Олексій Мустафін
Справжня історія Стародавнього світу

Синові Михайлу

Розділ I
Світанок історії

Перші кроки людства

   1. Виникнення людини. Історія людства починається з появою перших людей. Вчені і досі сперечаються, коли і де це сталося. Але більшість із них найдавнішими попередниками людей вважає австралопітеків – мавп, які мешкали в Африці понад 4 мільйони років тому. Назва цих істот українською перекладається як «південні мавпи». Ззовні вони і справді були не надто схожими на людей: заввишки трохи більше метра, з невеличкими головами зі скошеним чолом і без підборіддя. Дійсно, на відміну від більшості мавп, австралопітеки пересувалися на двох ногах. Це дозволяло їм озиратися навкруги, вистежувати здобич і завчасно бачити небезпеку, а головне – це вивільнило їм руки. Взявши до рук палицю або камінь, австралопітеки могли відбиватися від ворогів і виконувати найпростішу роботу – скажімо, трощити горіхи чи викопувати із землі коріння.
   Саме завдяки праці, стверджують вчені, мавпа і змогла перетворитися на людину. Це сталося чи не 2 мільйони років тому. Такий вік мають найдавніші кам’яні знаряддя – оброблені з одного боку камені, – знайдені археологами. Їх навчилися виготовляти близькі родичі австралопітеків, яких вчені називають габілісами, – українською це слово перекладається як «люди вмілі». Людьми їх іменують саме тому, що жодна тварина не може сама виробляти знаряддя для праці.
   Важко казати напевно, чи обробляли габіліси каміння свідомо, чи це траплялося випадково. Принаймні, жили найдавніші люди майже так само, як мавпи. Харчувалися фруктами, овочами, ягодами, їстівним корінням, листям, слимаками, комахами – всім, що вдавалося знайти навколо. Вчені називають такий спосіб добування їжі збиральництвом. У пошуках харчів люди постійно переходили з місця на місце, щоб легше було захищатися від ворогів, – гуртувалися у стадо, яке зазвичай складалося з 20—30 осіб. Проти великих хижаків і хвороб найдавніші люди були безсилими – і мало хто з них доживав навіть до 25 років.

Австралопітек (сучасна реконструкція).

   Череп габіліса (Лозаннський музей історії природи).

   2. Люди розселяються світом. Габіліси – не єдиний вид найдавнішихлюдей. Поруч з ними жили й інші. Розвиненішими вчені вважають еректусів – ця назва перекладається як «людина випростана», або ж «прямохідна». Вони і справді не так сильно нахилялися вперед під час пересування. І харчувалися не лише рослинною їжею, а й полювали на тварин. Мисливство– більш небезпечна справа, і вона вимагала неабиякої сили і спритності. Але м’ясна їжа більш поживна, тому навичок виживання в еректусів було значно більше. Вони навчилися не просто обробляти камені, а й виготовляти з них різні знаряддя: рубила, гостроконечники, шкребки.
   Для полювання стародавні мисливці могли використовувати також загострені гілки дерев – найдавніші списи. Але до нашого часу збереглися тільки вироби з каменю. Тому найдавнішу добу в історії людства вчені називають кам’яним віком. Кам’яний вік також поділяється на періоди. Найперший з них називають палеоліт – від грецьких слів «палео» (стародавній) і «літ» (камінь).
   Праця сприяла розвитку людини. Вона вчилася міркувати і спілкуватися. Її рухи ставали вправнішими і точнішими. Зміни відбувалися повільно, але зрештою люди були вже менш схожими на мавп і більш подібними до нас з вами.
   В пошуках здобичі еректуси поступово розселилися на величезній території – не лише в Африці, а й у Європі та Азії, досягнувши Тихого океану. Саме тому, в залежності від того, де саме знайдено кістки, їх можуть називати по-різному: пітекантропом (з грецької перекладається як «мавпа-людина»), синантропом («китайська людина»), гейдельбержцем тощо.

   Череп еректуса (Фрайбурзький природничий музей).

   3. Підкорення вогню. Найдавніші люди боялися вогню – як його лякаються тварини. Але з часом – можливо, цьому допоміг випадок або ж гору взяла цікавість – люди зрозуміли, що полум’я може не лише боляче пекти, вбивати і знищувати. Якщо триматися від палаючого дерева на безпечній відстані, воно може зігріти, а вночі – розвіяти темряву і відігнати хижих звірів.
   Згодом найкмітливіші збагнули, що вогонь можна зберегти, якщо до нього підкладати хмиз, траву чи сухе гілля. Більш того: запалену гілку або ж тліюче вугілля можна навіть перенести у зручне місце, скажімо, до печери, де людське стадо зупинилося на ночівлю. Щоправда, часто переносити багаття було ризиковано. Це змушувало людей вести більш осілий спосіб життя, облаштовуючи більш-менш постійні житла.

Кам’яне знаряддя часів палеоліту (Національний археологічний музей у Мадриді).

У теплій і світлій оселі людина вже не так залежала від зміни дня і ночі. Вогонь допомагав розколоти каміння і загострити списи. Полум’я навчилися застосовувати і під час полювання, заганяючи заляканих вогнем тварин до завчасно створених пасток. Врешті-решт, можливо, знову ж таки випадково, скуштувавши м’яса, що просто впало у багаття, люди навчилися використовувати вогонь для приготування їжі. Тепер вони вели інший спосіб життя, аж ніяк не схожий на життя тварин.

Поява «людини розумної»

1. Льодовиковий період. Близько 150 тисяч років тому умови існування людей раптово погіршилися. З кожним роком зима ставала довшою, літо – прохолоднішим. Сніг подекуди не встигав розтанути, земля промерзала, північ Європи й Азії вкрилася справжнім крижаним панциром, що поступово почав просуватися на південь. Розпочався льодовиковий період.
Змін зазнав і рослинний, і тваринний світ. Краї, наближені до льодовика, перетворилися на холодну пустелю – тундру. Звичні до тепла звірі загинули або відкочували до Африки, поступившись місцем гігантам, вкритим шерстю, – мамонтам, вівцебикам, печерним ведмедям. Люди, майже позбавлені рослинної їжі, змушені були навчитися полювати і на цих звірів. Якщо полювання закінчувалося успішно – м’яса, жиру, кісток вистачало для харчування й обігріву житла протягом усього року. Але зусиль невеличкого людського стада для перемоги над такою великою твариною було замало. Щоб вижити, люди мусили ставати більш згуртованими й організованими.

   Мамонти у зимовому лісі (сучасний малюнок).

   2. Неандертальці. Впоратися з новими випробуваннями еректуси не могли. Вони якщо і вижили, то лише у віддалених краях на півдні. Натомість у льодовиковий період заявили про себе нові види людей, першими з яких були неандертальці. Їх так називають за місцем, де вчені вперше знайшли кістки людини цього виду, – ущелиною Неандерталь на території сучасної Німеччини.
   Неандертальці відрізнялися від попередників значно більшим мозком, були кмітливішими і значно сильнішими. Точно відомо, що вони вбиралися в одяг зі шкіри і хутра вбитих звірів – інакше просто не пережили б суворої зими. А для цього вони мали навчитися виготовляти різці і кістяні шила. Саме неандертальці навчилися не тільки підтримувати, а й добувати вогонь – з іскри від кременя або за допомогою тертя. В порівнянні з сучасною людиною неандертальці виглядали, щоправда, дещо незграбно і, на думку вчених, ще не вміли чітко говорити, спілкуючись між собою вигуками. Але цього їм цілком вистачало для того, щоб влаштувати такі складні справи, як полювання на мамонта або ж будівництво великої оселі зі звіриних кісток і шкур.

   Неандерталець із впольованою твариною (реконструкція Неандертальського музею).

   Неандертальці жили вже не стадами, а первісними громадами. Житло, запаси їжі і навіть знаряддя праці були спільними. Чоловіки разом полювали і будували, жінки займалися збиральництвом, облаштовували побут, підтримували вогонь, готували їжу, шили одяг і виховували дітей – теж спільно. Деякі вчені вважають, що неандертальці вірили в існування потойбічного світу, адже ховали померлих, залишаючи разом із тілом предмети, що могли бути «використані» після смерті.
   3. Кроманьйонці. Дещо пізніше від неандертальців – близько 70 тисяч років тому – з’явилися і сучасні люди, які належать до виду гомо сапіенс. З латини ця назва перекладається як «людина розумна». Найдавніших представників нашого виду, щоб не плутати з теперішніми людьми, іменують також кроманьйонцями – за місцем першої знахідки їхніх кісток у печері Кро-Маньйон у сучасній Франції. Проте варто пам’ятати, що за своєю внутрішньою будовою і фізичним розвитком кроманьйонці від нас із вами нічим не відрізняються.
   Тривалий час сучасні люди жили одночасно з неандертальцями, а іноді – й поруч. Під час льодовикового періоду неандертальці переважали – адже були сильнішими і більш пристосованими до суворих зимових умов. Але із загальним потеплінням чисельність кроманьйонців почала зростати, а інших видів людей – скорочуватися. На думку деяких вчених, остаточному зникненню неандертальців сприяли хвороби, до яких сучасна людина виявилася стійкішою. Хоча цілком можливо, що наші «далекі родичі» і не щезли остаточно. Адже і досі розповідають легенди про «снігову людину», яка нібито живе у далеких горах і за описом дуже схожа саме на неандертальця.

Кроманьйонська жінка (реконструкція Неандертальського музею).

Кроманьйонці запозичили більшість досягнень своїх попередників та сучасників і збагатили людство новими винаходами. Насамперед, вони навчилися робити складні знаряддя, що складалися з ручки і леза, – ножі й сокири. Вже після завершення льодовикового періоду (нова доба отримала назву мезоліт – від грецьких слів «мезо» (середній) і «літ» (камінь)) були винайдені лук зі стрілами, які дозволили полювати на тварин і птахів з великої відстані. Для риболовлі та пересування водоймами почали використовувати спочатку плоти – тобто зв’язані між собою стовбури дерев, а згодом – і справжні човни. І нарешті люди зрозуміли, що тварини можуть бути не лише ворогами чи здобиччю. Кроманьйонці приручили собаку, який став незамінним помічником мисливців і охоронцем житла.

Початки громадського життя

   1. Рід і плем’я. Кроманьйонці жили родовими громадами. Рід складався з кількох споріднених між собою великих сімей, які вважали, що походять від одного пращура – людини, звіра, птаха тощо. Такого легендарного пращура називають тотемом. Ім’ям тотема іменували увесь рід – людина з гордістю казала, що належить до роду вовка, ведмедя, бобра тощо.
   Громади складалися зі 100—120 осіб. Керували життям громади наймудріші і найдосвідченіші члени роду – старійшини. Їх вважали охоронцями спільної пам’яті роду, досвіду і звичаїв, вони стежили за тим, щоб усі родичі дотримувалися правил поведінки, не зазіхали на частку іншого у спільній здобичі чи місце у житлі, вирішували суперечки, які виникали всередині громади.
   Кілька родів, що жили поруч і були пов’язані між собою родинними стосунками, об’єднувалися у плем’я. Питання, які стосувалися всіх, вирішувалися на загальних зборах племені, а у час між зборами громадським життям керували старійшини родів.
   2. Мова і раси. Громадське життя неможливе без спілкування людей між собою. Тож саме в мезоліті виникає і мова – тим більше, що, на відміну від неандертальців, навіть найперші кроманьйонці були спроможні говорити чітко і зрозуміло один для одного. Спочатку використовували лише кілька десятків слів, і мова була дуже простою. Але чим складнішим ставало життя людини – тим багатшою і витонченішою ставала мова. За її допомоги можна було не тільки ділитися безпосередніми враженнями і спонукати родичів до якихось дій, а й зберігати пам’ять про події, що відбулися давно, і передавати досвід від покоління до покоління.
   Вчені і досі сперечаються, чи існувала колись єдина мова, зрозуміла для всіх «людей розумних», чи їх одразу було кілька, які виникли в різних місцях. Зрозуміло лише, що з часом кількість мов і говірок зростала – адже кроманьйонці розселилися на величезній території, й окремі групи людей змушені були пристосовуватися до нових умов життя, шукаючи нові слова і способи висловити свої переживання. Чим далі племена жили одне від одного – тим більше відрізнялися їхні говірки. Так виникли не лише окремі мови, а й мовні групи і мовні сім’ї. Наприклад, сучасна українська разом із російською, польською, болгарською складає групу слов’янських мов, а разом з іншими слов’янськими, балтійськими, романськими мовами вони складають сім’ю індоєвропейських мов. Історики припускають, що колись давно могла існувати єдина слов’янська, а ще раніше – єдина індоєвропейська мова.

   Поширення у світі найвживаніших мов.

   Згодом люди, які жили на різних континентах, почали відрізнятися одне від одного і ззовні. Так, мешканці прохолоднішої Європи і зараз зазвичай мають біляву шкіру і більший ніс, пустельної Азії – жовтувату шкіру і вузькі очі, а спекотної Африки – темну шкіру і широкі губи. Групи людей, які відрізняються одна від одної зовнішніми ознаками, називають расами. Щоправда, цей поділ є умовним. Адже груп із властивими лише їм особливими ознаками значно більше, ніж три, та й представники однієї раси часто не схожі один на одного. За тривалу історію людства представники різних рас встигли безліч разів змінити місце проживання і породичатися між собою. А головне – немає жодного сталого зв’язку між расовими відмінностями і розумовими здібностями людей, які насправді є представниками єдиного виду – гомо сапіенс.
   3. Первісні релігійні вірування. Первісні люди були дуже спостережливими. Адже від знань про властивості рослин, про звички тварин, від умінь передбачати зміну погоди залежало їхнє життя. Проте зрозуміти, чому все у світі відбувається саме так, а не інакше, вони не могли. Не могли навіть пояснити, що відбувається з ними самими щодня, коли вони засинають. Уві сні вони наче мандрували – бачили знайомі, а іноді – і незнайомі краєвиди, тварин і людей. Але родичі, що в цей час не спали, казали, що насправді поснулі навіть не ворушилися. Міркуючи над цим, люди вирішили, що у них є не лише тіло, а й душа – щось, що надає їм можливість жити і мислити. Під час сну душа ніби залишає тіло і може подорожувати світом. Якщо ж людина не прокидається – вона помирає, бо душа не повертається до тіла і залишається у потойбічному світі – казковій «країні мертвих».
   Оскільки іноді вві сні люди бачили померлих родичів, то прийшли до висновку, що душі пращурів існують поруч з ними, допомагають чи шкодять живим. І вирішили – щоб жити «в мирі» з душами померлих, їх варто «підгодовувати» і забезпечити «усім необхідним» для існування в потойбічному світі. Такі «дарунки» називають жертвами.
   Первісні люди вірили, що душа є не лише у людей, а й у тварин, рослин, каміння, струмків і навіть у природних явищ. Або ж за кожним з них ховається якась надприродна істота, яку називали духом. Духи могли бути злими чи добрими, залежно від того, допомагали вони людині чи заважали. Щоб духи були милостивими, їм теж приносили жертви. Іноді для принесення жертв визначали особливі місця, які називають святилищами, і виготовляли зображення духів, що їх іменують ідолами. Так чи майже так виникли перші релігійні вірування.

Душа залишає тіло померлого. Зображення на єгипетському папірусі.

«Спілкуватися» з духами і душами померлих так, щоб це допомагало людині, звісно, могли не всі. Ті, у кого це виходило краще за інших – а це зазвичай були люди, які мали або певні надзвичайні здібності, або більше знань і досвіду, – ставал и жерцями, тобто «тими, хто приносить жертви». Звичайно жерці нелише спілкувалися з духами, ай турбувалися про збереження знань щодо навколишнього світу, допомагали порадами і лікували. Первісних жерців називають ще шаманами або чаклунами, адже для того, щоб привернути прихильність духів, вони виконували відомі лише їм рухи і вимовляли особливі звуки чи слова – чаклували. Звичайні люди ставилися до чаклунів з повагою й острахом, вважаючи їх мало не чарівниками.

   Сучасні чаклуни з племені Ласса (Нігерія).

   4. виникнення мистецтва. Про те, як виглядали стародавні чаклуни, ми дізналися із зображень, які залишили на стінах печер первісні люди. Кроманьйонці були першими в історії митцями. Найдавнішими художніми творами вважають відбитки долонь, обведені кольоровою землею, знайдені у печері коске у Франції. Але згодом з’явилися і справжні картини: одно– і різнокольорові.
   Зазвичай малюнок спочатку видряпували на поверхні каменя, а потім забарвлювали його фарбами, зробленими з сажі, крейди або глини. Людей, щоправда, перші митці малювали нечастоі не дуже охоче. Значно більше до наших часів дійшло зображень тварин – бізонів, мамонтів, коней, на яких полювали тодішні мисливці. Найвідоміші з них знайдені у печерах ляско (це сучасна Франція) і альтаміра (в Іспанії).
   Вчені вважають, що давні люди могли використовувати картини для того, щоб тренуватися перед полюванням чи намагатися зачаклувати духів зображених звірів. Але навіть якщо це припущення і є вірним, стародавні малюнки вражають насамперед своєю красою і художньою точністю. Це було справжнє мистецтво – тобто пізнання і відтворення світу через почуття і переживання. За допомогою мистецтва людина почала й перетворювати світ навколо себе, робити його гарнішим і привабливішим. Вона робила це крок за кроком, прикрашаючи своє житло живописом, одяг – орнаментом або ж створюючи об’ємні зображення тварин і людей – скульптуру.

Розлючений бик. Малюнок, знайдений у печері Альтаміра.

   Найдавніша флейта, знайдена в печері Дів’є Бабе.

   Розповіді, перекази і пісні – це теж особливе мистецтво, початки якого також сягають давніх часів. Спів – це перша музика, створена людьми. Згодом до неї додалася гра на музичних інструментах. Першим з них вважають маленьку кістяну флейту, шматочки якої були знайдені в печері дів’є Бабе у Словенії. А в Україні біля Мізина був знайдений цілий набір інструментів для первісного «оркестру», який переконав учених, що в ті далекі часи виникло і мистецтво танцю.
   Звичаї, релігійні вірування, мистецтво та спільні життєві навички людей вчені називають культурою.

Первісні хлібороби і скотарі

1. виникнення землеробства. За мільйони років первісної історії люди подолали великий шлях. Вони змінилися ззовні, іншою стала їхня свідомість, зросли знання про навколишній світ, досконалішими стали знаряддя праці. Але заняття людей залишалися незмінними. Кроманьйонці, як і їхні далекі пращури, харчувалися тим, що чоловіки могли вполювати, а жінки – зібрати у навколишніх лісах чи на луках. Вони лише привласнювали собі те, що створювала природа, а виготовляли тільки засоби для праці. Проте можливості природи – обмежені. І якщо на початку історії, коли людей було небагато, їжі вистачало на всіх, зі зростанням населення прогодуватися ставало все важче. Люди змушені були дбайливіше ставитися до того, що мали, шукати нові, більш врожайні їстівні рослини, вчитися захищати їх від бур’яну і шкідників.
Найкмітливіші зауважили, що зерна, недбало просипані минулого року біля оселі, проростають і можуть дати новий врожай, а потім здогадалися, що рослини можна пересаджувати на зручніше місце, аби їх легше було доглядати. Згодом селяни навчилися навмисно наділяти окремі ділянки землі – городи та поля, обробляти її мотиками, сіяти і боронити, а коли зерно достигало – зрізати його особливими ножами – серпами. Зібране насіння перетирали на борошно і пекли з нього хліб.

Ступка для подрібнення зерна, знайдена в Кюльтепе (Музей історії Азербайджану).

   «Родючий півмісяць». Територія розселення перших землеробів.

   Вчені стверджують, що землеробство виникло близько 12 тисяч років тому, або ж за 10 тисяч років до нашої ери у Західній Азії, мешканці якої першими навчилися сіяти пшеницю та ячмінь. Ці та інші рослини, які люди вирощують для своїх потреб, називають культурними. Вони відрізняються від диких попередників – адже для нового висівання селяни наполегливо відбирали краще насіння із потрібними властивостями і так поступово створювали нові, більш врожайні або ж стійкіші сорти. Кількість видів культурних рослин також постійно зростає – на сьогодні їх нараховують понад шістсот.
   Землеробство вимагало від людей більших витрат, більше часу, більше наполегливості, аніж збиральництво, а отримували вони доволі одноманітну і менш поживну їжу. Однак їжі тепер було значно більше, аніж раніше. І це дозволяло прогодувати більшу кількість людей.
   2. Поява скотарства. До появи землеробства поруч із людиною жила лише одна тварина – собака. Хоча мисливці, полюючи на дорослих кіз чи баранів, іноді залишали живими козенят чи ягнят і тримали їх «про запас» – на випадок, якщо наступного разу полювання буде невдалим. Але це траплялося лише час від часу. Отже згодом люди зрозуміли, що приручити тварину й тримати її поруч з оселею зручніше, аніж шукати її в лісі, покладаючись на випадок. Щоправда, тварин треба постійно годувати, тож були потрібні чималі запаси рослинної їжі. А це стало можливим лише з появою землеробства. Вчені стверджують, що скотарство виникло майже одночасно із вирощуванням культурних рослин – також близько 10 тисяч років до нашої ери.

   Фігурка бика, знайдена на півдні сучасного Іраку (Лувр).

   Тварин, яких люди вирощують у своєму господарстві, називають свійськими. Спочатку люди приручили кіз, згодом були одомашнені вівці, свині, корови. Люди вирощували їх не лише заради м’яса чи шкіри. Адже корови давали ще й смачне і поживне молоко, а згодом з молока люди навчилися робити сир. А кіз і овець тримали ще й заради теплої вовни. Зазвичай в громаді існував розподіл праці – вирощували хліб переважно жінки, розводили худобу здебільшого чоловіки.
   З появою хліборобства і прирученням свійських тварин життя людей докорінно змінилося. Тепер вони могли самі виробляти те, що раніше брали від природи. Виникло аграрне, або ж сільське, господарство. Це був перший справжній переворот в історії людського суспільства. Вчені подібні перевороти називають революціями – в перекладі з латини це слово й означає «переворот». Тому появу землеробства і скотарства називають аграрною революцією. А оскільки відбулася вона наприкінці кам’яного віку – в період, що має назву неоліт, то використовують ще одну назву: неолітична революція.
   3. Розвиток ремесел і початки торгівлі. Неоліт (від грецьких слів «нео» (новий) і «літ» (камінь)) взагалі приніс людству багато чого нового. Саме в цей час були винайдені прядка, з допомогою якої з вовни, льону чи конопель робили нитки, та перший ткацький верстат. Верстат складався з дерев’яної рами, на яку згори донизу щільно натягали нитки. Залишалося лише рядок за рядком пропускати через них поперечні нитки – і виходила тканина. З тканини шили одяг – набагато легший і зручніший за той, що раніше виготовляли зі шкіри.
   Люди навчилися робити міцний посуд із глини. Спочатку нею лише обмазували плетені кошики. Але згодом побачили: якщо такий кошик потрапляє до багаття, то пруття згорає, а глина набуває міцності і не пропускає воду. Після цього глиняні вироби навмисно почали обпалювати у вогні. Так з’явився керамічний посуд.

Первісний ткацький верстат (сучасна реконструкція).

   Керамічна посудина неолітичної культури Дзьомон (Токійський національний музей).

   Гончарство (тобто виготовлення керамічного посуду) і ткацтво стали одними з перших ремесел. Первісні гончарі та ткалі зазвичай поєднували своє ремесло із заняттям землеробством чи скотарством. Але згодом з’явилися люди, для яких ремесло стало головним, ба навіть єдиним заняттям, – ремісники. Вони виробляли тканини чи посуду набагато більше, аніж було потрібно в їхньому власному господарстві, і просто обмінювали надлишки на хліб, сир чи м’ясо у родичів чи сусідів.
   Обмінювалися між собою й окремі громади, адже навіть поклади глини, придатної для виготовлення посуду, зустрічаються не всюди. Що вже казати про сіль чи кремінь – цей камінь найкраще підходив для виробництва знарядь праці. Зазвичай хлібороби, скотарі чи ремісники не мали часу й сил для мандрівок і пошуків потрібних виробів, тому згодом цю справу взяли на себе посередники – торгівці. Обмін перетворився на торгівлю. Первісні люди, щоправда, не знали грошей. Тому, щоб полегшити обмін і визначити ціну того чи іншого товару, використовували черепашок, шкіри тварин або ж міри зерна.

Становлення патріархального суспільства

   1. Початок доби металів. Чим більше у давніх людей було знарядь праці, чим досконалішими вони ставали, тим більше було потрібно матеріалу для їхнього виробництва. Але з часом запаси кременя почали вичерпуватися. Наприкінці неоліту діставати його доводилося навіть з-під землі, риючи глибокі ями – шахти, стінки яких будь-якого моменту могли завалитися, поховавши під собою копачів.
   Шукали люди і чим можна замінити кремінь. У цих пошуках вони звернули увагу на дивні камінці, що від ударів не розколювалися, а плющилися, а у вогні – розм’якшувалися, набуваючи цілком іншої форми і вигляду. Так відкрили метали. Першим металом, з яким познайомилися люди, було золото. Але його знаходили не так часто і тому цінували дуже високо, тож і виготовляли із золота переважно прикраси.
   Мідь зустрічається в природі частіше, хоча й не у чистому вигляді, а у складі руди. З міді теж спочатку робили прикраси, але згодом зрозуміли, що цей метал цілком придатний і для виготовлення знарядь праці. І навіть зручніший за кремінь.

   Стародавня мідна копальня в долині Тімна біля Ейлата.

   Адже мідна сокира не ламалася, а лише гнулася, її лезо можна було гострити. З появою міді з’явилися і зовсім нові інструменти, які неможливо виготовити з каменя, – такі як пилка або ножиці. Близько 5 тисяч років до нашої ери люди навчилися будувати великі печі, в яких мідь можна було не лише розігрівати, а й плавити. Розплавлений метал просто розливали у глиняні форми, і коли він охолоджувався – отримували вже готові вироби.
   Щоправда, для деяких виробів м’який метал не підходив – тому, наприклад, наконечники стріл продовжували виробляти з кременя. Тож нову добу в історії людства називають не мідним, а мідно-кам’яним віком.
   2. Зміни у сільському господарстві. З появою мідних знарядь обробляти землю стало легше. Ще одним корисним відкриттям стало винайдення плуга, який ззовні нагадує ту ж мотику, але значно більшу і, звісно, важчу. За допомогою плуга можна не просто розпушувати землю, а й робити в ній глибокі борозни – орати. Щоправда, для того, щоби тягнути плуг, людської сили вже не вистачало – доводилося запрягати до нього биків. І якщо раніше в полі працювали переважно жінки з мотиками, то з важким плугом і биками поралися вже чоловіки.
   Обробляти землю і вирощувати худобу одночасно було важко. Тож одні громади з часом стали переважно землеробськими, а інші – скотарськими. Хлібороби жили на одному місці, а змінювали його лише тоді, коли навколишні поля виснажувалися. Тому будували постійні житла з глини чи каміння. Скотарі змушені були постійно пересуватися в пошуках свіжої трави для своїх черід. Тож жили у наметах, які легко збиралися і розбиралися.
   Спочатку землеробські і скотарські громади мирно співіснували між собою, обмінюючи живу худобу, шкіру і вовну на зерно і городину. Але з часом між ними почали спалахувати і суперечки, адже іноді ті самі землі орачам були потрібні під поля для вирощування хліба, а їхнім сусідам – під пасовища.

   Запряжений бик. Відбиток печатки, знайденої в Арслантепе (сучасна Туреччина).

   3. Поява приватної власності. Зміни відбувалися не лише в господарстві, а й у родинних стосунках. Тепер саме дорослого чоловіка вважали головою сім’ї, волі якого мали беззаперечно підкорятися його дружина, діти й онуки, які мешкали з ним під одним дахом. Вчені називають таку сім’ю патріархальною (це слово з грецької перекладається як «влада батька»).
   Зусиль однієї сім’ї тепер цілком вистачало, щоби впоратися з оранкою або доглядом за великою чередою. Тож і працювати єдиною громадою вже не було потреби. Відтак голови сімей почали вимагати поділу її майна на окремі частки, якими вони могли б користуватися на власний розсуд. Якщо раніше існувала лише громадська власність, то тепер поруч із нею виникає власність приватна, яка належить не всій громаді, а тільки одному господарю.
   Спочатку приватною власністю стали знаряддя праці і житла. Потім почали ділити між сім’ями худобу – пасти її і надалі могли спільно, але кожний знав, яка саме тварина належить йому. Згодом, щоб ніхто не зазіхав на чуже майно, почали використовувати особливі мітки – клейма. У землеробських громадах спочатку ділили лише врожай. Пізніше – кожній сім’ї почали виділяти окремі ділянки землі у користування. Але тривалий час земля все одно вважалася громадською власністю. Усій громаді належали також ліси, пасовища і водойми.

   Табличка з малюнком, що може бути «знаком власності», знайдена у Градешниці (сучасна Болгарія).

   Поява приватної власності сприяла розвитку суспільства. Адже тепер добробут кожної сім’ї залежав від її власної вправності. Якщо працювали добре – то й врожай був більшим, і худоба давала більше шерсті, молока і м’яса, і запасів їжі вистачало не на один рік, якщо ні – нарікати можна було лише на самих себе. Проте з появою приватної власності з’явилася і майнова нерівність, адже одна родина всього мала вдосталь, а інша – ледь зводила кінці з кінцями. З’явилися причини для заздрощів, прагнення привласнити чуже майно, крадіжки і грабунки, які майже не траплялися у родовому суспільстві.
   4. Патріархальне суспільство. З появою патріархальної сім’ї і приватної власності рід не зник, але перестав відігравати вирішальну роль у житті людини. Тепер громаду складали сусіди, самостійні господарі, які жили поруч, в одному селі, але не обов’язково були родичами. Таке об’єднання вчені називають сусідською, або ж патріархальною, громадою.
   Усі справи, які не стосувалися окремої сім’ї, сусіди вирішували спільно. Громада розпоряджалася майном, що перебувало у загальній власності, – лісами, пасовищами, водоймами. Якщо земля не була остаточно розділена і перетворена на приватну власність, саме громада надавала ділянки окремим сім’ям, щоб кожна з них могла себе прогодувати. Якщо спалахувала пожежа або селищу загрожувала повінь, сусіди боролися з ними разом. І, звісно, спільними зусиллями громада захищалася від нападу ворогів.
   Щоправда, коли ворогів було багато, впоратися з ними окремій громаді було не під силу. На допомогу приходили інші громади, що разом складали плем’я. Кілька племен, у свою чергу, утворювали між собою союзи, спочатку нетривкі, а згодом – міцніші, що часом охоплювали територію цілої країни. Союз племен був найвищою ланкою громадського устрою за часів патріархального суспільства. Іноді такі союзи називають первісними народами.
   Зазвичай племена, що входили до такого союзу, і справді розмовляли однією мовою, мали схожі релігійні вірування й уявлення про світ, дотримувалися спільних правил поведінки. Керували життям племен і їхніх союзів старійшини найповажніших родів, які час від часу збиралися на спільну раду. Рішення ради були обов’язковими для всіх одноплемінників. Тих, хто відмовлявся їх виконувати, могли покарати смертю або ж вигнанням, що для людини тієї доби було гірше за смерть.

Зміни у громадському житті

1. Виникнення суспільної нерівності. Знать. З появою приватної власності і майнової нерівності змінилися і відносини всередині громади. До думки заможніших господарів, які мали більше худоби, збіжжя, речей, потрібних у побуті, громада дослухалася більше, адже в скрутному становищі саме до них змушені були звертатися бідніші сусіди. Звичайно, старійшинам найповажніших родів, які керували життям громади, або чаклунам майно було накопичувати легше. Часто вони просто привласнювали собі кращі землі та пасовища, а будь-які суперечки завжди могли вирішувати на користь своїх родичів. Так із середовища колись рівних між собою селян почала виокремлюватися особлива верства – знать.
Виняткове становище знаті згодом почали пояснювати походженням від шанованих предків, особистими звитягами чи талантами. Часто старійшини і їхні родичі навіть за зовнішнім виглядом чи побутовими звичками намагалися відрізнятися від решти громади – використовували особливий посуд, більш вишуканий одяг, надягали коштовні прикраси, замовити чи придбати які звичайні селяни не могли. Знаті вже не треба було щодня працювати на пасовиську, у полі чи у майстерні, її головним заняттям стало керування, організація життя одноплемінників. Знатність, як і майно, передавалася в спадщину. Якщо раніше старійшинами ставали найдосвідченіші і найздібніші, то тепер – частіше діти чи онуки колишніх старійшин. Згодом це також навчилися пояснювати тим, що своїх нащадків знать з дитинства навчає складного ремесла управління, тоді як звичайний селянин без такого виховання керувати громадським життям не здатен.

   Представники знаті радяться між собою. Малюнок з рельєфу на Колонні Марка Аврелія у Римі.

   Виникнення майнової і суспільної нерівності викликало спротив більшості громади. Щоб заспокоїти невдоволених, знать змушена була ділитися частиною накопичених багатств – роздавати подарунки, влаштовувати для одноплемінників бенкети, іноді навіть знищувати надмірні, на думку сусідів, запаси. Проте громадські частування чи роздача подарунків лише підкреслювали особливе становище знаті у суспільному житті.
   2. Війни і вожді. Сварки і бійки між людьми траплялися завжди. Проте лише з появою приватної власності і майнової нерівності битися почали для того, щоб захопити чуже майно. Люди, які раніше бралися за зброю лише для полювання на тварин, тепер почали використовувати її одне проти одного. Сперечатися між собою починають і окремі громади, а з часом такі сутички перетворюються на справжні війни. Сильніші племена могли просто відняти худобу, збіжжя чи коштовності у слабших, привласнити їхні поля чи пасовиська або змусити платити данину – тією ж худобою, збіжжям чи коштовностями.
   Для нападу на сусідів чи навпаки – захисту від нападів сусідів – одноплемінники змушені були гуртуватися й обирати собі військового керівника – вождя. Під час війни під його проводом воювали всі одноплемінники, а щоб ворог не міг напасти зненацька, вождь зазвичай створював невеличкий, але постійний озброєний загін із найкращих вояків – дружину. Для дружинників війна була головним заняттям, на власне господарство в них просто не вистачало часу, а згодом вони й самі починали вважати працю селянина не гідною «справжнього вояка».
   Поступово вождь перетворювався на постійного провідника племені. Більшу частину військової здобичі отримував саме вождь і його дружинники. Вони ставали заможнішими за своїх одноплемінників, поповнюючи лави знаті. А озброєній знаті вже легше було нав’язувати свою волю решті громади.

   Вождь зулусів і його військовий загін. Фото кінця XIX сторіччя.

   3. Поява рабства. Під час воєн переможці не лише захоплювали майно переможених, а часто брали у полон і їх самих. У найдавніші часи полонених убивали – адже навіть позбавлений зброї ворог міг бути небезпечним, до того ж його доводилося ще й годувати. Згодом бранців почали утримувати в заручниках – співплемінники з часом могли їх звільнити, сплативши переможцю викуп. В очікуванні викупу заручники змушені були самі собі здобувати їжу. Врешті-решт переможці зрозуміли, що полонений може працювати не лише для себе, а й для тих, хто його захопив. Бо навіть за тодішнього рівня розвитку господарства будь-яка людина виробляла вже більше, ніж було необхідно для її особистого виживання.
   Полонених почали перетворювати на рабів. Вважалося, що і сам раб, і усі продукти його праці були власністю його господаря. Раб мав виконувати всі накази і навіть забаганки господаря, який в разі непослуху міг його покарати. Рабу доручали важчі і брудніші роботи, проте в іншому його становище нагадувало становище молодших родичів, які теж мали беззаперечно підкорятися волі батька. Зрозуміло, що мати рабів зазвичай могли лише вожді та представники знаті. Однак й у них невільників було небагато – хоча б тому, що більшу кількість рабів важко було утримувати в покорі.
   Рабами ставали не лише полонені. Іноді таким чином змушені були «повертати» свій борг незаможні сусіди. Згодом рабів почали купувати або вимінювати. Рабами зазвичай ставали і діти рабів. Проте загалом рабів у патріархальному суспільстві було мало, і сам стан неволі вважався швидше винятком, нещасливим випадком.
   4. Від віри до релігії. З ускладненням суспільного життя змінювалися й уявлення людей про навколишній світ. Первісна віра у духів і шанування ідолів перетворювалися на релігію – впорядковану систему поглядів на світобудову і життя людей як наслідок дії надприродних сил. Втіленням цих надприродних сил тогочасні люди вважали духів. Їх зазвичай уявляли як незвичайних істот, схожих на тварин або ж на людей.
   Згодом із середовища духів почали виокремлювати могутніших – тих, хто, на людське переконання, найбільше впливав на їхнє життя, – богів. Були боги сонця і місяця, вітру й дощу, землі і морів, життя і смерті, полювання, землеробства тощо. Люди були впевнені, що саме боги впорядковували світ і керували ним – майже так, як вожді і старійшини керували життям племені. Хіба що богів найчастіше вважали безсмертними.
   Разом з вірою в богів виникли і міфи – перекази про створення світу і людей, відносини між богами та інші розповіді, які пояснювали причини явищ, з якими щоденно або час від часу стикалися люди. Нашим сучасникам стародавні міфи нагадують казки (а деякі з них згодом і насправді стали казками), проте тогочасні люди сприймали міфи як правдиві розповіді про те, що відбувалося в реальності. Та й не були міфи лише збіркою вигадок. Поруч із фантастичними і неймовірними розповідями вони зберігали згадки про справжні події первісної історії і важливий для прийдешніх поколінь досвід, міфи навчали і виховували, заміняючи у патріархальному суспільстві науку й освіту.
   Вшануванням богів, виконанням релігійних обрядів, збереженням міфів зазвичай опікувалися жерці. Поруч із вождями, дружинниками і знаттю вони складали керівну верхівку патріархального суспільства. Подекуди це навіть були ті самі люди, адже стати жерцем було легше синові жерця або ж людині, яка не працювала щоденно на землі. Але у багатьох релігійних ритуалах брали участь усі члени громади, племені чи навіть союзу племен.

Світ богів і світ людей. Зображення на камені, знайденому на острові Готланд (Швеція).

Стоунхендж (сучасний вигляд).

Про це нагадують величні споруди з кам’яних брил – мегаліти, що збереглися у різних країнах сучасної Європи. Найвідомішою з них вважають Стоунхендж у Великій Британії. Вчені і досі сперечаються, для чого він був збудований: для вшанування богів чи спостереження за сонцем і зірками. Проте зрозуміло одне – звести його можна було лише спільними зусиллями багатьох людей. Об’єднуючись для досягнення загальної мети, вшановуючи тих самих богів, зберігаючи спільну пам’ять, люди відчували себе єдиною спільнотою. І це допомагало їм виживати навіть за несприятливих умов тогочасного світу.

Світ племен і перші міста

   1. Вінчанці і трипільці. Близько століття тому біля села Вінча на березі річки Дунай вчені знайшли залишки селища мідно-кам’яного віку. Вони були вражені тим, якими вмілими були тогочасні люди і як розумно було влаштоване їхнє життя. Згодом історики з’ясували, що племена, які за 5 тисяч років до нашої ери заселили майже всю долину Дунаю та сусідні краї, були не тутешніми, а перебралися сюди із Західної Азії, де землеробство і скотарство винайшли раніше. Як ці люди іменували самих себе, ми не знаємо. Вчені їх називають за місцем перших знахідок – вінчанцями. Споріднені з вінчанцями племена, що в той самий час розселилися між Карпатами і Дніпром, історики іменують трипільцями – за знахідками біля села Трипілля на Київщині.
   Культури трипільців і вінчанців відрізнялися між собою. Проте головним заняттям і тих і інших було землеробство – вирощування пшениці, ячменю, проса. Розводили також корів, овець, кіз, свиней. Особливого розвитку набуло гончарство – трипільську культуру навіть називають культурою мальованої кераміки (або ж мальованого керамічного посуду). Від вінчанців залишилася безліч глиняних та кістяних фігурок, завдяки яким ми можемо здогадатися, яких релігійних вірувань вони дотримувалися. Найповажнішою богинею в них була богиня-мати, від якої, на переконання тогочасних людей, залежала родючість землі, а відтак – і життя усього племені.
   Вінчанці і трипільці жили у селах, що нараховували від десятка до кількох сотень хат. Стіни будинків зводили із лози і обмазували глиною, дах робили із соломи чи очерету. Деякі будинки мали два поверхи і кілька кімнат, а у вінчанців – ще й внутрішній зал із вогнищем, дах над яким спирався на стовпи. Житла стояли рядами або колами навколо великого майдану, що його використовували або як загін для худоби, або ж як місце для святилищ – вчені досі сперечаються щодо його призначення. Не дійшли згоди історики і щодо відповіді на питання, чому трипільці і вінчанці кожні півстоліття спалювали свої житла і оселялися на новому місці. Що відомо напевне – воювати племена землеробів не любили, віддаючи перевагу перемовинам і мирній торгівлі.

Вінчанський будинок (сучасна реконструкція).

   Керамічна модель трипільського будинку (Колекція Платар).

   2. Перші індоєвропейці. У степах на схід від Дніпра одночасно з трипільцями мешкали племена скотарів. Вони не мали великих поселень, адже здебільшого пересувалися разом із худобою у пошуках кращих пасовиськ. Навіть посуд у скотарів мав загострене дно – так його зручніше було закопувати в землю та викопувати під час переселень. Мешканці степів приручили коня і першими навчилися використовувати його для їзди та перевезення вантажів. Згодом це дозволило їм остаточно перейти до кочового способу життя.
   Не дивно, що досліджувати культуру скотарів ученим доводиться насамперед за їхніми похованнями – неглибокими ямами, над якими залишалися спочатку невеликі насипи землі, а згодом – штучні пагорби, так звані кургани. Ховаючи померлих, степовики клали їм до могил речі, які, на переконання родичів, могли їм знадобитися у потойбічному світі, – серед них були і прикраси, і зброя, і знаряддя праці. Саме завдяки цьому звичаю вчені дізналися не лише про те, що перші кочовики були кремезними людьми високого зросту, а й багато подробиць їхнього щоденного життя.
   Більшість істориків упевнена, що нащадками скотарів, які мешкали за мідно-кам’яної доби у причорноморських степах, є всі індоєвропейські народи – від сучасних португальців і ірландців до таджиків і індійців. Рухливим, войовничо налаштованим племенам швидко стало затісно на їхній батьківщині, і вони почали шукати нових місць для життя. Поступово індоєвропейці (так називають їх вчені; як вони звали себе самі – наразі невідомо) розселилися на величезній території – від Атлантичного океану до витоків річки Єнісей. Населення, що зустрічалося на їхньому шляху, змушене було залишати обжиті землі або ж змішуватися з прибульцями. Переселенці засвоювали досягнення, звичаї і спосіб життя місцевих мешканців, а ті, у свою чергу, опановували мову і культуру індоєвропейців, змінюючи і пристосовуючи їх до нових умов. Колись єдина спільнота почала розпадатися, утворюючи нові племена – майбутніх германців, слов’ян, греків, хеттів, аріїв тощо.

   Культури Північного Причорномор’я кінця IV тис. до н. е.

   3. Бронза замість міді. Розселенню індоєвропейських племен сприяло й те, що вони мали зброю не з міді чи кременя, а з бронзи. Так називають сплав міді з іншими металами – оловом, сурмою чи свинцем. Його винайшли у IV тисячолітті до нашої ери племена, що жили біля Кавказьких гір, недалеко від батьківщини індоєвропейців. Винахід швидко запозичили сусіди. Бронза міцніша і твердіша за мідь, і плавити її було легше. З неї робили не лише зброю, а й знаряддя праці – зокрема леза для плугів і серпів. Згодом навчилися виготовляти бронзовий посуд і мистецькі вироби.
   Проте чим більше виробів виготовляли з бронзи, тим більше було потрібно руди. Олово в природі зустрічається навіть рідше, аніж мідь. Часом шукати його доводилося у віддалених краях, виплавляти з нього зливки і доправляти до місця, де виготовляли бронзу. Той, хто мав доступ до покладів або ж встиг накопичити запаси металу, викликав заздрощі у сусідів, які намагалися ці запаси у нього відняти. Війни ставали запеклішими; щоб уберегтися від нападів ворогів, села почали оточувати земляними валами і навіть мурами. Найбільш захищені поселення ставали племінними центрами, в яких зазвичай мешкали вожді і збиралися на наради представники племінної знаті.
   4. Поява міст. Поширення племінного ладу не було єдиним шляхом розвитку людства. На Близькому Сході вже за кам’яної доби виникли перші міста. Найдавнішим з них вважають Єрихон, що був розташований недалеко від Мертвого моря. Перше поселення на його місці виникло одразу після виникнення землеробства. Мешканці Єрихона вирощували ячмінь і пшеницю і завдяки гарним урожаям жили заможно. Хліб вони обмінювали у сусідніх племен на м’ясо, сир, вовну, вироби ремісників, та ще й залишалися чималі запаси. Врешті єрихонці перебудували своє поселення. Житла в ньому – як і в багатьох сучасних містах – відтепер тулилися одне до одного уздовж вулиць, дощова вода для всіх мешканців збиралася у спеціальні сховища, а для захисту поселення звели потужний мур із вежею. Для будівництва мешканці міста використовували невипалену цеглу, що за формою не була схожа на теперішню, а більше нагадувала хлібець із глини.
   Ще одним прадавнім містом був Чатал-Гююк. Він був не схожим на Єрихон. Адже тут взагалі не було вулиць, і зовнішні мури одного будинку водночас слугували мурами жител сусідів. Самі будівлі не мали дверей. Потрапляли до приміщень згори, через отвори в дахах. Для цього у мешканців Чатал-Гююка були драбини. В разі, якщо місту загрожували вороги, драбини просто прибирали, і поселення перетворювалося на потужну фортецю. Містяни вшановували богиню-матір і бога, знаком якого був бик. Вчені і досі сперечаються, яким чином мешканці Чатал-Гююка вели громадські справи, адже немає жодних свідчень про існування в місті – принаймні за часів його розквіту – знаті чи вождів.

Фігурка жіночого божества з Чатал-Гююка (Музей анатолійських цивілізацій).

Руїни стародавнього Єрихона (сучасний вигляд).

Від чого загинули перші міста – невідомо. Швидше за все, їх зруйнували сусідні племена, що із заздрістю споглядали багатства, накопичені заможними містянами, – можливо, навіть за підтримки бідніших мешканців самих міст. Якщо все сталося саме так – то й потужні мури були безсилими. До наших днів збереглася легенда про руйнування Єрихона. Згідно з нею, міські мури просто впали, як тільки загарбники… заграли у сурми. І досі про «єрихонські сурми» згадують тоді, коли треба пояснити, яким неприємно гучним буває звук. Проте легенда нічого не каже про гучність сурм. А вчені з’ясували, що насправді мури зруйнували зсередини. Це можна пояснити тим, що в Єрихоні у нападників були спільники – незадоволені ладом, який панував у місті. Хоч би там що, але міське життя і справді було занадто складним, щоб впорядкувати його, спираючись лише на звичаї і добру волю мешканців. Потрібна була особлива організація, яка примушувала б містян дотримуватися певного порядку, – держава.

Розділ II
Найдавніші держави

Міста-держави шумерів

1. Країна між двома річками. Перші в світі держави виникли у Месопотамії (зараз це територія сучасного Іраку). У перекладі з давньогрецької ця назва означає «країна між річками». І справді, через усю Месопотамію з півночі на південь течуть дві великі річки – Тигр і Євфрат, що разом впадають до Перської затоки. Влітку тут спекотно, часто бувають посухи. А коли йдуть зливи – річки виходять з берегів і затоплюють все навколо. Згодом, щоправда, вода спадає, залишаючи після себе багато глини й мулу. Саме тому земля у Месопотамії надзвичайно родюча, а врожай можна збирати двічі на рік. Але для того, щоб його виростити, людям потрібно було дуже багато працювати – не лише ретельно обробляти землю, а й копати колодязі, висушувати болота, будувати канали і дамби, які затримували воду на випадок посухи.

   Пальми на березі Євфрату.

   Мешканці Месопотамії вирощували просо, ячмінь, пшеницю, квасолю, горох, цибулю, огірки. А фінікову пальму називали не інакше як «деревом життя». Бо не лише вживали в їжу фініки, а й використовували у господарстві листя, деревину і навіть кісточки плодів. Орали землю за допомогою плуга, до якого впрягали биків. Тримали також віслюків, овець і свиней.
   У Месопотамії майже немає будівельного каменю й лісів. Тому спочатку місцеві мешканці навчилися зводити житла з очерету – щось на зразок українських мазанок, а згодом з’явилися будівлі з цегли. І хоча цеглини були невипаленими, їх просто висушували на сонці, вправні будівничі зводили з них і багатоповерхові будинки, і потужні міські стіни, і величні святилища.
   З обпаленої глини виготовляли посуд, серпи для збирання врожаю і навіть цвяхи. Звісно, були і металеві знаряддя – головним чином, із міді. Зі срібла і золота виготовляли чудові прикраси. Щоправда, в самій Месопотамії родовищ металів немає. Їх завозили з інших країв – і це сприяло розвитку торгівлі.
   2. Шумери. На півдні Месопотамії жили племена шумерів. Це були люди невисокого зросту, з великими очима і довгими горбатими носами. Чоловіки не мали вусів і голили голови. Одягом – і чоловікам, і жінкам – слугували спідниці з тканини або листя. Шумери були видатними винахідниками. Найбільшим їхнім досягненням вважають колесо. Його використовували в господарстві – для перевезення вантажів і виготовлення зручного посуду.
   Саме шумери почали зводити перші в Месопотамії міста. Зазвичай їх будували на пагорбах, щоб можна було рятуватися під час повені, й оточували мурами. Кожному місту підпорядковувалася своя сільська округа, мешканці якої в разі ворожої навали чи стихійного лиха знаходили у місті порятунок. Найвідомішими шумерськими містами були Кіш, Ур, Урук і Лагаш.
   Шумери вважали, що у кожного міста є свій бог – його «небесний захисник». Святилище цього бога – його храм – зазвичай було розташоване у центрі міста. Шумерські храми мали вигляд багатоярусної вежі, яка нагадувала сходи до неба. Вважали, що цими сходами жерці піднімалися до богів. Проте жерці не лише молилися і приносили жертви, а й впорядковували міське життя. У храмах зазвичай зберігалося зерно, необхідне для сівби, запаси продовольства, які ставали в нагоді під час голоду, коштовності та інші цінності. У храмовому господарстві працювали селяни і ремісники, а також захоплені під час воєн раби.

   Храм бога Наннара в місті Ур (сучасна реконструкція).

   3. Перші царі. Не дивно, що верховний жрець часто був і керівником міста. В інших шумерських містах керували військові вожді – за допомогою ради старійшин. Але влада верховного жерця чи вождя швидко ставала одноосібною і він перетворювався на справжнього володаря міста – царя. Шумери називали царів словом, яке українською перекладається як «велика людина».
   Самі царі стверджували, що отримали владу від богів, які обирають для такої важливої справи найдостойніших. Щоправда, кожного разу «обирати найкращого» богам не доводилося. Бо царську владу почали передавати у спадок – від батька до сина. Таку послідовність володарів, які належать до одного роду, називають династією.

Стела царя міста Лагаш Ур-Нанше (Лувр).

Легенда свідчить, що царем міста Кіш боги обрали звичайного пастуха на ім’я Етана. Він був вправним царем. Але не мав дітей. Врешті-решт Етана змушений був покинути рідне місто і вирушити на пошуки «трави народження», яка допомогла б йому продовжити свій рід. У цьому йому взявся посприяти орел, якого Етана визволив з гірської ущелини. Птах підняв царя на таку височінь, звідки було видно всю землю. Етана злякався і впав додолу.

Процесія. Деталь штандарту з міста Ур (Британський музей).

Найвідомішим шумерським володарем був цар міста Урук Гільгамеш. За легендою, це була надзвичайно сильна людина, але водночас – великий бешкетник. Аби якось його вгамувати, міські старійшини попросили богів знайти царю гідного супротивника. Боги прислухалися і створили героя Енкіду. Але юнаки, замість того щоб боротися один проти одного, побраталися. І разом здійснили безліч подвигів. Обурилися боги і наслали на Енкіду хворобу, від якої той помер. Зажурився Гільгамеш, зрозумівши, що смерть чекає і на нього. І вирішив здобути квітку безсмертя. Довго він блукав світом і врешті-решт знайшов її – на дні моря. Проте, коли, втомлений, заснув на березі, квітку з’їла змія. Повернувся Гільгамеш до рідного міста ні з чим. Але більше не бешкетував. Навпаки, збудував навколо Урука міцні мури, які захистили місто від ворогів. І саме так залишився безсмертним – у пам’яті нащадків.

Гільгамеш з левом. Рельєф з палацу у Дур-Шаррукіні (Лувр).

4. Виникнення міст-держав. Звичайно, якою б визначною людиною не був цар, сам керувати містом він не міг. Потрібні були особливі люди, які впорядковували б суспільне життя і наглядали за тим, чи точно виконується воля царя, – чиновники. Для збереження громадського ладу добровільного дотримання звичаїв було вже недостатньо – необхідні були примусово встановлені правила, тобто закони. Для того, щоб вирішувати суперечки у відповідності з законами, потрібні були судді, а для того, щоб примусити мешканців міста й округи коритися царській волі і законам та приборкувати непокірних, – стражники. Необхідне було військо, що захищало б місто від ворогів. Звісно, усіх цих людей – не кажучи вже про самого царя і його родину – треба було годувати і забезпечувати усім необхідним. Для цього потрібна була скарбниця, до якої з мешканців міста й округи стягували спеціальні збори – податки. До того ж селяни і ремісники зобов’язані були час від часу працювати на потреби міста – виконувати громадські повинності.

Найвизначніші міста Шумеру.

Так поступово складалася особлива організація, завданням якої було підтримання чинного суспільного ладу, що називається державою. Державою часто називають також територію, на яку поширюється діяльність такої організації.

   Бенкет. Деталь штандарту з міста Ур (Британський музей).

   В Шумері зазвичай такою територією було окреме місто з підпорядкованою йому сільською округою. Саме тому шумерські держави йменують містами-державами. Суспільства, що досягли рівня розвитку, за якого виникає держава, називають цивілізаціями.
   Внутрішнє життя держави може бути організоване по-різному. Якщо влада належить одній людині – вона йменується монархією, сам володар – монархом, а інші її мешканці – підданими.

Про що розповідають глиняні таблички

   1. Виникнення писемності. Навіть великим господарством важко керувати, покладаючись лише на власну пам’ять. Треба пам’ятати не лише скільки і чого зараз є у господарстві, а й скільки було і куди поділося, і на що можна розраховувати в майбутньому. Керувати державою – ще складніше. Жодна людина не зможе вивчити закони так, щоб потім відтворити їх дослівно. Якщо ж розпорядження керівників просто переказувати – легко спотворити зміст. Шумери винайшли спосіб, як зберігати і точно передавати інформацію, при цьому не вимовляючи ані слова, – так вони створили писемність.
   Спочатку вони просто малювали те, про що хотіли сказати. Щоб написати «людина», малювали людину, «риба» – рибу, «зерно» – колосок. Так само позначали і дії – зображення плуга означало «орати», ніг – «ходити». Таке письмо називають малюнковим. Щоб його зрозуміти, не потрібно навіть знати мови, якою розмовляє той, хто пише.
   Але речей і дій у житті зустрічається значно більше. Якщо кожну з них позначати окремим малюнком – знаків доведеться вигадувати десятки чи сотні тисяч. До того ж – далеко не все можна намалювати так, щоб малюнок зрозуміли інші. А користь письма – саме в тому, щоб його легко було збагнути. Через це поступово знаками шумери почали позначати не предмети чи дії, а слова, якими вони називаються, а згодом – окремі склади. Це дозволило скоротити загальну кількість знаків і зробити письмо зрозумілішим.
   Писали шумери паличками на глиняних табличках. Оскільки глина в Месопотамії є всюди, її просто набирали в жменю, змочували водою і розкачували, як млинець. Зазвичай таблички легко вміщувалися у долоні, так що в письмовому столі потреби не було. Іноді таблички вкладали у конверти – також глиняні, на яких ставили печатки, щоб вберегтися від підробок.
   Складні малюнки на глині відтворити важко. Тому шумери змушені були спрощувати знаки, і врешті вони стали нагадувати набір рисочок або клиночків. Саме тому шумерську писемність часто йменують клинописом. Спочатку знаки розміщували один під одним – писали стовпчиком згори донизу. Але згодом дійшли висновку, що зручніше писати у рядок – зліва направо.
   2. Боги шумерів. Шумери швидко зрозуміли, що записувати можна не лише розпорядження царів, закони чи господарські розрахунки, а й давні легенди, перекази і вірші. Завдяки глиняним табличкам, що збереглися навіть у вогні пожеж, ми знаємо, як жили мешканці давньої Месопотамії, чим займалися, як виховували дітей, у яких богів вірили.
   Незважаючи на те, що в кожного шумерського міста був свій «небесний захисник», існували боги, яким вклонялися всі мешканці країни. Бога неба звали Ану, бога землі і повітря – Енліль, бога води – Енкі. Енліля також вважали богом долі, за велінням якого на землі наставав день. За легендами, саме він створив їстівні рослини, дав людям мотику і плуг, звів міста. Енкі шанували як бога мудрості.

   Клинописний текст з міста Адаб (приблизно XXVI ст. до н. е.).

   Головним небесним світилом шумери вважали місяць. Бог місяця носив ім’я Наннар. Його син Уту був богом сонця. А дочка Інанна – богинею вечірньої зорі, а також – кохання, родючості, мисливства і війни. Її часто зображували у вигляді жінки-войовниці у колісниці, в яку запрягали левів.
   Будь-які природні явища і стихійні лиха шумери вважали проявом волі богів —їхньої милості або навпаки —невдоволення. Вони вірили, що могутні і безсмертні боги насправді дуже схожі на людей і поводять себе так, як і земні царі. Їдять і п’ють, заздрять одне одному, сваряться і воюють між собою, вимагаючи від простих людей лише безумовної покори і постійних пожертв. А тих, хто не виконує їхніх настанов чи навіть забаганок, жорстоко карають.
   Одного разу, стверджує шумерська легенда, боги, роздратовані зневагою до них, вирішили взагалі знищити людство і наслали на землю Всесвітній потоп. Але Енкі вирішив урятувати одного чоловіка на ім’я Утнапіштім, який слухався богів і вів праведне життя. На пораду Енкі той збудував корабель, у який сів разом з родиною, худобою і дикими тваринами, щойно вода вкрила землю. Шість днів тривала буря. На сьомий вгамувалася. Ворон допомігУтнапіштіму знайти верхівку гори, що височіла над водою. Вийшов він на берег і приніс жертву богам. Пробачили боги людей, зупинили потоп, і нащадки Утнапіштіма розселилися по всій землі.

Шумерські боги. Відбиток циліндричної печатки (Лувр).

   Табличка із записом шумерської легенди про Всесвітній потоп (Британський музей).

   3. Шумерська наука. Щоб вгадати волю богів, шумерські жерці уважно спостерігали за явищами природи. Вони навчилися передбачати рух сонця, місяця і планет, дали імена сузір’ям, склали перший календар, запровадивши поділ року на 12 місяців і семиденні тижні. Тому шумерів вважають засновниками астрології та астрономії.
   Не меншими були здобутки мешканців Месопотамії у математиці. Найперше – вони винайшли цифри. Лічили, щоправда, не лише десятками, як ми, а дюжинами і шістдесятками. Саме за шумерською традицією у всьому світі і зараз ділять годину на 60 хвилин, хвилину – на 60 секунд, а коло – на 360 (6 x 60) градусів.
   Шумери були першим народом, який навчився не лише додавати і віднімати, а й множити і ділити, та склав таблицю множення. Вони також уміли добувати квадратний корінь, вираховувати площу прямокутника і трикутника, об’єм куба і призми.
   4. «Будинки табличок». Школи у Шумері називали «будинками табличок». Саме тут хлопчиків із заможних сімей вчили читати і писати. Вчителів називали «уповноваженими», а «уповноважений з палицею» піклувався, щоб учні були уважними, вправно виконували настанови вчителя і не базікали з сусідами під час уроку. До школи треба було приходити зранку, заняття тривали ледь не весь день. Спочатку учні розповідали домашнє завдання, потім виготовляли нові таблички і писали диктант, далі – читали написане вголос і отримували завдання на наступний день.
   У школі навчали не лише читання і граматики. До нашого часу збереглася безліч табличок із завданнями з ботаніки, зоології, географії і математики. Крім того, учні вивчали вірші та поеми про богів і героїв. Той, хто закінчував школу з відзнакою, міг розраховувати на місце чиновника або стати жерцем. Саме тому батьки намагалися дати своїм дітям найкращу освіту.

Об’єднання Месопотамії. Вавилонське царство

1. Війни між містами-державами і об’єднання Месопотамії. З часом міста виникли по всій Месопотамії – не лише на півдні, де мешкали шумери, а й на півночі, населеній племенами семітів. Між державами часто спалахували війни, під час яких царі намагалися захопити у сусідів землю, рабів та інші багатства. Успішною війну вважали, якщо переможене місто визнавало над собою владу переможця і погоджувалося сплачувати данину. Однак зазвичай це тривало недовго, мешканці підкорених міст повставали і відновлювали самостійність. А іноді загарбники і завойовані мінялися місцями. Проте після кожної війни залишалися сотні і тисячі загиблих, сплюндровані поля, занедбані канали і дамби.
Припинити війни між містами й об’єднати під своєю владою всю Месопотамію вдалося лише царю Саргону. Походив він не з царського роду. Мати Саргона мешкала у місті Кіш і була жрицею, яким забороняли мати дітей. Тому вона народила сина таємно, поклала його до кошика і пустила за водою. Малюка врятував водонос, який виростив його і віддав у науку до царського садівника. Хлопець був здібним, бо дослужився до високої посади виночерпія, а коли цар Кіша загинув у війні з ворогами, сам проголосив себе новим царем.

Шумерські вояки. Деталь штандарту з міста Ур (Британський музей).

Бойові колісниці. Деталь штандарту з міста Ур (Британський музей).

Саргон створив постійне військо із п’яти тисяч чоловіків і з його допомогою одне за одним почав захоплювати сусідні міста, знесилені війнами між собою. За кілька років він загарбав усю Месопотамію і, як розповідав сам, «обмив свою зброю» у водах Перської затоки. Захоплених у полон царів Саргон приніс у жертву богам, а замість них поставив на чолі міст своїх намісників. Себе Саргон проголосив «царем чотирьох сторін світу». Йому були підпорядковані усі храми Месопотамії, жерці отримували від царя великі пожертви й у відповідь славили його і його «небесну захисницю» – богиню Інанну, яку семіти йменували Іштар. Сам Саргон жив у збудованому ним місті Аккад – столиці (головному місті) держави. Державною він оголосив мову своїх одноплемінників – семітів, яку тепер почали називати аккадською. Для записів аккадці, як і шумери, використовували клинопис.

   Саргон Аккадський. Маска з кованої бронзи (Іракський музей).

   2. Занепад Аккада і піднесення Вавилона. Саргон був жорстоким правителем і будь-яке невдоволення своєю владою карав смертю. Проте створене ним царство не було міцним. Не виправдалися і сподівання на допомогу жерців. Онук Саргона навіть проголосив себе богом – його і зображували як бога, в шоломі з рогами, – але марно. Волелюбні шумери відмовлялися коритися його волі і за першої нагоди скидали його намісників. Цар уже не думав про завойовницькі походи, всі сили йшли на приборкання бунтівливих підданих. А кінець державі Саргона поклала навала войовничих кочових племен з півночі, які не лише розорили Месопотамію, а й вщент зруйнували Аккад – так що руїни цього міста не знайдені й досі.
   Опір кочовикам чинили лише шумерські міста. Їхні мешканці створили власне військо, яке згодом вигнало чужинців з країни. Певний час владу над Месопотамією утримували царі міста Ур, але врешті країна знову розпалася на окремі міста-держави, як це було до загарбань Саргона.
   Знову об’єднати Месопотамію вдалося лише через три сторіччя. Зробив це цар Хаммурапі – володар міста Вавилон. Назва цього міста перекладається з аккадської як «брама бога». Вавилон був розташований майже в центрі Месопотамії, в тому місці, де Тигр з Євфратом наближаються один до одного, на перехресті зрошувальних каналів і торговельних шляхів. Спочатку це було невеличке селище, але завдяки торгівлі Вавилон швидко перетворився на велике місто. Досвід торгівців уміло використав Хаммурапі – він не створював величезного війська, як Саргон, натомість укладав союзи для боротьби проти потужніших ворогів і вчасно змінював союзників. Так – місто за містом – він приєднав до свого царства усю Месопотамію.

«Переможна стела» царя Нарамсіна, онука Саргона Аккадського (Лувр).

   Месопотамія під владою аккадських і вавилонських царів.

   3. Внутрішній устрій Вавилонського царства. Хаммурапі царював з 1792 до 1751 року до нашої ери. І прославився не лише об’єднанням Месопотамії. Він видав одну з перших у світі збірок законів. Вона складалася з 282 статей і була викарбувана на чорному базальтовому стовпі, встановленому у Вавилоні. Копії законів на глиняних табличках були розіслані по всій країні. Саме завдяки цьому ми знаємо, яким був внутрішній устрій Вавилонського царства.
   Влада царя була необмеженою. Він діяв на власний розсуд, сам складав закони, за допомогою чиновників стежив за їх виконанням, не оминаючи увагою найменші дрібниці. Вважалося, що майно і навіть життя підданих належать цареві. Такий державний устрій називають деспотією.
   Утвердження деспотії позначилося навіть на віруваннях вавилонян. Вони шанували тих самих богів, що й шумери, щоправда, називали їх по-іншому. Проте з’явився і головний бог – ним став Мардук, «небесний захисник» Вавилона. Його вважали творцем світу і людей, переможцем всесвітнього безладу і законотворцем.
   Вавилоняни вірили, що Мардук наділив царя владою для того, щоб той дбав про своїх підданих. Хаммурапі хвалився, що побудував великий канал, названий царським іменем. Він намагався боротися з хабарництвом чиновників, обмежив лихварство і заборонив тримати людей у рабстві за борги довше трьох років. Щоправда, від цього мав зиск і сам цар, адже з бідних підданих не збереш великих податків до державної скарбниці.
   Проте насамперед цар дбав про опору своєї влади – чиновників і вояків. У нагороду за вірну службу вони отримували численні привілеї, ділянки землі і рабів. Чим вищою була посада, тим більшою була нагорода. Щоправда, за користування царською землею нагороджені були зобов’язані виконувати певні державні повинності. А досить було чиновнику потрапити в немилість, як його позбавляли усього.
   Покарання за порушення законів у Вавилонії були жорстокими. На смерть страчували не лише крадіїв, а й тих, хто отримував крадене чи, скажімо, переховував рабів-утікачів. Водночас покарання залежали від того, хто скоїв злочин і проти кого. Якщо, скажімо, раб ударив вільну людину, йому відрізали вухо, якщо це саме зробила вільна людина, вона сплачувала штраф, якщо при цьому постраждав «вищий» – навіть вільнулюдину карали батогом. Якщо від недбалого лікування вмирала вільна людина, лікареві відрізали руку, якщо раб – лікар міг відкупитися. У стосунках між вільними людьми діяв принцип «око за око, зуб за зуб». Так, тому, хто зламав іншому руку, теж ламали руку. Той, хто вбив чужого раба, мусив віддати «постраждалому» іншого раба. А якщо будівничий так звів будинок, що той завалився і загинув син господаря дому, страчували сина будівничого.

Бог Мардук і дракон. Малюнок з циліндричної печатки.

Цар Хаммурапі і бог Шамаш. Зображення на стелі із законами Хаммурапі (Лувр).

Виникнення держави у стародавньому Єгипті

   1. Країна в долині Нілу. Майже одночасно з містами Месопотамії перші держави виникли і в Єгипті – країні, розташованій у нижній течії річки Ніл. Природа Єгипту відрізняється від природи Месопотамії. Тут спекотно і влітку, і взимку, і майже ніколи не буває дощів. Проте щороку в червні, коли сезон дощів настає в Центральній Африці і починають танути сніги в горах, Ніл виходить з берегів. У листопаді вода спадає, залишаючи на березі товстий шар чорного родючого мулу. Саме тому єгиптяни йменували свою країну Кемет – «Чорна земля». Єгиптом цей край назвали греки, які саметакпереінакшили вислів «твердиня бога Пта» – одного з найбільш шанованих давніми єгиптянами богів.
   Для мешканців «Чорної землі» рік ділився натри частини. Перша – найдовша, це час розливу Нілу. Друга, яка починалася з листопада, – це час оранки і сівби. Третя – з березня до травня – час збирати врожай і готуватися до нового розливу – відновлювати старі канали і дамби та будувати нові. В Єгипті майже не трапляються раптові повені, і це полегшувало життя його мешканців, проте праця єгипетських селян все одно була надто важкою.
   У долині Нілу вирощували ячмінь, пшеницю, квасолю, часник, огірки, виноград, а також – льон, з якого ткали тонке полотно. Північ країни, де Ніл розпадався на безліч проток і рукавів, славилася своїми пасовиськами. Розводили корів, овець, кіз і навіть антилоп.

Долина Нілу (вигляд з космосу).

   Збір врожаю. Оранка. Розпис поховання жерця Нахта біля Фів.

   Долина Нілу багата на каміння. Це дозволяло єгиптянам будувати споруди не лише з цегли, а й з кам’яних брил. Не доводилося везти до Єгипту з далеких країв ані золото, ані мідь. Їх видобували поруч з долиною Нілу. Щоправда, в господарстві використовували не лише металеві, а й кам’яні знаряддя праці, зокрема – серпи з лезами із кременя. З місцевого очерету – який мав назву папірус– будували човни і навіть справжні кораблі.
   2. Від міст-держав до єдиної Єгипетської держави. Міста в Єгипті виникли майже одночасно на півночі і на півдні країни. Найбільшими з них були Фіви, Тін, Абідос, Буто. Кожне місто становило окрему державу на чолі з царем. Але водами Нілу вони змушені були користуватися спільно. А для того, щоб побудувати потужні канали, здатні впоратися із щорічними розливами, можливостей навіть найбільшого міста було недостатньо. Довелося об’єднувати зусилля. Крок за кроком вдалося об’єднати південь країни – тут виникло царство Верхнього Єгипту, володар якого носив білу корону. На півночі утворилося царство Нижнього Єгипту, корона якого була червоною і за формою нагадувала кеглю.
   Про верхньоєгипетських царів ми знаємо дещо більше. Першого, ім’я якого залишилося в історії, звали Скорпіон. Його наступники успішно воювали проти Нижнього Єгипту. А цар Міна у 2920 році до нашої ери об’єднав два царства в одне.

   Сланцева стела фараона Нармера, знайдена в Нехені (Каїрський музей).

   Він побудував першу столицю єдиної держави – місто Мемфіс. Міна і його нащадки носили подвійну – біло-червону – корону. Царя об’єднаного Єгипту називають фараоном.
   Влада фараона була необмеженою. Та й самого фараона вважали богом. Керував країною він, звісно, не сам. За загальний стан справ у державі відповідав головний міністр, якому підпорядковувалися міністри Верхнього і Нижнього Єгипту, скарбники і керівники інших відомств. Окремими містами керували намісники – зазвичай нащадки колишніх царів, які поступилися своєю владою фараону. А вже їм підпорядковувалися численні чиновники, писарі, судді, стражники. Військом керував або сам фараон, або його син, який готувався стати фараоном.
   3. Будівництво пірамід. Символом влади фараонів стали їхні розкішні гробниці. Найвеличніші з них – піраміди. Спершу їх будували східчастими, потім боки пірамід почали робити гладкими. Найбільша і найвідоміша – піраміда фараона Хеопса, висота якої досяга ла 147 метрів. Вона складена з понад 2 300 000 кам’яних брил вагою у дві з половиною тонни кожна, щільно підігнаних одна до одної. У товщі піраміди залишено вузькі проходи, які ведуть до маленької кімнати, в якій, власне, і був похований фараон. За переказами, верхівка піраміди була вкрита золотом. Поруч з пірамідою Хеопса його нащадки звели ще дві піраміди і витесали зі скелі величезну постать сфінкса – казкової істоти з тілом лева і людською головою. Припускають, що обличчя сфінкса було схожим на обличчя одного з фараонів. Звісно, щоб побудувати таку величну споруду, були потрібні неабиякі знання. А ще – виснажлива праця десятків тисяч єгипетських селян. Будівництво тривало десятки років, головно – під час розливу Нілу, коли селяни не були зайняті сівбою чи збором врожаю. Тисячі з них ціною власного життя викарбували у пам’яті нащадків імена фараонів, які знайшли останній притулоку пірамідах. І зараз викликає захоплення велич найдавніших архітектурних споруд, що збереглися до нашого часу.

   Піраміди фараонів Хуфу, Хефрена і Менкаура біля Гізи (сучасний вигляд).

   Будівництво великих пірамід знекровило країну. Скарбниця спорожніла, а збирати податки стало набагато важче. Дійшло до того, що деякі намісники почали відмовлятися надсилати робітників до столиці. З волі чи з неволі, але фараонам довелося ставати скромнішими. Піраміди почали будувати меншими, а потім від їх будівництва взагалі відмовилися. Царські гробниці просто вирубували в скелях. Але занепаду царської влади це не зупинило. Врешті-решт, кожне єгипетське місто знову перетворилося на майже самостійну державу, яка визнавала владу фараона, але не слухалася його наказів.
   4. Нове посилення Єгипту і навала кочовиків. Відновити єдність країни вдалося лише за багато років – коли фараоном оголосив себе намісник міста Фіви. Саме це місто стало і новою столицею Єгипту.

   Фараон Хуфу (Хеопс). Фігурка із слонової кістки з Абідоса (Каїрський музей).

   Нові володарі країни не будували пірамід. Майже весь час вони проводили в грабіжницьких походах проти сусідніх країн. Звідти до Єгипту приганяли рабів, вивозили золото, слонову кістку, коштовне каміння, а також – мідь і деревину для потреб господарства. Але численні війни збагачували лише воєначальників і вельмож. Більшість єгипетських селян і ремісників не отримували нічого. Навпаки – державний визиск ставав дедалі жорсткішим і брутальнішим.
   Близько 1750 року до нашої ери в Єгипті спалахнуло повстання. Фараон був убитий, скарбниця і державні зерносховища – розграбовані, податкові записи – знищені. Жорстоко розправлялися повстанці із чиновниками і суддями. Проте, окрім помсти і грабунку, інших намірів у заколотників, схоже, не було. Більше того – вчорашні раби і селяни самі захоплювали рабів і намагалися жити як можновладці. Але навести лад в країні не змогли. Зрештою, повстання придушили, і влада фараонів була відновлена.
   Через сторіччя до долини Нілу вдерлися племена кочовиків зі Сходу. Армія єгиптян складалася лише з піших вояків, а завойовники мали колісниці, запряжені кіньми. Сили були нерівними. Поступово кочовики захопили всю країну і примусили її мешканців сплачувати данину. Щоправда, суспільний лад залишився незмінним, вожді кочовиків швидко засвоїли звички фараонів і навіть залишили на тих самих посадах старих чиновників. Дечого кочовики навчили і самих єгиптян – зокрема розведення коней.

Єгипет за часів найвищого піднесення

1. Звільнення Єгипту і загарбницькі походи фараонів.
Боротьбу проти загарбників очолили правителі міста Фіви – колишньої столиці незалежного Єгипту. Їм вдалося створити власне військо, в якому – за зразком кочовиків – з’явилися і загони колісниць. Допомогу пообіцяли і сусіди. У 1551 році до нашої ери єгиптяни повстали проти завойовників і вигнали їх з долини Нілу.

   Фараон Яхмос I на чолі війська, яке перемагає гіксосів.

   Разом із незалежністю країни була відновлена і влада фараонів, яка відтепер спиралася насамперед на добре озброєне і вишколене військо. Спочатку вояків набирали з єгиптян, зазвичай – одного бійця від кожних десяти родин. Згодом почали наймати іноземців. Загальна кількість війська сягала 20 тисяч чоловік. Під час війни першого удару по супротивнику завдавали сотні колісниць, на першій з яких до бою йшов сам фараон – у «бойовій» блакитній короні. Далі до справи приєднувалися піхотинці, озброєні мечами і захищені мідними панцирами. Їм допомагали загони лучників і легкої піхоти, озброєної списами.
   Чи не щороку фараони вирушали у походи проти сусідніх країн. Їм вдалося приєднати до своїх володінь Нубію, розташовану на південь від Єгипту, Синайський півострів і східне узбережжя Середземного моря. Фараон Тутмос III захопив Сирію і розширив царство до річки Євфрат. Завойовані країни змушені були сплачувати щорічну данину золотом, сріблом, міддю, худобою чи рабами. За цим уважно слідкували намісники, в розпорядженні яких також були чималі військові загони. Загарбницькі походи насамперед збагачували фараона, найвищих чиновників та жерців – до храмів спрямовували щедрі подарунки. Але на частину здобичі могли розраховувати навіть звичайні вояки. В разі перемоги фараони охоче роздавали їм рабів і нагороджували ділянками землі.
   2. Єгипетська писемність. Про історію Стародавнього Єгипту ми знаємо не лише з переказів, а й з численних документів і рукописів, що залишилися з тих давніх часів. Писемність єгиптяни винайшли дещо пізніше від шумерів, але цілком самостійно.
   Вони також спочатку позначали слова малюнками, а потім окремі з цих малюнків почали означати певні склади і навіть окремі звуки. Знаки єгипетської писемності називають ієрогліфами, що із грецької перекладається як «священні символи».

Фараон Тутмос III бере в полон мешканців Сирії. Рельєф з Карнакського храму. Гранітна статуя (Мистецько-історичний музей у Відні).

Фараон Тутмос III.

   Ієрогліфічний текст, знайдений у похованні фараона Сеті I (Британський музей).

   На відміну від мешканців Месопотамії, для записів єгиптяни використовували не глину, а спеціальний матеріал, зроблений з місцевого очерету – папірусу. Для цього стебла розрізали на смужки, які потім склеювали навхрест і певний час тримали під пресом. Врешті виходили гладкі листи, на яких можна було писати та малювати чорнилами. Листи згодом склеювали у сувої, які легко зберігалися у згорнутому вигляді. І матеріал, і окремий сувій також називали папірусом – звідси походить і українське слово «папір».
   3. Про що розповідають папіруси. Завдяки папірусам ми знаємо, як жили, чим займалися і навіть як харчувалися давні єгиптяни. Хліб пекли з ячменю – за формою він нагадував корж або млинець. З муки готували також юшку, а з зерен варили особливий напій – пиво. Їли рибу і городину. Фрукти, м’ясо і вино дозволити собі могли лише заможні люди.
   Чиновники та багатії відрізнялися й за одягом – у них він закривав груди і плечі. Звичайні єгиптяни – чоловіки – носили лише пов’язки на стегнах. Жінки ходили у легких сукнях на широких лямках, а під час роботи – в коротких спідницях.

   Давньоєгипетський папірус з описом поховальних обрядів – так звана «Книга мертвих» (Британський музей).

   Голови часто голили, натомість надягали перуки – вони бували як жіночими, так і чоловічими.
   Будинки зводили з невипаленої цегли. У містах вони часто мали два, а іноді й три поверхи. Житло незаможного єгиптянина найчастіше обмежувалося однією кімнаткою у такому домі. Єгиптяни використовували і дахи, що зазвичай були пласкими. Де це було можливо, прикрашали житло деревами і квітами. Воду брали з колодязів, у деяких містах існувала і система каналізації. Меблів було дуже мало, спали вони переважно на рогіжках, одяг зберігали у скринях.

   Сад. Розпис поховання (скульптора Іпуї біля Фів).

   Ремісники обмінювалися своїми виробами або ж вимінювали на них хліб, рибу чи городину у селян, що приходили до міста. Грошей не було, тож вартість товару якщо й визначали, то у мірах зерна або ж у шматках міді. Проте зазвичай обмін був безпосереднім – скажімо, бика могли обміняти на три сукні, десять мішків зерна і коштовне каміння для намиста.
   Більшу частину життя єгиптянин проводив у родинному колі, тож до сім’ї у суспільстві ставилися з великою пошаною. Чоловіків часто зображували поруч із дружинами, щоб підкреслити, що в їхніх родинах панувала злагода і спокій. Закони вимагали, щоб до жінок ставилися з повагою, за ними визнавали право на частину родинного майна, жінки могли відстоювати свої інтереси в суді. Проте влада чоловіка у родині була беззаперечною, йому забороняли лише «надто сильно» бити дружину.
   Дітей давні єгиптяни дуже любили. До трьох років малюк майже не розлучався з мамою, яка носила його з собою в особливій сумці, навіть коли працювала по господарству. Але й згодом, коли діти виростали, були разом з батьками всюди, де це було можливо, – на пасовиську, в майстерні, іноді навіть на полюванні. Звісно, як і будь-які діти, маленькі єгиптяни знаходили час і для гри – до нашого часу збереглися стародавні іграшки та засоби для забавок. Малеча бігала майже голою – хіба що в намисті або з гребінцем у волоссі. Коли хлопчик або дівчинка досягали юнацького віку, вони урочисто отримували «дорослий одяг» і починали навчання. Дівчат вчили ведення хатнього господарства, хлопці опановували ремесло або іншу справу, якою займався батько, та відвідували школу, де їх вчили читати і рахувати. Здібних юнаків згодом могли взяти й на державну службу – навіть якщо їхні батьки були незаможними.

Дерев’яна модель кухні (Єгипетський музей у Берліні).

Сановник Мерир і його дружина. Скульптура (Каїрський музей).

Могутніші за фараонів

   1. Боги давніх єгиптян. Якими б могутніми і всевладними не здавалися фараони мешканцям Єгипту й їхнім сусідам, самі вони ніколи не забували наголошувати, що лише покірно виконують волю богів. Єгиптяни були побожним народом. У кожному місті країни вшановували власних божеств – ще з тих часів, коли кожне з них було окремою державою. З об’єднанням країни під владою фараонів місцеві вірування не зникли, проте насамперед вшановували богів, яких вважали «царськими захисниками».
   Бога Пта, якому вклонялися у Мемфісі, називали богом-творцем, котрий силою власної думки створив і самого себе, і ввесь світ, і решту богів; серед них найстаршим і найголовнішим вважали бога сонця Ра. Ра зображували у вигляді людини з головою сокола і сонячним колом над нею. Символом цього бога був також жук-скарабей. Коли головним містом Єгипту стали Фіви, Ра почали ототожнювати з богом Амоном, якого вшановували у цьому місті і зазвичай зображували або в короні з пір’я, або ж із головою барана. Єгиптяни вірили, що люди виникли зі сліз Амона-Ра, що пролилися на землю.
   Ра вважали батьком бога мудрості Тота, якого частіше малювали з головою ібіса, рідше – з головою мавпи, та богині справедливості Маат. Знак цієї богині – перо, за допомогою якого, як були впевнені єгиптяни, вона зважувала душу людини після її смерті і визначала, чи гідна вона вічного життя, а чи загибелі у пащі страшного напівлева-напівкрокодила.

Зважування серця померлого. Малюнок з «Книги мертвих» (Британський музей).

Амон-Ра на троні. Розпис поховання цариці Нефертарі біля Фів.

   Озіріс, Ізіда і Нефтіда. Малюнок з «Книги мертвих» (Британський музей).

   Особлива легенда розповідала про походження влади фараонів. Згідно з нею, у бога землі Геба, який мав голову змії, і богині неба Нут, яку часто зображували у подобі корови, народилося двоє синів – Сет і Озіріс. Озірісові дісталася влада над Єгиптом, Сетові – над навколишніми пустелями (його навіть зображували з головою пустельного собаки). Озіріс був мудрим правителем, навчив людей будувати, виготовляти посуд і знаряддя праці, вирощувати хліб.
   Сет заздрив братові і вирішив убити його. Змайстрував він красиву домовину і запропонував богам, що зібралися на бенкет, подивитися, для кого вона підійде. Тільки-но ліг у домовину Озіріс, як Сет закрив кришку і кинув труну до Нілу. Дружина Озіріса – богиня Ізіда – кинулася шукати чоловіка. Тоді Сет розрубав тіло брата на шматки і розкидав по всьому Єгипту. Але не зміг він завадити Ізіді зібрати їх, щоб поховати Озіріса. Таємно від Сета народила богиня сина – бога Гора, який, як і Ра, мав голову сокола. Виріс Гор і став на двобій із вбивцею батька. Важкою була боротьба, Сету навіть вдалося вирвати у зухвалого племінника око, але переможцем все одно вийшов Гор. Відібрав він у дядька око, дав проковтнути Озірісу і повернув його тим самим до життя. Владу над Єгиптом Озіріс віддав синові. Гор став богом – покровителем фараонів, і тому його малювали з царською короною на голові. А сам Озіріс перетворився на володаря потойбічного світу, який судив мертвих за вчинки, що їх вони робили за життя. Допомагали йому в цьому богиня Маат і ще один син Озіріса – Анубіс, бог з головою шакала.
   2. Храми й жерці. У кожного єгипетського бога були свої святилища. Єгиптяни називали їх «домівками богів». Храми і справді нагадували палаци – в них було багато залів і внутрішніх дворів. Дах святилища підтримували величні колони, що нагадували пальми або букети квітів лотоса. У найсвятішому місці храму – вівтарі– зберігалася статуя божества, перед якою жерці покладали жертви і здійснювали релігійні обряди.
   Потрапити всередину храму могли лише жерці або ж особисто фараон чи його дружина. Звичайні єгиптяни молилися перед брамою храму. З обох боків брами височіли великі башти —пілони, прикрашені розфарбованими кам’яними рельєфами із зображенням богів. Іноді перед входом до храму встановлювали гостроверхі стовпи – обеліски та будували галереї зі священних скульптур – сфінксів або баранів. Під час свят такою галереєю жерці проносил и статую божества, вкриту від сторонніх очей покривалом.
   Жерці в Стародавньому Єгипті користувалися величезною повагою. І не лише тому, що, на переконання єгиптян, могли спілкуватися з богами, від прихильності яких залежало життя цілої країни. У храмах зберігалися запаси їжі на випадок неврожаю. Жерці лікували і допомагали життєвими порадами. Вони зберігали знання про навколишній світ, спостерігали за рухом зірок і планет, досліджували природні явища, від яких залежали врожаї, вивчали математику та інші науки. Саме в Стародавньому Єгипті був створений сонячний календар, в якому рік нараховував 365 днів.

Великий зал Карнакського храму (сучасний вигляд).

Центральний вхід до Луксорського храму (сучасний вигляд).

   Єгипетський підручник з математики (Британський музей).

   Не дивно, що жерці мали неабияку владу. Сваритися зі служителями богів не наважувалися навіть фараони, натомість самі жерці залюбки втручалися у керівництво державою, надто тоді, коли при владі опинялися слабкодухі і недосвідчені володарі.
   3. Фараон Ехнатон і спроба запровадження нової релігії. Слухатися жерців не став лише фараон Аменхотеп IV. Він самостійно вивчав священні рукописи, розмірковував над тим, як влаштований світ, і дійшов висновку, що насправді існує лише один-єдиний бог. Тож і своїм підданим наказав відмовитися від вшанування усіх звичних для них божеств, а вклонятися Атону – богу сонячного світла. Атона зображували у вигляді сонця з променями, кожний з яких закінчувався долонькою, що лагідно торкалася людей. Фараон змінив власне ім’я і називав себе Ехнатоном (тобто «бажаним Атону»), а столицю держави переніс до нового міста, що отримало назву Ахетатон (яка перекладається як «обрій Атона»).
   Деякі історики впевнені, що, запроваджуючи нову релігію, Ехнатон просто прагнув обмежити вплив жерців Амона, бо вважав, що вони привласнили собі забагато влади, і створити нове жрецтво, яке слухалося б лише володаря. Як би там не було, але ніхто не наважився відкрито заперечувати фараону. Зміни торкнулися не лише релігії. Навіть мистецтво стало іншим. Самого володаря зображували з усіма його недоліками. До нашого часу збереглася безліч портретів дружини фараона Нефертіті і його доньок.
   Проте більшість жерців і чиновників підтримували Ехнатона лише на словах. Після смерті володаря вони поступово домоглися скасування усіх його нововведень. А син фараона навіть змінив своє ім’я – наказавши називати його Тутанхамоном – і відновив вшанування Амона. Столицю повернули з Ахетатона до Мемфіса. Місто, яке залишили мешканці, з часом поглинула пустеля.

Фараон Ехнатон. Статуя з пісковику з Фів (Каїрський музей).

Хеттське царство

1. Виникнення Хеттського царства. Між Середземним і Чорним морями розташована країна, яка здавна має назву Анатолія (це – територія сучасної Туреччини). Більшу частину території Анатолії займають гори, тому умови для землеробства тут значно гірші, аніж у Месопотамії чи Єгипті. Головні багатства цього краю – це ліс і поклади корисних копалин, зокрема срібла й міді. Саме за міддю до Анатолії навідувалися купці з Месопотамії, які навіть заснували тут кілька торговельних поселень.
На початку II тисячоліття до нашої ери у Східній Анатолії виникають перші міста-держави. Спочатку вони були незалежними одне від одного і навіть вели війни між собою. Але врешті-решт усі вони об’єдналися під владою єдиного царя. Цар Лабарна розширив кордони держави «від моря до моря».

Анатолія (загальний вигляд з космосу).

Бог Шаррума і цар Тудхалія. Рельєф з Язилкая.

   Бик. Деталь хеттської керамічної вази (Музей анатолійських цивілізацій).

   А його син зробив столицею місто Хаттуса. Об’єднана держава отримала назву Хеттського царства.
   Влада хеттських царів була обмеженою. Спочатку їх навіть обирали на народних зборах, і участь у них мав право взяти будь-який вільний хетт, у котрого була зброя. Потім царська влада стала спадковою, але народні збори вирішували інші важливі питання державного життя. Ще впливовішою була Рада, яка складалася з представників хеттської знаті.
   Головним засобом збагачення хеттських царів і знаті були грабіжницькі походи проти сусідів. Онук Лабарни приєднав до царства Північну Сирію, а в 1595 році до нашої ери хетти захопили і пограбували Вавилон. Однак воєнні перемоги не допомогли царю зміцнити свою владу. Невдовзі він загинув від рук власних родичів, яким після того було вже не до загарбницьких походів – хетти ледве втримували владу над Східною Анатолією.
   2. Велика хеттська таємниця. Нове піднесення Хеттського царства пов’язують із тим, що в середині II тисячоліття до нашої ери його мешканці навчилися обробляти залізо. Залізо – твердіший метал, аніж мідь чи бронза. До того ж, його поклади зустрічаються частіше. Щоправда, обробка заліза вимагає більш досконалих навичок – залізні знаряддя праці доводиться не відливати, а виковувати. Секрет ковальської справи був найголовнішою таємницею хеттів, яку царі зберігали дуже ретельно.
   Від збереження таємниці залежали насамперед воєнні успіхи хеттів. Адже залізні мечі міцніші за бронзові. А кінчики стріл та списів – гостріші. За допомогою залізних смужок хетти зміцнювали панцирі і щити своїх вояків. Про значення заліза для Хеттської держави свідчить навіть те, що із цього металу був виготовлений трон і символи царської влади. Та й коштувало залізо за тих часів у кілька разів дорожче за золото.
   3. Хетти завойовують сусідні країни. Хеттські царі створили потужне військо за єгипетським зразком. Його ударною силою були загони колісниць. Щоправда, на відміну від єгипетських, у хеттській колісниці зазвичай знаходилося по три бійці – візник, вояк зі списом і вояк зі щитом. Був у хеттів і військовий флот з кількох десятків бойових кораблів.
   Зміцнивши свою владу всередині країни і скориставшись послабленням Єгипту за правління Ехнатона, хетти відновили свої завойовницькі походи. Але тепер вони не обмежувалися грабунком, а приєднували загарбані землі до свого царства. Спочатку хетти захопили Сирію і долину річки Йордан. Потім настала черга Західної Анатолії, де також виникли і зміцнилися незалежні держави. Боротьба була жорстокою, але зрештою хетти перемогли. Більшу частину західних земель приєднали до Хеттського царства, лише міста Мілет і Троя, які завчасно уклали з хеттами союз, зберегли самостійність. Дещо пізніше був захоплений і острів Кіпр.

Хеттська колісниця. Малюнок з єгипетського рельєфу.

   Завоювання хеттів.

   Проте хетти покладалися не лише на силу зброї, а й на мистецтво переговорів. Для цього у царів було спеціальне відомство, яке вело листування із сусідніми і далекими державами, приймало і відправляло до них царських посланців. Це були перші дипломати, професія яких була дуже почесною, бо вимагала великих здібностей і знання іноземних мов.
   4. Війна хеттів з єгиптянами. Посилення Хеттського царства не сподобалося єгипетському фараону Рамзесу II. Зібравши величезне військо, він вирушив відвойовувати у хеттів Сирію. Але біля міста Кадеш його чекала пастка. Фараон необережно розділив своїх вояків на частини. Цим і скористалися хетти. Передовий загін єгипетського війська був оточений і ледве не знищений. Врятувала фараона лише особиста мужність та спритність головного загону єгиптян, який вчасно прибув на допомогу.

Фрагмент договору між Хаттусілі III і Рамзесом II, знайдений в Хаттусі (Стамбульський археологічний музей).

   Храм Рамзеса II в Абу-Сімбелі (сучасний вигляд).

   Після бою Кадеш і вся Сирія залишилися за хеттами, але Рамзес II своїм підданим оголосив, що перемогу одержав саме він. А щоб ніхто не сумнівався, навіть наказав увічнити її у храмових написах. Війна тривала ще 16 років, і зрештою Рамзес II і хеттський цар Хаттусілі III уклали мирний договір – один з перших у світовій історії. Сирія була поділена між ними навпіл, самі царі перетворилися з ворогів на союзників, а фараон навіть одружився з хеттською царівною. Це був час найвищого піднесення обох держав. Надалі їхні володарі були заклопотані не стільки новими загарбаннями, скільки утриманням уже завойованого.
   Рамзес II увійшов в історію не лише як вояк, а й як будівничий. Він зводив міста і храми по всьому Єгипту, не забуваючи і про себе. Тільки статуй цього фараона залишилося близько п’яти тисяч, але Рамзесу II і цього було мало. Він вирішив залишити своє ім’я і на пам’ятках, збудованих його попередниками. Фараон всіляко підтримував жерців, а після його смерті вони майже цілком взяли владу в країні у свої руки. Врешті-решт, один із жерців і сам був оголошений фараоном.

Критська морська держава

1. Острів Крит. У центрі Середземного моря розташований острів крит. Більшу його частину займають гори, що в давнину були вкриті лісами, але є на острові і родючі долини. Мешканці Криту вирощували ячмінь, виноград, маслини. Море було багате на рибу. Критяни здавна навчилися будувати кораблі, а вигідне положення острова на перехресті торговельних шляхів між Європою, Азією й Африкою сприяло розвитку морської торгівлі. Значних покладів корисних копалин на самому Криті немає, але мідь, срібло, золото видобували на сусідніх островах. Природа не завжди була прихильною до мешканців Криту. Тут часто відбуваються землетруси, які за лічені хвилини руйнують усе, що люди будували роками. Про єгипетські чи месопотамські врожаї критяни не могли і мріяти, тому за «ситими» роками часто-густо наставали «голодні». Але випробування навчили мешканців острова пристосовуватися до обставин і покладатися насамперед на власні сили.
Перші міста-держави на Криті виникли на самому початку II тисячоліття до нашої ери. Центром кожної з них був палац, який водночас слугував і храмом. Мешкали у таких палацах кількасот чоловік – цар із родиною, жерці, знатні критяни та їхня обслуга. Усі вони жили за рахунок податків, зібраних із селян. Саме тому критську цивілізацію часто називають палацовою.

Кораблі біля приморського міста. Фреска з Акротірі.

Керамічна таця з Феста (Археологічний музей Іракліона).

   «Цар-жрець». Фреска з Кносського палацу.

   Щоб контролювати збір податків, критяни створили власну писемність. Спочатку вона також була малюнковою, але потім її спростили, тому критське письмо ще називають лінійним. Розшифрувати його, щоправда, досі не вдалося, не відомо й те, якою мовою розмовляли давні мешканці острова.
   Критські міста-держави спочатку були незалежними, але згодом їх під своєю владою об’єднали володарі міста Кносс. Першим царем об’єднаного Криту, за легендою, був цар Мінос Старий, який створив закони, спільні для всього острова, а щоб підкорені міста не прагнули до незалежності, поставив на чолі них своїх братів. Оскільки всередині країни війни були припинені, а від зовнішніх ворогів острів захищало море, критські міста навіть не оточували мурами – у цьому просто не було потреби.
   2. Лабіринт. Символом царської влади на Криті була «священна сокира», яку критяни називали лабріс. Тому й палац у Кноссі отримав назву Лабіринт. Згодом так стали іменувати будь-яку споруду із заплутаними ходами, коридорами. І справді, людина, яка вперше потрапляла до палацу, могла легко заблукати. Адже в ньому було щонайменше триста кімнат, кілька тисяч колон, десятки сходів і переходів.

Лабріс, знайдений на Криті (Мюнхенське античне зібрання).

Однак для мешканців палацу це була дуже зручна оселя – з парадними залами й особистими помешканнями, спальнями і ванними кімнатами, великими коморами і майстернями ремісників, водогоном і каналізацією. Будівничі потурбувалися, щоб у помешканнях було достатньо світла – не лише завдяки вікнам, а й спеціальним отворам у даху. В центрі палацу розташовувався великий двір, забрукований гіпсовими плитами. Від двору сходи вели до царських помешкань. Стіни кімнат і переходів прикрашали яскраві фрески – фарбовані малюнки, зроблені на ще сирому тиньку. Саме завдяки цим малюнкам ми можемо зрозуміти, як жили давні критяни й у яких богів вірили.

Коридор у Кносському палаці (сучасний вигляд).

Стрибання через бика. Фреска з Кносського палацу.

Найшанованішою з усіх місцевих богів була Велика богиня-мати, яку називали також «володаркою». Збереглося кілька зображень цієї богині, які дозволяють стверджувати, що уявляли її в різних образах – як повелительку звірів, як захисницю рослин і навіть як царицю підземного світу. Втіленням ворожих людині сил природи – землетрусів і буревіїв – вважали іншого бога, якого зображували з тулубом людини і головою бика. Як називали його самі критяни, ми не знаємо, але грекам він був відомий під іменем Мінотавр. Для того, аби вмилостивити цього бога, критяни влаштовували особливі обряди, відомі як «ігри з биками». Можливо, не обходилося і без людських жертв, але на жодній з фресок палацу у Кноссі зображень подібних церемоній немає. Не знайдено і малюнків із сценами полювання чи війни – улюбленого заняття єгипетських фараонів, месопотамських чи хеттських царів.

   Богиня (або жриця) зі зміями. Статуетка, знайдена у Кноссі (Археологічний музей Іракліона).

   3. Морська могутність Криту. Царі Кносса володіли не лише Критом. Збудувавши потужний військовий флот, вони поширили свою владу і на сусідні острови. За переказами, найбільшої могутності Крит досяг за царювання Міноса Великого. Йому вдалося приєднати до свого царства прибережну частину Анатолії із містом Мілет. Данину Криту сплачували і греки, принаймні деякі з них. Мінос Великий приборкав піратів і налагодив мирну торгівлю з Єгиптом, Сирією, Італією. Легенда стверджує, що загинув цар під час свого походу на острів Сицилія. Але навіть його вбивці ставилися до Міноса з такою пошаною, що збудували на місці його поховання велике святилище.
   Торгуючи з далекими країнами, товари з яких можна було привезти лише морем, критяни швидко зрозуміли, що розплачуватися за придбане іншим товаром – приміром, зерном – не дуже зручно. Щоб полегшити розрахунки, вони почали використовувати гроші – на Криті це були великі бронзові злитки, подібні за формою до бичачої шкіри. Власне, за один такий злиток і можна було придбати одного бика. Проте й інші розрахунки критяни вели у «биках» – скажімо, рабиня коштувала 4 бики, а великий казан – 12 биків.

   Північна частина Кносського палацу (сучасний вигляд).

   Щоправда, заморська торгівля, загарбницькі походи і данина, яку сплачували підкорені народи, збагачували лише царя, жерців і критську знать. На добробуті більшості мешканців острова, насамперед селян, морська могутність Криту майже ніяк не позначилася. Як і раніше, вони жили у маленьких глиняних халупах, що, тулячись одна до одної, складали невеличкі села, розкидані островом, і сплачували податки до державної скарбниці, годуючи мешканців Лабіринту.
   4. Виверження вулкана на острові Фера і загибель Критської держави. У 1450 році до нашої ери сталася велика природна катастрофа – виверження вулкана на острові Фера на північ від Криту. Виверження більше нагадувало вибух, більша частина Фери просто зникла під водою, а викликаний ним потужний землетрус дощенту зруйнував критські міста. За кілька годин після вибуху острів накрила величезна морська хвиля – цунамі, яка знищила увесь військовий і торговельний флот Криту і довершила руйнування прибережних селищ. Але і на цьому випробування не завершилися. За кілька днів увесь острів був укритий товстим шаром вулканічного попелу. Він не лише знищив весь урожай, а й на кілька років зробив ґрунт непридатним для землеробства.

Люди у морі. Фреска з Акротірі.

Після такого несподіваного удару Критська держава вже не піднялася. Мешканцям острова відтепер було не під силу не лише утримувати владу над сусідами, а й захистити самих себе. З півночі на Крит вдерлися греки, які вже давно із заздрістю задивлялися на багатства кносських царів. Лабіринт та інші палаци були розграбовані, а сам острів – поділений між завойовниками.

Перші давньогрецькі держави

1. Розселення грецьких племен. На північ від Криту і на захід від Анатолії розташований Балканський півострів. В той час, коли в Месопотамії й Єгипті виникали перші держави, південну частину півострова, а також навколишні острови (які, разом із Критом, і складають територію сучасної Греції) заселили племена греків. Власне, греками їх назвали згодом сусіди, а самі себе вони йменували еллінами, а свою країну – Елладою. Племена, які населяли Південну Елладу, називалися ахейцями, на півночі розселилися дорійці.

Греція, Егейське море і Крит (загальний вигляд з космосу).

   Збір маслин. Зображення на чорнофігурній амфорі (Британський музей).

   Грекам їхня нова батьківщина подобалася, вони вважали її найгарнішою країною у світі. Але життя тут не було простим. Більша частина Греції вкрита горами. Річок багато, але вони більше схожі на струмки, які влітку часто висихають. Хліб – ячмінь і пшеницю – вирощували лише у долинах, яких було не так вже й багато. На кам’янистих ґрунтах краще росли маслини і виноград. Маслини вживали у свіжому вигляді, солоними або маринованими, але більша частина врожаю йшла на виготовлення олії. З винограду насамперед робили вино – греки зазвичай пили його, розвівши з водою. Окрім того, вирощували яблука, груші, смокви, гранати, айву, горіхи, а також городину – капусту, горох, боби, цибулю і часник. Сіяли й льон. Орали греки за допомогою плуга, до якого впрягали биків. Розводили також овець, кіз, свиней, згодом поширилося й конярство.
   Якщо земля Греції не надто придатна для землеробства, то її береги немовби створені для мореплавства. Тут чимало зручних заток і бухт, а острови у морі розташовані близько один від одного. Греки були вправними рибалками.
   Будівлі греки зводили переважно з каменю, якого в гірській країні вистачало, з глини виготовляли насамперед посуд. Гори Еллади були також багаті на корисні копалини – золото, срібло, свинець, мідь. Саме мідь, без якої неможливо виготовити ані бронзові знаряддя праці, ані бронзову зброю, стала головним джерелом багатства найдавніших грецьких держав.
   2. Виникнення міст-держав. Перші міста у Греції виникли в XVI сторіччі до нашої ери – у тій частині Еллади, яку населяли ахейці. Як і на Криті, це були міста-палаци; серед них найбільші і найвідоміші – Мікени, Тиринф, Пілос, Фіви, Афіни.
   Щоправда, ахейські палаци більше нагадували фортеці. У Тиринфі, наприклад, мури палацу були у 4,5 метра завтовшки і 7 метрів заввишки. Недарма це місто називали «міцностінним». Переповідали навіть, що звести такі мури звичайним людям не під силу, а будували їх казкові велетні – циклопи (з того часу велетенські споруди називають циклопічними).
   Майже не поступався тиринфському палац у Мікенах. Але це місто частіше називали «золоторясним», бо воно було найбагатшим. Поховання місцевих володарів і зараз вражають багатством – тут знайшли не лише зброю і посуд, а й прикраси із дорогоцінних металів та слонової кістки, а також золоті маски – своєрідні посмертні портрети царів.
   У палаці в Пілосі знайшли справжнє сховище глиняних табличок. Письмо, яким користувалися ахейці, було схожим на критське, і його також називають лінійним. Але, на відміну від критського, це письмо вдалося розшифрувати. І тепер ми знаємо не лише про внутрішній устрій найдавніших грецьких держав, а й безліч дрібниць із господарського життя.

Мури Тиринфа (сучасний вигляд).

   Золота поховальна маска, знайдена в Мікенах (Національний археологічний музей в Афінах).

   На чолі кожної ахейської держави стояв цар. Царю належали найкращі землі, сам він мешкав у палаці, на нього працювали сотні, а іноді й тисячі рабів. На користь володаря стягували податки і з мешканців сільської округи. За цим уважно слідкували чиновники. Для утримання своєї влади і загарбницьких походів проти сусідів у царя була озброєна дружина на чолі з командувачем. Та й самі ахейські царі майже не розлучалися із зброєю – навіть стіни палаців вони прикрашали малюнками із зображеннями битв і полювання.
   3. Боги давніх греків. Особлива роль у житті давніх греків належала жерцям. Адже греки вірили, що лише вони знають, що треба робити, аби здобути прихильність богів. Богів греки уявляли дуже схожими на царів. Хіба що більш могутніми, здатними чинити справжні дива, і до того ж безсмертними. Як царі залежали від податків, що їх збирали із звичайних селян і ремісників, так і боги живилися, на переконання греків, пожертвами, що їх приносили люди. Як і царі, головні боги мешкали в розкішних палацах, розташованих, як розповідали легенди, на горі Олімп – найвищій горі Греції. Саме тому цих найшанованіших богів називали олімпійськими. Щоправда, у греків були й інші божества, які, на їхню думку, мешкали у звичайних горах, а також – річках, озерах і лісах, уособлювали вітер та інші стихії. Їх греки вважали не такими могутніми, як мешканців Олімпу, але теж намагалися «не ображати» і задобрювали пожертвами.
   Серед олімпійських богів теж не було рівності. Найголовнішим, «царем богів» вважали Зевса. Його навіть зображували як володаря, що сидить на троні зі скіпетром або ж блискавкою в одній руці і богинею перемоги Нікою в іншій. Дружиною Зевса була богиня Гера – покровителька сім’ї і любові між чоловіком і дружиною. Брат Зевса – Посейдон – був богом морів, його часто змальовували на колісниці, запряженій білими кіньми і з тризубом в руці. Ударом тризуба, як вірили греки, Посейдон викликав буревії та землетруси. Ще один брат Зевса – Аїд – був богом підземного світу та «царства мертвих». За дружину собі він обрав Персефону, доньку богині землеробства Деметри. Греки вважали, що кожні півроку, коли Персефона жила у підземному царстві, Деметра сумувала, і у світі наставали осінь і зима. А коли поверталася – Деметра раділа, і приходила весна.
   Улюбленою донькою Зевса була богиня мудрості Афіна. Вона нібито народилася з голови батька, до того ж – у повному бойовому спорядженні. Афіну вважали також покровителькою наук і ремесел. Богом ремесла був Гефест – його навіть показували як кульгавого коваля. Дружиною Гефеста визнавали богиню кохання і краси Афродіту. Вона, за легендою, народилася з морської піни. Афродіту часто зображували з її сином Еротом – крилатим хлопчиком з луком і стрілами. Вважали, що саме стріли Ерота викликають кохання – і не лише людей, але й богів.

Народження Афіни. Зображення на чорнофігурній амфорі (Національний археологічний музей у Мадриді).

Теракотова фігурка, знайдена в Мікенах (Лувр).

   Піфія та її золотий триножник. Зображення на червонофігурній амфорі (Британський музей).

   Бог торгівлі і мандрівок Гермес крил не мав. Він обходився крилатими чобітками. Але саме його боги зробили своїм вісником. За легендами, Гермес з дитинства виявляв не лише швидкість, а й неабияку спритність, тому його вважали ще й богом обману і шахрайства. Богом виноробства був Діоніс, богом сонця – Геліос, богинею місяця – Селена. Богинею місячного сяйва і полювання називали Артеміду. Брат Артеміди Аполлон, якого вважали зразком чоловічої краси, був богом сонячного світла і мистецтв, а також близької до них лікарської справи. Щоправда, за кожне з дев’яти мистецтв відповідала ще й окрема богиня – муза, а богом-лікарем вважали сина Аполлона Асклепія.
   Найшанованіший храм Аполлона був розташований у містечку Дельфи. До нього з усієї Греції зверталися за порадами і пророцтвами. Щоб їх отримати, жриця, яку називали піфією, сідала біля священної ущелини. Під впливом отруйної пари, яка йшла з ущелини, вона непритомніла і вигукувала окремі слова. Інші жерці «перекладали» їх більш звичною мовою, але досить заплутано, так що зміст деяких пророцтв ставав «зрозумілим» лише після того, як події відбулися. Проте греки вірили, що піфія ніколи не помиляється.

Історія, що збереглася завдяки міфам

   1. Звільнення грецьких держав від критського панування. Цар Тесей. Про історію перших грецьких держав ми знаємо дуже мало. До того ж, переважно з легенд і міфів, у яких справжні події часто-густо переплітаються із цілком казковими розповідями. Так, батьком найславетніших царів неодмінно проголошували Зевса. У міфах герої майже на рівних спілкувалися з богами і воювали з чудовиськами, які можуть існувати хіба що в уяві оповідачів. Але разом з тим у багатьох легендах залишилися згадки про справжні події,які відбувалися у II тисячолітті до нашої ери.
   Так, за переказами, найвідомішим царем Афін був Тесей. Слави він здобув ще замолоду, коли звільнив околиці рідного міста від розбійників. Один з них – Прокруст – був відомий тим, що примушував подорожніх лягати в його ліжко і, оскільки жодному воно не підходило за розміром, убивав їх. Але Тесей розправився з Прокрустом так само, як той обходився зі своїми жертвами.
   Значно важче було звільнити батьківщину від влади Криту. Легенда розповідає, що заморські володарі примушували мешканців Афін сплачувати данину людьми – щороку сімох хлопців і сімох дівчат відправляли до Кносса, де їх приносили в жертву Мінотавру (греки уявляли його казковим чудовиськом). Тесей умовив батька – царя Егея – відправити разом з іншими на Крит і його. Пообіцявши на знак щасливого повернення змінити чорні вітрила на своєму кораблі на білі.

Бойовий шолом мікенської доби (Археологічний музей Іракліона).

   Тесей і Мінотавр. Зображення на чорнофігурній амфорі (Лувр).

   Тесею допомогла закохана в нього донька критського царя – Аріадна, яка таємно передала йому меч і клубок ниток. Прив’язавши один кінець нитки біля входу до Лабіринту, Тесей – після того, як убив Мінотавра, – зміг швидко вибратися на волю і втекти з острова. Але він забув обіцянку, що дав батькові, а той, побачивши здалеку чорні вітрила, з розпачу кинувся у море, яке відтоді почали називати Егейським.
   2. Персей – цар Мікен. «Золоторясні» Мікени, за легендами, розбудував Персей. Він походив з царського роду, що володарював в іншому місті – Аргосі. Дід Персея дуже боявся, що внук позбавить його не лише влади, а й життя. Тому одразу після народження разом із матір’ю хлопчика замкнули у дерев’яній скрині і кинули в море. Хвилі прибили скриню до одного з сусідніх островів. Персей виріс у палаці місцевого царя, який закохався у його матір.

   Персей. Зображення на піфосі (Лувр).

   Коли хлопець виріс і міг завадити планам володаря, той відправив його на вірну смерть, наказавши здобути голову Медузи Горгони – чудовиська, яке одним поглядом перетворювало на камінь кожного, хто подивиться їй в очі. Але Персей впорався із завданням, жодного разу не подивившись на Медузу, бо бачив її, наче у дзеркалі, у своєму щиті. Коли ж цар не повірив, хлопець просто показав йому свою здобич – і той вмить закам’янів.
   Персей повернувся до рідного міста, де його оголосили царем. А дід і справді загинув від його руки – під час змагань онук випадково влучив у нього диском. У розпачі Персей залишив батьківщину й оселився в Мікенах, де царювали його нащадки.
   3. Геракл і його подвиги. Найулюбленішим героєм давньогрецьких міфів, однак, був не Тесей і не Персей, а Геракл. За легендою, він був правнуком Персея і сином мікенського царя. Але його батько змушений був залишити батьківщину і жив у Фівах.
   Свою незвичну силу Геракл виявив ще у колисці, коли задушив двох змій, що прокралися до неї. Коли герой виріс, то став на чолі фіванського війська і розгромив усіх ворогів царя. Розчулений володар віддав йому за дружину доньку, а згодом – і владу над містом. Проте царював Геракл недовго. Бо його сила іноді брала гору над розумом. Якось у нападі люті він убив дружину і дітей, за цей злочин його позбавили влади і вигнали з Фів.

   Геракл з триголовим собакою Кербером. Зображення на чорнофігурній амфорі (Лувр).

   Геракл змушений був відбувати покарання при дворі нового царя Мікен. Виконуючи його доручення, він здійснив дванадцять подвигів – кожен з яких був не під силу звичайній людині. Він переміг величезного лева, вбив гідру – чудовисько з дев’ятьма головами, птахів з бронзовими крилами, вполював лань із золотими рогами і страшного кабана. Гераклу вдалося за один день вичистити неосяжні стайні, які належали царю Авгію. Він приборкав божевільного бика царя Міноса, здобув пояс бога війни Ареса і здійснив ще багато царських забаганок, останньою з яких була вимога принести золоті яблука із саду на краю землі.
   Після цього Геракл отримав свободу. Але вже не став царем. Він мандрував з міста до міста, допомагаючи людям і здійснюючи нові подвиги. А одного разу – каже легенда – за допомогою до нього звернулися самі боги. Це сталося, коли проти них повстали гіганти – безсмертні створіння, що за силою були рівні богам. Бій ішов на рівних, лише втручання Геракла дозволило перемогти гігантів. Але після цього і сам герой став богом, залишивши землю. Так завершується останній міф про Геракла.
   4. Боротьба між містами-державами. Троянська війна.
   Але не всі герої міфів були такими шляхетними, як Геракл. Якщо вірити легендам, більшість ахейських царів усе своє життя боролися за можливість панувати над іншими. Щоб здобути владу, вони використовували будь-які засоби: і вбивства, й зраду, й підкуп. Але зазвичай царі просто йшли один на одного війною. Війни між містами спалахували з найнікчемнішого приводу, тривали роками, виснажуючи сили їхніх учасників і часто-густо завершувалися загибеллю усіх переможених. Так, за легендою, під час облоги Фів загинули одразу сім царів. Сини й онуки загиблих пізніше згуртувалися і, захопивши місто, зруйнували його дощенту.
   Однак воювали грецькі міста-держави не лише між собою. Час від часу вони нападали і на сусідів. Ахейцям вдалося захопити Крит та місто Мілет на протилежному березі Егейського моря. А у 1218 році царю Мікен Агамемнону і його брату Менелаю вдалося об’єднати більшість грецьких володарів для нападу на місто Троя, розташоване на півночі Анатолії. За легендою, приводом для війни стало викрадення троянським царевичем Парісом дружини Менелая – Єлени. Облога тривала десять років, і здобути місто вдалося лише завдяки хитрощам. За пропозицією володаря острова Ітаки – Одіссея, який також брав участь у поході, греки збудували величезного дерев’яного коня, всередині якого сховався загін найсміливіших вояків. Троянці вирішили, що вороги втекли геть, залишивши на згадку такий незвичний подарунок. Святкуючи звільнення від облоги, мешканці Трої не лише втягнули коня до міста, а й зруйнували для цього один з оборонних мурів. А коли втомлені святкуванням троянці поснули, греки полишили своє сховище і разом із головними силами війська захопили місто.

Щоправда, повернутися із багатою здобиччю додому вдалося не всім і не одразу. За переказами, Одіссей діставався до рідної Ітаки ще десять років. Менелаю багатств Трої виявилося недостатньо – замість батьківщини він зі своїми вояками попрямував до Єгипту. Але військо фараона з легкістю знищило непрошених прибульців. Агамемнон загинув удома – від руки дружини й її коханця. Але головне – виснажені тривалою Троянською війною грецькі міста були вже не здатні протистояти навалі племен із півночі.

Бронзові мечі мікенської доби.

   Троянський кінь. Кам’яний рельєф з Гандхари (Британський музей).

   5. Навала «народів моря». Північні сусіди ахейців здавна із заздрістю зазіхали на багатства не лише Трої, а й «золоторясних» Мікен та інших міст Греції. Проте, поки ті мали добре озброєне військо, дорійці та інші первісні племена наважувалися лише на окремі розбійницькі напади. Але після Троянської війни стримувати їх було вже нікому. І загарбники посунули на південь.
   Першою жертвою завойовників, які залишилися в історії під назвою «народи моря», стало послаблене Хеттське царство, знищене ними у 1177 році до нашої ери. Разом з багатствами хеттських царів прибульцям дістався й секрет обробки заліза. Його більше не зберігали в таємниці – і цьому мистецтву швидко навчилися інші народи.

   Перемога Рамзеса III над народами моря. Малюнок з рельєфу з Медінет-Абу.

   Тим часом войовничі племена з півночі пішли далі – східним узбережжям Середземного моря до Єгипту. Лише ціною неймовірних зусиль фараону вдалося зупинити нападників.
   За півстоліття настала черга ахейців. У 1125 році до нашої ери дорійці захопили і зруйнували Мікени. Схожа доля очікувала й інші грецькі міста. Ті, що уникли руйнування, втратили владу над сільською округою і самі перетворилися на села. Більша частина Південної Греції була розподілена між завойовниками. Ті, хто не захотів коритися загарбникам, був змушений тікати світ за очі.
   Шукаючи кращої долі, «народи моря» і ті, хто рятувався від їхніх нападів, розселилися по всьому Середземному морю – від Сирії до Італії й острова Сардинія.

Міста-держави стародавньої Індії

   1. Країна біля підніжжя Гімалаїв. Стрімко в небо здіймаються найвищі гори у світі – Гімалаї. Звідси до Індійського океану тече безліч річок. Найбільша з них – Інд. За її назвою і всю країну на південь від Гімалаїв здавна називали Індією, а її мешканців – індійцями.
   Поруч з Індом у давнину текла ще одна велика річка – Сарасваті. Земля у долині цих двох річок була вкрита тонким, але дуже родючим шаром мулу. Давні індійці встигали збирати кілька врожаїв на рік. Сіяли пшеницю, ячмінь, рис, вирощували також боби й іншу городину, фрукти. Індійці навчилися вирощувати бавовник, з якого робили легку і зручну тканину для одягу, і цукрову тростину, а із її солодкого соку виготовляли цуко р.
   Розводили курей, кіз, овець, корів. У господарстві навчилися використовувати і слонів, які перевозили важкі вантажі.

   Печатки, знайдені у Хараппі.

   Поруч із кам’яними знаряддями праці використовували мідні і бронзові, золото і срібло ставало в нагоді переважно для виготовлення прикрас. Найпоширенішими ремеслами були прядіння, ткацтво, різьблення та гончарство. Глиняний посуд прикрашали яскравими візерунками.
   Для зведення будинків використовували як невипалену, так і обпалену цеглу. З неї ж будували міські мури і навіть морські причали.
   2. Виникнення міст-держав. Близько 2600 року до нашої ери в долині Інду і Сарасваті виникли перші міста. Найвідомішими з них були Хараппа, Мохенджо-Даро та Ганверівала.
   На пагорбі посеред міста зазвичай височіла фортеця. У ній мешкали володарі міста або жерці. Принаймні, у деяких фортецях збереглися залишки вогнищ, на яких, вочевидь, приносили жертви богам. Під час повеней або ж нападу ворогів за мурами фортеці могли сховатися й інші мешканці міста. Але в мирний час вони проживали у власних будинках у місті. Ближче до фортеці селилися заможніші люди, здатні побудувати за свої кошти дво– і навіть триповерхові будівлі.
   Далі – жив бідний люд у невеличких хатинках. Однак усі мешканці міст, незалежно від статків, користувалися водогоном і каналізацією. Та й самі міста будували за чітким планом, вулиці були прямими і широкими – так, щоб могли роз’їхатися два вози.
   Про державний устрій давньоіндійських міст ми знаємо дуже мало. Але навряд чи таке велике і водночас підпорядковане загальному плану будівництво було б можливим без міцної державної влади. Хто її здійснював – цар чи жерці, – історики поки не з’ясували. Проте зрозуміло, що на утримання чиновників збирали чималі податки – у більшості міст знайдені величезні зерносховища. Деякі будинки були схожі на зали для засідань, тож можна припустити, що принаймні в деяких містах управління здійснювала рада старійшин або ж вона допомагала володарю у вирішенні деяких важливих питань. Кожне місто панувало над сільською округою, і хоча жили селяни набагато гірше за мешканців міст, саме з них збирали податки зерном та іншими продуктами, за рахунок яких існували міста-держави.
   Більше про життя давніх індійців ми могли б дізнатися, якби вдалося прочитати їхню писемність. Проте вчені й досі зробити цього не можуть. Більшість написів знайдено на печатках, тому вони дуже короткі. Тож наразі відомо лише, що складалася давньоіндійська писемність з понад 400 знаків, якими позначали як окремі слова, так і певні звуки.

Найвизначніші міста долини Інду.

   Руїни Мохенджо-Даро (сучасний вигляд).

   3. Розквіт і загибель давньоіндійських міст. Найвищого розквіту давньоіндійські міста-держави досягли у 2300—2000 роках до нашої ери. Але чи були вони об’єднані під владою єдиного володаря, чи залишалися самостійними – ми достеменно не знаємо. Індійці торгували не лише з сусідами, а й з віддаленими країнами, зокрема – з Месопотамією. До Ура і Ларси вони привозили мідь, олово, золото, мушлі, перли, деревину і слонову кістку. Шумери вважали Індію, яку вони називали Меллухою, країною казкових багатств.
   Проте розквіт давньоіндійських міст не був тривалим. Їхні мешканці стали жертвами власної недбалості. За кілька сторіч тонкий шар родючої землі був виснажений. Навколишні ліси були знищені і вже не могли утримувати таку необхідну для землеробства воду. Почастішали посухи, колись квітучі поля почали перетворюватися на пустелі. Сарасваті кілька разів змінювала своє річище і зрештою висохла. Справу завершив сильний землетрус.

Бог – захисник черід. Зображення на печатці, знайденій у Мохенджо-Даро.

Давньоіндійські міста занепали. Поступово втративши владу над сільською округою, вони залишилися без засобів до існування і перетворилися на легку здобич для навколишніх первісних племен. Близько 1750 року до нашої ери мешканці міст були змушені залишити свої домівки.

Розділ III
Розмаїття стародавніх цивілізацій

Перші держави давньої Америки

   1. По той бік океану – Америка та її мешканці. Найдавніші держави світу виникли в країнах, досить близьких між собою, а тому їхні мешканці мали змогу спілкуватися й обмінюватися досвідом, запозичувати у сусідів корисні винаходи і відкриття, що дозволяли краще обробляти землю й отримувати вищі врожаї, пристосовуватися до природних умов і захищатися від ворогів. Мешканцям віддалених країн і континентів було значно важче, бо їм доводилося досягати всього власним розумом, шляхом спроб і помилок. Однак і вони зробили свій внесок у загальну історію людства, створивши самобутні культури, розбудувавши величні міста і заснувавши славетні держави. Хай і сталося це пізніше, аніж у Месопотамії, Єгипті чи Індії.
   Найвіддаленішою частиною стародавнього світу була Америка. Від Азії цей континент відділений Тихим, а від Європи й Африки – Атлантичним океаном. Перші люди переселилися до Америки лише 30—40 тисяч років тому, і багато тисячоліть пішло на заселення всього континенту. Тож не дивно, що перші міста і держави тут виникли пізніше, аніж на Близькому Сході.
   За зовнішнім виглядом давні мешканці Америки нагадують народи Східної Азії: мають жовтуватий колір шкіри, ніс із високим переніссям, рівне чорне волосся, тому вчені вважають, що переселення відбувалося саме звідти. Коли європейці вперше познайомилися з американськими тубільцями, вони вважали їх мешканцями Індії, відтоді їх називають індіанцями (тож треба не плутати їх з індійцями, мешканцями власне Індії).

Представники народів, що населяли Америку. Малюнок з енциклопедії XIX ст.

Індіанці самостійно винайшли землеробство і вирощували багато рослин, з якими не були знайомі в інших частинах світу, – кукурудзу, картоплю, помідори, соняшник, стручковий перець, какао, ананаси, авокадо, ваніль. Натомість вони не знали ані пшениці, ані ячменю, ані рису. Індіанці розводили курей, індиків, кіз і овець. Але в них не було ані коней, ані биків. Тому вони не могли використовувати плуг, та й вантажі переносили вручну. Не знали мешканці Америки про бронзу і залізо, тож більшість їхніх знарядь були кам’яними. 2. Місто-держава Чавін. Майже в центрі Південної Америки розташована країна Перу. Більша її частина вкрита високими горами, вершини яких і влітку стоять під снігом. Високо в горах беруть початок численні річки, найбільша з них – Амазонка. Тут часто йдуть дощі, під час яких навіть маленькі струмки перетворюються на бурхливі потоки, що руйнують усе на своєму шляху. Але водночас вони несуть із собою мул, завдяки чому земля у гірських долинах стає надзвичайно родючою.

Вирощування кукурудзи. Фреска Д. Рівери.

Чавін і залежні від нього землі.

   Кам’яна фігура з Чавіна (Національний музей у Лімі).

   Землі у вузьких ущелинах небагато, проте давні перуанці навчилися влаштовувати поля на гірських схилах – такі ділянки, які здалеку нагадують сходи, називають терасами. Орали мотиками. Вирощували кукурудзу, а також квасолю, боби, перець, гарбузи, кабачки, бавовник. З тварин приручили собаку та ламу – далекого родича верблюда. З бавовни і вовни виготовляли одяг. Давні перуанці обробляли золото і срібло, але використовували їх лише для прикрас. Металічних знарядь у них не було, обходилися виробами з каменя та кості.
   Найдавнішим містом Америки став Чавін, збудований високо в горах біля одного з витоків Амазонки. Однією з перуанських мов його назва перекладається як «місто синів ягуара». Зображеннями цього хижака, а також пуми і гірського орла – кондора чавінці і справді із задоволенням прикрашали свої будівлі. У центрі міста височіли кілька великих пірамід з тесаного каміння, храми і стели на честь богів. Мешкало у місті близько трьох тисяч людей, і до кожного будинку був підведений водогін. Щоправда, самі будинки відрізнялися між собою – більш розкішні, швидше за все, належали жерцям, які не лише «спілкувалися з богами», а й керували складним міським господарством.
   До наших часів збереглися зображення чавінських вояків, озброєних палицями. За допомогою війська місто панувало над навколишніми племенами, що сплачували «синам ягуара» данину. Постійні війни доводилося вести і з войовничими сусідами, які жили переважно полюванням та збиральництвом. Аби захиститися від нападів ззовні і приборкати непокірних підданих, чавінці змушені були мурувати міцні фортеці. Але сили були нерівними. Близько 300 року до нашої ери «місто синів ягуара» було захоплене і зруйноване сусідами.
   3. Ольмеки. Майже одночасно з Чавіном перші міста виникли і на території сучасної Мексики. Їхнім засновником був народ ольмеків. Судячи із зображень, які вони залишили після себе, барельєфів та велетенських кам’яних голів, це були люди невисокого зросту, з дещо припухлими губами. Ходили вони голими (природні умови це дозволяли) або в довгих сорочках, волосся на голові голили і вдягали капелюхи, схожі на шоломи. Мешкали у дерев’яних будинках, вкритих пальмовим листям.

Міста-держави ольмеків.

Голова ольмецького вояка (Парк-музей Ла-Вента).

   Цар (або жрець). Ольмецький барельєф (Парк-музей Ла-Вента).

   Ольмеки, подібно до чавінців, вважали себе нащадками бога-ягуара. За легендою, в пошуках кращої долі вони залишили свою батьківщину, яку самі називали «краєм дощів», і розселилися на березі Мексиканської затоки, де були сприятливіші умови для господарства. Щороку, під час танення снігів, місцеві річки розливалися і збагачували поля родючим мулом. Ольмеки вирощували кукурудзу, квасолю, перець, гарбузи, кабачки, а також какао, з плодів якого готували особливий напій – шоколад. Вони також навчилися виробляти каучук. Ольмеки винайшли календар, не схожу на інші числову систему і власну писемність. Щоправда, прочитати ольмецькі написи поки не вдалося.
   Чи не кожне з міст, збудованих ольмеками, було самостійною державою, на чолі якої стояв великий жрець. Йому допомагали інші жерці, які складали панівну верству держави. Для того, щоб потрапити до неї, треба було не лише багато вчитися, а й погодитися на неприємні операції. За допомогою лещат жерцям змінювали форму голови, підпилювали зуби і позбавляли можливостей мати дітей. Час від часу їм доводилося приносити жертви богам власною кров’ю. А верховного жерця вбивали, щойно він ставав старим і немічним.

   Піраміда у Ла-Венті (сучасний вигляд).

   Найшанованішими богами ольмеків були бог-ягуар, бог дощу та «велика богиня Місяця», яку зображували у супроводі шести карликів. У кожному місті на їхню честь споруджували храми, подібні до східчастих пірамід. Найвеличніша з них була розташована у найбільшому місті ольмеків – Ла-Вента.
   Чи воювали ольмецькі міста між собою – невідомо, принаймні жодне з них не мало оборонних мурів. Але кожне мало власне військо, озброєне кам’яними сокирами і ножами. Ольмеки здійснювали далекі загарбницькі походи – в глиб Мексики та до Тихого океану, з яких поверталися із багатою здобиччю і бранцями. Проте зрештою війни знесилили ольмеків, колись родючі землі були виснажені, а близько 200 року до нашої ери їхні міста були зруйновані навалою племен з півночі.

Виникнення держави у Стародавньому Китаї

   1. Стародавній Китай. На схід від Гімалаїв розташована найбільша країна Далекого Сходу – Китай. Через весь Китай до Тихого океану течуть дві річки – Хуанхе та Янцзи. З китайської мови їхні назви перекладаються як «жовта» та «блакитна». Здавна в їхніх долинах селилися люди. Щоправда, природні умови Китаю суворіші, аніж в Індії чи Месопотамії. Зимою тут бувають справжні морози і йде сніг. До того ж Хуанхе має «погану звичку» часто змінювати своє річище, затоплюючи усе навкруги. Проте земля в її долині надзвичайно родюча. А ще китайцям пощастило в іншому: дощі на їхній батьківщині йдуть переважно влітку, тоді як осінь, коли збирають врожай, переважно тепла і суха. У давнину китайці не мали нестачі ані в лісі, ані в корисних копалинах. У долині Хуанхе є гарні пасовиська для худоби, а сама річка, її притоки та море багаті на рибу.
   Давні китайці вирощували просо, ячмінь, пшеницю, сорго, а коли навчилися за допомогою каналів і дамб утримувати на полях воду, почали сіяти рис, який згодом перетворився на їхню головну їжу. Вживали також городину і фрукти. Розводили кіз, овець, свиней. Коней, биків і слонів використовували для перевезення вантажів, на конях і слонах до того ж їздили, а за допомогою биків – орали. Для обробки землі застосовували бронзові, а згодом – залізні знаряддя.
   Навчилися китайці розводити і особливих хробаків-шовкопрядів – заради їхніх коконів, сплетених із міцних і водночас тонких ниток. Кокони розмотували, а з ниток ткали вишукану легку тканину – шовк. Шовк коштував дуже дорого і цінився далеко за межами Китаю. Але секрет його виготовлення тримали у суворій таємниці. Згодом іноземці змушені були споряджати на береги Хуанхе справжні «шовкові каравани», а торговельний шлях, який пов’язував Китай із країнами басейну Середземного моря, отримав навіть назву Великий шовковий шлях.

   Стародавній шовк, знайдений у похованні біля Машаня.

   2. Виникнення міст. Перша китайська держава. У II тисячолітті до нашої ери в Китаї виникли перші міста. Зазвичай вони складалися із палацу володаря та кількох житлових кварталів. Посеред них були розташовані ремісничі майстерні, насамперед ливарні. Від ворогів місто захищали високі мури.
   Згодом міста утворили союз під владою єдиного царя. За легендою, засновником першої китайської держави був Чен Тан – володар міста Шан, і сталося це у 1562 році до нашої ери. Нащадки Чен Тана царювали кілька сторіч і значно розширили свої володіння, підкоривши сусідні племена. Поступово китайська держава перетворилася на справжню деспотію. Китайські царі, в розпорядженні яких були численні чиновники, військо та в’язниці для непокірних, стверджували, що їхні піддані – це їхня власність, така сама, як і худоба.
   Щоправда, погоджувалися з цим не всі і не завжди. Коли один із царів вирішив перенести столицю в інше місто, проти цього виступили і прості люди, і наближені до володаря чиновники. У 1027 році до нашої ери, коли інший володар безпідставно збільшив податки і данину з підкорених племен, піддані взялися за зброю. Очолив повстання ватажок одного з «ображених» племен, яке мало назву чжоу, але йому допомагали і мешканці столиці. У вирішальній битві царське військо зазнало поразки і склало зброю, а цар з відчаю наклав на себе руки. Повстанці захопили столицю, їхній ватажок сам проголосив себе царем, а родичів померлого володаря перетворив на рабів.

Чен Тан. Пізніше зображення на шовку (Національний музей у Тайбеї).

   Перша китайська держава і залежні від неї землі.

   3. Зміни у державному устрої. Новий цар недовіряв шанцям, тому спирався переважно на своїх одноплемінників, які складали його військо. Колишня чжоуська знать перетворилася на панівну верству, а племінний устрій був пристосований до потреб державного управління. Цим внутрішній лад нової держави відрізнявся від того, який існував за шанських володарів.
   Новий цар зробив висновки з помилок попередників, тож намагався сподобатися своїм підданим. Він впорядкував податки і запровадив закони, які обмежували свавілля чиновників. Водночас уся земля в державі була оголошена власністю царя, який міг будь-якого часу забрати її, якщо підданий неналежним чином виконував свої обов’язки. Приєднані володіння також були віддані у тимчасове управління намісників, призначених царем.
   Усе це дозволило зміцнити державну владу, але лише на певний час. Особиста відданість чиновників виявилася нетривкою. Намісники швидко почали себе поводити як самостійні володарі. Влада царів ставала все більш обмеженою, а у VIII сторіччі до нашої ери єдине царство розпалося на кілька держав, які, до того ж, постійно воювали між собою.
   4. Китайське письмо. Мешканці різних китайських держав розмовляли різними мовами та говірками. Зрозуміти одне одного вони могли завдяки спільній писемності. Адже її знаки позначали не звуки чи склади, а цілі слова.

   Зразок напису на бронзовому посуді доби Шан.

   Спочатку китайське письмо було малюнковим, але згодом знаки були спрощені. За єгипетським зразком їх також називають ієрогліфами. Загалом ієрогліфів нараховують близько 50 тисяч. І хоча для повсякденного спілкування знати усі не обов’язково, для того, щоб навчитися читати і писати без помилок, потрібні були довгі роки. Тому освічені люди в Китаї здавна користувалися особливою повагою, а робота вчителя була однією з найшанованіших.
   Писали китайці пензликами або паличками на шовку або ж на смужках бамбуку – трави з довгими і водночас твердими стеблами. Окремі смужки зшивали між собою, і таким чином утворювався сувій або книжка. Вміння гарно писати – каліграфію– китайці вважають справжнім мистецтвом, подібним до малярства чи складання віршів.
   5. Китайські мудреці. Постійні війни між китайськими державами, що спалахували з дрібних приводів, але спричинялися до загибелі тисяч мирних мешканців і численних руйнувань, змушували освіченихлюдей замислюватися над недосконалістю тогочасного світу і шукати шляхів до справедливого життя. За порадою вони зверталися до мудреців, найвідомішими з яких були Лао-цзи і Кун-цзи, що його європейці називають на свій лад Конфуцієм.
   За легендою, Лао-цзи жив у 604—531 роках до нашої ери. Переказують, що народився він із сивим волоссям і саме тому отримав таке дивне, як для малюка, ім’я («лао» китайською означає «старий»), а вже коли став мудрецем – часто уподібнювався дитині. Лао-цзи вважав, що людина має повернутися до простого життя серед природи, надавати перевагу спогляданню і, по можливості, взагалі не діяти. Навіть власні думки мудрець не записував, а просто переповідав учням, які лише згодом їх занотували. Лао-цзи засуджував гонитву за багатством і власністю, війни і марнославство, свавілля чиновників і пригноблення простолюду. Його вчення про «шлях мудрості» (китайською «шлях» звучить як «дао») називають даосизмом, а його прихильників – даосами.

Зразок напису на бронзовому посуді доби Чжоу.

Лао-цзи. Пізніше зображення на шовку (Національний музей у Тайбеї).

Конфуцій жив у 551—479 роках до нашої ери. Він походив зі знатної, проте збіднілої родини, рано залишився сиротою. Ще в юнацькому віці він захопився збиранням старовинних записів, і його вразила мудрість, яка відкрилася перед ним. Тому Конфуцій був упевнений, що треба повертатися не до природи, а до звичаїв предків. Саме вони, за словами мудреця, створюють лад і в родині, і в суспільстві. Головне, аби людина знала своє місце і сумлінно виконувала свої обов’язки. Діти повинні слухатися батьків, піддані – володаря, а володар має бути справедливим і великодушним, не порушувати давніх звичаїв, слухатися мудрих порад і оцінювати людей не за багатством чи походженням, а за здібностями і особистими заслугами.

Кун-цзи. Пізніше зображення на шовку (Палацовий музей у Пекіні).

Конфуцій вважав, що людина не народжується шляхетною, такою її роблять освіта і виховання. Він вирішив присвятити себе цій справі і відкрив одну з найперших у Китаї приватних шкіл, що стала відомою на всю країну. Щоправда, царів, усупереч сподіванням, Конфуцію виховати не вдалося. Володарі завжди приймали мудреця з пошаною, проте до його порад не прислухалися і довго біля себе не затримували. Конфуцій навіть жартував, що не встигав «зігріти рогіжку, на яку сідав». Лише по смерті мудреця його вчення – яке називають конфуціанством – стало загальновизнаним у Китаї і навіть поширилося за його межами.

Арії і виникнення нових держав в Ірані та Індії

1. Розселення арійських племен. На північний схід від Китаю починаються безкраї степи, що тягнуться безперервно через усю Азію і Східну Європу – аж до сучасної України. Здавна у цих степах мешкали племена кочовиків – аріїв. Проте в середині II тисячоліття до нашої ери тривалі посухи змусили скотарів залишити прабатьківщину і шукати кращих пасовиськ і місць для поселень. Здолавши опір сусідів, арійські племена поступово розселилися на величезному просторі – від Карпат до Індійського океану.
На північ від Чорного моря оселилися кіммерійці, між Чорним і Каспійським морями – скіфи, на схід від них – сармати, в Середній Азії (яку самі арії називали Туран) – саки. Ті племена, які обрали для поселення країну між Каспійським морем і Перською затокою, дали їй назву Іран (тобто «країна аріїв») і самі згодом почали називатися іранцями. Поступово арії заселили й усю Північну Індію – не лише береги Інду, але й долину річки Ганг. Умови для життя там були набагато важчими, більшу частину долини займали непрохідні ліси. Проте у прибульців уже були залізні знаряддя, за допомогою яких господарство можна було вести і за несприятливих умов. Племена, які знайшли свою нову батьківщину в степах, так і залишилися кочовиками, а арії, що розселилися в Ірані й Індії, швидко перемішалися з місцевими мешканцями і перейшли до осілого способу життя.

   Розселення племен аріїв на межі ІІ—І тисячоліть до н. е.

   2. Виникнення нових держав і їхній внутрішній устрій. В ХI—X сторіччях до нашої ери в Ірані та Індії починають виникати міста. Вони не були схожими на Хараппу та Мохенджо-Даро і більше нагадували великі села. Але, на відміну від сіл, їх оточували справжніми мурами, хай навіть земляними, тут мешкали ремісники і торгівці, а головне – саме навколо них виникали нові держави. Ватажки арійських племен селилися у містах і ставали царями, їхні бойові загони перетворювалися на постійне військо, для утримання якого з місцевих мешканців збирали податки. Відтак – виникала потреба в збирачах податей та чиновниках.
   Вояки в аріїв складали особливий стан і податків не платили. Не платили їх і жерці. Самі вони пояснювали це тим, що боги зробили різних людей з різних частин тіла «найпершого чоловіка». Царів і вояків – з рук, щоб вони захищали інших, жерців – з вуст, щоб ті молилися за інших, селян і ремісників – зі стегон, щоб вони робили важку, але шановану роботу й утримували інших, слуг – із ніг.
   В Ірані цей поділ був не дуже жорстким, а от в Індії стани брахманів (жерців), кшатріїв (вояків), вайшів (селян і ремісників) і шудр (слуг) поступово перетворилися на замкнені варни, належність до якої визначала весь спосіб життя людини і навіть її нащадків. Представники різних станів не могли одружуватися між собою (за це могли покарати смертю), були змушені носити одяг певного кольору й їсти певну їжу. Та найгірше було тим, хто втрачав зв’язок зі своєю варною – для громади він ніби переставав існувати.
   3. Царі і війни, оспівані в поемах. Загалом в Ірані й Індії склалося кілька десятків самостійних держав. Їхні володарі, як справжні кшатрії, більшу частину свого життя проводили у війнах. В Ірані головними ворогами мирних мешканців були кочовики, які за будь-якої нагоди нападали на села і міста, вбивали і грабували, плюндрували поля і крали худобу. Тому царя і його військо тут сприймали насамперед як захисників і упорядників, навіть якщо їхнє утримання важким тягарем лягало на плечі тих самих мирних землеробів і скотарів.

Битва на полі Курукшетра. Малюнок з індійського рукопису.

Індійські царі більше воювали між собою. Причому суперечки спалахували з найменшого приводу. Володарям здавалося, що у війнах вони здобувають не лише землі і нових підданих, а й славу і пошану. Певною мірою це було так, але іноді війни призводили до цілковитого розорення царських підданих і занепаду держав, що брали в них участь.

   Боротьба Рами з Раваною. Малюнок з індійського рукопису (Британський музей).

   Про одну з таких воєн розповідає давньоіндійська поема «Махабхарата» (її назва перекладається як «Війна між нащадками Бхарати»).
   Улюбленою поемою індійців із найдавніших часів була й «Рамаяна» – поема про царя Раму. Вона менше розповідає про війни і битви, а більше – про пригоди і кохання. Щоб одружитися на красуні Ситі, Рама переміг у змаганні з іншими володарями, що так і не змогли натягнути тятиву божественного лука. Рама був таким сильним, що не лише натягнув її, а й зламав сам лук. Однак з перемогою Рами не погодився злий цар Равана, який викрав Ситу і сховав її у своїх володіннях на острові Ланка. Рама разом зі своїм другом – царем мавп Хануманом розшукав злодія, переміг його і визволив Ситу.
   4. Релігія давніх аріїв. Легенди і поеми про царів і богів спочатку просто переповідали. Лише згодом їх почали записувати. На відміну від Месопотамії чи Китаю, в Індії для записів використовували не глину чи шовк, а пальмове листя. З нього робили вузенькі сторінки, які скріплювали мотузкою.

   Бог Агні. Малюнок з індійського рукопису (Британський музей).

   В Ірані – де пальм чи глини було небагато, а головним заняттям місцевих мешканців залишалося скотарство – для записів почали використовувати оброблену шкіру свійських тварин.
   Про вірування давніх аріїв ми знаємо із їхніх священних книг – Вед. З давньоіндійської Веда перекладається як «знання», в українській мові близькими до цього є слова «відати» (тобто знати) та «відьма» (тобто жінка, яка знається на ворожінні і замовляннях). Арії вірили: якщо молитви вимовлені і жертви принесені у суворій відповідності до настанов, боги не можуть відмовити у виконанні прохань людини. Саме тому такою повагою в суспільстві користувалися жерці, які зберігали, охороняли і передавали новим поколінням зміст Вед.
   Найшанованішими богами аріїв були творець всесвіту Варуна, бог блискавки і війни Індра, бог вогню і захисник жрецтва Агні, бог сонця і покровитель угод Мітра. При цьому навіть у молитвах відчувалася різниця між станами – царі і вояки більше вшановували Індру, жерці ж віддавали першість Варуні й Агні.
   Арії вірили, що зі смертю душа просто полишає старе тіло і переселяється в нове. Яке саме – залежить від поведінки людини в попередньому житті. Таку визначеність називали кармою. Якщо людина жила доброчесно – вона могла сподіватися, що в майбутньому її душа переселиться в тіло шляхетної людини, кшатрія або ж брахмана, якщо ж ні – чекала, що може переселитися у звіра, рослину чи навіть камінь. В тому, що звірі, рослини і каміння можуть мати душу, арії сумніву не мали.

Нові релігійні вчення. Заратуштра і Будда

   1. Вчення Заратуштри. Змінив уявлення іранців про світ звичайний «погонич верблюдів» на ім’я Заратуштра, який став засновником нового релігійного вчення, або, як ще кажуть, – пророком. Вважають, що він жив у 628—551 роках до нашої ери на сході Ірану (біля сучасного міста Герат). Заратуштра оголосив, що зло й несправедливість у світі панує тому, що люди вшановують богів, які насправді є не богами, а злими духами на чолі із володарем темряви Ангра-Манью. Насправді ж треба вшановувати творця всесвіту, бога добра і світла Ахура-Мазду. Весь світ, на переконання Заратуштри, поділений на дві частини – темну і світлу, між якими точиться безперервна боротьба. Людина покликана стати на бік добра, яке врешті-решт переможе зло.
   Для цього людина мала жити праведно, дотримуватися чистоти у думках і побуті, шанувати священний вогонь, дбати про свою родину, землю і худобу, допомагати одновірцям і землякам і виявляти милосердя до всіх інших людей. Але головне – вірити в остаточну перемогу Ахура-Мазди. Вчення про переселення душ Заратуштра відкидав, він був переконаний, що праведників після смерті чекає рай, а грішників – пекло.
   Згодом усі ці настанови пророка були викладені в священній книзі – Авесті. Спочатку послідовники Заратуштри не будували храмів, але згодом почали зводити вівтарі, в яких постійно підтримували священний вогонь. Жерців називали магами (звідси походять українські слова «магія» – мистецтво чаклувати – та «магічний» – тобто чарівний і водночас таємничий). Небіжчиків послідовники Заратуштри не ховали, а залишали у високих баштах – на поталу птахам.

   Заратуштра. Пізніше зображення, знайдене в Дура-Европос.

   За життя Заратуштри йому вдалося навернути до своєї віри одного з володарів. А згодом його вчення розповсюдилося по всьому Ірану. Водночас багато хто з іранців поруч із Ахура-Маздою продовжував ушановувати і «старих» богів, насамперед – Мітру.
   2. Виникнення буддизму. В Індії вчення Заратуштри поширення не набуло. Натомість майже одночасно з ним почали з’являтися проповідники інших релігійних вчень. Найвідомішим з них був Сітгарха Гаутама, який жив у 566—486 роках до нашої ери.
   Сітгарха походив із царського роду, і за легендою його батько дізнався від провісників, що син стане або завойовником усього світу, або вчителем усього людства. Батько, як справжній кшатрій, бажав, аби син став царем, і як міг оберігав царевича від роздумів над змістом життя. І лише коли Сітгарха виріс, то з подивом дізнався, що у світі існують хвороби, старість і смерть. Обурений, він втік з палацу і почав шукати мудрості.
   Врешті-решт Сітгарсі відкрилися «чотири шляхетні істини», які стали основою нового вчення. Він зрозумів, що життя – це цілковите страждання, причиною якого є бажання і пристрасті, а позбутися страждань можливо, лише відмовившись від цих пристрастей і ставши на «праведний шлях». Самого Сітгарху відтоді почали називати Буддою (тобто «просвітленим»), а його вчення згодом отримало назву буддизму.
   Будда не відкидав «старих» богів і не запроваджував «нових». Він просто вчив, що доля людини насамперед залежить від неї самої. Не заперечував він і переселення душ, проте, на його переконання, людина мала прагнути не кращого життя після «чергової» смерті, а уникнення «чергового» переселення – оскільки стражданням є будь-яке життя. Праведністю й усвідомленням вищої істини будь-яка людина може досягти найвищого ступеня самовдосконалення, і тоді вона не помирає, стверджував Будда, а переходить в особливий стан блаженства – нірвану.

Народження Сітгархи. Фотографія рельєфу з Гандхари (Британська бібліотека).

   Будда. Статуя з Гандхари (Музей Гіме).

   Будда вчив своїх учнів вести просте і доброчесне життя, приборкувати власні бажання, бути щедрим до всіх і в жодному разі не чинити насильства, навіть у відповідь на насильство. Послідовники Будди утворили громаду, до якої приймали усіх бажаючих, незалежно від їхнього походження чи статків. Найпалкіші прихильники нового вчення ставали ченцями – тобто відмовлялися від мирського життя і цілком присвячували себе пошуку істини і проповідям. Жили ченці у своєрідних гуртожитках – монастирях – і не мали ніякого іншого майна, окрім плаща і миски для збирання пожертв.
   3. Індуїзм. Завдяки палким проповідям ченців вчення Будди стало відомим не лише в Індії, а й далеко за її межами. До буддійської громади охоче приєднувалися ті, хто шукав кращого життя або ж був незадоволений суспільною нерівністю.
   Але більшість індійців, насамперед селяни, нового вчення не сприйняли. Вони, як і раніше, молилися за правилами, викладеними у Ведах, шануючи водночас і тих богів, яким вклонялися і найдавніші мешканці Індії. Згодом першими серед небожителів почали вважати творця всесвіту Брахму, бога-руйнівника Шиву та бога-рятівника Вішну. Індійці вірили, що Вішну може з’являтися перед людьми як власною персоною, так і в різноманітних втіленнях. Такими втіленнями вважали, наприклад, бога-скотаря Крішну, царя-героя Раму і навіть Будду – бог таким чином нібито перевіряв людей, «не стійких» у вірі.

Десять втілень бога Вішну. Індійська мініатюра (Музей Вікторії і Альберта).

Таку, «оновлену», релігію давніх індійців називають індуїзмом, а її прихильників – індусами.

Стародавній Ізраїль

   1. Переселення давньоєврейських племен до долини Йордану. З часів, коли Єгипет був захоплений кочовиками, в цій країні оселилося багато вихідців з Азії. Завойовники заохочували переселення, бо не довіряли місцевим мешканцям. Серед прибульців були і давні євреї – племена скотарів, що колись жили в Месопотамії, потім переселилися в долину річки Йордан і зрештою облаштувалися в долині Нілу – тут вони знайшли багаті пасовиська для своєї худоби.
   Коли єгиптяни повстали і вигнали загарбників, євреї залишилися в країні. Але ставлення до них з боку фараонів стало зовсім іншим. Їх прирівнювали до царських рабів, примушуючи виконувати найважчу роботу, зокрема під час будівництва каналів і фортець.
   Легенда розповідає, що один з освічених євреїв на ім’я Мойсей, який був вихований при царському дворі, вирішив врятувати свій народ. Він звернувся до фараона з проханням випустити його одноплемінників з країни, аби вони знову оселилися в долині Йордану. Фараон відмовив. І тоді Мойсей закликав євреїв залишити Єгипет без царського дозволу, сказавши, що цього вимагає від них Бог.
   Згодом розповідали, що військо фараона кинулося навздогін, але море розступилося, пропустивши втікачів, а потім зімкнулося, поглинувши єгипетських вояків. Надалі євреїв чекали важкі випробування. Переселення тривало понад 40 років, і навіть Мойсей не дочекався здійснення своєї мрії. Перед смертю він лише побачив долину Йордану здалеку.

Виходець з Азії, що переселяється до Єгипту. Розпис поховання сановника Хумхотепа у Бені-Хассані.

Мойсей перед смертю дивиться на долину Йордану. Пізніший малюнок на поштівці.

   Долина Йордану (сучасний вигляд з космосу).

   Розселення не було мирним. Місцеві мешканці чинили відчайдушний опір. Але врешті-решт перемога дісталася прибульцям. Вони оселилися в захоплених містах, розподіливши здобуті землі між собою. Оскільки союз 12 єврейських племен мав назву Ізраїль, так згодом стали називати і підкорену ними країну. Частина переселенців так і залишилися скотарями, але більшість євреїв стали землеробами, адже земля в долині Йордану надзвичайно родюча – в давнину казали, що вона «тече молоком і медом».
   2. Релігія давніх євреїв. Ізраїль за доби суддів. На відміну від сусідніх племен і народів, давні євреї поклонялися лише одному богу, якого звали Ягве. Вони вірили, що невдовзі після їхньої втечі з Єгипту Мойсей від імені одноплемінників уклав з Богом священний договір, або ж Заповіт. Ягве взяв євреїв під свій захист (тому вони називали себе «богообраним народом»), натомість у відповідь отримав клятву суворо виконувати усі божі настанови. Серед цих настанов особливе місце займали десять заповідей, які, за легендою, були накреслені на кам’яних плитах – скрижалях:
   – шанувати лише одного Бога;
   – не робити ідолів – тобто будь-яких зображень, яким можна було вклонятися, як богам;
   – не згадувати ім’я Боже даремно;
   – працювати шість днів на тиждень, а у сьомий – відпочивати;
   – шанувати батька та матір;
   – не вбивати;
   – не чинити перелюбу;
   – не красти;
   – не свідчити неправдиво;
   – не жадати нічого, що належить іншому.
   Окрім десяти заповідей, існувало безліч інших настанов і правил, за дотриманням яких уважно слідкували жерці. Вже згодом ці правила, разом з історичними переказами та легендами, були записані до священних книг, які також отримали назву Заповіту. Правила ці були настільки ретельно виписані, що тривалий час євреї обходилися без законів. Царів у них також не було, владу над Ізраїлем здійснювали жерці або ж судді (єврейською це слово звучить як «шофет»), що під час війни були й військовими ватажками.
   Невдовзі після переселення євреї змушені були захищатися від нових ворогів. Під час навали «народів моря» на березі Середземного моря оселилися войовничі племена філістимлян. Їхні міста-держави були об’єднані в міцний союз. Маючи залізну зброю, філістимляни швидко підкорили й сусідів, розповсюдивши свою владу аж до Йордану. Усі підкорені ними землі, за їхнім ім’ям, почали називати Палестиною. Євреї не змирилися зі своєю долею і постійно повставали проти загарбників. Проте остаточне звільнення стало можливим лише після утворення справжньої держави.
   3. Ізраїльське царство та його розпад. За переказами, першим царем Ізраїлю обрали пастуха на ім’я Саул. Але його правління важко назвати вдалим. Після смерті царя спалахнуло повстання проти синів Саула, на чолі якого став ватажок племені юдеїв Давид. Він ще в юності здобув славу великого вояка, бо переміг найкращого вояка філістимлян на ім’я Голіаф. Той, за переказами, був справжнім велетнем, але спритний Давид влучив йому в голову каменем із пращі. Побачивши, що Голіаф убитий, філістимляни розбіглися з поля бою.

Будинок пересічного ізраїльтянина доби царів (Музей Ізраїлю).

   Руїни будівель часів царя Давида в Єрусалимі (сучасний вигляд).

   Проте, коли Давид вирішив боротися за владу, він скористався підтримкою філістимлян і зрештою домігся проголошення себе царем. Ставши володарем Ізраїлю, він побудував нову столицю держави на горі Сіон – Єрусалим, що став не лише державним, а й релігійним центром єврейського народу. Давид створив постійне військо з найманців – переважно чужинців, запровадив податки, збір яких був покладений на чиновників, а для цього вперше переписав усе населення Ізраїлю.
   Після смерті Давида царську владу успадкував його молодший син Соломон. Він уславився насамперед великим будівництвом. За царювання Соломона були зведені нові, міцніші стіни навколо Єрусалима та інших великих міст Ізраїлю, а в столиці збудований пишний палац і велетенський храм бога Ягве, оздоблений коштовним деревом, золотом і дорогоцінним камінням.
   Соломона вважали мудрим правителем. Він майже не воював, проте йому вдалося утримувати під своєю владою не лише Ізраїль, а й навколишні землі. З сусідніми державами цар підтримував мирні стосунки, а фараон навіть погодився видати за нього заміж свою доньку. Ізраїльтяни торгували з далекими країнами – зокрема з Південною Аравією, звідки до Єрусалима привозили золото та інші коштовності.
   Проте пишне життя володаря важким тягарем лягало на плечі звичайних євреїв. Соломон поділив країну на 12 округів, які по черзі сплачували податки на утримання царського двору. Розміри податків постійно зростали. Звільнені від них були лише одноплемінники царя – юдеї. Це викликало неабияке невдоволення представників інших племен. Врешті-решт вони повстали проти царської влади. Заколот вдалося придушити, проте після смерті Соломона його царство швидко розпалося.
   Держави, що утворилися на його місці – Ізраїль та Юдея, – часто воювали між собою, послаблюючи одна одну. Неспокійно було і всередині кожної з них. Цим користалися найближчі сусіди, серед яких найвпливовішими були царі міста Дамаск.

Фінікійські міста-держави

1. «Країна лісорубів». На північ від Палестини, уздовж Середземного моря простяглися Ліванські гори. У давнину вони були майже повністю вкриті лісами з кедра. Кедрова деревина дуже міцна, тому її вважали найкращою для будівництва і виготовлення кораблів. Торгівці, які постачали кедр до Єгипту, називали цю землю Фенху – «країною лісорубів». Пізніше греки переінакшили єгипетське слово на свій лад і йменували людей, що мешкали біля Ліванських гір, фінікійцями, а країну – Фінікією.
Природа Фінікії несприятлива для землеробства, щоб прогодувати всіх мешканців краю, навіть хліб у давнину доводилося вимінювати у сусідів. Але фінікійці були не лише лісорубами, а й вправними рибалками і ремісниками. Вони навчилися виробляти з особливих морських черепашок пурпурову фарбу. Добували, щоправда, її небагато, і коштувала фарба надзвичайно дорого – не дивно, що пурпуровий плащ у багатьох стародавніх державах вважали символом царської влади.

   Руїни Бібла і фінікійське узбережжя (сучасний вигляд).

   Торгували фінікійці не лише власними виробами – деревиною і пурпуром. Вони швидко навчилися посередницької торгівлі – купували товари, скажімо, в Єгипті і перепродавали їх у Месопотамії чи Греції. Навала «народів моря» на певний час перервала цей обмін, проте згодом він відновився і сприяв надзвичайному піднесенню фінікійських міст. Найбільшими і найвідомішими з них були Бібл, Тір і Сідон. Греки навіть єгипетський папірус називали «біблосом» на честь міста, де його зазвичай купували, – звідси походять слова «Біблія» та «бібліотека».
   У пошуках нових товарів та покупців фінікійці здійснювали далекі мандрівки. Вони ретельно дослідили найвіддаленіші куточки Середземного моря. Фінікійські кораблі постійно плавали до Іспанії, де добували срібло, Британії, звідки вивозили олово, і навіть Канарських островів в Атлантичному океані. До послуг фінікійських мореплавців часто зверталися і царі інших країн. За дорученням одного з фараонів фінікійці пропливли навколо всієї Африки – ця подорож тривала майже три роки.
   2. Державний устрій. Міські громади. Фінікія не була єдиною державою, а складалася з кількох самостійних міст-держав. Самі фінікійці вважали себе насамперед «людьми», або ж «синами» свого міста – Тіра, Сідона, Бібла тощо. Разом «сини» певного міста складали міську громаду. Для ухвалення найважливіших рішень скликали загальні збори громади. Щоправда, брати участь в таких зборах могли лише повноправні громадяни, з кола яких були виключені переселенці з інших місцевостей, мешканці сільської округи та підлеглих земель, що вже казати про невільників. Збори громади скликали нечасто, і зазвичай від її імені виступала Рада, яка складалася з представників найповажніших родин.

Фінікійські кораблі, завантажені деревиною. Рельєф із палацу в Дур-Шаррукіні (Лувр).

На чолі кожного міста-держави стояв цар. Він керував військом і чиновниками та мав цілковиту владу над округою і приєднаними землями. Проте в самому місті влада царя була обмежена, і він змушений був діяти лише за згодою Ради та зважати на рішення, які ухвалювали загальні збори громади.

Загальний вигляд Бібла (сучасна реконструкція).

   Жертвоприношення. Рельєф із саркофага біблського царя Ахірама (Національний музей у Бейруті).

   Жодної майнової рівності між громадянами одного міста не існувало. Статки найзаможніших фінікійців дозволяли їм за власний рахунок будувати кораблі і відправляти їх разом із царськими до далеких країв за товарами. Але й збагачувала торгівля насамперед царя та великих торгівців – ті самі «поважні родини», які складали Раду. Пересічні мешканці міста – ремісники, моряки, дрібні торгівці і селяни – жили незаможно. До того ж їхнє життя залишалося непевним: якщо торгівля була жвавою, а стосунки з сусідами – добрими, то й вони мали заробіток, а якщо ж ні – залишалися без засобів до існування. Землі для всіх охочих не вистачало, до того ж населення Фінікії постійно зростало. Доводилося час від часу «позбуватися» тих, хто ставав «зайвим» на батьківщині.
   3. Утворення колоній. Заморська торгівля, водночас, вимагала постійної присутності фінікійських торгівців або їхніх представників у тих краях, звідки вивозили товари. Кораблі потрібно було завантажувати і ремонтувати, моряки мали десь відпочивати перед далекою дорогою. Тому вже наприкінці II тисячоліття до нашої ери на островах Середземного моря, в Африці й Іспанії почали виникати невеликі поселення фінікійців.

   Фінікійська колонізація в XI—VI століттях до н. е.

   Такі поселення на чужій території зазвичай називають колоніями (а місто, звідки прибували поселенці, – метрополією, що з грецької перекладається як «материнське місто»). З часом колонії зростали, і до них переселялися все більше людей із самої Фінікії– селяни, ремісники і навіть представники знаті,які шукали за морем кращої долі і можливостей, яких їм бракувало вдома. Маленькі поселення перетворювалися на справжні міста.
   Внутрішній устрій колоній був дуже схожим на той, до якого переселенці звикли у Фінікії. Прибульці складали міську громаду, найважливіші питання вирішували на загальнихзборахусіх громадян, а постійно керувала містом Рада з представників знаті і найзаможніших мешканців міста (зазвичай, це були ті самі люди). Найвища влада належала царському наміснику, якого призначав володар того міста, звідки походили поселенці.
   4. Карфагенська держава. Найвідомішою фінікійською колонією було місто Карфаген (на території сучасного Тунісу), засноване у 823 році до нашої ери. З фінікійської назва Карфагена перекладається як «нове місто». За легендою, переселенців очолювала тірська царівна Дідона. Місцеві мешканці зустріли прибульців вороже і погодилися продати їм лише клаптик землі розміром зі шкіру одного бика. Але фінікійці не розгубилися – вони розрізали шкіру на тоненькі ремінці і, як мотузкою, окреслили ними цілий пагорб, на якому і заснували Карфаген. Зрозумівши, що його ошукали, ватажок тубільців почав вимагати, щоб Дідона вийшла за нього заміж. Розуміючи, що в такому випадку місто потрапить до рук ворогів, царівна наклала на себе руки.

Ринкова гиря з Арвада (Лувр).

   Руїни Карфагена (сучасний вигляд).

   Карфаген не лише зберіг незалежність від сусідів, а й відмовився приймати у себе царського намісника з Тіра. Замість нього містом керувала Рада десяти, яку складали нащадки найближчих супутників Дідони, а карфагенським військом – призначений Радою командувач. Згодом один із командувачів вирішив стати царем і разом зі спільниками вбив усіх членів Ради. Але карфагеняни не захотіли встановлювати монархію. Заколотники були покарані, влада Ради – відновлена. Щоправда, тепер вона складалася вже із сотні представників знаті. А на чолі держави були поставлені два суфети, яких обирали щорічно.
   Розташований у зручному місці – на півшляху між Іспанією і Фінікією, на перехресті морських шляхів, – Карфаген швидко перебрав до своїх рук майже всю посередницьку торгівлю на заході Середземного моря. Сусідні фінікійські колонії поступово визнали його першість. А за допомогою війська і потужного флоту Карфаген розширив свої володіння в Африці та Іспанії, де заснував уже свої власні колонії. Так виникла велика Карфагенська держава.

   Залишки порту Карфагена (сучасний вигляд).

   5. Поява абетки. Фінікійські мудреці. Для торгівлі і спілкування між розкиданими по всьому Середземному морю фінікійськими містами було потрібне зручне письмо. Клинопис, який фінікійці запозичили у мешканців Месопотамії, для цього не підходив: адже в ньому було надто багато знаків для позначення слів та складів, отже вивчення усіх їхніх значень потребувало чимало часу. Кмітливі фінікійці здогадалися спростити письмо і позначати лише окремі звуки, до того ж – лише приголосні. В їхній мові таких звуків усього 22, і запам’ятати таку кількість знаків значно простіше.
   Щоб зробити навчання ще легшим, літери (саме так називають знаки, що відповідають окремим звукам) отримали власні назви, і запам’ятовували їх у визначеному порядку. Першою вважалася літера алеф (фінікійською – «бик»), другою – бет (фінікійською – «дім»), третьою – гімел (фінікійською – «верблюд») і так далі. Такий порядок називають абеткою, а письмо, в якому знаками позначаються окремі звуки, – абетковим.

   Фінікійська абетка.

   Винахід фінікійців запозичили й їхні сусіди – мешканці Сирії, Палестини і Греції, а згодом – і більшість народів світу. Щоправда, чи не в кожного з них тепер є своя абетка, пристосована до особливостей їхньої мови і письма. Якщо, скажімо, мешканці Близького Сходу, як і фінікійці, звикли писати справа наліво, то європейці роблять навпаки. Греки й ті, хто створював абетку за грецьким зразком, почали позначати літерами і голосні звуки. Тому, наприклад, в українській абетці, на відміну від фінікійської, аж 33 літери.
   Не лише корисними винаходами уславилася Фінікія у світі, а й своїми мудрецями. Найвідомішим з них був Мох із Сідона, який досліджував природу і першим висловив припущення, що світ складається з неподільних часток – як книжки складаються з літер. Інший мудрець – Сангун’ятон – вивчав історію і дійшов висновку, що більшість богів, яких вшановували фінікійці й їхні сусіди, насправді колись були людьми, які відзначилися мудрістю або важливими винаходами і за це були пізніше обожнені нащадками.

Міста-держави етрусків

   1. Загадковий народ – етруски. Під час своїх мандрівок Середземним морем фінікійці зустрілися з іншим народом мореплавців – етрусками. Етруски мешкали в Італії – між Тірренським морем (що в перекладі з грецької означає саме «етруське») та річкою Тибр. Історики і досі сперечаються про походження цього загадкового народу, проте більшість вбачає в них переселенців з Анатолії, які наприкінці II тисячоліття до нашої ери – після навали племен з півночі – подалися на захід. Італія їх привабила родючими землями, багатими, до того ж, на корисні копалини. Можливо, однак, що етруски є нащадками як переселенців, так і місцевих мешканців, які прийняли їх на своїй землі.
   Етруски мали свою абетку, запозичену у фінікійців через посередництво греків. Історики можуть навіть прочитати більшість етруських написів, проте перекласти їх не завжди вдається – адже ця мова не схожа на жодну із сучасних, словників не залишилося, а написів одночасно кількома мовами небагато. Про повсякденне життя етрусків ми можемо дізнатися з інших джерел, позаяк вони тривалий час жили поруч з іншими народами й залишили після себе численні археологічні пам’ятки, зокрема поховання, прикрашені скульптурами і фресками.
   За допомогою залізних знарядь етруски розчищали ліси й осушували болота, яких було багато на їхній новій батьківщині. На звільнених таким чином землях вирощували великі врожаї пшениці, льону і винограду. Етруські вироби з міді, бронзи і заліза цінували далеко за межами їхньої країни. Втім, найбільшої слави етруски здобули як хоробрі вояки та мореплавці. Щоправда, у море вони виходили не лише для торгівлі, а й для грабунку – таких морських розбійників називають піратами. Греки розповідали, що одного разу етруські пірати захопили в полон самого бога Діоніса. Але, звісно, морським розбоєм та полюванням на людей для продажу в рабство займалися не лише етруски, а й фінікійці, і самі греки.

   Етруський корабель. Розпис поховання (так зване «Поховання корабля») біля Тарквіній.

   2. Міста-держави. Як і фінікійці, етруски не мали єдиної держави, натомість існувало понад десяток міст-держав, найвідомішими з яких були Вольсінії, Популонія та Цере. Від назви останнього походить українське слово «церемонія» – тобто урочистий обряд. Етруски і справді дуже любили урочистості – і не лише релігійні. Так, наприклад, на честь перемоги над ворогами обов’язково влаштовували тріумф – яскраву ходу на чолі з царем.
   Внутрішній устрій етруських держав теж нагадував фінікійський. Мешканці окремого міста складали громаду, яка час від часу збиралася на загальні збори. Проте справжня влада зосереджувалася в руках невеликого кола знатних родин, які зазвичай були й найбільшими власниками – земель, копалень, рабів, кораблів. Незаможні громадяни шукали нагоди влаштуватися на службу чи просто отримати заступництво знатної людини – або ж, як казали згодом, стати його клієнтами. Спираючись на підтримку таких клієнтів і родичів, представники знаті домагалися обрання себе або своїх довірених осіб на всі важливі громадські посади.

Вершники. Етруський рельєф із срібла (Британський музей).

Міська брама етруської доби у Перуджі (сучасний вигляд).

Танцівники. Розпис поховання (так зване «Поховання тріклінія») біля Тарквіній.

Музики. Розпис етруського поховання (так зване «Поховання леопардів») біля Тарквіній.

Етруська теракотова скульптура (Шафгаузенський музей).

   Вершник. Розпис етруського поховання (так зване «Поховання биків») біля Тарквіній.

   Етруські царі (а кожне місто мало власного царя) також змушені були зважати на побажання знаті, а в деяких містах згодом царську владу взагалі скасували – цими державами керували обрані на обмежений термін посадовці.
   3. Етруські колонії. Незважаючи на те, що родючої землі в країні етрусків було значно більше, ніж у Фінікії, з часом майже всю її розподілили між великими власниками. Відповідно зросла кількість громадян, які взагалі залишилися без землі. Звісно, частина з них знаходила собі іншу роботу – вони ставали ремісниками, рибалками або ж моряками. Проте населення етруських міст продовжувало зростати – і для того, щоб забезпечити співгромадян засобами до існування, влада змушена була вдатися до створення колоній.
   Щоправда, на відміну від фінікійців, етруски не виряджали переселенців за море. Землю для колоній переважно відвойовували у сусідів – італійських племен. Так виникли нові етруські міста, серед яких найвідомішими були Спіна, Капуя і Помпеї.

Бронзова модель печінки для ворожіння (Музей П’яченци).

4. Релігія етрусків. Етруски вірили, що всесвіт складається з трьох частин – неба («світу богів»), землі («світу людей») та підземного «царства мертвих». Що б не трапилося у людському світі чи під землею – це лише відголосок того, що відбувається на небі. Тому вони були переконані, що за небесними знаменнями можна передбачити долю. Мистецтво ворожіння було розвинуте в етрусків як ні в кого з їхніх сусідів. Ворожили за громом і блискавкою, за польотом птахів, але найчастіше – за печінкою жертовних тварин. Не дивно, що інші народи вважали етрусків або дуже побожними, або ж надміру забобонними. Найбільше етруски шанували трьох божеств – бога неба і блискавок Тіна, богиню царської влади Юнону та богиню – покровительку ремесел та мистецтв Мінерву. Заступником землеробів вважали бога Аплу, «господарем моря» – бога Нептуна, а в підземному «царстві мертвих», за віруваннями етрусків, панував бог Турмс. Щоб небожителі змилувалися, етруски приносили їм численні жертви – тварин, а іноді й людей. Існував і особливий, суто етруський спосіб жертвоприношення – між приреченими на смерть рабами влаштовувати поєдинки. Невільників озброювали вкороченими мечами, що мали назву гладіс, тому таких бійців-смертників іменували гладіаторами.

Гадання на печінці. Зображення на етруському дзеркалі (Ватиканський музей).

Виникнення давньогрецьких полісів

   1. Греція за часів Гомера. В той час коли фінікійці відкривали далекі краї і засновували свої колонії, грецькі племена, які розселилися по берегах Егейського моря, вели замкнене сільське життя. Про бурхливе минуле їхньої країни нагадували лише руїни колись величних палаців та міфи і легенди, що їх розповідали, співаючи на бенкетах, лірники.
   Найвідомішим із таких оповідачів був сліпий співець Гомер. Про його життя ми майже нічого не знаємо, навіть невідомо, де він народився – за честь зватися батьківщиною поета ще в давнину сперечалися одразу сім грецьких міст. Але саме Гомера вважають автором двох великих поем – «Іліади» і «Одіссеї», які розповідають про Троянську війну і повернення переможців додому. Щоправда, згадуючи про події сивої давнини, поет їх осучаснював – тож більшість побутових сцен у поемах насправді змальовують повсякденне життя не мікенських володарів, а сучасників самого Гомера. Завдяки цьому ми добре знаємо не лише імена давніх героїв, а й те, як жили греки за «гомерівських часів».
   Мешкали греки у селах, уся навколишня земля вважалася спільною власністю громади, але кожній родині в користування надавалася власна ділянка. Найкращі землі отримувала знать та вожді племен, яких Гомер називає царями. Ознакою заможності вважали худобу та рабів. Невільників, щоправда, було небагато, і часто-густо вони жили й працювали поруч із господарем. Торгівлі майже не існувало, селяни забезпечували себе всім самі, а до купців ставилися вороже, не надто відрізняючи їх від піратів та розбійників.

   Гомер. Мармуровий бюст з Бай (Британський музей).

   2. Виникнення полісів. Влада аристократії. Лише у IX сторіччі до нашої ери в Греції знову виникають міста-держави. Більшість із них з’явилася на місці зруйнованих міст ахейців або ж поселень, захоплених греками на узбережжі Анатолії, – таких як Мілет або Ефес. Проте нові держави були зовсім не схожими на царства Персея чи Агамемнона. За своїм внутрішнім устроєм вони більше нагадували фінікійські чи етруські міста. Щоб не виникало плутанини, історики такі міста-держави називають полісами (з грецької «поліс» перекладається просто як «місто») – саме від цього слова походять, зокрема, українські слова «політика» (тобто державна і громадська діяльність) та «поліція» (тобто підрозділ, відповідальний за охорону громадського порядку).
   Поліс складався з міста та навколишніх сіл. Зазвичай розміри поліса були невеликі– зранку громадянин міг залишити міську оселю, попрацювати на своїй землі і ввечері повернутися додому. Майже всі знали одне одного в обличчя. Громадяни одного поліса складали громаду, на загальних зборах якої вирішували усі найважливіші питання спільного життя. Переселенці з інших міст, навіть якщо вони були греками, і невільники громадянських прав не мали.

Поховання. Зображення на вазі з Дипілона (Лувр).

   Колісниця. Зображення на глечику (Музей Стої Аттала).

   Але й серед громадян рівності не було. Майже вся влада зосереджувалася в руках знаті, або, як називали її греки, аристократії (це слово з грецької перекладається як «влада кращих»), представники якої – як і у Фінікії – складали Раду. Інші громадяни, більшість з яких були селянами, хоч і переважали чисельно, на загальних зборах зазвичай лише затверджували рішення, запропоновані Радою. Суддями також були представники знаті і судили вони «за звичаєм», тобто у більшості випадків – на власний розсуд. Під час війни саме аристократи ставали на чолі війська. Зазвичай вони билися на колісницях або верхи на конях, а селяни складали легкоозброєну піхоту. Вплив аристократії був настільки великим, що вона швидко обмежила і без того не надто велику владу царів (за переказами, кожне грецьке місто на початку своєї історії мало власного володаря), а згодом у більшості міст царську владу під різними приводами взагалі скасували. Замість царів життям громади керували притани, або архонти, – посадовці, яких обирали з кола знаті на певний термін, зазвичай – на один рік.
   3. Зміни в озброєнні і військовому устрої. Ширше розповсюдження заліза сприяло вдосконаленню не лише знарядь праці, а й зброї. Зброя ставала дешевшою, а відтак – доступнішою. З часом її могли купувати не лише представники знаті, а й звичайні селяни.
   Змінилися і способи ведення бою. Якщо легкоозброєні піхотинці були захищені лише маленькими щитами з одним держаком – їх тримали в кулаці, то згодом був винайдений великий щит з двома держаками, який можна було утримати всією рукою. Щит доповнювався шоломом, панциром і захисними щитками на ногах – таких важкоозброєних піших вояків називали гоплітами (що з грецької перекладається як «озброєний»).

Двобій. Зображення на глечику (Лувр).

Під час бою гопліти шикувалися кількома лавами, або ж, як казали греки, фалангою. Якщо вояки стояли щільно – їх майже неможливо було вразити, і навіть колісниці проти фаланги найчастіше були безсилими. Аристократи вже не могли вважати себе найголовнішими на полі бою, у фаланзі всі вояки були рівними, незалежно від походження.

   Гопліти, вишикувані фалангою. Зображення на вазі (Музей Вілла Джулія).

   4. Боротьба за писані закони. Селяни, які відтепер билися за рідне місто на рівних з аристократами, більше не вважали справедливим віддавати знаті право керувати громадою. Вони вимагали, щоб влада належала простому народу – демосу (з грецької це слово перекладається саме як «народ»). Не викликали довіри у звичайних громадян і судді з кола аристократів, які виносили вироки «за звичаєм», бо звичай було легко тлумачити на користь сильного. Тому демос вимагав писаних законів, зрозумілих кожному, які передбачали б однакове покарання за однаковий злочин. Саме тут в нагоді стала запозичена у фінікійців абетка, адже навчитися грамоти за її допомогою міг будь-який громадянин.
   Віддавати владу аристократи не бажали. Тому між знаттю і народом доходило до бійок, зіткнень і навіть справжніх воєн. Але врешті-решт демос домігся виконання своєї першої вимоги – у більшості міст закони були записані. Виконати цю складну і водночас почесну справу зазвичай запрошували людей, які користувалися загальною повагою. Таких законодавців вже їхні сучасники вважали неабиякими мудрецями. В давнину навіть склали список семи наймудріших греків.

Створення грецьких колоній. Тиранія

1. Створення колоній. Боротьба між аристократами і демосом часто призводила до того, що той, хто програвав, змушений був залишати рідне місто і шукати кращої долі за морем. Це є однією з причин виникнення грецьких колоній. Інші причини були схожі на фінікійські або етруські – зростання населення, відсутність на батьківщині землі для всіх, хто її потребував, розвиток торгівлі, що вимагав постійної присутності в краях, з якими торгували.
Греки розпочали створювати колонії пізніше за сусідів, тому зазвичай обирали для них береги, ще не «зайняті» фінікійцями чи етрусками. Проте і заснували міст вони набагато більше, аніж попередники. Найбільше колоній було в Південній Італії та на Сицилії – ці землі в давнину навіть називали «Великою грецією» (на відміну від власне Греції, розташованої на берегах Егейського моря). Найвідоміші з них – Сиракузи, Тарент і Неаполь. Найбільшим грецьким містом на заході Середземного моря була Массалія (нинішній Марсель). Колонії виникли також в Анатолії, на острові Кіпр, на узбережжі Африки і навіть у дельті Нілу. Щоправда, фараон дозволив існувати на підвладних йому землях лише одному грецькому місту.

Діоніс на кораблі. Зображення на келиху (Мюнхенське античне зібрання).

Через Мармурове море і протоку Босфор греки потрапили і до Чорного моря, яке вони називали Понтом Евксинським (що з грецької перекладається як «море, приязне для гостей»), або ж просто Понтом. На берегах Босфору заснували місто Візантій, а на чорноморських берегах – кілька десятків колоній, найвідомішими з яких були Херсонес, Пантікапей та Ольвія (на території сучасної України).

Велика грецька колонізація у VIII—VI століттях до н. е.

   Звільнення Андромеди. Зображення на вазі з Південної Італії.

   На батьківщині греки розмовляли різними говірками і відчували себе насамперед громадянами певної держави. Зі створенням колоній елліни почали більше звертати уваги на те, що їх об’єднує між собою і відрізняє від сусідів. Греки відчули себе єдиним народом. Тубільців, та й чужинців, загалом вони називали варварами (тобто людьми, які розмовляють іншою мовою, яка грекам нагадувала повторення незрозумілих звуків «вар-вар»). Спочатку це слово не було образливим, адже варварами вважали не лише відсталі племена, а й народи, культура яких була давнішою за грецьку, – мешканців Єгипту, Месопотамії, Анатолії. Але згодом у ставленні до чужинців з’явилася зверхність, і навіть деякі освічені греки стверджували, що варвар за своєю природою не може бути вільною людиною, а отже – рівним елліну.
   2. Внутрішній устрій колоній. Засновані греками міста одразу ставали самостійними полісами, незалежними від метрополій. Але внутрішній устрій колоній був майже таким самим. Усі поселенці, окрім, звісно, рабів, складали міську громаду. Найважливіші питання міського життя вирішували на загальних зборах, поруч з якими існувала Рада та посадовці, яких обирали на обмежений термін.
   Оскільки серед переселенців були й представники знаті, і селяни, і ремісники, в більшості колоній також спалахнула боротьба між аристократією і демосом. Як і в самій Греції, на новому місці представники народу також вимагали запису законів і найчастіше домагалися свого. А з часом такі закони почали затверджувати вже під час заснування колоній.

   Храм згоди в Акраганті (сучасний вигляд).

   Якщо місту загрожувала небезпека ззовні, усі громадяни виступали гуртом. Для боротьби із сильними зовнішніми ворогами – такими як етруски, карфагеняни або ж кочові племена півночі – доводилося об’єднувати зусилля кількох міст. Так, серед колоній виділялися найвпливовіші, представники яких організовували спільну оборону, вимагаючи натомість у сусідів відповідного внеску у загальну справу – вояками, хлібом, грошима.
   Ця допомога могла бути добровільною, але часто призводила до залежності від сильнішого поліса. Так, наприклад, навколо Пантікапея утворилася Боспорська держава, а грецькі колонії Сицилії об’єдналися навколо Сиракуз. Проте у більшості випадків союзи між полісами були нетривкими, та й панівне місто зазвичай не втручалося у внутрішні справи залежних від нього полісів.
   3. Розвиток торгівлі і його наслідки. Одним з головних наслідків створення колоній став нечуваний раніше розвиток торгівлі між містами та у самих полісах. Селяни привозили до міста овочі, масло, вино, м’ясо або живу худобу. В обмін на них вони могли придбати вироби місцевих ковалів та гончарів або ж товари, які доставляли з далеких країв. З колоній до Греції надходили метали, зерно, раби, вироби заморських ремісників. До колоній везли вино, масло і вироби грецьких майстрів. Поруч із торгівлею розвивалося і лихварство – адже для купівлі товарів та спорядження кораблів їхнім власникам були потрібні чималі кошти, які можна було взяти лише в борг.

Руїни Пантікапея (сучасний вигляд).

Найдавніша монета, карбована в Лідії (Пергамон-музей).

   Монета, карбована на острові Егіна (Пергамон-музей).

   У VII сторіччі до нашої ери у сусідній з Грецією країні Лідія, багатій на поклади золота і срібла, винайшли монети – зручні у користуванні гроші у вигляді невеликих металічних кружалець однакової ваги. Такими грошима було нескладно розрахуватися за будь-який товар, їх легко було передавати, зберігати і накопичувати. Греки одразу ж запозичили цей корисний винахід, і це значно полегшило обмін як всередині полісів, так і між метрополіями і колоніями. Кожне місто карбувало власну монету.
   З часом вплив торгівців і лихварів у грецьких містах ставав усе більшим. Для того, щоб стати великим власником, уже не потрібно було мати землю та належати до аристократії. Багатії, невдоволені всевладдям знаті, теж вимагали для себе права керувати державою.
   4. Тиранія. Олігархія і демократія. Незадоволення громадян пануванням аристократії було легко використати і в особистих інтересах. За сприятливої нагоди владу в багатьох полісах захоплювали честолюбці, які намагалися правити одноосібно, як царі. Проте, на відміну від царської, їхня влада не була успадкованою і трималася або на підтримці більшості громадян, або лише на військовій силі. Таких володарів греки називали тиранами, а їхнє правління – тиранією. У давнину ці слова не вважалися лайливими, і лише згодом тиранічною почали називати будь-яку свавільну владу.

Монета, карбована в Коринфі (Національна бібліотека Франції).

   Періандр. Мармуровий бюст (Музей Піо-Клементіно).

   Одним з найвідоміших тиранів був Періандр – володар найбільшого і найбагатшого грецького міста Коринфа. Він нещадно розправлявся з місцевими аристократами і багатіями, яких вважав своїми ворогами. Простий народ тирана спочатку любив, сусіди ставилися до нього з повагою, Періандра навіть вважали одним із семи наймудріших греків. Але згодом стало зрозуміло, що тиран готовий розправитися з будь-ким, кого він вважав небезпечним для себе, і всі коринфяни його зненавиділи. Періандр навіть не став чекати смерті і наказав себе вбити, причому так, щоб тіло його не знайшли і не могли сплюндрувати.
   Громадяни Сиракуз, за переказами, самі запросили правити містом сусідського тирана Гелона. Гелон виявив себе вправним і водночас суворим володарем. Він розширив межі міста, збудував нові оборонні мури, величні храми і водогін. З аристократами тиран намагався не ворогувати, але й демосу прагнув сподобатися. Гелон заборонив багатіям хизуватися своїми статками, а безземельні громадяни отримали землі, які тиран відібрав у кількох сусідніх полісів. Помер Гелон власною смертю, передавши владу своєму братові.
   Проте в більшості грецьких міст влада тиранів була нетривкою і недовгою. Знищивши всевладдя аристократії, інших вимог демосу вони виконати не могли. Існувала навіть приказка: «Найбільше диво – це тиран, який дожив до старості».
   Зазвичай тиранію скидали ті самі громадяни, які її спочатку підтримували.
   Але після цього знаті вже не вдавалося повернути владу до своїх рук. Вони були змушені ділитися нею з багатіями – торгівцями і лихварями. Такий устрій називають олігархією (з грецької це слово перекладається як «влада небагатьох»). Саме такий устрій після повалення тиранії утвердився, скажімо, в Коринфі. Або ж до влади приходили ватажки демосу – грецькою демагоги (в давні часи ця назва була не образливою, а навіть почесною, і лише згодом демагогами стали називати пройдисвітів, що обманюють інших порожніми балачками). І закони змінювали таким чином, щоб у керівництві державою могли брати участь усі громадяни. Так сталося у сусідніх з Коринфом Мегарах. Такий устрій називають демократією (що з грецької перекладається як «влада демосу», або ж «влада народу»).

Спартанська держава

1. Виникнення Спартанської держави. Особливий устрій склався в найбільшому грецькому полісі – Спарті. Заснували цю державу на місці однойменного міста ахейської доби переселенці-дорійці. Разом зі Спартою прибульці захопили і навколишню область Лаконію. Тих мешканців Лаконії, які чинили спротив завойовникам, спартанці силою перетворили на рабів. Проте належали вони не окремим особам, а всій громаді. Називали таких громадських рабів гелотами. Земля також вважалася спільною власністю громадян, хоча йбула поділена на окремі ділянки – по одній на кожного спартанця. Але спартанці на землі не працювали, обробляли кожну ділянку 50—60 гелотів. Місцеві мешканці, які добровільно визнали владу спартанців, а також переселенці з інших місць зберігали особисту свободу, але не мали громадянських прав і змушені були сплачувати податки. Спартанці від сплати податків були звільнені.

Спарта і захоплені нею землі.

   Руїни Спарти (сучасний вигляд).

   Згодом, коли населення Спарти зросло і з’явилася потреба в нових землях, спартанці захопили сусідню область – Мессенію. Частина мессенців залишила батьківщину, а більшість із тих, хто залишився, завойовники також перетворили на гелотів.
   2. Внутрішній устрій Спарти. Як і в інших грецьких полісах, у Спарті від самого початку панувала аристократія. На народних зборах навіть було заборонено сперечатися, вони або ухвалювали, або відхиляли рішення, запропоновані Радою, що складалася з представників знаті.
   Проте з часом влада аристократії була суттєво обмежена. Та, на відміну від інших полісів, не під тиском демосу. Знать сама пішла на поступки, усвідомлюючи, що без єдності громади Спарта не може утримувати в покорі гелотів. А найкращою основою єдності вважали позірну рівність між громадянами.
   Самі спартанці вважали, що закони, які впорядковували їхнє життя, запровадив легендарний герой Лікург. Він і домігся, щоб встановлені правила були незмінними. Лікург нібито вдався до хитрощів – взяв зі спартанців клятву, що вони не мінятимуть законів до його повернення, а сам поїхав до Дельф, де наклав на себе руки.
   Щоб ніхто зі спартанців не виділявся з-поміж інших, за настановами Лікурга усі вони мали майже однакові житла, одяг, посуд і зброю, та навіть харчувалися разом. Ділянка землі, завдяки якій годувався громадянин, насправді йому не належала, він не міг її продати, подарувати чи передати у спадок. Більше того – спартанцям взагалі заборонили займатися торгівлею чи ремеслом, а щоб не існувало багатіїв, замість золотих і срібних монет використовували залізні прутки, які важко було носити з собою та накопичувати.
   Найвищими державними посадовцями, яким підкорялася навіть Рада, були п’ятеро ефорів, котрі представляли простих спартанців. Збереглася у Спарті і царська влада, проте царів було одразу двоє, вони були виборними і підпорядковувалися Раді та ефорам.

Лікург. Гравюра з давньогрецького бюста.

Розписний келих, виготовлений у Спарті (Лувр).

3. «Спартанське виховання». До життя за суворими правилами спартанців готували з дитинства. І хоча сусіди вважали таке виховання жорстоким, самі мешканці Спарти ним пишалися.

   Вправи молодих спартанців. Малюнок Е. Дега.

   Слабких хлопчиків одразу після народження просто скидали зі скелі на каміння. Сильних забирали від батьків уже в сім років – відтоді їх вважали «власністю держави». Немов худобу, хлопців ділили на «череди», де вчили трьох речей – підкорятися, витримувати страждання і битися. З одягу їм давали лише один-єдиний плащ, постіль вони робили собі самі – з очерету, збираного голими руками; за найменшу провину їх сікли різками. Красти не забороняли, суворо карали лише тих, кого заскочили на гарячому. Раз на рік усіх сікли без усякої провини – просто для того, щоб майбутні вояки навчилися навіть під різками не стогнати.
   Щодо необхідних знань, то такими вважали лише музику, співи, вміння написати найнеобхідніші слова, а також мистецтво висловлюватися стисло і точно, або ж, як казали греки, лаконічно (тобто так, як говорять в Лаконії). Дорослим громадянином спартанця визнавали лише в 30 років.
   4. Спартанське військо. Завдяки суворому вишколу молоді спартанцям вдалося створити найсильніше військо серед усіх грецьких полісів. Спартанські вояки були не лише сильними і витривалими, а й хоробрими і дисциплінованими. Тих, хто не виконав наказу, могли навіть не карати, зневага з боку співгромадян змушувала їх самим зводити рахунки з життям.
   Спарта не мала оборонних мурів, бо її мешканці вважали, що місто захищають не камені, а мужність його громадян. Проте головним завданням спартанського війська був не захист від навали ворогів ззовні, а утримання у покорі гелотів. Гелоти зі своїм рабством миритися не бажали і за будь-якої зручної нагоди повставали проти поневолювачів. Саме тому військо спартанців мало бути завжди напоготові.

Спартанський гопліт. Бронзова статуетка (Берлінське античне зібрання).

За допомогою до міста, яке мало найкраще в Греції військо, часто зверталися сусіди – близькі і далекі. І хоча у самій Спарті нібито панувала рівність між громадянами, за межами своєї держави вона зазвичай підтримувала прихильників аристократії та олігархії, скидала тиранів, що спиралися на підтримку народу, і нав’язувала володарів, яким не подобалась демократія. Більшість грецьких міст поступово визнали першість Спарти і вважали за честь бути її союзником.

Афінська держава

1. Афіни під владою знаті. Були у Греції і міста, які не квапилися визнавати спартанську першість. Найвизначнішим серед них були Афіни – центр області Аттика.
Як і в інших полісах, влада в афінській громаді здавна належала аристократії. Представники знаті складали Раду, що в Афінах мала назву ареопаг (на свої засідання він збирався на пагорбі, присвяченому богу війни Аресу). З кола аристократів обирали також командувача війська та архонтів. Царську владу скасували, точніше, залишили за царськими нащадками лише обов’язки жерців – в іншому вони нічим не відрізнялися від решти аристократів.

   Пагорб Ареса в Афінах (сучасний вигляд).

   Знать поступово захопила найродючіші землі Аттики, прості громадяни мали ділянки переважно у гористій місцевості і тому час від часу позичали зерно або гроші в заможніших сусідів. Заставою була земля, на яку ставили так звані «боргові камені». Якщо селянин не повертав позички вчасно, його могли навіть продати у рабство. Оскільки судитися доводилося в тому ж ареопазі, справи зазвичай вирішувалися на користь аристократів.
   Демос вимагав письмових законів, і врешті-решт знать на це погодилася. Справу доручили архонту Драконту. Створені ним закони були жорсткими, у давнину навіть казали, що їх писали кров’ю. За зазіхання на чужу власність передбачалася смертна кара, навіть за крадіжку виноградного грона у сусідському саду. З того часу будь-які невиправдано жорсткі заходи називають драконівськими (до міфічних і казкових драконів цей вислів не має жодного стосунку).

   Стародавня Аттика.

   2. Реформи Солона. Заспокоїти демос за допомогою драконівських законів не вдалося. Заворушення не припинялися, і у 594 році до нашої ери примирити громадян доручили іншому архонту – Солону. Він належав до царського роду і прославився на полі бою – під його керівництвом афіняни захопили сусідній острів Саламін. Багато хто гадав, що він стане тираном, проте сам Солон прагнув не одноосібної влади, а реформ – тобто мирних перетворень громадського устрою Афін.
   Насамперед Солон скасував «боргові камені» і боргове рабство. Таким чином він усунув головний привід для невдоволення і здобув підтримку з боку селян. Після цього Солон поділив громадян за рівнем їхніх доходів. До вищого класу належали так звані «п’ятсотмірники» – ті, хто отримував щорічно не менше 500 мір зерна. Лише вони мали право займати найвищі посади в державі і командувати військом. Далі йшли ті, чиї доходи перевищували 300 мір, вони отримали право займати менш впливові посади, а підчас війни воювали у кінноті. Щоб належати до третього класу, треба було отримувати 200 мір – це цілком відповідало статкам більшості селян. Під час війни вони формували фалангу. Усі інші громадяни належали до четвертого класу і воювали або в легкоозброєній піхоті, або на кораблях.

   Солон. Мармуровий бюст (Національний музей у Неаполі).

   Хоча Солон сам належав до аристократії, він суттєво обмежив владу ареопагу. По-перше, був створений суд присяжних. Присяжних обирали за жеребом, відтак у цій ролі міг опинитися будь-який громадянин, незалежно від його походження чи статків. Це робило суд більш неупередженим у своїх рішеннях. По-друге, Солон збільшив повноваження народних зборів, рішення яких відтепер готував не ареопаг, а новий орган – буле, який формували вже не з представників знаті, а з усіх громадян – теж за жеребом.
   3. Тиранія Пісістрата. Реформи Солона не задовольнили і не могли задовольнити всіх. Знать була обурена «відступом від звичаїв» і обмеженням своєї влади, торгівці і лихварі – тим, що й після реформ влада залишилася в руках тих, хто мав землю, а не гроші, навіть у селян, які домоглися скасування боргового рабства, були причини для незгоди: адже всупереч сподіванням Солон не став перерозподіляти землі на їхню користь.
   Невдоволенням з боку демосу скористався родич Солона – Пісістрат. Він спочаткухитрістю домігся, аби йому дозволили мати збройну охорону, а потім – за допомогою цих охоронців захопив одноосібну владу в Афінах і став тираном. Пісістрат не був жорстокою людиною, не переслідував своїх ворогів і навіть приходив до суду, коли хтось до нього позивався. Тих, хто міг відібрати в нього владу, він позбувався без застосування сили – найбільш бунтівливих і честолюбних аристократів, наприклад, відрядив воювати і засновувати колонію на півночі Егейського моря.

   Апофеоз Геракла, якому уподібнював себе Пісістрат. Зображення на вазі (Мюнхенське античне зібрання).

   Тиран не скасовував законів Солона і, поки мудрець жив, завжди уважно вислуховував його поради. Щоб громадяни не кидали свого господарства заради судових справ, Пісістрат створив місцеві суди й особисто стежив за тим, щоб вони виносили справедливі вироки. Він щиро прагнув, аби пересічні афіняни були заможнішими, сприяв розвитку ремесел і садівництва, допомагав селянам позиками і забезпечував роботою міських бідняків, побудував водогін і численні храми в Афінах. Пісістрат запровадив нові свята і наказав нарешті записати гомерівські поеми, на героїв яких він намагався бути схожим. Тиран дожив до глибокої старості, і після смерті влада перейшла до його синів. Проте, на відміну від батька, нові володарі були пихатими і жорстокими, тож громадяни збунтувалися і вигнали їх з Афін.
   4. Реформи Клісфена. Боротьба за владу завершилася перемогою прихильників демократії. Їхній ватажок – Клісфен – домігся проведення цілої низки важливих реформ. Аби позбавити знать впливу на громадські справи, був скасований старий поділ громадян за походженням, натомість запроваджений новий – за місцем проживання. За новим поділом відтепер відбувалися і вибори до буле, склад якого був збільшений. На користь торгівців, лихварів та інших багатіїв статки почали вимірювати не мірами зерна, а грошима. А виборчі права отримали усі громадяни, незалежно від статків.
   Був ухвалений закон про «суд черепків», або ж грецькою – остракізм.

Клісфен. Мармуровий бюст.

Черепок з ім’ям людини, яку пропонували вигнати з Афін (Музей Стої Аттала).

Він передбачав, що громадяни могли щорічно на загальних зборах громади – шляхом голосування – визначити ім’я людини, яка, на їхню думку, є небезпечною. Якщо те саме ім’я на черепках (а саме вони слугували «виборчими бюлетенями») писала відносна більшість – ця людина повинна була добровільно залишити Афіни на десять років. Родину вигнанця при цьому ніхто не переслідував, а майно за його відсутності перебувало під захистом громади, щоб після повернення громадянин міг одразу включитися в повноцінне суспільне життя.

Як жили, навчалися і кого шанували давні греки

1. Повсякденне життя греків. Жили греки в невеликих будинках, що мали не більше двох поверхів. Усі вікна такого дому виходили у внутрішній двір. Потрапити на вулицю можна було через єдині двері. Дім поділяли на дві половини —чоловічу, в якій приймали гостей, і жіночу, куди вхід для чужих був суворо заборонений.
Меблів греки мали небагато, і були вони дуже простими. Обходилися без шаф – одяг, білизну, інші речі зберігали у скринях. Спали й їли на ліжках. Їжу і питво ставили на низькі столики перед ними. Посуд використовували переважно глиняний, на золотий і срібний розщедритися могли лише багатії. Проте звані вечері і відвідування гостей були найулюбленішими розвагами більшості містян.

Господар захищає своє майно від злодіїв. Зображення на вазі (Берлінське античне зібрання).

   Жінка із дзеркалом. Зображення на вазі (Лувр).

   Одяг давніх греків складався з двох частин: сорочки без рукавів і кишень (вона мала назву хітон) і плаща. Жінки намагалися вкривати голову плащем, чоловіки надягали капелюха лише в дорозі – щоб захиститися від сонця чи дощу. Взуття носили різноманітне, але найпоширенішими були шкіряні сандалії. Жінки використовували косметику – білила, рум’яна, запашні олії.
   Усе своє життя давньогрецькі жінки змушені були підкорятися – спершу батькові, потім – чоловікові, а якщо той помирав – його родичам. Жінки майже не залишали дому, а якщо й виходили на вулицю —лише в супроводі когось. Дружина виконувала всю хатню роботу, і лише в заможних родинах їй допомагали служниці чи рабині.
   2. Виховання дітей. Давньогрецька школа. «Жіночою справою» греки вважали і виховання дітей. Хлопчиків, щоправда, з семи років віддавали до школи, де їх вчили читати, писати, рахувати, співати і грати на музичних інструментах.
   Зазвичай до учнів приставляли спеціально навченого раба – педагога, який піклувався про належну поведінку хлопця, супроводжував його до школи, носив його речі. Неуважних учнів та пустунів учитель міг привести до тями за допомогою різок.
   Для навчання використовували навощені дощечки, на яких писали особливою загостреною паличкою – стилем. Тупим кінцем стиля затирали помилки. Підручників не було, замість них використовували сувої з переказами або віршами.
   Займалися учні і фізичними вправами. Для цього існували навіть особливі приміщення —палестри. З грецької це слово перекладається я к «місце для боротьби», але окрім цього виду змагань хлопчики вправлялися у бігу, стрибках, вправах зі списом і диском.
   Навчання було платним, і хоча плата була невеликою, хлопчики з незаможних родин зазвичай ходили до школи недовго. Хто мав змогу – вчилися до 16 років. І лише сини найбагатших батьків ще два роки навчалися в гімнасії.

Батько, мати і дитина. Зображення на вазі (Музей Палаццо Джатта).

   Хлопці, що виконують фізичні вправи. Зображення на вазі (Лувр).

   Дівчата ані шкіл, ані гімнасіїв не відвідували, їх виховували і навчали вдома. Під маминим наглядом вони перебували, допоки їх не видавали заміж.
   Хлопці з 18 років проходили ще й військовий вишкіл – вчилися ходити строєм і битися, володіти різними видами зброї, чергувати на бойових постах. Після цього їх вважали повноправними громадянами, проте брати участь у народних зборах і голосувати у багатьох містах вони могли лише з 30 років.
   3. Олімпійські ігри. Змагалися між собою, звісно, не лише юнаки. Спорт був улюбленою розвагою дорослих греків. Змагання, що мали виявити найсильніших і найспритніших, влаштовували в кожному з міст Еллади, але існували і загальногрецькі перегони, що їх називали іграми. Ігри влаштовували у Дельфах, Коринфі, Афінах, проте найвідомішими були змагання в «священному місті» Олімпії, розташованому на Пелопоннесі. Вони відбувалися раз на чотири роки, і на час проведення ігор припинялися всі війни між греками. Час між іграми називався олімпіадою. Вважали, що перша олімпіада почалася у 776 році до нової ери, хоча, за переказами, змагання в Олімпії проводили і раніше.
   Змагалися учасники Олімпійських ігор у бігу на один стадій (близько 192 метрів), стрибках, боротьбі, киданні диска і списа (разом ці види спорту називалися п’ятиборством), а також – у бігу на два і на сім стадіїв, бігу в озброєнні, кулачному бою і пакратіоні – своєрідному поєднанні кулачного бою і боротьби. Влаштовували також змагання колісницьі кінські перегони. Участь у змаганнях брали лише чоловіки. Виняток робили тільки для громадянок Спарти – жінкам з інших міст і країв було заборонено навіть спостерігати за змаганнями, тому перемогти вони могли лише у кінських і колісничних перегонах, адже у цих видах змагань переможцями оголошували господарів коней, а не вершників чи візників.

   Загальний вигляд Олімпії (сучасна реконструкція).

   За дотриманням правил стежила особлива комісія суддів. Перемогу не присуджували тому, хто використовував заборонені прийоми або вбивав суперника, хай навіть ненавмисно. За спробу підкупити суддів чи навіть сваритися з ними шмагали батогом.
   Переможця ігор називали олімпіоніком. Його нагороджували вінком з гілок священної маслини, що росла біля храму Зевса, а господарів коней, що прийшли першими у перегонах, – пальмовою гілкою. Проте найголовнішою нагородою вважали саму перемогу. Греки вбачали в цьому особливу відзнаку богів. У рідному місті олімпіоніка зустрічали як справжнього героя, влаштовували на його честь бенкети, складали пісні і вірші, встановлювали статуї. Він ставав чи не найповажанішою людиною в місті, до чиєї думки завжди дослухалися, а образу олімпіоніка вважали образою всього міста, яке він своєю перемогою прославив на всю Грецію.

Метальник диска. Зображення на келиху (Лувр).

Борці. Мармуровий рельєф (Національний археологічний музей в Афінах).

4. Перші філософи. Не меншою, а іноді й більшою повагою у давніх греків користувалися люди, які намагалися зрозуміти, як влаштований навколишній світ, розібратися в устрої суспільства і пояснити, як слід поводити себе людям. Поради освічених людей були тим ціннішими, що на безліч запитань, які виникали в житті громади, жерці не давали і не могли дати вичерпної відповіді. Якщо греки вагалися з вибором – вони часто зверталися до оракула, проте, коли потрібно було створити писані закони або припинити сварку між мешканцями міста, запрошували мудреця. Любов до мудрості грецькою звучить як філософія, тому мудреців греки називали філософами.

   Фалес Мілетський. Мармуровий бюст.

   Філософи насамперед навчали греків життєвої мудрості – знати міру, не робити іншим того, чого не бажаєш собі, цінувати дружбу, дотримуватися даного слова, турбуватися не лише про себе, а й про інших, шанувати закон, який має бути вищим за свавілля володаря. Філософами були і Солон, і Періандр, але найпершим вважали Фалеса з міста Мілет, який жив у 624—548 роках до нашої ери. Його родина походила з Фінікії, а сам він тривалий час жив у Єгипті, де спілкувався з місцевими жерцями. Спираючись на їхні знання, він зробив багато самостійних відкриттів у геометрії, астрономії та інших науках. Найбільше він здивував співвітчизників, передбачивши сонячне затемнення. А коли Фалесу почали дорікати, що, міркуючи про світ, він не бачить, що відбувається в нього під ногами, філософ довів, що з наукових знань можна отримати і неабияку практичну користь. Зрозумівши за відомими лише йому ознаками, що країну чекає рясний врожай маслин, мудрець тишком придбав усі олійні в місті, а коли врожай і справді перевищив усі сподівання, продав їх утричі дорожче.
   Інші філософи також поєднували участь у громадських справах з науковими дослідами. Щоправда, кожен пропонував власні відповіді на пекучі питання. Якщо Фалес вважав, що все на світі походить з води, то один з його учнів називав першоджерелом повітря, а Геракліт – вогонь. Філософ Демокріт назвав неподільні частинки, з яких, на його думку, складається світ, атомами.
   5. Піфагор і його учні. Деякі філософи спробували перетворити свої погляди на щось подібне до віровчення. Найвідомішим з них був Піфагор. Він жив у 576—495 роках до нашої ери, вчився у Фалеса, за його порадою відвідав Фінікію та близько тридцяти років провів у Єгипті. Після повернення – оселився в Італії. Там створив свою школу і спілку однодумців, що таємно сповідували його вчення. За переказами, учасники цієї спілки жили за дуже суворими правилами, але водночас були надзвичайно приязними між собою і високо цінували дружбу.
   Самого Піфагора вважали не лише мудрецем і вченим (одна з теорем і досі носить його ім’я), а й провидцем і навіть чаклуном. Подейкували, що він спілкується з дикими звірами, а одного разу, мовляв, навіть річка відповіла на його привітання. Можливо, на виникнення подібних легенд наштовхнули деякі вислови самого філософа. Адже Піфагор вірив у переселення душ – він був упевнений, що людська душа після смерті перевтілюється в інших людей, тварин або навіть у камені. Саме завдяки такому «переселенню», на думку філософа, люди накопичують необхідний досвід і осягають закони природи.
   Піфагор був переконаний, що першоосновою всесвіту є числа та їх співвідношення між собою, а головне завдання мудреця – знайти і зрозуміти, які з них є правильними і створюють гармонію.

Піфагор Самоський. Мармуровий бюст (Музей Піо-Клементіно).

Тому найпершою і головною наукою піфагорійці вважали математику, а найшляхетнішим мистецтвом – музику. За допомогою музики вони навіть лікували хворих.

Розділ IV
Об’єднання стародавніх цивілізацій

Ассирійська держава

1. Початки історії Ассирії. До середини I тисячоліття до нашої ери більшість держав були невеликими за розмірами – зазвичай місто або кілька міст із прилеглою округою. Окремі володарі збирали під своєю владою цілі країни і навіть приєднували деякі сусідні землі – проте це були швидше поодинокі винятки із загального правила. Лише з широким розповсюдженням заліза, розвитком господарства, торгівлі й обміну між народами, змінами у духовному житті людства почали утворюватися так звані «світові держави», які об’єднували одразу кілька країн і десятки різних народів.
Першими на цей шлях стали володарі Ассирії. Це невеличке місто-держава, розташоване на берегах річки Тигр, тривалий час майже нічим не виділялося серед численних царств Месопотамії. Хіба що ассирійські купці здавна торгували не лише з сусідами, а й з віддаленими краями – Сирією, Палестиною, Анатолією. Проте це ніяк не позначалося на становищі Ассирії, яку без значних труднощів приєднували до своїх володінь і аккадський цар Саргон, і вавилонський цар Хаммурапі.

Голова казкової істоти. Мармуровий рельєф з Кальху (Національний музей у Варшаві).

Ассирійська кіннота. Рельєф з Кальху (Британський музей).

2. Ассирійське військо. Поступово, однак, мешканці Ассирії навчилися давати відсіч загарбникам і самі почали зазіхати на землі сусідів. Щоб приборкати непокірних, ассирійські царі створили постійне військо, що складалося з піхоти, колісниць і кінноти, яка легко долала великі відстані і завдавала ворогам несподіваних і дошкульних ударів. Піші вояки були озброєні залізними мечами і захищені панцирами, які складалися із міцних залізних пластинок, та великими щитами, що їх утримували помічники-щитоносці. Вояки постійно тренувалися для того, щоб здійснювати далекі переходи. Для переправи через річки у кожного з них були шкіряні мішки – бурдюки. В разі потреби бурдюки наповнювали повітрям і, спираючись на них, вояки пливли.

Облога міста. Рельєф з Кальху (Британський музей).

   Здобуття міста. Рельєф з Кальху (Британський музей).

   До війська входили також особливі загони, які будували дороги і мости, а під час облоги – рили підкопи під фортечні мури. На озброєнні ассирійців були й особливі пристрої для облоги міст – за допомогою тарана, тобто окованої залізом колоди, що розгойдувалася на ланцюгах, вони вибивали ворота і ламали стіни, а за допомогою катапульти – закидали ворогів кам’яними ядрами та розпеченою смолою. У війську панувала жорстока дисципліна, царі намагалися здобути перемогу за будь-яку ціну, мало зважаючи на жертви серед власних вояків – то що вже казати про ворогів чи мирне населення.
   3. Загарбання ассирійських царів. Майже щороку ассирійці вирушали в загарбницькі походи – і чи не кожного разу вони поверталися із багатою здобиччю: коштовностями, худобою, рабами. Пограбовані країни ставали частинами єдиної Ассирійської держави.
   За кілька десятків років така доля спіткала усю Месопотамію з Вавилоном, Сирію з Дамаском, Фінікію, Ізраїль і Єгипет. Поширили свою владу ассирійці і на деякі землі, заселені арабськими й іранськими племенами – зокрема Мідію і Персію.

   Ассирійська держава за часів найвищої могутності.

   Інші сусідні народи і держави змушені були визнати свою залежність від Ассирії і сплачувати данину. Проте і цьому вони раділи, адже населення захоплених територій іноді просто переганяли, як худобу, в далекі і незнайомі для них краї, а «звільнені» таким чином землі заселяли такими ж переселенцями з інших місць. Ассирійські царі сподівалися, що народи, перемішані таким чином, не зможуть чинити опір завойовникам. Спочатку так і було, проте з часом це лише зміцнило ненависть до загарбників. Столицю Ассирії її численні піддані називали «містом крові» і «лігвом левів».
   Порівняння з левами, щоправда, ассирійським володарям подобалося. Адже вони із задоволенням уподібнювали себе царям звірів, та й полювання на хижаків було їхньою улюбленою розвагою. Хизуючись своєю силою, що несла горе і руїни підкореним народам, ассирійські володарі, однак, вважали себе не лише руйнівниками, а й великими будівничими. Чи не кожен цар намагався звести для себе нове місто-резиденцію. Зазвичай у центрі такого міста височів оточений високими мурами палац. Палаци будували з розмахом, прикрашали численними барельєфами із зображенням царських перемог, сцен полювання, портретів царів та їхніх небесних покровителів, а на чатах біля воріт ставили величезних кам’яних биків із крилами – символів добрих духів-охоронців.

Ассирійське військо перемагає арабів. Рельєф з Ніневії (Британський музей).

   Зал царського палацу у Ніневії (реконструкція О. Лейярда).

   4. Ашшурбаніпал і його бібліотека. Найвищої могутності Ассирія досягла за правління Ашшурбаніпала. Він збудував останню і найвеличнішу столицю держави – Ніневію.
   За наказом царя в палаці була створена бібліотека – зібрання книжок. Сотні тисяч клинописних табличок, кожна з яких мала свій номер, зберігали в особливому приміщенні на полицях у чіткому порядку – так, щоб кожну з них можна було швидко знайти. Деякі з табличок робили в кількох примірниках, щоб їх одночасно могли читати кілька людей. До царської бібліотеки привозили книжки з підкорених земель, а зі стародавніх або ж рідких табличок виготовляли копії. Царська бібліотека перетворилася на скарбницю знань, що їх за кілька століть здобули народи Месопотамії, Анатолії й Єгипту.

   Ашшурбаніпал. Зображення з рельєфу у Ніневії (Британський музей).

   5. Навала кочовиків. Загибель Ассирії. Зламавши опір майже всіх сусідніх держав, змусивши їх або визнати владу Ніневії, або сплачувати данину, ассирійські царі зіткнулися з іншою загрозою. Саме того часу, коли Ассирія здобувала все нові і нові землі, у далеких причорноморських степах племена скіфів перемогли своїх сусідів – кіммерійців. Позбавлені пасовиськ, кіммерійці у пошуках нових місць для життя посунули на південь, руйнуючи все, що зустрічалося на їхньому шляху.
   Найбільше постраждали від навали кочовиків держави, що утворилися на місці Хеттського царства – в Анатолії. Деякі з них були знищені, інші – пограбовані. Грецьким містам вдалося відбити навалу, а цар Лідії змушений був звернутися по допомогу до ассирійців. Проте навіть вишколене військо, яке до того майже не знало поразок, з кочовиками впоратися не могло. Зрештою, довелося звертатися за підтримкою до ворогів кіммерійців – скіфів, які вже знали, як їх перемагати.
   Скіфській кінноті і справді вдалося здолати нападників, проте нові союзники Ассирії і самі швидко перейшли від захисту її земель до грабунку. І якщо від нападів кіммерійців страждала насамперед Анатолія, то скіфи спустошували найбагатші володіння ассирійських царів – Месопотамію, Сирію, Палестину, дістаючись навіть до Єгипту, що на той час уже повернув собі незалежність. За підтримки кочовиків звільнилися від влади Ассирії і володарі Мідії, які створили власну державу.

Поранений лев. Рельєф з Ніневії (Британський музей).

Міська брама Ніневії (сучасний вигляд).

Скіфів вдалося приборкати лише через кілька років, проте Ассирійська держава була знесилена. Цим скористалися підкорені народи. У 626 році до нашої ери проти влади Ніневії повстали халдеї, які населяли в той час південь Месопотамії. Їхній ватажок заручився підтримкою мідійців. Спільними зусиллями союзники розгромили ассирійську армію, захопили і знищили Ніневію. Володіння Ассирії були поділені між Мідією, Лідією, Єгиптом і новоствореним Халдейським царством, столицею якого став Вавилон.

Халдейське царство

1. Халдейська держава за часів Навуходоносора II. Спочатку Халдейському царству належала лише Месопотамія. Проте за часів царя Навуходоносора II межі держави були суттєво розширені. Насамперед, халдейське військо здобуло Сирію, яку вже намагався прибрати до своїх рук єгипетський фараон. Далі настала черга Фінікії і Палестини. Навуходоносор II кілька разів брав штурмом Єрусалим і врешті-решт приєднав до своїх володінь Юдею. Облога Тіра завершилася мирною угодою: міська громада визнала владу Халдеї, але водночас зберегла самоврядування і навіть власного царя. Навуходоносор II прагнув захопити й Єгипет, але це йому не вдалося. Проте халдейське підданство визнали деякі арабські племена.
Всі захоплені землі були поділені на округи, на чолі яких стояли призначені царем намісники. Окремих намісників призначали і до найважливіших міст. Намісників вважали виконавцями царської волі, їм підпорядковувалися усі чиновники відповідної округи. Але водночас деякі міста зберегли самоврядування. Скажімо, внутрішній устрій фінікійських міських громад залишився майже таким, яким був за часів їхньої незалежності. Влада у найбільших месопотамських містах належала Раді старійшин, що складалася з представників найповажніших і найзаможніших родин та жерців. Очолював Раду зазвичай верховний жрець того бога, який вважався захисником цього міста. Рада розбирала суперечки між мешканцями міста і виступала від їхнього імені перед царем. Час від часу скликалися і збори всієї міської громади. Проте головували на них царські чиновники, і саме вони найчастіше визначали питання, що мали розглядатися на зборах.

   Халдейське царство і приєднані до нього землі.

   Як і ассирійські царі, Навуходоносор II виселяв деякі непокірні народи з їхньої батьківщини. Але робив він це не так часто і не так завзято. Скажімо, євреїв з Юдеї було переселено до околиць Вавилона, але і на новому місці вони мали певне самоврядування. На відміну від співплемінників з Ізраїлю, юдеї зберегли свою мову і культуру. Позбавлені землі і держави, вони почали гуртуватися навколо молитовних домів – синагог, і це завадило розчиненню євреїв серед інших підданих халдейських царів.
   2. Вавилон – «столиця світу». Центром величезної Халдейської держави був Вавилон. Цар Навуходоносор II намагався перетворити його не лише на найбільше, а і найкрасивіше місто тогочасного світу.
   Вавилон оточили високими і міцними мурами. Зруйнувати їх не міг жодний таран – ширина мурів була такою, що ними могла проїхати лава з шести колісниць. Вісім міських воріт були оббиті міддю і захищені могутніми вежами. Найвеличнішими і найошатнішими були ворота, присвячені богині Іштар, викладені синьою глазурованою цеглою і прикрашені зображеннями левів, коней і драконів. Від воріт Іштар розпочинався широкий проспект – так звана «дорога процесій», що вела до головного храму міста і всієї держави – храму Мардука. Сам храм мав вигляд східчастої вежі і сягав висоти 90 метрів. Вершина вежі була прикрашена синьою глазурованою плиткою і золотом. Тут був вівтар. Перед статуєю Мардука, що сидів на золотому троні, приносили жертви.

Храм Мардука у Вавилоні (сучасна реконструкція).

   Ворота Іштар (Пергамон-музей).

   У Вавилоні нараховували тисячі вулиць і кілька сотень площ. Царський палац, будинки вищих сановників і найповажніших мешканців міста оточували сади. Найвідомішими з них були так звані Висячі сади. Дерева і кущі висаджували на штучних терасах. Завдяки постійному поливу вони зеленіли навіть у найспекотніші дні, створюючи тінь і прохолоду для відвідувачів царського палацу. Висячі сади вважали одним із семи див світу – хоча греки чомусь були переконані, що їх створили за наказом не Навуходоносора, а ассирійської цариці Семіраміди.
   Утім, це була не єдина легенда, народжена у Вавилоні. Величний храм Мардука надихнув на створення міфу про Вавилонську вежу. Розповідали, що у давнину, коли люди говорили однією мовою, то вирішили, що можуть зрівнятися за могутністю з богом. На знак цього люди почали зводити башту до небес. Але бог розгнівався і зробив так, що будівничі почали говорити сотнями різних мов і не могли зрозуміти одне одного. Башта так і залишилася недобудованою, а люди розбрелися по землі, давши початок різним народам. Вавилон і справді став символом влади, що намагалася зрівнятися з богами, і місцем нечуваного змішання народів, мов і культур, справжньою «столицею світу».
   3. Царі і жерці. Найвпливовішою суспільною верствою в Халдеї були жерці. З ними рахувалися навіть царі, чия влада видавалася необмеженою. Вважали, що лише жерці знають волю богів, про яку вони дізнавалися, спостерігаючи за рухом зірок і планет. Астрологія як мистецтво передбачення досягла за царювання Навуходоносора II нечуваного розвитку. За переказами, мешканці Халдеї – незалежно від їхнього майнового і суспільного становища – не наважувалися розпочинати будь-які важливі справи без поради жерця.

Карта Месопотамії, знайдена у Вавилоні (Британський музей).

   Навуходоносор II. Малюнок на печатці.

   Жерці від цього мали неабиякий зиск. Усі піддані царя сплачували на користь храмів десяту частину своїх прибутків, та й сам володар щедро дарував їм зерно, худобу, срібло і золото. Царські внески були добровільними, а за точністю сплати десятини іншими мешканцями Халдейської держави уважно слідкували особливі чиновники. Іноді для вчасної сплати «пожертви» селянам чи ремісникам доводилося закладати майно чи віддавати своїх дітей у рабство.
   Храми накопичили у себе величезні багатства. Вони володіли землями, невільниками і худобою, не соромлячись «підробляти» ще й торгівлею і лихварством. Лихварство в Халдеї набуло широкого розповсюдження, ним займалися й окремі спритні ділки, і справжні «торговельні компанії», засновані у Вавилоні ще за часів ассирійського панування. До того ж, торгували і давали позики не лише вавилоняни. Створення великої Халдейської держави стало справжнім подарунком для фінікійських купців, які отримали можливість вільно пересуватися і торгувати в усіх її володіннях – від Середземного моря до Перської затоки. Навіть «особистим торгівцем» царя Навуходоносора II був фінікієць.

Набонід. Зображення на стелі з Вавилона (Британський музей).

Циліндр із повідомленням про відновлення Набонідом храмів у Харрані і Сіппарі (Британський музей).

Утім, навіть найбагатші купці і лихварі не намагалися змагатися з жерцями за участь у державних справах. Вплив «божих слуг», і без того значний за часів Навуходоносора II, ще більше посилився після його смерті. Доходило до того, що саме жерці саджали на трон того чи іншого претендента на царську корону. Становище спробував змінити цар Набонід. Він запровадив вшанування місячного бога Сіна як головного бога Халдейської держави і суттєво обмежив привілеї жерців Мардука. Жерці з цим не змирилися і почали підбурювати мешканців Вавилона до спротиву цареві. Остерігаючись замахів на своє життя, Набонід несподівано оголосив своєю столицею невеличке поселення посеред Аравійської пустелі. Намісником Вавилона став царевич Валтасар. Щоправда, це лише перетворило міських жерців на непримиренних суперників Набоніда. Вони тільки чекали слушної нагоди, аби скинути знавіснілого монарха.

Утворення Перської держави

1. Кір стає царем. Східною сусідкою Халдейської держави була Мідія. Після падіння Ассирії мідійські царі значно розширили межі своєї держави, приєднавши не тільки землі, розташовані навколо Ніневії, а майже весь Іран, Вірменію і частину Анатолії. Лише на річці Галіс мідійців зупинило військо царя Лідії. Кілька днів вояки стояли один проти одного і не наважувалися розпочати бій. А коли раптом з неба зникло сонце – сталося сонячне затемнення, – володарі вирішили, що краще укласти мир і розділити Анатолію навпіл між собою.

   Кір Великий. Малюнок з рельєфу з Пасаргад.

   Угода була вигідною насамперед для мідійського царя, адже й ті землі, що йому вдалося захопити, він ледве утримував. Бунтували навіть споріднені з мідійцями перси – народ, який мешкав на півдні Ірану, біля сучасної Перської затоки. Щоб заспокоїти їх, цар змушений був віддати заміж за перського ватажка свою доньку. Вона народила сина на ім’я Кір. За легендою, провісники попередили володаря, що онук в майбутньому стане царем, і монарх наказав його вбити. Але наказу не виконали, Кір виріс і повстав проти дідуся. Мідійська знать, незадоволена власним володарем, разом з військом перейшла на бік повстанців. Кір захопив столицю й змусив діда визнати його царем і віддати всі свої володіння. Щоправда, відтепер у величезній державі панували не мідійці, а перси, і саму її почали йменувати Перською.
   Кір, який згодом отримав прізвисько Великий, своє царювання розпочав з того, що не завершили мідійці, – пішов війною на Лідію. Лідійського царя Креза вважали чи не найбагатшою людиною тогочасного світу, бо він володів славетними золотими копальнями. Проте цар покладався не на гроші, а на прихильність богів. Крез звернувся за порадою до дельфійської піфії, і вона напророкувала йому, що, «перейшовши річку, він згубить велике царство». Підбадьорений пророцтвом, Крез вирушив у похід, але з’ясувалося, що зруйнував він власну державу, бо перси перемогли і приєднали Лідію до своїх володінь. За кілька років були підкорені і грецькі міста, розташовані в Анатолії. Мілет взагалі поквапився визнати владу перського царя ще до завоювання Кіром Лідії.
   2. Здобуття Вавилона і загибель Кіра. І все ж головною метою загарбницьких прагнень Кіра було здобуття «столиці світу»– Вавилона. До війни з персами готувався і Набонід. Проте невдоволене царем жрецтво та підкорені народи свого володаря не підтримували, сподіваючись на Кіра як на визволителя. І перси робили все, аби виправдати ці сподівання. Врешті-решт, коли війна почалася, перевага була на боці Кіра. Відчайдушний спротив війська на чолі з царевичем Валтасаром не зміг зупинити наступу завойовників. Царевич покладався лише на міцні вавилонські мури.
   За переказами, Валтасар був настільки упевнений у неприступності міста, що майже не спостерігав за діями ворожого війська, гаючи час у розвагах і пиятиках. Легенда стверджує, що серед бенкету, коли Валтасар по-блюзнірськи пив вино із храмового посуду, раптом з’явилася вогняна рука, що накреслила на стіні три загадкових слова. Перекласти їх зміг лише пророк Даниїл, який і повідомив царевичу: «Обчислив бог царство твоє і зважив душу твою, розділене твоє царство і роздане ворогам». Саме в цей час перси відвели воду Євфрату у заздалегідь викопаний ними канал і суходолом – повз мури – увірвалися до Вавилона. Жерці відкрили їм браму царського палацу. Валтасара схопили і стратили, а Набоніда Кір залишив серед живих і навіть відрядив керувати однією з віддалених земель своєї держави. Усі підкорені халдеями краї увійшли до складу Персії.

Перська держава за часів Кіра Великого і його нащадків.

   Могила Кіра Великого в Пасаргадах.

   Кір загинув під час війни із племенами саків, які очолювала войовнича Томірис. Перси хитрістю захопили табір кочовиків і вбили її сина. Мати пообіцяла помститися. Не вступаючи у великі битви з ворогом, саки у дрібних сутичках знесилили перське військо і в одному з боїв таки вбили Кіра. Томірис наказала відрубати йому голову і кинути її в бурдюк із кров’ю – «щоб ненаситний цар нарешті напився». Тіло Кіра згодом викупив син, який поховав його на батьківщині. Могила Кіра збереглася і до наших днів.
   3. Завоювання Єгипту. Внутрішній устрій Перської держави. Син Кіра продовжив завоювання батька й у 525 році до нашої ери приєднав до Персії Єгипет. Фараона зрадили його найближчі воєначальники, проте й єгипетське військо, і загони найманих вояків – переважно греків – чинили відчайдушний опір. Тим не менше, перевага була на боці персів. Цар захопив Мемфіс і стратив найзапекліших його оборонців. А от фараону подарували життя і навіть деяке майно. Щоправда, престолу він був позбавлений, а новим фараоном проголосили перського царя.
   Перси майже не змінювали внутрішнього устрою завойованих ними країн. В межах єдиної держави співіснували звиклі до деспотії єгиптяни, сирійці та мешканці Месопотамії, міські громади фінікійців і греків, самоврядні міста тієї ж Месопотамії та майже первісні іранські й арабські племена. Царю вистачало беззаперечного визнання його влади та своєчасної сплати податків. Навіть володарям підкорених країн зазвичай залишали життя і майно, залучали їх до царського почту, а іноді – навіть призначали намісниками.
   Перські володарі сповідували вчення Заратуштри, однак не намагалися нав’язати його підкореним народам. Вони не лише шанували місцеві звичаї і тутешніх богів, а й намагалися представити своє панування як втілення їхньої волі. Так, скажімо, у Вавилоні царя вважали виконавцем волі Мардука, а в Єгипті – Амона-Ра. Кір повернув зображення богів, відібраних у міст Месопотамії Набонідом, дозволив євреям повернутися до Юдеї і відбудувати в Єрусалимі храм Ягве.
   Водночас перси намагалися запозичити у завойованих народів їхні здобутки в господарстві та культурі, а також – навички державного управління. Царі прагнули бути подібними до фараонів, халдейських або ж ассирійських володарів, одне слово яких ставало законом для їхніх підданих. Це дуже не подобалося перській знаті, яка поступово втрачала свої привілеї і вплив на царів, що оточували себе вихідцями з підкорених земель.

Персія за часів Дарія I

1. Заколот перської знаті й обрання царем Дарія I. У 522 році до нашої ери представники семи найповажніших перських родин влаштували заколот і вбили царя. Підданим оголосили, що вбитий володар насправді був не справжнім царем, а лише самозванцем, який захопив владу, скориставшись тим, що був схожим на одного з синів Кіра. Нового царя заколотники вирішили обрати зі свого кола, домовившись, що ним стане той, чий кінь першим заірже на світанку. Так вибір зупинили на Дарієві, далекому родичеві Кіра, який, аби ствердити свою владу, згодом одружився з донькою Кіра.

   Крилатий сфінкс з палацу перських царів у Сузах (Лувр).

   Щоправда, навіть серед персів не всі й не одразу визнали Дарія I царем. Та й серед підкорених народів було багато тих, хто не повірив у розповідь про самозванця на престолі. Перші роки свого правління новий цар був змушений придушувати численні повстання та заколоти, підкорюючи наново країну за країною.
   Аби увічнити пам’ять про свої перемоги, Дарій I наказав вибити розповідь про них на височенній скелі. Щоб ніхто в майбутньому не зміг пошкодити напис, усі підходи до неї були зруйновані. Розповідь і справді пережила не лише царя, а й саму Перську державу. Коли до неї дісталися історики, навіть мови, якими була записана розповідь, були втрачені, а клинопис дехто вважав не письмом, а чудернацьким візерунком. Проте марнославство перського царя принесло і неабияку користь – саме завдяки напису на скелі, зробленому за його наказом, вдалося віднайти ключ до історії Месопотамії та інших давніх держав, які об’єднали під своєю владою володарі Персії – «країни країн».

   Напис Дарія I на Бехистунській скелі (сучасний вигляд).

   2. Реформи Дарія I. Отримавши владу з рук знаті, невдоволеної зміцненням царської влади, Дарій I насправді посилив її ще більше. Лише привілеї родин колишніх заколотників були збережені і розширені, але за умови беззаперечного визнання царської волі. Одного з них Дарій I стратив тільки за те, що той намагався потрапити до царського помешкання. Усі інші піддані мали сприймати кожне слово царя як закон.
   Щоб легше було керувати величезною державою, Дарій I поділив її на 20 округів, або сатрапій. Вони так називалися, бо намісників, що їх очолювали, називали сатрапами. З перської це слово перекладається як «захисник» і має спільне походження із словом «кшатрій», але в наш час сатрапами називають керівників-самодурів, які не визнають жодного авторитету, окрім власного начальства. Перським сатрапам підпорядковувалися усі чиновники ввірених їм земель. Лише військові загони мали власних начальників, які слухалися не сатрапів, а самого царя.
   Головним обов’язком сатрапа був своєчасний збір податків до царської скарбниці. Той, хто не сплачував їх своєчасно або приховував щось від чиновників, міг позбутися не лише майна, а й особистої свободи чи навіть життя. А щоб податки потрапляли до державної скарбниці, а не до кишень сатрапів, до намісників були приставлені шпигуни, яких називали «очима та вухами царя».
   Розмір податків був установлений для кожної сатрапії окремо. Щоб полегшити їх збір, Дарій I запровадив єдині для всієї держави золоті гроші – їх називали дариками. Цар намагався сприяти розвитку торгівлі і ремесел, за його наказом будували дороги до найвіддаленіших земель. Шлях, що з’єднував найбільші міста, називали «царським».

Текст листа Дарія I одному з сатрапів, вибитий на камені (Лувр).

   Золотий дарик.

   Щоб накази володаря швидше доходили до сатрапів, Дарій I створив пошту. На дорогах були організовані особливі пости, в яких чергували царські гінці. Щойно до них потрапляв лист від володаря або володареві, вони вирушали в подорож до наступного поста. Так, переходячи з рук до рук, царські послання за лічені дні потрапляли до будь-якого куточка держави.
   3. Війни з індійцями та скіфами. Персія за часів найвищої могутності. Дарій I не лише відновив владу над землями, які приєднали до Персії його попередники, а й ще більше розширив межі держави. Він побудував канал, який з’єднав Ніл з Червоним морем. Скориставшись ним, перські кораблі обійшли навколо Аравійського півострова. Інший флот був спрямований Дарієм I до Індії. Отримавши докладні розповіді про цю країну, у військовий похід вирушив і сам цар. Щоправда, йому вдалося підкорити лише землі, розташовані в долині Інду, з яких була утворена нова сатрапія. Держави, розташовані далі на схід, зберегли свою незалежність.
   У 514 році до нашої ери Дарій I з величезним військом вирушив на захід. Піддані греки збудували для перського володаря мости через протоку Босфор і через річку Дунай, за якою мешкали племена скіфів. Розуміючи, що сили нерівні, скіфські загони не стали приймати бій, а почали відступати в глиб країни, знищуючи джерела і спалюючи пасовиська. Перське військо дійшло аж до берегів Азовського моря, але так і не підкорило країни. А коли Дарій I обурився, скіфи надіслали замість «землі і води» дивний подарунок – птаха, жабу, мишу і п’ять стріл. Радники царя пояснили, що це попередження – «забирайтеся з нашої землі хоч повітрям, хоч водою, хоч мишачою стежкою, якщо не хочете бути знищені». Володар величезної держави зрозумів, що на цей раз зазнав поразки. І, полишивши свій табір, швидко вирушив додому. Скіфія залишилася непідкореною, проте владу Дарія I визнали Фракія і Македонія. А трохи згодом до Персії прибули посли з Афін, які теж зголосилися надати цареві «землю і воду».
   Перський цар відтепер вважав себе мало не володарем усього світу. Щоб засвідчити свою могутність, Дарій I збудував нову столицю своєї держави – Парсу. Місто було зведене на високому насипі біля підніжжя гір. Кожен, хто прагнув потрапити до царського палацу, мав спочатку піднятися широкими сходами і пройти через величний вхід, який отримав назву Брами народів. Головним приміщенням царського палацу був величезний Тронний зал, дах якого утримували високі колони, верхівки яких виконали у вигляді кінських голів. У Тронному залі цар приймав посланців підкорених країн і далеких держав з багатими дарунками. Саме в Парсі на початку кожної весни відбувалася урочиста церемонія зустрічі нового року. У скелі біля міста ховали померлих володарів величезної держави. І саме тут сходили на престол нові «царі царів».

Дарій I. Рельєф з Парси.

Брама народів у Парсі (сучасний вигляд).

Тронний зал царського палацу у Парсі (сучасний вигляд).

Греко-перські війни

1. Повстання греків проти перської влади. Якою б сильною і міцною не здавалася Перська держава, утримувати владу над великою кількістю країн і народів її володарям було непросто. Найбунтівливішими підданими Дарія I виявилися греки, які за кілька століть звикли самостійно вирішувати всі питання громадського життя. Навіть афіняни, представники яких визнали перську зверхність лише на словах і яким це нічого не коштувало, розчарувалися у своєму рішенні, щойно царський намісник почав вимагати від них згодитися на відновлення тиранії. Міста ж, розташовані в Анатолії, змушені були не тільки терпіти нав’язаних персами тиранів, а й сплачувати неабияку данину, тому лише чекали слушної нагоди, аби скинути владу царя.
У 500 році до нашої ери грецькі громади підняли повстання проти персів. Очолив його тиран міста Мілет. Проте сили були нерівними, і повстання швидко придушили. Мілет був зруйнований дощенту, всіх його громадян обернули на рабів, мешканці деяких інших міст ледве встигли переселитися до своїх колоній. Після цього більшість грецьких полісів, які до повстання були незалежними, вирішили за краще добровільно визнати владу персів. У цьому їх підтримали і дельфійські жерці. Рішуче відмовилися надати Дарію I «землю і воду» лише два міста. В Афінах перських посланців скинули зі скелі, а в Спарті – до колодязя, примовляючи, що там вони знайдуть і землю, і воду. За звичаями того часу, це була нечувана образа і злочин проти богів.

Грек атакує перса. Зображення на вазі (Національний археологічний музей в Афінах).

2. Марафонська перемога. Щоб покарати зухвальців, у 490 році до нашої ери Дарій I надіслав до Греції одного зі своїх сатрапів з військом. Вояків у того було не так уже й багато, але значно більше, ніж у будь-якого грецького міста. Перси зійшли на берег в Аттиці – поблизу містечка Марафон. Тут їх зустріли місцеві гопліти. На чолі афінських бійців став Мільтіад, який під час війни зі скіфами служив у війську Дарія I і добре знав військові звичаї персів. Обидва війська довго стояли одне проти одного і не наважувалися розпочати бій. Врешті-решт перси передумали битися і вирішили дістатися до Афін морем. Але щойно кінноту завантажили на кораблі, Мільтіад дав сигнал до наступу.

   Мільтіад. Мармуровий бюст (Мюнхенське античне зібрання).

   Бій був жорстоким, і у вирішальний момент перським воякам вдалося прорвати лави греків, але афіняни вдарили з флангів, і ворог не витримав. Відступ перетворився на панічну втечу, під час якої загинуло більше персів, аніж під час бою.
   Аби сповістити співгромадян про перемогу і попередити про можливий напад з моря, один з молодих вояків побіг до Афін. Не зупиняючись, від швидко подолав відстань у 42 кілометри, вибіг на площу, вигукнув: «Радійте, афіняни, ми перемогли», – і впав мертвий. Коли перські кораблі підпливли до Афін, вони побачили готових до бою мешканців міста – і зрозуміли, що краще повернутися додому.
   Новина про перемогу під Марафоном швидко облетіла всю Грецію. Переможців шанували як справжніх героїв. Згодом на Олімпійських іграх були навіть запроваджені змагання із бігу на марафонську дистанцію – ті самі 42 кілометри, що відділяють місце бою від Афін.

   Марафонська битва 2 серпня 490 р. до н. е.

   3. Цар Ксеркс готується до нової війни. Дарій I заприсягся помститися грекам, але помер, не встигнувши виконати обіцянки. Його син і наступник – цар Ксеркс – змушений був спочатку придушувати повстання в інших сатрапіях – у Єгипті і Вавилоні. Новий перський володар ставився до підданих значно суворіше – він уже не намагався домовитися із єгипетськими жерцями і скасував залишки самоврядування в містах Месопотамії, забрав до Парси і знищив головну вавилонську святиню – статую бога Мардука.
   Афіняни розуміли, що в разі відновлення перської влади їх нічого доброго не чекає, томутеж готувалися до війни. Звісно, зібрати таку кількість вояків, які у відкритому бою могли б протистояти усьому перському війську, маленькому місту було не під силу. Натомість, на пропозицію одного з ватажків демосу – Фемістокла, афіняни збудували двісті кораблів, витративши на цю справу все срібло, видобуте в Аттиці.
   Спартанці,які кораблів не мали, покладалися на хоробрість і вишкіл свого війська, до якого, як вони сподівалися, приєднаються й інші греки. Афіняни без вагань віддали своїх гоплітів у підпорядкування спартанським командувачам. Проте багато інших міст вирішило перечекати, сподіваючись, що перська навала обійде їх стороною. На заклик до одноплемінників з колоній також майже ніхто не відгукнувся. Зголосився допомогти лише сиракузький тиран Гелон. Проте Ксеркс випередив греків – на його вимогу війну проти Сиракуз розпочали карфагеняни, яких згодом підтримали ще й етруски. Греція опинилася в оточенні.

Ксеркс. Рельєф з Парси.

   Фемістокл. Гравюра з давньогрецького бюста.

   4. Фермопіли. Навесні 480 року до нашої ери величезне військо персів на чолі із самим Ксерксом вирушило у похід до Греції. Здавалося, що немає жодної сили, здатної йому протистояти. Навіть море, яке на кілька днів «затримало» переправу царських загонів, за наказом Ксеркса відшмагали батогами.
   Щоправда, море і гори таки «допомагали» грекам – шторми нищили перські кораблі, а в тісних ущелинах царському війську було важко скористатися чисельною перевагою. Афіняни спочатку сподівалися затримати Ксеркса біля гори Олімп, але змушені були відступити на вимогу місцевих мешканців, які боялися перського гніву. Новим кордоном оборони спартанський цар Леонід обрав ущелину Фермопіли.
   Здивований впертістю оборонців, Ксеркс передав грецькому командувачу послання з двох слів: «Склади зброю». Відповідь була не менш стислою: «Прийди, візьми». «Цар царів» намагався налякати греків чисельністю свого війська, заявивши, що перські стріли затулять їм сонце, але оборонці з гідністю відповіли: «Битимемося в тіні». І справді – два дні нечисленні грецькі гопліти з успіхом відбивали атаки найбільшого в світі війська. І лише коли персам вдалося розшукати обхідну гірську стежку, стало зрозуміло, що Фермопіли не втримати. Леонід наказав союзникам відступити, а сам із 300 спартанцями до останньої краплі крові бився з ворогами. Загинули всі, жодного спартанця персам не вдалося захопити у полон.

   Пам’ятник царю Леоніду, встановлений у Спарті.

   5. Саламін. Об’єднане грецьке військо відступило до міста Коринф. Афіни віддали ворогу без бою, і Ксеркс наказав зруйнувати місто разом з усіма храмами – на знак помсти за вбитих царських посланців. Місцеві мешканці ледве встигли перебратися на сусідній острів Саламін, під захист флоту. Остерігаючись того, що союзники кинуть афінян напризволяще, Фемістокл таємно попередив Ксеркса про можливий відступ, порадивши не випускати грецькі кораблі з протоки, яка відділяла Саламін від Аттики. Але цар був настільки впевнений у собі, що вирішив не чекати, а завдати удару першим.
   Зранку перський флот увійшов до протоки, і одразу ж його атакували греки. Чисельна перевага персів виявилася не надто вже й значною, та й скористатися нею у вузькій протоці було неможливо. До того ж, кораблі загарбників були занадто важкими і неповороткими. А головне – греки билися із завзяттям, бо розуміли, що захищають батьківщину, власне життя і свободу своїх близьких. Більшість перських кораблів знищили, інші – відступили.
   Ксеркс був приголомшений несподіваною поразкою, і цим скористався Фемістокл. Він знову потайки звернувся до царя і повідомив йому, що греки нібито планують знищити переправу з Європи до Азії. Ксеркс вирішив, що краще повернутися додому, прихопивши з собою більшу частину свого війська. Згодом відступили на північ й інші перські загони.
   6. Остаточна перемога греків. Того самого дня, коли афіняни й їхні союзники здобули перемогу біля Саламіна, сиракузяни у запеклому бою розгромили карфагенян. Гелон поквапився укласти з ними мир, щоб мати змогу надати допомогу в боротьбі із персами, але командувачі об’єднаного грецького війська, побачивши, що ворог відступив, з погордою відмовилися від дружньої пропозиції.
   Проте наступного року перси повернулися – хоча й у меншій кількості і без царя (цього разу ними командував один із родичів Ксеркса). Вирішальний бій відбувся біля містечка Платеї. Першими атакували перси, але перемогу врешті здобули греки. Одночасно грецькі кораблі знищили залишки перського флоту біля острова Самос.

   Греко-перські війни (500—449 рр. до н. е.).

   Війна на цьому не завершилася, бойові дії тривали ще тридцять років – в Анатолії, Італії, Єгипті, на Кіпрі. Спартанці в них участі більше не брали – воювали афіняни і представники тих міст, що погодилися укласти з Афінами союз. Не завжди військове щастя було на боці греків, іноді перемагали і перси. Але ні Ксеркс, ні його наступники більше не робили спроб захопити Грецію. Врешті-решт була укладена мирна угода, за якою перський володар визнав незалежність грецьких полісів і пообіцяв не надсилати до Егейського моря своє військо і флот, а греки – не зазіхати на землі, що належали «царю царів».
   7. Наслідки греко-перських війн. Для персів війна з греками була лише однією з численних воєн, що їхні володарі вели в різних куточках світу. Тому значного впливу на внутрішній устрій величезної держави і настрої підданих перського царя вона не справила. Багато хто навіть вважав похід Ксеркса успішним – бо він таки покарав греків за підтримку заколотників-мілетців і зневагу до царських посланців. А більшість мешканців Персії навіть не здогадувалася про те, що їхні володарі з кимось воювали – настільки великою була Перська держава.
   Зовсім по-іншому ставилися до війни й її наслідків греки. Вони були впевнені, що не лише відстояли свою незалежність і довели військову вправність. Греки вважали, що перемогли ще й завдяки своєму громадському устрою. Адже вільні громадяни грецьких полісів, які воювали за свою свободу і гідність, взяли гору над численними, але підневільними перськими вояками, яких гнали у бій батогом. Перемога над персами сприяла змінам і у самому грецькому суспільстві. Жерці і представники знаті, більшість з яких поквапилися підтримати загарбників, швидко втрачали свій вплив, а демос, на чиї плечі ліг увесь тягар війни, відтепер ще рішучіше обстоював своє право на участь у громадському житті.

Афіни за часів Перікла

1. Остаточне утвердження в Афінах демократії. В Афінах демос був налаштований найрішучіше, адже основу військової могутності цього міста складав флот, а в ньому служили переважно незаможні громадяни. І з кожною воєнною перемогою їхні вимоги лунали гучніше. Врешті-решт у 462 році до нашої ери прихильники демократії здобули остаточну перемогу, ареопаг був позбавлений більшості повноважень, які перейшли до народних зборів та буле. Майже на всі державні посади відтепер міг бути обраний будь-який громадянин. До того ж за виконання посадових обов’язків почали платити – спочатку суддям, потім іншим посадовцям, а згодом – навіть звичайним громадянам за участь у народних зборах. Це дозволяло найбіднішим афінянам брати участь в управлінні державою, не турбуючись про те, як при цьому прогодувати себе і свою родину.

Монета, карбована в Афінах.

Народні збори планували зазвичай раз на десять днів – на пагорбі Пнікс в центрі міста. Брати участь у них і висловлювати свої пропозиції міг кожен громадянин. Щоправда, користалися такою можливістю не всі, адже не кожен селянин погоджувався залишити своє господарство, щоб відвідати Афіни. Закони та інші рішення на зборах ухвалювали загальним голосуванням присутніх – ті, хто підтримував, кидали до скриньки білий камінець, хто був проти – чорний.

   Пагорб Пнікс і афінський Акрополь (сучасний вигляд).

   Щоб закон вступив у дію, він мав бути підтверджений судом присяжних. Присяжні розглядали також кримінальні і цивільні справи, однак засудити громадянина на смерть міг, як і раніше, тільки ареопаг. Присяжних в Афінах було аж 6 тисяч. Їх щорічно обирали за жеребом із громадян, яким виповнилося 30 років. Обранці заздалегідь не знали, які саме справи вирішуватимуть. Це було зроблено для того, щоб їх не могли підкупити.
   Народні збори обирали стратегів, які не лише керували військом, а й опікувалися громадськими справами, та скарбників. Інших посадовців, – які стежили за дотриманням законів, правилами торгівлі на ринку, порядком і чистотою на вулицях тощо, – призначали за жеребом. За рік усі призначені звітували перед громадою. Якщо працювали добре – їм дякували, якщо зі своїми обов’язками не впоралися – посадовців карали, зазвичай великим штрафом.
   2. Перікл. Більшість посад в Афінах можна було займати лише один раз за життя. Виняток складала тільки посада стратега. 15 років поспіль першим стратегом обирали Перікла – племінника Клісфена і найвідомішого ватажка демосу. Саме за доби Перікла Афіни досягли вершини своєї могутності.
   Перікл був видатним оратором. На відміну від багатьох своїх сучасників, він не кричав, не жестикулював надміру, намагався не вразити, а переконати слухачів. І це йому вдавалося. Супротивники скаржилися, що перший стратег «може довести, що переміг у боротьбі, навіть після того, як його поклали на лопатки». Прихильники захоплено казали, що промови Перікла влучні, немов блискавка, і його самого напівжартома називали «олімпійцем».
   Перший стратег домігся не лише оплати праці посадовців, а й підтримки за громадський кошт найбідніших громадян. Для селян, які не мали землі, засновували колонії. Ремісників забезпечували роботою на будівництві. Місцевим майстрам щедро платили із державної скарбниці. При цьому сам Перікл за весь час перебування на посаді не збільшив своїх статків ані на одну монету.
   Головним своїм завданням перший стратег вважав збільшення могутності Афін. Водночас, якпередбачливий політик, він якнайдовше намагався утримати афінян від воєн із сусідами —далекими і близькими. За легендою, останніми словами Перікла, які він вимовив перед смертю, були: «Поки я міг, я нікого з громадян не змусив носити траур».

   Перікл. Мармуровий бюст (Музей Піо-Клементіно).

   3. Ззворотний бік демократії. Розвиток рабства. Афіняни пишалися демократичним устроєм своєї держави, стверджуючи, що в жодному іншому місті пересічні громадяни не мали таких широких прав, як у Афінах. Але навіть тут громадяни складали меншість мешканців поліса. Чому? По-перше, у державних справах участі не брали жінки. Навіть припущення, що жінка може на рівних з чоловіками брати участь у народних зборах, грекам здавалося дивним і смішним. По-друге, громадянських прав не мали переселенці з інших міст і їхні нащадки – навіть діти Перікла не могли бути громадянами, бо його дружина народилася в Мілеті. І, нарешті, жодних прав не мали раби. Їх взагалі вважали власністю господаря – як худобу або ж особисті речі.
   Афіняни не приховували, що їхнє багатство створювалося насамперед працею невільників. У жодній іншій країні тогочасного світу на одну вільну людину не припадало стільки рабів, як у Греції, в Афінах їх було чи не найбільше. Раби працювали на найважчих роботах – у копальнях, майстернях, у хатньому господарстві й на полях. Поширенню рабства сприяла та обставина, що греки, вирощуючи хліб, маслини і виноград, могли використовувати працю невільників цілорічно, в той час як в інших країнах такої можливості не було. При цьому рабів мали не лише заможні афіняни, а й звичайні ремісники і селяни.

   Раби у копальні. Зображення на вазі (Берлінське античне зібрання).

   На рабів зазвичай обертали полонених під час війни, а за мирного часу їх захоплювали пірати чи привозили до Греції з інших країн – работоргівці купували або вимінювали невільників у місцевих володарів і перепродували співвітчизникам з вигодою для себе. Торгували рабами на ринках – поруч із худобою, хлібом та посудом.
   Раби не були зацікавлені у тому, щоб сумлінно виконувати свої обов’язки, адже все, що вони виробляли, цілком належало їхньому власникові. Тому працювали зазвичай примусово і за слушної нагоди мстилися господарю. Якщо ж траплялася можливість – утікали. Втікачів ловили і жорстоко карали.
   Широке використання рабської праці невільників привчало афінян до думки, що будь-яка праця не є гідним заняттям для вільної людини. Врешті-решт навіть незаможні громадяни вважали за краще жити за рахунок громади чи багатих благодійників, аніж заробляти на хліб власними руками. Слово «нахлібник» грецькою звучить як «парасит» – звідси походить і українське слово «паразит».
   4. Афінський морський союз. Якщо афінські громадяни жили за рахунок свого поліса, то самі Афіни – за рахунок інших грецьких міст. На словах мешканці цих міст були не підданими Афін, а лише союзниками – ще з часів боротьби з персами.

   Афіни та їхні союзники у 431 р. до н. е.

   Проте Перікл спочатку домігся, аби скарбниця морського союзу зберігалася саме в Афінах, а пізніше почав використовувати спільні кошти на потреби власного міста, перетворивши добровільні внески союзників на примусовий податок. Згодом у союзників з’явився ще один обов’язок: надавати землю для заснування колоній афінських громадян.
   Поступово під владою Афін опинилося майже все узбережжя Егейського моря. Перікл особисто очолив похід до Чорного моря, який завершився визнанням афінської зверхності тамтешніми грецькими колоніями, і прагнув її розповсюдження на захід – Італію та Сицилію. Утворення морського союзу певною мірою сприяло розвитку полісів, що входили до нього, – адже Перікл суворо розправлявся з піратами і заохочував торгівлю. Проте більшість союзників були незадоволені визиском з боку Афін і лише чекали слушної нагоди, аби скинути їхню владу. Деякі міста в Анатолії вважали за краще бути підданими перського царя, аніж годувати співгромадян Перікла.

Розквіт давньогрецької культури

   1. Греція – батьківщина класичної культури. Афіни не стали столицею «світової держави», схожої на Перську чи Ассирійську. Навіть більшість грецьких міст залишалася поза їхньою владою. Проте за часів Перікла Афіни перетворилися на культурний центр усієї Еллади. Тут мешкали найвідоміші філософи, науковці і митці. Перемога над персами і зміни у громадському житті сприяли піднесенню науки та мистецтв і в інших полісах, розкиданих по берегах Середземного і Чорного морів. V—IV сторіччя до нашої ери стали часом найвищого розквіту давньогрецької культури, яка згодом слугувала взірцем для всього людства й отримала назву класичної (від латинського «классикус» – «взірцевий»).
   Класична культура Еллади, звісно, є творінням самих греків, відбитком їхніх уявлень про людину і навколишній світ, результатом розвитку самого грецького суспільства, який тривав кілька століть, починаючи з мікенської доби. Але греки сприйняли і творчо переробили здобуток інших цивілізацій, пристосували його до умов власного життя і водночас зробили придатним для використання іншими народами. Саме тому класичну культуру можна розглядати як вершину розвитку усього стародавнього світу.
   2. Давньогрецька скульптура. До наших днів збереглося чимало скульптур, створених давньогрецькими митцями, а ще більше копій —тобто статуй, які до дрібниць повторюють витвори славетних майстрів. Спочатку грецькі статуї робили за єгипетським зразком – це були застиглі фігури дівчат або юнаків зі щільно притиснутими до тулуба руками, що дивилися кудись вперед із загадковою посмішкою на обличчі. Але згодом греки навчилися відтворювати красу людського тіла у русі. Першим це зробив скульптор Мірон. Найвідомішим його твором був «Дискобол». Мірон показаву бронзі момент найвищого напруження спортсмена, який саме збирається кинути диск.
   Найвизначнішим афінським скульптором вважають Фідія, який приятелював з Періклом. У нього найкраще виходили статуї богів. Найбільші і найвизначніші з них —зображення Афіни в обладунках, створені для Афін, і Зевса на троні, яке прикрашало храм в Олімпії. Скульптуру Зевса, зроблену із золота і слонової кістки, вважали одним із семи див світу, але про її вигляд ми можемо лише здогадуватися. Сам Фідій став жертвою заздрісників. Його звинуватили у неповазі до богів і кинули до в’язниці, де він помер.

   Дискобол. Копія скульптури Мірона (Ботанічний сад Копенгагена).

   Неперевершеним майстром зображення людського тіла вважають Поліклета з Аргоса. Найвідоміша його скульптура – «Юнак зі списом». Вона відповідає тим пропорціям, які сам Поліклет називав гармонійними у своїй книжці «Канон». «Юнак зі списом» – це не зображення божества чи навіть якоїсь конкретної людини. Таким, на переконання греків, мав бути досконалий громадянин поліса. Греки взагалі не прагнули портретної схожості у скульптурах – навіть тоді, коли зображували певну людину, скажімо, переможця Олімпійських ігор або ж видатного громадського діяча. Для них важливіше було милуватися красою і досконалістю фігури.
   3. Давньогрецька архітектура. Давні греки не перші, хто почав зводити величні споруди з каменю. Проте в Єгипті, Месопотамії, Персії будували насамперед храми і палаци, які звеличували богів і царів. Звичайна людина на їхньому тлі відчувала себе слабкою і беззахисною. Будівництво в Греції підпорядковувалось інтересам громади. Палаців тут не існувало, а храми будували так, щоб біля них було зручніше збиратися громадянам. Широкий храмовий дах, наприклад, спирався на ряди колон – утворюючи так званий портик, у тіні якого можна сховатися від сонця. Згодом портики почали зводити і для «мирських» потреб, грецькою їх називали стоями. Розміри будівель намагалися розрахувати так, щоб вони гармонійно співвідносилися між собою і з людьми, – у цьому, на думку греків, і полягало мистецтво будівничого, або ж архітектора.
   Грецькі архітектори створили кілька стилів. У суворішому доричному стилі використовували прості симетричні колони. За формою вони нагадували опори єгипетських храмів, але були стрункішими і позбавленими «зайвих» деталей, які робили єгипетські колони схожими на папірус, лотос або ж пальму. У Месопотамії і Персії зазвичай верхню частину опори (її називають капітеллю) прикрашали подвійними скульптурами. Таке оздоблення надихнуло греків створити спочатку еолічну, а згодом іонічну колону – з мальовничими завитками (волютами) з обох боків капітелі. Іонічний стиль був вишуканішим, казали, що він втілює жіночу легкість і красу, тоді як доричний символізував чоловічу силу і надійність. Пізніше був вироблений урочистіший – коринфський стиль. Капітель коринфських колон нагадувала кошик із квітами і листям.

Капітелі давньогрецьких колон різних стилів.

Стоя у Мілеті (сучасний вигляд).

Парфенон (сучасний вигляд).

Найвизначнішою архітектурною пам’яткою Афін був і залишається донині Акрополь – міська фортеця, розташована на високій скелі. Щоб потрапити всередину фортеці, треба було піднятися мармуровими сходами через особливу браму – Пропілеї, повз невеличкий храм «Безкрилої перемоги». Таку незвичну назву пояснюють тим, що афіняни не хотіли, щоб воєнне щастя залишало їхнє місто, а тому позбавили статую богині Перемоги крил. Найбільшим храмом Акрополя був Парфенон, або ж храм Діви Афіни, збудований у доричному стилі. Його колони мали майже непомітний нахил, і тому храм здавався ще стрункішим. У Парфеноні зберігали міську скарбницю та скарбницю Афінського союзу. Поруч стояв інший храм – Ерехтейон. Два його входи були виконані в іонійському стилі, а портик третього замість колон прикрашали скульптури дівчат – так звані каріатиди. За часів Перікла в Афінах зводили не лише храми. На випадок війни місто з’єднали так званими «Довгими мурами» (вони і справді були незвично довгими – понад п’ять кілометрів) з головним афінським портом Пірей – так що під час облоги можна було постачати усі необхідні товари морем. Будували і громадські споруди. А за афінським зразком і в інших полісах зводили храми, урядові помешкання, ринки й особливі будівлі для улюбленої розваги тогочасних греків – театри.

   Каріатиди Ерехтейона (сучасний вигляд).

   4. Давньогрецький театр. Театр грецькою означає – «видовище». Хоча слово це грецьке, театральне мистецтво, або ж мистецтво вистави – особливої дії, що супроводжується перевтіленням її учасників, народилося в Єгипті. Там вистави відбувалися під час свят на честь Озіріса, і їх учасники таким чином «розповідали» міфи про цього бога. Пізніше з’явилися актори, які розігрували перед глядачами і побутові сценки.
   Першими з греків на єгипетську забаву звернули увагу тирани, котрі шукали засобів для зміцнення своєї влади і для цього наполегливо підтримували вшанування бога Діоніса (якого вважали «ближчим» до народу, аніж олімпійські боги). На честь Діоніса відбувалися свята, під час яких учасники співали хором, переодягнувшись у міфічних супутників цього бога – сатирів. Періандр у Коринфі, а потім Пісістрат в Афінах влаштували своєрідні змагання – на кращу виставу, присвячену Діонісу. Розвага так сподобалася грекам, що змагання продовжували проводити і після повалення тиранії.

Театр в Епідаврі (сучасний вигляд).

   Грецька театральна маска (Лувр).

   Театр зазвичай будували біля підніжжя пагорба. Сама вистава відбувалася на круглому пласкому майданчику – орхестрі (звідси походить і слово «оркестр»). Глядачі сиділи на схилах пагорба, що півколом охоплювали орхестру. Це півколо називали амфітеатром (слово перекладається як «навколо видовища»). За орхестрою розташовували будівлю або просто намет, у якому актори перевдягалися (намет грецькою «скене» – звідси походить і слово «сцена»). На стіні, що виходила на орхестру, вішали декорації.
   Особливу роль у давньогрецьких виставах відігравав хор, який одягався в залежності від того, кого він зображував. Спочатку вистава взагалі складалася лише з пісень, які співав хор. І лише згодом з’явилися актори, що спілкувалися з хором, – спочатку один, потім два і, нарешті, три. Акторами були лише чоловіки, навіть якщо треба було грати жіночі ролі. Щоби їх краще було видно, актори використовували взуття на височенних підборах і надягали яскраво розфарбовані маски, що позначали не лише персонажа, у якого перевтілювався актор, а і його настрій. Змінюючи маски, одна людина могла грати кілька ролей.
   5. Трагедії і комедії. Вистави поділялися на трагедії і комедії. Трагедія з грецької перекладається як «пісня цапів», адже спочатку хор зображував сатирів і тому перевдягався у козині шкури. Від цього слова походить українське слово «трагічний», тобто пов’язаний з великим нещастям. Трагедія і справді налаштовувала глядачів на суворий лад. Зазвичай вона переповідала якийсь із міфів, але водночас ставила перед глядачами питання, які стосувалися їхнього власного життя та життя громади. Саме тому греки, навіть якщо добре знали зміст міфу, з цікавістю спостерігали за тим, що відбувається на сцені.
   «Батьком трагедії» греки називали поета Есхіла, автора знаменитих і досі трагедій «Перси», «Прометей закутий», «Агамемнон» та інших. Його вірші були особливо урочистими, він немовби звертався до глядачів від імені богів, розмірковуючи над неминучістю долі і невідворотністю покарання за гріхи, прославляючи звитягу вояків, які поклали голови за вітчизну.
   Поет Софокл написав понад сто двадцять трагедій, але відомий насамперед завдяки «Царю Едіпу», «Антігоні» і «Електрі». Софокла більше цікавила не воля богів, а поведінка людей. Його герої часто змушені робити важкий вибір, вони шукають правди, хоча вона веде їх до загибелі, змушуючи і глядачів міркувати над тим, що є важливішим у житті.
   Найкращі трагедії наймолодшого з великих афінських трагіків – Еврипіда – до нашого часу не збереглися, окрім однієї, що має назву «Іпполіт». Еврипіду як нікому до нього вдавалося передавати стан людини й її характер. Цікаво, що жіночі персонажі в його трагедіях часто є сильнішими за чоловічі. Відрізнялося від звичного для греків і ставлення Еврипіда до рабів, яких він зображує насамперед як особистостей, з рисами, що притаманні й вільним людям. Не дивно, що не всі трагедії Еврипіда сприйняли афінські глядачі. Поет навіть був змушений залишити батьківщину і помер на чужині.

Есхіл. Мармуровий бюст (Капітолійський музей).

Софокл. Фрагмент мармурового рельєфу (Національна бібліотека Франції).

Еврипід. Мармуровий бюст (Музей Піо-Клементіно).

   Аристофан. Мармуровий бюст (Музей Піо-Клементіно).

   Комедія з грецької перекладається як «селянська пісня» і народилася із сценок, які розігрувалися селянами під час обжинків. Від цього слова походять українські слова «комічний» і «кумедний», тобто смішний. Комедія висміювала знайомі глядачеві ситуації, що траплялися у житті громади, та відомих людей. Саме тому історія, яку розповідала комедія, зазвичай була вигадана її автором. Актори могли перевтілюватися і в героїв міфів, і у звичайних людей, і в інших живих істот, а іноді навіть у неживих, як от хмари. Головне, щоб глядач зрозумів, на кого вони натякають.
   Найвідомішим автором комедій (або ж комедіографом) в Афінах був Аристофан. Його твори стосуються усіх важливих подій в тодішній історії міста. Він дуже гостро висміював як державних діячів на чолі з Періклом і воєначальників, так і сам народ, до якого вони підлещувалися.
   6. Класична грецька філософія. Поява історичної науки.
   Одна з комедій Аристофана, яка, власне, і називалася «Хмари», висміювала тогочасних «торгівців мудрістю», або, як вони називали самі себе, – софістів. В Афінах громадяни часто судилися між собою, і софісти пропонували усім бажаючим навчити їх доводити будь-яке твердження, навіть нісенітницю. Вони запевняли, що в світі немає нічого певного, всі уявлення чи переконання є лише наслідком домовленості між людьми, тож усе залежить від вправності і переконливості того, хто сперечається. І до сьогодні збереглися загадки, які софісти пропонували розв’язати своїм слухачам. Якщо зернину додавати до зернини, з якої починається купа? Чи бреше брехун, коли каже, що бреше? Чи може всемогутній чарівник створити камінь, який не зможе підняти?

Сократ. Мармуровий бюст (Музей Піо-Клементіно).

Платон. Мармуровий бюст (Берлінське античне зібрання).

   Аристотель. Мармуровий бюст (Національний музей у Римі).

   Аристофан не вбачав різниці між софістами і філософами, тому персонажем його комедії став філософ Сократ. Насправді ж Сократ ніколи не належав до софістів. На відміну від них, був упевнений, що істину можна і треба знайти. Ось тільки сприймати її слід не на віру, а шукати в дискусії, співставляючи усі точки зору і наявні докази. Сократ став засновником класичної грецької філософії. Щоправда, жодних своїх думок він не записував. Лише спілкувався з учнями, вчив їх міркувати і міркував сам. Недоброзичливці звинуватили Сократа у неповазі до богів, і його засудили до смерті. Учні готові були влаштувати йому втечу, але філософ відмовився і незворушно випив отруту. а й створив власне філософське вчення. Платон мріяв про ідеальну державу, якою керували б наймудріші. Згодом він заснував у Афінах першу філософську школу, яка за місцем розташування отримала назву Академія. Вчився у Платона спочатку й інший видатний філософ – Аристотель. Але він врешті розійшовся з учителем у поглядах, заснувавши власну школу – Лікей. Усе своє життя Аристотель присвятив впорядкуванню тих знань, які на той час накопичило людство. Він не створював, як Платон, проекту ідеальної держави. Натомість детально вивчив і описав устрій понад 150 полісів і, порівнявши їх, виклав власні погляди на науку керівництва державою, яку назвав «політикою». Саме Аристотель науці про природу дав назву «фізика», веденню господарства —«економіка», дослідженню людських чеснот – «етика».
   Засновником історичної науки став Геродот. Єдиний його твір був присвячений греко-перським війнам. Геродот не просто прискіпливо змалював події, а й намагався пояснити їх причини і наслідки і, як справжній дослідник, жадав перевірити усе почуте і побачене. Справу Геродота продовжили інші грецькі історики, найвідомішими з яких були Фукідід і Ксенофонт.

Греція і Персія у v – iv століттях до нової ери. Піднесення Македонії

1. Війни між греками і поновлення залежності Еллади від Персії. Розквіт Афін тривав недовго. Ще за часів Перікла, у 431 році до нової ери, розпочалася війна зі Спартою, яка тривала майже 30 років. На боці Афін воювали їхні союзники (часом навіть всупереч власній волі), під проводом Спарти – більшість інших грецьких міст, зокрема Коринф і Сиракузи. План Перікла полягав у тому, щоб уникати боїв на суходолі, де супротивник мав перевагу, і примусити його витрачати сили на облогу неприступних мурів, в той час як усе необхідне місто отримувало морем. Однаксоюзники допомогли спартанцям створити власний флот. А від скупчення значної кількості людей в Афінах швидко поширювалися хвороби, захворів і помер сам Перікл.
Складати зброю афіняни, однак, не збиралися, війна затягувалася. Тоді в справу втрутилися перси. Розуміючи, що греки у війні одне з одним послаблюють себе, «цар царів» запропонував колишнім ворогам гроші – в обмін на визнання його влади над грецькими містами Анатолії. Спартанці погодилися і врешті-решт здобули остаточну перемогу. Афінський союз було розпущено, афінські мури – зруйновано, а в самому місті був встановлений олігархічний устрій, який переможці вважали для себе зручнішим.

   Бій вершника з піхотинцем. Барельєф з афінського цвинтаря (Археологічний музей Кераміка).

   Оскільки спартанці не поспішали виконувати угоду з «царем царів», той почав допомагати тим, хто був невдоволений пануванням Спарти. Спалахнула нова війна, яка тривала доти, доки більшість грецьких міст не погодилися укласти мирний договір на умовах, встановлених перським володарем. Завдяки грошам «цар царів» домігся того, чого не зміг зробити зброєю: майже вся Греція визнала свою залежність від Персії. Тепер навіть не треба було надсилати до Еллади вояків – підтримувати новий лад і бути «наглядачами» над греками взялися спартанці.
   2. Фіви кидають виклик Спарті. Задоволені «царським миром», звісно, були не всі греки. Невдовзі у місті Фіви спалахнуло повстання. Місцеві мешканці розправилися із прихильниками олігархії, яких підтримувала Спарта, і встановили демократичний лад. Приклад Фів наслідували й інші міста-сусіди. Разом вони створили союз, який оголосив Спарті війну.
   Військо союзників очолив фіванець Епамінонд, талановитий керівник і полководець. У вирішальному бою біля міста Левктри він здобув перемогу завдяки незвичному воєнному прийому – зосередив більшу частину вояків на одному з крил фаланги, створивши тим самим чисельну перевагу в тому місці, де завдав ворогу головного удару. Такий бойовий порядок отримав назву «косий клин».
   Спартанці, яких досі вважали майже непереможними, зазнавали однієї поразки за іншою. Фіванці перенесли війну до володінь самої Спарти. Скориставшись нагодою, повстали гелоти. Здобула незалежність Мессенія. Епамінонд невдовзі загинув у бою. Але війни між греками тривали й надалі. Щоб дошкулити супротивнику, вояки плюндрували поля, спалювали села, руйнували міста, обертаючи їхніх мешканців на рабів. Греція була виснажена і занедбана.

Битва при Левктрах 6 липня 371 р. до н. е.

   Смерть Епамінонда. Малюнок І. Валравена.

   3. Занепад Перської держави. Чвари греків грали на руку персам. Але саме в цей час почала занепадати і сама Перська держава. Послабленням царської влади скористалися сатрапи, що за першої-ліпшої нагоди привласнювали гроші, зібрані для державної скарбниці, підпорядковували собі війська або ж створювали власним коштом загони з найманців. На службу до сатрапів охоче йшли греки, які були вправними вояками, але не мали змоги заробити в себе на батьківщині стільки, скільки їм готові були платити у Персії. Між намісниками спалахували справжні війни, на які «царі царів» воліли не зважати.
   Поводили себе сатрапи майже як незалежні володарі та змагалися у любові до розкошів із самими царями. Деякі з намісників одягалися, як греки, і розмовляли грецькою, запрошуючи до себе митців з Еллади: поетів, філософів, скульпторів, архітекторів. На честь одного з володарів на ім’я Мавзол у місті Галікарнас збудували таку розкішну гробницю, що її вважали одним із семи див світу. З того часу мавзолеєм стали називати будь-яку величну усипальницю.

   Галікарнаський мавзолей (реконструкція).

   4. Повстання проти перської влади. Артаксеркс III. Відчувши силу, найрішучіші із сатрапів почали оголошувати незалежність своїх країв від Персії. За зброю взялися і підкорені народи. Першим самостійність повернув собі Єгипет, потім відокремилися індійці. Незалежні держави на чолі з власними царями виникли і в Середній Азії. Врешті-решт відмовилися підкорятися персам навіть фінікійці.
   Відновити колишню міць держави вдалося лише царю Артаксерксу III, людині рішучій і надзвичайно жорстокій. Він примусив сатрапів розпустити свої власні війська, придушив повстання у Фінікії, зруйнував місто Сідон і продав у рабство всіх його мешканців. Згодом цар зміг повернути під перську владу й Єгипет. Останній фараон, прихопивши з собою всі свої скарби, втік світ за очі.
   Проте усі ці успіхи були здобуті важкою ціною. Держава була виснажена. А грошей потрібно було все більше – бо головною силою і в царському війську стали грецькі найманці. Невдовзі Артаксеркс III був отруєний своїм лікарем, а влада в державі опинилася в руках одного із сатрапів, який став володарем під ім’ям Дарія III. 5. Піднесення Македонії. Цар Філіпп і Демосфен. Послабленням Персії і чварами між греками скористався цар Македонії, невеличкої держави на північ від Греції. Мешканці Еллади вважали македонців «майже варварами» і певний час навіть не дозволяли їм брати участь в Олімпійських іграх. Македонія тривалий час була слабкою і залежною від сусідів. Проте все змінилося, коли царем став Філіпп, володар енергійний, хитрий і передбачливий. Філіпп був вихований у грецькому дусі і виховувати свого сина запросив філософа Аристотеля, проте це ніколи не заважало йому виявляти жорстокість до греків, які не визнавали його влади.

Усипальниця Артаксеркса III у Парсі (сучасний вигляд).

Цар поклав край суперечкам всередині Македонії і створив вишколене військо. Ударною силою війська стала кіннота, що складалася з представників знаті, так званих «друзів царя». Македонська фаланга була озброєна особливими списами різної довжини, завдяки яким ззовні скидалася на наїжаченого залізного звіра. Силою і підкупом Філіпп почав одне за одним приєднувати до своїх володінь грецькі міста. Цар навіть жартував, що «немає таких воріт у мурах, через які не міг би пройти віслюк з мішком монет».

   Філіпп Македонський. Мармуровий бюст (Копенгагенська гліптотека).

   Були, щоправда, в Елладі люди, перед якими македонські гроші були безсилі. Адже Філіпп, на їхнє переконання, зазіхав на найцінніше, що було у греків, – свободу і незалежність. Найвідомішим серед цих людей був афінянин Демосфен. Людина залізної волі, він силою свого красномовства зробив майже неможливе: домігся об’єднання ледь не всіх грецьких міст для опору македонцям. Вирішальна битва відбулася в 338 році до нової ери біля міста Херонея. Греків було більше, разом зі своїми співгромадянами в афінських лавах бився і Демосфен, проте македонці виявилися вправнішими і здобули перемогу.
   На заклик Філіппа до Коринфа з’їхалися представники усіх грецьких полісів, окрім Спарти і заморських колоній. На вимогу македонського царя був створений Всегрецький союз, стратегом і командувачем війська якого призначили, звісно, самого Філіппа. Війни між членами союзу були заборонені, натомість усі разом вони оголосили війну Персії. Але очолити похід проти «царя царів» Філіпп не встиг. Під час бучного бенкету в столиці Македонії царя вбив один із його придворних.

Александр Великий і його «світова держава»

   1. Александр – новий цар Македонії. Одразу після загибелі Філіппа новим царем проголосили його сина Александра – того самого, якого виховував філософ Аристотель. Царевич мав неабиякі здібності в науках, проте найбільше мріяв саме про воєнну славу. Улюбленою книжкою Александра була «Іліада», яку він постійно возив із собою як найцінніший скарб, улюбленим героєм давнини – Ахілл, і він часто скаржився друзям, що перемоги батька «не залишать йому можливості зробити щось таке ж велике».
   Покладаючи на сина великі надії, Філіпп намагався залучати його до державних справ, давав йому важливі дипломатичні доручення, а під час битви під Херонеєю Александр навіть командував правим крилом війська, наступ якого приніс македонцям перемогу. Однак після розлучення Філіппа з матінкою Александра батько почав ставитися до сина з підозрою, говорили навіть, що хотів позбавити його права на престол.
   Після вбивства батька Александр поквапився оголосити, що вбивця був підісланий персами, й урочисто поклявся їм помститися. Щоправда, спочатку треба було приборкати власних підданих. Греки, яким не подобалося панування македонців, сподіваючись на недосвідченість молодого царя, спробували відновити незалежність. Александр, лише почувши тривожні для себе звістки, якнайшвидше вирушив проти повстанців. Місто Фіви, яке насмілилося чинити опір, він захопив і зруйнував, продавши всіх його мешканців у рабство. Нажахані сусіди вирішили за краще визнати владу Александра і пообіцяти підтримати його у війні проти Персії.

   Александр Македонський. Мармуровий бюст (Копенгагенська гліптотека).

   2. Перші перемоги Александра над персами. Навесні 334 року до нашої ери Александр з новим, об’єднаним греко-македонським військом вирушив до Анатолії. У першому ж бою з силами одного з сатрапів на річці Гранік молодий цар здобув блискучу перемогу. Хоча становище об’єднаного греко-македонського війська було вкрай невигідним, завдяки сміливості і вишколу своїх вершників Александр розбив ворога вщент. Надалі перемоги царю давалися важче, проте за рік він захопив майже всю Анатолію.
   В одному з містечок, де військо зупинилося на відпочинок, царю показали вузол, зав’язаний, за переказами, стародавнім царем Гордієм, і розповіли, що за легендою, той, хто спроможеться його розплутати, отримає владу над усією Азією. Завзятий полководець кинувся виконувати завдання, але вузол не піддався. Тоді Александр нібито вихопив меч і просто розрубав його. З того часу словами «розрубати гордіїв вузол» називають будь-яке кардинальне рішення, яке кладе край плутанині і невизначеності.

Битва під Іссом 5 листопада 333 р. до н. е.

   Облога і штурм Тіра (листопад 333 р. до н. е. – серпень 332 р. до н. е.).

   Перси спробували змінити хід війни і перенести її до Греції, де їх погодилися підтримати спартанці й афіняни. Але македонський цар випередив супротивника і вирушив у новий похід на схід. У 333 році до нашої ери біля міста Ісс на кордоні із Сирією Александр зустрівся з військом, яке очолював сам Дарій III. Щоправда, в долині, затиснутій між горами, перси не змогли як слід розгорнути свої бойові лави, і справу знову вирішила рішучість македонського володаря і вправність його вояків. «Цар царів» врятувався втечею, але у полон потрапили його мати, дружина і діти.
   Після перемоги під Іссом Александр приєднав до своїх володінь Сирію, Фінікію і Палестину та взяв в облогу Тір – єдине фінікійське місто, яке відмовилося підкоритися загарбникам. Місто було розташоване на острові, і завдяки цьому тіряни протрималися аж вісім місяців. Врешті-решт, македонці стягнули до Тіра величезний флот і здобули його штурмом. Роздратований цар наказав зруйнувати місто й усіх його мешканців продати у рабство.
   3. Загибель Перської держави. Дарій III запропонував Александрові мир в обмін на всі свої володіння на захід від річки Євфрат, але той відмовився, сказавши, що і так їх уже здобув. Тепер македонського царя цікавила влада над усією Перською державою.
   В Єгипті, що був приєднаний до Персії лише нещодавно, македонців зустріли як визволителів. Жерці урочисто коронували Александра як фараона і навіть розповідали одноплемінникам легенду, що новий володар – насправді син останнього царя Єгипту, якого перси несправедливо позбавили влади. «Визволителі», щоправда, почувалися у країні не надто певно, і Александр заснував для них нове місто на березі моря, яке назвав власним ім’ям – Александрія.
   Тим часом Дарій III зібрав нове величезне військо і вирушив назустріч Александру. Вирішальна битва відбулася біля Гавгамел в Месопотамії. Перський цар цього разу ретельно обирав місце бою – на широкій пласкій рівнині він міг нарешті виявити чисельну перевагу свого війська. Проти македонців планувалося використати особливу зброю – бойових слонів, яких вояки Александра до того часу не бачили. До колісниць були причеплені мечі у формі серпів, що мали рубати все на своєму шляху. Та виконати задумане Дарію III не вдалося. Атака колісниць була невдалою, слонів просто не встигли ввести у бій. Хоча і без них перси зім’яли грецьку кінноту і навіть захопили табір македонців. Проте Александр вчасно помітив порушення бойових порядків супротивника і на чолі загону вершників атакував колісницю самого Дарія III. Був убитий колісничний «царя царів», однак у сум’ятті персам здалося, що загинув сам їхній володар, і вони кинулися з поля бою. Дарій III піддався загальному настрою і теж змушений був тікати.

   «Східні» походи Александра Македонського.

   Після поразки під Гавгамелами Перська держава перестала існувати. Вавилон добровільно відкрив ворота Александру, для мешканців Месопотамії нові господарі були нічим не гірші за попередніх. Та й в Ірані македонці не зустрічали великого спротиву. Александр, зі свого боку, намагався поводитись як спадкоємець перських царів і навіть віддав наказ із особливою пошаною доглядати за могилою Кіра Великого. Парсу, однак, пограбували і спалили – нібито на знак помсти за Афіни, зруйновані колись Ксерксом. Дарій III намагався врятувати хоча б своє життя, проте був убитий власними підданими.
   4. Нові походи і повернення до Вавилона. Македонське військо невдовзі рушило далі, тепер Александр хотів підкорити усі землі, які колись належали перським володарям, навіть якщо згодом вони і повернули незалежність. Проте у Середній Азії і в Індії він несподівано для себе зустрів відчайдушний опір. Місцеві мешканці боролися вже не за Дарія III, а за власну свободу. Македонці жорстоко придушували будь-яке невдоволення, страчували непокірних, спалювали міста і селища, однак і самі зазнавали величезних втрат.
   Останню свою перемогу Александр здобув над військом одного з індійських царів – Пора, але змушений був залишити йому владу над його царством. Тим часом у таборі македонського царя з’явився молодий кштарій на ім’я Чандрагупта, який повідомив, що знає, як перемогти найбільшу і найвпливовішу державу Індії – Магадху, звідки сам він був родом. Александр було захопився цією пропозицією, адже йому здавалося, що з підкоренням Індії він дійде до «краю світу». Проте військо відмовилося вирушати у новій похід. Не допомогли ані умовляння, ані погрози. Александр змушений був віддати наказ повертатися до Месопотамії.
   Частина війська рушила на кораблях річкою Інд, а далі – морем. Більшість вояків на чолі з Александром поверталася через пустелю. Це випробування для багатьох виявилося страшнішим за бої з ворогами. До Вавилона повернулася лише четверта частина того війська, яке було в Александра на початку війни з Персією.

   Весілля у Сузах. Гравюра кінця XIX ст.

   5. Облаштування «світової держави». Вавилон, який так приязно зустрів македонців після перемоги під Гавгамелами, Александр перетворив на столицю своєї величезної держави, що охоплювала майже весь знайомий йому світ і цілком могла іменуватися «світовою». Та йсам цар поводив себе як «володар світу», швидко запозичивши звички переможених ним перських володарів. Оголошений живим богом одразу в кількох завойованих ним країнах, Александр вимагав, щоб його піддані, побачивши царя, падали навколішки – від виконання цієї принизливої процедури були певний час звільнені лише його македонські і грецькі соратники.
   Водночас Александр намагався підкреслити єдність своїх підданих, без поділу на переможців і переможених. Задля цього він влаштував одночасне весілля десяти тисяч своїх вояків з місцевими жінками. Сам Александр взяв за дружин доньок останніх перських царів (хоча він уже був одружений з донькою одного з сатрапів). По всій державі будували нові міста, які заселяли греками і македонцями. Залишивши незмінним звичний поділ держави на сатрапії, цар призначав керувати ними довірених людей, не звертаючи уваги на їхнє походження. З місцевих мешканців за македонським зразком була створена фаланга, вихідців з місцевої знаті зараховували до македонської кінноти. Коли ж одноплемінники почали цим обурюватися, цар покарав незадоволених з усією притаманною йому жорстокістю.

Смерть Александра Великого. Гравюра К. Пілоті.

Облаштовуючи свою «світову державу», Александр думав і про нові війни та нові загарбання. Найперше він збирався у похід до Аравії, проте за кілька днів до його початку несподівано занедужав і помер, не доживши навіть до 33 років. Переповідали, що царя могли отруїти, проте доказів цього не знайдено і досі.

Утворення елліністичних держав

1. Розпад держави Александра. Після смерті Александра Великого царем проголосили спочатку його брата, який був несповна розуму, а згодом – малолітнього сина Александра. Проте насправді влада одразу опинилася в руках друзів і споборників померлого – так званих діадохів (у перекладі з грецької – «наступників»). У згоді між собою жили вони недовго, бо кожен сам сподівався стати царем. Спалахнула війна, яка – з перервами – тривала сорок років. За цей час були вбиті всі близькі родичі Александра і більшість діадохів. Врешті-решт на місці величезної держави виникло кілька малих і великих царств, найбільшими з яких були Македонське, Єгипетське і Сирійське (останнє ще називають державою Селевкідів).

   Найважливіші елліністичні держави у 270 р. до н. е.

   Вони багато в чому відрізнялися між собою, але було й багато спільних рис. Нові володарі були зазвичай грецького або македонського походження і прагнули оточити себе вихідцями із Греції, у державних і громадських справах використовували грецьку мову, а серед місцевого населення поширювалася грецька культура. Саме тому держави, які утворилися внаслідок завоювань Александра і його наступників, історики називають елліністичними (тобто «подібними до грецьких»).
   Проте за внутрішнім устроєм елліністичні царства більше нагадували «світові держави», які існували до походів Александра. Влада діадохів та їхніх нащадків була необмеженою, царі власною волею видавали закони і встановлювали податки, вся земля в межах держави вважалася царською власністю, яку монарх міг дарувати, продавати або роздавати на власний розсуд. Як і Халдейське чи Перське царство, елліністичні держави об’єднували під своєю владою різні країни і території, внутрішні устрої яких суттєво відрізнялися між собою.
   Але якщо перські володарі лише дозволяли самоврядування в окремих підвладних їм містах, то наступники Александра перетворили міські самоврядні громади на справжню опору своєї влади. Елліністичні царі заохочували розвиток тих міст, що існували раніше, і заснували сотні нових. Щоправда, громадянами новоутворених полісів ставали переважно переселенці з Греції і Македонії або ж місцеві мешканці, у слухняності яких монархи були впевнені. Столицею Сирійського царства стало цілком нове місто – Антіохія, заселене головним чином македонцями, які несли службу у царському війську. Головним містом Єгипту стала Александрія, заснована самим Александром Великим.

Антіохія на Оронті.

2. Александрія Єгипетська – центр елліністичної науки. Єгипетські царі вважали себе законними спадкоємцями Александра і тому намагалися перетворити свою столицю на найбільше і найкрасивіше місто не лише своєї держави, а й усього тогочасного світу. В місті було дві великих гавані, шлях до яких вказував величезний Маяк, збудований на острові Фарос, – його вважали одним із семи див світу. Міські вулиці зробили прямими і широкими, так щоб легко було роз’їхатися не лише вершникам, а й візкам. Головну вулицю, що простягалася через усю Александрію – від Сонячних до Місячних воріт, прикрасили колонадою, а на головній площі збудували величний мавзолей, в якому урочисто поховали вивезене з Вавилона тіло Александра Великого. Ближче до моря був розташований пишний царський палац, а поруч з ним єгипетські володарі звели будівлю, присвячену музам, – Мусей, який мав усе необхідне для занять мистецтвами і науками: студії і зали для занять з учнями, лабораторії, ботанічний і зоологічний сади, навіть їдальню. Головною гордістю Мусею була величезна бібліотека, яка нараховувала близько 700 тисяч сувоїв. Заради її поповнення єгипетські царі не зупинялися ні перед чим. Щоб отримати найдавніші і найточніші рукописи, на всіх кораблях, що заходили до Александрії, робили обшук, знайдені старі книги відбирали, а господареві віддавали переписані нашвидкуруч копії. Один із царів під величезну заставу позичив в Афінах рукописи Есхіла, Софокла і Еврипіда і залишив їх собі, погодившись втратити усю заставу. Коли в інших державах теж почали збирати бібліотеки, з Єгипту навіть заборонили вивозити папірус. У місті Пергам, щоправда, знайшли папірусу заміну – як у давній Персії, сувої почали робити з ретельно обробленої шкіри овець. Згодом цей матеріал так і назвали – пергаменом. Проте пергамен був набагато дорожчий за папірус, тож змагатися з Александрійською бібліотекою Пергамська не могла.

Маяк на острові Фарос (сучасна реконструкція).

Єгипетські царі збирали з усього світу не лише книжки, а й учених. В Мусеї працювали найвидатніші науковці того часу. Саме в Александрії Евклід написав підручник з геометрії, завдяки якому цю науку понад дві тисячі років називали «евклідовою». Один з керівників бібліотеки – Ератосфен – першим використав назву «географія» для науки про Землю і досить точно виміряв розміри нашої планети. Арістарх із Самоса висловив припущення, що Земля обертається навколо Сонця. Певний час у Мусеї працював і Архімед із Сиракуз. Він не лише відкрив важливі математичні і фізичні закони, а й винайшов чимало корисних речей для щоденного вжитку, таких, скажімо, як гвинт для відкачування води та механізм для пересування важких вантажів.

Папірус із шматком тексту з підручника Евкліда (Університет Пенсільванії).

3. Елліністична культура. Елліністична доба стала часом подальшого розвитку і поширення грецької культури, яка перетворилася на культуру не лише самої Греції, а й усього Східного Середземномор’я і суміжних земель. Володарі новоутворених держав прагнули здобути славу покровителів мистецтва, охоче купували скульптури і картини, замовляли проекти будинків і цілих міст, а їхні піддані відвідували театри і купували книжки. З кількох говірок, якими розмовляли в різних грецьких містах, виникає єдина мова, зрозуміла мешканцям не тільки Еллади, а й Іспанії, Італії, Вавилонії і Середньої Азії.

Лаокоон і його сини. Копія скульптури Агесандра, Афінодора і Полідора (Музей Піо-Клементіно).

Епікур. Мармуровий бюст (Національний музей у Римі).

   Колос Родоський (сучасна реконструкція).

   Водночас занепад громадського життя й утвердження необмеженої влади монархів надавали елліністичній культурі нових рис. Автори елліністичних комедій, найвидатнішим з яких був афінянин Менандр, мало цікавилися політикою і розповідали переважно повчальні побутові історії. Читання перетворилося на розвагу, тож виникли і відповідні літературні жанри – оповідання і романи. Скульптори, серед яких найвідомішим був Лісіпп, намагалися насамперед передати особисті риси людей, чиї статуї вони створювали. Навіть коли скульптори зображували богів, особливу увагу вони приділяли деталям. Поширення набули багатофігурні композиції і велетенські статуї. Однією з них був славнозвісний Колос – 36-метрова фігура бога Геліоса, встановлена на острові Родос, яку вважали одним із семи див світу.
   За елліністичної доби виникають нові філософські школи, найвизначнішими з яких були школи стоїків і епікурейців. Назва першої походить від стої, в тіні якої зазвичай збирався з учнями засновник цього вчення Зенон. Стоїки вчили, що кожна людина за своєю природою є вільною особистістю, головне – зрозуміти, яке місце їй відведено у житті, чесно виконувати обов’язок, визначений долею, і зі спокоєм сприймати будь-які випробування. Послідовники Епікура стверджували, що головним в людському житті є прагнення щастя, досягти якого можна лише через самовдосконалення. Справді щаслива людина, на думку епікурейців, не має бути марнославною і цілком може вдовольнятися малим. Послідовники нових філософських учень намагалися знайти однодумців серед усіх верств тодішнього суспільства, навіть серед рабів. Стоїками і епікурейцями ставали не лише греки, а й представники інших народів – від карфагенян до мешканців Боспору і Месопотамії.
   4. Відновлення незалежності Юдеї. Набатейське царство.
   Ставлення підкорених народів до розповсюдження грецької мови, культури і вірувань було неоднаковим. Хтось сприймав це як належне, сам охоче навчався мови і вчив своїх дітей, розраховуючи, що таким чином їм легше буде влаштуватися в житті. Інші вбачали у нових порядках загрозу для батьківських звичаїв, знаряддя визиску і поневолення. Елліністичні царі натомість з підозрою ставилися до будь-яких проявів невдоволення і нещадно карали за будь-яке намагання чинити спротив.

Єрусалимський храм за елліністичної доби (сучасна реконструкція).

Один із сирійських царів, аби покарати не надто слухняних євреїв, захопив Єрусалим, привласнив храмову скарбницю і перетворив храм Ягве на святилище Зевса. У відповідь у Юдеї спалахнуло повстання, на чолі якого стали п’ятеро братів, котрим співвітчизники дали прізвисько Маккавеї (з єврейської воно перекладається як «молоти»). Один за одним повстанці розбили кілька загонів царського війська і звільнили від сирійців Єрусалим.

   Монета із зображенням менори (семисвічника) – юдейского символу свята хануки.

   За легендою, коли переможці увійшли до храму Ягве, аби запалити священний вогонь, вони знайшли лише один глечик з освяченою олією. Її мало вистачити тільки на один день, але трапилося диво, і вогонь горів вісім днів – поки священики виробляли й освячували нову олію. У пам’ять про це диво було засноване свято хануки, яке й досі відзначають євреї у всьому світі.
   Боротьба за незалежність продовжувалася ще кількадесят років і врешті-решт завершилася перемогою. А один з нащадків Маккавеїв був оголошений царем Юдеї.
   Майже одночасно з відновленням самостійності Юдеї на східному березі Йордану (це – територія сучасної Йорданії) постала ще одна незалежна держава. Населяли її араби, а царювали – володарі з династії Набатеїв. Столицею царства було неприступне місто Петра, розташоване на перетині головних торговельних шляхів.
   Араби, які в ці часи перейшли від кочового життя до осілості, навчилися навіть у пустелі накопичувати воду і вирощувати сади. Але головним джерелом статків набатейських царів була торгівля – ладаном, прянощами, дорогоцінними металами, які через пустелю везли до берегів Середземного моря з Африки, Південної Аравії, від Перської затоки та Індії.

Західна стіна Єрусалимського храму (сучасний вигляд).

Храм у Петрі (сучасний вигляд).

Галли – господарі центральної Європи

1. Побут і суспільний устрій галльських племен. Якщо з південними сусідами елліністичні держави здебільшого торгували, то з північними – частіше воювали. Найнебезпечнішими з варварів вважали кельтів, або ж галлів. Прабатьківщина цих войовничих племен була розташована на північ від Альп – найвищих гір Центральної Європи, у верхів’ях Рейну і Дунаю. Природні умови тут були суворішими, аніж на берегах Середземного моря: літо коротшим, зима сніжною. Проте галли навчилися і в цих умовах вирощувати високі врожаї пшениці, жита й вівса. Їх вважали винахідниками жниварки і млина з двох кам’яних жорен. Вирощували галли також ріпу, буряк, цибулю, коноплі, льон. З льону і вовни виготовляли зручний одяг: чоловіки зазвичай носили сорочки і штани (російське слово «брюки» має галльське походження), жінки – сукні. Картату матерію і зараз іноді називають кельтською. Галли розводили корів, кіз, овець і свиней – свиню вони взагалі вважали символом добробуту, а галльську копчену шинку із задоволенням купували навіть сусіди.

   Галльський будинок (сучасна реконструкція).

   Особливого розвитку в кельтів досягли ремесла, насамперед – ковальство. Місцеві ковалі навчилися загартовувати залізо вогнем і крижаною водою, завдяки чому галльські мечі були надзвичайно міцними, і виготовляти кольчуги з кількох видів металевих кілець. Галли любили прикраси: навіть прості люди носили шийні гривні, а вояки із задоволенням прикрашали свою зброю й обладунки.
   На чолі кожного галльського племені стояв вождь, а знать складала його дружину. Війну галли вважали почесним заняттям, і сусіди вважали їх мужніми і хоробрими вояками. У бою вони, щоправда, покладалися не стільки на дисципліну чи військову хитрість, скільки на силу, швидкість і загрозливий вигляд: аби залякати ворога, кельтські вояки фарбували волосся і розмальовували тіло. Бранців найчастіше вбивали – як пожертву богам, а самі галли в полон зазвичай не здавалися, якщо не могли втекти – накладали на себе руки.

   Кельтський шолом (Музей Брешії).

   2. Вірування галлів. Друїди. Сміливість і відчайдушність галлів сусіди пояснювали їхніми релігійними віруваннями. Галли й справді вірили, що людська душа безсмертна, а смерть – це лише перехід до потойбічного світу. Життя після смерті видавалося галлам навіть веселішим. Вони були впевнені, що в ньому людина може використати якщо не майно, то гроші чи інші цінності, накопичені за короткий час земного життя.
   Вшановували галли кількох богів – і важко навіть назвати, якого з них вони вважали головним. Богу сонячного світла на ім’я Луг вклонялися як винахіднику і покровителю ремесел, мистецтв і торгівлі. Бога земних сил і підземного царства Езуса часто уявляли з оленячими рогами, і символ його – олень, а символ Тевтата – бога війни і ясного неба – кабан. Бога вогню, грому і блискавки Тараніса часто зображували із колесом. Покровителькою конярства була богиня Епона.

   Бог і тварини. Зображення на казані, знайденому у Гундеструпі (Національний музей у Копенгагені).

   Особливу роль у галльському суспільстві відігравали жерці – друїди. Вони не лише розумілися на релігійних обрядах та ворожбі, а й були лікарями, вченими і суддями. Закони галли не записували, жерці мали знати їх напам’ять. Недаремно, щоб стати друїдом, треба було вчитися від семи до двадцяти років. Галли не будували великих храмів, молилися просто неба – у священних гаях або поблизу джерел.
   3. Завоювання галлів. Чисельність галлів постійно зростала, і за кілька століть їм стало затісно на прабатьківщині. У V сторіччі до нашої ери вони вирушили на пошуки нових земель для поселення, полів і пасовиськ. Насамперед галли розселилися між Рейном і Атлантичним океаном – з того часу ця країна почала називатися Галлією, згодом – на півночі Іспанії (Галісії) і Британських островах (які називають так за іменем галльського племені бриттів). Інші племена заселили долину Дунаю і навіть перейшли Карпати (за однією з версій, назва української Галичини також є згадкою про завоювання кельтів).

Розселення галльських племен.

   Пергамський Олтар Зевса (Пергамон-музей).

   Найсміливіші вожді зі своїми дружинами рушили на південь. Першою жертвою галльської навали стали етруські міста Італії. Частина їх була зруйнована, інша відкупилася величезною даниною, а прибульці розселилися в долині річки По, яку з того часу називали Підальпійською Галлією. З Александром Великим галли жили у злагоді, але коли почалися війни між діадохами, вирішили напасти на позбавлену захисту Грецію. Нечисленні грецькі вояки спробували зупинити загарбників біля Фермопіл, але галли скористалися перським досвідом і гірськими стежками вирушили просто до Дельф. Від плюндрування найповажніший еллінський храм був врятований дивом, точніше – несподіваним землетрусом. Завойовники вбачили в цьому прояв божого гніву і відступили.
   До Анатолії галлів запросив один із місцевих володарів, якому не вистачало власних сил для боротьби з ворогами. Ті скористалися запрошенням і вирішили більше не повертатися додому, щорічно грабуючи й обкладаючи даниною сусідні міста. Врешті-решт на боротьбу із розбійниками вирушив сам сирійський цар. Але переміг він, так і не почавши бою. Галли, які до цього не бачили слонів, злякалися і просто розбіглися. Згодом, щоправда, напади і грабунки відновилися. Остаточно приборкав прибульців цар Пергама. На честь перемоги він спорудив величезний вівтар, в якому боротьбу з варварами відобразили як казковий бій олімпійських богів із гігантами. А переможених галлів розселили в глибині Анатолії, де згодом виникло царство Галатія.
   4. Виникнення галльських міст. Зазнавши поразки, галли змушені були повернутися до мирного життя. Влада вождів поступово занепадала, натомість посилився вплив знаті. На завойованих галлами територіях виникли перші міста. Найвідоміші з них – Медіолан (сучасний Мілан), Бібракта, Лютеція (теперішній Париж), Віндобона (сучасний Відень), аквінк (біля теперішнього Будапешта) та Сінгідун (сучасний Белград).
   Не лише міста, а й великі села вели між собою жваву торгівлю. На відміну від греків і етрусків, зерна і рідину галли перевозили не у глиняному посуді, а в дерев’яних діжках. Галли також навчилися будувати великі дерев’яні кораблі, оснащені шкіряними вітрилами і якірними ланцюгами. Такі кораблі були придатні і для морських подорожей, проте головними торговельними шляхами були річки – Дунай, Рейн, Рона. Будували галли і дороги, залишки яких можемо побачити і за нашого часу. Але чим далі зростали і багатіли галльські міста, тим привабливішою здобиччю вони здавалися сусідам з півночі. Деякі з поселень стали жертвою розбійницьких нападів, і галлам довелося відступити – за Рейн і Дунай.

Від Чорного моря до Балтики: давні мешканці Східної Європи

1. Скіфи і сармати. Сусідами грецьких і елліністичних держав у Причорномор’ї були племена скіфів. Уже під час війни з Дарієм I особливе становище серед них посідали паралати, або ж царські скіфи, які мешкали у нижній течії Дніпра. Ватажки паралатів вважали себе рівними перським володарям і навіть за зовнішнім виглядом прагнули бути схожими на них – носили «царський» одяг, золоту корону, прикраси й особливу зброю, їхні могили – кургани – і досі вражають учених своїм багатством. Поступово ватажки царських скіфів підкорили собі сусідні племена – не лише скотарів, а й землеробів, які сплачували їм данину хлібом. Хліб і захоплених у війнах рабів скіфські ватажки продавали грекам, купуючи у них вироби ремісників, прикраси і вино.

   Скіфський гребінь з кургану Солоха (Ермітаж).

   Паралати залишалися кочовиками, проте в них почали виникати і більш-менш постійні поселення – залишки скіфської «столиці» знайдені на березі Дніпра біля сучасної Кам’янки. Найвищої могутності скіфи досягли за часів Атея, який не лише об’єднав під своєю владою всю причорноморську Скіфію, а й підкорив сусідні грецькі колонії. В одній із них він навіть почав карбувати власну монету. Погрожував Атей і південнішим містам, таким як Візантій. Але врешті військо скіфів зазнало поразки від македонського царя Філіппа, а сам ватажок загинув у бою. За наказом Александра Великого одна з македонських армій вирушила на північ. Проте облога союзного скіфам грецького міста Ольвія завершилася нічим, а саме військо було знищене кочовиками під час відступу.
   Край пануванню скіфів у причорноморських степах поклали напади кельтів і навала споріднених зі скіфами племен сарматів, які до того мешкали на схід від Дону. Сармати були завзятими і невблаганними вояками – навіть їхню назву перекладають як «оперезані мечем». Свої довгі мечі сармати вважали втіленням бога війни. Вшановували вони також вогнища – символи бога сонця – і коней, які рятували їх і в бою, і під час далеких перегонів.
   Скіфи, яким вдалося пережити сарматську навалу, відступили до Криму, де невдовзі виникла скіфська держава. Її столиця була розташована на місці сучасного Сімферополя. Як називали місто його мешканці – наразі невідомо, збереглася лише грецька назва – Неаполь.

   Усипальниця царя в Неаполі Скіфському (сучасний вигляд).

   2. Давні слов’яни. Відступили під тиском сарматів і північні сусіди скіфів – землеробські племена, що їх вчені вважають пращурами нинішніх слов’ян. Про побут і звичаї найдавніших слов’ян ми знаємо дуже мало – жоден відомий нам вчений чи мандрівник із Середземномор’я цих країв не відвідував. Але завдяки археологічним розкопкам відомо, що мешкали слов’яни у невеличких поселеннях біля річок, жили у землянках з плетеними або дерев’яними стінами і вогнищем всередині. Гончарний круг не використовували, посуд ліпили руками.
   Слов’яни вшановували численних богів, найголовнішим серед яких був Святовит (або ж Сварог) – бог неба і вогню. Сином Святовита вважали бога сонця Дажбога, бог вітру мав ім’я Стрибог, богом грому був Перун, богом чоловічої сили і землеробства – Ярило. Бог Велес «відповідав» за тварин, людський добробут і душі померлих, що перебували, на переконання слов’ян, у «щасливому» потойбічному світі – раю. Шлюбом і родючістю «опікувалася» Лада, богинею землі і життєдайної води була Мокош. Вірили слов’яни й у численних міфічних істот, що нібито мешкали у навколишніх лісах, річках та й у їхніх власних оселях, – лісовиків, мавок, русалок, домовиків тощо.
   Життя слов’ян було простим і невибагливим, одноплемінники не надто вирізнялися між собою статками і добробутом. Проте вже виокремлювалася панівна верства, яку складали старійшини і жерці, – їх слов’яни називали волхвами. Були у племен і військові ватажки – князі, проте загалом давні слов’яни войовничим народом не були, адже землеробство – головне їхнє заняття – чи не найбільше страждало під час збройних сутичок. Неохоче слов’яни переселялися і до інших країв, тримаючись звичних місць проживання.
   3. Германці. Західні сусіди давніх слов’ян – германці – були більш рухливими. Адже в їхньому господарстві велике значення мало скотарство, а на узбережжях – рибальство. Водночас і суперечки за пасовиська, ліси і водойми у них виникали частіше. Землю германці теж обробляли – але зазвичай спільно, порівну розподіляли зібраний врожай і часто просто кидали старі поля в пошуках нових.
   Старійшини племен складали у германців спадкову знать, із середовища якої обирали ватажків – конунгів. Конунг керував дружиною із вправних і відданих йому особисто вояків. Окремі відчайдухи і сміливці могли зібрати й власні дружини, які «годувалися» за рахунок награбованого у війнах із далекими чи близькими сусідами. Такі ватаги часто виконували роль розвідників – на свій ризик здійснювали походи в незнайомі краї, і, якщо їхня здобич була справді багатою, їхніми слідами вирушали цілі племена або ж навіть союзи племен.

   Германець на коні. Медальйон (Земельний музей Бадена).

   Германці вірили, що боги, як і люди, приречені боротися з численними міфічними істотами – велетнями і тролями, втіленням стихій і злих сил, що «населяли» гори, ліси і водойми, які зустрічалися на їхньому шляху. Траплялися й істоти, здатні бути доброзичливими і навіть корисними, – такі як ельфи чи гноми – жителі печер. Серед численних богів германці виокремлювали дванадцять найшанованіших, що, за їхніми переконаннями, мешкали у «вищому світі». Саме там нібито була розташована й Вальгалла – палац бога бурі, війни і мудрості Водана (або ж Одіна), до якого войовничі валькірії приносять душі найхоробріших вояків, що загинули в бою. Сином Водана вважали бога грому Донара (або Тора). Богом неба був Тіу, богом родючості – Фрея. Їхні імена збереглися у назвах днів тижня у германських мовах – англійській, німецькій, шведській тощо. Були у германців і «злі» боги, насамперед – бог вогню Локі і його донька, богиня мороку й пекла Хель.
   Спочатку германці жили у Скандинавії та на південному узбережжі Північного і Балтійського морів. Але згодом вони відтіснили своїх найближчих сусідів – галлів – і розселилися далі на південь – до Дунаю. Деякі племена рушили на схід. Вандали, скажімо, облаштувалися біля Карпатських гір, а готи дійшли до Дніпра і Чорного моря – відсунули сарматів, знищили скіфське царство у Криму і намагалися розповсюдити свою владу на сусідні слов’янські племена. Війни прибульців із слов’янами тривали не одне століття, і врешті самі готи поділилися навпіл – на західних (вестготів) і східних (остготів).

Індія та Іран після завоювань Александра

1. Об’єднання Індії. Ашока. Після повернення Александра Великого до Вавилона Індія залишалася поділеною навпіл. У долині Інду панували македонці, у долині Гангу існувало кілька незалежних держав, серед яких найбільшою була Магадха, здобути яку так мріяв Чандрагупта. Зрозумівши, що спадкоємцям Александра – не до нових завоювань, Чандрагупта зібрав власне військо, але здобути долину Гангу не зміг. Тоді він повернув зброю проти колишніх союзників – македонців. На заклик до незалежності одне за одним індійські міста піднімали повстання, виганяли завойовників і визнавали своїм царем Чандрагупту. Так за кілька років під його владою опинилася ледь не вся долина Інду.

Держава, створена Чандрагуптою і його онуком Ашокою.

З новими силами і славою визволителя співвітчизників від іноземного панування цар знову пішов війною проти Магадхи. Битва була тривалою, але врешті-решт воєнне щастя посміхнулося Чандрагупті. Він здобув столицю Магадхи Паталіпутру і перетворив її на столицю своєї величезної держави, що простяглася від Аравійського моря до Гімалаїв. Більш того – Чандрагупті вдалося завоювати і частину Ірану. Сирійський цар поступився нею в обмін на 500 бойових слонів. До Паталіпутри поквапився надіслати послів і Єгипет.

Капітель колони, встановленої Ашокою в Сарнатху.

   Індійська монета із зображенням слона, карбована за правління Ашоки.

   Онук Чандрагупти Ашока ще більше розширив межі держави, розбивши у кривавих битвах усіх своїх ворогів. Але, за легендою, дізнався про вчення Будди і йому стало соромно за власну жорстокість. «Скільки людей загинуло чи вмерло, а чи залишилось без даху над головою! Навіть одна тисячна частина цього важким тягарем лягає тепер на моє сумління», – йдеться в одному з наказів царя. Він, звісно, не відмовився від своїх загарбань, але надалі віддавав перевагу мирним перемовинам – тим більше, що багато сусідніх держав добровільно визнавали зверхність Паталіпутри. А всередині країни Ашока всебічно підтримував буддистів, зводив храми, роздавав їм землі і багатства. Щоправда, щедрість володаря дорого обходилася державній скарбниці і підданим, за рахунок яких ця скарбниця поповнювалася. Врешті-решт дружина й онук відсторонили царя від влади. Проте держава була вкрай ослабленою і після смерті Ашоки поступово почала розпадатися.
   2. Бактрійське і парфянське царства. Сирійські царі змушені були поступитися своїми володіннями не лише Чандрагупті і його нащадкам. Невдовзі від їхньої держа ви відокремилися одразу декілька східних сатрапій – Вірменія, Парфія (територія сучасного Туркменістану), Бактрія (сучасний Афганістан). У Вірменії та Парфії володарі походили з місцевої знаті, у Бактрії царювали нащадки грецьких переселенців. Певний час вони, щоправда, змушені були на словах визнавати владу Сирії, але згодом перетворилися на цілком самостійні держави.
   Здобувши незалежність, бактрійські царі самі стали на шлях завоювань. Спочатку вони приєднали до своїх володінь долину Інду, згодом – почали здійснювати загарбницькі походи і на береги Гангу. Під час одного з нападів бактрійці навіть захопили і зруйнували Паталіпутру, але врешті-решт змушені були повернутися на батьківщину.
   Поступово завойовники і самі потрапили під індійський вплив. Один з бактрійських царів оголосив себе послідовником Будди і сприяв поширенню буддизму серед своїх підданих. Водночас завойовницькі походи виснажили державу, і зрештою вона була захоплена кочовиками з півночі.
   Парфянським царям вдалося не лише відбити навалу кочовиків, а й значно розширити межі своєї держави, зокрема і за рахунок бактрійських земель. До складу Парфії увійшов майже весь Іран і відвойована у сирійців Месопотамія. Біля Вавилона, який за панування сирійських царів остаточно занепав, була побудована нова столиця – Ктесифон.
   Парфянські володарі намагалися бути схожими на елліністичних царів. Вони засновували нові міста і сприяли розвитку «старих» міських громад. У державі використовували як місцеві мови, так і грецьку, а самі царі із задоволенням дивилися трагедії Еврипіда. З повагою ставилися і до вірувань підкорених народів – будували храми грецьких і давніх іранських богів, святилища Мітри, за царським розпорядженням були розшукані і відновлені священні книги послідовників Заратуштри, знищені Александром Великим.

Монета бактрійського царя Менандра, який сповідував буддизм (Британський музей).

Палац у Ктесифоні. Гравюра XIX ст.

3. Відродження Перської держави. Парфянська держава, однак, була неоднорідним і нестійким об’єднанням. Мешканці окремих областей вважали парфян загарбниками й тільки чекали слушної нагоди, щоб скинути їхню владу. Доля посміхнулася володареві області Персія Ардаширу. Парфянський цар намагався придушити його повстання, проте зазнав поразки і загинув на полі бою. В 226 році Ардашир урочисто вінчався на царство й оголосив про відродження Перської держави, яка успадкувала всі володіння Парфії й навіть трохи розсунула її кордони. Володарів окремих областей поступово замінили на намісників, яких цар призначав з представників вищої перської знаті. Саме знать складала й кістяк нового перського війська – важкоозброєну кінноту.

Відроджена Перська держава за правління Шапура I (червоним позначені кордони Парфії у 20 р. до н. е.).

   Ахура-Мазда передає владу Ардаширу І. Рельєф з Накш-е-Рустама.

   Нова Перська держава була становою державою. Її жителі поділялися спочатку на три, а потім на чотири стани. До перших трьох належали вояки, жерці і чиновники. До четвертого стану – ті, хто платив податки, тобто селяни, ремісники і торгівці. Стан вояків очолював командувач війська, жрецтво – верховний жрець, чиновників – «великий писар». Четвертим станом керував особливий чиновник, призначений царем і відповідальний за збір податків. Привілейовані стани поділялися ще й на ранги. Перейти з одного рангу до іншого було дуже важко, а з нижчого стану до вищих – майже неможливо.
   Державною релігією було проголошене вчення Заратуштри – зороастризм. Релігійні настанови були ретельно записані, обряди – розроблені до дрібниць. За їхнім дотриманням стежила сила-силенна жерців. Жрецтво отримувало чималі доходи, виконуючи за віруючих складні ритуали або ж навпаки – караючи підданих царя за недотримання правил і обрядів. Жерці були також суддями й опікувалися школами. Будь-які інші релігійні вчення жорстоко придушували. Насамперед це стосувалося маніхейства. Засновник цього вчення – Мані – намагався створити нову релігію, яка, за його переконанням, мала замінити собою всі інші віросповідання. Як і Заратуштра, він уважав, що світ – це поле бою між світлом і темрявою, й людина покликана допомагати боротьбі добра зі злом. Проте державу і державну релігію Мані оголосив втіленням зла. Цар, який спочатку співчував новому вченню, врешті-решт стратив неслухняного проповідника. Проте учні Мані поширили нове вчення не лише у найвіддаленіших куточках Персії, а й далеко за її межами.

Об’єднання Китаю

1. Реформи Шан Яна і піднесення царства Цінь. В той час як у Месопотамії, Ірані та Індії створювалися «світові держави», Китай був поділений на сім великих і малих царств, які постійно ворогували і воювали між собою. Найзахіднішим з них було царство Цінь. Тривалий час ця держава вважалася найбіднішою і не мала сильного війська. Але становище змінилося після того, як місцевий володар запросив до себе у радники мудреця Шан Яна. Його погляди відрізнялися від вчення Конфуція, і тим більше – Лао-цзи. Він переконував, що «держава має бути сильною, а народ – слабким», бо заможні та освічені люди здатні опиратися владі. Шан Ян закликав володарів не турбуватися про те, щоб закони відповідали звичаям чи моралі, головне – щоб вони були зрозумілі підданим і ті мали змогу їх виконати.
За порадою Шан Яна, цар закріпив за кожною селянською родиною окрему земельну ділянку, за користування якою родина сплачувала податок до державної скарбниці. Водночас була запроваджена «кругова порука» – за несплату податків чи будь-який інший непослух відповідав не лише порушник, а і його сусіди. Відтак у царя з’явилися кошти для створення потужного війська. Бронзову зброю змінила залізна, а важкі і неповороткі колісниці замінили на швидку кінноту.

   Утворення імперії Цінь.

   Шан Ян скасував усі привілеї знаті. Відтепер звання і титули, землі та грошові винагороди надавалися лише за особисті заслуги перед царем, насамперед – військові. До лихварів і торгівців Шан Ян ставився зі зневагою, тому зобов’язав їх «придбати» звання за гроші, а у тих, хто цього не зробив, їхнє майно просто відібрали. Надалі за тим, щоб ніхто не збагачувався «надміру», пильно стежили.
   Невдоволених реформами було багато, і після того, як до влади прийшов інший цар, Шан Яна стратили. Але усі нововведення залишилися в силі. Завдяки їм царство Цінь швидко зміцніло і поступово почало підкорювати сусідні держави.
   2. Цінь Шіхуанді. У 221 році до нашої ери цінський цар об’єднав під своєю владою увесь Китай і взяв собі нове ім’я і титул: Цінь Шіхуанді, що з китайської зазвичай перекладають як «перший імператор Цінь» (насправді титул імператор має давньоримське походження і з’явився пізніше, проте історики звикли використовувати саме такий переклад, і державу, підвладну китайським «хуанді» чи «ді», також називають імперією). Територія величезної держави була поділена на майже рівні між собою округи, межі яких не співпадали з кордонами колишніх самостійних царств. Керували округами призначені імператором чиновники, місцеву знать переселили до столиці, у всіх, хто не служив у війську, забрали зброю і переплавили її на дзвони та статуї, що мали прославляти нового володаря. Цінь Шіхуанді будував дороги, які з’єднували столицю з найвіддаленішими куточками країни, запровадив єдині для всього Китаю міри, ваги, гроші і письмо (до цього у кожному царстві існували свої правила). Водночас ухвалені володарем закони були надзвичайно жорстокими. Навіть за незначні злочини людей калічили або перетворювали на рабів. Страти були жахливими – винних могли живцем зварити чи закопати в землю.

   Цінь Шіхуанді. Пізніше зображення на шовку.

   Цінь Шіхуанді боявся змов і заколотів, тому і сам пильно стежив за життям підданих і зобов’язував самих китайців стежити один за одним. Страчували не тільки усіх незадоволених, а й тих, хто просто міг їх почути. Освічених людей імператор ненавидів, він закрив приватні школи, спалив майже всі книжки, страчував вчених і прихильників вчення Конфуція.
   3. Велика Китайська стіна. На північ від Китаю мешкали племена кочовиків – гунів, які час від часу здійснювали грабіжницькі напади на долину Хуанхе. Імператор надіслав проти них величезне військо і відігнав кочовиків далеко у степ. А щоби гуни і надалі не дошкуляли імперії, за кілька років за наказом Цінь Шіхаунді сотні тисяч китайців – не тільки раби й полонені, а й звичайні селяни і вояки – збудували на кордоні величезну стіну. Її загальна довжина склала понад 6 тисяч кілометрів, висота сягала від 6 до 10 метрів, а товщина була такою, що на ній могли роз’їхатися колісниці. Через кожну сотню метрів височіли башти з бійницями, які водночас були й сигнальними вежами. Щойно ставало відомо про небезпеку, на верхівці башти запалювали багаття, і такі «повідомлення» – від однієї вежі до іншої – швидко передавалися на величезні відстані. Велика Китайська стіна захищала країну від нападників не одну тисячу років і, з певними перебудовами, збереглася донині. Проте для самих китайців вона стала не лише приводом для гордощів – під час будівництва загинуло стільки людей, що її й тепер називають найбільшим цвинтарем на світі.

Велика Китайська стіна (сучасний вигляд).

   Теракотове «військо», поховане разом з імператором Цінь Шіхуанді в його усипальниці.

   Цінь Шіхуанді помер від перевтоми – під час однієї з мандрівок країною. Але навіть його смерть завдала підданим чимало клопоту – адже поховали володаря у величезній підземній гробниці, на спорудження якої пішов не один рік. Майстри, які працювали над її зведенням, створили точні копії імператорських палаців, гір, гаїв, озер, у яких плавали золоті риби і літали срібні птахи. Разом з імператором були поховані його дружини, слуги, коні, а охороняло спокій володаря «військо» з 6 тисяч глиняних вояків.
   4. Імперія Хань. Грандіозні починання Цінь Шіхуанді знесилили Китай. Від голоду і виснаження загинули мільйони людей, а ті, хто залишився в живих, уже не могли сплачувати податків. Скарбниця спорожніла, коней не вистачало навіть найвищим чиновникам, і вони змушені були їздити на волах. Коли ж стало зрозуміло, що син Цінь Шіхуанді жорстокіший за батька, доведений до відчаю народ повстав. Імператора і всіх його родичів убили, після чого ватажки повстання почали боротися за владу між собою. Переміг звичайний селянин Лю Бан, який відновив єдність країни і заснував нову імператорську династію – Хань.
   Володарі з цієї династії врахували помилки попередників. У своїй діяльності вони намагалися бути поміркованими і керуватися настановами Конфуція. Жорстокі закони Цінь Шіхуанді було скасовано. Тим, хто змушений був продати себе в рабство, щоб уникнути голодної смерті, повернули свободу, податки були скорочені у 20 разів. Нащадки Лю Бана створили перший у Китаї вищий навчальний заклад і призначали на посади лише тих чиновників, які склали особливі іспити. Впорядкувавши життя всередині держави, імператори розширили межі своїх володінь на схід і захід, приєднавши Корею і частину Центральної Азії. Ханьським володарям вдалося здобути вирішальну перемогу над кочовиками. Деякі з гунських племен змушені були вирушити в пошуках кращої долі на захід. Врешті-решт гуни розселилися на величезній території – від кордонів Китаю до берегів Чорного моря, давши початок численним тюркським народам.

Монета, карбована за часів династії Хань.

   Колісниці і коні. Розпис усипальниці біля Лояна.

   На відміну від династії Цінь, імперія Хань проіснувала понад 400 років. Саме в ці часи китайці усвідомили себе єдиним народом і до сьогодні називають себе ханьцями. Однак становище простолюду і в новій державі було скрутним. Коли визиск з боку чиновництва ставав нестерпним, селяни піднімали повстання. Найбільшими з них були заколот «червонобрових» (його учасники фарбували брови у червоний колір, щоб відрізнятися від імператорських вояків) та рух «жовтих пов’язок», на чолі якого стояв один із послідовників вчення Лао-цзи. Повстання «жовтих пов’язок» було придушено, але імперія Хань після цього розпалася на кілька самостійних держав.
   5. Дивовижні винаходи китайців. Під час правління ханьських імператорів наука у Китаї переживала справжній розквіт. А деякими з винаходів тих часів із задоволенням користуються і наші сучасники.

Виготовлення паперу. Китайська гравюра.

   Перший китайський сейсмограф (сучасна реконструкція).

   Щоб керувати величезною державою, потрібен був зручний матеріал для письма. Бамбукові дощечки, на яких писали у давнину, були надто громіздкими, а шовк – надто коштовним. За часів Хань винайшли замінник шовкової тканини. Кокони, які не використовували для виготовлення ниток, розмочували, подрібнювали, розкладали на сітці і висушували – так з них виходили листи паперу.
   Щоправда, коштував такий папір не набагато дешевше за шовк – адже кокони шовкопряда, навіть зіпсовані, були надто дорогими. Аж поки один з імператорських чиновників, на ім’я Цай Лунь, не здогадався, що для виробництва можуть згодитися будь-які волокна або навіть звичайна деревина. Виготовивши папір зі старих рибальських сіток, він зробив справжнє відкриття, і саме тому Цай Луня вважають винахідником паперу, а в Стародавньому Китаї його навіть оголосили богом – покровителем цього ремесла.
   Винахідником компаса китайці вважають самого імператора Цінь Шіхуанді. Нібито саме він, аби полегшити пересування війська у тумані, вирішив покласти на бронзову тацю ложку з магнітної породи, зрозумівши, що її ручка завжди вказуватиме один і той самий напрямок – на північ. Так це чи ні – достеменно невідомо, але за часів династії Хань цей прилад точно використовували. Винайшли китайські вчені і прилад, що передбачав землетруси.

Пам’ятник першому компасу, встановлений у місті Кайфин.

Китайські лікарі славилися своїми знаннями далеко за межами своєї країни. Вони добре вивчили людське тіло і віднайшли особливі точки, доторкнувшись до яких теплим камінням або ж тонкими голками, можна вилікувати людину від хвороб. З недугами боролися і за допомогою ліків, що їх виробляли з мінералів і корисних рослин. Серед таких ліків був і чай (відвар з листя чайного дерева), який лише згодом почали вживати як звичайний напій.

Держави стародавньої Мексики

1. Міста-держави майя. Цивілізація ольмеків була найстаршою, але не єдиною у Мексиці. У I тисячолітті до нашої ери перші міста виникли і в їхніх східних сусідів – народу майя. Навала племен із заходу, що зруйнували Ла-Венту, майя не зачепила. Натомість вони зберегли і вдосконалили культурні здобутки ольмеків. З початку III століття починається справжній розквіт міст-держав майя, найвідомішими з яких були Тікаль, Копан і Паленке.

   Міста-держави майя.

   Майя не мали навіть бронзових знарядь. В їхньому розпорядженні були лише палиці-копачки, кам’яні ножі і сокири. Але й за допомогою такого нехитрого інструменту вони навчилися вирубувати ліси, обробляти землю і отримувати високі врожаї. Майя добре розумілися на властивостях різних рослин, які вирощували разом, на одному полі. За тим, щоб усі роботи відбувалися вчасно, у ретельній відповідності до календаря, прискіпливо стежили жерці. За будь-яке запізнення чи інше порушення карали дуже суворо – винуватця страчували.
   В Мексиці не водяться коні, тому в майя не було тяглової худоби, не знали вони й колеса. Усі вантажі переносили вручну або перевозили на човнах. Не дивно, що головними торговельними шляхами були річки. У морі майя почували себе невпевнено, та й більшість міст майя була розташована на відстані від морського узбережжя.
   Чи не кожне місто майя, разом із округою, утворювало самостійну державу на чолі з царем. Зазвичай саме цар був головним жерцем, його вважали живим втіленням бога. Володар керував усім життям держави й командував військом. Царя оточувала спадкова знать, що навіть за зовнішнім виглядом відрізнялася від простолюду, та численне чиновництво. Податків знать і чиновники не сплачували, це був обов’язок селян, ремісників, торгівців. Внеском привілейованих класів вважали кров, яку вони час від часу цілком добровільно приносили в жертву богам.

   Руїни Тікаля (сучасний вигляд).

   Руйнівних війн між містами майя намагалися уникати. Натомість влаштовували так звані «квіткові бої» – криваві поєдинки зі зброєю в руках між вояками ворогуючих держав. А улюбленою розвагою в мирний час вважали «гру з м’ячем», для якої майже в кожному місті будували особливий майданчик. М’яч вагою близько двох кілограмів робили зі смоли каучукового дерева. Гравця переможеної команди вбивали. Проте й у «квіткових боях», і в смертельних змаганнях участь брали лише особи з царського роду і представники знаті.
   2. Вірування і наукові здобутки майя. Своїх богів майя поділяли на «володарів небес» і «володарів підземного світу». Найшанованішими були «горішні» божества – насамперед бог неба Іцамна, богиня місяця Ішчель, бог сонця Кинич-Ахав та бог дощу Чак. Щоб умилостивити їх, приносили жертви – зокрема і людські. Храми майя, що за формою нагадували східчасті піраміди, будували з вапняку і фарбували – зазвичай у червоний колір (колір крові). Іноді у таких пірамідах ховали царів або ж головних жерців.
   Писемність майя була складною. Знаки позначали як окремі слова, так і звуки. Писали майя на шкірі, а частіше – на особливому матеріалі з обробленої кори дерев. Книжки складалися з одного аркуша, який складали «гармошкою». До нашого часу залишилися також численні написи, зроблені на тиньку або ж вирізьблені на кам’яних стелах, які майя встановлювали у містах на відзнаку важливих подій їхнього життя.

   Аркуш із книжки майя (Земельна бібліотека Саксонії).

   Місцеві жерці добре зналися на астрономії і розробили надзвичайно точний календар. Особливих успіхів майя досягли у математиці – створена ними система запису цифр майже не відрізняється від тієї, якою ми користуємося зараз, хіба що рахували майя не десятками, а двадцятками. До того ж майя – першими у світі – винайшли нуль. Для його позначення вони застосовували особливий знак, схожий на мушлю.
   3. Піднесення Теотіуакана і спроба об’єднання Мексики. Дещо пізніше, аніж у майя, почали виникати міста у гористій Центральній Мексиці. Найбільшим з них був Теотіуакан, назва якого в перекладі з однієї з місцевих мов означає «місце перевтілення богів». Руїни цього величезного поселення вражають навіть наших сучасників, а стародавні мексиканці були переконані, що збудувати його допомогли казкові гіганти.

   Головна вулиця Теотіуакана (сучасний вигляд).

   Найвеличнішою спорудою Теотіуакана була п’ятирівнева Піраміда Сонця, на пласкій верхівці якої був розташований головний храм міста. Висота піраміди перевищувала 64 метри. Вчені вважають, що для зведення тільки цієї будівлі знадобилася праця 20 тисяч людей протягом 20 років. Дещо нижчою була Піраміда Місяця. Від неї починалася головна вулиця Теотіуакана, обабіч якої були розташовані розкішні храми і будинки заможних містян. У самому центрі міста височів головний палац із храмом бога Кетцалькоатля, або ж Пернатого Змія. Навпроти гомонів міський ринок. Центр міста з усіх боків оточували житлові квартали. Більшість мешканців Теотіуакана жила в одноповерхових будинках без вікон. Єдиним джерелом світла у помешканні були двері, що виходили до внутрішнього відкритого двору.
   Теотіуакан був найбільшим у Мексиці центром ремесла і торгівлі – тут знайдено близько п’ятисот ремісничих майстерень і цілі торговельні квартали, зокрема – й квартали для іноземних купців. Проте більшість мешканців міста працювали на землі. Завдяки складній системі каналів долину, в якій був розташований Теотіуакан, перетворили на квітуче поле. Місцеві селяни навчилися створювати так звані «плавучі сади» – на сплетену з гілок основу насипали ґрунт і пускали по воді. Такі штучні городи не вимагали додаткового поливу та піклування і давали два врожаї на рік. Усе це дозволяло прогодувати населення величезного міста – за деякими підрахунками, населення Теотіуакана сягало 120 тисяч чоловік.
   Влада у Теотіуакані належала жерцям, цар був водночас і верховним жерцем, і військовим командувачем. Військо було озброєне сокирами, списами і списометами, а захищали вояків бавовняні стьобані панцирі (пробити які кам’яними знаряддями було непросто) та прямокутні щити. Поступово володарі Теотіуакана об’єднали під своєю владою усі міста Центральної Мексики.

Велика богиня і її супутники. Розпис з Теотіуакана (Музей антропології в Мехіко).

Кам’яна прикраса з храму Кетцалькоатля у Теотіуакані (Музей антропології в Мехіко).

Цар Атлатлькавак спробував приєднати до своєї держави і землі майя. Але захопити вдалося лише найзахідніші, ближчі міста. В бою з теотіуаканцями загинув цар Тікаля, і його трон дістався сину Атлатлькавака. Однак, ставши повновладним царем, той поводився як цілком незалежний володар і владу Теотіуакана не визнавав. Більш того – за його нащадків Тікаль спробував об’єднати під своєю владою інші міста майя. Однак врешті-решт сусіди згуртувалися і розгромили тікальців. Спроб створити єдину державу, яка охоплювала б усю Стародавню Мексику, більше не було, а в 650 році Теотіуакан був ущент зруйнований, чи то землетрусом, чи то войовничими племенами з півночі – достеменно невідомо. Велике царство розпалося на кілька дрібних держав.

Розділ V
Стародавній Рим: від міської громади до «світової імперії»

Перші століття римської історії

1. Як виник Рим. У центрі Італії, зовсім поруч з етрусками, але на іншому березі річки Тибр, здавна жили племена латинів і сабінів. Їхній край був багатим на родючі землі, збагачені вулканічним попелом. Щоправда, траплялось тут чимало й заболочених низин, тож селянам доводилося жити переважно на пагорбах. Займалися латини і сабіни землеробством і скотарством – розводили корів, овець, свиней. У той час, коли сусіди – етруски будували свої міста, вони зберігали племінний устрій. Вшановували як спільних з етрусками божеств – Юнону, Мінерву, Нептуна, так і власних – бога-творця Януса, бога-захисника, покровителя черід Марса, богиню землеробства і родючості Цереру, лісів – Діану, садів – Венеру, покровительку домашнього вогнища Весту. Латинського бога неба і блискавки Юпітера вважали схожим на етруського Тіна.

Латини та їхні сусіди.

Латинські вожді прагнули бути схожими на етруських володарів, іменували себе царями (латиною це слово звучало як «рекс») і вважали нащадками троянців, які нібито втекли до Італії після перемоги ахейців. За переказами, одного з таких вождів від влади усунув його рідний брат. А щоб не було кому помститися за скривдженого, єдину його доньку новий володар зробив жрицею богині Вести, яким заборонялося виходити заміж. Коли ж царівна таки народила двох близнюків (казали, що їхнім батьком був сам бог Марс), наказав покласти їх у кошик і пустити за водою. Малюки, однак, не загинули, бо їх знайшла вовчиця і вигодувала своїм молоком. Потім близнюків підібрав вівчар, який назвав їх Ромулом і Ремом та виховав як власних дітей. Коли хлопці виросли, вони зібрали навколо себе ватагу сміливців, помстилися кривднику свого діда і вирішили заснувати власне місто – на березі Тибру. В останній момент брати пересварилися, і Ромул убив Рема. Саме Ромул став царем нового міста, утвореного з сусідніх поселень латинів і сабінів, що на його честь отримало назву Рим (латиною – «Рома»). Згідно з легендою, це сталося у 753 році до нашої ери.

«Капітолійська вовчиця». Скульптура з бронзи (Капітолійський музей).

Спочатку нове місто було маленьким, але згодом розрослося, адже волею долі опинилося на перехресті шляхів, головним із яких був сам Тибр. Річкою римляни могли дістатися й до моря, проте відстань до узбережжя була такою, що пірати не могли напасти на місто несподівано. З часом Рим стали іменувати «містом на семи пагорбах». Будинок царя розташовувався на пагорбі Палатин. На найвищому – Капітолії – збудували фортецю, де мешканці могли сховатися під час нападу ворогів. Болото у низині осушили, і на його місці утворилася площа, на якій мешканці могли збиратися для торгівлі й обговорення громадських справ. Її римляни називали Форум. 2. Рим за часів царів. Внутрішній устрій Рима дуже нагадував устрій етруських міст-держав або ж давньогрецьких полісів. Повноправні мешканці міста називалися його громадянами. Із земель, що належали громаді, кожному надавалася ділянка, за рахунок доходів з якої громадянин мігутримувати свою родину, а в разі війни – приєднуватися до війська із власною зброєю. Найважливіші питання внутрішнього життя міста вирішувалися на загальних зборах громадян, які іменувалися коміціями. Щоправда, рішення ухвалювали не звичайною більшістю голосів, голосували спочатку всередині свого військового загону – центурії або ж племінного об’єднання – тріби. А рішення вважалося ухваленим, якщо за нього проголосувала більшість центурій або ж тріб.

Залишки міських мурів Рима царської доби (сучасний вигляд).

   Так званий «Мавзолей Ромула» (сучасний вигляд).

   Виносити власні пропозиції на голосування звичайні громадяни не могли. Це робив або цар, або старійшини, рада яких у Римі спочатку складалася зі ста представників знатних родин і називалася сенатом. За легендою, перших сенаторів відібрав із найшляхетніших і найповажніших громадян сам Ромул. Однак сенатори могли лише радити, а вирішував цар. Він був командувачем війська і водночас зосереджував у своїх руках владу над містом за мирного часу – у Римі таку владу називали імперієм (від слова «імпере» – «владарювати»). Спочатку цар був водночас і вищим жерцем, але згодом була запроваджена виборна посада великого понтифіка, а за царем залишився обов’язок виконувати лише окремі релігійні обряди.
   Римські царі намагалися бути схожими на етруських володарів навіть у дрібницях. Носили пурпурний одяг і золотий вінець, вершили суд, сидячи на троні. Царів супроводжували особливі охоронці, озброєні сокирами і різками. Щоправда, влада царя у Римі не була спадковою – після смерті або зникнення володаря нового обирали на народних зборах. Відтак, серед сімох відомих римських царів були і латини, і сабіни, а згодом влада взагалі опинилася в руках етрусків.
   3. Встановлення республіки. Етруском був і цар Тарквіній Гордий, що запам’ятався як дуже своєвільний і жорстокий володар. Невдоволені його правлінням, римляни у 510 році до нової ери повстали. Володаря, який в цей час перебував у військовому поході, просто не пустили назад до міста, сповістивши з міських мурів про позбавлення його влади. Натомість нового царя обирати не стали, ухваливши, що надалі містом керуватимуть обрані на обмежений час посадовці. Такий устрій отримав назву республіка, що в перекладі з латини означає «спільна (або ж народна) справа».
   Вищими посадовцями республіки, до яких перейшов царський імперій, були два консули. Їх обирали лише на рік, і вони обов’язково звітували про свою діяльність перед громадянами після складення своїх повноважень. За легендою, першими консулами стали ватажки повстання проти Тарквінія. Судову владу здійснювали претори, скарбницею керували квестори, громадський порядок підтримували еділи. Найповажнішою посадою вважалася посада цензорів – їх теж було двоє. Вони складали список римських громадян («ценз») і сенаторів.

Луцій Брут. Ватажок повстання проти Тарквінія Гордого. Бронзовий бюст (Капітолійський музей).

   Фасції (сокира і різки) – символічна зброя царських охоронців. Мармуровий рельєф (Музей терм Діоклетіана).

   У разі начальної необхідності сенат міг призначити на обмежений час і одноосібного керівника держави – диктатора. Але це траплялося надзвичайно рідко, щоб ні в кого не було спокуси стати царем.
   Колишні консули зазвичай ставали сенаторами, загальна кількість яких була збільшена до трьохсот. І саме сенат відтепер керував римською громадою. Старійшин іноді іменували «батьками» республіки, латиною – «патрес», а їхніх родичів називали патриціями (тобто «нащадками батьків»). Саме в руках патриціїв і зосереджувалася справжня влада у тепер уже республіканському Римі.

Боротьба плебеїв із патриціями

   1. Патриції і плебеї. Вільних мешканців Рима, які не належали до патриціїв, називали плебеями. Серед плебеїв були як бідні, так і заможні люди, деякі навіть могли похизуватися «шляхетним» походженням. Проте всі вони були позбавлені більшості громадянських прав. Заборонялися навіть шлюби між патриціями і плебеями.
   В боротьбі за рівні права плебеї вдавалися до різних засобів. Одного разу вони навіть відмовилися воювати, переселилися з Рима на сусідній пагорб і утворили власні народні збори, де ухвалювали свої закони. Голосування, вякомубрали участь плебеї, назвали «плебісцит» (тепер так називають загальнонародне голосування з важливих питань). Перелякані патриції пішли на поступки і заради повернення плебеїв погодилися, щоб ті отримали право обирати зі свого складу особливих посадовців – народних трибунів. Трибуни захищали плебеїв і могли навіть скасовувати рішення консулів і сенату. Для цього їм досить було вимовити слово «вето», що латиною означає «забороняю».
   Згодом плебеї домоглися укладання писаних законів. За легендою, для цього римляни навіть звернулися за порадою до греків. Закони були записані на мідних пластинках і виставлені для загального ознайомлення на Форумі, тому отримали назву Законів 12 таблиць. Вони передбачали суворі покарання за будь-які зазіхання на чужу власність, незалежно від того, кому вона належала – патрицію чи плебею. Водночас закони підтверджували заборону шлюбів між представниками різних станів і були дуже суворими у ставленні до боржників, серед яких переважали плебеї.
   Щоправда, вже за кілька років шлюби дозволили. До того ж, патриції погодилися виконувати рішення, ухвалені плебісцитом. А народним трибунам надали право недоторканності – їх не можна було засудити під час виконання ними своїх обов’язків.

Плебеї залишають Рим, щоб примусити патриціїв до поступок. Гравюра Б. Барлоччіні.

   «Горе переможеним!» Гравюра П. Леюгера.

   2. Галльська навала. Тим часом республіку чекало нове випробування – навала ворогів. Племена галлів, які здобули перемогу над етрусками і розграбували їхні міста, у 390 році до нової ери підійшли до Рима. Військо, що вирушило назустріч загарбникам, зазнало нищівної поразки. Римляни змушені були віддати на поталу ворогам свої домівки, трималася лише міська фортеця – Капітолій. Галли спробували захопити й її – підступним нічним штурмом, але поснулих захисників розбудили розбурхані підозрілим гомоном гуси з храму Юнони, і напад було відбито. Пізніше навіть з’явилося прислів’я – «гуси Рим врятували».
   Вороги погодилися залишити місто лише за величезний викуп. Проте, коли його зважили, ватажок галлів кинув на терези ще й важкий меч. Обуреним містянам свій вчинок він зухвало пояснив двома словами —«горе переможеним!». Римляни назавжди запам’ятали цю «галльську науку» і надалі робили все можливе, аби більше не опинитися в такому приниженому стані.
   3. Перемога плебеїв та її наслідки. Для того, щоб протистояти ворогам, римлянам треба було подолати суперечки всередині власної громади. Тим часом до вже звичних конфліктів між плебеями і патриціями додалася боротьба незаможних громадян за скасування боргової залежності. Боротьба була запеклою, кілька років місто взагалі жило без керівників – їх просто не могли обрати, бо сенатори під різними приводами заважали голосуванню за представників простолюду. Але врешті-решт народ домігся свого. Боргові зобов’язання були спочатку обмежені, пізніше – заборонили продаж громадян у рабство за борги. Поступово плебеям дозволили висувати свої кандидатури на всі важливі державні посади, а згодом взяли за правило одного з консулів обов’язково обирати з плебеїв.
   На знак громадського замирення посеред Рима збудували храм Згоди. Верхівка плебеїв швидко зблизилася і навіть породичалася з патриціями. Разом вони склали нову панівну верству, якій насправді належала уся влада в республіці, – римляни називали її нобілітетом (з латини це слово перекладається як «знать»).
   4. Римські звичаї. Незважаючи на те, що новий державний устрій більше нагадував грецьку олігархію, навіть пересічні римляни дуже пишалися своєю належністю до громади «нащадків Ромула». Служіння спільній справі у Римі вважали почесним обов’язком і покликанням кожного громадянина. Беззаперечного дотримання законів вимагали від усіх, незалежно від походження і заслуг. Водночас і громада з повагою ставилася до будь-якого римлянина, хай і незаможного, намагалася допомогти і захистити його, якщо він потрапляв у біду на чужині. Громадянина не можна було позбавити свободи, а щоб винести йому смертний вирок – судді мали отримати згоду народних зборів.
   Римляни не соромилися праці і з гордістю іменували себе народом сільських господарів. Багатії намагалися не вихвалятися своїми статками, їли просту їжу зі звичайного посуду і носили одяг з домотканої шерсті. Як обходитися з прядкою, знали навіть дружини сенаторів.

   Святилище ларів у будинку в Помпеях.

   Найважливішою цінністю для римлянина була родина (латиною – «фамілія»). Він намагався допомагати родичам в особистих і громадських справах, підтримувати їх у скрутну хвилину. Беззаперечна влада в родині належала батькові, який міг судити і карати дружину, дітей, онуків і рабів (їх теж вважали членами родини) на власний розсуд. Від батька зазвичай очікували суворості і справедливості. А від жінки – уваги і піклування про чоловіка і дітей, які мали бути виховані як «справжні римляни». Від дітей вимагали насамперед слухняності, поваги до старших і щирого прагнення стати гідним громадянином.
   Окрім богів, яких вшановували усією громадою, у римлян були й «домашні» божества – лари і пенати. Їхні святилища існували у кожній домівці, а обов’язки жерця виконував батько. На свята ларам і пенатам приносили жертви, а коли римляни переселялися до іншої оселі – фігурки богів перевозили з собою.

Об’єднання Італії під римською владою

1. Римське військо. Одним із головних обов’язків римського громадянина була військова служба. А римське військо насправді було лише «озброєною громадою». Зброя і обладунки римлян спочатку нагадували грецькі чи етруські, і тільки згодом замість великого щита почали використовувати вужчий, довгий спис замінили на два коротших, якими можна вразити ворога на відстані, а з часом вояки отримали ще й коротші, але зручніші у ближчому бої мечі – гладіси. Окрім щитів, бійців захищали шоломи і шкіряні панцирі з металічними пластинами. Взувалися вояки у невисокі чоботи – каліги.
Спочатку все римське військо йменувалося легіоном. Згодом легіонів стало кілька. Після галльської навали воювати римляни стали по-новому. Легіони поділили на маніпули, кожна з яких складалася з двох центурій (у перекладі з латини – «сотень»). Це дозволяло швидко змінювати бойовий лад в залежності від умов – скажімо, об’єднуватися на рівнині і розпорошуватися на гірських схилах. Запровадили і чітку послідовність бойових дій. Починали сутичку вояки, озброєні дротиками і пращами, потім у наступ йшла перша лінія важкоозброєної піхоти, далі її змінювала друга, а вирішального удару завдавала третя лінія, що зазвичай складалася з найдосвідченіших бійців.

   Озброєння римського вояка, знайдене в могилі біля Ланувія (Музей терм Діоклетіана).

   Такий складний спосіб ведення бою вимагав постійних тренувань і суворої дисципліни. Тому влада командирів над підлеглими у воєнний час була необмеженою. За невиконаний наказ вояка могли покарати на смерть. У підрозділі, що відступив з поля бою, могли стратити кожного десятого. А за втрату свого значка (який несли перед лавою, як зараз прапор) легіон із ганьбою розпускали. Натомість за перемогу вправному полководцю надавалося право провести тріумф за етруським зразком.
   2. «Поділяй і владарюй». Рим захоплює Італію. Вправне і дисципліноване військо було потрібне римлянам не лише для захисту, а й для здобуття нових земель. Одне за одним вони захоплювали сусідні міста – латинські, етруські, грецькі – і підкоряли войовничі італійські племена. Особливо важкою була боротьба із самнітами, які мешкали у горах на південний схід від Рима. Самніти чинили запеклий спротив і навіть кілька разів перемагали римлян, але врешті-решт змушені були скласти зброю.

Самнітські вояки. Розпис поховання у Нолі.

   Об’єднання Італії під владою Рима.

   Римляни майстерно використовували суперечки між своїми супротивниками, укладали союзи зі слабшими для перемоги над сильнішими сусідами, а в разі необхідності без вагань повертали зброю проти вчорашніх друзів – як тоді казали, діяли за принципом «поділяй і владарюй». Переможені зазвичай змушені були поступатися римлянам частиною своїх земель, на яких ті засновували власні колонії. Щоправда, на відміну від грецьких чи етруських колоній, мешканці римських вважалися такими ж громадянами Рима, як і ті, що залишалися у метрополії. Завдяки цьому римська громада за своєю чисельністю швидко перевищила населення навіть найбільших грецьких міст.
   Більшість італійських міст і племен – добровільно чи примусово – була перетворена на римських союзників. Приєднані громади цілком самостійно вирішували усі питання свого внутрішнього життя, у яке нові господарі не втручалися. Податки союзники зазвичай не платили, натомість із їхніх громадян набирали допоміжні війська або ж команди військових кораблів, вони отримували свою долю у воєнній здобичі, а найвідданіші могли розраховувати навіть на отримання римського громадянства. На відміну від греків, римляни у цьому питанні були більш відкритими. Повноправними громадянами в Римі ставали навіть звільнені раби – якщо, звісно, їхні колишні володарі самі були римлянами.
   Мешканці Великої Греції, яким з півночі загрожували римляни, а з заходу – карфагеняни, звернулися по допомогу до видатного полководця того часу – епірського царя Пірра. Той кілька років владарював у Македонії, але втратив престол і мріяв створити нову велику державу в Італії і Сицилії. У першій битві Пірр здобув перемогу над римлянами, наляканими бойовими слонами, яких вони раніше ніколи не бачили. Зі своїм військом цар пройшов майже всю Італію і зупинився в тридцяти кілометрах від Рима. Проте для облоги і штурму міста сил у нього було замало, тож довелося повертатися на південь. У новій битві римляни знову зазнали поразки, проте і Пірр втратив найкращих вояків. За легендою, він вигукнув: «Ще одна така перемога, і в мене не залишиться війська!», і з того часу будь-яку перемогу, здобуту надмірною ціною, називають пірровою.
   Римляни уклали союз із карфагенянами. Пірр вирушив воювати з ними до Сицилії, захопив майже весь острів, але зрештою посварився з місцевими греками. Тим часом римляни зібралися з силами і нарешті здобули перемогу над військами Пірра. Цар зрозумів, що його мріям не збутися, і повернувся до Македонії. А вже за кілька років уся Італія – від Іонічного моря на півдні до річки Рубікон на півночі – остаточно увійшла до складу Римської держави.

   Пірр. Мармуровий бюст (Національний музей у Неаполі).

   3. Римляни вчаться у переможених. Здобуття влади над цілою країною змінило і сам Рим. Якщо у перші століття свого існування він за зовнішнім виглядом скидався на велике село, то тепер у місті зводили величні храми і громадські будівлі з каменю, на вулицях з’явилися бруківка, водогони й каналізація. Для будівництва римляни запрошували етруських і грецьких майстрів і самі швидко переймали їхній досвід, іноді навіть перевершуючи вчителів.
   «Нащадки Ромула» взагалі охоче вчилися у сусідів і не соромилися запозичувати досягнення розвиненіших народів, надто ті, які мали практичну користь. Так, у греків вони запозичили літери, створивши власну, латинську абетку, а в етрусків – спосіб записування цифр (зараз ми називаємо ці цифри римськими). У Римі почали спочатку відливати, а потім карбувати металічні гроші. Власне, слово «монета» має римське походження, адже перший монетний двір розташовувався на Капітолії, у храмі Юнони-Порадниці, латиною – Монети. Римські архітектори вдосконалили винайдену етрусками арку, самостійно відкрили і почали широко використовувати бетон. Особливою їхньою гордістю були дороги, якими вони з’єднували своє місто з найвіддаленішими куточками держави. Найвідомішою з них вважають Аппієву дорогу між Римом і Капуєю, надалі подовжену до узбережжя Адріатичного моря, яка отримала назву на честь славетного цензора Аппія Клавдія.

Так звана «важка монета», виготовлена у Римі (Пергамон-музей).

Аппієва дорога (сучасний вигляд).

Римляни з повагою ставилися до вірувань інших народів і навіть «запозичували» у переможених їхніх богів. Так, у Римі вшановували італійських Помону і Фавна, етруського Вертумна (а раніше – Юнону і Мінерву), грецького Аполлона. Згодом, щоб почувати себе впевнено у колі елліністичних держав, почали стверджувати, що римські боги – власні і «запозичені» – є тими самими, що й у греків, просто мають інші імена. Юпітера, скажімо, стали називати «римським» Зевсом, Юнону – Герою, Мінерву – Афіною, Цереру – Деметрою, Діану – Артемідою. Іноді це змушувало трохи «підправляти» власні вірування. Наприклад, Марс, ототожнений з Аресом, став богом війни (і це дуже тішило войовничих римлян, які вважали Марса покровителем своєї громади). Венера, яку тепер порівнювали з грецькою Афродітою, стала не лише богинею садів, а й краси і кохання. Давній бог землеробства Сатурн, ототожнений з Кроносом, став богом часу і «золотої доби», що нібито була колись у минулому. За прикладом грецьких свят на честь Януса і Сатурна справляли бучні і веселі Януарії і Сатурналії – з перевдяганнями й обміном подарунками. А за етруським зразком почали влаштовувати бої між гладіаторами, які швидко перетворилися на улюблену розвагу римлян.

Мінерва. Кам’яний рельєф, знайдений у Геркуланумі.

Руїни храму Сатурна на римському Форумі (сучасний вигляд).

Етруський і грецький вплив позначався навіть на побутових звичках римлян. Вони призвичаїлися голитися, стригти волосся і їсти лежачи, заможні римляни вивчали грецьку мову і збирали вироби грецьких ремісників і митців. Модою на грецьке, щоправда, були незадоволені представники старшого покоління, які закликали молодь берегти батьківські звичаї і залишатися насамперед римлянами.

Боротьба Рима з Карфагеном

   1. Перша Пунічна війна. За легендою, Пірр, коли залишав Сицилію, пожартував, що «залишає це чудове поле бою для змагання між римлянами і карфагенянами». І справді, вже за десять років колишні союзники зійшлися між собою. Обидві держави не лише прагнули захопити Сицилію, йшлося про панування над усім заходом Середземного моря. Оскільки фінікійців римляни називали «пунами», то й їхні війни з карфагенянами отримали назву Пунічних.
   Перша з них тривала з 264 до 241 року до нової ери. Карфагеняни мали перевагу на морі, тож звиклим до війни на суходолі римлянам довелося створювати власний флот. Будували кораблі грецькі союзники, але римляни доповнили звичне корабельне оснащення особливими містками – «воронами», за допомогою яких вони зчіплювалися з ворожими суднами, і легіонери могли вступати у рукопашний бій.
   Щоправда, спроба перенести війну на землю Африки завершилася цілковитим розгромом римського війська, до полону потрапив навіть консул, який керував походом. Далі війну вели у Сицилії, проте навіть таланти нового карфагенського командувача Гамількара на прізвисько Блискавка не врятували пунів від поразки. За умовами мирного договору, Карфаген відмовлявся від Сицилії на користь римлян і їхніх союзників сиракузців та обіцяв сплатити переможцю контрибуцію – таку велику, що в її рахунок римлянам згодом довелося віддати ще й острови Сардинію і Корсику. А на півночі Рим підпорядкував собі Підальпійську Галлію.

Перша Пунічна війна (264—241 р. до н. е.).

   Устрій корабельного «ворона».

   2. Початок Другої Пунічної війни. Гамількар Блискавка, в свою чергу, намагався збільшити карфагенські володіння в Іспанії. Щоправда, невдовзі він загинув в одній із сутичок з місцевими мешканцями. За кілька років військо обрало командувачем сина Гамількара – Ганнібала, талановитого полководця і державного діяча. За переказами, ще в дитинстві він заприсягся батькові все життя боротися з римлянами. І слова свого дотримав.
   У 218 році до нової ери, всупереч мирному договору, Ганнібал захопив в Іспанії союзне римлянам місто. Ті у відповідь оголосили війну. Тоді Ганнібал з військом рушив до Італії. Під час важкого переходу через Альпи карфагеняни втратили половину вояків і майже всіх слонів, але Ганнібал таки випередив римлян, які тільки готувалися до бойових дій. Мешканці Підальпійської Галлії повстали і перейшли на бік карфагенян. Дві римські армії були розбиті, а третя потрапила в пастку біля Тразименського озера і була цілком знищена Ганнібалом.

Ганнібал. Мармуровий бюст (Національний музей у Неаполі).

   Друга Пунічна війна (218—201 р. до н. е.).

   Щоправда, на облогу Рима карфагенський ватажок не наважився. Сенат натомість призначив диктатором Фабія Максима, який намагався уникати битв з Ганнібалом і знесилював його армію у дрібних сутичках. За це Максим отримав прізвисько Повільного. Сили ворога танули, проте серед італійських селян зростало невдоволення – тривала війна руйнувала їхні господарства.
   3. Канни. Під тиском народу сенат не став подовжувати повноважень Максима і передав командування військом консулам – прихильникам рішучих дій. Навесні 216 року до нашої ери 85-тисячна римська армія зустрілася з 50-тисячною карфагенською у широкій долині біля міста Канни у Південній Італії. Консули сварилися між собою, а Ганнібал підготувався до битви якнайкраще.
   Піших вояків він вишикував півмісяцем, спрямованиму бік супротивника. Коли римляни атакували, центр карфагенської армії відступив і «втягнув» легіонерів за собою. Тим часом кіннота Ганнібала, що стояла з флангів і мала чисельну перевагу, розсіяла римських вершників і вдарила по ворожій піхоті з боків і з тилу. Римляни опинилися в оточенні, в тисняві вони гинули, просто не маючи змоги застосувати як слід свою зброю. Втрати були величезними.
   Проте і на цей раз Ганнібал не пішов на Рим. Він сподівався на повстання союзників римлян. На його бік справді перейшло чимало міст – зокрема Капуя і Сиракузи, але у більшості своїй союзники зберегли вірність республіці. Укласти союз із Ганнібалом зголосився цар Македонії, проте допомоги від нього карфагеняни не дочекалися. Тим часом римляни в Італії повернулися до «повільного» ведення війни, а нові армії були відправлені до Іспанії і Сицилії – щоб Ганнібал не міг отримувати звідти допомоги.

Битва при Каннах 2 серпня 216 р. до н. е.

4. Римляни переходять у наступ. Карфагеняни спробували відбити у римлян Сардинію, однак лише втратили вояків, необхідних для поповнення війська в Італії. Ганнібал нарешті підійшов до Рима, але для облоги він уже не мав ані часу, ані сил. Римляни тим часом захопили Сиракузи – хоча опір і був відчайдушним, а оборонцям допомагав видатний учений Архімед. Місто за містом у пунів відвоювали й усю Іспанію. Залишки карфагенської армії звідти намагалися прорватися до Ганнібала, але їх зустріла і знищила на підступах до Італії нова римська армія. Македонський цар замирився з Римом.

   Сципіон. Мармуровий бюст (Національний музей у Неаполі).

   Публій Сципіон, який очолював війська, що воювали в Іспанії, запропонував перенести війну до Африки. І хоча сенат, пам’ятаючи про нещасливий досвід Першої Пунічної війни, вагався, врешті-решт пристав на цю пропозицію. На захист Карфагена з Італії змушений був повернутися і Ганнібал. Проте перевага вже була на боці римлян, до того ж на їхній бік перейшли колишні союзники карфагенян – африканські племена нумідійців. Саме нумідійська кіннота забезпечила Сципіону перемогу в останній битві війни – під Замою. Ганнібал зазнав першої й останньої поразки на полі бою.
   У 201 році до нової ери Карфаген змушений був підписати ганебний для себе мир. Він відмовлявся від усіх своїх володінь за межами Африки і земель, які колись належали нумідійцям, його величезний військовий флот був спалений, навіть оголошувати війну чи укладати мир Карфаген відтепер мав право лише за згоди римлян. Натомість уся Сицилія і карфагенські володіння в Іспанії залишалися за Римом, який відтак перетворився на беззаперечного господаря усього Західного Середземномор’я.

Перетворення Римської республіки на «світову державу»

1. «Звільнення Греції». Війни з Македонією і Сирійським царством. Перемога над Карфагеном не вгамувала апетитів римлян. Відтепер їх приваблювала «спадщина» Александра Великого. Привід для втручання в справи східних сусідів знайшовся напрочуд швидко – сенат підтримав царя Пергама і його союзника, острів Родос, в їхній війні проти Македонії. Римлянам вдалося залучити на свій бік і грецькі поліси, об’єднані в Ахейський союз. Вирішальна битва відбулася в місцевості Кіноскефали (що з грецької перекладається як «собачі голови» – місцеві пагорби і справді нагадували їх ззовні). Рухливі римські легіони виявилися сильнішими за неповоротку македонську фалангу. Македонія змушена була укласти мир і відмовитися від своїх сторічних загарбань. Римський командувач на зібранні греків у Коринфі оголосив, що Еллада віднині є вільною від чужоземних військ. Схвильовані греки спочатку просто не повірили почутому, тож звернення довелося зачитувати двічі.
У Карфагені тим часом суфетом обрали Ганнібала, який за підтримки простолюду намагався провести у державі демократичні реформи. Занепокоєні римляни змусили свого давнього ворога залишити батьківщину. Тоді Ганнібал поїхав до сирійського царя Антіоха III і закликав його до війни з Римом. Щоправда, цар був настільки впевнений у своїй перевазі, що не підготувався як слід до бойових дій. Тож його похід до Греції виявився невдалим, і римляни перенесли бойові дії до Анатолії. Об’єднана римсько-пергамська армія під Магнезією вщент розгромила сирійців. Антіох III змушений був підписати ганебний для його держави мир і відмовитися від будь-яких зазіхань на Грецію.

Битва при Кіноскефалах, червень 197 р. до н. е.

Ганнібалу довелося знову тікати – цього разу до одніє їз держав Північної Анатолії. Але римляни почали вимагати його видачі й звідти, тож великий полководець, щоб не потрапити до ворогів, наклав на себе руки. У «звільненій» Греції римляни поводили себеяксправжні господарі.Утім, спроба македонського царя скористатися цим невдоволенням для нової війни проти Рима завершилася черговим розгромом. Македонія була поділена на чотири самостійних частини і позбавлена права підтримувати відносини з іншими державами без римського дозволу.

   Антіох III. Мармуровий бюст (Лувр).

   2. Остання війна з Карфагеном. Нові римські володіння на сході. Незважаючи на розгром під Замою, важкі умови миру, втечу і загибель Ганнібала, давній супротивник Рима – Карфаген – уже за кілька десятиріч повернув собі роль центру середземноморської торгівлі. Змагатися з досвідченими пунійськими купцями римським торгівцям було важко, а після втрати заморських володінь і срібних копалень в Іспанії карфагеняни із завзяттям взялися за власне сільське господарство, випередивши усіх своїх сусідів за розвитком агрономічної науки. Римські сенатори, відвідавши місто, були вражені його багатством, а цензор Марк Катон з того часу кожну свою промову завершував однаково: «Карфаген має бути зруйнований».
   У149 році до нової ери, скориставшись конфліктом пунів з нумідійцями, римляни розпочали нову війну і взяли Карфаген в облогу. Спротив виявився несподівано потужним, і війна затягнулася на кілька років. Коли новини з Африки дійшли до Македонії, там теж спалахнуло повстання проти римської влади.
   Лише надзвичайними зусиллями його вдалося придушити. Македонія була просто приєднана до римських володінь. Однак після цього за зброю взялися греки з Ахейського союзу. Стурбований сенат вимагав якнайшвидшого завершення війни.
   До Африки вирушив Сципіон Еміліан, названий онук переможця Ганнібала. Навесні 146 року до нової ери він розпочав штурм Карфагена. Навіть після того, як римляни увірвалися до міста, бої продовжувалися – на вулицях і в будинках. Останні захисники зачинилися у храмі, який римляни підпалили. Усіх, хто вижив після штурму, продали у рабство, сам Карфаген зруйнували, а місце, на якому він стояв, прокляли.
   Далі настала черга греків. Розгромивши їхнє військо на полі бою, римляни в тому ж 146 році до нової ери без спротиву увійшли до Коринфа. Проте місто це не врятувало. Його мешканців теж обернули на рабів, усі будівлі зруйнували, місце прокляли. Але перед цим Коринф ще й розграбували. Щоправда, переможці не дуже зналися на мистецтві, і греки здивовано розповідали, що легіонери на картинах славетних митців… грали в кості, а римський командувач, відправляючи додому старовинні вироби, погрожував перевізникам, що в разі їхнього пошкодження змусить привезти йому нові.

Карфаген напередодні Третьої Пунічної війни.

   Руїни храму Аполлона в Коринфі (сучасний вигляд).

   Пергамський цар не став чекати, коли римляни знайдуть привід для війни з його державою. Він просто заповів їм своє царство, і після його смерті римляни приєднали Пергам до своїх володінь як «законні спадкоємці».
   3. Провінції. За кілька десятиліть Рим перевтілився на «світову державу» – найбільшу в Середземному морі, що володіла землями одразу на трьох континентах. Усі приєднані території римляни розглядали як воєнну здобич і перетворювали на провінції. Володіння Карфагена стали провінцією Африка, Пергама – провінцією Азія, Македонія зберегла свою назву і під новою владою. Провінціями стали Сицилія, Сардинія, Корсика, а в Іспанії провінцій було утворено аж дві.
   Якщо італійські міста, навіть переможені, зберегли самоврядування і вважалися союзниками Рима, то населення провінцій – лише підданими. Уся влада над ними належала призначеному сенатом наміснику – найчастіше одному з колишніх консулів (тому намісник йменувався проконсулом). Місцеві мешканці змушені були сплачувати податки на користь Рима, проте право їх збирати зазвичай передавалося приватним особам, які вносили необхідну суму до державної скарбниці, а вже потім вибивали гроші з населення, причому набагато більше, ніж сплачували самі. Безсоромно грабували провінції і намісники, й інші римські посадовці, що брали хабарі з будь-якого приводу, а часом просто вимагали їх. Про одного з проконсулів казали: «Приїхав він бідним до багатої провінції, а поїхав багатим з бідної».

Загострення внутрішньої боротьби у Римській республіці

1. Як «господарі світу» залишилися без своєї землі. Переможні війни і нестримний грабунок новоутворених провінцій збагачували насамперед верхівку римського суспільства. На частину воєнної здобичі могли розраховувати і пересічні легіонери, яких набирали з селян – римських громадян, що володіли власним господарством і могли придбати собі зброю. Незаможним громадянам, або, як їх називали самі римляни, – пролетарям, та мешканцям союзних міст, які не мали римського громадянства, дозволяли воювати хіба що в допоміжних частинах.

   Римські легіонери і селяни кінця II ст. до н. е. Мармуровий рельєф (Лувр).

   Проте чим частіше римляни воювали і чим далі від Італії відбувалися війни, тим менше у вояків було часу на ведення свого господарства. Земля, що належала легіонерам, роками залишалася занедбаною. А повернувшись додому, селянин бачив, що кращі державні землі захоплені великими власниками, які використовували працю рабів, а тому могли продавати зерно за нижчими цінами. До того ж, до Італії почали привозити дешевший хліб із провінцій. Не дивно, що сільські мешканці часто кидали свої ділянки, які вже не могли прогодувати їхні сім’ї, та перебиралися до Рима. Населення міста швидко зростало, натомість нові легіони набирати ставало все важче – для цього просто не вистачало забезпечених громадян.
   Тим, що «господарі світу залишалися без своєї землі», були занепокоєні навіть представники знаті, принаймні, найдалекоглядніші з них. Повернути римських селян до праці на землі й захистити їх від зубожіння, зокрема, прагнули онуки Сципіона Африканського – брати Тиберій і Гай Гракхи.
   2. Брати Гракхи й їхні реформи. Спочатку народним трибуном обрали Тиберія, який запропонував ухвалити закон про земельну реформу. Згідно з цим законом, кількість державної землі, що нею розпоряджалася одна римська родина (хай навіть і найповажніша), була обмежена, усі надлишки поверталися державі, а потім віддавалися у користування громадянам, у яких землі не вистачало.
   Сенатори, серед яких переважали великі власники, чинили відчайдушний спротив, і Тиберій змушений був звернутися до народних зборів, швидко ставши ватажком справжнього народного руху. Закон було ухвалено, і трибун із соратниками розпочав перерозподіл землі. Тоді сенатори звинуватили Тиберія у прагненні стати тираном і влаштували на Форумі заворушення, під час яких трибун загинув. Його прихильники змушені були рятуватися втечею.
   Справу брата за десять років продовжив молодший Гракх – Гай. Він теж був обраний народним трибуном і не лише домігся відновлення земельної реформи, а й наказав вивести першу римську колонію у провінцію – на місце зруйнованого Карфагена. Намагаючись залучити на свій бік якомога ширші кола громадян, він запропонував й інші нововведення. Так, заможні римляни, які не належали до кола сенаторів, отримали право ставати суддями і можливість купувати право збору податків у провінціях. Заради міської голоти було запроваджено продаж хліба за зниженими цінами. І, нарешті, Гай Гракх запропонував розширити коло громадян, надавши права римського громадянства італійським союзникам.

Брати Гракхи. Скульптура Еж. Гіллєма.

Ростра – трибуна на Форумі, з якої оратори виступали перед громадянами (сучасний вигляд).

Проте ця пропозиція більшістю прихильників самого Гракха підтримана не була, закон був провалений, а сенатори скористалися незгодою серед народу і розпочали справжні бойові дії проти «порушників старого ладу». Гракх із прихильниками укріпився на одному з римських пагорбів – тому самому, на який свого часу відселялися плебеї, а коли зрозумів, що поразки не уникнути, наказав своєму рабу заколоти його мечем. Закон про створення колоній було скасовано, але відбирати землю у тих, хто її вже отримав, супротивники Гракха не наважились. Натомість вони провели інший закон, який перетворив ці земельні ділянки на приватну власність їхніх господарів. Тож селяни, які не мали засобів для ведення господарства, змушені були продавати свою землю тим самим великим власникам.

   Загибель Гая Гракха. Картина Ж.-Б. Топіно-Лебрюна.

   3. Марій і створення професійної армії. Сенатори були задоволені своєю перемогою. Але нічого замість реформи Гракхів запропонувати так і не спромоглися. Обезземелення римських громадян уже невдовзі далося взнаки. Колись непереможна римська армія почала втрачати боєздатність. Вояки, занепокоєні долею своїх господарств, не дотримувалися дисципліни. Командири, призначені сенатом із лав знаті, здебільшого розглядали свої посади лише як засіб для збагачення. Деякі з них навіть почали брати хабарі у супротивників і за це програвали їм битви.
   Найганебнішими були поразки, яких римляни зазнали під час нової війни в Африці. Становище змінилося лише після того, як народні збори змусили сенат передати керівництво справді здібним командувачам – не звертаючи уваги на їхнє походження. Так, в Африці здобув слави полководець Гай Марій. Марій був людиною цілеспрямованою та наполегливою, і домігся проведення військової реформи. Йому – спочатку як виняток – дозволили набирати до легіонів вояків без огляду на їхній майновий стан. До війська одразу записалося чимало пролетарів, які нічого не мали на батьківщині, а тому билися сміливіше і були більш дисциплінованими. Тоді й інші легіони вирішили набирати за тим самим принципом. Вояки тепер не поєднували військову службу із веденням власного господарства, війна перетворилася на єдину їхню професію. Землю вони зазвичай отримували – але вже після того, як звільнялися з війська, або ж – як говорили римляни – ставали ветеранами.

   Гай Марій. Мармуровий бюст (Мюнхенська гліптотека).

   Реформа Марія зробила римське військо більш боєздатним. Але фахова армія вже не була «озброєною громадою» перших століть республіки. Професійні вояки, як і будь-які найманці, зазвичай слухалися лише свого полководця, від якого залежали їхні життя, їхні заробітки й їхнє майбутнє. Здобувши перемогу, легіонери як зазвичай оголошували полководця своїм імператором, визнаючи таким чином над собою його владу – таку саму, яку консули мали у цілій державі. Наслідки реформи стали зрозумілими вже за життя Марія. Оновлене ним військо здобуло блискучі перемоги в Африці і відбило навалу германських племен, які в цей час вперше спробували прорватися до Італії. Але страх перед Марієм був такий, що його шість разів обирали консулом. Щоправда, полководцю і цього було замало.
   4. Повстання союзників. Ще з часів Гракхів італійські союзники зверталися до сенату і народних зборів Рима із закликом надати їм права римських громадян. Зрозумівши, що вмовляння не допомагають, у 90 році до нової ери найрішучіші із союзників повстали й оголосили про створення власної держави, яку вони назвали Італією. Римляни змушені були кинути на боротьбу із заколотниками усі наявні в них сили. Війну з обох сторін вели з надзвичайною жорстокістю, а воювали супротивники на рівних – адже бойовий досвід вони здобували разом, у заморських битвах.
   Римляни почали брати гору лише тоді, коли надали громадянство союзникам, які не приєдналися до повстання (насамперед – етрускам і грецьким містам Італії), а потім – погодилися зробити громадянами усіх інших італійців, які цього захочуть. Виконання цієї обіцянки означало, що римська громада, і без того найбільша за чисельністю в середземноморському світі, збільшилася одразу в кілька разів. Але водночас Рим і надалі залишався містом-державою, хіба що межі цього «міста» відтепер охоплювали цілу країну.
   5. Перша громадянська війна. Під час війни із союзниками відзначилися нові талановиті полководці. Одного з них – Луція Суллу – обрали консулом і призначили командувачем війська, зібраного для нової війни в Азії. Однак прихильники Марія домоглися від народних зборів заміни командувача. Очолити похід доручили самому Марію. Проте коли про це повідомили легіонерам, зібраним Суллою, вояки відмовилися підкоритися наказу. І закликали свого полководця вести їх просто на Рим.
   Це був перший випадок у римській історії, коли місто штурмували самі римляни. Проте Суллу це не зупинило. Громадянська війна (так називають війни, під час яких між собою воюють громадяни однієї держави) завершилася тим, що маріанці були розгромлені і змушені тікати світ за очі. Сулла обмежив права недружніх йому народних зборів, розширив права прихильного до нього сенату і відбув до Греції. Але варто було Суллі залишити Рим, як Марій і його прихильники – за підтримки «нових громадян» з числа італійців – повернулися до міста. П’ять днів у Римі вбивали всіх, хто не подобався переможцям, і грабували тих, кого підозрювали у прихильності до Сулли. Марія всьоме обрали консулом, однак уже за кілька тижнів він помер.

Луцій Корнелій Сулла. Мармуровий бюст (Мюнхенська гліптотека).

Мітридатові війни і занепад Римської республіки

1. Цар Мітридат і його війна із Римом. В той час як римляни воювали з італійськими союзниками та між собою, в Анатолії на них чекав новий небезпечний ворог – цар Понтійської держави Мітридат. Про цього царя вже у давнину розповідали легенди – сучасники захоплювалися його велетенським зростом і силою, а ще більше – його незвичайною долею. Мітридат рано залишився без батька і був змушений ховатися від ворогів, щоб не стати жертвою численних замахів на його життя. Він з дитинства загартував своє тіло і призвичаївся до отрути. Мітридат був вельми освіченою людиною, знав зо два десятки мов, і водночас – жорстоким і підступним правителем, який не зупинявся перед зрадою, підкупом і вбивствами. Отримавши у спадок невеличку державу, понтійський цар збільшив свої володіння у кілька разів. Йому вдалося завдати поразки скіфам і сарматам та об’єднати під своєю владою майже все узбережжя Чорного моря.

   Монета, карбована царем Мітридатом VI із власним портретом.

   Добре знаючи, що греки незадоволені римським пануванням, Мітридат удавав, що прагне «звільнити Елладу», і лише чекав слушної нагоди для війни із Римом. Коли повстання союзників змусило римлян стягнути більшість своїх вояків до Італії, він швидким ударом захопив провінцію Азія. Одночасно прихильники Мітридата підняли повстання у Греції, а поки супротивник не встиг оговтатися – цар віддав наказ убивати усіх римських громадян, які опинилися в його володіннях.
   Саме в цей час у Греції висадився із римським військом Сулла. Головний удар він спрямував проти Афін, які були головним союзником Мітридата в Елладі. Після кількамісячної облоги римляни здобули місто штурмом. В Афінах було влаштовано кривавий погром, тих, хто вижив, перетворили на рабів, місто розграбували і ледь не зруйнували дощенту. Сулла зупинив своїх вояків лише з поваги до «славного афінського минулого». Одну за одною римляни розгромили дві армії Мітридата, які він надіслав до Греції. У вирішальній битві, щоправда, понтійцям удалося прорвати лави легіонерів. Сулла змушений був зістрибнути з коня і, схопивши прапор, кинутися на ворогів. Римляни, які вже почали тікати, перейшли у наступ і вирвали перемогу. За допомогою кораблів, які привів з Єгипту помічник Сулли Лукулл, римляни переправилися до Анатолії і змусили Мітридата укласти мир. Понтійський цар погодився сплатити величезний викуп і повернутися до довоєнних кордонів.
   2. Диктатура Сулли. Із відданим йому військом і грошима, отриманими від Мітридата, Сулла вирушив до Італії– мститися прихильникам Марія. Ті чинили відчайдушний спротив, але зазнавали поразку за поразкою. До того ж, до Сулли приєдналися загони незадоволених владою маріанців, зібрані молодими, але здібними воєначальниками Гнеєм Помпеєм та Марком Крассом.
   Вдруге захопивши Рим, Сулла з волі сенату став диктатором, але не на півроку, як це передбачали правила, а на необмежений термін. Прихильники Марія були оголошені «ворогами народу». На площах вивішували особливі списки – «проскрипції»; кожного, чиє прізвище потрапляло до них, могли без вироку суду позбавити майна і навіть життя, і вбивць при цьому не лише не карали, а заохочували. Не дивно, що до проскрипційних списків записували особистих ворогів диктатора або ж просто заможних громадян, багатство яких викликало заздрість соратників Сулли. Деякі зі спільників диктатора – такі як Лукулл чи Красс – за лічені дні перетворилися на багатіїв, про статки яких розповідали справжні легенди.

Будинок для зберігання державних документів, зведений за наказом Сулли у Римі (сучасний вигляд).

   Руїни храму Венери, спорудженого Суллою у Помпеях (сучасний вигляд).

   Сам Сулла запевняв, однак, що хоче лише повернутися до «звичаїв давньої республіки». Саме для цього він нібито й обмежив права народних зборів та народних трибунів і посилив владу сенату. Щоправда, сенаторів стало вдвічі більше – за рахунок прихильників самого диктатора. Та й в народних зборах його пропозиції завжди готові були підтримати десять тисяч «нових громадян» із рабів, звільнених особисто Суллою. Сулла почував себе настільки впевнено, що невдовзі добровільно відмовився від повноважень диктатора і останній рік життя провів як «пересічний громадянин» у своєму заміському будинку.
   3. Республіка рабовласників. Якими б не були справжні наміри Сулли, повернутися до «звичаїв давньої республіки» було вже неможливо, адже змінився сам Рим. З невеличкої громади сільських господарів він перетворився на величезну «світову державу». Римляни звикли жити за рахунок воєнної здобичі. До Італії постійно завозили рабів – полонених, захоплених піратами, проданих за борги. Ціни на невільників зазвичай були не надто високими, тож навіть пересічні римляни вважали за необхідне мати в своєму господарстві двох-трьох рабів, на плечі яких перекладали усі важкі роботи. Заможні ж громадяни мали сотні або ж навіть тисячі невільників. А загалом у державі їх нараховували понад мільйон. Римська республіка перетворилася на справжню «державу рабовласників».

Ринок рабів. Малюнок Г. Буланже.

Раба у Римі вважали цілковитою власністю господаря, такою самою, як худоба чи сільський реманент. Хіба що плуг називали «німим знаряддям», а невільника – «знаряддям, що розмовляє». Раба можна було продати, покарати і навіть убити – закон не передбачав за це ніякого покарання для господаря. Безумовно, не кожен рабовласник вважав за потрібне знущатися над невільниками, їх годували і давали такий-сякий одяг, хоча б для того, щоб раб міг виконувати доручену йому роботу. Деякі раби займали доволі високе становище, керували іншими невільниками або ж заводили власну справу, багатьом рабам дозволяли мати власну родину і дітей. Проте усе це відбувалося лише з доброї ласки господаря, котрий будь-якого часу міг позбавити раба усього, що той заробив чи накопичив.

Гладіатори. Мозаїка (Вілла Боргезе).

4. Повстання Спартака. Не всі раби мирилися зі своєю долею. При першій-ліпшій нагоді вони намагалися втекти від господаря, пошкодити знаряддя праці або ж помститися жорстокому власникові. А іноді спалахували справжні повстання рабів. Двічі бралися за зброю невільники у Сицилії, які навіть спробували створити власну державу. Але найнебезпечнішим для Рима було повстання, що вибухнуло у 74 році до нової ери у самій Італії.

Повстання Спартака (74—71 рр. до н. е.).

   Марк Красс. Мармуровий бюст (Копенгагенська гліптотека).

   Розпочалося все із втечі від господаря невеличкої групи гладіаторів на чолі із фракійцем Спартаком. Втікачі сховалися на горі Везувій, а коли військовий загін римлян спробував узяти їх в облогу, за допомогою мотузок, сплетених із дикого винограду, повстанці спустилися зі скелі і знищили ворога несподіваним ударом з тилу. Після цього до Спартака почали стікатися раби-втікачі з усієї Італії, і невдовзі в його розпорядженні було численне військо, з яким він пройшов увесь півострів – спочатку з півдня на північ, а потім – з півночі на південь. Надіслані проти повстанців легіони під керівництвом консулів були знищені у боях.
   Переляканий сенат доручив ведення війни зі Спартаком Крассу. Той розпочав з наведення дисципліни у самому римському війську, стративши кожного десятого вояка. Надалі Красс переслідував повстанців, уникаючи прямих зіткнень і сподіваючись влаштувати їм пастку. Слушна нагода випала, коли Спартак дійшов до найпівденнішої області Італії, але так і не зміг переправитися до Сицилії. За наказом Красса його вояки викопали в тилу повстанців величезний рів із валом. Неймовірними зусиллями рабам вдалося прорвати оточення, але повстанці були виснажені, і у вирішальному бою Красс здобув перемогу. Спартак загинув, а залишки його війська, що вирушили на північ, знищили легіонери Помпея. Рабів, захоплених у полон, розіп’яли на хрестах уздовж Аппієвої дороги.
   5. Остаточна перемога римлян над Мітридатом. Перемога над Спартаком перетворила Красса і Помпея на справжніх господарів Рима. Щоправда, сенату вони не довіряли, і коли їх обох на знак подяки обрали консулами, колишні соратники Сулли скасували більшість нововведень диктатора. Користуючись підтримкою народних зборів, прихильність яких тепер можна було просто купити щедрими роздачами, Помпей домігся надання йому надзвичайних повноважень – спочатку для боротьби з піратами, а згодом – для завершення нової війни з Мітридатом.

   Гней Помпей. Мармуровий бюст (Копенгагенська гліптотека).

   Понтійський цар скористався повстанням Спартака для нового наступу проти римлян в Азії. А його родич – цар Вірменії Тигран – приєднав до своїх володінь Сирію і кілька сусідніх областей. Проте греки, які встигли переконатися у жорстокості і підступності Мітридата, не поспішали надати йому допомогу. І першому римському командувачу – Лукуллу – вдалося завдати понтійцям кілька важких поразок. Помпею залишалося тільки завершити розгром. Римське військо під його командуванням дійшло до Кавказу, Мітридат утік до Пантікапея, де наклав на себе руки.
   Помпей і Тиграна змусив віддати всі захоплені ним землі у Малій Азії – в обмін на визнання Вірменії «другом Рима», перетворив Сирію на римську провінцію, фінікійські міста – на залежних від римлян союзників, захопив Єрусалим і змусив Юдею визнати римську зверхність.

Походи Гнея Помпея (82—63 рр. до н. е.).

Від першого тріумвірату – до диктатури Цезаря

1. «Триголове чудовисько». Перемоги Помпея лише налякали сенаторів, які відмовлялися затверджувати його розпорядження у приєднаних землях і виділяти землю ветеранам його армії. Натомість підтримав славетного воєначальника верховний понтифік Гай Юлій Цезар, який і сам мріяв про славу полководця і державного діяча. За його пропозицією, Помпей, Красс і сам Цезар створили об’єднання, що увійшло до історії під назвою «першого тріумвірату» («тріумвірат» з латини можна перекласти як «спілка трьох чоловіків»), або ж «триголового чудовиська», як його йменували супротивники. Спільними зусиллями учасники тріумвірату домоглися обрання Цезаря на посаду консула, а той, своєю чергою, домігся ухвалення законів, запропонованих Помпеєм і Крассом.
Найбільше від утворення тріумвірату виграв Цезар. Новообраний консул був надзвичайно обдарованою й амбітною людиною, здобув чудову освіту і славився вмінням одночасно однаково добре робити кілька справ – скажімо, читати, писати і давати розпорядження підлеглим. Цезар належав до одного з найдавніших патриціанських родів, але його тітка була дружиною Марія, і тому він з юності вважався маріанцем. Підтримку в середовищі пересічних римлян він зміцнив щедрими роздачами, причому гроші для них не соромився брати у борг. Позичальники одного разу навіть не хотіли випускати Цезаря з Рима, і за нього своїм майном довелося поручатися Крассу.

   Гай Юлій Цезар. Мармуровий бюст (Національний музей у Неаполі).

   2. Завоювання Галлії. Цезар не хотів надалі залежати від союзників-тріумвірів і домігся призначення намісником одразу двох північних провінцій, населених переважно галлами. За кілька років керівництва провінціями римські посадовці зазвичай так збагачувалися, що могли розрахуватися з усіма своїми боргами. Проте Цезар прагнув більшого – завоювання тієї частини Галлії, яка поки що була незалежною від Рима.
   Скориставшись суперечками між галльськими племенами й обіцяючи їм захист від нападів сусідів-германців, Цезар почав одну за одною приєднувати їхні землі до римських володінь. За кілька років йому вдалося встановити контроль над усією країною – від Рейну до Атлантичного океану. А походи Цезаря за Рейн і до Британії мали довести сусідам, що Галлія підкорена назавжди. Щоправда, самі галли з цим погоджуватися не поспішали. І варто було Цезарю залишити країну, як її охопило постання проти римської влади.

Галльські території, підпорядковані Риму Юлієм Цезарем.

   Верцингеторікс. Зображення на монеті, карбованій повстанцями.

   Своїм ватажком повстанці обрали Верцингеторікса. Тому вдалося не лише знищити дрібніші римські загони, а й завдати поразки самому Цезарю. Але римський командувач не розгубився і невдовзі перейшов у наступ. Врешті-решт головні сили повстанців були оточені в місті Алезія і – по кількох невдалих спробах прорвати облогу – змушені були здатися. Захопленого у полон Верцингеторікса відправили до Італії, де підступно вбили. Галлія остаточно увійшла до складу Римської держави.
   Завдяки галльському золоту Цезар став чи не найзаможнішою людиною у Римі. Збагатилися і його соратники, пересічні вояки і навіть мирні римські громадяни, яких переможець відверто підкупав щедрими роздачами від свого імені. Міська голота як могла підносила звитяги Цезаря, в тіні яких тьмяніла давня слава Красса і Помпея. Красс, щоправда, домігся і собі намісництва у Сирії та командування у війні проти парфян, проте його легіони зазнали поразки, а сам він загинув. Тріумвірат розпався, а Помпей і Цезар швидко перетворилися на непримиренних суперників.
   3. Встановлення диктатури Цезаря. Більшість сенаторів стала на бік Помпея, погодившись – уперше в римській історії – на обрання його одноосібним консулом. Але спроба усунути Цезаря з посади намісника Галлії призвела до нової громадянської війни. За переказами, Цезар вигукнув «Жереб кинуто!» і наказав своїм легіонерам перейти річку Рубікон, що відділяла Підальпійську Галлію від Італії. З того часу вислів «перейти Рубікон» означає будь-яке невідворотне рішення.
   Помпей не був готовий до війни і тому виїхав до Греції. Залишити Італію поквапилися й інші супротивники Цезаря, які остерігалися розправ, подібних до проскрипцій Сулли. Але Цезар не став нікого переслідувати, страчувати чи відбирати майно – навпаки, оголосив, що вибачає усіх своїх ворогів. Громадянська війна тривала ще кілька років у провінціях. Воєнне щастя здебільшого було на боці Цезаря і його полководців, проте вони зазнали і кілька важких поразок. Вирішальна битва відбулася влітку 48 року до нової ери у Греції – біля міста Фарсал. Помпей мав чисельну перевагу, але не зміг нею скористатися і був розгромлений остаточно. Змушений тікати, він врешті дістався Єгипту, де був підступно вбитий за наказом місцевого царя. Казали, що єгипетський володар хотів таким чином підлеститися до Цезаря, але той лише пройнявся до царя відразою і підтримав у боротьбі за трон його сестру Клеопатру, яка стала коханкою Цезаря і згодом народила йому сина. Проти Цезаря спробував виступити син Мітридата, але швидко зазнав нищівної поразки, про яку переможець сповістив римлян лише трьома словами: «Прийшов, побачив, переміг».

Битва при Фарсалі 9 серпня 48 р. до н. е.

   Будівля Сенату (курія), зведена Цезарем (сучасний вигляд).

   Повернувшись до Італії, Цезар відзначив одразу кілька тріумфів, а сенат, поповнений його прихильниками, оголосив його довічним диктатором. Хоча Цезар був патрицієм, йому надали також владу трибуна, а ще призначили одноосібним консулом (одразу на п’ять років) і цензором. До того ж, він зберігав за собою посаду верховного понтифіка. Обіймаючи одразу кілька посад і маючи повноваження, яких до нього не мав жодний посадовець, Цезар керував Римом на власний розсуд.
   Він збільшив кількість сенаторів і державних посадовців, розпочав велике будівництво у столиці, створив із колишніх військових міську поліцію. Цезар упорядкував збір податків у провінціях і започаткував створення заморських колоній, в яких розселяв своїх численних ветеранів, – зокрема й на місці зруйнованих століття тому Карфагена і Коринфа. Він надав права римських громадян мешканцям Підальпійської Галлії та кільком провінційним громадам, що засвідчили свою вірність Риму. Нарешті, саме за часів Цезаря був запроваджений новий календар, запропонований єгипетськими астрономами, за яким рік зазвичай нараховував 365 днів, а кожного четвертого (або ж «високосного») року до них додавався ще один день. Такий календар називається юліанським.
   4. Загибель Цезаря. Однак діяльністю Цезаря і його всевладдям були задоволені не всі. Хоча диктатор кілька разів заперечував проти проголошення його царем, багато хто з римлян був упевнений – і без того всевладний володар насправді прагне саме монархічної влади. Один із найповажніших сенаторів – Марк Цицерон,який після перемоги Цезаря здебільшого займався написанням книжок з філософії і ораторського мистецтва, відкрито вихваляв захисників республіки і засуджував тиранію. Під впливом Цицерона, але без його участі, в сенаті невдовзі виникла справжня змова проти Цезаря. Серед заколотників був і Марк Брут, нащадок першого консула республіки, якого Цезар нібито планував призначити своїм наступником.
   Днем виступу змовники визначили 15 березня (за римським календарем цей день має назву «березневі іди») 44 року до нашої ери. Цезаря попереджали про заколот, важкі передчуття були й у його дружини, яка цього дня відмовляла чоловіка йти до сенату, але він не змінив своїх планів і не зробив нічого для запобігання замаху. За сигналом, який дав один із змовників, сенатори кинулися на диктатора з оголеними мечами і кинджалами. За переказами, останніми словами Цезаря був здивований вигук: «І ти, Бруте?» Стікаючи кров’ю, диктатор нібито впав під статуєю Помпея, яку він сам нещодавно наказав установити в будівлі, і помер.

Смерть Юлія Цезаря. Гравюра К. Пілоті.

Заколотники оголосили, що вбивством врятували республіку, але більшість римлян їх не підтримала. Цезаря його соратники поховали з почестями, які раніше віддавали лише богам, а вбивці змушені були тікати з Рима.

Рим стає імперією

1. Нові громадянські війни і приєднання Єгипту. Уся влада в Римі опинилася в руках одного з найближчих соратників Цезаря – консула Марка Антонія, який домагався від сенату і народних зборів вигідних для себе рішень, посилаючись на розпорядження Цезаря, що їх диктатор нібито не встиг оприлюднити перед смертю. Супротивників Антонія очолив Цицерон, якому вдалося схилити на свій бік нового верховного понтифіка Марка Лепіда і племінника Цезаря Гая, котрого той у заповіті усиновив під прізвищем Цезаря Октавіана. Протистояння призвело до війни, в якій Антоній зазнав поразки. Але сенатори посварилися з Октавіаном, і той повернув зброю проти вчорашніх союзників. Врешті-решт Антоній, Октавіан і Лепід уклали угоду між собою, що отримала назву «другий тріумвірат», і домовилися керувати державою спільно.
Свою діяльність тріумвірат розпочав з оприлюднення проскрипційних списків – подібних до запроваджених Суллою. Однією з перших жертв став Цицерон. Потім настала черга вбивць Цезаря, які втекли до Греції і там зібрали військо для боротьби за відновлення республіки. Військо республіканців було розгромлено, а його ватажки, серед яких і Марк Брут, наклали на себе руки.

Марк Цицерон. Мармуровий бюст (Музей Торвальдсена).

   Марк Антоній. Мармуровий бюст (Музей Піо-Клементіно).

   Після цього учасники тріумвірату розподілили між собою керівництво римськими провінціями. Східні дісталися Антонію, який жив здебільшого в Александрії Єгипетській, одружившись із Клеопатрою. Галлією, Іспанією, а також Італією з Римом керував Октавіан. Африканські провінції відійшли Лепіду. Щоправда, мирне співіснування тривало недовго. Спочатку Октавіан змусив відійти від справ Лепіда, який усамітнився у власному маєтку, та прибрав Африку до своїх рук. А потім дійшло й до війни з Антонієм.
   Вирішальна битва між двома володарями відбулася на морі – біля мису Акцій (31 рік до н. е.). Чисельна перевага була на боці Антонія і Клеопатри, але неузгодженість дій між єгипетськими і римськими кораблями призвела зрештою до їхньої поразки. Військо Антонія, що спостерігало за боєм з берега, перейшло на бік Октавіана. Через рік Октавіан майже без бою зайняв долину Нілу. Спочатку Антоній, а потім і Клеопатра звели рахунки з життям. Єгипет був приєднаний до римських володінь – таким чином припинила існування остання з великих елліністичних держав.
   2. Перший імператор. Перемога Октавіана принесла Риму довгоочікуваний мир, а переможцю – одноосібну владу над величезною державою. Однак досвід Сулли, Помпея і Цезаря змушував його бути обережним. Октавіан відмовився від влади диктатора і відхилив запропоноване йому сенаторами звання «засновника Рима», наполягаючи, що хоче лише «відновити республіку», в якій влада за правом мала належати народу і сенату. Тому його проголосили принцепсом – тобто першим у списку сенаторів – і імператором, але не лише для війська, як це робили раніше, а для всієї держави. Невдовзі сенат, з якого виключили усіх ненадійних, дарував принцепсу й нове ім’я – Август (що з латини перекладається як «священний»).
   Рим став імперією, хоча всі державні установи республіки збереглися і працювали нібито як раніше. От тільки над усіма ними тепер стояла особа імператора, який утримував у своїх руках владу над армією і найважливішими провінціями (Августа вважали їхнім намісником, а керівництво здійснювали представники імператора – прокуратори), мав права трибуна і цензора, його постійно обирали консулом, а врешті він став ще й верховним понтифіком. Призначення на будь-які важливі державні посади узгоджували з принцепсом, до того ж в Римі постійно перебував особливий військовий загін імператора – преторіанська гвардія.
   Римська імперія відрізнялася від елліністичних держав не лише формальним збереженням республіканських органів влади. Якщо спадкоємці Александра тільки спиралися на самоврядні міські громади, то імперія вся складалася з таких громад, і кожен новий володар намагався кількість міських громад збільшити. Найбільшою ж і привілейованою громадою залишалася римська, потрапити до лав римських громадян було чи не найкращим заохоченням для мешканців провінцій, і Август намагався надавати громадянство лише зрідка, як особливу нагороду.

Імператор Август. Мармурова статуя (Музей Піо-Клементіно).

   Водогін через річку Гар, зведений за доби Августа (сучасний вигляд).

   В розпорядженні Августа була власна, імператорська скарбниця. З неї він витрачав чималі кошти на хлібні роздачі й організацію видовищ для пересічних римлян. Август заснував чимало римських колоній у провінціях, щедро роздаючи землі своїм ветеранам, відбудував, як цього хотів ще Цезар, Карфаген і Коринф. Завдяки будівництву, яке імператор розгорнув у Римі і провінціях, десятки тисяч людей отримали оплачувану роботу.
   Сам Август, проте, дотримувався скромного способу життя, ходив у звичайному одязі з полотна, зітканого дружиною і донькою, в його домі не було звичного для римських багатіїв мармуру і паркету, спав він на жорсткому й низькому ліжку. Скромності він вимагав і від своїх підданих. Август наполіг на ухваленні особливих законів про шлюб і подружню вірність, за якими покарали навіть доньку самого імператора.
   3. Розширення імперії. Август вважав своєю особливою заслугою утвердження миру в державі. В Римі навіть був збудований спеціальний храм – Вівтар Миру. Із сусідами імперії принцепс теж намагався домовлятися, бо вважав, що «війну треба починати лише тоді, коли перемога принесе більше, ніж можна втратити в разі поразки». Август був вправним дипломатом – без жодного бою приєднав Галатію та Юдею і домігся від парфян звільнення полонених і повернення значків легіонів, втрачених після поразки Марка Красса. Проте і воювали за його правління римляни чимало.
   Полководці Августа завершили підкорення Риму іспанських і кельтських племен, відсунувши межі імперії до Дунаю. Надалі імператорські легіони перейшли Рейн і приєднали землі, населені германцями, – аж до річки Ельба. Тут також були запроваджені римські закони і податки. Але брутальна поведінка нових господарів викликала спротив – і вже за кілька років серед германців спалахнуло повстання. Три римських легіони були оточені і знищені у Тевтобурзькому лісі. Коли звістка про це дійшла до Рима, Август в розпачі одягнувся у траур і ходив містом, вигукуючи «Поверніть легіони!». Кордонами імперії знову стали Рейн і Дунай.

   Розширення Римської імперії за правління Августа.

   4. Наступники Августа. В Августа не було власних синів, тож своїм спадкоємцем у заповіті він оголосив названого сина Тиберія. Разом зі спадком Тиберій отримав ім’я Цезаря і Августа, титули принцепса й імператора та всю повноту влади над Римською державою. Новий володар держави не був таким талановитим державним діячем, як попередник, і мав важкий характер, остаточно зіпсований відчуттям безмежної влади. Сенаторів він вважав «людьми, створеними для рабства» і водночас постійно підозрював їх у змовах, а тому нещадно страчував, висилав з Рима і відбирав у них майно. Були запроваджені закони, що карали за найменший прояв неповаги до імператора, яку вважали «образою його величі».
   Після смерті Тиберія за наполяганням преторіанців новим імператором проголосили його небожа Гая, що мав прізвисько Калігула (в перекладі з латини – «чобіток»), який виявився людиною надзвичайно жорстокою і тиранічною, до того ж – схильною до марнотратства. Підозрюють навіть, що Калігула збожеволів від всевладдя, бо час від часу чинив такі речі, які сучасники вважали безглуздими, – вимагав, наприклад, шанувати його як бога або ж проголосив сенатором свого коня. Утім, у цьому можна угледіти і своєрідний прояв презирства до сенату і республіканських звичаїв.

Імператор Тиберій. Мармуровий бюст (Копенгагенська гліптотека).

Імператор Гай Калігула. Мармуровий бюст (Музей Вілла Гетті).

Врешті-решт преторіанці змовилися, вбили Калігулу і проголосили імператором його дядька Клавдія, який просто першим із родичів принцепса опинився у заколотників на шляху. Август і Тиберій вважали Клавдія незграбною, забудькуватою і несерйозною людиною, малопридатною до державних справ. Однак Клавдій несподівано виявився вправним правителем. Він упорядкував державні фінанси, організував імператорську канцелярію, створив з відданих йому людей, переважно звільнених рабів, нове імперське чиновництво. На відміну від Августа, Клавдій щедро роздавав римське громадянство мешканцям провінцій, перетворюючи таким чином Римську державу із суто італійської на загально-середземноморську. Вдалою була і зовнішня політика Клавдія – він приєднав до імперії кілька до того напівзалежних царств і завоював Британію.

Імператор Клавдій. Мармуровий бюст (Музей Піо-Клементіно).

Зміни в культурному і релігійному житті

1. Розквіт римської культури. Завершення доби громадянських війн і становлення Римської імперії сприяли змінам у культурному і релігійному житті народів усього Середземномор’я. Вже за часів республіки склалася самобутня римська культура. Найяскравішими її представниками вважають комедіографів Плавта і Теренція (останній за походженням був пунійцем), філософа Лукреція Кара – автора філософської поеми «Про природу речей», поета Катулла, вченого-енциклопедиста Марка Варрона і, безумовно, оратора, філософа і вченого Марка Цицерона. Завдяки Цицерону і Цезарю (який теж був відомий як письменник) латинська мова набула довершеної форми, відомої як «класична латинь».

   Теренцій. Книжкова мініатюра (Ватиканська бібліотека).

   Проте справжній розквіт римської культури припадає на добу Августа – за сприяння імператора – і водночас всупереч йому. В імперії політична боротьба у формах, звичних для часів республіки, була вже неможливою, тож освічені римляни погляди на життя і суспільство тепер висловлювали здебільшого у літературних творах. У Римі було кілька місць, де зустрічалися поети, щоб читати свої вірші, часто-густо спрямовані проти влади. Принцепсу це не подобалося, тож він звернувся по допомогу до свого близького друга і порадника Гая Мецената. Той став підтримувати найталановитіших митців, але при цьому спрямовував їхню творчість у «потрібному» напрямку (тепер меценатами називають усіх благодійників, які допомагають творчим людям). За наполяганням Мецената поету Вергілію повернули відібране майно, а той, на знак вдячності, присвятив Августові найвідоміші свої твори: «Георгіки» («Про землеробство») та «Енеїду».
   «Енеїда», створена за зразком гомерівських поем, розповідала про поневіряння троянського героя Енея, який врешті-решт приплив до Італії, щоб стати пращуром усіх римлян і роду Юліїв насамперед. Піклувався Меценат і про інших видатних поетів – колишнього республіканця Горація і постраждалого під час октавіанових конфіскацій Проперція. Щоправда, Овідію оспівування Августа не допомогло, імператор побачив у його поемі «Мистецтво кохання» знущання над законами про шлюб і римськими звичаями, тож вислав поета з Рима на береги Чорного моря. У засланні Овідій писав скорботні вірші, марно сподіваючись на те, що принцепс його пробачить і поверне на батьківщину.
   За часів Августа працював і найвідоміший римський історик Тит Лівій, який уклав «Історію Рима від заснування міста». Сам імператор вважав, що Лівій занадто симпатизує Помпею, проте історику це минулося. Натомість поету Лукану, який жив уже за наступників Августа, співчуття Помпею і республіканцям зрештою коштувало життя: звинувачений у змові, він змушений був накласти на себе руки. Звів рахунки з життям і дядько Лукана – найвідоміший філософ доби Римської імперії Луцій Сенека. Сам він вважав себе послідовником стоїчної школи, хоча чимало його ідей є близькими до епікурейців.

Горацій декламує свої сатири перед Меценатом. Малюнок Ф. Броннікова.

   Вергілій і музи. Мозаїка з Гадрумента (Музей Бардо).

   2. Нове піднесення грецької культури і поширення східних релігій. Для Греції і колишніх елліністичних держав доба громадянських війн була часом важких випробувань – розправ, конфіскацій і руйнувань, адже війни між римлянами точилися на їхній території і переважно їхнім коштом. Замирення часів Августа на цьому тлі сприймалося як «золота доба» спокою і відродження. Багато хто з греків мав надію, що в новій державі, яка охоплювала тепер усе Середземномор’я, роль їхньої мови і культури зростатиме – хоча б з огляду на те, як охоче заможні римляни купували і копіювали твори еллінських митців, відвідували лекції грецьких філософів і ораторів, вирушаючи для цього у неблизькі подорожі. За часів імперії грецька культура переживає нове піднесення. Серед видатних науковців цієї доби варто назвати історика Діодора Сицилійського і географа Страбона.
   За правління наступників Августа і самі грецькі філософи та оратори охоче переселялися до Рима, де ставали радниками впливових сенаторів і посадовців. Невдоволені переслідуваннями з боку імператорів, поважні римляни з цікавістю слухали промови про неприпустимість тиранії і переваги ідеальної держави, «царства від бога», яке має бути створене за законами розуму і справедливості. Про те саме, але мовою, зрозумілою для звичайних людей, говорили і мандрівні філософи, яких було чимало і в Римі, і в східних провінціях. Влада переслідувала «підбурювачів громадського неспокою», проте їх не ставало менше.

Джерело Пірени у відбудованому за часів Августа Коринфі (сучасний вигляд).

Міська брама Ефеса, присвячена Августу (сучасний вигляд).

Храм Августа і Лівії у В’єнні (сучасний вигляд).

Спроби Августа відродити «звичаї давньої республіки» і «релігію батьків» врешті виявилися марними. Замінити їх новою релігією, в якій обожнювали самих імператорів, також не вдалося, хоча вшанування їхніх «геніїв» і стало обов’язковим для усіх мешканців імперії. Натомість серед простолюду і навіть заможних верств населення, що зневірилися у звичних римських і грецьких богах, поширення набувають релігії, запозичені зі Сходу. Навіть у Римі, що вже казати про провінції, з’являються храми єгипетської Ізіди, яку зазвичай зображували з малюком-Гором на руках, святилища іранського Мітри, якого називали «непереможним Сонцем», відбуваються свята на честь померлих і воскреслих богів Сирії й Анатолії. Яскраві і водночас таємничі, не до кінця зрозумілі обряди, розповіді про дива, що відбуваються просто на очах у публіки, приваблювали щоразу більше прихильників, які шукали в релігії порятунку від труднощів свого земного життя, розгубленості і розчарування.

Храм Ізіди у Помпеях (сучасний вигляд).

Мітра, що вбиває бика. Фреска з римського «Мітріума Барберіні».

3. Виникнення християнства. За часів Тиберія в Юдеї виникає цілком нове віровчення, засновником якого був проповідник Ісус з міста Назарет. Євреї, серед яких насамперед він проповідував, здавна чекали на рятівника, надісланого їхньому народу самим Яхве, – вони називали його Месією. Прихильники і послідовники нової релігії вірили, що Ісус і є цей Месія (грецькою – Христос), син Божий, народжений від земної жінки, і водночас сам Бог, який прийшов на землю, щоб врятувати не лише євреїв, а й усе людство. Історія земного життя Ісуса й основи його вчення були записані в особливих книгах – Євангеліях (ця назва перекладається з грецької як «добра звістка»).

   Відбиток образу Ісуса на «Туринській плащаниці».

   Євангелія розповідали, що Ісус насправді народився не в Назареті, а в місті Віфлеєм біля Єрусалима, його матінкою була жінка на ім’я Марія, і поява на світ сина Божого (Різдво) супроводжувалася численними дивами. Вже в дорослому віці Ісус зустрів пророка Іоанна, який хрестив його водою, визнавши в ньому Спасителя. Звернення і повчання Ісуса слухали тисячі людей, проте найближчими до нього були дванадцять учнів, яких називали апостолами (від грецького слова «посланець»), і саме їм він відкрив своє призначення – через власні страждання за людські гріхи врятувати людство і відкрити йому шлях до вічного життя. Головні свої заповіді Ісус виклав у Нагірній проповіді, в якій він, зокрема, закликав:
   – шанувати лише одного бога,
   – не гніватися даремно,
   – не сваритися,
   – не спокушатися, навіть у думках,
   – не засуджувати інших,
   – не клястися, відповідати лише «так» або «ні», бо «все решта – від лукавого»,
   – не відповідати злом на зло, а якщо «хтось ударить тебе по щоці, підставити іншу»,
   – бути милосердним,
   – любити ворогів своїх і молитися за тих, хто ображає вас. Напередодні юдейського свята Пасхи Ісус урочисто в’їхав до Єрусалима – і натовп радісно зустрічав його як нового царя-визволителя. Це обурило юдейських священиків, вони вважали проповідника самозванцем, дії якого, до того ж, могли викликати невдоволення римлян. Скориставшись зрадою апостола Юди (що за тридцять срібняків зголосився виказати Ісуса), проповідника схопили і віддали під суд Синедріону, вищої ради священиків. Той засудив Ісуса до страти, а римський прокуратор Понтій Пілат після деяких вагань вирок затвердив.

Нагірна проповідь. Літографія К. Г. Блоха.

   Єрусалим на початку І ст.

   Ісуса розіп’яли на хресті – так страчували рабів, злидарів і розбійників, – обравши для страти пагорб Голгофа за межами тодішнього Єрусалима. Учні зняли тіло мертвого вчителя з хреста і поховали поруч, а вже за день – у неділю – могила виявилася порожньою. Це було, за переконаннями його послідовників, найбільше диво, створене Ісусом, – він воскрес із мертвих, бо саме для цього і приходив на землю. За Євангеліями, Христос після воскресіння жив серед учнів, наставляючи їх на поширення його вчення у світі, а через сорок днів вознісся на небо.
   Учні виконали настанови Ісуса і розпочали проповідувати не лише в Юдеї, а й в інших сусідніх римських провінціях, у самому Римі і навіть за межами імперії. В Єрусалимі та інших містах почали виникати громади послідовників нового віровчення, що отримало назву християнства.

   Розп’яття Христа. Фреска з римської церкви Санта Марія Антіква.

   4. Поширення християнства. Вірні, що належали до християнських громад, називали одне одного братами і сестрами, разом молилися і причащалися – тобто вживали освячені хліб і вино, щоб відчути своє єднання з Богом, намагалися жити за євангельськими заповідями, чекали нового пришестя Христа і встановлення вічного царства справедливості. Заможні християни часто відмовлялися від свого майна на користь громади, де ним могли користуватися спільно усі вірні. Це приваблювало до нового віровчення все нових і нових прихильників, серед яких було чимало людей скривджених, незаможних і навіть рабів.
   Особливу роль у поширенні християнства і перетворенні його на справді «світову» релігію відіграв Саул з міста Тарс. Єврей і водночас римський громадянин від народження, він не належав до числа апостолів, які супроводжували Ісуса за його земного життя, навпаки – тривалий час був серед тих, хто переслідував християн. Але, за його словами, став свідком дива – до нього явився сам Христос. Після цього Саул охрестився, змінив ім’я на Павло і став невтомним проповідником нового вчення в Сирії, Аравії, Анатолії, Македонії, Греції. Всюди він навертав до християнства нових вірних і засновував нові громади, а до тих, з ким не міг спілкуватися особисто, писав листи з порадами і поясненнями. За це його називали «апостолом язичників» (язичниками християни називали прихильників старих релігій, які не визнавали віри в єдиного Бога). Проте сам апостол Павло стверджував, що перед Богом усі рівні, і немає «ані елліна, ані юдея, раба чи вільного, чоловіка чи жінки».

Спільна трапеза християн. Фреска з римської Катакомби Присцілли.

Апостол Павло. Мініатюра із Святого Письма (Земельна бібліотека Вюртемберга).

Апостол Андрій, який був першим учнем Ісуса (саме тому його іменують Первозваним), проповідував у Фракії та на берегах Чорного моря. Згодом з’явилися перекази і про відвідини апостолом земель сучасної України і навіть Києва, де Андрій нібито встановив хрест. Брат Андрія – апостол Петро – вирушив до самого Рима. За легендою, він спочатку злякався переслідувань і пішов з міста. Але на Аппієвій дорозі зустрів самого Христа. Петро запитав у нього: «Куди йдеш, Господи?», і почув: «До Рима, щоб мене знову розіп’яли». Соромно стало апостолу, повернувся він до міста і до самої смерті керував римською громадою християн.

Імператорський рим: володарі і піддані

   1. Правління Нерона. Клавдій призначив спадкоємцем свого названого сина Нерона. Говорили, що імператора вмовила це зробити дружина Агриппіна – мати Нерона, яка після цього отруїла чоловіка. За легендою, провидці попередили Агриппіну: якщо її син стане принцепсом, то вона загине від нього. «Хай уб’є, аби правив», – нібито відповіла жінка.
   Перші роки правління Нерона, щоправда, були доволі спокійними. Принцепс мало цікавився державними справами і цілком покладався на свого головного радника – філософа Сенеку. Але Агриппіна постійно втручалася в особисте життя імператора і тим самим розпалила його ненависть. Нерон кілька разів намагався позбавитися матері і врешті-решт наказав її вбити. Сенаторам, за порадою Сенеки, він повідомив, що Агриппіна була покарана за спробу заколоту, і ті імператора підтримали. Після цього Нерон вирішив керувати державою сам. Він зменшив податки, переслідував хабарників, піклувався про забезпечення пересічних римлян хлібом, влаштовував грандіозні
   видовища, але водночас прагнув, щоб гладіаторські бої обходилися без убивств. Однак пам’ять про вбивство матері і відчуття необмеженої влади над людьми швидко змінили імператора.

Монета із зображенням Агриппіни.

   Імператор Нерон. Мармуровий бюст (Капітолійський музей).

   Коли в Римі спалахнула страшна пожежа, що ледь не знищила місто, Нерон прибув до столиці і за власний кошт створив рятувальні команди, відкривши свої палаци для тих, хто залишився без даху над головою. Але потім для відбудови столиці були введені нові податки, і це викликало невдоволення в провінціях. А коли на місці спалених будинків імператор почав зводити свій новий палац, Римом поповзли чутки, що й пожежу влаштував Нерон – нібито для того, щоб мати натхнення для створення поеми про загибель Трої. Імператор і справді вважав себе видатним артистом, писав вірші і навіть грав на сцені, примушуючи сенаторів його вислуховувати. Невдоволених карали, іноді навіть страчували. Покарання уникнув лише сенатор Флавій Веспасіан. Він під час виступу Нерона заснув, але принцепсу вчасно нагадали, що талант легендарного співця Орфея теж примушував засинати природу.
   Обурений чутками, Нерон звинуватив у пожежі недоброзичливців. А також християн, до яких у столиці і без того ставилися з підозрою. Почалися розправи; їх жертвами стали не лише пересічні прихильники нового вчення – за переказами, саме за часів Нерона розіп’яли апостолів Андрія і Петра, а апостолу Павлу відрубали голову. Не дивно, що християни вважали імператора втіленням зла – Антихристом. Щоправда, карали не лише християн. Найбільші підозри в принцепса викликало його власне оточення – і він нещадно розправлявся із сенаторами і вищими чиновниками. Коли ж ті влаштували справжню змову, Нерон почав страчувати усіх, хто потрапляв під гарячу руку. Змушений був укоротити собі віку і Сенека. «Щасливець» Веспасіан уникнув розправи лише тому, що його відправили придушувати повстання в Юдеї. Натомість сам імператор вирушив до Греції – щоб взяти участь в Олімпійських іграх і оголосити місцевим мешканцям про «звільнення» їхніх міст.
   Повернувшись до Рима, Нерон ледь не весь час проводив у пиятиках. Легіонери, обурені поведінкою принцепса, підняли проти нього повстання. Проте боротися із заколотниками було нікому, на бік повстанців перейшли навіть преторіанці. Залишений усіма, Нерон втік із столиці і врешті-решт наказав своєму колишньому рабу заколоти свого господаря мечем. Останніми словами імператора були: «Який великий артист гине!»

Фрагмент розпису римського палацу Нерона (так званого «Золотого будинку»).

Смерть Нерона. Малюнок В. Смирнова.

2. Від Флавіїв до Антонінів. У громадянській війні, що спалахнула між кількома претендентами на владу в державі, переміг Веспасіан. Він став новим імператором і засновником династії Флавіїв. Веспасіан повернув Грецію під владу римських намісників, упокорив Британію, завершив придушення повстання в Юдеї і зруйнував Єрусалим. Натомість Рим, що постраждав від громадянської війни, новий принцепс старанно відбудував. Імператор особисто виносив каміння з Капітолію, а біля недобудованого палацу Нерона – там, де попередник встановив статую Колоса з власним обличчям, – звели величезний амфітеатр, що згодом отримав назву Колізей (переінакшене «колоссеум»). Гроші для відбудови Веспасіан збирав як міг – запровадили навіть податки на громадські вбиральні. Здивованому старшому сину імператор пояснив, що «гроші не пахнуть».

   Імператор Веспасіан. Мармуровий бюст (Музей Бардо).

   У 79 році Італія пережила страшну природну катастрофу: виверження вулкана Везувій. Під попелом і лавою були поховані одразу три міста, найбільшим і найвідомішим з яких були Помпеї. Під час виверження загинув і видатний римський вчений Пліній, який спостерігав за цим з облавка корабля, що стояв недалеко від берега. Науковцям нового часу, натомість, Везувій «допоміг». Адже під шаром лави і попелу загиблі міста збереглися такими, якими були в момент катастрофи. І завдяки археологічним розкопкам ми тепер знаємо значно більше про життя звичайних римлян того часу.
   Молодший син Веспасіана – Доміціан – був не схожим на батька. Відлюдькуватий і небагатослівний, він з підозрою ставився до підданих, страчував сенаторів і вимагав шанувати себе як бога. В сатирах його називали «лисим Нероном». Врешті Доміціана вбили змовники. Нового імператора сенатори обрали вже зі свого середовища. Та й надалі владу намагалися не передавати від батька до сина – зазвичай володар просто підбирав собі гідного наступника і всиновлював його. Більшість імператорів нової династії – Антонінів – навіть не були родичами. Але їхнє правління називають «золотою добою» імперії. В стосунках між принцепсами і сенаторами панував мир, та й сам сенат тепер складався з вихідців із провінційної знаті, які своїм становищем були цілком зобов’язані імператору. Ця ж провінційна знать була й опорою імператорів на місцях – і принцепси щедро віддячували їй наданням римського громадянства і високими чиновницькими посадами. А більшість підданих були раді вже самій можливості повернутися до мирного і відносно заможного життя.

Амфітеатр Флавіїв, або ж Колізей (сучасний вигляд).

   Виверження вулкана Везувій (сучасна реконструкція).

   3. Імператори «золотої доби»: полководець, мандрівник і філософ. Імператор Траян став першим римським володарем, який походив з провінції – він народився і провів молодість в Іспанії. Принцепс старався бути справедливим у ставленні до підданих, намагався заохочувати великих власників і звичайних селян до ведення власного господарства. За Траяна імперія востаннє вела великі наступальні війни. Римляни перейшли Дунай і, попри відчайдушний спротив місцевих мешканців, приєднали до своїх володінь Дакію (землі теперішньої Румунії). Скориставшись послабленням Парфянського царства, Траян приєднав до імперії Вірменію і Месопотамію, посунувши кордони імперії аж до Перської затоки. На честь перемог імператора у Римі була споруджена тріумфальна колона, а самого принцепса іменували «найкращим» – як Юпітера.
   Щоправда, вже наступник Траяна – імператор Адріан – змушений був поступитися частиною завойованих земель. У відносинах із сусідами Рим перейшов до оборони. Адріан прославився не війнами, а мандрівками. Він об’їхав чи не всю імперію – оглядав історичні пам’ятки, знайомився зі звичаями і віруваннями підданих, впорядковував місцеві справи і прикрашав міста новими будівлями. Будував Адріан і в Римі, а його маєток поблизу столиці був спланований так, щоб нагадувати володарю про дива, які він бачив у провінціях. Особливо приязним імператор був до еллінів, тож не дивно, що деякі грецькі філософи поквапилися оголосити імперію під його керівництвом втіленням ідеального «царства справедливості».

Імператор Траян. Мармуровий бюст (Мюнхенська гліптотека).

Римська імперія у 117 році.

Імператор Марк Аврелій і сам був філософом. Він навіть написав кілька книжок, найвідоміша з яких мала назву «До самого себе». В ній імператор закликав читачів прагнути насамперед внутрішньої свободи і готуватися до випробувань долі. Марк Аврелій був упевнений, що люди за своєю природою є рівними, і кожен гідний того місця, яке йому призначено життям. Щоправда, виховати сина у дусі своєї філософії імператор не зміг, і коли той став на чолі держави, його більше цікавили розваги – він навіть виступав на арені як гладіатор. Протримався при владі принцепс-гладіатор недовго. Його отруїла коханка і придушив власний раб.

Імператор Адріан. Мармуровий бюст (Капітолійський музей).

Вілла Адріана в Тіволі під Римом (сучасний вигляд).

4. «Вічне місто». Найвище піднесення імперії стало часом бурхливої розбудови її столиці – Рима. Населення міста сягнуло мільйона чоловік. Християни порівнювали Рим із Вавилоном, а імператори з гордістю називали його «Вічним містом», як вічною їм здавалася сама Римська держава. Кожен володар намагався увійти в історію і залишитися у пам’яті римлян, тож зазвичай вони не шкодували коштів на будівництво і облаштування життя у місті. За часів імперії в столиці з’явилися нові бруковані вулиці й площі, ринки і храми, тріумфальні арки і пам’ятники, численні громадські споруди і водогони, які постачали містянам чисту воду з навколишніх гір.

Монета, карбована імператором Марком Аврелієм із власним портретом.

За часів імперії (сучасна реконструкція).

   Ринок Траяна (сучасний вигляд).

   Поруч із форумом часів республіки перші імператори побудували ще кілька. Проте це були швидше місця для зустрічей, перемовин і відпочинку – адже громадські справи тепер на площах не вирішували. Останнім був побудований форум Траяна, посеред якого височіла колона з барельєфами, які розповідали про перемоги імператора. Велелюдно тут було завдяки зведеному поруч ринку. Більше часу римляни проводили не на форумах, а в амфітеатрах, цирках або ж термах – громадських лазнях. Це були величезні, багато оздоблені будівлі з численними басейнами, залами для відпочинку і фізичних вправ та навіть бібліотеками.
   Ще за часів Августа в Римі був збудований храм усіх богів – Пантеон. Згодом він згорів, тож імператор Адріан наказав звести нову будівлю. Від інших римських храмів новий Пантеон відрізнявся вже тим, що релігійні церемонії відбувалися не перед ним, а всередині. Незвичною була і форма храму – подібна до кола, і його величезний купол з отвором у центрі. Світло, що потрапляло до храму згори, створювало у кожного, хто опинявся в Пантеоні, дивовижне відчуття піднесення й єдності із Всесвітом.

Пантеон у Римі (сучасний вигляд).

   Пантеон зсередини (сучасний вигляд).

   5. Приватне життя римлян. Мешканцям провінцій здавалося, що життя у Римі влаштоване якнайкраще. За прикладом столиці і в провінційних містах будували храми, форуми, амфітеатри та лазні. Однак життя пересічних римлян було не таким уже й простим. Десятки тисяч містян взагалі не мали даху над головою або жили у невеличких кімнатках у тодішніх багатоповерхівках – їх називали інсулами (в перекладі з латини – «островами»). Заможніші ремісники і дрібні торгівці мали невеличкі будинки, які зазвичай слугувалиїм і житлом, і майстернею, і магазином. Лише люди з великими статками мали змогу споруджувати просторі будівлі– із багатьма кімнатами і садом. Зазвичай в центрі такої оселі розташовувалося відкрите приміщення —атріум. Посередині атріуму будували басейн, в якому збиралася дощова вода. Підлогу вкривали мозаїками,тобто візерунками чи картинами, складеними з дрібних камінців, а стіни прикрашали фресками.
   За такими самими правилами зводили будинки і в інших містах імперії. А ті, хто міг собі дозволити, – зводили ще й заміські маєтки, куди можна було «втекти» з гамірної і спекотної столиці. Римські поети оспівували принади безтурботного сільського життя. Але поети у більшості своїй були рабовласниками, яким не потрібно заробляти на життя щоденною важкою працею у полі чи на винограднику. Побут пересічних селян був зовсім іншим, та й їхніми домівками були дерев’яні хати, вкриті соломою.

Залишки давньоримського багатоповерхового будинку (сучасний вигляд).

Атріум вілли Боболі – точне відтворення атріуму будинку Веттіїв у Помпеях (сучасний вигляд).

Молода жінка із стилем. Фреска, знайдена у Геркуланумі.

   Руїни заміської бібліотеки імператора Адріана (сучасний вигляд).

   Утім, як би не відрізнялися римські громадяни між собою за статками, місцем проживання чи походженням, усі вони перебували під захистом законів. Цим, за щирим переконанням римлян, їхня держава і за часів імперії відрізнялася від елліністичних держав і східних деспотій. Особливу увагу приділяли захисту приватної власності – тобто права будь-якого громадянина за власним розсудом розпоряджатися своїм майном. Римські юристи вважали, що без власності не існує й особистої свободи. Якщо громадянин вважав, що його права порушені, він міг звернутися до суду, який був зобов’язаний вирішити суперечку по справедливості («правосуддя» і «справедливість» латиною позначаються одним словом – «юстиція»). За наказом імператора Адріана були ретельно розроблені правила судочинства, узгоджені і доповнені закони, ухвалені як за доби республіки, так в перші сторіччя імперії. Цю важливу справу продовжили і наступники Адріана. Так було впорядковане і поширене на все Середземномор’я римське право (в цьому випадку під правом розуміють систему узгоджених між собою законів та правил їх застосування), яке й досі вважають взірцем для юристів і законодавців усього світу.
   6. Римська школа. Дбали імператори і про поширення освіти. Навчати своїх дітей в Римі могла будь-яка вільна людина, навіть якщо вона не мала прав громадянина, – головне, щоб у неї була хоча б невелика сума грошей. За доби республіки школи були приватними, першим гроші зі скарбниці на створення державних шкіл надав імператор Веспасіан. За часів імперії навчати стали і дівчат.
   В початковій школі учнів учили писати, читати і рахувати. Той, хто виявив здібності, переходив на новий ступінь, де вже навчали граматики, вміння міркувати і виступати, математики й астрономії. На відміну від греків, римляни не вважали за потрібне навчати усіх гри на музичних інструментах, не займалися учні й фізичними вправами. Натомість поширеними були тілесні покарання – для них учитель використовував різки.
   Продовжувати освіту учні могли у вищих школах. Зазвичай для цього вирушали до Греції, Єгипту чи Фінікії. Такі мандрівки, безумовно, могли собі дозволити лише заможні мешканці імперії. Пересічні люди як правило обмежувалися початковою або ж середньою освітою. Утім, і вона сприяла зближенню народів величезної держави, які завдяки навчанню мали змогу спілкуватися мовою, зрозумілою навіть для мешканців віддалених провінцій, – латиною або ж грецькою.

Римська школа. Рельєф, знайдений біля Тріра.

Імперія в часи випробувань

1. Зміни у суспільному і господарському житті. Римська імперія, як і Римська республіка, була державою рабовласників. Невільників мали не лише багатії, а й навіть дрібні селяни і ремісники. Зазвичай вони і самі працювали поруч із рабами, проте лише завдяки рабській праці їхні доходи були більш-менш сталими і дозволяли вести відносно заможне життя. Поки Рим вів загарбницькі війни, кожна з яких приносила десятки тисяч нових невільників, тривало й економічне піднесення. Коли ж імперія змушена була перейти до тривалої оборони, приплив рабів став зменшуватися, ціни на них – зростати, і дрібним господарям стало все важче зводити кінці з кінцями. Міські громади, з яких складалася римська держава, почали бідніти і занепадати. Участь у громадських справах, витрати на суспільні потреби, зокрема благоустрій, які раніше вважали почесними для будь-якого міського мешканця, поступово стають обтяжливим обов’язком.

   Життя великого маєтку. Мозаїка з Карфагена (Музей Бардо).

   Великі землевласники і просто заможні римляни намагалися господарювати по-новому, не так використовуючи працю рабів, як здаючи ділянки своєї землі вільним селянам – в обмін на частину отриманого врожаю. Таких орендарів називали колонами. Іноді ділянки виділяли і рабам, яким відтепер дозволяли вести власне господарство. В деяких маєтках людей мешкало навіть більше, аніж в навколишніх міських громадах. Це були осередки зовсім іншого суспільного ладу – його основою було не спільне облаштування життя, а підпорядкування господарю, або ж, як тоді говорили, магнату. Іноді магнати і зовсім поривали з міським життям, уникали будь-яких зобов’язань перед громадою, до якої за своїм походженням належали. Та й у відносинах із державою магнати поводили себе незалежно – надто, якщо за статками належали до верхівки римського суспільства і входили до числа сенаторів.
   Імператори вже не могли, як раніше, покладатися на сенат. Їхньою головною опорою стало військо. За переказами, один із володарів заповідав своїм наступникам «піклуватися про вояків, а на всіх інших не звертати уваги». Щоправда, виплати солдатам (так з часом почали називати вояків, які отримували за свою службу постійну платню) вимагали все більше грошей, а з занепадом міст і «усамостійненням» магнатів доходи скарбниці лише скорочувалися. Тож володарі змушені були запроваджувати нові податки, обкладаючи ними і колись привілейовану верству – римських громадян. З часом громадян стало стільки, а відмінність їхнього становища від становища решти населення держави була такою незначною, що імператор Каракалла у 212 році вирішив надати права громадянства всім вільним мешканцям імперії.

   Імператор Каракалла. Мармуровий бюст (Лувр).

   2. Імперія слабне. Відчувши свою силу, вояки невдовзі почали позбавляти влади і життя імператорів, які не виявляли, на їхню думку, належної щедрості до солдатів, і зводити на престол володарів із власного середовища, більш чутливих до потреб армії. Іноді навіть не чекали затвердження цього «обрання» сенатом. У відповідь сенатори, серед яких переважали магнати та їхні родичі, при першій-ліпшій нагоді скидали «солдатських» імператорів і призначали своїх. За двадцять п’ять років в імперії змінилося сімнадцять володарів – і це лише тих, хто був визнаний у Римі. Ще ніколи влада імператорів не здавалася такою слабкою.
   Проте і військо, стурбоване лише тим, аби отримати від володарів побільше грошей, швидко втратило боєздатність. Цим скористалися племена, які мешкали на північних кордонах імперії. Сармати і германці майже без перешкод перетинали кордони імперії, грабуючи мирних мешканців, руйнуючи міста, плюндруючи поля і сади. Навантажені здобиччю, вони поверталися додому, розповідаючи сусідам про багатства імперії і заохочуючи їх до нових нападів. Жертвою варварських нападів стали не лише прикордонні провінції, їхні ватаги доходили до Греції й Італії. А на сході у римлян з’явився новий ворог – відновлена Перська держава. Протистояти важкоозброєній кінноті персів легіонери не могли, тож зазнавали все відчутніших поразок. Одного разу перському царю вдалося захопити в полон самого імператора. За переказами, римського володаря вбили, а з тіла зробили опудало.

«Чорна брама» у Трірі (сучасний вигляд).

Позбавлена допомоги з Рима, провінційна знать змушена була взяти справу оборони в свої руки – підпорядковувала собі залишки колись непереможної римської армії, набирала за власні гроші збройні загони з місцевих мешканців, наймала варварські дружини, а іноді – і цілі сусідні племена. Це дозволило не лише відбити напади ворогів і дещо впорядкувати життя у провінціях, а з часом навіть перейти у наступ. Наміснику міста Пальміра, скажімо, вдалося розгромити персів, відібравши у них Месопотамію. Однак і визнавати владу Рима місцевим магнатам тепер не було потреби. Спочатку від імперії відокремилися західні провінції, де утворилася Галльська імперія – зі своїм власним імператором і сенатом. Потім утворилося Пальмірське царство, під владу якого перейшли Сирія, Месопотамія, Палестина, більша частина Анатолії, а згодом – і Єгипет.

В’їзд до головної вулиці Пальміри (сучасний вигляд).

   Римська імперія та держави, що від неї відокремилися, у 270 році.

   3. Переслідування християн і становлення церкви. Біди, що так несподівано спіткали імперію, мали багато причин. Проте імператорам було легше пояснювати все підступами ворогів – зовнішніх і внутрішніх. Найбільшу підозру викликали прихильники східних релігій, насамперед ті, хто вшановував «перського» за походженням Мітру, та християни, які відмовлялися визнавати божественність римських володарів і їхньої влади. Час від часу імператори видавали особливі закони проти християн, забороняли сповідувати вчення Ісуса і виконувати релігійні обряди, звільняли християн з державної служби, відбирали майно, страчували або ж віддавали їх на поталу диким звірам – видовище, яке влаштовували разом із боями гладіаторів. Дехто з переслідуваних зрікався своєї віри, проте чимало було й тих, хто йшов на смерть, але залишався християнином. Їхня мужність викликала повагу і співчуття – тому переслідування не лише не зупинили поширення християнства, а й сприяли залученню нових прихильників. А тих, хто виявляв стійкість навіть перед обличчям смерті, християни і зараз вшановують як мучеників за віру і перших святих.
   А ось у ставленні до тих, хто піддався тиску і зрікся, а потім виявив бажання повернутися до громади, згоди серед вірних не було. Не могли дійти згоди християни і з деяких інших питань, звинувачуючи одне одного у відхиленні від вчення Ісуса – чи, як вони казали, єресі. Щоб забезпечити єдність християнської громади, потрібна була особлива організація – і нею стала церква. Окрім проповідників, які мандрували з міста до міста, з’явилися люди, які відправляли релігійні обряди лише в певній місцевості і керували життям місцевої громади, – єпископи. Вважали, що перших єпископів призначили на їхні посади (або ж «висвятили») апостоли, а ті, в свою чергу, призначили своїх наступників. Тож слухатися єпископа християнин був зобов’язаний так само, як підкорявся би настановам учнів самого Христа. Старійшини християнських громад іменувалися пресвітерами, а їхні помічники – дияконами. Спочатку церквою називали об’єднання усіх християн, але згодом це слово набуло інших значень – так почали іменувати сукупність усіх священиків, а також християнські храми, в яких відправляли богослужіння.

Звір убиває зв’язану людину. Мозаїка з Гадрумета.

   Церква III ст. у Дура-Европос (сучасна реконструкція).

   4. Відновлення єдності імперії. Відбивши напади сусідів, володарі Рима і держав, що відокремилися від імперії, зіткнулися з іншою проблемою – заворушеннями серед власних підданих. Громадяни, які у вирі війн втратили майно і засоби до існування, бралися за зброю, нападали на багатіїв і землевласників, знищували великі маєтки і піднімали справжні повстання, що іноді охоплювали цілі провінції. Лави повстанців поповнювали колони і раби-втікачі. Щоб упоратися з ними, розрізнених сил магнатів уже не вистачало. Цим і скористався імператор Авреліан для відновлення єдності імперії.
   Спочатку він завдав рішучої поразки германським племенам алеманів і вандалів, зобов’язавши переможених надсилати своїх кіннотників до римської армії. Потім виселив колоністів з Дакії, відновивши кордон імперії на Дунаї. У кількох битвах Авреліан розгромив володарку Пальміри і повернув під владу Рима східні провінції. Останній галльський імператор домовився з імператором і під час вирішального бою просто перейшов на його бік, отримавши за це поважну посаду в Італії.
   Авреліан не лише відновив єдність імперії, а й намагався встановити порядок всередині держави. Він жорстоко придушив заколоти в самій Італії, воював з повстанцями у Галлії, збудував нові мури навколо самого Рима, що вийшов далеко за межі укріплень часів республіки. Авреліан першим з римських імператорів увінчав себе золотою короною, вимагаючи від підданих називати його своїм «богонародженим паном». Врешті він намагався запровадити єдину для всієї імперії релігію, головним божеством в якій стало «непереможне Сонце» – одне з означень Мітри. Однак це його нововведення значного успіху не мало.

Монета, карбована імператором Авреліаном із власним портретом.

Міська брама Рима, збудована за часів Авреліана (сучасний вигляд).

Оновлена імперія: від Діоклетіана до Феодосія

1. Реорганізація імперії Діоклетіаном. Ще рішучіше за реорганізацію держави взявся імператор Діоклетіан. Оновлена імперія залишалася за назвою Римською, але її центром був уже не Рим. Столицею Діоклетіан зробив місто Нікомедію. З республіканськими традиціями було остаточно покінчено. Імператор перетворився на безмежного володаря, самодержця за елліністичним, або навіть перським, зразком. У його цілковитому розпорядженні перебувала справжня армія чиновників, підпорядкованих один одному за військовим принципом. Провінції були подрібнені, щоб ними було легше керувати. З цією ж метою Діоклетіан призначив собі співправителя, а потім собі та співправителю – по своєрідному «заступнику», який іменувався «цезарем». Імператор вирішив, що через двадцять років він зі співправителем відмовляться від влади, «цезарі» займуть їхні місця, призначать уже власних заступників, і таким чином можна буде уникнути руйнівної боротьби за владу. Така система отримала назву «чотиривладдя».

   Імператор Діоклетіан. Мармуровий бюст (Стамбульський археологічний музей).

   Діоклетіан взагалі спробував підпорядкувати роботу чиновників і життя підданих чітким правилам. Він провів загальний перепис населення, запровадив єдиний податок, який мали сплачувати всі, намагався встановити чітке співвідношення між вартістю карбованих монет і навіть визначати законом ціни на головні товари. Імператор заборонив колонам самовільно залишати маєтки, в яких вони працювали, за що отримав беззастережну підтримку з боку магнатів. Для охорони кордонів він використовував варварські племена, з якими сторіччями боролися його попередники. Для цього Діоклетіан виділяв їм землі для поселення, надаючи племінним ватажкам почесний статус «союзників» і певне грошове утримання.
   Зрозумівши безуспішність релігійних нововведень Авреліана, імператор спробував зробити обов’язковою для всіх своїх підданих оновлену римську релігію. На християн розпочалися гоніння – найбільші за всю історію імперії. Проте більшість нововведень Діоклетіана ненадовго пережили його самого. Імператор, як і обіцяв, відрікся від влади й оселився у своєму палаці на березі моря. Між наступниками спалахнула справжня війна. У відчаї його закликали повернутися на престол, але Діоклетіан відповів: «Якби ви бачили, яку капусту я вирощую власноруч, ви і не зваблювали б мене примарою влади».

Палац Діоклетіана в Спліті (сучасна реконструкція).

2. Константин Великий. У війні між наступниками Діоклетіана переміг і був оголошений імператором Константин, який згодом отримав прізвисько Великий. Він був передбачливою людиною і вирішив залучити на свій бік тих, кого імператори раніше вважали своїми непримиренними ворогами, – християн. Константин не був першим на цьому шляху – ще за часів Діоклетіана християнство було визнано державною релігією у сусідній Вірменії. Але едикт Константина, оголошений у 313 році в Медіолані, який дозволяв християнам вільно сповідувати і розповсюджувати своє вчення, повертав відібране в них раніше майно і надавав особливі права священикам, мав надзвичайне значення і назавжди змінив долю церкви у цілому світі.

   Імператор Константин. Мармуровий бюст (Музей К’ярамонті).

   Сам імператор не поспішав хреститися, але церкву поступово перетворював на опору своєї влади. Щоправда, у самій церкві того часу єдності не було, її розривали суперечки між прихильниками різного розуміння сутності Святої Трійці (тобто відносини між Богом-Отцем, Богом-Сином (Христом) і Духом Святим). Тих, хто вважав, що Христос створений Богом-Отцем і тому лише подібний йому, очолював пресвітер Арій, тому його прихильників називали аріанами.
   Для подолання суперечок Константин скликав у місті Нікея зібрання єпископів з усього християнського світу – Вселенський собор. Після бурхливого обговорення собор засудив вчення Арія як єресь і затвердив «символ віри» – стислий виклад основ християнства. Запровадили також християнський календар і визначили, що єпископи провінцій відтепер іменуватимуться архієпископами, а керівники чотирьох найбільших і найстарших громад – патріархами. Проти аріан розпочалися гоніння – майже такі самі, які за попередніх імператорів влаштовували проти всіх християн. І так само гнані відмовлялися від зречення, розповсюджуючи своє вчення у найвіддаленіших куточках імперії і за її межами – серед сусідніх племен. Серед прихильників нікейського «символу віри» також було чимало незадоволених тим, що церква починає жити мирськими турботами. Вони ставали ченцями – відлюдниками, які все своє життя присвячували молитвам і духовному самовдосконаленню. Згодом з’явилися і громади ченців, які жили і молилися разом, – монастирі.

   Перший Вселенський собор. Фреска з Міри.

   Константин вирішив, що імперії потрібна не лише нова релігія, а й нова столиця. Він не просто перевіз свій двір з Нікомедії до Візантія, а збудував на місці стародавньої грецької колонії цілком нове місто – з величезним імператорським палацом, іподромом, новими церквами й історичними пам’ятками, звезеними з усіх куточків імперії. Мури нової столиці зводили таким чином, щоб місця для забудови вистачило на кілька століть. Єпископ Візантія був оголошений ще одним (тобто п’ятим) патріархом. Сам Константин назвав столицю Новим Римом, проте вже за його життя на честь імператора місцеві мешканці почали іменувати місто Константинополем (у перекладі з грецької – «містом Константина»).
   3. Наступники Константина. Навіть серед наступників Константина не всі сповідували нікейський «символ віри». Були й аріани, і язичники. Однак спроби відродити стару релігію чи навіть створити своєрідну «язичницьку церкву», в якій жерці були б організовані на зразок християнських священиків, успіхів не мали. Більшість міст імперії, в яких ще залишалися язичницькі храми, перебували в стані глибокого занепаду, громадське життя майже завмерло, містяни цілком залежали від чиновників, призначених імператором. А самі імператори мали змогу спиратися лише на магнатів, які були зацікавлені в зміцненні християнської церкви.

   Руїни іподрому в Константинополі. Гравюра XVI ст.

   Ще однією опорою влади була армія. Щоправда, набрані за звичними принципами солдати майже всі загинули у війнах, які вели наступники Константина. Тож усе більшу роль у війську відігравали загони найманців з варварів та племена «союзників», ватажки яких і самі охрестилися, і сприяли поширенню християнства серед одноплемінників.
   Водночас будь-яке непорозуміння у стосунках із «союзниками» загрожувало перетворити їх на непримиренних ворогів.

   Сторінка із Святого Письма, перекладеного готською мовою проповідником Ульфілою.

   Так сталося у 378 році, коли племена вестготів (західних готів), які з дозволу імператора оселилися на римському березі Дунаю, не отримали обіцяних харчів. Обурені зажерливістю чиновників, «союзники» підняли повстання, на придушення якого вирушив сам імператор. Але під Адріанополем він зазнав нищівної поразки і загинув, а вестготи розбрелися по внутрішніх провінціях імперії, грабуючи мирних мешканців та шукаючи місця для поселення на власний розсуд.
   4. Феодосій і остаточне утвердження «нікейського» християнства. Приборкати повстанців удалося лише імператору Феодосію. Але він змушений був знову визнати вестготів «союзниками» імперії і надати їм землі для поселення. «Союзниками» залишилися й вандали. Ціною поступок місцевим ватажкам придушили й повстання в Африці. Феодосій взагалі охоче брав собі на службу вихідців із варварів, що за його правління досягали найвищих державних посад.
   Новий імператор був ревним прихильником «нікейського» християнства, яке він оголосив державною релігією. Феодосій відновив переслідування аріан (попри те, що аріанами були вестготи і вандали, від яких залежав захист кордонів), а для боротьби з єресями скликав новий Вселенський собор. Боровся імператор і з язичництвом. Він заборонив жертвоприношення, закривав язичницькі храми або ж перетворював їх на церкви, скасовував свята на честь старих грецьких і римських богів. За правління Феодосія припинили проводити Олімпійські ігри, а в Александрії розгромили храм, в якому була розташована славетна бібліотека.

Імператор Феодосій святкує перемогу над готами. Рельєф із Константинополя.

Відокремлення Західної Римської імперії та її загибель

1. Поділ імперії і здобуття Рима Аларіхом. Після смерті Феодосія імператором у Константинополі став його старший син. Під владу молодшого віддали Італію, Іспанію, Галлію, Британію, африканські та частину придунайських провінцій. З них утворилася окрема держава – Західна Римська імперія. Столицею нової держави стало місто Равенна. Оскільки імператор на час коронації був неповнолітнім, від його імені правив регент Стиліхон, одружений з імператорською сестрою. Сам Стиліхон був вандалом і налагодив дружні стосунки з ватажком вестготів Аларіхом. Це йому дозволяло успішно боротися з нападами варварів на імперію. Проте коли одноплемінники регента самовільно залишили місця своїх поселень і почали грабувати Галлію, Стиліхона звинуватили у зраді й стратили.

   Стиліхон з родиною. Рельєф із слонової кістки (Римсько-Германський музей у Майнці).

   Цим скористався Аларіх для вторгнення до Італії. Розграбувавши дрібні міста, він врешті взяв в облогу сам Рим, який вже не був столицею, проте залишався найбільшим містом імперії. Виснажені облогою мешканці Рима спробували відкупитися. Тоді ватажок вестготів запропонував віддати усе своє майно, гроші і невільників. Римляни погодилися, але Аларіху врешті набридло чекати, і він захопив місто – тим більше, що раби самі відчинили йому ворота. Це сталося 24 серпня 410 року. Три дні «союзники» грабували Рим, не чіпали лише церков. Навантажені золотом і коштовностями переможці, однак, зненацька відчули нестачу звичайного хліба, якого в сплюндрованому місті вже не було. Аларіх спробував переправитися до багатої на зерно Сицилії, проте несподівано помер.
   2. Утворення «варварських» королівств. Звання «союзників» імперії племінних ватажків відтепер уже не задовольняло. Вони відчували себе господарями становища і прагнули справжньої влади. І імператори врешті змушені були піти на поступки. Першим владу над містом Тулуза і навколишніми землями отримав ватажок вестготів. Він одержав титул короля, тож і новоутворену державу іменували Вестготським королівством. Щоправда, володарем він був не цілком самостійним, визнавав верховенство імператора і за дорученням Рима боровся з вандалами, які самовільно зайняли Іспанію.
   Під тиском вестготів вандали перебралися до Африки, де їхній ватажок Гейзеріх також проголосив себе королем. Його столицею став Карфаген. Згодом – у долині Рони – утворилося ще й Бургундське королівство. На користь нових володарів у місцевого населення відібрали частину землі. Її розподілили між одноплемінниками королів, які складали їхнє військо. Податків «варвари» не сплачували – це був обов’язок римлян, які при цьому були звільнені від звичайного для мешканців імперії зобов’язання нести військову службу. В усьому іншому королі намагалися бути схожими на імператорів – жили у палацах, носили корону і пурпуровий плащ, тримали придворних поетів, розбудовували столиці своїх королівств за римським зразком.

   Монета, карбована королем Гейзеріхом.

   Скориставшись боротьбою за владу в Равенні, Гейзеріх захопив і дощенту розграбував Рим. Проте його цікавило не тільки золото і коштовності, а й статуї та оздоблення храмів, які вивезли до Карфагена. Були перевезені до Африки і вправні ремісники. Плюндрування римських святинь справило таке гнітюче враження на сучасників, що згодом вандалами стали називати всіх, хто зневажає і нищить культурні надбання.
   3. Навала гунів. Тим часом на залишених без захисту північних кордонах імперії з’явився новий ворог – племена кочовиків-гунів, які за кілька століть пройшли увесь євразійський континент. Певний час гуни облаштовувалися на берегах Дунаю, підтримуючи мирні стосунки з римлянами, проте все змінилося, коли на чолі їхнього союзу став Аттіла. Він підкорив собі сусідні племена германців і слов’ян та почав здійснювати грабіжницькі набіги в глиб римської території, принагідно руйнуючи все, що потрапляло під гарячу руку. Мешканці імперії вже звикли до грабунків з боку варварів, «союзників» та власних солдат, але гунам вдалося вразити навіть їх. Очільники церкви були впевнені, що Аттіла – це «бич божий», насланий на римську державу як покарання за її численні гріхи.
   Впоратися з таким сильним ворогом ослаблена імперія не могла. Але гуни загрожували і «варварським» королівствам. Тож талановитому римському полководцю Аецію вдалося об’єднати свої загони з військами «союзників»: вестготів, бургундів, франків – та вирушити назустріч Аттілі. Місцем вирішальноїбитви стали Каталаунські поля у Галлії. Різанина була страшною, на полі тоді залишилося 160 тисяч убитих. Гуни змушені були відступити. За кілька років Аттіла загинув, і гунський союз розпався. Але ще раніше був убитий Аецій – за наказом імператора, який заздрив його славі.

Гуни в битві на Каталаунських полях. Малюнок А. Де Невіля.

   Західна Римська імперія у 460 році.

   4. Останні роки Західної Римської імперії. Після того, як зникла загроза гунської навали, «варварські» королівства втратили будь-яку потребу визнавати владу імператора – навіть на словах. Західна Римська імперія скоротилася до розмірів Італії. Відрізаними від неї провінціями в Галлії й Африці намісники керували як цілком самостійні володарі.
   Однак і це не припинило відчайдушної боротьби за владу й імператорську корону, що надалі тривала у Равенні. Володарі змінювали один одного з дивовижною швидкістю, та насправді держава опинилася в руках іноземців – найманців на державній службі. Врешті-решт, один із них, хто встиг послужити писарем у Аттіли, проголосив імператором власного сина Ромула Августула. Проте той правив недовго і в 476 році був позбавлений влади командувачем загону власних охоронців Одоакром. Одоакр не став шукати заміни Ромулові й відіслав імператорські регалії до Константинополя. Сам він вдовольнився становищем короля Італії. Західна Римська імперія припинила своє існування. А разом з нею історики зазвичай завершують історію Стародавнього Риму і стародавнього світу загалом. Почалася нова доба в історії людства – Середні віки.

Монета, карбована королем Одоакром.

Олексій Мустафін Справжня історія Стародавнього світу

Розділ I Світанок історії