Дитяча енциклопедiя
Iсторiя речей

Рукотворне царство

Якщо ми подивимося довкола себе, то побачимо безліч різних речей, малих і великих. На вулицях рівними рядами стоять будинки, дорогою мчать автомобілі, тролейбуси, автобуси. Заходимо додому – там нас зустрічають «домашні» речі – столи і стільці, шафи й полиці. Захотілося попити води – беремо склянку або чашку, захотілося порозважатися – вмикаємо телевізор. Треба домовитись з другом про зустріч – набираємо номер телефону. І все це – майже автоматично, бо ми від самого народження живемо відразу у двох світах.

Перший світ – це природа. Він – найважливіший. Від природних умов (клімату, рельєфу, рослинного та тваринного світу) колись залежало життя людини. І в першу чергу люди селилися там, де умови існування були найсприятливіші. Другий світ – це світ речей. З усіх живих істот нашої планети тільки людина створила такий всесвіт. І продовжує його поповнювати.

   Повернімося в ті далекі часи, коли з’явилася різниця між людиною та іншими представниками тваринного царства. Ви, мабуть, багато разів бачили малюнки, що зображують доісторичних людей. Вони вдягалися в шкіри, жили невеликими племенами, ночували в печерах і полювали на мамонтів – саме так зазвичай уявляють собі наших предків ті, хто малює комікси. Насправді ж їхнє життя було не таким вже й простим.
   Уявіть собі: ви живете на межі між лісом та полем або десь у скелястій місцевості разом із кількома дорослими, які вас захищають і годують. Навколо – жодної будівлі, де можна сховатися від негоди. Вам ще невідомий вогонь, тому вночі доводиться спати, притиснувшись до когось, щоб трохи зігрітися, а вдень їсти сире м’ясо й рибу, відшукувати їстівні корінці… Таке життя майже не відрізнялося від життя тварин, але згодом ситуація змінилася…
   Першим кроком до створення світу речей стало використання знарядь праці. Спочатку їх було всього два: палиця і камінь. Палицею можна було розкопати землю, щоб дістатися до гнізда джмелів і поласувати медом або відкопати корінці, вона ставала у пригоді під час полювання, а якщо кинути її у крону дикої груші або горіха, можна було збити нею плоди. Камінь – також дуже зручна річ. Він був першою зброєю, яка діяла на відстані, і водночас – першим столовим прибором (з його допомогою розтрощували кістки). Спочатку люди хапали перші-ліпші палиці й каміння, їм навіть на думку не спадало носити їх із собою. Потім стали відбирати ті камені, що були найбільш зручними, а палиці почали загострювати. Вчені вважають, що це сталося близько двох мільйонів років тому.
   Звичайно ж, між тим, давнім, світом і сучасним – справжня безодня. Якщо б сучасну людину відправити в минуле, а людину, що жила два мільйони років тому, перенести у наш час, вони б були шоковані. Ми не звикли жити без таких звичайних надбань цивілізації, як мило, готовий одяг, ніж, сірники… А наші предки, якщо б побачили, скажімо, Київ, сказали б, що в цьому місці погано пахне, вулицями бігають чудовиська, а звірів мешкає так мало, що є сенс перебратися до найближчого лісу.

   Знаряддя праці з каменю (рубала та наконечники)

   Але річ не в тому, що світ за два мільйони років так змінився, а в тім, що всі ті речі, що нас оточують, хтось винайшов. Кожна річ має свою історію, не схожу на інші. Візьмемо, наприклад, електричну лампочку. В неї є предки – гасова лампа, свічка, перші світильники, які складалися з плошки й шматка мотузки, факели… Цікаво? Так, але не просто цікаво, а ще й корисно. Ні, ми не думаємо, що кожен із вас хоча б раз у житті потрапить у становище, в якому опинився Робінзон Крузо. Або люди разом вирішать повернутися до природи і відмовитися від надбань цивілізації. Але після того, як ви дізнаєтеся про помилки та успіхи винахідників, про сумні й веселі історії, які можуть розповісти різні речі, ви поглянете на світ трохи інакше. І, можливо, у свою чергу створите щось таке, що стане в пригоді вашим нащадкам. А не створите – теж не біда. Головне – рукотворний світ речей буде для вас більш зрозумілим.
   Отже, на сторінках цієї книжкии ви дізнаєтеся про секрети фарфорової чашки та булатної шаблі, про вітрильники й залізницю, про комп’ютери й ракети, про дитячі іграшки і модельний одяг. Обирайте, кому що до вподоби. А потім спробуйте уявити, якими будуть ці предмети, скажімо, через 100 років.

I
Домашні речі

Вони завжди поруч. Ми так звикли до їхньої присутності, що навіть не замислюємося над тим, хто їх вигадав. Без них наше життя було б значно важчим і не таким комфортним. Отже, познайомимося: домашні речі. Такі звичайні і такі загадкові водночас, всі вони мають свою історію, яку можуть розповісти кожному, хто хоче її почути.

Почнемо розповідь про цих «знайомих незнайомців» з… А справді, з чого ж почати? Так. Коли ми заходимо додому, що перше зустрічає нас коло порогу? Правильно: вішалка.

З вішалки починається не тільки театр…

Ви знаєте, як і хто винайшов цю корисну річ? Важко собі уявити, але патент на винахід гачка для одягу видали О. А. Нортону тільки в… 1869 році! І як люди до того жили без вішалки? Куди дівали речі? Але відомо ж, що кожний з нас швидко звикає до комфорту і знову починає виказувати невдоволення. Згадайте: щойно нова річ здавалася недосяжною мрією, як завтра ви вже бачили її численні недоліки і вже хотілося чогось ліпшого. Щось подібне сталося і з гачками. У 1903 році робітники дротового заводу почали доймати свого господаря, Альберта Паркхауса, скаргами на те, що їм бракує гачків для одягу. Тоді розгніваний підприємець спересердя… вигадав вішалку-плечики. Нововведення складалося з двох овалів, які містилися один проти одного на невеликій відстані. Кінці овалів Паркхаус з’єднав у гак. Але на цьому «еволюція» такої корисної домашньої речі не завершилася. Оскільки виникала проблема з мокрим одягом (він провисав і м’явся), у 1932 році овали додумалися з’єднати картоном. І тільки у 1935 народилася «прабабуся» звичних нам вішалок, і вони стали такими, які висять у кожній шафі: до конструкції додали ще й нижню планку.

Отже, ми вирушаємо з вами у подорож по… власній хаті. І одразу ж, не відходячи від вішалки, зустрічаємося з дзеркалом.

Чарівне скло

Хто з нас забуває поглянути на себе в дзеркало, коли виходить з дому або повертається з роботи, школи, дитсадка чи просто з прогулянки? Ну хіба що деякі зовсім малі діти (серед них теж, між іншим, чимало таких, хто зацікавлений своїм зовнішнім виглядом!). Без дзеркала людина почувається не дуже комфортно, от і створили «чарівне скло» наші пращури ще близько п’яти тисяч років тому… Щоправда, хоч чарівне, але ще не скло: найдавніші люстерка робили з каменю (часто використовували, наприклад, гематит) і металів: золота, срібла, бронзи, міді, олова. Пізніше з’явилися дзеркала з гірського кришталю. Були і свої, місцеві, пристрасті. У Китаї, наприклад, поверхні, що відбивають зображення, створювали з обсидіану (його легко було відполірувати до блиску). А народи Середземномор’я для своїх потреб використовували пластини бронзи; частіше всього це були диски, один бік яких полірувався, а другий вкривався візерунком. Іноді умільці робили дзеркала «з секретом». Наприклад, невеличке японське дзеркало кінця XVIII століття цікаве ось чим: якщо пустити ним «зайчика» на стіну, на ній чомусь виникне… сяючий Будда! А в монгольському дзеркалі XVII століття на світлі з’являється постать богині Тари. Секретом таких «казкових» поверхонь у Китаї володіли ще в епоху Західної Хань, тобто в 206 році до нашої ери. Але, на жаль, таємницю появи загадкових зображень люди втратили. Марно спеціалісти багатьох країн (у тому числі й китайські вчені!) намагалися збагнути, як виникають фігури. Скоріш за все, древні майстри вміли відливати дзеркала так, щоб прошарки бронзи застигали й охолоджувалися неодночасно: тонкі – раніше, товсті, з рельєфним малюнком, – пізніше. У такий спосіб пластина мала мікродеформації, але розгледіти їх неозброєним оком було неможливо. Інша річ – при світлі, яке проектувало контури прихованого малюнка.

У людей збереглося якесь особливе ставлення до дзеркал. Їх побоювалися в давнину, а в наш час існує немало повір’їв, пов’язаних з поверхнями, які мають властивості відбивати. Колись наші пращури, заглядаючи в річку чи в калюжу, вважали, що на них з води дивиться власна душа. А чому ж інакше «потойбічна» людина піднімає праву руку, коли людина підвела ліву?! Отже, загавишся – потрапиш у царство мертвих… У давнину дзеркала існували не тільки для того, щоб давати людям можливість роздивлятися свої обличчя. У першій половині VI тисячоліття до нашої ери якийсь умілець вперше виготовив дзеркало з вулканічного скла. Трохи згодом стало зрозуміло, що поліроване каміння теж годиться для цієї мети. І тільки через тисячу років люди почали використовувати метали. Ці речі були талісманами, їх тримали не для повсякденних потреб, а для проведення певних ритуалів і вважали вікном до царства мертвих. Тож заглядати в їх холодну поверхню знічев’я було небезпечно. А от для певної мети й особливим чином – будь ласка! Наприклад, шамани спеціальними «місячними» дзеркалами збирали вночі росу. Живильну вологу потім перетворювали на ліки; самі дзеркала теж використовувалися в процесі «діагностики» й лікування. Круглі диски, на думку древніх, мали особливі властивості, очищували приміщення. З того часу повелося, що той, хто з півдороги повернувся додому, повинен обов’язково подивитися у дзеркало: воно очистить людину і подарує їй захист і підтримку її ж духу. А воїни брали в походи невеличкі блискучі пластинки, щоб… відбивати смерть! Існували акустичні пластинки, які починали «співати» під дією сонячного проміння. А дзеркала, за допомогою яких можна було розпалити вогнище, ставали в нагоді мандрівникам та воїнам. Увігнута поверхня блискучих пластин давала можливість фокусувати промені у вузький пучок. Ним можна було підпалити клоччя чи деревину. Вважається, що саме запалювальні дзеркала дали можливість Піфагору знищити кораблі ворожого флоту. І, звичайно ж, таємничі поверхні використовували для пророкування і ворожби (цей звичай, до речі, досить популярний і в наш час).

   Венеціанське скло

   У середині ХІІ століття в Європі почали видувати зі скла посуд. Внутрішню його частину заливали розплавленим оловом, отримуючи подобу кривого дзеркала. Посудину таку розбивали, і її шматки вставляли в оправу. Звичайно, що подібні люстерка спотворювали зображення, проте, за браком кращого, вони мали величезний попит. На початку XVI століття французькі майстри почали виготовляти пласкі дзеркала; для цього скло змочували ртуттю, після чого до його поверхні приклеювали тонку фольгу з олова.
   У Венеції протягом багатьох століть працювали над удосконаленням дзеркальної поверхні. Перші знамениті венеціанські люстерка «народилися» в XIII столітті. Їхнє виробництво було секретом родини майстрів, тому й коштувало «чарівне скло» недешево – близько 68 000 ліврів. А на початку XVI століття брати Андре і Доменіко з Мурано зробили справжній переворот у виробництві цієї речі. Вони змогли розрізати гарячий скляний циліндр і розкачати його на мідній стільниці. Це було перше листове дзеркальне полотно – блискуче, прозоре і з мінімальним спотворенням зображення.
   Незважаючи на атмосферу секретності, дзеркала почали з’являтися також у Німеччині та Франції. А ось у Росії перші заводи, що випускали люстерка, побудували тільки при Петрі I. Надто живим було повір’я, буцімто таємниче скло подарував людям диявол… Селяни пов’язували блискучу поверхню з нечистою силою, отже і не поспішали призвичаюватися до «небезпечної» речі. А 1666 року Православна Церква взагалі заборонила тримати вдома великі настінні дзеркала.
   «Казкове» скло – насправді найбільш загадкова річ серед тих, що оточують людину. Його якості і досі вивчають учені та представники нетрадиційних наук. Але замість того щоб розкрити людям свої секрети, дзеркала продовжують ставити перед здивованими людьми нові питання…

Котра година, панове?

…Їхній звук супроводжує нас всюди: вдома, на заняттях, на роботі, на відпочинку. З них починається і ними завершується наш день. Ми так звикли до їх присутності, що втрату цієї речі сприйняли б як катастрофу. Отже, знайомтеся: наш головний «життєвий орієнтир» – годинник.

Сонячний годинник

   Сонячний годинник – обсерваторія в Делі (Індія)

   Але ж колись давно годинників взагалі не існувало! І люди якось жили собі спокійно… А коли ж уперше в наше повсякденне буття увійшло поняття часу?
   У давнину люди орієнтувалися в часі і просторі за допомогою сонця і зірок. У Стародавній Греції та Стародавньому Римі кожного дня на площі хтось із чоловіків говорив, коли настає полудень. А на Русі час відраховували ударами дзвона чи пострілом з гармати. Першими ж годинниками в історії стали сонячні пристрої. Вони були досить простими і складалися з увіткнутої в землю тичини та кола, поділеного на сектори. Тінь, пересуваючись по такій «шкалі», вказувала приблизний час. Пізніше подібні годинники робили з дерева або каменя і встановлювали на стінах будинків. Потім з’явилися переносні сонячні годинники. їх виготовляли з дорогоцінних порід дерева, слонової кістки або бронзи. Існували навіть годинники, що умовно можна назвати кишеньковими. Їх було знайдено при розкопках древнього міста. Ці сонячні годинники, зроблені з посрібленої міді, мали форму окосту, на якому прокреслені лінії. За шпиль – стрілку годинника – правив свинячий хвостик. Носили такі годинники на шнурку чи ланцюжку. Їх також прикріплювали до тростинок з коштовного дерева.

   Крім водяних годинників, були відомі ще годинники піскові і вогневі (найчастіше їх використовували як будильники). На Сході вони являли собою палички або шнури, зроблені з матеріалу, що повільно тлів.

   Водяний годинник – клепсидра

   Усі перші годинники мали суттєвий недолік: вони добре працювали тільки на вулиці, за умов гарної погоди. Та при значно менш напруженому, ніж нині, ритмі життя нашим предкам вистачало і таких пристроїв. Трохи пізніше навчилися визначати час і вночі. Для цього були створені місячні годинники.
   А якщо ти в приміщенні, тоді як? А в дорозі? І людство вигадало водяні, пісочні, масляні, свічні вказівники часу… До речі, всі вони мали неабиякий попит аж до XVIII століття. Особливої популярності набув водяний годинник, у корпусі якого вода крапля за краплею перетікала з однієї частини посудини в іншу. По тому, скільки води стікало вниз, визначали, скільки минуло часу. Упродовж сотень років такі годинники – їх називали клепсидрами – служили людям. У Китаї, наприклад, ними користувалися ще 4,5 тисячі років тому.

   Перший водяний будильник на землі – і будильник, і шкільний дзвоник водночас – винайшов давньогрецький філософ Платон, який жив за 400 років до нашої ери. Прилад, створений Платоном для скликання своїх учнів на заняття, складався з двох посудин. У верхню наливалася вода, яка потроху перетікала в нижню, витісняючи звідти повітря. Повітря по трубці спрямовувалося до флейти, і вона починала звучати. Цей будильник треба було регулювати залежно від пори року.

   Водяним годинником уже в другому тисячолітті до нашої ери широко користувалися у Стародавній Індії, Стародавньому Китаї, Стародавньому Єгипті і Стародавній Греції. Там мали водяний годинник, що показував час як удень, так і вночі. Тоді на корпус клепсидри почали наносити особливу шкалу, яка давала можливість визначати одиниці часу. А особливо зацікавив спеціалістів водяний годинник, подарований Карлу Великому халіфом Гаруном аль-Рашидом. Цей пристрій мав годинний циферблат, і прихід кожної наступної години супроводжувався «звуковим супроводом» – ударом металевої кульки, що вискакувала на декоративні грати. Опівдні в годиннику розчинялися ворота, і з них виїжджали лицарі.

На жаль, усі «первісні» моделі мали велику кількість недоліків. І винахідники замислилися над тим, як створити більш досконалу конструкцію. Перші механічні годинники, що працювали на гирьовій тязі, з’явилися в 996 році. Їх автором був монах Герберт, що працював на замовлення міста Магдебурга. У 1404 році механічний годинник, що встановлювався на дзвіниці, з’явився також у Московському Кремлі. Встановив цей механізм монах Лазар Сербін. А 1470 року були виготовлені годинники, які працювали від енергії пружини та пристрою для заводу. Значно пізніше, в середині ХІХ століття, виникли хронометри. Це стало новим словом в історії годинників, бо давало змогу точно визначати проміжки часу.

   Годинниковий механізм

   Але ж повернемося до давніх часів. Нашим далеким предкам було справді сутужно: адже не понесеш із собою величезний пристрій! Нарешті, в Німеччині почали випускати кишенькові годинники. Кумедні, вони мали тільки одну стрілку і час вказували дуже приблизно. На допомогу винахідникам прийшов Леонардо да Вінчі. Тоді ще молодий художник зробив ескіз баштового годинника. І тоді ж таки збагнув, що такий же механізм може вміститися в кишені, якщо його значно зменшити. Таким чином, людство отримало досить точні пристрої для виміру часу. Новий же етап розвитку годинників почався тоді, коли були винайдені колісні механізми.

   Перші баштові годинники почали відбивати час на вежі Вестмінстерського абатства в 1288 році. А в Росії вони задзвонили на Спаській вежі 1404 року за наказом сина Дмитра Донського, великого князя Василя Дмитровича.

   На зламі ХІІ – ХІІІ століть механічні годинники починають широко розповсюджуватись. Ім’я винахідника невідоме, але придумана ним конструкція механізму збереглася до наших днів. У XV столітті годинники з гирями прикрашали інтер’єри палаців, а винахід пружини (на початку XVI століття) дав змогу укладати механізм у корпус будь-якої форми.
   До другої половини XV століття належать найперші згадки про виготовлення годинників із пружинним двигуном. Цей винахід відкрив шлях до створення мініатюрних механізмів. Джерелом рушійної енергії в пружинних годинниках була заведена пружина, що являла собою еластичну загартовану сталеву стрічку, згорнуту навколо вала усередині барабану. Зовнішній кінець пружини закріплювався за гачок у стінці барабану, внутрішній – з’єднувався з його валом. Прагнучи розгорнутися, пружина обертала барабан і зв’язане з ним зубчасте колесо, яке передавало цей рух цілій системі зубчастих коліс. Для правильного ходу годинника пружина повинна була постійно впливати на колісний механізм з однією і тією ж силою (тобто розвертатися повільно і рівномірно). Цю задачу розв’язав винахід запору, що не давав змоги пружині розпрямлятися відразу. Він являв собою маленьку клямку, що містилася в зубцях коліс і давала можливість пружині розкручуватися так, що водночас повертався весь її корпус, а разом з ним – колеса годинникового механізму.
   Перші кімнатні годинники прийшли до людської оселі теж у XV столітті. Вони були великими, громіздкими, ретельно прикрашеними. Основу конструкції становив важіль, який треба було кожні 12 годин підтягувати; у 1500 році його замінила ходова пружина. А 1658 року голландець Христіан Гюйгенс забезпечив напільні годинники маятником. Ця ж людина винайшла також баланс-спіраль для кишенькових годинників; тепер пристрої відставали за день не більше, ніж на пару хвилин (замість 30!), і мали хвилинну стрілку. Заводили ж їх «усього» вісім разів на день. До речі, щодо винаходу маятника існує легенда про те, що ідея його створення належить Галілео Галілею. Начебто саме він, спостерігаючи за рухом лампад у Пізанському соборі під час богослужіння, установив, що ні вага, ні форма лампад не визначає періоди їхніх коливань від вітру, що вривається у вікна: на це впливає лише довжина ланцюгів, на яких вони підвішені.
   Далі за розвиток годинників взялися англійці. З 1660 по 1720 рік вони створили і вдосконалили консольні та напільні годинники. Винахід телескопа і революція в астрономії в XVII столітті дали стимул до підвищення точності годинників. Майстри нарешті дістали змогу приділити достатньо уваги проблемі підвищення точності і створення невеликих за розміром годинникових механізмів. До того ж у 1704 році в Англії був виданий патент на використання дорогоцінного каміння при виготовленні опорних підшипників. Після цього деталі в механізмах не так швидко виходили з ладу. А точний час був уже дуже необхідний людству! Скажімо, морякам була б велика скрута без точних хронометрів: розрахунки місцезнаходження судна базувалися на вимірюванні положення сонця та зірок у певний проміжок часу. Пізніше, в XIX столітті, точні годинники стали потрібні залізницям. Без них просто неможливо було б скласти розклад руху поїздів. Машиністи протягом всієї поїздки мали стежити за часом, щоб прибути до тієї чи іншої станції за розкладом. Пасажири також почали купувати собі годинники, щоб не запізнитися на поїзд. Велике значення мали годинники і для фабрик. Майже всі фабричні процеси підпорядковувалися невпинному руху стрілок. Саме з тих часів бере початок вислів: «Час – це гроші».

   У XVI столітті з’явилися пристрасні колекціонери годинників. Наприклад, в імператора Карла V було 3000 годинників.

   «Розмовляти» годинники почали десь у XIV столітті. Спочатку в них монтувався дзвіночок, що дзвенів один раз. Потім його змінили великим дзвоном. А годинник, що відраховував час боєм, з’явився в 1676 році. Вони могли «співати» кожну чверть години.
   Цікаво, що в Росії аж до початку XVIII століття годинники мали…17 ділень! Але Петро І указом перевів державу на європейський відлік часу, і тому старі годинники швидко замінили на нові. Пристроїв для відліку часу ставало чимдалі більше, і 1764 року до Петербурга переїхали німецькі годинникарі, які відкрили на Василівському острові годинникову фабрику.
   Усім добре відомо, що найкращими годинниками у світі вважають швейцарські. Але небагато хто знає історію їхньої появи. Фірми, що випускають годинники, з’явилися в Швейцарії вже на початку XLX століття. Однією з найвідоміших була одна з них, заснована 1839 року, яка мала назву «Патек Філліп». Цікаво, що засновниками цієї фірми були не швейцарці, а двоє слов’ян – поляки Антон Норберт Патек де Правджич і Франц Чапек. Перший був офіцером-аристократом, що втік у Швейцарію після придушення Миколою І польського повстання; другий – годинникарем, що емігрував з Польщі.
   Засновники фірми почали свій бізнес зі збирання годинників з механізмів, що їх вони купували. Щоправда, корпуси в майстрів були власної розробки. Незабаром «Патек Філліп» стала однією з найвідоміших фірм з випуску годинників. Вона випускала справжні шедеври – і за якістю, і за оформленням. Серед замовників фірми в середині XIX століття були королівські двори всієї Європи. Римський Папа Лев XIII, один з клієнтів фірми, навіть удостоїв Патека графського титулу. Продукція «Патек Філліп» і нині коштує дуже дорого (від п’яти тисяч доларів), тому виробляють її не надто багато – близько дванадцяти тисяч годинників на рік. Найвідоміші зразки годинників фірми мають власні назви – «Калатрава», «Еліпс», «Наутілус».

   А винахідником сучасних механічних годинників вважається нідерландський учений X. Гюйгенс, який 1657 року застосував маятник як регулятор ходу годинника. Пізніше маятник замінили на баланс – маленьке махове колесо, що коливається біля стану рівноваги, обертаючись то в один, то в другий бік.
   Однією з ознак гарного годинника є не так зовнішній вигляд, як його точність. Порівняно з першими годинниками, які треба було перевіряти щодня і підводити стрілки на кілька хвилин, сучасні механізми виглядають взірцями точності. У кращих із сучасних пристроїв неточність ходу становить не більше 0,0001 секунди на добу. Цього цілком вистачає для повсякденного життя, але замало для точних наукових експериментів. Саме тому виникла потреба замінити механічні годинники на електронні. Замість коливань маятника в електронних годинниках стали використовувати пружні коливання кристалу кварцу. Вчені помітили: якщо до протилежних поверхонь кварцової пластинки підвести перемінний електричний струм, кристал почне вібрувати, причому частоті коливань кварцу властива сталість. Це дало можливість створити дуже точний електронний годинник, у якому радіотехнічний генератор виробляє струм високої частоти, а кристал відіграє роль маятника. Функції «шестерень» виконують різні електронні схеми. Проходячи через них, струм перетворюється і підводиться до електродвигуна. Електродвигун, власне, й обертає стрілки. Погрішність таких годинників не перевищує 1 мкс на добу.

   Кругла чи цибулеподібна форма корпусу годинників виникла десь у другій половині XVII століття. До того були популярними годинники-іграшки, оформлені у вигляді кулі, хреста, мушлі або книжечки. Основними центрами виготовлення годинників на той час вважалися Блуа, Париж, Лондон та Амстердам. Іноді корпус пристрою виконувався з гірського кришталю, аметисту чи димчастого топазу. Такий прозорий гранований корпус давав змогу спостерігати рух дрібних деталей механізму. Циферблатного скла ще не знали, і циферблат закривала кришка – прозора або з прорізним орнаментом.

   А тепер поговоримо про сучасні технологічні досягнення. Скажімо, про витвори японської фірми «Касіо», яка змогла «вбудувати» в наручний годинник записну книжку і навіть інфрачервоний пульт дистанційного управління. Ще один високотехнологічний витвір цієї фірми – наручний програвач музичних файлів формату МРЗ. Він вперше інтегрований у модель Casrn WMP-1V. Плеєр містить 33 хвилини цифрової музики найкращої якості. На передній панелі музичного годинника розташовано шість клавіш керування плеєром. Ємності літієвого акумулятора вистачає на чотири години відтворення. Стільки ж часу потрібно і для його повної зарядки. Для завантаження нових файлів годинник підключають до персонального комп’ютера. Швидкість завантаження даних – 70 секунд на файл, який звучатиме десь чотири хвилини. До комплекту постачання входять програмне забезпечення для синхронізації з ПК, зарядний пристрій, стереонавушники і блок живлення. Музичний годинник важить всього 70 грамів.

Ще один «розумний» годинник тієї ж фірми містить вбудований органайзер, записи якого синхронізуються з настільними чи кишеньковими комп’ютерами. Діловий щоденник розрахований на 340 записів. Контакти (розділ, у якому міститься інформація про імена, адреси й телефони друзів та колег) – до 100 записів. Крім того, можна зробити ще 340 записів, які стосуються справ та зустрічей, а якщо виникне потреба написати вірш або швидко занотувати якусь інформацію, можна використати блокнот, що здатен зберігати до 8100 символів.
Ще одним винаходом японська фірма «завдячує» постійній конкуренції з мобільними телефонами. «Касіо» вмонтував у годинник наручну цифрову камеру. Крихітна CMOS-матриця забезпечує дозвіл 28,800 пікселів. Реальні розміри знімка – 20 на 20 мм. Звісно, такий знімок для домашнього альбому замалий. Та завдання такої камери – бути завжди з вами і фотографувати не для виставки, а для справи. Можливостей крихітної камери цілком достатньо для того, щоб, наприклад, сфотографувати телефонний номер з настінного оголошення. Будьякий знімок можна відразу підписати – 24 символів для цього досить, а потім відправити не тільки на комп’ютер, але й на інші годинники Casrn Wrist Camera. Вага наручного годинника-фотоапарата – 32 грами. Користуватися ним дуже просто: дисплей годинника переводиться в режим цифрового видошукача, тож годі лиш натиснути на велику кнопку затвора. Можливо, саме про такий годинник мріяв знаменитий Джеймс Бонд…

   Всесвітньо відомий Біг-Бен у Лондоні

   І все ж таки найточнішими та найвідомішими годинниками, за якими виставляють час усі інші, є молекулярні та атомні. Спочатку вчені створили молекулярний годинник, у якому використовують здатність деяких молекул поглинати і випромінювати електромагнітні коливання певної частоти. Ще більш точними щодо цього були атоми деяких елементів, наприклад цезію. Неточність ходу атомних цезієвих годинників становить лише 1 секунду за 10 000 років. Але і цей показник перевершили за допомогою квантового годинника, у якому використовують електромагнітні коливання водневого квантового генератора. Його похибка – 1 секунда за 100 000 років.
   Серед незвичних годинників слід також згадати радіоактивний годинник. З його допомогою вчені вимірюють дуже великі проміжки часу – тисячі, сотні тисяч і навіть мільйони років. Наприклад, вік археологічної знахідки. Принцип виміру заснований на законі радіоактивного розпаду ядер хімічних елементів. Різні елементи розпадаються з різною швидкістю. Наприклад, період напіврозпаду (кількість атомів зменшується вдвічі) урану-238 становить 4,5 млрд років, урану-235 – 700 млн років, а вуглецю-14 – «усього» 5500 років. Порівнюючи співвідношення тих чи інших елементів у досліджуваному зразку зі швидкостями їхнього розпаду, вчені можуть визначити вік досліджуваного об’єкта. Щоправда, погрішність в цьому разі буде дуже велика – від сотень до мільярдів років, але для геології та археології навіть така точність є цілком достатньою.
   На сьогодні найточнішим годинником у світі вважається паризький, що зберігається в Інституті часу. Він є еталоном часу, за яким корегують годинники в усьому світі. Це – дуже складний пристрій: квантовий генератор («серце» годинника) обчислює час через коливання і дає погрішність в одну секунду за тисячу років…
   Нині годинники стали однією з речей, без яких ми просто не уявляємо собі наше життя. За останні триста років, якщо вірити вченим, точність ходу «життєвих орієнтирів» збільшилася в 100 000 разів! І це ще не край…

Тумбочка, стілець та шафа

   Інтер’єр, звичайно, справа фантазії та фінансових можливостей кожного з нас. Але хоч би яким він не був – класичним, модерністським чи в стилі хай-тек – якісь меблі у квартирі чи будинку є в кожного.
   …Ми ведемо бесіду з приятелями за чашкою кави чи чаю, зручно сидячи на диванчику кухонного куточка. А ввечері залюбки «пірнаємо» в глибоке крісло перед телевізором. Натомившись за день, ми лягаємо спати на диван чи ліжко, а наш сон стереже годинник, який стиха цокає на тумбочці поряд. Вранці на роботі чи в освітньому закладі на нас чекають стільці, столи, лави… Люди вже не можуть собі уявити відсутність меблів. Ці домашні речі такі різноманітні, що можуть задовольнити найвибагливіший смак, а життя з ними чимдалі стає комфортнішим.
   Хто ж вигадав меблі? Коли вони з’явилися в людському побуті?
   Серед відомих зразків меблів найдавнішими є ті, що їх археологи відшукали в Єгипті, в царських похованнях. Там знайдені уламки скриньок з чорного дерева, інкрустованих малахітом, бірюзою та слоновою кісткою, а також перші в історії людства табурети (один з них був збірний!) – дерев’яні, з ніжками зі слонової кістки, вирізьбленими у вигляді ратиць. Їх датують ІІІ тисячоліттям до нашої ери. Гадають, що єгиптяни першими винайшли також ліжка та стільці.

Звичайно, перші меблі були більш функціональні, ніж зручні. Тільки у фараонів їх прикрашала різьба, інкрустації з золота та слонової кістки. Греки, наприклад, не дуже переймалися з приводу свого інтер’єра. їм достатньо було небагатьох предметів меблювання. Зате греки винайшли дуже функціональні скрині, які водночас правили їм і за лежанки, і за лави. На відміну від еллінів, давні римляни любили розкіш. Їхні меблі виготовлялися з коштовної деревини, бронзи, кольорового мармуру. Усю цю пишноту прикрашали кольоровою емаллю, інкрустаціями, різьбою та мозаїкою. А більш дешеві варіанти меблів виготовляли тоді з вербових лозин.

   Отже, патріархами меблевого світу є ліжко, стілець і стіл. А от шафи виникли значно пізніше – лише в Середньовіччі. Уперше такі закриті полиці для речей з’явилися в Європі; за основу конструкції нового предмета інтер’єру замків взяли звичайну скриню. Тільки вона «підросла» вгору вдвічі, бо речей ставало щодалі більше… Відтоді шафи стали «головнокомандувачами» серед меблів. Спочатку їх робили подібними до готичних зaмків з їх баштами, колонами та скульптурами. Нащадки цього величного меблевого монстра, на погляд сучасної людини, більш приємні на вигляд. Передусім, це звичний буфет та книжкова шафа: їх почали виготовляти тоді, коли люди навчилися виливати лите скло великого розміру.
   Згодом, узявши за взірець звичайну шафу-бюро та стіл, майстри створили меблі, які й досі роблять дуже зручним робоче місце: тут і відкриті полиці, і шухляди, де можна розмістити все необхідне. А шафа перетворилася на сервант, комод, секретер і стелаж – кому що до вподоби.
   М’які меблі – це дитя епохи класицизму. Саме тоді у Франції, яка стала законодавицею світової моди, будувалися нові палаци для знаті, а майстри працювали над створенням зручних та пишних інтер’єрів. Спочатку вони запропонували аристократам стільці та дивани, обтягнуті тканиною. Сидіти на них нам з вами було б не дуже зручно, а от нашим предкам, одежа яких часто нагадувала пишний качан капусти, ці предмети сподобалися. І тільки пізніше, звикнувши до розкошів і трохи зменшивши тягар власного одягу, люди завважили: настав час, щоб м’які меблі стали справді м’якими. Їх почали набивати лебединим пухом, кінським волоссям, овечою вовною. Значно пізніше ці дорогі матеріали успішно замінив каучук та вата, а в наші дні – поролон, силікон та синтепон.

Час минав, мода мінялася, але кожен з її етапів залишав нам якийсь новий предмет меблювання. Наприклад, бароко збагатило наші оселі канапе та шезлонгами, рококо подарувало трюмо, стіл з тристулковим дзеркалом – трельяж, диван-софу. Модерн залишив на згадку про себе крісло, спинка якого нагадує половинку мушлі (підлокітники така конструкція взагалі не передбачає), та стілець без спинки з подушками – пуф.

   Меблі завжди відображали не тільки подих моди, але й особливості характеру народу, серед якого вони народилися. Наприклад, у Німеччині меблі завжди робили громіздкими, солідними – «на віки». До того ж німецькі майстри любили прикрашати свої витвори великою кількістю декоративних елементів: що більше різьби та скульптур прикрашало шафу чи стіл, то заможнішим вважали господаря. На відміну від Німеччини, Франція пропонувала легкий, витончений, декоративний стиль. А скандинави любили функціональність і благородну простоту форм. Англійці взагалі створили власний стиль меблів – так званий кабінетний. Його автором був майстер на прізвище Чіппендейл. Такі меблі мали раціональні форми, виконувалися з благородної деревини і прикрашалися тонким декором.
   Подібний напрям прижився і в Сполучених Штатах, діставши назву колоніального стилю.
   Що ж до Сходу, то там еволюція меблів ішла власним шляхом. Споконвіку східні народи оточували себе плетеними речами зі шкіри, очерету, мотузок. Любили тут і темне, майже чорне дерево. Звичайними для інтер’єру тих місць завжди були ширми, маленькі столики, пуфики, лавки, що вставлялися одна в одну.
   У слов’ян меблям була властива багатофункціональність: це диктували суворий клімат, невеликі за розміром будинки і велика кількість людей, що мешкали разом. Тому тут винайшли широкі й довгі лави без спинок, на яких могли розміститися кілька чоловік. Вночі лави перетворювалися на ліжка. Це прагнення до простоти й зручності було характерним і для інтер’єрів аристократів: у маєтках головну скрипку грали світле дерево (особливо розкішною вважалася деревина карельської берези), шовкова оббивка, матові абажури настільних ламп, широкі зручні столи, високі книжкові шафи. І тільки з-за скляних дверцят буфетів-«горок» поблискувала чарівна порцеляна… Брак зайвої розкоші тільки підкреслював благородність дизайну.
   У наш час створення меблів – теж мистецтво, яке дає майстру величезний простір для фантазії. Та й новий стиль життя вимагає наявності в наших оселях речей, що просто не могли з’явитися в давнину: комп’ютерних столів, меблів під відео– та аудіоапаратуру, диванів-трансформерів… Але й «прибульці» з далекого минулого не покинули людські домівки – от тільки на вигляд вони стали, звичайно, іншими. Що вдієш! Час міняється, і разом з ним міняємося не тільки ми, але й наше оточення…

Нехай буде світло!

   Усі ми знаємо, що штучне освітлення людина «винайшла» ще в ті далекі печерні часи, коли, якщо вірити Дарвіну, наші предки одягалися у шкури і доводили одноплемінникам свою точку зору за допомогою важкого кийка.
   Із сивої давнини і майже до кінця ХІХ століття існування пристроїв штучного освітлення пов’язувалося з вогнем. Звичайно, що наш доісторичний «прадідусь» вершиною комфорту вважав багаття: і м’ясо підсмажити можна, і трохи зігрітися, і від хижаків вогонь непогано захищає. А трохи згодом якийсь печерний мудрець додумався спалювати сало тварин у спеціальних чашах (щоправда, диму й кіптяви від такого освітлення було надто багато та й «аромат» був не надто приємний).
   З часом, коли люди почали будувати собі житло, багаття стало, м’яко кажучи, трохи неактуальним. Ні, вогнища ще довго відігравали роль пічки, але їх доводилося якомога краще відмежовувати від приміщення, щоб не наробити пожежі. Тож вогонь, опинившись «за гратами», освітлювати міг хіба що невеличкий шматок підлоги. Та й спалювати таку купу дров, аби щось побачити ввечері, погодьтеся, не дуже економно. Надто коли надворі тепло…

   Старовинні олійні світильники

   Тоді на зміну багаттю прийшла тріска смолистого дерева, наприклад, сосни чи ялини. Така тріска давала в приміщенні приємний аромат.
   Час минав, і наші предки зрозуміли, що більш зручною у використанні є смола дерев. Та й світла вона дає значно більше, ніж тріска. Так «народилися» перші факели – палиці, на які намотувалося клоччя чи ганчір’я, просотане смолою. Ще пізніше смолу замінили на олію – її легше було дістати.

   Каганець з салом теж відійшли у небуття, коли люди додумалися до створення гнота (його скручували з рослинних волокон), а сало замінили рідкою рослинною олією. Перші ж свічки з’явилися, скоріше за все, у Стародавньому Римі. Коштували вони багато; особливо дорогими упродовж століть залишалися воскові свічки. Наприклад, у Київській Русі таку розкіш могли собі дозволити хіба що дуже багаті люди, причому тільки під час великих свят. А оскільки нові джерела світла треба було десь закріпити (і зробити їх безпечними), на світ «народилися» підсвічники-шандали. Вони з часом перетворилися на витвори мистецтва і досі дивують людей своєю витонченістю і красою.
   Перші ліхтарі для освітлення вулиць з’явилися у XVII столітті в Парижі. Наполягала на тому, щоб їх поставити, місцева поліція: надто багато непевних людей ховалося в закутках темних вузеньких вуличок. А ось у Москві скляні гнотові ліхтарі, заповнені конопляною олією, встановили тільки в 1730 році.
   Потішившись певний час надбаннями цивілізації, люди почали вередувати: олійні світильники горіли погано, бо їм бракувало кисню. Для того щоб тяга не давала полум’ю згаснути, над лампами почали кріпити труби з жесті. У 1756 році аптекар-француз Кенке замінив ці не дуже естетичні деталі скляними, а в 1789 році швейцарець Арганд додумався закрити вогонь ламповим склом, згорнути гніт у трубку і зробити в пальнику дірочки, через які поступало повітря. Проте освітлення все одно залишалося тьмяним аж доти, поки олію не замінили на керосин.

   Свіча Яблочкова

   У 1798 році почалася ера газових світильників. Вони вперше були встановлені в Англії, а до Росії «прибули» тільки в 1825 році – саме вони прикрашали будинок Генерального штабу. Але вже тоді народилася ідея створення електричної лампи. Ще 1802 року професор фізики Петербурзької медико-хірургічної академії відкрив електричну дугу. Однак минуло чимало часу, поки на основі цього винаходу змогли сконструювати освітлювальний пристрій, який давав рівне світло. Цю проблему вирішив російський учений Яблочков. Щоправда, його лампи 1877 року спочатку встановили у Парижі… Французи називали чудернацькі свічки «російським світлом».
   А вчені всього світу тим часом працювали над лампою накалювання. Схоже, першу електричну лампочку водночас винайшли два спеціалісти – росіянин Лодигін і американець Едісон. Тільки у першого з них усередині колби містився вугільний стрижень, а в другого – волосинка обвугленого бамбукового волокна. Учені й досі сперечаються, кому ж із винахідників ця ідея прийшла в голову раніше. Але нам з вами достатньо того, що лампочка просто існує. Так що спасибі і Лодигіну, й Едісону: що б ми зараз без них робили!

   Поступово спеціалісти знайшли спосіб робити лампи різної потужності, а коли всередині скляних колбочок з’явилася вольфрамова волосинка, епоха газового освітлення в історії людства остаточно закінчилася.
   Але на цьому вчені не заспокоїлися. Їхня багаторічна робота дала змогу створити так звані газорозрядні лампи – довгі скляні трубки, заповнені газом і вкриті зсередини особливою речовиною, що світиться, – люмінофором. Нині люмінесцентні лампи (один з різновидів нового пристрою) стали дуже популярними, оскільки є достатньо економічними і створюють менше навантаження для наших очей.
   …Ввечері, коли за вікном панує непривітна темрява, так приємно увімкнути м’яке, яскраве й веселе освітлення! Мабуть, варто добрим словом згадати всіх тих, завдяки кому наша оселя стала ще привітнішою – від невідомого печерного «Кулібіна» до майстра, який виготовив ваш власний світильник.

Домашня техніка

…І ось ми заходимо до будинку. Добре, якщо квартира, яка нам потрібна, міститься на першому чи другому поверсі. А якщо вище? Та ще й треба підняти нагору важкі сумки? А що робити бабусям та дідусям? їм іноді важко зійти сходами, що ведуть у під’їзд! І ось тоді, коли сходити нагору надто незручно, на допомогу людям приходить ліфт.

На п’ятнадцятий поверх, будь ласка!

   Перша згадка про підйомний механізм належить до… 2600 року до нашої ери! Саме такі «первісні ліфти» єгиптяни використовували при будівництві пірамід. Ці пристрої могли підняти на висоту трохи більше 150 метрів кам’яні блоки вагою близько 91 кілограма. А власне ліфт уперше побудували в римському місті Геркуланумі, що загинуло водночас з Помпеями при виверженні Везувію. Коли археологи почали проводити розкопки, вони не повірили своїм очам: перед ними відкрилися залишки агрегату, який призначався для доставки з кухні до їдальні кулінарних страв. Крім того, відомо, що за допомогою більш простих ліфтів десь з 80 року нової ери на арену римського Колізею підіймали хижих тварин та гладіаторів. В античні часи ліфти приводили в дію раби. Розробці підйомника багато часу присвятив відомий грецький математик Архімед (щоправда, він теж навіть не замислювався над тим, чим можна замінити силу м’язів).
   У Середні віки про такий корисний пристрій не забули: як і раніше, ним продовжували користуватися для підйому на верхні поверхи будинків вантажів та людей. Проте в ті часи ліфти були досить дорогим задоволенням, тож користуватися ними могли хіба що королі, аристократи та священики з багатих монастирів. Звичайно, про електрику тоді ніхто і гадки не мав, тому працювали механізми від ручного приводу. Наприклад, в одному французькому абатстві на узбережжі у 1203 році такий підйомник рухався на… «віслюковій тязі»!
   Якщо говорити про ліфт у сучасному розумінні цього слова, то він з’явився 1743 року. Цей пристрій було встановлено в палаці французького монарха Людовіка XV у Версалі. Працював ліфт завдяки зусиллям прислужників, які підіймали свого короля на один поверх угору – до покоїв фаворитки Людовіка. Хто був автором цієї конструкції? Хто взагалі винайшов пристрій-підйомник? На жаль, історія не зберегла для нас імена давніх майстрів. Але головне, що ми вдячні їм за турботу про наші ноги… До речі, жоден з давніх конструкторів не заробив грошей на своєму винаході!

   Нащадки невідомих майстрів виявилися більш прагматичними. У 1800 році один з володарів шахт в Америці сконструював ліфт, який працював без використання м’язової сили. Цей паровий підйомник давав неабиякий прибуток своєму власнику, даючи змогу значно швидше піднімати вугілля на поверхню. Через 35 років вантажні парові ліфти з’явилися на кількох англійських фабриках і тільки після цього почали завойовувати американський континент.
   Росія теж вирішила не відставати від Європи та Америки в цьому питанні. Ліфти, подібні до знайдених у Геркуланумі, невідомий майстер побудував ще за часів правління Петра І. У Петергофі, наприклад, обідній стіл «ходив» між першим і другим поверхами. А Кулібін 1795 року розробив гвинтові «підйомні та спускові крісла». Вони були встановлені в Зимовому палаці і рухалися завдяки зусиллям слуг чи тварин.
   На зміну паровому пристрою прийшов більш досконалий гідравлічний. Його автором став Вільям Томпсон, винахідник пневматичних шин. Нова конструкція вперше вступила в експлуатацію 1845 року. А в 1852-му за масовий випуск ліфтів узялася компанія Otis. Її «батько», Елайша Грейвс Отіс, винайшов ліфт, що побив усі рекорди безпеки: він мав нове гальмо і не падав униз навіть у тому випадку, якщо відривалися троси. До речі, Отіс у 1854році проводив демонстрацію свого винаходу. Рекламний трюк був видовищним: у виставочному залі Нью-Йорку між двома опорами висотою 12 метрів встановлювали ліфт. На нього навантажували бочки, а потім на платформу ставав сам Отіс. Ліфт за допомогою парової машини підтягали нагору, і асистент винахідника за командою боса… перерубував канат мечем. Підйомник, звичайно, летів униз, але вже через пару метрів спрацьовувала автоматика і падіння припинялося. Минуло ще три роки, і фірма Otis змонтувала перший пасажирський ліфт у магазині на Бродвеї. З першого на п’ятий поверх підйомник йшов зі швидкістю 20 сантиметрів на секунду. Водночас в ліфті могли перебувати п’ятеро осіб. Отіс винайшов ще одну конструкцію підйомника – гвинтову. Вона стояла протягом 16 років у готелі «П’ята авеню». Але ця новинка виявилася надто повільною й незручною. До того ж коштував гвинтовий ліфт дорого.
   З того часу з’явилося багато фірм, які створювали безпечні і зручні конструкції. Та лідерами на світовій арені так і залишилися Otis, Kone і Schindler. Остання компанія була заснована в Люцерні в 1874 році інженером Робертом Шіндлером.
   Коли почалося будівництво хмарочосів, в них стали монтувати ліфти без канатів. Гідравлічна конструкція давала змогу кабінці рухатися у 20 разів швидше, ніж ходив ліфт Отіса. Але… Куди ж ти подінешся від того «але»! У той час для гідравлічного циліндра під фундаментом будівлі доводилося копати шахту такої ж глибини, як висота самого будинку. Та й діяла конструкція на висоті не вище 20 поверхів. Французи взялися ліквідувати недоліки гідравлічного ліфту. Вони змогли знайти рішення, що давало можливість розмістити циліндр горизонтально; до того ж нова конструкція мала систему блоків, через яку пропускався канат, з’єднаний з поршнем та кабіною. Уперше такий ліфт був показаний 1867 року в Парижі, на Всесвітній виставці. А згодом цю конструкцію встановили на Ейфелевій башті.
   Перший електричний пасажирський ліфт «народився» в 1880 році. Його авторами стали співробітники німецької фірми «Сіменс і Гальске». Новий підйомник міг піднятися на висоту 22 метри всього за 11 секунд! А електричний ліфт Otis був встановлений в одному з хмарочосів Нью-Йорку 1889 року.
   Відтоді перед людиною вже не виникає проблеми висоти розташування житла чи місця роботи: всі питання вирішують ліфти. Найвищий хмарочос Америки – «Сірс Тауер» у Чикаго – обладнаний, наприклад, 106 підйомниками, з яких 16 є двоповерховими. А для відвідувачів оглядового майданчика змонтовані два швидкісні ліфти.

У хмарочосах без ліфта не обійтись

Дзвонять – відчиніть двері!

Так, до квартири ми дісталися. Що тепер? Якщо в нас немає ключів, ми… дзвонимо у двері. Згадаймо, звідки взялося в наших будинках це диво. «Прабатьком» дзвоника було важке металеве кільце, що кріпилося на дверях. Колись грюкання ним віщувало: у домі гість. Пізніше «грюкалку» трохи облагородили – тепер на вхідних дверях кріпили спеціальний молоточок. Його прикрашали візерунками, написами, робили у формі голів тварин чи птахів… У ХІХ столітті з’явилися механічні дзвінки. Для того щоб попередити господарів про свій прихід, гість повинен був смикати за шнурок від дзвінка чи крутити гвинт. «Нова ера» в історії цієї домашньої техніки настала в 1900 році. Тоді на Всесвітній виставці у Парижі люди побачили перший винахід знаменитого американського конструктора Едісона – електричний дзвінок. Американець отримав не тільки патент на новинку, але й першу грошову премію. Виставочний же екземпляр дзвінка Едісон подарував королю Англії Едуарду VII. «Диво техніки» встановили у Бекінгемському палаці в Лондоні. Цей дзвінок, до речі, спокійнісінько і без поламок працює й нині…
Отже, ми зайшли до квартири. У приміщенні техніки не бракує. Серед безлічі предметів, завдяки яким людина робить свій побут більш комфортним, є речі, що трапляються в усіх будинках. Отже, познайомимося з цими «знайомими незнайомцями».

Пральна машина

   Скільки часу та зусиль треба було докладати нашим прапрапрабабусям, щоб одяг і всі м’які речі, що їх оточували, були чистими. Згадаймо, з чого складався процес прання… Білизну замочували, довго терли, відзолювали, виполіскували в річці (уявіть, на що перетворювалася ця процедура взимку!), вибивали качалками, вибілювали на сонці або на морозі…Так тривало дуже довго, поки, нарешті, на допомогу господиням не прийшла пральна машина. Для нас вона є обов’язковим атрибутом хатнього начиння, без якого життя перетворюється на справжню муку. Не вірите? А ви спитайте маму або бабусю, чи ламалася в них коли-небудь ця електрична помічниця? Дорослі знають, як важко упоратися з пранням без неї!
   Над тим, як полегшити прання домашнім господаркам, чоловіки замислювалися дуже давно (у жінок на це бракувало часу!). Наприклад, серед паперів великого мислителя та поета Гете дослідники знайшли… опис пристрою для прання білизни! Датований він другою половиною XVIII століття. Але вперше такий пристрій було офіційно зареєстровано тільки в 1856 році. Патент на цей винахід отримав громадянин Америки на прізвище Мур.
   Перша конструкція звичного нам агрегату нині здається кумедною. Уявіть собі дерев’яний ящик, поставлений на колеса. Над ним – рухливу раму складної конструкції. У ящик треба було закласти білизну і… дерев’яні кульки («машина» заповнювалася ними аж до половини свого об’єму). Потім усе заливалося миючим розчином і починався власне процес прання. Рама пересувалася вгору-вниз завдяки важелям; кульки при цьому перекочувалися, били та терли тканину, наче численні невтомні руки. Щоправда, важелі пересували вручну, воду гріли за допомогою дров, а самі кульки щоразу після прання доводилося ретельно перемивати.
   Годі казати, система була надто складною! Тому конструкція Мура у світі не прижилася. Більш оптимальний вихід знайшли селяни Західної Європи та американські фермери. Саме в них раніше, ніж у місті, з’явилися електродвигуни та парові машини. Вони були необхідними для функціонування сільськогосподарських механізмів. Кому вперше спало на думку, як полегшити життя власної дружини, – невідомо. Але невдовзі міцні бочки, всередині яких крутилися хрестовини, стояли майже в кожній хаті. «Первісні активатори» крутилися завдяки приводному ременю, протягнутому через зубчасті передачі.

   Предок пральної машини

   Поступово така корисна домашня річ набувала різних хитрих пристроїв, удосконалювалася, ставала все більш безпечною і зручною. Проте до масового, промислового випуску пральних машин було ще далеко.
   У 1900 році відбулося офіційне «народження» цього агрегату. «Хрещеним батьком» пральної машини став працівник німецької фірми Miele&Cie Карл Міле. Його компанія до цього випускала молочні сепаратори і маслоробки. Маслоробки складалися з дерев’яної діжки та лопаті, що рухалися від ручного приводу. Міле залишалося тільки трохи доробити цю конструкцію, щоб її можна було використовувати для прання білизни.
   Отже, масовий випуск пральних машин розпочався саме в 1900 році. Вони мали неабиякий успіх і на них був великий попит. До того ж німці недовго тримали першість у випуску нових машин. Минуло небагато часу, і пральні машини почали виготовляти інші європейські фірми. От тільки в Росії вийшло все з точністю до навпаки: перші пральні машини, що потрапили до країни, селяни використовували як маслоробки. А білизну продовжували прати в річці…
   Минуло ще вісім років, і американець А. Фішер узяв патент на свій винахід, який сам автор називав «електричною прачкою». Відтоді почалася нова ера для пральних машин. Громадські пральні виникли в США ще наприкінці 20-х – на початку 30-х років. Масово електричні машини почали виготовляти в 30-х роках минулого століття. Тоді ж ця найнеобхідніша річ стала більш досконалою. Але пральні не зникли. Тільки тепер популярними стали пральні-автомати. В Америці, наприклад, мода на них почалася в 50-х роках, коли виникли перші надійно керовані машини. Перші автомати були дуже прибутковими. Їхні власники відкривали по кілька десятків таких пралень на рік. Але досить швидко у людей почали з’являтися власні пральні машини, і цю галузь спіткала криза. Бо ж вдома «сервіс» однозначно кращий: там немає бруду у приміщеннях, машини не ламаються так часто, білизну, нарешті, просто не крадуть і не псують.
   Тепер не треба вже змагатися за зайві градуси води для прання. Після появи пральних порошків з біодобавками про кип’ятіння речей можна забути раз і назавжди. До того ж тепер більшість таких необхідних домашніх помічниць оснащені економічними прискореними біопрограмами. Деякі сучасні машини мають спеціальну програму для прання вовни: за дбайливістю вона переважає навіть найделікатніше ручне прання! Вироби відомих фірм отримують на це особливий дозвіл Міжнародного секретаріату вовни. Наприклад, італійська фірма Spadafora, що постачає споживачам високоякісні вовняні вироби, вказує на етикетках: «Крім пральних машин Miele – тільки ручне прання». Таке визнання чогось варте… Сьогодні корисний об’єм барабану в машинах став більшим; при цьому габарит самого пристрою не тільки не збільшився, а став ще більш компактним. Хочете прати водночас шість-сім кілограмів білизни, не витрачаючи більше води чи електроенергії, – на здоров’я! Можна одразу привести в належний вигляд кілька курток, ковдр чи пледів. А можна загрузити в барабан… пару носових хусточок. І спокійно робити свої справи. Спеціальні датчики оцінять кількість білизни, і до машини набереться необхідна кількість води, а витрата електроенергії знизиться. Для того щоб зробити хатню помічницю «розумною», її оснастили електронною системою Fuzzy Logic. Завдяки їй звичайна пральна машина перетворилася на свого роду комп’ютер, здатний продумати всі тонкощі прання замість господині.

Останнім часом виробники замислилися над проблемою м’ятої білизни і винайшли спеціальний пристрій захисту тканини: продуману багатоступінчасту процедуру віджиму. Може, скоро взагалі відпаде необхідність у прасці? Хто знає…
Зазирніть до ванної кімнати чи на кухню (туди, де стоїть ваша власна пральна машина). Подивіться на це диво техніки і пригадайте «первісний» агрегат. Як же нам поталанило, що сьогодні достатньо лише натиснути кілька кнопок і довірити свою білизну «розумній» машині!

«Пирхаючий Біл»

Початок ХХ століття подарував нам ще одного хатнього помічника – пилосос. Уперше його демонстрували публіці у Лондоні, в мюзик-холі (до речі, принцип конструкції цього агрегату був розроблений ще в середині XIX століття). Автор винаходу виніс на сцену старий килим і почав… видувати новою машиною з нього пил! Хмара була досить велика, тож долетіла до перших рядів і примусила глядачів кашляти та чхати. Присутні дивувалися: нащо потрібен такий капосний агрегат? Але одному з них ідея здалася привабли вою. Чоловік пройшов за куліси, підійшов до «батька» пилососа і сказав: «Усе було б зовсім добре, якби ваша машина не видувала пил, а всмоктувала його в себе». Винахідник спочатку не зрозумів, що йому радять зробити. І тоді глядач, не позбавлений почуття гумору, став навколішки і… втягнув у себе пил з килима. Невдовзі людство познайомилося з першою моделлю сучасного пилососа. Її автором вважається саме той уважний та кмітливий гість мюзик-холу – Х’юберт Сесіл Бут.

   Існує й інша версія. Деякі спеціалісти кажуть, що ідея апарату для збирання пилу прийшла в голову Буту тоді, коли він заходився кашлем, намагаючись вичистити автомобіль струменем стиснутого повітря. Але як би там не було, перша діюча модель нашого електричного хатнього приятеля була закінчена вже в 1901 році. Вона працювала на бензині і мала власне ім’я – «пирхаючий Біл»: вакуумний насос першого пилососа потужністю в п’ять кінських сил був досить шумним. До того ж розміри цієї машини були надто великими. Внести пилосос до оселі часом було неможливо (за браком вільного місця). Тому апарат возила у критому фургоні пара коней, а в приміщення затягали лише гнучкі шланги (їх можна було закинути і на другий поверх). Крім того, велика кількість господарів, які вирішили скористатися послугами пилососа, просто виносили свої килими на вулицю.
   Винахід Бута, слід сказати, мав значний попит. Та невдовзі стало очевидним, що коні лякаються шумного агрегату, тому, наприклад, у Лондоні використання пилососів на вулицях було заборонено.
   Тоді ще цей агрегат не мав компактного джерела енергії. Але це питання вирішилося швидко: наприкінці ХІХ століття російський інженер Михайло Доливо-Добровольський, який працював у німецькій компанії, винайшов трифазний мотор.
   Та появи пилососа в будинках довелося чекати ще майже п’ять років. І про це подбали знову-таки американці. У 1905 році компанія Geier випустила «домашнього прибирача». Ідею підхопила W. H. Hoover Company, створивши в 1908-му «бляшану модель»: саме з неї й почався тріумфальний похід пилососа світом. Щоправда, виглядала перша «бляшанка» трохи непрезентабельно і найбільше нагадувала перекинуте відро, до якого якийсь гуморист причепив дерев’яну ручку від швабри… Додайте до цього «портрета» мішок для збирання пилу (його шили з марлі та сатину); це метрове лихо теліпалося під ручкою. Але інженери подбали про рекламу, повідомивши, що, крім прибирання, їхню модель можна застосовувати для «швидкого сушіння волосся». Не дивно, що після цього «відра» буквально хапали з прилавків магазинів… До того ж «бляшана модель», на відміну від своїх попередників, була справжньою Дюймовочкою: важила вона «всього» 20 кілограмів (конкуренти ж випускали 50-кілограмові пилососи).
   Трохи згодом Вільям Гувер профінансував розробку моделі класичного американського пилососа: на спільній довгій ручці в нього були розташовані щітка, моторчик і мішок.
   Європа теж сказала своє вагоме слово при створенні сучасної моделі хатнього прибирача. У1912 році шведський винахідник Аксель Веннер-Грен замінив у конструкції повітряний насос на вентилятор. Через це маса пилососа одразу стала дорівнювати 14 кілограмів. До речі, Веннер-Грен став засновником всесвітньо відомої фірми Electrolux; 1921 року компанія випустила модель пилососа, що принесла їй світову славу. Називався цей агрегат Model V і складався з металевого циліндра на колесах, до якого кріпилася всмоктувальна труба з гнучким шлангом і щіткою. Electrolux передбачила існування в цій моделі змінних насадок. Саме Model V майже до кінця ХІХ століття копіювали всі виробники побутової техніки (радянські конструктори назвали свою копію «Ракетою»). Дбали вони хіба що про більшу надійність, потужність своїх агрегатів та зменшення їхньої ваги.
   Але роботи над пилососом були припинені аж на десять років. Чому? Розвиток домашньої техніки загальмувала війна та її наслідки. До того ж наприкінці 40-х років споживачі почали вередувати: з’ясувалося, що недоліків у механічних прибиральників дуже багато. По-перше, вони продовжували дуже шуміти при роботі. Гул стояв такий, що на відстані метра не можна було почути голосу людини. Пилососи залишалися важкими, неповороткими. Потужність у них регулювалася тільки на два режими: при першому щітка намертво присмоктувалася до поверхні, і відірвати її можна було, лише вимкнувши апарат, а при другому щітка збирала лише велике сміття. Крім того, фільтрація залишала теж бажати кращого, бо відпрацьоване повітря з вихлопу виносило у приміщення дрібний пил.
   Інженери створювали моделі ручних пилососів, потужних переносних, спеціальні пристрої для чистки килимів, миючі агрегати… Але з’єднати всі функції в одному апараті вони ніяк не могли.
   Багатоцільові пилососи почали надходити в продаж тільки в 60-х роках минулого століття. Вони могли зробити сухе чи вологе прибирання, а спеціальні сепаратори давали змогу збирати воду, пісок і звичайнісінький пил. Наступні двадцять років пилососи «скидали зайву вагу», у них з’являлися нові насадки, вони нарешті, стали незамінними в домашньому господарстві речами. У середині 80-х років 97 зі 100 сімей мали власного «розумного прибиральника».

І знову знайшлися невдоволені: і корпус для них був важкий, і мішок невеликий, і шланг короткий, надто шумить пилосос. До того ж використання фільтрів призводило до зменшення потужності машин. А людей, хворих на алергію, щодалі ставало все більше… Отже, треба було видалити з повітря оселі дрібний пил, бактерії, канцерогенні частки. А з цим не могли впоратися навіть найкращі мікрофільтри. Традиційні пилососи навіть являють собою певну загрозу для організму: вони затримують великі частки бруду та пилу, а ось найменші (і найшкідливіші для людини!) видуваються при прибиранні в повітря. Такий мікропил осідає не тільки на поверхні меблів та на підлозі, але й на наших з вами легенях…
Спробу здихатися капосного мікропилу вперше зробив ще в 20-х роках минулого століття Джон Ньюкомб. Він винайшов спеціальний сепаратор, який дав можливість відокремити частки пилу від повітря на виробництві. Цією новинкою зацікавився Леслі Грін; підприємець уклав угоду з Ньюкомбом, і в 1927 році споживачі вже мали перший апарат для чистки приміщень, у конструкції якого був відсутній фільтр-мішок. У 1929 році Грін створив корпорацію «Король повітря». Він випускав очисники Rexair. Через сім років до неї приєднався і Рас Хілл, автор ідеї використання води для утримання часток бруду та пилу. Після цього наприкінці 30-х років «Король повітря» випустив унікальні пилососи, які дуже полегшили життя хворим на алергію та лихоманку. А в 1955 році очисники Rexair стали називатися Rainbow, і дизайн, і технічні характеристики нових моделей були набагато кращими. У 1986-му ця компанія стала лідером продажу на міжнародній арені і на сьогодні має торгові стосунки більш ніж з 70 країнами світу.

У 1957 році американська компанія Beam Industries запропонувала вирішити всі ці питання разом, випустивши вбудовані пилососи, що дістали назву централізованих систем пиловидалення. Потужний агрегат встановлювали в підсобному приміщенні, вихлоп виводили на вулицю, а вдома прибирали тільки за допомогою гнучкого шлангу довжиною 4,6x10,7 метрів. Таким чином, пил збирати стало легко. Він повністю видаляється з приміщення. Та й шуму система майже не дає! Зовнішній вихлоп очищують завдяки фільтрам, і сміття залишається в спеціальному контейнері, який чиститься три-чотири рази на рік. А численні насадки дають змогу видалити будь-які забруднення (і пилу, і шерсті тварин) у будь-якому місці оселі. Спеціальна приставка для миття, сепаратори для збирання води та чистки камінів полегшують життя сучасної людини, в якої постійно бракує часу.
Пам’ятаєте, як фантасти змальовували машини-роботи? Рухаються майже без допомоги людини, розбризкують приєм ні освіжувачі повітря, нишпорять по наинеприступніших кутках… Зовсім як сучасні пилососи, які видаляють пил, бруд, кліщів-сапрофітів там, дістатися куди в людини не доходять руки… До того ж вони мають оригінальний дизайн, працюють тихо і дають змогу людям вільно дихати після прибирання.

Кухонні машини (від вогнища до мікрохвильової пічки)

Колись кухня асоціювалася в людини з вогнищем і яскравим веселим полум’ям. Пізніше такий романтичний для нас елемент кухні замінили більш прозаїчною, але зручнішою піччю, яка працювала на дровах, а згодом – на вугіллі. Газова плитка здавалася господаркам взагалі фантастикою! Допоки не з’явилися електричні моделі…

Нині на наших кухнях поряд з електроплитами майже завжди можна побачити електричні чайник та каструлі. Взагалі, «серце» кожної оселі сьогодні обладнано величезною купою пристроїв. Недарма працівники італійського концерну «Сочьєта дженералє італьяна Здісон ді злектричита», який випустив першу електроплиту, безапеляційно твердили: краще один раз натиснути на кнопку, ніж постійно крутити ручки механізмів, – тож людство просто зобов’язано прийти до рішення користуватися в побуті виключно електромашинами.
Уявіть собі, що якихось півстоліття тому люди готували їжу на примусах. А не замерзнути в приміщенні восени чи взимку можна було, лише протопивши добряче дровами чи вугіллям пічку… Сьогодні нам достатньо повернути ручку й піднести сірника до конфорки чи натиснути на пару кнопок. Але як же люди прийшли до такого рівня комфорту?

   Плита для готування їжі, можна сказати, належить до найдавнішої побутової техніки у світі. Колись дуже давно наші пращури вирішили, що готувати на відкритому полум’ї не дуже зручно і почали запікати продукти харчування в спеціальних ямах, одразу значно підвищивши свій господарсько-культурний тип. Потім на допомогу господаркам прийшла первісна пічка. Жінки одразу збагнули, скільки переваг має новий пристрій: і часу на приготування використовується менше, і їжу можна урізноманітнювати, і тепло в помешканні зберігається. І взагалі, вдома одразу стало затишніше. З тих пір пічка, звичайно, дуже змінилася, ставши не тільки помічницею, але й окрасою кухні. Щоправда, сам процес приготування їжі не дуже змінився: так само нагрівається плита, від неї гріється посуд (каструля, чайник чи сковорідка), а вже потім починається процес обробки продуктів. Хіба що нові моделі легко чистяться, мають конфорки швидкого розігріву, в їхніх духовках ніколи нічого не пригоряє.
   І все ж таки навіть найсучасніші плити багатьом споживачам здаються непрактичними, неекономними, а приготування їжі на них – надто довгим. Саме для тих, хто постійно кудись поспішає, свого часу були створені мікрохвильові печі. В них використовується принципово інший метод обробки продуктів за допомогою понадвисокочастотних хвиль.
   Цікаво, що мікрохвильова піч стала результатом… військових розробок! Автором ідеї був американський інженер Персі Спенсер, що працював на компанію «Рейтеон». Власне, винахід народився з веління долі: Спенсер випробовував магнетрон (основний елемент короткохвильових радіолокаційних станцій); інженер, який часто не встигав пообідати через те, що надто захоплювався дослідами, у цей день прихопив із собою плитку шоколаду. Раптом він помітив, що шоколад чомусь швидко почав танути. Тоді Спенсер поклав на прилад зернятка кукурудзи, а потім взагалі спробував… приготувати на ньому яєчню!

У грудні 1945 року інженер запатентував свій винахід. Перша у світі мікрохвильова піч Radarange була випущена ще через два роки. А в 1949 році в Америці розпочався масовий випуск дітища Спенсера. Щоправда, ці печі спочатку використовували для швидкого розморожування продуктів і були призначені тільки для військових. Але після кількох удосконалень конструкції в них уже готували їжу. Минуло небагато часу, і на початку 60-х років в США звичайні домогосподарки «відкрили» для себе це диво техніки. Тепер приготувати обід чи вечерю стало можливим за дуже короткий час. При цьому корисні елементи в продуктах у цій печі краще зберігаються. Посуд у ній сильно не нагрівається, на кухні не стоять пахощі і дим, для розігріву не потрібні олії, які, перегріваючись, додають до страв канцерогенні речовини. До того ж використання мікрохвильового пристрою дає змогу значно економити на електроенергії порівняно зі звичайною електроплитою.

Полюс холоду в нашому домі

Для зберігання їжі люди з давніх-давен використовували холод. Щоб створити штучну «зиму», наші предки застосовували сніг та кригу, а самі продукти змішували з сіллю, заливали медом, густою сметаною чи обмазували воском. До речі, такими ж методами і досі іноді користуються сільські жителі та дачники.

   Коли льохи стали неактуальними, а люди зрозуміли, що штучне охолодження – справа марудна, але гідна зусиль, вони винайшли… холодильники.
   Ці агрегати водночас з’явилися у трьох країнах: в Англії патент на холодильник отримав Джон Леслі, у Франції – Франсуа Карре, а в Німеччині – Фердинанд Віндхаузен. Перший же побутовий холодильник «завітав» на Всесвітню виставку, що проходила в Парижі в 1887 році. Поява нової техніки стала сенсацією. Ще б пак! Продукти в холодильнику зберігалися аж дві-три доби!
   З початку ХХ століття холодильні установки пережили ряд модифікацій. З’явилися пароводяні, аміачні, газові, компресіонні, вакуумні та інші конструкції. Холодильники продовжують ставати більш надійними, зручними. А сучасні дизайнери перетворюють цю машину, без якої важко уявити собі наш побут, на справжню окрасу кухні.

Праска: пристрій для елегантних

Скажіть, що б ми з вами робили, якби не було праски? Колись давно речі, які зім’ялися, туго намотували на спеціальні валики великого діаметра і прокочували по дошці. Змогли б ви отак щоранку готуватися до виходу з дому? Отже, ще одна річ, яку слід згадати в нашій книжці, – праска.

Предок нашої електричної помічниці, що зовнішньо нагадує скоріше фантастичний і трохи хижий корабель, відливався з чавуну. Важенна річ, яку підняти можна було хіба що двома руками (та й то за умови міцного здоров’я!), нагрівалася до необхідної температури на звичайнісінькій пічці. А якщо хазяйка її перегрівала… ну що ж, виробники не давали гарантії, що річ лишиться неушкодженою! Щоправда, прасування чавунною «гантелею» мало свої плюси. По-перше, під її вагою розгладжувалися всі зморшки. По-друге, чавун довго віддає тепло, отже, прасувати можна довго.

Але жінкам потроху треба було ставати важкоатлетами. Нарешті, інженерна думка звернулася і до праски. Замість важкого монолиту у продажу почали з’являтися порожні моделі. Всередині у них було місце для «пального»: такі праски «топили» вугіллям. Бачили, як у старих фільмах хазяйка помахує праскою? То вона роздмухує всередині неї жар. Мінусів така конструкція мала дуже багато, тож наприкінці XIX століття виробники почали випускати керосинові, газові та спиртові моделі. Користуватися ними було не дуже й легко! І ось, нарешті, з’явилися електричні праски. Спочатку вони не мали зволожувачів та терморегуляторів, але жінкам вони здавалися вершиною досконалості. Згодом хазяйки знову почали вередувати і… коли б ваша прапрабабуся побачила, якою технікою орудує її нащадок, вона б злякалася. А для того щоб розібратися в усіх пристроях праски, їй знадобився б не один тиждень…

Електробритва (тільки для чоловіків!)

Тривалий час нашим прапрапрадідусям доводилося хизуватися довгими опасистими бородами та вусами. Чому? Бо доглядати за цією «красою» було значно легше, ніж щодня голитися… До речі, чим голилися раніше, до винаходу електробритви?

   Споконвіку чоловіки зішкрібали відрослу щетину за допомогою звичайного ножа, кинджалу або навіть шаблі – аби тільки лезо було досить гострим! Перед використанням ніж правили на звичайнісінькому ремені. Звичайно, таким чином наведена краса часто супроводжувалася порізами та подряпинами, що довго загоювалися і нагадували про сутичку зі скаженими котами. Тому чоловіки при голінні швидко навчилися застосовувати рослинні препарати, мильне коріння чи саме мило. А після процедури робили примочки та мастили шкіру рослинними оліями. Згодом на зміну ножам прийшло ще одне знаряддя – небезпечна бритва. Називалася вона так недарма. Досить тільки поглянути на це знаряддя цирульника, як одразу ж виникають погані думки і аж ніяк не кортить познайомитися з цим інструментом ближче…
   З плином часу чоловіки неабияк полегшили собі життя, винайшовши так звані станки, до яких додавалися змінні леза. Станки поступово модифікувалися, ставали більш безпечними, з’являлися мастильні смужки, що запобігають подразненню та інфікуванню. Але частина споживачів все рівно залишалася невдоволеною: адже часу завжди вранці обмаль… Для таких заклопотаних представників сильної половини людства і була створена електрична бритва. Сталося це недавно, 1939 року. Переворот у голінні вирішили зробити працівники фірми Philips. На той час у різних країнах світу існували філії компанії, а кількість її працівників становила 45 000 осіб.
   Електробритва теж не стала панацеєю від чоловічих бід. У 40 – 50-х роках минулого століття спеціалісти Philips Research додумалися до створення обертових голівок. На основі цього винаходу була сконструйована нова модель бритви, яка давала змогу плинно «переїжджати» по щоках та підборіддю, не завдаючи своєму господарю шкоди, але водночас піднімаючи й видаляючи щонайтонші щетинки.

Блакитне вікно у світ

Без чого сучасна людина просто не уявляє свого життя? Звісно, без телевізора! Він став обов’язковим атрибутом домашнього інтер’єру, можна сказати, членом родини. І як це наші предки якось жили без телевізора? Міняються передачі, сам телевізор змінюється, а любов людини до цього дива техніки залишається незмінною.

   Власне, цей пристрій ще дуже молодий. Його винайшли зовсім недавно – в минулому столітті. Але прообрази телевізора народилися давно: завдяки народній фантазії герої казок дивилися «передачі на замовлення», поговоривши з яблучком і запустивши цей фрукт бігати по особливій тарілочці. А ще можна було побачити необхідне, домовившись з чарівним дзеркальцем…
   Апарат для одночасної передачі зображення і звуку називали по-різному: «електронне око», фототелеграф, телефотограф, електричний телескоп. Принцип дії був такий: обертовий барабан, на якому містився лист з накладеним зображенням, сфокусований на нього промінь світла. Останній відбивався від поверхні барабана, сприймався фотоелементом.
   Перші телевізори мали механічне розгорнення. В СРСР передачі велися за допомогою так званого диска Ніпкова. Експериментальний телевізор мав обертовий диск з алюмінію діаметром 300 міліметрів. Розміри кадру, який можна було передати, дорівнювали 28x21 міліметр. Так що перший екран мав розміри… менші за сірникові коробки! Звичайно, згодом він став трохи більший, але… Першим любителям телебачення жилося важко. Передачі почали регулярно виходити в ефір ще в жовтні 1931 року: саме тоді був створений іконоскоп – перша у світі передавальна трубка, телепередавачі працювали, от тільки самих пристроїв для приймання зображення промисловість не випускала! Тоді більшість телевізорів збиралася любителями власноруч, а перешкоди в синхронізації диска усувалися за допомогою… великого пальця: ним просто гальмували оберти.
   Екран першого радянського телеприймача механічного телебачення вийшов з конвеєра заводу ім. Козицького в 1935 році. Розміри його становили 3x4 сантиметри… Звичайно, дивитися його було, м’яко кажучи, важкувато.
   Досить скоро їм на зміну прийшли чорно-білі телевізори з електронним розгорненням. Перший електронний телевізор народився 1932 року в Америці. Авторами винаходу стали працівники науково-дослідної лабораторії RCA, яку очолював інженер-електронник Володимир Зворикін. За джерело зображення в новій конструкції правили електронно-променеві трубки. Певний час електронне та механічне телебачення існували паралельно. Проте вже в середині 30-х років механічне телебачення остаточно поступилося новій моделі.

   Сучасний будинок неможливо уявити без телевізора

   В СРСР першими почали працювати московський (на Шаболовці) та Ленінградський телецентри. Це сталося 1938 року. Перші сеанси передач були колективними, бо подивитися їх можна було хіба що в місцевих палацах культури. Крихітний пронизливо-зелений екранчик водночас могли дивитися не більше 15–20 осіб.
   Приватні приймачі в країнах колишнього Радянського Союзу з’явилися тільки в 1949 році. Першим з них став телевізор КВН-49. Серед народу він був більш відомий під назвою «Купив – Ввімкнув – Не працює»… Що вдієш, якість тодішніх пристроїв не вражала! Екран новинки мав розміри трохи більші, ніж 10x14 сантиметрів. Рятували глядачів збільшувальні лінзи, наповнені гліцерином чи дистильованою водою: їх встановлювали перед телевізором. Але зображення залишалося більш-менш нормальним тільки для того, хто сидів прямо перед екраном. Усі ж інші відчували себе так, начебто потрапили в якусь «кімнату сміху», завішану кривими дзеркалами. Але мати вдома телевізор означало демонструвати неабиякий рівень добробуту. До того ж сусіди прагнули будь-що заприятелювати з його щасливими власниками. Іноді до кімнати хазяїна телевізора під час трансляції збиралася мало не вся комуналка…
   У Сполучених Штатах перший телевізор у широкому продажу з’явився на десять років раніше – у 1939-му. «Настільна» версія приймача при збиранні «одягалася» в шафу ручної роботи. Екран RCA TT був п’ятидюймовим. В СРСР над дизайном телевізорів ніхто не замислювався. На Заході ж швидко збагнули: ця річ стає невід’ємним атрибутом людської оселі, отже, повинна відображувати імідж свого володаря і пасувати до будь-якого інтер’єру. Тож наприкінці 50-х років на прилавках магазинів споживачі побачили моделі так званого «космічного» дизайну, а в 70-х у моді була «відеосфера», створена японськими корпораціями.
   На той час стандарт передачі чорно-білого зображення був більш-менш єдиним в усьому світі – відмінність існувала тільки у відстані між частотами передачі зображення і звуку. Це тривало десь до 90-х років минулого століття. Потім на арену вийшли проекційні телевізори. Вони вже мали не тільки електронно-променеву трубку. Улюблені апарати могли бути рідкокристалічними або будуватися на основі мікромеханічного оптичного модулятора. Крім того, популярності швидко набули телевізори на основі рідкокристалічних та TFT-дисплеїв.

   Домашній кінотеатр

   На сьогодні чорно-білі телевізори стали вже реліквією. Знайти їх дуже важко, бо кольорові пристрої виявилися більш привабливими для споживачів. (Ще б пак! А коли б вам довелося купувати таку річ, що б ви взяли – кольорового красеня чи похмурий ящик?!) Першими телевізорами, які мали дистанційний пульт, на нашому просторі стали імпортні моделі – SONY та PANASONIC. Пізніше і вітчизняні виробники перейняли корисне і комфортне нововведення. Сьогодні існує кілька стандартів кольорового телебачення. До основних систем належать SECAM (поширена в країнах колишнього СРСР та у Франції), PAL (нею користуються громадяни країн Західної Європи, крім жителів Франції), NTSC (вона популярна в Японії і на американському континенті). «Друзі дому» дуже змінилися в наш час: пласкі екрани, високе вирішення, плазмові панелі завтовшки не більше 15 сантиметрів при діагоналі до 60 дюймів, цифрові технології. До речі, у США з 2008 року планують повністю перейти на цифрове телемовлення, а в Росії те саме збираються зробити тільки в 2015-му… Чимало з’являється любителів перегляду телевізійних передач на дуже великому форматі зображення. Їх часто збирають на основі люмінесцентних панелей, так що розмір екрана сучасного «друга родини» може сягати кількох метрів!
   …Отакі вони, домашні речі та техніка. Усі ці «діти» людської думки щодня дбають про нас, дають нам змогу відчути комфорт і спокій.

«Розумний будинок»

   Якщо говорити відверто, сьогодні значно легше та економніше максимально автоматизувати своє житло, ніж провести «євроремонт». Причому єдиною умовою для цього є наявність у будинку звичайної електропроводки: ані довбати бетонні перекриття, ані відривати шпалери чи проводити якісь інші глобальні перебудови від вас це нововведення не вимагає.
   Основна, базова система автоматизації складається з пристроїв трьох основних типів. Передусім треба встановити контролер – «мозок» системи. У його функції входить вмикання та вимикання будь-якого технічного пристрою та плинне регулювання освітлення. При цьому кожний пристрій, як правило, підключається через звичайну розетку (контролер так і залишається в ній). Два інші типи пристроїв керують роботою настільних ламп, кавоварок, чайників, кондиціонерів та іншого хатнього обладнання. Для регулювання інтенсивністю освітлювальних пристроїв можна користуватися також окремими перехідниками, які монтуються безпосередньо на цоколі лампи.
   Для того щоб без перешкод та зайвих зусиль насолоджуватися життям у власній автоматизованій оселі, достатньо задати на контролері код квартири, код пристрою, команди для вмикання – вимикання. А от щодо кімнатних освітлювальних пристроїв, то для них потрібна більш «розумна» автоматика: вона повинна запам’ятовувати рівень освітленості в момент вимикання й налаштувати лампу при черговому користуванні нею на той же режим.
   Серед найбільш популярних сьогодні технологій автоматизації будинку – так звана система Х10. «Природно, ми можемо підключити музичний центр чи відеомагнітофон до контролера Х10, – пише в журналі «Комп’ютерпресс» Олексій Федоров, – тільки пуття від цього буде мало, тому що відключений від мережі відеомагнітофон відразу ж (чи через якийсь час) “забуде” про номери каналів, а музичний центр втратить налаштованість на радіостанції. Рішення цієї проблеми полягає в придбанні пристроїв, що можуть перетворювати сигнали Х10 на інфрачервоні сигнали, подібні до тих, які надсилає звичайний пульт дистанційного керування. Таким чином, зі звичайного контролера можна буде керувати більшою кількістю пристроїв з більш тонкими “відчуттями”».
   Крім того, сучасні технології пропонують споживачам можливість взагалі керувати всіма пристроями з єдиного дистанційного пульта. Наприклад, вони позбавляють свого власника необхідності вранці вирушати на кухню, щоб, увімкнувши світло, примусити працювати кавоварку чи електрочайник. Замість цього вам достатньо буде натиснути на пару кнопок і… спокійно додивлятися останній сон чи залюбки хлюпатися в душі. А про кавоварку подбає набір IBM Home Dkector (HD) – він може керувати одразу шістьма аудіо– чи відеопристроями разом з десятьма іншими механізмами, підключеними до контролера Х10.
   За бажанням замовника фірми виробники базового набору можуть додати до нього датчики висвітлення, руху, мініатюрні відеокамери, датчик наближення автомобіля (як правило, він стає необхідним, якщо власник мешкає не у звичайній квартирі, а в приватному будинку чи на дачі) тощо.
   Якщо господар будинку чи квартири має персональний комп’ютер, можливості системи «розумний будинок» значно розширюються. Наприклад, за допомогою набору HD можна задавати сценарії вмикання – вимикання освітлення та інших пристроїв, що містяться в будинку, автоматично стежити за зміною освітленості, створювати послідовності команд Х10 і записувати їх у вигляді макросів, керувати пристроями безпосередньо з комп’ютера тощо. Необхідні команди можна надсилати безпосередньо з домашнього комп’ютера, а то й заносити в пам’ять контролера. В останньому випадку HD працюватиме автономно навіть тоді, якщо комп’ютер вимикається.
   Якщо виникає нагальна потреба розширити функціональність HD, можна використовувати набір з п’яти додаткових модулів Х10. Найпопулярнішим нині є набір Home \шоп. Він складається з блоку керування засобів, які здійснюють контроль за пристроями. Home \шоп дозволяє керувати пристроями як з комп’ютера, так і з екрана телевізора. Програмувати ж необхідні дії системи «розумний будинок» можна за допомогою того ж комп’ютера (в цьому разі система запам’ятовує до 256 команд і дає змогу передавати їх при отриманні певного сигналу). Керування всіма командами беруть на себе команди Х10 чи інфрачервоні команди.
   До стандартного пристрою в разі необхідності можуть підключатися численні сенсори. Їх активізація, у свою чергу, дає змогу змоделювати різні «події» і вирішити, яким чином «розумний будинок» повинен на них реагувати.
   За допомогою пристрою HouseLrnk можна створити план квартири, помешкання, вказати, які його частини слід контролювати, внести місце розташування самих контролерів. А сучасне програмне забезпечення подбає про те, щоб система отримувала в реальному часі інформацію про стан того чи іншого пристрою.
   Одна з найсучасніших розробок дає змогу керувати «розумним будинком» за допомогою інфрачервоних сигналів. Вони, у свою чергу, можуть надсилатися як з комп’ютера, так і з блоку пристрою. HouseLrnk, якому задані різні умови (час року, час доби, стан певних пристроїв), сам вирішує, коли та за яких умов повинна виконуватися та чи інша команда. Наприклад, у тому разі, коли ви вмикаєте домашній кінотеатр, рівень освітленості автоматично зменшується.
   Нині класичним пристроєм для керування будинком є ActiveHome Automation Kt. Ця система за допомогою комп’ютера чи звичайного пульта дистанційного керування стежить за виконанням усіх операцій з керування сумісними пристроями. ActiveHome Automation Kit складається з пульта дистанційного керування та модулю керування штучним освітленням. Сам пульт підключається до персонального комп’ютера через послідовний порт. А ще цікавіше керувати домашніми пристроями за допомогою… голосу! Для цього у власному будинку треба встановити пакет Home Voke. «У ньому використовуються новітні технології розпізнавання мови, за допомогою яких можна просто вимовляти команди», – пише Олексій Федоров.
   Що стосується Home Voke MultiRoom R11, то завдяки цій системі можна керувати цілим будинком чи квартирою, не виходячи зі своєї кімнати. Мікшер МіхМах дає змогу збалансувати сигнали, що надходять з восьми різних мікрофонів! Просто людині треба один раз (при програмуванні) визначити командні фрази і асоціювати їх з діями, які необхідно виконати в разі їх звучання. Home Voke не тільки підтверджує надходження команди, але й відповідає на неї. Наприклад, у відповідь на команду «Я в будинку» Home Voke відповідає щось на зразок: «Ласкаво просимо. Як минув день?» А ще Home Voke по-різному реагує на команди, що їх дають різні члени родини (погодьтеся, дуже необхідна обережність, особливо якщо в помешканні є малі діти!).
   Якщо ви не є консерватором, можна спробувати встановити у власному житлі так звані комбіновані вмикачі, що поєднують функції стандартних пристроїв цього типу та контролерів Х10. А деякі контролери навіть здатні відображати поточний стан приміщення на спеціальних рідкокристалічних панелях, які монтуються безпосередньо на стіни кімнат. Непогано зарекомендували себе також спеціальні панелі з підсвічуванням, що успішно виконують функції «диспетчера».
   Для того ж щоб керувати аудіо– чи відеоапаратурою та домашнім кінотеатром, у наш час використовують передавачі Ік-сигналів. Крім того, для цих потреб розроблена більш «серйозна» система Wohle-House Audio/Video, в основі якої лежить централізоване джерело аудіо– і відеосигналів, а також динаміки та екрани, змонтовані в усіх кімнатах. Це дає змогу, наприклад, кожному з членів родини дивитися і слухати програми за власним вибором, не заважаючи при цьому іншим, у будь-якому місці приміщення. А спеціальні датчики руху вмикають чи вимикають джерела звуку по черзі – залежно від пересування людини (таким чином, музика може супроводжувати вас по всьому будинку). Контроль над такою системою здійснюється як з панелі, так і зі звичайного пульта дистанційного керування.
   Отже, фантасти знову (в який раз!) випередили винахідників, давши людям мрію про «розумний будинок» і бажання його створити. Завдяки сучасним технологіям і польоту фантазії ми з вами нині маємо можливість користуватися «будинком з майбутнього»…

II
З чого зроблені речі навколо нас?

Колись дуже давно прадавня людина одягалася в шкіри вбитих тварин, жила в печері і спиралась на дерев’яний кийок, тобто вона користувалася тим, що було навколо неї.

Нині, коли ми заходимо до сучасного будинку з цегли і цементу, з підлогою, вкритою лінолеумом, бачимо друзів, одягнених у шовк та бавовну, ми добре усвідомлюємо, що матеріали для всіх цих речей з неба не впали… Хтось талановитий і винахідливий вперше побачив у глині майбутній цемент, а в коробочках бавовни – майбутню нитку і тканину, які дали життя безлічі сучасних виробів. Звісно, що майже всі винаходи не були зроблені за один день, історія їх народження часто налічує десятки маленьких кроків-винаходів, а між першими випробуваннями і майбутнім використанням іноді лежать століття.

Звідки взялися різні тканини?

Технологія виготовлення тканин є однією з найдавніших. Протягом тисячоліть люди обробляли рослини та вовну, отримуючи текстиль. У всякому разі, ще шість тисяч років тому наші далекі предки використовували для цієї мети чотири найважливіших природних волокна: льон, бавовник, шовк та вовну. Археологи довели, що ще на світанку своєї історії люди вміли вирощувати ці волокна і переробляти їх для виготовлення одягу.

Першою рослиною, з якої людство навчилося отримувати текстиль, був льон. У неоліті, що тривав протягом VIII–III тисячоліть до нашої ери, вже пряли і ткали тканини з льону. За п’ять тисяч років до Різдва Христова в Єгипті, у долині Нілу, виготовляли такі тканини вже за поліпшеною технологією. Потім настала черга вовни. Її почали використовувати для створення одягу теж наприкінці неоліту; мешканці багатьох давніх поселень з цією метою розводили овець та кіз. Результати археологічних розкопок дають змогу стверджувати, що за чотири тисячі років до нашої ери люди вже мали у своєму «гардеробі» ткані вовняні речі. Перші з них, схоже, з’явилися завдяки майстрам Стародавньої Месопотамії (вона лежала в долині Євфрату). А «законодавцями моди» вовняних виробів були перси. У Стародавньому Вавилоні теж вирощували овець і виготовляли з їхньої вовни тонкі та м’які на дотик тканини. Було це ще в 3500 році до нашої ери.
Нарешті, люди звернули свою увагу і на бавовник. Перше матеріальне свідчення про створення текстильних бавовняних речей належить до тисячного року до нашої ери: саме цим роком датується знахідка археологів, які робили розкопки давнього поселення в Iндії. Однак дослідники твердять, що єгиптяни користувалися бавовником ще за кілька тисяч років до того. Що ж, почекаємо нових свідчень! А ось уже з Iндії купці поширили моду на бавовняний текстиль. Невдовзі цю рослину вирощували на Близькому Сході, в Центральній Азії, в Китаї.

Одяг, штори, постільна білизна – все це зроблено з тканини

Взагалі, бавовняні тканини поставили перед дослідниками безліч питань, відповідей на які поки що не знайдено. Однією з таємниць розвитку людської цивілізації є, зокрема, те, що вирощувати бавовник, прясти його і ткати тканину з таких ниток почали майже водночас на різних континентах: в Азії і в Південній Америці (у країні інків – Перу). Причому інки робили тканину такої якості та колористичного оформлення, що вона не поступається найкращим сучасним зразкам! Не менш якісними, до речі, виявилися і єгипетські тканини, датовані 2500 роком до нашої ери… Мумії, наприклад, єгиптяни обгортали широкими бавовняними стрічками, щільність яких 540 ниток на один дюйм. Для порівняння: найкращі сучасні англійські тканини мають густину не більше 350 ниток на дюйм. До речі, одна зі стандартних сучасних назв бавовняного текстилю – коттон – теж має давнє походження і утворилася з арабського позначення тканини цього типу.

   Минали роки, і людство почало шукати нові можливості для урізноманітнення свого гардеробу. Оскільки наші предки мали вже у своєму розпорядженні зручний, теплий і функціональний одяг, перед ними постало поняття витонченості. I тоді на арену моди вийшов шовк…
   Вважається, що батьківщиною шовкових тканин є Китай. Згідно з легендою, імператриця Хен Лінг Чі, яка жила приблизно за 2600 років до нашої ери, перша відкрила шовкове волокно. Трапилося це випадково: жінка просто впустила кокон у гарячу воду, той розм’як, і нитки почали відділятися одна від одної. Тоді, можна сказати, і народилася найдавніша культура виготовлення тонких і прозорих, як повітря, тканин. I хоча більшість дослідників вважають цю історію лише легендою, шовк дійсно «народився» у Китаї чи в іншій країні Далекого Сходу приблизно за 3000 років до нашої ери. Надалі технологія виробництва постійно вдосконалювалася, і вже в 1400 році до нашої ери шовкові тканини різних видів та одяг із них стали предметами повсякденного побуту.
   Надалі виробництво текстилю постійно зростало. Людство створило численні барвники, навчилося прикрашати тканини малюнками та шиттям. А в 1507 році відбувся переворот у технології ткацтва: Леонардо да Вінчі винайшов механічну прядку. До речі, через дев’ять років він подарував нам іще один винахід – механічну швидкісну прядку, що стала першим у світі пристроєм для безперервного прядіння. Бобинна прядка з’явилася в арсеналі текстильних машин 1533 року. Цікаво, що її винахідник, німець Йохим Юрген, позичив свою ідею знову-таки з ескізу да Вінчі…
   У 1588 році розпочалася ера трикотажу: саме тоді Вільям Лін сконструював першу у світі трикотажну (в’язальну) машину. Згодом, коли пар замінив м’язову силу, виробництво тканин значно збільшилося. У кожній країні розвиток текстильного виробництва почав набирати обертів…

Джинси: одяг для активного життя

Ця тканина варта того, щоб поговорити про неї окремо. Нині гардероб майже всіх людей містить у собі вироби з цієї практичної та зручної тканини. Брюки, сорочки, куртки, жилети, комбінезони, спідниці, сарафани, сукні, сумки і навіть взуття – чого тільки не випускає сучасна промисловість з джинсу! А починалося все так…
У 1850 році на американському Заході з’явився переселенець з Баварії, якому судилося зробити справжній переворот у світі моди. Леві Страус привіз із собою білу і незвичайно міцну тканину для вітрил, яка називалася «денім» (її виготовляли у Німі). Німець хотів продати тканину фабрикантам, які виготовляли намети. Але білий колір їх не влаштовував, і денім почали фарбувати в більш практичний – індиго. При цьому фарбували тканину в Генуї, і з англійської вимови назви цього міста народилася нова назва – «джине».

   Однак трапилася ще одна прикрість: шахтарям, на яких розраховував Страус, намети були не дуже потрібні. Та їм дуже бракувало… міцних штанів! I тоді підприємець швидко зметикував і відкрив у 1860 році фірму, яка шила робітникам одяг, спочатку в Сакраменто, а потім і в Сан-Франциско. Коли ж на Заході розпочалася «золота лихоманка», шукачі золота оцінили вироби Страуса: штани з нової тканини стали в пригоді, бо не пропускали пилу та бруду, довго не зношувалися, їх було легко прати, і вони швидко сохли. Слідом за старателями «штани від Леві» почали купувати фермери.
   До речі, ідея використання деніму для пошиття одягу належить ще комусь з соратників Наполеона. Першими форму з вітрильного полотна випробували французькі артилеристи. Надалі Страус замінив вітрильне полотно на діагональ, яка мала саржеве плетення і була трохи м’якшою на дотик.
   Свого остаточного і звичного для нас вигляду «штани від Леві» набули тільки 1873 року – саме тоді їх прикрасили металеві клепки. Цікаво, що їх придумав виходець з Прибалтики, невадський швець Джейкоб (Яків) Девіс. За допомогою металу він просто зробив шви й кишені штанів для золотошукачів та шахтарів ще міцнішими. У 1872 році Девіс надіслав листа Страусу (невадець купував тканину у «винахідника» джинсів). Річ у тім, що шевцю для отримання патенту на ідею використання металевих клепок в одязі бракувало… 68 доларів! Тому Девіс запропонував Страусу запатентувати свій винахід разом. Той погодився, і компаньйони 20 травня 1873 року отримали документ за № 139121. Відтоді Девіс переїхав до Каліфорнії і почав випускати «панталони» чи «поясні комбінезони» (саме таку кумедну назву мали перші джинси) фірми Levi Strauss & С -------
| bookZ.ru collection
|-------
|
-------

. Поступово вироби змінювалися, набуваючи все більш привабливого для споживачів вигляду, і нарешті перетворилися на знамениту 501-шу модель, яка здійснила переворот у світі моди…
   От тільки чітко визначити, хто ж із компаньйонів був автором дизайну цих штанів, неможливо, оскільки всі документи загинули під час землетрусу й пожежі, які майже знищили Сан-Франциско в 1906 році.
   Минуло зовсім небагато часу, і світ убрався у джинсові речі. Вони стали для багатьох своєрідним символом зручності й свободи, поступово «окупувавши» гардероби не тільки чоловіків, але й жінок та дітей. Згодом у фірми Levi’s з’явилося багато конкурентів, найбільш впливовими з яких стали Lee і Wrangler. Вони принесли у світ джинсової моди свої знахідки: застібку-«блискавку», кольорову строчку, моделі для жінок тощо.
   Нині різноманітність моделей виробів з джинсу вражає. Далеко в минулому залишилися підкреслена простота і функціональність. Незмінною залишилася тільки тканина…

«Клей» для цеглини й не тільки…

   Цемент почали випускати зовсім недавно, у ХГХ столітті. Випальну в’язку суміш вапна та глини отримав на початку 20-х років Є. Делієв. Результати своїх досліджень він опублікував у книжці, яка вийшла в Москві 1825 року. А ось для того щоб у Росії почав працювати перший завод портландцементу, потрібно було, щоб минув ще 31 рік…
   Цемент невдовзі став лідером серед інших будівельних матеріалів. За допомогою відкриття Делієва люди дістали можливість виготовляти бетон, бетонні та залізобетонні вироби, будівельні розчини, азбестоцементні вироби. Нині цей матеріал виготовляється на великих автоматизованих і механізованих підприємствах.
   Головними компонентами цементу й досі залишаються силікати та алюмінати кальцію, що утворюються при високотемпературній обробці сировинних матеріалів (їх для цього доводять до повного чи часткового плавлення).
   Коли ми говоримо про цей матеріал, ми часто не знаємо, що назва «цемент» об’єднує досить багато видів сумішів. Сюди входять усі види портландцементу, шлакопортландцементу, глиноземного цементу, пуцоланового портландцементу, цементи, що розширюються, та інші. Усі вони при застиганні можуть набувати різної міцності (остання спеціально позначається маркою).

Але найбільше значення в будівництві має все ж таки портландцемент. Сам він не завжди відповідає окремим спеціальним вимогам, які потрібні для виготовлення якісного бетону чи будівельних розчинів. Тому промисловість досить швидко перейшла на виготовлення кількох різновидів портландцементу. Великим попитом, передусім, користуються сульфатостійкий (використовується в окремих зонах гідротехнічних та інших споруд, які працюють в умовах сульфатної агресії), з помірною екзотермією (потрібен у гідротехнічному будівництві, у масивних бетонних конструкціях, що часто заморожуються і розморожуються у прісній та слабко мінералізованій воді), швидкого затвердіння, пластифікований (дає можливість зменшувати витрати цементу і підвищити морозостійкість бетону), гідрофобний (не псується навіть при транспортировці і зберіганні в дуже вологих умовах) портландцементи. Крім того, будівельники часто користуються кольоровими матеріалами, що утворюються при сумісному помолі білого портландцементу з пігментами різного кольору (охрою, окислом хрому, залізним суриком тощо). I білий, і кольоровий матеріали придатні для архітектурно-декоративного оформлення споруд (особливо для будинків, зібраних з великих секцій-елементів), для створення цементно-бетонних дорожніх покрить.

Що ви знаєте про кахель?

   Якщо, заходячи в кухню чи ванну в сучасній квартирі, ви побачите керамічну плитку, або кахель, навряд чи вас зацікавить факт її використання. Скоріш за все, ви звернете увагу на її форму чи колір…
   Використовувати кахель людина почала дуже давно – перші випадки декорування великих поверхонь плиткою зафіксовано у VIII столітті в Європі. У Германії, Голландії та Швейцарії були відомі, головним чином, білі плитки з синім малюнком. В Україні кахель почали використовувати з XVI століття для прикрашування фасадів будівель (з нього виготовляли фризи, наличники, карнизи та вставки). Через деякий час теракотові рельєфні плитки почали покривати прозорою зеленою глазур’ю, а з другої половини XVIII століття – емалями яскравих, насичених, контрастних відтінків – це відповідало поглядам на внутрішній декор, типовим для того часу.
   З початку XVIII століття кахель стали використовувати хіба що для створення внутрішнього інтер’єру приміщень, а згодом – взагалі тільки для декорування печей. Найбільш поширеною і популярною в ті часи була пласка, з яскравим багатокольоровим розписом плитка, часто вживалася також біла з малюнком синього кольору.

У 60-х роках ХГХ століття відбулося оновлення технології виготовлення кахлю. Саме тоді в моду знов увійшла поліхромна плитка, дизайн якої був витриманий у так званому слов’янському стилі. Наприкінці ХК – на початку ХХ століття, з поширенням стилю модерн, з’явився також монохромний кахель, який відрізнявся «нестандартним» зовнішнім виглядом і мав пливку переливчасту глазур.

Історія пергаменту

   Якщо вірити Плінію Старшому (24–79 рр.), то пергамент з’явився ще в II столітті до нової ери в західній частині Малої Азії, в місті Пергамі (звідси і назва матеріалу). Появу специфічних «аркушів» відносять до років правління царя Євмена II (197–159 рр.). Широкого застосування як матеріал для письма пергамент набув майже одразу – в тому ж столітті. Євмен II не просто виділяв кошти на експерименти по створенню нових «аркушів»; річ у тім, що цар дуже любив читати. Саме він заснував знамениту Пергамську бібліотеку, яка налічувала понад 200 000 згортків (як на той час – фантастична цифра!).
   Ремісники Пергаму знали спосіб отримання тонкого пергаменту з овечої, телячої та козячої шкіри. При цьому для роботи потрібна була шкіра тварини, що була не старшою шести тижнів за віком. Майбутній «папір» вимочували в проточній воді шість діб, після чого вовну гноїли у вологій ямі, наповненій золеним вапном. На цей етап витрачалося від 12 до 20 діб. Після цього шкіри обдирали і проквашували у вівсяних чи пшеничних висівках (вони були необхідні для того, щоб видалити залишки вапна). Надалі майбутній пергамент дубили у спеціальному екстракті, а після того, як шкіра ставала зовсім м’якою, її зачищали, видаляючи нерівності. Наприкінці матеріал ще натирали пемзою, посипаною крейдою. Такий пергамент часто називали також веленем.
   Пізніше люди навчилися виготовляти пергамент за новою технологією – з розшарованої шкіри. При цьому зовнішній шар (з волосяним покровом) ішов на створення шеврету, який надходив у розпорядження майстрів по шкірах, а з внутрішнього шару робили пергамент. На відміну від веленя, поверхня якого, незважаючи на обробку, гладкою так і не ставала, поверхня нових виробів була особливо м’якою й рівною. До речі, з плином століть технологія створення веленя та пергаменту суттєво не змінилася.
   Завдяки обробці вапном «аркуші» на вигляд і на дотик ставали подібними до цупкого паперу. Проте в найстаріших книгах сторінки одного «аркуша» часто виглядають по-різному: зовнішня частина шкіри залишається темнішою й грубішою за внутрішню. З часом така різниця трохи стерлася, оскільки майстри навчилися запобігати появі такого «браку». «Аркуші» почали більше вибілювати крейдою й обробляти пемзою саме з волосистого боку шкіри. До того ж писарі перед початком тривалої роботи старанно відбирали «аркуші», намагаючись підібрати подібні за кольором і текстурою. А щоб на розворотах сторінки були однакового кольору, їх добирали в такій послідовності, за якої «волосяна» частина шкіри відповідала «волосяній», а «м’ясна» – «м’ясній».
   Ще на світанку історії пергаменту з нього робили згортки. Але з часом перевага іншого способу з’єднування «сторінок» стала очевидною, і оброблені шкіри почали складати у зошити, які, у свою чергу, зшивалися в книги. Цікаво, що в давнину пергамент був різнокольоровим; його робили білим, жовтим, пурпуровим, фіолетовим, зеленим тощо. А майстри малюнку та живопису залюбки зшивали пергаменти в альбоми для малювання: шкіру можна було використовувати багато разів, зішкрібаючи старе зображення. До наших часів збереглися кілька малюнків Караччі (1555–1619) та Веронезе (1528–1588), зроблені саме на пергаменті.
   З плином часу шкіряні «аркуші» для письма не пішли в небуття, а продовжували конкурувати з папером аж до другої половини XVII століття. Найбільш вдалу продукцію тоді виготовляли німецькі спеціалісти – їхні «аркуші» були особливо тонкими й білими.
   Серед найвідоміших пам’яток давнини, написаних на шкірі, частіше всього згадують Соборний Уклад 1649 року, який зберігається в Москві, у Збройній палаті. Цей рукопис має вигляд згортка завтовшки від 22 до 26 сантиметрів. Довжина пергаментної стрічки, складеної з 959 «аркушів», підклеєних один до одного, дорівнює 30(!) метрам.
   У XVIII столітті художники знову відродили пергамент: саме тоді з’явився пастельний живопис, і з’ясувалося, що пігмент нових олівців найкраще утримує саме оброблена шкіра. А патентна документація Великої Британії і Сполучених Штатів Америки оформлювалася у вигляді друкованих та рукописних пергаментів ще… в ХІХ столітті! І хто знає, може, через якийсь час давній матеріал знову стане в нагоді?

Папір – наступник пергаменту

Винаходом паперу людство завдячує Китаю. У книжці «Історія Другої Ханської династії» є згадка про те, що «батьком» паперу був чиновник Цай Лунь, який у 105 році до нашої ери запропонував переробляти для цієї мети молоді пагінці бамбуку, кору тутових дерев, верби, коноплі, а також старі рибальські сіті та зіпсований одяг. Щоправда, китайський папір легко рвався, а фарба на ньому дуже розтікалася… Ці дані досить довго не піддавали сумніву. Проте сучасні археологічні дослідження дали підстави твердити, що папір «народився» на 100 років раніше.

   Майстерня з виготовлення папіру. XVII ст.

   Рецепт виготовлення паперу в Піднебесній (так називали свою країну китайці) був великою державною таємницею, проте монополія на його виготовлення скінчилася на початку ХШ століття. Десь у 1276 році дорогоцінні аркуші почали робити в Гралії, у 1391-му – в Німеччині, у 1494-му – в Англії, а в 1690 році – в Америці. Цікаво, що корінне населення США володіло мистецтвом створення паперу задовго до того, як на континент прийшли європейці. Iндiанцi, які винайшли цей матеріал незалежно від жителів Піднебесної, робили його з волокон агави. Готовий папір грунтували тонким шаром вапна…
   У середині XV століття Йоганн Гутенберг відкрив нову еру в історії людства, винайшовши книгодрукування. Завдяки цьому папір швидко перетворився на річ широкого вжитку. Новий матеріал завоював Європу й Азію, його використовували для створення книг, документів, для приватного та офіційного листування тощо. От тільки пересувався папір з Китаю до Європи надто повільно, як кажуть спеціалісти, «з середньою швидкістю 100 верст у сто років…». Познайомили ж світ із винаходом мешканців Піднебесної араби.
   Одначе далеко не всі дослідники згодні з першістю Гутенберга у справі друку. Річ у тім, що в Китаї ще на самому початку VIII століття тексти, надруковані на папері ксилографічним способом, не були рідкістю. А в Японії кількома десятиліттями пізніше книги друкувалися з литих мідних матриць…
   У Росії папір, який виробляли з бавовнику, з’явився на початку XIV століття. До нас дійшли татарські та калмицькі грамоти, написані саме на такому матеріалі, а також найдавніша відома російська книга, датована 1371 роком. Масове промислове виробництво паперу в Росії почалося в 1716 році, коли поблизу Санкт-Петербурга відкрилася перша паперова фабрика.

Сучасна лінія з виробництва паперу

Нині ж, попри популярність комп’ютерного набору, папір, як і в давнину, залишається для людства одним з найнеобхідніших матеріалів. Цьому винаходу судилося фантастично довге й напрочуд активне життя. Тому нині, мабуть, для нас більш важливим є не те, коли, власне, «народилася» перша паперова сторінка, а те, що достойної заміни паперу людство протягом тисячоліть так і не створило…

«Лисий килим»

Покриття з суміші смоли, живиці та іспанської коричневої фарби, бджолиного воску та лляної олії винайшов і запатентував ще в 1763 році Натан Сміт. Він же почав наносити отриману масу на основу з тканини. Новий матеріал дістав визнання майже одразу, але виробники почали модифікувати основну суміш, намагаючись покращити якість лінолеуму. Методи нанесення в’язкої маси на основу також неодноразово вдосконалювалися. Наприклад, у середині ХГХ століття (в 1843 році) вперше в суміш, що її відкрив Сміт, додали мелену пробку. А покриття, відоме під назвою «камптулікон», містило каучук і за своїми якостями наближалося до сучасного лінолеуму. До речі, цей матеріал був дуже популярний, незважаючи на високу ціну. Але з часом вартість каучуку дуже зросла, тому випускати камптулікон стало нерентабельно. Тож, аби не згортати виробництво, підприємці замінили каучук лляною олією і лляною оліфою.

   Згодом нові можливості хімічного виробництва дали змогу отримати оксидовану лляну олію – ліноксин. Англійський патент 209/1860 на неї отримала людина, яка вважається офіційним винахідником лінолеуму, – Фредерік Уолтон. Саме він дав знайому нам назву стандартному покриттю підлог. При цьому Уолтон відштовхувався від латинського перекладу словосполучення «олія лляна» – lini oleum.
   Перша компанія з промислового виробництва лінолеуму відкрилася в містечку Стайнесі під Лондоном у 1864 році. Називалася вона «Уолтон, Тейлор і К -------
| bookZ.ru collection
|-------
|
-------

». Пізніше, 1882 року, у Німеччині вже існувало не одне подібне підприємство. Упродовж кількох років виробництво цього матеріалу у світі постійно зростало. Тоді ж лінолеум за багатьма показниками був удосконалений, пристосований до смаків і потреб споживачів того часу. Значно покращилася також технологія виробництва покриття. Цікаво, що за роки, що минули з другої половини ХК століття, принципових змін у рецептурі лінолеуму більше не відбувалося.
   Перші покриття мали суто натуральні тони: коричневі, темно-червоні, оливково-зелені. Малюнки на лінолеумі з’явилися тільки наприкінці ХГХ століття. На жаль, такі вироби були надто дорогими і не дуже вдалими – малюнок швидко стирався. Та й варіанти орнаментів були дуже одноманітні. Згодом, коли почали з’являтися нові технології, між фабриками виникла конкуренція з приводу випуску продукції з новими незвичайними малюнками. Тоді вже випускалися покриття з численними орнаментами, рослинними мотивами, обрамленнями тощо. А стиль модерн, що з’явився на початку ХХ століття, взагалі відкрив нечуваний простір фантазії, даючи змогу круто змінити дизайн «одягу для підлоги». Тоді зразки малюнків для лінолеумних фабрик розробляли найвідоміші художники. Їхні витвори стали основою колекції багатьох підприємств.
   …Війна, як відомо, не сприяє розвитку «мирної» частини промисловості. Отож і лінолеумна промисловість у роки Другої світової, можна сказати, зовсім припинила своє існування. А в Німеччині спеціалісти взагалі не вірили в її відродження. Проте вже 1949 року відбудовані фабрики знову почали налагоджувати випуск своєї продукції. Їм допомогли стати на ноги й відновити втрачені позиції на ринку популярні в минулому вироби. Та вже в 60-х роках минулого століття попит на лінолеум зменшився. Замість нього споживачі почали масово використовувати покриття на основі полівінілхлориду і тафтингові килимові покриття на підлогу. Про матеріал з екологічно чистої сировини пригадали тільки у 80-х роках. Можна сказати, що тоді лінолеум народився вдруге.

Цегла – мати будівельних матеріалів

Який будівельний матеріал є найдавнішим в історії людства? Звичайно ж, цегла. Ще в Біблії, у Старому Заповіті, є згадки про цей матеріал, який почали використовувати з давніх-давен – під час розселення людей після Великого Потопу.

Майже до останнього століття особливо поширеною була необпалена цегла-сирець. Часто до неї додавали при вимішуванні глини різаної соломи. Проте їз обпаленою цеглою людство познайомилося давно. З неї, наприклад, побудовані єгипетські споруди, що датуються II–III тисячоліттям до нашої ери. Особлива роль відводилася цеглі в архітектурі Стародавнього Риму та Месопотамії. Там з цегляних брусків (45х30х10 сантиметрів) будували складні конструкції, серед яких були арки, склепіння, фантазійні колони тощо.
Що ж до Росії, то там давнє цегляне будівництво залишило по собі на пам’ять стіни та храми Московського Кремля (його створили ще за часів Iвана III). Але аж до XIX століття техніка виготовлення цегли залишалася примітивною і потребувала титанічних зусиль. Формували брусочки вручну, сушили тільки влітку, а обпалювали у великих тимчасових печах, що їх викладали з необпаленої цегли. Тільки через півстоліття з’явилися кільцеві обпалювальні пічки і стрічковий прес. Ці пристрої докорінно змінили техніку виробництва цегли. Невдовзі з’явилися ще й глинообробні машини, бігуни, вальці, глином’ялки. Це дало змогу виготовляти понад 80 % всієї цегли на підприємствах цілорічної дії. Серед них є великі автоматизовані виробництва, які постачають на ринки більше 300 мільйонів штук цегли на рік.

Московський Кремль

Цегла, з якої була викладена Софія Київська, мала червоний колір і перемежалась рожевою цементівкою, тобто дрібно розмеленою цеглою. Це надавало церковній будівлі особливу нарядність і мальовничість.

Паркет – гість із Франції

   Ви знаєте, що підлоги з різних порід деревини люди збирають уже 3 000 років? Хоча в Росії, наприклад, з паркетом познайомилися тільки наприкінці Середніх віків. Найчастіше в XV столітті підлогу настилали з м’яких порід деревини – сосни, ялини, піхти. А от збірні підлоги були рідкістю. Їх робили хіба що в палацах та замках. У XVI столітті підлоги в Росії викладалися малюнком «в ялинку» з дубових плашок. Така підлога називалася «косящатою».
   Давній «паркет» являв собою підлогу, зібрану з розколотих навпіл стовбурів дерев. При цьому на півдні, наприклад, дошки настилали прямо на глиняну підлогу, але найчастіше вони все ж таки кріпилися до балок дерев’яними ж гвіздками.
   Фанеровані плашки для дизайну приміщень уперше зробили у Франції. Звідтіля ж пішла мода на паркет і назва цього покриття (від фр. Parquet). Стосовно ж декоративних щитових та мозаїчних паркетів, то на них можна подивитися в палацах часів бароко та рококо. Їх можна вважати найвищим творчим надбанням у цій галузі.

У громадських спорудах Стародавньої Русі підлоги робили з дерева, з гладких плиток та мозаїчні. Але поширеними були підлоги з «дерев’яної цегли» та художній щитовий паркет. Такі «цеглини» вкладали на вапняковій основі, а шви між дубовими паркетинами заливали вапном, змішаним зі смолою. А вздовж стін майстри робили дубовий бордюр; він став особливо популярним у XVIII столітті. У ті часи найкращі майстри працювали в Москві, у майстернях Збройної палати. Тепер підлогу викладали не тільки місцевими породами деревини (березою, вільхою, кленом, дубом, сосною, буком, грабом, ясенем, в’язом, яблунею, грушею, вільхою, карагачем, кизилом тощо), але й дорогими екзотичними плашками. Серед них навіть були бразильські породи (один з різновидів палісандру – якандра, шовковиця (жикитба), цебра, чефаз та інші). Особливо цінними вважалися чорне ебенове дерево, фіолетовий палісандр, рожеве дерево (амарант), жовте та червоне сандалові дерева, тютюнове дерево, лимонне та помаранчеве, атласне чи сатинове дерева, оливкове, залізне, тис, чинара, білий та червоний кипарис, туя, самшит, червоний магон, численні сорти бразильського сахандру та інші. Ці породи давали змогу набирати на диво багаті паркети.
Чим же так сподобалася людям дерев’яна підлога? Річ у тім, що вона добре зберігає тепло, її легко обробляти, і вона не дорога. До кінця XIX століття паркет виробляли вручну, і тільки на початку XX століття виникли фабрики, що виготовляли прості паркетні плашки у промисловому обсязі. У Петербурзі на той час, наприклад, існували всього три такі підприємства, а в Москві – вісім. Але через якихось двадцять років їхня кількість значно збільшилася: 1914 року паркетних фабрик у Росії було вже 85. До речі, саме російський паркет XVIII–XIX століть вважається одним з найрізноманітніших і найбільш високохудожніх у світі.

Візерунки на стіні

Шпалери – звичайний «мешканець» наших квартир. Вони допомагають створювати інтер’єр, який ми сприймаємо як затишний, комфортний, гарний. Взагалі, цей ремонтний матеріал виготовляється найчастіше у вигляді рулонів. Фіксується він на стінах та стелях за допомогою клею.

   Шпалери почали використовувати в Росії з XIX cm.

   Оскільки папір винайшли у Китаї, саме мешканці Піднебесної першими почали прикрашати ним стіни своїх домівок. Це було ще в II столітті нашої ери! А японці використовували товстий папір для того, щоб перегороджувати приміщення і затуляти вікна.
   У Європу звичай обклеювати стіни шпалерами прийшов не дуже давно. Наприклад, у XVII–XVIII століттях багаті громадяни західноєвропейських країн прикрашали стіни натуральним чи штучним шовком. А в Росії шпалери з’явилися лише в першій третині XIX століття. Називали цей ремонтний матеріал тоді «французькими паперами». От тільки клеїли їх не на саму стіну, а на підрамник з цупкою тканинною основою, що підвішувався на стіні. Шпалери, таким чином, провітрювалися, вони менше страждали від вологи, не так помітно знебарвлювалися і деформувалися. До того ж при генеральному прибиранні підрамники знімали, їх чистили, а тканинну основу за необхідності міняли. Першим будинком, в інтер’єрі якого широко використовувалися паперові шпалери, став палац Єлагіна у Петербурзі.

У Середньовіччі китайські мальовані шпалери в країнах Західної Європи вважали вершиною розкошів і коштували вони відповідно. Коли ж європейці відкрили власні фабрики з виготовлення шпалер, вони не тільки копіювали популярні китайські малюнки, але й створювали цілком оригінальні речі на власні сюжети.
Ще до початку XVIII століття шпалери виготовлялися у вигляді окремих великих аркушів. Малюнок на них наносили вручну за допомогою трафарету, а згодом його почали друкувати. Для цього навіть існували особливі друковані форми – малери. Звичні ж для нас рулони з’явилися лише на початку XIX століття.

Нині технологія виготовлення шпалер разюче змінилася, однак і досі їхня ціна та якість залежать від особливостей використаного матеріалу. Варіантів цього ремонтного матеріалу існує багато. Але найбільш популярними залишаються подвійні паперові, на флізеліновій основі, текстильні (на паперовій основі) шпалери.

Гіпс та гіпсокартон

   Гіпс – це природне каміння, яке утворилося в результаті випарювання давнього океану, що відбулося 110–200 мільйонів років тому. Ця порода осадкового походження утворила в надрах землі кілька різновидів: міцне, дрібнозернисте, цукроподібне, крупнозернисте каміння. Вона могла мати шовковистий вигляд, бути пластинчастою, залягати прозорими шарами. Та й за кольором гіпс дуже різний – він буває білий, жовтуватий, блідо-сірий.
   Цей матеріал є одним з найдавніших, що їх застосовувала людина при будівництві. Особливо приваблювала скульпторів та архітекторів здатність гіпсу ставати твердішим при контакті з водою. До того ж, поки суміш ще не просохла, їй можна було надати будь-якої форми. А висока екологічність цього матеріалу давала змогу широко використовувати його в медицині.
   У недавньому минулому гіпс був відомий під назвою алебастру, і його широко використовували в усьому світі для ремонтних робіт. Започаткували цю традицію єгиптяни ще за 3700 років до нашої ери. Вони закривали ним стіни кімнат для поховання у пірамідах – давні спеціалісти вважали, що їхні споруди повинні зберігатися вічно. Гіпс виправдав їхні сподівання: чудові фрески збереглися майже без змін до наших часів, переживши не тільки своїх авторів, але й взагалі багато поколінь єгиптян. Грекам сподобався цей пластичний і водночас твердий матеріал. Вони дали йому назву «гіпрос» – «камінь, що кипить». Далі естафету підхопили римляни, які, власне, і познайомили з гіпсом Європу. У XV столітті гіпс почали широко використовувати як штукатурку. Для того щоб гіпс набув в’язкості, його сильно нагрівають. Внаслідок такої обробки «камінь, що кипить» втрачає вологу (вода, яка випаровується, вважається найчистішою у світі) і стає пластичним – до того моменту, поки не отримає достатньо води.
   У XVIII столітті гіпс добували під Парижем, у районі Монмартру. Саме тому цей матеріал дістав ще одну назву – «паризька штукатурка». Там же в 1888 році почала працювати перша у світі машина, яка виготовляла гіпсокартонні листи. Винайшов її американець Августин Сакетт. Його вироби мали вигляд 10 шарів паперу, склеєного гіпсом. Новий ремонтний матеріал швидко почав витісняти рейки та штукатурку. Гіпсокартонні листи мали цілий ряд переваг порівняно з іншими матеріалами. Їх було легко виготовляти, вони були легкими, зручними, вогнетривкими, сухими. А про тріщини – обов’язковий супутник штукатурки – можна було тепер взагалі забути! Рівну поверхню стін, забезпечену гіпсокартоном, можна було легко пофарбувати чи обклеїти шпалерами. Крім того, гіпсокартон не треба було розпилювати – досить провести лінію на необхідній відстані і просто розламати лист. Спочатку гіпсокартон використовували для будівництва та ремонту лише невеличких будинків. Новими листами замінювали ДСП, фанеру, дошки. З гіпсокартоном було не тільки легше працювати – і коштував він дешевше за інші традиційні матеріали, «дихав» (поглинав надмірну вологу), забезпечував звуко– та теплоізоляцію не гірше за цеглу чи бетон.
   Наступний крок в еволюції нового матеріалу був зроблений у 1908–1910 роках, коли Стефан Келлі запатентував лист, що складався з двох прошарків картону, між якими знаходився гіпс. Тоді ж Кліренс Утсман – інженер Американської гіпсової компанії – винайшов закритий край листа. Саме тоді гіпсокартонні плити набули того вигляду, який зберігся і до сьогоднішнього дня.
   Перша гіпсокартонна фабрика в Європі відкрилася в 1917 році в Англії. Технологію англійців перейняли спеціалісти Швеції та Скандинавії. До речі, саме у Швеції 1957 року була заснована відома компанія Гіпрок.
   З часом з’ясувалося, що можна створювати ще більш легкі конструкції. Потреба в них виникла з розвитком технології і можливістю здійснювати краще планування внутрішніх приміщень будівель. У 50-х роках минулого століття будівельники отримали в своє розпорядження нові шурупи для гіпсокартона та металеві профілі, які дали змогу відмовитися від дерев’яних каркасів. Така конструкція, крім того, була вогнетривкою. Першим проектом, в якому масово застосували нові профілі та гіпсокартон, у Швеції стала столична лікарня, побудована у 60-х роках.
   Надалі спеціалісти створили кілька нових типів листів: вітрозахисні, для підлоги, для реконструкції, для вологих приміщень, надміцні, вогнетривкі. Сьогодні численні підприємства майже в усіх країнах світу виготовляють гірок, який так сподобався і конструкторам, і будівельникам.
   Нині прогрес та його технології дарують нам десятки, а то й сотні нових матеріалів на рік. Деякі з них є оновленими ідеями виготовлення і використання відомих речей, які з честю витримали випробовування часом. Нові матеріали є результатами винаходів у галузі хімії, фізики та біології. Згадавши, з чого людство почало свій нелегкий шлях до комфорту, і подивившись навколо, мимохіть доходиш впевненості, що повна історія матеріалів не буде написана ніколи, бо майже кожен день дає нам щось нове.

III
Такі корисні механізми

Чи знайоме вам слово «механіка»? Навіть якщо ви не чули про неї, то все одно не могли уникнути знайомства з цією наукою, яка вивчає рух матеріальних тіл у просторі та сили, які приводять в рух ці тіла. Та слово це колись було наповнено іншим змістом. У перекладі з грецької «механіка» – це мистецтво будування машин. А машинами називають механічні пристрої, які виконують корисну роботу з перетворенням енергії, матеріалів та інформації.

   З давніх-давен людей оточують численні механізми, які полегшують їхнє життя. Одні з них використовують на виробництві, інші – на транспортних засобах, деякі замінюють людей в умовах, що є небезпечними для здоров’я. В цьому розділі ми познайомимось, звичайно, тільки з частиною механізмів. Кожен з них зробив справжню революцію в житті людства.

   Наприкінці I століття до нашої ери римський архітектор і інженер Марко Вітрувій Полліон написав «Десять книг про архітектуру». Цією працею як посібником користалися майже півтори тисячі років. Десята книга присвячена машинам. Вона містить перше відоме нам визначення машини: «Машина – це сполучення з’єднаних дерев’яних частин, яке має величезну силу для пересування вантажів». Вітрувій також писав, що машини і знаряддя праці різняться між собою тим, що машини для виконання роботи вимагають більшої кількості робітників або застосування більшої сили (наприклад, балісти та давильні преси), знаряддями ж може керувати «вміла рука однієї людини».

   Але спочатку давайте замислимось: чи був період в історії людства, коли ніяких механізмів не існувало? Так, був, і дуже тривалий. Але відсутність механізмів – це ще не ознака дикунства. В більшості механізмів були предки – більш прості знаряддя праці, які давали змогу, так би мовити, «окультурювати» навколишній простір і вирішувати дуже важливі питання. Саме тому ми просто зобов’язані розповісти про перші знаряддя праці.

Похвальне слово найстарішим знаряддям праці

З усіх речей, які виникли за історію існування людства, знаряддя праці, мабуть, найдавніші. І, якщо можна так сказати, найкорисніші. Бо за допомогою цих речей люди могли виготовляти інші речі. Тобто знаряддя праці – це інструменти, якими створювався світ речей. Наші предки вважали їх дарунком богів і оспівували в міфах та легендах. Скажімо, скандинави вірили, що ковальський молот та кліщі скинув людям на землю бог Тор. А давні шумери зображували з молотом в руках бога на ім’я Адад. Греки мали в пантеоні справжнього майстра – Гефеста, родоначальника усіх ремесел.

   Майстерня Гефеста

   До речі, давні греки вважали, що Гефест працює у підземній кузні (або майстерні) не сам, а з помічниками. Йому допомагають механічні створіння, яких ми тепер назвали б роботами.

   У різних народів були й інші боги та богині, які «відповідали» за сільське господарство, будівництво, прядіння та інші різновиди людської праці. Наприклад, у давніх кельтів у великій шані був бог-коваль Гоїбніу, який зробив для племен богині Дану чарівну зброю. У китайській міфології часто згадується Лу Бань – покровитель будівництва. Він, щоправда, не бог, а культурний герой, якому приписують винахід колеса для зрошування ланів, човна та весел і ще багатьох інструментів. Японці шанували АдзісікіТака – божество землеробства та сільськогосподарських знарядь праці.

   Коваль. Малюнок з книжки 1516 р.

   Богів та богинь часто зображували з інструментами, які вони подарували людству. Це дало археологам та історикам можливість ознайомитися з тими речами, які були створені багато років тому. Цікаво, що більшість знарядь праці, якими ми нині користуємося, має всього двох «предків»: камінь і палицю.
   Коли людина вперше взяла в руки камінь, вона навіть не уявляла собі, які в ньому криються можливості. Спочатку використовували тільки цілі камені. Люди швидко звернули увагу на те, що на берегах річок або моря можна знайти гальку – річ, яку дуже зручно взяти рукою. Галькою можна було розтрощити кістки, щоб дістати кістковий мозок, але для більш тонких операцій вона не була пристосована. Та й руки людини були ще недосконалими. Подивіться на малюнок і порівняйте його зі своєю рукою. Різниця дуже велика. А виникла вона завдяки праці, і в першу чергу – праці з інструментами.

   Прилад для свердлення каміння з епохи мезоліту

   Величезний крок вперед було зроблено тоді, коли наші предки навчилися робити з гальки різні за формою та призначенням знаряддя праці. Чи не найнеобхіднішим з них було ручне рубило. Щоб зробити рубило, потрібно було чимало вільного часу й терпіння. Передусім треба було знайти два камені, один з яких повинен був мати більшу твердість порівняно з іншим. Обробка починалася з вузького кінця гальки. Після першого удару на поверхні гальки з’являлося заглиблення, яке ставало ударною площадкою для подальшої обробки. Майстер наносив удари то з одного боку, то з другого, аж поки в нього не виходило рубило, або ж… камінь не розтріскувався від неточного руху. Тоді потрібно було все починати спочатку.
   Рубило було першим з речей, створених людиною. Воно значно полегшило життя людей. За допомогою цього універсального інструмента можна було зробити майже все: і рослинну їжу розтерти, і кору обчистити, і горіхи полускати, і навіть тварину вбити. А «відходи виробництва» були не менш цінними, ніж сам інструмент. Маленькі гострі уламки гальки ставали в нагоді, коли треба було розрізати шкуру, оббілувати тушу вбитого звіра або розділити м’ясо на шматочки.

   До речі, сучасні люди вже не змогли б виготовити кам’яне рубило з гальки. Вчені довели, що наші руки для цього надто слабкі – приблизно в шість разів слабші, ніж у неандертальців.

   Ще одна річ, яка могла б сперечатися за першість, – це палиця-копалка. Один з її кінців був загострений і обпалений на вогнищі для міцності. Таке знаряддя праці використовувалося для видобування коріння. Але вже в дуже давні часи поряд з нею став вживатися ціпок з поперечним сучком – прообразом мотики, – більш зручний для копання землі. Пізніше робочу частину такого ціпка стали робити з рогу або кістки. Коли люди почали активно «приручати» рослини, з’явилися кам’яні мотики, насаджені на дерев’яну ручку. Ними можна було копати землю, перевертати її і розбивати грудки. Мотика протягом кількох тисячоліть залишалася головним сільськогосподарським інструментом хлібороба.
   Звичайно, ані мотика, ані палиця-копалка не можуть вважатися механізмами. Перші машини з’явилися тоді, коли людям спало на думку покращити умови праці, зробити її більш досконалою та ефективною. Тому одними з перших машин були такі, що полегшували і прискорювали повсякденну працю.

Ткацький верстат

   Якщо ми поринемо в давньогрецьку міфологію, то поряд з розповідями про героїв і битви богів та титанів знайдемо легенду про Арахну. Арахна була родом з Лідії. Вона вважалася найкращою рукодільницею у своєму місті. Навіть досвідчені майстрині могли чогось у неї навчитись. Тоді ткалі дуже часто змагалися у своєму мистецтві, але Арахна не мала достойних суперниць. Тому вона кинула виклик самій богині Афіні, що вважалася найкращою рукодільницею на Олімпі. Щодо подальших подій – відомо два варіанти цієї легенди. Згідно з першим, Арахна програла. Згідно з другим – виграла в самої Афіни. Але кінець обох версій один: розлючена богиня перетворила Арахну на павука, і тепер вона приречена все життя ткати сріблясте легке павутиння…

   У Стародавньому Єгипті вироблялися лляні і вовняні тканини. Досвід єгиптян згодом перейняли в Персії. Бавовну почали ткати в Індії, звідки вона перейшла у країни Середньої Азії. У X столітті бавовняні тканини з Кабула вивозили до Китаю і Персії. Центром шовкопрядіння була Візантія, вовняні килими ткали у Вірменії, Персії і Бухарі.

   Історія ткацького верстата дуже давня. Після того як люди навчилися плетінню, приручили домашніх тварин і почали вирощувати сільськогосподарські рослини, вони отримали все необхідне для виготовлення тканини. Процес підготовки рослинних волокон або шерсті до подальшого перетворення на тканини був дуже складний. Льон та коноплі треба було спочатку виростити, потім довго вимочувати, тіпати, відбілювати, перш ніж робити з них пряжу. З вовною овець та кіз клопоту було не менше: відмити, знежирити, розчесати… В результаті цих операцій виходило волокно. Але це був тільки початок… Тепер треба було отримати нитки. Але як? Можете спробувати самі: візьміть шматочок вати (це будуть бавовняні волокна) і спробуйте зробити з нього нитку. Якщо просто скручувати волокна руками, нитка вийде нерівномірною, рватиметься, та й праця буде тривалою. Тому й виникли різного роду пристосування, які давали змогу прискорити цей процес.

   Прядильний та ткацький цехи суконної мануфактури XVIII ст.

   Найдавнішим і найпростішим пристосуванням для виробництва пряжі була ручна прялка. Користуватися нею вчилися всі дівчата, починаючи з п’яти – шести років. Перед початком роботи прядильне волокно прикріплювали на закріплений сук або ціпок з розвилкою (пізніше його замінили дошкою, що і дістала назву прялки). Потім майстер (а частіше – майстриня, бо прядіння зазвичай вважалося жіночою справою) витягав з клубка невеликий пучечок волокон і намотував його на особливе пристосування для скручування нитки. Воно складалося з палички (веретена) і прясельця (круглий камінчик з дірочкою посередині). Прясельце насаджувалося на веретено. Веретено разом із прикрученим до нього початком нитки швидко закручували і відразу ж відпускали. Повиснувши в повітрі, воно продовжувало обертатися, поступово витягаючи і скручуючи нитку. Прясельця служили для того, щоб підсилити обертання веретена, що інакше припинилося б надто швидко. Коли нитка ставала досить довгою, майстриня намотувала її на веретено, а прясельце не давало зростаючому клубку зісковзнути. Потім вся операція повторювалася, аж поки веретено не заповнювалося. Тоді його відкладали і брали нове. Майстрині змагалися між собою у вмінні зробити найтоншу та найякіснішу пряжу. Саме з тонкої пряжі виходило потім найкраще полотно.
   Але тепер із пряжі слід було виткати тканину. Ця операція була ще важчою, ще кропіткішою. Перші ткацькі верстати являли собою два розщеплених та вертикально вставлених у землю бруски, на вилоподібні кінці яких поперечно укладався дерев’яний стрижень. Стрижень містився на такій відстані від землі, щоб до нього можна було дістати, стоячи поряд з верстатом. До стрижню дуже щільно, одну біля одної, прив’язували нитки, які становили основу. Нижні кінці цих ниток вільно звисали майже до землі. Щоб вони не сплутувалися, їх натягали підвісами. Починаючи роботу, ткаля брала в руку ткацький човник із прив’язаною до нього ниткою (іноді як човник використовували веретено) і пропускала його крізь основу таким чином, щоб одна висяча нитка залишалася з одного боку утоку (поперечної нитки), а наступна – з другого. Поперечна нитка, наприклад, могла проходити поверх першої, третьої, п’ятої і під низом другої, четвертої, шостої ниток основи або ж навпаки. Такий спосіб ткання повторював техніку плетіння. Для кожної з ниток необхідно було зробити окремий рух. Якщо в основі було сто ниток, то треба було зробити сто рухів для просмикування човника тільки в одному ряді. Уявіть-но, як за день стомлювалася ткаля! Отже, потрібен був пристрій, який поділяв би нитки навпіл.

   Таким пристроєм став ремез. Спочатку за ремез правив простий дерев’яний стрижень, до якого через один кріпилися нижні кінці ниток основи. До ремеза прив’язували або парні, або непарні нитки, а решта залишалася вільно висіти. Тепер, коли майстру потрібно було простягнути човник з ниткою, він міг потягнути за ремез і всі парні нитки відразу ж відокремлювалися від непарних. Тоді він одним рухом перекидав човник через всю основу. Правда, при зворотному рухові доводилося вручну перебирати всі парні нитки, але перший крок було зроблено: робота прискорилася у два рази. Тепер необхідно було знайти спосіб поперемінно відокремлювати то парні, то непарні нитки.
   Просто ввести другий ремез було неможливо, бо заважав би перший – ставав у нього на шляху. Тому було знайдено інше рішення: до підвісів на нижніх кінцях ниток почали прив’язувати шнурки. Вільні кінці шнурків кріпилися до дощечок-ремезів (до одного – парні, до другого – непарні). Тепер ремези не заважали спільній роботі. Потягнувши то за один ремез, то за другий, можна було послідовно відокремлювати парні або непарні нитки і перекидати човник через основу вже в обидва боки. Робота прискорилася в десятки разів. Виготовлення тканин перестало бути плетивом і зробилося власне ткацтвом.
   Був іще один результат цього винаходу: до шнурків можна було прикріпити не два ремези, а кілька. Це давало змогу створювати тканини з різними способами переплетіння ниток (наприклад, атласну). Важливим недоліком перших верстатів було те, що майстер обмежувався довжиною своєї руки. Він не міг створити тканину ширшу, ніж сягали його руки. Тому полотно найчастіше було півметра завширшки, а для того щоб одержати більш широкі смуги, його доводилося зшивати.

   Ткацький верстат

   Найперші відомості про ткацький верстат горизонтального типу належать до Il тисячоліття до нашої ери. Вже тоді його використовували в Єгипті. Про це свідчать зображення верстата, а також збережені тканини, ширина яких сягала півтора метра, а довжина перевищувала 18 метрів.

   У наступні століття в ткацький верстат вносили різні удосконалення. Важливим досягненням стало використовування ножної педалі, за допомогою якої можна було керувати ремезами. Руки ткачів тепер залишалися вільними. Однак принципово техніка ткання не мінялася аж до XVIII століття, коли з’явилися механічні ткацькі верстати.
   Поряд з вертикальним ткацьким верстатом широко користувалися горизонтальним. Збереглися уривчасті відомості про поширення горизонтального ткацького верстата в перші століття нашої ери в Греції. Вважають, що в ньому використовувалося багато ремезів з підніжками, і його можна було використовувати для вироблення візерункових тканин. До речі, ткання на ручному верстаті давало змогу робити тканини дуже високої якості. Вироби з них часто передавали від матері до доньки протягом кількох поколінь.
   В Європі горизонтальний ткацький верстат з’явився в епоху раннього Середньовіччя. Одне з найбільш ранніх зображень таких верстатів можна побачити в рукопису, що належить Коледжу Трійці в Кембриджі. Цей документ датується початком XIII століття. Виготовлення тканин було важливою статею доходів багатьох європейських міст. Наприклад, у Флоренції, рідному місті Леонардо да Вінчі, головною галуззю промисловості був текстиль – спочатку вироблення вовняних тканин, а потім і шовкових.

   1579 року у Гданьську (Польща) був побудований ткацький верстат нового типу, що дістав назву «стрічковий млин». На ньому можна було водночас виготовляти до 16 різних зразків тканини. Але майстри, які працювали на ручних верстатах, не хотіли конкуренції. Винахідника (його ім’я не збереглося) було вбито, а верстат розламано. Він був винайдений вдруге і набув поширення в Європі тільки наступного століття.

   У 1745 році французький механік Жак Вокансон сконструював ткацький верстат з гідравлічним двигуном. Він був дуже недосконалим, тому ця ідея не прижилася. Набагато пізніше, в 1801–1804 роках, відомий винахідник Жозеф Марі Жаккар згадав про неї і побудував автоматичний ткацький верстат для виробництва шовкових тканин, прикрашених візерунками. До речі, керування верстатами відбувалося за принципом, який потім використовувався у перших ЕОМ, – за допомогою перфокарт. Верстат Жаккара став відомий у всій Європі, він був одним з найкращих не тільки для свого часу, але й для усієї історії ткацтва.
   З розвитком технічної думки, вже у XX столітті, з’явився безчовниковий ткацький верстат. Процес ткання на цих верстатах ще більше прискорився за рахунок того, що в ньому утокова нитка вводиться між нитками основи не човником, а рапірами, металевою стрічкою, струменем повітря або краплинним струменем води.

Млин

Першою машиною в сучасному розумінні слід назвати водяний млин – перетворювач енергії водяного потоку на енергію обертання. Водяний млин має дуже простий устрій: він складається з основного колеса, двох цівкових коліс і двох жорен, одне з яких нерухоме, а друге рухається. Перші млини з’явилися на гірських річках і швидко поширилися всюди, де можна було створити перепад води. Для того щоб створити умови для праці млина, будували штучні греблі, під ними ставили млин, а потік води регулювався спеціальними загатами. У X–XI століттях водяний млин остаточно замінив собою ручні жорна, якими користувалися до цього. Щоб «вручну» намолоти борошна на хліб, потрібно було затратити багато часу й зусиль. Тому поява млинів була радістю для людей. Про млини складали пісні. Деякі з них збереглися й донині, але здебільшого – у фольклорних збірках.

   Водяний млин Ж. Бессона. 1578 р.

   Попри те, що водяні млини звільнили селян від зайвої праці, їх, однак, вважали «нечистим» місцем. А господаря млина дуже часто вважали чаклуном, який водиться з нечистою силою. У багатьох слов’янських народів існує легенда про чорний млин, на якому працюють дванадцять юнаків (мірошник – тринадцятий). Щороку одного з юнаків приносять у жертву. А меле чорний млин зовсім не борошно, а людську тугу та страждання.

   Цікаво, що водяні млини невдовзі з’явилися навіть там, де не було ні річок, ні навіть великих струмків. Скажімо, у Басрі їх ставили в гирлі каналів, які живилися водою за рахунок припливу. Цим млинам надавала руху вода, яка відступала під час відливу. У Месопотамії, на Тигрі, діяло багато плавучих млинів. Млини Мосула висіли на залізних ланцюгах посередині річки: кожен млин Багдада мав по 100 пар жорен.

   У XI столітті в Англії налічувалося понад п’ять тисяч водяних млинів.

   Ми звикли до того, що вітряки – це різновид млинів. А ось голландські вітряки здебільшого мають зовсім іншу функцію: вони перекачують воду. Річ у тім, що мало огородити землі від моря. Потрібно ще кудись подіти зайву воду, яка збирається на землі від дощів або під час весняної повені. Саме це завдання і вирішують знамениті нідерландські вітряки. Втім, більшість із них (колись кількість вітряків наближалася до 10 тисяч) сьогодні залишається лише туристичними об’єктами: тепер про зайву воду дбають потужні помпи.

   Вітряні млини вперше з’явилися в Афганістані в IX столітті. Лопаті вітряного колеса розташовувалися у вертикальній площині і були прикріплені до вала, що надавав руху верхньому жорну. Вітряним млинам були потрібні регулювальні пристрої. Необхідність їхнього використання виникла у зв’язку з тим, що крила млина були зв’язані з жорнами безпосередньо, отже, швидкість обертання рухливого жорна дуже залежала від сили вітру. В Афганістані всі млини були зорієнтовані за північним вітром, який панував в цих землях. Але не в усіх країнах вітер постійно дув з одного боку. Тому на вітряках були влаштовані люки, що відчинялися і зачинялися, щоб сила вітру була то більшою, то меншою, бо при сильному вітрі замість борошна мірошник міг отримати попіл. А іноді жорна так сильно розжарювалися, що навіть розпадалися на шматки.

Про конструкцію перших європейських вітряків майже нічого не відомо, хоча, вочевидь, їх широко використовували майже всі народи. Скоріше за все, вітряки відрізнялися від водяних млинів лише положенням головного вала та тим, що вони працювали завдяки вітру. До кінця XII століття вони набули поширення у Франції й Англії, в основному в тих районах, де річок було небагато.
Отримання енергії від води та вітру виявилося дуже перспективною ідеєю. Пізніше за допомогою вітряків почали отримувати дешеву електроенергію, а на річках виникли гідроелектростанції, турбіни яких крутила вода. Серед вітряків «нового покоління» були й дуже незвичайні. В Іспанії досить довго працювала дивна вітрова установка, яка сама створювала для себе вітер! Землі навколо підмурку високої труби покрили поліетиленовою плівкою на каркасних опорах. Спекотне іспанське сонце нагрівало і землю, і повітря під плівкою. Внаслідок цього в трубі виникала рівна постійна тяга, а вбудована в трубу крильчатка (колесо з лопатями) обертала генератор. Тяга не припинялася навіть у похмурі дні, а також вночі: земля довго зберігає тепло. Однак експлуатація такої установки виявилася досить дорогою. Поступово металева труба проржавіла, а плівка зруйнувалася. Після чергового урагану ремонтувати систему не стали.

Гідротурбіни

Водяний млин – не єдиний пристрій, в якому сила води працювала на користь людині. Здавна водяне колесо вважалося чи не найдешевшим «двигуном» для найрізноманітніших пристроїв. Потік води крутив лопаті колеса, воно, у свою чергу, обертало вал, а вже з нього через систему блоків та зубчастих коліс енергія передавалася на інші машини. Водяні колеса приводили в рух молоти, насоси, ткацькі верстати та інші механізми.
У 1750 році угорець Сегнер, що працював у Геттингензькому університеті, висунув зовсім нову ідею водяного двигуна, в якому поряд з напором і вагою водного струменя використовувалася ще й сила реакції, створювана потоком води. Вода в цій конструкції потрапляла в посудину, з’єднану з віссю. В нижній частині посудини містилися чотири трубки, що були зігнуті під кутом. Вода витікала з них, і струмені розкручували колесо.

   Гідравлічні колеса

   Ця ідея зазнала багато поліпшень й уточнень, перш ніж була створена гідротурбіна. В першій чверті XIX століття французький математик Понселе запропонував покращений варіант цього колеса, а 1827 року професор Бюрден винайшов першу у світі турбіну (від слова turbo – швидке обертання). Через п’ять років гідротурбіна була використана у виробництві. Її винахідником був французький інженер Фурнейрон. Турбіна Фурнейрона мала надзвичайно високий коефіцієнт корисної дії (ККД), тобто майже вся енергія води (80 %) передавалася машині.
   Гідротурбіни, створені пізніше, поділялися на два різновиди: реактивні та струменеві. В реактивних турбінах вода, проходячи через колесо з вигнутими лопатями, тиснула на них і обертала колесо. У струменевих турбінах колесо розкручував струмінь води, який з силою бив у лопаті.
   Після того як у 80-ті роки XIX століття була розроблена система передачі електричного струму на великі відстані і з’явилася можливість зосередити виробництво електроенергії на «фабриках електрики» – електростанціях, почалася нова епоха в історії турбобудування. У з’єднанні з електрогенератором турбіна стала джерелом електричної енергії.

Дайте мені точку опори…

   Чи може людина самотужки підняти вантажівку? Звичайно, ні, якщо в неї не буде механізмів-помічників. А ось з їхньою допомогою – будь ласка! Вже в далекій давнині для підйому важких предметів людина почала використовувати прості механізми, що давали змогу значно збільшити м’язову силу людини і впоратися з такими вантажами, які за інших обставин навіть десятеро чоловік не зрушили б із місця.
   Найдавнішим з таких простих механізмів є важіль. Він дає можливість в багато разів збільшити зусилля найпростішим і найдоступнішим способом. Поклавши довгий і міцний стрижень (наприклад, стовбур молодого дерева) на обрубок поліна і підсунувши його другий кінець під камінь, можна отримати найпростіший важіль. Основний принцип дії важеля такий: скільки ми виграємо в силі, стільки ж програємо у відстані. Тобто щоб важіль був ефективним, одне його плече (те, на яке тисне людина) повинно бути набагато довшим за інше. Якщо плече, на яке тисне людина, в 15–20 разів довше за те, що його використовують для підняття вантажу, то сила людини зростає також в 15–20 разів. Отже, доклавши зусилля в 10 кг, ми зможемо легко підняти 200! Втім побудувати дуже великий важіль непросто. Одна річ – підняти вантаж на висоту кілька сантиметрів, і зовсім інша – підважити його, скажімо, на другий поверх будинку. Тому разом з важелем люди використовували інші механізми.

   Дайте мені точку опори – і я переверну Землю
Архімед

   Розрахунки дії важеля, похилої площини і блоку належать видатному античному механіку Архімеду, який народився в Сіракузах. Архімед був першим, хто винайшов рухливий блок і застосував його на практиці. Ось що з цього вийшло. Для спускання на воду велетенського корабля, побудованого сіракузьким тираном Гієроном, вигадували багато способів, але механік Архімед один зумів зрушити корабель за допомогою кількох людей. Архімед влаштував блок і за його допомогою спустив на воду величезний корабель. Він перший придумав такий пристрій, як блок. Завдяки системі блоків людина може керувати не тільки підйомом вантажів, але й змінювати напрямок їхнього руху.

   Працює баштовий кран

   Сьогодні ви можете спостерігати роботу баштових кранів. Баштовий кран застосовується головним чином у будівництві. Він має високу вежу, поворотну стрілу і підйомну лебідку. Баштові крани бувають стаціонарними й пересувними. Вежа пересувного крана спирається не на спеціальний фундамент, а на ходові колісні чи гусеничні візки, що переміщаються по рейковому шляху або просто по землі. Вантажопідйомність пересувних баштових кранів сягає до 100 тонн, стаціонарних – до 400 тонн. Баштові крани здатні піднімати вантажі на висоту до 150 метрів.
   Ще один різновид кранів – це крани мостові. Типовим представником цього виду є кран-балка (від голл. kraanbalk). У цього крана таль з ручним чи електричним приводом пересувається по їздовій балці з колесами. Вантажопідйомність кран-балки значно менша, ніж у баштових кранів, – до п’яти тонн. Кран-балку часто можна побачити на суднах (там її називають катабалка), де вона використовується для підйому носових якорів.

Паровий молот

Нелегким було життя ковалів. Їхня професія потребувала неабиякого здоров’я і сили велетня. Впоратися з такими «впертими» матеріалами, як залізо та сталь, міг далеко не кожний. Велику шану мали вони серед земляків. Колись усі ковальські роботи виконував коваль. Він сам клепав заготовку, сам тягнув дріт, сам виробляв необхідні речі – сільськогосподарські знаряддя, зброю. Навіть інструмент для власної праці він повинен був зробити сам. Через деякий час відбувся поділ праці: кваліфіковану частину роботи продовжував виконувати коваль, а важку, малокваліфіковану, – молотобійці, що працювали під його керівництвом. Коваль працював молотком вагою 1–2 кілограми, а молотобійці – кувалдами, вага яких сягала 12 кілограмів. Кувалди насаджувалися на довгі руків’я з твердих, пружних, міцних порід дерева. Довге руків’я давало змогу утримувати кувалду обома руками і бити круговими рухами «з розмаху». Отже, з кузні по черзі долинали то легенькі, наче дзвоники, удари маленького молота коваля, який вказував, куди слід бити, то важке гупання кувалд. Поділ праці між ковалем і молотобійцями відкрив можливість механізувати важкі одноманітні удари, які робили помічники коваля, і передати їхню роботу механізму. У Середні віки був винайдений кулачковий молот із приводом від водяного колеса (так, того самого колеса, яке використовували й у млинах). Перші такі молоти з’явилися вже в XIII столітті, а їхнє широке застосування належить до XVI століття. Наприкінці XVIII століття почали вживати молоти з приводом від парової машини. Патент на винахід такого молота одержав 1784 року Джеймс Уатт.

   Парова машина Джеймса Уатта

   З’єднання молота з машиною спочатку нічого не змінило в його власній конструкції. Це був той самий кулачковий молот, що й чотириста років тому. Вік пари не змінив ані його форми, ані принципу дії. Ось тільки за розміром та вагою молот трохи «підріс». Перші зміни в його конструкції відбулися в наступні десятиліття, коли розвиток машинобудування, залізничне будівництво і, головним чином, будівництво великих океанських суден поставило вимогу обробки деталей небачених раніше розмірів. Вали гребних коліс, кривошипи та інші частини парових машин були надто великими, щоб з ними могли впоратися відомі на той час механізми. Для їхнього виготовлення почали створюватися гігантські машини, в тому числі могутні парові молоти.
   Конструкція кулачкового молота, що мала багато недоліків, не давала змоги виковувати високоякісні заготовки, коли вони були особливо великі. Сила удару молота безпосередньо залежала від висоти його падіння. Але зі збільшенням розмірів заготовки зменшувався вільний простір між молотом і ковадлом, а це, у свою чергу, призводило до того, що сила удару слабшала. Це завдавало майстрам чимало клопоту, оскільки при обробці великих і масивних деталей удари були надто слабкими, і навпаки – при обробці деталей незначної товщини молот діяв з максимальною силою. Внаслідок цього масивна деталь встигала охолонути, перш ніж закінчувалося кування. Її доводилося знову і знову нагрівати і закладати під молот. Крім того, оскільки рух молота здійснювався не по прямій, а по дузі, ніколи не можна було досягти чіткої паралельності між поверхнею молота і ковадла (крім тих випадків, коли молот призначався для кування деталей однієї і тієї самої товщини). Потрібен був механізм, який би діяв навпаки: великі деталі обробляв «на повну силу», а менші – обережно й лагідно.
   На початку 40-х років XIX століття з’явився паровий молот Несміта, побудований на зовсім інших принципах. Він враз набув великого поширення, оскільки відповідав найважливішим потребам виробництва. Цей винахід був продиктований потребами часу. Фірма «Грейт Вестерн Компані», для якої завод Несміта постійно поставляв металорізальні верстати, одержала замовлення побудувати гігантський пароплав «Велика Британія». Для пароплава був потрібен гігантський колінчастий вал діаметром близько 750 сантиметрів. Зробити такий вал за допомогою молотів, що тоді існували, було аж ніяк неможливо. Довідавшись про труднощі фірми, Несміт замислився над тим, як здійснити таке гігантське кування. Спочатку він мав намір удосконалити старий молот, але потім зміркував, що треба взагалі відмовитися від колишньої схеми і створити новий пристрій, у якому парова машина й ударник будуть поєднані в один механізм. В результаті Несміт створив нову машину з вільним падінням робочої частини. Основними частинами його молота стали циліндр, поршень і станина, що їх підтримувала. Робочу частину підіймала сила пари, при цьому подачу пари можна було легко регулювати. Внаслідок цього можна було змусити молот падати повільніше або швидше і удари його могли бути більш або менш сильні. Цілком перекривши вихід пари, можна було миттєво зупинити молот у будь-якому положенні. Новий молот був такий «слухняний», що з його допомогою можна було навіть демонструвати «вищий пілотаж» у керуванні. У 1843 році лорди Адміралтейства прибули на завод Несміта, щоб оглянути його винахід. Несміт сам став до молота, вага частин, що падали, якого становила 2,5 тонни. Щоб здивувати лордів, він приготував їм сюрприз. На ковадло була поставлена кришталева чарка з сирим яйцем. Запустивши машину, Несміт розбив шкаралупу яйця, не зашкодивши чарки. До речі, подібний фокус часто демонструють сучасні ковалі, які працюють на парових молотах. Вони можуть, не зім’явши, закрити відкриту коробку сірників або вставити назад в пачку напіввитягнуту цигарку.
   Молот Несміта зробив революцію в машинобудуванні. Щоб ознайомитися з його будовою, інженери і механіки приїздили з усіх кінців країни. Надійшло безліч замовлень, і паровий молот почав свою переможну ходу спочатку по Англії, а потім і по всій земній кулі. Ще за життя Несміта, у другій половині XIX століття, парові молоти сягнули колосальних розмірів. Так, у 1861 році на заводі Круппа був побудований молот «Фріц». Його брус важив 50 тонн.

Прес

   Прес – один з найдавніших механізмів, без якого ми були б позбавлені багатьох речей. Скажімо, олії або соків. За допомогою пресів штампують однотипні деталі, пресами, в які вбудовано спеціальні пристрої, прасують білизну у великих пральнях. Винахід пресу дало змогу людині збільшити свою силу в багато разів. Тож про цей механізм, який пройшов довгий шлях свого розвитку, неможливо не розповісти.
   Яким був перший прес? Він складався з пласкої дошки, на яку клали камені (в такий спосіб тепер квасять капусту або готують до засмаження курчат табака). Але тиску, який він створював, було недостатньо для того, щоб, скажімо, вичавити масло з оливок.
   У давнину, щоб вичавити сік із винограду, люди поміщали його у великий чан, знімали взуття і влаштовували в чані справжні танці. Тобто своє власне тіло вони використовували для створення тиску на ягоди. Але, погодьтеся, таким чином абсолютно неможливо видобути з насіння олію…
   Людина придумала кілька варіантів конструкції преса. Найпростіший варіант базувався на використанні гвинтів. Коли їх закручували, вони стискали дві дошки, зроблені з твердого матеріалу. Iноді замість гвинтів використовували систему зубчастих коліс. Але по-справжньому корисним для людини став гідравлічний прес.
   В основі дії гідравлічного преса лежить одна з найважливіших властивостей води – її мала здатність до стискання. Завдяки цьому тиск, спрямований на воду, поміщену в замкнуту судину, передається вусібіч з однаковою силою, тож на кожну одиницю поверхні діє той самий тиск, як і тиск, що надходить ззовні.
   Тепер уявімо, що в нас є посудина з двома поршнями. Один з них малий, а другий – великий. Якщо ми натиснемо на менший поршень, більший під впливом тиску підніметься нагору. Сила, з якою вода штовхатиме його, буде більшою за ту, що докладали ми, на стільки, на скільки його площа перевищує площу маленького поршня. Скажімо, якщо ми тиснутимемо на маленький поршень з силою 10 кілограмів, то великий поршень (якщо він у 10 разів більший) «відчуватиме» стокілограмовий тиск.
   «Батьком» гідравлічного пресу можна вважати Блеза Паскаля. У своєму трактаті, присвяченому рідинам, що вийшов 1663 року, він писав: «Якщо посудина, наповнена водою, закрита з усіх боків, має два отвори із щільно вставленими поршнями, і один отвір має площу, в сто разів більшу, ніж інший, то одна людина, яка штовхає маленький поршень, зрівноважить силу ста чоловік, які штовхатимуть у сто разів більше, і пересилить 99 з них». Після публікації цього трактату знайшлося чимало тих, хто бажав спробувати свої сили у створенні гідравлічного пресу, але всі їхні спроби зазнали поразки через недосконалість матеріалів. Річ у тім, що ніхто не міг створити абсолютно герметичну посудину, а негерметична не витримувала великого тиску.
   Зрештою великий винахідник Генрі Моделі придумав особливий комірець (манжету), який мав здатність до самоущільнення. Цей винахід був такий корисний, що сучасники казали: «Навіть коли б Моделі не винайшов нічого, окрім манжети, вже й тоді його ім’я назавжди б увійшло в історію техніки». Манжета являла собою кільце, що в розрізі було подібне до букви V. Його витягали зі шкіри, розмоченої в теплій воді, за допомогою спеціальної форми. Потім шкіру просотували салом, щоб вона залишалася м’якою. Під впливом високого тиску краї манжети розкривалися й заповнювали зазор між циліндром та поршнем. У 1797 році Брама побудував перший в історії гідравлічний прес, в якому був використаний винахід Моделі.
   Прес Брами правив за взірець для безлічі інших гідравлічних пристосувань, винайдених пізніше. Невдовзі створили домкрат – пристрій для підняття вантажів. У 20-ті роки XIX століття прес почали широко використовувати для штампування виробів із м’якого металу. Однак минуло ще кілька десятиліть, перш ніж були створені могутні ковальські преси, придатні для штампування сталевих і залізних деталей.
   Уперше ковальський прес розробив 1860 року директор майстерні державних залізниць у Відні Дж. Газвелл. Майстерні були розташовані в межах міста поблизу житлових будинків, тому розмістити в них могутній паровий молот було неможливо: від його гупання люди не змогли б спати. Але пристрій був украй необхідний, і Газвелл вирішив замінити молот пресом. Створений ним прес обслуговувала парова машина подвійної дії з горизонтальним циліндром, що рухав два насоси. Потужність преса становила 700 тонн, і його застосовували при штампуванні паровозних деталей: поршнів, хомутів, кривошипів тощо. Виставлений 1862 року на Всесвітній виставці в Лондоні, він відразу ж опинився в центрі уваги. З цього часу у всіх країнах почали створювати чимдалі більш могутні преси.
   Англійський інженер Вітворт (учень Генрі Моделі), побачивши прес Газвелла, взяв собі за мету – створити такий прес, який би можна було використовувати для виробництва деталей із залізних і сталевих злитків. У 1875 році він одержав патент на свій перший ковальський прес. Його застосовували для того, щоб кувати гарматні стволи. Ефективність пресу була дуже високою. Наведемо лише один приклад: щоб викувати дуло гармати зі злитка вагою 36,5 тонни, потрібен був час у три тижні, а заготовку треба було нагрівати в горні 33 рази. Прес же давав змогу зробити той самий обсяг роботи за чотири дні при п’ятнадцятиразовому нагріванні заготовки. Вартість деталей при цьому зменшувалася в сім разів!
   Невдовзі на багатьох заводах важкі парові молоти були демонтовані, а замість них набули поширення гідравлічні преси. На початку 90-х років XIX століття було створено преси потужністю 1000 тонн.

Друкарський верстат

   Чи знаєте ви, з чого почалася історія друкарського верстату? Нізащо не здогадаєтеся! Перші спроби відтиснути зображення робили за допомогою перснів та печаток. Спосіб нанесення зображення тисненням був відомий здавна. Спеціальної печаткою-штампом на ще сирій глині своїх виробів гончарі ставили клеймо. А купці, запечатуючи глечики з товаром, ставили на пробці свій знак, відбитий на персні. Кожен з них був унікальний, підробити візерунок було досить складно. До того ж у цьому не було сенсу – все одно товари привозили помічники купця, які могли ще й на словах підтвердити, що відправником вантажу був саме той купець, чий знак стояв на товарах. Археологи знаходили речі з відбитками клейма в Iндії і Єгипті. Древні шумери вже 3500 року до нашої ери використовували печатки циліндричної форми. А при дворах російських князів навіть була посада хранителя печатки.
   Однією з предтеч друкарства була технологія набивання малюнка на тканину. Майстер гравірував малюнок на дереві, а потім із гравіювальної дошки переносив малюнок на тканину. У 1898 році, розбираючи дуже давній будинок у маленькому містечку Сеннека на сході Франції, знайшли дошку з вигравіюваним на ній малюнком. На відбитку застигли люди в лицарському одязі, поруч з ними розміщався текст. Знахідку назвали дошкою Прота (по імені книгодрукаря Прота, який купив її). Сьогодні її можна побачити в місті Макон, у друкарні Прота.

   Вже в VII–VIII століттях в Європі вироблялася тканина з тисненими прикрасами. При друкуванні багатьох повторюваних фігур застосовувалися штампи. Середньовічні переписувачі в XIII столітті також удавалися до допомоги штемпелів для ініціалів (великих прикрашених букв, що розміщалися на початку абзацу). Відбитки також широко застосовувалися при виготовленні гральних карт і дешевих картин (наприклад, із зображеннями святих).

   Гравіювання навіть однієї сторінки тексту було складною справою. Майстер повинен був буква за буквою викарбувати дзеркальне зображення майбутнього відбитка. На дошці не можна було виправити помилки, тому в разі помилки роботу треба було починати спочатку.
   У Китаї винайшли свій спосіб копіювання тексту. Послідовники давньокитайського філософа Кун Цзі (Конфуція) так захоплювалися викарбуваними на камені текстами китайського мудреця, що хотіли мати їх у себе. Для цього мокрі аркуші паперу прикладали до кам’яної стели і дерев’яними молотками вдавлювали папір у вибиті в камені рядки. Після цього по аркушеві прокочували валик з фарбою. Продавлений текст залишався незафарбованим. Пізніше цей метод був вдосконалений, і його почали використовувати й для інших текстів. Текст наносили тушшю на тонкі аркуші паперу і відразу ж прикладали до гладко виструганої дощечки, вкритої густим шаром рисового відвару. Відвар усмоктував туш, і на дошці залишалося дзеркальне зображення. Зайве обережно видаляли ножем. На кліше наносили фарбу і робили відбиток. У 868 році в такий спосіб була надрукована священна книга буддизму «Алмазна сутра».
   Ситуація змінилася після того, як був винайдений принцип набору – той самий, який діти використовують при грі в кубики, коли вчаться читати. Складальна форма вперше з’явилася на Далекому Сході в XI–XII століттях. Перші літери робили з глини, потім їх обпалювали на вогні. Основою для друкованої форми була розділена на окремі осередки і поставлена на гладкий сталевий лист залізна рама. Осередки заповнювали смолою і набирали текст літерами. Затвердівши, смола скріплювала їх, і можна було нанести на літери фарбу й отримати кілька відбитків. Для звільнення літер після друку сталеву пластину нагрівали. Після цього літери можна було використовувати знову. Згодом друкарі почали вдосконалювати літери – ті, що були зроблені з глини, виявилися не дуже стійкими і швидко руйнувалися. Їх почали виготовляти, заливаючи легкоплавкі олово і свинець у спеціальні форми.
   Деякі вчені вважають, що немає доказів того, що метод печатки зі складальних форм прийшов зі Сходу. На їхню думку, європейські друкарі прийшли до нього самостійно. У будь-якому разі, вже в середині XV століття в країнах Західної Європи з’явилися книги, видрукувані зі складальних форм. А історики друкарства дотепер сперечаються, в якій країні це сталося вперше.
   Голландці кажуть, що друкарство започаткувалося в Нідерландах, в місті Гарлем. Паламар місцевої церкви Лоренц Янсен (на прізвисько Костер) за допомогою власноручно відлитих літер віддрукував книгу «Зерцало людського порятунку». У 1823 році голландці відсвяткували 400-ту річницю друкарства, а в Гарлемі встановили пам’ятник Лоренцу Костеру.
   Бельгійці вважають, що їхній співвітчизник з бельгійського міста Брюгге віддрукував першу в Європі книгу «Навчання», написану проповідником Паризького університету!оанном Герсоном. Твердих доказів цієї версії немає, крім того, історики не можуть домовитися щодо дати цієї визначної події. За одними джерелами, це сталося 1480 року, коли друк зі складальних форм уже був доволі поширеним методом, за іншими відомостями – 1445 року.
   В Iталії «батьком друкарства» зі складальної форми називають італійця Памфіліо Кастальді, мешканця міста Фельтре, поета, лікаря, доктора права. А у французьких архівах знайдені записи про переселенця з Праги Прокопія Вальдфогеля. Срібних справ майстер в місті Авиньйон створював відбитки на тканині, а також був власником знарядь, які давали змогу друкувати тексти. За свідченням його сучасників, у нього були два сталевих алфавіти, дві залізні форми, сталевий гвинт, сорок вісім різних форм, які містили окремі слова, та інші необхідні для друку знаряддя.
   Де ж насправді почали використовувати складальну форму? Нині дуже нелегко визначити це. I в Iталії, і в Голландії, і в Бельгії, і у Франції ставилися численні експерименти з друку зі складальних форм. I все-таки першою людиною, яка започаткувала в Європі мистецтво друку, вважається Iоганн Гутенберг. Залишки першого друкарського верстата гутенберга історики датують 1441 роком.

   Біблія гутенберга – перше друковане видання в Європі

   Iоганн Гутенберг (1397–1468) сам створив сплав зі свинцю, цинку і сурми та все устаткування, необхідне для виливки металевих літер. Він також винайшов складальну касу і пристрій для набору рядків, друкарську фарбу і тампони для її нанесення, а також саму машину, за допомогою якої з’являлися відбитки книжкових сторінок. Гутенберг поділив текст на окремі компоненти: рядкові і прописні літери, розділові знаки і буквиці, засновані на традиційних рукописних середньовічних шрифтах. Перша надрукована гутенбергом книга – 42-рядкова Біблія – була першим друкованим виданням в Європі. Тираж її становив близько 200 примірників, але до нашого часу збереглося тільки 50з них.
   Реконструкція першого верстата гутенберга міститься в музеї Лейпцига. На двох масивних стовпах закріплена поперечина, через яку проходить гвинт. До гвинта прикріплена дошка – піан. Під піаном на гладкому столі – талері – розміщена складальна форма. Форму намазують фарбою, кладуть аркуш паперу і рухом руків’я-куки опускають піан і притискають аркуш паперу до форми. Зворотним рухом куки піан піднімається догори. Цікаво, що пристрій свого верстата Гутенберг запозичив у виноробів. За допомогою подібного верстата вичавлювали виноград, а пізніше – і паперові аркуші в майстернях, де виробляли папір.
   Гутенберг також удосконалив процес виготовлення літер. Для виготовлення матриці він використовував сталевий штамп – пунсон, на кінці якого гравіювали зображення літери. У міді пунсоном видавлювали матрицю. Потім матрицю вкладали в словолитну форму, що складалася з двох половинок. У форму заливали розплавлений метал. Коли метал застигав, літеру виймали і відпилювали зайве, щоб літери були однієї висоти.
   До кінця століття в Європі було відкрито 1099 друкарень. I друковані книги впевнено увійшли в наше життя. Але минав час, і виникла потреба зовсім в інших засобах поширення інформації. Річ у тім, що у світі з’явилися газети. Процес підготовки до друку на звичайних верстатах був надто довгий. Iнодi потрібно було терміново вставити в номер свіжі новини або сенсаційні статті. Це стало можливим завдяки іншим механізмам.

   Одна з найвідоміших книг гутенберга – граматика, яку називають «27-рядковий Донат». Книга була видана 1445 року і витримала чимало перевидань.

   Винахідником ротаційної машини був Фрідріх Кеніг. Все його життя було пов’язане з друкарнею. Ще 1794 року Кеніг зробив перший крок до створення швидкісної друкарської машини, спроектувавши модель з безупинним підніманням і опусканням піана (преса), яке відбувалося за допомогою зубчастих коліс. Але минуло багато років, перш ніж світ визнав його винахід. У 1807 році три лондонські друкарні дали Кенігу гроші на будівництво друкарської машини нового типу. Через три роки, за допомогою магістра математики Андрія Бауера, Кеніг зібрав верстат, який міг робити до 400 відбитків за годину. І це був тільки початок. У1811 році він створив першу машину циліндричного типу, в якій аркуш паперу, покладений на циліндр (барабан), прокочувався цим циліндром по укріпленій на талері формі з набором. Фарба надходила з валика, що обертався.

   Сучасний друкарський верстат

   Першими, хто зацікавився винаходом Кеніга, були власники великих газет. У1814 році Кеніг зібрав для друкарні «Таймс» дві циліндричні машини, що друкували зі швидкістю 1000 відбитків за годину. Потім він зробив машину з двома циліндрами, що друкувала водночас з двох боків аркуша. Замовлення на неї стали надходити з різних країн. У 1817 році Кеніг повернувся до Німеччини і заснував у Вюрцбурзі першу фабрику з виробництва друкарських машин. До своєї смерті (у 1833 році) він налагодив виробництво машин, які друкували двома фарбами.
   Втім тиражі газет, які чимдалі зростали, диктували потребу в ще більш високошвидкісних машинах. У 1846 році сталася нова «революція» у світі друкарства. Англієць Еппельгес створив нову машину з вертикальним циліндром, навколо якого оберталося вісім циліндрів, менших за розміром. За один оборот великого циліндра набір проходив повз вісім менших циліндрів з покладеним папером і видавав відразу вісім аркушів з надрукованим текстом. За годину на цій машині можна було одержати аж 12 000 відбитків! Не дивно, що до 1862 року на цій машині друкувалася газета «Таймс».
   Пізніше ця машина зазнала безліч вдосконалень. Змінювалася кількість циліндрів (американець Роберт Гое використовував їх десять), їхні розміри. У тієї ж машини Гое головний вал мав діаметр півтора метра, а ті, хто накладав папір на барабани, стояли з двох боків у п’ять «поверхів». За великі розміри цю машину називали «Мамонт».
   Втім, в більшості цих машин були суттєві недоліки. Наприклад, друкувати можна було тільки з одного боку аркуша паперу. Цю проблему вирішив Вільям Буллок, який 1863 року створив новий тип ротаційної машини. Вона «вміла» друкувати текст з обох боків довжелезної паперової стрічки. Швидкість друку становила 15 000 відбитків за годину, а в пізніших моделях – до 30 000 відбитків. Швидкість її роботи була така, що за три хвилини вона могла б вкрити текстом кілометрову стрічку паперу. Ротаційні машини і нині виконують свою роботу. Окрім газет, вони також друкують листівки та брошури.

   IV
   Піший кінному не товариш…
   (історія транспорту)

Транспорт – один із найдавніших винаходів людства. I це цілком зрозуміло. Якщо ви вирушаєте в подорож на кілька днів, слід взяти з собою чимало необхідних речей – це добре відомо туристам. Коли переїжджаєте на іншу квартиру – вам знадобиться вантажівка (а то й дві). А нашим предкам переїздити доводилося дуже часто. Мисливці повинні були полювати звірів, які мігрували, іноді між племенами виникали сутички, і переможені повинні були шукати собі нове житло. А нести весь скарб у руках – надто важко й незручно. Отже, потрібно було подбати про те, щоб подорож стала справді зручною й комфортною.

   Наскельне зображення колісниці бронзової доби у Швеції

   Iсторія транспортних засобів – це історія швидкості та зручності. Розпочавши з таких простих речей, як лижі та волокуші, людина згодом вдалася до транспорту, який переміщався завдяки мускульній силі приручених тварин та природним стихіям. Далі розпочалася ціла епоха автомобільного транспорту, були винайдені нові джерела енергії. З грецького кореня «аутос» («сам») і латинського «мобіліс» («рухливий») у європейських мовах склався прикметник «саморушний», буквально «автомобільний». На початку свого існування він стосувався годинників, ляльок-автоматів, одне слово, всіх речей, що правили за доповнення людини. У XVIII столітті термін «автомобіль» застосовували вже до безрейкових візків, які рухалися завдяки паровим двигунам.
   Винахід транспорту пов’язаний з географією та історією країн, в яких з’явилися ті чи інші засоби для підкорення простору. Нині ми можемо поділити їх на три великі групи: наземний, повітряний і водний. Але ще донедавна людина рухалася тільки по землі або по водних шляхах – ріках та морях.

Чи важко винайти колесо?

Одним із найважливіших відкриттів в історії людства був винахід колеса. Гадають, що його прообразом були котки, які підкладали під важкі стовбури дерев, човни і камені при їхньому перетягуванні з місця на місце. Перетягуючи вантажі в такий спосіб, люди помітили: якщо котки в центрі були тонші, ніж по краях, вони пересувалися під вантажем більш рівномірно, а сам вантаж не заносило убік. Переконавшись у цій корисній властивості, люди почали навмисно обпалювати стовбури дерев таким чином, що середня частина ставала тоншою, а бічні залишалися незмінними. Після подальших удосконалень від цільної колоди залишилися тільки два валики на його кінцях, а між ними з’явилася вісь. Пізніше їх стали виготовляти окремо, а потім жорстко скріплювати між собою. Саме так, згідно з найпоширенішою версією, було відкрите колесо. Втім, все могло бути інакше. Хоча в природі колеса немає (на нашій Землі немає жодної тварини, яка б використовувала «колісний хід» для руху в просторі), округлі камені, плоди та навіть Сонце могли наштовхнути людей на думку про створення колеса. Але між створенням примітивних коліс і їх поширенням у транспортних засобах повинен був минути час.

   Протягом століть покоління майстрів працювали над удосконаленням цього винаходу. Спочатку суцільні колеса жорстко скріплювалися з віссю й оберталися разом з нею. При пересуванні по рівній дорозі такі візки були цілком придатні для використання. Але повороти ставали для коліс важким випробуванням, бо вони мали обертатися з різною швидкістю. Навантажений візок міг легко зламатися або перекинутися, а служби технічної допомоги тоді не існувало. До того ж самі колеса були недосконалі. Їх робили з цільного шматка дерева. Тому візки були важкими і неповороткими, їздили дуже повільно і використовувалися здебільшого для перевезення різних вантажів. Основною тягловою худобою для таких візків були воли – такі ж неквапливі й неповороткі тварини, як і транспортний засіб, в який їх запрягали.
   Великим кроком вперед у розвитку техніки пересування став винахід колеса з маточиною, яке насаджувалося на нерухому вісь. Це дало можливість колесам оберталися незалежно одне від одного. А щоб колесо менше терлося об вісь, його почали змащувати лоєм або дьогтем (згадайте чумацькі візки, під якими завжди висіло маленьке відерце з дьогтем). Самі колеса також поступово змінювалися: в них випилювали вирізи (заради зменшення ваги), а для твердості зміцнювали поперечними скріпами. Таке становище зберігалося доти, поки люди не відкрили для себе метали. Тоді в них з’явилася можливість робити колеса з металевим ободом і спицями. Таке колесо могло обертатися в десятки разів швидше і не боялося ударів об камені. Запрягаючи у візок коней, які рухалися значно швидше за волів, люди почали освоювати світ, так би мовити, прискореними темпами.
   Колеса згодом почали використовувати майже в усіх галузях техніки. За їхньою допомогою були створені найважливіші технічні пристрої (гончарний круг, млин, різноманітні блоки для підйому вантажів та ін.). Воно дуже скоро набуло символічного значення – недаремно Сонце зображували у вигляді золотого колеса (пізніше – колісниці), а в численних обрядах колесо використовували як символ добра та вічного руху.

Віз, фургон, карета…

   Різноманітні транспортні засоби на колесах невдовзі заполонили весь світ. Залежно від країни, в якій вони виникли, та історичної епохи транспортні засоби розрізнялися за формою, розміром та ступенем комфорту. Мабуть, найдавнішими були візки, які тягнула людина. Вони були невеликими і використовувалися на відносно невеликих відстанях: привезти з городу овочі, перевезти з місця на місце каміння під час будівництва та ін.

   Один із найдавніших візків був знайдений при розкопках у Мохенджо-Даро в Пакистані.

   Окрему групу становили бойові колісниці. Перші відомості про них належать до часів правління ассирійського царя Тугултипалесарра (1130-ті роки до нашої ери). В арміях країн Стародавнього Сходу застосовувалися двох– чи чотириколісні колісниці, запряжені одним, двома або чотирма кіньми.
   Двоколісна колісниця являла собою невеликий дерев’яний майданчик на двох колесах, до якої наглухо кріпилося дишло. Передня частина колісниці та її борти обшивали шкірою (для захисту ніг екіпажа від стріл). Екіпаж звичайно складався з двох воїнів – лучника і візника, озброєного списом і щитом. Іноді до нього входили ще два щитоносці, які прикривали лучника і візника. Бойові колісниці застосовувалися тільки на рівній місцевості – в болоті чи піску їхні колеса вгрузали, а пагорби та нерівний грунт робили їхнє застосування неефективним. Колісниці широко застосовувалися в давньому Вавилоні, Ассирії, Єгипті, античній Греції, Карфагені, Римі. У мирний час колісниці використовували для спортивних змагань, які були дуже популярними, зокрема в Стародавній Греції.

   Давньоіранська колісниця й колісниці

   Зовсім не такими легкими та маневреними були транспортні засоби, в яких люди подорожували на значні відстані. Вони повинні були відігравати роль будинків на колесах, що забезпечували б своїм мешканцям хоча б мінімальний комфорт: захист від вітру, сонця та дощу, можливість врятуватися від небезпеки. До того ж їхня здатність перевозити вантажі мала бути набагато більшою, ніж у візка: на них повинен був розміститися весь скарб сім’ї. В різних країнах були винайдені власні рішення цієї проблеми, які диктувалися і матеріалами, що мали у своєму розпорядженні тутешні мешканці, і особливостями клімату.
   У більшості європейських казок принцеси та королі їздять у каретах. Цей засіб пересування був дуже поширений. Карети являли собою закриті чотириколісні екіпажі на ресорах. Деякі з них були дуже дорогими й елегантними. Їх прикрашали герби володарів, за якими легко було дізнатися, хто саме їде. «Двигуном» карети були коні. Залежно від потрібної швидкості та тривалості подорожі до карети могли впрягти двійку, четвірку, шестірку, а за урочистості – навіть дванадцять коней. Кучер сидів не в самій кареті, а на козлах, поперед неї. Він мав бути справжнім майстром своєї справи: що більше коней тягнуло карету, то складніше було керувати нею.

Фургон американських колоністов

На малюнку ви бачите фургон, який використовували для подорожей американські колоністи. Як бачите, нічого зайвого. Брезентова запона захищала від дощу та вітру, сам фургон був надійним і достатньо просторим, щоб у ньому могла їхати вся родина. Щоправда, був у фургонів і суттєвий недолік: якщо тварини, що його тягли, з якихось причин вмирали (наприклад, від отруєння травами або внаслідок травм), колоністи не могли везти його самотужки. Доводилося або купувати в супутників «зайву» худобу, або кидати більшість речей напризволяще.

Велосипед

   «Винайшов велосипед!» – цей вислів можна почути, коли хтось розповідає про відкриття, що його дуже давно зробив хтось інший. Але перші винахідники цього надзвичайно популярного виду транспорту аж ніяк не могли зажити слави плагіаторів. Єдине, в чому їх могли звинуватити, – це в порушенні спокою пересічних громадян. Історія велосипеда бере свій початок з безмоторних машин, що з’явилися у Франції наприкінці XVIII століття. Вони не були схожі на сучасні велосипеди, проте за принципом будови їх можна вважати попередниками цього виду транспорту. Спроб створити індивідуальний засіб пересування, який працював би за рахунок м’язової сили людини, було безліч. У 1791 році граф де Сіврак побудував селерифер – дерев’яну машину з двома колесами, що були розташовані послідовно і з’єднувалися брусом, де містилося сидіння. Людина сідала верхи на брус і, відштовхуючись ногами, котилася. Подібні машини побудували також Жозеф Ньєпс (1765–1833) 1816 року і німецький винахідник Карл фон Дрейс (це сталося у 1813 р.). Машина Дрейса, що невдовзі набула популярності в Англії і Німеччині, стала відомою за назвою «дрезина», або «кінь-качалка».
   У 1839 році шотландець Киркпатрик Макміллан побудував «конячку» з педальним приводом; зворотно поступальний рух педалей, розташованих попереду, забезпечував обертання заднього колеса. Мабуть, це й був перший велосипед у сучасному розумінні цього слова. У Франції брати П’єр та Ернест Мішо приблизно 1861 року встановили педалі безпосередньо на переднє колесо. Вони назвали свою машину велосипедом і впродовж чотирьох років налагодили виробництво до 400 велосипедів на рік. У 1869 році у Франції було покладено початок велосипедним гонкам. І дотепер французи залишаються завзятими прихильниками велосипедного спорту.

   Усі перші велосипеди мали тверді гумові шини, які монтувалися на колесі зі сталевим ободом.

   Велосипед «Пенні-фартинг» (Ключ) мав велике переднє колесо, що приводилося в рух педалями, і маленьке заднє колесо. Він був винайдений 1871 року англійцем Джеймсом Старлі (1831–1881) і враз став дуже популярний. Діаметр великого колеса становив 1–1,5 метра.
   Перша машина з ланцюговою передачею була створена 1871 року X. Дж. Лоусоном. Педалі-важелі монтувалися на рамі. Вони обертали велику зірочку, передаючи за допомогою ланцюга рух малій зірочці на задньому колесі велосипеда. Велосипедні колеса на цій моделі були майже однакового розміру. Роверовські безпечні велосипеди (1885), вироблені як масова продукція, за кілька років цілком витиснули велосипеди з педалями на передньому колесі.
   Важливою віхою в історії велосипеда став 1888 рік, коли Джон Данлоп (1840–1921) винайшов наповнену повітрям (пневматичну) шину. Рама стала стандартною, і в наступні сімдесят років у конструкції велосипеда не відбулося серйозних змін.

Малюнок велосипеда К. Дрейса. 1813 р.

У 60-ті роки минулого століття різні фірми почали випускати велосипеди з невеликими колесами для їзди містом. Деякі з них були настільки компактними, що їх можна було скласти і помістити в багажник автомобіля. До перших велосипедів надзвичайної конструкції належать тандем-велосипед з довгою рамою для двох сідоків і триколісний велосипед. Нині на ньому їздять переважно діти, але не слід забувати, що саме йому людство зобов’язане створенням автомобіля. Саме триколісний велосипед К. Бенц і Г. Даймлер 1885 року оснастили бензиновим мотором.

Сьогодні в світі велосипедистів навіть більше, ніж автолюбителів. А в деяких країнах велосипед є найпоширенішим міським видом транспорту. Створено безліч цікавих моделей – від гірських велосипедів, на яких можна подорожувати бездоріжжям, до елегантних «дамських» моделей.

Автомобіль

   «Автомобіль… слід вважати сином паровоза, що дав йому душу, і велосипеда, який забезпечив його тілом», – так 1902 року писав про автомобіль один з російських журналів. Винахід автомобіля зробив життя людини набагато швидшим і цікавішим, а історія його створення знає безліч цікавих моментів. Візьмімо лише такий факт: зареєстровано 416 претендентів на почесний титул «винахідника автомобіля». Але помітний слід в історії створення автомобіля залишили не більше п’яти з них.

   У талановитого російського самоучки, кріпака Нижегородської губернії Леонтія Лук’яновича Шамшуренкова (1685–1757) було багато механічних винаходів, але найцікавіший з них – це самохідна коляска, виготовлена з «заліза сибірського м’якого», «сталі самої доброї», «дроту залізного товстого», шкіри, сала, полотна і цвяхів. Коляска була представлена в Петербурзі 1 листопада 1752 року. Вона була чотириколісною і приводилася в рух м’язовою силою двох чоловіків. Коляска могла розвивати швидкість до 15 кілометрів за годину. Не менш цікавою самохідною конструкцією була машина російського конструктора, винахідника й інженера Івана Петровича Кулібіна (1735–1818), якою він їздив вулицями Петербурга в 1791 році.

   Людина завжди мріяла про засоби пересування, які б рухалися самі. Вже в епоху Середньовіччя з’явилися транспортні засоби, але ними зсередини курували люди. У 1490 році Леонардо да Вінчі сконструював візок з ручним керуванням. Та справжня історія цього виду транспорту розпочалася лише після того, як був винайдений паровий двигун.
   Незалежно від Джеймса Уатта, який 1769 року створив першу парову машину, з’явилися парові автомобілі француза Кінйо (1769 або 1770), поштова карета Тревітика (1801), легковий паровий автомобіль Ханкока (1822), французький паровий омнібус (1873). Таким чином, той факт, що пара є цілком придатною рушійною силою для транспортних саморушних засобів, дістав загальне визнання.
   Тим часом розвивався й інший напрямок у конструюванні. У 1806 році в одному з швейцарських кантонів, у майстерні Ісаака де Рівазо, був створений транспортний засіб, що міг просунутися (щоправда, лише на кілька метрів) за рахунок двигуна внутрішнього згоряння. Французу Ленуару спало на думку з’єднати пари бензину з повітрям і використовувати цю суміш як рушійну силу. Такий примітивний двигун дав можливість машині, на яку він був поставлений, перебороти відстань від Парижа до Жуенвіля-ле-Пон.
   У Кельні Ніколаус Отто влаштував невеличку майстерню, в якій працював над удосконаленням газолінового двигуна Ленуара. Під час одного з експериментів народилася ідея, що виявилася вирішальної для подальшого розвитку двигуна, – стискання газоповітряної суміші в камері внутрішнього згоряння і чотиритактний робочий цикл. Отто запатентував свій винахід 1876 року, не знаючи, що французький інженер Бо де Гай ще 1862 року теоретично обгрунтував принцип чотиритактного двигуна. Тому після скарги, поданої спадкоємцями Гая, імперський суд скасував патент Отто.

   Кінська сила становить приблизно 0,736 кВт.

   Слід також згадати винахідника Готліба Даймлера, що поставив собі за мету розробити легкий бензиновий двигун, придатний для екіпажа. Мета була досягнута: був створений швидкісний одноциліндровий мотор обсягом 460 см -------
| bookZ.ru collection
|-------
|
-------

. Він робив 700 обертів за хвилину і досягав потужності в 1,5 к. с. (кінські сили). Цей двигун був оснащений системою запалювання і випарним карбюратором.
   Потім Карл Бенц у Мангеймі сконструював 1886 року моторизований триколісний екіпаж, а Даймлер створив перший у світі мотоцикл, у якого були дерев’яні, окуті металом колеса і дерев’яна рама. Його маса становила 90 кг, а рухався він з максимальною швидкістю 12 км/год. Двигун охолоджувався вентилятором і кріпився на рамі на сайлентблоках зі спеціальної гуми.
   Восени 1886 року Даймлер вразив своїх співвітчизників конструкцією першого швидкісного чотириколісного автомобіля з двигуном внутрішнього згоряння. Автомобіль розвивав швидкість до 18 км/год. Після Всесвітньої виставки 1889 року успіх машин Бенца і Даймлера був величезний. Швидкість, яка нині здається нам просто смішною, тоді здавалася неймовірною. У деяких містах автомобільний рух був заборонений як небезпечно швидкий. Крім того, перші двигуни аж ніяк не можна було назвати тихими, вони лякали коней і перехожих.
   У подальші роки потужність двигуна зростала на 15, 20, навіть на 45 кВт (20, 30, 60 к. с.). Був розроблений автомобіль сучасного типу: попереду – двигун, потім зчеплення, коробка передач, карданний вал, диференціал з розподільником і твердою задньою віссю. Зміцнила свої позиції чотириступінчаста коробка передач із зубчастими колесами і кулісним механізмом.
   На межі століть з’явилося запалювання від магнето системи Боша. А ось гальма в автомобілів залишалися відносно слабкими. Для посилення ручного гальма машини були укомплектовані упорами, що швидко опускалися, якщо треба було зупинити автомобіль на підйомі. Вже 1900 року почав діяти принцип, відповідно до якого кожен автомобіль повинен був мати дві незалежні системи гальм. Нижнє гальмо блокувало передні або задні колеса, ручне гальмо отримало функцію допоміжного.

   Автомобілі K. Бенца: зверху – триколісний, 1885 р., знизу – вже чотириколісний, 1893 р.

   У ті часи електричне освітлення автомобіля ще не практикувалося – поширеним було карбідне. Тож деякі літні люди, а також жінки побоювалися автомобілів. Запах карбіду, полум’я й гучне гурчання двигуна навіювали їм думки про нечисту силу.
   Сталеві колеса перших автомобілів були дуже твердими і сильно гриміли – навіть найкращі ресори не рятували від гуркоту. Тому колесо, захищене гумовим обручем, було великим прогресом. Таке колесо згладжувало невеликі нерівності дороги, великі ж, як і нині, треба було об’їжджати.

   У 1887 році шотландський ветеринар Джон Бойд Данлоп згорнув у коло гумовий шланг, уставив клапан власного виготовлення і приклеїв ці шини на триколісний велосипед свого сина. Велосипед з накачаними пневматичними шинами їздив набагато краще і залишав за собою в саду ледь помітні сліди.
   Рік по тому Данлоп одержав патент на цей винахід. Незважаючи на всі переваги коліс з такими шинами виникало, проте, багато проблем. Шини не хотіли триматися на колесах, а в разі виявлення дефектів їх важко було замінити.
   У Франції Едуард Мішлен змонтував пневматичні шини на колеса автомобіля братів Пежо і разом зі своїм братом взяв участь у перших автоперегонах «Париж – Бордо – Париж». Для змагань він розробив ободи, що закріплювалися на дисках за допомогою болтів. Згодом він разом із братом заснував у Клермон-Феррані власну фабрику з виробництва пневматичних шин і таким чином призупинив вторгнення англійських шин у Францію.
   Нарешті, 1914 року були створені так звані колеса типу «Рейдж-Уїтворт». Ці знімні колеса кріпилися тільки центральним гвинтом, що було дуже зручно, коли колесо доводилося міняти. Сьогодні знімні дискові колеса з трьома, чотирма чи п’ятьма гвинтами-кріпленнями – невід’ємна частина будь-якого автомобіля.
   Принцип установки сидінь і способи захисту від несприятливих погодних факторів стали умовою зміни в «зовнішності» автомобілів. Виникло кілька типів кузова: vіs-a-vіs, де сидіння розташовувалися навпроти один одного, і dos-a-dos, де сидіння були змонтовані спиною один до одного (ландо, брейк, фаетон та інші). Тільки в перші роки XX століття виникло не менше двадцяти типів кузова. У їхніх назвах найчастіше вживалися французькі вирази, що позначають конструкції екіпажів. Пізніше сидіння майже всіх автомобілів стали монтувати за напрямком руху, і, таким чином, автомобіль придбав звичний нам силует.
   Велике значення для подальшого розвитку автомобіля мала система керування, що її винайшов 1889 року Даймлер і 1893 року – Бенц, яка давала змогу здійснювати незалежне керування передніми колесами з різновеликими радіусами повороту. Успішне рішення цієї проблеми підштовхнуло Бенца назвати свій новий автомобіль «Вікторія».

   Болід – автомобіль для гонок

   Перший швидкісний автомобільний двигун Готліба Даймлера працював за допомогою повітряного охолодження. Інші конструктори експериментували з водою, властивості якої якнайбільше відповідали застосуванню її в системі охолодження. В одній з перших систем водяного охолодження, за допомогою якої конструктори мали намір відвести тепло згоряння від двигуна, використовувався принцип охолодження за допомогою пару. Сорок літрів води вистачало на 15–20 кілометрів шляху.
   У 1890 році на арені з’являється Готліб Даймлер з новим винаходом. У його автомобілі, що дістав назву «Шалрадваген», вода протікала у рамі з труб. Циркуляцію води забезпечувала помпа, змонтована між двигуном і системою трубок. Багато конструкторів, такі як Франклін, Порше, Де Діан та інші, орієнтувалися на цей тип охолодження, що і дотепер вважається сучасним.
   З моменту винаходу першого автомобіля він зазнав безліч змін. Хіба могли Даймлер і Бенц уявити собі, що автомобіль (наприклад, болід «Формули-1») матиме двигун потужністю у 850 к. с., розвивати швидкість до 320 км/год, а на заміну колеса команда підтримки витрачатиме в середньому дві секунди? Втім, можливо, через сто років автомобілі будуть мати зовсім інший вигляд, ніж той, що мають зараз.
   Причин для майбутнього перетворення автомобілів існує кілька. По-перше, над світом вже нависла тінь енергетичної кризи. Запаси нафти не безкінечні, отже, людству невдовзі доведеться відмовитися від бензину. Інша причина, яка може змінити історію автомобільного транспорту, – це забруднення повітря, що з кожним роком привертає все більше уваги екологів. Тому конструкторам доведеться добре попрацювати, щоб створити екологічно безпечний автомобіль. Альтернативними видами пального можуть стати електричні батареї, сонячне світло і навіть… вода. Винахідники вже кілька разів пропонували моделі, які працювали на сонячних батарейках, акумуляторах або двигунах, що використовують розщеплення води на кисень та водень. Втім, до серійного випуску таких моделей ще дуже далеко.

Від плота до пароплава

Чому люди наважилися на освоєння водної стихії? Однозначної відповіді на це питання не існує. Скоріше за все, історія водного транспорту почалася з рибальства. Рибалкам добре відомо, що деякі цінні види риби мешкають у відкритій воді, тому ловити їх з берега неможливо. Сама риба не квапилася стати чиїмось сніданком, отже, потрібно було самим навчитися ловити її. Першим плавальним засобом (у повному розумінні цього слова) був пліт. Люди давно помітили, що стовбури дерев не тонуть у воді. Коли треба було переплисти річку, вони могли використовувати уламки сухої деревини, яка допомагала триматися на воді. Але коли треба було переправитись кільком людям або ж переправити на інший берег домашню худобу, одного дерева не вистачало. Треба було зв’язати кілька стовбурів, але це ще не вирішувало проблеми керування. Звичайно, можна було протягнути з берега на берег мотузку і, перебираючи її, перевезти пліт через ріку. Але це годилося лише тоді, коли річка була не надто широкою і коли треба було плисти по прямій. Людям спало на думку здогадалися зробити довгу тичину, яка правила б за кермо. Іншими тичинами можна було впертись у дно річки або озера і відштовхнутися від берега. На глибоких місцях, де тичини не сягали до дна, люди навчилися керувати плотом за допомогою гребної дошки (пізніше з неї «розвинулося» весло). Пліт був неповоротким спорудженням, але цілком придатним для транспортування великих вантажів вниз за течією. Набагато легше було плисти річкою, ніж прокладати стежку в лісі.

Плоти з коренів дерев (Нова Гвінея) та шкіра, наповнена повітрям, – ще один різновид плота

Вчені, які вивчали австралійські племена, помітили, що тубільці часто використовують колоди, коли їм треба переплисти річку. Для цього кам’яною сокирою вони вирубали частину стовбура легкого дерева, потім тубільці очищали його від гілок, а далі лягали на колоду і пливли, працюючи ногами. Мабуть, саме з таких примітивних човнів, які міг зробити кожний член племені, і почалася історія човна.

   Пірога

   Втім, пліт міг задовольнити тільки деякі потреби людини. Мисливцям був потрібен зовсім інший водний транспорт – невеликий, легкий і маневрений. У нагоді їм став дерев’яний човен, який вирубався з цілого стовбура дерева – колоди.
   Справжнім човном колода стала після того, як люди навчилися видовбувати або випалювати в ній заглиблення для весляра. Водночас йшов розвиток форми весла. Від простої гребної дошки, яку використовували на плотах, воно пройшло еволюцію до свого сучасного вигляду: вузьке руків’я, яке зручно лягає в долоню, та доволі широка «лопата» на кінці.

   Історія суднобудування і судноплавства розпочалася дуже давно – близько 8 тисяч років тому, що відповідає епосі неоліту (близько VIII – ІІІ тисячоліття до нашої ери). Саме цей вік приписують човну, який було знайдено в затоці Фев-оф-Форт у Шотландії.

   На виготовлення навіть невеличкого човна за допомогою кам’яних інструментів йшло багато часу, і це була важка робота. Крім того, не з усіх порід дерев можна було зробити човен. У тих місцях, де лісу було не дуже багато або не було придатних для човна дерев, його не будували із стовбура. Замість цього місцеві племена використовували легкі човники, каркас яких робили з гілок, а потім вкривали його найбільш уживаним матеріалом: корою або шкірою. Побудувати човен з кори було не дуже складно (поетичний опис того, як народжувався човен в індіанців, ви можете прочитати в «Пісні про Гаявату» Г. У. Лонгфелло). Спочатку треба було зняти з дерева кору – обов’язково цілим шматком, без розривів. Кінці шматка зшивали і зв’язували корінням, після чого шви обробляли смолою, щоб крізь них не просочувалася вода. Для твердості усередині корпуса встановлювали кілька розпірок. Умілий майстер (а в деяких племен – кожний дорослий чоловік) міг виготовити такий човен за кілька годин. На півночі не було дерева, з якого можна було б зняти кору, та й гілок на розпори та каркас довелося б шукати дуже довго. Тому човни тут робили зі шкіри, а як кістяк застосовували твердий китовий вус.

   На найдавніших відомих нам зображеннях кораблів єгипетської цариці Хатшепсут можна побачити деталі їхньої будови: дерев’яні щогли і реї, а також штаги (троси, що утримують від падіння назад щоглу), фали (снасті для підйому і спуску вітрил) та інший такелаж. Малюнки свідчать, що вітрильні судна були винайдені в доісторичні часи.

   Весловий човен увійшов у світ речей близько 12 тисяч років тому. Він був легкий, маневрений, що дало змогу не тільки швидко пересуватися по річках, але й переносити човни з однієї річки в іншу, якщо вони протікали неподалік (пізніше на таких місцях влаштовували волоки).
   Більшість учених поділяє думку, що перші великі вітрильні кораблі з’явилися в Єгипті. Ніл був багатоводною річкою, яка цілком відповідала нормам річкового судноплавства. Щороку з липня по листопад могутня ріка виходила з берегів, заливаючи своїми водами всю країну. Селища і міста протягом кількох тижнів залишалися відрізаними один від одного. Тому судна були для єгиптян життєвою необхідністю. У господарському житті країни й у спілкуванні між людьми вони відігравали набагато більшу роль, ніж наземний транспорт.

   Тур Хейєрдал, подорожуючи на точній копії єгипетського судна (він мав назву «Ра» – «Сонце»), завважував, що ці кораблі цілком надійні. Його команда змогли подолати відстань від Єгипту до островів Центральної Америки.

   Одним із ранніх різновидів єгипетських кораблів, що з’явилися близько 5 тисяч років до Різдва Христова, була барка. Вона відома сучасним ученим за кількома моделями, що встановлені у храмах. Позаяк Єгипет є країною дуже бідною на ліс, для будівництва перших кораблів широко застосовувався папірус. Особливості цього матеріалу визначили конструкцію і форму давньоєгипетських суден. Човен був схожий на серп, що його зв’язали з пучків папірусу з вигнутими догори носом і кормою. Для міцності корпус стягували тросами. Пізніше, коли налагодилася регулярна торгівля з фінікійцями, до Єгипту почав надходити у великій кількості ліванський кедр. Дерево почали застосовувати при кораблебудуванні. Уявлення про типи суден, які будували у Стародавньому Єгипті, дають настінні рельєфи некрополя біля Саккари (ІІІ тисячоліття до нашої ери). Корпуси кораблів набирали з простих плашок і конопатили папірусом. Зміцнювали корпус за допомогою канатів, що обтягували судно за периметром верхнього пояса. Ці судна були цілком придатні для плавання водами Нілу, але в море на них було виходити небезпечно. Пряме вітрило, що його використовували єгиптяни, давало їм змогу плисти тільки за вітром, а складні маневри були недоступні. Такелаж кріпився на двоногій щоглі, обидві ноги якої встановлювалися перпендикулярно до середньої лінії судна. У верхній частині вони були щільно зв’язані. За степс (гніздо) для щогли правив балковий пристрій у корпусі судна. У робочому положенні цю щоглу утримували штаги – товсті троси, які йшли від корми й носа, а з обох бортів її підтримували ноги. Прямокутне вітрило кріпилося на двох реях. При бічному вітрі щоглу прибирали, щоб судно не перекинулося або не було віднесене вітром далеко від потрібного курсу.

   «Ра-ІІ» Тура Хейердала

   Єгипетські торговельні судна робили далекі подорожі вздовж узбережжя. В храмі цариці Хатшепсут є напис, що повідомляє про морський похід, здійснений єгиптянами близько 1490 року до нашої ери у таємничу країну пахощів Пунт, що лежала десь у районі сучасного Сомалі.

   Пізніше, приблизно до 2600 року до нашої ери, на зміну двоногій щоглі прийшла однонога. Вона полегшувала ходіння під вітрилами і вперше дала судну можливість маневрувати. Однак прямокутне вітрило було ненадійним засобом і ним можна було користуватися тільки при ходовому вітрі. Основним двигуном корабля залишалася м’язова сила веслярів.
   Єгиптянам належить також важливе вдосконалення весла. Його стали кріпити за допомогою мотузкових вузлів. Це відразу дало змогу збільшити силу гребка і швидкість судна. Відомо, що добірні веслярі на судах фараонів робили 26 гребків за хвилину, що давало можливість розвивати швидкість 12 км/год. Керували такими кораблями за допомогою двох весел, розташованих на кормі. Пізніше їх стали кріпити до балки на палубі. Обертаючи балку, можна було вибирати потрібний напрямок. До речі, принцип керування судном за допомогою повороту пера руля застосовують і на сучасних кораблях.
   Великими майстрами-суднобудівниками і знаменитими мореплавцями були фінікійці. На відміну від єгиптян, фінікійці мали для своїх суден чудовий будівельний матеріал. Великі кедрові ліси росли майже біля самого берега. Вже в давнину фінікійці навчилися робити з кедрових стовбурів високоякісні довбані човни і виходили на них у море. На початку ІІІ тисячоліття до нашої ери, коли почала розвиватися морська торгівля, фінікійці взялися за будування кораблів. Саме цей народ вперше побудував кільове судно (спочатку за кіль правили два стовбури, з’єднані під кутом). Кіль відразу додав корпусу стійкості і міцності.
   Невдовзі фінікійські кораблі стали основним засобом зв’язку між країнами. В усіх напрямках вони перетинали море і поверталися назад, навантажені товарами. Торговельні шляхи фінікійців простягалися від Індії до Африки і навіть Британії. За шість століть до нашої ери кілька фінікійських кораблів, відпливши з Червоного моря, обігнули Африку і повернулися в Середземне море з боку Гібралтарської протоки.

Фінікійський корабель

У давнину кожен купець, який хотів щасливо дістатися рідного міста, мав подбати про свою безпеку. Тому, крім торговельних, фінікійці будували чимало бойових кораблів, оснащених могутніми таранами. Вони першими замислилися і над тим, яким чином можна збільшити швидкість судна. У ті часи, коли вони тільки почали освоювати морські простори, вітрило відігравало лише допоміжну роль. Коли доходило до зіткнення з піратами, команді доводилося розраховувати тільки на те, що вони зможуть втекти на веслах. Швидкість корабля прямо залежала від кількості веслярів. Навіть довжину корабля вибирали, виходячи з потрібної кількості весел. Однак надто довгі кораблі багато втрачали в маневреності, до того ж, якщо їх застигав шторм, в них було не так багато шансів впоратися з ним. Вихід був знайдений – почали будувати кораблі з кількома рядами весел. Спочатку весла розташовувалися одне над одним у два яруси. Нижній ряд веслярів на такому судні був схований під палубою, а верхній розміщався прямо на ній. Пізніше з’явилися триярусні кораблі – триреми. Як показала історія, саме вони стали найоптимальнішим варіантом гребного судна. Це були кораблі дуже значних розмірів, що мали три ряди весел, розташованих один над одним у шаховому порядку (щоб веслярі не заважали одне одному). Весла на триремах були різної довжини: чим вище сидів весляр, тим довшими вони були. Тому на верхні палуби саджали найсильніших веслярів, бо їм доводилося керувати найдовшими (а значить – і найважчими) веслами. Триреми були дуже легкі на ходу, швидкі й надійні.

   Давньогрецьке судно (малюнок на вазі)

   У македонського царя Деметрія Поліоркета були кораблі з шістьма і сімома рядами веслярів. У єгипетського царя Птолемея Філадельфа було два кораблі з тридцятьма рядами весел, а ще один єгипетський цар – Птолемей Філопатр – мав корабель з сорока рядами весел. Якщо хтось із наших сучасників побачив би цей корабель, то був би дуже здивований. За розмірами він не поступався великому сучасному лайнеру, і ніс на собі чотири тисячі веслярів, три тисячі чоловік екіпажу та чотириста чоловік обслуги. Втім, це плавуче місто було надто громіздким.

   Поступово інші народи (етруски, греки, карфагеняни і римляни) почали змагатися з фінікійцями у мистецтві будування кораблів. Прагнучи збільшити швидкість і бойові характеристики кораблів, майстри почали спускати на воду кораблі не тільки з двома чи трьома, а й з чотирма і п’ятьма ярусами весел.
   Винахід вітрила набагато поліпшив маневреність кораблів і дав їм змогу долати великі відстані. Перше вітрильне озброєння, як ви пам’ятаєте, складалося з прямого рейкового вітрила, яким можна було користуватися тільки при ходовому вітрі. Моряки мали ще довго чекати на винайдення вітрил, які б дали змогу рухатися проти вітру. Приблизно в VIII – І столітті до н. е. в районі Середземномор’я війшло у вжиток латинське вітрило (latrna vela).

   Римська трирема

   У Візантійській державі, що виникла після розпаду Римської імперії (IV століття), був сильний флот, що складався в основному з дромонів – суден із двома ярусами весел, двома щоглами, озброєних катапультою. Вони несли спочатку чотирикутні (прямі), а пізніше – латинські вітрила. На зразок цих суден був створений і північноєвропейський дромон.
   Незалежно від еволюції судноплавства в Середземному морі мореплавання та суднобудування розвивалося і в Північній Європі, де в VII–XI століттях жили сміливі і войовничі вікінги. Свої великі човни вони називали дракарами (драконами). Добрими мореплавцями були і русичі. Відомо, що східні слов’яни плавали по Чорному і Середземному морях ще в VI–VIII століттях. Основним кораблем русичів у той час була бойова тура.

   Човен русичів (М. Реріх «Заморські гості»)

   Трикутне чи косе вітрило було запозичене європейцями від арабів. Однак самі араби навряд чи були його винахідниками, бо косе вітрило здавна використовували мореплавці Iндійського океану. Використання косого вітрила полегшило керування кораблем, бо він тепер «ловив» навіть найлегший вітер. Кількість вітрил також змінилася. Вже в пізній античності крім щогли з головним вітрилом з’явилася друга щогла з носовим вітрилом – артемоном. Завдяки йому почали ходити не тільки при погожому, але й при бічному вітрі, що раніше було неможливо. Однак ці удосконалення не могли серйозно вплинути на конструкцію судів.
   Подальші важливі зміни в суднобудуванні відбулися в епоху хрестових походів. У цей час почався бурхливий розквіт середземноморської та балтійської торгівлі. Купці чимдалі частіше віддавали перевагу вітрильним кораблям, оскільки їхня команда була меншою й утримувати такий корабель було значно легше. Основними типами транспортних судів у XII–XIII століттях стали неф і кога, причому кога використовувалася на півночі народами Прибалтики, а неф на півдні – народами Середземномор’я. I нефи, і коги були дуже місткими судами. Їхня поява стала початком переходу від весельно-вітрильних суден до суто вітрильних.
   Конкуренція на морі призвела до запеклої боротьби за швидкість. Збільшити швидкість корабля можна було за рахунок збільшення загальної площі вітрил. Тому для розміщення додаткових вітрил в XI столітті почали встановлювати спочатку дві, а потім три і навіть чотири щогли.
   XIII століття стало переломним моментом у суднобудівництві. В Європі з’являються перші вітрильні кораблі, яким не були потрібні весла, – нефи. Судна цього типу називали також бузи, кілси і хулки. Застосування на цих кораблях навісного керма дало можливість упевнено використовувати і бічні вітри. У тому ж столітті почали застосовувати компас. На морських шляхах Середземномор’я в ці часи панували Венеція, Генуя та Піза, які побудували великі торговельні флоти. Ці республіки здавали торговельні судна в оренду багатьом країнам. Скажімо, король Франції Людовік IX орендував у Венеції цілий флот для проведення восьмого хрестового походу, який відбувся 1270 року.
   Організований у XIII столітті торговельний і політичний союз північно-німецьких міст – Ганза – став поштовхом до створення великих однощоглових, а потім і двощоглових палубних судів – ког. Ці кораблі вплинули на розвиток вітрильних суден не тільки Північної, але й Південної Європи.

   Каравела

   Торговельні кораблі набували дедалі більшого значення. H еобхідність перевозити величезні вантажі спричинили появу великих вітрильних судів. На початку XV століття великі торговельні судна почали будувати з трьома або чотирма щоглами з прямим вітрильним оснащенням. Військові судна – галери – оснащували латинськими вітрилами.

   Чи знаєте ви, звідки взялася назва «каравела»? Протягом багатьох століть дошки, що ними обшивали кораблі, кріпили у такий спосіб, щоб вони находили нахлистом одна на одну. Пізніше почали робити так, щоб дошки прилягали одна до одної бічними гранями. Через Португалію й Іспанію цей спосіб став відомий у Франції, а в середині XV століття в бретонських суднобудівників його перейняли голландці. У 1459 році перший корабель цієї конструкції з’явився на Балтиці. В Англії кораблі з такою обшивкою почали будувати тільки з початку XVI століття. Усі кораблі з таким кріпленням обшивки стали називати «каравелами» (сага bella (італ.) – красива форма).

   Епоха Великих географічних відкриттів була однією з переломних в історії людства. Європейці відкрили безліч нових земель, на їхніх мапах з’явилися невідомі до цього материки й океани. Не останню роль у відкритті нових земель відіграли видатні технічні досягнення Середньовіччя в справі мореплавства. Для того щоб мореплавці могли наважитися на далекі експедиції, вони повинні були мати у своєму розпорядженні надійні швидкі й місткі кораблі. Таким судном стала каравела – символ цілої епохи. Важко переоцінити цей легендарний корабель. Досить згадати, що всі видатні експедиції – плавання Колумба через Атлантичний океан (починаючи з 1492 року), подорож Васко да Гами навколо Африки і через Iндійський океан (у 1497–1498 роках), плавання Амеріго Веспуччі (у 1498–1502 роках), кругосвітня подорож Магеллана (у 1519–1522 роках) – було зроблено саме на каравелах.
   Каравели Колумба, на яких він відкрив Новий Світ, увійшли в історію. Тому треба сказати про них хоча б кілька слів. Водотоннажність «Санта-Марії» була близько 130 тонн. Висота грот-щогли складала 28 метрів. Вона несла чотири вітрила: фок, грот, бізань і блінд. Два інших кораблі Колумба – «Пінта» й «Нінья» були каравелами малого тоннажу, з тих суден, що забезпечують прибережні перевезення. Пізніше кораблі Колумба стали взірцем для інших дослідників, що вирушали до невідомих земель. За їхньою подобою почали будувати безліч аналогічних суден, що були призначені передусім для океанських плавань і відкриття нових земель.
   Якщо за античних часів люди віддавали перевагу весловим морським суднам, то за новітніх часів більшість кораблів були вітрильними. А що ж сталося з галерами? Не витримали конкуренції з вітрильниками? Ні, це не так. Вони взяли на себе роль бойових кораблів, які ще в першій чверті XVIII століття борознили океани. Та зажили галери сумної слави: веслярами на них були каторжани, засуджені на багато років.
   У другій половині XV століття замість одного великого вітрила почали напинати кілька менших. Заміна одного вітрила кількома зменшила небезпеку для суден під час шторму і полегшила керування ними. Меншими за обсягом вітрилами міг керувати менший за кількістю екіпаж. Зі збільшенням вітрильного озброєння щогли тепер несли більше навантаження, тому їх кріпили до бортів спеціальними снастями – вантами. В другій половині XV століття ванти були постачені перемичками, що стали виконувати роль мотузкових сходинок, укріплених між вантами.

   Сучасний вітрильник

   Керування вітрильником потребувало злагодженої роботи всієї команди. За допомогою шкотів – тросів, прикріплених до нижніх крайок вітрил, – натягали той чи інший кінець вітрила, повертали його, і вітер гнав судно в потрібному напрямку. Коли вітер дув у корму, він ударяв у вітрила перпендикулярно і надимав їх. А судно, звісно, прискорювало хід. Що крутішим був напрямок вітру стосовно курсу судна, то повільніше воно рухалося. У тому разі, коли вітер дув безпосередньо в борт корабля, площину вітрил трохи розвертали назустріч вітру так, щоб вона становила з ним гострий кут. Повертаючи вітрила назустріч вітру, можна було йти в потрібному напрямку не тільки при бічному, але й при бічному зустрічному вітрі. Якщо ж вітер дув назустріч судну, кораблю доводилося лавірувати: вітрила ставили так, що судно рухалося то вперед і вліво, то вперед і вправо, маючи вітер то з правого, то з лівого боку, і пливло вперед зигзагом.
   Вже в Середньовіччі деякі механіки замислювалися над ідеєю створення самохідного корабля. Вони пропонували використовувати для руху водяне колесо, що приводилося б у дію людьми або тваринами (опис такого рушія дано в одному давньому рукописі, що датується приблизно 527 роком). Однак мрія про судно, якому не страшні ані течії, ані відсутність вітру здійснилася тільки після винаходу парового двигуна. Перший в історії пароплав був споруджений американцем Фітчем. У 1787 році він побудував ще один пароплав – «Персеверанс». В обох випадках Фітч відмовився від ідеї використання гребного колеса. На першому його пароплаві машина рухала два ряди весел, і він був чимось на зразок моторизованої галери. Весла закріплювалися на рамах; з кожного боку судна було по три пари з’єднаних між собою весел. У другому пароплаві Фітча весла були замінені гребним гвинтом, у використанні якого цей винахідник набагато випередив свій час. У 1788 році «Персеверанс» уже робив регулярні рейси між Філадельфією і Бурлингтоном, перевозячи по 30 пасажирів. Усього він пройшов близько 1000 кілометрів.
   Незважаючи на очевидний успіх пароплава Фітча, його винахід спочатку вважали чимось на зразок дорогої й дуже цікавої іграшки. Але такий стан речей не міг тривати довго. Річ у тім, що в США бракувало шосейних чи грунтових доріг, і головними транспортними шляхами залишалися річки. Раніш за інших оцінив можливості пароплава суддя Лівінгстон. Він не розбирався в технічних деталях, але був діловою людиною і швидко збагнув, що пароплави можуть дати великий прибуток. У 1798 році Лівінгстон домігся права на встановлення регулярного пароплавного руху по річці Гудзон. Але в нього не було пароплава… Кілька років він намагався побудувати парове судно, залучаючи різних механіків. Було зроблено кілька парових кораблів, але всі вони розвивали швидкість близько 5 км/год. Це було замало для того, що задумав Лівінгстон. Тому в 1801 році він вирушив до Франції, де зустрівся з Робертом Фултоном. Фултон пообіцяв побудувати парове судно, яке зможе перевозити 60 пасажирів зі швидкістю 13 км/год, а Лівінгстон – оплатити всі поточні витрати. Прибуток, отриманий від експлуатації корабля, вони мали розділити пополам.
   Навесні 1803 року Фултон взявся будувати свій перший пароплав. Він був плоскодонним, кіль на ньому не виступав, обшитий дошками, які щільно прилягали одна до одної. Парову машину Уатта Фултон взяв напрокат у свого знайомого, але схему передавального механізму придумав сам. Та новий корабель не витримав ваги машини, і одного разу під час бурі на Сені днище проломилося. Взята в борг машина разом із усім устаткуванням пішла на дно. Ціною страшенних зусиль устаткування пощастило підняти на поверхню. Невдовзі був побудований новий, набагато міцніший корпус судна довжиною 23 метри і шириною 2,5 метра. У серпні 1803 року був проведений пробний іспит. Протягом 1,5 години пароплав рухався зі швидкістю 5 км/год і показав гарну маневреність. Фултон запропонував свій пароплав Наполеону, але той не зацікавився цим винаходом. У 1804 році він вирушив до Шотландії, щоб ознайомитися з побудованим там Саймінгтоном пароплавом «Шарлотта Дундас». Пароплав Саймінгтона був більш вдалою моделлю. Середня швидкість його без навантажених барж становила близько 10 км/год. Однак цей корабель не зацікавив англійців. Пароплав витягли на берег і прирекли на злам. Фултон був присутній при іспитах «Шарлотти» і мав можливість ознайомитися з її устаткуванням.
   Тим часом Лівінгстон наполегливо кликав Фултона в Америку. Його шурин і конкурент Стівенс почав 1806 року будувати судно «Фенікс». Він мав намір прибрати до рук привілей на маршрут «Нью-Йорк – Олбані», термін якого в Лівінгстона закінчувався в 1807 році. Треба було поспішати з будівництвом свого судна. Фултон приїхав до Нью-Йорка в грудні 1806 року. З початку весни був закладений корпус пароплава. Невдовзі з Англії прибула замовлена парова машина. Судно, яке дістало назву «Клермонт», було порівняно невелике. Воно мало тоннаж 150 тонн, довжина корпуса становила 43 метри, потужність двигуна – 20 к. с. На ньому були встановлені дві щогли, і коли машинам бракувало сили, моряки піднімали вітрила.
   «Клермонт» не дуже відрізнявся від тих пароплавів, які були побудовані до нього. Проте саме цей корабель відкрив нову еру в історії судноплавства. 1807 року «Клермонт» відправився у свій перший рейс. Фултон описав приятелю враження від цієї подорожі: «Я випереджав усі човни і шхуни, і здавалося, що всі вони стоять на якорі. Тепер цілком доведена придатність сили пари для надавання руху кораблям. У цей день, коли я виїхав з Нью-Йорка, навряд чи 30 чоловік повірили б, що мій пароплав пройде хоча б одну милю в годину. Коли ми відійшли від пристані, де зібралося багато зацікавлених глядачів, я чув доволі саркастичні зауваження. Так завжди вітають несвідомі люди тих, кого вони кличуть “філософами” і “прожектерами”».

   Колесний пароплав

   Рейс з Нью-Йорка до Олбані (150 миль) пролягав проти течії і при зустрічному вітрі, але «Клермонт» витратив на нього тільки 32 години, протиставивши несприятливим умовам силу свого парового двигуна. Незабаром пароплав почав виконувати постійні рейси. На пароплаві були три великі каюти. Одна – на 36, інша – на 24, третя – на 18 пасажирів з 62 спальними місцями. Крім того, на ньому розміщалися кухня, буфет і комора. Для всіх пасажирів були встановлені єдині правила.
   Поїздка від Нью-Йорка до Олбані коштувала сім доларів – велика сума як на той час. Але бажаючих випробувати новий спосіб переміщення було чимало. За перший рік експлуатації «Клермонт» приніс компанії 16 тисяч доларів. У1816 році компанії Фултона – Лівінгстона належало вже 16 пароплавів. Один з них, «Коннектикут», мав уже 60-сильну машину і міг взяти на борт близько 500 тонн вантажу. Власники вітрильних і гребних судів на Гудзоні зустріли пароплав ворожо, побачивши в ньому грізного конкурента. Вони навіть влаштовували аварії, провокуючи зіткнення пароплавів з шаландами та човнами і будували на їхньому шляху затори. Але поступ прогресу було вже неможливо зупинити, та й закон взяв пароплави під свій захист. У1811 році був прийнятий особливий закон, що суворо карав за свідому шкоду, завдану пароплавам.

   Про корабельний етикет та загальну культуру перших пасажирів свідчать правила, які під загрозою штрафу забороняли «джентльменам» лежати в чоботях на ліжку та сидіти на столі.

   Пароплавство почало швидко розвиватися спочатку в Америці, а потім і в усьому світі. У 1840 році в США тільки на одній Міссісіпі і її притоках курсувало вже понад 1000 річкових пароплавів. Поступово парові судна почали опановувати і морські маршрути. У1819 році пароплав «Савана» вперше перетнув Атлантичний океан і прибув з Америки в Англію. Ця подія стала сенсацією, про неї писали найвідоміші газети світу. Альтернатива вітрильникам була знайдена, хоча багато хто бачив у цьому кінець справжньої романтики.
   На початку XX століття на зміну пароплавам, що широко використовувалися протягом ста років на усіх водяних транспортних шляхах, прийшли судна з дизельним приводом. Чергова технічна революція почалася в Росії – саме тут був створений перший реверсний судновий дизель і побудовані перші у світі теплоходи і підводні човни. Розробляла ці проекти одна з найбільших російських фірм «Товариство братів Нобель». Нобелі одними з перших оцінили важливе значення винаходу Рудольфа Дизеля. Майже відразу ж після того, як з’явилися повідомлення про його двигун, Еммануїл Нобель розпочав переговори про купівлю ліцензії. Головною особливістю нового двигуна було те, що він міг працювати на важкому паливі. У 1898 році, заплативши за креслення 20-сильного дизеля близько 500 тисяч карбованців, Нобель почав вносити зміни до його конструкції. На Петербурзькому заводі фірми деякі з деталей двигуна були змінені – головним чином, через те, що перший двигун повинен був працювати на нафті, а не на гасі.
   Спочатку ідея використання дизелів на флоті здавалася фантазією – надто багато недоліків у них було: дизелі не мали заднього ходу (реверса) і тому могли обертати гвинт тільки в один бік. При деяких крайніх положеннях поршня їх не можна було запустити. Нарешті, керувати швидкістю корабля за допомогою такого двигуна було незручно з технічних причин. Втім, були в дизеля і чималі переваги: високий ККД та економічність (дизелі вимагали в чотири рази менше палива порівняно з паровими машинами тієї ж потужності).

   Перший у світі дизель, що працював на нафті, був пущений у хід 1899 року. Він розвивав 25 к. с. і витрачав у годину близько чверті кілограма нафти на 1 к. с.

   При рейсі в 10 тисяч миль з вантажопідйомністю в 1000 тонн теплохід, оснащений дизелем, міг перевезти у два рази більше вантажу, ніж таке саме судно – за рахунок економії на пальному.
   Нобель дав розпорядження взятися за проектування першого теплохода. Для того щоб нове судно могло маневрувати, він порекомендував зв’язати дизель із гребним валом не безпосередньо, а через передачу, що давала змогу змінювати як напрямок обертання гвинта, так і кількість його обертів. У 1903 році на наливній баржі «Вандал», виготовленій на Сормовському заводі і привезеній до Петербурга, були встановлені три дизелі по 120к. с. У парі з цими дизелями працювали три електрогенератори, що виробляли струм для трьох електродвигунів, які обертали гребні гвинти. Результати експерименту сенсаційними не були, але вони доводили, що дизелі на кораблях можуть з успіхом замінити парові машини.

   Дизельні двигуни встановлювалися й на підводні човни, першим з яких була «Мінога», спущена на воду 1908 року. Дизелі в «Міноги» були трициліндрові. Другий реверсний двигун установили на підвідному човні «Акула», а потім Нобель почав оснащувати ними свої нафтоналивні судна.

   У 1904 році було обладнано нафтоналивне судно «Сарматів». Воно було оснащене двома дизелями по 180 к. с. і двома електрогенераторами. Кожен дизель з’єднувався з електрогенератором, а потім (через муфту) – з гребним гвинтом, на якому розташовувався електромотор. При передньому ході дизель працював прямо на гвинт, а генератор і електродвигун оберталися, не даючи і не одержуючи струму, як маховики. При задньому ході двигун починав працювати на електрогенератор, що посилав струм на електромотор і давав гребному гвинту зворотне обертання.
   Про технічні іспити теплохода «Сарматів» в російських та зарубіжних журналах друкувалися звіти, він був визнаний всіма конструкторами як перспективна модель. Єдиним недоліком залишалася відсутність реверсу, але 1908 року була вирішена і ця проблема.
   Після успішних іспитів в Росії дизель-мотори поширювалися по всьому світі. Спочатку дизелі ставили тільки на невеликі судна, але в другому десятилітті XX століття становище змінилося. В 1911–1912 роках на верфях Німеччини й Англії взялися до будівництва кількох великих теплоходів. У 1912 році зі стапелів у Данії зійшов перший товарно-пасажирський теплохід «Зеландія», водотоннажністю 3200 тонн і вантажопідйомністю 7400 тонн. За його першим плаванням з Копенгагена в Лондон стежив увесь світ. Незабаром було підраховано, що експлуатація «Зеландії» дає 160 тисяч марок економії в рік порівняно з пароплавами того ж класу. Це вирішило долю нового виду транспорту.

Атомний криголам «Ленін»

Здавалося б, вигадати щось нове було вже неможливо, але успіхи вчених з вивчення атомної енергії дали змогу створити надзвичайно «могутні» кораблі з атомними двигунами. Першим у світі був криголам «Ленін», який зійшов зі стапелів 1957 року. Він мав водотоннажність 16 тисяч тонн, а потужність його двигуна становила 32362 кВт. Перша подорож цього велетня відбулася 1959 року в Арктиці, і протягом десятиліть криголам використовували для прокладки водних шляхів у північних морях.

Хто вигадав паровоз?

Для багатьох подорож на поїзді – це путівка в казку. Купив квиток, сів у вагон, заснув, прокидаєшся – а за вікном гори. Або ліс – та не такий, як вдома. Найчастіше ми маємо справу з пасажирськими поїздами. Але й про них знаємо дуже небагато. Скажімо, коли вони з’явилися? І якими тоді були? Чому їздять по рейках, а не просто по землі? Отже, знайомтеся: паровози.
Чим залізниця відрізняється від звичайної дороги? Відповідь очевидна: рейками. Їх спочатку використовували в гірській справі, щоправда, тоді вони були не сталевими, а дерев’яними. Про дерев’яні рейки згадує Себастьян Монстер у книжці, що вийшла 1541 року, а ще через два століття рейки почали робити спочатку з чавуна, а потім – з м’якого заліза. Упродовж тривалого часу рейки можна було побачити тільки на копальнях, але згодом з’явилися й пасажирські залізниці. Ось тільки паровозів на них ще не було: візки з пасажирами тягнули коні. Перша така «кінська» залізниця (або просто конка) була побудована 1801 року в Англії. Вона з’єднувала Вондсворт та Кройдон.

   Конка

   Локомотиви винайшли пізніше. Поштовхом до їхньої появи став винахід парового двигуна Уатта. Помічник Уатта, Мердок, запропонував підвищити тиск у циліндрі до трьох з половиною атмосфер. Це дало б змогу зробити його компактнішим і потужнішим. В 1786 році Мердок зробив першу діючу модель парового візка. Але Ватт поставився до незапланованих експериментів свого підлеглого дуже прохолодно, і тому довелося припинити роботу.
   Тоді, коли Мердок проводив свої дослідження щодо самохідного візка, за ним стежили зацікавлені очі кмітливого підлітка – Річарда Трівайтика. Хлопець так захопився ідеєю Мердока, що вирішив усе своє життя присвятити машинам. Протягом 1801–1803 років він побудував кілька парових візків, які доволі швидко долали відстань від Кемборна до Плімута. Але ці винаходи (які були чимось середнім між паровозом та автомобілем) не могли розігнатися по грунтових дорогах – надто важкими вони були. Тоді Трівайтик вирішив поставити свою машину на рейки. Так 1804 року з’явився перший паровоз. Він важив близько п’яти тонн і міг тягнути за собою п’ять вагонів загальною вагою 25 тонн. Швидкість його була, щоправда, невеликою – вісім кілометрів за годину. «Живився» паровоз вугіллям, яке кидав до топки кочегар.
   Спочатку нова машина, як і більшість корисних винаходів, залишилася поза увагою. Рейки з чавуну ламалися під її вагою, а будувати нові шляхи ніхто не мав бажання. Зацікавилися тільки господарі копалень, але фінансувати подальші експерименти Трівайтика відмовилися. Він продовжив конструкторські пошуки сам. Його новий паровоз, будівництво якого закінчилося 1808 року, був досконаліший. Він розганявся до 30 км/год. Але й він залишився «поза фокусом уваги» громадськості.
   На початку позаминулого століття панувала думка, що гладке колесо не зможе котитися по гладких рейках. Це вважали таким же неможливим, як танок на дуже слизькій кризі. Тому навіть у тих паровозів, які мали гладкі колеса, пересування відбувалося за рахунок зубчастого колеса, яке котилося по спеціальній зубчастій рейці, що була прокладена поруч із двома основними. Тобто спочатку паровози рухалися аж по трьох рейках! Звичайно, вони дуже сильно програвали у швидкості.
   Ситуація змінилася завдяки двом винахідникам – Блекетту та Хедлею. Вони наглядно довели, що зубчасте колесо тільки гальмує машину. Їхній паровоз дістав жартівливу назву «Пихкаючий Біллі». Його використовували на копальнях з 1815 по 1865 рік, після чого він потрапив на заслужений відпочинок до Лондонського музею.
   Плинув час, з’являлися все нові та нові конструкції паровозів. Одними з найбільш вдалих були ті, що їх створив ї побудував Джордж Стефенсон. Перший проект Стефенсон зробив 1812року, коли працював головним механіком на Кіллінгуортських копальнях. Паровоз на ім’я «Блюхер» був завершений 1814 року і відразу ж почав працювати на копальні. Тяга в «Блюхера» була дуже слабкою, тому він почав успішно конкурувати з кінськими візками тільки після кількох переробок.

Схема парового візка Мердока (1786 р.)

   Перший паровоз Р. Трівайтика (1803 р.)

   Наступний паровоз Стефенсона був побудований 1815 року, а ще через рік з’явився і третій – «Кіллінгуорт». На ньому стояли ресори, завдяки чому машиніст почував себе набагато комфортніше (до цього часу його всю дорогу трясло й підкидало на найменших нерівностях). Водночас Стефенсон вдосконалював рейки. Йому було зрозуміло, що залізниця невдовзі стане головним транспортним засобом, який дуже потіснить кінські екіпажі. Але для цього треба було відмовитися від крихкого чавуну і покласти залізні рейки.
   Незабаром випала нагода, і Стефенсон отримав замовлення на будівництво залізниці від Дарлінгтона до Стоктона. Йому пощастило домовитися, щоб половина рейок була зроблена із заліза. 19 вересня 1825 року цими рейками урочисто пройшов перший потяг з 34 вагонів. Шість з них були навантажені вугіллям і борошном, на інших були розміщені ослони для публіки. Тяг усі ці вагони новий паровоз «Пересування», яким керував сам Стефенсон. Під звуки музики і веселі вигуки пасажирів потяг успішно пройшов до Стоктона. Середня швидкість його була 10 км/год. Натовп був такий, що попереду паровоза скакав верхи вістовий з прапором і просив людей звільнити колію. Всього за перший рейс було перевезено 600 пасажирів.
   Після цієї події Стефенсон став знаменитим. У 1826 році рада директорів транспортної компанії Манчестер-Ліверпульської дороги запропонувала Стефенсону посаду головного інженера з окладом у 1000 фунтів стерлінгів. І знову йому довелося переконувати замовників у тім, що необхідно використовувати залізні рейки.

   У Росії перший паровоз побудували 1834 року батько і син Є. А. і М. Є. Черепанови. А у XX столітті паровози будували в багатьох країнах.

   В 1829 році, коли залізниця була майже закінчена, на одній з її дільниць відбулися перші у світі перегони паровозів. Вони повинні були проїхати трикілометрову дистанцію 20 разів. Сам Стефенсон виставив на змагання свій новий паровоз «Ракета». Перегони паровозів були чудовим видовищем. Подивитися на них прийшло понад 10 тисяч глядачів. Перше місце дісталося «Ракеті». 10 жовтня вона встановила рекорд, розігнавшись до 48 км/год. З перевезенням вантажів також не було проблем: паровоз спокійно тягнув потяг, що важив 17 тонн, зі швидкістю 21 км/год.

Паровоз братів Черепанових

Наступного року залізниця була урочисто відкрита. Попри те, що на її будівництво було затрачено 739 тисяч фунтів, ці витрати окупилися дуже швидко. Відтоді залізниці почали чесно служити людям і Англії, і Америки, а машиністи паровозів змагалися між собою у точності та швидкості. На жаль, більшість паровозів-ветеранів нині можна побачити хіба що на старих фотографіях. Деякі експонуються в музеях. А в Америці є кілька залізничних «гілок», де можна покататися на прапрадідусеві сучасного поїзда.

Подальший розвиток залізниці був пов’язаний з електровозами. Перший електровоз був побудований у середині 90-х років ХІХ століття у США. Нині електровози, які можна побачити в Україні, поділяються на дві серії: вантажні локомотиви ВЛ та пасажирські ЧЛ. Пасажирські можуть розвивати більшу швидкість (до 160 км/год), проте вантажні – більш потужні. Найпотужнішим вважається ВЛ85, побудований для прокладання Байкало-Амурської магістралі. Довжина його становить 45 м, ширина – 3,16 м, висота – 5,19 метрів. Цей локомотив, рухаючись зі швидкістю 49,1 км/год, здатен перевозити 74 тонни вантажу. На жаль, сьогодні ці красені часто їдуть напівпорожніми – бракує вантажів. Але в них все ще попереду…

Ці загадкові крила

   Мрія про вільні польоти в небі була властива людству здавна. Дивлячись на птахів, люди уявляли собі казкове ширяння в блакитному небі і задовго до Кобзаря задавали собі питання: «Чому я не сокіл? Чому не літаю?». Міфи багатьох народів залишили нам згадки про людей, що літали. Одні з них отримали цей дар від богів, а інші самі розкрили таємницю крил. Мабуть, найвідомішою є історія про Дедала та Ікара, які зробили крила з пташиного пір’я, зліпивши його воском. Ікар піднявся надто високо, сонце розтопило віск, і хлопець упав у море. А Дедал дістався землі.
   Цікаво, що поруч з легендами та казками в архівах історії можна знайти і документальні згадки про спроби підкорення неба. Перше письмове свідчення про іспити штучних крил міститься в китайському рукописі «Цяньханьшу» («Історія ранньої династії Хань»), що датується І століттям нашої ери.
   Найчастіше люди намагалися піднятися в повітря на штучних крилах, стрибаючи з висоти. Такі події мали місце в арабських країнах (Бен Фіранс, близько 875 року, ал-Джаухарі, 1003 рік), в Англії (Елімер, початок ХІ століття), Візантії (1162 рік). Є згадки про застосування штучних крил і в слов’янських народів. У рукописі Данила Заточника (ХІІІ століття) читаємо: «Інші, підхопившись на коня, скачуть по ристалищу, ризикуючи життям, а інші злітають з церкви або з високого будинку на шовкових крилах…»

   Схема крила літального апарата за проектом Леонардо да Вінчі

   Перше документальне свідчення про спробу польоту на крилах у Росії належить до 1695 року. Невідомий винахідник повідомив царських сановників у Москві про те, що він, зробивши крила, «стане літати, як журавель». Одержавши з царської скарбниці 18 карбованців, він виготовив крила спочатку зі слюди, потім зі шкіри, але хоч як намагався чоловік махати ними, не зміг відірватися від землі на жоден сантиметр. Протягом наступного століття подібні спроби робилися неодноразово, але найчастіше вони закінчувалися падінням і смертю або каліцтвом винахідника.
   Поруч з ідеєю «людини-птаха» в міфах багатьох народів йшлося про спеціальні пристрої, які могли літати по небу, перевозячи на собі (або в собі) людей. Відомості про літаючі візки та килими поширені у народів Греції, Індії та Китаю. У слов’янських народів Баба Яга літала на ступі, помахуючи помелом.
   Втім, реалізувати пощастило тільки ідею повітряної кулі (ще в давнину на Сході виготовляли шовкові повітряні кулі, які підіймалися у повітря). Згодом мрія людства здійснилася. Сьогодні ми маємо безліч літальних апаратів, які використовують для повітряних подорожей різні принципи. Про деякі з них ми розповімо.

Дирижабль

Сьогодні про дирижаблі згадують дуже рідко. А шкода – цей вид транспорту колись вважали перспективним, і він був ознакою свого часу. Їх часто називали цепелінами – на честь винахідника. Історія дирижаблів почалася 2 липня 1900 року. Саме у цей день в небо Німеччини над Боденським озером піднявся перший у світі дирижабль. Для того часу його розміри – 128 метрів завдовжки і 12 метрів завширшки – були значними. В одній із двох гондол в ньому був граф Фердінанд фон Цепелін – талановитий винахідник, який наполегливо впроваджував у життя ідею нового літального апарата.
Перший політ керованого аеростата металевої конструкції відсвяткували дуже пишно. Фон Цепелін миттєво перетворився з «кандидата в будинок для божевільних» на «підкорювача неба». Після першого дирижабля були побудовані ще 119. Під час Першої світової війни вони виконували роль бомбардувальників, хоча і без особливого успіху через свою невелику рухомість. Пізніше їх застосовували для перевезень пасажирів через Атлантику.

   Один з перших «Цепелінів»

   Перший трансатлантичний політ німецького дирижабля ZR-3 (бортовий номер LZ-126) відбувся 1924 року. 10 жовтня ZR-3 піднявся з Боденського озера, що знаходиться біля німецького міста Фридрихсхасена, зробив політ над Північною Атлантикою і приземлився 15 жовтня в американському місті Лейкхерст. На борту ZR-3 була пошта, на якій проставляли поштовий штемпель повітряної пошти і супровідний штемпель цепеліна.
   У жовтні 1928 року цією ж трасою зробив свій перший тренувальний політ найвідоміший з дирижаблів «Граф Цепелін» з бортовим номером LZ-127. «Граф Цепелін» був найбільшим дирижаблем, побудованим у Німеччині. Його габарити і технічні можливості вражають навіть тепер: довжина близько 250 метрів, висота понад 30 метрів, обсяг 105 тисяч кубічних метрів, потужність моторів 3600 к. с., вантажопідйомність 23 тонни, крейсерська швидкість 125 км/год.
   У 1929 році «Граф Цепелін» здійснив кругосвітній політ із трьома проміжними посадками. За 20 діб LZ-127 подолав понад 34 тисячі кілометрів із середньою швидкістю 115 км/год. Основною метою польоту була пропаганда повітроплавання, ну а ще робилися метеорологічні спостереження. Підготовку до польоту вели вже давно, але для його здійснення були потрібні значні кошти. Діставши відмову уряду Німеччини від фінансування польоту, керівник польоту прийняв пропозицію американської газети, що виділяла значну суму за право вести регулярні репортажі з борту «Графа Цепеліна». Крім того, подібні пропозиції надійшли від редакцій кількох європейських газет. Частину коштів зібрали філателісти, які захотіли відправити свою пошту на борту дирижабля. Були випущені спеціальні листівки, весь прибуток від продажу яких ішов на фінансування польоту. Відсутню частину коштів доповнили пасажири, що побажали зробити цю захоплюючу подорож. До речі, дуже велика частина шляху «Графа Цепеліна» проходила по території Радянського Союзу. І ось 15 серпня 1929 року дирижабль піднявся в повітря. Переборовши 11247 кілометрів, «Граф Цепелін» 19 серпня прибув у Токіо, де відбулася перша запланована посадка.

   Лист та поштова марка з «Цепеліном»

   Вилетівши з Токіо, LZ-127 потрапив у сильний туман і майже дві доби політ продовжувався в дуже складних погодних умовах, однак усе закінчилося щасливо і через якийсь час дирижабль, подолавши другу частину шляху довжиною 9653 кілометри, здійснив посадку в Лос-Анжелосі. Після офіційних заходів почався найкоротший переліт над територією США (4822 км). І нарешті, останній етап польоту Лейкхерст – Фрідріхсхафен (29 серпня – 4 вересня 1929 року) завершив кругосвітній політ довжиною 34200 кілометрів.

   1930 року відбувся спеціальний політ LZ-127 до Москви. 10 вересня 1930 року «Граф Цепелін» пришвартувався на московському аеродромі. На його борту були 4554 поштові картки і 9059 листів.

   З 18 травня по 6 червня 1930 року «Граф Цепелін» зробив круговий переліт країнами Південної Америки. Наступного року він почав робити регулярні рейси до Південної Америки. Починаючи з 1936 року частина регулярних рейсів до Південної і Північної Америки була покладена на дирижабль з бортовим номером LX-129 «Гінденбург».
   У 1931 році відбувся, напевно, найвідоміший політ LZ-127 на Північний полюс. Знаючи, що передбачується плавання криголама «Малигін» на Землю Франца-Йосифа, керівництво польотів дирижаблів звернулися до влади Радянського Союзу з пропозицію про спільну акцію. Пропозиція була прийнята, і почалася підготовка. У Німеччині і Радянському Союзі вийшли спеціальні поштові марки для кореспонденції експедиції «Малигін» – «Граф Цепелін». 18 липня 1931 року криголам вирушив у плавання з Архангельська. На борту криголама перебували іноземні туристи і група вчених на чолі з відомим полярником професором В.Ю.Візі. 24липня 1931року в політ вирушив і «Граф Цепелін», на борту якого перебувало 46 чоловік. Науковим керівником польоту був професор Р. Самойлович, до команди входив і радист Ернст Кренкель. На дирижаблі обладнали поштове відділення для обслуговування пасажирів і екіпажу. Була обладнана спеціальна «поштова» каюта і на «Малигіні». 25 липня «Граф Цепелін» прибув до Ленінграда, на поштамті якого було організовано спеціальне гасіння. Погашена кореспонденція надійшла на борт дирижабля, і ввечері 27 липня LZ-127 уже пішов на посадку для зустрічі з «Малигіним». Після посадки дирижабля у моторний човен занурили пошту, і вона вирушила до гондоли LZ-127. Листоношами працювали дуже відомі люди: Нобілі, Папанін і американський пілот Елсворт. Обмінявшись поштою з кораблем, «Граф Цепелін» швидко піднявся і полетів далі. За офіційними даними, з дирижабля на криголам доставлено 300 кілограмів пошти, а з «Малигіна» на «Граф Цепелін» – 120 кілограмів.

   У Радянському Союзі перший дирижабль був побудований у 1923 році. Пізніше була створена спеціальна організація «Дирижабльбуд» яка в 1927–1937 роках побудувала і здала в експлуатацію кілька великих дирижаблів «ССР-В-1» – «СРСР-У-6». У 1937 році радянський дирижабль «ССР-В-6» установив світовий рекорд тривалості польоту. Він провів у польоті 130 годин 27 хвилин. Офіційна доставка пошти на дирижаблях Радянського Союзу відбувалася тільки в 1932 році під час першого польоту дирижабля «КК-1» імені 1-го Травня.
   Аварія дирижабля «Гінденбург» у травні 1937 року поклала кінець ері цепелінів. В катастрофі загинуло 96 чоловік. Загинули в катастрофах американські дирижаблі «Шенандок», «Акрон» і «Мекон», французький «Диксмюде» і англійський «Р-101». Ці події вразили весь світ, після чого дирижаблі були заборонені як надзвичайно небезпечні (тоді ще не чули про грандіозні катастрофи літаків). Два останніх дирижаблі були демонтовані в 1940 році за наказом нацистського міністра авіації герінга.
   Однак історія дирижаблів на цьому не скінчилася… Нещодавно в Німеччині була створена акціонерна компанія «Карголіфтер АГ». Її акціонери взялися за здійснення сміливого плану – використовувати літаючі сигари небувалої величини для транспортування вантажів по всьому світі. Ця ідея належить барону Карлу фон Габленцу. Він народився в родині повітроплавців, його дід був одним із засновників авіакомпанії «Люфтганза», а батько – пілотом. Сам барон не пішов стопами батьків. Він займався логістикою і намагався вирішити одну з найважливіших проблем у цій сфері – скоротити час транспортування вантажів. Досі турбіни, частини мостів чи промислових установок перевозять з кількома «пересадками» з одного транспортного засобу на інший. В результаті іноді доводиться зупиняти рух на залізницях, блокувати цілі траси. А ось використання дирижаблів може вирішити цю проблему дуже ефективно. Гіганти «Карголіфтера» перевозитимуть важкі і громіздкі вантажі, літаючи на висоті 2000 метрів і не зважаючи на наземні перешкоди. Те, на що раніше витрачали тижні і навіть місяці, може бути доправлене на місце за кілька днів. «Карголіфтер» набагато швидкісніший, а отже, і дешевший, ніж будь-який інший транспортний засіб. Він матиме довжину 260 метрів, ширину 65 метрів, місткість – 550 тисяч кубометрів. На його носі зможе розміститися восьмиповерховий житловий будинок, а в трюмі – пасажирський лайнер «Європа».
   Перші кроки вже зроблено. В листопаді 2000 року відкрився цех, де мають конструюватися дирижаблі, і один з них (поки що експериментальна модель) – «Джон» – уже літає. Серійне виробництво почалося з 2004 року, а до 2015 року планується створити флот з п’ятдесяти повітряних вантажних суден, які експлуатуватимуть в усьому світі.
   При навантаженні і розвантаженні, завдяки вантажній рамі, що кріпиться під днищем цепеліна, він зможе буксирувати вантажі до ста шістдесяти тонн. «Карголіфтер» маневрує на висоті ста метрів над землею. Його вертикальні пропелери працюють так, ніби дирижабль має намір іти на підйом. За рахунок цього канати, що закріплюють судно на землі, перебувають у натягнутому стані. Щоб компенсувати втрату ваги при розвантаженні, спеціальний хобот буде всмоктувати воду, яку накачують в баки, які розташовані на вантажній платформі. Баланс потрібен для того, щоб дирижабль не злетів надмірно високо.
   Єдине слабке місце дирижаблів – їх залежність від погоди. Конструктори ще не вирішили, як бути при сильному вітрі або урагані. Втім, якщо літаки в негоду чекають кращої погоди на аеродромах, чому б і дирижаблям не діждатися сонечка? Тим часом понад 50 тисяч акціонерів уже повірили в цю «революційну» ідею, а сотні ентузіастів подали заяви про прийом до екіпажів дирижабля, що складається з десяти чоловік.

Літаки

Англійський учений Р. Бекон в середині XIII століття писав: «Можна побудувати машини, сидячи в яких людина, приводячи в обертання пристрій, що надає руху штучним крилам, примусила б їх ударяти по повітрю, подібно тому, як це роблять крила пташині». Через два століття цю думку підхопив Леонардо да Вінчі. Серед його креслень було знайдено кілька орнітоптерів, серед яких був човен, що піднімався в повітря з поверхні води, а також кілька моделей, у яких пілот опинявся то у вертикальному, то у горизонтальному положенні. На жаль, Леонардо так випередив свій час, що його ідеї сучасники не зрозуміли, тож про орнітоптери забули, а їхні креслення стали відомими тільки наприкінці XIX століття.

   Ескіз літального апарата Леонардо да Вінчі

   Літальним апаратом, який використовував планування, був і повітряний змій. Коли його винайшли – невідомо, проте вчені гадають, що це сталося не пізніше IV–II століття до нашої ери. В Китаї робили експерименти, метою яких був політ людини на повітряному змії. Пілотами були засуджені до страти злодії. Першим європейцем, який побачив політ людини на повітряному змії, був відомий мандрівник Марко Поло. За його словами, змій із прив’язаною до нього людиною (на цю роль «обирали» людей несповна розуму або п’яниць) підіймався так високо, що його не було видно.

   Втім, кілька спроб все ж було. Італійський винахідник Т. Бураттіні, який служив при дворі польського короля, 1647 року розробив проект так званої «польської машини». Цей апарат повинен був мати чотири пари крил, дві з яких рухалися у вертикальній площині, а ще дві забезпечували горизонтальний політ і керування. Крилами через систему важелів повинні були керувати двоє людей. Була створена модель, але далі цього справа не посунулася. Ідея використання принципу рухомого крила була неефективною.
   Планерування могло стати набагато ефективнішим. Ще в IV столітті китайський мислитель Го Хун зазначав: «…шуліка піднімається вище і вище по спіралі, а потім йому потрібно тільки простягнути два крила, не вдаряючи більше ними об повітря, щоб він рухався сам по собі». Ця ідея надихала і Леонардо да Вінчі, він багато розмірковував над ширянням птахів у повітрі. «Не потрібно багато сили, щоб підтримувати себе і балансувати на своїх крилах, і направляти їх на шлях вітрів, і керувати своїм курсом, для цього досить невеликих рухів крилами», – писав Леонардо 1505 року.

   Один з видатних конструкторів того часу, Е. Сведенборг, писав: «Легше говорити про таку машину, ніж побудувати її й підняти в повітря, бо потрібна більша потужність і менша вага, ніж у людського організму… Можливо, прийде час, коли хто-небудь зможе дізнатися, як краще використати наш малюнок, і будуть зроблені деякі додатки до нього, тоді можна буде виконати те, що ми тільки пропонуємо».

   Епоха розквіту мрій про польоти розпочалася з появою перших парових двигунів. Тоді здавалося, що вони здатні підняти «повітряні кораблі» в небо. Але експериментатори були розчаровані: літаки на парових двигунах не могли підняти не тільки що людину, а й власну вагу. У цей час з’явилося багато різних проектів: в одних використовувалося вітрило, інші чимось нагадували орнітоптери Леонардо да Вінчі. Але всі спроби піднятися в повітря були приречені на поразку.

   Проекти літаків (зверху вниз): Т. Уолкера, М. Телешова, У Хенсона

   Попередниками всіх сучасних літаків були… іграшки! Першими в повітря злетіли іграшкові аероплани Пено, які він будував з 1871 року і запускав за допомогою гумових моторчиків. Маючи вагу кілька грамів, вони літали по кілька десятків секунд. Ці моделі були першим реальним доказом того, що апарати, важчі за повітря, взагалі здатні літати. У 1872 році Пено дійшов висновку, що для стійкого польоту аероплана йому потрібне хвостове оперення. Невдовзі він зміг надати своїм апаратам стійкість щодо всіх трьох осей.
   Але минуло цілих тридцять років, перш ніж створили літак, здатний підняти в небо людину. Наприкінці XIX століття в різних країнах було зроблено кілька спроб спорудження великих аеропланів з могутніми двигунами. У 1894 році величезний літак з розмахом крил 31,5 метра і вагою близько 3,5 тонн спробував підняти в повітря відомий винахідник Хайрам Максим. Але за першої ж спроби машина розбилася. Максим витратив на свій експеримент 20 тисяч фунтів стерлінгів, і – марно. Від продовження досліджень він відмовився.
   Відомий американський астроном Самюель Ленглі, одержавши від уряду США 50 тисяч доларів, на початку 90-х років ХІХ століття побудував кілька великих літальних апаратів, що незмінно розбивалися за кожної спроби піднятися в повітря. У Франції подібні дослідження наприкінці 90-х років робив інженер Клеман Адер. Витративши на його апарати понад 500 тисяч франків, французький уряд відмовив винахіднику в подальших субсидіях, оскільки жодна спроба не була успішною.
   На подальший шлях розвитку авіації вказав німецький винахідник Отто Лілієнталь. В той час як інші приділяли всю свою увагу вдосконаленню моторів, Лілієнталь звернувся до безмоторного планерування. Замість дорогих машин він будував легкі планери і вперто працював над їхнім удосконалюванням. Існує легенда, що на ідею створення планера Лілієнталя наштовхнули фотографії лелеки в польоті. Перший створений ним планер був дуже легкий – якихось 20 кілограмів. Невдовзі винахідник навчився злітати на ньому і деякий час летіти над землею. Перші польоти були короткими (до 15 м). Починалися вони з невеликого піщаного пагорба. Лілієнталь не припиняв спроб. З 1891 по 1895 рік він понад 2000 разів злітав у повітря. Наприкінці свого життя він міг пролетати понад 100 метрів, тримаючись у повітрі близько 30 секунд. Але невдовзі його життя трагічно обірвалося: під час одного з польотів він упав з висоти 15 м, зламав хребет і того ж дня помер. Його справу продовжив американець Октав Шанют. Виходячи з досвіду Лілієнталя, він створив планербіплан з нерухомим крилом.

   Планер O Лілієнталя

   Але, звичайно, найвідомішими особистостями в історії створення літака були брати Вільбур та Орвіль Райт, які почали з невеликої велосипедної майстерні в американському містечку Дейтроні. Свій перший планер брати Райт побудували 1900 року. Вони оснастили його рулем висоти, трохи скосили крила. Результатом цього була небачена «слухняність» літака. Він легко злітав у небо з пілотом, який не висів, як раніше, на системі ременів, а лежав на салазках.
   Наступного року брати Райт створили ще один планер, більший за розміром. Але їм бракувало теоретичних знань. Тоді вони зібрали всі книжки, які змогли дістати, присвячені польоту тіл, і невдовзі почали самі ставити експерименти. Маленькі моделі (їх було випробувано понад 200), вирізані з листового заліза, вони перевіряли у власноруч створеній аеродинамічній трубі. Це давало змогу покращити форму літака і відмовитися від помилкових рішень. Наступна діюча модель (1902) мала вертикальний руль, з’єднаний з крилами проволокою, що відкривало можливість одним рухом важеля керувати поперечною стійкістю планера. Другий важіль керував вертикальною віссю: завдяки йому планер міг злітати вгору або спускатися униз.
   Бракувало лише одного – мотора. Брати Райт конструювали його самотужки, бо купити готовий було неможливо. Пропелери вони також зробили самі – з деревини канадської сосни. Кожен із двох пропелерів насаджувався на залізну вісь, а оберталися вони назустріч один одному.
   Випробування першого аероплана відбулися 14 грудня 1903 року. Вільбур Райт протримався в повітрі 3,5 секунди. Потім літак упав, подолавши 32 метри. Наступна спроба, яка випала на 17 грудня, була більш вдалою – 50 секунд і 260 метрів. Робота закипіла. Повернувшись до Дейтрона, брати Райт почали будувати наступну модель, а коли вона була готова – вчитися мистецтву пілотажу (звісно, жодної школи, де б вони могли отримати цю професію, тоді не існувало). Спочатку польоти проходили над полем по колу. Аероплан, як великий птах, кружляв на висоті близько трьох метрів. Поступово дальність польотів зростала, і вже в листопаді 1904 року аероплан тримався в повітрі близько 5 хвилин, долаючи за цей час 5 кілометрів. Кожен новий політ давав вражаючи результати: 10 хвилин… 38 хвилин… Здавалося б, талановитим механікам повинні були поставити пам’ятник, але на них ніхто не звертав уваги. Тільки навесні 1906 року винахід братів Райт був нарешті запатентований, а самі вони в цей час перебували на межі фінансового краху. Американські чиновники звернули увагу на винахідників аероплану тільки після того, як у Франції їх почали оспівувати як справжніх героїв. У 1907 році американський уряд замовив братам Райт новий літальний апарат, сплативши за нього 100 тисяч доларів. Цей літак уже мав два місця – для пілота й пасажира. Коли винахідники показали його в Європі, це стало сенсацією номер один. Тисячі глядачів приходили, щоб побачити політ людини над землею. Рекорди йшли один за одним, а в Нью-Йорку була заснована компанія з будівництва літаків «Райт», головою якої став Вільбур.

Літак братів Райт. 1905 р.

Почалася захоплююча ера освоєння повітряного простору. Пілоти аеропланів встановлювали гучні рекорди. В 1909 році французький авіатор Блеріо на своєму літаку «Блеріо-11» перелетів через Ла-Манш. Фарман створив аероплан «Фарман-3», що став «літаючою школою» для тисячів пілотів і одним з перших серійних аеропланів.

Подальший розвиток авіації заслуговує на окрему книгу. І така книга вже написана. Її автор – Д. А. Соболєв, а назва книжки – «Історія літаків». Тому, якщо ви мрієте дізнатися про те, який шлях пройшли літаки від аеропланів до надзвукових «Конкордів», перегорніть її сторінки. А якщо чогось не зрозумієте – попросіть батьків, щоб вони вам допомогли.

Гелікоптери

   Упродовж майже сорока років після своєї появи літаки безроздільно панували в повітрі. За цей час багаторазово зросли швидкість і вантажопідйомність крилатих машин. Самі вони з незграбних фанерних «етажерок» перетворилися на могутніх красенів, при виготовленні яких враховувалися передові технічні досягнення людської думки. Однак за всіх своїх переваг всі вони мали один недолік – для того щоб триматися в повітрі, літаки повинні постійно і з досить великою швидкістю рухатися вперед, адже піднімальна сила їх крил прямо залежить від швидкості руху. Саме тому літаки розбігаються при зльоті і повинні мати чималу смугу для посадки.
   Втім, у деяких випадках потрібна зовсім інша машина: така, що не залежить від швидкості польоту, «вміє» вертикально підніматися і сідати, а крім того, здатна «зависати» у повітрі. Такі якості поєднали в собі гелікоптери.
   Створення гелікоптерів було набагато складнішою справою, ніж створення літака. Потрібні були роки завзятої праці багатьох конструкторів, перш ніж гелікоптер став упевнено почувати себе в повітрі і зміг розділити з літаком турботи про повітряні перевезення.
   Перші гелікоптери й автожири з’явилися майже водночас з першими літаками. У 1907 році гелікоптер французів Бреге і Ріше, в якого було чотири гвинти, вперше відірвався від землі і підняв над нею людину. Після цього багатьма винахідниками були запропоновані різні конструкції гелікоптерів. Усі вони мали складну схему, в якій одні гвинти підтримували апарат в повітрі, а інші – штовхали його в потрібному напрямку.
   Сьогодні 90 відсотків усіх гелікоптерів мають тільки один гвинт, але спочатку цю ідею навіть не розглядали. Підняти апарат у повітря за допомогою одного гвинта було цілком можливо, але що робити далі? Конструктори навіть уявити собі не могли, як можна примусити таку машину рухатися вперед або повертати.

   Проект гелікоптера Леонардо да Вінчі

   Одним із найвідоміших конструкторів гелікоптерів був російський винахідник Борис Юр’єв. Цікаво, що найважливіші відкриття він зробив ще студентом – навчався він у Московському вищому технічному училищі і був активним членом Повітроплавального гуртка відомого російського вченого М. Є. Жуковського.
   Велика частина винахідників на початку XX століття була впевнена, що для керування гелікоптером необхідні не тільки гвинти, але й пропелери. Однак, експериментуючи з безліччю різних моделей, Юр’єв довів, що за допомогою нахилу осі головного гвинта можна одержати хорошу горизонтальну швидкість польоту, не роблячи спеціального гвинта-пропелера з горизонтальною тягою. Поступального руху гелікоптера можна домогтися також завдяки нахилу уперед корпусу апарата. Що більше нахил апарата, то більшою буде швидкість польоту.
   Найважче було створити надійну систему керування. Пілот повинен був мати у своєму розпорядженні пристрої, які дали б йому змогу швидко змінювати орієнтацію машини щодо всіх її трьох осей: тобто повертати її в будь-який бік, нахиляти корпус угору і вниз, а також нахиляти його вправо і вліво. Проблема повороту була вирішена за допомогою невеликого хвостового гвинта. Для цього досить було зробити його лопаті такими, що повертаються, і з’єднати механізм їхнього повороту з кермом. Талановитий студент зумів вирішити і решту проблем, над якими даремно сушили собі голову серйозні вчені. До 1911року Борис Юр’єв розробив всю схему одногвинтового гелікоптера. Але запатентувати її він не зміг, бо не мав на це грошей.
   У 1912 році за проектом Юр’єва студенти МВТУ зібрали нелітаючий макет гелікоптера в натуральну величину. На міжнародній виставці повітроплавання й автомобілізму, що проходила того ж року в Москві, ця модель була визнана гідною малої золотої медалі. Однак засобів на те, щоб побудувати діючу машину, в училища не знайшлося. Невдовзі почалася Перша світова війна, а потім і громадянська. І самому винахіднику, і країні було вже не до цікавих проектів.
   Тим часом у зарубіжних країнах роботи по створенню моделей гелікоптерів йшли на повний хід. У 1914 році побудував свій гелікоптер англієць Мумфорд. На ньому вперше був здійснений політ з поступальною швидкістю. У 1924 році француз Емішен вперше пролетів на своєму гелікоптері по замкненому колу. Юр’єв, обійнявши посаду начальника Експериментального аеродинамічного відділу ЦАДІ, повернувся до свого проекту й спробував реалізувати свою одногвинтову схему. Під його керівництвом Олексій Черьомухін побудував перший радянський гелікоптер 1-ЕА. У нього було два кермових гвинти і два мотори «Рон» потужністю по 120 к. с. кожний. Іспит, що відбувся 1930 року, дав блискучий результат. Пілотований Черьомухіним гелікоптер упевнено відривався від землі і легко злітав на висоту кількох сотень метрів, вільно описував у повітрі вісімки й інші складні фігури. У 1932 році Черьомухін злетів на цьому гелікоптері на висоту 605 метрів, поставивши абсолютний світовий рекорд. Однак і цей гелікоптер був ще дуже далекий від досконалості. Він був хиткий.
   Надалі були розроблені і побудовані інші моделі. У 1938 році під керівництвом Братухіна був створений перший радянський двогвинтовий гелікоптер 11-ЕА. Але в цілому в 30-ті роки гелікоптеробудування не дістало в СРСР державної підтримки. У цей час великої популярності набула теорія, відповідно до якої літак незрівнянно досконаліший за гелікоптер і за швидкістю, і за вантажопідйомністю, а гелікоптер – це лише дорога іграшка. Тільки в 1940 році Юр’єву дозволили створити спеціальне конструкторське бюро, яке він і очолив. Через рік почалася війна, і створення нового гелікоптера знову було відкладено на непевний термін.
   У цей час лідером у гелікоптеробудуванні була Німеччина. Талановитий конструктор Фокке створив у 30-ті роки кілька двогвинтових гелікоптерів. У 1937 році на його гелікоптері FW-61 були встановлені світові рекорди: висоти – 2439 метрів, швидкості – 123 км/год і дальності – 109 кілометрів польоту. У 1939 році новий гелікоптер Фокке досяг висоти 3427 метрів, а в 1941 році його машина FA-223 була запущена в невелику серію. Війна поклала кінець його розробкам, але успіхи «Фокке-Вульфів» назавжди залишилися в історії авіації.

   Ігор Сікорський відродив ідею гелікоптера з одним гвинтом. Він був російським емігрантом, який потрапив до Америки 1919 року, а 1923 року заснував там свою фірму «Сікорський». За своє життя він розробив кілька десятків моделей літаків, але світової слави зажив саме завдяки створенню гелікоптера. За його основу він взяв класичну схему Юр’єва.
   Свій перший гелікоптер S-46 (VC-300) Сікорський побудував 1939 року. Його машина мала примітивний вид: простий фюзеляж був зібраний у вигляді ферми зі сталевих труб, пілот відкрито сидів у маленькому кріслі перед двигуном. Рух від невеликого двигуна в 65 к. с. передавався за допомогою ременів нагору на редуктор, від якого приводився простий трилопатевий і тришарнірний несучий гвинт. Хвостовий однолопатевий кермовий гвинт установлювався на довгій балці.
   Іспити показали недосконалість конструкції: гелікоптер погано слухався керма і розгойдувався при підйомі. Наприкінці іспиту він перекинувся і поламався. Тоді Сікорський вирішив використовувати три кермових гвинти. У цій конструкції гелікоптер показав гарну керованість. У травні 1940 року Сікорський продемонстрував нову машину в Бріджпорті перед американськими льотчиками. Здавалося, що Сікорський зробив неможливе – навчив гелікоптер «танцювати»: він вільно переміщався вгору і вниз, убік і назад, нерухомо зависав і розвертався на місці. Ось тільки летіти вперед він «не хотів». Знадобилося кілька місяців на те, щоб з’ясувати причину його «впертості». Встановили, що повітряні вихори, що їх створював несучий гвинт, впливали на роботу кермових гвинтів, тож на великій швидкості вони відмовлялися працювати. Коли кермові гвинти були винесені із зони дії несучого гвинта, маневреність і керованість VS-300 відразу значно покращилися.
   Кількість конструкційних поліпшень, внесених у первісну модель, була такою значною, що 1942 року від колишнього гелікоптера залишилися тільки крісло пілота, центральна частина фюзеляжу, паливний бак і два колеси головного шасі. Але тепер йому можна було цілком довіряти.
   Незабаром командування ВВС США дало Сікорському замовлення на розробку військового гелікоптера, який можна було б використовувати для коректування вогню і для зв’язку. Новий зразок дістав назву VS-316 (S-47). У січні 1942 року почалися літні іспити готового гелікоптера. У квітні машину вже демонстрували перед військовими. Пілот-випробувач, що сидів за штурвалом (Чарлз Моріс), зумів показати величезні можливості літального апарата. Він зависав над головами здивованих глядачів, злітав і знову сідав на старе місце – прямо у виїмки від коліс, переміщався вперед, назад, убік, розвертався на місці. Він навіть піднімав спеціальною трубкою кошик з яйцями, переносив на інше місце й опускав, не розбивши жодного. Були продемонстровані й інші трюки: спуск і підйом пасажира мотузковими сходами в завислий над землею гелікоптер. Зараз це, звісно, не викликає подиву, але тоді було в дивину і глибоко вражало військових. Відомий англійський льотчик-випробувач Брі був так вражений можливостями нової машини, що тільки й мовив: «Ми бачили диво». Під кінець Моріс продемонстрував крейсерську швидкість – близько 130 км/год, піднявся над землею на 1500 метрів, а потім здійснив посадку з вимкнутим двигуном на авторотації.
   У травні 1942 року VS-316 був прийнятий на озброєння армії США за назвою XR-4 і запущений у серійне виробництво. Усього було побудовано 130 таких гелікоптерів. У 1944 році вони були випробувані в бойових умовах у Бірмі. Війна тут ішла в джунглях, і гелікоптер був єдиним транспортним засобом, що був придатний для постачання військ. Японські винищувачі влаштували полювання за «вертушками», але не змогли збити жодної – при найменшій небезпеці гелікоптер притискався до землі, ховався між деревами й у такий спосіб легко ухилявся від бою.
   У 1943 році фірма випустила новий гелікоптер XR-5, що мав набагато більшу швидкість і вантажопідйомність. Для нього вперше був розроблений спеціальний гелікоптерний двигун. Усього було побудовано 65 таких машин, а після закінчення війни міністерство оборони анулювало свої замовлення. Тим часом у 1944 році в Сікорського вже була готова нова модель – S-49 (усього їх було випущено 229 штук).
   Після війни гелікоптери почали швидко поширюватися по всьому світі. Сікорський недовго зберігав монополію на їхнє виробництво: тільки в США 300 фірм взялися за розробки своїх моделей гелікоптерів. Втім, попри конкуренцію, фірма Сікорського не тільки процвітала, але і розширювала виробництво. У 1946 році він розробив модель S-51, що знайшла застосування як у військовій, так і в господарській сферах. Цей гелікоптер був вперше оснащений автопілотом, що значно полегшив керування. А найбільший успіх чекав гелікоптери S-55 (1949) і S-58 (1954). Тільки на заводі Сікорського було зібрано 1828 гелікоптерів першої моделі і 2261 – другої. Безліч фірм у різних країнах придбало ліцензію на їхнє виробництво. У 1952 році два S-55 уперше зробили переліт через Атлантичний океан (з одним дозаправленням на палубі авіаносця) з Америки в Європу. S-58 був визнаний кращим гелікоптером першого покоління. Він став також «лебединою піснею» самого Сікорського. У 1957 році 68-літній конструктор відійшов від керівництва компанією.

Тим часом у післявоєнному СРСР Юр’єв зумів домогтися організації двох нових КБ (конструкторських бюро): Михайла Міля, що взявся розробляти одногвинтовий гелікоптер, і Миколи Камова, що обрав співвісну схему. В 1946 році з’явився гелікоптер «Г-3», наступного року випустив свій перший гелікоптер «Ка-8» Камов. Наприкінці 40-х років був оголошений конкурс на кращу радянську модель. Його виграв гелікоптер Міля «Мі-1», створений за одногвинтовою схемою Юр’єва. У 1951 році він був запущений у виробництво. Гелікоптери «Мі-1» стали першими, але не останніми представниками сімейства «Мі». Вони успішно конкурували з найкращими західними моделями. Скажімо, гелікоптер Мі-6 у 1957 році підняв 12 тонн вантажу на висоту 2432 метри. Це вдвічі перевищувало рекорд американського S-56. Дванадцять років з Мі-6 не міг конкурувати жоден західний гелікоптер. На його базі був створений гелікоптер-кран Мі-10, що міг транспортувати дванадцятитонні вантажі до 20 метрів завдовжки на відстань до 250 кілометрів. На одній з його модифікацій був установлений і рекорд вантажопідйомності – 25,1 тонни на висоту 2840 метрів. За допомогою таких гелікоптерів, до речі, була побудована телевежа в Харкові. Їх можна було використовувати і як рятувальні машини. Вони добре зарекомендували себе під час надзвичайних природних катаклізмів.

V
Засоби зв’язку

У давні часи людині, для того щоб поспілкуватися з приятелем, який живе на відстані кількох кілометрів, або отримати необхідну інформацію, треба було б витратити чимало часу на подорож. Через це будь-яка новина поширювалася надто повільно; часто вона встигала втратити актуальність ще до того, як потрапляла до адресата. До того ж інформація, що її передавали з уст в уста, неминуче спотворювалася, обростала чутками і зайвими «деталями». Тому люди здавна шукали можливості більш надійної й оперативної передачі інформації на відстань.

Великий винахід Попова

   У 1895 році, 25 квітня за старим стилем (за новим – 7 травня), Олександр Степанович Попов вперше у світі зробив офіційну доповідь про відкритий ним новий засіб використання електромагнітних хвиль для бездротової передачі електричних сигналів, що несуть певну інформацію. Після прочитання доповіді присутні науковці стали свідками демонстрації такої передачі і отримання її за допомогою приймального пристрою. У березні наступного року Попов зібрав більш досконалий пристрій для передачі сигналів, завдяки якому відправив на відстань 250 метрів радіограму. Вона складалася лише з двох слів («Генріх Герц»), але…
   Результати роботи над радіо вчений опублікував у багатьох журналах – як вітчизняних, так і зарубіжних. Колеги Олександра Степановича за кордоном одразу зрозуміли, які перспективи має нове відкриття; сам же метод бездротової передачі інформації шляхом модуляції випромінюваних електромагнітних хвиль дістав назву радіопередачі (від латинського radio – «випускати промені»).
   Наступні кілька років Попов з’ясовував методи збільшення відстані, на яку передаються радіограми, а також проводив прийом радіохвиль від грозових хмар на електростанції в Нижньому Новгороді та в петербурзькому Лісному інституті. Тоді максимальна відстань, на якій пристрій Попова міг «дістати» потрібний об’єкт, становила всього 30 кілометрів. Паралельно з цим дослідник передавав велику кількість службових радіограм на кораблі Балтійського флоту.
   Нарешті, було вирішено забезпечити флот апаратурою Попова. Перші десятки екземплярів радіо збирали в Кронштадті, у майстернях лейтенанта Є. В. Колбасьєва. Це був перший у світі промисловий випуск радіоапаратури. Керував процесом збирання сам автор винаходу. Трохи згодом до виготовлення необхідних пристроїв залучили кілька іноземних фірм; усі вони працювали за власними кресленнями Попова. Першими партнерами Росії в цій галузі стали німецька Загальна компанія електрики та французька фірма Дюнкрете. До речі, Дюнкрете продемонстрував вироби власної компанії на виставці в Парижі в 1897 році, а через три місяці підготував з цього приводу спеціальну доповідь для засідання Французького фізичного товариства.

   Радіоприймач Попова. 1895 р.

   Ідею використання радіо особливо радо сприйняла Англія: ця країна в ХІХ столітті мала віддалені колонії, з якими необхідно було підтримувати постійний зв’язок. До того ж англійський флот тоді вважали одним із найкращих у світі, тому можливість існування постійного діалогу з військовими кораблями була радістю і для моряків.
   Роботи Попова дуже зацікавили відомого італійського фізика Августо Ріги. Цей науковець зміг «заразити» ідеєю російського колеги молодого заповзятливого італійця Гульєльмо Марконі. Той намагався повторити передачу в себе вдома. А далі почався справжній детектив. А точніше – банальне пограбування. 25 квітня 1896 року Марконі опублікував у пресі статтю, присвячену його «винаходу». При цьому публікація не давала ані опису апаратури, ані результатів передачі. Однак вже 2 червня того ж року італієць… подав у Англії заявку на винахід пристрою для бездротової передачі інформації за допомогою електромагнітних хвиль! Через місяць він отримав жаданий патент за № 12039. Ще через два дні інженер У. Г. Пріс дав у докладі Королівському товариству Англії опис апаратури псевдовинахідника. Єдине «удосконалення», на яке спромігся Марконі, полягало в доданні до конструкції окремої батареї дзвінка. До того ж італієць користувався першою схемою Попова, а той за два роки встиг значно покращити свій винахід.
   Оскільки Англії радіо було вкрай потрібне, Марконі знав, що може розраховувати на великі замовлення на нову апаратуру. А для цього треба подбати, перш за все, про створення могутньої радіопромисловості. Її основою стала заснована 1899 року Marconi Wirelles Telegraph Company. Хоча італієць відставав від Попова у створенні нової промисловості десь на чотири роки, свій внесок у розвиток нової апаратури він таки зробив. Насамперед цей підприємець визначив відстань, на яку можна передавати сигнали. Експериментуючи, Марконі користувався приймачем, аналогічним приймачу російського винахідника.
   Звичайно, зухвалість італійця не могла не обурити самого Попова. Довідавшись, що патент на його власний винахід видано іншій особі, російський учений виступив у вітчизняній та закордонній пресі зі спеціальною заявою, в якій вказував на непорядність Марконі. Науковці визнали пріоритет Попова в цій галузі, але… патент є патент! А самому винахіднику 1900 року присудили золоту медаль на Паризькому Електротехнічному Конгресі.

   А проблема збільшення відстані між передавачем та приймачем була вирішена влітку 1897 року. Кошти на численні експерименти та на нові прибори виділило Морське міністерство. Дальність зв’язку досягла п’яти кілометрів. Але оскільки практика радіозв’язку мала військове значення, її результати широко не розголошувалися. Тоді ж спеціалісти помітили, що радіохвилі відбиваються від предметів, які зустрічаються їм на шляху. Саме цей ефект згодом було покладено в основу системи радіолокації.
   А Попов протягом 1898–1899 років багато працював на Чорному та Балтійському морях. Результатом цієї роботи стала розробка пристрою для приймання телеграфних сигналів на слух. Ще через рік учений встановив радіозв’язок на відстані 50 кілометрів. Саме після цього Морське міністерство ввело бездротовий телеграф на кораблях флоту.
   Згодом радіо перестало бути тільки військовим пристроєм. Перші цивільні приймачі дуже нагадували величезні незграбні тарілки. Але як вони урізноманітнили життя людей! Інформаційні, суспільні, мистецькі, політичні передачі, вистави, концерти стали невід’ємною частиною життя кількох поколінь. Радіо і нині не здає свої позиції, хоча за минуле століття набуло чимало конкурентів у галузі інформації та зв’язку.

Як подорожують телеграми

   Якщо звернутися до давньогрецьких міфів, можна побачити, що людство давно збагнуло: необхідно знайти можливість передавати інформацію на значну відстань. У міфі про Тесея, наприклад, цар Егей просив сина «просигналити» про результат «дружньої» зустрічі з чудовиськом Мінотавром, піднявши на щоглах корабля вітрила певного кольору. Але упродовж віків найбільш надійним засобом зв’язку залишалися гінці та поштові птахи. Крім того, в різних народів існували різні системи екстреного повідомлення: за допомогою певних духових інструментів, гонгів, вогнів та диму.
   Наприкінці XVI століття ледь не стався переворот в інформаційній галузі: італійський вчений Джованні делла Порто запропонував раз і назавжди позбавити співвітчизників необхідності місяцями очікувати новини. Для цього делла Порто розробив систему прокладання спеціальних «переговорних» труб. Вони дуже нагадували своєю конструкцією пристрій, за допомогою якого капітан корабля зв’язується з машинним відділенням. Мережа таких пристроїв повинна була вкрити всю Італію. Однак співвітчизники делла Порто чомусь сприйняли ідею вченого дуже прохолодно. І гінці, як і раніше, вимірювали шляхи країни протягом кількох століть.
   Французи були більш повороткими. Коли 1789 року механік Клод Шапп запропонував свою систему передачі інформації, влада не відкладала втілення нововведення в життя. Невдовзі, згідно з постановою Конвенту, всю територію країни вкрила мережа башт, на яких встановили особливі пристрої. Вони складалися з великих планок, які легко було побачити навіть на значній відстані. А щоб зв’язок можна було підтримувати і в темну пору доби, на кінцях планок з настанням темряви запалювали сигнальні вогні. Система Шаппа була простою, але досить зручною. При кожній башті постійно чергував телеграфіст. Він міняв положення планок, повторюючи сигнали, що їх передавали з найближчої до місця башти (кожна така споруда була розташована в полі зору кількох «сусідів»). У такий спосіб повідомлення досить швидко діставалося адресата. За допомогою планок можна було утворити понад 200 комбінацій – достатньо навіть для передачі досить складного тексту. Сам же шифр зберігався в зошиті на 92 сторінках. На кожній сторінці знаходилися 92 слова. Телеграфіст передавав на наступну башту номер сторінки і номер слова. При цьому робітники проміжних станцій не знали шифру. Вони просто передавали побачене далі. Такий «оптичний телеграф» діяв на диво швидко: від Варшави до Петербурга, наприклад, інформація доходила всього за 45 хвилин. Оскільки метод Шаппа дуже подобався самому Наполеону, він почав популяризувати нову систему у всій Європі.

   Електротелеграф С. Морзе

   Але «оптичний телеграф» мав і недоліки. На них почали звертати увагу тільки тоді, коли минув ажіотаж від «винаходу». Насамперед, метод Шаппа дуже залежав від погодних умов (під час зливи, туману чи хуртовини передати повідомлення ставало неможливим). Тож люди почали міркувати, як уникнути подібних ситуацій. В нагоді став електрострум, який досі на той час вважали мало не науковим казусом: вчені довго не могли збагнути, куди пристосувати відкриття. Використання електроструму для передачі інформації стало першою практикою його корисного застосування. Спочатку це спало на думку австрійським військовим. У 1809 році член Мюнхенської академії Земмерінг запропонував використовувати для зв’язку новий пристрій, в якому 35 дротів відповідали буквам і цифрам. Саме повідомлення надходило… в невеличку ванну з водою! Завдяки цьому електричний ланцюг замикався, і новину можна було «прочитати» за повітряними бульбашками. Але вивчати «риб’ячу мову» бажаючих знайшлося небагато. Тому апарат Земмінга не набув великого поширення. Тільки 1832року російський учений Шиллінг винайшов справді більш-менш придатний для використання електротелеграф. В подальшому цю апаратуру вдосконалювали англійці Кук та Вітстон.
   Минуло п’ять років, і світ знову здивувався і зрадів. На цей раз – роботі техніка Морзе. Його новий передавальний пристрій, в якому застосовувалася спеціальна абетка (вона складалася з комбінації «крапок» та «тире», або довгих та коротких сигналів), одразу здобув визнання в усьому світі. Протягом наступного десятиліття телеграфні кабелі вкрили більшу частину території Північної Америки та Європи. А в 1866 році спеціально сконструйований корабель «Грейт Істерн» проклав кабель по дну Атлантичного океану.
   Телеграф виявився дуже «живучим» пристроєм. З плином часу чудернацька абетка перекочувала і в ефір. І навіть сьогодні, в еру супутникового зв’язку та Інтернету, винахід Морзе остаточно позиції ще не здав…

У мене задзвонив телефон…

Нині він для нас – звичайна річ, необхідна і зрозуміла. Цей пристрій є, мабуть, основним засобом зв’язку, починаючи з перших років ХХ століття. Згадка про те, що в когось немає телефону, викликає подив. Ми звикли до того, що в будь-який момент можемо поговорити з нашими друзями, рідними, співробітниками, не виходячи з власної хати. Але ж так було не завжди.
«Народився» наш улюбленець тоді, коли основними засобами передачі інформації стали пошта та телеграф. Усе почалося з того, що 1861 року німецький учений Філіп Райс винайшов новий апарат, який повторював принцип дії людського вуха. У ньому будь-які тони переносилися на велику відстань за допомогою гальванічного струму. Але до моменту появи першого електричного телефонного апарата минуло ще п’ятнадцять років: цей винахід було продемонстровано на Всесвітній виставці у Філадельфії; автором конструкції став викладач школи для глухонімих Олександр Грехем Белл. До речі, якби він прийшов до комісії зі своєю заявкою лише на дві години пізніше, патент отримав би його конкурент – винахідник Еліш Грей.

   Так виглядав один з перших телефонів

   Новий апарат ураз став улюбленцем людства. А оскільки принцип його дії, порівняно з телеграфом, був значно простіший, уже через п’ять років телефон міцно ввійшов у наш побут. Передусім, нововведення оцінили військові. Відтоді польовий телефон поклав край безлічі проблем, що виникали при зв’язку в екстремальних умовах.
   Перша телефонна станція у світі почала працювати в 1878 році. Невдовзі її аналоги «виросли» майже в усіх країнах як Старого, так і Нового Світу. Цікаво, що телеграф і телефон одразу ж набули статусу недоторканних. За будь-яких умов, під час війн та революцій станції зв’язку намагалися захопити, але ні в якому разі не зруйнувати. Скоріше за все, «захисником» телефону та телеграфу були банальні меркантильні міркування: ніхто зі сторін не хотів сам залишитися без засобу передачі інформації, та й ремонт станції коштував надто дорого… Зате супротивники часто залюбки лаялися один з одним по телефону.

   Телефонна станція у 1950-ті pp.

   На початку своєї історії станції обслуговували телефоністки. Але людина не може змагатися з автоматикою ні в точності, ні у швидкості проведення необхідних операцій. Тому з розвитком техніки телефоністки залишилися без роботи: їм на зміну прийшли автоматичні телефонні станції (АТС). Це трапилося ще в 20-х роках минулого століття.
   У 1956 році перший трансатлантичний телефонний кабель ТАТ-1 з’єднав Канаду і Шотландію. Протягом кількох наступних років таких ліній було протягнуто понад 100 000 кілометрів! Існували також окремі лінії, що єднали тільки двох абонентів (наприклад, спеціальна урядова Москва – Вашингтон, яка служила для розмов американського президента та керівника СРСР).

Через деякий час спеціалісти почали нарікати на те, що кабельний телефонний зв’язок є надто дорогий. Для нього треба виготовляти мідні дроти, а це, мовляв, економічно невигідно. Проте випробувана часом мережа досі залишається популярною, попри те, що нове покоління винахідників створило їй достойних конкурентів. Серед них – добре знайомий нам стільниковий зв’язок. Але традиційний телефон, особливо у великих містах, теж швидко розвивається. Його великою перевагою стали надійність і використання нових технологій (наприклад, оптико-волоконної). До речі, такий популярний у наш час Інтернет теж надає свої послуги через стандартні телефонні мережі. Тож причин відмовлятися від такого звичного для нас елементу побуту, як кабельний телефон, у людства поки що немає.

Телефон з префіксом «радіо»

Одним з конкурентів стандартного апарата став радіотелефон, що «народився» 1946 року в США, в місті Сент-Луїс. Саме там почала функціонувати перша система радіотелефонного зв’язку. Щоправда, нова апаратура використовувала звичайні фіксовані канали. Якщо вони були зайнятими, абонент мав змогу вручну переключитися на вільний. Пристрої, що застосовувалися в цій системі, спочатку були надто громіздкими, а користуватися ними виявилося досить незручно. Проте ідея населенню сподобалася. Ще б пак! Тепер з’явилася можливість не залежати від довжини дроту і постійно бути «на зв’язку». І спеціалісти почали удосконалювати нову апаратуру. Вони за кілька років значно зменшили її розміри, покращили базове та комутаційне обслуговування (тепер, наприклад, вільний канал вибирався автоматично), опанували новими частотними діапазонами. Та паралельно з цим інженери зіштовхнулися з низкою проблем. Найперше треба було якось розібратися з тим, що телефони з близькими за частотою робочими каналами просто заважали один одному, створюючи перешкоди для надходження та отримання дзвінків. Вихід із становища знайшли спеціалісти дослідницького центру Bell Laboratories американської компанії AT&T. Вони запропонували розбити територію, що її обслуговували радіотелефони, на невеличкі ділянки – «стільники», кожна з яких мала б власний передавач. Цей передавач же повинен був мати власну фіксовану частоту і обмежений радіус дії. Такий принцип спеціалісти визнали оптимальним, але… до того, як він буде реалізований, мине ще понад 30 років! Увесь цей час кожна країна світу вела власні розробки, пов’язані зі стільниковим зв’язком. Тому наприкінці 70-х років минулого століття почалися роботи по створенню єдиного стандарту під назвою Nordic Mobile Telephone (NMT-450) для п’яти країн: Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії та Ісландії. Експлуатація мережі почалася в 1981 році в цих північноєвропейських країнах та… в Саудівській Аравії. Трохи згодом модифіковані версії названого стандарту почали використовувати в Австрії, Нідерландах, Бельгії, Швейцарії, на Близькому Сході та в країнах Південно-Східної Азії. А стандарт NMT-900, розроблений у 1985-му, дав змогу значно розширити абонентську мережу.

   Власні стандарти почали діяти також в інших країнах: AMPS (1983) у сполучених Штатах Америки, TACS (1985) у Великій Британії, Radiocom2000 у Франції. Але всі вони мали ряд недоліків. Насамперед, мало кому подобалося, що його розмови можуть слухати інші абоненти. До того ж тривалий час не могли позбавитися завмирання сигналів, яке ставало наслідком звичайного пересування власника телефону, впливу ландшафту та високих будівель. Для того щоб абоненти не заважали один одному і могли спокійно, без перешкод користуватися послугами стільникового зв’язку, треба було або поширити частотний діапазон, або вирішити проблему раціонального частотного планування.
   На допомогу конструкторам нарешті прийшли сучасні технології і нові відкриття в галузі зв’язку та обробки сигналів. Таким чином, наприкінці 80-х років минулого століття з’явилися системи другого покоління, що спиралися на цифрові методи обробки сигналів. Це, у свою чергу, сприяло створенню єдиного стандарту цифрового стільникового зв’язку – GSM, схваленого Європейською конференцією адміністрацій пошт та електрозв’язку (дана організація об’єднує адміністрації 26 країн світу).
   Відтоді послуги персонального зв’язку стали доступними і зручними, а конкуренція на ринку рухливого радіозв’язку виросла в кілька разів. Мало не щорічно розроблялися нові стандарти, використовувалися нові частотні діапазони.

Стильний та мобільний

   Перший портативний комерційний стільниковий телефон було випущено 6 березня 1983 року компанією Motorola. Щоправда, голова підрозділу мобільного зв’язку цієї фірми, Мартін Купер, гуляв по Манхеттену зі стільниковим телефоном ще за десять років до того.
   Новинка Dyna TAC 8000Х – результат п’ятнадцяти років роботи та використаних понад сто мільйонів доларів – мала дуже солідні розміри (33x4,4x8,9 сантиметрів) і вагу (794 грами). Дисплей мобільника був світодіодним, а заряду акумуляторів дітища компанії вистачало на одну годину (!) розмов або вісім годин у режимі очікування.
   Dyna першою отримала сертифікат на продаж від Федеральної комісії по зв’язку США; коштувала вона чимало: майже 4000 доларів. Проте черга на нові телефони вишикувалася така, що Motorola могла бути певною: вона йде правильним шляхом.
   Ідею створення мобільного телефону розробляли також спеціалісти компанії AT&T Bell Labs. До речі, вперше цей проект обговорювався ними ще в 1946 році. Тоді компанія встигла створити перший у світі радіотелефонний сервіс (гібрид радіопередавача та телефону). Абоненти нового сервісу могли з радіостанції, встановленої в машині, передати сигнал на ATC і зателефонувати на потрібний номер. От тільки одночасна розмова обох співрозмовників конструкцією не передбачалася, бо для того, щоб сказати свою репліку, треба було кнопку натиснути, а щоб почути відповідь – відпустити її. До того ж діяли такі пристрої на обмеженій відстані. Після п’яти років роботи цей сервіс закрився через брак клієнтів. Новій розробці AT&T Bell Labs теж був властивий гігантизм і умовна зручність. Передусім, вага її була аж 12 кілограмів (возити такий пристрій треба було в багажнику). На даху машини кріпилася антена, а пульт виводився у салон. Проте якість зв’язку була більш-менш нормальною.

Десь на початку 60-х років минулого століття більшість компаній дійшли висновку, що компактний стільниковий телефон створити взагалі неможливо. Тому «прорив» «Мотороли» став справжнім вибухом у світі техніки. І хоча нова техніка явно мала багато недоробок, працювати було вже легше: позитивні результати надихали конструкторів. Федеральна комісія по зв’язку США одразу ж взялася за розробку проектів постанов, які б дали можливість регулювати стільникову телефонію.

Отже, через 37 років після створення нової технології зв’язку нова техніка нарешті дійшла до споживачів. Звичайно, що законодавцем мод у стільниковій сфері стала Motorola. Успіх мобільних телефонів і рівень попиту на них вразив навіть працівників компанії. Тисячі людей ставали в черги, щоб через п’ять – десять років (як вважали спочатку) мати змогу придбати таку дорогу, але таку необхідну і зручну річ. Однак галузь розвивалася стрімкими темпами: якщо в 1983 році абонентів мобільного зв’язку налічувалося трохи більше мільйона, то вже в 1990 році їхня кількість перейшла за 11 мільйонів, а в 2003-му – за 1,29 мільярда…

Як доставляли новини

Пошта – це один із найдавніших засобів зв’язку, який ми дістали у спадщину від наших далеких предків. Без неї важко собі уявити життя людини XX століття. Ця система передачі кореспонденції на значні відстані має свою, досить давню історію.

   Взагалі, утримування такої організації, як пошта, є для держави дорогим задоволенням. Перш за все, необхідно створити й утримувати цілу мережу певних установ: станцій, контор, відділень. Вона повинна охоплювати всю територію країни і мати власне централізоване управління. До того ж перевезення кореспонденції коштує багато, тож державі доводиться постійно платити залізничникам, повітряному флоту та управлінню водного транспорту.
   Попри це, пошта дає значний прибуток у казну. Крім того, існування цього засобу зв’язку дає змогу кожному з нас скористатися можливістю відправити повідомлення чи посилку. Однак далеко не всі громадяни вдаються до послуг пошти. Ті, хто користується нею, платять певну суму. Натомість, вони отримують швидку, надійну, дешеву і просту систему доставки кореспонденції. Крім того, поштова таємниця охороняється державою, тож ваших листів до друга чи рідних ніхто, крім адресата, не прочитає.
   Колись давно поштова справа в багатьох країнах світу часто перебувала в руках приватних осіб. Наприклад, ще наприкінці 60-х років XIX століття в німецьких державах (загальна кількість населення в них становила три мільйони чоловік) поштою керували графи Турн і Таксіс. Цей привілей старовинних родів був викуплений Північногерманською спілкою лише в 1866 році.
   Що ж до оплати поштових послуг, то вперше дешева та однакова такса на листи була встановлена в Англії 1839 року. Її запропонував ввести звичайний громадянин, Роланд Гілль. На честь ініціатора реформи такса так і залишилася в історії під назвою Гіллєвська. Згідно з новою постановою, англійці за кожний лист платили пенні (4 копійки); якщо ж хтось забував сплатити цю суму, адресату доводилося платити вдвічі більше. Через кілька років прибуток від поштових відправлень значно збільшився.
   Нині в більшості держав пошта дає в казну чистий прибуток. Але існують країни, де цей вид зв’язку є нерентабельним. Наприклад, така ситуація склалася в Північній Америці і в Росії. Щоправда, останнім часом у Росії ситуація трохи стабілізувалася. Рекордсменами ж прибутковості є пошти Великої Британії, Франції, Німеччини та Бельгії.
   У Росії перші поштові служби з’явилися ще в X столітті. Уже тоді серед населення існував особливий обов’язок виставляти коней з візками для княжих гінців – повоз.
   У ХІІІ столітті в організації доставки кореспонденції відбулися деякі зміни. Нарешті була організована спеціальна служба. Тепер поштові повідомлення перевозили на змінних конях по перегонах, причому тварин у цей час не годували. Населення повинно було для цього утримувати певну кількість коней та ямщиків. Місця поселення ямщиків називалися ямами. Ці люди були зобов’язані перевозити казенну кореспонденцію, і за це їх звільняли від усіх інших обов’язків (їх навіть не брали на військову службу!). А тоді, коли виникала потреба розіслати урядові накази по містах та селах або до армії, направляли спеціальних гінців.
   На розвиток поштового зв’язку, як не дивно на перший погляд, сильно вплинули татари. Про це свідчать передусім самі слова «ям» і «ящик». Перше з них походить від татарського слова «дзям» – дорога, а друге походить від «ям-чи» – провідник.
   У XVI–XVIII століттях кількість ямщиків та ям постійно і швидко зростала. Та й мережа доріг стала значно ширшою. Нарешті, указом Михайла Федоровича в Росії почав працювати ямський Приказ, головою якого було призначено князя Пожарського. До цієї установи вирішили віднести і власне поштову частину. У той час «ями» зв’язали зі столицею імперії всі великі міста, а ямщики, що утворили вже окремий стан і належали до розряду служилих людей, почали селитися окремими слободами. Але повсюдної пошти в державі не було аж до ХІХ століття. Існували лише кілька основних напрямків розсилки кореспонденції, які утримувалися приватними особами.
   Перша поштова служба, що виникла в Росії в 1667 році зусиллями боярина Ордина-Нащокіна, була міжнародною: вона призначалася для доставки в Москву новин із-за кордону. Саме тоді ямщики отримали і власну форму: суконні зелені каптани з червоними орлами. З того моменту ямщики почали називатися поштарями і повинні були носити через ліве плече спеціальний ріжок. Пізніше цей костюм доповнила нагрудна медаль-бляха, на якій карбувалися двоголові орли.

   Минули роки, і на межі століть, у 1700 році, в Росії «народилася» внутрішньодержавна пошта. Щоправда, деякий час вона функціонувала тільки на території між столицею та Воронежем. Указ про запровадження поштової служби в усіх великих містах з’явився через дев’ятнадцять років. А 1723 року в Росії працювали вже чотири поштових контори (керували ними німці). Трохи згодом мережа шляхів, якими йшла кореспонденція, розширилася за рахунок семи станцій, відкритих у Фінляндії.
   У середині XVIII століття виникла потреба скласти першу карту поштових доріг (їх стало так багато, що без допомоги схеми час від часу плуталися навіть поштарі з багаторічним «стажем»). Приблизно тоді ж нарешті з’явився постійний зв’язок між Москвою та Петербургом: перші поштарі курсували між містами два рази на тиждень. У 1780 році в державі функціонували три великі поштамти, що знаходилися в столиці, у Петербурзі та Ризі. А за десять років до того поштовим збором обклали мешканців губерній, через які йшли тракти, і ввели фіксовану плату за проїзд.
   У ті часи швидкість надходження кореспонденції була невеликою. Відправивши листа з Москви, очікувати його у Пскові, наприклад, можна було тільки через 150 годин, а в Ризі – приблизно через 11 діб. До того ж і платити за поштові послуги доводилося багато, тому користуватися ними могли дозволити собі хіба що забезпечені особи.
   Слід сказати, що не всі подорожани мали добрий характер і діставалися до місця призначення без скандалів, а іноді й бійок з поштарями чи станційними доглядачами. Тож у 1808 році Олександр I видав наказ, згідно з яким права людей, що були приписані до поштового відомства, охоронялися державою. Щоправда, мандрівників жорстоко не карали, але штраф у разі нанесення поштарям образи доводилося платити чималий (100 карбованців – нереальна на той час сума! – надходили в поштову казну).
   Хоча станційні доглядачі й посідали в Табелі про ранги останній, 14-й щабель (вони мали звання колезького реєстратора), ряд постанов наділяв їх особливими повноваженнями. Наприклад, доглядач міг на власний розсуд звільняти поштарів та візників і заміняти їх іншими людьми. Він навіть міг відправити недбалого співробітника до поштового старости на покару різками. При цьому сам доглядач повинен був постійно носити форму, стежити за чистотою й охайністю станції та двору, дотримуватися правил поведінки, виконувати всі розумні вимоги подорожніх. А в разі численних скарг відвідувачів станції карали самого доглядача.
   Звичайно, не миналося і без курйозів. Наприклад, один із указів зобов’язував на всіх станціях зробити… кватирки, щоб «впускати повітря», бо «доглядачам важко».
   Нові засади в поштовій справі з’явилися тільки в 40-х роках XIX століття: була введена однакова такса на листи (раніше існувало 700 видів цін), виходячи з ваги конверта; пільги отримали газети, журнали, друковані твори, оголошення; покращилися умови відправки грошових переказів та посилок. Крім того, 1837 року в Росії почали використовувати для поштових перевезень залізницю (до речі, ця країна стала однією з перших у світі, хто скористався цим нововведенням). Керівництво поштою в різні періоди здійснювали то окремі міністерства, то їхні відділи.
   У 1848 році в Росії «народилися» перші поштові скриньки; перша ж марка побачила світ 10 грудня 1857 року. Минуло ще вісім років, і в державі почала працювати так звана земська пошта. Вона вирішила проблему доставки кореспонденції та періодики в сільській місцевості, а крім того, стала своєрідною «філією» урядової пошти в місцевості, де були відсутні державні поштові відділення. Для неї навіть виготовили спеціальні марки, що називалися також земськими.
   З того часу пошта постійно розвивалася, але з часом почала втрачати значення основного каналу передачі інформації. Сьогодні її послугами користується значно менше людей, ніж століття тому. Однак ця стара, перевірена часом система зв’язку не має наміру остаточно здавати позиції і перетворюватися на наше безнадійно відстале «вчора».

Пошта, яку розносять… електрони?

Коли ми говоримо про Інтернет, майже кожний уявляє собі вікно. Так воно насправді і є: новий, справді революційний, засіб зв’язку став для людини справжнім інформаційним вікном у світ. Вплив Інтернету на розвиток комп’ютерів і взагалі комунікацій важко переоцінити. Цей вид обміну інформацією не має світових аналогів, і ні в якому разі його не можна зрівняти з іншими засобами зв’язку. Підготували його появу, звичайно, винаходи радіо, телеграфу та телефону, а далі, як це і мало бути, «дитина» переросла своїх «батьків», розкинувши широко відому «Павутину» на весь світ.
Інтернет давно став багатофункціональною системою. Сьогодні ним користуються не тільки як механізмом поширення інформації, але й як засобом загальносвітового мовлення; до того ж він став середовищем для партнерства, спілкування людей, комерційних операцій, навчання. Але, звісно, така ситуація склалася саме в наш час. А ще відносно недавно людство не тільки спокійно обходилося без Інтернету, але й навіть гадки не мало про те, що вчені вже багато років ведуть розробки нової системи.

   «Народження» Інтернету стало можливим завдяки партнерству академічної науки, американського уряду та сучасної промисловості.
   Історія цього фантастичного винаходу почалася ще тоді, коли вчені почали роботу над втіленням ідеї пакетної документації (результатом її стала мережа ARPANET). Коли ж позитивних результатів було досягнуто, на перший план вийшла проблема збільшення ефективності, створення високорівневої функціональності і значне збільшення масштабності системи. До того ж виникла потреба спланувати експлуатацію й управління новою складною інфраструктурою.
   Створити й розвинути нові технології багато в чому допоміг особливий прошарок суспільства, що й сам виник завдяки «Павутині», – «інтернетчики»; саме вони дали змогу перетворити результати досліджень на широко доступну інформаційну інфраструктуру.
   «Первісний» Інтернет мав пишну назву Національної (або Глобальної, чи Галактичної) Інформаційної Інфраструктури. Цю концепцію вперше проголосив викладач Массачусетського технологічного інституту Дж. Ліклайдер. Він висловив упевненість, що найближчим часом виникне глобальна мережа взаємозалежних комп’ютерів, завдяки якій кожен зможе швидко дістати доступ до інформації та програм, які є в пам’яті будь-якої машини. Власне, Ліклайдер у своїх замітках дуже близько підійшов до розуміння сучасного Інтернету.
   Коли закінчилася Друга світова війна, і Сполучені Штати та Радянський Союз терміново подбали про те, щоб у них був засіб масового знищення – воднева та ядерна зброя, – спеціалісти обох держав розпочали роботу по створенню ракетних носіїв для нього. Для того щоб не дозволити гіпотетичному ворогу дістати перевагу в часі, 1947 року в США були введені санкції, які обмежували експорт стратегічних товарів і технологій. Остаточно їх сформулювали через три роки. Відтоді обидві країни стали також змагатися у сфері науки та технологій.

   Позаяк СРСР першим здійснив запуск штучного супутника Землі, у Сполучених Штатах почали ліквідовувати технологічне відставання. Задля цього постановою президента Дуайта Ейзенхауера була створена спеціальна Агенція з перспективних наукових проектів та досліджень. Вона, власне, стала складовою частиною міністерства оборони.
   Першим керівником дослідницького відділу, який саме розробляв комп’ютерний проект, став Ліклайдер (це сталося в жовтні 1962 року). Він зміг переконати у важливості і великому майбутньому мережної концепції своїх наступників та винахідника з MIT Лоуренса Робертса.
   Перша стаття про пакетну комутацію вийшла ще в липні 1961 року. Її автором був Леонард Клейнрок, що також працював у MIT. Першу ж книжку, присвячену цьому питанню, довелося чекати ще три роки. Результатом публікацій стало те, що Клейнрок зміг переконати Робертса щодо теоретичної обгрунтованості свого винаходу. Можна сказати, що домовленість цих двох осіб стала однією з основних сходинок у створенні комп’ютерної мережі. Спочатку (ще 1965 року) Робертс разом з Томасом Меррілом зв’язав комп’ютер, що працював у массачусетській лабораторії, з ЕОМ, яка знаходилася в Каліфорнії. Для експерименту дослідники використали низькошвидкісну комутовану телефонну лінію. Саме так і народилася перша у світі нелокальна комп’ютерна мережа. І хоча вона була невеличкою, стало зрозуміло: комп’ютери справді можуть працювати разом. Сумісне виконання програм і вибір даних на віддаленій машині з фантастики перетворилися на реальність. Але була ще одна деталь: для створення комп’ютерної мережі треба було шукати нову систему, бо та, що існувала – з комутацією з’єднань, – для цієї мети була не придатною. Отже, це стало ще одним аргументом на користь роботи над пакетною комутацією.

   В Агенцію з перспективних наукових проектів та досліджень Робертс прийшов у 1966 році, а вже через рік народився план створення мережі ARPANET. На конференції, де Робертс доповідав з цього питання, була зачитана ще одна доповідь щодо пакетної мережі. Її представили співробітники англійської Національної фізичної лабораторії, вчені Дональд Девіс та Роджер Скентльб’юрі. Від них, власне, Робертс і довідався про роботу Пола Берена, який працював в американській некомерційній організації, яка вела стратегічні дослідження та розробки. Виявилося, що Берен та його колеги 1964 року написали статтю про можливості використання мережі з пакетною комутацією у військових системах.
   Таким чином, роботи трьох дослідницьких лабораторій, датовані 1961–1967, 1962–1965 та 1964–1967 роками, проводилися фактично паралельно. При цьому ніхто з винахідників не мав зовсім ніякої інформації щодо розробок колег.
   Після конференції спеціалісти вирішили спробувати збільшити швидкість передачі по каналах мережі ARPANET: замість 2,4 Кб/с її довели до 50 Кб/с. У серпні 1968 року лабораторія оголосила відкритий конкурс на розробку одного з ключових компонентів нової мережі – Інтерфейсного процесора повідомлень (власне, пакетного комутатора). Його створили спеціалісти компанії Bolt-Beranek-Newman під керівництвом Френка Xарта. Надалі розробки велися водночас в усіх напрямах: крім процесора, вирішувалися також питання архітектури ARPANET, оптимізації топології та економічних аспектів мережі, підготовки системи виміру її характеристик. Пізніше перед спеціалістами постала проблема створення документованих протоколів електронної пошти.
   Перший інтерфейсний процесор повідомлень, до якого було підключено комп’ютер, встановили в Каліфорнійському університеті. Це сталося у вересні 1969 року. Так з’явився перший вузол нової мережі. Другий почав працювати на базі проекту Дуга Енгельбарта «Нарощування людського інтелекту» в Стенфордському інституті. Там же був організований і Мережний інформаційний центр, завданням якого була підтримка таблиць відповідності між іменами та адресами комп’ютерів, а також обслуговування каталога запитів на коментарі та пропозиції.
   Перше міжкомп’ютерне повідомлення було відправлено в жовтні того ж року. Після цього мережа почала розростатися: запрацювали вузли в університеті міста Санта-Барбара та в університеті штату Юта, де велися розробки методів малювання тривимірних сцен.
   Таким чином, «саджанець» Інтернету побачив світ уже наприкінці 1969 року. Надалі новий засіб зв’язку швидко розростався, тому вже через рік була створена перша версія Протоколу управління мережею.
   У жовтні 1972 року Роберт Кан продемонстрував можливості ARPANET на Міжнародній конференції з комп’ютерних комунікацій, здійснивши перший показ нової мережної технології. Того ж року закінчилися роботи над створенням електронної пошти. Відтоді впродовж наступних десяти років вона була найбільшим мережним додатком.
   Від ідеї з’єднання мереж ARPANET до Інтернету – кілька кроків: «Павутина» базується на ідеї існування великої кількості незалежних мереж довільної архітектури. До ARPANET поступово приєднувалися пакетні супутникові мережі, наземні пакетні радіомережі тощо. Ідея ж відкритої мережної структури вперше була висловлена Каном 1972 року. Спочатку її вважали лише частиною програми розробки пакетних радіомереж, але пізніше вона розширилася і стала окремим проектом під назвою «Internetting», а Кан розробив нову версію протоколу – для оточення з відкритою мережною архітектурою. В її основі лежали такі принципи:
   1. Кожна мережа повинна зберігати свою індивідуальність (при підключенні до Інтернету в них не повинні відбуватися внутрішні переробки).
   2. Комунікації повинні йти за принципом «максимум можливого» (якщо адресат не отримав надісланого пакету, джерело повинно передати його повторно).
   3. Для зв’язку слід використовувати «чорні ящики» – маршрутиризатори (шлюзи). Останні не повинні зберігати інформацію про окремі потоки даних і залишатися простими.
   4. На експлуатаційному рівні не повинно існувати глобальної системи управління.

Пізніше до них додалися ще кілька вимог. Уже на той час були розроблені такі додатки, як віддалений вхід та пересилка файлів, попередники Інтернет-телефонії, різні моделі поділу файлів та дисків, а також ранні програми-хробаки, які ілюстрували концепцію агентів (наприклад, вірусів). Автори Інтернету спроектували його як універсальну інфраструктуру, над якою можна надбудовувати нові додатки.
Нарешті, розпочався довгий процес розвитку та шліфовки концепцій і технологій «Павутини». А тим часом кожне розширення ставило перед дослідниками нові проблеми. Широке розповсюдження локальних мереж припало на 80-ті роки минулого століття, що, звичайно, дало поштовх бурхливому розвитку Інтернету. Саме тоді були визначені три класи мереж: великі загальнонаціонального масштабу (клас А), регіонального масштабу (клас В), локальні (клас С). Відповідно, зміни торкнулися і питань управління «Павутиною». Тепер комп’ютери набули власних імен (це давало змогу позбавитися необхідності запам’ятовувати числові адреси – за великої кількості незалежно адміністрованих мереж така система стала неактуальною). Пол Мокапетріс, який працював в Інституті інформатики Університету Південної Каліфорнії, розробив доменну систему імен. Це дало можливість створити механізм для відображення ієрархічних імен комп’ютерів в Інтернет-адресах. Крім того, зміни торкнулися і маршрутирізаторів: нова модель мала Внутрішній та Зовнішній шлюзові протоколи.

   У 1985 році технології Інтернета вже підтримували широкі кола дослідників та розробників. «Павутину» почали використовувати для повсякденного зв’язку люди різних суспільних прошарків та різних спеціальностей. Особливо популярною стала електронна пошта. А з машинним вірусом людство вперше зустрілося в 1988 році: 2 листопада випускник Корнуельського університету Роберт Таппан Морріс запустив у мережі власну програму; через помилку, допущену горе-програмістом, вона почала безконтрольно поширюватися і багаторазово інфікувати вузли мережі. Таким чином, до «постраждалих» потрапило близько 7,3 % машин (6200). Формально (бо при першому інфікуванні дані комп’ютерів не постраждали) «хробак» Моріса наніс збитків на суму 98 253 260 доларів. Людство замислилося над цією цифрою і… на світ народилися проекти захисту від комп’ютерних вірусів та ті, хто ці віруси створював…
   Швидке зростання Інтернету в нинішній час значною мірою обумовлене вигодами від поширення інформації, яку забезпечує мережа. Тепер «Всесвітньою павутиною» користуються не тільки спеціалісти, але й широкі кола населення. Власне, сучасна «Павутина» з’явилася в 90-х роках минулого століття. Тоді ж спеціалісти з університету Іллінойса розробили графічний броузер Mosaic. Тепер користувачі отримали нові можливості: багатошрифтовий гіпертекст, кольорову графіку, звук і відео. Це, у свою чергу, викликало стрімке зростання кількості серверів WWW.
   У вересні 1988 року відбулася також перша торгова виставка Interop, в якій брали участь 50 компаній. За весь час роботи виставку відвідали понад 5000 інженерів – працівників потенційних клієнтів. Відтоді розмах Interop став значно більшим. Нині на рік в усьому світі проходять сім великих виставок, які відвідують понад 250 000 чоловік. Інтернет-обслуговування поступово перейшло в розряд майже побутового; глобальна інформаційна інфраструктура тепер використовується як основа нових комерційних послуг.
   Що ж до терміна «Інтернет», то його Федеральна мережна рада ухвалила зовсім недавно – в 1995 році. За роки свого існування «Павутина» зазнала цілу низку кардинальних змін. Однак вони ще не скінчилися. Що запропонує нам Інтернет уже найближчими роками – неспеціалісту уявити важко. Але, без сумніву, нові можливості переважать навіть найсміливіші прогнози.

Чи можна поставити підпис на відстані?

Факс (факсимільний зв’язок) передбачає передачу електричними сигналами рукописних чи друкованих текстів, малюнків, фотознімків та карт. Цей вид зв’язку існує не так давно: першим вдалу передачу тексту на солідну відстань здійснив 1855 року італійський фізик Джованні Казеллі. Що ж лежить в основі цього принципу передачі інформації? При факсимільному зв’язку світло, відбите від зображення, перетворюється на електричні сигнали. Вони за допомогою радіо чи дротового сполучення передаються на віддалений приймач. Уже на місці призначення зображення відновлюється на плівці чи папері у вигляді копії оригіналу.
Передусім, факс необхідний службам новин, бо в них постійно існує потреба постачання газет і телецентрів фотознімками та новою інформацією. Широко користуються цим засобом зв’язку банки, авіакомпанії, залізниці, державні служби. Для цих державних організацій дуже важливим є вчасне і точне ознайомлення з необхідними документами. Приватні підприємства також охоче користуються послугами факсимільного зв’язку; для них ця технологія відкрила нові можливості збирання та реєстрації інформації, а також обробки даних.

Телефон-факс

Власне, процес відправки-отримання факсу полягає в кількох етапах. Передусім, необхідні зображення чи текст проходять оптичне сканування. Далі виконується кодування сигналів, модуляція, передача сигналів, їхня демодуляція, декодування. Після цього нарешті з’являється можливість виготовити копію. Колись давно сигнали, що їх отримували внаслідок сканування, відправляли до адресата телеграфними чи телефонними мережами. Але в наш час необхідність зайвого навантаження «чужих» ліній відпала. Тепер сигнальний струм кодують одразу перед передачею, використовуючи дві форми факсимільних сигналів – дворівневе (сигнал має одне значення струму для чорного, а інший – для білого кольору) або багаторівневе. При багаторівневому сигнал сканера кодується за стандартами, що ними користуються в обчислювальній техніці.

Канали, які нічого не зрошують

   Першими телевізійними каналами у світі стали 13 каналів, що почали функціонувати в Америці ще 1939 року. Тоді Radio Corporation of America витримала справжню битву з Федеральною Комісією США зі зв’язку за місце в ефірі. І, як з’ясувалося, боси FCC старалися недарма. «Батьком» же телебачення можна вважати людину, яка заклала основи цього виду зв’язку – російського інженера Володимира Зворикіна. Саме цей талановитий винахідник 1923 року в лабораторіях корпорації Westinghouse продемонстрував свою роботу: перший у світі телевізор з катодно-променевою трубкою (кінескопом). Цей проект був остаточно завершений тільки наприкінці 1929 року, після чого Зворикін взявся за створення електронної передавальної трубки – іконоскопу.
   У своїй роботі вчений користувався відкриттям свого власного вчителя – викладача петербурзького Технологічного інституту Бориса Львовича Розінга. Бо кінескоп, власне, створив російський винахідник і навіть отримав 1907 року на цей апарат патент. Але Розінг не пред’явив претензій до учня щодо використання його дітища: ще до початку роботи Зворикіна в США викладача було репресовано…
   У 1929 році Давид Сарнов, талановитий менеджер, що очолював тоді Radio Corporation, умовив Зворикіна перейти до нього директором дослідницьких лабораторій. Саме в ті роки і закладалася основа сучасного американського телебачення.
   Але про придбання такого багатообіцяючого патенту подбав, як це неодноразово траплялося в історії людства, інший інженер, що працював у компанії Westinghouse, – американець Френсворт. Він прекрасно розумів, що телебачення очікує тріумф, і тому ще в 1927 році запатентував… чужий винахід.
   Перший масовий випуск телеприймачів у світі Radio Corporation of America розпочала 1940 року. Для їх випуску пристосували обладнання заводу Bloomington у штаті Індіана. Минуло сім років, і настільні телевізори, хоча й залишалися досить дорогим задоволенням, проте перейшли до розряду речей, цілком доступних широким верствам населення країни.
   У 1939 році Сарнов передбачив успіх ще одного проекту і підключив власну радіокомпанію NBC (одну з найбільших в Америці) до розробок у галузі кольорового телебачення. Це одразу викликало підвищену нервовість конкурентів Сарнова, що працювали над тією ж проблемою, – радіомовної компанії CBS. Ця компанія вже 1940 року запропонувала систему кольорового телебачення, але… новинка виявилася з існуючою чорно-білою системою. Протягом багатьох довгих років дві корпорації перебували у стані «холодної війни». Задля врегулювання їхніх розбіжностей навіть довелося створювати спеціальний національний комітет! Але проблема була вирішена тільки 1953 року, коли в Америці офіційно прийняли стандарт сполучного кольорового телебачення, підготовлений співробітниками Сарнова.
   А тепер трохи про успіхи європейських інженерів. У Франції стандарт кольорового телебачення створили тільки в 1956 році. Німеччині знадобилося для цього ще майже десять років. Зате саме німецька розробка була найбільш оптимальною. Вона існує без особливих змін і в наш час.
   Поступово вдосконалюючись, телебачення різних країн з плином років набуло особливих можливостей. Наприклад, «мода» на телетексти прийшла до нас з Європи. Зате американці раніше за всіх подбали про стереозвук для своїх моделей телевізорів. Крім того, в Сполучених Штатах існує система, що дає змогу відключити субтитри, – вона розрахована на іншомовних глядачів та на людей із зниженим слухом. Зате мультисистемну апаратуру в країні не використовують. Через це американці практично не мають змоги дивитися касети європейського виробництва.
   Нова ера в історії людства – ера телебачення – розпочалася 1 липня 1941 року. Саме в той день дочірня компанія NBC отримала першу ліцензію на роботу в Нью-Йорку. Тоді ж, власне, народився ще один «головний біль» глядачів – реклама. У вересні того ж року компанія Сарнова продавала вже близько п’ятнадцяти годин рекламного часу на тиждень.
   До речі, американське телебачення – найрізноманітніше у світі. Річ у тім, що держава ніколи не накладала податки на телебачення, не мала державних каналів. Крім того, у США була повністю відсутня цензура на TB. Але загальний законодавчий контроль програми все ж таки проходять.

   Пульт дистанційного керування телевізором

   У 1948 році значно збільшилася кількість каналів для телестанцій. Для цього тепер використовувалися не тільки метрові, але й дециметрові канали. До речі, ще з часів активної конкурентної боротьби двох корпорацій в Америці… немає першого каналу! Національна комісія просто відвела його під звичайне радіомовлення, щоб позбавити супротивників можливості вважатися каналом № 1.
   Але історія розвитку телебачення на цьому не скінчилася. Влітку 1948 року в Мехеноу-сіті (штат Пенсільванія) і без того поганенький прийом телепередач став взагалі великою проблемою. Невеличке містечко розташоване в долині Аппалачі, і гори створюють постійні проблеми для любителів ТВ. І тоді за роботу взялися двоє ентузіастів – хазяїн невеличкого магазину побутової техніки Джон Уолсон і місцевий хлопчина Мільтон Джеррольд Шапп. Вони придумали встановити антену, яка б приймала нормальний, неспотворений сигнал, на вершечку досить високої гори. Потім чоловіки «розтягли» отриманий сигнал по місту за допомогою звичайного антенного кабелю. Так з’явилася перша у світі система кабельного ТВ. Її послугами тоді користувалися всього сімнадцять абонентів, які платили за можливість спокійно дивитися улюблені передачі три долари на місяць. Наприкінці 40-х років, коли проблема браку ефірних каналів стала досить гострою, а вартість ліцензії – надто високою, кабельне ТВ стало особливо популярним. За кілька років у країні вже діяло понад сімдесят таких мереж, абонентами яких стали кілька тисяч американців. Крім дешевизни, цій системі була властива надійність, рекордно низький рівень перешкод і можливість здійснювати прийом програм у місцевості зі складним рельєфом. Кабельне телебачення подбало і про можливість повороту антени, чого не було у звичайному ТВ. А ще його абоненти приймали не тільки місцеві канали, але й ті, що йшли в сусідніх містах. До речі, контролювати вчасну плату за отримані послуги власники нових мереж могли легко, бо мали змогу відключати неплатників.
   У 1972 році народилося ще одне диво телебачення – перша у світі загальнонаціональна компанія платного ТВ, оператори якої отримували сигнал зі спеціально запущеного супутника. Невдовзі таких каналів було вже багато. Найбільшою з таких компаній стала R. E. Ted Turner. Почала вона працювати в Атланті (штат Джорджія) 1976 року і за десять років перетворилася на справжню імперію (до речі, всесвітньо відомий канал CNN належить саме цій компанії).

   У середині 80-х років минулого століття кількість ефірних каналів становила 75, але кабельне телебачення, яке використовувало частоти вище й нижче ефірного діапазону, налічувало їх уже 125!
   Та звичайний телевізор не давав змоги своїм господарям дивитися передачі, що йшли в додаткових діапазонах. Тому кабельні компанії почали виготовляти спеціальний конвертор, що перетворював кабельний сигнал на стандартний. Тільки наприкінці 80-х практично всі телевізори, що сходили з конвеєрів, почали без додаткових пристроїв приймати кабельні канали. Конвертор використовується і нині. Тепер він обмежує доступ до каналів. Сьогодні тільки базовий пакет каналів (20–30) не кодується. А от за поліпшений (40–70 каналів) та супер (це ще 8 – 10 каналів фільмів та ще два, які дають можливість дивитися програми на замовлення) доведеться платити окремо.
   Останнім часом власники кабельного телебачення у всьому світі мають велику вагу. Під їх впливом навіть були змінені правила подачі реклами… Сучасне кабельне ТВ пропонує своїм абонентам близько 100 каналів – є з чого вибирати! От тільки коли ж вчитися та працювати?
   Сьогодні завдяки розвитку інформаційних технологій та технологій зв’язку людина має можливість отримати новини з будь-якого куточка світу. Не виходячи з дому, можна спілкуватися з друзями, яки перебувають на іншому боці земної кулі.

VI
Досягнення технічної революції

Увага! Зараз вилетить пташка!

Листаючи сімейні фотоальбоми, можна знову пережити безліч радісних моментів. Чи не цікаво дізнатися, що ця маленька дівчинка – твоя мама в дитинстві, а той карапуз, що стиснув у руці іграшку, – ти сам. Фотографія дає нам змогу, повернувшись з подорожі, не тільки розповісти про побачені дива, але й познайомити з ними своїх друзів. Вона стає у нагоді і вченим, і медикам, дарує радість людям будь-якого віку.

Найдорожча у світі фотографія – знімок знаменитого Гюстава Легрея «Grand Vague-Sote», який був проданий на торгах Сотбіс невідомому цінителю за 507 500 фунтів.

   Фотоапарати виникли завдяки двом попереднім відкриттям: камері-обскурі та винаходу речовин, що реагують на сонячне світло. Середньовічні алхіміки в пошуках філософського каменя часто відкривали речовини, які зовсім не шукали. Багато з них потім ставали людству в нагоді. Якось алхімік Фабріціус, що мешкав в XVI столітті, змішав у своїй лабораторії звичайну сіль, якою ми користуємось на кухні щодня, з розчином азотно-кислого срібла і отримав молочно-білий осадок, який мав цікаву властивість: під променями сонця ставав чорним. Фабріціус зацікавився результатом і почав експериментувати. У книзі, що вийшла в 1556 році, він повідомив, що за допомогою лінзи він отримав зображення на поверхні відкритої речовини (зараз вона відома під назвою хлористого срібла). Фабріціус першим помітив, що колір хлористого срібла змінюється (від сірого до чорного) залежно від тривалості освітлення його сонячними променями. Так було започатковане мистецтво фотографії.
   Наступне ім’я в історії фотографії належить іншій епосі. В 1727 році лікар з Галле Іоганн Шульц експериментував із сумішшю хлористого срібла та крейдою. Склянка з сумішшю під сонячними променями ставала чорною, але якщо розчин збовтати, він знову ставав білим. Шульц отримував на поверхні розчину візерунки, потім трусив склянку і малював нові. Але сприймав це як розвагу.
   Томас Веджвуд здогадався вкрити розчином азотно-кислого срібла папір. Він клав на нього листки різних рослин і освітлював композицію. Після цього можна було милуватися чорно-білим зображенням, щоправда, тільки при свічках – сонячне світло руйнувало малюнок. Веджвуд спробував проявити картинки на шкірі і дізнався, що на цьому матеріалі вони виникають набагато швидше (потім було встановлено, що на процес проявлення впливає кислота). У 1802 році Веджвуд оприлюднив результати своїх досліджень. Він навчився робити щось на зразок перших фотографій, втім, вони боялися світла. Речовину, яка давала можливість фіксувати зображення (фіксаж, або закріплювач), винайшов 1819 року Джон Гершель.

   Наступні двадцять років минули в пошуках пристрою, який би полегшив процес фотографування. Основою для створення фотоапарата стала так звана камера-обскура, відома ще з давніх часів. Вона являла собою закритий з усіх боків ящик, що не пропускає світло, з маленьким отвором в одній з бічних стінок. Якщо стінку, протилежну отвору, зробити з матового скла, на ньому буде відбиватися перевернуте зображення предметів, які містяться перед камерою. В удосконаленій камері-обскурі, яку ще 1550 року продемонстрував у Нюрнберзі Кардан, була встановлена лінза. Це дало змогу отримати більш яскраве й чітке зображення. Саме цю камеру взяв за основу Ньєпс, коли створював фотоапарат. Потім він взявся за розв’язання проблеми закріплення зображень, що виникають на фотопластинах. Як основу він використав не хлористе срібло, а особливу гірську смолу, що змінювала колір залежно від освітлення. Він вкривав смолою мідну пластину, поміщав її у камеру, а потім робив знімок. Згодом відбувалася проявка зображення в суміші нафти з лавандовим маслом. Процес тривав приблизно десять годин. Звичайно, у такий спосіб важко було отримати миттєві знімки, бо смола змінювалася під сонячними променями надто довго.

   Найстаріша фотографія, що дійшла до наших часів, – це знімок, зроблений фактично ще до винаходу більш-менш нормальної технології фотозйомки. Автор – француз Жозеф Нісфор Ньєпс, рік 1827. Зображує вона, на думку «Книги рекордів Гіннесса», вид з вікна його лабораторії, але, крім розмитих контурів, там мало що можна розрізнити.

   У 1829 році Ньєпс об’єднав зусилля з Луї-Жаком Даггером. Даггеру пощастило в пошуках. Спочатку він випадково відкрив фотографічні властивості йодистого срібла, а потім відкрив спосіб закріплення фотозображень. 10 серпня 1839 року Даггер зробив повідомлення про своє відкриття на урочистому засіданні, в якому брали участь члени Академії наук. Французький уряд купив винахід Даггера й призначив йому довічну пенсію в 6000 франків.
   Незабаром в магазинах з’явилися спеціальні набори для тих, хто бажав зайнятися фотографією. А спосіб фотографування увійшов в історію під назвою даггеротипії.
   Перші фотоапарати були дуже незручними. Вони були вдосконаленими копіями камери-обскури. Вага камери Даггера становила близько 50 кілограмів і мала розміри 313x369x508 міліметри. Ф. Талбот, застосовуючи об’єктиви з більш короткою фокусною відстанню, зумів виготовити камери менших розмірів. Одна з його камер з об’єктивом від мікроскопа (фокусна відстань 50,8 мм) мала розміри 63x63x63 міліметри.
   Небагато було людей, які були б здатні витримати сеанс фотографії: для цього потрібно було упродовж двадцяти хвилин нерухомо сидіти перед камерою. Причому відбувалося це тільки на яскравому сонці, похмура погода автоматично відміняла зйомки. Проявлення зображення також було важкою справою. До того ж під час нього використовували ртуть, яка є однією з небезпечних для здоров’я речовин. І пластинки, і фотопапір, який з’явився трохи пізніше, любителі фотографії робили власноруч. Можливо, саме тому виникло багато варіантів цих необхідних для фотосправи речей, а розвиток фотографії значно прискорився. У1851 році Скотт Арчер почав вкривати скляну фотопластину шаром колодія. Коли він трохи густів, пластину опускали в розчин азотно-кислого срібла, насичений йодистим сріблом. Йодисте та бромисте срібло проникало у шар колодія, а на поверхні пластини виникала тоненька плівка, чутлива до світла.
   Конструкція більшості фотоапаратів цього періоду являла собою бокс-камеру, що складалася із шухляди з тубусом, у який був вбудований об’єктив (фокусування відбувалося завдяки висуванню об’єктива). Інший варіант являв собою камеру, що складалася з двох шухляд, які переміщалися одна відносно другої (об’єктив установлювався на передній стінці однієї із шухляд). Подальшу еволюція фототехніки для зйомок стимулював широкий інтерес до фотографії, що привело до розробки більш легкого і транспортабельного фотоапарата, який дістав назву дорожнього, а також інших фотокамер різних типів.
   Однооб’єктивний дзеркальний фотоапарат запатентував англієць Т. Саттон 1861 року. У 1896 році на Російській промисловій виставці демонструвалася серія апаратів, що їх представив І. І. Коропов. За зразком його дзеркальної камери «Рефлекс» згодом конструювали апарати кілька закордонних фірм. Двооб’єктивний дзеркальний фотоапарат винайшли англійці Р. і Дж. Бек (1880). У 1929 році німецькі конструктори Р. Гейдике і П. Франку розробили дзеркальний фотоапарат «Роллейфлекс», який випускали в різних модифікаціях близько 60 років і який став помітним етапом у розвитку фотоапаратобудування (у 70-ті роки минулого століття дзеркальний апарат став основним типом фотоапарата, що увібрав у себе кращі досягнення оптики і мікроелектроніки). У 1855 році був запатентований ящиковий фотоапарат, який можна було розмістити в жіночому ридикюлі чи в сумці лікаря. Для поліції англієць Т. Болас у 1881 році розробив два ручних «детективних» фотоапарати (один з них у формі книжки), що давало змогу одержувати моментальні знімки. «Детективним» фотоапаратам надавалися форми сумки, бінокля, годинника тощо.

   У 1890–1950 роках великого поширення набули фотоапарати, що їх називають боксами-камерами. Серед них помітне місце належить знаменитому фотоапарату «Кодак» (1888), що поклав початок новому етапу фототехніки. Фотоапарат забезпечував зйомку 100 кадрів на плівці з паперовою основою. Обробка плівки, друк і перезарядження камери розробляли фахівці компанії («фотофінішери»). В інструкції до камери було сказано: «…Тепер фотографія можлива для кожного. Ви натискаєте кнопку, ми робимо решту». Поява в 90-х роках ХІХ століття фотоматеріалів з великою світлочутливістю, введення котушкової плівки зі світлозахисним папером дало поштовх для подальшого розвитку фототехніки, який супроводжувався переходом від порівняно важких і громіздких боксів-камер до більш легких і мініатюрних кишенькових складних фотоапаратів з гофрованим хутром. Найбільш відомим і технічно вдалим було сімейство фотоапаратів типу «Іконта» (Німеччина), перший з яких був виготовлений 1929 року.

   Найдорожча фотокамера, за версією «Книги рекордів Гіннесса», – Enjalbert Revolver camera. Вона була продана за 56 250 фунтів стерлінгів на лондонському аукціоні Крісті в 1995 році (у звичних нам доларах – 88 205). Цінність цієї моделі, очевидно, полягає в оригінальному дизайні: вона зроблена з використанням деталей стандартного револьвера. Для знімка треба прицілитися і натиснути курок. Поворот барабана забезпечує зміну фотопластинок – саме фотопластинок, оскільки патент на цю іграшку був отриманий французом 3. Анжальбером ще в 1882 році. «Гіннесс» стверджує, що це перша переносна камера в історії.

   Пошук нових конструктивних рішень і можливостей привів до створення стерео– і панорамних фотокамер. Перший експеримент стереоскопічного фотографування зробив Мозер у 1844 році. Принцип дії двооб’єктивного стереофотоапарата 1849 року описав відомий англійський фізик-оптик Д. Брюстер. У 1850 році Мілле й у 1852 році Дансер виготовляють фотокамери для зйомки на дагеротипних пластинках.
   Вперше в Росії стереоскопічний апарат було розроблено І. Ф. Александровським 1854 року. Конструктор Д. П. Єзучевський створив 1875 року стереоскопічний фотоапарат, розрахований на дванадцять сухих бромо-желатинових пластинок розміром 17x8,5 сантиметрів. Фотокамера була обладнана затвором, що давав можливість фотографувати як моментально, так і з витримкою. Апарат широко застосовувався для географічних та інших наукових досліджень. На виставці в Парижі 1878 року він був відзначений бронзовою медаллю.
   У 1912 році американець Дж. Сміт виготовив малоформатний фотоапарат з розміром кадру 24x36 мм на 35-метровій кіноплівці. Потім були випущені камери такого типу у Франції («Хомеос-3», 1913), Німеччині («Мінограф», 1915) та інших країнах. Однак вони помітно не вплинули на розвиток фотоапаратури. У 1913 році О. Барнак – інженер-конструктор німецької фірми Е. Лейца – виготовив перший прототип малоформатного фотоапарата, який згодом назвали «Пра-Лейка». У 1925 році була виготовлена перша партія (1000 шт.) малоформатних фотоапаратів «Лейка-1» з фокальним затвором, витримками від 1/20 до 1/500 з і об’єктивом «Ельмакс 3,5/50». Завдяки точності виготовлення, оригінальному компонуванню ця камера відкрила новий етап у виготовленні фотоапаратів і фотографії.
   Цифрова фотографія – синтетична дисципліна, яку однаковою мірою можна вважати як різновидом фотографічного мистецтва, так і однією з периферійних комп’ютерних технологій. «Днем народження» цифрової техніки можна вважати 1969 рік. Саме тоді було винайдено альтернативу хімічним фотоплівкам. Новий пристрій мав назву CCD (Charge Coupled Devke – прилад із зарядовим зв’язком, ПЗЗ) і був призначений для реєстрації зображень у цифровій формі. Перший цифровий фотоапарат було випущено фірмою «Sony» 1981 року. А потім відбувся справжній злет популярності цифрової техніки. В 1995 році на суд споживачів було представлено кілька моделей: Apple QuickTake 150, Kodak DC40, Casio QV100. Вони коштували понад 1000 долларів, тому лише дуже багаті люди могли собі дозволити купити таку камеру. 1996 року на цифровому ринку з’явилася компанія «Olympus», камери якої нині є дуже популярними.

   Найменшу фотокамеру, яка була запущена в масове виробництво (шпигунські та медичні камери не брали участі в конкурсі), зробили ще 1948 року. Вона називалася Petal drcular camera, мала 2,9 сантиметра в діаметрі і була всього 1,65 сантиметра товщиною – вона легко помістилася б у сірникову коробку! Цікаво, що плівка для цієї крихітки мала форму диска, і «перемотування кадрів» здійснювалися простим кутовим поворотом (до речі, розмір кадрика становив лише шість міліметрів).

   Сьогодні виробники цифрових камер впевнені: майбутнє – саме за цифровими технологіями. По-перше, цифрові камери стають все компактнішими. Їх можна вбудувати в годинники, мобільні телефони. До того ж із розвитком Інтернету стало можливим миттєво переслати фотографію в будь-який куточок планети. Ще однією важливою перевагою є зручність зберігання фотографій в електронному вигляді: на сучасних носіях вони можуть зберігатися майже безкінечно, а якість зображень при цьому анітрохи не зменшується.

«Великий німий»

Винахід кіно спочатку не мав ніякого зв’язку з творчістю. Коли був винайдений кінематограф, ним не зацікавилися люди мистецтва. Інтелігенція відкинула кіно як балаган, не бачачи в ньому майбутнього. Навіть Метерлінк пророкував загибель кінематографу як балаганного виду мистецтва і називав його мистецтвом для дикунів. Глядачами тих часів були пролетаріат і селяни. Це було видовище для плебеїв – але тільки спочатку.

   Кадр першого фільму братів Люм’єр «Прибуття потяга»

   Процес відриву кіно від своєї «балаганної» суті був дуже довгий. Згадайте знаменитий фільм про людину з бульвару Капуцинів. Там, як ви пам’ятаєте, крім містера Феста був ще містер Секонд, який показував не документальні або високохудожні стрічки, а жахливі бійки та брутальні сцени. Майже так відбувалося і в реальній історії кінематографа. Але кіно поступово ставало мистецтвом. З’явилася група художників, що позв’язували свою творчість з кіно.
   Кіно було видовищем народним, дешевим і доступним. У другій половині XIX століття майже в кожній розвинутій європейській країні й Америці були свої винахідники і конструктори кінематографа. Ці винахідники жили в Лондоні, Парижі, Петербурзі, Берліні, Варшаві та інших містах.

   Луї Люм’єр усе життя твердив, що винайшов кінематограф за одну безсонну ніч, коли його мучили кошмари і головний біль.

   Ім’я Макса Складановського сьогодні мало кому відомо. Він був винахідником, який незалежно від братів Люм’єр створив власний апарат для зйомки та проекції фільмів під назвою «Біоскоп». Складановський зняв кілька фільмів довжиною по 1,5 метра, що складалися з 48 кадрів кожний («Італійський селянський танець», «Акробати», «Жонглер» та ін.), і вперше демонстрував їх у Берліні в листопаді 1895 року. У 1895–1896 роках він показував кінофільми в Німеччині, Голландії, Данії і Швеції. Втім, «Біоскоп» виявився надто дорогою моделлю, яка не витримала конкуренції.
   У 1893 році російський винахідник Й. Тимченко демонстрував свій знімальний і проекційний апарати. У 1894 році поляк Прушинський демонстрував пляограф. Здісон показував свій кінескоп. Недоліків в усіх цих винаходів було чимало. Внаслідок технічної недосконалості апаратів та їхньої нестабільності часто рвалася плівка.
   Офіційними винахідниками кінематографа вважаються Луї й Огюст Люм’єр. Головним у цій парі був Луї. У 1895 році він винайшов кіноапарат для зйомки і проекції «фотографій, що рухаються», придатний для комерційного використання. Апарат був запатентований і дістав назву кінематографа.
   Перший публічний платний сеанс відбувся 28 грудня 1895 року в підвалі «Гран-кафе» на бульварі Капуцинів у Парижі. Перші кінострічки Люм’єра демонстрували сценки, зняті «з натури»: «Вихід робітників з фабрики Люм’єра», «Прибуття потяга», «Сніданок дитини», «Политий поливальник» та інші. З 1898 року Луї виробляв кіноапаратуру, через кілька років він продав патенти, але продовжував свої дослідження в галузі об’ємного і кольорового кіно.

   У Франції існує щорічна премія імені Луї Люм’єра за документальний фільм.

   Поява кінострічок була б неможливою без двох речей, про які ми часто забуваємо, занурюючись у світ створених режисерами образів: кінострічки та кінокамери. Перші зображення, які можуть вважатися передвісниками кіно, являли собою картинки, намальовані на пластинках, що вставлялися в «чарівний ліхтар». Їх виготовляли зі скла, щоб світло могло проходити через зображення, проектуючи його через об’єктив на екран. Перші кінопроектори, наприклад зоопраксископ Майбріджа, використовували схожий метод проектування зображення зі скляних дисків.
   Однак невдовзі винахідники збагнули, що «живі картинки» виглядають реалістичними лише тоді, коли за секунду перед об’єктивом проходить мінімум 16 кадрів. Скляні ж слайди були і надто важкими, щоб їх можна було пересувати з достатньою швидкістю, і занадто крихкими. Вони часто билися при проходженні через механізм камери або проектора.

   У 1885 році Джордж Істмен, засновник компанії «Кодак», дійшов висновку, що рулони світлочутливого папера краще придатні для цього, ніж пластинки. Крім своєї відносної дешевини, такі рулони давали змогу запам’ятати більше послідовних зображень, ніж пластинки. Цей винахід дав можливість знімати тривалі сюжети замість коротких сценок. На жаль, і вони дуже часто рвалися, особливо при проходженні через гострі зубці шестерень, що промотували їх перед об’єктивом.
   Тоді Істмен почав виробництво котушок плівки, виготовленої з нового матеріалу – целулоїду. Целулоїд мав всі необхідні якості: він був міцний, прозорий та гнучкий. Вперше така плівка була застосована 1888 року в апараті Марея. Пізніше, того ж року, Вільям Діксон застосував так звану перфорацію – низку отворів, що проходять уздовж країв плівки, за які чіплялися шестірні. Це давало змогу регулювати рух плівки в камері та проекторі і завдяки цьому, діставати чітке зображення.
   В еру німого кіно використовували плівку 35 міліметрів завширшки. Вона мала суттєві недоліки. Перші плівки виготовляли з легкозаймистої хімічної речовини (динітрата целюлози), через що сильно перегріті проектори часто загорялися. Крім того, така плівка була дуже ненадійна і при недбалому збереженні перетворювалася на желеїсте місиво. Багато старих стрічок було назавжди втрачено саме через недосконалість матеріалу. З розвитком хімічної промисловості кіноплівка була вдосконалена, а потім цифрові технології дали змогу обходитись без неї.
   Фотокамери, якими знімали кіно, також пройшли тривалий шлях, поки стали зручними. Першою надійною кінокамерою був кинетограф, що його виготовив Вільям Діксон 1894 року. Він являв собою вдале сполучення різних апаратів (у тому числі Майбріджа і Марея) і був постачений механізмом переривчастого руху, або скачковим механізмом. Як і більш ранні, цю камеру приводила в дію спеціальна ручка. Відтоді минуло понад сто років, але механізм проходження плівки через камеру мало змінився. Зубчасте колесо, або барабан, чіпляється за перфорацію уздовж краю плівки і тягне її через камеру так, щоб кожен кадр зупинявся точно напроти об’єктива. Коли кадр займає потрібне положення, напівкруглий диск, що його називають обтюратор, повертається таким чином, щоб світло могло пройти через об’єктив і потрапити на плівку. Щойно знімок зроблений, як обтюратор стає на місце, щоб запобігти подальшому потраплянню світла на плівку, поки напроти об’єктива не опиниться наступний кадр.
   Щоб здійснити реалістичну зйомку якої-небудь дії, Діксону доводилося проганяти плівку через кінетограф зі швидкістю 40 кадрів за секунду. Більш пізні камери ери німого кіно працювали на швидкості лише 16 кадрів за секунду. З появою звукового кіно ця швидкість зросла до 24 кадрів за секунду. З такою швидкістю працює більшість сучасних кінокамер.

   Так знімають кіно

   Устрій кінопроектора трохи нагадує устрій кінокамери. Основний механізм дає змогу плівці проходити з регулярними інтервалами через проектор – саме так, як це відбувається в камері. Різниця полягає в тому, що, коли обтюратор відсувається убік, світло йде не ззовні, а зсередини апарата, проходячи через плівку і відкидаючи зображення через об’єктив на екран. Завдяки інерції зорового сприйняття окремі кадри зливаються в безупинну картину.

   Свого часу рекламісти помітили: якщо вклеїти в плівку 25-й кадр і трохи підвищити швидкість прокрутки плівки, людина несвідомо засвоює інформацію, що була на цьому кадрі. Скажімо, коли на 25-му кадрі розмістили рекламу Пепсі-коли, її продаж серед глядачів зріс десь на 25 відсотків. Нині ефект 25-го кадру використовують при вивченні іноземних мов, а ось у рекламних роликах його заборонено застосовувати.

   Окремим мистецтвом, тісно пов’язаним з кінематографом, була мультиплікація. Прагнення людства відбити в малюнку рух можна побачити в пам’ятках глибокої давнини. Первісні художники зображували на камені тварин та людей, які прибирали різні пози. Іноді митці минулого використовували цікаві прийоми, щоб передати враження від руху. На малюнках можна побачити оленя з великою кількістю ніг (так художник передав його швидкий біг), мисливця, що танцює, з вісьма ногами і руками, якими передані різні моменти руху в танці. Подібні малюнки були знайдені в народів Південної Африки, індіанців Північної і Південної Америки і багатьох інших. Першою стадією переходу від статичного, нерухомого малюнка до рухливого зображення стала поява китайського театру тіней. У цьому театрі тіні малюнків, що проектувалися на освітлену площину, почали рухатися, створюючи ілюзію життя. Мандрівники XVIII століття перенесли захоплення китайським театром тіней спочатку в Центральну, а потім у Західну Європу, де театр тіней досяг найвищого розквіту у Франції наприкінці XI століття, особливо у відомих спектаклях французького художника-карикатуриста Каран Д’аш (Еммануель-Пуаре), поставлених театром «Ша-нуар» 1886 року в Парижі.
   Принцип мультиплікації був винайдений приблизно за півстоліття до появи кінематографа бельгійським фізиком Жозефом Плато, що в 1832 році сконструював спеціальний прилад – «фенакістископ» (від грецького слова «фенакс» – той, хто обманює, і кореня «скопа» – дивитися). Показуючи серію нерухомих зображень, які швидко зміняли одне одне, фенакістископ створював у глядачів ілюзію руху.

   Театр тіней

   У 1834 році англійський математик Вільям Горнер удосконалив цей прилад, назвавши його зоотропом. У середині ХІХ століття цей прилад за назвою стробоскоп набув великого поширення як технічна іграшка.

   Слово «мультиплікація» – іноземне слово, що означає по-російськи «множення». Для того щоб одержати в стробоскопі або на кіноекрані потрібний рух, художнику доводиться виготовляти (множити) велику кількість малюнків, що розкладають той чи інший рух на складові його елементи.

   Стробоскоп являв собою картонний барабан, насаджений на вісь. З внутрішнього боку цього барабана на паперовій стрічці знаходилася серія малюнків (звичайно їх було від восьми до дванадцяти), що передавали послідовні фази руху персонажа: біг страуса, ходьбу слона, стрибки коня, стрибки дитини зі скакалкою тощо. Кожен наступний малюнок трохи відрізнявся від попереднього. Останній малюнок кожного циклу ніби замикав перший малюнок. Вставивши паперову стрічку з малюнками в барабан з вузькими, довгастими отворами, прорізаними проти кожного малюнка, і обертаючи барабан навколо осі, глядач бачив швидку послідовну зміну малюнків, яка створювала повну ілюзію їхнього руху.
   Ще 1646 року єзуїтський чернець Панас Кирхен дав перше описання пристрою сконструйованого ним «чарівного ліхтаря». Відтоді техніка проектування швидко просувалася вперед, і тому з’єднати стробоскоп з «чарівним» (проекційним) ліхтарем було цілком природним рішенням. У 1877 році француз Еміль Рейно, взявши за основу обертальний барабан зоотропа Горнера й удосконаливши дзеркальну систему фенакістископа Жозефа Плато, створив новий, більш досконалий прилад, назвавши його праксиноскопом Рейно. У 1880 році, з’єднавши свій праксиноскоп із проекційним ліхтарем, він з великим успіхом демонстрував свої малюнки на екрані. Але тільки після того, як коротенькі стрічки були замінені більш довгими, можна було казати про створення мультиплікації. Надалі це породило створення «Оптичного театру» Еміля Рейно, в якому перед аудиторією демонструвалися спектаклі «живих малюнків».

   До речі, ви й самі можете спробувати зробити власний «мультик». Намалюйте олівцем нa куті кожної сторінки товстого зошита маленьку фігурку людини в різних позах руху. Потім пальцями руки відігніть сторінки зошита і швидко відпустіть їх. Кути сторінок з малюнками швидко пробіжать перед очима, і ви побачите, що намальований чоловічок «ожив».

   Першими спектаклями цього театру були пантоміми «Бідний П’єро» і «Навколо кабіни». Спектаклі мали великий успіх у паризької публіки. У кожній стрічці було близько 500 малюнків, розрахованих на показ протягом дванадцяти хвилин.
   Еміль Рейно знайшов спосіб відділення малюнків руху своїх героїв від декорацій, на тлі яких ці рухи відтворювалися. Виготовляв він малюнки для своїх пантомім на прозорих желатинових пластинках, кожна з них вгорі і внизу мала по два отвори, що давало змогу точно коректувати місце розташування малюнків.

   Кадри з анімаційних фільмів «Енеїда» та «Як козаки олімпійцями стали»

   Винахід братів Люм’єр завдав смертельного удару «Оптичному театру» Еміля Рейно. Народження кінематографа витиснуло мультиплікацію. На якийсь час її забули, захопившись перспективами розвитку ігрової кінематографії. Але минуло небагато часу, і мультиплікація знайшла своїх цінителів. Американець Стюарт Блектон відкрив секрет покадрової мультиплікаційної зйомки – зображення за зображенням, – що її назвали в США «One turn, one pіcture» – один поворот, одна картина (коли один поворот ручки кінознімального апарата фіксував на плівці один кадр зображення). У першому фільмі Стюарта Блектона «Готель із примарами» (1906) всі речі без сторонньої допомоги самі пересувалися по кімнаті. Тоді це явище здавалося справжнім дивом.

   28 жовтня 1892 року в Парижі, в маленькому театрі музею Гревен відбулася сенсаційна прем’єра світних пантомім «Оптичного театру» Еміля Рейно, які супроводжувалися музикою, співом і різними звуковими ефектами.

   Після кількох місяців творчих пошуків європейським технікам пощастило розкрити «таємницю» Стюарта Блектона. Він використав технічний прийом, який став основою створення мультфільмів. У 1907 році французький художник-карикатурист Еміль Коль зацікавився цим методом і вирішив пожвавити малюнок у кінематографії методом покадрової зйомки. Перший показ його «оживлених» малюнків для публіки відбувся 17 серпня 1908 року на екрані театру «Жимназ» у Парижі.
   Серед численних робіт Еміля Коля з’явився перший постійний персонаж мальованої мультиплікації – фантастичний, гротесковий герой Фантош, достоїнство якого полягало в тому, що в ньому вже тоді, незважаючи на примітивність малюнка, відчувався виразний характер.
   Піонером російської мультиплікації вважають художника і оператора Владислава Олександровича Старевича, який у 10-х роках минулого століття в кіноательє А. А. Ханжонкова розробив особливу художню техніку і прийоми для постановки і зйомки об’ємної лялькової мультиплікації. Ним були створені в Росії перші у світі об’ємно-мультиплікаційні фільми. Так, 1912року В.О.Старевич випустив пародійні мультиплікаційні фільми «Прекрасна Люканіда, або Війна рогачів з вусанями» і «Авіаційний тиждень комах». У цих мультфільмах брали участь спеціально розроблені В. О. Старевичем ляльки різних комах, що на основі м’якої дротової конструкції могли переміщатися, видозмінювати свою форму, прибирати різних поз і робити різноманітні рухи. У 1913 році В. О. Старевич створює мультиплікаційний фільм «Бабка і мураха» за відомою байкою Крилова. Він розійшовся в кількості 140 копій, що для кінематографії того часу було неймовірним явищем.
   Крім лялькової мультиплікації, В.О. Старевич перший із кінематографістів Росії створив і мальовану мультиплікацію. У 1913 році він робить мультиплікаційну вставку до фільму «Ніч перед Різдвом» за повістю М. В. Гоголя. Американські фірми кілька разів пропонували Старевичу продати секрет конструкції його ляльок і перейти до них працювати, але він категорично відкидав ці пропозиції.

Від фонографа до магнітофона

Кінокамера та фотоапарат успішно вирішили проблему зберігання зображення. А як зберегти звук? Для цього були потрібні свої прилади. Винахід засобів звукозапису відкрив перед людством широкі горизонти. Сьогодні ми можемо увімкнути програвач або магнітофон і почути голоси людей, яких давно нема серед нас, або ж тих, хто знаходиться від нас дуже далеко.
Перший у світі пристрій, за допомогою якого можна було записувати звук, створив 1857 року Леон Скотт. Принцип дії цього приладу, який винахідник назвав «фоноавтографом», був дуже простий: голка, якій передавалися коливання звукової діафрагми, викреслювала криву лінію на поверхні вкритого шаром сажі циліндра, що обертався. Звукові хвилі в цьому приладі можна було побачити на власні очі, але відтворити записаний на сажі звук було неможливо.

   Фонограф Едісона

   Ривок у цій справі зробив знаменитий американський винахідник Едісон. У 1877 році він створив першу «машину, що говорить», – фонограф. На відміну від фоноавтографа, за допомогою приладу Едісона можна було робити не тільки запис, а й відтворювати звук. Втім, перші фонографи були дуже недосконалими. Вони могли відтворити звуки людської мови, свист та спів, але робили це дуже вибірково. Деякі звуки вони надмірно посилювали, інші – пропускали, внаслідок чого пізнати свій голос, записаний машиною Едісона, було непросто. Це була справжня какофонія. Але й такий запис можна було почути, тільки приклавши вухо до діафрагми.
   Наполегливість Едісона увінчалася успіхом. Він зумів підібрати потрібний матеріал для валиків. Рецепт цього матеріалу Едісон зберігав як важливу таємницю. Відомо тільки, що до нього входив віск і деякі рослинні масла. В 1878 році Едісон став засновником власної фірми, яка виробляла фонографи. Рекламуючи свій пристрій, фірма пропонувала використовувати його як диктофон та автовідповідач. Але фонограф був ще дуже недосконалий, незручний в користуванні. Записи, зроблені на ньому, неможливо було копіювати, після кількох прослухувань валик робився непридатним, і запис втрачався назавжди. До того ж на валику могло розміститися дуже мало інформації. Отже, треба було продовжувати пошук, проводити нові дослідження.

У 1887 році Еміль Берлінер взяв патент на щойно створений прилад за назвою грамофон. У грамофоні деякі недоліки фонографа були враховані і виправлені. По-перше, замість валиків Берлінер використовував круглі пластинки. Крім того, голка в записувальному пристрої містилася паралельно площині діафрагми і креслила не борозни, а звивисті лінії. З грамофонних дисків можна було знімати копії.

   Найперша в історії грамофонна платівка була виготовлена Берлінером 1888 року з целулоїду. Грамофонні платівки, що надійшли у продаж на початку 90-х років, були виконані з ебоніту. Втім, обидва матеріали були не дуже придатні для носіїв, бо вони погано подавалися прессуванню і внаслідок цього недостатньо точно відтворювали рельєф матриці. Розплачуватися за недоліки матеріалу доводилося низькою якістю звуку. Тріск та шипіння були постійними супутниками грамофонів.

   Деякі звуки були дуже «примхливими». Едісон згадував, що ніяк не міг навчити фонограф записувати звук «с»: «Протягом семи місяців я працював майже по 18–20 годин на добу над одним словом – "спеція". Скільки разів я повторював у фонограф: спеція, спеція, спеція – прилад затято відтворював мені те саме: пеція, пеція, пеція. З глузду можна було з’їхати! Але я не занепав духом і наполегливо продовжував свою роботу, поки не досяг свого. Яким важким було моє завдання, ви зрозумієте, коли я скажу, що сліди, які виходять на циліндрі на початку слова, мали в глибину не більше однієї мільйонної частинки дюйма! Легко робити дивні відкриття, але труднощі полягають в їх удосконаленні, такому, щоб вони дістали практичну цінність».

   Після низки експериментів Берлінер 1896 року створив спеціальну лужну масу (до складу її входили: шелак – смола органічного походження, важкий шпат, зола і деякі інші речовини). Цей матеріал протягом багатьох десятиліть використовували для виготовлення платівок.
   Грамофон став не просто цікавим механічним пристроєм, а й однією з наймодніших речей свого часу. Його купували всі, хто міг собі це дозволити. На початку XX століття грамофон можна було почути і на вечірках, і в королівських палацах, і в будинках пересічних громадян. До 1901 року було виготовлено близько чотирьох мільйонів платівок. Це був колосальний успіх! А ось винахід Едісона не витримав конкуренції з грамофонами і був забутий.
   Попередник магнітофона – телеграфон – винайшов датський фізик Вальдемар Поульсен. У 1898 році Поульсен створив пристрій, що використовує явище залишкового намагнічування і перетворює звукові хвилі на магнітні імпульси, які записуються на тонкий сталевий дріт. На вході телеграфона підключався мікрофон. Струм із нього подавався на електромагніт особливої форми. Створюване електромагнітом магнітне поле намагнічувало сталевий дріт, що з певною швидкістю рухався повз магніт. У такт переданому звуку струм, що знімався з мікрофона, збільшувався або зменшувався, і разом з ним збільшувалася або зменшувалася напруга магнітного поля, що її створював записуючий магніт. Для відтворення фонограми дріт пропускали повз магніт відтворення, і таким чином проводилося «розкодування» запису. Отримані звуки можна було почути крізь навушники.

Невдовзі було встановлено, що дріт – не найкращий носій для звуку. Навіть для короткої фонограми потрібно було дуже багато дроту. Спочатку його спробували замінити сталевою стрічкою, але згодом знайшлося більш дотепне рішення. Німецький винахідник Пфеймер розробив технологію нанесення шару порошкового заліза на паперову стрічку. Новий носій добре намагнічувався і розмагнічувався, його можна було обрізати і склеювати. Згодом паперову стрічку замінили пластиковою – з ацетилцелюлози, більш міцної, еластичної і пожежебезпечної. На стрічку напиляли феромагнітний порошок (окисли заліза), змішаний зі зв’язувальною речовиною (наприклад, нітролаком). Уперше таку стрічку почали випускати 1935 року в Німеччині. Магнітофонна плівка зробила переворот у звукозаписі. Вона була легка, компактна, добре зберігала намагнічування. На такій плівці можна було записати набагато більше, ніж на дроті.

Як виникли комп’ютери?

Перші спроби зібрати обчислювальну машину були зроблені ще в XVII столітті, а найпростіші обчислювальні пристосування, на зразок абака, з’явилися ще раніше – в дуже давні часи, а також у Середньовіччі.
Одним з перших відкривачів обчислювальної машини був знаменитий французький учений Блез Паскаль. Йому було вісімнадцять років, коли він почав працювати над створенням особливої машини, за допомогою якої людина, навіть не знайома з правилами арифметики, могла б робити чотири основні дії. Сестра Паскаля, що була свідком його роботи, писала пізніше: «Ця робота стомлювала брата, але не через напругу розумової діяльності і не через механізми, винахід яких не викликав у нього особливих зусиль, а через те, що робітники насилу розуміли його».

Перша працююча модель машини була виготовлена в 1642 році. Паскаля вона не задовольнила, і він відразу ж почав конструювати нову. «Мені було не шкода, – писав він згодом про свою машину, – ні часу, ні праці, ні засобів, щоб довести її до того стану, щоб вона була корисною… Я мав терпіння зробити до п’ятдесяти різних моделей…» Нарешті 1645 року зусилля його увінчалися успіхом. Механізм машини був поміщений у легку латунну шухлядку. На верхній його кришці було вісім круглих отворів, навколо кожного з яких була нанесена кругова шкала. Шкала крайнього правого отвору була поділена на 12 рівних частин, шкала сусіднього з ним отвору – на 20 частин, інші шість отворів мали десятковий розподіл. Таке градуювання відповідало розподілу лівра – французької грошової одиниці того часу: 1су = 1/20 лівра і 1 деньє = 1/12 су. В отворах було видно зубцюваті настановні колеса, що містилися нижче верхньої кришки. Кількість зубців кожного колеса дорівнювало кількості розподілів шкали відповідного отвору. Кожне колесо оберталося незалежно від інших. Обчислювальна машина була створена. Вона вміла виконувати тільки дві математичні операції, які були необхідні для фінансових розрахунків: складання й віднімання. Але більш складні обчислення робити на ній було неможливо.
У 1694 році видатний німецький математик Готфрід Вільгейм фон Лейбніц запропонував власну модель обчислювальної машини. Вона була більш складною й досконалою і вміла не тільки віднімати та додавати числа, але й множити їх, ділити, могла навіть впоратися з квадратними коренями.

   Машина Бебіджа

   Подальшим кроком у створенні комп’ютерів були дослідження Чарлза Бебіджа. Спроектована ним 1830 року обчислювальна машина вважається першим справжнім комп’ютером. Свій винахід Бебідж назвав «Аналітичною машиною». Згідно з проектом, вона повинна була працювати від парової машини, розуміти команди, виконувати обчислення й видавати результати в друкованому вигляді. Програми для цієї машини мали кодуватися й наноситися на перфокарти. На жаль, Бебідж не зумів створити діючої аналітичної машини. Це зробив Герман Холлеріт. Його машина швидко впоралася з даними перепису населення США за 1890 рік.
   Електронні комп’ютери виникли набагато пізніше – вже в XX столітті. Перша ЕОМ була розроблена американським ученим Венневером Бушем 1930 року і називалася диференційним аналізатором. Вона працювала на електронних лампах і «живилася» електричним струмом. Аналізатор був дуже великий. Він займав цілу кімнату. Але більшість старих ЕОМ не могла похвалитися компактними розмірами.
   Під час Другої світової війни у військових виникла потреба в новому комп’ютері, який міг би впоратися з розрахунками для артилерії. Так виник «Марк-1», створений професором Гарвардського університету Айкеном. «Марк-1» міг перемножити два 23-розрядних числа за чотири секунди, і за день роботи машина виконувала такий об’єм розрахунків, на який людям знадобилося б шість місяців.
   Тим часом в іншому американському штаті – Айові – Джон Атанасофф теж працював над створенням ЕОМ. Його ідеї використала творча група під керівництвом Джона Мушлі та Дж. Проспера Еккарта. Нова ЕОМ дістала назву «Еніак» і відразу ж залишила свого попередника «Марка» позаду. «Еніак» виконував 5000 операцій на додавання або 300 операцій множення за секунду! Це була перша повністю електронна машина, в якій замість механічних деталей стояло 18 тисяч електронних ламп.

ENIAC

У 1951 році та ж творча група, яка працювала над створенням «Еніака», представила нову машину – «Юнівак», який став першим серійним комп’ютером. Замість перфокарт у ньому використовувалася магнітна стрічка. Протягом десяти років після створення «Юнівака» в США були введені в експлуатацію 5000 комп’ютерів.

   ЕОМ першого покоління, про які йшла мова, були піонерами комп’ютерної техніки. Вони швидко зійшли зі сцени через ненадійність, високу вартість і труднощі програмування. Їм на зміну прийшли ЕОМ другого покоління. Елементною базою цих машин стали напівпровідники. Швидкості переключення вже в перших недосконалих транзисторів були в сотні разів вищі, ніж у вакуумних ламп, надійність і економічність – також на кілька порядків вища. Це відразу розширило сферу застосування ЕОМ. З’явилася можливість установлювати їх на кораблях і літаках. Попит на ЕОМ швидко зростав. Перші серійні ЕОМ на транзисторах з’явилися 1958 року водночас в США, ФРН і Японії. У 1962 році почався масовий випуск інтегральних мікросхем, і вже 1961 року була створена експериментальна ЕОМ на 587 мікросхемах.
   У 1964 році фірма IBM налагодила випуск машин IBM-360 – першої масової серії ЕОМ на інтегральних елементах. Стало можливим зв’язувати машини в комплекси і без якихось переробок переносити програми, написані для однієї ЕОМ, на будь-яку іншу з цієї серії. Так була здійснена стандартизація апаратного і програмного забезпечення ЕОМ. У серію входило дев’ять машин різного рівня складності з часом виконання операції додавання від 206 до 0,18 мікросекунди. За кілька років було реалізовано 19 тисяч комп’ютерів цієї серії різних класів. Попит на ЕОМ ще більше зріс. Їх почали замовляти багато промислових і торговельних фірм.
   Створені 1971 року мікропроцесори фірми «Інтел» мали надзвичайний комерційний успіх, бо за невеликої вартості забезпечували рішення великого кола оперативних задач. У 1976 році з’явилися перші машини четвертого покоління на великих інтегральних схемах – американські «Крей-1» і «Крей-2» зі швидкодією 100 мільйонів операцій за секунду. Вони містили близько 300 тисяч чіпів (мікросхем).

Такою була передісторія персонального комп’ютера. Виникнення цього типу машин ніхто не планував. Все почалося в тому ж 1976 році, коли два двадцятилітніх американських техніки, що не мали фахової освіти, – Стефан Возняк і Стів Джобс, створили в примітивній майстерні, розташованій у звичайному гаражі, перший маленький персональний комп’ютер. Він дістав назву «Еппл» («Яблуко») і первісно призначався для відеоігор, хоча мав також можливості для програмування. Пізніше Джобс заснував фірму «Зппл комп’ютер», що вперше налагодила масове виробництво персональних комп’ютерів. Попит на них перевищив усі сподівання. За короткий час фірма Джобса перетворилася на велике і успішне підприємство. Це змусило й інші фірми звернути увагу на ринок персональних комп’ютерів. У продажі з’явилася безліч моделей «персоналок» самих найрізноманітніших концепцій. У 1981 році свій перший персональний комп’ютер IBM PC випустила фірма IBM. Успіх його в усьому світі був величезний, чому великою мірою сприяв дуже гарний 16-розрядний мікропроцесор Intel-8088 і чудово розроблене програмне забезпечення фірми Mіcrosoft. Наступна модель PC/XT, випущена 1983 року, мала операційну пам’ять 640 КБ, жорсткий диск і високу швидкодію. У 1986 році з’явилася ще більш вдосконалена модель PC XT/286. До кінця десятиліття комп’ютери фірми IBM стали наймасовішими і найпопулярнішими.

Оптичні чудеса

Підзорна труба

Попри велику кількість документів, історики досі не можуть певно сказати, де і коли вперше з’явилася підзорна труба. Називали багато імен і висували багато гіпотез. Але скоріше за все підзорну трубу створили не вчені, а майстри-ремісники, майстри по склу, а точніше – майстри, які виготовляли окуляри. В 1608 році в Міддельбурзі (Голландія) Захарія Янсен побудував підзорну трубу за моделлю, що, за його словами, прибула з Італії і на якій було написано: «Рік 1590». Якщо це правильна дата появи підзорної труби, то винахід проіснував непомітно вісімнадцять років, до 1608 року, не привертаючи до себе уваги.

   Телескоп Галілея

   Галілей виготовив трубу зі збільшенням у 30 разів. Ця труба мала довжину 1245 міліметрів; об’єктивом у неї була опукла лінза діаметром у 53,5 міліметра; плосковигнутий окуляр мав діаметр 25 міліметрів. Труба зі збільшенням у 30 разів була найкращою з труб Галілея; вона дотепер зберігається в музеї у Флоренції.

   Втім є й інші точки зору щодо виникнення підзорної труби. Деякі вчені вважають, що перша підзорна труба з’явилася в Нідерландах на початку XVII століття. Це дуже дивно. Річ у тім, що лінзи були відомі задовго до нашої ери. Скляні лінзи з різним збільшенням, які датуються 600–400 роками до нашої ери, були знайдені у Месопотамії. Запалювальна дія лінз і дзеркал відома з сивої давнини. Наприклад, окуляри ввійшли у вжиток наприкінці XIII століття. А підзорна труба – лише у XVIII столітті. Чому ж так сталося?
   Відомо, що іще в античні часи вживали збільшувальне скло. Дійшла до нас і легенда про те, нібито Юлій Цезар під час нападу на Британію розглядав у підзорну трубу з берегів Галлії британську землю. Роджер Бекон, один з найбільш відомих учених і мислителів XIII століття, винайшов таку комбінацію лінз, за допомогою якої віддалені предмети при їх розгляданні здавалися близькими.
   Чи так це було насправді – невідомо. Безперечно, однак, що на самому початку XVII століття в Голландії майже водночас про винахід підзорної труби заявили три оптики – Липперсгей, Меціус і Янсен. Розповідають, що нібито діти одного з оптиків, граючи з лінзами, випадково розташували дві з них так, що далека дзвіниця раптом здалася близькою. Як би там не було, але до кінця 1608 року перші підзорні труби були виготовлені і чутки про ці нові оптичні інструменти невдовзі поширилися по Європі.

У Падуї в цей час уже був дуже відомий Галілео Галілей, професор місцевого університету, красномовний оратор і відважний прихильник навчання Коперника. Почувши про новий оптичний інструмент, він вирішив власноруч побудувати підзорну трубу. Сам учений писав про це так: «Місяців десять тому стало відомо, що деякий фламандець побудував перспективу, за допомогою якої видимі предмети, далеко розташовані від очей, стають виразними, ніби вони знаходяться поблизу. Це і спричинило те, що я звернувся до пошуків основ і засобів для винаходу подібного інструмента. Незабаром після цього, спираючись на навчання про переломлення, я збагнув, у чому полягає суть справи, і спочатку виготовив свинцеву трубу, на кінцях якої помістив два оптичних скельця, обидва плоских з одного боку, з іншого боку одне скло опукло-сферичне, друге – увігнуте».
7 січня 1610 року назавжди залишиться пам’ятною датою в історії людства. Увечері цього дня Галілей вперше направив побудований ним телескоп на небо. Назву «телескоп» було привласнено новому інструменту за рішенням Італійської академії наук. Те, що він побачив, було неможливо собі уявити! Галілей побачив гори на Місяці, далекі планети наблизилися, зірки мали зовсім інший вигляд і здавалися кольоровими… Про відкриття Галілея відомо всім, але повернімося до історії телескопа.

Бінокпь з’явився відразу ж після винаходу підзорної труби, тобто на початку XVII століття. Перші біноклі утворилися простим «об’єднанням» двох галілеївських труб.

Уже за життя Галілея їм на зміну прийшли телескопи трохи іншого типу. Винахідником нового інструмента був уже знайомий нам Іоганн Кеплер. У1611 році в трактаті «Діоптрика» Кеплер дав опис телескопа, що складався з двох двоопуклих лінз. Відтоді розпочалося вдосконалення телескопів, яке привело до появи справжніх гігантів.

5-метровий телескоп імені А.Хейла «Велике око» обсерваторії Маунт-Паломар

Найбільший у світі телескоп-рефлектор діяв у Радянському Союзі. Він мав діаметр шість метрів і був встановлений на висоті 2070 метрів (гора Пастухова, поблизу станиці Зеленчуцької на Північному Кавказі). Наступний за розміром рефлектор, який має діаметр п’ять метрів, знаходиться в США (обсерваторія Маунт-Паломар).

Мікроскоп

Біологія ніколи б не досягла таких висот, якби не винайшли мікроскоп. Його винахідником був Антоні Ван Левенгук (1632–1723). Цей учений-самоук був першою людиною, яка побачила мікробів. За свої відкриття він був прийнятий до Лондонського королівського товариства. Його листи, в яких він описував свої дослідження за допомогою мікроскопа, були видані окремою книжкою за назвою «Таємниці природи, відкриті Антонієм Левенгуком за допомогою мікроскопа».

Левенгук ще замолоду навчився виготовляти лінзи. Це була копітка робота. Всі операції доводилося виконувати вручну. Але це був і непоганий шматок хліба: якісні лінзи коштували дуже дорого, тому витрачений на них час повертався до майстрів чималими грошима. «Мікроскоп» Левенгука – це, власне кажучи, дуже сильна лупа. Вона збільшувала препарати майже в 300 разів. Лінзочки, збільшувальне скло Левенгука, були дуже малі – завбільшки з велику горошину. Користуватися ними було важко. Крихітне скельце в оправі на довгій ручці доводилося прикладати впритул до ока. Але воно дало змогу побачити цілий світ, який протягом століть залишався непізнаним.
Пізніше був створений електронний мікроскоп, за допомогою якого можна дивитися на препарати, збільшені більш ніж у сто тисяч разів. Такі мікроскопи використовують, зокрема, генні інженери.

Роботи

   Письменники-фантасти створили безліч творів, у яких йдеться про цивілізацію роботів. Їх наділяють людськими почуттями, називають то помічниками людей, то їхніми поневолювачами. Але безперечно одне: щоб так писати про розумні механізми, треба мати для цього серйозні підстави. А вони є: сучасні роботи можуть здивувати кого завгодно.
   Перші роботи виникли у зв’язку з тим, що в них з’явилася потреба на різноманітних підприємствах. Вони задумувалися як ідеальні робітники, які ніколи не втомлюються і не помиляються. Перші зразки простих промислових роботів були створені 1962 року в США. Це були «Версатран» фірми «АМФ Версатран» і «Юнімейт» фірми «Юнімейшн Iнкорпорейтед». Ці роботи, а також ті, що були створені для тих самих цілей пізніше, діяли за чіткою, незмінюваною в процесі роботи програмою. Робот «Юнімейт», наприклад, був створений для автоматизації контактного точкового зварювання кузовів легкових автомобілів, а робот типу «SMART» встановлював колеса на легкові автомобілі.

   Роботом називають автоматичний пристрій, що має маніпулятор – механічний аналог людської руки – і систему керування цим маніпулятором. В обох цих складових частинах можуть бути різні пристрої – від дуже простого до надзвичайно складного.

   Перші роботи діяли незалежно від того, що коїлося навкруги. Вони не могли звертати увагу на навколишню реальність, бо ніяк її не сприймали. Наступне покоління роботів було більш складним. Вони мали сенсори, які повідомляли їх про зміни в навколишньому просторі. Сенсори були різні: одним роботам потрібно було знати температуру, іншим – «бачити» об’єкти, якими вони маніпулювали. А обробку всіх цих сигналів брала на себе ЕОМ.
   Першим адаптивним роботом (саме так називали роботів другого покоління) був розроблений 1961 року маніпулятор, який на честь його винахідника назвали «рукою Ернста». Цей маніпулятор мав пристрій, що захоплює, постачений різними датчиками – фотоелектричними, тактильними й іншими. За допомогою цих датчиків та керуючої ЕОМ він знаходив і брав задані йому довільно розташовані предмети.
   Невдовзі конструктори почали створювати не тільки виробничі моделі, але й роботів з якостями, що виходили за межі їх «працездатності». Наприклад, 1977 року фірма Quasar Industries створила робот, який умів підмітати підлогу, витирати пил з меблів, працювати з пилососом і видаляти розлиту по підлозі воду. В 1982 році фірма «Міцубісі» оголосила про створення робота, який був такий спритний, що міг запалювати сигарету і знімати слухавку. Але найкращим був визнаний створений того ж року американський робот, який за допомогою своїх механічних пальців, камери-ока і комп’ютера-мозку менш ніж за чотири хвилини збирав кубик Рубика. Звичайно, спочатку в такий спосіб конструктори демонстрували надзвичайні можливості своїх моделей, але потім для них знайшлося застосування і в реальному житті. Роботоманія виявилася заразною хворобою. Роботам почали передавати функції людей, а іноді навіть домашніх улюбленців.

Скажімо, в Таїланді розробили модель першого у світі робота-охоронця. Керування машиною здійснюється за допомогою пароля через… Iнтернет. Пристрій обладнаний відеокамерами спостереження і сенсорних датчиків, здатними реагувати на предмети, що рухаються, і перепади температури. Крім того, робот постачений вогнепальною зброєю, яку може застосувати в разі потреби.

У США робот заміняє медсестру. Механічний асистент по імені Лів Джеф працює в нью-йоркському госпіталі «Гора Синай». До його обов’язків входить розносити і подавати лікарям інструменти. Спеціальний навігаційний пристрій дає змогу Джефу рухатися в правильному напрямку. Уміє він і розмовляти, хоча в його лексиконі усього кілька фраз – «Спасибі», «Візьміть, будь ласка, інструменти». Якщо ж у його механізмі виникає неполадка, він кричить: «Я застряв, викличте оператора!».

   Багатофункціональний домашній робот «К-100» розроблений у центральній дослідницькій лабораторії японської фірми NEC. Його оснастили засобами для розпізнавання візуальних зображень, голосу і можливостями спілкування через Інтернет. Подібний робот здатний пізнавати окремі обличчя, сприймати голосові команди і переміщатися по будинку, обходячи такі перешкоди, як столи і стільці. Цей робот здатний вимовляти ім’я хазяїна, відповідати на запитання, повідомляти про одержання електронної пошти і навіть читати електронні повідомлення і танцювати під музику. Він «вміє» вмикати і вимикати побутову техніку, записувати відеоповідомлення, стежити за будинком. Якщо він побачить щось незвичне, то запише відеоролик і надішле його за вказаною заздалегідь електронною адресою.
   Ще один домашній помічник був зроблений фірмою «Електролюкс». Він не такий талановитий, як «К-100», і спеціалізується на прибиранні. У першу чергу робот «знайомиться» з кімнатою: запам’ятовує розташування всіх об’єктів. Потім прибирає кімнату і автоматично вимикається. Його можна запрограмувати на певний час (наприклад, коли господарів немає вдома). Маленький прибиральник наведе порядок і без участі людей.
   Але, мабуть, найвідомішим із сучасних роботів є «Або» – створена японцями собачка, яку, втім, самі виробники вважають скоріше левом. Перший обмежений тираж електронних собачок (5000 штук) наприкінці 1999 року був повністю розпроданий… за 18 хвилин! Кожна електронна собачка коштувала дві з половиною тисячі доларів.
   Електронні собачки цілком імітують поведінку справжніх собак. Спочатку вони ведуть себе як маленькі цуценята, потім «дорослішають» і вчаться поводитись як справжні собаки. Або «розуміють», як до них ставляться, свої емоції виявляють, виляючи хвостом і поблискуючи очима, а іноді навіть починають «ловити» неіснуючих бліх. Важко повірити, що перед вами – просто робот, який виконує складну програму. Або стала такою популярною в Японії, що тисячі виробників випускають товари з її зображенням, а наприкінці 2000 року в багатьох японських містах навіть проводилися виставки на честь електронної собачки.
   Останнім часом японські вчені працюють над вдосконаленням ще однієї електронної іграшки. Тепер це буде кошеня на ім’я Тата. Вчені вважають, що через кілька десятків років роботи прийдуть у кожний дім, щоб узяти на себе ту роботу, яка не потребує ані таланту, ані натхнення. І, хочеться вірити, що вони стануть нашими надійними помічниками.

Люстра Чижевського

Серед сучасних винаходів чимало таких, які перебувають на межі науки і фантастики. Серед таких пристроїв не останнє місце належить люстрі Чижевського. Її винахідник – Олександр Леонідович Чижевський, російський біофізик, основоположник геліобіології.
Створення цього приладу, який використовується як незвичайний лікувальний засіб, стало можливим завдяки вмінню знаходити нестандартні рішення й спостережливості вченого. Річ у тім, що серед численних легенд та історичних документів неодноразово траплялися випадки, які не можна було пояснити, а тому вони просто відкидалися. Сам Чижевський часто згадував історію про замок Дуїно на Адріатичному морі. На одному з бастіонів цього замку був закріплений спис, а біля нього постійно чергував солдат. Коли по вістрю списа починали пробігати іскри або навколо нього спалахувало вогненне сяйво, вартовий попереджав місцевих мешканців про наближення негоди. Але найбільш цікавим в історії цього примітивного пристрою було те, що рослини навколо нього виростали пишніше, ніж будь-де. Це було добре відомо всім мешканцям замку, а бенедиктинський чернець Тмператі навіть описав цей феномен у листі, датованому 1602 роком.

   Люстра Чижевського

   Експерименти з рослинами, в яких використовувалися метали та електричний струм або статична електрика, проводилися багатьма дослідниками. Скажімо, 1748 року французький абат Ноллет вирощував розсаду в металевих горщиках і регулярно підносив їх до заряджених частин електричної машинки. В результаті цього після експериментів значно збільшувалася енергія проростання насіння. Трохи пізніше інший аббат – Бертілон – поливав рослини на своєму огороді з лійок, з’єднаних проводом з електростатичною машиною. Подивитися на його господарство приходили всі сусіди: овочі росли швидше, гіацинти давали більше листків і стебел, а фрукти дозрівали швидше і були дуже смачні.

   Відомо, що Бенджамін Франклін був винахідником громовідводу. Але мало хто знає, що він також пропонував використовувати електричну енергію у медичних цілях. На його честь таке лікування назвали франклінізацією. А медичну електростатичну машинку з павукоподібним електродом, що, як люстру, підвішували над головою пацієнта, стали називати Франкліном.

   Пізніші дослідження встановили, що медичний ефект дає не будь-яка електрика, а тільки та, що має негативний заряд. Позитивні заряди, навпаки, дуже шкідливі для людини. Вперше це встановив саме Олександр Чижевський, проводячи дослідження над мишами. Він помістив мишей у спеціальну камеру, куди повітря потрапляло через товстий ватний фільтр. В результаті миші почали почувати себе погано, а деякі навіть загинули. Але хімічний склад повітря не міг змінитися після фільтрації! Навпаки, повітря мало стати абсолютно чистим, без усіляких мікробів та пилу. Після довгих експериментів та міркувань Чижевський зрозумів, що повітря, проходячи через фільтр, втрачало всі електричні заряди, в тому числі й негативні, які Чижевський назвав «вітамінами повітря».
   На основі своєї теорії Чижевський створив пристрій для лікування електричними зарядами багатьох хвороб. Колеги охрестили його «Люстрою Чижевського», і він відразу ж увійшов до списку найвидатніших винаходів XX століття. На Першому міжнародному конгресі з біофізики в Нью-Йорку (вересень 1939 р.) Чижевського висували на Нобелівську премію за заслуги перед людством. Міжнародна громадськість привласнила йому почесне звання «Леонардо да Вінчі XX століття». Патент на винахід Чижевський передав Радянському Союзу, хоча його намагалися перекупити і англійці, і німці.
   Ще й досі винахідники не змогли створити нічого кращого за «Люстру Чижевського». Хоча такі спроби робили неодноразово. У 1932 році компанія «Сіменс» випустила серію генераторів іонів, але вони були надто слабкими, та ще й створювали неприємний запах. Тому компанія припинила випуск цих пристроїв.
   «Люстра Чижевського» – це одна з небагатьох речей, які роблять неможливе реальністю. Їх застосовують в опікових центрах, Інституті педіатрії РАН, реабілітаційних клініках. Нині цей пристрій може купити будь-хто. Користуватися «домашнім лікарем» дуже просто: треба провітрити кімнату, увімкнути люстру і піти кудись на 10–15 хвилин. Цього цілком достатньо, щоб повітря очистилося і зарядилося іонами.

VII
Цікаві дрібнички

Людина народжується, робить перший у житті крок, йде вперше до школи, отримує паспорт… Так вона творить свою особисту історію. Кожен з нас у школі має вивчити курси історії країни, історії рідного краю і загальної історії людства. Але своє власне минуле мають не тільки країни та народи – воно властиве будь-якій речі, що є частиною звичного для нас світу. Кожний предмет може розповісти людині, коли і як він з’явився на світ, де та за яких обставин опинився у нас. Причому це стосується не тільки великих предметів і механізмів, але й тих цікавих та зручних дрібничок, які ми майже не помічаємо, але які роблять існування людини ще комфортнішим. І якщо пофантазувати і уявити собі, що різні речі, які нас оточують, можуть мати свої суспільства, було б цікаво заскочити на урок історії в школі для маленьких виделок чи мікроскопчиків…

Брюки

От скажіть, і що б ми з вами робили без цієї речі? Не знаєте? Важко уявити? Звичайно! Вони найкраще захищають ноги людини від холоду, дощу, дрібних механічних пошкоджень. Усе це стає особливо актуальним у тих країнах, де погодні умови аж ніяк не тропіки. А звідкіля ж узялися брюки в нашому гардеробі?
Вважають, що історія завоювання цим одягом світу почалася зі скіфської моди носити хутряні та шкіряні штани. Вибір матеріалу пояснювався просто: скіфи були кочовиками і не злазили з коней протягом багатьох годин щодня. При цьому сідла вони не знали… Отже, штани захищали ноги не тільки від погоди, але й від натирання та контакту з кінським потом (дуже їдким, до речі!). Зручний одяг у скіфів перейняли галли та германці (так звані варвари). Через це жителі Стародавнього Риму, наприклад, називали брюки «варварською одежею»); того, хто насмілився б натягти її на себе, навіть чекало досить суворе покарання! Нарешті, навіть патриції зрозуміли корисність штанів для вершників і тому зробили відступ від правила, дозволивши надягати брюки воїнам під час довгих кінних переходів.

   Однак мода залишалася байдужою до цього предмета одягу. Щоб змінити усталену уяву про штани, потрібне було не одне століття… Проте плинув час і ось уже в Середньовіччі модельєри додумалися до створення штанівпанчіх. Цей витвір кріпився до поясу зав’язками. Пізніше його почали чіпляти безпосередньо до куртки. А в XIV–XV століттях модники взагалі використовували пару панчіх різного кольору! Але більше за всіх відзначилися італійці: зауваживши, що одягати ще й взуття – справа надто марудна, вони… пришили до таких модернізованих штанів ще й шкіряну підошву… Ще через 100 років іспанці збагатили свій гардероб «кальсесами» – коротенькими штаньми-подушками. Їх набивали сіном, пухом та кінським волоссям! А зверху на цю «конструкцію» натягали ще одні штани; вони мали розрізи, через які виднілася дорога тканина нижньої частини кальсесів.
   З того часу брюки остаточно зламали вікову «блокаду» і почали стрімко розвиватися. Спочатку на арену моди вийшли так звані ландскнехти; колись цей фасон вимушено вигадали німецькі вояки: вони просто нарізували остаточно виношений одяг стрічками і кріпили їх біля поясу та колін. Пізніше такі штани почали шити з величезної кількості дорогої різнокольорової тканини. Після цього в моду ввійшли мушкетерські шосси. Вони доходили чоловікам лише до коліна. Шосси зазвичай прикрашали мереживом, шиттям та стрічками. Минуло трохи часу, і модники вдяглися в рінграви (нам з вами вони більш за все нагадали б звичайнісінькі труси з оборками; цей кумедний одяг до того ж натягали зверху на вузькі штани). Рінграви «протрималися» в моді аж до кінця XVII століття, після чого безнадійно здали позиції і поступилися місцем брюкам-кюлотам. Останні набули зовсім фантастичної популярності серед чоловіків різних професій та соціальних прошарків. Навіть Петро І наказав носити кюлоти аристократам та мешканцям міст. Мода на штани, що мали застібку під коліном, не мінялася понад 100 років! А потім вони «підросли» до верху взуття. Для того ж, щоб штани були постійно натягнутими, до них внизу пришивали штрипки.
   У другій половині ХІХ століття фабричний пошив одягу переживав свій розквіт. Частіше за все товар переправляли великими партіями, складаючи штани у великі тюки. Після доставки на місце продажу виявлялося, що вироби мали складки-стрілки, які майже неможливо було випрасувати. Промучившись певний час, виробники та торговці… «узаконили» стрілки, зробивши їх неодмінною умовою нової моди. Так «народилися» нові штани, які, власне, і стали називати звичним для нас словом «брюки».

Виделки, ложки і столові ножі

Здавалося б, нічого більш звичного взагалі не існує! Кожного дня ми з вами кілька разів, не замислюючись, витягуємо з ящичка виделку чи ложку. А як же інакше можна поснідати чи повечеряти?! Але виявляється, що можна. У всякому разі, нашим предкам колись доводилося обходитись без столових приборів… Наприклад, давні греки та римляни, які дуже любили поговорити про прекрасне, їжу брали руками. Овідій, наприклад, повчав сучасників: порядна людина повинна їсти кінчиками пальців, а потім витирати руки об хліб. Дещо пізніше у Греції винайшли спеціальні рукавички для їжі: вони мали тверді наконечники.

   Хто ж винайшов такі необхідні речі, як ложка, виделка і столовий ніж? На це питання сьогодні відповідь не може дати ніхто. Вони створювалися протягом століть, поступово змінюючись і набуваючи сучасного вигляду. А перші ложки виникли приблизно за 3000 років до нашої ери (тобто понад 5000 років тому). За матеріал для них правила глина, кістки та роги тварин, деревина, риб’ячі голови та кістки, морські мушлі. У Київській Русі в 998 році відливали вже срібні ложки: їх наказав виготовити для своєї дружини князь Володимир Червоне Сонечко. Тодішні столові прибори виглядали кумедно. Вони не мали звичної для нас довгої ручки. Замість неї ложка закінчувалася маленьким «хвостиком», тому тримати її можна було хіба що в кулаці.
   Виделка «молодша» за ложку приблизно наполовину. Найдавніший екземпляр, знайдений археологами в одному з поховань античного міста Пестума (південний захід Італії), має вік понад 2500 років. Тоді виделка мала велетенський розмір і один гострий «зуб» – шило, за допомогою якого чіпляли шматки м’яса з казана чи жаровні. Їли ж благородні патриції руками, по яких аж до самісіньких ліктів стікав жир… В Азії виделка, більш схожа на сучасну, існувала вже в X столітті. Тільки зубчиків у неї було п’ять і більше.
   В Європі з виделкою познайомилися тільки через сто років. Наприклад, в XI столітті Петро Даміані, кардинал і єпископ Остії (стародавньої торговельної гавані Риму), писав, що моду на виделки ввела венеціанська принцеса. Нововведення декому з її підлеглих справді сподобалося, тому вживати цю річ почали досить часто. У Франції перша виделка з’явилася в 1379 році, а до Англіі цей предмет завезли з Італії тільки в 1608 році.
   Дуже поширеними виделки стали лише в XVI столітті.
   Тоді вони були вже двозубі, але досить швидко набули звичних нам пропорцій і форм. Їх робили зі срібла, прикрашали позолотою, коштовностями. Ці прибори спершу вважалася дамським приладдям і використовувалася для… фруктів. Та й людей, які користувалися виделками, вважали оригіналами й екстравагантними особами. Цей предмет був розкішшю, ознакою зніженості. На нову моду їсти виделками навіть писали гострі сатири! Бо ж правила етикету говорили: м’ясо та рибу беруть… звичайно ж, руками! Тільки не обома, і навіть не п’ятірнею – це вважалося поганим тоном. Витончені красуні XVI–XVIII століть повинні були в цьому разі користатися трьома пальцями; при цьому окремо обговорювалося, що руки після їжі об одежу не витирають, а миють у спеціальній чаші з водою (уявляєте собі, що б подумали про вас оточуючі, коли б ви вирішили скористатися цими порадами?). Ав багатих сім’ях Європи навіть модно деякий час було їсти в рукавичках. Пальці в цьому разі зоставалися чистими, а рукавички щоразу просто викидали. Ще кумеднішим цей звичай здається, якщо згадати: виделки в той час уже давно існували…

   Масове виготовлення столових наборів, до яких входили й виделки, розпочалося в Англії 1860 року. Робилися набори зі срібла чи посрібленого металу. А в 1920 році почали з’являтися ложки та виделки з нержавіючої сталі.
   У Росії виделки були вже при батькові Петра І. Але «тарель, ніж і виделку» отримували за столом тільки почесні гості. Усі ж інші задовольнялися ложкою і хлібом. Широко запроваджувати звичай користуватися виделками взявся, звичайно ж, Петро І. Але він мав звичку возити з собою власний набір, оскільки ніколи не був певен, що в гостях йому не запропонують їсти ложкою чи руками…
   Сьогодні виделка у нас у великій пошані. Сучасна сервіровка передбачає використання десятка видів цієї речі: існують спеціальні виделки для звичайного обіду й закусочні, для гарніру, риби, м’яса, велика і мала двозубі – для оброблення волокон м’яса, виделки з ножичком для устриць, виделки з лопаточками для спаржі, приладдя для оброблення омарів тощо. Усі ці модифікації виникли в ХІХ – на початку ХХ століття.
   Що ж стосується ножів, то вони – найстаріші столові прибори у світі. Під час розкопок у Греції археологи знайшли кілька ножів з обсидіану. Їхній вік становить три мільйони років! Люди виготовляли ці речі з твердого каменя аж до початку бронзового віку; їх використовували не тільки під час приготування їжі, але й для інших потреб. З відкриттям засобів обробки металів «кухонні» ножі почали робити з заліза та сталі.
   З сивої давнини ножі були обов’язковим атрибутом сервірування. Ними відрізали шматки м’яса, хліба чи риби, а також користувалися замість виделки, коли виникала потреба підчепити якийсь шматок. Тому столові ножі завжди мали гострий кінчик. До речі, спеціальні сервірувальні ножі в Європі з’явилися тільки в XV столітті; ці речі робилися з благородних металів (золота та срібла). Тільки наприкінці XVIII століття, коли виделки стали розповсюдженими, столовий ніж втратив одну зі своїх функцій і набув закруглене лезо. Цікаво, що ідея змінити форму звичного прибору вперше прийшла в голову Наполеону Бонапарту. Саме цей імператор заборонив випускати ножі з гострим лезом.

Голка, наперсток, ножиці

   Скільки вже років люди користуються голками та нитками, ви не замислювалися? Понад 20 000 років тому первісні люди вже мали таке собі шило з каменя чи з шипа рослини. Це приладдя було необхідним для проколювання шкір. Через дірки потім протягували сухожилля забитих тварин – і костюм від печерного Версаче був готовий! А в Африці за таке шило правили товсті жилки пальмового листя, до яких прив’язували знову-таки рослинні «нитки».
   Коли у голки з’явилося таке звичне вушко? Перші «модернізовані» голки, зроблені з кісток тварин чи з каменя приблизно 17 000 років тому, знаходимо на територіях сучасної Західної Європи та Середньої Азії.
   Сталева голка «народилася» в Китаї десь у III столітті до нашої ери. Тоді ж якийсь винахідник подбав і про наперсток. З того часу ці двійко почали завойовувати світ. «Містком» на Захід для цих речей стали мавританські племена, що мешкали на північному заході Африки, в західній частині сучасного Алжиру та на сході нинішнього Марокко. Вони й самі залюбки користувалися винаходом китайських майстрів, і подбали про те, щоб про сталеву голку та наперсток довідалися й інші народи.

Але масове виготовлення голок почалося тільки в XIV столітті. Перший такий цех почав працювати в Нюрнберзі. Досить швидко англійці і собі почали кувати голки. А ось механізованим це виробництво стало лише 1785 року.
Ножиці, звичайно ж, «молодші» за голки. Але й вони – дуже давнє надбання людства. Так, пращура цього сучасного інструмента знайшли при розкопках одного з міст Стародавнього Єгипту. Цей патріарх серед ножиць виготовлений з цілого шматка металу і датується XVI століттям до нашої ери. А хто ж придумав збирати два схрещені леза в одну конструкцію? Виявляється, така ідея вперше прийшла в голову славнозвісному Леонардо да Вінчі. З того часу, до речі, ножиці не змінилися. Хіба що виготовляти їх почали з кращих сплавів…

Гумка (ластик)

Цією річчю ми користуємося, починаючи з дитячого садка. Один неправильний штрих олівця зіпсував малюнок чи креслення? Не біда! На допомогу залюбки прийде ластик. Він прибере зайве, зітре помилку, не залишивши бруду чи взагалі якогось сліду. Так, до присутності гумки на нашому робочому столі ми звикли, але звідки цей предмет потрапив до нас, навряд чи знає багато хто. І, до речі, чому саме такі назви – гумка, ластик?

Отже, першу гумку створили ще в Середні віки. Тоді її робили з каучуку, що латиною називався «гуміеластикум». Ось звідки взялася і «гумка», і «ластик»! Це слово насправді означає «пружний» і найкраще передає властивості каучуку. Каучук варили з соку тропічного дерева гевеї, тому вироби з екзотичної речовини залишалися дуже дорогими.
З плином часу та розвитком хімії люди почали шукати можливості отримувати необхідний продукт меншим коштом. І тоді на допомогу прийшов штучний каучук, який виготовляли з таких досить дешевих матеріалів, як… картопля та тирси. А наприкінці ХІХ століття ластики почали робити з нафти. А для того щоб гумки краще витирали сліди графіту, до каучуку почали домішувати крейду. Саме в такому вигляді ластики дожили донині, міняючи з роками хіба що форму (хоч класичний «брусочок» не припиняли виготовляти ніколи!).

Гудзики

Ми користуємося ними щодня. Але мало хто з нас уявляє собі, що кожного разу торкається не просто металевої, пластмасової чи дерев’яної поверхні, а, можна сказати, самої історії…
У сиву давнину люди не знали, що таке гудзик. Проте одежу треба ж було якось скріплювати! От і використовували для цього кісточки тварин, тріски, шипи рослин… Єгиптяни користувалися вже пряжками. Крім того, вони робили в одязі з одного боку отвір, через який протягали «хвіст», що пришивався з другого боку. А ще багато народів просто зв’язували кінці одежі.

Вчені не можуть точно сказати, кому ж належить честь винаходу гудзика. Можливо, їх «подарували» світу римляни або греки, а можливо, ця маленька корисна річ прийшла з Азії. Відомо тільки, що перші гудзики виготовляли зі слонової кістки. Давні модельєри рідко згадували про цей предмет, і тільки в XIII столітті гудзики почали використовувати досить широко. Майже 500 років з того моменту маленькі помічники вважалися ознакою багатства та аристократичного походження. Вельможі й королі замовляли собі справжні мистецькі шедеври із золота чи срібла, з дорогоцінного каміння та перламутру. Тільки в XVIII столітті гудзики почали робити з міді та інших «неблагородних» металів. Але ще протягом двохсот років вони коштували так дорого, що господарі перешивали їх з однієї одежі на іншу і навіть передавали у спадщину.

Жилет

Жилет вважається винаходом французьких модельєрів (хоча представники деяких народів не згодні з таким твердженням, оскільки жилети є деталлю їхнього національного одягу). У всякому разі, європейці вперше побачили цей витвір швацького мистецтва на модниках при дворі короля Людовіка XIV. Тоді чоловіки вдягали жилети на тонкі сорочки під верхній одяг; верхня частина переду жилета при цьому залишалася відкритою.

У Росію мода на цю деталь гардеробу прийшла тільки наприкінці XIX століття. А фабричний костюм взагалі не обходився без жилета. Що ж до урочистого варіанта чоловічого одягу – фрака та смокінга, – то їх просто неможливо уявити собі без цього елемента.
До жіночої шафи жилети потрапили зовсім недавно – на початку ХХ століття. Саме тоді модельєри позбавили, нарешті, жінок необхідності мучитися в корсетах і запропонували їм примірити чоловічі сорочки. Жінкам новий імідж сподобався, після чого вони «зайняли» в сильної половини людства також жилети та брюки. І поки що про це не пожалкували.

Заварка в пакетиках

Важко сказати, яка з версій створення цієї речі більш вірогідна. В усякому разі, європейці та американці ніяк не дійдуть згоди в цьому питанні. Перші стверджують, нібито ідея фасувати чай у маленькі пакетики вперше виникла у солдат під час Першої світової війни. Вони заварювали чай, опускаючи до киплячої води маленьку порцію заварки, зав’язану в шматочок бинта. А американці доводять, що пакетики з заваркою вигадав комівояжер Томас Саллівен: ще в 1908 році він нібито пакував зразки чайного листя, що постачалися фірмою безкоштовно, у шовкові мішечки. А от хто ж із покупців вирішив не возитися з розв’язуванням пакетика і просто опустив його у воду – невідомо.
Ясно одне: за таких умов напій просто не міг не мати неприємного присмаку. Хоча сама ідея сподобалася багатьом споживачам. Тому в 20-х роках минулого століття американський інженер Фей Осборн, який служив у компанії, що виготовляла папір, вирішив замінити тканину продукцією фірми. Тільки спочатку треба було підібрати дешевий сорт паперу, який не мав би власного присмаку. Перш за все, Осборн звернув увагу на той сорт, що використовувався для упаковки дорогих сигар, – дуже тонкий, м’який, але при цьому міцний. Щоправда, його виготовляли тільки в Японії, з екзотичних рослин, та ще й вручну! Отже, треба було шукати вихід. І Осборн у 1926 році вирішив виготовити аналогічний папір. Для цього винахідник спробував переробляти тропічну деревину, листя ананасів, бавовник, джут, сизаль. Справа зрушила з мертвої точки тільки після того, як інженер зробив невеличкий шматок паперу з манільської коноплі – з неї завжди робили морські канати. Цікаво, що ця рослина не має нічого спільного із самими коноплями. Вона насправді є найближчим родичем банана.

   Нарешті, у 1929–1931 роках, перебравши хімічні суміші, щоб зробити папір міцним, але пористим, американець звернувся до розробки технічного боку процесу створення паперових мішечків. А в цей час на ринку продавалися тільки пакетики з марлі. Винахід же Осборна почали собі використовувати спочатку для упаковки багатьох промислових виробів; ера ж паперових пакетиків із заваркою настала у 30-х роках минулого століття.
   На початку Другої світової війни манільська конопля стала стратегічним продуктом; вона росла тільки на Філіппінах. Тоді Осборн знову почав експериментувати із її залишками та віскозою, і в 1942 році випустив папір, до складу якого манільська конопля взагалі не входила. Ще два роки в інженера пішло на те, щоб знайти спосіб «заклеювати» отвір пакетика гарячим пресуванням (раніше вони прошивалися нитками).
   Нині в Америці 95 % чаю фасується в пакетики; багато хто з місцевих жителів просто не уявляє собі, що напій можна заварювати в інший спосіб…

Зубна щітка

   Цікаво, хто ж започаткував традицію вважати наших з вами печерних предків дикунами? От скажіть, будь ласка, ви хоч раз забували вранці чи ввечері почистити зуби? Якщо так, то ви – більший дикун, ніж ваш далекий доісторичний пращур! Виявляється, ще тоді люди використовували рудиментарні зубочистки. У всякому разі, палеонтолог Леслі Хлуско з університету штату Іллінойс стверджує, що вигнуті ямочки, які знайдено на закам’янілих зубах віком 1,8 мільйона років, є результатом постійного натирання їх стеблинами трави. Відомо, що сучасні щітки не залишають слідів на зубах, але абразивні якості трави є значно вищими (на відміну від деревини, трава містить у собі велику кількість твердих кременевих часток. Саме трава, якщо нею регулярно натирати зуби, здатна залишити на них ямки діаметром від 1,5 до 2,6 міліметра. Такі рослинні «щітки» росли в далекому минулому всюди, тож шукати засоби гігієни не доводилося – вони завжди були в буквальному розумінні під рукою. Крім того, зуби, як відомо більшості з нас, на жаль, мають погану звичку руйнуватися і боліти. Наші предки, можливо, тамували біль за допомогою тієї ж трави; як би там не було, дослідники проводили серію експериментів із зубами бабуїна та людини. В результаті відбиток на доісторичних щелепах і той, що був отриманий у ході експериментів, майже збіглися.
   У ранніх східних цивілізаціях (стародавні Китай, Індія, Японія, Іран) зубочистки були дуже популярні. Іноді їх виготовляли з бронзи чи золота, проте частіше за все щітки робилися з мастикового дерева чи мішваку. А у Вавилоні за багато століть до Різдва Христова користувалися жувальними пластинами. Античні автори стали свідками того, як ці пластини поступово трансформувалися в жувальну паличку, розмір якої приблизно відповідав стандартному олівцю. При цьому один кінець такої палички правив за зубочистку, а другий розжовувався та перетворювався власне на щітку. У Римі, до речі, для чистки зубів тримали особливих рабів – ритуал очищення ротової порожнини був частиною релігійних обрядів, тому і обставлявся з відповідною пишністю.
   До речі, подібними паличками і нині користуються деякі африканські та австралійські племена. Цікаво, що їхні «первісні» щітки виявилися не менш ефективними, ніж найсучасніші винаходи кращих стоматологів.
   А от щітки зі щетиною є винаходом мешканців Китаю. Піддані імператора Піднебесної кріпили до ручки з бамбуку чи кістки щетину сибірського вепра (гідною вважалася лише та, яка росла на шиї тварини). Росіяни ж теж не відставали: ще за часів Івана Грозного бояри користувалися зубними «мітлами» – паличками зі щетиною на кінці. Але трохи пізніше цю корисну гігієнічну процедуру почали забувати. І тільки Петро І вирішив повернути співвітчизникам звичай доглядати свої зуби: цар навіть видав окремий наказ, за яким бояри мали після їжі чистити зуби товченою крейдою та ганчіркою… Народ же продовжував користуватися для цього вугіллям з березової деревини – воно добре вибілювало зуби. Тільки виполіскувати рота доводилося надто довго… Але що робити! Іншого рішення проблеми на той час не існувало.

   До Європи зубочистка потрапила приблизно в XVII столітті. Невдовзі вона стала найнеобхіднішою річчю в побуті. Її робили з гусячих пер, золота, міді. А от власне щітка довго завойовувала популярність. Річ у тім, що використання щітки вважалося непристойним заняттям, тому і користувалися нею небагато людей. Але ентузіасти одразу ж визначили, що свиняча щетина дуже жорстка і тому може пошкодити зуби. Отже, її майже одразу замінили на кінське волосся.
   Новинку оцінили французькі стоматологи. Вони вже в XVII–XVIII століттях рекомендували щоденно використовувати щітки. Лікарі в Америці теж не відставали від європейських колег. А в 1937 році, коли в лабораторіях фірми «Дюпон де Немур» винайшли нейлон, натуральну щетину замінили на штучну. Але волоски все ще залишалися жорсткими. I тільки в 1950 році компанія Du Pont розробила нову технологію, після чого нейлонові волоски нарешті отримали необхідну м’якість.
   У часи Другої світової війни відбувся справжній бум на гігієну, який так і не закінчився навіть у наш час. Європу та Америку почали завойовувати різні необхідні дрібнички. Оскільки нові технології давали змогу виготовити щітки будь-якого кольору, їхній вигляд став значно кращим.
   Що ж до історії електричної зубної щітки, то вона почалася ще в 1880 році, коли новий засіб гігієни запропонував лікар Скотт. Волоски його «Електричної щітки» мали «постійне електромагнітне поле». Але перша справжня механічна щітка «народилася» у Швейцарії. Її запатентували одразу після Другої світової. Працював цей пристрій від електричної мережі. А перша модель з автономним джерелом живлення випустила компанія General Electric у 1961 році. Більшість споживачів тільки знизала плечима: нащо ця вигадка? Проте нова річ швидко набула популярності і почала обростати новими можливостями: змінними головками, вмонтованим таймером тощо.
   У 60-х роках минулого століття з’явилися також щітки, що вміли крутитися. За хвилину вони могли робити близько 7000 обертів. Щоправда, виявилося, що така щітка може пошкодити зубну емаль. Тому їхні «нащадки», які окупували ринок у 90-х роках, були вже більш безпечними. Цьому сприяло дослідження, проведене американськими та британськими вченими. Вони об’єднали результати, отримані при тестуванні осіб з контрольних груп Північної Америки, Європи та Ізраїлю, зазначивши: тільки один тип електричної щітки діє значно ефективніше звичайної ручної – Braun Oral-B.
   Здавалося б, процес еволюції цієї речі на цьому повинен був припинитися. Але з’ясувалося, що більш ніжно про наші зуби дбають звукові щітки: вони працюють на звуковій частоті, роблячи за хвилину близько 30 000 рухів. Це дає змогу досягти більш глибокої, але дуже ніжної пінистої очистки ротової порожнини. І знову, як виявилося, новий винахід не став останнім словом у розвитку щітки. У середині 90-х років минулого століття лікар Роберт Бок з США запатентував двохчастотну зубну щітку. Новий пристрій працює зі швидкістю 196 000 000 рухів на хвилину – це в 6000 разів швидше, ніж звукова щітка. Крім того, винахід Бока має також пінисту звукову частоту (18 000 рухів на хвилину).
   Ще одна новинка останнього часу – щітки з закругленою щетиною, яка дає змогу не травмувати тканини ротової порожнини. До того ж дизайнери подбали і про зручну ручку, зігнуту, плаваючу та ще багато варіантів головок, щетину найрізноманітніших форм тощо. Тому нині процес гігієни зубів перетворився на задоволення, а нам з вами залишається тільки з вдячністю згадувати якогось невідомого предка, який першим подбав про наші зуби і започаткував довгу й цікаву історію зубної щітки.

Зубний порошок та зубна паста

Звичайно, якщо зубні щітки існували так давно, то людство автоматично повинно було подбати і про інший засіб для чистки – пасту. Виявляється, згадки про її використання зустрічаються вже в письмових джерелах Стародавнього Єгипту, датованих V-ІІІ тисячоліттям до нашої ери. Наприклад, один з манускриптів пропонує рецепт виготовлення пасти з суміші попелу кишок бика, мірри, розтертої яєчної шкаралупи та пемзи. От тільки невідомо, як же єгиптяни користувалися цією пастою. Можливо, вони просто втирали її в зуби пальцями, оскільки спеціальних паличок – попередників зубних щіток – у Єгипті на той час не існувало. Цікаво, що в Стародавній Iндії гігієна порожнини рота взагалі вважалася частиною філософської системи. Практиці догляду за зубами приділяв багато уваги навіть… сам Будда! Це стверджують історичні джерела того часу. Будда також першим запропонував використовувати «паличку для зубів», яку «запозичив» у бога Сакка.
Новий етап в історії зубної пасти розпочався в 23–79 роках нашої ери: греки та римляни – найбільш розвинені тоді народи – взялися вдосконалювати давно знайому річ. Римляни, до речі, взагалі дуже дбали про зуби. Їм, наприклад, належить винахід свинцевого інструменту для видалення хворих зубів. Крім того, римські та грецькі лікарі знайшли можливість скріплювати розхитані зуби і встановлювати штучні коронки за допомогою золотої проволоки. А для свіжості подиху давні спеціалісти радили вживати природний «Орбіт» – козяче молоко. А от після занепаду Римської імперії розвиток засобів для чищення ротової порожнини уповільнився. Нові дані щодо еволюції зубної пасти належать вже до 1000 року нашої ери. Саме тоді перси випустили інструкції з догляду за ротовою порожниною, в яких попереджали, що використання надто твердих порошків погано впливає на стан зубів. Перси радили користуватися порошком з ратиць оленя, мушлів, равликів та молюсків чи гіпсу. Iснували також рецепти «паст», виготовлених з трав, меду, мінералів, ароматичних олій та… сушених частин тварин.

   Пізніше, в Середні віки, людство користувалося для чищення зубів крейдою, вугіллям з берези та вільхи. А справжній розквіт у виробництві зубних паст настав у XVIII столітті. Саме тоді у Великій Британії були виготовлені порошок та паста, що за своїми властивостями найбільш наближалися до сучасних препаратів. Продавалася новинка в керамічних горщиках. При цьому досить забезпечені люди чистили зуби за допомогою спеціальної щітки, а бідні використовували для цієї ж мети… пальці.
   Тоді порошки та пасти виготовлялися спеціалістами: лікарями, дантистами, хіміками. Однак, незважаючи на це, їхні вироби містили абразивні речовини, що могли нанести пошкодження зубній емалі, – товчену порцеляну, глиняні осколки, цегляний пил. Крім того, до складу паст входили мило та крейда.
   Минуло століття. Більшість засобів для чищення зубів виготовлялися у вигляді порошку. Тепер він мав не тільки видаляти зубний наліт, але й освіжати дихання. Для цієї мети до порошків вводилися натуральні ароматизатори (наприклад, екстракти м’яти та полуниці). А для того, щоб гігієнічні засоби мали більш приємний смак, до їх складу почали додавати гліцерин. Наприкінці століття стоматологи стали вводити до складу порошків буру – для утворення піни. Та вугілля серед народу залишалося більш популярним, ніж новомодні засоби.
   Перша ж ароматизована зубна паста була виготовлена в 1873 року американською компанією «Колгейт». Продавалася вона в досить солідних за розміром банках. Розкладний тюбик винайшли в 1892 році, а тюбик з насосною подачею – у 1894 році.
   ХХ століття принесло з собою багато новинок. Серед них були й нові засоби для чищення зубів. Щоправда, до Другої світової війни всі вони містили мило, хоч стоматологи і знали про його не дуже добрий вплив на зубну емаль. Водночас усе більшої популярності набували також засоби для полоскання рота. Вони частіше всього містили хлорофіл та екстракти деяких лікувальних рослин, таких як евкаліпт. Крім того, до паст знову почали додавати рослинні екстракти м’яти, звіробою, шипшини, полуниці тощо. А стоматологи дедалі частіше почали звертати увагу на профілактику кровоточивості ясен. Найзначнішим відкриттям спеціалістів, зробленим в еволюції паст у ХХ столітті, можна вважати появу у складі паст поєднань фтору (вони сприяли відновленню зубної емалі). Перша така паста з фтором була випущена компанією Proctor & Gamble.
   Сучасні пасти відійшли надто далеко від своїх древніх «пращурів». Нині вони не тільки дбають про профілактику захворювань ясен та зубів, але й мають вибілюючий та стійкий дезодоруючий ефекти, не викликають подразнень слизової оболонки рота. Нарешті в людства з’явилася надія, що в боротьбі з карієсом та пародонтитом перемога буде за нами.

Клясери (альбоми для марок)

Ви знаєте, коли виник перший альбом для марок – клясер? Це трапилося в 1774 році, можна сказати, випадково. Просто генеральний збиральник податків Ірландії Джон Бурке одного дня помітив, що в нього в робочому столі лежить ціла купа цих маленьких податкових документів – кілька сотень примірників. Оскільки виникла нагальна потреба привести стіл у порядок, а документи – систематизувати, він понаклеював різнокольорові квитанції в конторській книзі. Так виникла перша колекція гербових марок класу «Ревеню» і найперший клясер.

Лінійка

Ви знаєте, який із народів світу першим почав користуватися рівними обструганими дощечками – лінійками? Виявляється, до цього додумалися ще жителі Стародавнього Єгипту. З плином часу це «відкриття» не забулося, оскільки аж ніяк не втратило своєї актуальності. Навпаки, лінійки отримали «друге дихання» і стали атрибутом людей багатьох професій в усьому світі. Наприклад, російські писарі залюбки користувалися лінійками у своїй роботі. У розхідних книгах московських приказів за XVII століття часто згадується якась «каркаса». Виявляється, йшлося про дерев’яну раму, що виготовлялася за розміром стандартного аркуша. На «каркасу» натягалися нитки. Вони допомагали писарю проводити рядки, на яких потім малювалися літери. Для цього рами притискалися до аркушів, після чого паличкою з кості залишалося тільки видавити рядок. Завдяки «каркасі» давні книги і досі вражають нас рівністю рядків та чіткими інтервалами між ними.

   Лінійки з дерева, на які наносилися ділення, – річ відносно «молода». Вона ввійшла в ужиток тільки після того, як у 1792 році Паризька академія наук висунула пропозицію прийняти за одиницю виміру метр. Його довжина становила одну десятимільйонну частину чверті довжини паризького географічного меридіану.
   Перші лінійки виготовлялися з груші й мали чітко фіксовану товщину – 2 міліметри. Особливо популярні були лінійки французьких майстрів Оліверо, Юдео – їх вважали найбільш точними й міцними.
   Згодом дерев’яні лінійки трохи «потіснилися», давши місце виробам зі сталі та пластмаси; тепер на допомогу людині прийшли лінійки, що мають форму трикутника та букви «Т» (рейсшини). Але старі добрі вироби залишаються не менш необхідними, ніж тисячоліття тому.

Листівки, листи, конверти

Цікаво, а коли ж люди почали писати один одному листи? І кому спало на думку сховати написане від стороннього ока, обгорнувши своє послання в конверт? І знову – на жаль… Так, ми нічого не знаємо про тих винахідників, які збагатили наше життя багатьма корисними речами. Але «подарунки» людей далекого минулого, як і раніше, продовжують вірно служити нам і сьогодні. От тільки з плином століть багато речей дуже змінилися зовні. Час, як завжди, змушує або позбавлятися від якихось предметів, або робити їх більш сучасними.

Сучасна новорічна листівка

Так, власне, трапилося і з поштовим конвертом. Найдавніші свідчення про пошту належать до часів розквіту Ассирії та Вавилону. Уже тоді громадяни цих країн надсилали один одному глиняні таблички, на яких клинописом надряпували необхідний текст. Однак далеко не всім подобалося, що їхні послання могла прочитати стороння людина. І тому ще в ІІІ тисячолітті до нашої ери (уявіть, наскільки давно це було!) ассирійці почали використовувати те, що може вважатися «праконвертом»: після випалу таблички з текстами вкривали шаром глини. На імпровізованому «конверті» вказували адресу отримувача і… знову відправляли послання у піч. При повторному випалі шари глини не спікалися між собою – заважали пари води. Зате довідатися про зміст листа можна було, лише розбивши «конверта». Цікаво, що в наші дні археологи знайшли два таких послання, які чомусь не були свого часу прочитані. Разом з «конвертами» вони зберігаються в Луврі.

   Паперові конверти з’явилися, можна сказати, випадково. На початку XIX століття, у 1820 році, містер Бревер, власник магазину канцелярського приладдя, що знаходився в англійському місті Брайтоні, вирішив надати нового вигляду вітрині. Це було саме перед Різдвом, проте святкового настрою в підприємця не було – торгівля останнім часом прибутку не приносила. I тоді, щоб привернути увагу покупців, містер Бревер наказав створити оригінальну паперову піраміду, яка б складалася з аркушів різного формату. Верхню «сходинку» утворювали невеличкі аркушики розміром зі стандартну візитну картку. Iдея виявилася справді вдалою: через кілька днів у Брайтоні тільки й говорили, що про чудернацьку вітрину. А особлива увага покупців і просто цікавих перехожих дісталася маленьким карткам на вершині піраміди. У той момент ніхто не здогадувався, що ці аркушики стануть «першими ластівками» у справі створення листів.
   Раніше мешканці міста писали свої послання на папері того формату, який опинився під рукою; виставка ж містера Бревера започаткувала моду саме на картки формату візитки. Але ці аркушики були все ж таки не дуже зручними, оскільки їх доводилося складати у вигляді пакетика. З чистого боку такого згортка писали адресу.
   Тоді Бреверу прийшла в голову ще одна вдала ідея – виготовляти спеціальні пакетики і продавати їх разом з листочками необхідного формату. Щоб не прогоріти на новому починанні, підприємець провів своєрідне «соціальне дослідження»: він просто зробив невеличку партію конвертів і роздав їх як безкоштовне навантаження до покупок. Новинка прижилася одразу, і мешканці Брайтона поголовно намагалися відправляти листи саме в «пакетах містера Бревера». От тільки далеко не всіх влаштовувало те, що конверти самим доводилося клеїти – англійці воліли краще купувати готову продукцію, ніж сушити собі голову.
   Що ж до Бревера, то він, задоволений успіхом починання, створив першу машину для виготовлення конвертів і дав замовлення на створення нової продукції дванадцяти спеціальним підприємствам. Офіційну ж назву «конверт» ця річ дістала пізніше – від англійського to cover («закривати»). А от смужечка клею на одному з клапанів дісталася винаходу містера Бревера «у подарунок» від француза Пуар’є; трапилося це кількома десятиліттями пізніше. Раніше ж конверти запечатували сургучем.
   Наприкінці XIX століття англійці ввели у світі моду також на кольоровий поштовий папір (колір аркушів відповідав дням тижня: понеділок – колір морської хвилі, вівторок – блідо-рожевий, середа – сірий, четвер – світло-блакитний, п’ятниця – сріблистий, субота – жовтий, неділя – білий). Кольоровий папір, до речі, дав значні прибутки як виробникам, так і торговцям, а також дав змогу зайвий раз контролювати сумлінність працівників пошти.
   У Франції теж почали використовувати кольоровий папір. От тільки робили аркуші більш яскравими, насиченими: зеленими, червоними, блакитними тощо. Вгорі, в лівому кутку, картки прикрашали малесенькими монограмами, тисненими золотом на білому щиті. А от на конверті монограми не робили; зате в моду ввійшла досить дорога звичка запечатувати листи білим сургучем.
   Перша ж ілюстрована поштова картка «народилася» в 70-х роках ХІХ століття. Її поява стала одним з наслідків… франко-пруської війни 1870–1871 років! Фронтовики знайшли, що такий засіб відправки приватних повідомлень є досить зручним. Багато хто з вояків власноруч прикрашали картки малюнками. Ця ідея сподобалася працівникам пошти, і невдовзі у продажу з’явилися друковані ілюстровані примірники.
   На жаль, ні дати виходу, ні місця створення, ні прізвища автора першої такої картки історія нам не залишила. Деякі спеціалісти-французи вважають, що честь створення нової речі належить їхньому співвітчизнику, торговцю книжками з Бретані Леону Беснардо. Начебто саме цьому чоловіку прийшла в голову ідея виготовляти з цупкого паперу невеличкі картки для кореспонденції, оскільки воякам французької армії, що стояли недалеко від його помешкання, постійно бракувало паперу для листів та конвертів. Трохи пізніше Беснардо звернув увагу на те, що численні картки перед відправкою розмальовуються. Тому торговець замовив у друкарні в Ренне перші ілюстровані картки. У 1870–1871 роках французи вже мали у своєму розпорядженні кілька видів листівок.
   Німці з цією версією не згодні категорично, оскільки, на їхню думку, першу ілюстровану картку зробив А. Шварц з Ольденбургу (до речі, він теж торгував книжками). Начебто 16 липня 1870 року (саме в той день була проголошена мобілізація німецької армії проти Франції) Шварц відправив до Магдебурга офіційний поштовий бланк, який у верхньому лівому кутку мав малюнок гренадера і напис «Mobile». Через п’ять років торговець видав уже 50 листівок; проте німець чомусь описав ці факти і дав репродукцію першої ілюстрованої картки на сторінках філателістичного журналу тільки в 1900 році.
   Здається, мало не всі країни світу вважають листівку винаходом власного громадянина. В усякому разі, серби не відстають у цьому питанні від французів та німців. Вони вважають автором першої ілюстрованої картки офіцера австроугорської армії Петара Манойловича, який у 1870 році служив у Відні. Згідно з цією версією, серб виготовив першу листівку разом з редакцією журналу «Дракон». Ця картка мала зображення дракона, що тримав у пазурах паперову стрічку. На ній, власне, і писалася адреса. Крім того, на листівці були намальовані деякі будівлі Москви, Стамбула, потяг, пароплав та герб королівства Сербії. Зразок такої картки, датований 19 травня 1871 року, зберігся до наших днів.
   Отже, точно вказати, хто ж зробив першу листівку, нині неможливо. Але, незважаючи на це, ця річ продовжує супроводжувати людину в її житті.

Мережива

Мережива здавна люди використовували для оздоблення власного вбрання. Найдавніші зразки художнього плетення виготовлялися з… металевих «ниток». Пізніше для цієї мети використовували шовк та бавовну. Але справжній бум на мережива у світі був наприкінці XVII століття, коли вперше у жінок з’явилась можливість купити лляні ажурні вироби.

Художні особливості мереживного орнаменту та технічні прийоми його виконання в різних народів були різні; часто навіть в окремих районах майстрині створювали власний малюнок і знаходили вдалі варіанти плетення, не схожі на ті, які виготовлялися по сусідству.
Цікаво, що в Росії перші згадки про мереживо читаємо в літописах, датованих XVIII століттям. Самі ж вироби майстринь, незалежно від місця їх «народження», мають схожі елементи орнаментів, подібних яким за кордоном не існує.

Обгортки для цукерок

Ви чули про Томаса Алве Едісона? Так, саме того, який винайшов фонограф, акумулятор, телеграф, генератор перемінного струму і ще багато речей (на рахунку Едісона понад 1000 патентів)? А чи відомо вам, що 1872 року ця людина подарувала світу ще й парафінований папір? Саме з нього підприємливі бакалійники і зробили першу обгортку для цукерок.

Олівець

Невідомо, коли людство вперше отримало можливість користуватися олівцями. Однак відомо, що перше зображення цього предмета датовано 1565 роком. Сама назва такої звичної для нас речі походить зі Сходу і означає «чорний стрижень». Колись під олівцем мали на увазі загострені палички зі срібла, золота, свинцю чи олова. Такі предмети при натисканні залишали на папері досить чіткий сірий слід. Крім того, олівцем вважали паличку зі сланцю – природного мінералу, який добували в Iталії.

А ось чорний стрижень з природного графіту «народився» в XIV столітті. Його слід не йшов ні в яке порівняння з металевими «олівцями», оскільки був значно чіткішим і більш стійким. У 1783 році на світ з’явився перший олівець, що мав звичний для нас вигляд: саме тоді чеський учений Iрже Гартлуг запропонував оправити ламкі графітові стрижні в дерев’яний корпус. У Росії ж перша фабрика, на якій виготовлялися олівці, з’явилася в 1842 році.
Олівці досить довго зберігали запропонований Гартлугом зовнішній вигляд. Тільки у другій половині XX століття вони стали більш сучасними: тоді на сцену вийшли автоматичні «нащадки» старовинної речі. Зараз у світі щороку випускається близько 14 мільярдів штук олівців. До речі, сучасний графітовий «помічник» може «за життя» провести лінію в 110 кілометрів.

Різдвяна ялинка

Цікаво, що у світі існує не дуже багато країн, де б Новий рік чи Різдво святкували б без прикрашеної ялинки. Вона стала неодмінним символом свята. Але коли ж люди набули такої звички – прикрашати це колюче й не дуже привітне дерево іграшками? Вважається, що започаткували таку традицію в Німеччині, і трапилося це відносно давно – ще у VIII столітті. Проте пишно прикрашати дерево вирішили трохи пізніше. Та й до хати його ніхто не заносив. Просто на Різдво німці масово висаджували в грунт молоді ялинки. А от рубати їх і ставити в будинках почали аж через дев’ять століть!
З приводу різдвяних ялинок існує навіть середньовічна легенда. Уперше це дерево згадується у зв’язку зі святим Боніфацієм. Якось цей монах читав друїдам проповідь про Різдво. Переконати слухачів у тому, що дуб не є священним деревом, Боніфацій вирішив просто – зрубав одного з цих велетнів. Але дуб таки помстився людям: падаючи, він повалив дуже багато дерев. Цілою залишилася чомусь тільки ялинка. І тоді монах вирішив, що це є справжнім дивом, і сказав: це дерево повинно стати священним деревом, яке пов’язане саме з Різдвом Спасителя.

   До речі, різні народи задовго до німців прикрашали гілки дерев до різних знаменних дат. Наприклад, древні єгиптяни у грудні, в найкоротший день року, приносили до оселі зелені пальмові гілки. Ці гілки вважали символом перемоги життя над смертю. Римляни теж прикрашали житло зеленим листям. Тільки робили це під час зимового свята Сатурналій, присвяченого богові землеробства. Друїди чіпляли на дуби золоті яблука під час зимового сонцевороту. А в Середні віки на вічнозеленому дереві теж з’являлися червоні яблука 24 грудня – на свято Адама та Єви.
   Коли ж ялинки прийшли в домівки, люди сприйняли їх появу особливо радо. Це дерево не тільки залишалося зеленим посеред холоду та снігу, воно також довго не осипалося і давало приємний аромат. Нарешті, німці 1561 року вимушені були самі ввести обмеження щодо вирубки дерев: уже тоді особливими правилами зазначалося, що на Різдво в кожному будинку можна ставити не більше однієї ялинки. Шакше, підрахували серйозні бюргери, їм просто не вистачить усіх ялинкових масивів, що століттями висаджували на свято їхні предки…
   У XVII столітті за ялинкою закріпився статус визнаного різдвяного атрибута. Щоправда, це стосувалося тільки Німеччини та скандинавських країн. Прикрашали в ті часи дерево фігурками, паперовими квітами, яблуками, вафлями, цукром, золоченими горішками. А протестанти почали використовувати серед прикрас також свічки. Вони казали, що їхні вогники серед темних важких гілок надихають на релігійні думки.
   З часом люди звернули увагу на те, що прикрас набирається надто багато, і вони починають переобтяжувати ялинку. I тоді знов-таки німецькі склодуви вирішили замінити фрукти та інші важкі речі їхніми скляними копіями. Особливо пишався тонкою роботою майстрів-співвітчизників німецький принц Альберт. Він, ставши чоловіком англійської королеви Вікторії, започаткував моду на ялинки у Великій Британії. А в XVII столітті різдвяний звичай потрапив до Америки – його розвинули на новому місці німецькі емігранти. Причому яскраво прикрашені ялинки ставили не тільки в будинках, але й на вулицях. У Фінляндії ж казкові деревця «вийшли на вулиці» тільки в 1906 році. Тоді їх прикрасили електричними гірляндами – до речі, уперше у світі.

Рукавички

Ці речі щороку, з настанням холодів, рятують нас, захищаючи руки від вогкості та низької температури. Малеча залюбки катає сніжки чи ліпить снігові палаци, натягнувши на рученята теплі пухнасті рукавиці. Коли ми підростаємо, наші речі ростуть разом з нами. Ось уже дівчатка вдягають яскраві кокетливі, а хлопчаки – підкреслено важкуваті (майже як у тата!) рукавички. А ще трохи згодом тонкі елегантні шкіряні чи з тонкої вовни рукавички молодої жінки відпочиватимуть у шухляді поряд з солідною чоловічою парою та кумедними дитячими «пухнастиками»…

Хто ж наділив людство таким необхідним йому аксесуаром? На превеликий жаль, ім’я людини, що вперше пошила «одяг для рук», історія не зберегла – надто давно це було…
Адже рукавички є сучасниками найдавніших цивілізацій. Уже тоді вони використовувалися не як прикраса, а з практичною метою. Наприклад, селяни вдягали рукавиці під час роботи, а у фараонів вони входили в обов’язковий парадний одяг. У Середні віки люди знайшли й інше застосування для рукавичок. Оскільки виделок тоді взагалі не знали, та й ложки використовували не завжди, така «одежа» дозволяла не бруднити та не обпікати руки. Крім того, в ті часи існували спеціальні «наперсники», які, перед тим як сісти до столу, надягали тільки на пальці.

Ручка

   Ви знаєте, з чого почалася історія ручки, якою ви щодня користуєтеся вдома, на заняттях, на роботі? Свій родовід вона веде від особливих стрижнів-клинців, якими писарі Стародавньої Ассирії наносили необхідні тексти на пальмове листя, кістки, бронзу та мідь, на камінь. Пізніше, в античні часи, для записів створили загострені дерев’яні палички – силоси. Ними дуже зручно було писати на дощечках, вкритих воском.
   Згодом люди звернули свою увагу на… птахів. А точніше – на їхнє пір’я. Гусячі, воронячі, павині пера очищували в розпеченому піску, потім зрізали під певним кутом і загострювали. Залишалося тільки вмочити таку «ручку» в чорнильницю.
   Але виявляється, наші предки не надали належної уваги винаходу давніх єгиптян. Бо в Єгипті ще за часів Тутанхамона існувала… справжня авторучка! Це була свинцева трубочка з загостреним кінцем, всередині якої знаходилася «ампула» – тростинка, заповнена темною рідиною. Коли писар водив «ручкою» по папірусу, на поверхні лишався чіткий слід.
   … А у нас пера лишали плями на аркушах та документах аж до XVIII століття. Потім, напевно, звичайний слуга пожалів господаря, який дуже нервував, загострюючи пера, і зробив сталеве перо. Та не додумався зробити отвір на його кінці. Пізніше цей недолік виправив ще один невідомий раціоналізатор – і увесь світ почав писати сталевими, золотими та срібними перами.

Кулькова ручка, яка побила всі рекорди популярності, була запатентована угорським хіміком Біро в 1938 році. Ще через п’ять років такі ручки почали випускати англійці спеціально для військових льотчиків. По-справжньому масове виробництво цієї речі почалося тільки після Другої світової війни.

Скріпка

З кипами ділових паперів наші предки мали справу вже давно. Отже, досить швидко перед ними постала проблема впорядкувати всі необхідні аркуші. Спочатку канцелярські робітники зв’язували документи купками або скручували в рулони. Пізніше їх прошивали нитками, утворюючи «книжки». Однак усі недоліки такого «діловодства» були очевидними, і, коли хтось намагався відшукати та дістати якийсь певний папірець, на це витрачалося багато нервів, часу й зусиль.

   Нарешті, в середині XIX століття всі документи почали з’єднувати в «збірки» за допомогою звичайнісіньких булавок. I знову нове рішення конторських робітників було не зовсім вдалим: гострі голки так і стерегли, щоб уп’ястися в руки під час пошуку якогось документа. Тому виникла потреба у випуску безпечних канцелярських виробів. Ідея скріпки прийшла в голову водночас трьом винахідникам, але її «батьком» вважають математика з Норвегії Йоганна Ваалера. Саме на його ескізах стояв 1899 рік (інші винахідники позначили свої розробки більш пізніми датами). Уілліам Мілдбрук з Уотербері (штат Конектікут) запатентував свій варіант скріпки на пару місяців пізніше норвезького колеги, а Корнеліус Броснан зі Спрінгфілду (штат Массачусетс) «зволікав» з відкриттям аж до 1900 року.
   Мешканці Норвегії досі з гордістю згадують цей факт. У лютому 1990 року в центрі столиці країни, Осло, навіть встановили пам’ятник скріпці; монумент висотою п’ять метрів виконано з неіржавіючої сталі. А під час Другої світової війни, коли німці заборонили місцевим жителям носити гудзики з портретом їхнього монарха, норвежці замість них демонстративно почали використовувати на одягу скріпки.
   Масовий випуск такої корисної речі розпочався вже в 1900 році. Скріпки виготовляли на заводі британської компанії «Джем мануфактуринг». Через це класичну скріпку в усьому світі стали називати «Джем». Надалі ентузіасти неодноразово намагалися «винайти» скріпку заново, подарувавши їй нову форму. Однак вдалими виявилися лише кілька варіантів цього канцелярського приладдя: класична, «метелик» (вона нагадує розмах крил справжнього метелика), «сова» (схожа на два круглі ока), з насічками (вона не «ковзає» по паперах), «ідеал» (необхідна при скріпленні великої кількості паперів). Усі ці моделі використовуються і в наш час; вони зроблені на основі подвійного плаского витка.

Сірники

Колись для того, щоб видобути вогонь, південноамериканський індіанець повинен був мати суху дерев’яну порохняву, сухий шматок деревини і лук зі стрілами… Середньовічний європеєць носив з собою кресало і трут. У наш час для цього вистачить маленького коробка п’ять сантиметрів завдовжки, якщо він… правильно: заповнений сірниками. Добування вогню в наш час перестало бути чимось складним чи чарівним…

Ера сірників розпочалася в 30-ті роки XIX століття, коли в кількох країнах Європи почали масово виробляти сірники, які загорялися від тертя об будь-яку цупку поверхню. У Росії, до речі, перша фабрика сірників була побудована в 1837 році. Головка сірника, до хімічного складу якої входить білий фосфор (речовина, яка легко спалахує), починала горіти при температурі в 50 °C. Через це перші сірники були небезпечними і спричинили багато пожеж.
Появою безпечних сірників ми зобов’язані Швеції. Саме там 1855 року з’явилися сірники, які спалахували при температурі 300 °C. Причому для цього їх треба було потерти по боковій стінці коробка, на яку наносили шар спеціальної речовини. На початку XX століття безпечні сірники, які ще називали шведськими, поширилися по всьому світі. Саме вони є стандартним «мешканцем» наших кухонь…

Сумка та кишеня

Сумки людство відкрило для себе раніше, ніж кишені. Ще древні мисливці та воїни використовували торби, що зав’язувалися дротом чи смужками шкіри, для зберігання всяких дрібничок, необхідних у подорожі. Але з часом люди чомусь забули про сумки. Якщо в Азії вони траплялися, то в Європі майже зовсім зникли. Перші зразки цих речей потрапили до Європи тільки під час хрестових походів. Воїни привозили з собою екзотичні яскраві, багато декоровані торбочки-гаманці. Цю річ вважали «писком моди», причому використовували їх як жінки, так і чоловіки. «Сарацинські торбинки» прив’язували до пояса, носили на шнурі, перекинутому через плече, підвішували на довгих шнурах під спідницею. Тільки в XV–XVI століттях торбинки трансформувалися в кишені. Тоді вони були суто чоловічою деталлю одягу. Жінки ж, у свою чергу, почали носити гаманці в руках. Через це розмір гаманців трохи побільшав, тому такі речі правильніше було б називати маленькими сумочками (їх прив’язували на зап’ястя шовковими шнурочками, робили «ручки» з ланцюжків, оксамиту, атласу та короткого тонкого хутра). Так минали роки, і на межі XVIII–XIX століть ці предмети формою нагадували скоріше грецькі вази. Тепер їх називали ридикюлями.

Що ж до кишень, то вони довго служили чоловікам, поки, нарешті, не вподобали жіночий костюм для полювання та верхової їзди. Чекати ж, поки кишені з’являться на предметах їх повсякденного гардеробу, представницям прекрасної половини людства довелося ще довго.
Наступна еволюція сумок та кишень відбувалася досить стрімко. Обидві речі залишаються в переліку неодмінних, але кожного сезону набувають нових форм, розмірів (від мікроскопічних до таких собі «валіз», у які влазить усе, крім хіба що каструлі), їх яскраво прикрашають, або ж зовсім позбавляють прикрас – все залежить від фантазії дизайнерів. Та користуватися сумками та кишенями ми з вами, здається, ніколи не перестанемо. У всякому разі, не раніше, ніж буде вигаданий інший, ще комфортніший атрибут, що замінить нам ці сколки давнини.

Сургуч

   Печатка, що не дозволяла надто цікавим особам зазирати в чужі послання, – винахід дуже давній. Ще в античні часи листи, написані на воскових дощечках, складали, обмотували шнурком і скріплювали його кінці печаткою відправника. Греки використовували для цієї мети мальту – суміш глини та воску, – а римляни користувалися самим тільки воском. До речі, бджолиний віск переважно використовували для печаток також і в Середні віки. Колір воску розповідав про вміст послання – жовтим запечатували ділові листи, чорним – трагічні звістки, білим – запрошення на весілля тощо.
   Але віск та глину використовували далеко не в усіх країнах. Багато народів (у тому числі і слов’янські) віддавали перевагу печаткам із золота, срібла чи свинцю. Такий маленький аркушик навішували на шовкову чи лляну нитку, згинаючи його навпіл. При цьому на металі відтискали штемпель. До речі, саме через це на Русі така печатка мала назву «висла».
   А от сургуч народився на Сході. Вперше з Китаю до європейської країни, він потрапив завдяки морякам вітрильника «Вікторія», що входив до складу експедиції Магеллана. Ця особлива клейка речовина протягом тривалого часу мала назву «іспанського воску», і її вважали рідкістю. Річ у тім, що тільки кільком майстрам на основі привезених зразків пощастило розкрити секрет виготовлення сургучу. Але не тільки іспанці воліли оволодіти мистецтвом виготовлення нової речовини для запечатування листів. У XVI столітті, наприклад, уже існували цікаві керівництва з листування; в одному з них, написаних Самуелем Ціммерманом, мешканцем німецького міста Аугсбурга, вказувався і рецепт отримання червоного сургучу: «Узяти чистої білої смоли, розплавити її на помірному вугільному вогні і, коли вона розплавиться, зняти з вогню і вмішати в смолу на один фунт чотири лоти дрібної малярної кіноварі, дати разом застигнути або перелити в холодну воду, і вийде гарний, червоний, міцний сургуч».
   Новий засіб для печаток виявився досить популярним (для захисту приватної кореспонденції ним користувалися ще в XIX столітті). А в наш час сургучні печатки можна побачити хіба що на посилках, бандеролях чи на цінних листах. Причому накладає такий «захист від надмірної цікавості» місцеве поштове відділення, а не відправник.

Термос

Ця на диво корисна річ з’явилася в побуті не так давно. Власне, винайшов колбу в корпусі, яка зберігала тепло, учений з Оксфордського університету, сер Джеймс Девар. Трапилося це в 1892 році. Проте науковець аж ніяк не розраховував на те, що його дітище почнуть використовувати з комерційною метою. Просто серу Девару дуже потрібна була така річ у власній роботі! Але знайшлися люди, що мали комерційне чуття, які одразу ж збагнули: якщо правильно подати людству цей винахід, на ньому можна заробити непогані гроші. Першому ця ідея прийшла в голову учню Девара, німцю Рейнольду Бергеру. Він з приятелем вирішив сформувати власну компанію і налагодити рекламування, виробництво і продаж дивовижних колб. Але спочатку друзі оголосили конкурс на кращу назву нової речі. Перемогу в ньому отримав мешканець Мюнхену, який запропонував називати винахід Девара термосом (від грецького «therme» – «гарячий»). Сама ж компанія з того часу зветься Thermos GmbH.

Халат

Цей елемент нашого з вами гардеробу – виходець зі Сходу. Там халати здавна були основною одежею. Шилися вони з різних тканин, але найбільш дорогими та корисними вважалися шовкові, бо східні ескулапи запевняли, що саме шовк, тручись об шкіру, позбавляє людину від багатьох хвороб.

До Європи халати потрапили з Туреччини тільки в XVII столітті (самі турки «запозичили» цю річ, скоріше за все, в арабів). Спочатку цей «прибулець» мешкав хіба що в гардеробах екстравагантних осіб – в основному чоловіків! – і завойовував прихильність широких верств населення ще впродовж кількох століть, поки, нарешті, не став улюбленим домашнім одягом. Крім того, представники багатьох професій вважають «східного гостя» певного кольору своєю уніформою.

Циркуль

Назва цього предмета походить від латинського слова «коло», і звичайно, він призначався для креслення. Найдавніший в історії людства циркуль археологи знайшли у Франції, в одному зі старовинних курганів. Йому, до речі, понад 2000 років!

На початку свого існування кола креслили за допомогою ниток: їх кріпили одним кінцем до шматочка дерева, а до другого кінця прив’язували шматочок крейди чи гостру паличку. Пізніше нитку, яка могла по-різному натягатися, замінили на дощечку з отворами. А циркулі з двома ніжками, які могли розводитися в різні боки, з’явилися нескоро. Тільки після цього при кресленні люди дістали можливість малювати кола будь-якого розміру.

Чорнило

Одне з найдавніших видів чорнила – так зване залізо-галлове. Його виготовляли з «дубового яблука» – блідо-зеленого хворобливого наросту на дереві, що має розмір гральної кульки. «Яблука» знаходили на листі та тонких гілочках дуба.
Спочатку «горішки» подрібнювали і просотували дощовою водою, білим вином чи оцтом. Причому робити це слід було на сонці або коло вогню.

Після цього до порошку додавали залізний купорос, і суміш добре вимішували гілочкою смокви. Нарешті, терплячий хімік отримував рідку речовину, яка з блідо-коричневої поступово і дуже повільно стає чорною. Нарешті, до майбутнього чорнила додавали мелений гуміарабік – сухий сік акації, який привозили до Європи з Малої Азії та Єгипту. Це було необхідним не тільки для надання клейкості, але й для більшої в’язкості кінцевого продукту: для письма гусячим пером чорнило повинно було мати певну «тягучу» консистенцію.
Нанесене на сторінки книг, таке чорнило під дією повітря ще дужче темніло.

Шахи

Кумедні фігурки для доволі мудрої інтелектуальної гри «народилися» в Стародавній Індії приблизно в IV–V століттях. Вони були обов’язковим атрибутом гри «чатуранга», в якій брали участь водночас четверо осіб. До речі, існує думка, що тодішні мудреці намагалися за допомогою новинки уникнути воєн… Кожен з гравців мав власне «військо» зі слонів, коней, бойових колісниць та піхоти. І справді, навіщо ж витрачати силу-силенну коштів, зменшувати власне населення, руйнувати міста і знищувати лани, якщо достатньо зійтися з супротивником за чудернацькою дошкою? Ходили учасники по черзі, а кількість зроблених ними ходів визначалася за допомогою гральних кісток.

   На основі старовинних рукописів точно встановити правила чатуранги нині неможливо. Зрозуміло тільки те, що кожний з супротивників намагався якомога швидше й ефективніше винищити інші «армії». Переможець, як ведеться, міг диктувати свої умови переможеним.
   Нова гра набула популярності. Її невдовзі перейняли сусідні народи, і чатуранга пішла завойовувати світ. Та до VIII століття араби встигли змінити правила гри. Тепер вона називалася шатранджом, і за дошкою водночас зустрічалися двоє супротивників. Та й продовжувалася «битва» не до тієї миті, коли в когось просто не залишалося «живих» фігур. На світ народилося поняття «мата», після проголошення якого кимось із гравців двобій вважався закінченим…
   Оскільки на більшій частині Іспанії впродовж тривалого часу панували араби, шатрандж поширився на всій території країни. Невдовзі моду на нову гру підхопили власне іспанці, а від них «прашахи» перекочували до Європи. Щоправда, Іспанія внесла свої зміни в розвагу. Саме в цій країні приблизно до XV століття шахи, нарешті, набули свого звичного для нас вигляду. Тоді ж усталилися і правила, які існують і донині.
   Перший міжнародний матч із шахів, до речі, відбувся в 1575 році при дворі іспанського монарха Філіппа II. І тоді, і пізніше переможці таких турнірів ставали знаменитостями.

Шнурки

Історія, на жаль, часто буває несправедливою. У всякому разі, вона «загубила» у віках ім’я винахідника, якому людство завдячує існуванням шнурків. Зате чомусь дата появи на світ першого шнурка відома точно: це сталося 27 березня 1790 року в Англії. Тоді звичний нам предмет мав вигляд тонкої мотузки, кінці якої захищали від витріпування сталеві конуси. Ці конуси, крім того, допомагали протягувати шнурки в отвори на взутті. Цікаво, що ця маленька річ стала причиною справжньої революції у взуттєвій моді: раніше люди користувалися тільки застібками…

Цікаві дрібнички… Як багато їх нас оточує! Якби всі ці речі раптово зникли, то вони б забрали з собою комфорт та можливість не замислюватися над дрібницями! Навіть не хочеться уявляти, як би ми обходилися без сірників чи лінійки, рукавичок чи брюк. Безліч маленьких непомітних помічників супроводжують людство на шляху його зростання. Може, саме за це слід цікавитися їхньою власною історією?

Дитяча енциклопедiя Iсторiя речей