Олексій Сільвестров
Олег Блохін

Дитинство та школа

   Олег Блохін не ввійшов, а просто-таки ввірвався до еліти радянського футболу. Передовсім у молодому форварді вражала фантастична швидкість. «Чому Блохін так швидко біжить?» – багато хто задавав це запитання. Відповідь відшукувалась одразу: «Обдарували природа і… гени».
   Батько великого футболіста, Володимир Іванович Блохін, народився в Москві 18 липня 1922 року. Предки його були селянами, а батьки на початку 1920-х років переїхали до Москви, де працювали в Першій городянській лікарні: мати – медсестрою, а батько – заступником головного лікаря з господарських питань, він відповідав за транспортування хворих. Основним транспортом на той час були коні, і дід Олега Блохіна опікувався кінським поголів’ям, ремонтом повозів. Мешкали Блохіни в будиночку для лікарняної обслуги, родина виховувала вісьмох дітей.
   Змалечку Володимир Блохін хоча і вважався шибайголовою, одначе був одвернутий від вулиці, від хуліганства – ганяв голубів, розводив кроликів. Один із братів Володимира працював на деревообробному заводі. Там, серед іншого, виготовляли городки та більярд, які стали неодмінним атрибутом дитячих ігор Володимира Блохіна. Як потім згадував сам він, більярд ставили біля голуб’ятні, там же і в городки грали.
   Іще в школі Володимир почав займатися живописом, брав уроки в художників. Він добре співав, танцював, із 1935 року виступав у дитячому ансамблі, яким керував сам Олександр Александров – автор музики гімну СРСР, засновник і художній керівник легендарного Ансамблю пісні й танцю Радянської (тепер Російської) армії. По закінченні школи Володимир Блохін вступив до Харківського військово-технічного училища, але цей навчальний заклад доволі швидко закрили. Володимира перевели до Харківського військово-авіаційного училища льотчиків-спостерігачів і штурманів, але було ліквідоване і воно. Тому закінчував Володимир Іванович уже Харківське училище хімічного захисту Червоної армії, після чого служив у Киргизії та в Узбекистані.
   22 червня 1941 року, коли Володимиру Блохіну ще не виповнилося й дев’ятнадцяти, почалася Велика Вітчизняна війна. Протягом тижня було сформовано зведений полк, у якому Блохін дістав посаду начальника полкової хімічної служби, відповідального за стан хімічного захисту частини. Полк перекинули на Ленінградський фронт, де Володимир Іванович і прослужив аж до кінця війни, демобілізувавшись у званні капітана.
   Ленінград перебував у блокаді. Як згадував Володимир Блохін, їсти не мали зовсім нічого – ні м’яса, ні яєць, ні масла. Кухарі готували котлети з картопляного лушпиння. Щоправда, кожного дня давали випити 100 грамів, але тільки якщо солдат перебував на передовій. На відпочинку було «не положено».
   Радянським військам було дано наказ тільки оборонятися й ні в якому разі не наступати. Тому солдати перебували на передовій, яка проходила по Пулковських висотах, позмінно: частина з них відпочивала на території авторемонтного заводу, за п’ять-шість кілометрів од Пулкова. На відпочинку питання підтримки бойового духу солдатів, ослаблених постійним голодом і холодом, поставало особливо гостро. Тоді, згадавши свій досвід участі в дитячому ансамблі Александрова, Володимир Блохін запропонував командуванню частини організувати ансамбль пісні й танцю. Командир полку виділив 40 бійців, і цим ансамблем Блохін керував до кінця війни.
   1944 року до полку, в якому служив Володимир Іванович, прикріпили деяких провідних спортсменів країни, призваних на дійсну військову службу. Начальником фізпідготовки полку став харків’янин Василь Сох, чемпіон СРСР у бігу на 400 метрів. Між Сохом і Блохіним зав’язалася дружба, і Василь разом зі своєю дружиною, також відомою бігункою, часто приходили до Володимира в гості. Одного разу з ними прийшла їхня подруга – невеликого зросту, кирпата, дуже рухлива старшина Катя Адаменко, полковий каптенармус.
   Катерина Захарівна Адаменко, мати Олега Блохіна, народилася 7 листопада 1918 року в селі Небраті Бородянського району на Київщині. Вона була одинадцятою дитиною в сім’ї (всього вижило восьмеро). Як згадував Олег Блохін, його дід по материнській лінії був розсудливим, тихим, статечним, кремезним чоловіком. Він ніколи ні з ким не сварився, не лаявся й на дітей своїх голосу не підвищував, не картав їх. А от бабуся була жінкою енергійною, жвавою і меткою. В оселі завжди було чисто, але не завжди ситно.
   1932 року, закінчивши сім класів сільської школи, тринадцятилітня Катруся Адаменко подалася до Києва і вступила до фабрично-заводського училища при швейній фабриці імені Максима Горького. Влітку 1935 року в центрі Києва проводився легкоатлетичний крос, у якому брали участь команди колективів фізкультури. На дистанцію 500 метрів, яка пролягала від Бессарабки до «Червоного стадіону» (тепер НСК «Олімпійський»), тренер команди вирішив виставити шістнадцятилітню Катю Адаменко, що бігала швидше за всіх в училищі. Й вона виграла, випередивши значно доросліших і досвідченіших учасниць забігу! Із цього кросу й почався її спортивний шлях.
   По закінченні училища Катерина Захарівна працювала лекальницею на швейній фабриці імені Горького, вийшла заміж, 1939 року народила сина Миколу. Паралельно займалася легкою атлетикою – після перемоги в кросі нею зацікавилися провідні тренери України, вона постійно брала участь у різних змаганнях, 1940 року виконала норматив майстра спорту. Катерина Адаменко була другою радянською спортсменкою (після багаторазової чемпіонки СРСР, московської спринтерки Євгенії Сєчєнової), що пробігла 100 метрів менше ніж за 12 секунд, повторивши при цьому всесоюзний рекорд.
   На початку війни чоловік Катерини Захарівни пішов на фронт, а вона сама з дволітнім сином на руках опинилася в евакуації в Курській області. Там вона працювала в найрізноманітніших місцях: починала в колгоспі, а закінчувала помічником прокурора району. 1944 року Катерина Адаменко повернулася до Києва. Повернулася вже вдовою, чоловік загинув на фронті. Катерину як відому спортсменку призвали до армії та прикомандирували до полку на Ленінградському фронті, де зустріч із Володимиром Блохіним змінила все її життя – молоді люди покохали одне одного й невдовзі одружились.
   Після демобілізації з діючої армії Володимир Іванович переїхав до дружини в Київ, працював у ЦК ЛКСМУ, органах МВС УРСР, дослужився до звання полковника запасу. В різний час обіймав посади начальника навчально-спортивного відділу Українського республіканського спортивного товариства «Динамо», голови Київської міської, а потім заступника голови Київської обласної ради Всесоюзного спортивного товариства «Трудові резерви», протягом 12 років очолював Федерацію сучасного п’ятиборства УРСР.
   Катерина Адаменко вступила до Київського інституту фізкультури й закінчила його заочно, оскільки продовжувала виступати на бігових доріжках країни – в період із 1944 по 1951 рік вона вісім разів ставала чемпіонкою України з легкої атлетики. Катерина Захарівна неодноразово ставала чемпіонкою СРСР і України з п’ятиборства, зі стрибків у довжину і в бігу на 80 і 100 метрів із бар’єрами, 82 рази була рекордсменкою України, їй присвоєно звання заслуженого майстра спорту СРСР, заслуженого працівника фізкультури та спорту України.
   По закінченні спортивної кар’єри Катерина Адаменко з листопада 1958 року перейшла на роботу до Київського інженерно-будівельного інституту (тепер Київський національний університет будівництва та архітектури). Спочатку працювала викладачем, потім старшим викладачем, заступником декана факультету промислового цивільного будівництва, а після виходу на пенсію 1978 року – старшим лаборантом, завідувачкою методичного кабінету на кафедрі фізичного виховання та спорту. За час роботи в інституті вона підготувала 6 майстрів спорту, 38 кандидатів у майстри спорту і першорозрядників, понад 1000 спортсменів масових розрядів.
   1952 року збірна СРСР (уперше у своїй історії) мала виступати на XV літніх Олімпійських іграх у Гельсінкі. Напередодні Олімпіади Катерина Адаменко була одним із головних сподівань збірної СРСР з легкої атлетики, планувала взяти участь у змаганнях. Та коли дізналася, що чекає дитину, про Олімпіаду більше не думала. Сама Катерина Захарівна говорила про це так: «Я не жалкую, що не поїхала на Олімпіаду, не розмірковую, чи могла стати там чемпіонкою. У спорті я починала з нічого й досягла чимало. Але мій син – це ще більша гордість».
   Володимир Блохін на початку 1950-х працював у секретному відділі МВС УРСР. За його словами, режим був такий, що трудилися з дев’ятої ранку до другої години ночі. Близько десятої вечора в його кабінеті пролунав телефонний дзвінок. «Володимир Іванович? – запитав жіночий голос. – Я – лікар. Ваша дружина щойно народила сина!» Катерина Адаменко згадувала, що народила Олега швидко. Пологи приймала колишня спортсменка. Син народився богатирем.
   Так 5 листопада 1952 року з’явився на світ великий український футболіст Олег Блохін.
   Раннє дитинство Олега Володимировича минало на вулиці Шота Руставелі, в районі Республіканського стадіону, на футбольне поле якого він виходив потім багато років. Стадіон оточували круті гірки, схили яких густо вкривали сади та зарості. Влітку малий Олег гасав у цих заростях, а взимку злітав із найкрутіших схилів на лижах. Казали, що за цією ознакою Катерину Захарівну впізнавали на вулиці – це, мовляв, мати того малого в кожушку, який із таких гірок спускається, де навіть дорослі бояться.
   У Блохіних тоді жила німецька вівчарка на кличку Джек, із якою Олег часто гуляв. Узимку батьки запрягали Джека в санчата, що мчали хлопчика по першому пухнастому снігу.
   Олег Володимирович згадував, що в сім’ї не заведено було говорити про одяг, про речі. Ні він, ні його старший брат Микола (син Катерини Захарівни від першого шлюбу) ніколи не зловживали такими звичними для багатьох дітей словами «хочу» або «купи». Батьки купували їм тільки найнеобхідніше, надмірностей в іграшках і речах вони не знали. Лиш одного разу Олег порушив це правило. Коли він навчався в дев’ятому класі, Катерина Захарівна хотіла купити синові зимове пальто. Але якраз тоді в моду входили нейлонові куртки, і це була мрія Олега. Йому дуже хотілося мати вигляд сучасного дорослого хлопця. Мати зрозуміла це й подарувала синові таку куртку. Олег був од щастя на сьомому небі.
   Микола та Олег Блохіни, незважаючи на тринадцятилітню різницю у віці, дуже дружні з самого дитинства. За спогадами Олега, в дитинстві в нього не було друга ближчого та вірнішого, ніж старший брат, який завжди здавався йому найсильнішим і найспритнішим. Микола слідкував за молодшим братом, терпів усі його пустощі й витівки, охоче грав із ним у дворі у футбол, катався на лижах і санчатах, ходив із ним до зоопарку, на стадіон.
   Найрадіснішим і найбільшим святом у домі Блохіних був день народження Катерини Захарівни. За неписаним законом, Олегу та Миколі дозволялася найприємніша з робіт: вони діставали з-за скла серванта кубки, здобуті мамою за багато років її спортивної кар’єри, – з вишуканим палехським мереженням, із срібною в’яззю, литі й на тоненьких ніжках, з любов’ю прикрашені накладними медалями на спортивні сюжети. Діти виставляли ці реліквії на стіл і стільці та, озброївшись коробочкою зубного порошку й набором фланелевих клаптиків, бралися до роботи. Потім кубки обережно поміщалися за скло.
   До дня народження готували спеціальну концертну програму. Окрасою її були частівки, присвячені Катерині Захарівні та складені Олегом удвох із братом, і акробатична феєрія – вона розігрувалася на ковдрі, спеціально розстеленій на підлозі. Єдине, що затьмарювало свято, так це відсутність власного музичного супроводу.
   Батьки довго не полишали сподівання захопити Олега грою на баяні або акордеоні. Він навіть навчався в музичній школі по класу віолончелі. Але сама думка, що треба годинами сидіти вдома та цигикати, пригнічувала хлопчика і змушувала з рідкісною впертістю чинити опір батьківським планам.
   З дитинства братам прищеплювали любов до спорту. Катерині Захарівні, звичайно, дуже хотілося, щоб сини стали легкоатлетами. Але сподіванням матері здійснитися не судилось.
   Микола, напевно, успадкував од матері її здібності. У студентські роки під час навчання на хімічному факультеті Київського державного університету він виконав перший розряд з легкої атлетики. Кращі результати Миколи Блохіна на ті часи були цілком пристойними: стометрівку він пробігав за 11,1 секунди, стрибав у довжину на 6,5 метрів. А втім, він ніколи не надавав особливого значення своїм спортивним успіхам. Говорив, що займається спортом собі на втіху. Та й Катерина Захарівна не особливо наполягала на регулярних тренуваннях Миколи. Сама вона пояснювала це так: «Ми ж із Миколкою пережили війну. Він завжди був худеньким. Навіть коли подорослішав і зміцнів, мені однаково здавалося, що фізично він слабуватий. У його юнацькі та студентські роки з харчуванням було не так-то й добре. Пам’ятаю, коли їхала зі змагань із Москви, обов’язково набивала сумки продуктами…» У результаті, вибираючи між хімією та спортом, Микола Блохін вибрав хімію.
   Перед Олегом, щоправда, такий вибір ніколи не стояв. З ранніх років стало зрозуміло, що його життєве покликання – спорт.
   В одному із сімейних альбомів Блохіних є дві фотографії, де Олегу трохи більше чотирьох років. На одній із них його ліву ногу переможно поставлено на футбольний м’яч, який здається чи не більшим за самого хлопчика. Гратися з м’ячем малий Олег узагалі полюбляв – уперше вдарив по ньому, коли йому ще не виповнилося трьох років. На другому знімку щупленький Олег відштовхується від стартових колодок, а старт йому на біговій доріжці дає мама. Як казав сам Олег Блохін, ці знімки свідчать, що з самого малку в ньому боролися легкоатлет і футболіст.
   Батьки вважали – у сина має бути швидкість, адже мати все-таки спринтерка. І швидкість у ньому треба було розвивати, щоб вона не згасла. За спогадами Володимира Блохіна, сина він не балував – десь років із чотирьох почав будити його о 6–7 годині ранку. Олег робив зарядку, потім бігав крос навколо спортмайданчика, що був поблизу будинку. Пробігав за раз до 10 кілометрів, а батько стояв із секундоміром у руках. Після кросів – гімнастика. День за днем результати хлопчика поліпшувались.
   Олег Володимирович згадує, що спочатку він сприйняв спорт як щось святкове і прекрасне (як день народження чи Новий рік) у шість років. Того дня Катерина Захарівна повела його з дитсадка не додому, а до спортивної зали Київського інженерно-будівельного інституту. Хлопчик вражений був величезною кількістю цікавих предметів: на стіни можна було залазити, як по драбині; на товстому канаті, що звисав зі стелі, – відштовхнутися від стіни і, подібно до маятнику кухонних дзиґарів, гойдатися з боку в бік; можна було, розігнавшись, перекидом перелетіти через голову на товстому маті. До того ж залу заповнювали молоді люди, студенти Катерини Захарівни, в особі яких Олег несподівано зустрів доброзичливців, готових підтримати його найвідчайдушніше починання. В їх товаристві хлопчик відчув свободу, що, за словами Олега Володимировича, підштовхувало його зробити щось таке, що піднесло б його в очах цих людей на недосяжну висоту.
   Удома витівки Олега рішуче припинялися батьками. Тепер же видалася нагода – мама займалась із групою дівчат у протилежному кінці зали, а канат був близько. Якщо розгойдатися сильніше, можна птахом пролетіти у повітрі й приземлитися на мат. Олег тоді пожалкував тільки про одне – про відсутність гарного великого парасоля. Адже останній парасоль зламався два дні тому під час стрибка з даху сараю на задвірках будинку, за що Олега було черговий раз добряче покарано батьками.
   Переконавшись, що ніхто й ніщо не заважає йому здійснити задумане, хлопчик непомітно підкрався до каната. Оглядівся, удаючи, що роздивляється гімнастичну стінку, на яку мама вилазити дозволила. Ніхто за ним не стежив, не поспішав припинити приготування. Підтягнути кінець каната і швидко піднятися по стінці майже під самісіньку стелю було справою кількох секунд. Олег поглянув на траєкторію майбутнього польоту, так би мовити, зі стартової висоти. Серце завмерло – мат лежав так далеко і здавався таким крихітним. А чи потрапить він узагалі на нього? Хлопчик усвідомлював, що розумніше було б злізти вниз, тим більше що він нікого про свої наміри не сповіщав. Але хіба в шестилітньому віці людина звертає увагу на сумніви та невпевненість?
   Незважаючи на те, що вже на своєму особистому (нерідко сумному) досвіді Олег переконався, що чим вище злетиш, тим дужче гепнешся при падінні, він відпустив перекладину й полетів. Але, порівнявшись із матом, хлопчик лише судорожно вчепився руками в канат, од якого, здавалося, ніяка сила не змогла б одірвати його в ту мить. Підкоряючись закону всесвітнього тяжіння, про існування якого він тоді й не підозрював, Олег тепер нісся з не меншою, ніж до перед тим до мата, швидкістю… прямо на стіну! Він закричав од страху, але якийсь хлопець мужньо підставив під масу, що летіла (хай не таку вже велику, але примножену швидкістю), власне тіло і, збитий з ніг, упав на підлогу разом із дитиною. На крик примчала Катерина Захарівна, коротким ривком за руку відірвала Олега від хлопця, і не уникнути б йому чергового прочухана, якби не заступився за нього рятівник.
   Олег регулярно виступав на районних легкоатлетичних змаганнях, по черзі захоплювався шахами (навіть здобув спортивний розряд), плаванням. Іноді батько брав Олега із собою до більярдної, що біля Київської філармонії. Володимир Іванович сам добре грав на більярді й навчив цієї чудової гри сина. Пізніше, на базі київського «Динамо», Олег Блохін легко обігравав усіх своїх партнерів, навіть скаржився батькові: «Не цікаво грати. Я уже бавлюсь із ними».
   Наприкінці 1950-х років Блохіни отримали окрему квартиру в Першотравневому житловому масиві, більш відомому в Києві під назвою Чоколівка. Там, до речі, виросли й майбутні партнери Олега по київському «Динамо» – знамениті радянські футболісти Анатолій Бишовець і Володимир Мунтян. Щоправда, обидва вони старші за Блохіна на шість років.
   1960 року Олег вступив до середньої школи № 69 м. Києва, розташованої на Чоколівці. Потім через її перевантаженість частину дітей, у тому числі Олега, перевели до сусідньої середньої школи № 144.
   Школу було побудовано по війні. Коли будівельники здали в експлуатацію новеньку чотириповерхову споруду, навколо неї лежав пустир із купами будівельного сміття. Й тоді, як розповідали Олегу вчителі, директор школи Марія Костянтинівна Коробко кинула клич: «Кожний клас мусить привезти до школи по одному самоскиду чорнозему». Потім на цю землю самі учні висадили 120 молодих яблунь. Вони розрослись, і навесні будівля здавалася рожевою за квітучими деревами.
   Як згадував Олег Володимирович, Марія Костянтинівна любила дітей, здається, більше, ніж решта вчителів, і діти це відчували. Всі у школі знали про горе в її сім’ї (вона поховала сімнадцятилітнього сина) і старалися хоч якось приглушити її біль.
   Із теплотою згадував футболіст й інших своїх педагогів. Перші уроки фізкультури у нього в школі вела Ірина Іванівна Хижняк, учасниця Великої Вітчизняної війни. Про це Олег дізнався від учителів – сама Ірина Іванівна при дітях ніколи про війну не згадувала. Вона була сувора, можливо, навіть дещо грубувата, та лаяла завжди за діло. Одного разу Олегу добряче перепало від Ірини Іванівни за те, що він не прийшов на товариський матч з баскетболу із командою іншої школи. Щоправда, того дня в нього був футбол.
   Величезне задоволення мав хлопець од внутрішньошкільних спартакіад, на яких завжди були присутні його головні вболівальники – Володимир Іванович і Катерина Захарівна. На спартакіаді 1966 року Олег здобув свої перші золоті медалі – за перше місце в бігу на 60 метрів із результатом 8,0 с і за перше місце у стрибках у довжину з результатом 4,35 м. Щоправда, медалі ті були з шоколаду – фірмові шоколадки «Аерофлоту», загорнуті у фольгу. По дорозі додому Олег раз у раз намагався покуштувати свої нагороди. Батько, помітивши це, купив йому в гастрономі велику плитку шоколаду і сказав: «Їж, чемпіоне! А ці давай збережемо». У домашньому музеї Блохіних ці шоколадні медалі висять тепер поряд із бронзовою медаллю, здобутою Олегом Блохіним у складі олімпійської збірної СРСР на XX літніх Олімпійських іграх 1972 року в Мюнхені.
   Із 4 по 10 клас класним керівником Олега Блохіна була Алла Анатоліївна Лакизо. Своїх дітей у неї не було, мабуть, тому всю свою теплоту вона віддавала учням – дуже хотіла, щоб усі дружили, любили свій клас, свою школу, придумувала для дітей усе нові й нові цікаві справи. Олег Володимирович згадує, як замість обов’язкової політінформації якийсь час вони грали «в дипломатів». Кожний учень на свій розсуд вибирав собі країну, в яку «призначався» послом Радянського Союзу. За газетами, журналами, книгами учні мали вивчити побут і звичаї «своєї» країни, а потім поділитися враженнями з усім класом. Олег, який захоплювався грою збірної Бразилії з футболу, очолюваної великим Пеле, «вирушив» до Бразилії й так вивчив її, що часом сам собі здавався справжнім бразильцем.
   Алла Анатоліївна Лакизо розповідала, що з Олегом у неї не було труднощів. У цьому вона бачила заслугу Катерини Захарівни, яка, звичайно, любила сина, як усяка мати, але, коли вимагала справа, була з ним сувора. Навчатися Блохіну було, мабуть, важче, ніж його однокласникам, – тренування забирали чимало часу. Але Алла Анатоліївна й не вимагала від нього занадто багато – бачила, що він уже весь у полоні спорту. За її словами, хлопчиком Олег був дуже компанійським, діти його любили. Навчався Блохін старанно, закінчив школу легко, без трійок. Якщо йому треба було їхати на збори, його завжди відпускали – знали, що зуміє надолужити.
   Алла Анатоліївна Лакизо була класною керівницею і в Анатолія Бишовця, про що із задоволенням розповідала Олегу та його однокласникам. Щоправда, Олег Володимирович говорив: навіть цей факт не був для нього визначальним у виборі виду спорту, позаяк із Бишовцем вони тоді, природно, не спілкувалися – в 1963/64 навчальному році, коли Олег іще був у 4 класі, Анатолій уже закінчив школу. Але протягом кількох наступних років Олег, звичайно, заздрив Бишовцю, який вражав своїми успіхами у складі київського «Динамо».

«Футбольні університети»

   Чоколівка була одним із перших у місті районів, забудованих по війні п’ятиповерховими цегляними будинками – знаменитими «хрущовками». Нині «хрущовки» здаються застарілими й малопридатними для житла, але тоді, в 1950-х, така забудова дозволила масі людей, які тулилися в підвалах і комуналках, відчути, що таке власна окрема жилплоща. Для дітей і підлітків на Чоколівці взагалі було роздолля – багато простору, сади й парки, десятки дворових спортивних майданчиків, свої вподобані футбольні поля.
   «Королем» ігор на Чоколівці був, без сумніву, футбол. У безкінечних дворових футбольних поєдинках Блохіна тішила роль форварда, який забиває голи. Втім, за його власними словами, вболівальником Олег тоді не був, відвідувати футбольні матчі не полюбляв – дивитися футбол йому здавалося нудним.
   «Футбольні університети» Олега Блохіна почалися на стадіоні Київського інженерно-будівельного інституту, куди хлопчика вперше привела мама. Помітивши захоплення сина футболом, Катерина Захарівна відвела його до футбольної секції кафедри фізичного виховання та спорту рідного інституту. Олег почав регулярно ходити на тренування, та за два тижні тренер звільнився, заняття припинились і хлопчаки знову розбрелися по своїх дворах. Тоді за справу взявся батько.
   Щоліта Олег Блохін, як і багато радянських дітей, їздив до піонерського табору. Влітку 1962 року в піонерському спортивно-оздоровчому таборі «Ракета» проходила спартакіада. Перше місце в турнірі з футболу посіла команда п’ятого загону, в якій грав Олег. Так він здобув свою першу грамоту за успіхи в футболі. А вже у перші дні вересня 1962 року Володимир Іванович одвів сина до дитячої футбольної школи «Динамо».
   У ті роки дитяча школа була розташована на місці нинішніх тенісних кортів стадіону «Динамо» імені Валерія Лобановського. На стадіоні «Динамо» збиралися на перегляд хлопчики у віці від дев’яти до одинадцяти років, і кожний тренер набирав собі групу з двадцяти осіб, покладаючись на якісь йому одному відомі ознаки, а просто кажучи, «на око» визначаючи дані претендентів. Але щоб знайти два десятки таких, які подавали б надії, доводилося переглядати до трьох тисяч хлопчаків!
   Багато хто дотепер упевнений: Олег Блохін потрапив до цієї елітної школи, що називається, «по блату». Дійсно, його батько працював тоді начальником навчально-спортивного відділу Українського республіканського спортивного товариства «Динамо» й міг просто наказати керівництву школи взяти Олега до групи – ніхто б не посмів ослухатися високого начальника. Але він цього не зробив.
   Олександра Васильовича Леонідова, одного з дитячих тренерів школи «Динамо», Володимир Блохін знав особисто. Кілька разів просив його подивитися сина, і якось Леонідов сказав йому: «Хочу глянути на твого пацана».
   На контрольних випробуваннях тренер пропонував хлопцям виконати найпростіші технічні елементи. Приміром, просив їх якомога сильніше пробити по воротах. Для Леонідова було дуже важливо знати – чи боїться юний футболіст сильно бити по м’ячу?
   Як згадував сам Олег Володимирович, тренер сказав йому: «Ну, Алику, показуй, що ти вмієш», – відміряв п’ять великих кроків од дерев’яних стійок, які позначали маленькі футбольні ворота, поставив на відмітку м’яч і сухо скомандував: «Бий!» Олег розігнався й ударив з лівої. Влучив!
   Чому Олег Блохін бив лівою ногою? За словами його батька, в сім’ї шульгою ніхто не був – ні він, ні Катерина Захарівна, та й Олег завжди був правшею. Але з дитинства йому зручніше було бити по м’ячу лівою ногою. Щоправда, сам Олег Володимирович пізніше говорив, що єдиний факт, відомий цілком певно, – це те, що в чотири роки він усе ж таки був шульгою. Надалі ця обставина багато в чому визначила його ігрове амплуа – форвардів, які б’ють лівою ногою, не так уже й багато, і шульги вічно завдають зайвого клопоту захисникам.
   Леонідов скомандував хлопчику: «Тепер бери м’яч і ставай напроти мене. Знаєш, як оддавати пас щокою?» Потім поплескав долонею по внутрішній стороні стопи й додав: «Зробиш мені передачу, а я зупиню м’яч і поверну тобі. Отримаєш од мене, також зупини й поверни мені». – «Чи й не штука – вдарити щокою», – подумав Олег. Погляд його весь час мимоволі падав на сусідній майданчик, де хлопці вже грали в футбол. Як же йому хотілося замість усіх цих нудних ударів і пасів скоріше кинутися з головою в футбольну битву!
   Нарешті Леонідов зібрав усіх хлопчаків, включаючи Олега, в групу й одвів їх на інший майданчик, де було встановлено маленькі, схожі на хокейні ворота. Поділивши групу на п’ятірки, Олександр Васильович сказав: «Ну, бомбардири, показуйте, на що ви здатні!» – й дав свисток. Почалася п’ятнадцятихвилинна гра в міні-футбол, під час якої тренер уважно придивлявся до своїх майбутніх учнів.
   Олег Володимирович признавався пізніше – якби він відчув хоч на мить, що за ним пильно спостерігають, у нього, мабуть, нічого б не вийшло. Та він про це навіть не замислювався – був м’яч, були ворота, і його п’ятірка вийшла грати проти такої ж команди бажаючих учитися «на футболістів». Значить, треба було забивати!
   Після гри тренер поділив кандидатів на групи по троє-четверо. Вони мусили наввипередки пробігти тридцять-сорок метрів. Олександр Леонідов пізніше розповідав, що в цьому забігу Блохін легко – навіть занадто легко! – втік од усіх своїх ровесників, хоча не вирізнявся ні зростом, ні фізичними даними і на вигляд здавався кволеньким сором’язливим хлопчиком. Одразу після цього, без найменших вагань, Олександр Васильович подумки записав Олега до своєї групи – дуже вже підкупала його швидкість!
   Після забігу почалося останнє випробування – Леонідов поставив хокейні ворота на відстані десяти метрів і дав кожному десять спроб. Олег увесь час бив лівою ногою і влучив усі десять разів.
   По закінченні контрольних випробувань щасливців, серед яких опинився й Олег, було відділено від решти, й після короткої бесіди та напучувань їм пояснили, що їх прийнято до дитячої спортивної школи «Динамо», в групу Олександра Васильовича Леонідова, й оголосили, по яких днях треба з’являтися на тренування.
   За словами Володимира Блохіна, Леонідов сказав йому тоді: «Тобі його назад не віддам. Серйозно. У мене таких хлопців немає». Додому Олег повернувся, сяючи від щастя. Щоправда, коли спробував пояснити мамі, чим же він відзначився і що робив під час конкурсу, до пуття звітувати так і не зміг – сам іще нічого не розумів…

«Юний динамівець»

   15 вересня 1962 року дев’ятилітній Олег Блохін власноручно заповнив облікову картку футбольної секції дитячої спортивної організації «Юний динамівець» і від цього дня офіційно став членом Українського республіканського спортивного товариства «Динамо». Хлопчик був сповнений великої гордості, йому було чим пишатись – адже 1961 року динамівці Києва стали першою немосковською командою, якій удалося виграти чемпіонат СРСР з футболу!
   Київське «Динамо» зразка 1961 року являло собою чудовий колектив, створений молодим амбіційним тренером В’ячеславом Соловйовим (у минулому – партнером легендарних Григорія Федотова та Всеволода Боброва по нападу знаменитої «команди лейтенантів» – московського ЦДКА). У складі команди грав Юрій Войнов – один із лідерів збірної СРСР, яка виграла 1960 року перший в історії розіграш Кубка європейських націй (так до 1968 року офіційно називався чемпіонат Європи з футболу), визнаний потім одним із кращих центральних півзахисників в історії радянського футболу.
   Кумирами всіх київських хлопчаків, у тому числі й Блохіна, були форварди «Динамо». Команди тоді грали за так званою системою «дубль-ве», що передбачала зразу п’ять (!) форвардів. Центральний нападник Віктор Каневський став кращим бомбардиром чемпіонату 1961 року, а Валерія Лобановського й Олега Базилевича називали кращими крайніми нападниками в радянському футболі першої половини 1960-х років. Гру Лобановського багато хто й досі вважає неперевершеною. Винайдений ним унікальний удар «сухий лист» сповнював жахом захист суперників і викликав захоплення у київських уболівальників. Не менш унікальним прийомом володів його партнер по атаці Віктор Серебряников. Цей удар навіть названо на його честь – «дуга Серебряникова». Олег був щасливий од усвідомлення одного того факту, що він тренуватиметься в одному клубі з цими уславленими футболістами, і потай мріяв коли-небудь вийти разом з ними на смарагдово-зелений газон стадіону «Динамо».
   Перші тренування Олега Блохіна почалися на невеликому п’ятачку асфальту відразу біля входу на стадіон «Динамо», за високими круглими колонами. Премудрості цих тренувань давалися йому легко, та Олегу частенько вичитували за індивідуалізм, небажання поділитися м’ячем із товаришами й уперте прагнення самому пробити по воротах.
   Одного разу після занять тренер видав Олегу білу як сніг футболку з великою синьою літерою «Д» на грудях. Хлопчик був просто щасливий – він вийде на поле у складі київського «Динамо»! Хай у дитячій команді, але все-таки в «Динамо»!
   Перші матчі Олега Блохіна проходили на заводських стадіонах, розташованих далеко від центру міста. Вболівальники туди майже не заглядали. По неділях грали клубами на першість міста. В такі дні вся родина прокидалася рано. Катерина Захарівна швидко готувала сніданок, і Володимир Іванович з Олегом вирушали на стадіон.
   За словами Олега Володимировича, за всі дитячі та юнацькі ігри його батько не пропустив жодного матчу на першість міста. При цьому Володимир Іванович був не тільки персональним уболівальником сина – він багато років на громадських засадах очолював батьківський комітет школи «Юний динамовець». Батьки допомагали тренерам контролювати успішність дітей, а в дні недільних матчів на першість міста були разом з ними.
   Поступово зароджувалися гарні традиції: приміром, на кожну гру батьки приносили трилітрові банки з яблучним, томатним або виноградним соком. Після матчів юні футболісти не бігли хлебтати воду з-під крана, а з величезним задоволенням пили цей сік.
   Щоправда, за спогадами Олега Блохіна, для нього батьківська турбота обернулася на маленьку драму – за ним міцно закріпилося прізвисько «татусів синочок». Багато хто з хлопців вважали, що Олега тримають у команді лише через високу посаду Володимира Івановича та його особисте знайомство з тренером Леонідовим.
   Оливи до огню підливав і сам тренер, який не обмежував своїх підопічних жорсткими ігровими настановами і дозволяв їм вільно фантазувати на полі. Леонідов дуже цінував швидкість Блохіна, тому часто радив захисникам і півзахисникам давати Олегу довгі передачі за спини суперників. Блохін, отримавши м’яч, волів не вступати в єдиноборство із захисниками суперника, легко набирав швидкість, утікав од супротивників, виходив сам на сам із воротарем, забивав гол… і чув од партнерів по команді образливе слівце: «Боягуз!»
   Боягузом Олега вважали не тільки хлопці. Навіть колеги-тренери, дивлячись на гру Блохіна, частенько говорили Олександру Леонідову: «Із цього футболіста не вийде – не боєць він!» Адже в тодішньому футболі силова боротьба на кожній ділянці поля, передусім у нападі, була загальноприйнятою практикою. Гарними гравцями вважалися футболісти рослі та фізично міцні, а Блохін був малим і худим, тому чисто за зовнішніми ознаками важко було очікувати від нього швидких спортивних злетів.
   Бомбардирський талант Блохіна розкрився дуже рано, хоча позиція крайнього нападника, на якій він починав грати, не давала для того особливих підстав. Головними бомбардирами будь-якої команди в футболі початку 1960-х років були яскраво виражені центрфорварди, крайні ж нападники виконували функції «піднощиків снарядів» – здійснювали прохід по флангу і віддавали передачу в штрафний майданчик. Та Олег, маючи високу швидкість, сам користувався передачами від захисників або півзахисників і забивав голи, ставши одним із кращих бомбардирів команди. Тим більше що, за його словами, воротарі у хлоп’ячих командах завжди були слабенькі.
   Одначе, незважаючи на величезну кількість забитих м’ячів, одставання Олега у фізичній підготовці відчувалось – у тринадцятилітньому віці він важив 43,5 кілограма, зріст був 158 сантиметрів, спірометрія [1 - Спірометрія – метод дослідження функції зовнішнього дихання, що включає в себе вимірювання об’ємних і швидкісних показників дихання.] – 3200. Відверто кажучи, не атлет.
   Тому Володимир Іванович вирішив збільшити навантаження під час щоденних занять сина перед школою. Подовжується маршрут кросів, тривалішими та різноманітнішими стають гімнастичні вправи після бігу – Олег присідає, віджимається, підтягується. Щоб сину не так швидко набридало, батько придумує різні ігри з м’ячем, наприклад, просто на маленькій кухні квартири Блохіних Олег із зав’язаними очима мусив контролювати м’яч то лівою, то правою ногою.
   Істотний вплив на фізичну підготовку хлопчика справив і спортивно-оздоровчий табір поблизу районного центру Володарка, кілометрів за сто двадцять од Києва в бік Білої Церкви, куди щоліта на один місяць виїжджала футбольна секція школи «Юний динамівець». Свіже повітря, чисте озеро, мальовничі місця, затишний стадіон із відмінним полем – усі умови цілком задовольняли потреби дітей у активному відпочинку. Після ранкової пробіжки юні футболісти розвивали техніку гри, індивідуально працюючи з м’ячем, потім проходили тренувальні ігри. Увечері – риболовля та читання книг, узятих із собою з дому. Олег Володимирович згадував, що після місяця такого життя сам відчував, що повертається додому зміцнілим і поздоровілим.
   Недивно, що вже в чотирнадцять років дані в медично-контрольній картці Олега Блохіна істотно змінюються: вага – 49 кілограмів, зріст – 165 сантиметрів, спірометрія – 3600. Однак єдиноборства із захисниками Блохін, як і раніше, уникав, голи забивав переважно на швидкості. Тому до складів дитячих і юнацьких збірних команд Києва, що їздили на республіканські змагання, Олега попервах не включали – ставка робилася в основному на юних футболістів, які полюбляли силову боротьбу.
   Уперше в житті Блохін потрапив до складу збірної Києва в чотирнадцять років. Команда виїхала до Львова на розіграш Кубка «Юності». Цей всесоюзний турнір було вперше організовано 1964 року. В ньому брали участь збірні команди Москви, Ленінграда, а також усіх союзних республік і їх столиць, спочатку складені з футболістів сімнадцяти-вісімнадцяти років. Формат розіграшу Кубка змінився саме 1966 року – в ньому почали виступати юнаки чотирнадцяти-п’ятнадцяти років. Але вийти на поле Олегу так і не довелося – тренери знову віддали перевагу «бійцям», і він увесь турнір одсидів на лаві запасних.
   Тоді Блохін виступав уже за юнацьку команду «Динамо». Тренувався він тепер двічі на день по дві години, чотири рази на тиждень (узимку – п’ять). Одне із тренувань проходило в манежі Київського суворовського військового училища (тепер Київський військовий ліцей імені Івана Богуна), яке було розташоване на бульварі Лесі Українки, в центрі міста. Манеж юним футболістам надавали тільки з дев’ятої години вечора, тому після двогодинного тренування Олегові доводилося добиратися додому через усе місто – жив-то він на Чоколівці. Приходив він уже за північ, і вранці батьки будили його в школу з великими труднощами. Олег Володимирович згадував, що, прибігаючи зі школи додому, він старався швидше зробити уроки, щоб хоч трішечки… не попоїсти, ні, а поспати!
   Граючи в юнацькій команді «Динамо», Блохін продовжував справно забивати голи в матчах на першість Києва. У п’ятнадцять років він нарешті ввійшов до основного складу юнацької збірної міста. Завдяки цьому Олег почав частіше виїздити на змагання до інших міст, поступово пробився до юнацької збірної України. До шістнадцяти років Блохін помітно зміцнів і виріс: його вага була вже 63 кілограми, зріст – 176,5 сантиметра, спірометрія – 4500. У першу чергу далася взнаки, звичайно, гормональна перебудова організму в період статевого дозрівання – Олег, як і будь-який юнак у віці від 14 до 16 років, швидко витягнувся і змужнів. Але величезну роль відіграли й роки напружених тренувань із батьком і в школі «Юний динамівець».
   У шістнадцять років Олег Блохін уперше виїхав за кордон. И не куди-небудь, а до Франції! Це було, без перебільшень, справжнім чудом. На той час максимально досяжним для звичайної радянської людини закордоном була Болгарія, яку за вражаючу схожість із батьківщиною називали «шістнадцятою республікою Радянського Союзу». Та й туди потрапляли в основному передовики виробництва, партійні, комсомольські та профспілкові працівники. Процедура виїзду була дуже утруднена, необхідно було зібрати масу рекомендацій і пройти співбесіду в КДБ. У далеке зарубіжжя взагалі їздили тільки дипломати, вчені, артисти, і, нарешті, спортсмени.
   Блохін згадував, що з роками зарубіжні вояжі стали для нього звичною справою, але таких яскравих вражень, які в нього склалися під час першої в житті поїздки за кордон, більше, напевно, ніколи не буде – тим більше що він був іще школярем.
   Узимку 1969 року Олег дізнався, що юнацька команда «Динамо» у травні поїде до Франції, де в маленькому передмісті Парижа місті Круа щорічно проводився традиційний європейський турнір юнацьких клубних команд «Iris Club de Croix». Цей турнір, організований іще 1957 року маловідомим французьким професійним клубом «Ірис», під той час був популярний у Європі. Його переможцями були юнацькі команди відомих у Європі професійних клубів. Французькі «Реймс» і «Ресінг» (Париж), італійські «Інтернаціонале» (Мілан), більш відомий нам як міланський «Інтер», і «Торіно» (Турин), іспанська «Барселона» та англійський «Лідс Юнайтед» – ось далеко не повний список команд, які вигравали турнір у Круа.
   Уявіть собі радянського дев’ятикласника, що потрапив за кордон, та ще й у Париж. Сена, Ейфелева вежа, собор Паризької Богоматері, Тріумфальна арка, Лувр, Пантеон… Олег Володимирович згадував, що батьківський фотоапарат був у нього весь час напоготові та клацав усе підряд, але майже все – з вікна автобуса. Зупинок у Парижі не було, тому в першій поїздці красоти міста промайнули перед Олегом як у прекрасному сні – більше запам’ятались автобус, готель, стадіон, матчі.
   1969 року із багатьох країн Європи до Круа з’їхались юнацькі команди, від назв яких аж дух перехоплювало: португальська «Бенфіка» (Лісабон), бельгійський «Андерлехт» (Брюссель), англійський «Ковентрі Сіті», іспанська «Барселона». Більшість ровесників юних динамівців із цих та інших зарубіжних команд уже тренувались у професійних клубах.
   У Західній Європі спорт, і футбол зокрема, був професійним. Футболісти офіційно працювали у своєму клубі й отримували гроші за гру у футбол. При цьому, природно, вони мусили серйозно й невпинно підвищувати свою майстерність – од видовищності гри залежав їхній добробут.
   У Радянському Союзі офіційно спорт був любительським. Радянська людина працювала на заводі або в конторі, навчалася в інституті, служила в Радянській армії або в міліції, а у вільний од роботи або навчання час ходила на тренування та їздила на змагання, виступаючи перед публікою безкоштовно. Звичайно, спорт високих досягнень у СРСР був фактично професійним – спортсмени тільки отримували заробітну плату «за основним місцем роботи», віддаючи фактично весь свій час заняттям спортом. Наприклад, спортивне товариство «Динамо» курирувало МВС, тому всі динамівці, в тому числі й Олег Блохін, офіційно вважалися співробітниками міліції, отримували чергові звання.
   За спогадами Олега Володимировича, він жадібно дивився всі матчі, що проходили на маленькому акуратному стадіоні «Анрі Санер», який уміщував усього шість тисяч глядачів. Олега та його партнерів по команді більше за все хвилювало питання: хто сильніший – вони чи юні професіонали? Своєю манерою гри іноземні юніори в чомусь нагадували старших «профі», матчі яких Блохін бачив тоді тільки по телевізору.
   Типовими представниками англійського футболу були хлопці з «Ковентрі Сіті». Такі ж, як у дорослих, навісні передачі у штрафний майданчик, ті ж швидкі прориви форвардів у розрахунку на ці передачі, та ж відмінна гра головою та прекрасна атлетична підготовка всієї команди. Добрий вигляд мав «Андерлехт». Високі хлопці, що прекрасно володіють багатьма технічними прийомами, ішли в атаку групами по п’ять-шість гравців, форвардам допомагали крайні захисники. Витончено й темпераментно грала «Барселона», потужно – «Бохум» із ФРН. Кияни, вірні своїй тактиці, грали за рахунок колективних дій і зайняли третє місце, пропустив вперед «Андерлехт» і «Барселону».
   Олег Володимирович говорив потім, що основний висновок, який він зробив під час поєдинків на стадіоні «Анрі Санер» у Круа: радянські футболісти загалом не гірші за європейських професіоналів, хоча, звичайно, де в чому їм поступаються. Юні спортсмени, підготовлені у професійних клубах, мали вигляд кращий, ніж у динамівців, у індивідуальній техніці, в культурі паса, у грі головою (особливо англійські клуби), зате радянські юніори не поступались їм у принципах організації гри, а деяких суперників переважали в атлетичній і швидкісній підготовці. Це розуміння лишилось у великого футболіста, а потім і тренера, на все життя.
   Алла Анатоліївна Лакизо, класна керівниця Блохіна, згадувала, як радів дев’ятий «Д» клас поїздці Олега до Франції. А після повернення Блохін мало не викликав у Алли Анатоліївни сльози розчулення тим, що кожному однокласнику привіз який-не-будь особливий сувенір: одному – авторучку, другому – набір листівок, третьому – брелок. У класі було тоді тридцять два учні (разом з Олегом), і він привіз своїм товаришам тридцять один сувенір! Аллі Анатоліївні також дісталися подарунки – невелика гармоніка із краєвидами Парижа та якась дрібничка, сплетена із синельки. [2 - Синелька (зменш. від «синель») – бархатистий ворсистий шнурок для вишивання, прикрашання жіночого одягу, головних уборів тощо.] «А що ти привіз матері?» – запитала вона Олега. «Точно таку ж, – відповів він. – Хотів мамі купити французькі парфуми, кинувся, а грошей уже немає». Алла Анатоліївна була знайома з деякими хлопцями з юнацької команди «Динамо», й вони розповіли їй, що в Парижі Блохін потратив на сувеніри всі гроші.
   Очевидно, якраз після турніру в Круа на Блохіна вперше звернуло увагу керівництво юнацької збірної СРСР, яку тоді очолював один із найвидатніших тренерів світового юнацького футболу Євген Лядін.
   Головна особливість і трудність тренерської роботи в юнацькій збірній полягали в тому, що наставнику щороку доводилось усе починати заново: віковий ценз – вісімнадцять років – був граничним для гравців його команди. Тільки тренеру, що має особливу прозірливість, дано побачити в юніорі майбутнього майстра, і Лядін мав такий дар у повній мірі. Радянському спорту невимовно пощастило, що саме Лядін у другій половині 1960-х – на початку 1970-х років опинився на своєму місці: через його руки пройшло багато гравців, які стали потім визнаними майстрами вітчизняного футболу. З-поміж них був і Олег Блохін.
   Під керівництвом Євгена Лядіна юнацька збірна СРСР двічі поспіль – 1966-го та 1967-го – вигравала Юніорський турнір УЄФА (саме таку офіційну назву мав до 1980 року юнацький чемпіонат Європи з футболу), а 1969 року стала срібним призером європейської юнацької першості. Блохін дебютував у збірній якраз 1969 року, але восени, коли команда вже грала відбірний раунд Юніорського турніру УЄФА 1970 року, у складі «срібної» збірної його не було.
   Саме тоді до Блохіна почав придивлятися тренер дубля київського «Динамо» Михайло Коман. За його спогадами, під час одного з матчів юнацької команди «Динамо» він звернув увагу на худорлявого хлопчину, що вирізнявся серед ровесників гарною швидкістю, націленістю на ворота, створював багато небезпечних моментів і забивав голи. Щоправда, помітив Коман і те, що Блохін уникав силової боротьби, не полюбляв уступати в єдиноборство із захисниками. Зате Михайло Михайлович відзначив у нього інші яскраві якості: крім швидкості, це відмінна координація, гарний удар зліва, прекрасне бачення поля та вміння мислити на швидкості. Досвідчений тренер добре розумів – далеко не кожному футболісту дано поєднувати в собі такі якості.
   24 листопада 1969 року, напередодні відбірного матчу Юніорського турніру УЄФА зі збірною Румунії, Олег прилетів до Тбілісі у складі юнацької збірної СРСР. На тренуванні до нього підійшов Михайло Коман. «Освоївся?» – запитав він Олега. «Освоююсь», – відповів Блохін, дещо розгубившись од такої несподіваної уваги з боку тренера «Динамо».
   «Зеленський також тут?» – поцікавився Коман. «Та он він бігає!» – відповів Олег, указуючи на Василя Зеленського, свого однолітка і партнера по юнацькій команді «Динамо». Михайло Михайлович підізвав Зеленського і звернувся до обох: «Ось що, хлопці, зіграти хочете за клуб? За основний склад?»
   Ці слова приголомшили Олега і він пробурмотів у відповідь щось невиразне. Одначе Коман, очевидно, й не чекав од хлопців вигуків радості чи обговорення питання, давно для нього вирішеного, тому махнув рукою і сказав: «Матч завтра, я за вами заїду. З Лядіним питання уладнали». Після цього тренер розвернувся й рішуче закрокував зі стадіону, а Блохін і Зеленський лишилися стояти в цілковитій розгубленості, дивлячись йому в спину.
   Увесь день Олег ходив сам не свій. Його пригніченого стану не міг не помітити Євген Лядін, якому це, цілком природно, не сподобалося. Досвідчений психолог, Лядін прекрасно розумів, що означає для сімнадцятилітнього юніора можливість зіграти матч за основний склад «Динамо». Але ж Блохін приїхав на збори у складі юнацької збірної СРСР і мав налаштовуватися на відбірну гру Юніорського турніру УЄФА. Тому, коли закінчилася двостороння гра і юні футболісти, прийнявши душ і охоловши, вислуховували зауваження наставників збірної, Лядін звернувся до Олега: «Ви, Блохін, мусите навчитися на полі відключатися від усього, що заважає грати. Всяке буває, і якщо з отакою неуважливістю виходити на поле, то користі буде мало й вам, і вашим товаришам, а вони ж розраховують на вас…»
   Щоправда, як це часто буває, напучування тренера не тільки не досягло своєї мети, але й привело до прямо протилежного результату – в юнака остаточно зіпсувався настрій. Він був тепер цілковито впевнений у тому, що на матч зі збірною Румунії Лядін його не виставить. Його впевненість підкріплялась і тим, що він не вийшов на поле в попередньому матчі зі збірною Польщі, яку радянські футболісти розгромили з рахунком 3:0. Такий результат, з точки зору Олега, автоматично закріплював нападників на їх місцях, так що шанси на його участь у другому матчі юнацької збірної дорівнювали нулю.
   Олег устиг навіть пожалкувати, що приїхав на збори. Рік його чекає нелегкий – юнак перейшов до десятого класу. Невблаганно наближалися випускні іспити, й кожний від’їзд ставав серйозною перешкодою для навчання. Все важче було діставати звільнення від занять, кількість невивчених уроків тільки зростала, а бути відстаючим – хоч у навчанні, хоч у спорті – Блохіну ніколи не подобалось.
   Спав Олег дуже погано – його відверто лякала перспектива осоромитись у завтрашній грі. Адже це був не прохідний матч, а принципове «динамівське» дербі, в якому суперником киян була одна з кращих радянських команд – «Динамо» (Тбілісі). До того моменту тбілісці сім разів здобували бронзові медалі чемпіонату СРСР, чотири рази – срібні, а 1964 року стали чемпіонами Союзу.
   У сезоні 1969 року чемпіонський титул іще за тур до фінішу забезпечив собі московський «Спартак». Динамівці Києва весь сезон вели за «Спартаком» погоню, одначе змушені були задовольнитися срібними медалями, а бронза увосьме поїхала до Тбілісі. Оскільки матч уже не міг нічого змінити в розподілі місць, керівництво обох команд прийняло рішення виставити на гру молодь. До того ж основний склад киян у цей час готувався до відповідального матчу 1/8 фіналу Кубка європейських чемпіонів.
   Так що 25 листопада 1969 року на полі Центрального стадіону «Динамо» імені В. І. Леніна в Тбілісі (тепер – Національний стадіон Бориса Пайчадзе) вийшли в основному гравці динамівського дубля (найдосвідченішим із них був Володимир Веремєєв, який до того моменту провів за основний склад «Динамо» вже п’ять матчів). Крім дублерів, у матчі взяли участь чотири гравці юнацької команди «Динамо» – Віталій Денеж, Василь Зеленський, Олег Блохін і Валерій Зуєв (він у другому таймі вийшов на заміну). Як не парадоксально, але факт: свій перший матч в основі київського «Динамо» Олег Блохін зіграв, навіть не будучи офіційно зарахованим до команди!
   За спогадами Олега Володимировича, дев’яносто хвилин він пробігав як заводний, але м’яч партнери давати йому не поспішали. Позаяк іти в захист і брати участь у відбиранні м’яча на своїй половині поля Олег вважав непристойним для форварда, щось варте уваги вийшло в нього лиш одного разу – отримавши м’яч поблизу штрафного майданчика, він обвів захисників тбілісців, змусив воротаря кинутися в один бік, сам ударив у інший… Але хвилювання було занадто великим – м’яч злетів високо в небо, що викликало дружний сміх і свист на трибунах.
   Узагалі тбіліські глядачі того вечора натішились і насміялися від душі, спостерігаючи за діями молодиків, які уявили себе майстрами. Аякже, вони ж бо захищали честь іменитих команд! Кияни програли з рахунком 0:2 і понуро, с похнюпленими головами покидали поле. Одначе Михайло Коман не лаяв хлопців – матч однаково нічого не вирішував, а тренерам випала нагода переглянути в офіційному поєдинку найближчий резерв команди.
   Із трибуни тбіліського стадіону «Динамо» за Блохіним та іншими динамівськими юнаками спостерігав і Євген Лядін. Чим гра Олега в тому матчі впала в око тренеру, він, за його словами, й сам не міг пояснити, але Лядін виставив Блохіна на матч із юнацькою збірною Румунії. Матч відбувся на Центральному стадіоні міста Горі й завершився внічию – юнацька збірна СРСР так і не зуміла виграти в далеко не найсильнішої румунської команди. На початку другого тайму Блохіна замінив московський динамівець Анатолій Байдачний.
   Усе це не могло не похитнути в Олегові віру у власні сили. За його спогадами, він навіть подумував, повернувшись до Києва, залишити футбол і повністю зосередитися на навчанні. Та через півтора місяці після матчів у Грузії сталася подія, що назавжди визначила долю юного футболіста.
   Цей січневий вечір 1970 року в сім’ї Блохіних починався як завжди: батьки займалися домашніми справами, Олег поспішав доробити математику, щоб устигнути подивитися цікаву телевізійну передачу. В цю мить у двері подзвонили – в гості до Блохіних прийшов Михайло Коман.
   Поява динамівського тренера спантеличила Олега – гостей вони того вечора не чекали. Та уявити собі, чим це для нього обернеться, він не міг навіть у найсолодших мріях – на його тодішнє глибоке переконання, після тбіліського провалу навряд чи хтось міг усерйоз зацікавитися його персоною. Михайло Михайлович уже досить довго розмовляв із батьками, і юнак почав побоюватись, як би гість не завадив увімкнути телевізор. Але тут пролунав голос Володимира Івановича: «Сину! Йди-но до нас!»
   «Здрастуй, Олеже! – за руку привітався з ним Коман. – Тренуєшся?» – «Ні, уроків занадто багато», – відповів Олег. «Це погано. Та будемо надолужувати. Одинадцятого січня ми чекаємо тебе на тренуванні». – «Які тренування?» – «Сину, – схвильовано сказав батько. – Тебе запрошують грати за «Динамо», за команду…»
   Пропозиція Комана просто прибила Блохіна – в сімнадцять років, звичайно, щодня очікуєш від життя приємних сюрпризів, але такого він і уявити не міг! За спогадами Олега Володимировича, він, мабуть, зблід, бо Катерина Захарівна почала стурбовано вдивлятися в обличчя сина. «Згоден?» – запитав Михайло Михайлович і всміхнувся. Почуття, що охопило його в ту мить, сам Олег Володимирович описував так: «І вони ще запитують – чи згоден?! Грати в команді, що три роки поспіль не знає конкуренції в боротьбі за золоті медалі чемпіонів СРСР, – хіба могло бути більше щастя?»
   Дійсно, київське «Динамо» другої половини 1960-х років уважалося своєрідним еталоном радянського футболу. За період із 1964 по 1969 рік кияни двічі – в 1964 і 1966 році – вигравали Кубок СРСР, при цьому 1966-го оформили «золотий дубль», узявши і Кубок, і чемпіонство. Після цього вони ще двічі поспіль – 1967 і 1968 року – здобували чемпіонський титул, рівно через десять років повторивши видатне досягнення легендарної «команди лейтенантів». Двічі – 1965 і 1969 року – динамівці ставали срібними призерами чемпіонату.
   У ту пору «Динамо» на повний голос заявило про себе й на міжнародній арені, ставши першою радянською командою, що взяла участь у розіграшах єврокубків. У сезоні 1965/66 року кияни дійшли до чвертьфіналу Кубка володарів європейських кубків, де, щоправда, програли шотландському «Селтіку». А вже в сезоні 1967/68 року чемпіон СРСР уперше в історії взяв участь у розіграші головного клубного змагання Європи – Кубка європейських чемпіонів (із 1993 року він називається Ліга чемпіонів УЄФА).
   На першій стадії змагань, у 1/16 фіналу, жеребок знову звів динамівців із «Селтіком». Шотландці тоді гриміли по всій Європі – адже команда знаменитого тренера Джока Стіна в минулому сезоні здобула Кубок чемпіонів, у фіналі обігравши дворазового переможця турніру міланський «Інтернаціонале». Олег Блохін згадував, що день 20 вересня 1967 року запам’ятався йому як велике свято – у Ґлазґо на стадіоні «Паркхед» київське «Динамо» перемогло «Селтік» із рахунком 2:1! Уже на третій хвилині Анатолій Пузач забив перший гол, на тридцятій – Анатолій Бишовець подвоїв рахунок. Шотландцям удалося відквитати лише один м’яч – на початку другого тайму відзначився Боббі Леннокс.
   4 жовтня на матч-відповідь «Динамо» – «Селтік» хотів потрапити, мабуть, увесь Київ. Блохіну тоді заздрили всі однокласники – за тиждень до цієї гри на одному із тренувань Олександр Леонідов видав йому вхідний квиток на стадіон, а напередодні самого поєдинку Олегові навіть пощастило побачити легендарних шотландців зблизька. Після тренування Блохін ішов повз готель «Дніпро», і раптом із його дверей почали виходити й сідати в автобус однаково одягнені міцні хлопці. «Селтік»! – крикнув хтось із хлопчаків, які обступили автобус.
   Олег миттю зрозумів, що шотландці їдуть тренуватися на стадіон, і помчав туди. Він був вражений тим, що на трибунах за розминкою шотландців спостерігали п’ять-шість тисяч уболівальників. «І як вони тільки дізналися про тренування?!» – промайнула у нього думка. Ще його здивувала яскрава і красива біло-зелена форма «Селтіка» і порядок, який панував на полі під час тренування.
   Матч у Києві завершився тріумфом киян. «Селтіку» вдалося забити один м’яч (на початку другого тайму знову відзначився Леннокс), але за хвилину до кінця поєдинку Бишовець зрівняв рахунок. Нічия 1:1, і «Динамо» сенсаційно виходить у наступне коло!
   У 1/8 фіналу кияни зустрічалися з польським «Гурніком» із Забже. В ту пору польський футбол не привертав до себе особливої уваги, і київські вболівальники смакували наперед легку перемогу «Динамо». Схоже, що так налаштувались і самі динамівці. Дійсно, матчі з «Гурніком» пройшли за тим же сценарієм, що й матчі з «Селтіком» – перемога в гостях 1:2 і домашня нічия 1:1. Тільки цього разу в ролі переможеного опинилося «Динамо».
   Перший матч проходив у Києві 17 листопада 1967 року. На цій грі Олег був разом із батьком. «Динамо» почало зустріч, штурмуючи ворота «Гурніка», і вже на дванадцятій хвилині після гарматного удару Віталія Хмельницького захисник поляків зрізав м’яч у власні ворота. Але вже через три хвилини Зиґфрид Шолтисік зрівняв рахунок, а на початку другого тайму Влодзімєж Любаньскі вивів гостей уперед. Динамівці могли звести матч унічию, але за п’ять хвилин до кінця зустрічі кращий пенальтист клубу Йожеф Сабо промахнувся з одинадцятиметрової відмітки.
   По дорозі додому Олег із батьком обмінювалися враженнями. Звичайно, було прикро за улюблену команду. Динамівці, мабуть, вирішили, що після своєї гучної перемоги над «Селтіком» вони візьмуть «Гурнік» голими руками, а поляки зовсім не злякались, і слава переможців «Селтіка» лише додала їм міці та азарту. В уболівальників «Динамо» тепер залишалося сподівання тільки на успіх у матчі-відповіді.
   Одначе результат повторного поєдинку, що проходив 29 листопада, знову розчарував шанувальників команди – наприкінці першого тайму Василь Турянчик вивів «Динамо» вперед, але вже через шість хвилин Шолтисік зрівняв рахунок. Матч закінчився внічию, й до чвертьфіналу Кубка чемпіонів несподівано вийшов «Гурнік».
   У сезоні 1969/70 року кияни знову взяли участь у розіграші Кубка чемпіонів. Свого суперника по 1/16 фіналу, австрійський клуб «Аустрія», динамівці пройшли легко, вже в першій зустрічі на виїзді обігравши австрійського чемпіона 1:2. Домашня зустріч також завершилася переконливою перемогою «Динамо» з рахунком 3:1.
   Але на наступній стадії змагань динамівцям дістався куди більш серйозний суперник – чемпіон Італії «Фйорентина» із Флоренції, якій у попередньому сезоні вдалось обійти в італійській першості не тільки легендарний «Інтер», але й «Мілан» – діючого володаря Кубка чемпіонів! Перший матч у Києві 12 листопада 1969 року «Динамо» програло з рахунком 1:2, а матч-відповідь у Флоренції 26 листопада завершився внічию 0:0, і до чвертьфіналу вийшли італійці. До речі, саме до цього матчу готувався основний склад динамівців перед листопадовою грою чемпіонату СРСР із тбіліськими одноклубниками, що дозволило гравцеві юнацької команди Олегу Блохіну зіграти свій перший матч в основі київського «Динамо».
   Цей період в історії київського клубу нерозривно пов’язаний із іменем великого радянського тренера Віктора Маслова, який був із 1964 по 1970 рік начальником команди (саме так у той час офіційно називалася посада головного тренера). Вперше слава прийшла до Маслова під час роботи з московським «Торпедо», яке під його керівництвом 1960 року зробило «золотий дубль». Ця команда наполовину складалась із гравців збірної СРСР, які того ж року стали першими чемпіонами Європи – вихованцями Маслова були капітан збірної Валентин Іванов, легендарні форварди Слава Метревелі та Геннадій Гусаров, великий Валерій Воронін, який став пізніше єдиним радянським футболістом, включеним до складу символічної збірної світу за підсумками чемпіонату світу 1966 року.
   Про дивовижні тренерські здібності Маслова, що не мав, кажуть, навіть повної середньої освіти, досі складають легенди. В першому ж сезоні під його началом кияни здобули Кубок СРСР, а вже із другого сезону «Динамо», що до цього три роки поспіль займало місця в середині (а то й у нижній частині) турнірної таблиці чемпіонату СРСР, стає флагманом вітчизняного футболу. Щоправда, попервах динамівські вболівальники зустріли нового тренера багнетами – адже він відрахував із команди їхніх улюбленців Валерія Лобановського й Олега Базилевича. Але Маслов дуже швидко дав київській публіці нових кумирів.
   1966 року динамівці Віктор Банников, Леонід Островський, Віктор Серебряников, Йожеф Сабо та Валерій Поркуян у складі збірної СРСР стали бронзовими призерами чемпіонату світу. При цьому Поркуян, забивши чотири голи у трьох матчах, установив рекорд збірної СРСР із результативності у фінальних стадіях чемпіонатів світу, так і не перевершений до самого розпаду Радянського Союзу. Того ж року капітан команди Андрій Біба став кращим футболістом СРСР, 1969 року такого ж визнання добився Володимир Мунтян, а голкіпера киян Євгена Рудакова у тому ж сезоні було визнано кращим воротарем СРСР.
   Крім того, «Динамо» мало найсильнішу в країні лінію атаки – Віталій Хмельницький, Анатолій Пузач і, звичайно, Анатолій Бишовець. Незважаючи на те що кияни поступилися «Фйорентині» в 1/8 Кубка чемпіонів 1968/1969 року, гра Бишовця в цих матчах так захопила керівництво італійського чемпіона, що воно почало з «Динамо» переговори про придбання форварда. Цей факт навіть знайшов відображення в пісні Володимира Висоцького, де є рядок, який обезсмертив видатного гравця: «Ведь недаром клуб «Фиорентина» предлагал мильон за Бышовца!»
   Одначе під 1970 рік команда явно потребувала оновлення. Свого часу, після матчу-відповіді з польським «Гурніком» у розіграші Кубка європейських чемпіонів сезону 1967/68 року, Маслов вимовив сакраментальну фразу: «У футболі бувають парадоксальні явища – все є, а нічого путнього не виходить. Це як на недосяжній вершині в горах: ти на самісінькій верхівці, а дихати нічим!»
   Коли на початку 1970 року Блохіна зарахували до «Динамо», Маслов, очевидно, перебував у такому ж стані. Він усе виразніше й сильніше відчував горезвісний «брак кисню» й гарячково шукав шляхів його подолання. Завдяки цьому в «Динамо» і з’явився Олег Блохін.

Перші роки в «Динамо»

   11 січня 1970 року Олег Блохін, як і було домовлено з Команом, прийшов на стадіон «Динамо» на своє перше тренування у складі київської команди. Олег Володимирович згадував, що прийшов на стадіон задовго до призначеної години і, поки діждався тренера, мало не одубів од холоду. Пізніше в залі зібралися гравці основного складу, серед яких Олег зі здивуванням не виявив недавніх лідерів команди – Віктора Банникова, Василя Турянчика, Йожефа Сабо, Валерія Поркуяна. Як з’ясувалося, ветеранів було відраховано з команди по закінченні сезону 1969 року відповідно до твердих вимог Маслова, висунутих ним на підкріплення планів омолодження команди. Щоправда, як показав чемпіонат 1970 року, цей крок наставника «Динамо» відіграв украй негативну роль.
   Наприкінці січня київське «Динамо» за традицією вирушило в Ґаґри, до санаторію «Україна», й почало підготовку до сезону. Виїзд у Ґаґри й подальші збори на Чорноморськім узбережжі були для Блохіна сповнені хвилюванням і тривогою. Попервах він старався нікому не потрапляти на очі – почувався не дуже впевнено. Із часом нерішучість пройшла, й Олег почав триматися вільніше – зрозумів, що це його колектив, хоча не знав твердо, чи гратиме в ньому: адже кругом самі зірки! Сумка його розривалася від ваги – разом зі спортивною формою та особистими речами вона була набита підручниками й зошитами. 1970 року Олег закінчував десятий клас і мав складати випускні іспити. Якийсь час у період зборів у Ґаґрах він навіть ходив на уроки фізики, математики, хімії до вечірньої школи робітничої молоді.
   Раніше після дворазових тренувань Олег буквально падав із ніг, але те, що динамівці робили в Ґаґрах, не йшло ні в яке порівняння із тренуваннями юнацької команди. Дво– і триразові заняття з м’ячем, зі штангою, акробатика, кроси часом доводили його до цілковитої знемоги. Крім того, тренування в дублюючому складі показали, що в юного форварда не закріплено чимало елементів футбольної техніки. Він не завжди чітко зупиняв м’яч; іноді допускав помилки в передачах на двадцять-тридцять метрів, а також в інших технічних прийомах. А втім, було б дивно, якби він володів технікою краще, адже на тому п’ятачку асфальту, де зазвичай тренувалася група Олександра Леонідова, доводити до досконалості технічні прийоми було неможливо.
   Олег Володимирович і досі з теплотою згадує Михайла Комана, який допомагав йому опановувати футбольну науку. Попервах Блохін побоювався Михайлича, як його називали гравці дубля, позаяк на погане виконання будь-якого технічного прийому той реагував криком: «Я з тебе, пацан, труси зніму й ремінякою відшмагаю!» Міцні вислови взагалі були у ходу в тодішніх тренерів «Динамо». За спогадами очевидців, під час тренувань основного складу Віктор Маслов не гребував навіть і відвертими й соковитими матюками.
   Коман навчав молодих дублерів усі футбольні прийоми виконувати легко, точно й тільки за рахунок техніки, роботі над якою приділялось особливо багато уваги. Короткі та довгі передачі, гра головою, прийом м’яча, зупинка, обведення – все повторювалося десятки, сотні разів. Тренер щедро ділився з молоддю тактичними тонкощами з особистого футбольного досвіду, яких ніхто з них, ясна річ, не знайшов би в жодному футбольному підручнику. Олегові добре запам’ятались індивідуальні уроки з Команом, під час яких Михайлич пояснював юному форварду, що потрібно робити, коли йде передача з флангу, як завершувати атаки в центрі, з яких точок не можна бити по воротах, під яким кутом краще пробити, як треба випереджати захисника у грі головою.
   Олег дізнався, приміром, чому не можна пробігати повз воротаря. Тренер пояснив, що завжди краще загальмувати перед воротарем у розрахунку на те, що він може не втримати м’яч, і тоді випаде нагода добити його у ворота. Не все, ясна річ, швидко засвоювалось, не все підходило для гри Блохіна, та багато чого з цього арсеналу тактико-технічних футбольних хитрощів одклалось у нього в голові й потім дуже знадобилося на полі. До речі, саме Коман навчив Олега бити пенальті. «Ти коли битимеш пеналь, – казав йому Михайлич, – ставай під кутом напроти тієї дуги, на яку сітка натягується. Розганятися й бити по прямій важче». Цей урок Олег засвоїв і потім лише так і розганявся.
   Із часом Блохін звик до збільшення навантажень, які попервах так приголомшили його, й навіть почав отримувати задоволення від тренувань. До того ж тренер тонко відчував, коли хлопці втомлювались, і змінював навантаження. Тому майже кожне заняття проходило охоче, азартно. Тренування були, як тоді здавалось Олегові, дуже короткими, але інтенсивними, всі вправи виконувалися тільки в русі.
   1970 рік був роком чемпіонату світу в Мексиці, й повсюдний інтерес до футболу підігрівався щирими сподіваннями, що збірна СРСР зрештою зуміє не тільки ввійти до числа призерів, але і втрутиться в суперечку фаворитів. Очікування ці дійсно не були такими вже безпідставними – на чемпіонаті світу 1966 року в Англії «команда Шестерньова», як її нерідко називали в ті роки за іменем капітана збірної СРСР, знаменитого захисника Альберта Шестерньова, пробилася до фінальної частини і навіть здобула – нехай і зайнявши 4-е місце – бронзові нагороди.
   У березні почався черговий чемпіонат СРСР. Незважаючи на те, що відразу шестеро лідерів «Динамо» – Рудаков, Мунтян, Серебряников, Бишовець, Пузач і Хмельницький – постійно викликались у розташування збірної СРСР, яка готувалася до поїздки на чемпіонат світу, під кінець першого кола кияни посідали друге місце, відстаючи від лідерів – московських одноклубників – усього на одне очко.
   Блохін помалу освоювався в команді. Пізніше він згадував, як увечері напередодні кожної календарної гри чемпіонату Віктор Маслов збирав усіх гравців «Динамо» в їдальні «на чай із варенням». Щоправда, пити чай було не обов’язково, але збиралися всі – й основа, і дубль. Олег зазвичай забирався куди-небудь у куток, аби не особливо впадати у вічі старшим хлопцям чи й самому Маслову. За чаєм сама собою виникала задушевна розмова, й було помічено – якщо чаювання проходило цікаво, жваво, з гумором, то наступного дня команда матч вигравала. Такі чаювання не тільки налаштовували нервову систему спортсменів на майбутній поєдинок, але й допомагали молодим гравцям швидше адаптуватися в команді.
   Напередодні травневих свят 1970 року в домашній зустрічі з дублем ташкентського «Пахтакора» Олег Блохін забив свій перший гол у чемпіонаті СРСР. Треба сказати, що в тодішніх чемпіонатах існували два окремі заліки – для команд майстрів і для дублюючих складів. Матчі дублів проходили перед поєдинками основних складів команд. За словами Олега Володимировича, на трибунах стадіону «Динамо», де грав динамівський дубль, яблуку ніде було впасти. До речі, в 1970-х роках на матчі дублюючих складів досить часто збиралося більше глядачів, аніж на ігри основної команди. Пов’язано це було з тим, що матчі дублерів завжди проходили в упертій і безкомпромісній боротьбі, а гравці основи були у великій залежності від результату поєдинку, що часто відбивалося на видовищності футболу.
   У тій грі у складі киян на поле вишли майбутні відомі гравці – воротар Олександр Прохоров, захисники Валерій Зуєв, Олександр Дамін і Віктор Кондратов. Крім Блохіна до атакуючої групи динамівського дубля входили три гравці, що незадовго до цього перейшли із дніпропетровського «Дніпра», – Валерій Рикун, Олексій Христян і Василь Лябик. Рикуна (до речі, батька відомого українського футболіста Олександра Рикуна) 1967 року було визнано кращим півзахисником Юніорського турніру УЄФА, а тандем форвардів Христян-Лябик вважався одним із найперспективніших в українському футболі тих років. На жаль, подальша кар’єра всіх трьох у «Динамо» не склалась.
   «Пахтакор» також виставив сильний склад, зміцнив команду дублерів кількома гравцями основи. Гості відразу ж після початку матчу перейшли в наступ, при цьому добре і дружно обороняючись. Ташкентці грали розкуто, не думаючи про результат, тому напруженість на половині поля динамівців постійно наростала. Кияни ж діяли сумбурно, навалом, в атаку йшли і півзахисники, і захисники, часом забуваючи про захист власних воріт. В один із таких моментів гравці ташкентського дубля прорвалися до штрафного майданчика і завдали удару по воротах. Прохоров у самовідданому стрибку парирував м’яч, але на відскоку першим був нападник «Пахтакора», який і добив м’яч у ворота. Одначе пропущений гол не вибив динамівців із колії, а, навпаки, змусив заспокоїтись і зібратись. Київські вболівальники на трибунах підтримували улюблену команду, й те, що вони вибачили пропущений гол, надавало хлопцям сил.
   Наприкінці першого тайму Лябик несподівано рвонув уперед і прослизнув між двома захисниками до штрафного майданчика, але там скупчилось надто багато гравців і тієї й іншої команди. Атака мала ось-ось захлинутись, але тут Блохін (за його словами, про всяк випадок – очевидно, від надлишку сил та енергії) рушив у самісіньку гущу. Лябик примудрився проштовхнути Олегові м’яч, той прийняв його і з ходу пробив. На перерву команди пішли за рахунку 1:1, зате у другому таймі кияни повністю переграли «Пахтакор» за рахунок двох голів Олексія Христяна, причому другий м’яч він провів із подачі Блохіна.
   Той давній матч дублерів лишився в пам’яті Олега Володимировича назавжди. Він говорив, що чітко пам’ятав свій перший гол і через багато років, позаяк саме в той момент уперше відчув – для футболіста немає більшого щастя, ніж побачити забитий ним м’яч у сітці воріт.
   Крім першого гола, чемпіонат 1970 року запам’ятався Олегові Блохіну ще й першим видаленням із поля (до речі, за всю довгу футбольну кар’єру Блохіна видаляли з поля всього тричі). На початку жовтня дублери київського «Динамо» приймали на своєму полі кутаїське «Торпедо». Високий, атлетичної статури центральний захисник гостей, як тільки Блохін його обводив, безцеремонно бив Олега по ногах. Наприкінці гри киянин не витримав таких одвертих грубощів і, як кажуть футболісти, «відмахнувся» – відповів ударом на удар. Суддя негайно видалив його з поля. «На полі ти свій характер не показуй, – дорікав молодому футболісту після матчу Михайло Коман. – Справжній спортсмен мусить стерпіти й таке. Сам ти не маєш права карати своїх супротивників, для цього на полі є суддя».
   Дні молодого футболіста зазвичай були заповнені до краю – тренування, ігри в дублі, підготовка до випускних іспитів. Він насилу викроював час, аби прочитати цікаву книгу чи подивитися новий фільм, а тут іще в перших числах травня прийшла інформація, що юнацьку команду «Динамо» знову запрошують до Франції, на турнір у Круа. Звичайно, Олег відчував величезне бажання знову побувати у Франції, але в нього ось-ось мали розпочатися випускні іспити в школі. Блохін звернувся до керівництва школи із проханням про допомогу, і йому, як завжди, пішли назустріч – призначили комісію і прийняли випускні іспити достроково.
   У складі команди, якою керували тренери Михайло Коман і Олександр Щанов, разом із Олегом до Парижа летіло ще кілька гравців дубля «Динамо» – воротар Микола Костюк, захисники Олександр Дамін і Валерій Зуєв, півзахисник Ірек Гатаулін. Літак приземлився в паризькому аеропорту Орлі, де було організовано врочисту зустріч. Тренерам господарі піднесли квіти, з кожним із юних футболістів привіталися за руку. Подали автобус, і динамівці поїхали до Круа. Дорогою їм розповіли, що заявки прислали дванадцять команд, і, враховуючи стислі строки проведення турніру – три дні, учасників розбито на чотири групи.
   Першого ж дня киянам належало зіграти два матчі по сорок хвилин кожний. Разом із «Динамо» у групі опинились юнаки ліонського «Олімпіка» (більше відомого як просто «Ліон») і західнонімецька команда «Армінія» (Білефельд). Серед претендентів на золоті медалі також рахувалися юні професіонали із амстердамського «Аякса», англійського «Кардифф Сіті» та брюссельського «Андерлехта».
   Юні динамівці грали непогано, але після перемоги над «Ліоном» не змогли зламати добре організовану оборону «Армінії», й матч завершився внічию (0:0). До фіналу (в боротьбі за 1– 4-е місця) вийшли західнонімецькі футболісти, які забили на один гол більше за киян. У другому фінальному раунді, де виборювали місця із п’ятого по восьме, «Динамо» зіграло набагато вдаліше й завдало поразки «Кардифф Сіті» та туринському «Торіно». Незважаючи на визнання кращими гравцями турніру динамівців Миколи Костюка, Ірека Гатауліна й Олега Блохіна, підсумкове п’яте місце, звичайно, засмутило киян.
   Тим часом у чемпіонаті СРСР настала перерва, і радянська збірна вирушила на чемпіонат світу. Із шести гравців «Динамо» до Мексики поїхали п’ятеро – напередодні чемпіонату Євген Рудаков, граючи за збірну в товариському матчі, дістав важку травму і вибув із ладу до кінця сезону. «Мундіаль», як часто називають світову першість, почався для радянської збірної багатообіцяюче – із відбірної групи вони вийшли до чвертьфіналу з першого місця, причому з шести м’ячів, забитих радянськими футболістами у трьох матчах відбірного раунду, чотири (повторив рекорд Поркуяна!) забив Бишовець і один – Хмельницький. Однак у чвертьфіналі збірна СРСР зазнала невдачі, програвши досить середній збірній Уругваю в додатковий час із рахунком 1:0.
   За словами Олега Блохіна, «мексиканці», як називали в «Динамо» гравців збірної, що приїхали з чемпіонату світу, повернулися додому фізично й морально втомленими, були незадоволені собою та своєю грою. Але Маслов продовжував вірити ветеранам і вперто ставив їх в основний склад, хоча молодь із дубля готова була замінити «мексиканців». У результаті в колективі намітився розкол, дисципліна різко впала, і тренер уже майже не контролював подій.
   Усе це стало причиною катастрофи, що спіткала киян у другому колі чемпіонату СРСР – команда набрала всього 12 очок і посіла в підсумковій таблиці… сьоме місце, програвши 9 (!) із 16 календарних матчів. Ось коли позначилося відрахування з «Динамо» ветеранів, особливо Віктора Банникова (визнаного, між іншим, за підсумками сезону 1970 року кращим воротарем СРСР!) – адже після травми Рудакова команда лишилася фактично без воротаря.
   Блохін згадував, що футболісти після кожної поразки подовгу з’ясовували стосунки між собою, шукали причини невдач не у відсутності командної гри, а в діях того чи іншого футболіста. Ходили вперті чутки, що Маслов піде. Одного разу після чергового програшу Маслов не підвівся, як зазвичай, першим із тренерської лави й не пішов до роздягальні, а лишився сидіти такою собі закам’янілою брилою. Свист із трибун миттю змовк – глядачі розуміли, як не по-людськи і жорстоко завдавати ударів беззахисній людині. Стадіон майже спорожнів, коли Віктор Олександрович важко рушив до роздягальні – він вичікував, коли роз’їдуться футболісти, не бажаючи бачитися з ними. Команді та її тренеру, які ще недавно становили єдиний колектив, нічого було сказати одне одному.
   Осінь для «Динамо» почалася несподівано добре – 6 вересня в Києві з рахунком 2:0 було обіграно тбіліських динамівців. 10 вересня, знов удома, було розгромлено одного з аутсайдерів, донецького «Шахтаря» – 3:0. Одначе вже 15 вересня дістали 2:0 на виїзді від іще одного аутсайдера, бакинського «Нефтчі», а 19 вересня зазнали ганьби – одна з найслабкіших команд чемпіонату, що впевнено йшла на виліт, одеський «Чорноморець» на своєму поле обіграв «Динамо» 3:2.
   Це переповнило чашу терпіння спортивного керівництва України – «нагорі» було прийнято рішення про звільнення Віктора Маслова. Розставання з великим тренером було обставлено настільки не по-людськи, що Михайло Коман назвав його «най-ганебнішою сторінкою в історії київського “Динамо”». Про прийняте рішення Маслову в Києві сказати не зважились – 24 вересня команда мала проводити чергову гру на виїзді, цього разу із ЦСКА, який у підсумку став переможцем тієї першості.
   Динамівці вилетіли до Москви і зупинились у готелі «Росія». Ввечері напередодні матчу туди прибув заступник голови Комітету з фізичної культури та спорту при Раді Міністрів Української РСР (зазвичай цей орган називали Спорткомітетом України) Андріан Мізяк, який спеціально прилетів до Москви для того, щоб оголосити Маслову про його зняття з посади начальника команди «Динамо» (Київ). Офіційне формулювання було таке: «у зв’язку з досягненням пенсійного віку» (Віктору Олександровичу 14 квітня 1970 року виповнилося 60). Щоправда, Мізяк повідомив про нагородження Маслова Почесною грамотою Спорткомітету УРСР і занесення його імені до Республіканської книги спортивної слави, але це, звичайно, було для тренера вкрай слабкою розрадою.
   Настанову на гру з ЦСКА Маслов уже не давав, на тренерській лаві не сидів – спостерігав за грою з трибуни. Матч команда програла з рахунком 1:0. Після гри Віктор Олександрович сів у командний автобус і доїхав зі своєю вже колишньою командою, що мала відлітати до Києва із Внукова, до станції метро «Південно-Західна», потім вийшов і помахав футболістам рукою на прощання. За спогадами Комана, на Маслова боляче було дивитися – він розплакався на очах в усіх.
   У решті матчів чемпіонату командою керував старший тренер Віктор Терентьєв, колишній помічник Маслова. Вигнання великого тренера тільки посилило кризу, що панувала в команді, й кияни зазнали ще двох ганебних поразок від команд, які за підсумками чемпіонату покинули вищу лігу, – 6 жовтня на своєму полі (!) від кутаїського «Торпедо» (1:2), 12 жовтня на виїзді з рахунком 3:2 від «Спартака» з Орджонікідзе (тепер – Владикавказ).
   Формально Олег Блохін провів у «Динамо» цілий рік під керівництвом Віктора Маслова, одначе сам зізнавався, що, на свій сором, мало що може розповісти про нього на основі власних вражень. Блохін, як і інші динамівці, називав Маслова Дідом. «Вікового» навантаження це красномовне прізвисько майже не мало, воно відбивало колосальну мудрість, людяність і доброту великого тренера, за що його любили футболісти й він у них мав незаперечний авторитет.
   За словами Блохіна, Дід сам із дублерами не працював, тільки спостерігав за ними. Але цей уважний, гострий погляд маленьких, ледь примружених очей молодь відчувала постійно. Олег Володимирович згадував один нібито незначний епізод, але такий, що дуже чітко характеризує Маслова. Олег тоді тільки починав грати в дублюючому складі, й бутси в нього були такі старі, що подекуди крізь діри просвічували ноги. Це Блохіну аж ніяк не заважало, він цього просто не помічав. Але якось на тренуванні Олег раптом почув хрипкуватий бас Віктора Олександровича: «Михайле! Коман! Ти що, не бачиш? У тебе ж пацан босоніж грає!»
   Завдяки Михайлові Коману Олег знав, що на Діда його гра справляла позитивне враження. Віктор Олександрович вважав, що в Олега підходяща для футболу статура (він узагалі надавав великого значення статурі футболістів) – довгі ноги, вузький таз, подовжені м’язи. Йому подобалося, що під час бігу Блохін не розвертав ступні, а ставив їх рівно й тому не втрачав швидкості. В одному з інтерв’ю Маслов так відгукнувся про Олега: «У Блохіна підкупає швидкість. Погляньте на нього, сам як стеблиночка, а біжить дуже швидко!»
   У сезоні 1970 року Маслов хоча й нечасто, але підходив до Блохіна. Не хвалив, але й не лаяв. Говорив нібито байдуже: «Багато метушишся. Створюєш десятки гольових ситуацій, а забиваєш рідко. І швидкість у тебе відмінна, і фінтити вмієш, і з обох ніг б’єш. Але розкидаєшся, тільки почав комбінацію, як тут же кидаєш її, починаєш знову. Доводь атаку до кінця. Старайся».
   Блохін і сам усе це прекрасно бачив і розумів, але не знаходив у собі сил зізнатися тренеру, що однією з причин такої поведінки на полі був страх перед фізично сильними та високими на зріст захисниками. Важив Олег мало, його називали «стеблиночкою», і дійсно, від несильного поштовху він нерідко падав додолу. Блохін боровся з собою, докоряв і лаяв останніми словами, але справа просувалася туго, а думка, що в основних складах гра буває ще жорсткішою, й зовсім кидала його у відчай.
   Сезон 1970 року Блохін завершив у Сімферополі, де проходив Всесоюзний турнір на приз ЦК ВЛКСМ «Кубок Надії» серед юнацьких збірних союзних республік. Юнацька збірна України, до складу якої, крім Блохіна, входила ще ціла група юних динамівців, у фіналі здобула перемогу над командою Грузії й після шестирічної перерви знову завоювала цей почесний приз радянського юнацького футболу. Там же, в Сімферополі, Блохін познайомився зі своїм майбутнім кращим другом і головним партнером у київському «Динамо» – одеситом Леонідом Буряком.
   Блохін і Буряк уперше зустрілись у поїзді, в якому юнацька збірна України їхала до Сімферополя. Олег увійшов у купе із сумкою «Адідас» і побачив худенького золотоволосого хлопчину, який дуже сумно дививсь у вікно. На плечі в нього висіла… точно така ж сумка! На запитання Блохіна, хто це, йому відповіли – Леонід Буряк із одеського «Чорноморця». В момент знайомства, як потім з’ясувалось, обидва подумали один про одного те ж саме: либонь і в футбол грати ще до пуття не навчився, а сумку «Адідас» уже придбав!
   У Сімферополі Блохіна та Буряка поселили в одному номері готелю. За спогадами Олега Володимировича, говорив Льоня тихо, тримався скромно. Тоді хлопці не надали особливого значення своєму знайомству, однак усе ж на прощання обмінялись адресами. Та позаяк обох почали регулярно запрошувати до юнацької (а потім і до молодіжної) збірної, то дуже швидко між ними зав’язалася справжня дружба, і вони вже самі просили тренерів, аби їх у готелях селили разом.
   Після закінчення сезону 1970 року гравцям «Динамо» було представлено нового наставника. Ним став Олександр Олександрович Севидов. Для нього, як він зізнався, запрошення до Києва стало справжнім шоком. Одначе репутація Севидова говорила сама за себе – он щойно (усього за рік роботи) вивів алма-атинський «Кайрат» у вищу лігу, а до цього вісім років очолював мінське «Динамо» (яке до 1963 року носило назву «Бєларусь»). До приходу Севидова мінчани були одними з визнаних аутсайдерів вищої ліги, одначе тренер здійснив справжнє чудо, вже на другий рік роботи зробивши команду бронзовим призером чемпіонату. Ще двічі білоруси ставали четвертими, а 1965 року вийшли до фіналу Кубка СРСР, де лиш у повторному матчі поступилися московському «Спартаку» (0:0, 1:2). Так що в київському «Динамо» перед Севидовим було поставлено цілком певну мету – вивести команду із кризи і повернути її на провідні позиції у вітчизняному футболі.
   Новий тренер команді сподобався. Олександр Олександрович був привітний, балакучий, хмурився рідко, майже ніколи не підвищував голосу. В перші дні він придивлявся, робив якісь записи у блокноті та подовгу розмовляв зі своїми помічниками – Віктором Терентьєвим і Михайлом Команом. До речі, ніяких перестановок у тренерському штабі «Динамо» Севидов не зробив, таким чином розвіявши побоювання, що в керівництві команди почнуться корінні перебудови. Єдина зміна торкнулася функцій головного тренера – Севидов відмовився від посади начальника команди, яку обіймав Маслов, і начальником команди став Терентьєв, а сам Олександр Олександрович обійняв вакантну посаду старшого тренера.
   Севидов, як згадував Блохін, дуже відрізнявся від свого попередника – передовсім за характером. Маслов бував різким, часом навіть брутальним, міг обкласти футболіста міцним слівцем і на тренуванні, й під час гри; розлючений невдачею, завжди влаштовував команді «рознос». Севидов же був людиною дуже м’якою й доброю, полюбляв зіграти із хлопцями в шахи, задушевно побалакати про життя. Але інтелігентна, бездоганно витримана манера спілкування Севидова із футболістами аж ніяк не стала для них приводом для панібратства. Мало того, не підвищуючи голосу, тренер силою логіки та переконання добивався куди більшого та швидшого результату, ніж якби давав волю емоціям. Він вважав, що діловий тон значно доречніший у вирішенні усяких, навіть дуже спірних питань. Завдяки цьому Севидову вдалося в найкоротші строки створити міцний боєздатний колектив – атмосфера в команді значно поліпшилася, між футболістами відновилося взаєморозуміння, вони знову набули командного духу та бажання перемагати.
   Динамівці почали підготовку до першого сезону під керівництвом Севидова на самому початку 1971 року. Січень видався холодним, але футболісти так знудилися за м’ячем, що навіть мороз не міг утримати їх у залі – вони бігали, плавали (у відкритому плавальному басейні!), подовгу ганяли м’яча на засніженому полі бази в Конча-Заспі. Теоретичними заняттями Севидов гравців не перевантажував, отож, за словами Олега Володимировича, про його тренерське кредо динамівці вперше дізналися з… інтерв’ю наставника «Спортивній газеті».
   Севидов заявив журналістам, що хоче зберегти ігровий почерк «Динамо», який склався при Маслові, – націленість на атакуючі, комбінаційні дії, одначе в обороні відмовиться від чистого «зонного захисту», прихильником якого був Дід, і застосує комбінований метод оборони, що поєднує «зонний захист» із персональною опікою найнебезпечніших гравців суперника. За його словами, «Динамо» зразка 1971 року мало являти собою команду із гнучкою обороною, мобільним півзахистом і агресивним нападом. На завершення тренер пообіцяв, що в новому сезоні кияни боротимуться за медалі.
   Реалізуючи цю програму, Севидов істотно зміцнив слабке місце команди – оборону. Із колишнього складу він залишив тільки найдосвідченішого захисника Вадима Соснихіна, на решту позицій запросив двох новачків – Стефана Решка з одеського «Чорноморця» та Сергія Доценка із ташкентського «Пахтакора» – і перевів із дубля Віктора Матвієнка, який прийшов у команду за рік до цього із запорізького «Металурга».
   У середній лінії на своїх місцях лишилися Володимир Мунтян і введений до основи ще за Маслова Володимир Трошкін, повернувся на своє звичне місце правого півзахисника Федір Медвідь, вимушено поставлений Масловим в оборону. Знайшов своє місце у півзахисті більш схильний до творення, ніж до завершення атак, Володимир Веремєєв, переведений із нападу. Новачок у півзахисті був тільки один, зате який – Віктор Колотов!
   У жовтні 1970 року стався рідкісний випадок у радянському футболі – атакуючий півзахисник казанського «Рубіна» Віктор Колотов дістав запрошення зі збірної СРСР. Це нині «Рубін» – чемпіон Росії, а тоді команда виступала у першій лізі чемпіонату СРСР. До Колотова таке сталося тільки з легендарним Віктором Понєдєльником, автором «золотого гола» у фіналі першого чемпіонату Європи – коли його запросили до збірної, його команда СКА з Ростова-на-Дону ще грала в першій лізі. Однак ростовці вже наступного року вишли у вищу лігу й лишалися там 15 років, а казанська команда була твердим «середняком» першої ліги. Але яскравий талант Колотова розкрився ще тоді, завдяки чому в перших трьох матчах за збірну Віктор забив три голи. Недивно, що відразу дев’ять (!) клубів вищої ліги влаштували на нього справжнє «полювання».
   Перехід Колотова до київського «Динамо» супроводжувала справжня детективна історія, після якої з’явився викривальний фейлетон у газеті «Советский спорт». Гравця, який по молодості літ і недосвідченості написав заяву про перехід одночасно в три команди (крім «Динамо», це були московські ЦСКА та «Торпедо»), звинуватили в усіх смертних гріхах, а Федерація футболу СРСР винесла суворий вердикт: дискваліфікувати неслуха, який віддав перевагу Києву над Москвою, на рік. Одначе потім термін дискваліфікації скоротили, і Колотов зміг почати виступи у складі «Динамо» вже із травня 1971 року.
   Олега Блохіна у планах наставника цікавило тільки одне – за якою схемою команда гратиме в нападі. Маслов використовував схему із двома центрфорвардами, в якій крайнім нападникам місця не було. Та Блохін уже чітко розумів, що перспектива відкривається перед ним саме на лівому фланзі. Удар із лівої ноги заставав захисників суперника зненацька, і хоча вони часто вдавалися до найбільш поширеного прийому – збивали Олега з ніг, однак м’яч до того часу зазвичай був уже у воротах. Так, у матчі з ленінградським «Динамо» на традиційних зборах у Ґаґрах київська команда виставила двох «чистих» крайніх нападників – Олега Блохіна та Володимира Онищенка, кожний із яких забив по голу.
   У квітні 1971 року почався чемпіонат СРСР. Головними претендентами на медалі вважалися московські клуби, шанси киян на потрапляння до трійки призерів розцінювались як мізерні – на думку фахівців, мали відбитися минулорічний провал, зміна тренера та пов’язана з цим перебудова гри команди.
   Одначе за половину турнірної дистанції таблиця першості мала зовсім несподіваний вигляд. У грі московських клубів настав цілковитий і одночасний спад, чемпіон країни ЦСКА взагалі виявився «каліфом на годину», посівши за підсумком 12-е місце. Упевнене лідерство зі старту захопило київське «Динамо», весь сезон його намагалися наздогнати єреванський «Арарат» і «Зоря» з Ворошиловграда (тепер – Луганськ). Якийсь час у боротьбу за медалі включилися навіть бакинський «Нефтчі», у складі якого результативною грою відзначилися прекрасні нападники Анатолій Банішевський і Віталій Шевченко, та новачок вищої ліги «Кайрат» із Алма-Ати – попередня команда Севидова.
   Блохін продовжував виступи за дубль, тільки зрідка виходячи на заміни в матчах основних складів, а в другій половині травня у складі юнацької збірної СРСР вирушив на Юніорський турнір УЄФА до Чехословаччини, що починався тоді відразу з чвертьфінальної стадії, в якій команди було розбито на чотири групи.
   У своїй групі радянська команда розгромила збірну Болгарії з рахунком 5:0 (перший гол забив Блохін), зіграла внічию 2:2 з Бельгією (Олег знову забив гол зі штрафного), обіграла збірну Уельсу й вийшла у півфінал, де зустрічалася зі збірною Англії. Матч, який завершився внічию, збірна СРСР програла по пенальті, як і наступний – зі збірною НДР за третє місце. Це був останній матч Олега Блохіна за юнацьку збірну СРСР – 1971 року йому виповнювалося 19 років. Усього ж за три роки виступів у збірній Блохін провів за радянську команду 21 матч і забив 9 голів.
   Після турніру Олег повернувся в розташування «Динамо» із сильною перевтомою, одначе по молодості літ не звернув на це уваги і вже наступного дня по приїзді прийшов на тренування. Севидов поцікавився у хлопця, що він тут робить, якщо лікарі рекомендували йому йти в парильню на масаж. Олег відповів, що піде після тренування, та Олександр Олександрович заборонив йому тренуватись і відправив до масажиста. До речі, протягом сезону тренер іще не раз звільнював Блохіна від тренувань, хоча його старшим партнерам по команді таке «надбережливе» ставлення до юного гравця дубля не подобалось.
   Тоді це не подобалось і самому Олегові, а ще більше його ображало, що Севидов, незважаючи на всі теплі слова на його адресу, не ставив його до основного складу. Одного разу, за словами Блохіна, він не витримав і після тренування заявив наставнику, що піде з команди, якщо його не ставитимуть в основу. На запитання Сан Санича (так Севидова називали гравці), куди він збирається йти, Олег відповів: «Хіба це має значення?»
   Насправді Блохін, який з дитинства мріяв грати за «Динамо», йти нікуди не збирався, та він був молодий, емоції били через край. Севидов це прекрасно розумів і тому спокійно сказав: «Ти даремно на мене ображаєшся, хлопче. До основного складу тобі ранувато. По-перше, це для тебе буде занадто велике навантаження. По-друге, не все ще в тебе гладко йде у грі. Але ти не переживай! Іще награєшся, і з твоїми даними можеш стати великим футболістом. Тільки потерпи трішечки. Зараз у тебе широкі можливості в дублі. Використовуй їх, учись».
   Олег Володимирович зізнавався, що лише з роками зрозумів і оцінив всю мудрість і людяність Севидова, який задля власних (хай навіть дуже престижних) цілей не кинув юного Блохіна в жорстоку битву за чемпіонство 1971 року, хоча в середині сезону команда почала відчувати дефіцит нападників. Бишовець через травми зіграв од сили половину матчів, не забивши при цьому жодного гола, Онищенко так і не зміг набрати необхідної форми, тому в розпорядженні тренера лишилися фактично тільки Пузач і Хмельницький, які, щоправда, сезон одіграли блискуче.
   Але навіть у такій ситуації Севидов не випустив Олега грати за основний склад – він чудово розумів, що честолюбний вісімнадцятилітній форвард по-хлоп’ячому безкомпромісно викладатиметься, надриватиметься, стараючись заслужити похвалу старших, і легко може надломитися. Тренер дав Блохіну зміцніти, не навалюючи на нього тяжкий вантаж відповідальності, який несе кожний гравець основного складу, за що Олег Володимирович і досі глибоко вдячний Сан Саничу.
   28 вересня після перемоги над «Карпатами» з рахунком 1:0 київське «Динамо» достроково забезпечило собі чемпіонський титул. Срібні медалі здобув «Арарат», бронза несподівано дісталася тбіліським динамівцям, які на фініші обійшли ворошиловградську «Зорю».
   Однією з головних причин тріумфу киян став, хоч як це парадоксально, провал у попередньому чемпіонаті – команда не брала участі в єврокубках, динамівців перестали викликати до збірної СРСР. Крім того, свій кращий сезон одіграв Євген Рудаков, який одужав од важкої травми – між першим і другим пропущеними ним у чемпіонаті м’ячами минуло… 912 хвилин. За підсумками сезону Рудакова визнали не лише кращим воротарем, але й кращим футболістом СРСР.
   29 вересня газета «Советский спорт» опублікувала загальне командне фото київського «Динамо», на якому був зображений серед інших і Олег Блохін. Фотографію супроводжували поздоровлення всіх гравців команди (включаючи Блохіна) із чемпіонським званням, хоча він ніяк не міг претендувати на отримання золотої медалі – для цього йому потрібно було провести в основному складі не менше половини матчів.
   Восени того ж року Олег Блохін у складі юнацької команди «Буревісник» поїхав до Італії на міжнародний турнір у Сан-Ремо. Радянська команда, що являла собою фактично збірну клубів країни, послідовно обіграла юніорів відомих італійських клубів «Кальярі», «Наполі», «Аталанта» і стала переможцем цього престижного турніру.
   Зима 1972 року видалася теплою, без снігу, тому сезон для київських футболістів почався незвично рано. 4 січня на першому тренуванні гравці дізналися, що начальник команди Віктор Терентьєв очолив харківський «Металіст». Не було на тренуванні й Володимира Онищенка – його відправили до ворошиловградської «Зорі», звідки Севидов забрав захисника Михайла Фоменка, який одразу ввійшов до основного складу. Дефіцит нападників мав заповнити форвард збірної СРСР Віталій Шевченко, який перейшов із бакинського «Нефтчі».
   Після кількох тренувань на базі в Конча-Заспі «Динамо» наприкінці січня вирушило в міжнародне турне. Команда вперше вирушала в таке тривале й таке відповідальне турне буквально на старті сезону, що було продиктовано участю в розіграші Кубка європейських чемпіонів, який мав відбутися восени. Враховуючи, що середина зими – це розпал сезону для європейських команд, тренери «Динамо» вирішили перевірити можливих суперників у бойових умовах. Разом із командою у своє перше в житті міжнародне турне поїхав і Олег Блохін.
   В Австрії динамівці вперше в житті взяли участь у турнірі з міні-футболу, де змагались із відомими австрійськими клубами «Аустрія», «Рапід», «Вієнна» і «Вінер СК». Потім команда вирушила до Шотландії, на зустріч із легендарним «Селтіком» (щоправда, програну 1:0), і до Англії, де з рахунком 2:1 обіграла клуб «Шеффілд Юнайтед». До речі, це був перший офіційний міжнародний матч, зіграний Олегом Блохіним у складі київського «Динамо» (він вийшов на другий тайм замість Пузача). Завершилося турне в Німеччині, де кияни з рахунком 2:0 здобули перемогу над тодішнім «середняком» бундесліги клубом «Айнтрахт» із Франкфурта-на-Майні.
   Початок сезону 1972 року виявив досить серйозні проблеми із функціональною підготовкою «Динамо». Перші офіційні матчі сезону команда зіграла вже в березні в 1/8 фіналу Кубка СРСР. Удома кияни обіграли ростовських армійців із рахунком 1:0, але в матчі-відповіді ростовцям за рахунку 0:0 удалося забити гол у додатковий час, після чого рахунок у серії став 1:1, і за правилами розіграшу Кубка СРСР було призначено серію пенальті.
   Кожна команда забила по вісім разів. Нарешті, перший у своєму житті в офіційному матчі пенальті (причому, вирішальний!) пішов пробивати Олег Блохін, який вийшов на заміну наприкінці другого тайму. За його словами, нібито все зробив правильно: розігнався під потрібним кутом, обманув воротаря – той кинувся в один кут, а Блохін пробив у інший, але м’яч влучив у штангу… «Динамо» програло й вибуло з подальшого розіграшу Кубка СРСР. Олег Володимирович згадував, що після матчу в роздягальні Михайло Коман бідкався: «Хто тебе, пацан, послав бити пенальті?!», та Олег і сам проклинав себе в ту мить і за те, що вийшов грати, й за цей злощасний пенальті, й за всю свою невгамовну любов до футболу…
   4 квітня 1972 року в першому матчі чемпіонату СРСР динамівці на виїзді зустрічались із ворошиловградською «Зорею», яка завдала діючому чемпіонові відчутної поразки з рахунком 3:0. До всього іншого, в цьому матчі дістав тяжку травму, після якої був змушений завершити спортивну кар’єру, Віталій Хмельницький, через що команда стала відчувати гострий дефіцит нападників. Новобранець команди Шевченко ще не був повністю готовий до ігор, і в розпорядженні Севидова лишилися тільки Пузач і Бишовець, який постійно лікувався. Тому тренер вирішив – на наступний матч випустити в основному складі Блохіна.
   8 квітня 1972 року в матчі другого туру СКА з Ростова-на-Дону приймав недавніх кубкових суперників – динамівців Києва. Це був перший офіційний матч чемпіонату СРСР, який Олег Блохін повністю відіграв за основний склад київського «Динамо». Після гри молодий футболіст зізнавався кореспонденту «Советского спорта»: «У першому матчі не знав, куди бігти, що робити, довго не міг увійти в гру, наче я випадкова на полі людина! Жахливе відчуття!»
   Олег Володимирович згадував, що перед матчем сильно розхвилювався – коли пролунав суддівський свисток, майже не розрізняв облич гравців, які оточували його, а ватні ноги ледве пересувались. Тому, як кажуть, перша чарка вийшла колом – його фірмова швидкість геть-чисто пропала, захисники ростовців легко забирали в нього м’яч. Блохін остаточно розгубився й узагалі почав старанно уникати зустрічей із захисниками, що викликало дружний свист на трибунах. Анатолій Бишовець практично не отримував од свого партнера по атаці навіть найменшої допомоги. Навпаки, Олег скоріше заважав йому – переконавшись у цілковитій безпорадності молодого форварда, захисники ростовців перенесли всю вагу опіки на Бишовця. Це, одначе, не завадило йому з подачі Мунтяна забити перший гол.
   У перерві Блохін, за його словами, забився в куток роздягальні й зі страхом чекав, що зараз Севидов усуне його від гри. Але тут поряд із ним присів Бишовець. «Що, хлопче, пелена на очах і вата в ногах?» – запитав він. «Гірше, – зізнався Олег. – Боюсь». – «Дивак! Не ти перший, не ти останній. Думаєш, хлопці зляться на тебе?» – вів далі Бишовець із усмішкою. «Авжеж!» – упевнено відповів Олег. «Хочеш, запитаємо у будь-кого, що вони думають про тебе? Володю, Федю! На хвилинку!» – гукнув Бишовець. «Ти що?!» – намагався зупинити його Блохін, відчуваючи, як спалахнули від сорому лице й шия, та до них уже підходили Мунтян і Медвідь. «Скажіть оцьому дивакові, щó ви відчували, коли вперше вийшли в основному складі», – звернувся до них Бишовець. «Я Віктору Олександровичу [Маслову] прямо заявив після гри, що їду додому, в Закарпаття, а в футбол більше не гратиму», – розсміявся Медвідь. «А мені здавалося, що м’яч вимащено жиром», – зізнався Мунтян.
   Підтримка уславлених футболістів справила на Олега благотворний вплив – у другому таймі він уже не тільки бачив поле, але й завдав кількох ударів по воротах. Виходило в нього далеко не все, але старання молодого форварда не пропали марно – свист на трибунах припинився, а після кількох його вдалих фінтів пролунали навіть оплески. Невдовзі Бишовець дальнім ударом забив другий гол, установивши остаточний рахунок.
   Матч третього туру із дніпропетровським «Дніпром» став для Олега Блохіна переломним. «Дніпро» був для київського «Динамо» принциповим суперником – команду очолював легендарний динамівець Валерій Лобановський, в її складі виступало багато колишніх гравців київського дубля, а також знаменитий у минулому динамівський форвард Валерій Поркуян. Блохін знову вийшов у стартовому складі в парі з Бишовцем, але гра у нападників «Динамо» не пішла – в першому таймі вони нічим не змогли відповісти на гол Поркуяна, до того ж знову травмувався Бишовець, якого після перерви замінив Віталій Шевченко, який нарешті набрав оптимальну форму. В другому таймі Блохін і Шевченко, що діяли на вістрі атаки «Динамо», за підтримки Колотова буквально розтерзали оборону «Дніпра». На 65-й хвилині Олег здійснив спринтерський ривок (пізніше такі ривки стали його основною зброєю), втік від опікунів, які супроводжували його, на швидкості обвів захисника, вийшов сам на сам із воротарем і забив свій перший гол за основний склад київського «Динамо» в чемпіонатах СРСР. Другий гол, який забезпечив перемогу киян, провів Шевченко.
   У матчі четвертого туру зі львівськими «Карпатами» Олег Блохін забив єдиний гол, який приніс киянам перемогу. Після матчу газета «Молодь України» написала, що тепер зникли будь-які сумніви в доцільності введення Блохіна до основного складу. Однак у цій грі дістав тяжку травму й вибув із ладу аж на два(!) сезони Віталій Шевченко, після чого перед Севидовим знову гостро постала проблема дефіциту нападників. Їх у «Динамо» формально лишилося троє – Бишовець, Пузач і Блохін. Бишовець не міг грати на повну силу через постійні травми, Пузач був гравцем уже віковим, Блохін – навпаки, занадто молодим. Як тут було не пожалкувати про Володимира Онищенка – «Зоря», куди його відправив у міжсезоння Севидов, лідирувала в чемпіонаті, а Володимир демонстрував просто фантастичну гру!
   Однак у наступних матчах Олег Блохін показав гру такого рівня, що змусив тренера забути і про Онищенка, і про Шевченка – до перерви в першості «Динамо» підійшло на третьому місці, а Блохін… лідирував у списку бомбардирів чемпіонату! Фахівці відзначали фірмові швидкісні ривки Олега, його дриблінг, несподівані удари з лівої ноги, завдяки чому молодий форвард легко створював багато гольових моментів, які, щоправда, далеко не завжди втілювались у голи – Блохін утрачав чимало з цих моментів із тією ж легкістю, з якою створював їх.
   Талановитого нападника негайно викликали на збори молодіжної збірної СРСР. 1972 рік був роком XX літніх Олімпійських ігор у Мюнхені. Радянська команда не пробивалася до фінальної стадії олімпійського турніру з 1956 року, коли олімпійська збірна СРСР виграла XVI літні Олімпійські ігри в Мельбурні, тому перед молодіжною збірною стояло завдання стати першою у своїй відбірній групі. Основним суперником радянської збірної була збірна Франції (радянські олімпійці виграли три зустрічі відбірного раунду, французькі – дві). Вирішальний матч відбувся в Парижі 25 травня 1972 року.
   У цьому матчі Олег Блохін дебютував у основному складі молодіжної збірної СРСР, одіграв увесь матч і забив два голи у ворота французів. Радянська команда впевнено перемогла з рахунком 3:1 і здобула путівку на Олімпійські ігри.
   У червні 1972 року в Бельгії пройшла фінальна частина чемпіонату Європи. У складі збірної СРСР на чемпіонат поїхали три динамівці – Рудаков, Трошкін і Колотов. Півфінальний матч зі збірною Угорщини радянська команда виграла з рахунком 1:0, але в фіналі її розгромила збірна ФРН із рахунком 3:0. Велика команда Франца Беккенбауера та Герда Мюллера здобула титул чемпіонів Європи, а збірній СРСР дісталися срібні медалі за друге місце.
   Тоді ж, у червні 1972 року, пройшов перший чемпіонат Європи серед молодіжних команд. До фіналу, що складався з двох матчів – удома та в гостях, вийшли збірні СРСР і Чехословаччини. Перший матч у Москві завершився внічию 2:2, матч-відповідь пройшов за відчутної переваги збірної Чехословаччини, що забила три м’ячі, на які збірна СРСР змогла відповісти лише одним (його забив Блохін). Чехословацькі футболісти стали першими чемпіонами Європи, радянська команда вдруге в сезоні здобула срібні медалі європейської першості.
   Одначе союзне спортивне керівництво визнало два других місця на чемпіонатах Європи провалом (!) і прийняло рішення про розформування першої (тобто національної) та молодіжної збірних команд країни. Замість них було сформовано зовсім іншу команду, що вважалась одночасно й першою, й олімпійською збірною. Перед старшим тренером нової команди Олександром Пономарьовим було поставлено чітке завдання – виграти Олімпійські ігри.
   У липні 1972 року оновлена збірна зіграла два товариські матчі зі збірними Фінляндії та Швеції. Матч із фінами завершився внічию 1:1, причому єдиний гол забив Олег Блохін, який у цьому матчі формально дебютував у першій збірній СРСР. Іще один гол він провів у ворота шведів у наступному матчі (4:4). Його було включено до складу команди, яка наприкінці серпня вирушила на Олімпіаду до Мюнхена. Олімпійський фінальний турнір проходив у три етапи. На чвертьфінальній стадії команди поділялися на чотири групи, переможці яких виходили до півфіналу, де розбивалися вже на дві групи.
   Підгрупу, до якої потрапила радянська збірна, не можна було назвати сильною навіть із великою натяжкою – збірні Бірми, Судану та Мексики. Одначе вже в першому матчі з бірманцями стало зрозуміло, що у збірної СРСР є певні проблеми в атаці – радянські олімпійці здобули перемогу з мінімальним рахунком 1:0. Блохін вийшов на заміну в середині другого тайму, та відзначитися не встиг. Другий матч із суданцями пройшов за тим же сценарієм, тільки перемогу було здобуто з рахунком 2:1, а Блохін на полі взагалі не з’явився. Нарешті, в третьому матчі зі збірною Мексики Пономарьов випустив Олега у стартовому складі, й той уже до п’ятнадцятої хвилини зробив хет-трик. Збірна СРСР у підсумку виграла у мексиканців 4:1 і вийшла до півфіналу.
   У півфінальній групі суперниками збірної СРСР стали не надто сильні збірні Марокко та Данії, а також команда Польщі. Перший матч із марокканцями завершився перемогою радянської збірної з рахунком 3:0. Блохін знову відіграв матч повністю, щоправда, голу не забив. Наступний матч збірна СРСР проводила проти поляків, і цей день, 5 вересня 1972 року, став днем краху сподівань радянських футболістів виграти Олімпіаду…
   Це був час розквіту польського футболу – у збірній країни грали великі польські футболісти Казімеж Дейна, Зиґфрид Шолтисік, Влодзімєж Любаньскі, які стали не тільки олімпійськими чемпіонами 1972 року, але й бронзовими призерами чемпіонату світу 1974 року. Щоправда, попервах ніщо не передвіщало лиха – на перерву команди пішли за рахунку 1:0 на користь збірної СРСР (на 28-й хвилині Блохін прорвався по лівому флангу й забив гол у дальній од воротаря кут). Але в другому таймі ситуація кардинально змінилася. Польські футболісти почали методично зламувати оборону суперника, що зрештою призвело до призначення пенальті, який на 76-й хвилині реалізував Дейна. Невдовзі після цього Блохін забив іще один гол, але суддя не зарахував його через офсайд, а за три хвилини до завершення матчу Шолтисік із подачі Любаньскі забив другий гол у ворота Рудакова. Матч було програно, а Блохін, можливо, згадав 1967 рік, матчі київського «Динамо» з польським «Гурніком». Тоді Шолтисік і Любаньскі не пустили киян до чвертьфіналу Кубка чемпіонів, а тепер поховали мрію радянських футболістів виграти Олімпіаду…
   Перемога над збірною Данії з рахунком 4:0 (третій гол забив Блохін) в останньому матчі підгрупи вже нічого не вирішувала – до фіналу Олімпіади вийшла збірна Польщі, а збірна СРСР зіграла в матчі за 3-тє місце зі збірною НДР. На 10-й хвилині матчу Блохін, одержавши передачу із глибини поля, зробив свій фірмовий ривок, на швидкості обіграв захисника і забив гол. На 31-й хвилині Муртаз Хурцилава подвоїв рахунок, але вже через чотири хвилини німці реалізували пенальті, й рахунок став 2:1. У другому таймі радянські футболісти перейшли в глуху оборону, та перемогу втримати не змогли – за 12 хвилин до завершення поєдинку збірна НДР зрівняла рахунок. Овертайм не виявив переможця, тому за рішенням Міжнародного олімпійського комітету бронзові медалі було вручено обом командам.
   Важкий поєдинок зі збірною НДР (матч тривав 120 хвилин) відбувся 10 вересня 1972 року, а вже через три дні київське «Динамо» стартувало в розіграші Кубка європейських чемпіонів. Матчі 1/16 фіналу проти австрійського клубу «Сваровскі-Ваккер» динамівці виграли досить легко (0:1 на виїзді та 2:0 удома), при цьому обійшлися без гольової допомоги Блохіна, хоча він одіграв обидві гри майже повністю.
   На наступній стадії змагань суперником «Динамо» став… «Гурнік» із Забже. Рудаков, Колотов і Блохін знов, як і в півфіналі Олімпіади, вийшли на поле проти Шолтисіка та Любаньскі. Перший матч у Києві завершився з рахунком 2:0, але Блохіну забити не вдалося. Щоправда, він відзначився в матчі-відповіді, який кияни програли з рахунком 1:2. Одначе за підсумком двох поєдинків до чвертьфіналу вийшло «Динамо».
   Паралельно Блохін зіграв один матч за збірну СРСР у відбірному турнірі чемпіонату світу 1974 року, що почався тієї ж осені. Матч зі збірною Франції в Парижі склався для радянської збірної невдало – вона програла з рахунком 0:1, Блохін забити не зумів і на 67-й хвилині його було замінено.
   Такий напружений графік міжнародних поєдинків відбився на результатах команди у внутрішній першості – у другому колі через відсутність гравців збірної у «Динамо» стався провал, у результаті чого кияни взагалі опустились у середину таблиці. Чемпіонський титул сенсаційно виборола ворошиловградська «Зоря», добившись найвищого досягнення у своїй історії, а на срібло та бронзу аж до фінішу претендували шість (!) команд. Динамівці за підсумком обійшли всіх своїх конкурентів, здобувши срібні медалі чемпіонату.
   1972 рік узагалі став для Олега Блохіна справжнім випробуванням на міцність. 20-літній учорашній дублер зіграв за київське «Динамо» і різні збірні СРСР 65 матчів (більше, ніж будь-який інший радянський футболіст у тому сезоні), в тому числі 27 ігор у чемпіонаті СРСР, у яких забив 14 м’ячів, уперше виборовши титул кращого бомбардира першості.
   Сезон 1973 року почався для «Динамо» традиційно: тренування на базі в Конча-Заспі, збори в Ґаґрах, де багато говорилося про необхідність випрацювати нову методику функціональної підготовки гравців, адже ж в березні команді належало боротися за вихід до півфіналу Кубка чемпіонів із грандом європейського футболу – мадридським «Реалом». Одначе далі розмов справа, як зазвичай, не пішла, тому передсезонна підготовка команди виявилася зібганою. Змін у складі було небагато – завершив свою кар’єру ветеран Федір Медвідь, зате до команди повернувся В’ячеслав Семенов, чемпіон країни у складі «Зорі», який став завдяки цьому форвардом збірної СРСР.
   7 березня 1973 року «Динамо» в першому чвертьфінальному поєдинку Кубка європейських чемпіонів приймало «Реал». Жодне з київських полів іще не було готове до сезону, тому перший матч відбувся в Одесі. Олег Володимирович згадував, що після гри в динамівській роздягальні стояла мертва тиша. Хлопці, вкрай виснажені боротьбою, обм’яклі, довго мовчки напівлежали у кріслах. Севидов із похмурим обличчям, тримаючись за серце, походжав біля дверей, нікого не пускаючи до роздягальні, й навіть не пішов на прес-конференцію.
   Його можна було зрозуміти. Динамівці за весь матч подали півтора десятка кутових, обстукали іспанські штанги і двічі влучили в перекладину, але пробити воротаря іспанців Ґарсію Ремона так і не зуміли – нічия 0:0. До речі, коли на післяматчевій прес-конференції наставника «реалістів» Міґеля Муньоса запитали, кого з динамівців він узяв би до свого клубу, той відповів: «Колотова, Блохіна і Мунтяна – це гравці екстра-класу».
   У матчі-відповіді в Мадриді «Реал» обіграв «Динамо» з рахунком 3:0 і вийшов до півфіналу Кубка чемпіонів. Щоправда, такий результат важко було вважати невдачею для київської команди. До того часу «Реал» 11 разів вигравав чемпіонат Іспанії та 6 разів – Кубок європейських чемпіонів, а в складі команди грали 11 (!) гравців збірної Іспанії (тогочасних і майбутніх).
   Але вже старт чемпіонату СРСР знову змусив фахівців говорити про очевидні проблеми із функціональною підготовкою гравців «Динамо», що явно воліли набирати форму впродовж першості, а не ґрунтовно готуватися до сезону взимку. 7 квітня 1973 року в матчі 1-го туру кияни приймали єреванський «Арарат». Олег Блохін відкрив рахунок уже на 6-й хвилині, одначе потім команда відчутно подалась і програла з рахунком 1:3. До всього іншого, після цього матчу змушений був завершити свою кар’єру змучений постійними травмами Анатолій Бишовець.
   Одначе гравці поступово набирали форму, команда була молода і перспективна, від матчу до матчу прогресувала, отож «Динамо» наприкінці першого кола вже увійшло до трійки лідерів. Цьому сприяло й суттєве зменшення навантажень для гравців збірної СРСР, яка 1973 року провела всього 10 матчів, із них 7 товариських. Олег Блохін в усіх іграх збірної виходив у стартовому складі й лише в одній його було замінено на 72-й хвилині. Щоправда, забив він усього один раз, одначе гол Блохіна став переломним в останньому матчі відбірного турніру чемпіонату світу зі збірною Франції.
   Після програшу в Парижі радянські футболісти виграли два матчі, а французи один матч зіграли внічию й один програли, тому нічия влаштовувала збірну СРСР. Але рахунок 0:0, який зберігався майже весь матч, таїв у собі небезпеку – один гол, забитий французами наприкінці матчу, міг позбавити радянську команду першого місця. Одначе на 81-й хвилині Блохін, одержавши пас, здійснив свій фірмовий ривок і забив гол. Після цього французька команда виявилася повністю деморалізованою і вже через три хвилини пропустила від Володимира Онищенка другий м’яч, який став переможним. Збірна СРСР посіла перше місце в 9-й відбірній групі Європи й мала зустрітись у стикових матчах за вихід до фінальної стадії чемпіонату світу 1974 року з переможцем 3-й відбірної групи Південної Америки.
   Початок другого кола першості СРСР знову вніс істотні корективи до гри киян. З одного боку, вслід за своїми багаторічними партнерами Хмельницьким і Бишовцем дістав тяжку травму і покинув футбол Анатолій Пузач. З іншого – активно (а головне – результативно!) запрацювала придумана та реалізована Севидовим зв’язка Буряк – Блохін (Леонід перейшов у «Динамо» з «Чорноморця» якраз у перерві чемпіонату). Буряк почав щедро постачати свого кращого друга (та й усіх інших партнерів) розумними і гострими передачами, після яких Олег забивав голи зі швидкістю автомата. Буряка та Блохіна підтримували ще четверо агресивних і націлених на ворота півзахисників – Мунтян, Колотов, Трошкін і Веремєєв, що с лихвою компенсувало нестачу нападників.
   Усе це дозволило «Динамо» на фініші чемпіонату впритул наблизитися до лідера, єреванського «Арарату». 20 серпня в Києві господарі розгромили «Арарат» із рахунком 3:1, узявши переконливий реванш за поразку в першому турі з тим же рахунком, і після 22-х турів мали відставання від єреванців усього на одне очко. Крім того, 12 вересня динамівці по пенальті виграли півфінал Кубка СРСР у московських одноклубників (основний час матчу завершився з рахунком 1:1, єдиний гол у киян забив Блохін). «Динамо» вперше за останні сім років вийшло до фіналу Кубка СРСР, де його суперником став усе той же «Арарат».
   26 вересня 1973 року в Москві відбувся перший стиковий матч за вихід до фінальної частини чемпіонату світу зі збірною Чилі. Радянські футболісти вважалися фаворитами, але чилійці вчинили такий упертий опір, що жоден гравець збірної СРСР, включаючи Олега Блохіна, який одіграв увесь матч, не зміг прорвати їхньої оборони – матч завершився з рахунком 0:0.
   Матч-відповідь мав відбутися в Сантьяґо 21 листопада, однак до справи втрутилася велика політика… 11 вересня 1973 року в Чилі стався військовий переворот, у ході якого хунта під керівництвом генерала Авґусто Піночета скинула президента Сальвадора Альєнде і ввела в країні військовий стан. На полі стадіону «Насьональ», на якому мав проходити матч, було розгорнуто концентраційний табір, проводилися масові розстріли (за місяць було вбито понад 30 тисяч осіб). СРСР розірвав із Чилі дипломатичні відносини і відмовився відпускати збірну на матч-від-повідь. При цьому радянська сторона заявила, що збірна СРСР не може вийти на поле стадіону, «политого кров’ю чилійських патріотів». Одначе ФІФА відмовилася брати до уваги політичні демарші й зарахувала збірній СРСР технічну поразку з рахунком 3:0. Це означало, що радянська команда вперше з 1958 року не візьме участі в фінальній стадії чемпіонату світу.
   Позбавлення збірної Союзу права участі в фінальній стадії чемпіонату світу, на жаль, стало для Олега Блохіна не єдиним сумним підсумком того сезону – незважаючи на його відмінну гру, 1973 року київське «Динамо» нічого не виграло ні у внутрішніх змаганнях, ні в єврокубках.
   10 жовтня 1973 року на московському стадіоні «Лужники» відбувся фінальний матч Кубка СРСР між «Динамо» й «Араратом». Більшу частину матчу єреванці нічого не могли протиставити злагодженій комбінаційній грі «Динамо». Їхній розрахунок на індивідуальну техніку нападників не виправдався – в цьому компоненті Блохін, який накручував по кілька суперників поспіль, мав явно кращий вигляд.
   Один епізод цього фіналу Олег Володимирович довго вважав гіршим моментом у своїй кар’єрі. На 10-й хвилині матчу Блохін і Колотов удвох прорвалися до воріт «Арарату», воротар єреванців Альоша Абрамян вийшов із воріт і кинувся напереріз Блохіну, який володів м’ячем. Колотов був у значно більш вигідній позиції – за два метри напроти порожніх воріт, Олег просто зобов’язаний був оддавати йому пас, але не зробив цього, й Абрамян забрав у нього м’яч…
   За спогадами Блохіна, перша розмова з цього приводу відбулась у нього з батьком після повернення до Києва. Володимир Іванович був розлючений, а Олег ледве не плакав. Він клявся, що не віддав м’яч Колотову не тому, що не захотів, а тому, що не побачив – Віктор біг трохи позаду. «Невже він тобі не крикнув?» – не заспокоювався батько. «Якщо і крикнув, хіба в такому гаморі що-небудь почуєш?» – відповів Олег. Але, за його словами, й тоді, й через багато днів він розумів, що це не виправдання – адже саме цей гол міг відіграти вирішальну роль у ході кубкового матчу.
   Перевага динамівців була відчутною, та в гол вона втілилася тільки один раз – у середині другого тайму пенальті за знесення Буряка реалізував Колотов. Після гола «Арарат» перевів гру на чужу половину поля, але небезпечних моментів біля воріт киян так і не додалося. Грати лишалося менше трьох хвилин, коли Севидов вирішив дати відпочити Буряку та Блохіну й випустив замість них захисників Зуєва та Кондратова.
   Цілком стандартні тактичні заміни на цей раз спричинили фатальні наслідки як для тренера, так і для команди. За хвилину до фінального свистка в результаті невпевнених дій динамівських захисників і воротаря киян Валерія Самохіна форвард єреванців Левон Іштоян зрівняв рахунок, а в додатковий час гра «Динамо» за відсутності ключових виконавців розладналась остаточно – вже на 3-й хвилині овертайму бездіяльність одразу чотирьох (!) захисників киян дозволила Іштояну забити другий гол. Перемога «Арарату» з рахунком 2:1, і практично виграний динамівцями Кубок полетів до Єревана…
   Для Олександра Севидова цей матч став останнім як для головного тренера «Динамо». 1973 рік узагалі склався дуже важко – у травні Олександр Олександрович переніс азіатський грип, який дав ускладнення на серце, і два місяці тренер провів у лікарні. Потім – програш першого за сім років фіналу Кубка, і прощайте, мрії про «золотий дубль»… Після матчу, за спогадами Віктора Кондратова, настрій у Севидова був жахливий, на нього страшно було дивитися. Він навіть не полетів із командою до Києва й лишився в Москві – мабуть, здогадувався про майбутнє звільнення. Через два дні після нещасливого фіналу, 12 жовтня 1973 року, наказом Спорткомітету Української РСР Олександра Олександровича Севидова було звільнено від виконання обов’язків старшого тренера київського «Динамо».
   14 жовтня на домашній матч із ленінградським «Зенітом» динамівців вивів уже другий тренер Михайло Коман. Кияни виграли 2:0 і наздогнали в турнірній таблиці «Арарат», який того ж дня зіграв із донецьким «Шахтарем» унічию 0:0, але програв матч по пенальті (у ході чемпіонату СРСР 1973 року було проведено невдалий експеримент – у разі нічиєї після матчу пробивалася серія пенальті, переможець якої здобував 1 очко, а переможений – 0; до речі, проведення цього експерименту, в числі інших причин, призвело до поразки київських динамівців у боротьбі за чемпіонський титул).
   Наступний матч «Динамо» проводило 20 жовтня на виїзді зі львівськими «Карпатами». За спогадами Олега Блохіна, всіх гравців команди запросили до «червоного» куточка львівського готелю «Інтурист», у якому динамівці зазвичай зупинялись, і один із керівників Українського республіканського спортивного товариства «Динамо» представив команді нового старшого тренера – Валерія Лобановського.
   Лобановському, звичайно, потрібен був час, аби освоїться в команді – Валерій Васильович попервах здебільшого мовчав, придивлявся, прислухався. В ігровий і тренувальний процес він до кінця чемпіонату не втручався, командою фактично керував Коман.
   Динамівці також придивлялися до Лобановського. За спогадами Блохіна, всіх насторожували замкнутість, мовчазність, сувора підтягнутість нового тренера. Не дістаючи інформації з перших рук, молодь розпитувала про Лобановського ветеранів (наприклад, Євгена Рудакова, який устиг за Маслова пограти з ним в одному складі), а ті не пропускали нагоду розповісти своїм молодшим колегам курйозні випадки з біографії Валерія Васильовича.
   Звичайно, програш фіналу Кубка СРСР і наступне звільнення Севидова, якого в команді дуже любили, не могло не відбитися на настрої гравців. За нульовою нічиєю з «Карпатами» була така ж нічия з алма-атинським «Кайратом», а в серії пенальті кияни обидва матчі програли. Виграш в останньому турі у ташкентського «Пахтакора» нічого вже не вирішував – «Арарат» у той же час виграв усі три останні матчі й став чемпіоном СРСР. «Золотий дубль», до якого ще недавно були такі близькі динамівці, вдався єреванській команді.
   Невдало склалась і єврокубкова доля «Динамо» в тому сезоні. Перші дві стадії розіграшу Кубка УЄФА кияни пройшли досить упевнено – в 1/32 фіналу із загальним рахунком 5:0 (один із голів забив Блохін) було розгромлено норвезький «Фредрікстад», у 1/16 фіналу з мінімальною перевагою (0:1 у гостях і 2:1 удома) було обіграно данський «БК Копенгаген». Однак у 1/8 фіналу динамівці нічого не змогли вдіяти проти гри німецького «Штуттґарта». Щоправда, перший матч у Києві 27 листопада динамівці навіть виграли з рахунком 2:0, одначе матч-відповідь у Штуттґарті завершився розгромом киян 3:0 і вильотом «Динамо» з подальшого розіграшу.
   Незважаючи на такі невтішні для київського «Динамо» та збірної СРСР підсумки сезону 1973 року, особисто для Олега Блохіна цей рік став особливим. Залишившись після завершення кар’єри Бишовця та Пузача фактично єдиним нападником «Динамо» (В’ячеслав Семенов так і не вийшов на необхідний рівень гри), він перетворився на зірку загальносоюзного масштабу. Вже на другий рік перебування в основному складі Блохін став лідером нападу київського «Динамо» та збірної СРСР, удруге поспіль виграв звання кращого бомбардира чемпіонату СРСР (18 м’ячів у 29 іграх) і його було визнано кращим футболістом СРСР за підсумками року.
   У ті часи кращий футболіст року визначався згідно із традиційним опитуванням, що його проводив тижневик «Футбол – Хоккей». Олег Володимирович згадував, що інтерв’ю редакції тижневика на радостях давали всією сім’єю – Володимир Іванович, Катерина Захарівна й він сам. На запитання журналіста, чи задоволений він результатом голосування, Олег скромно відповів: «І так, і ні. Так – тому, що виявитися першим приємно, думаю, кожному. Ні – бо мені здається, що я ще дуже мало зробив для нашого футболу, і в моїй грі ще достатньо недоліків. Принаймні, багато моїх товаришів по футболу, на мій погляд, не менш достойні такої високої честі».
   І все ж таки Блохін ніколи не приховував, що перемога в цьому опитуванні його добряче порадувала – тепер він входив до еліти радянського футболу. Його ім’я тепер було в одному ряду з іменами Едуарда Стрельцова, Валерія Вороніна, Альберта Шестерньова – великих гравців, які ставали переможцями опитування на звання кращого футболіста в минулі роки. У радянському футболі наставала нова епоха – епоха Блохіна і Лобановського. Точніше, епоха Лобановського і Блохіна…

Зліт ссередини 1970-х

   Коли Валерій Лобановський очолив київське «Динамо», йому було 34 роки. Легендарний форвард команди Соловйова завершив кар’єру 1968 року й одразу ж очолив досить середню на той момент команду першої ліги – дніпропетровський «Дніпро». Вже через три роки молодий тренер вивів команду до вищої ліги, за що дістав звання заслуженого тренера Української РСР. Більш того, в чемпіонаті 1972 року «Дніпро» входив до лідируючої групи й до самого фінішу боровся за медалі, посівши за підсумком 6-те місце, наступний сезон завершив на 8-му місці в турнірній таблиці.
   У січні команді було представлено ще одного нового тренера – 35-літнього Олега Базилевича. Знаменитий партнер Лобановського по динамівській атаці початку 1960-х після завершення кар’єри футболіста закінчив Київський інститут фізкультури по спеціальності «тренер-методист», а 1972 року очолив донецький «Шахтар». Популярна команда на той час перебувала у глибочезній кризі – в попередньому сезоні вона посіла останнє (!) місце в чемпіонаті СРСР і вилетіла до першої ліги. Одначе Базилевич зумів сотворити чудо – всього за рік «Шахтар» не тільки повернувся до класу найсильніших, але й посів у чемпіонаті високе 6-те місце, за що Базилевич також дістав звання заслуженого тренера Української РСР.
   Лобановський і Базилевич були не тільки кращими друзями, але й однодумцями. Хоча до Києва вони ніколи не працювали разом, їх погляди на тренувальний та ігровий процес розвивалися паралельно – обидва працювали над створенням принципово нової концепції комплексної підготовки футболістів протягом усього сезону. Спільна робота в київському «Динамо» дозволила Лобановському і Базилевичу об’єднати зусилля, що дало їм можливість на базі власних методик розробити і впровадити революційну для командних видів спорту систему підготовки, що ґрунтується на строго науковому підході.
   До цього такі методики використовувалися тільки в індивідуальних видах спорту, наприклад у легкій атлетиці та плаванні, звідки спортивний педагог-новатор Анатолій Зеленцов і почерпнув свою ідею. Цією ідеєю Зеленцов якось поділився з Базилевичем, а той познайомив його з Лобановським. Так склався творчий союз Лобановського, Базилевича і Зеленцова – вони втрьох розробляли різні моделі тренувань, шукали вірні пропорції роботи і відпочинку.
   Офіційно, за штатним розкладом, старшим тренером «Динамо» вважався Лобановський (так його і представили гравцям), а пост начальника команди обійняв Базилевич. Але вже з перших днів спільної роботи в клубі обидва називали себе… старшими тренерами команди, на рівних брали участь у навчально-тренувальному процесі, спільно вирішували питання побуту футболістів. Із таким «двовладдям» у футбольних командах ніхто до київських динамівців іще не стикався, тому в газетах, до речі, Базилевича якщо й називали «старшим тренером», то з обов’язковою приставкою «з виховної роботи». Зеленцов став неофіційним консультантом обох наставників.
   Склад команди в міжсезоння практично не змінився: завершив кар’єру найдосвідченіший захисник Вадим Соснихін, зате нарешті зміцнився напад – із «Зорі» було повернуто Володимира Онищенка. Навесні 1974 року «Динамо» за традицією виїхало на збори до Ґаґр. Потім ці дні хлопці згадували з усмішкою й одночасно… здриганням.
   Тренування на півдні проходили по тричі на день і навіть зовні нічим не нагадували колишні. Базилевич і Лобановський протягом 20–30 хвилин, пересуваючи фішки по макету футбольного поля, знайомили гравців зі змістом чергового тренування. Ветерани клубу скептично посміхалися, дивлячись на макет. Щоранку лікарі перевіряли вагу, кров’яний тиск, пульс футболістів. «Комедія! Кому це все потрібно, лікарю?! – незадоволено бурчав у такі хвилини Рудаков. – Ми і не знаючи свого тиску п’ять разів чемпіонами були…»
   Але найбільше змінився зміст тренувань – обсяг, інтенсивність, швидкість, атлетизм навантажень підвищилися приблизно вп’ятеро. У Блохіна (як, зрештою, й у багатьох інших динамівців) почали сильно боліти м’язи спини, які раніше ніколи так не навантажувалися. Часом запропоновані тренерами вправи викликали у команди ледве не відкритий протест.
   Олег Володимирович згадував, як вони приходили на заняття до зали, а посеред неї – легкоатлетичні бар’єри, пудові гирі, важкі набивні м’ячі. Після добрячої розминки всі мусили виконати тест. Набивний м’яч слід було підкинути не руками (руки в цей час були зайняті іншим набивним м’ячем), а ногами, пробігти, потім пролізти під бар’єром, штовхнути гирю десять разів, іще пробігти, перестрибнути через бар’єр, знову повправлятися з м’ячем. І все це – у швидкому темпі, в межах контрольного часу!
   Виконавши тест, Блохін приліг на мат і заплющив очі, намагаючись хоч трохи відпочити. На питання Базилевича, чи не втомився він, Олег нічого не відповів, тільки глянув на тренера з подивом – хто ж не втомиться від таких навантажень? Але Базилевич із усмішкою сказав йому: «Відпочинь трішки та ще раз спробуй». – «Хоч стріляйте, – відповів Блохін, – більше не можу!»
   Після занять тренери оголосили, що гравці виконали… тест космонавтів (!) і можуть відпочивати. Увійшовши в кімнату, Олег жбурнув бутси під ліжко, втомлено впав у крісло і сказав Буряку: «Все, Льоню, кидаю «Динамо»… Нехай Лобановський свої досліди проводить з іншими. Я не можу так більше!» Тієї весни з «Динамо» збиралось іти, мабуть, півкоманди. Щоправда, ніхто не пішов, але до багато чого команда звикала важко.
   Перед першим матчем чемпіонату СРСР у Києві з донецьким «Шахтарем», який завершився мінімальною перемогою «Динамо» з рахунком 1:0, Лобановський оголосив гравцям про введення нової системи післяматчевого відновлення. Тепер після кожної гри футболісти їхали не додому, а на базу в Конча-Заспу, де весь вечір відпочивали – дивилися телевізор, грали на більярді або в шахи, читали книги з командної бібліотеки. Перед відбоєм гравці отримували від лікарів порцію вітамінів (через кілька років для цього на базі навіть з’явилася спеціальна кімната – «коктейльна»), вранці робили зарядку в сосновому лісі, потім снідали і проходили цілий комплекс відновлювальних процедур – парна лазня, кисневі намети, гідромасаж. Опівдні гравців відпускали по домівках.
   Думки динамівців із приводу нової системи відновлення розділилися. Буряку нова система сподобалася – Леонід говорив другові, що раніше, повернувшись після матчу додому, через надто сильне емоційне збудження він не міг заснути до 3–4 години ночі й наступного дня почувався в’ялим і розбитим. Але якщо перемога викликала особливо позитивні емоції, то після поразки на багатьох насувала важка депресія, що призводило до нервових зривів, постійних конфліктів з оточенням, грубощів, а в гіршому випадку – зняттю стресу алкоголем. Блохін (як і деякі інші гравці) внутрішньо так і не прийняв нову систему – хоча він часто сам перебував у такому ж стані, що й Буряк, одначе вважав, що після матчу вдома йому все-таки краще.
   Але все ж хоч як важко було Олегові та його партнерам пристосуватися до новацій, їх плоди у грі команди виявилися майже відразу – якщо раніше «Динамо» набирало форму по ходу сезону, що призводило до постійних спадів у грі команди, то тепер кияни зі старту демонстрували прекрасну функціональну підготовку. Крім того, Лобановський і Базилевич із математичною точністю прорахували тактичну модель гри команди, в якій упевнені домашні перемоги чергувалися з гостьовими нічиїми. Все це дозволило «Динамо» у статусі лідера чемпіонату підійти до матчу 13-го туру з ленінградським «Зенітом», який увесь цей час тримався трохи позаду.
   Останнє тренування напередодні кожної гри традиційно завершувалося двосторонньою грою основи й дубля. Лобановський і тут застосував новацію – гра скоріше нагадувала тренування боксера-професіонала, який підбирає собі спаринг-партнера, схожого за манерою бою на майбутнього суперника. Гравцям основи Лобановський запропонував уявити, що перед ними «Зеніт», у той час як кожному дублерові тренери видали конкретне тактичне завдання і уважно простежили за його виконанням, у результаті чого манера гри дубля дійсно стала нагадувати манеру гри ленінградського клубу. Надалі ця тактична новація стала важливою частиною системи Лобановського.
   Гра із «Зенітом» стала ключовим матчем чемпіонату СРСР – кияни розгромили найближчого переслідувача з рахунком 5:0, при цьому покер (так у футболі заведено називати чотири м’ячі, забиті одним гравцем) у ворота ленінградців забив Олег Блохін. Ця перемога практично зняла питання про чемпіонство – наприкінці першого кола відрив «Динамо» від найближчих переслідувачів становив чотири очки.
   Літня перерва у внутрішній першості пройшла для Блохіна й інших гравців збірної СРСР незвичайно – вони, як і мільйони рядових уболівальників, дивились ігри чемпіонату світу 1974 року по телевізору, позаяк радянська команда втратила путівку до ФРН через пам’ятну відмову грати стиковий матч-відповідь зі збірною Чилі.
   Цей чемпіонат пізніше назвуть «революційним» завдяки грі збірної Голландії, що продемонструвала світові знаменитий «тотальний футбол». Лідер голландців, великий форвард Йохан Кройф, граючи по всьому фронту атаки, не тільки відходив назад і сам організовував атаку, але й чудово бачив поле, тонко розумів гру та відмінно керував діями своїх партнерів. На шляху до фіналу збірна Голландії забила у ворота суперників 14 м’ячів і пропустила тільки один (причому, від свого футболіста), однак чемпіонат світу виграла збірна ФРН, яка пропустила від голландців гол уже на 2-й хвилині фінального матчу, але потім досить швидко вирівняла гру. Німцям удалося погасити шалений темп «тотального футболу», виключити із гри Кройфа й перевести гру на половину поля голландців, після чого вони забили два м’ячі й довели матч до перемоги.
   Незважаючи на поразку голландців, для Олега Блохіна саме гра Кройфа стала переломним моментом у його футбольній біографії – він відкрив для себе зовсім інший футбол. Цей інший футбол у виконанні Кройфа виявився для Блохіна, за його словами, потужним поштовхом у пошуку, що дозволило йому повністю сформуватись як футболісту. А Лобановський і Базилевич побачили в реалізованих на полях ФРН ідеях головного тренера збірної Голландії Рінуса Міхелса підтвердження власних поглядів на шлях розвитку сучасного футболу.
   Головним принципом «тотального футболу» є взаємозамінність гравців (будь-який футболіст може бути в залежності від ситуації нападником, півзахисником і захисником), що передбачає наявність у команді футболістів, які добре навчені як тактично, так і фізично, позаяк швидкість гравців у цій схемі має величезне значення. Ці ж принципи лежали в основі нової системи організації ігрового та тренувального процесу, яку наставники впроваджували в київській команді. «Динамо» починало грати у свій «тотальний футбол».
   Друге коло чемпіонату кияни провели так само потужно, як і перше. Тільки московський «Спартак» намагався наздогнати лідера, навіть виграв особисту зустріч у Москві, та коли із 22-го по 27-й тур динамівці в шести матчах узяли 11 очок (тоді за перемогу нараховували 2 очки), сил у москвичів на аналогічний ривок не вистачило. Крім того, «Динамо» другий рік поспіль вийшло до фіналу Кубка СРСР, де цього разу його суперником стала ворошиловградська «Зоря».
   У всіх гравців іще були свіжі в пам’яті спогади про програш минулорічного фінального поєдинку «Арарату», після якого було звільнено Олександра Севидова. Футболісти, як відомо, народ забобонний, тому перед фіналом, який мав відбутися в Москві 10 серпня 1974 року, динамівці навіть один з одним старалися менше говорити про майбутню гру. А тут іще перед відльотом до Москви футболістам зіпсувала настрій «погана прикмета» – Лобановський повідомив гравцям, що вони так само, як і минулого року, житимуть на заміській базі московських динамівців у Новогорську.
   Для підняття настрою тренери перед матчем зважилися на сміливий психологічний хід – роздали футболістам нові футболки, прикрашені емблемою Кубка СРСР і написом: «10 серпня, 1974, фінал». Незвичайні футболки мали сформувати у гравців відповідний переможний настрій (кому захочеться, щоб після матчу символ Кубка СРСР на його футболці асоціювався з поразкою?) і стати важливим засобом психологічного тиску на суперників. Останнє вдалося сповна – коли команди зустрілись у тунелі стадіону, задирлива форма динамівців розлютила гравців «Зорі», один із ворошиловградців навіть крикнув киянам: «Піжони! Спершу треба Кубок виграти!»
   Більшу частину матчу обидві команди дбали про оборону, тому середину поля перетинали зрідка. «Зоря» посмілішала лише в середині другого тайму й останні 20 хвилин матчу активно атакувала, одначе забити так і не змогла, а в додатковий час динамівці, завдяки своїй прекрасній функціональній підготовці буквально розгромили знесиленого суперника з рахунком 3:0 (в активі Блохіна гол і гольова передача). Після матчу, коли кришталевий Кубок уже стояв у роздягальні на столику, заваленому вітальними телеграмами від уболівальників, Мунтян пожартував: «Одразу треба було зіграти ці півгодини і не мучитися перші 90 хвилин».
   10 листопада після чергової виїзної нічиєї з ташкентським «Пахтакором» «Динамо» достроково, за два тури до фінішу, оформило «золотий дубль», вигравши і чемпіонат, і Кубок СРСР. Таке вдавалося лише команді Віктора Маслова 1966 року. Однак, незважаючи на видатні результати, надпрагматична гра динамівців у тому сезоні викликала у пресі шквал критики. Дійсно, із п’ятнадцяти домашніх поєдинків у сезоні 1974 року «Динамо» здобуло тринадцять перемог при двох нічиїх за нищівної різниці забитих і пропущених м’ячів, у той час як на виїзді перед уболівальниками поставала зовсім інша команда – лише одна перемога при десяти (!) нічиїх і чотирьох поразках. Причому два виїзні матчі динамівці програли, вже перебуваючи в рангу чемпіонів. Правда, стрибок кількості нічийних матчів стався в усіх учасників вищої ліги: з 16 команд лише три – московські «Спартак» і «Торпедо» та кишинівський «Ністру» (що посів, до речі, останнє місце) – зіграли менше 10 нічиїх, у тбіліського «Динамо» їх було 14 (стільки ж, скільки у киян), а в «Зеніта» – взагалі 15.
   І все ж таки вболівальники й самі гравці визнавали «золотий дубль» безумовним тренерським тріумфом Лобановського і Базилевича. Нову систему організації ігрового та тренувального процесу було остаточно сприйнято командою, більше того, вона приносила упевненість у подальших перемогах.
   Блохін же остаточно утвердився в ролі суперзірки радянського футболу – він утретє поспіль здобув звання кращого бомбардира чемпіонату (20 голів у 29 матчах) і його вдруге поспіль було визнано кращим футболістом СРСР. Визнанням зростаючого авторитету Олега стає обрання його комсоргом «Динамо», тобто керівником комсомольської організації, членами якої були здебільшого гравці команди.
   Восени було почато похід за Кубком володарів кубків. Блохін забиває по голу в двох матчах із болгарським «ЦСКА – Септемврійско знамє», вражає ворота західнонімецького «Айнтрахта». Продовження триває 1975 року. В єврокубковому чвертьфіналі турецький «Бурсаспор» урятувався від ударів Блохіна, та все ж таки не встояв перед натиском «Динамо». Проте Олег відзначився голом у турецькі ворота в матчі відбірного турніру чемпіонату Європи. Що, як і в першому півфіналі проти голландського «ПСВ», став вагомим запасом для сумарної перемоги.
   На тлі міжнародних успіхів не можна не відзначити 100-процентный результат «Динамо» в чемпіонаті 1975 року після п’яти стартових турів. Одначе перемога над «Араратом» напередодні фіналу в Базелі далася дуже дорогою ціною. Матч у Єревані видався на подив грубим. Якщо пошкодження, що їх дістали Мунтян та Онищенко, виявилися порівняно легкими, то Блохін потрапив до рук хірургів, які буквально заштопали рвану рану на правій нозі форварда. В результаті жодного повноцінного тренування перед вирішальною грою з «Ференцварошем» провести не вдалося. Шви зняли за декілька хвилин до початку матчу, і поява Блохіна у стартовому складі киян із тугою пов’язкою свідчило про неабияку мужність футболіста. І тут його внесок до перемоги важко переоцінити.
   Перший гол у тому пам’ятному матчі забили кияни. Буряк, заволодівши м’ячем на місці правого півзахисника, миттєво оцінив вигідну позицію Блохіна, перед яким відкривався оперативний простір на протилежному флангу, і віддав діагональну передачу повітрям метрів на сорок. Олег міг просунутися вперед і вийти на ударну позицію, але він визнав за краще відпасувати Онищенку, який змістився ліворуч і перебував на підступах до штрафного. Восьмий номер киян, прийнявши від партнера ідеальну передачу, не захотів очікувати зустрічі з суперниками, що мчали на нього, а відразу пробив по воротах і влучив!
   Другий гол відбувся без участі Блохіна. Знову відзначився Онищенко, цього разу дальнім ударом. У перерві Лобановський поцікавився в Олега самопочуттям, на заміні не наполягав, але натякнув, що, може, не варто ризикувати – мовляв, і так динамівці доведуть матч до перемоги. Олег аж ніяк не сумнівався в тому, що доведуть, але нехай уже краще разом із ним. Тим більше, безпристрасна статистика поточного турніру демонструвала завидну постійність: якщо забивав Онищенко, то лише в першому таймі, якщо Блохін – то виключно у другому.
   Закономірність почала підтверджуватися, тільки-но гра відновилась. Угорський воротар ледве встиг накрити м’яч у ногах Блохіна після передачі Буряка. Наступний шанс Олег не проґавив. Мунтян із центрального кола закинув м’яч на улюблений лівий фланг. Блохін на швидкості обійшов двох, при вході до штрафного, не знижуючи швидкості, проштовхнув м’яч повз третього і, зробивши ще кілька кроків, котнув мимо голкіпера, що розпластався назустріч. 3:0! Кубок їде до Києва!
   Але для святкування часу не залишалося. Через чотири дні нашу збірну чекав важливий поєдинок зі збірною Ірландії, в якому необхідно було перемагати. Позаяк у тому сезоні командою керували динамівські тренери, то і склад був виключно динамівським. Звичайно, матч виграли. Без Блохіна й тут не обійшлося, він забив перший гол у ворота ірландців.
   Далі пішли своєю чергою ігри чемпіонату, виграного остаточно, а потім була перемога в Суперкубку Європи, в якому було повалено легендарну «Баварію» з чемпіонами світу Беккенбауером і Мюллером. Саме це двоматчеве протистояння принесло «Динамо» і Блохіну всесвітню славу. Форвард відзначався в Мюнхені та Києві, й усі три забиті м’ячі на його рахунку. Супергол у мюнхенській грі – чистої води імпровізація. Гол Блохіна відбувся в самій середині другої половини гри. Взяття воріт сталося блискавично й ефектно. Олег у супроводі суперників рвонув по лівому флангу, але на підступах до штрафного майданчика виявив, що підтримка партнерів явно запізнюється. Якісь долі секунди форвард «Динамо» вагався і, не виявивши поблизу нікого з партнерів, зменшив швидкість. Але через мить рішення було прийнято. Блохін прокинув м’яч повз Шварценбека, обіграв Хорсмана, а далі з-під ноги Рота у протихід Майєру, який контролював ближній кут, наніс удар під протилежну стійку.
   Вдале завершення першого матчу аж ніяк не гарантувало киянам загальної перемоги. Німці, можливо, й недооцінили попервах «Динамо», та після поразки в Мюнхені були налаштовані взяти реванш у Києві. Але кияни були нестримні в атаці й непробивні в обороні. Блохін буквально розривав захист баварців на чолі з легендарним Беккенбауером. Два його гола на 40-й і 53-й хвилинах визначили підсумок протистояння – 2:0 у Києві та 3:0 за сумою двох матчів. Суперкубок УЄФА лишився в Києві.

Криза другої половини 1970-х

   Після тріумфального 1975 року прийшов 1976-й, у якому ні «Динамо», ні збірна СРСР не виграли нічого. Не вийшло ні в єврокубках, хоча планували всерйоз поборотися за Кубок європейських чемпіонів, ні в чемпіонаті Європи, де збірна розраховувала виступити не гірше, ніж чотири роки тому, ні на олімпіаді, куди їхали виключно за золотими медалями. Далися взнаки перевантаження, вірніше, помилки в їх надмірній кількості.
   Невдало склався сезон і для Олега Блохіна, який особливих докорів заслужив за свій кричущий промах у матчі з «Сент-Етьєном», коли можна було ставити крапку в питанні відносно переможця одного з чвертьфіналів Кубка чемпіонів. У першому матчі в Сімферополі кияни без проблем здолали французів – 2:0 (Блохін провів другий м’яч), а в матчі-відповіді поступилися в додатковий час – 0:3. Якби віддав Блохін за рахунку 0:0 м’яч Колотову, все було б для французів скінчено. Та Олег хотів забити сам, узявся обводити захисника, м’яч утратив, французи миттю розіграли контратаку і відкрили рахунок.
   Потім прийшла невдача у чвертьфінальному поєдинку чемпіонату Європи проти Чехословаччини. Нічого не вийшло і на Монреальській Олімпіаді – лише третє місце. Після повернення Блохіну, Трошкіну, Веремєєву інкримінували відсутність вольового загартування, зневажливе ставлення один до одного. Блохін, як і всі, старавсь як міг, із шкіри ліз, а виходило все гірше. Іноді він переносив це незадоволення собою на партнерів, і ось уже свист на трибунах, критичні статті в пресі. Вірно кажуть – від любові до ненависті один крок…
   Невдачі переслідували киян до кінця сезону 1976 року. На першій же стадії «Динамо» вилетіло з Кубка СРСР, украй погано провело осінній чемпіонат, [3 - 1976 року було прийнято рішення про проведення двох – весняного й осіннього – одноколових чемпіонатів із метою здійснення якісної підготовки збірної СРСР до чемпіонату Європи та Олімпійських ігор.] де не без допомоги випадку посіло друге місце. Гольовий внесок Блохіна вийшов як ніколи низьким. Єдиною світлою плямою виявився новий старт у Кубку європейських чемпіонів. «Динамо» на подив легко пройшло югославський «Партизан» і грецький «Олімпіакос».
   Сезон 1977 року почався для динамівців багатообіцяюче – протистояння з мюнхенською «Баварією» в чвертьфіналі Кубка чемпіонів завершилися сумарною перемогою. Щоправда, в Мюнхені 2 березня «Баварія» виграла 1:0, але матч-відповідь у Києві 16 березня завершився переконливою перемогою «Динамо» з рахунком 2:0. Перед початком київської зустрічі Олегу Блохіну («всього» через рік і три місяці після оголошення його лауреатом!) вручили довгожданий «Золотий м’яч» кращого футболіста Європи 1975 року. За процедурою з цікавістю спостерігав кращий футболіст Європи 1976 року Франц Беккенбауер, який уже отримав свою нагороду.
   Незважаючи на те, що причини такої дивно тривалої затримки так і лишилися невідомими, настрій у Блохіна був, звичайно, піднесений – увесь перший тайм Олег невтомно атакував ворота суперника, на 35-й хвилині його було збито у штрафному майданчику «Баварії», і він, не роздумуючи, взявся реалізувати пенальті. Одначе кращий воротар світу тих років Зепп Майєр розгадав наміри бомбардира і відбив м’яч. Рахунок залишався нічийним до 81-й хвилини, коли динамівці дістали право на ще один пенальті. За спогадами очевидців, у цей момент Блохін одійшов подалі та, схоже, навіть одвернувся, одначе Буряк уклав воротаря в один кут, сам же пробив у інший, а за дві хвилини до фінального свистка Петро Слободян поставив у матчі переможну крапку.
   Київське «Динамо» вперше дійшло до півфіналу Кубка чемпіонів, де зустрілось іще з одним західнонімецьким клубом – «Боруссією» з Менхенґладбаха. Одначе результат цих поєдинків став дзеркальним відображенням чвертьфіналу з «Баварією». Перший матч у Києві 6 квітня кияни виграли 1:0, але 20 квітня в Дюссельдорфі (Менхенґладбах тоді не мав відповідного стадіону) «Боруссія» взяла реванш із рахунком 2:0 і вийшла до фіналу Кубка чемпіонів.
   У цьому матчі один із кращих захисників світу Берті Фоґтс так чіпко і жорстко «прихопив» Блохіна, що той нічого не зміг вдіяти і його було повністю виключено із гри. До речі, через багато років Олег Володимирович називав Фоґтса найвидатнішим «персональником» із усіх, проти кого йому доводилося грати. Серед вітчизняних «персональників» Блохін відзначав московського динамівця Сергія Нікуліна та спартаківця Геннадія Морозова. Втім, за всю свою професійну діяльність Олег Блохін не зустрічав жодного захисника, який у запалі боротьби не бив би форварда по ногах.
   Сезон 1977 року склався для київського «Динамо» суперечливо. З одного боку, в Кубку СРСР удалося дійти лише до чвертьфіналу (10 червня московські одноклубники розгромили киян із рахунком 3:0), а в 1/32 фіналу Кубка УЄФА дві нічиї (1:1 в Києві 14 вересня й 0:0 на виїзді 28 вересня) вивели в наступний етап брауншвайґський «Айнтрахт». З іншого боку, в чемпіонаті СРСР кияни зіграли воістину тріумфально – здобули найбільше перемог (15), найменше програли (всього одну гру!), найбільше забили (51 м’яч), найменше пропустили (12 м’ячів) і достроково, за два тури до фінішу, після нульової нічиєї в Тбілісі 29 жовтня стали чемпіонами. За підсумками сезону 1977 року динамівці взагалі здобули 6 із 8 призів у основних командних номінаціях, у тому числі приз «Агресивному гостю» за максимальну кількість очок, набрану на чужих полях, а Олег Блохін уп’яте став кращим бомбардиром чемпіонату (17 голів у 29 матчах).
   Незважаючи на все це, гра чемпіонів знову викликала в пресі шквал критики – команду звинувачували у великій кількості нічиїх, виїзну модель гри киян один із фахівців навіть назвав «боягузливою». Дійсно, у сезоні 1977 року було поставлено рекорд чемпіонатів СРСР – майже 45 % (!) матчів завершилися внічию. За версією футбольного історика Акселя Вартаняна, значний відсоток нічийних результатів пояснювався великою кількістю договірних матчів, одначе такі звинувачення на адресу київського «Динамо» були цілком безпідставними. Серед призерів чемпіонату у киян дійсно було більше нічиїх, але не набагато – 15 проти 13 у срібних медалістів (тбіліського «Динамо») і бронзових (московського «Торпедо»), а от московське «Динамо», що посіло 4-е місце, та ще три команди зіграли внічию 17 (!) матчів, донецький «Шахтар», який фінішував п’ятим, – 16.
   Підсумком розгляду стосовно такої кількості нічийних матчів став досить-таки неоднозначний наказ Спорткомітету СРСР, згідно з яким, починаючи з сезону 1978 року, в чемпіонатах СРСР установлювався… ліміт на нічиї – віднині кожна команда могла зіграти в чемпіонаті лише вісім нічиїх, за дев’яту ж і за наступні очки не нараховувались.
   Сезон 1978 року був для київського «Динамо» важким. Ішла зміна поколінь, зірки зразка 1975 року покидали команду – перед початком сезону завершив кар’єру Рудаков, у інші команди перейшли Трошкін, Матвієнко, Мунтян. Усе частіше не виходили на поле через постійні травми Фоменко, Решко, Коньков, Колотов, Веремєєв, Буряк, Онищенко.
   На місце ветеранів приходили новачки – Віктор Юрковський, Володимир Лозинський, Сергій Балтача, Олександр Бережний, Олександр Хапсаліс, Володимир Безсонов, для якого 1978 рік виявився особливо вдалим – у складі збірної СРСР він став переможцем і кращим гравцем першого чемпіонату світу серед юніорів. Більшість із молодих пройшли обкатку в основному складі ще минулого року, але поки ще не накопичили достатньо ігрового потенціалу, не кажучи вже про досвід виступів на вищому рівні. Лобановський із помічниками робив усе можливе, щоб закріпити новий варіант складу, награти його, зміцнити намічені зв’язки. Робота трудомістка, кропітка, що вимагала одночасно і обережності, й ризику, й часу, котрого якраз і бракувало. Кияни чудово зіграли кілька матчів чемпіонату, але в більшості зустрічей важко добували очки. Іноді траплялись і провали.
   Щоправда, у другій половині сезону гра киян налагодилась – у липні «Динамо» з однаковим рахунком 2:1 виграло обидва півфінальні матчі Кубка СРСР у московського «Торпедо», а 12 серпня у фіналі здобуло вольову перемогу над донецьким «Шахтарем». Уже на 15-й хвилині легендарний форвард «Шахтаря» Віталій Старухін відкрив рахунок, але на початку другого тайму Блохін із подачі Онищенка зрівняв його, а в овертаймі потужним дальнім ударом приніс динамівцям перемогу з рахунком 2:1. Також киянам удалося значно поліпшити своє турнірне становище в першості СРСР – взявши в 10 матчах 17 очок із 20 можливих, вони здобули срібні медалі.
   Поставлена Лобановським мета на сезон 1979 року гравців, м’яко кажучи, приголомшила. Наставник сказав буквально таке: «Головне завдання бачу в тому, щоб якомога краще підготувати гравців для збірної. Можливо, навіть на шкоду своєму клубу».
   Для Олега цей сезон складався, за його словами, вкрай погано. У багатьох відомих спортсменів таке трапляється – досвід є, 100 %-на фізична готовність є, а справи, хоч як старайся, ідуть гірше й гірше. Щось подібне до того сталося і з Блохіним. Він почувався ні в сих ні в тих, нерідко йому доводилося покидати стадіон, так і не догравши до фінального свистка, під дружний і образливий свист трибун, його переслідували травми. Блохіну частенько випадало брати на себе роль розігруючого, подавати кутові, тому бомбардирський рахунок, який на той час перевалив за першу сотню, поповнювався з великими труднощами.

На особистому та футбольному фронтах

   Одруження Олега Блохіна стало подією для всього Радянського Союзу. Коли стало відомо, що Блохін бере шлюб із Іриною Дерюгіною, багато хто іронічно посміхався – черговий рекламний трюк! Прикладів, так би мовити, недовговічності таких шлюбів сила-силенна. А от міцністю шлюбних уз похвастатися могли не так багато відомих людей. Із найзнаменитіших спортивних сімей хіба що Валерій Борзов із Людмилою Турищевою, Леонід Буряк із Жанною Васюрою, Володимир Безсонов із Вікторією Сірих та Віктор Хлус зі Стеллою Захаровою довгий час живуть душа в душу.
   Дійсно, нелегко було уявити ідеальною парою Ірину та Олега. Характер у обох – не мед, та й нагород Дерюгіна здобула більше, ніж Блохін. Вони познайомилися випадково. Абсолютну чемпіонку світу з художньої гімнастики турбували болі в коліні. У володаря «Золотого м’яча» колись були схожі проблеми. Здзвонилися, зустрілись. Олег порадив звернутися до лікаря Левенця, що спеціалізувався на таких травмах, а потім запросив Іру разом відсвяткувати Новий рік.
   Сім’я вийшла зовсім не рекламною. Дерюгіна і Блохін мали абсолютно щасливий вигляд. Через два роки народилася донька Ірина, яка нині живе в США. Ірина-старша, завершивши виступи на гімнастичному килимі, стала тренером. Таку ж професію з часом обрав і Олег. Ось тільки працювати довелось у різних країнах, і тому бачилося подружжя не часто.
   1980 рік був особливим для всього Радянського Союзу. Москва приймала в себе XXII літні Олімпійські ігри, отож чемпіонат СРСР пройшов як ніколи – за незвично раннім початком 3 квітня настала велика місячна перерва влітку, із червня по серпень, тобто в кращий для гри час. Тому вперше кілька матчів проходили під дахом на штучних газонах, а кінцівка припала на останню декаду листопада. Перед початком першості ліміт нічиїх було збільшено з 8 до 10.
   Для «Динамо» саме цей рік став точкою відліку створення нової команди. Лобановський зі своїми однодумцями взявся за підбір виконавців, здатних стати заміною зіркам 1975 року, що пішли з клубу. Зате підійшли молоді форварди Євтушенко та Хлус, закріпилися в основі Дем’яненко, Журавльов, Бойко.
   На відміну від двох попередніх чемпіонатів, «Динамо» пройшло турнірний шлях рівно, без зривів, практично на одному диханні. Лиш одного разу кияни, поступившись на виїзді «Спартаку», а потім у півфіналі Кубка тбілісцям, ледве не дали приводу поставити під сумнів серйозність своїх намірів. Однак якщо на першій половині дистанції вони перебували дещо в тіні, але постійно поряд із минулорічним чемпіоном (проміжний фініш виграв «Спартак»), то на другому відрізку першості, продемонструвавши зіграність в усіх лініях, наблизилися до лідера впритул, а потім і потіснили його з верхньої сходинки.
   Офіційно чемпіон визначився за тур до завершення першості, коли кияни переграли московських одноклубників – 2:0. Але практично результат боротьби за золоті медалі став зрозумілим раніше – в останній день жовтня, коли «Динамо» на своєму Республіканському стадіоні, який пізніше перейменують в «Олімпійський», зуміло нарешті обіграти «Спартак». Ключовий поєдинок першості не лишив сумнівів у перевазі переможця – 2:0. Реванш за дві поразки минулого сезону та першого кола нинішнього відбувся. Динамівці стали переможцями за всіма статтями – в їхньому активі було найбільше перемог і найменше поразок, і забито більше, і пропущено менше. Більш ніж у половині матчів, точніше – в двадцяти, кияни зберігали свої ворота в недоторканності. За нового ліміту в десять нічиїх удалося взяти очки за дев’ять мирних результатів. Лише в п’яти матчах чемпіонату не уразили ворота суперника. У процентному відношенні чемпіон набрав класичну норму – 75 %. «Спартак», який фінішував другим, відстав на шість очок.
   Гра «Динамо», як і раніше, відзначалася практицизмом. Манера грати економно, з мінімальною затратою сил викликала постійну критику, одначе приносила очки. Взаємозамінність гравців, дистанційні маневри в поєднанні з середніми та дальніми передачами й особистим внеском кожного футболіста в атаку здійснювалися цілеспрямовано за певною системою та твердим порядком. Практичність «Динамо» – це система гри та тренувань, спрямованих на підвищення класу команди, на перемогу. «Динамо» було однією з перших команд, які керувалися власними концепціями гри, своїми принципами та методами тренувань. Саме це відрізняло чемпіона від суперників.
   Для Блохіна сезон 1980 року також склався благополучно. Олег переживав другу молодість. Тепер ним не затикали діри, і він повернувся до своїх основних обов’язків у нападі. Він не потрапив до олімпійської збірної, не жалували його і в збірній СРСР, але в чемпіонаті грав свіжо і натхненно.
   Сезон 1981 року «Динамо» почало без розкачки: перемігши 25 березня, кияни не знали поразок аж до 29 серпня, коли ЦСКА перервало рекордну безпрограшну серію, що тривала понад рік. Але під той час динамівці вже практично забезпечили собі золоті нагороди. У червні Олег Блохін побив рекорд результативності в чемпіонатах країни, який тримався 30 років. По завершенні сезону його бомбардирське досягнення дорівнювало числу 163.
   1982 рік був роком чемпіонату світу в Іспанії. Збірна СРСР, яка була відсутня на двох попередніх першостях світу, цього разу пройшла кваліфікаційний бар’єр без особливих складнощів. Команда Костянтина Бєскова досить легко розібралася зі збірними Чехословаччини, Уельсу, Туреччини та Ісландії, що дістались їй у суперники по групі. В останньому матчі турніру радянські футболісти, що вже до того виконали свої завдання, навіть «великодушно погодилися» на нічию з чехословаками, яким цього очка саме і бракувало для потрапляння до числа фіналістів іспанської першості.
   Жеребкування, що пройшло у грудні 1981 року, розподілило 24 команди-учасниці на шість досить рівних за своїм рівнем четвірок, явних «груп смерті» цього разу не вийшло. Збірна СРСР незадовго до початку першості залишилася без Леоніда Буряка та Вагіза Хідіятулліна через їхні травми, а тому тренерському штабу збірної довелося терміново ставити до складу нових гравців. Під початок чемпіонату на допомогу головному тренеру Костянтину Бєскову було надано Валерія Лобановського та Нодара Ахалкаці, й таке колективне керівництво, як показали подальші події, негативно відбилося на грі збірної.
   Проте чемпіонат почався для радянської команди досить вдало. У першому таймі стартового матчу з бразильцями, яких багато хто вважав головними фаворитами першості, футболісти збірної СРСР мали аж ніяк не гірший вигляд, аніж «чарівники м’яча», а гол Андрія Баля, здавалося, мав надати їм додаткової впевненості. Але у другій половині зустрічі підопічні Бєскова притислися до своїх воріт і лише невтомний Олег Блохін, який у свої 29 років дебютував на чемпіонатах світу, намагався хоч якось загострити ситуацію. В результаті за останні п’ятнадцять хвилин матчу збірна СРСР пропустила два голи: Сократес пробив під перекладину із-за меж штрафного, а Едер хльостко вистрілив низом метрів із 15. Заради справедливості треба сказати, що збірній Бразилії в тому матчі відверто підсудив іспанський рефері Ауґусто Ламо Кастільо, який не призначив два пенальті у ворота триразових на той момент чемпіонів світу (до речі, після того матчу його було усунено від роботи на чемпіонаті).
   Наступний матч зі збірною Нової Зеландії радянські футболісти впевнено виграли 3:0 (один гол на рахунку Блохіна), і в останній грі групового турніру зі збірною Шотландії їх цілком улаштовувала й нічия. Шотландці на тій першості світу були сильні як ніколи: імена таких гравців, як Ґрем Сунесс, Кенні Далґліш, Джон Уорк і Стів Арчибальд із трепетом вимовлялися в усьому футбольному світі. Грали вони тоді яскраво, з вигадкою, без оглядки на власні ворота. Це ж бо їх зрештою й погубило – вони виграли у новозеландців із рахунком 5:2, але програли бразильцям 1:4, що поставило команду перед необхідністю неодмінно вигравати у збірної СРСР.
   Гра із шотландцями в Малазі почалася для Блохіна та його партнерів украй погано: суперники заволоділи територіальною перевагою, а у збірної СРСР гра в нападі ніяк не йшла на лад. Тут же підвів команду і її капітан Олександр Чивадзе – після його неакуратної зупинки м’яча форвард суперника Джо Джордан вийшов сам на сам із Рінатом Дасаєвим і холоднокровно переграв молодого голкіпера. Лише в другому таймі радянській команді вдалося притиснути шотландців до їхніх воріт, і тут номінальний захисник Чивадзе, що прийшов у напад, виправив свою помилку й забив гол у ворота Алана Рафа. Шотландці кинулися відіграватись, але тут збірна СРСР забила другий гол. Цей м’яч можна вважати одним із найкурйозніших на тому турнірі – в боротьбі за верховий м’яч у центрі поля зіткнулися захисники шотландців Хансен і Макґрейн, м’яч відскочив до Рамаза Шенгелії, який легко обвів Рафа й забив гол у порожні ворота. Шотландці на останній хвилині все-таки відігрались, але до чвертьфіналу вийшла радянська команда.
   Дванадцять команд, які вийшли до чвертьфінального етапу було поділено на чотири групи по три команди в кожній. При цьому з’ясувалося, що така формула турніру з самого початку ставить чвертьфіналістів у нерівні умови. «Режим найбільшого сприяння» дістали збірні Польщі, Англії, Італії та Франції, що мали перерву між матчами у 2-му груповому турнірі. Недивно, що три з чотирьох цих команд і потрапили до півфіналу. Другий гострий момент виник навколо місця проведення чвертьфінальних матчів. Так уже вийшло, що «касові» команди Арґентини, Бразилії та Італії, що становили групу «С», мали грати на невеликому барселонському стадіоні «Саррія», в той час як малоцікавим масовому вболівальнику збірним СРСР, Польщі та Бельгії дістався знаменитий «Камп Ноу». Одначе ФІФА відмовилася змінювати місце проведення поєдинків.
   У групі «В» поляки завдяки хет-трику Збіґнєва Боняка розгромили збірну Бельгії, ослаблену відсутністю трьох провідних футболістів, які покинули команду через конфлікт із тренером, а от збірна СРСР зіграла з бельгійцями внічию 1:1. В останньому матчі радянській збірній треба було з будь-яким рахунком вигравати у поляків, однак оборонний варіант, обраний тренерами нашої збірної, мало сприяв досягненню потрібного результату. Отож за 90 хвилин гри радянська збірна створила тільки один гольовий момент біля воріт польського голкіпера Млинарчика (вище воріт із близької відстані пробив Тенгіз Сулаквелідзе), після чого, розкраювана суперечностями між київським, тбіліським і спартаківським таборами, покинула чемпіонат. До речі, цей результат залишається останнім найбільш значущим досягненням збірної СРСР на світових першостях.
   Що ж стосується справ внутрісоюзних, то 1982 року киянам не вистачило зовсім трохи, щоб виграти чемпіонат, зате їм підкорився Кубок СРСР. А от наступні два сезони перетворилися на справжній кошмар. Річна відсутність Лобановського призвела до моральної кризи у стосунках нового тренера із гравцями. 1983 року за тренерства Юрія Морозова порушення режиму з боку футболістів ледве не стали звичкою. Сезон «Динамо» завершило препогано.
   Ні для кого не було секретом, що у Блохіна непростий характер, як майже у кожної талановитої людини. Він усе переживав значно гостріше й емоційніше, ніж будь-хто з партнерів. І за це йому не раз перепадало від «вдячної громадськості». Давним-давно журналіст Лев Філатов дав блискучу характеристику футболісту Блохіну: «Обличчя – просте, аскетичне, з напруженими жовнами. Я ризикнув би виділити в його виразі зарозумілість, нервовість і запальність. Ми частенько бачили обличчя Блохіна в запалі боротьби, обличчя людини, якій не до хорошого життя, коли гра погана, та ще не відає, в яку мить її вирішить виділити й показати телережисер».
   Дійсно, Блохіна часто картали за зухвалу жестикуляцію, за нападки на партнерів, за розмови із суддями, бачачи в цьому вияви неврівноваженості характеру. Не помічаючи, що Олег не давав спуску передовсім собі. І це було не ниття, а вимога, струс. Злість виплескувалася насамперед на самого себе, коли не вдалося щось задумане, а вже потім гнів на партнерів, які не дали, на його думку, точну передачу в потрібний момент або не забили з вигідного положення, можливо, образа на тренерів, які сказали щось несправедливе перед виходом на поле, реакція на дратівний свист і вигуки з трибун…
   Інша справа – поведінка Блохіна в період підготовки до важливого матчу. В перший день будь-якого збору, чи то клуб чи збірна, Олег був незадоволений геть усім. На тренувальній базі відразу після приїзду він поспішав до лікарів – приходив першим, покидав їх останнім. Там завжди знали, що будуть його скарги на коліно, суглоб, гомілкостоп, радикуліт, він іще й алергією на тополиний пух страждав. Щоразу Олега уважно вислуховували, оглядали, а потім говорили приблизно так: «Ти ж боєць! Адже однаково вийдеш на поле і зіграєш. Болить – не болить, ти мусиш грати». Це нагадувало нехитру дитячу гру з давно відомими правилами…
//-- * * * --//
   Настав час, коли Блохін залишився останнім із тих, із якими «Динамо» 1974 року починало свій шлях до міжнародного визнання. В сезоні 1985 року Лобановському вдалося сформувати чудовий колектив. У розсипу талантів не загубивсь і Блохін. Не все, звичайно, було гладенько у стосунках футболіст-тренер. Траплялися суперечки, іноді на високих тонах, не обходилось і без сварок. Звичайно, Лобановському було з ним непросто. Але повага один до одного залишалася завжди.
   У середині 1980-х після завершення кожного із сезонів по рядах уболівальників проносилося: «Блохін закінчує». Сам він ні спростовував, ні підтверджував ці чутки, говорив лише про накопичення втоми. Та наставав час нового чемпіонату, і Блохін із перших же днів починав працювати так, мовби він для нього перший. Але все ж таки роки брали своє. 1985-й – останній рік, коли Блохін провів свою «чергову» дюжину голів. Особливо непросто дався йому 200-й. Нарешті в Харкові прорвало. Там же, в Харкові, через два роки він підкорив нову футбольну вершину – забив 300-й м’яч у залік Клубу Григорія Федотова. [4 - Клуб Григорія Федотова – створений за ініціативою відомого футбольного статистика Костянтина Єсеніна та тижневика «Футбол» символічний клуб, який об’єднує радянських і російських футболістів, що забили за кар’єру 100 і більше м’ячів. Названий по імені знаменитого нападника 1930-1940-х років Григорія Федотова, який першим подолав рубіж 100 голів.]
   У сезоні 1986 року динамівці удванадцяте виграли чемпіонат Союзу і здійснили воістину тріумфальну ходу на європейській арені. Уже в першому турі розіграшу Кубка кубків киян очікував голландський клуб «Утрехт», у складі якого було чимало гравців високого класу. Представники Країни тюльпанів перемогли на своєму полі – 2:1. Але в повторному матчі кияни взяли переконливий реванш – 4:1. Причому тішив не тільки результат, але й гра, продемонстрована динамівцями. Кияни грали так само прекрасно і в наступних поєдинках із румунським клубом «Універсітатя» (2:2 і 3:0), віденським «Рапідом» (4:1 і 5:1), празькою «Дуклою» (3:0 і 1:1) і опинились у фіналі, де на них чекав титулований мадридський «Атлетіко».
   У своєму сотому матчі за збірну Блохін, як кажуть, на рівному місці надірвав м’яз стегна. Причина проста – позначилася перенапруга від численних матчів і відсутність часу для необхідного відпочинку. А тут, окрім очікуваного «мундіалю», – фінал Кубка володарів кубків, який мав відбутися 2 травня 1986 року. Природно, Блохін, пройшовши інтенсивний курс терапії, поїхав на фінальну гру до Франції. Та навіть у день матчу до останніх хвилин ніхто не знав, чи судилось Олегу зіграти в його другому фіналі. Вийшло так, що не тільки зіграв, але й зробив свій внесок до перемоги.
   Вирішальна гра, що проходила у французькому місті Ліоні на стадіоні «Жерлан», показала цілковиту перевагу динамівців. Уже на 5-й хвилині вони відкрили рахунок – Олександр Заваров добив головою парируваний воротарем Філлолом м’яч. Цим швидким голом «Атлетіко» було позбавлене своєї головної зброї – контратак. Після цього «Динамо» мало повну перевагу, воно не давало іспанським футболістам ні хвилини спокою. На таких надвисоких швидкостях вони попросту не звикли грати. Під завісу поєдинку Блохін завершив схожу на регбійну знамениту віялову атаку, а за дві хвилини до фінального свистка Євтушенко поставив переможну крапку – 3:0. Київське «Динамо» вдруге здобуло Кубок володарів кубків УЄФА.
   Восени 1986 року Блохіну виповнилося 34. На день народження припав матч-відповідь Кубка європейських чемпіонів із «Селтіком». Іменинник діяв на полі мовби десять років тому і забив шикарний гол зі штрафного.
   Як тільки не називали динамівців тієї пори: «чудо-команда», «київський експрес», «феноменальна команда». Набраний розгін допоміг киянам і в першій половині 1987 року досягти певних успіхів: вихід до півфіналу Кубка європейських чемпіонів, перемога по пенальті над мінськими одноклубниками у фіналі Кубка СРСР. Але сили навіть таких майстрів не безмежні. Блохін протримався ще рік. І це було не спробою вчепитися за можливість іще трохи побути у великому футболі, а реальною оцінкою своїх сил, свого стану. Останній гол за київський клуб він забив 20 листопада 1987 року в матчі Кубка СРСР проти волгоградського «Ротора». А 1988 року, після довгих митарств по різних інстанціях, знявши майорські погони, вирушив до скромного австрійського «Форвертса» із Штайра, за власним зізнанням, догравати, щоб мати можливість утримувати сім’ю.
   У червні 1989 року завдяки зусиллям його друзів у Києві було організовано прощальний матч-бенефіс Олега Блохіна. Триденне свято на честь цього матчу відкрилося 27 червня 1989 року в Київському Палаці спорту. Сцена того вечора нагадувала таку собі двірську вітальню з шикарними люстрами, корзинами та гірляндами квітів, біло-блакитною (динамівською!) завісою.
   Блохіна того вечора вшановували зірки радянської естради – Йосиф Кобзон, Лев Лещенко, Геннадій Хазанов, Олександр Малинін, Софіко Чіаурелі. В залі було чимало людей, яким у тій чи в іншій мірі завдячував своїм становленням Олег Блохін. Публіка гаряче аплодувала щоразу, коли промені прожектора висвітлювали його батьків – Катерину Захарівну та Володимира Івановича, його тренерів на різних етапах життя – Олександра Леонідова, Олександра Севидова, Микиту Симоняна, Костянтина Бєскова, Валерія Лобановського. Ажіотаж викликала і присутність у залі легендарного коментатора Миколи Озерова та великого Льва Яшина, який приїхав, незважаючи на проблеми зі здоров’ям (у той час знаменитий воротар тяжко хворів і йому ампутували ногу).
   Переможець Всесоюзного КВК 1987 року «Клуб одеських джентльменів» провів спеціальне виїзне засідання, на якому всі жарти популярної команди було так чи інакше присвячено Блохіну. Фінал бенефісу його учасники згадують із особливим хвилюванням – Олег стояв на сцені разом із зірками естради та спорту, тримаючи на руках шестирічну доньку Ірину, якою мовби прикривався, щоб ніхто не бачив його сліз, а знаменита співачка Тамара Гвердцителі під ритмічні овації зали вперше виконувала присвячену Блохіну знамениту пісню Юрія Рибчинського та Геннадія Татарченка «Віват, король!».
   Наступного дня, 28 червня, в Києві було проведено прощальний матч між збірною СРСР і збірною світу, на який, за офіційними заявками, прагнули потрапити люди зі всієї країни та з-за кордону – півтора мільйона бажаючих! Матч завершився внічию 3:3. Блохін виходив на поле двічі – у складі збірної СРСР і в складі збірної світу, обидва рази під номером «11» на футболці та з пов’язкою капітана, на 90-й хвилині забив третій гол за збірну світу. А в розпал другого тайму Олег, надівши воротарський светр і рукавички воротаря збірної світу Жан-Марі Пфаффа, став у ворота, а знаменитий бельгійський голкіпер у футболці Блохіна… пішов у напад!
   За бажанням Блохіна матч коментував чудовий актор і спортивний коментатор Коте Махарадзе. «Сьогодні наших і чужих немає, – говорив мільйонам телеглядачів Махарадзе, коли матч добігав кінця. – І гостей немає. Всі сьогодні вшановують Олега Блохіна. Це головна мета, головне завдання, головний сюжет і головний підтекст сьогоднішнього матчу».
   Відтоді гра Олега Блохіна зникла з очей вітчизняних уболівальників, одначе до них зрідка долітали уривчасті відомості про нього – наприклад, що багато в чому завдяки йому «Форвертс» вийшов до класу найсильніших австрійського чемпіонату. Все б добре, та Олег не порозумівся з помічником головного тренера Адамеком. Декілька разів справа доходила до скандалу, і головному тренеру штайрців Бартольду доводилося буквально розбороняти сперечальників. Блохін пішов із «Форвертса» і за майже випадковим запрошенням поїхав на Кіпр грати за «Аріс» (Лімасол). Через рік Олег Блохін остаточно завершив ігрову кар’єру і став тренером.

Тренерська та політична діяльність

   Видатна футбольна кар’єра, як відомо, аж ніяк не гарантує того, що й кар’єра тренера буде такою ж успішною. Олег Блохін, безумовно, розумів це, і тому, стаючи до роботи із пірейським «Олімпіакосом», дав собі два роки та слово: якщо нічого не вийде, займеться іншою справою. Вийшло. Вже наступного року «Олімпіакос», маючи у складі його колишніх партнерів по «Динамо» Олега Протасова та Геннадія Литовченка, а також олімпійського чемпіона 1988 року Юрія Савичева, посів у чемпіонаті друге місце, ще через рік виграв Кубок Греції, знову посів друге місце, а в Кубку кубків дістався чвертьфіналу.
   Тут би розвинути успіх. Але наступного сезону пірейський клуб у чемпіонських перегонах участі не брав. Та ще й президент клубу, побачивши, що команда «встала», перестав платити гроші. Гравці страйкували, доходило до того, що Блохін розраховувався із власної кишені з Протасовим і Литовченком. Можливо, це була не головна причина розставання, але тренеру довелося піти. Щоправда, вдячні греки одного разу навіть вирушили до Києва на зустріч із місцевими динамівцями у зв’язку із 50-літтям тренера, що припав їм до душі.
   У наступне десятиліття до Блохіна цілком підходить розхожий вислів: «Немає нічого більш постійного, ніж тимчасова робота». «Грецький період» тренерської діяльності продовжився в інших, менш іменитих клубах – ПАОК (Салоніки), афінський АЕК. Протягом трохи більше двох років Блохін тренував «Іонікос» (Афіни). Результатом цієї діяльності став вихід до фіналу Кубка Греції, шосте місце і… звільнення з формулюванням: «Він дав нам усе, що міг».
   Часом Блохіну надходили пропозиції з України, Росії. Одначе Греція давала можливість не тільки нормально заробляти, але й нормально жити. Він став там майже своїм, вивчив мову й поступово здобув незавидну славу тренера, чий талант не затребуваний на батьківщині (короткочасна робота в Одесі – не береться до уваги, тим більше, що бувати там доводилося наїздами).
   1999 року офіційно розпався шлюб Олега Блохіна й Ірини Дерюгіної, хоча фактично подружжя розлучилося значно раніше. В Австрії та Греції Ірина бувала наїздами, та й Олег нечасто міг вибратися на батьківщину. Зате друге своє одруження Блохін так заховав од громадськості, що лише вибране коло людей знало про його новий шлюб. Друга дружина Блохіна Анжела молодша за нього на 16 років. 2001 року в подружжя народилася донька Ганна, а ще через рік – іще одна донька Катерина. Нині обидві навчаються в тенісній школі, вивчають іноземні мови.
   Восени 2003 року Блохін прийняв без сумніву доленосне рішення і став коло керма збірної України, змінивши на цьому посту Леоніда Буряка. Відразу після свого призначення Блохін пообіцяв, що збірна України проб’ється на чемпіонат світу, причому… з першого місця! Цю заяву українська футбольна громадськість сприйняла як браваду – адже після розпаду СРСР 1991 року та створення Федерації футболу України національна команда країни зробила три спроби пробитися на чемпіонат світу, і всі закінчилися невдачею. Та й той відбірний цикл, іще під керівництвом Буряка, команда почала далеко не блискуче.
   У відбірному турнірі чемпіонату світу 1994 року в США українці участі не брали, позаяк ФІФА ще не затвердила нову систему кваліфікації з урахуванням країн – колишніх союзних республік. Таким чином, у відбірному турнірі грала тільки збірна Росії, визнана правонаступницею команди СРСР. Тоді ціла група провідних українських футболістів (Андрій Канчельскіс, Віктор Онопко, Ілля Цимбалар, Юрій Никифоров) навіть прийняла російське громадянство заради можливості зіграти на чемпіонаті світу. Решта намірилися довести свою спроможність як незалежна команда.
   Перша ж спроба пробитися на світову першість 1998 року у Франції майже стала для України успішною. В своїй відбірній групі збірна посіла друге місце, пропустивши вперед Німеччину, але випередивши Португалію. Однак у стикових матчах Україна програла Хорватії, майбутньому півфіналісту світової першості.
   Ситуація повторилась і в боротьбі за путівку на чемпіонат світу 2002 року в Японію та Корею. Україна знову посіла друге місце, пропустивши вперед Польщу, й потрапила у стикових матчах на збірну Німеччини. Німці, майбутні фіналісти чемпіонату світу, не лишили команді Валерія Лобановського шансів.
   Таким чином, ні видатний головний тренер, ні хороший підбір футболістів із його базового клубу – київського «Динамо» – не допомогли українцям потрапити на жоден із найбільших футбольних турнірів. Успіх прийшов, коли його, за великим рахунком, ніхто не чекав. За путівку на чемпіонат світу в Німеччині 2006 року українцям належало боротися з чемпіоном Європи 2004 року збірною Греції, бронзовим призером чемпіонату світу 2002 року збірною Туреччини, сильною збірною Данії. Також суперниками українців по групі були непоступливі збірні Албанії та Грузії, що пізнали, наприклад, смак перемог над збірною Росії під час відбірного циклу до чемпіонату Європи 2004 року.
   Одначе Блохін дотримав свого слова, причому в умовах, які складно було назвати тепличними. Базовий клуб збірної, київське «Динамо», все більше місця у своєму основному складі віддавав легіонерам, донецький «Шахтар» і зовсім обмежувався двома-трьома українцями на полі. Хорошою ігровою практикою та стабільністю могли похвастатися тільки динамівці Олександр Шовковський і Андрій Гусин, лідери «Шахтаря» Анатолій Тимощук і Андрій Воробей, а також форварди Андрій Шевченко з «Мілана» і Андрій Воронін із леверкузенського «Байєра».
   Блохіну довелося зробити ставку на гравців дніпропетровського «Дніпра», в результаті чого вийшло так, що гравці команди, яка не дуже вдало виступала в чемпіонаті України, тягли збірну на чемпіонат світу. Одначе результату було досягнуто – у 12 матчах відбірного турніру збірна України здобула сім перемог, три зустрічі звела внічию і програла тільки дві останні ігри, які нічого вже не вирішували. Команда Олега Блохіна стала першою з європейських збірних, яка пробилася на чемпіонат світу (за винятком, природно, збірної Німеччини, яка дістала це право як хазяйка турніру).
   За жеребкуванням українці потрапили до групи «H», де крім них були Іспанія, Туніс та Саудівська Аравія. Незважаючи на те що за рейтингом ФІФА Україна була найслабкішою в групі, їй майже всі передрікали легкий вихід до плей-офф услід за іспанцями, яких вважали явними фаворитами.
   Перший матч на чемпіонаті проти іспанців для збірної України склався невдало, вона поступилася 0:4. У другій грі проти Саудівської Аравії перед глядачами постала впевнена в собі команда, яка виграла з рахунком 4:0. Долю путівки до 1/8 фіналу визначав третій матч. Українці не форсували події, в першу чергу старалися не пропустити, ніж забити. Під завісу матчу Шевченко реалізував пенальті й установив остаточний рахунок – 1:0.
   У 1/8 фіналу на українців чекав досить-таки несподіваний суперник – збірна Швейцарії. Швейцарці обійшли французів і посіли перше місце у своїй групі. Матч пройшов у обережній боротьбі, обидві команди грали від оборони й не змогли створити в атаці чогось результативного: основний і додатковий час завершився нульовою нічиєю. А в серії пенальті воротар українців Олександр Шовковський став першим воротарем в історії світових першостей, який не пропустив м’ячів у серії післяматчевих пенальті (3:0).
   Цей матч дивилася, напевно, вся країна. Що творилося на вулицях українських міст після того, як Шовковський відбив третій пенальті, неможливо передати словами… Це було справжнє свято єднання, коли в пориві щастя було забуто всі соціальні та політичні розбіжності – збірна України першою серед держав пострадянського простору пробилася до чвертьфіналу чемпіонату світу!
   Щоправда, чвертьфінальний поєдинок зі збірною Італії став для команди Блохіна останнім матчем на тому чемпіонаті – українці поступилися з рахунком 0:3. Але цю поразку складно вважати невдачею, адже національна команда України поступилася майбутнім чемпіонам світу.
   Вже у вересні 2006 року українська збірна стартувала в розіграші відбірного турніру чемпіонату Європи 2008 року. Незважаючи на те що суперниками українців по групі «B» стали фіналісти чемпіонату світу збірні Італії та Франції, від команди Олега Блохіна чекали тільки одного – виходу до фінальної частини Євро-2008. Попервах дійсно здавалося, що Блохін знову сотворить чудо – у першій половині відбірного циклу українці здобули чотири перемоги (в тому числі над дуже міцною збірною Шотландії) та зазнали тільки двох поразок – від італійців і французів на їхньому полі. Одначе потім були нічия зі збірною Грузії, поразка від італійців на своєму полі, від шотландців і від литовців на виїзді. За таких результатів розгром збірної Фарерських островів із рахунком 5:0 і нічия зі збірною Франції вже нічого не вирішували – Україна посіла у відбірній групі 4-е місце.
   1 грудня 2007 року закінчився термін контракту Блохіна з Федерацією футболу України, а 6 грудня Олег Володимирович разом із усім тренерським штабом подав у відставку. Коментуючи своє рішення про відставку, Блохін заявив: «Я вичерпав себе у збірній. Але образ ні на кого немає, позаяк у провалі команди звинувачую тільки себе. В інші подробиці мого бажання покинуть пост я не вдаватимусь».
   Щоправда, вже 14 грудня 2007 року Олег Блохін очолив російський ФК «Москва», який у попередньому сезоні посів у російській Премьєр-лізі 4-е місце та вийшов до фіналу Кубка Росії. Цей російський клуб якоюсь мірою є спадкоємцем слави московського «Торпедо» – його було створено керівництвом ВАТ «АМТ ЗІЛ» під назвою ФК «Торпедо-ЗІЛ» після того, як 1996 року ФК «Торпедо» було продано ВАТ «Лужники» і стало називатися ФК «Торпедо-Лужники». Зілівці почали свої виступи з першості другої ліги і 2001 року вийшли до вищої ліги чемпіонату Росії, одначе 2002 року клуб було продано холдингу «Норільський нікель», після чого було перейменовано на «Торпедо-Металург», а 2004 року дістав свою нинішню назву. Перед Блохіним було поставлено завдання ввійти до трійки призерів чемпіонату, однак у ході сезону тренер постійно конфліктував із генеральним менеджером клубу Юрієм Білоусом і провідними гравцями «Москви», яким не подобався жорсткий стиль роботи Олега Володимировича. У підсумку ФК «Москва» посів у чемпіонаті 2008 року тільки дев’яте місце і не зміг пробитися до групового етапу Кубка УЄФА, після чого 26 листопада 2008 року Блохіна було звільнено зі свого поста.
   Протягом перших восьми місяців 2009 року Олег Володимирович перебував у відпустці й тільки 31 серпня 2009 року повернувся у великий футбол – він прийняв пропозицію стати спортивним директором одеського «Чорноморця». Популярна команда перебувала в серйозній кризі, посідаючи останнє місце в чемпіонаті України, й тому керівництво одеської команди сподівалося за допомогою Блохіна виправити своє становище.
   Блохін-політик відомий значно менше, ніж Блохін-футболіст чи Блохін-тренер, однак Олег Володимирович відзначився й на цьому терені. Він двічі обирався народним депутатом України, був членом Верховної Ради України III та IV скликань. Очолював підкомітет із питань олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень Комітету ВР з питань молодіжної політики, фізкультури, спорту й туризму. На виборах 2006 року Блохін балотувався до Верховної Ради під № 10 списку «Опозиційного блоку “НЕ ТАК!”», сформованого на базі СДПУ(о), одначе блок не зміг подолати трипроцентного прохідного бар’єру.
   Олег Володимирович із 1994 року є президентом Міжнародного добродійного фонду імені Олега Блохіна. Він – кавалер ордена преподобного Нестора Літописця, який було вручено йому 1992 року Українською православною церквою. Того ж року Блохін став кавалером ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, 2004 року його нагороджено орденом «За заслуги» ІІ ступеня, а 2006 року йому було вручено орден князя Ярослава Мудрого V ступеня. Він є автором книг «Гол, якого я не забив», «Право на гол» (у співавторстві з відомим спортивним журналістом Деві Аркадьєвим), «Екзаменує футбол», «Футбол на все життя» (два видання).
//-- * * * --//
   Однозначно визначити, хто був найвидатнішим радянським футболістом XX століття, мабуть, неможливо, однак Олег Блохін завжди буде одним із головних претендентів на це звання. Він є володарем ледве не всіх рекордів радянського футболу – провів 432 матчі в чемпіонатах СРСР, забив у них 211 м’ячів, п’ять разів ставав кращим бомбардиром чемпіонату, тричі поспіль визнавався кращим футболістом СРСР, до числа «33 кращих футболістів» уходив 15 разів, із них 13 разів на першому місці. Зіграв 112 матчів за збірну СРСР, забив 42 голи. Став першим футболістом, який забив 200 голів у залік Клубу Григорія Федотова, і єдиним футболістом, який забив у залік «Клубу» понад 300 голів (загальний підсумок – 319 м’ячів). Ці його досягнення навічно вписано в історію радянського футболу, їх уже не перевершити нікому.
   Безумовно, Олег Володимирович Блохін – яскрава й неоднозначна особистість. Найвидатніший український футболіст, він довів, що є неординарним тренером, зумівши 2006 року піднести самосвідомість українських любителів футболу на небачену до того часу висоту. Одначе хочеться сподіватися, що Блохін іще не досяг піка своєї тренерської кар’єри, й хочеться вірити, що під його керівництвом українські (а можливо, і європейські) команди ще досягнуть таких же блискучих результатів, яких сам Олег Володимирович досяг, коли був гравцем…

Олексій Сільвестров Олег Блохін