-------
| bookZ.ru collection
|-------
| Юрій Яновський
|
| Мамутові бивні
-------
Юрій Яновський
Мамутові бивні
«…Коло Трипілля знайдено мамутові бивні» [1 - Ідеться про рештки мамонта, істоти, яку відносять до роду слонів, що існувала майже 10 тисяч років тому. Вони віднайдені на усіх континентах, окрім Австралії та Південної Америки. Імовірною причиною зникнення мамонтів вважається полювання на них давніх людей.].
(З газет)
1
Старий мамут Вім кінчав сеанса в поганій оперетці. Його голос нагадував застуджений баритон і лише іноді наближався до подихів барабанного соло. Ноги стулялись докупи, бо яма була конусна. Спів вечірньої прохолоди йшов угорі.
Старий мамут Вім законтрактувався в дешеву оперетку. В цьому Вім переконався остаточно. Хіба можна було помилятись? Навіть теперішній газетчик знає смак в опереті, а старий Вім не одну сотню років жив на світі!
Вітер дмухав у ліс, як в одну велику валторну. Чулись якісь звуки, але чи можна ж їх порівняти зі справжнім струментом?! Хіба дійсного дмухача на валторні здивує це низьке do bemol? Або: що це за примітивність мелодії?! Навіть сука на Ланжероні в Одесі виє по більш складній партитурі. І справді, яка валторна, що поважає себе, дозволить собі такий репертуар: там-татам-там! фі-ііі-у-уу! у-ууу-у!!
Я не знаю також, чи шум великої ріки дає щось подібне до приємного дуету скрипки й барабана. Мені хочеться сказати: «ні». Мамут Вім був цієї ж думки.
Дах в опереті, де грав Вім, був такого дешевого синього кольору, що його встидався б і завклубом спілки Харчсмак. Друге діло, аби він був оранжевим або хоч кольору свіжого ліхтаря під оком – ні, він був синім.
Електричний ліхтар переходив за сеанс од сходу до заходу. Він витикався на сцені, проходив її, підіймався до душників на стелі, злазив поволі на «гальорку», зсовувався на 3-й ярус лож, на 2-й, на 1-й, бельетаж і, врешті, ховався під ногами капельдинера.
Старий Вім не пам'ятав, скільки вже він сеансів грає. Але не менш десятка. Статисти в перуках, що налазили їм аж на очі, скакали навкруги Віма і кричали щось подібне до арії паровозного гудка. Вони були вдягнуті так, як вдягаються дійсні члени товариства «Геть сором». Навіть для оперети це виглядало сміливо, і Віму ясно було, що скоро з'явиться міліція. Вім догравав свою роль. Статисти шпурляли на шкіру Віма каміння, сичали, як пара з чайника. Але з того, що це був уже майже десятий сеанс, – Вім почував себе недобре.
Мамут потоптався ще трохи в неприємній ямі, копирснув землю великими білими бивнями й ліг на бік. Коли ж електричний ліхтар неосяжного неба загас під ногами капельдинера на заході – великий старий мамут Вім витиснув із своїх легенів останнє повітря.
Завіса спустилася.
…це сталося за 51 000 років до тої хвилини, коли народився Ісус…
2
Весела була цього року осінь. Викурили немало махорки нічні тумани й простягали не раз димучі пасма за вигін у яр, до Дніпра – великої ріки.
Справи починаються коло млина.
На Степанові був кожушок ще з царського фронту й не було зовсім шапки.
– Во ізбіжаніє нагроможденія факту, – сказав він.
– А нащот там облізації – так я вам скажу, брешуть, гади.
– Що ти понімаєш на воєнних ділах? – сказав Серьога-міліціонер. – У газеті проставлено, що китайський цар на Сибір іде. Хоче ввесь Сибір зайняти.
– Це не тільки китайський. Вони вже нас поділили між государствами. Америці – половина Сибіру, Англії – Чорне море, Франції – Петроград та Москву. А Германії – Україну. От-от прилетять ерапланом.
– На конференцію, значить? – запитав Степан. – Нащот резолюції й контрибуцій?
– Будуть тобі резолюції! – пообіцяв Серьога.
Решта – двоє куркулів – солідно копирсали паличками воду й задумливо плювали на небо, що пливло в воді глибоко й синьо.
– Мені це отець Гервасій казав про нашествіє іноплемінників і іже з ними, – роззявив рота церковний староста.
– Не іноплемінники, а інтервенція, – сказав Серьога, – а отцю Гервасію скажіть, щоб фізкультурою займався та щоб на бокс вчився.
– Який це бокс?
– Бокс – єсть научная драка кулаками. Скоро до нас приїде український піп – так щоб все по-научному було.
– Гріх тобі, хоча ти й Совєцка вдасть, – почав Гундя – церковний староста, – це кощунствене слово.
– Меморандум їм у пуп, скажу я вам! «Лерігія – опіум для народа», – сказав Серьога.
Серьога перед цим покуштував «первака» і загинав такі слова, що в решти слухачів свербіли вуха.
– А знаєте, чого ми тут зійшлись? – сказав Гнат Карпо-вич – куркуль на двадцять десятин і самогонщик.
– Угу, – підтвердив міліціонер.
– Наш ворог настрочив на нас листа.
– Семко?
– Він. Підлиза, сукин син, до голих кенесів [2 - Ідеться про комітети незалежних селян, створені в березні 1920 року за рішенням IV конференції КПб(У).]. Втопити його, арештанта, сволоча!
Міліціонер загубив трохи хмелю й сказав:
– Вещественні доказательства?
– Єсть, – відповів Гнат Карпович і витяг із картуза лист паперу, – ось!
«Дорогому товаришу ридактору газети. Доносю я вам, товариш ридактор, що в нашій Бабанці суки самогон гонять. І даже красная міліція – непобідимий представник Радвлади і гордость революції, кривий Серьога по прозванію вуличному – під куб для первака дрова носить.
Товаришу ридактору газети сообщеніє щоб він обратив замічаніє, і якщо ви цього не зробите, я не знаю вже, чи не загину тут у Бабанці – болоті Революції.
Селькор Семко».
Обличчя витягайся.
– Мало його ще били, – сказав церковний староста.
Всі мовчали.
Одноманітний Дніпро викладав на берег свої примітивні мелодії. Вітер дмухав у ліс, як у велику валторну. Куркульський млин мурчав сито й смачно:
Гурррр! Мурррр! Уррр! ррр!
– Не топити, бо він випливе й смердітиме. Трьохфунтовкою по голові – ось що йому треба.
Гундя. А тоді хату-читальню йому зробити під землею. Хай читає!
Степан. Що це ви? Люди! Трудящого чоловіка вбивати? Як же це? (Трясеться.)
Гн. Карпович. Дурило ти, Степане! Ми пошуткували, а він і справді! Заспокойся (іронічно).
Гундя. Атож.
Степан. Тьфу. І чому таке в голову мені прийшло?!
Коли Степанова кудлата голова зникла за високим берегом, Гнат Карпович плюнув і згадав неввічливо про матір.
– Трохи не вшльопали ми, граждани.
– Ану, без гражданів, – почулось од Гунді, – насточортіло вже їх слухати.
– Знаєте що, – сказав міліціонер Серьога, – Семко завтра йтиме до Трипілля в лікарню. Ми його перестрінемо.
…На березі ніби заколивалася лоза. Навіть короткометражний фільм показував би тут людське обличчя у збільшенні на першому плані, але я не хочу забігати наперед.
Ніч поналивала в калюжі чорного атраменту. Далеко на Дніпрі горів сигнальний ліхтар. Темрява обгартувала, її можна було мацати пальцями. Вітер залишив свою валторну й спочивав десь на дніпровій косі. Спросоння кричав пароплав і означав собою ступінь культури.
Постановка коштувала грошей. Я не знаю тільки, як можна було зафіксувати таку темряву. Хоч би один юпітер посвітив!
Тінь потрапляла ногою в калюжі. Якби знімка провадилась у місті – там можна було б довести тінь до ліхтаря й показати обличчя, аби глядач міг пізнати її раніш кінця. Я цього зробити не можу. Я лише скажу, що тінь, яка потрапляла ногою в калюжі, не була чотириногою. Вона не належала також і до жіночого роду.
Зате перед другою тінню, що стояла під деревом із трифунтівкою в руці, я засвічую сірника – це Серьога-міліціонер і месник.
Серьога погасив огонь і солодко затягся «номером восьмим». Цукровий «первачок» тепло блукав по веселій голові. Дніпро – був по коліна. Пароплав – за панібрата. Верба – за кохану. «Уб'ю гада!» – запевняв себе Серьога й кадив махоркою над чорними атраментовими калюжами.
Перша тінь проходила мимо. Тут, звичайно, можна б поставити напис: «Серед темної ночі підняв гнусний злодій руку і…», але я ворог ставання на котурни – я проваджу знімку реально, не маючи наміру лякати глядача.
Серьога-міліціонер підняв над головою трифунтівку, і вітер на дніпровій косі почув немузикальну ноту невідомої партитури. Серьога кинув на землю міру ваги, що зараз дорів-нюється 1,2 кг, і побіг від місця злочину.
Звичайно, був і свідок. Він зліз із дерева й нахилився над тим, хто лежав. Він намацав проломлену голову й холодне серце. Це його збентежило. Він хвилину постояв нерухомо, мимоволі нюхаючи пах теплої крові в себе на руці.
Розпливався в повітрі димок махорки, крикнув несподівано пізній пароплав.
Живий підняв мертвого й поволік до крутого берега, підмитого дніпровими мелодіями. Мертвого було покладено під берег, і на нього зсунув живий тонну землі. Цим закінчились події ночі.
3
«Семко сказився!» – ґвалтувала Бабанка. Кожна баба підпирала кулаком щоки й вдавалась в імпровізацію. Кількість слухачів не грала ролі.
За годину все село знало, що:
«…Семко йшов у Трипілля. Коло Улитиного перелазу блиснула блискавка, й грізний голос сказав: «Семко, Семко, жалько мені тебе – місце тобі буде на сковороді!» А Семко роззявив рота та й каже: «Пішов ти, вибачте, до такої мами, сволоч!» – та й показав йому, звиніть, кулака. Ну, Божа сила, звісно, і вдарила».
«…сказився, кумасю, сказився справді! Ходить з перев'язаною кудлою, дивиться по-скаженому й каже: «Соціал-сука раз! соціал-сука два!» Вже до сотні дорахував. Міліціонера Серьогу не побоявся – каже: «соціал-сука сім!..»
«…воно й правда: писання не доводить до добра. Жінка його не наплачеться тепер. Завтра вона йде у волость, щоб взяли на ізлічення…»
«…головою земкомісії замість Семка буде тепер Гундин Петро. Старий Гундя вже й закваску составив із псаломщиковим хмелем. Ех, гульнем, брат, за всю Совєцку вдасть!»
4
…Коли тихо падає на землю ніч, починають скарги ба-банківські пси, і нічний ліхтар дивиться з неба крізь туман…
…Жовтий прямокутник вікна, гойдання осені на вітрах з дніпрової коси й голос листя з темряви ночі…
Семко зайшов до хати.
Для глядачів, що закохані в трюки, – можна було б тут дати: хата в лісі, і віти затуляють її всю, крім вікна. Жовтий прямокутник витинається з ночі й пахне таємністю. Окремо на першому плані: темний силует руки, що стукає пальцем у вікно. Тінь, що рухнулась у хаті по шибці вікна. Вагання. Нарешті напис: «скрипнули двері й…» увійшов Семко. Він міг би зняти з обличчя бороду, вуса й зробитись кимось іншим. Це для любителів трюків.
Але справді: Семко зайшов у хату Гната Карповича. Хата стояла не в лісі – в селі. Семко зовсім не стукав у вікно, чим скоротив півметра фільму. Бороди він теж не знімав, бо це можна було зробити лише бритвою.
– Здоров! – сказав Гнат Карпович і переглянувся з гостями.
– Соціал-сука раз! – відповів Семко й, сівши за стіл, покуштував борщу.
– Соціал-сука тьфу! – продовжував він далі, наливаючи собі в стакан перваку.
Гнат Карпович сидів ніяково: скажи йому що – так за горло й вчепиться!
Мовчали, поки Семко й повечеряв. Дехто сказав, що дощів випадає мало, дехто зауважив, що Бога «ми» прогнівили, а дехто – просто промовчав, не знімаючи очей із Семкового рота. Семко всім сказав: «соціал-сука сім!» і ліг на лаві на чиюсь свиту. Зачинив очі й заснув.
Балачки поновились.
Справа йшла про те, кого обрати завтра на голову земкомісії. Гундин первак висловлювався за сина свого фабриканта. Трохи сперечались, але врешті первак переміг. Після його був «вторак», і так далі. На Семка не звертали ніякої уваги: завтра приїдуть із волості й «приймуть міри». Останній гість здавався на милість переможця Гундиної фабрики й сів під стіл.
Гнат Карпович, Гундя й Серьога – «непобідимий представник Радвлади» – зостались радитись.
Самогону вони пили мало, і тому думки текли швидко, як літні сни.
– Потрібно наново переділити землю, – сказав Гнат Карпович.
– Потрібно, але вона вже тиждень тому як переділена. І папери лежать у сільраді, – відповів Серьога.
– А якби так трапилось, що паперів нема? – продовжував Гнат Карпович.
– Кажи, що надумав, – запропонував Гундя.
– Папери про переділ землі ми знищимо, а твій синок її переділить наново, «ввіду унічтоженія фактичних документов».
– Правильно, – сказав Серьога-міліціонер, – а як?
– Запалимо сільраду.
– Ну й молодчина! Пропозиція голосується, – вирішив Серьога.
– Але чому це сина твого нема? – запитав Гнат Карпович.
– Чорти його знають! Пішов, мабуть, десь до дівчат у Трипілля, – немає дома.
– Гляди, щоб він завтра на зборах був. Відсутнього не виберуть.
У хату щось постукало. Ввійшла жінка Семка.
– Старий Гундя тут?
– Тут.
– Петро йому прохав сказати, що завтра в обіди він буде дома. В нього якісь там справи в волості.
– У волості?
– Так. Я ходила сповістити про чоловіка.
Жінка витерла очі.
– Забери свого – он він лежить.
Семко довго вагався, повторював свою приказку, але пішов нарешті.
5
Начволміліції читав:
«…доносю я вам, товариш начальник, що в нас совершено вбивство чоловіка. Гнусний Серьога ваш, представник і захиститель порядку на території нашого села – забив чоловіка, жителя місцевого нашого села. Каковоє вбивство про-сю розслідувать і приїхати завтра в село Бабанку. І потому боліючи душою й серцем за несознательность такого ілімента, що підриває мирне прожиття УСРР прохаю взять собі на замєтку й приїхати завтра, аби покласти кінець международній контрреволюції й зрадникам проти Радянської влади – її представникам, що гнусно заплямили свою чесну пролетарську совість червоною кров'ю.
Подательниця цього – жінка – розкаже все в подробицях…»
6
Села наші горять щоночі. Ніякий фільм не може вмістити всіх пожеж.
– Запалю! – кричить хтось ображений, і ніччю світить ворожа хата всій окрузі.
– Запалимо! – кажуть крутому голові КНС, що не тягне за куркулями, і горить цілу ніч головине господарство.
– Можна буде запалити! – вирішує хтось із кооперативу, що прокрався, і горить кооператив, замітаючи у вогні сліди.
Картина «Пожежа на селі» ставиться просто: темна, як атрамент, ніч перерізується вогненними стовпами. Щоб показати сполох, – знімають на півметрові фільму рухи церковного сторожа, що шарпає за вірьовку дзвона, самий дзвін, як розгойдується, і осторонь десь на фоні білої стіни – тінь пса, що широко й щиро виє. Як ще до цього додати пару рук, що хлюпають з відра водою, і роззявлені роти присутніх громадян – картина вийде вичерпуючою.
Серьога теж дивився на діло своїх рук. Він мимоволі посміхався солодко й кричав на добровільну пожежну команду.
Сільрада згоріла, як свічка. Серьогине обличчя плямкнуло губами перед уявленим «стаканчиком».
Ще було трохи зарано сміятись, бо ще звечора якась постать побувала в помешканні сільради й вийшла звідти, щось несучи.
7
Тепер поставимо ближче кінооператора, й хай він уважно крутить. Показувати, як ходить черговий десятський, стукає палицею по воротях; як беруть люди з собою по півфунта «городняка» і по двоє чисел селянської газети на розкурку, як поважно сходяться до зборні і швидко обкутують себе важким туманом, від якого не видно й облич вождів на стінах, – це все робити – нецікаве завдання.
Краще подивимось, як приїхав начволміліції й зайшов до зборні.
Збори ще не починались. Казали, що не зійшовся «кворум», казали, що голова ще обідає, але дійсна причина така: не прийшов будучий голова земкомісії – Петро Гундя.
Начміліції сів, приєднав до загального тютюнового диму й свій: «Село» – 25 шт. 10 коп. Але він зовсім потонув – «городняк» забив. Курили.
З'явився голова. Далі чекати було неможливо. Відчинили збори. Повістка денна: 1) Обрання нового голови земкомісії; 2) Справа пожежі сільради. Хто добавить? Хто змінить? Хто проти? Зібрання пішло серед джунглів тютюнового диму.
– Товариші! – почав голова сільради. – Наш старий голова земкомісії збожеволів. На його місце треба обрати нового голову. Я пропоную т. Петра Гундю. Це треба зробити негайно, бо необхідно знову составлєніє списків на землю, ввиду погорєнія старих списків на пожежі. Я виставляю кандидатуру товариша Петра Гунді. Хто хоче висловитись з цього приводу?
– Де він? Хай вийде!
– Його справи затримали в волості. Він зараз надійде.
– Да-ло-о-ой! Немає права! – кричали комнезамці.
– Товариш! – сказав тоді селькор Семко. – Прошу маленького слова.
– Товариші, я не сказився. З усіх боків, товариші, тягнуться до нашої комнезамськой землі руки. Товариші, од-рубаємо ці гнусні руки! Мене чорна гідра контрреволюції думала забити, думала задушити за глотку пролетарське незаможницьке серце, – аби я замовчав навіки й не розказував світові про те, що в нашому селі діється. Дорогі товариші! Я звертаюсь до вас – рубаймо гнусні руки, що тягнуться й підіймаються над нашими головами! Товариші! Той, кому Радянська влада доручила охорону незаможницького життя, – той гад сам убиває своєю рукою. Я підслухав, як змовлялись про пожежу сільради – я виніс звідти всі документи. Товариші, ось: цією трифунтовою гирею мене хотіли забити, але так сталося, що забили того чоловіка, що вам виставляють зараз головою земкомісії. Товариші, міліціонер Серьога забив гирею Петра Гундю!..
8
Збори рушили на берег Дніпра-ріки.
Можна, думаю, уявити собі ніяковий колір неба, осінню землю, високий берег і далекий від туману луг за водою.
Великих зусиль не треба: шум людей, розмови Дніпра з пісками, настрій перед страшною нахідкою, пах жовтої глини під лопатами, все це стоїть передо мною, все дише мені в обличчя.
Може, дехто затулить носа коло гнилого трупа? Може, дехто не схоче дивитись, як примірятимуть трифунтівку до дірки на голові? Може, дехто затулить вуха від криків матері? Я силувати не хочу. Заспокойтесь.
Але я звертаю увагу на те, що було знайдено в землі разом із трупом. На бивень мамута Віма… Мої очі примружуються, і думка розгортує сторінки, багатотисячні юпітери світять моєму кінооператорові.
Знову старий мамут Вім, що його бойовий бивень пролежав у землі над Дніпром 53 000 років, старий Вім проходить перед моїми очима. Знову обсипається пісок у конусній ямі поганої оперети. Знову примітивні мелодії доносить мені вітер. Голі статисти з кудлатими перуками – мої минулі батьки. Темний схід дешевого синього кольору, який я встидаюсь помічати тепер. Багато метрів фільму пройде перед примруженими очима, доки я дивлюся на нахідку: бивень Віма.
Електричний ліхтар на небі йшов загаснути десь під ногами капельдинера на заході. Чебрець пах осіннім Техасом. Плеск Дніпра був ніжним і невиразним. Вітрова валторна вже золотилась осінню і…
…та дайте ж хоч перед кінцем сеансу виплакатись флейті!
1924