Василь Стефаник
Камінний хрест (збірник)

Синя книжечка [1 - Перша збірка художніх творів письменника вийшла навесні 1899 року в Чернівцях накладом друкарні «Руська рада» і складалася з невеличкої передмови і 15 новел (жанрове визначення «новела», як, зрештою, й «оповідання», вживаємо умовно, оскільки творчий набуток В. Стефаника з погляду генології дуже й дуже розмаїтий). Повна назва її – «Синя книжечка: Образки Василя Стефаника». Деякі з поміщених тут творів («Синя книжечка», «Виводили з села», «Стратився», «У корчмі», «Побожна» і «Сама-саміська») вперше були надруковані – зі значними редакторськими «втручаннями», що викликало невдоволення автора, – наприкінці 1897 року в чернівецькій газеті «Праця» під криптонімом «С». Отож при підготовці збірки до друку виникла потреба їх не просто наново редагувати, а почасти й переробляти. За свідченням сина Юрія, «цю збірку письменник дуже дбайливо підготовляв до друку, більшу частину новел, що ввійшли до неї, проредаґував ще раз, сам переводив коректу…» (див.: Примітки // Стефаник Василь. Твори. – С. 318). Деякі зміни й виправлення вносив автор у тексти поміщених у «Синій книжечці» творів при підготовці їх до передруку в збірці «Моє слово». Саме тексти надрукованих тут новел та оповідань Юрій Гаморак вважає «за останню і найкращу їх редакцію» (с. 328).1914 року в Києві з’явилося друге видання книги з портретом автора, коротенькою редакційною передмовою і статтею В. Гнатюка «Кілька уваг про мову творів В. Стефаника». Передруковані тут твори без будь-яких змін, порівняно з першим виданням; не ввійшла до книги лишень новела «Портрет», бо, мовляв, вона «не відноситься до мужицького життя».]

Синя книжечка [2 - Вперше надруковано в чернівецькій газеті «Праця», 1897, 21 листопада (3 грудня), № 15–16, с. 119–120 і присвячено «Дунічці» – Євдокії Калитовській, дочці Євгенії і Василя Калитовських із с. Трійці, в домі яких написано твір. Тут же готувалася до друку збірка «Синя книжечка». За спогадами Д. Лукіяновича, творча історія новели сягає 1890 року, часу навчання В. Стефаника в Коломийській гімназії, коли в журналі «Поступ», № 3, який редагували в Станіславові, а вибили на гектографі в Тернополі, був опублікований її первісний варіант під назвою «Форналь Антін». Про зміст і характер цього твору нічого конкретно сказати не можна, бо журнал не зберігся.]

   Отой Антін, що онде п'яний викрикує на толоці, був все якийсь нещасливий. Все йшло йому з рук, а ніщо в руки. Купить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дістане. За кожний раз отак.
   Але як умерла йому жінка, а за нею і два хлопці, та й Антін як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собі від війта синю книжку службову та й має йти десь найматися, служби собі шукати.
   Сидить отам п'яний та й рахує, аби село чуло, кому продав поле, кому город, а кому хату.
   – Продав – та й авус! Не моє – та й решта! Не мо-о-є! Ей, коби дід мій та підвівси із гроба! Моспане, штири воли як слимузи, дваціть штири морги поля, хати на ціле село! Все мав. А онука, аді!
   Показував селові синю книжечку.
   – Ой, п'ю та ще буду. За своє п'ю, ніхто до того рихту не має. А він мені каже: мой, ґрунт прісцєв-єс! Печєтку прибиває та й картає! Е, я ще не таких вітів видів.
   – Аби тобі так умирати легко, як мені гезди легко!
   – Йду я з хати, геть цалком вже віходжу, та й поцілував-сми поріг, та й іду. Не моє – та й решта! Бий, як пса від чужої хати! Можна – проши. Було моє, а тепер чуже. Віходжу надвір, а ліс шумить, словами говорить: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!
   Антін б'ється обидвома кулаками в груди, аж гомін селом іде.
   – Знаєте, туск такий прігпов, що раз туск! Входжу назад до хати. Посидів, посидів, та й віходжу – не моє, що маю казати, коли не моє…
   – Аби так моїм ворогам конати, як мені було із свої хати віступати!
   – Віходжу я надвір та й ні, таки обмарило. Дзелений мох на хаті, треба би її пошивати. Камінь вода – не я тебе буду, небого, пошивати. Камінь – аби камінь, та й розпук би си із жєлю!
   Антін по цім слові гатить руками у землю, як у камінь.
   – Сів я на приспу. Ще небіжка мастила, а я глину тачками возив. Лиш хочу встати, а приспа не пускає, ступаю – не пускає. А мені жєль, не жєль, ні! Але таки гину… Сиджу я та реву, так реву, якби з ні хто паси дер. Люди ззираютьси на покаяніє.
   – Аді, отам коло воріт та піп прощі казав. Увес мир плакав. Порєдна, каже, жона була, працовита…
   – Перевертайтеси в гробі, небожєта, 6-м лайдак. Пропив-єм усе що до нитки. І полотно пропив. Чуєш, Маріє, та й ти, Васильку, та й ти, Юрчику, тепер дєдя ме у рантухових сорочках ходити та жидам води доносювати…
   Антін тепер показує на війтову хату.
   – Але вітиха – добра жінка. Вінесла ми хліб на дорогу, аби віт не видів. Най пан Бог твоїм дітем годить, де си поступ'ють. Най вам Бог усім дає ліпше, як мені…
   – На який ґатунок я маю на чужі приспі сидіти? Іду. Лиш поступив-єм си, а вікна в плач. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони сльозу за сльозов просікають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов – так заплакала.
   – Обтер-єм полов вікна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й відступив-єм цалком.
   – Ой легко, як каміння гризти. Темний світ навперед мене…
   Антін обводить рукою довкола себе.
   – Є ще гезди гроші, але буду пити. З нашими людьми нап'юси, з ними пустю. Най знають, як із села-м віходив.
   – Аді, в пазусі маю синю книжечку. Оце моя хата, і моє поле, і мої городи. Іду собі з нев на край світа! Книжечка від цісаря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах, і по жидах, і по всєкі вірі!

Виводили з села [3 - Вперше надруковано під назвою «Виводини з села» в чернівецькій «Праці» за 24 жовтня (5 листопада) 1897 року, № 14, с. 111–112. Готуючи новелу для збірки, письменник дещо переробив її і змінив назву на «Виводили з села» (інші редакції твору див.: І, 264–266). А своєрідним прототипом її став написаний влітку цього ж року твір без заголовка, який починався словами «З хорім надвір…», що його разом з сімома іншими «образками» автор надіслав Вацлаву (1867–1950) і Софії (1866–1925) Морачевським зі Сторожинця на Буковині, де тоді гостював у домі батька Софії. Власне їй і присвячено новелу. А написано її, судячи з усього, влітку-восени 1897 року.]

   Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися проміні сонця.
   На подвір'ї стояла гурма людей. Від заходу било на них світло, як від червоного каменя, – тверде і стале. З хорім іще сипалося багато народу. Як від умерлого – такі смутні виходили.
   За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч – десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі.
   – Ти вже йдеш, синку?
   – Йду, мамо.
   – А ти ж на кого нас покидаєш?
   Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка.
   Підійшов до сина тато.
   – Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо.
   – Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пістувала, дула-м на ті, як на рану… Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!
   Взяла сина за рукави та повела до хати.
   Мир подався д воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала бліду як крейда.
   – Синку, – питався тато, – а мені хто, небоже, кукурудзки вісапає?
   Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист.
   – Гай, ходім.
   Мама не пускала.
   – Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти оберенешси, то пороги в хаті поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже, і, відай, сам не прийдеш.
   Ймила сина за ноги.
   – Воліла бих ті на лаву лагодити!
   Пішли.
   Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.
   Переходили ліс.
   Листя встелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водою осінньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його у поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нім вже не буде орати.
   За лісом стали в полі. Рекрут взявся прощати з селом:
   – Бувайте здорові і свої і чужі. Як чим докорив-єм, то забудьте, але благословіть у далеку дорогу.
   Всі поскидали капелюхи.
   – Повертайси здоровий назад та не забавлєйси.
   Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо.
   – Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи направці та й тебе здогоню.
   – Люди добрі, озміть-ко жінку, бо руки собі поломить.
   Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила.
   – Йди здоров, Миколаю! – кричала громада.
   Тої ночі сиділа на подвір'ї стара мама та захриплим голосом заводила:
   – Відки тебе візирати, де тебе шукати?!
   Доньки, як зазулі, до неї говорили.
   Над ними розстелилося осіннє склепіння небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки на гладкім залізнім тоці.

Стратився [4 - Тематично новела продовжує «Виводили з села». Безпосереднім поштовхом до її написання стало самогубство двоюрідного брата письменника Луки у Львові під час перебування на військовій службі. Припускають, що написана вона влітку-восени 1897 року, а надрукована вперше без підпису в газеті «Праця», 1897, 21 листопада (3 грудня), № 15–16, с. 116–117. Вміщена в «Праці» редакція (див.: І, 266–268) значно різниться від тексту збірки.]

   Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та плакав. Аби його ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ. Як раптовий, падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймається.
   Твердий такт залізниці гатив у мужицьку душу як молотом.
   – Та ще снив ми си недавно. Десь я беру воду з керниці, а він десь на самім споді у такі подерті кожушині, що Господи! Тут-тут утопитьси. «Миколайку, синку, – десь я єму кажу, – а ти ж тут що дієш?» А він мені вповідає: «Ой дєдю, не годен я у воську вібути». Кажу я єму: «Терпи, та навуки бериси, та чисто коло себе ходи. Та й, аді, вже навчивси…»
   Одна велика сльоза покотилася долів лицем та й впала на тайстру.
   – Їду до него, та знаю, що вже го не застану. Але ци буде до кого вернутиси? Бігла за мнов полем, кервавими сльозами просила, аби ї взєти. Ноги ї посиніли від снігу, верещила як несповна розуму. Але-м нагнав коні та й прімкнув. Може, де там серед поля вже домерзає… Було стару взєти. А нам же тепер чого треба? Най гроші йдуть, най худоба з голоду гине! Таким трупам, як ми, та нащо нам? Торби най пошиє, та підемо просючи межи люди у то місто, що Миколаєва могила у нім буде.
   Притулив лице до шибки, та й сльози по вікні спливали.
   – Ой стара, тото-м діждалиси на сивий волос вінка! Того, небого, десь б'єш головов у стіни, тото до Бога ридаєш!
   Старий схлипав, як мала дитина. Плач і колія відкидали сивою головою, як гарбузом. Сльози плили, як вода з нори. Мужикові причувся голос його старої, як вона біжить боса та просить, аби її взяв з собою. Але він коні батогом та батогом. Лиш зойк чути по полю, але далеко.
   – Набезпешно вже ї не застану. Коби ще мене спрєтали разом з Миколов у могилу. Най би-м гнили разом, як вкупі не можемо жити. Най би над нами і пес не гавкнув на чужі стороні, але най бих укупі були! Де ж він сам буде в чужі чужиниці!
   Колія бігла світами.
   – А шкода, що-с був уріс, як дуб. Бувало, що озме в руки, та й горить му у тих руках. Було одну втєти ще малому…
   Колія добігала до великого міста.
   Виходив із людьми. На вулиці лишився сам. Мури, мури, а між мурами дороги, а дорогами тисячі світил в один шнур понасилювані. Світло у пітьмі потопало, дрожало. Ось-ось впаде, і чорне пекло зробиться.
   Але світила пускали коріння у пітьму і не падали.
   – Ой Миколайку, кобих ті хоть умерлого видів. Вже і мені, синку, тут буде амінь!
   Сів під мур. Тайстру поклав на коліна. Сльози вже на неї не падали. Мури подавалися один д одному, світила сходилися всі докупи і грали барвою, як веселка. Замкнули мужика, аби його добре оглянути, бо він з дуже далеких країв сюда завандрував. Став дощ накрапати. Ще гірше скулився та й взявся молити:
   – Матінко Христова, усім добрим людем стаєш на поратунок. Николаю свєтий… – та й бився в груди.
   Поліцай надійшов та й справив до касарні.
   – Пане вояк, а то тутечка умер Миколай Чорний?
   – Він повісився у вільхах за містом. Тепер лежить у трупарні. Йдіть тією вулицею вдолину, а там хтось вам покаже.
   Вояк пішов дальше вартувати. Мужик лежав на вулиці та й стогнав. Як пролежався, то пішов вулицею вдалину. Ноги делькотіли, як підвіяні, і шпоталися.
   – Синку, синку, та й ти стративси!.. Скажи мені, синку, що тебе у гріб загнало? Нащо ти душу стратив?! Ой привезу я розрадочку мамі від тебе. Марне пропадем.
   У трупарні на великій білій плиті лежав Миколай. Гарне волосся плавало у крові. Вершок голови відпав, як лупина. На животі був хрест, бо навхрест пороли та позшивали.
   Тато припав на коліна у ногах Миколая та молився. Цілував ноги сина, бив головою у плиту.
   – Ой дитинко, ми тобі з мамов весілє лагодили та музики наймали, а ти собі геть від нас пішов…
   Потім підніс трупа, обіймив за шию та й питався, як коли би радився:
   – Скажи ж мені, кілько служеб наймати, кілько на бідні роздати, аби тобі Бог гріха не писав?…
   Сльози падали на трупа та на білу студену плиту. Плачучи, убирав сина на смерть. У біленьку мережану сорочку, у пояс вишиваний та в капелюх із павами його убрав. Писану тайстру поклав під голови, в головах поклав свічку, аби горіла за страчену душу.
   Такий годен та гарний парубок у павах! Лежав на студеній мармуровій плиті та гейби усміхався до свого тата.

У корчмі [5 - Цю новелу було написано приблизно тоді ж, коли й попередню, і вперше надруковано в тому самому номері чернівецької «Праці» (с. 117–119). Підписано криптонімом «С».]

   Коло довгого стола сидів Іван та й Проць. Котили по столі завзяті слова і, схилившися, слухали, що стіл говорить. Нарікали та й пили. Проця жінка била, а Іван його вчив бути паном жінці.
   – Ого, вже най того вола шлях трафить, що го корова б'є! – казав Іван. – Якби ні жінка мізинним пальцем кинула, та й бих капурець зробив, на винне яблуко бих розпосочив! Мой, та же це покояніє на увесь світ, аби жінка лупила чоловіка, як коня! Але я би її борзо спамнєтав, так бих спамнєтав, що би не памнєтала, куда ходить. Віострив би-м сокиру на точилі, та й бих руки по лікті обрубав. Лиш раз, два – та й руки гаравус!
   Сказав оце Іван та й здоймив руки вгору, як коли би мав гадку злетіти. Подав голову взад, очі вп'ялив у Проця та чекав, що Проць йому скаже.
   Проць помахував головою та й нічого, сирота, не казав, бо що мав казати, коли все правда.
   – Мой, ти, паршєку, не телепайси над книжков, як шибеник на грабку, але давай, брє, горівки. Я платю, а ти давай, бо мій кременал, а твоя смерть! Не гиндлюй зо мнов, але сип тої браги… – казав Проць та й бив кулаком у стіл. Жид сміявся, наливаючи горівку. Ґазди стали пити. Нахилювалися до себе і відхилювалися, як би дві галузці, що ними легенький вітер колише.
   – Та гадаєш, – казав Іван, – що бих чекав на шандарів, аби ні брали? Лиш бих руки обрубав, та й сардак на себе, та й на мелдунок. Встид за встид, але би-м сказав панам, що ні жінка била, а я руки обтєв. Може би-м, яку днину посидів, а може бих, і годину не пацив…
   По цім слові пили горівку. Так гірко пили, як кров, кров свою – так кривилися.
   – Процю, брате… видиш, п'ємо горівку, ти мене чєстуєш, але п'ємо свою працу, свою кервавицу. Кров свою п'ємо, жидам бенькарти годуємо. Але радю тобі, щире тебе наказую, припри собі жінку, най вона до тебе руки не протєгає. Мой, таже ти сміхом став по селу, жінка б'є та духу наслухає, а ти ґаздов маєш бути?! Я би таку жінку дзумбелав, та в ступу бих запрєгав, та канчук дротєний з клинка бих до неї стєгав!
   Іван виймив гроші і хотів заплатити горівки, але Проць змів гроші на землю, бо дуже розсердився.
   – Іванку, чьо мене, брє, пореш без ножа? Я маю охоту тебе зачєстувати, бо ти мене, як якись казав, як мама рідна на добре радиш. Не тич мені гроший, але пий.
   Та й знов пили.
   – Або говори з нев по добру! Як прийдеш додому, та й кажи жінці так: «Мой, жінко, де ти мені прицєгала? Ци на смітю, ци в церкові? Ци рабін нас вінчєв, ци ксьондз слюб давав? Ти до мене руки протєгаєш, а я ручки втну. Аді, внеси столець та й сокиру, та й мємо рахуватиси…» Так ти її заповідай, та, може, напудиш…
   – Іванку! Ти, небоже, мої жінки не знаєш. Таже вона така тверда на серце, що би ката не збояласи. Я чєсом хочу ї дати огрозу, але вона, що має під руками, та як ні впоре! Аби ї дохторі так по смерті пороли! «Ти марнотрате, – каже, – ти що видиш та до коршми тєгнеш, та ще мене хоч збиткувати?!» Але кажу ти, що я такий від неї битий, такий парений, що прийде ми си від хати йти. Але кажу, може, ї Бог руки без мене усушить, може, я допросюси цего у Бога…
   – Чекай на Бога, чекай, дурний, а вона ме бити, аж на вітер здоймати. О, вже ти такий ґазда свої жінці, як вербовий заніз у ярмі. Плюнути не варт на такого ґазду!
   Проць закашлявся, аж посинів. Іван поклав оба кулаки в зуби та й гриз. Потім скреготав зубами на всю коршму.
   – А суда ж, арендарю. Мой, жиде, ти вчена голова та тому з нас шкіру лупиш; скажи мені, ци є такий паруграф, аби жінка чоловіка била? Ци є такий рихт? Ти читаєш у книжках, аж скаправів-єс, то десь там воно повинно найтиси. Як цісар такий паруграф написав, най я знаю. Бо як цісар таке право відав, то най моя також мене б'є. Руки складу навхрест, а вона най бучкує. Як право цісарське, то має бути цісарське.
   Жид казав, що такого права не дочитався. А Процеві казав, що повинен йти додому, бо жінка буде сварити.
   Проць плюнув, пролупив очі й довго дивився на жида. Хотів сварити, але обміркувався та й встав з лави.
   Ідучи додому, горланив на ціле село:
   – Коли ж бо не боїтьси, що синє за ніхтем, не боїтьси…
   – Але я руки обітну, єк вербу підчімхаю! А це ж куда? Як прийшла, то був бузьок на хаті, а тепер? Де, де тому край?
   Чути було, як Проць приспівував: «Де, де-е, та де тому край?…»
   Як доходив до хати, то замовкав, а на воротях геть затих.

Лесева фамілія [6 - Новелу створено в 1898 році, а вперше вона з’явилася друком у «Синій книжечці» (с. 38–44).]

   Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і ніс до коршми. Не ніс, але біг до жида і все обзирався.
   – Ого, вже біжить з бахурами, бодай же сте голови поломили! Коби забічи до коршми, бо як допаде, та й знов буде рейвах на ціле село.
   І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мішок.
   – Ой не тікай, ой не біжи, не розноси мою працу з-межи дітий!
   – А ти, мерзо, знов хочеш робити веймір на всі люди! Лице би-с мала!
   – Лица я із-за такого ґазди не мала, та й не буду мати! Давай мішок та пропадай. А ні, то будем ті бити, буду ті бити з дітьми насеред села! Най буде покаяніє на увесь світ! Давай!
   – Ти, стара лєрво, та ци ти здуріла? Та я тебе і бахурів твоїх повішію!
   – Андрійку, синку, лиш по ногах, лиш по ногах, най вам хлібець по жидах не розносить! Так бийте, аби-сте ноги поломили. На каліку то ще заробимо, але на піяка ми не годні наробити!
   Вона говорила до своїх хлопців, що стояли з бучками і несміло дивилися на тата. Андрійко мав, може, десять років, а Іванко з вісім. Вони не сміли приступити і бити тата.
   – Бий, Андрійку, я буду тримати за руки. Лиш по ногах, лиш по ногах!
   І вдарила Леся по лиці. Він поправив її ще ліпше, аж кров потекла. Тепер хлопці підбігли і почали валити бучками по ногах.
   – Ліпше, синку. Уваліть му ноги, як псові, аби тєгав за собов!
   І плювала кров'ю, і синіла, але тримала за руки.
   Хлопці вже зважилися, і підбігали, як щенюки, і били по ногах, і відбігали, і знов били. Майже бавилися, майже сміялися.
   З коршми вибігло кілька людей.
   – Мой, та же цего ще ніхто не видів, відколи світ! Аді, як б'ють, ще пицка коло рота не обісхла. Покаяніє на увесь мир!
   Хлопці били як скажені, а Лесь і Лесиха стояли закаменілі, покервавлені і не рушалися з місця.
   – Мойня, хлопці, таже ви пірветеси коло дєді…
   – Було брати довші буки, аби-сте ліпше доцєгали…
   – Бийте по голові дєдю, у розум, у тімнє…
   Отак викрикував якийсь п'яний з-перед коршми.
   Лесь кинув мішок на землю і став як дурний. Він такого нападу ніколи не сподівався і не знав, що робити. Врешті ляг на землю і скинув киптар.
   – Андрійку, та й ти, Іванку, йдіть тепер бийте, я ані кинуси. Ви ще малі, та вам тєжко підбігати. Гай, бийте…
   Хлопці стояли подалік і дивно дивилися на тата. Поволеньки покидали бучки і дивилися на маму.
   – Та чому їх не заставляєш, аби били, аді-м ліг – бийте! Лесиха заревіла на все село.
   – Що я, люди, винна? Я б'юси по ланах з дітьми на сухім хлібці, та що я уторгаю, то він все до коршми віносить. Я, люди, не можу нічо заробити через него, бо не можу хати лишити. Таже він лишив нас без драночки у хаті. Що залямить та й до жидів за горівку несе. Я не годна наробити і на діти, і на жидів. Най си діє, що хоче, але я вже не годна…
   – Та ж бийте, і пальцем не кину!
   – Най тебе, чоловіче, Бог піб'е, де ти нам вік пустив марне і діти осиротив! Та ти нас тілько набивси, що ми ніколи з синців не віходимо, як воли з ярма. Таже я не можу горшечка у хаті затримати, бо все вібиваєш. А кілько я з дітьми ночувала на морозі, а кілько ти лишень вікон набивси? Нічо ти не кажу, най ті Бог скарає за мене та й за діти! Ото-м собі долю в Бога вімолила… Люди, люди, не дивуйтеси, бо не знаєте.
   Взяла мішок на плечі та й поволіклася додому з дітьми, як пришиблена курка.
   Лесь лежав на землі і не рушився.
   – Але піду до кременалу, на вічний кременал піду. Раз! Такого ніхто не чув та й не буде чути. Таке вістрою, що земля здрігнеси!
   І лежав, і свистав завзято.

   Лесиха повиносила все з хати до сусідів. На ніч лягла з дітьми спати в городі, у бур'янах. Боялася п'яного Леся, що вночі прийде. Дітям постелила мішок і накрила кожухом. Сама чипіла над ними у сердачині.
   – Діти, діти, що мемо робити? Тото-м вам постелила сегодні на увесь вік! І пімрете, та слави не збудетеси! Не годна я цего за вас відмолити…
   І плакала, і наслухала, чи Лесь не вертає.
   Небо дрожало разом зі звіздами. Одна впала з неба. Лесиха перехрестилася.

Мамин синок [7 - Твір написано в 1898 році і вперше надруковано в збірці «Синя книжечка» (с. 47–53). Присвячено трирічному синові В. і С. Морачевських «Юрчикові» (1896–1935).]

   В суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом:
   – Ба, не знав, де бахур подівси? Десь воно ландає, десь воно нишпорить по дворі, як курка. Ану, ци би ти єго вдержєла у хаті? Зчесала бих бахура, та й нема.
   За хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура.
   – Ото, в тебе також розум?! Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студені. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж!
   – Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чесати, та й гулить тебе, – сказав і зареготався Михайло.
   – Цес чоловік, бігме, вістарів розум! Таже дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрійку, дєді, бо дєдя дурний, але ходи до хати, а я тебе зчешу та й дам булку та й яблуко. Ая!
   – Коли ви не дасте.
   – Ходи, ходи, бігме, дам.
   Та й взяла за руку та й повела до хати.
   – Я тебе файно вімию, вічєшу, а завтра підеш зо мнов до церкови. Мама таку файну сорочечку і поясок дасть. Всі будуть дивитиси та й муть казати: аді, який Андрійко красний!
   – А яблуко дасте, ма?
   – Дам, дам, богато.
   – А булку?
   – Та й булку…
   – А до церкови озмете?
   – Озму, озму…
   – То чешіть.
   І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки води спадали поза ковнір, і Андрійко ледви витримував, аби не плакати.
   – Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімиє! Личко буде, як папірчєк, а волосе таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий!
   – Коли-бо кусає…
   – Мама геть вічєше, нічо не буде кусати. Так легонько буде, що ей, де!
   – А як вічєшете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвір?
   – А що ж, уберу тебе, та й підеш геть далеко, геть, геть…
   – Добре, я піду до вуйниного Івана.
   Мама Андрійка вимила, та й взяла на коліна, та й чесала.
   – Ma, a коло дєді є кіт, та й таких миший ловить та й душить.
   – Бо миші зерно трубять та шкоду робля…
   – Нащо шкоду?
   – А би не було що молотити та й молоти.
   – А що ж вони їде?
   – Таже зерно…
   – Як?
   – Е, з тобов не договорив би си… Треба, аби ті дєдя увечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосе.
   – По-парубоцьки, ма?
   – Аякже, таже ти у мене парубок.
   – Та й видиш, що вже, а ти не хочеш ніколи давати чєсатиси. Ану-ко подивиси в дзеркало, як файно?
   Андрійко виглядав як скупаний, волосся спадало маленькими білими нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала йому яблуко і булку, він сховав у пазуху.
   – Я хочу до вуйни.
   – Уперед з'їж яблуко, та потім підеш, бо хлопці відоймуть.
   – Я не покажу. Хочу до вуйни.
   – То йди про мене.
   Вбрала його в чобітки, в свою кожушинку, в татів капелюх та й пустила надвір.
   – А дивиси, аби-с упав, а то буду бити…
   Сіла в хаті шити.
   – Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чєсанє.
   І мама всміхнулася і шила далі.
   – Коби здоров ріс та чемний. Має три роки та й геть оченашу береси. Такий старогрецький, а такий пустєк, що хату догори ногами здоймає. Так не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нічо би з него не було.
   Підняла голову, глянула у вікно.
   – Це вже вполудне, а Міхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снігу та й ме кашляти…
   Вечором сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом. Михайлиха сиділа перед печею та варила вечерю.
   – Ти зійшов, старигане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами.
   – Коли я не хочу.
   – А ти чий, дєдів чи мамин? – питав Михайло.
   – Дєдів…
   – А кого меш бити?
   – Маму.
   – А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти меш мене бити!
   – Дєдя тобі купить богато яблук, бо ти дєдів.
   – Ой, ци ни цес дєдя тобі купить? Ти би ніколи не видів нічо.
   – Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на коні? Хлопець сів на поривач і брикав по хаті.
   – Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.
   Андрій опинився коло печі і збирав пінку.
   – Mo, Андрі, а ти що купиш мамі?
   – Червоні чоботи.
   – Адєдиві?
   – Дєдиві нічо не хочу.
   – Файний синок мамин.
   Михайло взяв його знов на коліна.
   – Ти як називаєшси?
   – Андрій Косминка.
   – А хто ти є?
   – Луский радикал.
   – Добре. А куди ти поїдеш?
   – До Канади.
   – На чім поїдеш?
   – На такі шіфі, як хата, великі, таким морем широким, широким, геть, геть…
   – А дєдю озмеш з собов?
   – Озму дєдю, та й маму, та й Івана вуйного, та й геть поїдемо…
   – Йди, йди не зіціруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечері.
   – Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає!

Майстер [8 - Новела створена, скоріше за все, в 1898 році і вперше надрукована в «Синій книжечці» (с. 57–64).]

   То як часом майстер напився в саму міру: ні замало, ні забагато, то розказував одну подію зі свого життя. Всі, що були у коршмі, слухали його з увагою, навіть і жид слухав.
   – Та я вам, мойня, не буду ні цеї, ні тої городити. Був-єм майстер, був-єм ґазда – ціле село прикаже. Тепер я лайдак, най і це село прикаже… марного слова не скажу. Не скажу, бо що правда, то не гріх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте…
   – Прийду до ґазди, обдивлюси по матріяні, по пляцові, проб’ю торг, могорич віп’ємо – та й до роботи! Плюну у жмені, сокиру в руки, та й дивиси, а будинок, як дзигарок, віріс на подвір’ю. З котрого хоч боку заходити – дзигарок.
   – Віду в неділю з церкови, йду додому та й нютую собі в голові, що най лиш пожию з десіть років, та й село геть перебудую. Так перебудую, що не жєль буде у него зайти…
   – Дома пообідаю та й йду в поле на жито подивитиси. На биті горі обернуси, глипну на село, а мої, моспане, будинки, як та птаха легка, що ледве землі доторкаєси. Як стану, як глипну, то так мені весело, як мамі, що дивитьси на свої діти. А так мені легко, що сто миль перелетів бих…
   – А так мені Бог годив, що що загадаю, та й маю. Я собі нивку купив одну, ба й другу, я собі коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.
   – А мама, бувало, припадають коло мене та приповідають:
   «Ой, синку, тото ті Бог файний талан дав у руки, нема такої днини і години, аби-м Богові світому не дєкувала за тебе». Кажуть: «Старий, старий, а встань-ко та подивиси на нашого Івана, який він ґазда?» А жінка слухає тото та, як скрипочка, увихаєси по хаті…
   На цьому місці Іван випростовувався, лице його пашіло великою радістю. Ті, що його слухали, дивилися на нього якось смутно, але мовчали. Іван їх завойовував своєю бесідою. Робив із коршми церкву.
   – Але потім, братя, пішло все коміть головою. Якби взєв на долоню пір’є та й подув, то так пішло все. Не лишилоси нічо навкруг пальця обвити…
   – Прийшов одної неділі чоловік з Луговиськ та й каже: так і так, ксьондз наш закликає вас до себе. Зібрав я си та й іду. То не далека україна, та й приходжу до лугівського ксьондза.
   – А щось мені вже дорогов на душі потенькувало. Приходжу, поцулував ксьондза в руку, а він мені каже, що так і так, у нашім селі треба нову церкву класти. Ми, – каже, – не погодилиси з тим гуцулом, що кладе церкви, а чули-м, що ти добрий майстер, та й порадили-м си, аби ти нам клав церкву.
   – Як я, знаєте, це вчув, та й на мене піт збив, як коли на слабу худобину. Аді, сегодні ще не помнєтаю, що я на то сказав ксьондзові, як я із хати вішов? Щось ні обмарило…
   – Вертаюси додому, а мені то чорно, то жовто перед очима, вітер ні із ніг згонить. А в голові – як коли би цигани клевцами гатили. Але гадка гадку рівно пошибає. Десь я собі думаю: мой, таже це не стодола, таже тут, брє, тисічі дають на свої руки, таже церкву люди видє ізо всіх селів. Такий я страх дістав, що най Бог боронить! Отак як би ні хто сокиров зарубав у голову…
   – Приходжу я додому, та й ані жінка, ані діти мені не милі. Нічо я нікому не кажу – мну в собі.
   – Ліг я спати. Спю як камінь, спю – не вісипліюси. А мені снитьси, що я десь у вишневім саду лежу та на сопівку граю. Вишні зацвіли, аж молоко капає, а я лежу та на сопівку граю. Але десь коло того саду вчиниласи церква, я її десь вже поклав, а вона коло саду вчиниласи. Як нараз десь не загримить, як коли би гора завалиласи! А то церкова розлетіласи на порох. Тот дзвінок, що на самі горі стоїть, десь так дзвонить, але так жєлісливо, що аж! Сам дзвонить. Десь я хочу підвестиси, а то мене церква геть привалила. Десь вода велика вчиниласи, десь по воді ворін, ворін таких пливає, що вода черніська. А дзвінок на горі форт дзвонить, і церкви нема, а дзвінок на горі все дзвонить…
   – Десь я кричу ратунку, та й мене збудили та трохи спамнєтали.
   – Дальше нічо не тєм’ю. Доста того, що-м вілежєв три місіці, та й потім нічо з мене не зробилоси…
   – Гуцул поклав-таки церкву в Луговиськах, а мене світа збавив, збавив навіки…
   Далі майстер не розповідав своєї історії, бо всі знали, що потім сталося.
   Врешті і не міг розповідати, бо, дійшовши до цього місця в оповіданні, клав наперед себе пляшку горівки і пив понад міру. Зате ті, що дотепер слухали його і мовчки сиділи, розбалакувалися і жалували майстра.
   – То видите, чоловік ба сеї, ба тої собі загадує, а то все Божа міць. У Бога нема, що цес файний, а цес старий, а цес бідний, у Бога всі однакі; що має Бог дати, то дасть і найбіднішому і найбогатшому…
   – Та вже воно правда, що від Божої моці ніхто не сховаєси, але бо десь такі люди є, що чоловіка збавлєють. Аді, гуцул поробив му якусь біду, ци підсипав, ци розум зав’єзав, та й що з чоловіка зробилоси? Ніц, болото зробилоси. Та оце є, що чоловік чоловіка так зупсує…
   – Та то гуцулська віра, бодай го шлях трафив! Аді, тенди паршєк лиш звис на нашу працу, але він ліпший від гуцула. Бо він озме гроші, маєток зарабує, але розуму не відбере. А гуцул поробить таке, що чоловік о світі си забуває. Гуцула гони від хати, як пса!..
   – Правду кажете, ой, бігме, правду. Таже Іван потім вдурів. Загнав жінку в гріб, діти повідгонив від хати, пустив де що є. Має хатчину, але таку страшну та облупану, що лєчно до неї увіти. Аді, не за довгий час піде відци додому, та й віб’є вікна, та й лєже на піч та ме співати. Та ніби він тепер має добрий розум? Таже розумний не бив би вікна у свої хаті та не купував би їх щомісяця два рази. То лиш так здаєси, що він добре говорить, але єму в голові рівно хіба…
   – Пустив го, невіра, марне. Так го зсукав, що до смерті ніхто го не розсуче. Зломив му волю, єго ні робота не береси, ні нічо, а що заробить трошки, то й все посідає в коршмі…
   – Най пан Біг хоронить кожного доброго чоловіка…

Побожна [9 - Вперше надруковано під криптонімом «С» в чернівецькій «Праці» за 1897 рік, 19 (31) грудня, № 17, с. 132–133. Написана новела, як припускають, невдовзі перед публікацією. Готуючи до видання «Синю книжечку», автор суттєво її доопрацював (пор. із першодруком: І, 270–271).]

   Семен та Семениха прийшли з церкви та й обідали – мачали студену кулешу в сметану. Чоловік їв, аж очі вилазили, а жінка почтиво їла. Раз по раз втиралася рукавом, бо чоловік кидав на неї цяточками слини. Таку мав натуру, що цьмакав і пускав слиною, як піском, в очі.
   – Не можеш ту башту трохи приперти, не мож хліба з'їсти…
   Семен їв і не припирав башти. Трохи його жінка вколола отим словом, але він возив далі сметану з миски.
   – Чмакає, як штири свині. Боже, Боже, таку маєш гям-бу нехарапутну, як у старої конини.
   Семен іще мовчав. Трохи був і винен, а по-друге, хотів добре попоїсти. Врешті встав і перехрестився. Вийшов надвір, дав свиням пити і вернувся, аби лягати.
   – Аді, насадивси та й літає, як колода, ану-ко, ци він вікаже де носа? Гниє отак кождого свєта та й неділі.
   – Чьо ти собі ґудза зо мнов шукаєш? Як я тобі зав'єжу ґудз, то ти його не роз'єжиш, я тобі дам ґудза!
   – Я би тебе щонеділі живого кусала.
   – Коби-то свиня мала роги…
   – Стоїть у церкві як баран недорізаний. Інші ґазди як ґазди; а він такий зателепаний, як колєра. Мені аж лице лупаєси за такого ґазду.
   – Ото, бідна головко, та й втратю царство небесне! Нагаруйси цілий тиждень, та ще у церкові гаптах стій! Стій уже ти за мене, а я і так Божого слова віслухаю.
   – Ой, вже ти слухаєш слова Божого. Одного лумера не знаєш, що ксьондз казав на казаню. Станеш насеред церкви, як сновида. Дивиси, а очі вже пішли у стовбір, дивиси, а рот вже розхиливси, як ворота, дивиси, а слина тече вже з рота. А я дивлюси, та й земля підо мнов горить зі встиду!
   – Уступиси від мене ти, побожна, най я трохи очі прижмурю. Тобі однако молоти, а я ледви тлінний.
   – Бо не стій у церкві, як слуп. Лиш ксьондз стане з книжки читати, а ти вже очі віпулиш, як цибулі. Та й махаєш головов як конина на сонце, та й пускаєш нитки слини, як павук, такі тоненькі, – лиш що не захаркотиш у церкві. А моя мама казали, що то нечисте закрадаєси та чоловіка на сон ломить, аби Божого слова не слухав. А коло тебе нема Бога, ой, бігме нема!
   – Агій на тебе, таже най твої голови дідько причепитьси, не мої! Ото побожна?! Мой, та ти написаласи в якесь архиримське браство та гадаєш, що-с вже свєта? Та я тобі так шкіру спишу, як у книжці, такими синіми рєдами… Зійшлиси ґаздині у браство! Ніхто такого не чув та й не видів. Одна мала дитину дівков, друга одовов, трета найшла собі без чоловіка – самі порєдні ґаздині зійшлиси. Та якби вас тоті черці знали, що ви за чилєдинка, та вони би вас буком з церкови! Аді, які мені побожні, лиш фоста на заді хибує! Книжки читають, образи купують, таки живі до раю!
   Семениха аж заплакала, аж затремтіла.
   – То було ні не брати, як мала-м дитину! Ото-м собі долю напитала. Таже за тебе була би й сука не пішла, за такого вола невмиваного! Ще молиси Богу, що-м собі світ з тобов зав'єзала, бо був би-с ходив отак до гробної дошки.
   – Бо-м був дурний, злакомивси на поле, та й відьму взєв до хати. Я би тепер і свого додав, коби си відчепити!
   – Ой не відчепишси! Я знаю, ти би хотів ще другу взє-ти з полем, але, не біси, мене не доїш і не діб'єш. Я таки буду жити, таки мусиш на ні дивитися – та й решта!
   – Та жий, поки світа та сонца…
   – Та й до браства буду ходити, та й що ми зробиш!
   – О, вже ти в тім брастві не будеш, хіба би мене не було! Я ті книжки пошпурєю, а тебе прив'ежу. Вже ти мені не будеш приносити розуму від черців…
   – Ой буду, буду – та й вже!
   – А відчеписи від мене, бо як озму яке лихо та й перевалю!
   – Мамко, мамко, то-с ні дала за кальвіна, тото-с ми світ зав'єзала! Аді, в неділю береси бити!
   – Аді, аді, мой, а то ж я розчинав сварку? Та міркуйте собі, що це за побожна? Ей, небого, коли ти так, то я тобі трохи прикоротаю, я тобі писочок трохи припру. Таже через цу побожну треба би хату покидати! Спи біда, але буду бити!
   Семениха втікала надвір, але чоловік імив у сінях і бив. Мусив бити.

Катруся [10 - Точна дата написання твору невідома. Припускають, що сталося це десь у 1898 або на поч. 1899 року. Новелу вперше надруковано в «Синій книжечці» (с. 75–84).]

   Як Катруся приходила до пам'яті, то мама сідала коло неї і жалібно говорила:
   – Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Гроші минулиси, других заробити не заробиш, хоть би-с і підвеласи. А я повідносювала гроші по ворожках. Та й з того нема ніякої користі. Правда, ворожка угадала за все, як дома дієси, яка тобі біль, але корінє нічо не помагає. Відай, тобі таки нема віходу…
   Катруся лежала нерухомо. Водила сухонькою рукою по тварі. Сині нігті були, як її сині очі, і здавалося, що по лиці вандрує багато синіх очей, дивних, блискучих. Всіма тими очима Катруся гляділа на маму і потакувала на її жалібну мову.
   – Ой нема, бідний світе, нема. А дєдя геть зжуривси. Заходить у голову, чим тебе поховати, як умреш? Коли на ті подйвитьси, та й чорніє з жури. Ми, Катрусю, геть з усего вініли. Муки на дні лиш трошки, зерна одного нема коло хати, та й зламаного грейціра нема. Якби-с умерла, та й би-м стали як серед води. Коби ті Бог хоть до осені додержєв… Ей, дівко, дівко, того-с себе та й нас зневолила!
   Мама взяла Катрусю чесати.
   – Ти так страшно гориш та так кашляєш, що най Бог сохранить! Ані дранку натєгнути на тебе, ані розчесати, ані вмити. Боже, Боже, як ми гіренько мучимоси. Просю Бога, аби-м половину тої муки на себе перебрала, та й не можу допроситиси.
   Сльози мамині капали на Катрусине волосся і пропадали, як вода у піску.
   – Що то з тебе зробилоси? Така-с була годна, така робітниця, що на все село! Аж нам си душа радувала, гадали-м, що нам легше стане із-за тебе, а то, аді, яке легше! Коби хоть що їстки доброго, а то ми зав'єваємо на барабулі, а ти таки гинеш. А трудно ходити вже по хатах за молоком, вже-м си кілько находила, що тепер нема як лиця вказувати.
   Мама заплітала косу.
   – Не знати, нащо я квіток тобі накупувала? Увалила-м два леви, як у болото. Вже, відай, я тебе у ті квітки на смерть уберу…
   Заплакали.
   – Ану-ко, дайте, я подивлюси на них.
   Мама дала Катрусі квітки сині, білі, зелені, червоні.
   Катруся перезирала їх, лице її слабо усміхалося, а сині, білі, зелені, червоні блески блукали по обличчю.
   – Дай суда борзенько, аді, дєдя йде та скаже, що тобі ще у голові дівоцтво.
//-- * * * --//
   Катрусю поклали на віз, аби везти до лікаря. Мама, плачучи, підкладала їй подушку під голови.
   – Бодай я вже не дочекав вас дохторувати! Коби-сте поздихали, то би-м раз поховав та й збувси!
   Держав віжки від однокінки і аж чупер собі микав зі злості.
   – А ти, розпаднице, памнєтай, що як я гроші задурно по дохторах розсію, та й ти амінь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобі буду дохтор. А відки ж я наберу на вас, на дохторі, на аптики та на дідька рогатого?! Та мій мозиль не годен цему вітримати, ой не годен. Наймив-єм фіру, та ліпше вже відвезти на могилу, та вівернути, та й збутиси. Боже, Боже, що це мене найшло цеї днини! Ну, ганциго, кіпай тими безклубими боками!
   Потяг конину батогом та й виїхав за ворота.
   На вулиці Катруся цікаво розглядалася. Від осені богато новин настало. Вуйко Семен загородив пліт, старий Миколай пошив наново стодолу. Катруся забула і за сварку татову, так роздивлювалася на всі боки.
   По полю люди орали, сіяли. Жайворонки над ними співали. Чорна рілля розсипалася під сонцем.
   Катруся почервоніла і все собі гадала:
   «Маю в Бозі надію, що підведуси, що ще весни не стратю. Зараз-таки найду собі роботу… Боже, Боже, найди мені лік!»
   Певна була, що весни не стратить. Тато сидів напереді і довго мовчав. Врешті почав говорити.
   – Аді, днинка, як золото, а ти ходи по дохторях! Звернувся до Катрусі.
   – Скажи ти мені, дівко, що я маю з тобов робити? Лежиш та лежиш, та й ні житя, ні смерті. Я гроший набираю та набираю, та й все задурно! Коби-м знав, де тобі лік, то би-м шукав, а так що я знаю? Коби-с вже або суда, або туда! 1 тобі ліпше, і нам ліпше…
   Катруся плакала.
   – То, небого, нема що плакати, лиш таки, що правда! Ти собі вмреш і гадки не маєш, нібито не однако в землі гнити? Яке сегодні легке житє, то ліпше вмерти та не капарати цілий вік по чужім полі! Вже-м гроший набрав, та ще наберу на похорон, та й на старість жиди з хати віженуть. Ех, коби-м знав, що не буде тобі ліку, та й бих зараз завертавси додому. Добро що то лишило би си на погріб.
   Катруся заходилася від плачу і кашляла на все поле. Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несміливо подав доньці. Ніколи він ще не давав їй ніяких лакітків.
   – Не плач, небого, я тобі не воріг. Я лиш кажу, аби задурно гроші не віднести, аби себе не скалічити та й аби тобі не помогло. Таже ти сама, дитинко, видиш, що нема відки. Я би тобі мізинного пальця врубав та й би-м не жалував. Я за тебе маю у людий честь як за хлопця, бо-с робітница на все село. Синку, я на тебе дув як на пінку та й виджу, що вмреш. То видко очима, що тобі нема віходу. Ой небого, небого, тото мємо бідити без тебе… Ой, будем та будем…
   Старий замовк.
   – Ой, умру, умру, вже виджу, що мені нема віходу, – шепотіла Катруся.
   В'їзджали в місто.
//-- * * * --//
   Вертали додому. Сусід Микола також з ними.
   – Він мені таке напіяв, що де, де, де-е-е! Мужикові до дохторів не здало ходити. Коби, каже, богато молока пила та мнєса якогось легкого аби поїдала, аби трунок собі вілагодила, аби хліба білого – де що на світі є, то загадав. Може, воно у панстві помогло би, але у нашім стані то не поможе. Доста того, що як він зачєв почітувати, то я таки не дослухував до кінца. Ніби було би що з того, що я би віслухав? Най умирає так, як є. Най віл'є тоті медицини, що-м узєв з аптиці, та най або віхоруєси, або як сама хоче…
   – А ви ж гадаєте, – почав сусід, – що дохторі дають мужикові такий лік, як панові або жидові? Бодай так здорові! Мужикові що вткне, вткне, та й спасайси. Ніби єму хочеси мужикові доброго ліку пошукати? З паном що день, то добрий день, а з мужиком що?
   – Коби то, уважєєте, кому порадити, а то наше яке? Поцулував у руку та й чекай, аж скажуть гроші дати…
   – Найліпше було візнати у старої Іванихи. Вона, бачу, пішла до дохторя, та й як він зачєв її шукати, то вона єму навправці: «Ой, – каже, – пані дохтор, дайте мені послідний лік. Я, – каже, – бідна баба, не маю із-за кого дохторуватиси, та дайте мені послідний лік». Дохтор, бачу, відививси на бабу та й каже: «А ти відки знаєш?» – «Ой, – каже баба, – відки знаю, то знаю, але дайте мені таку риципку на послідний лік». Як зачєла, як зачєла, та й дав, і до сегодні ходить…
   – Коби ж бо не стало розуму запитатиси. Ви гадаєте, що то з паном так говорити, як вам си здає? Кажи раз, два, та й забирайси, шуруй!
   – Пішла баба з тов риципков до аптиці. Дала аптикареві, а сама, не біси, мудра, дивитьси, як він ме тот лік вілагоджувати. То вповідала, що як собі капнув того ліку на долоню, та й наскрізь руку перейшов. Але то лиш десь сотому удастьси такого ліку дістати. А мужикам лиш такий лік здалний, що або суда, або туда!
   – Ей, бідний світе, що я не розпитав баби, як воно треба того ліку просити! А так і гроші загубив, і нічо не поможе… Тото-м гидно зробив.
   – Та, відай, нема ваші дівці віходу. Адіт, як вона горить? Нема з неї так нічо, як з отого листка, що відчімхнувси від дерева…
   – Ой, нема, нема, і гроші пішли. Коби-м був хоть Іванихи запитав…
   – Та то, видите, від чого лік. Аптикар має свою аптику, та вмирає…

Ангел [11 - Новела з такою назвою вперше з’явилася в «Синій книжечці» (с. 87–92) з присвятою «Зонечці» – Софії Данилович. У листі письменника до С. Морачевської за 1898 рік стрічаємо художню оповідку з такою самою назвою і близьким сюжетом. Цей останній присвячувався синові адресатки Ю. Морачевському. В українському стефаникознавстві його прийнято вважати за першу чорнову редакцію новели «Ангел» (див.: І, 272–273). Однак син новеліста, Юрій Гаморак, вважає ці твори за цілком самостійні і подає їх окремо. «Дві новели під однаковим наголовком, сюжетом, правда, нагадують одна одну, але з огляду на їх мистецьке оформлення треба визнати їх за два самостійні оповідання» (Твори, 325). Ми дотримуємося усталеної в українському літературознавстві традиції і подаємо лише твір, надрукований у «Синій книжечці»; написаний він десь у кінці 1898 або на поч. 1899 року. Якби В. Стефаник вважав ці новели за самостійні, то неминуче опублікував би їх так у якомусь із видань своїх оповідань та новел чи принаймні згадав би про свій твір із такою назвою. Але про присвяченого «Юрчикові» «Ангела» в нього ніде й ніколи не згадано.]

   Стара Тимчиха грілася на приспі проти сонця. Поперед ворота проходили люди, і ніхто з бабою слова не заговорив. «Славайсу» – «Навіки слава», – лиш тільки бесіди і розмови.
   – Старого лиш озми та закопай! Шкода тої лижки страви, що з'їсть, та того кута печі, що залежить. Всім великий у очах, ніхто слова не заговорить, ци бісе, ци чорте. Таки не варт старому жити – та й решта!
   Прийшли їй на гадку слова старого Тимка.
   – То, стара, так є, що моя голова напереді, а твоя зараз за моєв. А як мої не стане, то твоя ніц не вартує. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не ґаздиня, меш сидіти, як у комірне, у свої хаті…
   – Ей, старий, старий, тото-с ні лишив, як коли би-с утік від слюбу. Був-єс плохий, куда-м ті потрутила, туда подавав-єс си, але все я із-за твої голови була ґаздиня. Була-м та й була-м.
   Смутно бабі Тимчисі було, хоч сонце, як рідна мама, розгрівало старі кості.
   – Та ти гадаєш, старий, що хтось за тебе нагадує? Якби мене не було, та й би ніхто і не гавкнув за тобов. Ой, сегодні діти, такі діти, що аж у п’єтах постиває! Але-с дурний, бігме-с, дурний! Було понабирати банків та векслів, та добре поїдати та попивати, та жити по-панцьки. А то запобігали-м, обоє, яєчка жєлували на яєшницу, а сегодні і обіду за тебе ніхто не зробить.
   Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотіла до старого Тимка:
   – Коби-с, мамо, вішолопала послідний феник, то би обідець був. А як не зможеш підвестиси, то здихай на барабулі! Ніби діти купили би тобі яблучко або булочку? Тогди би-с їла!
   Встала з приспи та пішла подивитися до курей.
   – То в старого, бігме, такий розум, як у дитини. Таке-м понаплітала, що встид перед сонцем світим! Вони, сараки, мають свої діти та мусі за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Недурно якись вігадав, що в старого дитинячий розум…
   З оцим словом Тимчиха увійшла до великої хати. Розімкнула свою скриню і вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплісніла, або чи міль не наплодилася.
   – Все ще нашого стараня, нитки діточої нема. Всего-м собі налагодила д смерті. Як старий умер, то лиш дошок на деревище купили. Ей, де, коби і мене так файно ховали. Були люди, та було і для людей. Вже-м ті, старий, поховала, як ґазду! Ніхто не писнув, аби-м чогось жілувала.
   Виймала червоні чоботи.
   – Лиш раз убувані. Небіщик вже перед смертев був на ярмарку та й купив. На, каже, Насте, аби-с мала на смерть, хто знає, як ті діти муть шінувати? Все ліпше мати своє. Аби-с мала порєдний чобіт на нозі, бо то Бог знає, ци я вперед умру, ци ти!
   Баба заплакала.
   – Не журітьси, дітоньки, я вам кошту не нароблю ще й вам лишу. Мене старий добре постарав. Коби так усіх. Лиш не дайте бабі без свічки умерти. Я так коло старого страждувала ночами, що лиш один Бог знає, але таки не вмер без свічки.
   На споді скрині найшла баба вузлик із грішми. Взяла в руки і сіла на землі, аби рахувати.
   – Ой діти, діти, тото-м си вас набавила та напістувала! Бувало, біжу з міста на-голову, а все мені на гадці, що вони там діють самі у хаті? Добігаю до ліса, а вони йдуть протів мене, ледве землев котєси. Підо мнов аж ноги дрожуть, аби борше додому, а вони зіпруть, та й мус сідати та роздавати дарунки. Понабирають – та й далі! Лиш небіжка Доця зо мнов ішла, а бахурі полетіли, як вітер…
   Обличчя бабине подобріло і прояснилося. Глянула на образи. Там був голий ангел, що тримав у товстих руках дві червоні рожі.
   – Ой, ти, голаку, все ще смієшси з старої баби. А як, баба постаріласи, а ти все молоденький, все бабі хату звеселєєш. Ой, дитинко Божа, минув вік, як у батіг траснув!
   Баба сперлася обома руками на землю та й нагадала давні часи.
   – Ще Юрчика, відай, на світі не було, як я єго купила. Якись панок поначіплював на підсіню таких образів, що на фіру не забрав би. Людий таких обзираю богато, як на ярмарку. Якась там була така люта звір змальована, що в казці би не склав. А якісь царі такі страшні, московські та турецькі, та всєкого дива. Межи ними був ангелик, та й я єго купила. То так він приязно дививси та так ружі кождому наставлєв, лиш бери. Де, де, то вже вік минув відтогди…
   – Бувало, зимовими вечорами то понароблєю з паперю голубів. Головки позолотю, крильця посріблю, та як приберу єго у ті голубчики, то він як коли би з ними гравси.
   Тимчиха забула гроші рахувати, розгадуючи. Тримала їх у жмені і далеко гадками літала.
   – Ой, розумремоси, небоже, мене вже давно не буде, а ти все меш хату веселити. Хоть кілько буде знаку по бабі, що жила…

Сама-саміська [12 - Новелу написано влітку-восени 1897 року і вперше надруковано в газеті «Праця», 1897, 21 листопада (3 грудня), № 15–16, с. 124–125, під криптонімом «С». Одну із ранніх – та не перших – редакцій твору, що її Юрій Гаморак вважає за самостійну поезію в прозі, В. Стефаник надіслав В. та С. Морачевським. У Відділі рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (далі – ІЛШ) зберігаються два початки перших редакцій твору. У першодруку новела значно різниться від тексту збірки «Синя книжечка» (інші редакції див.: І, 273–275).]

   У тій хатині, що лізе під горб, як перевалений хрущик, лежала баба. Мішок під боком, а чорна, тверда подушка під головами. Коло баби стояв на землі кусень хліба та й збанятко з водою. Діти, як ішли на роботу, та лишили бабі, аби мала що їсти й пити. Бідно діялося, та не було що ліпшенького бабі добирати. А сидіти коло слабої у горячий час, то, Бог видів, не було як.
   У хатині бриніли мухи. Сідали на хліб та й їли, залізали в збаня та й воду пили. Як понаїдалися, то сідали на бабу. Лізли в очі, в рот. Баба постогнувала, але мух не могла відгонити.
   Лежала на землі та дивилася блудними очима на хрест, що був у сволоці вирізаний. Спалені губи з трудом розривала та білим язиком їх зволожувала.
   Крізь шибки падало світло сонячне. Краски веселки грали по зморщенім лиці. Страшно було глянути на бабу у такім освітленні. Мухи зумкотіли, ріжнобарві світла волочилися разом із мухами по бабі, а вона мляскала губами та білий язик показувала. Подобала хатина на якусь закляту печеру з великою грішницею, що каралася від початку світа та до судувіку каратися буде.
   Як сонце вже злізло бабі у ноги, як уже стануло коло того мотузка, що ним міх зав’язувався, то баба почала качатися по землі та збаняти шукати.
   – Аді, аді, ого!
   Баба тихонько стала. Лиш рукою відганяла мари.
   З-під печі виліз чорт із довгим хвостом та й сів коло баби. Баба з трудом обернулася від нього. Чорт сів знов наперед баби. Взяв хвіст у руки та гладив ним бабу по лиці. Баба лиш кліпала очима, затиснувши зуби.
   Нараз вилетіла з печі хмара малих чортенят. Зависли над бабою, як саранча над сонцем або як турма ворон над лісом. Впали потім на бабу. Залізали у вуха, у рот, сідали на голову. Баба боронилася. Великим пальцем тикала до середнього і хотіла так донести до чола, аби перехреститися. Але малі чортики сідали всіма на руку та й не допускали хрест на собі зробити. Старий щезник намахував, аби баба пусте не робила.
   Баба довго змагалася, але перехреститися не була годна. Врешті чорт обіймив бабу за шию та й зареготався, але так, що баба зірвалася на коліна і впала лицем до вікна.
   Відси летіли на бабу їздці. У зелених кабатах, із люльками в зубах, на червоних конях. Вже наступали, вже бабі амінь!
   Замкнула очі. Земля у хаті розпукалася, а баба в розколібину сточувалася і падала удолину. Летіла все у спід та у спід. Десь у споді чорт ймив її, завдав на себе та й почав летіти з нею, як вітер. Баба рвонулася та й головою грянула до стола.
   Кров потекла, баба схлипала та й умерла. Голову перехилила коло ніжки від стола і широкими, мертвими очима дивилася зукоса на хату. Чорти перестали гарцювати, лише мухи з розкошею лизали кров. Позакервавлювали собі крильця, і щораз більше їх було у хаті червоних.
   Сідали на чорні горшки під печею та на миски на миснику, що на них були змальовані їздці у зелених кабатах, із люльками у зубах. Всюди розносили бабину кров.

Осінь [13 - Новелу написано в 1898 році і вперше опубліковано в збірці «Синя книжечка» (с. 101–108).]

   Митро латав жіночі чоботи. Не латав, а зчіплював докупи. Гріх би було давати таке дрантя до шевця, та й за ґрейцір скупо. А жінка боса-босіська, води внести до хати не було в чім. Тому Митро вже від ранку взявся до чобіт. Сидів коло лави проти вікна, обклався старим шкураттям, воскував нитки на дратву і бісився, як пес.
   – Бігме, кину в піч, шпурну у вогонь та й збудуси! Шкіра здривіла, нитки не прімкнеш, бо прірвеси – вікинь на гній та й плюнь – та й вже!
   Приговорюючи до чобіт, Митро все-таки з великою старанністю їх латав. Що провів нитку крізь шкіру, то все неспокійно оглядав, чи не прірвалася. Через те робота йшла пиняво, і Митро сердився.
   – Залізо не шкіра, та й зшуровуєси, що то говорити? Вже штири роки як куплені, бо штири вже цеї осені, та вже їм чєс. Але ще цу зиму мусі служити, хоть би там не знати що.
   І латав, і бісився, і сто разів хотів кидати у піч або на гній.
   Митриха сиділа на припічку і латала дранки.
   – Порозпадалиси на січку. Колопеньок не посієш, бо треба їсти, полотенца не купиш, бо ґрейціря нема, – прийде до такого, що мемо голі ходити. Залатай в однім місці, то просічеси в другім. Якби ще не прав, то, може би, не так дерлиси. Вже я їх і не перу як варт, але павутина все павутинові Бог знає, як їх латати, з котрого боку братиси до них?
   З отакими гадками сиділа Митриха над купою дрантя. Мізерне її лице пильно вдивлювалося в подерті сорочки і було безрадне. Грубе, пороздиране полотно із затертими червоними вишивками подобало на одіж жовнярів із війни. А вона, як бідна милосердна сестра, з сумом і резиґнацією хоч чим-тим хотіла помогти нещасливим раненим.
   – Та ще зиму якось переходимо, але літо, то вже Бог знає.
   І водила сивою ниткою довкола латок і думала над сірим життям своїм.
   На печі лежала Митрова мама. Дрібка жінки – завбільшки десятилітньої дитини. Кашляла, не переставала.
   – Божечку, Божечку, найди мені смерті, най я так гіренько не валєюси! Вже-м, відай, спокутувала усі гріхи, що-м нагрішила… Десь умирають такі, що лиш би їм бути, покидають добро і маєтки, а я як отот твердий камінь, що го ніхто не годен роздавити. Боже, Боже, ба за що ні так тєжко караєш?
   І розпукалася від кашлю.
   Коло баби сиділи діти. Як баба синіла і заходилася від кашлю, то вони всі дивилися на бабу цікавими очима і все показували пальцями на бабу та говорили: «Аді, аді, баба вже умирають». А як баба відкашлялася, то все говорила до них: «Де, де, дітоньки, моя смерть забула за мене».
   Але Митрові вже остогидло борикатися із здривілими чобітьми. Шпурнув під лаву та й почав сваритися.
   – Коби-м вам на смерть лагодив, то би ми легше було. Ані вбути, ані вгорнути, ані нагодувати – таки нічо не мож настарчити. Ходіть-ко трохи босі, та, може, вас борше повіхаплює.
   Сів коло стола.
   – Та, може би-с, дала ми що їсти, ґаздине моя. Таже знаєш, що-м ще сегодні нічо у роті не мав.
   Митриха встала з припічка і подала йому бараболю. Була застрашена, як вівця.
   Митро лупив бараболю, мачав у сіль і гриз хліб.
   – Вже ти мене годуєш… Але я тебе так нагодую, що здохнеш, так я тебе нагодую. Коби якого борщику, або бевки, або дідька рогатого абощо… Тицьне тобі барабулю – та й дависи! Я вже не годен ноги за собов волочити!
   – А що ж вона тобі, синку, зварить? Олію нема, муки нема, та що вона тобі зварить?
   – Ваше, мамо, говоренє скінчилоси. Сидіть собі на печі та кашляйте. Маєтків від вас не посів-єм, волів і коров не забрав-єм, та й сидіть собі тихонько. Або ліпше собі погадайте, чим я вас буду ховати? Чекаєте тої смерті, як каня дощу, все: «Божечку, Божечку, найди мені смерть», – а то все на мою голову…
   Баба хотіла заплакати, але закашлялася.
   – Бігме, оглухну, – казав Митро.
   – Мой, ти, шибенику, чого ти чіпаєшси грєдок, хочеш горшки побити? Та коби-с вже зачепивси навіки…
   І почав бити хлопця.
   Діти заверещали, баба не переставала кашляти.
   – Та на цу хату птах би не сів, – говорив Митро.
   – Але чого ти до дітий прискіпавси, а вони що винні, що чоботи здривіли?
   – Ти, суко, поналіплювала-с їх та поначинювала, та ще гавкаєш за ними? Я вас усіх поріжу…
   Підняв чобіт з-під лави і почав ним жінку бити. Врешті затягнув на себе кожушину та й виходив із хати.
   – Аби я не діждав вертатиси до цеї хати, – сказав уже на порозі.
   – Йди, йди, слухай за Канаду; гадаєш, що я піду з дітьми десь на край світа?… – навздогін сказала йому жінка.
//-- * * * --//
   Митриха топила в печі. Диму напхалося повна хата, і вона все втирала сльози. Дим очі виїдав.
   Баба на печі стогнала.
   – Коби-то літо. Порозходили би си по роботі та й би не гризлиси накупі. Сонечко би порозводило геть по полю. А так пекло у хаті. Боже, Боже, не тримай ні біліле на світі, бо видиш, що нема як жити…
   Діти бігали по хаті. Але як хто здубонів у сінях, то вони тікали на піч д бабі. Тоді тварі їх робилися помучені і пригноблені. Все удавали спокійних, бо боялися, аби тато не бив. Але як до хати не входив тато, то вони знов злізали з печі, аби гарцювати по землі.
   Так голуби спускаються цілим стадом на тік. А як мужик рипне хатніми дверми то вони покидають зерно і, перепуджені, злітають під небо.

Шкода [14 - Як і попередня, ця новела створена в 1898 році й уперше надрукована в «Синій книжечці» (с. 111–115).]

   У Романихи заслабла корова. Лежала на соломі і сумно дивилася великими сивими очима. Ніздрі дрожали, шкіра морщилася – дрожала ціла у горячці. Пахло від неї слабістю і болем страшним, але німим. В таких випадках найбільше жаль, чому худобина не може заговорити і поскаржитися.
   – То очі виде, що вона не буде. Може би, й поміг що, якби то кров, а то хтось кинув оком на ню, бодай му повілізали, та й тепер нема ради. Здайтеси на Бога – може, вас потішить…
   Так казав Ілаш, що знав до худоби.
   – Ой Ілашку, видко, що не буде, але як її не буде, та й мене не треба. Я цілий свій вік змарнувала, аби коровки дочекатиси. Від чоловіка лишила-м си, син умер у воську, а я крірвала та робила і ніч і день. Такі зимові ночі довгі, а я до днини прєду, аж ми пушки спухають, аж пісок у очах стає. Лиш один Бог знає, як я тот ґрейцір гірко прєтала, заки напрєтала…
   – То, вилите, бідному то все так, а хоть би-с руки зробив по лікті, та й нічо з того не буде! Уже так є, та й що діяти? Треба якось так жити…
   – Та й не знати, що свої голові робити та й що діяти, та й хто би мені раду дав?
   – Ще кличтеси на яку днинку, аби-сте службу найми – ли та й обідець зробили. Або дайтеси на відпуст Івана Сучавського; кажуть, що богато помагає.
   – Ой, вже я си покликала і на днинку, і на Зарваницьку Матір Божу і кличуси на Івана Сучавського.
   – Може, кажу, Бог вам поможе, як здастеси на него. Най вам Бог дасть якнайліпше.
   І Ілаш пішов.
   Романиха сіла коло корови і пильнувала її, аби не згибла. Давала їй, що мала найліпше, але вона не хотіла нічого їсти. Лиш дивилася на бабу і жалю їй завдавала.
   – Маленька, маленька, що тебе болить? Не лишєй стару бабу без лижки молока. Потіш ні хоть трошки.
   І гладила корову по чолі і попід горло і голосила над нею.
   – Де, де я годна стєгнутиси на другу?! Ані пушок зложити, ані гли прімкнути вже-м не годна; де мені на старість за корову дбати?
   Корова дрожала, а Романиха її накрила своїм кожухом і чипіла над нею, розгорнена, на морозі. Сама дзвонила зубами, але не відступала.
   – А може, це за гріхи так мене Бог карає? Бо не раз я через тебе, небого, нагрішила! Десь межі трошки підпасла, десь гарбузик урвала, десь пасиночок уломила. Але я ніколи нікому молока не жєлувала. Десь дитина занеможе, десь жінка у злогах, а я йду з горнєтком та й несу молочка. Та й сирця я роздавала людем до кулешки. Господи, не карай ні тєжко – бідну одову. Нічо вже чужого не порунтаю, лиш даруй ми корову!
   Отак до пізньої ночі Романиха голосила над коровою. Кропила її свяченою водою, але ніщо не помагало. Вона розтягла ноги на цілу стаєнку і гонила боками, аж рикала. Баба гладила, обіймала, приговорювала, але таки нічого не могла вдіяти.
   Місяць освічував стаєнку через двері, і баба виділа кожний рух корови. Вона врешті піднялася. Ледво держалася на ногах. Розглядалася по стаєнці, як би прощалася з кожним кутом.
   Потім упала на солому і розтяглася, як струнва. Романиха приклякла коло неї і шурувала її віхтем. Сама не знала, що з нею діється. Потім корова зарикала голосно і почала бити ногами. Романисі зробилося горячо, жовто в очах, і закервавлена впала. Корова била ногами і роздирала бабу на кавалки.
   Обі боролися зі смертю.

Новина [15 - Зовнішнім поштовхом до написання твору стала реальна подія, що трапилася в с. Трійця на Покутті. Про неї письменник не раз оповідав у листах до В. Морачевського та О. Кобилянської (див.: ІІІ, 160–162). Власне ті листи стали першими начерками майбутнього твору, написаного на поч. 1899 року і вперше опублікованого в збірці «Синя книжечка» (с. 119–124).]

   У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася. Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дітьми без жінки. Ніхто за нього не хотів піти заміж, бо коби-то лишень діти, але то ще й біда і нестатки. Мучився Гриць цілі два роки сам із дрібними дітьми. Ніхто за нього не знав, як він жиє, що діє, хіба найближчі сусіди. Оповідали вони, що Гриць цілу зиму майже не палив у хаті, а зимував разом із дівчатами на печі.
   А тепер усе село про нього заговорило.
   То прийшов він вечором додому та й застав дівчата на печі.
   – Дєдю, ми хочемо їсти, – сказала старша, Гандзуня.
   – То їжте мене, а що ж я дам вам їсти? Аді, є хліб, та й начинєйтеси!
   Та й дав їм кусень хліба, а вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися.
   – Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай ї земля вікінула! А чума десь ходить, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Цеї хати і чума збояла би си!
   Дівчата не слухали татової бесіди, бо таке було щоднини і щогодини, і вони привикли. Їли хліб на печі, і дивитися на них було страшно і жаль. Бог знає, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лише четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром, як пір’я. Та й тепер, як вони їли сухий хліб, то здавалося, що кістки в лиці потріскають.
   Гриць глянув на них із лави і погадав: «Мерці», – і напудився так, що аж його піт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камінь поклав на груди. Дівчата глемедали хліб, а він припав до землі і молився, але щось його тягнуло все глядіти на них і гадати: «Мерці!»
   Через кілька день Гриць боявся сидіти в хаті, все ходив по сусідах, а вони казали, що він дуже журився. Почорнів, і очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди.
   Одного вечора прийшов Гриць до хати, зварив дітям бараболі, посолив та й кинув на піч, аби їли. Як попоїли, то він сказав:
   – Злізайте з печі та підемо десь у гості.
   Дівчата злізли з печі. Гриць натягнув на них драночки, взяв меншу, Доцьку, на руки, а Гандзуню за руку та й вийшов із ними. Йшов довго лугами та став на горі. У місячнім світлі розстелилася на долині ріка, як велика струя живого срібла. Гриць здригнувся, бо блискуча ріка заморозила його, а той камінь на грудях став іще тяжчий. Задихався і ледви міг нести маленьку Доцьку.
   Спускалися в долину до ріки. Гриць стреготав зубами, аж гомін лугом розходився, і чув на грудях довгий огневий пас, що його пік у серце і в голову. Над самою рікою не міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць борзенько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду.
   Йому стало легше, і він заговорив скоро:
   – Скажу панам, що не було ніякої ради: ані їсти що, ані в хаті затопити, ані віпрати, ані голову змити, ані ніц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницу!
   Коло нього стояла Гандзуня і говорила так само скоро:
   – Дєдику, не топіть мене, не топіть, не топіть!
   – Та як си просиш, то не буду, але тобі би ліпше, а мені однако пацити, ци за одну, ци за дві. Будеш бідити змалку, а потім підеш у мамки жидам та й знов меш біди-ти. Як собі хочеш.
   – Не топіть мене, не топіть!..
   – Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде, як тобі. То вертайси до села, а я йду мелдуватиси. Аді, оцев стежечков йди, геть, геть аж угору, а там прийдеш до першої хати, та й увійди, та й кажи, що так і так, дєдя хотіли мене утопити, але я си віпросила та й прийшла, абисте мене переночували. А завтра, кажи, може би, ви мене не наймили до дитини бавити. Гай, іди, бо то ніч.
   І Гандзуня пішла.
   – Гандзю, Гандзю, а на тобі бучок, бо як ті пес надибає, та й роздере, а з бучком май безпешніше.
   Гандзя взяла бучок і пішла лугами.
   Гриць закочував штани, аби перейти ріку, бо туда була дорога до міста. Вступив уже у воду по кістки та й задеревів.
   – Мнєоца і сина і світого духа амінь. Очинаш іжи єс на небесі і на землі…
   Вернувся і пішов до моста.

Портрет [16 - Новелу написано навесні 1897 року. Перший варіант її письменник надіслав у листі до В. й С. Морачевських у серпні цього ж року (див.: І, 279–280). Прототипом головного героя твору став батько Софії – Анастасій Окуневський, який був лікарем у Сторожинці на Буковині, а ще раніше певний час (1865–1866) займав парафію в Русові; пізніше, уже як повітовий лікар, на прохання В. Стефаника приїжджав лікувати матір письменника. Йому й присвячно новелу («Д-рові А. О.»). Згодом автор ґрунтовно доопрацював, а в багатьох моментах і переробив її. Вперше надруковано в «Синій книжечці» (с. 127–130). У наступних виданнях творів В. Стефаника ця новела з різних причин не передруковувалася.]

   Як коли би голуб над його головою білі крила розхилив, як коли би з-поза білих крил синє небо прозирало…
   Великий фотель тулив у собі старого пана. Голова його хиталася, як галузка від вітру, – раз по раз без упину. Губи все щось жували. Руки дрожали – не хотіли нічого держатися.
   – Моці нема ні жодної… загрітку ніякого, студінь у кістках. Час вже, ой, ча-ас! Тіло землев пахне, до землі важить…
   Загасла люлька. Всі сили зібрав докупи, аби наново запалити. Відхилювалася, як жива, виминала пальці, тікала, як би дрочилася. Розкинула попіл по всій одежі. Вже курила і успокоїлась. Та цибух розігрався – все вимикався з губів.
   Як осінній листок на рвучій воді.
   Один фотель стояв твердо, як молодий дужий птах, що тримав старого на крилах.
   – Вічна пам’ять, Господи помилуй, та й ямка, та й гур, гур! Та й по всім…
   Червоні промені сонця вбігли через вікно, як на ратунок, аби зв’язати всі сили докупи.
   Портрет і фортеп’ян зачервонілися. Глянув на них і цілий заделькотів, як у лихорадці. Фотель скрипів, ледве видержував.
   – Далеко, далеко… Одна-однісінька… Вже не побачу, ой, ні. Коби хоть раз на мінутку… Яка пещена була…
   Старече знесилення термосило ним, як би конче хотіло викинути з фотелю, аби панувати безгранично.
   Ймився за поруччя і не давався, як той, що топиться, та хвилям не дається.
   Дивився на чорний, довгий фортеп’ян.
   – Я, татку, буду на нім грати, як з львом бавитися. Доведу його до встеклості, і люди будуть умирати зі страху. Зимний піт їм на чолі виступить. Або погладжу його по голові, і він ляже мені під ноги, як вірний пес. А публіці, татку, буде здаватися, що вона свого льва під ноги взяла…
   – А на конець заграю їм пісеньку. Буде їм здаватися, що походжають по різнобарвних квітах і по шовковім зілю. Аж спотикатися будуть. Та й будуть видіти, як дівчина рве барвінок, як злотить його і сріблом пострібляє, і почують її пісню. Така то буде пісня, що всі стануть добрі і веселі. Ой татку, татку, як я буду грати, грати!
   – Отак казала, а я, Україна, нарід, Міклошич… Пещена була… Та й далеко… Коби хоть на мінутку побачити…
   Пробував знов люльку запалити.

Камінний хрест [17 - Друга збірка новел та оповідань В. Стефаника вийшла у Львові в 1900 році накладом М. Яцкова і С-ки. Повна назва її – «Камінний хрест: Студії і образки». Вона була присвячена священикові з сусіднього з Русовим села Стецева Кирилові Гаморакові (1835–1909) – добре знаному в краї українському патріотові й громадському діячеві, «людині високої культури і предоброго серця» (Юрій Гаморак). У дім о. Кирила Гаморака письменник загостив починаючи десь із 1888 року, і відтоді близькі стосунки єднали його з усією родиною, особливо з дочками пароха. Сердечні почуття до Євгенії (по чоловікові – Калитовської) спричинили появу таких шедеврів ліричної прози, як «Дорога» і «Моє слово», Ольга 26 січня 1904 року стала дружиною новеліста, а після її смерті дітей виховувала й опікувалася сім’єю її сестра Олена Плешкан. У збірку «Камінний хрест» увійшло 9 творів. Усі вони пізніше передруковані, часом із доповненнями і виправленнями, в збірці «Моє слово» (1905).]

Камінний хрест [18 - Новелу написано в кінці 1898 або на поч. 1899 року. Однак творча історія її почалася, можна сказати, ще з перших років медичних студій В. Стефаника в Кракові. Живучи неподалік від залізничного вокзалу, він постійно бачив там понурі валки емігрантів, що тягнулися за океан у пошуках кращої долі. А безпосередній поштовх творчому горінню дала зустріч на краківському двірці зі своїм земляком Стефаном Дідухом. Тривалий час В. Стефаник із ним листувався. На одному з русівських горбів він справді поставив перед виїздом до Канади кам’яний хрест, який стоїть там і нині. Допомагає збагнути смислові глибини твору стаття «Для дітей». Творча праця над «Камінним хрестом» відзначалася особливою напругою і драматизмом. Пізніше автор гірко посміхався: «Волосся мені паде цілими жменями від того “Хреста камінного”, а в одному з листів до О. Гаморак переповідав у трохи іронічній формі розповіді Сафата Шміґера, з яким тоді разом винаймали квартиру, серед краківських друзів (див.: Костащук Василь. Володар дум селянських. – Ужгород: Карпати, 1968. – С. 79–80). Вперше новелу надруковано в «Літературно-науковому віснику» (Т. VІ. – Кн. 5. – С. 255–265) з присвятою К. Гаморакові, в листі до якого від 8 черня пояснює концепцію твору й сенс присвяти. В однойменній збірці його друковано з незначними виправленнями.]

//-- І --//
   Відколи Івана Дідуха запам’ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як нашильником.
   То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали, однаково їм обом під гору посторонки моцувалися, як струнви, і однако з гори волочилися по землі. Догори ліз кінь як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі.
   Не раз ранком, іще перед сходом сонця, їхав Іван у поле цільною доріжкою. Шлеї не мав на собі, лише йшов із правого боку і тримав дишель якби під пахою. І кінь, і Іван держалися крепко, бо оба відпочали через ніч. То як їм траплялося сходити з горба, то бігли. Бігли вдолину і лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого розгону, на самій середині гори Іван починав налягати на ногу і спирав коня. Сідав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти те місце, де бодяк забився.
   – Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, – говорив Іван іспересердя.
   – Діду Іване, а батюгов того борозного, най біжить, коли овес поїдає…
   Це хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч зі свого поля. Але Іван здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув бодяк дальше. Як не міг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далі в ногу і, встаючи, казав:
   – Не біси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобов панькатиси…
   А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв.
   Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його і не сіяв, і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх. Часом на долішні ниви спадав із горба його голосний крик:
   – Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитці розлетиш-си, який же-с тєжкий!
   Але, відай, ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав із плечей на землю. А раз вечором оповідав жінці і дітям таку пригоду:
   – Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх, аж шкіра з колін обскакує. Піт із-за кожного волоска просік, та й так ми солоно в роті, аж гірко. Ледви я добивси на гору. А на горі такий вітрець дунув на мене, але такий легонький, що аж! А підіть же, як мене за мінуту в попереці зачєло ножами шпикати – гадав-сми, минуси!
   Від цієї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прозвали його Переломаний.
   Але хоч той горб його переломив, то політки давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі.
   Чим старівся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.
   – Такий песій горб, що стрімголов удолину тручєє!
   Не раз, як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував пальцем на свою тінь і говорив горбові:
   – Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носе, то мус родити хліб!
   На інших нивах, що Іван собі купив за гроші, принесені з войська, робили сини і жінки. Іван найбільше коло горба заходився.
   Ще Івана знали в селі з того, що до церкви ходив лиш раз у рік, на Великдень, і що курей зіцірував. То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір’я і порпати гній. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула від лопати або від бука. Хоч би Іваниха хрестом стелилася, то не помогло.
   Та й хіба ще то, що Іван ніколи не їв коло стола. Все на лаві.
   – Був-сми наймитом, а потім вібув-сми десіть рік у воську, та я стола не знав, та й коло стола мені їда не йде до трунку.
   Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою.
//-- II --//
   Гостей у Івана повна хата, ґазди і ґаздині. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися.
   Спросив Іван ціле село.
   Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити.
   – Дєкую вам файно, ґазди і ґаздині, що-сте ні мали за ґазду, а мою за ґаздиню…
   Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо глядів навперед себе і хитав головою, як би молитву говорив і на кожне її слово головою потакував.
   То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь із води і покладе його на беріг, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди. Блимає той камінь мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам’яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив від віків. Глядить із берега на воду, як на утрачене щастя.
   Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою, кованою зі сталевих ниток, і договорював:
   – Та дєкую вам красно, та най вам Бог дасть, що собі в него жєдаєте. Дай вам Боже здоров’є, діду Міхайле…
   Подав Михайлові порцію, і цілувалися в руки.
   – Куме Іване, дай вам Боже прожити ще на цім світі, та най Господь милосердний щасливо запровадить вас на місце та й допоможе ласков своєв наново ґаздов стати!
   – Коби Бог позволив… Ґазди, а проше, а доцєгніть же… Гадав-сми, що вас за стів пообсаджую, як прийдете на весілє синове, але інакше зробилоси. То вже таке настало, що за що наші діди та й тати не знали, то ми мусимо знати. Господа воля! А законтентуйте ж си, ґазди, та й вібачайте за решту.
   Взяв порцію горівки та й підійшов д жінкам, що сиділи на другім кінці стола від постелі.
   – Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас, та й ми, як якись казав, молоді літа нагадуютьси. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопєнна дівка, годна-сте були! Тосми за вами не одну нічку збавив, то-сте в данці ходили, як сновавка – так рівно! Ба, де, кумо, тоті роки наші! Ану-ко пережийте та й вібачєйте, що-м на старість данець нагадав. А проше…
   Глянув на свою стару, що плакала між жінками, і виймив із пазухи хустину.
   – Стара, ня, на-ко тобі платину та файно обітриси, аби я тут ніяких плачів не видів! Гостий собі пилнуй, а плакати ще доста чєсу, ще так си наплачеш, що очі ти витечуть.
   Відійшов до ґаздів і крутив головою.
   – Щось би-м сказав, та най мовчу, най шіную образи в хаті і вас яко ґрешних. Але рівно не дай Боже нікому доброму на жіночий розум перейти! Аді, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, ґаздине моя? То я тебе вікорінував на старість із твої хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сиві кіски зараз обмичу, та й підеш у ту Гамерику, як жидівка.
   – Куме Іване, а лишіть же ви собі жінку, таке вона вам не воріг, та й дітем своїм не воріг, та її банно за родом та й за своїм селом.
   – Тимофіхо, як не знаєте, то не говоріть анідзелень! То її банно, а я туда з віскоком іду?!
   Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею, і бився в груди.
   – Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне, бо не вітримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!
//-- III --//
   – А проше, ґазди, а озміть же без царамонії та будьте вібачні, бо ми вже подорожні. Та й мені, старому, не дивуйтеси, що трохи втираю на жінку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би ніколи не було, якби не вона з синами. Сини, уважєєте, письменні, так як дістали якесь письмо до рук, як дістали якусь напу, та як підійшли під стару, та й пилили, пилили, аж перерубали. Два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада. А як ні дотиснули, як-єм видів, що однако ні муть отут на старість гризти, як не піду, та й єм продав щодо крішки. Сини не хотє бути наймитами післі мої голови та й кажуть: «Ти наш тато, та й заведи нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не буде з чим киватиси». Най їм Бог помагав їсти тот хліб, а мені однако гинути. Але, ґазди, де мені, переломаному, до ходів? Я зробок – ціле тіло мозиль, кості дрихлаві, що заки їх рано зведеш докупи, то десіть раз йойкнеш!
   – То вже, Іване, пропало, а ви собі туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усі за вами підемо. За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє вже не годні. І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипають: що-с платив лева, то тепер п’єть, що-с їв солонину, то тепер барабулю. Ой, ззолили нас, так нас ймили в руки, що з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати. Але колись на ці землі буде покаяніє, бо нарід поріжеси! Не маєте ви за чим банувати!..
   – Дєкую вам за це слово, але єго не приймаю. Певне, що нарід поріжеси. А тож Бог не гніваєси на таких, що землю на гиндель пускають? Тепер нікому не треба землі, лиш викслів та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі фаєрмани, що за землев не згоріли. А дивіть-ко си на ту стару скрипку, та пускати її на гиндель?! Таже то дуплава верба, кини пальцем, та й маком сєде! Та гадаєте, що вона зайде на місце? От, перевернеси десь у окіп та й пси розтєгнуть, а нас поженуть далі і подивитися не дадуть! Відки таким дітем має Бог благословити? Стара, а суди ж!
   Прийшла Іваниха, старенька і сухонька.
   – Катерино, що ти собі, небого, у свої голові гадаєш? Де ті покладу в могилу? Ци риба ті має з’їсти? Та тут порєдні рибі нема що на один зуб узєти. Аді!
   І натягав шкіру на жінчиній руці і показував людям.
   – Лиш шкіра та кості. Куда цему, ґазди, йти з печі? Була-с порєдна ґаздиня, тєжко-с працувала, не гайнувала-с, але на старість у далеку дорогу вібраласи. Аді, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!
   І показав їй через вікно могилу.
   – Не хотіла-с іти на цу Канаду, то підемо світами і розвіємоси на старість, як лист по полі. Бог знає, як з нами буде… а я хочу з тобов перед цими нашими людьми віпрощитиси. Так, як слюб-сми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я не буду видіти, а може, мене кинуть, що ти не меш видіти, та прости ми, стара, що-м ти не раз догорив, що-м, може, ті коли скривдив, прости мені і перший раз, і другий раз, і третій раз.
   Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав:
   – А то ті, небого, в далеку могилу везу…
   Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з-поміж острих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив.
//-- IV --//
   – А тепер ступай собі, стара, межи ґаздині та пильнуй, аби кожду своє дійшло, та напийси раз, аби-м ті на віку видів п’єну.
   – А вас, ґазди, я ще маю на два ґатунки просити. Десь, може, сини пустє в село на пошту, що нас із старов уже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за нас наймили служебку та й аби-сте си так, як сегодні, зійшли на обідець та віказали очинаш за нас. Може, пан Бог менше гріха припише. Я гроші лишу Яковові, бо він молодий та и слушний чоловік та не сховає дідів ґрейцір.
   – Наймемо, наймемо і очинаш за вас вікажемо…
   Іван задумався. На його тварі малювався якийсь стид.
   – Ви старому не дивуйтеси та й не смійтеси з діда. Мені самому гей устид вам це казати, але здає ми си, що би-м гріх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаєте, що я собі на своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-м го віз і гірко-м го наверх вісаджував, але-м поклав. Такий тєжкий, що горб го не скине, мусить го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів-єм кілько памнєтки по собі лишити.
   Стулив долоні в трубу і притискав до губів.
   – Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нім вік свій спендив і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взєв з собов у світ. Банно ми за найменшов крішков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную.
   Очі замиготіли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рілля під сонцем дрожить.
   – Оцеї ночі лежу в стодолі, та думаю, та думаю: господи милосердний, ба що-м так глібоко зогрішив, що женеш ні за світові води? Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до Бога: Господи, не покинь ні ніколи чорним кавалком хліба, а я буду все працувати, хіба бих не міг ні руков, ні ногов кинути…
   – Потім мене такий туск напав, що-м чиколонки гриз і чупер собі микав, качєв-єм си по соломі, як худобина. Та й нечисте цукнулоси до мене! Не знаю і як, і коли вчинив-єм си під грушков з воловодом. За малу филю був би-м си затєг. Але Господь милосердний знає, що робить. Нагадав-єм собі за свій хрест та й мене геть відійшло. їй, як не побіжу, як не побіжу на свій горб! За годинку вже-м сидів під хрестом. Посидів, посидів довгенько – та й якось ми легше стало.
   – Аді, стою перед вами і говорю з вами, а тот горб не віходить ми з голови. Таки го виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду го видіти. Все забуду, а його не забуду. Співанки-м знав – та й на нім забув-єм, силу-м мав – та й на нім лишив-єм.
   Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі.
   – Та я вас просю, ґазди, аби ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого горба не минали. Будь котрий молодий най вібіжить та най покропить хрест свіченов водицев, бо знаєте, що ксьондз на гору не піде. Просю я вас за це дуже грешно, аби-сте мені мого хреста ніколи не минали. Буду за вас Бога на тім світі просити, лиш зробіть дідові єго волю.
   Як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу.
   – Іване, куме, а лишіть же ви туск на боці, геть єго відкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порєдний чоловік, не лізли-сте натарапом на нікого, нікому-сте не переорали, ані не пересіяли, чужого зеренця-сте не порунтали. Ой, ні! Муть вас люди нагадувати та й хреста вашого на світу неділю не минуть.
   Отак Михайло розводив Івана.
//-- V --//
   – Вже-м вам, панове ґазди, все сказав, а тепер хто ні любить, та тот буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилов, а ви ще порцію горівки зо мнов не віпили. Заки-м ще в свої хаті і маю гості за своїм столом, то буду з ними пити, а хто ні навидить, той буде також.
   Почалася пиятика, та пиятика, що робить із мужиків подурілих хлопців. Незабавки п'яний уже Іван казав закликати музику, аби грав молодіжі, що заступила ціле подвір'я.
   – Мой, маєте так данцувати, аби земля дудніла, аби одної травички на току не лишилоси!
   В хаті всі пили, всі говорили, а ніхто не слухав. Бесіда йшла сама для себе, бо треба її було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вітер.
   – Як-єм го віпуцував, то був віпуцований, котре чорний, то як сріблом посипав по чорну, а котре білий, то як маслом сніг помастив. Коні були в мене в ордунку, цісар міг сідати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав!
   – Коби-м учинивси серед такої пустині – лиш я та Бог аби був! Аби-м ходив, як дика звір, лиш кобих не видів ні тих жидів, ні панів, ні ксьондзів. Отогди би називалоси, що-м пан! А ца земля най западаєси, най си і зараз западе, то-м не згорів. За чим? Били та катували наших татів, та в ярем запрєгали, а нам уже кусня хліба не дають прожерти… Е, коби-то так по-мому…
   – Ще не находивси такий секвертант, аби що з него стєг за податок, ой, ні! Був чех, був німець, був поляк – г…, пробачєйте, взєли. Але як настав мадзур, та й найшов кожушину аж під вишнев. Кажу вам, мадзур біда, очі печи та й гріху за него нема…
   Всякої бесіди було богато, але вона розліталася в найріжніші сторони, як надгнилі дерева в старім лісі.
   В шум, гамір, і зойки, і в жалісну веселість скрипки врізувався спів Івана і старого Михайла. Той спів, що його не раз чути на весіллях, як старі хлопи доберуть охоти і заведуть стародавніх співанок. Слова співу йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них, але і в горлі мозилі понаростали. Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерлій землі, а воно раз на раз зупиняється на кожнім ярочку і дрожить подертими берегами, як перед смертю.
   Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості.
   Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували. Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в груди і в стіл і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жадного слова вимовити, лиш: «Ой Іванку, брате!», «Ой Міхайле, приятелю!»
//-- VI --//
   – Дєдю, чуєте, то вже чєс віходити до колії, а ви розспівалиси як за добромиру.
   Іван витріщив очі, але так дивно, що син побілів і подався назад, та й поклав голову в долоні і довго щось собі нагадував. Устав із-за стола, підійшов до жінки і взяв її за рукав.
   – Стара, гай, машір – інц, цвай, драй! Ходи, уберемоси по-панцьки та й підемо панувати.
   Вийшли обоє.
   Як уходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало – такий був плач. Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось ізгори не впало і її на місці не роздавило. А Михайло ймив Івана за барки, і шалено термосив ними, і верещав як стеклий.
   – Мой, як-єс ґазда, то фурни тото катранє з себе, бо ті віполичкую як курву!
   Але Іван не дивився в той бік. Ймив стару за шию і пустився з нею в танець.
   – Польки мені грай, по-панцьки, мам гроші!
   Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.
   Вбігли сини і силоміць винесли обох із хати.
   На подвір’ю Іван танцював дальше якоїсь польки, а Іваниха обчепилася руками порога і приповідала:
   – Ото-сми ті віходила, ото-сми ті вігризла оцими ногами!
   І все рукою показувала в повітрю, як глибоко вона той поріг виходила.
//-- VII --//
   Плоти попри дороги тріщали і падали – всі люди випроваджували Івана. Він ішов зі старою, згорблений, в цай-говім, сивім одінню і щохвиля танцював польки.
   Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочуняв і показував старій хрест:
   – Видиш, стара, наш хрестик? Там є вібито і твоє намено. Не біси, є і моє, і твоє…

Засідання [19 - Новелу створено наприкінці 1897 або, ймовірніше, на поч. 1898 року і разом із двома іншими («З міста йдучи» та «Вечірня година») надіслано до журналу «Літературно-науко-вий вісник». Редакції вони здалися «занадто сирими» і «борзо шкіцованими», одне слово – «сирий матеріал», про що автора й повідомив один із редакторів Осип Маковей (1967–1925). В. Стефаник не погодився з такою оцінкою і в листі-відповіді від 11 березня 1898 року обґрунтовував своє право і право українського письменства загалом на нові художні форми і нові принципи художнього освоєння дійсності, а відтак і вимагав повернути «скрипти». Редакція, очевидячки, погодилася з аргументами молодого автора і надрукувала всі три новели у розділі «Фотографії з життя» (Т. ІІ. – Кн. 5. – С. 129–142). Упорядники видання творів В. Стефаника 1964 року В. Лесин і Ф. Погребенник припускають, що вирішальним тут стало слово І. Франка. Перша редакція твору під назвою «Старі і молоді» дещо відрізняється від тексту першодруку (див.: І, 281–284).]

   Радні поволі стягалися до канцелярії. Кожний, заки входив до хати, висікався у сінях, обтирав ніс полою від кожуха і долонею ще доправляв. Отак кожний ішов між люди. «Славайсу» – «Навіки слава» – та й сідав на лаві, що стояла довкола хати.
   Радних було вже з половина, старші сиділи ближче до стола, а молодші трохи подальше. В куті коло печі стояли сінники один на другім, а коло них чорна бляшана банька. То був шпиталь. То як раз або два рази до року написав лікар письмо до громади, що того а того дня буде в селі, то війт кликав до себе поліціяна Тому:
   – Вже, небоже, мусиш завтра прихарити канцелярію, бо, аді, прийшло письмо, що дохтор приїде. Обшуруєш трохи підлогу, посиплеш піском, розкладеш сінники по підлозі, понакриваєш їх лантухами, поналиваєш тої смердячої води з баньки по кутах – та й очі заткаємо. Є припіс, що шпиталь має бути на холеру, та й мус бути!
   Отак поліцай робив раз або два рази до року з канцелярії шпиталь. А як радні потім сходилися на раду, то всі пчихали і казали: «Але-бо паскудно смердить!» Ті, що були у війську, говорили, що, певно, лікар робив «реперацію» і обмертвлював, та від того так вертить у носі. А Павло Дзіньо то вже добре мався. Він усе дрімав на раді. То як радні пчихали від сопуху шпитального, то все казали:
   – Павло мнєгкий на голову, та ми лиш пчихаємо, а він таки спить. Треба дохторові сказати, аби нам не обмертвлював радних, бо рада буде до нічого.
   Павло не боронився, лише глядів перестрашеними очима на радних, а лице його ставало ще чорніше, як було. Його поміркували в раді «намість дурного» – та й всі з нього сміялися.
   Тепер радні сиділи на лаві та й балакали – поволі, ліниво. Кожний сидів, як йому було ліпше і як навик. Іван Павлюк, що сидів коло самого стола і був найстарший, схилився на черево, склав руки, як до молитви, всунув їх між коліна, та й плював, покурюючи люльку. Долоні, ніс і коліна сусідували з собою. Отак він сидів та вповідав за ярмарок!
   – Дайте ми покій з такими ярмарками, як теперішні! Жиди з панами цілий світ займили. Хто продає – жид, а хто купує – пан! А люди десь-не-десь що грубшу яку штуку продають. Телєтко, коровку – то ще, ще, але волів вже мало.
   – Та бо тісно стало! А кождий собі гадає: куплю телєтко, прикохаю, десь трохи полови запарю, гарбузів кину, та й, уважиєте, щось приросте на обкидок. Тісні роки настали!
   – Правда, що тісні. Десь давно то, бувало, ксьондзи гійкали на нарід, аби не пив, аби не гайнував, а тепер, видите, нарід і не п’є, і не гайнує, а ґрейціря рівно не видить. Геть нарід приперси, а на Великдень таки рідко котрий солонину має. Так тєжко, вам кажу, як з каміня, за той ґрейцір!
   – Всьо перевекслювалоси. Таже давно і цеї худоби не було видко. Тепер худоба сама періста – тиролська, а давно була сама біла. Я ще не такий дуже давний ґазда, а по жінці взєв-єм такі білі воли, як сніг, а роги мали такі, що в ворота не влізалиси. То, бувало, так бігли, як коні. А як їхав-єм до міста, то-м дзумбелав. Казали, що то була венгерська худоба, як ніби за цу кажуть, що тиролська. Та й тогди була тана худоба, де-де-де-е!
   – Тано продавалоси та й тано куповалоси, але ліпше було. Аді, таже то не лиш худоба інакша настала, а свині ж давно такі були? Були, видите, усілякої масті, і шерсть по них довга, і драганисті на ногах, а теперішні самі білі і гладкі. То як станеш на свинцькі торговиці, то так ними усіяно, як білим цвітом. Лиш мазурі помежи них з черевами походжають.
   – То є, відай, усякий ґатунок. А ніби люди всі однакі? Якось був-єм у Коломиї та й дивлюси – йде якесь таке, як дідько, Господи мні прости! Чорне лице геть цалком і руки. Гадаю собі: та цес аби де став уночі на мості, та й би кождому треба воду освітити. Та бо бігме! Якись жидок казав, що то такі люди є під сонцем.
   – Та вже певне, що є усякий ґатунок. Мій Василь, як був у Відні при воську, то казав, що видів такі свині, що ані вух, ані рийки, ані ніг не видко, лиш таки толуб.
   – Є всього на світі, а біди найбільше…
   Бесіда станула, бо війт надійшов.
   – Та що, май, чувати в місті, віте?
   – Коби гроші, то в місті би добре… Виджу, пани лиш зайдуть на ресторацію та й п’ють та поїдають що найліпше і гроші мають. Коби хоть на тиждень перекинутиси в пана! – говорив війт.
   – Як у якого пана. Бо є такі, що на соломі сплють, а зубами обіскаютьси. Зверхи камазелька, а сорочки нема. Лиш притулить на груди трошки полотенца – та й убрав-си! А не один такий голоден, що би макух їв, – казав Проць, що давно у дворі служив.
   – Та ще був-єм у секретаря із-за тої толоки. Щось він мені там белендів та й каже, що коби, каже, у вашім селі менше люди тих казетів на пошті спроваджували. То, каже, ошуканство. Мужиків, каже, є щось дуже багато. То як лиш дваціта пайка дасть по левові за казету, та й си зробля тисічі тисіченні гроший задурно, запусто. Такий панок, каже, все сам понаписує, тумана пустить, замастить, загладить, а мужики дурні, каже, читають та аж облизують-си, що панцьке поле на люди перейде.
   – А ви, певне, стояли та потакували? – питав молодий радний Петро Антонів.
   – Ні, брав-єм си з ним за барки за якогось там латюгу, що туманить людий! Добре ксьондз із Грушевої казав, що нарід даєси на підмову всяким кримінальникам, а потім, каже, прийде що до чого, а вони ізнирли, а дурний нарід сидить по арештах. А то ж мало попосочили та покалічили?! Я лиш не люблю, як мені хто під ніс підкидає. Ніби я громаду продав або зрадив? Ніби пхаюси у вібір? Вібираєте, кого хочете, а я стою на боці.
   – Ви би си пхали, але ми кличимо: ацю! Ви би ще й дітем ковбаси принесли додому, – говорив Петро Антонів.
   – Мовч, – закричав війт, – мовч, бо ті скажу закувати, ти, шмаркачу! Та дивітьси, ґазди, ци я з ним свині пас?
   – Ви мені носа не обтирали, а на мою бесіду можете так потакувати, як секретареві.
   Сварка починала вже ставати бійкою, і старий Іван вмішався в діло:
   – Ти, небоже Петре, не будь угурний, таже знаєш, що молодий мусить старшому змовчєти. Один чоловік такий, що не боїтьси нічо, а другий та й боїтьси. Я сам, ґазди, все за громадов стояв-єм і стою, але, бігме, на ваш збір не пішов бих. Якось я з осені був у місті. Надибає мене злісний та й каже: ходіть на збір та хоть на старість подивитеси, як мужики до купи єднаютьси. Кажу я єму: бігме, бих не пішов! Воно добре, що єднаютьси, бо як то приповідають, що громада великий чоловік, але я не піду. Я, кажу, зріс і посивів, а ще в криминалі години не сидів. А тепер треба мені на старість нечесті? Таже здаєси ми, що би кожда маленька дитина в селі показувала: аді, вуйко Іван та в арешті сиділи! Не піду та й не піду! Мій Никола ходить, але я не піду.
   Якось старий Іван цим та не тим та й улагодив сварку. Лиш гнів лишився однако.
   – Але ми балакаємо та балакаємо, а ви, віте, не кажете, чого ви нас поскликали? – питався Іван, аби сварка не обернулася.
   – Вже я вас не буду скликати, коби-м добув своє та й плюю на уряд та най вам шмаркачі вітують.
   – Але, але, ви гадаєте, що віта не найдемо, ми би з села на цілу околицю вітів настарчили, – не дарував Петро.
   – Та щось старший брат має на раді казати, – говорив війт.
   Старший брат церковний, Василь, почав говорити:
   – От не знаю, ци то в четвер, ци в п’єтницу та прибіг до мене писарчин парубок. «Ой, – каже, – вуйку, я видів, як стара Романиха з-під церкови дошку несла». Пішов я на другий день під церкову та й якурат нема одної дошки. То ще з тих, що від дзвіниці лишилиси. Воно правда, що то вже здрихлавіли ті дошки, але як то з-під церкови рунтати? Та й, видите, така стара жінка та й киває тото, що не до неї. Пішов я до ксьондза та уповідаю, а ксьондз кажуть, що ма-єси на раду дати знати, бо, кажуть, як то церкову обкрадати! Я би, до пса, вже нічо не казав, якби воно моє, але церковне, та треба його боронити, – оскаржував Василь.
   Всі радні мовчали, бо хто то надіявся би, що стара Романиха та злодійка. Ніколи по селі не було за неї чутки, аби вона крала.
   За хвилину ввійшла Романиха. Стара, обдерта, з синім лицем. Станула коло дверей та й почала борзо крізь плач говорити:
   – Я, ґаздики, вкрала ту дошку, таки-м украла, аби-сте знали, як мене мій син на старість обсербує! Та я в хаті не маю віхтика солімки, аби хоть покурити! Я сиджу на печі та й замерзаю. Цілому селові шию та прєду, та й пальці ми деревіють. Очі ми вже скаправіли. Та ще кілько я зашию, аби душу погодувати – нема ґрейціря на топливце. Та я свому синові всю свою крішку дала, лиш собі один кут лишила, а він навіть до мене раз на місіць не подивитьси. Аби увійшов та: бісе ци чорте, що ти дієш? Ні та й ні!
   – Але з-під церкови красти? Таже ваші гони, жінко, вже не довгі, та пам’єтайте і на тот бік, аби-сте що принесли. Ви стара жінка, та я кажу, аби вас не замикати, ані бити, лишень дасте лева на церкову та й йдіть собі з Богом, а більше аби я не чув за ніяку крадіжку, – судив війт.
   Романиха кинулася як опарена:
   – Ой віточку, та я вмру, та не буду лева мати! Де мені лева, де, де, де?!
   – Мус! – була відповідь.
   Радні мовчали. Чули, що баба дуже бідує, і знали, що лева не має. Але вкрала, що правда, то правда, та й ще з-під церкви! Вже мали гадку сказати, аби потрошки давала, по шістці, по дві, як почав говорити Петро Антонів:
   – Я би, люди, казав, аби таку бідну одову не карати. Церкова, відай, си не загріє одовиним левом. Десь то вповідають, що давно церкви западалиси і робилоси на тім місці озеро безконешне. Якби таких кервавих левів одовиних набрати та покласти в скарбону церковну, та й, відай, би жадна церкова не стримала сліз одовиних. Це, відай, би було не по правді. Та замість аби церкова бабі дала, то ще ме від неї брати того студеного лева? Я якось був у баби за прєдивом. Входжу, а в хаті студеніше, як у ґаздівські стайні. На опецьку горить каганець такий, як зеренце пшениці, та й тілько всего вогню у хаті. Баба сидить та мне пальці, як дерев’єні. Я би казав, ґазди, аби ви не казали їй платити того лева.
   Війт злісно поглянув на Петра. Радним як коли би камінь із серця впав. Всі одним голосом заговорили, що не треба бабиного лева. І старий Іван сказав: а най Бог сохранить! Ще казали прикликати сина бабиного, і старий Іван взяв його картати.
   – Мой, мой, таже вона тебе на лані під корчем ховала та холоду шукала. Мой, таже вона тебе обпирала, і облатувала, і плакала, як ти до бранки йшов, а ти ї віхтика соломи не кинеш? Ей, коби я був вітом, я би тебе на остатне вогниво скував! – проказував Іван.

З міста йдучи [20 - Як і попередню, цю новелу теж було написано, очевидячки, на початку 1898, а може, навіть наприкінці 1897 року. У процесі підготовки до друку вона зазнала подібної долі. У збірці «Камінний крест» передрукована без змін (с. 40–51).]

   Перший:
   – Лишень самого полотна зо п’ятдесят звоїв по смерті лишилоси. Такого богатиря пошукати. Хліб стояв від десіть років немолочений – там були маєтки! А кілька сума? Таже небіщик рік від року продавав пару волів за штириста левів. Де та сума, де ті маєтки? Та й не знати, хто тими грішми загрівси? – Прийшла смерть, та й мус усе покидати!
   Бувало, прийдемо до него колідувати. Віколідуєм що виколідуєм, а він віходить із хати та й: проше, братя, до хати, най вам файно подєкую за колєдку. Входимо до хати, пообсаджує за стіл та й каже: прийматимете як є, бо якби я не одинокий, то жінка би якось прилагодила, а так най жінка з Богом спочиває на могилі, а ви вибачєйте. Та й сам нас приймав. Бувало, понакладає такі хліби, як точила, та такі білі, як з фунтової муки. А солонини як унесе, то така, як долоня, завгрубшки. Такої сегодні і в різничок не видко. Горівки вже кілько було, щоби вужі мали доста. То, бувало, п’ємо та їмо, а він просить як на весілю: пийте, братя, як не стане, то ще принесу, напийтеси у старого! То п’ємо та колідуємо старому:

     …Будь же нам здоров, пане Максиме, в неділю,
     В неділю рано дзелене вино саджене.
     Вінчуєм тебе щєстєм, здоров’єм в неділю,
     В неділю рано дзелене вино саджене,
     Чесний, велишний, а в Бога вдєшний, в неділю…

   – То як вже віколідуємо, а він п’є порцію до нас та й сльози обтирає. Як стара моя, каже, жила, то ви і її в колєдку колідували, а тепер нема кому заколідувати та й старому сорочки віпрати. Я, каже, не знаю, у котрий кут головов ударити, де си притулити? То, знаєте, аж нам сльози стануть в очах, як він зачне за свою одинокість уповідати. Так ми сиділи не раз добрих три годині у Максима. Бувало, вже зберем-си, а він не пускає. Є, каже, в мене і їсти, і пити, як якись казав: і хліб і до хліба, – та ще забавтеси, бо безпешно, як умру, то в ці хаті не мете напиватиси. Лиш мене, каже, припорпають, а мій Тимофій все пустить – що до цинтля. Я, каже, старий, аби брехати, а ви, молоді, мете жити та мете видіти. Та й, аді, так сталоси, як небіщик віщував.
   Другий:
   – Якось паламариха на сапаню вповідала, що він, небіщик, не любив до коршми заходити. Лиш, каже, раз або два рази в рік вперізував черес, клав у «злодійку» п’єтку та й гайда до коршми! Правда, що не любив ходити до коршми, але вже як пішов, то сороки й ворони пили – пив, хто не хотів! А десь по опівночі вертавси додому вже добре горівчиний. То, каже, усі сусіди знали, що він іде додому. Стане, бувало, на воротях у себе та й кричить: на сироти на бідні запишу, а йому не дам що довкола мізинного пальця обмотати! Та й пішов собі на приспу. Як був п’єний, то ніколи не входив до хати, ци зима, ци літо – все на приспі спав. Та й, уповідають, що якесь нечисте присилювалоси до него та мордувало на приспі. Стогне, стогне, як худобина та й сфатитьси з приспи та довкола хати біжить, біжить та кричить: рабівники, злодії, що мою працу розтєгаєте?! Та й, бачу, хапав дручок та обгонив ціле господарство, як пес від якихось злодіїв. Дивиси, а він знов на приспі дрімає. Ого, вже за мінуту та й верещить, аж крізь вуха промикаєси: паршєку, а ти ж, мой, що корову із колешні віводиш?! Та я тобі амінь зроблю! Та й знов літав як несповна розуму по тоці. То, казала паламариха, що так цілу ніч Божу ним носило та мордувало. Спить на приспі та крізь сон гукає: аді, аді, вже ліцитують, вже б’ють печєтки, вже на бубень вікликають! Відай, воно правда, що він ще іззамолоду купив собі щезника. Він і до худоби знав, таже корови у него по дійниці молока давали.
   Третій:
   – Якось незабавки, як Максим умер, та в мене хлопець заслаб. Гадаю собі: таже треба якогось ліку шукати! Умре, бідний світе, та й ховай не знати з чим та й у чім? Та й пішов-сми до нашої брехунки, до Касиянихи. Якурат вона надійшла, примовила хлопцеві та й, як то знаєте, пошта – сіла та й розповідає. Ходить по селі та все знає, що де дієси. Та й уповідає жінці, що, каже, тижнем перед смертев та був у мене Максим. Слухаю і я. Ще, відай, каже, і на день не займалоси, як прийшов. Вчула я, що хтось дверима рипнув та й сфатила-м си, кажу, певне, до родів. Дивлюси, а то старий Максим. Ти, бабо, десь, каже ї небіщик, ще спиш, а то вже днина. Ей де, каже, днина! Сів він на лаві та й такий обмінений сидить, що аж. Ти, каже небіщик, якась брехунка та дай мені розв’єзок на сон. Саме, каже, вопівночі приснилоси мені, що десь я віходжу з хати надвір, а то сполудня така чорна хмара, що аж синя краями! Гадаю собі: ото зараз упалить град, бадю, бадю, піде хліб унівець! Та й пішов-єм до хати, виніс кочергу та й лопату та й склав навхрест. Та лиш я склав навхрест, дивлюси, а то з-під вугла вода просікаєси. Став я та й дивуюси. Е, та бо то з-під другого, з-під третього, ба й з-під усіх нори пустили! Десь я збоявси. Глипнув-єм на тік, а там такі нори грають, як на сіножєтах. Десь я побіг за рускалем, десь я спускаю ту воду в став, десь та вода снопи підмулює, колешні підмиває. Відкидаю десь снопи та й аж упрів-єм – та й пробудив-єм си. Ти якась, каже, брехунка, та розв’єжи мені цес сон, що воно має бути з тими норами? Та й, каже Касияниха, що я єму сказала, то сказала, але він у тиждень та й умер. Тота відьма помогла таке Максимові, як мому хлопцеві. Але кобих її лице уздрів, та й бих перевалив, як суку! І гроші взєла, і горівку пила, а хлопець до трьох день та й на лаві!
   Перший:
   – Знак тому, що був віщун, бо все сповнилоси, як віщував. На єго подвір’ю якурат можуть тепер нори грати! Ані хліба в оденках, ані худоби, все Тимофій поспродував. Пішло маєство як за водою.
   Другий:
   – Коли-бо, видите, за життя він не злюбив сина та й слова доброго єму не сказав, а син як дірвавси до маєтку та й таке понаплітував, що ніхто тому кінца не найде. Банки, якісь векслі, жиди і всєка нужда. Пропадає на пні. Та й коби-сте знали, що Тимофій і не п’є, лиш так му все з рук паде якось. Бог знає…
   Третій:
   – Але ци-сте чули, яку Тимофій має патороч із жінков? Та, бачу, вже її добиває. Десь ще з осені з’їхала комісія з банку до него та й каже: або гроші, або пускаєм маєток на вікликанє. Звертівси, звертівси, та й до жіночої пайки. Дурна жінка бери та підпишиси у нотаруша, та дай свій ґрунт продати. Ніби дістала якийсь тот вексіль, вповідають люди, але тепер ї тот вексіль боками лізе.
   Перший:
   – Ой, правда, що дурна! Друга жінка, та й дітей нема… Та най би чоловікові яка примха сталаси, та й шуруй, бабо, попід чужі плоти. Таже діти від першої зараз би нагнали. Та й шукай, бабо, права не знати де і з чим?
   Другий:
   – То вона, бачу, дала тот вексіль братові, а тепер приходить речинець платити та й дотискають. Та тепер там у хаті таке покояніє, щоби птаха не сіла на хату. Як дізнав-си, що вексіль вже у місті, та як прилетів з міста, то й коні не розпрєгав, але влетів до хати та до жінки:
   – А вексіль де? – каже.
   – Ой, я дала братові.
   – То в тебе брат чоловік ци я? – та, бачу, бив, бив, аж ребра поломив. Як учув, та й розум стратив.
   – Клади, каже, голову на поріг, най рубаю: ти підеш сиру землю їсти, я на шибеницу, а діти жидам воду носити!
   А вона, бачу, молила та просила:
   – Ой, – каже, – чоловіче, коби я з тобов мала хоть одну дитину, а най же тобі що станеси, та й я піду попід чужі вугли кукати?
   – Меш, – каже, – кукати, як глуха зазуля, заки ті у гріб не зажену.
   Та й лєгли отак спати, він з краю, а вона від стіни. Щогодини, бачу, вставав та бив. Кажуть, що болото зробив з жінки. А рано вона хотіла втечи, але ймив та прив’єзав та місив обцасами, як у глину. Най Бог боронить від такого!
   Третій:
   – Здурів чоловік, та й решта! Таже він рано відв’єзав її та й казав, аби файно вбраласи, бо підуть на храм. Та й поволочив, кальвін, таку збиту на друге село. Але, вповідали люди, що на храму вона скинула кіптар, а сорочка кервавіська! Обступили її жінки та питали, що то ї таке? А вона, бідна, в плач! Всі храмові іззираютьси як на чудо. А Тимофій, бачу, встав із-за стола та й: жінко, каже, марш додому! Та так вони похрамували. Як вертали додому, то лиш один Бог знає!
   Перший:
   – Геть люди падуть удолину так, якби їх хто трутив у бульбону.
   Другий:
   – Таки небіщик Максим щось знав до себе. Аді, нори знорили і єго маєство, і невістці нори по плечах просікають…
   Третій:
   – Таке знав, як і ми. А ніби так не пішли усі господарства? Лиш Максимове? Аді, ваш тато ще мав ґрунт і води, а ви вже зарібний чоловік.
   Другий:
   – Та мав, але де тому кра-ай? Де, де, де-е?
   – От якось ми добилиси до села. Рот ба сеї, ба тої – балу та балу, а ноги, сараки, йдуть. А ви завтра де йдете?
   Перший:
   – Та до двора!
   Другий:
   – А я до того паршивого Срулика, бодай єго шлях трафив. Ще від літа винен.
   Третій:
   – А я до ксьондза.

Святий вечір [21 - Новелу написано в 1898 або на поч. 1899 року. Уперше вона з’явилася друком в газеті «Будучність» (Львів. – 1899. – № 2. – 1 липня) із підзаголовком «Із квітів нашої землі». У збірці «Камінний хрест» передрукована без змін (с. 51–59).]

   Синя як пуп сиділа на печі посеред купи дрантя і без упину била головою в стіну. На припічку сидів син бабин.
   – А хоть би-м продавси, то топлива нівідки вам не дістану, а хоть би-м украв, та й імуть. Сидіть на печі, обтулюйтеся в лахмітя, як можете, та й тепла чекайте. У мене малі діти та в’єнуть, сарачєта, на морозі. Аді, приніс-сми вам хліб, та й горівки крішку, та й білу дранку, та обійдіть собі свєта по-божому. А може, ще люди вам що внесуть. Та й головов у стіни не бийте, бо нічо з них не віб’єте.
   – Коли ж бо я, сину, кількому морозові і такі студені не годна вітримати. То аж в самих кістках я мороз чую. А головов я в стіну б’ю, бо би-м на місці задеревіла, якби-м не била.
   – А ноги ніц не стухають?
   – Ноги, синку, як коновки, набриніли: ані їх пігнути, ані їх зібгати.
   Показала ноги сині і блискучі, як скляні бервена.
   – Я не годна ночі зночувати, такі ночі довгі, довгі, як коли б десіть на одну склав. Всі очинаші зговорю, все поперегадую від найменшої дитини, та й дня діждатиси не можу. Та й так гірко сидіти самому у такім студенім вертепі.
   – Та коби хоть Бог змилувавси та муки вам довгої не дав та й лежі гнилої, аби вас борзо спрєтав.
   – Ой синку, я так тої смерті, як мами рідної, чекаю. Вночі то в кождий кут пролуплюю очі, ци де з кута не привидитьси, бо як привидитьси, та й незабавки таки приходить. Але не привиджуєси.
   – Та смерть прийде, але коли. А коні стоя; гай, скиньте непранку та най на вас сорочку натягну.
   – Я, дитинко, замерзну, як ти мене в білу сорочку вбереш. Я рада, що-м цу на собі загріла, та й, як якись казав, своїм нендзі рада, що-м заплодила, бо все вкусить, то от як тепліше в шкіру.
   – Ви вже розум вістаріли, – таже не мете на Різдво у такі нендзі сидіти!
   Натягав на маму сорочку.
   – Не далекі ваші гони, кості, як мечі, із шкіри вілазє, – коби борше.
   – Та й я тото, синку, кажу, коби борше.
   – Та свєткуйте здорові.
   – Йди, йди, бо то панцька служба.
   Дрожала на печі зі студені і головою в стіну била.
   – Тото добру дитину маю, тото ходить коло мене та й не забуває. Ніколи не встидавси, що мама з торбов ходить. Благослов’ю ті, синку, на все добре.
   І рукою благословила.
   Легонечно ковтала головою в стіну, як би з радості, що сина доброго має.
   – Славайсу.
   – Навіки слава.
   – Я вам, бабо, солодкої пшениці та й тіста принесла, аби-сте за мою Марію очинаш зговорили.
   – Прости Біг, небого, я зговорю очинаш за твою Марію.
   Хрестилася синіми руками.
   – Славайсу.
   – Навіки слава.
   – Надніс-сми гезди трохи пирогів, а ви за мою першу очинаш вікажіть.
   – Бо да прости, Андрію, я вікажу за твою Катерину очинаш.
   Шепотіла молитви.
   – Славайсу.
   – Навіки слава.
   – Я вам, бабко, рибки принесла, а ви за нашу маму поклони вібийте. В людий свєто, а в нас, як би тіло ще на лаві лежєло, так плачемо. Ще того свєт-вечора вони нам вечерю лагодили.
   – Я, сирітки, віб’ю поклони за вашу маму.
   Дівчина, плачучи, вийшла, а баба продувала порох із печі та цілувала землю і поклони била.
   Дуже богато мисочок люди поназносили.
   Вечір ловив за очі, і баби вже не було видко, лише її молитви розходилися з печі по хаті.

   Галуззя грушки шморгало у вікна, а шибки зделенько-тіли.
   – Колідуй мені, грушечко, колідуй, бо ніхто мені цего вечора не заколідує, такого великого вечора, лиш ти бабі колідуєш.
   В руках держала плящину з горівкою.
   – Я буду горівочку попивати, а ти мені файну колєдочку колідуй та й мому синові, бо свої мами не скидаєси.
   Пила.
   – Якби не він, та й би ні аж на весні найшли, якби сопуха з печі аж на дорогу вдарила.
   Пила.
   – Аді, оцеї, грушечко, жіноцької, що каже:

     Нова радість стала, яка не бувала:
     Над вертепом звізда ясна світу засіяла…

   Дрантивим голосом цілу коляду відколядувала.
   – Тепер увесь мир, увесь рід колідує і веселитьси, а я собі з грушечков, ми обі собі. А оцеї, грушечко, стародавньої мому Митрові:

     Вінчую тебе щєстєм, здоров’єм, повій,
     Повіяв вітер, похилив явір стихенька.

   Верещала, як би з неї хто паси дер.
   – Оцеї мій старий любив колідувати. Видиш, старий, а я собі без тебе п’ю, та гуляю, та й колідую. Твоя грушечка зо мнов колідує. Ой, я вже з тобов ні, ой, ні! Я не твоя вже ґаздиня…
   Пила.
   – Ой, не твоя! Я собі без тебе раду дала, я собі торби пошила та й межи люди пішла. Як-єм з тобов за твій поріг переступила, та й я вже не твоя ґаздиня, нема рихту.
   Пила.
   – Але як-сми вішла, Міхайлику, перший раз з торбов на дорогу та й чула-м, що-с у гробі перевернувси, а мені від сонечка свєтого сором стало, та й вернула-м си до хати. Молитви старецькі говорила-сми у твої хаті. Отаку-с ґаздиню лишив післі себе.
   Пила.
   – А тепер мене, чоловіче, пси з усіх селів знають, а я їх твоєв паличков відгоню. Але-м тим жебраним хлібом сина згодувала. Він мамі їстки внесе, він сорочечку мамі на плечі натєгне, він мами не скидаєси. За него, старий, усі гріхи маєш мати прощені, за него одного. Бо за твою ґаздиню ти ласки в Бога не доступиш.
   Напилася.
   – Але-м, старий, п’яна, але-м помийнице! Коби-с ні тепер уздрів, та й душа би ти си врадувала. Але би-с парив, але би-с бив! Лиш за кіски та голову межи коліна – та й в’єзи надвоє. Бий жебрачку, та вона твою памнєть з торбов світами рознесла! Бий, як суку, бий, най вона тобі д хаті дідівських куснів не волочить!
   Випила решту.
   – А припри ж собі, мой, ґаздиню, лиш таки йми за кіски та отак оту старицу…
   Гатила головою в стіну, як скажена.
   – Лиш таки отак, най креперує торба громацька.

Діти [22 - Вперше надруковано в збірці «Камінний хрест» (с. 59–62). А перша редакція твору, без заголовка, що починалася словами «Йшов з поля…», була надіслана разом з іншими сімома творами зі Сторожинця на Буковині Морачевським у серпні 1897 року. Правдоподібно, що безпосередньо тоді вона була й написана, хоча Юрій Гаморак припускає, що час створення новели – весна 1897 року (див.: Твори, 319). Готуючи новелу для збірки, письменник її ґрунтовно переробив і майже вдвічі розширив (пор. із першодруком: І, 284–285).]

   Поклав граблі коло себе, сів потім на межу, закурив люльку та й гадка гадку пошибала. А далі говорив на четверо гонів заголосно.
   – Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажуси, та й зараз дідові роботу найдуть. Таки невістка, коби здорова, круть, верть та зараз запіворить: «Табо ви не сидіть…»
   – А то Господь, що над нами, видить, що я лиш ногами перебираю. А руки, аді, як згребло, а вже-м місіць не голений, а до церкви вже-м дорогу загубив. У чім піду, коли все з плечей забрали?
   По межі, по межі та й дідів голос цілим полем вандрував, та й усі оберталися в сторону за дідом. А він скаржився, не переставав.
   – Ой, сегодні такі діти. Але мене ще, Богу дєкувати, з памнєті не вікинуло, я ще знаю, яку бесіду у нотаря мали-м. Сухенький був панок, з борідков, та й він так роз’єзував синові. Дідові, каже, допоки єго живота, то має єму бути єго постіль, він має спати, він має вілежуватиси, аби і до схід сонця. А вже як, каже, єго на лаву покладете та землев припорпаєте, то ти тогди з лави на дідову постіль перебирайси. А бабі, каже, має бути бабина піч, вона най си вігріває, най си Богу молить, а як вже ї обмиєте та й руки навхрест складете, та тогди най невістка вже лізе на піч, бо вона її.
   Осінній вітер грався сивим волосям дідовим.
   – Але коби нотар десь вечером подививси до хати. Син на постелі, невістка на печі, а я з старов на землі, на солімці валєємоси. А це ж по правді, а де Бог є? У цих людей вже нема Бога, ой, нема…
   Ще й головою казав, що нема Бога у молодих людей.
   – Здихайте, старі, бо вам шкода лижки страви. Молочко поїдають, сирець поїдають, а ми як щенєта на них дивимоси. А я їм коровку дав, овечки дав, плуг дав, усе дав. Як люди дають, та так і я дав. А сегодні вони вповідають, що ви старенькі, слабенькі та й їжте маленько. Отак нам уповідають наші діти.
   Голос дідів дрогнув, та й дід урвав бесіду.
   – Та й поховають нас, як псів, бігме, чобота на ногу не покладуть…
   Громада бузьків упала на очерет і злопотіла крильми над дідом, аж спудився. В теплі краї збиралися відлітати.
   – Ого, вже осінь. Отак, отак та й Різдво не забавитьси…
   – Але яке воно розумне, хоть птаха, лиш що не говорить. Єму зле, і воно собі шукає ліпшого. Взимі нема жєби та й студінь. А воно знає наперед. Не так, як чоловік, що мус свої три дні на місці коротати.
   Встав з межі, сховав люльку, взяв граблі та пустився додому. Ще кілька разів обертався за бузьками. Та й станув.
   – Ба, хто би мені, добрий, сказав, ци я ще з бабов дочикаю, аби їх назад видіти, як повернутьси? Відай, вже котресь із нас бриздне, відай, уже бузьків не будемо видіти…

Підпис [23 - Новелу написано в січні-лютому 1899 року й невдовзі надруковано в «Літературно-науковому віснику» (Т. V. – Кн. 3. – C. 287–289). Поштовхом до творчої активності письменника послужила реальна подія, що мала місце в Русові: небога В. Стефаника Євдокія вчила селян писати свої прізвища, щоби не платити за це поручителям і нотарям. У проце сі підготовки до друку збірки «Камінний хрест» новелу суттєво перероблено й змінено структуру (пор. первісний варіант: І, 285–287).]

   Мала Доця ходила лавою поза плечі ґаздів, що писали коло довгого стола свої імена. Кожний зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кожного боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лише чути було мляскання губів, як ґазди мочєли луфко в роті. А білявенька Доця заглядала до кожного, чи добре пише.
   – Доцю, ня, а подивиси, як воно виглєдає?
   – Ще чепірнате таке, як нечисане повісмо, ще пишіть.
   І ґазда пхав олівце в рот і зачинав знов писати.
   – Ану ж ко глипни на моє, бо я вже єго чешу другий вечір, аж ні груди болє. Ану читай, що я написав.
   – Павло Лазиренко.
   – Якурат я. Так воно там стоїть, що кождий пізнаєть?
   – Хто вчений, та й кождий.
   І Павло почервонів із утіхи і оглядав карточку з усіх боків.
   – Ану ж ко я ще раз єго віпишу.
   І нахилився і слинив олівце.
   Доця якось дуже поважно ходила поза плечі ґаздів, її мама дивилася з печі і утихомиряла хлопців, аби не верещали, бо вуйки позмилюють нумера.
   На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволенням дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві години глядів із найбільшою увагою, а тепер не втерпів.
   – Мой, ґазди, та лишіть трохи на завтра, таже груди вам потріскають.
   Ґазди підняли голови і як пришиблені виглядали.
   – Вішукав-єм вам добро, та й маєте мені подєкувати, а Доці маєте дарунок купити.
   – Та хто вас на таке нараїв?
   – Біда мене на це нарадила.
   – Яка біда?
   – Викслі.
   І старий Яків став розповідати вже сотий раз, як то було.
   – Та вже всі знаєте, що-м на горівку не в’єзав землю по банках, бо би ні Бог скарав. Але стара мене запхала.
   – Як стара?
   – Ви, мой, і молоді, і вчітåси, виджу, письма, та й нічо не знаєте. Уходить з комори та й каже: мой, старий, та же муки нема, лиш зо дві мисчині в міху. А я подумав, подумав та й гай до міста писатиси на сотку до заволічкового банку.
   Прийшов я, знаєте, до того банку і кажу, що так і так: не стало хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки та й Божої позичити сотку.
   – Ґрунт маєш?
   – Є, пане, таже без ґрунту сегодні ніхто не дасть.
   – А стоїть на тобі?
   – На мені.
   – Табула чиста?
   – Геть все чисто.
   – Довги маєш?
   – Та десь межи жидами є не такий-то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину, і жидам рот заткаю.
   – То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє.
   – Та коли прийти на то посідзенє?
   – Говори до мужика, тебе на посідзенє не треба, лиш паперів.
   – Вібачєйте мені, пане, бо я не порозумів, а папері аді гезди. – Та й вітєг з пахузи, та й подав. – Там, – кажу, – десь є все, бо я то докупки все складаю, всі письма. Я, видите, тому не розумію нічо та все тото разом тримаю. – Перебрав він, найшов, що до него, та й каже: за тиждень прийди.
   – Ходив я зо три рази, аж каже нарешті, що є гроші хвалені.
   – А вмієш, старий, писати?
   – Ей, де, пане! У школі мене не вчили, у воську не був-єм та й сми цалком сліпий.
   – То мусиш підписуватиси у нотаря.
   – Я, прошу, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіть…
   – Не можна, – каже, – на векслєх хрестів класти…
   – А я в гадках став. Це як озмуть упіс, як процент наперед відберуть, як нотареві заплатю, та й того капітану [24 - Капіталу.] мало що мені лишитьси.
   Звертів я си по місті за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцького. Воно, біда, все никає по місті. Став я та й розказую за свою біду.
   – Хлоп, – каже, – все дурний, гниє цілу зиму та й би не навчивси навіть своє порекло на письмі покласти.
   «А хоть ти злодюга вічна і помийник жидівський, але слова добрі маєш», – погадав-єм собі та й побіг далі.
   – Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.
   – Несу я ті гроші додому, а тот швець мені з голови не вілазить. Злодій-то злодій, але слушні слова говорить. Аді, рвуть шкіру, здоймають як з вола. Сотку ніби-с узєв, а додому що несеш?
   На цім місці все Яків плював і тепер плюнув.
   – Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то бо вже так стало тісно, що раз тісно.
   – Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці: «Ти, Доцько, діда навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити…»
   – Та й навчила, та й сте по селі перечули, та й сте з діда насміхалиси. Але прийшло до крутого, треба викслі підписувати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, що вже не мете гроші утрачєти.
   – Та вже не мемо, – відповідали ґазди, – та маємо вам подєкувати та й Доці, наші навчительці.
   – Але маєте всі ї по дарункові принести.
   – Таже певне…
   Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама її усміхалася.

Лан [25 - Уперше надруковано в збірці «Камінний хрест» (с. 69–70). А приблизна дата написання мініатюри – 1898 або початок 1899 року.]

   Довгий такий та широкий дуже, що оком зіздріти не мож. Пливе у вітрі, в сонцю потапає. Людські ниви заливає. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрібоньку рибу. Отой лан.
   Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під корчем мала дитина. І хліб іще, і огірок та й мисчина. Чорний сверщок дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль держиться подалеки. Мідяна жужелиця борзенько оббігає дитину.
   А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впало. Впало ротом до корча. Б’є ніжками, дуже пручається і поволеньки синіє.
   А посеред розкопаних корчів спить мама. Як рана, ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив’язана чорним волоссям до чорної землі, як камінь.
   Сонце радо би цілу міць свою на її лиці покласти. Не може її підвести та й за хмару заходить.
   Чорний ворон знявся, облітає, облітає та й кранче.
   Врешті зірвалася. Наслухає, наслухає.
   – Ото, я! Коло роботи спати!
   Взяла рискаль і копає, раз попри раз корчі розриває.
   – Добре, що спить. Така мука, така мука єму та й мені з ним. А заробити треба, бо взимі ніхто не дасть.
   Нагнулася та й копає, борзо, хутко. А той корч обминає. Стільки спокою, доки спить…

Лист
Політичним арештантам мужикам на Святий вечір [26 - В основі сюжету лежить правдива подія, яка мала місце в с. Пістинь на Косівщині: відомий діяч української радикальної партії і добрий приятель Стефаника з гімназійних років Федір Котюк убив свою дружину, бо не дозволяла йому вести активну виборчу агітацію (детальніше про це див. лист письменника до В. Морачевського за листопад 1897 року). Був засуджений до семи років ув’язнення і помер у тюрмі. Довідавшись про нещастя, В. Стефаник всіляко намагався полегшити долю Федора, збираючи гроші на адвоката, а пізніше турбуючись про його дітей (див.: ІІІ, 123–125). Новелу створено влітку або восени 1897 року на підставі реального листа арештованого і вперше надруковано в чернівецькій «Праці» (1897. – № 17. – 19 грудня. – C. 130–132) під криптонімом «С». Для збірки «Камінний хрест» автор ґрунтовно її доопрацював, а місцями й переробив (пор. із текстом першодруку й змістом листа Федора Котюка, що його В. Стефаник цитує В. Морачевському: І, 287–290). Твір має присвяту: «Політичним арештантам-мужикам на Святий вечір».]

   У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кожний палець Іванків, де він до стіни притулився.
   Сонце спускалося насамперед на ліс, що стояв на горі перед хатою, на його галуззю лишало всі свої дорогі каміні блискучі, а ліс бив проміннями у вікна хати.
   І таких їх було багато в хаті, що баба виділа кожніський палець Іванів на стіні.
   – Мой, Іване, аби я тебе не виділа більше на лаві! Аді, що ти із стін поробив. По землі собі бігай.
   Іванко бігав від порога до стола та возив на нитці колісцятко від ниток та й казав бабі:
   – Не бійтеси, я вже, бігме, не буду.
   Коло баби на печі сиділа маленька Марійка з заплетеною кісочкою, як мишачий хвостик.
   «Боже, Боже, як народові тісно стало жити, а як свєта надійдуть та й нарід таки веселиться», – гадкувала собі баба.
   Лице зморщене, сині губи, сухі руки, сивий волос – отака баба.
   – Ба, вуйко Василь ідуть до нас із Николов Сименовим, із тим, що в школах він си вчіть.
   – Тікай із землі, біжи д бабі на піч!
   До хати увійшов Василь із школярем.
   – А в вас, мамо, на печі Різдво? Вінчую вас счєстєм, здоров’єм, аби-сте ще прожили межи нами, – віншував син мамі та й цілував у руку.
   – Ой синку, мені Різдво не в голові. Я, дитинко, всі дні оплакую і свєто, і будень, – казала баба, та й сльози в очах показалися.
   – А я прийшов письмо від Федора прочитати, бо вчера на пошті прийшло. Семенів, аді, прочитає.
   – Та що приписує, дужий він ци слабує?
   Василь витягнув лист із череса, подав школяреві, а цей взяв читати:

   «Коханий мій брате Василю і ви, мамо!
   Клонєюси до вас на Різдво і вінчую вас на ці свєта. Заколідував би-м вам колєдку з кременалу, але боюси, що вітер мою колєду у лісі стратить та й під ваші вікна не привіє».

   Стара мама обсипалася слізьми, а Василь мовчав.

   «Тут арештанти як заколідують, то аж сирий мур розсипаєси, аж ржа із ґратів опадає. Як поведуть голосом, то аж дозорці наслухують. А така колєда в неволі сумна та страшна! А собі то я вночі геть-чисто нагадав за колєду. Як ще я хлопцем ходив колідувати, як ви, мамо, мене у тата здоволєли, аби пустили у колєду, а потім як ми парубками вже ходили із скрипков колідувати. Бувало, станемо, як ліс, під вікном. Колідуємо, а скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дужче, а скрипка рівно плаче, і ніколи ми її не могли переколідувати. Аді, отепер чую, як та скрипка плакала, таки гезди плаче…»

   – Ой, сину, сину, тото-с діти осиротив, – шептала баба.

   «Але годинами, мама, та так мені у цих мурах страшно, що не годен я сам на лужку лежєти та й іду до другого, бо бих умер. Як собі нагадаю за Настю, що вона через мене пішла в землю та й мені діти нанівець осиротила, та й кров живцем із серця капає. А крізь ґрати видко звізди. А я на них дивлюси, як вони котре більші та менші за собов провадє. І почітую собі на велику, що це Настя, а на малі, що це Марійка зараз за нев, а це Іванко, а це Василько…»

   – Ой синку, не бери ти собі такий великий туск до голови, – крикнула баба, як би осе Федір говорив до неї, а не писав.

   «Та й все ми си привиджує похорон Настин. Йдете ви, ідуть діти за деревищем, ідуть люди. А хоругвами вітер носить та й питає: «А чоловік цеї жінки де подівси?» А подерта хорогва єму все каже: «В Станіславі, в кременалі!»

   – Ой, замурували ті, сину, у неволі, – так зітхала баба.

   «Я гадав, аби неправду корчувати, а то вони мене з корінєм вірвали, жінку вбили та й діти лишили на волю Божу. Коби ти, брате Василю, і ви, мамо, аби-сте за мої діти дбали. Аби їм голову у суботу змити, а в неділю білу сорочку аби дати. Аби вони чорні не ходили, аби їх нендза не їла. А найдужче, аби ви, мамо, на найменшу, Марійку, позір дали. Аби воно, маленьке, не слинило сорочки та аби воно не плакало, бо слина у грудді си вжирає. Знаєте, що як сирота плаче, то всі ангели плачуть…»

   – Обчісую я твої діти щосуботи, та й сорочки їм перу щотижня, та й пускаю старі слези за водою, – відповіла баба.

   «А ти, брате Василю, дбай за мої хлопці. Не пускай їх у мішку по дощеві ходити, але ти їм сардачинки поший. Навчи їх нарозум, як би й я, а не пусти попід плоти. Зроби з них ґаздів та й наказуй, аби свого тата та й маму не забували, бо їх тато не був лайдак, але своє право тримав…»

   – Ой Федоре, не пустю я твої хлопці попід чужі плоти, але навчу їх, як рідні, – вже Василь казав.

   «А ту ниву під ланом засійте пшеницев, бо то добра нива, недавно гноєна. Та й робіть так, аби моїм дітем кривди не було, бо я маю таку гадку, що відси я вже не годен війти. Та й припишіть до мене геть за все, що си дома діє.
   Клонєюси до тебе, брате, та й до вас, мамо, та й до дітий моїх.
Федір».

   Баба ревно плакала, а обоє діти за нею.
   – На-ко тобі ґрейцір, на-ко, але не плач. Аді, чуєш, що дєдя каже, аби-с баби слухав, аби-с не пустував.
   Казав оце Василь до Іванка та й дав йому новенький ґрейцар.

Вечірня година [27 - Як згадувалося, новелу вперше надруковано разом із «Засіданням» та «З міста йдучи» у «Літературно-науковому віснику». Вона має кілька редакцій, і всі вони надзвичайно цікаві для розуміння фактів внутрішньої біографії письменника. Перший начерк цього автобіографічного твору див. у листі до В. Морачевського за січень 1898 року (ІІІ, 133–135), автограф же другої, чистової редакції зберігається в ІЛШ. Він датований 30 січня 1898 року і має назву «Мужицька дитина» (опубліковано: І, 292–295).]

   Не міг сісти, так його щось гнало від стіни до стіни. Ходив та ходив по хаті. Обстанова хатня і кути замазувалися і пропадали в вечірнім сутінку, а в голові зарисовувалися давні образи щораз виразніше.
   – Отсе така хвиля, коли малі діти вибігають із хати на толоку і граються дуже весело, нервово. В таку пору дівчата не хотять гонити товару додому, бо кажуть, що як зоря вечірня на небо виходить, то голос по росі стелиться, – і співають, аби голос стелився. А взимі то мами прядуть кужіль та й співають свої дівоцькі співанки, але так сумно, як би банували за молодим віком. Діти сходяться разом докупи і шепочуть на печі та й засипляють без вечері. Чудна якась вечірня година.
   Ходив та гладив себе рукою по чолі, як би хотів усі свої думки замкнути у голові, аби не повилітали, бо щиро хотів їх перегадувати.
   – Ба не знати, що він діє? Такий був добрий товариш. Добре пам’ятаю, як ми раз сиділи у нього в садку. Відай, тоді він говорив за ті білі хмарки. Біла хмарка, казав, із золотими берегами сунеться по небі та лишає поза собою білі лілії, а сама йде далі та сіє, сіє того цвіту по синім небі – та й за годину нема ні хмарки, ні лілій. Лиш голубе небо морщиться, як голубе море. Правда, він тоді чогось сумував.
   Ходив, а очі його ставали такі добрі, як у дитини.
   – От, вже я забув кінець. Приходиться вже мамині співанки забувати! А ще донедавна тямив. Зараз. Я займив із Марійкою вівці в поле, у сіножаті. Марійка вишивала собі рукави, такі у фасольки. Фасольки вишивала начервоно, хвостики синьо, а межі поміж фасольками обкидала чорною волічкою. Я мусив завертати вівці, бо Марійка була старша. Але була одна білоголова вівця, та така влазлива, що жадній сіянці не дарувала. Та й я скинув окрайку, і ми її спутали. Був спокій. Я бігав розперезаний попід верби, та свистав, та галасував на все поле. А потім Марійка мене закликала їсти. Їли ми хліб і сир із листка…
   Вже сидів на м’якім кріслі, і хлоп’ячі спомини гонили його, як сон, на якісь цвітисті поля, що цвітів на них дуже богато і можна їх рвати, рвати.
   – Потім прийшли до нас мама. Верталися з поля, бо їсти носили робітникам. Дали нам їсти молока і оглядали Маріїні рукави. Та й наказували Марійці, аби ніколи не брала три нитці, лише дві поза іглу, бо фасольки будуть череваті. А мені казали, аби не качатися з гори, бо сорочку підру або собі черево покалічу. «Ти, парубче, не брикай, як кінь по полю, розперезаний, але сиди собі коло Марії та овець пильнуйте». А я лежав собі коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: «Ти не годен ані годинки тихо посидіти?» Та й тоді злетів бузьок на млаку таки коло нас. Мама ймили мене, посадили на коліна та й почали співати:

     Ой не коси, бузьку, сіна,
     бо ся зросиш по коліна.
     Та най тота чайка косить,
     що набакир шапку носить.

   Збирав усі сили пам’яті, аби нагадати решту співанки, і не міг. Очі посумніли.
   – Зараз, зараз. Мама пішли додому, а я бігав до вечора за бузьком та приспівував: «Ой не коси, бузьку, сіна…»
   Розбігався, як той хлопець, що хоче яр перескочити і над самим яром усе стримується. Говорив голосно перші вірші співанки і не міг нагадати. Зітхнув, і чорний обвід коло очей ще більше почорнів.
   – Боже милий, вже не годен я надточити тої нитки, що урвалася! Вона вже тоді рвалася, як мені мама мили ноги і чисті онучки видирали з старої сорочки, а тато чобітки обтирали. Всі ми тоді плакали, бо мене пускали у світ на науку. І ходив я по тім світі, і гнувся, як лоза, для кавалка хліба, і чув на собі сотні гордих очей.
   Махнув рукою, як би хотів відігнати ті горді очі.
   – По довгих роках я поїхав до мами. Тата вже не було. Згорблена, стара, з костуром у руках, сиділа на приспі та грілася на сонці. Не пізнала. А потім мене привітала. «Наша, синку, Марія вмерла. Я тобі не писала, аби-с не сумував. Та як умирала, то все за тебе допитувала. Ми її дурили, що ти над’їдеш. А таки того дня, що вмерла, то казала, що коби тебе хоть крізь вікно, хоть через поріг узріла. Та й умерла».
   Отак рвалася та нитка…
   Несвідомо говорив мамину співанку. «Ой не коси, бузьку, сіна…»
   – Пішли ми з мамою на могилу. Ледви мама добилися. «Аді, синку, отсе Маріїн гріб. Я вже насадила і рути, і барвінку, і хрест дала змалювати, але ще вишеньки не посадила, аж восени посаджу». Сіли ми коло гробу, і мама оповідали мені за біду Марійчину. Чоловік злий, діти малі, біда в хаті. Вітер здував із вишень білий цвіт. Цвіт падав на гріб і на нас. Здавалося, що той цвіт зростається з маминим білим волоссям і що роса з цвіту спадала на мамине лице. А я нагадував собі, як ми з Марійкою вівці пасли…
   Гарячі сльози впали на стіл.
   – А потім мама вмерли. Гріб мамин недалеко від Маріїного. Цвіт із маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Маріїної на мамин гріб. Був я там раз. Сидів між тими гробами, і нагадалася мені мамина співанка. Коли не знаю вже кінця. Посидів я там та й пішов із могили. Лиш вишневий цвіт із гробів летів за мною, як коли би тим цвітом сестра і мама просили, аби я не йшов…
   Ще довго ходив по хаті та несвідомо шептав:

     Ой не коси, бузьку, сіна,
     бо ся зросиш по коліна.
     Та най тота чайка косить,
     що набакир шапку носить.

Дорога [28 - Таку назву мала третя збірка оповідань та новел В. Стефаника. Вона побачила світ на початку 1901 року у Львові з жанрововизначальним підзаголовком «новелі» накладом Українськоруської видавничої спілки і містила 13 творів. Друге її видання з ілюстраціями відомої художниці й доброї приятельки письменника Олени Кульчицької (1877–1967) й портретом автора вийшло в Львові в 1917 році. Текстуальних змін порівняно з першим виданням у ньому немає.]

Дорога [29 - Новела за змістом, структурою і творчою історією близька до «Мого слова». Тому й коментувати їх доцільно в сув’язі, що часто й трапляється (див.: Твори. – К., 1964. – С. 500–501; Вибране. – Ужгород, 1979. – С. 354–355). Обидві ліричні сповіді зродилися в творчій свідомості внаслідок сердечного почуття до коханої жінки – Є. Калитовської, яку В. Стефаник вважав «найвищим ідеалом жінки» («Серце»). Вона була старшою на сім років, мала чоловіка-священика й дітей. В. Стефаник знав її ще відтоді, як уперше ввійшов у дім о. Кирила Гаморака в Стецевій. Євгенія відразу привернула його увагу, але була вже одружена, що частково охолоджувало любовний шал. До всього, хлопця палко, аж до саможертви, кохала її сестра Ольга.Він зчаста гостював у домі Калитовських у с. Трійця, де почував себе затишно й добре. Сюжети багатьох творів, зокрема й класичної «Новини», беруть початки саме звідси; тут було написано «Синю книжечку» й тут готувалася збірка з такою самою назвою. Та водночас тут міцнішали й поглиблювалися почуття, які не раз призводили до розпачу й сердечної муки. З часом із ними боротися ставало дедалі важче, а бувало, що навіть зовсім непосильно. Різдвяні свята 1899 року В. Стефаник провів у родині Калитовських. Десь тоді дійшло до з’ясування стосунків. Попри щиру й сердечну любов до Стефаника, Євгенія не наважилася покинути сім’ю – насамперед через дітей. Повернувшись у Краків, він до дня народження коханої, яке припадало на 28 лютого, написав сповнені болю слова сердечної сповіді й переслав для передачі іменинниці її молодшій сестрі Ользі. «На Вашу адресу посилаю також моє “Confiteor” (признаюся), писане для сестри Калитовської. Тому посилаю до Вас, бо хотів би-м, аби крім Вас двох ніхто не читав. То є моя біографія, держана в тоні “Wahrheit und Dichtung” («Правда і вигадка» (нім.)). Натурально, що я не заказую Вам єго показувати, але прошу, аби-сьте не показували», – зізнавався в супровідному листі (ІІІ, 172). Назву підказала щойно опублікована в журналі «Życie» програмова стаття лідера польського декадансу Станіслава Пшибишевського. «Confiteor» глибоко вразив О. Гаморак: і призначенням для сестри, і самим змістом, і психологічним настроєм автора. У листі-відповіді вона писала: «Ваш “Confiteor”… чекає Гені, щоби приїхала і взяла собі. Ваше признання дуже прикре. Тут показалистеся як безвихідний песиміст. Нічо веселого та щасливого нема ані поза Вами, ані перед Вами. Ви були щасливі тоді, як не зналисте світа і людей, а пізнавши їх, коти теся в пропасть. Ваш світ чорний і без просвітку… Я… хтіла би-м мати над Вами таке магічне слово, щоби Вас випровадило з сего стану. Я думала, що Ви лиш до мене посилаєте чорні листи, але довідаламся, що посилаєте такі самі до тої, котру любите. Тими листами робите єї такі самі чорні безпросвітні хвилі, які сами перебуваєте» (ІЛШ. – Ф. 8. – № 385). Наступного року ситуація повторилася: до чергового дня народження Є. Калитовської було написано «Дорогу», смислово-емоційна тональність якої трохи пом’якшена, та однак домінують сумні настрої. «Вже так я виджу, як Євгенію покриє смертельна блідість, як візьме до рук той гарний подарунок, – висловлювала свої враження О. Гаморак. – Могла би-м не дати, знаючи це, але дам, бо признаю це право людське, і вже-м склонна повірити тій великій суперечности, що велике нещастя є великим щастям» (Цит. за кн.: Костащук Василь. Володар дум селянських. – С. 96).Текстологічна історія обох творів теж подібна: збереглося по три редакції кожного з них, щоправда, перша редакція «Мого слова» без початку, а «Дороги» – цілком закінчена, чистова, датована «21.2.1900» (пор. інші редакції: І, 296–300 і 306–310). Обидві другі редакції мають присвяти: відповідно «Писано для п. Евгенії Калитовської на єї уродини д. 28.ІІ.99» і «Вп. п. Евг. Калітовській на д. 28.ІІ.1900». Ані перша, ні друга сповіді початково не писані для друку. Пізніше Євгенія й Ольга стали радити Стефаникові опублікувати твори, небезпідставно вважаючи, що, окрім інтимно-особистісного характеру, в них закладено глибинний художній смисл. Він погодився, суттєво переробивши тексти. Надруковані вони були теж майже одночасно: «Моє слово» в «Літературно-науковому віснику» (1901 – Т. ХІІІ. – Кн. 1 – С. 15–17), а «Дорога» відкрила однойменну збірку (с 1–4), яка побачила світ на початку того самого року.]

   – Я йду, йду, мамо.
   – Не йди, не йди, сину…
   Пішов, бо стелилася перед його очима ясна і далека.
   Кожні ворота минав, усі білі вікна.
   Любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи.
   Уднину вона була безконечна, як промінь сонця, а вночі над нею всі звізди ночували.
   Земля цвіла і квітами своїми сміялася до нього. Він їх рвав і затикав у свій буйний волос.
   Кожна квітка кидала йому одну перлу під ноги.
   Очі його веселі, а чоло ясне, як керничка при пільній дорозі…
   …………………………………………………………………………………
   Аж людей спіткав.
   Вбиті по коліна в землю, вони у безтямній многості падали і здоймалися.
   Чорними долонями стручували піт з чола і великими руками ловилися землі.
   Втома валила їх, вони душили за собою свої діти і ревіли з болю.
   Здоймалися і падали.
   А ніч клала їх у сон, як каменів, одного коло одного.
   Страшними лицями обернені до неба, як морем голов проти моря звізд.
   Земля стогнала під ударом їх серць, а вітер втік за гори.
   Він читав ті лиця і велику пісню бою на них.
   З їх губів злизав слова, з чолів вичитав мислі, а з серць виссав почування. А як сонце родилося в крові і цілувало поміж довгі вії їх очі, то в його серці породилася пісня.
   Розспівалася в його душі, як буря, розколисалася, як мамине слово.
   І став сильний і гордий. Вітер нагнув д нему всі квіти.
   Ступав своєю дорогою дальше.
   …………………………………………………………………………………
   Вона, як полотно, під ним угиналася.
   Минав усі ворота, білі вікна помикали.
   І знов людей побачив.
   Стояли лавою. Перед ними колосисте море золота, поза ними діти в холоді снопів.
   Огонь їх пражив, залізо плакало в їх руках.
   Полинялі пустарі небесні бездушно звисали над ними.
   Всі в білих сорочках, як на Великдень.
   Але снопи пропадали з-над дітей, і вогонь вжерався в їх білі голови.
   Вони вгризалися знов у жовті лани.
   …………………………………………………………………………………
   Читав їх розпуку й їх безсилу.
   По їх чолах копалися рови один коло одного. Губи їх засихали і біліли. Серця заходили жовчю.
   І пісня його душі згіркла, як зігнила пшениця.
   Очі його помутніли, а чоло його подобало на скаламучену керничку при дорозі.
   Сила його і гордість впала на тверду дорогу.
   Строївся.
   Пішов своєю дорогою, як птах, що своїх крил на собі не чує.
   …………………………………………………………………………………
   На свіжій ріллі під веселою дугою стояла його любов. Земля радувалася її білими слідами.
   Як безсильна дитина, протягнув до неї руки.
   – Ходи!
   – Не можу, бо ти отрута!
   Захитався, а як прожер свій засуд, то поклав на чорну ріллю окрушки своєї пісні і поволікся дальше. Йшов, як тінь спорохнявілого дуба перед заходом сонця.
   Дорога темна, як сліпому молоденькому каліці.
   …………………………………………………………………………………
   Одного дня спотикнувся на гріб своєї мами.
   Заридав сухими очима і впав.
   Зарив чоло у могилу і просив маму, аби його назвала так, як він був ще дитиною.
   Одно маленьке слово аби сказала!
   Довго просив.
   Потім поклав голову на хрест і почув від нього мороз.
   Здригнувся, поцілував могилу в маленьку яблінку і поплівся безіменний і самотній.
   …………………………………………………………………………………
   – Боже, ти подаруй мені решту моєї дороги, бо я не годен вже йти!
   І скакав з могили на могилу, як осіннє перекотиполе. Аж як перейшов сто гробів, то сотий перший його був. Припав до нього, як давно до маминої пазухи.

Скін [30 - Написано восени 1899 року коло ліжка вмираючої матері і вперше опубліковано в газеті «Громадський голос» (Львів – 1899 – № 23 – 1 груд – С. 187–189). Передруковано без змін у збірці «Дорога».]

   Як глуха осінь настала, як з ліса все листя опало, як чорні ворони поле вкрили, та тоді до старого Леся прийшла смерть.
   Умирати би кожному, смерть не страшна, але довга лежа – ото мука. І Лесь мучився. Серед своєї муки він то западався в якийсь другий світ, то виринав з нього. А той другий світ був болючо дивний. І нічим Лесь не міг спертися тому світові, лише одними очима. І тому він ними, блискучими, змученими, так ловився маленького каганця. В’язався очима, держався його і все мав страх, що повіки запруться, а він стрімголов у невидіний світ звалиться.
   Перед ним на землі сини і доньки покотом поснули, не могли стільки ночей не спати. Він держався каганця всією моцею і не давався смерті. Повіки великим тягарем зайшли понад очі.
   Він видить на подвір’ю багато малих дівчат, кожна в руці жмінку квіток тримає. Всі глядять ід могилі, смерті виглядають. Потім всі очі повертають на нього. Хмара очей, синіх, і сивих, і чорних. Та хмара пливе до його чола, гладить його і простуджує…
   Протер очі, ймив жилу на шиї між пальці, бо голову з пліч скидала, і погадав:
   «Аді, це ангели перед смертев показуютьси».
   А як він так гадав, то каганець утік з-перед очей.
   Поле рівне, далеке, під сонцем спечене. Воно води просить, дрожить і всіляке зілля до себе клонить, аби з нього води напитися. Він оре на ниві і руками чепіг не може вдержати, бо палить його спрагнота у горлі. І волів палить, бо ротами вогку землю риють. Руки від чепіг відпадають, він падає на ниву, а вона його на вуголь спалює…
   Каганець випровадив його з того світа.
   «І не раз та й не два я на полі без води погибав, у Бога все записано!»
   І знов запався.
   По кінець стола сидить його небіжка мама та й пісню співає. Потихо та сумно голос по хаті стелиться і до нього доходить. То та співанка, що мама йому маленькому співала. І він плаче, болить його серце і долонями сльози ловить. А мама співає просто в його душі, та всі муки там з тим співом ридають. Мама йде до дверей, за нею і спів іде, і муки з душі.
   Та й знов каганець показався.
   «Мама із того світа має прийти та й над своєв дитинов має заплакати. Таке Бог право їм надав».
   Ноги пукали від студені, він хотів на них кожушанку накинути, та й серед того очі йому згасли.
   Горлаті дзвони над ним дзвонять, крисами голови доторкають. Голова йому розскакується, зуби з рота вилітають. Дзвонові серця відриваються від них, і падають йому на голову, і ранять…
   Роззявив очі, страшні і безпритомні.
   «Я помінив купити дзвін, аби по селу вогонь вістив, але роки були ціпко тісні, та й як все не вітєкав. Прости мені, Господи милосердний».
   І наново скотився у пропасть.
   Згори, з височенної високості, снопи ячмінні кєрбутом на нього падають. Падають і закидають його. Остина лізе в рот, у горло. Палить червоними іглами, і вся коло серця сходиться, і пече пекольним огнем, і ріже в саміське серце…
   Розвів очі вже мертві й безсвітні.
   «Мартинові не давали заробленого ячменю, і той ячмінь мені смерть робить».
   Хотів крикнути на діти, аби Мартинові ячмінь віддали, але крик крізь горло не міг продертися, лиш гарячою смолою по тілі розходився. Вивалив чорний язик, запхав пальці в рот, аби голос з горла вивести. Але зуби клацнули і заціпилися і пальці затисли. Повіки впали з громом.
   Вікна в хаті отворяються. До хати всотується біла плахта, всотується без кінця й міри. Ясно від неї, як від сонця. Плахта його уповиває, як маленьку дитину, вперед ноги, потім руки, плечі. Туго. Йому легонько, легонько. Потім залізає в голову і скобоче в мозок, всотується в кожний сустав і м’ягонько вистелює. А накінець горло обсотує тугіше, все міцніше. Вітром довкола шиї облітає й обсотує, обсотує…

Давнина [31 - Новелу створено в першій пол. 1900 року й того ж року опубліковано в газеті «Громадський голос» (№ 17 – 6 верес. – С. 138–140 і № 18–12 верес – С. 150–152). Першодрук у збірці «Дорога» не мав ніяких змін.]

   Вони всі троє вже в могилі, вже давно над їх гробами вишні цвітуть і родять, і хрести дубові в їх головах похилилися. Померли давно: дід Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо.
   Дід Дмитро поклав на ґрунт чотирьох синів. А як їх поклав, то лишився в старій хаті сам з бабою. Не лише з бабою, але з волами, з коровою і кількома моргами поля. То коло хати і коло волів ходив дід, у хаті поралася баба, а поле сіяли сини, а збирали бідні люди за сніп і за третину. Дід ходив коло волів, напоював, чесав, замітав стайню і подвір’я і витинав коло плотів бодяки. Але найстарша його робота то була така: він вилізав на стаєнний стрих і перекидав там старі плуги, борони, драбинки, ярма; деревні отої немало призбиралося за п’ятдесятлітнє ґаздування. І все щось він з того стриху скидав на землю і волік перед хату на мураву. Оглядав, пробував і направляв. Це була його найлюбіша робота. Він, відай, нагадував собі давні літа коло тої роботи, і тому так вона йому прийшла в смак. Як не чесав волів, то, певно, майстрував коло старого ярма або коло старого плуга.
   Воли годував три роки. По трьох літах вигонив їх у місто на ярмарок. Брав за них чотири сотці, за двіста ринських купував другі, молоді воли, а дві сотки ховав у стару податкову книжку і замикав до скрині.
   Збіжжя не молотив по кільканадцять років, і подвір’я його було закладене доокола стіжками. Найстарший стіжок був чорний, той під ним сивий, менший від цього сивавий, тогідний білий, а цьогорічний жовтий, як віск.
   Щомісяця він смотрив ті стіжки, чи миші їх не поїли або чи не стухли. Витягав із кожного з них жменю стебелю, і нюхав, і дививився, чи волотка не зсічена. Як який треба було змолотити, то кликав молотників, і знов ховав гроші в податкову книжку, і замикав на колодку.
   До церкви ходив що другої неділі, бо перепускався зі старою: вона на першу Богородицю, він на другу, вона на Великдень, а він на Різдво. У свою неділю вилізав на хатній стрих і скидав відти до сіней великі чоботиська й маленькі. Великі були його парубоцькі, шлюбні, ще з молодих літ ґаздування; маленькі були його синів, як ще в нього росли хлопцями. З тими чобітьми він сідав на приспу і витирав їх шматиною від пороху і смарував дьогтем. Одні вбирав до церкви, а решту складав рядочком проти сонця, аби масть зайшла. А бабі наказував, аби вона не лише чесала воли, але аби давала позір на чоботи, бо десь пес може затягнути. В церкві бив поклони, давав на тацку запліснілі ґрейцарі і спочений виходив враз із людьми.
   – Діду, ви забудете говорити, – казали люди.
   – Моя верства вімерла і на войнах погибла, я не маю з ким говорити.
   Як вертався додому, то їв або хліб з часником, або солонину, як не було посту. Солонини в коморі стояло три бочці. В одній трилітня, жовта і м’яка, як масло, – це дідова бочка; в другій дволітня, півжовта, півбіла – це бабина бочка; а в третій цьогорічна, біла, як папір, – це була діточа, бо діти лиш свіжу солонину любили. По обіді дід ішов дивитися до волів, потім викидав чоботи і чобітки на стрих і йшов під вишню спати. Отак дідові сотався день по дневі мирно і супокійно. Ніколи його зуби не боліли, ані ніяка слабість не терла, і через ціле життя не бачив він коло себе ворожки.
   Баба Дмитриха – то була вогонь, не жінка. Любила дуже бесідувати, розмови розводити, бо не могла без того ані їсти, ані спати. До старого вона навіть не приступала. Він мовчав заєдно, а як стара хотіла лиш три слові з ним забалакати, то він покидав стару борону або снасть і утікав від неї.
   – Оце то старе доробало гадає, що го цулувати буду.
   І плювала та йшла до воріт або над став шукати жінок, ласих на розмову. І дід вертав до своєї роботи і бурмотів під носом:
   – Видко діло, що вже постаріласи; і лице як шкіра на старім чоботі, і волосє як молоко, а язик не постарівси. Сто корців на днину перемолола би та й ще би дивиласи, чи нема де других сто…
   Бабі не дав Бог доньки. Вона все надіялася за молодих літ дівки і старала для неї віно. Доньки таки Бог не дав, а баба наткала та нашила стільки, що грядки під полотнами та коверцями вгиналися. Дід не раз аж говорив зі злості, кому вона стільки катрання нашиває та натикає?
   – Іди, старий, іди, не говори мені, бо я твоє дрантє, що черваки на стриху переїли, кину в огонь. Лиш ти мені втеркайси до моїх грядок, та й я зайду, та й твої плуги і вози всі у піч!
   Дід скулювався, як воробець, і тікав від баби, бо де ж він годен з бабою на край вийти! А баба сідала собі на лаву проти грядок і говорила сама до себе:
   – У кождій перекладині є всего однако, там, і там, і там. Кожда невістка най собі озме хоть цу, хоть ту, бо кожда однака. А п’єта перекладина на церкву за старого і за мене, цеї не руш мені жадна, бо бих руки обтєла!
   В неділю пополудне приходили до баби всі невістки з унуками. Такі чорнобриві, як гвоздики, такі червоні, як калина. Баба садила їх за стіл, давала цьогорічної солонини і балакала з ними і кудкудакала, як квочка між курятами.
   – Як умру, то кожда собі заберете одну перекладину з грядок, бо кожда однака, бо ви в мене однакі, мої діти. Але якби дід аж по мені умер, то аби-сте жадна не важилиси нитки взєти. Він би так забанував, що би зараз умер. Та й чоловікам наказуйте, аби вони єму із поду найменшої крішки не брали, бо він то так любить, що без того днини не годен бути. Вони би єго зарізали. Най пан Бог сохранить! А як я вмру, то маєте всі штири надо мною голосити чудними голосами, красними словами! Та й дід як умре, та й єму маєте голосити ще краснішими голосами, ще чуднішими словами. Він вам лишить гроший, що мете гратиси в них…
   Баба плакала, а невістки собі плакали, потім баба кожну цілувала і вела до другої хати показувати коверці. На подвір’ї гралися з дідом унуки; кожний мав від баби булку або яблуко і пильно дивився на яворовий, старий ярем. Дід показував їм на ярмі різьблені плуги, воли, погоничі, казав, що вони також незабавки будуть іти в поле орати.
   Як сонце заходило, то невістки з унуками йшли додому, а баба їх виводила за ворота і там ще довго з ними говорила.
   А третій між ними дяк Базьо. Він не був їм ані сват, ані брат, лише сидів з ними через город. Баба Дмитрика все носила йому обідати і вечеряти, бо він був одинокий і старий. Та, відай, ніколи не їв він бабиного обіду, бо все був п’яний.
   – Базю, чого ви стілько тої горівки п’єте? Таже вона у вас колись запалитьси!
   – Бабко Митришко, як я не маю пити, коли мені книжки в голові, як заяці, бігають! Кождий стих, кожда титла преся, аби її співати або читати, а мені голова розскакуєся. Всі зберуться, як хмара малих дітий, і хотять в одні вузенькі двері пропхатися і дати себе чути. А моя голова от яка маленька, ще й обстрижена, та де їх подіти? Добре, що ви свої діти порозкладали по городах, а мої всі на купі. Та мушу я їх горівкою напоїти, аби вони попилися та й мені дали трошки супокою!
   Баба журливо похитувала головою.
   – Ото, яка наука страшна, то не ціпом махати!
   І давала Базеві знов грошей на горівку. За те він не одної неділі приходив до бабиної хати і читав смішні книжечки. Сини і невістки помирали зо сміху від Луця Заливайка та від індика, що лише стільки має розуму, що в хвості.
   А одного разу Базьо прочитав їм таку страшну книжку, що баба і невістки розплакалися зі страху, а сини геть посоловіли.
   «Земля не дасть плодов своїх, на скоти ваші пошлю заразу і погибнуть вам, а люди ваші потоплю. Дощі не упадуть на землю, а земля будеть, як камень, і не видасть плода із себе…»
   Базьо і сам побачив, що трохи перебрав мірку, і найшов у тій книжці такі слова:
   «Кто сей лист при собі має, або часто читає, або з приліжностею слухає, або переписує, той сподобиться ласці Божой… В котрім домі той лист находиться, там ані вогонь, ані вода, ані гром, ані ніякая злая річ зашкодити не може…»
   Це трохи додало духу і Базеві, і бабі, і невісткам. Вони зараз дали дякові гроші, аби їм ту книжку купив. За бабою і невістками подалися всі жінки з села і подавали дякові гроші, аби і їх хати були заасекуровані від огню та грому. Дяк книжки накупив, ще й нову банду собі справив за одним заходом і нову порцелянову люльку. Потім щонеділі читав ту книжку все в іншої ґаздині і брав за то дві шустці на горівку і колач, аби мав чим закусити.
   Вже небогато йому хибувало, аби всі хати обчитати, бо лишилося лише кілька бідних хаток під лісом, як Базьо заслаб. Кинуло його в дрощі, потім у гарячку, потім, оповідають люди, що з рота вийшов маленький, синій вогник, і Базьо Богові віддав свою душу. Відай, горівка в нім запалилася. Досить того, що всі жінки за ним плакали і голосили, як за братом рідним.
   Баба Дмитриха недовго банувала, бо сама восени пішла за дяком у ту далеку дорогу. Дід Дмитро таки не попасав довго без баби, бо й собі навесну помандрував на могилу.
   Люди за них давно забули, бо то вже не нині, як вони померли. Лише читальники не раз їх згадують, як зговоряться за початок читальні.
   – То сам початок читальні заходить ще від старого діда Митра, і від баби Митрихи, і дяка Базя. В їх хаті почав дяк перший раз читати книжечки. Ще й тепер десь попід сволоками заткнені «Божі листи» та «Луці Заливайки», але тепер ніхто вже їх не читає, минулиси…
   – Ой минулиси.
   – І тота трояка солонина минуласи.
   – Ого, конем не здогониш!

Вістуни [32 - Новелу написано, ймовірніше за все, 1900 року і вперше опубліковано в збірці «Дорога (с. 15–16).]

   То будуть старі, бідні вдови, або їх внуки, або старі діди, що коло своїх дітей і туляться і чують щодня, який вони тягар у хаті, або то будуть молоді жінки з малими дітьми, що їх чоловіки покинули і десь у великім місті за них забули. Вони будуть іти чередою в поле, минатимуть хрести, що тепер їх ніяка зелень не закриває, лишатимуть за собою блискучі, гладкі, сталеві дороги і будуть розходитися по сивих монотонних стернях, діти будуть шукати колосся, а старі тамтогорічних ковіньок.
   І дід Михайло буде йти зі своїми внуками, з двома хлопчиками і з Оксаною, найстаршою між ними. Хлопці будуть, як лошачки, то перебігати діда, то лишатися далеко позаду, а Оксана буде все йти разом. Дід буде нести дрантиву, чорну верітку на плечах і буде покашлювати, Оксана буде мати в руці хліб для хлопців і для себе. То буде саме полудне, а дід буде все казати Оксані:
   – Це сонце, синку, вже з морозом.
   Будуть вони іти, іти і зіпруться на одній ниві. Дід стане коло межі, Оксана піде серединою ниви, а хлопці почнуть шукати дуч по полю, керничок ясних і батіжків та ножиків, загублених пастухами.
   Оксана здойматиме кожний колосок, що надибле, і буде всі складати в ліву руку, а як жмит згрубіє, то вона його буде складати понад ярок, аби потім легко найти. Вишукувати буде долини, рови, бо там найбільше колосся. Сто разів на мінуту буде схилятися і буде виглядати, як найпильніша робітниця. Згодом зачнуть їй поперед очі бігати жовті або сині плями, або одна половина ниви буде така, як має бути, а друга половина буде вся зелена. Вона пристане, затулить долонею очі і буде хвилинку стояти, потім нагло візьме з-перед очей руки, і вся полуда пропаде. Або вона заспіває співанку, заспіває її собі лише потихоньки з великим стидом і з ясною радістю, що вона вже може співати. Класти буде ноту до ноти і слово до слова з дрожачою непевністю, як мала дитина, що вчиться перший раз ходити і кладе білі ноги з радістю по землі. А що колос здойме, то співанку свою урве і наново її зачне з новим дрожанням тоненького голосу; як ото павутиння, що трясеться на стернях. А як прийде до краю, то сяде собі на пільній доріжці і підіпре голову таким дуже маленьким кулачком, як головка бодяка, що буде над нею шуміти тихеньке пророцтво її цілого життя…
   Зате дід не буде сідати, але зігнеться дугою і почне кашляти.
   – І не знати, що то там не дає дихнути? Аби розрізав груди та аби ту запеклу кров відти викинув, то, може би, ще прожив трохи…
   І буде далі витягати ковіньки і буде кашляти і сідати. А попри роботу будуть налітати на нього думки і за осінь, і за зиму, і за весну. Десь в голові зароїться таке, що він забуде за ковіньки і за кашель.
   – Як є чим пропалити взимі, то менше їсти хочеси. Рано собі встань, відмети сніг від порога, набери з шіпки ковіньок, насип під піч та й зараз на хаті веселіше. Катерина зварить кулешу, діти повстають, та й вже є для них горєча лижка борщу та й тепла піч, та й тобі, діду, межи ними тепло. А як не мож ліпше, то й так добре. Ковінька як суха, то вона дуже добра.
   І він буде випорпувати далі з охотою і з більшою силою. Але гадка гадку буде здоганяти, і він їх не віджене.
   – Коби-м не вмер ще доти, доки хлопці підростуть, то мала би щєстє, бо я би тото усе межи люди розтрутив, аби робило само на себе, а дурна жінка – що вона знає? – лише плакати! Я би тото справив на дорогу ліпше від неї…
   Тепер він закличе на хлопці. Вони прибігнуть до нього з видовбаним гарбузом.
   – Мойня, а ви чому Оксані не помагаєте, а їсти хочете? Ідіть трошки коло неї грайтеси, бо єї скушно.
   Хлопці підуть до Оксани, а дід буде далі сотати свої думи.
   – Хлопці здорові, рослі, аби лиш дочекатиси! Менший то штудерний такий, як старий. Узимі то допомина-єси чобіт, бо каже, що на печі єму не добре. Кілько сміху є з него, що якби вмер, та й би-м осиротіли…
   Він буде глядіти на сонце, чи низько спустилося, і на ковіньки, чи досить їх назбирав. Потім закличе Оксану, аби йшла помагати йому зносити ковіньки і оббивати їх від глини. Вони знесуть їх в одну купу і зачнуть оббивати бучками. Стовп куряви підойметься над ними, дід буде кашляти, Оксана буде прижмурювати очі, а хлопці будуть їсти хліб. У цей час буде сонце над заходом. З дооколичних сіл припливуть на ниви звуки дзвонів і будуть стелитися разом з росою по стернях, по дорогах заблеють вівці і загукають пастухи, по полю будуть орачі викидати плуги з борозен і ладитися додому. По долинах здойметься сива мряка, ворони будуть тягнути до садів у село, і пси будуть тікати додому, бо вже не зможуть ловити перепелиць по полю.
   Дід Михайло буде хреститися, і збивати порох із сорочки, і дуже кашляти. Потім напакує повну верітку ковіньок, внуки йому поможуть її завдати на плечі і зійдуть на дорогу. Оксана буде нести свої сніпки колосся, а хлопці ховатимуть ті ковіньки, що впали з верітки, у пазуху. Заки дійдуть додому, то пазухи їм моцно повіддуваються, а черева їх стануть чорніські від пороху.
   В селі вони всі подибаються – і бідні вдови, і їх унуки, і діди, і молоді жінки, що їх чоловіки покинули, – всі з ковіньками і зі сніпками колосся. Вони вістують, що осінь приходить.

Май [33 - Створено приблизно 1900 року і вперше надруковано в збірці «Дорога» (с. 19–24).]

   Данило чекав коло білої брами, дивився в панський город, як злодій, і не важився зайти.
   – Ніби я знаю, ци суда можна йти, а як вібіжить та дасть у писок, а я відки знаю, що не дасть?
   То були біленькі, рівненькі стежки по панськім городі, і він за них боявся бійки, бо лише ними він міг до двора дістатися. Поки що чекав коло брами.
   Всі мужики, богато їх міліонів, уміють чекати довго і терпеливо. Як пан є в канцелярії, то вони чекають стоячи. Аби їх було не знати як богато, то не дадуть зі себе найменшого значка життя. Стоять тихонько, лиця їх поволеньки бовваніють, а вираз з лиця зсувається десь на плечі, під сорочку. В стоячім сні вони півпритомні і безмежно байдужні, а урядник посеред них подобає на чорну мушку, що в густий мід залізла. Крайньому тому, найближчому до урядницького стола, найгірше, бо він не може запасти в цілковитий сон. Він щохвилі розтягає очі аж під чупер і оглядається неспокійно. За ним пролуплюють очі і оглядаються сусіди, і неспокій крайнього бушує аж до останнього, до того, що сперся до печі. Той крайній, як вітер на ниві, все неспокоїть, усі колоски від дороги аж до суголовків.
   Як пана нема в канцелярії, то вони сідають. Добро для них півгодинки спочивати, добро, як хоч одна рука або одна нога відпочине. Злізаються накупу і присідають собі всякі частини тіла. Одні капелюхи тримають осторожно, аби не зімнялися. Як уже добре стиснуться, то починають до себе шепотом говорити.
   – Якби так трохи покурив люльки?
   – Лишіть геть.
   – А тютюн маєте куповапий?
   – В мене на городі росте.
   – Не говоріть, бо ще хто почує та…
   Тоді всі запихають руки в пазухи і засувають свої скрутки спереду пазухи аж за плечі, бо ану ж яка нужда пошукає! Шепти стихають, лиця деревіють, слина випливає з губів, а голови падають удолину. А як трапиться між ними який нетерплячий, то він так, як той крайній, не дасть всім спокійно на підлозі посидіти. Бо або рука йому затерпне, або якась біда його в сам хребет так ушпилить, що він не видержить і порушиться. За ним заворушаться сусіди, і гармонія взаємного натиску пропадає. Починається уклад ніг і рук наново, і знов якась біда його руйнує.
   – Такі люди нетерплячі, що Господи! – скаже якийсь витривалий і зараз-таки замкне очі.
   Отак вони всі чекають, та так чекав і Данило коло брами, хоч був сам-один. На нього спадала сонність і байдужість, і думки його мішалися одна поза другу. Як він ішов до пана, то мав дуже ясний план. Побачивши його, він мав скинути капелюх з голови і йти проти нього так, як бузьок по млаці ходить, – обережно, поволеньки, аби панського камінчика не вразити. Як наблизиться вже дуже, то має витріщити очі на пана і дивитися так, аби пан собі погадав: «Це якийсь дуже бідний!» Потім приступить до руки, поцілує її з обох боків, дотулиться чолом долоні і трохи подасться назад. Спустить плечі вдолину, шпурне капелюх поза себе на землю, обітре рукавом губи і стане говорити:
   – Я прийшов до пана наймитиси. Переднівок дуже прикрий, дітий маю четверо, а на то лишень латка города. Наймитиси мусю, а роботу кожду знаю, бо я заробний чоловік. Та просю Божої ласки та й панської, аби-м си погодили та аби пан дали мені корець орнарії таки зараз, аби дати жінці межи діти, а до служби я можу зараз ставати.
   Перше слово пана буде:
   – Ти, відай, злодій?
   – Я, пане, ще чужого стебла не порунтав.
   – Чого брешеш, лайдаку, а то ж подумана річ, аби мужик не крав?! Хіба ти не мужик?
   – Я цалком простий мужик, але я чужого не люблю кивати.
   – То-с, певне, пияк?
   – Я з горівков собі не заходжу, бо нема відки.
   – Гавкаєш, як пес, та ти би вмер без горівки!
   – Без горівки не вмер би, а без хліба та й можна!
   – Ти змудра мені відповідаєш, бо ти був у криміналі, та там тебе розуму навчили.
   – А най мене Бог боронить! Я половину віка свого збув, а ще моя нога в арешті не була.
   – А нащо ж ти стільки дітей натеребив?
   – То Бог, пане, дає діти.
   – То піп тебе такого навчив?
   – Я з попом собі не заходжу, бо то гроші коштує, я й до церкви не ходжу, бо не маю в чім.
   – То ти радикал та й не даєш попові з себе шкіру здирати?
   – Я аби хотів що попові дати, то не дам, бо не маю, а він аби хотів здерти, то не зідре, бо не має що здерти. Ми таки не сходимоси…
   Він знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змішати, що мусить посміятися, аж потім прийме його на службу. Йшов певний себе, аж коло брами приперся. То був двір на другім селі, і він не знав, куди заходити до нього. А двір до того стояв на полі, і не було кого спитатися. І Данило чекав. Його ясний план затемнювався, він чухався в потилицю і несміливо заглядав у город.
   – Вони тими стежками ходє собі на спацєрок, бо, аді, як усипали піском.
   Його очі блукали довго, аж спинилися на павуні, що блискотів перед двором.
   – З оцего фоста мав би якийсь ґрейцір, аби так забіг та обома руками замотавси в него… Не знати, ци мнєсо єго добре їсти?
   Він оглянувся по хатах.
   – Цес має того поля доста та й робить коло хліба добре. Ба, де він тото все подіває?
   Його думки розліталися на всі боки.
   – Весна така красна, така красна, що раз!
   Чимдалі він нічого не спостерігав. Сидів, як стовп, і чув, що буде спати. Аби не датися, він роздирав очі, потирав рукою лице і виглядав на нещасливого борця, що от-от здасться на ласку і неласку ворога. За часок звалився одним боком до берега і, видко, хотів так урядитися, аби ніби спати, а ніби чекати. Потім потягнувся цілий і замкнув очі. Не проспався ще одної цілої мінути, як щось йому шепнуло:
   – Спи, спи під панцьков брамов, та фірман так упереже батогом, що кров сикне!
   Він зірвався, перестрашився, оглянувся довкола себе і станув, як підстрілений. Стояв секунду, махнув рукою і пішов від брами на лан. Заліз у траву і розложився до доброго сну. Привиджався йому пан, і його руки, і білі стежки. Пан йому десь казав, аби поклав капелюх на голову, але він не хотів.
   – Я проши пана, бідний чоловік, я не можу покласти капелюха на голову, бо я бідний, такий бідний чоловік…
   Солодкий сон нагонив ті привиди, і він спав спокійно.
   Сонце реготалося над ним, посилало до нього своє проміння, пестило його, як мама рідна. Квіти цілували його по чорнім нечесанім волоссю, пільні коники його перескакували. А він спав спокійно, а чорні ноги і чорні руки виглядали як прироблені до його цеглястого тіла.

Палій [34 - Оповідання опубліковане вперше в «Літературно-науковому віснику» (1900 – Т. Х – Кн. 6 – С. 249–261) з присвятою університетському приятелеві й активному діячеві Русько-української радикальної партії Сафатові Шмігерові, з яким новеліст жив якийсь час на одній квартирі. Традиційно вважають, що воно написане в квітні того ж року (див. видання 1964 і 1978 років). Хоча вже в листі до О. Гаморак за березень автор повідомляє, що «післав» до часопису два твори: «Мужичку» («Кле нові листки» – Р. П.) і «Палія» (див: ІІІ, 208). Зовнішнім поштовхом до активізації творчої енергії стала подія, яка трапилася в родині: наймит Стефаників спалив дідівську хату, в якій, до слова, народився письменник. Про своє знайомство з прототипом головного героя автор признався в нотатках «Під вражінням вистави “Земля”» (1934), утаївши, щоправда, причетність його до пожежі в родинній садибі. Первісно автор мав намір опрацювати тему в формі драми, про що свідчать згадувані нотатки і лист до В. Морачевського із середини 1900 року (ІІІ, 217). Думка написати драму на означеній в оповіданні фабульно-подієвій основі не полишала й пізніше, про що зізнавався в згадуваному листі до О. Гаморак («Я пишу тепер, крім малих новел, і драму. Як вона вдасться, то буде велика утіха в нашім кружочку»). Втім, реалізувати задум не вдалося, й автор врешті спалив рукопис.]

//-- І --//
   Сільський богач Андрій Курочка сидів коло стола і обідав, – не обідав, а давився кожним куснем. Домашня челядь входила до хати, вносила заболочені цебри, сварилася, метушилася і виносила їх між худобу. Богацькі діти і слуги були брудні і марні. Вони двигали на собі необтесаний і тяжкий ярем мужицького богацтва, котре ніколи не дає ані спокою, ані радості ніякої. Сам богач найгірше томився у тім ярмі, найбільше проклинав свою долю і безнастанно підганяв своїх дітей і наймитів.
   Коло нього на лаві, під вікном, сидів його довголітній робітник, старий Федір.
   – Я ніколи не маю такої щасливої години, аби я спокоєм кусень хліба прожер. Бігаю та вганяю, та лиш десь уздрите, а я впаду та й здохну! А мені ж оца їда має йти в смак, як я знаю, що вони без мене в стодолі нічо не роблєть? Лиш аби нажертиси та день трутити! Що вже чужим казати, як свої діти – та й вони не хотє робити! Я, бігме, не знаю, як цес нарід має на світі жити? Всьо піде на жебри.
   І халасував, аж йому очі вилазили.
   – А ви чого, Федоре, надходили?
   – Ви не знаєте, які наші ходи? Зима йде, а я босіський, та дайте ми два леви на відробок.
   – А ви ж годні робити? Вже ваша робота скінчиласи, Федоре.
   – Най би-м і не робив, лиш коби хто дав їсти задурно.
   – Це не! Сегодні задурно нема їсти, сегодні і за роботу не варт дати їсти, така та робота! А казав-єм вам: найміть у мене дівку, були би-сте тепер мали свої гроші.
   – Коли ж бо не хотіла, та й пішла до двора.
   – Таже, певне, хто не хоче робити, та й пхаєси до двора, бо хоть їсти трішки, але мож валєтиси. Бідні люди такі настали, що лиш аби раз на день їв, але аби нічого не робив, та й тогди рай! Як робє, так мають, так їм Бог благословить. Сегодні би у вужевку скрутитиси аби щось мати… Та тих два леви я ще вам дам, що буду з вами робити, може, якось відтрутите, але більше не приходіть і не бануйте, бо не дам. Самі видите, що ваша робота ніпочому.
   – Та, я Андрію, мусю си коло людий тулити, а де ж я си подію?
   – Дівайтеси, де хочете, а межи ґазди ви вже нездатні. Шукайте собі служби у жида або в пана – там робота легша.
   – Ви мене файно радите! Як я силу коло вас лишив, аби я на старість ішов жидам воду носити?
   – Задурно-сте мені не робили.
   – От, бувайте здорові.
   І Федір вийшов з хати.
   – Ну, та ці жебраки всьо би забрали! Таке воно кашливе та заслинене, що ціпа в руках не годно удержєти, та й ще воно кокошитьси! Іди на зломану голову, гадає, що я гроші кую або краду!
   Федір чалапав до своєї хати та не переставав шептати:
   – А я ж, Андрійку, де силу пустив? Ци я її проданцував, ци я її пропив? Таже вся вона сіла в тебе, на твоїм подвір’ю. А я ж, Андрійку, де силу пустив?
   В хаті скинув чоботи та й ляг на постіль. Лежав до самого вечора і без вечері заснув. Але ще кури не піяли, як він зірвався, гримнув клубами до дощок, знов ляг і знов зірвався. Через маленьке віконце гляділа на нього осіння ніч. Десь то і не ніч, але чорна жура, що голосила по вуглах хати і дивилася на нього сивавим, немилосердним оком. Воно його так зціпило, що він не міг рушитися, і показувало йому ніби образи на віконці, ніби привиди у повітрі.
   Ото сидить він між маленькими жидиками, дозирає їх, пістує, а вони його тягають за чупер, плюють у лице…
   …То знов клячить він у церкві, у тім куті, де жебраки чолами об підлогу гримають. Він гримає ще голосніше, а всі жінки йдуть до нього і дають кожна по бохонцеві хліба. Він їх кладе в пазуху, кладе і стає такий широкий, що люди розступаються. А йому стид, стид, а чоло так болить!..
   …О, він іде городом Курочки – не йде, а скрадається під стодолу. Витягає снопок із стріхи, насипає в нього з люльки ватерки і тікає, тікає… Чує поза собою, як коли очима видить, що з-під стріхи вилизується маленький, червоний язичок, вилизується і ховається…
   – Ой, йой! йой! Той язичок запік його у самий мозок. З усеї сили він освободився з невидимих пут, зірвався і подивився у віконце. Воно, як кат, прошибало його наскрізь. Знов звалить і буде мордувати своїми образами. Настрашився, не бачив ніякого виходу, звертівся, аби десь утекти. І перед ним як би якісь ворота отворилися, йому стало легше, і він борзенько подався до них.
//-- II --//
   Може, мав шіснайцять літ, як ішов зі свого села. Такої ясної днини, такого веселого сонця він ніколи вже не бачив. Воно пестило зелені трави, сині ліси і білі потоки. Оглянувся за селом. Коби хто прийшов і сказав одно слово, та й вернув би ся, ой тото вернув би ся!
   – Він мене б’є, катує, їсти не дає, нічого на мене не покладе, – лунав його голос по зелених травах.
   – Бодай же вас, тату, земля не прожерла!
   І ще скорше пішов. Минув сільські поля, поминув ще два села і з горба побачив місто, що вилискувалося проти сонця, як змій блискучий.
   …………………………………………………………………………
   Усі дивувалися його силі і боялися. Жиди не потручували, а робітники не побирали на сміх і не робили збитків. Шпурляв мішками, як галушками. Отак день від дня то з брики до шпіхліра, то зі шпіхліра на брику.
   – Хребет ми тріскає від тих міхів!
   – Пий горівку, та затерпне.
   І справді від горівки хребет затерпав, як би рукою відняло.
   А в неділю і свята йшов з товариством до шинку. Ті шинки стояли за містом, між селом і містом. Хто не мав уже примістя в селі, той вандрував насамперед тут, а хто не мав що в місті робити, то вертався також сюди. Бо то не було ані село, ані місто.
   Бували там забави по тих шинках!
   Зразу пани з міста перед водили. Розповідали про свої давні достатки, про те, кілько з цісарської каси щопершого грошей побирали, які шати носили. Мужики слухали, частували горівкою з великої пошани. Але як трохи підпилися, то виломлювалися з-під їх моральної власті, і тоді панам приходилося круто.
   – Ану, пани, охота! Хапайтеси за шиї та гуляйте нам тої польки, най ми видимо, як то межи таким великим панством водитьси?
   Пани гуляли, мусили, мужики обступали їх колесом і реготалися, аж коршма дудніла.
   – Гопа дзісь!
   – Іще раз!
   – Полігоньки, плавно враз!
   – Гов, доста! Тепер пийте горівку, забирайте свої панцькі воші по кишенях та й марш із коршми, бо мужики хотє собі самі межи собов погуляти!
   І пани, як заяці, висувалися.
   – Я тих панів умію ріхтувати, то таке легоньке, як пір’є; подуй – воно полетіло.
   – Мой, Юдо, давай вудку, давай піво, давай гарак, бо ми си знаємо!
   Жид борзенько накладав усього на стіл і зараз відбирав гроші.
   – Ти, Безклубий, ти чого ревеш? За клубом? Пий та й запри собі гамбу, бо в мене забава!
   Безклубий іще заревів.
   – Тихо, бо б’ю!
   – Не руш!
   – А то котрий, мо?!
   – А ти що за пан?
   Федір устав із-за стола і тріснув того напасного в лице.
   – Ти в неділю переш? Та то гріх!
   І ударом лавки звалив Федора на землю. Зробилися дві партії. В коршмі все заворушилося. Жид утік, горівка булькотіла на землю, столи і лавки почервоніли від крові і, поломані, падали. А в болоті зі слини, горівки і крові лежали обі партії і стогнали. Лише Безклубий сидів у куточку і ревів, як віл, – не знати за ким і за чим.
   Незабаром прибігла поліція і тверезила голодняків. З гіркою бідою підоймала на ноги, потім одним махом звалювала з ніг. Голодняки падали, як дуби, а підносилися, як глина. Як їх протверезили, то провадили до арешту.
   …………………………………………………………………………
   Їхав дорогою поміж полями на бриці міхів. Пшениці і жита, як золоті і срібні гаї, та й легким вітром до себе клонилися. По золоті і по сріблі плавали легенькі, чорні хмарки, як тонка шовкова сіть. Море сонця у морі безмежних ланів. Земля під колоссям лящіла, співала, словами говорила.
   – Мошку, на важки, бо йду собі геть!
   Зіскочив з брики і пішов межами поміж житами. На вечір зайшов до Андрія Курочки.
   – Ти, певне, або злодій, або лайдак, бо добрий не йде із свого села і не блукає світами!
   – Мете видіти… Тато що по панчині не пропили, то голодних років попродали, та й приймили зятя до сестри, та й умерли, а зять доти бив, аж-єм утік від хати.
   – А у вас, у бойків, бачу, коровами орють?
   – Ні, то, відай, ще за нами є німці, та вони коровами орють.
   – Та скинь постоли, та вінеси кожушину до хорім, аби-с не напустив нендзи, та й лєгай. А церква у вас така, як у нас? І ксьондз є?
   – Так саме, як у вас.
   – Та буду видіти, як си вдаш. Не будеш порушливий, а роботи не меш боятиси, та й тє найму.
   Наймився. Село пізнало його, що не злодій, що робітник добрий, що добре на себе старає, і приймило за свого. А він пізнав, як котре поле називається, чиє воно, чи вимокає, чи висихає, котре в селі найліпший злодій, котре найбільший богач – і зробився сільський.
   Послужив кілька літ, а добрі люди зачали його радити, аби став ґаздою.
   – Ти не будь дурний, а як дає кавалочок города, а дівка годна і постарана, та й бери. А маєш гроші заслужені, а ще приробиш, так клади собі хату. А най вона буде як куча, але твоя! А ци дощ, ци зима, ци таки так нема роботи, то вже ти не кукуєш із-за богацького вугла і не гниєш по яслах, бо ти маєш свій кут. Слухай мене, старого…

   Оженився, будував хату і тріскав від роботи, від своєї і чужої. Носив дошки на плечах з міста, відробляв старі сніпки, що взяв на стріху, і заробляв гроші то на вікна, то на двері. Два роки минуло, заки поклав хату. Хатчина маленька, непоказна, виглядала між другими хатами, як би хто пустив між громаду гарних птахів маленьку, кострюбату курочку. Але Федорові вона і така була мила…

   Минуло кільканайцять років, а перед Федорову хатчину принесли люди червоні хоругви. В хаті на лаві лежала його Катерина – велика і груба, аж страшна. Федір тримав коло себе двоє дівчат: одинайцятилітню Настю і восьмилітню Марійку і все їх питався:
   – Що мємо, доньки, без мами діяти? Котра з вас дєдеві обід зварить?
   А як жінку ложили в трунву, то він заридав:
   – Беріть її полегоньки, бо в неї тіло дуже зболене. Ой Катеринко, я ще не встиг добре з тобов наговоритиси, а ти огніваласи та й пішла собі від мене.
   Він припав до небіжки і цілував її в лице.
   – Люди, люди, я до неї ніколи слова не заговорив, я за роботов за ню забув та й за бесіду. Прости мені. Катеринко, приятелю мій добрий!
   Плач жінок вибіг із хатчини далеко на село.
   – Вона, люди, як пішла за мене, то так як під воду пірнула, ніхто її вже не видів межи людьми. Аж тепер вірнула межи вами – на лаві. Я до неї ніколи марного слова не заговорив, маціцького!..
   …………………………………………………………………………
   І ще минуло кілька літ. Одного вечора прийшла зі служби Настя. Федір глянув на неї і зблід.
   – Насте, небого, а ти ж сама, а чоловік твій де?
   Настя заридала, заголосила, а він слова більше до неї не сказав. Аж як її відпровадив до міста на службу і розходився з нею, та тоді заговорив:
   – Дай тобі, Боже, дитинко, якнайліпше, але дивиси, аби-с дитини не стратила, бо стиду вже не покриєш, а гріха неспасеного докупишси. Та переказуй, як тобі тут буде…
   …………………………………………………………………………
   А роки йшли, не стояли. Федір не випускав із рук ціпа цілу зиму, чепіг не викидав цілу весну, а коси ціле літо. Кості боліли, кінці їх стиралися і пекли. Але неділя ставала на поратунок, бо в неділю він ішов під вишню, лягав на зелену траву, а вона висисала в землю той біль. Та прийшов такий час, що неділя не годна була направити того, що будні дні попсували, а трава не могла виссати того болю, що запікся в старих костях. А ще вселився кашель, що не покидав його ні коло коси, ні коло плуга, ні коло ціпа…
   …………………………………………………………………………
   Розвидалося, віконце побіліло, а Федір вернувся з далекої вандрівки свого минулого життя. Вмився, помолився і збирався йти до двора.
   – Наймуси у пана від весни, озму на чоботи і трохи орнарії, та й якось я перезимую, заки піду до служби.
//-- III --//
   По селі білі, вузенькі стежки всі хати докупи пов’язали, лише Федорова хата стояла поза сітею стежок, як пустка. Федір зимував, як ведмідь. Рано вставав на годину, аби затопити і зварити собі їсти, а потім цілий день і цілу ніч перележував на печі. Чим дальше заводилося в зиму, тим він сходив на дитинячий розум.
   – Тепер, Федоре-небоже, встань та укрій собі гріночку хліба, але тоненьку, панську, бо-с, виджу, зголоднів.
   Він сміявся, злазив з печі і краяв хліба та дивився до вікна, чи вона тоненька, панська.
   А темних, зимових ночей він голосно, на всю хату, говорив страшні речі.
   – Село вімерло що до лаби, а я собі гадки не гадаю, у тот бік не дивлюси!
   Але власні слова переймали його переляком, він пітнів зі страху і скакав з печі до віконця, аби переконатися, чи в коршмі є світло. Успокоївшися, він вертав на піч.
   А як пробуджувався вночі зі сну, то не міг спам’ятатися, забув за себе і аж як гримнув кулаками до сволока, то приходив до пам’яті.
   Тої зими його хатина заполонилася опирями, привидами і марами. Вони гуляли по хаті, як збиточні діти. Вилітали до сіней і вистуджували хату, вибігали крізь піч на стрих і товклися, аж стеля лупалася, дзвонили у вікна, аби його заманити надвір. Він не давався, намагався не боятися, тоді вони вибігали на піч і щипали його, душили і в рот онучі запихали. Одної ночі злетілися до хати всі чорти. Гуляли, аж хата дрожала, а вітер такий здоймили, що він замерзав на печі. Потім позасідали поза стіл і повивалювали з утоми язики, такі самі, як той маленький язичок, що він його поклав під Курочкову стодолу. Він лежав, як мертвий, аж як кури запіяли, то він ледве піднявся і зачав молитви говорити. Але і при молитві вони йому не давали спокою. Він не міг нагадати таких молитов, що їх найліпше знав, – він забував навіть хреститися. Ті мари так його змордували, що як прийшла весна, то він ледво дихав і побілів як папір.
   – Треба брати гроший відки голова, та посвітити хату, бо тут нечисте злізлоси з цілого села накупу. Віпили з мене кров, що вітер ні з ніг ізгонить!
   Як весняне сонце заблисло, то він смарував чоботи, латав сорочки, і плів волоки до постолів, і тішився, що раз уже піде до служби.
   – Уберуси, вбуюси файно та й до двора! Проши вельможного пана, мелдуюси до панської служби.
   – Добре, Федоре, – десь відповідав йому пан, – ти, виджу, слушний чоловік, коли ти подлуг припісу мель-дуєшси.
   І Федір, латаючи сорочку, солодко усміхався.
//-- IV --//
   Федір стояв серед панського гумна і сумно дивився за рядом плугів, що висотувався з брами, як ланцюг, у котрім залізо споювало м’ясо людське з м’ясом волів.
   – Уже моє оранє скінчилоси! Старе вогниво, та й вікинули, бо ланцюг серед дороги урвав би си!
   Похитав головою та й пішов до стодоли брати свиням зерна. Через цілий день на гумні було тихо. Лише від наймицьких хаток доходили крики бабів і плач дітей.
   Якби хто з села повибирав щонайгірші хатки, а до них загнав щонайобдертіших мужиків і найжовтіших жінок і додав ще голої дробини – дітей – і все те поставив близько себе накупу, то мав би правдивий образ тих хаток із їх мешканцями.
   Федір з гумна дивився на ті хатки і щось заперечив головою:
   – А де ж я би там ішов у таке пекло! Я собі буду спати у стайні, тепер зими нема. Не піду я там у тоту пропасть.
   Вечором пішов до стайні. Коло ясел стояли воли двома довгими лавами і ліниво жували сіно. Коло кожних чотирьох сидів погонич і дозирав, аби під себе не викидали. Між тими лавами сиділи на землі плугатарі і сівачі. Латали собі постоли, стягали мотузками сердачини і направляли істики. Кожний коло чогось нипав. Коло них присів Федір. Воли один по одному падали на солому, за ними переверталися в ясла погоничі, а за погоничами йшли плугатарі. В стайні запанував тяжкий відпочинок, що по утомі зораних ланів паде на стайню, як тяжкий камінь. Федір також засунувся перед воли.
   – Свинарю, мой, а марш з-перед волів межи свині! Ще тобі лужко стелити! Твоя Марійка добре нас ріхтує. Тікаєси, як сука, з фірманом, та відавує йому з обіду щонайліпше, та ще й ти приліз на нашу голову? Марш з-перед волів!
   Федір виліз із ясел і ляг під брамою на в’язку соломи. Забута кривда в тій хвилині пробудилася.
   – Гріх меш мати за мене, Андрію, гріх…
   Стайня стогнала, позівала, зі сну говорила. Так тяжко дихала, як би десь глибоко в землі душилися тисячі людей.
   – Молиси за мене, най мене Бог хоронить, най мене направить на ліпший розум, бо тє спечу у вогні, як пацюка, бо меш три дні попіл за своїм богацтвом згортати…
   Над ранок і він скотився у чорну пропасть стаєнного сну.
//-- V --//
   Федір потім ніколи не ходив до стайні і не говорив з наймитами. Спав у стодолі і не показувався на очі. По Великодні Марія віддалася за фірмана і переходила з ним на службу до другого пана. Федір вийшов з ними за браму і попрощався.
   – Маріє, а памнєтай, що я хату при людих Насті відкажу, аби ти її не відгонила, бо вона, сарака, одна-одиниця!
   І вернувся. В хліві, аби ніхто не бачив, заплакав.
   – Тепер жий, з ким хочеш!
   Тої днини впився і прийшов до стайні.
   – Мой, скарбов’яни, тепер ні не вігоніть, бо вже моя Марія помандрувала.
   – Хто би вас вігонив, от лєгайте та спіть, як-сте набрали повну голову.
   – Певне, що п’єному добре спати, так і Бог приказав. Але ти кажеш іти спати, а я тебе питаюси, де я маю іти спати? Як ти така мудра голова, то ти мені скажи, де маю іти спати?
   Він аж носа Процевого дотулився, так близько присунувся зі своїм питанням.
   – Де впадете, там будете спати.
   – А якби я так у яселца, га?
   Він злобно засміявся.
   – Я в ясла, а ти мене за гирю, та в шию, та буком: а марш, старий псе!
   Погоничі повилізали з ясел, аби дивитися на комедію.
   – Бий з ясел, бо ти тут гнив та й маєш зогнити, бо ти не знаєш, що то є чоловік, – ти віл, ти хати ніколи не видів! Ти порєдного чоловіка з ясел буком! Але ти мене запитаєшси: «А де ти, васпан, дотепер був?» А я тобі кажу: «Був-сми межи людьми, любо мені було». Але ти кажеш: «А чого ж тебе люди від себе прігнали?» Отут ґудз! А я тобі на це нічо не скажу, лиш три слові: «Нема у людий Бога». А ти голова розумна та й усе вже знаєш…
   – Ідіть, старий, спати, не гніть бандиги, а завтра підемо в село на вибір, та ми тих богачиків трохи намнемо.
   – Я на вибір піду і людем усю свою кривду скажу, але в ясла не піду, бо я там не маю гнити. Я знаю ліпше ґатунок, як ти, я більше світа видів, як твій пан. Але чекай, я тобі буду казати, як на протоколі. Я був помийник жидівський, я валєвси попід жидівські лави, по всіх кременалах. А Бог най пише гріх, а я не боюси, я за все відповім, так відрубаю, як першому-ліпшому. А мене хто на розум учив, га? Коли мене лиш чим виділи та тим били! Не біси, я вікажу, я вів’єжуси що до крішки. Но, але дав мені Бог такий розтулок у голові, що я привернувси назад до нашої віри. Як єм уздрів його ласку небесну по полю, як жито просилоси під серп і земля аж цєпала: «Йди, Федоре, бери з мене хліб», – а я лишив жида серед дороги та й пішов до Божої роботи. Дєкую Господеві і до сегодні!
   Він хрестився, цілував землю і бив поклони.
   – Прийшов я межи наші люди, а мені світ розтворивси! Тото-м з ними гарував! Оженив-єм си, поклав хату з цего мозиля. Вже має мені бути добре. Але гріхи треба відпокутувати, Бог буком не б’є! Умерла мені Катерина, но ніц, його воля, його розказ. Тішуси дітьми, годую, забігаю – вігодував, а люди взєли та й знівечили. Пішла моя Настя ні сяк ні так, пішла по жидах, а Марія, аді, помандрувала з отим ляхом. Ме бідити. Але ніц, най ні Бог скарає, як що кажу. Кара має бути!
   Він імив пушками губи і стиснув, аби проти Бога не говорити.
   – А я лишивси босий! Іду я до него у таку плюту: «Дай мені ґрейцір, най ноги вбую». А він мені каже: «Йди до жидів». Прийшов я до вас, а ви мені: «Марш!» А куди ж я маю тепер іти?! Карає Бог, карають люди, караєте ви, а я кількі карі не годен вітримати!
   – Ідіть, діду, в ясла, ми вас просимо.
   – Най буде кара на мене, я си приймаю, але по правді! А ти ж би любив, якби я з твого хліба всю мнєкушку віїв, а тобі лишив саму згорену шкірку? Правда, що ти би не любив, бо то не по правді?
   Він роздер сорочку в пазусі, скинув її і шпурнув під воли.
   – Тепер дивиси, яку мені шкірочку богачі лишили. Та чим тут жити? А що ж тут є вже карати?!
   Він голий перевернувся на землю. Наймити його прикривали, чим мали найліпшим.
//-- VI --//
   Коло громадської канцелярії стояли дві купи. Одна обдерта, чужа на селі, апатична, друга чиста, біла, охоча – наймити і ґазди. З одної і другої купи хтось викликуваний заходив до канцелярії і голосував. Економ аж захрип, бо кожному наймитові мусив називати пана, війта і жида. Жандарми снувалися і усміхалися, як коли би мали перед собою діточу забавку.
   – Ну, хлопці, тепер уже вібрали-сте пана, сідайте та й мете пити горівку, – сказав економ. Ґазди здоймили галас:
   – Ото вушивці, ото жебраки, ото худоба панцька!
   – Мойня, чуєте, як богачі рип’є?
   – Най рип’є, а ми пиймо горівку.
   – Та пийте грань, пийте кров свою, злодюги!
   – Ми горівку воліємо!
   – Ото нам пани вішукали право, аби голодники розбоєм ішли на село!
   – Ти, читальнику, ти гадаєш, що я не був у читальні? Таже і там бідний нарід стоїть коло порога. За столом сидить ксьондз, старші братя, богачики, а дєк чітає тоті казети, а ви покивуєте головами, як воли, ніби щось ви з того розумієте. А то один з другим такий дурний, хоть му око віколи! То така читальня ваша, що богач за столом, а наймит коло порога. Так у церкві, так у канцілярії, так усюди. Та ми маємо з вами бути?
   – Хлопська голова не до письма, а зад не до крісла!
   Наймити зареготалися.
   – А тихо ж ви, невмивані, вперед вуші повібивайте, а потім учіть ґаздів розуму!
   – Мой, ти, Курочко, то ти також за людьми? Таже ти гірше жида! Чого горланиш? Не біси, твоє богатство піде марне. А нагадай собі, як я служив у тебе, та мене від твої роботи хороба нагріла. А ци ти мені за цілий тиждень вініс букаточку хліба або води напитиси? Та ти з людьми тримаєш? Я в тебе всю силу лишив, а ти мене вігнав босого на зиму! Таже ти гірше жида, бо то рахуєси не наша віра. Але пустє твої діти тото богатство, що з него сліду не буде! Ти, кальвіне!
   Курочка гримнув Федора в лице, та так, що його обілляла кров, і він упав.
   – Хлопці, ану богача трохи намнєцкаймо!
   Ймили наймити Курочку, постояли за Курочкою ґазди, потекла кров…
//-- VII --//
   Федір лежав у своїй хаті на постелі. Очі його горіли, як грань, від червоних язичків, що тисячами огників розбігалися по тілі і смажили його на вуголь. Ті язички, як блискавки, літали по всіх жилах і верталися до очей. Гриз кулаки, бив чолом до стіни, аби вогонь з очей випав.
   Запалився, чув, що з нього бухає поломінь, ймався руками за очі. Один страшний крик, надлюдський зойк! Язички вилетіли з тіла і прилипли на шибках віконця. Зірвався. Віконце червоніло, як свіжа рана, і лляло кров на хатчину.
   – Все моє най вігорить! Все, що-м лишив на єго подвір’ю.
   Він скакав, танцював, реготався.
   Віконце дрожало, тряслося, і щораз більше тої крові напливало у хатчину.
   Вибіг на поріг.
   Звізди падали на землю, ліс скаменів, а десь з-під землі добувалися скажені голоси і зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огні.
   – Я чужого не хочу, лиш най моє вігорить!

Кленові листки [35 - Вперше опубліковано в грудневому номері часопису «Літературно-науковий вісник» за 1900 рік (Т. ХІІ. – Кн. 12. – С. 330–337). Звичне датування новели – липень-вересень того самого року, коли автор гостював у родині гімназійного приятеля Івана Плешкана (1867–1902) в селі Чортовець біля Городенки (тепер Івано-Франківська обл.). Хоча в цитованому щойно листі до О. Гаморак за березень 1900 року згадано, що новелу «Мужичка» (первісна назва «Кленових листків») уже надіслано в редакцію. Правдоподібно, що влітку В. Стефаник ще доопрацьовував чи наново переробляв текст, бо новела належить до улюблених творчих дітищ автора: над нею він довго й напружено працював (збереглося сім, часто далеких один від одного варіантів (див.: І, 301–304), хоч внутрішні сумніви й невдоволення зробленим не покидали його до самої смерті (див. відгук у нотатках «Під вражінням вистави “Землі”»). Відтак слід зробити корекцію стосовно датування твору.]

//-- І --//
   Постіль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засіли куми, на краю печі рядком діти. Вони поспускали рукави, як стадо перепелиць, що спочивають, але все готові летіти. Куми зате сиділи як вкопані, лише руками досягали хліб або порцію горівки, але і руки найрадше не рухались би, лише спочивали би зігнені в кулак на колінах. Нерадо вони брали хліб і порцію. Каганець блимав на припічку і потворив з кумів великі, чорняві тіні й кинув їх на стелю. Там вони поломилися на сволоках і також не рухалися.
   Коло стола схилений стояв Іван, господар хати і тато маленької дитини, що її охрестили.
   – Будьте ласкаві, мої куми, та пережийте ще по одні. Хоть це не горівка, а болото, але з мужиком то так си має: що де у світі є найгірше, то він має то спожити, що де у світі є найтєжше, то він має то віконати…
   – На то сми рожені, – відповідали побожно куми.
   Як порція обійшла колію, то Іван її поставив лігма коло пляшки, бо боявся, аби не впала така маленька на землю.
   – А закусіть… Та й дивітьси, який мене клопіт найшов у самі жнива, у сам вогонь. А я, бігме, не знаю, що з него має бути?! Ци маю лишити жнива та й обходити жінку і варити дітям їсти, ци я маю лишити їх тут на ласку Божу та й тєгнути голоден косов? Бо вже таке має бути, бо у такий чєс ніхто до хати не прийде за великі гроші. На тобі, Іване, дитину та й радуйси, бо ще їх мало маєш!
   – Не марікуйте, куме, та не гнівіть Бога, бо то єго воля, не ваша. А діти – піна на воді… щось на них трісне – та й понесете всі на могилу.
   – У мене не трісне, але там, де є одно, там трісне. Жебрак аби таки не тулєвси до жінки, аби не дививси в той бік, де жінка, то би найліпше зробив! Тогди і Бог не дасть.
   – Куме, ви це пусте говорите, так ніколи не буде, бо люди мають си плодити.
   – Коби ж то люди, а то жебраки плодєси. А я тому кажу, що ти, жебраку, не плодиси, не розводиси, як миш, ти будь контетний, як маєш на хорбаці дранку, як маєш ковалок хліба, аби-с не голоден, та й як ті ніхто по лиці не лупить. Як ці ділі маєш, та й має тобі бути добре, а від жінки геть уступиси.
   – Куме Іване, дайте трошки спокій, бо жінка як си має звичій у такім антересі, та єї не треба цего слухати, бо така бесіда не дає здоров’я. Колись іншим ліпшим часом.
   – Я вас дуже перепрашаю за мою таку бесіду, але ви гадаєте, що я за нев дбаю, або за дітьми дбаю, або за собов я дбаю?! Бігме, не дбаю, най їх і зараз віфатає та й мене з ними! Овва, ото би сми втратили рай на землі і маєтки лишили!
   Куми вже не обзивалися, не перечили, бо бачили, що Івана не переможуть, і хотіли, аби скорше виговорився, бо борше їх пустить спати. Іван встав від стола, спинився насеред хати, спустив рукави так, як діти на печі, і почав до них балакати.
   – Та чому не летите з мої голови? Я вам утворю і вікна, і двері, гай!..
   Діти засунулися на піч так, що їх не було вже видко.
   – Аді, саранча, лиш хліба, та й хліба, та й хліба! А відки ж я тобі того хліба наберу? Та то би на дванайцітий сніп якись раз торгнути, то би якись раз схилитиси, то з поперека вогонь у пазуху сиплеси! То тебе кожде стебельце у серце дюгне!
   Це було до дітей, а тепер він звернувся до кумів.
   – А увечір лиш си укажеш до хати такий, як віхоть, як мийка, усотаний, а вони тобі в один голос і жінка, і діти: «Нема хліба!» Та й ти не йдеш, бідний чоловіче, спати, але ти тєгнеш ціп та й молотиш напотемки, аби завтра мала з чим іти в жорна. Та так тебе ціп і звалить на сніп, та й так деревієш до ранку у сону, аж ті роса припаде. Та й лише очі пролупиш, то зараз тебе тота роса їсть, бо мало тебе біда їсть, ще вона вночі тебе найде! Промиєш очі та й течешси на лан такий чорний, що сонце перед тобов меркне.
   – Іване, не журітьси дітьми, бо то не лише ви, але Бог їм тато, старший від вас.
   – Я з Богом за барки не ловлюси, але нащо він тото пускає на світ, як голе в терня?! Пустить на землю, талану в руки не дасть, манни із неба не спустить, а потім увесь світ кричить: «Мужики злодії, розбійники, душегубці!» Зіпреси один з другим у церкві такий гладкий, що муха по нім не полізе, та корить, та картає! «Ви, – каже, – дітей не научу-єте страху Божого, ви їх самі посилаєте красти…» Ей, де я годен так ганьбити! А коби коло мої дитини і мамка, і нянька, і добродзейка ходила, коби мені люди всего назносили, то і я би, єгомость, знав, як діти вчити! Але мої діти ростуть по бурінах разом з курми, а як що до чого прийде, отак як тепер, то ніхто не знає, що вони цілий день їдє. Ци крадуть, ци жебрають, ци пасуть, а я відки знаю? Я косю ваші лани та й забуваю не лиш за діти, але за себе не памнєтаю! Ви би хотіли, аби я і ваші лани зробив, і діти аби-м учив. А ви від чого? Так, люди, ви самі знаєте, яке наше житє…
   – Знаємо, куме, знаємо! Як не знати, коли самі у нім бродимо.
   – Я на діти дивюси, але я не гадаю, аби воно було чемне, аби уміло до ладу зробити. Я лиш заглядаю, ци воно вже добре по землі ходить, аби єго упхати на службу, оцего я чекаю. Я не чекаю, аби воно убралоси в силу, аби путерії набрало, аби воно коло мене нажилоси. Коби лиш богач або пан утворив пащеку, а я єго туда кидаю, аби лише збутиси! А потім воно бігає коло худоби, ноги одна рана, роса їсть, стерня коле, а воно скаче та й плаче. Ти би єму завернув худобу, поцулував би-с єго в ноги, бо-с го сплодив та й сумлінє ті п’є, але минаєш, ще і ховаєшси від него, аби-с не чув!..
   Аж почервонів, аж задихався.
   – Та й росте воно в яслах, під столом або під лавов, їсть кулаки, умиваєси слозами. А підросте, та й щось воно украде, бо воно ніколи добра не знало та краденим хоче натішитися. Дивиси, іде до тебе шандар. Скує тебе, наб’є-си, як товарини, бо ти тато злодієві та й мусиш з ним бути у змові. Та й є-с злодій навіки! Але це не решта, конець ще напереді. Най би син, ваша дитина, а люцький злодій, най би зогнив у кременалі, бо злодія не шкода! Най би! А то вони озмуть здоров’є та й дають до шпиталю лічити, а потім пускають письмо до віта, аби тато платив кошта. З хати вігонєють, під пліт викидають з бебехами! Ідеш до віта, по руках цулуєш: «Віточку, віберіть ні із цеї кари». – «Ти, – каже віт, – бідний чоловік та, може, ті віпустим, але яку я вігоду буду мати за твою вігоду?» Стиснеш плечима, складешси, як цізорик, та й кажеш: «Місіць вам буду задурно служити…» Так ци не так, люди, правду кажу ци брешу, як пес!?
   – Все так, цілий ґатунок такий, одного-сте слова не замилили!
   Іван дрожав цілий, чув на собі цілу вагу страшних своїх слів.
   – Аби-сте не казали, люди, що кранчу над головами своїх дітий, як ворон на стервом, не кажіть, люди, не кажіть! Я не кранкаю, я правду говорю, мій жєль кранкає, серце кранче!
   Очі його запалилися, і в них появилася страшна любов до дітей, він шукав їх очима по хаті.
   – Бо виглядає так, що я свої діти геть позбиткував, гірше як темний воріг. А я, видите, не позбиткував, я лишень прогорнув з-перед очий сегодне, і завтра, і рік, і другий і подививси на мої діти, що вони там діють? А що-м уздрів, та й сказав-єм. Я пішов до них у гості, та й кров моя застигла на їх господарстві…
   По хвилині:
   – Якби до тої Канади не було морів, то я би їх у міх забрав та й би-м пішя з ними туда йшов, аби їх занести далеко від цего поруганя. Я би ті моря берегами обходив…
   Куми забули були за відпочинок, а тепер самі нагадали, борзо повставали і пішли.
//-- II --//
   Рано.
   Діти обідали на землі, обливали пазухи і шелестіли ложками. Коло них лежала мама марна, жовта і клала коліна під груди. По чорнім, нечесанім волоссю спливала мука і біль, а губи заціпилися, аби не кричати. Діти з ложками в роті оберталися до мами, дивилися і знов оберталися до миски.
   – Семенку, ти вже наївси?
   – Вже, – відповів шестилітній хлопець.
   – То озми віничок, покропи землю та й підмети хату. Мама не годна хилєтиси, бо дуже болить усередині. Не кури дуже.
   – Уступітьси, бо через вас я не можу замітати.
   Мама звелася і поволіклася на постіль.
   – Семенку, а тепер файно вмийси, і Катруся і Марія най си вмиють, і побігни в збанок води начерпнути, але не впадь у керницу, не хилєйси дуже…
   – Семенку, піди та нарви огирків у решето, аби мама в горшку наквасила, бо я виджу, що буду слаба та не будете мати що з хлібом їсти. Та й нарви хрону і вишневого листя. Та не сотай огирчинє, але рви попри саме било…
   – Семенку, здойми з грєдок сорочки, аби-м полатала, бо ходите чорні, як ворони.
   Семенко все бігав, все робив, що мама казала, і раз по раз потручував молодші сестри і казав, що дівки не знають нічого, лише їсти.
   – Вони ще малі, Семенку, як віростуть, та й будуть тобі сорочки прати.
   – Я си найму, та й там мені будуть сорочки прати, я їх не потребую.
   – Не тішси, дитинко, службі, бо не раз будеш свої дні оплакувати.
   – Аді, дєдя зросли у службі та й нічо їм не бракує.
   – І ти зростеш у службі, аж шкіра буде пукати від того росту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайси дєдеві нести обід. Він десь такий голодний, що му си очі за тобов продивили.
   – Я мусю дєдеву палицу брати, аби від псів обгонитиси.
   – А як загубиш, та й буде дєдя нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але озми хоть дєдів капелюх.
   – Тот капелюх лиш на очі паде, що не видко дороги.
   – Вімий збанок та й сип борщу.
   – Ви мене не вчіть кілько, бо я знаю.
   – Семенку, а дивиси, аби ті пси не покусали…
//-- III --//
   Дріботів ногами по грубій верстві пороху і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.
   – Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порєдно спарить. Але я собі заберу волося так, як жовнір, та й буде мені ліпше йти.
   Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, аби приложити його капелюхом і виглядати, як обстрижений жовнір. Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з-під широкого капелюха зсунулося на потилицю.
   – Це пустий капелюх, най-но як я си найму, та я тогди собі капелюшок…
   Лише облизався. Пройшовши шмат дороги, він знов поставив обід на землю.
   – Я змалюю собі велике колесо із шпицями.
   Сів насеред дороги в порох і обводив довкола себе палицю, потім рисував проміні в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обод і побіг дуже зрадуваний.
   До кожних воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір’ю пса, і аж тоді борзенько перебігав. З одного обістя вибіг пес і пустився за ним. Семенко співорив, зверещав і сів з обідом. Палиця також впала на дорогу. Довгенько скулений сидів, чекав пса, аби кусав. Потім зважився подивити і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло нього.
   – На, на, ціган, на кулеші, але не кусай, бо болить дуже, та й штроф твій ґазда буде платити. То він тобі ноги поломить за той штроф.
   Щипав з платка кулеші, метав псові по куснику і сміявся, що він на воздусі хапає. Пес мав отворену морду, і він собі рот отворив.
   – А ти чий, шибенику, що пси по дорогах годуєш, а в поле що понесеш?
   І якась жінка гупнула його в шию.
   – А-як, ви ще бийте, як пес хотів мене роздерти!
   – А ти чий, такий чемний?
   – Я Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабі, а я мусю нести обід, а мене пси кусають, а ви ще б’єте…
   – Ой, яке я тебе била… Куди ж ти несеш їсти?
   – Дєдеві несу на лан коло ставу.
   – Іди зо мнов, бідо, бо я також несу туди обід.
   Пішли разом.
   – А хто обід варив?
   – Мама варила, бо я ще не вмію, а Марія і Катерина ще менші від мене.
   – Та не слаба мама?
   – Чому не слабі, так си кочєють по землі, так стогнуть, що аж! Але я за них робю…
   – Ото ти робітник!
   – Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеси мами, який я розумний! Я оченаш знаю цілий…
   Жінка засміялася, а Семенко здвигнув плечима і замовк. За ним біг пес, а він нібито кидав йому кулеші і загулював іти за собою.
//-- IV --//
   Три дні опісля.
   Посеред хати сидів Семенко і сестри і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска з зеленими, накришеними огірками і хліб. На постелі лежала їх мама, обложена зеленими вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.
   – Понаїдайтеси та й тихо сидіть, бо я понесу дитину до Василихи, аби поплекала. Дєдя казали, аби нести рано, в полуднє і надвечір, а увечір вони самі вже прийдуть.
   – Семенку, не переломи дитину.
   – Я гадав, що ви спали. Дєдя казали давати вам студеної води і булку їсти. Марія така чемна, то вона тоту булку уфатила і вкусила вже раз. Але я набив та й відоймив. Мете їсти?
   – Не хочу.
   – Дєдя зсукали ще свічку та й казали, що якби-сте умирали, аби вам дати у руки і засвітити. Коли я не знаю, коли давати?…
   Мама подивилася великими, блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсильний страх зійшлися разом в очах і разом сплодили дві білі сльози. Вони викотилися на повіки і замерзли.
   – Дєдя рано в хоромах також плакали, так головов до одвірка лупили! Заплакані взєли косу та й пішли.
   Взяв дитину та й вийшов.
   …………………………………………………………………………
   – Семенку, аби-с не давав Катрусю, і Марійку, і Василька бити мачусі. Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, від їди відгонити і білих сорочок не давати.
   – Я не дам та й дєдеві буду казати.
   – Не поможе нічо, синку мій наймиліший, дитинко моя найзолотіща! Як віростеш, аби-сте си межи собов дуже любили, дуже, дуже! Аби-с помагав їм, аби-с не давав кривдити.
   – Як я буду служити та й буду дужий, то я їх не дам, я буду до них щонеділі приходити.
   – Семенку, аби-с просив дєдю, що мама наказувала, аби вас любив…
   – Їжте булку.
   – Співай дитині, най не плаче.
   Семенко хитав дитину, але співати не вмів. А мама обтерла долонею сухі губи і заспівала.
   У слабім, уриванім голосі виливалася її душа і потихоньки спадала між діти і цілувала їх по головах. Слова тихі, невиразні говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю, і ніхто їх позбирати не годен, і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати і полетіти в пусте поле за листочками…

Похорон [36 - Вперше надруковано в збірці «Дорога» (с. 54–56). Припускають, що остаточну редакцію новели створено в 1900 році. Хоча первісний варіант її зустрічаємо вже в листі до В. Морачевського від 17 травня 1896 року, в якому дано художній начерк похорону дитини міщанки-зарібниці (див.: ІІІ, 69).]

   Спереду обдертий хлопчик із біленьким ковніром під шиєю. У руках держить чорний хрест і все глядить на нього. За ним такі самі чотири хлопчики несуть трунву. На її вічку білий, тоненький хресток, а ціла вона синя. В головах трунви прибитий віночок із жовто-брудних цвітів. З отих самих, що ростуть попри камінях на подвір’ях каменичних. Такий віночок, як колачик бідного мужика, що дає в церкві за простибіг.
   За трунвою плететься кілька жінок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малі, погаслі свічки. Під пахами несуть напівзів’ялі вазоники. То ті марні цвіти, що ніколи сонця задосить не мають і все з одного боку брудно-зелені, а з другого ясно-жовті.
   Під ногами мокре каміння, і мряка непорушна висить у воздусі.
   Одна жінка плаче, а друга їй каже:
   – Як був здоровий, то грався цілий день коло моєї будки. Порпався заєдно у тім рівці, що дощ викопав довкола будки, і витягав всякі камінчики. Курятко без квочки, ну, кажу вам, як курятко. І не брешу вам, але правду говорю, що кождого дня я вибирала черствіші булки і кликала його до будки. Він сідав коло мене і їв. Як він красно їв! Ручки такі маленькі, а він ними щипав мацінькі крішки та в ротик, у ротик. Най Бог запише мені лише ті булки, що я йому надавала…
   Жінка плаче дальше.
   – Осінь, осінь його доконала, сирий люфт і студінь. Бо ви цілий день не бували в хаті, а його різало без вас та й зарізало. А я приходила до него і свіженькі булки приносила, але він вже не їв. Водиці йому треба було раз по раз. Лежав, як рибка, і все ротик роззявляв. Потім посинів геть, а пашіло від него вогнем! Як би хто під ним вогонь розіклав, а його кісточки, як полінця, накидав, аби горіли…
   Йдуть усі помучені, зів’ялі, сіру мряку хрестом прорізують.
   – Але він умер, відай, від тої канапи, що на ній лежав. Відки ви таку канапу дістали? Бігме, така, як гріб з подертих міхів. На такій канапі може здоровий умерти. Я би боялася тої канапи, якби-м сама з нею лишилася. Втекла би-м або порубала би-м, ні, я би її в хаті не тримала!
   – То канапа його тата, він на ній родився, то спадок. Як вибирався з першого поверха, то нам її лишив.
   – А де ж він тепер?
   – Не знаю…
   Маленький похорон завертає в другу вулицю. Чорний хрест обвився сивими цяточками мряки, хлопчики померзли, і баби ледво лізуть.
   Йдуть серединою вулиці, як подерті тіні, чужі і не знайомі з ніким.
   А цвинтар буде, лиш його крізь сіру мряку не видко.

Сон [37 - Новелу створено приблизно в 1900 році і вперше надруковано в збірці «Дорога» (с. 57–59) з присвятою Б. Лепкому, близькому товаришеві В. Стефаника й авторові численних статей і спогадів про нього.]

   Спав твердо.
   Ліс шумів, стогнав, тонкі шепти рвалися з маленьких галузок і падали разом із змерзлим інеєм. Так, якби маленькі дзвіночки падали.
   Вітер вив, як гнаний пес.
   Небо чисте, задубіле, а місяць такий на нім ясний, як на Різдво.
   Третильник спав твердо. Головою сперся на свою купу кукурудзів, а ногами на дві панські. Чорне волосся посивіло від інею, руда сардачина побіліла, моцні руки не чули зимна, а лице, спалене вітром, поцегліло.
   Балакав крізь сон і за кожним словом випускав з уст сніп білої пари. Голос його йшов з вітром до ліса і бився довго від одного дерева до другого.
   – Не рунтай тото, бо воно зароблене, ти від мене береш, доброго богача найшов…
   Здоймив кулак, але він безсильно зсунувся на сухе бадилля.
   – Я можу працувати, бо маю моцні руки, як кінцьке копито… Талапну раз – та й дух віскочив!..
   – Землю цулуй, де си поступиш, бо вона ци твоя, ци чужа, то ти з неї жиєш, своя родить і чужа родить… Певне, що правда, ой допевне! Ґрунт – то спосіб до всего, як твій є. Він тебе загріє, і накриє, і погодує, і честь тобі поведе…
   Закашляв, як у великі труби заграв.
   – Як не маєш свої ниви, то не маєш куди ходити, не маєш по чім… Нема, нема, о, нема…
   Поставив кулак під голови.
   – Я довго бідив по чужім полі. Але Бог мені вігодив, дай Боже так кождому. Взєв та й дав. На тобі, каже, грінку землі, але не пусти, тримай… Зубами держи її, кохай, як коли жінку, що тобі під руку вдаласи…
   Капелюх упав з голови і з вітром покотився.
   – Танаску, мой, а скинь капелюх, таже ти перший раз вішов цеї весни у поле – так годиться… Як Бог дасть, то буде пшеница. Колачі спечємо і дамо таким, що не мають з чого спечи… Дамо, дамо, як нам Бог дає, та й ми дамо, дамо…
   Ляг хрестом.
   – Межу кортить також зродити колос, бо межа таки земля, вона ще ліпше… Я тобі по смерті лишу… Аді, як скатерть рівна, лиш чорна. Я тобі накрию у полі цев скатертев стіл, а ти меш їсти і Бога молити, що-с такого тата мав…
   – Весна-красна, аді, ори собі, не роби сказів, а воли напій та й повертайси перед сонцем, бо за худобу білший гріх, як…
   Збудився, ще почув своє останнє слово спросонку. Глянув на небо, потім обернувся за куражкою, посмотрив долонею по голих грудях, перехрестився.
   – Така лють зараз з осені? Ще сніг отут присипле… Надворі зима, а мені така файна весна присниласи… Гай, Якове, лупи кукурудзки, де вже кілько спати!..

Басараби [38 - Написано приблизно в 1900 році й опубліковано вперше в збірці «Дорога» (с. 60–71). Твір має реальну основу: це, по суті, родова сага Стефаників (детальніше див. передмову до нашого видання).]

//-- І --//
   Тома Басараб хотів повіситися у кошниці в саме полудне… Але Томиха наробила зойку, всі сусіди покидали ціпи з рук, всі сусідки повилітали з хорів і прибігли на Томине обійстя. Відважний Антін, той, що тягнув зуби по шустці, заліз у кошницю, і Бог знає, як він там собі порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час ціле подвір’я заповнилося людьми і дітьми. Вони стояли і дивилися з великим страхом.
   – Та чого стоїте, як на заводинах, та поможіть мені єго занести до хати. Оце раз дурний нарід – гадаєш, що ті вкусить?!
   Тому занесли до хати, а юрба вийшла за ворота і почала судити по-своєму.
   – Басараби знов зачинають вішатися, не мають гаразду в голові.
   – Та лиш тому три роки, як Лесь затягся; Господи, яка тогди буря зірвалася! Мені з хати цілий причілок урвало.
   – Басараби мають вже до себе, що тратяться один за другим.
   – Я пам’ятаю, як повісився Николай Басараб, потім за ним стратився Іван Басараб, а ще не минуло було рік, а вже одного досвітка на маленькій вишенці зачепився Василь. Отряс із неї увесь цвіт, мав повне волосє того білого цвіту. То вже три, а я ще рахуюся молодий чоловік – мені, може, є, а може, ще нема трийцять і п’ять років.
   – Ти пам’ятаєш це, а я тямлю, як на бантині повис їх прадід. Богатир був теменний, гроші сушив на верені і пішя ніколи не ходив. Мав такого чорного коня, що браму перескакував, і канчук все мав коло себе. То вповідали люди, що він гонив людий на панщину і тим канчуком м’ясо рвав на людях. А одного ранку розійшлася чутка, що старий атаман висить на бантині. Я ще малий був, але так як сегодня виджу цару народа на єго подвір’ю. Як єго відтяли і несли до хорім, то такий був страшний, що жінки зі страху плакали. А хлопи нічо, лише казали: «О, вже не меш із нас шкіру кавалками здоймати, вже ті тот висадив на бантину!» Потім у день чи в два дні така звіялася буря, такі вітри подули, що дерево з коренем виривало, а хатам здоймало верхи…
   – Та показують люди ще на старій могилі гроби Басарабів. Вони були ховані за окопом, не на самім цвинтарі. То є тоті гроби і за старим, і за новим цвинтарем, а все самі Басараби там ховані.
   – А ви ж гадаєте, що піп та має право такого ховати на цвинтарі? Аби давав цілий маєток, то не можна. Відки такого проклятого пхати межи люди?!
   – Но, но, тепер Басараби поспускають голови вдолину. Такі будуть ходити чорні та невеселі.
   – Коби цес не потягнув за собою більше, бо то їх всіх пазить. Дивися, один стратився, дивися, а то десять їх наставилося. Вони всі зчеплені докупи. Біда їх всіх на однім мотузку провадить…
   – То до семого коліна буде їх так душити, а як семе коліно мине – та й нема моці вже. Десь котрийсь добре заслужився перед Богом. То кара, люди, сему кістку аж карати! Бог не має гіршої кари на землі…
   – То видко по них, що їх Бог карає. Бо і маєтки їм дає, вони богачі, і розум їм дає – а нараз все забирає та й висаджує на бантину.
   – Таже лише треба подивитися на їх очі. То не очі, то така чорна рана в чолі, що жиє і гниє. У одного таке око, як пропасть, погляне та й нічо не видить, бо то око не до видіня. А в другого воно одно лише жиє, а решта коло него камінь – чоло камінь, лице камінь, все. А цей Тома, ніби він дивився коли на чоловіка як варт? Око ніби на тебе справлене, а само дивиться десь у себе, десь у глибінь безмірну.
   – Дивиться око на тот давний гріх, що за него їм кара йде. Він там у них усередині покладений, аби всі дивилися на него і аби спокою не мали, аби була кара.
   – Сесі Басараби то на покаяніє людське родяться, і богатіють, і душу гублять.
   – Тяжкий гріх мають у своїй фамілії і мусять єго доносити, хоть би мали всі піти марне!
   – Гріх, люди, гріх не минає, він має бути відкуплений! Він перейде на дитину, він зійде на худобу, він підпалить обороги, градом спаде на зелену ниву, і він чоловікові душу возьме і дасть на вічні муки…
   Жінки слухали і мало не хрестилися, діти посідали поміж ними, а хлопи ще довго балакали за гріхи і поплелися вкінці до коршми.
//-- II --//
   Всі Басараби зійшлися до Семенихи Басарабихи, бо вона була найстарша і найбогатша в їх роді. Тому також привели. Семениха налагодила їди й пиття і обсадила великий стіл кревними, а Тому поклала на чільне місце.
   – Тодоско, не плач вже, бо доста вже з тебе, бери та сідай, та тішмося, що-смо всі вкупці. Сідай, роде мій, най з тобов все щастє сідає. Коби був Семен, то би він вас знав просити і присилувати. Николаю, а чи пам’ятаєте, як вам пляшку з горівкою розбив на голові і пироги викинув псам, що-сте не хотіли з ним пити!
   – То не було, бабо, жарту з дідом, або гинь, або пий!
   – Я до тебе, Томо, нап’юся, бо-с мені наймиліший! Най ся вп’ю! Бабі не богато треба, аби заспівала дівоцької…
   – Ей, Томо, Томо, коби-м у твоїх роках учинилася! Гай, пий, не пускай очий під стіл. Коби ти очі не пускав удолину, але вгору, то легше би твоїй душі було. Пий до вуйка Миколая…
   Вона стояла перед столом висока, сива і проста. Очі мала великі, сиві і розумні. Дивилася ними так, як би на цілім світі не було такого кутика, аби вона його не знала і, закотивши довгі білі рукави, не зробила би в нім того, що порядна господиня робить, аби вона не спрятала, не прихарила і не звела всього до порядку.
   – Бабо, у вас добре: і їсти, й пити, бо хоть ви мовчите, але очі ваші просять.
   – У мене таки так, я очі маю, аби сміялися, аби жартували. Я не маю їх, та й мама їх не змалювала, аби плакали. Коби ви із своїх очий прігнали тоту мраку чорну, що вам світ затемнює. У моїх очах є мої діти, є моє поле, і моя худоба, і мої стодоли, та чого їм застелюватися журою? Як прийде жура, а я виплачуся, зарумаюся та й обітруся.
   – Не кожда натура однака, бабо. Є така, що хоть ти її медом годуй, хоть ти її у найкращу весну пусти на зелене поле, а вона плаче.
   – Ей Басараби, Басараби! У вас нема дітий, у вас нема нивки, ані худобинки! У вас є лишень хмара, і полуда, і довгий, чорний чупер, що вам сонце закрив. А Бог вас карає, бо ви маєте на єго сонце дивитися, ви маєте дітьми тішитися і зеленим колосом по веселім лиці гладитися. Томо, та бо бери, не гнівайся на бабу. Баба тебе до хресту носила, баба плакала, як тебе до войска виряджали, баба на твоїм весілю кісточками докупи дзоркала. Баба вам не воріг. За то, що душу хотів-єсь загубити, за то я гніваюся на тебе. Але вперед з’їжте, що-м вам понаварювала, бо я задурно не хочу робити, а потім будем говорити.
   – Роде мій чесний та величний! Тішуся тобою, як не знати чим, що мене не забуваєш, що мене любиш і за моїм столом п’єш та файні слова говориш!
   По гостях мигнула ясність щастя, як часом сонце замиготить по чорнім, глибокім ставі. Всі очі піднеслися і справилися на бабу.
   – Ай, Басараби, аді, аді, кілько очий, сам-саміський сум і туск!
   – Бабо, не кажіть так, бо ми всі такі контетні вашими словами, як коли вино солодке пили. Ми би вас, бабо, брали по черзі до хати, аби нам з вами весело було.
   – То я, стара, маю вам хати звеселювати? А ваші жінки де, а вони не цвітуть? А вони вам сорочок не вішивають, а вони дітем вашим голов не миють? Ви не видите нічо, не видите, бо-сте сліпі. Бог вас покарав сліпотою…
   – Бабо, ану ж ми повстаємо та позакурюємо собі люльки, бо чого ми будемо сидіти за столом, як трунок нічо не приймає?
   – Вставайте, вставайте та куріть, а я сяду собі коло Томи, та буду єго питати, що таке тяжке пригнітило єго душу…
//-- III --//
   Тома, чоловічок маленький, сухий, з довгим, чорним чупром, що спадав лагідними, гладкими пасмами на широке чоло. Очі темно-карі блукали під чолом, як по безкраїх рівнинах, і дороги по них найти собі не годні. Лице смагляве, застрашене, як би діточе. Він висунувся з-поза стола і сів коло баби Семенихи.
   – Розповідай же нам, Томо, чого тобі так тяжко на світі жити, чому ти хочеш покидати свої діти, свою жінку та й рід? Не встидайся, але викажи свою їдь, що тебе їсть, та, може, ми що тобі порадимо або поможемо?
   Всі звернулися до Томи.
   – Кажи, кажи, не затаюй нічо, та тобі легше буде.
   – То нема що таїти, – відрік Тома, – я таїв, доки міг, а тепер всі знаєте.
   – Та нічо не знаємо, ти скажи, бо як не скажеш, то ми будемо гадати, що жінка тобі зла, або діти не вдалися, або ми тобі догорили. Та й обачінє май над нами. Ти знаєш, що як один у нашій фамілії стратиться, то зараз другого за собою тягне. А може, межи нами вже такий є, що, як вчув за твою пригоду, та вже надумав і собі стратитися? – сказав сивий Лесь.
   Басараби, як винуваті, поспускали очі вдолину.
   – Тодоско, та будь же тихо, не плач, не плач…
   – Я не знаю, відки і як, але то такі гадки приходять, що не дають спокою. Ти свîї, а гадки свîї, ти продираєш очі, аби нагнати їх, а вони, як пси, скавулять коло голови. З добра, люди, ніхто не закладає собі воловід на шию!
   – А як тобі подієся така завороть у голові, та чому ти жінці не скажеш, чому до церкви не підеш?
   – То пусте, бабо. Як вони обсядуть, то вони не пустять мене кроком від такого місця, де вони гадають мене прив’язати. Якби ви знали, якби ви знали! Вони мене так зв’яжуть, що на світі таких ланців нема, аби так глибоко заходили всередину. Та й чую, як дзюркотять коло мене… Дзорк, дзорк, дзінь, дзінь… Як зачнуть дзінькати, то голова пукає начетверо й уха десь так утворяються, як рот, і так люблять слухати той бренькіт. Я вночі обернуся та затулю одно вухо, а друге зато розтвираєся, – і мені кості в голові тре. А я накриюся подушкою, а воно по подушці тими ланцями лупить. Та й ніби каже, ніби лопатою легенькою в саму голову слово суне: «А йди ж, а йди ж за мнов, так тобі буде добре, добре». А я ймуся за постіль та так тримаюся, що м’ясо в руках тріщить, як би живе розтягав…
   – Та чого ти таке кажеш, та чого ти таке нагадуєш? – крикнула на Тому його жінка.
   – Ти не страхайся, жінко, бо тепер вони від мене відвернулися геть, мені тепер так легко, якби-м на світ народився. Але я вам хочу уповідати, яка то мука є у того, що тратиться. Такий чоловік аж має бути спасений! Бо ще за єго житя з него нечисте душу викидує, отаки отак, що викопує. Рве тіло, кості розважує, аби собі до душі такі дучки поробити, аби її відти вибрати. Яка тото мука, який тото страх, яка тото біль, що за такі страждування дав би собі ногу або руку відтяти!
   – Та як воно тебе по ночах пазить, де воно тебе ловить?
   – То чути наперед, що воно прийде, та й воно не питає ні дня, ні ночі, ні сонця, ні хмар. Отак встанете рано, помолитеся Богу та ідете собі на подвір’є. Станете на порозі та й закаменієте. Сонечко світить, люди вже коло хатів викрикують, а ви стоїте. Чого стоїте? А стоїте того, що щось вас у голову дюгнуло, збоку, дуже легонько. А з голови йде до горла, а з горла в очі, в чоло. Та й вже знаєте, що десь із-за гір, із-за чистого неба, ще з-позаду сонця припливе чорна хмара. Ви не годні сказати, відки ви знаєте, що вона прийде, але зо три дні ви наслухаєте її шуму, як вона залопотить попід небо. Та й пускаєте увесь розум за нею, він біжить від вас отак, як пастух вівці лишить, отак до знаку ви лишаєтеся такі самі, а страх такий великий, що боїтеся одно слово сказати. Заціпить вам зуби, та й чекаєте.
   – Я знаю, Томо, я розумію, якурат воно так, – сказав Миколай Басараб.
   – Миколаю, ти здурів, чи що тебе напало?!
   – Я лише так…
   Басараби поглянули недовірчиво на Миколая і замовкли.
   – Люди, ви не страхайтеся, що Тома вповідає, бо як він вам розповість, то вже мете знати, як воно цукається до хрестянина. Бо то десь ваш ще прапрадід воював з турками та вбив семеро маленьких дітий. Наткнув на спис так, як курят, та й єго Бог покарав, бо він зараз покинув воювати і ходив з тими дітьми тринадцять років. Ніби не ходив, бо то погнило, але все носив той спис, і все єму виглядало, що він тоті діти носить. Та й відси пішла кара на Басарабів. То ще як я йшла за Семена, та мої мама мені повістували за це та й не радили йти. Та той гріх за тоті діти ви покутуєте, але то межи вами десь-не-десь прокидається. Не кождий Басараб носить той гріх, лиш Бог одному котромусь кладе єго в сумлінє. Та тому ви не напуджуйтеся, а що Тома каже, то ви собі затямте, як то гріх ґрасує, доки не відкуплений. Бо тіло все перебуде, по нім нічо не пізнати, але сумлінє точить. Та то видко на дереві на такім великім, що хмар досягає. Розколеш єго, а там сама червоточина, черв’яка не видко, ніколи не вздрите, а сточене раз коло разу. То так сумлінє точить з рода в рід.
   – Сумлінє точить, а то кара над усіма карами.
   – Та розказуй, Томо, як воно тебе точить? Не поможе нічо, треба вислухати.
   – Воно точить, але не каже, за що, бо якби я вбив або підпалив, то воно видить, але я неповинний, а воно карає. Та як така хмара злопотить по небі, та й тогди приходить сам час, аби трапитися. Йдете коло води, а вона вас тягне, як цілює, як обіймає, як по чолі гладить, а чоло таке, як грань, як грань. Таки би-сте у ту воду, як у небо, скочили. Але десь відкись виринає в голові слово: тікай, тікай, тікай! І гонить вас стома кіньми від тої води, забирає всю пару з грудий, а голова розскакується, бо дуріє. Аж тепер дуріє. Глипнете на вербу, та й вас знов зіпре. Руки такі чиняться веселі, аж скачуть та й без вас, без вашої причини, самі-таки. Хапаються за галуззя, пробують, моцують, а ви от як на боці стоїте, от як не робите ви, лише руки. Та й знов надбіжить слово: тікай, тікай! Руки обсипаються огнем, падуть, як усушені, та й знов тікаєте. Як кого на очі побачите, або жінку, або дитину, а воно также кричить: тікай! Але і говорить до них, і сміється, а все то так, як би не я говорив, і тручає там, де нема людий. Приходить до такого, що вам нагадується така грушка, що ще як ви дитиною були, та виділи її. Де який клинок, де який гак, де яка бантина, – все вам нагадається. То гонить воно чоловіка у тисячу боків нараз, а не знати, куди йти. А потім лишить, нараз лишить. Мине година, або й дві, або й день, та й знов приходить. Серце застигає, очі так плачуть, так плачуть, що викапують. Але ані сліз не видко, ані плачу не чути. Та й провадить вас знов, та й мордує наново. Я не раз випивав цілу кварту горівки і пролигав одну перчицю за другою, аби перегризло, але нічо не помагало…
   – А вчера то мене вже так придушило, що-м стратив геть розум, і очі, і руки. В саме полудне прийшло. Як прийшло, та й показало бантину в кошниці. Кожду крішку на ній показало, кождий сучок. Та й таки-м не спирався, бо не було куда, лише відмотав воловід від ясел та й заліз у кошницю. То так спокійно мені було, так легко! Я замотував той мотуз і пробував, ци добре держить, і все знав, як треба зашнурок зробити, як зависоко підтягнути. Я сегодня дивуюся сам, як я так спокійно і весело тратився. Але тепер мені, Богу дякувати, відійшло, і такий я рад, рад…
   Басараби якби поснули у дубовім сні.
   – Гріхи, люди, гріхи, треба Бога просити.
   – Докторі кажуть, що то така нерва є, що вона так хорує, як би й чоловік. Вона десь є в чоловіці, та вона розум відбирає, як заслабне.
   – Ей, що докторі знають!..
//-- IV --//
   – Мой, а вийдіть за Миколаєм, де він пішов? – сказала Семениха.
   Басараби здригнулися, жаден не рушився з місця. По-каменіли.
   – Та вийдіть за Миколаєм, кажу… Де він пішов?
   Жінки заголосили. Басараби позривалися і гурмою вийшли надвір.
   – Тихо, тихо, хто знає ще, не робіть крику…

Озимина [39 - Вперше опубліковано в збірці «Дорога» (с. 72–74). Приблизна дата написання – 1900 рік.]

   По селі сотається, пливе тоненькими струями, розпадається на мацінькі крапельки один голос, осінній, сільський звук. Обіймає він село, і поле, і небо, і сонце. Протяжна, тужлива пісня вилискується по зораних нивах, шелестить зів’ялими межами, ховається по чорних плотах і падає разом з листям на землю. Ціле село співає, білі хати сміються несміливо, вікна ссуть сонце.
   На однім городі зеленіється латка озимого жита, а коло нього на кожусі лежить білий, як молоко, мужик. Старий дуже, з померклими очима. Коло кожуха його паличка лежить також дуже давня, бо кавулька геть долонею витерта. Сонце гріє йому просто в лице, як би лише його мало на землі.
   Старий так заслухався в осінню пісню, що сам пищить, як дитина. Він говорить, а горіх раз по раз кидає на нього широке своє листя. Білі мотилі граються над ним, кортить їх сісти на біле дідове волосся. Але він піє, говорить, а сусідські когути те чують і за ним потягають.
   Свариться зі своєю смертю.
   – Мені тебе не треба, – пищить він до сонця, – не зашкірюйси до мене, бо задурно. Мені треба дучі та штири дошці. Шкода твого труду, ти найди собі молодого якого, а мені пішли її, бо забула, сука, за діда…
   – Добрий косар, нема що казати! Колос дійшов, по-хиливси, землю цулує, вже почорнів, а косар чекає. Та чого? Гадаєш, що піду ще данцувати?! Я своє вже відбув, я контетний, мені нічо не бракне. Озми собі пушку того духу та й пусти з-за стола – я контетний.
   – А може, де є война, та вона там запобігає, бо там молоде гине таке, що лише цулуй. А тут що найде коло мене – пусту коробку! Ти не пхайси межи молодих, але бери то, що до твого писка. Молодий най ґаздує, най він діти до розуму приведе, він тобі не втече, а хоть він у війні, а ти єго не руш! Збирай у яму тото, що до ями…
   – Аді, руки, – підоймає руку близько до очей, – ну з чим тут бути? Таке старе шкурятє, що постола тогідного не полатаєш. Що ти цев руков годен удіяти? Чекай, не дель-коти, як говорю. А мнєсо де? Ніби я з’їв? Я єго не кусав, а як мнєсо смакувало, то най посмакує і кістки. Доїдай, було не зачинати…
   – А як я руки маю, то я собі йду у свою дорогу, а моя дорога, аді, стома стежками дорожитьси по полю. Я барабульку вікопаю, а кукурудзок підойму, я борозенку лицем до сонця оберну, я зеренце посію – я все з руками зроблю! А без рук я дурень, коли маєш знати! То не штука зробити з чоловіка нічо та й піти собі на зломану голову! Ні, васпані, бер на плечі та й покладь на місці там, де мені лежінє є.
   На озимині з’являються кури і пасуть.
   – А-уш, бо піб’ю на капусту! Ти не дивиси, що я старий, але я ще такого звіря заможу, ще заможу. Не маєш що їсти на подвір’ю?
   Встає, спирається на палицю і йде на озимину.
   – Файне, зелене, а вона тото псує… Земля все молода, вона як дівка, свєто є – то вбереси, будний день – то вона по-будному вбрана, а все дівочить – відколи світа та сонця.
   Сідає серед зеленої озимини, підпирається палицею і мовчить. Він мовчить, а село сумно довкола нього співає, а верби кидають у нього зісхлим листям…

Злодій [40 - Новелу написано, правдоподібно, в 1900 році й опубліковано вперше в збірці «Дорога» (с. 75–83). Про зовнішні імпульси її створення признався письменник в роздумах «Під вражінням вистави “Землі”»: він добре знав реальних прототипів оповідженої історії, але трохи її переінакшив відповідно до художньої концепції.]

   Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покровавлені.
   – Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив…
   Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена і заспана.
   – Не стій, але піди зараз за Михайлом і за Максимом та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.
   Жінка вийшла, а вони лишилися.
   – Цес якби лучив на слабого, та й взєв би житє коло власної хати.
   Приступив до лави, взяв кварту з водою і пив так лакомо, що чути було булькотання води з гортанці. Потім руками обтирав лице і, глядючи на нього, сказав:
   – Не треба йти до цирулика, цес пустив крові доста.
   А ще сих слів не сказав, як злодій вдарив його кулаком між очі.
   – Ти б’єш, та й я буду, ану, хто ліпше?
   Буковим, грубим поліном замахнувся, і злодій упав на землю. З ніг сикнула кров.
   – Тікай тепер, як можеш, я тобі нічо не скажу.
   Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах, а мухи почали гудіти несміливо.
   – Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся вітече.
   – Дай мені води, ґаздо.
   – Дам тобі води, кріписи, бо не знаєш, що тебе чекає!
   Довга мовчанка.
   – Ти, виджу, моцний, ґаздо.
   – Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти не добре трафив до мене.
   – А натуру маєш мнєку?
   – Я мнєкий, але злодія живого з рук не пускаю!
   – То я маю вже тут загибати?
   – Або я знаю, ци ти твердий, ци мнєкий? Як-ис твердий, то можеш вітримати…
   І знов тиша запанувала в низькій хаті.
   – Затамуй собі кров.
   – Нащо, аби гірше боліло, як меш бити? Кров-то є сама біль.
   – Як я вже буду бити, то мусить боліти, хіба би-с дух спустив.
   – А Бога не меш боятиси?
   – А ти Бога боявси, як-ис ліз у комору? Та там увесь мій добиток. Та якби ти був тото забрав, та ти би мене на віки вічні скалічив! А чому ж ти не лізеш до богача, але до бідного?
   – Пропало, нема що говорити! Бий, та дай мені спокій!
   – Певне, що буду бити.
   На долівці зробилася калюжа крові.
   – А ти як маєш сумлінє, ґаздо, та не забивай мене потрошки, але озми то поліно, та бахни ще так по голові, як по ногах, та збудешся клопоту, а мені легше буде.
   – Ти би хотів відразу! Чекай, жди, годи, най люди прийдуть.
   – То ти хочеш добрим сусідам бай зробити?
   – Вже йдуть.

   – Славайсу.
   – Навіки слава.
   – У вас, Гьоргію, щось зновилоси?
   – Та зновилоси, прийшов гість та й треба єго приймити.
   – Нема балакання, що треба.
   Максим і Михайло заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волосся їх досягало їм поперека.
   – Сідайте та вібачєйте, що-м зупсував вам ночі.
   – Та то оце він на землі?
   – Він.
   – Хлоп як звір, мали-сте труду доста, заки вліз си до хати?
   – Дужий, ей, тото дужий, але на дусшого трафив! Та заки що куда буде, та сядьте за стіл та й гостя просіть.
   Гьоргій вийшов і за хвилю приніс бутлю горівки, солонину і хліб.
   – Та чому не берете і єго за стіл?
   – Каже, що не може встати.
   – То я поможу.
   І ґазда взяв злодія попід пахи і посадив за стіл.
   – То ви вже в хаті мали з ним суперечку, Гьоргію?
   – Та хотів мене заголомшити. Як ні угрів кулаком межи очі, то кажу вам, що тут-тут було падати. Але-м намацав поліно коло себе, та-єм го морснув по ніжках, а він сів маком.
   – Ви єму не дивуйтеси, бо кождий хоче боронитиси.
   – Та я нічо не кажу.
   Злодій сидів за столом блідий, апатичний, коло нього Максим, а дальше Михайло. Коло печі стояла жінка в кожусі.
   – Гьоргію, що ти хочеш з ним зробити? Люди, спамнєтайте єго, він хоче чоловіка вбити!
   – Жінко, я виджу, що ти боїшси, та ти собі піди до мами, переночуй собі, а завтра прийдеш.
   – Я не вступлюси з хати!
   – То меш з нами горівку пити, але не вівкай, бо спарю. Лізь на піч та й спи, або дивиси, або як хоч.
   Вона ані рухнулася від печі.
   – Баба бабов, Гьоргію, вона боїтьси, як жид, бійки, не дивуйтеси.
   – Е, що ми будем на ню дивитися! Дай Боже здоров’є, чоловіче, я до тебе нап’юси! Не знаю, хто за кого будем гріх мати, ци ти за мене, ци я за тебе? Але гріх мусить бути, таке зайшло, що без гріху не обійдешси. Гай, пий.
   – Не хочу.
   – Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бо-с геть уплошів.
   – Я не хочу з вами напиватиси.
   Всі три ґазди обернулися до злодія. Завзяті, чорні очі віщували йому згубу.
   – То давай, най п’ю, але п’єть порцій нараз.
   – Пий, а як нам забракне, то ще пішлемо.
   Наливав одну по одній і випив шість. Потім пили Михайло і Максим. Закусували і знов пили.
   Михайло:
   – Скажи нам, чоловіче, відки ти забрів у наше село, ци ти близький, ци далекий?
   – Я зі світа.
   – А як ти, ци нашої мужицької ложи, ци міщанської, ци панської? Бо інакше до тебе застосуємоси. Мужика то так б’єси: зо три рази люшнев дулуманом по голові, скілька раз по лиці, аби впав. Бо мужик твердий, до него треба твердо братиси, а як він під ногами, то легка робота. А пана ріх-туєси знов на іншу моду; люшні не показуй, бо вмре відразу, але пужівном настраш. А як він делькотить на цілім тілі, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже під ногами! Походи трохи по нім мінуту, дві, та й готовий, ребра потерті на форост, бо то біленька кістка, як папір. А жида береш на пірший вогонь за пейси; він скаче, плює, корчиться, як пружина. Але ти на то не дивишси, лише закладаєш великий палець межи два малі та й дюгом єго попід ребра, все дюгом. Це легка бійка, але болюча дуже…
   Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло встромив голову поза Максима і чекав, що йому злодій скаже.
   – Ну, до якої віри пристаєш?
   – То, ґаздо, таке, що як ви п’єте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.
   – Правду кажеш, бігме, правду, за це ті люблю!
   – А заки вб’єте, то дайте ще горівки, най нап’юси, аби-м не знав, коли і як.
   – Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе Бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з моїх рук ніхто не вірве!
   Злодій випив ще п’ять келишків.
   – Бийте, кілько хочете, я вже злагоджений.
   – Чекай, брє, добре, що ти вже контетний, але ми ще не контетні, ти по п’єть, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.
   Михайло дивився дуже весело. Максим якусь думку мав, але боявся її виявити, а Гьоргій був неспокійний.
   – Виджу, люди, що буде біда, уступив би-м си геть, а щось ні до него тягне, ланцухами тягне… Гай, гай, пиймо, закусюймо…
   – Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку, – сказав злодій до Максима.
   – Ов, чоловіче, ти дуже боїшси, ов, це не файно!
   – Бігме, вас не боюси, бігме, і сто раз забожуси, що не боюси!
   – А що ж?
   – Мені легко стало на душі тепер, та я хочу цего ґазду в руку поцулувати; він сивий чоловік, міг би бути моїм татом…
   – Чоловіче, лиш мене, бо я мнєкий на сумлінє, я не хочу, будь собі без мене…
   – Але дайте руку, бо гріх мете мати, я хочу вас поцулувати, як рідного тата.
   – Я цалком мнєкий, чоловіче, не цулуй мене.
   Михайло і Гьоргій аж роти пороззявляли і горівку перестали пити. Наїжили чупер і своїм вухам не вірили.
   – Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!
   Максим витріщив очі, як баран, і не розумів, що діється.
   – Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав…
   Говорив, аби оправдатися перед Михайлом і Гьоргієм.
   – Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцулую, то мені буде легко. Я виджу, що вже мені не ходити по світі, та хотів би-м відпрощитиси з вами.
   – Ти не цулуй, бо я геть змнєкну, я тобі і так простю.
   – Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нікого в руку не цілував, аби ніби так із серцем. Я не п’яний, бігме, ні, але я так хочу…
   – Тихо, мой, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угатю – та й не дриґнеш!
   – Коли ви гадаєте, що дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напився горівки, та й мені отак утворилоси в голові, що я маю згинути і цего ґазду в руку поцулувати, аби мені Бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіть, най дасть.
   – Що цес чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жилісливий такий, що я не годен тому стерпіти…
   Максим не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він стидався, як дівчина.
   – Мнєкого все таке, все він у людий на посміховиську, така натура паскудна! Та ви знаєте, що як я трохи горівки нап’юси, та й плачу, таже знаєте. Було мене таки суда не кликати, бо я знаєте, такий, як прєдиво…
   Злодій хотів взяти Максимову руку, аби поцілувати.
   – Цес злодій хоче штуков нас зайти. Ідіть, Максиме, геть від него, уступітьси.
   – Давайте горівки, Гьоргію, пиймо з-по три, аби раз дістали їдь, – сказав Михайло.
   – Не йдіть, Максиме, не йдіть, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюси, бігме, не боюси, але такий мене неспокій тре…
   Він почав дрожати на цілім тілі, губи тряслися, як живі. Михайло і Гьоргій пили горівку і не дивилися на нього.
   – Та чого ти си боїш, нема чого, я тобі дам руку поцулувати, вже дам, най ні і віб’ють, вже дам, на, цулуй, як ти собі жєдаєш…
   Злодій прилип до руки, а Максим кліпав очима так, як би хтось його раз по разові бив по лиці.
   – Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого…
   Михайло розставив всі пальці в руках і показував Гьоргієві.
   – Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, що раз лакомі, де ймуть, там з мнєсом рвуть!
   А Гьоргій нічого не говорив, лиш заєдно плював у долоні і наливав горівку.
   – Доста вже, небоже, доста, пусти, най я собі йду, бо тут нема Бога, я на таке не можу дивитиси. Вітєгни руки з пазухи, не облапуй ні, пусти, бо мені такий встид, що не знаю, де подітиси!
   – Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі, – кричав злодій.
   Жінка зіскочила з печі і втекла. Михайло вийшов із-за стола темний і п’яний, як ніч, Гьоргій стояв і нагадував собі, що він мав щось робити.
   – Максиме, ви мені з хати шуруйте, аби я вас тут не видів, бо вб’ю, як горобця; гай, забирайтеси.
   – Я піду, Гьоргію, я вам не кажу нічо, але ви не гнівайтеси, бо ви знаєте, що я мнєкий чоловік. Мені так здаєси, що гріх будете мати, я собі йду…
   – Ідіть, ідіть, бо ви не хлоп, але зальопана баба!
   – Та я то кажу, що я не до него, я…
   Максим піднісся і вийшов з-поза стола.
   – Будьте здорові та й не бануйте, бо я, як якись казав, не до цего…
   Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.
   – А ти відеш із-за стола, ци треба ті відти віносити?
   – Я не віду, я виджу, ще не віду, бо я маю тут під образами сидіти.
   – Ой відеш, бігме, відеш, ми будемо просити!
   І кинулися на нього, як голодні вовки.

Такий панок [41 - Надруковано вперше в збірці «Дорога» (с. 84–90). Час написання – приблизно 1900 рік.]

   Він такий маленький панок у такім маленькім місті, що там є богато жидів і один панський склепок. Те місто стоїть посеред сіл, як скостеніле село, як падлина вонюче, як смітник цілого повіту. У торгові дні воно оживає, малюється селами і веселе. На ринку стоїть комедіянтська буда; якісь страшні музики вигравають у ній, страшні бестії вишкірюють зуби з полотен буди і якась панна воскова гримає в брязкучі тарелі. А перед будою стоять сільські люди у всіляких строях і дивлятьси. Ціла юрба справляє свої очі на деревляного блазника, що вибігає з даху буди і просить усіх досередини, махаючи руками. Сміх, гамір, сльози зо сміху. До блазника виходить деревляна дівчина і обіймається з ним. А сміху на ринку стільки, що жидам вуха деревіють, що пани в канцеляріях із крісел зіскакують. Увесь сміх із сіл прийшов на ринок. Старі мужики тягнуть синів і молодиць за плечі, аби йти за орудками, а їм ані в гадці покидати комедію. Аж надвечір маса розлізається і лишає пустий, гидкий ринок, аби мали де бавитися жиденята.
   У такім місті жиє маленький панок. Він на пенсії, дітей не має і жінки не має. Сам сивий уже, в сивім капелюсі і сивій одежі. Цілий день сидить у панськім склепочку і мовчить. Що пани другі пробують з ним говорити, то він на той час тягне зі склянки пиво і забуває потім відповідати. Найстарший гість, пан староста, також не може до нього приступити. Панок мовчить цілий день у склепику і чекає на мужиків. То як часом мужичку хтось справить до панського склепу за таким вином, що від серця від’їдає, або за таким моцним, чорним цукром, що від нього попускає в грудях, то вона стає перед склепом і не важиться зайти. Тоді наш панок вибігає зі склепику і каже:
   – Чому не йдете, але боїтеся? Ходіть і кажіть, що потребуєте, то я вам поможу.
   – Коли, прошу пана, якось не смію йти межи пани.
   – Ти, ґаздине, дурна, ти за свої гроші маєш право.
   Мужичка входить, а панок забігає коло неї, як би вона до нього в гості прийшла. Вона хоче цілувати всіх панів по руках і не має сміливості.
   – Не цілуй, не лижи панам руки, бо ти ґаздиня, ти ліпша ґаздиня, як пані, бо ти маєш свій ґрунт.
   Мужичка глядить на панка, дивується і стоїть.
   – Кажи, що тобі треба, але сміливо, час вже, аби українські ґаздині знали свою гідність. Ти панів не цілуй, бо вони з тебе жиють, вони твої слуги.
   Пани регочуться, мужичка вже направду боїться, а панок дивиться на панів і злий, дуже злий. Потім залагоджує мужичці орудку і виводить її зі склепу. Перед склепом наказує їй, аби панів ніколи по руках не цілувала, аби раз прийшла до розуму і шанувала себе, бо пани злодії, розбійники. Мужичка сміється, дякує йому за вигоду і йде. А панок вертається до склепику і глядить на панів згори і підсвистує собі так весело, що його лице молодіє, очі прояснюються.
   – Ви бунтуєте хлопців, я вас кажу арештувати, – каже і сміється староста.
   Панок тягне пиво і в той бік не глядить.
   – І хто би то був надіявся, що то за анархіст з цього пана Ситника?
   Панок ще мовчить.
   – А так ішов разом з нами, бавився, в карти грав, а на старість таки показав московську душу. Москаль москалем.
   Пани регочуться, бавляться, а Ситникові аж очі кров’ю заходять.
   – Коли я не хочу більше крові пити, так як ви, і пополудне затикати подушками вікон, аби спати; я маю вмирати десь цими днями, та я хочу хоч трохи перед Богом стати чистий.
   – До лазні, пане Ситник, до лазні за двадцять центів, го-го!
   – Буде вам лазня колись, тото буде лазня!
   – Що ж, як збунтуєте нарід, як косу возьмете і хлопи за вами, то могла би бути лазня, але ви не такі знов злі.
   Панок метушиться, бо до склепику увійшли два мужики і станули коло порога.
   – А ви чого хочете? Не стійте так, як злодії, бо ви пани собі, ґазди.
   – Ми, проши пана, віпили би по склєночці вина, бо кажуть, що тут добре, що в трунку направить, а жиди злодії.
   – Ходіть за мною до другої станції, там сядете, скажете собі дати так, як люди… – каже пан Ситник.
   – Нащо, пане, ми отут постоїмо, ще нам сідати треба, нема часу.
   – А видите, який ви темний нарід, а німець також хлоп, але подивіться на нього, як він тут прийде. Просто суне, сідає – і баста!
   Панок показує, як німець йде, як сідає.
   Пани регочуться, мужики поставали ні в п’ять, ні в десять. Вони поспускали голови і не знають, що діяти.
   – Ходіть, не будьте худобою, зараз ходіть, ви боїтеся оцих панів? Та то ваші наймити, ви їх годуєте, вбираєте, а ви перед ними пляцком!
   Мужики червоніють, пітніють зі стиду і йдуть за панком. Сідають у другім покоїку коло стола і мовчать. Він дзвонить.
   – Прошу літру вина нам дати…
   – Прошу, пийте, не розглядайтеся так, як би між збуїв попали. Я чоловік ваш, я з вашої кості і крові.
   – Дай вам Боже здоров’є, пане.
   – Пани мене ймили межи себе, я їм служив, я за вас забув, я грав з ними в карти…
   – Пани мають свою забавку, мужики знов свою, кождий має своє.
   – То не так, то так тепер є, що як ти українець, то маєш тримати з українцями, а як не тримаєш, то ти остатний лайдак, драб і розбійник, розумієте?!
   – То правда, що най кождий свою віру тримає.
   – А видите, а видите! Я не був такий лайдак ззамолоду! Я мав один образ у хаті, так я його десь купив та й повісив, український образ одного митрополита. Але каже мені раз один пан: «Я до тебе прийду на візиту». – «Прошу, прошу дуже», – я кажу, та й іду додому, та й той образ із стіни та й під ліжко. До мене пани часто заходили, а я все той образ ховав, за кождим разом.
   – То, пане, чоловік боїтьси, аби щось не прошкробав, аби штерна не втєли, бо то пани не любє мужиків, ніби руснаків, що то так називаєси…
   – То знаєте, я той образ скидав з стіни і назад клав зо двадцять років. А при кінці то мені стало його жаль. Отак дивлюся на нього, а він такий, як би злий на мене. Не злий, але отак, як би плакав на стіні. Мені здавалося, що як мене нема дома, то він плаче голосно на всю хату…
   – А це може бути таке, аби образ плакав?
   – Ви мене не розумієте, мені так здавалося, що він плакав, і я не раз закрадався під мої вікна та й наслухав того плачу. А одного разу я вийшов з касина вже по опівночі та й іду додому. Прийшов під вікна, слухаю – плач; слухаю ліпше – таки плаче… Стало мені страшно, не знаю, чи йти до хати, чи вертатися? Стою, стою, дрожу, боюся. Зібрався я на відвагу…
   – То сама опівніч, пане, то найнебезпечніша, лихе має тогди міць!
   – Але ви не розумієте мене, то мене сумління так пило, так докучало, що мені аж голос причувся. Входжу я до хати, ледве на ногах стою, не чую нічого. Засвітив свічку, боюся на образ подивитися. Лягаю і конче хочу на образ подивитися, а не маю відваги… Глипнув, а він заплаканий. Мене в горячку, мене в дрож пірвало, кланцаю зубами…
   – А тож не страх, пане, самому з таким образом бути в саме опівночі!
   – Слабував я тоді довго, гадав, що вже буде капут! Закликав я до себе нашого священика, розповів йому, лагоджуся на смерть… Але Бог мене помилував. По слабості я зараз виступив з уряду, подався на пенсію і сказав собі, що своїх людей не буду стидатися, що буду з ними жити і буду їх боронити. Я слабий вже, довго вам не поможу, але доки ще лажу, то буду за вами ходити, як грішник, і благати вас, не відкидайте мене…
   – Дзінькуємо вам, пане, що з нами так красно забалакали-сте, коби таких панів було багато, дай вам Боже погідливу старість…
   – Ні, то я вам маю дякувати, бо я ходив по вашій кривді, як по м’якій подушці, я не мав того опам’ятання…
   Панок розплакався, а мужики дивилися на нього і казали:
   – Пане, а дайте ж спокій, не турбуйтеси, ми на вас не гніваємоси, а нам що до того, як пани жиють, вони мають своє право, а ми своє.
   – Ви мене не розумієте, як ви мене не розумієте! Я хочу, аби ви були людьми…
   – Та ми, пане, кілько можемо, то ми стараємоси, аби вас слухати, бо ви вчені та можете нам дорогу показати.
   – Так, так, дорогу треба знати.
   …………………………………………………………………………………
   – Добрий якись панок оце має бути.
   – Відай, трохи пиячок, але добрий чоловік.
   – Є такі пани, що як нап’ютьси, та й плачуть, як мужики…
   – Е, є і межи ними такі мнєкі, – балакали два мужики, додому йдучи.

Моє слово [42 - Четверта й остання з передвоєнного періоду творчості збірка новел та оповідань В. Стефаника вийшла у Львові 1905 року. Вона містила тексти, які раніше друкувалися в книгах «Синя книжечка» й «Камінний хрест». З нових творів до неї ввійшли лише лірична сповідь «Моє слово» й новела «Суд».]

Моє слово [43 - Див. примітку до «Дороги».]

   Білими губами упівголос буду вам казати за себе. Ні скарги, ні смутку, ні радості в слові не чуйте!
   Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий.
   З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили.
   І я ходив тихонько, як біленький кіт.
   Я чув свою підлість за тихий хід, і кров моя діточа з серця капала.
   А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою.
   Листочок білої берези на сміттю.
   …………………………………………………………………………………
   Я скинув мамину сорочку. Мій діточий світ і далеке покоління мужицьке лишилося за мною.
   Передо мною стояв новий світ, новий і чорний.
   Я ловився за його поли, а він згірдно глядів на мене.
   Як жебрак маленький.
   Я занімів був із болю. І мовчав я довгі, довгі роки.
   Мої слова невимовлені, мій плач недоплаканий, мій сміх недосміяний!
   Лягли ви на мене, як лягає чорне каміння зломаного хреста на могилу в чужині!
   …………………………………………………………………………………
   Я найшов товаришів.
   Вони погодилися з новим світом. Я говорив їм про мій покинений і про новий, що кривдив нас.
   Казали, що брешу.
   А я рвався, і падав у болото із знесилля, і не уступав.
   Сказали, що я брехун іще раз. І покинули мене.
   А як я плакав, то мама ридала:
   – Ти сам з собою будь, бо пани тебе не приймуть. Не покидати було мене.
   І лишився я, як корч лугу серед поля.
   …………………………………………………………………………………
   Я сидів посеред піль.
   Мої думки снувалися довгими скибами плодючої ріллі. Ссали землю і годували мене самотою.
   І ще приносили солений піт і тихі пісні, що снувалися за орачем, за плугом і за погоничем. І поїли мене тим спокоєм, що мріє над ярмами волів у плузі.
   Бачив я ще маленькі огники між маленькими пастухами і вівці по полю.
   Я тут буду, як буйний вітер, панувати, заспіваю свою пісню!
   …………………………………………………………………………………
   Я сотворив собі свій світ.
   Праворуч мене синє поле, і чорні скиби, і білий плуг, і пісня, і піт солений.
   Ліворуч чорна машина, що з червоного рота прокльоном стогне.
   А в серці моїм мій світ шовком тканий, сріблом білим мережаний і перлами обкинений.
   У своїм царстві.
   …………………………………………………………………………………
   Буду свій світ різьбити, як камінь.
   Слово своє буду гострити на кремені моєї душі і, намочене в труті-зіллі, пускати буду наліво…
   І слово своє ламати буду на ясні соняшні промінчики, і замочу його в кожній чічці, і пускати буду направо.
   А свій камінь буду різьбити все, все! Аж на могилу свою його покладу як мертву красу.
   А вишня в моїх головах возьме всі мої болі на свій цвіт.
   …………………………………………………………………………………
   А в своїм світі я жию, жию!
   Як безумний, бреду хмарою своєї фантазії.
   Сто раз розпускаю сили своєї душі, аби далекими світами відшукали мені щастя моє.
   По тихім ставу моєї минувшини пливуть неводи сердечних моїх бажань, аби виловити всі ясні хвилі життя мого.
   Але неводи рвуться і не годні нічого зловити.
   Вертають до мене помучені і без нічого – як мужики з лану.
   І я смутний дрімаю на хмарах.
   …………………………………………………………………………………
   А як грім трісне, то я здоймаю чоло вгору наново.
   І лечу, лечу на чорних хмарах…
   Золотою стрілою прорізую світляні висоти.
   В чорний чупер ховаються звізди, як у чорну хмару.
   Студені хмари від моїх очей теплим дощем спускаються на землю.
   Але сонця дійти я не годен.
   І падаю з високості вдолину.
   Як старий жовняр деревляними ногами блукає, так я блукаю.
   …………………………………………………………………………………
   А крила гояться, і я знов лечу до сонця, до щастя.
   І знов ріжу зводи небесні і падаю.
   Я був щасливий.
   Коли я глядів дитиною на мамині очі, як по них сунулися тихесенько пречисті хмарки щастя, – я був щасливий.
   А тепер на ті очі смерть долоню поклала.
   А я шукаю щастя під небом і падаю…

Суд [44 - Написано новелу наприкінці 1901 або, радше, в 1902 році й уперше надруковано в збірці «Моє слово» (с. 171–178). Сюжетно-фабульною основою твору послужила реальна подія, яка трапилася восени 1901 року в рідному селі письменника: на весіллі, яке Іван Дідух-Зуб справляв синові, дійшло до бійки між бідними й багачами, під час якої загинуло двоє багачів. У Русові про цю трагічну подію склали пісню. Десь невдовзі після неї B. Стефаник написав новелу.]

//-- І --//
   Ковалюк підняв орчик догори та й казав музикам:
   – Грайте до порєдку, як має бути, бо це весілє буде славне на всю Україну і в Коломиї, і в Станіславі…
   – Оце-с вже не потребує весіля, але ще є два такі, що мають гуляти.
   Він показував на Федька Продана, що лежав із розбитою головою на снігу. Коло нього сиділа його жінка, тримала новий капелюх у руках і питала:
   – Та що кажеш робити, що до дітий переказуєш?
   І ще щось до нього говорила, ніби на тамтой світ переказувала.
   А Дмитро Золотий ходив поперед ворота з куснем грубої розвори та казав до громади людей на вулиці:
   – Ні один най не вагаєси поступити отут, бо зараз від цеї розвори усне – це вам кажу!
   – Кого б’ють?
   – Богачів.
   – А хто б’є?
   – Весілє.
   – А Федька вже вбили?
   – Він вже на тамтім боці.
   – То єго смерть, а чий кременал?
   Дзвін на селі почав голосити тривогу.
   – Зараз громада збіжитьси та й не дасть.
   – Дасть, дасть, буде отут чипіти так, як ви, – відповів Золотий.
   Коло хорімних дверей чинилася нова баталія. Михайло Печенюк заперся ногами і руками в одвірки, і ані Петрик Синиця, ані два Золоті, Іван та Каленик, – не могли його витягнути надвір.
   – Ви, голодники голодні, та я дужий, та я щодня мнєсо їм, а ви бевку незабілену!
   – Меш тепер сиру землю гризти.
   З сіней бухав плач жінок, як червона луна.
   – Не кажи їм так, Міхайле, не кажи, не кажи, але проси їх дуже, – казала жінка.
   – Говори, дурна бабо, тут нема просьби, тут смерть.
   Та як вони так правдалися, а Петрик Синиця ймив у зуби Михайлів палець і витягнув в одній хвилі надвір.
   – Ого, вже Міхайлові амінь!
   – Міхайлихо, сідайте на голову, голова ґрунт…
   – Ти радиш, ех, як ті порадю оцим буком.
   – Кров з него садить, як з пацюка, а така червона, здорова кров…
   – Мой, аді, хреститьси, б’ють, не дають оченаш віговорити.
   – Вже по нім, Міхайлиха дає свічку, але незасвічену.
   – Та що, що дужий, – вже глина – та й конець!
   – А жінка ніц не плаче, змогласи дуже.
   З хорім вибігла купа жінок і Касіян поміж ними. Золоті
   і Синиця кинулися за ними.
   – Та не віховаєшси, богачю, у підтичках жіночих!
   Жінки громадно облягли Касіяна.
   – Не дайте мене, не дайте!
   – Касіянко боїтьси, а єго найліпше треба обріхтувати! Він межи богачами найгірше в’їдний.
   – Боїтьси, не то що Міхайло, цес не боявси.
   – Аді, жінки біда, аді, як плюють на Золотих.
   – Ймили Петрика та й всі лягли на него.
   – Не дадуть-таки…
   – А ви чого відти мішаєтиси? Би вмієте жінок добре бити та й жидів за пейси торгати, а як прийде направду, то стоїте подолеки та й скавулите, як щенюки.
   Це вповіла публиці одна з тих жінок, що Касіяна боронила.
   – А ви, віте, чому не йдете порєдок робити, аді, баби роб’є за вас порєдок?
   – Які ви мудрі: йди, віте, та й здихай, що лайдаки межи собов змовилиси бити богачів!
   Зробилася цілком днина. Хати на білім снігу стояли, як громади чорних великих птахів. Ліс найспокійніше шептав. Дзвін іще голосив тривогу.
   З громади жінок вийшла Іваниха Золота, ймила окервавленого чоловіка за рукав та й так казала:
   – Чоловіче, та подивиси на людий, та на село, та на ліс, та спамнєтайси! Та що-с наробив, та люде не худоба?
   За нею вийшла і Каленикова жінка.
   – Ти йди, небоже, до кременалу відразу, до хати не приходи, бо я з дітьми геть піду. Не приходи-таки.
   Музики перестали грати, а Ковалюк стояв із орчиком і не знав, що з ним робити. Сонце виказало пів золотого ока.
   Три Золоті покидали буки та сапи і пішли в ліс. Ковалюк зачав плакати, а Петрик Синиця подався до хати та на порозі впав і почав піну з рота точити. Товпа рушилася і почала здоймити побитих.
//-- II --//
   В хаті Онуфрія Мельника мало судити село убійників. Всі багачі не мали права приходити на суд – судили самі бідні. Онуфрій уложив суд, і прокуратора, і оборонця. Сам сидів за столом та й так казав:
   – Село строєне, люде одні одних боєси, в церкві щонеділі лиш мова за бідних. По селі увихаютьси шандарі, дзвінки дзвоне, що комісії привозе. Розкидають гроби, ріжуть, порє, а нам, бідним, нема нівідки ані ради, ані доброго слова. То ми самі судім їх, а як учуємо, що вони завинили, то будемо їх карати.
   Так говорив Онуфрій до всіх бідних. Вони зібралися майже всі з села. Заступили хату, піч, постіль, сіни і подвір’я.
   – А якби віт приходив та хотів розгонити, то ви не пустіть, а якби пхавси, то дайте кілька полишників, най тікає. А тепер розкажіть нам, пані прокуратор, акт оскаржений.
   З лави піднісся Яків Дідик та й зачав:
   – Іван Зуб, бідний чоловік, бо, знаєте, робив свої доньці весілє. Знаєте, яке бідного, усе він рад, як до него прийде богач, бо як прийде богач, то образи ясніші стають, бо є кому під ними сідати. То зійшлися самі бідні, але упросив собі Зуб ще трьох богачів: Федька Мелникового, Міхайла Печенюка та Касіяна Кропивку. «А дай Боже здоров’є, а жийте здорові, а дєкую вам, що-сте уступили до хати, мені весілє буде веселіще». Каже так Зуб та припадає, а бідні сараки, що постулювалиси в пороги, та й слухають. «А проши, а будьте ласкаві, а доцєгніть-ко, а покушійте». А все до богачів. А богачі, моспане, все п’ють, а все бідних далі д постелі вісувають. А Зуб забув за гості, лиш коло богачів ходить. Це перший пунт. Але Петрик Синиця каже:
   – Ти, Зубе, ти, старий, відай, забув, що в тебе є ще другі гості, не лиш ці три.
   А Зуб вже горівчиний був та й каже:
   – Синичко, ти мені не давай рєд у мої хаті. Як я хочу, так буде.
   – Ой не буде так, я прішов на весілє, як другий, я приніс такі дари, як другий, то я маю мати таку честь, як другий.
   Каже Синиця оце, а бідні понащірювали вуха, та таке їм це слово миле, як мід солодкий. Та й на цім тим часом стало. Зачєли відавати обід. Перед богачами все солонина та мнєсо, а начінки лиш трошки, а перед бідними все лиш начінка, а мнєса крішка. Фукають бідні, їде або не їде. А богачі аж лікті собі позамащували.
   Але взєв Іван Золотий з-перед богачів склянку з горівков та й каже:
   – Пиймо, братя, хоть горівки, як їсти не дають.
   – Мой, Золотий, а перед тобов же що стоїть, не дар Божий? – каже Зуб.
   – Але чьо перед богачами кілько дару Божого, а перед нами лиш крішка?
   А богачі лиш червоніють, лиш позирають, але мовчать.
   Відійшла вечеря, зачали музики грати. Гуляють. Але взєв Печенюк Касіяниху в данець. Та все данцує та розтручує. Не вітерпів уже Петрик та й лус в лице Міхайла, а Міхайло ні дві, ні три – та й Петрика.
   – Гов! Перестаньте грати, – кричить Зуб.
   А Касіянко каже Зубові:
   – Знаєте що, Зубе, нате вам п’ятдесят левів гезди, платю вам все весілє, але ви геть віметіть це смітє з хати. Це другий пунт.
   Прийшло до такого, що аж мусило чієсь житє йти на смерть. Ех, Господи, як Каленик Золотий не хомне Касіянка у писок, аж повна миска нацюркотіла. А Міхайло Каленика як уфатив за шкіру на потилиці та й вірвав у пушках, лиш лишилоси голе мнєсо.
   – Мой, богачі, або зараз віци забирайтиси, або буде з вас саме фалатє!
   Коби ж були послухали. Та й зачєласи баталія. Всі, що май боязливі, повтікали, лиш лишилиси три багачі, та п’ять бідних, та жінки. Жінки лишилиси всі, бо вони знають, що їх ніхто не б’є у бійці. То вперед вівели Федика Мельника. Вівів єго Ковалюк, і Петрик, і Іван. І Ковалюк лиш раз свиснув по голові орчиком – та й череп хрус на місці, а Федько уснув на місці, як куря.
   А Печенюка Міхайла вже не так було легко. Хлоп дужий, як медвідь, бо знаєте, а не боїзливий. З ним валувалиси зо три годині по хаті: їх штири, а він один. Правда, помагали і жінки, але що баби годні. Звалили го в хаті – розкидав з себе штири хлопи, як галушки, звалили в хоромах – знов не давси. Приволікли до дверей, та й ймивси одвірків. Але Петрик Синиця уфатив єго палець у зуби та й віпровадив, а як віпровадили, та й убили колами. Убив Петрик, та й Каленик, та й Іван. Хотіли ще Касіяна вбити, але одно, що дуже просив жінок, та вони тримали єго під сорочками, а друге, що зробився день, та й люди спамнєталиси.
   То вбили: Іван, Каленик, та Дмитро Золотий, та Петрик Синиця, та Никифір Ковалюк.
   – Оце прокуратор сказав оскарженє, а тепер будемо слухати винуватців, – сказав Онуфрій.
   – Іван Золотий.
   – Гір. [45 - Тут (нім.).]
   – Ти винен, що-с убив Міхайла та й Федька Мельника?
   – Ні, не винен.
   – А хто ж винен?
   – Та ми не винні, але богачі.
   – Як богачі?
   – А так винні, що нас хотіли вігнати з весіля.
   – Хотіли, але ви не далиси, а їх вигнали-сте на той світ.
   – Або що мене маєте питати?
   – Іванку, руй, гадино, не підтикай під ніс, бо зараз дістанеш. Кажи, чим убив-єс?
   Тут Онуфрієві почала помагати публіка.
   – Ти, Золотий, кажи все по правді, бо зараз дістанеш буки, – казали з сіней ґазди.
   – Я, бігме, лиш раз ударив!
   – Чим?
   – Сапов.
   – По чім?
   – По плечах?
   – Ну, а Каленик?
   – Я не знаю.
   – Як не знаєш, то сідай.
   – Каленик Золотий!
   – Я сам.
   – Ти вбив Міхайла?
   – Єго вбило єго богацтво.
   – Лиш не змудра, Каленику.
   – Яке змудра, п’єний-єм був, весілє було, музики грали, а богачі хотіли нас вігнати, то ми хотіли набити.
   – Добре набили, але хто вбив?
   – Я не тямлю.
   – Памнєть коротка якась.
   – Чим бив-єс?
   – Чим мав.
   Онуфрій нічого вже не казав, лиш махнув рукою на парубків. Ці ймили Каленика в руки.
   – Дайте му п’єтнаціть буків, та й буде говорити.
   І пішли дальші зізнання. Публіка хотіла конче карати, та Онуфрій не позволяв і випитував дальших оскаржених. Та серед того, як оскаржені не хотіли зізнавати перед Онуфрієм, всі, що стояли в сінях, почали кричати: «Вони вбили, най же відпокутують».
   І витягали одного за другим і подавали в дальші руки. А ті, руки, богато їх, хапали їх, мстилися і ревли по селі, а за собою лишали страшний зойк жінок і конаючі хвилі помсти.

Земля [46 - П’ята збірка творів В. Стефаника «Земля: Нариси і оповідання» вийшла у Львові 1926 року заходами і накладом видавничоо кооперативу «Громада». Передмову до неї написав Д. Лукіянович. Книга містила вісім творів.]

Вона – земля [47 - Новелу написано, схоже, в першій пол. 1922 року і присвячено пам’яті батька Семена, який помер у жовтні 1920 року. Надруковано її вперше в травневому номері журналу «Літературно-науковий вісник» того самого року (Кн. 1. – C. 6–8). В ІЛШ зберігаються дві чорнові редакції твору, обидві незакінчені. Автограф першої має заголовок «Земля», а другої – «Вона – земля» (див.: І, 311–317). У нотатках «Під вражінням вистави “Землі”» письменник згадував, що в творі майже дослівно зафіксовано розмови батька з селянами-втікачами з Буковини – пропущено лише його «негарні слова».]

   То як Семен із заходом сонця вернув додому, то застав на своїм подвір’ї п’ять кованих возів, набитих всіляким добром, ще й колиска наверху була. Коні коло возів добрі. А на приспі сиділи старі й молоді, самі незнайомі. То Семен старий і босий, з черевиками через плечі, сказав:
   – Славайсу Христу, люде добрі! Відки ви і як вас маю звати?
   – Ми буковинські, война вігнала нас із дому; я є Данило, а це коло мене моя жінка Марія, стара вже; а це мої дві невістці з дітьми, та донька, також з дітьми; та хочемо у вас переночувати, як приймете.
   – Ночуйте, та будьте гостями. Сяду я коло вас, та побалакаю з вами, а жінка най варить вечерю. Вона в мене друга, молода і годна, як схоче.
   – А це в мене перша, уже п’ятдесят років, як за мною, та тепер здуріла, та поховаю я єї десь на роздорожу, бо розум свій загубила під колесами. Доки ще з фіри виділа наше село, то плакала та з воза тікала, та невістки здоганяли, а як не вздріла вже свого села, то заніміла. Та сидить отут німа межи внуками…
   – Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова свої на вікнах та на золотих образах в свої хаті, то вони, як пташечки, б’ютьси по порожні хаті, як сироти. Молитви щебечуть по вуглах, а баба без них німа буде… А підіть ви до великої хати та перед свєтим Николаєм проведіть єї молитву; може, народитьси в ні слово.
   То оба старі затягнули бабу перед образи й голосно говорили молитву. Та баба мовчала.
   – Загубила вона свої слова коло своїх свєтих та й там їх відшукає.
   Знов на приспі.
   – Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми молодими землю свою покинули?
   – Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора взєли вночі Бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніря, аби хто не поховав, то я відрікси землі та й кров свою наклав на ковані вози, аби ніхто єї не споганив. Цар православний, а ми православні, та й зрада. Це раз; а другий раз – москаль іде і сонце залягає. І Хина, і Сибір, та дикий нарід з цілого світа; старих ріжуть, молоді жінки гвавтують та цицки відрубують, а малі діти ведуть у колію та розкидають по пустих землях у далекім царстві… Та вікна в селі посліпли, а дзвони заніміли. Кара Божа спустиласи на нас за гріхи цілого світа. І від тєжкої руки Господа милосердного я пробував кров свою, діти мої, забрати в мир хрещений.
   – Кличуть вечєріти, Даниле, а Бога не гнівіть своїм нерозумним жалем.
//-- * * * --//
   – Їжте та досєгайте ви, птахи, що летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба покушіймо цеї гіркої, та, може, старі наші плечі від землі відвернутьси вгору.
   Вечеря не була нікому мила, лиш оба діди попивали горівку та також страви не брали в рот.
   – Ідіть ви, діти, спати зі своїми дітьми, най вам Бог ясні сни намалює, а ми, старі, ще побудемо.
   – Даниле, коби-сте не гнівалиси, то я би щось сказав вам.
   – Я розум і гнів лишив на своїм подвір’ю; можете мене і вібити, бо я, видите, старий птах, та без гнізда.
   – Старий птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен. Бо ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужі дорозі.
   – Правда, Семене, правда, за це слово я вам дєкую…
   – Та куда ви си вібрали? За панами і за жидами? Цісар має для них касу отворену, а вам каса заперта. Як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля розфурєє вас по каміню, і лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенілі будуть з непам’єті сіяти на сміх панам, що спацірують, яру пшеницу по каміню. Бог не прийме вас до себе з того каміня, але віде перед свої ворота, як вас уб’ють на ваші землі. Вертайтиси на свою мнєконьку землю, а там буде вас Бог благословити і на шибениці…
   – Грішний я, Семенку, грішний перед Богом і перед вами. А то в мене ниви, як вівці добре годовані, чорні та кучерєві. Я зараз завертаю вози до схід сонця, аби Бога не гнівити…
   – Наше діло з землею; пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, то вона всю силу з тебе вігортає, вічерпує долонями твою душу; ти припадаєш до неї, горбишси, вона з тебе жили вісотує, а за то у тебе отари, та стада, та стоги. І вона за твою силу дає тобі повну хату дітий і внуків, що рего-чутьси, як срібні дзвінки, і червоніють, як калина… Не йди, Даниле, з панами та з жидами, не шукай царя, бо тобі царя не треба; все якись прийде до мужика, аби податок брати…
   – За ваше слово, Семене, най вам Бог дасть усе найліпше; я вертаю додому, най си діє Божа воля.
   Та й баба Марія заговорила:
   – Ідім, Даниле, додому, ідім.
   – Ат сука баба, як вішло на єї, то зараз заговорила!
   – А тепер пиймо на «будьте здорові»; дай Боже, аби-м лиху годину перебули, а як пімремо, аби наші кості зогнивали в наші землі.
   І пили оба діди, та й стара баба з ними, та співали. Баба сиділа в середині, та кріпко обіймала обох руками, та проводила пісні:

     Лишень моя мила,
     Як голубка сива,
     Вона спати не лягає,
     Дитину колише,
     Дрібне листя пише,
     З буйним вітром розмовляє…

   Та так вони співали до зорів, а на зорях ковані вози заклекотіли, і Данило вертав додому.
   А як сонце сходило, то оба діди прощалися, цілували себе в чорні руки, а червоне сонце кинуло їх тіні через межі, далеко по землі.

Марія [48 - Вперше надруковано на сторінках «Віденського ілюстрованого альманаху за 1917 рік» – «Кривавого року» (Відень, 1917. – С. 28–42), впорядкованого добрим приятелем новеліста, відомим публіцистом і видавцем Ярославом Веселовським (1881–1917), з присвятою пам’яті Івана Франка, який помер 28 травня 1916 року. Стосовно дати написання твору нема одностайного погляду: Юрій Гаморак вказує на другу половину 1917 року (див.: Твори, 331), упорядники й видавці академічного тритомника датують новелу другою половиною 1916 року (див.: І, 347), їх підтримують також В. Лесин і Ф. Погребенник, які коментують твори В. Стефаника 1964 (див.: с. 504) і 1978 (див.: с. 357) років видання. Ділячись із читачами львівської газети «Новий час» враженням від вистави «Земля», поставленої режисером В. Блавацьким у театрі «Заграва», автор зізнавався, що реальна Марія, слова і вчинки якої вплинули на формування художньо-творчого задуму, була його сусідкою і навіть після смерті «панувала над оточенням». Відновлюємо купюрований текст за публікацією в збірці «Земля».]

   Марія сиділа на приспі й шептала.
   – Бодай дівки ніколи на світ не родилися; як суки, валяютьси; одні закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І нащо воно родитьси на світ Божий? І дурне, і пусте, ще і з вінком на голові.
   Вона саме закопала свої дві доньці в потайничок у льоху, як у селі зчинили крик, що йдуть уже свіжі козаки.
   Чого тоті козаки хочуть, чого шукають? Її стодоли пусті, комора без дверей, порожня, хата – гола, а замки від скринь ржавіють попід ноги. Не хотіла на них у хаті ждати. Облупана, обдерта тота її хата.
   Сиділа на приспі і нагадувала все минуле. Сперла голову до стіни, сиве волосся вилискувало до сонця, як чепець із блискучого плуга; чорні очі відсували чоло вгору. Воно морщилося, тікало під залізний чепець від тих великих, нещасних очей, які шукали на дні душі скарбів її цілого життя.
   Далеко під горами ревіли гармати, палали села, а чорний дим розтягався змієм по синьому небі і шукав щілин у блакиті, щоби десь там обмитися від крові і спузи.
   За її плечима дрижали вікна за кожним гарматним громом. А може, там і її сини, може, вже закуталися в білий рантух снігу, і кров біжить із них і малює червоні квіти.
   Вона їх родила міцних і здорових, як ковбки; чим була грубша, тим більше робила, по кожній дитині була все краща й веселіша; а молока – то мала такого, що могла дітей не плекати, а купати. І чоловіка мала дужого й милого, і маєток.
   То як, бувало, жнуть на ниві цілу ніч, як дзвонять до сну дітям серпами, що позаду них понакривані спали, то чого їй тоді було треба, або чого боялася? Хіба, щоб звізда не впала дітям на голову; але вона була жвава така, що і звізду ймила би на кінчик серпа.
   А як нажали копу, то спочивали. Молодий чоловік цілував її, а вона сміхом зганяла з нічлігу птахи. Аж як їх тіні досягали кінця ниви, а місяць заходив, то лягали коло дітей, а рано сонце будило їх разом з дітьми. Вона їх провадила до кернички і сполікувала росу з голов, а найстарший двигав для батька воду в збанятку. Чоловік лишався в полі, а вона йшла з ними додому: одно на руках, а двоє коло запаски. А по дорозі гралася ними, як дівка биндами. Любувала й голубила їх. Хіба ж часу жалує? Моцна й здорова, все скоро зробить. Діти росли всі, ні одно не слабувало. Пішли до школи. Ходила за ними по всіх містах, носила на плечах колачі й білі сорочки, ноги ніколи не боліли її. А як у Львові заперли їх до арешту за бунт, то сіла на колію, а та колія так бігла й летіла до синів, мовби там у машині, напереді, горіло її серце. Між тими панями-мамами почула себе перший раз у житті рівною зі всіми панами й тішилася, що сини поставили її в однім ряді з ними. А на вакації з’їздилися товариші її синів з усіх усюдів, хата начеб ширшала, двором ставала. Співали, розмовляли, читали книжки, ласкаві до простого народу, і нарід до них прилип, коло них цвів: збирався їх розумом добувати мужицьке право, що пани з давен-давна закопали в палатах. Ішли лавою з хоругвами над собою, і пани їм проступалися.
   А як настала війна, то оба старші зараз зачали збиратися, – а й найменший не хотів лишитися. Лагодила їх цілу ніч у дорогу, затикала кулаками рот, аби їх не побудити. А як почало світати, на зорях, як побачила їх, що сплять супокійно, то й сама заспокоїлася. Сіла біля них у головах, гляділа на них тихенько від зорі до сходу сонця і – в той час посивіла.
   Вранці чоловік, як побачив, то сказав:
   – Твоя голова їх вівчила, нехай же тепер і сивіє.
   Відтак проводила їх до міста. Що крок ступила, то все надіялася, що котрийсь зі старших обернеться до неї і скаже:
   – Мамо, лишаємо тобі найменшого на поміч і потіху.
   Але ні один не звернувся, ні один не сказав того слова. Сиві стерні передавали в її душу свій шепіт, шелестіли до вуха.
   «Тож вони зреклися тебе: паничі забули мужичку».
   Гірка крапелька просякла з її серця і втроїла її відразу.
   В місті зійшлося їх сила, паничі і прості хлопці.
   Хоругви й прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну.
   Попід мурами мами держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли. Як заходило сонце, то прийшли до неї всі три, прийшли попрощатися.
   Відвела їх трохи набік, від людей.
   Виймила з рукава ніж і сказала: найменший, Дмитро, най лишиться, а ні, то закопає зараз у себе ніж. Сказала це і зараз зрозуміла, що перетяла тим ножем світ надвоє: на одній половині лишилася сама, а на другій – сини тікають геть від неї… І впала.
   Пробудилася, аж як земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню.
   Дмитро був біля неї.
   – Біжім, синку, за ними, аби-м їх здогонила, най мені, дурній мужичці, простять. Я не знала добре, я невинна, що моя голова здуріла, як тота Україна забирає мені діти…
   Бігла, кричала: Іване, Андрію! Всі бігли за тими довгими, рівними рядами синів, падали на коліна й голосили.
   Марія прочуняла з півсну-споминів, заломила руки та й кричала:
   – Діти мої, сини мої, де ваші кістки білі? Я піду позбираю їх і принесу на плечах додому!
   Чула, що лишилася сама на світі, глянула на небо й зрозуміла, що під тою покришкою сидить сама і що ніколи вже не вернуться до неї її сини, бо цілий світ здурів: люди і худоба.
   Тікало все, що жило. Ще недавно нікому доріг не ставало. Діти несли ще менші діти, мати несли за ними добуток, одні одних стручували в провали, ночами ревіли корови, блеяли вівці, коні розбивали людей і самих себе.
   За цими здурілими людьми горів світ, немов на те, щоби їм до пекла дорогу показувати. Всі скакали в ріку, що несла на собі багряну заграву і подобала на мстивий меч, який простягся здовж землі. Дороги дудніли й скрипіли, їх мова була страшна і той зойк, що родився зі скаженої лютості, як жерло себе залізо і камінь. Здавалося, що земля скаржиться на ті свої рани.
   А як стрінулися над рікою, то гармати виважували землю з її предвічної постелі. Хати підлітали вгору, як горючі пивки, люди, закопані в землю, скам’яніли й не могли підвести руки, щоби перехрестити діти, червона ріка збивала шум з крові, і він, як вінок, кружляв коло голов трупів, які тихенько сунули за водою.
   По битві копали гроби, витягали мерців з води.
   Поле за кілька днів зродило богато, богато хрестів. І поміж ті хрести попровадили солдати її найменшого сина за те, що царя називав катом. Казали, що ведуть його на Сибір. Далеко би йти, кров буде течи з хлоп’ячих ніг, сліди червоні… А й старий повіз офіцирів попри ті хрестики і пропав досі.
   – Ой небоженєта, лишили ж ви мене саму стерегти з совами ваших пустих хоромів.
   …………………………………………………………………………………
   Як у Марії в голові спомини з жалем, з розпукою ткали плахту, щоби закрити перед її очима ту прірву в житті, то у ворота на подвір’я заїхали козаки.
   Була люта, що ніколи не дозволяли їй лишитися в спокою, і казала до них голосно:
   – А, вже йдете, рабівники!
   – Нічого, матусю, рабувати не будемо у вас, хочемо нагрітися в хаті, пустіть. Душа замерзла в тілі.
   Відповіла:
   – То йдіть грійтеси в студені хаті.
   – А ви?
   – А мене можете отут бити нагайками, а на коханку, як видите, я вже стара.
   Один із козаків – молоденький ще був – приступив і дуже просив, щоби вона та ввійшла враз з ними в хату; самі ж вони не ввійдуть.
   – Ми ваші люди, – казав…
   – А тому, що ви наші, то рвете тіло нагайками, а другі забирають та вішають людей; мерці гойдаютьси лісами, аж дика звір утікає…
   Молоденький козак так довго та гарно просив, що врешті увійшла з ними в хату.
   Станула біля порога, а вони позасідали коло стола.
   – Продайте нам що-небудь їсти; голодні ми, матусю.
   – Що ж вам дам їсти? Там, на полиці, є хліб; а грошей ваших мені не треба, бо одні даєте, а другі заходите і назад відбираєте та ще й б’єте. Цар ваш такий великий та богатий, та посилає вас без хліба воювати? Станьте на лавку та досягніть з полиці бохоня.
   З хлібом стягнув з полиці й образ Шевченка, який був повернений лицем до стіни.
   – Хліб бери, а образ віддай мені, то моїх синів. Такі, як ви, здоймали його з-під образів, кинули до землі і казали мені толочити по нім. Я його сховала в пазуху, а вони кроїли тіло пугами, що й не пам’ятаю, коли пішли з хати.
   Вихопила Шевченка з рук, поклала в пазуху.
   – Можете мене отут і зарізати, а образа не дам.
   Той молоденький козак, що так її гарно просив увійти в хату, приступив до неї, поцілував у руку і сказав:
   – Матусенько, я ж за свято Шевченка сидів довго в тюрмі. Хіба ж ви не дасте нам образа, щоб ми його привели назад до честі й поставили під образами?
   – А хто ж ви є? Що за одні? Відкіля приходите? Жидам позволяєте тримати свою віру й письмо, а наше все касуєте. Тепер сніг прикрив дорогу, але – коли б не він, то ви би виділи, що всіми дорогами, по всему селі розкинені наші книги з читалень. То, що бідний нарід встарав собі на науку для дітей, все то пішло під кінцькі копита.
   – Дайте, дайте нам образ.
   Поволі витягнула й подала йому, бо й сама стала цікава, що вони з ним будуть діяти.
   А вони поставили два хліби, один верх другого, сперли коло них малюнок, виймили вишивані та гаптовані хустки та довкола прикрашували.
   – Лиш дивіться, козаки, чи мило то буде цему образові, як ви єго вберете у рабоване жидівське плаття.
   Та тут же, в тій хвилині, зірвався один з них, сивий уже, скинув із себе одіж козацьку: був без сорочки.
   – Оце вам, матусю, наш рабунок, що всі ми без сорочок ходимо, хоч могли б богато придбати. А оці хустини, що ми ними Шевченка вбрали, це ж козацькі китайки, матусю. Наділили нас їми жінки наші, наші мами, сестри наші, щоби було чим голову вкрити в полі, щоби ворон очей не клював.
   Марія глянула на них, непевно підступила й сказала:
   – Ви, відий, тоті, що мої сини вас любили… українці…
   – Ми самі, один одного ріжем.
   Підлізла Марія на грядки, виймила зі скрині сорочку і подала роздягненому.
   – Вбирай, це з мого сина; Бог знає, чи верне, чи буде її носити.
   Несміло взяв козак сорочку і надягнув.
   – Не тратьмо часу, козаки, пошануймо батька, а хліба будемо їсти по дорозі. Ви ж знаєте, як ще нам далеко їхати, – сказав козацький старшина.
   Почали співати.
   Забриніли вікна, пісня поміж блеск сонця на склі вийшла надвір, побігла в село.
   Жінки почули і ставали коло воріт, відтак коло вікон, а врешті несміливо входили до сіней і до хати.
   – Маріє, що це в тебе? П’яні чи загулюють дівки співанками?
   – Ні, це інші, другі…
   – Які другі?
   – Такі другі, що це наші; мовчи та слухай!
   Марія отворила широко очі на козаків, подалася вперед, неначеб хотіла підбігти й не пустити їх спів з хати.
   Пісня випростовувала її душу.
   Показувала десь на небі ціле її життя. Всі зорі, які від дитини бачила; всю росу, яка падала на її голову, і всі подуви вітру, які коли-небудь гладили її по лиці.
   Виймала ота пісня з її душі, як з чорної скрині, все чарівне і ясне і розвертала перед нею – і надивитися вона не могла сама на себе в дивнім світанні.
   Десь там на горах сидить орел, пісня розвіває його крила, і подув цих крил гоїть її серце, стирає чорну кров з нього.
   Чує, як сини держуться маленькими руками за її рукави, як ростуть з кожним звуком. Чує кожне їх слово, коли-небудь сказане, і кожну розмову за Україну. Всі невиразні і таємні назви випрядуються з волосся звізд і, як пребогате намисто, обіймають її шию.
   Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі.
   Те голосіння вплакується в небо; його покров морщиться і роздирається, а пісня стає у Бога коло порога і заносить скаргу…
   Як перестали співати, то Марія стала непорушно, як на образі намальована.
   З купи жінок, яких богато зійшлося, одна, вже стара, приступила до стола.
   – То ви наші? Богу дякувати, що ви вже раз прийшли, – говорила.
   – Ой, ніхто, небожєта, нас не любить. Кілько переходило війська – всі нас не любять. А кілько вони напсували народу! Аби де було: чи в місті, чи на дорозі, чи вже в своїм-таки селі, все чужі і чужі ми, і ніхто нам не дає віри.
   – Їй, чого ж ви хочете від них? Це ж не наше войсько. Вони такі, як у книжках писано здавна або мальовано на образах, як вони ще наші були. А тепер вони московські. Де вони годні нам помогти? Отак, потихоньки, аби ніхто не чув, то забалакають.
   – Ти молода, читати вмієш, то знаєш ліпше. Я гадала, що то наші.
   – Це навіть не кажіть, бо за це може нам бути велика кара.
   Старенька жінка скоро залізла в гурт жінок, що гляділи самою тугою і дихали розпукою.
   Зате молода Катерина станула край самого стола.
   – Оця Марія, що ми в неї, дивітьси, як задеревіла від вашого співу. Вона банує за синами, що два пішли до наших охітників, а найменшого взяли москалі на Сибір! Десь-то він серед таких, як ви, напастував вашого царя, що дуже мучить наш нарід. А вони лиш хап його – та й пропав. Учені були всі, маєток за ними пішов великий. В селі ні одна мама так не банує за синами.
   – Небого, Маріє, небого! – шептали жінки.
   – То таки саме перед війною було, як ми сипали могилу отсему Шевченкові, що перед вами на столі. Сипали другі села на пам’ятку – та і ми. Клопіт такий був, бо старі не пускали вдень сипати, робота в полі, а ми змовилиси і сипали ночами: одні кіньми, другі тачками, інші лиш рискалями. Таку могилу висипали, як дзвіниця. І Марія з трьома синами помагала… Як ми її досипали, то світало, роса нас припала, і ми посідали довкола, бо ноги боліли. А старший син Маріїн виліз на сам вершечок та й так ладно говорив до нас, що з цеї нашої могили будемо дивитиси на велику могилу на Україні, щоби ми були всі одної мислі. Дививси так дивно, начеб поправді на зорях бачив Україну. Потім ми повставали і співали такі пісні, як і ви тепер.
   Тут наблизилася Катерина козакові майже до вуха і шептала:
   – Ваші пісні такі самі, як Маріїних синів. Тому не будіть її, най їй здаєси, що це її сини співають…

Діточа пригода [49 - Це перший твір, написаний В. Стефаником після 14-літньої перерви у Відні в 1916 році. Його опубліковано в Буковинськім православнім календарі, який видавало чернівецьке товариство «Українська бесіда» (Відень. – 1917. – № 263–266. – С. 173–175).]

   – Васильку, бери Настю та веди до вуйка; отуди, стежкою попід ліс, ти знаєш. Але тримай за руку легко, не сіпай, вона маленька; та й не неси, бо ти ще не годен.
   Сіла, дуже боліло, і лягла.
   – Ніби я знаю, куда вночі єї провадити? Ви вмирайте, а ми будемо коло вас, аж рано підемо.
   – Видиш, Насте, куля брінькнула та й убила маму, а ти винна; чого ти ревіла, як той жовнір хотів маму обіймити? Це тобі що вадило? Утікали-м, а куля свиснула… А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити…
   – Вже не говорять, вже таки вмерли. Я би тебе міг добре набити тепер, але ти вже сирота. Але що така дівка варта? Як умерла коло нас Іваниха, то єї дівки все голосили: мамко, мамко, де вас шукати, відки вас візирати… А ти не вмієш, а я хлопець, і мені не пасує голосити…
   – Видиш, як восько пускає світло з тамтого боку, як воду з сита, бликне – та й зараз видить, де жовнір та бахне кулев у него, а він зараз лягає, так як мама. Лягай борзо коло мами, бо зараз кулі будуть летіти. А чуй, як брінькають…
   – А диви, як за Ністром жовніри кулями такими вогневими підкидають, шпуриють, але високо, високо, а куля горить, горить, а потім гасне. Граютьси ними, о, яких богато!..
   – Аді, гармата, гу, гу, гу, але вона в люди не стрілєє, лиш у церкви, або в хати, або в школу.
   – Ти гармати аби-с не бояласи. Куля в неї така, як я, завелика, а колеса як млинські. Але ти нічо не знаєш, ти ще лиш ходити ледви знаєш, то я вмію брикати, як кінь…
   – Ховайси за маму, о, знов пускає світло, але біле, біле, як рантух, зараз на нас наверне, аді, які ми білі, а вже кулі знов свищуть. Овва, як мене куля трафить, то я ляжу коло мами та й умру, а ти сама не трафиш до вуйка. Ліпше най тебе куля вб’є, бо я трафлю сам і дам знати, та вас обоє вуйко поховає.
   – Вже плачеш, ніби то від кулі болить? Лиш дзенькне та вівертить діру в грудях, а душа тов дучков утече – та й по вас. То не так як дома, що слабуєш, що горівков натирають…
   – Їсти хочу, Богу дєкувати! Я що тобі дам їсти, як нема мами. Най мама дають! Кажи мамі, ану, кажи. А що, говорять мама? Бери, бери за руку, а рука впаде, а що, не казав? Дурна дівка, душа з мами пішла, а то вона, душа, і говорить, і дає хліба, і б’є…
   – Насте, бігме, буду бити, що я тобі дам їсти? Ти дивиси на войну, яка вона файна, а рано аж підемо до вуйка та будемо їсти борщ… Або чекай, відий, мама мають хліб у пазусі… Цить, є хліб у мами у пазусі, на, їж, це то пажерлива дівка…
   – Знов пускає рантух, який же біленький, як сніг. Йде на нас, о! Насте, а тобі що? Го-го, цілий рот кервавий і руки? Куля тебе застрілила? Ой, сарака, Настунька, лягай вже коло мами… що меш робити…
   – Е, то не куля тебе вбила, то хліб замочився в крові, в мамині пазусі. А то погана дівка, все їсть, як свиня, о, замазала лице і руки кров’ю… Як я тебе рано буду провадити в село таку закровавлену? Ану чекай, я буду йти попри потік з тобов та обмию тебе в такі студені воді, то меш ревіти не своїми голосами, а я ще й наб’ю.
   – Вже си наїла, то лягай коло мами, а я коло тебе, ти в середині, вовк тебе не з’їсть, спи, а я буду ще дивитиси на войну, та й грійси коло мене…
   – А може, куля вже і дєдю убила на войні, а може, ще до ранку і мене вб’є, і Настю, та й би не було нікого, нікого.
   Заснув. До білого дня біле, світляне покривало дрижало над ними і заєдно тікало за Дністер.

Пістунка [50 - Новелу написано влітку 1921 і того ж року надруковано в «Учительськім календарі на рік 1922» (Коломия. – 1921. – С. 38).]

   Сидить мала пістунка Парася й держить у подолку дитину; кругом неї такі самі пістунки і пістуни. Група виглядає так, як би хто стряс із дерева великих лісниць, які на землі повалялися.
   Парася каже, щоби гратися в похорон і щоби голосити.
   – Та чого в похорон? Та чого голосити?
   – Я вам скажу чого. Я чула, що мої тато вночі казали, аби ця дитина не находиласи в хаті, бо вона не наша дитина, а гусаря московського, то кажуть тато до мами, або ти її вбий, або закопай, а я її не хочу. А мама кажуть: «А як я закопаю живу дитину?» – «То ти вперед убий, а потім закопай». – Та тому так досвіта я з цев дитинов чекаю на вас, що ви ще спите, бо тато кричуть: «Забирайси мені з цим байстрюком».
   Малий Максим, якого гусарі все дуже інтересували, викинув свою дитину з подолка та почав докладно розглядати гусарську дитину.
   Він говорить:
   – Це така дитина, як кожда, а твій тато якийсь дурний.
   – Але як тато гадає душити цу дитину?
   – А то штука таке мале душити? Задушить, та й поховають.
   – Ото твоя мама буде голосити, ай-ай!
   – Голосім, але самі дівчата! Хлопці мовчіть, бо ви не голосите.
   Дівчата голосять по звичаю жінок, вигін заливається похоронним співом.
   А баба Дмитриха кричить із-за воріт:
   – Що ви? Подуріли, дівки, з своїм голосінєм? Гріх голосити, як нема вмерлого.
   – Бабо, ца гусарева дитина має вмерти, її мають задушити, тому не гріх голосити.
   Баба хреститься, діти дальше голосять.

Сини [51 - Вперше опубліковано 1922 року в листопадовому номері «Літературно-наукового вісника» (Кн. 7. – С. 3–7). Час написання – літо 1922 року. Новела має присвяту: «Присвячую мойому другові Левкові Бачинському».]

   Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідніх нив говорили до себе:
   – Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, іззамолоду добре годований, та втратив обох синів і відтогди все кричить і на полі, і в селі.
   Максим спер коні.
   – Старі кості, як стара верба: на вогонь добрі, а з кіньми бігати ні до чого. Як ноги погинаютьси коло коний, а в данці подаютьси, то такі ноги, най не кажу, що варт. Лізь, діду, на піч, пора вже прийшла.
   То він потряс сивою головою попід чорні кінські гриви та кричав дальше:
   – Та на піч, брє, я ще годен вілізти, але піч студена, облупана. Образи на стінах почорніли, а світі дивлютьси на пусту хату, як голодні пси. Стара ціле житє обтикала їх бервінком та васильком та голуби перед ними золотила, аби ласкаві були, аби хата ясна була, аби діти росли. Та хоть їх богато, а всі вони до нічого, світці. Синів нема, стару запорпав у землю, а ви, боги, мусите вібачити за бервінок – було ліпше дбати… Ану, звіздочолий, поки нам Бог назначив, берімси, брє, до цеї землі.
   І ходили вони з одного кінця ниви на другий, затулені курявою, а борони кусали землю, гаркотіли, роздрапували її, аби зернові вчинити м’яке ложе.
   – Ти, Босаку, ти не є жаден кінь, ти пес, ти всі плечі мені обгриз, знак на знакові, скусав а скусав. Не сіпай хоть ти мене, бо так ні житє насіпало, що ледви на ногах стою. Я тобі досвіта сиплю овес, ще сам нічого не ївши; я тебе вічісую; я тебе старими сльозами поливаю, а ти кусаєш. Звіздочолий у мене чоловік: він чорними очима за мнов водить; він мене жєлує; він свойов гривов обтирає дідові сльози; а ти поганий, серця не маєш. Ще недавно ти цілий жмут мого волося вірвав і пустив під ноги в гній. Так не мож робити, бо хоть ти дуже красний кінь, але за це поганий. Жидам тебе не можу продати, але якби прийшов до мене світий Юрій, то, бігме, подарував би-м ті, аби-с з ним ішов змії розбивати; робити землю ти нездатний, бо в тобі спокою нема.
   То він слинив пальці, вимивав рану на плечах та присипав порохом.
   – Гей, коні, ідім, ідім…
   А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимові ноги чули під собою м’якість, ту м’якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту м’якість, і зате він її так любить. І як він викидав жменею зерно, то приповідав: «Колисочку я вам постелив м’ягеньку, ростіть до неба».
   Максим успокоювався, не кричав уже та нагло задержав коні.
   – Та якого дідька болиш, ти, стара корсо, хрупаєш у кождім замку, кривуле?
   То він оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоної крові і сів.
   – Скло залізло, матері твої! Тепер волочи, а ниви недоробленої не лишиш, хіба си розскочиш у кусні. А ти, небого ниво, малий спасибіг будеш мати з цеї старої крові, бо стара кров, як старий гній, ніц не родить; мені утрата, а тобі ніякого зиску.
   Криваючи, він випряг коні, повів до воза та наклав перед них сіна.
   – Ти, сонце, не захмурюйси на старого, що заборзо робить полудне; старий не має чим ходити…
   Він витяг з торби хліб, солонину та пляшку і вимивав рану горівкою; потім відірвав кавалок рукава, завив ногу і зав’язав мотузом від міха.
   – Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш.
   Напився горівки, взяв хліб, кусав його та, наново сердитий, вигукував:
   – Це хліб? Ним лиш коня жидівського чесати, бо на добрім коні шкіру зідре. Приходи до мене роєм ті підкьопані: [52 - Підтьопані.]
   «Діду, – кажуть, – ми вам печи будемо, прати будемо, запишіть нам поля». Ці подерті суки гадають, що я їм поле тримав? Як умру, то най на моїм полі чічки ростуть та най своїми маленькими головками кажуть отче-наш за діда.
   Зі злості шпурив хлібом далеко на ріллю.
   – Зуби здрігаютьси від цего макуха; пиймо, Максимку, горівки, вона гладко йде…
   – Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому взєвси співати? Оцему обдертому та обгризеному дідові? Лети собі геть до неба, скажи свому Богові, що най не посилає мені дурну птаху з співом, бо як він такий моцний, най мені пішле моїх синів. Бо із-за єго волі я лишивси сам на всі землі. Най твій Бог співанками мене не гулить, забирайси!
   І він кинув грудкою землі в жайворонка, та жайворонок ще краще почав співати над його головою і не хотів летіти до Бога.
   – Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Як мій малий Іван вганяв за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнізда по межах та грав на сопівці, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с співала, так треба було робити. Твій спів і Іванова сопівка ішли низом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали Божий глас і надо мнов, і над блискучими плугами, і над всім миром веселим. А крізь сонце Бог, як крізь золоте сито, обсипав нас ясностев, і вся земля, і всі люди відблискували золотом. Так то сонце розчінило весну на землі, як у великім кориті…
   – А з того корита ми брали колачі, а колачі стояли перед музиками, а молоді в квітках любилиси і ішли до слюбу, і котиласи весна, як море, як потопа; та тогди, пташко, твій спів спливав у моє серце, як різка вода в новий збанок…
   – Іди ж собі, пташко, в ті краї, де ще колачів не забрали, а дітей не порізали.
   Обома руками взяв він свою сиву голову та й схилився до землі.
   – Стид тобі, сивий волосе, стидайси, що приповідаєш та приспівуєш, як плаксива баба, бо нічо вже тобі на цім світі не поможе…
   – Ех, сини мої, сини мої, де ваші голови покладені?! Не землю всю, але душу би-м продав, аби-м кровавими ногами зайшов до вашого гробу. Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів…
   – Най тобі оця синя баня так потріскає, як моє серце…
   – Та прийдіть котра до старого; ніби ви їх не обіймали, моїх синів, та не лягали в білу постіль? Та вони були, як дуби кучеряві… Та принеси на руках байстрєтко, не встидайси, приходи. Дід тобі всі коверці під ноги підкине, а байструкові порубає все полотно найтонше на пелінки. Бо ти ходиш без вінка та плачеш від наруги.
   І дід здоймив обі руки вгору й кликав ними до цілого світа:
   – Ходи, невісточко, ходи до тата, нам попа не треба!
   Голосно заридав, приляг до землі і нею, як хустиною, обтирав сльози і почорнів. Та ще благав дальше:
   – Або приходи хоть ти, коханко, без дитини, та на твої шиї я вздрю єго руки, а на твоїх губах зачервоніють єго губи, а з твоїх очий, як з глібокої кирниці, я віловю єго очі і сховаю їх в моє серце, як у коробку. Я, як пес, занюхаю єго чупер на твої долоні… Коханко, приходи і ратуй старого.
   – Ти ще є на світі, а їх нема жадного, то найдіть дорогу до мене та принесіть вість. Насипте студеної роси на мій сивий волос, бо він мене пече кождий, як розжарений дріт. Моя голова палитьси від того вогню.
   І рвав з голови сиве волосся та кидав на землю.
   – Сиве волосє, пали землю, я не годен вже тебе двигати.
   До решти обезсилений, приляг до землі і лежав довго мовчки, а потім лагідно розказував:
   – Послідній раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. «Тату, – каже, – тепер ідемо воювати за Україну». – «За яку Україну?» А він підоймив шаблев груду землі та й каже: «Оце Україна, а тут, – і справив шаблев у груди, – отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, – каже, – білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмивси, та й бувайте здорові». Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. «Сину, – кажу, – та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріня її не віторгав у свій бік». – «Добре, – каже, – тату, підемо оба». Та як це стара вчула, то я зараз видів, що смерть обвиласи коло неї білим рантухом. Я подавси до порога, бо-м чув, що її очі віпали і покотилиси, як мертве камінє по землі. Так мені здавалоси, але світло на її чолі вже погасло…
   – А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалека дивиласи, як з неба. А як я їх скидав на колії, то-м казав: «Андрію, Іване, взад не йдіть, за мене пам’єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла…»
   До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.
//-- * * * --//
   Пізнім вечором, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.
   – Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна-с слова сказати… Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню…
   Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:
   – А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох.

Воєнні шкоди [53 - Написано 1925 року на основі реальних подій, які мали місце в Русові невдовзі після окупації Галичини Польщею; майже одночасно опублікована в збірці «Земля» (с. 47–52) й харківському журналі «Червоний шлях» (1926. – № 2. – С. 5–7).]

   Сивий комісар в’їздив у село форшпаном і дивувався, що воно ще стоїть чисте і біле.
   «Цим мужикам, – думав він, – і чорт нічого не вдіє, а не то війна; жеруть, як свині, та заливаються ромункою. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поскоботати…»
   Максим Онищук побачив від своєї хати пана та зараз забіг за вугол, аби скритися.
   – Відки Польща тілько тих підпанків набрала! Возимо та й возимо та й перевозити не годні. Ліпше сховаюси, а жінка най каже, що я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу возити.
   Старий Куфлюк вийшов аж за ворота, бо не мав коней і не боявся.
   – Але годований, як пацюк, всі богачі повтікають в хащу, аби не йти на форшпан.
   Стара Варвара сказала «славайсу» і шептала:
   – Це якесь старе дупло, не буде ландувати ночами з поліцайом та хапати молодиці за підтичку…
   Отець парох, як лошак, побіг до хати, аби комісар його не запримітив.
   – Моя пані, лихо вже знов наднесло якогось урядника в село, припрячте в покою та готовте ліпший обід.
   – Вже ті ляшки мають добрий апетит…
   Учитель низько поклонився комісареві і сказав «падам до нуг», бо не боявся, щоби пан комісар загостив до нього.
   Коло громадської канцелярії війт з байратом очікували комісара. Війт каже:
   – Люди добрі, я цему не вітримаю, стара від хати відгонить, а діти голюкають, як на пса. Нема спокою ні вдень ні вночі. Давай їм їсти, давай горівки; ходи з ними по селі за бунтівниками; шукай ґверів, шукай листів з Відні, розкопуй землю та шукай зради на Польщу. Взимі двері не запираютьси так, що стара замерзає на печі. Пошукайте собі другого війта, бо я довше не годен цей тягар двигати. От, видите, вже їде: бодай єго шлях трафив!
   – Війте, а де люди? Я ж розказував вам, щоби всі зійшлися коло канцелярії.
   – Я через десятників розказав людім приходити, може, ще посходєтьси.
   – Мужик все дурний: як платити, то він хапає книжку з-під сволока, ховає в пазуху та днями вичікує, аби податок заплатити; а як гроші брати, то мужик на печі. Ій, чорт вас бери, менше буду роботи мати, а пенсія одна.
   – Прошу пана, вже ми набралиси, аж занести не можемо…
   – Не перечу вам, ґаздо, що за Австрії так було, але в нас буде інакше.
   – Дай Боже…
   – Війте, ідіть ви перші списувати воєнні шкоди; хто не прийде, сам собі буде винен.
   – Називаєтеся?
   – Михайло Вахнюк.
   – Кілько моргів?
   – Які там морги, діти розібрали…
   – Але кілько ви обробляєте?
   – Може, десять, може, більше, може, менче.
   – Пишім дванадцять.
   – Кілько нема.
   – То пишім одинацять.
   – Та най буде…
   – Які шкоди воєнні?
   – Та які шкоди, ніби мені хто шкоду верне? Пусто говорити і писати…
   – Ви того не розумієте, начальнику, москалів ми під Варшавою збили на винне яблоко, з Відня і Пешту заберемо все золото і золотом усі шкоди воєнні поплатимо.
   – Бог би з вас говорив…
   – Тепер ми ваші, а ви наші.
   – О, то ще хто знає, як буде.
   – Польща буде, а ви, як маєте розум, то наберіть золота від мадьярів, від німців та від москалів та й жийте в добрі під Польщею, а своїх бунтівників гоніть з села. Ну, начальнику, яка шкода?
   – Та пара коний, та віз ще на початку війни австрияки взяли, коні з возом тисячу корон. Москалі взяли корову і телицю; за обоє рахую вісімсот корон.
   – Що ще?
   – Ще мадьяри зарабували два пацюки, що варті триста корон.
   – І ще що?
   – Де я все годен нагадати, та й нащо згадувати лихе; добре, що минуло.
   – Ні, все списуйте, ми все заплатимо.
   – Та брали подушки, та верені, та ціле сало вхопили, та сани, та дров з-під хати; де я все то годен збагнути?
   – Отже, видите, ваша шкода разом, пане Вахнюку, буде дві тисячі шістсот золотих корон, а перемініть на марки, то маєте чим жити до кінця віку.
   – Ей, пане, Бог ті корони буде рахувати, а марок мені не треба.
   – То подаруйте мені цю шкоду, я вам зараз дам тисячу корон.
   – Що буду дарувати більшим панам від мене.
   Байрати так само нерадо списували шкоди, а люди, які вже посходилися, перераховували війтові золоті корони на марки, і не одному ставало жаль, що не мав ніякої шкоди. Та як жид Кальман цілу годину диктував свої втрати, не поминаючи найменшої крішки, то мужики загомоніли:
   – О, паршивий, нарахував аж три тисячі золотих корон, а кривий Дмитро весь маєток єму в себе приховав, і дивіть, кілько грошей набере.
   – Я в Карпатах їв два місяці сиру бараболю, стратив коні і віз, ледви добивси додому і півроку відлежів, та аби я нічого не мав…
   Поки говорили, а врешті розбіглися по селі кликати свояків і сусідів, аби не втратили золотих корон. За годину ціле село стояло на вигоні. Комісар так до них сказав:
   – Бачу, люди, що ваше село розумне, і всі шкоди вам попишу, але піду їсти, бо я голоден.
   І разом з війтом та радними пішли до Кальмана, там довго перекушували і повиходили червоні як раки. Радний Корч уже знав, що комісареві треба румунки, масла, курей та яєць. За те, що людей про ці потреби комісара повідомить, радний Корч мав дістати відшкодування воєнне найдальше за місяць. І заки пан писав у канцелярії, то жінки до комори комісара назносили всілякого добра, а чоловіки в рукавах таскали румунку. Поліцай і Корч незабавки також почервоніли, так само їх кревні. Цілий вигін зворушився, звеселився і любо гуторив аж до півночі, поки комісар писав шкоду. Радний Корч був того переконання, що курей і яєць забагато для комісара, а особливо забагато румунки.
   Опівночі мужики, як бжоли матку, обступили пана та відпроваджували до Кальмана на вечерю. На зорях висадили комісара на форшпан, обложили курми, яйцями і румункою і так, бажаючи йому та Миколаєві щасливої дороги, вернули веселі додому.
   У Кальмана лишився лише Свіц. До сходу сонця гукав п’яний:
   – Най тих москалів шлях трафить, що мене не обрабували!
   А Миколай добрими кіньми як переїздив через хащу, то на нього і комісара напали парубки, забрали всі дари, а їх попарили. Коням дали по доброму батогові, і аж під містом пан і Миколай отямилися та обтирали кров з лиця. Миколай рукавом, а комісар хустинкою.
   – А то хами здеморалізовані, а то бидло, вони гадають дістати відшкодування? Чорта в зуби!
   І так було.

Morituri [54 - Ті, що чекають смерті (лат.)Написано в 1925 році й опубліковано майже одночасно в збірці «Земля» (с. 55–59) й лютневому номері журналу «Червоний шлях» (1926. – № 2. – С. 7 – 10). Як свідчать рукописні матеріали, які зберігаються в ІЛШ, письменник довго йшов до остаточного втілення задуму: збереглися початки трьох чорнових редакцій і четверта – чистова, яка відрізняється дещо від першодруку (пор.: І, 317–323). Первісні редакції мали назви «Сонце» й «Богачі». Новелу присвячено відомому бібліографові й літературознавцеві Володимирові Дорошенку (1879–1963).]

   Ще до сходу сонця сходилися вони до голяра Тимка щонеділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ніколи. Їх було вже небогато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні. Але від тридцяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.
//-- * * * --//
   – Коби-сте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.
   – Сиди, Насте, тихо, а глуха то ти давно.
   – Як не глухнути в такім млині, стидайтеси, старі пайташі.
   – Та чого ви слухаєте музику з беззубого гребіня? – каже Тимко.
   – О, якого ґазду маю, видите ступня! І він ще такий храпливий та слинавий…
   – Ти питлюєш язиком, як у млині…
   – Тьху на тебе, старий.
   – Вона би ще хотіла так, як давно, аби її попліскувати по мнєкім, але, небого, вибачай, мнєкого вже давно нема.
   – І це ти таке в неділю говориш, окаянику, таже сегодні-завтра до дучі маєш забиратиси…
   – Най і до дучі, а таки старих бабів не буду плескати. Регіт, сміх, Настин кашель.
//-- * * * --//
   – Тимку, бери, мой, кліщі та тєгни зуб, та я цеї ночі по стінах дравси.
   – Котрий зуб?
   – Та на, дивиси.
   Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів.
   – Та який дідько з зубами з твоїми? Зуби такі, що залізо перекусиш.
   – А я не годен вітримати.
   – Я, небоже, не буду до служби Божої тєгнути.
   – Терпи, як можеш до післі служби, бо я тепер кров не буду пускати.
   – І-і, кілько ти нам крові вже пустив перед службою з бороди та лица.
   – То не хотічи, а це інше.
   – Васи, а пробуй горівки.
   Сходили діти ціле село – та й нема.
   – Нешті румунешті.
   – А я зараз найду, але аж на кінці села.
   – А кілько нас є?
   Порахували.
   – Літерку як купиш, та й буде.
   Всі шукали грошей, поволі, ніби невдоволені, але раді, що буде забава.
//-- * * * --//
   – Розробляйте мило, котрі голитеси, а котрі стрижетеси, то сідайте, бо сонце сходить.
   – Тимку, небоже, ти тримай вже трафіку з папірками, бо як котрий віде з твоїх рук, то мусить цілу книжечку віліпити, аби кров з него не зійшла.
   – Та в тебе, Миколо, така тверда борода, що я борше би дику свиню віголив та пустив до церкви, ніж тебе.
   – Тобі все недогода, а на Юрка нарікаєш, що має мнєкий волос.
   – Бо також пустий волос, такий, як у дівки межи пахами… Мені вже рука дрожить, я не знаю, як я вас доголю до кінця, а як ще котрий з вас вівернете ратиці, то таки не знаю, як єго на лаву покласти.
   Сонце вже добре зійшло, як Тимкові гості сиділи обліплені папірцями та чекали на горівку.
   Микита врешті прийшов з пляшкою і, заки ще обголився, то на столі була горівка і накроєний хліб з часником.
//-- * * * --//
   Пиймо, брє, бо гони наші короткі! Що будемо собі жалувати?
   – Та нам коби цеї нехтолиці хто доносив, то ще би-с, мо, дубали поволі. Війта вже не кладемо, ради не вібираємо, послів не посилаємо.
   – Все перейшло на читальню, там перед рєд.
   – От, рєд, дівки перебираютьси на парубків, парубки на дівок, обіймаютьси без встиду та сорому, весілє справлєють та беруть гроші за білєта.
   – Така тепер у них настала забава, але вони мають розум, не бійси, молоді, світом бували. Польщі ані-ані не хотє, а панцькі ґрунти хотє розділити.
   – Бігме добре, ніц не кажіть, тепер з цев Польщев ніхто не годен вітримати: і маєткове, і доходове, і ґрунтове, і від псів, і від гноївки… але де що на світі є!
   – Та коби могли вібороти! От дай Боже здоровлє, Насте, та й не кричи на нас, бо, небого, вже-м на розході.
   – Та що я вам кажу, дай Боже і вам здоровля, лиш не загрійте голови, як котрих зелених свєт: люди йдуть до церкви, село обмаєне, а ви лежите, як дуб’є, під любистком…
   – Тогди був гелт, де ті часи?…
   Довго ще балакали і Василеві на хорий зуб оставили зо два келишки.
   – Та йдіть вже додому, та коли вас жінки зберуть до церкви, і коли я вімету оте волосє, кінцькі гриви з білих коней…
   І вони виходили з хати зі спеченими обличчями, які сонце довгі роки пражило; воно й тепер зараз увіссалося в них, та й вони його несли до своїх домів.
//-- * * * --//
   – Зараз буде біда, – казав Микола Максимові.
   – Та яка біда, а дітем від тебе зась!
   – Та дітем зась, але стара. Вже чекає, аж очі відивила, аби мене чісати.
   – Сам си чіши.
   – А де ж би вона дала, вона ціпко любить полюванє робити в чупрі, та зараз занюхає, що-м пив горівку. Та й казанє: не маєш стиду, старий, ні від сонца, ні від людий.
   – То сховайси десь у стодолі.
   – То пропало, вона би мене з гребенем шукала до завтра…

Дід Гриць [55 - Твір написано «на стику» спогадів, нарису й оповідання, а опубліковано, як і попередні новели, майже одночасно в збірці «Земля» (с. 61–68) й харківському часописі «Червоний шлях» (1926. – № 2. – С. 10–12). Мова в ньому про відомого громадського діяча, активного учасника радикального руху з села Волчківці на Покутті Грицька Запаренюка. Він приятелював з І. Франком, М. Павликом, В. Стефаником та ін. й уславився своїми високохудожніми, а водночас – актуальними й гострополітичними промовами. Ймовірна дата створення – 1925 рік.]

   Я поїхав відвідати мого старого приятеля Гриця. Він давно оглух, і тяжко з ним перебалакувати. В руках мав зелену галузку, а коло нього на траві сидів його невеликий внук.
   – В добрий час ви приїхали; я переродився на молодого, лиш не знаю, чи на дитину зійду, чи на стару голову стиду наберу. Чую тоту музику, як моя стара йшла за мене, дуже бистрі голоси позалітали в уха. Дотепер були як оловом залляті. Мука бути глухому, слова в’януть на язиці, а стара лиш посмішковуєтьси з мене та пищить, як сойка, в самі вуха: а нема вже як вічів слухати та з престолів самому до них говорити. Мені з жєлю за люцьким словом не раз хотілоси дати себе замурувати. Гірко воно, як живе ще тіло обростає коров та стає стовпом.
   – Приходитьси сидіти в свої душі, як у завалені хаті, де всьо розбите і понівечене. Десь як з мраки, як з мокрого попелу таскати свій розбитий маєток та від спузи обтирати руки. Рідні діти такі, як чужі, я забув, що вони були малими.

   – Давно дуже, як нас у місті, самих господарів, багато зібралоси з Черемоша, з-над Прута і з-над Дністра, як привезли хлопців до школи. Вони такі тихонькі на міськім ринку, як риба, розкидана по дорозі; гинуть тікати в зелене поле. Мами сидять на возах плачуть та потихо проклинають наших дорадників, а ми, батьки, радуємоси: та доки, кажемо, будемо дурні та панам служити будемо, поки діти не вівчимо, а тоді і панів понагонимо. А геть потім, як діти в школах попідростали, то ми, самі дужі господарі, гомоніли коло них, як бжоли коло цвіту.
   – І той жєль, коли я, як замурований цементом, попав у глибоку пивницу, зробив із мене такого, що зачєв забувати то, що мене в житю все радувало. Як я кілька день тому почув у собі нову силу, то, Господи, відий, все сонце, яке я двигав на собі три поколіня, воскресло в мені, всі пшениці, що-м вікосив, ще не молочені. Тепер я богач, ще погодую цілу Україну. Всі морози, що підо мнов жили віки, тепер мене кладуть на ноги. Іду ніби до дітей, стара напхала в торбу всілячини: і цего їм, і того їм, не жалує мене, сідлає, як коня. А я заметілями та бурею йду радий, веселий, бо напереді діти, а назаді біла хата.
   – А що вони здорові, ростуть, вчутьси.
   – Відпочиваю по дорозі, як дуб, міцно закорінований у землі, а галузє під небесами, в школі. Тепер я віджив і ще-м дужий, походжу ще по свої дорозі, бо маю доброї, ласкавої душі в собі повну пазуху.

   – Гей, як вони всі покінчили школи – тоті наші діти, та як пристали до нас, як ми збилиси до них докупи! Де, моспане, тут вже шандарям дати раду. Сунемо за дітьми тисячами, моцні та розумні. Свої напереді. Встає Франко з таким ясним чолом, як сонце, спокійно вчить нас, бо він все знає. Приповідає нам, що як кождий з нас посидить у креминалі за мужицьку справу, то вже ніколи нічого боятиси не буде… А Павлик ледве дише, розповідає завзято тонким голосом – геть ніби без надії – про нашу нужду, а там ззаду, від дверей, крикливий Трильовський в бинlах, як дівка, та все сварить, а молоді через це все ближче тиснутьси до него. Одно слово: земля по містах дудніла під нами, і не оден панцький вугол утік із свого гнізда.

   – А як Франко приїхав до мене з молодими ночувати, то жінка, хоч як вічів не любила, але не торкотіла на мене в малі хаті, бо виділа, що наші молоді вчені були коло него такі щасливі і ясні, якби він кождому поклав золоте колісце на голову. А я приперси до ясеня в саду та й кажу: «Господи, ти звеселив світ свій цими звіздами, а нас, бідних мужиків, звеселив ти Франком. Будеш мати молитву мою за него щодня».
   – А в хаті я єму сказав: «Мені, неписьменному, ваше письмо одно за другим сини читають, старе і нове. Коби вам Бог тільки сили дав, аби-сте відшукали всі наші письма, з землі, з старих монастирів і ті, що замуровані в панських палатах. Та нагадуйте і нас, хоть потрохи». На другий день я віз єго до колії та здибав якогось пана з кіньми, як зміями, але я з дороги не звернув і капелюха не здоймив. Небоже дідичу, я ще не такого пана везу, як ти.

   – Ми росли, діти наші множилиси, всі одного духа, та війна богато їх поклала в сиру землю, а всі, що лишилися, яких ми відгодували і що їх Франко навчив, зробили одну коменду українську, а коменда, каже, має бути Україна. Хто цего часу в нас не видів, тому Бог, видко, ласки не вділив.
   – Внуки пішли, а я ще і внуку відпровадив, аби в шпиталях ходила за хорими. Ані одно не вернуло. Стара здуріла, мене лихословила, Україну проклинала. Ходив ти, каже, ціле житє по вічах та й діти заказив та й пустив їх стрімголов. А діти нібито нічого не кажуть, обминають, що я кості їх дітий порозкидав по всему світу.
   – Я вже був і злагодився йти за внуками, та поляки ймили на границі, та притащили додому. Довгі роки сидів я поза вуглами хати та не смів до неї ввійти їсти; зробив собі постіль між худобою та там перебував і літо, і зиму. Я оглух, осліп, їсти не їв, хіба барабольку і трохи води. Так мене світ минав і мої діти.
   – Та найгірші то наші, що пішли на службу. Бо як приходить польський жандар та гонить сина на форшпан, то я беру батіг і сідаю, аби-м лиш знав, куди їхати.
   – А що, старий, де ваша Україна, а кілько моргів поля ти хотів від пана, а яким міністром мав бути твій внук?
   – Глухий, – кажу, – не чую нічо. – То вожу, або дівки з ними, або вулицями смітє закіскую і роблю службу. Але ті наші, що пішли на чужу службу, ніби від мене відвертаютьси, ніби не пізнають, ходять сараки, як песики, що їх ґазда пустив у чисте поле. Але одна молода професорка таки мене пізнала. Не плаче, не заводить. – Діду Грицю, що буду робити, мій преложоний хоче, аби-м пристала на єго віру. – Небого, – кажу, – не йди до них в гості, як вони твоєю вірою гидують, сиди в свої хаті та їж чорний хліб.
   – А до вас тепер я маю велику просьбу. Чи я такий здоровий буду довго, чи коротко, бо я відродивси… Але як умру, то зараз приїдьте до мене, бо боюси, що як вже буде по мені, то мої діти пообдирають стіни, та Шевченка, та Франка, та всіх наших вони повикидають на під. Вони їм діти помордували, вони на них дивитиси не годні, а як я вже буду лежати в деревищі, то запитайте при людях моїх дітей, чи вони мої ці образи будуть в хаті так шєнувати, як я, чи пообертають лицем до стіни, аби приподобатиси екзекуторам та жандарам. Цей малий внук, він би ще пошєнував моїх приятелів, але де йому ще до сили.
   – То як мої діти не схотіли би пошєнувати моїх святих, то купіть шкірєну шкатулу та покладьте їх мені на груди. Кажуть, що шкіра не гниє віками. Та ще одну просьбу маю. Лишаю букату поля, на кого вже ви тепер скажете, аби, як будуть згортати кістки наших стрільців у купи, – то аби і за мене хто там згорнув кілька лопат. Але високо, бо на тих костях зацвіте наша земля. А до похорону я маю все злагоджене, ані одного цвяха дітям не треба постарати.
//-- * * * --//
   На другий день ранісенько прийшов післанець, що дід Гриць, як я від’їхав, казав собі малому внуці заграти на сопілку, напився молока, жартував їдко зі своєю бабою, убрався в білу сорочку, засвітив свічку в руках, ляг на постіль і зараз сконав.

Новели
1926–1933

Нитка [56 - Новелу написано в грудні 1926 року й уперше надруковано того ж року в львівському місячнику «Світ» (№ 23–24. – 26 грудня. – С. 3). Вона була присвячена товаришеві й літературному побратимові Іванові Семанюкові (Маркові Черемшині). Твір має автобіографічний характер і стосується матері письменника Оксани, батька Семена, сестри Марії, брата Юрка та його самого, Василя Стефаника. В одній із чорнових редакцій фігурує назва «Коверець».]

   У хаті тихо, вікна чорні. Матір Божа ледви освітлена і кужіль. Її чоловік Семен, він як спить, то ще її любить. А коло нього Марія та Василь. А коло неї колиска з Юрком, найменшим. Образи на стінах і велика радість, що вона любить, і її люблять.
   У хаті чисто, сідати би до кужілі. Він у мене дужий, я ще буду мати діти.
   Кілько дітий я не народжу… то він усіх погодує.
   Мушу їх накривати, любити і на них робити.
   Нитка довга та предовга без кінця, ніхто не скінчив нитки. Їх треба убирати, а Бог мені дав їх любити. Хочу, аби мій чоловік чув на своїм тілі всі мої пальці, всі десять. А Марію убирати треба на Великдень, а хлопчиська все роздеруть, бо знають, що мама наново нашиє.
   Чоловік спить, як камінь, Марія вже не закрита, а Юрко в колисці коло неї в неспокою. Понакривала і прилягла грудьми коло Юрка.
   І кужіль, і очі, і нитка рівна та безконечна.
   А як я на них понапрядаю, та убілю полотно, як папір, та повишиваю їм усе.
   Та з воріт за ними буду дивитися, за моїм чоловіком та за моїми дітьми. Вони всі мої, як ідуть по сонцеві.
   Опівночі очі слабнуть, пальці умлівають, а нитку мусить прясти дальше. Та й вона своїм молодим тілом хилиться до кужіля.
   Не можна слабнути, вони на мене чекають, всі оті, що сплять: свою нитку я доведу до кінця.
   Але прийшла на поміч Матір Божа з образів.
   Та не хотіла довго помагати. Одної ночі прийшла та й сказала: «Більше тобі помагати не буду. Ходи зі мною».

Давня мелодія [57 - Новелу створено на автобіографічній основі наприкінці 1926 або ж на поч. 1927 років і надруковано в харківському журналі «Червоний шлях» (1927. – № 5. – С. 5–8) й львівському «Світі» (1927. – № 7. – С. 3) під назвою «Браття (Давня мелодія)». У ювілейному виданні «Твори» (Львів, 1933) збережено лише підзаголовок – «Давня мелодія».]

   Я з сестрою у білих сорочках сиділи на печі. Мама, ще дуже молода, чекала на братів. Її біло-мережані рукави радуються, що покривають її міцне тіло.
   – Діти, як прийдуть братя, то не пустуйте, а тихонько сидіть, там на горні є медівники і цукор. Беріть собі кілько хочете, лиш будьте чемні.
   Небаром перед вікнами ми почули скрегіт великих чобіт на морозі. Гураган давньої мелодії вирвався з дужих грудий. Іде коляда про лицаря, як йому дорікає його вірний кінь.
   – Продаш ти мене, згадаш ти мене…
   І оповідає той кінь свому лицареві, з яких-то побоїв він його виніс: і з половецького, і з турецького, і з московського. Рефрен української історії мужньо звучав у того коня:
   – За мнов гармати, як грім, гриміли.
   Тих гармат я збоявся та засунувся назад на піч. Але з жалю за конем я розплакався, а Марія казала: «Ти все дурний». За це дістала від мене попід ребра і сама зачала ревіти.
   Мама ледви нас успокоїла.
   Увійшли браття до хати, на столі стояли колачі такі великі, як вони. Колядують мамі, колядують Марії, а за мною на печі все гармати, як грім, гримлять, і я гину побачити того коня, бо то був кінь інший, як оці наші, що тягають плуг.
   – Брате Семене, то ще ми заколядуємо твому хлопцеві.
   – Прошу, панове браття.
   – Ой рано, рано пан Василь устав, при першій свічці личенько вмивав, при другій свічці суконки вбирав, при третій свічці коника сідлав.
   Я чув себе вже в сідлі і твердо постановив ніколи свого коня не продати.
   – Ходи дякувати братям.
   Взяв мене на свої руки, і я цілував кожного з них у залізну руку. Як заплату я діставав від кожного ґрейцар, а як моя долоня не могла змістити кілька грейцарів, то мама забирала їх у червону хустку.
   Мені від цілування аж губи спухли, та я таки всіх доцілував, а тато мене заніс на піч.
   Я щасливий заснув, з кулачка розгубив братні гроші, але гармати, як грім, гримлять досі за мною.

Межа [58 - Написано в кінці 1926 року й уперше надруковано в «Літературно-науковому віснику» за лютий 1927 року (Кн. 2. – С. 97–98). Першодрук має присвяту: «Присвячую Миколі Хвильовому».]

   – Господи Боже, іззамолоду то ти рідше до мене приступав із моїм гріхом, а тепер ні на годину не відступаєш. А я тобі кажу, що ніц не жалую.
   – Що ти, старий, говориш, та не гріши!
   – Забирайтеся всі з хати.
   Вийшли, і мати розповідає донькам, що їх тато вже сімдесят років має, що ослаб, що вже десять літ як ледве чутно говорить, а тепер гримить, як грім, та з Богом правдається. Плаче мама, і доньки плачуть. За хвилю тихенько всуваються до хати.
   – Гріх гріхом, а я землі і тепер не дам. То він богатир, у него лани, та й в мене брати ґрунт, хоче прожерти мою ниву. Та я коло неї працюю, та з кождого боку поглядаю. А де будяки, та згинаюся і виполюю. Хребет тріскає, руки горять від будяків. А я вночі не годен розправитися та язиком вілизати руки, як собака рану.
   Стара коло него хреститься.
   – Мої ниви на весну зелені, із вітром шепчуть. А я прилягаю на ниву і дєкую вітрові, що він є на землі, і землі, що вона родить. А розмова їх обоїх родила в мене молитву до тебе, Боже, таку, що ти ніколи не чув, і за цю молитву то ти повинен мені дарувати.
   – Ей, тату, не говоріть таке.
   – Говорю з Богом, забирайтеся мені з хати.
   Знов виходять і знов потихеньку вертають.
   – Та як вона засне змордована, як та мама, що нагодувала діти та вкрилася білими пеленами, як лебідь крилом, то я гріхувався прокидати сніг, аби не змерзла і не пробудилася. Земля – твоя донька, і ти повинен мені простити.
   Стара, плачучи, похитує головою.
   – Бере та й бере. А я косу під паху, та йому у саме серце. Їж тепер землю. Відсидів то відсидів у мурах, мій туск за землею не заржавів. Я прийшов і обіймав свої ниви, але богачі обходили мене здалеку, а ти, Боже, приходив до мене ще зі своєю карою. Я не відсварювався, але я мав рихт.
   Стара і доньки зачали голосити.
   – Суки, винесіть мене надвір, а самі лишайтеся в хаті.
   І суки вийшли.
   – То не мені рівня, як за межу наші справляли ворогові кулі і гармати. Молоді, як пінка, співають, як ідуть на смерть. А ми позаду збираємо наших співаків та плачемо. Кров’ю обкипіли вони, чорні від грязі, ґвера з мертвої руки не мож вирвати… Лиш очі сміються, бо нема мами, щоби їх затулила. А я плачу та гадаю: доки ми ці сміючі очі, як перли, закопуємо, то й наша межа буде. І чому ти, Боже, не благословив їх?
   – І відтоді я тебе, Боже, не боюся!
   – Ой діти, моліться за грішного тата, він конає.
   – Зараз буду конати. Аби-сте мені до деревища насипали землі і не вбирали. Я хочу лиш з нею бути, так, як наші… А ти, Боже, як можеш, то прости, а не воля твоя – то жбурни мене в твій вічний кримінал. Ти ж маєш пекло. А я вищому від тебе скарги не занесу…
   – Здойміть мене на землю, най її ще раз поцілую.
   – Ой діти, наш тато вже сконав у грісі.

Вовчиця [59 - Вперше опубліковано в журналі «Червоний шлях» разом із новелами «Браття (Давня мелодія)» й спогадом «Славайсу» (1927. – № 5. – С. 5–6). Ймовірна дата створення – початок того самого року. Твір має автобіографічний характер і межує зі спомином.]

   Оце я вернув з похорону моєї приятельки з дитинячих літ. Ледве витягав ноги з русівського густого болота, а таки довів вовчицю до її ямки. В тонкі дошки її деревища груди землі дуже брутально гримали. Небогато нас було, і всі дивувалися, що я між ними був. Та вони не знали, хто була вовчиця. Як я почав ходити до школи, то вона у своїй наївності кликала мене до свобідної хати і просила перечитати її звиток з бляшаної труби, що вона знала, що там є. Крім «Кнігініцьких» латинкою, я не міг нічого більше второпати. Аж геть пізніше, як я був в гімназії, той звиток показався шляхоцьким дипломом для родини Кнігініцьких.
//-- * * * --//
   До її убогої хати всі богачі, всі попи, всі жиди посилали на нічліг всіх бідних і заблуканих.
   Зниділим і брудним шляхтичам вона казала:
   – Не блукайте по світі, а приставайте до людей, бо люди не люблять шляхти. Панщина навчила їх, хто ми є, і тому я лишилася з голою шляхоцькою трубою. Ночуйте, я вас погодую, а рано йдіть між люди і приставайте до них.
   А злодієві говорила:
   – Ти, небоже, не кради, краденим не погодуєшся, але йди просто і вбивай, і ставай чоло до чола. Як твоє чоло розсиплеться, то нема утрати, а як богачеве впаде під твої ноги, то з гонором підеш покутувати. Я тебе переховаю, я тобі сорочку виперу і нагодую, але не наскакуй потайки на дурні маєтки.
   А покритку з тяжких наймів у великих чоботах і засохлими сльозами на молодім лиці потішувала:
   – Ти, небого, не журися, бо як уродиш файного байстрючка, то маєш силу, тебе, бідну, і так ніхто не візьме, а він виросте дужий на твоїх грішних руках. Ти посивієш, проклята між людьми, а він виросте і обітре своїми кучерями гріх із тебе. Я викупаю твою дитинку, а ти подужаєш, ти молода і заробиш на нього. Не цокай чолом у мій поріг, а сідай на постелі і проси Бога за свою дитинку.
   Всіх блукаючих, всіх бідних, всіх нещасливих вона зодягала і кормила зі своєї бідної долоні.
   Перед війною вона розпустила всіх своїх доньок по роботах у світ. А було їх багато, а сама дальше приймала всіх грішних людей, дезертирів, злодіїв, калік і дівчат з грубими черевами, шугала поміж сусіди, як вовчиця, щоби нагодувати своїх безталанних гостей. А як війна кінчилася, то її доньки з дітьми почали сходитися до неї. Зяті були пруссаки, москалі, поляки, італіяни з неволі і українці з німецьких таборів. Старій вовчиці дуже тяжко було їх годити в малій хаті. Під чорною Матір’ю Божою вони забирали місце для своєї нації. Вільгельм, ФранцЙосиф, Николай, Шевченко, Ленін і Гарібальді допоминалися в тій хатині домінуючого місця. І серед шаленого крику і бійки не раз попадав на землю Вільгельм, або Микола, або Ленін. Тоді моя приятелька злізала з печі, ховала портрети в пазуху і вночі прибивала цвяшками назад до стіни, щоби жоден зять не бив доньки.
   По війні всі порозходилися, лиш лишився внук від німця, бо батько його поїхав до свого краю, а його мама лежить тут на могилі.
   Німчика я не раз бачу, як завертає чужі вівці, і тоді іду до його хати і бачу через вікно, як мирно під Матір’ю Божою примістилися царі, революціонери і поети.

Гріх [60 - («Думає собі Касіяниха…»). Новелу написано на початку 1927 й у тому ж році опубліковано в харківському журналі «Вапліте» (№ 3. – С. 42–44). Оскільки в доробку В. Стефаника є ще один твір з такою самою назвою, то тут звично додають його початкові рядки. Із чорнових редакцій новели випливає, що спочатку героїню звали Калиною, але ні ім’я героїні, ні початок твору не задовільнили автора, і він суттєво змінив внутрішнє розгортання задуму (пор.: І, 324–325).]

   Думає собі Касіяниха, що то буде. Чоловік вчора вернувся з фронту, напився води і спить. Чути від нього сажу із колійового вугля. На горні блімає каганчик. Коло неї з одного боку раз по раз розкривається величенька дівчинка слюбна, з-перед війни. А московський байстрюк раз по раз шукає грудей. На стіні відбивається її кругла грудь, як гора, а губи байстрючка виглядають на стіні, як пажерливий змій. Думає вона собі, що цей хлопець, як опир, витягнув в себе всю її жіночу честь і ще всю її кров витягне.
//-- * * * --//
   – Як же ж то буде, як чоловік встане, тото буде ці довгі кіски обмотувати коло своїх рук, тото буде волочити моє біле тіло попід лави та попід сішки. А потім притягне до порога, і тіло лишиться в хаті, і голова бризне до хорім, аби кров з неї пси лизали. Так, суко, будеш покутувати гріх! А це моє щенятко пропаде у бруді і нарузі, ніхто йому сорочини не дасть, а як, не дай Боже, виросте, то буде блукати без мня наймитюгою, навіть не буде чути про свойого батька, який на широкім степі нічого про нього не буде знати. Мій Боже, чого ти мене так тяжко скарав, щось відібрав мені розум, як він дивився в мої гарні очі і моїми косами напихав свої пазухи у шинелю. Ти, Боже, винен, бо ти відібрав мені розум. Моргаєш на мене ясними зорями і смієшся. Будь такий проклятий, як я!
   – То моя мама стояла два дні коло одвірка, смутна і скривджена на своїй честі, а мої сестри сльозами прали пелінки байстрюкові. А батько не входив тижнями до хати, лиш надворі їв свій сухий кавалок хліба. Піп у церкві прокляв мене, люди минали мене. Такого тягару скала на собі не здержала б! І я лиш тому не скочила в Дунай, бо мій байстрюк шовковими очима сміявся до мене.
   Вона вхопила дитину, притиснула до себе та приповідала:
   – Хто б мені дав таку міць, щоби я тепер вийшла надвір, щоби-м наострила ніж та застромила йому в саме серце. Ой Боже, ти даєш принуку до гріха, але не даєш сили змити гріх. Не вб’ю тебе, небоже, хоча чую в собі мус, моє серце трясеться, як павутина на вітрі, ох, коби я могла виймати своє серце і запхати тобі його в горло, щоби ти вмирав з двома серцями, а я без одного.
//-- * * * --//
   Рано.
   – Це чия дитина?
   – Ти знаєш, що не твоя, лиш моя.
   – Та й цю вигодуємо.
   – Ні, я не хочу, щоби ти мої діти годував, я собі сама погодую.
   Вона притулила до себе хлопця залізними руками, думала, що бахне сокирою, і воліла, щоби вперед сама загинула, щоби не дивитися на судороги маленьких ручок.
   – Ага, то ти баба, чоловіче, то ти не жартуєш, то тобі легко нести ганьбу своєї жінки…
   – Ти знаєш, що відколи я стала курвою, то до мене дзвонять у вікна всі хабалі, я тобі більше не жінка, такої жінки тобі не треба…
   – Лишаю тобі Катерину, вона величенька, вона твоя, я собі йду геть з моєю дитиною.
   Зі скрині вибирала своє віно. Для себе взяла дві сорочці і кожушину.
   – Це решта, – каже, – для Катерини, вона дуже розумна і чемна, тобі з нею буде дуже добре.
   Вона йшла вулицею з дитиною.
   За нею мати, і батько, і сестри, і сусіди, всі кричали:
   – Не йди, не йди.
   Але вона майже бігла, і як вийшла на гору і забачила стовпи високих гір і ясні ріки, то глибоко відітхнула, дала грудь синові і шептала:
   – Гріху, мій гріху! Я тебе відпокутую, і ти в мене виростеш великий, мій синку.

Мати [61 - Написано на початку 1927 й того ж року опубліковано в журналі «Вапліте» (№ 3. – С. 45–46). До ювілейного видання творів у 1933 року автор суттєво переробив новелу (пор. із першодруком: І, 236–237).]

   Стара Верижиха підперлася високим костуром, йдучи до своєї доньки. Думала:
   – Осінь богата, горобці ледво літають, такі повні, а навіть бідні діти потовстіли.
   – Славайсу.
   Сіла в доньки на лаву та тихо сказала до себе:
   – Але ж бо файна.
   – Та що ти, донько, робиш, та чому ти за хлопця свого забула, що дідові з рук не злазить і роботи не дає?
   Катерина затряслася, як осиковий листок перед бурею.
   – Донько, підпали вогонь та звари мені тої московської гарбати, бо, чую, помічна дуже.
   Вогонь горить.
   – Та покажи мені, доню, ті дарунки, що подарував тобі той великий москаль.
   – Ой мамо, я не годна рук від себе звести, отам ті дарунки.
   Верижиха своїм костуром стягала з грядок шовкові хустки, та спідниці, та тоненькі черевички, та полотна рантухові, а перли, що розсипалися по землі, розбивала костуром. Стара сіла перед печею і кидала в огонь панський крам, один за другим.
   Катерина дрожала біла як стіна в куті і держалася руками стола, аби не впасти.
   – Твоє курвинство вже згоріло, коби-м і тебе могла запхати у той вогонь, але-м стара та не міцна. То твій чоловік обтіскує з себе воші та тягне гармату з болота, а ти свою дитину кинула в мене на постіль, як сука, та футишся з московським офіцером. Сидиш з ним в колясках, як пава, люди ховаються від твоїх поїздів, а їх колеса їдуть почерез моє серце. Ти заткала у мій сивий волос смердячу квітку ганьби.
   Вогонь потух.
   Тепер стара вилізла на постіль і здоймала з грядок мережані та вишивані сорочки, коверці всілякі, рушники забирані і тонкі полотна.
   – Катеринко, нарабований жидівський крам пішов з димом, а це твоє віно старала-м чистими руками, як прийшла-с на світ.
   Мати гляділа, як кат, сівши на купу віна, а донька розхилила великі очі, повні гріху, але осяяні ласкавим небом.
   – Життя твоє, небого, серед нас скінчилося, ти чужа всім, насип оцес порох в московську гарбату і зараз спокутуєш гріх. А я тебе файно вберу, я тебе ще красше поховаю, і затреш ганьбу на нас, старих, та на твоїй дитині.
   Катерина від постелі попри стіл та попри лаву ледве перелізла поріг. Стара сиділа довго на прегарнім віні, потім встала, замкнула хату і йшла додому.
   – Боже, не лиш ти право маєш давати кару, але й я.
   У церкві і коло церкви всі люди її обминали, бо вона намовила Катерину, аби вона повісилася, а стара Верижиха гукала на них здалека:
   – То як моя Катерина жила, то по сто вас приходило на день, аби казати, що вона цілому селові принесла ганьбу, що найліпші коні з москалем забрала, що справляла в кого гроші, що курвилася в жидівських перинах і дзуркотіла краденими перлами. Мій старий тижнями не входив до хати, бо не міг клякнути перед образами, бо все вас була повна хата, аби нігтями роздрапувати наше серце, а тепер, яки-м її вісадила на гилю, то ви вже милосердні. Чого ще хочете від мене, дикі звірі? Як ще підховаю її дитину, то піду за нею, ви, шельми!
   Накинула на шию мотуз і з довгим костуром, самотна, дорогою пішла додому.

Роса [62 - Створено в травні 1927 року й уперше надруковано в «Народному ілюстрованому календарі товариства “Просвіта” на переступний рік 1928» (Львів. – 1927. – С. 132–133). Новелу присвячено, власне, «Просвіті», яка в 1928 році святкувала 50-літній ювілей своєї діяльності.]

   Старий Лазар досвітком сапав грядки. Досвітні пасма витягали сонце на землю, а Лазар потрясав сивим волоссям і, спершися на сапу, усміхався, бо дуже любив цей ярий переддень. В сутінках світанку він все малював будучність своїх дітей, внуків і правнуків.
   Тихо, птахи співають, а роса їсть ноги. Але цю росу кожна стеблинка так радо двигає на собі, мов Божий трунок.
   – Ей, ти, росо, їла ти мене від дитини; я коло овець плакав від тебе. А як був молодий, то мусив підкочувати білі штани, йдучи від дівки, щоби мама не сварила, а як став ґаздою і заходив в збіжжя косити, то ти жерла мене, і кусала, і боронила перед косою кожде стебло, аби їх ще завтра напоїти своїм різким напитком, але восени ти найгірша, бо забирають від тебе все, кому ти щодня лице мила. Ти так, як мама, що не дає своїх дітей.
   – Ото-м ся, росо, находив по тобі, ото-сь мене ся наїла, але твоя їдь була так, як мід, що щипає і смакує. Я тебе сімдесят років не проминув ані одного дня, я все чекав ясного сонця, і воно, велике та ласкаве, висушувало мене, а тебе, росо, забирало до неба, щоби вечором зливати, як умліває вся травинка. Ти, Боже, поливаєш всю землю росою так, як ми розсадник. Ех ти, Божа водице, ти давала дужість і здоровля пшеницям та житам, але і я був від тебе дужий та різкий. Баную дуже, що ти мене не будеш заросювати, як ти, святе сонце, родишся.

   Глянув на свою білу хату.
   – О, я з тебе, мій палацу, тихонько дуже виходжу, аби не будити купи внуків. Вони так файно сплять, порозкидаються, що гріх рипнути дверима; їх сон святий, бо їх Бог взяв на свої коліна, на колінах Божих вони ростуть. А стара зараз за мною встає, накриває діти і ходить тихо, як кітка, та лагодить їм сніданок. Мій ласкавий Боже, чим я годен відплатити твою ласку? Ти мене своїм сонцем, дощем і бурею тримав у силі довгі роки, аби мої діти і їх діти жили і росли!
   – Але внуки інші, як давно були, в них книжки, в них співанки інші. А дурна стара радується ними та будує Україну; здуріла стара від внуків. Видурюють від неї гроші на театр та на книжки та тягають стару коробку по читальнях, а вона вертає з ними додому та радується, як дівка.
   – «Мой, старий, – каже, – але аби ти видів, який козак наш Тома, у сивій кучмі, у синіх гачах, а люди плещуть йому в долоні, а він так говорить, як у книжці, а сорочка горить на нім. Ей, якби ти ся хоть раз подивив на них!» Я, кажу, старий, щоби ся дивити на таке, і не винен тому, що ти з своїми внуками наново дівочиш. Але ти мені скажи, відки ти гроші маєш на кучми та на синє сукно, та на вогневі сорочки, бо ти така сліпа, як кертиця, ти їм не вишила, відколи ти здуріла з тою Україною, то мені в мошонці все гроші хибують.
   – Але внуки не п’ють, не гуляють і до корчми не йдуть, а гудуть, як бжола: Україна, Україна. Малий Кирило підходить мене, як дитину: «Діду, діду, я прочитаю таке файне».
   – Та читає, та добре там написано, але я письма не знаю, а лиш через охоту малого сідаю з ним та потакую.
   – Вони в мене чемні, най їх Бог благословить з їх надіями. Вони хотять нового, на те вони і молоді.
   З цих дум вирвало його сонце, що зійшло, як золото, і стара, що кликала на сніданок.
   – Ти, вічне сонце, ти знов благословиш мене на сніданок. Та-м слабий; роса, твоя донька, не має вже на мені що пити, самі кості. Але в мене внуків богато. Роса має кого обливати своїми перлами. А ти, мамо наша, ясне сонечко, все благослови їх до сніданку.
   Старий Лазар росяним листком обтер свої мокрі очі і пішов до хати між внуків.

Дурні баби [63 - Написано в грудні 1928 й опубліковано наступного року в львівському журналі «Проти хвиль» (№ 1. – С. 1–2). Фабульно-подієвою основою твору послужила реальна подія, яка мала місце восени 1928 року в Снятині на Станіславівщині. Прототипом головної героїні стала мати політичного в’язня, члена Організації Українських Націоналістів Дмитра Печенюка.]

   Як то сталося, що жінки на ринку зробили недозволені збори, того ніхто добре не знає. Почалося від того, що стецівська жінка приїхала люта з Коломиї від сина, що сидить в криміналі.
   – Мало-м під мурами не замерзла, не пускають – та й решта. Ходжу по морозі, душа в мені стигне, коби-м хоть з-поза ґратів уздріла його…
   Жінок коло неї вже більше.
   – Питаєте, за що сидить. А лихе його знає – за газети. Уздрів через вікно жандаря та запхав мені в пазуху якісь папері. А жандар обшукав його до голого тіла, перевернув хату догори ногами та й сів. Надумав, надумав та й каже мому чоловікові: ідіть за цев жидівков через дорогу, най зараз прийде. Прийшла жидівка, а жандар каже: «Обшукай цю жінку, чи нема коло неї яких паперів». І рихтіг, витягла з пазухи ті папері, що мені син дав. Жандар урадувався, поперебирав ті папері та й каже хлопцеві: «Ходіть зі мною на постерунок». Та й як пішов, то й до сегодні. Питала я, питала, розвідувала, аж чую, а він у криміналі в Коломиї…
   Жінок щораз більше.
   – А хоть би-м і замерзла, то їду до него, то в мене наймиліша дитина, може, він голоден, може, його нендза їсть, може, за ґратами замерзає. Старий кричить, на кого решта дітей маються лишити. А я кажу йому: «Як не хочеш завезти ід колії, то я, бігме, на колінах піду». Вздрів, що нема зо мнов що робити, запрєг коні та й повіз. Сіла я в ту колію, пудить, гадаю, зараз буду його видіти…
   Жінок уже зібралася велика громада, вже й чоловіки позаду з батогами поставали, і поліцай вже підслухує.
   – Та нім я найшла тот кримінал, заки я там ся добила, то най вас Бог боронить. Але трафився якийсь добрий панок та й каже до мене: «Чо ти, жінко, під цим муром замерзаєш?» А я плачу. Розповіла я йому, що так і так, і він завів мене всередину до криміналу. Стягнули з мене протокул, як я си називаю, як він си називає, відки…
   Жандарм пробував розгонити, але з бабами то так легко не йде.
   – Там виділа сина, відай, ним так, відколи він, не тішилася. І не журітьси, мамо, і веселий він, і каже: «Тут нас сидить таких богато, нічо нам не буде, як який рік-два дістану, то ми молоді, та й відсидимо». Отак він мене розважує. Дивлюся на ті мури, на малі вікна з ґратами та й кажу йому: «А де ж ти тут, сину, годен два роки вітримати?» Отак я з ним мінуточку побула – та й гай, бабо, забирайся. Але мені і це добре…
   Тут уже зробилася баталія, жандармів щораз більше, жінки не хотять розходитися, крик. Якась карлівська жінка кричить:
   – Ви хочете всі наші діти, що в школах вчуться, зогноїти по криміналах, аби потім мужиків запрячи в ярем…
   – Ви наші діти порозгонили по всім світі, мій утік на Україну, та й не знаю, ци жиє він, ци пропав.
   – А мій гине десь у чехах.
   – А мій у німця, аби вам так легко конати, як мені оплакувати мою дитину!
   Жандармів щораз більше, крик росте. Чоловіки вже пробують успокоювати жандармів, що це дурні баби, що вони не знають припису.
   – То най лиш ті дві жінці виступлять, ми з ними зробимо протокул, а ці решта най розходяться.
   – Ех, ми знаємо ці протокули. Беріть нас усіх.
   Чи там довго, чи коротко правдалися жінки з жандармами, але за яку годину рушив похід жінок під магістрат, а по боках жандарми. Мороз скрипів і скреготів під ногами, а ззаду йшли чоловіки з батогами.
   Та кожна з них у червоній платині. Де вони годні пізнати та й який дідько з тільки бабами годен собі дати раду…
   І це була правда. До самого вечора жінки мерзли на магістратськім подвір’ю, перемінювали на собі хустки, аби їх не пізнати, і не мож було їх вигнати. Треба було аж просьби, щоби їх звидти позбутися.
   А як розсипалися вулицями, то реготалися, як з весілля йдучи. Звичайно, дурні баби…

Шкільник [64 - Новелу надруковано вперше в січневому номері журналу «Рідна школа» (Львів. – 1932. – № 1. – С. 2–4). Її продиктував хворий письменник синові восени 1931 року.]

   В громадській канцелярії купа неспокійних, крикливих жінок. Спокійно лишень сидить коло стола жандарм із карабіном і війт. На долівці за війтом у кутичку сидить дуже обдертий хлопчина й оглядає чорненькими очима публіку.
   – І чого ви, жінки, хочете від цего бахура?
   – Ми хочемо, аби ви єго приперли, бо через него ані нам, ані дітем нашим нема в цім селі життя…
   Закричали, заломили руки.
   – Та кажіть, Тофанко, таже ви бігали до шандара…
   – А вам ще богато вповідати треба за цего байстрюка? Він збирає малі хлопці по лугах та годує їх мухами та черваками. Писки їм напухають, спати через ті плачі не можна. Діти єму виносять, що де в хаті подиблють. Він їсть із циганами здохле мнєсо. Такого ще світ не видів. Відколи його мама вмерла, то він здичів, ніхто його не годує, ніхто не обначовує, ніхто не обпирає…
   А хлопець з землі каже:
   – Це якась дурна Тофанка, та як маму прикидали глинов, то хто мене має годувати та обпирати? Що де йму в руки, то з’їм та й не голоден, що де вкраду з плота, та й си вбираю. Б’ють мене, і добре б’ють, але я терплю. Як нема мами, то мус терпіти…
   – Дивітьси лиш на него, аби си скривив, аби плакав, аби си покаєв, а він ще змудра вповідає…
   – Та кажіть уже, Тофанко, що він наробив?
   – Та вірідила я свого Лукинка до школи, обмила, нагодувала, дала білу сорочку, а він собі каламарчик взєв, та торбинку з книжками, та й хліба в пазушину. А я чистю вовну перед хатов, нічого не гадаю. За якусь там годину ци пів вбігає в ворота таке, як чорт, всілякими фарбами помальоване, і плаче, аж крізь вуха си промикає. Лиш по голосі пізнаю, що це мій хлопець. Вхопила-м на руки, занесла-м до хати, мию, б’ю, а він кричить. Рукави і пазухи в мене, як видите, закрашені всілякими красками…
   Жінки оглядають фарби на сорочці Тофанки і міркують, чи фарба дасться відопрати.
   – Дитина захрипла від плачу та й вповідає мені, що, як ішов до школи, цес копилюк перейшов його лугами та й каже: «Так і так, Лукине, скинь сорочку, я тобі тіло намалюю всілякими фарбами. Хлопці будуть за тобов бігати та й сміятися». Хлопець скинув сорочку, а він єго обмалював коло ставка всілякими фарбами. «Ану, побігай, – каже, – по лузі, як мотиль будеш». А сам хапнув єго сорочку, і поясок, і все та й втік у кукурудзи. Убравси, розілляв по собі антрамент і пішов, байстрило, до школи…
   Тофанка по цім нагнулася до хлопчини і хотіла бити, та жандарм заступив його.
   – А я вам кажу, що ца Тофанка дурна. То вона гадає, що я її боюси, як тут є шандар та й війт. А на дорозі я також не боюси, бо втечу, як вітер. А на ставу також не боюси, бо трутю в став. Таже я доста набрав бучя, доки я навчивси розуму. Та мені кров йшла з очей, з вух, з горла, нім я навчивси розуму, та нім ноги дужі стали. Я тепер можу від кождого втечи…
   – Це, люди добрі, покаяніє, та ви, війте, робіть що з цим чомбараном. Та він нам діти розволочує. Та дивітьси, як він мрігає очима, він нас всіх на сміх побирає. О, який з себе контетний!..
   – Хлопче, но, а є в тебе вуйко, або тітка, або якась фамілія?
   – Та є. Є богато, але як в похорон позабирали гобортки та полотна, то ще брали мене до себе, а потім били, та й нагонили, та й не давали їсти. То я мусив собі красти їсти. Та як було тепло, то я собі спав в збіжжю або в кукурудзах, а як студено було, то я ховавси в ясла перед худобу, а худоба має гарячий дух, та й дихала на мене. А хлопці давали їсти, а професорка дала кафтан, такий довгий…
   – А піди-ко до його тітки, тої там, під лісом. Кажи, аби зараз прийшла суди до канцелярії.
   – Но, та й що ви будете з цим байстрюком робити? Та карайте йго, замикайте йго, таже ми не вільні діти з хати пустити.
   – То карайте, я відержу. О, який зад збитий. Дивітьси, таже тут всіляки буки поприсихали…
   І хлопчина підняв сорочку і показував жінкам своє тіло.
   – Дивіть, дивіть. Ні встиду, ні сорому… – загуділи жінки.
   – Йде вже його тітка…
   В цей мент малий хлопчина заліз між ноги жандармові.
   – Ой пані шандар! Ца тітка буде бити. Ца дуже б’є. Я все виджу в селі, та й видів якось, що до неї ходить тот Басок. То як я сказав, то вона бігла за мнов аж у сіножєта та таков ковнев в мене попудила, що мнєсо вірвало. Ца би мене вбила. То жінки за ніц так си не гнівають, як за то, що до них хтось ходить. Я за це доста буча си набрав, а найгірше від свої тітки. Як від них украсти сорочку або солонину, то так не б’ють…
   Усі жінки звернулися до тітки байстрючка, почали шептати між собою, підсміхатися.
   – Пані шандар! Я всьо знаю, де є в селі. Я знаю, де солонина стоїть, я знаю, де карабіни закопані, я знаю, де в жидів дзигарок стоїть, бо мене ніхто до хати не приймає, то мусю ходити та й дивитиси. Ви можете мене й підвісити. Та я видів, як підвісив Лесь свого хлопця ногами догори. Але потім таких було шандарів, та доктор рубав, та потім так файно поховали. Лиш ці тітці мене не дайте, бо вона за того Баска дуже люта. Як до криміналу, то до криміналу, як шибеница, то шибеница, а я мусю давати собі сам раду…

Червоний вексель [65 - Ця новела написана, а власне – продиктована, спеціально до ювілейного видання творів восени 1933 року. Там вони вперше були й опубліковані (с. 213–222).]

   Треба розповісти про смішну подію Івана Гусака, колійовця. Чи він не вдався, чи прокрався, ніхто в селі добре не знає, але всі знають, що службу стратив та дістав кілька сот злотих відхідного. Молодий був, вуси добре підкручував вгору, убрання мав панське синє, подобався жінкам та вмів говорити по-польськи та, кажуть, по-німецьки і в селі мав свою повагу. А була ще в селі вдова, вже старша, пряха добра, мала хатину і недавно піч переклала, та було тепло взимі. До кожівки треба теплої печі. А що перше, то мала вузли з грішми. То Іван пішов у комірне до неї, зимою старав вуголь, і трохи горілки, і булок, а пиво вже пив сам на стації.
   Робив таку політику, що мужиків не мав за ніц, попам не кланявся та мав великий жаль до Польщі і до начальника стації. Та, видко, гроші мав невеликі, бо зачав присватуватися до своєї господині, Парасочки, аби цим способом дібратися до вузлів з грішми. Але у вдови – сім розумів, годила, забігала, до слюбу повитягала зі скрині такого плаття, що богачки зеленіли по снігові із зависті, бо це було по Різдві. Вони казали, що все це добро від них набрала, а весілля було гучне. Медових місяців довгих не було, бо Парасочка і вдова, і тверда з натури, та грошей не розв’язувала, а навіть не показувала. Щоправда, то нашила на чоловіка два хлопські одіння, на свята і на будень, бо мала амбіцію, щоби свого чоловіка зробити ґаздою, аби не був лєнкою, що все смердів олієм від ліхтарки, та замазаний був вуглем, та все ходив пити пиво. Він молодий, можна з нього зробити ще господаря та привернути до людей.
   Та це Парасці не пощастило, і вона свої надії сховала в скриню між вузли. Давала чоловікові щораз менше їсти, не дуже допирала сорочку, відпорювала гарні прошивки та пришивала старі до сорочки, і навесну Іван вже не хотів сидіти дома, а Парасочка надумала інакше. Аби гроші не пропали, то купила в межу кавалок города, дозичила в жида дві сотки і з узору підписала вексель з ручителями. Поправиться Іван, то буде мати на чім робити, а ні, то її на старість хто-небудь обійде за город.
   Одного разу Парасочка вночі забила в п’яту такий заржавілий цвях, що спухла, як дуда, а треба нести векслеву рату до міста, вона брата не має і сестри не має, то вже кілька день перед ратою годувала Івана ліпше. Вона би намалювала вексель дома, а він пішов би з ручителями і заплатив би. Іван покмітив, що стара вертиться коло него, і був цему радий. Стара дасть гроші на рату, дасть на тринкар, налагодить добре їсти, а як жидові скаже, що стара не мала цілої рати, бо не встаралася, то може і пива випити, і добре забавитися, і стару за старі прошивки добре виріхтувати.
   Осіннього досвітка Парасочка налагодила їди доброї і богато, хліб білий, п’ять злотих для ручителів і чоловіку на горілку та ще для кождого по склянці пива. Гроші для жида стояли на столі купками, добре пораховані. Парасочка зав’язала їх у вузлик, а гроші на трактамент всипала йому в кишеню, бо вбрався в колійницьке одіння. Харчі гарненько склала в писану тайстру, додала чистий шматочок сала і, як зачало розвидатися, пустила чоловіка в дорогу. Має повернути за ручителями і з ними йти до міста. Він так зробив, ручителі сказали: «Гай, гай, ідемо, ти наперед іди». І так Іван подався лугами до міста.
   Ішов, ішов, аж надибав двох жовнірів з гверами, якби не та писана тайстра, нічо би й не було, а так сталося паскудне й болюче.
   – Марш, кабане, назад додому!
   Іван зачав говорити по-польськи, що має платити вексель, що через те мусить іти до міста. Витягнув вексель з кишені, показував до очей жовнірам і не вертався. Та жовнір жовніром, чогось має ґвер… як відвернув руку, як загатив у зуби, то мало Іван ними не вдавився, виплював у долоню і зуби, і кров. Зачав кричати і з червоним векслем у руках та з писаною тайстрою на плечах зачав утікати. Сам не знав, чи взад, чи вперед тікає. Аж оглянувся коло моста і спам’ятався, що він вже під містом. В роті пекло, зуби тримав у кулаці разом з векслем, та вузол з грішми був у пазусі, лише треба було якось обмити кров та затамувати. Зліз до ріки, мив лице і полокав рот та намацував язиком порожні ясна. Став беззубий. Але відпочив на ріці, віддихався та й зараз думкою потішився: болить та переболить, в роті, крім тих трьох зубів, є ще богато, а гроші старої пропали, бо він недурний признатися, що втік з грішми… жовніри забрали, та й решта.
   Він чоловік інтелігентний, то повернув до доктора По-дюка, аби дав йому свідоцтво лікарське. Навіть заплатив за лікарську пораду, докладно оповів, як то було, показував на долоні зуби, та лікар піджартував з нього, бо, видко, подібний до інших людей, яким все смішно, як ближньому висиплють кілька зубів з рота. На свідоцтві лікарськім нічо не було написано, лише що Іванові вибили, як казав, три зуби і що доктор більше нічого не знає. Як жид прочитав йому в місті це свідоцтво, то Іван сказав, що кинув гроші в болото, що таке свідоцтво пусте.
   І побавився Іван в місті добре. Трактував і напоював знайомих ще ліпше, оповідав богато про свою пригоду і цілком вдоволений вертав додому. Але як доходив до села, то дізнався, що тої днини били ціле село. Йому лишилося ще трохи грошей, то він вернувся в луг, запорпав їх під корч і так з писаною тайстрою, але без трьох зубів вернувся додому. Оповідав старій довго страшну історію, як його тяжко позбиткували, як забрали всі гроші, роззявляв рот аж по вуха і показував пальцем порожнє місце, де рано ще були зуби, презентував кровавий вексель, а тайстру дідько знає, хто спорожнив. Тому всьому лиш Парасочка винна, бо її забагається міста, векслів. Парасочка зарюмала за грішми, але збоялася виходити з плачем перед хату, аби люди чули, так як треба би робити.
   Вона цілий день надивилася на таке, що най і гроші пропадають. Але й вона була вдоволена потихоньки, що її пан так добре дістав від других панів.

Гріх [66 - Ця новела написана, а власне – продиктована, спеціально до ювілейного видання творів восени 1933 року. Там вони вперше були й опубліковані (с. 213–222).]

   Вдова Марта давно хора, хоче вмирати, бо закликала до себе свої дві сестри і приятельки. Гості посідали на лаву коло постелі і під вікнами, а Марта з подушок каже:
   – Не набула-м си на цім світі, не натішила-м си, а нагрішила-м… Дохтор каже, що кожда моя година дарована, та тому вібачєйте, що-м вас закликала від роботи.
   Відкинула від рота жмут сивого волосся, роззявила білі губи, аби надихатися.
   – Смерть, сестри, болюча, а моя смерть проклєта буде навіки межи людьми. Гріх маємо такий, що ні мій чоловік не годен був вітримати, ані я, жилава баба, не годна-м го донести до краю…
   Роззявила рот і пальцями хльопала з миски води в нього, аби могти своє сказати.
   – Знаєте, що-м кликала ксьондза вже кілька раз, аби сповідатиси, та й сповідала-м си, але правди-м не сказала, відай, тому, що шелестить на нім риза, або тому, що дуже дивитьси в очі, або тому, що язик не повертаєси… Сказати другому свій гріх, людський гріх, такий гріх, що всі люди ним грішні, але аби мій сказати, то треба зуби розважити червоними кліщами, аби палахкотіли, як ладан на Різдво…
   Її сестра, Марія, підоймила голову з подушок та заспокоювала, приятельки поспирали руки на коліна і пігнулися.
   – То вже вам буду сповідатиси, бо видите, яка-м суха, то в найбільше деревище не влізуси, і таке гірке тіло земля не годна пролигнути… Хлоп все від баби слабший, бо мій чоловік лиш рік вітримав, а я вже роки. Ми мали спільний гріх, та він по році лишив мене саму, аби-м го двигала без него, а то й моя пайка така тєжка, що залізо під нев пішло би в порох…
   – Ми обоє спалили село, знаєте. В саме полудне пішло кровйов попід небо, кров заслонила ясне сонце. Нашої хати якось не доцєгнуло. Він, аби не кричіти, сипав порох у рот з землі, але зойк з серця роздував порох з рота, то він сів коло коновки з водов та й тримав заєдно повний рот води, а потім викидало з него воду, а він знов пив, аби не кричіти… Село курилоси, почорніло, чорні люди голосили, а він сидів коло води добу, чорний, мокрий, склонивси та й заснув в болоті. Хотіла-м го стєгнути на сухе, та як ні вдарив коновков, то й я легла в болото коло него, так си належало.
   Всі жінки посхоплювалися з лав, гляділи на Марту здурілими очима, стояли, як з дуба витесані. Сестра не втримала голови, пустила. А хора носила долонею воду з миски в рот та не доносила. Розливала по пазухах.
   – То ви лиш від цеї мови ніби дураєте, що-сте тверді мужики, а як таку сповідь перед чужим ксьондзом тримати… А хоть би-сте про мене і зараз всіма дорогами по селу порозбігалися, то я вже не боюси, а хоть дзвоніть на ґвалт в дзвони, то я також не боюси, хоть ні тєгніть всіма дорогами по грудді та закопайте розтрєсені кісточки по нечистих місцях селом, то вже я легшу муку буду мати, як тепер. Цес гріх я вже двигати не годна… Маріє, душуси, підопри голову, най докінчу сповідь, чи пече ца голова, як смола в руки.
   Жінки мовчали. Від цієї тиші оглух би навіки дзвін.
   – А зайшло з цего. Як прийшли до села вже по войні, то повісили чоловічого брата, що десь був довго на Україні. Ми його відрубали з чоловіком, та привезли в рантухах додому, та спорєдили парубка, як паву, але язик не годні були заправити в рот. А мій дурний вхопив ніж та хотів відрубати. Добре, що-м руков сперла, розрубав аж по кістку, а як закривала-м лице його братові червонов платинов та моя кров закровавила платину, то дала-м другу. Ви знаєте, що мій чоловік від похорону замовк, не сказав відтогди ані одного слова, ходив селами та розшукував братніх товаришів з тої войни, а потім тоті товариші приходили до нас та гостилиси. То якісь такі люди, що револьверами грають до данцу, що в кожді кишені мають бомби, що якісь блискучі ножі ховають помежи ребра, – таких ніхто не видів. Кажуть, що нагнали нас з нашої землі, що будем міститиси на смерть, а житє наше фурєти будем ворогові під ноги, як вошиву сорочку на войні… Та тут і нахвалили, аби спалити двір. Та й підпалили з моїм чоловіком. Та панові нічо, а половина села розсипалиси на сажу.
   Марта простягнулася і заперла очі, жінки приступили до постелі, обливали водою, та вода спливала з лиця, як з каменя. Марія здоймила з сволока жовту свічку, і всі шукали сірників, а як засвітили, то поклали до Мартиних рук, і вона ожила.
   – Я ще не вмерла, але зараз буду вмирати. Коби вмерло зо мнов і сумлінє моє. Це Бог добре вчинив, що сумлінє не говорить голосно. Най си сховають товариші мого чоловіка з бомбами і револьверами. О, то як сумлінє заговорить, то такі слова палючі в кожді жилці, що ті слова скалу розсиплють на дрібен порох. Найстрашніше то слово від сумліня. Я тих слів ніколи не знала, ніколи-м не чула. Відки вони си в мені взєли, це лиш Бог міг пустити своїми руками у мене. Блискавка по небі не така страшна. То слово, то проклін, який задушить всьо, що на землі жиє…
   – Марійко, буду вмирати. Кажи людем, най собі розберуть мій маєток і мого чоловіка. Я їм нічо поповнити не годна, а насподі в скрині є карточка від товариша мого чоловіка. Десь з далеких країв пише, що прийде до нас двоїх уже волних. Там є знак до него. Напиши йому, що такого, як ми наробили, ніхто не здержить на собі, що-м від того повмирали… Тепер давай свічку, я вже не ожию.

У нас все свято [67 - Ця новела написана, а власне – продиктована, спеціально до ювілейного видання творів восени 1933 року. Там вони вперше були й опубліковані (с. 213–222).]

   Як почали просити старого Палату та й врешті упросили, аби оповів їм, молодим товаришам, яку цікаву історію з селянського життя. З його білих вусів курилася іронія.
   – Я вже маю вісімдесять літ та й живу, мабуть, вісімдесять, літ отут на однім місці. Були такі часи, коли я був паном, тоді як служив у дворі писарчуком під рукою економа. А були такі часи, що я не вилазив з церкви, як був дяком, і тоді говорив так, як всі попи говорять, боявся потім всіляких духів. Як був музикантом, чи то нечищена горілка, чи то нервове заняття по ночах з циганами, – все те наводило перед очі всіляку нечисту силу. Отак сидиш допізна з молодими парубками, байка іде така безконечна і страшна, що святі на образах ховаються у свої яскраві шати. А сопілка висотує з грудий такий сум, що молоді парубки хилять дуже широкі плечі додолу і брудними рукавами обтирають сльози, а потім складаємося на око горілки та посилаємо найсміливіших двох або трьох до коршми. За ними тягнуться всі чорти, визвані в хаті, там їх так богато, як на весіллю. А по дорозі пристають до них страхи з-під мостів, з нечистих місць, злітають з тих деревин, де повісився хто, йде з парубками ціла банда. То вже як отворить арендар, то розливає зо страху горілку, бо руки йому трясуться, бо цих парубків ловила нечиста сила аж під його двері. Розповідають так докладно про тих дітьчиків, що все були існіські такі, як арендар. Жид рахує гроші або й без гроший вигонить їх з хати і засуває двері на всі спусти. Не раз заходили, як жид дуже скоро гасив, до його курника та, що попало, тому крутили відразу в’язи. Гуска – не гуска, курка – не курка. З горілкою і з добичею приходили веселі, бадьорі, здається, що чорти не хотіли брати участі в кари гіднім ділі і вже не приходили з парубками до хати. Заслонювали веретами вікна, на сопілці не грали ані не співали, але ломили сусідські плоти, і піч незабавки гуділа від червоної полуміні. Господиня і сусідські дівки поралися та варили м’ясо, господар хати шукав келішка, але великого, і все йшло скоро вперед. За півтори години сиділи всі коло стола, пили та їли, але байок не вповідали. Дисципліна була коло стола велика, найдужчий мав власть і карав, хто лиш голосніше крикнув. Як різне по морді, то й кров ллється в порцію. Так мусило бути, бо буки тоді ще давали. Піде злодюга жид до війта, нанесе горілки йому, а той збере радних, і як знайдуть в хаті при забаві, то найменше по двайцять п’ять буків дістане кождий. Як бачите, дисципліна мусила бути, небезпека перед ворогом велика…
   Та пийте ж цей чай, горілки тепер нема та й не можу пити, а ви не парубки, але учителі з високими пенсіями.
//-- * * * --//
   – А за теперішні часи, панове колеги, дійсно тяжко вам до забави що розповісти. Я учителював по своїй карієрі музиканта довго, трийцять п’ять років, привик до неписьменних мужиків, то були і діти, і їх міг хто-будь повернути в свій бік. Ще боялися дуже панщини і панів, жидів отак не мали за нічо, сміялися з них. Потім зачали заводити товариства тверезості, бо дуже стали ґрунти тратити. Зайдуть до мене до школи війт, та й радні, та й пленіпотенти, повигонять дітий зі школи, порозсідаються в лавки і п’ють та співають, що аж саля шкільна, п’ять метрів широка і п’ять довга, вилазить з вуглів. Досвітком приходять жінки шукати чоловіків, намовлять їх додому і, намовляючи, сідають та п’ють горілку з ними, і знов на двайцять чотири годин є мішане товариство. То тут, аби вже був професор університету, то не видержить довше, як добу так, що я не раз вставав з-під лавки, а на лавках, на каталозі валялися недоїдені оселедці, кавалки сала, а чути було горілкою каталоги ще з місяць. Не то що тепер, панове колеги! Збереться, бувало, рада і ухвалить: «Так і так, це професор нелюдєний, він дітей нам не вчеє добре», зберуться до старости, вернуть з паперем, но і дадуть пару волів, заладують тебе з родиною, і їдь в інше село годитися: кілько корців збіжа дістанеш, кілько дров, чи маєш псалтир читати в церкві, чи цілу службу співати. Мука була, і тому треба було і пити, і терпіти, і вонітувати разом. Та, як кажу, прийшла тверезість, а потім парасолі, а як підросли хлопці ті, що навчилися читати, то й книжечки, і газета, наука Наумовича, змінювався селянський світ, та поволі. А потім вибори та хрунівство, та «Січі», вже ні панів, ні жидів ніхто не боявся. Йшла така велика лава в червоних стяжках, що всі вступалися з дороги.
//-- * * * --//
   – А найновішого інтересного я небогато годен розповісти. А отут дивіться через вікно. Це такий кутик мого села, навіть має назву. Цей кутик під панським лісом. Ліс шумить, навіває в душу всілякі забаганки, то платви треба, то оголоблів до саний, то молодої смерічки на деревце весільне, богато люди потребують ліса. А з того ревізії по хатах, процеси, кошта і кримінали. Тамті кути села не мають тих лісових навичок, а ці одідичили по предках. Дідичність, як знаєте, річ тяжка, аби її злизати параграфом. Десь давно по другім кінці села, того вже відси не видите, то був великий став, то там довгі роки, і я пам’ятаю, ще валялися сіті та неводи, але то давно, здається, що і той кут ставовий мав свою дідичність, але став висох та й дідичність також. А тут ліс росте і дідичність. Через то цей кутик, перед вікнами в мене, дивний є, розпроцесований, розжертий, щодня ліцитації, бо такої зажертості між властями і мужиками я не тамлю. Селяни всі ненавидять від маленького урядничка аж до великого, я такого, що тепер, ніколи не бачив. Йде боротьба безпощадна, і отаку вам забавну історію скажу. Я вже і очий добрих не маю, але дивувало мене тото, що майже щодня бачу вулицями людий святочно вбраних. І хлопці, і жінки, і діти. Чи пам’ятка, чи яке церковне свято, забогато свят. Питаю свого старого сусіда: «Даниле, а кажіть, чи таких богато свєт у вас настало?» – «Ге, пане навчитель, такі свєтошні чєси настали, бо, видите, приходє з дзвінками пани та всю одежину хапають, котра добра, а коло церкви стоїть наш вартівник. Як лиш вздрить бричку з панами, то біжить щодуху на цей кутик. Все, що жиє, кидає з рук роботу і вбираєси в свєтошне, а на постелі та й на лаві все дрантє стоїть так, що пани то в руки не хотє брати. Отож пани спацірують та й мужики спацірують, та й таких свєт у нас кілька раз на тиждень, бо Бог знає, до кого прийдуть. Оден за кримінал, оден ручєв, тепер межи людьми нема рєду. Зразу то ховали в такого ґазди, що він без мотилиці, але прийшли такі зрадники, то як напали пани на того ґазду, то вівезли відти щось сім фір найкращої одежини. А що млинків, січкарень і возів. Зойк під небо був, але не помогло, то відтогди, пане навчитель, як пани є в нас, то мужики свєткують і ходє по-свєтошному. А ви фасуєте пенції, то можете ходити подерті».
//-- * * * --//
   – Так, панове колеги, це є найцікавіше, що я вам мав вповісти, а більше нічого не знаю бо вже-м дуже старий, но і дурний.

Поезії в прозі [68 - Творчий шлях В. Стефаник починав, якщо не брати до уваги писані ще в гімназійні роки ліричні поезії, зі зразків саме цієї жанрової групи. Збереглося їх трохи більше десятка, хоча створено було, безперечно, більше. Перші з них написано ще в 1896 році. Із тих, що збереглися, це «Амбіції» («Самому собі»), «Чарівник» й «Ользі присвячую». Навесні 1897 автор уперше спробував видати поезії в прозі окремою книжкою, але з тієї затії нічого не вийшло через модерністський характер текстів. «У ослідніх місяцях я пробував друкувати малу книжчину (120 сторін 8) – але ті, що мали дати гроші, сказали: “Талант є, та нема у сих творах служби громаді, нема науки для теперішнього покоління, таке можуть собі богаті німці друкувати”, – писав у другій половині квітня В. Морачевському (Твори. – К., 1964. – С. 375). Вражений відмовою, В. Стефаник вирішив було взагалі більше не писати: «Лютий був-єм і казав-єм собі, що по-руськи не буду писати, а по-іншому не вмію, і моя карієра ще перед порогом скінчилася». Втім, швидко зрозумів, що зробити це навряд чи вдасться: надто могутня сила творчої енергії палахтіла в душі, отож вирішив писати – для себе і для друзів, – а заодно «пімститися на моїх судях». Історія з виданням, судячи з усього, мала місце наприкінці березня – у першій пол. квітня. Якщо зважити, що багато часу в перші три місяці 1897 року займала «агітація виборча», підтримка кандидатури І. Франка на виборах до австрійського парламенту і т. ін., то можна з великою долею вірогідності твердити, що значна частина поезій у прозі, які мали ввійти в збірку, створена ще в 1896 чи принаймні в січні наступного року.Новий спалах творчої активності припав на серпень 1897 року, коли, гостюючи в Сторожинці (Буковина) в домі А. Окуневського, батька С. Морачевської, написав цілу низку поезій у прозі: «У воздухах плавають ліси», «Над його головою голую (перша редакція новели «Портрет»), «Горобчик до Бога ридає», «Йшов з поля» (перша редакція новели «Діти»), «Під горою коло ліса», «З хорім на двір (перша редакція новели «Виводили з села») і «Раненько чесала волосся» Їх він надіслав у листі В. Морачевському, вказуючи водночас на творчі імпульси, які спонукали до написання, і на подальші творчі плани: «Мені так файно про Вас нагадувати. Як я першого дня лиш подивився на ті стежки наші, то-м писав цілу нічку. Сім образків я посилаю Вам, абисьте собі вібрали з них то, що Вам найбільше сподобаєся Ви і Ваша жінка. То, що виберете, то найлишаєся Вам, а решту кину людям у друкованій книжці» (ІІІ, 119). Восьмою, яка, з огляду на програмовий характер і дещо відмінну творчу історію, не мала нумерації, була надіслана поезія в прозі «Самому собі», очевидно, доопрацьований варіант написаних раніше «Амбіцій». Цитуючи цього листа, Ф. Погребенник (Сторінки життя і творчості Василя Стефаника – К.: Дніпро, 1980 – С 64) чомусь відносить написання згаданих творів до травневого гостювання В. Стефаника в Сторожинці. Відтак і проблему їхнього датування у виданнях «Твори» (К., 1964) й «Вибране» (Ужгород, 1979) вирішено на користь травня, з чим важко погодитися. Не викликає заперечень, однак, що наприкінці травня створено першу редакцію поезії в прозі «Вночі» (інша назва – «У місячнім світлі»); друга й остаточна редакція датована 1 червня. У цьому ж місяці автор сповіщає В Морачевського, що на канікулах «хоче подокінчувати і посправляти деякі свої роботи і дати до друку», а відразу по тому – про намір «написати маленьку книжочку і надрукувати в 5-ох екземплярах» (ІІІ, 111). Мова, отож, про намір довести до ладу написане раніше й про нові твори, бо справа з виданням попередньої «малої книжчини» закінчилася, нагадаю, знищенням рукопису («подер у їх (видавців – Р. П.) очах мої папери»), хоча деякі підготовчі матеріали все-таки збереглися («тепер лиш є ті нотатки, що я з них черпав до моїх праць»). З цих зізнань випливає, що нова книжка, по-перше, мала продовжувати започатковану раніше лінію (принаймні в жанровому плані це мали бути поезії в прозі), а по друге, багато що з написаного вже не задовільняло автора, і він хотів доопрацювати давніші задуми, а рівночасно творити нові художні форми.В. Стефаник довго не полишав надії побачити поезії в прозі опублікованими в книзі Відомо, що наприкінці квітня – на поч. травня 1897 року він зустрічався в Чернівцях із В. Будзиновським й обговорював із ним видання своїх творів (йшлося про публікацію на сторінках «Праці», яку той редагував, окремих текстів або ж про майбутню збірку «З осени»). Написані в Сторожинці твори мали скласти основу книги, яка повинна була вийти наприкінці року, до Різдвяних свят. Але справа з невідомих причин затягнулася, а за той час автор устиг виступити зі своїми новелами й оповіданнями. Хоча не полишав із поля зору й поезії в прозі: наприкінці року створив нову редакцію «Раненько чесала волосся» (див.: ІІ, 192), десь у січні 1898 написав «Вітер гне дерева», 9 лютого в автографі датовано «Вночі», після неї в рукописних матеріалах (ІЛШ. – Ф. 8. – № 56) йдуть «Старий Ч-ій» (написано, правдоподібно, в кінці лютого) і «Старий жебрак стоїть…» (датується березнем 1898 року). З листа Л. Турбацького до Стефаника випливає, що на початку 1898 року значна частина збірки «З осени» «була вже зложена» в друкарні чернівецького товариства «Руська рада», «лишилося ще до складання 2 аркуші», але В. Будзиновський перебрався тоді до Львова й забрав із собою всі матеріали. Там губляться сліди книги. Очевидно, і автор, і видавець втратили на той час цікавість до збірки такого змісту й характеру, тим паче, що відразу привернули увагу критики й читацької громадськості його художньо-психологічні студії мужицької душі новеліста: В. Будзиновський як редактор «Українсько-руської видавничої спілки» випрошує тепер у нього нові оповідання, обіцяючи дати до друку «того ж дня, коли… пришлеш». Наприкінці 1900 року новеліст знову повертається до ідеї видання книги поезій у прозі, причому вона мала вийти (і таку вимогу ставив перед видавцями) «з можливо найбільшим богацтвом» (ІІІ, 221; див. також: ІІІ, 222 і 225). Але й тоді видавничий проект не вдалося реалізувати. Таким чином, за життя автора жодна з його поезій у прозі не побачила світу.Усі надіслані в згадуваному листі В. Морачевському поезії в прозі, а також «Вночі» й присвячене О. Гаморак (1971–1914) «І чого ти серце моє…», більше відоме як «Ользі присвячую», вперше надруковано 1941 року в журналі «Радянська Україна» (№ 3. – С. 103–105). Інші з відомих нині зразків цієї жанрової сполуки Василя Стефаника опубліковані в другому томі його академічного «Повного зібрання творів» (1952). У «Вибраному» їх подано за автографами.]

//-- АМБІЦІЇ --//

     Ти будь у мене тверда, як небо осіннє уночі. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нічков темнов дитину хитає та тихонько-тихонько приспівує до сну. Вбирайся, як дівчина раненько вбирається, як виходить до милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грім, що найбільшого дуба коле і палить. Плач, як ті міліони плачуть, що тінею ходять по світі. Всякай у невинні душі, як каплина роси у чорну землю всякає. Біжи, як пам’єтності мої, що їх більше батогів жене, як сонце проміння має, біжи та лови чужі нам’єтності та сплітайся з ними. Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на спокійний став.
     Така будь, моя бесідо!

//-- ЧАРІВНИК --//

     Хто мене гріє, мні ще любить?
     Дайте гарячі руки!
     Дайте вугля з серця!
     Повалений, вбитий страхом, як півумерлий, що му ноги
     гріють.
     Трясуся, ой, незнаними горячками.
     Дрожу перед острими, морозними стрільми дрожі, гнаний
     тобою, думко! Неназвана, закрита, страшна!
     Ти, стрільче з-поза хмар!
     Ражений тобою,
     ти насмішливе око, що глядиш на мене з темності.
     Отак лежу я,
     перегинаюся і перевиваюся, страждучий всіма вічними муками, поцілений тобою, строгий стрільче, ти, незнаний Боже…
     Поціль глибше!
     Ще раз поціль!
     Пробий, зломи то серце.
     До чого та мука
     стрілами тупозубими?
     Чому глядиш знов,
     ненасичений людською мукою,
     злобними очима, божими блискавками?
     Вбити не хочеш, лиш муки й муки?
     Нащо мене мучиш ти, злобний, ти, незнаний Боже?
     Га, га!

//-- ОЛЬЗІ ПРИСВЯЧУЮ --//

     І чого ти, серце моє, гріху багато в собі маєш? І чому ти, серце моє, не пукнеш?
     Вечір. Місяць на небі розгорається, парубоча пісня мостить собі мости до звізд, сира сопілка наймицька жалібно стогне з ясел, до вікон панських. Дими спокійно долинами синіють, гуртки чорних овець шукають воріт своїх, за ними діти куряву збивають…
     І чого ти, серце моє, квилиш мені в грудях, як покинена пташка? І чому ти, серце моє, не пукнеш?
     Вечеряють. Мама дає порядок на столі, лижки тарахкотять, громада споживає мамину страву. Сирота тисне голову до острого одвірка і нагадує собі щось давнє дуже. Кажуть молитви, розбредаються спати, вікна приймають місяць на себе…
     І чого ти, серце моє, тремтиш, як листок на вітрі? І чому ти, серце моє, не пукнеш?

//-- У ВОЗДУXАX ПЛАВАЮТЬ ЛІСИ --//

     У воздухах плавають ліси та й села серед них.
     На небі хмари, як той мох, що примерз до землі у лісовій тишині, – сірий, ледом укритий.
     Сірі хмари станули над заходом та й закаменіли.
     Сонце – як би з нього кров спустив.
     Саме бліде, і проміні такі.
     Воно засунеться за ті сірі скали над заходом. Обійде, як злодій, і прокрадеться.
     Якби розбив хто оті примерзлі хмари, то станув би понад сонце. Сотворив би нові зорі, бо їх багато закованих там сидить.
     Якби-м розбив ту скалу, що душу мою закувала!
     Ліси би зашуміли, заспівали би села.
     Там закований голос сопівки мої, що як вона грала, то луг до сходу хилився.
     Там скований шелест листків придорожних, що шептали, аби вівці мої їх не переступили, аби в шкоду не забігали.
     Там закляті слова коханки. Що слово промовляла, то кожде співало.
     Лиш аби сопівка заграла, аби вівці мої повернули та коханка заговорила!
     Ой, вже ні!
     Душа сидить у скалі, як злодій.
     Не вилетить відти дівчина у біленькій сорочці, бо нема сопівки мої, бо моїх овець нема, та й коханки не маю.
     Не зашумить ліс, не заспівають села.

//-- ГОРОДЧИК ДО БОГА РИДАЄ --//

     Городчик до Бога ридає: сонечка, ой сонечка!
     Біла рожа підіймила квіт та й запросила сонечка. Ще просьби не доказала, а вже похилила жмит цвіту понад жовте листя.
     Каже вона:
     «Ще-м на цім світі не набулася. Я ще біла, як сніг, біленька, та й вже усихати?!
     Краями квіт мій застиває. Мороз в душу лізе, у середній листочок найменший, що ще жовтавий.
     В полудне приходиш, сонце. Збавляєш мене від смерті. Не приходи вже. Най зів’яну разом з найменшим листочком жовтавим.
     Бо зорі вночі з мене насміхаються. Мигають очима, як царівни на просту дівчину.
     Або приходи до мене зранку та будь до вечора. Най-ко я розцвітуся. Я зорі перейду і людей вітати буду білою рожею».
     Сонечко схилило з полудня, і рожа похилила голову, як маленька дитина.
     Стрімголов звисала та шептала: сонечка, ой сонечка!

//-- ВНОЧІ --//

     «Твої очі пробиті чорною хмарою. Стадо чорних птахів вилітає з хмари, як лилики, і кругом тебе облітає. Без нас тебе облетіли!»
     Японська рожа похилилася, і било кактуса до півночі обернулося від голосу.
     Другий голос: «Голосом своїм – перлами тебе обсиплю, зором своїм – вогнем тебе скупаю, очима своїми – чорними стрілами тебе напою. Перлами чорні птахи загулю, вогнем їх спалю, стрілами чорними пострілю».
     Японська рожа цвіт упустила, і лист кактуса д нему схилився.
     Третій голос: «Всі зорі з неба стягну до тебе. Всі пасма ясні висную із очий ясних і зв’яжу з пасмами зорів на небі. Та й над землею під небесами буду в’язати срібні проміні свої а з золотими. Впаду на серце коло ніг твоїх і звізди потягну, і звізди впадуть. Поріжемо чорную хмару срібними промінями до половини, а золотими від половини. І будеш ясний у зорях ясних а через мене».
     Упав цвіт другий, і лист ще другий схилився.
     Четвертий голос: «Рукою маю махну – всі лебеді злетяться; рукою махну, голосом зазву – рай-птаха з’явиться; рукою махну, голосом зазву і очима погляну – та раєм тобі стану. Припливу з стадом до тебе, любий, як стадо хвиль синіх моря д нам припливає».
     Цвіт рожі вітер займив у море, і лист д морю похилився.
     П’ятий голос: «Є в мене поле, широкі ниви рожі зродили, рожі зродили та ще колючі. А попри ниву все у долину ручай лентою сріблого шовку спливає. Там підеш зо мнов, там на ту ниву, що рожі зродила. Нива ся вклонить, ручай у ноги впаде. Чорная хмара пропаде».
     А вже цвіт поплив, і лист ще дужче над воду схилився.
     Ой листе, листе, глянь там на море. Пливе д нам стадо островів з архіпелагу. Цвіт твої рожі з ними назад поверне.

1/VI 97
//-- РАНЕНЬКО ЧЕСАЛА ВОЛОССЯ --//
//-- (Вацлавові) --//

     Раненько чесала волосся. Крізь вікно протискалися промені осінні. Сповзали з волосся, як срібні, тоненькі ниточки з золотої брилі.
     Як вона чесала, то широке листя оріха під вікном хиталося поволеньки і перегонило промені з одної шибки в другу.
     Шум оріха вкрадувався в її гадки. Помаліше, все по-маліше водила гребенем по волоссю – та й перестала.
     Сперлася обома руками на стіл, а волосся впало та й плечі закрило, та й крісло.
     Спадало, як водопад золотих хвиль спадає. Спадаючи, вижолобили собі хвилі дорогу і підмивали тепер дальше шию.
     Чиста, сполокана, як білий камінь, тота шия.
     «От осінь вже. Чи ти, листя, шепчеш, що він мене вже не любить? А може, ти за людьми говориш, що я не гідна, бо-м далася на підмову? Або приносиш його мислі, що я старіюся, та не можна мене любити? Скажи, скажи, горішку, що ти шепчеш?»
     Склонила голову на білі руки. Жмит волосся впав і закривав сині лінії, що ними руки уткані.
     «Скажи-бо, горішку, скажи, коханий!»
     Та й заридала. Сльози текли по руках, як коли би каплі, що відірвалися від того водопаду.
     А за вікном шепотів оріх широким листям: «Чешися, дурна, він тебе любить!»

//-- ВЕСНА --//

     Сонце кинуло сніп червоних променів по горах. Випило росу, сховало холод.
     Вічний вогонь пече. Жара душить сонце.
     Пустило лучі по широких рівнинах далеких. Нема роси на рівнинах.
     Спокійне, але прагнуче стануло в обіда. Ще пити, бо вуголь з него стане. По всіх ярах і долах розки[ну]ло ще промені. Пропала і там роса.
     Промені побіліли з спраги.

//-- ВЕЧІР --//

     Вечір. Ми йдемо попри камінні сходи, люде передо мною і за мною. На сходах сидить жінка з дитиною на руках. Одіж її спливає по камінні, як брудна струя води. Двері до церкви за сходами розтворені.

     Чуємо, що старі образи з тої церкви плачуть плачем дитинячим. Церква не слухає тих, що в ній «оченаш» кажуть. Лиш плаче, як дитина. Плач спливає по сходах камінних на двір. Вітер підоймає той плач і несе до нас. Тікаємо як від напасті. Вітер летить за нами і несе у зубах плач образів такий, як дитини, і б’є, б’є, і розгонить нас по всіх улицях. Вбігаємо до домів. «Горівка», – «Чорна кава», – «Чай!» – і п’ємо і говоримо: біда, біда! і ще п’ємо, бо привид чуда середновічного не дає нам супокою, нам, людям новим!

9/²² 98
//-- СТАРИЙ ЖЕБРАК СТОЇТЬ --//

     Старий жебрак стоїть перед готицькою фасадою костела. На грудях хрест, одягнений у плащ жовнярський. Схилений, що твари не видко, лишень збите сиве волосся пасмами падає в долину, як вода. Сто людей минає його і не оглянеться. Але йде мужичка. Дала йому булку. Став старий вояк їсти, а мужичка приклякла молитися. Дід їв, і крішки падали, і він раз по раз згинався і здоймав крішки і клав у рот. Потім мужичка підіймала йому крішки і одною рукою давала, а другою хрестилася. Та мужичка казала «оченаш» за сина у війську.

Автобіографії та автобіографічні твори [69 - В. Стефаник зчаста подумки повертався в світ дитинства, в якому бачив витоки себе як творчої особистості, а відтак і до осмислення тих чи тих епізодів своєї творчої долі. Перенасичені автобіографічним матеріалом, зокрема, його листи, окремі фрагменти яких небезпідставно вважають високомистецькими замальовками з дитячих літ. Деякі з таких споминів переросли в повноцінні художні структури («Вечірня година», «Нитка», «Браття», «Вовчиця»), більшість же залишилося в руслі епістолярного чи мемуарного жанру. А в 20 – 30-ті роки він написав – чи на прохання редакторів, чи під впливом подій, які сколихували творчу свідомість, – низку автобіографій і спогадів. Саме їх подаємо в цьому розділі.]

Автобіографія [70 - Написано на прохання І. Лизанівського, який готував видання творів новеліста на Наддніпрянській Україні, і вперше надруковано у другому виданні збірки: В. Стефаник. Твори. – Х.: ДВУ, 1927. – С. 25–34. На рукописі, який зберігається в ІЛШ (Ф. 8. – № 1), дата: «Русів, 9 лютого 1926 року».]

   Мій батько Семен та матір Оксана повмирали та ще мої сестри – Марія (старша від мене на два роки) та Параска і мої браття – Юрко та Володимир. Від мачухи жиють тепер чотири сестри та один брат. Моя жінка, Ольга з Гамораків, вмерла на початку 1914 р. і оставила мені троє хлопців: Семена, тепер університетського студента, та Кирила і Юрка, гімназистів у Коломиї. Я лишився вдівцем. Се минуле і теперішнє моєї родини в числах.

   Я вже дитиною знав з розмов моїх батьків, що маю йти до школи. Мій батько, як заможний мужик, жив близько з місцевим поміщиком Йосифом Теодоровичем. Се був на свій час гарний чоловік, приятель селян, учасник повстання Гарібальді та польського 1863 р. Він і намовив батька давати найстаршого сина до школи. Підставою було те, що хлопець дуже добре «бравси очинашу». З тими «очинашами» був для мене і сестри Марії великий клопіт. Мати по буднях тяжко працювала, і коли ми вечером пригонили товар з поля, то зараз засипляли, і нас не могли добудитися до вечері, а вже говорити вечірні молитви під проводом матері не було сили нас примусити. І моя бідна мама знайшла на це таку раду. Кожної неділі перед вечером проводила нам сім предовгих молитов, аби стало до другої неділі. Клячати було тяжко, і по довгих торгах мати позволила нам брати під коліна кожушанку. По молитвах ми діставали нагороду: або книшиків, або букату цукру. На вигоні ми бавилися з дітьми до ночі. Такий був клопіт з Богом, та далеко гірше з чортом. У нас було багато наймитів, старших і менших, і я з ними жив усе в найбільшій дружбі, виносив їм батьків тютюн та все те, про що вони просили. За те розказували багато казок та показували місця, де ночують відьми, опирі, де являлися мерці, а де сиділи правдиві чорти.
   «Ти лиш прикиньси, що спиш, та чекай, аж твоя мама буде йти спати, то напевне побачиш, як вона в мисочках лагодить чортам несоленої страви».
   Своєю дорогою я ніколи не міг дочекатися, аби моя мама йшла спати, бо все скорше засипляв і не бачив нічого. До своєї матері я мав жаль, що вона опікується такою поганню, і трохи не розумів її побожності, від якої мене так боліли коліна. Та найгірше було, як мій тато спровадив до стодоли киратову молотілку. Тоді в стодолі наплодилася така сила чортів, що вночі прохожі далеко обходили наше подвір’я. Мені, малому, стало так тісно, що я навіть удень не мав місця до забави, бо всюди кишіло від дідьків та відьм. Врешті, я плакав і зважився мамі сказати, щоби не кормила ночами чортів, бо я вже з ляку не можу показатися надвір. Мати розповіла все це батькові, він мене розпитав про все і ганьбив наймитів, що так дитину страшіють. Я і в сільській школі, як там мене дали на науку, находив багато чортяк, і моя мама ходила до учителя та просила, щоби він своїм учням роз’яснив, що в школі ніякої нечистої сили нема.
   Вже, може, яких десять літ пізніше ми оба з Мартовичем їхали до двірця в Залучу, щоби залізницею дібратися до Коломиї, де ми вчилися в гімназії. Нас відвозив Проць, наймит, вже старший. Був вечір, і Мартович, як все, почав шукати теми до веселої розмови. Розказував Процеві, що мій батько, який цілком певно мав приятеля чорта, дав мені маленького чортика, щоби мені послуговував та помагав вчитися та учителів обдурювати. Цілу дорогу Мартович дуже детально описував Процеві характер, натуру і заняття малого чортика через цілий день і ніч. Весело було з Мартовичем, як все, та так ми під’їхали до Прута вже ночею, щоби переїхати брід. Та тут Проць заявив нам рішучо, що як ми оба перед ним не перехрестимося, і то три рази, то він не поїде в воду. Мартович ревів з радості, і ми мусили хреститися. То вже всі наші товариші в Коломиї знали на свою радість, як ми переходили Прут.
//-- * * * --//
   З сільської школи в Русові я перейшов до виділової школи в Снятині, який від Русова віддалений 8 кілометрів. Тут уже я почув велику погорду для мене і для всього селянського від учителів.
   Тут мене зачали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били. Скінчивши в Снятині 4-у виділову, я по феріях поїхав з моїм батьком до Коломийської гімназії здавати вступний іспит.
   Моя мама потихо, аби батько не чув, намовляла мене, аби я не вчився і в цей спосіб вернувся назад додому. Жалую і тепер, що матері не послухав.
   У великій салі першої класи польської гімназії в Коломиї ми, селянські хлопці, зайняли послідню лавку. Товариші наші в лакерованих чобітках глузували з нас та насміхалися. Як же ж учитель німецької мови сказав мені: «Idź, mudiu, świnie paśc», [71 - Іди, хаме, свині пасти (пол.).] – то ціла класа зареготала, а професор натуральної історії – Вайгель – бив мене тростиною по руках, тому що я не міг досягнути образка з намальованою гієною, бо образок високо причеплений, а я був ще малий. Потім цей учитель своїм прутом підоймив сорочку, яка спадала верх штанців, і показував класі пояс мойого голого тіла. Класа ревла з утіхи, я вийшов зараз з класи і пішов на свою кватиру. Під плотом моєї кватири сиділа сліпа жебрачка – Павліна, вона там жебрала цілий день, а вночі моя господиня приймала її на ніч до кухні, і я лише її одній розповів свій смуток, і вона, аби мене розрадити, дала мені з торби яблучка та ще кілька дрібних монет на цукорки.
   Вечером вона в кухні розповіла моїй господині, що мене в школі спіткало, і зараз написали до мойого батька, аби приїздив, а батько, як приїхав, то скаржив учителів у директора гімназії, а мені справив панське одіння. Видко, що сукно того одіння не було першої сорти, бо я не міг стерпіти запаху того сукна і дуже високо носив голову. Як я появився переодітий вже в класі, то гураган насміхів стрінув мене, так що я ледве дійшов до послідньої лавки. До того часу і відтоді дотепер я не чув більшого встиду, і здається мені тепер, що я був би іншим чоловіком, якби той встид мене не отроїв.
   Від баби Павліни я довідався, що десь коло нас близько мешкає молода швачка, яка ані в Бога не вірує, ані панів не признає, лиш хоче, щоби всі люди були однакові.
   Я, дійсно, вислідив мешкання тої страшної швачки, пізнав її і таки трохи її боявся: це була п. Павлик, сестра Михайла Павлика, [72 - Анна Іванівна Павлик (1855–1928), активна учасниця громадсько-культурного руху в Галичині, на резонансному т. зв. соціалістичному процесі 1877–1878 років засуджена на 1 місяць арешту.] знана зі скандальних процесів у 80 р. м. ст. для австрійського правосуддя.
   Мені кілька місяців помагав учитися Іван Плешкан, [73 - Плешкан Іван (1864–1902) – добрий приятель і свояк В. Стефаника, талановитий поет, який «заскоро вмер». 1886 року очолив разом із Теофілом Заборовським щойно засноване таємне товариство коломийських гімназистів.] старший гімназист з сусіднього села. Він дав мені читати Квітчину «Марусю»; тієї «Марусі», крім перших кількох карток, я і дотепер не читав, хоча тоді дістав за непрочитання книжки доброго ляпаса. Аж у 3-й кл. перечитав я повість Мирного та Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». В 2-й кл. тато умістив мене на кватирі в якогось Томаша. З своїми господарями я сидів у кухні, а дальші дві комнати замешкували якісь панночки. Я їм приносив пиво та горівку, а вони давали мені цукорки; а як по піврокові відвідав мене вже згаданий Теодорович, то в цій хвилі забрав мене до свойого готелю, а господиню Томашеву дуже поганьбив. Я аж геть пізніше дізнався, що мешкав у тайнім домі розпусти. Та все-таки ті нещасні дівчата були ласкаві на мене, далеко більше ласкаві, як всі учителі.
   Ще в нижчій гімназії я ближче зійшовся з Лесем Мартовичем та Львом Бачинським. [74 - Бачинський Лев (1872–1930) – довголітній приятель В. Стефаника, адвокат і активний громадсько-політичний діяч, провідник РУРП, член Державної ради у Відні (1907–1918) і посол до польського сейму (1928–1930). У ЗУНР – віце-президент Української національної ради і автор конституційного закону від 3 січня 1919 року про об’єднання ЗУНР із УНР. Саме його, поряд з І. Франком, новеліст називав серед тих, кого вважав «в приватнім житті найліпшими дорадниками» і кого «най більше любив» («Трохи автобіографії»). Очолював делегацію ЗУНР.] Мартович був надзвичайно здібний. Вже в 4-й кл. гімн[азії] писав поезії проти учителів і проти Бога, повні злоби і насмішки. Знов Л. Бачинський був спокійний, серйозний, і всі його слова докладно відповідали його вчинкам. Він і тепер, як провідник політичної партії, лишився такий самий і належить до найкращих промовців серед галичан. З ними я, як менше здібний, товаришував і належав до тайного кружка учнів, які збиралися по передмістях, щоби разом читати реферати та складати гроші на нові книжки та часописи. Бібліотека цего кружка складалася з 400 томів, в більшості українських, а то були і польські, і російські. В 4-й кл. ми на спільні гроші спровадили два величезні томи писань Гліба Успенського по-російськи. Не знаю, чи хто з моїх товаришів перечитав Успенського, але я через два роки з ним не розлучувався, і хоч дуже тяжко було зразу розуміти жаргон його «Растеряевой улицы», то все я його перечитав, і він мав на мене в гімназії найбільший вплив.
   Гімназія, крім формального научання і ворожого відношення до нас, українців-студентів, нічого нам не давала. Ми усунулися в своє тайне товариство, а як вже трохи підготовились, то щонеділі і свята виходили читати відчити по читальнях або нові читальні закладати. Наслідком цеї читальняної діяльності було то, що мене разом з багато іншими прогнали з Коломийської гімназії, і я вже в 7-му кл. був у Дрогобичі.
   Директором цеї гімназії був звісний український діяч 80 р. м. ст. Олександер Борковський. [75 - Борковський Олександр (1841–1921) – відомий освітній і громадсько-культурний діяч, публіцист і перекладач, редактор «Зорі» (1886–1897), співробітник і редактор «Діла», співзасновник «Просвіти».] Він заходив часто до нас з Мартовичем на квартиру і, бачивши, крім писань Франка та Драгоманова, ще цілу заграничну соціалістичну пресу, диспутував з нами, стараючися вибити нам з голови соціалістичні ідеї.
   Мати мойого товариша з гімназії, п. Тігерманова, розповідала мені багато про Івана Франка. Між іншим говорила, що такої великої голови в цілій Австрії нема, що він міг би вже давно бути міністром, якби не соціалізм, якому він пішов на службу. Тоді Франко перебував з своєю сім’єю в селі Нагуєвичах, під Дрогобичем. Перший раз я його зобачив з великою кобелею під пахою на ринку в Дрогобичі. Кілька днів пізніше я пішов до Нагуєвич і від пастухів довідався, що Ясьо ловить у потоці рибу. Я з берега запрезентував себе, і він просив мене носити за ним кошіль з рибою. Він вихапував рибу руками без ніяких приладів, а як наловив повний кошіль, то виліз з води, і ми пішли до хати, великої білої хати, в дуже гарнім положенню, з просторими господарськими будинками. На вечеру ми тої риби багато з’їли, по вечері він бавив діти і робив коректу своєї збірки оповідань «В поті чола». Так я перший раз видів і зазнайомився з Іваном Франком, з яким удержував ціле життя найдружніші взаємини і якого, може єдиного з українських великих письменників, найбільше любив.
   В 1892 р. я зложив у Дрогобичі іспит зрілості і цего ж року восени виїхав до Кракова вчитися медицини. З тою моєю медициною вийшло діло без пуття, бо ані тої науки не любив, а вже ніяк не міг мордувати хорих своїм обпукуванням та обшукуванням. Тут я зазнайомився і заприязнився з Вацлавом Морачевським [76 - Морачевський Вацлав (1867–1950) – видатний учений, доктор біологічних наук, після 1939 року – професор Львівського ветеринарного інституту. Найближчий приятель В. Стефаника в час навчання в Краківському університеті, який всіляко заохочував його до творчої праці і намагався ознайомити з кращими здобутками європейської інтелектуальної думки, впізніше перекладав його новели польською мовою і популяризував творчість у європейській пресі.] і з його жінкою Софією з Окуневських. [77 - Морачевська-Окуневська Софія (1866–1925) – дружина В. Морачевського, перша жінка-медик в Австро-Угорщині, яку В. Стефаник називав єдиною «образованою жінкою», яку йому випало бачити в житті (див.: ІІІ, 67). Водночас вона писала художні твори й наукові розвідки з фольклористики, друковані в «Першому вінку» (1887), і багато зробила для формування О. Кобилянської як української письменниці, а також для становлення мистецького голосу В. Стефаника. Із новелістом її єднали також сердечні стосунки.] Вони приїхали з Цюріху, обоє високоосвічені, і я від них користувався широким європеїзмом. Вони ж і мали на університеті на мене глибокий вплив. В Кракові я заприятелював також із нашим поетом Богданом Лепким, – це чи не найніжніший чоловік, якого я в життю стрічав.
   З польських письменників і поетів я найближче жив з Станіславом Пшибишевським [78 - Пшибишевський Станіслав (1868–1927) – письменник, один із найвідоміших представників польського модернізму; у 1899 році редагував журнал «Życie», на сторінках якого друкувались переклади новел В. Стефаника. Дружба й приятельські стосунки єднали їх упродовж кількох літ, що відображено в епістолярії новеліста і в спогадах польського автора.] і Владиславом Орканом. [79 - Оркан Владислав (1876–1930) – видатний польський письменник і популяризатор української літератури, зокрема й творів В. Стефаника, в Польщі.] З Виспянським, Каспровичем, з Тетмайєрами я був добре знакомий і сходився з ними в редакції «Życia». [80 - «Життя» (пол.).] Крім того, брав я живу участь в дільності польської партії соціалістичної і зійшовся близько з Ігнацим Дашинським. [81 - Виспянський Станіслав (1869–1907) – видатний польський поет, драматург і художник.Каспрович Ян (1860–1926) – видатний польський поет і перекладач, якийсь час ректор Львівського університету.Тетмайєр (Пшерва) Казимир (1865–1940) – видатний польський письменник модерністичного напрямку.Дашинський Ігнаци (1866–1936) – лідер польської соціал-демократичної партії в Галичині й Сілезії, займав високі посади в польському уряді, а якийсь час був навіть на найвищому щаблі влади: очолюваний ним та Єнджеєм Морачевським (1870–1944) «соціалістичний» польський уряд розв’язав війну із ЗУНР. Ставлення В. Стефаника до нього найповніше відбито в статті «Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza».]
   З Кракова по невдатній медицині вернув я до Русова і відтоді проживаю тут дотепер.
   Від 1904 p., коли то я оженився з донькою мойого приятеля, Кирила Гаморака, мешкав я в мойого тестя в Стецевій аж до 1910 р.
   Від 1908 р. до 1918 р. був я послом до австрійського парламенту, де не виголошував ніяких промов, бо мови парламентарні моїх клубових товаришів, за малими виїмками, були такі скандальні, що я волів мовчати і встидатися лише за своїх колег, а не за себе самого.
   Два рази я був на Україні. 1903 р. в Полтаві, на святі Котляревського, де зазнакомився з молодими письменниками. Другий раз був в Києві на початку 1919 р. за Директорії. [82 - У жовтні 1918 року В. Стефаник був задіяний у Конституанті (Установчих зборах), що відбулася за участю всіх галицьких і буковинських послів до Відня і до краєвих сеймів у Львові й Чернівцях. Саме на них проголошено Західноукраїнську Народну республіку. А вже як делегат Української національної ради (парламенту ЗУНР) відвідав невдовзі Київ і взяв участь у проголошенні української соборності. Про цю поїздку неохоче ділився враженнями: очевидно, вважав, що саме чільники Директорії є винуватцями загибелі української державності.] Не знаю чому, та тільки зазначую, що українці з Великої України по душі мені ближчі, як галичани.
//-- * * * --//
   Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант Мартовича просто параліжував мене, і я ніколи не признавався, що я також письменник.
   На університеті пропадали мої дрібні нариси по українських редакціях в Галичині. Аж 1897 р. Вячеслав Будзиновський [83 - Будзиновський В’ячеслав (1868–1935) – відомий український громадсько-політичний діяч і публіцист, редактор газет «Праця», який уперше надрукував 1897 року новели В. Стефаника, й «Громадський голос». Один із засновників РУРП, пізніше перейшов на позиції українського національного демократизму. Залишив спогади про автора «Синьої книжечки».] перший раз надрукував кілька моїх дрібничок в часописі «Праця». Решту читачі знають.
   Товариш Іван Лизанівський мусить вибачити, що своєю біографією не можу зацікавити читачів на Україні і що ця біографія далі чи не більша, як всі мої писання разом.
   Я вродився 14 мая 1871 р. і дотепер дуже мало написав, а якщо Лизанівський притисне мене до муру, то я ще другим разом і про це напишу.
   Василь Стефаник
   Русів, 9 лютого 1920

Автобіографія [84 - Вперше опублікували К. Стефаник та О. Крицевий у журналі «Жовтень» 1956 року (№ 5. – С. 100–103). Автобіографію продиктував новеліст своєму троюрідному братові Іванові Матвійовичу Стефанику, який вчителював у Русові, в 1929 році. Після речення «Бодай того пана нічо лихе не минуло, то він намовив, аби хлопця давали до школи» рукою В. Стефаника зроблено помітку: «І додаток за пана Теодоровича». У першодрукові було чимало пропусків, які виправлені за рукописним текстом у виданнях творів письменника 1964 і 1979 років.]

   Я уродився 14 мая 1871 р. в селі Русові, коло Снятина в Галичині. Мій батько Семен та моя матір Оксана були з заможних мужицьких родів, мати з близького села Карлова. До школи спочатку ходив у ріднім селі, а опісля в близькім Снятині, де в р. 1884 скінчив 4 класи [85 - Насправді виділову школу в Снятині В. Стефаник закінчив 1883 року.] так званої народної школи. Того самого року віддав мене батько до польської гімназії в Коломиї, де пробув до скінчення 6 кл [асів] гімназіальних 1890 р. З цього класу мене нагнали за організовання читалень по селах Коломийщини. Послідні два класи гімназії я вчився в Дрогобичі, де в р. 1892 зложив іспит зрілості, так звану матуру. І сього ж року восени перейшов на університет у Кракові, як студент медицини.
   Ще тепер, по 50-х роках мойого життя, хоча рідко, але в сні ввижається мені, що я сиджу в школі. Безконечний жах викидає мене з постелі, і я мушу такий сон нервово перехорувати. Моя мати ніколи не хотіла згодитися, щоби мене, найстаршого сина, посилати до школи, та це не помогло. Одного серпневого дня перед заходом сонця сказав мені батько, щоби покинути чотири воли, які я погонив у плузі, і аби піти додому, та мити ноги, та збиратися на завтра до Коломиї до школи. Ті ноги ніяка сила з найліпшим милом не годна була обмити, потріскані, боліли страшно, і я плакав, а мати складала на стіл всіляке білля і поливала його сльозами.
   «Бодай того пана нічо лихе не минуло, то він намовив, аби хлопця давали до школи», – і лементувала та виряджала мене в дорогу цілу ніч, аж досвітком тато казав сідати на віз, і ми пігнали до залізниці. Від того досвітку почалися мої найтяжчі терпіння. Я був хлопчина дуже середніх здібностей, я не розумів, чого від мене учителі жадають, а вони все говорили: «ldź, mudiu, świnie paśc». В послідній лавці сиділо нас кілька мужицьких хлопців в селянській одежі, і ми всі зазнавали такого трактовання. Професор натуральної історії Вайгель казав мені показувати на таблицях, які були дуже високо в класі на стінах порозвішувані, всілякі звірі. Я був ще замалий і не годен рукою досягнути табличку, та за те тростиною так бив по руці, що вона зараз же спухла, а до того підкасував на мені сорочину і в той спосіб у поясі відкривав перед класом голе тіло. Цілий клас ревів з радості і сміху, а я стратив пам’ять і впав на підлогу. По школі я поволікся на кватиру і постановив покінчити собою. Вже тепер скажу, що у родині Стефаників є багато випадків самогубств (самовбійств). Мій нарис «Басараби» – то є правдива історія фамілійна. Дотепер поповнили самовбійство за моєї пам’яті 5 з моєї найблищої родини. Це так мимоходом.
   Коло моєї кватири під плотом щодня коло дороги сиділа сліпа жебрачка, на ніч я приводив її до кухні моїх господарів. Я з нею заприязнився; в своїй самоті та в своїх душевних муках шукав у неї розради, та й тоді, постановивши стратитися, пішов до баби під пліт, почав плакати коло неї і признався її в своїх намірах. Вона нащупала мою голову, поклала собі на коліна і потішала. Виймила з торби і біленькі булки, і яблука, помаранчі, а з-за пазухи грубий вузол грошей-дрібняків, казала, що дасть мені, кілько я хочу, щоби я пусте викинув із голови. Тої ночі я так і переспав коло старої на соломі, бо боявся іти до своєї кімнатки. Вже не пам’ятаю, як то сталося, що батько приїхав і купив мені так зване панське одіння. Як мене мої господарі убрали в той мундир, то я соромився до божевілля, а запах «тих лінок» був пекольно невиносимий так, що як я тепер по довгих десятьох рік є хорий, то не раз той запах мене мучить. Не говорити вже, яким ревом прийняли мене мої товариші в класі як панича. Волів би-м був вже, щоби мене били і показували півголого перед ними. Як пишу оці стрічки тепер, то так само свіжо, як тоді, проклинаю і школу, і культуру, і всю мою вчену кар’єру. Строїли мене тоді, і та отрута є до сьогодні в мені. Ще одна дрібничка. Сліпа Павліна оповідала мені вечерами, що коло нас недалечко є така панна, що не вірить ані в Бога, ані в церкву, що ніколи не молиться, що хоче панів вирізати, одним словом – страшна жінка. Я дізнався про помешкання тої безбожної панни і таки зазнайомився з нею. Це була Анна Павлик, рідна сестра Михайла Павлика, яка заробляла собі на хліб кравецькою роботою. Я її приносив воду до хати, бігав за молоком, чим міг, то прислугувався. Для мене вона була чимось найкращим в моїм злиденнім життю.
   Потім ішов клас за класом. Наука нудна, порожня, пуста. В третьому класі мій старший приятель Іван Плешкан дав мені читати Квітчину «Марусю». Як мені тяжко було товчи лекції до школи, але тої «Марусі» поза перших 20 сторінок я не годен був доконати. Плешкан за те добре натягав за вуха, та не помогло нічого, бо я і сьогодні не перечитав «Марусі» поза тих 20 сторінок. Зате краще пішло з повістю Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Хоча багато з неї не розумів, але перечитав до кінця і навіть одержав за те похвалу від старших товаришів. Тоді ж читав Марка Вовчка, а особливо любувався в Федьковичу. В четвертому класі вже належав до тайного кружка гімназистів, які мали більше як 300 томів своєї тайної бібліотеки. Там було майже все з тодішньої української літератури. Найкраще читали ми твори Франка, соціалістичну літературу, українську і польську з Женеви, Герцена, Чернишевського, загалом те, що заказане. Вже не знаю, чи в 4-му, чи в 5-му класі спровадили ми до бібліотеки великі два томи писань Успенського. Як мені дуже тяжко було читати його російщину, та на мене він мав безглядний і рішучий вплив. Цілий рік я не читав нічого, крім Успенського, і тоді українська література для мене зблідла, видавалася хирлява, не міцна і без відваги.
   Як курйоз наведу з мого другого класу гімназіального, що я попав на кватиру в приватний дім проституток. Батько лишив мене у якогось Томаша, бездітного чоловіка, у кухні, і там я на тапчанику разом зі своїм господарем і господинею спав і вчився. За кухнею були ще дві кімнати, в яких мешкали панни. До них приходили і вдень, і вночі мужчини, особливо нафтярі з близької Слободи Рунгурської. Я ходив їм за пивом, за горівкою, обслугував і не розумів ані слова з того, що там діялося, аж приїхав до мене вищезгаданий Теодорович, розглянувся і зараз забрав мене з тої кватири. Моя мама, як довідалася про це, то попала в пасію, мій батько, хоть який дужий мужчина, мусив утечи з хати, а як я приїхав додому на Великдень, то шурувала мене аж до болю, а всю мою білизну десь викинула.
   В четвертому класі я близько зійшовся з моїми товаришами ще від першого класу – Лесем Мартовичем і Львом Бачинським. Мартович – син громадського писаря, а Бачинський – син учителя з Серафинець.
   В тайнім кружку ми заприязнилися аж дотепер. Мартович був надзвичайно здібний. Вже тоді писав поезії проти Бога і професорів, дотепні і злосливі. Між нами 3-ма він був нігіліст. Не дарував ані свойому батькові, ані своїй матері, і, по правді сказати, я його боявся. Його їдкі сатири, поеми про пекло, святих і про Бога попропадали. Ще тепер серед його знакомих і приятелів ходять оповідання, які він компонував, не записуючи їх ніколи. Добре було б, щоби його приятель Лев Бачинський списав з пам’яті тоті бродячі оповідання. Цей Левко Бачинський був дуже розумний, тактовний і великий характер. Тоді, як і тепер, коли він є одним з провідників політичних української нації в Галичині, його слова все покривалися з його ділами. Зі всіх своїх товаришів я його найбільше любив.
   В шостому класі гімназіальному познайомилися ми з Северином Даниловичем, [86 - Данилович Северин (1861–1942) – відомий український громадсько-політичний діяч, який стояв біля витоків радикального руху в Галичині, близький приятель і свояк В. Стефаника.] який тоді серед селянства на Покутті організував великий політичний рух. В тім часі диктував нам проект програми радикальної партії, який пізніше увійшов при організуванні цеї партії як платформа її. З коломийських часів не можу ще не згадати др. Романа Яросевича, [87 - Яросевич Роман (1862–1934) – після вчителювання в Коломийській гімназії навчався разом із В. Стефаником на медичному факультеті Краківського університету і здобув фах лікаря. Водночас брав активну участь у діяльності РУРП і 1897 року був обраний як її кандидат до Державної ради. Але відразу після того заявив про свою незгоду з лінією партії й почав активні дії за її перехід на позиції соціал-демократії. Один із засновників УСДП.] який у п’ятому гімназіальному учив нас української літератури. Серед нас це була така поява професора, що ми, кружківці, набрали сили і охоти до науки, і я дотепер не можу згадати без найглибшої вдячності того одинокого професора, який мене вчив у Коломиї.
   Вже в році 1890 Мартович, кинувши книжкою на голову професору, виїхав до класу сьомого до Дрогобича, де директором польської гімназії був звісний українець Олександр Борковський. Як мене слідуючого року нагнали з Коломийської гімназії, то я перенісся також до Дрогобича, тим більше, що там був уже Мартович. Я вже знав, що Дрогобич є місце, де Іван Франко учився в низшій школі та гімназії, де сидів у арешті і писав «На дні», [88 - Насправді «суспільно-політичну студію» «На дні» написано в Коломиї 17–20 червня 1880 року, хоча відтворена в ній атмосфера тюрми до певної міри саме «богоспасаємого міста Дрогобича». Про обставини написання цього твору автор детально оповів у спогаді «Wie ich dazu kam? Eine Erinnerung», що друкувався як своєрідний коментар до німецькомовного перекладу оповідання у віденському тижневику «Die Zeit» (1903. – № 167. – 17 березня).] де в сусіднім Бориславі були його теми до бориславських повістей. В цій гімназії, як і в кожній, було тайне товариство гімназистів, до якого я зараз пристав. В цім кружку я пізнав Івана Макуха, [89 - Макух Іван (1872–1946) – український громадсько-політичний діяч, один із провідників РУРП, згодом – організатор і активний діяч УСДП; посол до галицького сейму (1908–1918), член Національної ради й секретар внутрішніх справ ЗУНР, товариш міністра внутрішніх справ УНР, 1928–1935 роках член польського сенату.] який тоді ходив до п’ятого гімназіального, а що був бідний, то удержувався з так званих лекцій. Знаменито все учився, був різкий, ясний і простолінійний, так, як і тепер. Від них у кружку я довідався, що Франко перебуває у сусіднім селі Нагуєвичах у свойого вітчима. Мені так невимовно хотілося хоть здалека побачити Франка, що я занедбував все, що належало до школи. Мати мойого товариша зі школи – Тігерманова, сказала мені, що Франко, коли приходить до Дрогобича, все свої кошелі і клунки лишає у неї, і тоді обіцяла мені, що як лише появиться, то зараз мене повідомить. Ця добра жидівка якогось дня у вересні прийшла під гімназію й на павзі казала мене викликати та сказала, що Франко є. Покинувши школу, побіг я до Тігерманової, та там не застав його. Бідна Тігерманова вийшла зі мною на ринок, щоби відшукати Франка. І дійсно, він з великим кошелем заходив до цукерні Яблонського. «Оце він, ідіть представтеся, бо я іду обід варити». Та тут покинула мене відвага. Я не зміг приступити до Франка, зате ходив за ним, як шпиг, аж доти, доки не сів на віз і не поїхав додому. Вечером того дня удякував Тігермановій за її старання, але признався, що я не смів заговорити до Франка. «Ай, який ви дивний чоловік, ви не знаєте Франка, він би вас і привітав, і приймив, і порадив. Боже, яка шкода цего чоловіка, такої голови нема в цілій Австрії. Він уже повинен бути міністром, а тепер сидить по криміналах, ходить обдертий, а жандарми не дають йому ані одного дня спокою».
   В найближчу суботу я вибрався з Іваном Кобилецьким до Ясениці Сільної до його батьків, а відти прегарними сіножатями – до Нагуєвич. Розпитували ми пастухів, де хата Франкова, а всі відповідали, що Ясьо тепер ловить рибу в потоці. Тікати звідси вже б було задалеко, і я, понад потоком ідучи, спіткав Франка, який руками витягав у торбу рибу з-під берегів. Я себе запрезентував, він казав брати торбу з рибою, підносити за ним і що зараз підемо додому. Як уже була повна торба риби, Фр[анко] одягнувся, і ми подалися до його дому. Хата велика, чиста, будинки господарські великі – ознака заможності. В хаті познайомив мене Франко зі своєю жінкою, а два малі хлопці повзалися по землі. Пані Франчиха пішла зараз справляти рибу, а він розпитував мене про особисті мої справи та про організацію гімназіальних учнів. Я ще ніколи не був у такім настрою захоплення і побожності, як тоді. Нічого не міг йому відповідати, і він врешті взявся переводити коректу його збірки «В поті чола», яка тоді друкувалася у Львові. Вечеря, багато риби печеної, пані Франчиха розпитує про всячину, з нею я сміливіший. Нічліг – на сіні в стодолі, рано Франко відводив мене до Ясениці Сільної, по дорозі казав: учіться, лишіть політику, на якого вам біса її, якщо будете добре підготовлені, то тоді вибирайте. [90 - Беріть участь у виборчих кампаніях.] Вертаючи до Дрогобича, я був, відколи пішов до школи, правдиво щасливий.

Трохи автобіографії [91 - Вперше надруковано в збірці «Дорога: Василеві Стефаникові у 60-ліття його дороги життя», що вийшла 1931 року як додаток до газети «Громадський голос» (№ 17. – С. 7). На підставі першодруку датують 1931 роком.]

   Як 8 січня 1930 року мене тріснув параліч, тоді двоє моїх сусідів інтелігентів радили, як маю поздоровіти. Перший радив вигріватися на сонці, ледве снігами добився до моєї хати, а другий давав певнісіньку раду, а то, аби я з себе зробив «пакунок». Вони й тепер мають мене за дурня, а я їх за дуже добрих людей. Вже слідуючого дня приїхав до мене лікар, д-р Іван Подюк, зі Снятина. Цей розумний, молодий лікар, родом з того самого села, що Марко Черемшина, їздив цілісіньку зиму до мене і задармо, і серед великих невзгод погоди. Він може посвідчити, що я не був, навіть у хоробі, ні нещасливий, ні песиміст, і під час лікарських оглядин ми оба дуже добре забавлялися. Чи за його лічення я йому вдячний, це покаже будучність, але за те, що він розвеселював мене, що з міною офіцера приказував мені триматися його приказів, я все буду йому вдячний.
   Тепер, коли я маю 60 літ, то нагадую двох моїх приятелів, які були для мене в приватнім житті найліпшими дорадниками і яких я найбільше любив, а це Іван Франко і Лев Бачинський. Тепер я піду до їх гробів, побуду з ними і дійсно в цім моїм старім віку буду щасливий, що вони були моїми приятелями.
   Стефаник Василь

Перший твір Леся Мартовича
(Спомин) [92 - Уперше надруковано в альманасі «Кривавого року» (Відень, 1917. – С. 163–165). Спогад написано 25 жовтня 1916 року – як дещо запізніла через воєнні лихоліття реакція на звістку про смерть приятеля.]

   Лесь Мартович родився 12 лютого 1871 року в Торговиці, Городенського повіту, де його батько Семен був писарем громадським. Мати його походила з Буковини. В родині було три доньки і син одинак «Олесь». Старий Мартович змалку служив наймитом по господарях, сам серед злиднів навчився читати й писати і потім став писарем. В тоті часи батько Мартовича був взором порядного, непідкупного громадянина, і його село Торговиця ніколи не голосувало на «панів». Маєток у них був невеликий, коло п’ятнадцять моргів поля, гарна хата на три кімнати, садок і пасіка. І цей маєточок старий Мартович здобув своєю солідною працею без нічиєї кривди. Мати Леся померла десь з початком 90-х років, а батько, здається, 1910 року.
   Як я 1883 р. прийшов до першої класи гімназіальної в Коломиї, то Лесь Мартович був тоді вже в другій класі. Ближче ми зійшлися аж у четвертій класі в тайнім кружку коло великої скрині, яка містила понад триста «заборонених» книг. Тоді ми читали ті книги, а мало вчилися. Мартович був надзвичайно здібний і дома ніколи не вчився, а що був і сміливий, то сварився з професорами а навіть кидав у них книжками! Через те товариші його шанували, а любили за його веселу вдачу й ще за ті дотепні оповідання, які він видумував. Лежить, бувало, на ліжку лицем до стіни і сам до себе сміється і аж потім оповідає.
   Як у Коломиї осіли на стало покійний директор «Гуцульської спілки» Ілярій Герасимович [93 - Герасимович Ілярій – український громадсько-культурний діяч, директор Гуцульської ремісничої спілки в Коломиї, який всіляко сприяв розвиткові народного мистецтва.] і д-р Северин Данилович, то цілий наш тайний кружок пристав до них. Щосвята й неділі члени кружка розходилися селами по читальнях, щоб читати й агітувати.
   Під цю пору, десь 1889 p., Мартович написав свою першу новелку «Рудаль», цебто Рудольф, [94 - Рудольф – син австрійського цісаря Франца-Йосифа ІІ, архікнязь, наслідник престолу, з яким деякі політичні сили пов’язували надії на вирішення українського питання: див., зокрема, статтю «Архікнязь Рудольф упокоївся» в народовецькій «Правді» (1899. – Т. ІІ. – Вип. V (лютий). – С. 1–2). Насправді «Нечитальника» написано ще до таємничої смерті наслідника трону Габсбургів.] про якого наші селяни тоді багато говорили, що він не вмер, а ходить поміж народ «практикувати». На вакації того року приїхав до о. Кирила Гаморака до Стецеви в Снятинщині покійний Михайло Павлик. Ми його очевидно зараз найшли, і Мартович перечитав йому свою новелку.
   Успіх був великий, Павлик дуже похвалив новелу й казав її надрукувати. Новелу охрестив Павлик на «Не-читальника», а що я давав гроші на друк, дописав ще: видали русівські читальники. Гроші я видурив від своєї небоги мами, і ми поїхали до Чернівець до друкарні пана Чона і там дали рукопис. Кілька місяців пізніше ми мали в руках тонісіньку, блідо-блакитненьку книжечку «Нечитальник» й розпродували, а що виторговували, то проїдали, бо тоді трапилася нам дуже скупа господиня. Крім цеї новелки, Мартович писав ще багато віршів то проти вчителів, то проти Господа Бога, яких ніколи не друкував.
   Року 1890 він, через конфлікт з професорами, покинув Коломийську гімназію й перенісся до Дрогобича, де був директором Олександр Борковський. Я лишився в Коломиї і, аж як мене вигнали з гімназії за політику (тоді нас вилетіло за те саме двадцять), тоді й я року 1891 перейшов також у Дрогобич до Мартовича. В Коломиї лишився й провадив кружок наш приятель Левко Бачинський.
   В Дрогобичі ми оба здали матуру 1892 року завдяки опіці директора Борковського, який не давав нас вигонити з гімназії інспекторові Іванові Левицькому. По матурі Мартович разом із Левком Бачинським записалися на права [95 - Тобто на юридичний факультет. Студентом Чернівецького університету Лесь Мартович був упродовж 1892–1900 років. Продовжував навчання у Відні, а останній державний іспит склав аж 5 червня 1909 року в стінах Львівського університету.] в Чернівцях, а я відлучився й пішов на університет до Кракова…
   Від університетських часів почалося Мартовичеве бідування. Батько не міг йому нічого давати, постарівся, повивінував доньки, а син дістав (11 січня 1916 року) своє віно від української громади, – тиху передчасну могилку десь отам поверх Львова. [96 - Лесь Мартович помер у с. Погариську, неподалік від Рава-Руської, а похований у сусідній Монастирці.]
   Та про це іншим разом будем говорити.
   Відень,
   25 жовтня 1916 року

Людмила
(Із споминів про Леся Мартовича) [97 - (Із споминів про Леся Мартовича). Написано в грудні 1926 року і вперше надруковано в газеті «Громадський голос» за 8 січня 1927 року (№ 1–2). На мотиви, які спонукали його взятися за перо, автор вказує в тексті.]

   При кінці минулого літа мав мене відвідати в Русові мій приятель Лев Бачинський. У хаті підбілювали та прятали, чекалося на гостя.
   Вечером, як стемніло, ненадійно прийшла до мене Людмила, наймолодша сестра покійного Леся Мартовича.
   – Пане Стефаник, може б ви мені помогли що, аби мене прийняли до шпиталю в Снятині, бо я дуже хора, ревматизм мучить мене. Платити не маю чим, бо я дуже бідна.
   І подала мені: Certyfikat przynaleźności, mocą którego gmina Targowica stwierdza niniejszem, źe Ludmiła Krzanowska-Lewandowska, lat 46, rel. gr.-kat., stan: wdowa, zatrudnienie: zarobnica – posiada w tej gminie prawo przynależności. [98 - Довідка про місце мешкання. Громада с. Торговиця цим стверджує, що Людмила Кржановська-Левандовська, літ 46, релігії греко-католицької, родинний стан – вдова, соціальний стан – заробітчанка – приписана до цієї громади (пол.).]
   Добрі люди знають, як мало радості є на цілім світі, та цей «certyfikat» і хора Людмила мене дуже засмутили. Багато літ минуло, як ця zarobnica, наймолодша між дітьми Семена Мартовича, зривала нам, гімназистам, найкращі яблука в їх гарнім саді. – Хатка біленька, на три кімнати, з рундуком напереді, і пасіка ще та достаток середнього господарства.
   Батько родини, Семен Мартович, був писарем у Торговиці та в сусідніх селах. Чоловік наскрізь розумний і чесний. Оригінальне ціле його життя було. Вродився в жидівській фамілії, прийшла мачуха і відігнала від хати. Служив довгі роки наймитом у господарів, сам навчився між людьми читати й писати, врешті вихрестили його, і так він поволі увійшов між господарів, як рівний. Купив коло 15 моргів поля – очевидно, не зараз, – оженився на Буковині і жив мирно, а навіть і вигідно.
   Найстарша його дочка, Марія, одружилася з учителем Стефановичем і виховала багато дітей, які все брали дуже жваву участь в українськім житті. Друга сестра Леся Мартовича, Вікторія, віддалася за учителя Новодворського.
   Одинак Олесь учився в гімназії в Коломиї, а скінчив у Дрогобичі, і ми три, Лев Бачинський, Мартович і я, приятелювали з собою та ходили через вакації до Торговиці, до Серафинець (до Бачинського) і до Русова, до мене; і тепер я не можу забути того щастя, яке нам давав Лесь Мартович своїми геніально злосливими оповіданнями. Найрадше перебували ми в Серафинцях, бо мати Бачинського провадила дім вже на інтелігентську стопу.
   Скінчивши гімназію, я пішов на університет до Кракова, а Бачинський з Мартовичем студіювали право на університеті в Чернівцях. По всіх студіях почалася мандрівка Мартовича по адвокатських канцеляріях. Деякий час редагував «Громадський голос» [99 - «Громадський голос» – популярний орган радикальної партії у різних її модифікаціях, який виходив із незначними перервами в 1914–1916 і 1918–1921 протягом 1892–1939 років у Львові. Спочатку виходив як місячник, згодом двотижневик, а відтак тижневик. Його редагували: В. Будзиновський (1892–1896), І. Франко (1896–1897), Л. Мартович (1897–1898 і 1904), М. Павлик (1898–1903), І. Макух (під назвою «Новий громадський голос», 1905), П. Волосєнка (1906–1908), Д. Катамай (1911–1914), О. Назарук (1916–1918), О. Павлів (1922–1928), М. Стахів (1929–1939). Протягом 1936–1937 років при газеті виходив місячний літературний додаток «Сніп», де було опубліковано чимало листів й матеріалів до біографії В. Стефаника.] у Львові.
   …………………………………………………………………………………
   Бачинський приїхав до Русова. Людмила, запрошена мною, прийшла також того дня. Сидимо всі троє, Мартовича заступає його сестра.
   – Чого ви так посивіли, п. Стефаник, а чого ви так похилился, п. Бачинський?
   Ми махнули рукою. Це була відповідь на питання Людмили.
   – Хата ця біла, колись хата Мартовича, – розпалася, садок вирубаний впень, бджіл нема, діти хоровиті.
   – З цілої родини, – кінчила Людмила, – я одна лишилася. Родичі давно в гробі. Мій брат і сестри також пішли на вічний супочинок, так і не маю нікого, ні ради, ні поради… І коби хоть могла пацятко купити!..
   Нам обом безконечно сумно. Бачинський дає їй грошей, обіцяємо старатись для неї за твори її брата дістати які гроші на корову.
   Мій Боже! Чи геніальний письменник, покійний Лесь Мартович, не годен із-за гробу дати своїй сестрі корову?
   Ех, ви, видавці та приятелі! читачі й не читачі! читаюча й нечитаюча українська громадо!..

Серце

   Присвята моїм друзям [100 - Ці автобіографічні нотатки записані під диктовку письменника рукою його сина Семена в січні 1927 року і тоді ж уперше надруковані в львівській газеті «Громадський голос» (№ 4. – 27 січня).]

//-- І --//
   – Моя матір Оксана казала мені: «Хіба я покритка, а ти байстрюк, що тікаєш від мене». І я вернувся до неї.
   – Мій батько Семен колисав мене на руках вже великим хлопцем цілу ніч, а рано молотив. – Сильний був.
   – Сестра Марія у «Вечірній годині».
   – Сестра Параска – мій безмежний жаль.
   – Брат Володимир з очима ангела.
   – Брат Юрко добрий у своїх блудах.
   – Кирило Гаморак, приятель, старший від мене на сорок років, сказав: «Не пиши так, бо вмреш».
   – Євгенія Калитовська – мій найвищий ідеал жінки.
   – Іван Плешкан – поет, що заскоро вмер.
   – Іван Франко поставив мене малим наслідником своїм.
   – Євгенія Бачинська [101 - Бачинська Євгенія – сестра Льва Бачинського, яка померла 1897 року – начебто з любові до В. Стефаника (див.: ІІІ, 128–130). Змальована в поезії в прозі «Раненько чесала волосся».] – моя перша любов.
   – Михайло Павлик – побожність до людей і до ідеї.
   – Леся Українка – найбільша поетка і моя провода-торка в Києві.
   – Софія Морачевська – пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі.
   – Лесь Мартович – мій хлоп’ячий сміх і смак генія.
   – Моя жінка Ольга – найбільший мій приятель і мати моїх трьох синів.
   – Не ломи ребра, моє серце, я вже скінчив.
//-- ІІ --//
   – Лев Бачинський до себе найбільше суворий, а від хлоп’ячих літ все моє погане забув.
   – Анна Данилович [102 - Данилович Анна (1866–1953) – сестра О. Гаморак і дружина Северина Даниловича. Упродовж багатьох років її єднали зі Стефаником приязні стосунки. У 1936 році новеліст на збірці «Твори» зробив такий дарчий напис: «Найтихішій жінці на цілій Україні, Анні з Гамораків-Даниловичевій найбільше шануючий Василь Стефаник».] – пані, яка своєю безмежною делікатністю і інтелігенцією коло себе все ушляхотнює.
   – Северин Данилович – мій учитель соціалізму.
   – Стефан С.-Стоцький [103 - Смаль-Стоцький Степан (Стефан) (1859–1939) – український мовознавець і педагог, визначний громадсько-політичний, культурний і економічний діяч Буковини, один із керівників національно-культурного відродження Буковини. Дійсний член НТШ (з 1899), ВУАН (з 1918), Слов. Інституту в Празі (з 1928) та ін. В останні роки зосередився на інтерпретації художніх структур Т. Шевченка. У 1899 році видав у Чернівцях зі своєю передмовою збірку «Синя книжечка».] плакав над «Синьою книжечкою».
   …………………………………………………………………………………
   – Вячеслав Будзиновський друкував мої перші мініатюри під шибеницею в «Праці» і нікого не повісив.
   – Вацлав Морачевський – моя дорога у світ.
   – Станіслав Пшибишевський – сам великий і його великі товариші навчили мене шанувати мистецтво.
   – Богдан Лепкий – найбільше перечулений поет минулого, і я все хотів би за те його цілувати, та боюся банальності і тоді кусаю.
   – Микола Заячківський [104 - Заячківський Микола (1876–1938) – український громадський і економічний діяч, один із організаторів львівського міщанства, голова кооперативної спілки «Народна торгівля» у Львові, радник Торгово-промислової палати у Львові, Почесний член Союзу українських купців.] все грозить мені судом за довги в «Народній торгівлі», а про довголітні борги у нього ніколи не згадує.
   – Микола Шухевич [105 - Шухевич Микола – адвокат у Львові, який матеріально підтримував В. Стефаника і вів його справи.] дуже мене дряпає, а кожний мій свисток держить у своїм столі.
   – Іван Семанюк каже: доки буду тебе боронити за довги перед судом і ще свої стемплі додавати?
   – Юрко Морачевський [106 - Морачевський Юрій (1896–1935) – син В. і С. Морачевських, великий приятель В. Стефаника, який написав про нього кілька літературознавчих розвідок.] віддав би мені свою молодість, аби сховати мене в ній від бруду світа.
   – Олена Плешканова [107 - Плешкан Олена (Галя) (1854–1957) – дочка о. Кирила Гаморака, котра рано повдовіла. Були із чоловіком Іваном Плешканом добрими приятелями В. Стефаника. У їхній оселі в с. Чортовець народився не один творчий задум новеліста. Після смерті чоловіка впала у відчай, шукала розради в спіритуалізмі. Моральна підтримка В. Стефаника допомогла долати душевну муку й виховувати дочку Ольгу, а після смерті сестри вона опікувалася дітьми письменника.] – рідна сестра моєї покійної жінки, вірна моя приятелька в біді. У війні і по війні дала буйний ріст моїм трьом хлопцям:
   – Семенові.
   – Кирилові.
   – Юркові.
   – Заспокійся, моє серце, бачиш, як багато маю помічників.
   Василь Стефаник

Мої приятелі [108 - Автобіографічний нарис, у якому письменник дякує за вшанування ювілею його літературної праці, наводячи водночас спогади з дитячих літ, уперше надруковано на основі чернетки, яка зберігається в Літературно-меморіальному музеї В. Стефаника в Русові, у виданні: Василь Стефаник. Вибране. – Ужгород: Карпати, 1979. – С. 243–244). Рукопис ненумерований, без підпису й дати, окремі аркуші його пошкоджені, через що в тексті трапляються пропуски. На підставі змісту датований березнем 1927 року.]

   А вперед ідуть мої приятельки: Ольга Кобилянська. Який би я був щасливий, щоби її ще раз побачити.
   А ще протекторка моя Олена Пчілка. [109 - Пчілка Олена – псевдонім Ольги Петрівни Косач (1875–1930), матері Лесі Українки й предтечі українського інтеґрального націоналізму, з якою В. Стефаник познайомився в Полтаві 1903 року на відкритті пам’ятника І. Котляревського. Тоді для українців із Наддніпрянщини було заборонено виголошувати промови рідною мовою, і лише вона, поки царські служаки отямилися, встигла сказати своє слово українською.]
   Та ще моя приятелька з молодості Катря Гриневичева. [110 - Гриневичева Катря Василівна (1875–1947) – українська письменниця й сердечна приятелька В. Стефаника з часів його навчання в Краківському університеті. Залишила цікаві спогади про нього (Діло. – 1931. – 24 травня). За свідченням її сина, в другій пол. 1920-их років автор «Синів» начебто пропонував матері з ним одружитися (див.: Гриневич Ярослав. Катря Гриневичева: Біографічний нарис. – Торонто, 1968. – С. 54–55).]
   Та ще Олена Кульчицька – артистка, яка заблукалася між мужиків <…>
   Решта моїх приятельок будьте неназвані і радуйтеся своїм серцем для України <…>
   Гляджу на Вас, на всхід. І бачу там Шевченка та Вас, молодих нащадків Великого нашого Степу – Тичину…, Грицька Косинку, Дмитра Загула, Рильського, Зерова і всю тоту потугу, як здіймається безмежним крилом, щоби нам подихом великої України дати ще дихати.
   Мої дорогі приятелі, я не люблю писати довго; тішуся, що, крім цих, названих, я маю сотки приятелів.
   На закінчення розповім Вам про моє діточе минуле.
   Столи білі і понакривані, і білий хліб; я маю на печі чотири роки. Перед вікнами у снігу колядує братство. Я ще не знав тоді, що ті братства переходили до нас з Києва. Гримить коляда, як грім, моя мама успокоює мене і сестру мою Марію, що це прийшли браття, як вони гарно себе називали. А коляда говорила потужним голосом перед вікнами про лицаря, що сукав три свічки. При першій свічці личенько вмивав, при другій свічці суконки вбирав, при третій свічці коника сідлав.
   Ви, мої приятелі, не мали би мене за мéне, що я хотів бути таким лицарем. Ногами бив’єм до печі, аж моя мама напімнула, що я неконче маю піч розвалити.
   Та браття повходили вже до хати. Позасідали за стіл. Віталися, цілуючи себе в руки. Моя мама здіймила з печі Марію і мусіла кожного брата цілувати в руку. Як вона це зробила, то мій тато взяв мене на руки, підоймив понад калачами на столі і я цілував кожду грубу руку і за це діставав гроші в малесеньку долоню.
   Мій Боже, кілько я відтоді націлувався прекрасних бі-лих рук, – та мої губи дотепер лиш один той поцілуй пам’ятають – тих грубих рук.
   Мене знов посадили на піч, я таки мав більше грошей, як Марія. Коляда гриміла, як грім (за ним гармати, як грім гриміли) і дивно, що я всі гроші розгубив з кулачка, а ті поцілунки ще дотепер чую на своїх губах.

Іван Семанюк

   (Марко Черемшина) [111 - Спогад написано 26 травня 1927 року, місяцем пізніше, як помер Марко Черемшина, а вперше надруковано аж у 1971 році в газеті «Літера турна Україна» за 11 травня (публікація Ф. Погребенника). Передруковано з чорнового автографа, що зберігається в Літературно-меморіальному музеї В. Стефаника в Русові, у виданні: Василь Стефаник. Вибране. – Ужгород: Карпати, 1979. – С. 244–246).]

//-- І --//
   Буду говорити по порядку, він для мене дуже болючий, а прецінь мушу писати за мойого приятеля, бо і мої гони недалекі.
   Перший раз побачив я Семанюка, як він ходив в II гім[назіальний] в Коломиї. Гуцулик присадкуватий, здоровий, невеличкого росту: на три роки від нього старший, у гімназії я не зазнайомився з ним. Пригадую лишень, що товариші Семанюка по квартирі завидували йому найдбайливішої опіки, яку мав від свойого батька Юрія. Мене зараз потім прогнали з коломийської гімназії, а він лишився і здавав матуру в цій же гімназії. Перед 1900 роком я особисто познайомився з ним (далі кілька слів нерозбірливо – упор.). Тоді він уже був студентом прав у Відні. Багато ми не говорили, бо він завзято танцював, а я, на свій превеликий жаль, тоді і тепер не знав тої штуки. Він вже тоді, мабуть, мав літературні аспірації, так само я, та ми про це ні слова не говорили.
   Минули від того часу довгі роки, аж на початку року 1912-го я звернувся до своїх клубових товаришів [112 - … до своїх клубови товаришів… – обрані до австрійського парламенту члени радикальної партії творили окреме крило (клуб).] д-ра Льва Бачинського і д-ра Миколи Лагодинського з просьбою, щоб нараяли молодого адвоката, бо в тім часі життя національно-політичне так широко розлилося в Покутті, що мені, як не правникові і чоловікові слабої енергії, годі було вдержати той рух в порядку і сталості. Покійний Лагодинський сказав тоді, що він дав би мені молодого адвоката, та він лишиться без рук. Той Лагодинський, [113 - Лагодинський Микола (1866–1919) – адвокат і громадсько-політичний діяч із Надвірнянщини, один із керівників РУРП, посол до віденського парламенту (1907–1918) і віце-президент Українського парламентського клубу; із 1913 року посол до галицького сейму, член Загальної української ради і Національної ради ЗУНР.] чоловік без декламації і пафосу, говорив про Семанюка, як про ідеал адвоката: «Бавиться цілу ніч той мій заступник і просто з ресторації йде у мою концелярію і заступає клієнтів ліпше від мене». На великі заходи Льва Бачинського врешті Семанюк дав себе намовити на Снятин. Тоді я дійсно в повіті чув себе багатим. Поет і добрий адвокат сів у осередку великого українського руху і аж від цього року, 1912-го, ми заприязнилися і не можна говорити про нашу молодечу приязнь, – ми ж тоді були дорослі мужчини.
   Від того року його особа і його адвокатська канцелярія зробилися центром в повіті і в місті українського життя в його найрізнорідніших формах, і до кінця його життя той центр лишився. Війна і недуга серцева, здавалося, зломлять його залізну енергію, феноменальний розум і завзяття. Та цього не було: ще на посліднім Снятинським вічу в квітні ц[ього] р[оку] я його ледве упросив, щоб головував на цих зборах, і він сидів у президії та боронив наших промовців перед правительственим комісаром. «Пане комісар, – говорив покійник у великім зворушенні, – промовці на вічу вимагають від держави найелементарніших прав. Освідчую вам, що ніякому з бесідників не відберу голосу як голова, а ви можете розв’язати віче». Це були його слова, мабуть, послідні з народної трибуни. Я дуже жалував, що примусив його головувати. Ще в маю 1922 р. його ординарний лікар з санаторії сказав мені, що він через склерозу може кожної години вмерти. І це мій гріх.
   А вже найбільший мій гріх, що 23 квітня ц[ього] р[оку] у Великодну соботу я з гнівом відмовився відвідати його на Великдень разом з моїми синами. 25 він нагло вмер у своїх Кобаках, а 27 квітня зраня повідомила мене його дружина про його смерть. Я задубів і в тім задубінню з порога його хати сказав промову; ще більше глупу, як всі інші.
//-- II --//
   Я глибоко вдячний приятелеві Володимирові Дорошенкові [114 - Дорошенко Володимир (1879–1963) – український літературознавець і бібліограф, громадський і політичний діяч, автор брошури «Василь Стефаник» (Відень, 1921). У спогаді згадано його статтю «Творчість М. Черемшини».] і незнакомому мені з Радянської України Зерову, що вони оба розвіяли легенду, що Марко Черемшина був мій наслідувач. В часі дев’ятсотих років методи літературної форми були в Європі майже однаковісінькі і коли Семанюк виховувався у Відні, а я в Кракові самостійно один без другого, то правда є така, що ніякої «школи» Стефаника не може бути. І коли я з Марком Черемшиною ніколи не сварився, то можу відверто тепер сказати, що це непорозуміння в нашій критиці все мене боліло, кидало тінь на наші особисті недомовлені стосунки і я все глибоко чув кривду Марка Черемшини. Sic parva magnis, [115 - Таким чином, малий є великим (лат.).] то Міцкевич, Красінський і Словацький також мали б творити якусь школу. А вже про Мартовича нема мови, бо він такий окреслений великий талант, що мішати його в якусь школу є просто гріх <…>
   Марко Черемшина, крім його горожанських чеснот, був чоловік дивно скритий. З його душі виходили, мабуть, два коридори. Один елегантний, холодний і відштовхуючий, – це до його канцелярії; другий – яркий, повний квітів і любові – в його Гуцульщину.
   Коли ми оба змовилися ніколи не говорити про свої творчі плани, ніколи не читати взаїмно своїх рукописів, то це виходило в нього, мабуть, з того, що він не хотів показувати свойого прегарного букету перед весіллям, а в мене, і це певне, з моєї хворобливої погорди до друкованого слова.

Славайсу [116 - Уперше надруковано в травневому номері журналу «Червоний шлях» за 1927 рік поряд із новелами «Давня мелодія» й «Вовчиця», які теж мають автобіографічний характер (№ 5. – С. 7–8). Спогад присвячено довголітньому приятелеві зі Снятина й активному громадсько-культурному діячеві Семенові Зінкевичу, який у поетичній формі написав історію снятинської читальні.]

   Присвячую Семенові Зінкевичеві

//-- І --//
   Я знаю Снятин від року 1881, як мене післали там учитися у другу нормальну класу. По школі я вилазив на найвищу яблуню у сусідів міщан і довго дивився на Русів, але його ніколи не бачив, бо він у долині. Моя мати приходила до мене і давала «шустку», щоби я не вилізав високо на деревину, бо можу розбитися, а Русова однако не побачу.
   Директор школи, як я мав до нього діло, не дозволяв мені іти з ним разом, лише ззаду за ним.
   Я дуже дивувався.
   Мій сусід у шкільній лавці Тавбер все приносив до школи оселедці. Ми оба так пересякли оселедцями, що учитель тікав від нашої лавки, а моя мама, як прала сорочку, то казала: «Боже, чого в тій школі бочки з оселедцями?» Тавбер тепер у Відні має магазин колоніальних товарів і їсть солонину і шинку.
   Міщанин, в якого я був на квартирі, одного вечора розказав, що царя московського вбили. Я тоді не був монархістом, і це мене анітрошки не зворушило.
   Видко, що я тоді мав нещасливу фізіономію, бо як ішов на ринок шукати мами, то діставав від незнайомих жінок яблука, обарінки й цукор.
   – На, небоже, це за мого Іванка або Василька.
   Всі ті дарунки я збирав у пазуху, а як уже здибався з мамою на ринку, то вона зараз сідала зо мною і вперед перебирала моє волосся, чи нема де «нендзи». Потім цікавила її віддута пазуха.
   – Хлопче, де ти це набрав, ци ти не крадеш?
   Як я об’яснив мамі, відки стільки добра в мене набралося, то мама сказала, що за кождий обарінок і яблуко треба молитву говорити. Я так не любив говорити молитви і митися, що від милосердних жінок я тікав, як заяць.
//-- ІІ --//
   Давні роки минулися у гімназії коломийській і дрогобицькій. По матурі я знов зблизився зі Снятином, треба було міщанам читати реферати, організувати товариства.
   Міщани були завзяті і подобалися мені. Час університетських студій у Кракові не перервав моїх зв’язків з міщанами. Декілька часів в Снятині сидів стало Кирило Трильовський [117 - Трильовський Кирило (1864–1941) – відомий громадсько-політичний діяч, один із провідників РУРП, організатор «Січей», що пізніше стали основою українського війська. У 1907–1918 роках посол до австрійського парламенту, який вніс близько 1000 інтерполяцій, а під час обструкції українських послів виголосив 10-годинну промову. Із вибухом Першої світової війни – голова Бойової управи УСС і член Загальної української ради, у 1918 – Української національної ради ЗУНР.] і Лесь Мартович.
   Міщани говорили, браталися з мужиками і робили партію радикальну. Вибори, маніфестації. Старого Грицька Запаренюка тягнуть жандарми під арешт, виборці-українці на ринку Снятина присягають вічну любов Україні, жандарми розганяють.
   Трильовський впроваджує до Снятина тисячу січовиків у червоних лентах, польське правління непокоїться, та нічого не заказує.
   Загальне голосування. Стаю кандидатом від радикальної партії до віденського парламенту. Мушу виголошувати кандидатські промови (хай мені боги дарують у своїй великій ласці цей великий гріх) і виходжу послом. Більшого упокорення не зазнав я, коли вислухував промови моїх колегів у парламенті. Без знання мови, без програми, без темпераменту, – все те робило на мене вражіння штубаків із першої класи. Якби не чотири наші бесідники з клубу, які виголошували промови і розумні, і гарні, то дійсно треба би було соромитися за українське представництво.
//-- III --//
   Я став головою філії «Сільського господаря», головою філії «Просвіти», головою повітової управи радикальної партії, і ще більше голов було в мене на шиї. Перед тисячами слухачів реферував про союз України з центральними державами з Береста Литовського. Поляки знижилися й говорили кожному будячкові: «Славайсу». Я їх успокоюю: «Не бійтеся, ми лиш ваш ґрунт заберемо, а самі ви будете жити, як у раю, без податкових тягарів. Все те хай тверді мужики забирають на свої плечі».
   Війна. Львів наш. Мужики тікають з фронту. Треба покидати Львів, починається велика трагедія, яка дотепер триває.
//-- IV --//
   Тепер я ходжу по Снятині, купую що найдешевше, і вже ніхто з мужчин мене по дорозі не задержує. Одні з них пішли в підземелля, у ясний сховок, другі гріються на сонці теперішніх можновладців. А мене вітають лише жінки словом «славайсу». Лиш вони одні пам’ятають ще мене, і я їм вдячний.
   – Навіки слава, жінки!

Каменярі
(Спомин) [118 - Написано взимку 1936 року і відразу ж надруковано в літературному додатку до газети «Громадський голос» – журналі «Каменярі» (№ 1. – С. 11–12). Хоча, як випливає з епістолярію новеліста (листування з І. Лизанівським), до роботи над споминами про І. Франка він брався ще в середині 1920-х років. Але тоді щось завадило закінчити розпочату роботу, яку мав намір увінчати книгою, хоча з подібними проханнями до нього зверталися неодноразово.]

Я все, коли вертав з Кракова додому, вставав у Львові відвідати Івана Франка, [119 - Тобто будинку Політехнічного інституту.] який мешкав нижче великої жовтої техніки. З великою радістю входив на перший поверх до робітні і бібліотеки нашого поета. Він, завсігди в вишиваній сорочці, виходив у бібліотеку, вітав мене та відразу закликав свою бліду жінку і зголошував мене як гостя на снідання і обід. Хлопці і мала дівчина дуже були раді, чи мені більше чи сніданню, не знаю, а я, переговоривши, що конче треба було, з господинею дому, переходив зараз до робітні, заваленої купою різних скриптів, перекладами та кусниками всіляких поезій. Я був чоловік ще молодий та дуже несміливий і без ніякого публіцистичного хисту, а до того велика пошана до нашого найбільшого поета мене дуже пригнічувала. То був час, коли Франко написав по-німецьки та надрукував у Відні свою статтю: «Der Dichter des Verrates». [120 - «Поет зради» (нім.).]
Я боявся, що Франко не сміє вийти на вулицю через грізні голоси тодішньої польської преси, і запроектував тому прохід у Стрийський парк. Він згодився і покликав до нас ще двох своїх хлопців… На долині, як ми мали виходити на вулицю, Франко сказав до мене: «Я все виходжу щодня до своїх редакцій, але мене так не видно, я менше високий від вас, і тому дотепер ще не битий. Я не хотів би, щоби ви за мій гріх невинно покутували». Я відповів: «Я не годжуся з вашою статтею про Міцкевича, а ми йдемо в дільницю робітничу, вас добре робітники знають як свойого товариша і провідника. Тут ми можемо свобідно перейти. А в Стрийськім парку я буду держатися трохи позад вас, як задля сторожа, а ви з хлопцями йдіть передом». І я показав свою грубу палицю. Хлопці бігали то перед нами, то за нами, а Франко говорив до мене, що ми в біді підемо до кофейні, де часто сиділи його близькі люди при каві. Стало сидів Остап Терлецький, [121 - Терлецький Остап (1950–1902) – український громадсько-політичний діяч, публіцист і літературознавець, один із друзів І. Франка. Був одним із керівників радикальної течії народовців, на основі якої постав радикальний рух.] час від часу показувався польський поет Ян Каспрович, разом з Франком співробітник «Кур’єра львівського». [122 - «Кур’єр Львівський» – польська газета радикального спрямування, в якій протягом десяти років (1887–1897) співпрацював І. Франко.] Ніхто Франка не нападав, ми спокійно сиділи коло півгодини в Стрийськім парку, і тоді він просто напав на свою декламаторську – так він казав – і без таланту написану поему «Каменярі». Я тоді, як сидів поруч Франка, був противної думки, як він, так само і тепер.

Про ясне минуле [123 - Вперше надруковано в «Альманасі українського студентського життя в Кракові» (Краків, 1931. – С. 9 – 11).]

   Восени 1892 р. я вписався на медичний факультет у Кракові. Тоді була там «Академічна громада» студентів-українців. Згуртовані там були майже самі медики тому, що медичного факультету у Львові ще не було. Мої товариші були діти заможніших батьків, бо медицина і тоді вимагала більше вкладу, як і тепер. Одним з провідників «Академічної громади» був др. філософії Роман Яросевич, я був щасливий, що зійшовся з цим дуже розумним і прегарним професором з гімназії. Він учив мене і Леся Мартовича української мови в Коломийській гімназії, а що українське було назначене на послідню годину 11–12, то він позволяв нам виходити додому, якщо котрий змучений, з тим, що не буде записувати неприсутнього до денника. Від слідуючої години української мови вже ані один ученик не абсентувався. Так було все, і для нас наука української мови була найприємніша і найкорисніша. Такий се був учитель. Десь пізніше він покинув учителювання в гімназії і вчився тепер медицини.
   В нашій «Академічній громаді» ми сходилися щовечора, читали часописи, слухали відчитів. Члени товариства майже всі були драгоманівцями і належали до української радикальної партії. Я пам’ятаю всіх товаришів старших і молодших по медицині, та не про всіх буду писати. Найвеселіший і найздібніший медик був Яків Невестюк. [124 - Невестюк Яків (1868–1934) – український громадсько-політичний діяч, лікар і письменник, автор комедії «Кандидат» (Львів, 1911).] Він котрогось року перевозив тайно українські книжки до Києва, книжки на границі найшли, і він цілий рік просидів в тюрмі в Москві чи Петербурзі. Як вернув, то реферував про свій побут довго, а ми ще довше запивали громадою його щасливий поворот, він сам любив випити. До моїх приятелів належав Володимир Филипович [125 - Филипович Володимир – товариш В. Стефаника, представник краківської групи РУРП.] і Сафат Шмігер. [126 - Шмігер Сафат (пом. 1926 р.) – товариш В. Стефаника, з яким певний час винаймали спільно квартиру, активний учасник радикального руху.] Филипович, багато обдарований, сама полумінь в дискусії, погромник вшехпольської ідеології, захорував на початку студій і вмер на селі в батька-священика. Шмігер все мовчав, всі товариші його найбільше шанували за його пречистий характер. Він син бідного селянина з Розношинець коло Збаража, відличний ученик, через гімназію заробляв на себе лекціями. По першім ригорозі опустила його енергія, мабуть, забагато стратив її хлопцем, заробляючи на хліб, і не міг вже кінчити медицини. Сидів ще кілька років в Кракові і вернув до Збаража вже хворий на туберкульозу, був урядником при якійсь українській установі і недавно вмер. Я би був вдячний його приятелям і знакомим зі Збаражчини, щоби ще тепер написали про нього, це був святий чоловік, про якого я й тепер згадую з найбільшою любов’ю.
   З близших товаришів нагадую ще Володимира Вітошинського (Фітас), умер тамтого року в Відні, довголітній міський лікар в Тернополі, Володимир Білінський (Пехюсь) умер давніше вже лікарем у Збаражі, Теодор Соневицький, комплетно урівноважена аристократична натура, тепер лікар в Старім Самборі, Теофіль Гвоздецький все усміхнений, лікарює довгі роки в Липиці, Гукевич тепер лікар в Одесі, і багато-багато лікарів, які ще тепер хотять вилічувати хорих з невеличким щастям, і багато таких, що вже давно повмирали. З отворенням медичного факультету у Львові українці-ембріони всі пішли до Львова, а краківська «Академічна громада» меншала-меншала, аж зникла. Бібліотека «Громади» і її маєток послідні загальні збори передали «Академічному брацтву» у Львові.
   Поза студентами медицини треба згадати у Кракові Івана Труша, який вчився малярства в Академії. Острий полеміст, інтелігенція глибока і загальна, один з найталановіших людей, яких знаю, з величезним образованням і фаховим, і загальним. Всі його знають. Володимир Старосольський [127 - Старосольський Володимир (1978–1942) – український громадсько-політичний діяч, правник і соціолог; один із засновників товариства «Молода Україна» і редактор його журналу, організатор сецесії з Львівського університету (1902). З початком Першої світової війни – член Головної української ради і Бойової управи УСС, співпрацював із Союзом Визволення України у Відні. У 1918 році – член Військового комітету, а восени 1919 – товариш міністра закордонних справ УНР (в уряді І. Мазепи).] вчився в Кракові прав. Знав, що він українець, та по-українськи не міг скласти речення. Хлопчина панський з виховання, і чи кров прадідівська, чи теорія, – він же дуже любить теорії, – завели його в українську націю і вчинили з нього найкращого між нами чоловіка. Вже при кінці мойого побуту в Кракові вступив до Академії малярської Михайло Бойчук, [128 - Бойчук Михайло (1882–1939) – український художник, маляр-монументаліст і педагог, пізніше – професор Художнього інституту в Києві.] просто з села від роботи, з мозолями на руках, з рум’яними лицями, побачив я його в своїй хаті. Всі знають, що це тепер великий маляр, один з основників ренесансу староруського малярства.
   Осібно згадую мойого приятеля Богдана Лепкого, який обняв у Кракові посаду в гімназії Св. Яцка як учитель. З його прибуттям відчинився салон для решток вічних медиків. Не можу бути вже анітрохи об’єктивним, нагадуючи перші роки моєї з ним дружби. Всі знають його як великого поета, як робітника і вченого, але не всі знають, як високо культивований се чоловік, який він великий в розумінню цінити людей як великих, так і малих. Він для мене все був такий самий гарний, як його твори. Перший раз я з ним познакомився в Кракові, і я вдячний долі, що я з ним зійшовся.
   По цім деревлянім спомині, може, трохи розради. По розв’язанню «Академічної громади» всі українці з студіями, без студій, з посадами, без посад згуртувалися в філії товариства «Просвіти», яка заснувалася головно заходами Івана Бориса, урядника колійового. Казино, радикали, народовці, диспути, карти, жіноче товариство. Треба уладжувати шевченківський концерт. Проби хору, наради, програми, нервозність. Радикали перепачковують на одну з декламацій «Каменярів» Франка. Декламувати буде молоденька Катря Банахівна, студентка учительського семинара. Дівчинисько рум’яне, чорнобриве, всі молоді за нею поглядають. Панна Катря декламує гарно. Від радикалів має припоручення, як вийде на естраду, почати так: «Каменярі, поезія Тараса Шевченка». Так треба робити через каноніка о. Борсука і його сотрудника Козловського. Панна Катря декламує прегарно. Публіка дуже вдоволена, бо що вільно Шевченкові, того не вільно Франкові. Декламаторка, тепер пані Гриневичева, думаю, не взяла на себе непростимого гріха. На цім концерті я зазнакомився перший раз з д-ром Софією Окуневською-Морачевською і її чоловіком проф. Вацлавом Морачевським. Це знакомство було чи не найважнішою подією моєї молодості.
   Близько сорок років те, що гірке було, посолоділо, те, що молоде було, посивіло. Всіх приятелів і товаришів, які ще живуть, здоровлю.
   Ваш Василь Стефаник

Публіцистичні та літературно-критичні статті [129 - Жолудки наших робітних людей і читальні (Зі Снятинського). Це, по суті, був перший (якщо не брати до уваги публікацію в третьому номері гектографічного журналу станіславівських гімназистів «Поступ» нарису «Форналь Антін», про який нічого певного сказати не можна, бо жодний примірник журналу не зберігся) публічний виступ В. Стефаника. Статтю написано в квітні 1890 року й уперше надруковано за підписом «Василь Семенів» у часописі «Народ» (1890. – № 10. – 15 лютого. – С. 144–146). Публікація викликала чималий резонанс: на неї покликався в передовій статті в тому самому номері журналу М. Павлик, а невдовзі вона стала предметом обговорення в статті К. Обуха (К. Трильовського) «Які то руські діячі в Снятинщині».]

Жолудки наших робітних людей і читальні

   (Зі Снятинського)

   Я гадаю, що читальні повинні передовсім звертати увагу наших світлих людей раз, щоби застановитися, чи вони вже годні заспокоїти мужицькі вимагання в декотрих сторонах, а по-друге, й тому, що в читальнях мужики говорять, як дивляться на свої справи. Мужики наші гуртуються в читальні і там починають розбирати свої справи цілком інакше, як се подають світлі русини. Не знаю вже, чи зі щирим серцем, чи ні пускають світлі русини свої газети та книжечки між мужиків, але добре знаю, що вони не дають достаточного корму людям, що гуртуються у спілки просвітні, аби тим робом радити собі в своїм вже аж надто тяжкім житті. Читальні наші менше-більше усюди стоять на тім самім ступні розвиття, та й вже в декотрих сторонах (як в Снятинщині) відцвітають, а на їх місце треба інших спілок. Мужики зачинають шукати таких спілок десь у інших народностей. А як мужики самі собі повишукують свої спілки, тогди не знаю, чи зможуть наші народолюбці запанувати над тим цілим рухом. Не знаю, чи тогди деякі руські панове у Львові відважили би ся говорити мужикам за тоту свою «Русь», котрій би було все одно, чи мужик голодує, чи ні. Я і не дивуюся звісним нашим патріотам, що вони могли сказати молодшим людям, що у них жолудок перший. Ті патріоти ледве чи були коли в житті голодні і не знають, що як чоловік голоден, то тогди не тілько що не хоче «Русі», але навіть і сонечка Божого не хоче бачити. Ті панове, відай, і поняття не мають, як то мужик, наробившися, як віл, цілий день Божий і наївшися бараболі з хлібом, думає за всі ті «читарні», та «кандибати», та «збори». Спитайте його, чому він не йде до читальні, а він: «Та чого, – каже, – піду, там не урадять, аби я завтра узяв дорожче за день, ані абих не платив вікнове, відумерщину, шкільне, дорогове і т. ін.». Най же тут хто скаже йому: «Та ви русин, ви творите “Русь”, ви повинні йти та робити на славу нашій “Русі”, то він таке скаже, що й написати тут не можу. Тепер сам не знаю, кого тут винити: чи інтелігенцію, чи мужиків?
   Наша інтелігенція згори виробляє собі якісь гадки про мужиків, часто-густо і не бачачи їх на очі, а мужики наші тепер уже так притиснені, особливо послідніми роками, що їм аби яка така полегша, то будуть вдоволені. Один наш читальник сказав мені в розмові отаке: «Наші учені русини гадають, що ми не вміємо робити коло землі і вічно нам клепчуть за гній, за управу збіжжя. Добре воно, – каже, – і за тото писати, але не так багато; нам коби землі дали, а ми би самі землю добре обробили; ми знаємо, що машинами можемо поправити свою господарку, але що ж, не кождому на них стати; наші пани учені повинні нам подавати все, що діється межи мужиками інших країв, як вони виборюють собі волю та як собі радять; таж вони також бідні люди, як ми, лиш більший розум мають. І ми хочемо лиш того розуму; маєтку від наших панів ми не хочемо, бо вони самі його не мають, а лиш хочемо, аби наші газети та книжки подавали нам чисту правду, не зафарбовану страхом світлих русинів; хочемо, аби та наука не сходила до того: «Тримаймося, русини!» – ба не знаю, чи за чупер, чи за що? Наші, – каже, – учені-русини з міст не дивляться на мужиків правдивим оком, їм здається, що всі наші мужики святочно убрані, веселі та неголодні; але якби ви вигнали з цілого села усіх людей десь на вигін, то виділи бисте вже багато й голих; наш чоловік, як де йде, вбирається яко-тако, бо бере на себе, що є в хаті, а жінка й діти сидять лише в дранках. Учені русини гаркаються межи собою, але я би-м собі тото й на тямку не брав; котрий добрий, най робить, а котрому си не хоче, то ми не будемо просити; лиш най нам ті добрі роблять світло наше, бо ми будемо в чуже дивитися. Нам все одно, най будем і турками, аби-смо лиш не пухли від нужди та голоду».
   Так сказав мені мужик, член «Kółka rolniczego» [130 - Сільськогосподарського гуртка (пол.).«Kîłka rolnicze» – сільськогосподарські товариства в Галичині, які польська шляхта організовувала для посилення свого впливу на галицько-українське селянство.] в Русові. Найліпшим доказом, що наші світлі русини мало знають, чого мужикам треба, і не потрафили ще нічого твердого своїми письмами межи мужиками зробити, є заведення «Kółka rolniczego» в русівській читальні. Читальня русівська заведена тому кілька років назад. Зібралися самі бідні і середні ґазди і завели читальню в тій надії, що їм з часом буде ліпше. Читальня ся не мала ніколи більше як 50 членів, але добре ся тримала, виробила добрих людей, чого доказали вибори зі Снятинського. Але все дедалі чогось їм не ставало, вони хотіли притягнути людей багатших, та не могли, раз з власної вини, що насмівалися з тих, що горілку пили (читальники були всі тверезі) і гордили ними, а друге, що багачам таки не пильно діялося вступати до читальні. Нарешті, читальники перевідали, що десь є «Kólko rolnicze», і завели його сього року у себе. Вони кажуть, що то для них дуже добре, що марфу (товар) дістають дешевше, як усюди, мають читальню, і склеп, і касу позичкову, і шпіхлір, і податку від того не платять.
   Всі без сумніву скажуть, що се польсько-шляхетське, для мужиків не здале і шкідливе, що мужики дурні, що се завели, що вони не тримаються «Русі». Але хто ж тут, питаю знов, винен: чи мужики, чи народолюбці? Чи мужики, що в таких тяжких роках шукають хоть деякої полегші, чи інтелігенція, що могла кричати на «Kółka» в 1885 p., а такого для мужиків зробити не могла? Таж у нас є правники, котрі могли би о то постаратися. І що ж, панове, може із сього вийти? – «Русь»? Мені ся видить, що ні. І який вплив тоді може мати Львів з народолюбцями на читальні, яку роботу мож буде зачинати з мужиками, коли вони вже в чужих руках. Не перечу, що з часом самі мужики пізнають, що то для них шкідливе, але кілько то часу страченого, кілько сил страчено на борбу з «Kółka-ми».
   З сього отже видно, що наші світлі русини або не оглядаються за мужиками, чого вони хотять, лиш ділають на свою руку, або таки не знають, чого вони хотять. Усі села в Снятинщині аж пруться закладати «Kółka», ледви ся їх стримує, а єсли ся їх стримує від того, то треба їм дати щось друге на то місце. Але чи хоч один народолюбець подумав дотепер над сим? Сумніваюся. Наших «світлих» займає більше красна гадка о розділенню Галичини, [131 - Тобто про плани адміністративно-територіального поділу Галичини на українську й польську частини.] аби мужики ще більше платили на удержання двох соймів. Як мужикові тяжко, то най ще більше тягарів поносить. От-таке-то з нами, бідними мужиками! Пригадаю собі, що одного часу чув я від доста розумного чоловіка, що у нас з робітниками нема що виступати, бо у нас їх нема; у нас на багатших, каже, ґаздах треба опиратися.
   Добре, на багатших опиратися, але чи насамперед багато їх у нас, та й чи ґазда, що має 5 моргів поля, не є вже сам робітником? О тім прошу переконатися межи селянами. Якби ся вело роботу тілько з самими багачами (не хочу розбирати, яка би то була робота), то утворив би ся розділ, а такий розділ був би дуже шкідливий, і знаю, що жаден народолюбець не схотів би того, бо наші люде по селах, чи бідні, чи багачі, жиють братно і в згоді: один другого спомагає, один не виноситься над другим. Але чи у Русові не даний вже початок до такого розділу, коли бідні мають «Kółko», а багачі завели собі другу читальню «Зірницю». І хоть я добре знаю, що «зірничникам» і через голову не переходить гнобити бідніших, хоть би й тих, що в «Kółku», але розділ уже є, а через що розділ? Я смію відповісти, що через те, що наші світлі русини наперед не подумали вже при зав’язанню читальні, що мужики в читальні пізнають трохи себе і світ і схочуть далі іти. Тепер, власне, прийшов той час дальшого поступу, але ніхто не хоче провадити його далі.
   Вищезгадана читальня «Зірниця» відкрилася дня 15 цвітня с. р. Багато людей вписалося до неї, ба аж 140 членів! До неї вписалися багатші ґазди й бідніші, а також 20 парубків. Се дуже добре, бо, як то кажуть, на молодих вся надія, так і сі парубки в «Зірниці» пізнають тепер стрій світу та свої мужицькі справи, зможуть напізніше вже і господарити ліпше, і відважніше за свої справи упоминатися. На відкриття приїхали: наш посол д. Кирило Гаморак, [132 - 1889 року Кирила Гаморака обрано було послом до галицького сейму.] др. С. Данилович і Є. Стрийський. [133 - Стрийський Є. – дочкою топорівського панотця Івана Стрийського була дружина о. Кирила Гаморака; тут, очевидно, хтось із його родичів.] Збори відкрив розумною промовою о. Мисула. [134 - О. Мисула (Михайло) – священик із Русова.] Др. С. Данилович об’яс нив статути. По нараді вибрано отсей виділ: голова о. Михайло Мисула, заступник ч[есний] госп[одар] Семен Стефаник, касієр ч. Михайло Дідух (війт), писар д. Ом. Петровський, бібліотекар Ілія Вахнюк. [135 - Вахнюк Ілля (1859–1945) – селянин із Русова, близький товариш В. Стефаника. Був учасником культурно-освітнього руху на Покутті, залишив спогади «Село Василя Стефаника».] Потім наступили вечерниці. Перший говорив парубок В[асиль] С[тефаник] за громади, як утворилися і чому, що мож громадою зробити і яка громада повинна бути. Потім забрав голос посол д. Гаморак. Він загрівав до спільної роботи, бо лиш таким способом мужики зможуть собі вибороти рівні права з іншими станами і народами; врешті сказав, що наукою дійдемо до того, до чого дійшли інші народи і зможемо аж тогди зрівнятися з ними. Далі наступили декламації А. Шлемка та І. Вахнюка. По сім мав д. др. Данилович свою красну та правдиву бесіду.
   – Мужики, – сказав бесідник, – збираються в купки, громадки і починають розбирати свої справи, бо щось їм не стає, щось їх пече. До всього біда-причина, так і тут біда пре робітних до гурту, до громади. І громада лиш, – говорив далі, – може спасти наших мужиків, а, просвітившися, вони зможуть змінити все на свою користь, бо вони своїми руками удержують світ, то й повинні бути панами в своїй хаті. – На закінчення сказав, що лиш наука, але наука в громаді, доведе наших мужиків до такого ладу, який мають інші стани; до такого, який їм належиться за їх тяжку працю. Як ціла громада стане за одного, а один за цілу громаду, то аж тогди наші мужики зможуть так уладнити свої справи, як їм треба, а не як іншим.
   Збори закінчив о. Мисула. Велично і дуже з великою парадою відкрилась «Зірниця», та коби вона і надалі так славно держалася. Добре ведення «Зірниці» залежатиме від виділу; вели виділ щирий та добрий, то читальня ся багато людям у дечім поможе, але єсли би «Зірниця» мала завмирати, то се буде найбільшою виною виділових.
   Тепер відкрилася у нас нова читальня у Потічку, та й були вечерниці у видинівській читальні. У нашім повіті надто люди запалюються до кожної спільної роботи, але як нема кому далі піддавати вогню, то ціла робота поволі затихає. Се, відай, вплив такої ж роботи тутешніх діячів. Такий фанатизм більше шкідливий, як добрий до роботи.
   Давно вже зачалася весна, та й багато вже мужики крові пустили. Страшно і жалко стає, що мужик ме робити, як випустить ще і ту крішку крові, котру має по сьогорічнім харчі та Великім пості. Багато, особливо жінок, постять страшно, декотрі і слабі постять і тим чином вбивають себе. Наші панотці, хоч би із релігійних приписів, повинні добре уважати, хто має постити, а хто ні. Мені видиться, що більший гріх, як мати, плекаючи дитину, зіслабне і умре, а за нею дитина, ніж такий піст. Багато з «Січі» [136 - «Січ» – організоване 1868 року товариство українських студентів у Відні.] виходить лікарів, але мало з них роботи. Як дуже здала би ся лікарська газета для мужиків, най посвідчить хоч би таке пускання крові. Наші мужики дуже радо повітали би таку газету. Але наша інтелігенція або спить, або свариться, а тут мужик і дурний, і слабий, і голоден. Вкінці він сам найде собі дорогу і піде собі своєю, а «пани руські» своєю дорогою. Тільки ж тогди руські «пани» не зможуть нічого зробити, але утворять собі хіба свою «боярщину». Але ті бояри не муть мати що з часом робити, а що не будуть мати, що робити, то най вам скаже мужицька приповідка: «Якби мужик з волом не орав, то пан на хорбаці й дранки би не мав».
   Василь Семенів

Віче хлопів мазурськиx у Кракові [137 - Написано відразу після зборів селян-мазурів, які відбулися 12 листопада 1893 року, й відразу ж опубліковано за підписом «Стефан» в журналі «Хлібороб» (№ 21–22 і 23. – С. 148–149). Мова про одну з перших спроб політичної організації польських селян. На зборах був присутній і виступав від імені Русько-української радикальної партії І. Франко, який намагався об’єднати зусилля галицьких селян з обабіч Сяну для спільної боротьби проти польсько-шляхетських порядків. Ініціатором політичного освідомлення виступила організована С. Стояловським партія «Związek stronnictwa chłopskiego». На основі цієї політичної структури невдовзі постала демократична селянська партія «Polskie Stronnictwo Ludowe» (PSL) зі своїм політичним органом – тижневиком «Przyjaciel Ludu». У вироблені програмових документів цієї партії брали безпосередню участь І. Франко та В. Охримович (1870–1931). Вона базувалася на принципово нових порівняно з попередницею ідеологічних й організаційних засадах, а очолював її Ян Стапінський (1863 – ?). Якийсь час ця політична сила співпрацювала з РУРП, і на вибори до галицького сейму вони йшли спільним фронтом. Вона першою делегувала до сейму «хлопа» (Поточека). Напередодні виборів до австрійського парламенту 1897 року перейшла на проурядові позиції. Про відхід PSL від програмових засад і її зраду селянських інтересів детально розповів І. Франко в статті «Поляки і русини».]

   В липні сього року зав’язалася на Мазурах партія хлопська. На перших її зборах посол – хлоп Ст[аніслав] Поточек – сказав, що час би вже і мазурам мужикам стати против усякого безправства та несправедливості і знести надмірні тягарі, що видирають польському мужикові послідній гріш. Молоденька ся партія хлопська скликувала віча по Мазурщині і радила про справи мужицькі. Одно таке віче відбулося у Кракові дня 12 падолиста.
   Увійшовши у велику залу, побачив-єм небагато хлопів, а одна річ мене таки дуже здивувала. На підвищенню стояв піп у червонім поясі. Се хіба яку тверезість хотять попи заводити, погадав-єм, або попи мазурські ліпші від наших, як скликають мужиків та радять з ними про їх біду. Та зараз я перестав дивуватися, а пізнав кс[ьондза] Стояловського. Сей піп знаний віддавна з сього, що боронив мужиків від усяких «приятелів» непрошених і не оглядався на власть духовну і світську. За таку хлопоманію саджали його не раз у кримінал, а вкінці і парафію відобрали. Тепер же він утік до Шлезії, а духовенство польське домагається від архієпіскопа, аби йому заборонив носити реверенду. По-нашому, повинен би Стояловський сам скинути реверенду, як її носити йому забороняють, бо сам добре видить, що годі бути попом і мужицьким приятелем нараз. От такий-то був піп на підвищенню, і я переконався, що і мазурські попи не конче дбають за свої овечки, бо, крім Стояловського, жодного попа не було.
   На вічу говорили мужики за такі самі справи, як на наших вічах. Домагалися зміни устави громадської і загального безпосереднього голосування. Кривдували собі, що дідичі вправді жиють по громадах, але громадам з цього нема користі, а лиш кривда. Наприклад, давали уставу дорогову, як то мужики нею покривджені на кошт панів. Стояловський говорив ще за новий закон карний, котрий тепер мають ухвалити, і казав, що закон той шкодитиме бідним людям. Була тут бесіда й за тих нових мандаторів, окружних війтів, і всі хлопи в один голос спротивилися новим війтам. Казали, що громаді хотять відобрати і ту дрібку волі, яку тепер має. Пора вже громаді давати більше волі, а не відбирати й ту, що є! При кінці вислало віче подяку тим міністрам, що хотіли хоть трохи злегшити мужицькій біді. Міністри ті хотіли дати трохи краще право виборче та установити доходові податки. За се сих міністрів усунули посли-поляки і т. ін. і утворили нове міністерство. При сім сказав о. Стояловський ось як: «Нас, як лиш піднесемо голос в нашій обороні, називають бунтівниками, а як міністри хотіли малу справедливість зробити мужикам, то їх нагнали. Се ж був виступ не против поліціяна, а против міністрів, се був виступ усіх панів проти усіх мужиків! Так що ж, що можна панові, то не можна Іванові!»
   На вічу сім був і наш представитель, голова «Народної волі» [138 - «Народна воля» – масова політична організація селян-радикалів. На перших її зборах, які відбулися в липні 1893 року в Коломиї, головою було обрано І. Франка. У своєму виступі він тоді вперше публічно заявив про незгоду з соціалізмом і про свій перехід на позиції українського національного радикалізму. Невдовзі Франко відмовився від головування через незгоду з багатьма аспектами діяльності РУРП.] Іван Франко, і розказував хлопам мазурським, яки-ми-то способами наша радикальна партія бореться з несправедливістю і як доходить до правди мужицької. При кінці своєї бесіди сказав, що і руських, і польських мужиків точить такий сам черв’як і не їм сваритися за те, що мама одного навчила говорити по-руськи, а другого по-польськи, а йти спільно до спільного добра. Хлопи дуже радісно прийняли таку вістку від нашого представителя.
   На кінець, на радість нашу чи на смуток, переказую нашим мужикам, що і на мазурах єсть немало хрунів.
   І тут пани вподобали собі їх, як у нас, і тут пани величають мужика лінюхом, як у нас, хоть пани за нього не орють землі та не платять податків. На похиле дерево всюди кози скачуть і в нас, і в поляків, і в німців, і всюди. На сім вічу було багато панів, з нудьги забаглося їм поглянути, як то мужики бунтуються, та й цікаво для них було, бо такого віча вони ще в Кракові не бачили. За панів нічо не пишу, бо наші мужики знаються з ними, як лисі коні.

Мазурське віче у Ржешові [139 - Статтю присвячено організованим PSL зборам польських селян, які відбулися в січні 1894 року. Вперше надруковано в журналі «Хлібороб» (1894. – № 10–11. – С. 78).]

   Рух серед хлопів мазурських чимраз більшає, і єсть надія, що ся партія хлопська на Мазурщині [140 - Мазурщина – з погляду адміністративно-територіального, Галичина поділялася на східну (здебільшого «руську) і західну частини, населену переважно поляками. Поділ проходив річкою Сян, на захід від якої й була Мазурщина.] набере сили та буде вибирати своїх хлопських послів, котрі держатимуть разом з нашими послами радикальними і разом зможуть не одно корисне зробити для галицьких мужиків. Я вже раз писав до «Хлібороба» [141 - «Хлібороб» – популярний орган Русько-української радикальної партії, який виходив із квітня 1891 до вересня 1895 року у Львові й Коломиї за редакцією І. Франка, М. Павлика й С. Даниловича.] за хлопське віче в Кракові, котре скликував піп польський Стояловський. [142 - Стояловський Станіслав (1841–1911) – католицький священик, який організував першу в історії Польщі «партію хлопську» – «Związek stronnictwa chłopskiego». Її друкованим органом був тижневик «Wieniec i Pszeczółka», що пропагував об’єднання всіх слов’ян-католиків. Якийсь час Стояловський намагався поєднувати душпастирські обов’язки з функціями політичного лідера. Після створення PSL очолювана ним політична сила набула суто клерикального характеру. Втім, на виборах у Державну раду 1897 року випередила в Західній Галичині польську людову партію, коли та пішла на змову з проурядовими силами.] Він був посварився зі своїм начальством духовним і на злість йому взяв організувати мужиків. Ще тогди я усмілився радити кс. Стояловському, аби скинув реверенду, бо тяжко бути попом і смілим оборонцем мужиків. Хоть би який піп щиро бажав добра мужикам і робив для них добро, то йому не дадуть, бо або викинуть з-поміж себе, або змусять до послушенства. Диво сталося з кс[ьондзом] Стояловським. Він поїхав у Рим, відсидів за свої народолюбні гріхи кару, перепросив біскупів та й повернув до нас вже порядним попом. Так станеться кождому попові, руському і польському, як котрому забагнеться їхати на двох конях. Треба або молитися за мужиків, аби їх Бог відвернув від радикалізму, або приставати до радикалів і реверенду з себе скидати!
   Доста того, що кс. Стояловський вже не скликував віча до Ржешова, а зробив се світський чоловік п. Стапінський. Народу зібралося сила, ба коло двох тисячів, і зачалися наради. П[ан] Стапінський говорив про тяжке положення економічне селян від знесення панщини аж донині. Багато землі мужикам не впалося, громади за землі громадські мусили процесуватися з дідичами, таких процесів було 32 тисячі, а лиш дві тисячі випало на користь мужикам. За решту програних процесів, т. є. за 30 тисяч, мусили громади заплатити 15 міліонів кошту. Лісів і пасовиськ таки не дали відразу або зараз позабирали назад. Дальше кождий, леда латка, уважав собі за честь ускубнути мужика, податки родили додатки і що й нині родять, а порятунку нівідки! Дійшло до того, що мужики йдуть в світ за очі – на еміграцію. Та й тут не дають дихати!.. Не дають пашпортів і завертають від границі, хіба на то, аби робити за 20 кр. денно та голодити не лиш себе, але й дрібні діти. Дійшло до того, що села наші вже далі не зможуть нічого платити та й себе прогодувати. Люди хорі та немічні задля лихої їди, жінки, що лиш недавно подружилися, чорніють, приопадають на силах і в цвіті віку стають бабами. Діти чорні, як ворони, бігають голодні. Худоба нидіє (банує за пасовиськом), і нема чим робити ані що продати, а земля пісна не хоче родити. Щоби зарадити хоть трохи біді, пан Стапінський радить, аби виділ краєвий займався викупом всіх земель обшарів двірських та розпродував їх лише мужикам. Дальше ухвалило віче резолюцію в справі загального голосування і доходових податків. В кінці ухвалило віче своє недовір’я для шляхетських своїх послів у Відні, котрі хлопів мають за недоспіле бидло і йдуть насупротив усім слушним домаганням як польських, так і руських мужиків.
   Наші руські посли остілько більше щасливі, що їм навіть недовір’я ніхто не ухвалює. Ніхто на них не зважає ані у Відні, ані у нас, сидять собі тихонько, потакують, що пани скажуть, та й тілько! На пустий вітер і собака не забреше! Єсть вправді два наші посли, Романчук [143 - Романчук Юліан (1842–1932) – відомий громадсько-політичний діяч, депутат галицького сейму й австрійського парламенту, один із лідерів галицько-українських народовців.] і Телішевський, [144 - Телішевський Костянтин (1851–1913) – український громадсько-політичний діяч у Галичині, належав до народовського табору.] що хотять щось зарадити нам, але се роблять, якось прихильно вижидаючи, чи не дасться що їм двом видерти, як будуть противні урядові. На двох людей лиш тогди уряд оглядав би ся, якби за ними був нарід, якби вони стали рішучо за кривди мужицькі, якби вони скликували віча та казали народові на розум, чого йому треба. Інакше не піде, бо пастуха без овець ніхто не має за пастуха!

Мужики і вистава [145 - Статтю присвячено Краєвій сільськогосподарській виставці, яку організувало й провело товариство «Руська бесіда» у Львові влітку 1894 року. На загальному фоні польського спрямування виставки, на ній були представлені й українські, зокрема етнографічні, павільйони. Вперше надруковано тоді ж у журналі «Народ» (№ 13–14. – С. 221) за підписом «Василь Ст.».]

   Мужики наші живо займаються львівською виставою і не без рації зовуть її «панською». Вони переконані, що їм прийдеться за то заплатити додатками до податків. В сей спосіб вони платити не будуть, але менше о способи! Ще перед виставою, як по селах збирали «етнографію», то мужики криво дивилися на се та казали, що знов буде нова драчка. Як же їм поясняли, що львівські русини примішні до вистави і вони то пишуть за писанками, то селяни без обиняків ображували наших львов’ян, кажучи, що так можна купити люльку, як і русина, та що се будуть русини «панські», а не «руські». От дісталося п. Шухевичеві! [146 - Шухевич Володимир (1849–1915) – визначний громадський діяч, педагог і публіцист; найбільше уславився як етнограф п’ятитомною «Гуцульщиною» (1897–1908). Саме він організував на Краєвій виставці 1894 року етнографічний відділ.]
   В цілій виставі мужики бачать собі лихо, а резонують в такий спосіб: «Ми посилаємо на виставу усяку уберію, писанки, худобу, але все, що є найкраще: уберію святочну, писанки великоднішні і худобу щонайгарнішу. То як такого понасилають мужики на виставу, а зі світа приходитимуть люди та будуть собі вповідати: але ж тут мужики маєтні, що файно вбираються, що худобу гарну кохають, а немальовалих яєць і в рот не беруть! А збоку – наші вороги лиш підморгують та сміються в кулак, що обдурили дурнів, чи як там вже буде… Від ради повітової прийшов наказ, що аби війти вбиралися у що мають найкраще та їхали на ту виставу. Світ би міг собі погадати: от… попідроблювали уберії та прихвалюються, що от які ми добрі, як молоко! А то як коло ситого бичка стане гарно прибраний війт, так зараз інакше показує – пасує. Але яку ще вони штудерацію підобгали! На виставі війти, правда, були повбирані гарно, але в череві пусто. Отже, пан маршалок або другий суне війтові десятку в долоню та й приказує, що от я за вас тепер пам’ятаю, а ви за те мене при виборах не забудьте. Та й приходить війт у село та кого лиш здибле, то не може навповідатися, що за добрий той пан та що варт би його вибрати до Львова. Але послухайте дальше. Прийшлося, вони і цісаря просять на виставу. Та цісар відписує, що не хоче їхати, каже: «У вас мужики бідують, ледве податки платять, а я піду дивитися на ваші вистави – сурдути і фабрики і у Відні маю. Я ж вам не раз казав, що як дасте мужикам третю пайку своїх ґрунтів, то аж тогди до вас над’їду». Та й післав заступника. Аже тоті мудрі! Посилають вони послів до цісаря та кажуть, що вони третю пайку вже давно мужикам дали та що на виставі мужики лиш походжають, багаті та можні, а своїм добром усю виставу закидали. Ой дали третю пайку, але на третину сапати! Отаке нас найшло з тою виставою – лиш наслухаємо, коли прийдуть нові податки» (відай, не помиляються, скажу від себе, хоча вистава їм такого зла не зробить!).
   Дійшов до наших мужиків і славний zlot [147 - Зліт (пол.).] соколів, [148 - Зліт учасників польського спортивного товариства «Сокіл», яке поділяло шовіністичні настрої польської шляхти.] і його ще гірше мужики настрашилися. «Вже що би було, – було кажуть, – коби лиш Польщі не було, а то от ціла гармонія польського війська». З сього боку, відай, не буде біди нашим мужикам! Такі то вісті ходять селами за виставу, а я лиш тому їх описав, аби показати, як живий живе гадає, бо вистава для галицького люду річ мертва, та який незлий нюх селянин має.

Промова на ювілеї М. П. Драгоманова у Львові 1894 р. [149 - Виступ В. Стефаника від імені української студентської молоді 19 грудня 1894 року в львівській міській ратуші на ювілейних (приурочених до 30-ліття наукової діяльності) святкуваннях М. Драгоманова було опубліковано в журналі «Народ» (1895. – № 1–2. – С. 27–28) під рубрикою «Промови учасників ювілею».]

Михайло Петрович сказав: «Неправда – не просвіта», і сього придержується і яко суспільний робітник, і яко професор. Ми віддаємо йому честь яко професорові. Яка то важна річ для студентів вчитися у такого професора, що з кафедри голосить думки, уґрунтовані лиш наукою, а не змінені відповідно до так званих «обставин» – о сім ви, панове, знаєте. Тут ми не маємо таких професорів, аби нам усю правду казали, а ми, власне, тої правди потребуємо. Таких професорів, як Михайло Петрович, молодіж усе шанувала і буде шанувати. Тож не дивно, що в ювілею його взяла участь уся галицька університетська молодіж, як руська, так і польська. Ми дуже жалуємо, що не можемо слухати Михайла Петровича з кафедри, але нам остаються його літературні праці, з котрих ми учимося правди. Слава нашому професорові!

Книжка за мужицький харч [150 - Рецензію на книжку М. Цибульського «Poźywienie chłopów galicyjskich» вперше опубліковано в журналі «Хлібороб» (1895. – № 13–17. – С. 1–3) за підписом «С». Автор рецензованої брошури написав низку популяризаторських статей із медицини, які друкувались у видавництві «Просвіти». Виступ В. Стефаника спрямований проти обмежено-просвітянського характеру не лише однієї конкретної книги, а й інших публікацій автора. З огляду на те, що книжка д-ра Цибульського вийшла в 1894 році, стаття могла бути написана наприкінці цього або ж на поч. наступного року.]
(Справоздання)

   Недавно вийшла з друку книжка, в котрій професор медицини др. М. Цибульський пробував зазнайомити світ з харчем галицьких мужиків. Пише ся книжка за всілякі мужицькі страви і приправи, за способи варення та за трунки, які мужики спотребовують. Книжка досить цікава і варта, аби з нею ближче познайомитися.
   Праця чоловіка є в простім стосунку до сили, то є, чим більша праця, то тим більшої сили треба до неї. Сила чоловіка береться з харчу, і можна сказати, що праця чоловіка є в простім стосунку до харчу. Ті люди, що нині добре відживляються, а менше роблять, як мужики, лиш тому менше роблять, що їм так вдається, але якби вони мусили робити мужицьку роботу, то скорше і ліпше би її робили. Вертаючи до речі, скажемо, що від доброго харчу залежить і життя довше, і праця видатніша, і розум більший.
   Наше тіло, організм людський, щохвилі зуживається і щохвилі треба його підновлювати, бо чи то днина, чи ніч, воно не перестає виконувати усяких життєвих робіт. До підновлювання тіла служить кров. Вона сотки разів на минуту випливає з серця і кружляє по найменшім закутку тіла і, де треба, направляє шкоду, а де забирає і змінює шкідливі для тіла речі в нешкідливі. У кого крові мало, сей слабосилий, легше найде на нього хороба і скорше вмирає. Кров береться з харчу і нівідки більше. Від скількості крові залежна також і праця голови, праця умислова. Учені обчислили, що до мозку раз на раз напливає з серця п’ята часть крові, яка єсть у організмі, і що чоловік, зле відживлюваний, буде не лише вутлий на тілі, але і плохий на розум. Наша приповідка не бреше, що багачеві гроші розуму додають.
   Здоровому, дорослому чоловікові на денний прохарчунок треба щонайменше 118 грамів білковини, 56 гр. товщу і 500 гр. углеводів. Білковина і товщ беруться найлегше з м’яса, а углеводи з рослин. Можна білковину і товщ видістати і з рослин, але се христянинові тяжко, бо на се потребував би дуже багато на день з’їдати. Напр., аби самою бараболею можна вижити, треба її схарчувати на день 40 фунтів, а на се треба жолудка кінського або волячого. Але що так чоловік сотворений, що жолудок має малий і що травою жити не може, то мусить живитися мішаною стравою, м’ясною і рослинною. Аби лишити вчені назви, скажу просто, що здоровому чоловікові треба на день до прожитку: 750 грамів хліба, 212 гр. м’яса, 33 гр. товщу (масті) і 200 гр. рижу або якої іншої огородовини. На рік сі числа будуть отак завеликі: 547 1/2 фунтів хліба, 155 фунтів м’яса, 24 фунтів товщу і 145 ф. огородовини.
   Розтворім тепер книжку пана Цибульського і читаймо, чи мають наші мужики ту найменшу скількість харчу? Замість відповіді на питання, скажемо, що мусять мати, бо не видко їх по містах і п. Цибульський не мав би за кого писати. Але можна би обернути палицю другим кінцем і сказати, що не мають, бо книжка п. Цибульського каже, що найважнішої страви, м’яса, мужики майже не видять. Мусило би мужиків-таки не бути, скаже уважний читатель, і готов панів геть понастрашувати. Але ще страху нема. Тіло чоловіка має то до себе, що воно поволі увикає навіть до злого. О сім можем переконатися з розміщення людей на землі. Одні сидять під сонцем, що аж їм шкіра почорніла, а другі сидять геть на глухій півночі, де півроку ніч і півроку день. Такі люди якось попривикали то до страшної спекоти, то до страшної студені. Чоловік трошки подібний вужові, котрий, як до часу, то може їсти, то може голодувати. Так і наші галицькі селяни пристосувалися до кепського харчу. Але се пристосування має також границю, і лиш її перейди, а зараз чоловік нидіє, мало працює, часто занепадає і вмирає перед часом. Сю границю пристосування перейшла вся найбідніша людність Галичини, а багатша також дуже близько вже коло границі голоду.
   Наші селяни працюють коло поля, то повинні мати по-достатком бодай рослинної поживи. Так би здавалося, а так не єсть. Хліб наші селяни їдять найгірший, а то ячмінний, кукурудзяний з домішкою бараболі, а в найбідніших гірських повітах довольні (вже як хочуть) вівсяними коржами. Житній хліб рідко стоїть на столі селянськім. Пшеничний мають хіба багачі на Великдень та на родинних оказіях. Випишу кілька вісток з книжки. З Добромильського пишуть: бідні на переднівку їдять лиш житній борщ, навіть без хліба, а часом в обідову пору вдоволяються лишень припочивком, вижидаючи нетерпеливо вечера, аби їсти той сам ріденький джур або чир без молока. Коло Камінки готовлять на переднівку так званий волок з молодого листя бурякового та з лободи і сим живляться. В Ілинцях, повіт Снятин, борщ, буряки з хлібом або кулешею або квашені огірки з хлібом, а часом часник, потовчений зі сіллю, становлять звичайний харч. Бачимо взагалі з книжки, що навіть поживна рослина галицьких мужиків, а в особливості руських, цілком не відповідна і замало її. Автор книжки нарікає, що коби ґаздині сільські хоть чисто готовили, а то до лободи та ще й тарган часом завандрує.
   З м’ясними стравами то в нас дознаки так, як десь серед диких людей. З таблиці, котру виписав п. Цибульський, виходить, що середнє число спожитого м’яса на рік виносить для найбагатіших селян 40 фунтів, для середніх 20 фунтів, а для найбідніших ледво 6 фунтів. Як пригадаємо, що найменша скількість м’яса для здорового чоловіка повинна доходити на рік 155 фунтів, то будем мати гарний образ галицького вічного півголоду. І стане чоловік божий та дивується, відки воно заходить, що доста врожайна Галичина не може прогодувати своїх мешканців! Чи голод, чи посуха, чи неправда людська?!
   В згаданій книжці написано також за мужицькі напитки. Загальним трунком галицьких голодарів є горівка. І можна о ній сказати, що де гірше селяни відживляються, там більше п’ють горівки та що Західна Галичина менше спотребовує цього напитку, чим Всхідна. Напр., в повіті Надвірнянськім припадає на одного багатшого 57 літрів річовипитої горівки, а м’яса лише 26 фунтів. Крім горівки, п’ють галицькі мужики пиво, вино, рум, чай, каву, але в найгірших гатунках.
   Ми вже при кінці книжки п. Цибульського. І тут надибуємо ради автора, які він дає мужикам і ще комусь, відай, тим, що через них у мужиків не стало що їсти. Доста того, що автор радить закладати сади, друкувати такі порадники кухонні, де би ґаздині мали способи варення страв та переховування грибів і ягід, заводити стації, котрі би вчили людей, як землю ліпше використати, та вчити селян їсти конятину.
   Ради не так світлі, але добрі і такі. Щодо закладування садів, то скажу, що мужикам треба знати ходити коло садів, треба мати час до сього і землю під дерева. За знання садівництва най відповість школа, а за час і землю вже не знаю хто, хіба би уряд податковий, касієри і багато-багато ще.
   Але та «мужицька кухарка» таки трохи смішна. Аби читати ту кухарку, то треба вміти учитати, а сього не вдасть жодна молода ґаздиня, бо не то сільські дівчата, котрі, звичайно, за роботою домашньою нічо в школі не виучуються, але навіть хлопці виходять зі школи лиш з азбукою. А аби з неї зробити слово, а слова складати в бесіду читану, сього наша школа не виучує. Але даймо на то, що ґаздиня вміє читати, то що ж із сього? Аби переховувати гриби і ягоди через зиму, на се также не треба кухарки, бо й так переховуються. Ліпше було сказати п. Цибульському, що грибів не можна дістати, бо побережники обдирають за них, і переховувати їх тяжко навіть з книжкою в руках!
   Аби така кухарка вчила варити страви наших мужичок, то дуже було би гарно. Але тут знов маленька біда. Що зварити з лободи і бурякового листя, як нема в хаті ані муки, ані масті, ані солі? На се кухарка нічого не відповість, а мужичка повіту Камінецького, нічого не розгадуючи, зварить волок сама з себе, кухарка така також нічого не зарадить на брак палива, на брак часу, на дрібні діти, котрі кожду вільну хвилину ґаздині забирають! Таки смішна кухарка! Придала би ся вона багатшим ґаздиням, і най се каже виразно п. Цибульський, бо тоді виділи би-м, що він вміє радити такому, що ще сам собі дасть раду, а бідних мовчки поминає.
   Послідня рада є, аби мужики їли конятину. Видко, що автор книжки уважає мужиків не за людей, котрі можуть мати смак, учуття відрази, привичок, пересудів, а має їх за великі жолудки, котрі можна чим-будь напхати, аби ся лишень не бунтували. Ще ліпшу раду давав мужикам др. Вількош, бо казав їм ловити по ставах равликів, шкаралущень та готовити з них зупу. Мужики хіба можуть їм дати раду таку, аби вони писали за їх теперішній харч, але аби їм ніякої ради на будуче не уділяли. Зрештою видко, що наші мужики не дуже хотять їсти м’ясо, як 240 днів річно постять насухо. Сі пости – то вже така біда для малих дітей мужицьких, що їх повинно ся під карою заказати!

З Городенського [повіту] [151 - Замітку про зловживання властей на виборах до галицького сейму в Городенківському повіті в серпні 1895 року В. Стефаник надіслав невдовзі після свого звільнення з-під арешту в редакцію газети «Громадський голос» (див. суспільно-політичний контекст: ІІІ, 39–43), але з невідомих причин В. Будзиновський, тодішній редактор популярного місячника РУРП, її не опублікував. Вперше надруковано у виданні: Стефаник Василь. Повне зібрання творів: В 3 т. – К.: Видво АН УРСР, 1952. – Т. ІІ. – С. 66.]

   В Обертині іменовано нині виборців. Міщани і мужики не явилися до виборів, бо не знали, коли будуть. В послідній хвилі хотіли хлопи щось нарадитися над виборами, та на нічо вже не придалося. Дяка обертинського жиди били в твар, а жандарм, що стояв побіч, не звертав ні найменшої уваги на се. На таке містечко, як Обертин, правибори тягнулися всього годину, а багато правиборців завертали жандарми, бо już wybrali: [152 - Вже обрали (пол.).] 6 жидів, 4 панків і руський парох – ось виборці з руського місточка.
   По селах нечувані шахрайства. Правиборів або не оголошується, або як оголошується, то лиш день без означення години. Комісари викидають за двері, як хто не голосує на війта і ізбранних.
   Вістка про напад уланів на виборців в Городенці розбрелася по цілім повіті, і мужики кінчають оповідання про «вольні вибори» отак: «Ми гадали, що цісар наплодив воська на москаля та на турка, а то таки на нас, мужиків, воно придумано».
   Хв[альна] редакціє!
   Уклінно прошу о поміщення сеї вісті в шан. Вашій часописі.
   З поважанням В. Стефаник,
   студ[ент] мед[ицини]

   11/9.95

[Збори польської поступової молоді в Кракові 28 травня 1897 р. ] [153 - Нотатки про збори польської демократичної організації «Bratnia pomoc» В. Стефаник надіслав у червні 1897 року І. Франкові для публікації в журналі «Житє і слово» в формі листа, який починався словами: «Посилаю Вам до “Житя і слова” коротеньку нотатку про збори тутешної молодіжи поступової, скликані по поводу Вашої статі «Dichter des Verrathes». Були збори 28 мая с. р. Науковий бік статі обговорював перший бесідник і доказував, що Ви не розумієте доби романтичної і тому моглисьте закинути Міцкєвичови апотеозу зради. Таке можна би зробити з усіма поетами тої доби». Із невідомих причин замітку не було надруковано. Автор тоді перебував в одному з епіцентрів антифранківської істерії, викликаної публікацією в віденському часописі «Die Zeit» (1897. – Т. ХІ. – № 36) статті «Поет зради». Головним лейтмотивом листів із того часу було, його ж словами кажучи, «ба чи проваля голову, чи ні?» (ІІІ, 105). Краківська демократична молодь з організації «Bratnia pomoc» чи не єдина хоча б почасти стала на захист І. Франка. Вперше опубліковано у виданні: Стефаник Василь Повне зібрання творів: В 3 т – К: Видво АН УРСР, 1954 – Т ІІІ. – с 105–107) Подаємо за першодруком]

   Були збори 28 мая с. р. Науковий бік статті обговорював перший бесідник […]. Другий бесідник [154 - Йдеться про виступ на зборах С. Закжевського. Головні положення його виступу багато в чому збігаються з аргументами В. Стефаника, висловленими в його «захисті І. Франка» перед В. Морачевським (див: ІІІ, 103–104). Вочевидь, вони були знайомі між собою і вже не раз обговорювали скандально відому публікацію в віденському часописі. Обидва сходилися на думці, що, по-перше, виступ І. Франка спровокували утиски, яких зазнавали українці в Галичині від польсько-шляхетського панування, й по-друге, що такими методами («хоть Франко мав слушні мотиви») не варто вирішувати конфліктні питання між народами задля уникнення катастрофи.] обговорював політичну сторону статті. Чи міг Франко мати політичні мотиви, аби виступити против цілої польської суспільності в такий безглядний спосіб? Так, такі мотиви є. Франко, що є виразом найбільшої частини руської суспільності, міг найборше, найрізкіше відчути всі ті кривди, які поляки заподіяли русинам. Сих кривд є богато, а по виборах до парламенту сі кривди перейшли звичайну мірку. Русини в особі Франка мають причину найзавзятійше поборювати нас, поляків. Квестія польсько-руська виступом Франка заострилася. Ся квестія ніколи не була предметом докладного і щирого трактованя зі сторони поляків. Поляки сю квестію майже ігнорують, не знають її цілком. Час би полякам пізнати сю квестію, бо стаття Франкова вказує, що справа ся надзвичайно для нас важна. Єслі не має між нами дійти до катастрофи, то в найближчім часі ми мусимо знати польсько-руську квестію, аби не спровадити тої катастрофи, страшної для обох сторон. А хоть Франко мав слушні мотиви, то однако таким способом, як стаття його в «Zeit», не повинен поборювати поляків, бо се веде не від катастрофи, але до неї. Однаково ж, ми, поступова молодіж польська у Кракові, висказуємо свій рішучий осуд редакції «Kurjer Lwowski», що усунула Франка зі своєї редакції за його переконаннє, і тій польській пресі, що під’юджує молодіж польську против Франка.
   Від русинів говорив Стефаник. «За свої переконаня історично-літературні відповідає сам Франко. Єму свобідно мати о Міцкєвичу свою гадку. Я єго боронити не буду, бо сам собі це ліпше зробить. А скажу ліпше за ту квестію, що називаєся польсько-руська. Ся квестія ніколи не була полякам ясна. Але донедавна була хоть одна партія межи поляками, котра в сій квестії висказувалася справедливо, хоть її не знала, як решта поляки. Се соціалісти польські.
   Як ся партія вийшла на політичну арену при послідних виборах парламентарних, то з тої справедливості не лишилося нічо. Проти наших кандидатів радикальних ся партія поставила своїх. Видко, що стан посіданя не так легко може скинути з себе навіть поляк-соціаліст. А другий факт, як заняла до русинів польська партія соціалістична, се бесіда посла Дашинського на зборах русинів у Відні, що були скликані русинами, аби в центрі держави запротестувати против різні виборчої. Посол Дашинський сказав, що надужиття виборчі були в цілій Австрії, а в Східній Галичині лиш тому так ярко виступили, що там не було організації. Се така оборона Баденього, [155 - Бадені Казимир (1846–1909) – польський граф, у 1888–1895 роках – намісник Галичини, а в 1895–1897 роках – міністр-президент.] аж файє! То військо не на те різало, аби розбити нашу організацію, лиш аби завести організацію. Видите, яка логіка поляка, як забирає голос за русинів. Інших фактів не навожу, але осими двома хочу вас переконати, що тепер ми, русини, не маємо ні одної партії польської, щоби для нас була справедлива.
   А що ж діється серед нашого люду? Хлопи наші емігрують з найліпшої землі, з Поділля, тепер зачинають емігрувати з Буковини. Сотки їх сидить у криміналі за вибори і чекає страшного засуду. Решта, ті, що сіють і орють тепер, чують, що над ними царить якась страшна сила, котра їх хоче раздавити. Хто та сила? Таже при послідних виборах вони, сі хлопи, усю свою енергію вложили в борбу політичну, легальну, аби визволитися з тої страшної сили. Повинні були вийти усі наші мужицькі посли, а вийшло їх три. Тепер вони сіють і орють і чують страшний нестосунок меж їх силою політичною а їх репрезентацією. Чи в тих масах нашого народу горить тепер ненависть до тої сили, чи розпука і апатія точить? А хто ліпше вгадає, як Франко, а хто глубше відчує, як Франко, то, що тепер у нашім мужицтві горить або його точить? Се можуть бути мотиви політичні до статті «Dichter des Verrathes». Збори закінчила бесіда одного поляка. Казав він, що Франко має… [156 - Казав він, що Франко має… – закінчення допису не збереглося. Про зміст виступу цього «одного поляка» довідуємося з досі не друкованого листа В. Стефаника до О. Гаморак за червень 1897 року. У ньому згадано про прихід на закінчення зборів «Богом міченого» (кульгавого) поляка, який беззастережно став на бік І. Франка: «Франко має рацію, бо поляки є зрадники по цілій лінії Для себе найшли tröjlojalnosc, а для русинів мають політику Бісмарка» А закінчив свій виступ цей польський поступовець словами: «Wdziçczni bçdziemy France, że odważył sic to powiedzieć, czegośmy powiedziec nie śmieli» [Будемо вдячні Франкові, що відважився сказати те, чого ми не сміли собі сказати (пол.)] (ІЛШ. – Ф 8 – № 98 – С 2) Скоріше за все, саме цими словами В Стефаник закінчував «коротеньку нотатку» про збори товариства «Bratnia pomoc»]
   (Кінця немає)

Молоді попи [157 - Статтю вперше надруковано за підписом «В. Ст.» в газеті «Громадський голос» за 20 травня 1898 року (№ 15 – С 116–117). Появу її спричинила боротьба, яка точилася в 1890-ті роки між радикалами й духовенством. Вона викликала навіть ідейні розходження в середовищі самих радикалів про ставлення до греко-католицьких священиків. Як відомо, максимальна частина партійної програми проголошувала «раціоналізм у справах віри», а програма-мінімум вимагала «усунення з науки шкільної всякого догматизму» та популяризації «здобутків позитивного всесвітнього знання». Остання теза викликала рішучий спротив «молодих» радикалів, які бачили в ній небезпеку реформування релігійного життя. Натомість вони виступали за ізоляцію «нижчого» духовенства від верхівки греко-католицької церкви і залучення його до радикального руху. Конфлікт усередині РУРП стосовно ставлення до духовенства ще більше загострився, коли стало відомо про лист, який намісник Галичини К. Бадені надіслав у греко-католицькі деканати прикордонних із Росією повітів, у якому вину за падіння рівня моральної і релігійної свідомості, а відтак і за масову еміграцію галицьких селян до Росії, покладено саме на духовенство. На порядок денний з усією очевидністю вийшла ідея реформування церковної сфери в краї. Зокрема, було запропоновано ідею целібату для уніатських священиків, яку гаряче підтримав М. Павлик і проти якої категорично виступив І. Франко. До всього М. Драгоманов і М. Павлик відверто пропагували раціональну віру, баптизм й протестантизм як більш відповідні духовним устремлінням галичан-українців релігійні форми. Подібні віяння й викликали гостру дискусію, яка розгорілася на поч. 1893 року на сторінках журналу «Народ». М. Павлик у редакційній статті розцінював її як свідчення розколу партійних рядів на поміркованих радикалів, які стоять на національному ґрунті (Франко й «молоді» радикали) й ближчих до народних бажань космополітів (т. зв. коломийців), які воліють не втручатися в церковні справи (див.: В справі церковній Галичині // Народ. – 1893. – № 1. – С. 4; Детальніше див.: Грицак Я. «Молоді» радикали в суспільно-політичному житті Галичини // Записки наукового товариства імені Т. Шевченка. – Т. ССХХІІ: Праці історико-філологічної секції. – Львів, 1991. – С. 86–88). Компромісне рішення було прийняте на станіславівському з’їзді делегатів радикальної партії, згідно з яким РУРП і надалі веде боротьбу з клерикалізмом, залишаючи рядовим членам самим визначатися щодо тактики.У середині 1890-х років боротьба між радикалами й духовенством набула нових обертів унаслідок посилення католицько-єзуїтської реакції. На хвилі цього загострення й з’явилася стаття В. Стефаника. Відгомін релігійних настроїв і суперечок у суспільстві помітно в новелі «Побожна». Втім, ставлення новеліста до церкви завжди було доброзичливе, він ніколи не виступав проти духовенства як такого, а в останні роки його єднали теплі взаємини з митрополитом Андрієм Шептицьким. У радикальній партії В. Стефаник належав до правого крила, яке виступало проти антипопівської політики М. Павлика, К. Трильовського та ін.]

   Радикали вже кілька років як сточили війну з попами. Лишилася лишень слава, що мужики насиділися по арештах за образу церкви або обряду, що попи відтогди стратили віру серед народа. Де мужики більше сиділи в арешті, там менше є доходу попові. Нині піп і мужики не є приятелями, але жиють коло себе, як можуть. А ті молоді попи, що ще не засмакували війни з мужиками, що тепер настають по селах, – то вони пускають перші стріли до нової війни.
   У повіті Снятинськім є таких попів кілька. Вони прикликають поєзуїчених василіян на місію і закликають не читати радикальних часописів, не єднатися в радикальні товариства і не товаришувати із знаними радикалами. Зато закладають братства серця Ісусового, присилають свої книжечки і газету місійну. Якби вже не шкода очей, аби ті книжки читати, то шкода того скупого часу, який мужик має на читання. А найбільша шкода таки того, що таких релігійних товариств і книжок мужики довго не хотять держатися. І виходить молодому попові ясно як на долоні, що хтось мусить ті товариства розбивати і що мужики є дуже непобожний народець. А як так є, то війна мусить бути. І зачнеться знов заволікати мужиків до арешту, а доходи попові ще гірше спадуть. О[тець] Вакулинський у Русові і о. Салі в Стецевій станули вже до війни з мужиками за те, що братства серця Ісусового розпадаються. О. Салі навіть револьвер з собою носить, бо вигадав собі, що ті, котрі не хотять «архиримського братства», конче наважилися його життя взяти.
   Більше не буду писати за сих молодих попів, бо надто смішно вони виглядають у тій своїй борбі з радикалами і з мужицькою безбожністю. Василіянин Ортинський говорив десь промову місійну коло Стрия, але так, що аж мусив кричати на цісаря Йосифа II, що забрав черцям землі і села і не позволив, аби величезні маєтки йшли на бездітних людей. За те Ортинського чіпнув прокуратор. Але василіянин сказав, що недомагає щось на голову, що як розбіжиться з бесідою, то сам не знає, що говорить. Лікарі мають тепер осудити, чи Ортинський має голову на місці. Якби радикали так пробували говорити, а потім прокураторові казати, що то дурна голова винна, – то донині, відай, всі сиділи би в шпиталях для варіатів. Тому кажу, що борба сих молодих попів з радикалами смішна. Ми зварійованих людей ще не напудилися.
   А сі закиди, що попи роблять радикалам, то чиста напасть. Кажуть попи, що радикали хотять змінити релігію і довести нарід до безвірства. Тим часом давні попи хотіли конче православія, теперішні поскидали трираменні хрести, позаводили братства serca Jezusowego [158 - Серця Ісуса (пол.).] і хотять церкву спольщити. О[тець] Курпяк у Карлові доти воював з людьми, доки не зачали хрестити діти по-православному і хоронитися з попом православним. Не міркують наші попи, що се їх найліпший упадок, бо за православієм іде, як тінь, штунда – безпопівство. Чи радикали винні сьому?
   Така сама напасть і з мужицькою безбожністю. У всіх наших церквах щонеділі повно мужиків. Багато з них дрімає з утоми, але се найліпше свідоцтво побожності. Панок якби був такий утомлений, то пішов би спати, а наш безбожний мужик іде, сарачє, до церкви і хоть дрімає, а слова Божого рівно слухає. Напасть – та й годі.
   Але в сій напасті є одна правда. Попи не годні зважитися сказати, що радикальна партія їм тому така немила, що вона єднає в собі всіх бідних, і покривджених, і терплячих. Не мають ще так відваги, як о. Ортинський перед прокуратором. Але чи борше, чи пізніше вони мусять се сказати, і тогди не будем уже писати за попів як за смішних і напасливих людей. Тогди будемо мати явних ворогів – а се нам ліпше.

Для дітей [159 - Статтю опубліковано вперше в газеті «Громадський голос» (1899. – № 9. – С. 69–71). Вона цікава насамперед як ключ до розуміння змістових домінант «Камінного хреста», а відтак і допомагає збагнути суспільно-економічне й соціально-психологічне підґрунтя історичних процесів. Адже еміграція тоді сягнула таким масштабів, аж це викликало апокаліптичні видива. Як своєрідна спроба вирішити проблему з’явилися на сторінках «Народу» перші розділи книги «Ukraina irredenta» Ю. Бачинського, який бачив вихід із ситуації в розвитку національної буржуазії, а відтак і в державно-політичній незалежності України. Дата у першодруку – 23 квітня 1899 року.]

//-- І --//
   До Канади емігрують такі мужики, що годні мати з продажі свого маєтку 500–800 злр. на дорогу. Є між емігрантами і маєтніші господарі, але лишень про око. В селі продали вони ґаздівство своє за 2000–3000 злр., але, оплативши довги, вони не мають більше як 80 злр. на дорогу до Канади. Маса емігрантів є то господарі кількаморгові і незадовжені, і власне вони тисячами емігрують.
   Буковинські і покутські емігранти переносяться на нову землю задля дітей. Бариляк з Борівців на Буковині так мені говорив за причину еміграції:
   «Земля не годна тілько народу здержати, і треба доконче войни або чуми. Ще десь давно брано до войська, та другий або третій додому вернувся, а нині за два роки всі дома. Кожде хоче жити і ґаздувати, а то ані поля, ані городу, ані хати. Як є по моргові, по два поля, то нема города або грошей, аби хату покласти. І сидять всі на купі в одній хаті – і гріхи, гріхи непрощенні! Татів збиткують, а самі ріжуться по межах або городах за кури. А потім кримінали. То се одно. А друге, що дуже стягають на всякі оплатки. Не тягнуть, ні, але таки кишки висотують! Не мож оплатитися і не мож дочекатися, аби оплати тоті трохи змаліли. Не маліють, але галопа ростуть, накипають! А поле пісне не родить, а худоби нема, аби погноїти його. Скривиться один з другим та й думає. Набирає по банках, по жидах, аж поки все не піде на ліцитацію. А дітей все більше, більше, не можна на улиці з ними обминутися. Та не один ґазда собі гадає: ба чого я дочекаюся з дітьми у сім краю?! Що десь заробив бідний нарід третини трохи та за сніп у маєтніших ґаздів, то тепер вже не заробить. Все поділилося, все змаліло, і сам ґазда вже робить жнива або сапає кукурудзу. Бідному не дасть, бо сам не буде сидіти задурно. А по дворах таки нема заробків. Як увесь нарід діпхається до пана, то вліті будуть платити за днину замість по 25 кр. по 15 кр., а взимі замість по 10 кр., то по 5 кр. Та й все на своїм харчі! Та куди ми забредемо, отак талапаючи? Ймили нас у руки, але так імили, що ніхто не годен з тих рук вирватися! Та й нарід, поки ще є з чим, тікає геть. Тікає найбільше через те, що нема де і не буде де заробити. Якби були заробки, то нарід безпешне не йшов би. А так ґазда, що має четверо дітей, обміркується, що по нім підуть на наймитів і не буде де наймитися, та й продає все, що має, аби ще міг завезти діти хоть на заробок який. Вже чи земля буде, чи не буде, але буде де душу погодувати. Не бійтеся, пес не тікає від колача, але від бича!
   А робітник не подорожіє, не страхайтеся. То є такий бідний нарід по панських хатках та по комірнім, що нікуди не рушиться. Має зогнити коло двора, і мають го поховати з ясел! Тот нарід має лишитися тут, а всі решта, як будуть мати розум, геть вивандрують. Тоже за дітьми серце болить кождого, та ще заки є з чим рушитися, та й рушиться. Кого-м чув, хто рот отворив, та й відраджував, аби не йти. Але нікого ще не було такого, аби мужика пожалував, як не міг собі дати ради в селі. Хто прийшов та й лиш би брав: котре великий пан – то десятку, котре менший – то лева, або шустку, або курочку. Тепер вже не стало чим обгонитися, та й мус тікати. А найбільше через діти, аби їм який хліб найти, бо в цім краю вже нема для них хліба».
   Отак майже всі емігранти говорять і таку подають причину до еміграції. Хто сторони покутські знає, той мусить признати, що ціла бесіда Барилякова від початку до кінця правдива щодо слова. А ціла маса емігрантів не йде до Канади вже з крайньої нужди, але з того твердого переконання, що на своїй землі не діждеться нічого ліпшого, як п’ятькрейцарового наймитства. Здається, що мужицтво цілком добре розуміє своє положення, тото роздрапування міліонів, що на них має виплата тих міліонів спасти, тото безвідрадне дроблення землі і брак зарібків. І тікає за море, аби діти урятувати від безхлібної нужди.
   Тота утеча така страшна, що видиться, як би за мужиками татари гналися. Спадають їх на дворець краківський такі товпи, що душаться. Як приїдуть вечером, то виганяють їх на міський брук, аби чекали ранішнього поїзду до Одерберга. На двірці не вільно їм ночувати. Десь за якийсь паркан або мур, коби від вітру, лягають на каміння, старші роблять з себе загати, а всередину кладуть дітей. А рано тягнуться невмивані, зі спеченими губами, перемерзлі до поїзду. Саджають їх, як худобу.
   А 21 с. м., в п’ятницю, приїхало їх 800 душ ранісько, не вилізали з возів, але випадали, не сідали до другого поїзду, але здобували його штурмом. То вже не ходило о діти, бо їх тиснули і тратували, а о якусь встеклу, заїлу волю втечі, коби борше. Здавалося, що тут-тут татари настигнуть і все заберуть в неволю. Жінки бігали і верещали за згубленими дітьми, урядники одного-двох мужиків силоміць пхали до воза, хоть той молив їх, що жінка з дитиною десь пропала, а публіка дивилася на то і, перестрашена, питалася, що то є і хто лишився на тій землі, що емігранти покинули. Врешті той поїзд рушив. Одні мали білети лиш до Кракова, другі до Освенціма, ніхто не купив до Одерберга – всі поїхали без білетів, хто здобув місце. На пероні полишалися жінки без чоловіків, діти поїхали, а мами полишалися. Розлука їх ломила. Бігли за поїздом, але він їм димом у очі плюнув.
   Все то для дітей! Такі вони змучені, так зморені, з підпухлими очима, що жаль на них дивитися! Лопотять малими чобітками по пероні і оглядаються поза себе. Перший раз вони чобітки мають і радуються ними. Тілько їх радості. Не один хлопчик лиш стане, лиш покаже пальчиком якийсь яскравий мундир, лиш хоче щось мамі сказати, аж тут його до землі хвиля кине, і кричить: «Мамо, мамо!» Жінки з дітьми при грудях ходять з тварями, пописаними рівцями засхлих сліз, а чоловіки двигають на собі величезні міхи і скрині. Ціла тота хвиля пливе, і пливе, і душить власні діти. А там чекає їх ще Одерберг, і Ратибор, і стації в Німеччині, і Гамбург, і батько агент Моравець. Самі старі мужики стають дітьми німими і безрадними, а що станеться з тими в нових чобітках?
//-- II --//
   Се я питаюся руських патріотів, що чують по-руськи, ведуть дім по-руськи, виховують діти по-руськи! Питаюся послів руських, тих послів, що в крайній опозиції кричали, що наших мужиків можна бити по писку, а вони по руках за те цілують, що казали против молодіжі підносити хвальні руки попівські, отих послів питаюся, що станеться з тими дітьми в нових чобітках? Львівські партії і кружки, що аркана танцюють довкола намісництва, аби на котру-будь з них намісник глянув добрим оком, і їх питаюся. Навіть тих запитую, що крали голоси мужиків у Тернополі, [160 - Мова про масові фальсифікації на виборах до австрійського парламенту у червні 1898 року по округу Тернопіль – Збараж – Скалат. Обраного тут депутатом графа Льва Пінінського (1857–1937) призначили намісником Галичини, отож відбувалися позачергові вибори. Тамтешні радикали «поставили» кандидатуру І. Франка. Його суперником став лікар Олекса Гладишовський, якого підтримали москвофіли й народовці. Він начебто випередив І. Франка на 10 голосів (266 проти 256), та цілком очевидно, що результати виборів сфальсифіковано: 75 виборців одного лише Скалатського повіту готові були заприсягнутися на судовому процесі, що віддали свої голоси за «хлопського» кандидата.] навіть тих панотців, що з жидами за руки водилися під час виборів, аби радикалів побороти, – всіх їх питаюся. Я знаю, що вони всі добрі люди, всі жалують селянина: беруть від нього по курочці, по крейцарикові, по колачикові і плачуть над ним. Ой плачуть! Чи не можна би, панове руські патріоти, хоть розклад їзди подати докладно для тих дітей, чи не можна би у Львові, і Кракові, і на границі або в Гамбургу поставити по одному чоловікові, аби хоть тілько зробив, аби між урядниками і тими дітьми уможливити порозуміння і аби їх у Гамбургу не дати на поталу агентів? Чи не могла би «Просвіта», і багатий «Дністер», [161 - «Дністер» – українське страхове товариство у Львові, засноване в 1892 році.] і всеукраїнське товариство Шевченка вислати чоловіка до Канади, аби на місці роздивився і дав мужикам у руки певні інформації щодо того краю і тих земель? Хто знає, чи книжка за св. Николая або титли з матеріалів IX ст. не є менше важні або так само важні, як такі інформації? Відзиваюся до всіх жалуючих, плачучих патріотів, до всіх стоячих на чолі і до тих, що в їх руках сходяться гроші з цілої Русі-України, аби вони не давали тих дітей на поталу. Се важніше діло від «реальної політики», від університету руського, від матеріалів, друкованих для чужих академій. Се мордовня тисячів дітей з нашої землі.
   Полякам, урядові і краєвій автономії нічо не кажу і не питаюся їх нічо. В них мужики все були не гідні комбінацій, державних і краєвих. А втім, «Czas» [162 - «Час» (пол.).«Czas» – польська реакційна газета, яка виходила в Кракові (1848–1934), а згодом у Варшаві (1935–1939).] вже сказав, що всі вони надумують. Дивлячись на наших дітей, і він врадувався і сказав: час би вже перевести в життя гарну гадку і давню в нашій суспільності, аби мазурський люд переселювати на руські землі. Се справа тим більше актуальна, що тепер руські мужики тікають до Канади, а русини бояться, аби земля їх не перейшла на чужі руки. Зробім так, аби не перейшла. Так учтиво говорить «Czas». Плачте, патріоти!
   Краків, 23/1V

Поети і інтелігенція [163 - Уперше надруковано в «Літературно-науковому віснику» за 1899 рік (Т. VІ. – Кн. 6. – С. 185–186). Первісна назва – «Наші поети і наша суспільність» (див.: ІІІ, 174). Стаття спрямована проти галицько-руської еліти, не здатної виконувати іманентно властиву їй націо– й державотворчу функції, і суголосна його міркуванням на цю тему в епістолярії. Припускаємо, що появу її детермінувало осмислення комплексу питань, зв’язаних зі стосунками І. Франка з інтелігенцією (див.: Піхманець Р. Іван Франко і Василь Стефаник: Взаємини на тлі доби. – Львів, 2009. – С. 174–195). Статтею автор залишився невдоволеним, вважаючи цей «перший стріл до нашої інтелігенції… заслабим, схибленим. «Отим панкам руским треба по-капральськи – бити в зуби. Звісно, у “Віснику”, яко в газеті «філістерско-золівскій», не можна сего робити» (ІІІ, 175–176). Усе ж опублікував саме в ЛНВ свої нотатки, бо саме там переважно заробляв на хліб І. Франко, часом виконуючи чорнову, суто технічну, що не потребує ніяких інтелектуальних зусиль, роботу.]

   Наші нові поети і письменники черпали теми для своїх творів із традицій козацьких і з життя простонародного. Інтелігенція була спольщена або змосковщена, і з неї що-небудь зачерпнути не було можна. Творення молодої нашої інтелігенції було наслідком діяльності наших письменників. Цілком природно, що і серед молоденької інтелігенції поети не могли найти ще ні вироблених ідеалів, ні суцільних життєвих форм, а тим самим не могли перейматися нею й життя її малювати в артистичних творах.
   Інтелігенція наша і донині не виробила собі ні ідеалів, ні життєвих форм, характеристичних для неї; і донині поети і письменники не можуть створити нічого тривкішого з її життя. Як спочатку, так і тепер, звертаються до життя простого люду, бо там находять більше інтересного й вартного. Інтелігенція є homo novus [164 - Нова людина (лат.).] в нашім житті, доробкевич, котрий своїм положенням мусить бути трохи демократ, трохи аристократ, не сміє мати характеру. Такий від ломок суспільності для поетів не може бути принадним, і не диво, що, хоть як інтелігенція благає для себе хоть маленького Крашевського, [165 - Крашевський Йозеф (1812–1887) – польський письменник.] таки не може вимолити його. Своїм життям і ідеалами не годна вона заповнити кількадесяти томів повістей, ані захопити таланту, аби писав ті повісті.
   Але інтелігенція без поетів не може обійтися, хоч би і для доброго тону. Отже, присвоює собі з наших поетів те, що підпадає під її артистичний смак і що не противиться її інтересам Доробкевича. Декламує поетів – декламує до загину. Великого Шевченка так роздекламувала, що з нього майже нічого не лишилося, лише декламація. Руські панни, як русалки, зацілували батька, і тепер наново треба би віднаходити й прояснювати Шевченка. Федьковича завернули з дороги, що вела в село, і заставили компонувати декламації на лад згаличеного Шевченка. Його мужицькі новели видав Драгоманов [166 - Мова про видання збірки «Повісті Осипа Федьковича» (К., 1876).] аж у Києві, бо в нас їх не було треба.
   Інтелігенція наша все чула певний антагонізм до наших письменників і поетів. Те грубе незрозуміння поетів, брак тепла і заохоти до праці, а то і явна ненависть до своїх письменників – се головна ціха нашої освіченої суспільності. Той антагонізм між поетами і нашою інтелігенцією тягнеться, як червона нитка, в цілій нашій новій літературі.
   В новіших часах той антагонізм дійшов до великих розмірів. Франко і інтелігенція руська! Се значить тільки, як борба мужицьких інтересів у всіх найідеальніших об’явах з інтересами інтелігенції, того нового доробкевича, котрий хоче видобутися наверх і запанувати.
   Тота борба поетів і письменників наших не лагідніє, але заострюється. В останнім часі Ольга Кобилянська в своїй фантазії «Поети» сказала, що в нашім краю поети – се жебраки. Се є також визов, і руська інтелігенція хіба не схоче ігнорувати сього голосу, бо се писателька, власне, тої інтелігенції, і їй стає страшно бути жебраком. Мало хибує, а сей талант відвернеться від інтелігенції.
   Тота борба, бачиться, ще довго протягнеться. Здається, що наш люд має в собі багато сили, аби родити Шевченків, Федьковичів і Франків; здається, що вони не дозволять інтелігенції проярмаркувати інтересів того люду. І хто знає, чи Шевченко, Федькович і Франко, власне, не були тими чинниками заховавчими, що боронили люд від нових кар’єровичів, від нових доробкевичів? Хто його знає, хто тут хоче будувати, а хто руйнувати?! Чи Франко-революціонер, чи, може, тота інтелігенція, що недокладно обчислює голоси?
   Наша інтелігенція цілком слушно не може прихилити до себе поетів. Може, довго чекати на свого поета, але то, відай, буде Гоголь, а його твір – будуть «Мертві душі».

[Вступне слово на ювілеї М. Павлика у Львові 20 листопада 1904 p.] [167 - Цим словом В. Стефаник відкривав ювілейний вечір М. Павлика, який відбувся в приміщенні «Народного дому». Його виступ опубліковано у виданні: Ювілей 30-літньої діяльності Михайла Павлика (1874–1904). – Львів, 1905. – С. 1–2.]

//-- Дорогий ювіляте! --//
   Ти прости нам, що ми сьогодні зле проти Тебе приладилися. Не стало нам сили, аби припровадити до Тебе тих, що мають Тебе вітати.
   Нема тут тих маленьких дітей, що мерзнуть в солом’яних будках, як батьки їх оббирають панську кукурудзу. Ані тих хлопчиків-підростків нема, що дозирають своїх сестер в тяжкій слабості і сто раз на день подають води, а темної ночі плачуть в куті перед страшними сестриними привидами.
   Не поклониться Тобі нині тота жінка, що, йдучи на роботу, бере на плечі колиску з хорою дитиною і свічку в пазуху, аби воно без світла не умерло. Не такі у нас бистрі очі, аби ми доглянули той маленький огник серед темряви піль, не такий слух, аби вчути мамин стогін.
   Не розкажуть Тобі сьогодні всі тоті, що поверталися із-за моря, своїх пригод і своєго жалю за рідною стороною.
   Ні, не прийдуть Тебе привітати всі тоті, що з малої дитини шукають притулку, що всіма дорогами ранили свої босі ноги, а правди з серця не викинули на дорогу.
   Та ще на поклик Твоєго імені вони прийдуть, і як почують Твоє життя і діла, то в їх серцях зродиться нова віра і нова пісня, а Ти, слухаючи тої пісні, аж тоді простиш тяжкі кривди, які заподіяли Тобі твої земляки.
   А сьогодні нам, Твоїм учням і приятелям, прости за отсю холодну і чемну публіку Твого ювілею.

Під вражінням вистави «Землі» [168 - Нотатки написано 6 травня 1934 року й уперше надруковано в львівській газеті «Новий час» за 25 січня 1937 року. Психологічну підставу їх написання зазначено в назві.]

   Я мав ще на Різдво поїхати до Львова й дивитися на цю «Землю» директора «Заграви», [169 - «Заграва» – мандрівний молодіжний театр в Галичині, який 15 вересня 1933 року очолив відомий режисер Володимир Блавацький, родом із Покуття. Він мав чималий досвід акторської (від 1919) й режисерської (від 1924) роботи в галицьких театрах, а також на Східній Україні, зокрема в театрі Леся Курбаса (1927–1928). Ще під час роботи в «Березолі» виникла ідея інсценізувати твори В. Стефаника до 30-ліття його творчої діяльності, яку гаряче підтримав сам керівник театру й актори, які вийшли з Галичини (М. Крушельницький, Й. Гірняк, А. Бучма, С. Федорцева та ін. За первісним задумом, сам новеліст повинен був написати п’єсу.Задум вдалося втілити, коли В. Блавацький переїхав до Львова й очолив «Заграву». За основу інсценізації взято шість новел: «Вона – земля», «Сини», «Марія», «Злодій», «Побожна» та «Morituri», а також «Моє слово», яке слугувало для прологу й ліричного супроводу, який виконував п’ять артистів по боках завіси – своєрідний варіант грецького гору. 12 грудня 1933 року в Збаражі відбулася прем’єра, а 14 грудня театр грає її в Тернополі. На виставу у Львові 9 січня 1934 року сподівалися В. Стефаника, але він не зміг прибути, – були тільки брат і син. Побачив виставу, як сам зізнається, аж навесні в Коломиї, а невдовзі по тому – в Снятині; обидва рази зустрічався з колективом театру й виявив бажання, аби загравісти приїхали до Русова й показали «Землю» його землякам. Це таке відбулося, але вже після смерті письменника.«Земля» мала тривале сценічне життя: «Заграва» ставила її аж до 1938 року, коли відбулася її реорганізація й утворення театру імені Івана Котляревського. Сам В. Блаватський ще тричі звертався до інсценізації новел В. Стефаника: під час німецької окупації на сцені Львівського оперного театру (1942), в Ансамблі українських акторів в Авґсбурзі (Німеччина, 1945) і в Українському театрі в Філадельфії (США, 1952) (Детальніше див.: Козак Богдак. Вистава «Земля» за творами Василя Стефаника в театрі «Заграва» // «Покутська трійця» в загальноукраїнському літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття. – Івано-Франківськ, 2006. – С. 32–52).] але студінь не дозволила, й так я бачив «Землю» аж на весну в Коломиї, а другий раз в Снятині.
   Не можу тепер затаїти свойого страху перед виставою «Землі». Непокоїло мене, як вистава піде. Я знав і знаю, що я не можу мати публіки. Чи ця публіка знайдеться в театрі, де інсценізовані мої маленькі оповідання, і чи дир[ектор] Блавацький буде в силі поставити моїх героїв так, щоби вони заінтересували ширшу публіку? Я боявся, що страчу і ту невеличку публіку, яку дотепер мав, а найбільше непокоїв мене покутський діалект. Сам він, цей жаргон, тяжкий і негарний, і добре говорив Черемшині пок[ійний] Сильвестер Яричевський, [170 - Яричевський Сильвестр (1874–1918) – український письменник із Буковини, за професією – вчитель.] що цілий зміст Стефаникових новел є «мой та мой», – Черемшина був у далеко кращому положенню, бо його гуцульський діалект далеко кращий і заквітчаний дуже багато всією красою наших гір. Проф. Яричевський мав багато рації, – не всі діалекти мають місце в літературі, ліпше їх брати до етнографії. І за цей покутський діалект – як кажу – я лякався, і недурно. Крім Блавацького, ним не годен ніхто говорити. Кожний діалект, як кожна мова, мусить належати до цілого чоловіка, від дитини аж до старості, або мусить бути вивчений спеціальною наукою, інакше він стає жаргоном трохи блазнуватим а трохи насмішкуватим над говорючим чоловіком. А вже перейнятися фразою, бо я фразесович, то треба дійсно вродитися в Русові або вчитися, і то тяжко, того діалекту. Я не міг з молодих літ аж дотепер навчитися мови інтелігентного оточення і давно, і тепер. Най Бог криє, які прикрості мав Федькович, що наслідував Шевченкову мову. Та він великий поет, а по нім то вже прийшли Тарасики, а по Тарасиках не приходив уже ніхто, лиш жаргон всіляких інтелігентів і всіляких партій, далеко поганіший від жаргону Покуття, навіть вірші і проза Франка були для мене худі і сухі. Він, аж почувши в собі страшну слабість, вижбухав з себе «Мойсея» і найшов свою велику мову. Тому, що я з природи лінивий, то я не навчився мови Куліша і Панаса Мирного, і цего я прилюдно каюся. Не раз треба радіти, що наша літературна мова тепер займає так багато місця в літературі, науці й публіцистиці. Без літературної мови нема ні літератури, ні науки, ні публіцистики. Через те не можу радити нашим поетам і письменникам писати діалектом. Я вже давніше просив проф. Василя Сімовича, [171 - Сімович Василь (1880–1943) – відомий український філолог, знайомий В. Стефаника, який написав про нього кілька статей. Тут новеліст апелює до нього ще й тому, що в рецензії на виставу «Земля», яка відбулася у Львові, В. Сімович різко негативно відгукнувся про відтворення акторами покутської говірки (Назустріч. – Львів, 1934. – № 2. – С. 5). В. Стефаник частково погоджувався з його оцінкою, але винив у тому не театр, а себе.] щоби переклав українською мовою мої жаргонові образки. Але вертаю до речі, до вистави «Землі». Трудно було дир. Блавацькому ставляти ту «Землю», бо земля, як її обробити гарно, то вона прекрасна, але іти по ній грудою, найбільше непотрібним бур’яном, який вона родить, є річ погана. Це не прегарно оброблена земля, про яку я читав в Євгена Чикаленка [172 - Чикаленко Євген (1861–1929) – видатний громадський діяч і публіцист, меценат української культури, видавець і агроном, багатий землевласник, автор багатьох брошур із питань розвитку сільського господарства. Був активним членом «Старої громади» (з 1900), Української демократичної партії (з 1904), Української демократично-радикальної партії (з 1905); 1908 року був ініціатором заснування Товариства українських поступовців і його неофіційним головою.] і про яку я читаю в Тичини й Рильського. Блавацький, щоправда, показав мене ширшій публіці, публіка була навіть зворушена, але все ж де-не-де драма, лиш розкидані матеріали до драми. Цему винен я, а Блавацький що міг, то вчинив.
   Слово Поета в інсценізації «Землі» – це був приватний лист, який я написав до жінки, що її любив аж до смерті. Я не люблю про себе говорити й аж примушений написав «Моє слово», бо так хотіла адресатка.
   «Вона – земля» – це була розмова мойого батька Семена з людьми, утікачами з Буковини.
   Мій батько навіть дуже негарно говорив про жінок, яких Данило привіз на його подвір’я. Ті нечемні слова я пропустив, а решта так і було. «Сини» написані для наших жовнірів, які повернули з визвольної боротьби, а Максим дійсно лишився сам, чи лиш він один…
   «Марія» – початок війни січових стрільців. Вона донедавна жила тут, близько коло мене. Умерла у більшім завзяттю, ніж по програній війні, а сини її розлізлися десь по світі. Вона до смерті, ця Марія, панувала над оточенням.
   «Злодій» – з третьої картини – річ, яка мене на старість дуже зворушила і найбільше мені подобалася. Оповідання остільки неправдиве, що жінка Гьоргія таки урятувала злодія, а потім лежала хора зо два місяці, і я її лічив, та все вона була вдоволена, що не дала вбити, а навіть її Гьоргій був дуже задоволений.
   «Побожна» – мало що варта, як оповідання, а «Морітурі» – річ слаба, і не треба було мучити акторів і публіки.
//-- * * * --//
   По виставі, їдучи додому, ставали переді мною інші герої моїх оповідань, особливо Іван Дідух з «Камінного хреста». Він дуже не хотів покидати свого камінистого ґрунту, та діти, невістки і доньки не давали йому жити, і він лиш тому втік до Канади, щоби могти жити дальше. Він дійсно ще довго жив у Канаді, але писав мені, що всьо чуже довкола нього і що його фарма йому немила, та його дітям добре поводиться.
   Іван з «Кленових листків» розпливався все в моїй уяві. Я не міг нагадати собі його обличчя. Я боюся, що це не був правдивий чоловік, а так нахапаний з усіх усюдів.
   А я добре пам'ятаю старого Федора з «Палія» – і він таки підпалив Курочку, бо сам мені признався, але Курочка зараз побудувався, а Федір пішов жебрати селом.
   Тома Басараб з «Басарабів» – це один з багатьох Басарабів, які поповнили самовбивство. Як моя мама не заходилася коло всіх них, аби не вішалися, то ані одного не врятувала. їх чотири поповнили самовбивство.
   Більш я не міг нагадати собі моїх персонажів, тому що, мабуть, вони нахапані зі всіх усюдів, а я вже забув про них.
   Не одна постать моїх образків коштувала мені багато праці й паперу. Всі вони розплилися, як хмара, та, може, молоді поети і письменники десь їх подибають, бо вони високо тепер літають, і привітають їх від мене, бо я лишився на землі і лише завдяки Блавацькому нагадав собі про них з радістю і смутком.

Незакінчені твори [173 - Подані тут твори важливі насамперед як джерело творчої історії художніх структур В. Стефаника. Та водночас вони покликані з’ясувати окремі факти «внутрішньої» біографії письменника і розкрити деякі додаткові аспекти його художньої обдарованості. Подаємо їх у найцікавіших, на наш погляд, редакціях.]

Богатирь [174 - Уперше надруковано у виданні: Стефаник В. Повне зібрання творів: В 3 т. – Т. 2. – К., 1952. – С. 91 – 113.Над цим твором В. Стефаник працював довго й напружено, про що свідчить шість відомих нині редакцій, хоча всі вони й незакінчені. Остання з них – майже чистова, з незначними правками. Упорядники 2 тому згадуваного академічного видання припускають, що, можливо, це була вже закінчена новела, але останню сторінку її втрачено. Назву «Богатирь» має лише четверта чорнова редакція, а інші – без заголовка.Прототипом головного героя став батько письменника, з яким у нього на той час були напружені стосунки. До цього спричинилося насамперед одруження С. Стефаника невдовзі після смерті «коханої матінки» на молодій русівській дівчині (див. також фрагменти незакінченої новели «Суд» (ІІ, 120–124) і лист до русівського дідича Йосифа Теодоровича (Твори. – К., 1964. – С. 448–449)). На цій підставі визначають приблизну дату писання новели – 1900–1902 рр. Саме над третім розділом п’ятої чорнової редакції, в якому йдеться власне про ставлення героя до дружини, автор працював чи не найбільше: збереглося чотири його варіанти. Зазначимо, що пізніше стосунки їхні внормувалися: С. Стефанику вдячний син присвятив один із кращих своїх творів – новелу «Вона – земля».Подаємо останню, шосту редакцію «Богатиря», а також п’яту чорнову – з огляду на багатство в ній автобіографічного матеріалу.]

//-- А. Початок першої чорнової редакції --//
//-- Без заголовка --//
   Богачь Іван [175 - Замість: Богачь Іван було почато: І[ван]] не міг спати. В хаті довкола спала єго челядь – наймити і наймички, пастухи і син. Вони хропіли, стогнали, говорили з просонку. Іван бликав слабеньким огником з люльки, і виглядало воно так, як би твердий наймитський сон і безмірна сонна втома кресала огню як чорна хмара.
   – Се пекло, чисте пекло, – подумав Іван. – Чого я так бідую, чого так гарую – чорт знає?!
   – Ой, вуєчку, не бийте, не буду, ой, вуєчку… – пищав Гриць з просонку. [176 - Замість: пищав Гриць з просонку було почато: з[апищав?]]
   – Тебе якби не бив по десять раз на днину, то ти би виріс на остатного драба, ти, байстрюку, – подумав Іван і зажмурив очи і обернувся на другий бік.
   За ним на постелі спав єго наймолодший син і кашляв.
   – Се в мене кадет! Робити не хоче, бо він богацкий син. Колись буде мати що продавати, буде мудро їсти, пити [177 - Замість: мудро їсти, пити було: файно їсти, файно пити] за то, що тато був дурний і ще відколи жиє не був у коршмі.
//-- Б. Початок другої чорнової редакції --//
//-- Без заголовка --//
   – Я можу спати, аби мої вороги так могли їсти! Робив, гарував цілий вік, чей, чей гадав, що буде ліпше! Ага, ліпше, псови ліпше як мені!
   Богачеви Іванови сон не приходив. Наймити, пастухи, сини, наймички сопіли, хропіли, говорили, благали крізь сон, аби їх не бити, а він перевертався з одного боку на другий. Під столом спав пастух і плакав [178 - Замість: плакав було почато: б[алакав]] у сні: ой, ой, вуєчку, не бийте, не буду, вуєчку, не буду!
   – Не будеш, ти, байстрюку, а я за тебе кілько шкоди заплатив, аби тебе кілько вкололо!
   Але байстрюк затихав, а хата сопіла і зітхала дальше, як би була жива.
   – На що я, дурний, так тяжко роблю, не доїдаю, не досипляю, бігме, не знаю. Мой, я пан, у мене все є, [179 - Замість: у мене все є було почато: у мене все роз[добудеш]] що хто схоче… А де ж тото добро, що мало прийти?!
   За ним лежав на постелі єго наймолодший син і кашляв.
   – Мамки нема, мамки нема! І ти обмиканий! До роботи тяжкої не застав, бо він богацкий син, [180 - Замість: богацкий син було: богачь] тато назбирав маєтків, а єму нащо, буде поволі продавати та буде мати на ціле житє. Жиди колись тут все засядуть… Коршма буде!
   Тут єго така лють взяла, що він ліктьом штовхнув сина під бік.
   – Бери, борзо та тікай отуда у вишні!
   – Ади, шельма, отак вона мою працю роздає парубкам, що вхопить, то зараз коханкам виносить: бери та тікай у вишні. Отак моя праця пропадає!
   Він встав і, виходячи на двір, став на наймичку, що зрадилася в сні.
//-- В. Початок третьої чорнової редакції --//
//-- Без заголовка --//
//-- І --//
   Богачь Іван не міг заснути. [181 - Замість: заснути було: спати] В хаті все спало, хропіло, говорило крізь сон, а він перевертався з одного боку на другий.
   – Кости до псової години лупають і все будуть гірше лупати… Ще якісь моцні кости, та від такої роботи, то вони давно повинні розсипатися…
   Єму прийшов на гадку стрих з старими поразбиваними возами. Торкотіли, гриміли, скрипіли вони колись, залізали по кітвиці в болото так, що чотири воли не годні були їх витягнути. Аж одного дня або одного ранку входив наймит і казав: вуйку, тим возом нема вже їханя, і віз вандрував на стрих.
   – Та я зараз намість старого клав новий на то місце, але хто намість мене покладе нового, [182 - Замість: нового було: новий] як мої кости підуть кожда в свою?
   Іван зажмурив очі, аби спати, та темна нічь розкривала перед єго душею [183 - Замість: перед єго душею було: перед ним] такі дороги, якими єго думка не любила ходити.
   – Нічо так далеко не потягне чоловіка, як нічь, кажуть, що нічь робить з чоловіком, що схоче, або він буде злодій, або полізе на галузу, або заріже другого ножем, що схоче, то з чоловіком зробить. А Бог так дав, що чоловік вночи має спати, а лишень той не спить, що має вмерти або хоче другого вбити… Е, що дурне, треба спати…
   Богачь скрутився в клубок, закрився з головою.
   – Вуєчку, не бийте, не бийте-е-е, – затягнув через сон [184 - через сон вписано.] тоніським голосом малий пастух, що спав під столом. А за ним наймичка в сні плакала і заводила.
   Іван збив з себе кожух аж на ноги, випростувався і закурив люльку. Маленький, червоний жар [185 - Замість: червоний жар було: жар] з люльки блимав серед чорного, наймицького сну так, як би хотів розігнати єго. Отак не раз по самих краях неба продираються тонісенькі блискавочки з чорних хмарових гір, та гори не відповідають на них і спокійно тиснуть [186 - Замість: тиснуть було: затискують] землю в долину.
   – Мого спаня сєї ночі нема, якого чорта буду собов бити по дошках!
   І він засвітив ліхтар, вступив в чоботи, накинув на себе кожух і вийшов з хати. Та як він виходив, то старий наймит Михайло не витерпів, аби не сказати: Вже го мучить, не дає му спати, щось єму не вгодив, ото-сь, богачу, продав душу за богацтво!
//-- II --//
   – Але ж вітер, відай не буде молочіня, а як не буде, то най возять гній одні, а другі до кірату, робота є…
   Увійшов до стайні. [187 - Замість: Увійшов до стайні, було: Отворив браму від стайні.] По однім боці стояв ряд [188 - Замість: стояв ряд було: стояла лава] коний, по другім лава волів. Всі коні обернулися до него головами, лишень старий Данило не рушився, а тримав спокійно велику голову на яслах.
   – Ти ще не здох, Даниле, ще хочеш трохи потанцювати в кіраті, то як хочь, бо про мене, то можеш і зараз витягнути копита.
   Він не любив Данила, бо всі наймити, як приходило до сварки, казали: я вже хожу так, як Данило, вже ви вмієте жили витягати і з худоби і з наймитя.
   – Жріть, жріть, – казав до решти коний.
   – Я вас на солонину не годую, є, якби я вам по про тив[ив]ся, то ви би мене з кістками з’їли.
   Обернувся до волів.
   – Волів є досить, коби кому коло них добре походити. А тож ніби комусь в голові? А як поздихають, то когось болить? А я сам вже не годен коло вас ходити – двайцять чотири вас…
//-- Г. Четверта незакінчена редакція --//
//-- БОГАТИРЬ --//
//-- І --//
   Сон не брався Івана. В хаті довкола него спала єго челядь, наймити, пастухи, наймички і сини. Вони хропіли, стогнали, говорили крізь сон, а Іван на постелі бликав огнем з люльки. [189 - Замість: огнем з люльки було почато: л[юлькою]] Виглядало, що та втома мужицька, твердий сон наймицкий крисав огню як густа, чорна хмара блискавку. Під столом спав малий Гриць, пастух від овець, [190 - Замість: від овець було почато: ове[чий]] і кричав зі сну:
   – Ой, ой, вуєчку, не буду, не буду, не бийте, вуєчку-у-у!
   – О, байстрило, вуєчку, вуєчку, не бийте – каже, а єго треба лупити десять раз на днину, таке воно ліниве! Я вже з сими неробами не годен далі витримувати, я через них спати не годен, їда не йде в смак, лиш гризота, бійка заєдно. І, бігме, не знаю, на що я, дурний, так роблю, для кого, а мені що треба, я не маю може з чого жити?
   Єго наймолодший син, що спав за ним на постелі, застогнав.
   – Ади, кадет! Робити не хоче, бо він богацкий син, тато назбирав маєтків, а він буде мати, що продавати жидам. Іван, втомлений довгим неспанєм, роздратований, бачив на своїм подвір’ю вже жидів, що брали худобу, вози і збіжє.
   – Коби-м знав, що так меш робити, то би-м взяв ніж та й утопив у тобі, аби-с гинув зараз, ніж маєш бути лайдак!
   Але син спокійно спав і не чув батьківської грозьби.
   – На, хапай та тікай отуди та наїжся хоть добре… – говорила крізь сон наймичка.
   – А, видиш, фльондра, таже вона все розкрадає і роздає наймитам. А потім друга не хоче наймити доньки, бо у вас, Іване, кожда з неславов відходить. Годує їх як бугаїв, а потім носить лелево перед собою, та й йде до міста жидинєта плекати. Се нарід! увесь піде на жебри! – самі злодії, самі нероби.
   Кости єго боліли і він розтягнувся, накрився і сказав собі: може би хоть годинку [191 - Замість: годинку було: годину] заснути. Та сон не приходив. Він вступив у чоботи, накинув на себе кожух і вийшов до стайні. Лавою стояли по однім боці воли, по другім коні. Воли не ворухнулися, лежачи на соломі, але коні, котрі лежали, повставали зараз і всі звернулися до світла.
   – Ади, зз’їжа, ся мене би з кістками з’їла і з’їсть, бо то в голові кому аби дати в порядку їсти. Занесе цілу фіру та й кине, най го шлях трафит з єго кіньми і з єго годівлею. А приходить весна, робота, то ніби єму в голові, що летить з ніг у плузі.
   Він кулаками штовхав коні під бік, підоймав з-під ніг пашу, закидав у ясла і кричав: їж, тріскай, ти гадаєш, що я тебе буду на солонину годувати!
   Воли румигали рядом а лиш один наймарніщий обернувся до Івана.
   – Ади, холєра, коби-с здох, аби-м не дивився на тебе, другі воли, як воли, а се болà!
   Звідси перейшов до телят. Вони лежали у гною, закиринені, марні. Іван сперся на брамчину і кивав головою так як киваєся на[д] умерлим дорогим чоловіком.
   – Люди, люди, скажіть ви мені, що я, бідний, маю робити, та же сі розбійники мене з торбами пустять. Кажу, прошу, б’ю: мой доглядайте телят, аби вони в гною не лежали… Ой, Боже, дай своєв волев небеснов, аби мене дідько вхопив, бо вже довше не годен.
   Він поставив ліхтар на землю, а сам пішов у гумно з посторонком микати зі стирти соломи, аби підстелити телятам. Вітер завертав поли кожуха, розхилював пазухи і навів єму дрібнісенького снігу. Тіни стоділ, шур, стирт біліли в темряві.
   – Ходи, дурний Іване, ночами, як опирь, та годуй худобу, для кого, кажу, за що?
   Микав солому, складав по жмитови на посторонок і кашляв, аж сусідскі пси до него поприбігали.
   – Годуй му псів, бо він знає, що в богача є всего, а мої завішені на ланцухах зубами січуть. Лиш дурниці, лиш шахрайства!
   Вітер бавився з єго в’язкою соломи на плечах і обертав ним, куди хотів.
   – Лиш дуєш та дуєш, дідько з тебе тілько дує! – крикнув на вітер і сховався в телячій стайні.
   Як вертав до хати з ліхтарем, то когути запіяли.
   – Це вже треті, най устають.
   В хаті він поклав ліхтар на столі і став ногою на наймичку, [192 - Замість: ногою на наймичку було почато: на наймичку] вона застогнала з болю.
   – Чорт [193 - Замість: Чорт було почато: Ді[дько]] тя не вхопить!
   – Відай ще за борзо, вони однако будуть по кутах ховатися та спати, десь то в них того спаня тілько [194 - Замість: тілько було: кілько] набираєся.
   Він ляг на постіль і закурив люльку. Нічо не думав, [195 - Замість: Нічо не думав було: нічого не думав, нічого] лиш лежав, як дерево. Біль в костях, утома цілого тіла спараліжували єго цілого і він заціпів в тяжкім сні. [196 - Замість: в тяжкім сні було почато: в]
   Не більше як за півгодини Іван скочив з постелі просто на малого пастуха.
   – День біліський, вони би спали, аби їх не будив, до полудня. Єрино, рушся ти, Катерино, гай вставайте та то день, мой, парубки а вставайте.
   Наймити попіднимали голови і дивилися навперед себе, пастух з усеї сили чухався в голову і хотів [197 - Замість: і хотів було: і майже] все волося вимикати з голови. Наймички і невістки вперізували гобортки і кашляли.
   – Михайле, то чо-сте вивалили очи, як баран, і не киваєтеся?
   – Я годен киватиси, аби так…
   – Мой, Андрію, може би вачпан устав подивитися до худоби? – Се до сина. Молодий парубок на постелі одним рухом сів, протирав очи і заєдно мимрив:
   – Бодай се шлях трафив. Він отак зо двайцять раз сказав, а батько лишив казати очинаш так гримнув єго [198 - єго вписано.] кулаком в шию.
   – Вже б’єте, ну, ну бийте, але вас і шлях трафить з тільким [199 - Замість: з тільким було почато: кі[льким]] битєм, сему ніхто вже не годен вітримати.
   І почалося. Іван бив сина холявою по голові та по лици, а той сидів не ворухнувся і все казав: бийте, най вас шлях трафит! Наймити виймали сухі віхті з-під печі, замотували волоки до постолів, говорили півголосом оченаш і рівночасно дивилися на те, як тато бив сина. Маленька лампочка слабо їх освітлювала, кидала фантастичні тіні і виглядала якби єї засвітив в норі гадючій, а гадє рушалося, звивалося, сипіло і проклинало.
   – Йди мені зараз від хати, я без тебе обійдуся, робітнику, розпаднику мій!
   – Е, коли я не хочу йти, – сказав Андрій, – я знаю, ви би хотіли всіх нас повідгонити, але я не дурний, буду отут сидіти, вам на печінках!
   – Осе богачі, Бог отаке любит, тото любит! – сказав старший наймит.
   – Тихо, ти, драбе, шуруй до роботи, не питає тебе ніхто, не говори.
   – Я що кажу? Кажу лиш, що Бог таке не любит, аби ви очинаш покидали говорити та били парубка задурно?
   – Та я вижу, чьо ти, Михайлику, хочеш, ти хочеш, аби я тебе набив, а ти аби пішов додому і аби-с не робив сегодне. Але вашеці, вібачайте, проши йти до роботи!
   – Дурний богачь, я схочу і так піду, мені се ваше богацтво не в голові!
   – А жебракови що в голові, аби торби на плечах!
   – Ліпші торби, як таке богацтво!
   Іван замовк, не хотів далі говорити з Михайлом, але причепився до наймички.
   – Ти, чо, відданице, стоїш та чухаєшси? А ну підкладай вогонь та вари свиням бараболю, не чуєш як рип’є.
   – Таже видите, що втираю лице, таже вмивала-м ся.
   – Чи й ти би не хотіла зо мнов до пальцату ставати? Затули собі, бо як раз дам, то й уснеш на місци.
   Наймити повиходили до стайні і одні чистили з-під худоби, другі заносили їсти, трети сікли бураки.
   – Аби цего богача шлях трафив, аби му все згоріло, аби му худоба віздихала!
   – Іди, дурний, а худоба що винна?
   – Та бо тяжко вже вітримати, бігає втечу на край світа!
   – Втечеш, як же, от роби поволи…
   Іван йшов селом [200 - Замість: йшов селом було почато: побіг в село; «в» лишилось незакреслене.] кликати робітників. Стежки позавівало, він брив по коліна в снігу від хати до хати.
   – Вони собі всі сплять, а що ж, до чого встане один з другим? Ади, Лесько, чекай, чекай, здохнеш як пес! Я просю, йди, Лесю, молотити сегодне, а він каже я слабий, не хоче, а я стою, як дурний, під вікном: най богачь набігаєся. Та й правда, він знає, що лиш кілько єго, що віспаться. Сес нарід піде борзо увесь на ні нащо.
   Отак ходив Іван по селі за робітниками аж почало розвидитися і прилетів додому.
   – Я там та тут нічо без мене не робиться? [201 - В автографі: нічо не без мене робиться] Аді кілько їх є, а вони лиш тепер викинули гній. І він насеред подвір’я засміявся голосно, їдко.
   – Най вас шлях трафит!
   В хаті він сів на лаву і роздумував цілком вже спокійно, як розділити роботу.
   – До машини піде Михайло до соломи, Юрко до коний, я класти, Гриць подавати, а солому носити буде Ерстина.
   Малі коні до кирату. Другими кіньми возитимут гній, воли старі підут возити воду, коло худоби буде Петро, а робітники з села будут робити околоти.
   – Ти, дівко, а Андрій де?
   – Десь пішов.
   – А встане, а воркотить, та й дістає, але він прийде.
   Іван успокоївся цілком, він знав, що має робити, знав, що ся робота буде йти і успокоївся.
   В стайні він оглянув їду для волів, побігав поміж вівці, телята і свині і закликав всіх до обіду.
//-- Д. П’ята незакінчена редакція --//
//-- І --//
   Іван не міг сеї ночи спати.
   – Кости до псової години лупають… ще не так будуть лущати, ой, ще не так будуть… Моцні кости були, другі від такої роботи вже були би ся на порох розсипали…
   Єму прийшло на гадку, кілько то старих возів у него на стриху стоїть порозбиваних.
   – Торкотіли, калакотіли, скрипіли… А як в болото зассеся по кітвиці, чотири воли дугою складуться перед ним, гейканя та трисканя на все поле, ще пари треба. Аж дивися, а одної днини приходить наймит та й каже: вуйку, вже тим возом нема їханя…
   – Та я зараз намість старого та клав новий на тото місце, але хто намість мене покладе другого… Сей буде на моїм місци? Жовтий, слабий та й плохий…
   Він думав за сина, що спав зараз за ним.
   – Для него робота то кара, а для мене робота солодка як цукор.
   Богачь скрутився в клубок, зажмурив очи і намігся-таки заснути. Та темна нічь розкривала перед єго душею такі дороги, що на них [202 - Замість: що на них було: що] єго думка рвалася ходити. Нічь тягнула єго десь далеко, аби там з ним робити, що вона сама схоче.
   Він найшов люльку і закурив. Довкола него по землі, лавах, на печі спала єго челядь. [203 - Далі було: і сопіла, і хрипіла, і говорила крізь сон]
   Маленький жар з люльки блимав серед чорного, наймицкого сну, так як би хотів єго розігнати. Так буде не раз краями неба продиратися тонісенька блискавочка з чорних, хмарових гір та гори єї нічо не відповідять [204 - Замість: та гори єї нічо не відповідять було почато: а. та гори єї не відповідять, б. а [гори єї не відповідять] «а» лишилось незакресленим.] і не розступляться.
   – Мого спаня сеї ночи нема, якого я дідька буду гримати кістками по дошках!
   І Іван встав, вступив у чоботи, накинув на себе кожух, засвітив ліхтар і вийшов з хати. А як виходив, то старий наймит Михайло шепотом говорив на лаві: «Мучить богача, не дає спати, в опівночи з хати виволікає… Проши аспана йти, як він закликає… Продав душу… В ім’я Отца і Сина…»
//-- II --//
   Він стояв в стайні на середині між рядом коний і лавою волів та й говорив до Данила, старого коня:
   – Ти ще, Даниле, не здох, ще хочеш трохи потанцювати в кіраті, роби як знаєш, бо про мене ти можеш і зараз здохнути. Я не люблю ані слабої худобини, ані слабого чоловіка. Як-єсь слабий – креперуй, а не ходи мені поперед очі, бо в мене в стайні не шпиталь!
   На єго обличю від слабого світла [205 - Замість. На єго…світла було почато: а. На єго, б. Лице єго від слабого світла кинуло, в. На єго лиці] […] [206 - У цьому місці папір попсовано.] творилися чорні тіни, що, як ями, виглядали в живім тілі, очи єго як медом посмаровані були липкі і прилипли до стайні, а велика тінь єго лягла між рядом коний і лавою волів. Від Данила він обернувся до волів. Вони всі лежали і румигали і Іванови здавалося, що вони так тиснуть поміст, що земля під ними дрожить.
   – Коло вас ходити би та гарувати би, двайцять чотири вас є… а я вже не годен, кости пукають як лід на ставу. О, бігме, як би я лиш хляв, то ви би ходили по цілим селі рикаючи… [207 - Далі було: без ґазди]
   Богачь взяв у руки лопату, сперся на держак, поклав лице [208 - Замість: поклав лице було почато: поклав ру[ки]] на оба кулаки і застиг на тім місци.
   – Богачь, богачь, кричить кождий, що рот отворить, а якби тебе, дурний мужику, післав купити двайцять чотири воли та й аби тобі дав три тисячі? На, неси, аби-сь доніс. А чи ж ти би доніс? Лева або десятку то ще донесеш, але тисячі, бігме, не донесеш, бо-сь дурний…
   – Несу я тоті гроші, спаня нема, їди нема, ніякого спочивку. Все рукою за холяву помацуєш, чи вони віддуваються. Чотири дни йти, ноги пріють, а печуть аж коло серця пече. Але не роззуєшся, не покладеш свіжий віхоть, а йдеш, а складаєшся, аби-сь був невидний чоловічок.
   – Куда, чоловіче, йдеш, бо видко по твоїй ноші, щось не тутешний. – А йду, кажу, до Кімполунка та буду відти воли панскі гонити. [209 - Замість: воли панскі гонити було: воли гонити] – Видко, що ти бідний чоловік, ходи та купимо тобі горівки. – Та дурні вушивці купують горівки, а я відкуповую, подерту мошенчину із-за пояса та й проши вас угостити. А вони ще не хотять. А я думаю: ох, мой, старці… [210 - Замість: ох, мой, старці було почато: ох, мой д[раби]]
   І усьмішка злітає на Іванову тварь і очи єго як два углі засвітилися. І думка єго дальше йде не як слово, а як геройська пісня. Єму увижуються єго лани і зараз великі скали, і скажені потоки, і волів, волів без тямки богато.
   – Набрав, наторгував від тих патлачів двайцять і чотири, гроший нема, воли панскі, карти на них у пазусі. І білий хліб у пазусі: гайда!
   Глядить Іван на воли моцними і бистрими очима, аж світло ліхтарні при них мерькне і блідне.
   – Жену я їх попід такі скали, такими дорогами камінними, понад такі пропасти, що зараз гинь на місци, як ступнеш недобре. А я співаю собі, а голос мій не тікає від мене, бо скала не пускає, а йде на воли, а воли слухають, бігме, слухають…
   – Стаю нічлігувати, нім я сіна накуплю та назношу, нім сорок і вісім коновок води витягну! Другому то би руки попухли, а я ні! Понапоюю, понагодовую, вкушу хліба раз, два рази та й пантрую. І нічо так не пантрую, як того чорного ліса. Та то ліси праліси, та там десь страшна звірь, та відти такі голоси йдуть, що можна уніміти. Гори, ліси – то не гадайте собі в лексі. А раненько як небо стає із голубого [211 - Замість: із голубого було: із синого] біле я знов даю воду, знов даю пашу. Та й сонечко [212 - Замість: Та й сонечко було почато: Та й заки [сонечко зійде?]] сходить та й мене вже давно на дорозі здибає…
   – Богачь, єму очи печи, він дідька має, душу продав, а якби тебе так поклав. Воли підбилися, з попасу вставати не хотять, я скачу на одній нозі – біда, додому далеко. А купуй, Іване, горівки, а дри рукави з сорочки а мочай шмати та прикладай горівку до ратиць та водою відмивай! А нужко, чи я не подер всю сорочку, чи я не кричав всю дорогу з болю. Отак я п’ять день йшов з волами.
   Він підняв голову і хитав нею, як чоловік, що в церкві дуже ревно молиться і потакує своїй молитві цілим своїм тілом.
   – Загоню в село воли, цілу вулицю ними загатив. Сардачину тулю коло себе, бо-м голий та встид, йду ногами просто то так як у грань стаю, що стану то ні в саме серце шпикне. А вони вибігають всі як на комедію дивитися та ще би зо мнов раду закладали. Приходжу перед браму, кричу, вибігають, загонять їх до стайні, а я впав перед порогом. Несіть ні до хати, бо-м не годен. А заки скинули чоботи з ніг, то-м рикав, як бик, ноги сама кров…
   – Богачь, бодай вас громи розгромили. А я три дни бився межи житєм і смертею, ноги, як колоди, а чи ж я не йшов з хати [213 - з хати вписано.] на руках і на ногах дивитися, аби воли не поздихали. А ніби ж то хтось мені допильнує, чи комусь в голові?
   – Ви богачь, вам Бог дає… Бог Богом, але я працюю, ніхто так не працює. Я беру отак та схиляюся, що всі кістки в мені розходяться, і тягну роботу з корінем, та як дуба з корінем витягаю.
   І він хилявся і рукою показував волам, як він роботу корчує. А потім стояв ще довго і поволи з душі [214 - Замість: і поволи з душі було: і з голови єму] пропадала єго пісня, а на єї місце приходили злість і гнів.
   – Стань собі та плети небилиці та тішся ними, а до худоби не подивися. – І він зайшов до телят.
   – Най вас всіх що до лаби шлях ясний. [215 - Далі було: Годуй, плату давай] Мой, та ви жрете як перед голодом, не доста, що наб’єш черево аж тріскає, але ще в пазухи набираєш хліба. Та я вам дам, я вас так усотаю, що ви не зможете ноги за собою тягати, а ні, то всі забирайтеся, а я сам лишуся, вже буду знати, що-м сам. По вуха в болоті! Ну, ну, я з вами прироблюся… Потім вийшов йти соломи принести під телята. Студений вітер розвертав поли кожуха і сипав у пазуху дрібосеньким снігом.
   – Ех, мой, ще й ти чепляєшся якоїсь дідьчої мами, та на дуй, най тя шлях трафить!
   І він розкрив пазуху широко і тримав так хвилину.
   Незабаром тиснув богачь на собі з півфіри соломи. Саме перед брамою стодоли вітер завернув ним просто до брами. Він рванувся, напростувався, та більша сила від него знов єго завернула до брами. Хвилю стояв так як кінь, що під горбом держить віз, аби не скотився в долину. Далі знов сіпнувся наперед, а вітер знов ним завернув до брами.
   Він тоді кинув солому з плечий і крикнув: та на, бери, не сіпай, і плюнув на то місце три рази. Зимний піт єго обсипав, він стояв як вкопаний. Єму в голові думки рвалися, споховалися назад, а потім знов пускалися диким танцьом. [216 - Після танцьом було: А може воно правда. Дітим повисисає усю кров, жінку добиває.]
   А може воно й правда, що він тут у кіраті родить маєток, що то він єму діти їсть, що єго самого гонить до роботи і не дає спокою ні вночи, ні вдень. Та слуги собі так говорять і ціле село так каже. Кажуть, що опівночи він пускає молотільню в рух, що тоді в кіраті є зойки і крики, і сміх, що тоді на всіх людий в хаті накидає таким сном як каменем.
   Руки єму тряслися, кождий палець бігав осібно, губи белькотіли.
   – То, то, то не я тут пан!
   І закипіла в нім така злість, що він гримнув кулаком у браму так сильно, що рука відразу зачервоніла від крови. Страх з єго душі втік десь на другий конець світа.
   – А се що ж, аби я на своїм подвір’ю боявся якогось дідька дурного.
   Він увійшов до стодоли і зараз станув. Він забув на дворі перехреститися і не знав, що робити, чи хреститися, чи дати спокій.
   – Виходи, небоже, ід мені та най буде або мені, або тобі конець! Покажися, я тебе хрестити не буду, але борімся – або ти тут пан, або я! Заможеш мене, то змели ні в сих трибах на мак та й розвій по тім поли, що родити зерна не хоче, а кину я тобов, то тя мені відси забирайся, най я маю спокій. Е, ти й до мене вже руки протягаєш, соломи борониш межи телята занести.
   І він випрямився, протяг руки навперед себе і готовий був до борінки. [217 - Далі було: Та в сій же мінуті єго як косою щось підкосило, руки впали, він затремтів і шептав отченаш.]
   – Так тут є дідько, як є мій тато на сьвіті, от плетуть дурні люди, а дурний Іван слухає та боїться, як дитина вовка. Нероби не роблять та й не мають, а як хто має, то єму дідько приносить.
   Він вийшов зі стодоли і з ним разом висунувся чорний пес. Штовхнув [218 - Замість: Штовхнув було почато: Ві[н]] єго ногою і сказав: то ти може дідько?! Пес заскомлів жалісливо.
   – О, так же такий, як мої наймити, не пильнує обістя, але зарився в стодолу.
   Зняв в’язку [219 - Замість: Зняв в’язку було почато: Він] соломи на плечі і вітер попхнув его наперед так, що він майже біг до стайні. Він біг і воркотів:
   – Се чиста біда вже, як тебе всякий дідько буде страшити на твоїм власнім ґрунті! [220 - Далі була така перша редакція III розділу: Як вертав до хати, то єго жінка почала під хатою дуже кашляти, та він не звертав на неї уваги, не хотів єї чути.– Вже кашляє, гадає, що я забажа з нею говорити. А лежиш, лежи, ніби я тобі щось кажу. Не стає в хаті духу, то сиди на дворі. Вже ночуєш трету зиму на дворі а дідько тя не хапає, не бійся, такої цигани залізом не діб’ють…]
//-- Друга чорнова редакція III розділу --//
   Як Іван йшов до хати, то єго жінка, що лежала під оденком, зачала кашляти.
   – Вона мені на збитки кашляє, кашляй собі, а я з тобою говорити не хочу. А лежиш собі, то лежи, я нічо тобі не кажу. Не стає тобі в хаті духу, то ночуєш на дворі, та я тобі з зими літо не зроблю. А студено тобі, то два кожухи бери, а що ж я тобі поможу?
   Так він собі думав і йшов до хати, не обзиваючися, та як був на самім порозі, то жінка єго закликала.
   – Чого хочеш?
   – Щось маю тобі казати.
   – Та ти гадаєш, що я з тобов буду на снігу раду закладати?
   – Я піду з тобов до великої хати.
   – А в великій хаті літо? Се мене, бігме, щось все надибає таке, як нікого не надибає. Ще раду закладай…
   – Ходи, ходи…
   Іваниха піднялася і з костуром в руках плелася до хати. В хаті вона впала на землю [221 - Замість: на землю було: на коліна] коло дверий і напівлягла, а Іван сів на лаві.
   – Я маю гадку, Іване, завтра вмирати. [222 - Замість: вмирати було: вмерти]
   – Ти вже вмираєш три роки, якби я так на такій студени три зимі спав, то би-м давно вже землю гриз, але ти тверда…
   – Я знаю, що-м ти дуже вже надоїла, я й сама собі з’уритилася, [223 - Замість: з’уритилася було: так з’уритилася] але Бог не бере, а я не розкажу, я просила [224 - Замість: я просила було: але я просила] довго.
   – Та й вже Бог сказав, що тя возьме…
//-- Третя чорнова редакція ІІІ розділу --//
   Іванова жінка вже трету зиму ночувала на дворі, бо в хаті не могла дихати. То як Іван вертав від телят до хати, то Іваниха кашляла, лежучи під стиртою.
   – Вже вчула, що я йду та й кашляє, гадає, що я зараз буду плакати над нею. Ніби я тобі дав слабість? Або відбиру від тебе на себе?…
   – Іване, а чикай, щось маю казати.
   – То ти гадаєш, що я буду на морозі з тобов раду закладати?
   – Ходім до великої хати…
   – Отам то загріюся, там літо…
   Іваниха стогнучи плелася з довгим костуром до хати, і Іван хоть не хотів, але подався за нею. Вона лягла на землю коло дверий, а він сів на лаві.
   – Кажи борзо, най іду спати, та я ще сеї ночи ока не прижмурив…
   – Я гадаю завтра вмирати.
   – Та як умреш, то ті поховаю, не кину під пліт.
   – Чоловічку, кинув ти мене живу під пліт, а мертву закопай про мене і в гній.
   – Вже зачинаєш, але раз біда, люде, [225 - Після: люде було: ще] слаба, духу не стає дихати, а лоточити голову та сваритися, то за трьох є духу. Я тобі кажу, мовчи, не робиш нічо, не дивишся до нічого, не допильнуєш мені, то сиди тихо та дихай, як тобі Бог помагає, а вмреш, то поховаю, а за решту вибачай, небого. [226 - Після: небого було: То й я би розчипірявся, а нічо не робив. Я собі не витанцював слабости] Хто робить, той у мене добрий, а хто не робить той злий, а як слабий, а, то най умирає. І я як буду вже слабий, то най ні тогди б’ють, викидають, певне, а то лишати роботу та панькатися з трупом! [227 - Після: з трупом було: Мене кости так болят щораз, але най болят, їй вже поколяться цілком і не буду годен робити, то най мене тогди]
//-- Четверта чорнова редакція III розділу --//
   Вертав Іван від телят і розгадував над тим, чи не будити би вже челяди на досьвіта.
   Він знав, що як їх побудить, то зараз буде такого гамору та сварки, що не зараз [228 - Замість: що не зараз було: що він не зараз] він їх закричить. А як вже був перед порогом, то єго жінка почала під стиртою кашляти.
   – Вже, вже мене покмітила та гавкає. Ося мене ще також з ніг звертає, вже трету зиму ночує на дворі, бо в хаті не стає духу і така тверда, що нічо єї не вадить. Мене борше вхопить, а ти меш гавкати до судувіку…
   – Іване, а чикай, щось маю тобі казати.
   – Гадаєш, що мені любо на морозі з тобою раду закладати.
   – Ходім до великої хати.
   – Там то літо…
   І Іваниха стогнучи лізла з костуром до хати. В хаті вона причікла на землю коло дверей, а Іван сів на лаву. Мовчали обоє.
   – Я гадаю вже вмирати.
   – Я за тебе не вмру, а як умреш, то тя поховаю, під пліт не викину.
   – Про мене викидай, ти мене живу викинув, а мертву ще [229 - Замість: ще було: то] й так.
   – Я тобі не бороню в хаті сидіти.
   – Ти до мене вже п’ять неділь слова пустого не заговорив. [230 - Замість: слова пустого не заговорив було почато: слова не [заговорив], «не» лишилося незакреслене.]
   – А я за що з тобов говорити буду, чи за роботу, чи за худобу – робити не робиш, до худоби не подивишся…
   – Я доста наробилася, більше від тебе.
   – Та тогди я з тобов говорив…
   – Ти, окаяннику!..
   – Та ти знаєш, що у мене лиш той добрий, [231 - Замість: лиш той добрий було почато: лиш до[брий]] що робить, от чого хочь. У мене слабий злий як не робить, а як умирає то добрий, бо так має бути.
   – Ти меш робити до самої смерти?
   – Аби-м мав на руках і на ногах повзатися, то буду, а якби-м не зміг, то скажу, аби ми їсти не дали. Хто не робить, їсти не має! [232 - Замість: Хто не робить, їсти не має було: Хто не робить, не має їсти!]
//-- Е. Шоста незакінчена редакція --//
   Богачь Іван лежав на постелі і сон єго [не] брався. В хаті спали єго наймити, наймички, пастухи і син і хропіли, сопіли та говорили з просонку. Іван курив [233 - Замість: курив, було почато: з[акурив]] люльку і блимав маленьким огником серед тяжкого наймицкого сну, як би хотів тоту тяжку темряву розігнати. Отак часом на чорнім небозводі продираються маленькі блискавочки, але вони не годні розбити величенних гір хмарових.
   – Спати не буду, бо маю журу, а вони всі сплять, бо їм нічо не в голові, намелю їм, наварю, а вони споживають, але відробити їм не в голові…
   – Ой, вуєчку, не бийте, не буду вже, – заговорив малий пастух крізь сон.
   – Ти, бастрюку мерзенний, та ти відтепер лайдачок, яйце вкрадеш, тютюн вкрадеш, де який реміньчик вкрадеш, все несеш тоті фльондрі, мамці твоїй! [234 - Замість: мамці твоїй було: мамі]
   Богачь обертався ще який час з боку на бік, а потім сів.
   – Та якого дідька я буду собов бити по постелі!
   Він встав, вступив в чоботи, накинув на себе кожух і вийшов.
   – Мороз добрий, треба кликати конюшину моло тити.
   Розмикаючи стаєнну браму, [235 - Замість: стаєнну браму було: браму стаєнну] він думав: ніхто би не подивився аби тут і виздихала вся… Засвітив ліхтарь і всі коні обернули до него голови, лишень старий Данило дрімав, сперши морду на ясла.
   – Заки здохнеш, то ще потанцюєш в кіраті, або здихай і зараз, то я за тобов не дбаю.
   Іван єго не любив за то, що сусіди не раз єму казали: ей, Іване, а дайте ж трохи спокій роботі, а проспіться хоть одну нічь, бо за рік, за два мете так ходити за людьми, як ваш Данило за кіньми – голову в долину, [236 - Замість: голову в долину було: голова в долину] вуха в долину, фіст в долину.
   Копнув єго ногою в бік, а решті коний позбирав з-під передніх ніг годівлю а закинув в ясла.
   – Жріть, я вас на солонину не годую. По другім боці лежали [237 - Замість: лежали було: стояли] рядом воли і румигали.
   – Коби кому було коло того ходити, то щось би мав за них, а я вже не годен кілько втинатися.
   Єму нагадалося, як він їх гонив із [Кімполунга] за п’ятнайцять миль додому.
   Стояв з ліхтарем у руках і нагадував: взяв-єм три тисячі та й сховав у таку злодійку в холяві – то не сотка ані дві. Богачь, кричить кождий, а якби тобі дав кількі гроші та й неси. Спаня нема, їди нема, лиш на холяву поглипуєш, заєдно не роззуваєшся, ноги пріють а печуть якби-сь у пічь запхав. Але йдеш, складаєшся і зо всякими пияками та лайдаками кумпанію водиш. А ти, чоловіче, куди йдеш? А йду, кажу, до Кімполюнга, там наші пани на брагу волів купують та наймуся гонити додому, зарібків в селі таких нема та так зароблю. П’ю з ними, йду, ночую. Ех, мой, аби ви знали, а душа потенькує…
   Та тут дальше єго думки йдуть вже, як геройська дума [238 - Замість: як геройська дума було: як геройська пісня, як дума] про поконанє великого ворога.
   …Прийшов, волів богато, торг добрий, купців не богато, патлаті волохи п’яні. Торгую, набрав 24 воли, гоню. Гроший не маю, нічого не боюся, а воли паньскі, картè в пазусі.
   Лісами, дебрами, попід скали, попри скажені потоки гоню, гадки не маю, співаю собі…
   І глядить він на воли бистрими могучими очима так, що і ліхтареве світло блідне при нім.
   …Але прийшло, [239 - Замість: Але прийшло було: Але як прийшло] воли підбилися, вставати не хотять з попасу, я скачу на одній нозі, біда! [240 - Замість: біда було: плачь] До дому далеко, як дійдемо. Купую шмат, горівки, мочу шмати в студену воду, горівкою кропю і на кождім попасі завиваю ратиці. Вже ліпше йдуть – втак я п’ять днів з ними йшов…
   Загоню в село, [241 - Замість: Загоню в село було: Загоню в браму] повна вулиця волів, нарід зглядаєся як на чудо. Заходять воли в браму, беріть воли та годуйте, а мене несіть до хати. Три дні я не міг стати на ноги, воли чотири дні не вставали, не їли, лиш води хлиснули по кілька разів.
   Стояв, стояв…
   – Бідую так, що ніхто так не бідує, а другий: ви богачь, вам Бог поталанив. Бог Богом, але я роблю, мой, я пристанівної години ніколи не маю. А що мої телята роблять?
   Він перейшов загороду і увійшов в телячу стаєнку.
   – Ну, і що я маю з сими лайдаками робити? За що вони беруть плату, за що мене обжирають? Телята лежать по вуха в болоті, в яслах порожно, най вас всіх громи виб’ють на пни! Пропаду я з ними і мій маєток.
   Вітер пражив [242 - Замість: Вітер пражив було: Вітер сипав снігом] у очи, розвертав поли кожуха, насипав снігу у пазуху, але він йдучи говорив до себе: вуйку, вуйку, ади, теля здохло, рано дивимося, а воно лежить як козуб.
   Микав соломи зі стирти, муркотів під носом і складав на посторонок. Потім ставав і хукав у руки. Зав’язав він в’язку, як фіру малу, і ледви висадив на плечі. Перед брамою стодоли вітер єго не пустив уперед, так єму виглядало, як би щось велике вхопило за в’язку і тягнуло до землі. Сварився з вітром, вимикався боком, але нічого не помогло. Гримнув врешті до землі і стояв.
   – А може воно і правда, що в кіраті є щось нечисте. А як є, та я боюся! А то ніби ж я зле роблю, що як телята в гною, а я несу під них соломи?!
   Стояв, не знав, як має з тим чортом, що сидів між колесами машини, говорити і що з ним робити? Всі наймити і робітники вже трицять років говорили, що там сидить чорт, що в саме опівночи пускає машину в рух і меле [243 - Замість: і меле було: і вона] на кусні грішні душі з родини Іванової, що Йвана колись затягне в гирло і розтягне на кавалки.
   – Се що, я аби ся бояв на своїм подвір’ю, свої машини! Тьфу!
   Увійшов до стодоли, посмотрив усі кути, вдавав, що він шукає, чи пасів ремінних пси не поїли, і ходив отак довго.
   – А що ж тут є? Де тут той нечистий? Ну, покажися та й бери мене, гет най буде, як гинути, то гинути. І він стояв і чикав, злий, рішучий.
   – Як, єсь тут, то віходи мені зараз, то й борімся, а не страш мені челяди і не завертай мене з соломов по ночах!
   Та по сім він скоро вийшов зі стодоли і мало зі страху не впав, бо рівночасно вийшов з ним чорний пес. Та в сій же хвилі він чоботом гримнув пса в бік.
   – На, як ти дідько, [244 - Замість: На, як ти дідько було почато: На яки[й] ти] то я не боюся тебе, а як ти пес, то не страш мене по ночах.
   Пес заскавулів і втік поза стирти. Іван підняв в’язку на плечі і поніс між телята. По дорозі він говорив: ще тебе всякий чорт буде пуджати на твоїм власнім ґрунті.
   Підстеливши під телята, він вертався до хати. Перед хатою на приспі сиділа єго жінка, скулена вдвоє, і сопіла як дихашлива конина, що йде під гору.
   – Ти в хаті не сиділа би, ти, робітнице моя, розпаднице!
   Жінка нічого не відповіла, лиш хрестилася.
   – Йди до хати, бо замерзнеш отут, а я тепер не маю часу ховати тебе.
   – Хочеш мене в хаті вбити, то добре, я йду.
   – А я, дурний, за таку хирлявку в криміналі сидіти.
   Увійшли до хати.
   – Чого ти хочеш від мене, жінко, чому вже не вмреш раз, не доста того, що нічо не робиш, але гнобиш мене, як половик курку, пазурями.
   – Я вже трету зиму [245 - Замість: трету зиму було: третий рік] на дворі ночую, твоє богацтво забрало мені весь дух і душить мене, я проклинаю що година, що мінута тебе, твій маєток, ти, кате!
   – Все свої співаєш, дурна бабо! А Бог не дурний тебе слухати!
   – Чоловіче, покайся, поки час.
   – Та чого ти хочеш? Що я винен, чи я п’ю, чи не роблю, чи розбиваю, чи продаю народ панам? Що ти хочеш від мене! Таже вмирай раз, не пий кров з мене!
   – Ти з мене випив, ти випив кров з моїх дітий. Параска вмерла, Марія вмерла, Микола умер. Василь утік, ще найменчого трохи помурдуєш. Я вижу – він зелений, жовтий ходить, ти і з него кров п’єш!
   – Боже, чого вона мене лоточить, чого мене їсть, а я тобі кажу, що мовчи, не кракай, бо отак візьму в два пальці та й схлипаєш як курка.
   – Один наймит вмер в яслах перед волами, одного пастуха найшли під волами неживого, дівка одна вмерла зîстрахи, а кілько їх пішло від тебе до шпиталю!?
   – То я їх вбив, чи як?
   – А як коня довбнею вбив-есь в стайні, і кілько їх поздихало в дорозі, кілько в стайні. Гониш як нічь так день людьми і ними, гониш, гониш.
   – Говори, говори…
   – А мої діти де? Таку молоденьку мене взяв-есь, пишна пава. Робім, жінко, аби-м мали маєток, робім. Та я ходила по твоїм обістю як лебідка. Я була моцна… В руки нам йшло, [246 - Замість: В руки нам йшло було почато: Маєток] все йшло. Ти робив, я ще гірше робила. В мене в хаті твоя мама, діти. Ти до опівночи сидиш на дворі та й робиш, а я в хаті також роблю. Діти колишу. З мамов говорю, шию, на колінах другі діти сплять, а я чикаю на тебе при каганці і співаю. А ти входиш, вечеряємо в опівночи й йдемо спати на дві години. Скажи, чи встав ти коли борше від мене? А я робила, я два рази [247 - Замість: два рази було: три рази] на день хліб пекла, я обходила діти, хору маму, худобу коло хати, варила їсти на п’ятьдесять робітників, прала, шила і латала. І я гадала собі, а най діти підростуть, а най віберуться в красу, а я їх буду дозирати і вбирати і будемо радість мати. А ти? Таже ти тоті діти понівечив, попосочив. Як котре [248 - Замість: Як котре було: Як одне] лежало і догорало, то твої машини гриміли і мене глушили, що я їх стогону не чула. Ти не подивився на жадне, лиш приходив пізної ночи і спав як звірь, а я чипіла над дитинов згарована гірше як твоя машина. Я буду просити Бога, аби на сім місци, де твоє маєство тисне землю, аби тут була пустка, аби машина куснями валялася по кропивах.
   – Чикай, жінко, бо вже не знаю, що ти є, чи відьма, чи нечистий в тебе вселився, ти здуріла, що ти говориш? Що ти кажеш? Спам’ятайся!
   – Я знаю, що кажу. Твій маєток говорить ночами страшні слова. Я лежу під хатов, сніг мене примітає, отак лежу, як старий міх, що єго викинеш зі шпіхліра, бо вже він тобі непотрібний. Дивлюся я на небо і тішуся, що мої діти всі по тім звіздистім помості [249 - Замість: по тім звіздистім помості було: по тій звіздистій землі] ходять, а не тут поміж машинами. [250 - Замість: поміж машинами було: поміж машин] А твої машини гудять, гримотять, стирти твої затінюють чорним рантухом увесь біль мого серця, що з него кров скипала моя і моїх дітий, і вітер гуде причілками та розколобинами великих будинків і, замерзаючи на залізю машин, пищить як мала дитина. Отам мої діти кожде в зазубци трибів пищить, караєся і проклинає… А твої будинки, стирти і машини дають з неба лиш чорні рантухи, [251 - Замість: дають з неба лиш чорні рантухи було почато: нічо не [дають]] чорні рантухи.
   – Ти, небого, меш вмирати, ти говориш обезсілена, ти маєш умерти, треба свічку злагодити.
   – Та ти ходив вже до него питатися, я виділа як заходив-єсь до кірату на пораду. А побалакали-сте добре?
   – З ким балакав?
   – Таже з ним, та я чула, що хоче певне, аби-сь найменчого єму подарував за маєток, вже-сь го продав, небоже, вже лишишся сам тут і меш як вихорь гуляти ночами по своїм гумні. Будеш ночами сидіти над гирлом, а він буде крутити, гонити тим залізєм і буде тобі йти робота так борзо, як ти хочеш. Але, небоже, як уже-сь продав єго, як мене вже не буде і єго не буде, то тогди він до тебе прийде та й меш го годувати своєв богацков кров’ю, аж ті висадить врешті на бантину і зачепить і буде гойдати так довго, аж бантина урвеся, а ти впадеш і земля тобі розступиться…
   – Ого, вона вже з розуму змикитила. Кілької слабості було, по ночах лежала, та й щось дало еї пуда. Ще сего мені треба?
   Іваниха закашляла. Дусилася, хропінє з самого серця продиралося на губи і чути було, як кашель гримав нею до землі, як кавалком поліна.
   – Гине вже, гинь, небого, я тобі не винен, що Бог тя за щось карав і забрав тобі діти, а зрештов ніж мали бути до нічого непотрібні, то ліпше, що їх Бог загоді спрятав.
   – Брешеш, то ти діти проміняв за маєток!..

Присілок [252 - В автографі, який зберігається в ІЛШ, відсутня четверта сторінка і закінчення твору. Упорядники 2 тому «Повного зібрання творів» В. Стефаника припускають, що це могла бути чистова редакція закінченого й остаточно опрацьованого твору, який готувався до друку, але з невідомих нині причин цього не сталося, а окремі сторінки автографу втрачено (див.: ІІ, 205). Приблизна дата написання твору – 1905–1910 роки. Він цікавий насамперед як приклад творчої активності письменника в період його тривалого, більше десятилітнього мовчання.]

//-- А. Чистова редакція --//
//-- ПРИСІЛОК --//
//-- 1 --//
   Присілок розтягнувся на мочарах у долині, а село стояло під горбом проти сонця. Дорога з присілка до села була в найгорячійше літо поперетинана баюрами і не раз там господарі з села загрязали. Кричали, проклинали та й спочені лишали віз і коні в болоті і з батогом під пахою йшли до села, аби позичити волів і вибичуватися. Присілчанам возової дороги не треба було, бо в цілім присілку не було ані коня, ані вола, ані воза. Що їм треба було, то несли з села або з міста на плечах, а як було болото, то обходили боком – полем.
   Двір і сельскі ґазди брали з присілка робітників і казали, що робітник відти кепський і злодійкуватий.
   Досьвітками весняними і літними виходили з присілка всі тоті, що годні робити. Вони були марні, обдерті і кождий ніс у руках або батіг, або ціп, або сапу. Йшли гурмою. Вечером же вертав з них кождий нарізно, бо ні один не йшов додому з порожними руками – кождий щось в селі вкрав та не хотів, аби другі бачили.
   Присілчанин заходив додому, то не йшов до хати, але вперед на стрих. Ховав там украдене і аж тоді входив.
   Так здавна установилося, що присілчанин має вкрасти хоть би з вогню, а господарь в селі має пильнуватися перед ним. Як присілчак вставав з лави і казав ґазді: от, ночуйте здорові, і лінивим кроком переступав поріг, то господарь зараз потихо казав синові або жінці: вийди за ним, бо щось парне. Той виходив за ворота, віддалювався кількасот кроків і вертався таким самим лінивим. [253 - Немає четвертої сторінки автографа.]
   ………………………………………………………………………………
   [Заки Мар]тин забіг до стодоли, набрав півкорця жита і чекав аж поснуть у Шуста, добре перемерз. Серед опівночи подув через село додому. Але чоботи рипіли так дуже голосно по морозі, що Мартин роззувся і босий перебіг село. За селом взувся назад, місяць світить, хоть мак збирай, присілок недалеко… Вхопився чоловіка блуд. Перед самим присілком утоптав таке колесо як шкадрони уланів і замерз на снігу з житом на плечах. А рано йшов Митро Киселиця, також порядний злодій, і відокрав жито від Мартина та аж потім дав знати війтови. Прийшов війт, радні і такі прості, що не були в раді, сполудня набігла комісія з доктором, дурничка серед прикрої зими лучилася мужикам. І вже мали всі забратися з того нечистого місця, аж війт побачив жменю жита на снігу.
   – Гов, люди, тут ще щось мусить бути, тут є крадіжка…
   Мудрий Майдан недурно став війтом. Як се сказав, та й до Митра. Поломив на нім грабову кавалю, а Митро хоти-нехоти признався за жито. Зробили у него ревізію і понаходили кілько всякої всячини на стриху, що всі ґазди з села сходилися пізнавати. Війт Майдан пізнав свою сапу, але Лесько Чорний сказав, що то єго сапа з ріжком надломленим. Зробився клопіт. Лесько прозвав війта злодієм «у оргілю», а війт потім ймив Леськового сина у корчмі і засадив на чотири добі до арешту. Лесиха потім дала догану війтовій дівці, а війтиха коло церкви пірвала коралі на Лесисі… Але то не сюди належить вже. Досить того, що війт мав великі клопоти з присілком. Прийде, кажім собі, від старости, що тарката свиня пропала в Рипах, ого, війт вже перебушував цілий присілок. Або жовняр втік десь зі Львова з войска – вже Майдан перевертає присілок, або кури у жида десь зникли – Майдан на присілку. А жандарм кілько бував у селі, аби у війта напитися горівки і печатку прибити, а потім на присілок. Взимі жінки і діти запихалися на пічь, а жандарм сидів на лаві і прозивав їх злодійським насінєм і грозив, що покує всіх на один ланцюх і босих пожене до міста. А вліті то всі жінки і діти тікали від него в трави і луги і ховалися. Не було такого тижня, аби з присілка не вели якого скованого злодія, і днини такої не було, аби присілчанин що не вкрав і не ховав на стриху.
   І попови не з медом був той присілок. Присілчане взяли собі таку моду, що вмерали тогди, коли дорога до них була одна вікнина. Прийде осінь, то вивмерають, витлумить їх, вимолотить що до лаби і старого і малого. Лиш котре слабе або дуже старе і не годно видержати зими і занадто в хаті докучало би – зараз лягає на лаву і кладе руки навхрест. А весна так само: видить, що якесь не продержиться через літо, що буде роботу спиняти, ано, єго до дучі! Взимі і літі ніхто не приймав там смерти. А піп мусів ховати, хоть би і задурно, бо не можна ж хлопів вчити ховатися, як худобину.
   От сунеся такий присілчаньский похорон. Коні по черева в болоті, дяк ледви биньчить під носом, гудзувата, мало що обстругана трунва лежить на плечах чотирох мужиків, і здаєся, що туй, туй і впаде в болото і забулькотить за нею, обдерті кревні і знайомі йдуть боками, дощик січе з очи, зісхле бадилє мокре, пожовкле тягнеся за ногами. А понад ними, тими бідними людьми, тими злодіями і понад змоклими нивами і обскубаними межами повівають дві червоні хоругви і ніби окервавлюють собою смутну, непевну дорогу. Вони подерті, полинялі, з куснями святих служать віддавна присілкови, бо господарь з села їх не схоче. Сі хоругви стоять в церкві в тім куточку, де присілчане несміливо б’ють поклони і ще несьміливійше підносять очи до Матері Божої, бо грішні, дуже грішні…
   А могли би вони і вліті умерати. Всіх їх трясе пропасниця, всі качаються по зеленій траві з запалими очима.
   А баби могли би лягати на лаву в саме полудне найкрасшої літної днини. На кождім подвір’ячку все стогне одна коло приспи. Вся мушня і всі діти коло неї. Вона застогне і трошки вмре, отак на годину або на дві. Аж як курятко голошийке, криве на ніжку десь за хатою тихонько заціпотить, то вона воскресає, зриваєся, як дівка, і летить така, як з домовини, і скавулить на половика: айга, айга!
   Парубків на присілку нема, вони називаються наймитчуками, дівки називаються дуже погано і ані одні, ані другі не сміють вказатися на танець, бо сільскі парубки вигнали би і набили би.
   А сам присілок виглядає, якби в болото понакидав великих якихось птахів і вони там поздихали і на них пір’є облазить. А як сонце загріє, то ті трупи ховаються в буйну, мочаровату зелень і пропадають з ока поважному сільскому господареви.
//-- 2 --//
   Чорна нічь спадала на білий сніг, присілчаньскі вікна зачервонілися від огнів у печах. Вітер сипав снігом, укладав єго в греблі і назад розносив і знов укладав. Потім находив собі в хаті присілчанина всякі діри і забігав туда, наносив снігу, скомлів і шелестів стріхою. Тряс сухими вербами, спадав на сухий очерет, роздерав єго і відти біг у село під горб. З села вже дуже…

Академія [254 - Це, по суті, єдиний (якщо не брати до уваги «зимову сценку» «Санчата», надіслану однорічному Юрчикові Морачевському в листі за лютий 1897 року (див.: ІІІ, 90–92)) зі збережених зразків драматичного жанру в доробку новеліста. Хоча спроби творчого наближення до драматичних форм у нього траплялися неодноразово (див., зокрема, примітки до оповідання «Палій»). Однак, попри внутрішню спорідненість і близькість новелістичних законів із художньою логікою драматичних творів, вони закінчувалися невдачею, бо В. Стефаник володів майстерністю драматизму одного епізоду, однієї сцени, а вибудувати гостро драматичний конфлікт, який би міг рухати художню дію, не вдавалося.Збереглися лише окремі аркуші різних редакцій драми, без початку й закінчення. Судячи з усього, вона залишилася недописаною. Дати в автографі немає, хоча на підставі змісту час написання можна локалізувати 1921–1922 роками. Уцілілі фрагменти «Академії» вперше надруковано в виданні: Стефаник В. Повне зібрання творів: В 3 т. – К.: Видво АН УРСР, 1952. – Т. ІІ. – С. 132–144.]

//-- А. Початок первісної чорнової редакції з зазначенням розділів твору --//
//-- АКАДЕМІЯ --//
   1. Нарада
   2. Пом’яник
   3. Село

   Найліпше однаково ж думала пані Дідикова, як академія розходилася, чи всі сі бідні єї люди по тяжкій роботі зійдуться ще, чи робота їх поведеться та чи дасть їм стільки, щоби могли жити і дальше ходити на цю прелюбу єї академію. Хорунжий вже давно з учителькою заліз в пічь, решта академіки гримали улицями домів, лишь вона одна, стуливши плащ, тихонько і не радо йшла до пустої хати.
//-- Б. Початок першої редакції --//
//-- АКАДЕМІЯ --//
//-- 1. Засіданє --//
   Довгий стіл, білі стіни, а на них портрети Шевченка і других, лампа горить немудро. Товариство з двайцяти людий, селян найбільше, дві пані, кілька інтелігентів, зодягнених напів по-сільському. Антось, голова цеї академії, говорить: Наша рада постановила, аби жінок не пускати на нашу академію, аби не варити чай, бо всі думають, заглядаючи крізь вікна, що ми так богато фарбованої горівки п’ємо, і аби на цім вечері кіньчити наші сходини.
   Сонце підоймилося вже над ліс, стежки висихають, діти бігають босі, жайворонки кличуть в поле – підемо в поле, а з поля вертаєм до камінного сну. І ще одно. Юрко мав списувати в пам’яточну книгу всі ті оповіданя, що ми за 12 вечерів переслухали. Він тут сидить і сам нехай говорить, чому не може. Каже він, що відколи себе пам’ятає, то так не мучився, як списуючи оповіданя нашої академії, а з тої єго муки нічого нема. Він помарнів, жінка сварить та нарікає, а він ходить як туман і сам не знає, чи він вміє писати, чи лишень значки робити. Сегодня буде говорити Василь за наше село, як воно давало позичку та як оцінювало шкоди. Хто хоче голосу? – А, ви, пане читар? Прошу.
   Читар. Ніколи вас, мужиків, не годен навчити, що жінок треба образувати, тягнути до громадянського життя і цим способом робити з них українок та впливати цим робом на виховане дітий. Чому рада таке постановила?
   Семен. Тому, що з жінками ми не видержимо. Зараз сміх, обмови і сплетні, цей коло цеї сідає, цей очима хоче цю з'їсти, – не треба нам жінок.
   Дідикова. Нас є тут дві – я і учителька, хіба ми не жінки?!
   Василь. Ви – жінки, але, пані, моя жінка певна є, що мене до спідниці не тягне, лиш до червоної запаски, і тому нам вільно з вами ходити на цю академію.
   Хорунжий. Грім най трісне у вас всіх, як ви, Василю, смієте між жінками таке говорити, се ж дикість, брак всего людського.
   Василь. Нікого я не кусаю, як дикий звір, а говорю правду. У вас, бо ви в Чернівцях були на правах, то жінці чи дівці не треба ніякої правди говорити. Як зачнете коло неї дубцювати та клей балакати та клеєм обліплювати, то чорт єго годен переслухати. Тому, мабуть, ваші панни такі білі та перемучені, що з десять років мусять томитися, заки котрий скаже правду та за жінку візьме. Я видів це і в Люблині як провадив офіцерську кухню, і всюди між вами, вченими. В нас не так, хочеш єї, кажи єї, носи дарунки, обіймай і не плети дурниць, та й як вийдеш з клас, женися.
   Хорунжий. А як оженився, так ви до читальні, а жінка на пічь.
   Василь. Так Бог дав, наші жінки всі мають діти як віддадуться і хоть би я хотів єї пустити до читальні, то цицьки не маю.
   Хорунжий. Скандал діється, як ви смієте в присутності жінок такі плюгавства…
   Василь. Йдіть до чорта зі своєю брехливістю.
   Антось. Товариші успокійтеся, з вами двома ніколи гладко не обходиться. Ви, пане хорунжий, все нам закидаєте дикість і плюгавство, а Василь, ви ж єго знаєте, в гарячій воді купаний, і ви єго витягаєте все на лід, аби посовгатися та похвалитися перед учителькою, якій ви так дуже хочете приподобитися.
   Хорунжий. Ви безличні.
   Антось. За це накладаю на вас кару – 200 марок, рішено, що як хто голову цеї академії образить, то платить кару.
   Хорунжий. Ви мене також хочете понизити.
//-- В. Друга чорнова редакція першого розділу --//
//-- АКАДЕМІЯ --//
//-- 1. Нарада --//
   Довгий стіл, на столі портрет Шевченка, лампа світить немудро.
   Товариство з яких двайцять людий, дві пані, два офіцири, а решта селяни. Стрій їх мішаний – піввійськовий, півсвій.
   Голова цеї академії Антось говорить: Заки прийдемо до нашого реферату за наше село, маємо рішити, чи пустити жінок на засіданє нашої академії, голова жіночого кружка внесла устно таке бажанє, друге внесенє Семена, щоби не варити чай під час засідань. Василь знов домагається, що-би нинішнім засіданєм кінчити нашу зимову академію, бо весна приходить і сонце вже підоймається вгору. Врешті Юрко хоче відчитати свій пом’яник, який списав на ваше припорученє з викладів цеї академії. Ви любите богато говорити і тому прошу на коротко забирати слово, аби борзо дійти до головного нинішнього викладу. Перша точка порядку, хто…
   Читар. Дуже гарно, що жінки хотять разом з нами бути принятими.
   Василь. Може їм, жінкам, і гарно, а нам не гарно, не принимати. – Хіба хочете тут зробити ярмарок і централю сплетень?
   Хорунжий. От вам і наш мужичок вискочив як Господь єго сотворив, бери бука, вали жінку, гони від світла в темну кухню.
   Василь. Ніхто їх в кухню не гонить, бо ми і самі сидимо разом з ними в кухні. У Чернівцях, де ви, пане хорунжий, вчилися на адвоката, там є кухні, а в кухнях наймички. В нас є мала хата, а велика хата є для вас, як приїдете додому. Та для якого пана, як приїде до мужика, як ви кажете, аби з него трохи влупити, є на весілє, похорони і на все те, пане хорунжий, що не буденне. Жінок тому не хочемо пустити сюди, що хочемо тут мати спокій і лад. Пане хорунжий, ви, дякувати Богові, ще не жонаті і ви ніякої практики не маєте в цім ділі, та колись, за років двайцять, ви будете голосувати з нами.
   Хорунжий. Думаєте за двайцять років буду ідіотом?
   Василь. Навпаки думаю.
   Хорунжий. Віци старшого австрійського фельдфебеля.
   Антось. Ож, ви оба подібні до жінок, мабуть треба би і вас обох відси збутися. (Далі немає одного аркуша автографа. – Ред.) в очах панни Ганусі… Я жадаю, щоби ви також заплатили кару.
   Антось. Якби я за кождий раз як ви оба з Василем з'їдетеся, а я вас розчіплюю, почав платити кару, то я би і корову продав з-поміж дітий. Отже, товариші, як з жінками, приймати чи не приймати?
   Хорунжий. Це була б ганьба для цілого світу, щоби подібне внесене перейшло.
   Антось. Хто ще хоче говорити?
   Сємєн. Я кажу, та не лиш я, а ми всі тут, мужики, що як тут будуть жінки, то з цего відразу нічого не буде. Я далеко не шукаю, але кажу за свою жінку, як вона тут лиш сяде, то ваших академій всіх на світі не буде чути. Годна вона стерпіти, аби не говорити? А ніби ваші ліпші? Самі кажіть. Тих академій з жінками досить маємо дома. (Всі селяни кричать гуртом: Не треба жінок, не хочемо! Хорунжий зривається, заломлює руки, аж сустави хрубостять, і кличе: Ох дич, ох хомути! Тов. хорунжий ще двіста марок заплатить.)
   Антось. Ухвалено – жінок в запасках не пускати на академію. Чай, здається, перейде без дискусії.
   Хорунжий. Чому без дискусії, чому знов якийсь піст, той дурний хлопський піст?
   Василь. То не жоден піст – чай, навіть патлаті мужики в Черншцях знають, що чай не скоромний, лиш ви на універзитеті чули, що чай скоромний.
   Хорунжий. Ви, Васильку, досить безлишні і я з вами мушу раз скінчити!
   Василь. Кіньчім зараз, лиш пристаньте, що чай є пісний.
   Антось. Спокій, спокій, чи чай пісний чи скоромний – найліпше москалі знають, ми, галицькі українці, менче на тім спробні, але тому рада казала пані Д. не робити чаю, що наші жінки довідалися, що ніби б то ми з чаєм п'ємо горшку чи арак, чи рум, а ви знаєте, що вони сего не можуть нам так подарувати.
   Семен. Лиш ви мене послухайте. По послідній нашій академії прихожу я додому, вікна сліпі, пес радий, що може мене обнюхувати, чую коні форкають, корови спокійно дишуть, дідька нема ніде, тихонько відтвираю передні двері, засуваюся до хати, як злодій, лягаю на лаву та й думаю: я тото би-м їв, але ніж маю жінку будити, то вже до раня якось дісплю гірко, щоправда в череві порожно, як в бальоні – вгору здоймає. Тисну себе до лави аби-м не підлетів до св. Николи. Але чую, – жінка ніби крізь сон говорить, чухається, обертається, стогне. Встала, намацює по хаті та йде ід лаві і шукає, чи я лежу чи ні. А я гадаю собі, а ти, ти, небого, не гадай, що я зараз від академії та просто до тебе піду. Та й відступилася, черкнула сірник, засвітила каганець…
   Хорунжий. Дорогий Семене, як би ви так коротше вповідали за академію і свою Гапу – це неінтересно, щонайменче.
   Антось. Слово має Семен, не переривати.
   Семен. Пан хорунжий не мають ще Гапи і тому їм неінтересно, але нам всім, що Гапи маєм, це річ інтересна. Та як, кажу, засвітила каганець та й каже: Мій господарю, не стулюй очи задармо, але кажи десь був дотепер. Тут уже нема що крутити, та був у читальні. Ага, у читальні, то до церкви не ходиш, сповідати не сповідаєшся, попа за ніц маєш, жінка, як сука, має бігати коло твоїх стогів і коров, а ти сидиш у читальні та п'єш рум та арак, а та професорка такі пальчики біленькі та тоненькі протягає до тебе, а ти таки як цукор укусив би та пролигнув. Як ти до тої читальні меш ще ходити, то я свою скриню назад складу та піду до мами. І треба мені було ще одну академію робити, правда що я вже й вечеряв, але таки обіцяв, що того червоного чаю вже більше у нас не буде.
   Учителька. Мені дуже прикро, може я панам на перешкоді, то я не буду являтися.
   Антось. Прошу вас, пані, ви не дивіться на Семена, він любить підмальовувати і свою Гапу і ваші пальчики.
   Хорунжий. Непристойний тон у вас, братя, ви несвідомі того, що між вами жінки, яких треба дуже шанувати, як носительок всего гарного.
   Василь. Пане хорунжий, дайте ви собі спокій з тим, що жінка має носити а що ні. Як оженитеся, то будете знати, але наші Гапи не хотять, аби ми тут чай пили, бо кажуть, що то такий чай, який може нас завести чорт знає де, і тому ми будемо голосувати за усуненєм чаю. Чого моя Гапа має мені не дати ані вечеряти, ані нічого, як крізь вікно видить, що п'ємо чай. Мені від того чаю і так в череві бовтається. Тому вносимо, щоби чаю не пити.
   Антось. Отже чай усунемо з наших вечерів. Товариші, забогато ви говорите і так протягаєте, що ледви ми дійдемо до нашого головного пункту, тепер рішайте, чи се послідній наш схід?
   Василь. Як сонце блисне, а верба пукає, то ви мене сюди і медом не затулите. Я тягну або коня за посторонок, або сапу, або рискаль та йду до землі, нашої мами. А вечером я такий, як глина, і руками не кину і язиком не поведу, от що ледво кулешу в горло ним зажену. Чернівецький факультет тоді сипав би нам що хотів, а ми би лиш гляділи на то очима, бо ніхто з нас до оборони непридатний. Знаєте, що якби не діти в хаті, що бігають, то старі, як посідають, то чисте каміне квадратове, якби їх понакидав зі скал, що обіклали Дністер.
   Хорунжий. Ex, ви з своїм камінєм та скалами, якими хто хоче, то будує палати на нашій землі! А яке то каміне брудне? Як ви в неділю виглядаєте?
   Василь. Та ліпше як ви офіцири, що до половини мужик, а від половини полатайко, і ручки чистенькі, і кишенька чистенька, і сумлінячко чистеньке – анголи, а до роботи воловодом не притягнеш.
   Хорунжий. Гірка правда все ліпша, кілько шкоди нам виробила наша класична література, Основ'яненко та Шевченко. Мужик правда, мужик сіль землі, мужик двигатель традиції, а подивишся, а то за ковніром воші, а в пупі бруд ще від послідної купелі з колиски. Ex ви, нащадки хрунів та п'яток за вибори. Все ви брешете, кохані мужики. В неділю рано то встанеш з брудної постелі та й, давай, жінко, умиватися. Замочив лиш руки, вода – болото, антрамент, жінка кричить: Чекай, даю другу воду. А господар: Чого другу, я до слюбу з тобою не йду, і цеї буде. І як набере болота з рук та з шиї на лице, а як зітреся рушником, то жінка лиш зойкне. Ну, ну, не кричи, небого, я вчера пером не писав, але сапав. А рушник відразу йде до брудів.
   Василь. Чому вас, пане хорунжий, доля графом не вчинила, а кинула вас між нас? Давні наші письменники мусіли за мужиків писати, бо нікого більше й не було на Україні, всі пани і хорунжі повтікали до москалів, до поляків і куди хочете, а за нас треба було писати і ще довго, як писати хто буде за Україну, то все лиш за нас мусить писати. Ви, пане хорунжий, хто знає, чи довго з нами набудете, глянь і вже посаду маєте в Малопольщі.
   Антось. Все не до річи, нічого не до річи, ви два любите, як пава пір'єм, перед нами похвалюватися – один мудрий, другий не дурний, а оба дурницями вечір забиваєте.
   Семен. Ви так говорите, як з книжки читаєте, та це не цікаве. Воно на весну заки я з постолів роззувся, то північь, а заки взувся, то рано, а рано йду в поле, а в полі робота, а при роботі піт, а земля липне до поту аж гірко. Сонце пече і вітер здуває пазухи, голова робиться пуста і ніякої академії не приймає. Цей вечір – послід – ній вечір, дочекаємо Дмитра, зійдемося знов разом, як жити будемо.
   Антось. Більшість за замкненєм академії. Ви, Юрко, покажіть книжку.
//-- 2. Пом'яник --//
//-- Г. Третя чорнова незакінчена редакція першого розділу без початку --//
   Семен. Ой, товариші, товариші, то ви хочете, аби моя Варвара тут сіла на ослін та сиділа тихо, та слухала, та мовчала тихо до кінця! Прихожу я з послідної академії, година може друга, може далі як за північь, вікна сліпі, пес мною радується, коні форкають, корови спокійно дишуть, гадаю коби ще тихо засунутися до хати, аби не вчула. Я й голоден, лиш цей чай, що ту обпився, бовтається в животі, але голод голодом, коби єі не збудити. Тихосенько засунувся, прилип до голої лави та й слава Богу, ая Богу, дидькови слава, не єму. Жінка ніби крізь сон говорить, чухається, обертається, стогне. Чую встає, світить каганець, а я очі до купи.
   – Ото, господарь, ходить ночами як парубок, аби він повечеряв, як ґазди, теплої страви, аби поглянув [255 - Замість: поглянув було почато: пози[рнув]] на худібку, чи вона здорова, аби поміг жінці, ні, він ходить пітьмою та кістки перевертає в цілім сьвт, а Сибірь, а Київ, а Польща, а Україна! Згадай єму лиш за Україну, [256 - Замість: Згадай єму лиш за Україну було: Скажи єму Україна] то облизується як пес до сала, очи [257 - Замість: очи було: гочи] горять і жінку забуває і діти. Боже мій, Боже, хто тоту [258 - Замість: хто тоту було: що це] Україну вишукав і жандарі го водять як злодія і ревідують, і перекидають все з предковіку, а він нічого, най жінка плаче, най пропадає, аби Україну віднайти.
   – Я мовчу.
   – Бога ви не знаєте всі разом у тій читальні, до церви ходити ні, сповідатися ні, [259 - Замість: до церкви ходити ні, сповідатися ні було почато: спові[датися]] піп у вас ошуканець, лиш читальня церква, а Україна Бог. Коби сторонами милями ходити на віча та збори, ще перед війною то ти лишив жнива та біг, як пес, за тим Кирилом, а ти, дурна Варваро, роби сама, гаруй!
   – Я мовчу та гадаю, оце академія!
   – То вже тобі замурувало, ти, українче собачий! Страва задубіла в печі, аби він прийшов, як ґазди, та збудив, та сказав, жінко, дай їсти, я, небого, голоден, а я би встала та загріла, як належиться, аби він не був як наймит, що без вечері лягає…
   – Я мовчу та гадаю, це добре вже, може дасть їсти, та ще при цій гадці більше зголоднів.
   – Але, де він схоче їсти у жінки, вони позасідають у тій читальні як бургири, гарбату п’ють, до гарбати руму та й бог знає ще що додадуть, а тебе, жінко, най чорт хапає, щось [260 - Далі було: очи] скаправіла коло печі, вечерю готовлячи, в тебе очи червоні, а я найду чорні, блискучі. Ти гадаєш, що я не виділа через вікно, але я наберу каміня в запаску, [261 - Далі було почато: то] бігме, наберу, то я вас всіх від тої читальні порозгоню!
   – Я мовчу, але гадаю: зараз буду бити. Встав я, [262 - Замість: Встав я було: Встаю] нічо не кажу, а вона видить, що вже недобре, відхилила затулу та витягає вечерю, та на стіл кладе. Гадаю ліпше попоїсти ніж бити. Як я наївся, то Варвара подобріла й стала ласкавійша. [263 - Замість: ласкавійша було: ласкава] А я погадав собі – вже того чаю в нашій академії не буде.
   Антось. Голосуйте за жінками хто, і за чаєм хто, а хто против.
   Учителька. Може нас, жінок, ту не треба, ми самі уступимо.
   Василь. Пані учителько, ви говорите так, якби вас хто мав намір викидати відси, прошу вас, ніяка Варвара ані не думає вас ганьбити, [264 - Замість: ганьбити було: ображувати] а ви нам потрібні. А чому вас Варвара не обиджує? Тому, що ви сукню маєте, якби ви в запасці ходили, [265 - Замість: в запасці ходили було почато: з[апаску носили?]] то тоді і ви і ми пропали би, бо, видите, наша Варвара гадає, що нас до спідниці не тягне, лиш до червоної запаски.
   Хорунжий. Хам, хам, подлий хам!
   Антось. Пане хорунжий, не скачіть, але за обиду зложіть зараз двісті марок.
   Василь. Нічого образливого жінкам я не хотів сказати, пан хорунжий вдає польського графа і хоть має кожушину з тороками та гепає ціпом в стодолі, таки хоче, щоби були хами, як такому панови без хама обійтися!
   Хорунжий. Хто говорить по-капральски, цей хам, чи він мужик, чи мшістер, вчіться ж з жінками поводитися чемно!
   Василь. То правда, що у вас, панків (це за мужичків), [266 - (це за мужичків) вписано.] є закон, щоби жінці ніколи правди не казати. Як зачнете коло дівки дубцювати та говорити клей та клеєм єі обмазувати і то роками цілими, [267 - цілими вписано.] то ваші панни від тої обметищ побіліють і послабнуть і руки їм трясуться.
   І врешті як від того брехливого балаканя вам зуби повипадають, а дівкам очи померкнуть – тоді аж ви женитеся. І одно і друге вже немічні від тої довголітної брехні. В нас не так. Впала тобі в око а хочеш єі, кажи єі, носи дарунки, обіймай міцно аби аж кости дзвеніли, – а відеш з клас – женися.
   Хорунжий. А як оженився, то бери бук та бий та до читальні не пусти.
   Василь. То також дурнота вас усіх учених, що мужики жінки б’ють, але нехай, всего я вам не годен спростувати. Ви собі запам’ятайте, пане хору[н]жий, що котра в нас віддасться, то має діти і то зараз, [268 - і то зараз вписано.] а як має діти, то до читальні не може йти, бо не годна всидіти і пазуха буде мокра від молока. [269 - Замість: молока було почато: кор[ма]] Наші жінки мають цицьки не на те, щоби пани офіцери бряжчали за ними шабельками та блуд творили, але на те, щоби дітий годували. Погодує свого та приходить сусідка, ой, сусідко, йду до міста на термін, кобисте отак за дві годині погодували моє мале. Прибігає дівчина, вуйно, мама такі слабі, що хто знає, чи нічь переначують, йдіть та дайте цицьки, а само дівча вже з ніг валиться, бо колише дитину цілими ночами. Або й таке буває, що приходить таки мужик та ніби щось мне-мне, а врешті, нігде правди діти, каже – та прошу вас, кумо, йдіть погодуйте дитину, жінка покинула, а в хаті не можна втриматися. То вже вона єго добре збере з гори за жінку, [270 - за жінку вписано.] але з грудьми біжить до покиненої дитини. Це сорти жінки в читальні, а ще вечером сидіти не будуть, хіба наберемо чорт знає що, а чай не пиймо, як то наших жінок та лютить. Голосуймо!
   Антось. Не допустити жінок і викинути чай – перейшло більшістю. Чи на цім вечері кіньчимо нашу академію? Лиш не говоріть так богато, переслухати тяжко.
   Михайло. Давно вже я зі своїм дідом, старим Лазоренком, пішов сіяти, ви ще єго пам’ятаєте, котрі старші. Спряг мені дід коні до борін, взяв сіву на плечі, простоволосий, грива сива, а пазухи вітер віддув. Дід сіє, а я за ним волочу, але дивлюся, а дідови цюрить кров з подертого черевика. Діду, діду, гукаю, таже кров цюрить з ноги, станьте. Ей, брьи, брьи, який ти дурний, то першу сіву та й ту перестати. І досіяв дід сіву до кінця гонів, а за собою лишив стежку [271 - Замість: стежку було почато: вели[ку стежку]] крови. Потім стягнув черевик, післав мене за збанком з водою і за хлібом, витяг тріску, вимив рану, [272 - Замість: витяг тріску, вимив рану було: вимив рану, витяг тріску] заліпив хлібом та вдер кусень рукава і завинув рану. Се мене ймив та й танцює. Я регочуся, дід такого тропака ріже, аж кобили дивуються, а я з ним. Мой, весна найкраща зі всего на світі. Жайворонки співають над нами, а дід пшеницю [273 - Замість: пшеницю було: яру пшеницю] їм кидає вгору та кричить, їж яру пшеничку та співай дідови, бо якось не знаю, чи на другу весну буду ще слухати твоєго співу, наша пташко. І таки того року вмер…
   Антось. До річи, до річи.
   Семен. Та яке до річи, все є [274 - є вписано.] до річи. Я як прийду в вечір трудний та заки [275 - Замість: заки було: нім] постоли розшнурую, то й без вечері всну, а рано заки зашнурую, то жінка і без сніданя гонить в поле! Стежки просихають, діти всі, як пчоли, повилітали з хати, сонечко вже горою йде, яка тут академія, відкладаймо. [276 - Замість: яка тут академія, відкладаймо було почато: як тут академію про[вадить]]
   Василь… Я, товариші, [277 - Замість: товариші було: панове] на весну до нічого не придатний, жінка не дає добре їсти, все кричить за піст, мі з плечий не злазить, сій та сій. Вже в неділю трохи обмиюся та вийду між люди. Дай поки[й] тій академії на весну.
   Четар. [278 - Замість: Четар було почато: Дуже то приємна річ] Я розкажу вам за частинку весни в мене до ма. Оже так. [279 - Замість: Четар. Я розкажу… Оже так було: а. Хорунжий. Ви як зачнете в неділю умиватися, то це свого роду справа. б. Четар. Дуже то приємна річь]
   – Жінко, дай хліб, най піду підголитися – мій тато каже.
   Бере під паху бохонець хліба і суне до горбатого, до цего Івана, що носить бороду як цісарь ФранцЙосиф. Сидить там в гурті від досьвіта до семої години та й приходить як з поєдинку, так якби видержав атаку на кілька шабель.
   – Старий, мой, а він же тобі за хліб посік ціле лице та виліпив на тебе цілу книжечку папірків.
   – Борода, каже, дуже тверда в мене.
   – Та шовкова вона в тебе не є. Але [280 - Але вписано.] кілько ти тих хлібів вже за ту бороду виносив – мой, мой, старий.
   – Давай води, митися.
   Одна миска болото, друга болото, мама ще дає – знов чорна.
   – Мой, старий, ти йди до Прута та ще і там піде чорна смуга від тебе.
   Бере води в цебрик, шурує, [281 - Замість: Бере води в цебрик, шурує було: Бере води в цебер, води] тре.
   – Ні, старий, до тебе [282 - Замість: до тебе було: тебе] треба сапи. Врешті тато вирвеся з рук [283 - Замість: з рук було почато: з обій[мів]] та до рушника, а рушник зараз як ганчірка.
   – Ти, старий, так як свиня нешкребтана, як же я тобі білу сорочку маю дати.
   – То давай чорну, мені одно, а до Божого дому піду.
   – А люди що би сказали, о вже стара не ґаздиня, от яку сорочку на старого натягнула!
   І як почне тата чисати та натягати сорочку, та защінкувати…
   – Ой, мой, стара, ціпко ти напасна, як я маю вірити [284 - Замість: як я маю вірити було почато: не вір[ю]] тобі, що ти слаба та гинеш, а ти мене, як пси, кундасиш.
   Та як вже збере тата та обмиче та понатягає та й каже:
   – Йди вже, йди, бо давно видзвонили.
   І тато, гарно вбраний, дубає, а мати виходить за ним аж на ворота, та оглядає, чи хибує єму чого ще.
   – Але сонічко, стара, але ясне, весна [285 - Далі було: стара] красна.
   А мати входить до хати та й каже до нас:
   – Ще старий дубає, як єго прибери, то ще виглядає.
   І мати, рада, сідає проти сонця та щось нагадує давнє…
   В другій частині то так:
   Тато приходить з коршомки вже більш бадьорий, веселий.
   – Ho, стара, ти не вмирай, бо, бігме, оженюся. Я трошки з людьми побув, ти, стара, не воркоти, бо я так знаєш люблю і вдарити…
   – Агій, публіко, то ти, старий, при дітях великих не встидаєшся до мене так говорити?
   – Я знаю, що жінка має чоловіка слухати і решта, а діти, діти най здорові будуть. Оцей, наш офіцир, програв своєго цісаря гет, та ще гонору не втратив, бо така воля Божа, але цісарь стратив і гонор, [286 - і гонор вписано.] краї, податки, військо, єму гірко, прогнали геть. А ти прийшов собі до свого тата, на ґрунт та й жий, не журися. Але [287 - Але вписано.] Україна вам змулила серце, [288 - Замість: змулила серце було почато: залізла в] я знаю, панів чужих вигнати та самим стати панами. Най би Бог благословив, але пани міцну руку тримали з другими панами, то й замогли. Ви їх трохи під ребра пощупали, а пани дуже шкоботливі на тілі… Кажете, що Україна таки повстане, най Бог благословить, але беріться кріпше, не розпускайте мужиків, [289 - Далі було: а. слухай, мужику, нас б. ви їх] а самі также шукайте собі помочи… Стара, та не даш їсти, не даш…
   А як тато вже попоїсть, [290 - Замість: попоїсть було: наїсться] то мати стелить єму на траві проти сонця і тягне, аби йшов спати.
   – Пити єму, ая, таке вже слабе, як куря, пити єму ще треба. Йди вже відпочивай, йди вже.
   – Ти, стара, мене підходиш з цим спанєм, ти відай черос з мене здоймаєш, бо я гроший недораховуюся, нема всіх гроший, бігме, нема. – І тато вже лежить та все балакає за гроші, а мати тримає ремінь в руках та каже: йди, старий, йди, ніби ти пам’ятаєш кілько в тебе гроший, от говориш.
   І сидить мати коло него та все щось шепоче, чи молиться, чи так дальше дискусію веде з батьком – не знаю.
   Xор[унжий]. Прошу нашого писаря вписати се оповідання в нашу книгу.
   Антось. Рішено відложити нашу академію до зими, тепер ще оглянемо наш пом’яник, який товариш Іван нам описав.
//-- 2. Пом’яник [291 - На цьому автограф уривається.] --//

   У Русові вважали, що Стефаники мають чорта. Миршавенького чорного чоловічка з гачкуватим носом, козлиними ногами й розжареними вуглинами очей. Василь змалечку чув від наймитів багато історій про нього. «Ти лишень прикинься, – казали вони, – що спиш, і дивися, як мати вночі виноситиме їм несîлену їжу…» Вдячний давав наймитам сірники, тютюн, сало і – чекав. А оскільки ніколи не міг досидіти, поки мати попорає господарство і візьметься годувати хованців, то жили вони лише в його зворушеній свідомості. У спілці з дияволом, на одностайне переконання сельчан, були всі Стефаники. Точніше – та їх вітка, яку називали Басарабами. Це він давав їм у руки морги поля, та багатства, та статки… Відтак одного за одним провадив у петлю.
   «Тома Басараб з “Басарабів”, – зізнавався В. Стефаник у нотатках «Під вражінням вистави “Землі”, – це один з багатьох Басарабів, які поповнили самовбивство. Як моя мама не заходилася коло всіх них, аби не вішалися, то ані одного не врятувала. Їх чотири поповнили самовбивство». [316 - Стефаник В. Твори. – К., 1964. – С. 327. Далі при покликанні на це видання вказую лише сторінку.] Або в іншому місці: «Мій нарис “Басараби” – то є правдива історія фамілійна. Дотепер поповнили самовбійство за моєї пам’яті 5 з моєї найближчої родини» (с. 276). Либонь, не слід зводити лишень до художньої оздоби й зізнання новеліста В. Дорошенкові: «Ви пишете, що я сиджу на скарбах, то це правда, і ті скарби є закляті, я їх відкопую і попадаю в руки чорта (курсив мій. – Р. П.)» (с. 472). У кожному разі ця поетична фігура має свою реальну, сказати б, навіть кревну основу. І має цілковиту рацію В. Шевчук, стверджуючи, що без факту «родового прокляття» «не обійтися, коли намагаємося збагнути феномен Василя Стефаника». [317 - Шевчук В. Дорога в тисячу років. – К., 1990. – С. 296.]
   Певна річ, що це не єдиний фактор, який визначив особливості творчого мислення новеліста, навіть якщо брати до уваги лише внутрішньо-суб’єктивні чинники. Усе ж елементи творчої біографії В. Стефаника й характеру його творчої активності дозволяють бачити в ньому інтравертно-інтуїтивний тип митця, тобто такого, який скеровує душевну енергію насамперед на реалії власного світу.
   Кожний художній твір, як відомо, містить у собі не лише прямий, адекватно виражений у слові, а й внутрішній, «прихований» зміст. На позначення явища в науковому обігу з’явилося поняття «підтекст». Та воно не охоплює всіх смислових параметрів явища, а серед науковців немає одностайності ні в тлумаченні терміна, ні стосовно його джерел, сутності та функціональних характеристик. Ми надаємо перевагу визначенню «внутрішня форма» як такому, що має серйозні теоретичні обґрунтування в студіях О. Потебні, а відтак і в працях сучасних дослідників. Із погляду вивчення основ художнього мислення такий кут зору мав би стати визначальним, оскільки дозволяє простежити, як відбувається «заврунення» естетичної думки. Адже, становлячи самé осердя мистецького явища, внутрішня форма являє собою його головний смисло– і формотворчий фактор, організуючий центр усієї художньої структури. З іншого боку, все модерне письменство, до якого належить і В. Стефаник, є мистецтвом стилю, мистецтвом форми. І саме в цьому напрямку новеліст сягнув, фігурально кажучи, верховин піднебесних. Не випадково І. Франко так наполегливо й послідовно проводив думку про нього як «абсолютного пана форми» і рівночасно досить скептично, ба навіть роздратовано, відгукувався про соціальні й громадські підвалини його художнього царства. Він, «може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка», – додавав при цьому. [318 - Василь Стефаник у критиці і спогадах: Статті, висловлювання, мемуари. – К., 1970. – С. 53.]
   Архетип теж «проявляється лише в твердо оформленому матеріалі в значенні регулюючих принципів його формування», – наголошував К. Ґ. Юнґ. [319 - Юнґ К. Ґ. Архетип и символ. – М., 1991. – С. 283.] Згідно з його висновками, архетип сягає універсально постійних начал людської природи і є успадкованою з прадавніх часів і закодованою, анатомічно кажучи, в корі й підкірках мозку схильністю до формування всезагальних величин. Тобто це не є образи, форми або ідеї, а лише їхні первинні схеми, психологічні передумови; вони становлять ту частину психологічного змісту архаїчно-колективних уявлень, які «ще не пройшли будь-якої свідомої обробки і являють собою ще тільки безпосередню психічну даність». [320 - Юнґ К. Ґ. Архетип и символ. – М., 1991. – С. 99.] Будучи «осадом психічного функціонування багатьох предків, тобто зібрані мільйонами повторень і згущень у типи досвіду органічного буття взагалі», вони завжди і всюди присутні у вигляді головних постулатів фантазії, задаючи певну форму й напрямок усьому життєвому досвіду. Таким чином, вони становлять глибинні основи людської природи і як такі впливають на особливості мисленєвих процесів, на характер чуття й фантазії, а також на повсякденні рефлекторні реакції індивіда. Змістові характеристики такі першообрази отримують, проникаючи у свідомість і наповнюючись матеріалом індивідуального досвіду, конкретніше – персоніфікуючись у міфологічні, художні і т. ін. символи. Отож, художні образи новеліста були специфічним вираженням змісту архетипів авторської свідомості.
   Основу внутрішньої форми творів В. Стефаника становить архетипний образ долі. Таку смислово-формальну спрямованість творчого набутку новеліста помітив багато хто з його перших читачів і критиків. Приміром, ще в 1903 році Б. Лепкий так окреслював сутність Стефаникових соціально-психологічних драм: «душа хлопська в боротьбі з судьбою, яка завзялася видерти їй все найдорожче, – та й тільки» (Руслан, 20 травня (2 червня)). Сказано, може, й із перебільшеним натиском стосовно наслідків розгортання конфлікту, та зміст його («душа хлопська в боротьбі з судьбою») означено, як на мене, вдало. А Ю. Морачевський був переконаний, що в художньому світі Стефаника все діється саме так, а не інакше, бо «він знає, що… нема людської сили проти судьби», бо він «зрозумів, що є справді судьба, є щось, що царює над людською волею, що є сильніше від всього і що проти тої судьби не встоїть ніяка сила – від Едіпа-царя до бідного халупника-палія». [321 - Василь Стефаник у критиці і спогадах. – С. 122–123.] Утім, навіть за радянської доби в стефаникознавчих працях надибуємо чимало міркувань про «фатальну неминучість» і «фатальну приреченість», що переслідують героїв новеліста (С. Єфремов, М. Івченко, Д. Рудик та ін.). Хоча висловлювались вони якось мимохідь, як такі, що фіксують частковий нюанс, а не сутнісний аспект всієї творчості. На мій погляд, можемо говорити про глибинне «закорінення» концепту долі у художні структури В. Стефаника. Вона може виступати як безлика («Синя книжечка», «Новина») або «конкретно видима», персоніфікована в образах і обставинах навколишнього життя («Майстер», «Басараби») сила, та здебільшого виражає себе на «підтекстових» рівнях. Спричинена дією індивідуальних (рідше – соціально-психологічних) чинників або ж свавільна, сліпа і невблаганна.
   Таку внутрішню тенденцію творчої природи новеліста засвідчує вже перший його друкований твір – «Виводили з села». У критичних рецепціях на нього переважає погляд, нібито письменник порушує тему рекрутчини. Безперечно, що рекрутчина була великим соціальним лихом для галицького селянства. Однак автор акцентує не на соціальних і навіть не на психологічних аспектах цього «лиха давнього і сьогочасного». У цьому легко переконатися, проаналізувавши початок новели: «Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися проміні сонця» (с. 35).
   Головне смислове й емоційне навантаження лежить на образі закаменілої червоної хмари, уподібненої до закервавленої голови святого. Весь сенс, власне, у цьому уподібненні, що відразу асоціюється з муками, приреченістю, розп’яттям. Воно скеровує в певне русло не лише цей, конкретний образ, а й істотно впливає на формування всієї художньої структури новели. Із певним застереженням можна сказати, що воно стало тим опертям, на якому вивершується художній «храм» В. Стефаника. Надалі автор скеровує це уподібнення на героя. Не дивно, отож, що попередньо намічений образ, варіюючи і видозмінюючись у своїй плинності, повторюється ще двічі: то у вигляді «твердого і сталого» світла, що б’є, «як від червоного каменя», то, сягаючи апогею, як обстрижена голова молодого парубка, що «буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч – десь далеко на цісарську дорогу». Тобто місток прокладено, асоціативне зчеплення відбулося, причому настільки очевидне, що читачеві важко навіть зрозуміти, чи він присутній на проводах у рекрути, чи на похоронах. Тому-то мамині слова нагадують скоріше фрагменти голосінь, ніж звичайну мову: «А ти ж на кого нас покидаєш?…»; «Я тебе так гірко пістувала, дула-м на ті, як на рану…»; «Відки тебе візирати, де тебе шукати?!»
   Материнське серце, очевидно, як ніхто, передчуває біду й небезпеку, що чатують на сина, тому й оклики болю її так вражають. Навіть на прикладі окремих фрагментів маминих голосінь-замовлянь можна бачити, як зростає, посилюється напруга в творі, а заодно й у внутрішній природі реципієнта, щоб сягнути особливого надчуттєвого стану. Цьому сприяє застосований новелістом принцип градації: «Миколайчику, та не йди-бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хаті поскривлюются,/ то вугли погниють/. Мене не застанеш уже/, і відай сам не прийдеш» (с. 36). Виділені своєрідними цезурами фрази шикуються в ряди за принципом поступового підвищення, наростання значимості. І якщо дві перші з них можна урівняти в смисловому та емоційному планах, то наступні – вивищення, рішучий крок вперед до трагічної розв’язки. А насамкінець найвищий вибух розпачу й душевної муки: «Воліла бих ті на лаву лагодити!».
   Суголосне їм і батькове слово: «Синку, – питався тато, – а мені хто, небоже, кукурудзку вісапає?» Доповнюють картину скупі авторські характеристики: люди «як від умерлого – такі смутні віходили»; «Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка»; «Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист». Навіть природа співзвучна думкам і почуванням героїв. Отож «ліс переймав голос мамин, ніс його в поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нім вже не буде (курсив мій. – Р. П.) орати». Оте «вже не буде» не залишає ніякого сумніву щодо подальшої долі Миколая.
   Означені «мовні партії» творять трагічну симфонію болю й розпуки, викликаних пануванням над людським життям могутніх невідворотних ірраціональних стихій, приреченості, фатуму. І річ, певно, не в тому, що письменник знав долю молодого хлопця, який став прототипом головного героя (двоюрідного брата Луки, який покінчив життя самогубством на військовій службі у Львові), а в тому, що в основі Стефаникової художньої світобудови лежать не соціально-психологічні чинники і не світоглядово-засадничі постулати реалізму.
   Так само в новелі «Стратився» ніде жодним словом письменник не прохопився про похмуро-гнітючу атмосферу касарні. Якщо не вважати таким одиноку фразу сина із сонної візи батька: «Ой дєдю, не годен я у воську вібути» (с. 37). Ця фраза говорить водночас мало і багато, та не з’ясовує, що ж усе-таки стало причиною самогубства молодого, повного сил та енергії рекрута – нестерпна муштра, ностальгія за землею, муки сумління?… Можемо робити собі лише припущення. Наче й безпричинно стратився Миколай. У кожному разі в творі вчинок його не мотивовано ні соціальними, ні психологічними чинниками. Зрештою, це й не суть важливе з погляду основ внутрішньої форми Стефаникових творів. Доля в його світі часто діє, про що вже згадувалося, як сліпа, свавільна і безлика сила.
   У «Синій книжечці» ця невблаганна сила повсюдно чатує на Антона. І якщо дрібні нещастя він ще сяк-так переборював, то передчасна смерть дружини та дітей скосила його остаточно: «Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собі від війта синю книжку службову та й має йти десь найматися, служби собі шукати» (с. 33). Та винити в трагедії соціальні умови життя – означає спотворювати і вульгаризувати зміст новели. Тим паче, що Антонові, як можна гадати, дістався чималий спадок: дід його був ґаздою на все село. А сам він картає себе, що пустив за вітром дідизну. Без сумніву, тут діють фактори вищого, трансцендентного порядку.
   Іванові з новели «Майстер», навпаки, до пори до часу все «годило, у руки йшло». Був він славним майстром, косичив добротними будинками село, на радість людям і собі. Біди його почалися, коли погодився будувати церкву в Луговиську. Відтоді «пішло все коміть головою» (с. 51). Тут бачимо трохи інший варіант дії тієї надмогутньої сили, якій все підвладне і яка є вершителькою людських доль. Вона вже не безлика, не схована від стороннього ока, а персоніфікована в «гуцула-невіру», який, треба гадати, володів тайнами чорної магії і який май стра «світа збавив, збавив навіки». «Таже Іван потім вдурів. Загнав жінку в гріб, діти повідгонив від хати, пустив де що є. Має хатчину, але таку страшну та облупану, що лєчно до неї увійти…». Однак – знову ж таки – годі віднайти в соціальних чи економічних обставинах витоки його нещасть. За що страждає майстер та його рідня? у чому його вина?… – ці та інші, подібні до них питання залишаються без відповіді. «…То все Божа міць», – не випадково, мабуть, зривається з вуст одного із слухачів-співрозмовників. З утвердженням християнства, як відомо, людське життя стало повністю залежати від волі всемогутнього Бога.
   Іноді архетип долі переживається письменником, редукуючись у соціально-побутові площини («Лесева фамілія», «У корчмі»). Звісно, що тоді твір втрачає в драматичній напрузі, в експресії; такі художні структури пронизують навіть назагал невластиві Стефаникові іскорки гумору та іронії. Але головне смислове осердя і в них проступає виразно. Не випадково Семениха з новели «Побожна» скаржиться: «Ото-м собі долю на питала». Навіч ніби художня інтерпретація народного прислів’я: судженого конем не об’їдеш. Одруження не принесло героїні сімейної злагоди, лише стало причиною сварок, чвар і незгод. Подібні слова могли б зірватися з вуст і Процихи, і Лесихи. Як поглум долі сприймає шлюб з нелюбою жінкою й Семен. Тому їхні сварки, як правило, закінчувалися однаково: «Семениха втікала надвір, але чоловік імив у сінях і бив Мусив бити» (с. 56).
   У «Катрусі» бачимо вже іншу атмосферу тут повне «заземлення» у злидні й бідування галицького селянства, про що радянська критика багато писала як про наскрізну тему В. Стефаника. Та хіба на цих основах тримається смислова конструкція новели? Хіба ними зумовлена нагла хвороба, що впала на сільську дівчину? Подібна історія могла трапитися і в родині багачів: «Бо коли йдеться про трагедії душі людини, то немає значення, хто він – титулований датський принц Гамлет, чи звичайний селянин Іван Дідух, що змушений в пошуках щастя полишати рідну землю, аби потім довіку боліти за нею – там, за океаном». [322 - Іванишин В. Син землі. Есе про творчість Василя Стефаника // Наша культура – 1983 – № 5 – С. 2] Звісно, що в багацькій родині така трагедія мала б свої особливості, та в суті своїй була б незмінною. А суть, як на мене, висловлена в коротких фразах, що їх прорікають мама («Відай, тобі таки нема віходу»), батько («То видко очима, що тобі нема віходу»), сама героїня («Ой, умру, умру, вже виджу, що мені нема віходу»), сельчани («Та, відай, нема ваші дівці віходу»). Як багато майже дослівних повторів на та кий невеличкий за обсягом твір! Станеться таки неминуче, як би цьому не хотілося зарадити. При тому, що була Катруся здорова й робітна на все село, а стала «розпадниця», «ні життя, ні смерті».
   Повторення окремих слів, словосполучень чи навіть цілих синтаксичних конструкцій у красному письменстві, певна річ, не буває випадковим. Вони можуть сприяти мелодійності фрази, посилювати її звучність або виокремлювати в ній найістотніше, посутнісне. Словом, ітеративні фігури є «засобом підвищення ступеня важливості», наголошують дослідники. [323 - Торсуева И. Интонация и смысл высказывания. – М., 1979. – С. 38.] Цілком очевидно, що і в цьому випадку вони безпосередньо задіяні у формуванні смислового осердя художньої структури. Тобто змістовий центр твору становить тема, яку чи не найчастіше осмислює, з деякими модифікаціями й відмінами, новеліст. А бідняцьке середовище «дало» йому лише матеріал, життєву фактуру.
   Приклади можна б нанизувати й далі. [324 - Інтерпретатори хрестоматійної «Новини» чомусь не звернули уваги на цікавий момент з творчої історії цієї новели. Переповідаючи в листі до В. Морачевського свої враження від зустрічей в с. Трійці з Гандзунею, що «випросилася», Стефаник додає: «А з Катрусею і з татом то так мало бути, бо дівчина не дивується анітрошки» (с. 422). Гадаю, що метод «уважного читання» «Новини», аналіз її глибинних структур дав би і тут цікаві результати.] Я свідомо спинився на перших новелах В. Стефаника зі збірки «Синя книжечка» (1899), щоб показати, що, по суті, кожен твір автора вписується у зазначену схему: основу внутрішньої форми їх становить архетипний образ долі. Як і кожна схема, ця також не охоплює всього багатства конкретних форм і значною мірою спрощує художні явища. Та вона акцентує на головному, визначальному, що становить серцевину художнього світу автора «Кленових листків» і, таким чином, детермінує його (світу) змістово-формальні параметри.
   Коли говоримо про архетипний образ долі як основу внутрішньої форми творів В. Стефаника, важливо не збитися на спрощене її трактування. Аналіз показує, що міфологема долі, як змістовий еквівалент відповідного їй архетипа, є складною багатолінійною і полідетермінованою реальністю. Безперечно, що концептуальну основу його становить ідея приреченості, фатальності наперед визначеного. Однак ними не вичерпується зміст уявлень про долю, існують й інші її аспекти та семантичні відтінки. Ще О. Потебня зазначив близько десяти значень долі «и сродных с нею существ», [325 - Потебня А. Собрание трудов: Символ и миф в народной культуре. – М., 2000. – С. 357–397.] і на кожне з них треба принаймні зважати в процесі аналізу.
   Та є в доробку письменника новела, яка видимо виявляє відзначену тенденцію його творчої природи (архетипний образ долі як основа внутрішньої форми). Це – «Басараби». Цей твір виступає прямим, найбільш адекватним вираженням такої тенденції.
   На богатирський сільський рід віддавна чатує прокляття. Воно всіх «зчепило докупи» і «на однім мотузку провадить» у прірву самогубства. Страта одного з кревняків відразу викликає низку подібних вчинків («зараз другого за собою тягне»). Ця думка розгортається не на рівні голослівної констатації факту, – вона конкретизована, унаочнена в одній із сюжетних ліній. Усю розповідь про особливості дії «кармічних стихій», що напастять Басарабів, подано як соло одного героя – Томи, що став її черговою жертвою. Інші його випитують, дещо уточнюють, заспокоюють і розраджують. Лише один із родаків прохопився: «Я знаю, Томо, я розумію, якурат воно так, – сказав Миколай Басараб» (с. 161). Його відразу зацитькали і ніби заспокоїлися. Але й найменший штрих у художньому світі В. Стефаника не буває випадковим – він мусить дати проріст. Справді, наприкінці Томиної оповіді запримітили, що Миколай кудись зник. Жахлива здогадка прошибнула всіх.
   Фінал письменник залишає відкритим. Читач без особливих зусиль домислить собі наступні події. Заключна фраза Семенихи: «Тихо, тихо, хто знає ще, не робіть крику…» – трішки послаблює нервове збудження дійових осіб цього драматичного дійства, та не знімає напруги, що пульсує в кожному слові, кожному рядкові твору.
   Таким чином, міфологема долі виступає у В. Стефаника фундаментальним організуючим принципом. Він упорядковує художній матеріал, визначає змістово-формальні параметри як окремих естетичних величин або їх аспектів, так і всієї художньої цілості в її найрізноманітніших виявах (метафізичному, психологічному, соціальному і навіть побутовому), що цілком узгоджується з висновками аналітичної психології.
   Відколи К. Ґ. Юнґ запропонував концепцію «колективно-безсвідомого» як певної міфопороджуючої структури, і його самого, й послідовників турбувало питання не лише психологічної природи архетипу, а й взаємозалежності між ним і явищами феноменологічного світу. Найчастіше можна було почути думку про архетипні образи як специфічні продукти фантазії або ширше – людської свідомості. Та водночас вони володіють певною фізично-матеріальною силою і незалежним існуванням, а отже, чи можуть реально впливати на суспільно-історичні і природні процеси. Це виразно помітно, зокрема, через ідею синхронності як каузального зв’язного принципу в природі, людському суспільстві і космосі.
   Подібну фундаментальну роль вони відіграють і в людському житті. Так, зрештою, їх розумів через смислообраз долі, фатуму й В. Стефаник. Збереглося його надзвичайно цікаве свідчення стосовно цієї сили. Зокрема, в листі до О. Гаморак, написаному в лютому 1900 р., новеліст доходить висновку, що все у світі визначає «вищий» закон, необхідність фаталістичної приреченості. Щоденне життя, метушня і «соціальні ролі» лише трохи притлумлюють, до пори до часу замрячують цей могутній голос. Та для кожного настає час, коли, скажімо, неминуче відходять у вічність рідні й дорогі серцю люди, наближається творча криза, розпадаються в тлін бажання й ідеали. «Усі впали, як падає сухий листок з закривленим догори кінчиком у море і пливе, і пливе. Куди, якою дорогою, як далеко? Одно fatum незмінне, розум усього (курсив мій. – Р. П.), відай, воно знає, куди і як далеко?» (с. 444).
   Це гостро й нестерпно боліло, а близьке, майже фізичне відчуття «пропасті хаотичної» викликало сум, розпач і безнадію. Усе ж трохи далі, наче в стані внутрішнього просвітлення і розуміння глибокої таїни, автор додає: «Таж се вічний трагізм людський: єго треба відчути і сказати, але єго не треба декламувати».
   Отже, витоки Стефаникового «оптимістичного трагізму» треба шукати, поряд із особливою організацією нервово-психічної конституції («вражливий дуже на біду і кривду»), також у розумінні ним сутності тих невблаганних і невідворотних сил, що панують над людиною. Тоді душа ставала перед вічністю, як перед Божим престолом, перед могутнім всевишнім законом, співмірним універсальному ведійському rtá. І це внутрішньо теж оберігало від фальшу та «декламацій», сприяло виробленню свого, далебі, тільки йому властивого розуміння літератури, «її завдань та найважливіших ціх», а також головних етичних та естетичних категорій.
   Додам, що суспільно-політична і духовно-культурна атмосфера епохи теж аж кишіла ідеями про невблаганну силу долі й невідворотність ходу історичних подій чи життєвих ситуацій. Логічним отож виглядає їх насичення своєю енергією художніх структур різних щодо художнього методу, літературного напрямку і стильової палітри авторів (І. Франка, Л. Толстого, Лесі Українки та ін.). А своєрідним філософським узагальненням їх стала праця О. Шпенглера «Захід Європи». Підсилена особистісними чинниками й суворими реаліями родового прокляття, вона в художньому світі В. Стефаника стала визначальною силою.
   Певна річ, що архетипний образ долі не сам-один визначає засади художнього мислення новеліста і не є єдиним її упо-рядковуючим принципом. На кожному з її рівнів (трансцендентному, психологічному, соціальному, побутовому) діють свої «найбільш стійкі і всюдисущі “схеми” або “формули” людської уяви» як конкретні вияви «центрального спектра» художнього породжуючого порядку. [326 - Литературный энциклопедический словарь. – М., 1976. – С. 254.] До ідеологеми долі у В. Стефаника тісно примикає, зокрема, образ смерті. І це закономірно, адже, згідно з висновками Т. Гамкрелідзе та В. Вс. Іванова, аргументованими в студії «Индоевропейский язык и индоевропейцы», поняття «доля» і «смерть» мають спільне походження. На основі аналізу багатого лінгвістичного матеріалу й ритуальної символіки доведено, що прадавні уявлення зводилися до розуміння смерті як «життя після смерті», як «нещастя, що зумовлює життя людини», як «долю». На позначення поняття «смерть» індоєвропейці вживали такі лексеми: «смерть, мор, доля, примус, необхідність, судьба, рок, зникає, вбивство» і т. ін. [327 - Гамкрелидзе Т. В., Иванов Вяч. Вс. Индоевропейский язык и индоевропейцы. – Тбилиси, 1984. – Т. 2. – С. 822.] А втім, і номінація давньогрецьких мойр засвідчує їхній внутрішній зв’язок зі смертю, адже в основі своїй вони мають індоєвропейське кореневе сполучення *mr, тобто «смерть». Звідси, до речі, походять й українські смерть, мрець, помирати, мара, морок тощо. Така спорідненість виникла ще, певно, в епоху владарювання амбівалентних за своєю природою хтонічних божеств. Таких як Іштар, Ісіда, Кібела, Персефона, Церера, наша Золота Баба з веснянок і гаїлок, яка пізніше трансформувалася в казковий образ Баби Яги.
   Причому смерть у новеліста виступає не абсолютною кончиною, а лише перехідним містком у новий вимір існування, тобто вона якнайтісніше поєднана з відродженням. Тому стосовно його естетичної свідомості правомірніше говорити про архетип смерті/відродження. З іншого боку, розмова про «архетипологію» В. Стефаника буде неповною без осмислення міфологеми землі – також як організуючого принципу.
   Тим фактом, що формально-змістове осердя Стефаникового художнього світу становить архетипний образ долі, зумовлені, з одного боку, внутрішні і характер його зовнішніх смислів, а з іншого – максимальна згущеність слова і думки в змістово-емоційному та естетичному планах. Із цим пов’язані трагічне як головна категорія естетики новеліста, домінування в його творах вічних екзистенціальних проблем, як от: життя і смерть, гріх і покута, добро і зло тощо, – а також непомірна драматична напруга думки, тривога, знервованість і архетипний, «згущений» характер різних структурних компонентів. Усе це йшло в поєднанні з тонким естетичним чуттям і властивим, либонь, лише В. Стефаникові художнім тактом.
   Рівночасно напрошуються й висновки більш широкого порядку: в основі художньої свідомості письменника лежать структури міфу, а точніше – міфоритуального комплексу. Таке припущення напрошується саме собою, адже архетипи, відповідно до тлумачень К. Ґ. Юнґа, виступають міфопороджуючими паттернами. А Н. Фрай дотримується думки про абсолютну тотожність цих одиниць: термін «міф» він вживає стосовно оповіді, «архетип» – стосовно значення, причому в обох випадках йдеться про одну й ту саму величину. Якщо на різних структурних рівнях твору, а тим паче – в основі внутрішньої форми, переважають міфологічні фігури, логічною виглядає теза, що й загальну основу художнього мислення В. Стефаника становлять міфологічні «стихії».
   Зазначену думку можна обґрунтувати з різних поглядів. Зупинитися на окремих художніх символах. Характеристика їх під кутом зору міфологічного змісту суттєво збагачує «силове поле» творчого доробку новеліста, а також дозволяє з’ясувати чимало «темних місць» у ньому.
   Міфологічними за своєю природою є, зокрема, образи роси, дерева, птахів та ін. Приміром, вишня в художній свідомості слов’ян асоціюється на символічному рівні з ідеєю Світового дерева і моделює універсальну концепцію світу в його вертикальному і горизонтальному вимірах. Причому така модель не стільки структурує світ у його найрізноманітніших відношеннях, скільки виражає самі ці зв’язки та відношення. Власне вони й творять багате смислово-символічне «ложе» образу.
   Стефаникова вишня (як і «маленька яблінка») вписується в означену концептуальну схему дещо своєрідно. Неозброєним оком помітна її нерозривна поєднаність із могилами. Найповніше розкрито символічну природу вишні в «Вечірній годині». Герой-оповідач, в якому впізнаємо чимало прикмет самого письменника, [328 - На це вказував В. Стефаник у листі до В. Морачевського (с. 398–400), що його слід розглядати як первісний начерк твору.] вертається «зі світа». Мати сповіщає синові невтішну новину: померла його улюблена сестра. Вони відвідують цвинтар. Око героя ловить, як «вітер здував із вишень білий цвіт. Цвіт падав на гріб і на нас. Здавалося, що той цвіт зростається з маминим білим волоссям і що роса з цвіту спадала на мамине лице» (с. 112). Пізніше померла й мати. Залишився зовсім самотнім у жорстокому й згірдному до мужицьких дітей світі. Якось відвідав могилки найрідніших йому людей. «Гріб мамин недалеко від Маріїного. Цвіт із маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Маріїної на мамин гріб. Був я там раз… Посидів я там та й пішов із могили. Лиш вишневий цвіт із гробів летів за мною, як коли би тим цвітом сестра і мама просили, аби я не йшов…».
   У «Моєму слові» вишня персоніфікує ту силу, яка після земного існування має взяти болі й тривоги ліричного героя «на свій цвіт». А «Давнина» починається з трохи незвичного знайомства з героями: «Вони всі троє вже в могилі, вже давно над їх гробами вишні цвітуть і родять, і хрести дубові в їх головах похилилися» (с. 119).
   Вишневий цвіт, таким чином, виражає живий взаємозв’язок між субсистемами космосу. «Зростаючись з маминим білим волоссям», він ніби сигналізує про наближення її смертної години. Відтак він є тією живою сув’яззю, через яку сполучаються світ живих зі світом усопших. Етнологи справді зафіксували чимало подібних смислових значень образу Дерева життя. «В уявленнях про одвічний перехід від життя до смерті і від смерті до життя… суттєва роль належить ідеї світового дерева», – стверджує Н. Велєцкая. [329 - Велецкая Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов. – М., 1978. – С. 57.]
   Вертикальна вісь його «маркує» тричленну структуру космосу: земля, небо, підземне царство. Отож, через дерево можна було поєднатися з померлими. Зокрема, в народних казках дерево є посібником на шляху в світ предків: герой вибирається на дуба, а звідти вже рукою подати до неба. Зрештою, сам звичай садити дерево на могилі красномовно свідчить, що воно є одним із космологічних елементів, котрий дозволяє, поряд з іншими, прилучатися до світу померлих.
   І в естетиці В. Стефаника «з’єднуватися» з вишневим цвітом означає насамперед живу сув’язь між «світами». У «Вечірній годині» важливе не стільки нагадування про матір і сестру, скільки ідея потойбіччя як істотного компонента цілісної картини буття. Вишня ніби нашіптує, що живі відповідальні за спокій усопших, що останнім, врешті-решт, не байдуже, що діється в земному житті. Тобто вона втілює скоріше символічний зв’язок із пам’яттю поколінь, з «міліонами досвідів» людства, а глибше – це живе відчуття своєї причетності до вічного коловороту життя, що й наповнює його вищим смислом. Як і розуміння того, що людина – не просто тлінна істота, а свідома своєї космічної місії одиниця. Відтак, це ясна свідомість, що зі смертю не закінчується життя, а лише отримує нову форму.
   Для героя твору надірвалися нитки, що в’язали його віддавна з усіма тими реальностями, живе чуття спорідненості він пустив на заник. Тому-то вишневий цвіт ніби благає маминими і сестриними голосами, «аби не йшов»; вечірньою годиною огортає сум. Тоді «його щось гнало від стіни до стіни», а «чорний обвід коло очей ще більше почорнів». І весь твір – це, по суті, лірично-фрагментарна сповідь про те, як «рвалася нитка». А заодно і про підспудне сподівання героя, всієї його зворушеної істоти, щоби ту нитку знову з’єднати. Ще не все втрачено. Герой ще чує на собі живий докір вишневого цвіту.
   Міфологічними за своєю природою є й образи птахів. У такій своїй смисловій і функціональній сутності постають вони, зокрема, в «Синах». Навіть більше – вони, як і вся ця новелістична структура, є своєрідним розгортанням у художній формі прадавньої архетипної моделі, зв’язаної зі зміною модальностей релігійних переживань первісної людини і навіть зі зміною структури космосу й переміни онтологічного стану людини.
   Птахам і тваринам належала особлива роль у житті «примітивної» людини. Вважалося, що їм «відомі секрети довголіття й безсмертя» (згадаймо, що і в казках живу воду чи молодильні яблука допомагає роздобути героєві жар-птиця або орел), а спілкування з ними гарантувало «набагато змістовніше від буденного духовне життя». [330 - Элиаде M.Священное и мирское – М., 1994 – С. 66] Тому наскельні зображення художників палеоліту аж рясніють людьми в пташиних личинах. Біблійному Адамові, як знаємо, була дана влада над тваринами (Буття. 11, 19). Вирішальну космогонічну місію виконують вони і в українських колядках, пірнаючи в правічні космічні води і виносячи звідти здебільшого «дрібний пісочок» і «золотий камінь», з яких пізніше твориться Всесвіт. Цю функцію виконують здебільшого три голуби, та стрічаються мотиви і з соколами, рідше – з лебедями, ластівками, соловейками, а іноді навіть з орлами. Така роль їм посильна, оскільки вони виступають персоніфікованими божественними сутностями. Птахи були посланцями Небес. Не випадково старий Максим відсилає туди жайворонка: «Лети собі геть до неба, скажи своєму Богові, що най не посилає мені дурну птаху з співом, бо як він такий моцний, най мені пішле моїх синів. Бо із-за єго волі я лишивси сам на всі землі. Най твій Бог (в обох випадках курсив мій. – Р. П.) співанками мене не гулить, забирайси!» (с. 204). Правдоподібно, що саме тому птахи у фольклорних зразках нерідко виступають помічниками чи провідниками в потойбіччі. Зрештою, саму душу людини найчастіше уявляли ними.
   Відтак напрошується здогад, що художня структура «Синів» мала би формуватися на перехресті двох «світів» – земного і небесного. Справді, алюзії до персоналій християнського пантеону стрічаються ще до з’яви образу жайворонків принаймні двічі, ніби наштовхуючи читача на попередню думку, що «драматургія» твору розігруватиметься на кону поміж небом і землею. Вперше це викликане наріканнями Максима на холодну й облуплену піч у самотній хаті, де «образи на стінах почорніли, а світі дивлютьси на пусту хату, як голодні пси» (с. 202). Епізодом нижче герой погрожує гарячому й нестримному коневі розлучитися з ним: «Жидам тебе не можу продати, але якби прийшов до мене світий Юрій, то, бігме, подарував би-м ті, аби-с з ним ішов змії розбивати…». Причому в обох випадках зв’язок божественних сутностей з глибинними смисловими реаліями новели не викликає сумніву. Порівняння святих із голодними псами прямо вказує, що мусив статися болючий розрив у структурі релігійного буття і світоладу загалом. Фігурально кажучи, Космічне яйце не просто тріснуло чи розбилося – воно розполовинилося так, що навіть поставило богів і людей у певну опозицію.
   Щоб зрозуміти суть такої «космічної драми», необхідно зважити на зміни релігійних орієнтирів і пріоритетів у первісних суспільствах. На певному етапі в духовному житті релігійної людини сталися істотні переміни: Верховне божество, Творець, здійснивши космогонічну місію, втрачає своє практичне релігійне значення і віддаляється від людини на «Вище небо». Його заміщають інші божественні фігури: Великі Матері-богині, міфічні предки, боги сонця чи грози. Та вони могли лише примножувати щось чи відтворювати вже готові реальності, але не самостійно їх творити, могли управляти космічними ритмами, але не встановлювати їх. Однак розуміючи силу й космогонічну вагу. Творця, архаїчна людина все-таки поклонялася його наступникам Очевидно тому, що останні стояли ближче і їхні «подихи» вона відчувала щодень. Це були божества динамічні і легкодоступні Їх вважали безпосередніми подателями життя та його благ, спасителями й помічниками в критичних ситуаціях. Це було «богоявлення сил життя» і життєвих енергій, родючості і гармонії Отож, людина надала перевагу конкретно-чуттєвому і безпосередньо даному, притлумивши в собі первні духовного і вічно сущого. Це й стало «першим “падінням” людини, яке привело до входження в історію» або, назагал кажучи, «входженням у життя». [331 - Элиаде M.Священное и мирское – С. 157.]
   Із віддаленням від людини Вищої божественної істоти зруйнувалася єдність фізичного і духовного, життя земного і небесного, тому Небо відділилося від Землі, Космічне яйце розбилося, вивільнивши незагнуздані стихійні сили й енергії. Наслідком такого розриву первісної космічної цілості й стало «вигнання з Раю». Одначе той «райський міф», коли Небо і Земля становили одне ціле чи принаймні перебували близько одне від одного, властивий багатьом народам. Тоді легко можна було перебратися з одного світу в інший, «боги спускалися на землю і перебували серед людей, а люди, зі свого боку, могли підніматися на небеса». [332 - Там само – С. 63.] Особливо поширені такі міфи в народів Океанії й Пів-денно-Східній Азії. Та пригадаймо українську казку і зрозуміємо, наскільки багата вона на подібні міфологічні сюжети і наскільки глибоко вкорінена в древнє знання.
   У «Синах» автор відразу привертає увагу читача до тієї первозданно-ідеальної цільності світобуття. Максима Виявляється, що його особистий космос зазнав «розколу» внаслідок смерті дружини і синів А до того й образи на покутті знали пошанівок, і лад панував у стосунках між господарями й святими, і оселя як мікромодель Всесвіту радувала око. Адже «стара ціле житє обтикала їх бервінком та васильком та голуби перед ними золотила, аби ласкаві були, аби хата ясна була, аби діти росли» (с. 202). Метонімічна конструкція, в якій новеліст акцентує на зовнішніх атрибутах наче й безмовних божеств, не називаючи їх самих, підсилює космологічну колізію розколу первинної цілості, досконалого світоладу. Імовірно, що боги відступилися від Максима та його оселі, перетворивши її на пустку, не лише через непошанівок до ікон. Зав’язка тієї драми десь поза реальним часопростором твору.
   У другій із виділених вище сцен ніякої очевидної напруги у стосунках із небожителями, а тим більше катаклізмів, наче не намічається і святий Юрій названий тут довільно. Та й Максим апелює, по суті, до коня. Насправді й тут, натякаючи на змієборчий мотив, письменник повторно привертає увагу читача до «космічної драми», викликаної руйнацією предковічної теургічної цілості. Адже Змій у прадавні часи втілював, як можна судити хоча б із теокосмогонічної концепції орфіків, начало начал світового Буття і прирівнювався до Логоса, до «Божественного глагола» тощо. Не випадково обов’язковим атрибутом мудрої Афіни Паллади стала змія. А в минулому сама ця богиня, за орфічним гімном, була Змієм. У змія втілювався й Зевс, пошлюблюючись із Персефоною. Правдоподібно, що Змій мав вирішальне слово в космотворчих рухах, особливо на початкових його етапах. Зваживши на таку його природу, зрозуміємо, чому лише він може дати раду розгнузданим стихіям, що вихопилися передчасно з розбитого казкового яйця. Адже він не просто «з лицем Бога», – він «всепороджуюча причина», він сам – Бог. У «Мольбі за християн» Афінагора читаємо: «Згідно з Орфеєм, началом усього була Вода. З Води ж утворився Намул. З них обох народилася жива істота Дракон з прирослою головою лева і лицем бога посередині – між обома головами – по імені Геракл, або Хронос. Цей Геракл створив величезне за розмірами Яйце, яке після наповнення від сильного тиску розкололося надвоє. По верхньому схилу утворилося Небо, а внизу виникла Земля». [333 - Цит. за кн.: Лосев А. Мифология греков и римлян. – М., 1996. – С. 718.] Тобто саме від Дракона (Змія) почалася космогонія і генеалогія. Наступні «покоління» богів різні автори подають неоднаково. Та не це суть важливо: головне, що Змій володів настільки могутніми творчими потугами, що міг «наказувати» зовсім невпорядковим стихіям Хаосу і формувати з цілком роз’єднаних елементів гармонійну систему Всесвіту. Тому дати лад порозбредалим казковим тваринам означало певний космогонічний акт. Звідси – потреба жертви. А все це разом узяте однозначно свідчить, що в структурі космосу сталися радикальні зміни.
   Отож, і в «Синах» персоніфіковані колізії тієї архетипної драми не забарилися. Спів жайворонка над головою спричиняє справжню бурю в душі героя. І біль, і гнів, і скарга б’ють з його грудей, як полум’я з розжареного горна. Починається з відсилання птахи до «свого Бога» і бажання бачити на її місці своїх синів. Зрозуміло, що таке прохання адресоване небесному волостелинові, «бо як він такий моцний, най мені пішле моїх синів. Бо із-за єго волі я лишивси сам на всі землі. Най твій Бог співанками мене не гулить, забирайси!» (с. 204).
   Образ жайворонків теж суголосний прадавнім, ще міфологічним уявленням українців. В академічному виданні «Казки про тварин» (К., 1976) у розділі «Голоси тварин» надибуємо кілька цікавих зразків стосовно цього. Виявляється, що жайворонок, летячи вгору, співає:

     – Кий несу, кий несу,
     Бога бити, Бога бити.

   Кий має символізувати стеблина в дзьобі. А коли стеблина летить додолу, він ніби оправдовується:

     – Долю Бог мав,
     Же кий упав…

   (с. 502–503).

   Як можна бачити, В. Стефаник використав два етнологічні мотиви (якийсь містичний зв’язок жайворонка з небесними чертогами і антагонізм його з Богом), однак цілком підпорядкував їх власній художньо-естетичній концепції, вдаючись навіть до зовсім протилежних ходів: стосунки Бога й жайворонків за народними уявленнями далеко не мирні й не ідилічні, тоді як у новеліста цей птах виступає посланцем небес і сам є, може, навіть втіленням божественного Абсолюту.
   Жайворонок не хоче летіти до Бога, заливаючись натомість несамовитим співом. Це викликає змішані почуття і спогади. З одного боку, Максим нагадав собі той час первозданної світлості й чистоти, коли «мій малий Іван вганяв за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнізда по межах та грав на сопівці, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с співала, так треба було робити». Тоді «твій спів і Іванова сопівка ішли низом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали Божий глас і надо мнов, і над блискучими плугами, і над всім миром веселим. А крізь сонце Бог, як крізь золоте сито, обсипав нас ясностев, і вся земля, і всі люди відблискували золотом» (с. 204). Це й був його особистий Священний час абсолютних сутностей і вищої реальності, індивідуальний час первісної цілості й райського Буття. Ще не руйнованої, не нівеченої, не шматованої трагічними колізіями визвольних змагань.
   Та відразу ж у свідомість вторгається реальна дійсність. І це ментальне «входження в історичний час» таке болюче, аж викликає спалах люті. Думка про безповоротну втрату синів, а ще більше – що навіть не знає, де їхні могили, породжує штормову хвилю нарікань і оскаржень: «Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобі кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів…» (с. 205). І – як апофеоз душевної муки Максима – прокляття з його вуст: до небес, до Бога, у безвість («Най тобі оця синя баня так потріскає, як моє серце…»).
   Усе ж богоборчий пафос Максимових слів аж ніяк не є спробою, умовно кажучи, скинути Небесного волостелина з його престолу. Не є це й атеїзмом чи боговідступництвом. Герой «Синів» тут подібний до біблійного Якова, який, сумніваючись і протестуючи, шукаючи й аналізуючи Бога, у підсумку запобігає його ласки й особливої любові, аж Творець «відкрив йому лице Своє». Бунтуючи проти Бога, Яків ратує за свободу духу. Не пасивний послух, лише активний чин, що доходить деколи до суперечки з небожителями, пошук божественних сутностей – такий сенс поступку обох богоборців.
   Втрата «золотого віку» для Максима рівнозначна порушенню родової цільності. А розпад її в естетиці В. Стефаника, як довів це свого часу В. Іванишин у статті «Син землі», рівнозначна зникові національної соборності. Герой свариться з Богом, тому що той відвернувся не лише від його синів, а й від України, задля світлої будущини якої сини й полягли. Причому важко навіть з певністю сказати, що для нього істотніше. Розум, звісно, затьмарює втрата дітей, та інтуїтивно він передчував цю трагедію. Ще коли Андрій прийшов прощатися, виступаючи з січовиками за національно-державницькі ідеали: «Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. «Сину, – кажу, – та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріня її не віторгав у свій бік» (курсив мій. – Р. П.) (с. 206). Внутрішньо Максим не може змиритися з думкою, що зруйнована не лише його особистісний «весь Світ», а й національний космос сплюндровано, і ворог таки «віторгає» рідну землю «у свій бік». І оця, сказати б, вселенська несправедливість не дає спокою й на хвилину і гнітить свідомість.
   Різкі апеляції скривдженого долею чоловіка до Бога є скоріше своєрідним варіантом вияву «ностальгії за Раєм», що присутня в тій чи іншій формі в релігійній поведінці як архаїчної так і сучасної людини, аніж власне бунтом проти Неба чи боговідступництвом. Вони покликані повернути – нехай подумки, нехай на мить – ту первісну гармонію й ідеальний світолад, що панували до незнаного «гріхопадіння». Максим не відкидає Бога як такого, а лише у формі «огненної інвективи» дошукується сенсу божественних законів і причин порушення рівноваги між Небом і Землею. Тому й коло «дійових осіб», строго кажучи, обмежене ним (його мікрокосмосом) та «Божою птицею», а все інше: і рахманні ниви, і коні, і люди, і все-все, – ніби відступають у тінь (чи лише мелькають у дивовижному калейдоскопі життя перед незвичним трохи діалогом-спілкуванням). Тому й змінюється врешті-решт бунт героя проханням до невісток чи коханок синів, аби заглянули хоч на хвилину і звеселили його самоту. Словом, повернули тихий «Рай». А поки що, аби можна жити, він мусить робити це час від часу самостійно, що й спричиняє його дещо драстичну поведінку. Отож і закінчується твір лагідною молитвою. Тепер уже до Божої Матері, що, як мати, здатна глибше й живіше відчути безмір батьківського горя: «А ти, Мати Божа, будь мойов газдинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох» (с. 205). Ставлячи в один ряд Богоматір з дитятком і своїх синів, Максим подумки поновлює розірвані в позапам’ятні часи нитки, що в’язали в одну цілість земне і небесне, фізичне і духовне, регенеруючи таким чином первородне Космічне яйце, з якого й почалося «Різдво Світа».
   Максим так ревне домагається сповнення універсального закону вселенської справедливості, тому що гостро відчуває свою космічну спорідненість із Всесвітом, а рівночасно й відповідальність за стан світобуття. Адже він – як отой прадавній homo religiosus, що живе в освяченому космосі і фізично відчуває на кожному кроці космічну священність. Навіть більше – він залучений до цієї вищої реальності не просто як сторонній спостерігач, а як безпосередній активний учасник, дійова особа «космічних ігор» (С. Ґроф), а його активність ґрунтується якраз на розумінні того, що від нього, від його зусиль, часом надмірних, залежить благополуччя «Світу».
   Як можна зрозуміти, первісне суспільство знало низку неперехідних й абсолютних цінностей, зв’язаних із сакральним. Структура його складна, багатолінійна і внутрішньо динамічна. Головним чином вона співвідноситься з такими поняттями, як Священний час і Священний простір. А в принципі будь-який предмет чи річ із навколишньої дійсності могли мати релігійне значення, оскільки священне виявляє себе через «структури Світу», які вважали елементами божественного творення.
   Скажімо, горб, до якого фатальна, якась аж наче нелюдська сила прикувала Івана Дідуха. Коло нього герой не просто «вік свій спендив і окалічів», – у ньому весь сенс Іванового життя і чи не найсправжніша реальність, а ширше – початок і кінець Світу. У тому поклонінні горбові є щось незвичне, ірраціональне, містичне. Для людини хліборобського складу душі важлива не просто нива як клаптик землі і безпросвітна праця на ній, – істотна насамперед родючість ниви та її спроможність давати яре зерно. Тому й прагне хлібороб завсігди до рахманної землі – такої що «їв би». Дідух же родючі ґрунти віддає для обробітку дружині й синам, а сам «найбільше коло горба заходиться». Для нього той горб є шматком географічного простору, на впорядкування якого спрямовує якісь аж наче надлюдські зусилля, а водночас він як місце прояву священного становить вищу реальність.
   Простір для архаїчної людини, як і час, не були однорідними й нейтральними. У географічних царинах вона знала місця більше і менше значимі, і ота якісна неоднорідність місця, переконує М. Еліаде, визначалася тими об’єктами, вчинками й діями, які розгорталися в його площині, і залежала від його освяченості, тобто ієрофанії – вторгнення священного в реальний світ. Лише такі місця вважали справжніми і реально існуючими. На все інше, чого ще не торкнулося світло Божественних глаголів, дивилися як на неоформлену, неструктуровану й аморфну стихію. Воно, власне, ні простором не було, ні онтологічною цінністю не володіло.
   Тому художній світ В. Стефаника загалом, як і кожну найдрібнішу річ у ньому, наділено «живими» ознаками. Зрозуміло, що сказане стосується перш за все предметів і явищ, які традиційно символізують «розрив» в однорідному просторі і належать до категорій «вічного буття». Звідси – часто вживаний щодо їхньої характеристики прийом прозопеї, тобто надання їх аксесуарам властивостей живих істот. Приміром – оселя. Як мікромодель космосу, вона, згідно з логікою мислення людини релігійної ідеології, живе і дихає кожним нервом і кожним волоконцем своєї священної істоти. Такими проступають контури її «патрета» і в творах покутського новеліста. Акцентуючи на цьому, автор вдається до відповідних художніх засобів.
   Подібну картину спостерігаємо вже в «Синій книжечці». Антін почергово пропиває «дваціть штири морги поля», город, «а тепер хату продав». Найтяжчою була, певна річ, розлука з оселею як «Центром світу». Тут усе сповнене тривоги, розпачу й болю. Низкою синекдох, поєднаних із прозопеєю, письменник підкреслює структурованість і організованість за певними принципами Антонового Всесвіту. Відтак усе, що творить із житла єдиний космогонізований простір, намагається втримати героя коло себе: і поріг, і призьба, і вікна, і ліс. Усі ці персоніфіковані атрибути нагадують хор з античної трагедії, що різними голосами виконують один за одним спільний мотив. Бо всі вони є космогонізованими величинами і втрата їх символізує заник священного і поступове западання його в безодню хаотичних вирів. «Віходжу надвір, а ліс шумить, словами говорить: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!» – тонко відчуває стан «живого» довкілля герой (с. 33). Натомість призьба не просто «пасивно» виконує своє соло, а якось аж наче несамовито вчепилася в свого колишнього господаря і не відпускає: «Лиш хочу встати, а приспа не пускає, ступаю – не пускає. Сиджу я та реву, так реву, якби з ні хто паси дер. Люди ззираютьси на покаяніє».
   І насамкінець – вікна: «Лиш поступив-єм си, а вікна в плач. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони сльозу за сльозов просікають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов – так заплакала». За народними віруваннями українців, вікна – це своєрідні «очі оселі». Вони виконували передовсім оберегову функцію: якщо вікна «належно не захистити», крізь них «могла проникати нечиста сила». [334 - Скуратівський В. Русалії – К., 1996 – С. 441–443.] І коли Антін полишає рідні пенати напризволяще, туди, вочевидь, хли нула всяка покруч як втілення сил «розверстого простору». Хаосу Вікна щедро ллють сльози в надії спинити господаря, та водночас вони прагнуть очиститися і порятуватися від тієї нечисті. Дарма Антін не просто не перечить нашестю ворожих сил, – він власноруч витирає ті «цілющі» сльози і тим ніби закриває очі мерцеві: «Обтер-єм полов вікна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й віступив-єм цалком». Відтепер про ніяке вороття назад не може бути мови. Адже тим жестом Антін погасив останню ледь-ледь жевріючу жарину власного космосу і в такий спосіб своїми руками поверг її в небуття. Дисфемізмом «прісцєв», вкладеним у вуста війта, автор висловлює не стільки зневагу чи образу на свого героя, скільки неприязнь, відразу й огиду до позбавленого вищих вартостей «темного» світу, що до нього скочується все Антонове існування. Це вже навіть не світ, а страшна персоніфікована почвара – «чорна машина, що з червоного рота прокльони стогне». Не дивно, що вона втрачає конкретні контури і переводиться за межі феноменологічного, позбавленого речевості світу, а заодно і будь-яке життя зійшло нанівець.
   Врешті-решт все зводиться до синьої книжечки. Спадною градацією новеліст домагається величезного – і не лише художнього! – ефекту Синя книжечка стає тим вістрям, чи пуантом, за І. Франком, до якого «маліє» світ Антона. Однак це вже реальність іншого, не космогонізованого порядку. Вона – наче гостре жало, що отруює все живе довкілля «– Аді, в пазусі маю синю книжечку. Оце моя хата, і моє поле, і мої городи. Іду собі з нев на край світа! Книжечка від цісаря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах, і по жидах, і по всєкі вірі». (с 34).
   Синя книжечка символізує все загалом і ніщо конкретно (ніщо живе, по-справжньому реальне, священне). Справді-бо, герой з нею може піти «на край світа» і всюди буде мати «двері втворені». Обставина місця «усюда» повторюється двічі. Причому в другому випадку вона творить окреме речення, тобто колон тут зливається з міжфразовим компонентом і з фразою, що повинно б визначати сутність Антонового буття, і цим, власне, мав би закінчуватися твір. Якби воно насправді так було, то будь-яка конкретизація виглядала б зайвою. Однак додаючи низку коротеньких – формальних, та не семантичних – сурядних речень («І по панах, і по жидах, і по всєкі вірі!»), причому всі вони без підмета й присудка, та ще й висловлені з «нервовою» окличною інтонацією, В. Стефаник підкреслює нереальність й ілюзорність тієї огидної почвари. Так, Антін може піти, куди йому заманеться, та всюди він буде лише попихачем чи посібником сил зла. Усе автоматично перевтілюється в ніщо. Спадна градація (стосовно Космосу) стає наростаючою – з погляду Хаосу. Тому й бачиться героєві навсебіч «темна», ворожа людині й світові стихія, «не-світ». Той новий для Антона простір без берегів, без форми, без смислу. Одне слово – пристанище лютого змія.
   Стефаникові герої майже завжди діють, «звіряючи» себе з закономірностями міфологічної свідомості. Згідно з нею, вартісними й реальними є лише дві мітки: час «Начал» і «теперішній момент», коли через ритуальні дії відтворювали первісні ситуації. Все інше або зовсім не помічали, або на нього звертали увагу тоді й остільки, коли й оскільки воно хоча б якось торкалося цих інваріантних величин. Строго кажучи, ми не знаємо, скільки часу минуло відтоді, як Антонові «все пішло… з рук, а ніщо в руки». Рік, два, п’ять, десять?… Та воно й не суть важливо. З погляду первісної логіки це вважалося чимось ефемерним і примарним, позбавленим справжніх цінностей і екзистенційного смислу.
   Мабуть, лише в «Палієві» отій ефемерній, «безкровній» реальності приділено певну увагу. Та це мало свій смисл. Більшу частину свідомого життя герой потратив на слугування іншим, байдуже чи навіть вороже налаштованим до його власного буття. Федір не зміг обжити менш-більш належно домашній вівтар навіть тоді, коли дозволяли обставини. Може тому, що його «начало» зв’язане було не з творенням і не з ідеальними реальностями, а з прокляттям татові й примарами наймитської долі. Схоже, «Рай» у батьківській оселі обернувся для Федора пеклом. Тому всі спроби вибудувати «свій Світ» у зародку були приречені на невдачу: все життя його позбавлене справжніх цінностей і перетворилося на «ніщойність». Хіба природа коли-не-коли рятувала від погибелі. Але навіть ті скупі хвилини, коли припадав до землі і єднався з первісними космічними стихіями, йшли на те, аби відновити сили для завтрашнього слугування. Логічний вихід із такого становища – спопелити символ могутності, або «центр» тієї почвари, біля якої «всю силу лишив».
   Здебільшого ж у художньому космосі новеліста спостерігаємо іншу картину. Скажімо, в «Майстрові» чітко розмежовано дві згадувані хронологічні мітки. Вони відділені навіть авторськими репліками. «Начало начал» Івана позначене тим часом, коли його зусиллями на чиємусь подвір’ї «дивиси, а будинок, як дзиґарок, виріс». І мріялося йому, «що най лиш пожию з десять років, та й село геть передудую». Тоді йому на душі ставало «так… весело, як мамі, що дивитьси на свої діти» і «так… легко, що сто миль перелетів бих…» (с. 50). А про теперішній свій стан не варто й згадувати. Природно тому, що він навіть «не розказував своєї історії» до кінця, – дещо з того, що сталося пізніше, довідуємося зі слів слухачів у корчмі.
   А стара Тимчиха («Ангел») не просто повертається подумки в ті часи, коли ще чоловік не помер, – вона «живе» минулим. Бо «за ним» (тобто за ґаздою) почувала себе ґаздинею, коли була повна сил та енергії і мало зважала на дрібні негаразди. Навіть поодинокі скарги на дітей чи на чоловіка, як от: «був-єс плохий, куда-м ті потрутила, туда подавав-єс си», – не можуть затьмарити загалом приємних вражень від спогаду, бо «все я із-за твоєї голови була ґаздинею. Була-м та й була-м» (с. 61). Тому минуле (у його міфологічному розумінні) й сучасне героїні не просто тісно поєдналися, а й настільки зрослися, що розполовинити їх практично неможливо.
   Іноді таке органічне сполучення хронологічно різних площин приводило до непорозуміння чи викривлення сутності творів В. Стефаника. Так, Івана Дідуха нерідко ще й досі характеризують як злидаря й бідняка. Хоча ще І. Франко перечив: «Хіба в “Камінному хресті” нуждарі вибираються за море?». [335 - Василь Стефаник у критиці і спогадах. – С. 62.] Висновок роблять, певно, на основі того, що після повернення з війська герой «мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем». І хоча відтоді багато часу минуло, та в свідомості читача зосталась лише ця іпостась його чутності й замістила собою інші. Та це й не дивно. Іван так часто вертається подумки до тих днів, коли він отримав той горб у спадок і взявся його обживати, що складається враження, буцімто нічого більше в нього й не було і весь сенс життя лише до одного зводився.

   Виразно помітні міфо-ритуальні «опори» художнього мислення В. Стефаника також при осмисленні їх з погляду внутрішньої динаміки мистецьких структур. Мова не тільки і навіть не стільки про зовнішньо-видимі параметри: широку амплітуду смислових та естетичних коливань, різкі перепади «нервових температур», сугестивну енергію життєвих катаклізмів і напружену мускулатуру художніх колізій, – а про засадничі аспекти естетичної свідомості.
   Як відомо, сутність міфу визначають не окремі елементи, а спосіб їх поєднання. Будь-які моделюючі системи в первісних суспільствах опиралися на існування антиномічних залежностей, що й забезпечувало їхню внутрішню зв’язність і цільність. За спостереженнями французького етнографа і соціолога К. Леві-Строса, без «внутрішньої опозиції протилежних пар» не обходилася жодна логічно-інтелектуальна процедура і жодна класифікація істот, природних чи соціальних явищ. Зі здатності «постійно протиставляти» дослідник виводив головний логічний принцип «благородного дикуна». [336 - Леви-Стросс К. Первобытное мышление. – М., 1994. – С. 154, 174.] З іншого боку, міфологічна рефлексія не просто «виходить із усвідомлення ряду опозицій», – вона «спрямована на їхнє поступове “осереднення” (“зближення”)». [337 - Леві-Строс К. Структурна антропологія. – К., 1997. – С. 213.]
   Центральний смисловий «вузол» відносин у творах В. Стефаника зав’язано, про що вже йшлося, навколо головної антиномічної пари: доля і людська воля, фатум, приреченість і власна ініціатива героя. Саме ці величини стали визначальними «міфемами» непересічного творчого набутку письменника і на їх основі здебільшого устійнено художній конфлікт. Відповідно до законів міфологічного мислення, ці опозиційні одиниці повинні б якось «зближуватися» і «примирятися» або через «низку медіаторів» («групи перестановок») бути замінені еквівалентними формами. Справді, первісна думка знала способи «долання» навіть таких чи подібних до них протиріч. Щоправда, до повного і остаточного їх «зняття» не доходило, а лише до «пом’якшення», до поступового «осереднення».
   Сутність головного з них повністю узгоджується із загальними устремліннями людини релігійних суспільств і зводилася до постійного й ненастанного переживання архетипу Раю. Первісний менталітет надавав важливого, ба більше – світоглядного значення цьому екзистенційному «поверненню до Начал». Вселенський смисл його, доводить М. Еліаде, полягав у тому, щоб жити якомога ближче до богів і в певному сенсі зрівнятися з ними – шляхом повторення їхніх дій. Адже «Начало» – це час Творення і виходу творчої енергії «в Світ», тобто його космогонізація і впорядкування. Повторюючи або наслідуючи акти божественного промислу, людина домагалася відновлення первісної ідеальної цілості, коли ще не сталося «розриву», а отже, Небо ще не відділилося від Землі, гармонія між небожителями і смертними не порушувалася, ба навіть не існувало смерті й хвороб. Цей основоположний постулат «закону життя» виявляє себе в древніх знахарських практиках, у духовному досвіді східних мудреців, зокрема, в даоській техніці «повернення до Яйця», врешті-решт, він мав лікувальне застосування (на його основі, приміром, ґрунтується методика психоаналізу). Усі вони сходяться в одному: дієвого результату стосовно фізичного, психічного чи духовного зцілення можна домогтися лише через «ритуали відновлення минулого».
   До такого ж «психотерапевтичного» засобу вдається більшість Стефаникових персонажів, починаючи від Антона з «Синьої книжечки» і закінчуючи героями останніх творів. Особливо це стосується т. зв. психологічних новел настрою, побудованих на однобічному діалозі. Так чинять герої «Скону», «Басарабів», «Синів», «Марії», «Діда Гриця», «Межі», «Гріха» тощо. Усі вони, відчувши на собі жорстокі удари долі, намагаються відновити минуле, повернутися до тих первісних ситуацій, із яких усе почалося. Кожен із них має окрему «точку відліку» трагедії, якій, відповідно до логіки міфоритуальних комплексів, передує існування «ідеальної теургії». Про неї може мелькати лише згадка («Синя книжечка»), може бути дана менш-більш повна характеристика («Майстер», «Вечірня година», «Сини»), та найчастіше контури її проступають десь із підтексту, як, скажімо, в «Катрусі».
   Узагальнено кажучи, доля загалом, як і кожен вчинок, гріх, злочин і т. ін., мають свою «історію». Щоб подолати їх, тобто побороти «історію», треба вернутися до їхніх витоків. Адже «звільнення від часу» прирівнювалося до звільнення від гріха, від долі. Тому так настійно і вперто покладається більшість героїв новеліста на ментальну інверсію у власне минуле.
   Хоча є в доробку В. Стефаника твір, який першою ж своєю фразою натякає на вказаний напрям долання головних суперечностей «Відколи Івана Дідуха запам’ятали в селі ґаздою…» (с. 76). А перша фраза в малих жанрових утвореннях, як відомо, «задає тон і веде за собою інші Спроектована до теми, перекинута туди, вона стає образом, спалах якого викликає ланцюгову реакцію». [338 - Фащенок В. Новела і новелісти – К., 1968 – С. 257] Отож, перше речення в «Камінному хресті» вказує на той прадавньо-архаїчний спосіб, яким Іван Дідух буде «узгоджувати» себе зі світом у чи не найкритичнішій для нього ситуації.
   Безпосередньо його «регресії в минуле» присвячено начебто лише початковий розділ. Насправді вся художня конструкція твору – це тривожні роздуми про причини «гріхопадіння» і «вигнання» із його власного саду Едемського. Через постійні роздуми й болючі спілкування, різноманітні інверсії й ремінісценції, а все з потаємним бажанням спинити хід часу, аби зберегти все таким, яким воно було раніше. Поставлений камінний хрест на горбі, у самому осерді його космогонізованого простору, у своїй рельєфній виразності й застигло-скульптурній величі теж націлений на це.
   У підсумку всі Дідухові потуги спрямовані на те, щоб «оволодіти» часом, здобути владу над ним і «знищити» в фізичному сенсі не лише, сказати б, власну карму, а й спинити розгнуздану вакханалію еміграції й руйнації онтологічних засад Всесвіту. Відновлення первісних ситуацій необхідне було ще з однієї причини: «Знання джерел та історій конкретних речей і фактів надає якусь магічну силу впливати на них». Інакше кажучи, «пам’ять розглядається як знання» і «той, хто здатний згадати себе, володіє більш цінною релігійно-магічною силою, ніж той, хто знає про походження речей». [339 - Элиаде М. Аспекты мифа – М., 1995 – С. 95] Отже, щоб позбутися хвороби, гріха чи страждання, треба було якомога більше знати про його походження. Тому в міфологічній свідомості сутність предмета й зводиться до його походження, а знання генези певних реальностей давало «владу» над ними.
   Вище відзначено, що здатність постійно протиставляти становить сутнісну ознаку менталітету «благородного дикуна». Звісно ж, що жодна класифікаційна модель, як і систематична діяльність загалом, не обмежувалися в релігійній свідомості якоюсь однією, окремо взятою парою протиставлень. «Починаючи з бінарної опозиції, що являє собою приклад найбільш простої, яку тільки можна собі уявити, системи, – відзначає Леві-Строс, – така конструкція діє шляхом примикання до кожного з полюсів нових термінів, вибраних остільки, оскільки вступають із нею у відношення опозиції, кореляції або ж аналогії». [340 - Леви-Стросс К. Первобытное мышление. – С. 239.] Власне, широко розгалужені «пакети» таких відповідностей та їхня внутрішня динаміка забезпечують плідність інтелектуальних дій. Внаслідок цього первісні моделюючі системи були досить гнучкими, «відкритими» і всеохопними.
   Поняття головних організуючих одиниць щодо художньої системи В. Стефаника аж ніяк не обмежується дихотомією долі, фатуму і власних бажань. Остання становить лише осердя внутрішньої форми художньої картини світу новеліста, однак у кожному конкретному випадку ця ситуація «розгортається», виконуючи свою смисло– і формотворчу функцію, у різний спосіб, нерідко навіть «віддаючи ініціативу» в руки іншим.
   Роль «опосередковуючого класифікатора», тобто головної в певному контексті пари антиномій, відносно до якої групуються всі інші величини й залежності, в художньому світі автора «Синів» може виконувати будь-яка дихотомічна пара, гомологізуючись із «визначальною» в онтологічному, космологічному, екзистенційному, соціальному, психологічному, побутовому і т. ін. планах. Відносно до неї естетична стратегія буде розгортатися на основі принципу «постійного протиставлення» по горизонталі і вертикалі. Нерідко ці величини буває важко конкретно визначити чи назвати, що теж, до речі, зв’язано із залежністю художнього мислення письменника від міфологічних структур.
   Навіч означена тенденція в «Камінному хресті». Починається він із такого, сказати б, універсального протиставлення, як верх і низ, що, за твердженнями фахівців, належить до «чи не найархаїчніших компонентів моделювання світу». [341 - Павленко Ю. Дохристиянські вірування давнього населення України. – К., 2000. – С. 16.] У новеліста воно отримує форму горба і долини. Причому відразу стає зрозуміло, що всі зусилля героя будуть спрямовані на те, щоб «оживити» залишену без догляду по смерті батьків «букату горба» – «щонайвищу і щонайгіршу над усе сільське поле». Номінація Івана у першому ж абзаці ґаздою, який не цурається найтяжчої роботи, передбачає своє «визрівання» і наповнення конкретним змістом.
   Очевидних суперечностей між зазначеними одиницями начебто й немає, – лише окремі деталі видають їх внутрішню присутність. А неодноразові художні покликання на протилежності (догори – згори, під горб – наверх, горб – долішні ниви) мимоволі творять композиційну антитезу, позначаючи ті «береги», між якими надалі пульсуватиме художня думка. Передовсім насторожує, що зв’язок між цими величинами вимагає тяжких, часом непомірних зусиль: «Догори ліз кінь як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі».
   Смислово й функціонально тотожними антиномії горба і долини відразу ж виступає пара у поле – з поля. А наприкінці першого розділу вона набуває доволі специфічного, «перевернутого» вигляду – лави і стола. Виявляється, що Дідух мав звичку їсти лише на лаві. «Був-сми наймитом, а потім відбув-сми десіть рік у воську, та я стола не знав, та й коло стола мені їда не йде до трунку», – пояснював таку дивну поведінку. Ненормальні соціальні умови й економічні домінанти настільки викривили суть речей, що чи не вперше переважив низ. Штрих не випадковий, бо, як знаємо, він ще візьме своє і доведе Іванів світ до апокаліптичної прірви.
   Надалі «вихідна» в «Камінному хресті» бінарна опозиція транс формується, сягаючи апогею, в фундаментальне для всього міфологічного мислення і для людської природи в цілому протиставлення Космосу і Хаосу, впорядкованого, організованого, узаконеного і безперервного, дискретного, неоформленого начал. Повернувшись «із войська додому», Дідух узявся обживати ту наче й непридатну для урожаю «букату горба». Раніше «межі ніякої на нім не було» і взагалі «ніхто не орав його і не сіяв». Лише «Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не зносили його в яруги» (с. 77). Діяв, як і належиться людині стійкої землеробської культури та релігійної ідеології: не просто вихопити з «зіваючої» пащі «страшного велета» і впорядкувати шматок простору, а й відмежувати його, обгородити від зазіхань природних стихій і злих сил. На те спрямовувалися всі сили й енергія героя, що іноді, здавалося, переходило межі людських можливостей. Та космогонія, власне, й вимагає непомірної праці. Перемога над Змієм ще нікому й ніде не давалася легко. Отож й Іванові не раз «аж шкіра з колін обскакує», та він мало на це зважав.
   Побіжно в першому ж розділі твору намічено ще кілька пар протиставлень. Деякі з них пізніше виявлять свої внутрішні потенції, інші зазнають у процесі свого «визрівання» певних видозмін і модифікацій, а ще інші творять фон або «рамку» для художньої дії.
   Скажімо, окреслені межі трудового дня Дідуха (перед сходом сонця – заходяче сонце) покликують до життя інші медіативні вузли: справжня праця і байдикування, почуття обов’язку, свого покликання на землі, життя як саможертва («Але доки ні ноги носє, то мус родити хліб!») і втрата, заникування відповідальності за стан світобуття. Поки що другі, опозиційні компоненти можуть не називатися і про них лише здогадуємося (приміром, Іванових синів взагалі не показано в праці – автор обмежується лише емоційно нейтральною згадкою, що вони «робили»), та саме вони стали головними призвідниками еміграційної «гарячки».
   Зрештою, новеліст завжди уникав прямих характеристик, бо це суперечило б самій суті художньої думки, яка за своєю природою покликана «втікати» від понятійних визначень і цуратися їх, щоби через конкретно-чуттєві символи суґерувати більше смислової енергії.
   Містична прив’язаність до свого горба поставила Дідуха в певну опозицію до села і до рідні. Перша виявляється в тому, що ніхто не наважувався обробляти той горб, а Івана «брали на сміх»; другі з мовчазної згоди протиставили себе тим, що працювали «на інших нивах», а «Іван найбільше коло горба заходився». Та якщо село невдовзі змінило думку про ґазду, хоча до обробітку горба й не бралося, то намічена колізія з домочадцями дедалі поглиблюватиметься і врешті-решт приведе до фатального кінця.
   У подібному ключі можна б проаналізувати весь твір. Однак і цього, гадаю, достатньо, щоб зрозуміти, що художня структура «Камінного хреста», умовно кажучи, переповнена протиставленнями, з їх подальшими зближеннями і відштовхуваннями, дихотомічних одиниць. З цієї складної внутрішньої динаміки формуються різноманітні художні клітини, плоть і кров оповідання. У вигляді міцної мускулатури й напружених м’язів вони обплутують живий організм твору й виступають його головними формотворчими (не пориваючи однак зв’язку зі змістовими параметрами) факторами. Причому буває важко навіть визначити, яка із пар протиставлень є більш вартісна і, сказати б, «первинніша». Маю на увазі не онтологічну їх значущість, а функціональне призначення. Зрештою, це й не суть важливо.
   Схожу картину відмітили етнологи в «туземному мисленні». Міфологічна рефлексія покликана була «згладити» або «зблизити» відмінності між різними пластами буття, насамперед між біологічною та соціальною його формами. «Міфологічна система і породжувані нею уявлення, – констатував згадуваний французький вчений, – слугують для встановлення відношень гомології між природними і соціальними умовами або, точніше, для визначення закону еквівалентності між значимими контрастами, розташованими на багатьох планах: географічному, метеорологічному, зоологічному, ботанічному, технічному, економічному, соціальному, ритуальному, релігійному і філософському». [342 - Леви-Стросс К. Первобытное мышление. – С. 183.] «Подолання опозиції між природою і культурою» забезпечувало їх сприйняття і переживання як цілісного організму. У підсумку такі протиставлення зводилися до формальних «ролей», виступаючи «кодами, придатними для перенесення повідомлення в інші коди, і для вираження у власній системі повідомлень, що надходять каналами різних кодів». Саме це забезпечувало можливість встановлення гомологічних відносин між різними життєвими рівнями і можливість «вільно переходити» від однієї субсистеми до іншої.
   Можна допустити існування подібних гомологічних залежностей і в художньому світі В. Стефаника. Вище можна було пересвідчитися, як початково окреслена на перших сторінках «Камінного хреста» антитеза горба і долини могла вільно трансформуватися, не втрачаючи головного змісту, в інші пари протиставлень. Така гомологія передбачає можливість прочитання всього тексту крізь призму одного із його рівнів. Кожна зазначена дихотомічна опозиція має право на самостійне буття і може стати ключем до розуміння всієї художньої системи. [343 - Тому мали значною мірою рацію й ті (а до них належали не лише ідеологічно заангажовані радянські літературознавці, а й такі відомі постаті, як Леся Українка, М. Зеров та ін.), хто осмислював творчість письменника крізь призму відтворених у ній соціальних та економічних відносин. Інша річ, який із аспектів (соціальний, художній, метафізичний)відіграє домінуючу роль. А найважливіше, що розмову треба б переводити в русло своєрідності соціальної природи новеліста.] Це передбачає і різні відповіді на питання, що ж усе таки стало причиною еміграції галицького селянства за океан. Втрата священних зв’язків із землею і внутрішньої спорідненості з нею, «сини з жінкою», демографічні проблеми і нестача землі, тяжкі соціальні умови й економічне упослідження, непомірні податки, агенти?… У принципі тут прийнятне пояснення, яке випливає із будь-якої пари смислових «кодів». Вони здатні «забезпечити зворотність повідомлень, що стосуються кожного рівня». Чи не це спантеличило навіть енциклопедично освіченого І. Франка, який дещо навіть роздратовано писав, що в «Камінному хресті» автор «при всій артистичній фінезії, з якою малює само явище, виказує повний брак розуміння причин і ваги того явища». [344 - Ф<ранко> І. Рецензія на брошуру Хр. Алчевської «Мужицька дитина – Василь Стефаник»// Відділ рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. – Ф. 8. – № 904. – С. 2]
   Певна річ, що в художньому царстві новеліста до повної й остаточної гомології ніде й ніколи не доходило. Принаймні в аксіологічному й екзистенційному планах чітко простежується ієрархія. Вона, зрозуміло, не збігається з наративною структурою, але завжди формує свою систему координат. Подібна динамічна структура наочно демонструє, як у творах новеліста відбувається поєднання позачасових, глобальних істин людського буття з їх соціальною і «земельною» заангажованістю.
   Тому нині повинні відійти в минуле погляди, згідно з якими В. Стефаника проголошували співцем лише «мужицької розпуки» й економічного упослідження. З іншого боку, не правомірно й науково не коректно було б зводити все багатоманіття художньо-самобутнього доробку новеліста лише до «білого світла Абсолюту» (О. Черненко), тобто до самих лише універсальних, вселюдських істин. Хоча б тому, що соціологічний підхід до вивчення художніх величин у принципі є необхідним, а наукове осягнення соціальної природи красного письменства є одним із першорядних моментів пізнавального процесу, тільки б на цьому все не замикалося і тільки б це була справжня соціологія літератури. Адже кожне естетичне явище так або інакше співвідноситься з реальною дійсністю.
   Отож, художня дія в Стефаниковому космосі розгортається принаймні в трьох часових площинах водночас: метафізичній, психологічній та соціальній, – отримуючи змістове наповнення з кожного з цих джерел. Причому реальні події й факти для письменника не були простими ілюстраціями більш глибоких істин. Соціальний план зображення і вираження існує в його творах нарівні з іншими як повнокровна і самодостатня величина. То інше питання: правдивими чи неправдивими є твори новеліста відповідно до законів фізично-об’єктивного світу. Однак правду про суспільно-економічні умови життя галицького селянина повинна б сказати насамперед соціологія, а не література. І запропонований вище аналіз дозволяє виокремити ті засади, на яких відбувається поєднання в автора «Камінного хреста» чуттєвого і надчуттєвого, фізичного і метафізичного, реально-буттєвого й універсального. Нещодавно М. Коцюбинська справедливо відмітила, що «у творчості Стефаника геніально знайдено міру зосередження загальнолюдського в конкретній, соціально, національно й психологічно визначеній людській особистості». [345 - Коцюбинська М. «Безлично голі образки» і біле світло Абсолюту // Слово і час. – 1992. – № 5. – С. 57.] Зараз можемо додати, що таке злиття (або «міра зосередження») відбулося якраз тому, що основою художнього мислення письменника є структури міфу, які, власне, передбачають зближення чи навіть «зустріч» різних смислових і зображально-виражальних течій.

   Роман Піхманець

Коментарі

   Наше видання є спробою якомога повніше представити творчий доробок В. Стефаника. Окрім суто художніх творів, воно охоплює також автобіографії й автобіографічні твори, публіцистичні та літературно-критичні статті, виступи письменника та його листи. Вважаємо за потрібне подати й деякі з незакінчених творів, котрі не просто вводять у творчу лабораторію автора, а й відкривають окремі нові грані його художньої обдарованості.
   Перед упорядниками творів В. Стефаника завжди стояли принаймні дві важливі й досі остаточно не вирішені проблеми. Перша стосується «останньої авторської редакції», тобто текстів, які слід брати за основу публікації. В Україні масові видання художніх текстів новеліста (приміром: Твори. – К.: Дніпро, 1964; Вибране. – Ужгород: Карпати, 1979 та ін.) здійснювалися на основі останньої прижиттєвої збірки «Твори», виданої ювілейним комітетом у Львові в 1933 році. Не будемо порушувати усталеної традиції, та не вважаємо такий підхід оптимальним. Адже ювілейне видання – хоча й готувалося за участю автора, а зміни в текстах погоджувалися з ним – усе ж зазнало деякої редакторської правки, зокрема, мову оповідань та новел наближено до тодішньої літературної норми. Необхідно зважати й на загальний фізичний і психологічний стан письменника на початку 30-х років. 8 січня 1930 року він зазнав паралічу, і вся права частина тіла омертвіла. З приходом весни здоров’я дещо поправилося, але остаточно побороти недугу вже ніколи не вдалося. «Він, що ніколи не вмів поволи ходити, а як той вітер шугав з місця на місце», тепер «шкутильгає, ледве ходить»; «він, що так гарно і сильно вмів говорити, щораз частіше забуває слова і з труднощами може складати речення», – писав син новеліста, який частіше виступав під маминим прізвищем (Гаморак Юрій. Василь Стефаник: Спроба біографії // Стефаник Василь. Твори: Друге видання. – Реґенсбурґ, 1948. – С. XLI, XLII). Зрозуміло, що в такому стані про «згоду» автора з редактором і видавцями можна говорити лише умовно. Найкраще й науково найбільш коректно було б здійснювати передруки на основі тих збірок, які В. Стефаник сам готував до друку («Дорога», «Моє слово» й «Земля»), а також першодруків у періодиці, звіривши тексти з автографами. Але в нас досі немає наукового видання, яке б ґрунтувалося на такому принципі. Видавці й упорядники академічного видання: Василь Стефаник. Повне зібрання творів: В 3 т. – Т. 1. – К.: Видво АН УРСР, 1949) почасти намагалися застосувати такий підхід, опираючись на збірки «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово» й «Земля», але до кінця не дотримувалися заявлених «правил гри», і з текстологічного погляду їхнє видання має чимало вад. За таких умов доводиться йти за усталеною традицією. За основу нашого видання узято найбільш повне масове видання творів В. Стефаника – Вибране (Ужгород, 1979), упорядковане В. Лесиним і Ф. Погребенником. Натомість незакінчені твори й листи подаємо переважно за академічним тритомником (К., 1949–1954), відповідно за ІІ і ІІІ томами. Аби не повторюватися і з метою економії місця в примітках обумовлюємо лише ті позиції, які стосуються інших видань.
   Друга, не менш складна й досі остаточно не вирішена проблема видання творів В. Стефаника зв’язана з мовними особливостями його художніх структур, а відтак й інших форм самовияву авторської свідомості. Зрозуміло, що наше видання не є академічним, отож задля кращого їх розуміння тут допустимі деякі корективи. Однак покутський діалект для Стефаника був однією з найважливіших прикмет його художнього мислення. Крім діалектних особливостей (на лексичному, фонетичному, морфологічному і синтаксичному рівнях), творам новеліста була властива ще деформація слів в устах дитини та неосвічених селян, що виконувало стилістичну роль, а також деякі суто мовленєві відмінності, залежні від характеру творчого задуму, психологічного стану персонажа, його реакцій на світ і на оточення. Тому й застерігав автор редакторів: «Тільки мужицької мови мені не калічте». З іншого боку, його гнітило, що через певне перенасичення елементами покутського говору його оповідання й новели важкі для сприйняття, тому просив мовознавців, аби якось «приспособили» такі діалектні відмінності до української літературної мови. Зважаймо й на те, що тодішній правопис, як, зрештою й поліграфічна техніка, неспроможні були адекватно відтворити говіркову специфіку покутян, тому в Стефаника часто трапляються різні – наближені до «головної» – форми написання одного й того самого слова.
   Виходячи з цього, ми намагалися якомога менше втручатися в текст. Зміни торкнулися лише правописних норм і деяких незначних діалектних ознак фонетичного характеру. Розділові знаки вживаємо відповідно до сучасних правил пунктуації, унормовано вживання апострофа, розділових знаків при прямій мові і т. ін.

Глосарій

   В покутській говірці, якою розмовляють персонажі стефаникових новел, збереглось багато архаїчних рис української мови. Це стосується синтаксису, морфології, лексики, фонетики… Ось лише деякі приклади таких особливостей: утворення вищого ступеня прикметників і прислівників за допомогою частки май (май безпешніше, май боязливі); префікс ві– (віходжу, вінесла, вірідю); склад ні форми минулого часу (-єс, – єм); енклітичні форми осо бових займенників (ми, ти, си, му – в давальному відмінку, мі, ті, го, ї – в знахідному); рухома зворотна частка – ся як в пре-, так і в постпозиції в різних фонетичних варіантах (ся, са, си); підсилювальна частка ади; залишки форми двоїни (дві галуз ці); закінчення – ов в орудному відмінку (з Миколов, за мнов) тощо. Але найбільше це стосується лексики. Навіть приблизні підрахунки показують: в мові діалогів нараховується багато сотень місцевих, маловідомих за межами регіону слів. Додаткові труднощі полягають у тому, що деякі слова вживаються не в одному, а в кількох різних значеннях. Або ж трапляються слова начебто звичайні, але вживані у відмінному від очікуваного значенні (наприклад, «дідівський» в значенні «жебраківський» або «слушний» в значенні «слухняний, порядний, добрий»). Треба пам’ятати також про те, що діалектам притаманна специфічна властивість сильного впливу контексту на семантику слова. Мається на увазі, що слово, так би мовити, «набуває» конкретного значення лише в реченні, у фразі, і в за лежності від зміста висловлювання може змінювати це значення в досить широкому діапазоні (див., наприклад, попри, годити).
   Наголошуємо, що глосарій укладався з суто практичною метою: полегшити сприймання і розуміння текстів пересічним читачем, – через це він не є ані нормативним, ані вичерпно всеохоплюючим. Треба також пам’ятати, що це пояснювальний словник не до покутської говірки, а до текстів Стефаника. Ми мусили враховувати, приміром, несталість слововживання і орфографії автора (одне й те саме слово Стефаник часто й пише не однаково, і вживає в трохи відмінних значеннях). Крім того, «перекладались» на сучасну українську мову не лише діалектизми (та ідіолектизми), але й архаїзми тощо. Отже приймати рішення щодо відбору слова, його тлумачення, цитат-прикладів, а інколи навіть розміщення доводилось індивідуально в кожному окремому випадку. Сподіваємось, наша праця не була марною, і словник допоможе вам глибше і точніше зрозуміти зміст і сенс окремих слів та словосполучень, взагалі чудесної стефаникової мови, а через це наблизить до усвідомлення краси і величі творів геніального українського класика ХХ століття.
//-- Головні використані джерела: --//
   Грінченко Б. Словарь української мови: В 4 т. – К., 1958.
   Удовиченко Г. М. Словник українських ідіом. – К., 1968.
   Словник української мови. В 11 т. – К., 1970–1980.
   Гуцульські говірки. Короткий словник. – Львів, 1997.
   Матеріали до словника буковинських говірок. Вип. 1–4. – Чернівці, 1971–1976.
   Етимологічний словник української мови. Т. 1–4 (вид. не закінчене). – К., 1982, 1985, 1989, 2004.
   Онишкевич М. Й. Словник бойківських говірок. Т. 1–2. – К., 1984.
   Українська діалектна лексика: Зб. наук. праць. – К., 1987.
   Словник труднощів української мови / За ред. С. Я. Єрмоленко. – К., 1989.
   Українсько-російський словник. – 7-ме вид. – К., 1990.
   Караванський С. Практичний словник синонімів української мови. – К., 1995.
   Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К., 2001.

   А – і («пив, а пив, а пив»).
   Аби-м – щоб я.
   Аби-с – щоб ти.
   Абисте – щоб ви.
   Авус, авс – усе, кінець.
   Агій на тебе! – осудливий вигук
   Аді – поглянь-но, дивись
   Аж є – але ж
   Акзамент – іспит, екзамен («не зіціруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечері»)
   Амінь зробити – вбити
   Англьос – піджак
   Аністрат – судовий документ на право власності на землю та витяг із ґрунтовних книг, що на землю не записано ніякого боргу (див «табула»)
   Антрамент – чорнило («убравси, розілляв по собі антрамент і пішов, байстрило, до школи»)
   Аранжер – розпорядник, організатор
   Аркушок – судовий документ, що стверджує власність на ґрунт («принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє»)
   Архиримський – архієрейський («мой, та ти написаласи в якесь архиримське браство та гадаєш, що-с вже света?»)
   Аспірації – прагнення, устремління
   Аушь, айш – геть! (до курей)
   Ая – авжеж, атож, аякже

   Б-м – бо я («перевертайтеси в гробі, небожєта, 6-м лайдак»)
   Бабрати – порпатись, перекидати (речі); робити щось недбало, неохайно; бруднити
   Бавитись – також: розважатись («ішов разом з нами, бавився, в карти грав»)
   Бадю (клична форма від «бадьо») – дядько (звертання до старшого віком чоловіка)
   Бай – тут' забава, потіха, розвага («то ти хочеш добрим сусідам бай зробити -------
| bookZ.ru collection
|-------
|
-------

»)
   Байда – шматок, кусень, грудка («булок повні пазухи та й цукру добру байду»)
   Байки – також: дрібниці (в значенні – щось незначуще: «Сонце, бачу, пече, аж люде чорніють, але байки, коби білий хліб їсти»)
   Байрат – рада в селі або сільський виборний (член цієї ради)
   Балан – білий віл
   Балу та балу – слово за словом
   Бандиґи гнути – плести нісенітниці, плескати язиком
   Банно – тужно, жалко, шкода («банно за родом та й за своїм селом»)
   Бантина – жердка, перекладина
   Банувати – тужити, сумувати, жаліти; нарікати
   Банька – циліндрична або опукла посудина
   Барабуля – картопля
   Бахур – хлопчак
   Башта – тут: рот («Семен їв і не припирав башти»)
   Бевка – затірка, бовтанка з борошна, звареного в воді без нічого
   Безвзглядність – нещадність, невблаганність
   Безклубий – той, в кого слабкі або ушкоджені стегна («ну, ганциго, кшай тими безклубими боками'»)
   Безконешне озеро – безкрає
   Безпешне – напевне
   Белендіти – плутано говорити, базікати («щось він мені там белендів та й каже, що коби, каже, у вашім селі менше люди тих казетів на пошті спроваджували»)
   Бельфер – 1) вчитель (хедера); 2) хлопчисько
   Бенькарт – байстрюк
   Бервено – колода
   Бестія – звір («страшні бестії вишкірюють зуби з полотен»)
   Било – бадилля, огудина
   Бинда – стрічка
   Би-м – я б
   Би– с – ти б
   Бих – би («най бих укупі були»; «та й бих руки по лікті обрубав»; «хіба бих не міг ні руков, ні ногов кинути»)
   Бігатись – про корову злучатись з бугаєм
   Бігме – їй-богу
   Бідити – бідувати
   Біси – бійся
   Бічи, забічи – бігти, забігти
   Блуд – також: помилка, хиба
   Блудні очі – блукаючий погляд («лежала на землі та дивилася блудними очима на хрест, що був у сволоці вирізаний»)
   Блянш – білило (космет.)
   Бовваніти – тут: деревіти, засинати («стоять тихонько, лиця їх поволеньки бовваніють»)
   Бойки – етнічна група українців, жителів Бойківщини, історико-етнографічної області між Гуцульщиною і Лемківщиною («а у вас, у бойків, бачу, коровами орють?»).
   Борзенько – швиденько.
   Борзо – швидко, хутко.
   Борше – швидче, хутчіш.
   Бохонець, бохонь – паляниця, буханець хліба.
   Бранка – рекрутський набір.
   Брехунка – ворожка, знахарка, шептуха («ти, каже небіщик, якась брехунка та дай мені розв’єзок на сон»).
   Брє – звертання до знайомих (букв.: брате, браття).
   Бризднути – також: померти («відай, вже котресь із нас бриздне, відай, уже бузьків не будемо видіти…»).
   Бризнути – впасти («тіло лишиться в хаті, і голова бризне – до хорім, аби кров з неї пси лизали»).
   Брика – вантажний віз; бричка.
   Брінькнути– дзенькнути («куля брінькнула та й убила маму»).
   Бубень – під час продажу з торгів б’ють у бубен, щоб скликати покупців («вже на бубень вікликають»).
   Бубніти, бубнити – також: набрякати.
   Бузьок – чорногуз, бусел, лелека.
   Буката (-тка, – точка) – крихта, скибка, кусень, шматок, частка (хліба, поля).
   Бульбона – прірва, ковбаня, вир, чорторий.
   Бурнус, бурнусик – пальто, пальтечко.
   Бута – пиха, погорда, зарозумілість.
   Бучкувати – бити бучком.
   Бучок – кийок, палиця; різка, лозина.
   Бучя – буки, палиці («таже я доста набрав бучя, доки я навчивси розуму»).

   Вагатись – посміти, наважитись («ні один най не вагаєси поступити отут»).
   Вадити – робити шкоду, шкодити.
   Важитися – наважитися, наважуватися.
   Важки – віжки.
   Вакації – канікули.
   Валити – бити, щоб упав («почали валити бучками по ногах»).
   Валуватися – вовтузитись, борсатись, перевалюватись («з ним валувалиси зо три годині по хаті: їх штири, а він один»).
   Вандрувати – мандрувати.
   Варіат – божевільний, навіжений.
   Варт – також: треба («вже я їх і не перу як варт»).
   Вартний – цінний, дорогий.
   Вартувати – також: коштувати, мати цінність (від «вартість»).
   Васпан – мосьпан, вельможний пан.
   Ватерка – маленьке вогнище; жаринка з люльки («витягає снопок із стріхи, насипає в нього з люльки ватерки і тікає»).
   Веймір – галас, вигук; ой лишенько.
   Велебна – шановна, поважна.
   Вереня – невеличка верета, ряднина («брали подушки, та верені»).
   Верета – велике, більше від верені рядно; різнокольоровий килим з грубої вовни («заслонювали веретами вікна»).
   Верітка – те саме, що вереня: ряденце, ряднина («дід буде нести дрантиву, чорну верітку на плечах»).
   Верства – 1) шар («дріботів ногами по грубій верстві пороху»); 2) однолітки («моя верства вімерла і на войнах погибла»).
   Вертеп – тут: печера («над вертепом звізда ясна світу засіяла»; «так гірко сидіти самому у такім студенім вертепі»).
   Взглядний – відносний.
   Виважувати землю – вивертати шмат землі («гармати виважували землю з її предвічної постелі»).
   Виглядати на когось – бути подібним до когось, скидатись на когось («виглядав на нещасливого борця, що от-от здасться на ласку і неласку ворога»).
   Вигода – тут: сприяння, допомога («мужичка сміється, дякує йому за вигоду і йде»).
   Видіний – бачений.
   Виелімінований – виключений, усунутий.
   Вийти на край – перемогти, здобути верх («тікав від баби, бо де ж він годен з бабою на край вийти»).
   Викарбутити – викотити («часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь із води і покладе його на беріг»).
   Виклярований – очищений, переброджений; перен. сформований, вироблений (нім. klar – ясний).
   Виксель – вексель.
   Винявши – за винятком («винявши Вас і ще кіль коро людей попри Вас»).
   Виобразувати – виховати.
   Випорпати – вигрібти, виколупати, вирити, викопати (з землі).
   Висуватись, висунутись – виходити (з хати), вилізти (з-за столу).
   Витинати – вижинати («витинав коло плотів бодяки»).
   Вібути – тут: відбути військову службу («вібув-сми десіть рік у воську»).
   Вівернути – скинути – наприклад, з воза («наймив-єм фіру, та ліпше вже відвезти на могилу, та вівернути, та й збутиси»).
   Вів’єзатись – тут: виговоритись, виповісти.
   Вівкати – нявкати, надокучати слабким плачем чи криком («не вівкай, бо спарю» – тобто не нявкай, бо дістанеш).
   Відай – либонь, мабуть, певно, здається.
   Відкиголова – звідки хочеш («треба брати гроший відки голова»).
   Відпекуватись – відмовлятись (від когось), зрікатись.
   Відпуст – відпущення гріхів; ходити на відпуст – ходити на богомілля; давати на відпуст – жертвувати гроші якомусь святому, щоб допоміг в біді.
   Відрубати – тут також: перерізати мотузку і зняти повішеного.
   Відтрутити – відробити («два леви я ще вам дам, що буду з вами робити, може, якось відтрутите, але більше не приходіть»).
   Відходити від себе – зомлівати, непритомніти («учитель покарав мене вісімнайцяти палицями. Я від себе відходив і в крові своїй купався»).
   Відчімхнутись – відчахнутись.
   Війт, віт – сільський староста.
   Вікапаний – крапля в краплю, цілковито подібний.
   Вікликанє – публічний продаж за борги («десь ще з осені з’їхала комісія з банку до него та й каже: або гроші, або пускаєм маєток на вікликанє»).
   Вікорінувати – тут: вигнати («то я тебе вікорінував на старість із твої хати?»).
   Віно – посаг.
   Вінчувати – віншувати, вітати, поздоровляти, обдаровувати.
   Віполичкувати – набити по лиці, надавати ляпасів.
   Віпулити – вилупити («а ти вже очі віпулині, як цибулі»).
   Віпуцувати (наприклад, коня) – вичистити до блиску.
   Віритель – позикодавець.
   Вірідити – зібрати в дорогу («я тебе разом з сонцем вірідю»).
   Вістаріти розум – втратити розум.
   Вітєкати – вистачати грошей; спромогтися, мати змогу, бути під силу – наприклад, виконати обіцяне («але роки були ціпко тісні, та й як все не вітєкав»).
   Віторгати – відняти, забрати силоміць.
   Віфатає – смерть вихопить («най їх і зараз віфатає та й мене з ними»).
   Віхоруєси – вихворіється, тобто вилікується («най віп’є тоті медицини, що-м узєв з аптиці, та най або віхоруєси, або як сама хоче…»).
   Віци, віцци – звідси.
   Віче – збори.
   Вішолопати – витріпати, витрясти («вішолопала послідний феник» – останній гріш).
   Вкінци – також: нарешті, врешті решт («Вкінци я таки зібрався писати до Вас»).
   Влазливий – такий, що весь час настирливо кудись лізе («була одна білоголова вівця, та така влазлива, що жадній сіянці не дарувала»).
   Волічка – заполоч, кольорові бавовняні нитки для гаптування, мережання.
   Воловід – налигач; мотузка довжиною до п’яти сажнів.
   Волока – те саме що паволоч: зав’язка в постолах («плів волоки до постолів»).
   Волотка – колосок.
   Волотко – било колеса.
   Вонітувати – ригати.
   Восько – військо.
   Впороти – вдарити, побити («але вона, що має під руками, та як ні впоре!» – тобто: як мене вдарить).
   Вритний – нав’язливий, настирливий, шкідливий («такої вже вритної натури»).
   Всотуватися – втягуватися.
   Встарати (собі) – здобути тяжкою працею.
   Встеклість – скаженість, лють («доведу його до встеклості, і люди будуть умирати зі страху»).
   Всякати – всотуватись, всмоктуватись, просочуватись.
   Втворені (двері) – відчинені.
   Втеркатися – втрутитися, пхати носа.
   Втєти – відрубати («було одну <руку> втєти ще малому»); зрізати, відпороти (див. «штерн»).
   Втирати на когось – сваритись, докоряти.
   Втовмасювати – вштовхувати, втоптувати.
   Втроїти – отруїти.
   Вчинитись – 1) зробитись («десь вода велика вчиниласи»); 2) стати, постати («десь коло того саду вчиниласи церква»); 3) опинитись («не знаю і як, і коли вчинив-єм си під грушков з воловодом»).
   Вужевка – шнур, мотузка.
   Вуйко – дядько, брат матері (або – жінки).
   Вуйна – дядина, тітка, сестра матері.
   Вушивці – вошиві («ото вушивці, ото жебраки, ото худоба панцька»).
   Вуші – нужа, воші («ви, невмивані, вперед вуші повібивайте, а потім учіть ґаздів розуму»).

   Гадка – 1) думка; 2) згадка («прийшли їй на гадку слова старого Тимка»); 3) намір («здоймив руки вгору, як коли би мав гадку злетіти»); 4) сподівання, надія («термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук»; «не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив»).
   Гадкувати – думати, міркувати («гадкувала собі баба»).
   Гай – нумо (спонукальний, заохочувальний вигук).
   Гайнувати – 1) гуляти («ксьондзи гійкали на нарід, аби не пив, аби не гайнував»); 2) розтринькувати, марнотратити («була-с порєдна ґаздиня, тежко-с працувала, не гайнувала-с»).
   Галаган – стара австрійська монета номіналом 4 крейцери.
   Галопа (рости) – швидко.
   Гандрибити – байдикувати, ледарювати.
   Ганцига – худа, стара шкапа.
   Ганьбити – сварити, соромити.
   Гаптах – «струнко» при військовій муштрі (нім. habt-acht!).
   Гаравус – геть, по всьому («руки по лікті обрубав: лиш раз, два – та й руки гаравус!»).
   Гаразд (уголові) – розум.
   Гарак – ром («давай вудку, давай піво, давай гарак»).
   Гарбата, гербата – чай.
   Гарувати – тяжко без відпочинку працювати, надриватися на роботі.
   Гачі – тут: сукняні штани.
   Гезди – осьде, тутечки.
   Гейби – наче, ніби, немов.
   Гелот – невільник, раб.
   Гелт – добробут, гроші (нім. das Geld; «був гелт» – був гарний час, добре велося).
   – цілком, зовсім (вказує на найвищий ступінь явища або дії: «гет дивно стало би Вам»).
   Гидно – погано.
   Гиндель – баришництво; лихварство; перекупництво («зем лю на гиндель пускають»; нім. der Handel).
   Гиндлювати – лихварити; перекуплювати («не гендлюй зо мнов» – тут: «не торгуйся»).
   Гирцювати – гарцювати.
   Гиря – грива, кучма волосся на голові.
   Гійкати – кричати «гей», поганяти коней; в переносному розумінні – наставляти, навчати, закликати, наказувати («ксьондзи гійкали на нарід, аби не пив»).
   Гір – тут (нім. hier).
   Гла – голка.
   Глемедати – ковтати, жадібно їсти.
   Глипнути – зиркнути, глянути.
   Гноєна нива – угноєна, удобрена гноєм.
   Го – його.
   Гобортка – жіноча білизна, різновид плахти; спідниця; взагалі одежа.
   Годен – здатний, спроможний («вже не годен ноги за собов во лочити»).
   Годити – 1) чекати («чекай, жди, годи, най люди прийдуть»); 2) допомагати («най пан Бог твоїм дітем годить»); 3) догоджати («старій дуже тяжко було їх годити в малій хаті»); 4) щастити («годило, у руки йшло, як з води йшло»); 5) мирити («дуже тяжко було їх годити в малій хаті»).
   Годитись – домовлятись («їдь в інше село годитися»); погоджуватись («ті, що не годяться з попередними»).
   Голюкати – кричати.
   Голяр – перукар, цирульник («сходилися вони до голяра Тимка щонеділі і свята, аби голитися і підстригати чупер»).
   Гоміт – гомін.
   Гони – чиєсь поле, за звичай вузьке та довге («говорив на четверо гонів заголосно»).
   Гони короткі, недалекі – тут: залишок життєвого терміну («пиймо, брє, бо гони наші короткі»; «не далекі ваші гони, кості, як мечі, із шкіри вілазє»).
   Горівка – горілка.
   Горівчиний – п’яний.
   Горн – димар, комин.
   Гофа – подвір’я (тут – в’язниці; нім. der Hof).
   Грань – жар, розжарене вугілля.
   Грєдка – жердка під стелею для розвішування одежі; також полиця для посуду.
   Грєнути – вдарити об землю («як тобов грєну, та й по нитці розлетишси, який же-с тєжкий»).
   Грижіти(сь) – журитись, гризтися чимось, мати клопіт.
   Гріб – могила.
   Грінка – скибка («укрій собі гріночку хліба»); шматок («на тобі, каже, грінку землі, але не пусти, тримай»).
   Грядка – те саме, що грєдка.
   Гулити – манити, приваблювати; дурити, обманювати («не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чесати, та й гулить тебе»).
   Гуляти – також: танцювати («хапайтеси за шиї та гуляйте нам тої польки»).
   Гураган – ураган.
   Гурма – юрба, натовп.
   Гямба, гамба – пащека, рот («пий та й запри собі гамбу»; «таку маєш гямбу нехарапутну»).
   Ґазда, ґаздиня – хазяїн, господар (-ка).
   Ґатунок – тут також: 1) причина («на який ґатунок я маю на чужі приспі сидіти?»); 2) прохання («а вас, ґазди, я ще маю на два ґатунки просити»); 3) взагалі різновид будь-чого («все так, цілий ґатунок такий» – точнісінько так).
   Ґвер – рушниця, гвинтівка.
   Ґрасувати – скаженіти, казитись, знущатись, мучити, витоптувати душу по ночах («то ви собі затямте, як то гріх ґрасує, доки не відкуплений»).
   Ґрейцір, ґрейцар – крейцер, дрібна монета (1/100 австро-угорського гульдена).
   Ґрешний – ґречний, шанобливий, чемний.
   Ґудз – вузол; шукати ґудза – шукати привід до сварки («чьо ти собі ґудза зо мнов шукаєш?»).

   Д – до.
   Данець – танок.
   Двигати – носити, нести.
   Двір – панська економія.
   Двірець – вокзал.
   Дебля – ледве.
   Деканальний соборчик – місцевий, регіональний церковний собор (деканат об’єднував декілька парафій).
   Делькотіти – труситись, тремтіти.
   Деревище – домовина, труна.
   Деревіти – застигати (від утоми, страху тощо); ставати твердим, як дерево; втрачати чутливість, терпнути, німіти.
   Деревня – вироби з дерева («старі плуги, борони, драбинки, ярма; деревні отої немало призбиралося за п’ятдесятлітнє ґаздування»).
   Деревце – новорічна або весільна смерічка.
   Десені – візерунки, узори.
   Дєдя, дьидя – батько, тато.
   Дзелений – зелений.
   Дзиґарок – годинник.
   Дзоркати – брязкати.
   Дзумбелати – гнуздати.
   Дзуркотіти – брязкати («дзуркотіла краденими перлами»).
   Димісія – відставка, спровадження на пенсію.
   Дідичний – спадковий, успадкований.
   Дідичність – спадщина; звичаї.
   Дідівський – старцівський.
   Діточий – дитячий.
   Добитись – також: дістатись, дойти («пішли ми з мамою на могилу. Ледви мама добилися»).
   Догорити – допекти, завдати горя («прости ми, стара, що-м ти не раз догорив»).
   До знак и так – точнісінько так.
   Доконче, до конечно – обов’язково, неодмінно, неминуче; достатньо.
   Докорити – образити («як чим докорив-єм, то забудьте»).
   Долаби – дощенту.
   Долів – вниз («сльоза покотилася долів»).
   Допасти – наздогнати і вхопитись.
   Допоминатись – домагатись, вимагати, наполягати.
   Доробало – одоробло (лайка).
   Доробкевич – вискочка, парвеню.
   Дорогове – податок за користування дорогами.
   Дорожитися – розбігатися, розгалужуватись («а моя дорога, аді, стома стежками дорожитьси по полю»).
   Досягнути – також: дістати, дотягтись («досягніть з полиці бохоня»).
   Дохторувати – лікувати.
   Доцинтля – дощенту.
   Доцєгати – діставати, дотягуватись («було брати довші буки, аби-сте ліпше доцєгали»; «будьте ласкаві, а доцєгніть-ко, а покушійте»).
   Драб – голодранець, босяк; пройдисвіт, негідник.
   Драґанистий – високий, стрункий.
   Дранка – рвана стара одежа («Митриха сиділа на припічку і латала дранки»).
   Дрантивий – 1) обшарпаний («входжу до якого дрантивого салону»); 2) подертий («нести дрантиву, чорну верітку на плечах»); 3) хрипкий («дрантивим голосом цілу коляду відколядувала»).
   Дрихлавий – спорохнявілий.
   Дрібкий – маленький, крихітний.
   Дрочитись – дражнитись.
   Дрощі – дрижаки, тремтіння.
   Дубати – дибати, поволі ходити; ходити по світі, жити.
   Дуга – також: веселка, райдуга («на свіжій ріллі під веселою дугою стояла його любов»).
   Дука – багатій.
   Дулуман – грубший кінець чогось, наприклад, люшні.
   Дурно – даремно, марно.
   Дуситися – душитись.
   Дуча, дучка – 1) яма, могила («сегодні-завтра до дучі маєш збиратиси»); 2) нора («хлопці почнуть шукати дуч по полю»); 3) дірка.
   Дюґати – стусати, штовхати, штрикати.
   Дюґом вдарити – коротким тичком, без замаху («закладаєш великий палець межи два малі та й дюґом єго попід ребра, все дюґом. Це легка бійка, але болюча дуже»).

   Евентуальний – можливий при нагоді, за певних обставин.

   Єгомосць – піп.
   Єрщений, ірщений – хрещений.

   Жадний – жодний.
   Жалувати – співчувати, жаліти.
   Жвиндіти – незрозуміло говорити; ревти; тут: спантеличувати, забивати баки хитрими розмовами («тихо, мой, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угатю – та й не дриґнеш!»).
   Жебри – жебракування, жебраки.
   Жєль – жаль, туга.
   Жмит – жмуток, жменя.
   Жовнір, жовняр – солдат, військовий.

   Заасекурований – застрахований («їх хати були заасекуровані від огню та грому»).
   Забавлєтися – також: затримуватися («та ще забавтеси, бо як умру, то в ці хаті не мете напиватиси»); баритися («повертайси здоровий назад та не забавлєйси»).
   Заборзо – передчасно.
   Забракнути – не вистачити.
   Забрукані (пальці) – брудні.
   Заввихнути – заспішити.
   Заводини – перша частина весілля, під час якої танцює молодь («чого стоїте, як на заводинах»).
   Заволання – запросини, заклик, виклик («на заволання» – негайно).
   Заволічковий (банк) – позичковий.
   Зав’єзати світ кому – зробити комусь життя безрадісним, немилим («мамко, мамко, то-с ні дала за кальвіна, тото-с ми світ зав’єзала!»).
   Загріти голову – запаморочити горілкою.
   Загулювати – підманювати, підкликати.
   Задаткове товариство – тут, вочевидь: позикова (лихварська) фірма.
   Задовжений – закладений (про майно, землю тощо), такий, на якому є борги («бо такі ґрунта задовжені»).
   Заєдно – раз у раз, завжди («він мовчав заєдно»).
   Заказити – заразити; направити на хибний шлях.
   Заки – поки, доки.
   Закіскати – зачистити; витягти.
   Закладати – також: засновувати («закладають задаткові товариства»).
   Законтентуватися – задовольнитись.
   Закопати – встромити («закопає зараз у себе ніж»).
   Закришка – те, що кришать у борщ як заправу (цибуля, петрушка, кріп тощо).
   Заладувати – навантажити («дадуть пару волів, заладують тебе з родиною, і їдь в інше село»).
   Залямити – побачити, помітити («що залямить та й до жидів за горівку несе»).
   Замилити – помилитись, схибити, зробити або сказати щось неправильно.
   Замкнути очі – стулити повіки.
   Замлаво – надто повільно або слабко.
   Замогти – подужати, перемогти («ти не дивиси, що я старий, але я ще такого звіря заможу»).
   Заніз – дубова палиця, яку встромляють в кінці ярма і так замикають шию волові («ти такий ґазда свої жінці, як вербовий заніз у ярмі»).
   Запастися – втратити свідомість («і знов запався»).
   Запіворити – заверещати; заплакати.
   Запіяти – заспівати («аж як кури запіяли, то він ледве піднявся»).
   Запобігати – тут: 1) догоджати («а то запобігали-м < дітям>, обоє, яєчка жєлували <собі> на яєшницу»); 2) здобувати, знаходити когось, користуватись чимось («а може, де є война, та вона <смерть> там запобігає, бо там молоде гине таке, що лише цулуй»).
   Запорпати – закопати, зарити, загрібти («лишилося ще трохи грошей, то він вернувся в луг, запорпав їх під корч»); поховати («стару запорпав в землю»).
   Запрезентувати себе – відрекомендуватись, назватись.
   Запудитись – налякатись.
   Зарабувати маєток – захопити, відібрати майно («озме гроші, маєток зарабує»).
   Заразісько – одразу; одночасно.
   Зарібний(заробний) – той, що живе із заробітку («аді, ваш тато ще мав ґрунт і води, а ви вже зарібний чоловік»).
   Заруматися – зарюмсатись, заплакатись.
   Заря – заграва.
   Заряд – управління, керівництво.
   Застановитися – замислитись; з’ясувати.
   Зателепаний – задрипаний, неохайний, нечепура («інші ґазди як ґазди; а він такий зателепаний, як колєра»).
   Затягтись – також: повіситись («Басараби знов зачинають вішатися, не мають гаразду в голові. Та лиш тому три роки, як Лесь затягся»).
   Заходити – також: вступати в стосунки, мати з кимось/чимось щось спільне («я з попом собі не заходжу, бо то гроші коштує»; «я з горівков собі не заходжу, бо нема відки»).
   Зачмелити, зачмилити(сь) – приголомшити(сь); розгубитись.
   Зашкірюватися – недоречно посміхатись.
   Зашнурок – зашморг мотузки.
   Збавлєти, збавляти – рятувати («десь такі люди є, що чоловіка збав лєють»; «збавляєш мене від смерті»).
   Збанятко – кухлик.
   Збиткувати(ся) – знущатися з когось.
   Збиточник – витівник, пустун, шибеник.
   Збуй – розбійник.
   Згаровані (пальці) – спрацьовані (порівн. гарувати).
   Згірдно (глянув) – зверхньо, погордливо.
   Згонити – зносити, валити («вітер ні із ніг згонить»).
   Згрібний – пошитий з грубого полотна («не одну сльозу я згрібним рукавом обтерав»).
   Згуста – часто.
   Здоволєти – випрошувати, отримувати дозвіл.
   Здоймити – здійняти («здоймив руки вгору»).
   Здоровити – вітати, зичити здоров’я.
   Здривілий – зогнилий; такий, що втратив міцність, якості (про дерево, шкіру тощо).
   Здрихлявіти – струхлявіти.
   Здубоніти – тупотіти, гупати («як хто здубонів у сінях, то вони тікали на піч д бабі»).
   Ззиратись – дивитись («люди ззираютьси на покаяніє»).
   Ззолити – вимучити, приневолити.
   Зимно – холодно.
   Зібгати – зігнути («зібганий у поясі»; «ото-с ні, небоже, зібгав у дугу»).
   Зіздріти – оглянути, охопити поглядом.
   Зіперти – спинити («підо мнов аж ноги дрожуть, аби борше додому, а вони <діти> зіпруть, та й мус сідати та роздавати дарунки»).
   Зіпертися – зупинитися, стати.
   Зіцірувати – муштрувати.
   Злісний – лісник.
   «Злодійка» – потайна кишеня («клав у “злодійку” п’єтку та й гайда до коршми»).
   Злр. – скороч.: золотий ринський.
   Змагатись – тут: намагатись.
   Змарганий – виснажений, змарнілий, втомлений.
   З-межи – з, від («не розноси мою працу з-межи дітий» – не неси зароблене мною від <наших> дітей).
   Змогласи дуже – знесилилась, знемоглась, змучилась («а жінка ніц не плаче, змогласи дуже»).
   Змора – кошмар, гнітючий привид, тяжке марення.
   Знати – також: знатись на чомусь («він і до худоби знав»).
   Зниділий – хирлявий, змарнілий, схудлий.
   Знижитись – принижуватись, поводитись покірливо.
   Зновитися – трапитись якійсь новині («у вас, Гьоргію, щось зновилоси?»).
   Зредукувати – скоротити.
   Зріхтувати – приготувати, вилагодити.
   Зроблений, зробок – виснажений роботою.
   Зубці – солом’яна стрічка, з якої шиють капелюха («мавєм, кажу вам, такий капелюх з зубців, що був бих го і за лева не дав»).
   Зумкотіти – дзичати («мухи зумкотіли»).

   Ігноранція – неуцтво, нетямущість.
   Ід – до.
   Ізгонити – валити («вітер ні з ніз ізгонить»).
   Іззиратись – те саме, що ззиратись: дивитись («всі храмові іззираютьси як на чудо»).
   Ізнирнути – зникнути, втекти.
   Імити – ловити, хапати.
   Інтерпеляція – звернення депутата парламенту до уряду з запитом.
   Іритувати – дратувати, сердити, нервувати.
   Існіський – точнісінько такий.
   Істик – палиця з залізним наконечником для очищення плуга від землі; направляти істики – гострити.
   Ї – її («вже ї не застану»); їй («я чєсом хочу ї дати огрозу»); в неї («ноги ї посиніли»).
   Їдь – отрута; їдкість.
   Ймити,імити – ловити.
   Ймитиси – хапатись, триматись.

   Кабат, кабата – куртка, пальто, солдатський мундир («у зелених кабатах, із люльками в зубах»).
   Кавалок, ковалок – шматок.
   Кавулька – загнена ручка в ціпка.
   Кадавер – труп, мрець, небіжчик.
   Кадет – учень.
   Казета – газета.
   Кальвін – недовірок; також: безсердечна людина, забіяка.
   Камазелька – жилетка з вовни, сукна.
   Каня – шуліка («чекаєте тої смерті, як каня дощу»).
   Капарати – бідувати; важко працювати, надриватись («ліпше вмерти та не капарати цілий вік по чужім полі»).
   Капурець – кінець, капут («якби ні жінка мізинним пальцем кинула, та й бих капурець зробив»).
   Касарня – казарма («поліцай надійшов та й справив до касарні»).
   Касино – клуб, казино.
   Касувати – анулювати, скасовувати; ліквідувати.
   Катаринка – шарманка.
   Катранє, катрання – убрання; лахміття.
   Кашливий – закашляний.
   Кау – кажу («Господи святий, кау, що бідні голові діяти»).
   Квестія – питання, проблема, справа.
   Квізітник – тут: арештант (³ðîí.); взагалі: урядовець, що стягує борги (реквізує речі), судовий виконавець.
   Кервавити – кривавити.
   Керниця – криниця, колодязь.
   Кертиця – кріт, кротиця.
   Кєрбутом – перевертом, перекидаючись («згори, з височенної високості, снопи ячмінні кєрбутом на нього па дають»).
   Кивати – 1) хитати головою; махати рукою; рухати пальцем, подаючи знак; 2) зачіпати, красти, зазіхати («я чужого не люблю кивати»).
   Кинути – також: 1) ворухнути («не міг ні руков, ні ногов кинути»); 2) торкнутись («якби ні жінка мізинним пальцем кинула»).
   Киптар, кіптар – вишиваний кожушок без рукавів.
   Кицка – вивернута заступом або плугом брила землі з травою; шмат дерну.
   Кібзувати(сь) – міркувати; наважуватись.
   Кілько – стільки.
   Кількоро – декілька.
   Кіпати – тіпати («кіпай боками» – ворушись, йди).
   Кічня – зграя.
   Класти – також: ставити («клав наперед себе пляшку горівки»).
   Клевець – молоток («в голові – як коли би цигани клевцами гатили»).
   Клинок – вішалка (власне, кілок, вбитий в стіну, який слугує за вішалку).
   Клуб – згорток, жмут; стегно в худоби.
   Клякнути, клячити – вклякати навколішки («знов клячить він у церкві, у тім куті, де жебраки чолами об підлогу гримають»).
   Кнайпа – пивниця, шинок (нім. die Kneipe).
   Коби – якби, коли б.
   Ковбок – короткий обрубок дерева (вживається як стілець).
   Коверець – килимок.
   Ковінька – 1) палиця; 2) стебло (наприклад, соняшника чи кукурудзи) з корінням, що збирають на паливо («ковінька як суха, то вона дуже добра»).
   Ковнев – ковінькою («таков ковнев в мене попудила <вдарила>»).
   Ковнір – комір; комірець, що пристібався до сорочки ґудзиками.
   Ковтати – також: бити, стукати («легонечко ковтала головою в стіну»).
   Кожівка – кужіль.
   Кокошитись – гороїжитись, бундючитись.
   Колешня – кошара, стайня.
   Колійовець – залізничник.
   Колія – 1) залізниця; 2) коло («як порція обійшла колію, то Іван її поставив лігма коло пляшки, бо боявся, аби не впала така маленька на землю»).
   Колодка – замок (навісний).
   Колопеньки – конопельки («колопеньок не посієш»).
   Комерс – спільна (святкова, урочиста) вечеря, бенкет («Потім був комерс з тоастами»).
   Комірне – наймане житло.
   Комісар – урядовець, що виконує поліційні функції; пристав («…комісар в’їздив в село форшпаном»; «лихо вже знов наднесло якогось урядника…»).
   Коміть головою – догори ногами, шкереберть.
   Конечний – обов’язковий, неодмінний; потрібний («в справі з’їзду – всі годяться і уважають єго за конечний»; «гній до врожаю ладного збіжя конечний»).
   Коновка – відро (дерев’яне); кухоль.
   Консеквенція – послідовність; висновок; наслідок.
   Контентуватися – годуватись, їсти; пригощатись.
   Контетний – задоволений («будь контетний, як маєш на хорбаці дранку»; «ми всі такі контетні вашими словами»); ситий («пусти з-за стола – я контетний»).
   Конфітура – варення.
   Копа – стіжок з 60 снопів.
   Копилюк – байстрюк.
   Корець – кухоль чи ківш з держаком; стара міра сипких тіл на центнер («сто корців на днину перємолола би та й ще би дивиласи, чи нема де других сто»).
   Коробка – тут також: дід або баба («тягають стару коробку по читальнях, а вона вертає з ними додому та радується, як дівка»).
   Корса – передня зігнена частина полоза в санях; скривлена кістка.
   Корч – кущ.
   Коршма – корчма, шинок.
   Кошниця – круглий плетений сарай, комора для сушіння кукурудзи, збіжжя.
   Кошт – грошовий збиток («я вам кошту не нароблю ще й вам лишу»); примусова платня («пускають письмо до віта, аби тато платив кошта»); штраф («ревізії по хатах, процеси, кошта і кримінали»).
   Крак – гак, скоба.
   Кранкати – каркати, накликати біду.
   Кременал, кримінал – в’язниця, ув’язнення; злочин.
   Креперувати – пропадати, гинути.
   Кривати – шкутильгати, накульгувати.
   Кривдувати – скаржитись, нарікати.
   Кримінальник – злочинець.
   Крірвати – мучитись, криваво заробляти.
   Крішка – трошки; здобуток.
   Кукати – кувати («кукати, як глуха зазуля»).
   Кулеша – мамалига, густа каша з кукурудзяного борошна («мачали студену кулешу в сметану»).
   Купа – також: невеличкий натовп («коло громадської канцелярії стояли дві купи»).
   Кур – півень («кури запіяли» – півні заспівали).
   Куражка – тут: капелюх («обернувся за куражкою»).
   Куренда – єпіскопське письмове послання, циркуляр, яке відсилалось по церквах від одної до іншої, доки не оббігало всю парафію (латинськ. currere – бігати).
   Кучма – тут: волохата хутряна шапка.

   Лаба – лапа; нога; щодо лаби – дощенту.
   Лагодити – готувати (тут: страву).
   Лагодити на лаву – готувати (мити, вбирати) мерця («воліла бих ті на лаву лагодити!»).
   Лайдак – нероба, ледащо; поганець, мерзотник.
   Лакім – охочий.
   Лакітки – ласощі.
   Ландати, ландувати – тут: швендяти, вештатись, тинятись, нишпорити («десь воно ландає»; «це якесь старе дупло, не буде ландувати ночами з поліцайом та хапати молодиці за підтичку…»).
   Ланц – ланцюг.
   Латка – також: панок, підпанок.
   Латюга – голодранець; хитрун.
   Лев – австрійська грошова одиниця.
   Леда – будь-хто, будь-який.
   Лежа – хвороба, лежання через неї; лежа гнила – пролежні («коби хоть Бог змилувавси та муки вам довгої не дав та й лежі гнилої, аби вас борзо спрєтав»).
   Лєнка – панок, ледар, ледащо; зневажлива назва міського жителя.
   Лєрва – лярва, хвойда («ти, стара лєрво»).
   Лижка – ложка.
   Лилики – кажани.
   Лісниця – зелене яблуко з дикої яблуні, кислиця.
   Ліцитація – аукціон, торги; ліцитувати – продавати на торгах.
   Лужко – ліжко.
   Лумер – номер, число («одного лумера не знаєш, що ксьондз казав на казаню»).
   Лупина – лушпиння, шкаралупа.
   Луський ладикал – руський (себто український) радикал (член селянської радикальної партії в Галичині) (у дитячій ви мові).
   Луфко – олівець.
   Лучити(сь) – 1) статись, скоїтись, трапитись; натрапити, неочікувано зустрітись з кимось («якби ще раз було лучилося арештованє, я би втік»; «єї не лучиться жених. Лучився – все пропало»; «але чо ти на мене лучив, бодай тебе Бог скарав»); 2) об’єднуватись («лучімся з партією соціалістичною»).
   Любувати – пестити.
   Людовий – народний.
   Люксусовий – розкішний, пишний.
   Люфа – дуло вогнепальної зброї.
   Люфт – повітря.
   Люшня – крива дерев’яна деталь, яка зв’язує вісь воза з полудрабком.
   Ляшок – полячок, зменшене від «лях» – поляк («вже ті ляшки мають добрий апетит»).

   Магістрат – міська управа.
   Мазур, мадзур – західногалицький поляк-селянин.
   Май – певно («як ті пес надибає, та й роздере, а з бучком май безпешніше»); гей («та що, май, чувати в місті, віте?»); надто («всі, що май боязливі, повтікали»); травень.
   Мак: на мак розбитий – на дрібні скалки, в друзки.
   Макомсісти – потрапити в біду; зазнати поразки (тут конкретно: гепнутись на долівку).
   Марікувати – нарікати, ремствувати («не марікуйте, куме, та не гнівіть Бога, бо то єго воля, не ваша»).
   Маркотно – тужно, млосно, марудно, моторошно, сумно, самотньо.
   Марний – також: хирлявий, хворобливий, змарнілий; зів’ялий («діти і слуги були брудні і марні»; «то ті марні цвіти, що ніколи сонця задосить не мають»).
   Масть – також: мастило, шмаровидло, дьоготь («з тими чобітьми він сідав на приспу і витирав їх шматиною від пороху і смарував дьогтем. Одні вбирав до церкви, а решту складав рядочком проти сонця, аби масть зайшла»).
   Матріян – матеріал.
   Матура – випускний іспит; атестат.
   Маціцький – найменший («я до неї ніколи марного слова не заговорив, маціцького»).
   Машір – марш, іди геть! («стара, гай, машір – інц, цвай, драй»).
   Маючий – заможний, багатий («Такі маючі будуть у нас Вахнянини, Барвінські, Романчуки, Даниловичі, Остапчуки»).
   Ме – має, мусить («тепер дєдя ме у рантухових сорочках ходити»); буде, збирається («дала аптикареві <рецепт>, а сама дивитьси, як він ме тот лік вілагоджувати»); почне («лєже на піч та ме співати»).
   Мева – чайка.
   Мелдуватиси, мельдуватиси – відмічатися (в списку тощо); зголошуватись, повідомляти про свою згоду, пропонувати свої послуги («мелдуюси до панської служби»); доповідати, доноси ти («йду мелдуватиси» – тут: йду зізнаватись в скоєному злочині).
   Мелдунок – повідомлення, донос («лиш бих руки обрубав, та й сардак на себе, та й на мелдунок» – тут: тільки-но від рубав руки, не зволікаючи вдягнувся і пішов зізнаватись).
   Мерза (кличнаформа:: м е р з о) – гидота, бридота; негідь, погань («а ти, мерзo, знов хочеш робити веймір»).
   Мете – будете; маєте, мусите.
   Меш – будеш, маєш – з відтінком вимушеності («мене вже давно не буде, а ти все меш хату веселити»; «ти вже великий, вже меш зо мнов у поле ходити»); (з)можеш («на бучок, бо якби ті де пес надибав, та й би роз’їв, а так меш мати оборону»).
   Ми – мені («прийде ми си від хати йти» – доведеться мені з дому піти; «ми ся здає» – здається мені).
   Микати – скубти, смикати («чупер собі микав зі злості»).
   Минутися – також: скінчитись («гроші минулиси»).
   Мід – мед.
   Мізернелице – хворобливе, худе.
   Місто – також: замість («зігнав оскому на попі місто на коломийских бельферах»).
   Млавозелений – блідо-зелений, слабкозелений.
   Млака – болотиста сіножать; трясовина, драговина.
   Млин – також: галас («як не глухнути в такім млині»).
   Мляскати – плямкати.
   Мнєкий на голову – несповна розуму; мнєкий на сумлінє – слабкий характером, податливий.
   Мнєцкати – м’яти, місити.
   Мнєсо – м’ясо.
   Мо – 1) може («та нам коби цеї нехтолиці хто доносив, то ще би-с, мо, дубали поволі»); 2) гей («мо, Андрій, а ти що купиш мамі?»).
   Могила – також: цвинтар.
   Мозиль – мозоля («поклав хату з цего мозиля» – збудував хату завдяки цим мозолям).
   Мой – гей («мой, ти, шибенику»); вигук, що вживається при звертанні до когось знайомого разом з ім’ям або замість нього («мой, мой, таже вона тебе на лані під корчем ховала»).
   Морг – трохи більше як півдесятини землі (0,56 га).
   Морснути – вдарити («намацав поліно коло себе, та-єм го морснув по ніжках»).
   Москаль – презирлива назва росіян («ішов разом з нами, бавився, в карти грав, а на старість таки показав московську душу. Москаль москалем»).
   Моспане – звертання: шановний добродію.
   Мотилиця – тут: заборгованість.
   Моц – міць, сила («від Божої моці ніхто не сховаєси»); дуже, сильно («за ню вони моц розпитують»).
   Моцуватися – напинатися, натягатися (про жили, посторонки тощо), натужуватися.
   Мошонка – гаманець («то мені в мошонці все гроші хибують» – тут: то-то я в гаманці весь час грошей недораховуюсь).
   Му – йому.
   Муть – будуть, з відтінком «мають, мусять» («всі будуть дивитиси та й муть казати: аді, який Андрійко красний!»; «муть вас люди нагадувати та й хреста вашого на світу неділю не минуть»).

   Набезпешно – напевне («набезпешно вже ї не застану»).
   Набриніти – набрякнути, опухнути.
   Навертати – підносити, підсовувати («води дрогобицької до писка не можу навернути – і смердить, і солена»).
   Навидіти – любити, шанувати («маю гості за своїм столом, то буду з ними пити, а хто ні навидить, той буде також»).
   Навсе – також: назавжди («раз на все викинути»).
   Наганяти – 1) приносити («сон нагонив ті привиди»); 2) виганяти («нагнали нас з нашої землі»); 3) підганяти («нагнав коні та й прімкнув»).
   Нагаруватись – тяжко напрацюватись («нагаруйси цілий тиждень, та ще у церкові гаптах стій!»).
   На-голову – скоро.
   На зломану голову – геть, світ за очі.
   Най – хай.
   Найборше – якнайшвидше.
   Накладець – видавець (тобто той, що друкує наклад).
   Намено – ім’я.
   Намєтність, нам’єтність – пристрасть, жадання.
   Намнєцкати – нам’яти боки («хлопці, ану богача трохи намнєцкаймо!»).
   Напа – географічна мапа.
   Напастувати – присікатися, прискіпуватись, чіплятись до когось, сварити («напастував вашого царя, що дуже мучить наш нарід»).
   Написатись – записатись, вступити до лав («написаласи в якесь архиримське браство»).
   Напіяти – наспівати («він мені таке напіяв, що де»).
   Направці – навпростець, наопрошки («буду полем бічи направці тай тебе здогоню»).
   Напудити(сь) – налякати, налякатись («напудився так, що аж його піт обсипав»).
   Нараїти – порадити, напоумити («та хто вас на таке нараїв?»).
   Настарчити – настачити, забезпечити («ви гадаєте, що віта не найдємо, ми би з села на цілу околицю вітів настарчили»).
   Настати – також: 1) зробитись («тепер молоді ґазди мудрі настали»; «худоба інакша настала»); 2) з’явитись («як настав мадзур, та й найшов кожушину»).
   Натарапом – поспіхом, нахрапом, по-хамському, на хабно («були-сте порєдний чоловік, не лізли-сте натарапом на нікого»).
   Нахвалити – тут: підбурити, намовити («та тут і нахвалили, аби спалити двір»).
   Начиняти – також: народжувати («начинила вас та й лишила на мою голову»).
   Начінка – святочна страва з кукурудзяної муки; приправа, гарнір до страви.
   На який ґатунок – у який спосіб, через що.
   Небіси – не бійся.
   Неборенько – звертання: те саме, що «небораче».
   Недогідно – незручно; невигідно.
   Незабавки – незабаром.
   Незадовжений – не обтяжений боргами.
   Нездали – нездатний.
   Ненастанний – безперервний, безупинний («як не буде прикований до ненастанної праці»).
   Нендза – 1) нужа («своїм нендзі рада, що-м заплодила, бо все вкусить, то от як тепліше в шкіру»); 2) злидні, бруд, біда («не мете на Різдво у такі нендзі сидіти»).
   Непранка – дуже брудний одяг, який давно не знав прання («скиньте непранку та най на вас сорочку натягну»).
   Нехарапутний – брудний, неохайний; бридкий («таку маєш гямбу нехарапутну, як у старої конини»).
   Нехтолиця – тут: сивуха; взагалі – недбайлива, ледача жінка (лайл.)
   Нешті румунешті – буквально: не знаю румунської (nu ştiu româneşte); тут як жартівливе: нема румунки (румунської горілки).
   Нипати – нишпорити, вишукувати («нипає над метриками»); порпатись, копирсатись («кож ний коло чогось нипав»).
   Ні – також: мене («сказав панам, що ні жінка била»; «мусиш на ні дивитися»).
   Нім – також: перш ніж, поки не («мені кров йшла з очей, з вух, з горла, нім я навчивси розуму, та нім ноги дужі стали»).
   Ністро – Дністер.
   Ніц – ніщо, нічого.
   Нора – 1) джерело («сльози плили, як вода з нори»); 2) фістула, свищ, нориця («невістці нори по плечах просікають»).
   Нотаблі – тут (іронічно-зневажл.): поважні шановані виборні представники.
   Нотар, нотаруш – нотаріус.
   Нудко – нудно, тоскно.
   Нютувати – міркувати, роздумувати.
   Ня – гей («Доцю, ня, а подивиси, як воно виглєдає»).

   Обава – побоювання, острах.
   Обарінок – бублик.
   Обачінє – милосердя; обачінє мати – пожаліти, зглянутись («обачінє май над нами»).
   Обгонитись – боронитись, захищатись, відганяючи від себе («мусю дєдеву палицу брати, аби від псів обгонитиси»).
   Обернутися – також: початись знову («ми балакаємо та балакаємо, а ви, віте, не кажете, чого ви нас поскликали? – питався Іван, аби сварка не обернулася»).
   Обідець зробити – справити панахиду за померлим і запросити гостей на обід («службу наймили та й обідець зробили»).
   Обіскати – бити воші («є такі, що на соломі сплють, а зубами обіскаютьси»).
   Обітнути – врубати («руки обітну, єк вербу підчімхаю»).
   Обкидок – витрати на найнеобхідніше (одежу, реманент і т. ін.).
   Облатувати кого – латати комусь всю його одежу.
   Обмаєний – прикрашений зеленню («люди йдуть до церкви, село обмаєне»).
   Обмара, обмарити – привид, привидітись («щось ні обмарило» – якась мара на мене найшла).
   Обмертвлювати – лишати свідомості, присипляти (на час операції), давати наркоз.
   Обмикати коси – поскубти, вискубати («мовчи, не хлипай, бо ти сиві кіски зараз обмичу, та й підеш у ту Гамерику, як жидівка»).
   Обмінений – змарнілий; приголомшений, сам не по собі («сів він на лаві та й такий обмінений сидить, що аж»).
   Обміркуватись – передумати, роздумати, змінити намір («хотів сварити, але обміркувався»).
   Обначовувати – давати притулок на ніч («ніхто <сироту> не обначовує»).
   Оборіг – повітка на 4 стовпах для зберігання сіна, збіжжя та ін.
   Обрабувати – пограбувати.
   Образок – 1) малюнок, ілюстрація («мав-єм книжку з образками»); 2) прозова мініатюра («написав лиш образок та й Вам дав»).
   Обріхтувати – тут: побити («Касіянко боїтси, а єго найліпше траба обріхтувати!»).
   Обсербувати – доглядати, піклуватись («аби-сте знали, як мене мій син на старість обсербує!»).
   Обсервація – спостереження, спостережливість.
   Обсотувати – обплутувати, обсновувати, затягувати.
   Обталапатись – заляпатись.
   Обтєти – відрубати («ні жінка била, а я руки обтєв» – тобто: мене жінка била, а я <за це їй> руки відрубав).
   Обхарити – обчистити.
   Обцаси – підбори, закаблуки.
   Обшари (двірські) – панське майно.
   Огроза – настрашка, острашка, пристрашка (давати острашку – погрожувати).
   Оденок – копиця, стіжок немолоченого збіжжя, сіна, соломи на дерев’яній підстильці; сама така підстилка («ані хліба в оденках, ані худоби, все Тимофій поспродував»).
   Одерзнути – піднести настрій, підбадьорити («горівка тебе трохи одерзне, бо-с геть уплошів»).
   Одідичити – успадкувати.
   Одова – вдова.
   Озди – осьде, осьо, тут.
   Озми – візьми («Синку, озми мене з собов»).
   Окіп – рів («перевернеси десь у окіп та й пси розтєгнуть»); за окопом – за ровом («вони були ховані за окопом, не на самім цвинтарі»).
   Око – також: міра об’єму хмільних напоів близько одного-півтора літра; чотиригранна пляшка такої місткості з короткою шийкою («складаємося на око горілки»).
   Окрайка – тканий вишиваний (жіночий), також в’язаний поясок.
   Окрушки – об’їдок хліба, шматочок.
   Опал – паливо; опалення.
   Опецьок – тут: піч («на опецьку горить каганець такий, як зеренце пшениці»).
   Опінія – думка, переконання.
   Оплатки – податки.
   Опроче – (все) інше («Опроче добре»); крім того («Опроче образованих людий і межи мужчинами так мало»).
   Ордунок – порядок («коні були в мене в ордунку, цісар міг сідати»).
   Орнарія – плата батракам за роботу натурою, переважно збіжжям («та аби пан дали мені корець орнарії таки зараз»).
   Орнат, орнати – ризи католицького священика; урочистий царський одяг головного персонажа релігійної сцени в середньовічному східно-християнському мистецтві.
   Орудка – справа (залагодити орудку; йти за орудками – йти у справах).
   Орчик – дерев’яний або залізний валок, до якого прикріплюють посторонки в упряжці; барок («лиш раз свиснув по голові орчиком – та й череп хрус на місці»).
   Оскарженє – звинувачення.
   Остікатися – лютувати, скаженіти.
   Отемніти – засліпнути.
   Офіцини – флігель.
   Охітник – доброволець.
   Ошуканство – обман, обдурювання.

   Пава – пір’їна павича як оздоба («в капелюх із павами його убрав»).
   Павза – перерва.
   Павун – павич.
   Падолист – листопад.
   Падькатися – бідкатися.
   Пажерливий – ненаситний.
   Пазити – пильнувати, стерегти; доглядати («та як воно тебе по ночах пазить, де воно тебе ловить?»).
   Пайка – частка будь-чого: відсоток людей («то як лиш дваціта пайка дасть по левові за казету, та й си зробля тисічі тисіченні гроший»); частка землі, наділ («Іван узявся свою пайку копати і сіяти»).
   Пайташ – патлач; дідуган.
   Паламариха – жінка паламаря (дячка, псаломщика, причетника).
   Пантрувати – пильнувати, стежити; доглядати («Пантрую, аби мужицка правда стала на верхи).
   Панчина – панщина.
   Парити – тут: бити («але би-с парив, але би-с бив!»).
   Парох – піп.
   Паруграф – закон («ци є такий паруграф, аби жінка чоловіка била?»).
   Паршєк – буквально – хворий на пархи, вкритий пархами; в мові персонажів зустрічається лише для означення єврея-корчмаря, а також лихваря («мой, ти, паршєку <…> давай, бре, горівки»; «тенди паршєк лиш звис на нашу працу, але він ліпший від гуцула»; «паршєку, а ти ж, мой, що корову із колешні віводиш?»).
   Пасиночок – бічний пагін рослини («десь гарбузик урвала, десь пасиночок уломила»).
   Пасія – лють, шал, несамовитість.
   Патороч – клопіт, морока; біда.
   Патритись – належати.
   Пацити – терпіти, потерпати, нести відповідальність, покарання («мені однако пацити <відповідати за вбивство>, ци за одну, ци за дві»; «може би-м, яку днину посидів, а може бих, і годину не пацив»).
   Пацюк – також: кабан («мадьяри зарабували два пацюки, що варті триста корон»).
   Пенсія – також: жалування, щомісячна тверда платня, оклад («учителі з високими пенсіями»).
   Перебанувати – перетерпіти жаль, тугу; перестати жаліти.
   Перебиратись – також: перевдягатись («дівки перебираютьси на парубків, парубки на дівок»).
   Перебігати – також: обганяти («хлопці будуть, як лошачки, то перебігати діда, то лишатися далеко позаду»).
   Перевалити – 1) вивернути, перекинути («у тій хатині, що лізе під горб, як перевалений хрущик»); 2) вдарити, вперіщити («озму яке лихо та й перевалю»).
   Перевекслювалоси – перемінилось, переінакшилось (нім. wechseln).
   Передмінутов – хвилину тому.
   Переднівок – переджнивний час.
   Пережити – тут: спожити; випити («будьте ласкаві, мої куми, та пережийте ще по одні»).
   Переносити – також: переводити (в інше місце: «мати, сільска молодиця, пійшла правди шукати – і учителя перенесли»).
   Перепуджений – переляканий («голуби спускаються цілим стадом на тік. А як мужик рипне хатніми дверми, то вони покидають зерно і, перепуджені, злітають під небо»).
   Періста худоба – плямистої масті.
   Персть – порох, пилюка.
   Перфідно – зрадливо, віроломно.
   Печєтка – печатка.
   П’єтка – п’ять ринських (десять австрійських крон).
   Пивка – м’яч.
   Пивки – вовняний клубок, куди встромляють голки.
   Пивниця – підвал.
   Пильний – терміновий, невідкладний («не мали нічо пильнішого, як донести», «пишіть скорим часом, пильною годиною»).
   Пиняво – мляво, повільно.
   Писок – рот («годує їх мухами та черваками. Писки їм напухають»); обличчя («як вібіжить та дасть у писок»).
   Півкошульок, півкошулька – маніжка.
   Піворити – верещати тонким голосом; кричати, гримати.
   Пігнутися – схилитися.
   Під – також: горище («Та й чоловікам наказуйте, аби вони єму із поду найменшої крішки не брали»).
   Підвіяний – хисткий («ноги делькотіли, як підвіяні»); пустоголовий («ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти меш мене бити»).
   Підмулювати – підточувати («вода снопи підмулює, колешні підмиває»).
   Підсіння – рундук для продажу товарів.
   Підтички жіночі – нижня частина жіночої сорочки, пришита, звичайно в поясі, до верхньої («не віховаєшси, богачу, у підтичках жіночих»; «хапати молодиці за підтичку»).
   Підчімхати – підрубати.
   Пільний – польовий («чоло ясне, як керничка при пільній дорозі»; «пільні коники»).
   Пірватиси – надірватись (від зусиль).
   Пірший (на пірший вогонь) – спочатку («А жида береш на пірший вогонь за пейси»).
   Пістувати – виховувати, нянчити, доглядати.
   Пістунка – нянька.
   Піти – співати.
   Піхати – кидати, сипати («скаменюшники град піхают, то як на котре село добрі, то дрібно піхают, а як на котре злі, то такий, як курєчі яйці»).
   Піяк – п’яниця.
   Платва – зрубаний стовбур великого дерева; паралельна до сволока балка, на якій закріплюються крокви.
   Платина – хустина.
   Плахта – також: покривало.
   Плебанія – парафія (або садиба) священика.
   Пленіпотент – уповноважений.
   Плюта – дощова осіння негода, сльота.
   Пляц – майдан, місце.
   Пляцком – ниць.
   Побережник – лісовий сторож, карбівничий.
   Повісмо – жмут (10–12 жмень) вичесаних для прядіння конопель або льону.
   Повіхоплювати – повмирати («ходіть-ко трохи босі, та, може, вас борше повіхаплює» – скоріше помрете).
   Поводувати – спричиняти; скеровувати.
   Погріб – поховання, похорон.
   Подибатись – зустрітись («в селі вони всі подибаються»).
   Под луг припісу (мельдуватися) – згідно закону (зголоситись).
   Подолеки – віддалік, осторонь («стоїте подолеки та й скавулите, як щенюки»).
   Позаяк – тому що, бо.
   Позір – погляд; позірдавати – звертати увагу, доглядати, наглядати («а найдужче, аби ви, мамо, на найменшу, Марійку, позір дали»); спозирати, пильнувати («а бабі наказував, аби вона не лише чесала воли, але аби давала позір на чоботи, бо десь пес може затягнути»).
   Позмилювати – припускатися помилки, помилятися.
   Покаяніє, покояніє – ганьба, сором («мой, та же це покояніє на увесь світ, аби жінка лупила чоловіка»); покарання, спокута («сесі Басараби то на покаяніє людське родяться, і богатіють, і душу гублять»; «але колись на ці землі буде покаяніє, бо нарід поріжеси!»).
   Покласти – також: 1) поставити («в головах поклав свічку, аби горіла за страчену душу»; «на горбі хресток камінний поклав»); 2) побудувати («два роки минуло, заки поклав хату»; «гуцул поклав-таки церкву в Луговиськах»); 3) вдягнути («чобота на ногу не покладуть»).
   Покласти на ґрунт – відділити від себе на другу садибу, виділити на окреме господарство («дід Дмитро поклав на ґрунт чотирьох синів»).
   Покласти на письмі – написати («своє порекло на письмі покласти»).
   Полекша – полегкість, полегшення.
   Полишник – ляпас, удар в обличчя («дайте кілька полишників, най тікає»).
   Політок – (щорічний) врожай («хоч той горб його переломив, то політки давав добрі»).
   Половий – 1) кольору полови; блідо-жовтий. 2) блідо-рудої масті («Воли мої половії»).
   Помийник, помийниця – зневажлива лайлива назва чоловіка, жінки («я був помийник жидівський, я валєвси попід жидівські лави, по всіх кременалах»; «але-м, старий, п’яна, але-м помийнице»).
   Помикати – швидко пересуватися, миготіти, мерехтіти.
   Помінити – присягнути, дати обітницю, обіцянку.
   Помір – масове вимирання внаслідок епідемії.
   Понащірювали (вуха) – понаставляли, нашорошили.
   Попарити – тут: побити, відшмагати («на нього і комісара напали парубки, забрали всі дари, а їх попарили»).
   Попасати – тут: пожити ще, змарнувати ще деякий час («дід Дмитро таки не попасав довго без баби, бо й собі навесну помандрував на могилу»).
   Попосочити – побити до крові; знищити («то ж мало попосочили та покалічили?!»).
   Поправити – також: вдарити у відповідь («вдарила Леся по лиці. Він поправив її ще ліпше, аж кров потекла»).
   Попри – також: повз («старий повіз офіцирів попри ті <могильні> хрестики»); довкола («віночок із жовто-брудних цвітів, що ростуть попри камінях на подвір’ях»); вздовж («плоти попри дороги тріщали і падали»); за («взяла рискаль і копає, раз попри раз корчі розриває»); поряд («йдучи попри Вас»).
   Попудити – тут: вдарити, перетягти, вперіщити («таков ковнев в мене попудила, що мнєсо вірвало»).
   Порекло – прізвище.
   Поривач – кочерга, коцюба.
   Пороти – різати («чьо мене, брє, пореш без ножа?»); розтинати («на животі був хрест, бо навхрест пороли та позшивали»).
   Порунтати – порушити, зачепити, взяти, вкрасти.
   Порушливий – нечесний, шахраюватий, злодійкуватий («не будеш порушливий, а роботи не меш боятиси, та й тє найму»).
   Порція – чарка горілки.
   Посідзенє – засідання, збори.
   Посісти – заволодіти, надбати, успадкувати («маєтків від вас не посів-єм» – майна від вас не успадкував).
   Поскобати – поскубти.
   Посоловіти – засмутитись («і невістки розплакалися зі страху, а сини геть посоловіли»).
   Постараний – старанний, працьовитий.
   Постерунок – поліційний пост.
   Поступованє – дії, вчинки.
   Потакувати – погоджуючись, хитати головою.
   Потенькувати – тьохкати, тремтіти.
   Потручувати – підганяти з роботою («Семенко все бігав, все робив, що мама казала, і раз по раз потручував молодші сестри і казав, що дівки не знають нічого, лише їсти»); скеровувати в роботі («куда-м ті потрутила, туда подавав-єс си»).
   Почітувати – думати, гадати, вважати («почітую собі на велику <зірку>, що це Настя, а на малі, що це Марійка зараз за нев»).
   Пошибає гадка гадку – наздоганяє думка думку («гадка гадку рівно пошибає»; «гадка гадку пошибала»).
   Пошити (хату) – перекрити соломою.
   Пошта – пліткарка, сільська «поштарка».
   Правдатися – сперечатись.
   Правник – юрист, правознавець.
   Преложоний – керівник, начальник, директор, управитель («мій преложоний хоче, аби-м пристала на єго віру»).
   Пренумерата – передплата (на часопис).
   Престол – трибуна, кафедра.
   Прецінь – адже; проте, однак.
   Прєтати – збирати, складати; заощаджувати.
   Прив’язаннє – прихильність, симпатія; зв’язок.
   Призвоїто – ґречно, пристойно.
   Приказати – підтвердити.
   Примістя – притулок.
   Припадково – випадково.
   Приперти – замкнути (когось); стулити (рота).
   Припертись – також: зубожіти («геть нарід приперси, а на Великдень таки рідко котрий солонину має»).
   Припис, припіс – певний порядок, установлений керівними органами держави, розпорядження, наказ, правило.
   Припорпати – тут: поховати (буквально: закопати, зарити, загрібти, притрусивши землею).
   Припочивок – перепочинок.
   Припрятати – прибрати в кімнаті («припрячте в покою та готовте ліпший обід»).
   Приспа – призьба.
   Пристанівок – притулок.
   Прихарити – прибрати, вимити, вичистити в приміщенні («мусиш завтра прихарити канцелярію»).
   Прицега – присяга.
   Прицєгати – присягати («мой, жінко, де ти мені прицєгала? Ци на смітю, ци в церкові?»).
   Причілок – бокова частина даху («Господи, яка тоги буря зірвалася! Мені з хати цілий причілок урвало»).
   Прімкнути – 1) втекти («нагнав коні та й прімкнув [від жінки]»); 2) всилити нитку в голку («нитки не прімкнеш, бо прірвеси»; «гли прімкнути вже-м не годна»); взагалі проходити крізь щось («а із губів єї не прімкнеся слово»).
   Прісцєв-єс – тут: розтринькав, проциндрив.
   Проводатор – тут: поводир, керманич (той, що веде).
   Пролигати – проковтувати.
   Пролупити очі – прокинутись («та й лише <вранці> очі пролупиш, то зараз тебе тота роса їсть»); отямитись і зосередитись на чомусь («Проць плюнув, пролупив очі й довго дивився на жида»); пильно вдивлятись («вночі то в кождий кут пролуплюю очі, ци де з кута не привидитьси»).
   Промене – виражає згоду (з відтінком байдужості) з чиєюсь думкою, бажанням, наміром («то йди про мене»).
   Промикатись – пробиватись, прориватись, просочуватись, долаючи перепони, перешкоди («верещить, аж крізь вуха промикаєси»).
   Пропінація – до 1875 р. монопольне право магнатів і шляхти на виробництво і продаж горілки.
   Пропутати (гроші) – розтринькати, повитрачати.
   Пропуцувати – протринькати, витратити.
   Просікати – проступати, виступати (про воду, кров, сльози).
   Проскрібований – виключний.
   Протокол, протокул – також: слідство («я тобі буду казати, як на протоколі»).
   Професор, професорка – вчитель, вчителька.
   Проши, а проши – прошу, будь ласка.
   Прошивка – мережка (на комірі).
   Прошкробати – завинити, зробити щось не до ладу («чоловік боїтьси, аби щось не прошкробав»).
   Проща – прощальна промова по вмерлому («отам коло воріт та піп прощі казав»).
   Пуга – батіг («кроїли тіло пугами»).
   Пудити – 1) мчати куди («сіла я в ту колію, пудить, гадаю, зараз буду його видіти»); 2) лякати кого (див. напудити, спудитись).
   Пужівно – держак батога (пуги), кнутовище («люшні не показуй, бо вмре відразу, але пужівном настраш»).
   Пукати – репатись («зростеш у службі, аж шкіра буде пукати від того росту»); розчахуватись («голова пукає начетверо»); лопатись, тріскатись.
   Пунт – пункт («це перший пунт»; «це другий пунт»).
   Пустєк – пустун, шибеник («такий пустєк, що хату догори ногами здоймає»).
   Путерія – міць, сила, дужість («чекаю, аби воно <дитина> убралоси в силу, аби путерії набрало»).
   Пуцувати – чистити.
   Пушка – пучка, дрібка.

   Рабівник – грабіжник, злодій.
   Радний – обраний односельцями член громадської ради села.
   Раднійше – з більшим задоволенням, радістю.
   Рантух – (дешеве) тонке (біле) полотно; намітка; лантух.
   Рата – частина сплачуваного боргу.
   Ратиці вівернути – вмерти.
   Рахмане, рахмани – міф. праведники, що, за уявленнями русинів, жили під землею, весь рік постилися і їли лише на Великдень.
   Реверенда – сутана.
   Ревне – 1) ретельно, старанно; 2) щиро, зворушливо; 3) гірко, сумно, болісно; 4) рясно, густо; 5) ревниво.
   Регула – правило.
   Резиґнація – цілковита покірливість долі, (само)зречення («вона, як бідна милосердна сестра, з сумом і резиґнацією хоч чим-тим хотіла помогти нещасливим раненим»).
   Рейвах – галас, гармидер.
   Реперація – операція.
   Репухатий – гладкий, череватий (зневажл.).
   Речинець – строк, термін.
   Решетина – свиняча пошесть.
   Решта – кінець, по всьому («не моє – та й решта!»).
   Рєд – уряд, провід; також: рядок («спишу, як у книжці, такими синіми рєдами»); порядок («тепер межи людьми нема рєду»); порядкування («ти мені не давай рєд у мої хаті»).
   Рзати – іржати.
   Ригороз – державний іспит на здобуття вченого ступеня.
   Ринський – дві австрійські крони.
   Риншток – рівчак для стікання дощової води.
   Рискаль, рускаль – лопата, заступ.
   Рихт – право («ніхто до того рихту не має» – це нікого не стосується; буквально: ніхто не має права втручатись).
   Рихтіг – справді, дійсно (нім. richtig).
   Риципка – рецепт на ліки.
   Різка (вода) – холодна («як різка вода в новий збанок»).
   Ріхтувати – тут: 1) залякувати, починати бити («пана ріхтуеси знов на іншу моду; люшні не показуй, бо вмре відразу, але пужівном настраш»); 2) бити («стару за старі прошивки добре виріхтувати»); 3) обслуговувати («Марійка добре нас ріхтує»).
   Розв’єзати (сон) – розтлумачити.
   Розв’єзок – пояснення, тлумачення («дай мені розв’єзок на сон»).
   Розвій – розвиток.
   Розводити – заспокоювати, розраджувати.
   Розволочувати – розбещувати, привчати волочитись («він нам діти розволочує»).
   Розвора – жердина, якою подовжують віз («ходив поперед ворота з куснем грубої розвори»).
   Розгорнений – роздягнутий, голий.
   Роз’їсти – тут: загризти («якби ті де пес надибав, та й би роз’їв»).
   Розказ – наказ, розпорядження.
   Розкидають гроби – тут: розкопують могили (з метою ексгумації та розтину загиблих).
   Розколібина – щілина, тріщина, розколина.
   Розпосочити – потовкти, розтрощити; побити («на винне яблуко бих розпосочив»).
   Розпукатись – розчахнутись («камінь, та й розпук би си із жєлю»); «розпукалася від кашлю» – кашляла, мало не луснула.
   Розтручувати – розштовхувати, розганяти.
   Розтулок – думка, розум («дав мені Бог такий розтулок у голові»).
   Розфурєти – розкидати, розметати.
   Розчіканий – пошматований.
   Рубець – також: складка; шов; крайка (вузенька щільно виткана смужка по краях тканини, нерідко з іншої, грубішої пряжі).
   Руй – мовчи (нім. ruhe! – тихо!).
   Румунка, ромунка – румунська горілка.
   Рунтати – непокоїти, руйнувати, рушити, зачіпати; брати, красти.
   Руснак – те саме, що русин (самоназва галицьких українців).
   Рутенствувати – тут: поводитись, як за звичай, «по-рутенськи» (зневажл.).
   Рутенський – також: взагалі русинський, західноукраїнський.
   Рутенці – за словами Франка, спільна назва частини освіченої, проте міщансько-буржуазної русинської інтеліґенції; тип місцевих (зокрема гуцульських) суспільно-політичних опортуністів.
   Ряд – також: уряд, влада (див. Рєд).

   Саля – зал.
   Саманати – скидатись на кого («саманає на анархіста»).
   Самолівка – одноголосний церковний хоровий спів.
   Сарака – бідак, бідолаха.
   Сардак, сардачина, сердачина – свита з грубого сукна.
   Сверщок – цвіркун.
   Свидовий – трохи недостиглий, недоспілий.
   Свідім – свідомий («темний і не свідім»); обізнаний з чогось, знаючий щось («Богу душу винен і нічо не свідім!»).
   Світило – ліхтар («дорогами тисячі світил в один шнур понасилювані»).
   Світити (поле) – святити.
   Секвертант – збирач податків («ще не находивси такий секвертант, аби що з него стєг за податок»).
   Сес, сесі, сеся – цей, ці, ця.
   Си – відокремлена зворотна частка: – ся, – сь («най пан Ббог твоїм дітем годить, де си поступ’ють»; «та ще снив ми си недавно»; «най си діє, що хоче»; «зібрав я си та й іду»).
   Сидіти через город – бути сусідою через город.
   Сикати, сикнути – бризкати, бризнути.
   Синя книжка службова – тут: посвідчення особи, яке видає сільський староста (війт) селянину, котрий залишає село.
   Сице – так («сице рекомою» – так званою).
   Сінник – матрац, набитий сіном або соломою.
   Січкарня – соломорізка.
   Сішки – стовпчики, на яких ставляться піч і лави в хаті.
   Скази – огріхи (при оранні поля).
   Скаменюшник – різновид чорта (назва походить від прокльону: а був би ти скам'янів!).
   Скаправіти – загноїтись, закиснути – про очі («ти читаєш у книжках, аж скаправів-єс»).
   Скарбов’янин – робітник у скарбі (поміщицькому дворі).
   Скарбона – каса.
   Скидатися – цуратися, забувати (за когось), соромитись.
   Скін – смерть.
   Склеп, склепик – також: крамничка; пивна.
   Скоботати – лоскотати.
   Сконд – звідки (з пол.).
   Скрипт – рукопис.
   Слабувати – хворіти.
   Слимуз – слимак, равлик.
   Слуп – стовп («не стій у церкві, як слуп»).
   Слушний – також: 1) слухняний, порядний, добрий; 2) гарний, підходящий, задовільний («поле є і людям бідним заробки слушні»).
   Слюб – шлюб.
   Слямазарність – повільність.
   Смарувати – змащувати, шмарувати («він смарував чоботи»).
   Сновавка – прилад для звивання ниток.
   Собов – собою («а дєдю озмеш з собов?»).
   Сокотити – див. Пазити.
   Солонина – свиняче сало (солоне).
   Сопівка – сопілка («на сопівку граю»).
   Сопух, сопуха – сморід.
   Сотати – снувати, плести («а дід буде далі сотати свої думи»); тягти, волочити («сотався день по дневі мирно і супокійно»); виривати, висмикувати («та не сотай огирчинє»).
   Спамнєтати (сь) – привести до тями («мене збудили та трохи спамнєтали»; «люди, спамнєтайте єго»); отямитись, схаменутись («зробився день, та й люди спамнєталиси»).
   Спарнота – спека.
   Спацер, спацєрок – прогулянка.
   Спендити (вік) – перевести, занапастити.
   Спенцер – одежа на зразок жилетки.
   Сперти (коня) – зупинити.
   Спіжарня – комора.
   Сполікувати – вимивати, змивати.
   Спочений – спочилий.
   Справити – також: відвести, відконвоювати («поліцай надійшов та й справив до касарні»).
   Спросити – скликати, зібрати («спросив Іван ціле село»).
   Спудитись – злякатись («громада бузьків упала на очерет і злопотіла крильми над дідом, аж спудився»).
   Спуза – попіл.
   Спуст – тут: засув («засуває двері на всі спусти»).
   Сталий – тут: нерухомий («від заходу било на них світло <…> тверде і стале»).
   Станція – тут: кімната («ходіть за мною до другої станції, там сядете»).
   Старогрецький – розумний, дотепний.
   Старший брат – член церковної ради.
   Стеклий – оскаженілий, скажений.
   Стєгнутиси – назбирати, наскладати грошей.
   Стратитись – накласти на себе руки («пам’ятаю, як повісився Николай Басараб, потім за ним стратився Іван Басараб»).
   Стрих – горище.
   Стрій – 1) вбрання, одяг; 2) устрій (світу).
   Строїтись – отруїтись, строєний – отруєний.
   Стручувати – зіштовхувати («одни одних стручували в провали»); струшувати («Чорними долонями стручували піт з чола»).
   Студений, студінь – холодний, холод.
   Ступінь – тут: лобуряка, телепень, незграба («о, якого ґазду маю, видите ступня!»).
   Суголовка – місце, де кінчається нива; межа.
   Суда – сюди («дай суда борзенько»).
   Супліка – письмове прохання або скарга.
   Сурдут – сюртук, піджак.

   Табула – таблиця; судовий список власників ґрунту (урядові ґрунтові книги) («табула чиста» – ґрунт без боргів).
   Таже – адже.
   Тайстра – вишивана торба.
   Талапнути – вдарити («талапну раз – та й дух віскочив»).
   Таний, тано – дешевий, дешево.
   Твар – лице («твар мала бліду як крейда»).
   Теліпатись – хитатись, розгойдуватись («не телепайся над книжков, як шибеник на грабку»).
   Теменний – величезний.
   Ти – також: тобі.
   Ті, тє – тебе.
   Тімнє – тім’я, потилиця.
   Тісний – також: скрутний, сутужний («тісні роки настали»).
   Тлінний – живий («я ледви тлінний»).
   Тоаст – тост.
   Товарина – одна тварина великої рогатої худоби («іде до тебе шандар. Скує тебе, наб’єси, як товарини»).
   Тогідний – торішній.
   Толока – тут: вигін, пасовисько («п’яний викрикує на толоці», «діти вибігають із хати на толоку»).
   Торг прибити – сторгуватися.
   Торгати – тягати.
   Торочитись – сновигати туди й сюди, плутатись; розсипатися, розсмикуватись.
   Тот – 1) той; 2) чорт, дідько («вже ті тот висадив на бантину» – вже тебе чорт підняв на перекладину: про повішеного).
   Тото – оте, оце.
   Травити – їсти.
   Трактамент – частування, гостива.
   Траснути – ляснути («минув вік, як у батіг траснув»).
   Тратитись – також: кінчати життя самогубством.
   Тратувати – топтати.
   Трафити – потрапити, натрапити («дужий, ей, тото дужий, але на дусшого трафив»); влучити («як мене куля трафить»).
   Трафіка – тютюнова крамничка (трафіка з папірками – така, де є й папір на цигарки).
   Третильник – бідняк, що обробляє чуже поле за третину врожаю.
   Тридні – тут: життя («чоловік, що мус свої три дні на місці коротати»).
   Тринкар – могорич.
   Трібувати – пробувати.
   Тріло – отрута.
   Тріскатися – також: побиватися («„А ви ж чого так тріскаєтеся?” – питаю»).
   Трубити (зерно) – теребити, терти, нищити («миші зерно трубять та шкоду робля»).
   Трунва – труна, домовина.
   Трунок – 1) напій («загальним трунком галицьких голодарів є горівка»); 2) шлунок («бо чого ми будемо сидіти за столом, як трунок нічо не приймає?»).
   Трутити, тручати – штовхати, спихати («люди падуть удолину так, якби їх хто трутив у бульбону»); вскочити, стрибнути в щось («трутю в став»).
   Тумана пускати – обдурювати.
   Турма – зграя птахів.
   Туск – туга, сум, жаль.
   Тямити – тут: пам’ятати («Приходиться вже мамині співанки забувати! А ще донедавна тямив»).
   Тьи – тебе.

   Уберія – одяг, вбрання.
   Увалити – 1) витратити, заплатити забагато («увалила-м два леви, як у болото»); 2) перебити («уваліть му ноги, як псові, аби тєгав за собов»).
   Ув’євати – в’янути.
   Увихатися – поспішати з роботою, поратись («жінка слухає тото та, як скрипочка, увихаєси по хаті»); безперестанку рухатись біля чогось, сновигати («по селі увихаютси шандарі»).
   Угурний – упертий; набридливий, настирливий.
   Уздріти – побачити.
   Укінчений – такий, що має належну підготовку, вміння, з належною освітою. В листі до Кобилянської вживано в іронічному сенсі: «укінчений» тут значить – заздалегідь вибраний (молодий чоловік), але якраз ще не «підготовлений» до того, що на нього чекає («Старий йде до якогось укінченого і просить на склянчину»).
   Україна – також: край.
   Умислово – розумово.
   Упіс – вступна плата (грошовий внесок за впис в члени банку і т. ін.).
   Уряд – також: державна служба, посада («по слабості я зараз виступив з уряду, подався на пенсію»).
   Урядкувати – порядкувати, розпоряджатись.
   Урядник – урядовець, чиновник.
   Усотаний – висмоктаний, виснажений; буквально: такий, з якого всі сили висотали («увечір лиш си укажеш до хати такий, як віхоть, як мийка, усотаний, а вони тобі в один голос і жінка, і діти: «Нема хліба!»).
   Утворитися – також: розпочатися.
   Уторгати – здобути великою працею; вимучити.

   Фаєрман – тут: крутій.
   Файний, файно – гарний, гарно.
   Фалатє – дрантя, лахміття, дрібні шматочки.
   Фамілія – сім’я, родина.
   Фасувати – діставати, одержувати; фасувати пенції – одер жувати сталу заробітну платню.
   Фатати – хапати, ловити.
   Феник – австрійський мідний гріш («коби-с, мамо, вішолопала послідний феник, то би обідець був»).
   Ферії – канікули.
   Филя – 1) хвиля; 2) хвилина, мить.
   Фіра – віз.
   Фірман – візник.
   Фіст – хвіст.
   Форсуватись – надто напружуватись.
   Форт – безперестану («дзвінок на горі форт дзвонить»).
   Форшпан – обов’язкова (по черзі) селянська служба підводою з конем («їхати форшпаном», «йти на форшпан»).
   Фотель – крісло.
   Фукати – виявляти невдоволення («фукають бідні, їде або не їде»).
   Фунтова мука – борошно найвищого ґатунку, яке продавали на фунти («хліби, як точила, та такі білі, як з фунтової муки»).
   Фурєти – кидати, жбурляти («а житє наше фурєти будем ворогові під ноги, як вошиву сорочку на войні»).
   Фурнути – кинути, скинути («фурни тото катраннє» – скинь оце лах міття).
   Футитися – тягатись, волочитись.

   Хабаль – розпусник, гульвіса, волоцюга, любовник.
   Халасувати – їсти поспішаючи, давлячись («халасував, аж йому очі вилазили»).
   Хапатня – 1) поспіх; 2) хапанина, хабарництво, здирництво.
   Хвалений – ухвалений, затверджений, призначений.
   Хибувати – бракувати, не вистачати («які мені побожні, лиш фоста на заді хибує»).
   Хилєтиси – згинатись, хилитись.
   Хина – Китай.
   Хісно – корисно.
   Хлоп – селянин, чоловік; мужик (пол.).
   Хлопєнний – дужий, міцний («ото-сте були хлопєнна дівка, годна-сте були»).
   Хов – вирощування, плекання.
   Холод – тінь, холодок.
   Хомнути – вдарити («Господи, як Каленик Золотий не хомне Касіянка у писок, аж повна миска нацюркотіла»).
   Хорбак – хребет, спина.
   Хороми – сіни.
   Хосен, хісна – користь, вигода.
   Хотя – 1) хоча; 2) хотять.
   Хрунівство – в Галичині на початку XX ст. ганебне суспіль не явище: купівля-продаж виборчих голосів; в переносному розумінні – зрадництво, запроданство.

   Цайг – дешева фабрична бавовняна тканина; цайговий – із такої тканини.
   Цалком – зовсім.
   Цара – сила, велика кількість, юрба («я ще малий був, але так як сегодня виджу цару народа на єго подвір’ю»).
   Цему – цього («я цему не вітримаю»).
   Цент – копійка.
   Цертифікат – посвідчення.
   Цес – цей.
   Цєпати, цівати: цвірінькати як горобець або курча (звуконаслід.).
   Ци – чи («ци ти здуріла?»).
   Цибух – чубук.
   Цинтель, до цинтля – вщент, дощента.
   Цирулик – перукар.
   Цівка – 1) струмінь; 2) шпулька в човнику верстата («дощ ллє, як з цівки»).
   Цізорик – складаний ножик.
   Цілий – також: весь («Іван дрожав цілий, чув на собі цілу вагу страшних своїх слів»).
   Ціпати – пищати.
   Ціпко – дуже, міцно.
   Цісар – австрійський імператор.
   Ціха – характерна риса, ознака, прикмета; тавро.
   Цофнути(ся) – повернути, податись назад; скасувати ухвалу; взяти назад слово; відступити(сь); зректись.
   Цукатися – чіплятись, підступати («нечисте цукнулоси до мене»).
   Цюркотіти – струменіти, текти.

   Чалапати – йти поволі.
   Чворогранний – чотирикутний.
   Чей – либонь, мабудь, певно.
   Челядь – наймити, батраки.
   Чепіги – рукоятки плуга.
   Чепірнатий – розчепірений, кошлатий, скуйовджений («ще чепірнате таке, як нечисане повісмо»).
   Черес – шкіряний пояс, в якому носили гроші (очевидно, від старослов’янського «чресла»).
   Черці – ченці.
   Чиколонки – кісточки пальців.
   Чилєдинка – челядь, жіноцтво.
   Чипіти – нерухомо стояти або сидіти на місці («певне, чипить на снігу та й ме кашляти»); чатувати, вартувати («Романиха її накрила своїм кожухом і чипіла над нею»).
   Читальники – члени читальні.
   Чихати – чухати.
   Чічка – квітка.
   Чомбаран – виродок.
   Чупер – чуб, чуприна.

   Шандар – жандарм.
   Шати – вбрання, багата одежа.
   Шваґер – узагальнююча назва родича через одруження: шурин (брат жінки), зять (чоловік сестри), дівер (брат чоловіка).
   Шіфа – корабель (від нім. das Schiff – судно, ко рабель).
   Шкільне – плата за навчання в школі.
   Шкіц – начерк, ескіз (нім. die Skizze).
   Шкоботати, скоботати – лоскотати.
   Шкода – втрата.
   Шлюс – кінець, край.
   Шлях трафив – лайка: побила лиха година, грім побив («най того вола шлях трафить, що го корова б’є»).
   Шпіхлір – комора, де селяни тримають збіжжя, борошно тощо.
   Шпотатися – спотикатись, зашпортуватись.
   Шпуряти – жбурляти, кидати («я ті книжки пошпу рєю»).
   Штерн – зірка (нім. ştern); перен.: військові знаки («втяти штерна» – розжалувати, зняти з посади, вигнати з армії, буквально – зрізати, відпороти зірку).
   Штири – чотири.
   Штроф – штраф.
   Штубак (із першої класи) – учень-початківець, незнайко.
   Штудерний – хитрий, кмітливий; розумний, дотепний, вигадливий.
   Штука – 1) хитрість; 2) мистецтво
   Шубравий – обідраний, злиденний
   Шуруй – геть, забирайся; шурувати – тікати
   Шустка – дрібна монета, 6 (згодом 10) крейцерів

   Щезник – домовик, дідько, чорт
   Що до лаби – дощенту

   Як все – як заведено, як звичайно, як завжди («та й як все не вітєкав» – як завжди не хватило грошей).

   Володимир Яськов

Василь Стефаник Камінний хрест (збірник)

Лесева фамілія [6 - Новелу створено в 1898 році, а вперше вона з’явилася друком у «Синій книжечці» (с. 38–44).]

Мамин синок [7 - Твір написано в 1898 році і вперше надруковано в збірці «Синя книжечка» (с. 47–53). Присвячено трирічному синові В. і С. Морачевських «Юрчикові» (1896–1935).]

Майстер [8 - Новела створена, скоріше за все, в 1898 році і вперше надрукована в «Синій книжечці» (с. 57–64).]

Катруся [10 - Точна дата написання твору невідома. Припускають, що сталося це десь у 1898 або на поч. 1899 року. Новелу вперше надруковано в «Синій книжечці» (с. 75–84).]

Осінь [13 - Новелу написано в 1898 році і вперше опубліковано в збірці «Синя книжечка» (с. 101–108).]

Шкода [14 - Як і попередня, ця новела створена в 1898 році й уперше надрукована в «Синій книжечці» (с. 111–115).]

Лан [25 - Уперше надруковано в збірці «Камінний хрест» (с. 69–70). А приблизна дата написання мініатюри – 1898 або початок 1899 року.]

Вістуни [32 - Новелу написано, ймовірніше за все, 1900 року і вперше опубліковано в збірці «Дорога (с. 15–16).]

Май [33 - Створено приблизно 1900 року і вперше надруковано в збірці «Дорога» (с. 19–24).]

Озимина [39 - Вперше опубліковано в збірці «Дорога» (с. 72–74). Приблизна дата написання – 1900 рік.]

Такий панок [41 - Надруковано вперше в збірці «Дорога» (с. 84–90). Час написання – приблизно 1900 рік.]

Моє слово [43 - Див. примітку до «Дороги».]

Пістунка [50 - Новелу написано влітку 1921 і того ж року надруковано в «Учительськім календарі на рік 1922» (Коломия. – 1921. – С. 38).]

Новели 1926–1933

Гріх [66 - Ця новела написана, а власне – продиктована, спеціально до ювілейного видання творів восени 1933 року. Там вони вперше були й опубліковані (с. 213–222).]

Серце

Іван Семанюк

Про ясне минуле [123 - Вперше надруковано в «Альманасі українського студентського життя в Кракові» (Краків, 1931. – С. 9 – 11).]

Жолудки наших робітних людей і читальні

Листи

До О. К. Гаморак

До О. К. Гаморак

До Л. В. Бачинського

До Л. В. Бачинського

До А. Шмиґельського

До В. І. Морачевського

До В. І. Морачевського

До В. І. Морачевського

До В. І. Морачевського

До В. І. Морачевського

До В. І. Морачевського

До В. І. Морачевського

До В. І. Морачевського

До В. І. Морачевського

До В. І. Морачевського

До В. І. Морачевського

До Л. В. Бачинського

До В. І. Морачевського

До В. І. Морачевського

До О. К. Гаморак

До В. І. Морачевського

До В. І. Морачевського

До В. І. Морачевського

До В. І. Морачевського

До С. А. Морачевської

До В. І. Морачевського

До С. А. Морачевської

До В. І. Морачевського

До С. А. Морачевської

До С. А. Морачевської

До С. А. Морачевської

До В. І. Морачевського

До В. І. Морачевського

До О. К. Гаморак

До В. І. Морачевського

До О. К. Гаморак

До С. А. Морачевської

До О. С. Маковея

До О. С. Маковея

До В. І. Морачевського

До В. І. Морачевського

До О. Ю. Кобилянської

До О. Ю. Кобилянської

До О. Ю. Кобилянської

До О. Ю. Кобилянської

До О. Ю. Кобилянської

До В. І. Морачевського

До О. Ю. Кобилянської

До О. К. Гаморак

До К. Гаморака

До О. К. Гаморак

До В. І. Морачевського

Василь Стефаник
Камінний хрест (збірник)

Новели
1926–1933