Рафаель Сабатіні
Одіссея капітана Блада

Розділ 1
Посланець

   Бакалавр [1 - Бакалавр – науковий ступінь у старовинних і деяких сучасних західноєвропейських університетах. – Прим. пер. (тут і далі).] медицини Пітер Блад запалив люльку і схилився над геранню, що росла на підвіконні його кімнати. Вікно виходило на вулицю Вотер Лейн, що в містечку Бріджвотер.
   Блад не помітив, як на протилежному боці вулиці за ним стежать чиїсь суворі докірливі очі. Його цілковито захопили квіти, лише подеколи він відволікався на безкінечний потік люду, що сновигав вузенькою вуличкою. Ось уже вдруге від сьогоднішнього ранку було так людно перед замком – нещодавно герцогський капелан, Фергюсон, зачитав проповідь, що рясніла більше закликами до бунту, аніж до Бога.
   Некерований натовп збуджених людей складався переважно з чоловіків із зеленими гілочками на капелюхах і з недоладною зброєю в руках. Щоправда, дехто з них мав мисливські рушниці, а хтось навіть прихопив із собою мечі. Та переважна більшість чоловіків тримала дубці й піки, змайстровані з кіс (загрозливі на вигляд, та зовсім непридатні до бою). Імпровізовані вояки були представниками мирних професій: ткачі, броварі, теслі, ковалі, мулярі, шевці… Бріджвотер і Таунтон зібрали під знамена позашлюбного герцога чи не всіх чоловіків. Для людини, здатної носити зброю, ухилитися від участі в цьому опорі – все одно що визнати себе боягузом або папістом [2 - Папіст – прихильник католицизму.]. А втім Пітер Блад – людина, якій не властиве почуття страху – рідко згадував про своє католицьке минуле.
   Він не лише був здатен носити зброю, а й професійно володів нею, одначе цього теплого червневого вечора порався коло герані й попихкував люлькою з такою байдужістю, наче навколо геть нічого не відбувалося, час до часу кидаючи услід ентузіастам, охопленим воєнною лихоманкою, слова його улюбленого Горація: «Куди, куди прямуєте, шалені?»
   Можливо, зараз ви здогадаєтеся, чому Блад, у жилах якого текла гаряча й відчайдушна кров, що її він успадкував од сомерсетширських бродяг по материній лінії, байдуже поставився до цього фанатичного повстання, чому його бунтівна натура, що відреклася від кар’єри вченого, якою марив його батько, ігнорувала довколишній людський спротив. Зараз ви вже розумієте, як він сприймав людей, що квапилися під так звані знамена свободи, розшиті вихованками пансіонів мадемуазель Блейк та місіс Масґров. Діви розпороли свої шовкові одежі, достоту, як у старовинних баладах, аби пошити знамена для армії Монмута. Слова Горація, які Блад із презирством кидав услід людям, що бігли вулицею, точно відображали його настрій. Усі здавалися йому навіженими дурнями, що поспішали назустріч своїй погибелі.
   Річ у тім, що Блад надто багато знав про славнозвісного Монмута і його матір – вродливу смагляву жіночку, – аби повірити в казку про законність претензій герцога на трон англійського короля. Він прочитав безглузду прокламацію, що її порозклеювали по всьому Бріджвотеру, Таунтону та інших містах, у якій писалося: «…по кончині нашої милості Карла II право на престол Англії, Шотландії, Франції та Ірландії з усіма володіннями та прилеглими територіями переходить у спадок уславленому і благородному Джеймсу, герцогу Монмутському, синові і спадкоємцю Карла II».
   Від прочитаного він вибухнув реготом, а особливо після того, як йому трапилася на очі ще одна нісенітниця, нібито «герцог Йоркський Яків наказав отруїти покійного короля і захопив престол».
   Блад навіть не зміг визначити, яка із цих двох інформацій безглуздіша. Третину свого життя він прожив у Нідерландах. Тридцять шість років тому народився там і Джеймс Скотт, який тепер оголосив себе Милістю Усевишнього королем Англії, Шотландії та інших земель. Блад дуже добре знав його батьків. І Джеймс не лише не був законним сином нині покійного Карла Стюарта, що буцімто таємно повінчався із Люсі Волтер. Сумнівним навіть залишається той факт, що він був позашлюбним сином короля. І що, окрім лиха, могли ще принести країні його фантастичні претензії? Чи можна сподіватися, що країна колись прийме на віру таку нісенітницю? Але ж від імені Монмунта декілька знатних вігів [3 - Віги – англійська політична партія XVII—XIX ст., попередниця англійської ліберальної партії.] підняли народ.

     «Куди, куди прямуєте, шалені?»

   Блад засміявся і зітхнув. Сміх заглушив зітхання. Він не співчував цьому повстанню, адже мав на те свою, незалежну думку. Життя навчило його завжди мати свою думку. Людина м’якшого характеру з його світоглядом і знаннями, безперечно, зажурилася б, спостерігаючи, як ревні протестанти біжать, мов стадо овечок на заклання.
   До місця зборів – замкової площі – цих людей проводжали матері, дружини, доньки й кохані. Вони йшли із твердим переконанням, що зброя у їхніх руках захищатиме право, свободу й віру. Кожен мешканець Бріджвотера знав, що Монмут піде в бій цієї ночі. Герцог мав особисто керувати раптовим нападом на королівську армію під командуванням Февершема. Армія отаборилась біля Седжмура. Блад був майже переконаний, що лорд Февершем знає про наміри свого супротивника. Та хай Блад помилявся, він мав право думати саме так, адже дивно було навіть припустити, щоб головнокомандувач королівської армії не був у курсі всіх справ.
   Блад вибив попіл із люльки й відхилився від вікна, щоб його причинити, аж раптом помітив із вікна будинку навпроти ворожі погляди милих сентиментальних сестер Пітт, найпалкіших прихильниць красеня Монмута.
   Пітер Блад усміхнувся до цих дівчат, адже приятелював із ними, а одну навіть лікував. Відповіли дівчата холодним презирливим поглядом, що миттю стерло усмішку з обличчя лікаря. Він зрозумів причину ворожості сестер, що зросла із появою Монмута на горизонті. Монмут і справді заморочив голови чи не всім жінкам Бріджвотера. Тож і не дивно, що сестри Пітт засуджували Бладову поведінку, вважаючи, що молодий і здоровий чолов’яга, який знається на військовій справі, міг би посприяти справедливій справі. А він, бачте, у вирішальний день залишився осторонь, мирно попихкує люлькою та ще й порається коло квітів, у той час як усі мужні чоловіки збираються пристати до захисника протестантської церкви й навіть готові життя віддати, аби лишень він посів законний престол.
   Якби Бладові довелося обговорювати це питання із сестрами Пітт, він повідав би їм, що чимало встиг побачити на цьому світі, багато сьорбнув лиха, тож нині має намір продовжити свою справу, задля якої ще замолоду здобув знання. Блад міг би сказати, що він лікар, а не солдат; цілитель, а не вбивця. Та наперед знав їхню відповідь: вони б запевняли його, що нині кожен чоловік зобов’язаний тримати в руках зброю. Вони неодмінно тицьнули б його носом на свого племінника Джеремі, моряка за покликанням, шкіпера торговельного судна, який на своє нещастя нещодавно кинув якір у бухті Бріджвотера. Вони сказали б, що Джеремі полишив штурвал корабля і взяв у руки мушкет задля високої справи. Та Блад не належав до людей, які полюбляють сперечатися. Я вже казав, що він був людиною незалежних поглядів, тож зачинив вікно, запнув фіранки і попрямував углиб затишної освітленої свічками кімнати, де його дбайлива хазяйка, місіс Барлоу, уже накривала на стіл. І саме з нею Блад поділився своєю думкою:
   – Я втратив прихильність дівчат, що мешкають у будинку навпроти.
   Приємний гучний Бладів голос звучав із металевими нотками, які хіба пом’якшив і притлумив ірландський акцент – його не могли викорінити навіть роки поневірянь чужими країнами. Здавалося, в голосі відображався характер цієї людини. То лагідний і чарівливий, коли слід було когось умовити, то жорсткий і командний, коли треба було когось підкорити. Зовнішність Блада заслуговувала на увагу: високий, худорлявий, смаглявий, мов циган. З-під прямих чорних брів дивилися спокійні, але пронизливі очі, навдивовижу сині для такого смаглявого обличчя. Цей погляд і ніс правильної форми гармоніювали з рішуче стиснутими губами. Як і належало людині його професії, він одягався у все чорне, але крій його костюму свідчив про тонкий смак. Усе це було притаманне радше шукачеві пригод, яким він був колись, аніж лікареві, котрим був нині. Його камзол із тонкого камлота [4 - Камлот – тонка тканина із верблюжої вовни.] був обшитий срібним позументом [5 - Позумент – гаптована сріблом тасьма для оздоблення одягу.], а манжети сорочки й жабо оздоблені брабантським мереживом. Пишна чорна перука вирізнялась ретельною завивкою, не згірш як у будь-якого вельможі з Вайтхоллу. [6 - Вайтхолл – резиденція англійського уряду.]
   Якби ви пильніше придивились до Блада, то мимоволі спитали б: чи довго ця людина проживе в такій глушині, куди випадково її закинула доля півроку тому? Чи довго ще віддаватиметься мирній професії, яку здобув ще до початку свого самостійного життя? Та коли ви дізнаєтеся про Бладове життя, не лише колишнє, а й майбутнє, то впевнитеся, що якби не примхи долі, які йому невдовзі довелося пережити, то він би ще довгенько тихо-мирно жив у глухому закутку Сомерсетшира, задовольняючись скромними статками провінційного лікаря. Так могло б статися…
   Блад був сином ірландського лікаря й уродженки Сомерсетширського графства. Як я вже згадував, у жилах матері текла кров непогамовних морських бродяг, чим можна було пояснити нестримну Пітерову вдачу. І перші її ознаки вельми стурбували батька, що був на диво миролюбною, як на ірландця, людиною. Він уже давно для себе визначив, що Пітер має неодмінно стати лікарем. І Пітер Блад, завжди жадібний до знань, потішив свого батька, коли у двадцять років здобув ступінь бакалавра медицини в Дублінському коледжі. Батько недовго тішився радісною звісткою. Через три місяці потому він помер (мама померла за кілька років до того). Пітер, успадкувавши по батьковій смерті кілька сотень фунтів стерлінгів, помандрував світом, чого так нестримно прагнув. За дивним збігом обставин він потрапив на військову службу до голландців, що в ті часи воювали з французами. Любов до моря привела його на флот. І дослужився він до офіцера. Заслуживши чин у славнозвісного де Рітера, Блад брав участь у відомій морській битві на Середземному морі, коли й був убитий цей хоробрий флотоводець.
   Невідомо, як жив Блад після підписання Неймегенського миру [7 - Неймеген – місто в Нідерландах, де було підписано шість мирних договорів у 1678—1679 рр.], та ми знаємо напевне, що два роки Пітер провів у іспанській буцегарні. За що він туди потрапив – невідомо. Можливо, саме завдяки цьому, щойно вийшовши із в’язниці, він вступив на службу до французів і у складі французької армії брав участь у боях на території Нідерландів, окупованих іспанцями.
   У тридцять два роки, коли Пітер нарешті цілком утамував свою жагу до пригод, раптом далося взнаки давнє поранення. Він відчув, що підупав на здоров’ї. Несподівано його охопила страшенна туга за батьківщиною. У Нанті він сів на корабель, на якому сподівався дістатись Ірландії, та під час мандрівки Бладове здоров’я погіршилося, тож коли судно бурею віднесло до Бріджвотерської бухти, він вирішив зійти на берег, тим паче, що його матір була уродженкою цих країв.
   Отож у січні 1685 року Блад оселився у Бріжвотері, маючи в кишені не більше, ніж мав одинадцять років тому, коли вирушив із Дубліна мандрувати світом.
   Йому дуже припала до душі ця місцевість, а відтак і здоров’я чимдалі поліпшувалось. Після такої кількості пригод, яких декому й за все життя не пережити, Пітер вирішив залишитись у цьому містечку й нарешті поновити практику лікаря.
   Ось такою є стисла історія Пітера Блада, точніше, та її частина, що завершилась у ніч Седжмурської битви, через півроку по його прибутті до Бріджвотера.
   Він вважав, що нічна битва жодним боком його не обходить, що загалом відповідало дійсності, тому аж ніяк не заразився загальним збудженням, котре охопило тієї ночі всенький Бріджвотер, і зі спокійною душею ліг рано спати. Блад миттю заснув задовго до одинадцятої години, у той час, як ви знаєте, Монмут на чолі повстанців рушив на Брістоль, аби обігнути болото, за яким розташувалась королівська армія. Вам також відомо, що чисельна перевага повстанців і раптовий напад на сонну королівську армію були марними через грубі помилки в командуванні. У результаті Монмут програв ще до початку рукопашного бою.
   Близько другої ночі армії зійшлись у бою. Блад навіть не чув віддаленого гулу канонади. Лише о четвертій ранку, коли перші промені сонця розсівали туман над похмурим полем бою, раптом щось порушило Бладів сон.
   Він схопився з ліжка і протер очі, силкуючись прийти до тями. У двері його оселі щосили гатили, чийсь голос щось нерозбірливо викрикував. Ось цей лемент і збудив Блада. Пітер подумав було, що його викликають до котроїсь із породіль, тож він накинув на плечі нічний халат, проштовхнув ноги в пантофлі й вибіг із кімнати. На східцях він зіштовхнувся з місіс Барлоу, котра з переляку нічого не тямила й лише безладно метушилася. Блад утихомирив її й відчинив двері.
   Надворі в золотих променях уранішнього сонця стояв молодик у подертому запорошеному одязі. Він важко відсапувався й дивився на лікаря нетямним поглядом. Поряд стояв геть змилений кінь. Юнак розтулив було рота, та йому геть забило дух, тож бідолаха не спромігся видати й звуку.
   Блад упізнав молодого шкіпера Джеремі Пітта, племінника дівчат, які мешкали навпроти. Одне по одному раптом стали розчинятися двері й віконниці, з яких вигулькували розбуджені криками стурбовані сусіди.
   – Спокійніше, – промовив Блад. – Я ще ніколи не бачив, щоби поспіх був комусь на користь.
   Та юнак, в очах якого застиг жах, певно, навіть не почув цих слів. Нарешті, ковтаючи повітря, мов риба, він вичавив:
   – Лорда Гілдоя тяжко поранено… Зараз він у маєтку Оґлторп… поблизу річки… я переніс його туди… він послав мене по вас… Швидше до нього… Швидше!
   Посланець рвонувся до лікаря, аби силою потягти його за собою в нічному халаті й домашніх пантофлях, та лікар ухилився від простягнутих до нього рук.
   – Звісно, я поїду, – промовив він, – але ж не в цьому одязі.
   Блад засмутився. Лорд Гілдой заступався за нього від дня його прибуття до Бріджвотера. Блад хотів віддячити за прихильне ставлення до нього й вельми засмутився, що для цього випала така сумна нагода. Він добре знав, що молодий аристократ був палким прихильником Монмута.
   – Звісно, я поїду, – повторив Блад. – та спершу маю перевдягнутися і взяти із собою необхідне.
   – Але ми втрачаємо час!
   – Вгамуйтеся. Ми швидше доберемося, якщо не будемо квапитися. Зайдіть і почекайте на мене, юначе.
   Пітт жестом руки відхилив його запрошення:
   – Я тут зачекаю. Заради бога, покваптеся!
   Блад хутко піднявся нагору, аби перевдягнутися і прихопити сумку з інструментом. Про поранення лорда Гілдоя він встигне розпитати по дорозі до маєтку Оґлторп. Блад узувався, водночас даючи доручення місіс Барлоу, не забув і про обід, якого, на жаль, йому не судилося скуштувати.
   Коли нарешті лікар вийшов надвір із місіс Барлоу, яка невгамовно квоктала, наче сполохана квочка, Пітта вже оточили налякані, нашвидку вдягнені містяни. Переважно то були жінки, котрі повискакували дізнатися про битву. Легко було здогадатися, які то були новини, адже вранішнє повітря враз розітнули плач і голосіння.
   Помітивши одягнутого лікаря із сумкою для інструментів під пахвою, Пітт вийшов із натовпу, що його оточив, струсив із себе накопичену за ніч утому і відхилив обох тітоньок, які з риданнями повисли на ньому. Схопивши коня за вуздечку, він скочив у сідло.
   – Їдьмо! – гукнув він. – Сідайте за мною!
   Без зайвих слів Блад виконав прохання, і Пітт пришпорив коня. Натовп розступився. Так на крижах коня, тримаючись за свого супутника, почалася одіссея Пітера Блада. А Пітт, котрого Блад вважав лише посланцем пораненого повстанця, насправді виявився посланцем Долі.

Розділ 2
Драгуни Кірка

   Маєток Оґлторп стояв на правому березі річки десь за милю на південь від Бріджвотера. Це був сірий приземкуватий будинок у стилі епохи Тюдорів, із фундаментом, суціль обвитим густим зеленим плющем. Наближаючись до маєтку шляхом, який пролягав через духмяні фруктові сади, що дрімали на березі іскристого Паррета, Блад не міг повірити, що перебуває в країні, яка стогне від кровопролитної міжусобиці.
   На виїзді з Бріджвотера на мосту вони зустріли авангард змучених, стомлених утікачів із поля бою. Серед них було чимало поранених. Із останніх сил вони квапились до міста, марно сподіваючись знайти там прихисток. У їхніх поглядах, звернених до Блада і його супутника, читалися втома і страх. Декілька разів їх попереджали, що погоня вже близько, та молодий Пітт не звертав уваги на попередження і мчав щодуху курним шляхом, на якому дедалі більшало утікачів із Седжмуру. Незабаром він збочив із дороги і поскакав росяною стежкою, що перетинала луку. І тут їм траплялися втікачі, що розбігались навсібіч. Пробираючись крізь високу траву, вони боязко озирались, – чи, бува, не показались червоні камзоли королівських драгунів.
   Та оскільки Пітт і його супутник наближалися до штаб-квартири Февершема, сліди бою поступово зникали.
   Тепер вони минали чудові фруктові сади; дерева аж угиналися під вагою плодів, та їх ніхто не збирав, хай навіть і настав час приготування сидру.
   Нарешті вони спішились на бруківку внутрішнього двору, де вже чекав на них засмучений і вкрай схвильований господар маєтку Бейнс.
   У величезній залі з кам’яною підлогою лікар побачив лорда Гілдоя – високого чоловіка з масивним підборіддям і великим носом. Обличчя Гілдоя було бліде, він лежав із заплющеними очима, випроставшись на сплетеній із тростини кушетці біля великого вікна. Лордові щоки набули свинцевого відтінку, повіки були стулені, йому важко було дихати, і кожен його вдих супроводжувався слабким стогоном, що виривався із синіх губів. Біля пораненого клопотали Бейнсова дружина і його миловидна донька.
   Блад кілька хвилин мовчки оглядав свого пацієнта. Він шкодував, що цей молодий аристократ, на якого чекало чудове майбутнє, повинен був ризикувати всім, і навіть життям, заради честолюбства нікчемного авантюриста. Лікар зітхнув і опустився навколішки перед пораненим. Виконуючи свій професійний обов’язок, він розірвав його камзол та нижню білизну, аби оголити спотворений бік молодого лорда. Затим Блад звелів принести води, тканини та всього, що могло йому знадобитися.
   Через півгодини до садиби вдерлися драгуни. Блад у цей час був коло пораненого і не звертав уваги на цокіт кінських копит та грубу лайку драгунів. Блада зазвичай так поглинала робота, що годі було його вивести з рівноваги. Стривожився навіть поранений, що саме прийшов до тями, а Джеремі Пітт, причетність якого можна було легко визначити за його одягом, поквапився сховатись у шафі для білизни. Власник маєтку помітно хвилювався, його дружина й донька тремтіли від страху, наче в пропасниці, тож Бладу довелося ще й їх угамовувати.
   – Ну чого ви так сполошились? – заспокоював він. – Ми ж бо живемо в християнській країні, а християни не воюють із пораненими і тими, хто їх прихистив.
   Судячи з цих слів, Блад ще літав у хмарах, міркуючи так про християн. А потім підніс до губів пораненого склянку з ліками.
   – Заспокойтеся, лорде, тепер усе буде гаразд.
   І саме в цю мить до зали з гуркотом і брязканням увірвалась дюжина драгунів Танжерського полку, зодягнутих у ботфорти й камзоли кольору варених омарів. Командував драгунами похмурий жилавий чоловік у мундирі, суціль розшитому золотими позументами.
   Бейнс стояв і з викликом дивився на прибулих, у той час як його дружина і донька злякано відсахнулись. Блад, що сидів в узголів’ї хворого, повернувся і глянув на вояків.
   Офіцер наказав солдатам стояти на місці, а сам, дзенькаючи шпорами і тримаючи руку в рукавичці на ефесі шаблі, повагом ступив ще кілька кроків.
   – Капітан Гобарт, драгун полковника Кірка, – гучно промовив він. – Ви приховуєте бунтівників?
   Стривожений грубим тоном військового, Бейнс відповів із тремтінням у голосі:
   – Я… я не приховую бунтівників, сер. Цей джентльмен тяжко поранений…
   – Я маю сам упевнитися! – гаркнув на нього капітан і важким кроком наблизився до кушетки. Ще більше насупившись, він схилився над лордом, від чого обличчя пораненого стало землисто-сірим.
   – Я навіть не питаю, де його було поранено – клятий бунтівник! Хлопці, беріть його! – наказав він своїм драгунам.
   Та Блад затулив собою пораненого.
   – Будьте людяним, сер! – промовив він із гнівною ноткою в голосі. – Ми живемо в Англії, а не в Танжері. Цей чоловік тяжко поранений, він помре, якщо його чіпати.
   Лікареві слова насмішили капітана.
   – О, то я ще маю дбати про здоров’я бунтівників! Хай йому чорт! Ви вважаєте, що ми його лікуватимемо? Від Вестона до Бріджвотера вздовж дороги стоять шибениці – він висітиме на першій-ліпшій із них. Полковник Кірк покаже цим дурням-протестантам таке, що пам’ятатимуть і їхні діти, й онуки, і правнуки!
   – Вішати людей без суду? – вигукнув розгніваний Блад. – Я, певно, помилився. Ми, мабуть, не в Англії, а в Танжері, де стояв колись ваш полк.
   Гобарт пильно поглянув на лікаря, і в капітановім погляді спалахнув гнів. Він звернув увагу на сухорляву мускулисту статуру, гордовито підняту голову, на помітний наліт владності, не сумісний із професією лікаря. Солдат упізнав у Бладові солдата. Капітанові очі звузилися. Він щось пригадав.
   – Що ви за один, дідько вас забирай? – вигукнув він.
   – Блад моє прізвище, Пітер Блад. До ваших послуг.
   – О… Я пригадую ваше прізвище. Ви служили у французькій армії, чи не так?
   Навіть якщо Блад і здивувався, то не подав виду.
   – Так, служив.
   – Еге ж, то п’ять років тому ви були в Танжері?
   – Саме так, я знав вашого полковника.
   – Присягаюсь, я посприяю поновленню цього знайомства! – і капітан неприємно хихикнув. – Як ви тут опинились?
   – Я лікар. Мене привезли сюди для надання допомоги пораненому.
   – Ви – лікар?
   Гобарт, переконаний у тому, що Блад бреше, говорив із презирством у голосі.
   – Medicinae baccalaureus, – відповів Блад латиною, що в перекладі означало «бакалавр медицини».
   – Годі кидатися французькими фразами! – розлютився Гобарт. – Розмовляйте англійською!
   Блад лише посміхнувся на те.
   – Я лікар. Веду практику в Бріджвотері.
   – А до цього міста ви прибули із Лайм-Реджіс як прихильник недоумка Дюка, – кепкував Гобарт.
   Настала Бладова черга кпити:
   – Якби ваш розум був такий сильний, як голос, то ви б стали великою людиною.
   На якусь мить драгунові відібрало мову, а обличчя спалахнуло.
   – У моїй величі ви впевнитеся на шибениці! – прохрипів він.
   – Навіть не сумніваюся. У вас зовнішність і манери ката, – спокійно промовив Блад. – Та якщо ви попрактикуєтесь у своєму ремеслі на мені й моєму пацієнтові, то зав’яжете цим зашморг на своїй шиї. Він не належить до категорії людей, яких можете легко повісити. Він має право вимагати суду перів. [8 - Суд перів – за англійськими законами пера (лорда) можуть судити лише особи, що мають звання перів. Їх призначає верхня палата лордів англійського парламенту.]
   – Суду перів?
   Капітана вразили ці два слова, на яких наголосив Блад.
   – Звісно. Будь-хто, якщо він, звісно, не дурень або дикун, перш ніж вішати людину, поцікавився б її прізвищем. Ця людина – лорд Гілдой.
   Поранений раптом ворухнувся і прошепотів слабким голосом:
   – Я не приховую свого зв’язку з герцогом Монмутським і готовий відповідати за всі наслідки. Та, з вашого дозволу, я відповідатиму за ці наслідки перед судом перів, лікар має рацію.
   Він стих. У кімнаті запанувала мертва тиша. Як більшість хвальків, у душі Гобарт був доволі боязкий, тож новина про титул пораненого збудила в ньому це почуття. Він був догідливим вискочнем, тож тремтів перед титулами. Та водночас капітан тремтів і перед своїм полковником, адже Персі Кірк не пробачав підлеглим помилок.
   Жестом Гобарт зупинив своїх людей. Він мав усе як слід обдумати і зважити. Блад помітив його вагання й навів іще один аргумент, що змусив Гобарта зануритись у думки ще глибше:
   – Затямте, капітане: лорд Гілдой має друзів і родичів серед торі [9 - Торі – англійська політична партія XVII—XIX ст., що була попередницею нинішньої партії консерваторів. У англійському парламенті представляла великих землевласників.], які обов’язково замовлять слівце за нього перед полковником Кірком. Якщо з його світлістю вчинять як зі звичайним злочинцем, – будьте певні, капітане, – тим самим ви сплетете мотузку собі на шию.
   Капітан Гобарт презирливо відмахнувся на це попередження, хоча насправді не пропустив його повз вуха.
   – Тоді доправте арештованого до в’язниці на кушетці! – наказав він.
   – Він не переживе цього, – запротестував Блад. – Зараз не варто його чіпати.
   – То гірше для нього. Моя справа – арештовувати бунтівників! – І жестом він наказав драгунам діяти.
   Двоє підняли кушетку і попрямували до виходу. Гілдой намагався простягнути Бладові руку, та марно.
   – Я вам завинив, лікарю, – прошепотів він, – тож якщо виживу, то обов’язково віддам свій борг.
   Блад нічого не відповів, натомість звернувся до солдатів:
   – Несіть обережніше – від цього залежить його життя.
   Щойно винесли Гілдоя, капітан жваво звернувся до Бейнса:
   – Більше нікого, сер. Його світлість…
   – Із його світлістю ми розібрались. Перейдімо до обшуку вашого будинку. Присягаюсь, якщо ви когось переховуєте…
   Він гаркнув до своїх драгунів: троє з них миттю вискочили до сусідньої кімнати, де зчинили справжній шарварок. Тим часом капітан пильно оглядав кімнату, простукуючи панелі рукояттю пістолета.
   Блад, вирішивши, що йому немає сенсу тут затримуватися, звернувся до Гобарта:
   – Ну, на все добре, капітане…
   – Ви залишитеся тут! – гаркнув у відповідь Гобарт.
   Блад лише стенув плечима на те і присів.
   – До чого ж ви нудні, – промовив він. – Навіть дивно, що цього досі не помітив ваш полковник.
   Та капітан не звернув уваги на його останню фразу, натомість нахилився, аби підняти запорошеного капелюха з прикріпленим до нього пучком дубових листочків. Капелюх лежав біля шафи з білизною, де переховувався бідолашний Пітт.
   Зловтішаючись, капітан озирнув кімнату, зупинивши свій погляд спершу на Бейнсі, потім на двох жінках і зрештою на Бладі, що сидів, поклавши ногу на ногу, зі спокійним обличчям, хоча насправді йому було геть не байдуже, як розгортатимуться подальші події.
   Гобарт підійшов до шафи, рвучко розчахнув одну її стулку й одним ривком витягнув за комір камзола бідолашного Пітта.
   – А це хто? – запитав він. – Ще один вельможа?
   Блад миттю змалював в уяві ряд шибениць, якими хизувався капітан, і нещасного юного моряка, що теліпається на одній із них, повішений без суду замість іншої жертви, котру так хотілося підвісити Гобартові. Блад миттю придумав молодому повстанцю не лише титул, а й знатну сім’ю.
   – Маєте рацію, капітане. Це молодий віконт Пітт, кузен сера Томаса Вернона, який узяв собі за дружину красуню Моллі Кірк – сестру вашого полковника. Ви, до речі, маєте бути в курсі, що вона була фрейліною дружини короля Якова.
   Капітану із бранцем забило дух від здивування. Та тоді як Пітт вирішив краще тримати язика за зубами, капітан вилаявся брудною лайкою, з цікавістю оглядаючи нову жертву.
   – Він бреше, чи не так? – процідив Гобарт, схопивши юнака за плечі і з люттю зазираючи йому в очі. – Присягаюсь, він знущається наді мною!
   – Якщо ви впевнені в цьому, то повісьте його – і побачите, що буде далі.
   Драгун метнув гнівні блискавки на лікаря, а потім на свого бранця.
   – Взяти його! – наказав він, штовхаючи юнака до рук своїх людей. – І цього зв’яжіть – кивнув він у бік Бейнса. – Хай знає, як ховати бунтівників!
   Солдати кинулись на господаря маєтку. Бейнс опирався, намагаючись вирватися з чіпких грубих солдатських рук. Перелякані жінки верещали доти, доки до них не підійшов капітан. Він схопив за плече Бейнсову доньку. Золотокоса блакитноока вродливиця з благанням дивилася капітану в вічі. Погляд того хижо спалахнув, він підвів голову дівчини за підборіддя й поцілував її в уста, від чого бідолашна відразливо здригнулась.
   – Це лишень завдаток, – промовив він, хмуро посміхаючись. – Нехай він заспокоїть тебе, моя крихітна бунтівнице, поки я не поквитаюсь із цими шахраями.
   Він відійшов від дівчини, що напівпритомна впала на руки переляканої матері. Його ж люди зі смішком стояли і чекали на подальші розпорядження, охороняючи двох зв’язаних бранців.
   – Заберіть їх! – наказав Гобарт. – Корнет Дрейк відповідає за полонених головою.
   І знову його звірячий погляд ковзнув по переляканій на смерть дівчині.
   – Я ще затримаюсь тут, – звернувся він до своїх драгунів. – Треба як слід оглянути це лігво – чи не сховалися тут ще бунтівники. – Й на додачу ніби докинув, указуючи на Блада: – Цього хлопця також прихопіть із собою. І хутчіш!
   Блад раптом наче збудився од важкого сну і вражено поглянув на Гобарта. Саме в цю мить він розмірковував, що в його сумці з інструментом лежить ланцет, за допомогою якого можна зробити Гобартові благодійну операцію, вельми корисну для всього людства: драгун, поза сумнівом, страждав на повнокров’я, тож кровопускання аж ніяк йому не завадило б. Та здійснити цей план було не так просто. Блад уже було метикував, як би покликати капітана, аби повідати йому казочку про сховані скарби, та несвоєчасне втручання Гобарта поклало край лікаревим фантастичним думкам.
   Та все ж він спробував відтягнути час.
   – Присягаюсь, мене це влаштовує, – промовив він. – Я саме збирався йти додому, в Бріджвотер. Якби ви не затримали мене, то я б, мабуть, був уже вдома.
   – Вам і справді доведеться туди йти, тільки не додому, а до в’язниці.
   – Здається, дехто тут жартує!
   – Там і шибениця знайдеться, якщо вже на те пішло. Питання лише в тому, коли вас повісять: зараз чи трохи пізніше.
   Блада схопили чиїсь грубі руки, а його чудодійний ланцет залишився в сумці з інструментами, що лежала на столі. Сильний і гнучкий, він вирвався із солдатових рук, та на нього миттю ж накинулися й повалили долі, зв’язавши руки за спиною.
   – Ведіть його! – знову гаркнув Гобарт і звернувся до решти драгунів: – Обшукайте цей будинок від горища до льоху. Про результати доповісти мені – я чекатиму тут.
   Солдати розсипались по будинку. Конвоїри виштовхали Блада у двір, де вже були Пітт і Бейнс, що чекали на ув’язнення. На порозі Блад розвернувся обличчям до Гобарта – сині лікареві очі спалахнули гнівом. Його вуста от-от мали промовити, що він обов’язково виживе й розправиться із капітаном, та він вчасно стримався. Блад розумів, що така обіцянка може звести нанівець усі його сподівання на порятунок, аби й справді помститися капітанові. Нині люди короля владарювали у західній частині, де поводились, наче у завойованій країні. Тут навіть простий кавалерійський капітан уявляв себе володарем життя і смерті людей.
   Блад із товаришами по нещастю стояв під яблунями, прив’язаний до стремен сідла. По короткій команді корнета Дрейка маленький загін рушив до Бріджвотера. Жахливе припущення Блада про те, що ця частина Англії для драгунів стала окупованою ворожою територією, цілком підтвердилося. З будинку долинало скрипіння віддертих дошок, грюкання перевернутих меблів, крики і горлання людей, для яких полювання на повстанців було лише приводом для грабунку й насилля. На довершення, цей дикий шум заглушив пронизливий жіночий крик.
   Бейнс зупинився й розвернувся у бік маєтку із страдницьким виразом обличчя. Та мотузка, до якої його було міцно прив’язано, збила господаря маєтку з ніг, і бранець безпорадно волочився по землі кілька ярдів, перш ніж драгун зупинив коня. Поливаючи Бейнса брудною лайкою, солдат декілька разів ударив його плазом своєї шаблі.
   Цього чудового духмяного липневого ранку Блад крокував серед яблунь, що аж угиналися під тягарем плодів, і розмірковував, що людина, як він давно вже підозрював, – не вершина природи, а мерзенне її творіння, і лише дурень міг обрати собі професію цілителя істот, котрі заслуговували на знищення.

Розділ 3
Верховний суддя

Лише за два місяці, а як вас цікавить точна дата, то 19 вересня 1685 року, Пітер Блад став перед судом, звинувачений у державній зраді. Нам відомо, що він не винний, та можна було навіть не сумніватися, що до часу пред’явлення йому звинувачень він уже підготувався до такого вироку. За два місяці, які Блад провів у нелюдських умовах у в’язниці, він уже встиг люто зненавидіти короля Якова з усіма його прибічниками. Навіть факт, що Блад у таких умовах зміг зберегти ясний розум, свідчить про неабияку його силу духу. Та хай яким жахливим було становище цієї ні в чому не винної людини, він усе ще міг дякувати долі хоча б за те, що суд відбувся саме 19 вересня, а не раніше. Затримка, яка так дратувала Блада, була для нього єдиною можливістю уникнути шибениці, хоча в той час він не усвідомлював цього. Звісно, могло і так статися, що він би опинився серед тих арештантів, яких наступного ж дня після битви вивели з ущерть заповненої бріджвотерської в’язниці і за наказом полковника Кірка, котрий жадав крові, повісили б без суду на ринковій площі. Командир Танжерського полку, безумовно, так само вчинив би і з рештою бранців, якби не втрутився єпископ М’юсський, що і поклав край цим беззаконним стратам.

   Лише за тиждень після Седжмурської битви Февершем і Кірк повісили без суду понад сто осіб. Переможці прагнули жертв для шибениць, що їх спорудили на південному заході країни; вони геть не переймалися тим, як і де захопили цих нещасних, і скільки серед них невинних жертв. Що, зрештою, вартувало життя якогось дурня! Кати не залишалися без діла, орудуючи мотузками, сокирами та казанами з киплячою смолою… Та не стану описувати вам у деталях ці мерзенні видовища, адже, зрештою, нас більше цікавить доля Пітера Блада, аніж доля повстанців, ошуканих Монмутом.
   Блад дожив до тієї днини, коли його з гуртом інших нещасних у кайданах погнали з Бріджвотера до Даунтона. Бранців із гнійними необробленими ранами, нездатних пересуватися, солдати безцеремонно кинули на переповнені вози. Декому пощастило померти в дорозі. Коли лікар Блад намагався допомогти страждальцям, йому пригрозили порцією ударів батогом як нахабному й набридливому. І якщо зараз він про щось і шкодував, то лише про те, що не брав участі у повстанні, організованому Монмутом.
   Звісно, в цьому не було логіки, та чи варто було очікувати логіки від людини в його становищі?
   Увесь жахливий шлях від Бріджвотера до Даунтона Блад плече до плеча йшов закутий із Джеремі Піттом, тим самим, що значною мірою став причиною його нещастя. Увесь цей шлях молодий моряк тримався Блада. Липень, серпень і вересень вони задихалися від спеки та смороду в переповненій в’язниці, а перед судом їх закували в кайдани.
   Чутки й новини з волі потроху просочувались крізь товсті в’язничні мури. Певні чутки навмисне поширювали поміж бранців, серед них і чутка про повішення Монмута, через яку геть зневірились ті, хто мучився заради цього самозванця. Та були й бранці, які відмовлялися вірити цій чутці. Без жодних на те причин вони запевняли всіх, що замість Монмута стратили іншу людину, схожу на герцога, а сам герцог урятувався, щоб знову явитися в ореолі слави.
   До цієї чутки Блад поставився з такою ж байдужістю, з якою прийняв і новину про реальну смерть Монмута. Та одна ганебна деталь не лише не зачепила Блада за живе, а й зміцнила його ненависть до короля Якова. Король виявив бажання зустрітися з Монмутом. Якщо ж він не намірявся помилувати бунтівного герцога, то ця зустріч могла відбутися лише з однією підступною метою – насолодитися видовищем приниження Монмута. Згодом полонені дізналися, що лорд Грей, який фактично очолив повстання, купив собі прощення за сорок тисяч фунтів стерлінгів. І тут Пітер Блад не зміг стримати свого презирства до короля Якова.
   – Що ж за підла мерзота сидить на троні! Якби я не знав про нього сьогодні стільки, скільки знаю, то, поза сумнівом, знайшов би привід сісти у в’язницю значно раніше, – заявив він і відразу ж запитав: – Як ви вважаєте, де нині лорд Гілдой?
   Пітт, якому призначалося це питання, підвів на Блада обличчя, яке за кілька місяців ув’язнення втратило морську засмагу, і сірими круглими очима запитально поглянув на товариша по нещастю.
   – Вас здивувало моє питання? – запитав Блад. – Востаннє ми бачили його світлість в Оґлторпі. І, звісно, мене дуже хвилює питання, де перебуває решта дворян – справжніх винуватців невдалого повстання. Гадаю, історія з Греєм цілком пояснює їхню відсутність у в’язниці. Вони заможні люди, тому, звісно, давно відкупилися. Шибениці – для тих нещасних, які мали дурість піти за аристократами. Самі ж аристократи, звісно, гуляють на волі. Курйозний і повчальний висновок. Слово честі, до чого ж люди недалекі!
   Він видав гіркий смішок і трохи згодом, із тим самим почуттям глибокої зневаги увійшов до Таунтонського замку, аби постати перед судом. Разом із ним були доставлені Пітт і Бейнс, адже всі вони проходили в одній справі. З неї і почався суд.
   Величезна зала з галереями, набита глядачами, переважно жінками, була задрапована пурпуровою тканиною. Це був чванькуватий задум верховного судді, барона Джефрейса, котрий прагнув крові. Він сидів у високому кріслі голови. Нижче зігнулась у три погибелі четвірка суддів у пурпурових мантіях і важких чорних перуках. Ще нижче сиділи дванадцятеро присяжних.
   Варта завела ув’язнених. Судовий пристав, звернувшись до публіки, попросив тиші, погрожуючи порушникам в’язницею. Поступово шум у залі стих, Блад пильно оглянув дюжину присяжних засідателів, які присягалися бути «милосердними і справедливими». Та зовнішність цих людей свідчила, що вони не могли навіть думати ні про милість, ні про справедливість. Нажахані і вражені нестандартною ситуацією, вони радше скидалися на кишенькових злодіїв, упійманих на гарячому. Кожен із дюжини стояв перед вибором: меч верховного судді або власна совість.
   Блад перевів погляд на членів суду і його голову – лорда Джефрейса, про жорстокість якого ширилась лиха слава.
   Це був високий худорлявий чоловік сорока років, з довгастим вродливим обличчям. Сині кола під очима, прикритими набряклими повіками, підкреслювали блиск його меланхолійного погляду. На блідому обличчі різко окреслювалися яскраві повні губи й дві плями сухотних рум’янців. Блад знав, що верховний суддя страждав на хворобу, яка впевнено вела його до могили. Лікареві також було відомо, що незважаючи на смерть, яка незабаром чигала на нього, а, можливо, й завдяки цьому, Джефрейс жив розпусним життям.
   – Пітере Блад, підніміть руку!
   Хрипкий голос судового клерка повернув Блада до реальності. Він виконав наказ, і клерк монотонно став зачитувати довгий обвинувальний висновок: Блада звинувачували у зраді своєму верховному й законному владиці Якову II, милістю божою королю Англії, Шотландії, Франції та Ірландії. В обвинувальному висновку йшлося, що Блад не лише не виявив любові й поваги до свого короля, а й, спокушений дияволом, порушив мир і спокій у королівстві, розпалював війну зі злочинною метою позбавити свого короля корони, титулу й честі. Насамкінець Бладові слід було відповісти: винен він чи не винен.
   – Я не визнаю своєї провини, – відповів він і на мить не замислившись.
   Маленький гостролиций чоловічок, що сидів поперед суддівського столу, підскочив на своєму місці. То був воєнний прокурор Полліксфен.
   – Винен чи не винен? – верескнув він. – Відповідайте тими ж словами.
   – Тими ж словами? – перепитав Блад. – Гаразд! Не винен. – І, звертаючись до суддів, промовив: – Я маю заявити, що не робив нічого, про що йдеться у обвинувальному висновку. Мене можна звинуватити лише у браку терпіння в смердючій в’язниці, де моє здоров’я і моє життя наражались на величезну небезпеку…
   Він би ще говорив, та верховний суддя урвав його м’яким і навіть жалісливим голосом:
   – Мушу вас перебити. Ми маємо дотримуватися загальноприйнятих судових норм. Я ж бачу, ви не знайомі із судовою процедурою?
   – Зовсім не знайомий, та досі був щасливий у своєму незнанні. І якби це було можливо, то я б залюбки утримався від подібного знайомства.
   Ледь помітна усмішка ковзнула по сумному обличчю верховного судді.
   – Я вам вірю. Ви ще матимете можливість висловитися, коли виступатимете на свій захист. А те, що вам хочеться сказати зараз, не до місця й незаконно.
   Приємно здивований очевидною симпатією і ввічливістю судді, він висловив свою згоду, аби його судили Бог і країна [10 - …судили Бог і країна – стандартна формула англійського судочинства.]. Потому клерк помолився, попросив винести йому справедливий вирок і викликав Ендрю Бейнса. Той, своєю чергою, визнав себе невинним. Клерк перейшов до Пітта – той зухвало визнав свою провину. Верховний суддя аж наче прокинувся.
   – Ну ось, уже ліпше, – промовив він, а його колеги в пурпурових мантіях слухняно закивали на те. – Якби всі упиралися, як ті мерзенні бунтівники, що заслуговують на страту, – і він кволим жестом руки вказав на Блада і Бейнса, – ми б ніколи не завершили свою справу.
   Зловісне зауваження судді змусило присутніх здригнутися.
   Опісля на ноги звівся Полліксфен. Довго й нудно викладаючи суть справи, у якій обвинувачувалася вся трійця підсудних, він перейшов до звинувачення Пітера Блада, справу якого розглядали першою.
   Єдиним свідком обвинувачення був капітан Говард, який не пошкодував фарб на змалювання обставин, за яких він знайшов і арештував трьох підсудних із лордом Гілдоєм. Згідно з наказом свого полковника, капітан зобов’язаний був повісити Пітта на місці, якби цьому не завадила брехня підсудного Блада, котрий заявив, що Пітт є пером і особою, що заслуговує на увагу.
   По закінченні свідчень капітана лорд Джефрейс перевів погляд на Пітера Блада:
   – Чи маєте ви якісь питання до свідка?
   – Ні, я не маю запитань до свідка, ваша честь. Він цілком точно виклав ситуацію, що склалася.
   – Радий чути, що ви не викручуєтеся, що властиво людям вашого типу. Маю додати, що жодні викрути вам тут не допоможуть. Зрештою, ми завжди дійдемо до правди. Навіть не сумнівайтеся.
   Бейнс і Пітт також підтвердили правильність свідчень капітана. Верховний суддя зітхнув із полегшенням і заявив:
   – Що ж, як усе зрозуміло, то, заради бога, не варто тягнути, адже попереду в нас ще багато справ. – І в цих словах уже не було й нотки м’якості. – Я вважаю, пане Полліксфен, оскільки факт підлої зради цих трьох мерзотників встановлений, ба більше, визнаний ними самими, говорити нам більше нема про що.
   Аж тут пролунав насмішкуватий твердий голос Пітера Блада:
   – Говорити є про що, якщо зволите вислухати.
   Верховний суддя поглянув на Блада з неабияким здивуванням, вражений його зухвалістю, та швидко здивування змінив гнів. На неприродно червоних губах з’явилась неприємна жорстка посмішка, що спотворила його вродливе обличчя.
   – Чого тобі ще потрібно, мерзотнику? Ти знову відбиратимеш наш дорогоцінний час своїми викрутами?
   – Я б хотів, аби ваша честь та панове присяжні засідателі вислухали, як мені й обіцяли, що я скажу на свій захист.
   – Що ж… Послухаймо… – різкий голос верховного судді знову раптом зірвався і став глухий. Суддя скрючився в три погибелі. Білою рукою із випнутими синіми венами він дістав носовичка й притиснув до губів. лікар Пітер Блад розумів, що зараз Джефрейс страждає через приступ болю, спричиненого смертельною хворобою. Та, здолавши біль, суддя продовжив: – Кажи! Хоча, що можна додати на свій захист, якщо ти у всьому зізнався?
   – Про це ви самі судитимете, ваша честь.
   – Для цього я тут і сиджу.
   – Прошу й вас, панове, – звернувся Блад до членів суду, котрі нервово засовалися під упевненим поглядом його світло-синіх очей. Присяжні засідателі страх як боялися Джефрейса, адже він поводився із тими так, наче вони були підсудними, котрих звинуватили у зраді.
   Пітер Блад сміливо виступив наперед. Він тримався впевнено, та обличчя його було похмуре.
   – Капітан Гобарт і справді знайшов мене у маєтку Оґлторп, – спокійно промовив Блад, – та він не врахував того, що я там робив.
   – А що ж ти мав робити в компанії бунтівників, чию вину вже доведено?
   – Саме на це питання я й прошу дати мені змогу відповісти.
   – Кажи, але стисло. Якщо мені вислуховувати все, що тут спаде на думку зрадливим псам, то доведеться проводити засідання до весни.
   – Ваша честь, я був там, аби лікувати рани лорда Гілдоя.
   – Що? Ти хочеш сказати нам, що ти лікар?
   – Так. Я закінчив Трініт-коледж у Дубліні.
   – Боже милостивий! – вигукнув Джефрейс, голос якого зазвучав із новою силою. – Ви лишень погляньте на цього мерзотника! – звернувся він до членів суду. – Свідок-бо казав, що декілька років тому зустрів його у Танжері як офіцера французької армії. Ви чули зізнання самого підсудного про те, що слова свідка правдиві.
   – Я це визнаю і нині. Та разом із тим я також сказав правду. Декілька років мені довелося бути солдатом, та перше я був лікарем, а із січня цього року, оселившись у Бріджвотері, повернувся до своєї професії, що може підтвердити сотня свідків.
   – Буду я ще витрачати на це свій час! Я винесу вирок на основі твоїх же слів, мерзото! Ще раз запитую: як ти, той, хто видає себе за лікаря, котрий мирно практикує в Бріджвотері, опинився в армії Монмута?
   – Ніколи я не був у цій армії. Немає жодного свідчення на користь цього і, насмілюсь стверджувати, не буде. Я не поділяв поглядів бунтівників і вважав цю авантюру божевіллям. З вашого дозволу, хотів би спитати у вас: що я, католик, можу робити в армії протестантів?
   – Католик? – замогильним голосом перепитав у нього суддя. – Ти – святенник-протестант! Маю тобі сказати, чоловіче, що я носом чую протестанта за сорок миль!
   – У такому разі, мені дивно, чому ви, власник такого чутливого носа, не можете розпізнати католика на відстані чотирьох кроків.
   З галерей донісся смішок, котрий одразу ж стих, щойно судді метнули туди свої люті погляди. Джефрейс звів граціозну білу ручку, яка все ще стискала носовичка, догори. Підкреслюючи кожне слово загрозливим похитуванням вказівного пальця, він відчеканив:
   – Ми не обговорюватимемо питання вашої релігії. Та затямте, що я вам скажу: жодна релігія не виправдовує брехні. Ви маєте безсмертну душу. Подумайте про це, а також про те, що всемогутній Бог, перед яким ми всі постанемо у судний день, за найменшу брехню пожбурить вас у вогняну безодню киплячої сірки. Бога ви не обведете круг пальця! Завжди пам’ятайте це. А зараз скажіть, як так трапилося, що вас захопили з бунтівниками?
   Пітер Блад із подивом і жахом подивився на суддю:
   – Того ранку, ваша честь, мене викликали до пораненого лорда Гілдоя. Як лікар я був зобов’язаний надати йому допомогу.
   – Зобов’язаний? – блідий суддя з перекошеним посмішкою обличчям гнівно подивився на Блада. Узявши себе в руки, Джефрейс глибоко зітхнув і вже м’яко промовив: – Боже мій, та ж не можна випробовувати наше терпіння. Ну гаразд. Скажіть, хто вас викликав?
   – Пітт, котрий перебуває тут. Він може підтвердити мої слова.
   – Еге ж! Пітт підтвердить! Та він сам зізнався у своєму злочині. Це і є ваш свідок?
   – Тут є Ендрю Бейнс. Він це також підтвердить.
   – А любому Бейнсу ще доведеться відповісти за свої гріхи. Здається мені, він турбуватиметься про порятунок власної шиї від мотузка. І це всі ваші свідки?
   – Аж ніяк, ваша честь. Із Бріджвотера можна викликати й інших свідків, котрі бачили, як із Піттом я їхав на крижах його коня.
   – На це не буде потреби, – промовив із посмішкою верховний суддя. – Я не збираюся гаяти на це свій час. Скажіть мені лише одне: коли Пітт, як ви стверджуєте, прибув по вас, чи знали ви, що він є прихильником Монмута?
   – Так, ваша честь. Я знав про це.
   – Ви знали? Отакої! – і верховний суддя грізно поглянув у бік присяжних засідателів, котрі зіщулились із переляку. – Та попри це ви поїхали з ним?
   – Так, адже це мій обов’язок – допомагати пораненій людині.
   – І ти називаєш це святим обов’язком, мерзотнику?! – заверещав суддя. – Боже милостивий! Твій святий обов’язок, підлото, служити Богові й королю! Та годі про це. Чи повідомив вам цей Пітт, хто саме потребує допомоги?
   – Так, лорд Гілдой.
   – А чи знали ви, на чиєму боці боровся лорд Гілдой?
   – Так, знав.
   – І все одно ви поїхали до Гілдоя. Але ж ви стверджували, що є лояльним підданим нашого короля!
   На якусь мить Пітеру Бладу урвався терпець:
   – Мене турбували його рани, а не політичні погляди! – різко відповів він.
   На галереях і навіть серед присяжних засідателів прокотився схвальний шепіт, що ще більше роздратувало верховного суддю.
   – Господи Ісусе! Та чи бачив світ більш безсоромного злочинця за тебе? – І Джефрейс повернув своє бліде обличчя до суддів. – Звертаю вашу увагу, панове, на жахливу поведінку цього підлого зрадника. Того, в чому він сам зізнався, вистачить, аби повісити його десять разів… Дайте мені відповідь: з якою метою ви морочили голову капітанові Гобарту, коли брехали про високий сан зрадника Пітта?
   – Я прагнув урятувати його від шибениці без суду.
   – Яке вам діло до цього негідника?
   – Турбота про справедливість – обов’язок кожного вірнопідданого, – спокійно відповів Пітер Блад. – Несправедливість, учинена будь-яким королівським слугою, якоюсь мірою знеславлює самого короля.
   Це був потужний випад на адресу суду, що демонстрував самовладання Блада й гостроту його розуму, котрий посилюється у миті великої небезпеки. На будь-який інший суд ці слова подіяли б саме так, як розраховував Блад. Бідолашні малодушні вівці, що виконували роль присяжних, завагались. Та тут знову втрутився Джефрейс. Він голосно, з натугою задихав, а потім яро кинувся в атаку, аби згладити гарне враження, яке справили Бладові слова.
   – Отець всемогутній! – заволав суддя, – Чи бачили ви колись такого нахабу? Та я вже закінчив із тобою. Кінець! Я вже бачу мотузка на твоїй шиї!
   Випаливши ці слова, котрі не дали можливості присяжним дослухатися до голосу власної совісті, Джефрейс опустився в крісло і знову опанував собою. Судова комедія завершилась. На блідому обличчі судді не лишилося й тіні збудження, воно змінилося виразом тихої меланхолії. Перегодя він заговорив м’яким, майже ніжним голосом, утім кожне його слово чітко лунало у тихому залі:
   – Не в моїх правилах комусь шкодити або тішитися із чиїсь загибелі. Лише з милосердя до вас я вжив ці слова, сподіваючись, що ви самі подбаєте про свою безсмертну душу, а не сприятимете її прокляттю своїми брехливими свідченнями. Та бачу, що марні всі мої зусилля, все милосердя. Більше мені немає про що із вами розмовляти. – Й він звернувся до членів суду зі словами: – Панове, як представник закону, тлумачами якого є ми – судді, а не підсудний, маю нагадати вам, що як хтось, хто навіть не брав участі в бунті проти короля, свідомо приймає, приховує і підтримує бунтівника, то його слід вважати таким само зрадником, як і того, хто тримав зброю в руках. Такий закон! Керуючись усвідомленням свого обов’язку і даною вами присягою, ви маєте винести справедливий вирок.
   Опісля верховний суддя перейшов до промови, в якій намагався довести, що Бейнс і Блад винні у зраді: перший – тому що переховував зрадника, а другий – за надання йому медичної допомоги. Суддєва промова була пересипана улесливими посиланнями на законного правителя й повелителя – короля, поставленого Богом над усіма – і лайкою на адресу протестантів і Монмута, про якого він сказав, що будь-який закононароджений бідняк у королівстві мав більше прав на престол, аніж бунтівний герцог. Свою промову він завершив геть знесилений і вже не опустився, а гепнувся у своє крісло і якийсь час сидів мовчки, втираючи носовичком губи. А потім, зігнувшись від болю, наказав членам суду іти на нараду.
   Пітер Блад вислухав Джефрейсову промову з байдужістю, якій не раз дивувався, коли згадував години, проведені в залі суду. Його так вразила поведінка верховного судді та швидкість зміни його настроїв, що майже забув про небезпеку, яка загрожувала його життю.
   Відсутність членів суду була такою ж короткою, як і вирок: усіх трьох визнали винними. Пітер Блад обвів поглядом залу суду, й на мить сотні блідих облич попливли перед ним. Та він швидко прийшов до тями, коли почув питання, адресоване до нього: чому йому не мають виносити смертний вирок після визнання його винним у державній зраді?
   Він раптом засміявся, і цей сміх дивно і моторошно прозвучав серед мертвої тиші зали. Правосуддя, яке вершив хворий маніяк у пурпуровій мантії, було справжнім знущанням. Та й сам верховний суддя – продажний інструмент жорстокого, злобного і мстивого короля – глум над правосуддям. Однак навіть на цього маніяка вплинув Бладів сміх.
   – Це сміх на порозі вічності із мотузкою на шиї? – здивовано запитав верховний суддя.
   І тут Блад використав нагоду для помсти:
   – Слово честі, я маю більше приводів до радості, аніж ви. Перш ніж мені винесуть вирок, я маю сказати: ви бачите мене, невинну людину, з мотузкою на шиї, хоча я винен лише в одному – я виконав свій обов’язок лікаря. Ви тут виступали, але вже наперед знали, що на мене чигає. Я ж як лікар знаю, що чигає на вас, ваша честь. І знаючи це, заявляю вам, що навіть у цей момент не помінявся би з вами місцями. Я б не проміняв мотузку, якою ви хочете мене вдавити, на камінь, якого в собі носите. Смерть, яку ви мені присудите, – справжнє задоволення порівняно з тією смертю, яку присудив вам той Бог, чиє ім’я ви так часто тут згадуєте.
   Блідий мов смерть, судомно посіпуючи губами, верховний суддя застиг у своєму кріслі. У залі панувала мертва тиша. Усі, хто знав Джефрейса, готувались до чергового вибуху.
   Та вибух не стався. На обличчі вдягнутого в пурпур судді проступив слабкий рум’янець – Джефрейс поволі виходив із заціпеніння. Він ледь звівся на ноги й приглушено, абсолютно механічно, як людина, котра переймається геть іншим, виніс смертний вирок, і словом не відповівши на закид Пітера Блада. Суддя виніс вирок і знову сів у крісло. На його чолі заблищали краплини поту.
   Варта вивела в’язнів.
   Один із присяжних засідателів випадково підслухав, як Полліксфен, котрий попри свою посаду військового прокурора був таємним вігом, тихо звернувся до свого колеги-адвоката:
   – Богом присягаюсь, цей шахрай на смерть перелякав верховного суддю. Шкода, що його повісять. Людина, здатна налякати Джефрейса, могла б стати великою людиною.

Розділ 4
Торгівля людьми

   Полліксфен мав рацію і помилявся водночас. Його правда була в тому, що людина, здатна вивести з рівноваги такого деспота, як Джефрейс, і справді має шанси злетіти в кар’єрі до неабияких висот. Помилявся він лише в тому, що Пітера Блада обов’язково мають стратити.
   Я вже зауважував, що лиха, які спіткали Блада після його візиту до Оґлторпа, мали дві позитивні обставини: перша – що його взагалі судили, і друга – що суд відбувся 19 вересня. До 18 вересня судові вироки виконувалися одразу ж. Але вранці 19 вересня в Таунтон прибув кур’єр від державного міністра лорда Сендерленда з листом на ім’я лорда Джефрейса. У листі повідомлялося, що його величність король милостиво наказує відправити тисячу сто бунтівників до своїх південних колоній на Ямайці, Барбадосі й Навітряних островах.
   Звісно, вам не спало на думку, що цей наказ видали з якихось гуманних міркувань. Лорд Черчілль, один із визначних сановників Якова II, цілком влучно зауважив, що королеве серце таке ж чутливе, як камінь. Королівську «гуманність» можна було просто пояснити: масові страти – то була вельми непродумана витрата коштовного людського ресурсу, у той час як у колоніях бракувало людей для роботи на плантаціях, то чому б не продати здорового, дужого чоловіка за 10—15 фунтів стерлінгів? Чимало королівських прихвоснів мали підстави претендувати на королівську щедрість, і нині їм випав дешевий і доступний спосіб для задоволення їхніх нагальних потреб.
   Зрештою, ну що вартувало королю подарувати своїм прибічникам певну кількість засуджених бунтівників?
   У своєму листі лорд Сендерленд докладно розписував королівську милість: тисячу засуджених він віддавав вісьмом царедворцям, а сто мали надійти у власність королеви. Всіх цих людей було наказано негайно відправити в південні володіння короля, де їх мали утримувати до звільнення через десять років. Особи, яким передавалися ув’язнені, зобов’язувалися забезпечити їхнє негайне перевезення.
   Від секретаря лорда Джефрейса нам відомо, як тієї ночі верховний суддя у п’яному сказі паплюжив це неприпустиме, на його погляд, «милосердя» короля. Нам відомо, що в листі, якого він надіслав правителю, Джефрейс намагався переконати його високість переглянути своє рішення, однак король Яків відмовився це зробити. Окрім непрямих прибутків, які він отримував від цього «милосердя», воно цілком відповідало його характеру. Король розумів, що багато ув’язнених помруть у страшних муках, не витримавши жахів рабства у Вест-Індії, і померлим заздритимуть ті, хто лишився серед живих.
   І так уже сталося, що Пітер Блад, а з ним Ендрю Бейнс і Джеремі Пітт, замість повішення, колесування й четвертування, як зазначалося у вироку, були відправлені разом з іншими п’ятдесятьма ув’язненими до Брістоля, а звідти морем на кораблі «Ямайський купець». Від тісноти, поганої їжі та брудної води серед засуджених спалахнули хвороби, що звели в океанську могилу одинадцятьох із них. Серед загиблих був і бідолашний Бейнс.
   Та завдяки Пітерові Бладу смертність серед ув’язнених значно скоротилась. Спершу капітан «Ямайського купця» лайкою і погрозами зустрічав наполегливі прохання лікаря дозволити йому доступ до скриньки з ліками для надання допомоги хворим. Але потім капітан Гарднер зміркував, що його, чого доброго, ще притягнуть до відповіді за надто великі втрати живого товару. З певним запізненням він таки скористався медичними знаннями Пітера Блада. Поліпшивши умови, у яких перебували ув’язнені, і налагодивши медичну допомогу, Блад зупинив поширення хвороб.
   У середині грудня «Ямайський купець» кинув якір у Карлайлській бухті, і на берег висадили сорока двох повстанців.
   Якщо бідолашні бранці уявляли (а багатьом із них, очевидно, так і здавалося), що вони їдуть у дику, нецивілізовану країну, то варто було лише кинути погляд під час квапливого перевантаження живого товару з корабля в човни, аби змінити цю думку. Вони побачили досить велике місто з будинками європейської архітектури, але без штовханини, характерної для міст Європи. Над червоними дахами вивищувався церковний шпиль. Вхід у широку бухту захищав форт, з амбразур якого в усі боки стирчали дула гармат. На пологому схилі пагорба білів фасад великого губернаторського будинку. Пагорб був укритий яскраво-зеленою рослинністю, що буяє в Англії у квітні, і день скидався на звичайний квітневий день в Англії, оскільки щойно скінчився сезон дощів.
   На широкій брукованій набережній вишикувався збройний загін, що його надіслали для охорони засуджених. Не забарилася зібратися юрба глядачів, котрі за одягом і манерами поведінки нічим не відрізнялися від звичайного натовпу будь-якого морського порту Англії. Тут лише було менше жінок і більше негрів. Оглянути засуджених приїхав губернатор Стід – низенький гладкий чоловічок із буряковим обличчям, зодягнений у камзол із блакитного шовку, щедро оздоблений золотими позументами. Він трохи накульгував, а тому спирався на товсту тростину з чорного дерева. Одразу після губернатора з’явився високий огрядний чоловік у формі полковника барбадоської поліції. На масивному жовтому маскоподібному обличчі немов застиг вираз недоброзичливості. Із ним була струнка дівчина в елегантному костюмі для верхової їзди. Крислатий сірий капелюх, оздоблений червоним страусовим пір’ям, прикривав довгасте, з тонкими рисами обличчя. Пасма блискучого каштанового волосся кільцями падали на плечі. Широко поставлені карі очі відкрито дивилися на світ, а на обличчі замість звичайного задерикуватого виразу зараз читався жаль.
   Пітер Блад упіймав себе на тому, що він не зводить здивованого погляду з чарівного обличчя цієї дівчини, котра була тут зовсім чужою. Помітивши, що вона також пильно його розглядає, Блад знітився, уявляючи, як він виглядає. Немитий, з брудним сплутаним волоссям, з давно неголеною чорною бородою, у лахмітті, що залишилося від колись гарного камзола – такий він злякає навіть городнє опудало, тож зовсім не варто, аби на нього дивилися такі гарні очі. А втім, ця дівчина з якимсь майже дитячим здивуванням і жалістю продовжувала його розглядати. Потім вона торкнулася рукою свого компаньйона, котрий із незадоволеним бурчанням повернувся до неї.
   Дівчина палко промовляла щось до нього, але було очевидно, що полковник неуважно її слухає. Погляд його маленьких блискучих очей, посаджених близько до м’ясистого гачкуватого носа, зупинився на світловолосому здоровані Пітту, котрий стояв поруч із Бладом. Але тут до них підійшов губернатор, і вони стали розмовляти.
   Дівчина говорила дуже тихо, і Блад її зовсім не чув; слова полковника доносилися до нього нерозбірливим муканням. Губернатор, власник пронизливого голосу, вважав себе дотепною людиною і полюбляв, щоб усі його слухали.
   – Послухайте мене, любий полковнику Бішоп. Вам надається право першого вибору із цього прекрасного букета квітів і за призначеною вами ж ціною. А решту ми продамо з торгів.
   Полковник Бішоп кивнув на знак згоди:
   – Ви, безсумнівно, дуже добрі. Але, присягаюсь, це не партія робітників, а жалюгідна череда шкап. Навряд чи від них буде якась користь на плантаціях.
   Презирливо щулячи очі-ґудзички, він знову оглянув усіх засуджених, і недоброзичливість на його обличчі стала ще виразнішою. Він покликав до себе капітана «Ямайського купця» Гарднера і кілька хвилин розмовляв із ним, розглядаючи отриманий від нього список.
   Потім полковник повернув список Гарднеру і підійшов до засуджених повстанців. Бішоп зупинився біля молодого моряка із Сомерсетшира. Обмацавши мускули на руках Пітта, він наказав йому відкрити рота, щоб оглянути зуби; облизнувся, кивнув головою і, не повертаючись, буркнув до Гарднера, котрий чимчикував за ним:
   – За цього – п’ятнадцять фунтів.
   Капітан незадоволено скривився:
   – П’ятнадцять фунтів? Це не навіть не половина того, що я хотів просити за нього.
   – Це вдвічі більше того, що я збирався заплатити, – буркнув полковник.
   – Але навіть тридцять фунтів за нього – це надто дешево, ваша честь.
   – За таку ціну я можу купити негра. Ці білі свині не вміють працювати й швидко дохнуть у нашому кліматі.
   Гарднер почав розхвалювати здоров’я Пітта, його молодість і витривалість, наче йшлося не про людину, а про в’ючну тварину. Вразливий Пітт стояв мовчки, не ворухнувшись. Лише рум’янець то з’являвся, то зникав на його щоках, чим видавав внутрішню боротьбу, що відбувалася в душі хлопця. Пітт щосили намагався залишатися спокійним. Ця огидна торгівля викликала у Пітера Блада відчуття глибокої відрази.
   Поодаль прогулювалася, розмовляючи з губернатором, дівчина, на яку Блад звернув увагу. Губернатор стрибав біля неї із дурнуватою усмішкою. Дівчина, мабуть, не розуміла, якою мерзенною справою займався полковник. А, можливо, подумав Блад, їй просто байдуже до всього цього?
   Цієї ж миті полковник Бішоп розвернувся на каблуках, збираючись іти.
   – Двадцять фунтів і більше жодного пенса – це моя остаточна ціна. Вона вдвічі більше за ту, яку вам запропонує Кребстон.
   Зрозумівши по його тону, що це й справді остаточна ціна, капітан Гарднер зітхнув і погодився. Бішоп пройшовся далі вздовж шеренги ув’язнених. Блада й худого юнака полковник, що стояв поруч із ним, удостоїв тільки швидким поглядом. Та його увагу привернув кремезний чоловік середнього віку на ім’я Волверстон; він втратив око в бою під Седжмуром. І знову почалася торгівля.
   Пітер Блад стояв у сліпучих променях сонця, глибоко вдихаючи незнайоме повітря. Воно було насичене дивною сумішшю ароматів кампешевого дерева [11 - Кампешеве дерево – також сандалове, або фіалкове, дерево, яке вирощують у тропічних країнах; має приємний запах фіалок.], ямайського перцю і запашного кедра. Цей надзвичайний запах змусив його про все забути і заглибитися у думки – йому зовсім не хотілося розмовляти. Так само почувався й Пітт – мовчки стояв біля Блада й думав про неминучу розлуку з людиною, пліч-о-пліч із якою він прожив кілька місяців і яку полюбив, як друга й старшого брата. Його охопило таке сильне почуття самотності й туги, що все, що він пережив досі, здалося йому дріб’язковим. Розлука з лікарем була для Пітта болісним завершенням усіх нещасть, що випали на його долю.
   До засуджених підходили інші покупці, розглядали, проходили повз, але Блад не зважав на них. У кінці шеренги в’язнів відбувся якийсь рух. Це Гарднер гучним голосом повідомляв щось юрбі інших покупців, котрі очікували, поки полковник Бішоп відбере потрібний йому людський товар. Після того як Гарднер стих, Блад помітив, що дівчина говорила про щось Бішопу і хлистом зі срібною рукояткою показувала на шеренгу. Бішоп, затуливши очі рукою від сонця, подивився на засуджених і рушив до них важкою ходою із Гарднером у супроводі дівчини й губернатора. Повільно йдучи уздовж шеренги, полковник порівнявся із Бладом і пройшов би повз, якби дівчина не торкнулася своїм хлистом руки Бішопа.
   – Ось людина, яку я мала на увазі, – промовила вона.
   – Цей? – запитав полковник, і в його голосі пролунало презирство.
   Пітер Блад пильно подивився в круглі полковникові очиці, що сиділи на восковому обличчі так глибоко, наче родзинки в пудингу. Блад відчув, що цей ганебний огляд змусив його почервоніти.
   – Ба! – почув він голос Бішопа. – Лантух із кістками. Нехай його бере, хто хоче.
   Він уже збирався йти, як раптом втрутився Гарднер:
   – Можливо, він худий, зате витривалий. Коли половина арештантів була хвора, цей крутій залишався на ногах і лікував своїх товаришів. Якби не він, то небіжчиків на кораблі було б більше… Ну, скажімо, п’ятнадцять фунтів за нього, га, полковнику? Їй-богу, це справді дешево. Ще раз говорю, ваша честь: він живучий і сильний, хоча й худий. Це саме така людина, що виживе в будь-яку спеку. Клімат ніколи не вб’є його.
   Губернатор Стід хихикнув:
   – Чуєте, полковнику? Прислухайтеся до своєї племінниці – жінка з першого ж погляду здатна оцінити чоловіка.
   Він розсміявся, вельми задоволений своїм дотепом. Та сміявся він один. На обличчі племінниці Бішопа майнуло роздратування, а самого полковника надто поглинули думки про цю угоду, щоб звернути увагу на сумнівний гумор губернатора. Він поворухнув губами й почухав рукою підборіддя. Джеремі Пітт майже перестав дихати.
   – Хочете десять фунтів? – видавив із себе нарешті полковник.
   Пітер Блад молив бога, аби цю пропозицію було не прийнято. Думка про те, що він може стати власністю цієї брудної тварини і якоюсь мірою власністю кароокої дівиці, викликала в нього неймовірну відразу. Але раб є раб, і не в його владі вирішувати свою долю. Пітера Блада продали полковникові Бішопу за мізерну суму – десять фунтів стерлінгів.

Розділ 5
Арабелла Бішоп

   Сонячного січневого ранку, через місяць по приході «Ямайського купця» до Бріджтауна, міс Арабелла Бішоп виїхала з розкішного дядькового будинку, що стояв на пагорбі на північний захід від міста. Її супроводжували два негри, що бігли на певній відстані од господині. Вона вирушила з візитом до дружини губернатора, місіс Стід, котра останнім часом нездужала. Діставшись вершини вкритого травою пагорба, Арабелла побачила, як навстріч їй іде високий чоловік – гарно вдягнений, у капелюсі й перуці. На цьому острові не так часто можна зустріти незнайомця. Та Арабеллі все ж здалося, що вона десь уже бачила цю людину.
   Міс Арабелла зупинила коня, вдаючи, ніби вона милується краєвидом, що відкрився перед нею: краєвид і справді був дуже гарний, тож її затримка виглядала досить природною. Водночас куточками карих очей вона пильно розглядала цього чоловіка в міру його наближення. Перше її враження про костюм чоловіка було дещо помилкове: камзол і штани з домотканої матерії, а на ногах – прості панчохи. Якщо такий костюм добре сидів на ньому, то пояснювалося це радше гарною статурою незнайомця, ніж майстерністю його кравця. Наблизившись до дівчини, чоловік шанобливо зняв крислатого капелюха, без стрічки й пера, і те, що на деякій відстані вона прийняла за перуку, виявилося власною кучерявою, блискучо-чорною шевелюрою.
   Засмагле обличчя цього чоловіка було сумне, а його дивні сині очі похмуро дивилися на дівчину. Він пройшов би повз, якби вона його не зупинила.
   – Мені здається, я вас знаю, – зауважила вона.
   Голос у неї був дзвінкий і хлоп’ячий, та й взагалі в манерах цієї чарівної дівчини було щось дитяче. Її безпосередність, не притаманна особам її статі, допомагала їй чудово ладнати з усім світом. Можливо, цим пояснювалася й та дивна на перший погляд обставина, що, доживши до двадцяти п’яти років, Арабелла Бішоп не лише не вийшла заміж, а й навіть не мала шанувальників. З усіма знайомими чоловіками вона поводилася, як із братами, і така невимушена поведінка ускладнювала можливість упадати за нею як за жінкою.
   Негри, котрі супроводжували Арабеллу, зупинилися й присіли навпочіпки в очікуванні, коли їхній власниці заманеться продовжити свій шлях. Зупинився й незнайомець, до якого звернулася Арабелла.
   – Господині належить знати своє майно, – відповів він.
   – Моє майно?
   – Або вашого дядька. Дозвольте відрекомендуватися: мене звати Пітер Блад, і моя ціна – рівно десять фунтів. Саме таку суму ваш дядько сплатив за мене. Не всякій людині випадає можливість дізнатися свою ціну.
   Тепер вона пригадала його.
   – Боже мій! – вигукнула вона. – І ви можете ще сміятися!
   – Так, це досягнення, – визнав він. – Але ж не так уже й погано живу, принаймні не так, як припускав.
   – Я чула про це, – коротко відповіла Арабелла.
   Їй і справді казали, що засуджений повстанець, який привернув її увагу, виявився лікарем. Про це стало відомо губернаторові Стіду, котрий страждав на подагру, і він позичив Блада в його власника. Завдяки своїм здібностям, або просто в результаті щасливого збігу обставин, Блад надав губернаторові допомогу, якої не змогли надати його ясновельможності двоє інших лікарів-практиків у Бріджтауні. Затим губернаторова дружина побажала, аби Блад вилікував її від мігрені. Блад констатував, що її мучать не так мігрені, як природна дратівливість, посилена нудьгою життя на Барбадосі. Проте він узявся лікувати і губернаторшу, яка згодом навіяла собі, що їй стало ліпше. Після цього лікар Блад став відомою особою у всьому Бріджтауні, а відтак полковник Бішоп дійшов висновку, що йому значно вигідніше дозволяти новому рабові займатися своєю професією, ніж використовувати його на плантаціях.
   – Це вам я маю завдячувати, панно, що живу в умовах відносної волі й чистоти, – промовив Блад. – Хочу скористатися з нагоди, аби висловити вам свою вдячність.
   Однак подяки не відчувалось у його голосі.
   «Чи не знущається він?» – подумала Арабелла, дивлячись на нього з такою допитливою щирістю, що цей погляд збентежив би будь-кого.
   Та він зрозумів її погляд як питання й одразу ж на нього відповів:
   – Якби мене купив інший плантатор, то, поза сумнівом, ніхто б не довідався про мої лікарські здібності й зараз я рубав би ліс або копав землю так само, як бідолахи, привезені сюди разом зі мною.
   – Але чому ви дякуєте мені? Адже вас купив мій дядько, а не я.
   – Він не зробив би цього, якби ви не вмовили його. Хоча, мушу зізнатися, – додав Блад, – тоді мене це обурило.
   – Обурило? – у її хлоп’ячому голосі пролунав подив.
   – Так, саме обурило. Не можу сказати, що не знаю життя, однак мені ніколи ще не доводилося бути живим товаром, і навряд чи я був здатний пройнятися любов’ю до мого покупця.
   – Якщо я переконала дядька зробити це, то лише тому, що пожаліла вас. – У її голосі вчулася певна суворість, наче б вона засуджувала ту суміш зухвалості й глузування, з якими він, як їй здалося, розмовляв. – Мій дядько, напевно, здається вам непростою людиною, – провадила вона. – Це правда. Всі плантатори – жорстокі й суворі люди. Очевидно, таке життя. Але є плантатори набагато гірші за нього. От, приміром, Кребстон зі Спейгстауна. Він теж був там, на молу, й чекав своєї черги, аби підібрати те, що залишиться після дядькових покупок. Якби ви потрапили до нього в руки… Це жахлива людина… От чому так сталося.
   Блада ці слова трохи збентежили.
   – Але ж там були й інші, гідні співчуття, – буркнув він.
   – Ви здалися мені геть не таким, як інші.
   – А я і є не такий, – промовив він.
   – О! – вона пильно подивилась на нього. – Ви, напевне, дуже високої думки про себе.
   – Навпаки, панно. Ви не так мене зрозуміли. Ті, інші, – це повстанці, що заслуговують на повагу, а я ним не був. У цьому й полягає відмінність. Я не належав до числа розумних людей, які вважали за необхідне очистити Англію. Мене задовольняла кар’єра лікаря в Бріджвотері, тоді як люди проливали свою кров, аби вигнати брудного тирана і його мерзотників-придворних…
   – Мені здається, ви говорите як справжній заколотник, – урвала вона його.
   – Сподіваюсь, я досить чітко висловився, – відповів Блад.
   – Якщо почують те, що ви говорите, вас засічуть батогами.
   – О ні, губернатор не дозволить. Він хворий на подагру, а в його дружини – мігрень.
   – І ви на це покладаєтеся? – кинула вона презирливо.
   – Бачу, що ви не лише ніколи не хворіли на подагру, а й навіть не страждали від мігрені, – зауважив Блад.
   Вона нетерпляче махнула рукою й, відвівши на мить свій погляд від співрозмовника, подивилася на море. Її брови насупилися, і вона знову подивилась на Блада:
   – Але якщо ви не повстанець, то як потрапили сюди?
   Блад зрозумів, що вона сумнівається, і засміявся.
   – Слово честі, це довга історія, – сказав він.
   – І, либонь, вона належить до числа історій, про які ви воліли б мовчати.
   І тоді Блад коротко розповів дівчині про те, що з ним сталося.
   – Боже мій! Яка підлість! – вигукнула Арабелла, вислухавши його.
   – Так, при королі Якові Англія стала «чудовою» країною. Ви не маєте жаліти мене. На Барбадосі мені живеться ліпше. Тут принаймні ще можна вірити в Бога.
   Промовляючи ці слова, він дивився на гору Гіллбай, що ген-ген здіймалася на обрії, і на неозорий океан, що хвилювався од вітру. Блад мимоволі замислився, наче зрозумівши свою мізерність і мізерність своїх ворогів порівняно з величчю того чудового краєвиду, що простирався перед ним.
   – Невже життя усюди таке сумне? – журно запитала вона.
   – Таким його роблять люди, – відповів Блад.
   – Розумію, – вона засміялася, але в її сміху звучали гіркі нотки. – Я ніколи не вважала Барбадос раєм, але ви, звичайно, знаєте світ краще за мене. – Вона торкнула коня хлистом. – І все ж я рада, що нині вам не надто важко.
   Він уклонився. Арабелла поїхала далі. Негри побігли за нею.
   Якийсь час Блад стояв, розглядаючи в задумі водну гладінь величезної Карлайлської бухти, що виблискувала під променями сонця, чайок, що літали над нею з пронизливим криком, і кораблі, що стояли в гавані. Тут і справді було гарно, та все ж це була в’язниця. У розмові з дівчиною Блад применшив своє нещастя.
   Він повернувся й розміреною ходою попрямував до хаотично розкиданих хиж, зведених із глини й гілок. У крихітному поселенні, оточеному палісадом, тулилися раби, що працювали на плантації. З ними й жив Блад.
   У його пам’яті зринула строфа з Ловласа: [12 - Ричард Ловлас (1618—1658) – англійський поет, лірик.]

     Залізні ґрати мені не клітка,
     Й камінні стіни – не в’язниця…

   Однак він надав цим словам нового значення, зовсім протилежного тому, що мав на увазі поет.
   «Ні, – міркував він. – В’язниця залишається в’язницею, навіть якщо вона дуже простора й у ній немає стін і ґрат».
   Особливо гостро він зрозумів це сьогодні й відчув, що гірке усвідомлення рабського становища з часом лише посилюватиметься. Щодня він думав про своє вигнання з батьківщини й дедалі рідше розмірковував про ту випадкову волю, яку йому надали. Думка стосовно його легкої долі порівняно з долею його нещасних товаришів-рабів не приносила йому полегшення, яке б міг відчути будь-хто інший. Ба більше, коли він бачив їхні страждання, його душа аж закипала з люті.

   Із сорока двох засуджених повстанців, привезених одночасно з Бладом на «Ямайському купці», двадцять п’ять купив Бішоп. Решту продали іншим плантаторам – у Спейгстаун і далі на північ. Яка їх спіткала доля – Бладові не було відомо; а з Бішоповими рабами він постійно спілкувався і бачив їхні жахливі страждання. Від рання до смерку вони гнули спини на цукрових плантаціях під пильним оком наглядачів із кийками. Одяг ув’язнених перетворився в лахміття, а дехто був майже голий; жили вони в бруді; годували ж їх так погано, що двоє чоловіків занедужали й померли – Бішоп ще не дав Бладу можливості їх лікувати, бо вчасно не подумав, що раби для нього чогось варті. Одного засудженого, котрий обурився лютістю наглядача Кента, аби інші боялись, привселюдно зашмагали батогами. Інший раб насмілився тікати. Його впіймали, повернули і відшмагали, а потім на чолі випалили тавро з літерами «З. К.», щоб усі знали, що він збіглий каторжник. Та страждальцеві зрештою пощастило – він помер від побоїв. І тоді каторжників охопила безнадія. Найбільш норовливих приборкали, і ті скорилися своїй страшній долі.
   Лише Пітерові Бладу вдалося уникнути цих нелюдських страждань. Тому зовні він майже не змінився, а от у душі в нього кипіла лють. Щодня він міркував над тим, як утекти з цього острова, де до людей ставилися гірше, ніж до тварин. Ця думка ще остаточно не визріла. Та завдяки їй Блад не впав у відчай, а накинув на своє похмуре обличчя маску байдужості. Він сумлінно лікував хворих, як наслідок – Бішоп зберігав свою робочу силу. Водночас залишав дедалі менше роботи для двох інших лікарів Бріджтауна.
   Урятований від принизливих покарань і злигоднів, що спіткали його товаришів, він зумів зберегти повагу до себе, і навіть бездушний хазяїн-плантатор поводився з ним не так грубо, як з іншими. Усім цим він був зобов’язаний подагрі губернатора Стіда і, що важливіше, мігрені його дружини, якій губернатор у всьому потурав.
   Подеколи Блад зустрічав Арабеллу Бішоп. Коли вона його бачила, – щоразу зупинялася і заводила з ним розмову. Це свідчило про те, що дівчина зацікавилася лікарем. Проте сам Блад ніколи не прагнув довго говорити з нею. Він переконував себе, що його не має спокушати її гарна зовнішність, грація, молодість, невимушені манери підлітка і приємний голос. Пітерові досі ще не стрічалась така почвара, як її дядько, а тому він не міг думати про дівчину, не згадуючи про Бішопа. Вона була його племінницею, це його кров, а тому безпощадна жорстокість плантатора, міркував Блад, передалась і їй. Отож він весь час боровся сам із собою, ніби шукав відповіді на непоясненне запитання, намагався перебороти якийсь інстинкт, що нашіптував йому протилежне. Тому він намагався не потрапляти на очі Арабеллі, а коли вже не можна було уникнути зустрічі, то тримався з нею підкреслено сухо й чемно. Та хоч якими правдоподібними здавалися його припущення, Блад учинив би правильніше, якби повірив інстинкту, що підказував йому геть інше.
   Хоча в жилах Арабелли й текла однакова з полковником Бішопом кров, вона не успадкувала його вад. На щастя, цими вадами володів тільки сам полковник. Його брат – Том Бішоп, батько Арабелли, був доброю і м’якою людиною. Передчасна смерть молодої дружини змусила його покинути Старий Світ, щоб забути своє попереднє життя в Новому. З п’ятирічною дочкою він приїхав на Антильські острови і став плантатором. Спершу в нього непогано йшли справи – так завжди буває, коли ними особливо не переймаєшся. Коли Том розбагатів у Новому Світі, то згадав про молодшого брата, військового, котрий служив в Англії і зажив там слави жорстокої людини. Том Бішоп порадив йому приїхати на Барбадос, і ця порада була саме вчасна: Вільямові Бішопу через його характер просто необхідна була термінова зміна клімату. Він приїхав на Барбадос, і брат зробив його співвласником плантацій. Через шість років Бішоп-старший помер, його п’ятнадцятирічна дочка залишилась під опікою дядька. Мабуть, це була єдина його помилка. Добрий і чуйний, Том Бішоп вважав ліпшими й інших людей. Він сам виховував Арабеллу, навчив її самостійно мислити і бути незалежною, але, очевидно, все-таки перебільшував значення свого виховання.
   Так уже склалися обставини, що стосунки між дядьком і племінницею не можна було назвати ні сердечними, ні теплими. Вона його слухалася; він у її присутності поводився насторожено. У свій час у Вільяма Бішопа вистачило розуму визнати високі достоїнства старшого брата, і все життя він відчував перед ним якийсь побожний страх. По братовій смерті він став відчувати дещо подібне й до дочки покійного. До того ж вона була його компаньйоном по плантаціях, хоч і дещо відстороненою від справ.
   Пітер Блад не знав аж так Арабеллу, щоб у нього склалася правильна думка про неї. І незабаром йому довелося переконатися у своїй помилковій оцінці її людських якостей. Наприкінці травня, коли спека була нестерпною, до Карлайлської бухти поволі заплив скалічений англійський корабель «Прайд оф Девон». Його облавок зяяв численними пробоїнами; замість рубки чорніла величезна діра, а бізань-щоглу знесло гарматне ядро, – тому й стримів на її місці лише жалюгідний обрубок. Капітан повідав, що біля берегів Мартініки його корабель зустрівся з двома іспанськими кораблями, що перевозили коштовності. Підлі іспанці нібито нав’язали йому нерівний морський бій. Капітан присягався, що він не нападав, а лише оборонявся. Однак ніхто не вірив, що бій почали саме іспанці.
   Один з іспанських кораблів накренися на бік. «Прайд оф Девон» не переслідував його лише тому, що через пошкодження не здатний був пересуватися. Друге іспанське судно затонуло, але це трапилося вже після того, як англійці перенесли левову частку коштовностей, що були на ньому. По суті, це була звичайна піратська історія, одна з багатьох історій, що ставали джерелом постійних чвар між Сент-Джеймським двором і Ескуріалом [13 - …між Сент-Джеймським двором і Ескуріалом – між Англією та Іспанією.], які поперемінно скаржилися один на одного.
   Та Стід, за прикладом більшості колоніальних губернаторів, удав, начебто вірить англійському капітану. Він, як і велика кількість людей – від мешканців Багамських островів до жителів Мейна, – відчував до гордовитої і владної Іспанії цілком заслужену ненависть і тому надав «Прайд оф Девон» притулок у порту й усе, що було потрібно для ремонту корабля.
   Перш ніж узятись до роботи, англійський капітан висадив на берег кількадесят поранених у бою моряків і шістьох поранених іспанців. Їх розмістили у довгому сараї на пристані і ввірили в руки трьох лікарів Бріджтауна, серед них був і Пітер Блад. Йому доручили опікуватися іспанцями – не лише тому, що він добре володів іспанською, а й переважно тому, що невільник посідав значно нижче становище серед лікарів.
   Блад не любив іспанців. Дворічне перебування в іспанській в’язниці й участь у кампаніях на окупованій іспанцями території Нідерландів дали йому можливість познайомитися з такими рисами іспанського характеру, які ніхто не вважав би привабливими. Проте він сумлінно виконував обов’язки лікаря й ставився до своїх пацієнтів із приязню. Іспанці, щиро здивовані тим, що про них піклуються, лікують і досі не відправили на шибеницю, поводились вельми смиренно. Однак жителі Бріджтауна, які приходили до шпиталю з фруктами, квітами й солодощами для англійських моряків, не приховували своєї ворожості до іспанців.
   Коли Блад з допомогою негра, котрого прислали йому в помічники, перев’язував одному з іспанців зламану ногу, він почув ненависний хрипкий голос свого хазяїна.
   – І що ти тут робиш?
   Блад навіть не підвів голови. Продовжуючи спокійно виконувати свою роботу, він відповів:
   – Лікую пораненого.
   – Я бачу, кретине! – над Бладом нависла масивна фігура полковника.
   Напіводягнений чоловік, що лежав на соломі, уп’явся нажаханими чорними очима у жовте обличчя полковника. Аби зрозуміти наміри цієї людини, не потрібне було знання англійської мови.
   – Я бачу це, кретине! – повторив полковник Бішоп роздратовано. – Так само як бачу, кого саме ти лікуєш. Хто тобі це дозволив?
   – Полковнику Бішоп, я – лікар і виконую свої обов’язки.
   – Свої обов’язки? – іронічно запитав Бішоп. – Якби ти про них пам’ятав, то не потрапив би на Барбадос.
   – Через це я тут і опинився.
   – Стули пельку, я чув твої брехливі вигадки! – Коли ж Блад і далі спокійно займався своєю справою, полковник геть знавіснів. – Негайно припини копирсатись біля цього мерзотника. З тобою розмовляє хазяїн!
   Блад відірвався на мить і подивився у вічі полковнику.
   – Ця людина відчуває нестерпний біль, – коротко відповів він і знову нахилився над пораненим.
   – Дуже радий, що цей клятий собака мучиться. Але з тобою я поговорю по-іншому. Я тебе змушу слухатися! – загорлав полковник і замахнувся на Блада своєю довгою бамбуковою тростиною.
   Та лікар випередив удар полковника:
   – Хай ким я є, та мене аж ніяк не можна звинуватити в непокорі. Я виконую розпорядження губернатора.
   Полковник остовпів; жовте обличчя його побуряковіло, а рот широко розтулився.
   – Губернатора… – повторив він і, опустивши тростину, поспішив до протилежного кінця сараю, де саме перебував губернатор.
   Блад задоволено посміхнувся. Його скаженому хазяїнові не вдалося зігнати на ньому свій гнів. Іспанець приглушеним голосом запитав лікаря, що трапилося. Блад мовчки похитав головою і, напружуючи слух, намагався вловити розмову Стіда й Бішопа. Полковник, кремезна фігура якого здіймалась над маленьким, зморщеним, вифранченим губернатором, просто скаженів. Однак щуплого чепуруна не так-то просто було залякати. Його превосходительство розумів, що його підтримує більшість людей, а тих, хто поділяє жорстокі погляди полковника Бішопа, було порівняно небагато. Крім того, губернатор не допускав зазіхань на свою владу. Так, справді, він розпорядився, щоб Блад зайнявся пораненими іспанцями, його розпорядження мають виконуватися – і на цю тему більше жодного слова. Крапка.
   Та полковник Бішоп якраз вважав, що їм є про що розмовляти. Він знову закипів із люті й майже криком висловив свою непристойну думку з приводу поранених ворогів.
   – Ви розмовляєте, як справжній іспанець, полковнику, – сказав губернатор, чим завдав жорстокої рани пихатому Бішопу.
   Скажений – інакше не назвеш – Бішоп вибіг із сараю.
   Наступного дня високоповажні дами Бріджтауна – дружини й доньки багатих плантаторів і купців – прийшли на пристань із подарунками для поранених моряків. Пітер Блад був на своєму місці, надаючи допомогу іспанцям. Ніхто як і раніше не звертав на них уваги. Громадськість більше підтримувала Бішопа, а не губернатора. Усі подарунки призначалися лише морякам команди «Прайд оф Девон», і Пітеру Бладу це здавалося природним, але він здивувався, коли раптом побачив, як якась пані поклала кілька бананів і пучок соковитої цукрової тростини на плащ, що правив одному з його пацієнтів за ковдру. Пані в ліловій сукні супроводжував негр із величезним кошиком.
   Пітер Блад, без камзола, у самій сорочці із закасаними до ліктів рукавами та закривавленою ганчіркою в руці, пильно придивився до цієї пані. Немов відчувши його погляд, вона обернулася. Блад побачив усмішку на губах Арабелли Бішоп.
   – Цей поранений – іспанець, – промовив він, наче намагався виправити можливе непорозуміння, і в голосі його прослизнула нотка злої іронії.
   Арабелла аж зійшла з лиця. Її обличчя набуло гордовитого виразу.
   – Я знаю, – промовила вона. – Та, здається, він теж людина.
   Відповідь, у якій вчувався явний докір на адресу Блада, вразила його.
   – Ваш дядько інакшої думки, – зауважив він, коли нарешті прийшов до тями після почутого. – Полковник Бішоп вважає цих поранених паразитами, не вартими лікування.
   Вона відчула глузування в його голосі й, пильно дивлячись на нього, запитала:
   – Навіщо ви мені про це кажете?
   – Хочу попередити вас, аби ви, часом, не викликали на себе гнів полковника. Якби він міг застосувати свою владу, то в мене не було б можливості перев’язувати їхні рани.
   – Звісно, ви вважаєте, що я зобов’язана думати так само, як і мій дядько? – у її голосі пролунала якась ворожість, а в карих очах блиснула зла іскорка.
   – Навіть у думках я не можу бути грубим із жінкою, – відповів він. – Та якщо полковник довідається, що ви роздаєте подарунки іспанцям… – він затнувся, не знаючи, як завершити свою думку.
   Арабелла ледь стримувала обурення:
   – Чудово! Спершу ви приписуєте мені жорстокість, потім боягузтво. Для людини, котра навіть подумки не буває грубою з жінкою, це зовсім непогано, – Вона засміялася, але її хлоп’ячий сміх цього разу лунав із гіркотою.
   Йому здалося, що зараз він уперше зрозумів Арабеллу.
   – Даруйте мені, міс, але як я міг здогадатися… що племінниця полковника Бішопа – ангел? – вирвалося в Блада.
   – Так, на жаль, ви не вельми здогадливі.
   По цих словах вона зміряла його глузливим поглядом, повернулася до негра і, схилившись над кошиком, який він тримав у руках, почала щедро обдаровувати фруктами і делікатесами поранених. Вона все роздала іспанцям. У результаті її землякам нічого не лишилось. Та їм і не потрібна була її допомога. Арабелла помітила, що поранених співвітчизників щедро засипали подарунками інші пані.
   Вона гукнула свого негра і, не промовивши жодного слова і навіть не глянувши на Пітера Блада, з високо піднятою головою вийшла зі шпиталю.
   Пітер подивився їй услід і зітхнув.
   Він був вражений, що його бентежить навіть сама думка про гнів Арабелли. Ще вчора такого б не було. Це сталося зараз, після того, як він зрозумів її. «Так мені й треба. Здається, я геть не тямлю на людях, – думав він. – Та звідки ж я знав, що родина, яка зростила цього демона, полковника Бішопа, могла викохати такого ангела, як Арабелла?»

Розділ 6
Плани втечі

   Відтоді Арабелла Бішоп щодня навідувалася до шпиталю на пристані. Спершу вона приносила полоненим іспанцям фрукти, а потім гроші й одяг. Уникаючи зустрічі з Пітером, вона повсякчас приходила саме тоді, коли напевне знала, що його там не буде. Тому Блад не бачив її в шпиталі. Поступово пацієнти видужували, а відтак лікар там з’являвся дедалі рідше. Усі Бладові поранені і справді швидко набиралися сил. Третина ж пацієнтів, котрими опікувалися двоє інших лікарів – Вакер і Бронсон, померли від ран, а відтак авторитет засудженого бунтівника різко зріс. Навіть якщо успіх Блада був і випадковий, усе одно населення острова поставилося до цього по-своєму: його колеги швидко залишилися без основної своєї клієнтури.
   Блад же навпаки – тепер і голови підняти не міг через кількість пацієнтів, його ж господар отримував дедалі більше прибутків. Довелося Вакеру з Бронсоном придумувати план усунення конкурента. Та про це пізніше.
   Випадково чи навмисне, та одного разу Пітер Блад прийшов на пристань аж на півгодини раніше, ніж зазвичай. Звісно, там він застав Арабеллу Бішоп, – та саме виходила зі шпиталю. Пітер зняв капелюха і відійшов убік, аби поступитись їй дорогою. Дівчина з гордо піднятою головою пройшла повз, не удостоївши його навіть поглядом.
   – Міс Арабелло! – обізвався Блад.
   Дівчина вдала, ніби щойно його помітила. На її обличчі з’явився глузливий вираз:
   – А, то ви, галантний джентльмен!
   Пітер лише зітхнув на те:
   – Невже ви ніколи не пробачите мені? Благаю, не гнівайтеся на мене.
   – Невже ви здатні навіть на приниження?
   – Ви дуже жорстокі до мене, – провадив Блад; його обличчя прибрало виразу підкресленої смиренності. – Я лише раб, та як, не дай боже, так станеться, що ви захворієте…
   – Ну то й що?
   – Ви не захочете мене викликати, бо я для вас ворог.
   – Та ж ви не єдиний лікар у Бріджтауні!
   – Але я найменш шкідливий.
   У Пітерових очах Арабелла вловила глузливу іскорку.
   Вона окинула його презирливим поглядом і роздратовано зауважила:
   – А чи не здається вам, що ви надто вільно поводитеся?
   – Імовірно, – погодився Блад. – Та лікар має на те право.
   Його невимушена відповідь ще більше дошкулила Арабеллі.
   – Я не ваша пацієнтка! – обурено вигукнула вона. – Добре це затямте!
   Відтак вона розвернулась і пішла геть, навіть не кинувши й слова на прощання.
   Блад довго дивився їй услід. А коли Арабелла щезла з поля зору, він безпорадно розвів руками й вигукнув:
   – Що ж воно таке відбувається? Чи вона мегера, чи я дурень… Либонь, те й те…
   Зробивши такий висновок, він зайшов до пацієнтів.
   Та це був лише початок…
   Десь через годину по тому, як пішла Арабелла, у мить, коли Блад уже зібрався було йти, до нього підійшов Вакер – лікар із Бріджтауна, що, певно, пам’ятає читач.
   Блад був вельми здивований, адже досі бріджтаунські лікарі уникали спілкування з ним, лиш вряди-годи удостоювали його сухим привітанням.
   – Якщо ви до полковника Бішопа, то, з вашого дозволу, я пройдусь із вами, – люб’язно запропонував Вакер, приземкуватий, широкоплечий чоловік сорока п’яти років з обвислими щоками і тьмяними блакитними очима.
   Пропозиція Вакера здивувала Пітера, та він не подав виду.
   – Я йду до губернатора, – відповів Блад.
   – А! Зрозумів, не дурень! До дружини губернатора… – і лікар якось хихикнув з натяком, якого спершу не міг збагнути Блад. – Чув, вона віднімає у вас купу часу. Воно й не дивно: молодість, краса, приваблива зовнішність, лікарю Блад! Це величезна перевага для лікаря, особливо, коли він лікує паній.
   Пітер пильно подивився Вакерові в очі.
   – Здається, я розумію ваш натяк, – сказав він. – Але вам ліпше натякнути на це губернаторові Стіду. Можливо, це трохи розважить його.
   – Та ви не так зрозуміли мене, дорогенький! – спробував виправити свої слова, що так необережно злетіли з його уст. – Я зовсім не те мав на увазі.
   – Дуже на те сподіваюсь.
   – О, то ви гарячий! – лікар узяв Пітера під руку. – Запевняю вас, я хочу допомогти вам. Ось послухайте, – і він стишив голос майже до шепоту: – Ви ж перебуваєте в рабстві, що для такої людини, як ви, має бути просто нестерпно.
   – Яка проникливість! – кепкував Блад.
   Та лікар не помітив кепкування або не вважав за потрібне його помічати.
   – Знаєте, любий колега, я ж не дурень, – провадив він. – Я наскрізь бачу людину й навіть можу сказати, що вона думає.
   – Що ж, пробуйте переконати мене й скажіть, про що я зараз думаю, – промовив Блад.
   Лікар Вакер поглянув на безлюдну пристань, уздовж якої вони саме йшли, і, упритул наблизившись до Блада, прошепотів:
   – Я раніше спостерігав за вами і бачив, з якою тугою ви вдивлялися у море. Ви вважаєте, що я не знаю, про що ви думаєте? Якби вам вдалося вирватись із цього пекла, то вільною людиною ви б могли собі на втіху займатися улюбленою справою, окрасою якої ви є. Світ великий. Окрім Англії є багато країн, де радо приймуть таку велику людину, як ви. Окрім англійських колоній, є ще й інші. – Вакер роззирнувся й по-змовницьки продовжив далі: – Звідсіль рукою подати до колонії Нідерландів – Кюрасао. Цієї пори року туди можна дістатися навіть на човні. Кюрасао може стати містком у великий світ. І, щойно ви звільнитесь від ланцюгів рабства, він ваш.
   Лікар Вакер замовк і очікувально поглядав на свого незворушного супутника тьмяними очима. Та Блад нічого не відповів на те.
   – Що ви на скажете? – нетерпляче перепитав Вакер.
   Блад мовчав. Йому потрібен був час, аби впорядкувати безладний потік думок, що роїлися в його голові після цієї несподіваної пропозиції. Він почав із того, що б інший залишив на кінець відповіді.
   – Я геть не маю грошей. Для мандрівки ж їх чимало знадобиться.
   – Хіба я не сказав, що прагну бути вашим другом? – миттю вигукнув Вакер.
   – Навіщо це вам? – відверто поцікавився Блад, хоча вже не потребував відповіді на своє питання.
   Лікар Вакер став пояснювати, як його серце обливається кров’ю при виді талановитого колеги, що пропадає в рабстві, позбавлений можливості застосувати на практиці свої неймовірні здібності. Та Пітер Блад зрозумів: у будь-який спосіб лікарі вирішили спекатися конкурента, присутність якого позбавляє їх прибутків.
   Він не квапився приймати рішення. Досі він навіть думати не міг про втечу, бо розумів, що будь-яке намагання втекти без сторонньої допомоги приречене на провал. Нині ж, коли він може розраховувати на допомогу Вакера та його друга Бронсона (в чому Блад і не сумнівався), утеча не здавалась аж такою безнадійною. Подумки Блад уже відповів «так».
   Блад терпляче вислухав лицемірну промову Вакера, вдав, ніби щиро вірить у дружній порив свого колеги.
   – Це вельми благородно з вашого боку, колего, – нарешті відповів він. – Саме так і я б учинив, якби мені випала подібна нагода.
   Вакерові очі спалахнули радісним вогником, і він швидко, аж надто швидко вигукнув:
   – То ви згодні?
   – Згодний? – хмикнув Блад. – А як мене впіймають і приведуть назад? Тоді мені назавжди підріжуть крила, прикрасивши чоло тавром!
   – Звісно, невеличкий ризик є, але це варте ризику, – голос спокусника затремтів.
   – Авжеж, – погодився Блад. – Проте самої сміливості для цього замало. Потрібні гроші. За шлюпку потрібно заплатити не менше двадцяти фунтів стерлінгів. А де я візьму гроші?
   – Я дам вам гроші. Ми позичимо їх вам… повернете, коли зможете.
   Те зрадницьке «ми», про яке Вакер так необережно прохопився, лише підтвердило здогад Блада, що другий бріджтаунський лікар теж не від того, аби Блад зникнув з острова.
   Вони наближались до людної частини молу. Стисло, зате красномовно Блад висловив колезі свою подяку, хоча й знав, що той на неї не заслуговує.
   – Поговоримо про це ще завтра, сер, – закінчив він. – Завдяки вам у мене зажевріла надія.
   І ці останні його слова були щирими. Він почувався так, як почувається людина, перед якою несподівано розчахнулися двері темної в’язниці, звідки, здавалося, вже ніколи не вдасться вийти.
   Блад прагнув щонайшвидше залишитися на самоті, аби вгамувати свої почуття і зважено спланувати, що діяти далі. Він мав обов’язково з кимсь порадитися. Пітер уже знав, до кого звернеться. Для такої подорожі потрібен штурман, а штурманом був Джеремі Пітт. І перш за все треба порадитися зі штурманом, кого залучити до цієї справи, якщо тільки знайдуться охочі.
   Весь день у Блада голова йшла обертом від лавини нових думок. Він не міг дочекатися ночі, бо лише вночі він матиме змогу обговорити справу з Піттом. Ще сонце не сіло за обрій, а Блад уже стояв на просторому подвір’ї, обгородженому частоколом – тут тулилися хижі рабів і великий білий будинок наглядача. Бладу пощастило непомітно перекинутись із Піттом кількома словами.
   – Зайди до мене, коли всі поснуть, – шепнув Блад Пітту. – Я маю щось для тебе…
   Пітт здивовано поглянув на Блада. Здавалося, лікареві слова вивели хлопця із заціпеніння, до якого його довело нелюдське існування. Він кивнув на знак згоди, і вони розійшлися в різні боки.
   За півроку, проведених на плантаціях Барбадоса, молодий моряк геть збайдужів до життя. Це вже не був колишній спокійний, упевнений у собі, енергійний юнак. Ходив він крадькома, наче бита собака. Обличчя його геть змарніло, очі стали тьмяними. Та попри постійний голод, виснажливу роботу під нестерпним палючим сонцем та батіг наглядача він вижив. Відчай притлумив усі його почуття. Поступово він перетворювався на тварину. У Пітті лишилося тільки почуття людської гідності. Тож уночі, коли Блад виклав йому план утечі, юнак наче ошаленів.
   – Утеча! О господи! – він став задихатися, обхопив голову руками й розплакався, як мале дитя.
   – Тихіше, – зашепотів Блад. Його рука ледь стисла Піттове плече. – Тримай себе в руках, а то нас засічуть до смерті, якщо підслухають нашу розмову.
   Блад мав ще один привілей – проживання в окремій хижі. Вона була плетена з лози, тож пропускала щонайменший звук. І хоча табір засуджених уже давно зморив глибокий сон, тут міг ходити який аж надто пильний наглядач. Це була б справжнісінька катастрофа. Пітт спробував опанувати себе.
   Протягом години в хижі ледь чутно перешіптувалися. Сподівання на порятунок повернуло Пітту його колишню метикуватість. Друзі вирішили, що для здійснення задуманого плану вони можуть залучити вісім-дев’ять рабів – не більше. Тому із двох десятків досі живих повстанців, яких купив полковник Бішоп, слід було вибрати найбільш придатних. Було б добре, якби всі вони знали морську справу, однак таких було лишень двоє: Гаторп, який служив у королівському військово-морському флоті, та молодший офіцер Ніколас Дайк. Та ще один – артилерист на ім’я Оґл – міг стати корисним супутником. Домовилися, що Пітт почне із цих трьох, а потім завербує ще шістьох-вісьмох. Блад порадив Пітту діяти дуже обережно і спершу з’ясувати настрій людей, лише потім говорити з ними відверто.
   – Затям, – напучував Блад, – якщо видаси себе, то загубиш усю справу, бо ти єдиний з-поміж нас штурман, без тебе втеча неможлива.
   Пітт запевнив Блада, що все зрозумів, непомітно прокрався до своєї хижі й ліг на солом’яну підстилку, що правила йому за постіль.
   Наступного ранку на пристані Блад зустрівся з лікарем Вакером.
   Лікар згодився позичити тридцять фунтів на придбання шлюпки. Блад чемно подякував йому і промовив:
   – Мені потрібні не гроші, а шлюпка, адже я не знаю, хто наважиться продати мені її після переліку покарань, зазначених у наказі губернатора Стіда. Звісно, ви добре його знаєте.
   – Так, я це читав… – лікар Вакер замислено потер підборіддя. – Та, погодьтесь, не мені ж купувати для вас шлюпку! Про це одразу ж довідаються! Моя допомога обійдеться мені чималеньким штрафом у двісті фунтів і тюремним ув’язненням. Ви хоч розумієте це?
   Враз на Бладовому обличчі згасла надія; натомість його затьмарила тінь розпуки.
   – Але тоді… – ледь вимовив він, – для чого мені ваші гроші?
   – Не впадайте у відчай, – промовив Вакер, на його тонких губах майнула усмішка. – Я думав про це. Нехай людина, яка купуватиме шлюпку, їде з вами. Тут не має лишитися нікого, кому надалі доведеться відповідати.
   – Та хто ж наважиться тікати звідсіля, окрім таких нещасливців, як я? – засумнівався Блад.
   – На острові є не лише невільники, а й засланці, – пояснив Вакер. – Ті, хто відбувають заслання за борги, з радістю випростають свої крила. Я знаю одного корабельного теслю на прізвище Нетталл, мені відомо також, що він залюбки скористається можливістю полишити цей острів.
   – Та якщо цей тесля спробує в когось придбати шлюпку, то виникне природне питання: звідкіля в нього гроші.
   – Звісно, може виникнути й таке питання, та якщо зробити все з розумом – шукай вітру в полі, питати буде ні в кого.
   Блад кивнув, що він зрозумів, а Вакер виклав свій план.
   – Беріть гроші й забудьте, що це я вам їх дав. Якщо виникнуть питання, скажете: родичі надіслали з Англії через одного з ваших пацієнтів. Звісно, ви, людина чесна, не можете назвати імені цього пацієнта.
   Він зупинився й подивився на Блада в очікуванні відповіді. Коли ж Блад поглядом дав згоду, лікар зітхнув із полегшенням і провадив далі:
   – Якщо все робити обережно, то не виникне жодних зайвих запитань. Рекомендую вам поговорити із Нетталом: він направду може виявитися корисним членом вашої команди. Він знайде потрібну шлюпку і придбає її. Підготовку до втечі слід здійснити до купівлі шлюпки і щезнути, не гаючи жодної миті. Сподіваюсь, вам це зрозуміло?
   Блад так добре його розумів, що вже за годину переговорив із Нетталом і з’ясував, що той справді готовий полишити острів. Вони домовились, що тесля негайно розпочне пошуки шлюпки, а коли знайде її, то Блад одразу ж передасть йому гроші.
   А втім, на пошуки плавзасобу витратили значно більше часу, ніж сподівався Блад. Тільки за три тижні Нетталл повідомив, що нарешті знайшов годяще суденце, за яке просять двадцять два фунти. Того ж вечора подалі від людського ока Блад вручив йому гроші, і Нетталл подався закінчувати купівлю, аби ввечері наступного дня доправити шлюпку до пристані, звідкіля під покровом ночі Блад із товаришами мав вирушити назустріч волі.
   Нарешті завершилися приготування до втечі. У порожньому бараку, де зовсім недавно було влаштовано шпиталь для поранених іспанців, Неттал приховав із центнер хліба, декілька головок сиру, діжку води, з десяток пляшок вина, компас, квадрант, мапу, пісочний годинник, лаг, ліхтар і свічки. За палісадом, що оточував табір засуджених, також усі були готові.
   Гаторп, Дайк та Оґл погодились тікати, як і восьмеро ретельно відібраних із колишніх повстанців. У Піттовій хижі, де він мешкав ще із п’ятьма бранцями (вони й погодилися брати участь у Бладовій затії), сплели вночі драбину, аби за її допомогою перемахнути через палісад.
   Учасники втечі зі страхом і нетерпінням чекали на початок наступного дня, аби той став останнім днем їхніх мук на Барбадосі.
   Щойно Блад переконався, що Нетталл вирушив по човен, він увечері попрямував до табору, куди наглядачі зганяли невільників із плантацій. Пітер мовчки стояв біля воріт, пропускаючи зморених натужною працею людей. Посвячені здогадались про причину вогника, що блищав у Бладових очах. Він увійшов у ворота за невільниками й побачив полковника Бішопа. Плантатор стояв біля колодок для покарання рабів із тростиною в руках і розмовляв із наглядачем Кентом. Зауваживши Блада, він спохмурнів.
   – Ти де вештався? – і хоча загрозливий тон, що звучав у голосі полковника, був звичним, серце Блада боляче стислось.
   – Я був у місті, – відповів лікар. – У місіс Патч лихоманка, а містер Деккер підвернув ногу.
   – Я посилав по тебе до Деккера, однак там тебе не було. Доведеться, красеню, дещо застосувати, аби ти не бив байдиків і не зловживав наданою тобі свободою. Не забувай, то ти засуджений бунтівник!
   – Мені постійно нагадують про це, – відповів Блад, що так і не навчився тримати язика за зубами.
   – Хай йому біс! Ти ще наважуєшся мені перечити?
   Блад миттю пригадав, як багато поставлено ним сьогодні на карту, уявив собі страх, із яким прислуховуються до їхньої розмови з Бішопом товариші у хижах. Із невластивою йому смиренністю він відповів:
   – О ні, сер, я б навіть подумки не наважився вам перечити. Я… дуже завинив вам, бо змусив себе шукати…
   І Бішоп раптово охолонув:
   – Справді? Ну гаразд, зараз тобі стане ще гірше, бо в губернатора приступ подагри, він верещить, як недорізана свиня, а тебе, як на лихо, наче вітру в полі… Негайно вирушай до губернатора. На тебе там чекають. Кенте, дай йому коня, бо цей телепень ніч туди добиратиметься.
   Блад не мав часу на роздуми. Він усвідомлював, що не в силі усунути цю несподівану перепону. Та втеча була запланована на північ. Сподіваючись до того часу повернутися, лікар скочив на коня.
   – А як я повернусь, коли ворота палісаду будуть зачинені? – запитав він.
   – Цим можеш не перейматися. До ранку тут тебе не буде – вони знайдуть для тебе якусь будку у маєтку губернатора, там і заночуєш, – відповів Бішоп.
   Бладове серце впало в п’яти.
   – Одначе… – почав було він.
   – Їдь і не патякай, а то теревенитимеш до ночі. Тебе вже зачекався губернатор! – і Бішоп із такою силою вдарив тростиною коня, що той рвонув, мало не викинувши вершника із сідла.
   Пітер Блад був близький до відчаю. Втеча відкладалася на наступний день, через що могли виникнути ускладнення. Могли дізнатися про покупку Нетталла і розпитувати його, ставлячи питання, на які важко було б відповісти так, аби не викликати підозри.
   Блад розраховував, що після візиту до губернатора йому вдасться вночі непомітно підійти до частоколу і подати знак Пітту й решті про своє повернення. Тоді нічого не було б втрачено. Та ці розрахунки зірвав сам губернатор, який потерпав од лютого нападу подагри, що стало причиною лютого нападу гніву через тривалу відсутність Блада.
   Губернатор тримав Блада до глупої ночі. Пітер сподівався піти після того, як кровопусканням йому вдалося дещо притлумити губернаторові біль, та Стід і слухати не хотів про від’їзд Блада. Лікар мав лишитися на ніч тут, у спальні губернатора. Здавалося, доля геть відвернулася від Блада. Про втечу тієї ночі не було й мови.
   Тільки вранці Пітер Блад зміг вирватися з маєтку губернатора під приводом, що йому необхідно поїхати до аптеки.
   Він швидко попрямував до Нетталла. Той і живий ні мертвий стояв на пристані ніч і був переконаний, що все пропало. Пітер Блад як міг заспокоїв його.
   – Тікаємо сьогодні вночі, – промовив він з упевненістю, якої насправді не відчував. – Тікаємо, хай навіть мені доведеться пустити губернаторові всю кров. Будьте готові сьогодні вночі.
   – А як спитають, звідкіль у мене гроші? – промимрив Нетталл. Це був сухорлявий чоловічок з дрібними рисами обличчя і бляклими очима, що часто й відчайдушно кліпали.
   – Та вигадайте вже щось. Головне не бійтеся. Тримайтесь упевнено. Я більше не можу тут затримуватися. – І по цих словах Блад розпрощався із теслею.
   Уже через півгодини після його візиту до Нетталла прийшов службовець із канцелярії губернатора. Відтоді як на острові з’явилися засуджені бунтівники, губернатор встановив правило: кожен, хто купував шлюпку, зобов’язаний був повідомити про це владі. Після цього він мав право повернути собі заставу десять фунтів стерлінгів, що її вносив кожен власник шлюпки. Та губернаторська канцелярія відклала видачу застави людині, котра продала Нетталлу шлюпку, аби пересвідчитися, що ця операція справді відбулася.
   – Нам відомо, що ти придбав шлюпку у Роберта Фаррела, – промовив чиновник.
   – Так, – відповів Нетталл, котрий був переконаний, що тут йому й кінець.
   – А чи не здається тобі, що ти затягуєш з інформуванням канцелярії про придбання човна? Ти мав одразу ж повідомити в канцелярію губернатора! – це було сказано таким тоном, що білясті очиці Нетталла закліпали ще швидше.
   – П… повідомити про це?
   – Так, бо такий закон.
   – Перепрошую, та я… не знав.
   – Але ж про це ж писалося ще в січні!
   – Я… я… не вмію читати.
   Чиновник глянув на нього з відвертим презирством.
   – Тепер ти про це знаєш. До дванадцятої маєш внести заставу до канцелярії губернатора – десять фунтів стерлінгів.
   Чиновник пішов геть, а Нетталл облився холодним потом попри аж надто спекотний ранок. Бідолаха тесля радів, що його не запитали про те, звідкіля в нього, людини, котру заслали на цей острів за несплату боргів, раптом з’явилися гроші. Звісно, він розумів, що його про це обов’язково запитають, і тоді йому буде непереливки.
   Нетталл уже кляв ту хвилину, коли погодився взяти участь у втечі. Йому здавалося, що розкрито всі їхні плани, що його повісять або затаврують розпеченим залізом і продадуть у рабство, як тих арештантів, із якими він мав халепу зв’язатися. Якби тільки він мав зараз ті нещасні десять фунтів стерлінгів, аби заплатити заставу, то би миттю покінчив із формальностями, що відтягнуло б необхідність відповідати на питання. Чиновник не звернув уваги, що Нетталл був боржником, відповідно, його колеги також могли виявити таку ж неуважність бодай на два-три дні. Принаймні в такий термін Нетталл сподівався опинитися в недосяжності.
   Слід було терміново щось придумати і кров з носа дістати гроші до полудня.
   Нетталл ухопив капелюха й вирушив на пошуки Пітера Блада. Та де нині міг бути лікар? Де його шукати? Він спробував удати із себе хворого (в його стані це було неважко) й запитав у пари перехожих, чи не бачили вони лікаря Блада. Ніхто не міг дати відповіді на його питання. А оскільки Блад ніколи не інформував теслю про участь Вакера у цій справі, то Нетталл проминув будинок єдиної людини, котра охоче б допомогла йому знайти Блада.
   Зрештою Нетталл попрямував до плантації полковника Бішопа. Він вирішив, що як не знайде там Блада, то принаймні побачить Пітта, про участь якого у втечі знав тесля. Через нього Нетталл планував передати Бладу всі новини.
   Попри страшну спеку стривожений Нетталл вийшов із міста й попрямував на північ, де на пагорбах розкинулась плантація.
   Саме тоді Блад отримав від губернатора дозвіл відлучитися у справах і вирушив на плантацію. Він був би там раніше за Нетталла, якби раптова затримка не стала причиною низки неприємних подій. Причиною цієї затримки стала Арабелла Бішоп.
   Зустрілись вони біля воріт розкішного саду, що обступав маєток губернатора. Цього разу Пітер був у гарному гуморі, адже здоров’я іменитого пацієнта значно поліпшилось, та настільки, що Бладові нарешті надали свободу пересування. Цей факт значно поліпшив лікареві настрій, він вийшов із гнітючого стану, в якому перебував останні дванадцять годин. Ртуть у термометрі його настрою різко підскочила.
   Тепер Блад із оптимізмом дивився в майбутнє. Він був певен: те, що не вдалося здійснити минулої ночі, вдасться сьогодні. Зрештою, одна доба нічого не вирішує. Звісно, губернаторська канцелярія – не вельми приємна установа, та принаймні ще добу їх не чіпатимуть, а за цей час вони будуть вже ген-ген у морі.
   Впевненість в успіхові стала першою причиною лиха. Друга ж полягала в тому, що в Арабелли Бішоп цього дня також був гарний настрій, тож і вона до Блада не ставилась вороже. Ось ці дві обставини і стали причиною його затримки, що призвела до сумних наслідків.
   Забачивши Блада, Арабелла усміхнулась своєю чарівною усмішкою, привіталася й зауважила:
   – Здається, від нашої останньої зустрічі минув місяць.
   – Точніше, двадцять один день – я рахував.
   – А я почала було думати, що ви померли.
   – В такому разі дякую за вінок.
   – Який вінок?
   – Вінок на мою могилу.
   – Навіщо ви так жартуєте? – запитала Арабелла. Вона вже пригадала, що саме його кепкування відштовхнули її від Блада під час останньої зустрічі.
   – Я вважаю, інколи людина має жартувати над собою, інакше можна з глузду з’їхати, – відповів Блад. – Про це, на жаль, відомо не всім, тому-то світ стрімко повниться психічно хворими.
   – Можете сміятися над собою, скільки вам заманеться, та мені здається, що ви кепкуєте й наді мною. А це зовсім неввічливо.
   – Слово честі, ви помиляєтеся. Я сміюсь лише над смішним, а ви геть не смішна.
   – Яка ж я тоді? – усміхнулась Арабелла.
   Він із захватом подивився на неї: чарівну, довірливу, щиру.
   – Ви – племінниця людини, котрій я належу. Я – раб, – він промовив це м’яко, зовсім без агресії.
   – Ні, ні, я не приймаю такої відповіді! – наполягала вона. – Сьогодні ви маєте щиро відповідати на мої питання.
   – Щиро? – перепитав Блад. – Мені взагалі важко відповідати на ваші запитання, та ще й щиро… Гаразд. Я вважаю: той щасливець, чиїм другом ви станете… – Він, напевне, хотів щось додати, але стримався.
   – Це навіть більше ніж ввічливо! – засміялася Арабелла. – А ви ще й, виявляється, здатні на компліменти! Інший на вашому місці…
   – Ви гадаєте, я не знаю, що сказав би інший на моєму місці? – урвав її Блад. – Імовірно, ви вважаєте, що я не знаю чоловіків?
   – Ну, може, ви знаєте чоловіків, але в жінках ви геть не тямите. До речі, інцидент у шпиталі – красномовне підтвердження цього.
   – Невже ви ніколи цього не забудете?
   – Ніколи!
   – Ото пам’ять! Та хіба Господь не нагородив мене гарними якостями, про які можна було б поговорити?
   – Таких якостей у вас навіть декілька.
   – Які ж, наприклад? – нетерпляче поцікавитися Блад.
   – У вас чудова іспанська.
   – Та й усього? – сумно протягнув Блад.
   Та, здавалося, дівчина не помітила його розчарування.
   – А де ви вивчили мову? Ви були в Іспанії? – запитала вона.
   – О так, два роки я просидів у іспанській в’язниці.
   – У в’язниці? – перепитала Арабелла. В її очах Блад прочитав зніяковіння.
   – Я був військовополоненим, – пояснив він. – У полон мене взяли прямісінько з французької армії.
   – Та ж ви лікар!
   – Це не основне моє ремесло. Я солдат. Принаймні, таким себе вважав десять років. Великих статків професія не принесла, та служила мені справніше, ніж медицина, з милості якої, як бачите, я став рабом. Либонь, небеса прагнуть, аби люди не лікували один одного, а вбивали.
   – То чому ж ви стали солдатом і опинилися у французькій армії?
   – Бо я – ірландець, а ми, ірландці, – народ своєрідний. Ось тому… ой, насправді це досить довга історія, на мене ж чекає полковник.
   Та Арабелла бажала послухати цікаву історію. Якщо Блад трохи зачекає, то вони поїдуть разом, їй лише слід виконати прохання дядька й поцікавитися здоров’ям губернатора.
   Звісно, Блад зголосився зачекати. Невдовзі вони верхи поволі поверталися до маєтку Бішопа. Декого з перехожих здивувало, що племінниця полковника розмовляє з рабом-лікарем. Були й такі, котрі пообіцяли, що неодмінно натякнуть на це полковнику. Що ж до Пітера й Арабелли, то цього ранку вони геть нічого не помічали довкола себе. Він розповів їй про свою бурхливу юність і тепер уже в деталях повідав про арешт і засудження.
   Коли вони доїхали до її будинку, Блад уже закінчував свою розповідь. З’ясувалося, що Бішоп досі не повернувся з плантації. Видно було, що Арабелла не хотіла відпускати Блада.
   – Я дуже шкодую, що досі не знала цього, – промовила дівчина, і в її очах забриніли сльози. Вона простягнула Бладу руку на прощання.
   – Чому? Хіба це щось би змінило? – запитав він.
   – Мабуть, так. Гадаю, життя до вас аж надто жорстоке.
   – Могло бути й гірше, – промовив він і подивився на неї таким палким поглядом своїх сапфірових очей, що Арабелла спалахнула й опустила очі долі.
   На прощання Блад поцілував їй руку. Він попрямував до палісаду, а перед його очима все ще була картинка з її зніяковілим обличчям та неймовірним виразом сором’язливості. Цієї миті він не пам’ятав, що був невільником, котрого як бунтівника засудили на десять років каторги, і що цієї ночі над планом його втечі нависла досить серйозна загроза через подагру губернатора.

Розділ 7
Пірати

   Джеймс Нетталл досить швидко дістався плантації полковника Бішопа. Тонкі, жилаві довгі ноги, здавалося, були призначені для мандрівок у тропічному кліматі. Та й сам Нетталл був такий худий, що й не скажеш, ніби він живий, та все ж, коли він наближався до плантації, з нього градом котився піт.
   Біля воріт він наткнувся на наглядача Кента – приземкувату карячкувату тварину з руками Геракла і щелепами бульдога.
   – Я шукаю лікаря Блада, – задихаючись, ледь промовив Нетталл.
   – Щось ти аж надто квапишся! – буркнув Кент. – Якого дідька? Двійня?
   – Як? Двійня? О ні, я не одружений, сер… Це мій кузен, сер.
   – Що?
   – Він тяжко захворів, сер, – випалив Нетталл. – То лікар тут?
   – Його хижа там, – байдуже кинув Кент. – Якщо ж його там немає, то шукай його деінде, – по цих словах він зник.
   Зрадівши щезненню Кента, Нетталл швидко проскочив у ворота. У хижі Блада не було. Будь-хто тямущий на його місці сів би сиднем і чекав на Блада тут, але Нетталл не належав до таких людей…
   Він вискочив з-за палісаду і хвилі не подумавши вибрав перший-ліпший напрямок, аби тільки не той, яким пішов Кент. Випаленим сонцем полем він пройшовся до плантації цукрової тростини, що стіною вивищувалася у сліпучих променях червневого сонця. Доріжки, що розтинали плантацію вздовж і впоперек, ділили бурштинове поле на квадрати. Нетталл помітив працівників на плантації і підійшов до них. Серед них не було Пітта, а спитати про Пітта Нетталл не наважувався. Із півгодини він блукав доріжками, шукаючи Блада. В одному місці його зупинив наглядач і грубо запитав, що йому тут потрібно. Нетталл відповів, що шукає лікаря. І тоді наглядач послав його до дідька. Нетталл не чекав розвитку подій і поквапився забратися звідтіль. З переляку тесля пішов не до хиж, у яких жили невільники, а в протилежний бік, на найдовшу ділянку плантації, ту, що на галяві біля лісу.
   Мабуть, геть зморений денною спекою наглядач полінувався спрямувати Нетталла в правильний бік.
   Ось так Нетталл дістався кінця доріжки й наштовхнувся на Пітта, котрий чистив лопатою зрошувальну канаву.
   Пітт стояв босий. Увесь його одяг – короткі рвані бавовняні штани, а на голові – солом’яний капелюх із широкими крисами. Побачивши його, Нетталл уголос подякував Господові. Пітт здивовано поглянув на теслю, який розповів йому свою історію з голосними охканнями й зітханнями. Суть її була такою, що слід негайно знайти Блада, аби той дав йому десять фунтів стерлінгів, без яких не бачити їм усім волі.
   – А нехай тобі, дурню! – розгнівався Пітт. – Якщо ти шукаєш Блада, то якого дідька ти тут гаєш час?
   – Я не можу його знайти! – промекав Нетталл, обурившись таким ставленням до себе. Звісно, хіба він знав, що Пітт не спав ніч у тривожному очікуванні й зараз був на межі зриву. – Я думав, ти…
   – Ти думав, зараз я кину лопату й побіжу шукати тобі лікаря? Боже мій! Від якого ж довбня залежить наше життя! Часу й так немає, а ти його марнуєш. Якщо наглядач побачить тебе біля мене, що ти йому скажеш, телепню?
   Від таких слів спершу Нетталл аж язика проковтнув, а потім вибухнув гнівом:
   – Богом присягаюсь, я вже шкодую, що зв’язався з вами! Присягаюсь…
   Чим ще хотів присягтися Нетталл – невідомо, бо раптом із заростей постала могутня фігура чоловіка в камзолі із світло-коричневої тафти. Його супроводжували двоє негрів, одягнених у бавовняні штани й озброєних абордажними шаблями. Нечутно наблизившись по пухкій землі, він зупинився за десять ярдів [14 - Ярд – англійська міра довжини, становить приблизно 91 см.] од Нетталла й Пітта.
   На смерть переляканий Нетталл кинувся тікати в ліс, як заєць. Це був найбільш нерозсудливий і підлий учинок, який міг лише спасти йому на думку. Пітт простогнав і, спершись на лопату, завмер на місці.
   – Агов, стій! – заверещав полковник Бішоп. У спину втікачеві посипались страшні погрози і брутальна лайка.
   Однак тесля й не думав повертатися. І разу не обернувшись, він зник у лісі. У його полохливій душі ще жевріла надія, що полковник не побачив його обличчя, бо знав, що в Бішопа не бракує влади і впливу відправити людину на шибеницю.
   Аж коли втікач був досить далеко, плантатор раптом згадав про двох негрів, що ходили за ним, як гончаки. Це були Бішопові охоронці, без яких він не з’являвся на плантації, відколи його ледь не задушив геть збожеволілий невільник.
   – Доженіть його, чорні свині! – гаркнув він, та щойно негри кинулись за втікачем, спинив їх: – Не ворушіться, кляті!
   Йому раптом спало на думку, що для того, аби розправитися з утікачем, не варто влаштовувати на нього полювання. У його руках був Пітт, і саме з нього він вирве ім’я втікача і зміст їхньої таємничої розмови. Звісно, Пітт міг огинатися, та в полковника було чимало способів, аби розговорити найбільшого мовчуна.
   Бішоп повернувся червоним від гніву і спеки обличчям до невільника, подивився на нього своїми маленькими очицями і, розмахуючи тростиною, ступив крок уперед.
   – Хто цей утікач? – запитав він із лиховісним спокоєм.
   Пітт стояв, мовчки спираючись на лопату. Він марно намагався знайти відповідь на питання господаря, а в душі проклинав вилупка Нетталла.
   Полковник замахнувся бамбуковою тростиною і щосили вдарив нею хлопця по спині. Пітт зойкнув од пекучого болю.
   – Відповідай, псяко! Як його звуть?
   Джеремі глянув на плантатора з-під лоба і промовив:
   – Я не знаю, – у його голосі звучало роздратування, що його полковник сприйняв за зухвалість.
   – То ти не знаєш? Гаразд. Ось тобі ще, аби ти швидше міркував! А ось ще, і ще… – Удари сипались на хлопця. – То як тепер? Згадав його ім’я?
   – Ні, я не знаю його.
   – То ти ще й упираєшся! – Полковник гнівно дивився на Пітта і раптом його охопила лють: – Сили небесні! Та він кепкує з мене! Гадаєш, я дозволю тобі це?
   Пітт стис зуби і стенув плечима. Він стояв переминаючись із ноги на ногу, знаючи, що розлютити полковника можна на раз. Бішоп геть оскаженів і став нещадно бити юнака, кожний удар супроводжуючи страшною лайкою. Так тривало доти, доки принижений Пітт не скипів і не кинувся на свого кривдника.
   Та за ним зірко пильнували охоронці. Мускулястими бронзовими руками вони миттю схопили Пітта, скрутили йому руки за спиною і зв’язали ременем. Бішопове обличчя вкрилося плямами. Ледь дихаючи, він процідив:
   – Взяти його!
   І негри поволокли бідолашного Пітта довгою стежкою між золотистих стін тростини. Їх проводжали нажахані погляди невільників. Відчаю Пітта не було меж. Він геть не переймався тим, що йому доведеться пережити, його мучила лише думка, що ретельно розроблений план порятунку з цього пекла так несподівано й по-дурному зірвався.
   Негри минули палісад і потягли Пітта до білого будинку наглядача, звідки відкривалась чудова панорама Карлайлської бухти. Пітт кинув погляд на пристань, біля якої гойдалися на хвилях чорні шлюпки. Він упіймав себе на думці, що якби їм хоча б трішки пощастило, то на одній із цих шлюпок вони могли бути вже ген-ген за обрієм.
   І він тужливо поглянув на морську блакить. Там, під легким бризом, що наважився тільки побрижити поверхню Карибського моря, велично йшов червоний фрегат, на щоглі якого тріпотів англійський прапор.
   Полковник зупинився й, приставивши руку до чола, затуляючись від сонця, пильно подивився на корабель. Попри легкий бриз, корабель поволі заходив до бухти лише під нижнім вітрилом на передній щоглі. Решта вітрил були скручені, відкриваючи гігантські обриси корпусу судна – від кормової надбудови, що вежею здіймалася над палубою, до позолоченої голови на форштевні, яка палала у сліпучому сяйві сонячного проміння.
   Обережне входження фрегата в бухту свідчило, що його шкіпер погано знався на місцевих водах і, просуваючись уперед, раз по раз звірявся з показниками лота. Аби кинути якір у порту, кораблю з такою швидкістю знадобилося б не менше години. Поки полковник розглядав судно, заворожений його красою, Пітта закували в колоди, що завжди були готові для непокірних рабів.
   До нього неквапом підійшов полковник Бішоп.
   – Непокірний псяка, що насмілився вищиритися на свого господаря, платить за навчання гарних манер своєю посмугованою шкурою, – процідив він, беручись за виконання обов’язків ката.
   Той факт, що він власноруч виконував роботу, яку більшість людей його становища, хоча б із поваги до себе, доручали слугам, свідчив про те, як низько опустилась ця людина. Із явною насолодою він завдавав ударів по голові й спині своєї жертви, задовольняючи власну тваринну жагу. Від страшних побоїв гнучка тростина розщепилась на довгі смуги із гострими, мов лезо, краями. Коли знесилений полковник відкинув палицю, що перетворилась на мачулку, спина нещасного Пітта нагадувала криваве місиво.
   – Я навчу тебе покори! – промовив кат-полковник. – Залишишся в колодках без води і їжі. Чуєш: без води і їжі доти, доки не назвеш ім’я твого сором’язливого друга й не розкажеш, для чого він до тебе приходив.
   Плантатор розвернувся на підборах і пішов у супроводі своїх чорношкірих охоронців.
   Пітт чув його наче крізь сон. Він майже втратив свідомість від страшного болю. Йому вже байдуже було: живий він чи мертвий.
   Та нові муки болю вивели його зі стану тупого оціпеніння. Колодки стояли на відкритій ділянці, геть не захищені від сонця, що наче язики полум’я лизало закривавлену спину Пітта. Цей біль посилив інший, ще нестерпніший: люті мухи Антильських островів злетілися на запах крові й роєм накинулися на нього.
   Ось чому винахідливий полковник, який добре знався на способах розговорити упертюхів, не став застосовувати до юнака інших тортур. Наділений диявольською жорстокістю, навіть він не міг би придумати більших мук, аніж ті, якими щедро нагородила Пітта природа.
   Ризикуючи поламати собі руки й ноги, молодий моряк стогнав, корчився і звивався в колодках.
   Ось у такому стані його й побачив Блад, котрий раптово постав перед затуманеним поглядом Пітта з великим пальмовим листком у руках.
   Відігнавши мух, що обліпили Пітта, він прив’язав листок до шиї юнака, укривши його зранену спину він надокучливих мух і спекотного сонця. Усівшись поруч із Піттом, Блад поклав голову страждальця на своє плече і обмив його обличчя холодною водою з фляги. Пітт здригнувся і простогнав:
   – Пити! Заради бога, пити!
   Блад підніс до губів нещасного фляжку з водою. Юнак жадібно припав до неї, стукаючи зубами об горлечко, й випив геть усю. Відчувши полегшення, він спробував сісти:
   – Спина, моя спина! – простогнав він.
   Очі Пітера Блада спалахнули, кулаки стислись, а на обличчі з’явився вираз співчуття, та коли він говорив, його голос знову був спокійний і рівний.
   – Заспокойся, Пітте. Я прикрив твою спину. Гірше їй поки що не буде. Стисло розкажи, що сталося. Ти, либонь, подумав, що ми обійдемося без штурмана, раз дав цій тварюці Бішопу привід так знущатися над собою.
   Пітт застогнав, та цього разу не так від фізичного, як від душевного болю.
   – Не думаю, Пітере, що нам узагалі знадобиться штурман.
   – Що сталося? – скрикнув Блад.
   І Пітт уривчасто, задихаючись, розповів другові про все, що сталося.
   – Я гнитиму тут, поки не скажу йому ім’я і навіщо він приходив….
   Блад звівся на ноги й рик вирвався з його горла.
   – Хай горить у пеклі цей брудний рабовласник! – кляв він. – Та ми маємо щось вигадати! До біса Нетталла! Внесе він заставу чи ні, вигадає якесь пояснення чи ні – шлюпка наша. Ми втечемо, і ти з нами.
   – Це лише мрія, Пітере, – прошепотів страждалець. – Ми не зможемо втекти… Заставу не внесено… Чиновники конфіскують шлюпку. Навіть якщо Нетталл нас не видасть і нам не потаврують лоби…
   Блад відвернувся й тужливо поглянув на блакитне море, яким він так сподівався повернутися до вільного життя!
   Величезний червоний корабель до цього часу вже наблизився до берега і якраз повільно заходив у бухту. Два чи три човни відчалили від порту й прямували до нього.
   Блад бачив, як виблискують мідні гармати, встановлені на носі, й навіть розрізняв фігуру матроса, що збирався кинути лот.
   Чийсь гнівний голос урвав його думки:
   – Якого дідька ти тут робиш?
   Це був полковник Бішоп зі своїми охоронцями.
   Смагляве обличчя Блада набуло протилежного виразу.
   – Що я тут роблю? – ввічливо запитав він. – Як і завше, виконую свої обов’язки.
   Розгніваний полковник побачив порожню фляжку поряд із колодками, в яких звивався Пітт, а ще пальмовий листок, що прикривав його спину.
   – Це ти насмілився це зробити, мерзотнику? – на чолі плантатора здулися товстезні вени.
   – Так, я це зробив! – у голосі Блада звучало щире здивування.
   – Я наказав, аби йому не давали води і їжі до мого розпорядження.
   – Перепрошую, пане полковнику, та я не чув вашого розпорядження.
   – Ти не чув? Мерзото! Як ти міг чути, коли тебе тут не було?
   – У такому разі, чи можна вимагати від мене, аби я знав про ваше розпорядження? – з явною досадою в голосі промовив Блад. – Побачивши, що ваш раб мучиться, я сказав собі: «Це один із невільників мого полковника, а я в нього за лікаря. Звісно, я маю дбати про його власність». Саме тому я дав цьому юнакові ковтнути води й прикрив його спину пальмовим листком. Хіба я не мав рації?
   – Що? – від обурення в полковника відняло мову.
   – Тільки не хвилюйтеся! – заблагав Блад. – Вам це не на користь. Вас розіб’є параліч, якщо ви хвилюватиметесь.
   Бішопа так вразили Бладові слова, що він спершу не знав, що й казати. Та за мить полковник заверещав:
   – Боже мій милостивий! І ти, собако, смієш зі мною говорити таким тоном? Ти насмілився ставити мені умови?
   – А чому ні? – сині Бладові очі дивились на полковника – у них грав шалений демон, що з’явився од відчаю.
   Кілька хвилин видались Бладу вічністю. Бішоп мовчки його розглядав, а потім промовив:
   – Надто вже делікатно я поводився з тобою. Та це можна виправити. – Його губи стислись: – Я накажу сікти тебе доти, доки на твоїй паскудній спині не лишиться живого клаптя шкіри!
   – Ви це зробите, сер… Гм-м… А що на це скаже губернатор?
   – Ти не єдиний лікар на острові.
   Блад засміявся:
   – І ви насмілитеся це сказати губернаторові, котрого так розбиває подагра, що він навіть на ногах стояти не може? Ви чудово знаєте, що він не терпітиме іншого лікаря.
   Та доведеного до дикого сказу полковника нелегко було вгамувати.
   – Можливо, ти схаменешся, якщо виживеш після того, як над тобою попрацюють мої чорнобривчики.
   Він повернувся до негрів, аби віддати їм наказ, та саме в цю мить пролунав розкотистий удар. Від несподіванки Бішоп аж підскочив на місці, а разом із ним і його чорні охоронці й навіть завжди спокійний Блад. Усі вони, наче по команді, повернулися в бік моря.
   Унизу, в бухті, де на відстані кабельтова стояв великий гарний корабель, здійнялася хмара білого диму, за якою було видно лише верхівки щогл. Зграя переляканих пташок, що знялися зі скелястих берегів, з пронизливими криками кружляли в блакитному небі.
   Ані полковник, ані Блад, ані Пітт, що вдивлявся каламутними очима в блакитну бухту, не розуміли, що відбувається. Так було доти, доки англійський прапор не зісковзнув із флагштока на грот-щоглі й натомість за кілька секунд замайорів золотисто-пурпуровий прапор Іспанії. Усі одразу ж зрозуміли:
   – Пірати! – верескнув полковник. – Пірати!
   Страх і недовіра змішались у його голосі. Бішоп зблід, а його маленькі очиці спалахнули гнівом. Чорні охоронці полковника розгублено зирили на господаря, вибалушивши білки очей і скалячи зуби.

Розділ 8
Іспанці

   Великий корабель, якому дозволили спокійно увійти в Карлайльську бухту під чужим прапором, виявився іспанським капером [15 - Капер – каперське судно, власники якого займалися захопленням торговельних суден у XVI—XVIII ст.]. Він з’явився тут не лише аби поквитатися за великі борги хижого «берегового братства», а й для того, щоб помститися за поразку, завдану «Прайд оф Девон» двом галеонам [16 - Галеон – корабель XVI—XVIII ст. із достатньо сильним артилерійським озброєнням, що використовувався як військове чи торговельне судно; часто оформлювався галоном (носова прикраса давніх вітрильників).] із коштовностями, які прямували до Кадіса. Пошкодженим галеоном, що зник із поля бою, командував дон Дієго де Еспіноза-і-Вальдес – рідний брат іспанського адмірала дона Мігеля де Еспінози – запального й пихатого чоловіка.
   Клянучи себе за поразку, дон Дієго заприсягся помститися англійцям так, що ті пошкодують, що на світ народилися. Він вирішив перейняти дещо з досвіду Моргана й інших морських розбійників та здійснити каральний напад на найближчу англійську колонію. На жаль, поруч не було брата-адмірала, котрий міг би відмовити Дієго де Еспінозу від цієї авантюри, коли до Сан-Хуан-де-Пуерто-Ріко він споряджав для цієї мети корабель «Сінко Льягас». Об’єктом свого нападу він обрав острів Барбадос. Дон Дієго гадав, що його захисники сподіватимуться на природне укріплення острова і не очікуватимуть на напад. Барбадос він намітив ще й тому, що, за шпигунськими відомостями, там стояв «Прайд оф Девон», а він прагнув, аби його помста мала ще бодай якийсь відтінок справедливості. Він обрав такий час для нападу, коли в Карлайльській бухті не було жодного військового корабля.
   Хитрість вдалася, тож він безперешкодно спокійнісінько увійшов до бухти й відсалютував форту бортовим залпом із двадцяти гармат.
   Декілька хвилин опісля глядачі, котрі спостерігали за бухтою, помітили, що корабель обережно суне, оповитий димом. Він підняв грот для полегшення маневреності й у крутому бейдевінді [17 - Бейдевінд – курс, при якому кут між напрямком вітру і напрямком руху судна становить менше 90°.] наводив гармати лівого борту на форт, що не здатен був дати відсіч.
   Пролунав другий залп, від якого сколихнулося повітря. Цей гуркіт вивів полковника із заціпеніння. Він згадав про свої обов’язки командира барбадоської поліції.
   А внизу, в місті, гарячково били в барабани, звучав горн, наче мало було цих оглушливих вибухів.
   Полковник Бішоп очолював нечисленний гарнізон форту, який щойно іспанські гармати перетворили на купу каміння. Попри нестерпну спеку й чималу вагу він миттю помчав до міста. За ним потрусили і його охоронці.
   Блад повернувся до Джеремі Пітта й на обличчі його з’явилася понура усмішка.
   – Справжнісіньке своєчасне втручання долі. Хоча лише дідько знає, що з того вийде.
   Коли пролунав третій залп, він підняв пальмовий листок і прикрив ним спину свого товариша.
   Саме в цей час на території, огородженій частоколом, з’явився наглядач Кент із десятком працівників плантації. Вони забігли до низького білого будинку й за хвилину вибігли звідтіль із мушкетами й кортиками.
   Сюди ж, до білого будиночку Кента, по двоє-троє стали збиратися повстанці-раби. Їх кинула охорона, й люди відчули загальну паніку.
   – Мерщій до лісу! – скомандував Кент рабам. – Біжіть до лісу! Ховайтеся там, поки ми не прикінчимо цих іспанських свиней.
   Й він побіг, аби зі своїми людьми приєднатись до поліції, що збиралась дати відсіч іспанському десанту.
   Якби не Блад, то раби мовчки й негайно виконали б цей наказ.
   – Для чого квапитися за такої спеки? – запитав Блад. Невільників здивував вельми спокійний тон лікаря. – Ми маємо змогу спокійнісінько подивитися на цей спектакль, а як нам доведеться йти звідсіль, – провадив Блад, – то ми встигнемо зробити це, коли іспанці захоплять місто.
   Раби-повстанці, а їх набралося щонайменше двадцятеро, залишилися на узвишші, звідкіля було добре видно всю сцену дій та початок несамовитої сутички.
   Поліція й мешканці острова, здатні тримати в руках зброю, осатаніло намагалися відтіснити десант, бо розуміли, що в разі поразки пощади нікому не буде. Усі знали тваринну натуру іспанських солдафонів, тож навіть наймерзенніші вчинки Моргана тьмяніли перед жорстокістю кастильських насильників.
   Командир іспанців добре знався на своїй справі, чого не можна було сказати про барбадоську поліцію. Використовуючи перевагу раптового нападу, він у перші ж хвилини знешкодив форт і показав барбадосцям, хто нині є господарем становища. Його гармати палили з облавку корабля по відкритій ділянці за молом, перетворюючи людей під проводом неповороткого Бішопа на криваву кашу.
   Іспанці вдало діяли на два фронти: вогнем вони сіяли паніку серед неструнких лав барбадосців і водночас прикривали висадку десантних груп, що прямували до берега.
   Під променями спекотного сонця бій тривав до полудня. За наближенням тріскоту мушкетів можна було зробити висновок, що іспанці відтісняли захисників міста.
   Надвечір двісті п’ятдесят іспанців захопили Бріджтаун.
   Острів’ян обеззброїли. Дон Дієго, сидячи в будинку губернатора з підкресленою чемністю, що вельми скидалася на знущання, визначав розміри викупу губернатору Стіду, який з ляку забув про свою подагру, полковникові Бішопу й декільком іншим офіцерам.
   Дон Дієго милостиво заявив, що за сто тисяч песо і п’ятдесят голів худоби він утримається від перетворення міста на купу попелу.
   У той час як командир з вишуканими манерами поштиво уточнював деталі відкупу з переляканим губернатором, іспанці займалися своєю звичною справою: грабунком, пиятикою й насильством.
   З настанням сутінків Блад ризикнув спуститися в місто. Про побачене там пізніше він повідав Джеремі Пітту, котрий записав Бладову розповідь у свою багатотомну працю, звідки я й узяв значну частину своєї повісті. Я не наважуся слово в слово переказати бодай щось із записів Джеремі Пітта, оскільки вчинки іспанців були вкрай мерзенні. Важко навіть подумати, що люди здатні дійти до такої жорстокості й розпусти.
   Від огидної картини, що постала перед Бладом, лікар зблід. Він поквапився вибратися з цього пекла. На вузькій стежині Пітер зіткнувся з розтріпаною жінкою, що бігла навстріч, за якою то гигочучи, то лаючись гнався іспанець у важезних чоботях. Він уже майже наздогнав свою жертву, як раптом Блад перепинив йому шлях. У руках лікар тримав шпагу, яку щойно зняв з убитого солдата.
   Здивований і сердитий іспанець зупинився, забачивши в Бладовій руці шпагу.
   – Ах ти англійський псяко! – заревів він і кинувся навстріч вірній смерті.
   – Сподіваюсь, ви готові зустрітися зі своїм творцем? – ввічливо поцікавився Блад і з цими словами проштрикнув його шпагою наскрізь. Зробив він це вельми вміло, з майстерністю лікаря і спритністю фехтувальника.
   Іспанець не встиг навіть звуку подати, як упав долі. Блад розвернув до себе дівчину, що стояла, ридаючи біля стіни, і схопив її за руку.
   – Йдіть за мною! – наказав він.
   Та дівчина відштовхнула його й навіть не зрушила з місця.
   – Хто ви? – злякано запитала вона.
   – Ви чекатимете, поки я покажу вам свої документи? – огризнувся Блад.
   За рогом вулиці, звідкіля вибігла дівчина, рятуючись від іспанського головоріза, долинули важкі кроки. Тому, можливо, заспокоєна його чистою англійською вимовою, вона без зайвих слів подала йому руку.
   Вони вдало проскочили цю вулицю, піднялися вгору безлюдними вуличками й, на щастя, ніким не помічені, вийшли на околицю Бріджтауна. Блад із останніх сил тягнув дівчину крутою дорогою, що вела до будинку полковника Бішопа. Будинок оповила густа темінь, що вельми потішило лікаря. Якби тут були іспанці, то давно б уже палав вогонь. Блад декілька разів постукав у двері, перш ніж почув тихий голос із верхнього вікна:
   – Хто там? – запитала боязко Арабелла Бішоп.
   Від полегшення, що його відчув Блад, у нього підкосилися ноги. У його уяві поставали такі картини! Він побачив її в тому пеклі, з якого сам щойно вибрався. І вже було подумав, що вона вирушила вслід за дядьком у Бріджтаун або ж утнула щось інше й нерозважливе. Блада з голови до ніг пройняв дрож від думки, що могло з нею статися.
   – Це я – Пітер Блад, – промовив він, переводячи дух.
   – Що вам потрібно?
   Пітер Блад розумів її страх, адже їй варто було боятися не лише іспанців, а й рабів з плантації її дядька – вони могли здійняти бунт і стати не менш небезпечними за іспанців. Аж тут дівчина, котру врятував Блад, почувши знайомий голос, скрикнула:
   – Арабелло! Це я, Мері Трейл.
   – О, Мері! Ти тут?
   Після цього здивованого вигуку голова зникла й за декілька митей двері розчахнулись. У просторому вестибюлі стояла Арабелла Бішоп зі свічкою в руках. Мерехтливе сяєво свічки таємниче освітлювало її струнку фігуру в білому одязі.
   Блад забіг досередини й одразу ж зачинив за собою двері. Його супутниця впала на груди Арабеллі й зайшлася гірким плачем. Та Блад не зважав на дівочі сльози – не можна було гаяти жодної миті.
   – У будинку є хто зі слуг? – різко запитав він.
   Із чоловіків-слуг у будинку був лише старий конюх негр Джеймс.
   – Він нам і потрібен, – промовив Блад, згадавши, що Джеймс був грумом [18 - Грум – слуга, що верхи супроводить кого-небудь, або просто лакей.]. – Накажіть подати коней і негайно вирушайте до Спейгстауна. Там ви будете в цілковитій безпеці. Тут не можна залишатися. Не зволікайте!
   – Але ж битва закінчилась… – пролепетала нерішуче Арабелла й зблідла.
   – Найстрашніше попереду. Міс Трейл дорогою вам усе розповість. Заради бога, повірте мені й зробіть усе, як я вам кажу!
   – Він… він мене врятував, – ледь стримуючи ридання, прошепотіла міс Трейл.
   – Урятував тебе? – спитала вражена Арабелла. – Мері, від чого він тебе врятував?
   – Потім про це! – сердито урвав їх Блад. – Ви балакатимете цілісіньку ніч, коли виберетеся звідсіля в безпечне місце. Будь ласка, покличте Джеймса й зробіть усе, як я кажу! Негайно!
   – Ви не кажете, а наказуєте.
   – Боже мій! Я наказую! Міс Трейл, та скажіть нарешті, чи маю я для того підстави…
   – Так, так, – відгукнулась дівчина, навіть не дослухавши його. – Арабелло, молю, послухай його!
   Арабелла Бішоп вийшла, залишивши міс Трейл із Бладом.
   – Я… я ніколи не забуду того, що ви для мене зробили, сер! – промовила Мері, а очі її були повні сліз.
   Тільки зараз Блад до ладу розгледів тоненьку, тендітну дівчину, що скидалась на дитину.
   – Мені в житті доводилося робити й дещо серйозніше, – ласкаво промовив він і додав з гіркотою: – Тому-то я й опинився тут.
   Звісно, вона не зрозуміла його слів, та й не намагалася вдати, що розуміє.
   – Ви… ви вбили його? – з острахом запитала Мері.
   Блад пильно поглянув на дівчину, що її освітлювало мерехтіння свічки, й відповів:
   – Сподіваюсь на те. Це імовірно, але зовсім неважливо. Важливо лише, аби Джеймс якнайскоріше подав коней.
   Нарешті подали коней. Їхало четверо: провідник Джеймс, Арабелла, Мері й служниця Арабелли, котра нізащо не бажала залишатися самотою в темному будинку.
   Блад посадив легку, мов пір’їнка, Мері Трейл і повернувся, аби попрощатися з Арабеллою, котра вже сиділа на коні. Він побажав їй щасливої дороги. І ще хотів щось додати, та передумав.
   Коні незабаром щезли у бузковій пітьмі зоряної ночі, а Блад усе ще стояв біля будинку полковника Бішопа.
   Із пітьми раптом пролунав тремтливий дівочий голос:
   – Я ніколи не забуду того, що ви для мене дробили, містере Блад! Ніколи!
   Та ці слова не принесли Бладу особливої втіхи. Йому хотілось, аби щось подібне було сказане іншим голосом. Так він постояв ще кілька хвилин, спостерігаючи за світлячками, що кружляли над рододендронами, поки не стих цокіт копит. Він зітхнув і спустився з небес на землю. На нього ще чекало багато справ.
   До міста він спускався зовсім не для того, щоб на власні очі побачити, як поводяться завойовники. Він мав дещо вивідати. Із цим завданням він швидко впорався й повернувся до палісаду, де з тривогою й надією на нього чекали друзі – раби полковника Бішопа.

Розділ 9
Засуджені заколотники

   Коли бузкова темрява тропічної ночі оповила Карибське море, на облавку «Сінко Льягас» залишалося з десяток вояків охорони. Іспанці були впевнені – і не безпідставно – у повному розгромі гарнізону острова. І коли я згадав, що на облавку залишалося не більше десяти іспанців, то мав на увазі радше мету, з якою вони тут залишилися, а не обов’язки, які насправді виконували. Тоді як команда корабля пиячила і безчинствувала на березі, канонір і його помічники, що забезпечили легку перемогу, отримали з берега вино і свіже м’ясо та бенкетували на гарматній палубі. Вартові – один на носі, другий – на кормі – несли вахту. Але пильнували вони явно впівока, бо не помітили два великі човни, які відійшли від пристані і безшумно пришвартувалися під кормою корабля.
   З кормової галереї так і не підняли мотузяний трап, по якому дон Дієго спустився в човен, що відвіз його до берега. Вартовий на галереї знічев’я зупинився перед силуетом людини, що стояла перед ним на останньому щаблі трапу.
   – Хто це? – поцікавився іспанець, гадаючи, що то один із його товаришів.
   – Це я, – прошепотів Пітер Блад чудовою іспанською.
   – Педро – ти? – іспанець ступив крок до силуету.
   – Так, Педро, але навряд чи той Педро, якого ти знаєш.
   – Що? – здивувався вартовий.
   – А ось що, – відповів Блад.
   Заскочений зненацька іспанець перелетів через низький гакаборт [19 - Гакаборт частина корми.] так швидко, що й звуку не встиг видати. Він каменем упав у воду, мало не гепнувшись в один із човнів, що стояли під кормою. Вартовий навіть не змусив Бладових людей напружуватися, бо був у важкій кірасі, з шоломом на голові й одразу ж пішов на дно.

   – Тс!.. – подав знак Блад тим, хто чекав на нього внизу. – Піднімайтесь, але тихо.
   За п’ять хвилин двадцятеро засуджених заколотників уже були на облавку. Вони видерлись вузькою галереєю і долілиць розтягнулись на кормі. Попереду горіло світло. Великий ліхтар на носі корабля осявав фігуру вартового, що проходжався по півбаку [20 - Півбак – носова частина верхньої палуби корабля.]. Внизу, з гарматної палуби, долинали дикі крики оргії.
   Звучний чоловічий голос затягував веселої пісні, а решта хором йому підспівували: «Отакі-то славні звичаї в Кастилії!»
   – О так, після всього побаченого сьогодні, це звучить як щира правда! Славні звичаї! – зауважив Блад і тихо скомандував: – Уперед, за мною!
   Нечутно, мов примари, бунтівники, згинаючись, пробрались уздовж поручнів кормової частини палуби на шкафут [21 - Шкафут – середня частина палуби судна.]. Дехто із повстанців був озброєний мушкетами – їх із неабиякими зусиллями здобули в будинку наглядача. Зброю дістав Блад на випадок утечі. Решта ж мали при собі ножі й абордажні шаблі.
   Зі шкафуту можна було розгледіти всю палубу від корми до носа, де, на свою біду, стовбичив вартовий. Бладу довелося ним зайнятися. Із двома товаришами він поповз до вартового, решту ж лишив на командування того Натаніеля Гаторпа, який колись був офіцером королівського військово-морського флоту.
   Блад трохи затримався, та коли він повернувся до своїх товаришів, то вартового вже й слід прохолов.
   Іспанці ж і далі собі бавилися внизу, вважаючи, що вони в цілковитій безпеці. А чого їм боятися? Барбадоський гарнізон розгромлено і обеззброєно. На березі їхні побратими почуваються цілковитими господарями міста і з жадобою упиваються успіхами легкої перемоги. Іспанці не повірили власним очам, коли раптом їх оточили напівоголені зарослі люди, що скидалися на орду дикунів, хоча видно було, що колись вони були європейцями.
   Пісня і сміх різко урвалися, захмелілі іспанці з жахом вибалушили очі на дула мушкетів, спрямованих на них.
   Із натовпу дикунів виступив стрункий високий чоловік зі смаглявим обличчям і світло-синіми очима, в яких палахкотів вогник зловісної іронії. Він звернувся до них іспанською:
   – Якщо ви негайно визнаєте себе бранцями, то уникнете багатьох неприємностей. Тоді я, якщо не чинитимете опору, заведу вас до безпечного місця.
   – Боже мій! – прошепотів канонір, хоча цей вигук нічого не значив у порівнянні з його здивуванням.
   – Прошу, – показав їм напрямок Блад.
   Іспанці покірно пострибали до трюму через люк, їх підганяли лише мушкетами.
   Утікачі не довго роздумуючи причастилися непоганими стравами, що лишилися після іспанців. Після солоної риби та маїсових коржів, якими годували рабів Бішопа упродовж багатьох місяців, смажене м’ясо, свіжі овочі й хліб видалися їм райською їжею. Та Блад усіляко утримувався від надмірностей, для чого, по-правді, йому довелося докласти неабияких зусиль.
   Зрештою повстанці виграли лише першу сутичку. Вони ще мали утримати в руках ключ до свободи й закріпити перемогу.
   Слід було підготуватися до майбутніх подій, і на ці приготування пішла левова частка ночі. Та все завершилося ще до того, як з-за гори Гіллбай визирнуло сонце – воно й осявало день, такий багатий на несподіванки.
   Щойно зійшло сонце, як один із колишніх рабів, котрий ходив по палубі в кірасі й шоломі, з іспанським мушкетом у руках, повідомив про наближення човна.
   Дон Дієго де Еспіноза-і-Вальдес повертався на облавок свого корабля із чотирма величезними ящиками. У кожному з них було по двадцять п’ять тисяч песо викупу, які на світанку заплатив губернатор Стід. Дон Дієго плив у супроводі сина дона Естебана й шести веслярів.
   На облавку фрегата панував порядок. Повернений лівим бортом до берега корабель спокійнісінько стояв на якорі. Човен із доном Дієго та скарбами підійшов до бравого облавку, з якого звисав трап. Пітер Блад як слід підготувався до зустрічі – недарма ж бо він служив під командуванням де Рітера: з борту звисали талі [22 - Таль – підйомний механізм (система блоків) для переміщення підвішеного до нього вантажу.], біля лебідки стояли напоготові люди, а внизу пильнували каноніри під командуванням рішучого Огла. Самим лише своїм виглядом він викликав довіру.
   Дон Дієго, нічого не підозрюючи, в гарному гуморі піднявся на палубу. Та й що йому було підозрювати?
   Удар по голові, вміло завданий Гаторпом, одразу ж приспав дона Дієго. Бідолашний навіть не встиг оглянути караул, що вишикувався для його зустрічі. Іспанського гранда одразу ж занесли до капітанської каюти, а ящики із багатством підняли на палубу. Коли закінчили із завантаженням скарбів на корабель, дон Естебан і веслярі по одному піднялися драбиною на палубу – там із ними неквапом учинили так само, як і з командиром корабля. Пітер Блад виконував ці операції просто блискуче і, гадаю, не без певної театральності. Поза сумнівом, драматичне видовище, що відбувалося нині на облавку іспанського корабля, могло б стати окрасою будь-якого театру.
   На жаль, цю драматичну сцену не могли побачити численні глядачі на березі через далеку відтань.
   Мешканці Бріджтауна на чолі з полковником Бішопом і губернатором Стідом, котрого геть змучила подагра, понуро сиділи на руїнах порту й дивилися не на корабель, а на вісім човнів, до яких залазили іспанські головорізи, стомлені насильствами й пересичені вбивствами.
   Барбадосці спостерігали за відплиттям човнів зі змішаним почуттям радості й відчаю. Вони тішилися, що кровожерні вороги йдуть, і впадали у відчай від самої лише думки про жахливі спустошення, що порушили, нехай і тимчасово, щастя й процвітання маленької колонії.
   Нарешті човни відійшли від берега. Іспанці реготали й відверто глумилися над нещасними жертвами. Човни вже були на півдорозі між пристанню й кораблем, як раптом повітря розітнув гуркіт пострілу. Гарматне ядро впало у воду за кормою переднього човна, забризкавши веслярів. На якусь мить вони припинили гребти й застигли від здивування, а потім здійняли ґвалт, клянучи небезпечну необережність каноніра, котрому здумалося салютувати їм із гармати. Вони все ще лаяли його, коли друге ядро, спрямоване влучніше, розбило човна на друзки. Усі, хто був у ньому, опинились у воді.
   Та якщо холодна ванна змусили цих головорізів затнутися, то лайка й прокльони на решті семи човнах лише посилились. Іспанці попіднімали весла, посхоплювалися на ноги й посилали прокльони та молили небо й чортів, аби ті повідомили їм, який п’яний довбень стоїть біля корабельних гармат.
   Аж раптом третє ядро перетворило на тріски ще одного човна разом із усіма, хто на ньому був. По миті зловісної мовчанки вибухнула нова лайка та незрозумілі крики. Іспанці знову взялися за весла. Вони розгубились: дехто вирішив повернутися на берег, решта хотіли попрямувати до корабля і з’ясувати, що за чортівня там відбувається. У тому, що на фрегаті сталося щось серйозне, вже не залишалося жодних сумнівів. Це було більш ніж очевидно, адже, поки вони сперечались і слали прокльони у блакитне небо, два нових ядра потопили третього човна.
   Рішучий Огл тепер мав чудову можливість попрактикуватися й цілком і повністю довів, що він таки тямить на гарматній справі. Збентеження іспанців тільки полегшило його завдання, адже всі човни збились докупи.
   Новий постріл поклав край суперечкам піратів. Вони, мов по команді, розвернулись, або, точніше, спробували розвернутися, та перш ніж вони встигли це зробити, ще два човни пішли на дно.
   Три човни, не переймаючись долею тих, хто тонув у воді, поквапилися повернутися на пристань.
   Якщо іспанці не могли втямити, що саме відбувається на кораблі, то яким було здивування острів’ян, коли замість іспанського прапора на грот-щоглі «Сінко Льягас» вони побачили англійське знамено. Та й після цього вони зніяковіло стояли та з острахом спостерігали за поверненням на берег своїх ворогів, котрі, поза сумнівом, готові були зігнати злість на барбадосцях. Проте Огл і далі доводив, що він не забув, як поводитися з гарматами, й услід іспанцям послав ще кілька гарматних ядер. Останній човен розлетівся на друзки, щойно причаливши до пристані.
   Ось такий був фінал піратської команди, яка десять хвилин тому зі сміхом підраховувала кількість песо, що припадуть на кожного грабіжника за участь у страшних злочинах, які вони скоїли. Та все ж десь шістдесятьом вдалося дістатися берега. Проте чи були в них підстави вітати себе із тим, що вони уникли смерті? Не певен, адже не збереглося жодних записів, за якими я зміг би відстежити їхню подальшу долю. Відсутність таких документів красномовно говорить за себе. Нам лише відомо, що щойно іспанці вибрались на берег, як їх одразу ж пов’язали. Зважаючи на тяжкість їхніх злочинів, можна не сумніватися, що вони мали серйозні підстави шкодувати про свій порятунок після загибелі їхніх човнів.
   Хто вони, ті таємничі помічники, які в останню мить помстилися іспанцям і зберегли викуп у сто тисяч песо, що його так нахабно вибили з острів’ян? У тому, що «Сінко Льягас» перебував у руках друзів, нині, після таких доказів, ніхто не сумнівався. «Та хто ж ті люди? – запитували один в одного мешканці Бріджтауна. – Звідкіль вони взялися?»
   Єдине їхнє припущення було близьке до істини, що це купка сміливих острів’ян проникла вночі на корабель і захопила його. Залишалося тільки з’ясувати імена тих таємничих рятівників і віддати їм належну шану.
   Саме з таким дорученням полковник Бішоп вирушив на корабель як уповноважений представник губернатора (сам губернатор не міг цього зробити за станом здоров’я) у супроводі двох офіцерів. Піднявшись по мотузяному трапу на облавок корабля, полковник побачив біля головного люка чотири ящики з грошима. Це було неймовірне видовище, тож очі полковника зблиснули радісним вогником, тим паче, що вміст одного ящика він доставив сам особисто.
   Обабіч ящиків упоперек палуби двома стрункими шеренгами стояло з двадцятеро солдатів з мушкетами, у кірасах та іспанських шоломах.
   Годі було чекати від полковника Бішопа, щоб він з першого погляду упізнав у цих виструнчених, дисциплінованих солдатах брудних голодранців, які горбились на його плантаціях. Не слід було й сподіватися, що він одразу ж упізнав людину, яка вийшла привітатися з ним. Це був худорлявий джентльмен із вишуканими манерами, одягнений за іспанською модою у все чорне зі срібними позументами. На розшитій золотом перев’язі висіла шпага з позолоченою рукояттю, а з-під крислатого капелюха з великим плюмажем [23 - Плюмаж – оздоба з пір’я на головному уборі.] виглядали ретельно завиті локони чорної перуки.
   – Вітаю вас на борту «Сінко Льягас», шановний полковнику! – мовив чийсь доволі знайомий голос. – На честь вашого прибуття нам по можливості довелося використати гардероб іспанців, хоча, скажу відверто, ми навіть не очікували побачити вас особисто. Ви перебуваєте серед друзів, серед ваших старих друзів!
   Полковник аж остовпів од здивування: перед ним стояв Пітер Блад – начисто поголений, від чого навіть здавався молодшим, хоча фактично він виглядав відповідно своєму вікові – тридцятьом трьом рокам.
   – Пітер Блад! – здивовано вигукнув Бішоп. – То це ти…
   – Точно! А це мої і ваші друзі, – Блад недбало відкинув манжету з тонкого мережива і вказав рукою на застиглу шеренгу.
   Полковник придивився пильніше.
   – Дідько мене роздери! – з дурною радістю верескнув він. – І з цими хлопцями ти захопив корабель і помінявся ролями з іспанцями! Це дивовижно! Це героїзм!
   – Героїзм? О ні, радше, це епічний подвиг. Здається мені, полковнику, ви починаєте визнавати мої таланти.
   Бішоп сів на віко люка, зняв свого крислатого капелюха і витер піт із чола.
   – Ти мене вражаєш! – усе ще дивувався він. – Присягаюсь порятунком своєї душі, це просто неймовірно! Повернути всі гроші, захопити такий чудовий корабель зі всіма багатствами! Це хоча б частково компенсує інші наші втрати. Дідько забирай, ти заслуговуєш непоганої нагороди за це!
   – Цілком із вами згоден, полковнику.
   – Хай мене чорти вхоплять! Ви всі заслуговуєте на гарну винагороду і мою вдячність.
   – Звісно, – зауважив Блад. – Питання в тому, яку винагороду, по-вашому, ми заслужили і в чому полягатиме ваша вдячність.
   Полковник Бішоп здивовано подивився на нього.
   – Та це ж зрозуміло: губернатор Стід повідомить королеві в Англію про ваш подвиг і, можливо, вам скоротять терміни ув’язнення.
   – О, ми знаємо про великодушність нашого короля! – глузливо зауважив Натаніель Гаторп, що стояв поруч, а шеренгою прокотився сміх.
   Полковник Бішоп трохи зіщулився, вперше відчувши якесь незрозуміле хвилювання. Йому раптом спало на думку, що все може статися не так, як гадалося.
   – Є ще одне питання, – провадив Блад. – Це питання про вашу обіцянку мене висікти. У цих справах, полковнику, ви завжди тримаєте свого слова, чого не скажеш про інших. Ви ж бо, як я пам’ятаю, обіцяли, що не лишите жодного дюйму цілої шкіри на моїй спині.
   Плантатор лише недбало відмахнувся з таким виглядом, наче Бладові слова його образили:
   – Чи можна згадувати про такі дурниці після того, що ви зробили, любий лікарю!
   – Вельми втішений, що ви так миролюбно налаштовані. Та, гадаю, мені дуже пощастило. Якби іспанці з’явилися не вчора, а сьогодні, то нині я перебував би в такому ж стані, як і бідолашний Джеремі Пітт…
   – До чого зараз ці розмови?
   – Вони дуже доречні, любий полковнику. Ви стільки завдали людям зла, що заради тих, хто може опинитися тут після нас, я хочу, аби ви отримали гарний урок, який би запам’ятали на все життя. У кормовій рубці зараз лежить бідолашний Джеремі, чию спину ви розмалювали у всі кольори веселки. Небораці доведеться хворіти не менше місяця. Якби не іспанці, то я сумніваюся, що сьогодні він був би ще живий. На той світ ви могли б відправити і мене…
   Аж тут наперед виступив Гаторп, високий, енергійний чоловік з різкими, але привабливими рисами обличчя.
   – І ви ще гаятимете час на цю гладку свиню? – здивовано запитав колишній офіцер королівського флоту. – Киньте його за борт, та й поготів.
   У полковника мало очі не вилізли на лоба.
   – Що за нісенітниці ви плетете? – заревів він.
   – Маю вам сказати, що ви дуже щаслива людина, хоч і не здогадуєтеся, чому саме.
   Втрутився ще один чоловік, смаглявий одноокий Волверстон, налаштований більш войовничо, аніж його товариші.
   – Повісити його на нок-реї [24 - Нок-рея – верх поперечини щогли.]! – сердито кинув він. Його пропозицію підтримали кілька колишніх невільників із шеренги.
   Полковник Бішоп затремтів. Блад повернувся до команди. Його обличчя як завше було незворушне.
   – Зачекай, Волверстоне, на кораблі командуєш не ти, а я, і я вчиню так, як вважаю за потрібне. Ми так домовлялися, тож дуже прошу не забувати про це, – його слова звучали гучно, щоб чула вся команда. – Я хочу зберегти життя полковнику Бішопу. Він нам потрібен як заручник. Якщо ви наполягатимете на його страті, то вам доведеться й мене повісити разом із ним.
   Запала глибока мовчанка. Гаторп лише стенув плечима й криво посміхнувся. Блад провадив:
   – І пам’ятайте, друзі, що на облавку корабля може бути лише один капітан. – Він знову звернувся до полковника: – Хоч я й пообіцяв зберегти вам життя, та до нашого виходу у відкрите море я маю вас затримати як заручника, котрий забезпечить ввічливу поведінку з боку губернатора Стіда й тих, хто лишився у форті.
   – До вашого вихо… – полковника пройняв такий жах, що він навіть не зміг завершити фразу.
   – Ви правильно зрозуміли, – промовив Блад і звернувся до офіцерів, що супроводжували Бішопа: – Панове, ви чули мої слова. Прошу передати їх його превосходительству з моїми найкращими побажаннями.
   – Одначе сер… – почав було один із них.
   – Нам більше немає про що говорити, панове. Прізвище моє Блад, я – капітан «Сінко Льягас», захопив цей корабель у дона Дієго де Еспінози-і-Вальдес, котрий також перебуває на облавку цього корабля як заручник. Ось трап, панове офіцери. Гадаю, вам краще спуститися по ньому самостійно, аніж чекати, поки вас пожбурять силком за облавок. Саме так і станеться, якщо ви й далі тут стоятимете.
   Незважаючи на дикий вереск полковника Бішопа, офіцери вважали за розумне якнайшвидше ретируватися. Щоправда, довелося їх підганяти мушкетами. А полковник, який залишився на палубі в оточенні своїх колишніх рабів, що мали всі підстави його ненавидіти, перелякався на смерть.
   Лише шестеро повстанців хоч якось зналися на морській справі. Звісно, до їх числа належав і Джеремі Пітт, та зараз він був ні на що не здатний.
   Гаторп якийсь час провів на кораблях, та ніколи не вивчав мистецтва навігації. Однак він мав певне уявлення про те, як керувати судном, тож за його вказівками вчорашні невільники почали підготовку до відплиття.
   Прибрали якір, підняли вітрило на грот-щоглі, й новоспечені моряки за легкого бризу попрямували до виходу у відкрите море. Форт німував. Поведінка не викликала нарікань.
   Корабель уже був неподалік мису біля східної частини бухти, як до полковника, що понуро сидів на віку головного люка, підійшов Пітер Блад.
   – Полковнику, а ви вмієте плавати?
   Бішоп злякано подивився на Блада. Його обличчя пожовкло, а маленькі очиці забігали ще швидше, ніж зазвичай.
   – Як лікар, я призначаю вам купання, аби ви трохи охололи, – з люб’язною усмішкою промовив він. Не отримавши відповіді, продовжив далі: – Вам дуже пощастило, що я не такий кровожерливий, як ви або дехто з моїх друзів. Мені було дуже важко переконати їх забути про помсту, втім, цілком законну. Я навіть сумніваюся, що ваша шкура варта тих зусиль, які мені довелося витратити на вас.
   Та насправді Блад не мав жодних сумнівів. Зараз йому доводилося брехати, адже якби він чинив так, як підказували розум та інстинкт, то полковник уже давно теліпався б на реї. Блад вважав би це справедливою помстою. Але думка про Арабеллу Бішоп змусила його зглянутися над катом і вчинити не лише проти своєї совісті, а й проти природної жаги помсти його друзів-невільників. Лише тому, що полковник був дядьком Арабелли, до нього було таке поблажливе ставлення, хоча сам Бішоп про це й не здогадувався.
   – Вам доведеться трохи поплавати, – продовжив Блад. – До мису всього з чверть милі, тож, якщо нічого не станеться, ви легко туди дістанетесь. До того ж ви маєте таку солідну статуру, що вам неважко буде триматися на воді. Швидше! Не зволікайте! А то вам доведеться вирушити з нами в далеке плавання, й тільки сам чорт знає, що з вами станеться завтра чи післязавтра. Тут вас люблять не більше, ніж ви на те заслуговуєте.
   Полковник Бішоп узяв себе в руки й підвівся. Нещадний тиран, котрий ніколи не стримувався, тепер поводився, як сумирна овечка. Пітер Блад розпорядився, аби впоперек планшира [25 - Планшир – брус, що проходить поверх фальшборту судна.] приладнали довгу дошку.
   Полковник кинув лютий погляд на Блада, та миттю стер із лиця цей вираз. Він швидко зняв із себе черевики, скинув на палубу свій гарний камзол із світло-коричневої тафти та поліз на дошку.
   Тримаючись руками за ванти [26 - Ванти – сталеві або прядив'яні канати для кріплення щогл і лазіння по них.], він із жахом поглядав униз, де за двадцять п’ять футів од нього плескались зелені хвилі.
   – Ну ж бо, ще крок, любий полковнику, – промовив позаду нього спокійний, насмішкуватий голос.
   Хапаючись за ванти, полковник Бішоп боязко озирнувся й побачив уздовж фальшборту [27 - Фальшборт – бортова огорожа палуби на судні, а також легка обшивка борту вище верхньої палуби.] засмаглі обличчя. Ще вчора вони зблідли б від одного його погляду, а зараз усі зловтішно шкірилися.
   І лють перемогла в ньому страх та обережність. Він голосно вилаявся, кинув мотузку і пішов по дошці. Бішоп ступив три кроки, втратив рівновагу і полетів сторч головою у морську безодню.
   Коли він виринув на поверхню, жадібно хапаючи ротом повітря, корабель був за кілька сотень ярдів од нього, та до Бішопа ще долітали глумливі прощальні вигуки бунтівників. Безсила злоба каменем упала в його душу.

Розділ 10
Дон Дієго

   Дон Дієго де Еспіноза-і-Вальдес прийшов до тями й відчув сильний біль у потилиці. Мутним поглядом він окинув каюту: сонячне світло струменіло крізь квадрати вікон, заливаючи своїм сяєвом весь простір. Він застогнав від болю, заплющив очі й лежачи спробував визначитися у часі й просторі. Та дикий біль у потилиці й хаос у голові заважали зв’язати думки докупи.
   Проте відчуття внутрішньої тривоги змусили його знову розплющити очі і ще раз роззирнутися довкола.
   Поза сумнівом, він лежав у великій каюті на своєму кораблі «Сінко Льягас», а якщо це так, то його ніщо не мало тривожити. Та все ж якісь уривки споминів нав’язливо підказували йому, що не все гаразд.
   Якщо визначати за сонцем, зараз має бути ранок – це якщо корабель прямує на захід. Та йому спав на думку інший здогад. Вони могли йти на схід – тоді зараз друга половина дня. Корабель, безперечно, рухався – це легко визначити за слабкою кільовою хитавицею. Та як так могло трапитися, що він, капітан, не мав зеленого уявлення, йдуть вони на захід чи схід?
   І він став пригадувати вчорашні події, якщо це справді відбулося вчора. Він чітко уявив свій успішний напад на Барбадос. Усе це він згадав у деталях аж до свого повернення на облавок корабля. Аж тут усі його спогади раптово уриваються.
   Дон Дієго вже не знав, що й думати, як раптом розчахнулись двері й він із подивом побачив, як до каюти зайшов його найліпший камзол. Це був навдивовижу елегантний, оздоблений срібними позументами іспанський костюм із чорної тафти, пошитий рік тому в Кадіксі. Командир «Сінко Льягас» так добре знав усі його деталі, що ніяк не міг помилитися.
   Камзол зупинився, щоб зачинити за собою двері, а потім попрямував до дивана, на якому лежав дон Дієго. У камзолі був високий, стрункий джентльмен, приблизно однакового зросту і статури з доном Дієго. Завваживши, що іспанець здивовано його розглядає, джентльмен підійшов до нього й запитав іспанською:
   – Як ви почуваєтесь?
   Ошелешений дон Дієго побачив сині очі. Смагляве насмішкувате обличчя джентльмена обрамляли чорні локони. Він схилився над ним і чекав відповіді, та іспанець був надто схвильований, аби дати відповідь на таке просте питання.
   Незнайомець торкнув рукою потилицю дона Дієго – іспанець скривився й простогнав.
   – Боляче? – запитав незнайомець, узявши дона Дієго за руку трохи вище кисті великим і вказівним пальцями.
   Спантеличений іспанець запитав:
   – Ви лікар?
   – І лікар також, – відповів смаглявець, і далі слухаючи пульс свого пацієнта. – Пульс хороший, рівний, – нарешті визначив він, відпускаючи руку. – Вам не завдали великої шкоди.
   Дон Дієго ледь звівся на оббитому червоним плюшем дивані.
   – Хто ви, в дідька, такий? – запитав він. – І якого ляда ви залізли в мій костюм та на мій корабель?
   Прямі чорні брови незнайомця піднялися, а на губах майнула посмішка.
   – Здається, ви й досі марите. Це не ваш корабель, а мій. І костюм цей також належить мені.
   – Ваш корабель? – ошелешено перепитав іспанець, і ще з більшим здивуванням додав: – Ваш костюм? Але тоді… – Геть нічого не тямлячи, він роззирався довкола, а потім ще раз уважно огледів каюту, зупиняючи погляд на кожному знайомому предметі. – Може, я з’їхав з глузду? – врешті запитав він. – Але ж це точно «Сінко Льягас»?
   – Так, це «Сінко Льягас».
   – Тоді…
   Іспанець притих, а погляд його став ще тривожніший.
   – Господи помилуй! – вигукнув він, і в його голосі звучала страшна розпука. – Може, ви мені скажете зараз, що ви ще й дон Дієго де Еспіноза?
   – О ні. Мене звати Блад, капітан Пітер Блад. Ваш корабель, як і цей вишуканий костюм, належать мені як воєнні трофеї. А ви, дон Дієго, мій полонений.
   Це було вельми несподіване пояснення, та все ж воно трохи заспокоїло іспанця, адже було природнішим, аніж те, що він собі вже понавигадував.
   – То… це означає, що ви не іспанець?
   – Ви лестите моїй іспанській вимові. Я мав честь народитися ірландцем. Очевидно, ви гадаєте, що сталося якесь диво. Так, це і справді так, але я є творцем цього дива. І в мене – це ви можете оцінити за результатами – непогано варить голова.
   І капітан Блад стисло виклав йому події попередньої доби. Під час його розповіді іспанець то бліднув, то червонів. Торкнувшись ґулі на потилиці, що виросла до розмірів голубиного яйця, він цілком переконався у щирості Бладових слів. Із виряченими баньками він заверещав до усміхненого Блада:
   – А мій син? Де мій син? Він був поруч мене, коли я піднімався на корабель.
   – Ваш син у безпеці. Він разом із каноніром, його помічниками та веслярами міцно закутий у кайдани й сидить сумирно в затишному трюмі.
   Дон Дієго видихнув, та його блискучі чорні очиці й далі уважно вивчали смагляве обличчя чоловіка, який стояв перед ним. Він був людиною доволі небезпечної професії, тож мав залізні нерви й умів швидко опанувати свої емоції. Цього разу фортуна була не на його боці. Його змусили відмовитися від ролі саме тоді, коли він тримав успіх у своїх руках. Зі спокоєм фаталіста він змирився з новими обставинами й холоднокровно запитав:
   – То що далі, пане капітане?
   – А далі, – відповів капітан, якщо погодитися зі званням, яке він сам собі присвоїв, – як гуманна людина я маю висловити співчуття, що ви не померли від завданого вам удару. Адже це означає, що вам доведеться пережити всі неприємності, пов’язані з необхідністю помирати знову.
   – Справді? – дон Дієго ще раз глибоко зітхнув і спокійно запитав: – А чи є в цьому потреба?
   У синіх Бладових очах майнуло схвалення: йому подобалось, як іспанець тримається.
   – Поставте це питання собі, – промовив він. – Як досвідчений і кровожерний пірат скажіть мені: що б на моєму місці зробили ви?
   – Та ми ж різні, – Дон Дієго вмостився зручніше, спершись ліктем на подушку, аби продовжити обговорення цього серйозного питання: – Відмінність полягає в тому, що я не називаю себе гуманною людиною.
   Капітан Блад примостився на краєчку великого дубового столу.
   – Та й я не дурень, – промовив він, – і моя ірландська сентиментальність не завадить вчинити так, як належить. Залишати на кораблі вас і десяток живих мерзотників – небезпечно. А ще вам має бути відомо, що в трюмі мого корабля не так уже й багато води та харчів. Щоправда, в мене нечисленна команда, та ви з вашими співвітчизниками збільшуєте кількість ротів. Самі бачите, що ми маємо тверезо оцінити ситуацію і відмовитись від вашого товариства. Тому й маю підготувати ваше вразливе серце до неминучого й люб’язно запросити вас вистрибнути за борт.
   – Так-так, розумію, – в задумі відповів іспанець. Він зрозумів цю людину й намагався розмовляти з нею таким само тоном удаваної вишуканості й спокою. – Маю зізнатися вам, що слова ваші вельми переконливі.
   – Ви знімаєте з мене величезний тягар, – мовив капітан Блад. – Мені б не хотілося без необхідності бути грубим, тим паче, що я й мої друзі у боргу перед вами. Хай що там сталося з іншими, та для нас напад на Барбадос завершився вельми вдало. І мені приємно чути вашу згоду, що ми не маємо іншого вибору.
   – Але даруйте, друже мій, чому немає вибору? Тут я не можу з вами погодитися.
   – Якщо ви маєте іншу пропозицію, охоче її вислухаю.
   Дон Дієго провів рукою по своїй чорній клиноподібній борідці.
   – Можете ви надати мені час для роздумів до ранку? Зараз у мене дуже болить голова і я не здатен міркувати. Погодьтесь: таке питання варто як слід обдумати.
   Капітан Блад підвівся, зняв з полиці тридцятихвилинний пісочний годинник, повернув його так, аби колбочка з рудим піском опинилася вгорі, й поставив на столі.
   – Шкода, дон Дієго, що доводиться квапити вас. Ось час, на який ви можете розраховувати, – і він вказав на пісочний годинник. – Коли цей пісок буде внизу, і ми не приймемо обопільно вигідне для нас рішення, мені доведеться попросити вас прогулятися за борт.
   Ввічливо поклонившись, капітан Блад вийшов і замкнув по собі двері на ключ.
   Дон Дієго обперся ліктями на коліна, поклав підборіддя на долоні і спостерігав, як іржавий пісок пересипається з верхньої колбочки в нижню. Час збігав, і його обличчя ставало дедалі похмурішим.
   Щойно впали останні піщинки на дно нижньої колбочки, двері розчахнулися.
   Іспанець зітхнув і побачив капітана Блада.
   – Я маю план, сер, – одразу ж узявся до справи дон Дієго, – та його втілення залежить від вашого милосердя. Чи не можете ви висадити нас на одному з островів, віддаючи таким чином нас у руки долі?
   Капітан Блад облизнув сухі губи.
   – Це досить складно, – зауважив він.
   – Я боявся, що ви саме так і відповісте. – Дон Дієго знову зітхнув і підвівся: – Що ж, більше про це жодного слова.
   Сині очі пильно дивились на іспанця:
   – Ви не боїтеся смерті, доне Дієго?
   Іспанець задер голову і гордо промовив:
   – Ваше питання образливе, сер!
   – Тоді дозвольте поставити питання інакше, скажімо, в іншій формі: чи хочете ви залишитися в живих?
   – О, на це питання я можу дати відповідь. Я хочу жити, а ще більше мені хочеться, аби жив мій син. Та хай яке б сильне було моє бажання, я не стану іграшкою у ваших руках, пане кепкун.
   Це була перша ознака гніву чи незадоволення.
   Капітан Блад відповів не одразу. Як і перше, він присів на краєчок столу.
   – А чи не хотіли б ви, сер, заслужити життя і свободу собі, вашому сину й решті своєї команди, котра перебуває зараз на облавку?
   – Заслужити? – перепитав дон Дієго. Блад помітив, що при цьому іспанець здригнувся. – Кажете, заслужити? Чом би й ні, якщо служба, яку ви запропонуєте, не збезчестить ані мене, ані мою країну.
   – Як ви могли запідозрити мене в цьому! – вигукнув обурений капітан. – Я ж розумію, що навіть пірати мають честь. – Й одразу ж виклав свою пропозицію: – Погляньте за вікно, доне Дієго, там ви побачите на горизонті хмарку. Не дивуйтеся, та це острів Барбадос, хоча, ясна річ, ми намагалися якомога далі втекти від нього. Зараз ми у великій скруті, адже єдину людину, котра знається на управлінні кораблем, лихоманить, а у відкритому морі ми й поготів не зможемо попрямувати туди, куди нам потрібно. Я вмію керувати кораблем у бою, а ще на облавку є троє-четверо людей, які допоможуть мені. Та триматися берега – це означає наражати себе на нову біду. Я маю нескладну пропозицію: ми хочемо дістатися колонії Нідерландів, Кюрасао, якомога скоріше. Чи можете ви мені дати слово честі, що ви приведете нас туди в обмін на свободу? Досить лише вашої згоди, аби я в Кюрасао відпустив вас і вашу команду.
   Дон Дієго опустив голову на груди й у задумі підійшов до вікна, вглядаючись у залите сонцем море. Це був його власний корабель. Англійські пси захопили його і зараз просять вивести в порт, де він назавжди пропаде для Іспанії та, імовірно, його оснастять для воєнних операцій проти його батьківщини. Ці думки лежали на одній чаші терезів, а на іншій були життя шістнадцятьох людей. Життя чотирнадцяти нічого для нього не важили, та два життя належали йому і його сину.
   Нарешті він повернувся і, ставши спиною до світла, аби капітан не помітив, як зблідло його обличчя, промовив:
   – Я згоден!

Розділ 11
Синівська поштивість

   Після того, як дон Дієго де Еспіноза дав слово завести корабель до Кюрасао, йому відвели обов’язки штурмана й надали цілковиту свободу пересування на його колишньому кораблі. Усі повстанці шанобливо ставилися до іспанського гранда у відповідь на його вишукану ґречність. Так склалося не тому, що ніхто, крім нього не міг вивести корабель із небезпечних вод, які омивали береги Мейна [28 - Мейн – колишня назва, яку дали іспанці своїм володінням на північному узбережжі Південної Америки від гирла річки Оріноко до півострова Юкатан.], а й тому, що Бішопові раби переймалися власним порятунком, і не бачили тих жахіть, що їх зазнали мешканці Бріджтауна від іспанців, а то б до кожного іспанця вони ставилися як до хижої тварини, яку слід убивати на місці. Дон Дієго обідав у великій каюті з Бладом та трьома офіцерами: Гаторпом, Волверстоном і Дайком.
   Дон Дієго виявився цікавим співрозмовником, а ще більшу прихильність до нього викликали витримка і невимушеність, з якими він пережив нещастя, що спіткало його.
   Навіть не можна було запідозрити, що дон Дієго вів нечесну гру. Він одразу ж указав новим господарям корабля на помилку: відпливши від Барбадоса, вони пішли за вітром, тоді як прямуючи від архіпелагу до Карибського моря мали залишити острів Барбадос із підвітряного боку. Аби потрапити в Кюрасао, їм слід було виправити помилку і знову перетнути архіпелаг. Перед тим як лягти на цей курс, він попередив, що такий маневр пов’язаний із певним ризиком. У будь-якій точці між островами вони могли зустрітися з таким самим, а то й потужнішим судном. Незалежно від того, який то корабель – іспанський чи англійський, їм загрожувала однакова небезпека, адже на «Сінко Льягас» бракувало людей, тож вони не могли давати бій. Щоб максимально зменшити цей ризик, дон Дієго спершу повів корабель на південь, а потім завернув на захід. Вони вдало прослизнули між островами Тобаго і Гренада, минули небезпечну зону і вийшли у відносно спокійні води Карибського моря.
   – Якщо не зміниться вітер, – мовив дон Дієго після того, як визначив місцеперебування корабля, – за три дні ми будемо в Кюрасао.
   Протягом усіх трьох днів вітер не мінявся, а на другий день навіть посвіжішав, одначе з настанням третьої ночі не було видно жодних ознак суші. «Сінко Льягас» на повному ходу розтинав хвилі, та окрім блакитного неба й моря нічого довкруж не було видно. Стривожений капітан Блад запитав про це в дона Дієго.
   – Землю ми побачимо взавтра вранці, – спокійно відповів іспанець.
   – Присягаюсь усіма святими, та у вас, іспанців, обіцяне «взавтра» ніяк не настає.
   – Не переймайтеся, цього разу «взавтра» обов’язково настане. Хай як рано ви прокинетеся – перед вами буде земля, доне Педро.
   Заспокоєний капітан Блад пішов провідати свого пацієнта – Джеремі Пітта, через стан здоров’я якого дон Дієго зостався живий. Уже другий день як у нього минула гарячка, а рани на спині стали потроху затягуватися. Він почувався настільки краще, що навіть пожалівся на те, що перебуває в задушливій каюті. Блад піддався на вмовляння Пітта й увечері, із настанням сутінків, спираючись на капітанову руку, той вийшов на палубу.
   Сидячи на віку люка, він з насолодою вдихав солодке нічне повітря, милувався морем і за звичкою моряка з цікавістю розглядав темно-синє небо, всипане міріадами зірок. Якийсь час він почувався щасливим, та згодом став стривожено озиратися і вдивлятися у яскраві сузір’я, що сяяли над безмежним океаном. Минуло ще кілька хвилин, і Пітт звернувся до капітана Блада:
   – Пітере, ти знаєшся на астрономії?
   – На астрономії, питаєш? На жаль, я не можу відрізнити пояс Оріона від пояса Венери.
   – Шкода. І решта членів нашої різношерстої команди, мабуть, такі ж неуки в цьому, як і ти?
   – Точніше сказати, вони знають навіть менше за мене.
   Джеремі показав на яскраву зорю праворуч носа корабля:
   – Це Полярна зірка. Бачиш?
   – Звісно, бачу, – лінивим голосом відповів Блад.
   – А якщо Полярна зірка висить перед нами майже над правим бортом, то це означає, що ми йдемо курсом норд-ост-вест чи норд-вест, адже я сумніваюсь, що ми перебуваємо більше ніж за десять градусів на захід.
   – То й що ж? – здивувався Блад.
   – Ти казав, що проходячи між островами Тобаго і Гренада, ми попрямували до Кюрасао на захід від архіпелагу. Та якби ми йшли цим курсом, то Полярна зоря мала бути в нас на траверсі [29 - Траверс – напрям, перпендикулярний до курсу судна.] – он там.
   Блад миттю наче збудився від сну. Його серце стислося від негарного передчуття. Він хотів було вже щось сказати, як раптом промінь світла, що линув із дверей каюти на кормі, прорізав чорноту над їхніми головами. Двері зачинилися й вони почули кроки по трапу. Це був дон Дієго. Капітан Блад стиснув пальцями плече Джеремі і, покликавши іспанця, звернувся до нього англійською, як це завше робив у присутності людей, які не знають іспанської мови.
   – Доне Дієго, ви маєте розв’язати нашу невеличку суперечку, – жартома сказав він. – Ми тут із Піттом сперечаємося, котра із цих зірок – Полярна.
   – І все? – спокійно запитав іспанець. У його тоні вчувалась явна іронія. – Здається, ви казали, що сеньйор Пітт ваш штурман.
   – Так, ліпшого не маємо, – ніби сміючись зауважив капітан. – Та зараз я готовий посперечатися на сто песо, що он та зірка, – і він недбало тицьнув на першу-ліпшу точку в небі.
   Згодом Блад зізнався Пітту, що якби дон Дієго погодився з ним, то він пришив би його на місці. Та іспанець відверто висловив своє презирство до Бладових знань в астрономії.
   – Доне Педро, ви програли, бо он Полярна зоря, – мовив він, вказуючи на неї.
   – А ви певні в цьому?
   – Любий доне Педро! – хмикнув іспанець, котрого потішала ця розмова. – Хіба я можу помилятися? Та й, зрештою, я можу довести це завдяки компасу. Йдімо подивимося, яким курсом ми прямуємо.
   Він говорив це з такою відвертістю, поводився так природно, як людина, якій нічого приховувати, тож і підозри у Блада вмить розвіялись. Однак Пітта переконати було не так легко.
   – У такому разі, доне Дієго, чому ми йдемо до Кюрасао таким дивним курсом? – запитав він.
   – Ви маєте всі підстави питати мене про таке, – миттю відповів дон Дієго, зітхаючи. – Я сподівався, що ніхто не помітить моєї помилки. Зазвичай я не здійснюю астрономічних спостережень, адже покладаюсь лише на навігацію. Та, на жаль, не можна аж надто бути впевненим у собі. Я сьогодні взяв до рук квадрант і, на свій сором, виявив, що ухилився на півградуса, тому Кюрасао зараз перебуває від нас майже на північ. Ось і причина нашої затримки, однак уранці ми будемо на місці.
   Це пояснення звучало так відверто, що не можна було засумніватися у щирості дона Дієго. Коли іспанець пішов, Блад пошкодував, що даремно запідозрив іспанця. Хай яким було його минуле, він довів свою чесність словами, що краще помре, ніж прийме на себе зобов’язання, які могли б заплямувати його честь або честь його батьківщини.
   Капітан Блад уперше плавав у водах Карибського моря й зовсім не знав поведінки тутешніх авантюристів, тож і мав щодо них певні ілюзії. Та події наступного дня їх грубо розвіяли.
   Коли на сході сонця він вийшов на палубу, то побачив перед собою туманну смугу землі, обіцяну іспанцем напередодні. За десять миль од корабля тягнулась берегова лінія, що простиралась по горизонту далеко на схід і захід. Перед ними був великий мис. Береги збентежили Блада. Він насупився, адже не знав, що острів Кюрасао може бути такий великий. Здавалося, перед ним був не острів, а цілий материк.
   По правому борту, за три-чотири милі від них, ішов великий корабель, не менший за «Сінко Льягас». Поки Блад спостерігав за ним, корабель змінив курс, розвернувся і пішов на зближення.
   Стривожена Бладова команда кинулася до бака, нетерпляче позираючи на сушу.
   – Це і є обіцяна земля, доне Педро, – почув Блад за спиною чийсь голос, що промовляв іспанською.
   Нотка прихованого тріумфу, що звучала в цьому голосі, одразу ж викликала в капітана підозри. Він так рвучко розвернувся до дона Дієго, що перехопив іронічну посмішку, котру іспанець не встиг прибрати з обличчя.
   – Я не втямлю, чого ви радієте при вигляді цієї землі, – зауважив Блад.
   – Та це не дивно, – іспанець потер руки. Блад помітив, як вони тремтять. – Це радість моряка.
   – Точніше, зрадника, – спокійно промовив Блад. Коли іспанець позадкував від нього, Блад уже не сумнівався. Він вказав рукою на сушу й різко запитав: – Чи вистачить вам нахабства і зараз запевняти, що це берег Кюрасао? – Він наступав на дона Дієго, який крок по кроку відступав назад. – Можливо, ви хочете, аби я сам назвав вам цю землю? Хочете?
   Упевненість, із якою говорив Блад, здавалося, вразила іспанця. Він мовчав. І тут капітан навмання, а, можливо, й не навмання, ризикнув висловити свій здогад. Якщо ця берегова лінія не належала Мейну, що було геть неймовірно, то вона могла належати або Кубі, або Гаїті. Та, поза сумнівами, острів Куба лежав далі на північний захід. Тоді Блад зметикував, що дон Дієго, задумавши зрадити, міг привести їх до найближчої до іспанських територій землі.
   – Ця земля, зраднику, – острів Гаїті!
   Він пильно вдивлявся у сполотніле обличчя іспанця, аби переконатися, як він реагуватиме на його слова.
   Зараз іспанець дійшов до середини шканців [30 - Шканці – частина верхньої палуби корабля між середньою і задньою щоглами, де відбуваються всі офіційні церемонії.] і там бізань [31 - Бізань – косий парус на задній щоглі вітрильних суден.] заважала англійцям, котрі стояли внизу, бачити Блада і дона Дієго. Іспанець скривив губи у презирливій посмішці.
   – Ти надто багато знаєш, англійський псяко! – промовив він і вчепився Бладові в шию.
   Зав’язалась жорстока боротьба. Блад підставив іспанцеві ногу й разом з ним покотився по палубі. Іспанець надто сподівався на свої сили, розраховуючи, що зможе задушити Блада й матиме півгодини, аби до них наблизилось те розкішне судно. У тому, що воно було іспанським, не було сумнівів, бо жоден корабель іншої держави не міг так сміливо крейсувати в іспанських водах біля берегів Гаїті. Та дон Дієго дав маху, і зрозумів він це надто пізно, коли сталеві м’язи стисли його кліщами. Притиснувши іспанця до палуби коліном, Блад покликав своїх людей.
   – Чи не час тобі помолитися за свою брудну душу? – розлючено запитав Блад.
   Та дон Дієго, становище якого було геть безнадійним, змусив себе посміхнутися. З кепкуванням у голосі він запитав:
   – А хто помолиться за твою душу, коли цей галеон візьме вас на абордаж?
   – Цей галеон? – перепитав Блад, усвідомивши, що їм не уникнути наслідків зради дона Дієго.
   – Так, цей галеон! Ти знаєш, що це за корабель? Це «Енкарнасіон» – флагманський корабель головнокомандувача іспанського флоту в тутешніх водах – адмірала дона Мігеля де Еспінози, мого брата. Це напрочуд вдала зустріч. Усевишній, як бачиш, на боці католицької Іспанії.
   Світлі Бладові очі зблиснули, а обличчя набуло суворого виразу.
   – Зв’язати його! – наказав Блад своїм людям і додав: – І щоб із голови цього мерзотника не впала жодна волосина!
   Таке попередження було геть не зайве, адже його люди оскаженіли від думки, що їм загрожує рабство ще страшніше за те, що їм довелося пережити. Тож вони готові були роздерти іспанця на шматки. І якщо зараз вони підкорилися капітану й утрималися від цього, то лише тому, що сталева нотка у Бладовім голосі обіцяла дону Дієго де Еспіноза-і-Вальдес щось вигадливіше за звичайну смерть.
   – Брудний пірате! – презирливо кинув Блад. – Де ж твоє слово честі, падлюко!
   Дон Дієго подивився на нього і засміявся.
   – Ти мене недооцінив, – промовив він англійською, аби всі його зрозуміли. – Так, я казав, що не боюся смерті, й доведу це! Ясно тобі, англійський псяко?
   – Ірландський, з твого дозволу, – виправив його Блад – То де ж твоє слово честі, іспанська скотино?
   – Невже ти міг подумати, що я залишу у ваших брудних лапах чудовий корабель, на якому ви воювали б з іспанцями? Ха-ха-ха! – зловтішався дон Дієго. – Йолопи! Убийте мене, і я помру з усвідомленням виконаного обов’язку. І години не мине, як вас усіх закують у кайдани, а «Сінко Льягас» повернеться до Іспанії.
   Спокійне Бладове смагляве обличчя сполотніло. Тим часом розлючені повстанці оточили полоненого з бажанням розірвати на шматки – вони прагли крові.
   – Не смійте його і пальцем зачепити! – владно скомандував Блад. Він круто розвернувся на підборах, підійшов до борта й застиг у глибокій задумі.
   Підійшли до нього і Гаторп, Волверстон та канонір Огл. Вони мовчки спостерігали, як наближається корабель. Зараз він ішов навперейми «Сінко Льягасу».
   – За півгодини гарматами він змете все на нашій палубі, – констатував Блад.
   – А ми битимемося! – вигукнув одноокий гігант, вплітаючи в слова прокльони.
   – Битимемося? – глузливо усміхнувся Блад. – Хіба ми можемо битися, коли нас усього два десятки? Ми маємо лише один вихід: вдати, що ми іспанці й на нашому облавку все гаразд. Тільки тоді ми зможемо йти далі.
   – Та як це зробити? – запитав Гаторп.
   – Як це зробити? – повторив Блад. – Звісно, якби… – він не завершив фразу, поринувши у глибоку задуму.
   Схильний до сарказму Оґл запропонував:
   – Звісно, ми б могли послати дона Дієго де Еспінозу з іспанськими веслярами переконати його брата-адмірала, що ви вірнопіддані його католицької величності, короля Іспанії…
   Капітан вибухнув лайкою і різко розвернувся до нього з явним наміром провчити кепкуна. Та раптом вираз його обличчя змінився, а в очах спалахнуло натхнення.
   – Хай йому чорт, а ти маєш рацію! Клятий пірат не боїться смерті, та його син може бути інакшої думки! Синівська поштивість в іспанців – поширене явище… Агов! – він звернувся до людей, що стояли біля полоненого: – Тягніть його сюди!
   Блад, показуючи шлях, спустився через люк до трюму, де повітря було насичене запахом смоли і снастей, а потім попрямував до корми і, широко розчахнувши двері, увійшов до просторої кают-компанії.
   За ним кілька чоловіків волокли зв’язаного іспанця.
   Усі, хто лишився на облавку, готові були примчати сюди, аби дізнатися, як Блад розправиться зі зрадником, та капітан наказав їм не полишати палуби.
   У кают-компанії стояли три заряджені щоглові гармати, дула яких витикались у відкриті амбразури.
   – Оґле, берись до роботи! – наказав Блад кремезному каноніру, вказуючи йому на середню гармату. – Відкоти її назад.
   Оґл одразу ж виконав капітанів наказ. Блад кивнув головою людям, що тримали дона Дієго.
   – Прив’яжіть його до жерла гармати! – наказав він. Поки одні квапилися виконати наказ, Блад звернувся до решти: – Мерщій до кормової рубки і приведіть сюди решту іспанських полонених. А ти, Дайку, біжи нагору й накажи підняти іспанський прапор.
   Прив’язаний до гармати дон Дієго міг лише люто зиркати очима й клясти капітана Блада на чому світ стояв. Руки іспанцеві міцно були зв’язані за спиною, а ноги прив’язані до лафета [32 - Лафет – станок, до якого кріпиться гармата.]. Навіть найхоробріший сміливець, що без страху дивився в обличчя смерті, вжахнувся б, знаючи, якою саме смертю йому доведеться померти.
   На губах іспанця виступила піна, та він не припинив клясти свого мучителя:
   – Варвар! Дикун! Клятий єретик! Невже ти не можеш прикінчити мене в якийсь християнський спосіб?
   Капітан Блад не удостоїв його навіть поглядом і повернувся до шістнадцятьох закутих у кайдани бранців, котрих швидко зігнали до кают-компанії.
   Коли вони сюди йшли, то чули прокльони дона Дієго, а зараз із жахом побачили, в якому становищі той перебуває. Миловидний підліток зі шкірою оливкового кольору, що вирізнявся з-поміж інших багатим костюмом та манерою триматися, кинувся вперед і вигукнув:
   – Тату!
   Звиваючись у руках англійців, він благав небо й пекло відвернути це жахіття, а потім молив капітана про милосердя, й це моління було несамовите й жалісне водночас. Блад із задоволенням зауважив про себе, що син дона Дієго в достатній мірі відданий своєму батькові.
   Пізніше Блад зізнався, що на мить його свідомість повстала проти його жорсткого плану. І для того, щоб відігнати це почуття, він змусив себе викликати спогад про жорстокість іспанців у Бріджтауні. Він згадав сполотніле личко Мері Трейл, коли вона рятувалась від ґвалтівника-головоріза, що він його порішив; згадав інші картини того жахливого дня, які й годі описувати, і це зміцнило його згасаючу рішучість. Кровожерні іспанці зі своїм релігійним фанатизмом не мали навіть іскри тієї християнської віри, символ якої встановили на щоглі корабля, що до них наближався. Ще хвилину тому мстивий і злобний дон Дієго стверджував, що Господь прихильний до іспанців. Що ж, він буде покараний за такий хибний погляд.
   Відчувши, що його серце знову наповнила рішучість, Блад наказав Оґлу запалити гніт і зняти свинцевий фартух із запального отвору гармати, до жерла якої був прив’язаний дон Дієго. І коли Еспіноза-молодший знову вибухнув прокляттями упереміж із молінням, Блад розвернувся до нього і гнівно крикнув:
   – Замовкни! Стули рота і слухай! Я геть не маю бажання вбивати його, розумієш?
   Здивований такою заявою, син дона Дієго одразу ж замовк. Капітан Блад заговорив іспанською, якою він, на щастя для себе й дона Дієго, досконало володів:
   – Через підлу зраду твого батька зараз ми перебуваємо у великій скруті. І ми маємо всі підстави пі дозрювати, що цей іспанський корабель захопить «Сінко Льягас». Тоді на нас чекає смерть. Як твій батько упізнав флагманський корабель свого брата, так і його брат, звісно ж, упізнав «Сінко Льягас». Коли «Енкарнасіон» до нас підійде, твій дядько одразу ж збагне, що тут сталося. Нас обстріляють і візьмуть на абордаж. Твій батько знав, що ми не спроможні дати бій, бо нас надто мало, та без бою ми не здамося! – він поклав руку на лафет гармати, до якої був прив’язаний дон Дієго. – Ти маєш чітко усвідомити одне: на перший же постріл з «Енкарнасіона» ця гармата дасть відповідь. Сподіваюсь, ти мене зрозумів?
   Тремтячи від страху, Еспіноза-молодший подивився у нещадні Бладові очі, і його оливкове обличчя набуло сірого відтінку.
   – Чи зрозумів я? – затинаючись, відповів хлопець – А що я мав зрозуміти? Якщо є можливість уникнути бою, я допоможу вам, тільки скажіть.
   – Бою могло не бути, якби дон Дієго де Еспіноза особисто опинився на облавку корабля свого брата і переконав його, що «Сінко Льягас» і досі належить Іспанії, як про це свідчить прапор, і що на судні все гаразд. Та дон Дієго особисто не може зустрітися з братом, бо… в нього є інші справи. Припустімо, його трохи лихоманить і він змушений залишатися у своїй каюті. Як його син ти можеш усе це передати його брату і засвідчити йому свою шанобу. З іспанців-веслярів ти вибереш шістьох тих, хто вміє тримати язика за зубами, а я, знатний іспанець, котрого ви звільнили на Барбадосі з англійського полону, супроводжуватиму тебе. Якщо я повернуся живим і ніщо нам не завадить відплисти звідсіль, дон Дієго і ви всі залишитеся живими. Та якщо трапиться бодай якась неприємність, то наш бій, як я вже казав, почнеться із пострілу цієї гармати, і твій батько стане першою жертвою сутички.
   Він завершив. У натовпі його товаришів пролунали схвальні вигуки, а іспанські полонені сполошились. Еспіноза-молодший, важко дихаючи, дивився на батька й чекав, що той хоча б очима подасть якийсь знак, та дон Дієго мовчав. Імовірно, його полишила мужність у такому жорстокому випробуванні й він надав право сину прийняти рішення. Він не ризикнув порадити йому відмовитися від Бладової пропозиції, але й не хотів принижуватися і переконувати сина погодитися з ним.
   – Годі! – промовив Блад. – Тепер ти все розумієш. Що скажеш?
   Дон Естебан облизнув шерхлі губи і тремтячою рукою витер піт із чола. Він з відчаєм подивився на батька, наче молив його промовити бодай слово, однак той уперто мовчав. Юнак схлипнув, з його горла вирвався звук, подібний до ридання.
   – Я… згоден, – відповів він і обернувся до іспанців. – І ви… ви також згодні! – схвильовано й наполегливо промовив він. – Заради дона Дієго, заради мене, заради нас усіх. Якщо ви не погодитеся, то з нами розправляться без вагань.
   Оскільки дон Естебан дав згоду, а їхній командир не наказував їм давати відсіч, то навіщо проявляти марний героїзм? Вони без вагань відповіли, що зроблять усе, як слід.
   Блад відвернувся від них і підійшов до дона Дієго:
   – Шкодую, що змушений залишати вас у такому незручному положенні на якийсь час… – Тут він раптом насупився, пильно подивився на свого бранця й продовжив: – Та, сподіваюсь, вам уже нема чого боятися. Маю надію, найгірше не станеться.
   Дон Дієго і далі мовчав.
   Пітер Блад ще раз пильно поглянув на колишнього командира «Сінко Льягас» і, уклонившись йому, відійшов.

Розділ 12
Дон Педро Сангре

   Обмінявшись вітальними сигналами, «Сінко Льягас» і «Енкарнасіон» лягли в дрейф десь за чверть милі один від одного. Ось цим відтинком моря між кораблями, вкритим брижами й щедро залитим сонцем, попрямувала шлюпка з шістьома веслярами-іспанцями. На кормі з доном Естебаном де Еспінозою сидів капітан Блад.
   На дно шлюпки повантажили два залізних ящики зі ста п’ятдесятьма тисячами песо, адже за всіх часів золото було переконливим доказом добросовісності, а Блад вважав за потрібне справити саме таке враження. Щоправда, Бладові люди намагалися довести йому, що він, здається, вже перестарався, влаштовуючи цей грандіозний обман, та він зумів наполягти на своєму. Він взяв із собою також об’ємну посилку з численними печатками герба де Еспіноза-і-Вальдес, адресовану іспанському грандові, – ще один «доказ», сфабрикований на скору руку на «Сінко Льягасі».
   В останні миті, що залишалися до висадки на «Енкарнасіон», Блад давав розпорядження своєму молодому супутнику – донові Естебану, котрий, здавалося, ще в чомусь вагався й не міг зважитися висловити вголос свої сумніви.
   Блад пильно подивився на юнака.
   – А що, як ви самі себе видасте? – раптом запитав хлопець.
   – Тоді все буде вкрай сумно для…всіх. Я просив твого батька молитися за наш успіх, а від тебе чекаю допомоги, – відповів Блад.
   – Я зроблю все, що зможу. Присягаюсь, я все зроблю! – з юнацьким запалом вигукнув дон Естебан.
   Блад кивнув, і ніхто вже не вимовив жодного слова доти, доки шлюпка не торкнулася обшивки величезного «Енкарнасіона». Дон Естебан у супроводі Блада піднявся по мотузяному трапу. На шкафуті в очікуванні гостей стояв сам адмірал – високий, гордовитий чоловік, схожий на дона Дієго, але трохи старший за нього та із сивиною на скронях. Обабіч нього стояли чотири офіцери й чернець у чорно-білій сутані домініканського ордена.
   Іспанський адмірал пригорнув до себе племінника. Його ж тремтіння, блідість і задишку списав на хвилювання від зустрічі з дядьком. Затим він привітав супутника дона Естебана.
   Пітер Блад відважив витончений уклін, цілком володіючи собою, якщо судити лише за його зовнішнім виглядом.
   – Я – дон Педро Сангре, – оголосив він, буквально переклавши своє прізвище іспанською, – нещасний кабальєро з Леона, звільнений з полону хоробрим батьком дона Естебана. – І кількома фразами він виклав вигадані обставини, за яких він нібито потрапив у полон до проклятих єретиків з острова Барбадос і як його звільнив дон Дієго.
   – Benedicticamus Domino [33 - Benedicticamus Domino – Подякуємо Господу (лат.).], – сказав чернець, вислухавши цю коротку історію.
   – Ex hoc nunc et usque in seculum [34 - Ex hoc nunc et usque in seculum – Нині і прісно і на віки віків (лат.)], – скромно опустивши очі долі, відповів Блад, котрий у разі потреби згадував, що він католик.
   Адмірал і офіцери, співчутливо вислухавши розповідь кабальєро, сердечно його привітали. Та нарешті було поставлене вже давно очікуване питання:
   – А де ж мій брат? Чому він не прибув на корабель, аби особисто привітати мене?
   Еспіноза-молодший відповів так:
   – Мій батько з прикрістю змушений був позбавити себе цієї честі й задоволення. На жаль, любий дядечку, він нездужає, і це змушує його не полишати своєї каюти… О ні, ні, нічого серйозного! У нього легка лихоманка від невеликої рани, отриманої ним під час нещодавнього нападу на острів Барбадос, коли, на щастя, був звільнений з неволі й цей кабальєро.
   – Зачекай-но, племіннику, зачекай! – з удаваною суворістю вигукнув дон Мігель. – Який напад? Мені нічого не відомо про все це. Я маю честь представляти тут його католицьку величність короля Іспанії, а він перебуває у мирі з англійським королем. Ти, здається, бовкнув зайвого… Я спробую забути все це, про що попрошу й вас, добродії, – додав він, звертаючись до своїх офіцерів. При цьому він підморгнув усміхненому капітанові Бладу й додав: – Ну що ж! Якщо брат не може приїхати до мене, я сам поїду до нього.
   Дон Естебан сполотнів, немов мрець, з Бладового обличчя зникла усмішка, але він не втратив цілковитого самовладання і конфіденційним тоном, у якому чудово перепліталися шанобливість, переконання й іронія, сказав:
   – З вашого дозволу, доне Мігель, насмілююся зауважити, що цього вам не слід робити. І наразі я висловлюю точку зору дона Дієго. Ви не повинні зустрічатися з ним, поки не загояться його рани. Це не тільки його бажання, а й головна причина, що пояснює його відсутність на облавку «Енкарнасіона». Щиро кажучи, рани вашого брата, доне Мігелю, не такі вже й серйозні, аби завадити його перебуванню тут. Дон Дієго не так переймається своїм здоров’ям, як небезпекою поставити вас у незручне становище, якщо ви безпосередньо від нього почуєте про те, що сталося кілька днів тому. Як ви зволили сказати, ваше превосходительство, між його католицькою величністю та королем Англії зараз мир, а ваш брат дон Дієго… – Блад мить помовчав. – Гадаю, зайве мені просторікувати про це. Те, що ви почули від нас про якийсь напад – це звичайна чутка… Ваше превосходительство розуміє це?
   Його високопревосходительство адмірал насупився.
   – Так, я розумію, але… не все, – промовив він, напружуючись.
   На якусь мить Блад занепокоївся. Чи не викликав він, часом, якихось підозр у цього іспанця? Та хіба за одягом і мовою кабальєро Педро Сангре не був справжнім іспанцем і хіба не стояв поруч із ним дон Естебан, готовий підтвердити його історію? І перш ніж адмірал встиг вимовити бодай слово, Блад поквапився дати додаткове підтвердження:
   – До речі, в нашому човні лежать дві скрині з п’ятдесятьма тисячами песо, які нам доручено доставити вашому високопревосходительству.
   Його високопревосходительство навіть підстрибнув од захвату, а офіцери його раптом захвилювалися.
   – Це викуп, отриманий доном Дієго від губернатора Барба…
   – Заради бога, жодного слова більше! – вигукнув адмірал. – Я нічого не чув…Мій брат бажає, щоб я доставив для нього ці гроші в Іспанію? Гаразд! Однак це сімейна справа. Вона стосується лише мого брата й мене. Звісно, це можна зробити, але я не повинен знати… – Він затнувся. – Гм! Поки підніматимуть на облавок ці скрині, прошу до мене на склянку малаги, добродії. – І адмірал у супроводі чотирьох офіцерів та ченця, спеціально запрошених для цього випадку, попрямував до своєї розкішної каюти.
   Слуга, розливши по склянках коричневе вино, вийшов. Дон Мігель, сівши за стіл, погладив свою витку гостру борідку й промовив з усмішкою:
   – Пресвята діво! Мій брат, шановні, такий передбачливий. Адже я міг би необережно навідати його на кораблі й побачити там такі речі, які мені як адміралові Іспанії було б важко не помітити.
   Естебан і Блад одразу ж із ним погодилися. Потім Блад підняв склянку й випив за процвітання Іспанії та загибель ідіота Якова, що сидить на англійському престолі. Друга половина його тосту була цілком щирою. Адмірал розсміявся:
   – Синьйор! Синьйор! Жаль, немає мого брата. Він приборкав би вашу нерозсудливість. Не забувайте, що його католицька величність і король Яків – добрі друзі, а тому тости, як ваші, погодьтеся, в цій каюті недоречні, та, оскільки такий тост уже вимовлений людиною, що має особливі причини ненавидіти цих англійських собак, ми, звісно, можемо випити, добродії, але… неофіційно.
   Усі голосно розсміялися й випили за загибель короля Якова ще з більшим ентузіазмом, оскільки тост був неофіційним. Потім дон Естебан, переймаючись батьковою долею і пам’ятаючи, що його страждання затягуються в міру їхньої затримки тут, звівся й оголосив, що їм час повертатися.
   – Мій батько поспішає в Сан-Домінго, – пояснив юнак. – Він просив мене прибути сюди тільки для того, щоб обійняти вас, любий дядечку. Тому прошу вашого дозволу відкланятися.
   Адмірал, ясна річ, не бачив причин їх затримувати.
   Біля трапу Блад тривожно глянув на матросів «Енкарнасіона», які, перегнувшись через облавок, патякали з веслярами шлюпки, що хиталася на хвилях глибоко внизу. Одначе поведінка веслярів не викликала підстав для занепокоєння. Люди з команди «Сінко Льягаса», на щастя для себе, тримали язики за зубами.
   Адмірал попрощався з Естебаном ніжно, а з Бладом церемонно:
   – Дуже шкодую, що нам доводиться так швидко розставатися, доне Педро. Мені хотілося б, аби ви провели більше часу на «Енкарнасіоні».
   – Мені, як завше, не щастить, – чемно відповів Блад.
   – Але тішусь надією, що незабаром ми зустрінемося, кабальєро.
   – Це велика честь для мене, доне Мігелю, – церемонно відповів Блад. – Вона перевищує мої скромні заслуги.
   Вони спустилися в шлюпку й, залишаючи за собою величезний корабель, з гакаборта якого адмірал махав їм рукою, почули пронизливий свисток боцмана – наказ команді зайняти свої місця. Ще не добравшись до «Сінко Льягаса», вони побачили, як «Енкарнасіон» підняв вітрила. Здійснюючи поворот оверштаг [35 - Поворот оверштаг – поворот вітрильного судна проти лінії вітру з одного курсу на інший.], іспанці приспустили на знак прощання прапор і відсалютували їм гарматним пострілом.
   На облавку «Сінко Льягас» у когось (пізніше з’ясувалося, що в Гаторпа) вистачило розуму відповісти їм тим самим. Комедія закінчувалася, але фінал її раптово забарвився чорним.
   На облавку «Сінко Льягаса» їх зустрів Гаторп. Блад звернув увагу на якийсь застиглий, переляканий вираз його обличчя.
   – Бачу, ти це помітив, – стиха промовив Блад.
   Гаторп із розумінням подивився на нього й одразу ж відкинув думку, що майнула в його голові: капітан Блад явно не міг знати про те, що він хотів йому сказати.
   – Дон Дієго… – почав було Гаторп, але потім затнувся і якось дивно подивився на Блада.
   Дон Естебан перехопив погляди, якими обмінялися Гаторп і Блад, сполотнів і накинувся на них.
   – Ви не дотримали слова, собаки? Що ви зробили з батьком? – закричав він, а шестеро іспанців, що стояли за ним, здійняли ґвалт.
   – Ми не порушували обіцянки, – рішуче відповів Гаторп, й одразу ж усі замовкли. – У цьому не було жодної необхідності. Дон Дієго помер ще до того, як ви підійшли до «Енкарнасіона».
   Пітер Блад і далі мовчав.
   – Помер? – ридаючи, запитав Естебан. – Ти хочеш сказати, що ви вбили його! Як він помер?
   Гаторп подивився на юнака.
   – Наскільки я можу судити, – відповів Гаторп, – він помер од страху.
   Почувши таку образливу відповідь, дон Естебан вліпив Гаторпу ляпас, і той, звичайно, відповів би йому тою ж монетою, якби Блад не став між ними і якби його люди не схопили молодого іспанця.
   – Облиш, – промовив Блад. – Ти сам винен, бо образив батька цього хлопчиська.
   – Я думаю не про образу, – відповів Гаторп, потираючи щоку, – а про те, що відбулося. Ходімо подивимося.
   – Мені нема чого дивитися, – сказав Блад. – Він помер ще до того, як ми зійшли з облавка «Сінко Льягас», і вже мертвий висів на мотузках, коли я з ним розмовляв.
   – Що ви кажете? – закричав Естебан.
   Блад сумно глянув на нього, ледь усміхнувся і спокійно запитав:
   – Ти шкодуєш, що не дізнався про це раніше? Чи не так?
   Естебан недовірливо дивився на нього широко відкритими очима.
   – Я вам не вірю, – нарешті сказав він.
   – Це твоя справа, але я лікар і не можу помилитися, коли бачу перед собою померлого.
   Знову запала тиша, і юнак повільно почав усвідомлювати, що трапилося.
   – Якби я дізнався про це раніше, ти вже висів би на нок-реї «Енкарнасіона»!
   – Безперечно. От тому я зараз і думаю: яку користь може мати людина, знаючи те, чого не знають інші.
   – Але ти ще там висітимеш! – лютував Еспіноза-молодший.
   Капітан Блад стенув плечима й відвернувся. Однак слова ці він запам’ятав, так само як запам’ятали їх Гаторп і всі, хто стояв на палубі. Це спливло на нараді, що відбулася ввечері. Нарада зібралася для вирішення подальшої долі іспанських бранців. Усі знали, що вони не зможуть добратися до Кюрасао через брак води й провіанту. Пітт ще не міг виконувати обов’язки штурмана. У ході наради вони вирішили попрямувати на схід від острова Гаїті й, пройшовши вздовж його північного узбережжя, дістатися острова Тортуга. Там, у порту, що належав французькій Вест-Індській компанії, їм принаймні нічого не загрожувало.
   Тепер постало питання, чи спроможні вони тягти із собою іспанських бранців, або ж вони посадять їх у човен і дадуть можливість самим добиратися до землі, що лежала всього за десять миль – це була Бладова пропозиція.
   – У нас немає іншого виходу, – наполегливо доводив він. – На Тортузі їх спалять живцем.
   – Ці свині заслуговують і на гірше! – пробурчав Волверстон.
   – Згадай, Пітере, – втрутився Гаторп, – чим тобі сьогодні погрожував хлопчисько. Якщо він урятується й розповість дядькові-адміралові про те, що трапилося, здійснення його погрози стане більш ніж можливим.
   – Я не боюся його погроз.
   – А дарма, – зауважив Волверстон. – Розумніше було б повісити його разом з іншими.
   – Гуманність проявляється не тільки в розумних учинках, – промовив Блад, міркуючи вголос. – Іноді краще помилятися в ім’я гуманності, навіть якщо ця помилка, бодай у вигляді винятку, пояснюється жалем. Ми підемо на такий виняток. Я не можу погодитися з холоднокровним убивством. На світанку дайте іспанцям шлюпку, води, кілька коржів, і нехай вони забираються до біса!
   Це було його останнє слово. Люди, що наділили Блада владою, погодилися з його рішенням, і на світанку дон Естебан і його співвітчизники залишили корабель.
   Через два дні «Сінко Льягас» увійшов в оточену скелями Кайонську бухту. Її, здавалося, сама природа створила фортецею для тих, кому пощастить заволодіти нею.

Розділ 13
Тортуга

   Що ж, саме час розповісти про той факт, що історія подвигів капітана Блада дійшла до нас тільки завдяки наполегливій праці Джеремі Пітта – шкіпера із Сомерсетшира. Парубок виявився не лише гарним моряком, а й плідним письменником. Звісно, на систематичну невтомну працю його надихала прихильність до Пітера Блада. Пітт вів бортовий журнал фрегата «Арабелла» так, як досі ніхто ще його не вів. Журнал налічував двадцять із гаком томів різного формату. Частина томів зникла, у багатьох бракує сторінок. Та якщо при детальному ознайомленні з ними в бібліотеці пана Джеймса Спека з Комертіна я часом навіснів од прогалин, то іноді мене пригнічувала надмірна багатослівність Пітта, через яку важко було вирвати найважливіші факти з маси документів, що дійшли до нас. Перші томи журналу Пітта майже цілком присвячені подіям, що відбулися до появи Блада на Тортузі. Ці томи, так само як і протоколи державних судових процесів, поки що є основними, хоча й не єдиними джерелами, звідки я брав матеріали для моєї оповіді.
   Пітт наголошує, що саме ці обставини змусили Пітера Блада шукати притулку на Тортузі. Він пише про це докладно і з помітною пристрастю (а це означає, що на той час були й інші думки з цього приводу). Він наполягає на відсутності в Блада і його товаришів якихось попередніх намірів об’єднатися з піратами, які перетворили Тортугу під напівофіційним захистом французів на свою базу, звідки й здійснювали піратські набіги на іспанські колонії й кораблі.
   Пітт запевняє, що спершу Блад прагнув виїхати до Франції або Нідерландів. Однак в очікуванні на попутний корабель він витратив майже всі гроші, що мав. Їх у нього й так бракувало. Тоді то Пітт і помітив, що його друг чимось занепокоєний. Пітт висловлює припущення, що Блад, спілкуючись у ці дні вимушеної бездіяльності із шукачами пригод, разом із ними надміру прикладався до спиртного, що було звичною справою у цій частині Вест-Індії.
   Я не думаю, що Пітта можна звинуватити у вигадуванні якихось виправдань для свого друга, адже в Пітера Блада було багато причин для гнітючого настрою. Безсумнівно, повсякчас він думав про Арабеллу Бішоп і божеволів, усвідомлюючи її недосяжність. Він кохав Арабеллу й водночас розумів, що вона втрачена для нього назавжди. Звісно, цілком зрозуміле його прагнення виїхати до Франції чи Нідерландів, та навряд чи він міг пояснити й чітко уявити собі, що там робитиме. Адже насправді він був рабом-утікачем, людиною, оголошеною поза законом у себе на батьківщині, і бездомним вигнанцем на чужині. Залишалося тільки море, відкрите для всіх і особливо привабливе для тих, хто вів запеклу війну з усім людством.
   Тож якщо зважити на Бладову невгамовність, яка свого часу спонукала його мандрувати лише заради пригод, а ще як додати, що цей потяг до мандрів був посилений безрозсудністю, породженою вигнанням, та з огляду на те, що його військовий досвід і вміння командувати кораблем лише підсилили спокуси, які постали перед ним, то навряд чи хто насмілиться дорікнути йому, що зрештою він здався. Варто додати, що спокусливі пропозиції надходили не лише від піратів-авантюристів, завсідників шинків Тортуги, а й від губернатора острова д’Ожерона – він забирав у піратів десятину здобичі в обмін на право стояти в гавані. А ще д’Ожерон непогано заробляв і на комісійних дорученнях, беручи готівкою і видаючи натомість векселі, що оплачувались у Франції.
   Ремесло, яке можна було б назвати ганебним, якби на його захист ставали лише брудні й нетверезі авантюристи, мисливці, лісоруби та прибережні збирачі того, що викидає море – англійці, французи, данці – ставало почесним, мало не офіційним каперством, коли його необхідність переконливо доводив вишукано одягнений пан, що представляв тут інтереси французької Вест-Індської компанії з таким виглядом, начебто він був представником самої Франції.
   Усі, кому пощастило врятуватися з Пітером Бладом із рабства, серед них і Джеремі Пітт, вуха якого повсякчас манив до себе наполегливий шум моря, відчувши себе вічними вигнанцями, виявили бажання приєднатися до великого «берегового братерства» – тоді так називалися пірати. Вони умовляли Блада залишатися їхнім ватажком, присягались усюди невідступно слідувати за ним і зберігати вірність йому.
   Підсумовуючи записи Джеремі стосовно цього питання, можна зробити висновки, що Блад піддався своїм настроям і наполяганням друзів та поплив за течією долі зі словами, що від неї однак не втечеш. Я ж гадаю, основною причиною його вагань і такого тривалого опору були думки про Арабеллу Бішоп. Ні тоді, ні згодом він навіть не замислювався, що їм, можливо, не судилось більше зустрітися. Він уявляв, з яким презирством вона згадуватиме про нього, почувши, що він став корсаром, і це презирство, що малювала лише його уява, завдавало йому такого болю, наче все вже сталося насправді.
   Щодня і щоночі він думав про Арабеллу Бішоп. Уклавши угоду зі своєю совістю (а згадки про цю дівчину робили його совість аж надто чутливою), він заприсягся зберігати свої руки такими чистими, наскільки це дозволяла відчайдушна професія, яку він вибрав. Очевидно, він не тішив себе марними надіями колись домоглися взаємності цієї дівчини чи бодай зустрітися з нею, та гірка згадка про неї мала назавжди лишитися у його серці.
   Прийнявши таке рішення, він завзято почав підготовку до піратської діяльності. Д’Ожерон, чи не найбільш послужливий з-поміж усіх губернаторів, дав йому пристойну позику на спорядження «Сінко Льягаса», перейменованого на «Арабеллу». Перш ніж дати кораблю нове ймення, Блад довго розмірковував, боячись тим самим викрити свої таємні почуття. Та його друзі в цьому побачили лише іронію, властиву їхньому ватажку.
   Блад непогано розбирався в людях, тож до числа своїх прихильників додав ще шість десятків чоловіків, ретельно відібраних з-поміж шукачів пригод, що тинялися на Тортузі. За неписаними законами «берегового братства» він уклав угоду з кожним членом своєї команди, за якою той мав отримати певну частку від захопленої здобичі. Та у всьому іншому ця угода кардинально відрізнялась від подібних угод, які досі укладали пірати. Усі прояви недисциплінованості, властиві членам корсарських екіпажів, категорично заборонялися на облавку «Арабелли». Ті, хто йшов із Бладом в океан, зобов’язувалися цілком і повністю коритися йому. Кого ж не влаштовували такі умови, мусили шукати собі іншого капітана.
   Напередодні Нового року, по закінченні сезону штормів, Блад вийшов у море на чудово оснащеному й повністю укомплектованому кораблі. Та, перш ніж він повернувся у травні із плавання, що затяглося через численні події, слава про нього промчала Карибським морем, наче брижі, що їх жене вітер.
   На початку плавання у Навітряній протоці відбулася битва з іспанським галеоном, що завершилася його затопленням. Згодом за допомогою кількох пірог було здійснено наступний зухвалий напад на іспанську флотилію, що займалася видобуванням перлів у Ріодель-Гача, й захоплено всю її здобич. Згодом було здійснено десантну експедицію на золоті копальні Санта-Марія на Мейні та ще декілька справ, що мали менший розголос.
   У всіх сутичках «Арабелла» була переможницею, захопила багату здобич із мінімальною втратою людей. Отже, слава про «Арабеллу», що повернулася на Тортугу в травні наступного року, і про капітана Блада прокотилась від Багамських до Навітряних островів і від Нью-Провіденс до Тринідаду.
   Ця слава докотилась і до Європи. Іспанський посол при Сент-Джеймському дворі (саме так тоді називався двір англійського короля) вніс вельми роздратовану ноту, на яку йому дали офіційну відповідь, що капітан Блад не є королівським підданим, а засудженим бунтівником та рабом-утікачем, тому всі дії проти підлого злочинця зі боку його католицької величності палко підтримає Яків ІІ.
   Дон Мігель де Еспіноза – адмірал Іспанії у Вест-Індії – та його племінник дон Естебан як ніхто мріяли захопити цього авантюриста і повісити його на нок-реї свого корабля. Питання про захоплення Блада, що нині набуло міжнародного характеру, було для них особистою, сімейною справою.
   Дон Мігель не шкодував погроз на адресу Блада. Чутки про ці погрози долетіли до Тортуги одночасно із заявою іспанського адмірала про те, що у своїй боротьбі проти Блада він покладається не так на могутність своєї країни, як на авторитет англійського короля.
   Хизування адмірала аж ніяк не налякало Блада. Він не дозволив собі та своїй команді бити байдики на Тортузі й вирішив зробити Іспанію цапом-відбувайлом за всі свої страждання. Це мало загасити в ньому вогонь особистої помсти і принести користь Англії (та аж ніяк не ненависному королю Якову ІІ), а з нею і всій цивілізованій частині людства, якій жадібна й фанатична Іспанія намагалася завадити спілкуватися з Новим Світом.
   Якось, коли Блад покурював люльку із Гаторпом і Волверстоном за пляшкою рому у закіптюженому шинку на березі, до них підійшов незнайомець у розшитому золотом камзолі із темно-блакитного атласу.
   – Чи це не ви, часом, той, кого називають Ле Саном? – звернувся він до Блада.
   Перш ніж дати відповідь на питання, капітан оглянув вирядженого головоріза. Він навіть не сумнівався в тому, що це був саме головоріз – варто було тільки подивитися на швидкі рухи його гнучкої фігури і грубе й водночас вродливе смагляве обличчя з орлиним носом. Не дуже чистою рукою він тримався за ефес довгої рапіри, а на безіменному пальці красувався величезний діамант, у вухах – золоті сережки, трохи прикриті довгими локонами масного каштанового волосся.
   Капітан Блад вийняв з рота люльку й відповів:
   – Моє ім’я Пітер Блад. Іспанці знають мене під ім’ям дона Педро Сангре, француз же може мене величати Ле Сан, якщо йому так більше до вподоби.
   – Гаразд, – промовив авантюрист англійською і без запрошення посунув стільця до брудного столу. – Ім’я моє Левасер, – назвався він трьом співбесідникам, з яких двоє підозріло його розглядали. – Ви мали б чути про мене.
   Звісно, його ім’я було добре відоме – Левасер командував двадцятигарматним капером, що тиждень тому кинув якір у Тортужській бухті. Команда корабля складалась із французів-мисливців, що мешкали у північній частині Гаїті й ненавиділи іспанців навіть дужче за англійців. Левасер повернувся на Тортугу після невдалого походу. Та аби вгамувати жахливу пиху цього горластого авантюриста, треба було щось набагато більше, аніж невдачі. Сварливий, наче базарна перекупка, п’яниця й азартний гравець, він був вельми популярний серед дикої «берегової братії». А ще він устиг зажити іншої слави: вродливець, чепурун і гульвіса привертав увагу жінок різних верств суспільства. Він відкрито хизувався своїм успіхом у «другої половини людського роду» – дослівно казав сам Левасер. Варто зауважити, що в його словах не було перебільшення.
   Навіть ширилися чутки, що губернаторова донька, мадемуазель д’Ожерон, стала однією з його жертв, і Левасер не посоромився просити її руки у батька. Губернатор не забарився дати відповідь на таку принадну пропозицію (стати тестем розпусного бандита) – і вказав йому на двері.
   Розлючений Левасер пішов, але заприсягся, що одружиться з губернаторовою донькою попри спротив усіх батьків і матерів у світі, а д’Ожерон ще пошкодує, що образив майбутнього зятя.
   Ось такою була людина, що сиділа за столиком у шинку і пропонувала Бладу об’єднатися для спільної боротьби проти іспанців.
   Десь із двадцять років тому Левасер, котрому тоді було двадцять, плавав зі справжнісіньким чудовиськом – піратом Л’Оллоне – й пізніше довів своїми «подвигами», що був здібним учнем у піратській школі.
   Серед «берегової братії» тих часів навряд чи знайшовся б негідник, гірший за Левасера. Капітан Блад відчував відразу до авантюриста, однак не міг заперечити, що його пропозиції вирізняються сміливістю та винахідливістю і що разом із ним можна було б організовувати серйозніші операції, аніж ті, на які вони були спроможні, працюючи окремо. Однією з таких операцій був напад на заможне місто Маракайбо, що стояло оддалік від морського берега. Для такого наскоку треба було задіяти не менше шестисот людей, і, звісно ж, їх не перевезеш на двох кораблях, що були в них. Блад розумів, що не обійдеться без двох-трьох попередніх рейдів, метою яких було б захоплення кораблів, яких бракує.
   Хоч Левасер і не сподобався Бладові й той не захотів одразу ж брати на себе зобов’язання, та все ж пропозиції авантюриста видались йому вельми заманливими. Він погодився подумати і згодом дати відповідь. Гаторп і Волверстон, котрі не поділяли особистої Бладової неприязні до цього француза, як могли тиснули на свого капітана, і зрештою той уклав угоду із Левасером, підписану не лише капітанами, а й, за законом, окремими представниками обох команд.
   Окрім усього зазначеного в угоді йшлося, що всі трофеї, захоплені кожним судном, навіть якщо вони не братимуть участі в спільному бою, мають суворо обліковуватися: корабель залишав собі три п’ятих частки захопленого трофею, дві п’ятих зобов’язувався передати іншому кораблю. Відповідно до угоди ці частки слід було чесно поділити між командами кожного корабля. Решта ж пунктів нічим не відрізнялись від стандартних договорів, серед них і той пункт, за яким будь-який член команди, якого звинувачують у крадіжці бодай одного песо, буде повішений на реї. По закінченні всіх паперових справ корсари стали готуватися до виходу в море. Та вже напередодні відплиття Левасера мало не застрелили охоронці, коли він перелазив через високий паркан губернаторського маєтку, аби попрощатися із закоханою в нього мадемуазель д’Ожерон. Він навіть не встиг оком глянути на неї, адже за наказом обережного татуся охоронці, що сиділи в засідці серед пахучих кущів, двічі в нього стріляли. Левасер зник із клятвою, що все одно доможеться свого.
   Цієї ночі він спав на облавку свого корабля, якого, із властивою йому пишномовністю, назвав «Ла Фудр», що в перекладі означає «блискавка». Тут наступного дня він і зустрівся з Бладом, якого іронічно привітав його як свого адмірала. Капітан «Арабелли» намірявся уточнити певні деталі спільного плавання, з яких нас цікавить лише те, що вони домовились: якщо в морі – випадково чи за необхідності – їм доведеться розділитися, то їм належить якнайшвидше зустрітися на Тортузі.
   Після нетривалої наради Левасер пригостив свого адмірала обідом і вони підняли келихи за успіх експедиції. При цьому Левасер так постарався, що напився до непритомності.
   Надвечір Пітер Блад повернувся на свій корабель, червоний фальшборт якого й позолочені амбразури виблискували у променях призахідного сонця.
   Його серце ятрив неспокій. Я вже завважував, що він непогано розбирався в людях, і неприємне враження, що на нього справив Левасер, викликало тривогу, що лише посилювалась із наближенням виходу в море. Він поділився своїми тривогами із Волверстоном, котрий зустрів його на облавку «Арабелли»:
   – Дідько вас усіх ухопи, волоцюги! Це ви вмовили мене укласти з ним угоду. Й навряд чи з цього вийде щось путнє!
   Та велет лише насмішкувато примружив єдине, налите кров’ю око, усміхнувся і, зауважив, вергаючи своєю масивною щелепою, мов жорнами:
   – Ми скрутимо в’язи цьому собаці, якщо він спробує зрадити нас.
   – Так, звісно, якщо на той час матимемо змогу зробити це, – відповів Блад і, прямуючи до своєї каюти, додав: – Уранці, з відпливом, виходимо в море.

Розділ 14
«Подвиги» Левасера

   Уранці, за годину до відплиття, до облавку «Ла Фудр» підійшов маленький тубільний човен – легке каное. Сидів у ньому мулат у коротких штанях із невичиненої шкури і з червоною ковдрою на плечах, що правила йому за плащ. Мулат передав Левасеру складений у кілька разів брудний папірець.
   Капітан розгорнув м’яту цидулку з нерівними рядками, написаними рукою доньки губернатора:

   Коханий мій! Я перебуваю на нідерландському бригу «Джонгроув», і незабаром він вийде в море. Мій батько-тиран вирішив назавжди нас розлучити, і під опікою мого брата відправляє мене до Європи. Молю вас про порятунок! Звільніть мене, мій герою!
   Ви полишили мене, та все ж я палко кохаю вас.
   Мадлен.

   Це пристрасне благання розчулило «героя». Насупившись, він окинув поглядом бухту шукаючи там нідерландський бриг, що мав відплисти до Амстердама з вантажем шкур та тютюну.
   У маленькій бухточці не було брига, і Левасер накинувся на мулата з кулаками з вимогою повідомити, куди дівся корабель. Замість відповіді мулат тремтячою рукою вказав на пінисте море, де ледь біліла цятка вітрила. Він був уже далеко за рифами, що слугували природними сторожами цитаделі.

   – Бриг там, – пробурчав він.
   – Там?! – французове обличчя зблідло; якийсь час він пильно вдивлявся у море, а потім, уже не стримуючи свій паскудний темперамент, заверещав: – Де тебе раніше носило, хай тобі грець? Відповідай!
   Переляканий незрозумілим вибухом люті, мулат зіщулився. Він не міг дати бодай якоїсь відповіді, навіть якби й мав її – його скував страх.
   Люто вищиривши зуби, Левасер схопив мулата за горлянку і, двічі із силою трусонувши, відкинув до облавка. Вдарившись головою об планшир, мулат упав і більше не підводився. З розтуленого рота цебеніла кров.
   – Викинути цю гидоту за борт! – наказав Левасер своїм людям, що стояли на шкафуті. – І піднімайте якір. Вирушаємо за нідерландцем.
   – Капітане, в чому річ?
   Левасер побачив перед собою широколицього лейтенанта Каузака – кремезного кривоногого бретонця, що спокійно поклав йому руку на плече.
   Вплітаючи в свою оповідь брудну лайку, Левасер повідомив йому про свої наміри.
   Каузак похитав головою:
   – Нідерландський бриг? Ні, так не піде! Ніхто нам цього не дозволить.
   – І який дідько мені завадить? – чи то від гніву, чи від здивування заверещав Левасер.
   – Перш за все твоя команда. А крім неї є ще капітан Блад.
   – Капітана Блада я не боюсь…
   – А дарма… Він дужчий силою, потужністю зброї і кількістю людей. А ще мені здається, що він скоріше нас потопить, аніж дасть нам поквитатися з нідерландцями. Я ж казав тобі, що в цього капітана свої, особливі, погляди на каперство.
   – Он воно як?! – скрегочучи зубами, процідив Левасер.
   Він замислився, вдивляючись у далекий вітрильник, та лишень на якусь мить.
   Кмітливість та ініціатива, що їх помітив капітан Блад, допомогли Левасеру миттю вийти зі становища. У душі він кляв свою угоду з Бладом і вже обмірковував, як йому обвести компаньйона навколо пальця. Каузак мав рацію: Блад нізащо не дозволить здійснити напад на нідерландське судно, але ж це можна зробити і без нього. А як усе завершиться, Блад буде змушений погодитися, адже сперечатися буде пізно.
   Не минуло й години, як «Арабелла» й «Ла Фур» підняли якорі й вийшли у море. Капітан Блад здивувався, що Левасер повів свій корабель трохи іншим курсом, та невдовзі «Ла Фудр» ліг на узгоджений курс, якого, до речі, й притримувалося судно, що йшло ген-ген на видноколі під білосніжними вітрилами.
   Нідерландський бриг було видно протягом усього дня, хоча надвечір він зменшився до розмірів малопомітної крапки у північній частині неозорого водного плеса. Курс, якого мали триматися Блад і Левасер, пролягав на схід, уздовж північного узбережжя острова Гаїті. Протягом ночі «Арабелла» трималась курсу, та на світанку наступного дня в морі пливла лише вона. Під покровом ночі «Ла Фудр» підняв на реях усі свої вітрила й повернув на північний схід.
   Каузак ще раз спробував завадити Левасеру чинити свавілля на кораблі.
   – Дідько б тебе ухопив! – відповів зарозумілий капітан. – Судно є судном, і немає різниці: іспанське воно чи нідерландське. Наша мета – захоплення кораблів, і цього досить для команди. Інших пояснень не буде!
   На це лейтенант нічого не відповів. Він знав зміст цидулки, що її приніс мулат, розумів, що предметом жаги Левасера є не корабель, а дівчина, тож лише скрушно похитав головою. Та наказ капітана не обговорюється, і він почеберяв на своїх кривих ніжках, аби віддати всі необхідні розпорядження.
   На сході сонця «Ла Фудр» вже був на відстані милі від «Джонгроува».
   Брат мадемуазель д’Ожерон упізнав корабель Левасера й не на жарт перелякався. Свою тривогу він передав і капітанові нідерландського судна. На «Джонгроуві» підняли додаткові вітрила, сподіваючись відірватися від «Ла Фудр». Левасер трохи завернув праворуч і мчав за нідерландцем доти, доки не зміг дати попереджувальний постріл упоперек курсу «Джонгроува». Нідерландець розвернувся кормою й відкрив вогонь. Невеличкі гарматні ядра просвистіли над судном Левасера, лише трохи пошкодивши вітрила. Й поки кораблі йшли на зближення, «Джонгроуву» вдалося зробити лише один бортовий залп.
   За п’ять хвилин абордажні гаки вже міцно зачепили облавок «Джонгроува», й корсари з криками перестрибували з палуби «Ла Фудр» на шкафут нідерландського судна.
   Капітан «Джонгроува», буряковий од гніву, підійшов до пірата. Нідерландець ішов у супроводі елегантного молодика, в якому Левасер упізнав свого майбутнього свояка.
   – Капітане Левасер! – вигукнув нідерландець. – Це неприпустиме нахабство з вашого боку! Що ви робите на моєму кораблі?
   – Я хотів лише забрати те, що в мене вкрали. Та ви першими розпочали воєнні дії: відкрили вогонь, пошкодили «Ла Фудр», убили п’ятьох членів моєї команди, тому ваш корабель стане моїм воєнним трофеєм.
   Біля поручнів кормової рубки стояла мадемуазель д’Ожерон. Затамувавши подих, вона захоплено дивилась на свого коханого. Владний, сміливий – цієї миті він був для неї втіленням героїзму. Левасер побачив дівчину і з радісним вигуком кинувся їй назустріч. Та пірату перепинив шлях нідерландський капітан.
   Левасер прагнув якнайскоріше обійняти свою кохану. Він лише змахнув алебардою, і нідерландець упав із проламаним черепом.
   Нетерплячий коханець переступив через труп і кинувся в рубку, куди з жахом побігла мадемуазель д’Оже рон. Це була висока струнка дівчина, яка мала невдовзі перетворитися на красиву жінку. Пишне чорне волосся обрамляло її гордовите обличчя кольору слонової кістки. Вираз гонору увиразнювали довгі вії великих чорних очей.
   Левасер блискавкою злетів нагору, відкинув закривавлену алебарду й розкрив обійми для своєї коханої. Та, втрапивши в руки, з яких важко було вирватись, вона зіщулилась від страху. На її обличчі проступив жах, стерши звичний гордовитий вираз.
   – Нарешті ти моя! Моя попри всі перешкоди! – бундючно вигукнув її герой.
   Та вона намагалася відштовхнути його, упираючись кулачками в його груди.
   – Навіщо ви вбили його? – стиха запитала вона.
   Її герой голосно засміявся і, як божество, що милостиво спускається до простого смертного, пафосно промовив:
   – Він став нам на заваді! Тож нехай його смерть слугує символом і застереженням для тих, хто насмілиться перешкоджати нам!
   Цей широкий жест так зачарував Мадлен, що вона відкинула геть страхи, перестала опиратися і скорилася своєму героєві.
   Він перекинув дівчину через плече й під бурхливі овації своїх людей з легкістю переніс коштовну ношу на «Ла Фудр». Її відчайдушний брат намагався порушити цю романтичну сцену, та Каузак із властивою йому передбачливістю встиг збити його з ніг і зв’язав йому руки.
   Затим, коли капітан Левасер у каюті насолоджувався усмішками своєї коханої, лейтенант зайнявся детальним обліком плодів перемоги. Команду нідерландців посадили в баркас і звеліли забиратися до дідька. На щастя, їх було не більше трьох десятків, і всі вони, хоча й перевантаживши баркас, все ж у нього влізли. Каузак оглянув вантаж, залишив на «Джонгроуві» свого старшину і двадцятьох піратів та наказав їм прямувати за «Ла Фудр», що йшов на південь – до Навітряних островів.
   Настрій у Каузака був препаскудний. Вони надто ризикували, пограбувавши нідерландський корабель і здійснивши насильство над членами сім’ї губернатора Тортуги. Не без роздратування він поділився своїми думками із Левасером.
   – Свою думку тримай при собі! – гаркнув йому капітан. – Невже ти вважаєш мене аж таким дурнем, що засуне свою голову в петлю, не знаючи, як її звідтіля вийняти? Губернатору Тортуги я поставлю такі умови, які він буде змушений прийняти. Веди корабель до острова Вігрен Магра. Там ми зійдемо на берег і все владнаємо. А ще накажи привести в каюту це щеня д’Ожерона.
   І Левасер повернувся в каюту до своєї коханої. Туди ж невдовзі привели її брата. Капітан підвівся, аби зустріти його, і при цьому нахилився, щоб не вдаритися головою об стелю. Мадемуазель д’Ожерон також підвелася.
   – Навіщо? – запитала вона, вказуючи на зв’язані братові руки.
   – Дуже шкодую, але це вимушена необхідність, – промовив Левасер. – Я й сам радий би покласти цьому край. Нехай лише месьє д’Ожерон пообіцяє…
   – Нічого я не обіцятиму! – вигукнув блідий од гніву хоробрий юнак.
   – От бачиш, – стенув плечима Левасер, удаючи, що йому дуже шкода.
   – Анрі, це ж нерозумно! – вигукнула дівчина. – Ти поводишся не як мій друг. Ти…
   – Моя маленька дурненька дівчинко… – відповів на те їй брат, хоча й слово «маленька» геть їй не пасувало, адже проти брата вона була крупніша. – Невже я міг би вважати себе твоїм другом, якби принизився до перемовин із цим мерзенним піратом?
   – Спокійніше, півнику! – хихонув Левасер, хоча цей смішок не обіцяв нічого доброго.
   – Подумай, сестро, – провадив Анрі, – лишень поглянь, до чого призвела твоя нерозумність! Милістю цього чудовиська загинуло декілька людей. Ти не замислюєшся над своїми вчинками. Невже ти можеш вірити цьому собаці, який народився в канаві й виріс серед грабіжників і вбивць?..
   Він би й далі говорив, якби Левасер не вдарив його кулаком в обличчя. Його, як і багатьох інших людей, навряд чи цікавила правда про себе.
   Мадемуазель д’Ожерон ледь стримала крик, а її брат хитнувся від удару й притулився до перегородки. Із розсіченої губи цебеніла кров. Та він не зневірився. Очима юнак шукав сестрин погляд. На його обличчі з’явилась іронічна посмішка.
   – Дивись, – спокійно зауважив д’Ожерон. – Ми луйся його шляхетністю. Він б’є людину, в якої зв’я зані руки.
   Ці звичайні слова, сповнені презирства, розгнівили Левасера.
   – А що б ти, щеня, робив, якби тобі розв’язали руки? – він схопив бранця за комір камзола і став його щосили торсати. – Відповідай! Що б ти тоді зробив, базікало, підлото, мерзото… – а потім він став вигукувати слова, значення яких мадемуазель д’Ожерон не знала, та все ж могла зрозуміти їх брудний та огидний сенс.
   Вона сполотніла і скрикнула від жаху. Отямившись, Левасер розчахнув двері й пожбурив її брата з каюти.
   – Киньте цього мерзотника в трюм! – заревів він, зачиняючи двері.
   Левасер трохи вгамував свою лють і з підлабузливою усмішкою повернувся до дівчини. Та її бліде обличчя, здавалося, закам’яніло. Якщо раніше вона вигадала для свого героя неіснуючі чесноти, то тепер же все побачене стерло на порох ці її вигадки. Вона згадала, як по-звірячому він убив нідерландського капітана, і переконалась у справедливості слів, що її брат кинув на адресу цієї людини. На її обличчі читалась огида.
   – Ну, моя люба, що сталося? Що з тобою? – запитував Левасер, наближаючись до неї.
   Серце стислося од болю. Він із посмішкою підійшов до неї і з силою притягнув до себе.
   – Ні… ні! – закричала вона, задихаючись.
   – Так, так! – сміявся Левасер, перекривлюючи її.
   І це кепкування видалось їй найжахливішим. Він грубо тягнув її до себе, навмисно завдаючи болю. Дівчина чинила шалений опір і намагалась вирватися з його залізних обіймів. Він розлютився й силоміць поцілував її. З його обличчя злетіла маска героя.
   – Дурненька, – промовив він. – Саме так назвав би тебе брат. Не забувай, що тут ти опинилась із власної волі. Не грайся зі мною! Ти знала, на що йшла, тому, будь ласка, будь розумнішою, кицюню моя! – він знову її поцілував, і цей поцілунок маснів презирством. Він відштовхнув дівчину від себе й докинув: – Більше жодних сердитих поглядів, інакше пошкодуєш!
   Хтось постукав у двері каюти. Левасер відчинив їх і побачив перед собою похмуре обличчя Каузака. Він прийшов із повідомленням, що в корпусі корабля знайдено течу. Стурбований Левасер пішов із ним оглянути пошкодження. За гожої днини пробоїна була безпечна, та якщо здійметься бодай невеличкий шторм, ситуація може погіршитися. Довелося спустити матроса за борт, аби він затулив пробоїну парусиною і запустив помпи.
   Нарешті на виднокраї замріла довга низька хмарина. Каузак пояснив, що це найпівнічніший з Віргінських островів.
   – Швидше прямуймо туди, – наказав Левасер. – Там ми полагодимо «Ла Фудр». Мені не до вподоби ця задушлива спека – буде шторм…
   – Шторм чи щось навіть гірше, – буркнув Каузак. – Бачиш? – І він рукою вказав через плече Левасера.
   Капітан обернувся – і йому аж дух перехопило. За п’ять миль два великих кораблі прямували просто на них.
   – Дідько б їх ухопив! – вилаявся він.
   – А якщо нас переслідуватимуть? – поцікавився Каузак.
   – Дамо бій, – рішуче мовив Левасер. – Готові ми до цього чи ні – байдуже.
   – Відчайдушна сміливість, – кинув Каузак, не приховуючи своєї зневаги, і плюнув на палубу. – Ось що трапляється, коли в море виходить закоханий бовдур! Треба взяти себе в руки, капітане! Із цієї історії з нідерландцем нам так просто не виплутатись.
   Віднині з Левасерової голови вивітрились усі думки про мадемуазель д’Ожерон. Він нипав палубою, нетерпляче позираючи то на далеку сушу, то на кораблі, що повільно, та все ж невблаганно наближались. Іти у відкрите море з пробоїною йому зась, тож він розумів, що не уникне сутички. Надвечір, перебуваючи за три милі від берега, він уже готовий був дати команду до бою, як раптом мало не зомлів од слів матроса зі спостережного посту на щоглі.
   – Одне із двох суден – «Арабелла», – доповів той. – А інше, здається, трофейне.
   Та це приємне повідомлення не порадувало Каузака.
   – Що далі, то гірше… – буркнув він похмуро. – А що скаже Блад щодо нашого нідерландця?
   – Хай каже, що хоче! – засміявся Левасер, досі перебуваючи під враженням неймовірного полегшення.
   – А що нам робити з дітьми губернатора Тортуги?
   – Він не має знати про них.
   – Та зрештою йому все стане відомо.
   – Так, але до того часу я домовлюсь із губернатором. Я придумав спосіб змусити д’Ожерона домовитися зі мною.
   Невдовзі чотири кораблі кинули якорі біля північного берега Вігрен Магри. Це був маленький вузький острівець, завдовжки дванадцять миль і завширшки три милі, без рослинності й води, населений лише птахами й черепахами. У південній частині острова було багато соляних ставків.
   Левасер наказав спустити човен і в супроводі Каузака та двох офіцерів зійшов на «Арабеллу».
   – Здається, наша тривала розлука виявилася вельми прибутковою – вітав Левасера капітан Блад, прямуючи з ним до великої каюти для підбиття підсумків.
   «Арабеллі» вдалося захопити «Сантьяго» – великий іспанський корабель із двадцятьма шістьома гарматами. Із Пуерто-Ріко він віз 120 тонн какао, 40 тисяч песо й коштовностей вартістю 10 тисяч песо. Дві п’ятих здобичі, за угодою, належали Левасеру і його команді. Одразу ж поділили гроші й коштовності, а какао вирішили продати на острові Тортуга.
   Настала Левасерова черга звітувати про справи. З кожним хвалькуватим словом француза Блад дедалі хмурнішав. Повідомлення компаньйона викликало в нього гнів. Дурістю було перетворити дружніх нідерландців на ворогів через крам, вартість якого не перевищувала двадцять тисяч песо. Та Левасер відповів Бладу так, як і Каузаку: їм потрібні судна для наміченого походу. Можливо, задоволений вдалим днем, Блад лише стенув плечима на те й махнув рукою. Левасер запропонував, щоб «Арабелла» й захоплене нею судно повернулися на Тортугу. Там би вони розвантажили какао і Блад мав би змогу завербувати нових людей – благо, вже є на чому їх перевозити. Сам же Левасер збирався зайнятися ремонтом свого корабля. Потім він планував попрямувати на південь, до острова Салтатюдос, що досить зручно розташований на 11° північної довготи. Тут Левасер мав очікувати на Блада, аби разом із ним здійснити напад на Маракайбо.
   На щастя для Левасера, капітан Блад не лише погодився з його планом, а й виявив бажання відплисти негайно.
   Щойно «Арабелла» зникла за обрієм, як Левасер завів свої кораблі в лагуну й наказав розбити на березі намети, в яких мала жити корабельна команда на час ремонту судна.
   Надвечір вітер посилився. Почався шторм із ураганом. Левасер тішився, що встиг переправити людей на берег, а кораблі завести в безпечний сховок. На якусь мить він замислився про те, що зараз переживає капітан Блад, який потрапив у цей страшний шторм, та одразу ж прогнав ці думки, адже не міг собі дозволити довго чимось перейматися.

Розділ 15
Викуп

   Ранок наступного дня видався пречудовий. Прозоре повітря після шторму просякло солонкуватими пахощами озер, що долинали з південної частини острова. На піщаній відмілині, біля підніжжя білих дюн, поряд із парусиновим наметом Левасера можна було спостерігати дивну сцену.
   Французький пірат сидів на порожній діжці й мізкував, як уникнути гніву губернатора Тортуги.
   Навколо нього, охороняючи свого вожака, тинялись шестеро офіцерів. П’ятеро з них – неотесані мисливці у брудних шкірянках і штанях, шостий – Каузак. Перед Левасером стояв молодий д’Ожерон, обабіч нього – двоє напівголих негрів. Д’Ожерон був зодягнений у сорочку з мереживними шлярками на рукавах, сатинові короткі панталони й гарні черевики з дубленої козлячої шкіри. З нього здерли камзол, а руки зв’язали за спиною. Миловидне обличчя юнака виглядало виснаженим. Тут, на піщаному пагорбі, у незручній позі сиділа і його сестра. Вона була дуже бліда. Під маскою величі дівчина марно намагалася приховати сльози. Левасер довго говорив, звертаючись до д’Ожерона, й нарешті з удаваною поштивістю заявив:
   – Гадаю, мосьє, тепер ви все зрозуміли. Та, щоб уникнути непорозумінь, ще раз поясню: ваш викуп становить двадцять тисяч песо. Якщо ви дасте слово повернутися на це місце, я відпускаю вас на Тортугу. На поїздку маєте місяць. Вам надаються всі можливості туди дістатися. Мадемуазель д’Ожерон залишиться заручницею. Навряд чи для вашого батька ця сума буде зависокою, адже в неї входить ціна за свободу сина й вартість посагу доньки. Дідько мене забирай, та здається, що я надто скромний! Адже про мосьє д’Ожерона ходять чутки, що він дуже заможний.
   Д’Ожерон-молодший підвів голову і сміливо поглянув піратові у вічі:
   – Я відмовляюсь – категорично! Розумієте? Можете робити зі мною все, що вам заманеться. Я проклинаю вас, брудний пірате без совісті й честі!
   – Що за слова! – посміхнувся Левасер. – Що за темперамент і що за дурість! А ви не подумали, що я можу з вами зробити, якщо ви й надалі відмовлятиметеся зі мною співпрацювати? Я маю всі можливості, аби змусити погодитися будь-якого упертюха. А ще не забудьте, що я тримаю заручницею вашу сестру, на кону її честь. А як ви часом забудете повернутися з посагом, то можете мене не вважати нечесним, якщо раптом я забуду одружитися з Мадлен.
   По цих словах Левасер вишкірився й підморгнув юнакові, помітивши при цьому, що обличчя брата Мадлен аж сіпнулося від жаху. Д’Ожерон кинув дикий погляд на сестру і прочитав у її очах відчай.
   Відраза й лють накотилися на юнака новою хвилею.
   – Ні, псяко! Ні! Тисячу разів ні!
   – Нерозважливо опиратися, – холодно, досить спокійно, але з удаваним співчуттям зауважив Левасер. У його руках звивалась мотузка, поздовж якої він механічно зав’язував вузлики. Пірат здійняв мотузку вгору й запитав:
   – Знаєте, що це таке? Це чотки болю. Після знайомства з ними не один упертий єретик перетворився на католика. Ці чотки додають людині розуму, та так, що очі в них вилазять на лоба.
   – Робіть, що хочете!
   Левасер жбурнув мотузку одному з негрів, і той ухопив її на льоту й швидко закрутив навколо голови бранця. Між вузлуватою мотузкою і головою він ставив невеличкий шмат металу – круглий і тонкий, подібний до цибуха люльки. Тупо вирячившись на свого капітана, негр чекав на знак, аби розпочати тортури.
   Левасер подивився на свою жертву – обличчя д’Ожерона стало свинцевим, а на чолі виступив піт.
   Мадемуазель д’Ожерон скрикнула й хотіла було зірватися з місця, та її зупинила варта, й дівчина зі стогоном опустилась на пісок.
   – Отямтеся й позбавте свою сестру від такого видовища, – неквапом промовив Левасер. – Та й зрештою, невже названа мною сума така велика? Для вашого батька це дрібничка. Ще раз повторюся: я й так вельми скромний. Та коли вже я сказав «двадцять тисяч песо», хай буде так.
   – Із вашого дозволу, я б хотів знати, за що ви призначили суму двадцять тисяч песо?
   Це питання прозвучало поганою французькою, але чітким приємним голосом, у якому, здавалося, бриніли ледь вловимі нотки злої іронії, якою так хизувався Левасер.
   Левасер і його офіцери здивовано озирнулись.
   На дюні на фоні семно-синього неба всі побачили зграбну фігуру високого стрункого чоловіка у чорному камзолі, розшитому золотими галунами. Над широкими крисами капелюха, що прикривав смагляве Бладове обличчя, яскравою плямою виділявся червоний плюмаж із страусового пір’я. Левасер вилаявся од здивування, звівся на ноги й одразу ж опанував собою. Він міркував собі, що як Бладу вдалося витримати вчорашній шторм, то зараз він мав перебувати ген-ген на шляху до Тортуги.
   Капітан Блад спустився на відмілину, сковзнувши по піску у чоботах із м’якої іспанської шкіри. Ішов він у супроводі Волверстона і дванадцятьох членів команди «Арабелли». Він підійшов до враженої його появою групи людей, зняв капелюха й низько уклонився мадемуазель д’Ожерон, а затим повернувся до Левасера.
   – Доброго ранку, капітане! – промовив він і одразу ж узявся пояснювати свою раптову появу. – Учорашній ураган змусив нас повернутися. Вчора нам нічого не залишалося, як згорнути вітрила й віддатися волі стихії. Шторм пригнав нас назад. Ще й, на біду, тріснула грот-щогла «Сантьяго», і я поставив корабель на якір у бухточку на заході острова – за дві милі звідсіль. Ну і зрештою, я вирішив розім’яти свої кісточки й навідатись до вас… А це хто? – він указав на бранців.
   Левасер закусив губу, зблід, але відповів стримано й ввічливо:
   – Як бачите, мої бранці.
   – Та невже? Їх учора викинуло на берег штормом?
   – Ні! – Левасера це глузування мало не вивело із себе. – Вони з нідерландського брига.
   – Щось не пам’ятаю, аби раніше ви згадували про них.
   – А вам це навіщо? Це мої особисті бранці. Тож це моя особиста справа. Вони – французи.
   – Он воно як? – Блад уп’явся своїми блакитними очима спершу в Левасера, а потім у бранців. Від пильного погляду д’Ожерон здригнувся, але прибрав з обличчя вираз жаху. Це втручання, таке несподіване не лише для жертви, а й для мучителя, раптом запалило в душі юнака надію. Його сестра широко розплющеними очима дивилась на Блада.
   Насуплений капітан Блад мовив до Левасера:
   – Вчора ви здивували мене, розгорнувши воєнні дії проти дружніх до нас нідерландців. А нині я дізнаюсь, що вас мають остерігатися навіть ваші співвітчизники.
   – Але ж я вже казав, що це моя особиста справа.
   – То он воно як? Як їх звати?
   Спокійна, владна і трохи презирлива поведінка капітана Блада розлютила запального Левасера. На його обличчі виступили червоні плями, погляд став нахабний, майже загрозливий. Він забрався вже було відповісти, та бранець випередив його:
   – Я – Анрі д’Ожерон, а це – моя сестра.
   – Д’Ожерон? – здивувався Блад. – Чи це родич це, часом, мого дорого приятеля – губернатора острова Тортуга?
   – Це мій батько.
   – Господи, помилуй! Ви що, Левасере, з глузду з’їхали? Спершу ви нападаєте на наших друзів, а потім берете в полон своїх співвітчизників. А насамкінець з’ясовується, що це діти губернатора Тортуги, острова, який є нашим єдиним прихистком у цих морях…
   Левасер сердито урвав його:
   – Востаннє попереджаю: це моя особиста справа! Я сам відповідатиму за це перед губернатором Тортуги.
   – А двадцять тисяч песо – також ваша особиста справа?
   – Саме так.
   – Знаєте, я не маю намірів погоджуватися з вами. – Капітан Блад спокійно всівся на бочці, яку щойно звільнив Левасер. – Пропоную не гаяти часу марно! – різко промовив він. – Я на власні вуха чув пропозицію, яку ви зробили цій леді й цьому джентльмену. А ще маю вам нагадати, що ми пов’язані дуже суворою угодою. Ви визначили суму їхнього викупу – двадцять тисяч песо. А це означає, що ця сума належить вашій і моїй командам у частках, встановлених угодою. Сподіваюся, ви не заперечуватимете цього. Та найсумніше, що ви приховали від мене частину трофеїв. За нашою угодою такі вчинки суворо караються.
   – Отакої! – нахабно реготнув Левасер і додав: – Якщо вам не до вподоби моя поведінка, то ми можемо розірвати наш союз.
   – Я обов’язково зроблю це, – рішуче відповів Блад. – Та ми розірвемо його лише тоді і тільки так, як я того захочу. А станеться це одразу ж по виконанню вами умов угоди, яку ми уклали перед тим, як вирушити у плавання.
   – Що ви маєте на увазі?
   – Постараюсь говорити коротко, – вів далі капітан Блад. – Я не торкатимусь теми незаконних воєнних дій проти нідерландців, захоплення французьких бранців і ризику розгнівити губернатора Тортуги. Я приймаю все так, як є. Ви призначили суму викупу за цих людей – двадцять тисяч песо. Наскільки я розумію, леді має перейти у вашу власність. Проте чому вона має належати вам, коли, за угодою, цей трофей належить усім нам?
   Левасерове обличчя стало темніше за грозову хмару.
   – А втім, – додав Блад, – я не маю наміру віднімати її у вас, якщо ви її купите.
   – Куплю її?
   – Так, за призначену вами суму.
   Левасер ледь зміг притлумити лють, що вирувала в ньому, намагаючись якось домовитись із ірландцем:
   – Це сума викупу за юнака, а внести її має губернатор Тортуги.
   – Ні, ні! Ви об’єднали цих людей. Маю визнати, зробили це якось дивно. Саме ви визначили їх вартість. Звісно ж, ви можете їх отримати, сплативши встановлену суму. Вам доведеться заплатити двадцять тисяч песо, й ці гроші ми поділимо між командами. Тоді, можливо, люди будуть поблажливіші до порушення вами угоди, яку ми спільно підписали.
   Левасер розреготався:
   – Он як?! Хай йому чорт! Непоганий жарт.
   – Цілком із вами згоден, – зауважив капітан Блад.
   А сенс цього жарту полягав для Левасера в тому, що капітан Блад із дюжиною своїх людей насмілився прийти сюди, щоб його залякати, хоча він, Левасер, миттю може зібрати сотню своїх головорізів. Та при таких підрахунках Левасер не взяв до уваги одну обставину, на яку правильно зважив його противник. І коли Левасер із посмішкою повернувся до своїх офіцерів, аби й ті посміялись за компанію, то побачив те, від чого його вдавана веселість миттю згасла. Капітан Блад вдало розрахував на жадібність авантюристів, що спонукало їх взятися до піратського ремесла. На їхніх обличчях читалася цілковита згода із Бладом поділити між усіма викуп, який вожак надумав привласнити собі.
   На мить головоріз замислився. Подумки клянучи жадібність своїх людей, він вчасно зметикував, що має діяти дуже обережно.
   – Ви мене неправильно зрозуміли, – мовив він, притлумлюючи в собі лють. – Щойно я отримаю викуп, ми поділимо гроші. А поки дівчина залишається в мене.
   – Це вже інша справа, – буркнув Каузак. – Тоді все стає на свої місця.
   – Ви так вважаєте? – уточнив Блад. – А як губернатор д’Ожерон відмовиться платити двадцять тисяч песо? Що робитимемо тоді? – він засміявся й поволі звівся на ноги. – Ні, ні! Капітан Левасер поки що хоче залишити в себе дівчину? Гаразд, нехай так. Однак спершу він зобов’язаний внести викуп і взяти на себе ризик, пов’язаний із тим, що ми можемо його не отримати.
   – Правильно, – вигукнув один із офіцерів Левасера.
   А Каузак додав:
   – Капітан Блад має рацію – все згідно з нашою угодою.
   – Що значить за угодою, ідіоти? – втратив над собою контроль Левасер. – Дідько вас ухопи! Звідки в мене двадцять тисяч песо? Та в мене немає і половини цієї суми. Я буду вам винен, поки не отримаю викупу. Вас це влаштовує?
   Пірати зашуміли, виказуючи згоду. Немає сумнівів, що цих людей влаштовував такий варіант, але Блад був іншої думки:
   – А як ви помрете до того, як отримаєте викуп? Наше ремесло сповнене несподіванок, мій капітане.
   – А хай вам грець! – заревів Левасер. Його обличчя збагряніло від злості. – Вам ніяк не вгодиш!
   – Та що ви. Давайте двадцять тисяч песо й ми негайно поділимо їх.
   – У мене їх немає.
   – Тоді бранців хай купить той, хто має гроші.
   – А в кого ж, по-вашому, вони є, коли в мене їх немає? Хто викладе таку суму?
   – А хоч би і я, – відповів капітан Блад.
   – Ви? – ошелешено запитав Левасер. – Вам потрібна ця дівчина?
   – А чому б і ні? Я не лише галантніший за вас, ідучи на певні матеріальні жертви, аби отримати цю дівчину, а й чесніший, бо готовий платити за те, чого прагну.
   Левасер остовпів од здивування. Із роззявленим ротом він дивився на капітана «Арабелли», як і офіцери з «Ла Фудра». Капітан Блад знову всівся на бочку, дістав із внутрішньої кишені свого камзола маленьку шкіряну торбинку.
   – Залюбки розв’яжу важку задачу, яка вам не під силу.
   Левасер та його офіцери очей не зводили з маленької торбинки, що її повільно розв’язував Блад. Він обережно розгорнув її та висипав на ліву долоню чотири чи п’ять перлин завбільшки з горобине яйце кожна. Двадцять таких перлин дісталися Бладу від дільби трофеїв, що їх здобули під час захоплення іспанської флотилії шукачів перлів.
   – Каузаку, якось ви вихвалялися, що тямите на перлах. Яка ціна цієї перлини, на вашу думку?
   Бретонець пожадливо схопив грубими пальцями блискучу кульку, що ніжно переливалася всіма барвами веселки. Милуючись коштовністю, він відповів хрипким од хвилювання голосом:
   – Тисяча песо.
   – На Тортузі чи Ямайці, не кажучи вже про Європу, вона коштує вдвічі більше. Та я приймаю вашу ціну, лейтенанте. Як бачите, всі вони майже однакові за розміром. Ось вам дванадцять перлин, себто дванадцять тисяч песо – ця частка екіпажу «Ла Фудр», себто три п’ятих вартості трофеїв згідно з угодою. За вісім тисяч песо, які належать «Арабеллі», я несу відповідальність перед своїми людьми… А зараз, Волверстоне, прошу доправити мою власність на облавок «Арабелли». – І, вказавши на бранців, він звівся на ноги.
   – О ні! – прогарчав Левасер, давши волю своїй люті. – Ви її не отримаєте!
   І він кинувся на Блада, що стояв напоготові осторонь, та один із його власних офіцерів перепинив йому шлях:
   – Господь із вами, капітане! Адже все честь по честі, всі задоволені.
   – Всі? – заверещав Левасер! – То ви всі задоволені, йолопи!
   Каузак, стискаючи величезну перлину у величезному п’ястуку, підбіг до Левасера.
   – Капітане, не будьте йолопом! Чи ви хочете, аби між командами зчинилась бійка? У Блада вдвічі більше людей. І чого ти вчепився за цю дівку? Дідько з нею, заради Бога, не зв’язуйся з Бладом. Він добре за неї заплатив, чесно вчинив із нами…
   – Чесно? – заревів розлючений капітан. – Ти!.. Ти!.. – в Левасера забракло слів, тож він так угатив лейтенанта кулаком, що мало не збив його з ніг. Перлини порозсипались по піску.
   Каузак і його люди швидко, наче справдешні пірнальники, що стрибають у воду, кинулися за перлинами, відтягнувши на якийсь час помсту. Вони плазували навкарачки, ретельно вишукуючи перлини й не звертаючи уваги на те, що над ними розгортались важливі події.
   Левасер поклав руку на ефес шпаги, зблідлий од люті став перед Бладом, який вже було збирався йти.
   – Ти не отримаєш її, доки я живий! – закричав він.
   – У такому разі це станеться після твоєї смерті, – відповів Блад і клинок його шпаги зблиснув на сонці. – За нашою угодою будь-якого члена команди, який приховає трофей вартістю хай навіть песо, мають повісити на нок-реї. Саме так я й збирався із тобою вчинити. Та оскільки тобі не до душі мотузка, то нехай буде по-твоєму, мерзото, я вдовольню тебе по-іншому!
   Він знаком зупинив людей, які намагалися завадити сутичці, і схрестив свій клинок зі шпагою Левасера.
   Д’Ожерон ошелешено спостерігав за ним і навіть уяви ти собі не міг, чим закінчиться для нього ця сутичка. Між тим двоє з команди «Арабелли» змінили негрів, що охороняли французів, і зняли мотузку з голови юнака. Його бліда як смерть сестра із жахом в очах спостерігала за двобоєм.
   А двобій завершився дуже швидко. Звіряча Левасерова сила, на яку той так покладався, поступилася досвіду і вправності ірландця. І коли простромлений у груди Левасер упав навзнак, капітан Блад спокійно промовив до Каузака:
   – Гадаю, це анулює нашу угоду.
   Каузак кинув байдужий і цинічний погляд на свого капітана, що звивався у передсмертних корчах. Можливо, цей епізод мав би інший фінал, якби капітан Блад застосував до нього іншу тактику. Та зараз Левасерові люди не відчували до свого колишнього вожака ні любові, ні жалю. Єдиним їхнім рушієм була жадоба, і Блад вміло цим скористався, звинувативши капітана «Ла Фудр» у найтяжчому злочині – привласненні того, що мало б перетворитися на золото й принести прибуток усім.
   Зараз, коли пірати отямились і загрозливо трясли кулаками, Каузак спробував заспокоїти їх. Блад бачив, що вони ще вагаються, тож, аби пришвидшити примирення, промовив:
   – На нашій стоянці ви можете отримати свою частку здобичі із захопленого нами «Сантьяго», це ваше право. Як бачите, я чиню по справедливості.
   У відповідь на ці слова пірати схвально зашуміли. Разом із обома бранцями вони перетнули острів і прийшли на стоянку «Арабелли».
   По обіді, після поділу здобичі, вони мали роз’їхатись у різні боки, та Каузак, якого обрали наступником Левасера, раптом запропонував Бладу послуги всієї французької команди.
   – Гаразд, я згоден, та лише за однієї обов’язкової умови: ви маєте помиритися з нідерландцями й повернути їм судно з вантажем, – відповів Блад.
   Умову було прийнято без вагань, тож Блад попрямував до своїх гостей – дітей губернатора Тортуги.
   Мадемуазель д’Ожерон і її брат, звільнений од пут, сиділи у великій каюті «Арабелли».
   Бенджамін, чорний слуга й кухар Блада, поставив перед ними вино з їжею і вмовляв поїсти. Та вони нічого не торкалися.
   Брат із сестрою сиділи й переживали страшні муки, вважаючи, що потрапили з вогню в полум’я. Нарешті мадемуазель д’Ожерон, змучена невідомістю, кинулась навколішки перед братом, молячи його про прощення за всі страждання, що вона завдала йому своєю нерозважливістю.
   Та брат не був схильний до поблажливості.
   – Сподіваюсь, ти нарешті зрозуміла, що наробила. Зараз тебе купив інший пірат, ти належиш йому. Сподіваюсь, ти це розумієш…
   Він міг і далі казати, та замовк, помітивши, що прочинились двері. На порозі стояв капітан Блад. Після завершення розрахунку з людьми Левасера він прийшов сюди і, звісно, чув останні хлопцеві слова. Тому й не здивувався, коли, побачивши його, мадемуазель д’Ожерон здригнулась і від страху зіщулилась.
   Блад зняв капелюха з пером і підійшов до столу.
   – Прошу вас заспокоїтися, мадемуазель, – мовив він поганою французькою. – Тут, на облавку «Арабелли», з вами поводитимуться з належною до вашого стану шанобою. Щойно наші кораблі вийдуть у море, ми попрямуємо до острова Тортуга й передамо вас вашому батькові. І дуже вас прошу: забудьте, що я вас купив, як це зараз сказав ваш брат. Аби ви уникли небезпеки, я був змушений підкупити банду негідників і переконати їх не підкорятися ще більшому негіднику, що керував ними. Можете вважати викуп, що я за вас вніс, дружньою позикою.
   Дівчина повірити не могла своїм вухам і здивовано дивилась на нього, а її брат навіть підвівся від здивування.
   – Ви це серйозно?
   – Певна річ! Хоча такі слова ви не часто чутимете. Я – пірат, але не можу чинити так, як Левасер. Я маю власне уявлення про честь і свою честь… або, принаймні, рештки колишньої честі. – І діловим тоном додав: – Обід подадуть за годину. Сподіваюсь, ви удостоїте мене честі пообідати зі мною. А зараз мій Бенджамін подбає про ваш гардероб.
   Він уклонився й повернувся було ти, як мадемуазель д’Ожерон зупинила його:
   – Капітане! Мосьє!
   Блад обернувся. Вона, повільно наблизившись до нього й дивлячись зі страхом і здивуванням, промовила:
   – Ви благородна людина, капітане!
   – О, мадемуазель, ви перебільшуєте мої чесноти, – усміхнувся Блад.
   – Ні, ні! – палко вигукнула вона. – Ви благородний, ви справжній лицар! Я винна в тому, що сталося. Я маю вам розповісти… Ви маєте право знати.
   – Мадлен! – вигукнув брат, намагаючись стри мати її.
   Та вона не могла стримати палку вдячність, що сповнювала її серце. Раптом вона впала перед Бладом навколішки, схопила його руку, і не встиг він отямитися, як дівчина поцілувала її.
   – Що ви робите? – вигукнув він.
   – Намагаюсь спокутувати свою провину. Я подумки збезчестила вас. Я гадала, ви такий самий, як і Левасер, а ваша сутичка з ним – бійка шакалів. Молю вас – пробачте мені!
   Капітан Блад подивився на неї, й усмішка, що ковзнула по його обличчю, запалила вогник світло-синіх очей, які наче засвітились на його смаглявому обличчі.
   – Не варто, дитино моя, – м’яко мовив він, підводячи її з колін. – Ваша думка про мене, по суті, була правильною. Інакше ви й не могли думати.
   Він намагався переконати себе, що, визволивши молодих людей із неволі, здійснив непоганий вчинок, тож із полегшенням зітхнув.
   Його сумнівна слава, що блискавкою поширилась по всьому Карибському морю, звісно, вже дійшла до Арабелли Бішоп. Він був певен, що вона з презирством думає про нього, вважаючи таким самим покидьком, як і всі пірати. Тому він сподівався, що якась, нехай навіть дуже віддалена луна його сьогоднішнього вчинку докотиться до неї і хоч трохи пом’якшить її серце. Звісно, він приховав від мадемуазель д’Ожерон справжню причину її порятунку. Блад вирішив ризикнути своїм життям лише заради того, щоб Арабелла Бішоп була задоволена ним, якби могла бути присутньою тут сьогодні.

Розділ 16
Пастка

   Порятунок мадемуазель д’Ожерон покращив і до того непогані стосунки між капітаном Бладом та губернатором Тортуги. Капітан став бажаним гостем у вишуканому білому будинку з зеленими жалюзі, який д’Ожерон збудував собі на сході від Кайони, серед великого розкішного саду. Губернатор вважав, що його борг перед Бладом не обмежується двадцятьма тисячами песо, які той сплатив за Мадлен. Досвідчений і розумний ділок, він був наділений і благородством, і вдячністю.
   І доводив це француз усіма можливими способами, тож під його заступництвом акції капітана Блада серед піратів значно зросли.
   Коли настав час оснащувати ескадру для наскоку на Маракайбо, що свого часу запропонував Левасер, капітан Блад без проблем знайшов достатню кількість людей і кораблів. Він запросто знайшов п’ятсот авантюристів, а за бажання міг би завербувати і п’ять тисяч. Так само йому нічого не вартувало удвічі збільшити свою ескадру, та він обмежився трьома кораблями: «Арабеллою», «Ла Фудр» із командою у сто двадцять французів під керівництвом Каузака і «Сантьяго», оснащеного і перейменованого на «Елізабет». Це ймення вони дали на честь англійської королеви, за правління якої моряки провчили Іспанію так само, як збирався це знову зробити капітан Блад.
   Командиром «Елізабет» він призначив Гаторпа, за що одностайно проголосували всі члени піратського братства.
   У серпні 1687 року невеличка Бладова ескадра увійшла у величезне Маракайбське море і здійснила напад на багате місто Мейна – Маракайбо.
   Усе пройшло не так гладко, як хотілося Бладу, його загін навіть потрапив у скрутну ситуацію. І скруту цю найвлучніше характеризують слова Каузака – їх ретельно записав Пітт, – які він промовив під час сварки, що виникла на сходах церкви Нуестра Сеньора дель Кармен, де Блад безцеремонно влаштував кордегардію [36 - Кордегардія – приміщення для військової варти.]. Я вже згадував, що ірландець був католиком лише тоді, коли це його влаштовувало.
   У суперечці брали участь Гаторп, Волверстон і Пітт з одного боку, і Каузак – з другого. Причиною суперечки послугувало боягузтво останнього. Перед піратськими ватажками на випаленому сонцем курному майдані, обрамленому пальмами, що опустили від спеки листя, вирував натовп із кількох сотень головорізів обох таборів.
   Очевидно, Каузаку дали слово, адже його різкий, крикливий голос заглушував галас натовпу, що затихав тоді, коли француз звинувачував Блада у всіх смертних гріхах ламаною англійською. Пітт пише, що Каузак розмовляв жахливою англійською мовою, яку годі й передати. Одяг на французькому капітані, подібно до його мови, сидів недолуго й розхристано, та й узагалі Каузак дуже відрізнявся від Гаторпа, зодягненого в чистий костюм, і від франтуватого Пітта, що стояв там у ошатному камзолі й блискучих пантофлях. Перемащена кров’ю блуза із синьої бавовняної тканини, що висіла мішком на французі, була розхристана й відкривала його брудні волохаті груди. За поясом шкіряних штанів стирчав ніж і арсенал пістолетів, а ще на перев’язі теліпалась абордажна шабля. Над широким вилицюватим, мов у монгола, обличчям звисав червоний шарф, обвитий навколо голови подібно до тюрбану.
   – Хіба я раніше не попереджав вас, що все йде надто добре, надто вдало? – вигукував він, несамовито підскакуючи на своїх кривеньких ніжках. – Друзі, я ж не дурень! Я маю очі. Ми входимо в озеро і що бачимо? Покинутий форт. Пам’ятаєте? Там нікого не було. Ніхто в нас не стріляв. Гармати мовчали. Я вже тоді щось недобре запідозрив. Та й будь-хто на моєму місці, хто має мозок і очі, запідозрив би. Та ми все одно пливемо далі. І що далі? Далі такий само покинутий форт, місто, з якого втекли всі мешканці, прихопивши із собою все цінне. І знову я попереджаю капітана Блада, я кажу йому, що це не просто так, що це пастка. Та він мене не слухає, не хоче слухати. Ми й далі собі йдемо – жодного опору. Нарешті всі бачать, що скоро пізно буде думати про повернення. Я знову попереджаю, та знову мене ніхто не чує. Боже ти мій! Капітан Блад має йти далі!
   І ми йдемо далі й доходимо до Гібралтара. Щоправда, тут ми знаходимо віце-губернатора, змушуємо його платити викуп за це місто, але сума наших трофеїв становить дві тисячі песо! Можливо, ви скажете мені, що все це означає? Чи мені пояснити? Це шмат сиру, розумієте? Шмат сиру в мишоловці. Боже ж мій! Ми потрапили в пастку через дурну впертість нашого чудового капітана Блада!
   Волверстон засміявся. Каузак розлютився.
   – Дідько б тебе ухопив! Ти ще смієшся, мерзото! Ти скажи краще, як ми звідсіль вибиратимемося, якщо не приймемо умов іспанського адмірала?
   Пірати, що стояли на сходинках унизу, схвально загули. Велетень Волверстон кинув на них гнівний погляд одним своїм оком, стиснув кулаки, наче готуючись ударити француза, котрий підбурював людей до бунту. Та Каузаку було байдуже до всього. Він продовжував під схвальні вигуки піратів:
   – Ти, мабуть, вважаєш, що Блад – бог і здатен творити дива? Та чи знаєш ти, що твій хвалько капітан Блад – смішний…
   Він раптом урвав свою промову, адже саме в цю мить із церкви неквапом вийшов капітан Блад. Поряд із ним ішов Ібервіль, довготелесий француз. Попри свою молодість він уже здобув славу хвацького корсара, та його вважали справжнім морським вовком ще до того, як загибель його власного корабля змусила Ібервіля найнятись на службу до Блада.
   Капітан «Арабелли» у капелюху з широкими крисами з плюмажем наблизився до піратів, спираючись на свою тростину із чорного дерева. Отак глянувши на нього, ніхто й ніколи б не впізнав у ньому корсара; радше він скидався на франта із Пелл Мелл або з Аламеди. Останнє найбільше йому пасувало, адже його камзол із золотими петлями був пошитий за останньою іспанською модою. Та якщо придивитись до нього пильніше, то можна було й змінити перше враження. Довга бойова шпага, сталевий блиск в очах видавали шукача пригод…
   – Я вам здаюся смішним, Каузаку? – запитав він, зупиняючись перед бретонцем, котрий раптом здувся, мов булька. – То ким, по-вашому, я маю вважати вас? – утомленим голосом стиха промовив Блад. – Ви волаєте, наша затримка може стати небезпечною. То дайте відповідь: хто винен у цій затримці? Ми майже місяць згаяли на те, що можна було зробити за тиждень, якби не ваші помилки.
   – Боже мій, то я ще й винен?
   – А хіба я посадив «Ла Фудр» на мілину посеред озера? Це ж ви взяли на себе ініціативу, відмовившись від лоцмана. Це призвело до того, що ми втратили три цінних дні на розвантаження вашого корабля, аби зняти його з мілини. За ці три дні мешканці не лише дізнались про нас, а й встигли втекти і сховатися. От скажіть лишень, що змусило вас гнатися за губернатором і біля мурів цієї клятої фортеці втратити сотню людей і два тижні часу? Саме тому ми тут і досі сидимо. Ба більше, поки ми тут байдикуємо, наспіла іспанська ескадра, яку викликав із Ла Гуайри корабель берегової охорони. Та й із цієї ситуації ми могли б виплутатись, вийшовши у відкрите море, якби не втратили «Ла Фудр». І ви ще насмілилися звинувачувати мене в тому, у чому винні самі, чи, точніше, ваша дурість!
   Сподіваюсь, ви погодитеся зі мною, що стриманість Блада важко не назвати дивною, а надто коли зважити, що іспанською ескадрою, яка пантрувала вихід із озера Маракайбо, командував його запеклий ворог – адмірал Іспанії дон Мігель де Еспіноза-і-Вальдес. Окрім обов’язків перед батьківщиною, в адмірала були, як відомо, свої особисті причини прагнути зустрічі з Бладом через історію, що сталася рік тому на облавку «Ескарнасіона» й завершилася смертю його брата дона Дієго. Із доном Дієго плавав і його племінник, дон Естебан, який прагнув помсти ще більше за адмірала.
   Однак капітан Блад зберігав спокій і глузував із легкодухості Каузака.
   – Для чого ці балачки про минуле! – кричав Каузак. – Питання зараз у тому, що робити далі!
   – Такого питання взагалі не існує! – відрізав Блад.
   – Тобто не існує? – гарячкував Каузак. – Іспанський адмірал дон Мігель гарантував нам безпеку, якщо ми негайно заберемося звідси, не зруйнуємо місто, звільнимо бранців і повернемо все, що захопили в Гібралтарі.
   По цих словах капітан Блад усміхнувся, знаючи ціну обіцянкам дона Мігеля, а Ібервіль із презирством у голосі звернувся до Каузака:
   – Це зайвий раз доводить, що попри свої переваги, іспанський адмірал таки боїться нас.
   – Це лише тому, що він не знає, наскільки ми слабкі! – кричав Каузак. – Ми змушені прийняти його умови, бо не маємо іншого виходу. Така моя думка.
   – Але не моя, – спокійно відповів Блад. – Тому я й відхилив ці умови.
   – Відхилили? – широке обличчя Каузака збагряніло. – Відхилили, не порадившись зі мною?
   – Ваша незгода нічого не міняє. Нас більшість, бо Гаторп зі мною однієї думки. Та якщо ви і ваші французькі прихильники прагнете прийняти умови іспанця, ми вам не станемо на заваді. Повідомте про це адміралу. Поза сумнівом, ця новина дуже потішить дона Мігеля.
   Каузак люто зиркнув на нього, та, опанувавши себе, запитав:
   – Що ви відповіли адміралу?
   Бладове обличчя проясніло.
   – Я відповів йому, що як протягом доби він не гарантує нам вільного виходу в море й не виплатить за збереження Маракайбо п’ятдесят тисяч песо, то це чудове місто ми перетворимо на руїни, а потім виберемося звідсіль і знищимо його ескадру.
   По такій зухвалій відповіді Каузаку мову відібрало. Та більшості англійських піратів сподобався сміливий гумор людини, яка, перебуваючи у пастці, диктувала свої умови тому, хто заманив її в цю пастку. Серед піратів почулися схвальні вигуки, які підхопили і французькі прибічники Каузака. Розлючений Каузак уперто стояв осторонь. Він пішов ображений і не міг заспокоїтися до наступного дня, що став днем його помсти.
   Цього ж дня від дона Мігеля прибув посланець із листом. Іспанський адмірал присягався, що коли пірати відхилили його великодушну пропозицію, то він чекатиме їх біля виходу з озера, щоб знищити. Якщо ж пірати не квапитимуться з відплиттям, попереджав дон Мігель, він сам увійде в озеро й розіб’є їх біля Маракайбо, щойно його ескадра поповниться п’ятим кораблем – «Санто Ніньйо», що прямує з Ла-Гуайри.
   Цього разу капітан Блад втратив самовладання.
   – Годі мене турбувати! – огризнувся він до Каузака, який знову прийшов до нього з ниттям. – Хай йому чорт, повідом адміралу, що ти більше не зі мною, і він відпустить тебе і твоїх людей. Забирайся до дідька!
   Звісно ж, Каузак обов’язково так і вчинив би, коли б французи були одностайні щодо цього питання. Їх роздирали жадібність і тривога, адже якби вони йшли з Каузаком, то мали б відмовитися від своєї частки награбованого, а також від захоплених ними рабів і полонених. Якщо ж хитрому капітану Бладу вдасться вибратися звідси живим і неушкодженим, то, звісно ж, по закону він захопить усе, що вони втратять. Сама тільки думка про таку жахливу перспективу була нестерпною. Зрештою, попри вмовляння Каузака, його прибічники стали на бік Пітера Блада. Вони заявили, що в цей похід пішли з Бладом і повернуться назад лише з ним, якщо вдасться взагалі повернутися. Про це рішення понуро промимрив йому сам Каузак.
   Блад зрадів такому рішенню й запросив бретонця взяти участь у нараді, на якій мають обговорювати питання про подальші дії. Нарада відбувалась у просторому внутрішньому дворі губернаторського будинку. У центрі, оточений аркадами кам’яного чотирикутника, під плетивом із витких рослин плюскотів прохолодний водограй. Навколо водограю росли апельсинові дерева, і нерухоме повітря просякло їхнім ароматом. Це була одна із тих зовні приємних споруд, що їх мавританські архітектори будували в Іспанії за африканським зразком, а згодом іспанці перенесли його у Новий Світ. У нараді брали участь усього шестеро. Тривала вона до пізньої ночі. Говорили про план дій, запропонований Бладом.
   Величезне прісне озеро Маракайбо простягалось на сто двадцять миль, подекуди сягаючи стільки само завширшки. Живилось воно від кількох річок, що стікали із засніжених гребенів, які оточували озеро з обох боків. Я вже згадував, що озеро має форму пляшки з горлечком, спрямованим у бік моря біля міста Маракайбо.
   За цим горлечком озеро знову розширюється. Ближче до моря лежать два довгих острови: Вігіліас і Лас-Паломас, що перекривають вихід в океан. Єдиний шлях для будь-яких кораблів пролягає між цими островами через вузьку протоку. До берегів островів Лас-Паломас можуть пристати лише невеличкі судна, окрім східного краю – там вивищується могутній форт. Коли корсари підійшли до нього, він виявився покинутим. А на воді між цими островами стояли на якорях чотири іспанські кораблі.
   Флагманський корабель «Ескарнасіон» – це потужний галеон, оснащений сорока вісьмома великими гарматами і вісьмома малими. Наступний за потужністю був тридцятигарматний «Сальвадор», на двох менших кораблях – «Інфанта» і «Сан-Феліпе» – було по двадцять гармат і по сто п’ятдесят людей на кожному.
   Ось такій ескадрі мусив дати відсіч капітан Блад, який, окрім «Арабелли» із чотирма десятками гармат та «Елізабет» із двадцятьма шістьма гарматами, мав два захоплені на Гібралтарі шлюпи, сяк-так озброєні чотирма кулевринами [37 - Кулеврина – старовинна зброя, рання аркебуза.]. Проти тисячі іспанців могли вийти не більше чотирьохсот корсарів.
   План, що його запропонував Блад, був вельми сміливий, а для декого навіть міг видатися надто відчайдушним, про що не забарився сказати Каузак.
   – Так, не заперечую, – погодився капітан Блад, – та мені доводилося йти і на ризикованіші справи. – Він із насолодою закурив люльку, напхану запашним тютюном, що ним так славився Гібралтар. – І що важливіше – усі справи мали успішний фінал. Audaces fortuna juvat [38 - Audaces fortuna juvat – Щастя на боці сміливців (лат.).], – мовив він латиною і наостанок додав: – Слово честі, римляни були розумними людьми!
   Своєю впевненістю він заразив навіть недовірливого й боягузливого Каузака. Усі із запалом узялися за роботу й три дні від рання до смеркання готувались до бою, який обіцяв бути успішним. Не можна було гаяти часу. Вони мали першими атакувати, не чекаючи, доки дон Мігель де Спіноза отримає підкріплення, п’ятий галеон «Санто Ніньйо», що йде з Ла-Гуайри.
   Основна робота кипіла на більшому шлюпі з двох захоплених на Гібралтарі – він мав відіграти головну роль у Бладовому задумі. На ньому зламали всі перегородки, перетворивши судно на порожню шкаралупу, прикриту дошками палуби. А коли на його облавку просвердлили сотні отворів, то шлюп став схожий на половину порожнього горіха, поточеного червами. Потім у палубі попробивали кілька люків, а всередину корпусу склали весь запас смоли, дьогтю й сірки, що був у місті. До всього ще шість діжок пороху виставили як гармати, що визирали із бортових отворів шлюпа.
   Надвечір четвертого дня, по завершенні всіх робіт пірати полишили приємний, але пустельний Маракайбо. Та з якоря вони знялися лише через дві години після півночі, скориставшись відпливом, що тихо їх зносив у напрямку бару [39 - Бар – наносний підводний вал у прибережній зоні моря або в гирлі річки; мілина.]. На кораблях прибрали всі вітрила, крім бушпритних.
   Попереду йшов брандер [40 - Брандер – судно, навантажене пальним та вибухівкою; у часи вітрильного флоту використовувалося для підпалу ворожих кораблів.] під командуванням Волверстона із шістьома добровольцями. Окрім спеціальної винагороди, кожному з них було обіцяно ще по сто песо на додачу до їхньої частки здобичі. За брандером прямувала «Арабелла», на певній віддалі від неї йшла «Елізабет» під командуванням Гаторпа; на цьому ж кораблі розмістився і Каузак із французькими піратами. Ар’єргард замикали другий шлюп і вісім каное з бранцями, рабами і більшою частиною захоплених товарів. Бранців охороняли два матроси, що веслували на човнах, і чотири пірати з мушкетами.
   За Бладовим планом, вони мали триматися в тилу й у жодному разі не брати участі в битві.
   Щойно перші проблиски опалового світанку розсіяли темінь, корсари тривожно вдивились удалечінь і за чверть милі від себе побачили обриси рангоутів і такелажів іспанських кораблів, що стояли на якорях.
   Іспанці, покладаючись на свою кількісну перевагу, не виявляли особливої пильності й побачили Бладову ескадру лише тоді, як їх уже помітили корсари. Побачивши крізь світанковий туман іспанські галеони, Волверстон підняв на реях свого брандера всі вітрила, і не встигли іспанці прийти до тями, як він уже впритул наблизився до них.
   Волверстон спрямував свій шлюп на величезний флагманський корабель «Ескарнасіон», намертво закріпив штурвал і, схопивши тліючий ґніт, підпалив величезний факел зі скрученої соломи, просоченої нафтою. Факел яскраво спалахнув у ту мить, коли маленьке суденце із тріском врізалось в облавок величезного флагманського галеона. Воно заплуталося своїми снастями у фантах великого корабля і стало розвалюватися. Шестеро Волверстонових людей без одягу стояли на своїх постах по лівий облавок шлюпу: чертеро на планширі й двоє – на реях, тримаючи в руках чіпкі абордажні гаки. Щойно брандер зіштовхнувся з іспанським кораблем, як вони миттю накинули гаки за його облавок, наче прив’язавши до нього брандер. Гаки, кинуті з рей, мали ще більше заплутати снасті й не дати іспанцям можливості позбутися непроханих гостей.
   На облавку іспанського галеона подали тривожний знак. Почалася паніка. Іспанці, ще не очунявши від сну, бігали, метушились, горлали. Вони намагались підняти якір, та через брак часу від цього довелося відмовитися. Іспанці вважали, що пірати підуть на абордаж, тож схопили зброю і приготувалися дати відсіч. Дивна поведінка нападників украй здивувала екіпаж «Енкарнасіона», адже вона кардинально відрізнялась від звичайної тактики корсарів. Ще більше їх вразив вигляд головного здорованя Волверстона, який, вимахуючи палаючим смолоскипом, метався від краю до краю свого невеличкого суденця. Надто пізно іспанці дотумкали, що Волверстон підпалював ґноти в діжках із пальним. Один із їхніх офіцерів, що геть втратив розум від паніки, наказав послати на шлюп свою абордажну групу.
   Та й цей наказ прозвучав надто пізно. Переконавшись, що шестеро корсарів блискуче впоралися зі своїм завданням і покинули шлюп, Волверстон підбіг до найближчого відкритого люку, кинув у трюм факел і пірнув у воду, де його підібрав баркас із «Арабелли». Та ще до того, як Волверстон опинився на баркасі, шлюп уже був подібний на велетенське вогнище, звідки силою вибухів викидало на «Ескарнасіон» палаючі шматки матеріалів. Довгі язики полум’я лизали облавок галеона, відкидаючи назад нечисленних сміливців, які намагалися відштовхнути шлюп.
   У той час як найпотужніший корабель ескадри швидко виходив з ладу, Блад наближався до «Сальвадора». «Арабелла» саме проходила перед його носом, коли з її облавку пролунав залп, що зі страшною силою змів геть усе з палуби іспанського корабля. Потім «Арабелла» розвернулась і, просуваючись уздовж корпусу «Сальвадора», вдруге пальнула по його корпусу зі своїх бортових гармат. «Арабелла» залишила майже безпорадний «Сальвадор» і попрямувала далі. Кількома ядрами гармат вона пальнула по «Інфанті» і зі страшним гуркотом вдарилась об її корпус, аби взяти на абордаж, поки Гаторп те саме робив із «Сан-Феліпе».
   За весь цей час іспанці не встигли зробити жодного пострілу – таким несподіваним був напад корсарів.
   Команди «Сан-Філіпе» й «Інфанти», яких було взято на абордаж, не мали змоги навіть чинити опору. Їх так вразив вигляд палаючого флагманського корабля, що вони покидали зброю.
   Якби «Сальвадор» дав рішучу відсіч і своїм прикладом надихнув команди інших кораблів, то, можливо, цього дня щастя було б на боці іспанців. Проте так не сталося через притаманну іспанцям жадібність: «Сальвадору» треба було рятувати казну, що була на його облавку. Дон Мігель, переймаючись насамперед тим, аби п’ятдесят тисяч песо не потрапили до рук піратів, із рештками своєї команди перебрався на «Сальвадор» і наказав прямувати до форту на острові Лас-Паломас. Розраховуючи на неминучу зустріч із корсарами, адмірал переозброїв форт і залишив у ньому гарнізон. З цією ж метою він зняв із форту Кохеро, що перебував у затоці, декілька далекобійних «королівських» гармат, потужніших за звичайні.
   Капітан Блад на «Арабеллі» нічого про те не відав і в супроводі «Інфанти» вже з командою корсарів, очолюваною Ібервілем, кинувся за іспанцями. Кормові гармати «Сальвадора» безладно відповідали на потужний вогонь піратів. Та пошкодження були такі серйозні, що, діставшись до мілководдя під захист фортових гармат, корабель став тонути. Над водою залишилась лише частина корпусу. Команда корабля на човнах і плавом дісталась берега Лас-Паломас.
   Коли капітан Блад вважав, що перемога вже в його кишені й вихід у море вільний, форт раптом показав потужну й досі приховану міць. Пролунав залп «королівських» гармат. Важкими ядрами знесло частину облавку, загинули кілька піратів. На судні почалась паніка.
   За першим залпом пролунав другий. Якби Пітт, штурман «Арабелли», не встиг розвернути корабель різко вправо, то усім було б непереливки. «Інфанта» зазнала серйозніших пошкоджень. У пробоїни ватерлінії її лівого борту ринула вода. Корабель затонув би, якби досвідчений Ібервіль не наказав негайно скинути всі гармати з лівого борту.
   «Інфанту» вдалося втримати на воді, хоч корабель дуже накренило на правий борт, усе ж він ішов за «Арабеллою». Фортові гармати й далі палили по кораблях, та вже не могли завдати їм серйозних пошкоджень.
   Коли нарешті вони вийшли на безпечну відстань та з’єднались із «Елізабет» і «Сан-Феліпе», «Арабелла» та «Інфанта» лягли в дрейф, і капітани чотирьох кораблів нарешті змогли обговорити своє непросте становище.

Розділ 17
Обдурені

   У яскравому сяйві вранішнього сонця на «Арабеллі» відбувалася нарада. Капітан Блад терміново скликав людей. Видно було, що він геть занепав духом. Згодом капітан зізнався, що то був найтяжчий день у його житті. Він усвідомлював, що блискуче провів операцію і мав би пишатися своєю майстерністю, та насправді не здобув жаданої перемоги. Перемога вмить перетворилася на поразку через три влучні постріли батареї, про яку ніхто і не здогадувався. Годі навіть сподіватися на порятунок, доки вони не візьмуть форт, що охороняє вихід у море.
   Блад зопалу запропонував нашвидку полагодити кораблі і зробити ще одну спробу прорватися в море, та від таких гарячкових дій його одразу ж відмовили – не властиво ж бо це йому, Бладу, робити все зопалу. Від Блада чекають поміркованості, а не відчаю. Тож капітан Блад взяв себе в руки і став мислити тверезо: «Арабелла» перебуває в такому стані, що не вийде в море, «Інфанта» тримається на воді лише завдяки майстерності її капітана, а «Сан-Феліпе» зазнав серйозних пошкоджень ще до того, як потрапив до рук піратів. Тож за таких обставин Блад мусив визнати, що ліпше повернутися в Маракайбо і там полагодити кораблі, а вже потім пробувати вийти в море.
   За таку пропозицію проголосували одностайно. Тож до Маракайбо повернулися переможці, які програли в короткому, проте жахливому бою.
   Присутність Каузака, песимізм і дошкульність якого не знали межі, ще більше пригнічувала Блада. Зазнавши непомірної втіхи від блискавичної і легкої перемоги над досить сильним ворогом, бретонець знову запанікував, заразивши своїм настроєм французьких корсарів.
   – Отепер амба, – скиглив він Бладу – Отепер ми попалися.
   – Я чув таке від тебе й раніше, – терпляче відповів Блад. – А ти ж, здається, спроможний зрозуміти що сталося. Ніхто ж не посміє заперечувати, що ми повернулися з більшою кількістю кораблів і гармат, ніж вирушили сюди. Ти лишень поглянь на наш флот!

   – Бачу, – буркнув у відповідь Каузак.
   – А як так, то ти всього лишень нікчемний боягуз!
   – Це я боягуз?
   – Звісно!
   Бретонець важко засопів, зиркнув злим оком на капітана, але висловити вголос невдоволення не зважився. Він знав, чого можна очікувати від Блада, бо добре пам’ятав сумну Левасерову долю. Тож, стримавши свої почуття, Каузак із гіркотою мовив:
   – Це вже ти перегнув палицю!
   – Так от, Каузаку! – зірвався Блад. – Мені вже в печінках сидять твої скигління. Хочеш спокою, то не виходь у море, а тим паче зі мною! Зі мною ніколи не буде спокійно. Це все. Крапка.
   Почувши таке благословення, Каузак із прокльонами побіг радитися з французькими корсарами.
   Тимчасом капітан Блад узявся до обов’язків лікаря й ходив коло поранених до пізнього вечора. Уже вночі він висадився на берег. У домі губернатора Блад написав листа дону Мігелю у формі чемного виклику.
   «Ваше превосходительство, сьогодні вранці Ви мали змогу переконалися в моїх можливостях, – писав він. – Попри Вашу перевагу в кількості людей, кораблів і гармат мені вдалося потопити або захопити всі судна великої ескадри, місія якої була знищити нас. Тепер Ви не спроможні здійснити задумане, навіть коли з Ла-Гуайри прибуде обіцяний вами «Санто-Ніньйо». Ви маєте певний досвід, тож можете спрогнозувати, що станеться із цим кораблем. Я волів би не тривожити Вашу високість листом, але я людина гуманна і ненавиджу кровопролиття. Тому, перш ніж знищити, на Вашу думку, неприступний форт, так само, як напередодні
   розправився з Вашою ескадрою, яку, до речі, Ви теж вважали непереможною, я, як людина гуманна, востаннє Вас застерігаю. Місто Маракайбо залишиться неушкодженим, якщо Ви заплатите викуп у п’ятдесят тисяч песо, приженете сто голів худоби і дасте нам можливість вільно вийти в море. Наголошую, місто залишиться неушкодженим, а ще я звільню сорок полонених, серед яких чимало поважних персон – їх я триматиму в заручниках до нашого відплиття у відкрите море, а потім відправлю назад у каное. А як Ви, Ваше превосходительство, не пристанете на мої скромні умови, і тим самим нав’яжете нам необхідність захопити форт, то попереджаю: на милосердя не сподівайтесь. І спершу я зруйную чудове місто Маракайбо…»
   Потому Блад наказав привести до нього захопленого в Гібралтарі віце-губернатора Маракайбо, якого ознайомив із написаним і послав із листом до дона Мігеля.
   Блад недарма вибрав віце-губернатора в посильні, адже той був найбільш зацікавленою людиною в порятунку міста від спустошення.
   Капітанові сподівання справдились. Окрім написаного в листі, віце-губернатор додав ще й від себе палку наполегливу промову. Та навіть це не подіяло на дона Мігеля. Байдуже, що його ескадру частково потопили, а частково захопили корсари – тоді його заскочили зненацька. Нині ж, утішав він себе, таке не повториться. Форт неможливо взяти несподівано. І хай Маракайбо буде стерто з лиця землі – Бладові все одно не уникнути кари, бо рано чи пізно йому доведеться вийти в море.
   Віце-губернатор зопалу намолов адміралові чимало дурниць, та відповідь іспанця була ще брутальнішою:
   – Вірні слуги нашого короля не впустили б на свою територію клятих піратів, так само, як я не випущу їх звідси, і ми б не втрапили зараз у таку халепу.
   Тому відчепіться від мене зі своїми зрадницькими порадами. Із Бладом не буде жодної угоди. Я виконую свій обов’язок перед королем і перед собою, а ще в мене є особисті рахунки з цим негідником, і я збираюся нарешті поквитатися з ним – так йому й перекажіть!
   Із цією відповіддю і прийшов віце-губернатор до свого будинку в Маракайбо, – там Блад саме влаштував ще одну нараду з проводирями корсарів. Губернатору стало соромно за свою легкодухість, тож, натхненний витримкою адмірала, під час вручення Бладу відповіді він поводився навіть зухвало, чим неодмінно завоював би прихильність доня Мігеля, якби той побачив це.
   – То такою була його відповідь? – усміхнувся Блад, хоча тоді його серце стислось од болю – він розраховував на інше. – Він надто упертий, а шкода, адже саме через це він втратив свій флот. Тоді він втратить і це чудове місто. Ненавиджу кровопролиття, та нічого не вдієш. На ранок сюди позносять хмиз. Можливо, коли адмірал побачить пожежу, то повірить, що Пітер Блад дотримує слова. Доне Франциско, можете йти.
   Від таких слів у віце-губернатора миттю кудись зникли запал і сміливість. Ледве пересуваючи ноги, він полишив Блада в супроводі сторожі.
   Щойно за ним зачинилися двері, як сполотнілий Каузак схопився з місця і, бризкаючи слиною, вигукнув:
   – Дідько! То що тепер скажете? – не отримавши відповіді, він репетував далі: – Адмірала не залякаєш. Ми в пастці, а він господар становища. Еге ж, клюне він на твою вбогу приманку! Твій дурний лист усіх нас зажене в могилу!
   – Ти все сказав? – спокійно запитав Блад, коли француз спинився перевести дух.
   – Ще ні.
   – Благаю тебе, пожалій мої вуха і стули пельку. Ти ж усе одно, нещасний страхопуде, нічого нового не скажеш. То чим ти нам допоможеш?
   – А що скажеш ти? Га?
   – Я сподівався почути розумну пораду, та коли тебе хвилює лише власна шкура, то іди під три чорти разом з усіма своїми однодумцями. Поза сумнівом, адміралові на руку буде, коли в наших рядах порідшає. Можете навіть узяти шлюпку – яка з вас користь!
   – Це вже як вирішать мої люди, – огризнувся Каузак. Опанувавши лють, важким кроком він попрямував до своєї команди.
   На ранок він знайшов Блада у дворі. Той міряв алею кроками, в задумі схиливши голову на груди. Каузак подумав, що Пітер Блад у розпачі – кожен-бо з нас шукає в іншого те, що хоче знайти.
   – Ми вирішили скористатися з твоєї поради, капітане, – Каузак говорив понуро і водночас зневажливо.
   Капітан Блад зупинився й відсутнім поглядом подивився на пірата. Каузак пояснив:
   – Сьогодні вночі я послав адміралові листа, в якому написав, що пориваю з тобою і капітулюю, якщо він дозволить нам вийти звідси з військовими почестями. Відповідь не забарилась: адмірал дав на те згоду, але за умови, що ми нічого з собою не візьмемо. Мої люди споряджають шлюп. Ми вирушаємо негайно.
   – Щасливого плавання, – промовив Блад, а потім розвернувся і знову відсторонився від усього.
   – Це все, що ти мені скажеш? – вигукнув Каузак.
   – Ні, я б ще додав, – відповів Блад, навіть не розвернувшись до співрозмовника. – Та тобі це не сподобається.
   – А! Ну тоді, капітане, прощавай! – І Каузак єхидно додав: – Навряд чи побачимось.
   – Сподіваюсь, – відповів Блад.
   Каузак, бризкаючи слиною й вигукуючи прокльони, вискочив геть. До півдня він відплив зі своїми корсарами (їх назбиралося десь із шістдесят). Пливли понуро, шкодуючи, що дозволили Каузаку переконати себе вирушити з порожніми руками, коли Ібервіль усіма способами намагався втримати їх.
   Адмірал таки дозволив їм вільно вийти в море, на що, по-правді сказати, Блад не сподівався.
   Французи відпливли – й одразу ж Бладові доповіли, що з ним хоче зустрітися віце-губернатор. Із поведінки дона Франциско було зрозуміло, що він ніч не спав – переймався долею міста й геть розгубився через непохитність адмірала.
   Капітан Блад був привітний із ним:
   – Вітаю вас, вітаю, доне Франциско! Я вирішив відкласти феєрверк до вечора – у темряві це буде видовищніше.
   Дон Франциско – непоказний, нервовий і не дуже вже молодий чоловік, хоч і обіймав таку високу посаду, та хоробрістю не вирізнявся. Почав одразу ж про найважливіше:
   – Доне Педро, я прийшов просити вас не чіпати міста три дні. Слово честі, за цей час я зберу встановлений вами викуп, у якому вам відмовив дон Мігель.
   Капітан Блад звів брови догори й із ледь помітним здивуванням запитав:
   – А звідки ви його візьмете?
   Дон Франциско відповів:
   – Це вже моя справа. Головне, що я знаю, де його взяти – мені допоможуть співвітчизники. Відпустіть мене під моє слово честі на три дні – я все виконаю. У заручники залишаю свого сина.
   Віце-губернатор став умовляти Блада, але той спинив його владним голосом:
   – Здається, ви неабиякий сміливець, раз не побоялися прийти до мене з такою казкою! Ви стверджуєте, що знаєте, де взяти гроші, але не називаєте місця. Цікаво, якої пісні ви заведете, коли між ваших пальців позасовувати ґноти?
   Дон Франциско сполотнів і лише спромігся заперечно похитати головою.
   – Ці тортури застосовували Морган, Л’Оллоне та інші жорстокі пірати, але так не чинить капітан Блад. Я б і слова до вас не промовив, якби сумнівався бодай на крихту.
   – От уже й лис! – реготнув Блад. – То ви зробили ставку на мою великодушність?
   – На вашу честь, капітане!
   – На честь пірата? Та ви геть здуріли!
   – На честь капітана Блада, – вів своєї дон Франциско. – Про вас ходить слава джентльмена, кажуть, що і воюєте, як справжній джентльмен.
   Капітан Блад сміявся, і дон Франциско вже втратив надію на позитивний результат своїх переговорів. Він і подумати не міг, що Блад насміхається над собою.
   – А скажіть-но мені, для чого вам потрібні саме три дні? Та, зрештою, нехай буде по-вашому.
   Звільнений з-під варти дон Франциско миттю зник, а капітан Блад замислився над тим, що така його репутація часом може стати в пригоді.
   Як і було домовлено, через три дні віце-губернатор повернувся з Маракайбо з мулами, навантаженими грішми та коштовностями. За караваном ішла череда в сто голів худоби, яку гнали раби-негри.
   Худобу забивали й білували. Десь із півтижня мисливці розбирали туші та солили м’ясо.
   За цей час ремонтували кораблі, а Блад мізкував, що робити далі. Розвідники йому доповіли, що під час відпливу іспанці зняли із «Сальвадора» тридцять гармат і ними зміцнили й так потужну берегову артилерію. Блад вирішив, що на місці подій йому може спасти на думку якась ідея, тож зважився особисто піти в розвідку. Ризикуючи життям, уночі із двома дружньо налаштованими індіанцями на каное дістався острова, сховався там у заростях і просидів до світанку. Опісля він став оглядати острів і навіть підійшов ближче, ніж того дозволяла обережність.
   Плазом діставшись до вершини пагорба, що здіймався за милю від форту, він побачив фортецю ізсередини, мов на долоні. За допомогою підзорної труби Блад на власні очі зміг переконатися в тому, що й передбачав: усю артилерію форту супротивник спрямував у бік моря.
   Блад повернувся до Маракайбо і запропонував шістьом ватажкам (Пітту, Гаторпу, Ібервілю, Волверстону, Дайку та Оґлу) штурмувати форт із суші. Він задумав у темряві переправитись на острів і раптово напасти на іспанців. Завдання полягало в тому, аби спробувати розгромити іспанців ще до того, як вони встигнуть порозвертати свої гармати.
   Ніхто з ватажків не підтримав Бладову пропозицію, окрім Волверстона, людини, в якої ризик був у крові. Та проти них обох одразу ж пішов Гаторп:
   – Це надто необачно, Пітере, – почав він. – Ну як, скажи, непомітно наблизитись до форту і здійснити несподівану атаку? За той час іспанці порозвертають гармати. Та гаразд, нехай нам пощастить непомітно підійти до форту, але ж ми будемо без гармат, нам доведеться взяти із собою лише легку зброю. Ти вважаєш, що трьом сотням сміливців удасться атакувати значно сильнішого противника, що облаштувався у фортеці?
   Дайк, Огл, Ібервіль і навіть відданий Бладу Пітт стали на бік Гаторпа. Блад уважно вислухав їх і спробував довести протилежне:
   – Я все врахував, я подумав про межі наших можливостей і все продумав до дрібниць.
   Та раптом капітан замовк і, насупивши брови, замислився, потім його очі спалахнули й знову згасли, він опустив голову. Так він якийсь час бурмотів собі під носа то «так», то «ні» і незабаром, окинувши радісним поглядом своїх друзів, вигукнув:
   – Визнаю, мабуть, ви маєте рацію! Для нас це надто ризиковано, та я маю іншу пропозицію. Ми лише вдамо, що атакуємо!
   І Блад виклав новий план. Говорив він швидко, чітко і переконливо. Нарешті обличчя його друзів світлішали. Коли Блад закінчив, усі одноголосно порішили, що саме в такий спосіб вони врятуються.
   – Так, але це ще необхідно здійснити, – опустив друзів з небес на землю капітан.
   Вирішили розпочинати операцію вранці наступного дня. Усе було готово, корсарів ніщо більше не затримувало. Капітан Блад так вірив в успіх, що за його наказом звільнили всіх заручників і навіть негрів-рабів, яких кожен вважав законною здобиччю. Задля обережності звільнених замкнули в соборі, а випустити їх мали мешканці, які першими повернуться до міста.
   Корсари повантажили в трюми трьох кораблів усі свої коштовності, знялися з якоря і рушили до виходу в море. На буксир до кожного судна прив’язали по три піроги.
   Побачивши вітрила піратських кораблів, що сяяли у променях сонця, адмірал задоволено потирав довгі сухі руки і злорадно хихикав.
   – Ну нарешті! Сам Господь веде їх у мої руки! – вигукнув він, звертаючись до групи офіцерів, що стояли позаду. – Нарешті це сталося. Що ж, панове, це справжня винагорода за моє терпіння! Сьогодні ви станете свідками завершення всіх прикрощів, яких завдавав Іспанії цей мерзотник дон Педро Сангре – так він колись мені відрекомендувався.
   Адмірал віддав наказ, після чого форт умить перетворився на вулик. Коло гармат вишикувалась обслуга, в руках у канонірів запалали смолоскипи. Та піратська ескадра, ідучи на Паломас, чомусь помітно відхилилася на захід, що вкрай здивувало іспанців.
   За півтори милі від форту й за півмилі від берега, там, де починалась мілина, що заважала підступити до Паломаса, всі кораблі стали на якір. Іспанці їх добре бачили, але гарматами дістати не могли.
   Адмірал переможно і зловтішно реготнув:
   – От англійські псяки! Вони вже вагаються! Їй-бо, є над чим замислитись!
   – Вони чекатимуть темряви, – пояснив племінник адмірала тремтячим од збудження голосом.
   – Що їм дасть темрява у вузькій протоці під прицілом гармат? Естебане, сьогодні ми помстимося за твого бать ка! – дон Мігель із усмішкою поглянув на свого небожа.
   Адмірал приклав підзорну трубу до очей і раптом помітив, що піроги, які були на буксирі, пристали до бортів. Спершу пірог не було видно за кораблями, та раптом одна по одній, вже із озброєними піратами, вони знову вигулькнули і попрямували до берега, просто до густих заростей. Адмірал не опускав підзорної труби, аж доки човни не зникли в густих чагарях.
   Дон Мігель повернувся до офіцерів:
   – Хай йому чорт, що б це могло б означати?
   У відповідь – тиша. Офіцери не могли второпати, що до чого. За хвилину дон Естебан, який стежив за всім, що відбувалося, смикнув дядька за рукав і вигукнув:
   – Он вони!
   Він махнув рукою – і справді, в цьому напрямку з’явилися піроги, що поверталися до кораблів. Та, крім веслярів, там нікого не було. Озброєні корсари лишилися на березі. Човни підійшли до кораблів і ще раз відвезли на Паломас нову партію піратів.
   Нарешті один з іспанських офіцерів висловив своє припущення:
   – Вони атакуватимуть нас із суші.
   – Справді, – посміхнувся адмірал. – Я одразу ж збагнув їхню задумку. Коли Бог вирішує когось покарати, то спершу позбавляє його розуму.
   – Можливо, нам почати наступ? – сполошився Естебан.
   – Наступ? У таких хащах? Цього вони тільки й чекають. Ні, ми залишимося тут і чекатимемо атаки. Вони нападуть, і ми їх миттю знищимо.
   Та надвечір в адмірала десь вивітрилась витримка і віра в перемогу. За цей час пірати шість разів доставляли на берег людей і перевезли дюжину гармат.
   Дон Мігель сполошився не на жарт.
   – Який йолоп мене переконував, що корсарів не більше трьохсот? Вони висадили на берег щонайменше шістсот, – роздратовано звертався він до своїх офіцерів.
   Він ніяк не міг збагнути, звідкіля взялася така неймовірна кількість корсарів. Та як адмірал здивувався б, коли довідався, що на березі Паломаса немає жодного корсара і жодної гармати! Трюк удався на славу. Дон Мігель не второпав, що човни возили одних і тих самих пасажирів. Коли вони їхали на берег, то сиділи і стояли, щоб їх було видно, а коли поверталися до кораблів, то лягали на дно човнів. Здаля здавалося, що човни повертаються порожніми.
   Страх іспанських солдатів перед кривавою сутичкою передався й адміралові.
   Іспанці боялися нічної атаки на суші, тим паче з удвічі більшою кількістю піратів, ніж вони гадали.
   Надвечір іспанці зробили так, як на те сподівався Блад – перебудували свою оборону для відбиття удаваної атаки. Спонукані лайкою, а то й канчуками своїх офіцерів, стогнучи від натуги і обливаючись потом, солдати з панічною метушливістю перетягали найважчі гармати через усю територію форту в бік гаданого нападу з суші. Треба було порозвертати гармати і підготуватись до відбиття атаки, що от-от мала розпочатися з боку заростей.
   І лише з настанням ночі іспанці так-сяк були готові до нападу піратів. Вони вклякли біля своїх гармат, до смерті нажахані майбутньою сутичкою з численними дияволами капітана Блада.
   А тим часом ескадра капітана Блада поночі з відпливом тихо знялася з якоря. Промірюючи глибину, чотири неосвітлених кораблі рушили до виходу в море. Капітан наказав опустити всі вітрила й залишити тільки бушпритні, пофарбовані в чорний колір – вони забезпечували хід кораблям.
   Попереду бортом до борту йшли «Елізабет» та «Інфанта». І тільки коли вони майже порівнялись із фортом, іспанці, що напружено стежили за сушею, помітили в темряві обриси кораблів і почули хлюпотіння. Нічне небо прорізав лютий крик людського безсилля.
   Щоб посилити паніку серед іспанців, «Елізабет» дала бортовий залп по форту. Нарешті адмірал збагнув, що його пошили в дурні і що ворог благополучно вислизне з його рук. Оскаженівши від люті, він дав наказ повернути гармати на місця, звідки їх із надзусиллями щойно вже переміщали. А на ті нещасні батареї, що охороняли прохід до моря, послав канонірів. Втративши ще кілька дорогоцінних хвилин, ці батареї нарешті відкрили вогонь. Та у відповідь прогримів потужний бортовий залп «Арабелли», яка саме порівнялася з фортом і вже піднімала вітрила. Перелякані іспанці побачили її червоний корпус, осяяний спалахом залпу, і «Арабелла» щезла, мов примара.
   Кораблі вдало сховались під покровом ночі, у той час як малопотужні іспанські гармати навмання й безрезультатно палили в темряву. Аби не видати свого місцеперебування, більше з кораблів не зробили жодного пострілу.
   Кораблі корсарів зазнали незначних пошкоджень. Під сприятливим південним бризом Бладова ескадра спокійнісінько минула вузький прохід і вийшла у відкрите море.
   Дон Мігель болісно переживав по-дурному втрачену можливість помститися. Він гарячково обмірковував, як звітуватиме перед верховною радою католицького короля про втечу Пітера Блада з Маракайбо з двома двадцятигарматними іспанськими фрегатами та двомастами п’ятдесятьма тисячами песо. У дона Мігеля було чотири галеони і добре озброєний форт, які наглухо замкнули корсарів у пастку, а проте Бладові вдалося вислизнути.
   Пітер Блад тепер був у «непомірному боргу» перед доном Мігелем, і адмірал заприсягся, що обов’язково поверне цей «борг».
   Та увечері наступного дня з’ясувалося, що це були не всі втрати, яких зазнав король Іспанії. У гирлі Венесуельської затоки, біля берегів острова Аруба, Блад захопив «Санто-Ніньйо», який поспішав у Маракайбо на допомогу дону Мігелю.
   Спершу команда галеона подумала, що то їм назустріч іде переможний флот дона Мігеля. Та коли розгублені іспанці побачили на грот-щоглі «Арабелли» англійське знамено, капітан «Санто-Ніньйо» вирішив, що хоробрість – не найпотрібніша в житті якість, і спустив свій прапор.
   Блад наказав команді «Санто-Ніньйо» зійти в шлюпи і забиратися геть. Він був такий люб’язний, що навіть дав їм кілька своїх човнів.
   – Напевне, коли ви побачите дона Мігеля, то він буде не у вельми гарному гуморі. Передайте від мене йому привіт, а ще слова, що в своїх нещастях він винен сам. Йому вернулося те зло, що він його заподіяв, коли послав свого брата з бандитами на острів Барбадос. Перекажіть йому також, щоб надалі він добряче подумав, перш ніж вдиратися до англійців.
   З цими словами він відпустив капітана «Санто-Ніньйо» і став оглядати свій трофей. Коли підняли люки, у трюмах іспанського корабля знайшли живий вантаж.
   – Раби! – вигукнув Волверстон, на всі лади клянучи іспанців, поки із трюму не виліз Каузак, мружачись від сонячних променів. Та бретонця перекосило не лише від світла. І ті, хто вилазив за ним, залишки його команди, на чому світ стояв кляли Каузака за малодушність, через яку їм довелося пережити ганьбу: їх-бо врятували ті люди, яких вони зрадили й покинули на загибель.
   Три дні тому «Санто-Ніньйо» натрапив на них у морі й потопив їхній шлюп. Каузаку ледве вдалося уникнути шибениці, та й то, мабуть, аби на все життя залишитися посміховиськом «берегової братії».
   Ще довго потім на Тортузі його глузливо запитували:
   – То де ж твоє маракайбське золото?

Розділ 18
«Мілагроса»

   Перемога в Маракайбо – справжній шедевр корсарської кар’єри капітана Блада. Хоча, коли почитати відомості про капітанові бої, ретельно і з любов’ю занотовані Джеремі Піттом, то можна одразу ж збагнути, що він мав неабиякий воєнний хист. Та найяскравіше цей талант виявився у боях під Маракайбо, що завершилися переможним порятунком із пастки, розставленої доном Мігелем де Еспінозою.
   Блад і до тих подій був відомою людиною, та після боїв під Маракайбо із Мігелем де Еспінозою він зажив справжньої слави. Таким відомим не був жоден корсар, навіть славнозвісний Генрі Морган.
   На Тортузі, де Блад провів кілька місяців, оснащуючи кораблі, захоплені з іспанської ескадри, він став ідолом для буйної «берегової братії». Пірати прагнули бути в команді капітана Блада, що дало йому рідкісну можливість прискіпливо добирати екіпажі на нові кораблі своєї ескадри. І коли він вирушив у наступний похід, то командував уже п’ятьма чудово оснащеними кораблями і понад тисячею корсарів. То була не лише слава, а й сила. Три захоплені іспанські судна він із певним академічним гумором перейменував на «Клото», «Лахезіс» та «Атропос» [41 - Клото, Лахезіс і Атропо – три богині долі у давньогрецькій міфології.], наче для того, аби повідомити, що віднині вони будуть вершителями долі всіх іспанців, які траплятимуться їм на морському просторі.
   Звістка про цю ескадру в Європу прилетіла вслід за повідомленням про розгром іспанського адмірала під Маракайбо і стала справжньою сенсацією. Іспанія та Англія сполошилися, хоча ці тривоги були різного характеру і, якщо вам не ліньки буде погортати дипломатичне листування тих часів, що стосується цього питання, то переконаєтесь у його вагомому обсязі й не вельми коректних висловлюваннях.
   А між тим дон Мігель де Еспіноза геть знавіснів. Немилість, що стала наслідком його поразок у боях, мало не довела до божевілля іспанського адмірала. Та як відсторонитися від своїх симпатій і антипатій, то дону Мігелю можна лише поспівчувати. Ненависть поглинула цього нещасного, а жага помсти точила його, мов хробак. Наче біснуватий, він метався по Карибському морю у пошуках свого ворога й нищив на своєму шляху всі англійські і французькі кораблі, аби хоч трохи втамувати жагу помсти.
   Простіше кажучи, уславлений флотоводець і один із найвидатніших грандів Іспанії втратив голову, женучись за піратськими кораблями, і сам став піратом. Звісно, королівська рада могла засудити адмірала за його корсарські промисли, та людині, яка вже давно була засуджена без надії на прощення, це було байдуже. А от якби йому вдалося захопити й повісити Блада, то, можливо, Іспанія б заплющила очі на адміралові витівки.
   Не врахувавши, що Блад зараз значно сильніший, іспанець наполегливо шукав пірата на морському просторі. Рік пошуків минув марно. Та нарешті йому таки вдалося зустрітися з Бладом, але за вельми дивних обставин.
   15 вересня 1688 року – у знаменний для Англії день [42 - Напередодні кінця правління короля Якова ІІ.] – три кораблі розтинали води Карибського моря.
   Перший був самотній флагманський корабель «Арабелла». Ураган, що здійнявся поблизу Малих Антильських островів, відірвав капітана Блада від ескадри. Поривчастий південно-західний бриз у цю задушливу пору року відніс «Арабеллу» до Навітряної протоки. Блад квапився до острова Тортуга – єдиного місця зустрічі моряків, що загубили один одного в морі.
   Другий корабель був величезний іспанський галеон «Мілагроса», на якому плавав мстивий дон Мігель. Допоміжний фрегат «Гідальго» ховався у засідці біля південно-західних берегів острова Гаїті. Третім, і останнім кораблем із тих, що нас цікавлять, було англійське військове судно, що стояло згаданого мною дня на якорі у французькому порту Сент-Нікола, на північно-західному березі Гаїті. Із Плімута воно прямувало до Ямайки і везло вельми важливого пасажира – лорда Джуліана Вейда. Лорд Сендерленд, родич лорда Вейда, дав йому досить відповідальне й делікатне доручення, пов’язане з неприємностями в листуванні між Англією та Іспанією.
   Французький уряд, так само як і англійський, дуже роздратували корсари, які погіршували й до того нестабільні відносини з Іспанією. Марно намагаючись покласти край їхнім операціям, уряди вимагали від губернаторів своїх колоній максимальної суворості до піратів. Та, як і губернатор Тортуги, ті наживались на своїх оборудках із корсарами, або, подібно до губернатора французької частини Гаїті, вважали, що їх слід не винищувати, а підтримувати, адже вони всіляко стримують міць і жадібність Іспанії. Тому, навіть не змовляючись один із одним, губернатори не прагнули вживати крайніх заходів, через які корсари були б змушені шукати собі інших районів для діяльності.
   Міністр іноземних справ Англії лорд Сендерленд, щоб якнайшвидше виконати наполегливу вимогу короля Якова будь-що задобрити Іспанію, призначив губернатором Ямайки рішучу людину. Цією рішучою людиною був найвпливовіший плантатор Барбадосу – полковник Бішоп.
   Своє нове призначення той прийняв із особливою запопадливістю, адже давно мріяв звести рахунки з Пітером Бладом.
   Полковник полишив свої плантації, які приносили йому надприбутки, і відразу ж по прибутті на Ямайку дав відчути корсарам, що не має намірів із ними панькатися. Деяким із них було ой як несолодко! Лише один пірат, колишній раб колишнього плантатора, завжди вислизав із рук Бішопа. Він так само тривожив іспанців на воді й суші. Його сміливі наскоки аж ніяк не покращували напружених відносин між Англією та Іспанією, що було особливо небажано в часи, коли так важко вдавалося зберігати мир у Європі.
   Скажений від люті, що накопичувалась у ньому з кожним днем, та від постійних доган із Лондона за неспроможність упоратися з капітаном Бладом, Бішоп став замислюватися про захоплення свого ворога безпосередньо на Тортузі. На своє щастя, він відмовився від цієї шаленої ідеї. По-перше, його пригальмували природні укріплення острова, а по-друге, він подумав, що спробу очистити Тортугу від корсарів Франція може розцінити як розбійницький напад і глибоку образу дружньої держави. Та все ж полковникові Бішопу здавалося, якщо не вжити якихось рішучих дій, то тоді взагалі нічого не зміниться. Ось ці думки він і виклав у своєму листі до міністра іноземних справ.
   Від листа, у якому висвітлювався реальний стан справ, лорд Сендерленд впав у відчай. Він розумів, що таку проблему навряд чи можна розв’язати стандартними діями, згадав про Моргана, який при Карлі ІІ став на королівську службу, і подумав, що в такий спосіб може вирішити й питання з капітаном Бладом. Його світлість урахував, що протизаконну діяльність Блада можна пояснити не вродженими його вадами, а необхідністю, що корсарством він змушений був зайнятися лише в силу обставин, пов’язаних із його появою на Барбадосі. І що зараз Блад лише зрадіє, отримавши можливість відмовитися від небезпечного ремесла.
   Діючи відповідно до своїх висновків, Сендерленд послав на Ямайку власного родича лорда Джуліана Вейда з кількома заповненими офіцерськими патентами, на яких не були проставлені тільки прізвища.
   Міністр дав йому чіткі вказівки щодо того, як він має поводитися, та разом із тим надав йому цілковиту свободу дій під час виконання цих вказівок. Вправний інтриган і хитрий політик, Сендерленд порадив своєму родичу в разі, якщо Блад упреться рогом, взятися за його офіцерів і настільки ослабити Блада, аби він став легкою здобиччю полковника Бішопа.
   «Королева Мері», корабель, на якому мандрував цей досить освічений, дещо розбещений і вельми елегантний посол лорда Сендерленда, благополучно дістався Сент-Нікола – останньої своєї стоянки перед Ямайкою. Ще в Лондоні було вирішено, що лорд Джуліан спершу постане перед губернатором у Порт-Роял, а звідтіля вже вирушить на зустріч із уславленим піратом Пітером Бладом на Тортугу. Та ще до знайомства з губернатором лорду Джуліану пощастило познайомитися з його племінницею, що гостювала у Сент-Нікола в своїх родичів, перечікуючи тут страшну цьогорічну спеку на Ямайці. Вона погостювала кілька місяців і поверталась додому. Прохання надати їй місце на облавку «Королеви Мері» одразу ж задовольнили.
   Лорд Джуліан зрадів її появі на кораблі. Досі мандрівка була просто цікавою, а тепер навіть набувала певної пікантності. Річ у тім, що його світлість належав до тих галантних кавалерів, для яких існування, не прикрашене присутністю жінки, прирівнювалося до беззмістовного животіння.
   Міс Арабелла Бішоп – пряма, щира, з майже хлопчачими вільними рухами – звісно, не була тією дівчиною, на якій у Лондоні зупинив би свій погляд перебірливий лорд Вейд – молодик років двадцяти восьми, трохи вищий середнього зросту, та здавався вищим через худорлявість. Довговиде бліде обличчя його світлості з чутливим ротом і тонкими рисами, обрамлене локонами золотистої перуки, і світло-блакитні очі надавали йому мрійливості чи, точніше, меланхолійності. Вишуканий, тренований у сердечних справах смак скеровував його увагу на інших дівчат – томливих, безпорадних, але жіночних. Чарівливість міс Бішоп була безперечною, та оцінити її могла лише людина з добрим серцем і гострим розумом, а лорд Джуліан хоч і не був мужлаєм, проте не відзначався й належною делікатністю.
   Хай там як, та Арабелла Бішоп була молодою привабливою жінкою з непоганої сім’ї і опинилась на одній географічній широті з лордом Джуліаном. А цей факт уже сам по собі був рідкісним. Зі свого боку ж він, із його титулом і становищем, люб’язністю й манерами досвідченого придворного, був представником того величезного світу, про який дівчина, що більшу частину життя провела на Антильських островах, лише чула краєм вуха. Чи варто дивуватися, що взаємний інтерес у них виник ще до того, як «Королева Мері» вийшла із Сен-Нікола. Кожен із них міг розповісти іншому багато такого, чого той не знав. Він міг збентежити її уяву захопливими історіями про Сент-Джеймський двір і в багатьох із них відвести собі героїчну або принаймні помітну роль. Вона ж могла збагатити його розум важливими відомостями про Новий Світ, куди він уперше потрапив.
   Ще до того як Сен-Нікола зник за обрієм, вони стали добрими друзями. Його світлість уніс певні корективи у своє перше враження про неї, відчувши на собі чари того прямого і безпосереднього почуття дружби, яке примушувало Арабеллу ставитись до кожного чоловіка як до брата. З огляду на те, що лорд Вейд весь час думав лише про свою місію, не дивно, що між ними виникла розмова про капітана Блада.
   – От мені цікаво, – почав він, коли вони гуляли на кормі, – чи бачили ви колись цього Блада? Адже якийсь час від був рабом на вашій плантації.
   Міс Бішоп зупинилась, сперлась на гакаборт і, вдивляючись у землю, що танула за горизонтом, відповіла за кілька хвилин спокійним, рівним голосом:
   – Я часто бачила його і дуже добре його знаю.
   – Он як! Не може такого бути!
   Його світлість на якийсь час вийшов зі стану незворушності, який із такими зусиллями в собі виховував, а тому не помітив, як щоки Арабелли Бішоп раптом спалахнули рум’янцем, хоча і вважав себе дуже спостережливою людиною.
   – Чому ж не може бути? – з удаваною байдужістю запитала Арабелла.
   Та Вейд не помітив і цього дивного спокою в її голосі.
   – Так, так, – кивнув він, думаючи про своє. – Звісно, ви могли його знати. А що він за один, на вашу думку?
   – Тоді я вважала його нещасною людиною.
   – Ви знаєте його історію?
   – Так, він розповів її мені. А тому я цінувала його за неймовірну витримку, з якою він пережив своє горе. Та після того, що він зробив, я почала сумніватись, чи говорив він зі мною правдиво.
   – Якщо ви сумніваєтеся в несправедливості щодо нього з боку королівської комісії, яка судила бунтівників Монмута, то все, що розповідав вам Блад, – щира правда. Напевне відомо, що він не брав участі у повстанні Монмута й був засуджений за таким параграфом закону, якого міг і не знати, а судді розцінили його природний людський учинок як зраду. Та, честю присягаюся, якоюсь мірою він помстився за себе.
   – Так, – ледь чутно промовила вона, – але ж ця помста і згубила його.
   – Згубила? – реготнув лорд Вейд. – Навряд чи ви маєте рацію. Я чув, він став багатий і іспанську здобич перетворює на французьке золото, яке зберігає у Франції. Про це подбав його майбутній тесть д’Ожерон.
   – Його майбутній тесть? – здивовано перепитала Арабелла. – Д’Ожерон? Губернатор Тортуги?
   – Саме так, – потвердив лорд. – Як бачите, у капітана впливовий захисник. Маю зізнатися, мене вельми стурбували ці відомості, адже це значно ускладнює виконання завдання, яке мій родич лорд Сендерленд доручив здійснити вашому покірному слузі. Мене це не вельми тішить. Бачу, для вас це новина?
   Вона мовчки кивнула головою, відвернулась і дивилась на воду, що плюскотіла за кормою. Та невдовзі знову заговорила, і голос її звучав спокійно:
   – Мені важко в цьому розібратися, та якби це було правдою, то нині б він не займався корсарством. Якби він… якби він кохав жінку і хотів із нею одружитися, і якщо він, як ви запевняєте, такий багатий, то навіщо йому ризикувати життям…
   – Ви маєте рацію. І я такої ж думки, – урвав її співрозмовник, – поки мені не пояснили, в чому річ. А річ, звісно, в д’Ожероні: він надто жадібний не лише для себе, а й для своєї доньки. Що ж до мадемуазель д’Ожерон, то мені розповідали, що ця дикунка дуже пасує Бладу. Я навіть дивуюсь, чому він досі не одружився з нею і не взяв на свій корабель, аби спільно займатися піратством. Адже для неї такий спосіб життя не в дивовижу. Та й Блад, на диво, зволікає зі шлюбом, адже він убив людину, щоб домогтися її прихильності.
   – Убив людину? Через неї? – в Арабелли перехопило подих.
   – Так, французького пірата на ймення Левасер. Француз був коханим дівчини і Бладовим спільником у якійсь авантюрі. Блад домагався цієї панянки і, аби її отримати, вбив Левасера. Дуже огидна історія. Та що вдієш? Люди, що мешкають у цих краях, геть іншої моралі…
   Арабелла звела на нього біле мов крейда обличчя. Її чорні очі зблиснули, коли він намагався виправдати Блада:
   – Мабуть, ви маєте рацію. Цей світ геть іншої моралі, коли Бладові спільники дозволили йому жити після такого ганебного вчинку.
   – Навіщо ж так? Мені казали, що питання з дівчиною було вирішено в чесному бою.
   – Хто вам таке сказав?
   – Француз на ймення Каузак. Я зустрів його в таверні Сен-Нікола. Він служив у Левасера лейтенантом і був присутній на дуелі, під час якої той загинув.
   – А коли вони бились, там була дівчина?
   – Так. І Блад забрав її з собою після того, як порішив свого спільника-корсара.
   – І прибічники вбитого дозволили йому піти? (Він почув у її голосі нотку сумніву). О ні, цій вигадці я не вірю й ніколи не повірю!
   – Я дуже поважаю вас за це, міс Бішоп. Я теж не міг повірити, доки Каузак не пояснив мені, як усе відбулося.
   – Ми всі шкодуємо про смерть людини, яку поважали. Колись я ставилась до нього, як до нещасної, але гідної людини. А тепер… – на її губах майнула слабка крива посмішка, – тепер ліпше забути про таку людину. – І Арабелла спрямувала розмову в інше русло.
   За короткий час дружба між лордом і Арабеллою зміцнилася. Здатність зав’язувати таку дружбу була неабияким даром дівчини. Та невдовзі відбулася подія, яка обіцяла стати найприємнішою частиною мандрівки його світлості.
   Цю приємну мандрівку лорда й Арабелли порушив той самий навіжений іспанський адмірал, якого вони зустріли на другий день по відплиттю із Сен-Нікола. Капітан «Королеви Мері» був неабияким сміливцем, і його серце навіть не стислося, коли дон Мігель відкрив вогонь. Високий борт іспанського корабля так чітко здіймався над водою, що англійський капітан вирішив достойно зустріти несподіваного супротивника. І якщо капітан цього корабля, що плавав під іспанським знаменом, напрошувався на неприємності, – капітан «Королеви Мері» міг задовольнити його бажання. Можливо, цього дня настав би безславний кінець кар’єрі дона Мігеля де Еспінози, якби вдалий постріл із «Мілагрос» не поцілив у порох, що був складений на баку «Королеви Мері». Від цього вибуху ще до початку бою половина корабля злетіла в повітря. Як цей порох опинився на баку – ніхто не відав, а капітан, який не пережив свого корабля, відповідно, вже не міг провести належного розслідування.
   Вмить «Королева Мері» втратила керування і стала безпорадно хитатися на воді. Капітан і частина команди загинули. Ті ж моряки, що ледь прийшли до тями після вибуху, не встигли відбити атаку іспанців, які миттю взяли корабель на абордаж.
   Коли дон Мігель ступив на облавок «Королеви Мері» як переможець, Арабелла Бішоп була в капітанській каюті, а лорд Джуліан намагався заспокоїти її і запевнити, що все буде гаразд. Сам же Джуліан Вейд почувався не вельми спокійно, а обличчя його було блідіше ніж зазвичай. Звісно, не можна сказати, що він був боягузом, та думка про рукопашний бій на зруйнованому кораблі, що будь-якої миті може піти на дно, не вельми тішила. На щастя, міс Бішоп не потребувала його непереконливих заспокоювань. Звісно, вона також зблідла і її чорні очі стали більші, ніж зазвичай, та дівчина добре трималась і, схилившись над капітанським столом, узяла себе в руки, аби заспокоїти перелякану мулатку-покоївку, що розпласталась біля її ніг. Двері розчахнулися – до каюти увійшов дон Мігель: високий, смаглявий, із орлиним носом. Лорд Джуліан рвучко розвернувся до нього, поклавши руку на ефес шпаги.
   Та іспанець одразу ж перейшов до справи.
   – Не будьте йолопом! – промовив він різко. – Ваш корабель тоне.
   За доном Мігелем стояли кілька вояків у шоломах, і лорд Джуліан миттю оцінив ситуацію. Він випустив ефес шпаги – клинок м’яко сковзнув у піхви. Дон Мігель вишкірив у посмішці білі зуби і простягнув руку до шпаги.
   – З вашого дозволу, – мовив він.
   Лорд Джуліан завагався, подивившись на Арабеллу.
   – Я вважаю, що так буде ліпше, – впевнено сказала вона.
   Його світлість стенув плечима й віддав свою шпагу.
   – Ідіть на мій корабель, – сказав дон Мігель і вийшов із каюти.
   Ніхто не осмілився відхилити це запрошення, що прозвучало наказовим тоном. По-перше, іспанець мав силу, аби змусити їх; по-друге, який сенс лишатися на кораблі, що тоне? Вони пробули тут ще кілька хвилин, поки Арабелла зібрала якісь речі, а лорд Вейд ухопив свого саквояжа з документами.
   Уцілілих моряків із «Королеви Мері» кинули напризволяще. Вони могли врятуватися на шлюпках, у крайньому разі – триматися за уламок якоїсь щогли або ж просто потонути без мук. Якщо лорда Вейда і Арабеллу Бішоп взяли на корабель, то лише тому, що вони становили очевидну цінність для дона Мігеля. Він люб’язно прийняв їх у своїй просторій каюті й церемонно запропонував назвати свої прізвища. Охоплений невимовним жахом лорд Джуліан ледь зробив над собою зусилля і назвався. Але навзаєм став вимагати, аби йому сказали, хто саме здійснив напад на «Королеву Мері» і захопив підданих англійського короля. Вейд був злий на самого себе й на все у світі. Він усвідомлював, що не зробив нічого, що могло б скомпрометувати його світлість, але й похизуватися якимись досягненнями також не міг. Загалом, усе, що відбувалося нині, не мало б значення, якби свідком його поведінки не була пані. І він щосили прагнув за першої-ліпшої нагоди виправити її думку про нього.
   – Я дон Мігель де Еспіноза, – прозвучала глузлива відповідь, – адмірал військово-морського флоту короля Іспанії.
   Лорда Джуліана аж заціпило від здивування. Якщо Іспанія здійняла ґвалт через розбої ренегата-авантюриста капітана Блада, то як тоді реагувати на таке Англії?
   – Тоді поясніть мені, чому ви поводитеся, як клятий пірат? – запитав він і додав: – Сподіваюсь, ви розумієте, якими будуть наслідки сьогоднішнього дня і що за безвинно пролиту вами кров та насильство, вчинене над цією леді й наді мною, з вас запитають по повній?
   – Я не чинив стосовно вас ніякого насильства, – відповів адмірал із посмішкою людини, в якої в руках усі козирі. – Я навіть урятував ваші життя…
   – Життя врятували! – на якусь мить у лорда Джуліана навіть мову відібрало від такого нахабства. – А що ви скажете про загублені вами життя? Богом присягаюсь, вам вони дорого обійдуться!
   Дон Мігель і далі посміхався.
   – Можливо, – промовив він. – Усе можливо. Та це буде потім. А поки вам дорого обійдуться ваші власні життя. Полковник Бішоп – дуже заможна людина. Поза сумнівом, ви, мілорде, також маєте чимало грошей. Я подумаю і визначу суму вашого викупу.
   – І все ж ви клятий, кровожерливий пірат, я так і думав! – вибухнув Вейд. – Ви ще маєте нахабство називатись адміралом флоту короля Іспанії! Що ж, подивимося, що з цього приводу думає ваш король.
   Адмірал насупився і люб’язність змінила лють.
   – Із англійськими єретиками-собаками я чиню так, як вони чинять з іспанцями! – заверещав він. – Ви грабіжники, виплодки пекла! Я чесно, не криючись, дію від свого імені, а ви… ви… віроломне бидло, травите нас своїми морганами, бладами й гаторпами, знімаючи з себе відповідальність за все їхнє свавілля! Ви умиваєте руки, подібно до Пілата. – Й він розреготався. – А зараз Іспанія виконає роль Пілата. Нехай вона зніме з себе відповідальність і перекладе її на мене, коли ваш посол з’явиться в Ескуріалі й пожаліється на піратські дії дона Мігеля де Еспінози.
   – Капітан Блад – не англійський адмірал! – вигукнув лорд Джуліан.
   – Звідкіля мені знати, що це не брехня? Як Іспанія довідається про це? Хіба ви здатні казати лише правду, англійські єретики?
   – Сер! – обурливо вигукнув лорд Джуліан і очі його зблиснули лихим вогником. За звичкою він схопився рукою за те місце, де завжди висіла його шпага, а потім стенув плечима й усміхнувся. – Звісно, – промовив він спокійно, – ви безкарно можете ганьбити неозброєну людину, бранця. Це так властиво вашій поведінці й усім чуткам про іспанську честь.
   Обличчя адмірала побуряковіло. Він було заніс руку, щоб ударити лорда, та стримав свій гнів – можливо, під впливом щойно сказаного, – розвернувся і вийшов геть.

Розділ 19
Зустріч

   Адмірал вийшов, грюкнувши дверима. Лорд Джуліан обернувся до Арабелли і вдоволено усміхнувся, упевнений, що поводився гідно в її присутності. Цією думкою він тішився, як мала дитина.
   – І все ж останнє слово було за мною, – похвалився він і труснув золотавими локонами своєї перуки.
   Міс Бішоп пильно глянула на лорда – їй був незрозумілий його піднесений настрій.
   – Чи не байдуже, за ким було останнє слово? Ви подумайте лишень про нещасних із «Королеви Мері». Майже всі вони вже сказали своє останнє слово. В ім’я чого? Для чого було розтрощено корабель, для чого загинули люди? Скільки з них залишиться в живих? Для чого все це, питаю?
   – Ви надто стривожені, міс. Я…
   – Стривожена?! – дівчина вимучила усмішку. – Аж ніяк. Я спокійна. І просто питаю вас: навіщо іспанцям це? Що вони цим довели?
   – Дон Мігель усе пояснив, – стенув плечима Вейд і додав: —Кровожерливість!
   – Кровожерливість? – перепитала шокована дівчина. – Але ж це дикість, жах!
   – Ви маєте рацію, – погодився лорд Джуліан.
   – Я відмовляюсь розуміти це. Три роки тому іспанці напали на Бріджтаун. І поводились вони там так жахливо, що в це годі й повірити. Коли я згадую це, то здається, що мені наснилося жахіття. Невже люди такі чудовиська?
   – Люди? – здивовано перепитав лорд Джуліан. – Краще кажіть іспанці, і я одразу ж погоджуся з вами. Присягаюсь, усе це майже виправдовує вчинки людей, подібних до Блада!
   Вона здригнулась, а потім поставила лікті на стіл, підперла підборіддя долонями й спрямувала погляд в одну точку.
   Лорд помітив, як змарніло і зблідло обличчя дівчини – причин для цього було предостатньо. Та в жодної з його знайомих дівчат не вистачило б мужності в такому важкому випробуванні. І якщо говорити про страх, то за весь цей час вона не виявила жодної його ознаки. Вейд був у захваті від її витримки.
   До каюти ввійшов слуга-іспанець із чашкою шоколаду та коробкою перуанських солодощів на срібній таці, яку він поставив на столі перед Арабеллою.
   – Адмірал просить частуватися, – мовив він, уклонився і пішов геть.
   Занурена в думки полонянка не помітила ні слугу, ані частувань. Вона й далі сиділа, дивлячись в одну точку. Лорд Джуліан пройшовся довгою вузькою каютою. Вона була розкішна: на підлозі – чудові східні килими, біля стін – книжкові шафи, а різьблений із горіхового дерева буфет аж угинався від срібла. Під одним із вікон, що входили на корму, на довгій приземкуватій скрині лежала гітара, обчіпляна стрічками. Лорд Джуліан узяв інструмент, нервово пробігся пальцями по струнах і поклав назад.
   У каюті запанувала тиша, та лорд Вейд знову порушив її. Повернувшись до Арабелли він сказав:
   – Мене направили сюди знищити піратство. Та, даруйте, міс, хай йому грець, я вже схильний вважати, що французи мають рацію, бажаючи зберегти його для приборкання цих іспанських почвар…
   Невдовзі ця різка характеристика потвердилась. Та поки дон Мігель ввічливо поводився зі своїми бранцями. Це лише відповідало припущенню, кинутому з презирством Арабеллою, що оскільки їх утримують для викупу, то годі боятися за своє життя.
   Арабеллі зі служницею відвели окрему каюту, ще одну каюту надали лордові Джуліану. Вони вільно могли переміщатися по кораблю й адмірал запросив їх на обід. Та він не ділився з ними своїми подальшими планами.
   «Мілагроса» в супроводі «Гідальго» рухалася на захід. Минувши мис Тібурон, звернула на південний захід, а коли вийшла у відкрите море, то взяла курс на схід і потрапила до обіймів капітана Блада, що, як відомо, саме прямував до Навітряної протоки. Це сталося наступного ранку. Марні пошуки дона Мігеля, що тривали рік, завершилися несподіваною зустріччю. Та за іронією цієї долі дон Мігель зустрів «Арабеллу» саме тоді, коли вона відірвалась від ескадри і перебувала у явно не вигідному для неї становищі. Дону Мігелю навіть здалося, що фортуна, яка тривалий час усміхалася Бладу, нарешті відвернулась від нього.
   Арабелла щойно прокинулась і вийшла на шканці подихати свіжим повітрям у супроводі галантного кавалера лорда Джуліана. І тут вони побачили величезний червоний корабель, який колись плавав під назвою «Сінко Льягас». Під розлогими білими вітрилами він ішов просто на них. На грот-щоглі майорів прапор із зображенням хреста святого Георга. Позолочена дерев’яна скульптура на носі яскраво сяяла у променях уранішнього сонця.
   Звісно, Арабелла не могла в цьому кораблі впізнати «Сінко Льягаса», якого бачила три роки тому біля острова Барбадос. За прапором вона визначила, що це англійське судно. Побачивши його, дівчина відчула гордість за свою країну і навіть не могла подумати про небезпеку, що загрожувала їй у разі бою.
   Арабелла і лорд Джуліан вибігли на пів’ют і з захватом спостерігали за видовищем, що постало перед ними. Однак лорд Джуліан не поділяв радості Арабелли Бішоп, бо ще пам’ятав про вчорашній морський бій – тих вражень йому вистачило б надовго. Та знову наголошую, цим фактом я аж ніяк не намагаюся кинути тінь на його світлість.
   – Погляньте! – вигукнула вона, вказуючи рукою на корабель.
   Лорд Джуліан із подивом помітив, як зблиснули її очі. «Чи розуміє вона, що зараз станеться?» – подумав він.
   Та Арабелла одразу ж розвіяла його сумніви:
   – Це англійський корабель, і він іде до нас! Його капітан має намір дати бій!
   – Тоді помагай йому Боже, – понуро пробурмотів лорд, – та мені здається, він несповна розуму. Йти у бій проти таких сильних кораблів? Якщо вони з такою легкістю потопили «Королеву Мері», то на що здатні перетворити цей корабель? Погляньте лишень на цього диявола, дона Мігеля – він просто огидний у своїй зловтісі.
   Адмірал метався туди-сюди по шканцях, де його команда гарячково готувалась до бою. Він помітив бранців, махнув рукою, вказуючи на англійський корабель, і вигукнув щось іспанською, та його слова потонули в шумі.
   Вони підійшли до поручнів пів’юта і спостерігали за метушнею на палубі. Дон Мігель аж підстрибував од нетерплячки, даючи розпорядження на шканцях і розмахуючи підзорною трубою. Його каноніри роздували ґноти, частина моряків на вантах квапливо прибирала вітрила, а інші натягували над шкафутом міцну сіть для захисту від уламків рангоуту. Між тим «Гідальго» за сигналом «Мілагроси» впевнено посунув уперед. Порівнявшись із «Мілагосою», він перебував від неї праворуч на відстані півкабельтова. З високого пів’юта Джуліан і Арабелла спостерігали за метушнею на «Гідальго» й помітили, що на облавку англійського корабля готувались до бою: всюди прибирали вітрила, окрім бізань-щогли і бушприту. Без перемовин обидва супротивники вирішили, що бій неминучий.
   На «Арабеллі» прибрали вітрила, корабель стишив хід, але так само повільно, проте неминуче наближався до супротивника. Іспанці чітко бачили фігури людей на баку і полиск мідних гармат. Каноніри «Мілагроси» підняли пальники і стали роздувати ґноти, з нетерпінням позираючи на адмірала.
   Та адмірал не подавав знаку.
   – Терпіння! – гаркнув він. – Стріляйте лише напевне. Він іде назустріч погибелі – просто на нок-рею і до мотузки, що давно вже на нього чекає!
   – Святий боже! – вигукнув Джуліан. – Цей англієць – неабиякий сміливець, коли дає бій з нерівними силами. Та іноді обережність краще за хоробрість.
   – Зате часто хоробрість трощить силу, – заперечила Арабелла.
   Поглянувши на дівчину, його світлість помітив на її обличчі лише збудження, на ньому не було й тіні страху. Лорд Джуліан уже не дивувався. Вона й справді не належала до тих жінок, які досі траплялися на його життєвому шляху.
   – Зараз я маю відвести вас у безпечне місце, – сказав він.
   – Звідсіль мені краще видно, – відповіла вона й тихо додала: – Я молюся за цього англійця, адже він насправді дуже сміливий.
   Подумки лорд Джуліан проклинав сміливість таємничого співвітчизника. Зараз «Арабелла» проходила курсом, лінія якого якраз пролягала між обома іспанськими кораблями. Лорд Джуліан обхопив голову руками й вигукнув:
   – Ну звісно ваш сміливець несповна розуму! Сам лізе в пастку. Коли він проходитиме між іспанськими кораблями, вони розтрощать його на друзки. Не дивно, що цей чорнопикий дон не стріляє. На його місці я б учинив так само!
   І в цю мить адмірал підняв руку. Внизу на шкафуті засурмила труба й одразу ж канонір на баку пальнув зі своїх гармат. Щойно пролунав їхній гуркіт, лорд Джуліан побачив за англійським кораблем і неподалік його лівого облавка два великих сплески. Майже одночасно з мідних гармат на носовій частині «Арабелли» спалахнули два вогні. Одне з ядер упало в воду, обмочивши бризками чатових на кормі, а друге влучило в носову частину «Мілагроси», від чого здригнувся весь корабель. У відповідь «Гідальго» пальнув по «Арабеллі» зі своїх носових гармат, та й на такій близькій відстані (якихось двісті-триста ярдів) не влучило жодне ядро.
   Одразу ж носові гармати «Арабелли» дали залп по «Мілагросі», бушприт якої перетворився на уламки. Судно втратило керування і похилилось на бік. Дон Мігель вилаявся. Щойно корабель іспанського адмірала різким поворотом керма став на місце, в бій знову вступили передні гармати «Мілагроси». Та приціл взяли надто високо: одне з ядер пролетіло повз ванти «Арабелли», трішки зачепивши грот-щоглу, а друге впало у воду. Коли ж розвіявся дим, то з’ясувалося, що англійський корабель іде тим самим курсом, який, на думку лорда Джуліана, мав заманити його в пастку, і вже майже порівнявся з іспанськими кораблями.
   Лорд Джуліан завмер, Арабелла Бішоп ухопилася за перила, важко дихаючи. Перед нею майнула зла фізія дона Мігеля і глузливі посмішки канонірів, що стояли біля гармат. Нарешті «Арабелла» порівнялась із двома іспанськими кораблями. Дон Мігель гаркнув щось сурмачу, який стояв на юті з адміралом. Сурмач підняв срібного горна, аби подати сигнал бортовим гарматам. Та ледь він устиг піднести горн до губ, як адмірал смикнув його заруку. Тільки зараз він зметикував, що довго зволікав і що капітан Блад скористався цією затримкою. Спроба обстріляти «Арабеллу» завершилася б тим, що «Мілагроса» й «Гідальго» обстрілювали одне одного. Дон Мігель наказав кермовим різко розвернути корабель уліво, щоб зайняти зручнішу позицію, та й із цим спізнився. «Арабелла» раптом наче вибухнула: із усіх її тридцяти шести бортових гармат водночас пролунав залп по «Мілагросі» й «Гідальго».
   Корабель дона Мігеля здригнувся від носа до корми й від кіля до вістря грот-щогли. Арабеллу Бішоп оглушило, вона втратила рівновагу й напевне б упала, якби його світлість не подав пасивну, однак реальну допомогу. Лорд Джуліан встиг ухопитися за перила, а дівчина вхопилася за його плечі й завдяки цьому втрималася на ногах. Палубою поширились хмари ядучого диму, від якого всі на іспанському кораблі стали задихатися.
   На палубі лунали крики відчаю, міцна іспанська лайка і стогони поранених. «Мілагроса» повільно просувалася вперед, погойдуючись на хвилях, а в її борту зяяли величезні діри, фок-щогла була зламана, а на натягнутій сітці чорніли уламки рей. Ніс корабля був розтрощений: одне з ядер вибухнуло всередині величезної носової каюти, перетворивши її на друзки.
   Дон Мігель гарячково вигукував якісь розпорядження, тривожно вдивляючись у густу пелену диму, що повільно просувалася до корми. Він намагався визначити, що відбувається з «Гідальго».
   Дим поволі розсіювався і можна було вже побачити обриси корабля. У міру його наближення контури червоного корпусу проступали дедалі чіткіше. То був корабель капітана Блада з оголеними щоглами. Лише на бушприті біліло вітрило.
   Дон Мігель був певен, що «Арабелла» триматиметься свого курсу, та натомість під покровом диму вона зробила поворот оверштаг і розвернулась у зворотному напрямку, швидко наближаючись до «Мілагроси». І перш ніж лютий дон Мігель устиг бодай щось вигадати, затріщало дерево й почувся брязкіт абордажних гаків, наче залізні щупальці вхопилися за облавки і палубу «Мілагроси».
   Нарешті розвіявся дим і адмірал побачив, як «Гідальго» швидко йде на дно. Ще кілька митей – і корабель зникне у водяній гладіні. Команда панічно намагалася спустити шлюпки на воду.
   Не встиг вражений цим видовищем дон Мігель перевести погляд з «Гідальго» на «Мілагросу», як на її палубу з криками кинулись озброєні корсари капітана Блада. Досі ніколи ще впевненість так швидко не змінювалась відчаєм, а мисливець не перетворювався на безпорадну дичину. Саме в такому становищі опинились іспанці. Миттєвий абордаж, що відбувся одразу ж після потужного бортового залпу «Арабелли», заскочив їх зненацька. Нечисленні офіцери дона Мігеля мужньо намагалися дати відсіч корсарам. Та в рукопашному бою іспанці ніколи не вирізнялися особливою хоробрістю. Розгубились вони й зараз, адже знали, з яким страшним супротивником зійшлись у бою. Іспанські моряки відступали зі шкафуту на корму й ніс корабля. Тим часом гурт піратів прорвався через головний люк на нижню палубу й захопив канонірів, що стояли біля своїх гармат.
   Більшість піратів під командуванням одноокого велетня з оголеним торсом – Волверстона – кинулась на ют, де, зціпенівши од відчаю й люті, стояв дон Мігель де Еспіноза-і-Вальдес, адмірал Іспанії. Трохи вище, на пів’юті, перебували лорд Джуліан і Арабелла Бішоп. Вейд заціпенів од цієї жорстокої сутички, що вирувала на палубі. Арабелла намагалась триматися спокійно, та, не витримавши кривавого жаху, відсторонилась від поручнів і на мить зомліла.
   Завершився нетривалий, але жорстокий бій. Якийсь корсар абордажною шаблею перерубав фал, прапор Іспанії зсунувся з вістря щогли. Пірати миттю захопили корабель, а знезброєні іспанці скупчились на верхній палубі, мов стадо баранів.
   Арабелла Бішоп швидко прийшла до тями і, широко розплющивши очі, ледь стрималась, щоб не кинутися до англійців. Та вона опанувала собою і обличчя її сполотніло.
   Обережно пробираючись серед трупів і уламків, по палубі легкою ходою ішов високий смаглявець. На його голові виблискував іспанський шолом, а кіраса з воронованої сталі була оздоблена золотими арабесками, поверх неї на шнурі з пурпурового шовку звисали пістолети в срібній оправі. Він спокійно і впевнено зійшов по широкому трапу на ют, зупинився перед іспанським адміралом і церемонно вклонився. Арабелла і лорд Джуліан, що невідривно стежили за подіями, почули бездоганну іспанську мову. Почуте лише посилило захоплення лорда Джуліана цим чоловіком.
   – Нарешті наші дороги перетнулися, доне Мігелю, – мовив смаглявець. – Тішу себе надією, що ви задоволені. Щоправда, може, ви мріяли не про таку зустріч, але я напевне знаю, що ви наполегливо її прагнули.
   Дону Мігелю де Еспінозі від люті аж мову відібрало. З перекошеним від злості обличчям він вислухав іронічне привітання людини, яку вважав винуватцем усіх своїх негараздів. Він видав тваринний рик і хотів було схопитися за шпагу, та не встиг, адже його супротивник швидко стиснув його руку залізними пальцями.
   – Не гарячкуйте, доне Мігелю! – мовив він твердим голосом. – Не варто своєю нерозважністю призводити до жорстокості, яку б виявляли ваші люди, коли б ви перемогли в бою.
   Кілька секунд вони стояли мовчки, дивлячись один на одного.
   – Що ви збираєтеся зі мною робити? – нарешті вичавив іспанець хрипким голосом.
   Капітан Блад стенув плечима – на його стиснутих губах майнула посмішка.
   – Я зробив усе, що хотів. І не бажаю завдавати вам ще більше прикростей, у яких, між іншим, ви самі винні. Ви ж бо прагнули зустрітися зі мною. – По цих словах він повернувся і, вказуючи на шлюпки, які корсари спускали з талів, продовжив: – Ви зі своїми людьми можете взяти ці шлюпки, а корабель піде на дно. Гаїті он там, і ви без проблем туди дістанетесь. А ще пораджу вам: більше не женіться за мною. Гадаю, я вам приношу саме лихо. Їдьте додому, в Іспанію, доне Мігелю, візьміться там за справу, яка вам краще дається, аніж морська справа.
   Переможений адмірал мовчки знавісніло дивився на Блада. А потім, хитаючись, мов п’яний, спустився по трапу, волочачи за собою шпагу. Переможець навіть не подумав знезброїти адмірала й повернувся до нього спиною. Аж раптом на юті він побачив Вейда з Арабеллою. Якби лорд Джуліан у цю мить не думав про щось інше, то він одразу помітив би, як змінилась хода цього сміливця і як його обличчя потемніло.
   На мить він затримався, розглядаючи своїх співвітчизників, а потім швидко вибіг по трапу. Лорд Джуліан ступив крок уперед, щоб зустріти невідомого капітана піратського корабля під англійським прапором.
   – Сер, невже ви відпустите на свободу цю іспанську мерзоту? – вигукнув він англійською.
   Джентльмен у воронованій кірасі, здається, лише зараз помітив його світлість.
   – А що вам до того і хто ви, в дідька, такий? – запитав він із сильним ірландським акцентом.
   Його світлість вирішив, що нечемність цієї людини й відсутність належної пошани до нього слід негайно виправити.
   – Я лорд Джуліан Вейд! – гордо мовив він.
   – Та ну?! Справжній лорд? То, може, ви поясните мені, яка чума занесла вас на іспанський корабель? Що ви тут робите?
   Лорд Джуліан ледь стримався, щоб не вибухнути з люті. Втім, така реакція була недоречною, тож він став пояснювати, що не зі своєї волі вони сюди потрапили.
   – Він вас полонив, чи не так? І міс Бішоп із вами?
   – Ви знайомі з міс Бішоп? – здивовано вигукнув лорд Вейд.
   Та нечемний капітан, не звертаючи уваги на лордові слова, низько схилився перед Арабеллою. До подиву Вейда, вона не лише не відповіла на його галантний уклін, а й усім своїм виглядом виразила презирство.
   Тоді капітан повернувся до лорда Джуліана і з запізненням відповів на його питання.
   – Колись мав таку честь, – сказав він понуро, – та, здається, в міс Бішоп коротка пам’ять.
   Його губи скривила вимушена посмішка, а в синіх очах під чорними бровами з’явився вираз болю, і все це так дивно поєднувалося з іронією, що звучала в його відповіді. Та Арабелла Бішоп, помітивши лише цю іронію, спалахнула від гніву.
   – Серед моїх знайомих немає злодіїв і піратів, капітане Блад! – відрубала вона, а лорд мало не підскочив од несподіванки.
   – Капітан Блад! – вигукнув лорд. – Ви капітан Блад?
   – Хто ж іще, на вашу думку?
   Запитав це Блад стомленим голосом, зараз у його голові роїлися геть інші думки. «Серед моїх знайомих немає злодіїв і піратів…» Ця жорстока фраза дзвоном відлунювала в його голові.
   Та лорд Джуліан не міг стерпіти, аби на нього не звертали уваги. Однією рукою він схопив Блада за рукав, а другою вказав на фігуру дона Мігеля:
   – Капітане Блад, ви насправді не збираєтеся повісити цю мерзоту?
   – Чому я маю його вішати?
   – Бо він нікчемний пірат і я можу довести це.
   – Справді? – запитав Блад, і лорд Джуліан здивувався, як швидко зблідло його обличчя і згасли очі. – Я теж нікчемний пірат, а тому й поблажливий до людей мого сорту. Нехай дон Мігель насолоджується свободою.
   Лорд Джуліан мало не задихнувся від обурення.
   – І це після того, що він зробив? Після того, як він потопив «Королеву Мері»? Після того, як він жорстоко поводився зі мною… з нами? – лютував лорд Джуліан.
   – Я не стою на службі Англії чи якоїсь іншої країни, сер. І мене геть не хвилюють образи, яких завдають її прапору.
   Його світлість аж відсахнувся від лютого погляду, яким обпалив його капітан Блад. Проте гнів ірландця ущух так само швидко, як і спалахнув. І він уже спокійно додав:
   – Буду вам вдячний, якщо ви проведете міс Бішоп на мій корабель. Прошу поквапитися, адже зараз ми потопимо цю посудину.
   Він повільно розвернувся, щоб іти, та лорд Джуліан стримав його і, тамуючи своє розчарування, холодно мовив:
   – Ви, капітане Блад, дуже розчарували мене. Я сподівався, що ви зробите блискучу кар’єру!
   – Ідіть до біса! – кинув капітан Блад і пішов собі, розвернувшись на каблуках.

Розділ 20
«Злодій і пірат»

   На пів’юті, в золотистому сяєві величезного кормового ліхтаря, ходив капітан Блад. На кораблі панувала тиша. Обидві ретельно вимиті палуби аж блищали від чистоти. Не лишилось жодного сліду від недавньої битви. Моряки повсідалися навколо головного люка й сонно затягли якоїсь мелодійної пісні. Спокій і краса тропічної ночі розтопили серця цих грубих чоловіків – вахтових лівого борту. Вони чекали, коли нарешті проб’є вісім склянок.
   Капітан Блад не чув пісні; він взагалі нічого не чув, окрім відлуння жорстоких слів, що затаврували його.
   Злодій і пірат!
   Однією з дивних особливостей людської натури є те, що людина, яка має чітке уявлення про якісь речі, все ж жахається, коли безпосередньо переконується, що її уявлення цілком відповідає дійсності. Коли три роки тому на острові Тортуга Блада вмовляли стати шукачем пригод, він уже тоді знав, якої думки буде про нього Арабелла Бішоп. Лише тверде переконання в тому, що він втратив її назавжди, озлобило його душу і, геть втративши надію, він став на цей шлях.
   Блад і подумати не міг, що колись зустріне Арабеллу. Він вирішив, що розлучились вони на все життя. Постійні думки про це були джерелом його смутку. Та попри тверде переконання в тому, що його муки не могли викликати в дівчини навіть якогось натяку на жалість, він постійно зберігав у своєму серці її дорогий образ, хоч це і завдавало йому душевного болю. Думки про неї допомагали йому стримувати не лише себе, а й тих, хто був із ним. За всю історію корсарства у піратів не було такої суворої дисципліни, ніколи ще ними не керувала така залізна рука. Тим, хто плавав із капітаном Бладом, категорично заборонялися грабунки та насильство – звична справа для піратів. В угодах, які він укладав, спеціальним пунктом зазначалося, що в усьому вони беззастережно підкорятимуться своєму капітанові. І оскільки в походах йому завжди щастило, то Бладові вдалося запровадити серед корсарів залізну дисципліну. Як би кепкували з нього пірати, коли б він сказав їм, що все це робилося з поваги до дівчини, в яку він закохався! І що було б, коли вони б довідались, що ця дівчина з презирством кинула йому: «Серед моїх знайомих немає ні злодіїв, ні піратів!»
   Злодій і пірат!
   Які то пекучі були слова, як вони краяли йому серце!
   Геть не розбираючись у жіночих душах, він навіть не подумав, чому вона зустріла його такими образами.
   Чому вона була така роздратована? Він не міг, та й не хотів, розбиратися в таких звичайних питаннях. Інакше йому довелося б зробити висновок, що коли замість належної йому подяки за звільнення її з полону, вона відповіла йому зневажливо, то сталося це лише тому, що дівчина сама була чимось ображена і ображена раніше, ніж потрібна була б подяка, і що образа ця була пов’язана з його діями за останній час. Коли б він здогадався про все це, то напевне світлий промінь розітнув би темряву, яка нависла над ним, і розвіяв би відчай, що охопив його. Хіба могло б так трапитись, якби він був байдужий їй, якби дії його не бентежили в якійсь мірі її дівочої душі? Блад тоді зрозумів би, що тільки сильне почуття образи, а може й горе, причиною якого був він, могли викликати таке презирство, розбурхати в її серці таку бурю.
   Так міркували б ви, та не капітан Блад. Більше того: цієї ночі він узагалі не міркував. У його серці боролися два почуття: святе кохання, яке він відчував до неї протягом цих років, і пекуча ненависть, яка щойно в ньому зародилась. Ці крайнощі часто сходяться й так сплітаються, що їх важко розрізнити. Сьогодні ввечері любов і ненависть переплелись у його душі, перетворившись у жахливу пристрасть.
   Злодій і пірат!
   Ось ким вона його вважала, забувши про те, як його було жорстоко й несправедливо засуджено. Вона нічого не знала про розпачливе становище, у якому він опинився після втечі з острова Барбадос, і не зважала на обставини, що змусили його стати піратом. Те, що він корсар, а поводився, як джентльмен, її геть не цікавило, у її серці не знайшлося милосердя. Лише два її слова стали для нього вироком. У її очах він був лише злодієм і піратом.
   Що ж, як вона назвала його злодієм і піратом, то він стане ним; буде таким нещадним і жорстоким, як усі пірати. Він більше не боротиметься із самим собою, він більше не бажає залишатися одночасно у двох світах – бути піратом і джентльменом. Вона чітко вказала йому, до якого він належить світу. І зараз вона отримає докази на свою правоту. Вона на його кораблі, вона в його руках, і він зробить із нею все, що йому заманеться.
   Блад схилився на поруччі і, дивлячись униз на фосфоричні відблиски хвиль, тихо і зловісно засміявся. Та раптом сміх його урвався. Капітан здригнувся, а замість сміху з горла вирвалося щось схоже на ридання. Обхопивши голову руками, Блад відчув на скронях холодні краплини поту.
   Тим часом лорд Джуліан, який знав жіноцтво краще за капітана Блада, розгадував загадку, яку не розкусив корсар. Підозрюю, що його світлість узявся до цього через ревнощі. Поведінка Арабелли Бішоп у тих випробуваннях, яких вони зазнали, змусила його нарешті зрозуміти, що дівчина навіть без вродженої грації та жіночності все ж може бути привабливою. Його дуже зацікавили колишні стосунки Арабелли з капітаном Бладом, і в його серці збудилась неясна тривога, що спонукала якомога швидше розібратися в цьому питанні.
   Тьмяні, сонні очі його світлості вміли помічати речі, які не помічали решта людей, його ж розум, як я вже казав, вирізнявся гостротою.
   Лорд Вейд картав себе за те, що багато чого не помічав досі або ж не придивлявся до всього уважніше. Зараз він намагався зіставити бачене раніше із новішими спостереженнями останнього дня.
   Наприклад, він помітив, що корабель Блада носить ім’я міс Бішоп, звісно, це було не просто так. Він також помітив дивні деталі зустрічі капітана Блада з Арабеллою і ті зміни, що відбулися з кожним із них після цієї зустрічі. Чому, наприклад, вона так грубо обійшлася з капітаном? Було дуже нерозважливо поводитись так із людиною, яка врятувала її з полону. Це й справді нерозумно, а його світлість не вважав Арабеллу нерозумною. І все ж, попри її грубість, попри те, що вона була племінницею Бладового заклятого ворога, до неї і до лорда Джуліана всі ставилися з підкресленою увагою. Та все ж було зрозуміло, що Блад ретельно уникав зустрічі з ними.
   І далі спостерігаючи, лорд Джуліан змотував ув один клубок усі факти, уважно перебираючи в голові всі спостереження. Так і не зробивши певного висновку, він вирішив деякі деталі уточнити в Арабелли Бішоп під час обіду. Для цього слід було дочекатися, поки підуть Пітт і Волверстон. Вейду не довелося довго очікувати на додаткові відомості. Щойно Пітт звівся над столом і зібрався було йти за Волверстоном, як Арабелла зупинила його питанням:
   – Містере Пітт, а чи не були ви серед тих, хто втік із Барбадоса з капітаном Бладом?
   – Так, міс. Я також був одним із рабів вашого дядька.
   – І потім ви весь час плавали з капітаном Бладом?
   – Так, міс, я його незмінний штурман.
   Арабелла кивнула головою. Говорила вона вельми стримано, та його світлість зауважив її блідість, хоча в цьому не було нічого дивного, зважаючи на те, що їй довелося пережити.
   – Чи плавали ви колись із французом на ім’я Каузак?
   – Каузак? – засміявся Пітт, адже при цьому імені в його пам’яті зринали курйозні спомини. – Так, він був із нами в Маракайбо.
   – А ще один француз на ім’я Левасер? – допитувалась вона, і лорд Джуліан дуже здивувався, що вона запам’ятала ці імена.
   – Так, Каузак був лейтенантом на Левасеровім кораблі, поки той не помер.
   – Хто помер?
   – Та цей Левасер. Його було вбито два роки тому на одному з Віргінських островів.
   По короткій паузі Арабелла знову запитала ще спокійнішим голосом:
   – Хто його убив?
   Пітт охоче давав відповіді, оскільки не бачив необхідності приховувати правду, заінтригований таким шквалом питань:
   – Його убив капітан Блад.
   – За що?
   Пітт зам’явся, адже гадав, що історія про Левасера – не для дівочих вух.
   – Вони посварилися, – коротко відповів він.
   – Ця сварка сталася через жінку? – настирно продовжила Арабелла.
   – Можна й так сказати…
   – А як звали цю жінку?
   Пітт звів брови від здивування, але відповів:
   – Міс д’Ожерон, донька губернатора Тортуги. Вона втекла із цим Левасером… і… Блад вирвав її з його брудних лаписьк. Левасер був поганою людиною, міс, повірте мені, від Блада він отримав по заслугах.
   – Розумію. Та… все ж, капітан Блад не одружується з нею.
   – Поки що ні, – зайшовся сміхом Пітт, знаючи безпідставність тортузьких пліток, у яких мадемуазель д’Ожерон називали нареченою його капітана.
   Арабелла Бішоп мовчки кивнула головою, і Джеремі Пітт, радий, що нарешті закінчився допит, повернувся й хотів було йти, та, аби завершити якось цю дивну розмову, що радше скидалась на допит, зупинився в дверях і поділився з гостями новиною:
   – Можливо, вам приємно буде дізнатися, що задля вас капітан змінив курс корабля. Він має намір висадити вас на Ямайці, якомога ближче до Порт-Рояла. Ми вже завернули. Якщо вітер сприятиме, то незабаром ви будете вдома.
   – Дуже вдячні капітану… – вставив його світлість, завваживши, що Арабелла не має наміру відповідати. Вона сиділа, насупившись, і сумно дивилась поперед себе.
   – Так… ви можете бути йому вдячні, – кивнув Пітт. – Капітан дуже ризикує. І навряд чи хтось став би ризикувати на його місці. Та він завжди такий…
   Пітт вийшов, залишивши лорда Джуліана з купою питань. Його світлість із дедалі більшою тривогою ретельно вивчав обличчя Арабелли, хоча його безбарвні очі й досі зберігали сонний вираз. Нарешті Арабелла перевела на нього погляд і промовила:
   – Здається, ваш Каузак казав правду.
   – Я помітив, що ви перевіряли це, – відповів лорд Джуліан, – і зараз ламаю собі голову, для чого вам усе це знаття.
   Так і не отримавши відповіді, він і далі мовчки спостерігав за нею, перебираючи пальцями локони золотистої перуки, що обрамляли його довгобразе обличчя.
   Арабелла сиділа, поринувши в думки, біля столу і, здавалось, уважно розглядала чудове іспанське мереживо, яким була обшита скатерка. Лорд Джуліан урвав мовчанку.
   – Ця людина мене вражає, – повільно промовив він лінивим голосом. – Змінити свій курс заради нас?.. Дивовижно! Та ще дивніше, що через нас він наражається на страшну небезпеку, наважившись увійти у води, що омивають Ямайку… Ні, ця людина просто вражає мене!
   Арабелла Бішоп кинула на нього неуважний погляд. А потім її губи дивно, майже із презирством, сіпнулися. Вона стала щось вистукувати по столу своїми пальчиками.
   – Мене інше вражає, – сказала вона. – Те, що він не вважає нас людьми, за яких можна взяти гарний викуп.
   – Хоча це те, на що ви заслуговуєте.
   – Справді? А чому?
   – Тому, що ви образили його.
   – Я звикла називати речі своїми іменами.
   І тут лорд Джуліан вибухнув:
   – Ви звикли? Хай я лусну, я б не став цим хизуватися! Це є свідченням або крайньої юності, або крайньої дурості! – якусь мить він мовчав, аби повернути до себе звичне самовладання, тоді додав: – Це є й проявом невдячності. Звісно, невдячність – людська риса, та проявляти її – це якось по-дитячому.
   Арабелла спалахнула рум’янцем.
   – Ваша світлість, вас роздратувала моя поведінка… Та я… я не розумію вас. До кого я невдячна? У чому й коли я проявила це?
   – До капітана Блада. Хіба він не прийшов і не врятував нас?
   – Прийшов? – холодно перепитала Арабелла. – Я й уявлення не мала, що він знав про наше перебування на «Мілагросі».
   Його світлість дозволив собі виказати ледь помітну нетерплячість.
   – Хай там як, а саме він звільнив нас від цього іспанського мерзотника, – сказав лорд Джуліан. – Невже у цій варварській частині світу ви досі не помітили, що добре відомо навіть в Англії? Адже капітан Блад, по суті, воює лише проти іспанців. І назвати його грабіжником і піратом, як ви це зробили, нерозумно й необережно.
   – Необережно? – з презирством запитала вона. – А яке мені діло до обережності?
   – Воно й видно, що жодного. Та подумайте лишень про елементарну вдячність. Маю вам чесно зізнатися, міс Бішоп, що на Бладовому місці я не зміг би так поводитися. Слово честі! Подумайте, як він мучився через своїх співвітчизників, і ви, як і я, здивуєтесь, що він і досі ще здатен відрізняти іспанців від англійців. Його продали в рабство! Бр-р-р! – його світлість здригнувся. – І кому? Клятому колоніальному плантатору… – він запнувся. – Пробачте, міс…
   – Здається, ви надто захопились, захищаючи цього… морського розбійника! – презирство Арабелли переросло в злобу.
   Лорд Джуліан пильно поглянув не на неї, а потім, заплющивши свої безбарвні очі і схилившись, м’яко продовжив:
   – Мене цікавить, за що ви його так ненавидите?
   Йому здалося, що Арабелла розсердилася, адже її щоки спалахнули, а в очах палав гнів. Та вибуху не сталося – вона миттю опанувала себе.
   – Ненавиджу його? Боже ж мій! І як вам тільки могло це спасти на думку? Я просто не помічаю його!
   – А дарма! Вам обов’язково слід його помітити, міс Бішоп! – його світлість говорив відверто, те, що думав. – Він вартий того. Людина, яка здатна чинити так, як він учинив проти цього адмірала, була б цінним надбанням нашого флоту. І недарма він служив під командуванням де Рітера. Він був геніальним флотоводцем, і, хай мені грець, учень гідний свого вчителя, якщо я взагалі в чомусь тямлю! Сумніваюся, що хтось може порівнятися із ним у військово-морському флоті Англії. Лишень подумати! Навмисно вклинитися між двома іспанськими кораблями на відстань прямого пострілу і в такий спосіб змусити помінятися їх ролями! Для цього треба мати сміливість, спритність і винахідливість! Він обвів навколо пальця не лише мене, нездару-моряка. Іспанський адмірал надто пізно допетрав його наміри, коли Блад уже став господарем становища. Це велика людина, міс Бішоп! Людина, яку варто помітити!
   Арабелла вже не змогла стриматися від сарказму:
   – Тоді використайте свій вплив на лорда Сендерленда. Нехай він порадить королю запропонувати Бладу офіцерське звання.
   Лорд Джуліан переможно засміявся:
   – Я це вже зробив! Його офіцерський патент лежить у моїй кишені. – І він коротко розповів їй мету своєї поїздки.
   Лорд Вейд залишив спантеличену Арабеллу, а сам вирушив на пошуки капітана, так і не з’ясувавши ставлення Арабелли до Блада. Якби вона була до нього бодай на йоту поблажливішою, його світлість почувався б щасливішим.
   А тим часом капітан Блад походжав по квартердеку [43 - Квадратек – піднята ділянка верхньої палуби в кормовій частині судна.], геть знесилений боротьбою із власним дияволом, хоч його світлість і гадки не мав про таке заняття Блада. Із властивою йому фамільярністю лорд Джуліан взяв капітана під руку і пішов поруч.
   – Чого вам? Це що таке? – розсердився Блад, який і так перебував не в найкращому гуморі.
   Його світлість не збентежила така реакція.
   – Я би хотів, сер, аби ми стали друзями, – вкрадливо почав він.
   – Це мені лестить! – кинув Блад. – Вельми милостиво з вашого боку.
   Лорд пропусти повз вуха явну іронію.
   – Дуже дивно, що доля нас звела, адже до Вест-Індії я їхав спеціально, аби побачитися з вами.
   – Ви не перший, кому це вдається, – кепкував Блад. – Та здебільшого то були іспанці, тож їм так не щастило, як вам.
   – Ви не зрозуміли мене, – сказав лорд Джуліан, приготувавшись розповісти про мету своєї місії.
   Коли він завершив, капітан Блад, який здивовано слухав його, мовив:
   – На цьому кораблі ви мій гість, а від тих днів я ще зберіг якесь уявлення про чемне поводження з гостями, хоч і можу вважатися нині злочинцем і піратом. А тому не скажу, що я про вас думаю. Змовчу й про те, що думаю про лорда Сендерленда, оскільки він ваш родич, а також про нахабну пропозицію, яку ви мені зробили. Звісно, мені не дивно, що один із міністрів Якова Стюарта вважає за можливе спокусити будь-кого хабарами і цим змусити його зраджувати тих, хто йому довірився. – І він махнув рукою в бік шкафуту, звідкіля лунала сумна пісня корсарів.
   – Ви знову мене неправильно зрозуміли! – вигукнув лорд Джуліан, гамуючи обурення. – Ваших людей також візьмуть на королівську службу.
   – І ви вважаєте, що разом зі мною вони полюватимуть на своїх товаришів із «берегової братії»? Присягаюсь, лорде Джуліане, це ви нічого не розумієте! Невже в Англії не лишилось і тіні честі? Та годі про це. Поговорімо про інше. Як ви могли подумати, що я прийму від короля Якова офіцерське звання? Мені навіть не хочеться бруднити руки вашим патентом, хоча це руки злодія і пірата. Ви ж чули, як міс Бішоп назвала мене нікчемною людиною, зрадником. А хто зробив мене такою людиною? Хто зробив мене злодієм і піратом?
   – Якби ви були заколотником… – почав лорд Джуліан.
   Та Блад перебив його:
   – Ви ж маєте знати, що я не був заколотником і взагалі не брав участі у повстанні. Якби це і справді так було, або судді просто помилялись, то їхню несправедливість до мене я ще зміг би вибачити, та помилки не було. Мене засудили саме за те, що я зробив, не більше й не менше. Цей кривавий вампір Джефрейс, хай йому грець, засудив мене до страти, а його достойний господар Яків Стюарт перетворив мене на раба. А за яку провину? За те, що я виконував свій обов’язок лікаря, із милосердя, не думаючи про переконання й політику, намагався полегшити страждання іншої людини, яку пізніше засудили за зраду. Ось мій злочин. Це легко перевірити за документами. І через це мене продали в рабство! Чи марилось вам бодай уві сні рабство?..
   Раптом Блад замовк. Видно було, що він бореться із собою. А потім стомлено засміявся.
   Від цього сміху у лорда Джуліана пробіг легкий холодок по спині.
   – Годі, – сказав капітан Блад. – Здається, я намагаюсь захистити себе, а всім-бо відомо, що мені це не властиво. Дуже вдячний вам, лорде Джуліан, за ваші добрі наміри. Так, так! Можливо, ви мене зрозумієте. Ви здаєтесь мені людиною, яка здатна мене зрозуміти.
   Лорд Джуліан стояв і не рухався, вражений капітановими словами і пристрасним вибухом його обурення. Блад кількома реченнями виклав переконливі причини своєї люті й ненависті, а також аргументи на свій захист і виправдання. Вейд подивився на енергійне, сміливе обличчя капітана, освітлене величезним кормовим ліхтарем, важко зітхнув і повільно промовив:
   – Дуже шкода! – під раптовим напливом позитивних почуттів він простягнув капітанові руку. – Сподіваюся, між нами не буде образ чи ворожнечі.
   – Ні, мілорде! Я ж… розбійник і пірат. – Блад гірко засміявся і, не помічаючи запропонованої руки, пішов геть.
   Лорд Джуліан стояв, дивлячись, як уздовж гакаборту посувається висока постать, опустив руку і попрямував до каюти.
   У дверях коридору його світлість зіткнувся з Арабеллою Бішоп. Заклопотаний думками про капітана Блада, Вейд мовчки пішов за нею, не поцікавившись, куди вона ходила.
   У каюті він стомлено впав у крісло і всупереч своїй звичайній стриманості вигукнув:
   – Хай мені грець, та я не стрічав досі людини, яка б мені так сподобалась! Та ж із ним нічого не вдієш.
   – Так, я чула все, – прошепотіла зізнання бліда, як смерть, Арабелла.
   Вейд здивовано глянув на неї і замовк, задумливо розглядаючи дівчину. Нарешті він вимовив:
   – Мені от що спало на думку… Чи, бува, не через вас закрутилась уся ця історія з капітаном? Ваші слова ятрять його душу. Він раз по раз повторює їх. Відмовився піти на службу до короля і навіть не потис моєї руки. І що з таким поробиш? Досі йому щастило, та закінчить він на нок-реї. А зараз цей дон Кіхот заради нас наражається на смертельну небезпеку.
   – Як це? – збентежено запитала дівчина.
   – Як, питаєте? Хіба ви забули, що він іде на Ямайку, де розташувався штаб англійського флоту? Однак цим флотом командує ваш дядечко…
   Арабелла аж подалась уперед від напруження і жестом зупинила Вейда. Вона дивилась на лорда переляканими очима, дихання її пришвидшилось:
   – Боже мій! – вигукнула вона. – Це йому не допоможе! Навіть не думайте про це. Для Блада мій дядько – найзапекліший ворог у всьому світі. Він черствий, мстивий нелюд – він нічого не прощає. Я певна, що лише надія схопити й повісити капітана Блада примусила його залишити свої плантації на Барбадосі і погодитись стати губернатором Ямайки. Капітан Блад цього не знає… – Арабелла замовкла і безпорадно розвела руками.
   – Не думаю, щоб становище змінилося, якби навіть Блад і знав про це, – сумно зауважив лорд. – Того, хто зміг пробачити такого запеклого ворога, як дон Мігель, і відкинув усі мої вмовляння, навряд чи можна передбачити. Він лицар до ідіотизму.
   – І все ж це не завадило йому протягом трьох років бути тим, ким він був, і робити те, що він робив. – Дівчина промовила це із сумом, без будь-якого натяку на презирство.
   Лорд Джуліан, який, як я вважаю, був схильний до моралізування, зітхнувши, підсумував:
   – Життя – надто складна штука.

Розділ 21
На службі в короля Якова

   Наступного ранку Арабелла Бішоп прокинулася від пронизливих звуків горна і наполегливого калатання корабельного дзвону. Вона лежала з розплющеними очима, ліниво позираючи на вкриту брижами зелену воду, що пробігала повз позолочений ілюмінатор. З часом вона зрозуміла, що на палубі неспокійно: із кают-компанії долинав тупіт ніг, хрипкі крики й метушня. Безладний шум міг означати щось інше, аніж звичайна суднова робота. Сполохана Арабелла підвелася з ліжка і збудила служницю.
   Лорда Джуліана також збудив цей шум, він швидко вдягнувся і вийшов зі своєї каюти. Із подивом він побачив величезні вітрила над своєю головою. Їх підняли, аби зловити вранішній бриз. Попереду, справа і зліва від «Арабелли», простиралась неозора океанська гладінь, що сяяла в золотих променях сонця, розжарений диск якого лише наполовину вийшов з-за горизонту.
   На шкафуті, де ще минулої ночі було так мирно, похапцем працювали із шість десятків моряків. Біля поручнів пів’юта капітан Блад запекло сперечався з одно оким Волверстоном. Лейтенант пов’язав голову червооною хусткою, а розхристана синя сорочка відкривала засмаглі до чорного груди. Щойно з’явився лорд Джуліан, суперечка вщухла. Капітан Блад привітався з ним.
   – Я припустився великої помилки, сер, – сказав Блад, обмінявшись привітаннями. – Мені не варто було так наближатися до Ямайки вночі. Та я дуже квапився вас висадити. Підніміться-но сюди, сер.
   Здивований лорд Джуліан піднявся по трапу. Поглянувши на горизонт, туди, куди йому вказував капітан, він охнув від здивування. Не далі як за три милі на заході лежала земля, що простягалась яскраво-зеленою смугою. А за дві милі з відкритого океану йшли три величезні білі кораблі.
   – Вони без прапорів, та, безперечно, це частина ямайської ескадри, – спокійно мовив Блад. – На світанку ми наштовхнулися на них, повернули, й відтоді вони почали погоню. Однак «Арабелла» чотири місяці була в плаванні, в неї надто обросло дно й вона не може розвинути потрібної швидкості.
   Волверстон позасовував руки за широкий шкіряний пасок і з висоти свого зросту насмішкувато глянув на лорда Джуліана.
   – Здається мені, ваша світлосте, що вам доведеться ще раз побувати в морському бою до того, як ми розправимось із цими кораблями, – промовив велетень.
   – Саме про це щойно ми говорили, – пояснив капітан Блад. – Я вважаю, що ми не можемо битися за таких обставин.
   – До біса обставини! – вигукнув Волверстон, уперто виставляючи свою масивну щелепу. – Нас не здивуєш такими обставинами. У Маракайбо вони були гірші, та все ж ми перемогли й захопили три кораблі. Учора ми вступили в бій із доном Мігелем, і наше знову було зверху.
   – Так, але то були іспанці.
   – А що, ці кращі? Невже ти боїшся того незграбного барбадоського плантатора? Пітере, що тебе турбує? Ти жодного разу ще не поводився так, як сьогодні.
   Позад них пролунав гарматний постріл.
   – Це сигнал лягти в дрейф, – байдужим тоном зауважив Блад і тяжко зітхнув.
   Аж раптом Волверстон закипів.
   – Та я радше погоджуся зустрітись із Бішопом у пеклі, аніж ляжу в дрейф за його наказом! – гаркнув він і спересердя плюнув на палубу.
   Його світлість втрутився в розмову:
   – Вам не варто боятися полковника Бішопа. Адже ви зробили для мене і його племінниці…
   Хрипкий сміх Волверстона урвав лорда Джуліана.
   – Ви геть не знаєте полковника, – сказав він. – Ні заради племінниці, ні заради доньки й навіть рідної матері він не відмовиться від крові, яку може пролити. Він – кровопивця і підлий мерзотник! Це ми напевне знаємо з капітаном – ми були його рабами.
   – Але ж тут є я! – пихато промовив його світлість.
   Волверстон ще голосніше розсміявся, від чого його світлість почервонів і змушений був говорити підвищеним тоном.
   – Запевняю вас, моє слово має вагу в Англії! – гордовито промовив він.
   – То ж бо й воно, що в Англії! Однак тут, трясця його матері, не Англія!
   Гуркіт другого пострілу заглушив його слова. Ядро впало у воду неподалік корми.
   Блад перехилився через поручні і, звернувшись до білявого юнака, що стояв під ним біля штурвалу, спокійно наказав:
   – Джеремі, накажи прибрати вітрила! Ми лягаємо в дрейф.
   Та Волверстон, швидко перехилившись через перила, заревів:
   – Стій, Джеремі! Не смій! Зачекай! – і різко розвернувся до капітана.
   Блад із сумною усмішкою поклав йому руку на плече.
   – Спокійно, старий вовче! Спокійно! – твердо, але по-дружньому промовив він.
   – Не мене заспокоюй, Пітере, а себе! Ти божевільний! Чи не хочеш ти відправити нас до пекла через твою прихильність до цього холодного миршавого дівчиська?
   – Мовчати! – раптом скипів Блад. Та Волверстон шаленів:
   – Не буду мовчати! Через цю кляту спідницю ти став боягузом! Ти трусишся за неї, а вона ж племінниця клятого Бішопа! Богом присягаюсь, я підніму команду, я підніму бунт! Це краще, аніж здатися і бути повішеним у Порт-Роялі!
   Їхні погляди схрестились. В одному був виклик, а в іншому – притлумлений гнів, здивування і біль.
   – Годі говорити про чиюсь капітуляцію. Ідеться про мене, – сказав Блад. – Якщо Бішоп повідомить в Англію, що мене схоплено й повішено, він заживе слави й водночас погамує особисту ненависть до мене. Йому вистачить моєї смерті. Я надішлю йому листа й повідомлю, що готовий з’явитись на його борту разом із міс Бішоп і лордом Джуліаном і здатися, за умови, що вільна «Арабелла» продовжить свою путь. Я його добре знаю, він погодиться на таку угоду.
   – Такої угоди ніколи не буде! – загарчав Волверстон. – Пітере, ти геть збожеволів, якщо таке мелеш!
   – І все ж я не такий навіжений, як ти. Тільки поглянь на ці кораблі! – і він указав на судна, які повільно, але впевнено наближались. – Про який опір може йтися? Ми й півмилі не подолаємо, як потрапимо під вогонь.
   Волверстон грубо вилаявся й раптом замовк, запримітивши краєм свого єдиного ока фігурку у сірій елегантній сукенці. Вони так запекло сперечалися, що не помітили Арабелли Бішоп, а також Оґла, який стояв трохи оддалік в оточенні двох десятків піратів-канонірів. Та Блад не звернув на них уваги й повернувся до міс Бішоп. Він здивувався. що вона наважилася зараз прийти на квартердек, хоча ще вчора уникала з ним зустрічі. Її присутність тут (зважаючи на тему його суперечки з Волверстоном) була не вельми доречною.
   Мила і граціозна, вона стояла перед ним у скромній сірій сукні. Її щоки пашіли легким рум’янцем, а ясні карі очі світилися хвилюванням. Вона була без капелюха, і ранковий бриз ласкаво ворушив її золотисто-каштанове волосся.
   Капітан Блад зняв капелюха і мовчки привітав її поклоном. Вона стримано й церемонно відповіла на його вітання.
   – Лорде Джуліан, що тут відбувається? – запитала вона.
   Наче у відповідь на її питання пролунав третій гарматний постріл із кораблів, які вона здивовано розглядала. Насупивши брови, Арабелла Бішоп уважно подивилась на кожного із присутніх чоловіків. Вони понуро мовчали і почувалися незручно.
   – Це кораблі ямайської ескадри, – відповів їй лорд Джуліан.
   Та Арабеллі більше не вдалося поставити жодного питання – по трапу біг Оґл, а за ним квапилися каноніри – із їх появою Арабеллине серце стрепенулося.
   На трапі Блад перекрив Оґлу шлях. На його обличчі читалася суворість.
   – Це що таке? – різко запитав капітан. – Твоє місце на гарматній палубі. Чому ти пішов звідтіль?
   Оґл зупинився. На нього подіяв непохитний авторитет капітана Блада серед людей, що власне, і було складником секрету його влади над ними. Та зусиллям волі канонір поборов страх і насмілився заперечити Бладу.
   – Капітане, – мовив він, вказуючи на кораблі, що їх переслідували, – нас доганяє полковник Бішоп, а ми не можемо втекти й не маємо змоги дати бій.
   Бладове обличчя стало ще суворіше. Присутнім навіть здалося, що він повищав.
   – Оґле, – сказав він холодним голосом, що різав, наче стальний клинок, – твоє місце на гарматній палубі. Негайно повертайся зі своїми людьми, або я…
   Та Оґл перебив його:
   – Ідеться про наше життя, капітане. Погрози тут марні.
   – Ти так вважаєш?
   Уперше за всю піратську діяльність Блада підлеглий відмовлявся виконувати його наказ. А те, що непослух виявив один із його товаришів по Барбадосу, старий друзяка Оґл, змусило Блада завагатися, перш ніж він вдався до задуманого. Його рука затрималась на рукояті пістолета за поясом.
   – Це не допоможе тобі, – попередив Оґл. – Люди зі мною і стоять на своєму!
   – На чому саме?
   – На тому, що нас урятує. І поки ми маємо таку можливість, нас не потоплять і не повісять.
   Пірати, що стояли за спиною Оґла, голосно підтримали його.
   Капітан кинув швидкий погляд на цих рішуче налаштованих людей, а потім перевів його на Оґла.
   Відчувався якийсь незвичний бунтівний дух, якого Блад ніяк не міг збагнути.
   – То ти прийшов дати мені пораду, чи не так? – запитав він так само суворо.
   – Так, капітане, пораду. Ось вона… – і він вказав на Арабеллу, – ось ця дівчина, племінниця губернатора Ямайки… Ми вимагаємо, аби вона стала заручницею нашої безпеки.
   – Правильно! – заревів натовп.
   Зовні капітан Блад ніяк не змінився, та в серці його з’явився страх.
   – І ви собі уявляєте, що міс Бішоп стане заручницею? – запитав він.
   – Звісно, капітане, і дуже вчасно вона з’явилась на нашому кораблі. Накажи лягти в дрейф і подати їм сигнал – нехай вони надішлють шлюпку і переконаються, що міс тут. Потім скажи їм, що як вони спробують нас затримати, то спершу ми її повісимо, а потім дамо бій. Можливо, це охолодить полковника.
   – А може й ні, – насмішкувато промовив Волверстон. Несподіваний союзник підійшов до Блада і став поруч нього. – Дехто з цих жовторотих ворон може повірити подібним байкам, – і він презирливо тицьнув пальцем у натовп піратів, яких побільшало, – та той, хто мучився на плантаціях Бішопа, не може. Якщо тобі, Оґле, здумалось зачепити за живе цього мерзотника плантатора, то ти ще більший дурень у всьому, окрім гармат, аніж я міг подумати. Ти ж знаєш Бішопа! Ні, в дрейф ми не ляжемо, аби нас потопили. Якби наш корабель був напхом напханий племінницями Бішопа, то й це ніяк не вплинуло б на нього. Невже ти забув цю підлоту? Цей брудний рабовласник навіть заради рідної матері не відмовиться від помсти. І щойно я це казав лорду Вейду. Він, як і ти, вважав, що ми в безпеці, адже на нашому кораблі присутня міс Бішоп. І якби ти не був таким бовдуром, Оґле, то мені б не довелося тобі це пояснювати. Ми дамо бій, друзі…
   – І яким чином ми можемо дати бій? – гнівно заверещав Оґл, намагаючись згладити враження, що його справила на піратів промова Волверстона. – Можливо, ти й маєш рацію, а можливо, й ні. Ми маємо спробувати. Це наш єдиний козир…
   Його слова заглушили схвальні крики піратів. Вони вимагали видати їм дівчину. Та в цю мить знову пролунав оглушливий постріл із підвітряного боку, і далеко за правим облавком «Арабеллли» здійнявся височезний фонтан бризок від ядра, що впало у воду.
   – Вони вже у межах досяжності наших гармат! – вигукнув Оґл і, перехилившись через поручні, дав команду: – Покласти кермо!
   Пітт, що стояв біля керманича, повернувся до збудженого каноніра.
   – Відколи це ти став командувати, Оґле? Накази я отримую лише від капітана!
   – Цього разу ти виконаєш мій наказ, інакше, богом присягаюсь, ти…
   – Стій! – крикнув Блад і схопив каноніра за руку. – Ми маємо ліпший вихід.
   Він кинув погляд на кораблі, що наближались, і ковзнув оком по міс Бішоп та лорду Джуліану, які стояли за кілька кроків од нього. Переймаючись своєю долею, бліда Арабелла не зводила очей із Блада.
   Блад гарячково розмірковував, намагаючись уявити собі, що станеться, коли він уб’є Оґла й тим самим спричинить бунт на кораблі. Звісно, в капітана залишаться прибічники, та, поза сумнівом, більшість піратів підуть проти нього. Тоді вони доможуться свого й за будь-яких умов Арабелла загине. Навіть якщо полковник Бішоп погодиться на їхні умови, все одно вони триматимуть її у заручницях і зрештою розправляться з нею.
   Між тим Оґл нервово позирав на англійські кораблі, терпець йому урвався й він зажадав негайної відповіді:
   – То який ліпший вихід? Ми не маємо іншого виходу, окрім запропонованого мною. І ми використаємо наш єдиний козир.
   Капітан Блад не слухав Оґла, він зважував усі «за» і «проти». Найліпшим для нього був той вихід, який він озвучив Волверстону. Та чи був сенс говорити про нього зараз, коли підбурені Оґлом люди навряд чи можуть про щось міркувати! Він чітко розумів одне: якщо вони і згодяться на те, аби він здався, то від свого наміру взяти Арабеллу в заручниці все одно не відмовляться. А добровільну здачу Блада вони використають як додатковий козир у грі проти губернатора Ямайки.
   – Через неї ми потрапили в цю пастку! – не вгавав Оґл. – Через неї і через тебе! Ти ризикував нашими життями, аби доправити її на Ямайку. Та ми не збираємося прощатися з життям…
   Так далі тривати не могло, тож Блад прийняв рішення. Люди вже не корились йому. От-от вони кинуть дівчину до трюму… Рішення, яке він прийняв, не влаштовувало його, більше того – це був не вельми приємний для нього вихід, та все ж він не мав права його не використати.
   – Зупиніться! – знову закричав він. – Я маю інший вихід. – Він перехилився через перила й наказав Пітту: – Покрасти кермо! Лягти у дрейф і подати сигнал, аби висилали шлюпку!
   На кораблі миттю запала мовчанка, що крила в собі й подив, і підозру: ніхто не міг збагнути причину такої раптової капітанової поступливості. Пітт, хоч і поділяв думку інших, усе ж підкорився наказу. Він подав команду й після короткої паузи із двадцятеро піратів кинулися виконувати наказ: заскрипіли блоки, залопотіли вітрила проти вітру. Капітан Блад поглянув на лорда Джуліана і кивком голови покликав його до себе. Недовірливий і здивований лорд підійшов. Його недовіру поділяла і міс Бішоп, яка, як і Вейд та всі решта на кораблі (хоч і з інших причин), була ошелешена раптовою поступливістю Блада.
   Капітан Блад підійшов із Вейдом до перил і коротко й чітко виклав команді мету приїзду лорда Джуліана, розповів про пропозицію, яку той учора йому зробив.
   – Я відхилив пропозицію, і це може підтвердити його світлість, адже вважав її ганебною для себе. Ті з вас, хто постраждав із милості короля Якова, зрозуміють мене. Та зараз, у нашому катастрофічному становищі… – він кинув погляд на кораблі, що вже майже наздогнали «Арабеллу», туди ж подивились і решта піратів, – я готовий, як і Морган, піти на королівську службу й прикрити вас усіх.
   На якусь мить усі аж заціпеніли, наче вражені громом, а потім здійнялася справжня веремія – крики радості й відчаю, сміх і погрози – все змішалося. Однак більшість піратів зраділа такій пропозиції, і їхня радість зрозуміла: люди, що вже приготувалися померти, раптом отримали шанс на спасіння. Та все ж багато піратів не квапилися приймати остаточне рішення, поки капітан Блад не дав відповідей на кілька питань, головне з яких поставив Оґл:
   – А чи рахуватиметься Бішоп із королівським патентом, коли ти його отримаєш?
   На це питання відповідь дав лорд Джуліан:
   – Бішопу буде непереливки, якщо він знехтує королівською волею. Навіть якщо він насмілиться спробувати, офіцери ескадри ніколи його не підтримають.
   – Так, – підтвердив Оґл, – це правда.
   Та кілька корсарів були категорично проти такої пропозиції. І один із них був старий вовк Волверстон.
   – Я радше погоджуся згоріти у пеклі, аніж піду на службу до короля! – мов скажений кричав він.
   Проте Блад заспокоїв Волверстона і його одно думців:
   – Той із вас, хто не бажає йти на королівську службу, не зобов’язаний іти за мною. Я йду тільки з тими, хто виявить бажання. І не думайте, що я радо йду на це, та в нас немає іншого вибору, інакше нам не уникнути смерті. Ніхто й пальцем не зачепить того, хто не виявить бажання далі йти за мною, вони будуть вільні. Такі умови, на яких я продаюся королю. Нехай лорд Джуліан, представник міністра іноземних справ, скаже, чи згоден він із такими умовами.
   Вейд негайно дав свою згоду на те, і на цьому, власне, все завершилося.
   Лорд Джуліан полетів до каюти по патент, вельми втішений таким поворотом подій, що дав йому змогу успішно виконати доручення уряду.
   Тим часом боцман відправив сигнали ямайським кораблям, аби ті подали човна. Пірати скупчилися на шкафуті вздовж бортів. Із почуттям недовіри й остраху вони розглядали величні галеони, що підходили до «Арабелли». Щойно Оґл залишив квартердек, Блад повернувся до Арабелли Бішоп.
   Вона не зводила з нього сяючих од захвату очей, та, помітивши, що капітан спохмурнів і насупився, і сама занепала духом. Арабелла розуміла, що його гнітить щойно прийняте рішення. Із геть невластивим їй збентеженням вона легко торкнула Бладову руку:
   – Ви вчинили правильно, сер, – похвалила вона його, – навіть коли це суперечить вашому бажанню.
   Він похмуро глянув на ту, заради якої пішов на цю жертву.
   – Цим я зобов’язаний вам, або ж так гадаю, що зобов’язаний, – тихо відповів Блад.
   Арабелла не зрозуміла його слів.
   – Завдяки вашому рішенню я уникла смертельної небезпеки, – зізналась вона і здригнулась при самій лише згадці. – Та я не розумію, чому ви спершу відхилили пропозицію лорда Вейда. Адже це почесна служба.
   – Служба королю Якову? – розсміявся він.
   – Англії, – докірливо виправила вона. – Країна – це все, сер, а суверен [44 - Суверен – носій верховної влади.] – ніщо. Король Яків піде, прийдуть і підуть інші, та Англія лишиться, аби їй вірою і правдою служили її сини, і байдуже, що відчувають вони до тих, хто тимчасово перебуває при владі!
   Він спершу здивувався, а потім усміхнувся.
   – Дуже розумний захист, – похвалив він. – Це вам слід було сказати команді. – А потім із добродушною насмішкою зауважив: – Чи не здається вам, що така почесна служба могла б повернути добре ім’я будь-якій людині, навіть злодієві й пірату?
   Арабелла швидко опустила очі долі, її голос тремтів, коли вона відповіла:
   – Як він хоче… знати, то, можливо… ні, навіть напевне… до нього поставились надто суворо…
   Сині Бладові очі зблиснули, а стиснуті губи розслабились.
   – Ну, якщо ви так гадаєте, – мовив він, дивлячись на неї з якоюсь жадобою в погляді, – то зрештою навіть служба королю Якову може видатися стерпною.
   Блад перевів погляд на море і помітив, як від одного з великих кораблів, що важко погойдувалися на хвилях за три милі від них, відчалила шлюпка. Капітан Блад враз узяв себе в руки, відчувши нові сили й бадьорість, як це часом буває у хворого, що почав видужувати від тяжкої недуги.
   – Спускайтесь униз, візьміть служницю і свої речі, тоді ми одразу ж відправимо вас на один із кораблів ескадри, – сказав він, указуючи на шлюпку.
   Арабелла пішла, і Блад покликав Волверстона. Зіпершись на поручні, разом вони стали спостерігати, як наближається шлюпка, в якій сиділи дванадцятеро веслярів під командуванням людини в червоному. Капітан навів підзорну трубу на цю фігуру.
   – Це не Бішоп, – чи то спитав, чи констатував Волверстон.
   – Ні,– відповів Блад, складаючи підзорну трубу. – І гадки не маю, хто б це міг бути.
   – Еге! – іронічно вигукнув Волверстон. – Імовірно, полковник не прагне з’явитися тут особисто. На цьому судні він уже був, тоді ми змусили його поплавати. Він запам’ятав це, а тому відправив свого підлеглого.
   Цим підлеглим виявився Келверлей – енергійний, самовпевнений офіцер, який не так давно прибув із Англії. Цілком очевидно, що полковник Бішоп непогано проінструктував його щодо поводження з піратами.
   Коли Келверлей ступив на шкафут «Арабелли», вираз його обличчя був пихатий, суворий і презирливий.
   Блад стояв біля лорда, тримаючи королівський патент у кишені. Капітан Келверлей трохи здивувався, коли побачив перед собою двох людей, що разюче відрізнялись від тих, яких він сподівався побачити. Та від цього його пихатості не зменшилось, і він лиш краєм ока подивився на напівоголену розлючену орду, що півколом стояла за Бладом і Вейдом.
   – Доброго дня, сер, – люб’язно привітався з ним Блад. – Маю честь вітати вас на облавку «Арабелли». Мене звати Блад, капітан Блад. Можливо, вам довелося про мене чути.
   Капітан Келверлей подивився на Блада з-під лоба. Зовні знаменитий корсар геть не скидався на зневірену людину, що збирається капітулювати. Офіцер вимучив кислу посмішку.
   – Ти ще матимеш можливість пиндючитися на шибениці! – презирливо буркнув він. – Я прибув сюди по твою капітуляцію, а не по твою нахабність.
   Капітан Блад удав із себе вельми здивованого і спантеличеного.
   – Чи ви чуєте? – звернувся він до лорда Джуліана. – Чи розумієте ви, лорде, як помиляється цей юнак. Можливо, ми не потрощимо тут декому кісток, якщо ваша світлість пояснить цьому джентльмену, хто я такий і яке посідаю становище?
   Лорд Джуліан трохи виступив наперед і недбало, навіть зневажливо кивнув цьому нещодавно пихатому, а зараз геть ошелешеному офіцеру.
   У своїх записах Пітт розповідає, що його світлість був понурий, як піп під час страти. Та я гадаю, що ця понурість була лишень маскою, якою тішився лорд Джуліан.
   – Маю честь вам повідомити, сер, – гордовито заявив він, – що капітан Блад є офіцером королівського флоту, про що свідчить патент із печаткою лорда Сендерленда, міністра іноземних справ його величності короля Англії.
   Капітан Келверлей вирячив очі. Обличчя його побагряніло. У натовпі корсарів пролунали сміх, брудна лайка та радісні вигуки, якими вони виражали своє задоволення від цієї комедії. Келверлей мовчки дивився на Вейда, намагаючись збагнути, звідки в цього пройдисвіта такий дорогий елегантний костюм, такий спокійний, упевнений вигляд і холодна, чеканна мова. Можливо, цей пройда колись був у вищому суспільстві?
   – Хто ти, в дідька, такий? – нарешті вибухнув Келверлей.
   Його світлість відповів холодним відстороненим голосом:
   – У вас дуже погане виховання, сер. Прізвище моє Вейд, лорд Джуліан Вейд. Я – посол його величності у цих варварських краях і близький родич лорда Сендерлена. Полковник Бішоп має знати про моє прибуття.
   Раптова зміна в манерах Келверлея при імені лорда Джуліана свідчила про те, що повідомлення про нього вже дійшло до Ямайки і Бішоп знав про це.
   – Гадаю… полковнику було відомо, – відповів Келверлей, все ще вагаючись між сумнівом і підозрою. – Тобто йому повідомили про приїзд лорда Джуліана Вейда. Та… на цьому судні?… – він винувато розвів руками й замовк, спантеличений.
   – Я плив на «Королеві Мері»…
   – Так нам і повідомили.
   – Та іспанський капер потопив «Королеву Мері». Я б ніколи сюди не дістався, якби не хоробрий капітан Блад, котрий і врятував мене.
   Хаос, що панував у мозку Келверлея, пронизав промінь світла.
   – Я бачу, я розумію…
   – Дуже в цьому сумніваюсь. – Його світлість і далі говорив суворим тоном. – Та з часом це прийде… Капітане Блад, покажіть йому свій патент. Імовірно, це зніме підозри, і попрямуємо далі. Я був би радий якнайшвидше опинитися в Порт-Роялі.
   Капітан Блад тицьнув пергамент просто перед вибалушені очі Келверлея.
   Офіцер уважно ознайомився із документом, особливо з підписами й печатками, а потім відійшов і розгублено вклонився.
   – Я маю повернутися до полковника Бішопа по розпорядження, – зніяковіло промимрив офіцер.
   У цю мить пірати розступились і вийшла міс Бішоп у супроводі своєї служниці-мулатки. Капітан Блад боковим зором помітив її.
   – Можливо, ви проведете до полковника його племінницю? – запропонував Блад Келверлею. – Міс Бішоп була із лордом Джуліаном на «Королеві Мері». Вона ознайомить дядька з усіма деталями загибелі цього корабля і нинішнім станом справ.
   На таку новину вкрай збентежений Келверлей зміг відповісти лише поклоном.
   – Що ж до мене, – розтягуючи слова, мовив лорд Джуліан, – то я залишуся на облавку «Арабелли» до прибуття в Порт-Роял. Передайте полковнику Бішопу привіт і скажіть, що невдовзі я сподіваюся познайомитись із ним.

Розділ 22
Сварка

   «Арабелла» стояла у величезній гавані Порт-Рояла, досить великій, аби вмістити всі військові кораблі світу. По суті, вона перебувала в полоні, адже приблизно за чверть милі від правого облавку здіймалась височезна башта форту, а за два кабельтових за кормою і по лівий облавок її стерегли шестеро військових суден ямайської ескадри.
   Перед «Арабеллою», на протилежному березі гавані, біліли пласкі фасади будівель чималого міста, що спускалося до води. За ними здіймалися червоні дахи будинків – місто розкинулося на пологому схилі берега. Серед дахів, на фоні неба, наче під куполом із полірованої сталі, подекуди здіймалися башти і шпилі; а далі за містом аж до горизонту тяглися зелені пагорби.
   На квадратеку, на сплетеному з очерету ліжку, під саморобним тентом з коричневої парусини сховався від палючих променів сонця Пітер Блад. У руках він ліниво тримав заяложений томик «Од» Горація в оправі з телячої шкіри.
   На нижній палубі матроси шаркали швабрами. Була рання година. Матроси під командою боцмана Гейтона працювали на шкафуті й на баку. Попри спеку й задуху, один із матросів наспівував хрипким голосом піратську пісеньку.
   Блад зітхнув. На його енергійному засмаглому обличчі майнуло щось подібне на усмішку. А потім він забув геть про все на світі й поринув у свої думки.
   Відтоді, як він отримав офіцерський патент, справи його йшли кепсько. Одразу ж по прибуттю на Ямайку почались неприємності з Бішопом. Щойно лорд Джуліан із Бладом ступили на берег, як їх зустріла людина, яка навіть не приховувала своєї величезної досади з приводу такого несподіваного повороту подій і готовності змінити становище. Із групою офіцерів Бішоп уже чекав їх на молу.
   – Я так гадаю, ви лорд Джуліан Вейд? – грубо запитав він, кинувши злісний погляд на капітана Блада.
   Лорд Джуліан уклонився.
   – А мені здається, я маю честь розмовляти з губернатором Ямайки полковником Бішопом? – запитав лорд із вишуканою ввічливістю. Його слова прозвучали так, ніби його світлість вирішив дати полковнику Бішопу урок гарних манер.
   Полковник зметикував це, зняв свого крислатого капелюха, відвісив церемонний уклін і одразу ж узявся до справи.
   – Мені сказали, що ось цій людині ви видали офіцерський патент. – У його голосі звучали дратівливі нотки. – Поза сумнівом, ви мали благородні мотиви… бо хотіли віддячити за визволення з іспанського полону. Та ви маєте негайно анулювати документ. Це неприпустима помилка, мілорд.
   – Я не розумію вас, – холодно зауважив лорд Джуліан.
   – Звісно, не розумієте, інакше б ніколи так не вчинили. Ця людина обвела вас навколо пальця. Спершу він був заколотником, потім рабом-утікачем, а тепер це кровожерливий пірат. Весь минулий рік я полював на нього.
   – Я все це добре знаю, сер. І королівські патенти роздаю не з доброго дива.
   – Справді? А як тоді назвати ваш учинок? Та нехай. Як губернатор Ямайки, призначений його величністю королем Англії, я виправлю вашу помилку.
   – І як саме?
   – Цього мерзотника вже зачекалась шибениця в Порт-Роялі.
   Блад хотів було втрутитися, та лорд Джуліан завадив йому.
   – Бачу, сер, ви не збагнете суті справи. Якщо патент видали помилково, то це не моя помилка. Я чиню згідно з інструкціями лорда Сендерленда. Його світлість дуже добре знає усі факти і доручив мені передати патент капітану Бладу, якщо він погодиться його прийняти.
   З переляку Бішоп аж рота розтулив.
   – Лорд Сендерленд віддав цей наказ?
   – Так.
   Лорд не став чекати, поки Бішоп оговтається від шоку, й одразу ж запитав:
   – Ви й тепер матимете сміливість повторити, що я помиляюсь? Чи берете ви на себе відповідальність виправити мою помилку?
   – Я… я… не думав…
   – Я розумію, сер. Дозвольте відрекомендувати вам капітана Блада.
   Хоч-не-хоч, а полковник Бішоп мусив натягнути на себе маску люб’язності, та всі розуміли, що під цією маскою кипить лють.
   А потім стан справ не лише не покращився, а навіть погіршився.
   Лежачи в затінку, Блад думав ще й про інше. Ось уже два тижні, як він стоїть у Порт-Роялі. Фактично, його корабель увійшов до складу ямайської ескадри. І коли чутки про це дійдуть до острова Тортуга, то пірати, які чекають його повернення, ім’я капітана Блада, так шановане «береговою братією», згадуватимуть з огидою і прокльонами. Його вчинок вважатимуть зрадою, бо він перейшов на бік ворога. І, можливо, за це він накладе головою. Заради чого йому потрібно було ставити себе в таке безглузде становище? Заради дівчини, яка навмисне уникає його. Блад вважав, що Арабелла все ще почуває відразу до нього. За ці два тижні вона ледве вшанувала його поглядом, хоч він тільки заради того, щоб побачити її, з’являвся щодня в резиденцію її дядька, не звертаючи уваги ні на відверту ворожість, ні на злобу й перешкоди, які чинив йому полковник Бішоп. Та й це не найгірше: він бачив, що весь свій час і увагу Арабелла приділяє лорду Джуліану – молодому й елегантному вельможі, сент-джеймському гультяєві. То які ж шанси в нього, відчайдуха-авантюриста, вигнанця, проти такого суперника, який, без сумніву, є здібною людиною? Неважко уявити, якою гіркотою сповнилась його душа. Капітан Блад порівнював себе із собакою з байки, яка випустила з пащі кістку, помчавши за її тінню.
   Він намагався знайти втіху у двох рядках на сторінці відкритої ним книги.

     Люби не те, що хочеш любити,
     а те, що можеш, те, чим володієш…

   Та навіть улюблений Горацій не міг утішити капітана Блада.
   Його похмурі думки обірвала поява шлюпки, яка непомітно підійшла з берега. Шлюпка вдарилась об борт «Арабелли»; потім долинув чийсь хрипкий голос; судовий дзвін відбив дві склянки, за ним пролунав довгий, пронизливий свисток боцмана.
   Ці звуки остаточно привели Блада до тями, і він підвівся з кушетки. Його вишуканий червоний мундир, розшитий золотом, був свідченням нового звання капітана. Блад засунув книгу в кишеню, підійшов до різьблених поручнів квартердеку і побачив Пітта, що підіймався по трапу.
   – Цидулка від губернатора, – сказав шкіпер, простягаючи йому складений аркуш паперу.
   Капітан зламав печатку і пробіг очима по тексту. Пітт обперся на поручні і з тривогою спостерігав за капітаном.
   Блад поглянув на друга і розсміявся, та миттю замовк, скрививши губи.
   – Владний виклик, – зауважив він, передаючи товаришу цидулку.
   Молодий шкіпер прочитав її і в задумі погладив золотисту борідку.
   – Ти, ясна річ, не поїдеш?! – мовив він чи то питаючи, чи констатуючи факт.
   – А чом би й ні? Хіба щодня я не буваю у форту?
   – Він заведе розмову про нашого старого вовка. Для нього це привід мститися. Ти ж знаєш, Пітере, що лише лорд Джуліан завадить йому розправитися з тобою. Якщо зараз він доведе, що…
   – Гаразд, нехай навіть йому це вдасться, то що? – байдуже відповів Блад. – Хіба тут я в більшій безпеці, аніж на березі? У нас лишилося не більше півсотні байдужих до всього пройдисвітів, які так само служитимуть королю, як і мені. Не забувай, друже Джеремі, тут «Арабелла» перебуває в полоні під охороною форту й ескадри.
   Пітт стиснув кулаки й незадоволено запитав:
   – То чому ж ти дозволив піти Волверстону й решті? Адже ти знав, що так буде!
   – Облиш, Джеремі! – перебив його Блад. – Будьмо відвертими: яким чином я міг їх утримати? Так ми домовлялися. Та й, скажи, чим вони б мені допомогли, якби залишились?
   Пітт не відповів на капітанове запитання. Блад опустив руку на його плече і промовив:
   – Бачу, ти й сам розумієш. Я візьму капелюха, тростину та шпагу і зійду на берег. Накажи готувати шлюпку.
   – Ти віддаєшся в Бішопові лаписька! – попередив його Пітт.
   – А це ми ще побачимо. Можливо, мене не так-то й легко взяти, як йому здається. Я ще здатен кусатися! – і Блад зі сміхом пройшов до своєї каюти.
   На цей сміх Джеремі лише вилаявся. Він ще кілька хвилин вагався, а потім без особливого ентузіазму спустився по трапу, аби дати наказ веслярам.
   – Якщо з тобою щось станеться, Пітере, – попередив він, коли Блад уже залишав корабель, – то нехай Бішоп начувається. Нехай ці хлопці здаються тобі зараз байдужими, та якщо їх обведуть довкола пальця, їхню байдужість як рукою зніме!
   – Джеремі, ну що зі мною може статися? Не хвилюйся! Обіцяю, що повернусь до обіду.
   Блад сів у шлюпку, яка чекала на нього. Він хоч і сміявся, проте добре знав, що Пітт має рацію: на березі на нього може чигати велика небезпека. Можливо, саме тому, коли капітан ступив на вузький мол біля невисокої стіни форту, з амбразур якої стирчали зловісні жерла гармат, він наказав веслярам чекати його тут. Можливо, йому доведеться притьмом повертатися на корабель.
   Він обійшов зубчасту стіну, пройшов через великі ворота у внутрішній двір. Там тинялося шестеро солдатів. У затінку стояв комендант форту майор Меллерд. Забачивши капітана Блада, він одразу ж віддав йому честь, як і належало за статутом, та при цьому його вуса настовбурчились, під ними промайнула зловісна посмішка.
   Однак Пітерову увагу привернуло інше: праворуч від нього розкинувся великий сад, у глибині якого біліла резиденція губернатора. На головній алеї поміж пальмами та сандаловими деревами він помітив самотню Арабеллу. Блад квапливо перетнув подвір’я і порівнявся з дівчиною.
   – Доброго ранку, міс! – привітався він, знімаючи капелюха. І одразу ж додав. – Слово честі, це геть безсердечно змушувати мене бігати за вами в таку спеку!
   – То навіщо ж було бігти? – холодно запитала вона й одразу ж додала: – Я дуже поспішаю, сподіваюсь, ви пробачите мені, що не можу затриматися.
   – Здається, до моєї появи ви не дуже поспішали, – наче жартома протестував він. І хоча він усміхався, в його очах з’явився дивний жорсткий вираз.
   – Що ж, якщо ви це помітили, в такому разі мене дивує ваша настирність.
   То був виклик. А Блад ніколи не ухилявся від поєдинку.
   – Слово честі, ви могли бодай якось усе пояснити, – зауважив він. – Адже лише заради вас я начепив цей королівський мундир, тож вам має бути неприємно, що його носить злодій і пірат.
   Вона стенула плечима й відвернулась, відчуваючи водночас образу і каяття. Та все ж, боячись виказати своє каяття, вона вирішила прикритися образою:
   – Я роблю все, що можу.
   – Або час від часу займаєтеся милосердям, – він спробував усміхнутися. – Що ж, і на тому спасибі. Можливо, я беру на себе надто багато, та ніяк не забуду, що коли я був рабом на плантації вашого дядька, ви ставилися до мене більш прихильно.
   – Тоді ви мали більше підстав розраховувати на мою прихильність. Тоді ви були просто нещасною людиною.
   – То ким ви можете мене назвати зараз?
   – Навряд чи нещасним. Бо про ваше щастя на морях складають легенди. Ходили чутки ще й про ваше щастя на іншому фронті, – промовила вона, натякаючи на мадемуазель д’Ожерон, і одразу ж пошкодувала про останню фразу. Та Пітер Блад не звернув на ці слова уваги, бо не зрозумів натяку.
   – Справді? Усе це брехня, хай йому чорт, і я можу вам це довести!
   – Я навіть не розумію, навіщо вам напружуватися з доказами, – зауважила вона, тим самим намагаючись вибити зброю з його рук.
   – Для того, щоб ви були про мене ліпшої думки!
   – Моя думка вас не обходить, сер.
   Він втратив зброю і відмовився від бою. Тепер він умовляв її.
   – Як ви можете говорити так, адже на мені мундир королівської служби, яку я ненавиджу всім серцем! Хіба не ви сказали мені, що я можу спокутувати свою провину? Мені лише хочеться повернути своє добре ім’я для вас. Адже раніше я не зробив нічого такого, чого б міг соромитися.
   Арабелла не витримала його пильного погляду й опустила очі.
   – Я… я не розумію, чому ви так зі мною говорите, – промовила вона вже не з такою впевненістю.
   – То ви не розумієте! – вигукнув він. – Тоді я поясню вам!
   – О ні, благаю, не потрібно! – стурбовано вигукнула вона. – Я усвідомлюю все, що ви зробили, розумію, що ви хоч трохи, та переживали за мене. Повірте, я дуже вдячна. І завжди буду вдячна…
   – Якщо ви все життя думатимете про мене, як про злодія й пірата, то дуже прошу вас, залиште вашу вдячність при собі. Мені вона геть не потрібна.
   Арабелла спалахнула. Блад помітив, як під білим шовком здіймалися від хвилювання її груди. І попри те, як її обурили його слова і тон, вона зуміла притлумити обурення, бо добре розуміла, що сама була причиною його гніву. Арабелла чесно спробувала виправити свій промах.
   – Ви помиляєтесь, – почала вона. – Це зовсім не так.
   Вони не розуміли одне одного, адже ревнощі аж ніяк не сумісні зі здоровим глуздом, а саме ревнощі сповнювали кожного з них.
   – У такому разі, що ж так… чи, вірніше, хто? – запитав він і одразу ж додав: – Лорд Джуліан?
   Вона з обуренням поглянула на нього.
   – Будьте зі мною відверті, прошу! – наполягав він. – Молю вас, скажіть.
   Якийсь час Арабелла мовчала. Вона важко дихала, а рум’янець на її обличчі то з’являвся, то зникав.
   – Ви… ви просто нестерпні, – промовила вона, відводячи погляд. – Дозвольте мені пройти.
   Він відступив. Своїм капелюхом із широкими крисами Блад зробив порух у бік будинку.
   – Я не затримую вас, міс. Зрештою, я ще маю шанс виправили свій ганебний учинок. І тоді ви згадаєте, що зробити це мене примусила ваша жорстокість.
   Вона миттю спинилась і пильно поглянула на нього. Тепер Арабелла захищалась і її голос аж тремтів від обурення:
   – Ви говорите зі мною таким тоном! Ви насмілились так зі мною говорити! – вигукнула вона, вражаючи його своєю пристрасністю. – Ви маєте нахабство докоряти мені тим, що я не хочу торкатися ваших рук, коли мені відомо, що на них є сліди крові, коли я знаю вас не лише як убивцю…
   – Убивця? Я… – нарешті спромігся він вимовити.
   – Вам назвати ваших жертв? Справді? А хіба не ви вбили Левасера?
   – Левасер? – на його устах навіть з’явилася мимовільна посмішка. – То вам і про це сказали?
   – А ви це заперечуватимете?
   – Для чого? Ви маєте рацію – я його вбив. Та я можу пригадати й інше вбивство за подібних обставин. Це сталося в Бріджтауні у ніч, коли на місто напали іспанці. Мері Трейл може розповісти вам усі подробиці. Вона була присутня при цьому.
   Він надів капелюха і сердитий пішов геть ще до того, як вона встигла бодай щось відповісти або бодай зрозуміти сенс усього ним сказаного.

Розділ 23
Заручники

   Пітер Блад стояв біля колони портика губернаторського будинку і гнівно позирав на величезний рейд Порт-Рояла, на зелені пагорби і пасмо Голубих гір, що ховалися за серпанком гарячого повітря. Його думки урвав негр, який доповів губернаторові про прихід капітана. Блад пройшов за слугою до просторої веранди, у затінку якої полковник Бішоп із лордом Джуліаном Вейдом рятувались од задушливої спеки.
   – Прийшли! – привітав його губернатор, супроводжуючи своє привітання муканням, яке не віщувало нічого доброго.
   Бішоп не обтяжив себе підвестися з місця навіть тоді, коли це зробив чемний лорд Джуліан. Колишній барбадоський плантатор, насупившись, розглядав свого колишнього раба. Блад стояв, тримаючи в руці капелюха і ледь спираючись на тонку, прикрашену стрічками, тростину. Зовні він виглядав спокійним, наче й не відчував гніву, викликаного таким зневажливим прийомом.
   Полковник витримав паузу і самовпевнено заявив:
   – Капітане Блад, я послав по вас, бо отримав повідомлення, що ваш спільник Волверстон зі ста п’ятдесятьма піратами пішов із рейду на фрегаті. Ці люди перебували під вашим командуванням. Ми з його світлістю хочемо знати, на якій підставі ви дали їм дозвіл піти.
   – Дав дозвіл? – перепитав Блад. – Я наказав їм піти.
   На мить полковник остовпів, почувши таку відповідь.
   – Наказали? – нарешті промовив він ошелешено. Лорд Джуліан звів од подиву брови. – Дідько забирай! Може, ви поясните, в чому справа? Куди ви послали Волверстона?
   – На Тортугу. Я доручив йому повідомити іншим командирам чотирьох моїх кораблів про те, що їм не слід мене чекати.
   Блад помітив, як від люті обличчя полковника побуряковіло. Його очі налилися кров’ю. Здавалося, від злості він от-от лусне. Плантатор різко розвернувся до лорда Джуліана:
   – Чи ви чули, мілорде? Він відпустив Волверстона, найнебезпечнішу після нього людину з цієї піратської ватаги. Сподіваюсь, тепер ваша світлість розуміє, що нерозумно було видавати королівський офіцерський патент такій людині. Це ж… бунт…. Зрада! Богом присягаюся, цим має зайнятися воєнний польовий суд!
   – Може, ви нарешті облишите ці дурні балачки про бунт, зраду і воєнний польовий суд? – Блад одягнув капелюха й сів, не чекаючи запрошення. – Я послав Волверстона, аби той повідомив Гаторпу, Крістіану, Ібервілю й іншим моїм людям, що в них є місяць на те, аби вчинити за моїм прикладом, облишити піратство і повернутися до своїх мирних справ – полювання, заготівлі лісу, або ж просто забратися геть із Карибського моря. Ось таке я дав доручення!
   – Ну гаразд, а люди? – запитав його світлість рівним голосом, не підвищуючи тону. – Волверстон прихопив із собою сто п’ятдесят чоловік.
   – Це люди з моєї команди, яким не до душі служба в короля Якова. Мілорде, у нашій угоді передбачалося, що жоден із них не зробить цього з примусу.
   – Я не пам’ятаю такого, – мовив лорд Вейд зі щирим переконанням.
   Блад здивовано поглянув на нього і стенув плечима.
   – Мілорде, мені б не хотілося звинувачувати вас у забудькуватості, та саме так і було, я не брешу. У всякому разі, годі навіть припустити, що я б погодився на щось інше.
   Губернатор не стримався:
   – То ви попереджаєте цих клятих мерзотників на Тортузі, аби вони мали можливість урятуватися! Ось що ви зробили! Ось так ви використовуєте королівський патент, завдяки якому врятувались од шибениці!
   Пітер Блад спокійно поглянув губернаторові у вічі.
   – Маю нагадати вам, – тихо сказав він, – що місією лорда Вейда, якщо не брати до уваги ваші власні апетити, котрі, як усім відомо, є апетитами ката, – є звільнення Карибського моря від корсарів. Нині я вжив найефективніших заходів для виконання цього завдання. Звістка про мій перехід на королівську службу й так сприятиме розпуску ескадри, якою я не так давно командував.
   – Зрозуміло, – насмішкувато промовив губернатор. – А що, як цього не станеться?
   – У нас достатньо часу, аби все як слід обміркувати.
   Лорд Джуліан не дав полковнику Бішоп вибухнути з новою силою.
   – Імовірно, – відповів він, – лорда Сендерленда вдовольнить такий вихід із ситуації.
   То були слова примирення. Лорд Джуліан намагався не відходити від своїх інструкцій стосовно Блада, а тому зараз приязно протягував йому руку, аби посприяти у виході з вельми скрутного становища, в яке потрапив капітан, давши Бішопу зброю проти себе. На жаль, Блад не бажав од нього жодної допомоги, адже дивився на вельможу очима, засліпленими ревнощами.
   – У всякому разі, – відповів Блад із глузуванням, – це максимум того, на що ви можете розраховувати і що лорд Сендерленд може від мене отримати.
   Лорд Джуліан набурмосився й кілька разів приклав хустинку до губів.
   – Щось мені все це не подобається, – промовив він понуро. – Ба більше, трохи подумавши, я можу сказати, що мені це геть не подобається.
   – Дуже шкодую, – зухвало посміхнувся Блад, – та я не збираюся пом’якшувати своїх слів.
   Його світлість звів брови над розширеними безбарвними очима.
   – О! – похитав він головою. – Ви дуже неґречні. Сер, я вельми у вас розчарувався. Мені чомусь здавалося, що ви можете бути джентльменом.
   – Це не єдина помилка вашої світлості, – втрутився Бішоп. – Ще більшу помилку ви зробили, коли вручили йому королівський патент і буквально зняли його з шибениці, яку я приготував для нього в Порт-Роялі.
   – Так, але найжахливіша помилка у всій цій історії з патентом була допущена, коли цього гладкого рабовласника поставили на пост губернатора Ямайки, коли його слід було призначити її катом. Йому ця посада більше пасувала б.
   – Капітане Блад! – з докором вигукнув лорд Джуліан. – Честю присягаюсь, ви зайшли надто далеко! Ви…
   Але тут його урвав Бішоп. Ледь звівшись на ноги, він дав волю своїй люті й вибухнув потоком брудної лайки. Капітан Блад також підвівся і спокійнісінько спостерігав за полковником. Коли Бішоп нарешті вгамувався, Пітер із незворушним виглядом звернувся до лорда, наче нічого й не сталося.
   – Здається, ви щось хотіли сказати, ваша світлосте? – запитав він вкрадливо.
   Та до лорда Вейда вже повернулась його витримка і схильність до примирення. Він засміявся і стенув плечима.
   – Слово честі, ми надто гарячкуємо, – сказав він. – Лише бог знає, як цьому сприяє ваш клятий клімат. Можливо, полковнику Бішоп, ви надто непохитний, а ви, сер, надто запальний. Від імені лорда Сендерленда я вже заявив, що маю намір дочекатися результатів вашого експерименту.
   Та Бішоп у своїй люті дійшов до краю.
   – То он воно як? – прогарчав він. – А я не згоден. З вашого дозволу, в цьому питанні я здатен краще за вас розібратися. І в будь-якому разі я беру на себе сміливість діяти на власний розсуд.
   Лорд Джуліан стомлено посміхнувся, стенув плечима і безпорадно відмахнувся. А Бішоп тим часом і далі скаженів:
   – Оскільки лорд Джуліан видав вам патент, я не маю права вчинити з вами так, як ви на те заслуговуєте. Та за ваші дії стосовно Волверстона ви відповідатимете перед воєнним польовим судом.
   – Зрозуміло, – мовив Блад. – Тепер ми перейшли до справи. Як губернатор ви очолюватимете цей суд. І вас неодмінно потішить можливість звести зі мною старі рахунки й повісити мене. – Він засміявся і додав: – Praemonitus praemunitus.
   – Що це означає? – різко запитав лорд Джуліан.
   – Я вважав вашу світлість освіченою людиною, а ви навіть латини не знаєте, – Блад намагався поводитися зухвало.
   – Я не питаю вас, сер, значення цієї фрази. А хочу лише знати, що ви цим бажаєте сказати, – крижаним голосом промовив лорд Джуліан.
   – Ви й самі можете здогадатися, – відповів Блад. – На все добре! – він галантно поклонився, зробивши прощальний жест своїм капелюхом.
   – Перш ніж ви підете, – сказав Бішоп, – маю застерегти вас, що капітан і комендант форту отримали всі розпорядження. Ви не вийдете з порту, шибенику! І хай мені грець, якщо я не влаштую для вас шибеницю на пірсі!
   Пітер Блад подивився на пом’яте обличчя свого ворога, переклав тростину в ліву руку, недбало засунув праву руку за вилогу свого камзолу і швидко повернувся до лорда Джуліана:
   – Здається, ваша світлість обіцяли мені недоторканність.
   – Так, я обіцяв, – відповів лорд Джуліан, – та своєю поведінкою ви заважаєте мені дотримуватися своєї обіцянки. – Він підвівся. – Ви зробили мені послугу, капітане Блад, і я сподівався, що ми можемо бути друзями. Та оскільки ви обираєте інше… – він стенув плечима і змахом руки вказав на губернатора.
   Блад договорив за нього:
   – Цим ви хочете сказати, що у вас бракує твердості, аби протистояти вимогам цього хвалька. – Зовні він був спокійний і навіть усміхався. – Гаразд, praemonitus praemunitus. Ви й справді не вельми знаєтесь на латині, інакше б ви знали, що ці слова означають: хто попереджений, той озброєний.
   – Попереджений? Ого! – загарчав Бішоп. – Пізно попереджати. Ви не підете з цього будинку! – він ступив крок до дверей і гучно вигукнув: – Агов, хто там?..
   І одразу ж із його горла вирвався якийсь незрозумілий звук, і полковник став, як укопаний. Капітан Блад вийняв із вилоги камзола праву руку, тримаючи в ній пістолет, оздоблений золотом і сріблом. Чорне дуло було спрямоване просто губернаторові в лоб.
   – І озброєний, – промовив Блад. – Спокійно, мілорде, а то може статися нещасний випадок, – попередив він лорда Джуліана, який кинувся Бішопові на допомогу.
   Лорд застиг на місці. Губернатор із відвислою щелепою і сполотнілим обличчям ледь стояв на ногах. Пітер Блад похмуро дивився на Бішопа, від чого той ще більше трусився.
   – Сам собі дивуюсь, чом би мені вас не прикінчити, без зайвих слів, – промовив він спокійно. – Та коли я не роблю цього, то лише з тієї ж причини, що й минулого разу. І впевнений, що ви навіть про неї не здогадуєтесь. Що ж, нехай вас тішить бодай те, що вона існує. І раджу вам не зловживати моїм терпінням. Зараз воно сидить у моєму вказівному пальці, який лежить на курку пістолета. Ви прагнете мене повісити… Це найгірше, що може мене спіткати, та до того, ви самі це добре розумієте, в мене рука не здригнеться вибити з вас мізки, – він відкинув тростину, звільнивши ліву руку. – Полковнику, дайте вашу руку. Швидше, швидше вашу руку!
   Під тиском владного тону, погляду рішучих синіх очей і блиску пістолета Бішоп скорився. Вичерпалась його брудна лайка, і вже він не міг себе змусити вимовити бодай слово. Капітан Блад просунув свою руку крізь зігнуту губернаторову руку, а праву свою руку зі зброєю засунув за камзол.
   – Пістолета не видно, та він спрямований просто у ваше гладке черево. Слово честі, за першої ж провокації – байдуже, від кого вона буде – я прикінчу вас на місці… Майте це на увазі, лорде Джуліане… А зараз, паскудо, йди швидко, люб’язно усміхайся і поводься як слід, а інакше думатимеш про чорні води Коцита. [45 - Коцит – у давньогрецькій міфології одна з річок Підземного царства, де мешкали душі померлих.]
   Так рука об руку вони пройшли будинок і спустились у сад, де схвильована Арабелла чекала на повернення Блада.
   Спершу вона збентежилась, роздумуючи над останніми словами капітана. Та потім чітко уявила, що могло стати причиною смерті Левасера. І дівчина зметикувала, що цей висновок із таким самим успіхом можна було застосувати до історії з порятунком Мері Трейл. Коли заради жінки чоловік ризикує своїм життям, то, звісно, на думку спадає передусім його особистий інтерес, адже на цьому світі знайдеться не так-то й багато чоловіків, які б ризикували, не сподіваюсь отримати щось навзаєм. Проте Блад був саме таким, одним із небагатьох.
   Тепер йому б не довелося довго переконувати Арабеллу в жахливій несправедливості, з якою вона ставилась до нього. Вона пригадала всі слова, випадково підслухані на кораблі, названого її ім’ям, і те, що він сказав, коли вона схвалила його рішення прийняти королівський патент, і, зрештою, все сказане ним цього ранку, що так обурило її. Все це тепер набуло нового значення, вона звільнила свій розум від необґрунтованих підозр.
   Ось чому Арабелла вирішила затриматися в саду до його повернення, перепросити й покласти край усім непорозумінням, що виникли між ними. Вона чекала на нього, та її терпіння зазнало нового випробовування. Коли Блад нарешті з’явився, то був не сам, а з дядьком. Причому вони йшли і, на її превеликий подив, вели дружню бесіду. Арабелла з досадою зрозуміла, що розмова відкладається. Та якби вона знала, на який тривалий термін відкладається ця розмова, то її досада переросла б у відчай.
   Зі своїм супутником Блад вийшов із квітучого саду і пройшов у внутрішній двір форту. Попереджений про можливий арешт капітан форту був вельми здивований, коли побачив губернатора під руку з людиною, яку той ненавидів. Його уже вразила їхня поведінка, адже Блад невимушено про щось розповідав і голосно сміявся.
   Так вони безперешкодно дісталися молу, де на них чекала шлюпка з «Арабелли». Ведучи невимушену дружню розмову, капітан і губернатор усілися на кормі й відпливли до великого червоного корабля, де чекав на новини занепокоєний Джеремі Пітт.
   Нескладно уявити шкіперове здивування, коли він побачив засапаного губернатора, який видирався по мотузяній драбині.
   – Джеремі, ти мав рацію, – я потрапив у пастку, – вітав його капітан Блад. – Та, бачиш, я звідтіля видерся, прихопивши із собою мерзотника, що заманив мене в пастку. Ти ж знаєш, ця скотина любить життя.
   Позеленілий полковник Бішоп з відвислою губою стояв на шкафуті й боявся навіть краєм ока глянути на кремезних головорізів, що скупчилися на грот-люку біля ящиків із ядрами.
   Блад голосно віддав наказ боцману:
   – Перекинь мотузку із зашморгом через нок-рею!.. Не лякайтеся, полковнику – це всього лишень запобіжний захід на випадок, якщо ви будете незгідливим. Та, певен, цього не станеться. Це питання ми обговоримо під час обіду. Сподіваюсь, ви зробите мені честь і пообідаєте зі мною.
   Пітер Блад повів до своєї каюти присмиреного хвалька. Його слуга негр Бенджамен, у білих штанях і полотняній сорочці, кинувся виконувати розпорядження капітана щодо обіду.
   Полковник Бішоп гепнувся на скриню, що стояла під ілюмінаторами, й запитав, затинаючись:
   – Чи м-м-можу я з-запитати про ваші наміри?
   – Звісно, звісно, полковнику, в них немає нічого страшного. Хоч ви і заслужили на мотузку на нок-реї, та запевняю вас, що її ми застосуємо в крайньому разі. Ви сказали, що лорд Джуліан припустився помилки, коли вручив мені патент, виданий міністром іноземних справ. Мабуть, ви маєте рацію. Я знову йду в море. Cras ingens iterabimus aequor [46 - Cras ingens iterabimus aequor – завтра ми знову вийдемо у безмежне море (лат.).]. До того як з вами буде покінчено, ви як слід вивчите латину. Я повертаюсь на Тортугу, до своїх корсарів – чесних і славних хлопців. Ви в мене будете заручником.
   – Боже мій! – простогнав губернатор. – Ви… ви хочете взяти мене на Тортугу?
   – О ні! – розсміявся Блад. – Хіба я можу завдати вам стільки клопотів? Мені лише потрібно безперешкодно вийти із Порт-Рояла. І якщо ви будете не проти, то цього разу вам не доведеться навіть плавати. Ви повідомили про те, що віддали накази капітанові порту і комендантові цього клятого форту. Що ж, доведеться вам викликати їх на корабель і при мені сказати, що сьогодні після обіду «Арабелла» виходить у море зі службовим завданням, тому ніхто не має права стати їй на заваді. А щоб я був певним, що вони послухають вас, ми заберемо їх на маленьку прогулянку разом із нами. Це все, що мені від вас потрібно. А тепер сідайте й пишіть. Звісно, якщо ви не обрали нок-рею.
   Полковник Бішоп спробував опиратися.
   – Ви застосовуєте до мене силу… – почав було він.
   Та капітан Блад люб’язно його зупинив:
   – Зачекайте, яка сила? Для чого? Просто треба вибрати між пером і мотузкою, і це питання ви маєте вирішити самостійно.
   Бішоп гнівно поглянув на нього і взяв перо. Тремтячою рукою він написав листа офіцерам. Блад наказав відправити його на берег, а потім запросив свого гостя мимоволі до столу.
   – Сподіваюсь, полковнику, ви не втратили свого гарного апетиту.
   Жалюгідний Бішоп сів на стільці, та від страху й думати не міг про їжу. Блад не наполягав, а сам з апетитом узявся до страв. Не встиг він і половини з’їсти, як прийшов Гейтон і доповів про прибуття на корабель лорда Джуліана Вейда.
   – Я чекав на нього, – сказав капітан. – Веди його сюди.
   До каюти увійшов суворий і гордовитий лорд Джуліан і миттю оцінив обстановку. Капітан Блад підвівся з місця:
   – Мілорде, ви вирішили приєднатися до нас – вельми дружній жест.
   – Ваш гумор тут недоречний, капітане Блад, – різко промовив Вейд. Не знаю ваших намірів, та мене цікавить, чи розумієте ви, як ризикуєте?
   – А мене цікавить, мілорде, чи розумієте ви, як ризикуєте, з’явившись на моєму кораблі?
   – Сер, що це означає?
   Блад подав знак Бенджамену, який стояв позад Бішопа:
   – Стілець для його світлості… Гейтоне, відправ шлюпку його світлості на берег і передай, що він тут затримається.
   – Що? – вигукнув лорд Джуліан. – Ви хочете мене затримати? Та ви з глузду з’їхали!
   – Гейтоне, краще зачекай, на випадок, якщо його світлості здумається бешкетувати… Бенджамене, ти чув моє розпорядження? Іди і передай його.
   – Які будуть ваші наміри, сер? – вимагав пояснень лорд, тремтячи од гніву.
   – Просто хочу убезпечити себе і своїх хлопців од шибениці, яку приготував полковник Бішоп. Я правильно розрахував, що ваше виховання не дозволить полишити полковника в біді і ви неодмінно прибудете на корабель. На берег я відправив письмове розпорядження від імені полковника, адресоване капітану порту й коменданту форту, аби ті негайно з’явились на корабель. Щойно вони зійдуть на облавок «Арабелли», я матиму всіх заручників, які стануть нам гарантією цілковитої безпеки.
   – Це підло! – процідив крізь зуби лорд Джуліан.
   – А це вже дивлячись із якого боку підійти, – спокійно промовив Блад. – Зазвичай я нікому не дозволяю безкарно мене ображати. Та, враховуючи, що свого часу ви із власної волі надали мені одну послугу, а зараз мимоволі надаєте іншу, я не звертатиму уваги на вашу грубість.
   Його світлість засміявся.
   – Ви йолоп! – вигукнув він. – Невже ви гадаєте, що я прибув сюди й не вжив застережних заходів? Комендант уже знає, яким чином ви змусили полковника опинитися на цьому кораблі, про це також знає капітан порту. А тепер подумайте самі, чи дозволять вони вашому кораблю вийти в море?
   – Дуже шкода, мілорде, – промовив Блад.
   – Я знав, що ви шкодуватимете про це, – відповів лорд Джуліан.
   – Та мені не себе шкода, а губернатора. Знаєте, що ви накоїли? Ви повісили його.
   – Святий Боже! – вигукнув Бішоп, тремтячи від страху.
   – Якщо по моєму кораблю бодай один раз вистрілять, то губернатор одразу ж повисне на нок-реї. Полковнику, вам залишається тільки сподіватися, що я надішлю їм цидулку зі своїми намірами… А щоб ви, мілорде, якомога краще виправили становище, ви й вирушите з моєю цидулкою.
   – Та скоріше я вирушу до пекла, аніж вирушу на берег! – лютував Вейд.
   – Дуже нерозважливий учинок, мілорде, – промовив Блад. – Та якщо ваша ласка… не стану вас умовляти. Доведеться послати когось іншого. А ви лишитесь на кораблі. Що ж, маю ще одного заручника! Це лише посилює мою позицію.
   Лорд Джуліан втупився в нього, зметикувавши, від чого відмовився.
   – Може, ви все ж зміните свою думку після того, як я вам усе розтлумачив? – запитав Блад.
   – Заради бога, мілорде, послухайтесь його і зробіть усе, як він каже! – благав Бішоп. – Хай негайно виконають його наказ, а то цей клятий пірат схопив мене за горлянку!..
   Його світлість кинув на Бішопа погляд, геть далекий од захвату.
   – Звісно, якщо ви наполягаєте… – почав було він, та, стенувши плечима, знову звернувся до Блада. – Чи можу я покластися на вас, що полковнику Бішопу не буде завдано шкоди, якщо вам дозволять відплисти?
   – Слово даю, – промовив Блад, – а також обіцяю, що полковника Бішопа без затримки буде висаджено на берег.
   Лорд Джуліан гордовито вклонився губернатору.
   – Ви розумієте, що я так чиню лише з вашої волі, – холодно зауважив він.
   – Так… звісно, так! – квапливо відповів Бішоп.
   – Гаразд! – лорд Джуліан знову поклонився й пішов до облавка.
   Блад провів його до мотузяного трапу, внизу якого погойдувалась на хвилях шлюпка «Арабелли».
   – До побачення, мілорде, – промовив Блад. – Ледь не забув! – він вийняв із кишені пергамент і простягнув його Вейду. – Ось ваш патент. Бішоп мав рацію, що його мені видали помилково.
   Лорд Джуліан пильно подивився Бладові у вічі і м’яко та щиро відповів:
   – Мені дуже шкода.
   – За інших обставин, мілорде… – почав було Блад. – Ет, що казати! Ви розумієте… Шлюпка на вас чекає.
   Лорд Джуліан уже поставив одну ногу на щабель, як раптом зупинився:
   – Нічого не розумію! Ну чого ви не пошлете на берег когось іншого? Я ж можу лишитися у вас ще одним заручником!
   Блад подивився своїми блакитними очима у щирі Вейдові очі й сумно зітхнув. Здавалося, він вагався, та зрештою виклав усе, що думав.
   – Гадаю, не варто критись. Ця причина, мілорде, спонукала мене сваритись із вами, аби потім у бою проштрикнути ваші груди шпагою. Коли я приймав од вас патент, то сподівався, що завдяки ньому я спокутую гріхи свого минулого в очах міс Бішоп. Заради неї я і взяв його. Та зараз я розумію, що це марні сподівання. Мені слід було б знати, що мої надії – марення хворого. Я зрозумів, що коли вона із нас двох надає перевагу вам, то, мабуть, це правильний вибір. Тому я й не хочу наражати ваше життя на небезпеку, тримаючи вас на борту – нас можуть обстрілювати. Інший же посланець може зіпсувати всю справу. Сподіваюсь, ви розумієте мене.
   Лорд Джуліан зблід. Приголомшений, він пильно дивився Бладові у вічі.
   – Боже мій! – прошепотів він. – Ви це говорите мені?
   – Я кажу це вам тому, що… Ет, хай йому чорт, ну… щоб вона зрозуміла, що грабіжник і пірат усе ж зберіг дещо від тих часів, коли він був джентльменом. Її щастя для мене дорожче за все на світі. Вона знатиме про це і, можливо, тепліше думатиме про мене і згадуватиме хоч у молитвах! Це все, мілорде.
   Лорд Джуліан довго дивився на пірата, а потім мовчки простягнув йому руку – і Блад потис її.
   – Не певен у правоті ваших слів, – нарешті промовив лорд Джуліан. – Можливо, з нас двох саме ви для неї кращий.
   – Це лише ваші здогади, мілорде. Що ж до Арабелли, то вчиніть так, щоб я не помилився. Прощавайте!
   Лорд Джуліан спустився в шлюпку і рушив до берега. Відпливши трохи, він помахав рукою Бладу, який, обпершись на фальшборт, стежив за шлюпкою.
   За годину «Арабелла», скориставшись легким бризом, вийшла з порту. З форту не пролунало жодного пострілу. Не рухалась і ескадра. Лорд Джуліан чудово виконав доручення і було зрозуміло, що його він підкріпив своїми особистими розпорядженнями.

Розділ 24
Війна

   У відкритому морі, за п’ять миль од Порт-Рояла, коли зникали з обрію береги Ямайки, «Арабелла» лягла у дрейф. До її облавка підтягнули шлюп, який ішов за нею на буксирі.
   Капітан Блад привів бранця до трапу. Полковник Бішоп, який ось уже кілька годин тремтів за своє життя, нарешті полегшено зітхнув. У міру подолання страху зростала його лють до зухвалого пірата. Та він розумів, де і в якому становищі перебуває, тож заприсягся в душі, що, повернувшись у Порт-Роял, докладе всіх зусиль, аби захопити Пітера Блада і помститися. Та зовні він виглядав спокійним, старанно приховуючи свої почуття.
   Звісно, Пітер Блад не тішився ілюзіями щодо полковника, та він ніколи не був і не прагнув бути справжнім піратом. У Карибському морі годі було знайти корсара, який не скористався б із нагоди повісити мстивого й жорстокого губернатора на нок-реї, аби убезпечити себе на майбутнє. Та Блад ніколи б так не вчинив. Ба більше: він весь час пам’ятав, що Бішоп був дядьком Арабелли.
   Ось тому капітан і посміхнувся, дивлячись на жовте, брезкле Бішопове обличчя з маленькими очицями, що з ворожістю вп’ялися в нього.
   – Щасливої дороги, дорогий полковнику, – побажав він на прощання, і за його люб’язною посмішкою ніхто б не прочитав болю, що краяв Бладове серце. – Ви вдруге робите мені послугу як заручник, і ось вам моя порада: не потрапляйте до моїх рук утретє. Зі мною вам не щастить, полковнику, – це очевидно.
   Шкіпер Джеремі Пітт, що стояв біля Блада, похмуро спостерігав за від’їздом губернатора. За ним зібрались кремезні пірати із суворими засмаглими обличчями. Тільки залізний авторитет їхнього капітана завадив їм розчавити Бішопа, як огидну блощицю. Ще в Порт-Роялі вони дізналися від Пітта про небезпеку, яка загрожувала Пітерові Бладу. Попри те, що всі вони радо покінчили б із нав’язаною їм королівською службою, все ж їх страшенно обурило, за яких обставин це сталося. Їх дивувала капітанова стриманість, із якою він ставився до цього негідника Бішопа. Губернатор роззирнувся довкола, і його маленькі очиці зустрілися зі зловісними поглядами піратів. Інстинкт підказував Бішопу, що зараз його життя на волосинці, одне необережне слово – і його вже не врятує жодна сила. Тому він мовчки вклонився капітанові і, спотикаючись, притьмом спустився в шлюп.
   Веслярі відштовхнулись від корпусу «Арабелли», підняли вітрила і взялися за довгі весла, сподіваючись дістатися Порт-Рояла ще до смерку. Похнюплений Бішоп мовчки сидів на кормі, закусивши свої товсті губи. Злість і жадоба помсти охопили його з такою силою, що він забув і про свій страх, і про те, що лише диво врятувало його від шибениці.
   На молі в Порт-Роялі, біля стіни форту, на нього вже чекали майор Меллерд і лорд Джуліан. З почуттям неабиякого полегшення вони допомогли йому вийти зі шлюпа.
   Майор Меллерд почав із виправдань.
   – Радий вас бачити при доброму здоров’ї, сер, – сказав він. – Я мав би потопити корабель Блада, та цьому завадив ваш наказ, що його мені передав лорд Джуліан. Його світлість запевнив мене, що Блад дав слово не завдавати вам жодної шкоди, якщо він без перешкод вийде в море. Зізнаюсь, я вважав, що його світлість діяв необачно, коли покладався на слово капосного пірата…
   – Він тримає слово не гірше за інших, – урвав майорове красномовство його світлість. Він промовив ці слова з маскою крижаної гідності, яку вельми майстерно вмів натягнути на обличчя. До того ж його світлість був у кепському гуморі, адже міністр іноземних справ отримав повідомлення про вдале виконання місії і зараз лорд Джуліан мав надсилати додаткову звістку із зізнанням, що успіх виявився ефемерним. А як майор скривив губи в посмішці через таку довіру до пірата, то його світлість ще різкіше додав: – Мої дії виправдані благополучним поверненням полковника Бішопа. Порівняно з цим, сер, ваша думка не варта й фартинга [47 - Фартинг – дрібна розмінна монета.]. Ви маєте усвідомити це!
   – Як собі хочете, ваша світлосте! – з іронією процідив майор Меллерд. – Звісно, полковник повернувся цілим і неушкодженим, однак там, у морі, знову промишлятиме живий і неушкоджений капітан Блад.
   – Зараз я не обговорюватиму із вами це питання, майоре Меллерд.
   – Нічого, нічого! Це ненадовго! – загарчав полковник, до якого нарешті повернулася мова. – Я всі свої статки витрачу до останнього шилінга, я не пошкодую всіх кораблів ямайської ескадри, але не заспокоюсь, доки не впіймаю цього мерзотника і нарешті не повішу його! – його обличчя налилося кров’ю від люті, на лобі напнулися вени. Відсапавшись, він звернувся до майора: – Ви правильно вчинили, що виконали вказівки лорда Джуліана! – похваливши Меллерда, він узяв Вейда під руку: – Ходімте, мілорде. Маємо все обговорити.
   Вони попрямували до будинку, де занепокоєно чекала Арабелла. Побачивши дядька, вона зітхнула з полегшенням і не лише через нього, а й через капітана Блада.
   – Ви дуже ризикували, сер, – звернулась вона до лорда Джуліана.
   Та лорд Джуліан відповів їй так, як і майору Меллерду, що нічого в цьому ризикованого не було.
   Вона здивовано подивилась на його задумливе довгообразе аристократичне обличчя. Помітивши в її погляді питання, він відповів:
   – Ми дозволили Бладу безперешкодно вийти з форту за умови, що полковнику Бішопу не буде завдано шкоди. Блад дав мені слово.
   На його печальному обличчі ковзнула усмішка, а на щоках проступив слабкий рум’янець. Арабелла продовжила б розмову на цю тему, та в губернатора був геть інший настрій.
   Він сопів і вибухав при самій лише згадці про те, що взагалі можна вірити слову Блада, забувши, що Блад дотримав свого слова й лише завдяки цьому полковник залишився живий. Під час вечері і ще довго після неї Бішоп торочив лише про свої плани захоплення капітана Блада і про те, які жахливі тортури він застосує до нього. Полковник весь час глитав вино, і з кожною хвилиною слова його ставали дедалі брутальніші, а погрози дедалі жахливіші. Нарешті Арабелла не витримала і швидко вийшла з-за столу, силкуючись не розплакатися. Бішоп не так то й часто показував перед племінницею істинну натуру, та цього вечора надміру вжите вино розв’язало язика жорстокому плантатору. Лорд Джуліан якийсь час терпів жахливу поведінку полковника, та зрештою перепросив і пішов за Арабеллою. Він шукав її, аби передати прохання капітана Блада. Як йому здавалось, цей вечір був слушний для цього. Та Арабелла вже пішла відпочивати і, попри нетерпіння, лорд Джуліан був змушений відкласти розмову до ранку.
   Наступного ранку, коли ще не настала виснажлива спека, він помітив Арабеллу в саду серед квітучих азалій – чудове тло для тієї, що виділялася з-поміж інших жінок, як азалія виділяється з-поміж усіх квітів. Лорд підійшов до неї. Коли, отямившись од задуми, Арабелла із щирою усмішкою побажала йому доброго ранку, лорд Джуліан сказав, що має для неї доручення від капітана Блада.
   Вейд помітив, як вона стрепенулась, як затремтіли її губи. Він звернув увагу і на блідість, і на темні кола під очима, на непритаманний їй сумний вираз очей.
   Із відкритої території саду вони перейшли до тінистої алеї, обсадженої запашними апельсиновими деревами. Лорд Джуліан захоплено милувався нею і дивувався, що, аби помітити її тонку своєрідну грацію, в нього пішло так багато часу, і що вона була для нього саме тією милою і бажаною жінкою, яка могла б осяяти його банальне життя й перетворити його на казку.
   Він помітив і ніжний блиск її м’якого каштанового волосся, і як на її молочно-білій шиї зграбно лежать довгі шовкові локони. На ній була сукня із тонкої блискучої тканини, а на грудях, наче кров, палахкотіла щойно зірвана троянда. І згодом, згадуючи про Арабеллу, він уявляв її саме такою, якою вона була того дивовижного ранку, і якою досі він ніколи не бачив.
   Так мовчки вони заглибились у затінок зеленої алеї.
   – Ви щось сказали про доручення, сер, – нетерпляче нагадала вона.
   Він розгублено перебирав локони своєї перуки, трохи ніяковіючи й думаючи, з чого б почати.
   – Він просив мене, – зважився він нарешті, – передати вам, що в ньому ще залишилося щось від того джентльмена… яким ви його колись знали.
   – Зараз у цьому немає потреби, – печально мовила вона.
   Він її не зрозумів, бо не знав, що вчора вона бачила геть усе в іншому світлі.
   – Гадаю… ні, я знаю, ви були несправедливі до нього.
   Арабелла не зводила з лорда Джуліана своїх карих очей.
   – Якщо ви перекажете мені те, про що він вас просив, то, можливо, я зможу краще розібратися…
   Лорд Джуліан знітився, адже справа була вельми делікатна й вимагала особливого підходу; втім, його не хвилювало, як виконати доручення, йому хотілося використати його у своїх інтересах. Його світлість, вельми досвідчений у мистецтві поводження із жіноцтвом, завжди невимушений у товаристві світських паній, зараз почувався досить дивно й незручно перед цією прямою і простою дівчиною – племінницею колоніального плантатора.
   Вони мовчки йшли до залитого яскравим сонцем перехрестя, де алею перетинала стежка, що вела до будинку. Тут, у сонячному промінні, пурхав гарний, завбільшки з долоню, метелик, шовковисті крильця якого переливались пурпуром. Його світлість проводжав поглядом метелика, доки той не зник, і лише тоді відповів:
   – Мені дуже нелегко про це говорити, побий мене грім! Ця людина заслуговує кращого ставлення до себе. І, скажу відверто, всі ми заважали йому стати іншим: ваш дядько – тим, що не зміг подолати своєї злоби, а ви… коли сказали йому, що королівською службою він спокутує своє минуле, і не захотіли визнати за ним цієї спокути, коли він пішов на службу до короля. І ви так вчинили попри те, що лише турбота про ваш порятунок була єдиною причиною, що змусила його прийняти таке рішення.
   Вона відвернулась від нього, аби лорд Вейд не бачив її обличчя.
   – Я знаю, тепер я знаю! – м’яко промовила вона. Трохи помовчавши, запитала: – А ви? Яку роль відіграли у цьому ви? Чому вам разом із нами треба було псувати йому життя?
   – Моя роль? – він знову завагався, а потім розпачливо кинувся вперед, як це роблять люди, які намагаються якомога скоріше зробити те, чого бояться. – Якщо я правильно його зрозумів, то моя пасивна участь усе ж була дуже активна. Дуже прошу вас, міс Арабелло, не забувайте, що я лише переказую його слова. Від себе не додаю жодного слова… Він сказав, що моя присутність завадила йому відновити своє добре ім’я у ваших очах. А без цього не може бути й мови про жодну спокуту.
   Вона з тривогою подивилась йому в очі й на супилась.
   – Він вважав, що ваша присутність завадила повернути його добре ім’я? – перепитала вона. Ясна річ, вона просила пояснити ці слова. Він, червоніючи і хвилюючись, плутано став пояснювати:
   – Він сказав мені це так… із його слів я зрозумів… та не насмілюсь навіть вірити… Арабелло, бог свідок, я не фат. Він сказав… Спершу дозвольте мені викласти все від самого початку – ви зрозумієте, в якому становищі я опинився. Я прибув на його корабель із вимогою негайно видати вашого дядька. Блад розсміявся мені просто в обличчя, адже полковник Бішоп був заручником його безпеки. Коли я прибув на корабель, то сам дав йому ще одного заручника, щонайменше такого ж цінного, як і половник Бішоп. Та все ж капітан попросив мене поїхати. Він зробив це не через страх перед наслідками – він узагалі нічого не боїться. Він вчинив так не через якусь особисту повагу до мене. Навпаки, він зізнався, що ненавидить мене з тієї ж причини, яка спонукає його турбуватися про мою безпеку…
   – Я не розумію, – промовила вона, коли лорд Джуліан на мить затнувся. – Усе це якось купи не тримається…
   – Це лише так здається… а річ у тім, що цей нещасний, Арабелло, насмілився вас полюбити.
   Вона зойкнула. Серце її несамовито закалатало. Арабелла ошелешено поглянула на лорда Джуліана.
   – Я… я налякав вас? – стурбовано запитав він. – Я боявся цього, та все ж мав розповісти вам, аби ви знали все.
   – Продовжуйте, – попросила вона.
   – Гаразд. Він вбачав у мені людину, яка заважає добиватися вашої взаємності. А тому він залюбки убив би мене на дуелі. Та оскільки моя смерть завдала б вам болю, а ваше щастя для нього найдорожче в світі, він відмовився тримати мене як заручника. Якби йому не дали можливості вільно вийти в море, я міг би загинути під час бою, тоді б, можливо… ви оплакували б мене. Він не міг допустити цього. Він сказав слово в слово таке: ви дивитесь на нього, як на злодія й пірата, і потім додав, що коли з нас двох, як йому здалося, ви обрали мене, то ваш вибір, на його думку, правильний. Тому він і попросив залишити його корабель і наказав своїм людям доправити мене на берег.
   Арабелла звела на лорда очі, повні сліз. Затамувавши дух, лорд Джуліан ступив крок до неї і простягнув їй руку.
   – Чи мав він рацію, Арабелло? Моє щастя залежить від вашої відповіді.
   Та вона й далі мовчки дивилась на нього. У її очах бриніли сльози. Поки вона мовчала, він не зважувався наблизитися до неї.
   Вейда розривали сумніви. А коли вона нарешті заговорила, то він одразу ж збагнув, що не помилявся.
   Своєю відповіддю Арабелла чітко дала зрозуміти, що вона усвідомила лише ту частину всього ним сказаного, яка стосувалась тільки почуттів Блада до неї.
   – О боже! Він так сказав? – вигукнула вона.
   Арабелла відвернулась від лорда. Крізь листя апельсинових дерев, що обрамляли алею, вона дивилась на блискучу гладінь величезної бухти й пагорби, що виднілись оддалік. Минуло кілька хвилин, а Вейд усе ще стояв нерухомо, боячись, що вона скаже далі. Нарешті Арабелла заговорила. Повільно, наче думала вголос:
   – Учора ввечері, коли мій дядько так лютував, я зрозуміла, що шалена мстивість властива всім людям, які чинять погано й неправильно. Вони скаженіють, аби виправдати всі свої погані вчинки. Я з легкістю вірила в жахіття, які приписували Пітеру Бладу. Вчора він сам пояснив мені історію з Левасером, яку ви чули в Сент-Нікола. А нині ви самі підтверджуєте його порядність і правдивість. Тільки дуже добра людина могла вчинити так шляхетно…
   – І я такої ж думки, – м’яко сказав лорд Джуліан.
   Арабелла важко зітхнула.
   – А чого сьогодні варта моя чи ваша думка? – промовила вона, зітхнувши ще раз. – Ох і важко ж думати, що якби вчора я не відштовхнула його своїми словами, то він урятувався б! Якби мені вдалося поговорити з ним до його виходу з будинку! Я чекала на нього, та він повернувся з моїм дядьком, і я навіть гадки не мала, що більше ніколи його не побачу. А нині він знову вигнанець і пірат… Його ж усе одно колись упіймають і повісять, і винна в цьому лише я сама!
   – Що ви говорите! В цьому винен лише ваш дядько з його дикою злістю й упертістю. Ви не маєте себе в чомусь звинувачувати.
   Арабелла нетерпляче повернулась до нього. В її очах і досі стояли сльози.
   – Не кажіть так! – вигукнула вона. – Він же сам розповів вам, що саме я винна. Він же розповів вам, як я його ображала, що була до нього несправедлива. Тепер я знаю, що це щира правда.
   – Арабелло, не засмучуйтесь, – утішав її лорд Джуліан. – Повірте, я зроблю все можливе, аби врятувати його.
   У неї аж подих перехопило від хвилювання.
   – Правда? – вигукнула вона з палкою надією. – Ви обіцяєте? – вона рвучко простягнула йому руку й він стиснув її у своїх руках.
   – Присягаюсь вам! Усе, що від мене залежатиме, – відповів він і, не відпускаючи її руки, стиха додав: – Та ви не відповіли на моє питання, Арабелло…
   – Яке питання? – здивовано поглянула на нього дівчина, як на навіженого. І що могли значити в цей момент якісь питання, коли йшлося про Пітерову долю?
   – Питання, що стосується особисто мене… мого майбутнього, – мовив лорд Джуліан. – Я хочу знати… Те, у що вірив Блад, що змусило його… чи правда… що я вам небайдужий?
   Він помітив, як умить змінився вираз її обличчя.
   – Не байдужі? – перепитала вона. – Звісно ж, ні. Ми добрі друзі, і я сподіваюсь, лорде Джуліан, що ми й надалі ними залишимось.
   – Друзі?.. Всього лише друзі? – промовив він чи то з розпачем, ти то з гіркотою. – Арабелло, я прошу вас не лише про дружбу! Невже ви відповісте мені, що Пітер Блад помилявся?
   Вона з тривогою поглянула на нього і спробувала м’яко звільнити свою руку. Спершу він намагався утримати її, та, зметикувавши, що це прояв насильства, випустив руку зі своїх пальців.
   – Арабелло! – вигукнув він із болем у голосі.
   – Лорде Джуліан, я залишусь вашим другом. Лише вашим другом.
   Повітряний замок рухнув. Його світлість раптом відчув себе найнещаднішим чоловіком у світі. Він не був самовпевненою людиною, і сам це визнавав, та все ж дечого не міг збагнути. Вона обіцяла йому лише дружбу, а він міг би дати їй таке майбутнє, що племінниці колоніального плантатора і в чарівному сні не наснилося б. Вона ж відмовляється й натомість говорить про дружбу. То Пітер Блад таки помилявся. Тоді виходить, що Арабелла… Але він урвав думки. Для чого ятрити рану? Він має отримати чітку відповідь. І він відверто запитав її:
   – Це Пітер Блад?
   – Пітер Блад? – повторила Арабелла, не розуміючи сенсу питання. А коли зрозуміла, то спалахнула рум’янцем. – Н-не знаю, – затинаючись, промовила вона.
   Навряд чи вона дала відверту відповідь. Так сталося, що сьогодні вранці з очей її спала запона. Нарешті вона зрозуміла, як Пітер Блад ставився до людей. І запізнілі на добу відчуття сповнили її серце жалем і тугою.
   Лорд Джуліан добре знав жінок, аби й досі сумніватися. Він схилив голову, щоб приховати гнів, який зблиснув у його очах, адже він був порядною людиною і соромився гніву, проте не в силах був притлумити його.
   А оскільки в ньому природа брала верх над вихованням (утім, як і в більшості з нас), відтоді лорд Джуліан майже попри своє бажання став займатися тим, що можна назвати підлістю. Мені неприємно завважувати це в людині, до якої ми, очевидно, вже ставились із певною шаною, та бажання знищити суперника й посісти його місце витіснило в ньому всю прихильність до Пітера Блада. Він обіцяв Арабеллі використати своє становище на його захист, проте не лише забув про свою обіцянку, а навіть став під’юджувати її дядька і сприяти у складанні планів захоплення і страти корсара. Якби лорда Вейда звинуватили в цьому, то, можливо, він став би доводити, що всього лишень виконує свій обов’язок. Звісно, його обов’язок перебував у полоні ревнощів.
   Через декілька днів відтоді, як ямайська ескадра вийшла в море, у каюті флагманського корабля віце-адмірала Крофорда із полковником Бішопом відплив і лорд Джуліан Вейд. Їм не було потреби здійснювати цю поїздку. Бішоп як губернатор мав лишатися на березі, а з лорда Вейда, як відомо, не було жодної користі на кораблі, та все ж вони вирушили на полювання за капітаном Бладом. Кожен із них до того ж використовував своє становище як привід для задоволення власних потреб. То була спільна мета, яка пов’язала їх і стала чимось подібним на дружбу. За інших обставин такі різні люди ніколи б не зійшлися.
   Полювання розпочато. Вони крейсували уздовж берегів острова Гаїті, патрулювали за Навітряною протокою і потерпали від негоди в сезон дощів. Та полювання було марним. Через місяць із нульовим результатом вони повернулись до Порт-Рояла, де на них чекали вкрай неприємні вісті зі Старого Світу.
   Манія величі Людовіка XIV спричинила війну в Європі. Французькі легіонери спустошили рейнські провінції, а Іспанія приєдналась до країн, що ополчились проти короля Франції. Та це було не найгірше. З Англії, де народ знемагав од тиранії короля Якова, ширилися чутки про громадянську війну. Повідомлялося, що Вільгельм Оранський отримав запрошення прибути до Англії.
   Минали тижні, кожен корабель, що приходив із Великої Британії, доставляв у Порт-Роял нові звістки. Вільгельм прибув в Англію, а в березні 1689 року на Ямайці дізналися, що він посів королівський престол, Яків утік до Франції, яка пообіцяла допомогти йому в боротьбі з новим королем. Родича Сендерленда не могли тішити такі новини. Незабаром він отримав листа від міністра іноземних справ короля Вільгельма. Міністр сповіщав полковника Бішопа про початок війни з Францією, що мала вплинути й на колонії. У зв’язку з цим до Вест-Індії прибував генерал-губернатор лорд Віллогбі, а з ним для посилення ямайської ескадри про всяк випадок прямувала ескадра під командуванням адмірала ван дер Кейлена.
   Полковник Бішоп збагнув, що настав кінець його пануванню в Порт-Роялі, хай навіть він і втримається на посаді губернатора. Лорд Джуліан стосовно себе не отримував жодних розпоряджень, тож уявлення не мав, що йому робити. Тому він поквапився зав’язати тісніші стосунки полковником Бішопом у надії здобути Арабеллу. Полковник боявся, що політичні події спричиняться до його відставки, а тому ще сильніше забажав породичатися з лордом Джуліаном. Бішоп розумів, що аристократ Вейд завжди посідатиме високе становище.
   Словом, між ними як ніколи встановилося взаєморозуміння, і лорд Джуліан розповів полковнику все, що знав про Блада й Арабеллу.
   – Єдина наша перепона – капітан Блад, – сказав він. – Арабелла його кохає.
   – Та ви з глузду з’їхали! – верескнув Бішоп.
   – Звісно, ви маєте підстави робити такі висновки, – меланхолійно зауважив його світлість, – та я при здоровому глузді і знаю, що кажу.
   – Знаєте?
   – Авжеж. Арабелла сама зізналась мені.
   – Який сором! Ганьба! Присягаюся, з нею я поквитаюсь по-своєму!
   – Не будьте йолопом, Бішопе! – презирство, з яким лорд Джуліан промовив ці слова, подіяло на работоргівця швидше за будь-які доводи. – Дівчину з таким норовом погрозами не візьмеш. Вона нічого не боїться. Ви маєте притримати свого язика і не втручатися, якщо не хочете зруйнувати мої плани.
   – Не втручатися? Боже мій, то що ж робити?
   – Слухайте! В Арабелли твердий характер. Я вважаю, що ви так і не знаєте своєї племінниці. Вона чекатиме на Блада доти, поки він буде живий.
   – А як Блад зникне, вона візьметься за розум?
   – Ну от, здається, ви вже тверезо міркуєте! – похвалив його Джуліан. – Це перший важливий крок до нашої мети.
   – І ви маєте можливість зробити його! – вигукнув Бішоп з ентузіазмом. – Війна з Францією анулює всі заборони щодо Тортуги. І ми, обстоюючи державні інтереси, нападемо на Тортугу. Здобувши перемогу, ми непогано зарекомендуємо себе перед новим урядом.
   – Гм! – пробурчав його світлість і в задумі потягнув себе за губу.
   – Бачу, ви все зрозуміли! – грубо хихонув Бішоп. – Що тут думати: ми вбиваємо двох зайців заразом. Вирушимо в барліг до цього мерзотника, перетворимо Тортугу на купу каміння й захопимо клятого пірата.
   Через два дні, тобто приблизно через три місяці після того, як Блад утік із Порт-Рояла, вони знову почали полювання на невловимого корсара. Із собою взяли ескадру й кілька допоміжних кораблів. Арабеллі й іншим дали зрозуміти, що вони мають намір здійснити напад на французьку частину острова Гаїті, оскільки лише така експедиція могла послугувати зручним приводом для від’їзду Бішопа з Ямайки. Така поведінка полковника мала б міцно закріпити його становище в Порт-Роялі. Та Бішопа заполонила ненависть – руйнівне почуття. Першої ж ночі величезна каюта «Імператора», флагманського корабля ескадри віце-адмірала Крофорда, перетворилась на шинок. Бішоп нализався до нестями і у мріях, підігрітих винними випарами, бачив кінець кар’єри капітана Блада.

Розділ 25
На службі в короля Людовика

   А десь за три місяці до цих подій корабель капітана Блада, гнаний сильними північними вітрами, досяг Тортуги. Він прибув на два дні раніше, ніж фрегат, який перед ним вийшов із Порт-Рояла під командуванням Волверстона. Бладова душа вирувала.
   Тут, у цій затишній стоянці, на нього чекали чотири кораблі його ескадри з командою в сімсот чоловік, із якими він розлучився під час шторму біля Малих Антильських островів. Пірати вже непокоїлися за Блада, тому з великою щирою радістю вітали прибуття «Арабелли». На честь капітана Блада гриміли салюти з гармат, кораблі були прикрашені прапорами. Усе населення міста, розбуркане шумом у гавані, висипало на мол; величезний натовп чоловіків і жінок усіх віросповідань і національностей зібрався тут, щоб вітати славетного корсара.
   Блад зійшов на берег, радше щоб не розчарувати присутніх. На його обличчі застигла понура усмішка. Він не міг сказати нічого приємного, а тому вирішив промовчати. Нехай лишень прибуде Волверстон, і весь цей захват із приводу його повернення перетвориться на прокльони.
   На молу його зустріли капітани Гаторп, Крістіан, Ібервіль і кілька сотень корсарів. Він зупинив їхні привітання, а коли почалися розпитування про все, він запропонував дочекатися Волверстона, який здатен цілком задовольнити їхню цікавість. Нарешті Блад їх спекався. Він проштовхнувся крізь строкатий натовп, що складався переважно з моряків, плантаторів і торговців – англійців, французів, нідерландців; зі справжніх мисливців з острова Гаїті та мисливців, які стали піратами; із лісорубів та індіанців, мулатів – торгівців фруктами і негрів-рабів; із повій та інших представників людського роду, що перетворили Кайонську гавань на щось подібне до Вавилону.
   Ледь продершись крізь цей натовп, капітан Блад попрямував до д’Ожерона, щоб засвідчити свою пошану губернатору і його сім’ї. Корсари ж подумали, що Волверстон має прибути з якимось рідкісним трофеєм. Та помалу з облавка «Арабелли» ширились інші чутки, й радість піратів змінив подив. Прості моряки з нечисленного екіпажу «Арабелли» упродовж двох днів до повернення Волверстона були стриманішими в розмовах зі своїми тортузькими друзями. Це пояснювалося не так повагою і відданістю капітану, як тим, що Блад був винен у ренегатстві так само, як і вони. Однак їхня стриманість все ж не завадила виникненню тривожних і фантастичних історій про компрометуючі (з точки зору корсарів) вчинки капітана Блада.
   Ситуація загострилась до такої міри, що якби в цей час не повернувся Волверстон, то, можливо, був би вибух. Щойно корабель старого вовка став на якір, усі кинулися за поясненнями, яких уже вимагали від Блада.
   Волверстон мав лише одне око, та ним він бачив навіть краще, ніж інші бачать двома. І хоча його голову вкрила сивина, серце було юним і велику його частину займала любов до Пітера Блада.
   Коли Волверстон побачив «Арабеллу», що стояла на якорі в бухті, то остовпів од здивування. Він потер своє єдине око, вирячив його і все ж не міг повірити побаченому. Та Дайк, який пішов із ним із Порт-Рояла й зараз стояв поряд, вигуком підтвердив, що Волверстон при здоровому глузді.
   – Небом присягаюсь, то «Арабелла», або її примара!
   Волверстон уже відкрив було рота, та одразу ж закрив і стиснув губи. Старий вовк завжди був стриманий, особливо в речах, на яких не дуже кумекав. Поза сумнівом, то була «Арабелла». Ну, а коли так, то йому слід усе добре обдумати, перш ніж щось говорити. І якого дідька тут стовбичить «Арабелла», коли він достеменно знає, що вона залишилась у Порт-Роялі? Блад і досі нею керує, чи команда покинула свого капітана на березі?
   Дайк повторив питання, і цього разу Волверстон із докором відповів йому:
   – Дайку, та ж у тебе два ока, а в мене одне!
   – Та я бачу «Арабеллу».
   – Певна річ, а чого ти чекав?
   – Чекав? – роззявив од здивування рота Дайк і вилупився на нього. – А хіба ти знав, що побачиш тут «Арабеллу»?
   Волверстон презирливо поглянув на нього, гучно засміявся, а потім голосно, аби всі чули, сказав:
   – А то! Що ж іще? – він знову засміявся (Дайку в цьому смішку навіть учулися нотки знущання) й відвернувся від нього, зайнявшись швартуванням корабля. Коли Волверстон зійшов на берег, його оточили спантеличені пірати.
   Завдяки їхнім питанням йому вдалося дещо з’ясувати. Він зрозумів, що чи то за браком мужності, чи з інших якихось причин Блад не розповів корсарам про те, що сталося, коли шторм відірвав «Арабеллу» від інших кораблів ескадри. Волверстон щиро привітав себе з витримкою, яку він виявив у розмові з Дайком.
   – Наш капітан надто скромний, – повагом заявив він Гаторпу й решті піратів. – Ви ж бо знаєте, що він ніколи не хвалився. А було так: ми зустрілись зі старим знайомим доном Мігелем. Після того, як ми його потопили, на облавку в нас опинився один лондонський шельма, який не зі своєї волі був на іспанському кораблі. Тут з’ясувалося, що цього придворного шаркуна до нас надіслав міністр іноземних справ. Він пропонував капітану прийняти офіцерський патент, кинути піратство й жити праведником. Звісно, капітан послав його до під три чорти. Та невдовзі ми зустрілись із ямайською ескадрою, якою командував гладкий чорт Бішоп. Нам загрожував зашморг. Я пішов до Блада й запропонував йому: «А давай-но візьмемо цей нікчемний королівський патент. Тоді врятуєш і свою шию від мотузки, і наші». Марно. Та зрештою я вмовив його, і він послухав мене. Лондонський шельма одразу ж видав йому патент, і Бішопа мало не розірвало від люті, коли він дізнався про такий сюрприз. Та з капітаном він уже нічого не міг вдіяти. Довелося йому змиритися. Ми, як люди короля, прибули з Бішопом у Порт-Роял. Та цей чортів полковник не довіряв нам, бо знав, із ким має справу. Якби не було цього лондонського шельми, то Бішоп плював би на королівський патент і повісив би Блада. Блад ходів утекти з Порт-Рояла тієї ж ночі, та цей псяка Бішоп попередив форт, аби нас стерегли як слід. Однак Блад перехитрив Бішопа, хоча на це й пішло два тижні. За цей час я купив фрегат, перевів на нього дві третини наших людей і вночі ми втекли з Порт-Рояла. А на ранок Блад кинувся мене наздоганяти… розумієте… Ось у цьому-то й полягав хитромудрий план Пітера. Не розповім у деталях, як це було, бо прибув він сюди раніше за мене, та я був певен, що Бладові вдасться ця оборудка.
   Поза сумнівом, в особі Волверстона людство втратило великого історика. У нього була така багата уява, що він точно знав, наскільки можна ухилитися від істини і як її прикрасити, аби правда набула форми, яка б відповідала його цілям.
   Ось так Волверстон нашвидкуруч створив ще один подвиг Пітера Блада. Поміж іншим він поцікавився, чим зараз зайнятий капітан. Йому відповіли, що він сидить на своєму кораблі, й Волверстон вирушив туди, аби, як він сказав, відрапортувати про своє прибуття.
   Пітера Блада він знайшов п’яного в дим у великій каюті «Арабелли». Таким його ще ніхто не бачив. Упізнавши Волверстона, капітан розреготався. І хоча сміх той був дурнуватий, у ньому звучала іронія.
   – Старий вовче! – промовив Блад, намагаючись підвестися. – Нарешті ти сюди дістався! То що ти збираєшся зробити зі своїм капітаном, га? – й він мішком гепнувся у крісло.
   Волверстон подивився на Пітера з-під лоба. Він багато бачив за своє життя, й навряд чи щось могло зачепити за живе старого вовка, та вигляд п’яного капітана Блада вразив його. Аби висловити своє горе, Волверстон смачно вилаявся – інакше він не міг виразити своїх почуттів, – а потім підійшов до столу і всівся в крісло навпроти капітана:
   – Чорти тебе б ухопили, Пітере, може, поясниш, що це таке?
   – Ром, – відповів капітан Блад, – ямайський ром. – Він посунув пляшку і склянку до Волверстона, та той навіть не глянув у їхній бік.
   – Я питаю, що з тобою? Що тебе мучить? – запитав він.
   – Ром, – знов відповів капітан із кривою усмішкою. – Ну, просто ром. От бачиш, я відповідаю на всі твої питання… то чому ти не відповідаєш на мої? Що ти думаєш зі мною… робити? Га?
   – Я вже все зробив, – відповів Волверстон. – Слава богу, в тебе вистачило розуму тримати язика за зубами. Ти при тямі, аби мене розуміти?
   – П’яний… тверезий… я завжди тебе розумію.
   – Тоді слухай. – І Волверстон переповів йому байку про обставини, пов’язані із перебуванням Пітера Блада в Порт-Роялі. Капітан ледь змусив себе вислухати його історію.
   – Мені байдуже, що ти вигадав, – сказав він Волверстону, коли той завершив. – Дякую тобі, старий вовче… дякую, старий… Все це… не має значення. Чого ти так сполошився? Я вже не пірат і ніколи ним не буду. Це кінець! – він гримнув кулаком по столу.
   – Я прийду до тебе, коли в твоїй макітрі трохи вивітриться ром, – сказав Волверстон, зводячись на ноги. – А зараз просто запам’ятай мою байку і не здумай казати щось інше. Мені ще бракувало, аби мене брехуном назвали! Усі, навіть ті, хто відплив зі мною із Порт-Рояла, вірять мені, розумієш? Я змусив їх повірити.
   А як вони дізнаються, що ти і справді погодився прийняти королівський патент і вирішив піти Моргановим шляхом, то…
   – Вони влаштують мені пекло, – завершив капітан, – саме на це я й заслуговую!
   – Бачу, ти геть здувся, – пробурчав Волверстон. – Завтра ми ще потеревенимо.
   Розмова відбулася, та пуття з неї було мало. З таким самим результатом вони розмовляли ще кілька разів протягом усього сезону дощів, що розпочався по поверненні Волверстона. Старий вовк зметикував, що капітан не від рому захворів. Ром був наслідком, та не причиною. Бладове серце точив хробак, і Волверстон добре знав, що то за хробак. Він кляв усі спідниці на землі й чекав, аби хвороба минула, як усе минає в нашому світі.
   Та хвороба виявилася тривалою. Коли Блад не грав у кості чи не пиячив у шинках Тортуги в такій компанії, якої уникав, як чуми, то сидів сиднем у своїй каюті на «Арабеллі». А найдужче переживала мадемуазель д’Ожерон. Вона чи не щодня запрошувала його в гості, та Блад рідко приймав її запрошення.
   Пізніше, з наближенням кінця сезону дощів, до нього стали звертатися капітани з проектами вигідних нападів на іспанські поселення. Та йому було байдуже до всіх пропозицій. Спершу це викликало подив, а коли настали гожі дні, здивування переросло в роздратування.
   Однієї сонячної днини в каюту Блада увірвався Крістіан – командир «Клото». Він брутально лаявся, вимагаючи вказівок на майбутнє.
   – Та йди ти до біса, – байдуже відповів Блад, навіть не вислухавши його до кінця.
   Розлючений Крістіан пішов геть. Наступного ранку його корабель знявся з якоря і вийшов у море. То був перший приклад дезертирства. Невдовзі навіть найвідданіші Бладу капітани кораблів не змогли втримати своїх корсарів. Та вони не наважувалися на великі операції, вдовольняючись дрібними нападами на поодинокі кораблі.
   Інколи Блад запитував себе, для чого він повернувся на Тортугу. Щоразу згадуючи слова Арабелли, що він злодій і пірат, Пітер заприсягся собі, що більше не займатиметься піратством. То навіщо він тут стирчить? На це питання сам собі він відповів іншим питанням: а куди ж йому ще подітися?
   У всіх на очах Блад втрачав інтерес до життя. Раніше він вишукано вдягався і дбав про свою зовнішність. Зараз він весь заріс. Енергійне засмагле обличчя набуло хворобливого жовтуватого відтінку, а сині очі потьмяніли й стали мов неживими.
   Лише Волверстон, знаючи істинну причину такого падіння Блада, наважився (і то лише раз) відверто поговорити з капітаном.
   – Пітере, чи настане цьому колись край? – пробурчав старий вовк. – Чи довго ти пиячитимеш через цю гарненьку дурепу із Порт-Рояла? Вона ж не звертає на тебе уваги! Грім і блискавка! Та як тобі потрібне це дівчисько, хай йому грець, то чому ти туди не поїдеш і не візьмеш її?
   Блад зиркнув на Волверстона з-під лоба, і в його тьмяних синіх очах спалахнув вогник… Та Волверстон продовжив далі:
   – Їй-богу, можна впадати за дівчиною, якщо з цього щось вийде путнє, та хай я краще здохну, аніж травитиму тебе ромом через якусь спідницю. Це не по-моєму. Раз тебе не цікавлять інші справи, то чому тобі не здійснити напад на Порт-Роял? Звісно, ти можеш сказати, що це англійське місто абощо, та в цьому місті царює Бішоп, а серед наших хлопців знайдеться чимало головорізів, які підуть за тобою і в пекло, аби тільки потриматися за горлянку цього мерзотника. Я впевнений в успіху цієї оборудки. Нам лише слід дочекатися, коли з Порт-Рояла піде ямайська ескадра. У місті є чимало добра, аби винагородити наших молодців, а ти отримаєш свою дівчинку. Хочеш, я поговорю з нашими людьми?..
   Блад підскочив. Очі його метали блискавки, а обличчя перекосила судома.
   – Якщо ти зараз не заберешся геть, присягаюсь, звідси винесуть самі лише твої кістки. Ах ти псяко, як ти насмілився прийти до мене з такою пропозицією? – із прокльонами він щосили вимахував кулаками.
   Ошелешений такою реакцією, Волверстон вибіг від гріха подалі з каюти. А Блад залишися на самоті зі своїми думками.
   Та одного сонячного дня на «Арабеллі» з’явився давній Бладів друг, губернатор Тортуги, в супроводі маленького, пухкенького чоловічка з добродушним виразом на люб’язній і дещо самовпевненій фізії.
   – Добридень, капітане, – привітався д’Ожерон, – я прибув до вас із паном де Кюссі, губернатором французької частини острова Гаїті. Він бажає поговорити з вами.
   З поваги до свого друга Блад вийняв трубку з рота і спробував бодай трохи протверезіти. Потім він підвів ся і вклонився де Кюссі.
   – Ласкаво прошу, – промовив він тоном люб’язного хазяїна.
   Де Кюссі відповів на уклін і прийняв запрошення сісти на скриню біля вікна, що виходило на корму.
   – Ви командуєте чималими силами, дорогий капітане, – зауважив він.
   – Так. У мене щонайменше вісімсот чоловік, – відповів Блад.
   – Та ще я знаю, що від нічого робити вони вже трохи хвилюються.
   – Нехай забираються до біса, якщо хочуть.
   Де Кюссі делікатно засунув до носа порцію тютюну.
   – Маю до вас цікаву справу, – сказав він.
   – Що ж, пропонуйте, – байдуже відповів Блад.
   Де Кюссі звів догори брови і покосився на д’Ожерона.
   Поведінка капітана Блада не вельми обнадіювала. Та д’Ожерон стиснув зуби і швидко кивнув головою, подаючи знак, аби губернатор Гаїті продовжував:
   – Нам повідомили, що між Францією та Іспанією оголошено війну.
   – Це не новина, – буркнув Блад.
   – Я маю на увазі офіційні дані, любий капітане, а не сутички й напади, на які ми заплющуємо очі. У Європі між Францією та Іспанією оголошено війну. Франція має намір перенести воєнні дії у Новий Світ. І з цією метою із Бреста йде ескадра під командуванням Рівароля. Я маю від нього листа, в якому він доручає зібрати допоміжну ескадру й виставити тисячний загін для посилення його ескадри. Моя пропозиція, з якою я звернувся до вас за рекомендацією нашого доброго друга д’Ожерона, зводиться до того, щоб ви разом із вашими людьми й кораблями вступили на французьку службу під командуванням барона де Рівароля.
   Блад дещо зацікавлено подивився на нього.
   – Ви пропонуєте нам піти на французьку службу? – запитав він. – На яких умовах?
   – Як капітан першого рангу для вас і відповідних рангів для ваших офіцерів. Ви отримаєте відповідну до вашого рангу платню й разом із вашими людьми матимете право на десяту частину захоплених трофеїв.
   – Навряд чи моїм людям сподобається ваша пропозиція. Вони взавтра ж можуть напасти на якесь іспанське містечко й забрати собі всю здобич.
   – Так, але не забувайте, що ви ризикуєте, діючи як пірат. А з нами ваше становище буде законним. Барон де Рівароль має сильну ескадру й разом із ним ви можете розгорнути масштабнішу діяльність. Десята частина трофеїв, здобутих у співпраці, буде більшою, аніж вартість того, що ви захопите самотужки.
   Капітан Блад замислився. Те, що йому пропонували, вже не було піратством. Ішлося про законну службу під стягом короля Франції.
   – Я пораджусь зі своїми офіцерами, – промовив він і послав по них.
   Ті негайно ж з’явилися. Де Кюссі виклав їм суть своєї пропозиції. Гаторп одразу ж заявив, що для нього така пропозиція прийнятна. Люди нидіють від бездіяльності, тож, звісно, вони погодяться піти на службу, яку їм пропонує де Кюссі від імені короля Франції. Промовляючи це, Гаторп подивився на похмурого Блада, який кивнув на знак згоди.
   Стали жваво обговорювати деталі. Ібервіль, молодий французький корсар, зауважив, що запропонована де Кюссі частка мізерна. Офіцери могли б дати згоду від імені своїх людей лише за п’яту частину трофеїв.
   Де Кюссі засмутився. Він отримав чіткі інструкції, які не міг порушити. Проте корсари не поступались. Торгувалися десь із годину, й нарешті де Кюссі змушений був узяти на себе відповідальність за перевищення повноважень. Тут-таки склали й підписали угоду. Корсари зобов’язалися до кінця січня прибути у Пті-Гоав, куди мала до того часу дістатися ескадра де Рівароля.
   Після цього на Тортузі завирувала бурхлива діяльність. У цій метушні капітан Блад не брав участі, хоча раніше присвячував цьому весь час.
   Він із байдужим виглядом тримався осторонь, погодившись на операції під французьким прапором чи, точніше, поступившись бажанню своїх офіцерів лише тому, що нова справа була звичайною військово-морською службою, не пов’язаною із піратством. Та служба, на яку він вступив, не викликала в нього ентузіазму. Гаторп намагався протестувати проти такого ставлення до справи, та Блад відповів, що йому байдуже, вирушать вони у Пті-Гоав чи до пекла, служитимуть королю Людовіку XIV чи самому дияволу.

Розділ 26
Де Рівароль

   Ось у такому кепському гуморі капітан Блад відплив із Тортуги і прибув, як було домовлено, до бухти Пті-Гоав. У такому ж гуморі він вітав барона де Рівароля, який нарешті в середині лютого прибув з ескадрою із п’яти військових кораблів. Французи сюди добиралися півтора місяця через несприятливу погоду.
   Де Рівароль викликав Блада до себе. Капітан з’явився в замок Пті-Гоав – саме там мала відбутися зустріч. Барон, високий горбоносий чолов’яга сорока років, тримався холодно й сухо. На Блада поглянув із явним несхваленням.
   Із капітаном прийшли Гаторп, Ібервіль і Волверстон, та Рівароль навіть оком на них не глянув. Де Кюссі запропонував Бладу стільця.
   – Хвилинку, пане де Кюссі. Здається, барон навіть не помітив, що я тут не сам. Дозвольте мені, сер, відрекомендувати моїх супутників: капітан Гаторп з «Елізабет», капітан Волверстон із «Атропос», капітан Ібервіль із «Лахезіс».
   Барон зверхньо поглянув на капітана Блада, а потім пихато й ледь помітно кивнув кожному з відрекомендованих йому корсарів. Своєю поведінкою він давав зрозуміти, що ставиться з презирством до кожного й дуже хоче, аби вони відчули це. Баронів тон обурив капітана Блада – його принизив такий прийом, і в ньому заговорило почуття власної гідності, яке довго спало останнім часом. Йому стало соромно за свій неохайний вигляд і це, імовірно, змусило поводитись нахабніше. Жест, яким він поправив портупею, так, аби ефес його довгої шпаги побачив Рівароль, можна було сприйняти лише як виклик. Блад звернувся до своїх офіцерів, запрошуючи їх сісти на стільці, що стояли під стіною:
   – Друзі, підсовуйтеся ближче, ви змушуєте барона чекати.
   Корсари послухались, а Волверстон при цьому багатозначно всміхнувся. Рівароль скривив це пихатішу пику. Для нього було принизливо сидіти за одним столом із цими розбійниками. Він вважав, що корсари мали його стоячки вислухати, винятком був хіба що Блад. Аби підкреслити прірву між собою і корсарами, він зробив єдине, що лишалось – надів капелюха.
   – Дуже правильно, – дружньо зауважив Блад. – Я й не помітив, що тут протяг. – І він надів свого крислатого капелюха з плюмажем.
   Від гніву де Рівароля аж пересмикнуло. Якийсь час, перш ніж вимовити слово, він намагався стишити гнів. Де Кюссі почувався ні в сих ні в тих.
   – Сер, – крижаним голосом промовив де Рівароль, – мушу нагадати вам, що ви маєте звання капітана першого рангу і зараз перебуваєте в присутності генерала, командувача сухопутними і військово-морськими силами Франції в Америці. Маю нагадати вам, що ви повинні шанобливо ставитися до людини мого рангу.
   – Запевняю вас, – відповів Блад, – це нагадування зайве. Хоч я й не скидаюсь у цю мить на джентльмена, та все ж вважаю себе за такого. Як джентльмен я завжди з повагою ставився до тих, кого природа чи фортуна поставила наді мною. Водночас я вважаю, що слід поважати тих, хто не має можливості обуритися, якщо до них не виявляють належної поваги.
   До цього докору годі було й причепитися. Де Рівароль закусив губу, а Блад, не даючи йому можливості відповісти, провадив далі:
   – Що ж, це питання вирішено, то, може, перейдімо до справи?
   Де Рівароль глянув на нього з-під лоба.
   – Мабуть, так буде ліпше, – мовив він і взяв аркуш паперу. – Це копія угоди, яку ви підписали з мосьє де Кюссі. Маю зауважити, що він перевищив свої повноваження, надавши вам право на одну п’яту частину захоплених трофеїв. Він мав погодитися виділити вам не більше однієї десятої.
   – Це питання стосується лише вас і де Кюссі.
   – О ні! В цьому зацікавлені саме ви.
   – Перепрошую, генерале. Угода підписана, для нас питання вичерпане. Із поваги до пана де Кюссі нам би не хотілося вислуховувати ваші докори на його адресу.
   – Не ваша справа, що я маю казати.
   – Те саме і я кажу, генерале.
   – Та ж боже мій! Мені здається, вас має цікавити, що ми не можемо вам дати більше, аніж десяту частину здобичі!
   Де Рівароль роздратовано вдарив кулаком по столу: цей пірат був вельми вправний у суперечці.
   – А ви впевнені, мосьє барон, що не можете дати?
   – Упевнений, що не дам!
   Капітан Блад із презирством стенув плечима.
   – У такому разі, – сказав він, – мені доведеться встановити суму, яка компенсує нам втрату часу й порушення наших планів унаслідок прибуття у Пті-Гоав. Щойно питання буде врегульоване, ми розійдемося друзями, мосьє барон. Поки, здається, я нікого не скривдив.
   – Трясця вашій матері, що ви маєте на увазі? – підвівся барон з-за столу.
   – Хіба я незрозуміло висловився? – здивовано запитав Блад. – Можливо, я не вельми сильний у французькій, однак…
   – Ваша французька майже бездоганна, мосьє пірат! Та я не дозволю вам клеїти дурня. Ви з вашими людьми вступили на службу до короля Франції. Ви маєте звання капітана першого рангу. Відповідно до цього звання ви отримуєте платню, а ваші офіцери мають звання лейтенантів. З цими рангами пов’язані не лише обов’язки, які ви повинні вивчити, а й покарання за невиконання цих обов’язків – це вам також не завадить знати. Деколи ці покарання вельми суворі. Перший обов’язок офіцера – покора. Зверніть, будь ласка, на це увагу. І дуже прошу не сприймати мене за союзника у намічених мною операціях. Ви лишень мій підлеглий. Сподіваюсь, ви це зрозуміли?
   – Ну звісно ж! – засміявся капітан Блад. Цей конфлікт, ця боротьба з пихатим генералом допомогли йому швидко знову стати колишнім Бладом. Лише одна думка псувала йому настрій: думка про те, що він неголений. – Запевняю вас, генерале, я нічого не забуваю. На відміну від вас, у мене дуже гарна пам’ять, наприклад, що умови нашої служби визначались підписаним нами договором. А згідно з цим договором, ми маємо отримати п’яту частину трофеїв. Та коли ви не згодні з цим, то тим самим анулюєте договір і, відповідно, відмовляєтесь використовувати наші сили й досвід. А ми, звісно, будемо позбавлені честі служити під вашим командуванням.
   Троє Бладових офіцерів схвально загули. Притиснутий до стінки де Рівароль мало не спопелив їх поглядом.
   – Практично… – боязко почав де Кюссі.
   – Практично все це ваших рук справа! – накинувся на нього барон, зрадівши, що нарешті знайшлася людина, на якій він може зігнати лють. – І за це вас слід покарати. Ви ставите мене в дурне становище.
   – Отже, ви не можете нам виділити домовлену частину трофеїв, – спокійно резюмував Блад. – У такому разі немає потреби кричати на мосьє де Кюссі чи карати його. Він не винен, що ми не погоджуємося на меншу частину трофеїв. Ви ж бо заявили, що не можете надати нам більшу частину, тому ми йдемо звідси. Усе залишається, як і раніше, якби пан де Кюссі чітко дотримувався ваших інструкцій. Говорячи по честі, ви анулювали нашу угоду, а тому не можете претендувати на наші послуги чи затримувати наше відплиття.
   – Говорячи по честі? Що це, в біса, означає? Ви натякаєте, що я можу чинити безчесно?
   – Я ні на що не натякаю і більше не маю наміру марно сперечатися, – відповів Блад. – Зараз ви маєте сказати: анулюєте угоду чи ні?
   Командувач королівськими сухопутними і морськими силами Франції в Америці побуряковів. Аби хоч якось угамувати лють, він знову сів за стіл.
   – Я обміркую це питання, – сердито сказав він, – і повідомлю про своє рішення.
   Капітан Блад підвівся. Так само вчинили і його офіцери.
   – Маю честь попрощатися, мосьє барон! – промовив Блад і вийшов із корсарами.
   Звісно, ви розумієте, що потім були декілька неприємних хвилин для мосьє де Кюссі. Від лайки зарозумілого де Рівароля з нього злетіла самовпевненість, як злітають пушинки з кульбабки восени. Командувач королівськими арміями верещав на губернатора Гаїті, як на хлопчика. Де Кюссі на свій захист наводив ту саму точку зору, яку Блад чудово виклав від його імені. Та де Рівароль погрозами і лайкою швидко змусив його прикусити язика.
   Коли ж вичерпався арсенал картань, він перейшов на образи. На його думку, де Кюссі не міг лишатися губернатором Гаїті, а тому він сам вирішив виконувати губернаторські обов’язки аж до свого від’їзду до Франції. Виконання обов’язків він почав із наказу виставити посилену охорону навколо замку де Кюссі.
   Та його необдумані кроки одразу ж спричинили неприємності. Коли наступного ранку на берег зійшов Волверстон у всій своїй красі з пістрявою хустинкою на голові, якийсь офіцер зі складу щойно прибулих французьких військ став кепкувати зі старого вовка. Волверстон у відповідь висміяв офіцера і пообіцяв надер ти йому вуха. Офіцер оскаженів і перейшов на образи. У відповідь на таку реакцію Волверстон завдав кривднику такого удару, що француз упав непритомний. За годину про це довідався де Рівароль. Барон наказав арештувати Волверстона і відвести його до замку.
   А ще через годину, коли барон і де Кюссі сіли за обід ній стіл, негр-лакей доповів їм про прихід капітана Блада. Після того, як роздратований де Рівароль погодився його прийняти, до кімнати увійшов елегантний джентльмен. Зодягнений він був у дорогий чорний камзол, оздоблений сріблом. Смагляве, з правильними рисами обличчя було ретельно поголене. На комір із тонкого мережива спадали довгі локони перуки. У правій руці джентльмен тримав крислатого капелюха з плюмажем із червоного страусового пір’я, а в лівій – тростину із чорного дерева. Підв’язки із пишними стрічками підтримували його шовкові панчохи, а чорні розетки на черевиках були оздоблені золотом.
   Де Рівароль із де Кюссі не одразу впізнали в цьому елегантному чоловікові Блада. Зараз він навіть виглядав молодшим на десяток років. До нього цілком повернулось почуття власної гідності, і вишуканою зовнішністю він прагнув підкреслити свою рівність із бароном.
   – Перепрошую, що прийшов невчасно, – ввічливо мовив він. – Дуже шкодую, та це нагальна справа. Мосьє де Кюссі, справа стосується ув’язненого вами капітана Волверстона.
   – Волверстона арештували за моїм наказом, – заявив де Рівароль.
   – Справді? А я вважав, що мосьє де Кюссі є губернатором острова Гаїті.
   – Вища влада належить мені, поки я тут, – самовтішно заявив барон.
   – Матиму на увазі. Та ви, певно, знаєте, що сталася помилка.
   – Помилка?
   – Саме так, помилка. Саме це слово здатне позбавити нас зайвих суперечок, та загалом, воно надто м’яке. Мосьє де Рівароль, ваші люди арештували невинного, бо винен був французький офіцер, який нахабно поводився, а арештували капітана Волверстона. Прошу негайно скасувати ваше розпорядження.
   Де Рівароль вибалушив гнівні чорні очі, а його яструбине обличчя вкрилося буряковим рум’янцем.
   – Це… н-нахабно, це… н-неприпустимо! – цього разу генерал так розлютився, що аж заїкатися став.
   – Марно слова витрачаєте, мосьє барон. Ми з вами в Новому Світі, і це не просто назва. Тут усе нове для людини, що виросла серед забобонів Старого Світу. Звісно, ви ще не встигли збагнути цю новизну, а тому я не зверну уваги на ваші висловлювання. Та і в Новому Світі, і в Старому справедливість залишається справедливістю. Несправедливість, як і там – неприпустима тут. Зараз по справедливості слід звільнити мого офіцера й покарати вашого. Саме цю справедливість покірно прошу здійснити.
   – Покірно? – ледь тамуючи гнів, процідив де Рівароль. – Покірно?
   – Саме так, бароне. Водночас хочу нагадати, генерале, що в моєму розпорядженні вісім сотень корсарів, а у вас лишень п’ятсот солдатів. Мосьє де Кюссі легко підтвердить, що в бою один корсар вартий щонайменше трьох солдатів, і з вами я цілком відвертий, бароне. Або ви негайно звільняєте капітана Волверстона, або мені доведеться вживати заходів для його звільнення. Звісно, наслідки будуть жахливі, та ви можете їм запобігти лише одним словом. Тут, мосьє барон, ви представляєте найвищу владу, тож від вас залежить вибір.
   Де Рівароль сполотнів. За все його життя ніхто з ним так зухвало не розмовляв і не виявляв такої неповаги. Та барон вирішив краще стриматися.
   – Буду вдячний, якщо ви зачекаєте у приймальні, мосьє капітан. Я маю переговорити з мосьє де Кюссі.
   Щойно за капітаном зачинилися двері, як барон знову накинувся на нещасного де Кюссі:
   – То он які люди, яких ви взяли на королівську службу! І це капітан першого рангу! Ганьба! Він не лише виявляє непокору, а ще й диктує! Як ви можете пояснити цю ситуацію? Попереджаю, я дуже вами незадоволений! Я дуже розгніваний!
   І хоча де Кюссі втратив усю самовпевненість, він виструнчився й гордовито промовив:
   – Ваш ранг, мосьє генерал, а також факти не дають вам права дорікати мені. Я взяв на службу саме тих людей, яких ви бажали бачити, і не моя провина в тому, що ви не вмієте з ними спілкуватися. Капітан Блад вам чітко сказав, що ми перебуваємо в Новому Світі.
   – Так, так! – скривився де Рівароль. – І ви ще насмілюєтеся стверджувати, що це я винен! А знаєте, мені вже починає це подобатися. Ви гадаєте, тут Новий Світ, а тому нові поняття й нові порядки. Такого не буде! Я примушу ваш Новий Світ підлаштуватися під мене! – почав погрожувати барон й одразу ж осікся, згадавши про капітана Блада. – Сьогодні, де Кюссі, я з вами ще погоджусь, та не взавтра! А зараз, знавцю варварських порядків Нового Світу, скажіть, як нам діяти?
   – Мосьє барон, арешт капітана корсарів – це помилка, і тримати його під арештом – безумство. Ми не можемо силою відповідати на силу, бо в нас сили менше.
   – Чудово! Тоді дуже прошу, дайте мені відповідь, що ми робитимемо далі? То мені доведеться скоритися цьому капітану Бладу? І наша операція проводитиметься так, як він того запрагне? Словом, чи маю я, представник Франції в Америці, залежати від цих мерзотників?
   – Аж ніяк. Я рекрутую добровольців на острові Гаїті й набираю загін негрів. Коли ж я зроблю це, наші сили зростуть до тисячі вояків.
   – У такому разі, чом би нам просто зараз не відмовитися від послуг піратів?
   – Бо вони є вістрям будь-якої зброї, яку ми викуємо. У воєнних справах, які нам належить провести, вони справжні доки, і заява капітана Блада про це – не хизування. Один корсар і справді вартий трьох солдатів, а то й чотирьох. А тоді ми матимемо достатньо людей, аби тримати корсарів у своїх руках. Маю додати, що в них своє бачення честі. Якщо ми виконаємо їхні умови, вони не завдадуть нам жодної кривди. Даю вам своє слово, адже я знаю їх не перший рік.
   – Гаразд, я вам вірю, – мовив барон, рятуючи свій авторитет. – Будьте ласкаві, запросіть цього капітана.
   Блад із гідністю зайшов до кімнати. Його упевнений вигляд дратував де Рівароля, та все ж він приховав своє роздратування під маскою суворої люб’язності.
   – Так от, капітане, я порадився з губернатором і припускаю можливість помилки. Проте будьте певні, справедливість візьме гору. Я особисто головуватиму на нараді, в якій братимуть участь двоє моїх старших офіцерів, ви, і один із ваших офіцерів. І ми проведемо неупереджене розслідування. Винного, себто того, хто зчинив сварку, буде покарано.
   Капітан Блад уклонився. Без нагальної необхідності йому геть не хотілось вдаватися до крайніх заходів.
   – Чудово, мосьє барон, тоді вирішимо ще одне питання. Я маю знати: підтверджуєте ви чи анулюєте нашу угоду?
   Очі де Рівароля звузились. Його цілком поглинула думка де Кюссі: корсари мають стати вістрям будь-якої зброї, яку він викує. Відмовлятися від них не можна. Звісно, торгуючись із Бладом, він припустився тактичної помилки. Відмова від угоди завжди пов’язана з утратою престижу. Не варто було торгуватися з корсарами, адже зараз де Кюссі набирав добровольців, посилюючи французький загін. Коли ж ці волонтери стануть реальною силою, от тоді й можна буде переглянути питання про розподіл трофеїв. А зараз слід якомога пристойніше відступити.
   – І про це я думав, – промовив він. – Звісно, я залишаюся при своїй думці, та ми маємо виконувати зобов’язання, які де Кюссі дав від нашого імені. Тому я підтверджую угоду, сер.
   Капітан Блад знов уклонився. Марно де Рівароль шукав на його стиснутих губах бодай тінь переможної усмішки: капітанове обличчя залишалось без пристрасним.
   Того ж дня звільнили Волверстона, а його кривдникові присудили два місяці ув’язнення. Справедливість було відновлено. Однак такий початок не віщував нічого доброго. Погане продовження не забарилося.
   Через тиждень Блад зі своїми офіцерами прибув на нараду, під час якої мали обговорювати плани операції проти Іспанії. Де Рівароль виклав свій проект нападу на багате іспанське місто Картахену. Капітан Блад не міг приховати свого здивування. Коли ж барон запитав, що його так дивує, Блад цілком відверто поділився своїми міркуваннями:
   – Якби я командував французькими силами в Америці, то не мав би жодних сумнівів чи вагань з приводу того, як принести користь французькому королю й народу. Для мосьє де Кюссі і для мене цілком очевидно, що зараз слід негайно захопити іспанську частину острова Гаїті і зробити весь цей чудовий багатий острів власністю Франції.
   – Це можна й потім зробити, – відповів де Рівароль. – А я хочу почати з Картахени.
   – Сер, ви маєте на увазі, що ми вирушимо в авантюрну експедицію через усе Карибське море і зневажимо тим, що просто лежить біля наших дверей? За нашої відсутності іспанці можуть напасти на французьку частину Гаїті. Якщо ж ми розіб’ємо тут іспанців, то не буде такої загрози. До всього іншого Франція отримала б таку колонію у Вест-Індії, на яку охоче позирає не одна країна. Ця операція нескладна і її можна здійснити дуже швидко. А опісля ми матимемо достатньо часу, аби вирішити, що діяти далі. Мені здається, слід починати саме з такої операції.
   Він завершив. Запанувала тиша. Де Рівароль сидів у кріслі й покусував вістря гусячого пера. Нарешті він прочистив горло й запитав:
   – Хто ще такої ж думки?
   У відповідь тиша. Залякані бароном офіцери мовчали.
   Звісно ж, прихильники Блада були за взяття Картахени, адже були піратами, а Картахена – ласий для них шмат, там значно більше здобичі. Та з поваги до свого капітана вони мовчали.
   – Здається, вас ніхто не підтримав у цьому питанні, – кисло всміхнувся барон.
   Капітан Блад раптово розреготався, і в його реготі було більше гніву, аніж презирства. Він розраховував покінчити з піратством, а його розрахунки виявилися неправильними. То, виявляється, він лише обманював себе. Лиш упевненість, що на французькій службі йому не доведеться робити щось ганебне, змусила його погодитися піти під знамена Франції. І тепер цей пихатий і гордовитий генерал французької армії пропонує справжнісінький грабіжницький рейд. Під приводом законних дій він хоче здійснити піратський набіг.
   Заінтригований цим вибуховим сміхом де Рівароль сердито насупився:
   – Хай йому чорт, що в цьому смішного?
   – Бо це і справді до дідька смішно, мосьє барон! Ви, командувач королівських сухопутних і морських сил Франції в Америці, пропонуєте мені піратський рейд. Я ж, пірат, наполягаю на проведенні операції, яка б зробила честь Франції. Вам не здається, що це дуже смішно?
   Де Рівароль побуряковів од гніву. Він підскочив, мов ошпарений, і всі, хто був із ним у цій кімнаті, зірвалися зі своїх місць. Лише де Кюссі сидів і усміхався. Він, як і Блад, читав баронові думки, наче у відкритій книзі. Як і Блад, він бачив жадібного генерала.
   – Мосьє пірат, – прохрипів де Рівароль, – невже мені ще й слід нагадувати, що я ваш начальник?
   – Мій начальник? Ви? Сили небесні! Та ж ви справжнісінький пірат! І цього разу, перед цими панами, які мають честь служити королю Франції, ви почуєте правду про себе. Мені, «пірату й морському розбійнику», доводиться розповідати вам, у чому полягають інте реси Франції. Ви ж, французький генерал, усім цим нехтуєте і маєте намір витратити доручені вам кошти на авантюру, яка не має жодного значення для Франції. Ви лише прагнете пролили кров французів і захопити місто, яке ніколи не втримаєте. Ви йдете на це лише з метою власного збагачення, прагнете урвати ласий шмат, бо знаєте, що в Картахені багато золота. Це поведінка гендляра, який намагається урвати хоч шматочок із нашої частки здобичі й виторговує знижки вже після підписання угоди. І якщо я кажу неправду, то нехай мосьє де Кюссі скаже мені це. Якщо я помиляюсь, я попрошу у вас вибачення. А зараз я йду і не маю намірів брати участь у цій нараді. Я йшов на службу до короля Франції з бажанням чесно виконувати свої зобов’язання. І, як на мене, чесна служба не сумісна з грабунками. Я не можу погодитися на марнування людських життів і коштів. Відповідальність на себе братимете лише ви, генерале. Я бажаю, аби мосьє де Кюссі передав мою думку французькому урядові. Звісно, я виконуватиму ваші накази, оскільки я підписав із вами угоду, а як вам здається, що я образив вас словом, то я завжди до ваших послуг. Маю честь відкланятися, мосьє барон!
   Він пішов, а разом із ним і його офіцери, які, втім, вважали, що Блад геть із глузду з’їхав.
   Де Рівароль скидався на рибу, яку витягли з води. Від правди, яку змусили його слухати, він задихався й не міг говорити. А коли він нарешті прийшов до тями, то дякував небу, що капітан Блад позбавив його від своєї присутності. Всередині де Рівароль згорав од сорому й люті. З нього зірвали маску, його, командувача королівських морських та сухопутних сил Франції в Америці, зробили посміховиськом… І все ж у сере дині березня вони відпливли в Картахену. Загін під особистим командуванням де Рівароля, посилений добровольцями й неграми, налічував близько тисячі двохсот чоловік. Де Рівароль вважав, що з такими силами в разі необхідності він змусить корсарів коритися.
   Потужну ескадру де Рівароля очолював величезний вісімдесятигарматний флагманський корабель «Віктор’єз». Інші чотири кораблі не поступалися бойовими якостями Бладовій «Арабеллі». За ескадрою йшли корсарські кораблі – «Елізабет», «Лахезіс» и «Атропос», дванадцять фрегатів із провізією та човни, що тяглись на буксирі.
   Дорогою вони мало не зіштовхнулись із ямайською ескадрою полковника Бішопа, що прямувала до Тортуги.

Розділ 27
Картахена

   Лише на початку квітня французька ескадра перетнула Карибське море, долаючи сильні зустрічні вітри. Де Рівароль скликав на облавку свого флагманського корабля капітанів усіх суден для обговорення плану штурму.
   – Найважливіше, панове – це раптовість, – промовив він до присутніх. – Ми захопимо місто до того, як воно встигне приготуватися до оборони. У такий спосіб ми не дамо іспанцям можливості перевезти коштовності вглиб країни. Пропоную сьогодні, з настанням темряви, висадити на півночі загін, який здійснить завдання, – і він в деталях виклав розроблений план.
   Офіцери де Рівароля вислухали начальника шанобливо й зі схваленням. Блад не приховував презирства до цього плану, адже єдиний з-поміж присутніх знав, як діяти. Два роки тому він сам планував напад на Картахену і зробив ґрунтовне дослідження місцевості. А баронові пропозиції ґрунтувалися лише на даних мап.
   Географічне і стратегічне розташування міста Картахени було досить своєрідним – це майже чотирикутник, прикритий зі сходу й півночі пагорбами. Південною частиною місто спускається до внутрішньої гавані, яка є одним із двох підступів до нього з моря. Зовнішня гавань – це лагуна завширшки три милі. До лагуни можна було ввійти крізь вузьку протоку, що має назву Бока Чік – Маленька Горловина. Ця протока перебувала під захистом форту. Довга коса, покрита густим лісом, виступала на захід і слугувала природним молом для Картахени. Ближче до внутрішньої гавані під прямим кутом до природного молу прилягала ще одна смужка землі, що простягалася на схід у напрямку материка. Біля суходолу смужка обривалася і утворювала глибокий, але дуже вузький канал – такі собі ворота у безпечну внутрішню гавань. Цей прохід був захищений другим фортом. На схід і на північ від Картахени простягався материк. На заході і на північному заході місто, захищене з інших боків, виходило просто до моря, підступаючи майже до берега, де, крім невисоких кам’яних стін, здавалось, не мало жодних інших укріплень. Та ця видимість була оманливою. Коли де Рівароль складав свій план, то не врахував цього. І щойно він повідомив, що піратам надається честь першими розпочати штурм міста за його планом, Блад змушений був пояснити йому, з якими труднощами їм доведеться зіткнутися. Капітан глузливо посміхався, коли барон говорив, що піратам випала неабияка честь розпочинати захоплення. Іншого він і не чекав: пірати наражались на смертельну небезпеку, а де Рівароль мав отримати честь, славу і всю здобич.
   – Змушений відмовитися від честі, яку ви нам люб’язно пропонуєте, – холодно зауважив капітан.
   Волверстон щось буркнув на згоду. Гаторп кивнув головою. Ібервіль, як і решта, обурювався пихатістю свого співвітчизника й ні на мить не сумнівався у своєму капітанові. Присутні французькі офіцери із зарозумілим здивуванням витріщилися на ватажка корсарів, а де Рівароль із викликом запитав:
   – Що? Ви відхиляєте? Ви відмовляєтесь виконувати мій наказ?
   – Наскільки я розумію, мосьє барон, ви зібрали нас тут обговорити план штурму.
   – Аж ніяк, мосьє капітан, я викликав вас, щоб віддати наказ. Я все продумав і вирішив. Сподіваюсь, ви це розумієте?
   – Звісно, розумію! – засміявся Блад. – Та чи ви розумієте? Ви вже все продумали і все вирішили, кажете? Та якщо ваше рішення ґрунтується на бажанні згубити більшу частину моєї команди, то вам доведеться його змінити, щойно я розповім вам усе, що знаю. Вам здається, що Картахена дуже слабка з півночі, де вона виходить у море. А чи не виникало у вас, мосьє барон, питання, чому іспанці, коли будували місто, так подбали про південь і геть забули про північ?
   У відповідь де Рівароль ані пари з вуст, адже й справді він мав про це подумати.
   – Не такі вже іспанці недоумки, – провадив Блад. – Два роки тому, готуючись до рейду на Картахену, я провів рекогнозування міста. Із кількома індіанцями-торгівцями я провів у місті тиждень, видаючи себе за індіанця. Я досконало вивчив усі підходи до нього. З того боку, де місто здається спокусливо вразливим, іспанці захищені мілководдям. Воно простирається на півмилі від берега і не дає можливості наблизитися кораблям настільки, аби вогонь із гармат міг завдати шкоди.
   – Тоді ми висадимо десант на каное, пірогах і плоскодонках! – нетерпляче вигукнув один із офіцерів.
   – Та навіть за ідеальної погоди прибій вам завадить здійснити цю операцію, – заперечив йому Блад. – А ще майте на увазі, що ми не зможемо прикривати наш десант вогнем із корабельних гармат. Люди наражатимуться на небезпеку від власної артилерії.
   – Якщо ми проведемо таку атаку вночі, її не доведеться прикривати гарматами, – наполягав де Рівароль. – Ваш загін опиниться на березі ще до того, як іспанці встигнуть отямитися.
   – Ви міркуєте так, ніби в Картахені живуть самі віслюки й сліпці. Невже ви вважаєте, що вони нас не побачили й не поцікавилися, хто ми такі і якого дідька тут робимо?
   – Та якщо, як ви стверджуєте, вони вважають, ніби захищені з півночі, то це має лише приспати їхню пильність!
   – Аж ніяк, бароне, це їх не вводить в оману. Всяке намагання висадитися з цього боку моря приречене на невдачу самою природою.
   – І все ж ми зробимо таку спробу, – вперто наполягав барон, що не звик ні в чому поступатися, а надто в присутності своїх підлеглих.
   – Що ж, якщо я недостатньо переконливий, то дійте. Це ваше право. Та своїх людей я не поведу на вірну смерть.
   – А як я вам накажу, то… – почав було барон.
   – Слухайте, бароне! – безцеремонно урвав його Блад. – Нас покликали на службу не стільки через нашу силу, як через знання й досвід. Зараз я надаю у ваше розпорядження свій особистий досвід і знання й додам, що свого часу відмовився від наміченого нападу на Картахену, адже не мав достатньо сил, аби захопити гавань – єдині ворота в місто. Тепер ми маємо достатньо сил для виконання такого завдання.
   – Воно-то так, але поки ми валандатимемося з воєнною операцією, іспанці вивезуть із міста більшу частину багатств. Ми маємо напасти на них раптово.
   Капітан Блад стенув плечима:
   – Звісно, з точки зору пірата ваші міркування вельми переконливі. І я свого часу так гадав. Та як ви зацікавлені в тому, щоб здолати іспанців і повісити прапор Франції на фортах цього міста, то ви не повинні перейматися через утрату частини багатств.
   Де Рівароль прикусив губу. Він із люттю подивився на корсара, який тримався з гідністю.
   – А як я накажу вам діяти? – запитав він. – Відповідайте! Зрештою, хто командує експедицією – ви чи я?
   – Знаєте, а ви мені вже остобісіли! – промовив Блад і повернувся до де Кюссі, який не вельми затишно почувався й сидів, мов на голках. – Мосьє губернаторе! Дуже прошу, підтримайте мою думку!
   Нарешті де Кюссі наче прокинувся:
   – У зв’язку з тим, що капітан Блад…
   – До дідька! – загорлав де Рівароль. – То навколо мене зібралися самі лише боягузи! Слухайте, ви, мосьє капітан! Ви боїтеся здійснити цю операцію, а тому командувати нею буду я. Зараз гарна погода, тож ми з успіхом висадимося на берег. Якщо це так – а це так і станеться, – то взавтра вам доведеться вислухати дещо не вельми приємне. Я надто великодушний, сер! – він зробив величний жест рукою. – Дозволяю вам піти звідсіль.
   Де Рівароля поглинули упертість і марнославство. Звісно, він отримав справедливий урок. У другій половині дня ескадра підійшла якомога ближче до берега. Під покровом ночі триста чоловік (двісті з них були негри), вирушили на берег у каное, пірогах і човнах. Де Рівароль змушений був узяти особисто на себе командування десантним загоном, хоч йому це було не до шмиги.
   Перші шість човнів підхопив прибій і кинув на скелі. На друзки вони перетворилися ще до того, як люди, що були в них, устигли кинутись у воду. Гуркіт хвиль, що розбивались об каміння, і крики потопельників стали переконливим сигналом для екіпажів решти човнів. Барон віддав наказ негайно вийти з небезпечної зони й рятувати людей. Ця авантюра дорого обійшлася: загинуло п’ятдесят людей, втрачено шість човнів із бойовими припасами.
   Розлючений де Рівароль повернувся на свій корабель, та клепки йому не додалося. Він не належав до тих людей, які розумнішають у результаті надбання життєвого досвіду. Він гнівався на всіх і все й від досади одразу ж завалився спати.
   А на ранок прокинувся від гарматних залпів. Вискочивши на корму у нічному ковпаку і в пантофлях, барон побачив дивну картину, від якої лють його лише подвоїлась. Чотири корсарських кораблі на всіх вітрилах виконували якісь дивні маневри за півмилі від Бока-Чіка і майже на такій самій відстані від французької ескадри. Часом, огорнені димом, вони обстрілювали залпами великий круглий форт, що захищав вузький канал – вхід на рейд. Із форту енергійно відповідали гармати, та корсари маневрували вітрилами і стріляли з такою влучністю, що вогонь накривав захисників форту тієї миті, коли вони перезаряджали гармати. Після залпів корсарські кораблі круто розвертались так, що каноніри у форту бачили перед собою рухому мішень корми чи носа кораблів супротивника. Це було таке майстерне маневрування, що за секунду-дві перед залпом іспанців піратські кораблі вишиковувалися у перпендикулярній позиції до форту так, аби щогли кораблів зливалися в одну лінію.
   Де Рівароль із прокльонами спостерігав за боєм, що його з власної ініціативи розпочав Блад. Офіцери «Віктор’єз» збіглися сюди ж на корму, а коли нарешті до них приєднався де Кюссі, барон уже не міг стримати люті, що розпирала його. Власне, де Кюссі сам наразився на лавину лайки. Він підійшов до барона, потираючи руки, й усім своїм виглядом виражав задоволення діями корсарів.
   – То як, мосьє де Рівароль, – хихонув він, – чи не здається вам, що цей Блад – справжній майстер своєї справи? Ще до сніданку він повісить прапор Франції на цьому форті.
   Барон різко повернувся до нього й гаркнув:
   – Кажете, він добре знає свою справу? І у вас бракує клепки, що його справа – виконувати мої накази? Хіба я віддавав цей наказ, чорти б вас усіх ухопили? Коли це все завершиться, то я розправлюсь із ним за його свавілля.
   – Перепрошую, мосьє барон, за успішного завершення його дії цілком виправдаються.
   – Виправдаються? Що за чортівня? Та хіба можна виправдати свавілля солдата? – вибухнув барон, кинувши погляд на своїх офіцерів, які також ненавиділи Блада.
   Тим часом тривала битва корсарів з іспанцями. Форт був серйозно поруйнований. Та попри маневри кораблі Блада також зазнали ушкоджень. Планшир правого борту «Атропос» був розбитий на друзки, а одне з великих ядер вибухнуло в кормовій каюті корабля. На «Елізабет» серйозно дісталося носовій частині, а на «Арабеллі» була збита грот-щогла. Під кінець бою вийшла з ладу «Лахезіс». Барон аж насолоджувався цим видовищем.
   – О небо, тільки б іспанці потопили ці мерзенні кораблі!
   Та небо не почуло його молитов. Щойно він промовив ці слова, як прогримів страшенний гуркіт і півфорту злетіло в повітря. Одне з піратських ядер влучило просто в погріб із порохом.
   Через дві години після бою спокійний і пишно вбраний, наче він щойно прийшов із балу, капітан Блад ступив на квартердек «Віктор’єз». Де Рівароль зустрів його у халаті й нічному ковпаку.
   – Дозвольте звітувати, мосьє барон, що форт на Бока-Чіка тепер наш. На руїнах башти майорить прапор Франції, і ескадра може безперешкодно увійти в гавань.
   Де Рівароль мусив стримати гнів, хоч його аж розпирало від злості. Його офіцери з таким захватом вітали капітана Блада, що влаштовувати істерику було просто ніяково. Та баронові очі, як і раніше, були налиті кров’ю від гніву, а обличчя побіліло від люті.
   – Вам пощастило, мосьє Блад, – процідив він, – що бій виграно. У разі невдачі ви б дорого заплатили. Наступного разу чекайте на мої накази, бо може статися, що ви не зможете так чудово виправдатися, як от сьогодні.
   Блад усміхнувся, зблиснувши білими зубами, і вклонився:
   – Я був би дуже радий отримати ваш наказ, генерале, аби розвинути нашу перевагу. Сподіваюсь, ви розумієте, що зараз важливо діяти швидко.
   Рівароль розгублено поглянув на нього: від гніву він геть забув, що мав би керувати операціями.
   – Зайдіть до моєї каюти! – владно наказав він Бладу, та той зупинив його.
   – Гадаю, генерале, нам краще переговорити тут, коли перед вами, як на мапі, відкрита сцена ваших подальших дій, – він указав рукою на лагуну, на все довкола та на велике місто. – Якщо ви не розціните це, як мою самовпевненість, то я хотів би запропонувати… – він замовк.
   Де Рівароль пильно подивився на нього, намагаючись уловити глузування, та Бладове обличчя було незворушне, а його проникливі очі спокійні.
   – Гаразд, послухаймо, – милостиво погодився барон.
   Блад указав на форт при вході на внутрішній рейд, башти якого ховалися за пальмами, що хитались на вузькій смузі землі. Він заявив, що цей форт значно слабший за зовнішній, який вони щойно захопили. Однак і канал тут звужується, тож аби пройти по ньому, треба було захопити це укріплення. Він запропонував, щоб французькі кораблі почали звідти бомбардування форту, а тим часом триста корсарів із гарматами висадяться на східному узбережжі лагуни, порослому густим запашним чагарником. Щойно почнеться бомбардування з моря, пірати штурмуватимуть форт із тилу. Блад вважав, що іспанці не чинитимуть тривалого опору. Після цього загін де Рівароля залишиться у форті, а Блад зі своїми хлопцями продовжить наступ і захопить церкву Нуестра Сеньйора де ля Попа, що стоїть на високому пагорбі на сході від міста. З цього узвишшя вони контролюватимуть єдину дорогу з Картахени углиб країни й відріжуть шлях іспанцям, які не зможуть вивести коштовності з міста.
   Сталося так, як гадав Блад: останній аргумент для Рівароля був найбільш переконливим, бо досі барон пихато слухав корсара і готувався вже критикувати його пропозицію, аж раптом змінився на лиці і навіть спустився до того, що похвалив Бладів план і наказав негайно бомбардувати форт.
   Немає потреби детально змальовувати хід цієї операції. Французькі офіцери припустилися ряду помилок, тож не все сталося так, як гадалося, і гарматне ядро з форту потопило два французькі кораблі. Та надвечір завдяки заповзятливості піратів форт здався. Ще до настання ночі Блад зі своїми людьми захопив висоту Нуестра Сеньйора де ла Попа й виставив там кілька гармат.
   По обіді наступного дня Картахена послала де Ріваролю пропозицію про капітуляцію.
   Запишавшись від перемоги, яку він цілком приписав собі, барон продиктував умови капітуляції. Він вимагав здати всі гроші, товари і коштовності. Мешканці мали вибір або зостатися в місті, або йти куди заманеться. Ті, хто забажав піти, мали здати все своє майно. Ті, хто залишався, здавали лише половину й мали стати підданими короля Франції. Де Рівароль обіцяв не чіпати молитовні й церкви, однак вимагав від них звіту про всі гроші й коштовності. Картахена не мала вибору, тож прийняла умови.
   Наступного дня, 5 квітня, де Рівароль увійшов у місто, оголосив його французькою колонією і губернатором призначив мосьє де Кюссі. Опісля подався до кафедрального собору, де на честь перемоги відслужили обідню. Це було лишень перепочинком. Після церемоній де Рівароль узявся до грабунку. Захоплення Картахени французами відрізнялося від звичайного корсарського набігу лише тим, що солдатам під страхом смерті заборонялося заходити до будинків містян. Та насправді такий наказ було видано не для захисту життя і майна переможених. Де Рівароля турбувало лише те, що до солдатських кишень можуть потрапити дублони. Та щойно золотий потік вичерпався, барон віддав місто на поталу солдатам. Вони пограбували майно і тих громадян, які стали французькими підданими, хоч де Рівароль і пообіцяв їм недоторканність і захист.
   Здобич була колосальною. Чотири дні понад сто мулів перевозили награбоване з міста в порт, звідки його переправляли на кораблі.

Розділ 28
Честь мосьє де Рівароля

   Під час і після капітуляції капітан Блад сидів на узвишші Нуестра Сеньйора де ла Попа й гадки не мав про те, що відбувалося в Картахені. Пірати чудово розуміли, яку роль виконують у взятті такого багатого міста. Одначе капітана навіть не запросили на воєнну раду, де барон де Рівароль визначався з умовами капітуляції.
   Раніше Блад не стерпів би такого зневажливого ставлення. Та зараз, коли було покінчено з піратством, йому достатньо було виражати своє презирство глузливою посмішкою. Однак його офіцери й тим паче матроси, які все ж залишалися піратами, були протилежної думки. Блад міг угамувати корсарів лише обіцянкою негайно поговорити з де Ріваролем.
   Генерала він знайшов в одному з великих маєтків, що гудів, наче бджолиний вулик. Це була канцелярія, яку створив барон. Тут реєстрували коштовності, перевіряли касові книги торговельних підприємств для точного визначення здачі сум. Де Рівароль сидів оточений клерками. Розсівшись, мов купець, він підраховував цифри, аби переконатися, що від нього не приховали жодного песо. Відверто кажучи, це заняття геть не пасувало командувачу королівських сухопутних і морських сил Франції в Америці, однак де Равіроля ці операції цікавили більше за воєнні. З явним роздратуванням він мусив відволіктися від них із появою в канцелярії капітана Блада.
   – Здрастуйте, мосьє барон! – привітав його Блад. – Маю з вами відверто поговорити. Хай як вам неприємно це чути, та мої люди стоять на межі бунту!
   Де Рівароль пихато звів брови:
   – Капітане Блад, я також маю поговорити з вами відверто, хай як неприємно вам буде те чути. За бунт відповідатимете особисто ви і ваші офіцери. А ще ви помиляєтеся, коли розмовляєте зі мною тоном союзника. Я ж одразу вам чітко сказав, що ви лишень мій підлеглий. І я не люблю пустих балачок.
   Капітан Блад ледве стримався, та він чудово розумів, що рано чи пізно йому доведеться провчити цього бундючного півня.
   – Визначайте як хочете моє становище, генерале, пусті балачки мені також не цікаві. Ідеться про угоду, підписану обома сторонами, і мої люди дуже незадоволені.
   – І чим же вони незадоволені?
   – Вашою чесністю, бароне де Рівароль.
   Навряд чи ляпас подіяв би на барона сильніше. Він схопився на ноги, хапаючи ротом повітря, в його очах палав вогонь, а обличчя сполотніло. Клерки заціпеніли за столом і чекали на розвиток подій.
   Запала тиша. Та зрештою барон, ледве стримуючи гнів, вигукнув:
   – Ви сумніваєтесь у моїй чесності!? Ви і ваше розбійницьке кодло? Ах ви ж, клятий! Ви відповісте за ці слова, хоча дуель із вами – справжнє безчестя для мене! Хай вам грець!
   – Мені здається, бароне, – промовив Блад і бровою не повівши, – що я прийшов до вас не з особистим проханням. Я тут від імені своїх незадоволених людей. У разі відмови вони візьмуть своє силою.
   – Силою? – перекривив де Рівароль, тремтячи від люті. – Хай лишень спробують…
   – Не гарячкуйте, бароне. Ви ж бо знаєте, що мої хлопці ще гарячіші. Вони вимагають, щоб ви назвали їм дату розподілу трофеїв, вони прагнуть знати, коли нарешті отримають свою заслужену п’яту частину.
   – О Боже, де знайти терпіння?! Як можна ділити здобич, коли її ще повністю не зібрано?
   – Мої люди вважають, і на те є підстави, що вже зібрано всі трофеї. А ще вони вам не довіряють, і знов-таки, мають для того підстави, бо вся здобич уже на ваших кораблях, а це значно ускладнює встановлення її реальної вартості.
   – О Боже! Та ж у цих бухгалтерських книгах все записано! Кожен має право їх переглянути.
   – Їх не цікавлять ваші бухгалтерські книги, бо мало хто з них уміє читати. Вони вимагають здобичі. Вони знають, що ви махлюєте з підрахунками – даруйте мені, бароне, за різкість. З ваших книг видно, що вартість трофеїв у Картахені – приблизно десять мільйонів ліврів [48 - Лівр – срібна французька монета XVIII ст.]. Та мої люди дуже досвідчені в цій справі, тож вони визначили, що вартість трофеїв становить понад сорок мільйонів ліврів. Отож вони наполягають, аби їм показали і зважили в їхній присутності всі цінності – саме так відбувається ця процедура серед берегової братії.
   – Я не знаюся на піратських звичаях, – із презирством процідив де Рівароль.
   – Та ви їх схопили на льоту, бароне.
   – Ах ви ж паскуди, що ви маєте на увазі!? Я – командувач армії солдатів, а не дряпіжників!
   – Та невже? – Бладові очі зблиснули. У них читалася неприхована іронія. – Та хай ким ви є, а як не виконаєте всіх умов моїх людей, які я вважаю справедливими, то матимете неприємності. Мене не здивує, коли до Франції ви не відправите жодного песо й вам доведеться назавжди лишитися тут, у Картахені.
   – Наволоч! То ви ще й погрожуєте мені?
   – Хіба можна, бароне! Я застерігаю вас від неприємностей. Як ви захочете, то можете поки що їх уникнути, лише скористайтесь моєю порадою. І пам’ятайте: зараз ви сидите на діючому вулкані. Ви не знаєте піратських звичаїв. Якщо опиратиметеся, то Картахена захлинеться кров’ю. Не думаю, що король Франції матиме зиск із того.
   По цих Бладових словах де Рівароль мусив перевести суперечку в інше русло. Невдовзі барон таки погодився на виконання вимог корсарів. І поступився він лише тому, що нарешті Блад довів йому, що зволікати з розподілом трофеїв небезпечно. Звісно, пірати могли й програти сутичку, та могло бути й інакше. Однак якщо де Ріваролю й усміхнулась би фортуна, то навряд би в нього лишилося достатньо людей, аби утримати коштовності.
   Зрештою, де Рівароль пообіцяв негайно віддати всі розпорядження. А наступного ранку капітан Блад мав прийти зі своїми офіцерами на «Віктор’єз», де в їхній присутності переважать усі коштовності. Пірати отримають свою законну частку трофеїв та переправлять на свої кораблі.
   Увечері корсари вволю погуляли, мріючи про завтрашній розподіл здобичі й потішаючись над дивною поступливістю напиндюченого де Рівароля. Та наступного дня, щойно зайнялося на світ, стало зрозуміло, чому барон так поводився. На якорі стояли тільки «Арабелла» й «Елізабет». «Лахезіс» і «Атропос» ремонтували на березі. Французів на рейді не було – вночі вони тихцем утекли з гавані. На заході виднілися лише дві крихітні крапки – вітрила. Барон утік зі своїми солдатами та захопив усе багатство. І лише обдурені пірати лишились у Картахені, а з ними й де Кюссі, добровольці та негри з острова Гаїті, яких барон теж обвів навколо пальця.
   Дика лють об’єднала піратів із людьми де Кюссі. У передчутті нових пограбувань страх був ще більший. Лише капітан Блад зовні залишався спокійний, хоч це й нелегко йому давалось, бо насправді він ледь стримував обурення, що вирувало в ньому. Йому так хотілося поквитатися з підлим де Ріваролем за всі образи!
   – Ми маємо його наздогнати! – зопалу оголосив він.
   Спершу всі підтримали його, та одразу ж згадали, що в море можуть вийти тільки два кораблі, та й на тих бракувало провіанту для далекого плавання. Капітани «Лахезіс» і «Атропос» відмовилися брати участь у погоні за де Ріваролем. Зрештою в Картахені лишалося ще чимало цікавого, тому вони вирішили лагодити свої кораблі та займатися грабунками. Блад, Гаторп і всі їхні однодумці можуть діяти на власний розсуд.
   Тоді Блад зрозумів усю безглуздість свого заклику й одразу ж повідомив про його скасування, унаслідок чого між двома групами мало не зчинилася бійка. Тим часом вітрила французьких кораблів зникли за обрієм. Блад був у відчаї. Якщо зараз він вийде в море і залишить тут піратів, то лише Бог знає, що тут коїтиметься. Якщо ж він лишиться, то його люди і команда Гаторпа об’єднаються з рештою піратів і знов-таки почнуть грабувати місто. Поки капітан Блад міркував про це, його команда і Гаторпова, розлючені вчинком підступного Рівароля, все вирішили за своїх командирів. Якщо наздогнати французькі кораблі, то можна не лише покарати мерзотника, який так безцеремонно порушив угоду і з союзника перетворився на ворога, а й захопити не просто свою частку – усі багатства, вивезені з Картахени.
   Блад вагався, тож піратам довелось майже силоміць доставити його на облавок «Арабелли».
   За годину наповнили водою бочки, повантажили їх на кораблі, й «Арабелла» з «Елізабет» помчали за ворогом.
   Ось що пише Пітт у судновому журналі:
   «Коли ми вийшли у відкрите море, я пішов розшукати капітана, бо знав, як боляче він усе це переживає. Він сидів сам у каюті, обхопивши руками голову, і дивився невідомо куди…»
   – Пітере? – вигукнув молодий штурман. – Боже ж мій, що тебе так гризе? Не схоже, що думки про Рівароля.
   – Ні, – відповів Блад. Йому дуже хотілося нарешті з кимось поговорити по щирості, вилити все, що його бентежило, бо інакше можна було збожеволіти. Зрештою, Пітт був його другом, любив його і, без сумніву, заслуговував на його довіру. – Коли б вона знала! Коли б вона знала! О боже! Я думав, що з піратством покінчив назавжди, а цей мерзотник утягнув мене в авантюру, гіршу за будь-який піратський напад. Ти подумай лишень про Картахену! На яке пекло перетворилася вона тепер, і зробили це наші дияволи, а відповідальність ляже на мене!
   – Що ти, Пітере! За це відповість де Рівароль, а не ти. Це він, підлий розбійник, винен у всьому, що сталося. Чим ти міг зарадити у цій ситуації?
   – Я мав би залишитися в Картахені, бодай чимось зарадив би.
   – Це все марно, ти ж знаєш, то навіщо так побиваєшся?
   – Річ не тільки в цьому, – простогнав Блад. – А що ж я робитиму далі? Я не маю можливості чесно служити англійцям. Наслідки чесної служби у французів ти сам бачиш. Що ж робити далі? Знову піратство? Я з ним покінчив. По правді, якщо я хочу жити чесно, то мені залишається лише одне: запропонувати свою шпагу королеві Іспанії.
   Та був ще один вихід, на нього Блад сподівався найменше, але до цього виходу він уже наближався на своїх кораблях. Усе, що він із таким болем переживав зараз, було лишень необхідним етапом у його бурхливому житті.
   Пірати розраховували, що де Рівароль, перш ніж вирушити до Франції, буде змушений відремонтувати свої кораблі і попрямує на острів Гаїті. Туди й вирушили. Дули помірні сприятливі вітри, тож «Арабелла» й «Елізабет» дві доби борознили море, проте французів не бачили. На світанку третього дня кораблі потрапили в густий туман, який утруднив спостереження. Пірати стали побоюватися, що де Рівароль напевно втече від них.
   За тридцять миль від них мала бути Ямайка. І справді, незабаром на північному заході замаячив могутній хребет Голубих гір, що скидався на ледь помітну смугу хмар. Здавалося, ніби синьо-фіолетові вершини зависли у повітрі над хвилями туману, що стелився над самісіньким морем. Кораблі йшли під сприятливим західним вітром. Час до часу пірати чули далекий гуркіт. Менш досвідчені моряки могли б подумати, що то шум прибою.
   – Гармати! – вигукнув Пітт, що стояв із Бладом на квартердеку.
   Блад кивнув головою, уважно прислухаючись.
   – Це десь за десять-п’ятнадцять миль, неподалік Порт-Рояла, – додав Пітт і поглянув на свого капітана. – А чи не пов’язано це з нашою погонею?
   – Може, полковник Бішоп із кимось зчепився. А з ким йому ще воювати, як не з нашими друзями? Гадаю, це і справді стосується нашого походу. Що ж, нам треба підійти ближче і дізнатися, що до чого.
   І вони пішли на гуркіт, що посилювався у міру наближення до місця бою. Через годину, коли Блад сподівався в тумані угледіти в підзорну трубу кораблі, що ведуть бій, гуркіт ущух. Та пірати не міняли курс. Усі висипали на палубу і стурбовано вдивлялися в туманну безодню. Аж раптом побачили перед собою велетенський палаючий корабель. Коли «Арабелла» й «Елізабет» підійшли ближче, то видно було обгорілі щогли, а на грот-щоглі виднівся вимпел із хрестом святого Георгія.
   – Англійський корабель! – вигукнув капітан. Він прагнув побачити переможця бою, жертва була перед ними. Коли ж вони наблизилися до палаючого судна, то побачили, як віддаляються три високі кораблі. Звісно, спершу вони подумали, що кораблі належить до ямайської ескадри, а охоплена вогнем жертва – розгромлений піратський корабель.
   «Арабелла» й «Елізабет» поспішили на поміч нещасним морякам, які у відчаї збилися в трьох переповнених шлюпках. Однак Пітт не опускав підзорної труби і побачив таке, що могло помітити лише око досвідченого моряка: найбільшим із трьох суден був флагманський корабель де Рівароля «Віктор’єз».
   «Арабелла» й «Елізабет» підійшли до переповнених людьми шлюпок, згорнули вітрила і лягли в дрейф. Треба було якнайшвидше рятувати не лише тих, хто встиг сісти в шлюпки, а й тих, хто з останніх сил намагався втриматися на плаву, вчепившись за уламки корабля.

Розділ 29
На службі в короля Вільгельма

   До облавку «Арабелли» пристала одна із шлюпок. Першим на палубу піднявся худорлявий, невеличкий на зріст чоловік, одягнений у вишуканий, гаптований золотом камзол із темно-червоного атласу. Пишна чорна перука обрамляла жовчне, покраяне зморшками обличчя незнайомця. Пережите лихо геть не вплинуло на його модний, дорогий одяг, чоловік тримався досить упевнено, як справжній вельможа. Це був не пірат. За ним на палубу ступив другий чоловік – цілковита його протилежність, однаковий у них був хіба що вік. Кремезний джентльмен із обвітреним обличчям і добродушною складкою губів. Його блакитні очі весело сяяли. Він також був вишукано вбраний, але одяг був без прикрас, та глянувши на цього здорованя, можна було одразу ж зробити висновок, що він звик наказувати.
   Щойно маленький джентльмен переступив із трапа на шкафут, де стояв капітан Блад, як уже встиг своїми гострими, як у тхора, чорними очицями швидко пробігтися по строкатій команді і зупинитись на капітані.
   – Куди, в дідька, я потрапив? – роздратовано спитав він. – Ви англієць чи хто, хай вам грець?
   – Особисто я маю честь бути ірландцем, сер. Моє прізвище Блад, капітан Пітер Блад, а це мій корабель «Арабелла». До ваших послуг, сер.
   – Блад?! – верескнув чоловік. – Трясця вашій матері! Пірат! – Він рвучко обернувся до свого кремезного супутника: – Ван дер Кейлене, ви чуєте? Пірат! Тисяча чортів! Ми потрапили від з-під дощу та під ринву!
   – Що? – гортанним голосом спитав велетень. – Що? – перепитав він і раптом зайшовся гомеричним сміхом.
   – І чого б це я сміявся, дельфіне? – аж слиною бризкав від обурення чоловік у вишуканому камзолі. – Тепер про нас довго вдома говоритимуть! Спершу адмірал ван дер Кейлен поночі розгубив свій флот, потім французи потопили його флагманський корабель, а на довершення його самого захопили пірати. Дуже втішений, що в цій ситуації ви здатні знайти щось комічне. Це, мабуть, за мої гріхи доля звела мене з вами, та, чорти всіх забирай, мені геть не смішно!
   – Панове, дозвольте зауважити, що тут якась плутанина, – спокійно мовив Блад. – Ви не захоплені, а врятовані. Коли ви це зрозумієте, то, можливо, визнаєте за потрібне подякувати мені за гостинність, яку я пропоную вам. Можливо, надто скромна гостинність, але до ваших послуг тут усе найкраще, що я маю.
   Маленький джентльмен втупився в нього своїми гострими очицями.
   – О! Ви ще й іронізуєте? – сердито вигукнув він. І щоб припинити глузування, одразу ж відрекомендувався: – Я лорд Віллогбі, призначений королем Вільгельмом на пост генерал-губернатора Вест-Індії. Це адмірал ван дер Кейлен, командувач вест-індської ескадри його величності короля Вільгельма, яку він десь загубив у цьому проклятому Карибському морі.
   – Короля Вільгельма? – здивувався Блад і помітив здивовані обличчя Пітта і Дайка. – Перепрошую, а Вільгельм – король якої країни?
   – Що? Що ви сказали? – перепитав лорд Віллогбі, приголомшений запитанням, але, глянувши на Блада і якийсь час помовчавши, сказав: – Я маю на увазі його величність короля Вільгельма Третього – Оранського, який із королевою Марією править Англією ось уже понад два місяці.
   Запала глибока мовчанка. Нарешті Блад збагнув зміст почутого.
   – Сер, ви хочете сказати, що нарешті англійський народ повстав і послав під три чорти цього негідника Якова з бандою його головорізів?
   Блакитні очі адмірала ван дер Кейлена засяяли, він торкнув лікоть лорда Віллогбі і промовив:
   – А в нього правильний політичний нюх, чи не так?
   Його світлість усміхнувся у відповідь. На високому обличчі запали глибокі зморшки.
   – Божечки, та ж ви нічого не знаєте!.. Де ж вас чорти носили?
   – Ми три місяці були відірвані від усього світу, сер, – відповів Блад.
   – Воно й видно! За ці три місяці в світі сталися зміни…
   Лорд Віллогбі стисло розповів, що король Яків утік до Франції і там перебуває під захистом короля Людовіка. Ось тому Англія приєдналася до антифранцузького союзу і перебуває у стані війни із Францією. І тому сьогодні вранці флагманський корабель голландського адмірала атакувала ескадра де Рівароля. Найімовірніше, дорогою з Картахени французи дізналися про події, що сталися у світі.
   Після цих новин капітан Блад ще раз запевнив генерал-губернатора і адмірала, що на його судні до них ставитимуться з належною пошаною, і провів до своєї каюти. Тим часом команда рятувала потерпілих. Новини від лорда Віллогбі дуже схвилювали капітана Блада. Адже, якщо короля Якова позбавили престолу, то це означає, що настав кінець його поневірянням, він зможе повернутися додому і знову розпочати мирне життя, яке чотири роки тому так грубо порушили. Від рою думок у Блада паморочилося в голові. Він був такий збуджений, що не міг мовчати. Під час розмови з розумним і проникливим лордом Віллогбі, який не зводив з нього очей, Блад виклав навіть більше, ніж хотів.
   – Як хочете, можете повертатися додому, – запропонував Віллогбі, коли Блад замовк. – Там вас гарантовано ніхто не переслідуватиме за піратство, адже ви змушені були стати на цей шлях. Проте я на вашому місці не квапився б. Ми все про вас знаємо, чули, на що ви здатні на морі – ви маєте чудову нагоду справді проявити себе, адже ви стверджуєте, що вам набридло піратство. На період війни ви підете на службу до короля Вільгельма і завдяки своїм талантам принесете неабияку користь англійському уряду. Звісно ж, уряд перед вами не залишиться в боргу. Раджу вам про це поміркувати. Вам і справді випала чудова можливість показати, на що ви здатні!
   – Цю можливість даєте мені ви, ваша світлосте, – поправив його Блад. – Дуже вдячний вам, та, слово честі, зараз я можу думати лише про ту новину, про яку дізнався від вас. Вона перевернула весь світ для мене. Мені слід звикнути до думки про оновлений світ. Лише тоді зможу визначити своє місце в ньому.
   До каюти увійшов Пітт із повідомленням про завершення рятування потерпілих, яких усього виявилося сорок п’ять осіб і яких розмістили на двох корсарських кораблях. Потім штурман запитав про подальші розпорядження.
   Блад підвівся.
   – Я обтяжую вас своїми справами і геть забуваю про ваші. Де ви хочете, аби я вас висадив? У Порт-Роялі?
   – У Порт-Роялі? – низенький чоловічок нервово завертівся у кріслі. Перегодя він повідомив Бладу, що вчора ввечері вони вже побували в Порт-Роялі, та губернатора там немає, бо той зібрав усю свою ескадру й вирушив на острів Тортуга у пошуках якихось піратів. Блад спершу здивовано поглянув на нього, а потім гучно розреготався:
   – Імовірно, він вирушив ще до того, як дізнався про зміну уряду в Англії і війну з Францією.
   – Зовсім не так! – огризнувся Віллогбі. – Губернатор про все знав, знав він також і про моє прибуття ще до того, як намірився вирушити в похід.
   – Але це неможливо!
   – І я так гадав, одначе цю інформацію я отримав од майора Меллерда, який, очевидно, керує Ямайкою за відсутності цього бовдура.
   – Але ж яким треба бути дурнем, щоб кинути свій пост у такий час! – ошелешено промовив Блад.
   – Та це ще не все! – додав роздратований лорд. – Цей бовдур узяв із собою всю ескадру, і якщо французи раптом нападуть на місто, то захисту не буде. Ось такий губернатор, призначений колишнім урядом! І так колишня влада чинить у всьому! Він віддав Порт-Роял на волю долі, а його хирлявий форт за якусь годину може перетворитися на руїни. Поведінка Бішопа злочинна!
   З Бладового обличчя вмить зникла посмішка.
   – Чи знає про це де Рівароль? – різко запитав він.
   Відповів нідерландський адмірал:
   – А хіба Рівароль пішофь пи туди, якпи не знавь того? Він захопив у полон декого з наших людей і, мабуть, розф’язафь їм язик. Нафряд чи він пропустиф таку нагоду.
   – Якщо тут станеться бодай найменша неприємність, цей мерзотник накладе головою! – гаркнув Віллогбі. – А може, він зумисне це зробив, га? Може, він не дурень, а зрадник? Може, така його служба?
   Капітан Блад не погодився.
   – А це вже навряд. Ним оволоділа помста. На Тортузі він жадав захопити мене. Та я вважаю, поки він мене шукає, я маю за нього подбати про безпеку Ямайки задля короля Вільгельма, – він весело засміявся, як не робив того вже багато місяців. – Джеремі, бери курс на Порт-Роял, – наказав Пітту, – маємо якнайшвидше туди потрапити. А з де Ріваролем ми ще встигнемо поквитатися.
   Лорд Віллогбі підскочив із адміралом ван дер Кейленом.
   – Побий мене грім, але ж ви не маєте достатньо сил для цього! – вигукнув його світлість. – Кожен корабель французької ескадри не поступається потужністю «Арабеллі» й «Елізабет» разом узятих!
   – За кількістю гармат – згоден, – відповів із усмішкою капітан Блад, – та гармати в таких справах – не головне. Якщо ваша світлість забажає побачити битву за всіма правилами військово-морського мистецтва, то я залюбки надам вам таку можливість.
   Обидва гостя з подивом подивилися на Блада.
   – Та ж для вас такі умови не сприятливі, – й далі наполягав його світлість.
   – Це немошліфо, – промовив ван дер Кейлен, хитаючи своєю круглою головою. – Зфісно, кораблефедення – важліфа справа, та гармати залишаються гарматами.
   – Якщо ми не зможемо здолати де Рівароля, то я потоплю свої кораблі в каналі й не дам йому можливості піти з Порт-Рояла. Тим часом повернеться Бішоп зі свого безглуздого полювання чи ж з’явиться ваша ескадра.
   – І що це нам дасть? – запитав Віллогбі.
   – Саме це я і маю вам повідомити. Де Рівароль просто дурень, який пішов на Порт-Роял, адже на його кораблях награбованих цінностей на сорок мільйонів ліврів. – По цих словах обидва його співрозмовники аж позіскакували з місць. – Він попрямував у Порт-Роял із награбованим. Байдуже, переможе він мене, чи я його – цих коштовностей йому не вивезти. Рано чи пізно вони таки потраплять у казну короля Вільгельма після того, як п’ята частина відійде моїм корсарам. Чи згодні ви, лорде Віллогбі?
   Його світлість підвівся і простягнув капітану руку.
   – Капітане Блад, мені здається, що ви – велика людина!
   – Ваша світлосте, якщо ви це помітили, то маєте чудовий зір, – засміявся капітан.
   – Так-так! Та як це зробити? – пробурчав ван дер Кейлен.
   Капітан Блад відповів, сміючись:
   – Піднімайтесь на палубу, і ще до сходу сонця я вам продемонструю це!

Розділ 30
Останній бій «Арабелли»

   – Друше мій, чому ві не йдете? – бурчав ван дер Кейлен.
   – На бога, чого ви чекаєте? – підтакував роздратований Віллогбі.
   Був полудень того самого дня. Обидва корсарські кораблі сонно погойдувалися на хвилях, а вітер, що дув з рейду Порт-Рояла, ліниво лопотів вітрилами. Кораблі були за милю від захищеного фортом входу в протоку, яка вела на цей рейд. Ось уже дві години, як вони підійшли сюди, непомічені ні у форті, ні людьми з кораблів де Рівароля, бо між французами й захисниками порту йшов запеклий бій, і повітря раз у раз здригалося від гуркоту гармат. Тривале пасивне очікування нервувало лорда Віллогбі й адмірала ван дер Кейлена.
   – Ві опіцяли показати якісь гарні речі. То де ж во ни? – запитав адмірал.
   Блад стояв перед адміралом у кірасі з воронованої сталі і впевнено усміхався.
   – Я не збираюся зловживати вашим терпінням, – сказав він. – Ось уже стихає вогонь. Річ у тім, що ми не виграємо, як поспішатимемо, але можна багато чого досягти, коли вдарити у слушну мить. Саме це я й хочу вам показати.
   Лорд Віллогбі підозріливо поглянув на нього.
   – Ви сподіваєтеся, що тим часом може повернутися Бішоп або підійде ескадра Кейлена?
   – О ні, ваша світлосте, зовсім ні. Я от про що думаю: як відомо, де Рівароль – поганий командир. Звісно, під час бою із фортом його ескадра неодмінно матиме якісь пошкодження, що бодай трохи зменшить його перевагу над нами. А ми вступимо в бій тоді, коли форт використає всі свої ядра.
   – Правильно! – похвалив сухорлявий генерал-губернатор Вест-Індії. – Я схвалюю ваші наміри. Ви маєте якості талановитого флотоводця, перепрошую, що не зро зумів вас одразу.
   – О, це вельми люб’язно з вашого боку, мілорде! Розумієте, я маю певний досвід у веденні таких боїв. Я йду на будь-який неминучий ризик, та не ризикуватиму в тих випадках, коли в тому немає потреби… – він прислухався. – Так. Я мав рацію. Канонада стихає. Отже, невдовзі Меллерд не чинитиме опору. Агов, Джеремі!
   Він перехилився через поручні й віддав чіткий наказ. Боцман пронизливо засвистів, і раптом корабель наче збудився зі сну. Затупотіли ноги по палубі, заскрипіли блоки, залопотіли підняті вітрила. «Арабелла» пішла вперед, а за нею – «Елізабет». Блад викликав до себе каноніра Оґла, і за мить той уже був на своєму місці на гарматній палубі.
   А за чверть години вони підійшли до входу на рейд і раптово на відстані пострілу дрібнокаліберної гармати виникли перед трьома кораблями де Рівароля.
   На місці форту курилась купа каміння, а переможці з французькими вимпелами на грот-щоглах швидко пливли до берега на шлюпках, щоб якнайскоріше дістатися до багатого, щойно розгромленого міста.
   Блад пильно оглянув французькі кораблі й стиха хихикнув.
   «Віктор’єз» і «Медузу» лише трохи зачепило, а «Балейн» геть вийшов із ладу. У його правому борту зяяла величезна пробоїна, і щоб судно не потонуло, капітан поклав його на лівий борт у дрейф.
   – Бачите? – вигукнув Блад ван дер Кейлену і, не дожидаючи буркотливого схвалення нідерландця, віддав наказ: – Кермо вліво!
   Де Равіроль, який тріумфував із приводу перемоги, остовпів, коли побачив величезний червоний корабель із позолоченою скульптурою на носу. Та не встиг він і з місця зрушити, щоб віддати наказ, та й узагалі зрозуміти, який віддати наказ, як смертоносний вогонь із піратського судна змів усі палуби «Віктор’єз».
   «Арабелла» й далі пішла своїм курсом, а на її місці з’явилась «Елізабет», яка здійснила такий самий маневр. Заскочені зненацька французи геть розгубились, їх охопила паніка. Між тим «Арабелла» круто розвернулась і йшла тим самим курсом, але в протилежному напрямку. Вона вдарила з усіх гармат лівого борту, і ще один бортовий залп пролунав із «Елізабет», а тоді сурмач із «Арабелли» подав якийсь особливий сигнал, зрозумілий для Гаторпа.
   – Уперед, Джеремі! – гукнув Блад. – Прямо на них, поки вони не отямились! Увага! Готуйсь до абордажу! Гейтоне… гаки!
   Він зняв свого капелюха з пір’ям і надів сталевий шолом, якого йому приніс підліток-негр. Блад прагнув особисто керувати абордажем, що коротко і пояснив своїм гостям:
   – Абордаж – це єдиний шанс на перемогу. Супротивник має надто багато гармат.
   І наче на доказ його слів французи дали негайну відповідь. Вони вже впоралися з панікою і відкрили вогонь по «Арабеллі», яка була небезпечнішою з-поміж двох противників.
   На відміну від корсарів, що стріляли по палубах суперника, французи намагалися пошкодити корпус «Арабелли». Під жаскими ударами Бладів корабель здригнувся й уповільнив хід, хоча Пітт і намагався вести його таким курсом, аби менше наражатися на ядра противника. Корабель продовжував хід, хоча носова його частина була спотворена, а вище ватерлінії зяяла величезна пробоїна. Щоб вода не проникла в трюм, Блад наказав скинути за облавок носові гармати, якорі і все, що було під руками.
   Французи розвернулись і так само розстріляли «Елізабет». «Арабелла» за слабкого попутного вітру намагалася підійти впритул до свого противника. Та, перш ніж корсарам вдалося це зробити, французи ще раз влучно вистрілили з гармат правого борту. Тріщали снасті, стогнали поранені, та все ж «Арабелла» спромоглася на ривок уперед і поринула в хмару диму, що сховав її від очей ворога. Ще за кілька митей Гейтон кричав, що «Арабелла» йде носом під воду.
   Бладове серце аж завмерло від відчаю. Та раптом крізь густий ядушний дим він побачив голубий із позолотою «Вікор’єз». Скалічена «Арабелла» надто повільно рухалась, і він зрозумів, що судно потоне, так і не діставшись «Віктор’єз».
   Такої ж думки був і нідерландський адмірал, який вибухнув брудною лайкою. Лорд Віллогбі також кляв Блада на чому світ стоїть за те, що той пішов на абордаж, поставивши на карту все.
   – Ми не мали іншого виходу! – тремтів, мов у лихоманці, Блад. – Ви маєте рацію, це відчайдушний крок, та я діяв за ситуацією і з огляду на малі сили. Я терплю поразку перед носом у перемоги.
   Проте корсари й не думали здаватися. Гейтон і зо два десятки жилавих головорізів, що тримали в руках абордажні гаки, причаїлись серед уламків носа корабля. За сім-вісім ярдів од «Віктор’єз» «Арабелла» спинилася, і коли на очах у радісних французів її носова частина почала занурюватись у воду, корсари Гейтона з дикими криками позакидали абордажні гаки. Два з них уп’ялися в дерев’яні частини французького корабля. Досвідчені пірати діяли блискавично. Ухватившись за ланцюг одного з гаків, вони щосили потягнули його на себе, щоб зблизити кораблі.
   Блад, який спостерігав за операцією з квадратека, крикнув громовим голосом:
   – Мушкетери – на ніс!
   Мушкетери, які стояли напоготові на шкафуті, притьмом кинулися виконувати наказ. Саме від швидкості залежав успіх їхньої операції. Півсотні мушкетерів ринулися вперед. Над головами людей Гейтона, з-за уламків носової частини, засвистіли кулі. І це було саме вчасно, бо французькі солдати, переконавшись у неможливості відчепити абордажні гаки, готувалися відкрити вогонь.
   Кораблі з гуркотом зіткнулися правими бортами. Блад спустився з квадратека на шкафут і віддавав накази, які виконувалися з блискавичною швидкістю. Миттю були спущені вітрила, обрубані мотузки, що підтримували реї, на кормі вишикувався авангард абордажного загону.
   У мить зіткнення кораблів за командою Блада пірати замахнулись абордажними гаками: «Арабелла», що мала от-от потонути, міцно пришвартувалася до «Віктор’єз».
   Віллогбі і ван дер Кейлен, затамувавши подих, стояли на юті з широко розплющеними очима і спостерігали за блискавичною швидкістю й точністю, з якою діяли Блад і його відчайдушна команда. Та ось сурмач просурмив атаку, і корсари з капітаном кинулися на палубу французького корабля. Пірати з ар’єргардної групи абордажників під проводом Оґла з криком перескакували на носову частину «Віктор’єз», до рівня якої вже опустилася висока корма «Арабелли». За прикладом вожака вони накинулись на французів, як хорти кидаються на загнану дичину. А за сміливцями з «Арабелли» на борт «Віктор’єз» кинулись і решта піратів. На облавку корабля залишались тільки лорд Віллогбі й нідерландець, що спостерігали за боєм із квадратека.
   Бій тривав не більш як півгодини. Почався він на носовій частині корабля і швидко перекинувся на шкафут. Французи чинили відчайдушний опір, тішачи себе тим, що вони чисельно переважають супротивника, і боячись, що в разі поразки ворог їх не пощадить. Та попри відчайдушну хоробрість французів пірати поступово відтісняли їх до одного боку палуби, і під вагою пришвартованої «Арабелли» «Віктор’єз» накренився на правий борт. Корсари знали, що їм нема куди відступати, тож мали або загинути, або перемогти. Зрештою вони заволоділи «Віктор’єз», хоча ця перемога і коштувала життя половині команди. Уцілілі французи скупчилися на квадратеку і ще намагалися боронитися під крики розлюченого де Рівароля. Та щойно він упав із простреленою головою, його люди покидали зброю і стали благати про пощаду.
   Однак і тоді піратам було не до відпочинку. «Елізабет» і «Медуза» були зчеплені абордажними гаками, утворивши єдине поле бою, і французи вже двічі відкидали людей Гаторпа зі свого корабля. Гаторп потребував негайної допомоги. Поки Пітт із матросами займався вітрилами, а Оґл наводив лад на нижній гарматній палубі, Блад наказав повиймати гаки, аби звільнити захоплений корабель від важкого вантажу. Лорд Віллогбі й адмірал ван дер Кейлен уже перейшли на «Віктор’єз», і коли корабель зробив поворот, щоб допомогти Гаторпу, Блад востаннє подивився на «Арабеллу», яка так довго йому служила і стала мало не частиною його самого. Відчепили гаки, й «Арабелла» ще якийсь час погойдалась на хвилях, а потім повільно пішла на дно. Невдовзі на її місці крутились лише невеличкі вири.
   Блад мовчки стояв серед трупів та уламків, не зводячи погляду з місця зникнення «Арабелли». Він не почув, як до нього хтось підійшов, і отямився лише тоді, коли пролунав голос позаду:
   – Ось уже вдруге за сьогодні я маю вибачатися перед вами, капітане. Досі мені не доводилося бачити, як звитяга неможливе робить можливим і поразка перетворюється на перемогу!
   Блад різко розвернувся, і лорд Віллогбі побачив його страшне обличчя. Шолом зсунувся набік, передня частина кіраси прогнулась, пошматований рукав відкрив закривавлену праву руку. З-під скуйовдженого волосся цебеніла кров. Здавалось, на його почорніле обличчя була натягнута страшна маска.
   Та крізь цю жахливу маску неприродно блищали сині очі, а з них текли сльози, змиваючи порохову кіптяву і кров.

Розділ 31
Його високопревосходительство губернатор

   Дорогою ціною заплатили корсари за перемогу. Із Картахени з Бладом вийшли триста двадцятеро піратів, а живими лишилися не більше сотні. «Елізабет» навряд чи підлягала ремонту, а її бравий капітан Гаторп загинув ув останньому бою. Однак ці смерті не були марними, адже пірати здобули перемогу над значно сильнішим ворогом, врятували Ямайку від руйнування, та ще й для короля Вільгельма захопили ескадру де Рівароля та вивезені ним з Картахени скарби.
   Наступного дня ввечері дев’ять довгоочікуваних кораблів ескадри ван дер Кейлена кинули якір на рейді Порт-Рояла.
   Адмірал не скупився на слова, відверто і від щирого серця висловлюючи своїм нідерландським і англійським офіцерам усе, що він про них думав і на що вони заслуговують.
   Шість кораблів ескадри готувалися до виходу в море. Лорд Віллогбі – новий генерал-губернатор – збирався відплисти на Антильські острови, щоб на власні очі побачити, як ідуть справи в інших англійських колоніях у Вест-Індії.
   – Я затримуюсь тут через відсутність цього недоумка губернатора! – бідкався він адміралові.
   – Нефже? – дивувався ван дер Кейлен. – Ніяк не фтямлю, шому це вас затримує?
   – Я маю покарати цього йолопа, а на його місце призначити того, хто зрозуміє, в чому полягають його обов’язки, і сумлінно їх виконуватиме.
   – І зарати цього фарто сатримуфатися? А як француз нападе на Барбадос? Така людина, як фам трепа, є, і він не потрепує інструкцій. Він захистить Порт-Роял ліпше за нас із фами.
   – Чи не Блада ви маєте на увазі?
   – Та його, свісно. Хіба у вас є ліпша кандидатура? Ми ш бачили, на що фін здатний.
   – То і ви такої ж думки! Я вже все добре обміркував і, чорти б мене ухопили, не бачу кращої кандидатури! Морган також свого часу був губернатором, та Блад кращий за Моргана!
   Послали по Блада. Капітан з’явився ошатно вбраний і життєрадісний – за час перебування в Порт-Роялі він устиг як слід причепуритися. Пропозиція лорда Віллогбі вразила його наче блискавка, адже про таке він навіть і не мріяв, тож Блад занепокоївся, чи впорається він із такою відповідальністю.
   Віллогбі вибухнув гнівним криком від почутого:
   – То невже я запропонував би вам цю посаду, якби сумнівався бодай на йоту у вашій здатності керувати? Якщо це єдине ваше заперечення…
   – Не єдине, мілорде… Розумієте, я мріяв поїхати додому… Я сумую за зеленими вуличками Англії. Там, у садах Сомерсета, незабаром цвістимуть яблуні, – зітхнув Блад.
   – «Цвістимуть яблуні»! – грубо перекривив Блада його світлість. – Що це за чортівня? «Цвістимуть яблуні», – і він кинув погляд у бік ван дер Кейлена.
   Адмірал звів дашком брови і стиснув товсті губи. На його кругловидому обличчі майнула добродушна усмішка, а очі засвітилися лагідним вогником.
   – Це так поетишно!
   Мілорд розвернувся до Блада і перейшов у наступ:
   – Ви ще не встигли змити всі гріхи піратства, мій друже. Звісно, ви вже чимало зробили, проявивши при цьому чималі здібності. І саме тому від імені його величності короля Англії Вільгельма я пропоную вам пост губернатора Ямайки. Тут ви найталановитіша людина з-поміж усіх, кого я знаю.
   Блад низько вклонився.
   – Ваша світлосте, ви вельми люб’язні. Та…
   – Все, годі, більше жодних заперечень! Звісно, якщо ви хочете, щоб ваше минуле було забуте, а майбутнє забезпечене. Я надаю вам неймовірну можливість! І ви не можете легковажити моєю пропозицією. Тут не місце для ваших сентиментів. Ви зобов’язані бути тут принаймні до завершення війни. А от коли війна скінчиться, то повертайтеся в Сомерсет до сидру чи в свою рідну Ірландію до потіну, а доти звикайте до ямайського рому.
   Ван дер Кейлен розреготався, та Блад навіть не усміхнувся на жарт. Зараз він думав лише про Арабеллу Бішоп, яка була десь тут поряд, у цьому будинку. Йому не вдалося її побачити, відколи він тут, у Порт-Роялі. Коли б у неї знайшлася хоч крапля співчуття до нього…
   Та його роздуми перервав різкий голос Віллогбі. Лорд був дуже роздратований і докоряв Бладу за нерішучість, казав, що безглуздо нехтувати такою блискучою перспективою, яка відкривається перед ним. Блад уклонився лордові Віллогбі.
   – Мілорде, ви маєте рацію, в цій ситуації я не вельми рішучий. Прошу не вважати це виявом невдячності. Я вагався лише тому, що мав для цього інші мотиви, та ними я не турбуватиму вашу світлість.
   – Знову щось на кшталт яблунь у садах? – пирхнув його світлість.
   Цього разу Блад засміявся, та в очах його читався смуток.
   – Вельми вам вдячний за пропозицію, мілорде. Я все зроблю так, як ви бажаєте, і постараюся виправдати вашу довіру і заслужити ласку його величності. Я чесно служитиму, в цьому можете на мене покластися.
   – В іншому разі я б і не подумав вам пропонувати пост губернатора.
   На тому й завершили розмову. У присутності коменданта форту Меллерда та інших офіцерів гарнізону лорд Віллогбі виписав і засвідчив печаткою документ про призначення Блада на пост губернатора. Меллерд і його офіцери спостерігали за всією цією церемонією, витріщивши від подиву очі, та все ж думки вони тримали при собі.
   – Що ш, мошемо зайнятися сфоїми спрафами, – сказав ван дер Кейлен, а його світлість оголосив:
   – Відпливаємо взавтра.
   Блад здивувався.
   – А полковник Бішоп? – запитав він.
   – Ви тепер губернатор – вам і вирішувати. Коли Бішоп повернеться, можете вчинити з ним так, як вважаєте за потрібне. Можете повісити цього недоумка на реї його корабля – він заслуговує на це.
   – Не вельми приємне завдання, мілорде, – зауважив Блад.
   – Авжеж. А ще я залишаю для нього листа. Спо діваюсь, він йому сподобається.
   Капітан Блад одразу ж узявся до виконання своїх нових обов’язків. Передовсім треба було привести Порт-Роял у належний стан: відбудувати зруйнований форт, відремонтувати трофейні французькі кораблі, які вже витягли на берег. Після всіх цих розпоряджень Блад зібрав своїх корсарів і з дозволу лорда Віллогбі передав їм п’яту частину захоплених коштовностей. Своїм соратникам він запропонував або поїхати з Ямайки, або стати на службу до короля Вільгельма.
   Двадцятеро з них пішли за Бладом. Серед них Пітт, Оґл і Дайк, для яких із вступом на престол короля Вільгельма закінчилося заслання. Лише вони і старий Волверстон, який лишився у Картахені, вціліли з групи засаджених бунтівників, що втекли з Барбадоса на «Сінко Льягас».
   Наступного ранку, коли Ван дер Кейлен завершував приготування до відплиття, до просторого губернаторського кабінету ввійшов Меллерд із доповіддю про появу на горизонті ескадри полковника Бішопа.
   – Що ж, дуже добре. Я радий, що полковник Бішоп повертається до відплиття лорда Віллогбі. Майоре Меллерде, щойно полковник зійде на берег, арештуйте і доставте його сюди… Зачекайте, – зупинив він майора і швидко написав цидулку. – Негайно передайте це лорду Віллогбі.
   Майор Меллерд віддав честь і пішов. Насуплений Пітер Блад дивився у стелю й розмірковував про зрадливість долі. Його думки урвав обережний стукіт у двері, і до кабінету ввійшов старий слуга-негр із проханням до його високопревосходительства прийняти міс Бішоп.
   Блад сполотнів. Його серце то рвалося з грудей, то завмирало. Він мов закам’янів, вибалушившись на негра, і відчував, що не може вимовити й слова, тому лише кивнув головою на знак згоди.
   Коли ввійшла Арабелла Бішоп, Блад підвівся. Якщо його обличчя не було таким самим блідим, як і її, то лише тому, що цю блідість маскувала засмага. Якусь мить вони мовчки дивились одне на одного. Вона пішла йому назустріч і, затинаючись (що було вельми дивно для такої стриманої дівчини), промовила надривним голосом:
   – Я… я… майор Меллерд мені повідомив…
   – Майор Меллерд перевищив свої обов’язки, – урвав її Блад. Він хотів сказати це спокійно, та саме тому його голос прозвучав хрипко й голосно, від чого дівчина здригнулась. Помітивши таку реакцію, Блад поквапився заспокоїти її: – Даремно ви тривожитесь, міс. Хай які в мене були стосунки з вашим дядьком, я не братиму з нього прикладу. Я не користуватимуся своєю владою і не стану зводити з ним особисті рахунки. Навпаки, мені доведеться зловживати своєю владою, аби врятувати йому життя. Лорд Віллогбі вимагав не церемонитися з вашим дядьком. Я ж збираюся відправити його назад на барбадоські плантації.
   Арабелла притисла руки до грудей.
   – Я… я… рада, що ви так учините. І, перш за все, рада за вас… – вона ступила крок уперед і простягнула йому руку.
   Він поглянув на неї з недовірою.
   – Я, злодій й пірат, не гідний торкатися вашої руки, – промовив він із гіркотою в голосі.
   – Та ж зараз ви геть не такий, – відповіла Арабелла, силкуючись усміхнутися.
   – Так, проте, на жаль, не вам я маю дякувати за це. Гадаю, нам не варто говорити на цю тему. Можу запевнити вас, що лордові Вейду не варто мене боятися. Саме така гарантія потрібна для вашого ж спокою.
   – Заради вас – так, але тільки заради вас самого. Я не хочу, аби ви чинили безчесно.
   – Хоч я і є злодієм і піратом, – знову нагадав він.
   Вона аж руки заломила з відчаю.
   – Невже ніколи, ніколи ви не вибачите мені цього?
   – Маю зізнатися, мені це нелегко. Та після всього сказаного яке це має значення?
   Вона замислилася на якусь мить, а потім подивилась на нього своїми чистими карими очима і знову простягнула йому руку.
   – Капітане Блад, я їду. І оскільки ви такий добрий до мого дядька, я повертаюсь із ним на Барбадос. Навряд ми колись із вами побачимось, тож, може, давайте принаймні розстанемося добрими друзями? Ще раз прошу вибачення. Може… може, ви попрощаєтеся зі мною?
   Він змусив себе пом’якшити тон, узяв простягнуту руку і, тримаючи її у своїй руці, понуро промовив, із тугою дивлячись на Арабеллу:
   – Ви повертаєтеся на Барбадос із лордом Джуліаном?
   – Чому ви питаєте мене про це? – вона сміливо звела на нього очі.
   – А хіба він не виконав мого доручення? Чи, може, він щось наплутав?
   – О ні, він нічого не наплутав і передав мені все, як ви сказали. Мене дуже зворушили ваші слова. Вони змусили мене збагнути помилку і мою несправедливість до вас. Я надто суворо вас судила, хоча й судити не було за що.
   – А як же тоді лорд Джуліан? – знову запитав він, усе ще тримаючи її руку у своїй руці й дивлячись на Арабеллу очима, що палали, мов сапфіри, на його обличчі мідного кольору.
   – Мабуть, лорд Джуліан повернеться до Англії. Тут йому нема чого робити.
   – Хіба він не просив вас поїхати з ним?
   – Так, просив, і я вибачаю вам це питання.
   Раптом у ньому спалахнула згасла надія:
   – А ви?.. О, дяка небесам! Ви хочете сказати, що… відмовилися… Так? Відмовилися, аби… стати моєю дружиною, коли…
   – О! Ви нестерпні! – вона висмикнула руку й відскочила від нього. – Мені не варто було приходити! Прощавайте!
   Арабелла попрямувала до дверей, та Блад швидко наздогнав її і схопив за руку. Обличчя дівчини залив рум’янець, і вона з гіркотою в голосі промовила:
   – Ви поводитеся, як пірат. Відпустіть мене!
   – Арабелло! – благав він. – Ну що ви таке кажете? Хіба можу я вас відпустити? Хіба можу дозволити вам поїхати й більше ніколи вас не бачити? Можливо, ви залишитеся й перебудете зі мною тут нетривале заслання, а тоді ми поїдемо звідсіль разом?.. О, ви плачете? Але чому? Рідна моя, що я міг такого сказати, що змусило б вас плакати?
   – Я гадала, ти мені ніколи цього не скажеш, – промовила Арабелла, усміхаючись крізь сльози.
   – Так, але тут був лорд Джуліан, вродливий, знатний…
   – Пітере, для мене завжди був лише ти один…
   Скільки ж їм треба було розповісти одне одному! Так багато, що губернатор Блад забув про всі свої обов’язки. Нарешті настав фініш його шляху. Завершилась одіссея капітана Блада.
   А тим часом ескадра полковника Бішопа кинула якір на рейді. Засмучений полковник зійшов на молі, де йому довелося засмутитися ще більше. Бішоп ішов у супроводі лорда Джуліана Вейда.
   Для зустрічі полковника вишикували загін морської поліції. Перед загоном стояли майор Меллерд і ще двоє людей, яких губернатор не знав. Один – маленький, немолодий, у червоному атласному камзолі, а другий – здоров’як у камзолі військово-морського покрою.
   Майор Меллерд підійшол до Бішопа.
   – Полковнику Бішоп! – сказав він. – Мені наказано вас арештувати. Прошу вашу шпагу, сер!
   Бішоп налився кров’ю і витріщився на нього.
   – Що за чортівня?! Ви сказали – арештувати… Мене?
   – За наказом губернатора Ямайки, – промовив елегантно вдягнений чоловік, що стояв позаду Меллерда.
   Бішоп рвучко повернувся до нього:
   – Губернатора? Та ви з глузду з’їхали! – він поглянув спершу на одного незнайомця, а потім на другого. – Але ж я губернатор!
   – Ви були ним, – сухо відповів маленький чоловічок, – та багато чого змінилося за вашої відсутності. Ви полишили свій пост, за це вас знято. Ви полишили пост без серйозної на те причини й тим самим наразили колонію (за яку, до речі, мали відповідати) на небезпеку. Це вельми серйозна провина, полковнику, і незабаром ви в цьому переконаєтеся. Зважаючи на те, що цей пост ви отримали за правління короля Якова, можливо, вас навіть звинуватять у зраді. Ваш наступник сам вирішить – повісити вас чи ні.
   Бішоп, у якого аж дух забило, спершу вилаявся, а потім затремтів од страху.
   – Хто ви такі, чорти б вас ухопили?
   – Я – лорд Віллогбі, генерал-губернатор колоній його величності короля Англії та Вест-Індії. І мені здається, ви мали отримати повідомлення про моє прибуття.
   Де й дівся Бішопів гнів. Випещене обличчя лорда Джуліана, який стояв позаду, витягнулося і зблідло.
   – Та, мілорде… – пробелькотів полковник.
   – Мене геть не цікавлять ваші пояснення, сер, – різко урвав його Віллогбі. – Я відпливаю і зовсім не маю на вас часу. Вас вислухає губернатор. Не сумніваюся, ви отримаєте своє, – він махнув рукою майору Меллерду, й охорона повела геть спантеличеного полковника Бішопа.
   Із ним пішов і лорд Джуліан, якого ніхто не затримував. Коли ж Бішоп трохи оговтався, нарешті до нього повернулася мова.
   – Це ще один привід мені поквитатися з Бладом! – процідив він крізь зуби. – Ох і поквитаюсь я з ним, коли ми зустрінемося!
   Майор Меллерд відвернувся, щоб приховати посмішку. Він мовчки повів арештованого в губернаторський будинок, який тривалий час був резиденцією самого Бішопа. Майор залишив полковника у вестибюлі під охороною, а сам доповів губернатору про те, що арештований вже тут.
   Міс Бішоп усе ще була у Пітера Блада, коли увійшов Меллерд. Його поява змусила їх спуститися з неба на землю.
   – Пітере, ти ж пощадиш його? Заради мене! – молила вона і спалахнула, коли побачила вибалушені Меллердові очі.
   – Постараюсь, моя люба, – відповів Блад, весело глянувши на геть спантеличеного майора, – та боюся, що обставини не дозволять мені цього.
   Арабелла зрозуміла, що не варто було цього говорити при майорі і що іншої відповіді вона не могла почути. Збентежена, дівчина вибігла в сад. Майор пішов по полковника.
   – Його високопревосходительство губернатор прийме вас, – оголосив він і розчахнув настіж двері.
   Полковник Бішоп на тремтячих ногах зайшов до кабінету й завмер в очікуванні. За столом сидів незнайомець.
   Видно було лише маківку ретельно укладеної перуки. Потім губернатор Ямайки підвів голову і його сині очі суворо поглянули на арештованого. Полковник Бішоп булькнув щось незрозуміле й уп’явся очима у його високопревосходительство губернатора Ямайки, упізнавши в ньому людину, за якою так довго й без успіху полював.
   Найкраще цю сцену охарактеризував ван дер Кейлен, коли розмовляв про це з лордом Віллогбі на палубі флагманського корабля адмірала.
   – Це душе поетишно, – промовив він, і в його голубих очах спалахнув веселий вогник. – Капітан Блад душе любить поезію. Ви пам’ятаєте квітуші яплуні? Так? Ха-ха!

Рафаель Сабатіні Одіссея капітана Блада

Розділ 1 Посланець

Розділ 2 Драгуни Кірка

Розділ 3 Верховний суддя

Розділ 4 Торгівля людьми

Розділ 5 Арабелла Бішоп

Розділ 6 Плани втечі

Розділ 7 Пірати

Розділ 8 Іспанці

Розділ 9 Засуджені заколотники

Розділ 10 Дон Дієго

Розділ 11 Синівська поштивість

Розділ 12 Дон Педро Сангре

Розділ 13 Тортуга

Розділ 14 «Подвиги» Левасера

Розділ 15 Викуп

Розділ 16 Пастка

Розділ 17 Обдурені

Розділ 18 «Мілагроса»

Розділ 19 Зустріч

Розділ 20 «Злодій і пірат»

Розділ 21 На службі в короля Якова

Розділ 22 Сварка

Розділ 23 Заручники

Розділ 24 Війна

Розділ 25 На службі в короля Людовика

Розділ 26 Де Рівароль

Розділ 27 Картахена

Розділ 28 Честь мосьє де Рівароля

Розділ 29 На службі в короля Вільгельма

Розділ 30 Останній бій «Арабелли»

Розділ 31 Його високопревосходительство губернатор