Олег Галетка
Гроші, Куба і література

//-- Дипломант Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА» --//

   «Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захоплюючу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.
Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

   Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки брендa найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.
   Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.
   Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.
koronatsiya.com

Передмова
Сірий кардинал

   Ця книга про літературного негра, про головного редактора великого українського видавництва, про розбещене дівчисько, про великого боса, про недоробленого українського Че Гевару, про маріонетку, про руду бестію, про шизофренію, про гроші, Кубу і літературу.
   З першої фрази «Отут розпишіться» потопаєш в емоціях, що вирують у книзі. Мені це нагадало своєрідний транс, коли навколишні проблеми перестають тебе стосуватися, ти шукаєш шляхи до вирішення проблем героїв роману аж доти, доки не розумієш, що все зовсім інакше, зовсім не так, як зробив би ти, і навіть не так, як ти міг собі уявити. Коли я читав, то уявляв собі Олега Галетку, який сидить у кімнаті: у нього в руках купа мотузок, за які він смикає своїх героїв, зіштовхує їх чолами в реальному житті й переносить біль на папір. Це дивовижне явище, коли велика кількість героїв, на позір не пов’язаних між собою, однієї миті утворюють лабіринт стосунків, де комусь загрожує слава, комусь амур, а комусь… лишається смерть. На наступній сторінці Олег, смикаючи мотузки, перевертає все догори дригом і вже ті, хто забронював собі місце на кладовищі, п’ють мартіні, хрумкотять оливками й палять сигари після сексу.
   Книга вражає динамікою, за якою зовсім не губляться влучні описи зовнішності героїв. Визначити ж характер персонажів автор лишає читачу, виходячи з їхніх вчинків. Перегортаючи сторінку за сторінкою, я впіймав себе на тому, що став одним із них, пробував їм допомогти, знайти себе в шизофренії або ж, навпаки, сховатися від переслідувань. Я так чи інакше жив всім тим переполохом і хаосом, якими жили всі герої роману. Місцями ставало не по-дитячому страшно за головного героя, здавалося, що зараз нитку його життя автор нахабно переріже тупими ножицями, а далі розгрібайте той вінегрет самі, аж тут все стає на свої місця, ти його пробачаєш за такі експерименти зі своєю психікою, переводиш подих і занурюєшся в рядки, знову втрачаючи під ногами землю.
   Можеш не вагатися, читачу, якщо ти тримаєш в руках цю книгу, – читай! Читай – і ти сам зрозумієш, що таке «Гроші, Куба і література». Ти сам дізнаєшся, наскільки серйозними можуть ставати проблеми, якщо ти прихистив Юду зі штучними окулярами і наклеєними вусами, який видає себе за вірного і добропорядного. Ти сам дізнаєшся, наскільки серйозно можуть закрутитися амурні справи, коли кров відступає від голови й потрапляє в більш цікаві місця. Ти сам дізнаєшся про ваги, на шальках яких лежать кар’єра та родина. Ти сам дізнаєшся, що за фрукт Олег Галетка і як він написав роман про марення Кубою, книгою, жінкою, спокоєм, грошима та славою…
   Ігор Зарудко

Гроші, Куба і література

   – Отут розпишіться.
   Чоловік років за сорок із бездоганним зовнішнім виглядом простягнув пухку папку. Парубок, якому призначалися документи, не відреагував.
   – Миколо?!
   На обличчя чоловіка набігла тінь занепокоєння. Хлопець здригнувся. Секунду вертався звідкись із глибин власних думок, ще секунду вивчав папку, а потім узяв документи.
   – Розпишіться, – м’яко, але впевнено повторив чоловік.
   Микола обвів поглядом присутніх. Крім пещеного адвоката, який простягав документи, у кабінеті було троє. Жінкоподібний коротун із пухкими руками й залисиною, гарненька німфа років двадцяти з яскравою косметикою та її батько – солідний чолов’яга в дорогому костюмі, на чиєму обличчі застигла міна зарозумілості.
   – Миколо, ви розумієте, що зараз відбувається?
   Той кивнув. Хоча, якщо бути до кінця відвертим, він погано розумів. Точніше – зовсім не розумів, як опинився тут і як сталося, що все зайшло так далеко.
   – Нам не потрібно, щоб через тиждень ви заявили, ніби ми вас обдурили або силою змусили підписати цю угоду.
   – Ну що ви, пане Вєтров, – устряв коротун. – Микола задумався, він прекрасно себе почуває, і вчора ми з ним ще раз усе обговорювали, тому…
   – Пане Суриков, – обірвав коротуна пещений. – Ви хто?
   – Як хто?
   Коротун смішно заворушив губами, намагаючись визначити підступність запитання.
   – Головний редактор, – зронив Суриков.
   – А я адвокат пана Соломахіна, і прошу відзначити, адвокат упродовж п’ятнадцяти років, і за весь цей час у нас не було серйозних проколів, а тому дозвольте мені вирішувати, які питання й кому ставити.
   Коротун почервонів, як черниця в чоловічій лазні, голосно зітхнув і спробував зобразити незворушність, але великі краплі поту на його чолі видали образу.
   – Я… я нічого такого, я навіть у думках… – бідкався він. Адвокат знову зосередив свій погляд на Миколі. Той з інтересом перегортав аркуші договору.
   – Цей документ підтверджує, що ви передаєте всі права на ваш твір моєму клієнтові, ви також зобов’язуєтеся зберігати в таємниці свою причетність до написання цього твору. Якщо ж ви порушите цю угоду, до вас будуть застосовані штрафні санкції, своїм підписом ви погоджуєтеся із цим…
   Микола знову занурився в себе. Думками відлетів подалі від цього кабінету, дзижчання кондиціонера, гордовитості адвоката, зарозумілості німфи та її тата.
   Він прийшов сюди… Микола вперше прийшов у цей кабінет чотири місяці тому. Приніс рукопис. Рукопис роману або повісті? Він сам не знав, що приніс. Парубок приніс свої думки на ста сторінках формату А4 дванадцятим шрифтом із полуторним інтервалом. Напевно, якби такі вимоги до оформлення рукописів були в епоху Достоєвського, то нинішнім старшокласникам було б набагато легше вивчати літературу. Половину б класики просто не прийняли у видавництвах, і ніхто б її ніколи не надрукував. Отож він приніс надруковані думки й залишив у секретаря.
   А потім він забув. Забув про те, що колись щось писав, про те, що чекав відповіді, про те, що його думки можуть когось зацікавити. Забув.
   Йому подзвонили. Звичайного червневого дня мобільний задзижчав невідомим номером, і його попросили приїхати. Він пам’ятає цей кабінет.
   – Це дуже посередньо, дуже…
   Це були перші слова, які сказав Суриков у їхнє перше знайомство. Першим же бажанням Миколи було вдарити в морду коротуну. Не в обличчя, а саме в морду цьому товстому коротуну з лискучою залисиною й жіночими руками. Потім здоровий глузд вирішив угамувати шаленство скривдженого автора й усе ж дослухати. Іноді й товсті коротуни говорять щось розумне. Таки він головний редактор, переконував здоровий глузд, людина, яку годує слово, до неї варто прислухатися.
   – Посередність у кожнім слові, подібною макулатурою в мене завалена вся шафа…
   Ударити в морду закортіло вдвічі сильніше. Ударити в ніс, щоб із цієї товстої червоної картоплі полилася крівця. Полилася по пухких губках, гладенькому підборідді на ідеальну білу сорочку. Ударити так, щоб кісточками пальців відчути, як ламається носовий хрящ.
   – Ви мене слухаєте? – товстун підвищив голос.
   Молодий хлопець, який сидів напроти, здригнувся. Було неприємно залишати такі райдужні фантазії, але реальність вимагала його присутності.
   – Так, звісно, і дуже уважно.
   – Як вас? Забув!
   – Микола, можна просто Коля, – хлопець посміхнувся.
   – Отож, Колю, – продовжував головний редактор. – Звичайно, у вашому творі є зернина чогось нового, оригінального, але загалом це суцільна банальщина. Та ще й із безліччю граматичних помилок.
   – Але ж редактура їх виправить.
   – Юначе, можливо, ви вважаєте, що редактор за вас і книгу напише? Редактор на те й редактор, щоб редагувати, а не писати. А редагувати тут нема що, тут треба писати все з нуля. Творові потрібен стиль, сюжет, напруга. А у вас що?
   – Що?
   – І що у вас за обсяг?
   – Тридцять тисяч слів, мені здається, за таким обсягом майбутнє літератури. Динаміка сюжету, відсутність великих описових частин. Книга для нового покоління. Молодь лякають товсті фоліанти. А такі твори не втомлюють, узяв у дорогу, прочитав за раз, перейшов до наступного.
   Товстун замахав руками.
   – Припиніть нести казна-що. Я в цьому бізнесі майже двадцять років, і те, що ви говорите – це цілковита…
   – Посередність, – хлопець посміхнувся.
   Посміхнувся хижо, із викликом. Товстун здригнувся, але продовжив.
   – Нісенітниця! – закінчив він. – Цілковита нісенітниця! Цікавий роман не стомить ніколи! Треба як мінімум сто тисяч слів, якщо ви претендуєте на звання автора романів.
   – Але ж «Алхімік» Коельо приблизно такого ж обсягу?
   – Ви не Коельо, – заверещав редактор. – А ваш…
   Він потряс рукописом Миколи.
   – Це далеко не «Алхімік», я чому з вами так довго розмовляю – я хочу, щоб ви зрозуміли, що я не проти вас, я за вас. Але вам потрібно багато й ретельно працювати…
   Микола й сам не міг збагнути, чому черговий редактор чергового видання так довго з ним розмовляє. Куди поділися короткі повідомлення: «Дякуємо за вашу увагу до нашого видавництва, але, на жаль, ми не зацікавлені у вашому творі». Чому цей товстун майже п’ятнадцять хвилин каламутить повітря подихом гастриту, чому не доручив секретарці відшити чергового писаку-посередність електронним листом?
   – Ви знову кудись відволіклися, – пробубнів товстун.
   – Я тут, – відповів Микола. – І я, напевно, піду.
   Він підвівся.
   – Але ж?!
   – Так-так, полірувати стиль і підтягувати «провислий» сюжет.
   Микола простяг руку до рукопису. Товстун хотів зупинити хлопця, проте це б зовсім не в’язалося з тим, що він так довго викладав. І редактор це розумів. Зрозумів і подумки похвалив себе за мудрість, яка підказала йому зробити копію рукопису й покласти її в стіл.
   – Не буду обтяжувати вашу шафу, – Микола помітив жест редактора. – Захоплю цю макулатуру із собою.
   – Ви, головне, не кидайте писати, і я хочу вам допомогти. А то знаєте, як воно буває, люди наслухаються лестощів від родичів і вважають…
   – Усього доброго, спасибі за поради й витрачений час.
   – Жодних проблем, я тут для цього…
   Домовити фразу товстун не встиг, двері за хлопцем зачинилися.
   Микола вийшов із кондиціонованого холу видавництва в розпечене повітря міста. Неподалік від виходу стояла стара чавунна урна для сміття. Вона чорним обгорілим ротом дивилася на хлопця. Урна була порожня. Микола підійшов та завмер над жаскою порожнечею смітника. Глянув на рукопис, який притискав до грудей, потім знову в урну Заніс папку над чорною порожнечею. Розтиснув три пальці, утримуючи рукопис тільки великим і середнім. Від спеки шкіра стала вологою, папір заковзав. Микола здригнувся, піймав папку лівою рукою й знову притулив її до грудей.
   Хлопчина вирушив до зупинки. Ідучи в затінку лип і вдихаючи коктейль із ароматів вихлопних газів, пилу міста й квітучих дерев, він намагався визначити свій стан, розібратися у своїх відчуттях?
   Та хвилинна слабкість «скривдженого художника» танула з кожним кроком. Йому була незрозуміла сама причина сьогоднішньої зустрічі. Отримувати відмови він звик. Але раніше це були короткі повідомлення, максимум – кілька слів по телефону. Зараз же його запросили прийти особисто. Може, це вселило в нього примарну надію, з якою було так важко розставатися.
   Він прямував до зупинки й точно знав, що станеться далі. Він приїде додому. Буде довго дивитися у вікно. Можливо, знову перечитає свій рукопис. Зниже плечима. Зайде на декілька літературних сайтів, вибірково почне читати чужі твори. Ще раз зниже плечима. Адже він пише краще! Тоді чому? У тисячний раз поставить це запитання собі.
   А післязавтра він укотре пообіцяє собі, що більше не писатиме, що це не його, що людина із твердою трійкою з мови не здатна писати цікаві книжки. Це буде післязавтра.
   Але вже за тиждень він вертатиметься з роботи, і все почнеться знову. Спершу – ідея. Зернятко історії, яку йому захочеться розповісти світові. Два тижні Микола оберігатиме це зернятко. Розглядатиме його на світлі, зважуватиме на долоні, прикладатиме до вуха. Сумніватиметься, а чи варто саджати його в землю, чи варто йому дозволити пустити коріння у своєму мозкові. А потім – через два тижні роздивлянь і вагань – знову сяде писати. Напише небагато, може, абзац або сторінку, а чи навіть дві, але не більше. Та цього буде достатньо. Паросток приживеться.
   Щодня він збільшуватиметься на одну-дві сторінки. Він проникатиме корінням глибше й глибше в мозок і душу. Микола закохається в героїв. А через два місяці народиться твір.
   Який знову опиниться в шухляді!
   Микола здригнувся. До зупинки під’їхала маршрутка, двері відчинилися, і хлопець увійшов.
   Усю дорогу притискав папку до грудей. Стояв і дивився на рекламний аркуш із незабутнім відпочинком. У голові знову й знову звучали слова редактора. Посередність.
   Вийшов на одну зупинку раніше: чи то через задуху в салоні, чи сподівався, що на вулиці легше позбутися похмурих думок. Зайшов у продуктовий магазин, довго вибирав ковбасу, немов намагаючись відшукати в ній щось індивідуальне. Вибрав.
   Квартира зустріла тишею й спертим повітрям. Вікна не відчиняв, на вулиці було ще гірше. Кинув папку на стіл, роздягнувся й знову в думках повернувся до розмови. Що більше його зачепило? Те, що його обізвали посередністю або вказали на те, що він не пише, а переписує «чужі заїжджені штампи»? Графоман. Так, здається, сказав коротун.
   «Ви графоман, батечку! Графоман».
   Шукав значення цього слова в Інтернеті. Знайшов. Довго приміряв себе до визначення, усе зійшлося. Потім відкрив книгу якогось відомого модного письменника. Відкрив навмання. Прочитав абзац, відзначив штампи, глянув на критерії визначення графомана. Посміхнувся.
   Микола не полінувався, підвівся, довго шукав Достоєвського. «Біси». Знову відкрив навмання. Чотири рази перечитував абзац, визначення графомана теж підходило. Закрив книжку.
   Розв’язав папку з рукописом, тобто машинописом, чи то пак – роздруківкою, правда, ці слова навряд чи підходять. Довго дивився на аркуші. Вони нагадували йому понівеченого сніговика. Усе, що не виходило чи не складалося в житті, нагадувало Миколі понівеченого сніговика. Психологи мають рацію, коли причини наших невдач починають шукати в дитинстві. Хлопець не був винятком. Цей сніговик-бідачка був родом звідти.
   Він ліпив його дві години. То була зима. Сьома або восьма зима в його житті. Зимові канікули. Мокрий сніг і спустілий двір. Друзів не було. Хтось занедужав, хтось виїхав до бабусі, а хтось просто сидів удома. А Микола вийшов. Сніг мав от-от розтанути, і Коля вирішив зліпити сніговика. Із першою кулею він перестарався, скачавши її розміром собі по груди.
   Друга була на підході. Годину він витратив на те, щоб за допомогою санчат і гілок затягти ту кулю на першу. А коли третя опинилася на місці голови, маленький Коля був мокрим наскрізь. Він уставив ціпки замість рук. Сходив до теплотраси, що пролягала неподалік, і назбирав грудочок незамерзлої землі. Зробив очі, рота, ніс, ґудзики. Виснажений, але задоволений від результату сів на санчата.
   Треба було йти додому переодягатися. Коля останній раз із любов’ю оглянув власне творіння й пішов додому, тягнучи за собою санчата. Він їв гарячий борщ і дивився на сніговика під вікнами. Їв. Усміхався й дивився. Їв і всміхався саме п’ять хвилин. На вулицю вибігли дорослі хлопці, які за кілька секунд ногами розламали сніговика.
   А він сидів і дивився у вікно, як троє прищуватих молодиків топчуть його працю.
   Зараз Микола дивився на зім’яті аркуші, а перед очима була купа брудного снігу. Зім’яті старання, зім’яті почуття.

   – Миколо, можливо, нам усе ж слід перенести нашу зустріч? Адвокат смикав запонку. Хлопець укотре здригнувся, довго вивчав адвоката, відзначив нервове напруження коротуна, перехопив зацікавлений погляд німфи й відчув важкий тиск її тата.
   – Усе нормально, я усе чую й усе розумію.
   – Тоді повторіть, що я сказав.
   – Ви запитали, у якій валюті я бажаю отримати гроші.
   Адвокат кивнув, редактор полегшено видихнув.
   – Ми чекаємо відповіді.
   – У вас із собою у якій?
   – У доларах.
   – Нормально.
   Чоловік заліз у внутрішню кишеню піджака. Микола посміхнувся. Не в кейс, не в сумку, а саме в кишеню. Його купили з кишені. Пригорщею мідяків. Микола здригнувся. Усвідомлення власної дешевизни неприємно залоскотало самолюбство. А може, встати, послати всіх на х…, розірвати контракт і піти? Ось так, кинути їм в обличчя клаптики паперу й піти. Залишитися при своєму. Нехай без цих зелених папірців, але з гордістю, із усвідомленням того, що не проміняв свою обдарованість на гроші. Що… Обдарованість? А чи є вона?
   Він знову повернувся туди, звідки почав. Знову чотири пари очей чекали від нього дії. А він, як незаймана дівчинка, метушився поміж власним «я» і купкою доларів.
   – Навіщо вона вам? Навіщо вам посередність, виражена у тридцяти тисячах слів? Що ви будете з нею робити? – запитав він німфу.
   Та лише фиркнула й відвернулася. Хлопець усміхнувся.
   – Нам потрібний не ваш роман, – устряв редактор. – Нам потрібна ідея. Так, я ж вам казав, що ваш стиль і граматика бажають кращого, бажають значно кращого. Але Віолета, – коротун солодко усміхнувся.
   Дівчина відповіла кислою міною.
   – Віолета дуже талановита дівчина. Вона вирішила розвинути вашу тему, так би мовити, узяти зерно оповідання й перетворити його в повноцінний роман, тому що написане як на цей момент не можна подавати читачеві. Це начерки, це…
   – Я зрозумів, – перебив Микола.
   У кімнаті знову запала мовчанка. Усі виказували нетерпіння, але чекали. А Микола намагався переконати себе. Уже понад два місяці він намагався переконати себе у тому, що так починали майже всі. Що з літературного «негра» він виб’ється в белетристи, що це черговий щабель, який потрібно подолати. Це саме те, чого він так чекав. Нехай не його ім’я буде на книжці, але це однаково крок до успіху, якщо з’явилися люди, які бажають платити за його слова. За його тридцять тисяч слів і декілька розумних думок. І він ще про щось думає? Він намагається знайти виправдання собі? Він… він ще раз подивився на гроші. Дві тисячі доларів. Три або чотири місячні зарплатні. Скільки він писав ці тридцять тисяч слів? Два місяці. Дебет сходився із кредитом. Числа окупали себе, але от тільки внутрішнє «я» не визнавало цифр.
   Адже на тому папері були не просто слова. То були його думки, щось, що він намагався донести світові. Те, що світу плювати на це, поки неважливо. Головне, що після того, як він візьме гроші, ці думки перестануть бути його. Він продасть їх, він віддасть частину себе комусь іншому. Навіть не комусь, а конкретній двадцятирічній плюгавці, яка дме кульки з жуйки й гидливо стежить за його ваганнями.
   А може, вистачить цих райдужних мрій? Може, варто нарешті зрозуміти, що він не письменник. Він графоман. Людина, що пише слова, але не романи. І це його ціна. Ціна за набраний текст. Упорядкованість літературних штампів, які він десь колись прочитав. Класики народжуються дуже рідко. А пише майже кожен.
   Микола знову глянув на стосик паперів. Обсяг угоди практично дорівнював обсягові твору.
   – Скільки слів? – Микола хитро підморгнув адвокатові. Той наморщив чоло, звів брови. Розумовий процес заволодів чоловіком, але питання він так і не зрозумів.
   – Кажу, скільки слів в угоді?
   – Е… – чоловік розгубився. – Не знаю, а яке це має значення?
   – Цікаво!
   – Слухай, мислителю, – батько дівчини промовив уперше з початку зустрічі.
   Здригнулися всі, крім Миколи. Кілька секунд вони вивчали одне одного. Людина, яка досягла верхнього щабля успіху, і молодий літератор, який зрозумів, що втрачати йому нічого.
   – Наша зустріч затяглася! Або ти підписуєш документи, або відмовляєшся і сповіщаєш про це виразно й голосно…
   – Тату! – уклинилася дівчина.
   Адвокат і редактор мимоволі втягли голови, їхні тіла відкинулися на спинки крісел, намагаючись бути якнайдалі від передбачуваного вибуху гніву. На вилицях батька заграли жовна, кілька секунд він боровся з внутрішнім гнівом, а потім голосно видихнув.
   – Мені потрібний саме цей текст!
   Дівчина зробила вигляд, що не помітила намагання батька залишитися в людській подобі, а не перетворитися на монстра з піною на губах.
   – У вас електронний варіант угоди є?
   Микола грав «на добивання». Адвокат кинув переляканий погляд на боса, той ледве кивнув.
   – Так.
   – Гляньте «Властивості документа», будь ласка.
   Микола зобразив найввічливішу усмішку із власної колекції. Адвокат завис на кілька секунд, потім дістав із сумки невеликий ноутбук і розкрив його.
   – Я не знаю, як подивитися цю статистику.
   Чоловік розвернув комп’ютер до Миколи. Той зайшов у властивості, вибрав статистику. Усміхнувся. Двадцять сім тисяч слів. Двадцять сім тисяч слів угоди на купівлю тридцяти тисяч слів думок, тексту, марення. Микола підвів очі. Усі дивилися на нього.
   – Я згоден.
   Хлопець поставив два короткі підписи в потрібних місцях, підхопив стосик купюр і підвівся.
   – Я ще раз прошу, щоб ви з усією серйозністю поставилися до пункту про нерозголошення…
   – Я вже забув.
   Знову чарівна усмішка.
   – А Вам, панно, удачі з вашим романом. Хоча б прочитайте його!
   Микола козирнув і вийшов із кабінету.
//-- * * * --//
   Вони їли мовчки. Чоловік років п’ятдесяти п’яти в ідеально скроєному костюмі й молода дівчина в розтягнутій майці та джинсових шортах. Їли, не поспішаючи, і водночас було видно, що кожна хвилина спільного перебування коштує великих зусиль.
   – Як мати? – порушив мовчання чоловік.
   – Тобі й справді цікаво?
   Дівчина відправила до рота оливку із грецького салату.
   Чоловік знизав плечима.
   – Я так і думала.
   Дівчина знову повернулася до тарілки. Принесли гаряче. Підлили вина.
   – Па, а може, скасуємо ці обов’язкові обіди раз на тиждень, а? Мені двадцять один стукне через тиждень, і я реально бачу, як тебе це напружує!
   Дівчина вп’ялася очима в батька, який не відривав погляду від супу. Навіть зараз із вигляду чоловіка, який поглинав їжу в товаристві доньки, було зрозуміло – думками він далеко.
   Дівчина, не дочекавшись відповіді, зачерпнула ложкою суп. Кілька разів вилила вміст ложки в тарілку й відсунула її, так і не спробувавши.
   – Смачний суп, між іншим.
   Батько витер губи серветкою й відклав ложку. Його сірі очі уважно вивчали доньку, яка з кожним днем усе більше нагадувала матір. За багато років у бізнесі чоловік навчився стримувати емоції, але кожна зустріч із нею була міні-стресом. Спочатку його дратувала її зовнішність, а саме схожість із матір’ю, колишньою дружиною – жінкою, яку він так і не зумів приструнити. Донька дорослішала, схожість ставала помітнішою, і він звик. Він змирився з її крутою вдачею, примхливістю, неслухняним і вічно скуйовдженим темно-каштановим волоссям. Навчився спокійно дивитися в ці нахабні, але від того не менш гарні карі очі. Навчився пропускати повз вуха в’їдливі шпильки й дурні репліки, за які будь-хто інший міг поплатитися якщо не життям, то, як мінімум, здоров’ям. Але, незважаючи на все це, йому були потрібні ці зустрічі. І скільки б раціональних причин він не знаходив, намагаючись припинити спілкування, але щотижня особисто призначав зустріч.
   Віолета – ще один вибрик її матері. Навіть ім’я, яке він уважав дурним, згодом стало невід’ємною частиною образу доньки. Іноді він намагався уявити, як сам назвав би дівчинку, але, на жаль… Кращого варіанта не знаходив.
   – Що бажаєш на день народження?
   Принесли десерт. Віолета колупала морозиво й була десь далеко. Чоловік у дорогому костюмі, її батько, а за сумісництвом Соломахін Ігор Вікторович – бізнесмен далеко не середньої руки, продовжував вивчати доньку.
   Коли діти зростають у заможних родинах, їх важко здивувати. І з кожним днем народження це стає майже неможливо. Світовий автобуд не встигає створювати дамські кабріолети для дочок олігархів. І вони змушені страждати, розсікаючи місто на однотипних «ауді» й «порше», оскільки й «бентлі» вже моветон.
   От і зараз Ігор Вікторович дивився на доньку й розумів, що його фантазія вичерпалася. Він утрачав інтерес у її очах. Йому більше нічим її здивувати. У сім років – поні, у дванадцять – хлопчачий гурт, який увесь вечір співав тільки для неї. У шістнадцять – «порше» із правами, у вісімнадцять – власний магазин, двадцять – яхта. І от двадцять один. Батько був уже не потрібний. Він перетворювався на буркітливого старого, із яким потрібно зустрічатися раз на тиждень, обідати, слухати його докори, і все це заради того, щоб на кредитній картці залишався плюс. Утім, яблуко від яблуні.
   – І все ж я хотів би почути твої побажання.
   Чоловік чекав.
   – Я не знаю.
   Вона знизує плечима.
   – Чогось же ти бажаєш?
   Вона знову знизує плечима. Нудьга. Останнім часом батько її дратував. Вона не могла зрозуміти, чому всі бояться його. Цього майже старця із вічно незадоволеним обличчям і запальним характером.
   Що він міг їй запропонувати? Черговий автомобіль або бутик? У людей купа грошей, а фантазії – нуль. Навіть нова модна фішка – перетворення на зірку – уже вважалася поганим смаком. У Віолети дві подруги записали свої перші альбоми й знялися в кліпі. Нудьга зелена. Тим більше, вона не вміла співати, а власного розуму вистачало на те, щоб не виставляти себе посміховиськом і не лізти в шоу-бізнес. Дівчина не бажала ставати черговою «звіздулькою» у стрінгах із багатим татом за лаштунками.
   Вона прагла чогось свого. Але не банальний овочевий магазин або салон нібито італійського одягу. А щось нове, чого ще не було в місті. Вона прагла щось.
   – Здивуй мене, – вона посміхнулася.
   Ігор Вікторович здригнувся, на мить йому здалося, що перед ним сидить колишня дружина. Мороз неприємно защипав спину.
   – Кондиціонер зменш! – спробував сховати переляк за лементом чоловік.
   Охоронець, який сидів через столик, метнувся до кондиціонера.
   – Я вже доїла! Тарілку перевіряти будеш? – знущалася дочка.
   Чоловік стулив щільно губи, жовна затанцювали на його щоках.
   – Ну, тоді поки – па-па.
   Дівчина посміхнулася (копія матері, подумав Соломахін), підвелася й пішла до виходу. Ігор Вікторович роздратовано зім’яв серветку.
   Він хотів її здивувати. Навіть не здивувати, а довести, що він кращий, важливіший за матір. За ту стерву, яку він так і не зміг зламати під себе. Бажав довести, що в цьому світі він може те, чого ніколи не зможе її мати. Ніколи. Чоловік оглянув зал. Ресторан був порожній, тільки його власна охорона напружено стежила за босом. Після зустрічі з дочкою Ігор Вікторович завжди залишався напруженим.
   – Агов, – Соломахін свиснув круглолицьому охоронцеві й махнув рукою.
   Той запитально тикнув себе пальцем у груди, розгублено глянув на напарника і, отримавши від боса стверджувальний кивок, підійшов до столика.
   – Сідай.
   Хлопець сів.
   – Дружина є?
   Соломахін вивчав охоронця. Ім’я хлопця він не пам’ятав, не запам’ятовував принципово, ніколи не цікавився особистим життям, ніколи не вітався.
   – Ні.
   Хлопець замотав головою.
   – А баба є постійна?
   – Дівчина є, – кивнув хлопець.
   – Баба, дівчина… Яка нахрін різниця!? День народження коли в неї?
   – Було два місяці тому, – відповідав охоронець.
   – І що ти їй подарував?
   – Ланцюжок із кулоном.
   – І все?
   Ігоря Вікторовича дратувала стриманість у голосі підлеглого. Він сам не розумів, навіщо покликав цього вузьколобого кандидата в майстри спорту з тайського боксу. Соломахін не вірив, що цей телепень зможе чимось йому допомогти, але ідей не було, а тому годилися будь-які. Мозковий штурм, так, здається, це називається.
   – Так, – відповідав хлопець.
   – Ну, а так щоб здивувати? Ну, я не знаю, машину квітів або поздоровлення на радіо, а чи під її вікнами фарбою щось написати?
   – Н-ні, – гугнявив охоронець.
   – Ясно, вільний.
   Хлопець устав, секунду м’явся в нерішучості, побоюючись того, що бос не все сказав, а потім відійшов до напарника.
   Потрібна була ідея! Потужна, яка б докорінно змінила ставлення дочки до нього, до батька, до реального чоловіка, який може в цьому світі все. За єдиним винятком – підкорити колишню дружину. Ця думка знову боляче вколола самолюбство чоловіка. Він голосно вдихнув повітря крізь зуби, підвівся та пішов до виходу.
//-- * * * --//
   Маленький товстий чоловік грайливо всміхнувся й розлив віскі по склянках. Лід у них давно станув. Гладка поверхня столу була присипана білим порошком, немов на столі вимішували тісто, а після – неохайна господиня погано витерла борошно. Більшість столів VIP-зони модного клубу були притрушені таким порошком. Унизу бухкала музика, а тут у кабінках люди перебували в інших світах, до яких вели білі доріжки й кольорові колеса.
   Поряд із чоловіком сиділи дві дівчини. Одна – пухка блондинка у вечірній сукні з декольте, а друга – худа руда особа із завищеною самооцінкою й повною відсутністю грудей. Товстун обіймав блондинку за місце теоретичної талії і щоразу, коли дівчина прикладалася до склянки з віскі, гладив її величезні груди, що звисали до колін. Незважаючи на таку демонстрацію симпатії щодо блондинки, погляд чоловіка не відривався від іншої подруги. Пласка руда дівчина кидала в його бік презирливі погляди й лише фиркала.
   – І ви реально можете нам допомогти? – скривилася руда.
   – Звичайно, мої рибки.
   Пітна долоня товстуна лягла на худу ногу рудоволосої. Та поморщилася, але руку не скинула.
   – Ви не уявляєте, хто я у світі літератури, я бог… я…
   – Літератури?! – стрепенулася худа й гидливо відкинула руку чоловіка.
   Солодка усмішка зникла з обличчя товстого коротуна. Він напружився, прибрав руку з талії блондинки й здивовано закліпав.
   – Літератури, – запинаючись, видавив він. – Я, Суриков Веніамін Павлович, головний редактор видавництва…
   – Тобто ти не займаєшся кіно й кліпами?
   – Я? Ні-і.
   Блондинка ще не зрозуміла, куди хилить руда, але добре знала, що означає такий тон подруги – веселощі закінчені. Вона інстинктивно відсунулася від симпатичного товстуна, хоча не мала нічого проти нього та його щедрої випивки. Але ризикувати стосунками з подругою не хотіла.
   – Даруйте, але ж я й не казав, що…
   – Так якого ти, падло, руки розпускаєш? – заводилася рудоволоса.
   – Я думав, я сподівався, що в нас взаємна симпатія, що ви, дами, не проти мого товариства…
   – Тебе, сука, і з собаками не знайдуть! Лапати він мене здумав!
   Дівчина розстібнула сумочку й засунула в неї руку Чоловік, не розуміючи, крутив головою й ледве чутно промовляв:
   – Вибачте, то що я зробив не так? Я головний редактор, я можу вас прославити краще леді Ґаґи, я ж не відмовляюся від своїх слів… Куди ви дзвоните?
   Руда піднесла телефон до вуха.
   – Це звичайне непорозуміння, давайте все обговоримо. Навіщо нам ще хтось?
   Блондинка не відпускала склянку з віскі.
   – Це я, – відрапортувала в трубку дівчина. – У мене проблеми…
   – Та які проблеми? Я все компенсую, мені не потрібен скандал…
   – Так, тут один руки розпускає…
   – Та що ви таке кажете? Це непорозуміння, я думаю, що ми, як дорослі освічені люди, дійдемо згоди самі…
   – Ми в «Апельсині», добре, чекаємо.
   Руда натиснула відбій.
   Через десять хвилин два чоловіки витягли головного редактора на вулицю. Вони тягнули його через усю VIP-зону, потім по сходах і через зал. Охорона клубу відверталася, а знайомі перешіптувалися, указуючи вбік вершителя літературної долі. Ніхто не намагався їх зупинити.
   На автостоянці за клубом було тихо. Сурикова штовхнули на асфальт. Він упав, ніяково піджав ноги й притиснув пухкі ручки до грудей. Він був схожий на товсте цуценя сенбернара, якого злі хазяї забрали в матері й вивезли на базар. Над ним нависали величезні люди, а він, такий маленький і беззахисний, сидів на брудному асфальті й тремтів.
   – Розповідай, – великий чоловік у чорній футболці й червоних спортивних штанях звернувся до дівчини.
   – А де ви так довго їздили? А якби мене отут убивали? – обурювалася руда.
   – Слухай, сестричко, – відповів спортсмен у червоних штанях. – Я зараз не подивлюся, що ти моя родичка, і отримаєш по фейсу. Ти дістала, у тебе що не день, то пригоди. Понти зменш, і жити стане легше.
   – Що? Що ти сказав? Я зателефоную матері й усе їй розповім, як ти мене захищаєш! Братик-кролик! Відвали тоді. Я сама розберуся…
   – Треба було раніше розбиратися, а не телефонувати, а зараз розповідай.
   – Так пішов ти, – руда відвернулася.
   – Це непорозуміння, – подав голос редактор.
   – Заткнися!
   Напарник спортсмена вдарив ногою Сурикова.
   – Катько, що тут було? – спортсмен звернувся до блондинки.
   – Так, нічого, – знизала плечима дівчина.
   – Слухай, кобило! Я половину міста за десять хвилин пролетів не для того, щоб почути «нічого», – передражнив власник червоних штанів. – Або ви зараз усе розповідаєте, або я вас трьох відлупцюю.
   Катерина глянула на подругу – та фиркнула, ніби говорячи, роби, що хочеш.
   – Ми мартіні пили в «Апельсині», – почала Катерина. – Тут цей підійшов, запропонував піти на «віпку» віскаря бухнути. Ми й погодилися. Бла-бла-бла, те та се, він і каже, що з бомонду, ніби продюсер…
   – Я прошу вибачення, але я не казав, що я продюсер, я працюю на видавничий дім «Продакшнбук», – устряв Суриков, усміхаючись.
   – Заткнися, тебе не питають!
   Напарник спортсмена знову стусонув редактора ногою.
   – Ага, – підхопила Катька. – Так і сказав. Ну, ми давно з Машкою твоєю…
   – Мері, – огризнулася руда. – «Машка – це та, яку за ляжку», а я Мері! Скільки можна повторювати!? Я – Мері!
   – Із сестрою твоєю, коротше, давно хотіли у кліпі або в серіалі, на крайняк, знятися, ну й… із цим козлом сидимо.
   – Ноги вже розставили й віскарь тріскаєте, так? – брат Мері посміхнувся.
   – Та пішов ти! – Мері.
   – Ну й що далі? Він кастинг прямо в «Апельсині» влаштував?
   – Лапати він мене почав, – огризнулася Мері. – А потім ще й каже, що книжки тупо друкує.
   – Помилуйте, дівчата, це ж наклеп, це ж обмова. Я головний редактор!
   Напарник спортсмена заніс ногу для удару, але брат Мері його зупинив.
   – Я дуже впливова людина в літературному світі, – продовжував Суриков. – Я можу забезпечити вам славу не меншу, ніж у акторів. Я знаю, як працює система, я все можу. Вибачте, це просте непорозуміння.
   – Коротше, – обірвав спортсмен. – Ти сестричку мою збезчестив, ти розумієш це?
   – Даруйте, це був дружній дотик до коліна, я нічого такого…
   – Так, тихо! Я говорю, ти слухаєш! Слухаєш і погоджуєшся. Зрозумів?
   Веніамін Павлович кивнув.
   – Ти, папашо, не правий! Тобі в такий час треба вдома сидіти, онуків няньчити й кефір на ніч пити, а ти малоліток мацаєш! Це неправильно! Це сестра моя, моя кровинка! Ти не її образив, ти мою сім’ю образив, ти мене образив!
   – Я готовий принести вибачення…
   – Мовчати! Вибачень мало, тут моральна шкода, тому якщо бажаєш, щоб ця шкода не була в тебе на обличчі, завтра сюди принесеш п’ять косарів зеленню, зрозумів?
   – Та за що? Даруйте, такі гроші, адже я…
   Напарник знову стусонув редактор ногою. Той здригнувся й закивав головою.
   Спортсмен нахилився й спритно витяг із кишені піджака редактора візитку.
   – Ги, Веніамін Павлович! Єврей чи що?
   – Я українець! – образився Суриков.
   – Коротше, твої дані в мене є, тому бігати не раджу, ну все – до завтра.
   Четвірка залишила редактора на асфальті й пішла до чорного БМВ.
//-- * * * --//
   Ігор Вікторович ще раз обвів підлеглих поглядом. Ті, немов школярі перед викликом до дошки, ховали очі. Можливо, це виглядало смішно, але ніхто не посміхався. Підлеглі звик ли до крутої вдачі боса, і навіть абсурдні на перший погляд завдання керівника сприймались із серйозним виразом обличчя. А сьогодні шеф був таки не в гуморі. У великій кімнаті для переговорів зібралися чоловік п’ятнадцять. Починаючи від топ-менеджерів і закінчуючи начальниками охорони й секретаркою Тетяною.
   Ігор Вікторович сидів у величезному кріслі, яке не залишало сумнівів, хто тут начальник.
   – Завдання просте, – почав нараду Соломахін. – Мені потрібна ідея гарного подарунка для дочки.
   Чоловік очікував виразу невдоволення, але люди, що сиділи в кабінеті, засвідчували лише цілковиту увагу, немов вигадувати подарунки для розпещених дочок олігархів – це перший пункт у їхніх посадових інструкціях. Реакція Соломахіну сподобалася.
   – Отже, мені потрібна ідея, щось незвичайне, чим можна здивувати. Ліміту по грошах нема, але ідея повинна чіпляти. Банальності типу нової машини й вечері з якимось напомадженим співаком не приймаються. Мені потрібний справжній крети…
   Чоловік запнувся, глянув на секретарку.
   – Креатив, – прийшла вона на допомогу.
   – Так, саме він! Найкращий отримає п’ять косарів зелені й тиждень у Туреччині за мій рахунок. Звідси ніхто не вийде, поки ідея не буде в мене на столі. Можна користуватися телефонами, Інтернетом, факсом, чим завгодно.
   Ігор Вікторович відкинувся на крісло.
   – Круїз?
   Директор речового ринку, частина якого належала Соломахіну, злякано озирнувся. Він сам зрозумів банальність своєї пропозиції, але було вже пізно. Слова зграйкою полохливих горобців розлетілися по кімнаті, усі завмерли. Те, що директор висловив очевидну дурість, розуміли всі.
   Ігор Вікторович довго свердлив поглядом літнього чоловіка в розстібнутому піджаці, точніше – у такому, що вже не застібається на животі. Потім повільно підніс указівний палець до своїх губ і захитав головою. Директор важко проковтнув слину, витер рукавом піджака піт на чолі й сховав погляд.
   – А якщо такий банальний круїз чимось розбавити? – заговорила завідувачка двох магазинів побутової техніки.
   Кремезна дама років сорока сміливо дивилася в очі босові. Чи то впевненість у власній ідеї, чи той факт, що вона декілька разів займалася сексом з людиною на чолі столу, уселяли в неї таке небезпечне почуття, як сміливість.
   – Чим розбавити? – Соломахін дратувався.
   – Можна вибрати не заїжджений маршрут, а додати екстриму ведучих запросити гарних, заїхати на якісь острови, улаштувати щось подібне «Останньому герою» або…
   – Ні, – обірвав Соломахін. – Не вистачало, щоб моя донька загинула від укусу якогось гада або потрапила в полон до чорножопих піратів. Далі.
   Присутні ховали очі. Час ішов, а ідей не було.
   – Добре, міняємо тактику! – бос голосно стукнув по стільниці. – Кожен устає, говорить ідею й може бути вільним!
   Соломахін помітив сповнені надією погляди директора ринку й колишньої коханки.
   – Так! Ви можете вже йти.
   Двоє дорослих людей, ледве не підстрибуючи, вийшли з кабінету. Соломахін хмурнів. Залишався ще один варіант – удатися до допомоги професіоналів. Але навіть у нього, у людини, що не заощаджувала на бюджеті корпоративів, останні не викликали надії. Ті самі конкурси, ті самі артисти, та сама нудьга.
   Інші підлеглі продовжували мовчати. На кінці столу начальник охорони, майстер спорту з рукопашного бою, призер чемпіонатів світу, несміливо підняв руку Ігор Вікторович не любив цього чоловіка. Натерпівшись принижень від таких от «бійців» у школі, він намагався усіляко мститися їм зараз. Але реальність була такою, що без такої піхоти Соломахіну не протриматися й тижня у вітчизняному бізнесі.
   Єдина причина, через яку начальник охорони зараз опинився тут, – це точне дотримання секретаркою слів «обдзвонити всіх із аварійного списку». Що міг запропонувати начальник охорони? Зняти «тьолок» і завалитися в сауну, дати їм у рот та надзюрити на камені в парильні. Усе!
   – Так, Дмитре! – видавив Соломахін.
   – Я це, днями кренделя одного притиснув, – почав Дмитро. – Ну, як притиснув, він до сестри моєї чіплявся, руки розпускав…
   – Коротше й по суті! – гримнув Ігор Вікторович.
   – Так, це саме суть! Я не знаю, наскільки це вам допоможе, але той штемп заряджав, що може мою сестру та її дурну подругу зробити зірками-письменницями! Казав, що він впливова людина й може все організувати! Ось. Але я не слухав особливо, та й сестра в мене ще та, не кажучи про блонду…
   Соломахін здригнувся. Ось вона! Ідея! Ідея, породжена тупоголовим бійцем, але ідея гарна. Те, що треба! Це не бутик і не співачка з голим задом! Це статус! Це показник рівня культури! Його дочка – знаменита письменниця! Їй теж це сподобається. Вона, звичайно, скривить свою пику, але ідея припаде їй до душі. І тоді вона буде його! Не матері, а його! Його дочка – письменниця! Соломахін ще раз спробував ідею на смак. Насолода передчуття наповнила Ігоря Вікторовича.
   – Ну й що ви? – опам’ятався Соломахін.
   – Та що ми? – Дмитро знизав плечима. – Ми із Семеном пристрахали його, на бабки його виставили. Він привіз. Віддавав і вибачався, – Дмитро посміхнувся. – Лошара.
   – Багато взяли?
   Дмитро осікся, сховав посмішку.
   – Я не відберу! Просто цікаво.
   – П’ять косарів, ну, він реально ледь не зґвалтував сестру, що мені лишалося?! Мордобій ви не заохочуєте, а покарати треба було! Я…
   – Координати його є?
   – Так, ось візитка.
   Дмитро простягнув візитку, неначе давав левові сосиску.
   Ігор Вікторович довго вивчав шматок тисненого паперу. Присутні завмерли, чекаючи вердикту.
   – Усі вільні, а ти, Дмитрику, залишись.
   Люди поспішали залишити кабінет боса, виходили спокійно, але швидко. Соломахін заговорив.
   – Я хочу, щоб ти перевірив цього культурного діяча й накидав невелике досьє.
   Соломахін вивіреним жестом запеклого картяра відправив візитку своєму підлеглому. Картка зупинилася точно біля руки Дмитра. Той, не дивлячись, сховав папірець у кишеню.
   – Буде зроблено.
   – Вільний.
   Дмитро підвівся й залишив боса одного в кабінеті.
//-- * * * --//
   У кімнаті було задушливо, пахло сексом. Єдине вікно закривала важка штора, на якій висіли вирізки з журналів. Стіни були вкриті подібними вирізками з фото, що розташовувалися без усякого порядку від підлоги до стелі. Меблів у кімнаті не було, окрім старого матраца, кинутого в кутку, та старенького ноутбука з подряпаною кришкою, який тулився поруч. Над матрацом висіли два плакати. Один – портрет Че Гевари, другий – силует Леніна. Поряд із ними кілька невеликих мап Куби й одна Непалу. Вирізки й мапи кріпилися до стіни пластиліном, і навколо куточків розповзлися жирні плями.
   На матраці, важко дихаючи й дивлячись у нерівну стелю зі слідами кривавої комариної бойні, лежали оголені хлопець і дівчина. Єдина лампочка в центрі квартири радше створювала напівморок, ніж освітлювала. Через це Ленін виглядів жахливим, а Че Гевара взагалі був схожий на вихованця графа Дракули.
   Хлопець намацав на підлозі пачку вітчизняних сигарет. Закурив, намагаючись випускати дим кільцями. Закашлявся.
   – Ну як зустріч із батьком?
   – А! – відмахнулася дівчина.
   – Чергова спроба затягти тебе в систему?
   – Щось таке, батьківський інстинкт вимагає свого. Бажає для мене влаштувати свято. Пропонував варіанти подарунків, – посміхнулася, намагаючись виглядати незалежною й байдужою.
   – Міщанські ідеї?
   Хлопець закашлявся, худі груди здригнулися, попіл із сигарети впав на матрац. Дівчина скоса глянула на партнера й укотре запитала себе, що знайшла в ньому. Але питання, як і сотні разів перед тим, залишилося без відповіді. Знову й знову поверталася в цю брудну квартиру без меблів. Приходила, немов під гіпнозом. Вони займалися сексом, потім він курив дешеві сигарети, кашляв, а вона намагалася знайти відповідь на своє питання.
   – Так! Стандартний набір: машина, гулянка. Хоча ні! Він не запропонував власний магазин або стати новою зіркою шансону. У нього навіть на це не вистачило фантазії.
   Хлопець знову закашлявся.
   – Так, не дуже в нього з нею. Як люди з такою обмеженістю досягають такого становища в суспільстві? – хлопець зробив останню затяжку й акуратно загасив недопалок, який сховав у пачку.
   – Для бізнесу в нашій країні, Вадику, фантазія не потрібна. Вона навіть заважає. Тут потрібні зв’язки, уміння бухати й лизати сраки, ну, щоправда, іноді треба їх і рвати, інакше порвуть твою.
   – Ну, а ти що думаєш?
   – Про що?
   – Про подарунок!
   – А що мені думати? Нехай він напружується.
   – Скоро ми будемо далеко звідси! Так далеко, що це бидло не знайде нас, ми будемо вдвох. Ти, я сподіваюся, не передумала?
   Дівчина напружилася. Вадим повернувся до теми недавньої розмови. Тоді після пляшки текіли його слова видалися сміливими, зухвалими й жахливо сексуальними, план був фантастичним, а секс жагучим, як ніколи! Але зараз… На тверезу голову в задушливій кімнаті все те не виглядало так весело.
   – Ні, звичайно.
   – Ти сумніваєшся? – він підвівся на лікоть.
   Дівчина знизала плечима.
   – Я трохи не так уявляла початок самостійного життя.
   – А як? – У Вадимових очах спалахнули вогники.
   Разом із ними Віолета відчула, як збудження знову повільно розтікається тілом. Тепер вона, не замислюючись, могла відповісти на запитання, чому вона з Вадимом. Із цим худим юнаком, який живе в бабусиній квартирі без меблів, харчується вермішеллю й рибними консервами. Вона була з ним через блиск у його очах.
   – Невже ти бажаєш бути, як вони? Перетворитися на планктон мегаполіса. Стати однією з тих дуреп на батьківському «лексусі» із силіконом у губах? Що на тебе чекає? Бутик, шлюб за розрахунком, будинок, коханець і дитина-телепень? Твоя душа вмре ще до тридцяти, а ти існуватимеш, вимірюючи життя кількістю походів у косметичний салон.
   – Але ж я отримала непогану освіту, я…
   – Що, почнеш із помічника у фірмі батька й за рік виростеш до віце-президента? – він розсміявся. – Замаскована кар’єра, так би мовити, анестезія для залишків самолюбства? Ти була призначена директором ще сперматозоїдом у яйцях батька.
   – А що ти пропонуєш? – вона спалахнула, збудження витісняла злість.
   – Я пропоную тобі острів Свободи, я пропоную тобі створити власну Країну.
   – Створити своє, укравши гроші в батька? Яка різниця?
   – Велика! Одного разу потрапивши у цю систему, ти ніколи не вирвешся з неї, а будь-якій справі потрібні гроші. Ми можемо стати наркоплантаторами, витратити десять років і заробити ті ж гроші, а можемо їх просто відібрати! І за це десятиліття встигнути зробити щось корисне.
   Вогонь у його очах перекинувся на дівчину, спалюючи в ній залишки образи, Вадим знову заводив її. Він, як завжди, мав рацію. Вони знову злилися в поцілунку. Від нього тхнуло дешевим тютюном, потом і фантастичними ідеями, але Віолета вже втрачала розум.
//-- * * * --//
   Коли вони увійшли до кабінету, товстий коротун засовував печиво в рот. Побачивши гостей, він підхопився. Спробував проковтнути ласощі, але ті на суху не лізли в горло. Товстун скорчив винувату пику, схопив чашку з гарячим чаєм, зробив ковток, обпікся, замукав, сплюнув у відро для сміття. Усе це він встиг зробити, поки гості розсідалися в крісла.
   Їх було двоє. Чоловік у дорогому костюмі й молода дівчина з темним кучерявим волоссям. Гості з цікавістю стежили за хазяїном кабінету, який хапав ротом повітря, намагаючись зменшити біль. Товстун ще раз винувато всміхнувся й простягнув руку гостеві. Той глянув на забруднену крихтами долоню хазяїна кабінету й руки не подав. Товстун стряхнув крихти й повернувся за стіл.
   – Відрекомендуюсь, – коротун намагався бути спокійним. – Я – Суриков Веніамін Павлович, головний редактор видавничого будинку «Продакшбук».
   – Ми знаємо, хто ви, – обірвав редактора Соломахін. – У нас дуже мало часу, тому я поставлю запитання, ви відповісте, і ми з дочкою вже потім вирішимо.
   – Так-так, як вам буде завгодно, – Суриков усміхнувся дів чині, але зустрів такий же гордовитий погляд, як і в батька.
   – Ви казали, що можете зробити з будь-якої людини гарного письменника, це так?
   – Даруйте, я не міг такого сказати, – побачивши, що гості починають хмурніти, Суриков поспішив виправитися. – Але чекайте, я все поясню.
   Соломахін кивнув.
   – Як би це сказати?! Можна навчити людину писати грамотно, але зробити з неї письменника й, до того ж, гарного – неможливо. За історію людства написано так багато, що вигадати щось нове дуже й дуже складно. А вигадати й цікаво описати це словами взагалі фантастика. У наш час твори стають бестселерами скоріше не через талант автора, а внаслідок правильної рекламної компанії та піару.
   – Тобто? – Соломахін напружився.
   – Я вам продемонструю.
   Редактор жваво, як для своєї комплекції, підхопився й підбіг до величезної шафи, яка займала ледь не третину кімнати. Відчинив дверцята й тріумфально відійшов убік. Шафа майже повністю була закладена папками.
   – Це макулатура за півроку. І це, я вам скажу, не найврожайніші півроку. Назвати це рукописами в мене не повертається язик. Зараз пишуть усі – від політиків до домогосподарок, допомагає Інтернет із його блогами, але однаково, ви самі бачите, скільки людей прагне поділитися своїми дурницями зі світом.
   – І?
   – І я повторюю, що я можу зробити з будь-якої людини відомого автора, якого впізнаватимуть на вулиці, а головне – читатимуть, звісно, за умови певних фінансових витрат, але обіцяти зробити з неї гарного письменника я не беруся.
   – І як це відбувається?
   Коротун посміхнувся. Він швидко повернувся за стіл, дістав з шухляди й виклав на стільницю з півтора десятка папок.
   – Це те, що годиться до читання. Тобто вся та тонна макулатури в шафі виливається в такий невеликий стосик. Це твори початківців. Якби в них уже було ім’я, то ці твори після невеличкого редагування змогли легко конкурувати з маститими письменниками, але, на жаль… Ніхто не стане купувати книгу Васі Пупкіна, нехай навіть це шедевр світової літератури. Люди купують не шедеври, а імена, бренди, скандали, обличчя, які вони бачать на екрані телевізора або на сторінках Інтернету. Тому ці папки чекають свого часу.
   – І ви пропонуєте видати якийсь із цих творів під моїм іменем? – заговорила дівчина.
   – І так, і ні, – посміхався товстун. – Ви придбаєте права на цей твір, придбаєте за копійки – це я вам гарантую, можете його змінити, можете відразу передати мені. Над ним попрацюють мої редактори, а потім я натисну потрібні важелі, і механізм запуститься. Кілька згадувань у пресі, кілька рекламних роликів по телебаченню, декілька запрошень на ток-шоу А потім, коли інтерес у публіки досягне апогею, ми викладемо книгу на прилавки! І все! Вас упізнаватимуть на вулиці, ви – письменниця!
   Дівчина подивилася на батька. Той усміхнувся. Товстун склав руки на грудях і чекав. Він був профі у спокусі славою. За його довгу трудову діяльність жоден клієнт не відмовився стати знаменитим.
   Віолета кивнула головою. Ідея їй сподобалася.
   – Ми згодні, – підсумував Соломахін.
   – От і чудово, – товстун заплескав. – Рекомендую вам прочитати три рукописи.
   Чоловік моторно сховав інші папки в стіл, залишивши на столі тільки три твори.
   – На мій погляд, це ідеальні романи для вас. Як визначитеся, зателефонуйте, і ми запустимо машину популярності в дію.
   Веніамін Павлович простягнув дівчині папки. Напевно, у погляді змія, що спокушав Єву, було менше лукавства, ніж в очах товстого редактора.
   Батько та донька вийшли на ґанок. Він, гордий за доньку, і донька, задоволена подарунком батька.
   – Віолета Соломахіна?! – вимовив уголос Ігор Вікторович. – Звучить!
   – Ага, – відповіла та.
   Думками вона була десь далеко. Чи то на майбутній прес-конференції, чи то десь у книжковому супермаркеті, підписуючи власні книжки, але напевно не на острові Свободи. Віолета здригнулася, згадала про свій образ байдужої доньки й насупила брови.
   – Відсвяткуємо початок кар’єри великого письменника? – Соломахін не помітив повернення доньки у звичайний стан.
   – Коли продамо перші десять тисяч екземплярів, тоді й відсвяткуємо, – відрізала дівчина.
   Чоловік зблід, радісний запал від близькості перемоги над чудовиськом за назвою «колишня дружина» випарувався. Він, як і раніше, був ще далекий від контролю над власною дитиною.
   – Правильно, – сховав образу за байдужістю Ігор Вікторович.
   – Ну, я побігла читати?
   – Звичайно, може, підкинути додому?
   – Не треба, я візьму таксі, па-па.
   Дівчина збігла з ґанку видавництва, залишивши розчарованого батька самого.
//-- * * * --//
   Віолета відчинила двері квартири. Скинула босоніжки, пішла в кухню, зробила кілька бутербродів із ковбасою й сиром, налила у величезну склянку соку. Тримаючи їжу в руках, а рукописи під пахвою, звернула до себе в кімнату. Увімкнула кондиціонер, розклала на покривалі три папки і, відкусивши великий шматок бутерброда, залізла на ліжко.
   Дві папки були одного обсягу й товщі за третю. Дівчина розкрила найтовщу. На першому аркуші красувався напис:
//-- «Із минулого з любов’ю…» --//
//-- 270 сторінок --//
   Віолета почала читати. Прочитала десять аркушів і фиркнула. Писала жінка. Писала про героїню, яка знайшла у власній квартирі прохід у паралельний вимір. Прохід був у старій комірчині, де покійний чоловік зберігав рибальське знаряддя. Паралельний світ був точною копією світу сьогодення, тільки зрушеним у часі на тридцять років тому. І жінка могла переживати моменти свого минулого життя, переходячи через ці двері.
   Напевно, це було й цікаво, але текст був перенасичений міркуваннями про життя дами майже двічі бальзаківського віку. А розмірковувати вона любила багато й про майже все навкруги, починаючи з того, чи правильно вона лизала морозиво на першому побаченні з покійним чоловіком, до розмови з учителькою свого сина, що сталася вчора. Міркувала над тим, що як було б добре щось змінити у власному житті, але щораз зупинялася, боячись тим самим надто змінити майбутнє, тобто своє сьогодення.
   Роман чимось нагадував пісню акина – що бачу, про те й співаю, але набагато нудніше. Та й сама ідея виглядала як суміш фільму «Назад у майбутнє» та серіалу «Вир світів». Віолеті не подобалося. Вона здогадувалася, що книга закінчиться якимось дурним висновком. Напевно, героїня так і не ризикне щось змінити. А наприкінці заспокоїть себе тим, що прожила цікаве й щасливе життя, яке було сповнене і радостями, і сумом, і яке вона не бажає змінювати.
   Віолета дістала останні аркуші рукопису й усміхнулася. Авторка закінчувала саме так, от тільки цей висновок, сформульований Віолетою у три речення, в оригіналі розтягся на десять сторінок.
   Дівчина акуратно склала рукопис у папку й зав’язала тасьмою.
   Другий роман був тоншим і називався «Розповідь про гламур». Двісті сторінок із життя одинадцятикласниці, яка шукає себе в цьому божевільному світі. З десяти прочитаних сторінок одну займали цитати роману «Над прірвою у житі». А опис гламурного життя чимось нагадував оповідання доярки Фросі, яка була відправлена на тваринницьку виставку в районний центр і там потрапила в дешевий нічний клуб.
   Віолета навіть декілька раз посміхнулася. Але на цьому вся цінність прочитаного закінчувалася, тому дівчина відклала й цю папку.
   Настрій, із яким вона вийшла від редактора, погіршувався. Твори хоч і були написані грамотно, але не чіпляли. Принаймні не чіпляли Віолету. Їй хотілося прочитати те, що трішки віддзеркалювало б її саму. Те, після чого вона б повірила, що сама написала це оповідання. Віолета так цього забажала, що цілу хвилину була охоплена поривом написати справді щось своє. І навіть відкрила ноутбук, але…
   Дівчина всміхнулася, відклала комп’ютер і відкрила третю папку. Це був найтонший рукопис. Не більше вісімдесяти сторінок. Віолета скептично прошелестіла сторінками, зітхнула й почала читати.
   Текст називався «Еклер у цукровій глазурі». Хоча оповідання йшло від героїні, в авторах стояло ім’я чоловіка. Віолета перевертала сторінки, жуючи бутерброди, і зупинилася, коли зрозуміла, що прочитала половину. Але головним було інше, вона бажала дочитати до кінця.
   Це був не шедевр і, звичайно, далеко не класика вітчизняної прози, але оповідання чіпляло, як кажуть, за залишки живого. У ньому було багато цинізму, але це не псувало текст, а лише додавало реалістичності. Віолета ловила себе на тому, що приміряє поведінку героїні до себе. То було дивно, проте дівчина з упевненістю могла сказати: «Так! Я здатна таке зробити, таке сказати!» Вона була там, вона написала ці слова.
   Віолета здригнулася, бо зрозуміла, що знайшла рядки, під якими хотіла б поставити своє прізвище. Дівчина посміхнулася. Вона – автор цих думок.
//-- * * * --//
   Віолета увійшла в кав’ярню, пробігла поглядом по відвідувачах і побачила Вадима за столиком у кутку. Засновник Суспільства вільних людей сидів, розвалившись на дивані, і щось розповідав двом незнайомим Віолеті дівчатам. Ще за столиком сидів давній друг Вадика Вася.
   Василь був повною протилежністю Вадима – товстий здоровань із переляканим поглядом карих очей і вічно пітними долонями. Василь уважав Вадика своїм наставником, учителем, гуру Останньому це лестило, а платоспроможність велетня робила їх кращими друзями.
   Василь був непоганим хлопцем, коли залишався з Віолетою наодинці. Дещо боязкий, трохи нерішучий, що робило його зворушливо милим. Із ним було весело й дуже затишно. Утім, як тільки з’являвся Вадим, Вася перетворювався на щось середнє поміж зомбі й ганчір’яною лялькою. Він із трепетом аборигенів не зводив очей із білої худої людини, а з його рота текла слина.
   Ось і зараз Василь із відкритим ротом дивився на Вадима й навіть не кліпав. Дві дівчини, одна з яких була пухкою блондинкою, а друга – рудою, сиділи до Віолети спиною, тому їхню зацікавленість оцінити було важко.
   Соломахіна-молодша підійшла до столика, нахилилася над Вадимом, поцілувала того в губи й плюхнулася поруч на диван. Вася із замилуванням дивився на них, а дівчата пильно вивчали Віолету.
   – Привіт, – Віолета відповіла тим же поглядом.
   Блондинка відразу відвела очі, а з рудою довелося повозитися, перш ніж вона припинила витріщатися.
   – Знайомтеся, – почав Вадим. – Це Віолета, а це Мері та Катерина. Вони теж підтримують ідею вільного суспільства.
   Віолета змусила себе всміхнутися, дівчата відповіли такими ж натягнутими посмішками.
   – Я розповідав про те, яким буде наше поселення.
   – Наше? – здивувалася Віолета.
   – Звичайно. Згодом до нас підтягнуться волелюбні люди різних національностей, але на першому етапі необхідно якнайбільше людей зі схожим менталітетом і мовою. Нам потрібно, щоб нас помітили! А дівчата бажають приєднатися до нас.
   Соломахіна знову оглянула кожну з незнайомок.
   – Як ви познайомилися? – запитала вона.
   – Вася дав оголошення в Інтернеті.
   Вася посміхнувся, гуру назвав його ім’я, це чи не честь?
   – Оголошення?
   – Так.
   – Що ви збираєтеся виїхати й жити на Кубі?
   – Загалом, зміст точний, – Вадим подарував чарівну усмішку Каті.
   Віолета здригнулася, до сьогодні вона вважала, що так усміхатися він може тільки їй. Дівчата підвелися та вирушили в туалет.
   – Якого біса?
   Віолета вщипнула хлопця. Той ойкнув, схопився за руку. Вася був обурений таким ставленням до духовного наставника.
   – Що?
   На обличчі Вадима з’явилося непідроблене здивування.
   – Що?! – засичала дівчина. – Ти зібрався обчистити мого батька за допомогою мене, а потім на ці гроші вивезти всіх блядей на Кубу? І там трахатися з ними? А мені що накажеш, свічку тримати? Щоб мій духовний наставник зміг у дірки влучити?
   – Тихіше, тихіше, – заметушився Вадим.
   За все знайомство Віолета вперше бачила хлопця в такому стані. Вадим кивав убік Васі, намагаючись сказати, що краще відкласти розмову до того часу, коли вони залишаться вдвох.
   – А нехай слухає!
   – Ти все не так зрозуміла! – він знову напустив на себе незворушність. – Вони самі сплачують свій проїзд, і вони також вносять у спільну справу частину фінансів. Не одна ти маєш багатого родича.
   Віолета стиснула кулаки.
   – А щодо «трахатися», то в нас не буде інституту шлюбу, тому що він суперечить принципам вільної людини – це по-перше. А по-друге, справжніми вільними можуть стати люди, народжені від вільних людей, а це вже третє покоління. Ми зачинателі, ми батьки Свободи.
   Із кожним словом в очах хлопця яскравіше розгорялися ті вогники, від яких у Віолети теплішало внизу живота й пересихало в горлі.
   – Нам потрібні люди різних професій, у першу чергу – лікарі, а Катя медсестра, і ти бачила її форми, вона ідеальна для народження здорового покоління вільних людей.
   На мить вогники пригасли, ніби ліхтарик потрапив у туман. Цей туман в очах коханця Віолета помітила ще вчора, коли, стоячи над Вадимом, знімала трусики.
   Хлопець здригнувся, розігнав видимі тільки йому фантазії і знову подивився так, як міг дивитися тільки він.
   – Але ти завжди залишишся єдиною в моєму серці. Ми розпочали благу справу, і я, і ти, і Катя, і навіть Вася. Ми жертвуємо собою для майбутніх поколінь, ти розміреним життям у затишку й заможності, я власним інтелектом, який міг би вигадати вакцину від раку, але змушений бігти від хаосу капіталізму, а Катя стане матір’ю в буквальному значенні слова. У кожного своя роль, але кожна роль однаково важлива й необхідна.
   Віолета відчула, що потекла. Вона глянула на Василя й готова була присягнутися, що в нього встав. Дівчина підвелася, схопила Вадима за руку й потягла до вбиральні. У дверях вони зіштовхнулися з Катею й Мері, ті з розумінням підморгнули Вадиму, але Віолета залишила це без уваги. Вона затягла хлопця в жіночий туалет. Увіпхнула в кабінку й зачинила за собою двері.
//-- * * * --//
   Віолета сиділа на матраці й дочитувала рукопис. Над головою дивився вдалину Че Гевара, а Ленін-вовкулака вичікував чергову жертву. Вадим лежав поруч, занурюючись у простори Інтернету на старенькому ноутбуці. У кімнаті зависла майже ідилія, якщо не брати до уваги неприємного смороду від давно не праної постільної білизни, пилу по кутках і темної штори.
   Дівчина відклала рукопис і зупинила погляд на одній із вирізок, що висіла на стіні. Це був проспект туристичної фірми. Багато яскравих квітів і заклик покинути все й відправитися на відпочинок. Чому цей плакат розміщено серед журнальних статей про Че Гевару й Кубу, Віолета не знала. Тут він був так само недоречний, як і вона – донька багатих батьків у брудній однокімнатці на старому матраці. Дівчина злякалася. Ще ніколи такі думки не відвідували її голову.
   Вона почала мріяти про Свободу, коли розлучилися батьки. Це було ще в школі. П’ятий клас. Вона гралася ляльками. Таких ляльок не було ні в кого у дворі, а потім вона почула цей звук. Звук донісся з кухні. Ляпас. Хльосткий, дзвінкий. Немов ляскання хлиста. Віолета чула цей звук раніше, у цирку, коли на арені були поні. Тільки зараз у квартирі цей звук видався недоречним. Він лякав.
   Віолета встала, відклала ляльку й пішла на звук. Тепер у приміщенні стояла тиша. Грузька й липка, неначе ляпас знищив усі інші звуки або навіть розірвав барабанні перетинки. Дівчинка підійшла до дверей кухні й переступила поріг. Поруч стояв батько, його нижня губа тремтіла, а в очах застиг жах. Не переляк або страх, а жах. Він помітив Віолету й здригнувся, кинув швидкий погляд на дружину й вибіг з кухні.
   Мати стояла біля вікна, притискаючи долоню до лівої щоки. Очі наливалися слізьми, але викликані вони були не болем. То була лише волога, рефлекс організму на певний вплив зовнішнього середовища. Ті сльози були ніби краплі поту на чолі у спекотний полудень, адже за ними в материних очах горів виклик. Звичайно, усе це Віолета зрозуміла пізніше, набагато пізніше. Але посмішка матері на кухні ще довго снилася дівчинці.
   Чому вона згадала про це зараз? Тому що в той день вона виїхала з матір’ю до бабусі, а через тиждень стала мріяти про Свободу й твердо вирішила, що коли стане дорослою, з нею таке не повториться.
   – Агов! – Вадим клацав пальцями в неї перед носом. – Ти де?
   Віолета здригнулася, зніяковіло всміхнулася.
   – Та так, задумалася.
   – Що це в тебе? – Вадим тикнув пальцем в аркуші.
   – Рукопис.
   – Що за рукопис?
   – Я написала книгу.
   Віолета не зрозуміла, чому сказала це. Неправда далася так легко, що дівчина на мить сама повірила в неї. Хлопець здивовано скинув брови.
   – Ти книгу? Коли? Про що?
   – Та так, писала вечорами. Про себе, про світ навколо мене.
   Вадим узяв рукопис, прошелестів сторінками, зважив у руці.
   – Робити вам нема чого, бабам.
   Він кинув рукопис на ліжко. Віолета закусила губу, її образила реакція хлопця. Він не зобов’язаний був захоплюватися нею, йому могло не сподобатися. Але він повинен був хоча б попросити прочитати. Попросити!
   – Ну, а що папаша твій? Дзвонив? Подарунок придумав? Вадим відсунув ногою ноутбук і розвалився на матраці.
   – Придумав.
   – Так? І що це? Подарує тобі власного раба? – Вадим розсміявся жартові.
   – Він видасть мою книгу.
   Якщо до цього моменту в голові Віо лети й були якісь сумніви щодо запропонованої афери, то зараз вони повністю зникли. Вона бажала цю книгу, бажала побачити своє ім’я на ній, бажала побачити обличчя знайомих, коли її покажуть по телевізору як нову зірочку на літературному небосхилі.
   Вадим здригнувся. Подивився на дівчину.
   – Ти це серйозно?
   – Так.
   – І ти погодилася? Ти вирішила загрузнути в цьому болоті пихатих писак?
   – Я хочу спробувати!
   – А як же наша ідея? Як наші плани? Адже я не зможу без тебе, – він подивився їй в очі.
   Віолета танула. Уже забула, як Вадим відкинув рукопис, забула його образливі слова, вона знову почувала збудження й бачила тільки його очі.
   – Я… – Віолета запнулася.
   Він узяв її долоні у свої, його довгі білясті вії зробили черговий змах.
   – Я люблю тебе! І я підтримаю тебе в усіх твоїх починаннях, але чи варто грузнути в цьому болоті пафосу й манії величі? Я переконаний, що ти написала гарну річ, але ж ми мріяли про інше?! Нам визначена роль засновників найпрекраснішого поселення людей. Ми вісники нового способу життя, свободи й радості! Ми не якісь там хіпі. Ми люди з ідеєю! Удвох ми непереможне ціле, а ти…
   Віолета ковтнула, їй стало соромно. Адже вона навіть не писала цей твір, і раптом її так зачепила байдужість Вадима до звичайних аркушів паперу. Так хто з них егоїст? Він або вона?
   – Ні, ти не зрозумів мене! – Голос дівчини тремтів. – Я погодилася лише для того, щоб батько заспокоївся, щоб не заважав нам.
   Вадим усміхнувся, узяв дівчину за підборіддя й притяг до себе.
//-- * * * --//
   – Я вибрала цю.
   Віолета висунула папку вперед. Вони знову сиділи в кабінеті товстого коротуна. Редактор знову потирав маленькі долоні й розтягував рота в посмішці. Ігор Вікторович сидів поряд із дочкою й спостерігав за тим, що відбувається, з ідіотським блаженством на обличчі. Віолета ніколи не бачила батька в такому стані.
   – Що ж, цікаве оповідання, – Суриков усміхнувся. – Сміливе, оригінальне, трохи цинічне, але нам саме таке потрібне. Піпл любить моральні струси. Це тільки здається, що всі скромні й тихі, а насправді всім треба розпусти. Відвідуваність сайтів, де розміщені фото естрадних співачок зі стрінгами або з виваленими грудьми, у рази перевищує скачуваність їхніх пісень. Людям потрібні тіла, цицьки, нехай вибачить мене юна леді, їм потрібен бруд, плітки.
   – Мене бентежить обсяг твору, – Віолета перервала монолог Сурикова.
   – Стислість – сестра таланту, – реготнув редактор. – Люди втомилися від багатотисячних томів. І це не фентезі! Це реальність! Ви все зрозуміли з твору?
   Дівчина кивнула.
   – Ну от! Цього достатньо! Зараз немає суворих вимог, яким повинен бути роман. Ми видамо книгу в зручному форматі, спочатку покет-бук, а потім, якщо піде, у твердій палітурці. Я напишу вам тези, ви їх вивчите, і будь-яка прес-конференція наша. Домовилися?
   – Так.
   – Ось і чудово. А тепер ми повинні обговорити ціни, стратегію, рекламу й усі інші нудні кроки, які приведуть вас до популярності.
   – У мене ще одне прохання.
   Віолета піймала себе на тому, що вона підвела руку, як у школі, просячи слова.
   – Так?!
   – Я бажаю познайомитися з автором!
   Веніамін Павлович здригнувся, його солодка усмішка зник ла, поступившись місцем розгубленості й нерозумінню.
   – Даруйте, із яким автором?
   – З автором цього рукопису!
   – Це ще навіщо?!
   Суриков вертів головою, витріщивши очі.
   – Я хочу.
   – Юна леді, вибачте мою нахабність, але так справи не робляться. Вам не потрібно зустрічатися. Я наполягаю на цьому, категорично. Я оформлю всі папери з вашим юристом, але ваша присутність небажана.
   – Чому?
   Суриков надув щоки, замахав маленькими ручками, намагаючись жестами підсилити своє обурення нерозсудливістю Віолети.
   – Тому що це його витвір, це його чадо. Не можна, щоб автор із вами зустрічався, це…
   – Ви боїтеся, що він почне згодом мені погрожувати? Соломахін напружився.
   – Я не знаю, люди непередбачувані. Я не розумію, навіщо вам із ним зустрічатися?
   – Мені цікаво подивитися на людину, яка написала ці рядки, він неначе я. Звичайно, не зовсім, але багато моментів майже списані з мене.
   – Юна леді, це все літературні прийоми, узагальнення образу. Люди самі приміряють учинки героїв на себе, і чим більше таких подібностей, тим більше їм подобається твір. Йому вдалося описати свого героя саме так, що це зачепило вас. Йому плюс в умінні створювати персонажів, але та героїня – це не ви. І він вас не знає!
   – Я хочу його бачити!
   – Я можу дати вам його ім’я, зайдіть в «Однокласники», подивіться на нього, можете навіть поспілкуватися, але реальне знайомство категорично небажане!
   – Тоді я відмовляюся.
   Ігор Вікторович, слухаючи діалог дочки з редактором, був на боці останнього. У словах товстуна була раціональна зернина, чим менше вони знають одне про одного, тим менше шансів, що виникнуть якісь проблеми. Але зараз розмова зайшла в зовсім інше русло. Якщо дочка відмовиться від участі, то Соломахін знову залишиться ні з чим. Знову та сука, колишня дружина, скаже, що який він, у біса, батько, якщо не зміг організувати для доньки обіцяний подарунок. На це Соломахін не міг піти.
   – У чому проблема? – подав голос Ігор Вікторович.
   Редактор і дочка опустили голови, немов бешкетники, яких застукав вихователь.
   – Це не правильно, – видавив із себе Суриков.
   – Ви боїтеся за безпеку моєї дочки – це раз, із цим я згоден. Чи є ще вагомі причини, щоб заборонити зустріч?
   Веніамін Павлович знизав плечима.
   – Якщо я візьму її безпеку на себе й ви не будете відповідати за це, зустріч можна організувати?
   – Зрозумійте, – почав редактор. – Це абсурдно, ми не диван і не мобільний телефон купуємо, ми купуємо інтелектуальну власність. Навіщо зайвий раз наступати людині на мозолі?
   – Тоді зустріч буде! – поставив крапку Соломахін.
   Суриков важко зітхнув і підняв свої маленькі долоньки догори, демонструючи капітуляцію.
   – От і домовилися! Віолето, ми зараз будемо обговорювати цифри й нудні речі, тому ти можеш бути вільна, – Соломахін усміхнувся дочці.
   Та кивнула, підхопила зі столу свою сумочку й залишила чоловіків.
//-- * * * --//
   Вася завжди багато пітнів. Спочатку в дитячому садку, потім на уроках фізкультури в школі, потім в інституті. Він звик пітніти. Але особливо він пітнів при спілкуванні з дівчатами. Таке траплялося не так часто, але це вичавлювало з його організму літри рідини. Хлопець пітнів усім тілом від верхівки до кінчиків пальців на ногах. Пітнів рівномірно, весь укриваючись крапельками солоної вологи.
   Ось і зараз, незважаючи на прохолоду кондиціонованого повітря в кав’ярні, він відчував, як прилипають вологі штани до сідниць, а по спині й животу маленькими ящірками сковзають краплі поту. Вадим спізнювався майже на п’ятнадцять хвилин, а двоє дівчат постійно хіхікали. Одна з них – жіноча версія його самого: фарбована блондинка з пишними формами й відсутнім поглядом. А друга – рудоволоса богиня, яка відкрито знущалася з хлопця, відпускаючи жарти на його адресу. Однак Василь був ладен вибачити їй усе.
   Він закохався в Мері з першого погляду й навіть встиг непомітно сфотографувати її на мобільний. І вже два рази використовував це фото, доводячи себе до потужного оргазму. Він уявляв Мері без одягу. Худе, майже пласке тіло викликало в хлопцеві незрозуміле бажання, а відсутність опуклих грудей множила ті відчуття до моментального оргазму. Він хотів Мері, як нікого у своєму житті.
   А у своєму житті він хотів багатьох, майже всіх, але доживши до двадцяти п’яти років, мав усього трьох. Одна з них була повією, друга лягла з ним на спір із подругами, а третя була настільки п’яна, що її знудило прямо йому на груди. Найдивнішим виявилося те, що Василь не відчув огиди. Дівчина, звичайно, на ранок нічого не пам’ятала, а хлопець дбайливо зберігав у спогадах той момент.
   Тепер його бажанням була Мері. Ось тільки цього разу Вася не хотів удаватися до грошей і алкоголю. Він прагнув взаємності, а якщо її й не буде, то без жодного примусу.
   – Давно знаєш Вадима? – запитала Мері.
   Вася здригнувся. Дивно й незрозуміло, але її голос невідомим чином впливав на його передміхурову залозу. Він відчував, як член вібрує в такт її звуковим хвилям. Звичайно, як призер шкільних олімпіад із фізики, хлопець міг відшукати складне пояснення цьому феномену, але проблема полягала в тому, що хвилі впливали й на його мозок. І якщо залоза відчувала підбадьорливий ефект, то з мозком усе було навпаки, він відключався, залишалися лише елементарні рефлекси.
   – Я? З В-вадимом? – знітився Вася. – Так, давно. Ми жили в сусідніх будинках, тому з дитинства разом.
   – І що, все це про землю на Кубі правда? – Мері катала оливку на зубочистці по губах.
   – Т-так, – до ерекції, що починалася, додалася сухість у роті.
   – Звідки він її взяв? Невже такий багатий? В очах дівчини з’явився інтерес.
   – Він не багатий, – посміхнувся Вася.
   Вася піймав себе на тому, що в нього менше тремтять руки. Він говорить із дівчиною й майже не затинається.
   – У нього не було батька, лише мати, вона працювала на фабриці.
   – Так Куба це все маячня для лошиць?
   – Ні! – В очах Василя спалахнув переляк. – У нього дід по матері військовий, ну, ще з тих часів. Коротше, він там «фіделівців» учив, а потім знайшов собі кубинку й залишився. А йому за колишні заслуги як борцеві за Свободу Кастро відвалив фазенду. Ну, дід помер, а фазенда й земля онукові в спадщину відійшла, от Вадим і вирішив туди поїхати.
   – Ясно.
   Мері допила мартіні.
   – Може, ще замовити мартіні?
   – Можна, – вигукнула Катя. – Тільки мені з горілкою!
   Вася підняв руку, але офіціантка його не помітила, він перехопив глузливий погляд Мері, смикнув долоню вниз і підвівся. Зачепив ногою стільницю, дзвякнули порожні келихи. Василь зніяковіло всміхнувся й пішов убік офіціантки. Наздогнав її майже біля бару, скоромовкою продиктував замовлення й повернувся назад.
   – А ти теж з ним їдеш? – запитала Мері.
   – А ти?
   Вася здригнувся, злякавшись власної сміливості. Дівчина засміялася.
   – А ти мене візьмеш?
   – Звичайно, – випалив хлопець.
   Випалив і зрозумів двозначність запитання. Мері стежила за його реакцією, помітивши розгубленість Василя, вона залилася голосним сміхом.
   – Ну, а серйозно? Віриш у цю затію?
   – Так! – Вася впевнено закивав головою, і краплі поту з чола закапали на стіл.
   – А ми ось сумніваємося, так, Катю?
   – Угу, – відгукнулася подруга.
   – Але якщо ти їдеш, то я думаю, що потрібно погоджуватися.
   Рум’янець залив щоки Василя, від слів дівчини в нього перехопило подих. Хлопець не вірив щастю. Рудоволоса богиня бажає їхати з ним.
   – Думаю, буде весело, – розсміялася вона.
   – Це буде новий виток наших життів.
//-- * * * --//
   З кабінету Сурикова Віолета виходила із двоїстими почуттями. Ідучи на цю зустріч, вона переслідувала дві мети: побачити людину, що написала роман, і показати себе як королеву життя. Вона бажала довести, що здатна зробити те, чого не зміг зробити він. Донести цей твір світові! Як їй здавалося, зробити це набагато складніше, ніж написати тридцять тисяч слів.
   Віолета очікувала побачити ботаніка із зацькованим поглядом у величезних окулярах і коротких штанях. Однак у кабінет увійшов інший хлопець. Так, він був у окулярах, але на цьому схожість із класичним виглядом ботаніка закінчувалася. Він не мав вигляд крутого, він не мав вигляд забитого, він був тією серединою, яка не впадає в око. Середній зріст, звичайна зачіска, неяскравий одяг.
   Ідучи сюди, вона навіть приготувала промову. Щось пафосне з відступами про те, що вони не зменшують його внесок, але це половина справи. Життя змінилося, розміреність і неспішність буття вже у минулому. Зараз людину потрібно затягти, зацікавити так, щоб вона витратила частину свого часу на книгу. Потрібно вкрасти, відібрати цей час, змусити прикувати увагу саме до цих сторінок. Він, звичайно, молодець, сюжет цікавий, у міру розумний і дотепний, але Віолета привнесе родзинку.
   А потім на мить вона побачила все в іншому світлі. Вона – розпещена донька олігарха – сидить у дорогому кріслі по один бік із розпусним товстуном і батьком, який за своє життя не прочитав і десятка книг, та намагається відібрати в людини частку її самої. Не купити, а відібрати! Ті гроші, які запропонував редактор за книгу, вона витрачає за тиждень при ощадливому способі життя!
   Уся ця зустріч походила на те, як відбирають цуценя в сучки. Усе вже вирішено, і обставини не на боці тварини.
   Але водночас Віолета бажала цей твір. Хотіла сильніше, ніж машину на шістнадцятиріччя. Її не хвилювали ні той факт, що вона не автор, ні те, що вона не змінила навіть слова, ні те, що вона й не збирається щось змінювати. Їй подобалися всі тридцять тисяч слів, і вона бажала, щоб усі вважали її матір’ю цього роману.

   Віолета тут. Він сидить навпроти. Микола. А вона бореться між бажанням скочити й крикнути, щоб він забирав свій роман і йшов, біг, ховався, тому що те, що він написав, – це дивовижно. Це заворожує! А його обдурять, заплатять копійки, викинуть на вулицю, а вся слава дістанеться їй – розпещеній кралі. Віолета думала про це й водночас схрещувала пальці на ногах, щоб він нічого не запідозрив. Щоб йому страшенно були потрібні гроші на операцію для рідних або тупо на наркоту, неважливо. Головним було те, щоб він, не роздумуючи, повинен узяти їх, поставити підпис і назавжди зректися цього твору. Адже відтепер і навіки вона – єдиний та незмінний автор цих рядків, цих довбаних тридцяти тисяч слів.
   А Микола думав! Він краяв її серце своїм байдужим поглядом, дивлячись на тонкий конверт із валютою. Захоплював її цим поглядом, убивав її. Вона ненавиділа його за це. Стискала кулаки, давно забувши свою промову, і молила Бога, щоб усе це швидше скінчилося. Віолета ладна була попросити батька, щоб у випадку відмови він силою відібрав цей рукопис.
   А потім Микола почав ставити запитання. Він щось запитував про контракт, він так повільно перегортав сторінки, він так довго вивчав написане, що у Віолети ледве не трапився нервовий зрив. Ненависть і повага до автора так міцно сплелися в її голові, що вона не могла визначити – яке з почуттів сильніше.
   Уже наприкінці, коли його рука з ручкою застигла над документом, він подивився на неї. У тому погляді не було злості, не було докору або ненависті, у ньому була приреченість людини, яка усвідомлює кожний свій крок.
   Він поставив останній підпис, останній раз коштовна ручка адвоката сіпнулася в його руці. Посміхнувся й вийшов із кабінету.
   Віолета відчула, що зараз намочить крісло, спазми стискали сечовий міхур, а руки тремтіли, немов вона всю зустріч тягала гирі.
//-- * * * --//
   Віолета натиснула на кнопку дзвінка ще раз. Музика за дверима скінчилася, почулося клацання замка. У дверях без майки із сигаретою в зубах стояв Вадим, із квартири лунав дівочий сміх і невиразне чоловіче бурмотання.
   – Привіт, кохана.
   Вадим нахилився й поцілував дівчину. Віолета увійшла, запитально дивлячись на хлопця. Той жестом показав на кімнату.
   На матраці, у центрі якого стояв кальян, сиділо троє. Вася, товста блондинка з червоним обличчям і руде стерво.
   – Привіт, – видавила Віолета.
   – Привіт, – у різнобій відгукнулася трійця.
   – Вадиме, можна тебе на кухню?
   Віолета направилася туди, не очікуючи відповіді.
   – Ти навіщо цих кобил сюди привів? – спалахнула дівчина в оточенні брудного посуду й хлібних крихт.
   – Ми ж це вже обговорювали?! – Вадим стомлено зітхнув.
   – Одна справа впарювати їм цю нісенітницю в кав’ярні, а інша – розсадити їх на нашім матраці!
   – По-перше, матрац мій! А по-друге, я не сектант і нікого примусово не тягну у вільне суспільство! Якщо ти вирішила залишитися й множити целюліт поряд із батьком, то це не означає, що в усіх такий же вузький погляд, як у тебе. А без віри в успіх на острові нема чого робити!
   В очах Вадим затанцювали знайомі вогники. Віолета була занадто зла, щоб вони подіяли на неї так швидко. Але все ж вони діяли.
   – Я… я… я просто, вибач! Я приревнувала, вони тут…
   Вадим усміхнувся, вогники розгорілися яскравіше.
   – Я розумію, та втомився тобі повторювати, що ти єдина! Але всі ми – лише земля, з якої виросте нове покоління! Сильне! Вільне! Нам потрібні люди, а деякі перебувають на розпутті, і моє завдання не заманити їх до нас, а допомогти зробити правильний вибір! Допомогти зробити вибір! І цей вибір не завжди на нашу користь, проте суспільство вільних не може постати з людей, яких затягли брехнею! Для того ж щоб допомогти людині визначитися, потрібно впізнати її, що я й роблю.
   Він підійшов упритул до Віолети й глянув у її очі. Від нього тхнуло коноплею і пивом. «Хіба так пахне Свобода?» – подумала Віолета, але прогнала цю думку. Прогнала тому, що в очах, які дивилися на неї, танцювали вогники. Ті самі, від яких ноги ставали ватяними й приємно теплішало внизу живота, ті самі, але… Але сьогодні вони втратили частину своєї магії. Чи були тому провиною кальян і пиво – вона не знала, але в них чогось бракувало. Вони, як і раніше, заводили її, як і раніше, вона відчувала запаморочення, але все це було в напівсили. Немов у чарів, які мав його погляд, скінчився строк придатності. Віолета посміхнулася.
   Вони повернулися в кімнату. Віолета сіла під Че Геварою, Вадим зайняв місце під Леніним.
   – Оригінально тут у вас, – усміхнулася Мері, розглядаючи стіни.
   – Це тимчасове помешкання, людину не повинно нічого тримати. Жити треба так, щоб у будь-який момент можна було вийти з дому й більше в нього не повертатися, – Вадим зробив глибокий вдих із кальяну.
   – А що за мужики на стіні? – Мері ткнула пальцем у плакати за спиною Віолети, і Вадим зайшовся в кашлі.
   – О, а цей мужик у Вітахи на футболці був, пам’ятаєш, Машко? – Катя штрикнула подругу в бік, указуючи на Че Гевару.
   – Машка – це та, яку можна за ляшку, а я – Мері! – прошипіла та.
   Віолета перехопила сумний погляд Вадима й усміхнулася. А ще вона помітила, яким поглядом Василь дивиться на руду. У цей момент у Віолети завібрував телефон. Дівчина встала й вийшла на кухню. Дзвонив батько.
   – Привіт, па-па.
   – Здрастуй, дочко! Куди це ти зникла?
   – Нікуди, усе, як завжди, у нас же обід лише завтра?
   – А зустрітися з батьком без розкладу?
   Віолета мовчала.
   – Добре, розслабся, – випередив Ігор Вікторович. – Ми з тим похітливим товстуном усе обговорили, усе вирішили, усе втрясли. Він сьогодні подзвонив, каже, що післязавтра якийсь літературний конкурс проводить нагородження лауреатів. Також сказав, що ти стала переможницею. Радів, що це просто ідеально. Про тебе напишуть у газетах, а потім уже почнемо друкувати книгу.
   – Але ж ми не посилали роман!?
   – Доча?! – напружився Соломахін.
   «Ти й роман не писала», – подумки договорила за батька Віолета. Так що її здивувало? Напевно, те, що справа перейшла в стадію реальності. Ще вчора вона думала про це як про щось незбутнє, а сьогодні все закрутилося. Її вихід.
   – Вибач, тату!
   Тепер здригнувся Соломахін. Він не пам’ятав, коли Віолета вибачалася востаннє. Навіть коли вона розбила його колекційний «феррарі», він так і не дочекався від неї банального «вибач». Вона тоді сказала, що він сам винен у тому, що ключі лежали на столі. А востаннє слово «вибач» злетіло з її губ ще в дитинстві, коли вона пролила чорнило на його величезний горіховий стіл. Скільки їй тоді було? П’ять років?
   – Проїхали! Загалом він накидав тобі невелику промову, її передадуть перед церемонією. Тебе чекають біля театру післязавтра о п’ятій вечора. Можеш запросити своїх друзів.
   – Що потрібно буде робити?
   – Він казав, що це звичайна церемонія вручення дипломів, тебе назвуть, ти вийдеш, скажеш кілька слів. Потім банкет, журналісти, у тебе, як у переможниці, будуть брати інтерв’ю, тобі потрібно сказати те, що він напише, і начебто поки все.
   – Добре! Ти приїдеш на церемонію?
   – Звичайно!
   – Тоді там і зустрінемося, тоді завтра обід скасовується, поїду вибирати сукню!
   – Добре, бувай!
   Вона відбила дзвінок, не сказавши слова прощання.
//-- * * * --//
   Віолета не була новачком на таких заходах. Коли твій батько за впливовістю в регіоні перевершує мера, до таких речей, як церемонії та презентації, звикаєш швидко. Але в ролі людини, якій треба вийти на сцену й щось там отримати, вона була вперше. І її більше лякала не сама сцена, а необхідність сказати промову.
   Вона ніколи не вважала себе сором’язливою, але говорити про твір, який ти не писала, перед сотнями людей це зовсім інша справа. Тут потрібні, як би сказав батько, залізні яйця. І вона їх знайде. Віолета так вирішила. Вирішила, дивлячись на себе у дзеркало.
   Мати стояла в коридорі й стежила за донькою. Віолета запросила її з собою, але та відмовилася. Лише попросила прочитати рукопис. За час, що вони жили разом, Віолета навчилася розрізняти настрій матері. Зараз та всім своїм виглядом так і кричала, що вона проти цієї витівки.
   На всі запитання Віолети про причину такого протесту, мати відповідала одним реченням.
   Неправильно все це.
   Віолета й сама десь углибині розуміла, що це неправильно. Але потім знову ловила себе на тому, що відчуває майже чи не фізичну насолоду від думки, що ці тридцять тисяч слів будуть підписані її іменем.
   Також вона заспокоювала себе тим, що таке ставлення матері пояснюється ревнощами. Вона ревнує! За все своє життя Віолета ніколи не проводила стільки часу з батьком. А тепер вони почали зближуватися, вони перестали дратувати одне одного, і матір це лякало. Вона боялася втратити дочку. Боялася, що та проміняє її на батька, а їй залишаться щотижневі обіди в якихось забігайлівках.
   Із цими думками Віолета поцілувала матір і поїхала на церемонію.
   Вона стояла в тіні величезного каштана й стежила за юрбою. Вадим зі своєю новою трійцею васалів пішли на пошуки бару. Батька не було. Віолета чекала гінця від редактора зі словами промови.
   Гонець прийшов вчасно. Точніше то була невисока дівчина років дев’ятнадцяти. Вона запитала у Віолети її ім’я. Потім сказала, що її прислав Суриков, і простягнула складений учетверо аркуш паперу.
   Віолета пробігла поглядом тези, і настрій зіпсувався. Образа злегка стиснула горло. Це була не промова. Це були начерки речень, які з легкістю підійшли б до будь-якого твору. Людина, яка написала ці рядки, не читала роман. Це були штампи, заготовки, вода. Але засмутило дівчину інше. На мить, але все ж чітко, вона відчула себе таким самим інструментом. Вона потрапила на конвеєр, не перша й точно не остання. Із такою промовою сотні новоспечених письменників піднімалися до мікрофона.
   Віолета нічим не краща за автора. Вона лише наступна шестірня у величезному механізмі викачки грошей. У неї своя роль, можливо, трохи яскравіша, але все ж епізодична.
   Віолета здригнулася. Мотнула головою, кілька разів глибоко вдихнула. «Це все мати з її песимізмом», – заспокоювала себе дівчина. Вона вийде й скаже свої слова, і їй не потрібні ці порожні словосполучення. Знайде, що сказати оригінального, щоб кожен у тому залі захотів прочитати її роман. Саме її! Віолета твердо вирішила, що тепер це її твір.
   «У мене все вийде, я головна на цій церемонії!» – вимовила дівчина вголос.
   Віолета пішла до театру. Натовп повільно вливався всередину. Дівчина пройшла хол, зупинилася біля дверей у зал. Оглянулася, Вадима ніде не було, вона увійшла до залу. Пройшла до сцени й сіла в першому ряді на місце з її прізвищем.
   Церемонія почалася. Її черга була останньою. Вона спостерігала за дійством. Дивувалася радості конкурсантів, кривилася від промов удячності, і чим ближче було до фіналу нагородження, тем менше у Віолети залишалося оригінальних слів.
   Та промова, яку вона прокручувала в голові, тепер виглядала ще більш заїждженою, ніж список штампів на складеному папірці. Вона не мала, що сказати залу. Вона не знала, що сказати юрбі за її спиною, щоб викликати інтерес до книги. Вона з жахом чекала своєї черги й навіть відразу не зрозуміла, коли назвали її ім’я. Її ім’я…
   Віолета підхопилася, глибоко вдихнула й пішла на сцену. Ведучі оголосили якогось «заслуженого» письменника країни, прізвище якого Віолета ніколи не чула. На сцену вийшов сивобородий чоловік із залисиною.
   Письменник був одягнений у чорні штани від «Армані», туфлі «Гуччі», а замість сорочки на ньому красувалася вишиванка. «Заслужений» підійшов до мікрофона, дві хвилини вихваляв організаторів за конкурс і особливо за запрошення бути у членах журі. Потім довго говорив про Віолету й те, що він спокійний за національну літературу, якщо у країні зростають такі молоді письменники, як вона.
   На сцену вийшла дівчинка років восьми, підносячи диплом переможця й букет зів’ялих троянд. Письменник узяв із її рук подарунки й підійшов до Віолети. Від літератора тхнуло потом і перегаром. Він вручив диплом, букет квітів, який годився хіба на гербарій, і смачно поцілував переможницю в губи. У Віолети запаморочилося в голові. Зал чекав банкету, від якого його відокремлювали лише слова подяки дівчини.
   Усвідомлення того, що вона є бар’єром на шляху до веселощів усієї цієї юрби аматорів літератури, вибило залишки власної промови з голови Віолети. Вона, затинаючись, вимовила перший штамп зі списку. Аудиторія мовчала. Віолета ладна була заприсягтися, що чує гурчання глядацьких животів у першому ряді. На останніх – уже почалося пожвавлення, а найбільш голодні потягнулися до дверей.
   Вона вимовила ще два штампи й зрозуміла, що її зараз уб’ють, і першим буде літератор, що стоїть поруч. Віолета випалила слово «спасибі», злегка вклонилася й швидко пішла за лаштунки. Хтось тряс її за плече, хтось усміхався в обличчя, хтось промовляв поздоровлення. Віолета тягла посмішку, кивала в різні боки й намагалася знайти вихід.
   Чиїсь руки впевнено схопили дівчину за лікоть і повернули до себе. Це був батько, він широко всміхався, тримаючи доньку. Поруч стояв Суриков, розтирав свої маленькі долоні й чекав, поки родичі обміняються враженнями.
   – Що тепер? – Віолета звернулася до редактора.
   – Зараз я вас відведу до кімнати, вам видадуть премію, а ви передасте її мені! Потрібно оплатити промову того дядька, який вручив вам нагороду, і ще якийсь дріб’язок. Диплом можете залишити собі, квіти викиньте он у ту урну!
   Віолета, яка налаштовувала себе до будь-якого повороту подій, знову піймала себе на тому, що не готова до такого цинізму. Механізм працював, працював з небаченим ККД у сто відсотків.
   – Пішли, – товстун не чекав відповіді.
   Він розвернувся й упевнено почимчикував у темряву закулісного простору. Віолета йшла за ним, позаду батько та його охорона. Дівчина виконала все, як велів Веніамін Павлович. Після цього редактор провів їх у банкетний зал, а сам вийшов роздавати данину.
   Ведучи Віолету коридорами театру, коротун хвалив її за те, що вона скоротила промову, добре трималася й не сказала нічого зайвого від себе.
   – Тепер, – продовжував він, – на тебе нападуть журналісти. Корчити зірку не треба. Говори те, що написано на папірці, своїми словами. На конкретні запитання, на кшталт тих, коли книга з’явиться на прилавках, відповідай розмито або кажи, що чекаєш на пропозиції від видавництв. Якщо запитають, що навіяло сюжет, придумай щось!
   Суриков кинув хитрий погляд на перелякане обличчя дівчини й усміхнувся.
   – У тебе вийде, – побадьорив він. – Головне, запам’ятай те, що скажеш у перший раз, і в наступні кажи те саме. Ось і все. Протримайся півгодини й можеш їхати додому. Усе! Сьогодні ми більше не побачимося. Я зателефоную. Вам туди.
   Товстун махнув рукою вбік непримітних дверей наприкінці коридору, а сам пішов праворуч.
//-- * * * --//
   Микола довго дивився на екран телефону. Кілька рядків повідомлення з невідомого номеру повідомляли про те, що він запрошений на церемонію нагородження літературного конкурсу. Рік тому Микола послав туди свій сценарій і виявився в числі номінантів, премії так і не одержав, але тепер його запрошували розділити радість перемоги інших щасливчиків.
   У чому він сумнівався? Сумнівався в тому, а чи потрібне це йому? Після угоди продажу роману він не написав жодного слова. Не було навіть бажання. А якщо щось подібне з’являлося, він придушував це в зародку. Йому важко було зізнатися, але на підсвідомому рівні він твердо вирішив більше не писати.
   Справа була навіть не в грошах, справа була в тому, що він усвідомив, що тієї мізерної частини власного таланту не вистачає для того, щоб стати письменником. Микола вирішив спрямувати зусилля на щось інше, корисне. На щось, у чому він може досягти успіху. Наприклад, програмування.
   А чому б і ні? Адже колись у нього виходило. Виходило. Микола піймав себе на тому, що досі витріщається в потемнілий екран мобільного. Що він буде там робити? Навіщо йому це?
   А що робити вдома? Сидіти й втикати в екран монітора? Або вкотре вивчати нерівності на стелі? Микола рішуче встав і одягнувся.
   Хлопець зайняв місце в задніх рядах залу, й ніщо, як то кажуть, не віщувало біди. Церемонія йшла своїм ходом, дипломанти фонтанували пафосом, вокалісти-початківці мучили співом публіку між номінаціями, відпрацьована схема була в дії. Залишалася остання премія – переможець у номінації «кращий роман».
   Микола напружився, вирішив, що як тільки скажуть ім’я переможця й назву твору, він піде. Чому? Тому що Микола сидів на крайньому місці ряду, а більшість людей перебувала тут лише заради безкоштовного банкету, і це загрожувало хлопцеві віддавленими ногами.
   Ведучі затягували інтригу з майстерністю другокласника, що забув текст вірша. Ось на сцену вийшло «непорозуміння» в чорних класичних штанах від модного модельєра й у вишиванці. Письменник на сцені розпочав, як йому здавалося, захоплюючу промову.
   Микола вже подумував устати й піти, а ім’я переможця дізнатися з Інтернету, але в цей момент тип у вишиванці дістав аркушик із конверта.
   Коли в зал злетіло перше слово з назви роману, Микола відчув, як перехопило подих. Перехопило не так, як перехоплює, коли сидиш на гойдалці, і не так, коли увімкнеш світло, а твої друзі кричать «сюрприз». Йому немов стиснули горлянку, стиснули невидимою, але від того не менш сильною рукою. Стиснули так, що будь-яке ковтання приносило біль. Потім тип у вишиванці вимовив ім’я автора, і в хлопця скрутило живіт, тупий біль віддавав у пах. Він прикусив губу, щоб не скрикнути.
   На сцену піднялася вона. Авторка тридцяти тисяч слів, куплених за гроші. Вона промовила слова подяки, слова чужої подяки за оцінку чужого твору. Дівчина вклонилася й пішла за лаштунки. Залунали оплески, а з очей хлопця бризнули сльози. Сльози болю, образи й відчаю. Він не міг їх контролювати, він не міг їх зупинити, він сидів і плакав, а по його ногах топталися люди, поспішаючи на безкоштовний банкет.
   Микола залишав зал останнім, разом із групою виконавця, якому випала дурна фішка співати після слів оголошення переможця. Зал був порожній. Десь унизу дзенькав посуд і смерділо їжею. Микола підвівся на ватяних ногах і зашаркав до виходу.
   Банкетний зал гудів, як вулик. Ні, Микола викинув з голови це заїжджене порівняння. Зал гудів, як рій мух над свіжою купою лайна. Люди юрмилися біля столів роздачі, штурхалися, перекидали одне на одного напої й тарілки із закусками, плювали на підлогу страви, що не сподобалися, і обговорювали літературу.
   Дівчина, що купила його твір, стояла осторонь від столів і давала інтерв’ю журналістці, яка намагалася запхнути в рот бутерброд, прикрашений зів’ялою петрушкою. Величезним бажанням було підійти до Віолети й перед оком відеокамери назвати її брехливою сукою, яка викрала в нього роман. Прокричати в об’єктив, що це він автор, що йому належать ці тридцять тисяч слів, що він народив ці рядки, що він продав їх за копійки…
   – Твою ж, та обережніше, дівчино, – почув Микола зовсім поруч.
   У метрі від нього, із величезною плямою від майонезу на чорній футболці стояв високий хлопець.
   Високий худий хлопець із світлим волоссям й поглядом наполовину вождя й наполовину наркомана. Вогникам, які горіли в його блідо-голубих очах, не вистачало потужності, щоб захопити натовп, а паволока любителя наркотиків була надто щільною, що свідчило про те, що людина спробувала їх не вперше. Загалом цей хлопець міг бути організатором невеликого клубу за інтересом, але мати вплив на велику кількість людей він не міг.
   – Та пішов ти, – відповідала дівчина на високих підборах із невміло накладеним макіяжем.
   – Хамка з розмазаною помадою, – відрубав хлопець.
   Дівчина відкрила рот для образи у відповідь, але її розум усвідомив повний зміст фрази. Язик німфи застиг на півслові, і дама заглибилась у власній торбочці, шукаючи дзеркальце.
   Миколі сподобався хід незнайомця, і він простягнув йому пачку серветок. Той недовірливо глянув на хлопця, але серветки узяв.
   – Дякую.
   – Любите літературу чи безкоштовний буфет?
   – Богема недороблена, – огризнувся блондин.
   – Значить, буфет, – посміхнувся Микола.
   Він знову дивився на дівчину, яка давала інтерв’ю. Спробував читати по губах, але не вийшло.
   – А ти чого отут? – блондин перейшов на ти.
   Він витер майонез і скептично розглядав величезну жирну пляму.
   – Та так, колись захоплювався…
   Микола замовк.
   – І?
   – І зрозумів, що не моє.
   – Буває. А я тут із дівчиною. Вона захоплюється дотепер, вірніше робить вигляд, що захоплюється.
   – Робить вигляд? – Микола здивувався.
   Незнайомець зрозумів, що сказав зайве.
   – Я Вадим, – блондин простягнув руку – Микола.
   – Вадиме, ми тебе загубили.
   До блондина підійшов великий товстий хлопець у супроводі двох дівчат.
   – Це Микола, – представив Вадим. – Моє чуття рідко мене підводить, і зараз воно говорить, що в грудях цього хлопця б’ється волелюбне серце.
   Микола наморщив чоло.
   – Це Вася, Мері й Катерина! – продовжував Вадик. – Можемо компанією випити пива?!
   Микола знизав плечима. Він подивився на дівчину й репортерів, і спазми з новою силою стисли горло.
   – На жаль, сьогодні не зможу, є ще справи.
   – Жаль, – відповіла руда дівчина.
   Вадим тільки хмикнув. Микола всміхнувся й краєм ока помітив недобрий погляд Василя. «Дивна компанія», – промайнула думка в його голові.
   Микола відійшов убік. Вийти із залу, не пройшовши повз Віолету й репортерів, було неможливо. Хлопець нахилив голову якнайнижче й рушив до дверей.
   Столи з їжею порожніли, закінчувалося пиво, а разом із ними рідшала публіка. Підійшовши до дверей, Микола потрапив у невеличкий затор. Літератори-початківці з крихтами на вечірніх сукнях і плямами майонезу на краватках купчилися біля вузьких дверей. Микола маленькими кроками просувався до виходу. Віолета стояла метрах у трьох і відповідала на одноманітні запитання репортерів. Журналістів було небагато, і поводили себе кволо, чи то через велику кількість безкоштовних бутербродів у шлунках, чи то через неімениту письменницю.
   – У вас оригінальна назва роману, – говорив репортер. – Одразу й не зрозумієш, чи це натяк на пікантні теми, чи на кулінарну книгу. У творі багато сексу?
   – Не більше, ніж у житті, я намагалася менше прикрашати й перебільшувати, у героїв збірні характери від реальних людей, а іноді – мій власний.
   – А що тут взагалі було? – завищав голос малолітньої діви з іншого боку від Миколи.
   – Здається, презентація якась, начебто нової книгарні, – відповідала їй подруга, намагаючись не впустити на себе залишки бутерброда.
   – Для письменника важче написати другий роман, тому що перший часто, як і у вашому випадку, є автобіографічним? У вас є нові задуми? – запитувала репортерка у безглуздих окулярах.
   – Та ну, яка презентація книгарні, вона б тоді в магазині відбувалася, а тут театр, тупо якось, – дівчина збоку.
   – Після написання будь-якого гарного твору в душі, якщо ви мене розумієте, утворюється ніби вакуум. Я саме в такому стані, зараз ще рано говорити про нові задуми, але дещо є…
   – А тобі чи не однаково, поїли, попили, ги, мужика кетчупом вимазали.
   Микола більше не міг, він відштовхнув якогось хлопця із чотирма відкритими пляшками пива й вийшов на вулицю. Важко вдихнув, угамував нудоту й побрів убік зупинки. Наступного дня він поїхав у книгарню.
//-- * * * --//
   Дівчина з рудим волоссям довго перебирала телефонну книгу в мобільному. Подруга зі склянкою лимонаду розвалилася в кріслі й перегортала каталог косметичної фірми.
   – Кому дзвонити зібралася? – Катя повільно перевертала сторінки.
   – Дімці, – огризнулася Мері.
   – О-о-о! – багатозначно протягла дівчина. – Зараз наслухаєшся.
   – Ага, – приречено відповіла подруга.
   Вона довго дивилася на запис із іменем брата й наважилася. Відповіли на третьому гудку.
   – Привіт, Дімко! Як справи?
   У трубці відчувалося напруження співрозмовника.
   – Що знову сталося? Що треба?
   Начальник охорони Соломахіна не любив розмовляти із сестрою по телефону. Це було десь на рівні набутих інстинктів. Кожна розмова закінчувалася якщо не мордобоєм із черговими кривдниками молодшої сестрички, то гарним скандалом із погрозами все розповісти матері, чим її улюблений синок, призер змагань із рукопашного бою, відмінник бойової підготовки, займається вдалині від рідного села. Звичайно, мати знала, що її чадо начальник охорони у великого бізнесмена, але вона не здогадувалася, що обов’язки сина поширюються далеко за звичайне оберігання спокою впливової людини.
   Сестра, яку саме брат витяг у місто і він же влаштував на заочне в новомодний коледж, швидко зрозуміла, чим займається Дмитро. І тепер, коли треба було натиснути на брата, вона діставала з рукава свій козир. Звичайно, Мері, а в рідному селі Марія, розуміла, що довго цей козир не протримається, рано чи пізно брат знайде, чим крити й цю карту, але поки користувалася нею при будь-якій можливості.
   – От бачиш, який ти! Одразу – що треба? А може, я подзвонила просто довідатися, як справи в брата? Може бути таке?
   – Не може! За двадцять п’ять років жодного разу не подзвонила просто так, а тут раптом надумала? Що треба?
   – Мені потрібні гроші!
   – Іди працюй!
   – Ха-ха, дуже смішно! Я серйозно! Мені потрібно п’ять тисяч доларів.
   – Скільки? – Трубка закашляла у вухо Мері.
   – П’ять тисяч.
   – Сестричко, я ж їх не малюю!
   – Для тебе це дрібниця.
   – Як ви всі полюбляєте чужі гроші рахувати!
   Що, цицьки вирішила зробити?
   – От чому у всіх брати як брати, а мій такий козел?
   – Ну, виходить, і гроші тобі будуть, як із козла молока, – зареготав Дмитро.
   Настав час використовувати козир, але Мері вважала, що тоді це буде виглядати як справжній шантаж. А для шантажу було зарано, вона обрала інший шлях.
   – Ну, Дмитрику-Дмитрику! Ну, будь ласка, для улюбленої сестрички. Катя їде відпочивати, і я хочу з нею!
   – Так вам штуки у Криму з головою вистачить, хоча ні, твоя Катька так жере, що й трьох буде замало, – Дмитро знову реготав у трубку.
   Мері віднесла телефон подалі від вуха й перекривила брата. Катерина, яка спостерігала за розмовою подруги, тільки покивала головою.
   – Митю, Митюшо, не будь букою!
   – Так, Машко, по-перше, не називай мене Митюшою, а, по-друге, грошей немає!
   – Бачиш, який ти, як на тьолок спускати за тиждень по п’ять косарів, так можеш, а як сестричку на море відправити, так жаба давить!
   У трубці почулося сопіння.
   – Дмитрику, ну дай грошей, і я до кінця року нічого в тебе не проситиму.
   Сопіння затихло, пропозиція була занадто приваблива. Зараз липень! Майже півроку тиші й спокою. Ризик обману, звичайно, великий, але ризикнути можна! Ці думки пронеслися в голові Дмитра.
   – П’ять штук? – запитав він.
   – Усього п’ять!
   – І до кінця року я про тебе не почую?
   – Ну що це – не почуєш? Я ж сестра твоя. Просити грошей більше не буду!
   Чоловік знову засопів. П’ять штук! Гроші, у принципі, невеликі, але якщо пообіцяє, а через тиждень знову подзвонить? А якщо ні?
   – Добре, – здався брат. – Завтра в «Гранаті» пообідаємо, гроші там віддам, тільки Катьку не бери, а то жере багато.
   – Це не обіцяю! – Мері хіхікнула й швидко натиснула відбій.
   – Ха-ха! – дівчина заплескала в долоні. – Гроші наші, ура!
   – А цього вистачить? – насупилася Катерина.
   – Нехай переліт туди-назад півтори, нас двоє, залишається дві штуки, а я в Інтернеті дивилася, там із такими бабками рік жити можна.
   – А ми хіба не назавжди туди летимо?
   – Навіщо назавжди? Позагоряємо, бананів поїмо, коксу понюхаємо вдосталь і додому до борщу з пампушками.
   – А як же Вадим, його Суспільство?
   Мері уважно подивилася на подругу, та виглядала абсолютно серйозною.
   – А ти що, реально бажаєш там залишитися?
   – Звичайно, я думала, й ти залишишся! Адже це нове життя, це новий світ, ми дамо життя зовсім іншому поколінню…
   – О-о-о, – Мері замахала руками. – Ти в це віриш?
   – А навіщо ти з ним тоді?
   – Ну, той товстий на мене запав, і хлопець при грошах. Розуму він невеликого, тому можна подоїти його трішки. Та й разом веселіше на Кубу злітати. Може, навіть поживу з вами, спробую.
   Катя знову зосередилася на каталозі.
   – Катюхо, ти чого?
   – Я думала, ти з нами.
   – Я з вами, але мені треба трохи більше часу. Я повинна точно знати, що і як!
   – Вадим розповість, він знає, – пожвавішала подруга, очі загорілися.
   – Добре, завтра візьмемо гроші й ще раз із ним поговоримо.
   Катя закивала головою, обличчя світилося радістю.
//-- * * * --//
   З того дня він не написав жодного слова. Немов маленькі чоловічки, які до того постачали ідеї, образилися й пішли. Так, він продешевив, він розміняв їхню працю на пригорщу мідяків, і вони образилися. У них, на відміну від нього, ще була гордість. І ось він тепер сам. А думок не було. Не було ідей, не було сюжетів, не було навіть бажання писати. Немов ті чоловічки забрали все, навіть останню банальність, залишили голову порожньою.
   Навіть горілка із травою були безсилі. Перша не народжувала ідей, а лише головний біль і нудоту, а друга множила лінь, а в думках з’являлося все, окрім сюжетних ліній.
   Він видалив електронну частину книги з літературних сайтів. Видаляв швидко, без жалю. Довго тримав палець над кнопкою delete, намагаючись змусити себе вилучити написане у власному комп’ютері, і не зміг. Це суперечило контракту, але він не зміг. Це було його чадо, його творіння, частка його самого. Знищити рукопис на власному комп’ютері було те саме, що відрізати собі частину тіла, бо той текст був його продовженням. І нехай написане було від імені дівчини, але почуття – це щось безстатеве.
   На той момент він відчував саме так, і це народило ті тридцять тисяч слів. Чи було це цікаво – вирішувати не йому, але людям подобалося. Подобалося не тільки знайомим і друзям, але подобалося й іншим, хто читав твір в Інтернеті. Вони знаходили недоліки, указували на стилістичні помилки, але кожен просив кінцівку, яку Микола спеціально не розміщував на сайтах.
   Кожен, хто писав йому, зізнавався, що написане викликає двоїсті почуття, але дочитати просили всі. Він висилав закінчення, і ніхто не поскаржився на те, що марно витратив час.
   І що тепер так мучило його? Мала сума? Микола прожив до сьогодні без цих грошей, що заважало йому жити й далі без них? Тоді що? Микола прокидався й засинав із цим питанням. Що відбулося, що забрало його спокій?
   Він зрікся себе! Так, він повірив словам редактора! Він визнав себе посередністю, що лише псує папір банальностями й штампами. У нього забракло духу відстояти свої слова, частину себе самого. Він дозволив під власними думками поставити чуже ім’я. Він зрадив себе. І зрадив за гроші.
   Саме це гризло Миколу зсередини. Саме це не давало йому писати знову. А ще він почав чекати. Це була манія. Манія, яка зміцнювалася в ньому з кожним днем, яка лякала його. Щотижня він приїжджав у найбільшу книгарню міста й запитував у продавця одну книгу. Продавці звірялися по базі, знизували плечима, але про такий роман не чули. Микола не йшов. Він заходив до книжкових шаф і переглядав корінці з назвами. Переглядав полицю за полицею, ворушачи губами й неприродно вигнувши шию.
   Спочатку він переглядав стелажі з сучасною прозою, на це йшло від двох до трьох годин. Переглядав ретельно, деякі полиці зі строкатими корінцями він вивчав по два рази, зліва направо й навпаки. Нічого не знаходив і йшов додому, але тільки залишивши магазин, чекав того дня, коли зможе знову повернутися сюди.
   Він чекав увесь тиждень, як наркоман чергової дози. У Миколи з’явилася залежність. Щосуботи він стояв під книгарнею і входив одразу за продавцями. Вони впізнавали його. Крутили пальцем біля скроні, перевіряли базу й знизували плечима. А Микола йшов вивчати полиці.
   «Адже кожен може помилитися, – думав він. – Книга потрапила в магазин, хтось поставив її на полицю, а в базу занести не встиг. І ось вона стоїть там одна, і ніхто про неї не знає».
   Одного разу він перевірив останній стелаж із сучасною прозою. Книги не було. Микола вирушив до виходу й, проходячи повз полиці з історичною літературою, стрепенувся. Він не відразу зрозумів, що змусило його зупинитися. Хлопець повернувся на два кроки назад і витріщився на книги.
   Книги як книги. Багато книг. Багато різних історичних книг. Хлопець схилив голову на ліве плече й став читати корінці. Між книгами «Батий» і «До останнього моря» стояла вона – «Задуха» Паланіка.
   Микола здригнувся. Замружився, мотнув головою й повільно розплющив спочатку праве, а потім ліве око. Книга не зникла. Навпаки, назва стала чіткішою. Як Паланік потрапив в історичну літературу? Кров підступала й відходила від обличчя.
   Мозок народив здогад, що, можливо, якийсь відвідувач хотів купити цю книгу, але на шляху до каси передумав. Він полінувався повернутися, щоб поставити Паланіка на місце, і тому вставив його сюди. На вільне місце на полиці з історичною літературою.
   А якщо щось подібне відбулося й з книгою Миколи? З його думками, яких він зрікся? Якщо хтось засунув книгу в стелаж з історичною літературою або кулінарною, або дитячою?…
   Микола відчув, як затремтіли руки. Нестерпне бажання розридатися підступило до горла. Він подивився в нескінченний коридор стелажів, і в нього запаморочилося в голові. Першим бажанням було вибігти з книгарні, хлопець навіть дійшов до дверей, але, узявшись за ручку, зупинився.
   Секунду він сумнівався, а потім підійшов до першого стелажа. Так, адже за цей час, поки Микола думав про своє, хтось із відвідувачів міг поставити потрібну йому книгу на вже раніше переглянуту полицю.
   З магазину його попросили піти за п’ять хвилин до закриття. Він устиг переглянути все, але тільки один раз. У неділю він знову був там.
//-- * * * --//
   Зустрічі із трійцею «примкнувших», як називав їх Вадим, починали дратувати Віолету. Усе відбувалося за одним сценарієм, вони збиралися вп’ятьох у кав’ярні або просто на лаві в парку й щось пили. Потім хтось запитував про Кубу, і Вадик затягував пісню про острів. І чим більше він говорив про це, чим яскравіше розписував майбутнє поселення, тим більше воно дратувало Віолету. Бували й такі дні, коли її починало нудити від розмов про бунгало й купання голими в Атлантичному океані.
   Щоразу перед зустріччю вона клялася, що якщо Вадим знову почне говорити про Кубу, вона піде, і щоразу слухала до кінця. Чи був тому причиною вогник у його очах або ж інтерес, який Вадик виявляв до цієї товстої корови Катьки, Віолета не знала. Але залишати свого хлопця наодинці з цими двома доярками не збиралася.
   Ще вона подумувала про те, що, можливо, поїздка на Кубу дасть їй цікаву ідею, і вона напише свою, по-справжньому свою, книгу. Віолета навіть кілька разів сідала за ноут-бук, щоб накидати ідеї свого другого бестселера, але справа не йшла. Тобто справа взагалі не починалася. Віолета сиділа перед екраном, дивилася на миготливий курсор і намагалася почати, але…
   День народження давно минув, а подарунок якось застряг. На всі запитання й наїзди на Сурикова, він, попри тремтячий голос і переляк в очах, відповідав, що час ще не настав. «Потрібно ще зачекати!» – Такими були його слова. Чого чекати й навіщо, він не пояснював, але друкувати книгу не давав. Точніше, вона була вже надрукована. Десять тисяч примірників укривалися пилом на складі батька, а Веніамін Павлович тільки розводив руками.
   «Не час! Потрібен невеликий скандал, потрібно, щоб люди заговорили про нас», – говорив редактор на кожній зустрічі.
   Віолета запитувала, чому не можна запустити звичайну рекламу по телевізору?
   Товстун поблажливо розводив руками й казав, що така реклама не ефективна. Його головним аргументом було те, що телевізійна реклама добре спрацьовує з іменитими письменниками. Віолета ж такою не була, тому їй залишалося тягатися по якихось сумнівних заходах, знайомитися із сумнівними літераторами, відвідувати другосортні телевізійні канали й чекати.
   Знайомі й друзі, які в перший тиждень після конкурсу завалили її питаннями, починали забувати про неї, і це нервувало дівчину. Вона сама дивувалася тому, звідки в неї з’явилася така пристрасть до популярності? Вона ніколи не була сірою мишею, а батьківські гроші також збільшували інтерес до неї. Але тепер Віолета бажала, щоб про неї говорили постійно. І говорили передусім не як про дочку великого бізнесмена, а як про дівчину, що написала бестселер.
   І цього вона бажала майже два місяці. Два довгих місяці.
   Віолета здригнулася. Вона сиділа в кав’ярні з Вадимом та іншими.
   – І скільки ви знайшли? – звертався Вадим до Мері.
   – П’ять штук.
   – Цього замало.
   – У нас більше нема, – відповідала Катя.
   – Тоді ми можемо взяти тільки одну з вас.
   – Що? – закричали дівчата. – А як же вся ця байда про Свободу й нове суспільство? Відсутність грошей і прихильність до брендів?
   – Зрозумійте, – спокійно відповідав Вадим. – Ми зачинателі, нам потрібно створити базу, щоб наступні покоління не бідували. Ми будемо вільні від грошей, тому що гроші будуть працювати на нас, але вони потрібні. Я не фанатик, який вірить, буцімто гроші – це зло. Гроші – це знаряддя, це спосіб досягнення Свободи. Тому тільки одну з вас.
   Віолета краєм ока помітила, як на обличчі Василя з’явилася тінь. А потім він усміхнувся. Легко було здогадатися, що із двох дівчат поїде саме Мері. Вона зуміє знайти потрібні слова для подруги, і та здасться. Це розуміли і Мері, і Катя.
   Блондинка засумувала й опустила голову. Василь сяяв від щастя. Але всіх здивував Вадим.
   – Якщо вам важко зробити вибір, я можу допомогти. Нашому суспільству потрібні ви обидві, але якщо ситуація вимагає вибору, то ми віддамо перевагу Каті.
   Від цих слів здригнулися всі. Василь заворушився на стільці і навіть підняв долоню, намагаючись привернути увагу вчителя.
   – Е, ні-і-і! – цокнула язиком Мері. – Гроші мої, значить, або ми разом, або ніхто.
   Віолета стежила за тим, як Вадим буде виходити з ситуації. Соломахіна й раніше помічала підвищений інтерес Вадима до Каті, але якось не надавала цьому великого значення. Вона завжди думала, що загроза йде від Мері. Зараз карти були відкриті. Щойно Вадим сам відмовився брати її на острів, адже йому подобалася Катя. Здавалося, це розуміли всі, крім Василя й самої Каті.
   Віолета посміхалася, нудні засідання отримали інтригу. Чи ревнувала вона його до Каті? Як це не дивно, але ні, або поки ні. Можливо, Вадим зупинив свій вибір на цій дівчині через її покірність та відданість у погляді? Бо навряд така, як Мері, стане прати наставнику вільних людей труси і напевно не стоятиме біля плити у сорокаградусну спеку, щоб Вадик поїв.
   Катерина була не дуже розумною й покірною, Мері ж виглядала якщо не бунтаркою, то таким собі підбурювачем, який із легкістю похитне будь-який авторитет.
   Пауза тривала. Вадим не міг забрати свої слова, бо так легковажно справжні зачинателі не поводяться. А Мері не хотіла й не бажала шукати ще гроші.
   – Ну, тоді ми втрьох? – пішла на провокацію Віолета.
   – Ми разом! Я дістану грошей! Це не проблема! – випалив Василь.
   Віолета посміхнулася. Ось і вихід. Вадим полегшено зітхнув, а Соломахіна вирішила краще придивитися до Каті.
//-- * * * --//
   Микола був першим відвідувачем. Привітався з продавцями, пропустив повз вуха коментарі на свою адресу й підійшов до першого стелажа. Скільки це тривало? Починався третій місяць. Спочатку Микола бував тут раз на тиждень, потім став з’являтися по два рази. А тепер він тут через день. Після основної роботи він заїжджав сюди і приступав до свого хобі. Важкого виснажливого хобі. Він переглядав кожний корінець книги, сподіваючись знайти ту єдину.
   Він ловив себе на тому, що його пошуки вже дуже схожі на манію, що це вже не нормальна поведінка для людини, що він божеволіє, але не міг змусити себе не шукати. Його пускали в магазин, його терпіли. Терпіли, бо Микола був завжди всім задоволений, він знаходив книги, залишені покупцями не на тих полицях. Із його появою в магазині запанувала ідеальна систематизація, він виконував роботу персоналу. Один. Не вимагаючи збільшення зарплатні, узагалі її не вимагаючи, не скаржачись на коротку обідню перерву й несправний кондиціонер. Він був ідеальним працівником, про якого не здогадувалося керівництво.
   І зараз о 9:02 Микола стояв перед першим стелажем біля входу до книгарні, вивчаючи корінці книг. Хлопець відчував величезну спокусу одразу перейти в секцію «Сучасної прози», але в нього була методика, він повинен був дотримуватися послідовності. Він вирішив не повторювати власні помилки, бігаючи від стелажа до стелажа. Тоді він намагався відтворити поведінку неохайного відвідувача, який бере книгу, але, ідучи до каси, раптом вирішує не купувати її і повертає книжку не на ту полицю. Тоді Микола перевіряв вибіркові секції, але потім думки про те, що книга стоїть на пропущеній ним полиці, призводили до втрати глузду. Він не міг спати, їсти. Він заплющував очі й бачив її. Книгу, яку він написав.
   Микола знову повертався в магазин і перевіряв кожну полицю. Ось і зараз він придушив бажання перейти в секцію «Сучасної прози» й вирішив не поспішати. Він ретельно вивчить кожний стелаж, сьогодні субота, а значить, до закриття ще багато часу.
   – О, драсті, – голос за спиною відірвав Миколу від справи.
   Хлопець здригнувся, розвернувся. Огрядна тітка із цебром і шваброю дивилася на нього.
   – Добридень, – привітався хлопець.
   – Ти ж учора тут був? Зачастив ти, однак!
   Микола знизав плечима й винувато усміхнувся.
   – Здоровий, гарний хлопець, а сидиш тут, як хробак! Бабу тобі треба та дітей стругати, а ти книжки перегортаєш. Тьфу!
   Жінка розвернулася й вирушила до дверей у підсобку. Микола озирнувся, намагаючись побачити, скільки людей стали свідками цієї розмови, а потім повернувся до книг.
   Вона мала рацію, а він збожеволів, але не настільки, щоб приходити сюди щодня. Сьогодні був виняток, Микола був тут лише тому, що бачив її.
   Останні місяці він занадто часто бачив її. Іноді йому здавалося, що це частина якоїсь змови проти нього. Він рідко дивився телевізор, але за останні два місяці вона занадто часто з’являлася на екранах. Молода письменниця з нашумілим романом, що посів перше місце на щорічному літературному конкурсі. Вона була скрізь. Відкриття, зустрічі, збори, презентації. Вона усміхалася в камеру, а Микола відчував, як щось невідоме стискає йому горлянку.
   Вона розповідала про книгу. Про власну книгу. Про її книгу, яку написав він і яку ніхто не міг прочитати. І ось вчора вона з’явилася знову.
   Це був місцевий телеканал. Передача про знаменитих людей міста. Або про видатних людей… Або про людей, які бажають зробити про себе передачу… Неважливо. Важливим було те, що після невідомого дідугана-поета, який трохи не приспав Миколу своїми віршами, у студію увійшла вона.
   Увійшла саме в той момент, коли Микола вирішив перемкнути канал. Виглядала вона добре. Уже не такою переляканою, як на церемонії, та з непідробленою впевненістю у погляді. Упевненістю в тому, що вона автор книги, завдяки якій її запросили.
   У Віолети брали інтерв’ю. Її просили розповісти про книгу. Вона відповідала, знову мило усміхалася в камеру й навіть жартувала.
   А потім вона сказала те, що змусило Миколу не спати всю ніч. Книга вийшла! Вона у продажу!
   Микола далі не слухав. Він вимкнув телевізор і подивився на годинник. До відкриття книгарні залишалося рівно дванадцять годин. Довгих дванадцять годин. Хлопець не зміг заснути. Він ворочався. Уставав пити воду, дивився на темний двір. А о шостій ранку вийшов із дому.
   Він не стояв біля магазину, він не зовсім утратив розум. Він сидів на зупинці на протилежному боці вулиці й чекав.
   І тепер він тут, а за його спиною десятки тисяч книг, які потрібно переглянути.
   Він методично вивчав полиці, змушуючи себе не поспішати. І ось він перейшов у секцію «Сучасної прози». Швидко глянув на черговий стелаж і здригнувся. Це було схоже на відчуття, коли протягом місяця чекаєш на важливого листа, щодня перевіряючи вміст поштової скриньки. І от коли ти втратив усяку надію, але все ж, проходячи повз, засовуєш руку, а він – там.
   Микола відразу не зрозумів, що змусило його здригнутися, але щось було не так. Його погляд виявив відмінність. Серце прискорило темп, а в роті стало сухо, як у пачці з памперсами. Хлопець заплющив очі, намагаючись заспокоїтися. Микола був тут учора. Він оглядав цей стелаж останнім, виходячи з книгарні.
   Але ж він не останній оглядав саме цей стелаж. Якийсь відвідувач міг купити книгу після Миколи, а тоді порядок книжок порушився. Ось і все. Микола повільно розплющив очі. Так, картинка корінців відрізнялася від учорашньої послідовності. Микола пробігся поглядом по книгах. Скрикнув. Серце завмерло, на очі навернулися сльози.
   Два ніжно-рожеві плетіння із чорними класичними бук вами стояли на рівні очей. Микола вирішив, що в нього двоїться в очах, але потім зрозумів, що книг реально було дві. Два «Еклери в цукровій глазурі» стояли на полиці. Микола простяг тремтячу руку й витяг одну книжку. Обкладинка була не дуже. Хлопець не так уявляв її. Свою книгу. Книга пахла друкарнею й зрадою.
   Микола дивився на ім’я автора й намагався прочитати своє прізвище, але дійсність була дійсністю. Він ще не зовсім збожеволів. Він бачив ім’я дівчини, якій продав свій рукопис. Він бачив чужу книгу.
   – Оце так, знайома назва, – голос налякав Миколу.
   Він здригнувся й ледве не впустив книгу. Поруч стояла дівчина трохи вище середнього зросту в чорно-білому сарафані з невеликою сумочкою на плечі. Пряме каштанове волосся спадало на високі вилиці. Зелені очі світилися лукавинкою, а на тонких, навіть майже чоловічих губах застигла легка посмішка. Не усмішка, а саме посмішка, щось іронічне із викликом навколишньому світові.
   – Привіт, я – Мила, – дівчина простягнула руку.
   Микола невпевнено відповів рукостисканням.
   – Коля.
   – Не сумнівайтеся, якщо це та книга, яку я читала, то вам буде цікаво. Обкладинка звичайно, дівоча, але книга – бомба.
   Дівчина витягла зі стелажа другий примірник.
   – Гм-м, дивно, – промовила вона. – Тут на обкладинці зазначений інший автор. Ту книжку написав хлопець, а тут дівчина якась. До речі, того автора теж звати Миколою! Це випадково не ви?
   Вона всміхнулася. Незважаючи на тонкі губи, її усмішка була зовсім не чоловічою.
   – Н-і-і-і! – злякався Микола.
   Мила засміялася, відкрила книжку й пробігла очима перший абзац.
   – І початок такий самий, – пробубоніла вона. – Ну, добре, почитаємо, дізнаємося. А ви тут часто буваєте?
   – Іноді заходжу, – Микола намагався розібратися зі своїми почуттями.
   Як тільки він почув її голос, першим бажанням було позбутися чергового настирливого книгомана, який затягне пісню про вбогість вибору й низьку якість читва. За два місяці, проведених у книгарні, Микола зустрічався з такими разів десять. Траплялися дні, коли біля нього збиралися два й більше «шанувальників» літератури, і кожен уважав своїм обов’язком розповісти хлопцеві про жалюгідний стан письменницької справи у країні.
   У таких випадках Микола прикидався дурником, яким його вважали продавці, і швидко позбувався настирливих лекторів. Зараз же перед ним стояла молода дівчина років двадцяти семи в оригінальному сарафані та чарівною усмішкою. Вона не розповідала про вимираючих письменників, а хвалила його книгу.
   Микола мовчав, не виказуючи ініціативи щодо знайомства. Дівчина знизала плечима й рушила вздовж стелажів до каси. Хлопець проводжав її поглядом і намагався зрозуміти, що було не так у цій звичайній розмові?
   Мила тим часом розплатилася за книгу й вийшла з магазину. І тут до Миколи дійшло. Вона сказала, що читала цю книгу!!! Де??? Коли?
   Микола поспішив за дівчиною. Кинув касирові гроші, яких вистачило б на два екземпляри, і, не чекаючи решти, вискочив на вулицю. За спиною запищала сигналізація. Микола озирнувся. Мила звертала за кут будинку. Хлопець побіг за нею.
   – Дівчино! Мило!
   Вона розвернулася, трохи налякано подивилася на захеканого хлопця. Глянула в різні боки, перехожих поруч не було, а незнайомець здавався божевільним.
   – Вибачте за мою поведінку, я замислився.
   – Нічого.
   – Я тільки хотів запитати, мені просто цікаво. Ви сказали, що вже читали цю книгу? А я, так би мовити, стежив за цим твором із самого літературного конкурсу, книга щойно вийшла. Ви працюєте у друкарні, де ви її читали?
   – Ні, – на її обличчі з’явилася усмішка. – Не саму книгу. Я в Інтернеті читала ще два роки тому роман із такою ж назвою. Сайт літературний, і письменники-початківці розміщують там свої твори. Ось там і читала, а може, це не той твір, назви просто схожі.
   – Ясно, – Микола зніяковіло кивнув головою.
   Пауза затяглася. Хлопець усе з’ясував для себе, але чомусь відпускати дівчину не хотілося.
   – Може, коли прочитаємо книги, то зустрінемося й обговоримо? – Мила усміхнулася.
   Микола спіймав себе на тому, що всміхається у відповідь, як дурень.
   – Тут недалеко є кав’ярня, «Лелека» називається, давайте за тиждень о третій годині? – вичавив Коля.
   – З обміном телефонів було б простіше домовитися про зустріч, але якщо вам подобається так, то я – згодна. У суботу в три! Ну, бувайте!
   Вона махнула рукою й пішла. Микола ще кілька хвилин стояв, дурнувато всміхаючись вулиці, а потім побрів додому. Жахливо хотілося спати.
   Зайшовши у квартиру, хлопець кинув книгу на спинку дивана. Секунду та гойдалася на межі того, щоб упасти за диван, але залишилася на місці.
   Микола роздягнувся, ліг у ліжко й заплющив очі. У темряві всміхалася Мила.
//-- * * * --//
   – Дивно, – сказала Віолета, дивлячись крізь Вадима.
   – Що дивно?
   Хлопець завертів головою, намагаючись побачити, куди спрямований погляд дівчини.
   – Я й забула, коли ми сиділи отак удвох і нікуди не поспішали, і нікого не чекали.
   Віолета усміхнулася. Їй дійсно цього не вистачало. Останні два місяці після церемонії нагородження були не найкращим періодом у взаєминах із Вадимом. Закінчувалося літо. Суриков продовжував категорично махати головою щодо книги, а завалив вказівками піти то туди, то сюди. Спочатку Віолеті це подобалося. Вона відчувала себе знаменитістю, з ентузіазмом відповідала на запитання репортерів, записувала вдома випуски новин, щоб мигцем побачити себе в кадрі, і чекала виходу книги.
   Але час ішов, а вона залишалася письменницею без книги. Це розуміли всі. До неї ставилися як до дочки впливової людини, а питання репортерів зводилися або до дати виходу її твору, або ж узагалі стосувалися її батька. Віолета злилася, скаржилася татові, але редактор був непохитний. Його тверде «ні» та питання «хто з них більш двадцяти років у літературному бізнесі?» діяли навіть на Соломахіна. Ігор Вікторович знизував плечима, укотре казав, що якщо справа в грошах, то тільки скажіть, і ось зараз вони будуть, але товстун лише посміхався, крутив головою й обіцяв подзвонити.
   І він дзвонив, і відправляв Віолету на чергову пиятику зі старими «письменниками», які опублікували свої останні твори, коли дівчина ще не народилася. Вона психувала, зарікалася, що це був останній раз, але через кілька днів усе повторювалося. Віолета їхала, посміхалася журналістам, відповідала на банальні запитання й знову скаржилася батькові.
   Потім вона якось трохи охолола, чи то бажання бути знаменитою зникло, чи то просто набридло вередувати.
   І ось Віолета сиділа з коханою людиною в кав’ярні, і їй здавалося, що так було завжди. Немов не було цих двох місяців. Вона не отримувала премію, не купувала книгу, а продовжувала жити нудним життям дитини багатого батька.
   Хоча зміни були. Змінився Вадим, та й Віолета відчувала щось нове в собі. І якщо хлопець став лише більш дратівливий та холодніший до неї, а ідея виїхати на Кубу остаточно заволоділа його розумом, то із собою все було набагато складніше. Якими б нудними не були ці два місяці, Віолета зрозуміла одне. Вона – не асоціальна людина. Їй необхідне суспільство.
   За цей період дівчинка-бунтарка, яка бажала вирватися з-під опіки батька-тирана й влитися у вільне суспільство на одному з волелюбних островів планети, раптом перетворилася на світське левеня. До левиці їй було ще далеко, із цього приводу у Віолети не було ілюзій, але левеням вона вже стала. Спалахи фотоапаратів і поява, нехай навіть секундна, на екрані телевізора стали невід’ємними частинами її життя, такими ж, як дихання або приймання їжі.
   Звичайно, Вадим та його вогники в очах притупляли це «обміщання» (так він називав), і, перебуваючи поряд із ним, Віолета все ще бажала йти за хлопцем на край світу. Але проблема й полягала в тому, що таких зустрічей за два місяці було дуже мало. Вадим віддалявся. Він завів нову компанію, яка із трепетом слухала його промови, а на спілкування з Віолетою у нього не залишалося часу.
   Сьогодні був виняток. Вони із самого ранку були разом: гуляли, їли, сміялися, жартували, немов повернулися в минуле, і це подобалося дівчині.
   – Час майже вибіг, – сказав він.
   Віолета, не розуміючи, подивилася на хлопця.
   – Тобі потрібно вирішувати, дитинко! Або ти з нами, або ж залишаєшся у цій рутині до кінця днів.
   Віолета здригнулася. Перша думка була та, що якби ці слова він сказав сьогодні по телефону до їхньої зустрічі, то вона б послала його разом із островом Свободи дуже далеко. Але він сказав це, дивлячись їй в очі і тримаючи за руку. Він, її коханий, зі світлим волоссям і вогниками лідера в очах. Він сидів поруч, такий теплий і ніжний, і просив її зробити вибір. Це важливо. Не вибирати! А просив її поїхати з ним! Він кохає її, а ці два місяці прохолоди… це її провина. Вона була занадто зайнята, спілкуючись із п’яною посередністю, заради секундної появи на Богом забутому каналі про культуру.
   – Я з вами! – проспівала вона.
   Хіба могла вона сказати щось інше? Він посміхнувся. Кивнув.
   – Тоді ти повинна зробити ще один важливий крок.
   Вона знала, що попросить Вадим. Їм потрібні гроші.
   Гаслами й обіцянками ситий не будеш. А вони прагнуть Свободи! Тобто не від кого не залежати. Вони не бажають бути рекламними площами, не бажають говорити про прекрасне в майках спонсора. Вони будуть вільними від усіх. Це були слова Вадима. Слова, підкріплені вогниками в очах. Слова її коханого.
   Віолета кивнула.
   – Коли?
   – Наступного тижня я гостюватиму в батька.
   – Ти знаєш код від сейфа?
   Вона посміхнулася. Чи знала вона код від сейфа? Яким може бути код у чоловіка, який цінує в цьому світі лише одну людину. Який обожнює цю людину. Який найбільше любить свою єдину доньку.
   У Віолети задзвонив телефон. Вона посміхнулася й дістала трубку. Дзвонив Суриков. Першим бажанням дівчини було відбити дзвінок і не псувати розмовою із цим товстим ошуканцем такий чудесний день. Але вона відповіла.
   – Так!
   – Привіт! – зацвірінчав редактор.
   – Драстє! – процідила крізь зуби Віолета.
   – Дитино, запиши собі або запам’ятай. У тебе завтра о третій годині участь у передачі, присвяченій талантам нашого міста.
   – Знову?
   – Слава обтяжлива, дитино! – засміявся редактор.
   – Мені набридло ходити туди й вислуховувати, що я тільки балакаю про свою книгу, а ніхто її в очі не бачив!
   Віолета підвелася, скривила обличчя, показуючи, що це нудна розмова, і вийшла з кав’ярні.
   – Дитино, ми це обговорювали вже сто разів! Це негативні аспекти професії! Потрібно це пережити, переходити, через «не можу»! І ти не дослухала до кінця! Ти туди підеш не просто так! Ти підеш, щоб сказати світові про те, що книга надрукована й автомобілі вже везуть її у книгарні!
   У Віолети перехопило подих.
   – Правда!?
   – Став би я ганьбити свої сивини, брешучи тобі? Правда! Готуйся бути знаменитою! Завтра до телевізійного центру на три, перепустка чекатиме на тебе. Бувай.
   Суриков відключився. Віолета закусила губу. Напевно, вона виглядала по-дурному з ідіотською посмішкою, стискаючи телефон двома руками на ґанку кав’ярні. Їй було плювати! Післязавтра вона стане знаменитою. І будь-яка її поза й вираз обличчя вважатимуться доречними й чудовими.
   Вона повернулася у кав’ярню. Вадим помішував коктейль соломинкою й теж балакав по телефону. Віолета сіла на своє місце, хлопець попрощався й закінчив розмову.
   Вадим усміхнувся й промовчав. Не запитав. Не поцікавився. Його дівчина вийшла на вулицю говорити по телефону, а він… Радість від виходу книги знищила Вадимова поведінка. Віолета насупилася, а через десять хвилин до кав’ярні увійшли Вася й дві дівчини.
   Віолета зайшла в будинок телевізійної компанії. Охоронець на вході перевірив її паспорт, видав перепустку й розповів, куди йти. Довго шукати не довелося. У коридорі стояв Суриков. Його пухка фізіономія розпливлася в усмішці, коли він побачив дівчину.
   – Добридень! О, юна служителько Мельпомени!
   – Хіба цей роман трагедія?
   Редактор підняв брови.
   – Здивований вашими пізнаннями, але немає часу на світські бесіди. Ось.
   Він простягнув дівчині книжку. Віолета взяла роман. Якби в той момент її попросили розповісти про власні почуття, то головним із них було б розчарування. Вона інакше уявляла свій роман. Їй чомусь здавалося, що тридцять тисяч слів мають переконливіший вигляд. М’яка палітурка перетворювала роман на брошуру, а рожевий колір робив книгу дитячою.
   Суриков помітив відсутність захвату на обличчі протеже.
   – Ну-ну, із таким кислим виразом молоді літератори не входять у студію. Ти написала книгу! Ну й що з того, що вона менша за «Війну і мир». Ти розкрила тему, ти отримала премію, ти письменниця. Усе!
   Чоловік дав дівчині аркуш паперу, складений учетверо. Віолета розгорнула записку й пробігла очима текст.
   – Що це?
   – Це можливі запитання й твої можливі відповіді, – Веніамін Павлович продовжував посміхатися. – Прочитай і запам’ятай.
   – А якщо вони запитають щось інше?
   Чоловік тільки ширше посміхнувся.
   – А всі письменники читають із папірця те, що пише їм редактор?
   – Абсолютно, – Суриков був незворушний. – У тебе п’ять хвилин, прочитай уважно відповіді, зубрити не треба, але дотримуйся змісту. У тебе все вийде.
   Редактор відійшов убік, а Віолета читала.
   Її запросили через п’ять хвилин. Студія виявилася невеликою кімнаткою із двома диванами й журнальним столиком. Дві стаціонарні камери й освітлювальна апаратура. Віолета стояла біля дверей, а жінка-гример возила пензликом по її обличчю.
   На диванах сиділи двоє чоловіків. Один із них був ведучим із жестами провінційного актора, якому здавалося, що він веде як мінімум церемонію Тефі. А другий – малий дідок – поет місцевого розливу. Чоловіки обговорювали поезію, іноді розмова переривалася читанням віршів. Поет читав їх монотонним тихим голосом. Загалом рими звучали цікаво, але самі вірші були довгими й занадто мудрими.
   Як виявилося, ведучий за сумісництвом був і режисером, тому що давав якісь знаки операторові.
   Віолета озирнулася, намагаючись знайти Сурикова, але того не було.
   Дід продовжував читати вірші. Нарешті режисер склав руки хрестом і розвернувся до оператора. Дідусеві допомогли підвестися й випровадили за двері. Жінка-гример відвела дівчину на диван, який ще зберігав тепло сімдесятирічного поета.
   – Я – Владлен, – відрекомендувався ведучий-режисер.
   – Віолета.
   – Зараз ми почнемо. Мене не перебивати. Говорити чітко й небагато. Коли підніму ліву долоню, значить стоп – репліка не вдалася, треба перезняти. Два пальці на правій руці означають – подивіться в камеру. Три пальці на лівій руці – скоротіть відповідь. Один палець на правій – тягніть час. Усе зрозуміло?
   Віолеті нічого не було зрозуміло, але вона кивнула головою.
   – Чудово. Починаємо.
   Почати не вийшло, тому що оператор вийшов покурити. Хвилин десять чекали оператора, потім Владлен забажав гримера, гример пішла на каву. Знайшли гримера. Чекали освітлювача – перегорів правий ліхтар. Віолета хотіла відіслати всіх під три чорти й піти, коли пролунало магічне слово «Почали».
   Владлен почав із представлення гості. Довго розпинався про те, що в наш час дуже мало талановитої молоді. Що світ став віртуальним, що навіть любов пішла в цифровий простір. Потім він сказав, що радий познайомити глядачів із новою зіркою у вітчизняній літературі, і…
   – Перше, що впадає в око, це невеликий обсяг книги, – продовжував інтерв’ю Владлен, розглядаючи книжку.
   – «Алхімік» Коельо не більше, – посміхнулася Віолета.
   Поки що ведучий не поставив жодного запитання, якого б не було в отриманій від Сурикова записці. Віолета продовжувала.
   – Тридцять п’ять тисяч слів, за такими обсягами майбутнє літератури. Динаміка сюжету, відсутність великих описових частин. Книга для нового покоління. Молодь лякають товсті фоліанти. А такі романи не стомлюють, узяв у дорогу, прочитав за раз, перейшов до наступного.
   – Тобто книга про молодь?
   – Про неї! Книга для всіх. І мені здається, кожен знайде частину себе у героях.
   – Ви отримали премію в червні, а зараз кінець серпня, чому книга так довго не надходила в магазини, наскільки я знаю, ваш батько впливова людина й міг би організувати наклад?
   – Батько не бере участі у цьому!
   – Правда?
   – Так! Не можна змусити людину читати книгу. Купити – можна, але якщо книга нудна, її не читатимуть. Тому як тільки видавці вирішили, що книга гідна уваги, вона з’явилася в продажу.
   – Тобто книгу вже можна купити?
   – Так. Уже сьогодні вона в книгарнях.
   Далі необхідність у підказках Сурикова відпала. Владлен запитував про те, де росла, училася, жила. Зі студії Віолета виходила, відчуваючи себе справжньою знаменитістю. Жінка-гример попросила подарувати їй книгу з автографом. І Віолета це зробила. Дала свій перший автограф.
//-- * * * --//
   Микола нервував. Побачення ніколи не були його сильною стороною. Чи була ця зустріч побаченням? Хлопець твердо вирішив, що так. Хто б погодився піти обговорювати книгу з невідомою людиною, якби вона не була йому симпатична? Значить – це побачення.
   Він довго дивився в дзеркало, намагаючись побачити щось нове у своєму відображенні. Побачити не вдалося. Микола зітхнув, перевірив кишені й вийшов із будинку.
   Вона не спізнилася. Микола прийшов у призначене місце хвилин за п’ятнадцять, а дівчина з’явилася хвилин за п’ять. Хлопця це приємно здивувало.
   – Привіт, – Мила посміхнулася.
   – Привіт, – зніяковів Микола чи то від чарівної посмішки нової знайомої, чи то через її вбрання.
   Дівчина прийшла на зустріч у тому ж чорно-білому сарафані. Це було трохи дивно. Мила була у ньому в день їхнього знайомства. Відтоді минув майже тиждень.
   «Можливо, вона забула? – подумав Микола. – Або весь тиждень носила інший одяг, а цей сарафан одягла тільки сьогодні, тому що решту одягу засунула в пральну машину. І до того ж, цей сарафан їй дуже личить. Вона в ньому така апетитна».
   Микола моргнув, проганяючи непотрібні думки. Так, він не хотів усе зіпсувати на першому побаченні. Побаченні. А Мила не створює враження дівчини, яка шукає лише сексу. Сексу в книгарні! Інтелектуального трахальника.
   Микола зрозумів, що його думки знову біжать не в тому напрямку. Що це було? Злість? Розпач? Роздратування?!
   Він ішов на це побачення повз книгарню. Так, він позбувся тієї манії. Йому вже нема, що там робити. Книга з’явилася на прилавках. Він купив її, він прочитав її. Прочитав власну книгу в дикій рожевій обкладинці. «І тепер він не ходить у магазин! – знову намагався виправдати себе Микола. – І це плюс, це маленький, але, безсумнівно, плюс!» Тоді звідки це роздратування й злість?
   Він проходив повз книгарню. І вся вітрина, величезний простір за склом, була заставлена книгою в рожевій обкладинці. Книгою, яка мала б бути його. Микола зустрів людей, що виходили з магазину, вони тримали в руках книгу молодої письменниці-початківця. Ось тоді він і відчув цю злість. Його обдурили, його переконали в тому, що він написав посереднє оповідання, і він зрікся його.
   – Може, зайдемо? – Мила перервала тривалу паузу.
   – Звичайно, вибач, задивився на тебе.
   Вона зніяковіла й першою увійшла в кав’ярню. Усередині знаходилося декілька відвідувачів, які сиділи по всьому залу, та нудьгуючий бармен.
   Мила і Микола сіли в кутку. Із дверей біля стійки бару вийшла офіціантка. Принесла одне меню й відійшла до бармена.
   – Я візьму друге меню, – підвівся Микола.
   – Вистачить і одного, – Мила поклала свою долоню на руку хлопця.
   Дотик був ледь помітним, немов легкий вітер увірвався у прочинене вікно. Микола знизав плечима й сів.
   – Ти голодний?
   – Не надто, – відповів Микола. – Ще спека, і їсти майже не хочеться.
   – Я також їла недавно, може, сік?!
   – Давай.
   Микола підняв руку Бармен штовхнув офіціантку, та підійшла.
   – Склянку холодного вишневого соку…
   – Вишневого нема, – офіціантка скорчила гримасу.
   – А який є?
   – У меню все написано!
   Микола посміхнувся й відкрив меню на сторінці з напоями, тикнув пальцем у рядок «Вишневий сік». Офіціантка подивилася за його рукою, і її обличчя скривилося в інший бік.
   – Закінчився вишневий, – процідила вона.
   – А який не закінчився?
   – Яблучний, апельсиновий і виноградно-яблучний.
   – Тоді один виноградно-яблучний… – Микола запитально подивився на Милу.
   Офіціантка глянула на хлопця, потім подивилася вбік його погляду. Мила знизала плечима й кивнула головою на знак згоди з вибором кавалера.
   – Два виноградно-яблучних соки! – посміхнувся Микола.
   Офіціантка підозріло глянула на хлопця. Її гримаса зникла, поступившись місцем напруженості з відтінками переляку. Вона кивнула й швидко відійшла до стійки бару.
   – Дивна вона якась, – знизав плечима Микола.
   – Не звертай уваги. Ти прочитав книгу?
   Чи прочитав він книгу? ВІН її написав. Написав до останньої крапки. Він так намагався знайти в надрукованому тексті зміни. Він намагався переконати себе в тому, що редактор був правий. Книга була сирою, й вони, тобто редакторська група, доклали багато зусиль, щоб читачі отримували справжнє задоволення від читання. Так, Микола намагався знайти ці зусилля, масштабні зміни сюжету, описові частини героїв, але цього не було! Редактурою там і не пахло. Хіба що невелике вибіркове вичитування на граматичні помилки, але Микола таки знайшов дві описки. Вони видали його книгу в оригіналі. Вони обдурили його.
   – Так, – він кивнув головою.
   У цей момент офіціантка принесла сік, поставила дві склянки перед хлопцем і швидко пішла. Микола провів її здивованим поглядом і підсунув склянку до Мили. Та кивнула, але до соку не доторкнулася.
   – І як тобі? – не витримала дівчина.
   – Нормально, читати можна. Часом навіть захоплює.
   Микола ховав погляд.
   – Нормально?! – викрикнула Мила.
   Обурення й подив вирував у ній. Микола здригнувся від лементу дівчини й озирнувся, ніхто з відвідувачів не обернувся в їхній бік.
   – Не кричи так.
   – Та пофіг! Нормально? Ти ту книжку читав? Про еклер?
   Хлопець кивнув, піджавши губи.
   – Це суперкнига! Це бомба! Там майже все ніби з мене списане! І читається на одному подиху!
   – Так, можливо.
   – Можливо? Ні! Ти – чоловік, тобі не зрозуміти! Хоча дивно, – вона задумалася.
   Склянка, як і раніше, стояла перед нею, але вона навіть не доторкнулася до соку.
   – Що дивно?
   – Я читала її два роки тому. І її автор був хлопець. А зараз це дівчина!
   Микола ледь утримав зубами слова «Я – автор». Вони вже злітали з язика, коли він закрив рот. Клацнув зубами й розжував це речення. Спокуса була великою. Спокуса була нестерпною. Адже йому повірять. Мила повірить! Їй не потрібно щось доводити, вона знає правду, потрібно лише відпустити слова.
   І що тоді? Це запитання колодязною водою вилилося Миколі на спину. Він здригнувся, він фізично відчув мороз на шкірі. НІЧОГО. Він уже нічого не змінить. Що дасть це визнання? Він підписав контракт, який грубший за його роман. Він витратив частину грошей. Він поза грою. Усе, що йому залишається, це стежити за успіхом нової літературної зірки.
   – Я навіть на літературний сайт зайшла. Я тобі розповідала, що того хлопця, автора роману, теж Миколою звати?
   Микола кивнув. Саме час було згадати про термінову справу й піти. Ось так грубо, пообіцяти, що зателефонує, і піти, щоб більше ніхто й ніколи не нагадував йому про цей роман. Але він не зміг, вона своїм знанням правди про роман притягувала до себе, ніби величезний магніт. Він повинен був залишитися.
   – Отож, – не зупинялася вона. – Там більше немає цього роману. Він його вилучив. Дивно.
   – Може, ця сама дівчина була на тому сайті під вигаданим іменем?! А зараз видала роман під своїм, а із сайту видалила, щоб люди платили гроші, а не читали безкоштовно?
   Мила здивувалася, таке логічне пояснення раніше не приходило їй у голову.
   – Напевно, ти правий, усе так і було! – вона всміхнулася. – Набридло мені тут, пішли кудись погуляємо.
   – А сік?
   Дівчина подивилася на склянку, немов щойно її помітила.
   – Не хочу! Ідемо?
   Микола підвівся, залишив гроші за сік, і вони пішли. Додому він повернувся пізно, з ідіотською усмішкою щастя на обличчі. У той вечір про книгу вони більше не говорили.
//-- * * * --//
   – Тобто як це ти не поїдеш?
   Віолета перед тим, як поговорити із Вадимом, кілька разів прокручувала цей діалог у голові. Подумки цей діалог закінчувався по-різному, серед варіантів були сльози, благання й приниження, але щоб Вадим вибухнув злістю, такого вона не передбачала.
   Вони вийшли з кав’ярні для серйозної розмови, залишивши всередині Васю із двома дівками, які тепер стежили за діалогом через величезне скло. Під цими пильними поглядами Віолета відчувала себе учасницею якогось дешевого телешоу. Вона з’ясовувала стосунки за склом.
   – Тобто ти думаєш, що можна ось так запросто бути в центрі нової течії, а потім сказати «все, я виходжу».
   – Якої течії? – Дівчину дратував цей діалог і дурість уже колишнього хлопця.
   Вона не розуміла, що з нею сталося, але блиск в очах Вадима втратив свій магнетизм. Зараз це був звичайний блиск скляних очей укуреного наркомана.
   – Що? Та як ти смієш, та ти…
   – Вадиме, давай відверто, вас четверо недоуків, які бажають звалити на Кубу й жити в хатині, лише загоряючи й трахаючись. У вас немає ні ідей, ні цілей, про вас навіть ніхто не знає.
   – Про нас дізнаються!
   – І я порадію за вас, але я не готова поселитися чорт зна-де й дивитися, як ти залицяєшся до цієї товстої шльондри, до того ж, намагаючись мене переконати, що це для блага майбутніх поколінь вільних людей.
   Вадим сопів, його губа тремтіла, а долоні стискалися в кулаки.
   – Мені подобається моє життя, мені вперше за багато років подобається, де я й що я, і стосунки з батьком почали налагоджуватися.
   – Ти розумієш, що ти руйнуєш увесь план, що ми розраховували на тебе, а тепер… – Його ніздрі роздувалися.
   – Ось, – вона простягла конверт. – Тут п’ять штук, моя частина.
   Вадим вирвав конверт із рук дівчини.
   – Мені огидно брати ці папірці у тебе, у зрадниці. Але я роблю це заради майбутніх поколінь, я наступаю на власну гордість, щоб вони, діти Свободи, ніколи так не принижувалися перед вами, заручниками системи. Нам нема, про що більше говорити.
   Він розвернувся й зайшов у кав’ярню. Віолета якийсь час дивилася йому вслід, перебуваючи під враженням, а потім пішла.
   З одного боку, вона трохи шкодувала, що вже не з ними, а з іншого – магія камер і це прохання дати автограф були набагато сильніші. Вони вливали в її тіло такий потік енергії, що ніякий секс і навіть перспектива бути коханкою Головної вільної людини, не йшли в жодне порівняння. Їй було шкода, але не більше.
   Вадимом оволоділи зовсім інші думки. Він похмурий повернувся в кав’ярню. Вася й Катя боялися порушити тишу й мовчки цідили коктейлі, дивлячись у стіл. Мері з усмішкою спостерігала за горе-проводирем і навмисно голосно пила горілку з тоніком.
   Лідер подумки перебирав варіанти подальшого розвитку подій. І сумував він не через втрату коханої дівчини, його турбував вихід головного інвестора. Ці п’ять штук були краплею в тому відрі грошових уливань, які він сподівався отримати із сейфа Соломахіна. Тепер завдання ускладнювалося. Саме ускладнювалося. Вадим не збирався відступати. Усе стало складніше, але залишалося можливим. Зараз головною метою було не розгубити своїх послідовників і не наробити дурниць. Потрібно все обміркувати, зважити, потім ще раз обміркувати, а вже тоді приступати.
   – Що трапилося? – не витримала Мері.
   Вадим здригнувся, глянув на дівчину, готовий словесно знищити ту шльондру, але нагадав собі: «Вони мені потрібні!» Його погляд потеплішав, наскільки дозволяла концентрація наркотичних з’єднань у його крові.
   – З жалем повідомляю, що нас залишилося четверо!
   В очах Василя і Каті читався переляк.
   – Слабкі духом і приречені гнити у цьому місті у владі системи покинули нас. Не брехатиму, тепер здійснити нашу мету буде складніше, але можливо. І ми зробимо це. І якщо хтось сумнівається в собі і теж подумує піти, то нехай зізнається у цьому зараз, інакше потім назад дороги не буде.
   Мері здригнулася. Вона навчилася фільтрувати п’яні промови Вадима, але зараз він зайшов занадто далеко. Щось подібне до того, що їхнє Суспільство вільних людей спочатку буде закритим, щоб створити базу для майбутніх поколінь, він говорив і раніше. Але зараз дівчину налякав вираз обличчя хлопця. Раніше все, що говорив Вадим, було подібне маренню. Тепер в очах хлопця палав вогонь фанатика. Навіть паволока недавньої сигарети з марихуаною не могла приховати його. Вогник людини, яка відповідає за кожне сказане слово і яка готова втілити обіцяне в життя.
   Їй стало не по собі. Мері навіть захотіла підвестися, сказати, що вона також іде й не потрібні їй ті п’ять штук, але її знову підвело бажання. Бажання, через яке вона так часто дзвонила братові, прохаючи розібратися з тими або іншими проблемами. Бажання побачити, чим усе закінчиться, бажання випробувати людське терпіння. Дійти до тієї межі, після якої її намагалися побити не один раз. Звідки з’являлося те бажання? Можливо, ще з дитинства, коли у віці чотирнадцяти років Мері доводила до шаленства вітчима, або ж це гени матері, яка зробила все, щоб батько пішов від них, коли Марії було одинадцять? Дівчина не знала, та й не бажала знати. Вона лише хотіла побачити, чим усе це скінчиться і як далеко цей ідіот зайде у своїх учинках, а ще Мері завжди мріяла побувати на Кубі.
//-- * * * --//
   Товстий чоловік заверещав, дивлячись у монітор. На його обличчі заграла посмішка, а чоло вкрилося краплями поту, попри справно працюючий кондиціонер.
   – Та-а-ак! – вигукнув товстун.
   Як головний редактор слов’янського видавництва, він був категорично проти використання іноземних слів для вираження почуттів. І хоча зараз йому страшенно хотілося прошипіти «й-е-с-с-с-с», він обмежився довгим «так». А радіти було чому.
   У той день, коли його штовхнули на асфальт автостоянки й призначили борг у добрячу суму, трапилося ще дещо. Він відчув ерекцію. Не те щоб для Сурикова це було дуже рідкісною удачею, але зазвичай «молодим літераторкам» доводилося неабияк попотіти, щоб розворушити його бійця. А тоді…
   Він відчув ворушіння у штанях ще у клубі, коли ця худосочна німфа з яскраво рудим волоссям торкнулася його рукою. Лише торкнулася! Не взяла за член, не робила мінет, а лише випадкове зіткнення рук. Це було незрозуміло й приємно. Такого стояка він не мав років сім. А тут у клубі якесь фарбоване дівчисько змусило Сурикова відчути біль від хвилі крові.
   Звичайно, він вирішив перевірити свої здогади того ж вечора. Опорожнивши шлунок від переляку, редактор випив сто грам коньяку, який тримав у авто, і знову зайшов у клуб. Він замовив той же напій, він вибрав схожу дівчину. Він навіть затяг її в ліжко, ставши бідніше ще на двісті доларів, але… бійця будили дуже довго.
   Будучи не дурною людиною, Веніамін Павлович вирішив, що залізна ерекція два рази на день це недозволена розкіш у його віці, і відклав експеримент. Наступного дня він знову знайшов худу дівчину з рудим волоссям, але…
   Ось тоді він засів в Інтернеті. Мері повинна бути в соціальних мережах, сказав собі Суриков і був правий. Він витратив тиждень, переглядаючи анкети дівчат від двадцяти до тридцяти років, і знайшов. Із монітора на товстого коротуна дивилася вона, Мері, яка стояла на тлі кахельної плитки.
   Так, із оригінальністю в неї було не дуже, але це мало турбувало редактора. Її талант був в іншому, і пройти повз нього Веніамін Павлович не міг.
   Потяг до дуже худих дівчат з’явився у Веніаміна Павловича ще в школі. Він уже тоді був товстим хлопцем із рожевими щоками й задишкою. І якщо вважається, що люди з надлишковою вагою за природою своєю добрі, а невисокі – злі й хитрі, то низькорослість Сурикова врівноважувала й навіть переважувала його доброту. Він був, як і всі люди, які не можуть дати відсіч у момент образи, – злопам’ятний і підлий. А остання потужна ерекція, теплі спогади про яку він так дбайливо зберігав дотепер, була сім років тому на зустрічі випускників.
   Тоді він оплатив ресторан й зібрав своїх колишніх однокласників. У той день усі ці слюсарі заводів та бухгалтерки, що стали товщі за нього, з’їхалися на зустріч. Вони одягли свої єдині, а не найкращі костюми, а колись перші красуні втягнули обвислі животи й увіпхали брезклі тіла в щось схоже на сукні.
   Суриков спізнився. Навмисно. Зателефонував, вибачився й попросив починати без нього. Приїхав на півгодини пізніше. Він зупинив свою «Тойоту-Лендкрузер» перед величезними вікнами ресторану так, щоб кожен із присутніх побачив це. Він увійшов у зал, обіймаючи довгоногу красуню з еліт-ескорту. Він сів на чолі столу й поблажливо посміхнувся.
   Тоді він був король, а не товстий Веня, який падав із каната на уроці фізкультури. Тепер він був цар серед бидла, яке збирає на поїздку до моря й новий холодильник. Він був володар світу, із фантастичною ерекцією під столом.
   Спогад приємно зігрів душу, але реальність була суворою. Адже не станеш збирати однокласників щоразу, коли вирішиш трахнути шльондру. Сурикову була потрібна альтернатива.
   Він був у лікарів, він ходив у зал, він їздив по цілителях, він робив вправи й колов вітаміни. Він навіть пройшов курс масажу простати, але ефекту не було. Його млявий орган стояв у півсили, а при недоліку уваги з боку жінки взагалі засинав. Пити віагру редактор боявся, особливо після того, як один із засновників видавництва помер від зупинки серця прямо на проститутці, не розрахувавши можливості свого немолодого організму. Необхідно було щось інше.
   Що ж стосується худих, це був незрозумілий потяг. Вони притягали його, як гарна відбивна. Можливо, мозок головного редактора підсвідомо шукав зв’язку з ними, щоб згладити ті образи, які він переніс у дитинстві. І чим худішою та кістлявішою була дівчина, тим більше вона приваблювала Сурикова. А одного разу він десь прочитав про те, що потяг до худих дівчат із дуже маленькими грудьми, є проявом гомосексуалізму. Тобто чоловік вибирає партнера за своєю подобою.
   Це дуже занепокоїло редактора, він навіть став вважати себе геєм, а потім, стоячи перед дзеркалом і розглядаючи свої груди, яким могли позаздрити деякі жінки, він придумав свою теорію. Усе було просто й логічно. Він статевим актом немов намагається помститися худим за минулі образи. Тобто він – натурал до корінців волосся. Ця теорія так утішила Веніаміна Павловича, що він увесь тиждень ходив у гарному настрої, поки проблеми з ерекцією не повернули чоловіка в реальність.
   І ось у той вечір він зустрів Мері-Машу. Тоді Суриков поспішив, але тільки тому, що думав не тією головою. Раніше він ніколи не поводив себе так спішно й тепер намагався все виправити. Але знову розбиратися з її братом і сидіти на брудному асфальті редакторові не хотілося. І він вирішив діяти.
   Наступним, що Веніамін Павлович написав у рядку пошуку, було «приватні детективні агентства».
//-- * * * --//
   Суриков здригнувся й сповз по сидінню власного автомобіля, коли із дверей кав’ярні вийшла вона.
   Ось уже два тижні він, як прищавий молодик, що боїться заговорити з дівчиною, стежив за Мері. Соціальні мережі значно полегшили пошук людей, а детективи коштували дорого. Редактор зателефонував у три агентства, ціни не надто відрізнялися, а сума за послуги була такою, немов він просив не довідатися, де живе й чим займається дівчина, а розрізати її на шматочки.
   Тоді Веніамін Павлович звернувся по допомогу до соціальних мереж. Найважче для нього виявилося зареєструватися. «ВКонтакті» дала про Мері найбільшу інформацію: адресу, улюблені місця відпочинку, а приємним бонусом були фото дівчини.
   За два тижні редактор досконально вивчив розпорядок її дня, який виявився дуже насиченим. Мері виходила з будинку на початку першої. Сиділа з товстою подругою в кав’ярні до третьої, пила сік і їла піцу. Потім вони йшли в парк. Тинялися там до п’ятої, знайомлячись із чоловіками, і біля шостої верталися додому. До восьмої вечора до будинку під’їжджали машини, майже завжди різні, і Мері з Катею їхали гуляти в клуби. Гульба тривала до ранку, а наступний день був схожий на попередній.
   Іноді вдень дівчата зустрічалися з двома хлопцями. Один із них, світловолосий і худий, дуже не сподобався Веніаміну Павловичу. Замолоду Суриков заздрив таким струнким улюбленцям дівчат. Вони завжди були попереду. У них завжди були гарні подруги, увага, влада.
   І навіть зараз, коли Веніамін Павлович став головним редактором видавництва, його начальником був красень під два метри зросту без зайвого грама жиру. При кожній їхній зустрічі цей мачо вважав своїм обов’язком відпустити якийсь жарт убік Сурикова. Сказати це голосно і, головне, так вдало, що потім усе видавництво ще тиждень обговорювало, як бос пожартував над головним редактором.
   Тепер молодик із світлим волоссям стояв на дорозі до Мері, до дівчини Веніаміна Павловича, а те, що вона його, редактор вирішив твердо. Йому не потрібні були експерименти й докази власної теорії, оскільки, навіть сидячи в автомобілі за тонованим склом, він відчував це. Ворушіння. Вона стояла метрах у п’яти, балакаючи з подругою, а Суриков лежав на передньому сидінні автомобіля й відчував, як його плоть наливається кров’ю. Він посміхався, подумки смакуючи майбутні насолоди.

   Залишалося найскладніше – поговорити з нею, не одержавши по морді й не втратити при тому гроші. Потрібна була причина, яка дозволить заговорити із нею, а його поява не розглядатиметься як переслідування. І поки що таку причину Суриков не міг вигадати.
   З одного боку, ці два тижні були змарновані, але з іншого – редактор довідався про один прецікавий факт. Дочка Соломахіна мала взаємини, і далеко не платонічні, із цим худим блондином. Як це можна було використати у своїх цілях, Веніамін Павлович ще не знав, але інформація була важливою.
   Залишалося чекати, а як тільки з’явиться зручний ви падок – діяти. І діяти швидко. Чого він бажав від Мері?
   Це запитання зруйнувало хід думок. Редактор продумав майже все, ось тільки не вирішив, про що буде говорити з нею? Запропонує їй стати коханкою? Або попросить руки?
   Суриков скривився, немов дитина, яка натрапила на грудочку в манній каші. Не те щоб він був проти шлюбу, але Мері на роль дружини не підходила.
   Коханка? А вистачить у нього грошей? Того короткого спілкування з дівчиною було достатньо, щоб зрозуміти, що вона не буде чекати на дзвінок від нього, сидячи перед телевізором. А бути на пташиних правах він також не бажав. Веніаміну Павловичу потрібна була влада! Щоб він у будь-який момент міг спуститися до дівчини й отримати все, чого забажає.
   Редактор здригнувся, зручно влаштувався на сидінні, не боячись бути поміченим, і зітхнув. Чим налякала його остання думка?
   Щоб він міг у будь-який момент до неї спуститися й отримати все, чого забажає!
   Він ще раз повторив цю думку, але вже вголос. Його злякала дія, але не та, де він отримує все, чого бажає, а спуститися! Мозок сам знайшов розв’язок! Підсвідомо він сформував бажання! Тепер він точно знав, чого хотів!
   Суриков мав квартиру в центрі міста й дачну ділянку за містом. Тільки там у нього були сходи, тільки там він міг спуститися. Підвал. Думка була божевільною! Божевільною на перший погляд! Тільки на перший! Редактор посміхнувся, посміхнувся посмішкою чеширського кота, який знайшов сметану.
   Руки самі потягнулися до ключа запалювання, двигун загурчав, а посмішка Сурикова стала ширшою. Він уперше гнав автомобіль так швидко, стрілка швидкості лежала на позначці сто сорок. Можна було й більше, але здоровий глузд усе ще перебував у тілі головного редактора. Він їхав на дачу. Їхав уперше за все літо.
   «Треба буде замок замінити!» – думав Веніамін Павлович, відчиняючи ворота.
   «Паркан два метри, можна було б і вище, але й такий годиться! Селище під охороною, людей тут мало, по ділянках чужі не лазять, тому вистачить».
   Дачний маєток зустрів чоловіка травою вище пояса й літаючою павутиною. Суриков поспішив по зарослій доріжці до двоповерхового будиночка. Будова була капітальною: кондиціонер, опалення, вода, туалет, усе для плідної роботи й затишку працівника пера.
   Суриков увійшов, завернув на кухню, підійшов до невеликої комори, відчинив двері. За ними до підвалу вели сходи. Редактор посміхнувся.
   «Двері, звичайно, треба замінити, ця фанера ні на що не годиться! Потрібно купити невеликий холодильник, телевізор, одноразовий посуд і велике цебро».
   Суриков клацнув вимикачем і почав спуск. Підвал був метрів шість на шість. Веніамін Павлович планував поставити тут більярдний стіл, але потім перестав їздити на дачу, і приміщення залишалося порожнім. Він озирнувся. Тут біля входу він поставить ліжко, навпроти стіл, за ним телевізор. Він купить килимове покриття, а під сходами залишить цебро як туалет. Він усе обміркує.
   Пальці товстуна тремтіли в нетерпінні, ідея вже не викликала жаху, він звик до неї, вона йому подобалася, вона заповнила його голову по вінця. Ні, він не маніяк, він лише бажає щастя Мері й трошки собі. Звичайно, дівчина відішле його з пропозицією стати його коханкою або навіть знову покличе брата, і тоді Веніамін Павлович не відбудеться п’ятьма штуками. А так він доведе їй, що й товсті коротуни можуть бути ніжними. Він не стане тримати її вічно, вона зрозуміє, і тоді все налагодиться.
   Суриков здригнувся. Потрібно було перевірити ще одну теорію. Чоловік поспішно вибіг нагору. Удари серця, що не звикло до такої активності хазяїна, зливалися в суцільний гул. Чоловік витяг зі штанів мобільник, увімкнув диктофон, спокійним голосом вимовив «раз, два, три, перевірка зв’язку» і поклав телефон на стіл. Сам знову зайшов на сходи, закрив двері й спустився вниз.
   Він репетував що є сили, верещав, свистів, стукав у двері. Потім вийшов на кухню, виключив диктофон і запустив запис. Прослухав його ще раз і вирішив на якості нових дверей не заощаджувати. З почуттям людини, яка добре попрацювала, він залишив дачу.
//-- * * * --//
   Радість від того, що залежність від книгарні зникла, тривала недовго. Її змінила манія.
   Микола глибоко вдихнув, затримав подих і видихнув. Видихнув різко, рішуче, немов атлет перед штангою. Він вийшов на вулицю, оглянувся й швидким кроком вирушив до автобусної зупинки. Вулиця о п’ятій ранку була майже порожня, іноді зустрічалися такі ж трудівники, як і хлопець, що також поспішали на завод. Офісний планктон буде спати ще дві години.
   Микола любив цю пору, і хоча дуже хотілося спати, але дихалося якось легше. Чи то від свіжого повітря після прохолодної ночі, чи то від нелюбові трудового пролетаріату до читання книг в автобусі.
   А Микола почав боятися книг. Він сам не міг визначити точну дату, коли папір із текстом став лякати його, але за останні два тижні цей страх загострився. Сидячи в маршрутці, хлопець із жахом стежив за руками пасажирів, які лізли у свої сумки. Йому постійно здавалося, що ось зараз хтось дістане її – книгу. Його книгу. І почне читати, людина буде посміхатися або сумувати, поглинаючи абзац за абзацем, але так і не довідається, що книгу написав хлопець, який сидить за пару сидінь від нього.
   Автобус проїжджав книгарню. Микола міцно заплющив очі й рахував до ста. Ні, він більше не повторить учорашньої помилки. Він не подивиться на вітрину, яка пістрявіла рожевим від сотень екземплярів його книги.
   Микола навчився ходити, низько тримаючи голову, він навчився купувати продукти, дивлячись тільки перед собою, тому що продавщиця з ковбасного відділу постійно щось читає. Він навіть подумував змінити магазин або перестати їсти ковбасу, але ковбасу він любив, а інших магазинів поблизу не було.
   Найважче було повертатися додому, коли автобуси були переповнені студентами та іншими громадянами. Усі вони були потенційно небезпечні, усі вони були носіями сумок, у яких із легкістю могла опинитися вона.
   Микола довго не міг зрозуміти, чому книга, яку він купив, не викликала страху, лежачи на столі поруч із комп’ютером, але як тільки він бачив її за межами власної квартири, вона перетворювалася на щось кошмарне?
   Лякала його не книга. Лякала його непопулярність. Хлопцеві важко було в цьому зізнатися, але він став панічно боятися того, що про нього не дізнаються. Ні, він не бажав слави, він був майже байдужий до грошей, він боявся почути докір. Докір у тому, що він так бездумно віддав гарний текст, що він зрікся власних думок, що він – останній лох.
   Микола не знав, хто може висловити йому цей докір, і тому боявся всіх. Він шарахався від студенток із великими сумками, від старих із авоськами, він навіть став боятися газетних кіосків.
   Єдине, що заспокоювало його, – це розмови з Милою. Він набирав її номер, прикладав телефон до вуха, і страхи зникали. У нього вливалося умиротворення, він слухав її голос і потрапляв в інший вимір, де він був справжнім письменником. Його читали, поважали, у нього брали автографи, а його книги розмітали з книжкових полиць у день появи. Адже Мила знала про того хлопця, який ще два роки тому написав цей роман. Написав і виклав у мережу Інтернет!
   А ще це лоскотало нерви. Адже вона вже не раз казала, що того автора звати Миколою. А якщо вона довідається? Серце завмерло, він усміхнувся, почуття було схоже на оргазм. Вона довідається?! Микола бажав, щоб вона довідалася, і водночас розумів, що це загроза. А раптом вона розповість усім? Так, ось так легко!
   Що тоді? Слава? Скандал? Відберуть гроші? Навряд чи їм потрібна ця смішна сума! Вони його вб’ють! Микола здригнувся, чи то від того, що проїхав свою зупинку, чи то від усвідомлення, що не все так весело, як йому здавалося. Їм не потрібен скандал! Їм не потрібна правда у пресі! Їм навіть не потрібні гроші за продаж книги! Їм потрібна слава для дочки! І вони його вб’ють! Уб’ють головного свідка!
   Микола знову здригнувся, вийшов із автобуса. Здавалося, не було цілого дня, проведеного на роботі, хлопець запам’ятовував тільки поїздки туди й назад. Ранком у прохолоді й відносній небезпеці, і ввечері – напружений із чіпким поглядом, вишукуючи рожеву книгу в руках пасажирів. Зараз йому треба перейти вулицю й сісти в маршрутку, щоб доїхати додому.
   Микола довго стояв на зупинці, очікуючи автобус. Але так і не наважився сісти в транспорт. Салони маршруток були набиті людьми, що поспішали додому. Їх було багато. Занадто багато потенційних носіїв книг, любителів автобусного читання. Микола не міг так ризикувати. Він вирішив пройтися. Хлопець устигнув відійти метрів тридцять від зупинки, коли його хтось наздогнав.
   – Ти що, сліпий? – Мила важко дихала. – Я тобі махала-махала, а ти кудись у землю дивишся! Ти чого отут?
   Тепер зустріч із дівчиною не здавалася Миколі такою чудовою. Тепер він чітко розумів, що ігри можуть закінчитися у будь-який момент, а оптимізм і бажання цього милого дівчиська знайти правду знищать хлопця у прямому значенні слова.
   – Та замріявся й проїхав зупинку, тепер от вертаюся!
   – Серйозно? – вона розсміялася. – Не заважаю, а то ти такий напружений? Невже на побачення йдеш? Ти скажи, я зникну!
   – Ні, просто втомився.
   – Зрозуміло, – вона закусила губу й пильно подивилася в очі хлопцеві.
   Він відвів погляд. Щойно він з’ясував для себе, що боягуз. Він боявся її. Боявся й водночас не хотів, щоб вона зникла з його життя. «Вона ні про що не здогадується, – заспокоював він себе. – Чого я боюся?» Микола посміхнувся, занепокоєння відступало. І цієї миті вона ніби прочитала його думки.
   – А! Так! Я згадала, що хотіла тобі сказати! Я знайшла того автора! Набрала його прізвище в пошуку на «Однокласниках»! І це ти!
   Вона радісно дивилася на Миколу. Хлопець відчув, як кров із усього тіла збирається в один згусток. Він фізично відчував, як випорожнюються капіляри на обличчі, як блідне шкіра рук, як темніє в очах, а потім серце вибухнуло, і вся ця кров хлинула назад. На чолі хлопця виступив піт, руки тремтіли, а язик перетворився на неживий шматок м’яса.
   – Агов, що з тобою?
   Мила перелякано дивилася на хлопця.
   – Усе нормально, – вимовив він крізь силу.
   – Та ти біліше крейди! Ти чого?
   – Тобі здалося, просто у тінь зайшли.
   – Ага, розкажеш. Ну, так чого ти мені не сказав, що ти автор?
   – Я не автор, автор – та дівчина.
   – Та будеш мені тут заливати! Я читала твій роман два роки тому.
   – Я-його-вкрав.
   Неправда далася важко, слова зачепилися за язик, ударилися об зуби й випали нерозбірливим вигуком.
   – Ага, усе так і було! Досить брехати, розповідай!
   Вони сиділи в кав’ярні. Мила знову замовила склянку соку, так до нього й не доторкнувшись, а Микола розповідав. Розповідав усе із самого початку. Докладно й довго. Мила слухала. Хлопець говорив і заспокоював себе. Він намагався переконати себе у тому, що йому потрібна ця сповідь, адже інакше він збожеволіє.
   – І що – вони не змінили ані слова?
   Мила дивилася в очі Миколі.
   – Виправлено кілька граматичних помилок, а все інше залишилося без змін. Той же обсяг, назва, кількість розділів. Вона навіть в інтерв’ю говорила мої слова про новий формат сучасного роману, вони використали навіть це.
   – Так давай подамо до суду.
   – Суд!? – Коля скрикнув.
   Кілька людей за сусідніми столиками подивилися в їхній бік.
   – Ні-і-і! – промовив він майже пошепки. – Це не ті люди, які вирішують справи у суді. І тим більше – я узяв гроші, я добровільно підписав контракт. Вони скажуть, що вони вклали дуже багато грошей у рекламу книги, тому вона продається. Вони скажуть, що у мене не було шансів. Вони взагалі не стануть зі мною розмовляти, вони вб’ють мене.
   Мила фиркнула.
   – Ти не розумієш! Тут справа не в грошах, вони їм не потрібні, тут справа у славі, у самореалізації. Їм було потрібно щось, із чим можна заявити про себе. Картина, кіно, спортивне досягнення, але вони вибрали саме книгу. І якщо я зараз відкрию карти, я не позбавлю їх грошей, а посягну на їхню повагу в суспільстві. Вони втратять значно більше, тому мене просто приб’ють і скажуть, що я був черговим божевільним, який захотів скористатися чужим успіхом.
   – Ти занадто драматизуєш! – здавалося, вона й не чула хлопця. – Тебе кинули. Просто розвели! Нехай тоді виплатять більше грошей!
   – Це шантаж!
   – Це життя! І не можна таке дозволяти тим зажерливим виродкам! Ти повинен заявити про себе!
   Микола захитав головою, він би із задоволенням заткнув і вуха, але така поведінка могла привернути увагу інших відвідувачів.
   – Ти написав гарний роман, тобі потрібно боротися за нього! І чом це не піар! Тобі була потрібна рекламна компанія для продажу, ось вона!
   – Ні! І не вмовляй. Я підписав контракт…
   – Липовий контракт!
   – Там усе було по-чесному! Усе обумовлено! Я міг не погодитися, але я підписав!
   – Добре, я сама займуся цим!
   – НІ!
   Микола вскочив і схопив дівчину за руку Відвідувачі знову глянули в їхній бік, але зараз це мало турбувало хлопця.
   – Ні! – він вертів головою. – Ти нічого не зробиш! Це моя книга, і я сам вирішуватиму, як мені поводитися! Ясно?
   Рука Мили була холодною, попри спекотний серпневий вечір. Микола з переляком глянув на свою долоню, яку він досі стискав на зап’ясті дівчини. Та мовчала, ані зойку, ані слова про те, що їй боляче. Хлопець важко видихнув, відпустив руку й сів на своє місце.
   – Чоловіче, – офіціант навис над Миколою. – Я вимушений попросити вас залишити наш заклад, ви лякаєте інших відвідувачів.
   Микола не став сперечатися. Кинув на стіл гроші й вийшов на вулицю. Мила з’явилася слідом.
   – Вибач! – Коля не дивився вбік дівчини.
   – Буває!
   – Я не хочу вплутуватися у цю справу. За ними сила, і я винен сам. Повівся на цю дрібницю, я напишу краще! І тоді буду йти до кінця!
   – Угу! – вона дивилася кудись удалину.
   – Що угу? – знову розлютився Микола. – Що угу? Ти бачила тих людей?! У них у руках усе – від сержанта-даішника до мера міста! Хто я для нього? Смерд, який раптом забажав справедливості? Та вони зроблять так, немов мене ніколи й не існувало!
   – Угу!
   – Досить! Це мій роман, і мені вирішувати, чиє ім’я стоятиме в авторах! Тобі це зрозуміло?
   – Угу!
   Микола важко дихав. Його кулаки тремтіли, чи то від злості на Милу, чи то від злості на себе. Він був огидний сам собі, а ще він злився через те, що не зміг втримати себе в руках.
   – Вибач ще раз, що схопив тебе! Якщо більше не захочеш мене знати, я зрозумію! Бувай!
   Хлопець пішов. Він пройшов метрів сто й тільки зараз усвідомив, що поки був із Милою, то не боявся побачити людей із книгами. Він не боявся побачити того, хто читає, він сміливо дивився вперед і не шарахався від газетних кіосків. Це було незрозуміло, але цей факт він взяв на замітку.
//-- * * * --//
   – Агов! – крикнув Соломахін барменові. – Зроби голосніше звук.
   Парубок метнувся за пультом і збільшив гучність телевізора майже на максимум.
   Соломахін забув, що знаходиться на діловій зустрічі й повним обожнювання поглядом уп’явся в екран. Двоє чоловіків у ділових костюмах із кавказькими акцентами розвернули голови вбік ящика. На екрані молода дівчина розповідала про книгу в рожевій обкладинці. Вона посміхалася в камеру й говорила про речі, малозрозумілі для людей з Кавказу.
   Чоловіки здивовано переглянулися, хмикнули і знову вп’ялися в екран. Соломахін не відривав погляд і навіть відкрив рота. Діти гір закипали від такої неповаги, але передача закінчилася, і майбутній діловий партнер повернувся думками за стіл, його обличчя все ще зберігало відбиток щастя.
   – Дочка моя, – посміхнувся Ігор Вікторович.
   – А-а-а! – хором відповіли горці.
   – Письменниця, першу книгу свою випустила!
   – Вах! – хором. – Умний жєнщін рєдкость! Уважєніє отцу, которий воспітал такой умний дочь!
   Соломахін поплив. Це було вперше. Уперше за життя він відчував радість батьківства, і це йому подобалося. Усьому свій час. Усе своє життя він не посміхався, а демонстрував оскал. Усе своє життя він ішов до мети. І це приносило задоволення. Він оглядався на створену ним імперію, і приємні розряди пронизували його тіло. Якби він був хоч трохи божевільним, то, напевно, навчився б отримувати від цього оргазм. Ця думка розвеселила Ігоря Вікторовича.
   Але зараз те, що відбувалося з ним, було на порядок вище. Чи був це перший провісник старості й проростання сентиментальності? Він не знав. Соломахін волів думати, що це прокинулися його батьківські інстинкти. Раніше їм не було місця, адже робота не давала можливості бути гарним батьком. Зараз же він був нагорі, у нього з’явився час подумати й про духовне. Він не вдарився у віру, не став жертвувати на готелі для хом’ячків, він вирішив налагодити стосунки з дочкою.
   Навіть не виправити, а налагодити. До цього в них не було стосунків. Були зустрічі, обіди, інвестиції грошей, але стосунків не було. І от тепер йому подобалося бути батьком. Батьком дочки-письменниці, яка поцілувала його. Поцілувала тиждень тому, коли з палаючими від захоплення очима повернулася зі зйомки цієї передачі.
   – Ігорю Вікторовичу! – перервав мрії Соломахіна горець.
   В інший день це б розлютило чоловіка, але зараз мудрий батько, який виховав «такий розумний жєнщін», не мав права на злість.
   – Я прошу вибачити мене, добродії! – посміхнувся Ігор Вікторович. – Я все ще під враженням від успіху дочки! І давайте сьогодні не будемо про справи! Я читав ваші пропозиції! Вони більше працюють на вашу користь!
   Чоловіки напружилися, але Соломахін підняв руку, вимагаючи дослухати його до кінця.
   – Та у такий прекрасний день я погоджуюся! Перший квартал попрацюємо на ваших умовах, а потім ще раз усе обговоримо? Годиться?!
   Чоловіки ще раз переглянулися й закивали у відповідь.
   – От і чудово! Гарсон!
   Соломахін підняв руку Офіціант з’явився біля столика майже миттєво.
   – Слухай, друже! – Таким боса не бачив ніхто. – Бачиш цих шановних чоловіків?
   Молодий хлопець із рушником на руці обережно глянув на горців, ті знову напружилися.
   – Так от у них на батьківщині роблять одне з найсмачніших вин на планеті!
   – Самій лучшій!
   – О! Чув!? Самій лучшій! – реготнув Соломахін. – І ось тобі завдання, а давай їх здивуємо! Принеси нам пляшечку вашого вина, щоб ці поважні чоловіки сказали у себе на батьківщині: «Ми були в гостях у Соломахіна, і він пригощав нас таким же смачним вином, як наше “самій лучшій віно”».
   Офіціант посміхнувся, горці теж розтягли сині щоки в посмішках. Соломахін радів життю, уперше за багато років він йому радів, а не вичавлював із нього насолоду.
   Він навіть забув про помсту колишній дружині. Йому подобалося бути батьком, а помста дружині була другорядною. Усе це дивувало чоловіка, але водночас приносило фантастичну радість. Дочка жила з ним! Тепер він вертався додому, і там була вона! Вони зустрічалися рідко, іноді біля холодильника або ще рідше біля величезного телевізора у залі. Але думка про те, що його дочка живе з ним, робила його абсолютно щасливим.
//-- * * * --//
   Струнка жінка, що сиділа біля стійки бару, клацнула пальцями й указала на порожню склянку з мохіто. Світловолосий бармен кивнув і почав робити новий коктейль.
   Жінка розвернулася до залу, і її карі очі з паволокою чи то млосної пристрасті, чи то легкого сп’яніння пробіглися по відвідувачах. Бар був не з розряду дорогих, але саме такий вона й шукала. Зустріти когось зі знайомих вона бажала найменше. Мохіто тут нічим не відрізнявся, склянки були чистими, а більшого на сьогоднішній вечір вона не бажала.
   Хоча ні, вона бажала знайомства. Такого, про яке пишуть у книжках, про яке знімають еротичні фільми. Вона посміхнулася, заткнула за вухо пасмо темно-каштанового волосся й ще раз оглянула зал. Ні, вона ніколи так не знайомилася. Якось життя складалося, що до цього не доходило. Спочатку була школа, потім психіатричне відділення медінституту, на п’ятому курсі – заміжжя, народження й виховання дочки, розлучення, а потім було не до походів по барах у пошуках випадкового траха.
   Що змінилося зараз? Зараз вона була вільна. Кар’єра не склалася, кілька місяців практики у психіатричній лікарні були цікавими, але справжнім психологом вона не стала. Чоловік був проти будь-якої роботи. Він так і сказав, що не житиме з дружиною, яка буде пропадати на роботі до вечора, невідомо чим і з ким займаючись.
   Дочка народилася на п’ятому курсі. Було важко, але вона зуміла. Потім майже щасливе життя із чоловіком, молодим підприємцем, який із кожним роком піднімався все вище й віддалявся все далі від сім’ї. І як наслідок – розлучення. Він допомагав. Точніше, він слав гроші, а вона сама виховувала семирічну дочку, і їй було не до барів. Звичайно, були скороминущі захоплення, але все це пішло в минуле, як брудна вода в каналізацію.
   Дочка дорослішала, іноді спілкувалася з батьком, але завжди верталася додому. Жінка готувала себе до того, що скоро віддасть дівчину заміж, але доля розпорядилася інакше. У колишнього чоловіка прокинулися батьківські інстинкти, і він переманив дочку на свій бік. Вона стала письменницею. Навіть дала прочитати рукопис. Дочка, якій мати допомагала писати твори до одинадцятого класу, раптом написала книгу.
   Жінка сприйняла переїзд дочки до батька спокійно або тому, що готувала себе до того, що дівчина не завжди житиме тут, або ж тому, що бачила справжню радість в очах власної дитини. Але все ж щось неприємне шкреблося на душі. Відчувало материнське серце, що із цієї витівки нічого гарного не вийде.
   І ось тепер вона опинилася тут. Вільна жінка сорока років, що виглядала на тридцять п’ять, сиділа в барі й пила вже другий мохіто.
   Вона оглядала присутніх півгодини тому. Нових облич з’явилося небагато – молода парочка й троє хлопців, що голосно обговорюють боксерський бій. Інші відвідувачі не привертали уваги. Вона знову озирнулася й укотре затримала погляд на хлопцеві, що сидів у кутку. Він так само продовжував сидіти в позі, поклавши руки на стіл, і пильно дивився на склянку із соком, що стояла між його долонь. Дивився так, немов намагався зрушити її поглядом. Можна було подумати, що хлопець заснув, якби не його зосереджений вираз обличчя.
   Незнайомець був звичайним. Каштанове волосся, звичайна стрижка. Світла «шведка» й лляні штани зі світлими туфлями. Він не виділявся на тлі гамірної публіки, але впадав в око якоюсь унікальністю. Півгодини тому він здався жінці терористом-самоучкою, який налаштовується, щоб рвонути бомбу. Зараз чи то другий коктейль, чи то невеликий вибір серед вільних чоловіків у барі змусили її знову придивитися до його кандидатури.
   У нього було високе чоло, глибоко посаджені під чорними бровами очі й тонкі губи. Його обличчя можна було назвати інтелігентним, якби не щетина, що густо вкривала впалі щоки.
   «Точно терорист», – майнув здогад у голові жінки.
   Вона зробила ковток коктейлю, і здогад змило разом із залишком страху. Те, що вона збиралася зробити, було для неї новим і незнайомим. Вона намагалася зняти чоловіка! Саме зняти, а не викликати інтерес до себе!
   Навіщо?
   Жінка дуже ретельно готувалася до того, що їй можуть поставити це запитання. Вона не уявляла, де і хто це може зробити, але приготувалася на нього відповідати.
   «Усе життя за мене вирішували, – так би вона почала свою відповідь. – У дитинстві батьки, потім чоловік, а після розлучення я повинна була керуватися бажаннями дочки. Мені говорили, що робити, як хочуть, щоб я зробила або чого чекають від мене! Мене вчили, що добре, а що погано! Мені нав’язували чужі погляди! Ніхто й ніколи не цікавився, чи подобається мені те, що ми робимо «разом»! І ось я, сорокалітня жінка, яка виростила непогану дочку, бажаю зробити щось самостійно! Бажаю сама провести межу дозволеного й бодай один раз зробити дурість, після якої ніхто не скаже мені «а ми ж попереджали!»
   Їй подобалася ця відповідь. Вона репетирувала її тиждень, додавала й видаляла речення, намагаючись досягти тієї гармонії, яка бере за душу. І ось у неї в голові зберігався той баланс слів і думок, достатній для розгорнутої відповіді на запитання в одне слово!
   Жінка підхопила зі стійки початий мохіто й вирушила до столика терориста.
   – Вона вже не прийде! – ця фраза в останню секунду замінила банальне «привіт».
   Хлопець, що сидів за столом, здригнувся й здивовано подивився на жінку з коктейлем у руках. Та посміхнулася й сіла навпроти.
   За цю секунду незнайомець встиг відзначити міцні стрункі ноги й поставу танцівниці в незнайомці.
   – Вибачте, але тут зайнято, – Микола озирнувся на вхідні двері, а потім оглянув публіку.
   Ніхто не дивився на них. Нікому не було жодної справи до того, що жінка років тридцяти п’яти з розпущеним каштановим волоссям перетнула зал і сіла за його столик.
   – Вона вже не прийде! – повторила незнайомка.
   – А може, це він?
   Жінка посміхнулася.
   – Чоловіки не чекають одне одного більше п’ятнадцяти хвилин, вони телефонують й переносять зустріч! А ви, мабуть, її скривдили, і вона не прийде, щоб помучити вас, або ж зовсім вирішила розірвати стосунки.
   – У вас уселився Холмс?
   Дама засміялася не стільки жартові, скільки того вимагала вихованість.
   – Я вмію дивитися й бачити.
   – І що ви бачите?
   – Молодого хлопця, якому не дає спокою внутрішній конфлікт. Хлопця, який намагається все виправити й для всіх залишитися гарним!
   Микола із цікавістю подивився на жінку. Його не здивувала її промова. Усе сказане нею було суцільним кліше, вирваним із підручника з психології. Здивувало його те, що вона читала цей підручник. Мила не прийшла. Хоча Микола й не сподівався на те, що вона прийде.
   – Микола, – він простягнув руку.
   – Віра.
   Хлопець кивнув.
   – Отже, тобі цікаво, звідки я про все це довідалася? – вона грайливо посміхнулася, намагаючись добити його своїми знаннями.
   – Тому що ви самі через це пройшли або лише намагаєтеся. І ви вирішили, що простіше буде, якщо ми допоможемо одне одному, давши можливість кожному виговоритися.
   Від подиву у Віри відкрився рот. Вона втратила перевагу, він обійшов її на її ж території. Микола посміхнувся й знову вп’явся в склянку.
   – Я запитаю тільки про одне, – почав він. – І якщо відповідь мені не сподобається, ви залишите мене! Добре?!
   Такої нахабності вона не очікувала. Віра не вважала себе переможницею «Міс Всесвіт», але фору щодо краси й фігури могла дати багатьом молодшим дівчатам. Так, вона з легкістю може зняти будь-кого із цих трьох боксерів за сусіднім столиком або змусить їх бити один одному морди, пообіцявши ніч із собою переможцеві. А цей лох із апельсиновим соком сміє ставити їй умови?!
   Він мовчав, спостерігаючи за її ваганнями.
   – Судячи з того, що ви ще тут, ви не занадто образилися на мої умови.
   «Ось зараз потрібно встати, обізвати його виродком і піти з високо піднятою головою, погойдуючи стегнами», – подумала Віра, але продовжувала сидіти.
   – Навіщо?
   Вона здригнулася. Запитання в реальності звучало зовсім інакше, ніж вона уявляла. Не було вступів, довгих розмов, запитання народилося з нічого, ось так просто. Вона посміхнулася, упоравшись із першим шоком. Зараз вона відповість, зараз вона виверне на голову цього розумника причини, а потім встане й скаже, що передумала. Що він своїм занудством позбавив себе, можливо, найкращого, хоча чому «можливо» – просто найкращого сексу в житті. І ось тоді вона піде, погойдуючи стегнами. А він сидітиме й кусатиме лікті. Віра так жваво уявила собі цю картину, що усмішка на її обличчі стала дурнувато-щасливою.
   Вона набрала повні груди повітря й усвідомила, що їй абсолютно нема чого сказати. Та промова, яку вона репетирувала, сидячи за стійкою бару, зникла. Жінка не пам’ятала жодного слова. Вона навіть не знала, із чого почати. Але найстрашнішим було те, що вона вже не була впевнена, що бажає цього. Вона гірко усміхнулася й спробувала встати, коли хлопець піймав її за руку.
   Його долоня була тонкою й довгою, зовсім не чоловічою, скоріше долонею старого чаклуна з фентезі. Він стискав її руку не сильно, але тримав упевнено, не даючи піти.
   – Вибач, давай нап’ємося?
   І було в тому запитанні стільки благання, що вона погодилася. Він довго рився в кишенях штанів, а потім виклав на стіл гірку із зім’ятих купюр. Не бентежачись, розрівняв папірці й склав їх у стосик. Підняв руку Офіціантка підійшла не відразу.
   – Літр текіли й сіль, – він присунув до дівчини гроші. Офіціантка перерахувала.
   – Лимони нести?
   Він знову поліз у кишені, спочатку прощупуючи кожну, а потім засовуючи руки всередину.
   – Несіть, – Віра поклала на стіл купюру.
   Офіціантка зникла, а Микола вдячно посміхнувся. Через п’ять хвилин на столі стояла пляшка текіли, п’ять лимонів і блюдце із сіллю. Двоє мовчки дивилися на натюрморт.
   – Терпіти не можу текілу, – прорекла Віра.
   – Я теж, – додав Микола й викрутив пробку на пляшці.
//-- * * * --//
   Вадим увійшов у клуб, розштовхавши юрбу школярок біля входу. Можливо, у будь-який інший день він би й зупинився, не впустивши можливість заговорити з юними дурними дівчатами. Але зараз, почувши в спину «коз-з-зел», навіть не обернувся. Рішення Віолети про те, що між ними все скінчено, він сприйняв болісно. І нехай у перші дві години він тримався молодцем і навіть оголосив про те, що план залишається в силі, але потім, опинившись наодинці, його охопила паніка.
   Про почуття він не думав, тобто про них він згадав у останню чергу. Звичайно, йому було неприємно, що якась татова дочка віддала перевагу чомусь іншому, ніж йому, але помилятися він звик. А ось вихід із гри Віолети як головного інвестора вибив Вадима з колії.
   Те, що він сказав Васі про необхідність дій, – лише слова. Зробити те, що він задумав, було набагато складніше. Це переходило в розряд учинків, не балаканини, не навішування локшини випускницям, а справжніх учинків, за які треба відповідати.
   Вадим пив два дні. Пив так, що, прокинувшись на третій день, довго не міг зрозуміти, хто він. Спогади повернулися пізніше, коли він, лежачи в брудній ванні, докурював бички з попільниці.
   Як такого плану не було. Але у хлопця було достатньо інформації, щоб ризикнути. Зі слів Віолети, вона жила в батька, тобто половина задуманого була здійсненна. Якщо раніше вони вигадували привід, який би дозволив дівчині залишитися в будинку батька, то зараз усе спростилося. Вадим завжди може попросити Віолету про зустріч і обставити все так, ніби зовсім випадково опинився поряд із будинком. Її батько людина зайнята, отже, трішечки терпіння, і Вадик дочекається, коли колишня коханка залишиться вдома сама.
   І тоді треба діяти. Брати з собою Васю Вадим не хотів, але також розумів, що зробити все одному нереально, тому залишалося придумати, як змусити товстуна Василя діяти, а не жувати соплі.
   Незважаючи на жахливе похмілля, думки чітко й послідовно виникали в хлопцевій голові. Тепер у Вадима був план, першим пунктом у якому значилося знайти союзників. Із цією метою він приїхав у клуб.
   Мері й Катя використовували Васю на всю котушку, розкручуючи його щодня якщо не на ресторан, то на модний клуб. Товстун виконував їхні примхи, витрачаючи батьківські гроші й із жадібністю роздягаючи очима Мері.
   Мері, міркував Вадик, також проблема! Вона єдина із трійці соратників з підозрою ставилася до його слів. Але вирішив, що якщо йому вдасться здійснити задумане, то зможе послати дівчину до чорта. Зовсім по-іншому Вадик ставився до Каті. Ця пухка дурна колгоспниця викликала в зачинателя Суспільства вільних людей двоїсті почуття. З одного боку, вона його дратувала своїм тупуватим обличчям і величезними телячими очима, а з іншого – її пухке тіло, що випромінювало здоров’я, витягало з підсвідомості хлопця потаємні бажання. Поки поруч була Віолета, Вадим задовольняв свій потяг із нею. Але тепер він залишився сам, і ніяка мастурбація не вгамовувала звіриного бажання тіла пухкої дівчини.
   Вадим, лежачи в холодній воді, пірнув, а коли виринув – у ньому оселилася впевненість, що він здатен досягти свого.
   Він подзвонив Васі прямо з ванни й довідався, що той сьогодні з Мері й Катею йдуть у цей чортів клуб, наповнений школярками, які танцюють із відкритими пляшками пива й бажанням позбутися незайманості.
   – Ви б ще на свято в дитячий садок пішли! – замість вітання сказав Вадим і важко опустився на диван.
   У vip-зоні було не так багато п’яних недолітків, але й сюди долітав писк із танцполу. Катя й Вася схилили голови, почуваючи провину перед учителем, а Мері з посмішкою спостерігала за хлопцем.
   – Мені треба з тобою поговорити, – звернувся Вадим до Васі.
   Той розплився в усмішці, радіючи увазі з боку засновника Суспільства вільних людей.
   – Я готовий!
   Голосна музика викликала запаморочення й нудоту в знесиленому алкоголем Вадимовому тілі. Йому було потрібне свіже повітря й гарний секс, але тільки не юрба підлітків, що верещала внизу.
   – Давай вийдемо на вулицю.
   Незважаючи на те, що завтра повинно бути перше вересня, у повітрі не відчувалася прохолода осені. Ніч була задушливою. Хлопці відійшли від клубу.
   – У мене до тебе серйозна розмова.
   Вася нагнав на себе діловитості й став схожий на величезного пупса. Йому ж здавалося, що саме так він виглядає діловито й грізно. Вадим стримав посмішку й насупив брови.
   – Може так статися, що Суспільство вільних людей не народиться!
   У Васиних очах з’явилися переляк і нерозуміння. Ефект від власних слів сподобався Вадиму.
   – Я вже говорив, що від нас пішла Віолета, зрадила нас, проміняла на мирські блага відформатованого світу.
   Вася кивав.
   – Я думав, що зможу знайти джерела для фінансування нашої колонії, але їх у мене немає. Я поганий учитель, я не виправдав вашу довіру.
   – Ні! – викликнув Вася.
   – Так, і не треба мене втішати, потрібно вміти визнавати свої помилки!
   – І що – нічого не можна зробити? – У голосі Васі зазвучало благання.
   Вадим піджав губи й відвернувся. Він піймав себе на тому, що головне зараз не переграти в театр, не довести почате до грані абсурду, бо тоді – це буде точно кінець. Але Вася не помічав гри, він схопив наставника за руку, розвернув його до себе, налякавши Вадима своєю силою.
   Вася з надією заглядав в очі вчителя й побачив її. Іскру можливого виходу.
   – Є вихід, але перед тим, як я розповім тобі про нього, я хочу, щоб ти ще раз запитав себе – чи бажаєш ти бути зі мною? Чи готовий ти зайти занадто далеко? Чи готовий ти назавжди перекреслити минуле, без можливості повернутися в це життя?
   Пафосу було занадто багато, і скажи хто-не-будь таке Вадиму, той би відразу послав мовця куди подалі. Але зараз перед ним стояло втілення віри. На нього дивилися віддані очі. Напевно, Вадиму було б соромно, якби на кону не лежала його мрія.
   – Я готовий! – викрикнув Вася.
   – Нам потрібно пограбувати батька Віолети!
   Вадим стежив, як із урочисто-гордого обличчя Василя повільно сповзає маска бравади. Під нею, як чорна земля після відлиги, з’являлися страх і нерозуміння. Це сподобалося зачинателю, виходить, у голові цього товстого телепня залишилося декілька грамів мізків. Фанатики Вадиму були непотрібні, звичайно, вони віддані й гарні виконавці, але зручні лише до часу. І ніколи невідомо, що стукне в голову фанатичному товстунові за твоєю спиною. Сьогодні він за тебе горою, а завтра штрикне ножем через недогризок яблука.
   Блідий Вася облизував пересохлі губи.
   – Навіщо? Адже я можу дістати гроші?
   – Скільки? Десять тисяч?
   По очах хлопця Вадим зрозумів, що й ця сума перевищувала його можливості. Наставник посміхнувся.
   – Зрозумій! Це не крадіжка! Це наш внесок у майбутнє нових поколінь! Комусь треба забруднити руки, щоб закласти прекрасний сад! Це навіть не його гроші! Це наші гроші! Гроші вільних людей, яких засмоктала система податків, поборів, штампів і реклами! Так-так! Він украв ці гроші в людей, такі, як він, створили цю систему, і вона пожирає все навколо! Вона нав’язує стилі, думки, бажання купувати, залежати від неї! А ми вирвемося! І за нами підуть інші! Але нам потрібні ці гроші! Наші гроші!
   Вася кивнув головою, а по тілу Вадима розлилося відчуття сили. Волосся на руках встало сторчма, а неприємні залишки похмілля зникли остаточно.
   – Ти зі мною? – Вадим поклав долоню на плече Васі.
   Широка посмішка засяяла на обличчі хлопця.
   – Так! Я з тобою!
   – Добре! – Вадим видихнув. – Але це повинно залишатися в таємниці! Тільки ти і я! Зрозумів?
   – Так-так!
   На зміну ейфорії прийшла втома, немов Вадим викопав глибоку яму.
   – А тепер поклич сюди Катю і будь на зв’язку! Я зателефоную.
   Вася закивав і поспішив до клубу, озираючись навсібіч, ніби вже щось украв.
   Катерина йшла на бесіду з Вадимом, відчуваючи слабкість у колінах. Цей хлопець викликав у неї невідомі досі почуття. Він був першим у її житті, хто пам’ятав її ім’я й не називав її товстою. І він дотепер не трахнув її. Він бачив у ній людину! Навіть Мері, краща подруга, не ставилася до неї так добре. А ще він був лідер! І вона опинилася в самій гущавині подій зі створенням Суспільства вільних людей. Вона перша!
   Вона вперше в житті була десь першою! Навіть цноту вона втратила в класі другою! А тут…
   Дівчина вийшла на ґанок клубу й побачила наставника, що курив поруч. А далі відбулося те, на що вона й не сподівалася. Він запропонував їй стати першою леді! Першою вільною людиною! Ні Мері, ні Васі, а їй! Бачили б її зараз усі ті вчителі, які, скриплячи зубами, малювали їй у табелі трійки й казали, що ніким, крім доярки, вона не стане.
   «А от вам!» – дівчина скрутила за спиною дулю.
   Вона буде першою в Суспільстві, про яке заговорить увесь світ. І тоді всі ті старці-учителі захлинуться заздрістю. Її покажуть по телевізору. Про неї напишуть, що вона перша! Вона перша леді в Суспільстві вільних людей! І як після цього вона могла відповісти на пропозицію Вадима? Вона погодилася!
   Її навіть не збентежило перше прохання наставника – зробити йому мінет прямо зараз. Вона настільки була зачарована перспективою бути першою, що погодилася б на все заради нового життя. У ту ніч до клубу вона більше не поверталася.

   У дачному будинку працював майстер, установлював двері, а Суриков вирішив обійти маєток. Присадибна ділянка виглядала жалюгідно. Картоплю тут ніхто ніколи не вирощував, а ягідні кущі розрослися в невеликі дерева, загрожуючи вилізти на єдину доріжку, що вела від будинку до воріт.
   Суриков важко зітхнув, дивлячись на таке буйство зелені, й зійшов із ґанку праворуч. Зайшов за ріг, і йому стало ще гірше. Із цього боку садиби росла малина. Невелика акуратна грядка перетворилася в зарості колючих гілок. Веніамін Павлович колись навіть намагався її проріджувати, але все скінчилося на п’яти зрізаних кущах. Тоді він загнав шип під ніготь і спересердя запустив у малину садовими ножицями. З того часу він сюди не заглядав.
   Що він тут шукав? Він точно не знав сам, але через свою надлишкову обережність боявся щось випустити. Редактор присів навпочіпки й заглянув під гілки малини, які майже лежали на стіні будинку. Проходу далі не було. Суриков оглянувся, але нічого підходящого, щоб підняти гілки, не побачив. Він навіть збирався плюнути на все це й піти, коли звідкись почулося легке дзижчання електроінструменту. Звук долітав знизу.
   Чоловік просунув голу руку під гілки малини й спробував підняти їх. Шипи впилися в шкіру, Суриков лайнувся, але піднімати зарості не припинив. Кущі здригнулися, а на зап’ястях редактора з’явилася кров. Веніамін Павлович просунув голову у простір, звук став голоснішим.
   Суриков піднімав гілки далі, сильніше роздряпуючи руку, і доліз до того, що шукав. Майже на рівні стежки було невелике віконце вентиляції, саме звідти доносився звук дриля майстра, що працював у будинку.
   «Якщо я почув дриль, – міркував Веніамін Павлович, стоячи на колінах, – то хтось може почути й лемент дівчини, а це недобре!» Він позадкував, відчуваючи, як малина рве сорочку й дряпає спину. Головний редактор прим’яв потривожені зарості ногою й пішов у будинок.
   Суриков прискіпливо оглядав роботу. Стукав у двері, колупав штукатурку, клацав замком. Величезний чоловік, що замінив двері та зробив звукоізоляцію, нетерпляче переминався за спиною редактора.
   – І-і-і що? Оці тонкі двері будуть глушити звуки?
   – Угу, – чоловіка дратував товстун, але гроші платили гарні, і майстер ховав своє невдоволення.
   – І що, зовсім нічого не буде чутно?
   – Угу.
   Веніамін Павлович презирливо розвернувся до фахівця, зміряв того поглядом і знову спробував підчепити штукатурку. Йому не вдалося. Робота була виконана ідеально, але Суриков не міг допустити навіть найменшої помилки. На кону стояло занадто багато. Від однієї думки про заплановане в редактора потіли долоні. З одного боку, це дуже заводило, а з іншого – здоровий глузд кричав про те, що йому світить років п’ятнадцять, якщо хтось довідається про його задум.
   – Ви зрозумійте, до мене приїжджає племінник, він барабанщик. Я готую цей підвал для того, щоб він міг репетирувати і не заважав мені творити. Ви розумієте це? Він буде барабанити, і я не бажаю чути це. А двері дуже тонкі.
   – Я у вас динаміки та програвач бачив у холі.
   – Ви ходили по будинку, коли я виходив? – заверещав Суриков.
   – Їх видно з коридора, – майстер був незворушний.
   – І що? – сопів редактор.
   – Дозвольте демонстрацію роботи?
   Суриков недовірливо кивнув. Майстер зник і з’явився через п’ять хвилин із двома потужними динаміками й програвачем. Він установив гучномовці на верхню сходинку підвалу й включив програвач. У кімнаті зазвучала музика. Щось легке, попсове. Чоловік цокнув язиком й вийшов із будинку.
   Повернувся він через хвилину зі своїм диском. Уставив у програвач і натиснув «плей». Тишу дачного будиночка розірвали звуки «металу», задеренчали шибки, а редактор схопився за вуха. Майстер посміхнувся й штовхнув нові двері. Вони закрилися легко, а кімнату знову заповнила тиша. Фахівець посміхнувся. На обличчі Веніаміна Павловича з’явилася лиховісна посмішка. Редактор потягнув за ручку дверей, і кімнату знову розірвав «метал», у вухах дзенькало, й Суриков швидко закрив двері.
   – Це спеціальний матеріал для студій звукозапису, тому ви заплатили за якість, – пояснював майстер.
   – Я зараз вийду, – закричав приголомшений редактор, – за грішми, а ви це все приберіть.
   Фахівець посміхнувся, а Суриков поспішив ретируватися з кухні.
   Він повернувся через хвилину, несучи гроші. Майстер перерахував купюри й козирнув. Суриков зупинив його майже на порозі.
   – Там у підвалі ще віконце є! – почав редактор.
   Майстер повернувся в підвал і подивився в бік, куди тикав палець товстого коротуна. Вікна не було видно, майстер встав на третю сходинку й тоді зміг побачити невелику нішу в стіні.
   – І? – фахівець дивився на замовника.
   – Торік, – брехав Суриков. – Сюди кіт заліз, а вилізти так і не зміг. Смерділо так, що очі сльозилися, та й пацюків стало багато навкруги. Можна його закласти?
   – Звичайно, тільки для вентиляції це погано.
   – Краще вже вогкість, ніж пацюки або трупи котів.
   – Як скажете, тільки це вже завтра, у мене із собою немає матеріалів.
   – Звичайно, і також зробіть шумоізоляцію, щоб сусіди не скаржилися!
   – Добре, – майстер посміхнувся й вийшов із будинку.
   Через хвилину почувся звук заведеного двигуна, і будівельник поїхав.
   Веніамін Павлович спустився в підвал і ліг на ліжко. Мрії заполонили його розум. Від подряпин малини саднили руки, але редактор не звертав на це уваги. Майже всі підготовчі роботи були закінчені. Він передбачив усе: туалет, їжу, аптечку, питний режим. Тут можна буде перечекати невелику ядерну війну або повністю усунути норовистість рудої бестії. Жарт йому сподобався, він засміявся й відчув, як затвердів член. Суриков вирішив не втрачати такої нагоди.
   Чоловік спустив штани, звільнив орган і приступив до справи.
//-- * * * --//
   Він розплющив очі. Денне світло шмагонуло по очах і відгукнулося болем у скронях. Микола сів у ліжку. Уважно вивчив власне тіло. Усі органи були на місці, крім одного. Він не відчував язика. У роті було щось сухе, що смерділо, але зовсім не схоже на язик. А ще нудило.
   Хлопець глянув на жінку, що спала поруч, спробував пригадати її ім’я, і йому вдалося. Віра. Вони познайомилися вчора. Випили пляшку текіли й трахалися по-собачому в парку, потім у коридорі й, мабуть, у спальні. Або ж просто доповзли до ліжка й заснули?
   Як вона говорила, це була «атипова» поведінка для неї. Незнайоме слово викликало нову хвилю болю в скронях. Микола спустив ноги на підлогу, але полегшення не було. У кімнаті була задуха, а підлога скоріше гріла ступні, ніж дарувала прохолоду.
   Хлопець обхопив голову руками й зліз із ліжка. У ванній довго полоскав рота водою із зубною пастою, це підсилило нудоту. Пішов на кухню. У холодильнику знайшов лише вино й сир із цвіллю, не зміг визначити, чи був це вид дорогого сиру або ж дуже давній шматок. Микола одягнувся, із коридору подивився на сплячу Віру й вийшов із квартири.
   Уже надворі озирнувся навкруги. Удалечині виднілися букви великого супермаркету, хлопець попрямував до них. У магазині взяв два пакети кефіру, пляшку мінеральної води й катав візок серед продовольчих рядів, прислухаючись до власного організму. Іноді брав якийсь товар у руки, але шлунок відповідав новими нападами нудоти.
   Микола змусив себе взяти з полиці круасани й підійшов до каси. Касирка пробила товар і відрахувала решту. Микола зробив кілька кроків від каси й відгриз кут на пакеті з кефіром. Прохолодна рідина полилася в шлунок, язик почав відчувати смак, а нудота майже зникла. Хлопець відірвався від пакета й посміхнувся, життя налагоджувалося.
   Із супермаркету він вийшов іншою людиною, засумнівався, чи варто повертатися до Віри, але вирішив хоча б віддати кефір із водою. Микола почимчикував назад до будинку вчорашньої коханки. Виходячи з-за рогу чергової будівлі, хлопець зіштовхнувся з Милою.
   Дівчина презирливо оглянула покупки Миколи й посміхнулася.
   – Заливаєш горе невизнаного генія?
   – Привіт, – відповів Микола.
   – Привіт. Це найпростіше, що можна зробити! Напитися!
   Хлопець кивнув, ховаючи погляд. Дівчина вивчала Миколу, а потім їй стало шкода його.
   – Ти тільки вислухай мене, – вона взяла Миколу за руку й заглянула в очі.
   Той здригнувся й зробив крок назад.
   – Адже все можна виправити, у мене є знайома журналістка, ми зробимо тобі такий піар, що тим мажорам і не снилося. Це стане поштовхом для твоєї кар’єри, про тебе дізнаються. Якщо ти упустиш цей шанс, то ніхто й ніколи не надрукує тебе! Невже ти не бачиш, що будь ти тричі геній, але поки реклама не вдовбає у голови ідіотів, що їм читати, про тебе не довідаються. Ти писатимеш шедеври у стіл, а вона буде видавати твій роман за свій.
   – Я вирішив більше не писати.
   – Що? – скрикнула Мила. – Чому?
   – Це не моє. Я зробив помилку, але вже нічого не змінити.
   – Але ж ти навіть не намагався щось змінити! – вона майже кричала.
   – Я не хочу…
   – Дурень.
   Дівчина розвернулася й пішла геть.
   – Мило, – хлопець наздогнав її. – Почекай.
   Вона дивилася прямо йому в очі й чекала. Чекала, що він погодиться, що він знайде в собі мужність спробувати.
   – Тільки ти не роби нічого! – видавив Микола.
   – Що?
   – Не смій дзвонити нікому, не здумай розповісти про це журналістці.
   – Та пішов ти! Ти занадто великої думки про себе! І можливо, так тобі й треба! Якщо тобі не потрібна твоя книга, то мені напевно! Жуй соплі далі, лох!
   Вона обійшла хлопця й зникла за рогом будинку. Нудота знову підступила до горла Миколи. Цього разу це були нерви. Страх, який учора він утопив у текілі, сплив. Микола не вірив Милі. Він побачив у її очах рішучість, вона це зробить, і тоді йому кінець! Вона з тих людей, яким наплювати на авторитети. Їй потрібна правда за будь-яку ціну. Вона подзвонить своїй журналістці й усе розповість! Їй повірять? Що в неї є?
   Фото Миколи в «Однокласниках» і сторінка на proza.ru? Він вилучив текст роману ще в день підписання контракту. А якщо в Мили залишився текст? Так, той найперший! Якщо вона скопіювала його? Що це дасть? Нічого. Книга вже в продажу, і будь-хто може скопіювати написане! А якщо вони звернуться до адміністрації порталу? Маячня!
   Микола засміявся. Навіть якщо вони знайдуть історію сервера, максимум, що їм вдасться витягти, це назву роману, а таких назв тисячі. Набери в ґуґлі «еклер», і тебе завалить посиланнями з кулінарії. Тож у неї нічого немає! Але буде скандал! Буде неприємно! А Соломахіним це не потрібно!
   Микола заскиглив. Побіг за кут, але Мили вже не було. Хлопець схопився за волосся, різко розвернувся, так, що запаморочилася голова. Потрібно дзвонити! Від цієї думки його ледве не знудило. Скрутило живіт. Микола стиснув губи й трохи не заплакав.
   «Чому все це відбувається саме зі мною?» Він спробував самостійно відповісти на це запитання, але, крім нової порції жалю, нічого не отримав. Потрібно дзвонити! Попередити, інакше якщо Соломахіни довідаються про все з новин, тоді йому кранти! Його пристрілять раніше, ніж журналісти доберуться до нього.
   Микола тремтячою рукою дістав мобільник. Відкрив журнал викликів і знайшов Сурикова. Хлопець зробив глибокий вдих і нажав кнопку виклику.
   – Так? – Суриков бадьоро прокричав у трубку.
   – Веніаміне Павловичу, це вас Микола турбує!
   – Микола?
   – Ну, автор «Еклера…»
   – Навіщо ви мені телефонуєте?
   – У нас проблеми. Є людина, яка знає, що роман написав я.
//-- * * * --//
   Мері розплющила очі. Світло, що линуло з вікна, закривала тінь. Щось величезне й товсте стовбичило між ліжком і вікном. Дівчина скрикнула, в одну мить сіла в ліжку, підтягши ноги до підборіддя.
   Вася відскочив до вікна, зачепивши журнальний столик і перекинувши кілька статуеток.
   – Ти що робиш? – Мері наморщила чоло.
   – Я… я не хотів тебе лякати. Ти така гарна, коли спиш!
   – А зараз прокинулася й стала страшною та потворною?
   – Ні-ні, я не те мав на увазі, – Василь замотав головою. – Я зараз.
   Він моторно вибіг із кімнати. Мері озирнулася. Однокімнатна квартира-студія була оформлена зі смаком. Багато простору, мінімум меблів і приглушені тони створювали затишок.
   Учора після того, як Катя не повернулася в клуб, Мері відчула себе кинутою, захотілося напитися, а Вася після пари текіл і пляшки пива виявився цікавим співрозмовником. Мері перша поцілувала хлопця й не шкодувала про це. У Василя не було кубиків преса, він був боязкий і соромливий, але все це з лишком компенсували його уважність і ніжність. Він бажав і вчився, робив усе, що вона просила, і Мері це сподобалося.
   Колишні її кавалери ставилися до дівчини, як до одноразового посуду, поїв і викинув. Та й сама Мері сприймала секс із ними не як процес отримання задоволення, а як логічне завершення вечора та якусь подяку. У руках же Василя вона відчула себе як мінімум вазою однієї з японських династій, такою ж тендітною й страшенно дорогою. Їй це сподобалося. Сподобалося настільки, що вона побачила в ньому не тільки товстого велетня з тугим гаманцем, але й чоловіка.
   Мері завжди любила погуляти, але десь глибоко в її підсвідомості жила думка про те, що колись треба зупинитися, знайти надійного чоловіка, народити дітей і стати, як усі. Зараз ця ідея спливла на поверхню. Вася, незважаючи на свою безхребетність, при правильному до нього підході міг стати її перепусткою в забезпечене життя, про яке Мері так довго мріяла.
   Дзвякнули ложки, і в кімнату з візком, заставленим їжею, увійшов Василь. Він підняв очі, побачив захоплено-здивований погляд Мері й почервонів. Поставив тацю на ліжко й відійшов назад.
   – Вау, ну ти й даєш! Мені ще ніхто ніколи не приносив сніданок у ліжко.
   Очі Мері загорілися. Вона з жадібністю накинулася на їжу, посміхаючись із набитим ротом. Василь, як відданий лакей, стояв осторонь і захоплено спостерігав за дівчиною. У голові хлопця вертілася лише одна думка: «Я був у ній!!!»
   Мері розправилася з їжею, узяла з таці сік і відкинулася на узголів’я ліжка. Вася поспішив забрати брудний посуд.
   – Постав його, сідай поруч.
   Руки хлопця здригнулися, і він трохи не перевернув чашки. Зніяковіло посміхнувся й поставив посуд на журнальний столик, обережно ліг на ліжко. Василь не спав усю ніч. Він дивився на Мері й боявся потривожити її сон, боявся, що якщо вона прокинеться і хміль зникне з її голови, вона піде. Тому намагався якомога довше насолодитися цим моментом.
   Зараз твереза Мері сама запропонувала йому лягти поруч. У Васі трохи не стався інфаркт. Він лежав на ліжку, а вона гладила йому живіт. Він навіть хотів ущипнути себе, щоб переконатися, що це не сон, але злякався того, що це могло виявитися сном, і вирішив просто насолоджуватися.
   – Щось ти вчора стурбований повернувся після розмови з Вадимом! Щось трапилося?
   Вася напружився, але гострі нігтики дівчини так приємно почухували живіт, що він готовий був розповісти все.
   – Та ні, так, поточні справи, – здоровий розум усе ще перебував у голові.
   Рука дівчини опускалася, дряпаючи шкіру нижче пупка. Кров відринула від голови хлопця й потужним потоком спрямувала вниз, разом із нею відпливав і розум. Мері почухувала йому лобок, а Вася був збентежений пагорбом, що виріс на ковдрі. Дівчина всміхнулася й ніби випадково зачепила член хлопця, той ойкнув і облизав пересохлі губи.
   – Ти мені подобаєшся, – прошепотіла вона.
   Вася здригнувся, розвернув обличчя до Мері, намагаючись зрозуміти, чи не почулося йому. Дівчина закусила нижню губу й кивнула. Серце хлопця прискорилося, почуття переповняли його величезне тіло.
   – І ти мені, дуже-дуже, – випалив він.
   Василь хотів уже сказати, що він кохає її, що він піде заради неї на все, але попередній досвід спілкування з дівчатами полягав у тому, що не варто лякати Мері таким зізнанням.
   – Виходить, у нас усе може вийти, – продовжувала дівчина, тепер її нігтики погладжували мошонку.
   Вася відкрив рот і боявся моргнути, щоб не перервати цю мить.
   – А що найголовніше у будь-яких стосунках?
   – Що? – прохрипів хлопець.
   – Довіра! Якщо її не буде, не варто навіть і починати!
   Вася закивав. У ту мить він погодився би зректися батьків або продати своє серце на органи, аби тільки пальці дівчини не зупинялися.
   – А в тебе якісь таємниці від мене! Навіть Катьці-дуре-пі й тій розповіли, а мене кинули. Мабуть, і брати мене не бажаєте у своє Суспільство. Затяг мене у ліжко, покористувався мною, і все… поїдете, а я залишуся тут одна…
   Мері прибрала руку й відвернулася. Усе це відбулося так швидко, що Вася спочатку не зрозумів, що сталося. Він продовжував лежати на ліжку із залізною ерекцією й намагався зібрати сказане воєдино. Кров повільно верталася до мозку, а разом із нею до Васі доходив зміст промови дівчини.
   – М-мері, – затинався він. – Немає. Ти що!? Я хочу бути з тобою і я не залишу тебе тут, але в нас невелика проблема, і ми обговорювали, як її розв’язати!
   – А чому мені не розповіли? – дула губи дівчина.
   – Але Вадим і Каті не розповість! Це наші проблеми!
   – Якщо це проблеми майбутнього Суспільства вільних людей, значить, це й мої проблеми! – Мері сіла в ліжку, закутавшись у ковдру. – А якщо ви вже починаєте щось робити за нашими спинами, то що буде далі? Про яку рівноправність може йти мова?
   Заперечити Вася не зміг. Він кліпав, а в голові танцювала єдина думка: «Я був у ній!»
   – Так ти мені розповіси? – насупилася Мері.
   – Але ти мені повинна пообіцяти, що мовчатимеш.
   – Ну, ось знову! – вона сплеснула руками. Таємниці!
   Вася чекав обіцянок.
   – Ну, добре, буду мовчати!
   – Ми вирішили пограбувати Віолетиного батька!
   – Що!? – скрикнула дівчина.
   – Це… – Вася спробував згадати хоч одне речення з палкого виступу Вадима біля клубу, але не зміг. У голові носилося тільки: «Я був у ній!!!»
   – Ви з глузду з’їхали?
   Мері зістрибнула з ліжка й почала одягатися.
   – Ви хворі, ви знаєте, хто він узагалі? Вас на шматки поріжуть і фарш зроблять, а нас із Катькою пустять по колу, а потім із наших піхов зроблять попільнички!
   Вася на мить уявив собі цю картину, і вона викликала в ньому двоїсті емоції. Мері помітила ці зміни на обличчі хлопця й заверещала.
   – Яка ж я дурна, повелася на всі ці розповіді про Кубу! Виродки! Кінчені торчки! Чорт, і п’ять штук загуло! У-у-у!
   Вона вила й стрибала по квартирі, застібуючи босоніжки. Вася зліз із ліжка, але продовжував тупцювати в кутку, боячись опинитися на шляху розлюченої дівчини.
   – Але ж це для блага майбутніх поколінь, – народив Вася.
   – Що? Яких поколінь? Вас каструють раніше!
   Дівчина була в спідниці, але продовжувала шукати трусики, які Вася завбачливо сховав ще вночі. Мері плазувала під ліжком, скидала подушки, але трусиків ніде не було. Це дратувало її ще більше.
   – Ти не розумієш. У нас є план! У нас усе вийде! Це наші гроші! – Розмова з Вадимом частково спливала в голові Васі.
   – Ваші?
   – Це гроші, відібрані системою у таких, як ми!
   – Це тобі той худий урюк сказав?
   Васі сподобалося слово «урюк», він посміхнувся й кивнув головою. Мері обійшла ліжко й встала впритул із Васею.
   – Ти непоганий хлопець, Васю, і у нас все могло б вийти, але ти зв’язався не з тією людиною! І повір мені, бо я знаю таких, як Вадим, він утягне тебе в таке лайно, що й бульдозером не витягнеш, а сам утече! Такі, як він, завжди викручуються, він зникне, а розгрібати доведеться тобі! Мій номер у тебе є, вибирай – або він, або я! Бувай…
   Дівчина підхопила сумку з журнального столика й голосно грюкнула вхідними дверима. Вася важко опустився на ліжко й дістав із-під матраца трусики Мері. Обережно розклав їх у себе на колінах і зітхнув.
//-- * * * --//
   Суриков навіть ляснув у долоні, коли з таксі, що під’їхало, вилізла Мері. Редактор чекав її біля будинку з учорашнього вечора. Він приїхав о десятій, поставив машину біля сусіднього під’їзду й почав чекати. Вікна квартири дівчат не горіли, виходить, вони десь гуляють, подумав чоловік, і відлік часу пішов.
   Веніамін Павлович був сповнений рішучості, а головне – у нього був план. Ретельний, добре продуманий план. На сусідньому сидінні лежала складена в кілька разів марля, а в кишені штанів ховалася пляшечка із хлороформом. Редактор навіть вигадав, як позбутися товстої подруги Мері, і справа залишалася за малим. Потрібно було дочекатися.
   Перші дві години промайнули непомітно. Суриков дивився кіно, слухав радіо, грався на мобільному, а потім час зупинився. О другій годині ночі бажання все кинути і їхати додому спати закралося в затерпле редакторове тіло. Він вийшов із машини, відлив у кущах. Кілька разів присів, і життя начебто налагодилося.
   Головний редактор повернувся в салон позашляховика й знову зосередив увагу на під’їзді. О третій годині ночі Суриков уже голосно матюкався, стукаючи кулаками по керму, і обіцяв пригадати Мері кожну хвилину очікування.
   О четвертій він навіть завів двигун, але так і не зміг натиснути на педаль газу. Мері була йому потрібна, і він чекав.
   Веніамін Павлович дав собі цю установку й поклав голову на кермо. Прокинувся він від звуку клаксона, на який давив підборіддям. Здригнувся, глянув на годинник і вилаявся. Була сьома ранку. Редактор стер слину з керма й подивився на вікна Мері, нічого суттєво не змінилося.
   «Вона могла повернутися й одразу завалитися спати!» – кричав стомлений організм.
   Суриков прогнав думки, що підривали його бойовий настрій. Хотілося їсти, пити, спати, але найбільше хотілося засунути непритомну Мері в багажник і відвезти її на дачу.
   1 вже сьогодні ввечері оголосити їй про свої наміри.
   Звичайно, те, що на вулиці був день, вносило додатковий ризик в операцію, але Суриков вирішив, що до витівок Мері сусіди вже звикли, і ніхто не зверне уваги на те, коли її хтось тягтиме до машини.
   Також Веніамін Павлович устигнув подумати ще про тисячу речей, перш ніж об одинадцятій із таксі не вилізла Мері. Судячи з виразу її обличчя, вона була не в гуморі. Долоні Сурикова стали вологими, а штани знову розпирала небачена ерекція. Він так довго просидів у машині, уявляючи, як вона з’явиться, що тепер дівчина стояла у двадцяти кроках, а редактор розгубився.
   Мері розплачувалася з таксистом, а Суриков відгвинчував ковпачок із хлороформу. Зараз вона зайде в під’їзд, він побіжить за нею. Він крикне, щоб вона притримала ліфт, і вже там зробить усе, як треба. Веніамін Павлович навіть привідчинив дверцята автомобіля. Проте таксист ще випробовував нерви Мері й Сурикова, шукаючи купюри для решти. Водій повільно ліз рукою до кишені, діставав гроші, дивився на них, ховав. Ліз в іншу кишеню, бачив, що в ній купюри ще меншого номіналу, і знову повертався до попередньої.
   У Веніаміна Павловича задзвонив телефон. Чоловік глянув на екран мобільного й вирішив не відповідати. Телефон не вмовкав. Редактор схопив трубку.
   – Так? – прокричав Суриков.
   – Веніаміне Павловичу, це вас Микола турбує!
   – Микола?
   – Ну, автор «Еклера…»
   – Навіщо ви мені телефонуєте?
   – У нас проблеми. Є людина, яка знає, що роман написав я.
   У цю мить таксист віддав решту, і Мері швидко зникла в під’їзді будинку.
   – От трясця!
   Суриков ударив рукою із пляшкою хлороформу по керму, і кілька крапельок вилетіло назовні.
   – Сучий син! – вилаявся чоловік знову й швидко виліз із салону.
   З того боку телефону мовчали.
   – Як це сталося?
   – Я не винен, – голос Миколи звучав спокійно, тільки невинні можуть казати про свою невинність таким голосом.
   – Добре, чекай дзвінка!
   Суриков відключився й ще раз вилаявся.
//-- * * * --//
   – Ти ж казав, що все буде добре?!
   Соломахін обіперся ліктями на стіл. Від цього жесту Суриков відхилився на спинку стільця й навіть підняв коліна, намагаючись згорнутися в клубок. З його обличчя вже давно зник вираз роздратованості, і тепер під гримасою страху пробивалося здивування.
   – Даруйте, а моя провина в чому?
   Редактор крутив головою, намагаючись знайти розуміння в очах присутніх. Розуміння не було. Його відлякували чи злий Соломахін, чи жахливий одеколон начальника охорони – Дмитра. Ігор Вікторович вирішив взяти Дмитра в останню мить. Соломахін сам не розумів, чим йому зможе допомогти начальник охорони, але зламаний ніс на обличчі підлеглого повинен був уселити страх цим письменникам.
   Ідучи на зустріч, Соломахін був готовий убити літераторів прямо в залі, але зараз він трохи охолов. Микола розповів про все докладно й спокійно. І тепер Ігор Вікторович міркував.
   Суриков і Микола були винні – це незаперечний факт, але те, що сталося, не залежало від них. Ніхто не міг передбачити таке. Або не міг передбачити налякане щеня – Микола, але ж Суриков. Він же професіонал, він був повинен усе передбачити, це його провина! Думка Соломахіну сподобалася, і він знову накинувся на редактора.
   – Що за паніка? – перемінив тактику Веніамін Павлович.
   Соломахін стиснув кулаки, хруснули суглоби. Головний редактор ще сильніше втиснувся в крісло й закліпав.
   – Ти мені поговори ще тут! Це ти зараз панікувати почнеш! – заричав Ігор Вікторович.
   – Вибачте, але образами й погрозами ми проблем не розв’яжемо.
   – Та ти подивися на нього! – Соломахін ударив по стільниці долонею.
   Суриков ковтнув.
   – Він правий, – подав голос Микола.
   Ігор Вікторович уперся поглядом у хлопця.
   – Кажи.
   – У неї нічого немає! Мою причетність до написання «Еклера…» вона не зможе довести. Я вилучив усі електронні версії із сайтів, рукописів у неї нема, історії серверів також, якщо навіть вони вимагатимуть лог-файли і якщо навіть їм нададуть їх, то, крім назви, у журналістів нічого не буде, а таких назв тисячі. Може, я сімейний рецепт тістечок розміщував на сайті.
   Соломахін примружив очі, подивився на Сурикова, той закивав головою.
   – Тоді через що рейвах?
   – Його поки немає, я лише вирішив попередити, щоб ви були в курсі, якщо вона раптом повідомить пресу. Головне, не панікувати й стояти на своєму, що це напади жовтої преси та й усе.
   – Ви у мене на своїх членах будете стояти! – не стримався Соломахін.
   У словах Миколи був здоровий глузд, але й Суриков давав сто відсотків гарантії, коли переконував, що все пройде тихо. Тепер з’явилася якась шукачка правди.
   Дочка цього не пробачить!
   Ця думка спливла в голові Ігоря Вікторовича так чітко та ясно, що він здригнувся. Уявив собі заголовки газет, галас у новинах: «Соломахін купив талант для дочки», «Соломахіна Віолета – талант, або гроші вирішують усе?!»
   Що потім? Вона його пошле! Збере свої речі й знову виїде до матері, наостанок крикне, що мати її попереджала, й шкода, що вона її не послухала. Це буде кінець! Знову дружина, це стерво, опиниться зверху. Соломахін уявив єхидну посмішку колишньої дружини, і в нього звело щелепи. Ні! Він цього не допустить. Він зробить усе можливе й навіть неможливе, щоб його дочка ні про що не дізналася.
   – Як її звати?
   Микола дивився в очі, але мовчав.
   – О! Я тебе благаю, тільки не треба цих ігор у героя. Був би героєм – не попередив мене, та і я завжди зможу тебе розговорити, а якщо не я, то Дмитрик зможе! Так, Дмитрику?
   Дмитро кивнув.
   – Ім’я?!
   – Мила.
   – Хто така? Адреса? Робота?
   Дмитро дістав ручку й блокнот.
   – Я не знаю, – Микола розвів руками. – Я знаю, що ви здатні мене розговорити, але я не знаю її прізвища, де живе, чим займається. Ми бачилися всього два або три рази. І говорили про літературу.
   – Де бачилися? – устряв у розмову Дмитро.
   – У книгарні, у центрі й у кав’ярні неподалік, а потім я її зустрів біля супермаркету, за об’їзною розв’язкою.
   Соломахін клацнув пальцями, він добре знав цей район. Він жив там дуже давно з колишньою дружиною.
   – Телефон? – продовжував Дмитро.
   – Так, був, ми телефонували кілька разів.
   Микола дістав мобільний і відкрив останні набрані. У списку імен «Мила» не було, не було й незнайомих номерів, він продивився список два рази. Кілька номерів колег із роботи, знайомі й дзвінки в службу підтримки оператора мобільного зв’язку.
   – Чортівня якась, – пробубонів хлопець.
   – Що таке? – Дмитро насупився.
   – Немає номера! Я ж її набирав! Або це було вже після?!
   – Після чого?
   – Я залишав сумку з телефоном у кав’ярні, коли йшов у туалет! Вона могла стерти!
   – Дивися ще!
   Микола кивнув і відкрив записну книжку телефону. Абонента з іменем «Мила» там не було. Він перелякано подивився на чоловіків.
   – Тобто вона зникла? – Соломахін знову вдарив по столу.
   – Я не розумію, як таке може бути…
   – Значить так, – перервав Ігор Вікторович. – Мені потрібно буде поїхати на тиждень із міста. За цей тиждень ніхто нічого не робить. Якщо вона вийде на зв’язок, одразу ж повідомляєш Сурикова, а він – мене! Чекаємо на її хід. Я продзвоню своїм знайомим у газетах, і якщо раптом десь з’явиться щось цікаве про книгу, вони дадуть мені знати. Суриков і Микола кивнули.
   – А ти, – Соломахін тицьнув у Миколу. – Не здумай робити дурниць!
   Ігор Вікторович пішов першим, за ним Дмитро. Хлопець і Суриков подивилися одне на одного.
   – Вирішили звикати до землі?
   Від Миколиного запитання редактор здригнувся, здивовано подивився на хлопця. Той лише посміхався.
   – Малинку полюбляєте?
   – Що? Ти про що?
   – У мене в дитинстві теж такі руки були, коли я її збирав. Суриков глянув на свої подряпані руки й сховав їх під стіл.
   – Це добре, що тягне до землі. Хоч багато хто вважає, що це перша ознака старості, коли з’являється бажання длубатися на городі!
   – Та пішов ти!
   Веніамін Павлович підвівся й подався до виходу з кав’ярні. Миколі нічого не залишалося, як піти за ним.
//-- * * * --//
   – Що ти зробив? – прошипів Вадим.
   У кімнаті на старому матраці лежала Катерина, і він не бажав, щоб дівчина чула їхню розмову. Вася стояв посередині кухні з опущеною головою. Він змарнів під поглядом наставника й був схожий на бульдога з обвислими щоками й соплями.
   – Я не думав…
   – Ти взагалі не думаєш! Ти тільки жереш! – злився Вадим. – Ти розумієш, що вона може настукати або Соломахіну, або ментам, і тоді кінець! Кінець свободі, кінець усьому!
   – Я ж думав, вона з нами! – закінчив думку Вася.
   – Ай-й-й! – махнув рукою Вадим. – І що тепер робити?
   – Я не знаю.
   – А хто знає? Бля. Васю, ну ти даєш!
   Вадим швидко обійшов навколо товариша й сів на табурет. Вася продовжував стояти посередині кухні й голосно сопів.
   – Та сядь ти, не стовбич! – гаркнув Вадик і здригнувся.
   Двері в кухню ледве ворухнулися, немов легкий протяг потривожив їх. Вадим піднявся й штовхнув двері, ті об щось стукнулися.
   – Заходь, – хлопець знову сів на стілець.
   У кухню, тримаючись за вухо, увійшла Катя. Вона винувато подивилася на наставника й сіла на останній вільний табурет.
   – Що Мері може розповісти ментам? – пробурчала Катя.
   Вадик недобре глянув на Васю, а потім подивився на дівчину. У грудях знову щось залоскотало. Відчуття були схожими на ті, що з’явилися в нього біля клубу, коли він розмовляв із Васею. Це знову був виклик. Виклик його лідерським якостям, його вмінню, його ідеї, його мрії.
   – У нас проблеми! Нашій організації потрібне фінансування. Ми перші, а виходить, на нас лягає облаштування колонії для майбутніх поколінь, щоб вони ні в чому не залежали від системи. Віолета пішла, і гроші, на які ми розраховували, забрала із собою. Але з нею або без неї ми досягнемо мети. У її батька вони є. Є стільки, що йому не витратити їх до кінця днів, і це наші гроші. Він і подібні узурпатори Свободи створили цю систему для викачування грошей із наших кишень, але настав час поділитися ними.
   Катерина захоплено дивилася на худого хлопця зі скуйовдженим світлим волоссям. У його блідо-блакитних очах розліталися іскри. Він був подібний до Бога. А ще вона згадала ніч. Найпрекраснішу ніч у своєму житті. Ще ніхто з її коханців не був настільки ніжним і уважним до неї.
   – І я втомився ставити це запитання, але мені треба це знати! – підвищив голос Вадим. – Я прошу тебе зважити все й дати відповідь! А чи готова ти залишити це життя, обрубати зв’язки з рідними й присвятити себе цілком Суспільству? Чи готова принести жертву й піти до кінця?
   Вадик нахилився до дівчини так близько, що їхні носи майже торкалися. Він дивився в очі Каті й відчував фантастичне збудження. Він забув про Мері й потенційну загрозу з її боку. Він забув про Василя, який сидів навпроти й пускав слину. Він бачив тільки Катю. Він навіть не помічав її величезні груди, які м’яв усю ніч. Він бачив блакитні очі із зеленими вкрапленнями й думав про те, що бажає цю жінку. Вадиму було байдуже, що вона дурна й не здатна висловлювати власні думки, він знав одне – він знайшов соратницю.
   Раніше це слово розвеселило б його, але зараз більш точного визначення він не міг знайти.
   І що могла відповісти Катя?
   – Так, звичайно. Я з вами!
   Вадим здригнувся. Він не вірив почутому. У неї не було сумнівів, вона не просила час подумати, вона вже все давно вирішила. Вона його соратниця. Хлопець посміхнувся. Василь налякано дивився на парочку й припинив чмихати носом.
   – Добре, проїхали, – настрій у Вадика піднявся. – Добре, Васьок, ти не міг знати, що вона дасть задню. Як-небудь розберемося!
   Вася вдячно закивав головою.
   Мері прокинулася о п’ятій вечора, зайшла в кімнату Каті й не знайшла подруги. Прийняла душ, об’єднала сніданок із вечерею й плюхнулася на диван. Вирішила нікуди не йти та включила телевізор. Катерина не з’явилася ані через півгодини, ані через годину.
   Заінтригована Мері набрала номер подруги. Катерина взяла трубку майже одразу.
   – Подруго, ти де?
   – У Вадима. Мері здригнулася.
   – Додому збираєшся? – запитала обережно.

   – Я була. Коли ти спала! Зібрала речі!
   – Що?!
   Мері підхопилася з дивана.
   – Вадим запропонував мені стати першою леді наставника Суспільства вільних людей, я погодилася. Клас! – захихотіла Катя.
   – Нам треба побачитися!
   – Добре, приходь до нас!
   – Ні, наодинці! Я повинна тобі дещо розповісти! У них не все так добре, як розповідає Вадим.
   – У будь-якій справі є труднощі, але чим складніше завдання, тим цікавіше його розв’язувати, – відрубала дівчина.
   Мері напружилася, вона ніколи не чула від подруги настільки довгого та ємного речення.
   – Катю, послухай, вони збираються пограбувати Соломахіна!
   – Я знаю! – засміялася Катя.
   Це була не та реакція, на яку розраховувала Мері. І хоча Катя була ще та дурепа, Мері не могла ось так залишити її з Вадимом.
   – Катю, це вже не жарти! Вони пляшки не можуть відкрити без відкривачки, а тут планують пограбування першої людини в області! Їх піймають, і тоді всім нам настане кінець.
   – Нічого у цьому світі не дається просто так, нам потрібно поборотися за нашу Свободу, і найголовніше – це ж наші гроші!
   – Що? Ви що, ідіоти? Один мені повторював, що це ваші гроші, й ти туди!? Це не наші гроші! І немає ніякої системи, є Соломахін, якого вони вирішили пограбувати!
   У трубці запанувала тиша.
   – Катю? – обережно покликала Мері.
   – Припини на мене кричати! Я зробила свій вибір, а якщо ти злякалася, то нам нема про що більше балакати.
   Катерина натиснула на відбій.
   Першим бажанням Мері було кинути телефон у стіну, а потім викинути з балкона останні речі подруги. Але телефон вона не кинула, а коли закінчила скидати в центр кімнати одяг Каті, то втомилася. Мері сіла в крісло й довго дивилася на купу ганчір’я посередині килима.
   Ні! Вона так просто не здасться!
   Вона так просто не віддасть їм подругу й п’ять штук зелені. Рука дівчини потягнулася до мобільного, вона хвилину дивилася на запис «Брат», а потім відклала телефон. Та хто вони такі, щоб вона кликала брата? Два лохи, із якими вона легко впорається сама. Мері посміхнулася. Зібрала сумочку і, голосно ляснувши дверима, вийшла із квартири.
//-- * * * --//
   Микола вийшов із кафе після бесіди із Соломахіним і безцільно валандався вулицями міста. Він не міг зрозуміти, як так вийшло, що в його телефоні зник номер Мили. Йому пощастило, що Соломахін і Дмитро повірили йому, але ж усе могло закінчитися інакше.
   До того ж, ще одна ідея не давала спокою Миколі. Вона з’явилася в голові хлопця ще вранці, коли він зустрів Милу. Ідея була ризикованою, але так приємно зігрівала самолюбство хлопця, що всі думки крутилися навколо неї.
   А якщо він сам подзвонить у видавництво!? Так, Микола не стане чекати цього від Мили. Він назветься читачем, який прочитав роман ще два роки тому в Інтернеті, і ось недавно до його рук потрапив цей же твір, підписаний іншим іменем. «Що це? – запитає він. – Невже так зараз роблять письменників?»
   Так, Микола розумів, що нічого істотного цим дзвінком не доб’ється. Буде багато галасу, але все залишиться, як є, – ніхто не забажає мати справу з проблемним автором. Однак хлопець сподівався на досягнення іншої мети, мети не менш важливої, ніж визнання й успіх у читачів. Він доведе Милі, а головне собі, що в нього залишилися яйця. Він побачить, як ця татова дочка буде виправдовуватися перед журналістами в тому, що це її роман. Що вона єдиний і справжній автор «Еклера…»
   Микола здригнувся, приємна мара розвіялася, немов хтось увімкнув витяжку в голові хлопця, і всі думки про дзвінок у газету витягнуло через вуха. Йому немов вліпив ляпас чи то здоровий глузд, що трохи задрімав у його голові, чи то страх, що прокинувся після розмови із Соломахіним. Микола зрозумів, що нікому він не подзвонить, що він фізично не зможе змусити себе набрати номер газети й сказати те, про що подумав. Він приречений залишатися в тіні й спостерігати за успіхом Віолети Соломахіної.
   У кишені завібрував телефон. Номер був невідомий.
   – Так, – відповів Микола й не впізнав власний голос.
   – Миколо? – говорила жінка.
   – Так.
   – Ти завжди так таємниче зникаєш від дам?
   «Це вона, незнайомка з учорашнього дня!» – зрозумів хлопець.
   – Я це… я збирався повернутися, я навіть повертався, але мене викликали на роботу, чесно.
   – Не переймайся, це правильно, що пішов, бо я сама себе вранці злякалася.
   «Як же її звати? – напружився Микола. – Віка? Валя? Віра? Точно, Віра!!!»
   – Я не пам’ятаю всього, але вечір мені сподобався! Із тобою весело!
   – Це був виняток, зазвичай я нудний тип.
   – Виходить, це я так на тебе впливаю, нам частіше треба пити разом – корисно для обох.
   – Не зіп’ємося так?
   – Думаю, навряд. Загалом, рада знайомству, номер мій у тебе є, дзвони, якось зустрінемося.
   – Добре. А звідки в тебе мій номер?
   – Ти на другій половині літра сказав, що письменник, назвав прізвище! Я зайшла на літературний сайт, а там твій мобільник. Подзвонила, і ти говориш зі мною.
   Микола зблід, зупинився, долоні спітніли, телефон ледве не вислизнув на землю. Хлопець важко ковтнув.
   – Алло-о?!
   – Так, я тут, вулицю переходив! А що я ще казав?
   – Про себе нічого, щось буркотів про книгу якусь, але потім сказав, що це в минулому, й більше не повертався до цієї теми! А що, боїшся проговорити військову таємницю, агенте Сміт? – вона засміялася.
   – Щось таке.
   – Так, під текілою ти більш говіркий. Не буду набридати, завжди рада зустрітися. Дзвони! Бувай!
   – Бувай.
   Віра відключила телефон, а Коля ще хвилин п’ять стояв посередині вулиці.
//-- * * * --//
   Першим бажанням Сурикова, після виходу з кав’ярні, було мчатися з усіх ніг до будинку Мері й довести розпочате до кінця, але чи то страх перед Соломахіним, чи то грізний вигляд Дмитра змусили головного редактора змінити плани.
   Ні, він не думав відступати, і як не дивно, але думка про те, що може зробити з ним Дмитро в разі викриття суриковських планів, також не злякала редактора. Це тільки додавало адреналіну й підігрівало азарт. Веніамін Павлович думав про це, як про двох зайців, яких йому вдасться підстрелити одним пострілом. Навіть про трьох. Він отримував дівчину й віагру в одному тілі Мері, а ще він помститься цьому тупоголовому виродкові Дмитру, який так принизив його – шановану людину в сучасній літературі.
   Веніамін Павлович, підбадьорений власними думками, рушив до машини. Ні, зараз він не поїде до будинку Мері. Він не повторить учорашню помилку. Поїде додому, прийме ванну, відпочине, поїсть, а близько шостої вечора буде на місці. І тоді ніхто не зашкодить йому довести план до кінця.
   Із цими думками Веніамін Павлович повернувся додому й завалився спати, і проспав, не почувши будильник. Ближче до шостої, чортихаючись, Суриков бігав по квартирі, намагаючись якнайшвидше одягтися.
   До будинку Мері він під’їхав о шостій двадцять й голосно вилаявся. Дівчина саме виходила з під’їзду, її чекало таксі.
   Суриков завив.
   – Вона що – міським транспортом узагалі не користується? – уголос проговорив чоловік.
   Мері тим часом зачинила дверцята, і таксі виїхало з двору. Суриков завів двигун і почав стеження. Після двадцяти хвилин їзди по вечірньому місту таксі зупинилося біля непримітної п’ятиповерхівки, і Мері увійшла в під’їзд.
   Таксі не їхало, і Суриков вирішив також не глушити мотор. Йому навіть починало це подобатися. Стеження, погоня, романтика. Він відчував себе крутим мачо. Так, тим героєм без страху й докору, про якого так полюбляють писати всі ті автори-невдахи. Що вони могли знати про стеження? А він той, кого так часто били в школі, став реальним крутим хлопцем, який не звик чекати подарунків від долі, який брав від життя, що забажає.
   І зараз він бажав Мері, і сьогодні він її отримає.
   Минуло півгодини, але Мері не виходила. Таксист поїхав ще десять хвилин тому, а Суриков заглушив двигун автомобіля. Учорашній сценарій повторювався. Редактор почав гризти нігті. Дурна звичка, якої він так довго позбувався, повернулася за один день. Веніамін Павлович вилаявся. Настрій мінявся, його знову все дратувало.
   Минуло ще півгодини, Суриков шаленів. Він вдивлявся у вікна будинку, але не міг визначити, у яку з квартир приїхала дівчина. Самовпевненість редактора танула, як зарплата бюджетника перед Новим роком.
   Перед під’їздом, у якому зникла Мері, збиралося вечірнє засідання місцевих бабусь. У плани Веніаміна Павловича не входило світитися, але просидіти в машині ще одну ніч він не хотів. Він більше не витримає такого знущання. Думки про мачо вже не відвідували його голову, і Суриков пішов на ризикований крок.
   Він виліз із машини й вирушив до бабусь.
   – Добрий вечір! – привітався редактор.
   У відповідь хор жіночих голосів.
   – Жіночки, не підкажете, я сестру шукаю, вона мені адресу дала, а я під дощ потрапив, і от від адреси залишилися лише вулиця й будинок, а номер квартири водою змило. Не можу знайти! Може, знаєте її, вона в мене невисока, повненька, років двадцяти п’яти?
   Бабусі переглянулися, хвилину щось обговорювали, шамкаючи беззубими ротами. Із цієї наради Суриков уловлював тільки окремі слова. А потім вони заговорили з ним.
   – Немає тут таких. Будинок у нас старий, лише дорослі живуть.
   – Помилився ти, – підхопила друга.
   – У нас із молодих у будинку один Вадька непутящий із тридцять першої квартири…
   – Так, до нього дівки шастають, увесь під’їзд заплювали…
   – А як накурять, дихати нема чим…
   – Дільничного сто разів викликали, а йому все з рук сходить.
   – А тому що одна банда…
   Веніамін Павлович дізнався, що хотів. Він чемно подякував бабусям, але ті його не слухали. Вони вже згадували президента й Сталіна. Редактор поспішив до свого автомобіля.
   Його чіткий учорашній план скис, як борщ, залишений на ніч на плиті. Мері була невловима, а Веніамін Павлович не знав, що робити. Про мачо й не згадував, стан головного редактора був таким, що він готовий був розплакатися.
   Зараз він плюне на все, поїде на об’їзну й зніме іншу руду дівку, думав Суриков. І плювати він хотів на Мері та її дружків. Він навіть завів двигун, але машина не рушила з місця.
   Веніамін Павлович міг обдурити майже будь-кого, але обдурити себе йому не вдавалося. Він поїде на об’їзну, він, можливо, знайде схожу дівчину, але нічого не вийде. Вона знову буде слинити його мляву плоть ледь чи не до відчуття болю, потім зажадає доплату, а Суриков буде готовий провалитися крізь землю. Йому знову буде соромно. Соромно перед вуличною проституткою. Редактора пересмикнуло.
   Веніамін Павлович сплюнув. Стис свої маленькі кулаки й ударив по керму. Він залишиться тут і буде чекати. Рано чи пізно вона повинна вийти, і тоді настане його час. А вже потім Суриков змусить Мері відробити кожну хвилину, ні, навіть кожну секунду, проведену ним у автомобілі.
   Він знову чекав, а Мері так і не з’явилася ані через годину, ані навіть наступного дня.
//-- * * * --//
   – Дивися! – Вадик розвернув ноутбук до Васі.
   Той довго читав замітку, ворушачи губами.
   – І що? – запитав Василь.
   – Ти уважно прочитав? – Вадик втрачав терпіння.
   – Так, – збрехав Вася.
   Після того, як у Василеве життя увійшла Мері, увесь навколишній світ перетворився на розмиту пляму, а фокус у погляді хлопця з’являвся лише в розмові з дівчиною. Так, ніби вона приносила із собою окуляри від короткозорості й світ отримував чіткі риси. Але тільки-но Мері йшла, чіткість зникала. Вася знову ставав незграбним товстуном із розсіяним поглядом.
   І зараз, коли хлопець переспав із Мері, здавалося б, чари худої бестії повинні були розвіятися, Василь повинен був усвідомити, що вона така ж земна, як і всі інші дівчата. Що в ній немає нічого магічного або надзвичайного, але… але її магічність лише підсилилася.
   Вася фізично знаходився у квартирі Вадима, а чи, як той її називав, у «колисці нації вільних людей», але думками був у минулому. Василь у мільйонний раз проганяв у голові всілякі завершення тієї ранкової розмови з Мері і щоразу доходив висновку, що варіантів у нього не було. Мері пішла б у будь-якому випадку. І, не скажи Вася правду, дівчина обізвала б його лицеміром і брехуном, який щось задумав за її спиною, і також пішла би.
   – Агов! – Вадим клацнув Васю по носу.
   Той здригнувся й потер забите місце.
   – Ти де?
   – Я тут!
   – Що сталося?
   – Нічого, – Вася сховав погляд.
   Вадим схопив хлопця за підборіддя й розвернув до себе.
   – Що сталося? – по складах вимовив наставник.
   – Я… мені… я не думав, що так вийде… у мене… – мимрив Вася.
   – Що сталося? – Вадим дав ляпас товаришу.
   В очах Васі з’явилися сльози й страх, він перелякано дивився на наставника й кидав косі погляди на Катю. У цю мить у дівчини задзвонив телефон. Катерина вийшла на кухню, залишивши хлопців наодинці.
   – Я не хотів! Я, правда, не хотів! – зашепотів Вася.
   – Та досить, усе вже з’ясували, досить повторювати одне й теж.
   Василь закивав головою, немов ковтав таблетки.
   До кімнати увійшла Катя.
   – Дзвонила Мері, – байдуже кинула дівчина.
   Хлопці підняли очі.
   – Що сказала? – Вадик напружився.
   – Відговорювала мене, казала, що нам усім хана.
   – А ти що?
   – Я відповіла, що залишаюся з вами.
   Вадим посміхнувся, приємне тепло розлилося по тілу. У нього було справжнє суспільство. З такими людьми вже можна вершити справи. Вадик ускочив, підбіг до Каті й упився в її губи. Вони довго цілувалися під настороженим поглядом Василя.
   – Так ти прочитав, що там написано? – повернувся до початку розмови наставник.
   Вася здригнувся, як школяр, спробував заглянути в ноут-бук, але нічого не зміг побачити.
   – Там щось про відкриття якогось заводу десь в області, – почав Вася.
   – Молодець! – Вадим вимірював кімнату кроками й тер руки. – Далі.
   – Усе, – винувато знизав плечима Вася.
   – Яка фірма відкриває завод?
   – Не пам’ятаю, – Вася знову заглядав у ноутбук. – А навіщо нам усе це?
   Вадим зареготав.
   – А для того, дурна твоя голово, що хазяїн заводу Соломахін Ігор Вікторович, і те, що запуск таких потужностей не відбудеться без нього, а це значить…
   Вадим махав долонями, чекаючи того, що Вася закінчить його думку.
   – Що значить? – перепитав Вася.
   – Дурень!
   Грайливість зникла з обличчя Вадима, він штовхнув ногою матрац, на якім сидів Вася, і вилаявся. Товариш здригнувся й стиснувся.
   – А це значить, що Соломахіна не буде вдома, і Віолета залишиться сама. А ще ти розтріпав Мері про наш план, і ми не маємо часу на підготовку! Тому треба діяти зараз! Зрозуміло?
   Вася закивав.
   – Висуваємося сьогодні!
   Підборіддя Василя зупинилося на середині кивка, він глянув на наставника й зрозумів, що той не жартує. У животі загурчало. «Що це буде, понос або запор?» – Промайнула найперша думка. Йому було страшно, але страх разом із брудними штанами – удвічі неприємніший.
   Минулого разу, коли Васю налякали, у нього був страшенний понос! Коли ж це було? Хотів би він відповісти, що це було ще в школі, але по-справжньому злякався він три місяці тому, коли брав батьківську машину кататися! Тоді та шльондра, яку зняв Вадим, розлила на білосніжний шкіряний салон колу. То було об одинадцятій нуль шість, а об одинадцятій нуль вісім Василь сидів у кущах і лякався звуків, які видавав його власний зад.
   Ось знову, Вася приклав руку до живота.
   – Мені треба в туалет!
   Вадим здивовано дивився на хлопця, але вираз обличчя Васі говорив сам за себе. Вадик тільки розвів руками.
   Василь ледве встиг. Йому навіть не було соромно за ті звуки, які, звичайно ж, почують Вадим і Катя. Йому було однаково. Головне те, що вони впритул підійшли до реальності. Навіть там, біля клубу, були лише слова! Зараз настав час діяти, і шлунок Василя був неготовий, та й сам хлопець не бажав дій. Про причини такого страйку він здогадувався.
   Вася їхав на острів Свободи заради однієї мети. Так, тепер сидячи на унітазі у квартирі наставника, він міг у цьому зізнатися. Він їхав заради Мері. Він думав, що там, де не буде інших чоловіків, їй нічого не залишиться, як бути з ним. Однак події останніх днів дуже сильно похитнули бажання Васі брати участь у всьому цьому. І ось настала мить, коли потрібно визначитись, із ким він.
   «Тобто потрібно сказати Вадиму, що він передумав».
   Вася хотів посміхнутися, але організм видав черговий струмінь рідини.
//-- * * * --//
   Мері впевнено натиснула на кнопку дзвінка. Двері відчинив Вадик, здивовано подивився на дівчину й відійшов убік. Мері, не знімаючи взуття, пройшла в кімнату. Катерина лежала на матраці й байдуже дивилася на подругу. За Мері в кімнату ввійшов Вадим і обперся на стіну. Гостя подивилася на подругу, потім на хазяїна квартири й зрозуміла, що її промова, яку вона так довго готувала, відлетить горохом від кам’яного обличчя Катерини.
   – Дурна ти! – Усе, що сказала Мері.
   – Сама ти дурна! – Катя піднялася з матраца.
   Вона сміливо дивилася в очі колишньої подруги.
   – Ти ж мені всі вуха продзижчала про кінчене життя, про те, що треба щось змінювати! Що втомилася просити гроші в брата. І що тепер? Коли з’явилася реальна можливість чогось досягти, ти наклала в штани?
   – О, та ти алфавіт вивчила? Скільки тебе пам’ятаю, ти двох слів зв’язати не могла, а тут палка промова!
   – А ти мені давала їх зв’язувати? Ти ж у нас крутий мозковий центр! А я так, щоб ти на тлі мене краще виглядала.
   Мері посміхнулася.
   – А воно, бачиш, як виходить!
   – Це ж лохи! Вони тільки язиками теліпати можуть! Як ти не зрозумієш це?
   – У тебе є ще шанс стати другою дівчиною у Суспільстві вільних людей.
   – Ти підстилкою для цього виродка станеш, – вона тикнула пальцем убік Вадима. – І рівно стільки, поки він нову тупу дірку не знайде з товстою сракою і без мізків.
   Катерина закусила губу.
   – Але я не благати тебе прийшла, звичайно, ти мені не чужа, сподівалася допомогти тобі, але, видно, ти все вже вирішила. Я бабки свої хочу назад отримати! – Мері подивилася на Вадима.
   Хлопець посміхнувся.
   – І спробуй тільки сказати, що не віддаси! Я братові скажу, і вам ще раніше пиздець настане.
   Посмішка зникла з обличчя хлопця, він зробив крок убік Мері, але тут у кімнату, обгинаючи наставника, улетів Вася.
   – Вадиме, я повинен зізнатися, що я не хочу й не можу їхати з вами! Я залишаю вам свою частку, але я…
   Вася помітив Мері й замовк. Він уважно подивився на наставника, потім на Катю й знову на Мері. Його повільний мозок спробував проаналізувати ситуацію, і бажання завели міркування далеко від реальності. Василь вибрав приємне, він повірив у те, що Мері вирішила йти з ними до кінця, а значить, і він залишиться. Вася дурнувато посміхнувся.
   Вадим, не звертаючи уваги на слова хлопця, зробив два кроки до Мері й дав їй ляпаса. Уклав усю силу у свою худу руку Дівчина зойкнула й упала на підлогу, на розбитій губі виступили крапельки крові.
   Мері подолала перший шок, глянула на кривдника й посміхнулася.
   – Тепер тобі точно пиздець, – прошипіла вона.
   І в ту ж секунду її вдарила Катя. Ударила ногою під ребра. У Мері перехопило подих, вона скрутилася на підлозі. На обличчі Вадима застигло розчулення, він переступив через дівчину й поцілував Катю. Вася стояв із широко розплющеними очима й беззвучно ворушив губами.
   Вадик відірвався від губ Катерини й розвернувся до товариша.
   – Ну, що ти там казав, товстий телепню? – він зробив крок до Васі, і тепер вони майже торкалися носами. – Ти що вирішив, ми тут в іграшки граємо? Або ти думав, я вас на шашлики кличу? Ви дали згоду, і ви поїдете зі мною, і будете робити все, що я скажу! І я не дозволю зруйнувати мою мрію! Ясно тобі?
   Вася закивав. Піт великими краплями котився по пухкому обличчю. Губи тремтіли. Він дуже хотів допомогти Мері, але ще більше він хотів у туалет.
   – Срати знову хочеш? – реготнув Вадим.
   Вася заскиглив і закивав головою.
   – Фіговий ти помічник!
   У животі Васі загурчало так, що почули всі.
   – Мудак, – Катя знову повернулася на матрац.
   Їй це подобалося. Подобалося контролювати ситуацію. Та, яку називали недоумкуватою товстухою, тепер була зверху. Вона вільно лежала на матраці, а Мері валялася в її ногах із розбитим обличчям. Це почуття було схоже на збудження. Якби вона могла, вона б трахнула Вадика прямо зараз, на очах у цих невдах, які бояться зробити крок уперед.
   Катерина вже не пам’ятала, що кілька днів тому вистояла три години в черзі в магазин одягу, де були оголошені сезонні знижки. Вона не пам’ятала те, що замовляла в клубі тільки модні коктейлі, хоча ті їй не подобалися. Вона любила пиво, але клубна тусовка пила коктейлі, а вона мріяла стати, як усі. Вона не пам’ятала нічого із власного життя в системі! (Їй дуже подобалося словосполучення «життя в системі»). Тепер вона була оновленою Катею, першою леді в Суспільстві вільних людей.
   Вадим засміявся коментарю й поплескав Васю по плечу.
   – Іди! А потім ми поговоримо!
   Вася побіг у туалет, із якого знову донеслися неприродні звуки.
   Вадим схилився над Мері, дівчина все ще лежала на підлозі, згорнувшись у калачик. Хлопець схопив її за волосся й подивився в очі.
   – Пиздець тобі! – прошепотіла Мері.
   Вадим дав їй ляпас лівою рукою. З очей рудоволосої бризнули сльози, нижня губа тріснула з іншого боку.
   – Катю, глянь – там десь між стіною й матрацом повинні бути наручники.
   Катерина засунула руку в щілину й витягла наручники, обшиті рожевим хутром. Дівчина підійшла до коханця й віддала «браслети». Хоча вони виглядали як іграшкові, але були справжніми, їх Вадик виміняв у відставного мента за пляшку горілки. Хлопець витратив день, обшиваючи їх хутром із плюшевого ведмедя. Скільки радості вони подарували йому в іграх із Віолетою.
   Вадим професійно заклацнув браслет на руці Мері, потім підтягнув її до батареї й примкнув її до труби.
   Із туалету вийшов Вася. Він перелякано подивився на прикуту до батареї дівчину й обперся на стіну.
   – Сьогодні не підемо! – Вадим утомлено сів на матрац. – Пізно вже, підемо зранку! Ти ночуєш тут.
   Вася закивав головою й знову подивився на Мері, та спльовувала кров прямо на підлогу.
   Катерина підповзла до сидячого на матраці Вадима й щось прошепотіла на вухо. Вадим посміхнувся й подивився через плече на дівчину. Через хвилину вони трахалися на очах у Васі й Мері.
//-- * * * --//
   Віра відклала телефон і довго дивилася в порожнечу. Однозначно, це був не її типаж чоловіка. Занадто молодий, не амбіційний, ледачий і похмурий. Із плюсів вона б відзначила почуття гумору й розум. Усе! Який коханець? Вона задумалася, посміхнулася.
   У нього був свій стиль! Так би вона відповіла на це запитання, а ще він умів слухати!
   Так-так! Вона здригнулася, це був головний плюс Миколи. Він умів і слухав! Саме цим він і сподобався їй. Він прослухав її весь вечір, прослухав уважно, немов прийшов у бар саме за її сповіддю.
   Навіщо вона зателефонувала йому знову? Вона бажала розповісти, як пройшов день! Цей жарт сподобався Вірі. Вона посміхнулася й знову подивилася на телефон. Їй потрібно з кимось про це поговорити. Повинна розповісти про нього. Звичайно, вона не бачить майбутнього з ним, але для жінки, у якої останній секс був рік тому, такою подією потрібно поділитися.
   Віра довго вивчала записну книжку в телефоні. Настрій погіршувався з кожним абонентом, якому вона не хотіла дзвонити. Виявилося, що вона не має подруг. Двісті контактів, двісті знайомих, але подруг немає. Ще б десять років тому вона б проревіла всю ніч, зараз же Віра лише гірко посміхнулася.

   Віолета дивилася на батька. Той запхнув у чохол костюм, дістав туфлі й довго вибирав краватку.
   – Бери крайню! – Віолета порушила мовчання.
   Чоловік із подивом глянув на дочку й тикнув пальцем у крайню. Віолета кивнула. Ігор Вікторович приклав краватку до шиї, подивився в дзеркало й залишився задоволений.
   – Усе ж таки потрібна в будинку пара жіночих очей! – він підійшов і обійняв дочку.
   – Тільки очі?
   Чоловік засміявся.
   – Ти надовго? – Віолета спостерігала, як батько перевіряє речі.
   – На три дні максимум. Може, тобі когось із охорони залишити?
   – Навіщо? – Віолета посміхнулася.
   Чоловік знизав плечима.
   – Я сама впораюся! Тим більше, це фортеця, а не будинок.
   – Давай хоч машину з бійцями залишу, нехай стоять за воротами?!
   – Цього точно не треба! А то я буду почувати себе, ніби за мною стежать!
   – Ну, як знаєш! Увімкнеш сигналізацію на ніч, телефони в тебе є!
   – Добре!
   Віолета всміхнулася. Соломахін підхопив чохол із костюмом, туфлі й кейс. Він дійшов до дверей, зупинився, немов згадуючи, чи виключив праску, а потім повернувся до дочки.
   – Може, матір вигуляла б? А то сидить одна, подзвони їй, повечеряйте за мій рахунок! Я подзвоню увечері! Бувай, – він усміхнувся й вийшов.
   Ще ніколи Ігор Вікторович не їхав у справах у такому піднесеному настрої. Він так довго мріяв про те, що зможе промовити ці слова, і ось! Він їх сказав! Він поблажливо попросив дочку (вона живе з ним), щоб та зустрілася з матір’ю (зі стервом, яке він так і не приручив). Він знайшов у Віри (у стерви) слабке місце й завдав удару, тому що він – Соломахін Ігор Вікторович, і він нікому не дозволить принижувати себе!
   Із цими думками й посмішкою на обличчі Соломахін сів у машину. А Віолета, помахавши через вікно батькові, набрала телефон матері.

   Віра здригнулася, на телефоні засвітилося ім’я дочки.
   – Так, – жінка підійшла до вікна.
   – Привіт, ма!
   – Привіт!
   – Чим займаєшся?
   – Нічим, а в тебе як справи?
   – Добре.
   – Як книга?
   – Просто супер! Мені телефонували з кінокомпанії, пропонують зняти за нею фільм! А давай завтра зустрінемося вранці, поснідаємо, і я тобі все розповім!
   – Я згодна.
   Дочка залишалася для Віри єдиною подругою, але й вона останнім часом віддалялася. І якщо на будь-яку іншу знайому Віра з легкістю могла махнути рукою, то віддалення Віолети жінка сприймала болісно. Так, вона ревнувала. Чи ні? Або це була образа за зближення дочки з батьком? Чи бачила Віра в цьому зрадництво? Звичайно, мати розуміла, що дочка вже доросла й скоро піде якщо не до батька, то до якогось хлопця. Але однаково материнське серце важко переживало цей розрив.
   І от дочка пропонує поснідати! Звичайно, Віра погодилася, тим більше, у них обох є, що розповісти одне одному.
   Вони попрощалися, і Віра знову відклала телефон. У ту ніч вона чудово спала.
//-- * * * --//
   Віолета наливала у склянку сік, коли у двері подзвонили. Вона навіть здригнулася від несподіванки. Після вчорашньої розмови з матір’ю дівчина ще подивилася телевізор, почитала «власну» книгу й лягла спати. Зараз була восьма ранку. Віолета вже встигла прийняти душ і вирішила випити апельсинового соку, перш ніж збиратися на сніданок із Вірою. Дівчина підійшла до домофону й увімкнула зображення з камери спостереження. Перед воротами стояв Вадим із букетом квітів і жалібним виразом обличчя. Поруч із ним переминався Вася. Дівчина здивувалася таким раннім гостям.
   – Несподівані гості! – сказала Віолета.
   На екрані хлопці здригнулися й закрутили головами, шукаючи джерело звуку.
   – Хто ходить у гості зранку, той робить мудро! Ми прийшли попрощатися, – Вадим усміхався в камеру.
   Віолета мимоволі всміхнулася.
   «Коли він не несе нісенітницю про своє Суспільство, то він супер!» – думала дівчина, натискаючи на кнопку, щоб відчинити двері.
   Двоє хлопців увійшли в будинок. Вадим зніяковіло нахилився й поцілував Віолету в щоку.
   – Ми нікого не розбудили, просто у нас літак скоро, от вирішили заскочити? – почав Вадик.
   – Ні. Усе нормально, я одна, батько поїхав, а я до матері збираюся. А ви, виходить, уже летите?
   Віолета подивилася на Васю, який, опустивши голову, із-під чола поглядав на дівчину. Потім перевела здивований погляд на колишнього коханого, і в цей момент Вадим ударив. Ударив різко. Сильно. Не ляпаса дав, а викинув кулак. Потрапив у ніс. Голова дівчини сіпнулася назад. Віолета впала. Вона лежала на підлозі, дивилася на гостей, і в її очах жевріло нерозуміння й шок.
   Вадим не зупинився. Він нахилився над дівчиною й ударив знову. Кров уже лилася з носа Віолети, а до шоку додався жах у погляді. Вадим схопив колишню кохану за волосся й потяг у кімнату, за ними плівся Вася. У його очах страх був не меншим, ніж у дівчини.
   – Де він? – прошипів Вадик, дивлячись у закривавлене обличчя Віолети.
   – Хто? – По щоках текли сльози.
   – Сука, – Вадим відпустив волосся, і дівчина впала на підлогу. – Удар її.
   Вадик глянув на Васю.
   – Я? – пробуркотів той.
   – Ти! Удар її! Якщо ти, товстий курдуплю, бажаєш, щоб я взяв тебе із собою, то ти підійдеш і вдариш її.
   Вася несміливо підійшов до Віолети. Та лежала на підлозі й качала головою. Вася подивився на наставника.
   – Або ти б’єш її, або я… – Вадик оглядівся.
   Перший поверх будинку Соломахіна виглядав як студія. Вадик помітив на кухні ножі. Хлопець швидким кроком перетнув кімнату й схопив ніж. Той здався йому недостатньо великим, і Вадим витягся другий, той виявився ножем для свіжого хліба із зубцями. Вадик завив і рвонув третій ніж. Оглянувши зброю, залишився задоволений. Повернувся в кімнату.
   – Або ти її вдариш, або я вставлю цей ніж у твоє товсте стегно!
   Вадим відвів руку для удару, ніж зловісно блищав. Дамоклів ніж був поряд із сідницею Васі. Хлопець нахилився й шльопнув долонею по щоці Віолети. Навіть дівчина не зрозуміла, що це було.
   – Ти що знущаєшся? Удар її ногою!
   Вадим заніс ногу й ударив дівчину нижче попереку. Віолета завила. Тепер вона вимазувала кров’ю дорогий килим.
   – Будь ласка, не треба! Що трапилося? Що вам треба?
   – Удар її!
   Вася легко штовхнув дівчину. Та сіпнулася.
   – Сильніше!
   Вася вдарив.
   Віолета заплакала, а на обличчі Вадика з’явилася посмішка.
   – Молодець! – він по-дружньому поплескав Васю по плечу. – Де сейф, суко?
   Він знову тримав Віолету за волосся й заглядав їй в очі. Спочатку в погляді дівчини був переляк, потім він повільно відступив, і на його місце прийшло розуміння. Вона зрозуміла, навіщо ці хлопці прийшли сюди.
   – Ти хворий! Я не скажу вам…
   Вадим із силою штовхнув голову дівчини в підлогу, звук був таким, немов упустили кулю для боулінга. Від цього звуку по спині Васі побігли мурашки.
   – Ти, бляха, тут не балакай багато! Де сейф? Нам втрачати нічого!
   Вадим приставив ніж до ока Віолети. На щоці з’явилася крапелька крові. Вадик бачив цей трюк у кіно. Він так йому подобався, але хлопець навіть подумати не міг, що сам буде повторювати його.
   – Де сейф?
   – Він у кабінеті батька на другому поверсі…
   Вадим потяг Віолету по сходах. Вася йшов слідом. Сейф знайшли швидко. Вадим почав набирати дату народження колишньої коханки. Зупинився після третьої цифри й подивився на неї. На обличчі Віолети був переляк.
   – А ти що думала? Я дурень?! Думала, що я не здогадаюся, який код на сейфі твого батька? Я впораюся з кодом, – перекривив він слова дівчини. – Ти була зі мною тільки тому, що я цього хотів.
   Вадим набрав код, смикнув за двері, але ті не зрушилися. Він смикнув ще раз. Ефекту не було. Він повернувся до Віолети, на її обличчі застигло нерозуміння. Вадим спробував увести дату із шести цифр, але й тоді сейф не відкрився.
   Вася стежив за тим, що відбувалося, і відчував, що йому знову треба в туалет. Вадик підскочив до дівчини й схопив її за шию.
   – Який код?
   Віолета ковтала ротом повітря, але не могла видавити ані звуку. Хлопець послабив хватку.
   – Я не знаю, – вона захекалася.
   Вадик важко дихав, дивлячись в очі колишньої коханої. Потім кинувся до стола й став переривати документи. Він сам не знав, що шукає, але сподівався знайти щось, що нагадувало б набір чисел.
   – А якщо ім’я Віолета, як на телефоні букви? – прошептав Вадим і знову підбіг до сейфа. – Два, чотири, п’ять, чотири, три, шість, два, – бубнив він під ніс.
   Сейф не відкривався.
   – Що це може бути? – Вадик знову підскочив до дівчини.
   – Я не знаю! – вона закричала. – Не знаю! Це може бути все, що завгодно!
   Вадим стиснув кулаки, але дівчина була права. Це могло бути будь-що. Його план луснув. У них немає грошей. Він не знає, що робити!
   – А може… – подав голос Вася.
   Вадим грізно глянув на хлопця.
   – Може, дата народження дружини?
   Вадик метнув погляд на дівчину.
   – Він ненавидить матір! Він би ніколи не став використовувати її дату щодня, він навіть її дівочого прізвища не пам’ятає! – відповіла Віолета.
   – Так думають усі, хто його знає, а виходить, і грабіжники будуть знати про це, – міркував Вася. – Однак, твій батько добре пам’ятає ці числа, адже він був одружений із нею. Він дарував їй подарунки в цей день. Це гарна комбінація.
   Вадик здивовано дивився на товариша, який сам був ошелешений своєю балакучістю.
   – Дату кажи! – прохрипів Вадик.
   Віолета назвала числа. Хлопець набрав комбінацію цифр, але сейф не відкрився.
   – Треба почати з року й використовувати шестизначну комбінацію, – дивував усіх Вася.
   У Вадика інших варіантів не було. Сейф клацнув і відкрився. Вадим спочатку не повірив. Посмішка заграла на його обличчі. Усередині акуратними стосиками лежали гроші. Багато грошей. Мінімум півмільйона в доларах США. Шокована Віолета спостерігала, як гроші батька зникають у спортивній сумці колишнього коханого. Коли остання пачка залишила сейф, Вадик ще раз оглянув його вміст. Збоку в непримітній папці лежали якісь папери. Вадим озирнувся.
   – Спускайтеся вниз, Васю, дивися, щоб вона не наробила дурниць.
   Вася з Віолетою вийшли з кабінету Соломахіна. Вадим засунув руку й витяг папку, сховав її в бічну кишеню сумки й закрив сейф. Потім дістав носовичка й ретельно протер ручки. Повернувся до столу й спробував відновити первісний порядок. На секунду затримався на порозі кабінету, щоб ще раз оглянути кімнату. Ніщо із предметів не видавало візиту гостей, Вадим хмикнув і поспішив униз.
   – Васю, заверни цей килим, який вона забруднила кров’ю, візьмемо його із собою. А ти, – він звернувся до дівчини, – поїдеш із нами.
   – Але навіщо?
   – Тому що я так бажаю.
   Вадим підняв ножі, які розкидав по кухні, й повернув їх на місце, потім протер ручки носовичком й ще раз усе оглянув.
   – Виходимо! І спробуй тільки пискнути, я тебе голими руками задушу! Зрозуміло?
   Віолета закивала. Вадим сам надів на дівчину темні окуляри, витер тим же носовичком кров у неї під носом і відчинив двері.
//-- * * * --//
   Суриков здригнувся й підняв голову. Слина знову накапала на емблему на кермі й утворила невелику калюжу в значку «тойота». Редактор подивився в дзеркало заднього виду. Обличчя змарніло, а під очима темніли мішки. Страшенно затекли ноги й спина, у роті був гидотний присмак учорашньої вечері.
   – Суки! Виродки! – Веніамін Павлович стукнув долонею по дверях і взявся за ручку.
   Він уже зібрався вилазити з машини, коли з під’їзду вийшов високий худий хлопець зі світлим волоссям, а за ним, опустивши голову, виплив товстий телепень. Суриков причинив дверцята. Двоє хлопців зупинилися на ґанку під’їзду Високий розвернувся до товстого й щось енергійно розповідав. Телепень тільки кивав головою й нижче опускав голову. Потім вони подалися вбік автобусної зупинки й зникли за рогом наступного будинку.
   Це був шанс. Час діяти. Редактор вискочив з машини й трохи не впав на асфальт. Затерплі ноги зовсім не бажали тримати важке тіло. Кров розтікалася по засиджених місцях, приносячи неприємні відчуття, жахливо нила спина.
   Суриков дочекався, коли ворушіння ногами перестане завдавати біль, і закульгав убік будинку. Увійшов у під’їзд і піднявся на третій поверх. Квартира, про яку вчора говорили бабусі, була перед ним, вічка у дверях не було. Редактор намацав у кишені пляшечку із хлороформом. З іншої кишені дістав марлю й збризкав її рідиною.
   Веніамін Павлович глибоко вдихнув і натиснув на кнопку дзвінка. Почекав і знову подзвонив. За дверми почулися кроки.
   – Хто там? – запитав жіночий голос.
   «Здається, Катя, так звали товсту дівчину?!» – згадував Суриков.
   – Вибачте за ранній візит, але ви мене заливаєте! Я сусід знизу!
   Редактор готовий був заприсягтися, що навіть тут, за дверима, чує, як щось клацає в голові дівчини. Як невідомі гвинтики й кульки шукають правильну відповідь. Із усіх тих інструкцій, які Вадик залишив щодо того, як триматися з Мері, не було нічого, що стосувалося б сусіда знизу.
   – Але у нас сухо! І зараз хазяїна немає, – спробувала вирішити проблему Катя.
   – Помилуйте! А що ж мені робити? У мене ремонт місяць як скінчився! Там все вже плаває. Я не перший раз приходжу, дайте я перекрию у вас воду й усе! У мене там перські килими. У мене італійська штукатурка. У мене натуральний дубовий паркет! Це все зараз попливе!
   – Ви точно сусід знизу? – поставила найдурніше запитання Катя.
   – Ну, звісно, скоріше, благаю вас!
   Катерина клацнула замком і відчинила двері. Вона впізнала редактора, широко розкрила рота і зробила крок назад. Суриков стрибнув уперед, дивуючись власній моторності, і притулив марлю до носа дівчини. Очі Каті закотилися, і вона сповзла по стіні на підлогу. Головний редактор оглянувся, майданчик залишався порожнім. Веніамін Павлович прикрив двері й відтягнув дівчину до кімнати.
   Розігнувся, відчуваючи кожний хребець у попереку, і здригнувся. На нього дивилася своїми зеленими очима Мері. Її губи були розбиті, а рука прикута до батареї наручниками.
   – Ти? – здивувалася Мері.
   – Я, – розгубився Суриков.
   Ідучи сюди, він був готовий майже до всього, але не до прикутої до батареї дівчини.
   – Якого чорта? – запитала вона, дивлячись на сплячу подругу.
   – Я прийшов тебе рятувати, – не даремно ж Веніамін Павлович був головним редактором стільки років. І якщо талантом для написання цілої книги Бог його обділив, то красиво збрехати він умів.
   – Рятувати? А звідки ти дізнався, що я тут і що мене треба рятувати? – Мері думала швидше.
   – Я розповім тобі потім. А поки потрібно йти. Де ключі?
   – У того білявого виродка!
   Ідеальний план із шелестом падаючих доміно осипався в голові Веніаміна Павловича. І всьому провиною був маленький ключик. Суриков вилаявся. Але щось вирішувати треба було швидко. Зараз повернуться ті двоє, і тоді редактор опиниться в меншості.
   «Але чому вона прикута до батареї?» – це було найправильніше запитання.
   Чоловік присів поруч із Мері.
   – Тебе вони теж кинули? – випередила його Мері.
   – Кинули?
   – Ну, ти теж збирався в це кінчене Суспільство?
   – Суспільство?
   – Так! Тобі розповіли про Соломахіна, і ти теж приперся за грошима?
   Веніамін Павлович не розумів ані слова. Єдине, що він зрозумів, що в четвірці відбувся якийсь розкол, і тепер Мері перетворилася зі спільниці на небезпечну загрозу, і тому її прикували до батареї. Яким боком у справі був замішаний Соломахін, треба було з’ясувати. Також Суриков добре знав, що в чужому розладі завжди можна знайти вигоду для себе. Однак, за його довге життя ніколи не заходило так далеко – до дівчат, прикутих до батареї. Веніамін Павлович посміхнувся, навіть зараз він відчував магічність Мері на своєму органі.
   Ув’язнена уважно стежила за виразом обличчя Сурикова й розуміла, що бовкнула зайвого.
   «Тоді що він тут робить і чому приспав Катю?» – Не давало спокою Мері це питання.
   Страх холодними руками гладив дівчину по спині, лоскотав шию, дихав у потилицю. Катерина спала. Мері була прикута до батареї. А перед нею сидів товстун із божевільним поглядом і похітливою посмішкою на заспаному обличчі.
   – І взагалі, якого чорта тут відбувається?! – закричала дівчина.
   Суриков здригнувся й відхилився від Мері. Тепер він був навіть радий, що вона прикута до батареї.
   «Невже він не зможе домовитися із двома молодиками? Та не бути йому головним редактором, якщо він не зможе повернути ситуацію на свою користь!» – із цими думками Веніамін Павлович відійшов від дівчини й сів на матрац. Залишалося тільки чекати.
//-- * * * --//
   Віра вкотре вимушено посміхнулася офіціантові й сказала, що ще почекає із замовленням. Той із розумінням кивнув і відійшов до стійки. Жінка знову глянула на вхідні двері кафе й дістала телефон із сумочки.
   Дочка спізнювалася вже на сорок хвилин, а це був п’ятий дзвінок до неї. Знову жіночий голос у трубці сказав, що абонент перебуває поза зоною зв’язку. Віра роздратовано натиснула на кнопку відбою й застукала нігтями по стільниці.
   Вона добре знала власну дочку, і не в правилах Віолети було ось так зникати. Вона завжди дзвонила й попереджала, якщо тільки… Погане передчуття кольнуло серце матері й залишило в роті неприємний присмак тривоги.
   «Ні! З нею все добре!» – Здоровий глузд спробував угамувати паніку й шукав правдоподібне пояснення.
   «Вона не прийшла й не дзвонить, тому що все розповіла батькові-виродкові, і той заборонив їй спілкуватися з матір’ю!» – Пояснення народилося майже миттєво, але очікуваного спокою не принесло.
   Віра важко задихала носом і знову взяла телефон у руку Довго дивилася на напис «Виродок» у телефонній книзі, тримаючи палець над кнопкою виклику. У жінці боролися гордість і материнське почуття. І мати перемогла, вона натиснула на виклик.
   Соломахін був здивований дзвінку, але трубку взяв.
   – Так?
   – Це вже переходить будь-які межі! – засичала Віра в трубку, не думаючи про пристойність.
   – Не зрозумів! – сторопів чоловік.
   – Усе ти зрозумів, виродку! Якщо ти вигадав для дочки сумнівну аферу, то це не означає, що я не маю права бачитися з нею! І якщо ти думаєш…
   – Стоп! – гаркнув Ігор Вікторович.
   Віра здригнулася й замовкла.
   – Я не знаю, яка рідина й куди тобі вдарила, але вчора я сам порадив Віолеті провести з тобою час. Я зараз не в місті, вона залишалася сама. А тепер викладай, що сталося.
   Занепокоєння, яке кілька хвилин тому увігнало в серце жінки клинок, тепер повільно його провертало.
   – Ми домовилися зустрітися сьогодні о дев’ятій і поснідати, потім піти по магазинах. Ну, загалом, це неважливо, головне, що вона досі не з’явилася й трубку не бере, – відповіла Віра.
   – Може, затримується або подругу зустріла, – Соломахіну було приємно продемонструвати власну обізнаність у поведінці дочки. – Або просто забула.
   Чоловік продовжував говорити, але сам собі не вірив. Звичайно, він гірше знав дочку, але забути про зустріч із матір’ю та не могла. І звичайно, вона подзвонила б. Ігор Вікторович міг би вигадати пояснення з певним збігом обставин, чому його дочка зробила саме так, але всі вони були дуже нереальними.
   – Я зараз подзвоню в офіс, пришлю хлопців до будинку перевірити, потім тобі передзвоню.
   – Добре.
   Вона натиснула відбій першою.
   – Стерво, – Соломахін говорив це гудкам.
   Думки вертілися навколо дочки. Він сам набрав номер Віолети, і та ж жінка-робот сказала йому, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.
   Віра знову подивилася на годинник. Залишатися в кав’ярні не було сенсу, якби Віолета навіть загубила мобільний або його в неї викрали, то вона знала телефон закладу і вже давно б подзвонила. Віра підвелася зі стільця, знизала плечима на питальний погляд офіціанта й вийшла на вулицю. Куди йти, вона не знала, тому вирішила повернутися додому й чекати новин там.
//-- * * * --//
   Микола прокинувся пізно. Він сам здивувався тому, що проспав майже до обіду. Останнім часом гарний сон став для нього такою ж розкішшю, як і відпочинок на островах Карибського моря.
   Хлопець устав. Умився. Довго вирішував, що випити – чаю або кави. Потім жував бутерброд, незрячим поглядом буравлячи стінку навпроти. Усередині зароджувалася якась тривога. І начебто зустріч із Соломахіним і товстим редактором принесла якийсь спокій, але зараз нова хвиля необґрунтованого страху лоскотала Миколині яйця. І відчуття були не з приємних.
   Хлопець вимив чашку й підійшов до вікна. Двір був порожнім. Останні теплі дні люди намагалися провести подалі від міста, і тому суботній двір виглядав сумно. Микола вже зробив крок від вікна, коли з-за рогу на майданчик виїхав чорний джип. Хлопець байдужим поглядом спостерігав, як із автомобіля вискочили чотири бійці й задерли голови на вікна будинку.
   Люди когось шукали.
   «Цікаво, у кого субота почалася з неприємностей?» – Ко-ля посміхнувся власному жарту, а потім відскочив від вікна.
   В очах танцював переляк.
   «У тебе, ідіоте! – Стукала кров у скронях. – Вони приїхали за тобою!»
   «Що робити? Що робити? Що робити?» – Паніка панувала в голові.
   Десь із глибини підсвідомості намагався докричатися здоровий глузд, але його майже не було чути. Микола метався по квартирі, натикаючись на предмети, і знову повертався до вікна. Тепер він не стояв відкрито, а визирав одним оком. Люди із джипа продовжували розглядати вікна. Микола в черговий раз забіг у кімнату, ударився об ліжко й застрибав на одній нозі.
   «Дій, як при пожежі!»
   Хлопець здригнувся й зупинився. Це докричався здоровий глузд. Так, у нього був план дій при пожежі. Колись, він дуже соромився того періоду, Микола відчув, що перетворюється на параноїка, який боїться пожежі, саме тоді він і розробив цей план. Хлопець зібрав спортивну сумку, поклавши туди документи, трохи речей і невелику суму грошей. Сумка була в шафі, так вона менше викликала в Миколи сором за власну слабкість. Зараз це був найкращий план, який міг видати його мозок.
   Коля схопив сумку, узувся й вибіг із квартири. Унизу чулися голоси бійців, які піднімалися сходами. Мабуть, вони все-таки вирішили це найскладніше математичне завдання й з’ясували, у якому під’їзді живе Микола.
   Коля знову завмер. Думка про те, що, може, варто дочекатися цих людей і зустрітися із Соломахіним, скувала його кінцівки. Звичайно, вони поговорять і дійдуть розуміння. Усе розв’яжеться мирно, як і минулого разу. Адже Микола ні в чому не винен. Він мовчав і чітко дотримувався підписаного контракту.
   Хлопець навіть посміхнувся тому, що трохи не накоїв дурниць, удавшись до втечі, але звуки тих, хто піднімався, ставали чіткішими, і тут у голові Миколи знову закричав розум.
   «Якби Соломахін хотів лише поговорити, він би подзвонив, а не посилав машину із чотирма бандитами!» – Розум важко дихав. Перекричати паніку було важко.
   Коля притулився до стіни подалі від поруччя й рушив східцями нагору. Захотілося поговорити з Милою. Те, що це наслідки дівочої витівки, Микола не сумнівався. Це вона подзвонила в редакцію. Сьогодні вийшла місцева газета, і ось, як результат, бійці Соломахіна. Однак Микола хотів почути це з вуст Мили.
   Хлопець дістав мобільний і тільки тоді згадав, що номера Мили там немає. Як зник номер – теж було загадкою, але зараз це було неважливо. Коля скоріше на автоматі, ніж усвідомлено, вибрав меню «останні розмови» і здригнувся. Серце завмерло. Усередині з’явився жах. Справжній липкий жах перед незрозумілим. Він сильно відрізнявся від страху перед четвіркою бійців. Там все було зрозуміло. Якщо Колю піймають, його будуть бити, і він цього боїться.
   Але жах, що народився зараз, мав іншу природу. Він був тваринним. Це було щось схоже на страх грози, тільки помножений у сотні разів. Коля відчував себе щеням, яке залізло в кут будки, коли на вулиці гримить невідомо що, а двір висвітлює яскравим світлом. Микола не розумів, що відбувається, і це його лякало.
   Хлопець дивився на екран телефону, на якому світилося ім’я «Мила». Той контакт, який не знайшли ні він, ні Соломахін. Тепер цей запис знову був у телефоні. У телефоні, який постійно був із Миколою. У телефоні, який був із ним у замкненій квартирі. У квартирі, поріг якої вже більше трьох місяців не перетинав ніхто, крім хлопця. Але цей контакт там був.
   Коля важко ковтнув і продовжив підйом на верхні поверхи. Четвірка бійців уже дзвонила в його двері. Микола прислухався до звуків унизу й штовхнув ґрати люка. Ті піддалися. Хлопець обережно піднявся залізними сходами й опинився на розпеченому даху. Миколу цікавив останній під’їзд, через який він збирався вийти непоміченим водієм джипа, але спочатку йому треба подзвонити.
   Він знову подивився на екран телефону. Контакт Мили нікуди не зник. Микола натиснув кнопку виклику. Дівчина відповіла майже одразу.
   – Привіт, – відгукнулася вона.
   – Навіщо ти це зробила? – зашепотів Коля.
   – А ти вже прочитав газети? – вона була спокійна.
   – Ти що, дурна? Ти що, не розумієш, що вони зі мною зроблять?
   – Я думала, ти будеш більш увічливий із людиною, яка зробила тебе знаменитим!
   – Ти… ти не розумієш! Ти мені вирок підписала! Мене вже ловлять чотири бійці! Мені кришка!
   – Ти занадто переймаєшся! Ти – письменник, а не агент Сміт. Ну, дадуть тобі декілька стусанів, але вбивати тебе не стануть! Ти ж знаменитість!
   – Яка, до чорта, знаменитість? У тебе немає доказів, вони зі своїми зв’язками вже до вечора приховають скандал, а я просто зникну! Ти це розумієш?
   Дівчина не відповідала. Коля тим часом дійшов до потрібного під’їзду.
   – Алло? – запитав хлопець.
   – Іноді потрібно боротися за себе! Може, я у чомусь перегнула, але ти повинен бути мужиком! І більше мені не дзвони!
   Микола прибрав від вуха трубку, із якої лунали гудки. Незважаючи на жахливу суботу, із замками на даху йому щастило. На вході висів замок, але навісне вушко не дотиснули до кінця. Коля спустився вниз і замкнув за собою замок. Тепер шляху до відступу не залишилося.
//-- * * * --//
   Коли в коридорі клацнув замок, у кімнаті здригнулися всі. Катерина вже оговталася й перелякано дивилася на чоловіка, що сидів на матраці. Зараз він не здавався таким невинним і жалюгідним, як тоді на стоянці біля клубу. Чи то відсутність Дмитра робила його таким грізним, чи то погляд маленьких очей змінився, і тепер Суриков виглядав не як товстун-добрячок, а як холоднокровний маніяк.
   Він не ставив запитання, він не залякував, він просто чекав, сидячи на краю матраца, склавши ноги.
   Спочатку в кімнату вштовхнули Віолету. Вона вибігла на центр, налякано оглянулася. Здригнулася, побачивши прикуту до батареї Мері, і відкрила рот, помітивши Сурикова. Вона обернулася до Вадима, намагаючись зрозуміти, як головний редактор опинився в цій квартирі, але хлопець був здивований не менше.
   Веніамін Павлович повільно підвівся, посміхнувся й розвів руки. Він повністю контролював ситуацію. Йому подобалася його нова роль. Товстун із пітними долоньками, що бекає, намагаючись купити жіночу увагу в клубах, залишився в минулому. Тепер він грав роль пана життя, який звик брати те, чого забажає.
   – Веніаміне Павловичу? Що ви отут… – не витримала Віолета.
   – Ти хто? – обірвав її Вадим. – І звідки вона тебе знає?
   – Я – Суриков Веніамін Павлович! Я головний редактор!
   Чоловік навіть не глянув убік Віолети. Зараз вона була не дочкою впливової людини, без батька вона була ніхто! А виходить, із нею можна не панькатися. Головною метою для Сурикова був високий худий дурень, який затіяв серйозну гру і який може бути корисним.
   – Якого чорта ти тут робиш? – Вадик розгубився.
   Поява у квартирі цього товстуна плутала всі плани. Якщо цей чоловік із легкістю їх знайшов, тоді людям із охорони Соломахіна також буде неважко це зробити. Вадик розумів, що щось упустив, до того ж, у нього занадто багато людей, які з ним не з власної волі. Хлопцеві не подобалося слово заручники, він не вважав себе терористом. Але факт залишався фактом – дві людини в однокімнатній квартирі, яких утримують проти їхньої волі, могли створити дуже великі проблеми. А у Вадима немає навіть скотча, щоб заклеїти їм роти. Він не встиг про це подумати.
   І ось зараз, до цього всього, перед ним стоїть незнайомий товстун і розтягує своє обличчя в посмішці. Вадик стиснув кулаки. А все, що йому було потрібно, це два дні. Він би купив квитки на Кубу й усе, пишіть листи! Але реальність із чіткої прямої перетворилася на клубок ниток, у якому він заплутувався все більше й більше.
   – Ми можемо поговорити наодинці? – Суриков посміхався.
   Вадик хотів було крикнути, що він не стане розмовляти з ним і що редактор дуже пошкодує, що з’явився в цій квартирі, але промовчав. Хлопцеві потрібен був час, щоб осмислити те, що сталося, і раптом цей товстий виродок щось таки запропонує.
   – Добре, але він піде з нами! – Вадик тикнув убік Васі, той здригнувся.
   Суриков тільки знизав плечима. Вадим розвернувся до кухні, коли його окликнув Веніамін Павлович.
   – Вибачте.
   Вадик напружився.
   – Не в моїх правилах, – почав редактор, – указувати людям, як вести справи, але наскільки я зрозумів, ця дівчина тут не зі своєї волі?
   Суриков указав на Віолету, та посміхнулася, полегшено зітхнувши. Вадик, очікуючи пастку й готовий відбити атаку незваного гостя, подивився на колишню кохану. Потім знову на веселу фізіономію Сурикова й кивнув.
   – Я так і подумав! – реготнув чоловік. – Я знову прошу вибачення, що пхаю ніс не у свої справи, але думаю, нерозсудливо залишати її одну без нагляду в кімнаті, поки ми будемо говорити на кухні?
   У Віолети, яка думала, що сьогодні її вже ніщо не здивує, стався шок. Вона не розуміючи дивилася на Сурикова, намагаючись знайти пояснення поведінці чоловіка. Вадик також не знав, як поводитися, але товстун мав рацію. Вадим сам підійшов до Мері, відстібнув один браслет від батареї, потім підтяг Віолету до себе і, пропустивши ланцюжок під трубою, заклацнув наручник на її руці.
   Троє чоловіків зникли на кухні.
   – Отже, ти хто такий і що тобі треба? – почав Вадик, коли вони закрили двері.
   – Я редактор, у якого є власні інтереси і який пропонує вам свою допомогу в обмін на невелику послугу.
   – Яку послуги?
   – Я краєм вуха чув, що ви зібралися летіти на Кубу і у вас труднощі з готівкою?
   – Труднощі з готівкою у минулому, – відрізав Вадик.
   Суриков посміхнувся.
   «Виходить, вони таки нагріли Соломахіна на гроші! – подумав Веніамін Павлович. – Що ж, це трохи ускладнює план, але не все так погано».
   – Я радий, що ви розв’язали проблему, але я однаково можу бути корисним!
   – Мужик, ти мене втомив, ти не вийдеш звідси – це стовідсотково, але питання полягає в тому, наскільки довго ти проживеш.
   Суриков здивувався, попри рішучість хлопця, чоловік не відчував у собі страху, він продовжував посміхатися.
   – Юначе, у вас дуже великі проблеми, а якщо ви сподіваєтеся розв’язувати їх самостійно, то ви ще й дурень!
   Вадик здригнувся.
   – У вас у заручниках дочка впливової людини, а також рідна сестра начальника охорони впливової людини. Їх будуть шукати, якщо вже не почали! І почнуть із тебе, із колишнього коханця Віолети! А ви настільки дурні, що навіть не вимкнули телефони, не кажучи вже про те, щоб змінити сім-карти.
   Судячи з того, як побілів Вадик, слова редактора дійшли в потрібні частини мозку хлопця. Засновник Суспільства тримався кілька секунд, намагаючись побороти страх, а головне, не показати товстуну, що зробив таку помилку. Вадим важко дихав, його пальці тремтіли, а потім він зірвався. Хлопець, трусячись, вихопив свій мобільний. Долоні спітніли, а кришка задньої панелі телефону не відстібалася.
   Веніамін Павлович поблажливо відібрав у хлопця апарат, спокійно від’єднав кришку й дістав акумулятор. Потім витяг сім-карту й зламав її, частки кинув у відро для сміття. Телефон повернув власникові.
   – Те ж саме з усіма телефонами!
   – Ти чув?! Давай! – крикнув Вадим Васі.
   Той дістав свій телефон. Через хвилину уламки сім-карти полетіли у сміття.
   – І з усіма телефонами дівчат! – посміхнувся Суриков.
   Вася не ворухнувся, очікуючи підтвердження від Вадима, але той не відводив погляд від редактора, Вася вийшов.
   – У мене є до тебе пропозиція! – знову заговорив Веніамін Павлович, коли за Васею зачинилися двері. – Я так розумію, тобі треба дня два-три, щоб ти купив квитки на літак, сподіваюся, ти збирався вилітати з іншого міста?
   Веніамін Павлович подивився на хлопця, і, судячи з обличчя останнього, той навіть і не думав про інше місто. Вадик збирався зранку поїхати в каси й купити квитки на літак з місцевого аеропорту. Суриков посміхнувся.
   – Та що я таке кажу, звичайно, ти так і думав! Але ця квартира небезпечна. У тебе дві балакучі сучки, і тобі пощастило, що досі вони не кричать і не кличуть на допомогу. Я пропоную тобі гарний будинок. Він за містом, там тихо, високий паркан, майже нема сусідів! Я сам куплю вам квитки, знайду водія, і вас відвезуть у потрібне місто, і ви залишите країну спокійно й без погоні!
   – Грошей я не дам! – обірвав Вадик.
   Веніамін Павлович засміявся.
   – Мені не потрібні гроші.
   Вадик недовірливо дивився на чоловіка.
   – Мені потрібна Мері! – Посмішка зникла з обличчя редактора.
   – У якому сенсі? – напружився Вадик.
   – У прямому! Ти їдеш, а вона залишається в будинку. І всі проблеми, пов’язані з нею, я беру на себе.
   – Я не зовсім розумію, навіщо вона тобі?
   – Вадиме, давай на чистоту, ти коли старий телефон продаєш, не запитуєш, що з ним будуть робити? Ти береш бабки й купуєш собі новий! Вона однаково з вами летіти не бажає, інакше б ти не приковував її до батареї. Вона баласт, від якого я тебе із задоволенням позбавлю! Ну, що?
   Вадик знизав плечима. Якщо в перші хвилини зустрічі цей товстун викликав у хлопця роздратування, то зараз він його боявся. Суриков не виглядав кровожерливою потворою, а навіть був чимось схожий на Вінні Пуха, та це ще більше лякало. У ньому не було людяності, він був схожий на живого пупса із закривавленим ножем із фільму жахів. Ось і зараз редактор стояв на кухні, щулив свої й без того маленькі очі й порівнював дівчину зі старим телефоном. І говорив про це так буденно й просто, що у Вадима тремтіли коліна.
   – Я згоден, – вичавив хлопець.
   – От і чудово, залишилося врегулювати ще одне питання, і можемо висувати!
   – Яке питання? – У горлі пересохло.
   – Що ти збираєшся робити з Віолетою?
   – Як що? – хотілося сісти.
   Та впевненість, яку відчував Вадик у будинку Соломахіна, випарувалася. Йому було страшно. Якщо ще годину тому він відчував себе ватажком, то зараз він був переляканим хлопчиком, який занадто забрехався в історії про зниклий червінець із кишені матері.
   – Тут її залишати не можна. Якщо вбивати, то труп теж треба вивозити, бо інакше це прямий доказ проти тебе.
   Та легкість, із якою Суриков озвучив убивство, повністю деморалізувала Вадима, він не витримав і сів на табурет.
   – Те, що ти не вбив її в будинку, – дуже розумно. Почали б відпрацьовувати версію про пограбування, одразу вийшли б на тебе, а так поки з’ясують, поки Соломахін повернеться й помітить зникнення грошей, у нас буде час. Але з нею треба щось робити. Якщо візьмемо її в мій будинок, то вона видасть мене, тому в будь-якому разі – вона нам заважає.
   – Але можна якось без убивства?
   – Умовляй її летіти з собою! – Веніамін Павлович посміхнувся.
   Вадим ковтнув. У кухню увійшов Вася, він перелякано подивився на блідого наставника й поклав на стіл три зламані сімки.
   – Молодець! – похвалив Суриков. – Можемо вирушати, мій джип у дворі, тому збирайте речі й уперед!
   Вася знову здивовано глянув на Вадика, але той тільки махнув рукою. Хлопець зник за дверима.
   – Ну, де Віолету будемо, тут або пізніше в будинку?
   – Пізніше…
   – Як скажеш, я чекаю в машині!
   Суриков, насвистуючи пісню, вийшов із квартири.
//-- * * * --//
   Дмитро вимірював кроками коридор будинку. Він починав свій шлях від дверей, виходив на кухню, проходив повз стійку з ножами, розвертався й знову вертався до дверей.
   – Її тут нема, – говорив він у трубку.
   Із того боку нервовий Соломахін ставив запитання. Дмитро відповідав, але думками перебував десь далеко.
   – Ні, у будинку порядок. Я не часто буваю у вас, але речі не розкидані.
   Соломахін щось кричав.
   – Сейф закритий! Так, я його смикав, двері закриті. І на столі порядок! Її телефону немає! Записів із камери немає, запис ведеться тільки при увімкненні охоронної системи. Ваша дочка на охорону не ставила.
   Знову потік обурення полився із трубки.
   – Ігорю Вікторовичу, ви ж мене знаєте, я кажу тільки те, що бачу. Сигналізація не була увімкнена. Так, я розумію, що ваша дочка не така, але сигналізація була вимкнена.
   У трубці тиша. Дмитро здивовано подивився на телефон, дзвінок тривав.
   – Так, я тут! – відгукнувся Дмитро. – Добре, я привезу його. Може, йому зателефонувати, нехай він сам під’їде!?
   Трубка вибухнула лайкою.
   – Добре, я відправлю тямущих хлопців до нього додому, вони його привезуть. Редактора везти теж? Зрозумів, ви подзвоните самі.
   Дзвінок обірвався. Дмитро вилаявся. Усе так недоречно. Татова дочка поїхала кудись гуляти, а Дмитро повинен усе кинути й займатися її пошуком. І не те щоб у нього було багато роботи, але все так недоречно.
   Він вилаявся й затримав кулак біля стіни. Величезна спокуса дати волю почуттям і проломити стіну гіпсокартону вселилась у чоловіка. Він ще раз оглянув кімнату й вийшов на вулицю. Двоє бійців курили біля воріт.
   – Поїхали, – буркнув Дмитро.
   – Подзвоніть Сашкові, нехай візьме трійку бійців, я зателефоную Свєтці, вона продиктує йому адресу. Після чого нехай їдуть туди й везуть цього писаку в офіс Соломахіна.
   Один із бійців кивнув і поліз за телефоном, Дмитро ж знову провалився у власні думки, сідаючи на заднє сидіння автомобіля. Машка, або Мері, як вона себе називала, також кудись зникла. І не те щоб Дмитро дуже сумував за сестрою, а якщо зовсім відверто, то зовсім не сумував, бо вона була справжньою колючкою в сраці, але додзвонитися до неї він не зміг. Начальника охорони це трохи непокоїло. Зазвичай Мері в перших числах місяця обривала телефон, намагаючись з’ясувати, чи є матеріальна допомога від матері, яка свято вірила в навчання дочки, а зараз…
   «З іншого боку, – міркував Дмитро. – Вона могла добре загуляти й ще навіть не прокинулася, але, знову ж, це було на неї не схоже. От влізти в якусь халепу – це в її стилі, але щоб відмовитися від власних грошей – це дивина. Таке могло бути тільки, якщо вона кудись уляпалася».
   Мабуть, Дмитро був би навіть радий, якби гордовиту провінціалку один раз гарненько провчили, щоб вона нарешті навчилася тримати язика за зубами й тричі думала перед тим, як кудись уплутатися, але… Але вона була його сестрою.
   Дмитро вилаявся. Двоє бійців оглянулися на начальника й замовкли.
   «А тут ще дочка Соломахіна, така ж коза, тільки із впливовим батьком. Ще рік, і треба міняти роботу», – зітхнув Дмитро.
   Він уже придивився до одного сухого підвалу, гроші на ремонт у нього є. Соломахін обіцяв допомогти з документами, і тоді можна відкривати власну школу рукопашного бою. У чому-чому, а в мордобої він знається добре. Дмитро посміхнувся.
   А поки треба повертатися до роботи. Знайти цих двох шльондр і всипати обом по перше число. Він навіть уявив, як дає гарні ляпаси дівчатам, але червоний світлофор повернув його в реальність. Машина різко загальмувала, і Дмитро трохи не вдарився чолом у переднє сидіння. Водій-боєць зіщулився, очікуючи покарання з боку боса, але той промовчав.
   Райдужні думки про покарання дівчат змінила сувора дійсність – Дмитро не знав, звідки почати пошуки. Віолета, зі слів батька, учора залишалася одна в будинку, а сьогодні повинна була піти на зустріч із матір’ю, але так і не з’явилася. Куди вона могла податися, ніхто не знав. Телефон був поза зоною.
   Подібна ситуація була й із Мері, Дмитро чортихнувся, він терпіти не міг це ім’я. Незрозуміла ситуація була й із Машкою! Її телефон і телефон подруги Катерини були поза зоною.
   Єдине, що залишалося, – чекати, можливо, з’явиться якась зачіпка.
//-- * * * --//
   Микола йшов вулицями міста й озирався, переслідування не було. Він думав про те, що трапилося. Знову спливло питання про те, навіщо він побіг, і знову він знаходив аргументи на виправдання свого вчинку. Ішов далі й шкодував про втечу, і це замкнене коло зводило його з розуму.
   Він зупинився десь у дворах, поставив сумку на лаву, а сам сів поруч. Дістав телефон і довго думав, кому можна подзвонити. Не згадав жодного імені. Підвівся, обійшов лаву кілька разів.
   – І на що я сподівався, коли побіг? – запитав Микола.
   Здригнувся від власного голосу, озирнувся, але його божевілля, крім декількох горобців, ніхто не помітив. Микола боявся і в цьому міг зізнатися кому завгодно. Завтра вранці йому треба на роботу. Звичайно, він зможе взяти відпустку за свій рахунок, але де жити й скільки ще ховатися, він не знав.
   А потім він навіть підхопив сумку, щоб піти й здатися. Хоча чому здатися? Адже ніхто не бачив, як він тікав. Його просто не було вдома, він ходив у магазин, а коли повернувся, то сусідка сказала, що до нього приходили. І ось він явився перед світлі очі Соломахіна, готовий понести будь-яке покарання за…
   Тут думки запнулися. Коля знову сів на лаву. За що? Це було головне питання! Адже він нічого не робив. Він дотримувався договору. Він мовчав! Тоді про яке покарання може бути мова? Ці запитання так його підбадьорили, що Микола вдарив по лаві. Так, у нього є своя думка! І він відстоюватиме її!
   Хлопець здригнувся, моргнув й повернувся в реальність. Він один із сумкою, у якій усе його життя, сидить у незнайомому дворі й не знає, куди піти й що робити. А там по вулицях їздить великий джип і шукає його. І Миколі навіть не цікаво знати, навіщо? Адже йому ніхто не дзвонив і не просив приїхати!
   А він би приїхав! Так, як минулого разу! Приїхав би на зустріч, а не бігав би із сумкою по місту. За ним послали автомобіль! А що це значить?
   Коля повів плечима, немов йому за футболку кинули шматок льоду.
   Це значило одне. Його визнали винним! Він винний! Їм не потрібні його слова, їм потрібний крайній.
   І він не піде здаватися!
   Сповнений рішучості, Микола дістав телефон, знайшов номер Віри й натиснув виклик.
   Трубку взяли одразу, майже на половині гудка, ніби Віра тримала палець над кнопкою.
   – Привіт! – сказав Микола.
   – А, це ти.
   – Заважаю?
   – Не те щоб заважаєш, чого хотів?
   – Мені потрібна допомога…
   – Я зараз не можу…
   – Будь ласка, мені нікому більше подзвонити. Я потрапив у неприємну ситуацію, мені потрібно десь зупинитися, я заплачу.
   З того боку була тиша.
   – Мені дуже треба! – додав Коля.
   – Добре, чекаю!
   Вона поклала трубку. Микола засунув телефон у кишеню. Задумався, знову дістав, від’єднав кришку, дістав сім-карту й викинув її в кущі, лише потім вирушив до зупинки.
//-- * * * --//
   – Вилазимо, приїхали!
   Цього разу Суриков заїхав машиною прямо у двір дачі. Зачинив ворота й тільки потім постукав у тоноване скло власного автомобіля. Першим виліз Вадим, озирнувся, вивчив високий паркан і ворота, хмикнув і пішов до будинку.
   За ним ішли Віолета, Мері, Катя й Вася, останнім ішов Веніамін Павлович. Редактор провів усіх на кухню, відчинив двері підвалу й указав Мері на сходинки вниз.
   – Прошу в особисті апартаменти.
   Дівчина вилаялася й пішла вниз.
   – І ти, – Суриков кивнув Віолеті.
   – Я не знаю, що ви тут затіяли, але коли мій батько вас знайде…
   – Давай, іди! – Вадим штовхнув дівчину в спину.
   Коли та зайшла, Суриков закрив двері підвалу.
   – Двері броньовані й шумоізольовані, тому все надійно, – карбував редактор. – У будинку є запас продуктів і спиртного, тому не треба вештатись по селищу. Людей тут мало, й вас одразу помітять. Якщо треба сигарети, я привезу, куплю також нові сімки…
   У цей момент у Веніаміна Павловича завібрував телефон. Він із пихатим виглядом дістав апарат і побілів, на чолі виступив піт, у горлі пересохло.
   – Так? – підніс до вуха телефон Суриков.
   – Здрастуй, редакторе, – голос Соломахіна звучав вороже.
   – Добридень, Ігорю Вікторовичу, як ви, як справи у Віолети?
   – Віолета зникла, – обрізав Соломахін.
   – Та що ви таке кажете? Дурниці! Молода дівчина, розумниця, може, десь спить у подруги!
   – Ви де?
   – Ось за покупками їду, полюбляю, знаєте, домашнє молочко…
   – Через півгодини чекаю вас у себе в офісі.
   У трубці почулися гудки. Суриков важко видихнув і сховав телефон.
   – Це був він? – Вадим стежив за редактором.
   Вася й Катя стояли осторонь і тільки кліпали. Вася мало що розумів, чому вони тут і чому цей коротун їм допомагає, а Катя бездумно ішла за своїм хлопцем, таким рішучим і мужнім.
   Вона не знала, про що говорили чоловіки на кухні, і, звичайно ж, не бачила, як виглядав її безстрашний наставник, усвідомивши, скільки допустив помилок і куди вліз. Її нічого не цікавило, крім можливості бути поряд із Вадимом.
   – Це він? – повторив запитання Вадик.
   Суриков кивнув, підійшов до столу й налив собі води. Випив одним ковтком.
   – Він знає про гроші?
   Суриков знизав плечима.
   – Вони шукають Віолету і Соломахін сказав, щоб я через півгодини був у нього.
   – А гроші? – наполягав Вадим.
   – На, подзвони й запитай! – Веніамін Павлович не витримав.
   Вадик тільки закусив губу й відійшов до вікна.
   – Значить, так! Тепер нам треба не наробити дурниць! Вам зрозуміло? – редактор подивився на кожного.
   Ті кивнули.
   – Нам треба дотримуватися одного плану й не панікувати! Я зараз поїду але я повернуся! Чуєте?! Повернуся! Може, затримаюся, може, ні! Але ви не повинні виходити з будинку! Поїсте, там телевізор є, нагодуєте тих, у підвалі, але за ворота – ні ногою! Ясно!?
   Усі кивнули. Катерина з-під лоба глянула на свого хлопця. На обличчі дівчини застигли здивування й розгубленість. Чому цей товстий коротун дає вказівки наставникові? Хто він такий?
   – Я привезу нові сімки, а поки вам потрібно довіритися мені й не погіршити наше становище! Я повернуся, і ми розробимо детальний план! Ясно?
   Усі знову кивнули, Суриков важко видихнув і вийшов із будинку.
//-- * * * --//
   В офісі Соломахіна було безлюдно. У кабінеті знаходилися він, Веніамін Павлович, Дмитро й боєць охорони. Суриков не дуже розумів, навіщо його сюди запросили, але відмовлятися було не можна. Тому редактор намагався відповідати на запитання, що адресуються саме йому, і часто поглядав на годинник.
   Соломахін приїхав десять хвилин тому й мав пригнічений вигляд. Зараз він не був схожий на лева, якому достатньо лише одного погляду, щоб нагнати страху на всіх. Він був скоріше вовком, який потрапив у пастку, таким же скуйовдженим і озлобленим, але таки не левом.
   Сурикову дуже сподобалося це порівняння, утім, посміхатися зараз було недозволеною розкішшю.
   – І що ви? – ставив запитання Соломахін бійцеві.
   То був плечистий хлопець у джинсах та футболці. Його широке червоне – чи то від жари, чи то від хвилювання – обличчя хмурніло з кожним питанням Ігоря Вікторовича. Сашко, саме той із четвірки, яку послали привезти Миколу, нижче опустив голову. Вони повернулися ні з чим.
   – Ми приїхали! – укотре почав хлопець, затинаючись. – Тихо. Ні в кого нічого не запитували, визначилися з під’їздом і зайшли. Піднялися. Подзвонили. Ніхто не відчинив. Ну, ми… – Сашко зам’явся, глянув на Дмитра.
   Соломахін помітив цей погляд.
   – Ти на нього не дивися, ти свою дупу прикривай! Що ви зробили? Виламали двері? – заричав Ігор Вікторович.
   – Ні, – Сашко зблід. – Ми тихо відчинили. Зайшли. У квартирі порядок, усі речі на місці. Таке відчуття, що він просто вийшов у магазин. Ми прочекали години дві, а потім повернулися.
   – Якого чорта ви повернулися? – Обличчя Соломахіна налилося кров’ю.
   – Я наказав! – утрутився Дмитро.
   Незважаючи на всі свої мінуси, Дмитро своїх людей не кидав. Звичайно, хлопці зробили дурість, а він їм не дзвонив, але було зрозуміло, що Коля втік і чекати хлопця було марно. Чи попередив хто Миколу, або ж спрацювала інтуїція – зараз це було неважливо. Соломахін подивився на Дмитра й забарабанив пальцями по столу.
   – І? – видихнув Соломахін.
   – Я зателефонував йому, він – поза зоною досяжності, – спокійно відповів Дмитро.
   – І які в кого ідеї? Що ти скажеш? – Соломахін глянув на Сурикова.
   Той знизав плечима й розтяг винувату посмішку.
   – Я не спеціаліст із пошуку людей, але за свою практику дещо бачив.
   Веніамін Павлович перехопив погляд Дмитра, і йому стало не по собі. З такою ненавистю й відразою на нього ніколи не дивилися, а випадки були різні. Суриков на секунду уявив, щоб із ним зробив цей начальник охорони, коли б довідався, що Мері зараз сидить у підвалі редактора. А він, Веніамін Павлович, має на неї такі плани, що іноді самому стає соромно.

   Від цих думок у Сурикова спітніли не тільки долоні, але навіть і ступні ніг. Він боявся, та десь за цим страхом за своє життя маячило щось інше. Приховане, божевільне почуття вседозволеності, яке приносило ненормальне, майже психічно нездорове бажання. У нього встав. Устав у кабінеті впливової людини. У кабінеті, де не було жодної жінки, а напруження от-от переросте в блискавку, що разитиме без розбору. І в цій нервовій обстановці в Сурикова встав лише від думок. Це було прекрасне відчуття.
   Три пари очей дивилися на редактора, очікуючи продовження думки. Веніамін Павлович знову винувато посміхнувся і спробував згадати, про що говорив.
   – Отож, за свою практику я бачив такі сцени марнославства, що спеціально й не вигадаєш. Люди йшли на обман, підкуп, аби тільки їм дісталася слава. Був навіть випадок, коли один автор убив іншого, правда, усе це було в нетверезому стані, на кухні, але при допиті він так і сказав, що вбив із заздрості.
   – Тобто ти стрілки на того лоха переводиш? – устряв Дмитро.
   Соломахін здивовано подивився на помічника, той зрозумів, що сказав зайве.
   – Ну що ви?! Помилуйте. Я шаную презумпцію невинності, але це як мінімум дивно, що й Віолета, і Микола перебувають поза зоною. Тим більше, недавно він сам заявив, що є хтось, хто хоче винести правду у світ. А якщо це все один хитромудрий план?
   – Навіщо тоді викрадати Віолету? – уклинився в міркування Соломахін.
   – Помилуйте, я не кажу, що він викрав, я взагалі не кажу, що він причетний до чогось. Ви запитали мою думку, я відповів! – задоволений собою Суриков підняв долоні вгору.
   Зерно сумніву було висаджено в благодатний ґрунт. Тепер Соломахін, міркуючи про те, як знайти дочку, буде натикатися на Колю. Знову й знову, поки сам не переконає себе в тому, що в усьому винен хлопець. Вони його схоплять і, звичайно ж, не повірять жодному слову.
   Ці прекрасні думки обірвав погляд Дмитра. Він знову свердлив редактора. Суриков піджав губи й вирішив, що треба позбутися цього суперника. Дмитро виявився занадто розумним, як для охоронця.
   – Добре, – Соломахін стукнув долонею по столу. – Ти, – тикнув пальцем у Сашка, – відправляй до будинку Миколи бійців, і без нього не вертайтеся. Дмитре, шукай мою дочку! А ти, пане редактор, будь на зв’язку! Питання є?
   – Так, – Дмитро був незворушний. – Мені потрібен ваш дозвіл на прослуховування усіх ваших телефонів.
   – Це ще навіщо?! – Соломахін насторожився. – Чи ти думаєш, що вони вимагатимуть гроші?
   Дмитро тільки знизав плечима.
   – Ну, якщо треба, то слухай, ще запитання?
   Ніхто не зронив ані слова.
   – Тоді вільні.
   Уже в коридорі Сашко звернувся до Дмитра.
   – Спасибі, начальник…
   – А! – Дмитро відмахнувся рукою. – Відправиш до будинку двох хлопців, нехай чергують. А ти сідай за апаратуру й слухай, усі дзвінки відслідковуй, якщо почуєш щось підозріле, одразу мені.
   – Зрозумів.
   Чоловіки розійшлися.
//-- * * * --//
   Вони сиділи втрьох і мовчали. Сиділи довго. Іноді хтось уставав, ішов у туалет або до холодильника й обов’язково кидав тривожний погляд у вікно. Сурикова не було. День наближався до вечора, і напруга зростала. Кожний боявся підняти очі й зустрітися поглядом із товаришем. Вони були схожі на школярів, які розбили шкільне майно й тепер не знали, що робити.
   – Ти йому віриш? – порушила мовчання Катя.
   Вадик здригнувся, подивився на дівчину, потім із побоюванням у двір, знову на Катю. Знизав плечима.
   – Про що ви говорили на кухні? – не відставала Катя.
   Вася також глянув на Вадима.
   – Ні про що! Він запропонував допомогу. Сказав, що на квартирі залишатися небезпечно, і це так, – Вадим скрикнув, шукаючи схвалення в поглядах співрозмовників. – Сказав, що ми зупинимося тут днів на два, поки все затихне, потім він купить нам квитки на літак із іншого міста й найме водія. І все!
   – Навіщо йому допомагати нам? – запитав Василь.
   Запитання було настільки логічним, що Вадим навіть не розлютився. Він мовчав. Вася весь зібрався й пильно дивився на наставника.
   – Він… – м’явся Вадим.
   Хлопець спробував зібратися і просто послати цих овець куди подалі. Крикнути, що він тут наставник і нема чого чіплятися до нього з дурнуватими розпитуваннями. Він навіть підняв кулак, щоб грюкнути по столу, але не зміг. Він був слабкий і не міг збагнути, звідки взялася ця слабість. Бити Віолету виявилося дуже просто, украсти гроші теж було нескладно. Але чим далі вони заходили, тим складніше було дихати. Тим менше Вадим відчував куражу. Одна справа заманювати в ліжко дівчат, розповідаючи про Суспільство, а інша – працювати над створенням. Його нудило.
   – Що він? – не витримав Вася.
   – Він сказав, щоб ми залишили йому Мері. Катя подивилася на Васю і зрозуміла, чому Вадим тягнув із відповіддю.
   – А ти?
   – А що я? – гаркнув Вадик. – Нам потрібно було звалити з тієї хати! Нас шукають! І якщо знайдуть, то… то…
   – Ми зрозуміли.
   – Але я думав, що тут у нас буде час і ми зможемо все вирішити.
   Вадик подивився на Васю, і те, що він побачив, йому не сподобалося. Перед ним був вже не той телепень, якого він знав. За останній день відбулося занадто багато метаморфоз. Люди ставали іншими. Із ними щось відбувалося, а Вадик завжди спізнювався на ці трансформації. Він як лідер умирав.
   – А що ви думали робити з Віолетою? – Вася свердлив товариша поглядом.
   – А ти як думаєш? Якщо її відпустити, вона закладе Сурикова, а йому це не треба! Віолета – наша проблема! Такі були умови.
   – Що значить, наша проблема? – устряла Катя. – Ви її вбити вирішили, чи що?
   – Я не поїду з вами без Мері! – відрізав Василь.
   – Так, заткніться ви обоє! – Вадик обхопив голову руками. – А ви як думали? Що все буде гладко? Що купите квитки й будете валятися на пляжі? Працювати ви не бажаєте, але жити на щось треба?! Тому – напружтеся!
   – Я не братиму в цьому участь! Одна справа пограбувати товстосума, а інша – вбивати дівчину! – Катя дивилася з викликом, завіса закоханості зникла в її погляді.
   – Я не залишу із цим виродком Мері! – сказав Василь.
   – Тоді я вас уважно слухаю, – Вадик відкинувся на спинку стільця.
   Запанувала тиша. Вася встав і пішов в туалет. Закрив за собою двері й заліз рукою в кишеню. Дістав шматочок тканини й розгорнув його. Це були трусики. Жіночі трусики. Трусики Мері. Хлопець із трепетом поклав їх на раковину й сів на унітаз. Довго дивився. Потім знову взяв їх у руки. Приклав до носа й глибоко вдихнув. В очах з’явилися крапельки сліз. Василь рішуче підвівся, засунув трусики в кишеню, умився й вийшов із туалету.
   Сів перед товаришами й поклав руки на стіл.
   – Погляньмо на це все ще раз!
   Катерина здивовано подивилася на великого хлопця. Той і не думав тушуватися або відводити погляд, немов із туалету вийшла оновлена версія Василя, з якого творці вилучили нерішучість і м’якотілість.
   – Ми в будинку Сурикова, у нас півмільйона доларів і дві заручниці. Нас троє, він один і може вільно пересуватися по місту. Ми – ні! Нас ще не шукають, але скоро на нас вийдуть! Про цей будинок ніхто не знає, інакше б Суриков не обладнав тут такий підвал і не віз сюди Мері. Він бажає тримати її тут. Виходить, і ми будемо тут у цілковитій безпеці. І нам не треба поспішати з вильотом!
   – І?! – Вадик посміхнувся.
   – У тебе є два варіанти дій! Перший, ти слухаєшся Сурикова, але втрачаєш союзників, тобто мене й Катю. Тобі потрібно буде вбити дівчину, значить, і нас. А потім ти із сумнівним водієм і половиною мільйона доларів поїдеш в інше місто, де для тебе нібито куплені квитки!
   – Чому нібито? – насупився Вадик.
   – Ти що, дурень?! – не витримала Катя. – У тебе півмільйона баксів у сумці, а він тебе відпустить?!
   – Він обіцяв!
   Дівчина розсміялася.
   – Другий варіант! – не звертав уваги на перепалку Вася. – Ми позбудемося Сурикова.
   Василь зробив паузу, щоб мізки співрозмовників звикли до цієї думки.
   – Я вбивати нікого не буду! – спалахнула Катя.
   – Ми не станемо його вбивати. Нас троє! Ми заштовхаємо його у підвал, і все!
   Вадим здивовано глянув на Васю, такої підступності він не очікував.
   – Точно! – скрикнув наставник. – Я сам куплю квитки й знайду водія. А вже з аеропорту ми подзвонимо Соломахіну й скажемо, де його дочка. Геніально!
   – Не зовсім! – Вася був похмурий. – Я без Мері нікуди не поїду! І пам’ятайте, із вами двома я легко впораюся. Тому головним нашим завданням умовити Мері летіти з нами!
   – Братику, та ти що? Здалася вона тобі? Ми тобі сотню худих кубинок знайдемо, пальчики оближеш, – Вадим шукав підтримки в Каті, але та фиркнула й відвернулася. – Це ж ризик який, вона ж може погодитися, а потім почне кричати в аеропорту, що ми тримаємо її в заручниках!
   – Я свій план розповів, я заштовхну Сурикова в підвал! Ваше завдання – умовити Мері! – Вася встав і відійшов до вікна.
//-- * * * --//
   Віра продовжувала гіпнотизувати телефон. Він мовчав. Мовчав, як керівництво на запитання про підвищення заробітної плати.
   Пролунав дзвінок. Віра здригнулася, кинулася до телефону. Схопила трубку двома руками. На обличчі з’явилося здивування. «Галюцинації?!» – подумала вона. «Занадто рано!» – заспокоїла себе. Телефон мовчав, але вона чула дзвінок.
   Опам’яталася. Думка про те, що дзвонили у двері, із запізненням з’явилася в голові. Жінка пішла в коридор.
   На порозі стояв Микола. Глянувши на вираз його обличчя, Віра зрозуміла, що йому дійсно потрібна допомога. Проблеми були не тільки в неї.
   – Що трапилося? – Він не поспішав входити у квартиру.
   – Заходь.
   Він сумнівався кілька секунд і увійшов. Роззувся, зайшов у кімнату й сів, тримаючи спортивну сумку на колінах.
   – Ти не звертай уваги, дочка кудись зникла, невеликі сімейні проблеми. Можеш залишатися! Мені компанія навіть корисна.
   Увесь цей час Віра дивилася на телефон, що лежав на журнальному столику. Коля помітив цей погляд.
   – Чекаєш дзвінка?
   – Га? – Віра здригнулася й, не розуміючи, подивилася на хлопця. – А, так! Колишній повинен подзвонити! Вибач, що в тебе трапилося?
   – Може, мені краще піти? – Коля підвівся.
   – Ні-ні! – вона замахала руками. – Я ж кажу, усе нормально, усе втрясеться. То що трапилося?
   – У принципі, нічого страшного, невеликі проблеми з моїм письменством, ну, пам’ятаєш, я тобі розповідав…
   – Коли ми напилися? – вона посміхнулася.
   – Так.
   – Ти нічого й не розповідав, так, уривки фраз. Я тільки зрозуміла, що з тобою не дуже добре обійшлися.
   – І це відбувається досі.
   У цю мить задзвонив телефон. Віра зі швидкістю професійного боксера нахилилася й схопила трубку. Натиснула кнопку й вийшла з кімнати.
   – Так?!
   – Це я, – сказав Соломахін.
   – Ти її знайшов?
   – Ще ні, але є зачіпки.
   – Як ти мене дістав своїми зачіпками. Я так і знала, що ти знову все зіпсуєш!
   – Знову? – здивувався чоловік. – Що я зіпсував знову?!
   – Ти їй дитинство зіпсував! Ти завжди весь у справах і вважаєш, що твої подачки зроб лять її щасливою. У десять років ти подарував їй поні, і вона впала з нього, зламавши руку. Вона два місяці ходила в гіпсі. Її ще півроку вся школа дражнила Бабою-Ягою кістяною рукою. Потім, коли іншим дітям дарували велосипеди, ти даруєш машину, і вона потрапляє в аварію. Звичайно, усі залишилися живі, і ти все зам’яв, але нерви я їй ще довго лікувала. Зараз це письменство!
   У сусідній кімнаті здригнувся Коля. Він чув тільки уривки фраз, але слово «письменство» важко із чимось сплутати. Коля озирнувся. На стінах висіли лише картини, фото не було. Хлопець підвівся, визирнув у коридор. Віра стояла спиною до дверей. Микола прошмигнув у спальню, і волосся піднялося на його тілі. Біля входу на комоді стояло фото. На ньому дві жінки. Одна з них була Віра, а друга – Віолета.
   Коля зробив крок назад і вперся в одвірок. Минулого разу він був занадто п’яний, щоб розглядати фотографії. Хлопець схопився за голову, намагаючись зібратися з думками, але в голові дзвоном віддавалося тільки одне.
   «Мені кінець!» «Мені кінець!» «Мені кінець!» «Мені кінець!» «Мені кінець!»
   – Коли ж ти зрозумієш своєю тупою головою керівника, що їй потрібні не подачки, а батько. Ти завжди думав, що це я не відпускаю її до тебе, але вона сама не бажала бути з тобою! Тому що ти був завжди зайнятий для неї, а вона сиділа у величезному порожньому будинку сама. Завалена дорогими подарунками, але одна! І зараз ти знову…
   Віра схлипнула, Соломахін мовчав. Вони обоє мовчали півхвилини.
   – Що там за зачіпки? – зітхнула жінка.
   – Шукаємо того автора, у якого купили роман, думаємо, це він. Версія така, що він побачив, яка популярність у книги, розізлився й викрав Віолету. Ми його знайдемо. Я тобі передзвоню, коли будуть новини.
   Віра натиснула кнопку відбою й вийшла з кухні. У дверях спальні стояв переляканий Коля, у руках він тримав її фото з дочкою. Віра здивовано подивилася на знімок, потім на перелякані очі хлопця, і її рот повільно відкрився. Факти з розрізнених шматочків вибудовувалися в одну логічну лінію, яка вела…
   – Це ж ти? – прошепотіла Віра. – Правда? Ти – той писака, у якого купили роман. Із тобою вчинили несправедливо, а зараз ти тут, тому що вони тебе шукають?
   Віра зробила крок убік Миколи. Той відступив назад. Жінка кинулася на хлопця, як кішка.
   – Де моя дочка? – вона вчепилася у волосся Миколи.
   Хлопець не утримав рівновагу й упав на підлогу. Віра рвала волосся на голові Миколи й кричала:
   – Де моя дочка? Де вона?
   Коля хоч і чув запитання жінки, але не міг зрозуміти, чому він повинен знати, де Віолета. Хлопець піймав руки жінки й сильно смикнув їх на себе, у Віри клацнули зуби. Вона замовчала, перелякано дивлячись на хлопця.
   – Звідки мені знати? – прокричав Коля.
   Він зіштовхнув із себе жінку й відповз до ліжка, притулившись до нього спиною.
   – Де моя дочка? – спокійно повторила жінка.
   – Я не знаю! Звідки мені знати!?
   – Колишній сказав, що це ти її викрав, бо книга стала успішною, а ти злишся, що тебе обдурили!
   – Я нікого не крав! Як би я її викрав?! Я навіть не знав, де вона живе і що вона твоя дочка.
   Логіка була в словах Миколи, і наскільки Віра розбиралася в людях, а вона розбиралася в них, Коля не був схожий на людину, яка здатна когось викрасти. Залишалося лише одне АЛЕ.
   – Тоді звідки ти знаєш, що тебе шукають і чому ти ховаєшся, якщо нічого не робив?
   – Я… – почав Коля. – Я познайомився з дівчиною. Зовсім випадково у книгарні. З’ясувалося, що вона читала мій роман ще два роки тому в Інтернеті. Вона дізналася, хто я є. Дізналася про те, що я автор того роману. Вона казала, що не терпітиме такої несправедливості й що мені потрібно розповісти світові правду. Що це мій шанс стати знаменитим письменником. Вона казала, що якщо я це не зроблю, то це зробить вона – розповість правду своїй знайомій у газеті.
   Коля перевів подих. Віра дивилася на хлопця, але в погляді не було віри.
   – Я побачив машину з бійцями у дворі й вирішив утекти. Твоєму колишньому чоловікові не потрібен скандал! Він зробить усе, щоб ніхто не довідався, що я написав ту книгу!
   У це вона вірила. Якщо Коля й брехав, то тільки не про це.
   – Я подзвонив тій дівчині, Милі, вона зізналася, що все розповіла подрузі. А мені порадила відростити яйця й відстоювати своє! Я не знаю, де твоя дочка!
   – Яка газета? – запитала Віра.
   – Що? Не пам’ятаю! Місцева! Здається, щось про рідний край!
   – «Культурний край»?!
   – Так.
   Віра вийшла зі спальні. У коридорі шаруділи газети. Жінка повернулася через хвилину й кинула газети на підлогу.
   – Що це? – Коля не розумів.
   – Дочка після того, як уплуталася в цю аферу, стала виписувати таку макулатуру. Я сьогодні забрала з ящика, коли їздила в кав’ярню. Тут свіжий і минулий номери, там нічого немає!
   – Як?
   Коля продивився сторінки. Нічого не було. Він знову переглянув газети, і знову нічого.
   – Я не розумію! Вона сказала, що стаття вийшла!
   – Може, інша газета?
   Микола знизав плечима. Він встав і заходив по кімнаті. Віра стежила за хлопцем, стоячи біля дверей. Коля опинився біля вікна. Глянув на вулицю, відійшов до стіни й завмер. Повернувся до вікна. Відсунув фіранку й уперся чолом у скло. Вікна квартири Віри виходили на невеликий пустир за будинком. Через пустир пролягала вузька стежка із плит, по якій люди зрізали шлях до супермаркету. Метрів через двісті починався новий район висотних будинків, там, на розі першого будинку, він і зустрів Милу в день похмілля.
   І ось зараз на доріжці із плит стояла вона. Дівчина-правдошукач. Мила стояла напроти вікна й намагалася витрусити з босоніжка камінець.
   – Ось вона! – скрикнув Коля.
   Дівчина за вікном позбулася каменя й продовжила свій шлях. Заінтригована Віра підійшла до вікна. Доріжка була порожньою, тільки вдалечині серед високої трави дівчинка років восьми гралася зі спанієлем.
   – Де?
   Коля здригнувся від запитання жінки. Злякала його не раптовість, а саме запитання. Він чітко бачив, як по доріжці віддаляється фігура Мили. Вона знову була у своєму незмінному сарафані.
   САРАФАН!!!
   Микола облизав пересохлі губи. Він постійно бачив її в сарафані. Навіть якщо в дівчини мало одягу, у неї повинно бути ще щось, окрім сарафана.
   – Як же??? – зробив він спробу. – Ось вона віддаляється! Віра уважно стежила за хлопцем, він дійсно щось бачив.
   На обличчі Миколи застигла розгубленість.
   – У тебе її телефон є?
   Хлопець перелякано глянув на жінку. Заметушився, поліз у кишеню. Руки тряслися. Він боявся, що номер Мили знову зникне. Коля розблокував клавіатуру й увійшов у меню. Полегшено зітхнув. На екрані світився номер Мили.
   – Так, ось! – він простяг телефон Вірі.
   Жінка подивилася на екран, потім підозріло на хлопця. Потім знову на екран. Коля розгублено стежив за похмурим обличчям жінки.
   – Де? – запитала вона.
   – Як же? – він рвонув руку до себе й подивився на екран.
   На ньому був обраний контакт Мили.
   – От! – він указав пальцем на номер.
   – Це «Хвилини-бонуси» і номер оператора, у мене такий самий!
   Віра стежила за реакцією хлопця. Такий подив важко було підробити. Коля підніс телефон до обличчя. Він чітко бачив написи «Мила», він замружився, поморгав і знову подивився на екран. «Хвилини-бонуси».
   – З тобою все гаразд? – Віра не зводила очей із Миколи.
   Той піднявся й, похитуючись, вийшов зі спальні.
//-- * * * --//
   Катя підійшла до дверей у підвал. Сонце вже сіло, сутінки опустилися на землю. Сурикова ще не було. Катерина клацнула замком і відчинила двері. Дівчата, які сиділи в підвалі, подивилися вгору.
   – Мері, – покликала Катя. – Вийди, розмова є.
   Мері підвелася. Ще зранку вона розказала б усе, що думає про Катю, і дохідливо пояснила, кому й куди йти. Але зараз уже було не смішно. Цілий день, проведений у підвалі, який ні в чому не поступався в’язниці, зробив дівчину більш спокійною. Звичайно, її гордість і пихатість рвалися назовні, але здоровий глузд наполіг на тому, щоб з’ясувати, чого ж від неї бажають.
   Мері піднялася по сходах, Катя причинила за нею двері. На кухні за столом сидів Вадик. Вася, відвернувши голову, стояв біля вікна, а Катя так і залишилася за спиною заручниці. Товстого редактора не було.
   – Сідай, – Вадим кивнув на стілець.
   – Давай спокійно ще раз усе обговоримо, – почав Вадик. – Ти розумієш, що в тебе немає вибору? Нас дуже часто бачили разом. Тобі ніхто не повірить, що ти була не в курсі нашої витівки. У тебе немає іншого виходу, як летіти з нами!
   – На той світ? – Мері хижо посміхнулася. – Спасибі, але мені й тут не погано. Тим більше, Віолета підтвердить, що я була не з вами.
   – Вона нічого не підтвердить, – відрубав Вася.
   У його голосі з’явився метал, хоча він так і не зміг подивитися в очі Мері. Та здригнулася, голос Василя звучав зловісно. А від самої трійці віяло божевіллям. Ці троє занадто швидко мінялися характером, ніби в них на трьох був один комплект яєць. Такий собі амулет, який дарував власникові твердість духу й непохитність характеру. Але як би там не було, Мері не вірила, що ця трійця донесе ці яйця цілими до самої Куби. Занадто часто вони кочували з рук у руки.
   Зараз їх власником був Василь. І голос, і поза хлопця говорили про це. Але цього було недостатньо. І нехай вони сміливо говорять про вбивство, але коли дійде до справи, то ніхто з них не зможе вбити. Мері зміряла поглядом кожного, і ця думка тільки вкоренилася в ній.
   – Це ще чому? – вона посміхнулася.
   – Тому що в Сурикова на тебе плани! – не витримав Вадим.
   Мері посміхнулася ширше, сприймаючи заяву хлопця блефом. Ніхто не відповів на посмішку. Вася тільки голосніше засопів біля вікна. Він щільно засмикнув штори й увімкнув світло в кімнаті. Мері подивилася на Катю, та також не виражала емоцій. Вони поводилися правильно, грали за одним сценарієм, але Мері вирішила стояти на своєму.
   – Які плани? Ви дурні? Ви що, правда, уважаєте, що ці люди дадуть вам утекти?
   – Це ти дурна! – Вася зробив крок і нахилився над столом.
   Мері інстинктивно відхитнулася на спинку стільця. Зараз він був не тим Василем, із яким вона займалася сексом. Замість величезного добродушного телепня був чоловік. Справжній, упевнений і сильний. Можливо, трохи наляканий, але від цього тільки більш небезпечний. І він не блефував.
   – Суриков зробив цей підвал спеціально для тебе, якщо ти ще не зрозуміла.
   У Мері перехопило подих, посмішка стала натягнутою. Вона спробувала знайти хоч іскорку неправди в очах трійці, але її не було. Вони дивилися втомлено, ніби бачили цей фільм уже сто разів.
   – Він сказав, щоб ми вбили Віолету, а він купить нам квитки. Ми виїдемо, а ти залишишся в цьому підвалі, – нависав Вася над столом. – У тебе немає виходу! Або ти з ним, або з нами! Третього не дано!
   Мері озирнулася, сказане Васею було дуже схоже на правду. Адже це пояснювало появу Сурикова на квартирі Вадика. Він стежив за нею. Він уже прийшов за нею, приспавши Катю, але йому завадив маленький ключик. Точніше, відсутність ключа від наручника. Якби вона була просто прив’язана, то Суриков би не чекав Вадика, а просто її відвіз. І тоді… Дівчина здригнулася, її немов занурили у щось липке й холодне.
   Обличчя трьох спільників були чимось схожі між собою. В усіх був страх, вони боялися, і це не можна було зіграти. І якщо хлопців Мері знала не дуже добре, то такий переляк на обличчі подруги вона вже бачила. У дев’ятому класі Катя думала, що залетіла. У неї був тиждень затримки, а напередодні вона так напилася, що не пам’ятала, чим закінчився вечір. Прийшла до тями без трусів і з засохлою спермою на стегні. Тоді Катерина так само дивилася на Мері. Напружені брови, широко розплющені очі й постійне облизування губ. Тоді вона боялася, що мати її вб’є! Та могла! Зараз Катя також боялася. Звичайно, вона приховувала це, намагаючись напустити гордовитості, але як тільки забувала про контроль над мімікою, на обличчя наповзала маска переляку.
   Вони не розігрували її. Вони самі загралися так, що й раді були б вийти, але виходу не було.
   – Що ви мені пропонуєте?
//-- * * * --//
   Суриков був задоволений собою. Усе складалося якнайкраще, усе було під контролем. Те, що Коля зник, стало приємним бонусом. Зараз Соломахіну потрібно знайти двох людей, а судячи зі стривоженого обличчя Дмитра, той також помітив зникнення сестри. Вони зайняті, їхній мозок переварює інформацію про божевільного автора, що викрав Віолету.
   Редактор посміхнувся. Після зустрічі із Соломахіним він повернувся в офіс. Залишив на папері кілька розпоряджень секретарці, попередивши, що може поїхати у відрядження на тиждень і триматиме з нею зв’язок по телефону. Заїхав у ресторан української кухні, добре поїв. І день підійшов до кінця.
   «Зараз він купить їжі для мешканців дачі, – думав редактор, витираючи рот серветкою. – Кілька стартових пакетів мобільного зв’язку, стільки ж нових простеньких телефонів, увіб’є туди номери придбаних сімок і відправиться за місто. У них буде зв’язок. Безпечний, нікому, окрім них, невідомий зв’язок. Завтра він з’їздить у касу, забронює в аеропорту сусіднього міста три квитки на Кубу, а післязавтра вони залишаться вдвох. Лише він та Мері».
   Суриков вийшов із ресторану й сів у автомобіль. Думки про майбутні втіхи лоскотали його зсередини. Головний редактор звів ноги, і збудження почало пульсувати унизу живота. Він трохи не проїхав на червоне світло й зареготав. Треба взяти себе в руки й, головне, завчасно не розслабитися. У них залишається ще одна проблема – Віолета. Звичайно, йому не дуже хотілося бруднити руки й улазити в мокруху, але інших варіантів він не бачив.
   Віолета була проблемою. Великою! Проблемою, яка могла перекреслити його задум, його повне насолоди сексуальне життя, а цього він не дозволить нікому!
   Суриков глянув на своє відображення в дзер калі заднього виду, і побачене там йому сподобалося. Він подобався собі таким упевненим. Він навіть знаходив себе гарним, таким собі Наполеоном із невеликою надлишковою вагою. Це порівняння йому сподобалося! Думка про рольову гру в Бонапарта й Жозефіну новою хвилею збудження відгукнулася між ніг. Нога сильніше натиснула на педаль газу, і машину кинуло вперед.
   Суриков глибоко вдихнув і вирівняв подих. Не вистачало ще потрапити в аварію, коли життя тільки почало налагоджуватися. Збудження спало.
   Він під’їжджав до дачного селища, і раптом поруч із пульсуючим теплом ерекції виникло інше відчуття. Воно починалося трохи вище паху й було схожим на лоскотання пером. Відчуття ставало сильнішим, витісняючи збудження, і Веніамін Павлович скинув газ. Автомобіль майже котився, поки редактор намагався визначити природу нових відчуттів.
   А вони продовжували наростати. Лоскотання змінили відчутні спазми. Суриков спробував згадати, що їв за день і чи міг він десь отруїтися, але нічого такого не пригадував. Він в’їхав на територію дачного селища. Його вулиця була наступною, і в цю мить у животі вибухнула справжня революція.
   Редактор зупинив автомобіль і нахилився до бардачка, намагаючись знайти туалетний папір або серветки, але спазм раптово зник. Веніамін Павлович хвилину прислухався до власних відчуттів, але живіт не крутило. Він знизав плечима й знову завів двигун автомобіля. Неприємні відчуття одразу повернулися. То була містика, немов його організм намагався попередити хазяїна про якусь небезпеку.
   Звичайно, інтуїція в Сурикова була розвинена, і можливо, завдяки тільки їй він став головним редактором одного з найбільших видавництв. Але ніколи вона не нагадувала про себе настільки явно. Зараз це були реальні відчуття, ніби мова йшла не про перспективну письменницю, яку краще не трахати на робочому місці, а про здоров’я або навіть життя головного редактора.
   Веніамін Павлович виліз із автомобіля. Дістав пакети з речами й вирішив прогулятися. Він підійшов до своїх воріт і прислухався. Було тихо. Так і повинно бути в будинку, у якому ховаються люди.
   Суриков відчинив хвіртку. Будинок виглядав спустілим. Щільно запнуті штори не пропускали світло зсередини. Уже було доволі темно, а сутінки продовжували перетворюватися на повноцінну темряву. Редактор увійшов у двір. Зайшов на ґанок, притулив вухо до дверей. Усередині чулися голоси. Слів було не розібрати. Веніамін Павлович поклав руку на дверну ручку, і живіт скрутило знову.
   Редактора зігнуло, він присів під дверима. Спазм трохи затих, але живіт не відпускало. Суриков повільно, як качка, рушив уздовж стіни до вікна кухні. Підвівся. Рами вікон потребували ремонту, тому тут було чути, про що говорять усередині.
   – Що ви мені пропонуєте?
   Суриков здригнувся від цього голосу. Питала Мері. Вони випустили її з підвалу й про щось намагаються з нею домовитися. На її запитання довго не було відповіді. У редактора почали затікати ноги, коли Мері відповіли.
   Говорив товстун, той великий телепень, от тільки зараз його голос звучав зовсім по-іншому. Він був рішучий і впевнений у кожному слові.
   – Ти їдеш із нами! – Не було навіть натяку на запитання. – Зараз, коли повернеться Суриков, ми схопимо його й кинемо в підвал.
   Веніамін Павлович здригнувся й доторкнувся до живота. Такого яскравого прояву інтуїції з ним ще не траплялося. Якби він відчинив двері, то вже сидів би в підвалі, а ці сцикунці раділи, попиваючи його пиво. Першим бажанням було схопити камінь із землі, запустити його у вікно і, тікаючи до автомобіля, кричати на все горло, що їм кінець.
   Але каменів під ногами не було, а подальшу помсту Суриков уявляв погано. Можна було б заявитися до Соломахіна й сказати, що він знає, де Віолета, і наскочити сюди з юрбою бравих молодчиків, але… Тоді йому не побачити Мері. Це був єдиний і вагомий аргумент, який повністю відкидав такий план дій.
   – Завтра Вадик або я купимо квитки на літак з іншого міста. Ми виїдемо різними машинами й зустрінемося в аеропорту, а коли літак почне набирати висоту, ми подзвонимо Соломахіну з телефону редактора й усе йому розповімо.
   «Сучий потрох», – вилаявся Суриков, сидячи під вікном. План був простий, але здійсненний на всі сто. Він сам його придумав, а вони його доробили. Вони не будуть бруднити руки, убиваючи Віолету, і отримають те, чого бажали. А головне, коли дівчина розповість батькові, що редактор був на боці викрадачів, йому настане кінець.
   – Так залишіть мене тут і самі дзвоніть! Суриков мене не чіпатиме, а потім приїде батько Віолети й усе, я вільна, – відповідала Мері.
   «Мислила вона логічно!»
   – Але чому? – не витримав Василь. – У нас є гроші, не буде ніякого Суспільства, ми просто будемо жити. Якщо захочеш, ми полетимо, куди завгодно.
   – А-а-а! – зареготала дівчина. – Виходить, це лише ти бажаєш взяти мене із собою, а цей великий комбінатор не може обійтися без тебе.
   Сурикову все стало зрозуміло.
   – І у вас немає грошей! – скрикнув Вадик. – Це гроші на Суспільство!
   – Ми поділимо! – Василь не поступався.
   – Ось вже й сварки у вашому Суспільстві! – сміялася Мері.
   – Заткнися, дурепо! – приєдналася Катя.
   Суриков розслабився. Те, що відбувалося в будинку, було йому на руку Зараз вони пересваряться. Потім увійде він і візьме ініціативу у свої руки. Він їм потрібен. Він їх клей, який не дасть розвалитися їхній справі принаймні до аеропорту, а там нехай роблять, що хочуть. Суриков уже не боявся ані Васю з його новим амплуа лідера, ані змови, він тримав усе під контролем, крім одного. Редактор розпрямив затерплі ноги. І тут його сорочка зачепилася за край бляшаного підвіконня. Шматок металу розірвав тканину й голосно вдарив по цеглині, вертаючись на своє місце.
   Було занадто рано. Цей гуркіт повернув усіх на землю. Четверо молодих людей у будинку злякано переглянулися й кинулися до виходу. Веніамін Павлович усвідомив свою помилку. Він кинув пакет із продуктами і рвонув до воріт, на ґанку увімкнули світло.
   – Це редактор, – заверещала Катя.
   Суриков зник у темряві дачного селища. Вася й Вадик вискочили за ворота й озирнулися. Було занадто темно. Десь гавкав собака. Хлопці прислухалися, кроків редактора не було чутно. Вадик голосно сплюнув. Вони розділилися з Васею й відійшли від воріт на кілька десятків метрів. Темрява приховувала предмети вже на відстані витягнутої руки. Хлопці повернулися, нічого не лишалося, як піти в дім.
   Біля вікна дівчата вивчали покинуті речі Сурикова. Крім пакета з їжею й двома новими мобільними телефонами, на доріжці під вікном валявся брелок із ключами від автомобіля.
//-- * * * --//
   – У тебе серед родичів шизофреніки були?
   Цим запитанням Віра порушила мовчанку. Вона стояла у дверях кімнати й дивилася на Миколу. Той сидів на дивані, обхопивши голову руками та поставивши лікті на коліна.
   – Ні! Я не знаю, – відповів він.
   – Тоді це легше, – Віра увійшла й сіла на крісло.
   Вона стежила за Миколою, не поспішаючи ставити запитання. Він повинен був сам дійти якогось висновку. Вона чекала.
   Коля намагався детально згадати весь ланцюжок взаємин із Милою. Він тер собі скроні й намагався воскресити в пам’яті найдрібніші деталі їхнього знайомства. Хлопець заговорив, не звертаючись до Віри, лише намагаючись почути власну розповідь.
   – Я зустрівся з нею в книгарні! Я ходив туди дуже часто, я чекав книгу. Я майже не спав! У мене була ніби манія, я боявся пропустити вихід роману. Боявся побачити його в чужих руках, перш ніж прочитаю сам, тому ходив у магазин. Я переглядав усі стелажі, і я знайшов її!
   – Кого? – Віра напружилася.
   Звичайно, вона майже нічого не пам’ятала. Її медична освіта й кілька місяців практики канули в небуття за пелюшками дочки й життям самотньої матері. Вона все забула. Майже… Єдине, що виручало, так це те, що їй подобалося навчатися, вона хотіла стати психологом, можливо, тому в її голові залишилося більше знань, ніж вона очікувала. От тільки все це було невесело. Розповідати про риси характеру друзів за новорічним столом це одне. Але коли на твоєму дивані сидить психічно нездоровий чоловік, який знаходиться на межі зриву, це зовсім інше.
   Микола здригнувся. Подивився на жінку.
   – Книги! Два примірники в рожевих обкладинках! І тут з’явилася вона!
   – Дівчина?!
   – Так, Мила! Вона так себе назвала. На ній був чорно-білий сарафан. Чорт! – скрикнув він.
   Віра здригнулася й утиснулась у крісло. Вона мимоволі оглянула власну кімнату, намагаючись знайти предмет, який допоможе їй зупинити хлопця, якщо все зайде занадто далеко.
   – Що? – не витримала вона.
   – Сарафан! Вона постійно була в одному сарафані. Дівчина не вдягатиме постійно той самий сарафан. Навіть якщо… але…
   Він задумався. Віра вирішила також мовчати. Треба було знати міру, хоча б заради власної безпеки.
   – Вона сказала, що хоче прочитати книгу, узяла примірник і побігла. А я… – він задумався, немов перенісся в книгарню. – Я побіг за нею, залишивши на касі гроші. Ми вибігли на вулицю, забігли за ріг, і там домовилися про зустріч.
   Микола знову замовк.
   – Що було далі?
   – Який же я дурень, – пробубонів він, розтираючи обличчя руками. – Ми були в кав’ярні, на мене дивно поглядала офіціантка. Звичайно ж, адже я один сидів за столиком і розмовляв із собою. Я замовив два соки. Два! І її склянка залишалася повною. Вона до неї навіть не доторкнулася! Тому що її там не було!
   Коля завив і закрив очі руками. Він важко дихав, намагаючись заспокоїтися.
   – Але я зустрівся з нею знову.
   Хлопець здригнувся, немов згадав щось важливе, у його очах світилася надія.
   – Але ми зустрілися знову в кав’ярні, і я тримав її за руку!
   Микола посміхнувся. Він дивився в очі жінці й чекав на підтримку! Віра кивнула, закликаючи його продовжувати, і Коля зблід.
   – Я взяв її за руку, і… – він замовчав.
   – І що?
   – Вона була дуже холодною, як залізо у стільців, коли в кімнаті працює кондиціонер. Чорт! Я тримав стілець, а не її! А-а-а! – Коля стукав кулаками по голові. – Вона знову не доторкнулася до соку. І на ній був цей чортів сарафан, і потім, і ще раз! І ще… Її там не було! Не було! Її ніде не було!
   Микола опустив голову. Так сидів із хвилину. Різко випрямився. В очах горіло благання, він не відривав погляду від жінки.
   – Але телефон! Хто говорив із мною в телефоні?
   – Не факт, що з тобою взагалі хтось говорив. Твій мозок міг адаптувати голос робота-операто-ра в голос дівчини. А діалог ішов лише у тебе в мозку. Наскільки я можу судити, у тебе змінений стан свідомості, або ЗСС. Звичайно, це тільки мої припущення, може бути й шизофренія, потрібні аналізи, обстеження…
   Микола не відводив погляду, Вірі стало незатишно.
   – Ти дуже довго думав про книгу. А ще ти боявся, що ваш план розкриють. Боявся й водночас дуже бажав цього! І так сильно бажав, що твій мозок народив цю Милу. Вона була виходом. Ти дотримувався умов угоди, але якась дівчина вирішила розповісти світові правду!
   – Так-так! Я бажав цього!
   Віра помітила, що, незважаючи на згоду хлопця, його очі виражали зовсім інше. Йому потрібні були докази! Ще! Ще!
   – Мені потрібно повернутися додому! – Коля підхопився й забігав по кімнаті.
   – На тебе, мабуть, там чекають.
   – Мені потрібно дещо знайти!
   – Тебе впіймають.
   – Мені потрібно, – погляд Миколи переконав би кого завгодно.
   Віра кивнула. Хлопець завмер, потім повернувся до своєї сумки й почав ритися в ній.
   – Я згадав! Коли я вибігав із книжкового, у першу нашу зустріч, я кинув гроші касирові. Я кинув більше, ніж коштував один примірник. Я кинув суму за два романи! Тобто якщо твоя версія правдива, то мій мозок обманював самого себе: одна частина думала, що вкрала книгу, а друга – добропорядна, розуміла, що так робити не можна і що немає ніякої дівчини, і потрібно залишити гроші за два примірники! Так?!
   Віра на секунду задумалася, але припущення Миколи було логічним, він описав все краще за будь-якого лікаря.
   – Так, – погодилася вона.
   – Тоді в мене вдома повинна бути ще одна книга! Крім цієї, повинна бути ще одна!
   Він дістав із сумки рожеву книжку й показав жінці.
   – І дякую, що віриш мені.
   – Ти не викрадав мою дочку, – вона посміхнулася.
   Микола тільки кивнув.
   – Я піду завтра, мабуть, удень.
   Віра тільки знизала плечима.
//-- * * * --//
   Веніамін Павлович затамував подих під кущами сусідської смородини. До його ділянки було два будинки, але вже тут він не бачив своїх переслідувачів і дуже сподівався на те, що вони також його не бачать. Із його укриття було чути, як лаються хлопці. Іти шукати в такій темряві людину, яка не бажає, щоб її знайшли, було безглуздям, це зрозуміли й переслідувачі.
   Вони ще трохи вдивлялися в темінь, а потім повернулися на ділянку. Для перестраховки редактор ще десять хвилин сидів під кущем, героїчно терплячи укуси комарів і шкрябання гілок по шиї. Потім обережно та дуже повільно виліз із-під куща й на затерплих ногах зашкутильгав до автомобіля.
   Відшукати машину виявилося непростим завданням, але Суриков упорався. Довго обмацував кишені, а потім зрозумів, що ключі він десь загубив. Веніамін Павлович вилаявся, використовуючи весь запас головного редактора літературного видавництва. Добре, що при ньому залишилася сумочка із ключами від квартири й грішми. До траси було далеко, тому в Сурикова був час усе гарненько обміркувати.
   Їхній союз розпався. Дітлахи виявилися розумнішими, ніж він думав, і вирішили все зробити по-своєму. Спочатку це дуже засмутило редактора, але потім він зрозумів, що не все втрачено. Звичайно, він ще раз обсмоктав ідею про те, щоб плюнути й подзвонити Соломахіну, розказавши про викрадачів його дочки. Суриков майже переконав себе в тому, що руда худа дівка не варта тих зусиль, які він докладає. Він навіть дістав телефон, щоб здійснити акт помсти прямо зараз, але в останній момент згадав голос дівчини.
   Веніамін Павлович вилаявся. Навіть зараз, уночі, десь у степу, без машини, чорт знає, як далеко від міста, атакований комарами й мошкою, його заводив її голос. Навіть не сам голос, а тільки спогади про нього. Варто ще поборотися, а красиво вийти з гри він завжди зуміє. Так думав Суриков, ідучи в напрямку траси до міста.
   Звичайно, ці парубії в його дачному будиночку знають, що він не піде заявляти на них у міліцію, але вони й не здогадуються, наскільки підступний Суриков Веніамін Павлович. Ця фраза втішила редактора, і він ледве не впав у пил, зачепившись ногою за корч.
   Отже, у нього є як мінімум день, якщо вони будуть меткі й завтра ж відправляться за квитками, а якщо будуть тягти, то, як мінімум, два. Зараз же завданням номер один для Веніаміна Павловича було добратися додому, узяти необхідні речі, гроші й обміркувати план, із яким він буде дзвонити Соломахіну.
   Сирий план дій уже існував в голові редактора, але потрібна була страховка, яка забезпечить йому надійний захист від Ігоря Вікторовича. І ця страховка народилася.
   «Звичайно ж, він не зможе мені нічого зробити, – міркував Суриков. – Якщо я налякаю його оприлюдненням ситуації із книгою». Так, Веніаміну Павловичу було плювати, чи залишиться він на своєму робочому місці – життя дорожче. А виходить, його рука не зупиниться набрати номер будь-якої газети, і він розповість, де журналісти можуть забрати матеріал, що викриває корупцію в літературі і проливає світло на те, наскільки «талановиті» діти заможних батьків.
   Веніамін Павлович знову смакував власний тріумф і прискорив крок, до траси залишалося не більше кілометра.
   Додому він потрапив о дванадцятій ночі, заплативши за поїздку більше ста доларів. Люди не поспішали надавати допомогу подряпаному чоловікові на нічній трасі, тому довелося розщедритися. Суриков зібрав сумку, прийняв душ і вийшов з ванни. Усе тіло ломило від незвичної пішої прогулянки, а ще жахливо саднили подряпини й укуси комарів.
   Приємний настрій, із яким він виходив із дачного селища, зник. Повернулися злість і дратівливість. Душа вимагала помсти. Веніамін Павлович, спонукуваний образою й незрозумілою тягою до американських трилерів, вирішив зробити ще один дзвінок. Він одягся, узяв телефон, сумку, перевірив, чи закриті крани, чи вимкнене світло й закульгав на вулицю. Жахливо боліли ноги.
   Редактор зупинив автомобіль і назвав адресу. Вийшов на одній із вуличок, машину не відпустив. Відійшов від автомобіля й набрав номер Соломахіна.
   – Якого чорта? – Трубку взяли на другому гудку – Є новини?
   – Ну, як вам сказати? – Суриков зачесав шию.
   – Слухай, Веніаміне Павловичу, що треба? Кажи!
   – Я знаю, де твоя дочка! – Почуття вседозволеності й збудження коктейлем наповнило голову редактора.
   Він забув про укуси й подряпини, про біль у ногах і про те, через що йому довелося пройти. Він диктував умови найвпливовішій людині міста. Він назвав його на «ти» і змусив слухати.
   – Говори! – не витримав паузи Соломахін.
   – Не так швидко, Ігорю Вікторовичу!
   – Ти що, обкурився чи п’яний?
   – Досить репетувати й слухай уважно!
   Упевнений голос редактора змусив замовкнути Соломахіна. Той затих і тільки сопів у трубку.
   – Вона в безпеці і їй поки що нічого не загрожує! А у мене до вас угода!
   – Яка, до чорта, угода?! – заводився Ігор Вікторович.
   – Я вам називаю місце, де знаходиться ваша дочка! А ви виконуєте мої умови!
   – Які, до чорта, умови?
   – Ви свій сейф перевіряли? – вирішив змінити тему Суриков, виявляється, це було весело – диктувати свою гру.
   – Що? Який сейф?
   – У вас у будинку!
   – Ні!
   – Ну, значить це плюс мені! Я поверну вам дочку й півмільйона доларів!
   – Звідки ти?… – Соломахін замовчав. – Чого ти бажаєш?
   – Оце вже краще, беріть ручку й записуйте. Я бажаю, щоб ви прибрали вашого начальника охорони Дмитра!
   – Куди прибрав? Звільнив?
   Суриков зареготав.
   – Ні-і, прибрати значить прибрати.
   На тому боці мовчали, Ігор Вікторович переварював почуте.
   – Що він тобі зробив?
   – Я не розумію, ви будете тут ток-шоу проводити чи дочку рятувати? – занервував редактор.
   – Добре.
   – Добре, так чи ні?
   – Добре, я слухаю далі.
   – Коли я побачу підтвердження смерті Дмитра, то назву вам місце, де її ховають. Ваші люди повинні поводитися тихо. Зброї там немає. Ваші бійці заберуть Віолету, але повинні залишити руду дівчину. Залишити точно на тому місці, де знайдуть вашу дочку! Ви запам’ятовуєте?
   – Так! Але що це значить?
   – Це нічого не значить. Це бізнес! І ще одне, покваптеся, тому що люди, які утримують вашу дочку, готові зірватися в будь-який момент. Вони залишатимуться там ще добу, а потім навіть я не знатиму, де їх шукати! Щоб не виглядати голослівним, скажу те, що її в заручниках тримає колишній хлопець, Вадик, якщо це вам про щось говорить, пишіть адресу його квартири, – редактор продиктував адресу по пам’яті. – Я подзвоню вранці.
   Він відключив телефон. Дістав сім-карту й розламав її. Потім з гордим виглядом повернувся в машину, назвав адресу готелю в протилежній частині міста, а у відповідь на здивоване обличчя водія сунув велику купюру. Шофер тільки знизав плечима й завів двигун.
   Незважаючи на весь свій життєвий досвід, Веніамін Павлович іноді любив ефектність. А ще він міркував так: якщо мені зараз погано, то й іншим повинно бути не краще. А цей дзвінок був краще за різні анастетики для його пораненого тіла. У готелі його поселили без проблем.
   Суриков витягся на величезному ліжку й заснув солодким сном.

   Тепер за столом їх було четверо. Два хлопці, двоє дівчат. Усі четверо сиділи, поклавши руки на стіл, і мовчали. Суриков утік, і треба було щось вирішувати.
   – Із мене вистачить, я йду! – Мері рішуче встала.
   Усі здивовано подивилися на дівчину, ніхто не спробував її зупинити. Вона розгубилася від такої реакції. На обличчях Каті й Вадима застигла байдужість, тільки Вася показував якесь занепокоєння.
   – Їй не можна йти, – упевнено сказав він.
   – А який сенс її тримати? Суриков утік, вона нам не потрібна, якщо тобі треба, ти її і тримай, – відповів Вадим.
   – Ти ідіот! Як я раніше цього не помічав!
   Вася встав, і поки Мері вагалася, перекрив їй шлях із кухні.
   – Якщо редактор зрозуміє, що її тут немає, він пришле сюди ментів або Соломахіна, йому нічого буде втрачати.
   Ця думка дійшла до Вадима, він посміхнувся.
   – До завтра він не дізнається, а завтра ми тю-тю!
   – Але навіщо так ризикувати? – не здавався Василь.
   – Від неї тут ризику більше, ніж на волі, нехай котиться! Що ти в ній знайшов?!
   Вадик ще раз оглянув Мері, скептично цмокнув язиком і відвернувся. Вася не залишав пост біля дверей.
   – Відійди. Чуєш, що бос сказав? – Мері з викликом дивилася в очі хлопця.
   – Він мені не бос, а ти нікуди не підеш! По-перше, ніч, а по-друге, ти не можеш ось так розгулювати по місту! Вони шукатимуть нас і почнуть перевіряти всіх знайомих, і що ти скажеш, коли вони прийдуть до тебе?
   – Правду. Пішли ви всі! Дебіли!
   – Повернися за стіл!
   Мері посміхнулася, зробила хибний крок назад, а коли Вася розслабився, вирішивши, що переконав дівчину, та вдарила його коліном у пах. Хлопець завив і зігнувся навпіл. Мері спробувала його переступити, але Вася схопив її за ногу, смикнув на себе, і вона впала. Катерина підвелася, щоб краще бачити, Вадик також розвернувся, спостерігаючи за метушнею на підлозі.
   Мері, лаючись, підвелася на ноги, і знову пішла на Василя, але той раптом дістав із-за спини пістолет. Зброя в руках Васі здавалася іграшковою та нереальною. Ніхто із трійці навіть не встиг злякатися, легкий подив і посмішки, ось що викликав пістолет.
   Мері не була винятком і, вирішивши, що пістолет несправжній, спробувала переступити хлопця. Вася, усе ще лежачи на підлозі й тримаючи себе за пах, вистрілив. Куля потрапила в шафу з посудом. Почувся дзенькіт скла. Мері заверещала й відскочила до стіни.
   Катерина з відкритим ротом плюхнулася назад на стілець і підтягла ноги до грудей, Вадик застиг, ніби зла чаклунка перетворила його на камінь. У кімнаті встановилася абсолютна тиша. Пройшло кілька секунд, але ніхто, крім Васі, не поворухнувся. Хлопець, охаючи, устав й кілька разів присів. Вирівняв подих.
   – Ніхто нікуди не піде. Поки вона з нами – ми у відносній безпеці.
   – Ти де його взяв? – просипів Вадик.
   – У батька! – Василь обіперся на одвірок. – Завтра вранці Катя поїде в сусідній аеропорт і купить квитки на Кубу.
   – У мене… – подала голос Мері.
   Вася різко розвернувся до дівчини, очікуючи черговий підступ. Вони зустрілися поглядом, і Мері не впізнала того хлопця, з яким кохалася вчора. Здавалося, за цю добу він подорослішав на десять років. Його карі очі з боязких очей забитого теляти перетворилися на темні вугілля владного чоловіка. І якщо пухка зовнішність товстуна ще нагадувала про м’якотілого хлопця, то лише він починав говорити, як голос доводив зворотне.
   Вася дивився на дівчину й чекав відповіді.
   – У мене немає закордонного паспорта. Він залишився на квартирі, – Мері втиснулася в стінку.
   – Бляха! – Вася вдарив руків’ям пістолета в стіну.
   Усі здригнулися.
   – Пішли всі униз, завтра щось придумаємо.
   Мері вирушила до дверей у підвал, Катя й Вадик здивовано дивилися на хлопця.
   – Чого витріщаєтесь, я не збираюся всю ніч стежити, щоб ви мене не задушили, – відрізав хлопець.
   – Вася, та ти що? Ми ж… – почав Вадик.
   – У підвал, – махнув рукою товариш.
   Трійця спускалася в підвал, коли Вася зачинив двері.
//-- * * * --//
   Соломахін відклав телефон і глибоко вдихнув, а потім вибухнув. Він почав зі спальні, а закінчив у кабінеті. На підлозі опинилися книги, стільці, частина полиць, картини, міні-бар. Чоловік, важко дихаючи, ходив по битому склу й стискав кулаки. Йому б цього редакторика на кілька хвилин, він би його… Соломахін заричав і вдарив у стіну, гіпсокартон проковтнув руку Ігоря Вікторовича.
   – Виродок! Я тобі покажу! С-сука товста!
   Чоловік підійшов до перевернутого міні-бару й заглянув усередину. Закон підлості спрацював і тут, із усіх пляшок уціліла лише одна, із найгіршим коньяком для гостей середнього статусу. Соломахін схопив пляшку й заніс над головою. Знову глибоко вдихнув. Відійшов до шафи, знайшов цілу склянку й налив коньяк. Випив одним ковтком і навіть не зморщився.
   Повернувся в кабінет, відкрив сейф. Заглянув углиб. Не повірив. Засунув руку й обмацав бічні стінки, папки не було. Соломахін посміхнувся. Посміхнувся хижо. Сів у крісло й задумався.
   Те, що Суриков наволоч й гад, він не сумнівався, але й повірити в те, що цей обережний товстун піде на пограбування такої впливової людини, як Ігор Вікторович, не міг. У таких людей, як редактора, дуже розвинене почуття самозбереження. І потрібно таки дуже постаратися, щоб Веніамін Павлович подзвонив і заявив те, що він заявив.
   Виходить, його кудись утягли або він сам утягся, але потім щось не заладилося. Йому не потрібні гроші, він не знає про папку, йому потрібна баба. А значить – буде йому баба. Але якщо на Віолеті з’явиться хоч одна подряпина, Сурикову не позаздриш. Ігорю Вікторовичу буде плювати на скандали, він заминав і більші плітки, але редактора він дістане з-під землі, а потім туди ж і поверне.
   Каламбур Соломахіну сподобався, він посміхнувся й узяв телефон у руки. Перед тим, як набрати номер, він знову замислився. Суриков вимагав убити Дмитра. Невже досі не може забути тієї сутички через сестру. Хоча Соломахін також ніколи не забував кривдників, але смерть! Хоча інакше й не можна, якщо не довести справу до кінця, тоді буде мстити Дмитро, й цьому кінця краю не бачити. Перемагає той, хто більш рішучий. Соломахін посміхнувся: «Оце так редактор!»
   Дочку на начальника охорони? Варто відзначити, непоганого начальника, не ідеального, але такого треба ще пошукати. Може, зробити інсценізацію? Мало часу, зробити гарно не встигнуть, а робити погано, можна прогоріти. Соломахін рішуче набрав номер.
   – Так, – голос Сашка був хрипким чи то від сну, чи то від дзвінка боса.
   – Дзвінок чули?
   – Так, записали, відстежити не вдалося! Зараз він поза мережею, скоріш за все, викинув сімку, хитрий виродок!
   – Ясно, слухайте далі! Де Дмитро?
   – Удома, – голос Сашка затремтів.
   – Відправ туди трьох!
   – Але? – заїкнувся Сашко.
   – Ніяких але! Ти новий начальник охорони! Виконуй! І ще двох бійців, щоб перевірили квартиру цього Вадика, стеження за квартирою Миколи можете зняти, він тут не при чому. Усе.
   Соломахін завершив дзвінок. Контроль над ситуацією повертався до нього. Ігор Вікторович знав людей. Він думав, що він знав людей. Підлеглі не люблять начальників, вони вважають, що боси все роблять неправильно, і будь їхня воля, вони б показали, як потрібно керувати. Тому якщо з їхнім начальником поводяться неправильно, підлеглі не особливо переймаються, а якщо в когось і розігрується шляхетність, то призначення на нову посаду знищує цей запал у зародку.
   Задоволений собою, Соломахін стукав по столу пальцями.
   Сашко, який повернув собі здатність говорити після розмови з босом, перелякано дивився на слухавку. Йому здавалося, що от зараз вона знову задзвонить, і Соломахін накаже йому вбити Дмитра, а потім самому закопатися заживо десь у посадці. Ці слова вже лунали у вухах хлопця. Він мотнув головою. Набрав номер бійців біля будинку Миколи, сухо віддав наказ. Хлопці питань не ставили. Сашко відклав телефон, але погляд не відвів.
   Він знову взяв телефон і довго гладив екран. Два рази розблокував клавіатуру, знову блокував. Відклав телефон. Закурив. Курив довго, неспішно, ніби це була остання сигарета в житті. Знову взяв телефон. Озирнувся на двері. Цього виявилося недостатньо. Устав, вийшов із кімнати. Коридор був порожнім. Хлопчина знову повернувся в кабінет і довго шукав ключа від дверей. Зачинив двері й сів в крісло. Телефон лежав на тому ж місці.
   Сашко поклав руки долонями вниз по обидві сторони від апарату й утупився поглядом у нього. У горлі пересохло, а ще трохи тремтіли коліна. Останній раз таке з ним було в третьому класі. Його записали в секцію рукопашного бою. Він тренувався не більше півроку, коли тренер повіз їх на змагання. Його виставили на ринг. Маленького тендітного третьокласника проти товстого хлопця з п’ятого. Отоді коліна й затремтіли. У той день йому зламали ніс і розбили брову, але він виграв.
   Зараз коліна тремтіли знову. Сашко глибоко вдихнув, вирівняв подих і набрав номер Дмитра. Той узяв трубку на першому гудку. Олександр говорив швидко й затинаючись, при цьому постійно озирався на двері. Розповів усе, від моменту дзвінка Сурикова до наказу Соломахіна. Не розповів тільки про те, що тепер він начальник охорони. Дмитро слухав мовчки. Питань не ставив. Лише, коли Сашко замовк, тихо запитав.
   – Скільки в мене часу?
   Сашко здригнувся, реальність струснула хлопця. Дала такий дзвінкий ляпас, що він ледве не заплакав. Він був ніхто, сьогодні він новий начальник охорони, а завтра все може змінитися, і його вже ніхто не попередить.
   – Сорок хвилин, – він повісив трубку.
   Із того боку Дмитро натиснув відбій. Кожен сам за себе.
//-- * * * --//
   Коля майже не спав. Усю ніч снилися кошмари. Він заходив у власну квартиру. Усі кімнати були заставлені стопками однакових книг із рожевими обкладинками. У квартирі залишилися тільки вузькі проходи, а над головою нависали стіни із книг. Микола блукав цими лабіринтами й намагався знайти вихід. Навіщо він сюди прийшов, Коля не знав. Усю ніч він натикався на книги. І коли знайшов вихід, то зустрів охоронця Соломахіна.
   Чоловік із низькими бровами свердлив його поглядом і простягав до Миколи руки. Хлопець задкував, а потім прокинувся.
   Ранок тільки починався. Коля зліз із дивана й тихо пройшов у ванну. Умився. Поснідав. Довго стояв біля спальні Віри, вирішуючи, залишити записку або піти без слів. Обравши другий варіант, він вийшов із квартири.
   До будинку добрався без пригод. Хвилин десять визирав із-за рогу сусідньої багатоповерхівки, намагаючись оцінити обстановку у дворі. Підозрілих автомобілів не було. Правда, і переслідувачі могли стати розумнішими й залишити засідку в непримітній «копійці», але Коля нічого такого не помітив. Для більшого заспокоєння він обійшов свій будинок і повернувся за кут. Ще хвилин п’ятнадцять пильно розглядав вікна власної квартири. Непоказні фіранки, які залишилися від колишніх наймачів, не ворушилися. Хлопець спробував згадати, у якому положенні вони були востаннє, але не зміг. Він взагалі не помічав їх досі.
   Микола знову замислився над тим, наскільки йому важливо потрапити у квартиру. Може, треба змиритися з тим, що він хворий. Мабуть, він і змирився, але знав також інше, що ця невідомість буде мучити його постійно. Вона згризе його, як дворняга кістку. Вона засяде в його голові, як паразит, що поїдає яблуко зсередини.
   Віра казала, що цей «змінений стан свідомості» не така вже й страшна штука в порівнянні із шизофренією. Багато випадків, коли пацієнт виліковувався сам. Зникав зовнішній подразник стресу, так, здається, вона сказала, і все нормалізувалося. Зникали галюцинації, відновлювався сон, людина поверталася до нормального стану. Тому завданням Миколи було максимально розставити всі крапки над «і».
   Коля зробив глибокий вдих, повільно видихнув і попрямував до під’їзду Більше хвилини він стояв, притулившись вухом до дверей власної квартири, і слухав. Усередині було тихо. Тремтячою рукою відімкнув двері й увійшов. Усередині все залишалося на своїх місцях. Микола заглянув у кухню, туалет, ванну, спальню й повільно зайшов у кімнату. Уздовж довгої стіни стояв старий диван. Меблі власників квартири.
   Хлопець дуже рідко користувався ним, віддаючи перевагу власному ліжку. Микола відчував якусь бридливість до цього елемента меблів, який був старшим за квартиронаймача й бачив чимало за своє життя. У перший же день в’їзду у квартиру Микола застелив диван власним покривалом і навіть не хотів заглядати під нього. Безліч плям на оббивці меблів могли розповісти багато цікавого.
   Коля спробував згадати той день, коли він познайомився з Милою. Звичайний дурний день із його життя. Він повернувся додому окрилений і кинув книгу (або дві?) на спинку дивана. Пульс Миколи почастішав, набираючи темп поїзда, що відстукував по рейках пісню швидкості. Хлопець важко ковтнув.
   Диван стояв перед ним у двох кроках. Реальний. Потрібно було зробити два кроки й… Коля обережно ступнув уперед. У той день він із сумбурними почуттями увійшов у кімнату. Він стояв тут і кинув книгу (або книги?) туди. Хлопець подивився на спинку дивана, на ній нічого не було.
   Микола встав колінами на диван і вперся руками в стіну. Серце вже не стукало. Воно гуділо. Удари зливалися в одну безперервну вібрацію. Пальці тремтіли. Коля нахилився вперед і заглянув у простір між стіною й спинкою дивана. Унизу в пилюці лежала книга.
   Коля вилаявся й засунув у щілину руку Кінчиками пальців схопив обкладинку й витяг книжку на диван. До рожевої обкладинки прилипли шматки пилу й павутиння. Прибирання квартири ніколи не було улюбленим заняттям хлопця. Микола змахнув пил за диван і сів.
   Хлопець був правий, його підсвідомість, та справжня, вихована в традиціях соціальних норм, навіть у період хвороби мозку пробивалася назовні. Вона не дозволила Миколі вкрасти книгу. Очі хлопця бачили, що роман у руках Мили і що вона проносить його через касу, але він заплатив за два примірники. Щось більш сильне заплатило за обидві книги, тому що воно бачило не очима, а розумом.
   Микола обхопив голову руками. Мили не існувало. Не існувало в реальному світі. Для інших. Але вона була матеріальна для нього. Була… або буде? Коля здригнувся.
   Віра казала, що коли зникне зовнішній подразник, тоді все нормалізується. Тепер справа за малим – залишилося знайти зовнішній подразник. Книги? Віолета? Суриков? Що? Або все разом? У будь-якому випадку, теперішня ситуація не сприяла заспокоєнню нервів. Потрібно було шукати вихід, а не ховатися.
   Іти до Соломахіна було безглуздо. Його не стануть слухати, а коли почнуть прислухатися, то, можливо, буде занадто пізно. Шкода здоров’ю Миколи на той момент може виявитися великою, а жити, попри нинішнє існування, хотілося. Тому найрозумнішим було повернутися до Віри й дочекатися яких-небудь новин. Із цими думками Коля підвівся з дивана, відкинув книгу й оглянув кімнату.
   Гірко посміхнувся. Ні за чим із залишених речей він не сумував. Хлопець направився до виходу. Ще раз озирнувся й відчинив двері. На порозі стояв начальник охорони Соломахіна. Це останнє, що побачив Коля. Удар. Він знепритомнів.
//-- * * * --//
   Після дзвінка Сашка Дмитро зібрався хвилин за двадцять. Він навіть присів на доріжку й оглянув квартиру. Посміхнувся. Його нічого не тримало. Сім’ю він так і не завів, постійної дівчини не було. Машка з надлишком виконувала їхні обов’язки в частині супутніх проблем. Що не день, то нові побутові ситуації. Він лаявся, гнівався, обіцяв, що це був останній раз, і знову їхав до неї за першим дзвінком.
   Вони росли без батька, мати абияк зводила кінці з кінцями, займаючись господарством, а виховання Марії цілком лягало на Дмитра. Так і жили, так і живуть дотепер. Потім армія, повернення, робота в охоронній фірмі, а потім усмішка долі.
   Дмитро реготнув у темряві квартири. Усмішка долі виявилася вироком. Напевно, він би зробив так само, коли б на місці Віолети опинилася його Марія, не пожалів би нікого. Кожного б виставив під кулі, аби тільки захистити сестру. Але однаково на душі було огидно. Чоловік устав, підхопив із підлоги невеликий рюкзак, закинув за спину й вийшов у ніч.
   Сидячи в кущах, він бачив, як до під’їзду приїхали його люди, а чи вже люди Соломахіна. Вони, мовчки, не грюкаючи дверми, увійшли всередину, а через десять хвилин з’явилися знову. Хтось із бійців говорив по телефону. Потім усі сіли в машину й від’їхали до сусіднього під’їзду Тепер і Дмитро опинився в опалі.
   Колишній начальник охорони виліз із кущів і пішов у двори. План дій був дуже простий, йому потрібно розшукати Сурикова. Редактор став для нього перепусткою в життя. Не до Соломахіна, до якого він більше не повернеться, а в життя. Йому потрібно добратися першим до цього товстого гада й знайти Віолету тоді він вільний. Мета була зрозумілою, а от із її досягненням виникала проблема.
   Єдиною зачіпкою був Микола. Він був між двома вогнями, а його таємниче зникнення вказувало на те, що все-таки хлопець щось знав. Дмитро вирішив знову оглянути квартиру Колі. Він приїхав до будинку хлопця вранці, і тільки професійна обережність змусила його не поспішати. Він обрав непримітну лаву в сусідньому дворі, з якої проглядався під’їзд Миколи, і сів. Людей Соломахіна не було.
   Час спливав, іноді до під’їзду заходили або виходили мешканці, будинок повільно прокидався. Дмитро вже вирішив іти до будинку, коли помітив Колю. Той перетинав двір, іноді оглядаючись. Чоловік посміхнувся. Дочекався, поки хлопець зникне в під’їзді, і тільки тоді вийшов зі своєї засідки.
   Дмитро терпляче чекав під дверми Колі й готовий був стояти тут цілу вічність, але все відбулося набагато швидше. Микола відчинив двері, а колишній начальник охорони вдарив. Зараз вони сиділи один напроти одного в кімнаті. Коля повільно приходив до тями. Розплющив очі й побачив чоловіка на стільці, який тримав рожеву книжку.
   Дмитро також помітив пробудження хлопця й посміхнувся.
   – Слабко ти удар тримаєш! Я начебто й не сильно бив, а ти майже годину провалявся, – сказав начальник охорони.
   Микола не відповів, повільно обмацав щелепу, поворухнув нею, зморщився від болю й зручніше сів на дивані.
   – Слухай, а що, правда, ти це написав? – чоловік затряс книгою.
   Коля кивнув. Дмитро шанобливо хмикнув.
   – Я не люблю читати, не розумію цього, а тут поки чекав, то почав, і я тобі скажу це весело, цікаво.
   – Спасибі, – пробурчав хлопець.
   – Я візьму це, дочитаю?
   Коля тільки знизав плечима, показуючи, що йому однаково.
   – Ну, а тепер до наших баранів, одразу окреслю ситуацію, щоб не було ніяких непорозумінь. – Дмитро переконався, що хлопець його слухає, і продовжив. – Я тепер, як і ти! У розшуку!
   Микола ніяк не відреагував на цю заяву й байдуже дивився на чоловіка.
   – І ми тепер з тобою мимоволі пов’язані. Ціль у нас одна – Суриков! Якщо ми його знайдемо, то всі наші проблеми зникнуть.
   – Тобто наші імена знову будуть сяяти честю й доблестю?!
   Дмитро, не розуміючи, дивився на хлопця, а потім зміст слів Миколи дійшов до нього. Чоловік реготнув.
   – Добре сказав. Так, усе так і буде. Загалом, цей товстий коротун знає, де Віолета, і намагається шантажувати Соломахіна. Коротше, що ти знаєш про нього?
   Коля знизав плечима.
   – Братан, так діалогу в нас не вийде. До речі, тебе теж посилено шукають, і ти, як ніхто, зацікавлений у тому, щоб мені допомогти, інакше тобі кінець.
   – Я не знаю, – промова Дмитра не вразила Колю.
   Те, що він був по вуха в лайні, він знав і без Дмитра, нічого нового він йому не відкрив. Тепер у цій купі їх двоє і все. Коля чекав більш корисної інформацію, але її не було.
   – Але ж ти спілкувався з ним? – заводився Дмитро.
   – Так само, як і ти.
   Страху не було чи від того, що Коля втомився боятися, чи тому, що Дмитро був у такій ж халепі, як і він. З іншого боку, у хлопця з’явився союзник. Союзник сильний, і нехай Дмитро в опалі, але зв’язки залишилися за ним. Із такими картами можна було поборотися. Тим більше, що пошук Сурикова був прямо пов’язаний із усуненням «зовнішніх подразників».
   Коля вкотре згадував зустріч із редактором. Порожня балаканина, порожні фрази. Вони нічого не знали один про одного і не бажали знати.
   – Сука, бляха! – Дмитро встав і заходив по кімнаті. – Розумна наволоч, надивився фільмів, картку викинув.
   – А на квартирі?
   Дмитро реготнув.
   – Там люди Соломахіна чергують, і якщо він там і був, то давно пішов. Якби залишився у Соломахіна, я б дав команду всі готелі обдзвонити, але двом це нереально, а деякі адміністратори просто не скажуть.
   – Робота?
   – Залишив, мабуть, секретарці записку й усе.
   – Машина?
   Дмитро завмер, посмішка наповзла на його обличчя.
   – Молодець! – і відразу ж спохмурнів. – Машина це добре, але ми навіть номера держзнаку не знаємо, не кажучи вже про заводські номери автомобіля. Можна було б рвонути до нього на квартиру й перерити всю документацію, але там засідка. Якщо спробувати довідатися номери на його ім’я, то не факт, що він купував машину в нашому місті, а я спалюся, бо Соломахін уже, мабуть, про мене всіх попередив.
   Дмитро знову сів на стілець. Коля думками повернувся до минулої зустрічі. Коли всі розійшлися з кав’ярні, вони залишилися вдвох. Про що вони говорили? Про малину! Микола здригнувся. Він запитав, чи любить Суриков малину. І той його послав!
   – У нього є ділянка за містом!
   Дмитро насторожено подивився на хлопця.
   – Ти це до чого?
   – У минулу зустріч у нього були подряпані руки. Точно такі подряпини були й у мене, коли в дитинстві я збирав малину.
   – Тобто, – Дмитро прищулився, намагаючись установити корисність такої інформації. І він зрозумів. – Ми знаємо марку машини й знаємо, де вона може з’явитися. Якщо система GPS не відключена, то нам пощастить, потрібно буде перевірити всі найближчі дачні ділянки, чи з’являлася там «Тойота-Лендкрузер»? Шанс маленький, але кращих зачіпок у нас немає. У мене є якраз один боржник з автосалону, він нам допоможе. Уперед.
//-- * * * --//
   Веніамін Павлович добре відпочив. Прокинувся близько дев’ятої, прийняв душ, спустився на сніданок. Поки їв яйця із сосискою й пив не дуже смачну каву, уважно дивився новини. У місті було тихо. Чоловік витер губи серветкою й повернувся в номер. Узяв із сумки трохи грошей і залишив готель.
   Зупинив таксі й від’їхав від готелю кілька кварталів, виліз із авто та зайшов у телефон-автомат. Гра в шпигунів йому подобалася. Незважаючи на біль у ногах і попереку, Суриков розцвів. Він як та квітка, яку довгі роки тримали на кухні, раптом винесли на балкон, і вона розцвіла. Йому немов відчинили вікно і впустили свіжого повітря. Виявлялося, редактору не вистачало цього адреналіну.
   Що він бачив у своєму житті? Кабінет і гарний зад секретарки? Так, це було непогано. Він навіть подорожував, а іноді пускався на такі авантюри, як домагання молодих літераторок, але все це було штучним. Він жив у акваріумі, у якому замість води була рутина. Іноді йому кидали свіжих черв’ячків у вигляді молодих письменниць, але більшу частину часу він дивився в скло і їв сухий корм. А життя було тут. Зовсім поруч! Треба було лише розбити скло й вдихнути його.
   Веніамін Павлович радів навіть власним невдачам. Навіть у кущах смородини було щось захоплююче. Його ж не знайшли. Водночас Суриков розумів, що й ця ейфорія може швидко закінчитися, як тільки фортуна, що сховала його в кущах або не пустила в будинок, відвернеться від нього. І тоді він пошкодує. Редактор прекрасно це розумів, але…
   Але досі він був вільний і диктував умови найвпливовішій людині міста, а це хвилювало кров краще за наркотики й мінети від бездарних поетес. Тому він ітиме до кінця. Із цими думками редактор зняв трубку.
   – Доброго ранку! – натхнений думками про свою крутість, почав Суриков.
   Соломахін мовчав.
   – Ви сьогодні якийсь неговіркий, Ігорю Вікторовичу? Погано спали?
   – Дмитро зник, – відрізав Соломахін.
   Суриков здригнувся, озирнувся, переконався, що поруч немає людей, і засичав у трубку.
   – Що означає зник? Куди зник? Ви, напевно, не розумієте, що на кону життя вашої дочки, а ви граєтеся!?
   – Ти вислухаєш мене або кудахкати будеш?
   Веніамін Павлович осікся. Думки про те, що він зурочив власну удачу, закралися до голови.
   – Учора вночі я відразу ж після твого дзвінка відіслав людей до Дмитра. Але його не було вдома. Таке відчуття, що він знав про твої наміри. Як ти це поясниш?
   – Що? Що значить, знав?
   – А те, що він ніби й не з’являвся вдома. Речі на своїх місцях, не помітно, щоб він поспіхом тікав! Він немов пішов тиждень тому.
   – Досить мені тут локшину на вуха вішати! – вибухнув Суриков. – У вас час до вечора – або голова Дмитра, або голова вашої дочки.
   – Слухай, ти…
   Але Веніамін Павлович уже повісив трубку. Він не вірив Соломахіну. Звичайно, той прикривав свого пса.
   «Ну, нічого, вони ще дізнаються, із ким зв’язалися», – редактор хижо посміхнувся. Йому сподобалася власна поведінка. Трохи пафосно й літературно, але це вже вади професії, а про голови звучало добре.
   Чоловік хмикнув. Потрібен був план, і він з’явився.
//-- * * * --//
   Василь спав погано. Він узагалі погано спав поза власним ліжком. Важко пристосовувався до нових місць. Ніч на дачі лякала тишею. Не було звуків клаксонів, вереску покришок, п’яного сміху молоді. Іноді ухала сова і шумів вітер. Кілька разів за ніч у Василя виникало бажання випустити когось із підвалу лише для того, щоб не бути одному.
   Він підходив до дверей підвалу, прикладав вухо й слухав. Тиша. Хлопець вертався на диван і намагався заснути. І так кілька разів за ніч.
   Зараз він випив кави й почувався краще, але чіткості в думках, на яку він розраховував учора, так і не було. Треба було годувати в’язнів. Вася відчинив двері, тримаючи пістолет у руці, і заглянув униз. Четвірка людей сиділа по периметру ліжка й дивилася в підлогу. Видовище було моторошне, але Васі це сподобалося. Він боявся побачити компанію, що сміється, коли він провів жахливу ніч. Побачене Василь сприйняв як справжнє торжество справедливості.
   – Агов, – крикнув Вася.
   Усі подивилися наверх.
   – Мері, іди сюди.
   Дівчина підвелася й з подивом на обличчі зійшла по сходах. Вася зачинив двері.
   – Їжа в холодильнику, чай, кава на столі. Поїж сама та іншим зроби сніданок, – хлопець відсунув стілець і сів у кутку.
   Мері вмилася в раковині з посудом, витерлася рушником і втратила частину привабливості. Вася помітив ці метаморфози й намагався розібратися із власними почуттями. Було логічно, дивлячись на обличчя дівчини без тіней, туші й помади, відчути розчарування. Ще одна королева перетворилася на звичайну Попелюшку з блідою зовнішністю. Але…
   Такою вона подобалася Василеві більше. Її високі вилиці, майже біла шкіра із синіми прожилками під очима, яка контрастувала з яскраво рудим волоссям, розпалювали в хлопцеві вогонь пристрасті. І якщо декілька хвилин тому він покликав сюди Мері, щоб переконати себе в тому, що зможе прожити без неї, то зараз Вася готовий був встати на коліна й просити в неї пробачення за все.
   Мері тим часом налила собі кави й, роблячи бутерброди, перелякано косилася на Васю. Той засунув руку в кишеню штанів, щоб приховати ерекцію, але рука намацала трусики дівчини. Василь захрипів і закашлявся, маскуючи стогін.
   Мері завмерла, стежачи за хлопцем, той замахав рукою з пістолетом, показуючи, що все гаразд. Дівчина повернулася до бутербродів.
   – Що думаєш про ситуацію? – не витримав Василь. Мері знизала плечима.
   – Я зовсім тобі не подобаюся? – продовжував Вася.
   Дівчина, дивуючись власній реакції, почервоніла. Він їй подобався. Подобався сильним, упевненим. Вася помітив зніяковілість Мері, і збудження новою хвилею розлилося по тілу. Він переміг! Він уперше в житті завоював дівчину! Він готовий був танцювати від радості, але тільки перекинув ногу на ногу, щоб на штанях не було помітно пагорба.
   – Пропоную втекти! Мері здригнулася.
   – Куди?
   – Куди завгодно! Залишити їх тут, а самим поїхати далеко-далеко.
   – Нас шукатимуть.
   – Можемо спалити будинок, залишивши трохи грошей у ньому, щоб усі подумали, що вони згоріли! Уся підозра впаде на Сурикова, нас не шукатимуть!
   – Але в мене є брат, мати.
   – А в мене мати й батько, – парирував Вася. – Тому я пропоную тобі подумати. Чи готова ти проміняти зустрічі з рідними раз на рік на ціле життя?
   – На ціле життя там не вистачить, – Мері подивилася на сумку із грішми.
   – Якщо розпорядитися з розумом, то вистачить. Невже ти більше заробиш за все життя?
   Мері мовчала.
   – Я не пропоную тобі гуляти до старості. Я пропоную можливість почати все заново й у нормальній країні.
   – А тобі це навіщо? У тебе ж батьки заможні, а з грішми і тут життя прекрасне.
   Він посміхнувся.
   – Мої розповіді про батьків трохи перебільшені, вони заможніші за тебе, але й вони не живуть, а лише виживають. Тому, – він замовк.
   Ерекція спала. Незважаючи на радість від симпатії Мері, він боявся її відмови. Також Вася розумів, що не зможе, як Суриков, утримувати дівчину. І якщо вона відмовиться, їм доведеться піти окремими шляхами. Він зробив усе, що міг. Йому треба її відпустити і їхати з Вадимом на Кубу, а там буде видно.
   – Я згодна, тільки в мене закордонний паспорт на квартирі.
   Вася настільки не вірив, що Мері погодиться, що навіть придумав гарну фразу, якою він шляхетно відпустить дівчину. Але вона погодилася. На кілька секунд Василь утратив не те, що здатність говорити, його мозок зробив перезавантаження. Хлопець відключився. Потім він кліпнув і просвітлів.
   – Я думаю, вони ще на нас не вийшли. Ми проберемося на квартиру, візьмемо паспорт і тоді на таксі в будь-який обласний центр. Там поїзд і все, нас не знайдуть!
   Мері посміхнулася й кивнула.
//-- * * * --//
   Вони залишилися втрьох. Віолета, Вадим і Катя. Чоловік
   і його жінки, колишня й теперішня. Віолета сиділа в кутку підвалу на стільчику, кидаючи бридливі погляди вбік парочки, що лежала на ліжку.
   Вадим гладив Катю по голові й дивився в стелю.
   – Але в будь-якій помилці завжди є позитивний досвід.
   Катерина піднімає голову й дивиться в очі хлопцеві. Віолета помічає цей погляд, і їй стає мерзотно. Вона згадала себе, таку ж наївну дурепу, яка з обожнюванням дивилася на вогники в очах коханого. Вони заражали, гіпнотизували, кликали за собою, але… Але тільки якщо ти дивилася в очі. Потім ти відводила погляд від очей, і магія розвіювалася.
   Чому вона раніше не помічала цього? Чому дозволяла маніпулювати собою? Чому була тією відданою собачкою, що треться біля ніг хазяїна? Можливо, він говорив те, що вона бажала чути? Багата дівчинка, обділена увагою батьків. І ось він із ідеєю Вільного суспільства! Звичайно, вона йому вірила. А потім прозріла! В одну мить. Подорослішала? Чи уваги потрібно було більше? А Вадим, захопившись Катею, більше не дарував тієї кількості. І от з’явився батько з ідеєю письменниці.
   І Віолета клюнула, клюнула й прозріла.
   – Навіть зараз ми багатші за них, – Вадик тикнув пальцем у двері. – Ми відсіяли сміття. Нам не потрібні слабкі духом. Ми будемо кістяком нової цивілізації!
   – Ти виберися живим спочатку звідси! Кістяк! – не витримала Віолета.
   Вадим ніяк не відреагував на випад дівчини.
   – Ми поїдемо в Непал, цю країну буддизму й справжньої волі. Це друга Куба, тільки в горах! Під самими небесами.
   – Жах! Як я раніше цього не помічала? – Віолета вскочила зі стільця.
   Катя здивовано дивилася на дівчину, на губах Вадима грала усмішка.
   – Це вона заздрить, – прокоментував він.

   – Чорта з два! Мені таке щастя, як ти, і даром не потрібне!
   – Ще зовсім недавно ти казала зворотне!
   – Дурною була, як вона! Щодо Непалу, то це королівство і там король, тому з Кубою вони зовсім не схожі. А твої казки про Суспільство це лише казки! Ти навіть не знаєш, як зберегти гроші, вас якщо не пограбують, то ви їх просто просерете за місяць і все! Ласкаво просимо додому! У систему! Ти – дурень! Дурень із манією величі!
   Віолета повернулася на стілець і фиркнула, намагаючись заспокоїтися. Катерина подивилася на хлопця, очікуючи, що він відповість, але Вадик мовчав. Катя по-іншому глянула на Віолету. Та відвернулася від ліжка.
   Катя не відсторонилася від хлопця, але недобре відчуття, яке закрадалося в неї під час учорашньої сутички нагорі, сильніше вкорінювалося в дівчині. Лідер гинув у її очах. І якщо вона нічого не знала про Непал і Кубу, то сама поведінка Вадика, його нездатність відбити таке жалюгідне обвинувачення з вуст Віолети – свідчили багато про що. А що ж буде на Кубі, коли треба буде боротися з труднощами, коли потрібно буде створювати все з нуля?
   Катерина промовчала й знову поклала голову на груди хлопця.
//-- * * * --//
   Збуджений Суриков зупинився, дістав новий телефон, який купував для спілкування з колишніми союзниками, і, дивлячись на старий телефон без сімки, набирав із того номер. З того боку слухавку довго не брали. Дуже довго. Нарешті прокурений голос прохрипів слово «так».
   – Привіт, Ваню, це Суриков тебе турбує!
   У трубці почулася метушня, немов людина схопилася на ноги, а стілець, на якому вона сиділа, задряпав кахельну підлогу. Від цього скрипу на тілі редактора з’явилися мурашки.
   – Так-так, Веніаміне Павловичу.
   – Ваню, прохання в мене до тебе є, допоможеш?
   – Усе, що в моїх силах! Я о п’ятій закінчую!
   – Ти мені саме на роботі потрібний!
   – Невже горе якесь?
   – Ваню, я під’їду й усе розповім.
   – Чекаю на вас, Веніаміне Павловичу.
   Задоволений Суриков відбив дзвінок. Така шанобливість тішила самолюбство редактора. Він сів у таксі і скомандував.
   – До центрального міського моргу! І якщо можна, швидше.
   Утомлений водій кивнув, і машина влилася в потік автомобілів. Ваня, для всіх інших Іван Володимирович, був патологоанатомом у міському морзі. І хоча чинів не мав і в начальники не ліз, але авторитет у медичних колах мав величезний. Його боялися всі. Завідувачі відділень, медсестри, хірурги, звичайні смертні. Ваня виглядав років на п’ятдесят, а скільки було насправді, ніхто не знав. Він був великим, під два метри зростом, волохатим і дуже усмішливим.
   Його усмішка на широкому обличчі в поєднанні з родом діяльності справляли моторошне враження. Суриков познайомився з Ванею, коли ховав тещу від першого шлюбу. Тоді він приїхав у морг забирати тіло, і йому назустріч вийшов цей усміхнений громило й веселим голосом побажав «доброго дня». День, звичайно, був добрим, для тих, хто знав про кепський характер тещі, яка називала Веніаміна Павловича не інакше, як «цей товстий коротун, який споганив життя моїй дівчинці», але саме місце викликало зовсім інші асоціації.
   За час паперової тяганини з тілом Суриков мав необережність бовкнути, що займає пост головного редактора одного видавництва, і вже за п’ять хвилин на трупі покійної лежав товстенний рукопис. Ваня й не думав вибачатися, він навіть не сказав «розумію, що момент не зовсім вдалий». Для нього це був вдалий момент! Він написав книгу! Автобіографічний роман, де зі знанням справи патологоанатома розповів історію одного трупа. І хоча труп був не один, а описи всіх казусів професії виявилися занадто реалістичними, але книга була нудною. На десятій сторінці, коли мозок звикав до термінів і чорного гумору, читача охоплювала сонливість. Той шок, який з’являвся спочатку від цинізму описаного, зникав, і роман перетворювався на звичайний посібник для студентів медичних училищ. Навіть до рівня інституту цей фоліант не дотягував.
   Суриков книгу прочитав і, до кінця не розуміючи, навіщо це робить, приклав чимало зусиль, щоб видати мінімальний наклад. Здається, майже всі екземпляри скупив сам Ваня. Але книга навіть після кропіткої редактури однаково викликала сонливість. Іван Володимирович дуже нею пишався та вважав себе боржником Сурикова. Редактор був не проти такого шанування, але скористатися настільки унікальними зв’язками досі якось не довелося.
   І от настав саме такий випадок.
   Ваня зустрів редактора з розпростертими обіймами. За весь той час, що вони не бачилися, патологоанатом нітрохи не змінився, йому так і залишалося п’ятдесят років, а усмішка не сходила із чисто виголеного обличчя.
   – Чаю? – запропонував Ваня.
   – Спасибі, ні, – Веніамін Павлович глянув на відчинені двері в кабінет і запитав. – Тут можна говорити?
   – Звичайно, усі пішли на обід, як повернуться, ми почуємо.
   – Я навіть не знаю, як почати, але мені потрібна твоя допомога.
   Ваня посміхався, але очі виказували заклопотаність й увагу. Він дуже хотів допомогти Сурикову й намагався не випустити жодної деталі.
   – Тільки я прошу, як би не закінчилася наша розмова, це залишиться між нами?
   Патологоанатом кивнув. Редактор набрав повні груди повітря й випалив на видиху.
   – Мені потрібен жіночий вказівний палець! Не запитуй, навіщо й для чого, але потрібно зараз!
   Суриков чекав реакції на своє прохання, але обличчя Вані, як і раніше, виражало тільки зацікавленість.
   – І? – запитав він.
   – Що і? – занервував Суриков.
   – Це все прохання?
   Редактор закивав головою.
   – Пішли тоді.
   Іван підвівся, накинув прогумований фартух, узяв з полиці інструмент, схожий більше на садові ножиці (може, це вони й були, Суриков не дуже розбирався в медичному інструменті, та й у садовому теж) і вийшов з кабінету. Ваня йшов попереду, а за ним поспішав Веніамін Павлович.
   Патологоанатом відчинив двері, оббиті нержавіючою сталлю, і вони опинилися в холодному напівтемному приміщенні чотири на чотири метри. По периметру стін стояли невисокі залізні столи, на яких без усякої нумерації й окремих холодильних камер, один на одному лежали трупи.
   Веніамін Павлович відчув, як нудота підкочує до горла.
   – Відерце біля дверей, – Ваня продовжував посміхатися.
   Редактор схопив відро, що стояло біля дверей, і його знудило. Коли напад минув, Суриков розігнувся. Іван, ніби янгол, світився в неяскравому світлі ламп.
   – Вибирай будь-який! – він широким змахом обвів кімнату.
   – Як будь-який? А родичі або ще хтось?
   – Це всі, як би тобі сказати, – він задумався, – не враховані чи що. Їх знайшли на вулиці. Ані документів, ані рідних. А якщо навіть і знайдуться, скажемо, що так і було.
   Чоловік розреготався, і його голос луною відбився від кахельних стін.
   – Мені потрібен палець, щоб був схожим на палець дівчини середньої комплекції, – Суриков боровся з нудотою.
   – Думаєш, хтось помітить такі деталі? – Ваня знову розреготався. – Що, вирішили когось розіграти?
   – Розіграти? – Суриков відчував, як блідне.
   – Ну, ми молодому одного разу в солодощі пальці з ніг накидали з десяток, ти б бачив його. Сміхота. Так іржали, що у мого напарника апендицит схопив!
   Веніамін Павлович слухав цю веселу історію, і відчував, як ворушиться волосся навіть у носі.
   – Ось молода дівка, учора привезли, стан нормальний, знайшли поруч із дорогою. Проститутка, напевно, трахнули, а потім викинули з машини на швидкості. Ось пальці. Ця рука взагалі зчесана, а на цій, – патологоанатом підняв руку трупа до світла. – А отут на вказівному шкіру зірвало, а обов’язково потрібний саме він?
   Патологоанатом повернувся до редактора, той замахав рукою, показуючи, що підійде будь-який. Ваня посміхнувся, приставив ножиці, а потім пролунав той звук. Сурикова вивернуло знову. Іван Володимирович тільки розсміявся.
   Вони повернулися в кабінет.
   – Ось! – Ваня поставив на стіл перед редактором невелику пластикову коробочку. – Тут лід і палець. Довго не носи, зараз спека, може смердіти! Вдалого розіграшу!
   Веніамін Павлович закивав, притискаючи носовичок до губ. Вони вийшли з будинку. Уже на ґанку, потискуючи руку редакторові, Ваня підморгнув і прошепотів.
   – Я ж другу книгу закінчую.
   Суриков здригнувся, притискаючи коробочку до грудей.
   – Треба, щоб ви оцінили.
   – Добре, – відповів редактор. – Як закінчиш, дзвони, почитаю.
   – Спасибі вам. І не соромтеся, я завжди радий допомогти! Хай щастить!
   Суриков спішив покинути територію моргу.
//-- * * * --//
   – Дмитре, якби не мій грішок у минулому, я б тебе давно послав! – чоловік недобре глянув на Дмитра знизу.
   Микола стояв позаду й стежив за маніпуляціями чоловіка. Вони із Дмитром приїхали у представництво «Тойота» більше двох годин тому. Їх зустрів чоловік, який зараз сидів перед монітором і намагався розшукати автомобіль.
   Зустріч виявилася трохи не такою, як її уявляв Микола. Він думав, що зараз побачить палкі обійми однополчан, потім підуть нескінченні спогади й запитання на кшталт «А про Воху знаєш?», але все сталося зовсім інакше.
   Дмитро підійшов до столу миловидної дівчини-адміністраторки й попросив покликати Сергія. За дві хвилини з непримітних дверей за спиною дівчини з’явився невисокий кремезний чоловік із тонкою борідкою й лисою головою. Він подивився на Миколу, потім перевів погляд на Дмитра й вилаявся.
   – Бляха!
   Це слово, вимовлене з серцем, луною відбилося в приміщенні салону й налякало єдиного клієнта, який вештався біля авто.
   – Віто, ці люди до мене! Ходімо.
   Сергій відійшов убік, пропускаючи Дмитра й Колю в напівтемний коридор. Потім вони увійшли в кабінет із безліччю моніторів. Боржник Дмитра демонстративно сів у крісло біля панелі моніторів і глянув на гостей. Сісти не запропонував.
   – Що треба?
   – І я радий тебе бачити, – Дмитро підтягнув до себе стілець на коліщатах і сів. – Нам потрібно розшукати одну машину по GPS.
   – Нашу?
   – «Тойота» теж.
   – Кажіть номер, – Сергій розвернувся до комп’ютера й поклав руки на клавіатуру.
   – Якби все було так просто, ми не знаємо номери.
   Сергій різко крутнув крісло й подивився на Дмитра. Його погляд не промовляв, він кричав в усе горло: «А від мене ви чого бажаєте?» Дмитро посміхнувся.
   – Ми назвемо тобі райони міста, а ти скажеш нам, чи є в них автомобілі з вашою електронікою.
   – Ви уявляєте, який це обсяг роботи?!
   – Великий, – Дмитро був незворушний.
   – Гадство!
   Сергій знову розвернувся до комп’ютера. І пошук почався.
   Минуло більше двох годин, а чоловік продовжував шукати, перериваючись кожні п’ятнадцять хвилин для лайки на адресу Дмитра.
   – Усе, братва, більше я вам нічим не допоможу! Ось! – він розвернув монітор до гостей. – У зазначених вами районах зараз три машини з нашою охоронною системою спостереження. Дві рухаються, це дві «королли», і одна стоїть – це «лендкрузер».
   Дмитро і Коля переглянулися.
   – Надрукуй нам мапу із цим «крузером».
   Сергій натиснув на кнопку, принтер виплюнув чорно-білу мапу з темною крапкою.
   – Спасибі, бувай, – Дмитро склав листок і вирушив до виходу.
   На обличчі Сергія читалося здивування, він із відкритим ротом подивився на Миколу, але той тільки знизав плечима й пішов до дверей.
   – Дмитре! – крикнув Сергій.
   Дмитро зупинився й розвернувся.
   – Ми квити, мій косяк списаний?
   – Давно списаний, не проводжай нас!
   Дмитро сміявся, виходячи з салону. Коля йшов за ним.
   – Про які косяки він говорив? – запитав хлопець.
   Дмитро зупинився й глянув на напарника. Посміхнувся.
   – Він трахнув мою сестру.
//-- * * * --//
   Ігор Вікторович довго дивився всередину невеликої коробочки, що стояла на його столі. Коробку принесли півгодини тому, і поки охорона намагалася з’ясувати, чи є там бомба, Соломахін сам розкрив посилку. Камери зовнішнього спостереження зафіксували хлопчика, що підкинув посилку під ворота будинку. Малий подзвонив і, посміхнувшись у камеру, утік.
   Охорона довго вирішувала, хто піде до воріт. Потім її принесли в будинок, а потім терпець Соломахіна урвався. І ось він дивився всередину й намагався вгамувати тремтіння.
   За час своєї трудової діяльності він бачив і не таке, і будь-який інший відрізаний палець не викликав би в нього нічого, крім відрази. Йому б навіть не зіпсували апетит, показавши таке під час обіду, але зараз…
   У коробці лежав жіночий палець, палець його дочки. У першу секунду Соломахіна охопив жар, потім він страшенно змерз. Перед очима з’явився образ Віолети із блідим обличчям та скривавленою долонею. Потім у вухах Ігоря Вікторовича задзвенів голос дружини. Саме задзвенів, перекочуючись від вуха до вуха. Вона кричала, що в усьому винен він! Чоловік здригнувся, розтер долонями щоки.
   – От розтуди ж твою… – зашепотів Соломахін.
   Ситуація вийшла з-під контролю. Він знову подивився в коробку й цього разу, крім пальця, помітив складений учетверо шматок паперу. Записка лежала у файлі, щоб лід не намочив папір. Чоловік розгорнув лист:
   «Ми дуже незадоволені вашою поведінкою! Якісь дивні люди з’являються там, де не треба! Ми не вимагаємо викупу, але не треба нам заважати, якщо, звичайно, бажаєте побачити свою дочку живою! Через день чи два ми зникнемо, а потім надішлемо вам смс, де вкажемо місце перебування Віолети. Будьте розсудливі! Вирішіть, що вам дорожче – ваша репутація чи дочка? Ви програли, тому заспокойтеся й відкличте людей».
   Надрукований текст танцював перед очима Соломахіна. Він заричав і відкинув папір. Заходив навколо стола, вийшов у коридор і крикнув на весь будинок.
   – Сашко!
   Знизу почулися кроки, а Ігор Вікторович повернувся в кабінет. Новоспечений начальник охорони поспішав. Кар’єра починалася не зовсім вдало.
   – Так, – Сашко вбіг у кабінет.
   – Знайшли Дмитра?
   – Ні.
   Тільки тепер Соломахін подивився на хлопця.
   – Так шукай! – закричав бос.
   Вени на його шиї здулися, а обличчя стало червоним.
   – Чи тобі набридла твоя посада? Або жити тобі набридло? Ти мені Дмитра з-під землі дістань, якщо треба, я сам тебе туди закопаю, щоб шукати легше було! Чого мовчиш?
   Хлопець ковтнув.
   – Він професіонал, його важко буде спіймати, адже він знає, як і де ми його шукатимемо!
   – Так стань професіоналом краще за нього! Чи як ти хотів? Знайди мені його, чуєш?! Або Сурикова знайди! Або дочку мою знайди!
   Сашко кивнув. Соломахін махнув рукою, показуючи, що розмова закінчена.
   Як тільки новий начальник охорони залишив кабінет, Ігор Вікторович подивився на свої долоні, ті тремтіли. Він дуже рідко кричав і вважав це слабкістю. Соломахін любив фільми про мафіозі й намагався в житті наслідувати їм. Говорив неголосно з паузами, щоб кожне слово цвяхом убивалося в голову співрозмовника. Він любив змушувати людину нервувати. А зараз він кричав. Дочка зробила його слабким. Він важко зітхнув і сховав обличчя в долоні.
//-- * * * --//
   – Тут зупини! – сказав Дмитро водієві.
   Той слухняно зупинив машину біля в’їзду на дачні ділянки. Дмитро простягнув гроші й виліз, Коля пішов за ним.
   – Вас зачекати? – шофер перераховував щедрі чайові й визирав у вікно.
   – Почекай трохи, можливо, з’їздимо в інше місце, – Дмитро розгорнув аркуш, роздрукований Сергієм, і намагався зорієнтуватися на місцевості.
   Таксист кивнув і увімкнув радіо з шансоном. Коля підійшов до карти й заглянув через плече Дмитра.
   – Ось цей будинок, а ми от! – тикнув пальцем хлопець.
   Дмитро здивовано подивився на Миколу й рушив по дорозі вбік крапки, що позначала ймовірний автомобіль редактора.
   Машина знаходилася в тому ж місці, що й на карті. Автомобіль стояв біля високого паркана й виглядав ніби кинутий кінь, що загубив свого вершника. Дмитро взявся руками за край паркана, підтягся й заглянув у двір.
   – І де нам його шукати? – Дмитро зістрибнув на землю.
   – А це не його ділянка?
   – Там зразково-показовий город із грядками й доглянутими деревами. Ти уявляєш собі цього гладкого, що просапує грядки?
   Микола знизав плечима.
   – От і я не уявляю! – Дмитро озирнувся, намагаючись побачити хоч одну живу людину.
   Дачне селище було схоже на вимерле місто. Справа наближалася до осені. Усі садівники-аматори, або їхня основна маса, перебували на роботі в офісах і на заводах.
   – Ми тиждень можемо нишпорити тут і не з’ясуємо, де будинок Сурикова, – Дмитро закипав.
   – Може, знайдемо голову цього товариства, а у нього, напевно, повинна бути книга із записами про кожного дачника, – Коля обіперся на машину й колупав носком черевика курну землю.
   – Так вони тут усі ніби вимерли, ні охорони, ні голови!
   – Тоді давай розділимося й почнемо заходити в кожний двір, може, когось і зустрінемо.
   Дмитро знизав плечима.
   – Я по цій вулиці піду, а ти тоді виходь на наступну, і зустрінемося з іншого боку.
   Коля кивнув, вийшов із вулиці, де стояв автомобіль Сурикова, й рушив углиб селища. Дмитро пройшов ще одне подвір’я й раптом збагнув дещо. Колі потрібно йти не на наступну вулицю дачних ділянок, а через одну, тоді вони швидше перевірять усе селище й не будуть ходити по шляху один одного. Із цими думками він поспішив за хлопцем.
   Микола тим часом підходив до повороту в друге відгалуження з головної дороги до дачних ділянок. Йому назустріч вийшли хлопець із дівчиною. Високий товстий незнайомець ніс спортивну сумку на плечі, а волосся дівчини було неприродно рудого кольору. Парочка підозріло глянула на Колю, а той намагався згадати, де зустрічав обличчя цих людей.
   – Вибачте, – Микола рушив до молодих людей. – Я людину одну шукаю, домовилися про продаж дачі, а я заблукав.
   – Ми не місцеві, – затараторила дівчина. – Ми самі тут у гостях, ось ідемо до зупинки автобуса.
   Колю здивувало, як напружився хлопець із сумкою. Напруга відчувалася фізично, проступаючи в кожному жесті незнайомця. Парочка минула Колю й прискорила крок. І тут Микола згадав. Він бачив цих людей разом із високим світловолосим хлопцем на нагородженні літературного конкурсу.
   – Почекайте! Ви хіба не друзі Вадима? – крикнув Коля.
   Парочка здригнулася, але не зупинилася. Микола майже побіг, намагаючись наздогнати молодих людей. Коли до товстого хлопця залишалося не більше двох метрів, той різко зупинився й розвернувся обличчям до переслідувача. Микола спробував загальмувати, але холодне вічко пістолета вперлося в його чоло.
   – Якого чорта тобі треба? – прошипіла дівчина.
   – Я… – Коля відчув, як страх втяг мошонку в тіло. – Я… Вибачте! Я тільки хочу знайти Сурикова.
   Він не знав, чи відоме цим людям прізвище редактора, але пістолет блокував логіку повністю. А ще він чудово збагачував фантазію стосовно того, як виглядатиме труп Миколи. Хлопець майже бачив, як лежить у дорожній пилюці з простріленою головою. Кров і шматочки мозку зберуть пил у круглі кульки бруду, які блищатимуть у променях сонця. Коля розкине руки, а одна з його ніг неприродно вивернеться при падінні, тому що вмираючий мозок до останньої секунди намагатиметься зберегти рівновагу. Його знайдуть дачники. Огрядні тітки з порожніми цеберками, які приїхали вечірнім автобусом на свої ділянки. Спочатку вони здивуються тілу, що лежить на дорозі, і подумають, що це місцевий п’яниця не дійшов додому. Вони сприйматимуть кров Миколи за блювоту, адже кров у пилюці майже не відрізняється від води, але потім вони побачать дірку в голові хлопця й ці маленькі шматочки мозку, і тоді хтось із них закричить. Вона кричатиме, а тіло Миколи так і лежатиме на дорозі.
   Жінка зірве голос, а потім зрозуміє, що як би вона не кричала, труп нікуди не зникне. Тоді вона дістане старий мобільник, подарований їй онуком. Тітка відведе руку з телефоном якнайдалі від очей, намагаючись зі своєю віковою далекозорістю набрати потрібний номер. А потім приїдуть менти.
   Ті приїдуть через годину, не раніше…
   – Ти, виродку, чого мовчиш? – Пістолет стукнув Миколу в чоло, і той здригнувся.
   Фантазія зникла, залишився лише страх і жаль про те, що він перед поїздкою не сходив у туалет.
   – Хто тебе послав? – кричала Мері.
   – Я… мене…
   І тут за спиною Васі з’явився Дмитро. Він виник із нізвідки. Він не крався по дорозі, не вистрибував із кущів, він раптом з’явився за товстим хлопцем. Від цієї фантастичної появи подив в очах Миколи взяв гору над страхом. Це помітив і Василь, але озирнутися не встиг. Дмитро вдарив рукояттю пістолета в потилицю Васі, і той звалився до ніг Колі.
   Мері скрикнула, але подиву в її голосі було більше, ніж переляку.
   – Дмитре?! – запитала дівчина.
   – Машко, туди ж твою!.. – вилаявся брат.
//-- * * * --//
   Суриков здригнувся. Новий телефон, що лежав на ліжку тихо вібрував. Чоловік узяв трубку й витріщився на екран. Той світився номером однієї з сім-карт, придбаних для колишніх компаньйонів.
   Веніамін Павлович розумів, що це його промах. Він користувався потенційно небезпечним стартовим пакетом, сподіваючись на те, що про його існування ніхто не знає. А якщо Соломахін першим знайшов Васю й Вадима? Чоловік посміхнувся й замотав головою. Ні! Цього не може бути! Вони в надійному місці, і якщо не поводитимуться, як ідіоти, то їх ніхто не знайде… А якщо вони? Редактор важко ковтнув.
   Потрібно відбити дзвінок, дістати сім-карту знищити її. Потім змінити готель і тільки тоді подзвонити Соломахіну. Вистачить ігор, потрібно закінчувати. Палець ліг на кнопку відбою, але цікавість не дозволяла скинути виклик.
   – Алло? – запитав Суриков, притискаючи телефон до вуха.
   – А це було необережно з вашого боку.
   Спочатку Веніамін Павлович не впізнав голос. Той не належав ні Васі, не Вадикові, ні жодній із дівчат. Добре було й те, що він не належав і Соломахіну з Дмитром. А потім, коли перший переляк пройшов, редактор зрозумів, хто з ним говорить.
   – Звідки в тебе цей номер?
   Коля хмикнув.
   – А уявіть, що це не я, а Соломахін знайшов цей телефон. І вже зараз вас знайшли по супутнику, і кілька кремезних хлопців піднімаються сходами.
   Суриков підхопився, не відпускаючи телефон, забігав по номеру. Однією рукою збирав речі та запихав їх у сумку. Оглядівся, застібнув блискавки.
   – Метушня? – поцікавився голос.
   – Якого хріна тобі треба? І звідки в тебе цей номер?
   – Я знаю, що тобі потрібний мертвий Дмитро й жива Мері, усе це в мене є.
   Суриков здригнувся й переклав телефон на інше вухо.
   – Звідки?
   – Звідти! – Металом пролунали слова Колі. – Ти ідіот! Ми засікли твою кинуту машину, після того, як ти зажадав від Соломахіна життя Дмитра. Так. Я й про це знаю! Ми із Дмитром були компаньйонами, але потім і в нас виникли розбіжності. Я виявився моторнішим, запитання ще будуть?
   – Ти хочеш, щоб я повірив, що забитий літератор моторніший начальника охорони? – Веніамін Павлович реготнув.
   – Я зрозумів, тебе моя пропозиція не цікавить, я дзвоню Соломахіну.
   – Стій-стій, – не витримав редактор. – Де ти?
   – Ага, може, мені відразу замовити собі місце на кладовищі?
   – Добре, де Віолета?
   – Віолета у тебе на дачі, разом із Вадимом і Васею у підвалі, де ми їх і залишили.
   – Чого ти бажаєш?
   – Грошей. Десять тисяч доларів.
   – Що? – завив Суриков. – Та за такі гроші я в десять разів кращу шльондру дістану, а не буду возитися з тією шваброю.
   – Тоді хай щастить і я дзвоню Соломахіну.
   – Та зачекай ти! – викрикнув редактор і вилаявся, його знову піймали на брехні. – Добре! Давай обговоримо наші дії! Як ти собі уявляєш наше співробітництво?
   – Ми зустрічаємося, я передаю тобі Дмитра й Мері, ти мені гроші, ми роз’їжджаємося, і коли будемо дуже далеко, дзвонимо Соломахіну й говоримо, де його дочка!
   – Але для тебе це вигідніше, ніж для мене! Давай так, після обміну ти зникнеш, а я сам вирішу, коли говорити Соломахіну про його дочку.
   – Мені однаково.
   – Тоді слухай, як усе відбудеться. Ти візьмеш ноутбук і модем для бездротового Інтернету Потім ти сідаєш у машину…
   – Я не вмію водити, – відрізав Коля.
   – Що? Як? Але всі вміють водити?! Чорт!
   У трубці зависла тиша, редактор придумував новий план.
   – Добре, – Суриков заговорив знову. – Даю тобі дві години на все про все! Я тобі подзвоню, і ти через камеру покажеш мені мертвого Дмитра й живу Мері, а потім я скажу, що робити далі.
   Веніамін Павлович завершив дзвінок. Поворот подій був несподіваним, але завдання спрощувалося. Боротися з Соломахіним або його начальником охорони було набагато складніше, ніж зі звичайним хлопцем, що тільки й уміє, як писати оповідання. Суриков сам був таким ботаніком, поки не зрозумів, що доля подібних – недоїдки й мізерна зарплатня. Веніамін Павлович уважав себе акулою. І він готовий був проковтнути маленьку рибку – Миколу. Він уже одного разу проковтнув його, кинувши з непоганим романом, але зараз він проковтне його по-справжньому.
   Суриков нахилився до сумки й підтяг її до ніг. Засунув руку на саме дно й дістав невеликий револьвер – подарунок на якусь річницю. Пістолет можна було назвати дамським – невеликий, із коротким стволом та ручкою, інкрустованою кристалами Сваровськи.
   Пістолет, незважаючи на дамський вигляд, був справжнім. Суриков навіть стріляв із нього по банках і показував непогані результати. Редактор задумався над тим, наскільки складніше буде натиснути на курок, коли по той бік прицілу буде не банка пива, а людина, але глянувши на сумку, набиту грішми, і згадавши про Мері, зрозумів, що зробить це.
//-- * * * --//
   – Що робитимеш далі? – Соломахін уважно стежив за Миколою.
   Хлопець прибрав телефон від вуха й замислився. Потім подивився на Ігоря Вікторовича, перевів погляд на Віолету й закінчив свій огляд Дмитром, який обіймав сестру. Вони із Дмитром розіграли нову партію. Вони диктували умови Соломахіну.
   Після того, як Дмитро вдарив Василя, вони повернулися на дачу до Сурикова. І Коля, здивувавши навіть себе, оголосив новий план. План, який задовольняв усіх. Він запропонував компенсацію моральних збитків. Собі за книгу, а Дмитру за втрачену роботу.
   Віолета не бачила Миколу й начальника охорони до останнього моменту. Хлопці змусили Васю вивести з підвалу Вадима й Катю. Ті дуже здивувалися появі Миколи й Дмитра. Невдачливому засновнику Суспільства вільних людей і його першій леді дали тридцять тисяч доларів і три години, щоб вони залишили країну. Налякана парочка питань не ставила й дуже швидко зникла. Із Васею все виявилося складніше. Вони з Мері дивилися одне на одного телячими очима й повторювали, що тепер будуть разом. Дмитро психував і майже зірвався, але Микола запропонував компроміс. Василь був відправлений на Коліну квартиру й повинен був чекати подальших вказівок. І вже тоді почався театр. Микола із Дмитром відчинили двері підвалу й побачили дочку Соломахіна. Версія для неї й тата була такою, що хлопцям вдалося відбити сестру Дмитра, а двоє викрадачів, товста блондинка й високий худий хлопець, зникли на автомобілі. Мері підтвердила слова брата, додавши, що між Васею й Вадимом виникли серйозні розбіжності, і цього разу переміг засновник Суспільства, а Василь пішов набагато раніше. Віолета сама дзвонила батькові, і він прибув на місце менше ніж за півгодини.
   – Що ви мені пропонуєте? – запитав Соломахін, коли Дмитро змалював події останніх днів.
   – Покарати Сурикова, – подав голос Микола.
   Чоловік і дочка здивовано глянули на хлопця, що досі лише мовчав. Із моменту їхньої останньої зустрічі Микола змінився – схуд і виглядав стомленим.
   – А вам це навіщо? – запитав Соломахін.
   – Він кинув мене з книгою, Дмитра він підставив, ми компенсуємо це грішми Сурикова, ви ж повернете своє й будете морально задоволені!
   – А де інші? – посміхнувся Соломахін.
   Микола посміхнувся.
   – Вони бажали полетіти на Кубу! Я думаю, що вам неважко буде їх розшукати.
   – І розшукаю, – спокійно відповів Ігор Вікторович. – У кого з них гроші?
   Микола знизав плечима.
   – Може, вони їх розділили.
   Соломахін зміряв чоловіків поглядом і кивнув.
   – Який подальший план?
   Тепер, коли розмова з редактором відбулася, усі присутні бажали дізнатися деталі.
   – Мені потрібно все, що він сказав! Далі ми діємо за його планом і намагаємося бути на крок попереду.
   – Це як? – Соломахін напружився.
   – Я припускаю, що після демонстрації через «Скайп» мертвого Дмитра він скаже мені взяти таксі і їхати кудись із Мері. Звідти він почне стежити за нами, перевіряючи, чи є за нами хвіст. Він назве дві-три координати, а може, буде давати вказівки щодо місць призначення в реальному часі. Коли він переконається, що ми одні, він укаже місце обміну.
   Соломахін питально глянув на свого колишнього начальника охорони, Дмитро тільки знизав плечима. Усе, що сказав Микола, було логічним.
   – Звідки ти все це знаєш? – перебив Соломахін. Коля посміхнувся.
   – Я письменник. Я б зробив саме так.
   – Далі.
   – А далі гроші мені він не віддасть. Він намагатиметься вбити мене, і отут мені потрібна ваша допомога. Поки він буде ганяти нас по місту, користі від ваших людей мало. Суриков розумний, тому, можливо, ми поміняємо машини не один раз, і буде перевірка на «жучки». Але ми можемо його вирахувати.
   Усі напружилися.
   – Це як вирахувати?
   – Дуже просто, куди можна відвезти нас, щоб убити? – Коля посміхався.
   – Місць багато в місті й на околицях, – парирував Соломахін.
   – Куди б відвезли ви? – Очі Миколи звузилися.
   Ігор Вікторович відкрив рот, щоб відповісти, але хлопець приклав палець до губ.
   – Приміщення старого електрозаводу, – Коля дивився в очі Соломахіна й отримував насолоду від того, як змінюється погляд чоловіка.
   Усі здивовано глянули на Ігоря Вікторовича, той зобразив посмішку, але його блідість говорила сама за себе, Коля вгадав.
   – Це якийсь трюк?
   – Це робота мозку. Наскільки мені відомо, ви живете в тихому районі нашого міста. Це навіть передмістя. Дорога до вашого будинку йде повз старий завод. Він занедбаний і розташований далеко від житлових будинків. Там покрали все, що можна, залишивши голу коробку будинку й величезний пустир навколо. Це ідеальне місце для того, щоб убити людину без свідків і сховати труп.
   Соломахін відкрив рот, щоб заперечити, але Коля зупинив його, піднявши вказівний палець.
   – Але в місті ще з десяток таких місць, у які дуже-дуже рідко заходять сторонні. Ви це хотіли сказати? – продовжував хлопець. – І знову «але». Ви самі тому доказ. Ваш мозок, отримавши завдання визначитися з місцем, видав «завод», тому що протягом декількох років ви проїжджаєте повз нього. І, напевно, вашу голову не раз відвідувала думка про те, що якщо там когось уб’ють, то знайти людину буде нереально. І от цей завод засів у вашій голові настільки глибоко, що ви навіть не думали про інше місце. Усе зійшлося! Потрібне місце – є завод!
   – І?
   – Суриков живе в центрі міста! Він відпочиває в барах, а якщо виїжджає з міста, то тільки літаком. У нього є ось ця дача. До неї веде дорога з міста, по якій він їздив останнім часом. І що є на ній?
   – Стара ферма! – підсумував Дмитро.
   – Так! – не встиг із відповіддю Соломахін.
   – Але це все припущення, а якщо він поїде в інше місце? – не витримала Віолета.
   Соломахін примружився, питання дочки не було позбавлено логіки.
   – Запропонуй варіант краще! Це ризик, але я думаю, що все буде саме так.
   – І що далі? – Соломахіна задовольнила відповідь.
   – А далі ви не дасте мене вбити, а гроші ми ділимо із Дмитром.
   Ігор Вікторович подивився на колишнього начальника охорони.
   – Я так зрозумів, ти до мене не повернешся? – посміхнувся Соломахін.
   Дмитро тільки похитав головою.
   – І це справедливо, – погодився той. – Тоді починаємо. Мій готель у вашому розпорядженні. Я буду постійно поруч, тому без фокусів.
   Соломахін подивився на Дмитра й Колю, ті кивнули. Чоловік узяв дочку під руку, і вони першими вийшли з будинку. За ними йшла Мері та охорона Ігоря Вікторовича, Дмитро й Микола йшли останніми.
   – Ті гроші, які ми забрали у Васі, ти сховав?
   Дмитро здригнувся від несподіваного питання Колі й кивнув. Охоронець, який йшов попереду, не почув запитання.
   – Соломахін не віддасть нам гроші Сурикова, – шепотів Микола.
   – Я знаю, – відповідав Дмитро. – Але ми на це й розраховували.
   – Усе буде трохи не так, як я розповів…
   Коля не встиг домовити, як Дмитро переляканими очима подивився на новоспеченого напарника.
   – Дивися вперед і запам’ятовуй.
   Вони вийшли у двір, Коля присів зав’язувати шнурки.
   – Буде перевірка! – шепотів хлопець. – Суриков вимагатиме довести, що ти мертвий. Швидше за все, він скаже тикнути тебе чимось гострим. Я тикну тобі в ногу.
   Коля глянув на напарника, і побачене йому сподобалося. В очах Дмитра не було переляку. Ясність і рішучість іти до кінця.
   – Це добре, що ти так налаштований. Ідемо.
   Останній охоронець зупинився, очікуючи, поки чоловіки залишать двір. До машин було метрів п’ятдесят, тому в Миколи був час. Вони вийшли за ворота, прискорили крок, щоб відірватися від людини Соломахіна.
   – Він не повезе нас на ферму! – прошепотів Микола.
   Дмитро спіткнувся й зусиллям волі змусив себе не обернутися.
   – Після того, як ми вийдемо з номера готелю, тебе повезуть у лікарню. У лікарню ти також не їдеш. Ти виходиш із карети «швидкої», після того, як усі побачать, що тебе занесли всередину. Ти береш машину і їдеш сюди, тільки проїжджаєш ферму. Ми зараз будемо вертатися в місто, і ти побачиш у метрах ста від траси за кущами дикої шипшини з лівого боку кут цегельного будинку. Це колишня підстанція. Село, для якого вона працювала, вимерло, а для дачного селища побудували нову. Тож Суриков не стане нас везти на ферму. До неї іноді приїжджають рибалки копати хробаків, я думаю, редактор знає про це, бо бачив, як туди часто звертають машини. Йому не потрібні свідки, та й ферма занадто велика. Він привезе нас на підстанцію. Я був там у дитинстві, ми гралися у війну. Там два входи. Один із дороги, а другий виходить у поле. Ти сховаєш машину й повернешся. Я давно там не був і думаю, що кущі шипшини розрослися. Ти сядеш там, де вони закінчуються й починається ліс. Суриков не стане лізти в колючі зарості й вибіжить на тебе. Далі твоя черга. Потрібно зробити так, немов він перечепився за корінь, упав і знепритомнів. Суриков вирішив тікати далеко, тому в нього буде багато грошей. Значно більше за десять тисяч.
   – Але чому він буде бігти на мене?
   – Це вже мої проблеми, – Микола посміхнувся.
   – А? – перебив Дмитро.
   – Коли він прийде до тями, йому не повірять. Подумають, що він сховав гроші і хоче все звернути на нас. На тебе не подумають, адже тебе відвезе «швидка»! Тому після того, як закінчиш і сховаєш гроші, вертайся в лікарню.
   – Не боїшся, що якщо все вийде, то я не повернуся?
   – У гіршому випадку я залишуся без грошей, але я жив якось і без них. А ти пам’ятай, що я все про тебе розповім і твоя сестра залишається з Соломахіним. Тому вибір за тобою. А тепер головне – будь мертвим перед камерою.
   – Буду мертвішим за всіх мертвих.
   Вони підійшли до машини охорони. Першою в салон на переднє сидіння сіла Мері, Дмитро вліз на заднє. І раптом Микола здригнувся. Поруч стояла Мила, вона, як і раніше, була у своєму сарафані, на губах застигла посмішка.
   – Привіт, – вона закусила нижню губу Коля з переляканим обличчям завертів головою, але всі були дуже зайняті, сідаючи в автомобіль. Хлопець замружився, труснув головою, але дівчина не зникала. Микола насупився й уліз у салон. Спробував причинити дверцята, але Мила притримала їх рукою. Утиснулася всередину.
   – Грубіян! – реготнула вона. – Посунься.
   Коля розгубився. Він розумів, що те, що зараз відбувається, нереально, але дівчина була тут. Йому нічого не залишалося, як сісти на середину сидіння. Дмитро здивовано глянув на хлопця, який притискався до нього плечем, адже місце біля дверцят було порожнім. Чоловік вирішив, що хлопець сів так близько, щоб під час руху щось йому сказати, і відвернувся до вікна.
   – Знаєш, чому я тут?
   Коля перелякано стежив за іншими пасажирами автомобіля, але всі займалися своїми справами. Ніхто не бачив дівчину.
   – Мовчиш? Так? – закусила губи Мила. – Ну, добре, я не гордовита, скажу й так.
   Вона зробила паузу, заглядаючи в Миколине обличчя. Машина рушила. Іномарка неспішно котилася вузькою дорогою селища, тримаючись за двома головними машинами кортежу.
   – Ти дещо забув! – не відставала Мила. – Ти все продумав, усе вирішив, але ти побоявся сказати головне, ти не захотів відкриття всіх карт. І тому я отут. Ти повинен зараз же сказати Соломахіну, що не братимеш участь у цій авантюрі, поки вони не гарантують тобі, що твоє ім’я з’явиться на обкладинці. Вони повинні визнати факт обману.
   Машини вибралися на трасу й тепер набирали швидкість, дачне селище залишалося за спиною. Коля різко розвернувся до дівчини. Та лукаво посміхалася, говорячи своїм виглядом, що вона від нього не відстане, поки не отримає свого.
   – Так ти скажеш йому?
   Микола важко засопів, ніздрі хлопця роздулися. Дмитро стривожено глянув на хлопця, тієї миті він побачив будинок, про який говорив Коля. Зараз той був ліворуч від машини. Усе виглядало так, як і розповідав Микола. Невелику цегельну будку розподільної підстанції було майже не видно з дороги. Вона стояла на віддалі, у заростях кущів дикої шипшини. За будівлею метрів через сто починалася стіна лісу. До будки вела ґрунтова дорога з високою травою, уздовж якої також розкинулися зарості колючого чагарника. Наскільки далеко йшла дорога й де вона обривалася – Дмитро не зміг побачити. Тепер головне, щоб припущення Миколи справдилися, і Суриков привіз їх саме сюди.
   Кортеж під’їжджав до залізничного переїзду. Водій зупинився під знаком.
   – Добре, запам’ятай, що я тобі сказала, – Мила подарувала Колі посмішку й відчинила дверцята. – Я тут вийду.
   Вона вистрибнула з машини, залишивши дверцята відчиненими. Микола здригнувся й піймав себе на тому, що нахилений до дверцят і тримає їх за ручку. Хлопець глянув у дзеркало заднього виду і зустрівся зі здивованим поглядом водія.
   – Здалося, що погано причинив, – посміхнувся Микола й відсунувся від Дмитра на місце Мили, сидіння було прохолодним.
//-- * * * --//
   У номері готелю було спекотно. Незважаючи на працюючий кондиціонер і вересень за вікном, у всіх на обличчях блищали крапельки поту. Спеціаліст Соломахіна закінчив налаштовувати Інтернет і з переляком в очах чекав подальших вказівок боса. Дмитра поклали на підлогу, й особистий гример Ігоря Вікторовича закінчувала наносити грим. Гримером виявилася жінка років п’ятдесяти, яка все життя присвятила роботі на місцевому телебаченні, а тепер була у штаті шановної людини. Ті нечасті виступи Соломахіна перед камерами, коли той потребував послуги гримера, з лишком перекривали місячний заробіток у телекомпанії, тож вона не зволікала з прибуттям.
   Спочатку гример довго не могла зрозуміти, що від неї хочуть, і тільки кліпала, переводячи погляд із Соломахіна на Дмитра.
   – Ви в дитячих святах брали участь? – не витримав Коля.
   Жінка подивилася на хлопця й закивала головою.
   – Звичайно, навіть на таких, які були для дітей держапарату, – гордо вимовила гример.
   – Бабу-Ягу гримували?
   – І не один раз!
   – Треба щось подібне, синюватий відтінок обличчя і гематому на оці, яка починається на скроні. Було б супер, якби намалювали кров! Баба-Яга потрапила в аварію на ступі!
   Гример реготнула й закивала головою.
   – Так! – спохватився Коля. – Ви краще знаєте, як потрібно його покласти, щоб він лежав у тіні й від денного світла, й від лампочки!
   Дмитро, не розуміючи, подивився на хлопця.
   – Суриков може попросити увімкнути світло, треба, щоб усе виглядало правдоподібно.
   Коля повернувся на свій диван під оцінюючим поглядом Соломахіна; Віолета, яка не відходила від батька, із легким замилуванням стежила за хлопцем.
   Увімкнули світло, розкрили штори, знайшли затінене місце, поклали Дмитра, гример приступила до роботи. До призначеного часу залишалося менше п’ятнадцяти хвилин. Усіх зайвих вилучили з кімнати, залишилися Соломахін, Дмитро, який лежав на підлозі, Віолета й Мері, що сиділа поряд із Миколою на дивані. Останній устав і пройшовся по кімнаті, імітуючи бійку, перекидав стільці, зняв картину, скинув графин із водою.
   – Розітри очі, – звернувся Микола до Мері. – Ти плакала, у тебе вбили брата.
   Та слухняно почала терти очі. Коля дістав наручники й застебнув на руках дівчини.
   – Ми будемо в сусідній кімнаті, – промовив Соломахін, спостерігаючи за діями хлопця. – Камери й мікрофони встановлені, ми вас бачимо й чуємо, тому без фокусів. Усе?
   Коля подивився на Дмитра, на його білу футболку й блакитні джинси.
   – Штани йому чорні дайте й чорну футболку.
   Усі здивовано подивилися на хлопця.
   – Навіщо? – напружився Дмитро.
   – Я потім поясню, – думками Коля був десь далеко.
   Знайшли темний одяг. Дмитро переодягся й знову зайняв своє місце.
   – Тепер усе! – посміхнувся Микола.
   Соломахін ще раз зміряв поглядом хлопця й направився до виходу, за ним ішла Віолета.
   Дзвінок пролунав за п’ять хвилин до призначеного часу.
   – Так, – Коля підніс трубку до вуха.
   – Готовий?
   – Так.
   – Сподіваюся, логін у «Скайпі» є?
   – Є.
   – Тоді, заходь і додай surik59, – диктував Суриков.
   Микола виконав, на екрані з’явилося задоволене обличчя редактора. Він сидів у машині, судячи з інтер’єру, у якихось старих «жигулях». Коля спробував визначити, де знаходиться автомобіль, але камера показувала тільки обличчя чоловіка й дах автомобіля.
   – Покажи мені спочатку Мері.
   Коля розвернув ноутбук до дівчини. У віддзеркаленні було видно, що редактор махає рукою.
   – Та пішов ти, – Мері скрутила «фак» у камеру, Суриков тільки розсміявся.
   – А тепер Дмитра.
   Коля розвернув ноутбук до тіла. Дмитро ідеально виконував роль трупа. Відкритий рот, вивернута голова, заплющені очі й повна нерухомість.
   – Піднеси камеру до нього, – командував редактор.
   Коля корився, але намагався загороджувати сонячне світло з вікна.
   – Увімкни світло, – нервував Веніамін Павлович.
   Коля відійшов до вимикача й увімкнув світло. У сусідній кімнаті, спостерігаючи за цим на моніторі, Соломахін витер піт. Микола його лякав. Лякав не своєю лохівською зовнішністю, а мисленням. Чому цей юнак із такими здібностями залишався ніким, для Соломахіна було незрозуміло. Звичайно, для нього, такої солідної й впливової людини, Коля не був загрозою, але… А якщо про хлопця дізнаються конкуренти? Люди, у яких є влада й сила, щоб підкріпити Миколині ідеї, тоді… Соломахін важко зітхнув і послабив вузол краватки.
   «Коли все закінчиться, якщо закінчиться, – думав Ігор Вікторович. – Не можна дозволити цьому письменникові залишатися без догляду. Його потрібно або купити, або прибрати, а ще краще вичавити з нього максимум і потім прибрати. Так!» Соломахін посміхнувся. Він – як і раніше – Соломахін, і все тримає під контролем.
   Тим часом у номері Коля повернувся до Дмитра.
   – Удар його, і якомога сильніше! – вимагав Суриков.
   Коля вдарив носком кросівка в ногу Дмитра. Реакції не було, хлопець на мить навіть засумнівався в тому, що чоловік на підлозі живий. Відчуття були таким, ніби б’єш мішок із картоплею.
   – Під ребра бий, і сильніше!
   Коля вдарив знову, ніякої реакції.
   – Сильніше!!! – Кричав ноутбук голосом редактора.
   – Чуєш ти, тренере футбольної збірної! Тобі треба, приїдь і бий! – не витримав Коля, бічним зором він побачив, як посміхнулася Мері.
   – Е! Ні! – розлютився редактор. – Так справа не піде. Діставай ніж!
   Коля розвернув камеру до себе.
   – У мене немає ножа!
   – Твою матір! – верещав Суриков. – Вивертай кишені його і свої.
   Микола знову поставив ноутбук і заліз у кишені чужих штанів на Дмитрові.
   – Давай вивертай! – кричав редактор.
   На підлогу із глухим звуком випав маленький ніж-брелок.
   – Чудово, – радів Веніамін Павлович. – Тепер тикни його ножем.
   Микола бічним зором помітив, як знітилася Мері. У сусідньому номері на чолі Соломахіна виступили нові краплі поту. Зараз він навіть злякався. Злякався не за Дмитра, а за те, що той скрикне, і Суриков це побачить. Побачить, відключить зв’язок і зникне. А значить, і зв’язок із папкою перерветься. А це клопоти, страшенні клопоти.
   Коля сидів, стискаючи ніж у руці, і намагався знайти вихід.
   – Агов! Друже! Чого замріявся? – реготнув редактор. – Що, відбивні ніколи не робив?
   Коля глянув у камеру, і Веніамін Павлович замовк на півслові. Посмішка зійшла з його обличчя.
   – Давай, коли цю свиню, – роздратовано прошипів редактор.
   Коля підсунувся до ноги Дмитра й приклав ніж до холоші.
   – Е-е-е! – закричав Суриков. – У пузо йому коли!
   Микола підняв голову на Мері, та широко розплющеними очима дивилася на хлопця й хитала головою. Коля поклав руку на Дмитрів живіт. Удаючи, що сідає зручніше, Коля опустив руку нижче й намацав легкий жирок на боці чоловіка. Тепер головне вдарити по дотичній, щоб ніж не зачепив важливі органи й потрапив у жирові складки. Тоді й крові буде не багато, адже у трупів кров не біжить, як у живих. Це знає й Суриков.
   – Ну! – метушився редактор.
   Коля відвів руку й ударив, ніж черкнув палець хлопцеві й по дотичній увійшов у напарника. Реакції з боку Дмитра не було, навіть повіки не здригнулися.
   – Покажи! – кричав Суриков.
   Коля поправив камеру, ніж стирчав у тілі.
   – Ти що, порізався?
   – Так!
   – Ідіот! – реготав Суриков. – Покрути ніж.
   Коля глянув у камеру, редактор, піймавши його погляд, тільки посміхнувся.
   – Крути-крути.
   Микола взявся за ручку ножа й зробив вигляд, що прокручує його. Лезо ледь повернулося, а футболка й тінь приховали цей трюк.
   – Добре! – реготнув Суриков. – Тепер у машину і їдь до головного залізничного вокзалу. Там біля входу є десять телефон-автоматів, стоятимеш біля першого від входу й чекай указівок.
   Веніамін Павлович відключився.
   Коля відключився, витяг ніж, дістав із кишені носовичок й приклав до рани. Мері кинулася до брата. Дмитро розплющив очі й подивився на Миколу. У погляді були непідроблені замилування й переляк. На Дмитра дивився не той парубок, який мимрив про книгу в кав’ярні. Це був серйозний суперник. І якщо ще годину тому думки про те, щоб якось виманити Мері й утекти із грішми, відвідували голову Дмитра, то зараз почуття поваги й дружби повністю знищило той задум.
   Коля тим часом набрав номер «швидкої». У двері з посмішкою азарту на обличчі влетів Соломахін.
   – Ну, ви й даєте! Усе йде, як ти й казав. Машину вам знайдуть. На ферму я вже відправив бійців. Вони сидять, як миші. Про всяк випадок, поставив по патрулю на деякі інші виїзди з міста. Усе перекрити не зможу, але думаю, відреагуємо швидко. Готові?
   Коля не відповів, він узяв Мері за руку й повів до виходу. Під готелем чекало таксі. Непримітні «жигулі»-«шістка». Коля назвав адресу, а коли машина рушила, він озирнувся. Їх не вели.
   «Напевно, таксист підсаджений», – подумав хлопець і посміхнувся.
   Мері вже без наручників дивилася у вікно. Микола думав про те, наскільки він упевнений у своєму планові. Посміхнувся. Упевненості не було, але його веселили власні метаморфози. До цієї історії з романом він ніколи б не зробив те, що робив зараз. Його раціональність не дозволила б ризикувати всім, спираючись лише на здогади й припущення.
   Може, так проявлялося божевілля? Може, саме завдяки Милі, її появі, він став таким? Коля мимоволі глянув на місце між ним і Мері, сидіння було порожнім. Якщо Мила зникне, він сумуватиме за її усмішкою й палаючим поглядом.
   Машина під’їжджала до вокзалу. Вони вилізли з «жигулів», підійшли до телефон-автоматів. Задзвонив мобільний. Коля глянув на номер, і той виявився незнайомим. Звичайно, Суриков не дурень і викинув телефон. Він не знає про Соломахіна, але й ризикувати не стане.
   – Так? – Микола сканував поглядом юрбу, притискаючи телефон до вуха.
   – Бачиш чергу таксі? – пробубнів Суриков.
   – Так.
   – Підходь, запитай, хто їде?
   Микола підійшов і поставив запитання. Величезний дядька слов’янської зовнішності підняв руку.
   – Куди їхати? – процідив таксист.
   – Запитує адресу, – передав Микола.
   – Скажи, що буде кілька місць.
   Коля відповів. Чоловік із ключами на пальці вказав на стареньку «Волгу».
   – Машину бачиш?
   – Так.
   – Диктуй мені номер і назву автомобіля.
   – Біла «Волга», – Микола назвав номер машини.
   – Чекаю вас, – Суриков назвав адресу на іншому кінці міста.
   Машина виїхала з вокзалу. Пролунав дзвінок від Соломахіна.
   – Так, – утомлено проговорив Коля.
   – Давайте перемінимо машину, – бадьоро кричав Ігор Вікторович.
   – Він знає, у якій ми машині, і знає її номери. Та й що це дасть? Можна поміняти водія, хоча якщо Суриков був на вокзалі, то запам’ятав і його.
   Микола перехопив насторожений погляд таксиста.
   – Давайте краще засунемо вашу людину в багажник, але знову ж, це ризик, якщо редактор їде за нами й побачить це.
   – Це варіант, заїдете у двір, ніби помилилися адресою, удасте, що запитуєте дорогу. Запам’ятовуй, де забрати мою людину.
   – Треба ще пасажира одного забрати, – нахилився до водія Микола.
   Водій хмуро подивився в дзеркало, Коля простяг йому п’ятдесят доларів. Таксист узяв гроші й кивнув. Через дві вулиці вони завернули у двір. Одразу за аркою в’їзду стояв невисокий кремезний чоловік у спортивному костюмі.
   – Відкривай багажник, – сказав Коля.
   – Ви що, серйозно?
   Коля мовчки простяг ще п’ятдесят доларів. Таксист сплюнув, узяв гроші й вийшов із машини. Відкрив багажник. Невисокий чоловік у спортивному костюмі прошмигнув усередину й сам прикрив за собою кришку. Шофер вилаявся й повернувся в салон. Виїжджаючи, Коля спеціально запитав дорогу в перехожого, але переслідування не помітив. Вони вийшли в зазначеному місці, таксі не відпустили. Микола оглянувся, цієї миті пролунав телефонний дзвінок. Знову телефонували з невідомого номера.
   – Таксі відпускаємо, – проговорив Суриков.
   Коля махнув таксистові, й машина поїхала.
   – Бачиш провулок праворуч?
   – Так.
   – Ідіть туди.
   – Що шукати?
   Веніамін Павлович уже поклав трубку.
   Коля й Мері пішли з головної вулиці у провулок. Вони зробили кроків п’ятдесят, коли біля тротуару зупинилася непримітний «рено», який в народі називали «пиріжком». Микола глянув на водія й посміхнувся. За кермом сидів чоловік у темних окулярах та з накладними вусами, але не редактор. Маскування виглядало по-дурному, але головну функцію виконувало. Обличчя чоловіка Микола не впізнавав.
   – Телефон? – пробубнів водій.
   Коля витяг трубку.
   – Розбий!
   Хлопець жбурнув телефон на землю.
   – До мене! – скомандував чоловік.
   Микола підійшов впритул до машини. Водій, не виходячи із салону, дістав коробочку зі світлодіодами й провів навколо хлопця, «жучків» не було.
   – Тепер ти! – покликав Мері.
   Дівчина також була чистою. Водій піджав губи й кивнув головою в криту частину салону.
   Коля й Мері влізли в салон з маленьким віконцем, і автомобіль рушив.
   Чоловік, який виліз з багажника «Волги», подзвонив Соломахіну.
   – Сірий «Рено-Пиріжок», номер не бачив, вирушив на південний схід, – чітко доповів чоловік.
   – Південний схід? – здригнувся Ігор Вікторович.
   – Так.
   – Чорт, це ж в інший бік від ферми!
   – Далі стежити не можу, машину відпустив, – винувато пробубонів чоловік.
   – Усе, відбій.
   Соломахін стис губи й застукав пальцями по столу.

   Єдине віконце в машині було щільно заклеєне непрозорою плівкою. Але з руху було зрозуміло, що їдуть вони не в запланованому напрямку. Машина рухалася в протилежний бік від траси на ферму.
   Микола відчув, як щось заворушилося в його шлунку. До цього моменту все йшло за планом, хлопець прорахував усе, і раптом цей мужик у дурнуватих вусах. Невже в Сурикова є напарник? Невже він пішов на такий ризик? Він не настільки довірлива людина, щоб узяти собі в компаньйони когось із вулиці. Виходить, це хтось зі знайомих, хтось із перевіреною репутацією й гарною мотивацією. Хто піде до кінця, кому нема, чого втрачати.
   Микола спробував воскресити в пам’яті обличчя водія. Чому накладні вуса здалися Миколі дурнуватими на обличчі водія?
   «Якби я бачив цю людину в перший раз, – міркував Ко-ля, – то мені було б однаково, які в нього вуса. Чимало незнайомців ходить по вулицях із дурнуватими вусами. Але вуса на обличчі саме цього чоловіка здалися мені дурнуватими. Чому? Можливо, тому, що я вже бачив його раніше!»
   Хлопець здригнувся. Посмішка наповзла на губи Миколи. Це був Вєтров Вольдемар – юрист Соломахіна. Його пещена пика й звички метросексуала не поєднувалися із пишною рослинністю під носом.
   Вєтрова якось утягли в цю авантюру, і судячи з його вигляду, він не дуже радів цьому. Виходить, існують певні причини, чому він напнув цей камуфляж. Машина підскочила на вибоїні, Микола клацнув зубами й повернувся в реальність. Усе це було цікаво, але його хвилювало інше – чому машина їде у зворотному напрямку. Якщо за кермом Вєтров, то перевірок більше не буде, а значить, вони їдуть у кінцевий пункт призначення, але куди, Коля не знав.
   І тут машина розвернулася. Микола спробував зорієнтуватися, але не зміг.
   – Якого чорта? – вилаявся хлопець. – Куди ми їдемо?
   – Ми на окружній, – порушила мовчанку Мері.
   – Звідки ти знаєш?
   – Я тут часто бувала, поруч непоганий нічний клуб.
   – І куди ми зараз направляємося?
   – У бік дач, із яких повернулися!
   Коля відкинувся на спинку сидіння й посміхнувся. Усе йшло за планом.
//-- * * * --//
   Боєць, який лежав на даху занедбаного корівника, прибрав бінокль від очей. Удалечині по трасі на великій швидкості наближався сірий «Рено-Пиріжок». Чоловік посміхнувся. Зараз машина повинна зменшити хід, увімкнути лівий поворот і з’їхати на ґрунтову дорогу, що веде до ферми.
   Чоловікові на даху й ще трьом його напарникам, які ховалися на території, потрібно дочекатися, коли з автомобіля вийдуть люди, а потім усіх зв’язати. Усе дуже просто. Зв’язати всіх, а далі нехай розбирається бос. Людина на даху знову приклала бінокль до очей. Автомобіль уже проїхав ту відстань до повороту, де ще можливе було плавне гальмування.
   Зараз водій зрозуміє свою помилку й утопить педаль гальма, думав боєць із біноклем. Але «Рено-Пиріжок» не зменшив швидкість. Минуло кілька секунд, і автомобіль пролетів поворот на великій швидкості.
   Напевно, там подвійна суцільна смуга, зараз вони розвернуться далі по трасі й заїдуть на ферму. І це правильно, не вистачало, щоб усе зіпсував якийсь даішник, який помітить порушення, намагався заспокоїти себе чоловік на даху.
   Автомобіль, не знижуючи швидкості, зник за невеликим лісочком. Боєць вилаявся й дістав мобільний телефон. Глибоко вдихнув, довго видихав і тільки потім набрав номер Соломахіна.
   – Ігорю Вікторовичу, сірий «рено» поїхав далі.
   – Як далі? – скрикнув бос. – Це точно він?
   – Так, сірий «Рено-Пиріжок». Не пригальмував навіть. Пролетів і зник за лісом.
   – Так якого чорта ви там сидите? Давайте за ним!
   – У нас машини немає! Її забрали з метою конспірації.
   – Бляха! – завив Соломахін. – Тоді на своїх! Робіть щось!
   Ігор Вікторович відірвав трубку від вуха. Його червоне, налите кров’ю обличчя виражало безвихідність і образу. Він заричав, розмахнувся, щоб змести все зі стола, але помітив перелякану дочку. Папка з документами їхала від нього. Їхав і Суриков, із яким Соломахін бажав поговорити востаннє. Це все їхало по трасі в невідомість.
   Ігор Вікторович знову повернувся до думки про те, чому її викрали. Звичайну непримітну папку. Там не було цінних паперів, не було акцій і боргових розписок. Там була інформація. Інформація, яка для звичайного злодюжки, нехай навіть тямущого, якому вистачило розуму відкрити сейф, не мала ніякої цінності. Соломахін заходив по квартирі і раптом зупинився.
   «Звичайного злодюжки», – то була нитка, яка розв’яже вузол.
   Він подивився на події, що сталися, із точки зору доньки. Зв’язалася не з тим, ким треба, ще ця історія з романом, але якщо все це не було збігом обставин. Якщо із самого початку метою була папка. Та інформація про конкурентів. Та бомба, та гарантія його спокійного й ситого життя. Якщо всі події вели саме до неї? До папки, яка була в сейфі.
   Чи знає редактор про папери?
   Соломахін у це не вірив. Так, можливо, Веніамін Павлович і перехопив гроші, але про документи він не здогадується, інакше б уже нагадав про них. Може, у нього навіть і сумки нема, він узяв гроші, якщо взяв, а сумку викинув, побоюючись «жучків».
   Ігор Вікторович загубився в лабіринті міркувань, а четверо бійців бігли уздовж дороги в напрямку, яким поїхав «рено».

   Машина з’їхала з траси й запилила ґрунтовою дорогою. Трясло недовго, а потім «рено» зупинився. Водій заглушив двигун, вийшов і відчинив дверцята. Жмурячись від яскравого світла, із автомобіля вилізли Микола й Мері. Вєтров із виразом бридливості кивнув убік цегельної будки.
   Колись будівля п’ять на п’ять метрів містила в собі електроустаткування для потреб невеликого села. Потім село вимерло, а лінія електропередач пішла іншим шляхом. Електроустаткування демонтували, а те, що не встигли, – розікрали.
   Відтоді, як Коля тринадцятирічним хлопчиком їздив на місцевий ставок рибалити, минуло п’ятнадцять років. П’ятнадцять довгих років, які промайнули, як змах вій, а тут нічого не змінилося. Тільки цегла стала бруднішою, а дірка на даху більшою.
   Вони увійшли всередину. Наскільки Микола розбирався в людях, то редактор здався йому людиною, що полюбляє ефектність. Те, що круті хлопці робили в бойовиках, він намагався перенести в життя. І попри весь його лиск слов’янського аристократа, іноді ця дешева ефектність американських бойовиків проривалася назовні. Сурикова не було видно. У задушливому й курному приміщенні панував півморок. Світла від дірки на даху було достатньо, щоб розгледіти деталі в трьох кутках. У четвертому був суцільний морок. Саме до нього й розвернувся Микола. Розвернувся тієї миті, коли з темряви робив крок Веніамін Павлович.
   Він з’явився у стовпі світла з відкритим на півслові ротом й одразу зустрівся поглядом із Миколою. Ефектної появи не вийшло, несподіванка не спрацювала. «Його прорахували, його переграли!» – Такими були перші думки редактора.
   – Здрастуйте, – посміхнувся Коля.
   Суриков не відповів, він вибіг на центр приміщення й подивився на Мері. Дивився, як власник автомобіля оглядає свою машину після ремонту кузова. Перевіряв кожний міліметр, а чи не з’явилася нова подряпина або, не дай боже, ум’ятина. Єхидна посмішка з’явилася на губах Веніаміна Павловича. Микола спостерігав за цим.
   – Ось вона, я чекаю грошей, – спокійно сказав Коля.
   Редактор здригнувся, відірвав погляд від дівчини.
   – Знаєш, мені не зрозуміло, як ти, такий дурний і кволий, зміг переграти її брата. Ти ж лох! Тільки кінчений ідіот приїхав би сюди, сподіваючись на те, що йому дадуть гроші й дозволять піти!
   – Іноді потрібно вірити людям.
   – А тобі із книгою було замало?
   Коля кивнув головою, посміхнувся.
   – Чого посміхаєшся?
   – Думав компенсувати.
   Суриков розреготався. Увесь цей час Вєтров тупцював за спинами молодих людей. Незважаючи на відсутність дверей, у будці було задушливо. Навіть дірка в даху не сприяла вентиляції. Піт котився по обличчях і повільно, але впевнено, натягав нерви всім присутнім.
   – Духота, – Коля витер чоло. – Ви б, Вольдемаре Володимировичу, якщо я не помиляюся, зняли вуса, а то впрієте.
   Чоловік здригнувся й уставився в Сурикова, чиї очі виражали здивування й непричетність до того, що хлопець упізнав адвоката.
   – Судячи з вашого одягу, – Коля дивився на Сурикова, одягненого в легкі лляні штани й таку ж легку «шведку», – пістолет усе-таки в пана Вєтрова.
   – Кінчай його! – випалив Веніамін Павлович.
   – Почекай, – юрист був не з тих людей, які стріляли, а потім запитували.
   Адвокат дотримувався того правила, що будь-яка інформація зайвою не буває. І якщо Суриков любив ефектність, то Вольдемару Вєтрову подобалися довгі діалоги наприкінці фільму. Коли всі мотиви розкладалися по поличках. Він розумів, що все це награно й неправдоподібно, але отримував від цього моральне задоволення. Його мозок відпочивав, коли закручений сюжет розкручувався на зрозумілі вчинки й наслідки. Зараз йому ніщо не загрожувало, він був озброєний, а незабаром буде забезпечений на все життя, тому не бачив нічого поганого в тому, щоб послухати хлопця.
   – Ну, здається, що ми вже не поспішаємо. – Микола посміхнувся. – Отже, я, як людина, причетна якимось чином до творчості, люблю аналізувати. У вашій історії все було зрозумілим. Одна дівчина, яка бажає стати знаменитою, один похітливий товстун із манією величі, один бос, що обожнює дочку, і, звичайно, лох-письменник. Були й інші дійові особи, та вони, так би мовити, актори другого плану. Але спочатку мій мозок працював не в тому напрямку. Я перейнявся особистими проблемами, а коли ж зрозумів, що борюся сам із собою, було вже пізно.
   – Вистачить! Чого ти чекаєш? – не витримав Суриков.
   Вєтров приклав палець до губ, Коля не бачив цього знака, проте зрозумів, що йому дали зелене світло, тож продовжував.
   – Єдине, що не вкладалося в моїй голові, так це Вадик! Він – ідіот! І хоча в ньому є лідерські задатки й фанатичність вождя, а також уміння подобатися дівчатам, він однаково неук та ідіот! І я не міг збагнути, звідки в його голові з’явилася ідея про Кубу? І от поки ми їхали сюди, до мене дійшло. Звичайно! У цій історії повинен бути мозок. Педантичний, розважливий, розумний мозок.
   – Ви, Веніаміне Павловичу, того не знаючи, самі вплуталися у щось більше, ніж звичайна крадіжка грошей у товстосума. І якби ви були не так збочені на сексі, то вже давно б гріли кісточки десь далеко. Але ви вирішили ризикнути і, як вам здається, зробити брудну справу чужими руками, – Коля вказав пальцем собі за спину. – Звісно, за такі гроші й таку дівчину, я не сумніваюся, ви б натиснули й на курок, але… Але навіщо платити більше? Адже так?
   Вєтров обійшов Колю й тепер стояв осторонь від редактора, але тепер Коля бачив обличчя чоловіка. Вольдемар Володимирович позбувся дурнуватих вусів і окулярів, а в його очах світився інтерес.
   – Тепер найцікавіше, ви обоє вважали, що тримаєте все під контролем, а насправді ви – у сраці.
   Обидва чоловіки здригнулися, коли спокійна й культурна промова хлопця обірвалася на цьому слові. Немов вони нарешті усвідомили, що так воно і є.
   – Що ти мелеш? – зацікавився Вєтров.
   – Він намагається нас посварити! – видав Суриков.
   – Кажи! – юрист зробив крок назад, а в його руці з’явився пістолет.
   – Що вимагав у вас Вєтров? – посміхнувся Коля. – Хоча почекайте, я вгадаю! Сумку!
   По тому, як відреагував Суриков, Микола зрозумів, що вгадав.
   – А ви вирішили, що йому треба частину грошей? Вам необхідна була допомога, і ви погодилися віддати частину власних грошей.
   – Так, це партнерство!
   – Але сумки у вас немає.
   – Як?! – закричав Вєтров.
   Обличчя адвоката налилося кров’ю.
   – Я… я… не відмовляюся від слів! Сумка завжди була у Вадима, але я згоден віддати вам зазначену суму, усе, як ми й домовлялися! – залепетав редактор.
   – Йому потрібні не гроші, а саме сумка, тобто щось інше, що вкрали Вадим і Вася з будинку Соломахіна. Щось дуже важливе! Мабуть, це виглядає як звичайний непотріб у руках незнаючих людей, але для нього це дорожче чверті мільйона доларів. Саме пан Вольдемар удовбав у голову Вадика ідею про Кубу. Для дурнуватого засновника Суспільства вистачило декількох проспектів із туристичної фірми та розповіді про волю й дівчат, які житимуть заради сексу з ним! Вольдемар Володимирович також придумав спокусити дочку Ігоря Вікторовича, і саме він розказав про гроші, які підуть на Суспільство. І все закрутилося.
   Тепер Вєтров слухав ще уважніше.
   – Пан адвокат трохи занервував, коли Віолета стала письменницею і вирішила порвати з Вадимом, але той уже був інфікований ідеєю острова Свободи, і все йшло за планом. Усе йшло за планом, навіть коли вони викрали дочку Соломахіна, і раптом з’явилися ви! – Микола кивнув Сурикову. – Я так підозрюю, що Вольдемар Володимирович стежив за вами постійно. Але в ту ніч, коли у вашій групі відбувся розкол, він у темряві не побачив, у кого залишилися гроші.
   Коля засміявся.
   – Так, я бачив, як він вибіг знадвору й сховався під кущем, – перебив адвокат. – Я вирішив не злякати його і ледве не пропустив, коли Веніамін піймав машину. Приїхавши до нього додому, я побачив, як він виходить із сумкою. Чорт, я стежив за ним, поки він не поселився в готелі, але я думав, що в нього саме та сумка. Де інша сумка!?
   – У нього її й справді немає! Він нічого не знає.
   Суриков вдячно закивав головою.
   – І що тепер?! – На вилицях Вєтрова заграли жовна.
   – Звідки ти все це знаєш? – засичав Суриков.
   – Я письменник, поганий, як ви висловилися, Веніаміне Павловичу! – Коля посміхнувся. – Але в мене є фантазія, трохи логіки, й ось ми тут. Але це не все.
   Усі глянули на хлопця.
   – Я сказав Соломахіну, що ви привезете нас на ферму. Там була засідка, і я розумію, що вони бачили, як ваш автомобіль проїхав повз. Знову ж, це тільки припущення, але знаючи Ігоря Вікторовича, він після доповіді про те, що наша машина не заїхала на ферму, розлютиться, а на запитання бійців, що їм робити, скомандує бігти за машиною. Вони побіжать, бо теж добре знають боса. А якщо я не помиляюся, то вони вже десь поруч.
   Вєтров обійшов Колю з Мері та визирнув на вулицю. Удалечині по трасі бігло четверо чоловіків у чорних комбінезонах. Усі високі, спортивні, і кожний щось притримував під лівою пахвою. Машини намагалися об’їжджати групу чоловіків, а деякі водії навіть розверталися через дві суцільні і їхали у зворотному напрямку. Лихі дев’яності навчили людей, що краще кудись спізнитися на годину, ніж зв’язуватися з такими бійцями.
   Вєтров повернувся на своє місце. Зараз його лиск і впевненість зникли.
   – Ти хто, у біса, такий? – він підняв пістолет на рівень очей Миколи.
   – Лох і невдаха. Ми ж, здається, уже всі ролі розподілили? – посміхнувся Микола. – Ви круті комбінатори й маніпулятори, а ми з Мері – пішаки. І нам страшно.
   – Досить дурня валяти! У тебе є план! Інакше ти, такий розумний, сюди б не прийшов! І план у тебе виграшний!
   – Мені подобається, що ви відкинули гонор і включили мозок, – посміхався Коля.
   – Досить блазнювати! Кажи!
   – Є план, але для вас у ньому є ризик.
   – Кажи! – Вєтров нервував.
   – У мене є сумка, яка вам потрібна, – Коля помітив, як заблищали очі адвоката. – Зараз ви стріляєте чотири рази в стіну, п’ятий мені в ногу. Бійці біжать сюди. Ми відпускаємо Сурикова. Йому одна дорога – у ліс. Коли він іде, я розповім вам, що робити далі. Ви виконуєте в точності все, що я скажу! Мене відвозять у лікарню, а через день я віддаю вам сумку без грошей. Ах так, у пана Веніаміна Павловича також, я дивлюся, є невеликий еміграційний фонд.
   – Ризик у тому, що ти можеш не віддати мені сумку? – задумався Вєтров.
   – Ні! – посміхнувся Коля. – Ви мені потрібні, як і я вам! Я так розумію, що коли ви отримаєте потрібне вам, то назавжди підете від Соломахіна, а в нього настане веселе життя?
   – Правильно, – примружився юрист.
   – А мені це й треба. Щоб у нього виникло багато турбот, і він забув про мене, хоча б тимчасово.
   – У чому ризик тоді?!
   – Сумка в мене, але я не знаю, що в ній потрібно вам? Окрім грошей, я там нічого не бачив.
   – Чорт! – викрикнув Вєтров.
   – А я? – заметушився Суриков.
   Ніхто не відреагував на його запитання. Вєтров сумнівався. Коля продовжував посміхатися.
   – А з нею що? Приберемо?
   Мері перелякано подивилася на Колю, вона мало знала цього хлопця й бачила, що із Дмитром у них є якась таємниця, але зараз вона боялася Миколу. Він був тим сірим кардиналом, який єдиний реально тримав усе під контролем. Його неможливо було здивувати! І зараз вона не знала, чи все йшло за планом, який вони обговорювали з братом, або ж це чергова блискуча імпровізація.
   – Вона мовчатиме, – спокійно вимовив Коля.
   Вимовив тихо майже нечутно, але Мері зітхнула з полегшенням. Було щось у голосі хлопця схоже на тембр брата. Дмитро міг гніватися, погрожувати, але в кожному його слові або лайці відчувалася турбота.
   – Я побіжу й усе розповім Соломахіну! – радів Суриков.
   Редактор потирав руки, а в його очах розгорялося полум’я істерики.
   – Тоді ми проломимо тобі голову, Вєтров забере твої гроші і зникне в лісі, а потім обміняє їх на сумку, – посміхнувся Коля.
   Вольдемар Володимирович скинув брови, вочевидь, цей план йому сподобався більше, він зацікавлено подивився на Сурикова. Той зблід і зробив крок назад.
   – Потрібно визначатися, – Коля посміхнувся.
   Вєтров ще раз подивився на дівчину, на редактора, потім зміряв поглядом Миколу й вистрілив. Чотири гучні постріли вдарили по вухах і налякали птахів. Четвірка бійців розсипалася по узбіччю. Пролунав п’ятий постріл. Боєць, який ще недавно спостерігав у бінокль за дорогою, махнув рукою убік цегельної будівлі, і четвірка з пістолетами в руках на зігнутих ногах направилася до будки.
   Коля тримався за ногу, Мері закрила рот і притулилася до стіни. Вєтров ретельно протирав рукоять пістолета хусткою. Микола підняв погляд на Сурикова. В очах редактора був переляк і розгубленість. Він програв, і водночас у нього був шанс втекти лісом. Утекти тільки з грішми, але залишитися живим. Так, без Мері й офігенної ерекції, але живим. Він застиг, він не міг наважитися.
   – Біжи! – крикнув Коля.
   Редактор здригнувся й побіг. Точніше побігло його тіло, яким керували інстинкти. Розум Веніаміна Павловича досі перебував у ступорі, він перетворився на спостерігача, який нічого не вирішував, а тільки боявся. Боявся й повторював, що він попереджав, що ця витівка добре не закінчиться. Суриков схопив сумку з грішми й вискочив у другий дверний отвір. Він озирнувся. Ліворуч було поле з високою травою, а праворуч тяглися кущі дикої шипшини.
   Чоловік спробував пролізти під одним, але величезні шипи встромилися йому в шкіру. Суриков відкотився назад і побіг уздовж кущів. Десь попереду колюча стіна рідшала, за нею починався рятівний ліс.
   – Ви зараз вийдете за ним, – говорив Коля, притискаючи рукою отвір від кулі. – Не дуже придавлюючи траву, відійдете метрів сім від будки й ляжете. Один із бійців залишиться з нами, а інших я відішлю за редактором. Ви в цей час тихо обійдете будку, там, де ви залишили машину, я помітив невеликий прохід у стіні дикої шипшини. Пролізете в нього й підете в ліс. Не заблукайте! Зустрінемося через тиждень на вокзалі біля автоматів.
   Вєтров дивився на хлопця й сумнівався. Сумнівався, як редактор, який уже зник за кущами шипшини. У цю мить Микола підняв голову й подивився на чоловіка.
   – Якщо ви не обдурите, то я також не обдурю.
   Вольдемар Володимирович кивнув і вибіг у той же отвір, що й Суриков. Коля тихо почав рахувати. На цифрі шістнадцять у будку влетіло троє бійців, четвертий з’явився двома секундами пізніше через другі двері.
   Веніамін Павлович важко дихав. Він майже добіг до кінця шипшинової стіни й озирнувся. Переслідувачів не було. Чоловік посміхнувся й звернув у ліс. Він був готовий заприсягтися, що ще секунду тому цієї гілки тут не було. Він навіть устиг зупинитися, але гілка все одно стрімко наближалася. Це було останнє, що побачив Суриков.
   – Так, Ігорю Вікторовичу, ми добре обшукали ліс, – старший серед бійців доповідав по телефону. – Товстун поранив цього письменника і побіг у ліс. Ми знайшли його тіло, він перечепився за корч і обличчям налетів на пеньок. Кров, морда вся розбита! Ні. Не було ніяких паперів! Добре, будемо шукати! Я хлопця в лікарню відправляю?! Не треба?! Добре, я передам йому. Так, ми шукаємо.
   – Бос сказав, що тебе наш лікар подивиться! – винувато розвів руками боєць.
   Коля знизав плечима, показуючи своїм виглядом – робіть, як знаєте.
   Менш ніж через півгодини Миколу доставили до особистого лікаря Соломахіна. Той у домашньому халаті й капцях на босу ногу, мовчки, запросив гостей увійти. Потім довго оглядав і обмацував ногу хлопця, зробив, укол, обробив рану, наклав пов’язку. Сказав, щоб менше навантажував ногу, виписав якісь антибіотики й порадив берегти себе. На цьому лікування було закінчено.

   – І що тепер? – Катя вертіла головою, вивчаючи аеропорт Гавани.
   – Ми можемо спробувати створити Суспільство! – Вадик із надією подивився на дівчину.
   Але та вже була далеко від діалогу. Вона надувала кульки з жуйки й посміхалася якомусь кубинцю.

   Ігор Вікторович сидів у власному офісі й дивився на порожній стіл. У величезному кабінеті він був сам. На екрані телевізора йшли вечірні новини. Звук був відключений. Учора всі телеканали міста показали сюжет про похорон великого діяча культури, відомого редактора найбільшого в країні літературного видавництва. Було багато сказано теплих слів письменниками і письменницями, яким цей славний чоловік дав путівку в життя. Повідомлялася й причина смерті – нещасний випадок на пікніку, так сказали медіа.
   Соломахін бачив і дочку, яка стала «останнім діамантом, який Суриков огранив турботою й професійним чуттям». Дочка чудово трималася, а події останніх днів, здавалося, узагалі не вплинули на неї. Вона навіть сплакнула перед камерою й не проминула можливості заявити, що незабаром за книгою, яку допоміг видати Веніамін Павлович, вийде фільм. Вона була вся в батька, і Ігорю Вікторовичу це подобалося.
   Але йому не давала спокою папка. Сумку так і не знайшли, не розшукали й горе-викрадачів, а ще Соломахіна непокоїв Микола.
   Вони зустрічалися після поранення хлопця двічі, і щоразу Ігор Вікторович ловив себе на тому, що боїться цього хлопця. Коля поводився так само, як і під час підписання договору – забитий ботанік. Але як тільки Соломахін заглядав йому в очі, він розумів, що це маскування.
   Ігор Вікторович міг обманювати себе, переконувати в тому, що він, як і раніше, залишається впливовою людиною й місто в його владі, а потім зустрічався поглядом з Миколою, і все зникало. Уся впевненість і відчуття контролю над ситуацією випаровувалися, і залишалася тільки гола реальність, у якій цей лох прораховував дії Соломахіна на два кроки вперед.
   Із Дмитром ситуація була схожою. Колишній начальник охорони приїжджав за першим дзвінком, але розмова завжди заходила в якийсь глухий кут. Немов ці бесіди велися за сценарієм, написаним Миколою. На будь-яке запитання Соломахіна Дмитро знаходив відповідь. Логічну відповідь, яка забезпечувала його алібі й відводила будь-які підозри.
   Це дратувало Ігоря Вікторовича. Ось і зараз він дивився на порожній стіл і думав про цю парочку.
   – Віталію, – Соломахін вийшов із трансу й натиснув на кнопку селектора.
   У кабінеті з’явився дебелий хлопець у діловому костюмі. Віталій виконував функції секретаря з деяких не зовсім офіційних питань.
   – Віталію, знайшли цих викрадачів?
   – Ні, Ігорю Вікторовичу, – чоловік стояв, витягнувшись по струнці. – З’ясували, що такі люди вилетіли рейсом на Кубу, ми відправили туди двох хлопців, але досі нікого не знайшли.
   Соломахін кивнув.
   – А давай, Віталіку, ми ще раз із Дмитром і Миколою поговоримо! – Обличчя боса стало хижим.
   Ігор Вікторович посміхнувся, смакуючи серйозну розмову, але раптом здригнувся. Щось у затишному кабінеті змінилося. Соломахін підняв указівний палець, Віталій зрозумів жест і зупинився. Бос намагався відшукати джерело тривоги. Ігор Вікторович подивився на порожній стіл, потім на Віталія й перевів погляд на екран телевізора. Небезпека надходила саме звідти.
   Зараз мордатий журналіст ворушив губами й махав рукою собі за спину. Камера змінила фокус, і тепер картинка за спиною журналіста стала чіткою. На екрані показували банк. Великий банк міста. Банк, що належав Соломахіну.
   Бос нервово заклацав пультом.
   – …багато експертів говорять, що це так звана рейдерська атака, але, як повідомили інші джерела, арешт рахунків санкціонований судом…
   Соломахін далі не слухав, він гортав телефонну книжку на мобільному. Знайшов потрібний контакт і приклав трубку до вуха.
   – Якого чорта, що відбувається? – замість вітання закричав Соломахін.
   – Добридень, Ігорю Вікторовичу, – відгукнулася трубка.
   – Зараз же зніміть арешт, інакше…
   – Інакше що?
   У Соломахіна від обурення перехопило подих.
   – Ви що, страх загубили? – засичав він у трубку.
   – Ні! – Голос засміявся. – Ми сміливість купили! Знаєте, продавалася така цікава сміливість у синій папці. Недорого, скажу вам, купили. Рано або пізно це повинно було статися. Ви зарвалися, Соломахін! Прийшов наш час. Поки ще є можливість, беріть те, що залишилося, беріть сім’ю й летіть. Зараз, я чув, на Кубі добре, ваших грошей там вистачить, щоб жити, як цар. Папка була сильним козирем проти нас, але ви її не вберегли, тому настав час поступитися місцем новому поколінню.
   У Ігоря Вікторовича відкрився рот. Він натиснув на кнопку відбою й поклав телефон на стіл. Віталій застиг у дверях. Він ніколи не бачив боса в такому стані.
   – Відставити везти Дмитра й Миколу. Привезіть сюди мого бухгалтера й дочку, треба відпочити.
   Ігор Вікторович порожнім поглядом дивився в телевізор, а Віталій обережно вислизнув із кабінету.

   Оголосили посадку на літак до Амстердама. Коля посміхнувся й підняв невелику сумку з підлоги. Поруч стояли Дмитро й Мері, за дівчиною нависав Василь, їхній рейс був наступним у Париж.
   – Приємно було з тобою працювати, – Дмитро простяг руку Миколі.
   Коля посміхнувся, потиснув руку, Мері нахилилася й поцілувала хлопця в щоку. Василь тільки підняв кулак.
   – Що будеш робити? – запитала дівчина.
   – Я зняв будиночок у невеликому селі, буду писати, – Коля поплескав по сумці з ноутбуком, що висіла на його плечі.
   Посміхнулися.
   – Може, ще побачимося?! – Дмитро підняв із підлоги й свою сумку.
   – Обов’язково, – Коля махнув рукою й пішов убік термінала.
   Він сів біля ілюмінатора. Посміхнувся й подивився на злітну смугу. На сидіння поруч сіла дівчина, Микола перевів погляд на сусідку й здригнувся. Мила виглядала роздратованою.
   – Виходить, тікаєш? – пробурчала вона.
   – Виходить, тікаю, – посміхнувся Коля.
   – А як же роман? Як же справедливість? Я намагалася тобі допомогти, а ти! У тебе яйця є? Ти мужик чи слимак? Та як…
   – Іди ти в сраку! – Микола посміхнувся.
   Дівчина застигла з відкритим ротом. Шок і розгубленість світилися на її обличчі.
   – Що?
   – У сра-ку! – Коля по складах вимовив фразу на вухо Милі.
   Вона знову зробила кілька коротких вдихів, спробувала впоратися з обуренням і швидко закліпала.
   – Ти, виходить, так?
   – А значить, так! У мене на рахунку майже півмільйона доларів, у мене є сюжет і бажання писати, і мені глибоко начхати на те, що ти думаєш про мої яйця. Тому забирайся з моєї голови, а ще – купи собі інший сарафан, а то цей уже тхне.
   Очі дівчини стали не менше ілюмінатора, вона здивовано подивилася на свій чорно-білий сарафан, потім на хлопця, а тоді повільно підвелася й попленталася до виходу з літака. Пройшовши кілька рядів сидінь, її фігура стала бліднути й зовсім розтанула.
   Микола знову відкинув голову в кріслі й усміхнувся.
   – Це дванадцять бе?
   Микола розплющив очі. Спершу йому здалося, що це повернулася Мила, перевдягнувши свій сарафан на вузькі джинси й легкий піджак.
   Хлопець із відкритим ротом дивився на гарну дівчину, а та чекала відповіді.
   – Вибачте, я краще в стюардеси запитаю, – вона спробувала піти, коли Коля вийшов зі ступору.
   – Вибачте, я задумався, а тут ви вся така, і це дванадцять бе.
   Дівчина почервоніла.
   – Яка я вся? – вона сіла в крісло.
   – Ви дуже схожі на мою знайому!
   – Сподіваюся, знайома гарна? – дівчина засміялася. – А то у вас обличчя було, ніби перед вами ваш нічний кошмар матеріалізувався.
   – Вибачте ще раз.
   – Нічого, надовго в Амстердам?
   – Як вийде.
   – Навіть так?
   – Так, мене Колею звати.
   – Настя.
   – Де думаєте зупинитися?
   Літак виїжджав на злітну смугу, а в голові Миколи зав’язувався новий сюжет, і найважливіше – він уже знав, якою буде головна героїня.

Олег Галетка Гроші, Куба і література

Передмова Сірий кардинал

Гроші, Куба і література

Олег Галетка
Гроші, Куба і література

Передмова
Сірий кардинал