І. А. Коляда, О. Ю. Кирієнко
Михайло Коцюбинський

   «Найбільша драма мого життя – це неможливість присвятити себе цілком літературі…»

   «Я не вважаю, що конче треба, щоб про мене колись багато писали критики та історики літератури. Але цікаво було б, щоб так – за півсотні років… після моєї смерті десь написали на шестерінки чи там сторінку, де просто перелічили б, що я зробив і що з того від мене зосталося у пам’яті. І в чиїй іменно пам’яті. Ну, і коротко сказали б, чи надовго мене вистачить у будуччині».
Михайло Коцюбинський

   Присвячуємо
   нашим дідусям, бабусям
   та батькам

Дитинство та юність

   Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 (5 за старим стилем) вересня 1864 року на Поділлі в м. Вінниці в родині дрібного службовця. У метричній книзі [1 - Метричні книги, метрики – паперові формуляри, в яких духовенство реєструвало акти громадянського стану членів церкви: хрещення (народження), вінчання (шлюб), поховання (смерть). На західноукраїнських землях метричні книги з’явились у XVI столітті, в Наддніпрянщині в XVII столітті.] вінницького Преображенського собору за 1864 р. записано: «Сентябрь, 5». Народився: «Михаил». Батьки: «Губернский секретарь Михаил Матвеев Коцюбинский и его законная жена Гликерия Максимовна, оба православного вероисповедания».
   Батько його, людина добра, чесна і працьовита, але запальна і нестримна, «з вічними фантазіями, які ніколи не здійснялися», не міг терпіти утисків і несправедливостей від начальства, тому доводилося йому часто змінювати місце постійної роботи, а інколи й зовсім залишатися без місця або працювати за мізерну плату. Разом із ним переїздила по селах, містах та містечках Поділля й родина.
   Мати письменника – Гликерія Максимівна (дівоче прізвище – Абаза), 1837 року народження, 1863 р., всупереч волі батьків, вийшла заміж за вдівця Михайла Матвійовича Коцюбинського, який уже мав двох дітей від першого шлюбу. Це була жінка добра, любляча, «поглядів поступливих», зі складною, тонкою й глибокою душею. Їй було властиве розуміння літератури та мистецтва. Вже солідним чоловіком Михайло Коцюбинський у своїх автобіографічних листах згадував так про матір: «Мати з більш сталим, ніж у батька, характером, з складною, тонкою і глибокою душевною організацією, добра, незвичайно любляча, здатна на самопожертву, особливо для мене, якого дуже любить. Має добрий смак, благородні погляди, любить літературу і штуку, поглядів поступових. Я ріс під впливом матері, до якої завжди був ближчим, ніж до батька. Всі кажуть, що ми подібні не тільки з обличчя, але й характером і уподобаннями».
   Михайло Коцюбинський, або, як його пестливо називала мати, Муся, був першою спільною дитиною молодого подружжя. Потім у Михайла Матвійовича та Гликерії Максимівни народилося ще четверо дітей: Лідія (1868 р. н.), Хома (1870 р. н.), Леонід (1872 р. н.), Ольга (1877 р. н.).
   Дитинство майбутнього письменника до 7 років минало у Вінниці, у теплому і дружньому сімейному оточенні. «Дитячий вік мій (до 7 літ) пройшов у Вінниці, а відтак довелося жити то на селі, то знов у місті, все на тім же багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі», – згадував М. Коцюбинський. Нянькою у малого була сільська жінка Хима, від неї він чув українське слово і народну казку. Мати ж Михайлика віддавала йому всю материнську любов, практично не приділяючи уваги своїм пасинкам. Хлопчик же, навпаки, тягнувся до нерідних сестер, спілкувався з ними. «Михайлик, ця чиста, виплекана дитина, ніколи не відсторонювався від своїх нерідних сестер… Ввечері він читав їм наголос одержану з бібліотеки книжку, грався з ними, чи вів мирну розмову, всім своїм поводженням намагаючись загладити провинність своєї матері перед сиротами», – згадував родич Коцюбинських і вчитель Шаргородської бурси В. О. Ковердинський. Завдяки своїй доброті й чулості Муся був улюбленцем усієї сім’ї і ріс в атмосфері теплих, сердечних стосунків».
   Саме під впливом матері та народних пісень у хлопчика рано розвинувся інтерес до літературної творчості. Брат письменника згадує, що Михайло часто ходив на ярмарок слухати сліпих лірників. Окрім того, один із тих лірників, дід Купріян, деякий час жив у родині Коцюбинських.
   Розповіді діда про бідування, а також тужливі народні пісні про тяжке селянське життя справляли неабияке враження на світосприйняття хлопчика. М. Коцюбинський згадує, що вже у 8—9 років він і сам почав складати пісні за взірцем народних, а в 12 років написав велику повість (російською мовою) з фінського життя.
   До свят у родині мали звичай мазати хату: підводили червоною та синьою глиною долівку, вимальовували півників на комині. Свята оформляли з простотою і традиційністю, властивою старосвітським дворянам.
   На Святвечір стіл у їдальні застеляли запашним сіном, вкривали його чистою скатертиною. Посередині клали паляницю, сідали вечеряти, тільки-но на небі сходила перша зірка. Їли юшку з солоної риби, кутю з пшениці та узвар із фігами.
   На Різдво співали колядок. У новорічне свято посівали в хаті пшеницею, щоб хліб родив, щоб заможно жилось, а на Масницю робили колодки з подарунками і на стрічках чіпляли їх знайомим парубкам на плече, за що обов’язково сплачувався викуп цукерками або горіхами.
   У сім’ї повсякденною мовою спілкування була російська, але одного разу в дитинстві, коли малий Михайлик захворів, під час марення він раптом заговорив українською, здивувавши цим усіх домашніх. Коли після одужання хлопчику розповіли про це, він ще більше зацікавився українським словом.
   1872 року, внаслідок проведення судової реформи Олександра ІІ [2 - Судова реформа (1864) базувалася на запровадженні позастановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи. Було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Було створено єдину систему судових закладів із формальною рівністю перед законом усіх соціальних груп населення. Судова реформа тривала протягом кількох років і завершилась до 1870 року.], у Вінниці ліквідували повітовий суд, де працював секретарем Михайлів батько. Родина змушена була переїхати до села Радівців Літинського повіту, де Михайло Матвійович улаштувався працювати волосним писарем.
   1874 року родина Коцюбинських знову змінює місце проживання: Михайла Матвійовича призначено поліційним наглядачем у місто Бар на Вінниччині. Оселилися Коцюбинські в Барі поблизу міського саду й руїн колишньої фортеці в півтораповерховому будинку купців Штоків. У цій великій, найкращій тоді в Барі, оселі родина Коцюбинських займала нагорі шість кімнат, кухню й коридор.
   Малого Михайла (тоді батьки мали непогані статки) навчали вдома і лише восени 1875 року віддали до школи, одразу ж до третього класу.
   Домашнім учителем хлопця був викладач Барської школи Яким Іванович Богачевський, якого згодом його вже дорослі учні характеризували як досить освічену людину передових поглядів. І хоча він любив трохи «закласти за комір» [3 - «Закладати за комір» (фразеологічний зворот) – зловживати алкоголем.], це анітрохи не перешкоджало йому бути гарним учителем і мати авторитет і повагу в дітей. Завдань додому він не давав, викладав зрозуміло, так що й готуватися до лекції не треба було, хіба що вірші вчити.
   1 вересня 1875 р. Михайло складає іспит до третьої групи Барського народного однокласного училища. Єдина тоді в Барі початкова школа була не дуже популярна серед мешканців міста: у ній було мало учнів (усього 25—30 у трьох групах), та й ті погано її відвідували, а навесні – й зовсім забували про неї. Найбільше школа приваблювала 19—20-літніх хлопців, які прагли отримати свідоцтво про закінчення школи, аби дістати право на пільги для відбування військової повинності.
   Мовою викладання в школі була російська, але вчитель Я. Богачевський часто вживав і українську, коли пояснював учням деякі російські слова й цілі вислови. Чути було потрохи українську й поміж учнями в перервах, а надто під час ігор у м’яча (в «горобця» чи в «кістки»).
   Однокласники Михайлика у своїх спогадах описували його як повновидого, невисокого зросту хлопчика з темним, трохи кучерявим волоссям, завжди чепурного і чисто вдягненого. Учився він добре, був дуже уважний і старанний. Знав завжди лекції краще за всіх, був узагалі зосереджений і серйозний не на свої літа. Учитель ніколи не карав його – не бив лінійкою по руках, не ставив навколішки. З товаришами був приязним. До всіх ставився однаково прихильно, не вирізняючи з-поміж них ні євреїв, ні українців, ні поляків. Із симпатією згадує про Михайла дружина барського вчителя Галина Богачевська: «Кращий од усіх був Муся, лагідний, тихий, спокійний, хороший хлопчик. Примоститься десь у закутку з книжкою, розглядає, читає, вчить вірша».
   Навесні 1876 року Михайлик вступає до другого класу Шаргородського духовного училища – єдиного навчального закладу поблизу Бара. Серед інших бурсаків – сільських поповичів – він вирізнявся вдумливістю, серйозністю.
   Звичайно, у Шаргородському, як і в інших тогочасних навчальних закладах, у першу чергу – духовних, панували рутина, схоластика, формалізм. Серед «виховних» традицій там міцно вкоренилася система фізичних покарань, таких, як «волосодраніє», «вуходраніє» і «гречана каша» (вистоювання у кутку класу голими коліньми на гречаній крупі).
   Саме у цей період виявився письменницький талант Михайла. На надзвичайні літературні здібності юнака звернув увагу викладач російської мови. Так, далекий родич сім’ї Коцюбинських, помічник наглядача училища Всеволод Ковердинський у своїх спогадах зазначав про літературний талант підлітка: «З’явившись якось в учительську з солідним жмутком учнівських творів, він [учитель. – Авт.] витяг звідти працю учня 4-го класу Михайла Коцюбинського на тему: “Як відбуваються Різдвяні свята в моїй сім’ї” і став читати її перед учителями. Закінчивши читання, схвильовано вигукнув: “Панове! Будемо мати свого літератора!” А хтось із присутніх колег зауважив: “Написано доволі плавним, легким складом і приємною мовою, та й смисл є, але не віриться, щоб автор, хоч і учень четвертого класу, міг самотужки виповнити цю роботу; мабуть, він запозичив зміст і форму на задану тему”. Але вчитель російської мови наполягав на своєму: “Ні, панове, це майбутній письменник, майбутній поет – щоправда, він ще не має поняття про правильність стилю і про красиву мову, але тут діло в його слухові й природному чутті, яким він керувався в доборі форми для висловлювання своїх думок. Що ж стосується змісту, так він зовсім звичайний і навряд чи запозичений”».
   Ось як писав про нього один із молодших шкільних товаришів: «Це був стрункий, із великим чубом юнак, із блідим, надто серйозним, як на свої літа, обличчям. Пам’ятаю також, що серед нас, учнів школи, він був відомий як юнак вельми розвинений».
   Навчання в духовній семінарії давало непогані знання в гуманітарній сфері, випускники такого закладу не обов’язково мали ставати церковнослужителями. Як згадують сучасники, в юнацькі роки захопленнями М. Коцюбинського було не тільки читання художніх творів, але й малювання. Малював тушшю портрети В. Бєлінського, Г. Чернишевського, М. Добролюбова.
   Під час навчання Михайла у Шаргороді матеріальне становище родини Коцюбинських погіршується. Батько змушений змінювати місця роботи, а тому протягом 1878—1881 р. доводиться переїздити: м. Шаргород, с. Пікове, м. Станіславчик, м. Вінниця.
   Відомо, що по закінченні Шаргородського духовного училища (1880) Михайло продовжував займатися самоосвітою, читанням філософської та художньої літератури, яку діставав у приватних бібліотеках, подорожуючи разом із батьком селами Вінниччини. Допитливий Михайло користувався будь-якою нагодою, щоб добути якусь пізнавальну книгу. В одному селі, під час таких подорожей, він познайомився зі священиком, який дозволив йому брати книги зі своєї багатої бібліотеки, як художні, так і соціально-економічні, філософські, зокрема твори Фейєрбаха, Фур’є. «Серед тих авторів, яких я ковтав десятками, найбільше враження зробили на мене журнали «Основи», твори Марка Вовчок, а потому «Кобзар» Шевченка. Читання, – писав Коцюбинський, – настільки перевернуло мій світогляд, що з незвичайно релігійного хлопця, яким я був до 12 років, я став на 13 році життя атеїстом, а на 14 – соціалістом».
   Михайло дуже любив твори Г. Успенського та В. Короленка, але особливо велике значення для нього мала творчість Панаса Мирного. Про вплив творів цих митців Коцюбинський згодом так писав у листі до свого кумира – Панаса Мирного: «…опріч величезного літературного хисту, який зразу зачарував мене, я бачив в них широкий та вільний розмах думки – власне те, чого не стає мало не всім нашим белетристам».
   На час закінчення духовної школи (1880) Михайло отримав досить пристойну для інтелігента з родини середніх статків освіту.
   Прагнучи продовжувати освіту, він 1881 р. вступає до Кам’янець-Подільської семінарії. Проте продовжити навчання через матеріальні нестатки у родині не зміг: «З причин більше незалежних од мене, я не міг скінчити середньої школи, хоч, маючи замір дістатись на університет, систематично доповнив свою освіту».
   До того ж саме на період перебування у Кам’янець-Подільському припадає Михайлове захоплення революційним народництвом та знайомство з представниками революційно налаштованої молоді, учасниками «Подільської дружини», подільської групи партії «Народна воля», «Немирівської ліги», та ін. «…ніякі книги не могли б дати того, що дали ці нечисленні дні щирого захоплення думки, справжнього шукання правди і підвалин у житті», – писав згодом Михайло Михайлович, згадуючи «хороший юний час».
   Одного разу, повертаючись увечері додому, юнак помітив підозрілого незнайомця, що заглядав у вікна його хати. Не довго думаючи, він підбіг і вдарив своїм сукуватим ціпком незнайомця. Ним виявився жандарм – вартовий, що разом із іншими прийшов на квартиру Коцюбинського робити трус. Зухвалого молодика було заарештовано, звинувачено в нападі на поліцію та запроторено на три доби до буцегарні. Врешті-решт за ним встановлюють таємний поліційний нагляд: «На сімнадцятому році я вже мав політичний процес, і з того часу до останніх днів жандарми не позбавляють мене своєї ласкової опіки», – писав у автобіографічному листі митець.
   Материна сліпота, чергове звільнення батька з роботи 1883 року змушують Коцюбинського повернутися до свого помешкання у Вінниці. Батько, тяжко переживаючи безробіття, покидає родину та їде до Тростянця, де остаточно спивається та помирає 1886 року.
   Отже, у дев’ятнадцятирічному віці Михайло змушений розпочати самостійне і доросле життя, він стає годувальником і главою родини.
   Відтоді він – моральна опора для сліпої матері – узяв на себе піклування про долю братів і сестер.

Михайло Коцюбинський на педагогічній ниві

   Після закінчення Шаргородського духовного училища, не маючи змоги продовжувати навчання у Кам’янець-Подільській семінарії через родинні негаразди, Михайло заробляє на прожиття, даючи приватні уроки в заможних родинах. Педагогічною працею він починає займатись із 1883 р. потай, бо, по-перше, не мав учительського диплому, а по-друге, дістав статус «політично неблагонадійного». «Лекціями я мусив кілька літ заробляти шматок хліба!» – писав згодом Михайло Михайлович. А чиновник губернського жандармського управління доповідав начальству, «що педагогічна діяльність таких осіб не може бути визнана бажаною».
   Хоч як дивно, але першою його ученицею була дочка секретаря Вінницького поліційного управління Жені Мозгалевська.
   Постійне недоїдання, а часом брак теплого одягу стали причиною проблем зі здоров’ям молодого педагога (до 1886 р. він тричі хворів на запалення легенів).
   Про цей період життя Михайла згадують сестри Недоборовські, які товаришували з родиною Коцюбинських у період їхнього проживання у Вінниці з 1883 по 1893 р. За їхніми словами, сім’я Коцюбинських перебувала в досить скрутному матеріальному становищі. Заробляв тільки Михайло, вчителюючи у Вінниці, а іноді виїжджаючи для цього й на села. Ось як описував згодом своє тодішнє життя-буття митець: «Як виходжу в ½ 9 години, то вертаюсь з лекцій о ½ 8 вечора… Спервоначалу було мені страх тяжко, а тепер нічого, обтерпівся».
   Керувала господарством мати, діти завжди її слухалися. Всі роботи виконувала старша дочка Ліда, служниці на той час у Коцюбинських не було.
   Михайло, високий на зріст, худий, блідий, із матовим обличчям, у ті роки був уже зовсім лисим, але на слабість здоров’я ніколи не скаржився; бороди не голив. Узимку носив покритий синім сукном кожух із сивим смушевим коміром і сиву смушеву шапку (в такому вбранні Михайло Михайлович на світлині), а влітку носив бриля. Задумливий, неговірливий, на перший погляд, навіть суворий, він полюбляв більше слухати, ніж говорити. Але у товаристві близьких приятелів та друзів іноді бував веселим: багато говорив, жартував, смішив публіку.
   Вельми полюбляв, коли компанія збиралась у нього, і запрошував близьких друзів бувати у його домі частіше. У товаристві друзів читались та обговорювались як книжкові новинки, так і твори літературних класиків. У ті часи, часи революційного бродіння серед молоді, будь-яке гуртування її викликало занепокоєння поліції. Тому під вікнами оселі Михайла часто з’являлися жандарми.
   Серед своїх молодих товаришів Михайло вирізнявся посидючістю, старанністю та наполегливістю. Так і під час приватних занять із учнями – був уважним і терплячим. Коли він готував семирічного брата Недоборовських, Євлампія, до вступу до міського реального училища, намагався частіше змінювати види діяльності: то посилав учня напитись води, то робив перерву, бо той був пустотливий.
   Незважаючи на свою завантаженість приватними уроками, Михайло довго засиджувався над книжками, готувався до іспитів на атестат зрілості. «Тужив би, якби не займався серйозно. Вдень діти, яких я учу, а ввечері – чи політична економія, чи історія, над якою я думаю працювати серйозно (і вже працюю)», – писав він до своєї приятельки. Крім репетиторства та самоосвіти, Михайло робить перші кроки на літературній ниві. Протягом 1884—1886 рр. написано перші оповідання «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «21-го грудня, на Введеніє» і «Дядько та тітка». Ці твори він «призначав для народу», що визначало і їхній зміст, і їхню спрощену форму.
   У Вінниці Михайло продовжує своє товаришування зі священиком П. І. Вікулом, знайомим ще по Шаргородському духовному училищу, де той викладав арифметику та географію. Мавши прогресивні погляди, П. І. Вікул підтримував зв’язки з революційно настроєною молоддю – в його домі часто збиралася передова інтелігенція. Бував тут і місцевий присяжний уповноважений Цеслав Гермогенович Нейман – людина освічена, дуже прихильна до української справи, зацікавлена українським фольклором (був співробітником «Киевской старины»). Саме П. Вікул оповідання «Андрій Соловейко…» передав на суд Ц. Нейману. Вирок останнього був дуже суворий. Зверхньо оцінивши першу спробу молодого автора, Ц. Нейман радив Коцюбинському кинути цю справу, аби «не калічити святу нашу мову».
   Проте присуд Неймана не розвіяв творчого запалу молодого літератора, і хоча протягом наступних 2—3 років він не переставав розвивати і удосконалювати свій літературний смак, працюючи над новими прозовими творами, показувати їх комусь чи подавати до друку вже не наважувався, очевидно, через свій невдалий дебют. Творчу майстерність він вишліфовував також, перекладаючи українською мовою твори з інших літератур – Достоєвського, Чехова, Міцкевича, Ожешко, Гейне. «…Щось сильне тягне мене до літературної праці, – писав Коцюбинський в автобіографічному листі, – і літературі я відданий цілою душею».
   За життя М. Коцюбинський ніколи не друкував ці перші проби пера. З’являлися його збірки, окремі твори і вибране виходили різними мовами в Росії та за кордоном, але учнівські спроби так і пролежали за життя автора невідомими широкому читацькому загалові, а побачили світ через десять років по смерті письменника.
   На початку лютого 1886 р. М. Коцюбинського, за рекомендацією товаришів, запрошують у с. Михайлівку (тепер Ямпільського району), де він до літа працює домашнім учителем у родині місцевого церковнослужителя Антона Григоровича Мончинського. Той згадував: «Репетитор з нього був добрий, умів до дітей підійти, не примушував їх «зубрити» і працював з ними щодня небагато, але діти його слухали; умів чередувати працю з розвагою… Діти наші склали вступні іспити до середніх шкіл». Захоплено відгукувався про свого вчителя його учень – син Мончинського Олексій: «З того часу, як з’явився в нашім домі Коцюбинський, він своїм лагідним та добрим ставленням завоював симпатії не тільки моїх батьків, але й нас, дітей. Особливо я прагнув до нього всією душею, бо він своєю добротою та методами викладання різко відрізнявся від бувшого раніше в мене вчителя. Лекції він викладав цікаво, уміючи заінтересувати предметом учня. Все викладання предметів він проводив російською мовою, але в приватних бесідах розмовляв виключно українською мовою, привчаючи й мене розмовляти по-українськи».
   Педагогічна майстерність М. Коцюбинського досить швидко набула розголосу серед вінницької аристократії та серед представників заможних верств міського населення. Протягом вересня – грудня 1886 р. Михайло Михайлович працював домашнім учителем дітей графа Грохольського, а в січні—травні 1887 р. – в українського етнографа, присяжного повіреного Цеслава Неймана. Мешкаючи на квартирі Неймана, він отримав доступ до його багатої бібліотеки і міг ознайомитися з творами визначних філософів і письменників минулого та того часу.
   Свідченням його авторитету серед вінницького загалу є той факт, що, коли у березні 1888 року проходили вибори гласних до Вінницької міської думи, М. Коцюбинського було висунуто кандидатом у гласні. У виборчому списку він значиться обраним гласним міської думи по третьому розряду за № 5. Беручи активну участь у засіданнях Вінницької міської думи, Михайло Коцюбинський виявляє свою принциповість у вирішенні справ місцевого самоврядування. Показовим є розгляд справи про відкриття у Вінниці платної бібліотеки.
   Справа полягала у тому, що гласний думи Рубінштейн порушив перед думою клопотання про те, щоб йому дозволили відкрити доступну народним масам бібліотеку, яка мала складатися з книжок, схвалених до користування «найсвятішим синодом». За кожну взяту книжку читач мусив сплачувати Рубінштейну 40 копійок. Окрім того, за послуги Рубінштейна дума мала сплачувати йому 225 карбованців на рік. Убачаючи в цій пропозиції лише засіб до комерційної наживи, Коцюбинський ніяк не міг погодитися з нею. У протоколі засідання Вінницької міської думи, що зберігся у вінницькому архіві, є такий запис Коцюбинського: «Ввиду того, что дума не позаботилась ознакомиться предварительно с содержанием библиотеки, которая может состоять из разного хлама и книг, мало соответствующих своєму назначению, и ввиду того, что не было выработано точно условий и обязательств со стороны Рубинштейна, я отказываюсь от утверждения протокола своею подписью. Гласный М. Коцюбинский».
   Це була явно корупційна справа і своєю непоступливістю гласний Вінницької міської думи Михайло Коцюбинський явно перейшов комусь дорогу. Як відплата, на нього посипалися доноси в департамент поліції про те, що «деякі особи шкідливого напрямку, в тому числі й Коцюбинський, займаються приватною педагогічною діяльністю і, без сумніву, роблять шкідливий вплив на своїх учнів».
   Аби якось легалізувати свою педагогічну діяльність, М. Коцюбинський починає активно готуватися до складання іспитів на звання народного вчителя, не полишаючи при цьому перекладацької діяльності. Так, 1890 року він переклав із польської оповідання Елізи Ожешко «Тадейко», поезію А. Міцкевича «Поворот тата», переклав з російської мови оповідання М. Вагнера «Люди та собаки».
   Прагнучи розширити свої письменницькі та громадські зв’язки, у травні 1890 р. Коцюбинський готується поїхати до Львова, який, хоча тоді й був за кордоном, у складі Австро-Угорської імперії, являв собою осередок українського національного життя. У місті жили і творили українську справу І. Франко, М. Павлик, В. Шухевич, В. Левицький та ін. Безпосереднім приводом до поїздки за кордон послужила перша публікація М. Коцюбинського у середині квітня 1890 р. у львівському дитячому журналі «Дзвінок» [4 - «Дзвінок»– український ілюстрований двотижневик для дітей і молоді, видавався у Львові у 1890—1914 рр. Видання призначалося для дітей середнього і старшого шкільного віку.] вірша «Наша хатка». У травні 1890 р., отримавши закордонний паспорт у Києві, він вирушає до Львова, щоби познайомитись із тамтешніми літераторами, видавцями і редакторами українських журналів та газет. Молодому письменнику вдалося заприязнитись із багатьма діячами, редакторами українських журналів «Дзвінок», «Правда» [5 - «Правда»– літературно-науковий журнал, виходив у Львові. Перший період: 1867—1870 рр. Перша перерва: 1871 – квітень 1872-го. Другий період: квітень 1872—1880 рр. Друга перерва: 1881—1887. Третій період: 1888—1898.], «Зоря» [6 - «Зоря»– літературно-науковий і громадсько-культурний всеукраїнський журнал-двомісячник, що виходив протягом 1880—1897 рр. у Львові. Редакторами в різний час були відомі діячі й письменники – О. Партицький, Г. Цеглинський, Василь Лукич (псевдонім В. Левицького), В. Тисовський, О. Маковей, К. Паньківський, О. Борковський. З 1885-го – орган Наукового товариства імені Шевченка. Протягом 1885—1886 рр. до складу редакції входив І. Франко, який опублікував на його сторінках багато художніх творів, літературно-критичних статей, мав значний вплив на формування «3орі» як національного загальноукраїнського видання. З 1891 р. журнал ілюструвався репродукціями мистецьких творів, світлинами письменників, учених, акторів та ін. Журнал висвітлював погляди передових громадсько-культурних сил як у Галичині й Буковині, так і в Наддніпрянській Україні.]. Проте найбільшого значення для нього набуло знайомство з І. Франком, яке згодом переросло у велику творчу дружбу.
   Про знайомство з Коцюбинським Іван Якович повідомляє 24 червня видатному діячу українського громадського руху, політичному вигнанцю М. Драгоманову: «З України були тут два люде: др. Галін з Києва і один молодий чоловік з Вінниці. З першим я не бачився, з другим говорив. Він белетрист…».
   Листування між митцями розпочалося з листа Коцюбинського до Франка, датованого вереснем 1890 р., в якому він писав: «Якби Ви знали, як охоче читають Ваші оповідання усі мої знайомі…». Повідомляв також про свій намір виконати доручення львівських колег та відвідати Київ і могилу Т. Шевченка у Каневі, а ще про те, що надіслав ім підшивку газет «Подольские епархиальные ведомости» (1875, №15—21), яку згодом І. Франко використав у своїй науково-публіцистичній роботі.
   У жовтні 1890 р. І. Франко надсилає лист-відповідь до М. Коцюбинського, в якому просить розповісти про відвідини Києва: «що Ви там бачили, з ким і про що балакали», а також запрошує до літературної співпраці: «На присилку Ваших творів я дуже цікавий. Думку про них я напишу Вам по щирості і буду старатись по змозі примістити їх де-небудь». [7 - Улітку 1890 р. як кореспондент львівського журналу Коцюбинський подорожує до Канева на могилу Тараса Шевченка: «Сум важким каменем налягає на серце, сльози тихо котяться з очей, коли згадаєш, хто тут похований…» – пише Коцюбинський у статті «Шевченкова могила», яка була надрукована 1891 року в журналі «Дзвінок». Власне, з цієї статті й починається друкування прозових творів Коцюбинського.]
   Активність та змістовність листування свідчать про встановлення доволі міцних товариських і ділових стосунків. І. Франко, за своєю суттю уважна, доброзичлива людина, відразу ж, запримітивши талант молодого письменника, допомагає опублікувати переклади М. Коцюбинського «Люди та собаки» в газеті «Діло» [8 - «Діло» – найстаріша і довгий час єдина українська щоденна газета в Галичині. Виходила у Львові в 1880—1939 рр. (в 1880—1882-му – двічі на тиждень, 1883—1887 – тричі на тиждень, з 1888-го – щоденно).]. «Задля хазяйства» (хоча і з деяким запізненням) вийшло в «Дрібній бібліотеці» 1895 р.
   1891 року М. Коцюбинський екстерном склав іспит на народного вчителя при Вінницькому реальному училищі й виїхав на «кондиції» у село Лопатинці репетитором дітей бухгалтера цукроварні К. Мельникова. Про лопатинський період свого життя М. Коцюбинській згадував лише позитивне. В одному з листів до свого лопатинського товариша, селянина А. Дуляка, він пише: «Привітайте од мене і тих, що мене ще пам’ятають. Хоч минуло вже 18 літ, як я був у Лопатинцях, а й досі приємно мені згадати тих людей, серед яких я жив тоді і од яких, опріч добра, нічого не бачив» (січень 1911 р.). Саме з Дуляком у Михайла Михайловича зав’язалася міцна дружба. Прищепивши чотирнадцятирічному Андрієві любов до фольклору, він його зібрані матеріали пересилав Б. Грінченку, який згодом допоміг видрукувати понад 100 зразків усної народної творчості, серед яких і народні легенди про Кармелюка.
   Лопатинський період був і періодом формування творчої майстерності письменника. Він поповнює свій поетичний словник, знаходить багате джерело нових тем. Взаємини письменника з мешканцями села Лопатинці є прикладом тісного зв’язку інтелігента з народом. Увесь свій вільний час, як згадують його учні й селяни, він проводив серед людей, бував на сільських сходках, весіллях, на святах, на полі, де працювали люди, заходив до млина. Так, один із жителів Лопатинців, Т. Савуляк, у своїх спогадах пише: «Коцюбинський розмовляв з усіма людьми, як малими, так і з старими. Всю розмову записував. До нього приходили й обступали молоді й старі люди. Коцюбинський дуже цікавився селянським життям Він говорив людям про науку, що потрібно вчитись. Коцюбинський виходив на поле, де проводив різні розмови. Оце в жнива прийде на поле, сяде на сніп, біля нього людей, як на яких зборах. Тут він теж все записує».
   Проте основним заняттям Михайла Михайловича були приватні уроки. Про його педагогічні здібності, творчий підхід до своїх учительських обов’язків, свідчать і спогади лопатинських учнів.
   Донька згадуваного бухгалтера цукроварні Є. К. Бакша (Мельникова), найстарша з його трьох дітей, згадує: «М. М. Коцюбинський дійсно жив у нас вдома як учитель з 1890 по 1892 рік включно і готував мене, дівчинку 12 років, і двох моїх молодших братів, Миколу і Михайла Мельникових до гімназії. У мене про нього залишилися найкращі спогади як про дуже добру і гарну людину. Ласкавий з дітьми, він зумів зразу завоювати нашу загальну симпатію, і навчатись із ним було легко і приємно. Михайло Михайлович був не тільки нашим вчителем, але й вихователем і другом. У вільний від навчання час він читав нам доступні нашому розвиткові свої та інших авторів твори і тим розвинув нашу любов до України. Дякуючи Михайлові Михайловичу, я дуже полюбила все українське: носила український костюм, співала українських пісень, зацікавилась побутом селян […]».
   Такі ж теплі спогади про письменника наводить М. Мельников: «Під впливом Михайла Михайловича, як я тепер розумію, у нас, дітей, тоді ж зародилася прихильність та любов до української мови, літератури, культури… Вільний від навчальної роботи час Михайло Михайлович не тратив марно – він використовував його на розмови з селянами, до яких часто ходив в хати і довго там залишався. Гадаю, що ці часи “не пропали” [марно] для селян лопатинських…».
   На початку 1890-х років Коцюбинський, мабуть, зовсім утративши надію на здійснення мрії про навчання в університеті, всі сподівання про своє майбутнє пов’язує з літературою. Саме у Лопатинцях М. Коцюбинський повертається до напруженої літературної праці, пише і надсилає в Галичину для публікації вірші («Наша хатка», «Вечір», «Завидющий брат»), оповідання для дітей («Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник»), науково-популярні статті й нариси («Причинок до біографії Тараса Шевченка», «Шевченкова могила», «Життя українців по малих містах», «Вироби селянок з Поділля на виставці в Чікаго»), популярні біографії видатних людей («Нюрнберзьке яйце»), переклади українською мовою з Чехова («Івасик»), Гейне («Як красно на світі», «Зогрій мої груди недужі»), Міцкевича («Поворот тата», перша пісня «Пана Тадеуша»), Ожешко («Тадейко»), Достоєвського («Святий вечір у Христа»), Потапенка («Задля хазяйства»), М. Вагнера («Люди та собаки»). Він переклав також кілька творів І. Франка російською мовою («Леса и пастбища», «Хороший заработок»).
   Такий активний зв’язок письменника з українським зарубіжжям не міг не насторожити російську владу. Так, у Лопатинці не раз навідувалися жандарми, а одного разу приїздив сам урядник: цікавився «про газети, журнали, які присилали йому з українського зарубіжжя».
   Отже, незважаючи на те, що скрутне матеріальне становище родини змусило молодого Коцюбинського розпочати свою педагогічну діяльність, самовідданість, непересічний розум, чуйність і тактовність дозволили йому виявити педагогічний талант і здобути суспільне визнання, завоювавши прихильність своїх учнів. Слід також зазначити, що його освітянська і виховна діяльність виходила далеко за межі спілкування з членами тих родин, до яких його було запрошено як приватного педагога. Постійне спілкування з простим народом, селянами мало великий вплив на зміну його світогляду, переоцінку ним фактів повсякдення. Педагогічна майстерність та викладацький хист не могли також не знайти свого відображення і в його художніх творах, подальшій громадській та культурній діяльності.

Робота у Філоксерній комісії

   У 1892 році з труднощами Коцюбинському вдалося влаштуватися на роботу, яка забезпечувала стабільний заробіток, – у Філоксерну комісію [9 - Філоксерна комісія мала на меті боротися зі шкідником винограду – філоксерою, яка з’явилася в багатьох європейських країнах, а також у Російській імперії (у Бессарабії та Криму).]. Згодом, в автобіографічному листі 1905 року, письменник розповідає про свій перехід на урядову посаду: «З 1892 року вдалось мені якось вступити на урядову службу до “ученої філоксерної” комісії, що вела боротьбу з філоксерою на Бессарабії». У другому автобіографічному листі він знову згадує, що тільки «чудом треба вважати, що 1892 р. я дістав посаду в міністерстві рільництва в ученому комітеті і поїхав боротись з філоксерою до Бессарабії».
   Здійснитися такому «чудові», тобто влаштуватися М. Коцюбинському у Філоксерній комісії, допоміг український бібліограф, етнограф, член Одеської «Громади» М. Ф. Комаров, автор низки літературно-критичних статей. З Комаровим Коцюбинський познайомився навесні 1892 року, коли на його замовлення написав оповідання «П’ятизлотник». Воно мало ввійти до збірки «Запомога», укладачем якої був М. Комаров і кошти від продажу якої мали піти голодуючим. Саме це і визначило тему оповідання. (Цю збірку було заборонено цензурою, і «П’ятизлотник» уперше вийшов друком у галицькому журналі «Зоря».)
   Обставини, пов’язані з улаштуванням письменника на роботу, умови та характер його праці у Філоксерній комісії детально описує її експерт П. Погибка, під керівництвом якого став працювати Михайло: «М. М. Коцюбинського закликано на філоксерні роботи в Бессарабії 1892 року в червні місяці, за рекомендацією М. Ф. Комарова, відомого українського бібліографа, а в той час члена одеської “Громади”. В листі до мене він так писав про М. Коцюбинського: “Чи немає часом у Вас вакантного місця по філоксері для одного дуже симпатичного чоловіка? Чоловічок сей – М. Коцюбинський – писатель український, молодий чоловік, дуже щирий, служить він на сахарні в конторі, але хотів би призвичаїтись до якогось іншого діла, дуже інтересується філоксерою і хотів би поки що хоч на се літо мати роботу руб. на 30—40 в місяць. Коли часом є місце, напишіть мені, я буду Вам дуже вдячний…”. Я був тоді експертом-керівником філоксерних робіт у трьох повітах Бессарабії, і мені були потрібні робітники. Я прохав М. Ф. Комарова закликати добродія Коцюбинського на роботу в с. Каменчу Оргіївського повіту на Бессарабії. В червні місяці 1892 року, здається, числа коло 15-го, М. М. Коцюбинський приїхав на роботу. Видався мені молодою людиною слабкого здоров’я, дуже приємною на вид, – з темно-карими очима, невеликими усиками; він трохи покашлював. Після короткої розмови з ним я побачив, що це лагідна людина і можна бути певним, що з нього виробиться чесний розвідувач виноградників з філоксерою. Він просив для себе окремої кімнати ніби для того, щоб приготуватися на атестат зрілості. Я знайшов для нього окрему кімнату, і він, здається, ввесь час своєї служби жив у ній сам. Спершу він одержував 40 карб на місяць – як і всі розвідувачі, що вперше ставали на цю посаду. Потім відповідно до праці розвідувача, його тямовитості, поводження з робітниками та місцевими виноградарями, власниками виноградників, ця плата того ж літа збільшувалась, іноді через 2-3 місяці, до 50 крб. на місяць при помешканні й артільному харчуванні». Розвідувачі самі з свого товариства вибирали “хазяїна”, який мав дбати про своєчасність обіду, сніданку та вечері. В поміч “хазяїнові” давалися кухар із перемивальницею – це за рахунок комісії, – помешкання для кухні, їдальні й палива, а також підвода, 2-3 пари коней для поїздок до Кишинева чи Оргієва за харчами. Щоб розвідувачі та робітники на роботу ставали невтомленими, коли доводилося працювати за 3 версти або й далі від своїх помешкань, їх підвозили. Отже, розвідувачі та робітники на філоксерних роботах не витрачали багато сил, бо працювали всього вісім годин літньої доби, а решту проводили як хто хотів. Години праці розподілялися так: з 6 до 12 і з 4 до 8 або з 3 до 7 годин. У свято розвідувачі відпочивали, а більшість розходилась по різних окружних селах та монастирях. Більшість розвідувачів були студенти-українці Харківського, Київського та Одеського університетів. Між розвідувачами були свідомі українці, що вперто шукали шляхів до відродження України, хотіли нести освіту до всіх нещасних, обездолених пролетарів і поліпшити їх матеріальне становище. До таких належали: М. Коцюбинський, Боржковський та ін.; вони навіть одягалися, як селяни-українці…».
   Після приїзду до Молдавії для роботи у філоксерному загоні Коцюбинський опиняється у гурті студентів українських університетів, які використовували свої літні вакації для тимчасового заробітку. Як згадував друг М. Комарова, експерт філоксерного загону у Молдавії П. Погибка, що став працедавцем для Михайла Михайловича, «Між тодішньою молоддю українською зароджувалось для нас, старших за віком, незвична упертість в боротьбі за українську мову, яку змагались вони запровадити в життя. Розмовляли між собою і листувались українською мовою, користуючись хто “драгоманівкою”, хто “кулішівкою”, але фонетичним правописом. Деякі з них університет перекладали українською мовою – “все-училище”…».
   У Бессарабії Коцюбинський мав можливість вивчати мову, фольклор, звичаї не тільки свого народу, а й молдавського, який населяв ці землі.
   Про свої враження від першого знайомства з краєм М. Коцюбинський писав: «Зникли врешті з ока удалині Бендери, проскочило кілька станцій з чудними для слов’янського вуха назвищами, майнув сіренькими хатками слобідки Кишинів і сховався, а я все подавався у глиб Бессарабії, про що свідчив насамперед збільшуючий елемент пасажирів молдаван, а відтак специфічний краєвид середньої Бессарабії, який вже з вікна вагона можна запримітити; пасма гір, вкритих подекуди лісом, чергуються з глибокими долинами, що зеленіють пасовиськами або високим комишем на мочарах. Коли ж додати сюди біленькі села, що, розбігшись по долинах, попритулювались до гір, то лишаться тільки дрібнички, доповнюючі лишень цей типічний краєвид.
   …Аж тут, в самому осередкові, в самому серці Бессарабії, я матиму змогу придивитися до цієї цікавої країни з її природою, людністю, етнографією».
   Цей період життя та діяльності митець відобразив пізніше в оповіданні «Для загального добра», яке було згодом відіслане на конкурс у журнал «Зоря» та відзначене редакційною премією. В центрі гостросюжетної розповіді – доля молдавського селянина Замфіра Нерона із села Джурджулешти: сумлінно працюючи на своєму винограднику, він зумів досягти певного добробуту, і от нещастя – рослинна тля філоксера напала на його виноградник. Зовні ще здорові, квітучі лози, а коріння підточують паразити. У село прибуває Філоксерна комісія. Яку ж допомогу в цьому разі пропонує держава селянинові? Єдину – знищити роками виплекану лозу, щоб тля не перекинулася на виноградники інших господарів. Для загального добра, так би мовити. Це розоряє сім’ю Замфіра Нерона. Не переживши такої трагедії, помирає його дружина. Керівник Філоксерної комісії Тихович усе більше сумнівається, чи справді корисну справу вони роблять людям: «Коли б хоч певність, – думає він, – що така офіра (жертва. – Авт.) потрібна для загального добра, що робиш справді пожиточне діло, а не зайву жорстокість».
   Зі спогадів найстарішого мешканця села Михая Ротару: «Він (тобто Коцюбинський) не цурався молдаван, а сам прийшов у дім Нерона, заговорив із ним, допоміг йому грішми. Хоч і з української землі ця людина прибула, а серцем зрозуміла вона молдавського селянина. Пізніше ми дізналися, що то був Коцюбинський». А син Замфіра Нерона Думітріу зауважує: «Український письменник зумів заглянути в душу молдаванина».
   Про цю пору життя Михайла Михайловича Коцюбинського відомий громадсько-політичний і культурний діяч, меценат Є. Чикаленко згадував так: «В Одесі я познайомився з Михайлом Коцюбинським, ще молодим, але вже відомим, найкращим нашим письменником. Він служив тоді в Бессарабії в філоксерній комісії і, проживаючи в Одесі, зі мною разом був вибраний у члени одеської “Громади”, але скоро переїхав до Чернігова. Вище середнього зросту, дуже тендітного складу: ряд предків його, здавалося, не знав фізичної праці. Взагалі вдачею, як зовнішньою, так і духовною, своєю культурністю він відрізнявся від демократичної української інтелігенції і нагадував собою польського родовитого аристократа, хоч походив з демократичного українського роду. В обличчі його було щось і східного, румунського чи мадярського, – чорні оксамитові очі, невеличкі закручені вгору вуса та шпанка під нижньою губою, що почали сивіти ще за його молодих літ; голова у нього і тоді вже була вся лиса, наче голена. В обходженню з людьми він був незвичайно милий, люб’язний і завжди намагався говорити людям тільки приємне; оця, сказати б, сахаринова солодкість його нагадувала польське виховання і відгонила нещирістю, що не наближало до нього людей, а, навпаки, віддалювало, а тому, хоч усі ставилися до нього з великою повагою й високо цінували його як нашого найкращого письменника, майже ніхто з ним близько не приятелював…»
   У травні 1894 року М. Коцюбинський переводиться в Ізмаїльський повіт. Зарплатня в цьому повіті була більшою (70 крб.), але і робота була складнішою, часто доводилося письменнику переїжджати з села до села. Навесні 1895 року, після трирічної роботи в Молдавії, М. Коцюбинський їде працювати до Кримського філоксерного комітету. Оселяється в Сімеїзі, що на ту пору ще не став популярним курортом, але був багатим на виноградники, більшість яких належала магнату Мальцову. Разом із ним працювали солдати, що належали до протестантської секти менонітів. «Крим, – писав у листі до М. Комарова Михайло Коцюбинський, – зробив на мене таке сильне враження (краса природи не тільки вразила мене, а й пригнітила), що я ходив тут як уві сні – і тільки тепер, через 3 тижні, оговтавшись трохи та звикнувши, зміг взятись за перо, щоб написати Вам кілька слів… Назначено мене в Сімеїз, 18 верстов од Ялти, де я й роблю з менонітами-москалями. Робота тут – особливо в порівнянні з гарячковою діяльністю в Бессарабії – видалась мені дуже легкою. Маю чимало вільного часу і поклав покористуватись дозвіллям».
   Незабаром Михайло Коцюбинський перебрався до Кастрополя, але туга за рідною Вінниччиною не полишає прозаїка: «…нудьга жере мене, чогось мені сумно, журно та нудно у цьому розкішному закутку…» Не сприяла позитивним настроям і надмірна увага агентів поліції до його персони. Швидко самотність для нього стала нестерпною. На щастя, восени її порушила наречена Михайла Коцюбинського Віра Дейша, з прибуттям якої для нього «довкілля вмить перетворилось у казку». Особливо пам’ятною для обох стала прогулянка в урочище Святої Трійці (24 вересня), яку вони пізніше згадували як важливу віху в їхній спільній долі. Віра поїхала з Криму 29 вересня 1895 року, а Михайло затримався на роботі аж до листопада цього року. День за днем він обробляв виноградники Сімеїза, Кастрополя, Кучук-Коя, Кікенеїза. На зимовий сезон членам Філоксерної комісії випадав відпочинок, який письменник провів у колі родини на Вінниччині.
   Удруге до Криму Михайло Коцюбинський та Віра Дейша, яка вже стала його дружиною, приїжджають 1896 року. Свою тимчасову домівку молоде подружжя облаштувало в Алупці, а в червні 1896 року вони оселяються в Алушті, звідки М. Коцюбинський повідомляє Б. Грінченкові: «Живеться нам в Алушті так собі; місця тут гарні, читать є що (московські журнали) – та тільки мені ніколи й читать. Роботи (не так роботи, як ходіння) так багато, що часом ледве дихаю». Справді, доводилося часом щодня проходити до виноградника до 30 верст, до того ж дошкуляла «спека африканська». Однак удома його чекала дружина, яка своєю ласкою і увагою знімала втому. Коцюбинські винаймали окрему дачу, щодня купалися в морі. Але у вересні 1896 р. Віра Устинівна виїхала до Вінниці, і тепер за письменником стежила тільки невсипуща поліція. Після від’їзду дружини Михайло намагався їй писати майже щодня. Дні на самоті, без коханої, перетворювалися для молодого чоловіка на вічність. Цей місяць самотній Михайло (в листах він підписувався Муся) називав «своєю ерою без Віри», в листах позначаючи її так: «день 1-й», «день 2-й» і т. д.
   Діяльність Коцюбинського у філоксерних комісіях Одеси, Бессарабії та Криму дала йому багато вражень і нових тем до літературної творчості. Пильно придивлявся письменник до побуту і звичаїв молдаван, татар, циган і згодом створив високохудожні оповідання з життя цих національних меншостей Російської імперії. Працюючи у філоксерних загонах, письменник мав обмаль часу для творчості: обмежувався лише публіцистичними статтями, літературними замальовками тощо. Однак пізньої осені, коли починалися морози, філоксеристи роз’їжджалися по домівках… Збагачений новими враженнями, М. Коцюбинський із запалом поринав в улюблену літературну роботу. Працював багато, ніби намагався надолужити втрачені на філоксері місяці. Надворі лютують морози, а він, сидячи в затишній кімнаті своєї старої низької хати на Замості (частина м. Вінниці), творив літературні шедеври. Саме в період роботи у філоксерних комісіях Молдови та Криму Михайло Коцюбинський написав оповідання «Ціпов’яз» (1893), «Маленький грішник» (1893), «Хо» (1894), «Для загального добра» (1895), «На крилах пісні» (1895), «Пе коптьор» (1896).
   Письменник мав хист тонкого стиліста і був дуже вимогливим до себе. Кожному слову і навіть ліриці надавав великого значення. Збираючись видати оповідання за власні кошти, він написав до В. Лукича (1896): «Насамперед прощу змінити заголовки: я хотів би, щоб заголовок читався не “Задля загального добра”, а просто “Для загального добра”. Тому прошу зайве “за” викинути». Очевидно, прийменник “задля” трохи змінював смисл заголовку, в ньому губився той іронічний підтекст, який закладав у назву літератор. До речі, в цьому ж листі містяться цікаві спостереження Коцюбинського над милозвучністю української мови. Читаючи коректуру «На крилах пісні», письменник нещадно виправляв стилістичні та інші огріхи. Він протестував проти неграмотного втручання коректора в його текст: «…я помітив, – писав Коцюбинський, – що коректор навіщось поперероблював деякі слова, напр. “гострий” – переробив на “острий”, “вогнище” – на “огнище” і т. д., що дуже негарно звучить особливо по словах, що кінчаються на голосозвуки. Напр.: “те остре, до фізичного болю остре…”, “догоряє огнище” і др. Наш народ, що має музикальне вухо, по змозі обминає натовп голосозвуків або шелестозвуків і намагається розкласти так слова, щоб заховати закони евфоніки. Отож і я намагаюся по змозі додержувати ту евфоніку, і дуже мені прикро, коли хтось псує мені ту роботу».
   Уважність до слова і гостре відчуття його звукових і смислових нюансів – одна з найважливіших прикмет стилістики Коцюбинського, яку він удосконалює протягом усієї творчості.
   Враження від Бессарабії та Криму письменник реалізовує також у творах, написаних уже наприкінці 1890-х – на початку 1900-х років, тобто після закінчення своєї роботи у філоксерних комісіях. У циклі молдавано-татарських оповідань: «Відьма», «В путах шайтана», «На камені» та ін., показуючи життя молдаван і татар, Коцюбинський малює руйнування закоснілих патріархальних традицій, боротьбу за визволення особистості; його цікавить не екзотика, а ті струмені живого життя, що пробиваються крізь товщу релігійних умовностей, соціальні процеси, типові для тодішньої дійсності.
   Отже, виняткова своєрідність пейзажного колориту, яскрава різноманітність побутово-етнографічного матеріалу та тонка соціально-психологічна характеристика героїв його творів стали найкращим свідченням багатих життєвих знань і спостережень, отриманих письменником під час роботи у філоксерних комісіях, а також доказом того, що характерною рисою Коцюбинського-митця стає не стільки констатування етнографічної своєрідності матеріалу, скільки бажання показати на тлі його сильну людську натуру.

Переїзд до Чернігова

   Одруження та пов’язане з ним велике прагнення до сімейного затишку викликало у Михайла бажання пошуку постійного місця проживання з постійним місцем роботи, але, не маючи можливості це реалізувати, він продовжує сезонно працювати у філоксерній комісії, в Криму.
   Була й інша причина, що спонукала Коцюбинського десь осісти на постійній спокійній службі, – це нестримне бажання писати. Мандри з місця на місце по Бессарабії, а по тому – в Криму, хоч і давали багато матеріалу для подальшої літературної творчості, та не сприяли зосередженості, без якої неможливо писати. Урешті й часу на літературу лишалось дуже мало. В листах до своїх кореспондентів письменник скаржиться на брак більш-менш придатних умов для занять улюбленою справою. Так, іще 24 червня 1894 року Василю Лукичу він пише: «Вибачте мені, ласкавий добродію, цю мою загайку; мені вже й самому соромно так довго тягти обіцяну працю, та що ж вдієте, коли така клята служба! Осінь та зиму матиму вільніші – тож гадаю докінчити “По Бессарабії” та спробувати свої сили на більшій праці, наприклад, повісті».
   Тяжка та виснажлива праця впливала ще й на здоров’я письменника. Протягом 1896—1897 років йому дуже не таланило. На початку літа 1896 року біля села Біюк-Ламбат він упав на каміння й розбив коліно так, що потім кілька років мусив лікувати ногу. Восени цього ж року, повертаючись із Криму, Михайло Михайлович застудився. Це трапилось, як свідчить його добрий знайомий, український поет і прозаїк М. Чернявський, на пароплаві: «Коцюбинський їхав з Криму в Одесу з товаришем восени. Без теплої одежі. Грошей не було. Їхали на палубі. Мерзли. Грілись в машинному відділі. Кутались вночі на рубці в брезенти. Застудився. Придбав тяжкий ревматизм. Хворав. Ходив на милицях. І тоді ж придбав початок хвороби серця. З середини листопада аж до середини квітня наступного 1897 року він прохворів». Застуда була настільки важкою, що письменник навіть не міг творити, що ще більше його засмучувало.
   «Пишу до Вас, лежачи в ліжку, – пише Коцюбинський до Комарова, – застуда вже третій місяць не пускає мене звідти. Отак змарнувався мій вільний час, моя хіть зробити щось за зиму. Ще, як на лихо, відняло було мені праву руку – і хоч плач, ані стрічки надряпати».
   У лютому 1897 року Михайлові роблять операцію на нозі у Києві, де він залишається для лікування ще на два місяці.
   Отже, через недугу Коцюбинський не міг серйозно зайнятися пошуком постійного і стабільного місця роботи. Але його увага все більше зосереджувалася на Чернігові як майбутньому місці постійного проживання.
   На кінець XIX ст. це було невелике провінційне місто, яке можна було об’їхати за півгодини. Та поряд зі спокійним ритмом провінційного життя більшості міщан стародавнє місто все ж таки було осередком громадсько-інтелектуального та мистецького руху невеликої частини передової інтелігенції. Літературне життя міста представляли: Борис Грінченко, Марія Загірна, Володимир Cамійленко, Іван Вороньківський, Микола Вороний, Микола Чернявський, Михайло Жук, Григорій Коваленко.
   Сучасники говорили про Чернігів як про другу духовно-інтелектуальну столицю Наддніпрянщини.
   Знайомство Михайла Михайловича з Черніговом розпочалося 1894 року, коли він приїжджає в місто на запрошення свого товариша Бориса Грінченка, з яким усе життя плідно співпрацював. Познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вірою Дейшею письменник за сприяння чернігівського товариства, до якого належав і Б. Грінченко. Останній усіляко заохочував М. Коцюбинського переїхати до цього славного міста, намагався посприяти йому в працевлаштуванні.
   Не менш важливим мотивом у переїзді до Чернігова було те, що його дружина викладала тут на жіночих курсах.
   Одужавши, у березні 1897 року М. Коцюбинський звертається до чернігівської влади з проханням узяти його на роботу до губернського земства. Своє звернення мотивує тим, що з хворими ногами не в змозі продовжувати службу на посаді помічника експерта у Кримському філоксерному комітеті, оскільки ця робота пов’язана з постійним ходінням. Аби розвіяти будь-яке упередження проти себе, він пояснює деякі аспекти своєї біографії місцевому поліційному начальству: «В 1884 г. я находился под следствием по политическому делу, сути которого я и до сих пор не знаю. При обыске не было найдено решительно ничего, компрометирующего меня. Через год или полтора мне было обьявлено, что я освобождаюсь из-под следствия. Затим дело и кончилось».
   Перевірка «благонадійності» особи М. Коцюбинського, здійснена на прохання Чернігівського губернатора жандармськими органами, поламала плани письменника на розмірене і тихе життя у Чернігові.
   30 червня 1897 року відповідальний чиновник департаменту поліції, на підставі зібраних свідчень про М. Коцюбинського, повідомляв чернігівському губернатору, що «хотя и не серьезны факты, тем не менее, на основании их можно придти к заключению, что он принадлежит к крайним украинофилам и в качестве такового может заняться распространением среди населения Черниговской губернии тенденциозных малорусских изданий. Полагал бы назначение заведующим книжным складом отклонить». Але поки він готує свої висновки для передачі губернатору, М. Коцюбинський звільняється з Кримської філоксерної комісії і його зараховують до штату Чернігівського губернського земства.
   14 липня 1897 р. він із родиною прибуває з Вінниці до Чернігова, поселяється у найманій квартирі. Однак цього ж дня Третє діловодство департаменту поліції у відношенні за № 6590 сповіщає чернігівського губернатора, «что определение Михаила Коцюбинского заведующим книжным складом Черниговского губернского земства представляется нежелательным».
   Після такого вердикту Михайло Михайлович опинився у зовсім невигідній для себе ситуації: чуже місто, велика родина, відсутність постійного заробітку й тавро «неблагонадійного». Однак, попри розпач, письменник не здається…
   16 серпня 1897 року він пише з Чернігова в департамент поліції щодо свого «прошения» «…о снятии с меня клейма неблагонадежности и об уведомлении о том, что для утверждения меня в должности в канцелярии Черниговской губернской земской управы со стороны департамента препятствий не встречается». У вересні цього ж року віце-директор департаменту поліції С. Еволянський повідомляє чернігівського губернатора Є. Андрієвського, що до нього звернувся М. Коцюбинський із проханням допустити його на роботу в Чернігівському земстві, бо служба для нього – єдине джерело заробітку. Він просить губернатора запропонувати Коцюбинському дати пояснення по суті тих фактів, які послужили департаменту поліції підставою зробити висновок, що його особа небажана на посаді завідувача книжкового складу Чернігівського земства.
   У жовтні 1897 року Михайло Михайлович подає на розгляд губернатора дві пояснювальні записки, в яких повідомляє губернатора, що свої твори друкував у закордонних періодичних виданнях, зокрема в «Зорі», бо не мав засобів для видання окремою книжкою в Росії; там опубліковано роботи, «преследующие чисто художественные цели». Його праці не шкідливі за змістом, про це свідчать переклади російською мовою і публікація їх у періодичних виданнях Росії. Щодо оповідання «Для загального добра», «то тенденция его, по моему крайнему разумению, безусловно благонамеренная» – це картинка з життя молдаван «на фоне постигшего их несчастья – филоксеры». Як учасник боротьби з філоксерою він описує наслідки невірної постановки справи, що викликала незадоволення місцевого населення. Це оповідання він має намір подати до цензури. Сподівається, що «превосходительство» змінить свою думку про нього і задовольнить його прохання.
   Чернігівський губернатор Є. Андрієвський розглянув доповідні та переадресував їх до віце-директора департаменту поліції. Останній, беручи до уваги в цілому схвальну характеристику на Коцюбинського від губернатора, не заперечував надати письменникові роботу у земстві, за винятком завідування книжковим складом.
   Проте, поки тривали всі бюрократичні формальності, М. Коцюбинському потрібно було якось утримувати родину. На початку листопада 1897 року в пошуках хоч якогось заробітку він переїздить без родини до Житомира, де спочатку завідує конторою місцевої газети «Волынь», а згодом працює редактором відділів «Хроника» та «Свет и тени русской жизни».
   Як спраглий у пустелі на воду, так Коцюбинський накинувся на газетярську роботу після років мандрувань по Бессарабії та Криму. Він редагує рубрику «Свет и тени русской жизни», добираючи до неї статті з російських видань, пише власні статті.
   22 лютого 1898 року Коцюбинський друкує у «Волыни» свою статтю «К полемике о самостоятельности малороссийского языка» (так зневажливо іменувалась тоді українська мова). Зокрема, він пише: «По нашему глубокому убеждению, всякий дальнейший шаг к развитию малороссийского литературного языка будет приобретением и для общерусской литературы; совместное существование обеих родственных литератур нам представляется могучим условием культурного роста двух, взаимно дополняющих друг друга, народностей».
   Працюючи у цьому періодичному виданні, письменник не зміг істотно поліпшити свого матеріального становища. У листах до дружини він писав, що дуже зайнятий на роботі. «В конторі безладдя, грошей на видання газети немає, редактор [Фідлер] ставиться до роботи байдуже, що справа з газетою [“Волынь”] дуже погана, співробітникам платити нічим, а видавець Коген сидить у Києві. Шкодую, що взявся за цю роботу. Можливо, газета припинить своє існування. Стосунки з редактором холодні».
   Про своє дозвілля письменник зазначав: «…Нікуди не ходжу, жодних вражень не маю, листів не маю, нічого не читаю, газета й контора засмоктала мене, аж страшно стає, коли подумаю, що є люди, які живуть так цілий вік. Погане це життя такого газетника, та ще й у такому паршивому органі, як “Волынь” наша. Будь це ще газета з симпатичним напрямком, стій коло нього живі люди, легше б було співробітникові. А то маєш таке почуття, наче сидиш в купі гною, а навкруги тебе всякі паразити. Бридко!»
   Завдяки статтям М. Коцюбинського газета «Волынь» почала користуватися значно більшим успіхом у читачів. У листі до дружини від 7/ІІ 1898 р. він відзначав: «“Волынь” так розкуповується, що доводиться щодня збільшувати тираж». Хоч як важко було літератору працювати у «Волыни», проте він радів знайомству з газетною справою, що могла колись йому знадобитися.
   У кінці лютого 1898 року М. Коцюбинський звільняється з газети «Волынь» і переїздить із Житомира до Чернігова, де завдяки клопотанням Б. Грінченка отримує посаду діловода у Чернігівській губернській земській управі й тимчасово завідує «столом народної освіти».
   Матеріальне облаштування у поєднанні з родинним затишком сприятливо позначилось і на літературній творчості письменника. Талант Михайла Коцюбинського високо оцінюють визначні на той час українські прозаїки. Так, у травні 1898 року Панас Мирний із Полтави пише до М. Коцюбинського про його оповідання «Харитя». «Прочитав я її, та й нестямився!.. У такій невеличкій приповісті та такого багато сказано! Та як сказано? Чистою, як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюнком, невеличкими домірними нарисами, що розгортують перед очима велику – безмірно велику – картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибину думок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця!.. Та так тільки справжній художник зможе писати! Несказанно зачарований Вашою “Харитею”, я почав розпитувати своїх знайомих: де се взялося таке добро на нашій убогій ниві? Давно я нічого не читав такого доладного і з таким смаком».
   Пише, що йому соромно стало, що раніше не читав творів автора; дістав й інші його оповідання – «Ялинка», «Маленький грішник», «П’ятизлотник» – та прочитав. «І все то-то – щире золото, все то-то – само життя, оброблене в невеличкі рямці дотепною рукою мастака-художника. Спасибі Вам, добродію, велике спасибі за ті несказанно любі та милі хвилини, які довелося мені пережити, читаючи Ваші талановиті утвори. Пошли Вам щасна доля вік довгий та доброго здоров’я, щоб Ви і надалі змогли працювати на нашій рідній ниві, множити і засівати те добре насіння, яке Ви подали до сього. Плодіть, добродію, і засівайте найбільше, я певний, що з того засіву будуть колись великі жнива задля нашого рідного краю». Цікавиться, де ще надруковані його твори. «Як би мені хотілося перечитати все, що Ви досі написали і надрукували; більше сього – бажалося б знати Ваші думки, що Ви ще наміряєтесь витворити».
   По приїзді до Чернігова, прагнучи мати своє помешкання, він купує невеликий дерев’яний будинок, розташований на мальовничій околиці міста, в кінці Сіверянської вулиці. «…Михайло Михайлович, – згадувала близька приятелька Віри Устимівни, а пізніше всієї родини Коцюбинських, Тодосія Шкуркіна-Левицька, – зупинився на цій невеликій хаті, бо біля неї був гарний садочок з квітами й чудовий краєвид на Троїцький монастир та на Болдині гори. Він-бо так любив природу, квіти…» Кредит на купівлю будинку він бере у комерційному банку. Проте й цей дешевий будинок «був надсилу Коцюбинському. Усе життя через нього він був боржником міського банку…».
   Переїзд М. Коцюбинського до Чернігова 1898 року відкрив нову сторінку в його житті. Якщо бути справедливим, то навіть не сторінку, а цілий розділ його біографічного життєпису. І річ не тільки в тім, що нарешті владналося його сімейне життя і він зміг осісти на постійній більш-менш придатній для його характеру роботі. Головне було в тому, що він дістав можливість віддатися творчості. 1900-ті роки, в які вступав письменник разом із українською літературою, були роками справжнього спалаху цілого сузір’я непересічних талантів.

У вирі громадського та культурницького життя

   По переїзді до Чернігова Михайло Михайлович включається до активного громадського та культурницького життя міста. Зокрема, М. Коцюбинський працює у Чернігівській губернській археологічній комісії (складав програму збору матеріалів, готував до друку «Труды…» комісії та ін.), головує у музично-драматичному гуртку, бере діяльну участь у роботі комітетів для спорудження пам’ятника Т. Шевченкові в Києві, пам’ятника-надгробка Л. Глібову в Чернігові, береться за видання літературних альманахів, організовує вечори, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові та ін., концертні виступи М. Лисенка з його вихованцями.
   1898 року подружжя Коцюбинських стає членами чернігівської «Громади», створеної 1894 року А. Верзиловим та І. Шрагом. Чернігівська «Громада», так само, як і всі інші об’єднання української інтелігенції, була нелегальною організацією. Через те й прийом членів до неї відбувався дуже обережно. Кандидати обговорювались. Обирались таємним голосуванням і лише при одноголосному схваленні включалися до громадівського товариства. В особі своїх членів чернігівська «Громада» діяла і в земстві, і в міській думі, і на вчительських курсах, і взагалі всюди, де тільки була змога. Члени громади читали лекції з української історії та з історії письменства семінаристам, учням гімназій; розповсюджували українські книжки, укомплектовували ними бібліотеки для народного читання. Коштом «Громади» було надруковано чимало цінних видань, зокрема збірник «Думи кобзарські», альманахи «Дубове листя», «Хвиля за хвилею», «З потоку життя», байки Л. Глібова, твори Б. Грінченка та ін.
   За активної участі «Громади» відзначалися щорічно роковини Т. Шевченка. Як згадує гімназистка П. Березняк, «…кожного року по багатьох містах і селах відбувалися Шевченківські панахиди. Цим громадськість виявляла свою пошану до Тараса Григоровича. Дочекавшись роковин з дня смерті Шевченка, ми з друзями пішли до Воздвиженської церкви. Там уже було чимало людей. Всі були урочисто зосереджені, стояли зі свічками у руках. Нам також дали свічки. Правив службу старенький батюшка. Я розглядала публіку. Серед неї виділялась постать високого, гарно одягнутого чоловіка з круглою лисою головою. Він стояв поряд з Вірою Устимівною. Так вперше я побачила М. М. Коцюбинського. Такі Шевченківські панахиди я відвідувала ще років три-чотири, вони ставали все люднішими».
   Основним лейтмотивом діяльності «Громади» була просвіта населення та відкриття українських шкіл. Тому М. Коцюбинський та інші члени чернігівської «Громади» надсилають листа чернігівському губернатору з умотивованою вимогою: «1. Щоб допущено було українську мову в школах Чернігівщини. 2. Щоб дозволено було видати народною українською мовою шкільні підручники і книги. 3. Щоб ці книжки знаходилися в шкільних бібліотеках і діти мали до них допуск». Аналогічну відозву про потреби української школи було надіслано міністру внутрішніх справ Російської імперії. Проте в умовах антиукраїнської цензурної політики, яка наприкінці ХІХ ст. ще загострилася, не могло й бути мови про введення в школах української мови як окремої дисципліни. Тому подружжя Коцюбинських чимало зусиль докладає до самостійного видання різної української літератури. В жандармських справах за 1898 рік наводиться агентурна інформація про існування таємної друкарні М. Коцюбинського і Б. Грінченка, яка займалася виданням невеличких українських книжечок.
   З ініціативи М. Коцюбинського та за підтримки «Громади» в Чернігові засновано «Товариство сприяння народній освіті в Чернігівській губернії», де письменник викладав історію української літератури. Поліція встановила пильний нагляд за діяльністю цього товариства та його «політично неблагонадійним» натхненником Михайлом Михайловичем, його було внесено до «Списку осіб, що належать до злочинних організацій у районі Чернігівської губернії», і дано йому таку характеристику: «Коцюбинский Михаил Михайлов. Малорусский писатель, служит статистиком в статистическом бюро губернского земства; принадлежит, безусловно, к партии украинофилов, привлекался ранее к дознанию за государственное преступление и находился под надзором, как и его жена Вера Устиновна, урожденная Дейш».
   В умовах царської реакції, коли відбувався посилений наступ на все українське, потужний культурно-просвітницький рух інтелігенції Чернігова, спрямований на захист української культурної самобутності, мав велике значення для збереження та розвитку української мови і культури.
   Серед громадсько-культурницької діяльності Михайла Коцюбинського наприкінці 90-х рр. ХІХ ст. слід виділити його активну участь у створенні разом із Б. Грінченком та І. Шрагом музею старожитностей у Чернігові. Підтримуючи тісний контакт з відомим істориком Володимиром Антоновичем, Михайло Михайлович домовляється з ним про пришвидшення процедури передачі колекції В. Тарновського до Чернігівського земства, сам бере участь у доставці експонатів, покладає на себе частину зобов’язань щодо безпосередньої підготовки експозицій музею.
   У травні 1899 року разом з іншими чернігівцями Михайло Михайлович Коцюбинський підписав звернення до історика та письменника Д. Мордовця з проханням організувати в Петербурзі збір коштів для спорудження в Чернігові надгробного пам’ятника на могилі найталановитішого українського поета-байкаря Л. Глібова.
   Незважаючи на переобтяженість марудною канцелярською працею, Михайло Михайлович не тільки інтенсивно працював над своїми творами, брав участь у громадсько-культурному житті Чернігова, але й приділяв чимало уваги науковій діяльності. Маючи широкі знання та тісні зв’язки в інтелігентських колах, М. Коцюбинський також долучається до розробки серйозних мистецьких і наукових проблем. Так, у вересні 1902 року він звертається до Д. Яворницького – відомого вченого-історика, колекціонера, дослідника запорозького козацтва, з проханням порадити і допомогти чернігівському знайомому інженерові І. Якубовичу в його намірі простежити вплив українського смаку, українського стилю у давній церковній архітектурі в Україні.
   У вересні 1902 року письменника було прийнято у дійсні члени Чернігівської губернської ученої архівної комісії [10 - Губернські вчені архівні комісії (ГВАК) – органи, створені в Російській імперії для збирання, упорядкування та збереження місцевих документальних матеріалів.]. Він мав працювати в «Особой комиссии» для розробки проекту робіт архівної комісії з археології, історії та етнографії, а також для складання загальної програми зі збирання в Чернігівській губернії археологічних, історичних і етнографічних відомостей та матеріалів. На першому етапі роботи Ученої архівної комісії М. Коцюбинському було доручено написати розділ програми «О народной словестности, о кобзарях и лирниках и руководящие замечания для корреспондентов».
   У січні 1903 року Коцюбинського обрано до складу редакційної секції, де його завданням був «предварительный просмотр в редакционном отношении даваемых членами рефератов, предназначенных для печати в “Трудах” комиссии».
   Протягом 1902—1903 років Михайло бере участь у засіданнях Чернігівської губернської ученої архівної комісії, де обговорювалися статті кореспондентів. Письменник неодноразово висував нові ідеї, які можна б було реалізувати у ході подальшої роботи цієї організації. Так, на одному з засідань комісії, під час обговорення матеріалів І. Шрага про Чернігівську гімназію (у зв’язку з навчанням у ній Г. Успенського), літератор запропонував записати спогади про гімназичні роки російського письменника та його товаришів по гімназії: П. Солонини, А. Верзилова, П. Косача, М. Добровольського, а також брата покійного письменника – Я. І. Успенського, який працював лісником у Чернігівській губернії.
   На цьому ж засіданні, у зв’язку з наближенням відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві, редакційній секції в особі М. Коцюбинського було доручено скласти привітальний адрес від Чернігівської архівної комісії.
   Багато уваги під час роботи в Архівній комісії приділяв письменник і збиранню народної творчості. Маючи власний досвід такої діяльності ще з часів перебування у Лопатинцях, Бессарабії та Криму, він прислухався і до порад відомого ученого-етнографа В. Гнатюка, – з ним як із членом Львівської видавничої спілки почав листуватися з 1899 року.
   Проте ця корисна для науки праця письменника Михайла Михайловича Коцюбинського тривала недовго. Новий чернігівський губернатор О. Хвостов, критикуючи діяльність свого попередника, який допустив перебування в складі комісії «неблагонадійних» осіб, увів цілу низку організаційних обмежень, що гальмували діяльність комісії. Зокрема, губернатор вимагав переключити увагу комісії з етнографічно-фольклорної діяльності на архівно-церковну.
   На зауваження чернігівського губернатора члени Архівної комісії відреагували так: головуючий І. Шраг сказав, що при сучасному стані речей, з огляду на поставлені перед Архівною комісією вимоги, спрямовані на обмеження характеру її діяльності і неприйнятні для нього, він не бачить для себе можливості й зручності залишатися в ній.
   М. Коцюбинський також заявив, що за нового стану речей, у цілком невизначеному становищі Архівної комісії, він не бажає у майбутньому бути її членом і заявляє про свій вихід із її складу. До заяви письменника приєднуються й інші члени…
   Не менш важливим актом громадянської позиції Михайла Михайловича став його виступ на відкритті у Полтаві пам’ятника І. Котляревському 30—31 серпня 1903 року.
   Право привітати Полтавську міську думу мав Михайло Коцюбинський. Його було делеговано від двох організацій: Чернігівської губернської ученої архівної комісії та Чернігівського музично-драматичного гуртка. 25 серпня 1903 року на засіданні Чернігівської губернської ученої архівної комісії М. Коцюбинського було обрано до складу депутації для участі у святі відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві. 28 серпня Чернігівський музично-драматичний гурток звернувся до Коцюбинського як голови правління гуртка з проханням поїхати на відкриття пам’ятника: «Согласно постановлению своєму от 22 августа н. г. Правление музыкально-драматического кружка имеет честь покорнейше просить Вас, милостивый государь, принять участие, в качестве депутата кружка, в торжестве открытия памятника украинскому поэту Ивану Котляревскому в Полтаве».
   Отже, 30—31 серпня 1903 р. відбулося «свято української інтелігенції» – відкриття пам’ятника Івану Котляревському.
   «Ще й досі бачу, як Коцюбинський стоїть у гурті знайомих під відкритим пам’ятником, – згадує український мовознавець і літературознавець В. І. Сімович, – як поважно дивиться на роботу Л. Позена (автор проекту пам’ятника) й тільки час од часу нахиляється до співрозмовника чи співрозмовниці, які щось йому нашіптують, але ж уста його до відповіді не порушуються. Він увесь потонув у святковому настрої, розуміючи повагу хвилини».
   Після звершення офіційних урочистостей почалися промови та привітання від запрошених гостей, представників різних культурно-освітніх та літературних товариств. Царське міністерство внутрішніх справ дозволило тільки австрійським українцям читати свої привітання українською мовою. Представникам же Наддніпрянської України міністр внутрішніх справ заборонив вітати свято мовою Котляревського.
   Як згадує В. Сімович, «Ще якось проскочив Немоловський із своєю українською промовою від “Буковини”, себто від Хотинщини на Бессарабії. А як почала читати українську адресу чернігівка Андрієвська, – то блідий як стіна городський голова спинив її в читанні, посилаючись на розпорядок міністра. Зчинився гамір, крик. “Просимо, просимо”, – лунало відусіль. Чую – усі протестують і віддають порожні обгортки привітань. Дивлюсь – до місця, де ми читали адреси, поважною ходою, задуманий увесь, – підходить Коцюбинський. Він теж мав читати своє привітання. Я глипнув із свого місця пильніше: на його обличчі, блідому, знервованому, малювався біль, воно все розлилося стражданням… Мовчки взяв із-під пахви привітання, вибрав його з обгортки, мовчки поклав на стіл, мовчки повернувся й відійшов. Увесь спокійний, елегантний, подався в залу, на своє місце…» Отже, офіційну частину свята було зірвано і театр ім. Гоголя, де відбувались урочистості, спорожнів. На естраді залишився тільки блідий та схвильований міський голова. Незважаючи на дострокове припинення офіційної частини урочистостей, програма свята йшла собі далі. Інтелігенція зібралась у полтавському міському саду, де продовжила виголошувати полум’яні промови.
   М. Коцюбинський на відкритті пам’ятника І. Котляревському, вже на неофіційній частині зустрічі, від імені Чернігівського музично-драматичного гуртка зачитав полум’яну промову, яка, за свідченням сучасників, знайшла палку підтримку в присутніх. Так, у вересні 1903 року «Киевская газета» опублікувала повідомлення про урочисте засідання Полтавської міської думи 30 серпня 1903 року, присвячене відкриттю пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. У повідомленні зазначалося, що з привітанням виступив М. Коцюбинський: «Его прекрасно составленный на украинском языке адрес от черниговского музыкально-драматического кружка снова сильно поднял ослабевшее было уже внимание публики и вызвал шумное одобрение».
   «Город Полтава, – промовляв у своєму виступі М. Коцюбинський, – справляє нині свято українського слова. Сто літ минуло, як те занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знов і в устах батька нової української літератури, Івана Котляревського, голосно залунало по широких світах. Сто літ минуло. Живий організм українського народу зберіг лише коріння, його цвіт – інтелігенція – зів’яв і обсипавсь. Ми бачимо безодню:
   по однім боці простий люд, що живий традиціями колишнього, з другого – зденаціоналізована, збаламучена інтелігенція, одірвана од народу. І ось з’являється людина, з’являється талант – жива душа народна, і, як міст через безодню, перекидає веселку поезії і єднає обидва береги… І ожив той чарівник слова, організм народний: розпустилось, зміцнилось коріння, знов зацвіли квітки, зацвіли і не зів’януть».
   На відкритті пам’ятника М. Коцюбинський зустрівся з багатьма видатними українськими та російськими письменниками, культурними діячами, зокрема з Панасом Мирним, В. Короленком, Лесею Українкою, В. Стефаником.
   Революційні події січня 1905 року сприяли пожвавленню національно-культурного руху в Наддніпрянщині. Так, на зборах членів Чернігівської громадської бібліотеки, на яких був також присутній М. Коцюбинський, що відбулися 9 січня 1905 року, один із членів зборів запропонував клопотати про скасування цензури взагалі та про передачу всіх порушень і злочинів, зроблених пресою, на розгляд суду. Член зборів, український письменник М. Коцюбинський, запропонував доповнити це клопотання положенням про скасування цензури на всі твори без огляду на мову твору. До того ж він указав на жахливе становище української преси. Якщо російську пресу цензура б’є бичами, то українську вона переслідує скорпіонами.
   Не менш значимою справою М. Коцюбинського у громадсько-культурному житті м. Чернігова стала його діяльність у чернігівській «Просвіті». Як згадує колега по роботі й близький друг письменника О. Аплаксіна, М. Коцюбинський брав найдіяльнішу участь в організації цього товариства. Він дуже боявся, що його оберуть головою «Просвіти», і заздалегідь говорив, що не погодиться на це, оскільки робота в бюро і це нове навантаження тоді зовсім позбавлять його змоги писати.
   Однак високий авторитет письменника серед чернігівської інтелігенції сприяв тому, що його одностайно й наполегливо умовили обійняти цю посаду. Він не зміг відмовитись… А погодившись, як то кажуть, із головою поринув у роботу. Михайло Михайлович всякій справі, за яку брався, віддавав усього себе, без останку.
   У день відкриття «Просвіти» письменник оголосив привітання від філій Львівського товариства «Просвіти». Ці привітання було надіслано на його ж прохання, оскільки він вважав, що привітання з Галичини створять моральне піднесення серед членів молодого чернігівського товариства.
   На посаді голови чернігівського товариства «Просвіта» М. Коцюбинський докладав чимало зусиль, аби передплатити з-за кордону літературу для «Просвіти», організовувати концерти, ялинки для дітей, вечори самодіяльності тощо.
   Про підготовку та проведення одного з таких концертних вечорів, влаштованих «Просвітою» на честь Івана Франка, розповідає донька Михайла Михайловича Ірина Коцюбинська: «Тато був заклопотаний підготовкою Франківського свята. Вечорами, зачинившись в кабінеті, писав реферат про Івана Франка. Треба було готувати музичні номери. Листовно радився зі своїм другом композитором Миколою Віталійовичем Лисенком про кращі вокальні номери до концерту. Микола Віталійович склав програму з романсів, написаних ним на слова Франка, і надіслав її 25.Х 1907 року Михайлу Михайловичу. Батько підбирав художнє читання з творів Каменяра, якими ілюструвався реферат. Семінарський хор старанно розучував пісні. Ми під маминим керівництвом вивчали вірші Тараса Григоровича Шевченка та байки Леоніда Глібова, з якими збиралися виступити на цьому вечері в “Просвіті”.
   Ми всією родиною брали участь у цьому вечері. Зал було прибрано зі смаком. На почесному місці на стіні навпроти входу висів портрет Івана Яковича Франка в українських старовинних рушниках. Під ним на підставках – декоративні квіти. В правому кутку кімнати межи дверима і вікном – пюпітр для доповідача; хор розмістився півколом попід портретом.
   Народу в залі повно, переважно вчителі, студентство, робітники, учні. Настрій присутніх – урочистий. Відчувалося, що це свято української культури. Ніхто не звертав уваги на сонного городового, що куняв в останніх рядах під стінкою.
   Ми, діти, в пишному українському вбранні, як учасники вечора, сиділи в першому ряду. Поява стрункої легкої постаті батька – в парадному чорному сюртуці, білому жилеті, з папкою в руках – привернула увагу публіки.
   Чемно вклонившись присутнім, Михайло Михайлович спокійно зайняв місце за пюпітром та схвильованим, м’яким голосом промовив:
   – Шановні добродійки і добродії! Сьогодні я хочу познайомити Вас з одним із найкращих українських письменників – з Іваном Франком.
   Він дуже вдало й емоційно намалював портрет Івана Яковича. Скромно вдягнена людина з сірими очима та рудуватим волоссям, енергійна і вперта, постала в нашій уяві.
   Реферат про Каменяра тричі переривається читанням уривків з творів письменника та співами.
   З літературною манерою белетриста Франка познайомили присутніх інші доповідачі. Пригадую, з якою глибокою увагою слухали присутні уривки з творів Каменяра, як гаряче аплодували.
   А ось і співи, які супроводжували реферат. Їх було багато. Найкращою піснею, яку ми почули, був гімн “Вічний революціонер”. Він запам’ятався на все життя, бо Іван Франко вклав у нього весь свій бунтарський дух і підсилений твір був могутніми акордами Лисенкової музики.
   Друга частина вечора почалася художнім читанням віршів у виконанні дітей та молоді. Троє дітей Михайла Михайловича брали участь у концерті. Юрко прочитав «Ішов кобзар до Києва та сів спочивати». Оксана – “Садок вишневий коло хати” (Шевченка). Я читала байку Леоніда Глібова “Мавпочка та окуляри”. Вечір пройшов тепло й урочисто».
   У той час товариство «Просвіта» містилося на вулиці Миколаївській (нині Карла Лібкнехта) в дерев’яному одноповерховому будинку. Приміщення складалося з невеликого залу і чотирьох кімнат, в яких розташована була бібліотека та займались гуртки художньої самодіяльності.
   Двічі, в 1907 та 1909 роках, на запрошення М. Коцюбинського до Чернігова приїздив М. Лисенко, даючи концерти в залі дворянського зібрання. Микола Віталійович завжди з вдячністю згадував, як тепло зустрічав його у Чернігові Михайло Михайлович, як заходився він пізніше коло організації його великого концерту за участю відомого співака Олександра Мишуги.
   Характер роботи Товариства та особливості його діяльності добре описав сам Коцюбинський у листі до свого учня Костя Зленка від 18 травня 1907 р.: «У нас надія тільки на демократичні і поступові сфери – звідти ми хотіли б мати членів. <…> Діяльність нашої “Просвіти” поки що невелика, бо Товариство ще молоде (всього 4 місяці йому), але дещо зроблено вже, дещо робиться. За цей час ми одкрили при “Просвіті” читальню-бібліотеку для членів (яких маємо більше 200 чоловік); в бібліотеці зібрано уже коло 400 книжок, маємо звиш 20 українських часописів – з Галичини, Буковини, Америки. Спорядили 2 концерти – Лисенка і в пам’ять Шевченка; маємо будувати кіоск в українському стилі для продажу книжок і часописів. Лекційна комісія працює над тим, щоб читалися в “Просвіті” лекції з українознавства, а для народу – популярні народні читання. Одкрили філію в Ніжині, де вже є коло 40 членів.
   Для “Просвіти” заорендували невеличкий будинок (Богданова) по Миколаївській вулиці. Для членів “Просвіти” була відкрита бібліотека».
   Як голова чернігівської «Просвіти» М. Коцюбинський звертався з відозвами до українських письменників, культурних діячів, видавців, редакторів журналів і газет із проханнями присилати безкоштовно свої книжки й видання для бібліотеки та читальні товариства.
   Працював Михайло Михайлович для «Просвіти» багато, але морального задоволення від роботи не відчував. Коцюбинському доводилося провадити не тільки всю організаційну роботу, а часто й чорнову. У листі до В. Гнатюка М. Коцюбинський скаржився:
   «Робота в нашій “Просвіті” йде мляво поки що. Поминаючи загальнополітичні умови нашого життя, не сприяючи розвоєві подібних товариств, мусимо признатися: у нас нема людей… Ще поговорити – хоч погано – ми можемо, але взятись до реальної роботи – трудно. Через те дуже ненормальне і сумне з’явище: працюють два-три чоловіки, а решта холодні, як мерці. Скільки ще треба енергії і часу, щоб виховати робітників. Ви вже пережили цю кризу; у Вас тепер не бракує ні сил, ні досвіду – і наша Україна, здалеку така красна, зблизька видалась би Вам мертвим островом. Не думайте, що це говорить в мені песимізм. Ні, я не песиміст, може, був досі занадто великим оптимістом і через те, пустившись з кабінету у ширший світ, – наскакую на підводні каміння, яких перше не помічав. Але се не знеохочує мене, і не раз гірко мені буває, що маю так мало сил і здоров’я».
   Діяльність у «Просвіті» та служба забирали багато часу. За таких умов і вихопились у М. Коцюбинського слова: «Найбільша моя трагедія – неможливість займатися літературною роботою». Сила переживань, обізнаність у суспільному житті, співчуття до знедолених викликали в нього ще більшу жагу до літературного слова, прагнення викласти свої болі й переживання на папері.
   Жваву участь у роботі «Просвіти» брала дружина письменника Віра Устимівна, яка була скарбником товариства. Було ще двоє-троє активних членів організації. Загалом, як згадує донька М. Коцюбинського Ірина, у роботі «Просвіти» активну участь брала вся родина Коцюбинських: «Пригадую, що дуже часто у вітальні нашої господи засідала рада “Просвіти”. З цими засіданнями була пов’язана цікава пригода, яка трапилась із членом ради Аркадієм Васильовичем Верзіловим, який був водночас головою міської думи. Він, ідучи ввечері на засідання, упав біля нашої господи і набив добру ґулю на лобі, бо місцевість була нерівна, з великим пагорбком, а освітлення вулиці Сіверянської – дуже мізерне. Ліхтарі з гасовими маленькими лампочками стояли тільки на перехрестях вулиць і ледве миготіли. Голова, падаючи, попсував свій одяг, забруднившись у невилазній грязюці, бо вулиця не була забрукована.
   Пригадую, як чистили йому одяг, заспокоювали, напували водою, навіть умовляли трохи полежати на диванчику до початку засідання. Проте ця пригода сприяла тому, що в найближчий час недалеко від нашої господи було встановлено дуговий ліхтар, який сліпучим світлом освітлював майже цілий наш квартал. Вулицю негайно забрукували. Тато з іронією посміхався цій метаморфозі. Згадував, скільки зусиль він прикладав протягом майже десяти років, щоб добитися впорядкування вулиці. Навіть нас, малих дітей, посилав по сусідах, щоб підписали прохання про забрукування і освітлення вулиці, але нічого не міг вдіяти. «Суща біда з тією думою», – казав він. А тут маєш! Одна ґуля пана голови міської думи – і такі разючі зміни! Що то значить: “Своя рука владика!”»
   Губернатор та жандармські органи пильно слідкували за роботою «Просвіти», діяльність якої, на їхню думку, виходила далеко за межі культурного напрямку.
   Почалися переслідування. Несвідомі члени товариства з переляком порозбігалися. М. Коцюбинський в одному зі своїх листів до друзів писав, що в «Просвіті» уся робота фактично звалилася на нього і його дружину. Він скаржився: «Не маю і я великої надії на громадянство наше. Воно ще таке кволе, слабе… Треба кричати, дратувати грубу шкуру “громадянина”, може, хоч лягаючи спати, він згадає, що не все в нас “благополучно”». Почалися арешти. А згодом губернатор виключив подружжя Коцюбинських не тільки з ради «Просвіти», а й заборонив їм бути звичайними членами товариства.
   Обіймаючи невелику чиновницьку посаду в статистичному відділі земства, М. Коцюбинський теж відзначався своєю неординарністю.
   З ініціативи М. Коцюбинського в статистичному бюро організовувалися лотереї, збір коштів, які відправлялися то на лікування Івана Франка, то на друкування якоїсь корисної літератури. При земській управі з ініціативи Михайла Михайловича зібрано чималу бібліотеку, що проіснувала до 1916 року. Частина книжок, часописів відсилалась і політичним в’язням.
   Особливо велике значення для розвою громадського та літературного життя в Чернігові мали так звані «суботи» й «понеділки», що організовувались у помешканні родини Коцюбинських по вулиці Сіверянській, 3. На них збиралася національно свідома українська інтелігенція, студентська молодь. Серед постійних учасників цих вечорів були журналісти і письменники: Б. Грінченко, В. Cамійленко, М. Вороний, Л. Шрамченко, М. Могилянський, О. Глібов, О. Андрієвська, а також доктор Базилевич, художники М. Жук, П. Циганко, сільська вчителька В. Зінченко, різночинці П. Данилевич, Б. Чернявський.
   На цих зібраннях обговорювались різні важливі громадські й культурні питання, зав’язувалися жваві дискусії, до яких з увагою прислухалась і молодь. Зокрема збирали кошти на різні заходи, ювілеї, встановлення пам’ятника Т. Шевченку, створення каси допомоги політв’язням, читали твори письменників-початківців, розробляли програми літературно-музичних вечорів, організовували художні виставки, які проходили в товаристві «Просвіта».
   Серед громадсько-політичних питань, що порушувалися на таких зборах, були: збір коштів на посилення самооборони під час єврейських погромів, про бойкотування архівної комісії в зв’язку з обмеженням її прав губернатором, про підготовку страйку в статистичному бюро з приводу незаконного звільнення співробітника Альтшулера і т. д., політичні події як місцевого, так і загальноімперського масштабу.
   В останні роки життя письменника «понеділки» замінено на «суботи», які були вже більше поетичною школою для молодого покоління митців, серед яких провідне місце посіли Павло Тичина, Василь Елланський (Блакитний). Завдячуючи Михайлу Михайловичу, молодь долучалася до громадського життя, брала участь в організації вечорів, концертів, що проводились «Просвітою». Спілкуючись із Михайлом Михайловичем, молодь знайомилась із творчістю І. Франка, Л. Українки, П. Мирного, В. Стефаника. Михайло Михайлович із дружиною не раз відвідували молодіжні творчі вечори, давали молодим митцям поради – як творчі, так і життєві.
   Одна з учасниць таких заходів, на той час гімназистка, Персида Березняк згадує: «У Коцюбинських бували численні гості на так званих “понеділках”. Спочатку на цих “понеділках”, в яких брав участь Михайло Михайлович, бували члени Музично-драматичного товариства м. Чернігова; а згодом була і “просвітянська” молодь. “Понеділки” обставлялись просто, але затишно і цікаво. Всі почували себе невимушено. На них говорили про цікаві чи нові події або нові твори. Здебільшого виступав Михайло Михайлович. Його виступи були пересипані цікавими, дотепними виразами.
   На “понеділках” був чай з холодною закускою. Стіл господинями дому завжди сервірувався з умінням і великим смаком.
   Для бажаючих було і вино, але це не носило характеру “випивок”.
   Зустрічі з письменником Михайлом Михайловичем Коцюбинським справляли на нас великий вплив: будили в нас людську гідність, формували національну і революційну свідомість».
   Отже, протягом 1911—1912 років «понеділки», що перетворилися на «суботи», стали своєрідною формою спілкування та передачі навичок літературної майстерності, уроків життєвого досвіду Михайла Михайловича з талановитою українською молоддю.
   Про великий виховний вплив Коцюбинського та організовані ним зустрічі з молоддю згадує також випускник Чернігівської гімназії, постійний відвідувач «понеділків» Іван Антоненко: «Михайла Михайловича групами відвідували учні. Багатьох з них він добре знав на ім’я. Мені пригадується такий характерний випадок – свідчення тісного зв’язку письменника з молоддю. У залі дворянського зібрання (його за плату здавали під концерти, танцювальні вечори й ін.) проходив концерт, збір з якого, як ми знали, йшов на користь Червоного Хреста, допомоги політв’язням. Під час антрактів, звичайно, продавались учасникам вечора, також на користь Червоного Хреста, листівки-фотографії на політичні теми. Ось Михайла Михайловича бере в оточення група учнів, пропонує купити листівки.
   Він, усміхаючись, вітається з численними друзями, купує. Оглядає групу молоді і запитує: а де такий-то? Називає ім’я гімназиста, який буває разом з цією групою. Дивувала така увага до кожного з нас. Ми відповідали, що товариш, який цікавить Михайла Михайловича, захворів. Почувши це, він турботливо, детально розпитує про хворого: на що захворів, коли, чи видужує й таке інше.
   Загальновідомо, як уважно ставився Коцюбинський до авторів-початківців, як допомагав їм порадами. Пригадується його бесіда з одним таким початківцем. Я тоді вперше почув про Флобера. Михайло Михайлович детально розповідав, як трудився Флобер над обробкою своїх творів, як вперто працював над кожною фразою, над кожним словом, часто міняючи тексти цілих сторінок. Це все розказувалось як повчання молодому автору, в якого не виходило життєвого зображення того, про що він писав. Цей автор незабаром облишив своє писання, зрозумівши, що для справжньої літературної творчості в нього немає потрібних здібностей. Здається, тоді ж говорив письменник про специфіку літературного твору, про образ.
   Він пояснював тоді, що художній твір вимагає не лише викладу думок, хоч би й передових, добрих, треба, щоб у ньому були образи, щоб читач побачив і відчув, а не лише осмислив те чи інше описуване явище. Письменник ілюстрував цю думку таким прикладом: ось перед вами – прекрасний птах. Описувати його можна по-різному. Ви можете перелічити всі кольори його пір’я, визначити його розміри і т. д., але з цього опису читач не побачить, не відчує цього гарного птаха. А якщо письменник-художник кількома вправними штрихами, порівняннями створить образ, птах з’явиться перед вами, як живий.
   Пригадується ще одна розмова про те ж національне питання. Хтось із нашої групи молоді зустрічався з директором музею Тарнавського Шелухіним. Про нього відзивались як про людину з націоналістичним ухилом. Один з моїх товаришів запитав М. Коцюбинського, чи має рацію Шелухін, який твердить, що кожен українець повинен любити все українське, носити українську одежу (наприклад, носити вишиту сорочку), говорити по-українськи, любити українські звичаї і т. ін. Михайло Михайлович на це відповів, наскільки пригадую, приблизно так: обов’язкового тут нічого не може бути – це справа смаку; обов’язково українцеві любити свій край і боротись за його свободу».
   Отже, чернігівський період у житті Коцюбинського і пов’язані з ним національно-культурні справи мали неабияке значення для громадського й мистецького життя української громади у місті. Хоч де б працював Михайло Михайлович, чи то у «Громаді», чи в Ученій архівній комісії, чи у «Просвіті», він усюди намагався зробити якомога більше для розвитку національної культури та науки. Оселя родини Коцюбинських стала тим осередком духовно-інтелектуального життя у Наддніпрянській Україні, куди сходились усі інтелектуальні потоки, тим об’єднавчим національним центром, який забезпечував контакти з усіма прогресивними діячами України та українського зарубіжжя. Завдяки потужному і широкому спектру діяльності М. Коцюбинський назавжди увійшов в історію Чернігова як один із найвизначніших творців національної духовності українства.

Творча майстерня письменника

   Кожного ранку Михайло Коцюбинский вирушав на роботу у статистичне бюро – маленький одноповерховий будинок на околиці Чернігова. Робота відбирала левову частку часу, і тільки пізно ввечері Коцюбинський міг присвятити себе своїй улюбленій справі: дістатися книжок або чистого аркуша паперу, але вже занести на нього хоч одну думку майже не ставало сил.
   Нудна робота, буденщина маленького чиновничого міста, як густе павутиння, обплутувала М. Коцюбинського, завдавала йому невимовного болю й страждання. Він ішов на роботу до земства, як на панщину, що сковувала його творчі можливості, відбирала від нього сили, сушила мозок та гасила яскраві поривання. У своїх автобіографічних листах Михайло Михайлович писав: «Найбільша драма мого життя – це неможливість присвятити себе цілком літературі, бо вона не тільки не забезпечує матеріально, а потребує ще й видатків. Тим часом потреба заробляти на шматок хліба забирає у мене весь час і сили».
   Досить сказати, що за новелу «Intermezzo» М. Коцюбинський одержав 35 крб. від редакції журналу «Літературно-науковий вісник», за цілком новаторський оригінальний твір «Невідомий» – 18 крб. 18 коп. За деякі твори платили більше, проте теж небагато. Для порівняння, 1903 року видавництво «Вік» надрукувало перший том його оповідань, за які заплатило 200 крб. У той же час твори російських письменників оплачувалися значно краще. Так, А. П. Чехов, який у певному розумінні відіграв у російській літературі таку саму роль, як і М. М. Коцюбинський в українській, 1899 року продав свої твори видавцеві А. Марксу за 75000 крб. Навіть російські перекладачі творів Коцюбинського одержували набагато більше, ніж він. Письменник не раз із іронією згадував про це, зокрема в листі до В. Гнатюка: «Треба рятуватися, спочити, полежать в шпиталі або в санаторії, а нема за що. Доведеться пропадати. Служба ледве-ледве дає шматок хліба, а література!.. Соромно навіть признатися представникові культурної нації. Єдиний спосіб – писати по-російськи, але коли я досі цього не робив, то вже тепер не зроблю. А тим часом факт, що мої російські перекладачі дістають в кілька раз більше за переклади, ніж я за оригінал. Доведеться пропасти».
   Для письменника, який писав українською, ситуація справді була складною. Репресії царського уряду та гоніння на все українське призвели до звуження читацької аудиторії української книги. До того ж поширення книжок у народі було обмеженим, головним чином через його неписьменність, а нечисленна інтелігенція з політичних міркувань уникала читати книжки, писані «малоросійським наріччям». Тому-то на пропозицію Гната Хоткевича налагодити видавничу справу в Україні М. Коцюбинський відповідає скептично: «Мало не всі видавництва мають не комерційні, а філантропічні підвалини… Принаймні мій видавничий досвід (видавав власні оповідання) дуже нещасливий. Ледве-ледве, за кілька років, після багатьох клопотів та турбот вдалося мені вернути витрачені гроші. Щодо мене, то я зарікся бути видавцем. Хай краще мій “ближній” видає, а я волію брати навіть ті злиденні гонорари, які дають нам часописи…». Закінчує свою відповідь М. Коцюбинський саркастичною фразою про стан із українською літературою: «…не можу ж я не тільки писати, а ще й платити, щоб мене читали».
   Писав Михайло Михайлович не так багато, як хотів. Чернеток, як правило, не робив, виношуючи цілий твір у голові. Але зрідка в його записнику з’являлися записи, які з часом він використовував у творах.
   Письменник весь час був незадоволений собою. Йому здавалося, що він іще не зовсім знаходить того потрібного слова, яке відкривало б людям його душу. Саме тому часом і виривались у нього з душі такі сповідальні фрази: «Пишу я дуже мало і ніколи не вдовольняючись своєю працею. Ще поки обдумую сюжет, поки в уяві моїй малюються люди, події і природа, я почуваю себе щасливим: таке все яскраве, свіже, повне і сильне, що я тремчу од зворушення. Але доволі мені сісти за стіл і взяти перо до рук, як з-під пера усе те виходить блідим, анемічним, безбарвним, мені не стає слів, аби віддати те, що я зараз так сильно пережив. Скінчивши роботу, я почуваю попросту обридження до неї, такою мізерною видається вона мені. Коли б можна було обмежити свою творчість уявою, я був би дуже щасливим. Проте щось сильне тягне мене до літературної праці – і літературі я відданий цілою душею».
   Творчість давала письменнику не тільки насолоду. Без неї він себе не мислив. Чи то за письмовим столом, чи на вулиці його душа, його серце і розум художника продовжували працювати.
   Михайло Коцюбинський писав твори, використовуючи всі свята й вільні вечори після роботи. Починаючи з осені 1911 року, коли він звільнився від роботи у статистиці, писав тільки вдень.
   Часто він друкував свої рукописи на маленькій портативній друкарській машинці фірми «Ремінгтон».
   Писав удень не більше 3-4 сторінок. Більше часу присвячував обдумуванню творів. Тоді ходив розміреними кроками, трохи зігнувшись, з очима, що ніби вдивлялися в глиб себе. Правити коректуру письменнику часто допомагала дружина – Віра Устимівна. Займаючись літературною працею, Коцюбинський не любив удень лежати, спочивати. Навіть удома, працюючи над черговим літературним твором, він завжди дуже акуратний і підтягнутий в одязі, зі свіжою хустинкою в кишені. Він не любив ані просторих широких курток, ані халатів, ні кімнатних капців – усіх тих атрибутів домашнього спокою, властивих, як він казав, «обломовщині».
   Працьовитий і невтомний у своїй літературній праці, він скаржився, що йому замало двадцяти чотирьох годин на добу, і ніч відбирає від нього половину життя. Іноді він і не спочивав. Нічниця, яка майже постійно не давала спати членам його родини, виснажувала його і без того неміцні сили. При тьмяному світлі свічки, напівлежачи в ліжку, він обмірковував окремі деталі твору, записував на аркушах свої думки, влучні порівняння, яскраві слова, які нічної пори особливо виразно й легко поставали в його збудженій уяві. Донька Ірина Коцюбинська так описує ставлення родини до таланту батька: «У нашій родині всі – від малих дітей до бабуні – розуміли літературне покликання батька. Ставились до нього не тільки з любов’ю, як до рідного тата, улюбленого сина, коханого чоловіка, дбайливого брата, а й прагнули створити йому сприятливі умови для творчості. Коли він писав у вітальні, то двері від столової зачиняли, ізолюючи таким чином спочивальню та вітальню, тобто половину тата (як її у нас називали), від усякого шуму, що зчиняло молоде покоління. Коли мама входила до їдальні з словами: “Татко працює”, цього було досить, щоб у хаті створювалася тиша. Всі намагалися розмовляти пошепки. Згадую, як вечорами в напівосвітленій вітальні сидів батько за своїм письмовим бюро. Тьмяне світло помпейського світильника ледве освітлювало схилене чоло. Він, зігнувшись, писав на невеличких листочках поштового лінованого паперу. Акуратна купка цього паперу лежала тут же, на столі, збоку. Почерк у письменника був жіночий, з нахилом, дрібний, але розбірливий. Інколи він заглядав до записної книжечки, що лежала поруч, та користувався товстим енциклопедичним словником Павленка, етнографічними збірками Гнатюка та іншими книгами зі своєї бібліотеки. Пригадую, як він підбирав на роялі одним пальцем мотиви журливих коломийок, коли писав оповідання з гуцульського життя “Тіні забутих предків”, як тихенько наспівував мелодії, що їх чув у Криворівні. На невеличкому письмовому столі батька завжди був порядок. Ручки з перами було застромлено до перочистки, а для правлення коректури він мав тоненьку ручку зі спеціальним пером, що лежала на дерев’яній підставці. Щоб вітер не порозкидав папір – бо балконні двері влітку були відчинені, – він прикладав його пресами з литого скла та мармурових плиток. Велика скляна чорнильниця на чорній квадратовій мармуровій підставці, попільничка та опішнянська вазочка для квітів стояли поруч».
   Незважаючи на тяжкі матеріальні умови та надмірну працю, 1899 року з-під пера Михайла Михайлович вийшла новела «В путах шайтана». Того ж року Українсько-руська видавнича спілка у Львові розпочала видання його творів. Перший том оповідань під назвою «В путах шайтана» вийшов 1899 року, другий (під назвою «По-людському») – через рік. Крім того, М. Коцюбинський взяв участь у впорядкуванні альманаху «Хвиля за хвилею», виданого 1900 року. В цей же час у нього виник намір видати ще кілька альманахів, «маючи на меті популяризувати твори кращих галицьких та буковинських письменників серед нашої публіки».
   На початок 1900-х років М. Коцюбинський уже склався як письменник із власним творчим обличчям. У статті «З останніх десятиліть XIX віку» І. Франко називає його одним із найкращих наших новелістів: «Його оповідання пливе натурально і свобідно, мов репродукція голої дійсності без ніякої примітки творчості. Стиль його простий, без жодної форсованої штучності, без риторичних ефектів. Із усіх наших письменників він найбільше нагадує Тургенєва, того “найбільш артиста і найбільш європейця” між великими російськими белетристами…Він наскрізь новочасний чоловік, перейнятий високими гуманними чуттями і ясним поглядом на життя. Отим-то його оповідання, даючи нам образи не торканих досі українським пером околиць і відносин, дають нам разом із тим високе естетичне вдоволення як твори справжнього таланту і як випливи симпатичної і високо розвитої душі».
   Твір «В путах шайтана» і тематично, і художніми особливостями значно відрізняється від ранніх оповідань. Показуючи руйнування старих патріархальних звичаїв татарського села і народження паростків нового в житті пригніченого народу, пробудження його свідомості, М. Коцюбинський вдається до нового прийому художнього зображення. У творі майже немає опису побутових деталей, широкої характеристики персонажів, немає розгорнутого сюжету. Письменник розкриває внутрішній, душевний стан татарської дівчини Емене, беручи один епізод із її життя – настрій святкової нудьги, коли дівчину, замкнуту в тісні рамки «правовірного» побуту, вільну від усяких буденних справ, з особливою силою охоплює туга за кращим життям. Із переживаннями Емене, підсилюючи і відповідно емоційно забарвлюючи їх, гармонує пейзаж.
   Звертався письменник і до історичної тематики. В 1899—1900 роках він працював над оповіданням «Дорогою ціною», яке кілька разів переробляв. Остаточно твір було закінчено у листопаді 1901 року і вперше надруковано в журналі «Киевская старина» (1902, № 1). У його спадщині це друге оповідання на історичну тематику і єдине – про часи кріпацтва. Ще 1895 року М. Коцюбинський надрукував твір «На крилах пісні (картка з щоденника)». Написаний за мотивами народних пісень, нарис являє собою низку окремих картин із чумацького життя, в яких у героїко-романтичному плані відображено хоробрість, силу і волелюбність простого люду.
   1901 року М. Коцюбинський написав оповідання «Лялечка», в якому настільки чітко та реалістично зображує тогочасне довкілля та події, що під час читання початку цього оповідання створюється враження, ніби ви сидите поруч з учителькою на возі, а повз пропливають хати, люди, дерева, церква… І все те похмуре, подібне до кольору чорної землі. Наче на полотні Левітана, всьому надано єдиний відблиск, єдиний колорит. І не тільки тому, що село справді убоге, а ще й тому, що в’їжджає у нього героїня з украй пригніченим настроєм: «Хати здебільшого були старі, чорні, з чорними ж, порослими мохом стріхами. По дворах стояли багна й зеленасті калюжі. Вулиця теж блищала баюрами. На всьому одбились сліди убожества. І життя, і люди, що вічно риються в землі, прийняли, ввижалось Раїсі, колір землі, здавалися деталями мертвої природи». У попередньому селі в Раїси виник конфлікт із попом, через що її й перевели до нової школи. Що ж її тут чекає? Чи не те саме?»
   Така зав’язка в оповіданні «Лялечка» дала привід І. Франкові сказати про Коцюбинського, що це «наскрізь новочасний письменник». А саме в підході до зображення дійсності – глибокому проникненні письменника в природу і через неї передачі людських почуттів. І. Франко писав про «нову генерацію» письменників, до яких належав і Коцюбинський: «…вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруження». Отже, йшлося не тільки про новий стиль, до речі, близький до імпресіонізму…
   М. Коцюбинський, опрацьовуючи спочатку виключно сільські теми, згодом значно розширив коло своїх спостережень, звернувшись до тем історичних («Дорогою ціною»), психологічних («Цвіт яблуні», «Поєдинок»), а пізніше й філософських («З глибини», «Сон»). Способи оброблювання сюжетів у нього стають дедалі різноманітнішими. Найулюбленішим жанром письменника була соціально-психологічна новела, її характерною рисою є глибоке розкриття психології персонажів. Чим далі, тим менше зустрічається у творах М. Коцюбинського описів обстановки, побуту. Основний наголос робиться на зображенні психологічного стану людини, її переживань («В путах шайтана», «Лялечка»). Письменник уміє підмітити найтонші переживання і душевні порухи героїв («Цвіт яблуні»). Інколи все оповідання складається з аналізу психологічного стану героя. Якщо у ранніх творах наявний певний сюжет, послідовний розвиток дії (навіть і в «Лялечці» та «Поєдинку»), то пізніше увагу здебільшого звернено на якесь певне емоційне переживання, психологічний стан персонажа.
   Час першої Російської демократичної революції 1905 року став часом піднесення творчої енергії письменника. У нього з’явилося дуже багато нових тем, і він жалкував, що не може через погіршення свого стану здоров’я опрацювати їх. Під впливом подій революційних років М. Коцюбинський пише твори «Сміх», «Він іде!», «Невідомий», «Persona grata», «В дорозі», другу частину повісті «Fata Morgana». 1909 року вийшла збірка його творів («З глибини»), куди ввійшла більшість названих новел та оповідань.
   В оповіданні «Він іде!» (1906) М. Коцюбинський із великою силою виступив проти політики погромів, які в основному спрямовувалися проти єврейської бідноти. Погроми організовувалися за активної підтримки поліції та чорносотенців, які різнею та грабунками намагалися відвернути маси від революційної боротьби. Письменник в оповіданні прямо говорить про «чорносотенних панків, які були б раді погромові». У самому Чернігові також стався великий погром, що тривав протягом двох днів, і цим твором письменник виразив свою громадянську позицію – засудження та несприйняття урядової політики щодо єврейського населення Російської імперії.
   Серед літературно-художніх досягнень письменника особливе місце має повість «Fata morgana». У ній найяскравіше виявилося його новаторство як в ідейному, так і в художньому відношенні. Цей твір дає нам унікальну можливість проникнути в творчу лабораторію письменника-реаліста, пройти тим шляхом, яким народжується написане: автор – твір – читач. Перше, що здивує читача, який візьме в руки книжку, це назва. Якщо звернутися до авторитетних на той час джерел, скажімо, енциклопедії Брокгауза та Ефрона або хоча б до енциклопедичного словника Ф. Павленка (1913), то в останньому прочитаємо: «Марево (в Італії – фата моргана, в Росії – марево) – оптичне явище, яке полягає в тому, що предмети, які знаходяться за обрієм, стають видимими, а ті, що в межах цього явища, здаються збільшеними або подвоєними. Спостерігається марево в спекотливих і холодних місцевостях і пояснюється неоднаковим нагріванням різних шарів повітря так, що промені від предмета, заломлюючись при переході від одного повітряного шару до іншого, змінюють свій первісний напрям (дзеркальність повітря)».
   В ювілейному виданні повісті, здійсненому 1926 року і збагаченому численними коментарями, можна прочитати, що «Fata morgana» – первісно італійське ім’я феї Моргани. Ця фея панує в повітряних маревах. За італійськими народними віруваннями, вона живе в кришталевому палаці в глибині Мессінської протоки (між Італією та Сицилією) й на заході сонця піднімається звідти зі своїми подругами, щоб з’явитися в тисячах форм. Звідси марево й дістало назву. Такі атмосферні явища зустрічаються не тільки в Мессінській протоці, Сахарі, а й в Україні. Але, як засвідчує словник Б. Грінченка, складений із орієнтацією на живу розмовну мову, в Україні для цього явища існувала назва «марево», а не «фата моргана». Якщо навіть припустити, що М. Коцюбинський хотів цією назвою позначити не реальне атмосферне явище, а якийсь алегоричний образ, чому ж він вибрав неукраїнське слово і до того ж у латинському написанні?
   Відповідь на це питання не така малозначуща, як може здатись. І не така проста, щоб її можна було дати двома словами. По суті, йдеться і про призначення повісті взагалі, і про особливості літературної ситуації, що склалася в Україні на початку XX ст. Як уже відомо, ледь закінчивши першу частину повісті «Fata morgana», Михайло Коцюбинський разом із письменником Миколою Чернявським збиралися видати альманах «З потоку життя». Річ ця мала бути незвичайною на фоні тогочасних літературних процесів. Завдання, які ставилися перед альманахом, письменники сформулювали в листі до Панаса Мирного від 10 лютого 1903 року, який став своєрідним маніфестом молодих прозаїків. Такі листи було відправлено й І. Франку, В. Стефанику, М. Старицькому, Л. Яновській, О. Кобилянській та ін. Альманах «З потоку життя» з великими труднощами врешті був упорядкований і вийшов у Херсоні 1905 року. Але для нас важливим є не це. З маніфесту випливало принаймні два важливих положення:
   1) українська література не мусить обмежуватися тільки селянською тематикою (до речі, Панас Мирний не погоджувався з цим пунктом),
   2) українська література має активніше завойовувати інтелігентного читача. Це була позиція нового покоління письменників, які прийшли в літературу наприкінці XIX – на початку XX ст. Обидва питання, сформульовані в маніфесті, стояли дуже гостро на порядку денному розвитку української літератури. На той час існувало дві літератури: одна призначалася для народу (селянства), друга була розрахована передусім на інтелігентного читача. В одній переважала селянська тематика, мелодраматичні колізії, побутові, етнографічні сцени, у другій виводилися герої-інтелігенти й незвичайні сюжети, нерідко в складних, недоступних народному читачеві художніх формах. Зруйнувати цей вододіл, повернути літературному організму цілісність було завданням украй актуальним.
   Тільки у світлі цих ідей і можна зрозуміти, чому М. Коцюбинський для назви твору з селянського життя вибирає латинські слова, недоступні й малозрозумілі народному читачеві: цей твір був написаний про село, але не для села! Він був адресований насамперед інтелігентному читачеві, «вихованому на кращих зразках європейської літератури», який на той час чекав від літератури вже не хронології подій, а історії людської душі з її драмами та катастрофами. Метафорична назва повісті якнайкраще натякала саме на такий підхід художника до зображення людини.
   Про задум першої частини повісті відомо не так уже й багато. Немає сумніву лише в тому, що, закінчивши її останню сторінку і поставивши дату – 12 січня 1903 року, Михайло Коцюбинський не збирався продовжувати твір. Однак відправляти оповідання до редакції він також не поспішав. Ще 20 грудня 1902 року письменник сповістив свого видавця В. Гнатюка, що в нього готовий матеріал для четвертої книжки творів, куди він включив і оповідання «Fata morgana», а 18 жовтня 1903 року знову йому ж повідомляє: «Написав ще з початку року оповідання для “Киевской старины” під заголовком «Fata morgana» – та й не маю часу переглянути його і одіслати, хоч мені вже редакція голову об’їла, що не присилаю», і 6 лютого 1904 року додавав: «За кілька день посилаю до “Киев(ской) старины” останнє оповід(ання) “Fata morgana”. Не знаю, чи видрукують, бо тема з цензурного боку дуже слизька».
   Більше року рукопис пролежав у письмовому столі М. Коцюбинського, незважаючи на постійні нагадування журналу «Киевская старина», де, до речі, друкувалися художні твори й українською мовою. Письменник не поспішав передати рукопис до видавництва. Мізерна платня статистика Чернігівського земства, на утриманні якого були сліпа мати й сім’я, давала змогу ледь-ледь зводити кінці з кінцями, а невеличкі видавничі прибутки могли б поліпшити матеріальне становище письменника, проте в питаннях творчості гроші для письменника не були на першому плані.
   Непокоїла його і цензура, яка в умовах загострення соціально-економічної ситуації була особливо прискіпливою. Окрім цього, вимогливий до себе й своїх творів, письменник щоразу прагнув максимального розв’язання ідейно-художніх завдань, які перед собою ставив.
   Основними героями повісті «Fata morgana» виступають селяни, представлені в цілому ряді блискуче індивідуалізованих образів. Земля була для трудівника здавна володаркою думки. Вона у повісті поманила хлібороба, але в pуки не далася, «пpойшла кpізь пальці», щезла. По відношенню до землі визначаються і всі позиції героїв, і мотиви їхньої поведінки, і настpої, і дії. Земля, як сам пpедковічний дух людини, як споконвічна мpія, живе в кожному з геpоїв.
   Звідси й підзаголовок твору – «З сільських настроїв». Саме таким бачив свій твір Михайло Михайлович. У чернетці – там, де письменник уперше накреслює сюжетну схему оповідання, – є такі слова: «Всі живуть надіями, кожен своєю, а життя йде і не справджує надій тих».
   Основний художній конфлікт твору – це суперечність між духом людським і дійсністю. Новий підхід до зображення селянського життя полягав у тому, що М. Коцюбинський, як і інші прогресивні письменники, відмовлявся від старих канонів – замилування сільськими звичаями, хатнім побутом, етнографією, мелодраматичними колізіями: сирітство, смерть, невірне кохання тощо. Він виводить селянина як суверенну особистість зі своїм безмежним духовним світом, глибоким культурним корінням, багатою гамою почуттів.
   У соціальному плані, за задумом Михайла Коцюбинського, інтелігентний читач мав збагнути найважливіші економічні й суспільні процеси, що відбувалися в тогочасному селі. Тут чимало залежало від вибору головного героя, який перебував у центрі подій, – героя, який за умовами життя, соціальним статусом є представником наймасовішого прошарку селянства – бідноти.
   Як уже відомо, закінчивши писати оповідання, письменник не збирався його продовжувати. Але в тому ж листі 1904 року до В. Гнатюка, в якому Коцюбинський повідомляв, що засилає оповідання в редакцію «Киевской старины», є такі слова: «Давно вже хочеться мені спробувати свої сили на чомусь більшому. Хочеться написати роман – та нема часу й сили. Так коли б спочити хоч кілька місяців, залишити десь далеко свої щоденні клопоти й турботи – то, може б, чоловік що й зробив. Та про це нічого й думати. Жорстоке життя потребує офір».
   Щоправда, спочатку письменник думку про роман не пов’язує з продовженням оповідання «Fata morgana». Та й взагалі на творчість у нього лишалося дуже мало часу. Робота в статистичному бюро, як і раніше, забирає в М. Коцюбинського дуже багато сил і здоров’я, але вона дає йому змогу бути в курсі подій, що відбуваються в селі. Письменник готує і редагує «Сельскохозяйственные обзоры по Черниговской губернии» обсягом 450 сторінок щорічно. Вони складалися на основі повідомлень кореспондентів із різних куточків волості.
   9 жовтня 1908 року в листі до свого знайомого, мецената Є. Чикаленка, Коцюбинський пише: «Як тільки хоч трохи підправлю своє здоров’я (день і ніч болить голова і не перестає уже другий місяць) – почну писати другу частину “Fata morgana”. До цеї роботи мушу готуватися, бо се річ дуже серйозна і трудна». І він готується. Не обмежуючись кореспонденцією з села, вивчає «Труды Императорского вольного экономического общества» за 1908 рік, звинувачувальні акти Чернігівського окружного суду, виїжджає в село, розпитує учасників революційних подій.
   2 січня 1910 року письменник уже повідомляв Є. Чикаленка: «Пишу продовження “Fata morgana”. Це буде частина друга. Хочеться змалювати село за часів революції і аграрних рухів. Є думка написати і третю частину – “заспокоєння” та здичавіння села в останні часи. Не знаю, чи вдасться мені щось зробити з своєї теми, але працюю. Як вийде цілком недоладно – подеру, значить, шкоди нікому не буде».
   Перед М. Коцюбинським стояло нелегке завдання – написати другу частину повісті так, аби вона була органічним продовженням уже закінченого перед тим цілісного оповідання. Проте самі події життя підказували письменникові продовження сюжету «Fata morgana».
   Першим етапом роботи над другою частиною повісті було нотування повідомлень сільських кореспондентів на картках і складання їх особливим чином. Якщо взяти хоча б назви розділів цієї картотеки, то буде видно, до чого схилялася думка письменника. Ось деякі з них: «Надії», «Події», «Акції», «Ліквідація», «Апатія», «Розчарування». Настрій селянської маси, наче хвиля, поступово піднімається, досягає якоїсь вершини і спадає.
   Після збирання фактологічного матеріалу Коцюбинський накреслив план-сюжет. Перший варіант його не задовольняв, і він пише другий. Цікава назва цих записів – «Сцени». Продовжуючи свій задум змалювати розвиток настроїв, а не сюжетну дію, письменник і в другій частині повісті намічав композицію у вигляді своєрідного кінематографічного монтажу окремих картин: «Чутки про землю», «Забастовка», «Пожежі круг села», «Радість», «Мітинги», «Конфіската економії», «Міряють».
   У березні 1910 року Коцюбинський закінчив другу частину повісті. Завершувалися восьмирічна робота над повістю і особливо напружені пошуки матеріалів для другої частини, які тривали мало не шість років. Позаду було вивчення економічних журналів, багаторічне листування з сільськими кореспондентами, плани, начерки, конспекти, варіанти окремих епізодів.
   Повість «Fata morgana» високо оцінили сучасні автору письменники та видавці. Так, зокрема Є. Чикаленко у листі до Михайла Коцюбинського писав: «Випровадивши Вас, я сів за “Fata morgana” і… одірватись не міг. Ви казали, що писали се оповідання поспіхом, хватопеком, не мав часу обробити і т. п. Я на се Вам скажу: то пишіть всі оповідання так само. Мені здається, що кращого оповідання у Вас немає. Може, се моє перше вражіння таке, може, се сама тема, самий зміст подій зробив на мене таке вражіння, але по щирості Вам кажу, що я читав з великим захопленням. Прочитаю ще раз в компанії, хочу зібрати побільше людей, запрошу і Володимира Михайловича (Гнатюка. – Авт.). Хоч думаю, що се оповідання йому не сподобається, бо кожне слово Хоми боляче буде одзиватись у його в душі. Се натурально, бо за той бурхливий час його палили зо скілька раз.
   Ви вагаєтесь, чи писати третю частину. Про вагання тут й мови не може бути; обов’язково треба писати. Окрім того. Треба всі три частини видати одною книжкою і я певний, що ся книжка матиме великий успіх. Я не знаю подробиць, які мають бути у третій книжці, але уявляю собі і трохи побоююсь, аби не заперечила безглузда цензура. І так, любий Михайле Михайловичу, я не найду слів, якими міг би переказати Вам весь мій настрій, все моє захоплення сією Вашою працею. Се не комплімент».
   Відгуки про повість друкували авторитетні журнали «Літературно-науковий вісник» (1912), «Русская мысль» (1912), «Киевские вести» (1911) та ін.
   Отже, Михайло Коцюбинський належав до митців, що не квапилися сідати за робочий стіл, а виношували (інколи тривалий час) свої задуми, всебічно обмірковуючи їх, «випробовуючи їх на слухачах».
   Щоразу, починаючи нову працю, він заздалегідь хвилювався за її успіх. До свого таланту ставився «надміру суворо, пред’являв до себе вимоги занадто тяжкі». Не раз, згадує літературознавець М. Мочульський, його твір був уже в наборі, а він усе ще посилав до тексту ті чи інші правки, що стосувалися стилю, окремих фраз або слів. Про специфіку своєї роботи сам Коцюбинський говорив: «Я кожне своє оповідання довго й з усіх боків обмірковую. Виясняю до останньої деталі. Доти, поки воно не уявляється мені зовсім готовим. Розказую його своїм – жінці й іншим. Вислухую їх уваги… нарешті наступає момент, коли я вже повинен все, що склалось в душі, виявити на папері. Тоді сідаю й пишу. Разом, майже без поправок і зовсім без переробок. Як скінчу, то виправляю деякі окремі вислови, окремі слова».

Літературний наставник: Іван Франко та Михайло Коцюбинський

   У середині квітня 1890 року М. Коцюбинський дебютував як автор у львівському дитячому журналі «Дзвінок». У травні 1890 року він вирушив до Львова – молодому письменнику вдалося познайомитися із багатьма діячами, проте найбільшого значення для нього набула зустріч з І. Франком.
   Про свої враження від знайомства Іван Якович повідомляє 24 червня М. Драгоманову: «з України були тут два люде: др. Галін з Києва і один молодий чоловік з Вінниці. З першим я не бачився, з другим говорив. Він белетрист…»
   Листування між письменниками розпочалось з листа Коцюбинського у вересні 1890 року та відповіді Франка на нього у жовтні 1890 року.
   Наступний етап співпраці розпочався з 1896 року і тривав протягом 1894—1897-х, коли у Львові виходив журнал «Життя і Слово», редактором якого був Іван Франко, а видавцем його дружина – Ольга Франко. У цей же час Михайло Михайлович контактує з українським поетом, критиком і перекладачем Миколою Вороним, який часто передавав у своїх листах вітання та щирі побажання від імені І. Франка.
   У червні 1896 року Михайло Михайлович отримує лист від Івана Яковича, в якому той уже особисто закликає до співробітництва у згаданому періодичному виданні й орієнтує на тематику статей:
   «Крім белетристики, мені були б пожадані праці про просвіту, соціальний і громадський побут нашого народу, а надто критика літературна та дописи про біжучі факти».
   І. Франко ставився до М. Коцюбинського не тільки як до авторитетного і талановитого письменника, а як до вірного друга – літературного побратима, висилаючи йому в подарунок тільки-но видрукувані книги. Красномовним є той факт, що в бібліотеці Михайла Михайловича зберігалося 42 книги, подаровані Іваном Яковичем, дві з яких мають Франкові автографи, ще на пам’ять від Каменяра залишилося групове фото (М. Коцюбинський, І. Франко, В. Гнатюк. Львів 1905 р.) та чотири автографи його рукописів.
   У 1897 році виповнювалося 25 років літературної діяльності І. Франка. В. Гнатюк у листі до М. Коцюбинського просить його долучитися до цього свята й принагідно що-небудь написати. Проте тяжка і виснажлива праця газетяра в Житомирі не дала змоги Михайлу Михайловичу встигнути закінчити оповідання «В путах шайтана» та статті «До 25-літнього ювілею Франка – найталановитішого й найбільш популярного з сучасних українських письменників», які планував подати до збірника «Привіт І. Франку в 25-літній ювілей». Пізніше, в 1900 році, в короткій біографічній замітці російською мовою «Иван Франко», М. М. Коцюбинський називає Івана Яковича «найвидатнішим письменником тогочасної української літератури, поетом-борцем, громадським і політичним діячем, людиною високого інтелекту, сильної волі, невичерпної енергії».
   Авторитетність І. Франка на теренах Наддніпрянщини на початку ХХ ст. була беззаперечна, тому дружина Михайла Михайловича Віра Устимівна в липні 1900 року просить його написати передмову до збірки оповідань свого чоловіка. Проте І. Франко через велику заклопотаність не зміг цього зробити, через що перепрошував.
   У 1903 році Михайло Коцюбинський пропонує Івану Франку опублікувати його нові твори в альманасі «З потоку життя». У червневому листі 1903 року І. Франко радо відкликається і надсилає томик своїх творів «Малий Мирон і інші оповідання».
   Обидва митці не тільки активно листувались, але й неодноразово зустрічалися: у Львові та на відпочинку в селі Криворівні на Гуцульщині. Перебуваючи у Львові 1905 року, М. Коцюбинський подорожує з І. Франком та В. Гнатюком селами Галичини. Як повідомляє нам Ірина Коцюбинська, цих письменників на ту пору хвилювали стан тогочасної української літератури, видання українських збірників, політичні події того часу. Вони мріяли про возз’єднання українського народу в єдиній національній державі, намагалися розширити обрій української літератури, збагатити її тематику.
   У родині Коцюбинських всі просто зачитувалися творами Франка, ставилися з надзвичайною повагою до цієї людини. «Тата дуже вражала спостережливість Івана Яковича. Йому надзвичайно подобалось оповідання “Щука”. Він жартома говорив, що Франко, без сумніву, мусив сам плавати серед риб», – згадувала донька Ірина.
   Своє постійне спілкування з молоддю Чернігова Коцюбинський використовував також для популяризації творчості І. Я. Франка, знайомлячи гімназистів, молодих літераторів, громадських діячів, які щиро цікавилися його творчими успіхами.
   З особливою увагою та сумлінням поставився Михайло Михайлович до організації святкування Франківського ювілею в Чернігівській «Просвіті», що пройшло 1907 року. До проведення вечора було підготовлено реферат із декламацією творів Каменяра, запрошено хор, представлено музичні й вокальні номери, до яких долучився і сам Микола Лисенко, діти декламували вірші Т. Шевченка та байки Л. Глібова.
   1908 року Коцюбинський отримує звістку про хворобу І. Франка. Михайло Михайлович у листі до В. Гнатюка у квітні 1908 року пише: «Ваша звістка зовсім прибила мене, ходжу сам не свій, не знайду місця в собі. Тепер, коли стала можливість катастрофи, – тепер ще яскравіше зарисувалась могутня постать Франка і всі його заслуги, ще дорожчим став нам той чоловік… Адже Франків у нас не густо».
   Стривожений таким станом речей, він організовує лотерею в статистичному бюро, аби виручені кошти передати хворому. Залучає також до збирання коштів широке коло знайомих і близьких, а також колег по громадській роботі в межах Чернігівської губернії.
   Протягом 1910—1912 років Коцюбинський декілька разів відпочивав у Криворівні на Гуцульщині, де не раз зустрічався з І. Франком, який допомагав йому збирати матеріал про гуцулів, пояснював деякі звичаї, надавав як етнографічні, так і літературні консультації.
   Готуючись до святкування 40-річного ювілею Івана Франка, М. Коцюбинський готує разом із Лесею Українкою, Василем Стефаником, Ольгою Кобилянською та ін. звернення про видання ювілейного збірника. Маючи дружні зв’язки з М. Горьким, домовляється про його, а також інших провідних російських митців, участь у виданні цього збірника.
   Отже, духовна дружба та міцна творча співпраця двох митців українського слова була надзвичайно важливою для кристалізації творчого таланту обох письменників. Для М. Коцюбинського Іван Франко став взірцем самовідданої духовно сильної творчої особистості, яка все життя бореться за свої погляди, віддаючи себе до останку справі служіння рідному народові.

Літературний стиль письменника

   Питання про стиль і творчий метод Михайла Коцюбинського найбільш дискусійне у літературній критиці. Велика естетична сила поетичної прози письменника викликала відчуття правди зображеного життя. В 1920—1930-х роках із посиленням уваги до техніки художнього письма, дослідники активно заговорили про імпресіонізм творів Коцюбинського, протиставляючи його реалізмові. Це, в свою чергу, зумовило зворотну реакцію. І вже в 1940-х роках критика доводить реалістичний характер творів. Боротьба цих двох поглядів на стиль і метод Михайла Коцюбинського триває і в наш час.
   1928 року літературознавець Ю. Савченко публікує статтю, в якій намагається визначити основну концепцію творчості Коцюбинського. На його думку, формула її нескладна – «імпресіонізм плюс соціологізм». Зі слів Ю. Савченка, Коцюбинський постає як письменник-модерніст, навіть декадент, поборник ідеї «мистецтво заради мистецтва», якого передусім цікавить лише фіксація своїх вражень. Об’єктивне ж зображення соціальних процесів, як вважав критик, у творчості Михайла Михайловича не є істотним.
   Погляд радянських літературознавців на стиль і метод Коцюбинського зазнав згодом значної зміни: від цілковитого заперечення імпресіонізму письменника (П. Й. Колесник, Ф. А. Приходько та ін.) до часткового (Н. Л. Калениченко, М. О. Костенко та ін.) та повного визнання його імпресіонізму (І. Іваньо, Д. С. Наливайко) як однієї зі стильових течій реалістичної літератури. Процес цей пов’язаний як із переосмисленням творчості видатного прозаїка, подоланням вульгарно-соціологічних підходів до її оцінки, так і зі зміною розуміння самого імпресіонізму. [11 - У літературі імпресіонізм виникає в останній третині XIX століття і охоплює творчість письменників різних переконань і методів. Ознаки «імпресіоністичного стилю» – відсутність чітко заданої форми й прагнення передати предмет в уривчастих штрихах, що фіксували кожне миттєве враження спостерігача, але виявляли, однак, при огляді цілого, свою єдність і зв’язок. Як особливий стиль імпресіонізм із його принципом цінності першого враження давав можливості вести оповідання через такі, ніби схоплені навмання, деталі, що порушували сувору погодженість оповідального плану й принцип відбору істотного, але своєю «бічною» правдою надавали розповіді надзвичайну яскравість і свіжість, а художній ідеї – несподівану розгалуженість і багатоликість. Залишаючись стильовим явищем, імпресіонізм не означав, особливо у великих письменників (наприклад, А. Чехов, А. Бунін й ін.), ламання художніх принципів реалізму, а позначався в збагаченні цих принципів, описів.До початку ХХ ст. виникло кілька стильових різновидів імпресіонізму на загальній реалістичній основі.]
   Літературний стиль Михайла Коцюбинського еволюціонував від реалізму до імпресіонізму, але особливого його виду, характерного тільки для М. Коцюбинського.
   Починаючи свої перші реалістичні твори в дусі І. Нечуя-Левицького та Панаса Мирного, М. Коцюбинський з часом виробляє власну стильову манеру. Першим твором, написаним у стилі реалізму, було оповідання «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє – тьма».
   Академік С. Єфремов, глибокий знавець творчості Михайла Коцюбинського, ділить мистецькі шукання письменника на дві творчі фази. Перша – робота під великим впливом, зокрема того ж Івана Нечуя-Левицького, «що виявляється не тільки в манері молодого письменника, а й у тій мірці, з якою він підходив до об’єкта своїх художніх композицій. Це була етнографічно-реалістична манера. І стиль цей був – стиль реалізму». У цьому стилі написано твори «На віру», «Ціпов’яз», «На крилах пісні», «Для загального добра» та інші, що вийшли у 90-ті роки ХІХ ст.
   Але вже в цей період можна побачити своєрідні особливості художнього методу М. Коцюбинського: не подробиці побуту цікавлять його, а душевні переживання, людські почуття. Наполегливі шукання засобів для розкриття психологічної складності образу приводять до традиції європейського письменства. Так поступово намічається його перехід до імпресіонізму – стилю, в якому письменник знайшов себе. На думку професора О. Грушевського, «характеристична риса пізнішої творчості Коцюбинського – тонкий аналіз настроїв та почувань… В обробленні тем зовнішня сторона життя – події – поступаються перед внутрішньою стороною: думками, почуваннями».
   Представники імпресіонізму вважали, що смисл цілого явища, суть людини можна віднайти в кожній частці чи подробиці. Тому імпресіоністи мистецьки занотовували моментальні враження персонажів і сам перебіг процесу пізнання світу, розщеплювали його на значущі деталі (психологічні, побутові тощо). «На цьому й заснована манера нюансувати настрої Коцюбинського-імпресіоніста, що давала йому змогу осягнути реальність справжнього, прорватися крізь зовнішні ознаки персонажів до їх внутрішньої сутності. Хоча не чужою була письменнику реалістичність, натуралістичність зображення, він не прагнув до реалістичної типізації образів (бо моделював “внутрішнє життя людини, неусвідомленої як суспільний тип” – П. Филипович), не “розвінчував” і не “викривав” від себе навіть негативних персонажів».
   Імпресіонізм Коцюбинського слід розуміти як особливий стиль, близький до реалістичного напряму розвитку літератури. Письменник виробляє і свої специфічні імпресіоністичні засоби зображення. Раніше вже йшлося про імпресіоністичний пейзаж у повісті «Fata morgana». Такі ж прийоми використовує він і в «Тінях забутих предків», проте найяскравішим прикладом імпресіоністичного твору виступає написана 1908 року новела «Intermezzo».
   Перед читачем постають картини розкішної природи, увінчаної величним спокоєм і тишею. Цю розкіш передано оком і душею міської людини, спраглої тиші, змученої громадськими обов’язками. Не конкретизуючи їх (означені вони скупо як «незліченні «треба» і «безконечні мусини»), не характеризуючи зовнішність, фах ліричного героя, «я» (тут ніде не сказано, що герой – письменник, а тому неправомірно звужувати зміст твору до проблеми «митець і мистецтво»), Коцюбинський зосереджується на «інтермеццо», тобто перепочинкові героя на лоні природи, на розкритті її живлющої здатності наповнювати душу.
   Автор виявляє незвичайно поетичне відчуття краси світу, передане у гармонії зорових, слухових, нюхових, дотикових вражень. Незрівнянний дар маляра, композитора-симфоніста цілком виявляє оригінальна метофорика образного малювання: «Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом…».
   Імпресіоністична структурність творів Коцюбинського – це нові засади його поетики: відмова від традиційного подійного сюжету, зосередження оповіді переважно на внутрішньому морально-етичному конфлікті, «настроєва» композиція, широке використання символіки кольорів, предметних деталей, підтексту тощо. Словом, ідеться про перехід до принципово інших форм художньої умовності. В реалістичній літературі XIX ст. панує фотографічна життє-подібність – відображення життя у формах зовнішнього життя – предметний світ, природа, вчинки, дії людей, тобто адекватність об’єктивному матеріальному світу. В Коцюбинського життеподібність – це відображення у формах внутрішнього життя, адекватність реальним процесам людської психіки – утома, сон і т. д. (у Кобилянської – спогад, асоціації). Реальне зображення об’єктивного світу, об’єктивних виявів людини так само важливе, як і реальне, побудоване на спостереженнях і наукових даних, зображення психічного світу. Обидві ці форми художньої умовності доповнюють одна одну, але в кожному конкретному випадку переважає одна з них. У творах М. Коцюбинського – друга.
   Отже, імпресіонізм як напрям не був однорідним. Він вступав у діалектичну взаємодію з іншими напрямами – модернізмом, символізмом тощо. Але у творчості Михайла Коцюбинського, що формувалася на ґрунті традицій літератури XIX ст., він розвивається близько до реалістичного типу художнього мислення. Це має принципове значення для правильного розуміння стилю Коцюбинського. Недооцінка реалістичної основи творчості письменника деякими дослідниками 1920—1930-х років призводила до невірного тлумачення його імпресіонізму, зокрема в дусі спрощення і схематизації. Імпресіонізм автора насамперед є кроком у поглибленні художнього психологізму в українській літературі початку XX ст.

У колі друзів і колег

   Епістолярна спадщина письменника, яку нещодавно було видано в чотирьох томах, дає можливість простежити, наскільки широкі та дружні зв’язки мав Михайло Коцюбинський із тогочасною прогресивною та молодою інтелігенцією. Географія листування: Австрія, Німеччина, Польща, Чехія, Швеція, Росія. Серед його кореспондентів – письменники, літературні критики, публіцисти, видавці, науковці, педагоги, громадсько-політичні діячі. Так, дружні та теплі стосунки були у Михайла Михайловича з українськими вченими-істориками та етнографами Д. Яворницьким, В. Боржковським, Ф. Вовком, професором Нобелівського університету А. Єнсеном, педагогами Х. Алчевською, С. Русовою, письменниками О. Олесем, І. Нечуєм-Левицьким, М. Вороним, М. Чернявським – деякі з них не тільки листувалися з М. Коцюбинським, а й особисто були знайомі та гостювали у нього.
   1909 року оселю Коцюбинських відвідав почесний гість – дослідник слов’янських літератур Нобелівського інституту при Шведській академії наук Альфред Єнсен. Його було дуже тепло прийнято в родині письменника. За розмовами про українську та світову літературу між науковцем А. Єнсеном та письменником М. Коцюбинським час минув непомітно. Вони згадували Івана Франка, Йосипа Маковея, з яким листувався Єнсен. Виявилося, що і М. Коцюбинський, і А. Єнсен перекладали твори Адама Міцкевича: один шведською, другий – українською мовою. Багатство тем і спільність літературних смаків зближали співрозмовників. Цього ж дня Єнсена у супроводі Віри Устимівни та М. Жука повели на екскурсію на Болдину гору, так звану Тройцю, де були кургани, залишки стародавніх козацьких могил, які цікавили шведського науковця. На жаль, за станом здоров’я Михайло Михайлович не міг бути учасником прогулянки та супроводжувати гостя особисто. У подальшому це знайомство стало основою жвавого листування між М. Коцюбинським та А. Єнсеном, який 1909 року переклав деякі твори українського письменника шведською.
   Михайло Михайлович зустрічався ще й із іншими діячами науки та мистецтва, що відвідували Чернігів. Він залюбки вів довгі розмови з Олексієм Петровичем і Марією Василівною Павловими [12 - ОлексійПетровичПавлов – видатний геолог і археолог, згодом академік, вихователь не одного покоління досвідчених геологів, працював над роботами «Морское дно и созданные морем геологические напластования».Дружина Павлова, Марія Василівна – одна з перших жінок – професорів палеонтології, видатний спеціаліст з питання вимираючих ссавців.], що були в той час професорами Московського університету.
   Гостювала у родині Коцюбинських і Марія Адріанівна Дейша-Сіоницька – відома в той час російська співачка (сопрано). [13 - З 1883 року вона співачка Маріїнського оперного театру в Петербурзі. З 1891-го по 1908 рік – примадонна Московського Великого оперного театру. Вона також виступала в концертах за кордоном, у Франції та Бельгії. Мала чудовий голос надзвичайного діапазону й великої драматичної експресії. За радянської влади була професором Московської консерваторії.]
   Михайло Коцюбинський підтримував дружні стосунки з громадським та політичним діячем, адвокатом Іллею Шрагом, письменником В. Леонтовичем, українським меценатом Є. Чикаленком, майбутніми політичними і державними діячами, а тоді ще простими літераторами, публіцистами, науковцями: М. Грушевським, В. Винниченком, С. Петлюрою, С. Єфремовим, Д. Донцовим. Письменникові імпонувало, що кожен із цих людей наполегливо робив свою справу, часто ризикуючи власним соціальним становищем, віддаючи українській справі свої сили, свій час, усі статки. Так, наприклад, Є. Чикаленко (визначний громадський діяч, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець, публіцист) – за оцінкою М. Коцюбинського – нерідко з зусиллями виплутуючись із фінансової скрути, обмежував кошти на власні видатки, щоб не дати «померти» газеті «Рада», бо то була єдина українська щоденна газета, яка мала слугувати пробудженню національної свідомості народу, розвитку української культури.
   З Михайлом Грушевським Коцюбинський співпрацював у «Літературно-науковому віснику» та Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, В. Винниченку надсилав свої оповідання та статті до «Дзвону», а С. Петлюра, який редагував на той час журнал «Слово», запрошував Коцюбинського до співпраці. Якщо враховувати ту обставину, що оповідання письменника мали глибоке психолого-соціальне підґрунтя і проникали в маси через художнє слово, а саме спілкування між видатними діячами сприяло взаємопроникненню ідей, ідеалів, національних настроїв та устремлінь, то така співпраця мала великий вплив для розвитку всього національно-визвольного руху.
   Не менш прогресивними і талановитими були чернігівські друзі та знайомі М. Коцюбинського: письменники Борис Грінченко з дружиною Марією Загірною, Володимир Самійленко (Сивенький), Микола Чернявський, Микола Вороний, Григорій Коваленко, Євген Тимченко, Іван Коновал, Леонід Шрамченко, Михайло Могилянський, Олексій Глібов, Ольга Андрієвська, доктор Базилевич, Феодосія Шкуркіна, художники Михайло Жук, Петро Циганко та Валентин Зінченко, сільська вчителька Персида Данилевич, Борис Чернявський та інші.
   В останні роки життя, за свідченням мемуаристів, М. Коцюбинський систематично зустрічався з творчою молоддю міста, дбав про її виховання, ідейний гарт, в першу чергу – на традиційних «суботах» («понеділках»), які відвідували П. Тичина, В. Елланський (Блакитний), А. Казка, І. Цитович, С. Устименко та ін. «На “понеділках”, які організовував батько, в нашому домі збирались художники, поети, молодь, яка з захопленням слухала оповідання, що читав татко. У вітальні, на письмовому столі батька, засвічувалася спиртова лампа з великим зеленим абажуром. Кутки кімнати, заставлені пальмами, фікусами, олеандрами, тонули в присмерках», – згадувала донька письменника Ірина.
   Особливий вплив М. Коцюбинський справив на молодого письменника Павла Тичину. Знайомство з ним відбулося 1910 року. Павло Тичина пригадував, як одного разу сидів на пеньочку понад Стрижнем у Мар’їнім гаю і вправним рухом тонких пальців наносив на папір прозорі фарби, малюючи чудовий осінній пейзаж. Аж раптом відчув, що хтось стоїть позаду. Якась незнана сила примусила його озирнутися. Юнак утупився в теплий ніжний погляд променистих темних очей незнайомця. Невдовзі їх познайомили, і Павло Тичина почав відвідувати родину Коцюбинських. Поряд із розмовами про новини в літературі, про завдання красного письменства та його роль у вихованні мас, Михайло Михайлович якось по-дитячому, з пустотливими вогниками в очах вчив Павла грати в більбоке [14 - Гра прив’язаною до палички кулькою, яку підкидають та ловлять на вістря палички чи в чашечку.] і дуже сміявся з невправності свого молодого друга. Тичина почав відвідувати відомі «суботи» у будинку Коцюбинських. Діти Михайла Михайловича теж відчули в юнакові свого старшого товариша і радісно, всі троє, вибігали до веранди зустрічати письменника-початківця.
   Разом із родиною Коцюбинського Павло брав участь у багато-годинних прогулянках Черніговом та його околицями. Куди тільки вони разом не мандрували: і в Тройцю, і в Маліїв рів, у Святе, в Микульщину, в Єловщину, в Подусівку, на Чорторийський міст, у Погорілки!.. Попереду завжди бігли собаки, яких дуже любив Михайло Коцюбинський: білий Трепов, чорний сетер Стоп, весела Джальма, Мільтон і Бокс.
   М. Коцюбинський допоміг Тичині не тільки своїми творчими настановами та порадами, але й сприяв виданню його перших творів. Так, перший вірш молодого письменника «Чи чули ви, як липа шелестить» за сприяння Михайла Михайловича було вміщено у першому номері журналу «Літературно-науковий вісник» за 1912 рік.
   У листах до Павла Григоровича Михайло Михайлович радив робити переклади з російської мови на українську. «У нас, наприклад, дуже слаба література для дітей, – писав він, – і коли б хто зробив переклад кращих російських творів для дитячої літератури, можна б було видати». Він відчував у Павлі Тичині обдаровану натуру і всіляко сприяв розвитку його таланту.

У колі родини

   Велике значення в житті кожної людини має родина, не винятком у цьому був і Михайло Михайлович Коцюбинський, родинний затишок для якого мав дуже велике значення, адже сам письменник ріс і виховувався вкупі з братами та сестрами. З юних літ почав піклуватися про матір та молодших братів і сестер.
   Власну сім’ю він створив 24 січня 1896 року, побравшись з Вірою Дейшею. Подружжя мешкало деякий час у Вінниці. На початку літа 1896 року вони разом поїхали до Криму, а потім завітали до Чернігова. Як відомо, М. Коцюбинському не вдалося влаштуватися на постійну роботу в Чернігові. Саме тому він їде до Житомира. Подружжя змушене жити деякий час нарізно. Перебуваючи у розлуці вони дуже сумували одне за одним, мало не щодня листувалися.
   Нарешті, влаштувавшись на роботу в Чернігівському земстві, 1898 року Коцюбинський возз’єднав родину, купивши собі невеличкий будиночок у Чернігові на вул. Сіверянській, 3 (нині вул. М. Коцюбинського).
   Віра на час знайомства та одруження з Михайлом була молодою симпатичною та освіченою жінкою, яка через свою захопленість революційними ідеями перебувала під поліційним наглядом. «Прекрасне жіноче чоло, темне стрижене волосся до плечей і величезні сині очі, серйозні, що вдивляються уважно… У мене після зустрічі був на душі світлий сум і радість, що є на світі такі чудові дівчата…» – цими теплими зворушливими словами малює письменник В. Вересаєв портрет дружини М. Коцюбинського.
   Віра Устимівна походила з м. Ржева Тверської губернії. Мати її була спочатку класною дамою в жіночій єпархіальній школі, а потім її начальницею. Сама Віра мала вищу освіту – закінчила Бестужевські вищі жіночі курси у Петербурзі. Там вона вступила до народницької терористичної організації. По закінченні курсів В. Дейша вчителювала в Чернігівській єпархіальній школі (викладала математику і французьку мову), потім працювала бібліотекаркою.
   1893 року на вимогу Варшавського жандармського управління Віру Дейшу арештували за зв’язки з ув’язненим у Варшаві колишнім чернігівським семінаристом Ф. Свидерським, автором популярної брошури «Труд и капитал», що була спробою популяризації основних положень «Капіталу» К. Маркса. Жінка кілька місяців перебувала під арештом у Варшавській цитаделі, а згодом її вислали до Чернігова під поліційний нагляд як «політично неблагонадійну». Тут вона працювала на різних посадах у губернському земстві та в земському статистичному бюро.
   Віра Устимівна була справжнім товаришем і помічником М. Коцюбинського, допомагаючи йому в літературній праці («Ти єдиний мій критик, якому я вірю і на смак якого покладаюсь», – писав їй М. Коцюбинський у листі від 15 січня 1912 року). Вона докладала чимало зусиль, аби створити належні умови для творчості свого коханого, стежила, щоб не заважали йому. «…Придивляючись до других, я ще більш ціню наші дружні відносини, нашу духовну єдність, яка з’являється для мене джерелом сили, виносливості і надії на краще», – з подякою говорив М. Коцюбинський дружині.

   Віра Устимівна взяла на свої плечі побут родини, створювала всі умови, аби чоловік міг спокійно працювати й мав можливість їздити на відпочинок, а за необхідності – на лікування за кордон. «Жив він у гарному й сприяючому оточенні. Був центром сім’ї… багато мав від сім’ї… Все було пристосоване для того, щоб “таткові”, щоб “Мусі”, як називали його мати й дружина, Віра Устимівна, було гарно жити, щоб не заважати йому, не турбувати дрібницями, коли він сам не захоче того… його інтереси – інтереси вищого порядку, як людини вищих здібностей, письменника й поета, – свято зберігались сім’єю…Треба дати йому спокій, – подбають, щоб спокій був. Треба щось купити йому, – буде куплене. Треба придбати гарну елегантську одіж, взуття, білизну, – буде придбано. Утомився татко буденщиною життя чернігівського, хоче поїхати кудись з Чернігова, – поїде. Чи до Петербурга, чи до Флоренції… Знайдуться й кошти, й безліч делікатного чуття, й чиєїсь самопожертви, може… Правда, він дуже любив свою сім’ю!» – таким змальовано Михайла Коцюбинського в спогадах статиста чернігівського статистичного бюро М. Чернявського, співслужбовця Михайла Михайловича.
   Разом із молодим подружжям у Чернігові також проживали сліпа матір письменника Гликерія Максимівна та сестра Лідія.
   Через рік після смерті батька брати і сестри письменника заходилися влаштовувати особисте життя. Сестра Ольга стала ученицею в кравецькій майстерні у Вінниці. Наймолодший із братів, Леонід, після навчання в Кам’янець-Подільській школі переїхав до Києва й узявся крамарювати, перебиваючись, як то кажуть, із води на хліб. З бабусею залишилися Михайло та його сестра Лідія.
   Улаштувавшись на більш-менш стабільну роботу та придбавши власне житло, Михайло Михайлович не міг покинути літню хвору матір, тому перевіз її разом із сестрою до Чернігова.
   Усе, що любив син, усе, чим він захоплювався, було близьке й цікаве його матері. Взагалі, Гликерія Максимівна, як характеризував її пізніше Михайло Михайлович, була «людиною з складною, тонкою й глибокою душевною організацією…». Не дивно, що її вплив благотворно позначився на формуванні особистості майбутнього письменника. В одному з автобіографічних листів М. Коцюбинський пише: «Особливо з матір’ю, од якої я дістав її психічну організацію, чутку і вражливу, ми були у великій приязні, і, власне, їй завдячую я нахил до всього гарного та любов і розуміння природи». У всіх своїх листах, написаних у 1896—1913 роки у Вінницю та Чернігів, письменник завжди з великою любов’ю й пошаною запитував про здоров’я матері. «Кохана матінко! – пише він 30 грудня 1897 року. – Цілую Вас і поздоровляю з Новим роком. Бажаю Вам од серця здоров’я та задоволення. Не журіться і не сумуйте, не забувайте, що Муся Вас кохає і скучає за вами. Цілую Вас, мамочко, ще раз. Ваш Муся».
   Донька М. Коцюбинського згадує, що Гликерія Максимівна в родині мала великий авторитет. Усі діти любили її за привітну вдачу, догоджали їй, виконували всі її бажання і навіть старечі примхи. В її кімнаті на кругленькому столику біля ліжка завжди стояли влітку букети квітів: цвіт оливкового дерева, капріфолій, жасмин, лілеї, конвалії.
   Дбаючи про те, щоб старенька мати бувала на свіжому повітрі, М. Коцюбинський часто сам відводив її в садок.
   «Тата бабуня любила безмежно. Оберігаючи його хворе серце, вона пильно стежила, щоб ми не пустували, не турбували його й не засмучували. Зворушлива сцена відбувалась щороку напередодні 5 вересня – в день татових іменин. Пізно увечері, коли тато вже спить, а частіше удає, що спить, бабуня з яким-небудь подарунком і обов’язково з торбинкою горіхів і плиткою шоколаду в руках тихенько пробирається до татової кімнати. Її права рука простягнута вперед і немовби намацує в повітрі шлях. Нечутно бабуня підходить до синового ліжка, тихенько прив’язує торбинку до бильця, поправляє ковдру і ніжно-ніжно голубить свого Мусю. І стільки в її руках ласки, що тато не витримує, схоплюється з ліжка й сердечно, міцно її цілує», – згадує онука Ірина Коцюбинська.
   У подружжя Коцюбинських народилося четверо дітей: Юрій (25 листопада 1896 р.), Оксана (28 квітня 1898 р.), Ірина (30 червня 1899 р.), Роман (21 серпня 1901 р.)
   Про батьківські почуття та турботу до своїх дітей, як ніхто інший, можуть розказати самі діти. Так, донька Ірина про батька пише: «Ласкаві очі, безмежна радість, тепло, що огортає тебе, зогріває сонячним промінням – це перші мої спогади про тата, перші родинні почуття.
   У грубці спалахують березові дрова. Вогонь реве та деренькотить пічними дверцятами.
   У хаті тепло. Пахне чаєм з молоком і книшами, що напекла тьотя Лідя.
   Ми з Оксаночкою одягнені в теплі фланелеві синенькі сукеночки, в рожеві фартушки з крильцями. Бабуня в теплому темному капоті з пелериною. Ноги її в м’яких прюнелевих черевиках дбайливо вкриває пледом тьотя Лідя.
   Тато каже: “Дітоньки, зараз прочитаємо казки”. Ми уважно слухаємо про дурних, упертих цапків, які не хотіли поступитись один перед одним і загинули. Про Івасика і Тарасика. Про десять робітників-пальців, що допомагали працювати. Нас, дітей, дуже здивувала ця казочка».
   Виховуючи дітей, Михайло Коцюбинський дбав про їхній розумовий розвиток, прищеплював любов до читання, привчав до порядку та чистоти: «Кожен мав свою книжкову поличку на етажерці – згадує донька Ірина, – що стояла у їдальні. І тато пильнував, щоб книжки у нас були чисті, загорнені в папір, не попсовані.
   Батьки привчали до порядку: щоб одяг у нас був чистий і охайний, щоб по стільцях не було розкидано ніякої одежі, а в кімнатах було прибрано, стояли букети свіжих квітів. В певні години вся родина збиралася до їдальні на сніданок, обід і вечірній чай. За цим тато дуже слідкував. Він вважав, що це перепочинок серед трудового дня, це свято, коли вся родина збирається разом. Кожний з нас мав своє постійне місце за столом, яке не дозволялось змінювати. Тато сидів на чільному місці спиною до вікна. Праворуч від нього – мама, Роман і Юрко. Ліворуч – я, Оксана і тьотя Лідя. А бабуня сиділа на другому боці стола навпроти батька. Ранком усі пили чай зі свіжими булками, бубликами та молоком. Тільки татові готували окремо легкий сніданок. Стіл до обіду накривався білою скатертиною і сервірувався з певним смаком.
   Тато любив польську кухню, тому готувались часто струдлі, мазурки та інші польські страви. Любили й українські лежні, коржі з маком, лазанки з сиром та шкварками, книші, вареники, пампушки з часником».
   Разом із дітьми Михайло Михайлович збирав колекції метеликів, яких вони ловили у своєму садку. Нічних же метеликів М. Коцюбинський, на прохання дітей, часто приносив після прогулянок із дружиною вулицями нічного міста. Колекції тропічних метеликів та жуків письменник привозив з Італії. Михайло Михайлович зі старшим сином ставили сильця та ловили в них шишкарів, синичок, снігурів. Усе це пернате царство містилось у клітках, які висіли в коридорі будинку Коцюбинських. Окрім колекції метеликів вони збирали колекцію поштових марок від своєї численної поштової кореспонденції. Батько обережно відклеював марки від конвертів і віддавав їх своїм синам Юрку та Романові, яким також допомагав збирати старовинні монети.
   Як відзначає донька Ірина, батько майже ніколи не кричав на дітей. Він терпляче, з любов’ю допомагав їм у заняттях. Його дуже цікавило, чи співають діти в дитячій опері М. Лисенка «Коза-дереза», яку організували в «Просвіті» його дружина та сестра Ліда. Разом із родиною М. Коцюбинський відвідував вистави «Наталки Полтавки» І. Котляревського, «Запорожця за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського та «Вія» М. Гоголя, що ставили у старому приміщенні цирку на новому базарі (потім це приміщення згоріло), різноманітні мистецькі виставки, експозиції в історичному музеї ім. В. В. Тарновського.
   Слід також зазначити, що матеріальне становище родини Коцюбинських було доволі скрутним. На утриманні Михайла Михайловича були сім’я, сліпа мати, яка, до речі, на кілька років пережила сина. Позичку, яку він узяв у банку для придбання садиби в Чернігові, так і не зміг сплатити до кінця свого життя. Борги мануфактурним та іншим магазинам примушували його багато писати, але й цього не вистачало, і він нерідко звертався до знайомих та брав у борг.
   Незважаючи на плідну літературну діяльність, основним джерело матеріального забезпечення лишалася робота Михайла Михайловича у чернігівському земстві. Спочатку він працював у земській управі, однак робота діловода не задовольняла його. Коли 1900 року організувалося статистичне бюро, він зробив спробу перейти туди. Але довелося чекати дозволу губернатора цілих два місяці, хоч за законом, коли після двох тижнів не було відповіді, то особа вважалася затвердженою і мала братися до виконання своїх обов’язків.
   Коли ж нарешті дозвіл було отримано (у вересні 1900 р.), то письменника змусили дати підписку про неухильне виконання всіх розпоряджень земської управи та статистичного бюро і зобов’язали працювати не лише в установлений час, а при потребі й вечорами, їздити у відрядження і т. п. Роботи було дуже багато, вона забирала у М. Коцюбинського можливість вільно творити.
   Переобтяжений службовими обов’язками, М. Коцюбинський у травні 1901 року звернувся до земської управи з проханням перевести його на посаду секретаря редакції «Земского сборника». Не дочекавшись дозволу від губернатора, голова земської управи самостійно призначив його на цю посаду. Письменник почав уже працювати, коли це 28 червня 1901 року губернатор надіслав повідомлення управі, що він із цим переміщенням не може погодитися. Голова Чернігівської земської управи змушений був звільнити Коцюбинського і повернути в статистичне бюро. Михайло Михайлович важко пережив усі ці негаразди по службі, навіть захворів.
   До нестатків додалися ще турботи, пов’язані з сестрою Ольгою, яка брала участь у діяльності революційних гуртків та перебувала під постійним поліційним наглядом як «політично неблагонадійна». 17 травня 1907 року її заарештовують у Харкові. Під час обшуку в неї було знайдено літературу антиурядового спрямування. 30 жовтня 1907 року Ольгу звільнено на поруки під заставу у 1000 крб. Виплата застави також лягла на плечі М. Коцюбинського. 1908 року Ольгу знову заарештовують. Михайло і вся його родина у глибокому розпачі. Єдиним виходом врятувати сестру від каторги – знайти гроші, взяти її на поруки і допомогти емігрувати за кордон.
   Михайло Михайлович вирішив просити В. Леонтовича дістати 3000 карбованців під заставу будинку. Як завжди, у грошових справах ініціативу взяла на себе Віра Устимівна. Вона негайно їде до Києва, розповідає про тяжку хворобу письменника, про невідкладну потребу сплатити інші борги, просить, умовляє і врешті добивається обіцянки дати позичку.
   У липні 1908 року Михайло Михайлович заставляє свій будинок під позику в 3000 крб. І сестру з великими труднощами взято на поруки під грошову заставу в 2000 крб. Через деякий час із грішми та паспортом на ім’я Лідії Михайлівни Коцюбинської Ольга емігрує за кордон, тоді як сама Лідія Михайлівна полишається у Чернігові. Опинившись фактично під домашнім арештом, вона змушена була постійно переховуватися. Нерви не витримували. Боялася, що її можуть заарештувати просто на вулиці, в театрі, на бульварі, коли гуляє з дітьми. Лідія Михайлівна старалася не виходити з подвір’я, бути непомітною. Таке життя дуже гнітило сестру М. Коцюбинського, одного разу вона навіть хотіла накласти на себе руки.
   А тим часом Ольга під ім’ям Лідії Михайлівни Коцюбинської жила за кордоном, у Швейцарії, Франції та Італії. Через кілька місяців, наприкінці 1908 року, дівчина повертається у м. Гадяч Полтавської губернії. Тут вона одружується з колишнім студентом Харківського університету Павлом Андрійовичем Шинкаренком, якого було призначено на посаду контролера ґуралень у м. Гадячі. Священник, який вінчав молодих, був дуже здивований тим, що молода має за паспортом сорок років: перед ним стояла тридцятирічна струнка жінка. Весілля було скромне. Випили по горнятку чаю, і близькі друзі розійшлися. Згодом у подружжя народилося дві дочки: Туся, а потім Оксана. Чоловік Ольги постійно роз’їжджав по повіту в службових справах, а Ольга сама виховувала дітей. Невдовзі Павло Андрійович помер від сухот, і вона залишилася вдовою з малими дітьми.
   Ніяких зв’язків із родиною брата вона не мала, оскільки розуміла, яку величезну відповідальність взяли на себе Михайло Михайлович та його родина, рятуючи її від довічного заслання, – налагодження зв’язків могло викрити таємницю.
   Складним та багатим на події було також життя дітей письменника, кожен із них був непересічною особистістю та залишив свій помітний слід в історії. Діти Михайла Михайловича втратили батька, не досягнувши повноліття, а тому були позбавлені його порад і допомоги у своєму вже дорослому та самостійному житті.
   Старший син Михайла Коцюбинського Юрій (1896—1938) багато подорожував із батьком, бував у багатьох містах Наддніпрянщини, відвідував Західну Україну, чув задушевні розмови батька з Іваном Яковичем Франком. Ще з молодого віку освіті Юрка приділялася значна увага, для нього наймали репетиторів, особисто із сином займався Михайло Михайлович. Навчаючись у Чернігівській гімназії, Юрій Коцюбинський захоплюється ідеями більшовицької партії та у січні 1913 року стає членом Чернігівського комітету РСДРП. Донька М. Коцюбинського Ірина у своїх спогадах згадує, що батько прихильно ставився до вступу Юрія до лав більшовиків. Однак це твердження можна поставити під сумнів, оскільки все ж таки для батьків головною радістю було щастя дітей. А діяльністю у лавах революційної партії Юрій міг зламати собі не тільки кар’єру, але й життя. Бунтарські настрої Юрія Коцюбинського викликали негативне ставлення до нього адміністрації гімназії, де він навчався. Так, Віра Устимівна у своїх листах скаржилася: «Тільки за Юрка все ж боюся; в листі замовчую непорозуміння з начальством, він має погану репутацію, і його ледве терплять…».
   1915 року Юрій разом із товаришами бере активну участь у пропагандистській діяльності більшовицької партії: він друкував і поширював листівки і відозви більшовицької партії, спрямовані проти імперіалістичної війни.
   Після закінчення гімназії 1916 року Юрій, пройшовши Одеську школу прапорщиків, був мобілізований та направлений у 180-й запасний полк до Петрограда. Там він брав участь у солдатських мітингах, друкувався на сторінках більшовицької газети «Солдатская правда», очолив Червону гвардію одного з районів тодішньої російської столиці.
   Лютневу революцію Юрій зустрів у Петрограді. Після невдалого більшовицького виступу у червні 1917 року Ю. Коцюбинського на нетривалий термін арештували. Після Жовтневого перевороту та встановлення радянської влади він повернувся в Україну і вже в грудні 1917 року разом із Євгенією Бош увійшов до складу Народного Секретаріату Української Республіки.
   16 січня 1918 року постановою Народного Секретаріату Української Радянської Республіки 20-річного Юрія Коцюбинського призначено головнокомандувачем радянських військ Української Народної Республіки Рад. Таке призначення, як вважають науковці, не випадкове. Його іменем, по суті, прикривалася московсько-більшовицька окупація України. Адже не так син, як прізвище відомого письменника, агітувало – з ким бути, з ким іти. Під час другої радянсько-української війни Юрій Коцюбинський намагався налагодити зв’язок із більшовицьким військовокомандувачем М. Муравйовим та поїхав у Полтаву. М. Муравйов у той час якраз віддав наказ три дні грабувати місто, нищити безжально всіх симпатиків Центральної Ради. Це обурило Ю. Коцюбинського, він висловив полковникові протест. М. Муравйов у відповідь наказав посадити сина письменника під домашній арешт. Так він в арештантському вагоні і в’їхав у вже захоплений більшовиками Київ. До речі, як військовий комендант одного з районів Ю. Коцюбинський посприяв утечі з міста історика Дмитра Дорошенка й інших відомих діячів культури.
   Після завершення громадянської війни Юрій протягом 1920-х років займався дипломатичною роботою: брав участь у переговорах із делегаціями з Румунії, Персії, Латвії, Естонії, Великої Британії, Чехословаччини; був радником радянського посольства в Празі, Відні, Варшаві.
   У 1930-х роках Юрій Михайлович працював заступником наркома земельних справ УРСР, а потім його було призначено Головою Держплану УРСР і водночас заступником Голови Раднаркому УРСР, членом Оргбюро ЦК КП(б)У.
   1938 року, під час сталінських репресій, Ю. Коцюбинського за сфабрикованою справою було звинувачено та репресовано. За клопотанням сестри Ірини його було посмертно реабілітовано.
   На першу доньку, Оксану (1898—1920), Михайло Михайлович покладав надії, що вона продовжуватиме літературну діяльність батька, адже її вірші та оповідання схвалив і сам батько, і М. Горький. Великий вплив на Оксану також справив Юрій: разом із ним дівчина влилася у лави чернігівських більшовиків, брала активну участь у пропагандистській роботі серед солдатів Чернігівського гарнізону. Одружившись з Віталієм Примаковим, Юрієвим другом та однопартійцем, який у роки громадянської війни був комкором Червоного козацтва в Україні, Оксана Коцюбинська стає розвідницею. Знання німецької та французької мов дозволило жінці добувати важливу військову інформацію та передавати її з тилу противника до військових з’єднань більшовиків. Окрім цього вона виконувала обов’язки медсестри, прала білизну та бинти солдатам, писала за них листи додому. Життя Оксани Коцюбинської обірвалося трагічно. У січні 1920 року у Москві вона померла під час пологів.
   Третя дитина родини Коцюбинських, Ірина (1899—1977), зростала допитливою та мрійливою дівчинкою, яку цікавило все навколо, особливо ж її вабили таємниці батькової творчості. 1918 року вона одружилася з Аврамом Метрик-Данішевським. Уже наступного року Ірина Михайлівна з маленьким сином змушена евакуюватися з Чернігова, кілька років жила в російських містах – Казані та Сарапулі, а після повернення 1923 року їй довелося постійно переїжджати: Чернігів, Проскурів, Полтавщина, Харків, Київ… У роки Великої Вітчизняної війни Ірина Михайлівна працювала у військових госпіталях. Після війни, яка забрала у неї чоловіка, вона здобула юридичну освіту та працювала деякий час суддею в Києві.1956 року Ірина Михайлівна очолила колектив чернігівського музею свого батька, 1968 року стає членкинею Спілки письменників України. Перу Ірини Михайлівни належать «Спогади і розповіді про М. М. Коцюбинського» (1965), «Михайло Коцюбинський» (Серія «Жизнь замечательных людей», 1969 / російською мовою), численні статті про життя і творчість батька.
   Другий син і найменша дитина у родині Коцюбинських, Роман (1901—1939), у дитинстві був хворобливим, та, незважаючи на це, поетично та музично обдарованим хлопцем, який своїми здібностями вражав учителів та батьків. Із юних літ він також включився у революційну діяльність, був червоним козаком, перебував тривалий час на партійній роботі в Одесі та науково-освітній – в Академії наук у Харкові. 1934 року Роман Михайлович очолює музей свого батька у Вінниці. 1939 року Романа Михайловича безпідставно звинувачено та репресовано. За клопотанням сестри Ірини його посмертно реабілітовано.
   Такою постає родина Михайла Коцюбинського: привітною і ласкавою, завжди, попри свої матеріальні негаразди, готовою прийти близьким на допомогу.

Кохання у житті Михайла Коцюбинського

   Усе прекрасне на Землі створено з любові до коханих. Величавими пам’ятниками високості кохання стали довершена скульптурна постать Венери Мілоської, «Саксія» Рембрандта, усмішка Мони Лізи да Вінчі, акорди «Місячної сонати» Бетховена, витончені вальси, ноктюрни, прелюди Шопена, Штрауса, Софіївський парк Є. Потоцького в Умані, ліричні Шевченкові рядки: «Моя ти любо! усміхнись, / І вольную святую душу / І руку вольную, мій друже, / Подай мені», або ж Олесеві: «Сміються, плачуть солов’ї / І б’ють піснями в груди: / Цілуй, цілуй, цілуй її, – знов молодість не буде!» та не менш палкі освідчення і самого Михайла Коцюбинського: «Сонечко ти моє! Ти мені світиш і грієш» або «Если великий Данте имел свою Беатриче, то пусть позволено будет мне, обыкновенному смертному, иметь свою… любовь, которая зажигает во мне огонь…»
   …Тоді сім’я мешкала в якомусь селі, одинадцятилітній хлопчина по-дитячому сильно закохався у шістнадцятирічну дівчину, яка не звертала на нього найменшої уваги. Поклавши будь-що вийти в люди і тим завоювати серце своєї коханої, він накинувся на книжки. Невідомо, чи вдалося Михайлу справити враження на дівчину почерпнутими з книжок думками, але цілком зрозуміло, що прочитані тоді твори відіграли велику роль у його майбутньому життєвому виборі.
   1880-ті роки – один зі складних періодів у нелегкому житті молодого Михайла Коцюбинського. Ціла валка неприємностей згуртувалась і грізно рушила на нього. Тут і духовний та фізичний занепад хронічно безробітного батька, що скінчився його смертю; і сліпота матері; і страшні злидні родини, коли доводилося нашивати латку на латці, зв’язувати мотуззям черевики; і розбиті здавна плекані мрії про навчання та пов’язану з ним корисну для народу роботу; і важка щоденна біганина з ранку до ночі з лекціями, про що він говорив, що він «везе, як сліпа кляча в шеретівці»; і поєднані з усіма цими неприємностями фізичні недуги; і дикі наїзди жандармів із обшуками та допитами… Цих «і» стовпилося так багато, що часом не хотілося нічого бачити, знати і навіть жити.
   Мабуть, тому (хоч у цей час, 22-річний Михайло мав роботу у Вінниці, яка давала більші заробітки, ніж запропонована робота домашнім учителем) 18 лютого 1886 року він виїхав із Вінниці у село Михайлівку Ямпільського повіту, зважившись покинути «захлялий город», щоб підкріпити своє кволе здоров’я. Роки бідувань підточували незміцнілий організм юнака, поклали свій тяжкий відбиток навіть на його зовнішність. Ось яким пригадували двадцятирічного Коцюбинського його михайлівські знайомі. Марія Міхнєвич згадує, що вже тоді він був не тільки лисим, але й сивим, ще раніше двічі переніс запалення легенів. А. Мончинський відзначав, що краса в учителя його дітей була зовнішня, всередині він був кволим.
   За рекомендацією своїх товаришів, теж політично неблагонадійних В. Боржковського та П. Дабіжі, його запросили домашнім учителем двох синів місцевого священика Антона Мончинського. У Михайлівці М. Коцюбинський зарекомендував себе хорошим учителем, і Мончинські ставилися до нього з пошаною. Молодий учитель був тактовним і уважним у взаєминах із людьми. Тому не випадково, коли до Мончинського приїздила молодша сестра дружини, дзиґівська попівна Марія Міхневич, вона познайомилася з Коцюбинським і незабаром зблизилася з ним. Нові знайомі чимало часу проводили за спільними розмовами, нерідко разом читали книги, гуляли по михайлівському лісу. Зі спільно прочитаних книжок Марія Федорівна пригадувала «Преступление и наказание» Ф. Достоєвського, п’єси М. Кропивницького – «Дай серцю волю – заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук». Окрім того, Михайло Михайлович навчав її польської мови, читаючи разом роман Г. Сенкевича «Вогнем і мечем».
   Захоплений передовими народницькими ідеями, юнак намагається свою молоду приятельку витягти з «дзиговской тины», з-під опіки батька-священика. Він агітував її здобути «рожеву самостійність», тобто йти у люди, вчитися, щоб стати фахівцем і бути незалежною, корисною для суспільства людиною. За прикладом тодішніх народників Михайло домагається, щоб Марія їхала до Вінниці, навчилась якогось ремесла і заробляла на хліб працею своїх рук.
   Наприкінці травня 1886 року Михайло Михайлович повертається до Вінниці і поринає в роботу із головою. Але часто думками він знову переноситься до Михайлівки, де зустрів і покохав Марію Міхневич. Від’їжджаючи додому, Коцюбинський взяв у неї обіцянку приїхати до Вінниці. Про кохання майбутнього українського письменника до Марії Федорівни свідчать його листи до неї:
   «5 июля 1885 г., г. Винница. Мила, кохана Марусе! Если бы Вы знали, с какой тоской, с каким нетерпением я ожидал и до сих пор ожидаю Вас, то Вы хоть немножко пожалели бы меня и приехали бы в Винницу, не откладывая своего обещания. Мне тяжело без Вас, я хочу видеть Вас, мне, наконец, нужно видеть Вас, чтобы сказать то, чего я не могу и не хочу выразить в письме. С каждым днем становитесь Вы для меня милее, дороже, ближе, и кто знает, что будет дальше со мною, моя хорошая, моя дорогая Маруся!
   …Странное дело! тысячи мыслей, одна разнообразнее другой, толпятся в моей голове, а я ни одной из них не могу переложить на бумагу! Взволнован я очень, вот и всё».
   «6 июля (на другой день). Жизнь моя с тех пор, как мы виделись, переменялась не многим. В общем – страшно недоволен и собой и своей жизнею. Задумал кое-что писать – да как-то не работается; лето ли мешает, другое ли… например “что-то”… Смейтесь, Мария Федоровна! В последнее время начал мечтать. Давно подобная оказия случалась со мною, а теперь – смешно становится при одном сознании, что я, не помилованный грубою действительностью, – мечтаю! Но мне кажется, что такое состояние не долго продлится; нужно серьёзно работать, да и пора ведь уже начать.
   Не пишется Вам письмо. Ожидаю Вас… Вот Вы теперь, как живая, стоите пред моими глазами, и боже мой! Сколько я могу и имею Вам сказать, а как мало могу написать.
   Мама и сестра – ужасно желают видеть Вас: не делайте же всем нам неприятности своим отказом или откладываньем и приезжайте как можно скорее. Посылаю Вам книгу: читайте. Ваш навсегда М.»
   «22 октября 1886 г. Винница…Ждал, ждал от Вас письма – не дождался и пишу первый. Отчего Вы не писали? Здоровы ли Вы? Не случилось ли чего-нибудь особенного? Не забыли ли Вы и про Винницу, и про меня совсем? Вот те вопросы, которые и теперь стоят предо мною, как неразгаданная загадка… Живется мне, грех сказать, чтобы хорошо. Но не скажу, чтобы совсем худо: бывает хуже, но редко. Тосковал бы, если бы не занимался серьёзно. Днем ребята, которых я учу, а вечером или политическая экономия, или история, над которой я думаю трудиться серьёзно (и уже тружусь). Часто вспоминаю о Вас и задаю себе вопрос: неужто Вы, в энергию и самостоятельность которой я до сих пор верю, смалодушествуете и откажетесь сделать шаг к независимому положению? Неужто Вы загрязнете в дзыговской тине и никакие соображения и побуждения не вытянут Вас оттуда? Было бы печально, если бы пришлось утвердительно ответить на эти вопросы. Но я до сих пор не верю в возможность такого малодушия с Вашей стороны и надеюсь скоро видеть Вас в Виннице… Ваш навсегда М.»
   Марії він присвятив вірші «Новорічне побажання», «Як раннім морозом побитії квіти».
   Михайлу все-таки вдалось умовити дівчину покинути родину, ослухатися батька-священика і почати жити самостійним трудовим життям: у січні 1887 року Марія Федорівна переїхала до Вінниці і тут, щоправда, з перервами, аж до весни 1888 року вчилася кравецтва в одній із майстерень. Але настав 1887 рік, який, мабуть, став чи не найсумнішим у чорному десятиріччі Коцюбинського, коли до всіх численних прикростей (усвідомлення повного розгрому народовольського руху, з яким було пов’язано так багато надій і сподівань; усвідомлення того, що смерть, ув’язнення і заслання багатьох чесних, хоробрих, запальних юнаків – друзів, знайомих і незнайомих – не принесли нічого) додається ще і розчарування у першому, такому полум’яному коханні. Про це свідчить третій і останній із відомих нам листів Коцюбинського, писаний після того, коли Міхневич прожила кілька місяців у Вінниці:
   «Вінниця, 26 травня 1887 р. Шановна Маріє Федорівно! Марне надали Ви собі клопоту й праці, накриваючи мене мокрим рядном за те, що я не обізвався ані словечком до Вас. Щире сказати – я не знав, куди обернутися з листом – у Дзигівку, у Михайлівку чи у Немирів, куди Ви мали, як згадую собі, замір переїхати на якийсь час. От ця невідомість і стримувала мене. Я чекав – чи не обізветесь Ви – не подасте звістки о собі… а то писати лист навмання, не знаючи, чи дійде він по адресу, чи ні, якось не випадало. Ге! Якби знаття, що Вам така пригодонька сталась, що Ви занедужали та сумуєте, як і звичайно при такій хоробі, – то я б досі розіслав не іден лист у ті сторони, де ви іно можете завітати та забаритися. Усім нам сумно якось стало і сердечне жаль Вас, як дозналися ми про Вашу слабість. І треба ж було лихій годині спіткати Вас аж двічі! Жичу Вам якнайскоріше виздоровлювати і завітати у нашу сторону: тоді Ви переконаєтесь, що надаремне налаяли мене непам’ятливим… Пам’ятаєте – ще восени розпочав я працю літературну. Схтілося мені збадати стан умислового розвою України з XVII віку. Лежить тепер моя розпочатая праця – а я і не зазирну ні у папери, ні у книжки. Чи я розледащів, чи то літо мені перескажає, чи, може, цілоденна праця, – сам не знаю. Здається, усе воно вкупі. Часом, у хвилини спокою, відпочинку – якась муза ледача підмовляє мене віршувати.
   Посилаю Вам кілька перекладів з чужосторонніх поетів. Як не до вподоби – вибачте. Щирий для Вас Михайло Коцюбинський».
   М. Міхневич пояснювала, що вона уступилася з дороги Михайла Михайловича, бо він не міг одружуватись, маючи на утриманні цілу родину. Та й одруження, на її думку, зашкодило б його літературній роботі.
   Незважаючи на зміни, що стались у взаєминах друзів, вплив Коцюбинського на Марію Міхневич мав свої наслідки. На початку 1887 року вона приїхала до Вінниці і тут, щоправда з перервами, аж до весни 1888 року вчилась кравецтва в одній із майстерень. Наступного року вона вийшла заміж за Мальчевського, але її листування з Коцюбинським тривало ще кілька років. Небуденна постать письменника, видно, закарбувалась у її пам’яті на все життя. Вже на схилі літ, у 1920-х роках, Марія Федорівна згадувала дуже багато деталей про свої зустрічі й розмови з Коцюбинським. І велика шкода, що її спогади не були опубліковані.
   Звичайно, важко твердити, що ця зміна у стосунках юнака з коханою спричинилася лише тяжким матеріальним становищем родини Коцюбинських. Але цей чинник, напевно, відіграв тут більшу чи меншу роль. Не варто виключати і емоційний стан вразливої душі молодого митця. Що Коцюбинський остаточно розчарувався в народовольських ідеалах якраз 1887 року, показує ще й такий факт: ми вже згадували, як палко агітував Михайло Михайлович Марію Міхневич вирватися зі свого попівського оточення, йти шляхом, який, згідно з народницькими поглядами, був найкращим для емансипації молодої жінки. Це було 1886 року. Наступного року у взаєминах Коцюбинського з Марією Федорівною настало явне охолодження. Він познайомився і зблизився з її молодшою сестрою Таїсією. Характерно, що у його взаєминах з Таїсією Федорівною вже не було ніякого намагання привернути її до народницької програми.
   До певної міри тодішній душевний стан юнака передає його поезія «Марусі М[іхневич]». Ось уривок із неї:

     Кругом нас неправда, горе і бідота,
     Аж серце стискає від гіркої муки,
     А поміч подати – даремна турбота.
     Розв’язаний розум – так зв’язані руки
     (І, 298).

   Поезія «Марусі М.» – крик безсилля зболеної душі недавно захопленого життям юнака. Проте Коцюбинський, як сам про це каже, «завжди був великим оптимістом». Настрій занепаду був тимчасовим, скороминучим.
   У грудні 1894 року на з’їзді «Громади» у Києві Коцюбинський знайомиться з колишньою вихованкою природознавчого факультету Бестужівських вищих жіночих курсів Вірою Дейшею. Через деякий час він приїздить до Чернігова на запрошення В. Андрієвського, з яким працював у Молдавії у Філоксерній комісії. Під час своїх гостин у Бориса Грінченка знайомиться з молодими учасницями чернігівських молодіжних зібрань, зустрічається з Вірою Дейшею. Між ними виникла симпатія, яка у взаємному листуванні переросла у палке почуття: «з новим роком побажаю я нам долі тихої, погожої та роботящої, обопільного зрозуміння, поважання, пошановання, єдиної стежки й мети».
   Про те, що це були справді споріднені душі, свідчать слова Михайла Михайловича: «Я так звик до тебе, ні, це слабий вираз, краще – так поріднився з тобою, що ти мені потрібна як повітря, як вода».
   Невдовзі М. Коцюбинський знову приїхав до Чернігова. Віра Устимівна влітку разом зі своєю товаришкою їде до Криму, де зустрічається знову зі своїм коханим Михайлом. Про перебування Віри Устимівни у Криму детально інформував ялтинський повітовий справник таврійського губернатора. Михайло Михайлович так згадує про перші зустрічі з Вірою: «Згадки переносять мене в той момент, коли вперше побачив я ті очі… Далі носять мене згадки по Сімеїзу, Куку-Кої, Св. Троїці… Переносять в три затишненькі кімнати, де я досхочу міг дивитися в ті очі… Ворушать мене ті згадки, зо дна серця здіймають вдячність і тиху радість, солодке щастя. На одну згадку про них я спочиваю. Хотів би поцілувати їх… та ба, мушу цілувати фотографію…».
   У вересні 1896 року Віра змушена повернутися до Вінниці: подружжя чекало свого первістка, майбутнього сина Юрія.
   У перший період свого подружнього життя молодята змушені були жити окремо, спілкуючись в основному листовно, оскільки М. Коцюбинський продовжував працювати у Філоксерній комісії у Криму. Листи письменника з Криму до дружини сповнені кохання й туги. Вони, по суті, являють собою ніби щоденник, за яким можна судити як про особисте життя молодого письменника, з усіма його людськими радощами і прикростями, з симпатіями й антипатіями, так і про його громадські інтереси, погляди на життя. Ці листи і датуються своєрідно: перший день без Віри, другий день без Віри, і так до повернення з Криму. Характерний у цьому відношенні допис із Алушти від 13 жовтня 1896 року, де він із гумором і теплим почуттям розповідає про одержання від дружини посилки з грушами і яблуками та листа, який ці груші попсували. Не можна не навести уривок із нього, де видно, яких теплих слів і образів добирає письменник, щоб висловити свої почуття до коханої: «Сонечко ти моє! Ти мені світиш і грієш, – пише Коцюбинський Вірі Устимівні. – Твої листи для мене – половина життя. От і нині дістав листа од тебе – і так мені добре, так легко і весело. Я мало не з’їв того листа, таким він був мені солодким, а найпаче від грушової підливки. Ай, ті груші: побились, потовклися та напустили такого соку, що лист твій та бонзині книжки, як душенина упріли в тому сокові. На превелику силу одліпив я його од коробки і тільки що розклав на столі, щоб хоч місцями прочитати, коли знов лихо: оси зачули, що прийшов лист од Віри, і роєм назлітались його читати. Мусив кинути листа та ганятись за осами, і тільки по їхніх трупах знов добрався до мокрого, страшного й загнилого вже аркуша паперу. А проте прочитав все: де не розібрав, там серце підповіло мені, що Вірунечка кохає мене». І ось іще одне зізнання: «Тепер би я кожному порадив: не женись, коли хочеш бути егоїстом, коли не хочеш зазнати великого й солодкого щастя – жити щастям і горем другого, мати приятеля – жінку…»
   Взаємне всебічне порозуміння, повне єднання духовних інтересів – ось якими були роки кохання Михайла і Віри. Коцюбинський заохочує свою дружину до активної громадської діяльності, до співробітництва в журналах, щиро радіє з її перших успіхів на цьому терені: «Голубко моя! – пише він їй у листі, – чи ти ще пам’ятаєш наш план щодо роботи над домашнім промислом на Вкраїні? Я не забув – і радію кожному придбаному матеріалові. Щось ти обіцяла написати до Лисенка про матеріали та забула… А як твоя стаття про ацетилен? Чи пишеш? Мені дуже цікаво знати про це. Твої праці всіх зацікавили як в Галичині, так і тут, і я дуже радію за мою кохану авторку. Сподіваюся що вона колись утне щось поважне і гарне навдивовижу усім» (з листа від 13 жовтня 1896 р.).
   Період 1903 і 1905 років дослідники визначають як період безпрецедентного спаду у творчій активності М. Коцюбинського. Негативно відбилися на літературній праці особисті негаразди. На той час у стосунках Коцюбинського з дружиною Вірою, матір’ю чотирьох його дітей, по шести роках спільного життя сталася криза, зумовлена як внутрішніми чинниками, так і зовнішніми обставинами. Михайло Могилянський [15 - Могилянський Михайло Михайлович (1873—1944) – український журналіст і письменник. Публікував у російській пресі оповідання М. Коцюбинського в своїх перекладах, переклав більшість творів письменника, що ввійшли в тритомне видання (1—2 тт. – видавництво «Знание», СПб., 1911; 3 т. – «Книгоиздательство писателей в Москве», 1914). Автор численних статей про М. Коцюбинського.], котрий знав подружжя Коцюбинських від перших років шлюбу, писав у мемуарному нарисі «“Чернігівський період” М. М. Коцюбинського»: «<…> “чудесная девушка” (Віра Коцюбинська) поволі злиняла, для чого було досить причин в умовах життя глухої провінції, невсипущої праці, великої сім’ї, хвороби чоловіка, в значній мірі її засмоктувала стихія “обивательства”: злиняло й почуття Михайла Михайловича». А ось як про це пише донька письменника Ірина: «Весь тягар побутових прикростей падав на мамині плечі. Працювала зверх сил не тільки на службі, а й вдома. Уміла сполучати літературну працю як секретар, коректор і критик творів чоловіка з самою буденною чорною роботою в господарстві…».
   З огляду на все це, письменник почав шукати психологічного комфорту поза шлюбом.
   Кохання Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної, його колеги по роботі у статистичному бюро, – одна з найпристрасніших сторінок у житті митця. Його листи до неї, що їх вперше було видано 1938 року, стали бібліографічною рідкістю. У наш час здійснено друге видання цих листів, у якому повністю публікується кількісно найбільший і один із найзначніших епістолярних циклів Коцюбинського – 335 листів та записок до Олександри Аплаксіної: за час близького спілкування в Чернігові – сукупно понад п’ять років – він написав їй 177 листів (записок) – у середньому по п’ять що два місяці; за 20 місяців розлуки – 158 листів – по два листи щотижня. Це – чималий том, роман у листах. У певний час М. Коцюбинський навіть думав розлучитися з дружиною і побратися з О. Аплаксіною. Проте сімейний обов’язок переважив. О. Аплаксіна пережила письменника на кілька десятків років, але так і залишилася до кінця життя самотньою.
   Олександра Аплаксіна народилася 13 (25) березня 1880 року в місті Витєґрі Олонецької губ. (нині – районний центр Вологодської обл. Російської Федерації). Батько Олександри, титулярний радник Іван Аплаксін, працював землеміром, що зумовило кочове життя родини (Вологда, Великий Устюг, Петрозаводськ). 1887 року у зв’язку з новим призначенням батька родина Аплаксіних переїхала до Чернігова. За кілька років після переїзду, 1894 року, Іван Аплаксін помер, і родина залишилася мешкати в Чернігові. Багатодітна сім’я (окрім Олександри було ще шестеро молодших дітей) опинилася в матеріальній скруті. Найстарша дитина, Олександра, рано почала трудове життя, допомагаючи матері утримувати родину. Закінчивши 1898 року із золотою медаллю Чернігівську жіночу гімназію, де, за словами пізнішої вихованки тієї ж гімназії Тамари Бобир, «была дружна с лучшими девушками, учившимися с нею», вона деякий час заробляла приватними уроками в маєтку поміщика Корчака-Котовича в Городнянському повіті Чернігівської губернії. Але цих заробітків бракувало й 1901 року О. Аплаксіна влаштувалася на службу на книжковий склад Чернігівської губернської земської управи. 1902 року Олександра перейшла до іншого підрозділу управи – новоствореного Оцінно-статистичного бюро, де служив Михайло Коцюбинський.
   У перші роки служби в Оцінно-статистичному бюро (точніше – між 1902 і 1905 рр.) Коцюбинський пережив захоплення Вірою Божко-Божинською. Проте невдовзі це короткочасне захоплення поступилося місцем тривалому й глибокому почуттю до Олександри Аплаксіної, під знаком якого минуло останнє десятиріччя життя письменника.
   Особисте знайомство 38-річного Михайла Михайловича з молодшою на 16 років Олександрою сталося 1902 року на вечірці в Солонин: господарі представили Коцюбинському його майбутню співробітницю – Аплаксіна невдовзі мала заступити на посаду в Оцінно-статистичному бюро. Перший рік їхні стосунки були суто робочими: Коцюбинський залучав Олександру до тимчасової праці в очолюваному ним відділі бюро й відзначав її успіхи.
   Про знайомство з Коцюбинським О. Аплаксіна згадує: «Моя перша зустріч з Михайлом Михайловичем сталася в 1902 році. Якось у січні, в суботу, я зайшла до своєї приятельки, Зіни Солонини, батько якої був членом губернської земської управи. В яскраво освітленій кімнаті зібралося вже кілька чоловік гостей. Через деякий час після мого приходу у дверях з’явилася пара, що відразу притягла мою увагу. Вона з підстриженим волоссям (у ті роки це було рідкістю), високого зросту, з квітучим, цікавим обличчям, з рішучими, трохи різкими манерами. Він – стрункий, елегантно одягнений. Вражали матова блідість його обличчя і темні очі, що дивились уважно і вдумливо. Це були Коцюбинські – Михайло Михайлович і дружина його Віра Устимівна. Коли мене знайомили з ними, Зінина тітка зауважила Коцюбинському: «Це ваша майбутня співробітниця, Михайле Михайловичу!»
   Коцюбинський нічого не відказав на це, очевидно, не звернув на мене ніякої уваги. Він сів біля господаря дому, і вони поринули в ділову розмову про збірники, друкарні тощо, не беручи участі в загальній, досить жвавій розмові.
   Сиділи Коцюбинські недовго. Я помітила, як Михайло Михайлович ззирнувся з Вірою Устимівною, вони разом повставали і стали прощатися. На вмовляння хазяїв залишитися Коцюбинський відповів, що йому лікарі заборонили пізно лягати; це енергійно ствердила і Віра Устимівна.
   А між тим, ще не було й 10 годин.
   Коли Коцюбинські пішли, ті, що залишилися, заговорили про них. Я запам’ятала характеристику, дану господарем дому подружжю Коцюбинських: “Михайло Михайлович – людина з “хитрецою”, а ось Віра Устимівна – проста й відкрита душа”. Пригадуючи згодом не раз цю оцінку, я дивувалася з її поверховості.
   Через кілька днів після цієї зустрічі я вперше пішла на роботу в статистичне бюро губерніального земства, де працював у цей час і Михайло Михайлович.
   Пам’ятаю, в перший день моєї роботи в бюро Михайло Михайлович, вітаючись зі мною, назвав своє прізвище. Не знаю чому, але мені було неприємно, що він забув про нашу зустріч у Солонин кілька днів тому».
   На другий рік він почав приділяти їй більше уваги, ніж іншим співробітницям, і невдовзі, на початку 1904 року, виявив своє почуття до неї. Не зустрівши відповіді, він написав Олександрі записку: «Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренне. Если же Вы, всё-таки, считаете меня виновным, я готов чем угодно заслужить Ваше прощение, только не сердитесь. В знак того, что не сердитесь, взгляните на меня. Подымите же Ваши глаза, дорогая, любимая!» (18 березня 1904 р.).
   О. Аплаксіна відповіла відмовою: хоча Коцюбинський уже тоді подобався їй, вона сумнівалася в щирості його ставлення. Відмова зачепила письменника, й він припинив упадати за Олександрою. Понад рік спілкувалися лише на службі. За цей час спонтанна симпатія Аплаксіної до Коцюбинського переросла в усвідомлене почуття: «Я <…> всё явственнее чувствовала, что люблю его», – писала вона згодом у спогадах. Наприкінці 1905 року вони вперше за півтора року зустрілися в неформальній обстановці, на вечірці у працівників Оцінно-статистичного бюро Михайла та Ганни Белкіндів.
   Михайло Коцюбинський передав Олександрі записку з проханням про особисте побачення й цього разу дістав згоду.
   «Не выдерживаю и пишу Вам. Ведь я не могу ни повидаться с Вами здесь, ни поговорить. А между тем, если бы Вы знали, как мне необходимо это, какую потребность я чувствую видеть Вас, слышать Ваш голос, быть вблизи Вас. Порой мне кажется, что Вы ненавидите меня и избегаете – тогда я стараюсь не показываться Вам на глаза. Иногда же мне сдаётся, что такое большое и сильное чувство не может, не должно пропасть бесследно. Как мне хочется поговорить с Вами. Но я у Вас ничего не прошу. Я всецело отдаю себя во власть Вашего доброго сердца. Захотите – ответите мне, не захотите – не ответите. Если Вам неприятно, что я пишу Вам, порвите этот клочок и не отвечайте. Я больше не буду надоедать Вам» (грудень 1905 р.).
   Побачення відбулося увечері 3 січня 1906 року. Коцюбинський і Аплаксіна гуляли містом і вперше говорили про взаємні почуття. Про першу зустріч О. Аплаксіна згадує таке: «Добре пам’ятаю цей вечір… Це було 3 січня 1906 року. Погода була на диво тепла. Танув сніг. По дорозі блищали калюжі, що відбивали тьмяний світ ліхтарів. Низенькі будиночки з наглухо закритими віконницями, білі від снігу, що нещодавно випав, мирно дрімали у вечірній тиші. Тепле й вогке повітря, рідкий шепіт оголених дерев чимось нагадували весну.
   Михайло Михайлович уже ждав мене. Він стояв на розі вулиці, очевидно не знаючи, з якого боку я з’явлюся. Я привіталася з ним:
   – Бачите, я прийшла! А ви запевняли, що я не зважуся.
   Михайло Михайлович нічого мені не відказав. Він помітно хвилювався. Ми мовчки повернули до площі. Так само мовчки взяв він мене під руку. Обличчя його я не бачила – вулиця була погано освітлена. Мовчки пройшли ми квартал.
   – Я розповім вам цілу поему, вірніше, драму про те, як я вас покохав, – сказав він уривчастим голосом. – А ви?
   – Я не прийшла, коли б не кохала…
   – Розкажи мені про себе, – попросив він.
   І я здивувалася, як легко й довірливо стала я розповідати йому про своє дитинство і свою сім’ю: раніше я ніколи нікому нічого про себе не розповідала.
   Я була дуже потайною й недовірливою до людей. Умови безрадісного життя зробили мене такою.
   Михайло Михайлович теж розповів мені про своє дитинство, про матір, яку він дуже любив.
   Він, так само, як і я, був старшим у сім’ї, залишившись 22-х років після смерті батька. Йому доводилося піклуватися про матір і молодших дітей. Розповів, що і тепер у нього велика сім’я – четверо дітей, сліпа мати і сестра, які живуть з ним.
   Довго ми блукали цього вечора по безлюдних вулицях заснулого міста. Нам не хотілося розлучатися.
   Нарешті Михайло Михайлович, поглянувши на годинника і зітхнувши, зауважив:
   – Мені пора, моя рідна!
   І ми попрощалися, умовившись побачитися другого дня».
   Побачення між закоханими відбувалися регулярно, як правило, в місті або на природі за містом; зрідка – вдома в Олександри, коли там більше нікого не було. Гострота щастя від зустрічі, радість очікування і згадування. Залежність від невблаганних суто зовнішніх чинників, передусім від погоди. Холод, дощ сприймаються, як особисті вороги: «Злюсь на погоду… эта стена холода разделяет меня с моей милой, родной деткой…».
   Буденні куточки сіренького провінційного одноповерхового Чернігова, вулиці, якими стільки ходжено, оживають, набувають світлості у променях палкого почуття:
   «Я все же счастлив бесконечно, зная, что ты меня любишь. Это такое огромное счастье, что я буквально пьян от него. Ты меня любишь! Ты моя! Я могу целовать тебя, ласкать, слышать твой голос, видеть твои чудные глаза, любить тебя и отдать тебе своё сердце нераздельно. Я чувствую, что во мне что-то поёт, что-то окрыляет мысль, очищает чувство. Мне хочется всем людям крикнуть в лицо: “Я счастлив!”»
   «40 минут я ждал, стемнело, и я потерял надежду увидеть тебя. Пошел к твоему дому, увидел только мягкий свет лампы из-под голубоватого абажура, гардину и больше ничего…»
   «Мы сегодня увидимся, Шурочка. Как это хорошо… Я уже чувствую лихородку нетерпения…»
   «Как я тебя люблю, как я счастлив, что ты моя, долгожданная, единственная, сильная и хорошая любовь моя! Шурочка, целую тебя».
   «Я таки добился, что видел тебя всю ночь, целовал, обнимал, ласкал, любил – и ты ничего не запрещала мне… правда, мне очень хорошо было с тобой…»
   «…Сегодня стодневный юбилей нашего поцелуя. Неужели он сегодня останется в воспоминании на губах каждого из нас в отдельности! Сто дней прошло! А мне было так хорошо, что если бы так продолжалось сто лет…»
   «…Когда я проснулся, я чувствовал на губах последний твой поцелуй…»
   «Мучительно хочу видеть тебя. Целую тебя и люблю! Люблю тебя, солнышко!»
   «Целую тебя, мое сердце, моя родная и милая, моя добрая голубка. Люби меня, если можешь. Я тебя крепко люблю и крепко целую. Огорчен сильно, что долго не буду иметь известий о тебе! Еще целую и еще! Не забывай меня!»
   «…Без тебя мне пишется не так хорошо, как тогда, когда я имею возможность хоть изредка в твоих любимых глазах почерпнуть вдохновение».
   «Недостаточно любить как человека, как друга, товарища – это будет не любовь, а дружба. Недостаточно любить только за то, что предмет любви другого пола. Это будет чувственность, скоро переходящая, но не любовь. И только слияние обоих чувств в одно гармоническое целое – даст любовь. Я тебя так люблю: душу и тело. И если ты хочешь, чтобы по отношению к тебе я сохранил искренность, не требуй, чтобы я разъединял то, что гармонически слито. Не вводи меня в тесное русло, в котором я не мог бы поместиться со своим полным чувством. Любовь – как цветок – ее нужно уметь сохранять, беречь. Будем же беречь наше чувство, будем любить друг друга полным чувством и бросим всякие сомнения».
   Коцюбинський мав намір піти з родини, побратися з Аплаксіною й виїхати з Чернігова. Хоча закохані тримали свої стосунки в таємниці, проте вже невдовзі вони стали предметом пліток на службі й у травні 1907 року Віра Коцюбинська одержала анонімного листа, з якого випливало, що чоловік її зраджує. Хоча інцидент пощастило залагодити, він спонукав М. Коцюбинського спробувати знайти роботу в іншому місті й улаштувати спільне життя з Олександрою. З незалежних від нього причин спроба ця не вдалася.
   У серпні 1908 року в руках Віри Коцюбинської випадково опинився Олександрин лист, адресований її чоловікові. Ось як це сталося: сторож статистичного бюро, поки Михайла Михайловича не було на роботі, приніс лист від Аплаксіної додому і вручив дружині. З цим листом Віра Устимівна прийшла до матері Олександри, прочитала їй листа та попрохала матір вплинути на свою доньку, погрожувала, що не зупиниться ні перед чим, навіть перед убивством. При тому сказала, що особисто з О. Аплаксіною розмовляти не буде, бо вона минулого року зухвало відповіла на її записку про анонімний лист.
   Сталося з’ясування стосунків. М. Коцюбинський не наважився залишити родину. «Пишу тебе после объяснения, мой друг. Мне предъявлено было твоё письмо с добавлением, что это письмо от тебя. Я прочитал и не отрицал. Несмотря на ожидания, – никаких упреков, никаких сцен. Наоборот – столько было высказано благородства, участия и доброты – что я был сражен. Оказалось, что Вера очень любит меня, чего я не подозревал. Она умоляла меня не бросать семьи, не губить всех. Мне было так страшно тяжело, так невыносимо, что я плакал. Теперь у меня туман в голове. Не знаю, переживу ли я тяжелую душевную драму – это конфликт между долгом и чувством. Что делать? Мучительно тяжело. Неужели я могу приносить только одно горе окружающим меня и себе самому! Самое тяжелое – это то, что раньше, когда я рассуждал теоретически, оставить семью мне казалось делом, хотя и нелегким, но возможным. Теперь же, на практике это оказалось настолько трудным, настолько серьёзным, что у меня не хватает сил. То, что я этим разбиваю свою жизнь, – это не важно. Больше всего сердце мое болит за тебя… Что будет с нами? Ничего не знаю. Горе сковало меня, придавило».
   «Болит голова, мозг, сердце – и везде пустота, ужасная, темная и зудящая, как больной зуб»; «Живу я не столько своим горем, а и твоим – и поэтому так тяжело…».
   І хоча він обіцяв дружині порвати з О. Аплаксіною, проте цього не сталося. Почуття письменника до Олександри взяло гору, й вони поновили побачення. Зустрічались, як і раніше, переважно в місті й на природі. Так тривало чотири роки – до останньої хвороби Михайла Коцюбинського, під час якої він і Олександра вже не бачилися. Прикутий до ліжка письменник плекав надію на зустріч зі своєю коханою по швидкому одужанні, але цим планам не судилося здійснитись.
   Смерть Коцюбинського стала важким морально-психологічним випробуванням для Олександри Аплаксіної…Серед тих, хто проводжав письменника в останню дорогу, була і вона, його Шурочка. Випав ясний квітневий день, цвіли яблуні. Вона трималася осторонь його рідних і близьких. Проте принесла віночок із цвіту яблуні й попросила приятельку покласти його біля чола коханого. В одному з перших листів до Шурочки він писав: «Цветут яблони. И солнце уже взошло и золотит воздух. Так тепло, так радостно. Птицы щебечут над голубым небом. Я машинально срываю цвет яблони и прислоняю холодный от росы цветок к лицу. Розовые лепестки от грубого прикосновения руки осыпаются и тихо падают на землю».
   Внаслідок пережитого стресу в неї погіршився зір. До скасування земських установ 1918 року вона не полишала праці в Оцінно-статистичному бюро земства. Вийшовши у відставку, того ж року переїхала до Одеси, сподіваючись емігрувати. Однак від’їзд за кордон через невідомі причини не відбувся, й Аплаксіна до 1921 року залишалася в Одесі, де завідувала столом особового складу Раднаргоспу, а відтак повернулася до Чернігова. Внаслідок перенесеної побутової травми вона остаточно втратила зір. Лікарі заборонили їй працювати й прописали суворий лікувальний режим. Відтоді Аплаксіна жила на утриманні сестри Зінаїди та її дітей – вірна своєму почуттю до Коцюбинського, власної родини вона не створила. У 1926—1938 рр. вона мешкала в Москві, де працювала її сестра, а з 1938 року – знову в Чернігові. На довгі роки її одинокою розрадою стали музика й література (домашні й знайомі читали їй уголос, до того ж вона опанувала шрифт Брайля), а також листування (писала листи власноруч наосліп).
   Публікація листів Коцюбинського (1938) привернула до Аплаксіної суспільну увагу. Нею заопікувалася родина брата Михайла Коцюбинського Хоми, який із 1934 року очолював музей Коцюбинського в Чернігові. Завдяки Хомі Коцюбинському Аплаксіна стала бажаною гостею музею, виступала перед екскурсантами, спілкувалася з приїжджими літераторами й науковцями. Зустрічі з нею шукали журналісти й дослідники творчості Коцюбинського.
   Коли він помер, їй було лише 32 роки, але більше нікого вона не кохала.
   «Не варто нічому дивуватися, адже він був живою людиною і нічого людське не було йому чуже…» – скаже згодом про М. Коцюбинського його лікар Аркадій Утевський.

Останні дні

   Починаючи з вересня 1912 року здоров’я Михайла Коцюбинського знову погіршується, і йому доводиться постійно їздити на прийом до київських лікарів. Так, в одному з листів до М. Могилянського у вересні 1912 року він пише, що «тиждень просидів у Києві, лікувався у професора Яновського, а наслідків ніяких. Недуга не дає можливості працювати».
   22 жовтня 1912 року М. Коцюбинський розпочинає стаціонарне лікування в Київській клініці університету Святого Володимира у професора В. Образцова, асистентом якого був відомий у майбутньому кардіолог М. Стражеско. Терапевтична клініка містилась, як і тепер, на бульварі Шевченка (Володимирській) на другому поверсі. Кімната, де лежав хворий, була в кінці коридору, праворуч, приблизно за скляним склепінням операційної зали хірургічної клініки, розташованої на першому поверсі. Ось як описує стан хворого у своїх спогадах лікар М. Стражеско: «Оглянувши разом з професором В. Образцовим хворого, ми визнали, що стан здоров’я його дуже загрозливий – складна вада серця, міокардит з гострим загальним порушенням кровообігу і застійними явищами в легенях та в печінці, диспепсія і досить значна набряклість. Постійна задуха і безсоння через неможливість лягти до ліжка виснажували хворого і часом позбавляли його того оптимізму, який взагалі був такий властивий Михайлові Михайловичу. Довелося призначити хворому суворий режим, посадити його в крісло, бо лежати він не міг, давати йому багато всіляких ліків, а на ніч морфій, який тільки й давав можливість заснути йому на кілька годин. Хворий неймовірно страждав, нудився і сумував, особливо через те, що довелося обмежити відвідування друзів, які натовпом обступали клініку. Вони приносили йому книги, ласощі, квіти. Палата, в якій він лежав, скидалася на квіткову крамницю. Але якщо на передачу посилок, листів і квітів довелось все ж таки дати згоду, то проти частого відвідування знайомих – запротестувати, бо я переконувався, що кожний візит втомлює хворого і заважає лікуванню. Замість частих візитів друзів довелося запропонувати свої лікарські візити, і я не менш двох-трьох разів на день заходив до хворого, а професор Образцов був у нього щодня. Крім того, до хворого було ще приставлено клінічного ординатора – лікаря Рафієва і спеціальну сестру. Оточений піклуванням і увагою, Михайло Михайлович примирився з суворим клінічним режимом, усвідомлюючи його необхідність, і незабаром сам одмовився від приймання своїх друзів і прихильників, обмежуючись лише листуванням з ними. Частенько, заходячи до хворого в палату, я заставав його за писанням якої-небудь записочки у відповідь на одержаний лист і бачив, що це було понад силу, втомлювало його».
   Персонал лікарні як міг втішав хворого письменника, висловлював сподівання на його швидке одужання. Проте, як зазначає лікар М. Стражеско, всі медики прекрасно розуміли, що одужання неможливе, і в кращому разі можна було сподіватися на певну стабільність у стані здоров’я хворого. Окрім усього М. Коцюбинський страждав від гнійних пухирів у роті, що їх викликали ліки, приписані йому в клініці для хворого серця. Він страждав годинами від нестерпних болів, але вірив у чудодійну силу медикаментів.
   На початку зими, завдяки фаховому лікуванню та дбайливому ставленню медперсоналу, піклуванню рідних і друзів, стан хворого покращав. М. Коцюбинський перестав страждати на задуху, почав краще їсти і помітно поправлятися. Планував навесні поїздку до М. Горького на о. Капрі.
   Попри хворобу, у клініці М. М. Коцюбинський продовжує активно листуватися. Щодня він одержував по декілька листів, на які акуратно відповідав своїм чітким, розбірливим, радше жіночим, аніж чоловічим почерком. Більшість листів він одержував і відправляв через своїх друзів, що відвідували його між третьою і шостою годиною щодня. Але кожного третього або четвертого дня він одержував листи, адресовані безпосередньо до клініки старому фельдшеру Гурію Микитовичу Прокопенку, з яким Михайло Михайлович затоваришував. Завжди нетерпляче й схвильовано чекав М. Коцюбинський цих листів і, одержавши, радів і веселішав, починав мріяти про швидке одужання, про виписку з клініки, про повернення додому, до Чернігова, до літературної та громадської праці.
   Незважаючи на деяке поліпшення, стан здоров’я хворого залишався тяжким. Лікарі добре розуміли, що Михайлу Михайловичу залишилося вже недовго жити, тому, аби він не втрачав свого природного оптимізму, запевняли його, що курс лікування завершився, після нього слід відпочити вдома та готуватися до подорожі весною на південь, до Італії.
   23 січня 1913 року М. Коцюбинський повертається до Чернігова. Як згадує донька Ірина, в родині довго обмірковували, як зручніше перевезти хворого, бо сполучення в зимовий час між Черніговом і Києвом було дуже погане. Під час переїзду хворий письменник мусив сидіти довгі години на станції Крути, чекаючи потяга. На щастя, його дружина домовилася з начальником станції покласти Михайла на дивані в його кабінеті. Але як везти хворого в мороз і негоду з чернігівської станції, що в той час була розташована за Десною, на відстані трьох кілометрів від міста? Треба було переїздити через Київський міст, де був страшенний вітер. Віра Устимівна вирішила просити архієрея надати за будь-яку ціну карету, щоб перевезти хворого. Це була єдина карета в Чернігові, але архієрей відмовив.
   «Пригадую, – пише Ірина Коцюбинська, – як блідого, худого й змореного тата, закутаного в теплу хутряну шубу, в шапці-ушанці з оленячого хутра, в сукняних коричневих глибоких ботах, мама під руки ввела до передпокою нашого будинку, його обережно роздягнули й поклали в ліжко під теплу грубку у вітальні, де було більше повітря та світла. Він від втоми безпробудно проспав майже 3 доби.
   Його мучила водянка. Руки й ноги набрякли. Він задихався. І все ж до останньої хвилини батько цікавиться літературою, життям, слідкує за новинами». Листується зі своїми колегами-письменниками, видавцями.
   Чернігівський лікар А. Утевський згадував: «Я заїздив до Михайла Михайловича щодня. Становище було безпорадне. Але прикутий до ліжка Коцюбинський був бадьорий духом, і ми годинами ще дискутували, як колись, на літературні теми. Я гадав, що Михайло Михайлович не знав про своє становище. Але помилився. За два тижні до смерті він якось сказав мені:
   – Аркадію Марковичу! Обіцяйте мені, коли я помру, не залишати родину мою без вашого дружнього співчуття та моральної підтримки. Особливо прошу вас за Оксаночку…
   Звичайно, я удавано веселим тоном намагався перевести розмову на жарт: мене, мовляв, Михайле Михайловичу, переживете… Але він узяв з мене таки слово.
   Коли я побачив грізні симптоми – набряки, змушений був попередити Віру Устимівну. Та негайно звернулася до Літературного товариства в Києві, щоб надіслало Стражеска. Наближалася фатальна розв’язка. Гірко ридала в своїй невеличкій кімнаті сліпа мати письменника, Гликерія Максимівна.
   Вона завжди чекала на мене, намацувала в коридорі руками й благала: “Рятуйте мого Мусю!”
   Михайло Михайлович знав, як побивається стара, й просив:
   – Тільки заспокойте, заспокойте нещасну мою матір…
   Віра Устимівна та Лідія Михайлівна володіли собою й мужньо переносили своє горе».
   За чотири дні до смерті М. Коцюбинського відвідав лікар із клініки В. Образцова М. Стражеско, але поставити на ноги письменника вже б ніхто не зміг – становище хворого було безнадійним.
   12 квітня 1913 року о 2 годині 20 хвилин Михайла Михайловича Коцюбинського не стало. Ірина Коцюбинська, яка була при батькові в останні хвилини його життя, згадує: «Я, єдина з дітей, була присутня при його смерті. З острахом і болем в серці дивилась я здаля, стоячи в коридорі, на тата. Він задихався. Мама і Аркадій Маркович Утевський підтримували його голову, подавали кисневу подушку.
   Останні його слова були: “Жити хочу, жити!!!”».
   Смерть видатного письменника миттю облетіла всі куточки як Російської імперії, так і зарубіжжя. 12 або 13 квітня М. Горький в телеграмі до В. Коцюбинської у зв’язку зі смертю її чоловіка писав: «Знаю, что излишни слова сочувствия горю Вашему… Большого человека потеряла Украина, – долго и хорошо будет она помнить его добрую работу». 13 квітня 1913 року в газеті «Рада» було вміщено некролог «М. Коцюбинський» та скорботну статтю «Погасла зірка». Того ж дня петербурзька газета «Речь» подає скорботну статтю М. Могилянського «Памяти М. Коцюбинского».
   15 квітня 1913 року поховали Михайла Михайловича Коцюбинського на Болдиній горі, у Чернігові. Як пише у своїх спогадах донька письменника, «Виконуючи заповіт тата, щоб поховали його на самому високому місці Болдиної гори, мама зі мною пішла за дозволом на похорон до чернігівського архієрея Василія, бо ця гора належала Троїцькому монастирю. Він з погордою зустрів маму і на її прохання зухвало відповів: “Там построена царская беседка. Приедет царь, будет отдыхать в беседке – и вдруг возле могила какого-то “малорассейского” писателя! Нет, ей там не место”».
   З великими труднощами вдалося схилити його на дозвіл поховати на другому пагорбку Болдиної гори. А під час похорону поліція всіма засобами намагалася применшити урочистість траурного походу.
   Навіть після смерті батька жандармерія не залишає його рідних поза увагою. Було посилено нагляд поліції за садибою письменника. Пильнували, щоб не було винесено з будинку якоїсь нелегальщини. Доглядачі ще більш нахабно себе поводили, не намагаючись навіть зберегти своє інкогніто, і цілими днями сиділи на лавці біля садиби Руцьких недалеко від нашого подвір’я, стежачи за безперебійним потоком людей, що відвідували нас в ці жалібні дні».
   18 квітня 1913 року газета «Рада» повідомляла про похорон М. Коцюбинського в Чернігові – у статті «В останню путь», в якій відзначається, що в похоронній процесії взяло участь понад три тисячі людей. З обуренням писала газета про поліційні заборони виголошувати промови над домовиною небіжчика, нести вінки перед труною і співати семінарському хорові на похороні. Газета розповідає і про те, що на труну покійника було покладено багато вінків од різних організацій і осіб, а також надіслано велике число телеграм жалю і співчуття з усієї України, різних міст Росії та з-за кордону.
   Опубліковано список організацій і осіб, які поклали вінки на труну М. Коцюбинського. Вміщено також вірш О. Олеся «Над могилою М. М. Коцюбинського».
   Смерть обірвала струну музи Митця, і тому «…як художник Коцюбинський не сказав у нашому письменстві свого останнього слова».

Література

   1. Борщевський В. Вивчення творчості Михайла Коцюбинського в школі. – 2-ге вид., доп. і перероб. – К., 1975. – 200 с.
   2. Грицюта М. Михайло Коцюбинський: Літературний портрет. – 2-ге вид., доп. і перероб. – К., 1961. – 143 с.
   3. Грицюта М. Михайло Коцюбинський у слов’янських літературах. – К., 1964. – 116 с.
   4. Жук Н. Михайло Коцюбинський про роль мистецтва і літератури в житті народу. – К., 1964. – 52 с.
   5. Жук Н. Михайло Коцюбинський. Семінарій. – К., 1966. – 208 с.
   6. Звиняцковський В. Новелістика А. Чехова і М. Коцюбинського. – К., 1987. – 108 с.
   7. Иванов Л. Михаил Коцюбинский: Критико-биографический очерк. – М., 1956. – 184 с.
   8. Калениченко Н. Великий Сонцепоклонник: Життя і творчість Михайла Коцюбинського. – К., 1967. – 252 с.
   9. Калениченко Н. Михайло Коцюбинський. – К., 1956. – 272 с.
   10. Калениченко Н. Михайло Коцюбинський: Нарис життя і творчості. – К., 1984. – 189 с.
   11. Колесник П. Й. «Fata morgana» M. Коцюбинского. – М., 1964. – 128 с.
   12. Колесник П. Й. Коцюбинський – художник слова. – К., 1964. – 536 с.
   13. Костенко М. О. Художня майстерність Михайла Коцюбинського. – К., 1969. – 272 с.
   14. Коцюбинская И. Михаил Коцюбинский. – М., 1969. – 193 с.
   15. Коцюбинская-Ефименко З. Крым в жизни и творчестве М. М. Коцюбинского. – Симферополь, 1958. – 126 с.
   16. Коцюбинська І. Спогади і розповіді про М. М. Коцюбинського. – К., 1965. – 202 с.
   17. Коцюбинська-Єфіменко З. М. М. Коцюбинський: Майстерність письменника. – К., 1959. – 236 с.
   18. Коцюбинський І. Ю. «Попросту не дають жити “Просвіті” // Літературний Чернігів. Щоквартальний мистецький журнал літ. спілки «Чернігів». – 2003. – Вип. № 4 (24), грудень. – 182 с.
   19. Кузнецов Ю. Поетика прози Михайла Коцюбинського. – К., 1989. – 268 с.
   20. Кузнецов Ю., Орлик П. Слідами феї Моргани: Вивчення творчості М. М. Коцюбинського в школі: Посібник для вчителя. – К., 1990. – 208 с.
   21. Куп’янський Й. Літопис життя і творчості Михайла Коцюбинського. – К., 1965. – 587 с.
   22. Листи до Михайла Коцюбинського: У 4-х т. / Упорядк. та комент. В. Мазного; вступ. стаття В. Шевчука. – К., 2002. – Т. 1. – 367 с.
   23. Листи до Михайла Коцюбинського. У 4-х т. – Упорядк. та комент. В. Мазного. – Ніжин, 2002. – Т. 2. – 344 с.
   24. Листи до Михайла Коцюбинського. У 4-х т. – Упорядк. та комент. В. Мазного. – Чернігів, 2002. – Т. 3. – 480 с.
   25. Листи до Михайла Коцюбинського. У 4-х т. – Упорядк. та комент. В. Мазного. – Ніжин, 2003. – Т. 4. – 400 с.
   26. М. М. Коцюбинський як громадський діяч: Документи, матеріали, публікації. – К., 1968. – 191 с.
   27. Масальський В. Мова і стиль творів М. Коцюбинського. – К., 1965. – 126 с.
   28. Михайло Коцюбинський. Життя і творчість у портретах, ілюстраціях, документах. – К., 1970. – 320 с.
   29. Михайло Коцюбинський. Листи до Олександри Аплаксіної. – К., 2008. – 639 с.
   30. Міщенко Д. Розвиток реалізму в творчості М. Коцюбинського. – К., 1957. – 180 с.
   31. Мороз М. Михайло Коцюбинський: Бібліографічний покажчик. – К., 1964. – 268 с.
   32. Наукові записки (Вип. 1) Чернігівського літературно-меморіального музею М. Коцюбинського. – Чернігів, 1996. – 146 с.
   33. Партолін М. Світогляд М. М. Коцюбинського. – X., 1965. – 308 с.
   34. Погрібна Л. Твори М. Коцюбинського на екрані. – К., 1971. – 156 с.
   35. Потупейко М. Михайло Коцюбинський: Ранній період життя і творчості. – К., 1964. – 183 с.
   36. Спогади про Михайла Коцюбинського / Упоряд. М. М. Потупейко. – К., 1962. – 432 с.
   37. Я так поріднився з тобою (Листи М. Коцюбинського до дружини) / Упоряд.: О. Єрмолець та ін. – К., 2007. – 392 с.

І. А. Коляда, О. Ю. Кирієнко Михайло Коцюбинський