. І він сказав, що ви юшку будете варити. – Заледве відхекавшись, він хотів повідомити мені ще щось дуже термінове, та я лише махнув рукою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А чому ж самі риби не наловили? Бо на п'яний язик риба не клює? Хіба неправду кажу?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та-а-а… проспав малость. Цілу ніч переживав, що так у нас із Миколою Степановичем приключилося.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну то тепер принаймні знатимете, що, де і кому говорити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У таборі панував прекрасний настрій. Гроза позмивала з облич і пам'яті всі непорозуміння. Кавалерідзе справді смикнув у когось двох великих лящів та кілька підлящиків. Цього вистачить і на юшку, і на смаження. Залишалося купити в селі молодої картоплі для юшки. За нею й відправили «штрафника». Він привіз її ледь не повне відерко. Тож через якусь годинку ми вже смакували юшку і чекали, коли підсмажиться риба й молода бараболя, або ж ріпа, як кажуть на Закарпатті, а на Галичині та Буковині – мандабурка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Засіли снідати, коли сонечко викотило високо-високо. Дністер лежав поруч нас горілиць, тихий і спокійний, ніби ота грозова ніч нам тільки наснилася. Та ні, не лише, бо коли повертатимемо додому, дорогою будемо бачити повалені дерева, поламане гілля. Добряче бешкетувала-бісилася негода. Нас нечуваним дивом оминули вітри, ніби ми були заворожені.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одразу ж після сніданку, який неквапом перечвалав ув обід, зауважив, що серед нас відсутній Василь Іванович Кузьмін. Перешукав його всюди, але ніде не знайшов. Та й де було шукати, крім намету і машин? Десь приблизно через годину чи й більше він, на наш подив, виліз із води, посміхаючись, мовляв, плавати вмію краще, ніж ходити. Недарма ж у мор-флоті служив. Микола Степанович, який спершу хотів на нього дуже розсердитися, лише посварив пальцем, як на маленьке дитя:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Наступного разу пливтимете, гукайте нас із собою. Буде веселіше!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Подумав, хто зумів би краще од Вінграновського загладити те, що могло знову посіяти між нами прохолоду у стосунках, ще й перед самим прощанням. Сонце вже перекотило за обід. Дністер, перепочивши після нічного хмаролому, знову вайлувато покотив хвилі на «шкелєт комунізму», щоби він давав найдешевшу електроенергію. Пора й нам сідлати джипа-опецька і повертатися додому. Разом доїхали до Чотирьох корчем, а там кияни повернули на Хотин, а звідти – на Кам'янець-Подільський, Хмельницький, Вінницю і Київ, а ми – до Чернівців, дорогою вже з іншим настроєм обсмоктуючи пригоди за ці найдовші й найпрекрасніші три дні незабутнього літа 1998 року. Лише недавно водій Іван Павлович оповів мені одну з їхніх пригод дорогою до Києва. Десь за Кам'янцем-Подільським пробили колесо. «Екіпаж» «Тойоти» дружно відпочивав. Тільки Микола Степанович перепитав: «Що трапилося, Іване Павловичу?» – «Та пробили колесо, то ставлю запасне». Вінграновський промовив крізь сон: «Вєліколєпно!»<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одесную, рушай, одесную<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На початку 1999 року, так і не знайшовши порозуміння з новим головою обласної адміністрації, який дивився на культуру і мистецтво як на щось невідь-ким і для чого придумане, я написав заяву і полегшено зітхнув, узявся за видання «Буковинського журналу» та написання сатиричного роману про пережите у кучмівській владі. До слова, Микола Степанович підтримав мій намір, бо завжди був чуйним і уважним до подібних змін у житті. Він сказав: «Ви добре зробили, Мирославе, що не затягували своє перебування там, де творчим людям не варто довго затримуватися. Ви ж змогли щось таки зробити там, вирішити, кого слід підтримати. А це, повірте, люди не забувають… Вам же треба писати. Займайтеся цим повсякчас, але не поспішаючи. Я щиро радітиму вашим успіхам!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще трохи раніше завітав до нього додому. Ми багато говорили про його «Манюню», яку він хотів уже закінчити, але пригальмував, бо вірив, що просунеться справа з кіноепопеєю «Чотирнадцять столиць України». Після «Сагайдачного», касетну копію якого подарував мені після нашого домашнього перегляду і яку зберігаю як найдорожчий подарунок, він мав узятися за гетьманів Дорошенка і Пилипа Орлика. Привіз йому в подарунок редаговану мною книгу «Хотинщина», де є згадка про автора першої європейської конституції, який нелегально перебирався до Туреччини саме через Хотин і кілька тижнів мешкав під містом. Вінграновський теж багато цікавого повідав про Орлика. Особливо вразило мене те, що назва знаменитого аеропорту «Орлі» під Парижем, за його твердженням, теж має українське коріння. Його багатюща уява вже малювала заспівні кадри майбутньої стрічки, котрі мають починатися саме в «Орлі»… Проте криза в державі поглиблювалася не щомісячно, а щоденно і погодинно, тому й розраховувати на її фінансову підтримку не доводилося. А грошей, зібраних діаспорою і про які детально описано в листуванні з канадським приятелем Володимиром Біляївим, видрукуваному у «Кур'єрі Кривбасу», де Микола Степанович ніби звітує про пожертви, могло вистачити хіба на півстрічки. Тому так багато в тих листах занепокоєння, вболівання за долю українського кіно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не можу поминути й іншої зустрічі в будинку Вінграновського. Завітав до нього з піднесеним настроєм, пам'ятаю, навіть заночував. Розмови точилися довкола всього на світі – від оскаженілої української політики, закоханої у своє минуле літератури – аж до улюбленого нашого футболу. Уже далеко за північ господар раптом почав щось гарячково шукати на «необ'ятних» просторах телевізійної тарілки і приблизно на 477-му каналі таки віднайшов те, що шукав, – надзвичайно вродливу телеведучу якоїсь малесенької азійської чи океанійської державки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ви ж погляньте, яка ця баришня – красуня. Я частенько знаходжу її, і ми теревенимо з нею до ранку, аж поки не розвиднить. Та коли порівнюю з нашими, особливо з моєю Олександрою Іванівною, то розумію: їм до нас ой як далеко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Правда, Мирославе? – Після короткої паузи додає: – Про що це я говорю? Не здогадуєтесь? Доповідаю вам: якби наша література пішла за Сковородою, а не за Шевченком, то в ній було б значно менше епігонів і не товпилися б зараз в Європу, як навіжені, бо були б там давно. Дивна штука література. Ніби ж то й багацько нас. А спробуйте через десяток літ оглянутися – кого побачите? Однозначно будуть там молодий Тичина, Олександр Довженко із «Зачарованою Десною» та «Щоденниками», Григір Тютюнник. Зараз надміру багато говорять про шістдесятників, навіть мене туди зараховують. Може, й правильно роблять. Бо в ті часи справді треба було збиратися в коло, як барани, аби рятувати овече стадо й самих себе від державних посіпак. Та часи змінюються. І нині мені багатьох навіть дуже відомих і знаменитих письменників просто шкода: не літературою ж займалися, а геть іншою справою, тому й глибокого сліду по собі не зоставлять. Не вірите?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він називав добре відомі імена, зосереджено дивився в ніч, що побіліла за вікном і втомилася чорніти на весь Київ і на всеньку Вкраїну.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Кому зараз потрібні їхні марення про комунізм чи ще щось безглуздіше і бездарніше. Ідеологія в кожному з них убила великі таланти…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У такі хвилини переживаєш щось надзвичайне. Ти усвідомлюєш: мимоволі присутній при чомусь особливому, боїшся поворухнутися, щоби не відлякати талан, сидиш завмерло і не дишеш. Слова тебе покинули напризволяще. Може, це й на краще, бо добре знав, що в Миколи Степановича багато риторичних запитань. Не все почуте узгоджувалося з прекрасною статтею Вінграновського «Хто і що для мене є незалежність України», опубліковану на сторінках «Буковинського журналу», якраз із нагоди десятиріччя Незалежності. Зокрема, там є і такий довгий абзац: «…паралельно зі зйомками я написав десяток віршів і по приїзді до Києва вперше переступив поріг Спілки письменників, де тоді містилася газета «Літературна Україна» і де редактором був Павло Загребельний, який і познайомив мене з Іваном Дзюбою та Іваном Драчем. Благословляю й молюсь на той день, коли ми зустрілися! Хто тоді знав, що мине сорок літ, а ми як були, так і зостанемося друзями, разом пройдемо не один і Рим, і Крим, і мідні труби! Василь Симоненко, Ліна Костенко, Григір Тютюнник, Роман Андріяшик, Роман Іваничук, Євген Гуцало, Василь Захарченко, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Лукаш, Григорій Кочур, Віктор Іванисенко, Віталій Дончик, Леонід Коваленко, Григорій Сивокінь, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Віталій Коротич, Петро Скунць, Борис Нечерда, Роберт Третяков, Василь Голобородько, Валерій Шевчук, Леонід Талалай, Тамара Коломієць, Микола Сом, Наталя Кащук, Микола Сингаївський, Олекса Мусієнко, Микола Рябий, Борис Мозолевський, Олесь Лупій, Володимир Підпалий, Віктор Близнець, Олександр Васильківський, Тарас Мельничук, Петро Засенко, Павло Мовчан, Володимир Коломієць, Ірина Жиленко, Володимир Дрозд, Юрій Сердюк, Володимир Затуливітер, Олександр Зайвий, Володимир Базилевський, Валерій Гужва, Станіслав Реп'ях, Віталій Березінський, Анатолій Колісниченко, Володимир Яворівський, Павло Щегельський, Петро Перебийніс, Микола Холодний, Володимир Забаштанський, Ігор Калинець, Леонід Кисельов. Ніби на клич якоїсь невидимої золотої труби, досі незнайомі, з кутків і закутків України, ніби за чиїмсь таємничим велінням ми стали плече до плеча, мовби передчуваючи, що нам іще доведеться в літературі пережити, і молодим гуртом, усі разом в літературу прийшли». (Микола Вінграновський. Вибрані твори. – К., 2004. – С 785—786). Справді, важко не погодитися з Метром у тому, що всі ці люди, та й чимало інших, бо ж мовиться тільки про одне літературне покоління, докладали чимало зусиль для того, щоби наша держава стала соборною, незалежною і вільною. Та хотів тоді сказати Миколі Степановичу інші слова про те, що не мені судити, хто і скільки зробив для нашої літератури. Твердо переконаний тільки в одному: Вінграновський залишиться, бо його поезія і проза давно поза межею часової досяжності. Навіть якщо поруч із ним нікого не буде, українська література височітиме серед світових літератур гордо і нескорено, як геніальне Слово Вінграновського.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що ж саме сказав, нині не так уже й суттєво. Тоді в моїй голові застрягла вертлява думка. Приходив до театру і на його сцені виразно бачив героїв своєї прози. Навіть уявляв, хто з акторів міг би грати їхні ролі. Цим і поділився з Миколою Степановичем. Його реакція була вражаюча.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Мирославе, то напишіть п'єсу. Сам би з задоволенням інсценізував вашу повість «Затоплені світи» (це із книги «Збирачі маку», що побачила світ 1999 року відразу після того, як пішов з адміністративної роботи. – М. Л.), але самі розумієте, часу обмаль. «Манюню» треба закінчувати… Але у вас самого це добре вийде. Спробуйте й обов'язково надішліть мені. Ніколи не бійтеся починати робити щось нове, бо це гартує талант, змушує його шукати несподівані ходи. Сідайте за п'єсу, сідайте не вагаючись, і у вас вона вийде. Ось побачите.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Легко прозвучало: «напишіть, надішліть». Але як? Ніколи ж не писав п'єс. По правді сказати, мав про драматургію надто поверхове уявлення. Та страх як не хотілося розчаровувати Миколу Степановича, який вірить, що я можу написати п'єсу. І я… написав. Пам'ятаю, повернувся з Києва в неділю вранці. Попереду були ще цілих три вихідних, і, не роздумуючи, засів за старезну канцелярську машинку «Москва», яку зберіг з різними пригодами-історіями донині. Твір назвав «Видіння судної ночі», згодом опублікував його на сторінках «Буковинського журналу». Першим п'єсу читав Микола Вінграновський. Оцінив схвально і сказав, що якби був театральним режисером, то обов'язково поставив би її на сцені одного зі столичних театрів. Відтак її читали відомі фахівці і з драматургії, і з режисури, зокрема, на жаль, нині вже небіжчик, один із кращих сучасних драматургів, Ярослав Стельмах і режисер Василь Вовкун. Ярослав не повірив, що це – моя перша драматургічна річ. Василь, зробивши кілька незначних зауваг, пообіцяв віддати твір у кілька столичних театрів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мене ніколи не вабила кар'єра драматурга. Може, саме тому, вислухавши ще кілька схвальних оцінок, категорично й остаточно відкинув справу постановки твору на будь-якій сцені. Узявшись за драму – «Дуель у божевільні», не поспішав її закінчувати. Згодом переборов у собі нехіть до драматургії і таки сягнув фінішу. Вивів у ній героїв, незвичних для нашого театру: оунівця і «ястребка» в одній упряжці – божевільних. Може, хоч так примиряться, якщо інакше не бажають. Звідки в мене нехіть до української драматургії? Бачу на прикладі різних театрів. Це – вже не драма, а ціла трагедія драматургів, акторів, режисерів, особливо глядачів, які все частіше й частіше йдуть до театру як не на конкурс напівроздягнутих і напівкрасунь, то на змагання з якогось армрестлінгу чи ще чогось нетеатральнішого, бо за це платять гроші. Кого ставлять? Добре, хоча вряди-годи до класики повертаються. Будь-кого, тільки не українця. Пригадав усе лише для того, аби доповнити портрет генія, який зумів налаштувати мене так, що я за кілька днів написав професійний твір. І він чи не найбільше радів моєму успіхові, переживав, що не побачив світла рампи. У цьому Микола Степанович був неповторний, із ним ніхто не міг зрівнятися, бо радіти чужим успіхам, нехай і незначним, умів краще, ніж власним. Хіба тільки віч-на-віч міг напівжартома-напівсерйозно перепитати, посміхаючись тільки очима: «Ну, как я шарахнув?!» Та коли ти пробував підспівувати йому, це ставало йому нецікаво і він хутенько перемикав на інший канал, даючи зрозуміти: розмова на цю тему закінчена.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З-поміж інших літераторів найчастіше Вінграновський згадував про Григора Тютюнника. Відчувалося, то не просто велика повага і шана, а щось значно більше. Якісь незнані й невидимі нитки пов'язували двох великих класиків, котрі ще при житті отримали всенародне визнання, на жаль, не завше потверджене на різних державницьких, і не тільки, рівнях. Можливо, це так і зосталося б для мене вічною таємницею, якби, перечитуючи зібрання творів Григора Тютюнника у книжці «Облога» (Київ, університетське видавництво «Пульсар», 2004), поміж щоденникових записів не натрапив на такі Тютюнникові слова: «1 грудня 1961 р. Приходили Толя К. і Віктор С. Читали Вінграновського і Драча. Перший новий і сильний. Смілива імпресіоністська деталь, сміливе вирішення тем. Одного разу в журналі я бачив репродукцію Ю. Коваля «Сутінки». Зроблена в густо-синіх тонах. Відважно написано, ніби нерозведеною синькою: синій тин, дерева, земля, і навіть стіни будинку сині, тільки у вікні рожевий квадрат. А враження сутінків величезне. Така ж відважність тонів у Вінграновського, футуристична сміливість, але без фанатизму, з почуттям міри. Відмінний поет. Ось тільки б не поринув у крайнощі» (с. 640—641). Зроблені великим майстром висновки стосувалися ще геть раннього Вінграновського, побаченого майже всього в перспективі. Великий великого впізнає з півслова, з кількох рядків. Так само Микола Степанович частенько мені казав: Тютюнника треба читати постійно. Це – великий письменник. Його письма ніколи ні з чиїм не сплутаєш, бо воно дуже виразне й органічне. Він умів любити людину по-справжньому! І я читаю Григора Тютюнника щоденно, неначе Святе Письмо, зрештою, як і Вінграновського. З ними мені добре і затишно, ніби насправді у себе вдома, у рідному селі, де завше присутній родинний дух.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Навіть не пам'ятаю, чи мені коли й мріялося про мандри на Десну. Бачив цю річку не раз і не двічі. Навіть плив нею пароплавом до Чернігова на Шевченківські свята, як уже згадував. Але з нею в мене пов'язані найкращі спогади про Миколу Вінграновського. Саме завдяки йому ця повновода тихоплинна ріка увійшла в мою долю, змусила глибоко замислитися над речами, котрі ляжуть в основу мого нового роману «Лепра».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Почав редагувати «Буковинський журнал» 1999 року при тогочасній заробітній платні у 75 гривень. Посідав посаду заступника, головним редактором був мій одногрупник, журналіст і прозаїк, він же багаторічний незмінний редактор газети «Молодий буковинець» Богдан Загайський. У справи часопису він практично не втручався, бо працював за сумісництвом і на громадських засадах. З усього відчувалося, журнал йому зараз не дуже й потрібен. Я ж поринув з головою в роботу. Коштів, як завше, не вистачало. А ще ж вічно тягнулися слідом попередні борги. Навіть ті кілька тисяч, що залишилися в меценатському фонді, створеному мною при управлінні культури, переказаних на рахунок журналу, справи суттєво не покращили. Та я ніколи не думав про гроші, спершу робив справу, а вже потім вишукував кошти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На початку травня повіз кілька робіт прекрасного художника Петра Яковенка, якому було вже за 80, до Національного музею імені Тараса Шевченка в Києві, де наступного дня розпочала роботу вражаюча експозиція, у відкритті якої взяли участь академік Іван Дзюба, мистецтвознавець і художник Олександр Федорук. Вони й запропонували мені написати велике есе про живописця для журналу «Сучасність». Увечері завітав до Миколи Степановича додому. Ось які записи знайшов у своїх щоденниках: «Ми засиділися допізна. Микола Степанович був у піднесеному настрої. Він закінчив фільм «Сагайдачний», який і переглядали удвох. Стрічка справила на мене дуже сильне враження. З'ясувалося, не так уже й багато знав про цього великого гетьмана. Фільм був інформаційно насичений. Візуальний ряд, як кажуть телевізійники, неперевершений. Зараз режисер серйозно думає над наступною серією про гетьмана Пилипа Орлика. Зацікавився припрутськими пейзажами, де доводилося бувати творцеві першої української конституції. Домовилися влітку поїхати туди, щоб ознайомитися з ними. Ще я розповідав Вінграновському, над чим працюю. Він постійно і в першу чергу перепитував про творчі справи. Відповів, що пишу великий роман у кількох частинах «Вигнанці з вольєри» – про аморальність будь-якої влади (зараз дилогія називається «Інавгурація» і надрукована в «Сучасності» за 2005 р. і вийшла окремою книгою). Микола Степанович поскаржився: застряг з «Манюнею» на 42-й сторінці. Не знає, що писати далі. Хоче переписувати весь твір заново. А ще пообіцяв обов'язково переглянути роботи Петра Яковенка і відгукнутися про них».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Улітку з невідомих причин Вінграновський не зміг приїхати на Буковину, скоріш за все це було пов'язане з його здоров'ям. На якийсь час наші зв'язки обірвалися. Його домашній телефон принципово мовчав. Я дуже хвилювався. Тому при першій же поїздці до Києва завітав до нього додому. Було це 10 вересня, як свідчать щоденникові записи. У Вінграновських – ремонт у квартирі. Тому вони тимчасово переселилися до сусіда, поета Миколи Томенка. Знову звернуся для достовірності до власних записів: «Микола Степанович зустрів мене дуже радо. Сказав, що мали їхати рибалити на Десну з Іваном Павловичем. Але перенесли поїздку на завтра. Сьогодні – відвідини рибного ринку біля Дніпра. Запропонував і мені поїхати туди з ними. А вже біля самого ліфта, до якого любив проводжати гостей, раптом запросив поїхати з ними і на Десну. Я з радістю погодився. Говорив тепло про мій вірш «Німчич», надрукований у «Літературній Україні», де назавше поселився кінь Циган, якого разом бачили на перевалі Німчич за Вижницею. «Твір дуже конкретний, приземлений, – підкреслив, – чого бракує сучасній українській поезії. Якась вона відірвана від земних проблем, десь собі витає. А це не дуже цікаво». Їздили на рибний ринок. Треба було бачити Миколу Степановича, як він ожив, як молодечо, забувши про хвору ногу, метався від лотка до лотка у пошуках «резинки». На радощах хотів придбати навіть «парашут» для вилову риби. Та як ним користуватися, ніхто до пуття не знав, навіть Іван Павлович засумнівався в доцільності його купівлі, тому й відклали цю справу в «довгу шухляду». Зате придбав він кумедну захисну шапку від комарів для Івана Павловича. Приміряли її всі. Ще накупили черв'яків по 2 гривні. Значить, і на них можна робити маленький український бізнес».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наступного дня раненько ми мали вирушити на Десну. Але в Івана Павловича «випав сніг», а це означало, трапилася якась непередбачувана подія. Він цілу ніч катав Києвом якихось поважних гостей сина Миколи Степановича Андрія. Доки чекали, прочитав мені два розділи з «Манюні» про бенкет на буряковому полі з нагоди Дня буряка та прибуття морського десанту для допомоги колгоспникам. Він переписав їх заново. Як на мене, чудові шматки сучасної прози, де все дуже веселе, навіть смішне. Але не іронічне, бо написане з неймовірною любов'ю. Твір не схожий на іншу сучасну прозу. Ще розповідав мені про три наступних стрічки із «Чотирнадцяти столиць України» – про гетьманів Пилипа Орлика, Петра Дорошенка і Кирила Розума. Орлик розбив москалів на чолі з Петром І під Чернівцями і взяв його в полон. Той підкупив турків, і вони його визволили. ЗО років гетьман переховувався від сатрапів Петра, які хотіли його вбити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наша поїздка почалася з пригоди. Коли ми вийшли з Іваном Павловичем на ринок, щоби закупити припаси – картоплю, олію, огірки, помідори, підчеревину, воду і пиво, надто ж реберця молодого теляти, щоби варити на них рибну юшку, в цей час занудні даішники зняли номери з нашої машини. Хоча Вінграновський і сидів у ній, але розмовляти з ними не став, щоби не псувати собі настрою. Розшукати їх нам не вдалося, і шофер, не моргнувши оком, виїхав на чернігівську трасу без номерів, де за нашим «Пилипом» тільки задиміло сизим димком. Десь на півдорозі зупинилися, аби прикупити в чернігівських бокатих бабусь вінок цибулі, зо дві крижавки капусти. Та як тільки купували в однієї, всі інші слізно «о б б і ж а л и с я»: «А ми чим хуже є?» Це Миколі Степановичу страшенно подобалося. Тому мусили у кожної щось придбати, щоби не «оббіжалися».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вінграновський нагадав: сьогодні – 11 вересня, велике християнське свято – Івана Головосіки. Пересвідчившись, що ми не дуже в курсі про це свято, він детально оповів: цар Ірод відтяв голову Іванові Предтечі, який забороняв йому кровозмішання з близькою родичкою, й Іріада наказала йому відтяти голову Хрестителеві… Цього дня не можна користуватися ножем.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Від'їхавши кілометрів 70 від Києва, біля Козельця повернули ліворуч на Остер. А там уже й Десна неждано вигулькнула величаво і повноводо. Дорогою насолоджувалися географічними назвами. Іван Павлович розповів, як на початку 50-х їхнє село переселили звідси, бо тут з'явився один із найбільших совєтських танкодромів. У Карпилівці (це вже за Десною і Солонецькими озерами) наш водій узяв дозвіл на полювання. Аж після всього вирушили у пошуках місця для стійбища, повернувши ліворуч у луки перед Десною. Ми довго петляли луками, з'їжджали до ріки, де росли столітні красені-дуби, марно прицілювалися до місць, та жодне з них не подобалося Миколі Степановичу. Крім нього, як відомо, ніхто не мав права голосу, а він у цій справі був надзвичайно вимогливим, про що ми переконалися ще під час подорожі на Дністер. Аж нарешті після довгих блукань і розчарувань пришвартували у справді дуже затишній місцині.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Десна тут робила, як сказав Вінграновський, «невелике колінце» праворуч. Саме в цьому місці води звалили височенну тополю і вона відгородила затишне місце, де можна було порибалити. Вимите течією тополине могутнє коріння діаметром 3—5 метрів витворювало щось загадково-символічне, містичне. З одного боку до самого берега підступав справжній ліс, а ще трохи далі озера-стариці – давні русла Десни, порослі лататтям, білими ліліями, яких ніколи не бачив, бо в нас водяться тільки жовті. А на зосенілих луках виднілося ще кілька копичок сіна, з яких насмикав віхтів, аби підстелили згодом під намет, щоби було тепліше. Тут же горбатіли величезні купи хмизу, від яких за два дні нашого ґаздування не зосталося навіть гілочки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Микола Степанович не може нахвалитися знайденим місцем. Бо й справді, воно «вєліколєпне». Ми – на високому, метрів зо три, березі, вночі я відчую цю висоту власним тілом. Подекуди берег стає навколішки перед рікою, як перед принцесою. Тоді вони зливаються воєдино. Протилежний берег піщаний, пологий, не такий цікавий, як наш. Туди далеченько.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перекусивши нашвидкуруч, забувши при цьому, що сьогодні не можна нічого різати ножем, бо ж Головосіки, причастившись «богданчиком» (так полюбовно Микола Степанович з Іваном Павловичем величали «оковиту», бо називалась «Богдан»), ми з водієм на надувному човні закинули в старицях кілька дрібних сіток, а Микола Степанович смикав вудкою верховодок, охрещених «сібеліусами», мабуть, на честь великого фінського композитора, хоча нічого спільного так і не побачив між його музикою і дрібною рибою, яку на моїй Галичині називають «швейками». Піймана рибка піднесла йому настрій. Тож будемо на вечір з юшкою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вражала тиша. Ніде нічого й не шелесне. Птаство уже відлетіло в теплі краї. Хіба вряди-годи човном хто плине Десною. У військово-морський бінокль Миколи Степановича можна легко розгледіти, хто в ньому. Лише під вечір якась компанія таки перепливе на лівий берег, і всю ніч звідтіля доноситиметься музика, але така далека, ніби з якогось незвіданого минулого. Хтось вище за течією розкладе синій намет і рибалитиме. Тільки ми почуватимемося на безлюдному острові. Вінграновський, піднесений, аж врочистий, командуватиме стиха, де розікласти намет, де розпалити багаття. І це нам буде до вподоби. У лугових заростях ще сизувато світитиме перестигла ожина. Микола Степанович пообіцяє, що одна з героїнь «Манюні» обов'язково кохатиметься в ожині і вся її спина буде в розчавлених ожинових цятках-плямах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До пізньої ночі сидітимемо біля сварливого вогнища. Дивитимемося на ріку, яка до невпізнаваності змінить своє обличчя. Весь день вона брижитиметься, а під вечір її ніби хто випрасує важким металевим залізком, та так, що на поверхні не зостанеться й рисочки-зморшки. Позасинають хвилі, і річка засне на всю ніч. Іван Павлович надумає перевірити свій стільниковий телефон, чи з'єднає з Києвом, а я випрошу на хвильку й Чернівці, щоби поговорити з дружиною і синами. Ніхто, звичайно, не повірить, що я телефоную із самої Десни, де навіть тиша заснула. Ще ворожитиму біля багаття, готуючи на сковорідці телячі реберця з овочами, і незчуюся, як стрімголов полечу в Десну (наше вогнище горітиме над самою рікою, так забажав Микола Степанович). Опинившись у воді під триметровим берегом, почую тривожні голоси, заспокою їх і тільки тоді збагну, що зі мною трапилося. Телячі реберця звисатимуть з тополиного коріння. Я встигну вкинути кілька з них до рота і ще більше пожалкую, бо вони вже майже готові. Ліхтарик згори освітить мене і воду, на якій, задерши вгору хвостик, плаватиме, мов дике каченя, наша дюралева сковорідочка. А ось одного «мокроступа», позиченого на Десну у Василя Герасим'юка, я так і не знайду… Спересердя викину в ріку і другий, нехай спаруються, раз їм так закортіло купатися серед ночі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Удосвіта мене розбудить Іван Павлович. Мали ж іти на полювання, але передумали, бо він усеньку ніч підтримував вогнище, щоби ми в «курнику» (так Микола Степанович називав наш затісний намет) не позамерзали. Ступав босими ногами по схололій за ніч землі й росі, ніби по склі. Треба ж було снасті перевірити. Кілька рибин, що таки піймалися, позаплутували сітки. Тож великого улову не вийшло. Але юшку зварив, ще й на реберцях молоденького теляти. Микола Степанович не міг її нахвалити. Особливо вподобав ребра, підсмажені на сковорідці-качечці з томатами, цибулею і капустою. Іван Павлович раптом згадує поезію Вінграновського про «підчеревину» і просить його прочитати. Вона звучить над Десною:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Півпуда бринзи і корзина перцю,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І сірий дощик скаче в казані…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як доведеться, то вже й доведеться<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;З тобою й помирати тут мені.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Напечемо солодкої цибулі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Із підчеревини нашкваримо шкварок…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Під тихий крок зорі, під води призаснулі<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;На цей пісок і ми вкладем свій крок.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми станемо тут жити і любити,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Під темним летом темних кажанів<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тут будем колисати свої діти<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Й варить їм сірий дощик в казані.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;(Вибрані твори, с 111)<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Письменник часто і багато згадував про свого навчителя Олександра Довженка, особливо коли мав гарний настрій. Розповідав про його молоду душу, яка ніколи не відчувала старості. Цей феномен притаманний тільки великим митцям, як і самому Вінграновському. Ніколи з уст його не чув якихось розпачливих чи занепадницьких слів. Так само ніколи він ні на що не скаржився, хоч зі здоров'ям давно було негаразд. Я згадав художника Петра Яковенка, якому через три дні в Чернівцях ми дружньо відзначимо вісімдесятип'ятиріччя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поверталися до Києва поспіхом, хоча встигли на півгодинки зупинитися в містечку Остер, покуштувавши тамтешнього пива. Мене чекав потяг Київ – Кам'янець-Подільський, на який ледве не запізнився. Я весь пахнув свіжим сіном, гіркавим вербовим димком і молодою Десною, бо без кінця купався, навіть удосвіта грівся в її ще по-літньому теплих водах. Аж не вірилося, що вже вересень, осінь, і природа готується до спочинку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На вокзалі, прощаючись, Микола Степанович сказав: «Наступного разу даємо вам, Мирославе, гук – і ми знову на Десні. Домовились?» Спалахнув од щастя, бо той «гук» завжди супроводжував мене. Вінграновський промовляв до Івана Павловича: «А ви вже дали гук Миросі?! Ні? То давайте хутчіш, аби не спізнився».<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лутава. Солонецькі озера<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наступного року мені значно рідше доводилося зустрічатися з Миколою Степановичем. Наприкінці 1999-го в мене вийшла книжка прози «Збирачі маку», яку він тепло зустрів. Але на її презентації у Спілці письменників 29 лютого, звичайно ж, бути не зміг. Усе частіше й частіше хворів, готувався до операції, про яку говорила з тривогою в голосі дружина Олександра Іванівна, лікар за фахом. Та все ж таки потрапив до нього в гості з письменниками Василем Герасим'юком та чернівецьким прозаїком Василем Кожелянком, автором знаменитого роману «Дефіляда в Москві», про який він жваво відгукувався. На жаль, ця зустріч справила сумне враження. На заваді стала зайва чарка, чого Микола Степанович категорично не переносив. Він залишився невдоволеним побаченим і почутим. Наступного дня мені довелося просити по телефону в нього вибачення. Але він справді надто великий чоловік, щоби не зрозуміти стан захмелілих літераторів. Ні, це була не якась неприродна великодушність, а велика людяність і розуміння того, що діється в людини на душі. Я був дуже вдячний йому: ці відвідини не затьмарили наших справді дружніх стосунків.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Посилено працював тоді над новим романом «Інавгурація», задуманим як тетралогія. Першу частину «Вигнанці з вольєри» дописав у 2000-му, наступну – «Друге пришестя» – через рік. На досягнутому поки що зупинився. Надіслав обидві частини Миколі Степановичу. Він їх достатньо швидко прочитав. Стан його здоров'я трохи покращився. Ми зустрілися наприкінці травня у нього вдома. Він сприйняв і непогано оцінив мій новий твір. Порадив видрукувати його в «Сучасності». Побачив у ньому майбутній бестселер з елементами, як він підкреслив, «членороздільної, виразної, що не означає простакуватої, а прозорої мови. Це увиразнює стиль, збагачує його не за допомогою художніх прийомів, а через мовне середовище». Ми довго говорили про стан сучасної літератури, Микола Степанович дав мені кілька номерів «Иностранной литературы», бо нині не можна не володіти інформацією, навіть якщо вона тобі у пригоді не стане. Та володіти нею треба… Мене чи не найбільше тішила думка про те, яке це щастя – мати такого співрозмовника, порадника, ніколи не наважувався сказати – друга, бо усвідомлював: відстань між нами існувала завжди. Але ж куди важливіше те, що ми дружньо, по-справжньому спілкуємося, не відчуваючи при цьому ні вікової, ні якоїсь іншої різниці. Як усе просто, зрозуміло і чесно. Про що ще можна мріяти?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вінграновський висловив задоволення виходом своєї дитячої книги «Козак Петро Мамарига» у видавництві Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Її дуже вдало і яскраво проілюстрував київський художник Кость Лавро, що теж неабияк тішило автора, бо вмів радіти навіть найменшій життєвій події. Дитяча книга посідала в його житті особливе місце. Про це він говорив не раз, підкреслюючи: дитячий світ особливий, тому й писати для дітвори треба так само, як для дорослих, тільки значно краще і переконливіше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Особливо тішило те, що його підступна хвороба таки відступила. І під час наступної зустрічі ми розважно говорили про майбутню поїздку на початку липня на Сіверські озера. Виявляється, Микола Степанович об'їздив уздовж і впоперек усю Вкраїну: від Одещини, Луганщини, Чернігівщини і аж до Прикарпаття. Серед улюблених його річок були не тільки рідні, найближчі: Синюха, Південний Буг, Кодима, а й Десна, Дністер, Інгулець, Рось. До речі, на останній він частенько бував з композитором Анатолієм Кульчицьким. Та одна з останніх поїздок дуже засмутила і розчарувала його, бо річку геть забруднили. Зараз вона далеко не та, якою пам'ятав ще з 60—70-х років минулого століття.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Натомість у середині місяця потрапили на Лутаву, що на лівому березі Десни від міста Остер. Знову відшукали те саме місце, на якому відпочивали два роки тому. Воно трохи змінилося, бо ріка таки «погризла» наш берег, майже впритул підступила до стариці, на якій розкошували жовті й білі «глечички» лілій – справжні шедеври природи. Не встигли як слід припнути до дерева нашого чотириколісного «Пилипа», бо спека стояла немилосердна й імпортній конячині хотілося в холодок, як Микола Степанович «учудив». Він ледь не з машини закинув вудочку з крихтою тіста на гачку, як через мить висмикнув із води чималеньку зубату щуку-розбійницю. І з переляку аж спалахнув на всю Десну, і вона засвітилася до нього:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та як же це вона так сплохувала, купилася на звичайне тісто? Бути ж такого не може! Чи то, може, не щука, Мирославе? Ану придивіться гарненько! Таки щука?! Ах ти ж, щучечко-зубоскалочко, як же ти попалася на мій гачок?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Через півгодини і я на овода, який хотів мені відкусити носа, за що я його й упіймав, витягнув із Десни чималеньку чухоню, рибину, подібну на ятаган. Нам запахло серйозним уловом. «Сібеліусів»-швайок до уваги навіть не брали. Із закинутих у старицю сіток вранці витягнули чималенького лина, який так заплутався в нашу снасть і заліг на дно, аж мені довелося за наказом Івана Павловича пірнати, щоби не порвати сітку. Ледве сягнувши дна, а глибина там була метрів зо 3—4, та ще й із крижаною водою на дні, бо там били потужні джерела, намацавши рибу, зрозумів, що мені просто не вистачить повітря. Треба ризикувати: або риба, або життя. Лишень понад усе опісля страшенно захотілося побачити очі Миколи Степановича і так великі, а при зустрічі з золотим, майже на півруки лином вони ще й заокруглилися, засвітилися, засміялися, заплигали, затішилися, як у дитини. Він узяв до рук рибину і ніжно-ніжно погладив, примовляючи: «Оце справжня деснянська рибка. Ще б сомика спробувати. Отоді ми – на коні, на Манюні».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цього разу на Десну ми вибралися аж на три дні. Спека не давала спокою ні в затінку, ні у воді, ні зранку, ні вночі. Не рятувало й пиво, втоплене на дні стариці, де вода була дуже холодна. Та за кілька хвилин на спеці воно ставало теплішим од спряженого молока, і пити його ніхто не міг. Але спіймана риба додавала азарту. Запропонував спробувати наші сітки й на Десні, в тому самому куті, де лежала звалена водою тополя. Іван Павлович погодився. Сіли в човен і примостили свої нехитрі снасті з надією на улов. Під вечір другої днини від Києва покотила перша почорніла хмара, а за нею її пара, а там – ще і ще, і ще, та все темніші й насупленіші. Ми їм не надали особливого значення. Як прийшли, так і підуть, гадали. Проте вони заполонили весь простір так блискавично, що ми не встигли навіть досмажити лина, щуку і чухоню. На розпечене листя упали перші важкі набряклі дощові краплі й немилосердно зашкварчали, як сало на сковорідці. Довелося похапцем згрібати весь реманент у намет і там уже доїдати недосмаженого лина та допивати перелякане грозою пиво.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гроза розтанцювалася не на жарт. Зусібіч загриміло і заблискало, стемнилося-споночіло, хоч до вечора було ще далеченько. Дивне відчуття охоплює, коли всього тебе оточують води. Ось Десна принишкла під дощовими батогами і дугастими блискавицями в чотири яруси оперного театру. Все довкола палало так несамовито, аж цей вогонь просвічував усього тебе наскрізь, мов рентген. І здавалося, по той бік Десни бігають якісь скелети, розмахують кістками чи чухонями-ятаганами, громовито регочучи, горланячи, вівкаючи, завиваючи. А в наметі ще незатишніше, бо краплі так лунко тарабанять по його лискучому лисому дахові, з боків шарудять гадюки, норовлять уповзти всередину і вжалити тебе в найінтимніше місце. Ти весь скручуєшся в їжакуватий клубочок, шипиш і пирскаєш слиною, але спокою не знаходиш. Тільки преспокійне хропіння твого сусіда привносить у намет домашній затишок. Врешті-решт ти не витримуєш, виповзаєш розлюченим змієм на дощ, сідаєш на рибальський стільчик, і будь-що-будь, мокрим теж можна жити, але власним очам не віриш. Десь далеченько, по той бік Десни, де давно вщухла гроза, починає сіріти, а через якусь мить і займатися спасенно-рожевим. Там народжується сонце, а з ним – рятівний день. Там помирає ніч, а з нею – і ця несамовита липнева гроза. Ну, слава тобі, Боже. Ти з розгону стрибаєш так, як є, у мокрому одязі, в ріку, у теплішу за літепло воду, яка лагідно обціловує тебе, огортає материнським затишком, і тобі здається, що ти повернувся в давно забуте дитинство, якнайглибше пірнаєш у Десну-чарівницю, хочеш зіллятися з її оксамитовими водами, але вигулькуєш на поверхню, аби ковтнути повітря, і тут же чуєш знайомо-стурбований голос, із м'яко-картавим, але округленим «р»:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Мирославе Ярославовичу! Ви де?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– У воді, Іване Павловичу!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А що ви там робите?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Гріюся. І від гадюк ховаюся…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Від яких іще гадюк? Вам щось приснилося? Лишайте цю марудну справу, краще човна на воду спускайте. Будемо снасті перевірять!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він якось загадково глипнув на мене, аж мені дух перехопило. Не тямлячись, кинувся стягувати човна на воду. Тут же виростає на березі постать Миколи Степановича. Він щось жестикулює. Та ми його ніби не бачимо, бо вже допливли до снастей і спостерігаємо, що в них робиться. Одну за одною кидає Іван Павлович рибу в човен. Вінграновський здалека бачить улов і на радощах пританцьовує на березі, забувши про хвору ногу і про все на світі, раз по раз на всю Десну вигукує своє улюблене «у-у-ух ти-и-и!» Ми ж його таки не чуємо й не бачимо. У нас робота – поважна, відповідальна і достобіса приємна, аж крівця юшиться в очиськах. Ми нарешті черконули по-справжньому. Як ніколи! Підпливаємо до берега. Він зустрічає нас своїм знаменитим «у-у-ух ти-и-и!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не «ух ти», Миколо Степановичу, а лящі та ще й підлящі, – компетентно повідомляє Іван Павлович, ніби виносить вирок упійманій рибі й нашим попереднім поневірянням без солідних уловів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та я бачу, що лящі. Але що ми з ними будемо робити?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Як це що? Засолимо та й додому повеземо, а там будемо їсти, аж за вухами лящатиме, – вставляю «п'ять копійок». – Ох і залящать лящі за вухами!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А солити осьо якраз і не дуже треба. Краще у кропиву їх полюбовно закутати, – уточнює наш водій.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Клопотів додається. Я ж – вічний черговий по кухні. Навмисно прихопив аж із дому кукурудзяного борошна, щоби гуцульську кулешу зварити. Із бринзою і саламахою. Як з'ясовується, часник нема чим товкти, макогін забув прихопити. Виручає Іван Павлович, товче часник пляшкою. І сміється на все горло. Бо він – товкач. Микола Степанович раптом пригадує, що саме так його обізвав Олександр Довженко, коли він, уже навчаючись у Москві, на футболі об штангу розтовк собі лоба і носа.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А кропива виявилася на Десні гострющим дефіцитом, хоч їдь за нею аж на рідний Прут. Почистивши лящів, Іван Павлович присолив-таки їх трохи. Та щоби врятувати рибу від псування, послав мене за кропивою. Завдання виявилося не з легких. Хоча б тому, що над Десною знову запанувала спека, комарі, мухи та інші ненажерливі кровопивці всіляко намагалися висмоктати з мене останні краплі крові, байдуже, що вона була майже наполовину розбавлена «богданчиком». Пройшовши кілька кілометрів деснянським берегом, нарешті натрапив на кропиву. Яке це задоволення – рвати її голіруч, притискати до такого ж голого тіла, а потім нести, обганяючи нею своїх кровопивців. Зате риба врятована! Друзі готові були мене розцілувати за такий нечуваний подвиг. Я ж зажадав тільки поповнити спорожнілі судини, щоби кляті комарі хоч мали чим похмелитися…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Під ранок прокинувся в напівпорожньому загальному вагоні чернівецького потяга від геть непривабливого запаху. Звідки б оце? Поруч начебто нікого і нічого. Саме так, крім моєї риби, якою поділилися в Києві по-братськи порівну. На превеликий жаль, пахла саме вона, і так нестерпно, аж не відав, що вдіяти. Сяк-так провітривши її, доніс додому, довго промивав в оцті, ще щось вигадував. Коли ж увечері повернувся додому, не знайшов її. Дружина викинула. Можна було зрозуміти мій стан відчаю. Це ж перший улов – котові під хвіст чи, точніше, у рот, якщо він наважився на такий подвиг. Через якийсь час зустрічаюся з Миколою Степановичем, він обережно перепитує мене, як риба. Ховаю очі й мовчу, бо ж обманювати його ніколи не смів, навіть у якомусь дріб'язкові.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та ви не переживайте так, Мирославе. Іван Павлович теж свою викинув домашній птиці, бо була вже з «душком». Олександра Іванівна зробила те ж саме. – І ми розсміялися так голосно, що нас почули навіть ті лящі на Лутаві, які ще не потрапили в наші снасті. – Нічого, іншим разом будемо мудрішими. Наша риба від нас нікуди не дінеться.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я використовував кожну нагоду потрапити до Києва. У двадцятих числах травня 2002 року повіз рейсовим автобусом виставку Петра Яковенка до Києва (робіт 60!). Відкривали експозицію цього разу в Музеї історії Києва. Та перед її відкриттям поїхали з Миколою Степановичем та Анатолієм Качаном – поетом і його давнім ще з одеських часів приятелем – на Десну, цього разу правим берегом Дніпра через ГЕС і Вишгород. Кілометрів десять їхали лугами, які рясно покривав жовтець. Вінграновський прочитав нам цілу лекцію про цю рослину, якої на планеті налічується понад 400 видів, і 35 із них тільки в Україні. Вона дуже отруйна, її не їсть навіть корова. Я згадав назву з дитинства – «куряча сліпота». Її забороняли навіть брати до рук, бо коли опісля ними потерти очі, можна осліпнути.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цього разу з рибалкою геть не поталанило. Іван Павлович, заховавшись од вітру, смикав краснопірок і «сібеліусів». Ми з Анатолієм, хоч було прохолодно, таки забрели з китайською сіткою у старицю, та так заплутали її, що без допомоги Івана Павловича могли б і не впоратися. Микола Степанович, лежачи на надувному матраці, що шофер напомпував від вихлопної труби, зоддалік спостерігав за нами, як ми вовтузимося біля заплутаної сітки, якось лагідно посміхався самими тільки радісними очима.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На якийсь час покинув товариство і помандрував лісом до Десни. Вона немов завмерла, спокійна і глибока, втихомирена. На протилежному березі – порожній табір відпочинку, ще не сезон. Ніде ні душі, хіба де-не-де хтось промайне із човником і зникне. Зате птаство так галасливо веде себе, аж вуха в'януть. Особливо стараються солов'ї. Їх я й спробував переспівати. Спершу тихенько, а далі голосніше і повнозвучніше. Ми змагалися, хто кого. Співати в лісі чи в лузі, коли тебе ніхто не чує, крім солов'їв, – неабияка насолода. Виспівував із годинку або й більше, не врахувавши одного, що мене хтось-таки й чує. Бо хоч і відійшов далеченько від нашого осідку, але мене там таки почули і зустріли схвальними відгуками. Я вдав, що не розумію, про що мова. Вінграновський, дивлячись на мене з-під лоба зі свого привілейованого матраца, пожартував:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Це ж солов'ям ще треба неабияк тренуватися, аби так, як хтось там, витьохкувати. Може б, він давав їм приватні уроки? За символічну плату, скажімо, перепелині яйця…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Заночував після Десни в Миколи Степановича вдома у великій кімнаті на підлозі. Мені здавалося, ніби сплю на деснянських луках, а довкола мене жовті хвилі «курячої сліпоти» та соловейки витьохкують. І не я їм даю уроки, а вони – мені, розмовляючи виразною мовою, тільки приспівуючи-притьохкуючи. Отак всеньку ніч і протьохкав. А коли зранку вибіг на вулицю, присів на лавку і написав коротенький вірш про жовтець, який згодом надрукує Ігор Римарук у журналі «Сучасність».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще через два місяці, перед Трійцею, приїду на свій власний поетичний вечір у меморіальному Шевченківському будинку-музеї на Козиному болоті, нині єдиному місці, де справді зупинявся Тарас Григорович, де в нього гостювали Куліш із Костомаровим, читали поезії, співали і пили ром із чаєм. Та відтоді ніхто поетичних вечорів тут, здається, не проводив. І ось завідувачка музею Ольга Шевченко, батьки якої родом з Хотинщини, запропонувала мені це зробити. Вів його Василь Герасим'юк. Зібралося чимало людей, моїх друзів, колишніх чернівчан, ще більше не знайомих мені шанувальників поетичного слова. Не було тільки Миколи Степановича. Добре знав, що він давно такі заходи не відвідує. І переніс його відсутність безболісно. Тим паче наступного дня ми збиралися на Десну рибалити аж на три дні.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нижня Дубечня<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Їхали тим самим правим берегом Дніпра через Вишгород на Нижню Дубечню. Дорогою Іван Павлович повідомив, що назва села нічого спільного з дубами не має, бо вони там ніколи не росли. А походить вона від лози-верби, яку тут називають дубцями. Саму ж місцину Микола Степанович назвав «Під в'язами», бо там справді росли ці дерева з родини букових. А їхнє листя дуже нагадує листя граба.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще в Києві заїхали у найбільшу київську «конюшню» на Петрівці, де отоварилися згідно з картою-меню, складеною власноручно Вінграновським, приблизно гривень на 250! (Пам'ятний чек досі зберігаю!) Зайвого нічого не могло бути, але й нічого не мало бракувати, бо де його шукати серед безкраїх деснянських луків.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми довго петляли невидимими луговими дорогами, довкола яких вистелилися прибиті багатоденною спекою трави, ще не торкані косами. Їхали повз зарослі осокою, ряскою і ще чимось ясно-зеленим ставки-стариці, які Микола Степанович жартома називав іменем актриси Зіни Кирієнко, з якою знімався у фільмі «Повість полум'яних літ», котра нібито після зйомок запропонувала йому: «Коля! Женісь на мнє…» Та позитивної відповіді не діждалася. Вінграновський часто любив згадувати саме часи спілкування з Довженком, Солнцевою. У деталях оповідав, як потрапив на роль Івана Орлюка, як його викликали на зйомки десь із Білорусії, де він опинився у військових таборах. Забившись у степові бур'яни, він писав вірші, коли його викликали до командуючого, в руках якого й опинилася телеграма Юлії Іполитівни.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Від несамовитої надокучливої спеки нас ніщо не могло порятувати. Цього разу прихопили з собою цікавий інструмент, названий Миколою Степановичем «качком». Височенька худюща пляшка, наповнена рідиною, з якої не треба було наливати, а тільки помпувати-качати. Два качки – і чарочка повна. Найбільше «качок» веселив Вінграновського. Хтось-колись подарував йому цю пляшку повною, та з часом рідина вивітрилася. Тож він попросив Толю Качана наповнити її, щоб ми не померли від спраги на Десні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Суботнього ранку, коли сонечко тільки звелося на кволі ніжки, я сидів неподалік від Миколи Степановича. Він мовчки споглядав стишений плин Десни зі свого командирського пункту – надувного матраца. Від сонця його захищала величезна помаранчева парасоля, куплена під час нашої першої поїздки на Чернігівщину. Раптом я побачив, як щось довге й лискуче почало повзти по ньому. Похолов від здогаду: «Гадюка!» Підвівся на ватяні ноги і тихенько пішов до матраца, не відаючи, як бути. Десь із глибини серця хтось заговорив:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Миколо Степановичу! Не ворушіться, лежіть спокійно!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Виразно бачив, як довжелезна гадюка, виставивши роздвоєного язика, на мить завмерла, ніби подумала, що має робити далі, розвернулася на животі і, легко сковзнувши на землю, поповзла до високого деснянського берега. Я був готовий кинутися їй навперейми. Але ноги ще не слухалися мене. Микола Степанович так і не побачив, що то переповзло через нього. Він лише відчув, бо був до пояса роздягнений.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Мирославе, що то було: вуж чи гадюка?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А хіба тут водяться гадюки? – вдав байдужого, хоча це мені погано вдалося. Мною лихоманило. Язик прилип до піднебіння, не міг відвести очей від Вінграновського. Він, либонь, відчув мою розгубленість, тому й пожартував:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та інколи, зрідка, особливо коли їх не чекаєш у гості. Був тоді глибоко переконаний: великих людей гаддя не жалить, то даремно так перенервував. Та й що я міг вдіяти – схопити гадюку голіруч і втопити її в Десні чи задушити спересердя? Довго і часто повертався до цієї миті, що тривала, певно, менше кількох секунд, але застигла в пам'яті назавжди. Хоча біда й проминула нас, та важкий осад осів у серці, і ніщо не могло вимести його звідтіль. Досі живу з ним!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Недільного досвітку на Трійцю мене розбудив голос Миколи Степановича (він і після відвідин гадюки не повернувся в наш величезний, на кілька персон, намет, а спав неподалік на своєму надувному матраці). До нього під ранок добрався холод, тож попросив мене накрити його спальником. Сонце ще не вигулькнуло з-за Десни. На тому місці тільки радісно зарожевіло. Проте спати мені не хотілося. Ще виднілися негусті літні тумани, парувала теплими водами річка. Такі хвилини надто рідко трапляються в житті, щоби не фіксувати їх у пам'яті. Ще раптовіше звідкись із лугової гущавини і розлитого туману прямо на мене посунув справжнісінький «папомобіль», який бачив у Львові під час зустрічі Папи Римського Івана Павла II. Від несподіванки навіть очі протер і звівся на ноги. Та коли він під'їхав геть близько і з нього сповз останній клаптик прозорого туманцю, побачив звичайнісінький колісний трактор «Беларусь» із величезною кабіною, з якої вийшов не Римський Папа, а кремезний нестарий чолов'яга. За ним повистрибували, мов каченята, хлопчаки. Він чемно привітався і пояснив, ніби виправдовувався перед нами:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Приїхали бичків посмикать!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Микола Степанович одразу ж знайомитися. Хлопчаків – старшого п'ятикласника, як і батька, Славком звати, а молодшого, шестирічного, – Борисом. Вони були вже з вудками та іншим причандаллям для «смикання бачків». Але Вінграновський перепинив їх і попросив мене понишпорити в його чарівному мішку та дістати звідтіля його чудову дитячу книжку «Козак Петро Мамарига», про яку згадував раніше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тут, серед безлічі мальовничих озер-стариць, порослих сивими очеретами, на березі принишклої вранішньої Десни, ніби вона ще не встигла прокинутись, мені неначе привидівся отой вигаданий письменником, а може, й з народних дум-переказів мужній козак Петро Мамарига, який не злякався татарського війська, відпустив свого коника-товариша Гивора («Удвох нам не втекти. Тікай сам. Як-не-як, а самому тобі буде легше…»). Козак вирізав шабелькою очеретину і заховався на середині озера. Жалкував лишень, що тютюнець замокне й тому не буде чим люльку набити. А коли задрімав, то клятий окунь відгриз йому піввуса. Це розгнівило козака. Тим часом натомлені й перемерзлі вороги, бо діялося те пізньої осені, вирішили поспати-перепочити й дочекатися, коли лід скує все озеро. Тоді вони попалять очерети, спалять рятівну очеретину і козак сам головою лід проб'є, аби не задихнутися. Отож вони його і впіймають. Виручив Мамаригу його вірний кінь, який вирвався з татарських путів і подав вістку козакам про пригоду свого хазяїна. «Козак Петро Мамарига сидів з кобзою на траві перед козаками, і срібна чарочка була біля його коліна, і скільки на мене не дивися, все одно не вгадаєш, – Гивор стояв за козаком Петром Мамаригою і дивився через його плече» (Микола Вінграновський. Вибрані твори. – С. 793).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як виразно і точно списано з природи картину, підмічену письменником під час якоїсь із подорожей Україною, як вона заграла саме в цьому дитячому оповіданні, ожививши сюжет легенди-казки-думи, аби заворожувати нашу дітвору, навчити мужності й любові, потроху вивільняючи їхні душі від різного закордонного мотлоху, загорнутого в барвисту позлітку Але й не багацько ж у нас таких книжок, та ще й пов'язаних із рідною історією. Великий письменник повинен думати про це повсякчас і дарувати нам найнеобхідніше для душі і для серця. Либонь, і в цьому є його велич, а заразом простота ходити з людьми по землі, а не витати в небесах, коли ти потрібен їм тут, зараз і негайно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Підпишу старшенькому, хай читає! – аж розвиднився поет, потягнувся за ручкою, щоби залишити на книжці автограф.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він навдивовижу швидко зійшовся з новим знайомцем. Виявляється, у нього в Дубечні – 60 гектарів луків і 40 – орної землі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– О! Буде в кого молочка свіжого придбати наступного разу… Крім того, все це мені для «Манюні» пригодиться, бо, слово честі, не хоче, клята, їхати далі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Опісля тільки й розмов було про нове знайомство. Микола Степанович дивовижно вмів захоплюватися випадковими знайомими, вишукувати в них щось таке, чого, можливо, у них і не було або ж вони про це не здогадувалися. Миттєво придумував їм симпатичні клички – Андрій-водичка, Коля-переломиножик.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мене тоді ще подивувало, звідки він міг знати про зустріч із дітьми, що прихопив із собою не так давно видану чудову дитячу книжку. Якби ж тільки це не міг у ньому пояснити. Такого було надто багато. Чесно кажучи, не все, створене Вінграновським, встиг тоді перечитати. Іван Павлович пригадав невелику повість «Літо на Десні», написану Миколою Степановичем ще 1983 року.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не раз чув про придеснянське село Соколівка, неподалік Остра, де відбувається дія в цьому творі. Та, власне, ніякої дії там якраз і нема. Просто відпочивають люди на Десні, ніби як оце ми. Хтось краде колгоспну картоплю й варить її, як «дикуни». Семен Семенович на возі, в який запряжений пристаркуватий коник Валентин, возить воду у двох бочівках косарям. Олексійович із малим сином пасе все живе довкола, сидить біля вудочок чи верші витягує. Кум із кумою – весь час у сусідньому наметі, з якого видніються тільки їхні босі п'яти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Куди більше справжніх мешканців цього придеснянського закутка, де ріка – з одного боку, а озерце, в яке закинув Олексійович верші, – з іншого. Он лисиця з трьома дітками. Вона «виглянула з нори, помружила малинові від сонця очі, розсунула мордочкою звіробій, подумала, помріяла, жовтенько залягла. Лисиця не бачила, що я її бачу з копиці сіна» (Микола Вінграновський. Вибрані твори, с 652). Під самою копицею спить кабанчик. Десь тут поблизу – і вужиха з вуженятами, деркач і чаплі, і корова Маня, яка мріє гайнути на волю з циганами, а поки що годує молочком синка Олексійовича. Й цей олюднено-одухотворений світ живе самостійно і разом з людьми, себто з «чоловіком і человеком, мером курей, кролів, корів і коней» Семеном Семеновичем, живе сумирно, в злагоді. Начебто нічого тут не відбувається, але дія відчутна в кожному слові, зроненому Майстром. Кульмінація настає, коли герої сідають грати в карти й необачний Семенович вирішив грати з Олексійовичем на колгоспного коня Валентина. Коли ж він почав програвати і запитав, що той робитиме з конякою у столиці, то почув ось яку відповідь: «Валентин – не віз. Ваш віз – предмет неодухотворений, а Валентин – істота жива з живими чорненькими мушками на боках. Візьму Валентина як істоту живу, одухотворену. Площа мені дозволяє, запишу його на своє прізвище і пропишу. Буду сплачувати за нього по карбованцю щомісячно, як за собаку. Хліба в Києві вистачає, чорного, білого – якого схоче. Схоче дієтичного, так у Києві і дієтичний висівковий є. Валентин голодувати не буде. Годують же навколишні села свиней київським хлібом, то чом би Валентин, проробивши все життя, […] на старість не з'їв би в день одну-дві буханочки по шістнадцять копійок за штуку… – З'їсти він з'їсть. А що ж він робити буде? – Посидить хоч раз. А схоче – іржати ранками буде, замість будильника будити мене і весь наш будинок, а то й квартал на роботу. Та кияни, як почують кінське іржання, мішками носитимуть йому не тільки батони – «Київськими» тортами завалять його. Наш Київ що? Наш Київ по шию стоїть у селі. А що киянам, учорашнім молодим селянам, у бетоні і склі вранці почути голос коня і в його голосі голос свого дитинства, почути голос своїх стареньких соколівських, наприклад, тата і мами? Не бійтеся, Валентин у Києві не пропаде» (Там же, с 670—671).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мабуть, кожна поїздка на Десну і будила в письменникові не тільки ностальгійні почуття, а щось значно більше, чого не збагнути простому смертному, як отому Семенові Семеновичу, від якого немудра дружина втекла до Києва працювати манікюрницею в готелі, – саме те, без чого людина перестає бути людиною і що понад усе відчуває митець. Як тут не згадати, як Івана Миколайчука в київській квартирі розбудило коняче іржання на світанку, про що не раз згадувала його дружина. І коли Іван вийшов на балкон, то побачив, як на Патонівському мосту зупинилася вантажівка з кіньми і вони почали іржати на весь Київ.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Така риса, як упізнаваність у прозі, притаманна небагатьом літераторам. Подекуди віє фантазією, часто-густо і фотографічністю. Але це не одне і те саме. Є конкретика певного художнього твору, де все переплетено органічно. Штучні рослини і тварини не житимуть у цьому просторі. Зрештою, вони будуть зайвими, відчуженими. У «Літі на Десні» всі вони аж до маленького жучка наділені конкретними рисами, вчинками, як люди. Це незаперечно засвідчує: для письменника природа завжди була рідною. Торкався він її з найвищими почуттями. Тому й досягав досконалості й органічності.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Того разу Микола Степанович був чимось занепокоєний, не вперше розгублено перепитував мене, про що має писати у другій частині «Манюні», а я не міг нічого путнього сказати, бо розумів, наскільки це безглуздо підказувати щось генієві. Жодного разу за три дні навіть не закинув вудку, мало рухався. В основному незворушно лежав на надувному матраці, про щось надсадно думав, швидше за все, про свою надокучливу хворобу, про майбутню операцію. Та жодне слово не зронив про це, ніби не хотів і нас засмучувати. Але такі речі важко ховати від люблячого ока. Тому його настрій передавався і нам. Хотілося підбадьорити його бодай словом. А натомість він випереджав нас.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якось так загадково підкликав до себе, і коли я підійшов і став перед ним розгублено і в передчутті чогось незвичайного, він стиха, щоби ніхто не підслухав, проронив:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Знаєте, мені так приємно, що ви з нами, – і посміхнувся геть по-дитячому щиро і приємно. Посмішка його промовляла ще більше від нього самого.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іншого разу, але тут же, на Десні, в мальовничій місцині, яка так поетично називається – Лутава, заговорив збуджено і радісно, що дуже тішиться моєю присутністю. Ось такою колись для Шевченка, либонь, була Качанівка, а для вас – Десна і Лутава. Але красу цю треба спершу відчувати, почуватися з нею одного пракореня. Олюднювати її треба обережно, з почуттям великої гідності і відповідальності за все, чого торкаєшся зором і серцем.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На Трійцю ми ще побували на «Корчах», але й там не клювала навіть устирка. Проте нас це ні крихти не засмучувало. Десна не хотіла прощатися з нами, звала у свої глибини, зачаровувала красою і лагідністю, давала доторкнутися до чогось величного й вічного, до чого не доводиться торкатися повсякчас. Дружньо казали їй «до побачення!».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та побачення це станеться аж через рік, і буде воно нашою із Миколою Степановичем останньою мандрівкою на Десну. Дізнавшись, що він дописав «Манюню», попросив дати її до «Буковинського журналу», який кілька років тому двічі друкував фрагменти повісті. Тож сам Господь велів видрукувати її там повністю. Микола Степанович надіслав і два нові вірші, які ще ніде не друкував. Знайшов у бандеролі лист:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Дорогий Мирославе, посилаю Вам «Манюню» – я її в одному місці скоротив, кінець написав новий, пройшовся по кожному, як завжди, слову, і тепер, коли поставив крапку, так мені стало кепсько, що я закінчив її. Так мені стало сумно, я тепер став, як той сирота: так я до Манюні привик. Олександра Іванівна мене втішає, щоб я потихеньку від Манюні відходив і думав про щось нове. Та Манюня сниться, сняться слова! Такого, аби снилися слова, в мене ще не було! Але – сняться.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Учора з Іваном Павловичем ми поїхали на Дніпро і з Дніпра на зимові луги – бачили зайчицю, мабуть, зайчицю, бо бігла повільно і пузо велике, і двох кібчиків на сухій деревині посеред лугу та отой кінський щавель, що, пам'ятаєте, ріс могутніми гривами, а тепер він іржавий і худий-худющий. А ще ми з Іваном Павловичем говорили про липень, про його перші числа, коли ми через Поділля, переночуємо ніч над Збручем (Гусятин) або над Дністром (Хотин), а потім вранці до Вас у Чернівці, й одразу ж їдемо на Вижницю, а з Вижниці на Верховину – я дивився по карті, там – недалеко. Поїдемо в село Ільці – це околиця Верховини, – поставимо намет (з нами поїде й Анатолій Іванович з Білої Церкви), десь на галявині під смереками навпроти засніжених гір.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;В Ільцях у мене є знайомі вчителі – чоловік і жінка – Скоревичі. Вони нам будуть раді, хоч я їх бачив лише два рази – один раз 35 років тому, коли знімав у тих краях «Голубі сестри людей» і переночував у їхньому домі, а другий раз – 20 років тому. Але ми листуємося по сей день. Скоревичі нам будуть раді, а ми – їм.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тепер, Мирославе, про Лутаву. Як тільки розцвітуть вишні, беру Качана і Вольвача, і з Іваном Павловичем – на Лутаву. Прикупимо ще один надувний матрац, і – туди! По можливості приїздіть, поїдемо!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ваш Микола Вінграновський,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Київ, 1 лютого, 2003 рік».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Утішили мене і «Манюня», і плани на літо, і бадьорий настрій Миколи Степановича. Повість надрукував у першому ж числі часопису. Був гордий із того, що саме «Буковинський журнал» першим подав цей так і не оцінений гідно прозовий твір. Наприкінці року його надрукує журнал «Сучасність». Та й вийде книга прози під назвою «Манюня» в одному із львівських видавництв стараннями прозаїка і давнього приятеля Романа Дідули, з яким познайомився ще в 60-х роках минулого століття, коли Вінграновський у Львові завойовував руку і серце Олександри Іванівни, і до останнього підтримували дружні стосунки. Організована ним презентація «Манюні» у Львівському національному університеті імені Івана Франка відбудеться аж у вересні в рамках Форуму видавців у Львові. Тож про неї трохи згодом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Повість закінчується драматично, хоча багато її сторінок пронизано здоровим українським гумором, навіть неїдкою сатирою про «принади» колгоспного ладу наприкінці його існування. Поява цигана Йони дивним чином вплинула на Манюню: «Йонина скрипка співала всю ніч, і коли вранці я поряд з бочечкою прокинувся – циганів уже не було. Я тільки побачив, як їхні вози-каруци вже застелялися туманцем. Дивилась їм услід і Манюня. Потім вона подивилась на мене, ще трохи постояла і разом з Орликом пішла за циганами. Манюня пішла за ними…» Отож головний герой так і не довіз своїх баришень-колгоспниць до Чорного моря, якого вони ніколи в житті не бачили. Чому автор змінив сюжет, чому вирішив відпустити на волю конячку, так і не встиг з'ясувати в автора. Либонь, не міг він інакше вчинити з тим, кого любив як щось рідне й дороге, то й подарував йому волю. Та дотримався він іншої обіцянки, даної колись ще на Німчичі, коли побачив на лобі в гуцульського коника Цигана катафот. Коли його герой виїхав на трасу Київ – Одеса, прискіпливий даішник-міліціонер таки прикріпив Манюні до лоба фосфоризуючу бляшку, щоби вона відбивала світло вночі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зрештою, можна згадати безліч його чотириногих або крилатих героїв, котрим незатишно на цьому світі через те, що приневолені, постійно під чиїмись прицілами. На початку «Манюні» він описує звіряче полювання з військової зброї на птахів. Скільки там гніву й ненависті, пристрасті: «Перша пташина хвиля вилягла до крила. Зробилося темно й заморосило. Стало на мить наче тихо. Та лише на мить. Пробиваючи виструнченими шиями простір, за першою хвилею скипіла крилами друга, третя й четверта… Ці качині вали налягли ще затятіше, вони ніби самі летіли на битву з рушницями. Я навіть подумав, що тепер проти них рушниці не встоять – птахи зметуть їхні паскудні дула і прошумлять своєю дорогою, як летіли у вирій їхні душі і голоси з року в рік завжди… Та, як і вперше, нічого з того у птиць не вийшло. До рушниць підпряглися бронетранспортери – їхні зенітні кулемети вдухопелили так, що тільки в качку влучали – від неї лишалось порожнє місце».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Безпомильно, у Вінграновського свій, неповторний погляд на стосунки людини і природи, особливо живої. Він усією своєю творчістю стоїть на її захисті. З висоти разом пережитого приходить і розуміння, звідки в цієї людини таке глибинне сприйняття довколишнього світу, така перейнятість приреченістю пташки і річки, звірини і квітки, всього сущого на землі. Оповідання «Гусенятко» (1978), призначене, в першу чергу, для дітей, як і такі добре знані повісті «Сіроманець» (1975), «Первінка» (1971), за які Вінграновський 1984 року був удостоєний Шевченківської премії, не менше хвилюють і дорослого читача. Сповнене драматизму і чуттєвості «Гусенятко» передає переживання птахів, співзвучні нашим почуттям. Письменник однаково ставиться як до диких птахів і свійських тварин, так і до людини, нібито вінця Божого творіння. Та в оповіданні «крилаті герої» за своєю благородністю, жертовністю стоять куди вище за «двоногих персонажів», котрі намарно полюють за ними. Знову ж неймовірна впізнаваність описуваних картин природи, де і Дніпро, і ГЕС, і баржі на річці, на якій і нам неодноразово доводилося бувати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кожна його мандрівка на природу не проходила безслідно. Він умів розгледіти щось незвичне, сам зачаровувався і нас зачаровував усім сущим. Письменник ніколи не говорив гаслами, він показував красу зсередини, дивився на неї очима чайки чи кібця, лисиці чи конячини, Петрового батога чи в'яза. Це – висока сутність його творчості, на жаль, досі гідно не поцінованої, бо геть не те ми досі шукали в його творчості, тому й не все закладене ним знаходили.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;В одній із останніх поезій, датованій осінню 2002 року письменник промовляє:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Понад лугом сіра сірячина.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І намет мій – мокриво сумне.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кропить дощик в лузі корівчину,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чорногуза, чаплю і мене.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І ніхто не йде, не проминає,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А як пройде хто, то не признає,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пробухика й мовчки промине.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лише дощик, дощик без упину<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Моче в лузі темну корівчину,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чорногуза, чаплю і мене.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На першу річницю смерті Вінграновського мене запросили на прямий ефір київського радіо разом із відомим літературознавцем і критиком Григорієм Штонем. Він називав поета геніальним. А про його прозу затято мовчав, особливо про «Манюню». Так само реагують і деякі інші відомі київські літератори. Але це ж несправедливо. Бо у прозі він такий самий, як і в поезії. Зрештою, на знайомство із прозою треба значно більше часу, якого всім нам нині несамовито бракує. Тож після тривалих дебатів пан Григорій розвів руками: мовляв, ми справді надто неуважні до Вінграновського-прозаїка. Проте це не повинно означати, що він менше зробив у прозі, ніж у поезії. Дав би Бог хоч комусь зрівнятися з його «Северином Наливайком». У його творах – режисерське відчуття і бачення слова. Візуальність і звучність його фрази просто вражає. Тут його ні з ким не сплутати, бо виразності, простоти слова він сягнув виняткової. Жалкую зараз, що ми мало про такі речі говорили. Але його бачення світу, оточення, деталі просто зачаровували мене, змушували безліч разів перечитувати написане, щоразу отримуючи більшу й більшу дозу емоційного задоволення.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щиро переконаний у тому, що розуміння і сприйняття його великої прози ще попереду. Це осмислюватимуть нові покоління українців і обов'язково перекладатимуть іншими мовами. З'являться і фундаментальні дослідження науковців. Такого вдячного матеріалу, на жаль, негусто нині. На справжнє осмислення потрібен час, якого нам вічно бракує.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якраз на початку літа 2003 року в мене була запланована ще одна виставка Петра Яковенка в київському Музеї гетьманства на Подолі в колишній резиденції Івана Мазепи. Радо відгукнувся на пропозицію Петра Максимовича поїхати разом із ним, дочкою Людмилою і внучкою Оленкою на відкриття експозиції. До того ж обіцяв приїхати до Києва і його син Роман, художник із Латвії. Відкриття пройшло прекрасно. Перед відкриттям виставки була триденна поїздка на Десну в товаристві Миколи Степановича, його приятеля Павла Вольвача – талановитого поета і прозаїка, який перебрався до Києва із Запоріжжя, й нашого водія і друга Івана Павловича. Привіз Вінграновському свій новий роман про Ріку «Лепра». Перед тим його прочитав Василь Герасим'юк, який мав кілька творчих вечорів у Чернівцях. Відгукнувся дуже добре. Сказав, що це моя найкраща річ, глибока, багатозначна, знакова, а не те, що видають зараз дуже відомі у всій Європі прозаїки, доходячи до ручки у своїх судженнях про справді великих українців, якими багатьом із них просто не судилося стати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про цю поїздку на Десну написав дорожні нотатки для газети «Експрес» (Львів), де львівський поет Іван Лучук тоді вів письменницьку рубрику про дороге і близьке. Погодивши своє бажання написати про наші поїздки на Десну з Миколою Степановичем, вистругав приблизно таке есе. У газеті воно було немилосердно понівечене без відома Івана. Тому тут наводжу його повністю.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На гостину – до серпокрильців<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Літа щороку чекаю з нетерпінням, ніби воно має настати для мене вперше. Вкотре вирушаємо тісним товариством рибалити якщо не на буковинських ріках – Дністрі, Пруті, Черемоші, Сереті, то на Десні. Ці мандри колись зініціював Метр української літератури і кіно Микола Вінграновський. Запропонував якось і мені приєднатися до них. Охоче погодився. Бо провести декілька днів і ночей на рибалці з Миколою Степановичем при його спогадах про Олександра Довженка, про творчість, про різні житейські бувальщини – велике щастя і задоволення. А цьогоріч – нагода неабияка. Напередодні поїздки закінчив новий роман «Лепра» про життя і смерть Ріки, він попросив привезти йому рукопис. У першому числі «Буковинського журналу» за 2003 рік видрукував повністю закінчену його повість «Манюня». Тож очікувана поїздка мала би проходити з детальним обговоренням зробленого.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наш уже традиційний маршрут на Десну проліг її правим берегом через Вишгород аж до Остра, до сільця Лутава. Якраз навпроти нього, побіля Солонецьких озер, ми й таборилися кілька разів. Ці місця були, як казав Микола Степанович, вєліколєпними і неперевершеними. Забиралися луками в таку глушину, де навіть сінокоси траплялися не завжди. Туди люди могли запливати хіба лишень човнами. Піші сюди майже не доходили.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одначе не так сталося, як гадалося. Запізніла повінь на Десні (перша декада червня) не дозволила зупинитися на Лутаві. Спробували на «Пилипові з конопель» (так із любов'ю називали нашого чотириколісного друга) під'їхати ближче до ріки, але наш шофер Іван Павлович повернув «конячину» назад до траси. Доїхали до містечка Остер, перебралися через міст на лівий берег, отаборилися на новому місці, побіля хутірка Набільський. Місцина сподобалася всім, навіть Микола Степанович, який, за традицією, визначав місце розташування, не заперечував. Десна жодною зморшкою не видавала свого повноводдя. Здавалося, вона ледь-ледь ворушиться-рухається між двох берегів. Тільки коли глянути на правий берег з води, можна розгледіти, як течія немилосердно підточує його і він готовий щомиті з гуркотом обвалитися в ріку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А там, у берегах, до речі, живуть разом зі своїми дітками серпокрильці, – промовив Микола Вінграновський. Якось соромно було признаватися, що лише здогадуємося про птахів з такою назвою. Та він і не дав нам отямитись. – Не чули про серпокрильців? А про земляних ластівок? Про стрижів? Чули, чули… – Він посміхнувся до нас, і нам стало затишно й тепло.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли вже виріс велетенський синій намет польського походження, придбаний на один із гонорарів Миколи Степановича, а поет Павло Вольвач, який добровільно записався в заготівельники дров, зібрав чималу купу ріща, тоді дійшла черга і до трапези. Зважаючи на немилосердну спеку, вогонь вирішили розкладати під вечір. Може, й комарі з мошкою менше нас будуть гризти. Скромні припаси різної «питної рідини» я склав у мішок і опустив на дно річечки, що витікала з Десни в озеро-старицю. Рибалити, звичайно, краще вдосвіта, коли зголодніла за ніч риба ні про що інше, як про їжу, й не думає. Іван Павлович ретельно лагодив вудочки, заготував тіста для верховодок, або ж «сібеліусів», як називає Микола Степанович цю дрібну рибину на честь відомого фінського композитора, навіть спробував кілька разів закинути вудку в Десну в тому місці, де вона, б'ючи в берег, вирила собі чимале дзеркало-плесо. Проте вітряна погода – не для рибної ловлі. Іван Павлович осідлав «Пилипа» і подався за тридцять п'ять кілометрів до матері, яка мешкає біля Козельця, воювати із найлютішим ворогом українського селянства – колорадським жуком. Що дивно: чим успішніше боремося з ним, тим нахабніше він пасеться на наших картопляних плантаціях, тим дужче нагадує деяких колишніх старших братів, які, тільки раз потрапивши до тебе в гості, ведуть себе як колорадські жуки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Від'їзд такого досвідченого рибалки, як Іван Павлович, посіяв у наших головах сумнів, чи будемо ниньки з рибою, чи так і жуватимемо «всуху» столичні припаси.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Будемо, будемо, – запевнив я товариство. – Якщо нас кляті комарі не загризуть, то й до риби доберемося, а ні – то з консерви юшку зваримо, та голодними не зостанемося.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Під вечір Десна геть омолодилася, причепурилась, позализувавши залишки своїх зморщок на поверхні, і ніби призупинила свій і без того принишклий плин. Тільки метушливі серпокрильці й до цієї пори не позаспокоювалися. Сіренькими блискавками торкалися хвиль, щось хапали у дзьобики й несли в хатини-нірки, де уже повилуплювалися з яєць ненаситні немовлята й нетерпляче вимагали їжі. Вони повтихомирювалися лише з настанням сутінків. Аж тоді я взявся за вечерю, кришив-різав у пластмасове біле відерко все, що було під руками: картоплю, моркву, цибулю, капусту. Не міг лише придумати, як назвати страву. Так без назви й подав на целофанову скатертину. Зате салат зі свіжих огірків, капусти, цибулі, томатів «охрестив» так, як чув ще в дитинстві, – «мідзерія». Нове слово одразу сподобалося Миколі Степановичу (у нього був чудовий смак на вперше почуті слова-діалекти). Не міг до пуття пояснити його походження, тому й вигадав, що це – від слова мізерно, дрібно, хоч насправді порізав овочі якраз «лабато».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Вночі від комарів не рятували ні імпортні дезодоранти, прозвані кимось дихлофосами, що коштують багатенько «гроників» (Павлове слово), ані народна медицина. Тому рятувалися поезією Миколи Вінграновського, який читав, як зі сцени палацу «Україна» або ще виразніше й переконливіше. Кожне слово його западало так глибоко в душу, що тобі здавалося: воно жило там завжди, звивши собі маленьке кубельце, мов серпокрилець, і ось-ось висидить саме серпокриленя.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Елегія<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відпахла липа, білим цвітом злита,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І з літа покотилася гроза.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ти виглядаєш іншого вже літа,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тобі ж цього я ще не доказав…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще пахне хвиля яблуком і тілом,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І сушить голову за цвітом своїм мак…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще нам не все з тобою дохотіло,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Прощатися нам ніяк і ніяк…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще сміх наш вогкий, сльози не солоні,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Роки ще нас у спину не женуть,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нам ще не чуть зимових наших дзвонів,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хоча й весняних дзвонів нам не чуть…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відпахла липа, білим цвітом злита,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І покотилася гроза аж до плачу,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ти виглядаєш іншого вже літа,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А я, печальний, в цьому ще мовчу…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;То кожному йому в його новій потребі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;То кожному свій час, що неодмін згоря…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Темніє лист на світло-темнім небі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І біля неба гріється зоря…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ця поезія, написана ще 1968 року і яку цитую за дивовижною книгою «Цю жінку я люблю» (К.: Дніпро, 1990. – С 181), так знаменито прозвучала тієї ночі над Десною, ніби мовилося про нас із Вольвачем, але й Микола Степанович, хоч і старший за віком, теж викупувався у спогадах більш як тридцятилітньої давнини. Його слухали дрібні зірки у глибокому небі, потомлені серпокрильці з примовклими дітками на берегах. Навіть непогамовний пугач десь поруч над нами заслухався. Тільки в'їдливі комарі мов поніміли, дзижчали і пищали у вухах, несамовито пили розбавлену напоями-«богданчиками» кров. Аж Микола Степанович вирішив утекти від них на срібноперу Десну.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нам із Павлом ночувати в наметі другої ночі було трохи легше, бо влаштували комарильї справжнісінькі погроми. Вінграновський влітку в наметі ніколи не ночує, хіба занадто задощить. Тому йому й дісталося найбільше, але він переносив усе мовчкома. Озивався тільки тоді, коли спрага добиралася до горла, і він на весь луг, Десну та всеньку Україну гукав могутнім артистичним голосом:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Мирославе, а налийте-но мені якусь чарочку. Та не в ту велику, а в меншу… Тільки не багато, але й не дуже мало. От-от, якраз стільки, скільки налили…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Опісля в нас починалася розмова про щось таке вранішньо-досвітнє. Микола Степанович перепитав, про що моя нова річ «Лепра». Я відповів: про Ріку, лише з великої літери. Перед її написанням багато чого різного прочитав про воду: «Зачаровану Десну» Довженка, «Старий і море» Хемінгуея, «Рудий пес біжить краєм моря» Айтматова і навіть твір французького філософа Гастона Башляра про чотири природні стихії – воду, землю, повітря і вогонь… Пригадав повінь на Десні з повісті Довженка. Вона якраз припала на Великдень. Люд на хатах чекав священика з дяком, які плавали човном від хати і до хати, щоби посвятити яйця і хліб. На кожній хаті їх щедро пригощали. Доплавалися до того, що десь випадково втопили бідного дяка. Микола Степанович аж не повірив:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та невже ж таки і втопили… По правді, я щось призабув це місце… Але Олександр Петрович міг таке втнути проти попів гострозубе. Не дуже він їх любив і, певно, мав рацію.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Удосвіта витягнув вудочкою кілька рибин, трохи більших за мою долоню. Юшки з неї не стали варити, підсмажили. А ще була справжня гуцульська кулеша з грисіку – кукурудзяного борошна грубого помолу, яке привіз із рідного села Перерів на Коломийщині, де найкращий в усій окрузі млин.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але рибу ми все ж повезли до Києва – добре відгодованих линів і білих карасів, яких викупили в місцевих рибалок. Через пізню повінь риби в Десні дуже мало, пішла вгору, а тут попадається одна дрібнота. І мало. Хлопці трапилися балакучі. Розповіли, що хутір їхній Набільський заснував якийсь козак з таким же прізвищем, після того як цариця Катерина зруйнувала Запорозьку Січ. Мабуть, через те досі на хуторі майже всі носять таке саме прізвище, а звуть усіх чоловіків Миколами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та й ніяка це не Десна, – посміливішав один із нових наших знайомих. – У сорок першому, коли Манштейн танками наступав, вигнали всіх рити канал від Десни до Чорноберезького озера, щоби зупинити його наступ на Москву. Вирили. І наступу не зупинили, і Десна досі гуляє, де їй заманеться. Рве і рве береги, як сказилася. Скоро всі луки позатоплює. Косить буде ніде…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли ж Микола Степанович перепитав, а де ж працює рибалка і чи вистачає на прожиття, той ніяково, але чесно відповів:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Кочегарю ніч, а три – браконьерю. Так і зводжу кінці з кінцями. Бо нічого іншого тут не залишається робити, аби якось вижити…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У нового знайомого ще й хатка виявилася, в якій нікому жити, бо батьки померли. Вінграновський загорівся бажанням придбати її, щоби мати де ночувати, коли на Десну приїжджатимемо. Він завжди завчасу думав про майбутню поїздку, щоб усім було затишно та приємно, аби мали що потім згадувати взимку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цього погожого спокійного ранку серпокрильці ще тривожніше шугали над сонними деснянськими водами, ніби відчували: їхні дітки в небезпеці. Ріка відколупує шматки берега разом із гніздами і пташенятами. Наполохані батьки ладні кинутися у вир-чорторию. Та навіть якби й загинули, діткам уже не допоможуть. Тому й тужать над високими незворушними хвилями Десни, тривожно б'ють крихітними крильцями об скам'янілі деснянські води.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пригадую зараз, поверталися ми до Києва зворушені й піднесені. Микола Степанович видобував із пам'яті якісь дивовижні деталі зі свого життя. Павло Вольвач намарно прагнув записати на свій диктофон його розповідь, бо він чомусь категорично забороняв це робити. А приховувати від нього будь-що нікому не хотілося, аби не образити Метра.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще говорив Вінграновський, що Іван Дзюба хоче відмовитися від головування в Шевченківському комітеті. Назвав кількох претендентів, але ніхто з них «не тягне і на чверть Івана Дзюби». Багато розповідав про гетьмана Петра Дорошенка, який першим заговорив про незалежну Україну і воював одночасно з трьома її ворогами – москалями, поляками, турками, ще й трьома самозванцями. Москалі взяли його в полон, але з шанобою ставилися до нього, бо навіть дали маєток під Москвою. Про цього гетьмана режисер хоче знімати фільм із серії «Чотирнадцять столиць України». Та грошей нема, тому до роботи ще й не приступав. Але триває ця «робота» в нього всередині, потихеньку закипає, як юшка в казані.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мовчить і про обіцяну поїздку у Верховину-Жаб'я, про яку згадував у своєму листі до мене. Але нічого, віднайду можливість ще про це з ним погомоніти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одного тоді не відав, навіть інтуїтивно не відчував, що це була наша остання поїздка на Десну. Тоді думалось про інше, вирували плани. Та багатьом із них уже не судилося збутися.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Львів. Готель «Дністер»<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дякуючи Романові Дідулі, ми таки зібралися в середині вересня у Львові на форумі видавців. Я приїхав з однією метою – побачитися з друзями, особливо з Вінграновським. Крім презентації його книги прози «Манюня», ми мали ще виїхати до когось у лісництво позбирати грибів. Але з виїздом нічого не склалося, хтось підвів. Принаймні так пояснив ситуацію Роман. Проте це нікого не засмутило.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Микола Степанович з Іваном Павловичем під'їхали прямо до центрального корпусу Львівського університету, а ми з Павлом Вольвачем, Олесем Уляненком та Романом Дідулою чекали його біля пам'ятника Іванові Франку. Хвилювалися, бо вже мали би кияни під'їхати. Нарешті діждалися. Вінграновський зрадів, побачивши нас таким дружнім гуртом. Університетська зала не вміщала усіх бажаючих послухати великого поета і прозаїка. Багато хто стоячи слухав його поезії. Читав він здебільшого те, що сам найбільше любив, або ж те, що прохали слухачі. Відповідав на запитання, як завше, коротко, лаконічно, влучно. Пам'ятаю, коли спитали, кого з молодих читає і радить іншим читати, показав рукою на Вольвача й Уляненка, які сиділи неподалік: «Я їх охоче і з задоволенням читаю і всім вам раджу. Павло закінчив прекрасний роман «Кляса». Не проминіть його, коли вийде окремою книгою».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Опісля презентації книжки прози «Манюня» постало запитання, а що ж далі, якщо нічого не вийшло з поїздкою до лісу. Микола Степанович без роздумувань сказав:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Підемо до нас у готель. Ось цим усім товариством. Мирослав як той, хто добре знає Львів, бо вчився тут, гайне в найближчий гастроном. І ми посидимо гарненько. Правда, Романе?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До мене приєдналися Вольвач і Уляненко, здається, й поет Ігор Павлюк зі Львова, і ми неквапом потяглися в найближчий гастроном. Хтось із присутніх спробував диктувати своє «меню», але я перепинив його владним жестом, мовляв, це все мені продиктував Вінграновський. Проте коли ми, нав'ючені переповненими торбами, з'явилися у скромному номерку несогіршого готелю «Дністер» у центрі Львова, панічно збагнув просту істину, що нема навіть куди викласти придбане. Бо один-єдиний столик був такий незграбно-мізерний, що не наважився на нього викладати придбані харчі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Микола Степанович зрозумів мою розгубленість:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А може, якось викрутимося?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Атож викрутимося. Тільки нехай Вольвач мені допоможе…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На допомогу кинулися ледь не всі присутні. Ми вийшли в коридор і почали шукати чергову, а коли знайшли її, попросили «в оренду» стіл, що даремно стовбичив у вестибюлі. Та вона послала нас до ще старшого начальника, а та – ще далі. Я передчував: усе закінчиться дипломатичною розмовою зі львівським губернатором. Проте, на щастя, помилився: зупинилися на директорові готелю. Хлопці галопом потягнули стіл у номер, і через п'ятнадцять хвилин Микола Степанович уважно і вдоволено роздивлявся товариство, яке попримощувалося довкола розкішної трапези. І, як ведеться в таких випадках серед літераторів, до кожної чарочки годилося виголосити тост. Оскільки серед присутніх – сам Вінграновський, то кожен прагнув сказати якомога більше й закрученіше, що, звичайно ж, не подобалося йому. Він раз по раз хмурнів, насуплював брови й навіть зупиняв промовця. Сам говорив мало: він ніколи не бував багатослівним у незнайомому товаристві. Ще ж чекали у гості видавця книги «Манюня». Але він чомусь припізнювався. Вінграновському хотілося й відпочити. Вранці домовилися від'їжджати до Києва.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ночували ми з Вольвачем у помешканні поруч із готелем, де зупинився голова журі тодішнього форуму видавців поет Василь Герасим'юк. У нього виявилися апартаменти з чотирьох величезних кімнат з двома кухнями і ваннами. Та крім Василя і мене, жив там неофіційно ще й поет із Тернополя Гордій Безкоровайний. Ні світ ні зоря побігли до готелю, бо Микола Степанович з Іваном Павловичем запланували раненько вирушити до столиці. Їхав з ними і Павло Вольвач. А я підсів до них у машину, вирушив до повороту на Київ, а звідти подався попуткою до Кам'янки-Бузької. Пригадую, дорогою Вінграновський не міг надивуватися місцевими географічними назвами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Це ж подумати тільки – вигадати якісь Ракобо-о-оути. Ніколи не чув такого. А ви, Мирославе? Це ж, здається, із цих країв ваша дружина…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Саме так, Миколо Степановичу. З Кам'янки-Бузької, де жив останні свої роки Григорій Тютюнник, який працював у тодішньому журналі «Жовтень», а нині – «Дзвін», але так і не прописався в західній столиці України…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– …лише тоді зробив це, як помер і його поховали на Личаківському цвинтарі у Львові, – продовжив мою думку Вінграновський і надовго замислився.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перечекав паузу, знову заговорив про місцеві географічні назви, де є й такі, як Печихвости, Раменів чи Зубів Міст та сила-силенна інших, з яких можна писати міфи про рідну землю, лише ніхто не поспішає цього робити. Нашу розмову довелося перервати, бо Іван Павлович якраз ніжно пригальмував на повороті до Києва.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Микола Степанович запропонував мені їхати з ними, це ж таки недалечко до стольного граду, а звідтіль до Десни – рукою подати. І якби прислухався до самого себе, то звичайно сів би знову до них у машину. Прислухавшись тільки до обов'язку, жартома відповів:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А як же тещині варенички, найсмачніші у світі?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хлопці відповіли дружнім сміхом і непідробними заздрощами. Проте опісля не раз пожалкував, що таки не поїхав з ними до столиці. Це ж була одна з останніх наших зустрічей.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Саме львівські навідини Вінграновського отримали несподіваний «розголос» аж після його смерті, у журналі «Кур'єр Кривбасу» (Ч. 199, червень 2006 р.) у дописі Ігоря Павлюка «Остання земна осінь» під рубрикою «Постаті» – «Пам'яті Миколи Вінграновського». До слова мовити, часопис одним із перших започаткував виважену низку публікацій у рік 70-ліття великого поета, де вже чимало знаних і невідомих людей змогли сказати своє слово про нього. А ось згаданий «спогад» викликав одверте подивування, ба навіть обурення. І не в мене одного, а й у Павла Вольвача, Романа Дідули, тобто в безпосередніх учасників львівських подій. Колега вочевидь видавав бажане за дійсне. Він не робив би цього, якби трохи краще знав характер Миколи Степановича, який ніколи при посторонніх не говорив нічого зайвого, тим паче такого, що нічого посутнього не додавало до його ж образу. Одного разу поспілкувавшись із Вінграновським, Павлюк устиг зробити чимало висновків, з якими важко погодитися, бо доводилося зустрічатися з Миколою Степановичем куди частіше. А втім, хто заборонить літераторові фантазувати. Це теж літературний жанр, щоправда, не завше доречний, особливо коли пишеш спогади.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Київ. День народження<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені доводилося бувати на дні народження у Миколи Степановича 7 листопада, напередодні Дмитра. Та завше так виходило, що приїжджав із запізненням, не встигав на основні події і тільки вислуховував спогади поета Ігоря Римарука, журналіста і прозаїка Миколи (Вінграновський називав його – Колюня) Чубука про те, як їм там велося, про що гомоніли. Я не те що заздрив, але відчував: мені не вистачає таких офіціозів. Потрапив, на жаль, тільки на останній день народження Майстра 7 листопада 2003 року.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Микола Степанович попросив мене прямо з вокзалу їхати до нього; запропонував: якщо треба, Іван Павлович зустріне на «Пилипові». Від машини я категорично відмовився, але приблизно о 9-й ранку вже був удома. Вінграновський, як завше, зустрічаючи на порозі, легенько обіймав, радісно посміхався і запрошував до вітальні, прохаючи не знічуватися. Десь через годинку – телефонний дзвінок. То – син Андрій із Сан-Франциско. Приїхати не зміг, зате поспілкувалися телефоном понад годину. Сидів поруч, і Микола Степанович раз по раз вибачався переді мною. А я – перед ним, бо ж розумів, як це людям спілкуватися через велетенський океан, а ще більше земель. Водночас було неймовірно цікаво спостерігати за господарем, навіть не прислуховуючись до їхньої розмови. Просто треба було бачити це велике красиве обличчя із радісно розплющеними очима, відчувати, як випромінює безмірне щастя його душа. Батько багато розповідав про свого сина. Говорив завжди про нього без пафосу, але з захопленням і гордістю. Ще більше до їхніх взаємин додала простенька розмова по телефону. Подумав, написати б новелу чи оповідання про двох людей, котрі спілкуються телефоном через океан. Звичайно, годилося було щось перепитати, а як там син і чужина. Проте ніколи не старався залазити в душу, якщо тебе там ніхто не чекає. Все ж можна прочитати у великих, виразних, переповнених теплою посмішкою очах. Знав-бо вже й відповідь: «Мирославе, все вєліколєпно в мого Андрійка! Я дуже пишаюся ним і тішуся з того, що він у мене такий». Пригадав тоді, як розповідав письменник про сина, який одним із перших в Україні осідлав американський «Боїнг», з яким натхненням і гордістю говорив про це батько.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ближче до обіду прийшли Павло Вольвач і Анатолій Качан. Найбільшою несподіванкою був для мене прихід Ролана Сергієнка, про якого багато чув од Миколи Степановича. Вони навчалися в Олександра Довженка, до Києва на кіностудію теж прибули разом. Тож порівну ділили всі негаразди й успіхи. Про все це чудово написав Вінграновський в есе «Хто і що для мене незалежність України», не раз уже згадуване мною. Дружать досі. Але що відомий кінорежисер завітає на день народження аж із Москви, в це важко було повірити. Ще склала нам компанію дружина Олександра Іванівна, цього дня весела, з піднесеним настроєм, уважним, чуйним, аристократичним поглядом. Іменинник сидів у центрі великого овального столу. По черзі зупиняв свій погляд на кожному з нас. І задивлявся так глибоко, аж ставало ніяково, моторошно. Бо погляд його був глибокий, уважний і проникливий. Так рентгеном неможливо просвітити тіло і душу, як його поглядом. Після кожного тосту він висловлював своє захоплення. Був жвавий і балакучий. Вольвач наступав мені на ногу, мовляв, скажи третій тост, ти ж начебто спеціаліст. Відступати було нікуди, зрештою, постійно відчував ніби якусь провину перед Олександрою Іванівною:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Трапляється так, що й найгіршими можуть бути «специ». Та нині мені таким не можна бути. Бо ж образити музу Вінграновського – це значно більше, ніж образити його самого. А якщо ти боїшся образити і просто боїшся, бо навпроти тебе сидить шанована нами всіма Олександра Іванівна, моя дорога землячка-коломиянка, тоді тобі просто гаплик. Ти губишся у слові, а слово губиться в тобі. Й ви, обоє загублені, починаєте нишпорити по всіх закутках пам'яті, вишукуючи там рятівну соломинку. Аж ось вона, та рятівна соломинка. За Олександру Іванівну, якої ми завжди боїмося, але твердо віримо, що вона нам усе пробачить, бо інакше вона не вміє, як і всі найкращі й найшанованіші жінки Коломиї і всього Покуття, Гуцульщини, Бойківщини, ба навіть Лемківщини. Вона мала всі підстави інколи справедливо ображатися і гніватись на мене. Та коли ти опиняєшся в товаристві такої людини, як Микола Степанович, то насамперед втрачаєш розум, якщо він у тебе колись був, а потім і все інше… Але нехай заступить нам усі непорозуміння найбільша і найпалкіша любов, якої вчить Великий Навчитель і Митець!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так дещо завуальовано, але таки сказав правду про одну нашу спільну з Миколою Степановичем провину перед Олександрою Іванівною. Років два тому я прийшов до нього на початку березня, коли в Києві випав глибочезний сніг. Вінграновський втішився, бо давно не виходив на вулицю. Тож мій прихід наштовхнув його на думку вийти на прогулянку подихати свіжим повітрям, настояним на пізньому березневому снігові. Його рішення ніколи не підлягали обговоренню. Тож ми неквапом вийшли на вулицю, перейшли у скверик навпроти будинку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Мирославе, а може, ви скокнете в гастроном і візьмете там чогось смачненького, то було б вєліколєпно, – запропонував Вінграновський.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А що скаже Олександра Іванівна?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Нічого. Бо не знатиме про нашу змову. Ми ж чоловіки чи хто?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Авжеж чоловіки!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– То біжіть і не баріться, а я тут, на лавочці, посиджу, погріюся на сонечку. Чуєте, як воно вже по-літньому припікає? Пора на Десну збиратися… Подихаю чистим снігом і скурю цигарочку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми тут же, на лавочці, і розташувалися, сховавши придбану тару у сніг, як у холодильник. Це Миколі Степановичу дуже сподобалося: «Та ви ж справжній винахідник. Основне, ніхто й не запідозрить нас у крамолі».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Говорили ми в основному про те, що нового відбувається в нашій літературі. Мене завше дивувала його обізнаність у всіх творчих справах, ніби він більше нічим не займався, а лише цікавився. Та оскільки нічого особливого тоді в літературі не відбувалося, то балакали про знайомих і про те, чим вони дихають. Тоді якраз привіз до Києва чималу добірку віршів молодшого сина Мар'яна, давав їх читати Герасим'юку і Римарукові. Ті лишень переглянулися і з іронією промовили, що декому в Чернівцях такого не написати, доживши навіть до ста літ. Мабуть, мене і мали на увазі друзі. Та яка різниця. Я спробував критично подивитися на те, що робить син, зауважуючи на певні розхристаності й довільності його ранніх поетичних спроб. Вінграновський достатньо різко зауважив:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та це якраз і є поезія, розхристана і незаангажована. «В моїх кишенях – вовчі нори». Прекрасно сказано. Так нехай і пише ваш синок!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Після нашого повернення Олександра Іванівна нічого не «запідозрила». Однак Микола Степанович згадав про пиво, яке ми забули придбати, тому й попросив мене принести його. І хоч дружина цього не бачила, але все зрозуміла. Мені перепало на горіхи, і цілком справедливо. Розумів її завжди, бо вона перш за все думала про чоловіка і його так підупаде здоров'я, тільки не міг пояснити, що не вмію відказувати Вінграновському. Мав би розірватися навпіл. Але кому від цього було б легше?..<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Важко через таку часову відстань судити, яке враження справили словеса мого тосту на присутніх. Оскільки говорив я щиро, то хоча б на миттєву симпатію двох мені найдорожчих у товаристві людей міг сміливо розраховувати. З іншими також усе якось залагоджу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Через якийсь час завовтузився Вольвач, який забув полишити невідкладні справи на завтра. А Ролан Сергієнко таки кепсько себе почував після важкої недуги, то й він попросився піти. Ми втрьох перебралися до маленького робочого кабінету Миколи Степановича, який зробили з чималої лоджії і де ми просиджували весь час і спілкувалися. Тут же стояв комп'ютер, найнеобхідніші книжки, журнали, довідкова література. Була й місцина, де можна було надійно заховати пляшчину пива й причандалля для курива, яке Микола Степанович не покидав, здається, навіть уві сні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У нас ще залишалася важлива справа – редагування рукопису вибраного Вінграновського, яке готується у видавництві «Дніпро». Його справжнім редактором на прохання письменника став поет Анатолій Качан. Він і справді вийняв товстезний рукопис і почав діставати звідти поезії. Деякі зачитував сам, інші читав Микола Степанович. Над якимись гарячково сперечалися, бо автор не бажав їх включати до книжки, мотивуючи це лише тим, що вона й так росте як на дріжджах. Тоді обоє зверталися до мене. Я ж, не лукавлячи, завше односторонньо підтримував Качана, неначе підсвідомо розумів, що такої нагоди в нас більше не буде. Треба сказати, Микола Степанович, на жаль, не діждався ні цієї книги, ні тритомника, що побачив світ у Тернополі, ні документальної кінострічки, котру знімав режисер Петріашвілі на дачі у друга Вінграновського поета Леоніда Талалая. У пам'яті живуть фрагменти наших суперечок. Від них нас могла відірвати тільки чарочка, яку я інколи наповнював, бо ж день народження, врешті-решт. Та й досі зі мною те, як ставився Поет до своїх творінь. Ні, він їх усі любив неоднаково. Якісь із поезій, не раз згадувані, любив дуже часто читати вголос, до якихось не хотів повертатися, якісь просто забулися. Та це його батьківське право. А я, коли перечитував оцю дивовижну книгу вибраного, не міг натішитися, що нею немов пливеш через усе повноводе життя великого поета і прозаїка, а переплисти не можеш. І нема в тебе боязні, що не зможеш усього його подолати. Бо сам Поет тебе надихає на цей плин. І ти з новою напругою заглиблюєшся у вир його бездонного слова й усвідомлюєш, яке воно безкрає, скільки в ньому неземної енергетики, що напуває й напуватиме тебе всепроникним, життєдайним струмом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пригадую, як відчайдушно стали на захист ось цієї ранньої (1958) мініатюри, як Качан повторював щось приблизно таке: «Та це ж Синюха, ваша рідна Синюха, а ви її – геть. Ні і ще раз ні. Я ж врешті-решт редактор чи хто?»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось вона зі вже не раз згадуваної книги вибраного:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сама собою річка ця тече,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маленька річечка, вузенька, мов долоня.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ця річечка Дніпра тихенька синя доня,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маленька донечка без імені іще.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона тече в городі в нас під кленом,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І наша хата пахне їй борщем.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цвіте над нею небо здоровенно<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Солодкими хмаринами з дощем.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ця річечка тече для клена і для мене,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;її й тоді я бачу, коли сплю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я річечку оцю в городі в нас під кленом<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як тата й маму і як мед люблю.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;(Микола Вінграновський.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вибрані твори, с 41).<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Такого поетичного концентрату й образного ряду важко віднайти на просторах усього віршованого світу тих часів. Бере твір насамчас активною аполітичністю і простотою, що межує з дитячою літературою. Не відаю, чи це парадокс, чи гірка радянська його доля, що саме за прозу для дітей отримав він Державну премію імені Тараса Шевченка (1984), але письменник завше стояв над усілякими кон'юнктурними речами, бо творив, як і любив, до самозабуття – самозречено і палко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тоді, того святкового вечора, ми просто спілкувалися, насолоджувалися можливістю почути з уст генія його поезії, що вже дихали вічністю. Та ми ще цього не відчували, бо несамовито вірили: жодна сила не здатна вирвати Вінграновського з нашого злютованого побратимством кола. Сиділи допізна, аж я насилу встиг на останнє метро, щоби доїхати до Оболоні, де мешкає Герасим'юк над Дніпром біля човнової станції і де неподалік наша облюбована Десна впадає в могутній Славутич. Прощалися ми з твердою впевненістю, що з настанням тепла ми таки відвідаємо і Лутаву, і Буковину, і Жаб'я, де Микола Степанович не був уже зо два десятки літ.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Рік 2004-й, на превеликий жаль, не приносив Миколі Степановичу передишки від хвороб. Кілька разів, перебуваючи в Києві, марно старався до нього потрапити. Олександра Іванівна по телефону з гіркотою в голосі казала: «Миколі Степановичу погано, навіть дуже зле!» Так було взимку. Але й очікувана весна не приносила бажаного покращення здоров'я. У середині травня кілька разів ходив повз будинок Вінграновського, раз по раз телефонуючи, сподіваючись на приємнішу звістку. Був навіть момент, про це мені розповідав Вольвач, що покращення таки настало і вони вели розмову про наші майбутні мандри-подорожі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Уранці 26 травня кілька разів набирав із Чернівців такий знайомий телефонний номер, та він увесь час був зайнятий. А коли в редакції «Молодого буковинця» вийшов у коридор, мене хтось із журналістів, здається Василь Гринюк, здивовано перепитав: «Хіба ти нічого не знаєш? Та тобі ж телефонували з Києва… Зранку помер Вінграновський». Я весь стрепенувся, побіг до телефону. Але до кого телефонувати? Що робити? Як усе раптово помарніло, до невпізнання змінилося. Зателефонував Іванові Дзюбі. Трубку взяла дружина Марта і розповіла мені: о сьомій ранку Миколі Степановичу стало погано. Олександра Іванівна зателефонувала Качанові. Застав його живим і Вольвач. А вже о 8 годині 35 хвилин Вінграновського не стало. Похорон завтра. Прощання у Спілці письменників розпочнеться о 12 годині.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жахлива новина неймовірно болісно влучила в серце. Робив усе машинально. Та в поспіхові сплутав відправлення потягів на Київ. Потрапив аж на харківський, який прибуває до столиці після 11 – ї дня. Оця ніч була найдовшою і найнестерпнішою в моєму житті. Не міг відшукати бодай краплі відради. Думки верталися до того, що сталося вранці. Сон відрікся од мене, як від найзатятішого єретика. Десь за північ осяяла думка. Але ж можна розмовляти з Миколою Степановичем. Над цим костомаха з косою на плечі безсила. Ми говорили тихо і лагідно, неквапом, як завше над Десною. Рука механічно потягнулася до ручки. Знайшовся і клаптик паперу. На світ Божий явилися слова:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Повези мене за Десну,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Де незаймана трава,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Там я пташкою воскресну,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що за мене доспіва,<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Доголосить, донімує,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тихо в тиші домовчить,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лишенько перезимує<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І промовить долі: «Цить!<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сліз не треба, краще – роси<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І терновий пізньоцвіт.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Літо ранні трави скосить,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Укладе на чистий лід».<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сколихнися, стрепенися,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Світе, я уже іду<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Аж туди, де зайнялися<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наші степи на орду.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;їх ніхто не перепинить,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не зодягне у тернець.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тільки води оком кинуть,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чи далеко ще той жнець,<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що везе мене за Десну<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;У небесний синевир.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Там я сойкою воскресну,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тільки ти у це повір.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я навіть перепитав Миколу Степановича: ну як? Він кивнув головою, мовляв, може бути, але зупинятися на цьому не варто. Хіба що сойки над Десною не водяться. А втім, серпокрильці надто крикливі і для такого вірша вони, напевно, не годяться. Щоправда, і від землі ви трохи відірвалися, заромантизували оцю поїздку «за Д є с н у». Та нехай уже буде. Бо нема на те ради.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звідкись прийшло ледь вловиме полегшення. Можливо, це самонавіювання, але нехай. Усе ж було дуже подібне на правду. Часто подумки розмовляв із ним ще при житті. Щось не наважувався висловити вголос, чогось соромився, а щось вважав провінційною наївністю, з якою треба тихенько сидіти у власній нірці. Та тут знову постукав ізсередини вірш, і я дозволив йому вилущитися зі шкаралущі.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Плаче вишня карою сльозою,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось вона застигла на межі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Де весна стрічається з грозою,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Точить лиса блискавка ножі.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А на хмарі горбить коромисло<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Невблаганний їлик, щоб вночі<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Проскакати вороними риссю,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Везучи з недолі колачі.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;О, якби схопити за загривки<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Білозубих буйних огирят,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Буде їм тоді непереливки<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Аж відчують, хто в Ілляші брат.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І зітерти зраджену сльозину<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Крадьми заховати до зими<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бурштинову знаджену ожину —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Янгола з вишневими крильми.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Уже коли розвиднилося, прийшло передчуття, що цей вайлуватий потяг обов'язково запізниться. А мені ще квіти треба купити. Та мало що ще. Ніколи не запізнювався до Миколи Степановича. Аж тут маєш тобі. Ледь не розплакався. І як це я міг сплутати графіки відправлення столичного потяга з Чернівців, просто жахливо. Картати себе в такі хвилини – для мене справа звична. Але тут не до цього. Здавалося, вийшов би з потяга і побіг би швидше від нього. Ох і повзучий же гад! Сто разів підходив до провідників, перепитував, чи не запізнюємося. Ті по-ведмежому махали руками, ось якби пива чи чогось міцнішого попросив, а тут чи не запізнюємося. Наздагонєм! Як не в Кійові, то в Палтавє. Хлопці були слобожанські. І я просто махнув на все рукою. Є ж іще таксі. Скільки там курсувати від вокзалу до Банкової, де знаходиться не тільки президентський палац, а й Спілка письменників.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потяг прибув таки вчасно. Біля Спілки зустрів випадково Марту Дзюбу, яка не могла діждатися Івана Михайловича. Почали чекати разом. Він підійшов через кілька хвилин, та ще й з квітами, то вони заборонили мені йти їх шукати, а просто поділилися. Ми мовчали, ховали винувато очі, ніби були винуватцями цієї нечуваної втрати. В ущерть переповненій будівлі Спілки порозгублювалися. Ще старався хоч якось ближче підійти до труни. І таки пробрався. Але повертатися в ту днину мені нині не хочеться, бо була вона найтяжчою з усіх пережитих. Обличчя зливалися в суцільну пляму, голоси так само втрачали виразність. Біля труни весь час щось говорили. Слова видавалися занадто високими. Їм би приземлитися, що найбільше любив небіжчик. А вони – по захмар'ях, по таких овидах, куди не сягає людський зір. Одначе, мабуть, кожен у такі хвилини почуває щось однакове, ім'я чому небуття, яке ввижається незбагненно-світлим на тлі неземної темряви.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хтось ледь торкнувся мого плеча і стиха промовив: «Візьмеш із Вольвачем віко і підете перед домовиною. Ти ж дружив із Вінграновським». Залита вже літеплом і лагідністю вулиця розступилася, бо цього разу веде вона аж на Байкове кладовище. Думки блукали невідь-де, ніби відчували свою зайвість або непотрібність. Не ображався на них. Бо ні до чого тут вони. Уже на цвинтарі, як мені здалося, в якомусь несусвітньому закутку, до якого годі самотужки знайти дорогу, через що дуже переживав, знову заговорили друзі, колеги. Петро Осадчук, який провадив цю процесію, запросив до слова і мене. Частково вона знайшла відображення у прощальному слові, видрукуваному у другому числі «Буковинського журналу» за 2004 рік, на відкриття якого помістив і велику фотографію Миколи Степановича у траурній рамці.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Байкове кладовище. Прощальне слово над могилою навчителя<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Двадцять шостого травня 2004 року печальна звістка чорною птахою облетіла всю Україну – о восьмій годині тридцять п'ять хвилин перестало битися неспокійне серце великого українського поета Миколи Вінграновського, людини прекрасної вдачі й неперевершеного таланту. Підступна, невблаганна хвороба забрала його від нас на 68-му році життя, обірвавши багато задумів і планів, посіявши в душах багатьох невигойний смуток і нестерпний біль. Україна втратила життєлюба, Митця з великої літери, який залишив по собі глибокий слід у літературі й кіно, в духовному житті нації.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Прихід у літературу М. Вінграновського інакше як тріумфальним не назвеш. Уже його перша публікація в «Літературній Україні», а згодом і перша книжка поезій «Атомні прелюди», що побачила світ 1962 року, змусили українську громадськість повірити у відродження не тільки літератури, а й нації після перенесених лихоліть. З волі Божої ще в середині п'ятдесятих він потрапляє до Москви на науку в самого Олександра Довженка, цілий рік навчається і спілкується з геніальним кіномитцем, проводжає його в останню дорогу, ніби отримує з його рук естафету великих творців. Цим усе життя гордився Микола Степанович і сам гордо проніс дух геніїв, не опускаючись до дріб'язковостей, усе міряючи найвищими мірками.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Досі всі ми чудово пам'ятаємо дебют Миколи Вінграновського в кінострічці «Повість полум'яних літ», відзнятій дружиною Довженка Юлією Солнцевою. За зіграну роль простого українського солдата Івана Орлюка молодий актор отримує золоту медаль на кінофестивалі в Сан-Франциско. Знімає ще низку фільмів. Та тогочасні умови не були сприятливими для плідної праці в кіно. Але й поезія не давала спокою. Надто сильною і резонансною вийшла перша книжка, що, за словами Івана Дзюби, вражала «масштабністю поетичної думки й бентежною силою уяви; діапазоном голосу, що вміщав у собі і громадянську патетику, і благородний сарказм, і щемливу ніжність; високим моральним тонусом і самостійністю громадянської позиції, тією гідністю і суверенністю, з якою говорилося про болі народу, проблеми доби, суперечності історії». За «відлигою», що покликала до активного життя «шістдесятників», прийшли застої-реакції з арештами та гучними процесами. Але й наступні книжки поета «Сто поезій», «На срібнім березі», «Губами теплими і оком золотим» не поступаються заспівніи своєю дивовижною енергетикою людяності, інтимності, органічної єдності з природою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Багато хто у прощальному слові підкреслював уміння поета все життя дивуватися по-дитячому наївно, захоплено, щасливо. Таким він був і в повсякденні. Та говорила, наприклад, Ліна Костенко і про те, що далеко не все і з належною гідністю сказали про великого Майстра при житті. Якось майже непомітно для української критики і літературознавства пройшла не менш велика книжка прозаїка Вінграновського «Северин Наливайко», цей один із найбільших шедеврів української прози минулого століття. Він написаний так, що після нього лячно сідати за письмовий стіл. У ньому акумульовано в метафоричному слові рідну історію з такою любов'ю і гідністю, що навіть байдужий буде гордитися нею. У найновішій із повістей – «Манюні» – письменник блискуче демонструє талант серйозного гумориста і філософа в одній іпостасі, осмислюючи наше недалеке радянське минуле, з якого ми здебільшого навчилися кепкувати чи насміхатись. Та скрізь бракує доброти. Ніби мовиться про щось дуже далеке і чуже, що не заслуговує на осмислення й вивчення. Письменник довго не міг придумати фіналу повісті, де головною героїнею була конячка Манюня, начебто мав передбачити власну долю. Може, тому й завершив твір уже незадовго до власної кончини.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А скільки годилося б сказати і про режисерську роботу в кіно. Чого вартує один його задум документальної кіноепопеї «Чотирнадцять столиць України». На жаль, він встиг відзняти тільки чотири стрічки: «Батурин – столиця Івана Мазепи», «Галич – столиця Данила Галицького», «Чигирин – столиця Богдана Хмельницького» та «Гетьман Сагайдачний». На решту, як завше, забракло коштів. Нині ж втілювати в життя геніальний задум нікому. Бо тільки людина такого потужного таланту здатна була побачити всю нашу покривджену історію на кіноекрані, доступному від дитини до дорослого. До речі, своєрідні кіносценарії були опубліковані, деякі з них навіть перекладені на мови тих народів, які мешкають в Україні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені здалося, 26 травня 2004 року на мить перепинили свій стрімкий і сповільнений лет Дніпро і Дністер, Десна і Прут, Черемош, Серет і Рось, Південний Буг і Синюха. Бо всі вони в одну мить збагнули, що вже ніколи на їхні мальовничі береги не ступить велика людина, яка вміла любити їх по-справжньому. Не раз ми зустрічалися саме над ріками, спілкувалися, насолоджувалися сонцем і зливами, шаленими грозами. Саме там ще глибше можна було відчути талант Вінграновського, надзвичайно доступний і водночас заглиблений у щось надсуттєве. Про одну-єдину ріку не згадували ніколи, мабуть, і в думках вона не з'являлася. Бо ім'я тій ріці – Лета. Ніколи й натяком не повідомляв Микола Степанович про свої болі. А їх, либонь, вистачило б на багатьох. Умів ділитися тільки радощами, особливо творчості, знахідок, зустрічей і знайомств. Жодної людини на Десні чи на перевалі Німчич на Буковині не обходив увагою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наступного дня, 27 травня, Україна прощалася зі своїм найбільшим поетом. Було людно в Національній спілці письменників на Банковій. Звучали справедливі слова. Говорили письменники різних літературних поколінь, промовляли щиро і правдиво. Василь Герасим'юк зізнався, що виростав на поезії Вінграновського, уже тоді великого поета. Прийшли і ті, кого Микола Степанович ніколи не чекав, мабуть, і не здогадувався про їхнє існування. Усі вони тягнулись до труни, бо добре знали: їх він уже не зупинить. Натомість на рідкість скупо і байдуже про прощання з Поетом повідали преса, радіо і телебачення з грубими перекрученнями, неточностями, ніби робили це з великим поспіхом. Це додавало гіркоти. Та знаючи, як реагував на подібні речі Микола Степанович, сам подивився на все з якихось інших висот. Адже це так для нас показово, аж… Від'їхала сумна валка на Байковий цвинтар. І там мовили зболені слова, вкладаючи в них великий сум і не меншу любов. Бо для багатьох Микола Вінграновський був не просто колегою, а й найдорожчим навчителем. Яка ж ріка зостається по ньому? Мабуть, найповноводніша, найнестримніша, нарекли яку Поезією. Ми приходитимемо до неї в часи найбільшої скрухи і найчистішої радості, приходитимемо, щоби почерпнути із неї сили й натхнення. Бо житиме слово Навчителя, допоки існуватиме Україна і народ, – так скаже кожен, хто проводжав його в останню дорогу, – допоки вистачатиме сил і нам, і нашим дітям, внукам і правнукам творити рідну історію, творити в ім'я майбутнього, пам'яті, із заповітними рядками Поета:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Затям собі на віки вічні,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Навіки в собі загублю,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;На березні свої і січні,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;На тихі тиші і на січі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Затям собі, і замолю<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Твоє обличчя… Глей і глицю,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І цю дорогу дорогу,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Де в сні старім про Остряницю<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чорніє груша на снігу.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поминали Вінграновського у знаменитому спілчанському «Енеї», який він недолюблював, принаймні в останні 15 років. Та мене там не було, бо разом із сестрою Вінграновського Гелею, іншими його родичами, кількома письменниками поїхав додому, де й пом'янули вужчим колом, так би мовити, по-сімейному, де душевно можна було поговорити про небіжчика. І говорили Ліна Костенко, Іван Дзюба, Микола Жулинський, Анатолій Качан, Роман Дідула зі Львова, Павло Вольвач і Світлана Йовенко… Бракувало Леоніда Талалая – не міг перебороти тугу в собі. Їхнім словам не можна було не вірити, їхніми болями не боліти. Навіть закипали емоції, хоч їх прийнято залишати за порогом. Небіжчикові вони вже не потрібні. Бо що ж йому ще треба?! Невже нічого?! Тут моя душа не може погодитися. Тому й говорив, як мало при житті зроблено для цієї великої людини. Кожен письменник потребує осмислення і розуміння. Смерть непідвладна над його творіннями. Вона забирає тільки те, що не було народжене в любові й муках, в самоодержимості. Хіба не так творив Вінграновський? Слово здатне повертати з небуття й увіковічувати давно забутих.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Під вечір, прибившись на Герасим'юкову Оболонь, зрадів, що він не вирушить у мандри, щоби залишити мене наодинці з Дніпром. Василь запропонував повести мене туди, де Десна впадає в Борисфен. Я перепитав: а хіба це так близько, він тільки посміхнувся: авжеж. Блукаючи луговими стежками до Дніпра, розповів йому, що запропонував бодай раз на рік їздити нашим старим товариством на Десну і там поминати Вінграновського.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Візьміть і мене наступного року. Я запишу передачу про Миколу Степановича і ваші подорожі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я пообіцяв Василеві це зробити. Ще ділилися думками, як мало в останні десятиліття говорилося про творчість Миколи Степановича, ніби він нічого вже не писав. Але ж це не так! Новоприбулі в українську літературу покоління інколи дозволяють собі такі випади, котрі не прикрашають ні їх, ні нас, ні, тим паче, всю нашу збідовану літературу. Особливо прикро від цього небіжчикам. Тому їх можна осучаснювати переписуванням геніальних творів, видозмінюючи їх до невпізнаваності, тавруючи за не вчинене, приписуючи не заподіяне. Та що це все додає нам, окрім болю, образ і почуття власної недосконалості? Я признався Василеві, що виношую заповітну мрію написати книгу про Вінграновського. Чи ж осягну такого велета? Бо ж не чуюся міцно в есеїстиці. Ще ж треба правдиво відтворити все те, що пережили разом, подорожуючи Україною.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А хто ж це зробить, як не ти! Ви ж із ним не одну сотню кілометрів накрутили та й не один келишок перехилили, – не без доброї іронії завважив Василь, сидячи над Дніпром і вдивляючись на протилежний берег, де між сутінками Десна навічно зливалася зі своїм старшим братом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Справа ж не в чарках, може, ми з них ніколи й не пили. Та й ти частенько спілкувався з ним. Уяви собі, якби хтось спробував описати, як він за життя чаркував і з ким. Що ж то за твір вийшов би? – Ми гірко посміхнулися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Уже підсихав на березі після купання у Дніпрі. Та робив це даремно, бо якраз почав накрапати дрібний дощик. Ми поквапилися додому. Мені здалося, що то заговорив з нами Микола Степанович. Він схвально ставився до нашої давньої, ще зі шкільних літ, дружби з Василем (ми познайомилися з ним 13 квітня 1972 року в Коломийському педагогічному училищі, виступаючи там на запрошення місцевого поета Володимира Данькевича). Заговорив Навчитель неквапом і здалека, ніби хотів повідати нам щось дуже суттєве й важливе, чого не казав ніколи раніше, чи я не міг того почути.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цей момент повернувся до мене несподівано у вірші-присвяті:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Останнє літо на Десні<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Світлій пам'яті<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Миколи Вінграновського<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Там, де Остер й Лутава сполотніла<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стоять собі на берегах Десни,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми зупинились, ніби птаха сіла<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спочити аж на припічку весни.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Було вже літо, повінь одшуміла,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та ще вода не впала в береги,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Й ріка текла неждано-оніміла,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як серед січня луками сніги.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ішли ловці на сома-неборака<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І човен плив на згорбленім плечі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А хтось на правім березі закрякав,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мов качка дика тужно уночі…<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Теплилося у чарочках на Трійцю,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І так нехмільно вірилось у те,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що враг вовік не влучить в нашу крівцю,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бо ходить з нами ціп'ятко святе.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;… Та не клювало – карасі ще спали,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Сібеліуси» грілись на брідку<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лукавий, посадивши день на палю,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сукав нам спритно гадину бридку.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Й переповзла, холодна і лискуча,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Аж око засльозилося вогнем,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не вжалила, а потекла по кручах,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Немов боялась, що наздоженем.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ми стояли, вкопані по пояс,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Десна спинилась, вжалена в крило,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лише один дзвінкий округлий голос<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не затремтів, його мов не було;<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мовчанням вдарив аж у наші душі:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Компаніє чудесна і чесна,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я промовлять тобі усе не мушу,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;За мене говоритиме Десна!<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Десенка говоритиме поволі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Немов лягає перший лиш укіс,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І коники аркан танцюють в колі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А косарі – покосами навскіс.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І серпокрильці, і щавель кислючий<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Із китицями – коням навмання!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, що для вас і немічне, й повзуче,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якщо любов любов наздоганя…<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Отут чаклуйте, вірте до нестями<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;У води ці, що не перетечуть,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Торкнуться вас ожинними вустами<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І болями моїми запечуть.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще одну велику несподіванку подарує мені доля через рік, коли Олександра Іванівна Вінграновська запросить на батьківщину Миколи Степановича, в місто Первомайськ, на річницю його смерті і я напишу про цю поїздку в «Літературній Україні».<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Богопіль. «Отут я серце виняньчив до неба»<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Двадцять шостого травня 2005 року виповнилася перша річниця смерті Миколи Вінграновського, великого поета і прозаїка, кінорежисера й актора, громадського діяча, вклад якого в розвій українського мистецтва важко переоцінити. Та досі його творчість, швидше, була недооцінена. Час виправляти цю несправедливість. Першими взялися за справу земляки Миколи Степановича – первомайці, які напередодні сумної дати в його рідній середній школі № 17 провели великий вечір-спогад та відкрили на ній меморіальну дошку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Давно мріяв побувати в миколаївських степах, над Південним Бугом, де народився Вінграновський. За життя якось незручно було набиватися в його товаристві на навідини до Первомайська. Тому коли Олександра Іванівна запросила на вечір-спогад, стрепенувся серцем і радо погодився.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Коли їдеш степом уночі, здається, плинеш безкраїм морем, гортаючи втомленим оком хвилю за хвилею, і розумієш, яке безмежжя заприховує темна нічна вуаль. Приїхали до Первомайська автобусом о другій ночі. На автовокзалі зустріли племінниця Миколи Степановича Оля з чоловіком. Ночували в улюбленому місці Вінграновського – будиночку сестри Галини Степанівни, яку брат лагідно називав Гелею. А раненько попросилися на Буг. Річка – у кількох кроках. Приїхали ми з Буковини удвох із директором кінотеатру «Чернівці» Василем Кузьміним, який був Вінграновському гарним приятелем.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Допитали дорогу ближче до берега, де грізно гула вода на порогах. Та звідки вони тут? Виявляється, ніякі це не пороги, а залишки величезного Ганового млина, що належав якомусь німцеві, тому місцеві його так досі й називають, а в тридцять третьому році його поховала під водою могутня повінь, зоставивши зверху тільки шматок кам'яної стіни, що здалека нагадує єдиний зуб старенької людини. На березі недоторканим залишився камінний стік для води. А довкола – височенні кар'єри, де колись добували каміння для будівництва. Ну чиста тобі Хортиця. Місцина ця зветься Скалою, а передмістя – Голтою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоправда, народився і навчався Микола Степанович на протилежному березі, в Богополі, куди нас переправив на човні перевізник Вадим. Налягаючи на сиві весла, він неквапом оповідав, що це – його робота. На днищі – вудочки. Обличчя засмагле, обвітрене. Часом бере в човен аж по 17 чоловік, коли рибалки пливуть на Острів. Буг тут глибоченький, до 5—6 метрів місцями сягає. Риба гарна водиться: судак, лящ, щука. А сомиська такі трапляються, що одного разу ледь двох диких качок не проковтнули.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стрімкі береги обліплені козами й козенятами. Пасуть їх привітні бабусі, біля них гріються різних мастей і кольорів собаки й собачата. У пам'яті миттю спливають живі картини із «Северина Наливайка» Вінграновського, в якому дія відбувається в Очакові. Мабуть, таки ця рідна місцина й «позувала» Майстрові, коли він творив свій геніальний, один із найкращих романів минулого століття.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ближче до обіду повертаємося до Гелиного обійстя. Якраз цієї пори приїжджають київські гості – дружина Олександра Іванівна, друг і однокурсник Миколи Степановича, відомий кінорежисер із Москви Ролан Сергієнко, поети Анатолій Качан з дочкою і Павло Вольвач. За кермом – найвідданіший друг сім'ї Вінграновських Іван Дуля.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Старенька чотириповерхова школа, збудована ще в 1936 році, зустріла гостей хлібом-сіллю. За колонами – білим полотном прикрита меморіальна дошка. Подвір'я швидко наповнилося земляками. Приїхали гості і з Одеси: літератори Олекса Різниченко, Дмитро Шупта, головний редактор журналу «Кур'єр Кривбасу» Григорій Гусейнов (який у своїй восьмитомній книзі «Господні зерна» розповів і про Вінграновського та його рідні краї), багато інших найпалкіших шанувальників слова Миколи Степановича. Директор школи Тетяна Плотнікова розповідає про історію навчального закладу, з гордістю відзначаючи, що її вихованцями були лауреати Шевченківської премії письменник Микола Вінграновський та художник Андрій Антонюк; відомий поет, прозаїк і перекладач, лауреат багатьох міжнародних престижних премій Віталій Колодій; чимало інших діячів мистецтва України. Далі ведуча запрошує відкрити меморіальну дошку Олександру Вінграновську, поета Анатолія Качана та директора школи Тетяну Плотнікову. Спадає на землю полотно, і до нас приязно всміхається молодий Вінграновський – можливо, саме такий, яким закінчував тут навчання в 1955 році, або ж трішки старший, коли вже знімався в ролі Івана Орлюка у фільмі Олександра Довженка «Повість полум'яних літ», втіленому в життя його дружиною Юлією Солнцевою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Провчився він тут з 1945 по 1955 рік. Як згадуватимуть на вечорі-спогаді вчителі, однокласники, друзі, саме в школі у ньому спалахнула мрія стати поетом і артистом, про що й заявляв багато разів. Цією мрією майбутній поет запалив багатьох. Я познайомився з талановитим випускником школи Олександром Висоцьким, який не тільки вів вечір-спогад на професійному рівні, а й сам чудово декламував поезії М. Вінграновського, до того ж складні для виконання та розуміння, як, скажімо, «Вночі, середночі…», де поет декларує своє ставлення до Слова як найголовнішого життєвого матеріалу, з якого будує себе самого і весь світ:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та я сказав, що хочеш, Часе,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Усе віддам тобі по край —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І юність, й молодості чашу,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Життя сьогоднішнє й вчорашнє,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лиш Слова мого не чіпай!<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Олександр Висоцький виявився й автором меморіальної дошки. А коли наприкінці вечора, відступаючи від сценарію, прочитав власного вірша, в якому переплелися два рівновеликі болі за втрату близьких людей – батька і поета-земляка, в поезію якого юний літератор і читець глибоко закоханий, – то важко було втриматися від емоцій. Воістину, справжній поет тільки той, який наснажує на творчість інших, допомагає розібратися у складних життєвих колізіях.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У вечорі-спогаді брали участь не тільки дорослі, а й діти, яким Микола Вінграновський присвятив чимало найкращих сторінок своєї творчості – поезія і проза звучали з дитячих уст природно й переконливо. Та й чи могло бути інакше? Адже, за висловом поета Анатолія Качана, метр ніколи не писав для дітей «із соскою у роті». Школярі також глибоко досліджували й вивчали біографію і творчість свого земляка. Тут – ще чимало неточностей, перекручень. Скажімо, колишній учитель Григорій Усатюк, який вступив до восьмого класу, коли Микола Вінграновський з Григорієвим братом Павлом уже закінчував десятий, уточнив, де народився поет: «У багатьох джерелах неправильно вказують місце народження Вінграновського – Богопіль. Насправді ж він народився в Голті у провулку Луначарського, 1, де тоді мешкала сім'я Коломійців, у якої Вінграновські винаймали кімнату. Це може підтвердити й Павло Коломієць. Тільки через рік молода сім'я переселилася в Богопіль. Їхня хата була на самому краю міста, дивилася у степ. За нею тягнулися город і гектар вишневого саду. Мати возила ті вишні продавати, за що й виживала сім'я. Виростав майбутній поет на крутому березі ріки Південний Бог, а не Буг, як називають. Може, саме тому так багато вклали Бог і природа в поетову душу, яка зростала, гартувалася й мужніла на цих цілющих степових землях».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пристрасно і зболено говорив про свого земляка й поет Олекса Різниченко, який тривалий час мешкав у Богополі, тільки 1919 року перейменованого більшовиками на Первомайськ, і якого в радянські часи переслідували за творчість. Ще в 1960 році, напровесні «шістдесятництва», Вінграновський після того, як його спробували звинуватити у формалізмі, промовив на весь світ:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ні! Цей народ із крові і землі<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не віддам нікому і нізащо!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він мій, він я, він – світ в моїм чолі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тому життя його і ймення не пропащі!<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ролан Сергієнко мав моральне право зачитати листа друга про те, як в рідному Богополі боролися з цим «формалізмом» руками зацькованих учителів і дітей, які з брудними гаслами й вигуками проходили повз батьківську оселю. Це ж треба було вибрати таку міру катування, підкреслив відомий кінорежисер, для дуже ніжного і вразливого чоловіка. «Я вірю, його поезії будуть читатися у всьому світі. Вони вже читаються. Бо наділені великою силою любові!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Анатолій Качан, Павло Вольвач не тільки читали власні поезії – присвяти Вінграновському, а й говорили про те, що не можна замикати велике ім'я у стінах Первомайська. Бо належить він однаково і Києву, й Москві, і Чернівцям, і Чернігову, і Львову, і тисячам інших міст і сіл України, з якими тісно пов'язав своє життя письменник, кінорежисер та актор. Та, зрештою, він належить усьому світові, де повинна бути гідно вшанована його світла пам'ять. Первомайці прагнуть назвати його іменем школу, одну із вулиць, та чомусь не центральну, що досі – Жовтнева. Висловлювали свою незгоду з цього приводу місцеві депутати. Хотілося почути думку і міського голови. Та він не знайшов часу вшанувати пам'ять великого земляка, патріота і поета, почесного громадянина Первомайська. Громада, присутня на вечорі, була в цьому одностайною – ім'ям Поета треба назвати центральну вулицю, що веде гостей із Києва, щоби вони із перших кроків відчували шану земляків до великого Майстра слова.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До речі, як розповідали мені патріоти Первомайська, нині точаться справедливі суперечки і про перейменування міста. Одні хочуть повернути стару назву Богопіль, але мешканці двох інших мікрорайонів – Орлик і Голта – не погоджуються. Це саме ті райони, на межі яких, за давніми переказами, горластий півень кукурікав на три держави – Запорозьку Січ, Туреччину і Росію. То чому б не пошукати четвертого варіанта й не назвати прекрасне степове місто Вінграновськ?! Історія знає такі приклади. Люди гордяться, що їхні міста називають іменами великих літераторів, яким був і Микола Вінграновський, котрий ще на початку шістдесятих пристрасно і твердо говорив:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Ми тут. Ми є. Ми – всі. Ми – гурт.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Єднаймося! Ми той є ґрунт<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Подій майбутніх, вирішальних.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми знаємо, куди йдемо,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як наші ночі йдуть за днями.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І України знамено<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кричить і горбиться над нами.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не вірю в Бога – в Україну.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона мій Бог і поводир,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Її одну мій ловить зір,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І хоч загину – до загину.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Великі поети не вміщуються в жодні «прокрустові ложа». Бо навіть якщо Вінграновського називати «шістдесятником», то зіркою найбільшої величини, що спалахнула в тій безцінній пекторалі та виокремилася у власне сузір'я Вінграна, котре вигранює вселенський біль і любов до таких величин, з яких зачинаються інші світи під знаком Вінграновського. Багатогранність його таланту і довершеність всього, до чого торкалися його душа і серце, захоплюють. Бо не можна не бути зачарованим геніальною поезією, творчістю для дітей. На найвищу нагороду заслуговує проза: роман «Северин Наливайко», який Микола Степанович мріяв екранізувати, повісті «Манюня», «Первінка», «Сіроманець». Окремою темою має стати і його кінодоробок, особливо «Чотирнадцять столиць України». Ці стрічки – нове слово у вітчизняній кінодокументалістиці, де через живописні полотна передається наша велика історія.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Покидали степ згуслої травневої ночі, яка пахнула вишневим білоцвітом. Здавалося, поснули найменші запінені цяточки-зірченята, а не те що великі натомлені світила. Усе ж одна зірка радісно всміхалася нам – чи то проводжала, чи зустрічала. І я виразно почув її гортанно-округлий голос:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Ви чуєте? Ви чуєте – він спить!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я жду вас, товариство, як епоху!<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не дай вам Бог його в мені збудить…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не кваптеся, беріть мене потроху.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спочатку губи, руки і чоло.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А потім очі, ноги і легені.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Здається, зайвого у мене не було —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оце і все у мене… будьте певні!<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Раптом захотілося відчайдушно заперечити далекій зірці. Ні, ні, це далеко не все. Бо ще існувала найбільша у світі любов, що здатна творити дива-дивенні, «тайну являючи». Це ж вона й допомогла промовити такі опромінені величчю слова: «Отут я серце виняньчив до неба»! У їхній неперебутності переконаний, як і вірю в те, що прекрасна творчість Миколи Вінграновського постане для майбутніх поколінь з новою силою й наснагою, посяде гідне місце у світовій літературі, перекладатиметься багатьма мовами. Бо вона того гідна!<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Побував 26 травня 2005 року і на Байковому цвинтарі на могилі Вінграновського, де хоч і не було надто велелюдно, та зібралися найближчі й найвідданіші друзі, шанувальники його слова. Відбувся вечір пам'яті в Будинку кіно. Подібний захід у Спілці письменників переносили-переносили і так, здається, не провели. Принаймні не чув про нього. Не рясніло й публікаціями, на жаль. У черговому томі «Господніх зерен» Григорій Гусейнов, щоправда, опублікував деякі спогади про Миколу Степановича. Хтось десь заснував обласну премію його імені. Мілкувато. Уже, по правді, подібним пошануванням і не дивуюся. Не так давно написав цілу публікацію про премії в Україні, великі й малі, дрібні й мізерні, районні й вуличні, бракує тільки будинкових і квартирних. Тоді все письменне населення в нас буде стопроцентно охоплене ними. У нас живуть письменники, які є лауреатами кількох десятків премій. Їх давно пора заносити до книги рекордів Гіннесса. Проте хоча чогось навчившись у Миколи Степановича, скажу: треба більше скептицизму у ставленні до того, що діється довкола нас. Тоді й світ стане веселішим, просторішим, привабливішим. Як на мене, існує щось у постаті Вінграновського таке, чого неможливо розгадати одній людині. З людських таємниць повинні народжуватися вірші. Тому коли мені не вдається чогось розгадати, пишу їх. Після згаданої поїздки до Первомайська Микола Степанович ще більш утаємничився для мене. Тому й написав ці рядки:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Над Південним Богом<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І моєю літньою судьбою<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;На Поділля, Галич і на Степ<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Карим оком, чорною бровою<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ти мене у серці понесеш.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Микола Вінграновський<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не Бугом, а Богом – Всевишнього сином,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Де сивий Богопіль і Орлик, і Голта,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пливе перевізник холодним човном,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Займаються хвилі простуджено синім,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Качки завмирають на струджених водах,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І схід нас частує пурпурним вином.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Натруджені весла на дні спочивають,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сивіють із ночі, з якої вандруєм<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Туди, де пороги ревуть над Млином,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Де жорна підводні аж піну збивають<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І чорт свої пальці кістляві пантрує<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Й погойдує нас із носатим човном.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спинись, перевізнику, тут, де шепоче<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І квилить комиш-очерет з-поза ночі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Де диха надсадно кар'єр на Скалі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І камінь застиглий у ньому регоче,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;До сліз аж у душі принишклі лоскоче,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дрімає бджола на сивенькім веслі.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І кізки дрімають – дурні гусенята,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дрімають і їхні непишні ґаздині,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але не дріма спозавранішній Бог,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Йому ж не все одно кого проминати<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;В свойому тривожному тужному плині<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Туди, де на троні огненець-Сварог;<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Туди, де за скіфською бабою – степи,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Й Манюня в Синюсі купається зночі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бо завтра – в дорогу, у путь на зорі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І щось на душі, як росиночка, тепле,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оте, що холонуть-мертвіти не хоче,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бо Ти його серцем своїм одігрів.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Гай-гай, перевізнику, де твої весла?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нам знову угору, де постать статечна<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;З обличчям Поета – Сварог степовий,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лишає у небі з вогню перевесла<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І плаче-ридає, як мама овеча,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Із голосом вітру, води і трави.<br>
<br>&nbsp;//--&nbsp;* * *&nbsp;--//&nbsp;<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Десенко рідна, де ти задеснила,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Куди ти плинеш так неплинно в десь?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Немов узятий у полон Ярила,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я весь в тобі, я у тобі увесь.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми проминаєм краплею у краплі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та не минаєм, бо пливем удвох,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ти – на крилечку у рудої чаплі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А я – на серпокрильцеві, як бог<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Усіх отих малих і пурпурових,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Які бояться повеней до сліз,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бо всі постали з вільної любови,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Яка у нас, у насиках, у скрізь.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Які твої неісходимі води,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лиш течії розплетена коса<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Втіка на луки і луги, й городи<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та ще й на Київ зваблено звиса.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це ж нам туди, де – далі Оболоні,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Де Гера стереже чужі човни,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мов перевізник, у незрячім лоні,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Де вже нема ні чар, ні таїни…<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Десенко рідна, тут ми розлучімось,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мов дві руки, із рукава – в рукав,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бо вже на луках сіно зачорнілось<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І паморозь лягла на сон отав.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І помарнілось, і не розговіє<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Усе, що перебулось й не збулось.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Над нашими тілами вітер віє,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та він німий, безкрилий, безголос.<br>
<br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Яблунівка. Рось. «Сюди, сюди, на ці шовкові води…»<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мабуть, так насправді не буває. Та обіцявся у цій книжці не фантазувати, не причепурювати дійсність. Але життя наше справді багате на незвичні й неочікувані миті. Ось одна із них. Напередодні другої річниці смерті Миколи Степановича мені майже одночасно зателефонували в Чернівці Павло Вольвач і Йван Павлович, уже добре відомі герої цього есе, і запропонували поїздку на… Рось. Я так розгубився, аж не повірив. Розумієш, пояснюють, там Анатолій Іванович Кульчицький відкрив меморіал Миколі Степановичу і запрошує всіх нас туди якраз опісля 26 травня. Для мене це означало: кияни «дають гук Миросю», за висловом самого Вінграновського. Я «доповідаю», що з'явлюся без запізнень, і все буде «вєліколєпно»! На радощах навіть забув перепитати, а що і як і взагалі. То навіть на краще.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Після чернівецького потяга з вокзалу одразу прошкую на вулицю Олеся Гончара, де на подвір'ї – уся команда вже «під вітрилами». Є навіть ті, хто жодного разу не подорожував з Миколою Степановичем. Здається, й він ось-ось ламким, але впевненим кроком вийде з під'їзду, задоволеною посмішкою обведе команду і ми сядемо в машину й вирушимо в найкращу мандрівку Україною.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цього разу – дорога на південь у бік Умані до Білої Церкви, де підбираємо Анатолія Кульчицького і, нікуди не звертаючи, прямісінько на Рось. Та з перших кілометрів ще Києвом відразу відчув: ой, як бракує керманича – вольового, впевненого в собі і своїй команді. Ні, не те щоби ми дуже блукали. Поетеса Надія Степула як на жіночу стать вела свою стокінну іномарку більш ніж упевнено. Надихав її на це Вольвач. Проте керманичів ув інших машинах теж вистачало. Тож трохи блукали на дуже рівних дорогах. Однак успішно зустрілися на виїзді з Білої Церкви, звідки шлях веде до тієї ще незнаної, але глибоко шанованої Яблунівки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Проїхавши кілометрів тридцять од міста, проминувши село Пилипче, ми раптом зупинилися серед лісу і неймовірної краси. Біля траси виднівся пам'ятник полеглим. Ми пішли стежкою у протилежному напрямку і через п'ять хвилин опинилися над урвищем. Крізь зелень і цвітіння калини, бузини та ще якогось куща, назви якому ніхто не знав, ми й не розгледіли Росі, що ніби принишкла в очікуванні гостей. Якось раптово й неочікувано виріс перед очима і сам Микола Вінграновський, молодий, усміхнено-втаємничений і такий же зосереджений у собі. Він дивився з портрета на кам'яній брилі, ніби промовляв: «Та що це ви так забарилися? Я ж за вами скучив. Стою тут іще з минулорічного грудня, мерзну, мокну під дощами, а ви хоч би разок навідались, та яку чарочку налили, самі перехилили, мене пом'янули…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На пам'ятнику слова: «В цьому місці на березі Росі відпочивав у жнива посередині літа 1998 року Вінграновський Микола Степанович». А трохи нижче:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Під теплими вітрилами ночей<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сюди, сюди, на ці шовкові води,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;На синій звук любові і свободи,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;На синю Рось, що в снах моїх тече.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вдивлявся в знайомі й рідні обличчя – дружини письменника Олександри Іванівни, кінорежисера Ролана Сергієнка, поетів Анатолія Качана і Павла Вольвача, композитора Анатолія Кульчицького, нашого водія Івана Павловича, – відчував, яку енергію й тепло випромінюють вони, і не міг позбутися однієї нав'язливої думки: але й Микола Вінграновський теж із нами. І не той кам'яний із гранітною посмішкою, а живий, бо живий у Слові, що здатне об'єднувати і кликати своїм неспокійним пульсом. Бо ж не камінь покликав нас сюди, а жива пам'ять.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нас давно тут очікували й нові друзі – сільський голова Яблунівки Анатолій Савчук і його приятель, молодий бізнесмен Сергій Мовчан із наголосом на першому-таки складі. Саме Анатолій Михайлович влітку 1998 року навідався до письменницького намету, і Вінграновський одразу ж підписав йому «Северина Наливайка». Цю книжку Анатолій береже як найдорожчу реліквію. А коли Кульчицький торік висловив думку, як би це було знаменито і вєліколєпно саме тут, на березі улюбленої Росі, спорудити пам'ятник Поетові, хлопці й підхопили цю ідею. Стоїть скромний постамент у дивовижному місці, в ущелині, де колись добували камінь, під любим Миколі Степановичу деревом в'язом. Місцина, за Вінграновським, теж гарно зветься – Урочище Лужки. Сільський голова з гордістю розповідав про Яблунівку. Бо це – найкраще село в Україні. Воно має дві річки – Сквиру і Рай-ріку, як називають тут Рось. І аж два ліси є в них, тоді як інші не мають жодного.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кілька годин нашого перебування над Россю перетворилися на тісно спресоване дійство, де були і зйомки довженківської кіностудії, організовані Роланом Сергієнком, який крізь побратимську сльозу розмовляв з Павлом Вольвачем біля пам'ятника, а ми з Анатолієм Качаном зміряли глибину Рай-ріки. Я навіть зірвав кілька глечиків жовтих лілій, які любив Вінграновський. Хтось нерозумно запропонував пом'янути Миколу Степановича в місцевій бібліотеці, та підтримки не отримав, тому розстелили стіл під кам'яною стіною, в затінку Яблунівського лісу, де заливалися солоспівом солов'ї і тихо доцвітала калина. А в сільському будинку культури раптом долинуло з дитячих уст таке вражаюче і до болю знайоме: «Може бути, що мене не буде, Перебутний час я перебув». Вистачило снаги вигукнути на всю Україну і на всенький світ: неправда це, фантазія поета, зодягнута у зневіру землянина, котрий не вірить у безсмертя своїх творінь. Можна себе пережити, та Слово своє, викуване душею і серцем, – ніколи!<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Замість епілогу<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Знову засніжило Україною. Знову в повітрі гіркаво-терпкий запах розчарувань і невдоволень, заклики до нових помаранчево-майданових звершень. Лише рік тому всі ми в єдиному пориві, вийшовши на десятки великих і малих майданів, запротестували проти кучмівської держави, вщерть переповненої брехнею й обманом, корупцією і злочинністю, де людська особистість була навіть не примітивним «гвинтиком», а всього лише маріонеткою в політичних ігрищах вождів і їх наглядачів задля розподілу влади й національних багатств. І світ стрепенувся від української цивілізованої символіки і переконань, стриманості й толерантності, всього того, чого йому самому чи не найбільше бракує. Та через лічені місяці споконвічна українська болячка полігетьманства (термін вперше використаний мною під час «круглого столу» про уроки й перспективи «помаранчевої» революції, проведеного в Чернівецькому національному університеті, наступного дня після інавгурації Президента України Віктора Ющенка) прокинулася в рядах «помаранчевих» і висвітила те, чого ми не хотіли бачити раніше. А за ним – і перші розчарування, і балачки про порятунок нації руками новоявленої опозиції.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чомусь ніхто не поспішає задуматися, що без участі самого народу наше життя не покращити. Безробіття і трудова еміграція, безсилі потуги здолати корупцію, посадити злочинців за ґрати – й матимемо весь спектр таких до болю знайомих проблем. Політична коловерть ніколи у нас в Україні не залишається поза письменницьким оком. Тому і в епілозі до книги про Миколу Вінграновського не проминув окремих її штрихів, добре знаючи, як би на все реагував Микола Степанович.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На жаль, того лютневого дня 2004 року, коли письменники України, через політичні інтриги та зазіхання на статус літератора і його столичне майно й не тільки, змушені були проводити свій позачерговий з'їзд прямо на вулиці Банковій, де практично зібралася духовна еліта держави, мені так і не вдалося поговорити з метром. Він уже був важко хворий. Як повідомила дружина Олександра Іванівна, не допомогли йому ні опромінення, ні переливання крові. Підступна важка недуга брала верх. Але те, що письменник завжди був із народом, в народі і для народу, сумніву ні в кого не викликало. Можливо, він нарешті зміг би, якби пережив кризу, продовжити працю над геніальною багатосерійною документальною кіноепопеєю «Чотирнадцять столиць України», підтриманий матеріально новою президентською командою. А може, розпочав би таки роботу над новою прозою про найлиховіснішу у світі війну очима крихітної дитини, про що розповідав мені, детально описуючи свої перші враження від побаченого у небі ворожого літака, і почуття, що охопили дитяче серце при цьому.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та це тільки гіркі припущення, про які більше можуть судити його рідні і близькі. А що ж залишається нам опісля прощання? Над цим розмірковував, пишучи книжку. Старався оповісти про все правдиво і чесно, як тільки можна. Слово, либонь, найдоступніший з існуючих у природі матеріалів, з яких можна щось творити. Але це не означає, що так з ним можна й поводитись. Камінь потребує шліфування, музичний звук – чуття і гармонії, полотно – злиття барв, а слово – всіх цих рис водночас та ще багато чого іншого. У кожному слові живе тільки твоя таїна. Лише ти являєш або не являєш її. Порівняти її можна з криницею або джерелом. І чим більше вичерпуєш з них цілющої води, тим невичерпнішими стають вони, а звідсіль і твоя спрага. Слово закінчується там, де зникає почуття спраги до нього.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Працюючи над цією книжкою, вкотре і ніби заново перечитував Вінграновського, але начитатися не міг, не міг напитися його Слова, а тільки примножував спрагу. Щоразу, виступаючи перед малою чи великою аудиторією, не втомлююся казати: читаймо Вінграновського – і в нас прибуватиме любов, і ми ставатимемо багатшими на людяність і відданість усьому сущому, яке потребує нашої опіки. Світ ділиться не на добрих і поганих, сердечних і жорстоких, а на тих, які вміють любити і не вміють чи не бажають цього робити. Тож навчімо усіх Любові. Тоді світ цей стане досконалішим, привабливішим і людянішим. Цього навчав мене великий Майстер. І навчатиме далі, бо житиме в кожному своєму поетичному рядку, у прозі й кінодраматургії, в усьому з великою любов'ю створеному ним і переданому нам у спадок. Ще треба навчитися приймати душею цей спадок, а не бездушним бажанням якомога швидше від нього відцуратися. Те, що живе у твоїй душі, триватиме вічно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хочу й застерегти, хто шукав і не знайшов у цьому есе чогось суперефектного чи глибинного занурення в літературознавчі студії, бо це не мій фах. Таку книжку, можливо, напишуть інші. В основу ж моєї лягли близькі спілкування з великим письменником. Найчастіше відбувалися вони на природі, де не місце виголошувати гучні промови або читати трактати. Там більше смакує проста страва, зварена на вогні, чарка горілки, задушевна пісня, зустріч зі звіриною, яка не зглянеться, що ти – письменник. Так, усе це буденно і звично. Але правда для мене куди важливіша від найвишуканішої фантазії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якось несподівано, вже по земній кончині, бачиться мені великий поет степовим Сварогом, богом вогню, прабогом усіх богів, владикою світу, котрий періодично скидає старих богів і породжує нових. Саме він оздоблює людину мудрістю, рівновагою і спокоєм. Геть не бажаючи одірвати земну людину від наших реалій, тим паче приписати їй божественні властивості, тільки прагну відшукати те місце, яке посідала вона серед нас. І вознісшись на небеса, вона тільки увиразнила своє земне покликання бути посередником між людиною і словом, в якому і вогонь, і мудрість, і розрада, і бажання осінити кожного великою любов'ю, з якої світ починається і без якої він закінчується. Степовий Сварог, осідлавши ветхого дерев'яного човна, перевозить наші душі від однієї свідомості до іншої. Наймення цієї повноводої ріки Слово. А коли втомлюється Сварог-перевізник, кладе натруджені весла на дно, виймає вудочку й закидає її у незаймані глибини, навіть так, без наживки, просто аби розважитися, придивитися, як хвиля погойдує поплавок, і підсвідомо вірить у те, що спрагла душа приб'ється до його річища і припаде пошерхлими, обвітреними губами. Боже, поможи нам усім дорости до ненаситної спраги і возродитись у чистій любові до Заповітів великого навчителя:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Може бути, що мене не буде,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перебутний час я перебув.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але будуть світанкові губи<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цілувати землю молоду.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І моєю літньою судьбою<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;На Поділля, Галич і на Степ<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Карим оком, чорною бровою<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ти мене у серці понесеш.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І на вік, і на єдину мить<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Біля себе вічна і всевишня<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Знов научиш жити і любить!<br>
<br><br><br>