&nbsp;-------<br>|&nbsp;bookZ.ru collection<br>|-------<br>|&nbsp;&nbsp;Михайло&nbsp;Павлович&nbsp;Загребельний<br>|<br>|&nbsp;&nbsp;Іван Драч<br>&nbsp;-------<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Михайло Загребельний<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Драч<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;The Beatles були такими ж. Вони продовжували розвиватися, рухатися, вдосконалювати своє мистецтво. І це те, що я завжди намагався робити – продовжувати рухатися. Інакше, як каже Ділан, якщо ви не зайняті тим, що ви народжуєтесь, то зайняті тим, що ви вмираєте…<br>
&nbsp;Стів Джобс [1 - Всі цитати Стіва Джобса наводжу за укр. перекладом: Волтер Айзексон. Стів Джобс. «Брайт Стар Паблішинг», 2012.]<br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Передмова<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лист з HARVARD UNIVERSITY<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У перше цей лист Омеляна Пріцака Івану Драчу оприлюднюємо в нашій книзі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;(Академік Пріцак (1919–2006) – автор близько 1000 наукових праць зі сходознавства та історії України. Зокрема, «Караханідські студії», «Староболгарський список князів», «Підстави тюркської філології», «Хазарсько-єврейські документи X століття», «Слов'яни і авари», «Походження Русі», «Що таке історія України?», «Історіографія та історіософія Михайла Грушевського», «Шевченко-пророк» – Вікіпедія)<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;HARVARD UNIVERSITY<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;21.10.67<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дорогий друже,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Приблизно рік тому я мав щастя познайомитися з Тобою особисто. З огляду на деякі обставини – я не був дуже добрий кореспондент. Хочу тепер ним стати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Справа в тому, що, як Ти певно знаєш, у моїй пропозиції – відповіді Нобелівському комітетові – я назвав Тебе. (Точніше кажучи, я пропонував літературну нагороду за рік 1967 призначити трьом українським поетам: Тичині, Тобі та Ліні). У міжчасі помер Тичина, а комітет прийняв інше рішення. Тепер мої руки<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;розв'язані. Моя пропозиція перейшла до актів – і, може, колись хтось писатиме про це дисертацію…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Із преси знаю, що Ти побував в Італії, та що вона (Італія!) викликала сильне вражіння.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я все ще борюся зі «Словом» (дослідження «Слова о полку Ігоревім. – Авт.), та боротьба уже в останній стадії. Сподіваюся незабаром переслати Тобі цю болісну книгу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як матимеш час написати, буду дуже вдячний. Також пригадую Тобі, що я збираю із завзяттям колекціонера поштових марок усе, що написане Іваном Драчем.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сердечний привіт від…<br>
&nbsp;(далі – підпис Омеляна Пріцака – Авт.) + сім'я та спільні друзі.<br><br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розділ перший<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Шевченко впав мені з неба»<br></h3>&nbsp;//--&nbsp;Село Теліжинці – харитинка – Уолл-стріт – «Любов і ненависть», 17 жовтня 1936 – 8 травня 1951-1953&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1936 році народився український поет. Кіносценарист. Драматург. Перекладач. Мислитель. Політик. Людина – жанр. Народився Іван Федорович Драч. Народився той, хто 13 липня 1990 року припинить Третю світову війну. «Холодну війну». У 1990 році ядерний потенціал України був третім після СРСР та СІЛА. Англія, Франція на фоні України виглядали смішно. Мій товариш перекладав з англійської американцям, які допомагали незалежній Україні руйнувати підземні шахти для балістичних ракет. Атомні заряди в степах України здатні були 1001 раз винищити все живе на землі. Виявляється, одна з цих армад оточувала Вінницю. Там, де Гітлер 1942 року заснував свою ставку.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У лютому 36-го в'язень соловецьких таборів Євген Плужник гине від сухот: «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і помру». Миколу Зерова етапують на Соловки у червні. На нарах завершує переклад «Енеіди» Вергілія. «Особлива трійка» УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня засудила Зерова до страти.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У червні 36-го в Берліні агент Сталіна Судоплатов зустрінеться під виглядом підпільника з УРСР з лідером українських націоналістів Коновальцем. Зерова розстріляють в 37-му Судоплатов за сприяння чекіста Маклярського підірве Коновальця в центрі Роттердама в 38-му.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У селі Теліжинці 17 жовтня заплакала новонароджена дитина, хлопчик. Федір Мефодійович і Тетяна Мамонтівна похрестять сина. Дістане ім'я Іван. Федір Драч народився 24 березня 1888 року. Тетяна Драч – 12 січня 1897 року. Батько проживе 80 років. Мати – 90 років.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;В мого роду – сто доріг,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сто століть у мого роду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вичовганий старий поріг<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Старій бабі в нагороду,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сива стежка в сто доріг<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розлітається од хати…<br>
<br>&nbsp;(«Балада роду»)<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якщо з Києва вирушити в Теліжинці, то дорога проляже за мальовничими П'ятигорами, за Тетієвом. Тетіїв – за вісім кілометрів від села. У 1185 році літописці згадали про це місто, що на південний захід від Києва. Його назвали начеб на честь половецького князя Тетія. Теліжинці ведуть свій родовід з середини XVI століття. Десь тоді на берегах мілководної, неширокої річки Роська спинили своїх волів наші предки. Розвантажили майно зі своїх теліг. Та й заснували Теліжинці. їх звабили плодючі чорноземні рівнини. Багата рибою джерельно-чиста вода.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дзвонкова<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Джерельна вода<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Холоднюча, аж сиза<br>
<br>&nbsp;(«Просто вода»)<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Затишна місцина, де сонце котить колесом коліс. Місцеві легенди твердять, ніби в давнину, поряд, колись існувало грецьке поселення. І одного недоброго дня із заходу, з чорного лісу вилетіла кіннота кочівників та зрівняла із землею мирний поліс.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так само безжалісно зруйнувала світ патріархальної України радянська влада. Половина теліжинців померли від голоду в 1932–1933 роках: «Мої батьки в ті часи втекли в Дагестан, а потім повернулися. Я вже народився як «кавказький протест».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли маленький Іван побачив світ, його родина, земляки ще не вірили у свій порятунок в пеклі колективізації. Та ще не уявляли, які випробування очікують на них Батькові новонародженого в післяреволюційному розкардаші навіть прізвище обрізали. Був Сушко-Драч. Як і його брат, кавалерист Тихон. Сушко одного разу якийсь червоний несумлінний чиновник не переписав. Лишився Драч. Символічно, як вважає Микола Жулинський. Саме такий виріс у Федора син, як той кущ – драч, колючий, невклонимий та незламний: «Осінній Драч з вогненним жалом весняної кропиви».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мама Івана була дуже обдарована, знала багато пісень, оповідань. Була неписьменною. Вишивала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Виріс у солом'яно-русій хаті. Дорослим згадувати буде про неї зі світлом у серці. Порівнюючи з Парфеноном. Далеким і прекрасним, як його уявляли колись загиблі на Тетіївщині міфічні пришельці з Еллади. Не пригадує, коли навчився читати. Пам'ятає, як світив безсонними ночами, щоб читати, читати, читати, харитинку. Маленьку гасову лампу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про солом'яно-русу хату розповідав Юрій Іллєнко:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Гоп, мої гречаники! Всі Драчі – начальники», – було вишито хрестиком на весільному рушникові Іванових батьків. Рушник висів, я бачив його на власні очі, тоді мені ще не повилазило (повилазило після першого фільму), висів рушник над портретом Шевченка роботи Казимира Малевича, того портрета, що, в міфологізованому кожусі, висів у старій батьківській хаті в селі Теліжинці просто під іконою Божої Матері, яка, з іронії долі, чомусь називається «Володимирська». (В радянські часи найвищою спорудою Києва вважали будинок КДБ на Володимирській, бо з його вікон легко неозброєним оком роздивлялися не тільки Сибір, а й Колиму. – Авт.) Звичайно, ні Малевич, ні «Володимирська Божа Мати» не були оригіналами, а лише олеографіями з богуславського базару. Автентичними була хата під стріхою, рушник та Іванові батьки. Іван привіз мене в Теліжинці перед зйомками «Криниці для спраглих», щоб я полюбив його батьків. Як своїх рідних…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Улітку 41-го в дитинство Івана прийшла війна: «Під час війни в нашому селі німці зробили у школі стайню, а бібліотеку викинули та підпалили. Мені тоді було років шість. Пам'ятаю, як горів той величезний стос. Ми, малі хлопці, обов'язково мали щось звідти потягнути. Я вкрав дві книги. Це були «Большая советская энциклопедия» і Пушкін. Узяв їх додому. А вдома в мене вже був Шевченко, що впав з неба. Літаки скидали пропагандистську літературу. До, приміром, «Кобзаря» додавалися агітки: мовляв, тримайтеся, незабаром Червона армія прийде, битиме окупантів. Люди ці агітки виривали і знищували. Бо коли в тебе їх знайшли б, могли розстріляти. А книжка залишалася. Таким чином, учився за Шевченком, що впав мені з неба. За Пушкіним, якого дуже любив читати, особливо з кінця – там були анекдоти про поета. Досі пам'ятаю їх. Ось наприклад: Пушкін ще на кобилі, а його питають: «Пушкин, куда едешь?» А він піднімає хвоста кобилі й каже: «Зайдите в каюту, спросите капитана». Звичайно, всі ці сороміцькі штуки вже тоді любив. Коли дещо пізніше збиралося якесь товариство, я розважав його тими анекдотами та цитував Шевченка. А любов до енциклопедій супроводжує мене все життя».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На подвір'ї з весни босоногого хлопчика зустрічатиме невимовно розкішне буяння квітів. Його мама була закохана в настурції, піони, матіоли, бузок, троянди. До школи пішов після окупаційного лихоліття. Уроки робив при каганці, свічці. Змалку не випускав книги з рук. Освічених людей не бракувало в селі. Після 1832 року Теліжинці стали казенними, державною власністю. Вже за шість років у селі відкривають школу для навчання писарів. У 1843 році вона набула статусу приходськоі. Приходську школу в Теліжинцях забезпечувала державна скарбниця, не парафія. У 1880 році її бюджет становив 500 карбованців, що значно перевищувало видатки сусідніх парафіяльних навчальних закладів. Напередодні 17-го школа виросла вже до вищого щабля: училище.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Першу вчительку звали Фросина Федотівна: «Була гарна, мала трьох дітей. Чоловік її загинув на війні. Якось замовила мені на червоному полотнищі написати гасло: «Вчитись, вчитись і вчитись». Я довго виводив цей напис і мріяв, що коли виросту, ми з Фросиною Федотівною поженимося, будемо виховувати її трьох дітей. Вона питає: «Що це ти, Іване, так довго вовтузишся з тими буквами?» А мені хотілося довше побути біля неї».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Наша вчителька перша<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Фросина Федотівна Комашко<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ридала біля трьох своїх хлопців<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Шури, Володі і Толі,<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли найгарніша учителька,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;В яку ми були закохані<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Первісною чистотою дитинства,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли вона всім сказала:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Людоньки, Перемога! —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли вона першачків розіслала<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Білими метеликами по селу,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми розбіглися по селу,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як білі метелики,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;У найчистіших своїх сорочках,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;У яких нас війна помилувала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кожен з нас мав прийти до вдови<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І сказати про Перемогу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так було вдів багато,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що школярів не вистачило…<br>
<br>&nbsp;(«Троє яблук циганок»)<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У ті дні в США готували ядерний напад на мирні японські міста. Під час свого другого засідання в Лос-Аламосі (10–11 травня 1945 року) Комітет з вибору цілей рекомендував як ціль для застосування атомної зброї Кіото, Хіросіму, Йокагаму і Кокур. Міністр оборони США Стімсон викреслив Кіото зі списку з огляду на культурне значення міста: «знав і цінував Кіото з часів проведеного там кілька десятиліть тому медового місяця». Додали місто Нагасакі. Насувався японський Чорнобиль. Атомна бомба вибухнула в повітрі над невинними мешканцями Хіросіми і Нагасакі 6 і 9 серпня 1945 року. Почалася Третя світова. «Холодна війна» між СРСР та США. Іван Драч 13 липня 1990 року покладе їй край. Ті, кому було вигідно тримати планету в заручниках, хто грів руки, прокручував ґешефти на гонці озброєнь під гаслом «Одна планета – два світи», ніколи це йому не пробачать.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маленький Іван часто усамітнювався в хаті товариша Федора Драча, старого освітянина. Той давно вже на пенсії. Кульгає. Книжник. Усе життя присвятив збиранню бібліотеки. До самозабуття, настільки запекло любив друковане слово, що його покинула дружина, відвернулися діти. Останньою краплею для дружини стала їхня єдина коза. У голодний повоєнний час віддав її за Псалтир. Лишилася запущена хата в пилюзі, безладі. Там босий Іван зачаровано видивлявся на полиці палітурку чергового відкриття. Ховав у пазуху і влітку, десятилітнім, вирушав допомагати батьку. На склад бурякового насіння. Чистив його з молодицями, мив підлогу, латав смолою і глиною дах. У теплу пору, в обід, коли сонце вже нагріло покрівлю і не дуже пряжило, Іван зручно всідався. Розгортав черговий фоліант і подорожував незнайомими та незвіданими світами. Унизу все гриміло і гуркотіло. Поряд, на відстані простертої руки, поверталися і гули флюгери. Намагався перекладати Маяковського: «А чи могли б ви?»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ви? —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;ноктюрн<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;зіграть могли б ви<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;на флейтах поржавілих ринв?<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1946 році теліжинці, як і за німецької окупації, рятувалися рибою та «устрицями». Крапали на равликів олію, якщо її мали, і тамували голод. Треба було вижити: «…моя сусідка Ярина в Теліжинцях за пару кілограмів зерна заробила шість років тюрми. Мати моя з поля приносила у пазусі торбинку, тобто крала колгоспне добро. Я молов зерно на жорнах у дядька Тихона і ненавидів об'їздчика, який не давав навіть дозбирувати колоски на вже прибраному полі». Одного разу стрибнув з високого берега в Роську Ховав від об'їздного торбу назбираних колгоспних колосків. Спочатку сухі колоски тримали хлопця, як поплавок. Потім набралися води і потягли зазіхача на колективну власність за собою на дно. На щастя, неподалік, у човні рибалив дідусь, який порятував сміливця. Ріс міцним і спритним. Захоплювався футболом, волейболом, бігом, шахами. Я з Іваном Федоровичем сів за дошку один і останній раз у житті. Уже в дебюті відчув себе Остапом Бендером у Васюках.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Радянський школяр долав три ступені дорослішання: жовтеня, піонер, комсомолець: «Моя двоюрідна сестра була піонервожатою в школі та зробила мене головою ради загону. Я сповнився почуттям влади, але мене не слухали хлопці та дівчата. Тоді пішов до свого дядька (він був матросом, як і мій батько) й кажу: «Дядьку Фока, мені треба керувати загоном, а мене ніхто не слухає». Він мені: «Іване, ти подивись у дзеркало, чи є в тебе чорне піднебіння в роті». Я запитую: «А до чого тут чорне піднебіння?» Дядько каже: «В нас, моряків, так було: ходив капітан і вибирав, у кого чорне піднебіння – то боцманом робили. Якщо в тебе немає чорного піднебіння, то нічого з владою не вийде…» Прийшов додому, взяв дзеркало й довго роздивлявся – немає нічого. Я гірко плакав. Так оця відсутність чорного піднебіння досі дається взнаки».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Десь 1950 року відкрив книжку раннього Тичини: «І зробила вона мене тим, ким я став сьогодні».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Приблизно в 5-му чи 6-му класі порадувала вчителька української мови і літератури Ганна Ісаківна. Відзначила твори Івана. Прорікла йому літературне майбутнє. Школяр не зразу погодився. Від книги його вже тоді неможливо було відірвати. Але спочатку життєві плани мінялися під враженням від щойно прочитаного. Коли уявляв себе в картузі капітана далекого плавання. Коли, як у Драйзера, фінансистом. Інший учитель, Іван Єфремович, лишив прикрий спогад. На уроці напередодні Великодня викликав до дошки. І присоромив на очах однокласників за червоні пучки пальців. Хіба годиться комсомольцю, голові учнівського комітету крашанки фарбувати? Взагалі цей учитель подобався дітям. І ще він іноді вірші писав до шкільної газети. Іван ризикнув і собі спробувати. Та потім вирішив піти далі свого наставника. У 1951 році, 8 травня Іван займався улюбленою справою. Атакує футбольні ворота. От-от ударить по м’ячу. Раптом помічає, що хлопці на полі зупинились. До них підбігає, вимахуючи районною газетою, Іван Єфремович. Зупинився і, захекуючись, розгорнув сторінку:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Боротьба за мир усіх єднає,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Ми за мир!» – так каже увесь світ.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нас ніхто-ніхто на подолає,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хай вже скалить зуби Уолл-стріт!<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван погляд не може відвести від підпису: «Іван Драч, учень сьомого класу».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«З того часу, хочу я або не хочу, в політиці знаходжуся або поза нею, в любові або без, а живуть у мені слова – і нікуди від цього не дітися. І Господу Богу більше за все вдячний за те, що я належу слову, а слово належить мені».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У шкільному віці «…в мені вже існували… і Шевченко, і Леся, і Пушкін, і Лермонтов». Список можна продовжувати: Пушкін, Лермонтов, Достоєвський, Маяковський.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;…І що я думаю тут про життя книжок?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мабуть, повинні люди буть на світі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Які усе їм віддають до денця,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хай навіть божевільними здаються…<br>
<br>&nbsp;(«Старий учитель»)<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1979 році в «Слові до друга» (Дмитро Павличко. – Авт.) пригадає: «…1953 року в Теліжинцях, моєму рідному селі, обговорювали ми з моїм товаришем, тоді студентом, а зараз відомим новелістом Миколою Кравчуком твою першу книжку «Любов і ненависть». З-поміж десятків банальних книжечок так званої поетичної продукції твоя книжка вражала. Свіжим словом непроминальним, тужавістю і виболеністю, яровим вогнем молодим…»<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розділ другий<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Зрозумів, що життя дуже цікаве»<br></h3>&nbsp;//--&nbsp;Перші облизні – Київ – Рим, 1954 – 18 серпня 1961-1962&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Радянська влада існувала поза економікою. Все базувалося на ієрархії посад, розчерках пера, поділі фондів, рознарядках. Навіть відзнаки школярам виділяли заздалегідь, без урахування справжніх заслуг. Це було справжнє обмеження прав, оскільки золота медаль дозволяла абітурієнту складати тільки один іспит до вишу. Більше, ніж одного випускника школи в Тетієві в 1954 році нагородити – зась! А як же бути, коли відмінників виявляється два?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Я готувався, що мені дадуть золоту медаль, але її дали доньці першого секретаря райкому партії. Тоді я зрозумів, що життя дуже цікаве. Я відмовився брати атестат зрілості – мені його тільки потім передали».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Упертий Іван їде до Києва. І там схопив другого облизня. Подає документи на факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка. Спочатку складає іспити на відмінно, на «п’ять». На останньому, географії, його зрізають. Ставлять «чотири». Недобирає одного бала до суми прохідних. У радянські виші приймали також несправедливо. Найперший наріжний критерій полягав у непотизмі та хабарах. Далі панував сліпий жереб показухи. Певну частину першокурсників зараховували для статистики: потрібно було продемонструвати стільки-то відсотків дітей селян, звільнених у запас воїнів Радянської армії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Місця в цій вибірці Івану не випало. Пощастило його дівчині, першому шкільному коханню. Вона вступила. Вони розсталися. Нагадала про себе в 1986 році, після Чорнобиля. Зателефонувала десь із Підмосков'я і порадила дружині Івана Федоровича, Марії Михайлівні, більше варити дома каші, бо вона допомагає організму боротися з радіацією.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван зрозумів, що шлях до наук стелиться йому казарменим плацом. До армії в 1954–1955 роках викладає російську мову й літературу в селі Дзвіняче на рідній Тетіївщині. Працює інструктором Тетіївського райкому комсомолу. Були такі посади в ті часи: за старшого, де тобі скажуть. В 1955–1958 роках три роки служить в армії. Тоді такий був строк, три роки. Досягає чималого успіху в колективі. Солдати частини обирають його головою своєї комсомольської організації.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У березні 2012 року пригадає: «Я в понтонно-мостовому полку вчився ставити міни й підривати їх. Я вчився наводити мости й розводити понтони. Майже все позабував. Залишилася загальна субстанція або руйнування, або полагодження зв'язків між двома берегами. Згадайте «Первоміст» Загребельного».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Уроки служби пише вірші. Друкує їх у київських літературних журналах «Вітчизна» та «Дніпро». Досі згадує з вдячністю за підтримку і сприяння завідуючих відділами поезії Миколу Гірника та Анатолія Косматенка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Після 1956 року, коли на XX з'їзді КПРС Хрущов наважився розвінчати частину міфів кривавого радянського минулого, Іван «…по-справжньому вірив у війну чесних ленінців із лютими ворогами сталінцями. Хоча, якщо бути чесним, то і цим особливо не переймався. Більше метафорами та образними системами». Демобілізується з квитком кандидата в члени Комуністичної партії. Повноправним комуністом можна було стати тільки після річного випробувального строку. «…Та двадцятилітня людина, хоча в двадцять років вона розуміла не все. Але вже в 25 дивився серйозно на білий світ і намагався взяти з нього як можна більше та фундаментальніше. Потім, на жаль, також все це зламалось».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вересень 58-го року зустрічає у вже знайомому Київському університеті. Першокурсник філологічного факультету одразу вирізнився з-поміж однокурсників. У пригоді стали життєвий досвід, ерудиція, теліжинська вдача. Очолив літературну студію імені Василя Чумака «Січ». Університетські перестрахувальники примусили студентів перейменувати: імені Максима Рильського. У теплу пору року ходив на заняття в галіфе. У холодну – вдягав шинель. Ця форма було точнісінько така, як у червоноармійців 41–45 років.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Академік Олександр Білецький прочитав лекцію про поему Шевченка «Великий льох» і на завершення здивувався: «А чом ви не запросили до себе Тичину?» Літстудієць зателефонував Лідії Петрівні, дружині Тичини, і попросив, захлинаючись від хвилювання, про зустріч. Прийшов на вулицю Рєпіна, 5 (Терещенківська), зійшов на другий поверх і закляк біля двометрових заввишки дверей: «…готовий провалитись крізь землю, переповнений водночас такою гострою, такою оголеною до крайньої межі силою любові, що в ній ховаються і зухвалість каверзних питань, і розуміння, і бажання захисту баззахисності його… Стою знаком питання під дверима князя поетів, як його називали в далекі двадцаті, а нині – Голови Верховної Ради УРСР, і зводжу свою студентську руку, щоб несміло постукати. Стукайте – і відчиниться!.. Це не я стукаю – це серце гупає, це грім у небі, а на землі «перламутровий плач» білого граду з дощем… Вітер з України…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З'ясувалося, що Павло Григорович уже чекав по той бік, у передпокої. Нарешті неофіт насмілився натиснути кнопку дзвінка. Тичина зустрів усмішкою: «І скільки вас ще чекати?». Павло Тичина «…був делікатний і турботливий. Міг зателефонувати і поцікавитися: "А вам там не дме?"».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Початок другого курсу восени 59-го виявився першим серйозним випробуванням волі. На дуелі проти КДБ не кожний вистоїть. До того ж на носі факультетські партзбори, де кандидата обиратимуть у члени КПРС. Далі – затвердження в райкомі. Без п'яти хвилин комуністу доручили виступати перед однокурсниками з політінформаціями. Була така дивна форма спілкування радянських людей, коли їх примушували збиратися і повторювати одне одному останні новини. Сталося так, що лектор вийшов за межі дозволеного. Багато спілкувався з українцями, які приїхали навчатися з Польщі. Завжди і за соціалізму ліберальнішої за нас. Від польських громадян дізнавався багато фактів, які до другої половини 80-х лишатимуться в нашій країні табу. І щодо минулого, постатей Коновальця, Бандери, суперечливих і неоднозначних. І щодо реалій злободенності. В ораторському запалі на політінформації дозволив собі громити сталіністів і ділитися подробицями придушення громадської непокори в Казахстані. У карагандинських степах, на східній околиці Теміртау в палатковому місті животіли ті, хто повинен був «піднімати цілину». Рабські умови праці, серпнева спека, брак води, свинське ставлення бундючних керівників вивели озвірілих цілинників у серпні 59-го на страйк протесту. Замість задоволення справедливих вимог вони дочекалися півтисячі озброєних військових, якими командував сам начальник Карагандинского відділення ГУЛАГ. «Голос Америки» передавав про 300 загиблих.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відстань між червоним університетським корпусом на Володимирській вулиці та сірою будівлею КДБ (СБУ) на тій самій вулиці – не відстань. Але для залякування шукача правди вигадливі чекісти театрально забрали його за годину, на сходах до університетської бібліотеки, що на розі з бульваром Шевченка. Заштовхали його в «Победу» з чекістськими номерами «05» на початку і покотилися з ним прямісінько у свої застінки. Допитували двоє, по черзі. Перший матюкався і погрожував: «Хто тобі так твою розпротак розповідає антирадянщину?» Студент не розгубився: «У коридорі почув». Другий удавав співчуття: «У тебе ж все попереду». Студент не знітився: «Хіба я говорив неправду? Хіба не треба боротися зі сталіністами?» Дивився на слідчих і згадував скаженого Мамчура з Теліжинців. Він знав: коли співають солов'ї, їх дуже легко ловити. Він хапав співаючих птахів і душив. Згадував університетських мамчурів: «Один наш професор казав: сякий-такий Пастернак написав антирадянський роман «Доктор Живаго». Я негайно кинувся шукати його, але марно». Згадував обличчя, голос, погляди однокурсників, руки однокурсників. Хто Юда? Хто накапав, передав, зрадив, розписав, перекрутив його слова? Такий же, як він, голодний дембель, який до стипендії рахує копійки і, здоровкаючися, ляскає по плечу? Чи типова філологиня, дочка київського номенклатурника, вітання якої супроводжують аромат солодких парфумів і блиск коштовного каміння в сережках та перснях? Що він робить у цьому кабінеті із заґратованою кватиркою?<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Студент Іван Драч не зламався. Він стає членом КПРС, продовжує брати активну участь в університетському житті, подає у видавництво «Молодь» рукопис книги віршів. Чекісти і заздрісники не вгамовуються. Драча за політичні переконання виганяють із денного відділення. Його книжку, як тоді говорили, зарубали, тобто побоялися надрукувати: «…мені сказали, що є один молодий цікавий критик, і найкраще передати книжку йому… Так у моєму житті з'явився Іван Дзюба». Дзюба 1953 року вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, мав досвід роботи в редакції журналу «Вітчизна». Тобто гаразд відав, які непрості стосунки й підводні течії панували в літературних колах. Негативний відгук на вірші Драча підписав Нагнибіда, лауреат Сталінської премії. Хоча після 1956 року її перейменували в Державну, все одно медаль початку п'ятдесятих з профілем вождя надавала її володарю право на істину в останній інстанції. Іван Дзюба приймає єдино можливе рішення: звертається до Загребельного, редактора газети «Літературна Україна», протеже голови Спілки письменників України Олеся Гончара і зятя друга голови Ради Міністрів України Володимира Щербицького. Мій батько «…взяв вірші додому… читав тоді вночі в своїй книжками запханій до самої стелі кімнаті на вулиці Мечникова, і вже не було ні кімнати, ні стін, ні стелі, ні книжок, а тільки глухий вітер з далеких світів гув наді мною, і таємничі шепоти розлунювалися в просторах, і велетенські крила (архангельські чи демонові) шелестіли у височинах, і сліпучо-барвисті сни Врубеля, його марення, його муки, його покаяння, і незмірно далекий Сковорода, що ціпком своєї тривоги пробує наш окаянний світ…». На ранок заввідділом літератури «ЛУ» Анатолій Боженко отримав указівку редактора: «В номер». Фотографію автора не знайшли, довелося обмежитися малюнком редакційного художника Костюченка.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Феєрична трагедія «Ніж у сонці» з передмовою Івана Дзюби побачила світ 18 серпня 1961 року. Бомба! Фурор! Навіть ерудит Максим Рильський у статті «Батьки і діти» визнав, що не все зрозумів у поемі: «…що воно в біса за «сива печаль Козерога»?» Сучасникам не легше. Відкриваю книгу Івана Драча «Сивим конем» (2011). Знаходжу три вірші з дивними назвами: «Сивим конем», «Сивими врунами», «Сивим димом». Перечитую їх вздовж і впоперек та звертаюся до резюме Максима Тадейовича… На щастя, в 2007 році Лариса Тиха захистила кандидатську дисертацію в Інституті мовознавства НАНУ: «Метафора в поетичному дискурсі Івана Драча». Науковець лаконічна: «Від часу появи перших збірок поета літературознавча критика була одностайна в тому, що в українську літературу прийшов поет-новатор, митець, мовна практика якого руйнувала стереотипи поетичного мовомислення. Мовне новаторство І. Драча виявляється насамперед у метафоричному слововживанні, розширенні меж лексико-синтаксичної сполучуваності, формуванні поетичної фразеології літературної мови 60-70-х років XX ст.»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Після очного знайомства редактор «ЛУ» зараховує автора поеми «Ніж у сонці» до штату газети. Чекісти і вороги затаїлися, вони вміли чекати. Далі переслідувати, цькувати Івана Драча поки не насмілюються. Адже редактору симпатизує Володимир Щербицький, друга людина в Україні.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У вересні 61-го Євтушенко в Києві пише «Бабин Яр». Зателефонував Коротичу і Драчу, попросив приїхати: «Коли я прочитав їм вірші, вони обійняли і розцілували мене». Наступного вечора в Жовтневому палаці Євтушенко читає російський переклад «Балади про соняшник».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1962 році поет нарешті тримає в руках свою першу книжку «Соняшник». її редагував Леонід Новиченко. Він остерігся вмістити в «Соняшник» повний текст феєричної трагедії, обмежився одним її розділом: «Похорон голови колгоспу».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Прощайте, ферми!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Й ви, воли розумні<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І коні сторожкі у траурнім вбранні,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І чисте сонце, й люди, й лист кленовий!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І ви, машини, й ти, кринице вірна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Прощай, дорого.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Й ви, воли розумні.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще до появи «Соняшника» відчинилися двері в СПУ: «Олесь Гончар прийняв нас з Євгеном Гуцалом – напевне, аби продемонструвати, що Спілка не настільки консервативна, як про неї думають. І помічають молоді таланти. Дійсно, я завжди знаходився «під крилом» таких відомих людей, як Микола Бажан, Олесь Гончар, Павло Тичина, Максим Рильський. Тому владі було важче зі мною розправитись. Але ж ще в 1962 році в мене були вірші, за які дуже легко було опинитися в таборах назавжди. Саме мої рядки «сита морда костомахи з червоним прапором в руці» любив цитувати покійний В'ячеслав Чорновіл. Ці вірші переписувались від руки і ходили в народі нарівні з віршами дисидентів».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перша зустріч з Олесем Терентійовичем, 1962 рік. «Який ти молодий», – почув. «А який ти гарний!» – відповів, «…мене тоді осяялось першобаченням… Він був красивим статурним мужчиною. Пригадую його на крутих поворотах спілчанських подій, які часто ставали поворотами української долі взагалі, тоді в ньому бурхав якийсь особливий вогонь, карі очі горіли особливим вогнем непокори і твердості, він напружувався і не здавався. Був прикладом. Був красивим.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарним мужчиною був і Довженко. Коли вдивляюсь у їхні риси… мене переслідує думка, як то саме поняття краси і чистоти багато важить і в самому'їхньому житті, і в світосприйманні, і в творчості. Між правдою і красою вони вибирали красу, бо справді самі були красивими, гарними, вибраними. Вибраними долею. Вибранцями долі і краси. Серед жорстокого, облудного, несправедливого світу».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 60-х роках минулого століття, так само як і в капіталістичній незалежній Україні, молодій людині майже неможливо було отримати в столиці власний кут. Чи гірше. Навіть знайдений скарб тоді не гарантував отримання прописки (нині реєстрації). Івану Драчу допомогли небайдужі. Один час мешкав у Дзюби. У кімнаті на Інститутській, 14. В колишньому коридорі з обідраними стінами. Критик любив слухати платівки класичної музики. Поет приєднався і створив «Сонату Прокоф'єва»:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хай у вічність стелиться дорога<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Золотим шафранним полотном,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;В мене світла нині, як у Бога, —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тонни сонця сиплють у вікно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Видухмяні, запашні, басисті —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Всі акорди пахнуть теплим сном<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І, в тривожні сині ноти втиснуті,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Котяться шафранним полотном…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мешкав і в майстерні художника Данченка. Потім в ЦК українського комсомолу виділили як молодому літератору кімнату. До неї додавалася прописка, право жити і працевлаштуватися в столичному граді. Хто ризикував посадою, кар’єрою і простягнув руку підтримки інакодумцю?<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Секретар з ідеології Євгенія Чмихало. До Києва її перевели з Донецька. Ще там вона писала гострі злободенні статті і друкувала в журналі «Дніпро» під псевдонімом. За що пильні партійці мало не репресували її та Юрія Мушкетика. Євгенія Чмихало допомогла з житлом і пропискою також Миколі Вінграновському, Євгену Гуцалу, Володимиру Дрозду і ще багатьом талантам. Вона не злякалася і оформила в 1962 році перше в житті закордонне відрядження Івана Драча: «Це була Італія, і, звичайно ж, як будь-яка радянська людина, я пережив величезне потрясіння». Одне з найбільших римських вражень – фільм режисера Мікеланджело Антоніоні «Ніч». Стрічка, де грали Марчелло Мастроянні, Жанна Моро, Моніка Вітті, стала першим тріумфом Антоніоні.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Італійської мови я не знаю, але дивився картину із захопленням… Співтворив фільм, стежачи, як режисер вибудовує зоровий ряд. Згодом прочитав переклад сценарію – дуже складного – і переконався, що сприймав картину правильно».<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розділ третій<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Є люди, які вміють бути нетиповими»<br></h3>&nbsp;//--&nbsp;Львівське кохання – Макляра – «Тіні забутих предків» – Маленький принц – формаліст, 5 травня 1962 – жовтень 1964&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Драч учився, умів, прагнув бути нетиповим. Як Бажан. Іван Дзюба це помітив:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«…Колись давно, чи не на початку 60-х, ми з Іваном Драчем піднімалися від Хрещатика до Археологічного музею вулицею, яка тепер зветься вулицею Богдана Хмельницького, а тоді звалася, як і належало, вулицею Леніна. По другий бік униз спускався Микола Платонович Бажан. Й Іван Драч вигукнув із захватом (і, як мені здалося, з деякою заздрістю): «Подивися, як він гордо і владно топче землю!» Так, Бажан не йшов – він гордо і владно топтав землю! Але чи не так само гордо і владно він топтав матерію життя, матерію слова, свою долю?…»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У двадцять п'ять років прийшла слава. Не стала для нього несподіваною. Ішов до неї вперто, читаючи, перечитуючи сотні сотень книг українських, російських і світових класиків, сучасних авторів. Учорашній політінформатор виріс у непересічного оратора. Гуру шістдесятників. Той, хто матиме бажання відкрити для себе Драча або хто вдосконалює власне красномовство, може повчитися в Івана Федоровича умінню формулювати і виговорювати мислі. Досить передивитися його виступи в You Tube.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Для сучасної молоді шістдесятництво – неблизьке минуле. На питання, що варто виокремити в цьому процесі, відповідає:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«По-перше, це було далеко не письменницьке явище. Серед когорти шістдесятників були й письменники, й поети, й художники, й кінематографісти, й музиканти (Сильвестров, Грабовcький, Губа). Шістдесятництво – це явище, що поєднало різноманітних людей, які були цікавими саме тим, що вони були різними. Однак у всіх було відчуття контакту, єдності».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Літературні зустрічі, вечори, дискусії були на початку шістдесятих виявом, як модно сьогодні говорити, громадянського суспільства. Гадаю, термін «шістдесятники» доречно вживати не тільки стосовно певного кола активних і сміливих у поглядах постатей. Мільйони жителів України хотіли повірити, що сталінізм – перегорнута сторінка в їхній історії. Весною 1962 року до Львова київських шістдесятників покликав Євген Костьович Лазаренко, ректор Львівського університету, «видатний вчений-геолог, сміливий чоловік». Приїхали Драч, Дзюба і Вінграновський. їх разом із Дмитром Павличком, організатором приїзду трьох киян, запросила 5 травня на своє 55-ліття Ірина Вільде. Вільде зустріла студентку фізико-математичного факультету Львівського університету Марту, дочку своєї сусідки: «Приходь, будуть цікаві хлопці з Києва». Іван Драч завітає не один. На львівській вулиці зустрів Михайла Косіва, піаніста Зеленського в компанії з чарівною дівчиною. Іван Драч йшов із Іваном Дзюбою – не можна було не зупинитись.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поцікавився в неї: «Звідки Ви? У Вас прибалтійські очі…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Я львів'янка, Марія».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Запросив Марію на свій літературний вечір до Будинку архітектора. Марта стала дружиною Івана Дзюби. Марія вийшла заміж за Івана Драча. Її батько, Луцишин Михайло Сильвестрович (1901–1965) – будівельник. Мама, в дівоцтві Крохмальницька, Іванна – Розалія Йосипівна (1916–2000) – вчителька. Працювала в картинній галереї в каплиці Боїмів. Її розповіді, справжні лекції, на кількох мовах, не лишали байдужими відвідувачів, її вважали останньою з роду Боїмів. Дідусь Марії Михайлівни Драч по матері, Фалькевич Йосип Іванович, разом з двома синами був замучений радянськими катами в червні 41-го Місце злочину Львів, Бригідки Бабусю з родиною вивезли в Казахстан Після звільнення повернулася вже в Польщу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Батьки прийняли невістку прихильно Федір Драч пожартував, киваючи на сина «Ти йому не дуже вір, то большовик» Син, Максим, народився 28 лютого 1965 року<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лише присутність твоя<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Раптова щезлив а непевна<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нагадує ще про світ<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Який колись був і пропав<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Навіщо мені той світ<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Аби лише ти<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Інколи залітала<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Аби відлетіти<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Світ це не те що було<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ти це те що є<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ради Бога<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не пропадай<br>
<br>&nbsp;(«Марії», книга «Сивим конем», 2011)<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Весною 2012 року ми з Іваном Федоровичем побачилися на автобусній зупинці «Конча Озерна», на південній околиці Києва Розмовляли про високе і про пусте Наступного дня в підземному переході метро «Видубичі» зустрів Марію Михайлівну Драч і поділився: «Вчора з Іваном Федоровичем їхав на Київ Порадів його бадьорості, енергійності».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А знаєте, Михайле, чому він був такий? – почув у відповідь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні, – зніяковів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Він поспішав на побачення зі мною А знаєте, куди я зараз поспішаю?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні, – остаточно розгубився.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– На побачення до нього, – і Марія Михайлівна розчинилася в юрмі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Марта Дзюба згадує, що в травні 1962 року три вільнодумці з Києва розповідали і обговорювали вголос такі теми, до яких досі львів'яни зверталися тихцем у власному колі, «на кухні». Для львів'ян це був шок. Три сміливці аргументовано засуджували сталінські репресії, голод 32–33 років, а гх не арештовували. Тут слід зробити відступ, який допоможе зрозуміти майбутні перипетії Івана Драча. До вигнання з Кремля в жовтні 1964 року Хрущова, в радянській правлячій еліті, або як її ще називали, серед номенклатури, точилася запекла, хоча переважно підкилимна боротьба між двома угрупованнями. Консерватори, подібні Брежнєву в Кремлі, Підгорному в ЦК КПУ в Києві, Корнійчук і Собко в СПУ насправді хотіли зберегти «залізну завісу», ізоляцію СРСР, сталінську бюрократичну вертикаль, яка дозволяла їм почувати себе незамінними. їм протистояли ліберали, мислячі фронтовики. Косигін як радянський прем'єр у Москві, Євгенія Чмихало в ЦК українських комсомольців, Гончар і Коломієць в СПУ Вони розуміли, як день у день відстає СРСР не тільки від Заходу, а й від інших соціалістичних держав. Досить було порівняння з Югославією. Подібний конфлікт гостро давався взнаки в середовищі літераторів, кінематографістів.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кожна партія шукала союзників і прихильників. У 1962 році Сергій Параджанов «…запросив п'ятьох-шістьох молодих письменників у Спілку кінематографістів і став розказувати, що кіно – це мистецтво майбутнього. Тоді він кожному вручив по троянді. І як я вколовся тою трояндою, до сих пір болить…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Параджанов і Вінграновський, два учні Олександра Довженка, вмовляли: «Те, що ти, Іване, займаєшся цією поезією, літературою, це несерйозно. Справжнє мистецтво – кіно: це і література, і музика, і філософія, і малярство». Я на їхні вмовляння купився і поїхав навчатися в Москву».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1962–1964 роках навчається на Вищих сценарних курсах при Держкіно СРСР. Директорствував там Михайло Маклярський, відставний розвідник і сценарист стрічки «Подвиг розвідника». Його курсисти називали Макляра. Голова приймальної комісії курсів – Олексій Каплер. Склад «учнів» – зірковий. Київ представляли Іван Драч, Горенштейн. Білорусію – Адамович. Грузію – Чичинадзе. Ленінград – Авербах, Рейн, Наймай. Азербайджан – Ібрагімбеков, Анар. Москву – Розовський, Клепіков.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На курсах дискутували про чеський театр, який гримів своїми новаціями, французьку «нову хвилю» в кінематографі, італійські кіношедеври. Не було жодних екзаменів, заліків. Тільки вимога писати тексти як сценарії. З наступним обговоренням їх у майстернях відомих режисерів. Цей унікальний заклад ще називали «Вищі курси перегляду». Все варте уваги у світовому кіно демонстрували «курсистам». Звичайно, простій радянській людині на закритий перегляд було не потрапити. На вході фільтрувати глядачів примушували старенького Трауберга. А майбутні сценаристи напевне хотіли запрошувати своїх друзів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Горенштейн сердився: «Цей Трауберг… у нас у Хмільнику був би головний поц».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Драч, мовчун, як його називали на курсах подібно до Адамовича, розсміявся. Хтось поцікавився, чим «головний» відрізняється від неголовного.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Горенштейн пояснив:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Це ви у вашій Москві нічого не знаєте, а в Хмільнику знають.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Звідки?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Бачать. Хто є хто.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Всюдисуще око чекістів пильнувало поета і в Москві. В одному з оперативних зведень зафіксували його контакти з «неблагонадійними» громадянами на виставці графіки з США. З Луб'янки на Макляру гаркнули: «Вигнати непокірного і довгоязикого геть!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Почули категоричне: «Ваню не чіпайте, він – мій».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лишився на курсах. Його педагогами були Віктор Шкловський, Михайло Ромм. Працював у майстерні режисера Григорія Чухрая. Живу гуртожитку Літературного інституту. В інституті навчався Павло Мовчан. Так почалася гхня дружба. А в Києві у своїй кімнатці в комунальній квартирі дав притулок Вінгранов-ському і Лідії, стюардесі, з якою його познайомив і яка потім стала його дружиною. Приятелював з яскравими видатними особистостями Москви. Євтушенко, Даніель, Дейч… У Москві почав перекладати поетів з різних радянських республік. Напроти курсів знаходилися журнали «Дружба народов», «Юность». Став своїм у колективі їхніх редакцій.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Олександр Дейч народився в сім'ї відомого київського лікаря – з дитинства він бачив у господі своїх батьків Миколу Лисенка і Панаса Саксаганського, Лесю Українку і Михайла Коцюбинського. Чи не звідси його органічна любов до української культури?…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1963 році нахмарило. На розширених зборах СПУ на київській вулиці Орджонікідзе, прогриміло: «…заслуговують найсуворішого осуду спроби окремих представників творчої інтелігенції грати в «незалежність» від суспільства, нехтувати здоровими смаками народу». З-поміж «окремих представників» вирізнили Драча. Незабаром відбулися аналогічні трибунали українських радянських письменників Львова, Харкова, Дніпропетровська. Наприкінці березня – на початку квітня 1963 року розгорнулася кампанія проти «формалістів» в українській пресі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вінцем шабашу стала нарада «активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників» України в Києві 8 квітня 1963 року. Перший секретар ЦК КПУ Підгорний ознайомив «актив» з проскрипцією: Драч, Дзюба, Вінграновський. Бач, їхні твори використовуються «українськими буржуазно-націоналістичними контрреволюціонерами за кордоном».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Другий секретар ЦК КПУ Скаба додав у проскрипцію Ліну Костенко і вдарив по них за «формалістичні викрутаси». У квітневому номері журналу «Комуніст України» Новиченко бив персонально по Драчу за «Оду чесному боягузові», його підтримав шахтар Кобильников: «Нема чого формалістам розсиджуватися по столичних кафе. Слід поїхати на Донбас і спуститися в шахту».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Драч справді багато їздив, не «розсиджувався» в Києві. У Карпатах, як на практиці від сценарних курсів, брав участь у зйомках «Тіней забутих предків»:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Дві групи було: одні з режисерської групи Параджанова ненавиділи Іллєнка, операторська група Іллєнка, відповідно, ненавиділа руку Параджанова. Я згадую, що взяв сторону Параджанова – ходив за ним, супроводжував до лікарні, носив його плащ, чекав його. А потім режисер Параджанов з оператором Іллєнком створили культовий український фільм».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тоді ж почалася дружба з Іваном Миколайчуком: «Миколайчук грав у «Тінях забутих предків», і я спочатку дуже іронічно і критично поставився до нього – в пір'я не вбився, що воно таке? А коли почав придивлятись ближче, побачив, наскільки це рідкісний талант. Прекрасний сам по собі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Його настільки дівчата любили! Він там у часи відпочинку співав, то з одним гуртом, то з іншим. Трапились нам колись по дорозі світлячки, він обвішував тими світлячками дівчат. Ходили усі вони так разом, і десь я так відчув, що Марічка відчула – десь, все-таки, пропадає Іван. І вона заспівала пісню про вдову, і я почув у цьому голосі такий закличний звук! Іван також це почув і зрозумів та й обізвався: "Марійцю, я тут!"».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пізньої осені 1964 року Іван і Марія Драч, Сергій Параджанов мандрують Києвом на тодішню Виставку досягнень (Експоцентр), тоді навпроти університетських гуртожитків, а зараз – і нових університетських навчальних корпусів. «Марія була вагітна Максимом, втомилася в тролейбусі – й ми раді були вискочити на кінцевій зупинці. Марії було дев'ятнадцять, вона бігла попереду нас, як дівчисько. Вона була молодістю і майбутнім». На падолисті, на теплому од сонячної займанщини горбочку розстелили плащі. Драч намовляє Параджанова екранізувати «Маленького принца» Екзюпері.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Читав їм, сподіваючись, що Параджанов почне знімати фільм «Маленький принц». Світило лагідне осіннє сонце, гарно так було. Спершу заснула Марія Михайлівна, а потім і Параджанов. Фільму з того не вийшло, але виріс маленький принц Максим. Він був дивовижно славним…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пише роздуми «Свято з приводу екранізації "Тіней забутих предків"».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Не боїмося передати куті меду, бо ж у справді талановитих винуватців цього кінотвору мусять бути ті легендарні римські пояси з внутрішніми в'їдливими шипами, що на кожен сплеск хвали тільки тугіше застібаються, а від болю недалечко й до самоскепсису… Заповнення магнітної стрічки то скорботно-жіночими, то задумливо-чоловічими, оце звукове тло розширює можливості кіно – це найоб'єктивніше з мистецтв стає ще місткішим і вразливішим. І, здається, коли б навіть одне таке просте, зате блискуче відкриття було в цьому фільмі єдиним, його б уже ніколи не могли забути ні кінознавці, ні режисери… Студент театрального інституту Іван Миколайчук ніби народився для ролі свого тезки… І ще хочеться сказати про камеру оператора Юрія Іллєнка – в міру високого мистецтва невгамовну, в міру високої міри – точну, всюдисущу, бездоганно винахідливу…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1964 році 17 вересня в Києві на урочистому зібранні відзначали століття з дня народження Михайла Коцюбинського. Параджанов запропонував: «Іване, давай подаруємо на цьому вечорі трембіту, яку привезли з Карпат і зняли у фільмі "Тіні забутих предків". І ми через весь Київ несли цю трембіту. Люди дивилися, як на двох ідіотів: один – бородатий, другий – утричі худіший, аніж я є нині. Звичайно, як не пробивалися, нас не пустили на цей вечір. Тепер знав би, як туди зайти, але тоді… І Параджанов був дуже розчарований, матюкнувся, обізвав усіх і вся та сказав:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Іване, забирай цю трембіту, вона мені не потрібна». Трембіта досі в мене. Я знову почув голос інструмента в піснях Руслани Лижичко, яка перемогла на «Євробаченні» й довела, що є люди, а особливо жінки, які вміють бути нетиповими».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У Москві «розсиджувався» за рукописами. Закінчення курсів він ознаменував першою кіноповістю, сценарієм фільму «Криниця для спраглих». У 1964 році Іван Драч вертається до рідної оселі. На кіностудії імені Олександра Довженка його зараховують до штату, сценаристом. У жовтні режим Хрущова перемогла партія брежнєвців. До кінця 80-х в Україні запанувала диктатура душ безпутних, як душа Отелло, наставлених чужою ворожою силою над народом власним.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Запанували і чесні й нечесні боягузи. Заздрісники. Вороги нетипових, талановитих, креативних осіб. Не думаю, що їх бракує і в нашому посткомуністичному бутті. В шельмованій брежнєвцями «Оді чесному боягузові» (1963) Іван Драч попереджав:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Люблю я Вас і віддаю чолом —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стружу для Вас міцні дубові мари.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пишіть!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Колись мій Тузик за столом<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перечитає ваші «мемуари».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дозволю собі дві примітки. Улюбленого песика родини Івана Федоровича нині звуть Реке. Щодо нісенітниць, які розповсюджують «квазібіографи» Івана Драча, то полемізувати з ними – марнота марнот. Все одно, що моралізувати: «не давай дулю сонцеві, не плюй в очі хмарі». Хоча деякі безсоромні містифікації не лишатиму нижче поза увагою. На зразок перебріхування змісту статті для «ЛУ» від 15 липня 1966 року та горезвісної фальшивки «лист Андропову».<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розділ четвертий<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«То не затьоки – то абстракціонізм»<br></h3>&nbsp;//--&nbsp;Веймар – заборона «Криниці для спраглих» – Нью-Йорк – Ален Пнзберг, 1965 – 1967&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Hастав 1965 рік. Максим Іванович Драч народився 28 лютого. Друга радість – друга книга поезій: «Протуберанці серця». Починається літочислення Драча – літературознавця, публіциста. Ставить крапку в праці «Безмежжя Данте».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Мова про сучасність Данте – це не просто риторичний кніксен. Для нас – це не проблема Данте, пов'язана з бідами сучасного католицизму, це й не те, що сюрреалісти вважали Данте принаймні своїм прадідом, а Фелліні ходить «Вісім з половиною» колами свого сучасного кінопекла. Це в якійсь мірі пов'язано з майже осучасненою легендою про поета, про бородатого вигнанця, який на запитання, що йому потрібно, відповідає змучено: «Миру!» А найбільше це зв'язано з нашою молодою вірою в можливість витворення людиною таких гігантів духу, як Аліг'єрі».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У травні відвідує Веймар, Вартбург. Знайомиться з Пабло Нерудою. Гуляє з ним травневими веймарськими ночами: «…обережно підходив до стосів акуратно нарізаних грабових і букових полін, що стояли майже біля кожного будиночка, – про що він думав? Чи не про те, як молодий Гете і Шарлотта фон Штейн виїздили колись з цього міста, щоб зустрітись на галявині в буковому лісі – у Бухенвальді?». У Вартбурзі «…Неруда жартівливо допитувався, а де ж та чорнильниця, якою Лютер шпурляв у чорта, коли рогатий заважав йому перекладати Біблію». Переклади Данте, Неруди, статті про них читач знайде в книзі Івана Драча «Наближення» (2008).<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перша стрічка за сценарієм, кіноповістю Драча – «Криниця для спраглих»:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Це була історія мого батька, матері, дядьків, тіток – усього того світу, який я цінував, любив і не міг про нього не написати. Початково варіантів сюжетів у мене було кілька, але керівництво курсів вибрало саме цей – про діда, який хоче вмерти і робить собі труну. Це щоденна реальність, зараз у селі те ж саме».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кіноповість розпочинає «Натомість епіграфа», оповідь Платона про скін Сократа, свого друга, «людини, що по-моєму була найученішою, найсправедливішою і найкращою з тих, кого я спізнав». Складається з п'яти частин: «Ювілей наодинці», «Потрібна домовина», «Найдовші літні ночі», «І прийшов Судний день», «Син». Завершує твір «Епілог»:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«І знову тихо, лише батько завмер на вершку яблуні, над ним серпневе небо, посмуговане білими стрічками вихлопних газів. (Тренувальні польоти військової авіації були рутиною для неба Київщини. – Авт.) І видно дідові Левкові, як на призьбі гріється на сонці Соломія, склавши руки на повному животі, як ганяє навколо хати сіроокий онук в матросці – вербовий пропелер захлинається вітром…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона вічна, ця криниця, безодня,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тече вода та й ізо дна холодна…»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Юрій Іллєнко зніме «Криницю для спраглих» в 1965 році. Стрічку спочатку «покладуть на полицю»:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«У Києві не пройшов фільм. Але у цьому винен не Драч, який робив сучасного Колу Брюньона за Роменом Ролланом – діда старенького, але жартівливого, кокетливого. Іллєнко з цього всього зняв шкіру і зробив гостру трагічну штуку. Але я не міг його не підтримати через те, що його звинуватили в антирадянщині. А ще якби його автор звинувачував у антирадянщині, то це було би зовсім тяжко для його кар'єри. І я сказав, що цей фільм – те, що я хотів».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сказав, як відрізав. Свідком був Іллєнко: «Коли ЦК забороняло наш фільм «Криниця для спраглих», Драч сердився, на його молодому лобі набухала червона жила. Жила була схожа на японський бонсай – покручене дерево Холодний Яр, на якому стоїть Мотронин монастир, а перед монастирем – сторічна покручена яблуня, і написав вірша. Перед тим намалював олівцем портрет Івана з тим деревом на гнівному лобі. Ніби на те дерево напала сарана. Ось той вірш мовою оригіналу:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;На Івана на Драча<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Налетіла саранча<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та такий за смаком Драч,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що у неї буде срач.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Секретар ЦК КПУ виправив мій суржик: «В українській мові немає слова «саранча», є слово «сарана».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я переписав вірша просто при ньому:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;На Драча, несеруна,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Налетіла сарана,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та такої вдачі Драч,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що у неї буде срач.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарні вірші. Іноді трапляються вірші, яких Драч не писав. Але це рідкість. Ще більша рідкість – геніальні кіносценарії, яких не писав Драч…»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Подружжя Гончарів у червні 65-го приїхали в київську комуналку Драча на вулицю Білоруську, 5, кв. 15. На 21-й «Волзі»: «відвезли Івана з Марійкою і Максимом – вони літуватимуть у батьків». Між Тетієвом і Теліжинцями лежало «гливке болото рідного села». Замість дороги – напрямок. «Незважаючи на спеку, баюри такі, що до хати не могли під'їхати… – довелось об’їздити з боку Вінниці. Хата трохи краща за Шевченкову. Соломою крита, протікає, стеля в плямах. Іван каже – то не затьоки – то абстракціонізм. Кози в загороді, груша серед двору. Вниз – гарна левада. Посеред трави лугової єдиний кущик калини, тої, що її тепер знає вся Україна…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гончар лишив два портрети, батька і матері Івана Драча.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Колишній моряк, дебелої, статурної будови чоловік. Стрункий і досі, але тяжко хворий. Щойно з лікарні. Стрижений. Руки набряклі, ноги пухлі. Рідко всміхається, але гарно. Дужий, мужній дух почувається в ньому».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Жвава, моторна жінка. Прямодушна до наївності. Після чарки в ній з’являється оте буйне, безоглядне, чисто українське. Те, що й до Йвана перейшло. Празники для неї ще діляться: то наш, а то «совіцький». Як у всіх матерів – життя їй в синах… Хороший, міцний рід».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 65-му Київський міськком партії розпочинає цькування Київської кіностудії. Ніби перевіряє «окремі питання творчої роботи та фінансово-господарської діяльності» кіностудії. Насправді висмоктує з пальця компромат на «Криницю для спраглих», фільми «Перевірте свої годинники» за сценарієм Ліни Костенко та «Київські фрески» Параджанова. У роботі над сценарієм Сергію Йосиповичу допомагав Іван Федорович. Він же буде його до останнього захищати на безкінечних і безуспішних «затвердженнях». Україною котиться хвиля політичних репресій. У лютому 1966 року після політичних судилищ у Луцьку та Івано-Франківську 78 шістдесятників спрямовують лист протесту на адресу прокурора УРСР та голови українського КДБ. Іван Драч підписує петицію.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У березні почалася «львівська серія» процесів проти інакодумців. Драч, Костенко, Чорновіл, Дзюба в середині квітня приїжджають з Києва до Львова. Офіційний свідок занотував: «…ображали працівників міліції та конвою, обурювалися діями властей у зв’язку з арештом Горинів, кидали підсудним квіти та скандували слова “Слава!”, “Слава патріотам!”, а на адресу радянських органів кричали “Ганьба!”».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У дисидента Михайла Осадчого інша точка зору: «– Слава!.. Слава!.. Слава!.. – кричав натовп, що заполонив цілу Пекарську (таке було всі п’ять днів). Нам кидали квіти… Коли ми йшли в приміщення суду, то йшли по килиму із живих весняних квітів, нам жаль було їх нівечити, але ми не могли оступатися, – нас вели, міцно, аж до болю, стиснувши за руку. Я згадав собі одного типа, якому впала на картуз квітка. То був череватий військовий, що озирався навколо, мов зацькований заєць. йому хтось вказав на квітку, і він струсив її з картуза з такою ненавистю і ляком, начебто там була маленька бомба.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Михайле, тримайся! – крикнув з гурту Іван Дзюба до Гориня, – тримайся! – крикнув він».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Драч і Костенко зустрічаються з редакцією львівського літературного журналу «Жовтень». Пропонують львівським письменникам теж виступити на захист підсудних. Прохання до суду підписали Вільде як голова Львівського відділення СПУ, Роман Іваничук…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А в Києві на вулиці Орджонікідзе (Банковій) чесні й нечесні боягузи в СПУ (особняк у другій половині XIX століття спочатку генерала Трєпова, згодом цукрового підприємця Лібермана), в помпезній будівлі ЦК (з дверима до кабінету першої особи чотири метри заввишки) потирали руки. Комуніста Івана Драча, Ліну Костенко кличуть на аутодафе. Справжні більшовики-комуністи, неформалісти, і безпартійні зливаються в екстазі. Смолич, Козаченко, Ле, Хижняк, Ткач і Оровецький «з гнівом та обуренням затаврували антирадянську діяльність купки націоналістичних відщепенців», письменники пообіцяли «завжди бути в перших рядах бійців за торжество ленінських ідей». Я не був на тому аутодафе. Детальні звіти про них у сучасних дослідженнях викликають у мене скепсис. Більше того, не протиставляю, наприклад, Драча Юрію Смоличу. Смолич – справжній класик. його вдова Олена Григорівна дружила з родиною Івана Федоровича. Намагаюся, відстежуючи повороти долі поета, підкопати коріння української нетерпимості на замовлення. Хіба не з подібним штучним «гнівом та обуренням» сьогоднішні майстри пера по-бійцівськи таврують Івана Драча за участь у Гуманітарній раді при Президентові Віктору Януковичу? Так чи не так?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У Москві 66-го вийшла перша збірка поезій Драча російською «Протуберанцы сердца». Це був нерядовий успіх. Поета не просто визнали як явище міжнародного літпроцесу. Його перекладали і до 66-го зірки російської літератури. Високо цінував Євтушенко. Весною 65-го надрукували «Баладу про відро» в перекладі Юлія Даніеля. Даніель підготував добірку перекладів поета для академічного журналу «Вопросы литературы». Далі редакційної шухляди вірші не прорвались: інакодумця Даніеля ув’язнили на чотири роки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У травні 1966 року в Києві відбувся Всесоюзний кінофестиваль. Колегам з Прибалтики Драч і Іллєнко таємно показали «Криницю для спраглих». Після останнього кадру Вітаутас Жалакявичюс довго мовчки сидів приголомшений, пригнічений, курив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще в лютому 1966 року про «Криницю для спраглих» для ЦК підготували кляузу: «були допущені численні перевитрати, створювалася атмосфера вихваляння і лібералізму». У червні оголосили вирок. Спочатку засідало Політбюро, а 30 червня вийшла закрита постанова ЦК КПУ «Про окремі серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській студії ім. О. П. Довженка». «Серйозні ідейні помилки» знайшли у фільмі «Криниця для спраглих». Стрічкам Костенко і Параджанова закидалося «перекривлення життєвої правди». А найнайстрашніше: «в пошуках нових форм мистецтва окремі митці знехтували ідейно-політичну сторону творчості…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Від рідної партії отримує ще одну відзнаку. «Выговор – в учетную карточку за допущение извращений националистического характера, за сообщничество и защиту людей, ставших на путь антисоветской деятельности – объявлен решением бюро Ленинского PK КП Украины города Киева от 7.VI.1966 года. Протокол № 19».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Василь Цвіркунов, директор кіностудії імені Довженка з 1962-го по 1973 рік, не зламався. Коли на Політбюро ЦК КПУ забороняли фільм «Криниця для спраглих», верещали, буцімто це поганий фільм, шкідливий фільм, Цвіркунов узяв, за висловом Іллєнка, «останнє слово перед стратою». Його могли на тому ж таки засіданні за такий виступ вигнати з вовчим білетом з посади. Однак він не побоявся заперечити: «Це дуже хороший фільм! І я повністю розділяю позицію творців фільму. Це дуже хороший фільм!» Іллєнко не здався. В 1968 році закінчить «Ніч на Івана Купала».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Побила доля Драча. Та не порубала крила. Працюватиме над черговою кіноповістю за творами Стефаника. Раптом його викликають на Орджонікідзе. На початку 66-го в Мюнхені в часописі «Сучасність» Богдан Кравців розмістив роздуми: «"Протуберанці серця" і кредо Івана Драча». В ЦК КПУ Драчу дали прочитати заборонену на території СРСР літературу. Від нього чекали спростувань.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У липні 66-го пише статтю – відповідь Кравціву для «ЛУ», яку в номері від 22 липня вона друкує. Починає епіграфом з приповідок Григорія Сковороди: «Де істина будує храм, там чорт мурує свою каплицю». Нагадує, що в 1943 році Кравців редагував у Берліні колабораціоністську газету «Голос». Іронізує з методів та лексики емігранта. Виявляється, червону барву поет згадав тільки двічі! Оце ж і протест! Справжнісінький, за Кравцівим, «бациль свободи». А синю – 24 рази. Сиву – 19. Білу – 14. Констатує, що доля літературних творів в Україні «не така рівнісінька і гладісінька». Погоджується, що «визнання не злітає вгору по траєкторії ракети». Вказує, на кого рівняється: Довженко, Рильський, Тичина, загиблий на фронті в 44-му Володимир Булаєнко, Гончар, Григорій Тютюнник. В цій статті я помітив декілька памфлетних надмірностей. Тільки не зауважив того, що переписують одне в одного інтернет-пліткарі: в 66-му Драч буцімто покаявся…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У вересні 1966 року, як це траплялося щоосені, на три місяці до Нью-Йорка ще делегація УРСР. Традиційно до її складу включали письменників. Того вересня Атлантичний океан перетнули Драч і Павличко. Для відомого скептика Андрія Кокотюхи цей факт доводить, мабуть, їхню співпрацю з тодішнім режимом. Для мене цей факт – ілюстрація неоднозначного становища людей мистецтва в УРСР. З ними рахувалися. На них оглядалися. До того у 66-му в СРСР партія лібералів остаточно ще не зазнала поразки. У Москві ще прем'єрствував Косигін. Українські керівники, починаючи з Шелеста, коливалися, сподівалися на більшу свою самостійність від Кремля. До Олеся Гончара 19 липня в Кончу Озерну особисто приїхав заввідділом ідеології ЦК КПУ Григорій Шевель з дружиною. І поділився, що трактат Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» «…читано в Москві. На найвищих рівнях… сказано, що "есть же там и правильные вещи". I нібито створено якусь комісію з нацпитань». За три тижні Гончар обговорював з Драчем і Павличком їхню поїздку Уявили відповідь на питання опонента: «Чого розмовляєте по-українськи?» «А нам за це платять… Надбавку дають» І регочуть, уявивши, як той скис би, як пошкодував би, що не має такої «надбавки».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Очевидно, три вільнодумні літератори сушили голови над серйознішими завданнями. Проти Гончара як голови СПУ повстали письменники-сталіністи, яких таємним голосуванням весною 68-го не обрали на республіканський з'їзд. В апараті ЦК вагалися. Не знали, на чий бік пристати. Поки що вивели Гончара з членів ЦК та всупереч статуту СПУ перенесли з'їзд Спілки на осінь. Наказали включити до списку делегатів усіх без винятку. Отже, наділити правом обирати керівництво. За логікою Кокотюхи Гончар, Павличко, Драч і ще сила-силенна письменників мали б покласти спілчанські квитки на стіл. Від них того ж і чекали. І не партфункціонери! Їм вистачало головного болю за кермом неефективної системи СРСР. Чекали графомани, бездарі, за Гончарем: «політичні авантюристи і фігляри».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За океаном знайомиться з Маланюком: «Серед нью-йоркського денного мороку, серед лісу хмарочосів прийшли ми восени 1966 року на конфіденційну зустріч. Ми – це Євген Маланюк та я. Так захотів він – «щоб більше нікого не було. Погомонимо собі без свідків». Що ж згадується тепер з тої зустрічі? Найбільше – характеристика Тичини. «Це – медіум, я вам кажу, я знаю!..» І далі, серед розпитувань про Синюху, де я не був, про визначення таких дивних для Маланюка понять, як механізатор, доярка, передовик, знову на моє нагадування, що Дмитро Павличко купив уже для Тичини ліки від діабету, що ми всі любимо і шануємо Павла Григоровича, що він наш, хоча і зламаний, хоча і понівечений, але геній, кресляр нью-йоркських передмість і теж геній степової Еллади, суворо мене застерігав: «Ніякий він не геній, він – медіум!..» Медіум – це посередник між світами, світом людей і світом духів, це щось зі сфери спіритуалізму, щось не зовсім реальне. Та хіба тоді дуже була реальною зустріч моя, молодого комуністичного поета, з Маланюком, трубадуром націоналізму? Щось ірреальне було в ній. Сиділи ми в маленькому кафе. Поруч була знана Нью-Йоркська бібліотека, де я просиджував годинами, тікаючи із засідань Генеральної Асамблеї ООН».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Тоді моє 30-річчя відзначали діаспоряни, ансамбль імені Вірського. Це було таке гучне-бучне і несподіване свято для мене! Я й подумати не міг, що хтось там знає про мій день народження…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За нами пильно стежили як американські, так і радянські служби. Пригадую, як у мене пропав записник з усіма адресами і телефонами, а за тиждень несподівано з'явився. А іншого разу, коли я пізно повернувся до себе, на мене чекав завідуючий ідеологічним відділом ЦК Компартії України, комісар нашої делегації… Шевель, який після тої поїздки став міністром закордонних справ. «Ти би, такий-перетакий, або там лишався, або… Ти ж мені дай хоч колись виспатися!» – накинувся він на мене…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одних – у Сибір, других – у Нью-Йорк. Ми з Павличком тоді розробляли тактику поведінки – що і як маємо робити і говорити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І ми там розповідали, що таких-то арештували (а це були, зокрема, брати Горині, мистецтвознавець Михайло Косів) і що ми надіємося, що вони не пов’язані з буржуазним націоналістичним підпіллям і що їх скоро звільнять. Як українські комуністи, ми стояли на лінії Скрипника, Хвильового, Шумського: нам не потрібна Україна без комунізму і нам не потрібен комунізм без України».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Завітали до Тичини з ліками на Різдво. Павло Григорович з дружиною Лідією Петрівною заспівали поетам канти, церковні співи:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Були люди невiрнiї,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;вони й в Бога не вiрили,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А вiрили у цмочище,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;у лютеє у змiїще…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1967 році ставить на полицю одразу дві нові свої книги: «Балади буднів» і «Поезії», своєрідний підсумок першого етапу творчості, означеного рубежем тридцятиліття. У липні бере участь у фестивалі поезії в невеличкому місті Сполето. В горах, на північний схід від Рима. Зустрічає «короля нью-йоркських битників» Алена Гінзберга.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«З великою гривою смолистого волосся, з широкою чорною бородою і гримучими разками чорного намиста на грудях, смутноокий і дотепний, наркоман і буддист… мені він нагадував нашого сільського батюшку, доброго, підпилого веселуна, що так полюбляв грати в скраклі на вигоні… До речі, згасаючий езра Паунд теж з’явився в останні дні фестивалю – його голова майнула в оперному театрі, як біла кульбаба, яку ще пожалів вітер часу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Я вважатиму, що ти намарне сюди приїхав, – казав мені Гінзберг, – коли не покажу тобі Ассізі». Ми дістались в автобус і невеликим гуртом поїхали в гості до Франциска Ассізького і Джотто… Сполето залишиться в пам’яті як дивовижна казка з щасливим кінцем, – ніщо в мистецтві слова так не віддалене від життя, як казка, і ніщо так впритул не наближене до солодкого ядра життя, як вона».<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розділ п'ятий<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Правда і кривда»<br></h3>&nbsp;//--&nbsp;«Собор» – кінонаціоналіст – «тупі ці пики» – Шевченківська премія, 1968-1976&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У квітні 68-го в Москві засідає Комітет з державних премій СРСР. Вирішують, кого з літераторів лишити в списку номінантів, який надрукують у центральній пресі та будуть широко обговорювати, рецензувати. Остаточний вибір – пізніше, ближче до осені, коли преміями нагороджують у Кремлі. Гончар в щоденнику нотує: «…обговорюємо збірку Драча «Протуберанці серця». Чингіз Айтматов допитується, що означає слово «протуберанці». йому терпляче пояснюють гуртом. Книжка з трудом зостається в списку». Без шансів на успіх. З березня 68-го розпочалося шельмування нового роману Гончара «Собор». Сталіністи використали його як ціль для атаки на мислячих і небайдужих. Поряд, у Чехословаччині робиться щось незрозуміле, вигадали якийсь «соціалізм з людським обличчям». А ми для початку «Собор» змішаємо з землею… Задоволений Собко заявляє Драчу: «Чого він хотів своїм “Собором”? Другої Чехословаччини!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;П’ять тисяч танків окупували маленьку Чехословаччину 21 серпня 1968 року. В 41-му згідно з планом бліцкригу «Барбароса» Гітлер на Прибалтику, Білорусію та Україну кинув 631, 1967 та 799 панцерників.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І я питаю: як у пеклі дня<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ви, словом нерозтерзані, живете.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як вам смакують, о лиха бридня,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;З крові новел підсмажені котлети?!<br>
<br>&nbsp;(«Мовчанка Стефаника»)<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що здатний протиставити п'яти тисячам танків один поет? Що діяти? Озветься сьогодні резонер Кокотюха: «Не бути колабораціоністом». Підхопить у серпні 68-го Драч і в рецензії для видавництва порекомендує до друку збірку віршів Василя Стуса «Зимові дерева».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Коли перечитуєш ці поезії вдруге і втретє, тільки тоді постають вони в своїй повносилості. І ще – виникає бажання їх перечитувати. Це свідчить, що вони не залишають тебе байдужим, що вони дихають справжнім духом поезії. Не заколисуючої, не голублячої, ні – вони дихають сконденсованою різкістю часу, часом, може, неоковирно висловленою, часом затамованою десь між рядками, але ця різкість, саме негнучкість музи Василя Стуса, є ознакою дуже важливою, дуже симптоматичною для його цікавого обдарування».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1968 році Іллєнко завершує «Вечір на Івана Купала». Його проголошують і буржуазним, і націоналістичним. Драч захищає друга в рецензії «Коли митець щедрий»:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Це не екранізація в буквальному розумінні цього слова. Це – скоріше – варіації на гоголівські теми, варіації на фольклорні мотиви. Вражає розмах режисерської фантазії – химерної, завжди винахідливої – у кожному кадрі. Якби фільм класифікувати – цей режисерський твір закроєний замашно, щедро, витончено. Вулкан вивергає і попіл, і золото. Цілі золоті брили. Багато піску, та в ньому блищать смарагди. У всьому видно крупність, у всьому відчувається жорстокий темперамент справжнього майстра…»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;По-ленінськи, «два кроки вперед – один назад», український бюрократ дозволяє прокат фільму Леоніда Осики «Камінний хрест» (1968) за сценарієм Драча. Кіноповість базується на новелах Василя Стефаника: «…досі мені ще ніхто не дорікнув у тому, що я зробив головного героя «Камінного хреста» – Івана Дідуха – вбивцею злодія, якого піймали селяни в іншій новелі».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А рідна партія піднімає планку відзнак Івану Драчу. Уже не райком, а її міський комітет втручається. «Строгий выговор за политически неправильное поведение, выразившееся в подписании клеветнического письма на нашу советскую действительность с целью защиты лиц, осужденных за антисоветскую деятельность. Объявлен решением Киевского ГК Компартии Украины от 25.XIІ.1968 года. Протокол № 34».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1969 році щойно надруковані чотири тисячі примірників художнього видання, нові вірші Драча і репродукції творів Тетяни Яблонської пускають під ніж. Багато собі дозволяє той формаліст-націоналіст! У наймасовішому журналі УРСР «Україна» (за сприяння редактора, Василя Большака) друкує вірші на захист автора «Собору»!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Драч обирає оптимальний захист: письмовий стіл. У 1968 році сім’я нарешті поселяється в окремій квартирі. «Ми з Анатолієм Солов’яненком з 1968-го по 1985 рік були сусідами. Я жив на вул. Суворова (Мазепи), 3, а він – на вул. Суворова, 5. Моя дружина Марія приятелювала з його жінкою Світланою. Ми багато говорили про Італію. Це була перша зарубіжна країна, до якої я потрапив. Анатолій Борисович навчався там, співав, знав італійську мову. Солов’яненко був дуже організованою людиною. Залізно дотримувався розпорядку дня. Коли я дозволяв собі розслабитися, нагадував собі: “Треба жити, як Солов’яненко”».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1968 році журнал «Дніпро» друкує кіноповість «Числа». Син Шелеста в захопленні приніс часопис батькові. Шелест старший заборонив навіть думати про екранізацію… Впертий теліжинець свою наступну кіноповість «Іду до тебе», про Лесю Українку, вирішує пробивати з Москви. Сценарій у перекладі Леся Танюка і з подачі Олександра Дейча публікує журнал «Дружба народов».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Майже документальна кіноісторія, відтворена за віршами і листами, поемами й оповіданнями Лесі Українки, за спогадами про неї та її учасників, має три розділи. «Saxifraga – ломикамінь», «Одержима духом», «Хтось і хтосічок». Зйомку дозволили. Але протидія була нищівна. Нашіптувачі і донощики волали про український буржуазний націоналізм твору. В 1971 році завдяки надзусиллям режисера Миколи Мащенка і артистки з Театру на Таганці Алли Демидової, виконавиці ролі Лесі Українки, картина вийшла на екрани. Алла Демидова в 2004 році поділиться: «Для мене це не прохідна роль, не прохідний фільм, не прохідне існування в Києві… Унікальний сценарій Івана Драча… був написаний від першої особи поетом про поета. Я відчула цей момент, але як його перекласти кіномовою?… Може, нині, маючи за плечима досвід, змогла б це зробити. Проте тоді цього не було. Тому довелося все перекласти на розповідь від третьої особи. І вийшла якась біографія, наближена до глядача. А от сприйняття одним поетом іншого втрачене, і мені було дуже жаль».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А сину, Максиму, вже час освоювати шкільну науку. Де він певно не пастиме задніх – на уроках літератури та фізкультури. Читає і грає у футбол завзято, весь у батька. Юрій Щербак в 1970 році пише оповідання «Маленька футбольна команда». Присвячує пам'яті молодого київського поета Леоніда Кисельова. Кисельов помер від лейкозу. Майже усі герої цього оповідання – реальні люди.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«На фотографії наша команда «All Stars» виглядає як схема кількісного зростання людства від часів Мальтуса й до наших днів… Першим стоїть малий Максим, і я дивуюсь, чому на фотографії в нього немає янгольських крил? Я на власні очі бачив ці білі з золотом крила, вони висять у нього вдома на стіні: можливо, батько, боячись, щоб Максим не заплутався у проводах, яких так багато у місті, забороняє Максимові користуватися тими крилами. А може, є якась не знана мені причина. В усякому разі, щодо янгольського походження Максима сумнівів я не маю. Худеньке тіло й тонку шийку вінчає велика високочола голова: волосся підстрижене під горщик. На обличчі сяють величезні сірі очі – сяють завжди доброзичливістю до всього, що оточує Максима».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щербак передрік маленькому Максимові: «Гадаю, з нього виросте мандрівний філософ, Сковорода XX століття». Іван Драч присвятив Щербаку «Баладу ДНК…». Редактор науково-популярного часопису за її публікацію отримав догану. В СРСР наступне після догани покарання для редактора, як правило, означало втрату роботи без права будь-коли обіймати керівну посаду.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На старий Новий рік 1972-го мама не забрала Максима зі школи. «…Була затримана на квартирі Івана Дзюби – там саме робили обшук і нікого не випускали». Того січня Іван Драч з Мирославом Поповичем та Сергієм Кримським працювали над книгою про Сковороду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Ніхто не знав, який маховик репресій почав розкручуватись. Ходили поголоски, що взяли Світличного, Сверстюка. А ось і Дзюба…» Подальші спогади Івана Драча нагадують мені сцену з картини Бертолуччі «Конформіст», де розмова точиться навколо печери з діалогів Платона. Павло Загребельний надійшов, поклав руку на плече: «А в тебе, Іване, все гаразд. Недавно Володимир Васильович (Щербицький. – Авт.) був у Москві. Був на спектаклі у Театрі на Таганці і зайшов у гримерку до Алли Демидової. Він привітав її з роллю Лесі Українки. Так що в тебе порядок…»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наступна після «Іду до тебе» кіноповість – «Пропала грамота». Авторів фільму «порядок» обминув. його не заборонили тупо, як «Криницю для спраглих». Але прокат з 1972 року настільки обмежили, що глядач дізнався про неї тільки в другій половині 80-х. Як і про «Криницю…».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Пропала грамота» був на почесному місці в колекції фільмів Голови Ради Міністрів УРСР Ляшка. Коли до нього приїздили його колеги чи то з Москви, чи з союзних республік, він казав своєму кіномеханіку: «Покажи нам сьогодні «Козачків». Так він по-своєму обізвав картину. «Козачки» йому подобались. Невідомо, чи дивився їх Щербицький.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«У сценарії поєдналися й інші твори Гоголя, Миколи Стороженка, козацькі перекази. Спершу це писалося на Віктора Греся, якого кіностудія не хотіла брати. Потім режисером обрали Бориса Івченка, але насправді фільм робив Іван Миколайчук. «Пропала грамота» була частиною програми кіностудії з екранізації творів Гоголя, і оскільки я постійно десь їздив, то в результаті мені дістався цей невеличкий твір. У мене було цього сценарію до десяти варіантів (труд сценариста – це важкий постійний труд), і мені так ця робота вже набридла, що я віддав хлопцям усе написане: «Беріть, робіть, що хочете, а я погоджуюся з усім».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Київська журналістка, блогерша Леді Ді знайшла 45 крилатих висловів з «Пропалої грамоти»: «02 лютий 2009 at 12:51 РМ».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;1. Як рубає – то до пупа, а як бреше – то ще нижче.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;2. Це не горілка, це – молоко.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;3. – Mo' горілка поможе?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– О, може…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;4. Матері вашій перековінька.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;5. Ой спасибі, соколики. Я тепер вам від самої цариці медяників привезу.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;6. – На велике діло йдеш, синку. (Лясь) Пам'ятай!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Дякую, батьку.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;7. Та ти що, жінко, на мене там цариця чекає.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;8. Злізь з коня, бо зі мною так не личить.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;9. У мене мало імущєства, а я все ж таки голова.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;10. Поки бігла, то й забула. їдь здоровий.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;11. Ти спиш, чи ти здох?<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;12. Що ж ти таке, що тебе так мухами обліпило?<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;13. За поводом не п'ю.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;14. То в тебе тарані нема?<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;15. Ану смали.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;16. Дибає, як муха по сметані.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;17. Ти весь в смутку, козаче, з таким битись не годиться.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;18. Раз козак співає, то душа його плаче.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;19. Плюнь дурневі в очі.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;20. Ти шо, діду, навмисно ображаєш мою шаблю, пістоля і мого оселедця.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;21. Коней! Їм…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;22. На луки.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;23. Не тому, що брата мого вбив, а тому, що перепелів розігнав.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;24. Які люди гинуть. Ой-йо-йой.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;25. Що ж мені з тобою, свиня, зробити?<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;26. Не ганьби оселедця.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;27. Тобі горілка в голові, а мені грамота.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;28. Що, сучі діти, мучитесь?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Бідуємо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не притомилися?<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;29. – Ковбаси – багато. Сала – багато. Оселедців – багато. Вареників – багато. Шинки – багато. Тарані – багато.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Горілки пити не будемо. Пампушок з часником.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А мо’ вип’ємо трішечки?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Нема сили відмовитись. Трішечки. Але відро. Ну два… відра.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– І бочечку пива.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;30. Прости мене, жінко, прости!<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;31. Невже ми цієї горілки не вип’ємо?<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;32. Ти глянь: сухий і вдома.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;33. – Що ти п’єш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Смолу. Бач, втягнувся.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;34. Схаменіться, люди, це все вам сниться.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;35. Будь я католиком, якщо не я не зверну вам ваші свинячі пики вам на потилиці.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;36. – А може, покаємось?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Цить! Он чоловік у карти програє.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;37. Розсолу!..<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;38. І не вмієте ж ви брехати, а тепер уже, мабуть, ніколи не навчитесь.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;39. Через дурну стрілянину могли б і додому не втрапить.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;40. Добрі люди, куди це ви претесь?<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;41. Зараз, зараз вийде… Зараз чоловік вийде… Вже йде.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;42. На бальси приглашаю тебе, Василичку.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;43. А така воспитана. От тако плюне і розітре.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;44. Твоя служба – вірний кінь та чисте поле. Людям служи.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;45. Дурень ти дурень. І дід твій був дурнем. І батько – дурень. А тобі й на роду написано таким залишатися.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1972 році 1 липня в Максима народилася сестра Мар’яна. Немовля мало витончені риси, як у японки. Друзі жартували, що це слід захоплення батьком японською культурою. До виданого в 1971 році українського перекладу Акутагави Рюноске написав статтю про прозаїка. Мар’яна виросте спраглою знань. Отримає фах слов’янського філолога. Потім – політолога. До 35 років відкладатиме народження дитини. Зараз працює журналістом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Виходить друком книга «До джерел». У тому ж 72-му знімають Шелеста. Одне із звинувачень: назва книги Шелеста «Україна наша радянська» скорочено звучить як УНР. Секретарем українського ЦК з ідеології за вимогою генерального ідеолога СРСР Суслова призначають держиморду Маланчука. У 1973 році Гончар нотує в щоденнику: «Драчеві грозять…». У лютому 1974 року на парткомі СПУ розглядають справу комуніста Драча. На поминках в день похорону поета Підпалого комуніст дозволив собі повідати теліжинську притчу про скаженого, що скручував голови солов’ям. За це його покарано – діти родились глухонімі. Гончар лишив нам замальовку того театру абсурду, мордувального засідання, де правовірні більшовики викрили підступність підступних шістдесятників. Мовляв, пішли в похорони. Ще й Гуцало і Борис Олійник на поминках Соботовича вільнодумствували: «І це “пішли в похорони!” вимовляється суворо, настановчо, як девіз дня… Дивишся на тупі ці пики і думаєш мимоволі: "Не письменники, а якась похоронна команда… Безсовісна, озлоблена ватага могильників"».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сьогодні на зміну тупості могильників з парткомів прийшли інтернетні могильники. Серед улюблених антиукраїнських фальшивок – лист, який на початку 70-х ніби написали шефу КДБ СРСР Андропову Павличко, Драч і Яворівський. Вахтанг Кіпіані, відомий і поза рамками всесвітньої мережі літератор, у квітні 2012-го розмістив на сайті «Історична правда» наступний матеріал.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Спробуємо розібратись із листом. Вперше він з'явився на початку 1990-х років і, якщо пам'ять не підводить, його надрукувала газета популярної тоді Соцпартії Олександра Мороза «Товариш». Був судовий процес, який газета програла. Але це не зашкодило його довголіттю. Лист трьох зажив своїм життям – час від часу – за дивною амплітудою, то з'являючись в медіях, то зникаючи… Цей лист не витримує критики.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Достатньо одного факту: немає жодного доказу існування цієї фальшивки ні в Москві, ні в Києві, що вона була написана, відправлена, зареєстрована, прийнята до відома… Все, що ми маємо, – непевну «копію», зроблену невідомо коли і невідомо ким.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але спробуємо дослідити той папірець і можливі обставини його виникнення. Фальшивка виринає на самому початку 90-х. Якраз тоді, коли сформувалася та стала сприйматися суспільством як цілість ця письменницька трійця громадсько-політичних діячів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, час виготовлення «листа» – це не раніше 1989 року. Не раніше вересня, коли було створено Народний Рух України. Драч був його першим головою, Яворівський – першим головою Київського крайового НРУ Павличко – один із лідерів і трибунів Руху, перший голова Товариства української мови. На початку 1970-х – вони були, звісно, знайомі, але належали до двох різних, даруйте за футбольну термінологію, ліг. Драч і Павличко – це авангард тодішньої української літератури, її вершки, живі класики…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не існує жодного листа, будь-якого іншого прикладу, коли б якийсь український радянський письменник адресував би листа безпосередньо главі КДБ СРСР Юрію Андропову та керівникові СП СРСР Георгію Маркову. Субординація, зарегульованість тих часів цього не дозволяла…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Брати Михайло та Богдан Горині – не літератори, а психолог і мистецтвознавець, і Павличко з Драчем – близькі їхні друзі дотепер, чудово це знали. До речі, згадка про «братьев Горыней» – це теж привіт із початку 1990-х. Тоді вони були у всіх на вустах – пан Михайло очолював секретаріат НРУ і тягнув на собі всю чорнову роботу рухівського апарату, а пан Богдан – очолював Львівську філію Української Гельсінської Спілки – фронтмена тодішнього опозиційного середовища…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я перечитав дуже багато документів самвидаву і документів КДБ УРСР, зокрема у справі «Блок», що якраз тоді реалізовувалася чекістським відомством, і ніде не бачив оцієї формули «брати Горині», а от у літературі та документах початку 90-х – таких прикладів десятки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Мовознавець Святослав Караванський сидів ще з 13 листопада 1965 року і ніяк на початку 1970-х не входив до кола перелічених через кому шістдесятників-інакодумців.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Валентин Мороз був заарештований 1 червня 1970 року, Іван Світличний, Василь Стус – 12 січня 1972-го, Євген Сверстюк – через дві доби, а письменник Віктор Некрасов взагалі не був засуджений і згодом емігрував, та й проходив здебільшого у московських самвидавних справах, а не через належність до українського, ще й неіснуючого в такому складі, кола. Тобто вести мову про якісь «действия» взагалі не випадає…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про цей «документ» я говорив не раз з відомими дисидентами, зокрема зі згадуваними в тексті. Вони, даючи часом доволі різкі характеристики Павличку, Драчу, Яворівському за їхню діяльність, правда, здебільшого, на державній службі та у великій політиці, і, звісно, конформізм у 1970-1980-х, заперечували можливість існування цього листа».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Після «Пропалої грамоти» наступні кінопроекти, зокрема «Дід лівого крайнього» (1974), не повторили висоти попередніх. Чому?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Цього ніхто не знає. Коли ми знімали ті фільми… то над кіностудією ніби особлива аура стояла. А потім ніби пороблено стало – як ми не старалися щось зробити, нічого не виходило. От робив я спеціально для Миколи Яковченка фільм «Дід лівого крайнього». Думали, що знімемо гарну трагікомедію – і режисер був прекрасний, і оператор, але нічого не вийшло. Вважаю, це через те, що ми там усі перепилися, не так я, як Осика і Яковченко. Одного разу я приїхав до них на зйомки до Річкового порту. Осика ще заздалегідь почав кричати: «Давай! Шикуйся! Автор іде!». І коли я підходив, він піднімає руку – «Мотор!» – і падає п'яний. Так от фільм і пропили».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1974 році іде, як тоді формулювали, «на творчу роботу». Микола Жулинський уточнить у майбутньому, що Івана Драча вигнали з посади сценариста кіностудії. Того ж року публікує цикл віршів «Подих Атомної». Усе – в трагічному регістрі. Ось вірш «Зварники Королі» – все ніби в театральному макеті Данила Лідера (класик української сценографії. – Авт.). Над цим арматурним пейзажем раптом гримить грім і будить дитину… Марія, яка фарбує вікна корпусів АЕС. Марія пройшла Освенцім. Підзаголовок вірша «Від Освенціма до Чорнобильської Атомної», від пекла до пекла. Ще вірш – «Дефектоскопістка». Там дівчисько в міні-спідниці примушує зварників варити заново стики труб: «Щоб усе було герметично,/ Щоб тій радіації – зась!» І риба в глибинах Прип'яті «наполохано б'ється». Бо до Прип'яті «прийшов наречений, його звати Уран-238». І далі: «Прип'ять летить як на крилах двох білених берегів,/ Нареченого притуливши до юного лона…» Апокаліпсис світиться в цих віршах. Що і станеться у квітні 1986 року…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1974 році поет у руках тримає новодрук, «Корінь і крона». Стане за цю книгу за два роки лауреатом Шевченківської премії.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дослідів зливи. Каскади думок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;експериментів напружений крок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось Феофанія. Ген там Дубна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;В криниці пізнання не бачу я дна!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та голос підношу за бомбардування<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ядра таємниці! Хай тихе світання<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розчепиться криком хитрющого кварка!<br>
<br>&nbsp;(«Ода совісті»)<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стів Джобс 29 червня 1975 року побачив, як його товариш Возняк набирав на клавіатурі літери і вони висвічувалися на моніторі персонального комп’ютера. Вперше в історії! Прозвучав остаточний присуд «залізній завісі». Наставала ера безсилля партійних комітетів. Вони ще довго будуть забороняти фільми, книги, поїздки за кордон. Їхні спадкоємці, вічні вишукувачі синекур, вигадають у незалежній Україні якийсь комітет з моралі. А такі генії, як Джобс, Іван Миколайчук, відкриватимуть нові простори людського, культурного спілкування. У столиці УРСР позиції «могильників», адептів маланчукізму, похитнулися на початку 76-го. Нечувано: головного українського ідеолога на з’їзді КПРС не включать до жодного керівного органу, навіть до якоїсь нещасної Ревізійної комісії. А два запеклі опоненти інквізитора, Борис Олійник та Іван Драч, отримають Державні премії. Олійник – СРСР, у Москві. Драч – імені Шевченка, в Києві. Їх відстояв Гончар: «Ті, що вчора ходили в ярликах та були на підозрі… А час вносить свої корективи. І досить рішучі».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Снігом Правди забілило світ —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Віє чиста і ясна пороша.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дівся Кривди карколомний лід.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тяжко йти. Додолу валить ноша.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кривда скрізь під Правдою лежить.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Начувайся – криво ноги носять.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ой сніжить над кригою, сніжить.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;В тебе снігом всипане волосся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;йдеш по Правді чи по Кривді йдеш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чи правдуєш ти, а чи кривдуєш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Із яких ти випорснув одеж<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І кого ж ти, серденько, подужав?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Снігом Правди задурило світ.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вдарить Сонце – буде люта Кривда.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну а потім, як розтане лід?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нас не буде… Буде Зненавида…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та її не пущу до чола.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бодай внуки будуть сонцю раді.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кривда дуже швидко все дола.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але світ плуганиться по Правді…<br>
<br>&nbsp;(«Правда і кривда»)<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Драч – автор поеми «Смерть Шевченка». Писав і виголошував чимало роздумів про Тараса Григоровича: «Тепер, даруйте мені за зухвалість, я скажу, що Шевченко був поетом веселим. Не драстичний війонівський сміх, не гейнівський саркастичний, хоча вже були спроби порівняти українця з німецьким поетом, – ні, в ньому ряхтіла всередині всіма барвами смутна веселість слов’янина, хоча видима вона була лише по деяких одсвітах. Це була радість дитини, наївна посмішка генія, яка жаріла в самій нутровині душі і кидала життєствердні одсвіти навіть в шекспірівськи трагічних «Гайдамаках», навіть в глибинносмутній «Наймичці». Це була та невидима навіть для прискіпливого погляду частина айсберга, схована під водою. Це було те серце, що живило веселою шевченківською кров’ю найсмутенніші його творіння. Він був людиною гармонійною, в його душі розгорталися крила особистості Відродження, та покликання народного пророка сконцентрувало всі його помисли в одній точці, ім’я якій Народна Сльоза».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кінець 60-х – перша половина 70-х багато крові випили, пошматували душу і серце. Не знати, чи не шкодував, що після сценарних курсів не спробував зачепитися в Москві. його там шанували. І він був би не перший. Григорій Чухрай свого часу залишив Київську кіностудію. Прославився з Москви на всю планету. У пострадянській Росії успішним став його син… Драч був занадто український. До того, як почав збирати матеріали для біографії Івана Федоровича, до терміна «українство» в мене, визнаю, було певною мірою упереджене ставлення. Якоюсь мірою це пов’язано з тим, що особисто неодноразово стикався з перевертнями, які українську справу в сухому залишку плутають з власною кишенею. Найлегше на когось кивати. Найважче – зціпити зуби і довести, що ти – професіонал. Забороняли – забороняли фільми… А сьогодні вони є хрестоматійними. Класичний український артхаус: «Криниця для спраглих», «Пропала грамота» постійно присутні на платному російському супутниковому каналі кінокласики, який дивлюся вдома. «Проробляли» парткоми… Де та КПРС? Інша річ, що в середині 70-х мало хто передбачав, що СРСР до початку 90-х не втримається. Але той самий Стів Джобс у 75-му так само не уявляв, які ризики, розпачі на нього чекають! Кров, піт і сльози…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Діти плачуть, і плачуть дерева.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;У мами не очі, а дві сльози.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Синхрофазотрони ридають, як леви,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І фіолетовий плач у грози.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Передані сльози оркестрам і лірам,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Митцям передані,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бо людям ніколи, —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Художники плачуть «Королем Ліром»,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Снігами Кіліманджаро» І «Гернікою».<br>
<br>&nbsp;(«Сльоза Пікассо»)<br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розділ шостий<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Що підкаже Епіктет Те і висловить поет»<br></h3>&nbsp;//--&nbsp;Драматург – перекладач – кібернетик – «Генріх VI», 1976-1985&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1976 році бачить світ наступна книжка: «Київське небо». Починається відлік драм. Перша драма Івана Драча «Дума про вчителя» присвячена Василю Сухомлинському, сільському вчителю-подвижнику.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Хай все в книжках – хіба ж в книжках усе?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бо неповторність людська, як росина,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Всеможне сонце в крихточці несе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Плекає педагог майбутність долі —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Яких за десять, за п’ятнадцять літ<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Несе в собі всі долі ясночолі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Які лиш потім світом йдуть у світ.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Їм світ несе з майбутніми законами,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він, педагог, їм еталонить все<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І пальцями своїми ніжнотонними<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Плекає неповторний їх хосен.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Світ клекотить. Земля йде по орбіті.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ти зімпровізуй їм свій секрет.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А в цьому, у яснім дитячім світі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Годинник на п’ятнадцять літ вперед.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Неси, як пташку, мрію їм безсонну,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щодня їм поклювати дай зерна<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І в корінці впізнай шумливу крону,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоб в небі вкорінилася вона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це вчителі, найкращі наші люди,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Плекають нас для всіх крутих доріг.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Отож, каже Сухомлинський, як же ти можеш поважати і любити людей, коли ти власної матері, батьківської хати не шануєш? Можливо, саме в цьому – в сміливості опертися на найпростіші і найсвятіші істини – одна з імовірних розгадок феномена по імені Сухомлинський. Адже «любити людство легше, ніж зробити добро сусіду», – ловив нас на парадоксі Григорій Сковорода». У середині 70-х виступає перед київськими студен-тами-кібернетиками: «Звичайно, я традиційно закликав їх не забувати солов’я, а академік Глушков досить-таки твердо пообіцяв їм, своїм студентам, що доведеться їм за своє життя майже наново перевчатися чотири, рівно чотири рази, щоб бути на рівні сучасних досягнень світової науки. Це говорить академік, який знає напам’ять «Фауста» в оригіналі…»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1978 році в США в перекладі англійською групою авторів виходить друком книжка віршів Івана Драча «Orchard Lamps». Її редактор, автор передмови – американський поет Стенлі К’юніц. М’яка обкладинка, 79 сторінок. У 1989 році в США перевидають цю книжку вже в твердій обкладинці «Hardcover». Сьогодні «Orchard Lamps» знаходимо в прайс-листі міжконтинентальної книгарні «Amazon.com». Тут пригадалася халепа журналіста, який, на свою біду, нещодавно зателефонував одній вітчизняній «постмодернзірці» з проханням про інтерв’ю. Та його, як собаку, відшила. Їй не було коли, бо вирішувала, якого з трьох перекладачів англійською обрати: «Тю на тебе, мене ж «Амазон» погодилося продавати!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще одна подія 78-го: друга драма. «Соловейко – Сольвейг».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Що мене спонукало до її написання? В одній із телевізійних програм виступала жінка – доктор наук, професор, керівник наукового колективу. Має вона авторитет, славу, її високо цінують у наукових колах у нашій країні і за рубежем, а тут раптом заговорила про органічне прагнення кожної жінки звичайного, простого жіночого щастя, бажання мати сім’ю. Висловлювалась, я так розумію, виклично, не сповна об’єктивно, та була в її словах і правда. Жінка стала вільною, рівною з чоловіком, але чи не передали ми куті меду?…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пригадую прем’єру драми. Був я молодий і дурний. Не без іронії сприймав жіночі характери і вчинки на сцені. Тепер, проминувши «полудень віку», потрохи пізнаю, на що здатна наша жінка… Мій сусід у ложі, відомий критик, прізвище якого співзвучне з назвою однієї з книжок Івана Драча, під час вистави коментував її зі шпильками та чималим скепсисом. Після останніх оплесків бігом рвонув душити автора в обіймах з вітаннями та запевненнями, що подібного шедевра не бачив. Сам драматург застерігає: «…у «Соловейку» кілька мистецьких шарів: античний театр, Гріг, Леся Українка, Котляревський, українська народна пісня, зокрема жартівлива. Без знання цих мистецьких шарів – іти на виставу не можна».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Видає 1978 року книжку «Сонячний фенікс». У 1980-му – «Американський зошит». Українські письменники і США – невичерпна тема. Один покликав усю дипломатичну місію УРСР в ООН після роботи почаркуватися. Масова надія вдало скінчити трудовий будень миттєво розбилася об стіл з батареєю пляшок «Vinegar», тобто оцту. Другі змагалися в оригінальності заголовків книжок-вражень: «Намилена трава», «Вавилон на Ґудзоні», «Лице ненависті». Редактор сатиричного журналу «Перець» Маківчук відзначився на ниві усної творчості. Зайшов у безкраїй зал американського супермаркету. Спинився, кинув оком праворуч, взявся за край капелюха і розложисто виголосив: «й… т… м…!» Кинув оком ліворуч… (див. вище). Скромний «Зошит» поета не забувся. Досить звернутися до Валькирії інженерів українських душ. Не є секретом, що про США, як і про все інше, вона в курсі дєла так, як ніхто ще не знав. А втім Оксана Стефанівна Забужко знаходить в «Американському зошиті» епізоди на рівні фільмів Чарлі Чапліна. І те, що автор (звісно, тільки трошечки) відчув, ухопив «практично незнаний Старому Світові космос сучасної архітектури з її інопланетянською стереометрією, застиглими донебесними водоспадами зі скла, прирученою грою гігантських об’ємів, площин і світляних переливів, а головне, з цілком відмінним від нашого, навальним і життєзбудним ритмом організації простору».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не відпускала магія кіно. Разом із Миколайчуком сідають за кіноповість у двох частинах про Миколу Віталійовича Лисенка «Київська фантазія на тему дикої троянди – шипшини». «Іван – такий рідкісний чоловік! Зробили ми сценарій про Лисенка, удвох почали його писати, це був прекрасний період (1979–1982. – Авт.). Згадую до сих пір, бо не дуже ми були такі багаті, але у нас було одне багатство – це Альоша Коломієць, прекрасний драматург, і він увесь час нас підгодовував. Купив горілки, буханку хліба і шматок сала. І каже: «Хлопці, я тут не можу, а ви працюйте, я буду слухати, що ви будете говорити». І ми отак втрьох собі сиділи і розмовляли».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У кіноповісті є розповідь про поїздку в серпні 1903 року з Києва до Полтави Лисенка, Лесі Українки, Коцюбинського, Старицького… Святкували ювілей Котляревського. Виступав Коцюбинський: «Живий організм українського народу зберіг лише коріння, його цвіт – інтелігенція – зів’яв і обсипавсь. Ми бачимо безодню: по однім боці простий люд, що живий традиціями колишнього, з другого – зденаціоналізована, збаламучена інтелігенція, одірвана од народу». У «Київській фантазії…» чуємо діалоги Івана Франка з юним покійного Тадея Рильського сином. Юний Максим Рильський читає вірш, який він колись напише… Відмінник Максим Драч отримає середню освіту в київській школі 92 імені Івана Франка. У тому приміщенні зараз Літературний музей. У тому будинку Франко вінчався.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1980 році завершує п’єсу «Зоря і смерть Пабло Неруди». «Це спроба п’єси-колажу. Я перекладав Пабло Неруду і не знав спочатку, що писатиму п’єсу про нього… аж поки не з’явився корабель… «Камінний будинок (корабель) стоїть на високому, відкритому вітрам урочищі…» З'явився в моїй уяві цей корабель, і тоді я написав п'єсу. Полярні речі звів у ній – поезію та підлість. І підлість, садизм «літературознавців» чилійської секретної поліції такі жахливі, такі нелюдські, що навіть неживі, речі – з огиди, із заперечення – починають рухатися. Рухаються великі черевики, ключі, статуї, прапор на флагштоці, будинок».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зо два десятки років по тому з Президентом Кучмою гостюватиме в Чилі. Під час офіційної вечері опиниться з генералом таємної поліції. А в драмі діє капітан таємної поліції Чилі. Український мандрівник розповість про любов до Пабло Неруди. Генерал визнав, що теж у захваті від Неруди, хоча не дотримується комуністичних поглядів. Наступного дня на генеральському авто поїхав до містечка Ісла-Негра, де жив Пабло Неруда. Лишив на березі Тихого океану, на могилі примірник своєї п'єси.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 80-му в Москві виходить друком книжка «Зеленые врата», переклади російською. Радість від новодруку поєднана із сумом. Не всі переклади вдалі…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Є щось святотатницьке в перекладі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну переклади троянду – матіолою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Граціозність Венери – Попелюшкою голою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Запахів несумісність – вся в перекладі!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перекласти, перевезти, перевести.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перевести славу за мізинок слова?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перекласти, щоб не переклясти! Ну, а віртуозні жести?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, а фібри словошлюбів – золота ж основа,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вся посічена шакшістю чужого подиху.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Подих – хай чудесен, хай на диво дивнословен.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кожне слово славне, славне аж до подвигу…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Контрабасе, шепіт скрипки поклади мені болиголовом!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так. Інакше ж неможливо. Як же мені губи в губи,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як же мені сонце в сонце – тільки в словонебі відшукати.<br>
<br>&nbsp;(«Розмова з другом-перекладачем»)<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сам Іван Драч здобуває славу перекладача-корифея. Італієць Данте. Іспанець Лорка. Росіянин Блок. Американець еліот. Балкарець Кулієв. Калмик Кугультинов. Білорус Барадулін. Грузин Чіладзе. Латиш Вацієтіс. Вірменин Севак. Румун Стенеску. Молдаванин Вієру… Уже згадував книжку перекладів Драча «Наближення» (2008). Читач крім перекладів цих поетів знайде статті, спогади про них. Про Ояра Вацієтіса завершив твір 1978 року: «Високі сосни в місячному сяйві».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«…Починали читати його вірші, я дивився на високі корабельні сосни в місячному сяйві. Сосни були подібні на труби великого органа, звичайно, більшого, ніж орган в Домському соборі. Цей величезний і дуже земний орган звучав. Корабельні сосни, напевно, були б в моєму порівнянні дуже раціональні, якби не це чаклунське місячне світло, яке підсвічувало їх так примхливо, грало на них такими праведними і бісівськими переливами». У передмісті Риги, в Дубултах, влітку 1977 року я часто зустрічав Максима з батьками. Там була чудова бібліотека з багатющими фондами російської літератури, виданої до 17-го. Словник Даля в редакції Бодуена де Куртене. Повне зібрання творів Лєскова… Досі стоїть в очах струнка постать Максима з незмінною височезною купою книжок, які він брав замість уже ще вищої купи прочитаних. А от чаклунське місячне сяйво Юрмали мене не зачепило. Ось наочна різниця між поетом та простими смертними.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1981 році ставить новодрук на полицю: «Шабля і хустина». Бібліотека в квартирі на Суворова давно вже не поміщається. Хоч на стелі фоліанти тримай. Я бачив цю унікальну книгозбірню власними очима. Рятує те, що в Олени Григорівни Смолич винаймає кімнату на першому поверсі її садового будинку в Кончі Озерній. Добудував цегляну веранду. Забрав до себе з села маму. Олесь Гончар 6 лютого 81-го записує в щоденник: «Вранці проходжу Кончею, під сарайчиком жінка стоїть у тумані, хусткою закушкана, – Драчева мати. Дивиться сюди, хоч Іван казав, що вона майже нічого не бачить, сліпне… Поздоровкавсь, спитав за сина – в Києві він, а вона все наче вигляда…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У квітні 1983 року в Москві на засіданні Комітету з державних премій Гончар, як і в 1968 році, «виступав за залишення в списку І. Драча. Помогло». Восени 83-го за «Зеленые врата» нагороджують Державною премією СРСР. «Укртелефільм» в 1983 році випускає фільм за сценарієм Драча в співавторстві з режисером Ткаченком «Вечори на хуторі біля Диканьки». Грають Янковський, Крачковська, Бурляев, Ольга та Наталя Сумська, Стригун, Костянтин Степанков, Павло Загребельний (актор. – Авт.). Янковський в ролі оповідача – в двох іпостасях. В часи Гоголя і в сучасності.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1983 році завершує остаточний варіант кіноповісті «Числа». Називає її поемою для кіно «Київський оберіг». Наведу рядки з останнього розділу поеми «ЕПІЛОГ АБО «ПАССАКАЛІЯ» «ЕВРИКИ»:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Мене запросили виступити в Будинку літераторів і щось сказати письменникам про кібернетику. Прийшло чималеньке товариство… Спершу був мій виступ… «Що дає кібернетика митцеві і дослідникові мистецтва? Чи здатна вона натхнути їх новими образами і думками, дати їм нову, більш довершену техніку для вирішення творчих і аналітичних завдань? Кібернетика несе з собою істотно нове бачення світу, вона відкриває закономірність і порядок в таких областях буття, які раніше уявлялись хаотичним зчепленням випадкових подій або виявом нематеріальних, містичних сил… Майбутнє приведе нас до виникнення якогось принципово нового підходу до цілісного розуміння дійсності – і в ньому ВЖЕ НЕ БУДЕ ЧИ ЗНОВУ НЕ БУДЕ різниці між поглядом митця і поглядом ученого…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Героя запитують після вечора: «Скажіть, навіщо ви дратуєте людей? Хіба обов'язково добро треба чимсь приперчувати? Чи це принцип вашого покоління?» Він пояснює: «Невже ви побачили сьогодні тільки виклик?… Я правду кажу зарання, коли люди її ще не готові зрозуміти…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1983 році компанія Apple завершила розробку прототипу Macintosh. У березні 83-го Джобс відвідав у Нью-Йорку музей «Метрополітен». Поділився зі співрозмовником: «Якби не працював із комп’ютерами, то, ймовірно, став би поетом у Парижі».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дорога до «Метрополітен» пролягла в Стіва Джобса Центральним парком.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«…дві істоти пішки ідуть ввечері Центральним парком, «емпайрстейт білдинг» нагнув неонову шию жирафи, атомний підводний човен вилупив перископи, дві істоти пішки ідуть ввечері Центральним парком, Армстронг з Місяця подивився і забув усе на світі: про літаючі блюдця і що треба на землю вернуться. Двоє ввечері пішки ішли Центральним парком…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;(«Двоє ввечері пішки»)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1984-му зустрічає старий Новий рік в родинному колі, з друзями. Максим уже дорослий, вчиться на лікувальному факультеті Київського медичного університету імені Богомольця. Гончар нотує: «…на висоті була, звичайно, Марійка. Яка разом зі своїми львів’янками показала неабияке кулінарне мистецтво, здійснивши з успіхом свій честолюбний намір – «ми їм покажемо, цим москалям!..». І як образ самого майбутнього промайнув ще й син їхній Максим, студент, стебелястий красень, інтелектуал…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Школу Максим закінчив із золотою медаллю. Виявився розумнішим за мене та сина Бориса Олійника, вдвох разом узятих. Не просив батька влаштувати його в дипломати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«А він захотів стати лікарем: «Якщо хочеш, то помагай мені». Через знайомства пішли до ректора медінституту Семена Лаврика. Він нас вилаяв, бо я був у джинсових штанях, розпатланий, з якоїсь поїздки приїхав. Син приблизно такий самий прийшов. А потім каже: «Батькові ще можна дозволити так виглядати, бо він поет, а ти – щоби був акуратним». Максим пообіцяв, інститут закінчив з відзнакою. Ще навчаючись, працював медсестрою у Жовтневій лікарні, бо посади медбрата не було».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Видавництво «Дніпро» в 1984 році друкує повного «Шекспіра» в шести томах. Переклав «Генріх VI». Наполіг Павличко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Виходить у «Дніпрі» повний Шекспір».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Нарешті. Я тебе вітаю, Дмитре».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Але ж ти повинен написати поетичне привітання з такої нагоди».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Щось на зразок: "Чи гепнусь я, кілком пропертий, чи мимо прошваргоче він…"».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Не жартуй. Знаєш, скільки людей мріяло про повного українського Шекспіра».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Записуюсь у перші читачі».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Ти будеш першим перекладачем. Тобі вже виділили «Генріха». Мобілізуй свою родину – Марію, Максима, – вони ж англійці. А я буду редагувати. І Сашко Мокровольський. Разом подумали. І заробиш копійку».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У середині 80-х нарешті родина Івана Драча оселяється в окремому будинку в Кончі Озерній. Сава Голованівський переїде в Москву до дітей і попередить правління садового кооперативу, що тільки Драчу продасть свій дім. Шляхом численних обмінів із Суворова переїжджає у велике помешкання на вулицю Горького (Антоновича). Воно знаходиться у кварталі, який забудували 1904 року. Дерев'яні перекриття з риплячими лагами. Високі, майже чотириметрові стелі зі старовинною ліпкою. Старосвітський, класичний стиль. На стінах тарілки карпатської майстрині Павлини Цвілик. У вітальні камін. Навіть у неробочому стані випромінює тепло сімейного затишку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Багато всього пережив на світі, був і на коні, і під конем… Але все в житті відносно, і я це розумів. На те, що здається дуже великим успіхом, треба дивитися скептично, а про тяжке й болюче треба думати, що воно минуще. Маючи такий філософський підхід до життя, можна довго жити без хвороб. Хоч світ буває і жорстоким, і підступним – як мінне поле, але водночас він дивовижно цікавий. І коли ти не замикаєшся у вузькому просторі власної квартири і власних проблем, коли дивишся на світ, як художник, коли помічаєш усю ту красу, що є навколо, тобі легше жити, і ти є щасливою людиною. А від щастя хвороб не буває».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щаслива мить 1985 року: гортає сторінки, які ще пахнуть друкарською фарбою. Сигнальний примірник: «Теліжинці».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пташки гойдаються на гілці…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;До них це б долучитись бджілці,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що десь в маю Згубилась, в маю —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пташки гойдаються на гілці,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я з ними душу погойдаю…<br>
<br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розділ сьомий<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«На маленькому глобусі світу<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Малесенька цяточка України -<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як маленька пучка мізинця,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Де Росія лежить як долоня…»<br>
<br>&nbsp;//--&nbsp;Чорнобиль – Рух, 1 986 – 1 991&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Що ж розвернуло вас у бік політики?»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Чорнобиль. 1986 рік. Коли потрапив у біду мій син. Був студентом… разом з іншими рятував дітей, дідів, бабусь – і сам захворів. Лежав кілька місяців хворий».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У документальній повісті Юрія Щербака «Чорнобиль» звучить пряма мова Максима.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Максим Іванович Драч. 22 роки, студент шостого курсу лікувального факультету Київського медичного інституту:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Про аварію я вперше почув уранці в неділю, 27 квітня. Я працюю в реанімаційному блоці кардіологічного центру в лікарні імені Жовтневої революції. Працюю фельдшером. Старшим куди пошлють. Прийшов я вранці о дев’ятій годині на чергування. О пів на десяту одна жінка (її чоловік – майор внутрішньої служби) сказала: «Мого кудись забрали, наче якась атомна станція вибухнула, але я думаю, що це жарт». Але о дванадцятій дня нам подзвонили і сказали, що в зв’язку з аварією на Чорнобильській АЕС ми разом з відділенням загальної реанімації повинні розгорнути сорок ліжок на четвертому поверсі. Наш блок на другому поверсі. Подався я на четвертий – готувати відділення. Хворих перевели в інші відділення, поміняли постелі, підготували всі медикаменти – кровозамінники та інше. Ніхто не знав, з чим нам доведеться мати справу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;О шостій годині вечора нам сказали, що на пропускнику вже є перші хворі з Прип’яті. Ми пішли їх приймати – наші чергові лікарі, з відділення радіоізотопної діагностики та загальної реанімації. Побачили їх. Це були переважно молоді хлопці – пожежники та працівники АЕС. Спочатку вони пішли нагору зі своїми речами, а потім прибіг переляканий лікар-дозиметрист і кричить: «Що ви робите? Вони ж “світяться”!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спустили всіх униз, виміряли і повели їх мити не на пропускник, а у відділення радіоізотопної діагностики, у якому вся вода збирається в контейнери і вивозиться. Це було мудро, бо пропускник не забруднили. Дали їм наші операційні піжами – і в такому вигляді повели нагору.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перших було двадцять шість чоловік. Я ходив до них нагору.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми їх не дуже й розпитували, було не до того. Всі вони скаржилися на головний біль, слабість. Був такий головний біль, що ото стоїть здоровий двометровий хлопець, б’ється головою об холодну стіну й каже: «Так мені легше, так менше болить голова».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, ми одразу почали робити їм гемодез, переливати глюкозу. Усіх одразу поклали на крапельниці, організували це добре. Я бігав між блоком і відділенням. Оскільки я працюю в лікарні вже три роки, всіх знаю, де що взяти, я ходив по системи, різні технічні справи, те й се. Був там мій однокурсник, Андрій Саврин. Він також працює в реанімації, тільки в загальній. Він у принципі того дня не працював, просто зайшов на кафедру забрати своє фотоприладдя. Ну й лишився працювати. Раз треба – то треба. Лікарів і персоналу було там дуже багато.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хворі сказали нам, що горить, вибухнув реактор, що вантажили пісок, а що там конкретно – не було часу поговорити, та й стан у них такий, що не до розмов.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чергував я до ранку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наступного дня пішов, як звичайно, на лекції в медінститут. Першого травня я знову чергував, але вже у кардіоблоці. Знав, що хворих уже більше і що збираються звільнити для них ще один поверх. Восьмий.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А четвертого травня вранці, під час першої лекції, прийшов наш заступник декана і сказав, щоб хлопці збиралися, що об одинадцятій годині ми від’їжджаємо. Я пішов додому, взяв куртку, светр, кросівки, рюкзак, шапку, щось поїсти… Посадили нас у шикарний автобус, який возить інтуристів. Туди їхали добре. А верталися звідти сорок чоловік у автобусі на вісімнадцять місць. Гаразд. Переживемо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зібралися ми в медінституті перед від’їздом біля кафедри радіології, там нас усіх виміряли. Обсяг робіт спочатку не був відомий. Казали про роботу в стаціонарах, госпіталях – аж до того, що вантажити землю і копати траншеї. Я взяв з собою два операційні костюми і маски на всякий випадок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нас повезли по селах. Перевозили з села в село, залишаючи для посилення медперсоналу. Я потрапив у Клавдієве. Розмістилися в лікарні, у палаті. Ми удвох з приятелем, Миколою Михалевичем з Дрогобича. Поклали речі, це вже було вночі, і поїхали на дорогу. Стали там, щоб контролювати машини, які їхали з Чорнобильського району. У нас був один дозиметр стаціонарний, на кабелі, працював від машини, і два ДП-5 на батарейках було. Вночі години до другої ми простояли, потім головний лікар забрав нас, і до шостої ранку я поспав. А о шостій він каже: «Хлопці, хтось один ходімо зі мною». Я звик на роботі так рвучко вставати, кажу: «Я поїду». Поїхали кудись далеко, на дорогу. Пам’ятаю – поле, а в полі стоять дезінфекційні камери, пожежна машина, стоїть стіл, на столі склянки і хліб. І «швидкі допомоги» – з Полтави і Житомира.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Там ми проводили дозиметричний контроль – перевіряли фон в автобусах, на одягу людей.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Працював я там від сьомої ранку п’ятого травня до десятої години ранку шостого травня. Цілу добу з лишком.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спочатку руху особливого не було. Літали над нами великі військові вертольоти, у камуфляжі, вони дуже швидко літають. Літали низько над головами, вуха закладало. Рух на дорозі якось пульсував. Велика хвиля пішла з десятої години ранку до першої години дня. Йшли київські автобуси, в основному «Ікаруси», у колоні по сімнадцять-двадцять машин.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У наших бригадах були ще дівчата-лаборантки, вони одразу брали у людей кров на лейкоцити. У автобусах було багато речей, і ми вимірювали дозиметрами ці речі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спочатку утворилися пробки, потім ми пристосувалися так, щоб автобуси пропускати у три ряди, аби не було гармидеру. Один вимірює сам автобус, а двоє – людей. Люди виходили з автобуса, ставали в чергу і по одному підходили до мене. До якогось там рівня ми ще пропускали. Тих, у кого рівень був вищий, – посилали помитися, щоб обтрусили з речей пилюку. Був випадок, коли в одного діда чоботи «лічили» дуже багато. «Та я мив чоботи, хлопці», – каже він. «Ідіть, діду, ще потрусити треба». Пішов, помив чоботи – і в нього вже був набагато менший рівень. Його посилали мити три чи чотири рази.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Майже не було людей віком від двадцяти до п’ятдесяти років. Чому? Нам сказали, що вони або повтікали – було, що й дітей, і батьків своїх кидали, – або залишалися там працювати. Тому йшли переважно старі, згорблені діди й баби та маленькі діти. Ми вимірювали дітям ще й щитовидну залозу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Уночі ми поставили на столі ліхтар і сиділи в халатах. Йшли окремі автобуси з людьми, доганяли свої колони. Запам’ятав: їде трактор «Беларусь», а в кабіні поруч з трактористом старий дід, його батько, мабуть. Дід везе курку і собаку. І каже ще: «Собаку мого поміряйте». Я кажу: «Діду, витрусіть добре собаку, коли приїдете».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Був ще один міліціонер, молодий хлопець на «газику». Каже: «Куме, поміряй мені радіацію». Я кажу: «Куме, то вилазь». А він: «Куме, не можу вилізти. Я так наїздився, так ту радіацію навивозився, що не можу вийти з кабіни. Давай я тобі ноги виставлю…» Звісив він мені ноги, я поміряв – багато! – і кажу: «Куме, треба чоботи трусити».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім, коли закінчилася евакуація, ми робили медогляди, зіставляли дані аналізів крові з іншими даними. Брали на обстеження – в лікарню – тих, хто погано почувався. Я перевозив цих людей.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Шостого травня нам привезли захисний одяг: чорні комбінезони, шапочки, чоботи, респіратори. Сказали, що їдуть кореспонденти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А восьмого травня нас відправили у Київ. Нам прийшла зміна – приїхали хлопці із стоматологічного факультету.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, десятого травня я пішов на заняття, як звичайно, і повернувся на роботу в Жовтневу лікарню. У травні було багато своїх хворих, інфарктних – очевидно, стрес дався взнаки, ми багато працювали у блоці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Десь одинадцятого-дванадцятого травня я помітив, що дуже багато сплю і не висипаюся. Я звичайно сплю п’ять-шість годин і висипаюся повністю. А тут сплю по вісім-дванадцять, по чотирнадцять годин – і не висипаюсь. І якийсь розварений, лінивий став. Зробили мені аналіз крові і поклали на восьмий поверх у нашому відділенні…»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Драч «тоді зі своїми російськими друзями їздив Болгарією – там були Астаф’єв, Распутін, Окуджава. Бачив, наскільки вони вільніші за мене. Подумав, дивися: трясця його матері, намагаюся жити відповідно до цієї системи – в мене все руйнується: родина, син гине, просто пропадає і т. ін. Скільки ж це все триватиме?! Приїхав із Болгарії, був з’їзд письменників – я різко виступив, так, що деякі люди пополотніли, злякались і думали, що зі мною робити. Олесь Гончар тоді кілька днів ходив зі мною вулицями Києва, оберігав, щоб я не потрапив за ґрати. Валерія Врублевська не дасть збрехати: коли вже ми поїхали на з’їзд письменників у Москву, вона в присутності інших сказала: «Ванєчка, нє волнуйся! Тєбя нє посадят» (обидва згадані з’їзди відбулися в червні 86-го. – Авт.). Я запам’ятав це, бо її чоловік працював помічником Щербицького. І зрозумів, що треба йти в політику, робити організовані системи та змінювати цей лад, систему як таку».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Cкептик засумнівається. Які, мовляв, ґрати. Наведу дві ілюстрації. Улітку 1986 року після Пленуму ЦК КПУ зібралися у вузькому колі перші керманичі УРСР. Вони з піною на губах закликали емісара з Москви передати в ЦК КПРС, що Драч – націоналіст. «Как с цепи сорвался». Простіше кажучи, просили санкції на репресії.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У жовтні в Будинку кіно – вечір з нагоди піввікового ювілею лауреата Державної премії СРСР та Шевченківської премії. Головує Олесь Гончар. Прибули гості з усього Радянського Союзу. Не було жодної телекамери. Жодного номенклатурного працівника. Це був знак політичного переслідування. Адже за літературу відповідали і в міськкомі партії, і в ЦК КПУ, і в Раді Міністрів. Тобто повинні були контролювати вечори такого рангу. Для наочності пошлюся на київську бувальщину 80-х. Чув її з перших вуст. Начальник високого щабля недосидів якийсь важливий хокейний матч, хоча відвідав його. Наступного дня доповів одному з членів Політбюро про результат. Приховав, що не спостерігав до останньої секунди. Залишив кабінет тільки після того, як написав заяву на звільнення. Я особисто в одній з комсомольських газет у статті про Народні фронти Прибалтики переказав інформацію з «Літературної України» про вечори, де виступав Іван Драч. За це головного редактора вирішили вигнати з роботи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Переживає тяжку втрату 3 серпня 1987 року: смерть Миколайчука.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Якось телефонує мені Марічка і каже такі страшні слова: «Якщо хочеш Івана побачити – тут декілька днів залишилось». Заходжу до хати, мене ніхто не зустрічає. Тут бачу, як Марічка виглядає з кімнати. Я заходжу, сідаю, а вона мені виносить на руках Івана. Він настільки висох, схуд, що вона його на руках винесла. От така от страшна історія». Завершує 19 березня 1988-го спогади про Миколайчука «Народний Іван Миколайчук».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Коли Василь Шукшин був і лишається для нас втіленням сучасної душі російської, коли Збігнєв Цибульський – екранна рентгенограма польського сум'яття, то Іван Миколайчук, безперечно ж, лишається втіленням душі української. Прийшов він до нас молодим Тарасом у «Сні» (картина режисера Денисенка за сценарієм Павличка. – Авт.), а в труні лежав – і він теж сорокашестирічний – бородатим Тарасом останніх літ, який не знайшов екранного втілення…»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1988 році завершує поему «Чорнобильська мадонна». В ній наступні розділи:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;……………………………………………………………<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;ПРОЛОГ. ВАРІАЦІЯ НА БАНАЛЬНИЙ КИЇВСЬКИЙ СЮЖЕТІ……………………………………………………………<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;або ж БАБА В ЦЕЛОФАНІ – НАША МАТИ. ВІЧНА МАТЕРИНСЬКА ЕЛЕГІЯ. ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ. СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК. МАТИ І «ХРИСТОПРОДАВЦІ». МАТЕРИНСЬКА ПІСНЯ З ЧОЛОВІЧОЇ ДУШІ. ТРАКТОРИСТКА. ПРИМІТИВНИЙ ПОРТРЕТ СКЛАДНОЇ ЛЮДИНИ.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;ОДА МОЛОДОСТІ. РОЗДУМИ ПІД ЧАС ВІДКРИТОГО ЧОРНОБИЛЬСЬКОГО СУДУ В ЗАКРИТІЙ ЗОНІ НА СТАРУ ТЕМУ:……………………………………………………………<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;ІРОД І ПІЛАТ. СУЧАСНА СКОВОРОДИСТКА. БАНКЕТ В ПОРУ СНІДУ, або СКІФСЬКА МАДОННА. ЧОРНОБИЛЬ ПО-МІЛАНСЬКИ. З ДОПОВІДНОЇ СКРОМНОГО АГЕНТА ФРАНЦУЗЬКОЇ РОЗВІДКИ ПРО ПОВЕДІНКУ ПОЕТІВ У ПАРИЖІ. ХРЕЩАТИЦЬКА МАДОННА. ЕПІЛОГ<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Якою була генеральна ідея Народного Руху, коли він зароджувався?»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Спершу ж був Народний Рух України за перебудову, коли сюди приїхав Горбачов. Ми йому пояснювали: «Михаиле Сергійовичу, ми ж хочемо допомогти партії, а Щербицький не дає!» (Це в кабінеті Щербицького відбувалося.)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щербицький підійшов до сейфа, витягнув масу якихось папок: «Михайле Сергійовичу, дивіться, що вони проти мене, які речі кажуть». Горбачов, як завжди: «Нєт, надо всьо так закругліть, нє надо ссорітся, надо помогать друґ друґу» – і так далі. А ідея була – вільна людина у вільній незалежній Україні. Це ідея мого життя…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На нас хвиля змін котилася з Польщі, Чехії, Балтії, до Росії докочувалася. Ми тоді мали приязні стосунки з російськими структурами, з Демократичним Рухом Росії, який ще Юрій Афанасьєв очолював. Це була загальна тенденція часу – люди щось намагалися змінити, бо вже так усе остогиділо, обридло, що інакше не можна було. Ніхто з нас, звичайно, не думав, що таку жорстоку ціну доведеться платити за незалежність і за те, щоб Україна стала державою…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Рух створювався як громадсько-політична, масова організація з однією метою – зруйнувати твердиню Радянського Союзу. Подібні ж цілі ставили й інші, схожі на український Рух, організації – польська «Солідарність», Народні фронти Балтійських країн тощо. Усіх об’єднувала саме ця мета – це можна назвати «міжвидовою» боротьбою, яка вже потім перетворилася, зокрема і в Україні, на внутрівидову боротьбу: почалися сварки, спірки за владу і т. д.»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Я не відразу став таким гострим чоловіком, хоча я висловлював свої погляди. Я зацікавив «рухівців». Мабуть, через те, що був першим секретарем Київської організації Спілки письменників, а ще недавно дістав державну премію Союзу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вони шукали якусь таку постать, яка могла б ходити по верхах і їх обстоювати. Я пам’ятаю, як у залі Спілки письменників, де є 167 місць, сиділи представники Інституту математики, сиділи представники заводу «Більшовик» і заводу «Ленінська кузня».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Були перемішані вчені з письменниками та робітниками. І всі вони вимагали: «Іван, скільки ти будеш сидіти в тому кабінеті? Веди нас! Щось роби!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Амбіцій вождівських у мене ніколи не було. Я мав амбіції чисто письменницькі… Досі в мене дуже багато ненаписаного та несодіяного.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але це сталося. Найдивніше було те, що я як поет, людина небесна та далека від реальних речей, зміг побачити набагато більше реалістичних деталей того життя, стосунків різних середовищ – письменницьких, мистецьких, артистичних…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перший з’їзд Руху відбувся 7-10 вересня 1989 року. Актовий зал Київської політехніки. Дебати транслюють на площі біля цієї будівлі. Там чимало слухачів. Постояв тоді трохи і я серед них. Івана Драча 10 вересня обирають першим керівником Руху. Чому? Наведу міркування Гончара, які Олесь Терентійович записав того ж дня: «Найкращий варіант! Навіть серед лідерів Руху він виділяється. Терпляче розмовляє з провокаторами…»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І я почув, як дише в горлі осінь<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тим вересневим сонцем самоти,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Яке я тоскно відчуваю досі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як, може, в серці відчуваєш ти.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І я почув, як осінь в сурми свище,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А я не встиг збудити землю цю,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лиш розкутурхав чорне попелище,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Де грали океани чебрецю.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хіба проблемам, зібраним на хуторі,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Твердіти й досі, провінційно скніть?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Надірвешся, – казали мені мудрі, —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це справа не років, хіба століть».<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та вже тисячоліття нами котять.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та вічність чорна б’є без каяття.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що ж нами вродить? Нами й заскородять!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нема народу – то пощо життя?<br>
<br>&nbsp;(Вірш, прочитаний на І з’їзді Руху)<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чи могли рухівці стати партією влади? «Давайте реально дивитися на речі. Народна Рада в першому скликанні ніколи не налічувала більше 100–120 людей. За Чорновола голосували 26 чи скільки там відсотків, за Кравчука – вдвічі більше. Не готове було суспільство до цього, «група 209», не забувайте, що вона все ж таки була. Це сконсолідована сила, вдвічі більша за Народний Рух України, за Народну Раду…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На жаль, реальність завжди жорстокіша. Що сталося в Грузії зі Звіадом Гамсахурдією? Чи що трапилося в Азербайджані, де прийшла начебто народна структура, де став президентом Ельчибей? Як довго? Чи вони довго опиралися Шеварднадзе або Алієву? Ви думаєте, тут, в Україні, структури на чолі з тим же Кравчуком, чи Гуренком, чи іншими комуністами, що вони довго могли терпіти це все? По-перше, це призвело б до громадянської війни. Дуже жорстокої війни. Інша річ, можете сказати, а що воно нині дало? Стільки страхіть навколо. Дивіться, за останнє століття Україна пережила найбільшу трагедію – великий голод, велику війну та велику незалежність. Велика незалежність за кількістю втрат не менша, ніж за часів голоду та війни. Це величезна плата за нашу незалежність».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Для Драча патріотизм і націоналізм – не тотожні поняття: «Я стою на позиціях Липинського… Дмитро Павличко – на позиціях Донцова, так мені видається».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1990–1991 роках багато мрій рухівців стали реальністю. Багато мрій виявилися утопіями: «…Коли відбулося перше голосування за Президента і переміг Кравчук, то це стало характеристикою часу і суспільства. І Народна Рада, яку очолював Юхновський, теж була ознакою часу. У ній перебувало 100–120 осіб і ніколи більше. Відсоток демократів у парламенті й електорат, який голосував за Чорновола, був приблизно однаковий – чверть. Тобто країна лише на одну чверть була готова до незалежності. Це моя точка зору… Через те й біди такі… Письменники, які працювали в парламенті, хапалися за будь-яку можливість, скільки вистачало їхнього розуміння, порядності і совісті… Усе ж треба було виборювати. Навіть прапор і герб. Доходило до абсурдних ситуацій, коли Кравчук доказував і пояснював депутатам, немов дітлахам нетямущим. Мовляв, поїдете за кордон у якійсь делегації, тож паспорти треба мати… Ну не можна ж так, якщо ми вільна держава… Нарешті проголосували з перевагою в один голос. Тепер вже й забули і в голову нікому не прийде змінити прапор чи герб… елементарних речей добивалися надзусиллями. Мій приятель з Америки приїздив, коли ще не було Секретаріату Президента, а лише його бліда подобизна – Канцелярія. Він привозив з Америки печатки, які замовлялися для президентської служби, – в саквояжах. Веду до того, що нашу незалежність творили з нуля, живими руками. Це сьогодні здається, що так було завжди».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1990 році вів свій щоденник помічник Горбачова Черняєв. Він прочитав інтерв’ю Юрія Афанасьєва та Івана Драча італійській газеті «Репуббліка». Зробив запис: «Інтерв’ю… Про імперію і Горбачова. На рахунок імперії вони, гаразд, мають рацію. Треба дати кожному піти… Інакше руїна і кров».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Драч припинив «холодну війну» між СРСР та США протягом одного дня, 13 липня 1990 року, навіть не пообідавши (друкарка заважала). На ранковому засіданні Верховної Ради почав. Прокоментувати стенограму, яку цитую нижче, я попросив Івана Федоровича. Він підтвердив, що Івану Степановичу Плющу та всім нам розповідав саме про Івана Степановича Мазепу. І написав мені рядки з вірша І. С. Мазепи:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нехай вічна буде слава<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Же през шаблю маєм права.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Драч І. Ф., перший секретар правління Київської організації Спілки письменників України (Артемівський виборчий округ, Львівська область). «Шановний Іване Степановичу, шановні депутати! Я вважаю, що мала бути проголошена і така теза в цьому залі, вона великою мірою звела наші думки, досить-таки протилежні. Я розумію, колись був такий діяч у нашій історії, теж Іван Степанович (Мазепа. – Авт.). Він був і державним діячем, і поетом, який казав, що нехай вічно буде слава, що… (не чути) шаблю маємо право. І так через ту шаблю, до тої шаблі, власне, всі сконцентровані, всі думки навколо цього.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але ж ми живемо зовсім в інший час, зовсім в іншому світі. І Президент (Горбачов. – Авт.) нашої країни і зараз Генеральний секретар проголосив: «До чого ж ми йдемо до 2000 року?» І, мабуть, найкраще було б, щоб Україна проголосила саме ось що: «Українська PCP урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: невиготовлення, непоширення і табу на території з приводу розповсюдження зброї».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І ось що стосується подальшої перспективи, правового статусу України в питанні воєнному, то найкраще було б, щоб Україна – центр Європи – стала нейтральною державою, нейтралітет якої мав би бути забезпечений міжнародними гарантіями, і територія України має бути виключена з театру воєнних дій. Цього вимагає трагічна історія України, трагічна доля народу України, який тільки у XX столітті більше, ніж інші народи Європи, постраждав від двох світових воєн. І я думаю, що всі ці голуби миру, чим більше в них зірочок на погонах, тим усі вони миролюбніше мусили б на цьому зійтися. Давайте проголосимо Україну нейтральною державою. Спасибі».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Післяобід розставив усі крапки над «і».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сесійний зал Верховної Ради Української PCP. 13 липня 1990 року. Після 16-1 години. Головує Іван Плющ.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Депутат не представився. «Шановні товариші! Хочу привернути увагу до того, що ми вперше бачимо з вами розділ, який називається «Зовнішня і внутрішня безпека», очима своїми бачимо вперше».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Головуючий. «Товариші, я не розумію вас, про що це ви? Ми за нього проголосували. Товариші, прошу відкрити сьому сторінку, я нагадую, ми голосували за нього. Голова Комісії з питань державного суверенітету привертає вашу увагу до цього тексту».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Шульга М. О. «Я хочу, товариші, щоб ви прочитали його, ми його тільки на слух сприйняли. Ми голосували за нього».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Головуючий. «Шановні товариші!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Головатий С. П. «Шановні народні депутати! В цьому розділі є невеличка редакційна неточність, яка стосується формулювання принципу – трьох неядерних принципів. Справа в тому, що при подачі цієї пропозиції робився переклад з англійського варіанта договору про нерозповсюдження ядерної зброї, і той переклад був зроблений трохи неточно. В перерві уточнили переклад, і після двокрапки має бути так: «відмова від вироблення, придбання і випробування ядерної зброї». Прошу це врахувати».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Головуючий. «Іване Федоровичу, ви вносили цей текст. Що ви з цього приводу скажете?»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Драч І. Ф. «Товариші, я єдине хочу сказати, що текст клеїли в обід, у тому числі і я його клеїв частково. Нам дали тоді, коли ми були вже в залі. Тому ви повинні цей текст приймати як такий, що треба вичитати і відредагувати».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Головуючий. «Який текст, який ви маєте на увазі текст?»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Драч І. Ф. «Оцей. Я його вперше бачу. Що тут написано, які помилки допустила друкарка, я не знаю».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Головуючий. «Так. Шановні товариші депутати! Давайте ми визначимося принципово. Восьма сторінка, зачитую абзац восьмої сторінки: «Українська PCP урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів». І далі редакція, будь ласка…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Драч І. Ф. «Відмова від вироблення, придбання і випробування ядерної зброї».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Після паузи депутати вертаються до неядерних принципів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перший мікрофон (тоді на весь зал було кілька мікрофонів).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мороз О. О., завідуючий аграрним відділом Київського обкому Компартії України (Таращанський виборчий округ, Київська область). «По-перше, по змісту самого пункту поправки, доповнення Івана Федоровича Драча стосовно принципів. Друге слово «розповсюдження, відмова від розповсюдження» – це буквально. Далі. Це доповнення виходить за межі назви розділу, і тому я ще раз повторюю, втретє: нам не потрібні назви розділів, а треба пункти. І прошу, ви обіцяли проголосувати. І ця поправка має велике значення. Може, не менш як вся Декларація…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Головуючий. «Ми голосували за цей абзац. Голосували. Це внесли поправку тільки що. Ми вже за нього проголосували до обіду».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1991 році виходить друком переклад Івана Драча «Історії Русів». Дослухаємось роздумів перекладача:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Редакція вважала, що мова, на яку був перекладений текст «Історії Русів», не була в стислому значенні сучасною українською літературною мовою. Мені ж хотілося наблизити книжку до сучасного читача, і я намагався позбутися пересадів старожитньої лексики, надміру діалектизмів, переважно галицизмів, і, звичайно, позбутися деяких пропусків слів, деяких неточностей. Коротше кажучи, я намагався бути ближчим до сучасного читача, аніж ставив собі за завдання автор перекладу 1956 року.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Предкладати – пропонувати, сливе – майже, передніше – раніше, ознаймував – оголосив, переємник – спадкоємець, скудота – злиденність, нагани – дорікання, драпіжницькі – хижацькі» і таке інше; цей парний ряд слів, в якому я зупинявся на другому варіанті, свідчить про мій свідомий намір осучаснити текст. А все ж він лишається певною мірою важкуватим, бо збережений синтаксис і старі призабуті форми дієприкметників, а «тая» та «сей», майже послідовно вживані, додають свого специфічного аромату…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже тяжко читати цю книжку. Адже вона про тебе, про мене, про нас. У багатьох випадках на багатьох сторінках хотілося б її переписати, зробити іншою, щось усправедливити, щось відкинути. Та неможливо переписати разом з вами минуле життя. Та ще й лиха логіка майбутнього виростає теж з цієї книжки, в якій уяскравлено проступає наше минуле, коригуючи наш поступ. «Історія Русів» – це первісна частина ракети, яка запустила нас з вами в космічний безмір історії народів і держав. Як би ми з вами не намагались щось змінити і переінакшити, все це можливо в міру нашого розуму і потуги, але нездоланна сила інерції тисячолітнього буття, нашого генотипу і нашого характеру присутня буде в наших найсміливіших дерзаннях.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Твердіше дивімося в дзеркало. Твердіше в тому розумінні, що не одхиляймося од свічада, коли воно твердить нам неприємні речі. Але і не цураймося його, коли справедливі твердження нам приємні. Це нам буде легше робити. Дуже багато ми не знаємо про себе – ця книжка має властивість нам дещо розтлумачувати. І вперше, і вдруге, і втретє. Ми гірші, аніж ми думали про себе в найприкріший час петрівчаної ночі, але ж ми і кращі, аніж видаємося собі в мить золотої ейфорії. Ми тверді, пругкі, відчайдушні, сентиментальні і романтичні. Часом надто жорстокі, а часом слиняві лінюхи і надзвичайно безалаберні люди.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ця книжка для того, щоб ми стрепенулись. Вона приходить до українців завжди у вирішальні часи. Зайве твердити, що зараз саме така пора.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чому у нас відступників так много<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І чом для них відступство не страшне, —<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;колись скрушно і трагічно брав голову у руки Іван Франко. Тому, хто намагатиметься зчитувати рентгенограму сучасних вчинків нашого народу, знадобляться ці гарячі сторінки про минуле».<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розділ восьмий<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Вірші не потрібні нікому<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Cаме тому вони найголовніше<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Душу вкладай у крапку і кому<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бог ними вічність пише»<br>
<br>&nbsp;//--&nbsp;Пугутькають сови – «Гора» – квітнуть дуби – цецелізм, 1991 – 17 жовтня 2001 року&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На Шевченківському вечорі 9 березня 1991 року виголошує роздуми: «До Шевченка»:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Нам треба ще рости і рости, щоб колись (може?) дорости до Шевченка. Дорости до розуміння його державницького духу, національної ідеї, твердого усвідомлення вільної України, яке б перейшло у кров щоденного буття. Ті, що «серцем голі догола», сприймають його кожух та смушкову шапку як рідну малоросійську шабатуру і мало чим відрізняються від хохлів з цинковими ґудзиками.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли ми доростем до нього, тоді всі проблеми – політичні, ідеологічні, економічні – розв’яжуться самі по собі – саме ті, яких ми не можемо розв’язати сьогодні. Так Гулівер встає, прокидаючись, і розриває найтугіші линви, зав’язані його старанними поневолювачами. Шевченко даний нам на виріст».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сьогодні простіше простого дорікати політикам 91-го. Складніше відчути цейтнот, у якому вони опинилися. Наведу типовий виступ у Верховній Раді. Грудень 1991 року: «Я б хотів, щоб ви пересвідчились, що вони (полиці крамниць. – Авт.) порожні, і товарів залишається всього на дві години. Я хотів би вам сказати, що у моїх виборців залишилась та сама звичка, яка була до голосування про незалежність, – вони хочуть їсти, вони хочуть купувати продукти харчування. У той же час у Києві немає масла, молока, м'яса…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Катастрофічна ситуація склалася з ліками. У радянські часи їх дефіцит був звичним, але рятував чорний ринок. У самостійній Україні і того не стало. Тому що в СРСР імпорт здійснювали виключно через Москву. Налагодити постачання медпрепаратів до нової, невідомої держави – справа надскладна. Левову їх частку виробляють міжнародні монополії. Річний бюджет кожної з них дорівнює, а то й перевищує бюджет держави Україна. Тому вони можуть неквапно, роками розмірковувати, чи виходити на незнайомий ринок чи ні. А українські хворі чекати не могли. Влітку 1992 року Максиму і мені пояснював ситуацію генеральний менеджер такої мегакомпанії, відповідальний за колишній СРСР: «Уявляєте, в нас нарада про геть усі ринки. А мені виділили тільки п'ять хвилин». А що й казати про увагу до України…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У Міністерство охорони здоров'я Максима Драча на початку 90-х буквально мобілізували. Як у Чорнобильську зону в травні 86-го. Максим спокійно закінчував кандидатську дисертацію в Інституті геронтології Академії медичних наук. Мав там авторитет. Знання іноземних мов і бездоганне володіння мало кому тоді відомим комп'ютером допомогли розширити зовнішні стосунки українських геронтологів. Крім того, організував лікування опромінених чорнобильських дітей у клініках Ізраїлю. Влітку 90-го на своїх плечах виніс головний тягар з'їзду в Україні лікарів-украшців зі всіх континентів. Вони вирізнили Максима як організатора. Ці закордонні світила могли допомогти швидше налагодити нікому тоді невідомі стосунки зі світовою медичною промисловістю. Довелося геронтологію облишити. Мабуть, і дирекція попросила: «Не можемо міністерству відмовити». До 1994 року Максим Драч очолював міжнародне управління МОЗ, де мені за його підтримки судилося працювати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Уже 1992 року на Максима здійснили заздалегідь спланований замах. Двадцять років по тому в мене немає сумнівів, що атака була пов'язана з помстою Івану Драчу. Помстою за Рух. Помстою за 13 липня 1990 року. Помстою за стержень у його вдачі. Коли на початку 92-го на третьому з'їзді Руху він залишив посаду рухівського чільника, вороги сподівалися, що тріумфуватимуть. Не так сталося. Популярності й авторитету йому тільки додалося. Довів, що не тримається за крісло. Але й відкоша може дати. Про це записав у щоденнику Гончар 18 грудня 1992 року: «Відбувся пленум Київської організації СПУ Ось тут є лідери! Драч, відкриваючи пленум, повівся як справжній лицар, сказав Цибулькам та іншим рекетирам усе, чого вони варті. Загнані в глухий кут, мали вони, кажуть, просто жалюгідний вигляд». Іван Драч з 1991 року працює головою ради Товариства зв'язків з українцями за межами України («Україна – Світ»), з серпня 1992 року до серпня 2001 року– головою Української всесвітньої координаційної ради. А він ще й про перо не забуває? Як би йому крила порубати? Чесні і нечесні боягузи порушили принцип, якого навіть Сталін дотримувався: «Син за батька не відповідає». Спочатку заслали в МОЗ силу-силенну перевіряючих. У пошуках «зловживань» вони мало в наші шкарпетки не заглядали. Річ у тім, що в 1992 році брюссельські єврочиновники надали всім колишнім радянським республікам допомогу ліками. Не обділяючи і себе, тому що купували їх у своїх європейських виробників. МОЗ міг тільки забезпечити оформлення документації, яка для медпрепаратів завжди марудна. Перевіряючих, серед яких домінували урядові чиновників та депутати «рухівського призову», не цікавило, як пришвидшити процеси. Вони хотіли для себе отримати брюссельську поміч грошима і на власний розсуд їх дерибанити. За однієї умови – знайти компромат на МОЗ і його міжнародне управління. Нам буквально забороняли довести справу до бажаного лікарням, хворим кінця. Остаточне підписання необхідних паперів довелося здійснювати аж у Мінську, подалі від зловмисників. У делегацію провізорів Максим включив мене, озброївши «планом Б». В Білорусії нас гостинно зустріли білоруські колеги.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Повернувся я сірий. Хто у відрядженні з провізорами бував, той зрозуміє. До того ж не вмію співати «А я лягу-прилягу» і виголошувати тости. Але головне – виконав настанову Максима. Брюссельська делегація підписала складений нами документ приблизно такого змісту, про який професор Преображенський мріяв для захисту від Швондера. Так би мовити «остаточний документ». Євробюрократи розписалися, що допомогу надали Україні в максимально вигідній для неї формі і т. ін.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не встигли ми оговтатися, як з брехунця, радіоточки в управлінні, яка транслювала засідання Верховної Ради, залунали інвективи ще одного рухівського вихованця, Івасюка. Пам'ятаю нашу німу сцену. Лексика, пристрасність спічу нагадала мені мемуари Судоплатова. Момент, коли Сталін в присутності Єжова пояснював Судоплатову, чому слід ліквідувати Коновальця. Оратор живописав, як сотні мільйонів десь обертаються і крутяться. І все це – змова вселенських масштабів. Агенти ж інопланетян – на Банковій, на Грушевського, в МОЗ, а там ще й син Драча… Найкумедніше те, що круглу суму німецьких марок справді виділив колись уряд ФРН для… своїх рідних підприємств. Продукти машинобудування німецькі інженери і майстри конструювали, збирали, випробовували, розгвинчували, пакували, транспортували в СРСР, там на фармацевтичних заводах розпаковували, згвинчували… Це була на початку допомога СРСР як подяка за дозвіл східним німцям попрощатися з соціалізмом. Педантичні німці Україні, як частині СРСР, у спадок продовжували передавати обладнання для виробництва ліків, яке вони замовляли та фінансували на власних німецьких заводах. Це тривало не один рік. І роль МОЗ, як і в «брюссельсько-мінському» випадку, обмежувалася суто оформленням купи документації згідно з вимогами ЄС, міжнародними стандартами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Після президентських виборів 1994 року в МОЗ прийшов новий міністр. Усіх мозівських керівників попросили принести заяви на звільнення. Максим перший (і, здається, єдиний) того ж дня приніс до міністра такий папір. Той погодився. Не без хвилювання, але спокійно полишав нас. Він давно і не раз ділився, як вимучили його перевірки і «добрі люди». Мріяв про нелегкий, але вільний хліб підприємця. За кілька місяців розпочалися допити. Виявилося, всі ці роки ми були «під ковпаком». Як шпигуни. Розмови в службових приміщеннях фіксували на плівку. Внутрішню документацію, тексти факсів копіювали… Знову причепилися до «брюссельської» допомоги. Коли побачили «мінський» остаточний документ – не повірили очам своїм. Верещали, що це фальшивка. На жаль, подібної індульгенції від канцлера Коля і Михайла Горбачова отримати не змогли. Все одно справа, «шита білими нитками», розпалася. Хоча певний період Максима справді хотіли заарештувати. Що стало останньою краплею? Може, поема Івана Драча «Свічка для Патріарха» (1995)?<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Боже це я Господи<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це ми Господи ми українці<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стаємо собою із малоросів<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стадом ідемо гуртом<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отарою за баранами<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це ми повстаємо зі стада<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стаємо людьми з овець<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але ще надіємось на кожного Барана…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Німецький товариш напередодні католицького Різдва 95-го запросив мене до Бремена. Я звернувся до близької до Максима людини. Мені хотілося зателефонувати, поспілкуватися десь у Європі з гнаним другом. Досі пам'ятаю скрушний погляд та гірку інтонацію співрозмовника: «Навіть я не знаю, де він!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ірина Славінська у своїх знаменитих 33 інтерв'ю зупинилася в розмові з Іваном Федоровичем на літері «З». Почула: «Забобони».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Коли бачу кота перед собою, то намагаюся знайти ґудзика. Чи принаймні за пупчик тримаюся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але це таке. Я для себе відкрив справді дивні речі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Колись мого сина переслідували та шукали в Європі. Тоді ж до мого будинку злетілися сови. Вночі вони не давали спати – пугутькали без кінця. В якусь ніч я розізлився, набрав камінців і хотів у них кинути. Але докинути не міг, бо там високі сосни.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так пройшло два-три дні. Потім онучка Павличка покликала мене, і я побачив, як прилетів лелека та почав клекотати на тих сов. І вони одна за одною одлетіли. Залишився тільки один лелека. На той час син уже звільнився від переслідувань.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я ніколи не думав, що бувають такі зв'язки між світом душевним і світом людським».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1995 році у своєму останньому вірші «Отъезд» Булат Окуджава ніби продовжує вірш Івана Драча «Крила», який вийшов друком у 65-му, в «Протуберанцях серця»:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Ах, неужели уже не нужны слезы, что были недаром пролиты, крылья, что были не зря ведь даны?»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Епіграфом до історії України 90-х я би взяв рядки з вірша «Крила»:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кому – нові ворота, кому – ширшого рота,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кому – сонце в кишеню, кому – дулю дешеву…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;В 1995 році проводжає в останню путь Олеся Гончара:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Читаєш книжку спогадів П. Ю. Шелеста «Да не судимы будете». Одна з головних дійових осіб сповідального твору колишнього Першого секретаря ЦК КПУ – Олесь Гончар. «Гончар сказав. Гончар заперечив. Гончар відмовився. Переконував Гончара. Говорив про Гончара з Підгорним. Брежнєв передав привіт Гончару. Судити Гончара чи не судити Гончара?» і т. ін. Абсолютно загончарені спогади. Вміння бути з владою і гостро заперечувати цій владі – це вже з останніх часів існування більшовизму в Україні. Влада і література – поки що тема освоюється дуже поверхово…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Олесь Гончар і Микола Бажан були сусідами в Кончі Озерній. Різні вдачі. Різні родини і родоводи. Мені пощастило бути близько коло цих непересічних особистостей. Микола Бажан твердив: «От керували ми, кожен у свій час, Спілкою письменників України. Гончар змінив мене, обрали його на цю високу посаду ще доволі молодим – десь відразу після сорока років. І, скажу Вам відверто, він поводив себе на моєму ж місці набагато мудріше і прицільніше, аніж умів це робити я. Я вникав у дрібниці і часом загрузав у них, і мені, бувало, не вистачало на вирішальні справи, на кардинальні проблеми. Він же при керівництві вмів не в'язнути у дрібницях. Може, часом на них і не зважав, зате, коли йшлося про вирішення найсуттєвіших речей, – він був тут як тут, він завжди мав сміливість вдачі і мудрість такту розв'язувати ту чи іншу нагальну і суперечливу проблему точно і владно, як і належить справжньому керівникові».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я розумію, що Микола Платонович тут не обійшовся без того, щоб зайвий раз ушпетити самого себе і тим самим вивищити свого молодшого колегу, але подібні тези про Гончара повторював з упертою настійливістю. Так він робив завжди, коли хотів, щоб мовлене ним сприймалося не як примха моменту, але як даність, перевірена певною тривкістю часу».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наступник Бажана, Гончара не тільки в літературі, а й у політиці, Іван Драч так само прискіпливо далекоглядно створював опозиційний рух, а згодом керував Рухом, інакодумцями в 1986–1992 роках. Йому стали рубати крила. Не знаю, хто більше доклав зусиль. Зовнішні чи домашні мертві душі. Йому досі не забувають оті шість років. Шість літ. Як у Богдана Хмельницького: 1648–1654. Аби ж то знаття, в яких осоружних прізвищах, племенах вигніздюється зрада. У роздумах «Дорога Миколи Хвильового» Іван Драч ще 1988 року змалював це плем'я: «лінивих і покірних, оспалих і заздрісних гоголівських пацюків, плем'я старанних і вислужливих, очманілих од радості служити Шевченкових кирпогнучкошиєнкових, що біжать за возом пана…»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мертві душі шастають дорогами<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сивий жах за ними поспіша…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чічіков Ноздрьов та ще й Коробочка<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вічний нам готують шах і мат…<br>
<br>&nbsp;(«Мертві душі»)<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зрозуміло одне, полювання на Максима Драча, усунення Івана Драча від першої дошки матчу влади проти опозиції досі дається взнаки. На мій погляд, уже в першій половині 90-х стали розігрувати комбінацію на протиставлення заходу України її сходу. Пестити бездарних маріонеток. Нас дресирували спокійно сприймати бонапартиків обох статей на чолі кишенькових опозиційок. Заплющувати очі на свавілля репресивного апарату, страшнішого за радянський. Тоді хоч можна було поскаржитися в Москву або легально, без віз виїхати за межі УРСР на простори СРСР. Дресирували гнівно обурюватися продажністю Печерського суду. І бадьоро заносити хабара в той само суд і лжесвідчити (знаю це не від журналістів. – Авт.). На родину Драча полювання оголосило наше хуторянство і міщанство. Радянських обивателів називали «совок». Капіталізм – це жорстока конкуренція. Про це ще Маркс у «Капіталі» живописав. Совку це не потрібно. Він стоїть на сторожі мертвих душ. Він обожнює тупу ієрархію, владну вертикаль, дарування посад у спадок, маріонеткові партії. Йому не потрібна літературна змагальність. Куди зникли літературні журнали УРСР з прекрасними приміщеннями, кваліфікованими співробітниками? Їх зруйнували не агенти ЦРУ, ФСБ чи українських олігархів. Знищила наша містечкова обмеженість, захланність і скнарість. Про долю майна книгарень, бібліотек, шкільних програм з літератури, біди НСПУ видавництв уже шкода згадувати…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Противні ці слова<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;В противні пнуться строфи,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бо вчаділа душа<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Й не творить вже дива…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та над проваллям днів<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;У пеклі катастрофи<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Остання все ж надія<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;На слова…<br>
<br>&nbsp;(«Противні строфи»)<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1996 році 10 жовтня «Українська газета» друкує статтю мого батька «Драч – це уособлення українства». Для збірки «Думки на розхрист» автор назву змінив: «Золоте коріння».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Говорили, говорили, говорили… Тисячу років говоримо і все без пуття! Даймо слово Поетові Драчеві, який писав про свого великого поетичного брата Василя Симоненка…»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як тобі ведеться там, Василю?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Під землею, під ріллею – там.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;По якому цвинтарному стилю<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нам ростити крила в телеграм?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та й на думи стільки того попиту,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;На задуми стільки того потопту,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Аж погіркли молоді меди,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Смерте, чорну руку одведи!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що тобі там чути під землею,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вухами припавши, – на цей світ?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що тобі од нашого єлею<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Юних ювілейних гірколіт?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та й на брови впали зорі чорні,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та й зчорнили думи ілюзорні,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та й зчорнили золоті меди,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Смерте, чорну руку одведи!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Син мужицький. Золоте коріння.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одчайдушна блискавка брови,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спалах – і холуйське павутиння<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Запалив пожаром голови.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;На пожежі – стільки тих пожежників,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стільки обережних обережників,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стільки безголосої води,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Смерте, чорну руку одведи!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пахне сонцем наше грішне небо,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;В сонці – твоє полум’я руде.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Всі ми прийдем на той світ, до тебе,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тільки Україна хай не йде!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хай на думи завжди стільки попиту,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Завжди стільки тупоту та й потопту,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та не згіркнуть молоді меди,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вічно пахнуть золоті меди,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Смерте, чорну руку одведи!..<br>
<br>&nbsp;(«Василеві Симоненкові»)<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1997 році Іван Драч завершує твір «Гора». Це документальна драма-колаж у двох частинах, відтворена за листами, спогадами та віршами, доносами та розпорядженнями, які стосувалися Т. Г. Шевченка і його похорону на Чернечій горі. «Крапки, коми, знаки питання та знаки оклику, монтаж та контрапункт – мої, решта – все до останнього слова – невигадане, належить давньому часові та обставинам». У листопаді 1995 року написав вірш «Виклик» як вступ до «Гори»:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще каторжника роботи. Ще нагадайте усім:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;йому було перед смертю всього лише сорок сім.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А то підробили діда і шкутильгаєте з дідом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ліниву свою недолугість за ним пускаєте слідом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А він вибухає і шпетить всю вашу дурну макітру<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І молодо круговертить. Молодо! Проти вітру!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А він все шукає до пари – наймичку з сиротою,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А він пропада за маною – не вашою, а отою!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І горне гору роботи, бо в нього роботи гора.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гори до нього горнуться, сонце – на вістрі пера.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він пильно у нас вдивляється. Вільний свавільний самум.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Здається, ядерно вибухне з отих непокірних дум.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А то регоче і тішиться, наче хлопчисько радий.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Шевченко був молодим. Шевченко завжди молодий.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Для професора філології Олени Бондаревої жанр «Гори» є геть новаторським. Текст має ознаки драматичного роду та його трагедійного жанру з елементами мелодрами. Більша його частина має уповільнену прозову форму. Автор мінімізує ремарки. Як у кінодокументалістиці застосовує колаж із документів. Ставить під сумнів однозначність фактів. Ну а ми разом з шановною професоршею та автором не маємо уяви, коли ж «Гору» екранізують?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 1997 році журналіст Мар'яна Драч передала батькові досьє про Сандармох. Про страту українських в'язнів у Карелії в 1937 році. Взявся організувати поїздку маршрутом Київ – Москва – Петрозаводськ – Сандармох. Взялися їхати Євген Сверстюк, Микола Литвин. З українського посольства в Москві допомагав Анатолій Крикуненко. Треба було знайти кошти на таку поїздку. Іван Драч став метикувати і метикувати. Тодішній Президент Леонід Кучма вказав йому на Бакая як можливого спонсора їхньої оказії: «Став придивлятися до нього, використовуючи ту чи іншу нагоду. В одній із сандармохських поїздок Бакай жалівся, як його обкладав, залякував Лазаренко, не давав розвиватися й бізнесу. Десь вони були сусідами, і наче б уславлений майбутній американський в'язень ледве чи не ракети ставив на Бакая, щоб при нагоді знищити конкурента у сфері різноманітної «сволочі золотої монети» (формулювання Григорія Сковороди)… Я співчував і закидав свою вудочку до того невода».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іноді Драч нагадує, який він колючий. Один свідок ювілею Миколи Мащенка в 1999 році оторопів, слів не знаходить від обурення: «Народ веселився від душі. Виступали Богдан Ступка, Юрій Іллєнко, Роман Балаян, Раїса Недашковська, співала Гізела Ципола, грав Ян Табачник, Ольга Крюкова і Юрій Рибчинський виступали дуетом, шквал оплесків зірвала Таїсія Повалій, виконавши а-капела українські народні пісні. А публіка, що заповнила весь можливий і неможливий простір залу, дивилася це протягом двох годин. Але ж який пристойний ювілей без скандалу? Був і скандал. Іван Драч, який приїхав з Верховної Ради з великим запізненням, вийшов на сцену й вирішив покласти веселощам край, заявивши, що не може бачити, як спаскудили ювілей великої людини таким шарлатанським чином. От були б живі Микола Бажан, Іван Миколайчук, Сергій Параджанов, усе було б інакше. З чого витікало, що ті, хто сьогодні поздоровляв Мащенка, як то кажуть, «рилом не вийшли». Гарний пасаж на чужому дні народження! Проте перепало й ювіляру, якого Іван Драч звинуватив у любові до начальства. Про політичні уподобання Миколи Мащенка та спосіб їхнього вираження можна й, напевно, треба говорити. Але місце, час, а головне форма, в якій це зробив палкий парламентарій, м'яко кажучи, бентежать. Приємно лише одне, що народному депутату та письменнику Івану Драчу все-таки не байдужа доля української культури. Хоча він і виражає це в досить своєрідній формі».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Працює, як Вольтер заповідав, у саду в Кончі Озерній. Висаджує вербу, калину. В місті Дубно за порадою Івана Федоровича на ознаменування 900-ліття в 2000 році висаджують 900 дубків. Любить це дерево, хоча, згідно з гороскопом друїдів, Драч – клен. Вважає неправильним образи кращих дерев. «Тупий як дуб». «Липові справи». У Литві і Латвії молоде подружжя протягом віків висаджує ці дерева. Дасть Бог хлопчика – ростиме дуб. Дівчинку – ростиме липа. В селі Будище, де Тарас Шевченко служив козачком у пана Енгельгардта, зауважив, яка це краса – дубовий цвіт. Споглядав цвітіння дубів, у дуплах яких Тарас ховав свої малюнки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З 17 лютого 2000 року до 8 лютого 2002 року обіймає посаду голови Держкомітету з інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України. Досвід протистояння бюрократії незалежної України вже має. І як депутат. Як член Ради з питань мовної політики при Президентові України (1997–2001), Комісії з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури при Президентові України (1995–2001).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У перший робочий день обурився, що в кабінеті немає державного прапора та портрета Президента Леоніда Кучми. Щедро ділиться з журналістами своїми задумами:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Я очолив злиття двох структур – Держкомітету з інформаційної політики та Держтелерадіо. З того, що Президент погодився на пропозиції Ющенка та Жулинського щодо мого призначення, можна зробити висновок, що він сам відчуває брак деяких тенденцій у попередній інформаційній політиці…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;От, наприклад, я приходжу в кіоск, беру майже всі газети, що там є: «Известия», «Комсомольскую правду»… Немає тільки «Сахалинской правды». I це все в Україні! З одного боку, мені цікаво читати «Московский комсомолец в Украине». Інформаційно вона мене чимось наповнює. Але разом з тим я не можу не зазначити, що це є інформаційна агресія східної держави. І якщо вони хочуть мати «Московский комсомолец в Украине», чого не ставити це питання в такий спосіб, як це французи ставлять? Як Франція бореться у своїй ситуації, заможна, велика країна. То можна собі уявити, як повинна боротися наша країна, маленьке дитя, як вона повинна опиратися цій масовій лавині, що йде з півночі! Я все буду робити, щоб наш інформаційний простір був якомога більш українським.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось будемо думати, що робити. Якщо «Известия» хочуть виходити в Україні, хай вони роблять переклад українською мовою. Будемо ставити питання так. Є ще інші пропозиції. Кожна російська книжка має сплатити акциз – одну гривню на українську культуру. Кожна російська газета – десять копійок на українську пресу!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Міністр Іван Драч не приховує свої антипатії: «Сердючка, «Кролики» й таке інше – це є рідні внуки Тарапуньки і Штепселя, це є висміювання хохла, дражніння його. Не можна дражнити ні хохла, ні жида, ні москаля. Це є страшні речі, вони потім перетворюються в те все, що вибухає в той чи інший спосіб. Ми мусимо дуже особливо пильнувати це, як політики».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пропагує необхідність сприяння творенню конкурентоздатної культурної продукції: «Звичайно, передусім будемо робити все для того, щоб був конкурентний продукт. Але для мене особисто…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звичайно, я би не хотів в Україні того страхіття, що було між Хорватією і Сербією… Те, що взяв у свої вуста Мілошевич, спочатку сказала президія Академії наук Сербії, потім Спілка письменників Сербії. Це вони започаткували війну за велику Сербію. Чим українська інтелігенція відрізнялась від сербської? Коли ми прийшли, започаткували Рух, ми казали: ми свої українські проблеми можемо вирішити тільки тоді, коли єврей у Києві буде себе почувати краще, ніж в Єрусалимі, росіянин – краще, ніж у Москві і Петербурзі, поляк – краще, ніж у Варшаві чи в Чикаго. І тільки тоді українець має право вирішувати і розв'язувати свої проблеми. Але вже у 95 році створили так званий Конгрес української інтелігенції. Ми зрозуміли, що такий наш толерантний крок далеко не у всьому був виправданий. Зараз ми відчуваємо приниження і поталу української етнічної нації. Ми зараз прийшли до уряду, й ми будемо робити все, щоб основна складова нашої української політичної нації – українська етнічна нація – не почувала себе гіршою, ніж єврей, росіянин чи поляк в Україні. І ножиці тут будуть полягати в тому, що, з одного боку, ми хочемо робити так, як воно годиться, а з іншого – ми мусимо порушувати великі закони світової демократії, які вже давно панують, які йдуть з ефіру, і так далі. Ми мусимо бути розумними, хитрими, кмітливими, щоб проводити лінію, відповідну до нашого часу».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У жовтні 2001 року іде на зустріч з читачами у київське молодіжне кафе. Пояснює: на боротьбу за українську мову потрібні гроші. Силовими методами в демократичній державі діяти не можна: «Тим більше, що російськомовного населення – більше 60 відсотків, а україномовного – згідно із статистикою – трохи більше 40». Грошей виділяють небагато. Тому керувати зараз інформаційним простором України – все одно, що диригувати океанськими хвилями. Сумує, що законів про зниження податків на книговидання (як, наприклад, це давно зробили в Росії) Верховна Рада досі не прийняла. Ось тільки видавництво «Фоліо» на українському книжковому ринку – відрадне явище. Воно й російською мовою видає масу книг, і про українську класику не забуває. Готує так само українське видання Данте, Байрона та інших класиків світової літератури.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відповідає на питання про нездійсненні мрії поета-адміністратора. Із нездійсненних бажань Іван Федорович відзначив, що, ймовірно, він у свої 65 вже навряд чи стане президентом. Але не втрачає шансів на отримання Нобелівської премії. Літературна молодь намагалася весь час спровокувати метра на відверті або скандальні зізнання. Мовляв, чи бавилися ви, пане Драч, порнографічною літературкою? Або, в крайньому разі, чи писали еротичні вірші?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Однак Іван Федорович не піддавався на провокації. Мовляв, «я стара, консервативна людина». Хіба що в молодості писав твори, пройняті еротикою. Але не так уже й дуже. З вічних письменницьких вад Драч визнав хіба тільки пияцтво. І навіть свою дозу озвучив. А саме: вони з Іваном Плющем можуть випити по дві пляшки горілки. Доза, гідна літератора!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Запитали про хобі: «Ющенко захоплюється альпінізмом, Удовенко – карате, а чим же захоплюєтеся ви?»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«А я захоплююся Рексом. Це мій улюблений пес!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У середині 2001 року намагається підбити підсумки: «Півтора року – термін достатньо серйозний. Увесь цей час ми створюємо структуру, яка поєднує у собі функції двох відомств – Міністерства інформації та Державного комітету телебачення й радіомовлення. Такої структури в Україні до цього часу не було – і невідомо, чи є щось подібне у світі. У той же час у Росії діє міністерство друку на чолі з М. Лєсіним, яке займається і тими питаннями, над якими працює наша структура, і тими, якими займається наша Нацрада з питань телебачення і радіомовлення… Починаючи свою роботу, ми хотіли, щоб журналісти різних поглядів мали порозуміння в Держкомінформі. Ми започаткували минулого року зустрічі по п'ятницях, на котрих йшлося про найактуальніші проблеми сьогодення. Зокрема, на мою думку, у нас відбувся цікавий полемічний діалог між каналом «1+1» і студентами Київського інституту журналістики. На жаль, ця ідея не була підхоплена іншими каналами. Ми жартома охрестили наш Держкомітет «міністерством правди», іронізуючи з самих себе: усе, що відбувається у цьому світі, слід сприймати серйозно, не забуваючи, що часом вищі сили з людиною творять трагікомічний фарс, який, власне, і зветься нашим життям.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що стосується нашої політики у книговидавничій сфері: ми постійно проводимо у себе презентації видавництв як регіональних, так і столичних, обговорюємо на «круглих столах» їхні успіхи та поразки. Нам цікава думка практиків, щоб зрозуміти, яким чином підняти наше книговидання, пам'ятаючи, що в Росії ця галузь – третя за прибутками після нафти і газу. З великими потугами через Президента і президентську адміністрацію нам вдалося зробити подання до Верховної Ради з приводу поліпшення умов роботи наших книговидавців. Але, на жаль, той закон, який був прийнятий ВР, мало чим допоміг нашому книговидавництву. Переважною мірою, поки що наші намагання у цій галузі – це зусилля Сізіфа. Така є реальна ситуація, в якій ми працюємо, але ми не опускаємо руки і надіємося, що подальші наші зусилля проб'ють цей мур байдужості, який є у нашій ВР. У той же час минулого року нам вдалося втричі підняти рівень бюджетних коштів на українську книжку, хоча це порівняно з тим морем російської книги, яке тече до нас із Росії та Білорусі, виглядає малесеньким струмочком, який часом проявляється на тій же Петрівці у вигляді кількох кіосків».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Винайшов термін «цецелізм». Тому лишилося чимало свідків. Це трапилося привселюдно, в Київському театрі опери та балету. Розповів Леоніду Кучмі про хлопчика, який постійно ходить за ребе: «І що б не казав ребе, прицмокує. Цей хлопчик називається «цецеле». І я казав тоді: такі люди, як Вадим Долганов, як Лапікура (затяті пропагандисти Кучми в ту пору. – Авт.) – це елементарний цецелізм в нашому інформаційному просторі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Невже це потрібно нам? Президент на мої слова ніяк не відреагував. Але я тут почуваю себе чистим: я відверто сказав про моє ставлення до всього того, що відбувається на Першому національному. Справа тут, на мою думку, не в тому, що він пропре-зидентський чи антипрезидентський, а в тому, що рівень сучасного інформаційного буття мусить бути на багато разів вищий… Хай я у цій челяді, що панує, десь там в сотні, але мені цікаво, як письменнику, дивитися на цих людей. Отже, коли немає чиновницької втіхи, то маю письменницьку. Не шкодую, що сюди прийшов, бо я тут пізнав багато такого, чого в іншій сфері – в громадських структурах – я б такого і таким чином не побачив. Ні з якої точки зору так не видно і верхи, і низи, як їх видно з цієї серединної ланки. Звідси добре видно, чому не співпрацює той чи інший механізм, коли саме шарніри починають рухатися не в той бік. Єдине, що можна сказати: за ці десять років кількість чиновництва в Україні страшенно збільшилась. І мені здається, що коли щось загубить цю державу, то саме чиновництво. Воно часто працює проти системи, на яку б мало діяти».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 2001 – му отримав запрошення до Японії. Мав перед виступом на симпозіумі один вільний день. Початок промови замислив пов'язати з новелою Акутагави Рюноске. Організатори симпозіуму на прохання гостя з великими труднощами відшукали могилу біля одного з буддійських монастирів. Рюноске в 1927 році наклав на себе руки, і його відмовилися ховати на цвинтарі. На могилі лежали вінки десяти– чи двадцятилітньої давнини. Залишив книгу – Акутагава українською з власною передмовою «Майстер японської новели».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Вперше ім'я Акутагави Рюноске мені довелося побачити у титрах блискучого фільму «Расьомон», поставленого Акірою Куросавою… Коли по творах письменника можна простежити основну болісну лінію розвитку його творчого духу, то в даному разі передусім впадає в око ота невигойна рефлексія, постійний скептицизм, безжальна іронія над своєю творчою особистістю. Такі натури занадто скоро самознищуються, але те, що вони здобувають із глибинних пралісів свого ураженого розуму, з «Африки свого духу», те, що вони виносять з прапорної шахти свого самознищення на білий світ, – глибоко повчальне і для їхніх сучасників, і для думаючого людства взагалі».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Визнає, що став читати книги посередині і в кінці: «Якщо книга мене не «торкає», то я її відкладаю. Краще ще раз перечитати «Дон Кіхота» у перекладі Миколи Лукаша».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Напередодні авторського вечора в Будинку кіно 17 жовтня 2001 року Івана Драча запитали про роль поета в сучасному суспільстві.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«У запрошенні на авторський вечір є такі рядки: «Вірші не потрібні нікому/ саме тому вони найголовніше/ душу вкладай у крапку і кому/ Бог ними вічність пише». Тут все сказано».<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розділ дев'ятий<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сивим конем третього тисячоліття<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Переламалося одне тисячоліття на інше. Дочка Дмитра Павличка не побачила свою зорю третього тисячоліття. Іван Драч напише твір про Соломію, про себе, про нашу долю «При світлі Соломії»: «Вона так багато вартувала для свого тисячоліття, що воно брутально не випустило її зі своїх часових володінь і залишило в своїх обіймах. Проте її здобуток такої непересічної концентрації не лише залишиться в межах минулого тисячоліття – він вільно виходить не лише у сьогодення, але впевнено стає фундаментом майбутніх досліджень і суперечок, стає органічно самим майбутнім. Щоб її прочитати всю і освоїти, треба багато зусиль, адже ж треба дати раду і з Емерсоном і Вітменом, Дікінсон і Еліотом. Книжку останнього вона також впорядкувала і взяла в мене переклад «Неплідної землі», над яким я мучився в шістдесятих роках, а книжка вийшла з її передмовою в 1990-му Як вона доредагувала – разом з Михайлом Москаленком – мій неоковирний текст візитного твору Нобелівського лауреата, я, чесно кажучи, не доскіпувався, але він існує в цьому престижному збірнику. Подарувала вона мені і упорядковані нею повісті Вільяма Голдінга «Володар мух»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У моєму теліжинському дитинстві мене на печі виручала харитинка – маленька гасова лампа, яку я світив безсонними ночами, щоб читати, читати, читати… Коли з'явилася в хаті «лампочка Ілліча» (символ радянської електрифікації. – Авт.) і осяяла всі шпарини і кутки, можна було відразу її не лише привітати, бо все видно, але і розсердитися і нарікати, що справді все видно. Порох і павутиння. На миснику і під мисником. На сволоці і за сволоком… При нещадному світлі жіночого інтелекту нелегко буде жити чоловічому світу. Але це єдиний спосіб нормального співіснування двох статей».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У першій половині 2001 року Печерський суд міста Києва позбавляв мене батьківства. Досі пам'ятаю запит без відповіді Генпрокурору Віталія Коротича. Переживання Олега Чорногуза. Стривожені міркування Марії Михайлівни. Сум Івана Федоровича. І їхню підтримку. Вона була мені потрібна. Близько до серця взяв мій стан і надійний товариш. Що повідав з того приводу мені Максим Драч протягом однієї довгої вечірньої бесіди, пам'ятаю до йоти… Печерський суд виніс єдино правильний вердикт. Лжесвідками, з власноруч, від руки написаними пасквілями фігурували два члени НСПУ. Людмила Таран (державні обвинувачувачки, які виступали проти мене за вказівкою, зауважили мені співчутливо тихцем у перерві, що свідчення Таран були «найдоказовіші»). І примкнула до неї Забужко. Промимрила мені в спину: «Навіщо це тобі треба?» Набирала обертів пора занепаду ідеалів Руху, противсіхів, убивств і абсурду. Як у Іонеско в «Макбетт».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Драч – це людина, яка не ставить питання: «Навіщо це тобі треба?» Митець, як Стів Джобс, живе у світі, який творить. Без компромісів. Росте. Вивищується над собою. Як соняшник. Публікації в Інтернеті, пов'язані з іменем Драча, обов'язково отримують купу відгуків, зауважень. Будь-який публічний політик позаздрить. Не бракує там і негативу та лайна. З цього приводу обмежуся однією контрнегативною анонімною інтернет-реплікою: «Коли українці створювали Товариство української мови, то там я бачив Драча. Коли українці створювали Народний Рух, то там я бачив Драча. Коли з'явилася можливість відкрито заговорити про праці українських істориків та українські літописи – то в московській «Литературной газете» я читав виступ Драча… Я його не ідеалізую, як і будь-кого. Але ж, читаючи коментарі, думаю собі: де ж були і що робили ці коментатори? Що вони можуть викласти перед вічністю? І як з такими людьми будувати Україну?…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Де ж були ці коментатори? Знову пригадую «Оду чесному боягузові». Немало її протагоністів згуртувалися проти Драча в 2001 році на з'їзді Національної СПУ Юрія Мушкетика, згідно зі статутом спілки, слід було переобрати. Яворівський переміг. Газета «День» прозірливо цю піррову перемогу оцінила як найсумнішу літподію року. Першого призера в номінації "Зів'яле листя" року»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сприймає цю перипетію стоїчно: «Річ у тому, що я працював головою Державного комітету з інформаційної політики, телебачення і радіомовлення. Мені треба було знайти якийсь спосіб звідти піти. І перехід до Спілки письменників був найреальнішим. Кучма хотів, щоб головою Спілки став Драч, Омельченко (мер Києва. – Авт.), який прийшов на ці збори письменників… Яворівський «суперово» організував цей з'їзд: ходив до різних делегацій, просив, щоб голосували за нього. Можливо, йому більше треба було стати головою Спілки письменників. А мені просто вийти із ситуації, в яку я потрапив. Яворівський потрібніший цій структурі, але, разом із тим, від цього стогнуть і крекчуть усі організації Спілки письменників. Ніколи не робив би Спілку заручницею в 1500 чи 1700 письменників…»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 2002 році в Харкові видавництво «Фоліо» друкує книжку вибраного Івана Драча «Антологія блискавки». Статтю до неї пише Микола Жулинський: «Поетичний їжак з головою сатира і волоссям кольору витіпаних конопель».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У саду в Кончі Озерній друзі з Гуцульщини будують дві каплички.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Знак неба: біле птаство лебедине<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;У перший березіль мені уперше лине.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Який небесний клекотливий ключ<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Весну відкрив і зняв зими обруч.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так високо! В безтямній високості<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Куди ви прагнете, мої найвищі гості?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я вас почув – взяв березневу свічку,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Прогнати зиму я іду в капличку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дух неба сповнив – лебедино біло,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Аж серце з високості заболіло.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;На мить майнули – і за мить пропали.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;І вічністю в душі навіки стали…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найвищі гості були нині в мене.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щось випадкове а чи щось знаменне?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оця небесна доля березоля.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якби й мені така світилась доля,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Така висока, чиста і небесна,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пропала в зимах, відродилась в веснах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хай би й тобі засяяла на мить.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Майнула вмить, а вічно вже щемить…<br>
<br>&nbsp;(«Найвищі гості»)<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Багато читає. Один з небагатьох українських письменників, хто отримує з Москви літературознавчий часопис «НЛО». «Серед російських письменників у моєму особистому рейтингу Достоєвський посідає третє місце, після Толстого та Чехова. Але тепер, коли я подивився фільм Хотиненка «Достоєвський», а заради цього я просидів у київському Будинку кіно з десятої години ранку до четвертої години вечора, я став перечитувати всю ту літературу про Достоєвського, яку збирав протягом життя. Постать Достоєвського більше шанована навіть не в Росії, не кажучи вже про Україну, вона шанована переважно на Заході, в Європі (в основному – в Німеччині, у Франції) та у Сполучених Штатах Америки. Там Росія сприймається як загадкова країна, яка стільки разів будоражила світову історію – у цьому контексті Достоєвський розкриває з повною силою усі плюси та мінуси російської душі, саме тому він є таким дивовижним магнітом, який приваблює читача на Заході».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За гороскопом Іван Драч – Терези. Погоджується, що володіє традиційними для цього знака рисами. По-перше, дуже довго сумнівається, зважує всі «за» і «проти», сім разів відміряє. Потім робить. Але якщо приймає рішення, то його дуже важко відмовити, повернути назад. По-друге, хоча є творчою людиною, подумки завважує щодо себе, часто відмічає, що порівняно зі знайомими математиками, фізиками і хіміками є дуже прагматичний. Можливо, це й тому, що за роком народження – Щур. Крім того, відчуває себе вічним романтиком. Якось був на концерті музикантів Еміра Кустуріци. Дуже Кустуріцею зацікавився. І ще не може відмовлятися ні від політики, ні від моралізаторства. Може, тому, що одразу після десятилітки пішов у школу вчителювати: «Хочу цього чи ні, але моралізаторство, напевне, ввійшло в мене, і я дивлюся на інших людей, як на своїх учнів. А якщо говорити про політику, я весь у неї зафрахтований і нікуди від цього не дінусь. Я весь складаюся з політики».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 2005 році бачать світ одразу дві книжки. «Противні строфи» і «Берло». В перші роки політичного розгону Ющенка підтримує його. Продовжує боротьбу за українську національну ідею. Це поняття Драч трактує як організацію людей навколо держави: «Вільна людина у вільній незалежній державі».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ющенко на Івана Драча образився. Йому присвячений вірш з книжки «Противні строфи»: «Я привселюдно цей вірш прочитав.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Славні мої діти, ми гермафродити,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А наш вождь-бухгалтер все ж носить бюстгальтер,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Любить міфи й міфчики і міняє ліфчики.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це я читав йому в очі. Він образився і сказав: «Сам ви бухгалтер». Ющенко не міг мене любити».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я поцікавився про обставини вищезгаданої події. Це сталося вже тоді, коли розгон Ющенка змінився кризою в його оточенні, команді, в ньому самому. Іван Драч давно намагався зустрітися з ним віч-на-віч, висловити свої тривоги. Той навідріз відмовлявся. Нарешті з'явився на фракцію Української народної партії до Верховної Ради. Вів збори Костенко. І тут Драч просить слово…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Драч вважає, що національна ідея має партійну приналежність:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Ідея для лівих – одна, для правих – інша, для центристів – ще інша…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Керівник «Регіонів України» не взяв своєї дитини й не поніс її до Тараса, а Ющенко взяв свого хлопчика Тараса… У якому пориві, чому він це зробив – не знаю, але є щось вище за раціо, на що завжди зважаємо, думаємо, що на цьому світ завершується. Коли в такі моменти дивлюся на Ющенка, то мене просто заполонюють сльози. Я йому вірю. Вірю Юлії Тимошенко: коли її посадили до в'язниці (лютий 2001. – Авт.), – що відчула ця жінка, вихована в російському середовищі, якщо сказала: «Господи, Боже мій! Що зі мною робиться? Я відчула, що молюсь українською…» Це для мене українська ідея!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Драчу зауважили: «Ну, так, звичайно, з такими грошима, вкраденими в держави, можна сидіти та тремтіти у в'язниці, а Ющенко поліз на Тарасову гору із сином – просто рекламний трюк…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Чому ж інші цієї реклами не роблять?… Знаєте, що ту дорогу безногі інваліди долали! Якщо вони не розуміють, що для українців Шевченко не лише найбільший поет, а Христос української нації, «Кобзар» – це Біблія, тоді вони нічого не зрозуміють у цій Україні. Ми виборсуватимемося із цього лайна дуже довго».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 2004 році і я теж голосував за Ющенка-президента. Двічі. У 2006-му він підпише указ про нагородження Івана Драча найвищою державною відзнакою: «Герой України». Драч знову опиняється в сесійній залі Верховної Ради: «Нас дуже довго вчили не вірити цій владі, вчили її обдурювати, бо держава дбала не про нас. А це, як людина з людиною, вона ж дивиться не на те, що скажеш їй, як ти усміхаєшся їй, які твої вчинки, як ти поводишся зі своїми дітьми, як люди ставляться до тебе. Слова переважно нічого не означають».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що обіцяв своїм виборцям?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Обіцяв, що робитиму все, що зможу, бо дійсно робив так і роблю досі… Мої земляки з Теліжинців, із мого рідного села, завжди говорили: «Чого ти, сучий сину, дороги нам до сих пір не зробив?»… Потім таки зробили дорогу. Тепер вони мають до мене претензії, що поздавали всі свої акції колишньому голові колгоспу, – а мене звинувачують у всьому».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Продовжує на всіх політичних фронтах захищати українську культуру: «Проблема повноцінного функціонування української мови не обмежується проблемою культури та мови. Це проблема загальнополітична. Але поки політична структура формується, ми втрачаємо мову. Але також не забуваю, що був період, коли в Празі не було жодного чеського слова, а лише німецька мова. Євреї захотіли і зробили – існує ж іврит? Усе можливо зробити. Коли в уряді Ющенка я був головою Держкомітету з інформаційної політики, ми вперше вдвічі більше коштів витратили на українську книжку. Вперше за всі роки нашої системи зріс тираж українських видань. Я живу весь час у тій чи іншій системі, намагаюся щось робити».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кризу 2008 року відчув, як і всі українці. На городі працює і сапкою, і лопатою. Обробляє грядки. Раніше брав до рук тільки сокиру і пилку. Банківські депозити згоріли. Почав пса Рексика виховувати: «Їж економно. В країні криза». Рекс переконав, що корупція невикорінна. Якось біг, помітив баночку з недопалками, схопив і в зубах приніс додому. Вирішив хоч щось господарю принести.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Виросла квасоля. Кукурудзі не вистачило сонця. З Одеси привіз і посадив цікавий овоч – кавбуз. Напівкавун, напівгарбуз. Сам легко готує салати або борщі. Дуже любить борщ з молодої кропиви. Коронної страви не має. Недавно навчився ліпити сирники.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Кожного року у мене в саду з’являються вишні – самосійки. Є дуже пишні і гонористі – гарно цвітуть і майже нічого не родять. Одна з таких вишеньок була чимсь покалічена, і росте одним боком, нещасна і незахищена. Як садівнику, як примітивному ботаніку давно пора було б її усунути з середовища кучерявих і здорових подруг. Не знаю, чомусь я назвав її дивним іменем – Кафка. Кожного року підходив до неї, розмовляв з нею, тихо погладжував по стовбуру і дивився на єдину її гілочку, не пошкоджену жорстоким морозом і не поламану ожеледицею.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цього року, коли вишні слабенько цвіли і майже не зародили, моя дивовижна вишенька не лише буйно зацвіла, але й щедро зародила одним своїм не покаліченим боком. Адже що вона могла ще зробити для цього жорстокого племені людей?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якби ж то в мене вистачило розуму і таланту, я взяв би у неї інтерв’ю, розпитав би, як їй вдалося вижити, та ще зацвісти, та ще й бути такою червонобокою, коли все навколо буяє пустоцвітом і махровою неплідністю».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одного разу спитали, як Марія Михайлівна сприймала минуле буремне політичне життя чоловіка, всі ті розправи на парткомах, інтриги з цековських кабінетів? Що думала про його протистояння системі?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Займалася тим же! Я їй часто говорю, мовляв, взяла б і написала про свої нелегальні стосунки з закордоном. Адже до неї з Франції приїжджала подруга – Вірджинія Беннет. У цієї жінки не було ноги, і вона примудрялася в протезі перовозити через кордон нелегальну літературу!.. Книги передавав нам відомий академік, знавець французької літератури Аркадій Жуковський. Він довгий час жив у Франції, працював у Паризькому університеті, а Вірджинія була його студенткою. Потім влада довго намагалась розвідати, як подібна література могла потрапити в Радянський Союз. Правда, пізніше наша діяльність трагічно відобразилась на долі сина… Як тільки я десь виступав і говорив щось різке, його просто били фізично…»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 2009 році, 18 липня, Максима не стало. «За версією міліції, отримав черепно-мозкову травму, несумісну з життям. Він помер у Києві на лікарняному ліжку під час підготовки до операції». Батько не має сумніву – це замовний злочин. Те, що його вбили, «розцінюю як «подарунок» до 20-ліття Руху».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Газета по-українськи» помістила репортаж, як 27 серпня 2009 року в селі Теліжинці Тетіївського району на Київщині поминали Максима. На сороковини за сином поета Івана Драча до школи прийшли родичі, односельці. З Києва приїхали літературознавець Микола Жулинський з дружиною Галиною, поет Павло Мовчан із дружиною Любов'ю Голотою, нардеп-«нунсівець» Іван Заєць.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Дуже вдячний теліжинцям, що прийняли мого сина. Я і моя дружина тут також хочемо лягти. Ми любимо це село. Воно глибинне, має дивовижні традиції. Я тут почуваюся найкомфортніше».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поет виливає на могилу сина склянку свяченої води.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Прийміть свого внука там, на тому світі», – каже на гробі батьків.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Дайте раду, щоби було там йому добре. Внук був схожий на діда, – мовить до Павла Мовчана. – Мав прожити стільки ж, але половину дідового віку прожив. Я і моя дружина тут також хочемо лягти».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Далекий 72-річний родич Володимир Драч пам'ятає малого Максима: «Він грався з дітками. Був шустрий парень. Бабуся йому ні в чому не відмовляла. Біля їхньої хати стояла купка стареньких снопків. Оце він вилазить на них – і головою донизу плигає. Бабушка ж боїться, що голову скрутить. Бере його та й стоячи до груші за ногу прив’язує: «Я тебе зв’яжу, і тоді, може, ти будеш гуляти як положено».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Федорович зауважив: «Я був вражений, коли у Празі побачив у його бібліотеці російські, англійські, німецькі, чеські детективи. Коли син приїздив у Київ, то постійно відвідував Петрівку. Купував по 10–15 книжок».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Максим Драч був двічі жонатий. Від першої дружини, Лариси, зостався 12-річний Іван. Вони живуть в Україні. Від 28-річної Ольги залишилася 5-річна донька Марійка. Вони живуть у Празі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перечитую цей репортаж з 2009 року. Пригадую початок 90-х. Я жив як самотній холостяк. Тяжко захворів. Коли Максим про це дізнався, приніс кульок ліків, деякі з них взагалі були недоступні в Україні. І маленьку бібліотеку, кілька десятків книжок. В основному ті, що навіть за «гласності» Горбачова були заборонені в СРСР. Серед них було чимало творів Едуарда Лімонова. Так я перетворився в «лімонознавця». Хто в незалежній Україні пробував першу книгу видати, той підтвердить – це нереально. Я ж із чистою совістю переконав видавництво «Фоліо», що про Лімонова дещо відаю. Так з подачі Максима зійшов за розумного й отримав угоду на біографію харківського літератора.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Останні роки постійно зустрічаю Івана Драча на книжкових виставках. Він пильно стежить за літпроцесом:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Я не належу до тих, хто скептично ставиться, наприклад, до Забужко чи Шкляра. Я їх сприймаю та читаю. Я можу говорити про романи Забужко, Шкляра, Андруховича… Як вони ставляться до мене й мого покоління – це їхня проблема й їхнє право…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якщо Оксана Забужко часом іронічно, а часом скептично ставиться до Драча, часом макабрично до Ліни Василівни, – це не значить, що ми не повинні сприймати її. Так само й те, що якщо Достоєвський був полонофобом чи якось по-особливому ставився до хорватів та сербів, це ще не значить, що вони не мають перекладати «Преступление и наказание» й не знати «Великого инквизитора». Є дві різні системи, й ми повинні це прийняти. Ми повинні прийняти покоління, яке представлене Андруховичем, Забужко, Шклярем, Матіос, кінематографістами, як Санін, і розібратися, в чому вони кращі, а в чому гірші за нас…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До речі, я зараз працюю над фільмом про Сковороду. До мене звернулися продюсери… Один із Севастополя, інший із Сум. Я писав про Сковороду з ранніх літ – перекладав, навіть книжку написав разом із Мирославом Поповичем і покійним Сергієм Кримським. Тому погодився працювати над цією стрічкою. Десь у моїй трагедії «Ніж у сонці» є такі рядки:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сковороду зустрів я у трамваї<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;(Блукає він по світу двісті літ).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Смушеву скинув і мене питав,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чи можу Сонцю передать привіт.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чоло в старого з жовтої розлуки,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мільйони зморщок пов’ялили вид,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Меланхолійні філософські руки<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ціпком тривоги пробують цей світ.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Шепоче він: «Ти відлітаєш, сину,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;На лобі в тебе знак неправоти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоб корабель не став за домовину,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Візьми благословення – і лети.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пройдись землею. В серце йди людське ти,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Питай у нього дозволу і права,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бо якорі космічної ракети<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вросли в народ – навічно, аж іржаво.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я «сковородист» у найкращому розумінні цього слова – хотів би щось зробити про видатного українського філософа.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Часто кажуть, що Сковорода започаткував російську філософію. його буття досліджувало багато людей, з-поміж них і Костомаров. Він дошукувався причини великої популярності Сковороди, особливо на Слобожанщині, де його портрети вішали поруч із іконами Ісуса Христа й Миколи Чудотворця. Чим він так припав людям? А тим, що всі знали: Сковорода мудрець, він і на івриті може, й латиною, й сучасними мовами. А ще – Сковорода не цурався простого народу, ходив разом з усіма і в дощ, і в бурю. Кілька його пісень, як «Всякому городу нрав і права», співали кобзарі. Сковорода був предтечею чогось дивного, що може йти тільки згори».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Драча питають: «Кого з молодих політиків підтримав би?»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Я хотів би радити Сковороді».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У 2010 році побачило світ тритомне зібрання творів Драча: «Вірші та поеми», «Кіноповісті», «Статті та есеї». Його можна за дві третіх роздрібної ціни придбати безпосередньо у видавництві «Український письменник».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У жовтні 2011 року «Фоліо» друкує «Сивим конем». Презентує книжку, куди ввійшли вірші останніх шести років, у Київському педуніверситеті імені Драгоманова і цілує студенток.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Іван Федорович перецілував усіх дівчат, які виступали», – позаздрив Петро Перебийніс. Прийшли Олекса Довгий і Микола Жулинський.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Драч звертається до Жулинського: «Макогон волинський! В українській макітрі, при кожному вітрі тре собі мак. Хай завжди буде так!.. День народження мав 17 жовтня. Відсвяткував тихо. Поїхав разом із донькою й онучкою до Тбілісі. Цього ж дня президент підписав указ про нагородження мене орденом Ярослава Мудрого. 70 років відзначав у київському Будинку кіно. Вечір готував і проводив покійний Юрій Іллєнко. Усе було без помпезності. Замість трибуни поставив на сцені дерев'яну криницю, яку знімав ще 1965-го у фільмі «Криниця для спраглих». Після цього не хочу нічого дрібнішого робити».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Івану Драчу виповнилося 75 років. Він святкує день народження у грузинській столиці Тбілісі із дочкою Мар'яною та онукою, чотирирічною Мартою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Марія Михайлівна пояснює: «Іван хотів кудись поїхати на день народження, і дочка Мар'яна влаштувала йому такий сюрприз. Домовилася із своєю подругою Лесею, дочкою письменника Юрія Збанацького, яка живе у Тбілісі, що приїдуть до неї у гості. Мені дочка нічого не розказувала, щоб я не проговорилася чоловіку. Але я чула, що вона із Лесею шукали грузинських друзів Івана і готують йому сюрприз. Там буде письменник Джансунг Чарніані, а решту я не запам'ятала. Це люди, з якими Іван Федорович колись вчився у Москві на вищих сценарних курсах. Мар'яна почала шукати їх ще за півроку до дня народження».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Свій подарунок на ювілей чоловікові Марія Михайлівна тримала в секреті:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Старші онуки не розказують, що йому приготували, щоб я не проговорилася. А найменша, Марта, навіть показала картину, яку намалювала для дідуся. Іван всі подарунки дітей і онуків зберігає, ще жодної дрібнички не викинув. Каже, гроші витратяться, дорогі прибори поламаються, а зроблене своїми руками завжди буде гріти душу».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Драч переконаний, що в українцях треба змінити характер – на твердіший, як у японців і німців. Він проявляється в кризових ситуаціях, а ми весь час викручуємося. На жаль, це формується століттями й навчити цьому не можна. Це вже в крові.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Іване Федоровичу, скажіть як на духу: Соняшник-Драч багато взяв для себе від Сонця-влади?»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Я про це ніколи не думав. Хоча знаю, що соняшник дуже виснажлива культура. Він глибоко закорінений у свою землю, на якій піднявся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;От Павло Мовчан стільки зробив і робить для української просвіти: Товариство видає тижневик «Слово Просвіти», щорічно виходить багато цікавих книжок. До речі, кілька років тому видав і мої «Противні строфи». Бачите, він уміє навіть за цієї влади, якій опонує, домогтися від неї для національної справи якихось коштів».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;При Президентові Віктору Януковичу Драч входить до Гуманітарної ради:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Я входив і до того органу, і до цього тепер. Тоді головою був Микола Жулинський, він намагався щось робити, але Ющенко на те майже не звертав уваги… Я таким чином хочу щось реально робити. Не бути в гламурній опозиції, ганьбити. Протягом усього життя я так відчував».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Б'ється в Гуманітарній раді за Лавру: «Ми збиралися з Ларисою Скорик, Борисом Олійником і Михайлом Резніковичем і домовилися стояти на тому, щоб музеї в Лаврі були, щоб вона не перетворилася тільки на середовище церкви. Також вдалося дійти згоди із заступником голови Київської адміністрації Леонідом Новохатьком, він також дотримується цієї позиції. Я думаю, ми відстоїмо музеї в Лаврі».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ділиться враженнями про засідання Гуманітарної ради: «Віктор Федорович запізнився на півгодини. Він вибачився і пояснив своє запізнення вирішенням проблем кримських татар. І я згадав, що рік тому, ще за Ющенка, я зустрічався із Мустафою Джемілєвим, Рефатом Чубаровим і іншими славними хлопцями. Вони мені розповіли, що Кучма зустрічався з ними хоча б раз на рік, а Віктор Андрійович один раз зустрівся, і більше жодних серйозних розмов не було. Для мене було цікавим, що Президент Янукович почав серйозно говорити про проблеми кримських татар… Це не значить, що коли я належу до Громадської ради, то я з усім згоден, що робить Янукович… У мене немає пієтету… Я просто досить критично ставлюся до всього того, що було раніше і що зараз відбувається. Я намагаюсь бути вільним і незалежним чоловіком…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нетерпимість – це найстрашніше, що існує у нашому суспільстві, у нашому часі. Це величезна наша біда. Справа гуманітаріїв, у тому числі письменників, усе робити для того, щоб тієї нетерпимості було менше. Вислуховувати уважно, чітко виясняти аргументи обох сторін…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я бачив і мітинги, і демонстрації упродовж 20 років. Ця нетерпимість виростає у суспільстві, на жаль. Нам багато треба робити. Одна з причин, чому я прийняв пропозицію побути у цій раді, це щоб зменшувати цю нетерпимість…»<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На книжковій виставці восени 2011 року годинна презентація «Сивим конем» не протривала й тридцяти хвилин. Всі примірники розкупили. Вірші Драча, як і вірші Жадана, видавництва друкують, а читачі купують. Чому? Що їх єднає? У 2005 році Надія Гаврилюк захистила кандидатську дисертацію про історію виникнення та розвитку українського поліметричного вірша. Простіше кажучи, йдеться про таке. Народнопісенна творчість. Вертепна драма, шкільна драматургія та поезія XVII–XVIII століть. А також ті твори періоду XIX – початку XXI століття, які становлять різні типи поліметричного вірша (Тараса Шевченка, Андрія Малишка, Миколи Бажана, Івана Драча, Сергія Жадана).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Надія Гаврилюк уперше в українському віршознавстві зробила системне дослідження поліметричного вірша. Об'єктом аналізу стала поезія найбільшого майстра поліметрії XIX століття – Тараса Шевченка, у творчості якого поліметричні конструкції становлять 68,5 % (за даними метричного довідника Н. Костенко).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У XX – на початку XXI ст. вона вивчала шевченківський поліметричний вірш народнопісенного походження (Малишко), модерний з елементами народної пісні (Драч), модерний книжний (Бажан) і постмодерністський (Жадан). Розглянула конструкції, вибудувані в одній системі, та конструкції, до складу яких входять елементи різних систем віршування (силабіки; силабо-тоніки; тоніки;) та проза (в тому числі «позірна»).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У поліметричному вірші Івана Драча народнопісенні форми теж мають місце. Але, на відміну від Шевченка і Малишка, для яких співність була наскрізною, у Драча вона має вибірковий характер і поширюється переважно на ліричний поліметричний вірш. Помітне звуження народнопісенних моделей у складі поліметричних конструкцій Драча дає підстави говорити про модерний поліметричний вірш з елементами народної пісні. Найчастіше поетом використовуються варіанти 14-складового вірша, меншою мірою – 12-складник та 14-складовий вірш (4+4+6). Наприклад, у баладах домінують Дк4-6 і Тк4, що поєднуються з силабо-тонічними розмірами. Найактивніше народнопісенні форми залучаються Драчем до епіко-драматичної поліметричної конструкції «Чорнобильської мадонни».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Епіграфи до пролога та епілога поеми – думовий вірш, у главі «Вічна материнська елегія» використано модель 7-складовика, в «Материнській пісні» – 12-складового вірша, а в «Оді молодості» – варіанти 14-складника.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Фольклорна стилістика творів (пестливі слова, внутрішнє римування) часто втілюється поетом в некласичні розміри (тактовик, дольник). Відбувається відчутне нарощення питомої ваги некласичних розмірів у складі поліметричних конструкцій порівняно з творчістю Малишка. На передній план виходить тактовик, новим елементом поліметричної конструкції вірша стає верлібр («Соната Прокоф'єва»). В активній тонізації поліметричних конструкцій безперечно виявляється вплив поетики XX століття, своєрідна модернізація вірша, виникає перетікання народнопісенних і класичних віршоформ у некласичні.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На етапі новітньої поліметричної поезії початку XX століття тенденція до тонізації зазнає істотних змін. Гаврилюк простежує характер цих змін на взірці постмодерністського типу поліметричного вірша: вертепна драма, «Вертеп» Сергія Жадана.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На її думку, «Вертеп» вбирає (хоч і в пародійованому постмодерному ключі) попередні літературні надбання. Висока частка рядків тактовика, яку ми спостерігаємо у «Вертепі» Жадана, нагадує вірші Драча. Проте, на відміну від Драча, в Жадана немає фольклорних жартівливо-пестливих форм… Навів ці вирізки з автореферату дисертації Гаврилюк і порадів, що нарешті так точно пишуть про літературу. Тут є і заслуга Джобса. Без комп'ютера такий аналіз спробуй зроби. А головне – тут вивчають кожний рядок, кожне слово. А не просторікують «по-парткомівськи» про велич українських літераторів, як це досі полюбляють вчорашні найперші друзі, а нині найнайперші недруги бідолаги Яворівського.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Весною 2012 року отримує листа за підписом президента Національної академії мистецтв України Чебикіна. На пропозицію відділення кіномистецтва сесія Загальних зборів НАМ України 1 березня 2012 року обирає Івана Драча Почесним академіком за визначний особистий внесок у збагачення національної культурно-мистецької спадщини, багаторічну плідну творчу та громадсько-політичну діяльність. Національна АН України до своїх лав Івана Федоровича кликати не поспішає. Так само, як Іван Драч, їй була байдужа Соломія Павличко (за красним словом пані Гундорової, «дилетанта українського літературознавства»), їй була байдужа Ніла Зборовська. Мабуть, сплять і бачать, як в академіки висунуть свого членкора Гундорову: «Які ознаки поп-критики? Сприйняття тексту підмінюється нарцисичним самоспогляданням критика, який не прагне доступитися естетичної самототожности твору й задовольняється відшукуванням у тексті слідів свого «я» та творить власний образ-ідеал…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Надія Гаврилюк порівнює Драча з хрестоматійними класиками і з живим постмодернкласиком Жаданом. А мені довелося недавно розкрити біографію Стіва Джобса. Почав з кінця, погортати для загального розвитку. В комп'ютерах розуміюся не більше, ніж у красному письменстві та в «самототожності». Я дилетант. Потім уважно прочитав з початку. Не зміг відірватися…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не полишало відчуття, що я не раз особисто чув ці слова: «…Перетин гуманітарних і точних наук. Мені подобається той перетин. Щось є в тому магічне… Найкращі митці Леонардо да Вінчі (серед поем Драча – симфонія «Леонардо да Вінчі». – Авт.) та Мікеланджело також добре знали точні науки. Мікеланджело знав багато про добування каміння, а не лише про те, як бути скульптором…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Завжди потрібно підштовхувати до новацій. Ділан міг співати пісні протесту завжди і, може б, заробив багато грошей, але цього не сталося. йому треба було рухатися вперед, і коли він це зробив… від нього віддалилося багато людей… Якось він почав співати «Як перекотиполе», а хтось із зали крикнув: «Юда!». І тоді Ділан сказав: «Грай голосніше, чорти б їх забрали». І вони грали. Te Beatles були такими ж. Вони продовжували розвиватися, рухатися, вдосконалювати своє мистецтво. І це те, що я завжди намагався робити – продовжувати рухатися. Інакше, як каже Ділан, якщо ви не зайняті тим, що ви народжуєтесь, то зайняті тим, шо ви вмираєте…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Якщо щось фігове, то я кажу це людям в обличчя. Моя робота – бути правдивим. Я знаю, про що кажу, і зазвичай виявляється, що я правий. Це культура, яку я намагаюся створити. Ми брутально чесні один з одним, і кожен мені може сказати, що я гімнюк, і я їм можу сказати те ж саме… Я не вигадав мову чи математику, якими користуюся. Я трохи готую власну їжу, я не виготовляю свій одяг. Все те, що я роблю, залежить від інших істот нашого роду і від плечей, на яких є наша голова. І багато з нас хоче зробити внесок для тих самих істот і додати чогось свого до того потоку. йдеться про вираження чогось лише так, як знає більшість із нас, адже ми не можемо написати пісні Боба Ділана чи п’єси Тома Стопарда. Ми намагаємося використовувати таланти, які в нас є, щоб виразити найглибші почуття, показати нашу вдячність за всі внески, які робилися до нас, і додати щось своє до тієї течії. Це те, що керувало мною». Де тут Стів Джобс а де Іван Драч? Знизую плечима. Я не такий грамотний, як Андрій Кокотюха.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ставлю крапку. Солонцювати час! Як, дякуючи «Слову Просвіти», непедагогічно інструктує нас Іван Драч:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Солонцювати» – дієслово, яке повергає мене в націоналістичний трепет! Цього дієслова немає ні в російській, ні в польській мовах, про інші мови не йдеться, там його і не повинно буть. Сьогодні я солонцював. Давно вже підготував літр львівського оригінального світлого пива зразка 1715 року. З Теліжинців привіз хабар – літр коров’ячого молока у пляшці з-під «Моршинської». Купив в’яленого ляща за 10,15 гривень, зекономив гривень 10, бо такого ж ляща дядько в підземному переході продавав за 20-ку. Треба ж було осміліти настільки, що наважився знайти відкривачку і відразу ж, ще не встиг розпакувати моркву дляРекса, як нахабно підважив металевий кружалець і налив пиво, яке чекав уже тижнів два. За першим ковтком ще не брався за ляща. Спершу приготував їжу для Рекса і поставив йому в куток. Він узявся за роботу. Отоді я взявся за ляща. Скрутив голову як справжній катюга і став віддирати луску. Якою ж смачною була в’ялена риба за 10,15 гривень! Яким же втішним був смак львівського оригінального!..<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ох це ж його і пронесе зараз! – подумали недруги мого питомого словечка «солонцювати». Аж ні! Все було в повному ажурі! Лише мені згадалося, як колись довелося читати одну польську книженцію, і одна сучасна інтелектуалістка з Варшави чи Кракова дуже кепкувала над Тарасом Шевченком, як він готувався вже після заслання до приятельської учти з друзями, як він готував собі вечерю з тарані чи ще з якоїсь солонини – як він збирався «солонцювати»… «Матеріал для різуна, для гайдамаки, для волоцюги» – нічого іншого і не скажеш! Не для подумання! От що значить одне-однісіньке питоме українське дієслово, якого немає в сусідніх мовах слов’янських, не кажучи вже про кримсько-татарську, турецьку, чи угорську, чи литовську… Відразу тобі Шевченко – бандерівець!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отож мені досить один раз нарік посолонцювати, аби впевнитись, що без мене і цього мого питомого дієслова світ западеться, світ зміліє і змаліє!»<br>
<br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Післямова<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Стів Джобс мені із яблука віщає»<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Післямову не планував писати. Не так сталося, як гадалося. Вранці 13 травня завітав до Івана Федоровича і його собачки Рекса в сад Кончі Озерної. Розповів, що завершив рукопис його біографії. Уточнив для себе кілька невідомих або суперечливих фактів. Гордо, як хвалько, додав, що побачив і спробував, наскільки вистачило хисту, довести багато спільного у світоглядах Драча і Джобса: «Не висмоктав це з пальця». Іван Федорович посміхнувся і пішов шукати сторінку з новим віршем. Він, виявляється, все пише від руки. І прозу також. Потім полишає аркуші, як художник полотна, і звертається до них для нових штрихів. Прочитав мені вірш без назви. При мені дав її: «Стів Джобс»:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Моє майбутнє в яблуці таїться,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Там по-пластунськи повзає черв’як.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звивається моя вертка амбіція —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;У вас хай буде трішечки не так.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хай мармур гордо обійме Ньютоном,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хай бронза Мікеланджелом пройма.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хай золото належним камертоном<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Позводить вас, розумного, з ума.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А я сміюсь з усіх банальних істин,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бо де ж ми – дома, ну а де в гостях.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А що ж черв'як? Він тоже хоче їсти —<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Від яблука до мене – вірний шлях.<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хто дурить нас, той Бога не боїться,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як таємничку, вам скажу оце:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;В тім яблуку приховане таїться<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маленьке з крапелинку зеренце…<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я розминувся вже давно з одчаєм.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щодня приходить все нове знаття.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стів Джобс мені із яблука віщає:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Смерть – наймудріша вигадка життя».<br>
<br><br><br>