&nbsp;-------<br>|&nbsp;bookZ.ru collection<br>|-------<br>|&nbsp;&nbsp;Ирэн&nbsp;Роздобудько<br>|<br>|&nbsp;&nbsp;Все, що я хотіла сьогодні (збірник)<br>&nbsp;-------<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ірен Роздобудько<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Все, що я хотіла сьогодні. Лікарняна повість<br></h3><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Передмова<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли доля дає шанс<br></h3><img border=0 src="pic_1.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ірен Роздобудько – письменниця дивна та непередбачувана, навколо неї точаться суперечки й виникають фантастичні чутки, вона захоплює і викликає заздрість, її обожнюють читачі й люто ненавидять комп'ютерні тролі. Часом Ірен здається неймовірно беззахисною й наївною, а часом кількома словами може обеззброїти найуїдливішого репортера, котрий намагається загнати її в глухий кут провокативними запитаннями про особисте життя «гламурної дамочки». Ірен не піддається жодній класифікації й не вкладається у чітко визначені рамки жанрів, напрямів та трендів. Кожна нова її книжка схожа на чортика, що вистрибує зі слоїка з-під гірчиці з голосним криком: «SURPRISE!!!».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну хто б міг подумати, що після кількох хитромудро закручених психологічних трилерів, написаних з нежіночою жорсткістю, детально розроблений сюжет яких схожий на складну шахову партію, раптом з'являться тонкі й глибокі романи, героїні яких житимуть «на межі», щодня випробовуючи свою любов, щодня наближаючись до прірви і в останню мить ту прірву долаючи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Два твори, що увійшли до цієї книжки, зовсім різні за жанром і за манерою оповіді. Об'єднує їх лише те, що і «літературна» Мирослава (героїня роману «Все, що я хотіла сьогодні»), і цілком упізнавана Ірен («живий» персонаж документальної «Лікарняної повісті») несподівано потрапляють в обставини, коли треба кардинально змінювати все своє попереднє існування, миттєво приймати рішення, від якого залежить майбутнє, а можливо, й саме життя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мирослава раптово дізнається, що жити їй лишилося лічені місяці, а може, й дні, і все її внормоване, чітко регламентоване життя, яке вона досі вважала (або змушувала себе вважати) щасливим, летить шкереберть. І враз молода жінка прозріває й усвідомлює, що її вдалий шлюб був суцільним фарсом, що «зразковий» чоловік, на якого заздрісно родичам й сусідам, – садист, який послідовно знищував у ній особистість і прищеплював комплекс меншовартості. Єдиний день, який Мирослава проживає, ламаючи усі табу й стереотипи, вивільняючись від домашнього насильства, яке мусила терпіти впродовж років, має стати порятунком і спокутою за втрачені роки й можливості. Та чи можна за один-єдиний день надолужити те, про що навіть не наважувалася мріяти? Звичайно, ні! А якщо це твій єдиний шанс перевірити й випробувати інший, щасливий варіант свого безглуздого життя? І втрачати тобі нічого, годинник невблаганно відлічує останні дні, години, хвилини… Тоді час спресовується, як пружина, і кожна секунда вбирає безліч барв, звуків і запахів, і кожну людину ти відчуваєш, як себе, і вмить можеш розпізнати друга і ворога, знайти призначене долею кохання й сторчголов кинутися в будь-яку авантюру.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Подібно до героя роману Германа Гессе «Сіддхартха», котрий, зневірившись у собі й у світові, поринає в забуття, а коли прокидається, відчуває, що прожив безліч втілень, Мирослава скидає з себе попереднє життя, немов стару зміїну шкіру, і перевтілюється у себе-справжню.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що ж до «Лікарняної повісті», то я майже впевнена, що Ірен серйозно вагалася перед тим, як винести на загальний огляд власні переживання й сумніви, власну слабкість і страх перед складною операцією, яка або поверне їй можливість ходити, або зробить інвалідом. І думаю, що авторка наважилася на цю граничну відвертість через те, що кожна її книжка – чи то біографічна, чи то створена письменницькою уявою – стає частиною життя Ірен Роздобудько. Вона проживає зі своїми героями усі химерні й реалістичні повороти їхніх доль, вона радіє й страждає разом із ними, і врешті кожен з її персонажів перетворюється на її особистого друга чи ворога.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Лікарняна повість» стала черговим чортиком (кроликом?), що вистрибнув з Роздобудьчиного чарівного капелюха. Повість написана на позір просто й часом нагадує моментальне фото – така собі історія однієї хвороби, однієї складної операції та однієї нічим не видатної лікарні з її суворими буднями: роздовбаними ліфтами, якими відвозять хворих на операцію, облупленими кахлями в операційній, замученими хірургами, котрі прикривають свою щоденну виснажливу й криваву (в прямому розумінні цього слова) роботу цинічними жартами й брутальними анекдотами. Але ця коротка й проста «історія хвороби» написана так точно й щиро, що часом у читача перехоплює подих і серце стискається від співчуття й страху за головну героїню, в якій неважко впізнати саму авторку. А ще відчуваєш вдячність за те, що вона не побоялася так щиро, без жодної афектації й хизування, поділитися тим, що може чекати на кожного з нас.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Адже в лікарню хоч один раз в житті, хоч для здачі аналізів, а потрапляє кожен. Чи не так?! І там починається «нове життя», зі своїм розпорядком, неписаними законами і кодексами. Драматичне і трагікомічне, бурхливе і пристрасне, з відкриттям у собі й інших чогось такого, про що ніколи й гадки не мав. Одне слово, «нове» – у всьому. Тут інші звуки, інше сприйняття слів, запахів, доторків – усього зовнішнього, а на нервах можна зіграти одним змахом руки, мов на струнах арфи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І так добре робити вигляд, що те все тебе не обходить, що ти ніколи не потрапиш сюди із серйозним діагнозом. Інші – такі А ти, саме ти – ніколи! Хіба що навідати когось далекого, щоб сильно не переживати».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;А чого вартий традиційний наївний і смішний лікарняний епос – лякачки про підступного ліфтера-маніяка, яких використовує для своїх ницих потреб сердешних жіночок, що ще не прокинулися після наркозу. Так-так, і здійснює він ті жахливі збочені фантазії, ясна річ, у тому ж таки роздовбаному ліфті, поки він підіймається в післяопераційну палату!!!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І, звісно, в шпитальній хроніці не обійтись без високої трагедії – історії про самовіддане кохання одруженої пацієнтки і красеня-хірурга, які могли віддаватися своїм почуттям лише в лікарні. Тож романтична дама мала раз у раз щось собі ламати, аби потім, не викликаючи підозр у ревнивого чоловіка, насолоджуватися коханням у затишку лікарняного боксу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найцікавішою, певно, є реакція на ці «образки з натури» сусідок по палаті нашої героїні. Кожна з них має власну складну й неповторну історію життя і хвороби, але тут, в очікуванні на небезпечну операцію, всі вони перетворюються на дівчаток-підлітків, які вперше потрапили до піонерського табору і будь-що хочуть відволіктися від невеселих думок, тому готові повірити у найфантастичніші вигадки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Однак мені здається, що найголовнішим у повісті є незнищенний Роздобудьчин оптимізм і фірмова самоіронія, яка рятує авторку в найнебезпечніших життєвих випробуваннях, та бажання поділитися своїми відкриттями й здобутим лікарняним досвідом з усіма, хто цю книжку прочитає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Леся Воронина<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Все, що я хотіла сьогодні<br></h3><br><img border=0 src="pic_2.png"><br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перша половина дня<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У мені немає нічого видатного. Нічого з того, через що на мене можна було б звернути увагу в натовпі. Це варто зауважити перед тим, як я розповім про цей день.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Моє ім'я нічого не скаже тому, хто потім шукатиме аналогів, скажімо, в мережі Інтернету. Хоча моїх тезок у цих анналах – безліч. Я – лише одна з них. Мене звуть Мирослава, Славка. Прізвище – Малько. Тобто – М. М.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І оце M. M. з'явилося на світ двадцять сім років тому, у двадцять два – вийшло заміж, оселилося в одному з районів столиці й почало функціонувати в житті, як тисячі чи мільйони подібних М. М., до тієї миті, як теплого осіннього дня вийшло на поріг обласної лікарні. Власне, це трапилось сьогодні…<br>
&nbsp;//--&nbsp;08:00&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…я вийшла на поріг обласної лікарні й поглянула на небо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Воно було рівне і гладеньке, мов полотно, без жодної хмаринки і рваними клаптями лежало в калюжах, як штукатурка, що осипалась зі стелі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відверто кажучи, я ніколи не вживала подібних метафор і сама здивувалася тому, що подумала саме так. А ще подумала, що там, нагорі, за цією рівною білою стелею, є ще один поверх, на котрому мешкають бешкетні малі янголи – вони танцюють, і з неба сиплеться блакитна штукатурка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім я подумала, що сьогодні надто тепло як для початку осені – такої осені я не пам'ятаю за все своє життя. Так було хіба що в дитинстві, коли тепла осінь тривала до кінця жовтня і ми ходили по килиму жовтого листя, шукаючи найбільші, з рожевими судинами та коричневими перетинками, і фантазували, що це – листи, котрі нам пишуть дерева. І читали їх, мов хіроманти долоню, вгадуючи свою долю за цими переплетіннями судин.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я завжди бачила на таких листках свої незвичайні пригоди, мандри, далекі країни. Зберігала ці послання в книжках і дуже шкодувала, коли згодом вони розсипалися в моїх руках, перетворюючись на порох.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім я подумала, що… ця осінь… що ця осінь…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І не хотіла домірковувати до кінця, бо продовжувати цю думку було нестерпно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я витягла з кишені довідку, яку отримала у віконці реєстратури, і подумала, що Вадим (це мій чоловік) сварив би мене за таку недбалість: хіба можна от так розвернутися і піти?! Треба було сісти в чергу і все з'ясувати. Але я ненавиджу сидіти в чергах. Тим більше, коли маєш такий папірець, на якому все написано.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Певно, він розпитуватиме, чому я цього не зробила, як можна бути такою недбалою…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я зітхнула і, тримаючи довідку в руці, мов білий прапорець своєї капітуляції, повернулася до холу лікарні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зранку там юрмилося багато народу – і біля віконця реєстратури, і біля ліфтів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені стало нудно. І взагалі штовхатися в черзі на прийом до того, хто розчерком пера зіпсував мій настрій, здавалося досить безглуздим.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли я здавала аналізи, мене добряче намучили, і повертатися до того кабінету не було жодного бажання. Повертатися, сідати і з надією заглядати в очі, бачити, як ворушаться губи лікарки, і нічого при цьому не розуміти!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тому я пішла довгим світло-зеленим коридором – просто так, аби йти. Назустріч мені йшли лікарі й медсестри: групами – з вранішньої «літучки» чи поодинці – із пластиковими контейнерами для пробірок. У пробірках коливалася густа, майже чорна кров… Певно, ось така частина мене теж зберігається в контейнері, стоїть тихо поруч з іншими. Не тече, не рухається, а лише констатує стан мого організму. Назад ці два-три куби вже не повернути. Це вже не я. І водночас – це я. Моя законсервована інформація, мій таємний код…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я колись вичитала дивовижний факт, щоправда, він стосувався іншої рідини – вина: коли на ланах визріває виноград, вино, зроблене з нього і заховане у погребах, починає «грати». Вичавлені, переброджені, закриті в пляшки часточки того, що було живою ягодою, ще зберігають пам'ять про те, як сонце щодня розпирає їхні боки і як вони наливаються життям. Вино на короткий час здатне відчути себе частиною цілого живого виноградника перед тим, як пляшки припадуть пилом часу чи потраплять на чийсь стіл.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Моя пробірка, певно, так само нуртує зараз! Тому що я хвилювалась.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Дійшовши до сходів, я нарешті помітила молоду лікарку, котра нічого не несла в руках і не дуже квапилася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Вибачте, будь ласка… – сказала я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лікарка (чи то була медсестра?) зупинилася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона була моєю ровесницею. З-під накрохмаленого ковпачка у неї виглядали світлі локони. Вона кинула швидкий погляд на мій білий плащ і кросівки – деякі жінки завжди мають оглянути одна одну перед тим, як вирішити, чи варто зупинятися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я вас слухаю… – сказала вона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я помахала перед нею довідкою:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ви б не могли мені трохи допомогти, – почала я. – Це справа не моя, але дуже важлива… Це – довідка моєї близької подруги. Вона здавала аналізи і сьогодні попросила забрати результат…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А чого вона сама не прийшла? – запитала дівчина, не кваплячись брати в мене з рук білий прапорець.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну… Ми домовились, що це зроблю я. Тобто я перша маю знати, що з нею, і потім переповісти своїми словами. Моя подруга дуже вразлива…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– То підіть до лікаря!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Звісно… Але це має зробити вона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А чого ж ви хочете від мене? – дівчина вже почала нервуватися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я вас дуже прошу… Можливо, у вас є найближчі подруги і ви знаєте, як то воно… Одне слово, ви могли б подивитись – ну, так, стороннім оком, і сказати, що це за… Розумієте, я повинна їй щось сказати…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Гм-м… Давайте… – вона взяла довідку і втупилась в неї.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кілька хвилин ми мовчали, потім дівчина поглянула на мене.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Погано… – сказала вона. – Дуже погано. Я вам не заздрю. Порадьте їй самій про все дізнатися і не лізьте в цю справу. Є лікар. Він знає, як про це говорити… Більшого сказати не можу. Не маю права.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Але ви можете хоча б сказати, скільки їй залишилось?! Я маю це знати. Це дуже дорога для мене людина. Прошу!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дівчина ще раз втупилась в довідку і зітхнула:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Приблизно місяць. Можливо, пару тижнів… Гадаю, не допоможе навіть «хімія» – справа зайшла надто далеко… Співчуваю вашій подрузі… Вона молода?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Молода… – відповіла я, подякувала і пішла геть.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Знову на вихід…<br>
&nbsp;//--&nbsp;08:15&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…знову на вихід…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На те шалене осіннє сонце із блакитними калюжами на землі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Взагалі, я дуже люблю (ой, можливо, вже краще казати «любила»?) пореготати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я могла реготати з будь-чого. Зокрема, з себе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гадаю, я так сама себе «засміяла», що, певно, через це і розвалюється моє життя із Вадимом. Щоправда, поки що він про це не здогадується – просто нічого, що стосується мене, не сприймає всерйоз. Я до цього звикла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Намагаюся не турбувати його своїми фантазіями чи бажаннями. Знаю, що вони завжди розбиваються об скелю його розумних заперечень, логічних доказів, тонуть у хвилястих графіках, які він часом любить вимальовувати, аби довести мені мою повну бездарність щодо реального життя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тому я зупинилася на порозі лікарні й думала, що зараз іти додому категорично не хочеться.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Треба все перетравити наодинці, поки зможу зайти до хати, весело розмахуючи цим білим прапорцем, і вимовити крізь регіт якусь фразу на кшталт: «Ну от, нарешті зовсім скоро ти зможеш цілком легально бігати до Лєнки з третього під'їзду!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але поки я зможу вчинити саме так, треба подумати…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Подумати про те, що сьогодні надто яскраве сонце, надто спокуслива осінь і на мені – новий білий плащ, у якому мені досить спекотно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ні, не так.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що за банальщина в таку урочисту мить?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я обережно поставила ногу в блакитну калюжу, ніби вже ступила на небо, і поверхня задрижала під нею, вкрилася дрібним золотим тремтінням, мов я наступила на невідому живу субстанцію.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цікаво, чи стану я такою субстанцією… після? Адже ми вчили закон колообігу в природі: ніщо не стає нічим, вода випаровується із землі, повертається на небо, стає хмарою, з хмари ллється дощ… Одне слово, у мудрої природи все до ладу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, добре, я випаруюся, піднімусь нагору, побачу, що там є – за блакитною стелею, де танцюють янголи, потім впаду дощем, можливо, ось у таку калюжу, потім стану квіткою, травою чи деревом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Непогана перспектива.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І навіть дуже добра. Але…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але! Так, я поки що була такою собі M. M., яких багато в телефонних довідниках. Всі ці M. M. ходять до школи, до інститутів, виходять заміж, їздять на відпочинок до моря чи лісу, платять за квартиру, готують борщ чи вареники, збирають гроші на італійське взуття чи автомобіль, часом кокетують із незнайомцями, п'ють каву, балакають по телефону з подругами, просуваються по службових сходинках, клеять шпалери, нарощують нігті, роблять модні зачіски і таке інше. Потім вони плетуть светри і дивляться серіали, збирають фотоальбоми чи диски з фотографіями, на котрих зафіксоване все це – все, що називається їхнім життям. Але…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але! Якщо припустити, що кожне M. M. (чи будь-яка інша абревіатура) – жива істота, що рухається, дихає і щохвилинно несподіваним, незбагненним, чином може припинити своє існування, – чи справедливо те, що ми завжди вчиняємо так, як треба, і зрідка (навіть ніколи!) – так, як нам хочеться?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, є такі щасливці, котрі чхають на все і можуть пройтись вулицею на руках. Але їх мало. У більшості – це такі, як я. Абревіатура.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І вони про це не думають – просто… їздять на відпочинок до моря чи лісу – платять за квартиру – готують борщ чи вареники – збирають гроші на італійське взуття чи автомобіль – кокетують із незнайомцями – п'ють каву – балакають по телефону з подругами.…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І таке інше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Доки не трапляється ось така (чи подібна) халепа. І тоді ти думаєш про колообіг, про живий сік, що лише одну мить перед тим, як стати оцтом, а потім алкоголем, рветься назовні із закоркованих пляшок…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Дівчино, ви стоїте в калюжі… – почулося мені.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я подякувала і трохи відступила.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я розсердилася, що мені не дали додумати цю важливу думку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я боялася, що втрачу її прямо тут, у цій калюжі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже я не звикла думати про такі речі. Дивно, але думка не зникла…<br>
&nbsp;//--&nbsp;08:20&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…не зникла…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Абревіатура! Я була абревіатурою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, на плиті, котру замовить Вадим, напишуть щось гарне. Але що насправді відбулося за ці двадцять сім?! Народилася – вчилася – працювала – одружилась…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоправда, багато реготала з себе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І одного разу злетіла на парашуті над морем у Криму за 25 гривень.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Невже – більше нічого не було? Лише – стримані бажання. Причому досить помірковані. Адже я не мріяла стати Мерилін Монро чи Жаком Івом Кусто!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але навіть помірковані бажання я увесь час стримувала, бо вважала себе добре вихованою, бо хотіла прожити гідне життя за класичною схемою «хорошої дівчинки», котра згодом стане хорошою дружиною, правильною матусею і милою бабцею.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Слухайте, люди! Це ж знущання!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Що ви сказали?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ой, вибачте… Це я так, сама із собою…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Лікуватися треба…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так. Певно, що треба… – промимрила я якомусь дядькові і рушила з місця. Адже стояла у дворі лікарні ось уже з півгодини.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;М-м-м… На чому ми зупинилися? Ага. Це ж знущання – ось така схема!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона виглядає досить нормальною і привабливою, коли тобі нічого не загрожує. Коли твій час ще не вичерпано, а попереду, можливо, на тебе очікують зміни і пригоди, котрі ти бачиш уві сні або про котрі читаєш у книжках. А я?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я поглянула на себе у віконце авто, повз яке проходила: чи не взялося моє обличчя патиною неминучості? Але на мене поглянуло трохи викривлене у склі, але досить привабливе – звичайною привабливістю звичайної молодої жінки – лице, обрамлене світлим волоссям, зібраним у високий «кінський хвіст».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На носі – окуляри.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нудне обличчя!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я – риба. У мені все нудно. Досі я жила в акваріумі. Так, так…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І що тепер?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мене аж пересмикнуло від відкриття: тепер я можу дозволити собі абсолютно все! Тому що в мене немає часу. На здоровий глузд. На міркування. На виваженість.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А якщо це так…<br>
&nbsp;//--&nbsp;08:25&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…а якщо це так (я вже вийшла за браму лікарні і знову зупинилася, дивлячись на дорогу, що розходилась від брами на три боки) – мушу зробити щось таке… щось таке… На повну котушку!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хоча б один раз.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Один і останній.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Від цієї думки мене знову пересмикнуло, а серце затріпотіло так, ніби у мене під плащем на грудях заворушився вкрадений білий голуб. Я аж притисла його рукою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Переді мною, мов перед казковим лицарем, лежало три дороги. Перша вела до тролейбусної зупинки – звідки я й прийшла сюди годину тому. Друга була широкою алеєю, що десь далеко переходила у паркову лісосмугу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Третя закільцьовувалась майданчиком з кіосками і генделиками місцевого районного ринку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, мені треба йти по першій. І якомога швидше, адже тролейбус ще стояв на зупинці і я могла встигнути влізти в нього. Але я стояла і міркувала про те, чого в моєму житті бракувало – такого, що варто було б негайно здійснити. От просто тут, не сходячи з місця.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я майже фізично відчула, як нещасні молекули двох кубів моєї крові шалено завирували в пробірці – десь там, на третьому поверсі, у лабораторії лікарні, в якому-небудь глухому боксі для збереження аналізів. Ці два куби, котрим випала доля засвідчити мій життєвий крах, були ще живі і кликали до бою!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але що міг означати цей вислів – «на всю котушку»? Що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У дитинстві й навіть юності мені не дозволяли купувати у тіток на вулиці пиріжки з рисом. Це в нашій родині вважалося поганим тоном.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пам'ятаю, як мені шалено кортіло зробити це хоч колись. Але я ніколи цього не робила, навіть тоді, коли батьки вже не стежили за моєю поведінкою і я мала власні гроші.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але це «табу» лишилося на все життя. За ним потяглися й інші. Наприклад, спідниця має прикривати коліна – так хотіла бабуся. Не можна запізнюватися, не можна позіхати, не можна їсти руками, не можна цілуватися з хлопцем у перший вечір знайомства, не можна голосно реготати, не можна випивати (хіба що трохи і лише доброго червоного вина), не можна палити… Це перше, що спало на думку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Подібних «не можна» було не менше сотні. В принципі, я була з усім цим цілком згодна. Бо все це було правильно. Неправильним був лише цей клаптик паперу, котрий мені видали в лікарні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А якщо це так, то… то на біса мені ця правильність?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що вона дала мені? Що я маю з того, чим би могла пишатися?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Або ні, не так: що вона дала мені такого, про що я можу згадати із задоволенням – особистим задоволенням?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чи здійснила я хоча б одну зі своїх мрій? Ой, подумала я, а чи були вони в мене взагалі?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну от, я все своє свідоме життя мріяла про… лінзи. Уявіть собі: про звичайні лінзи, аби не ходити в окулярах, через які в школі, в початкових класах, мене дражнили.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли я сказала про це Вадику, він засміявся, мовляв, це зайві витрати і купа незручностей. І взагалі – «кому ти хочеш сподобатись?!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тепер мені ці лінзи дійсно ні до чого…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тобто, навіть якщо я зараз куплю їх і поставлю, чи буде це те, що називається «на всю котушку»?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Господи, як же смішно!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Останнє прохання засудженого до страти: з'їсти біфштекс і випити кави!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я поглянула вперед, шукаючи якоїсь підказки.<br>
&nbsp;//--&nbsp;08:40&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…поглянула вперед…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Там, під велетенською парасолею, розташувався генделик.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він уже працював.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Десяток пластмасових столиків і таких самих крісел… За деякими вже сиділи відвідувачі. Буфетниця ходила поміж них і протирала подряпані поверхні брудною ганчіркою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Такі місця я завжди обходжу десятою дорогою, з презирством кидаючи погляд на завсідників. Коли моїй племінниці виповнилося три роки, гуляючи із нею, я завжди показувала на все це пальцем і промовляла: «Бачиш: дядечки палять і п'ють. Це погано…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Колись так само моя мати тицяла пальцем у студентів, що їли на вулиці пиріжки з рисом: «їсти на вулиці – негарно і шкідливо для шлунка!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я ніколи не сиділа в таких генделиках і ніколи не палила, подумала я. А якщо саме це і є «на всю котушку»? Зробити те, чого ніколи не робив? І почати з будь-чого, з найменшого – може, далі саме піде?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скрутити в собі всі «табу», всі заборони і викинути куди подалі. Це найшвидше, що я могла б зробити саме зараз – просто тут, за брамою лікарні, на роздоріжжі, посеред чудового осіннього ранку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Інших варіантів я поки що не бачила.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я зважилась і попрямувала вперед, до генделика під парасолькою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Буфетниця вже зайшла досередини ятки і причаїлася, мов павучиха. На склі перед віконцем висів перелік її послуг: кава «еспресо», «кава-мокко», «капучино», гарячі бутерброди і таке інше. Все це, звісно, в пластиковому посуді. Жінка з неабияким подивом оглянула мене. Певно, я не входила в число її постійних відвідувачів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Еспресо… – сказала я. – І… і пачку… м-м-м… «Кемел» та запальничку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Останні слова ледь виповзли з моїх вуст.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стоячи біля ятки в очікуванні замовленого, почула, як хлопці за дальнім столиком щось сказали про мій білий плащ…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Буфетниця висунула з вікна руку зі склянкою (у ній коливалась прозора коричнева рідина) і кинула на прилавок пачку сигарет і запальничку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Дякую.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я взяла свій скарб – власне, таке я вперше тримала в руках! – і попрямувала до столу із сірими напівкруглими візерунками, що залишилися від брудної ганчірки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сіла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поклала ногу на ногу… («Вульгарна поза!» – колись сказав Вадим.)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я б не хотіла, аби про мене подумали, що я вже зовсім «синя панчоха» чи народилася в позаминулому сторіччі, але в мені завжди жили слухняність і страх.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я чесно боролася з цим! І часто виглядала такою, як всі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одного разу навіть завела зошит, у який старанно записувала лайки та їх значення, котрими так вправно оперували мої шкільні подруги – і мали при цьому шалений успіх! Носила короткі спідниці, прогулювала уроки…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але, чорт забирай, слухняність і страх (не виправдали сподівань) жили в мені, як занози.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Я подумала, що зробити найперше: ковтнути з огидного пластику чи запалити сигарету? Вирішила зробити ковток.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Смак виявився ніяким…<br>
&nbsp;//--&nbsp;08:45&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…смак виявився ніяким.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зовсім ніяким.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я подумала, що відтепер смак усього, що належить з'їсти чи випити за ці два тижні – навіть якщо це буде моє улюблене тістечко-безе з вишенькою посередині, – буде таким самим, іншим, тобто ніяким. І такими самими – ніякими! – стануть інші почуття чи поняття: гнів, страх, любов, розпач, цікавість, сміх… Все втратить сенс.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я знову подумала про те, що зараз мені можна все! І мені закортіло розреготатися. Це ж треба! Яка іронія долі. Тепер, коли нічого вже не потрібно, можна все!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Саме тепер, коли я зрозуміла, що, власне, в моєму житті багато чого не було. Ну, от хоча б сигарет.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я покрутила жовту пачку із намальованим на ній верблюдом (ох… верблюдів я теж ніколи не бачила, хоча ми ось уже другий рік збираємось відвідати Єгипет) – і на мить відчула цікавість до чогось незвіданого.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але вона швидко минулася. Я клацнула запальничкою. З неї вистрибнув хисткий блакитний вогник і весело заколивався перед очима. («Ну-ну…» – почула я голос Вадима і навіть озирнулася…)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я ніколи не скакала на коні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ніколи не спускалася під воду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не ходила в гори.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не була в Парижі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Власне, взагалі ніде не була…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, про це вже не може бути й мови. Але ж має бути щось ще, більш реальне, ніж ця пачка цигарок?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я закашлялась.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Халепа! Хлопці за столиком засміялися. Певно, вони сміялися з якогось свого жарту, але мені здалося, що вони глузували з мене.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну й дурепа, подумала я: нога на ногу, кава с пластикової склянки і цигарка – і я вже вважаю себе найбільшою грішницею. Майже героїнею – мовляв, отримую від життя «на всю котушку»! Ні, це, напевно, не входить у таке поняття.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;В мене нічого не вийде, подумала я. Можу, звісно, замовити в таку саму склянку гидотної дешевої горілки. А потім все одно доведеться плентатись на тролейбусну зупинку…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відчула, як в мені починає визрівати злість. Небо було надто яскравим, зелень – надто зеленою. Все надто живе. І все різало око.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну от, я порушила табу, отримала задоволення: посиділа в запльованому генделику, викурила пів смердючої сигарети, встромила носа до нудотного пластику із коричневою рідиною під назвою «еспресо».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це – все!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Інші тисячі варіантів нехай лишаються невикористаними.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Разом із Парижем і єгипетськими верблюдами. Треба йти додому, зателефонувати на роботу, попередити, що сьогодні не прийду, замочити прання і поговорити з Вадимом про те, що…<br>
&nbsp;//--&nbsp;08:50&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…про те, що…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Сумуєш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Що?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звідки він взявся? Хлопець у картатій сорочці навипуск стояв перед моїм столиком, тримаючись за спинку стільця рукою в обрізаній до пальців шкіряній рукавичці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Нічо… – сказав він. – Тут вільно?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я одразу ж хотіла встати і піти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже ніколи не розмовляю із незнайомцями.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вірніше, з ось такими нахабними молодими хлопцями, від котрих можна чекати чого завгодно. Я була певна, що він з тої компанії, яка сиділа за столиком зліва і спостерігала за мною. Відрядили його сюди. Але навіщо? Просити грошей? Чи, може, вони сприйняли мене за яку-небудь…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я вже хотіла задерти носа, дати відсіч і якнайшвидше втекти на свою зупинку, до всього звичного, рідного і зрозумілого. Тобто заховати ніс у куленепробивний панцир.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще день тому я б так і зробила…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Вільно, – сказала я. – А ти чому пішов від своїх? Нудно?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні, – відповів він. – Просто я за тобою спостерігав…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– І що? – я поправила окуляри і щільніше затягнула під гумкою кінський хвіст, розділивши його навпіл і смикнувши в різні боки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– І подумав, що я тебе десь бачив. Ти в кіно не знімаєшся?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А у тебе немає дотепнішого способу знайомства? Ні. Не знімаюсь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А що я такого сказав? Ти схожа на одну тьол-ку… Забув, як кіно називається… Щось про школу… Так там була така сама білявка в окулярах. З хвостом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Між іншим, я закінчила школу сто років тому. А тепер працюю. І думаю: ви тут зранку байдики б'єте – мабуть, веселе життя?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А у тебе, мабуть, нудне?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Слухай, я вже збиралася йти…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Куди?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не знаю. Просто йти звідси.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Тобто тобі байдуже куди?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я замислилася лише на мить…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А як тебе звати?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені давно подобалося коротке і дивне ім'я – Ія.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ія… – сказала я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Як? І-я? Що це за ім'я?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Нормальне ім'я. Була… вірніше, є така актриса – Ія Савіна. Вона ще в «Пані з собачкою» грала – в старому кіно. Не бачив?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я бачив «Гараж». Знаю таку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну от. Я теж – Ія.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Класно. А я – Сюр.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Що за дурня?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Сюр. Так мене звуть. Це перші літери мого імені та прізвища. По-моєму, нормально. А там, – він кивнув у бік хлопців, – Саньок, Бляха, Рудий та Марек. Ми тут завжди пиво п'ємо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А що потім?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– О! Потім – різне. З часом усі розходяться. Купа справ! У Санька – родина. Малим близнюкам по два роки – треба працювати. Вони вже зараз жеруть по три тарілки макаронів. Саньок у нас на транспорті працює…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Контролером?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Майже… Бляха та Рудий у нас грамотні. Вчаться. У Марека хата – закачаєшся. Бляха щойно з Узбекистану повернувся. Відзначаємо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А ти?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А я… ось тут з тобою балакаю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Навіщо?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– По-перше, ми тебе тут ніколи не бачили.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А що, це якесь особливе місце?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А ти не знаєш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Знаю, – чомусь сказала я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сьогодні у мене був особливий день – чому б мені, як Алісі з Країни Чудес, не опинитися в особливому місці? Я посміхнулася самій собі. Він сприйняв мою посмішку по-своєму.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти вмієш робити якусь жрачку? – запитав він.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Яку саме?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, хоча б яєчню?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Нема питань!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Тоді пішли!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Куди?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Куди-куди. До Марека. Я ж сказав, ми зараз туди йдемо відзначати повернення. Зробиш нам жрачку. Підеш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну от. Тепер можна встати і розпрощатися, подумала я. Заведуть – зґвалтують і вб'ють. «Хата» – це, певно, «хаза», «малина».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та ти не бійся, – сказав Сюр, побачивши, що я трохи знітилася. – Не будь такою нудною. Ми ж свої!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оце так. Виявляється, у мене з'явилися «свої».<br>
&nbsp;//--&nbsp;8:55&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…свої?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не багата на друзів. А якщо відверто, зовсім їх не маю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Була подруга в школі, з якою нас об'єднувало одне – огида до власної зовнішності! Саме так. На цьому ми і зійшлися. Хоча раніше сиділи в різних кінцях класу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Просто одного разу на фізкультурі в роздягальні вона поглянула на мене і зітхнула: «У тебе такі гарні ноги… Мені б такі…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це мене вразило настільки, що я заклякла. По-перше, які там ноги, прости Господи: у мене 39-й розмір і середній палець довший за великий. По-друге, я ще ніколи не чула, щоб одна особа жіночої статі хвалила іншу та ще й мріяла мати таку саму частину її тіла. Звісно, якщо не йшлося про яку-небудь гіпотетичну Дженніфер Лопес!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже в шістнадцять усі просто готові повіситись від власної недосконалості – але при цьому ніколи не признаються, та ще й вголос (!) у тому, що хтось кращий за них. Проте я звернула увагу (звісно, привселюдно), що я б не відмовилась від її волосся – чорного, лискучого і прямого, мов у ляльки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона, звичайно, сказала, що так само ненавидить його, як я – середній палець своєї ноги.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось на цьому ми й порозумілися і ще зо два роки до закінчення школи присвятили тому, що ходили одна до одної в гості і годинами стояли перед люстром, ненавидячи все своє і розхвалюючи принади іншої. Потім вона вступила до інституту десь у Пітері, лишила мені номер телефону, яким я ніколи не скористалася. Потім я вчилася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А потім з'явився Вадим.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І мені стало не до подруг…<br>
&nbsp;//--&nbsp;8:56&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…не до подруг…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тому це слово «свої» пролунало для мене незвично і приємно, немов у мене дійсно могли бути свої – в цьому місці, в засміченому генделику біля лісосмуги.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Раптом мене пройняла думка: чом би й ні? Хіба ми знаємо, де вони знаходяться, ці «свої», і чому вони обов'язково мусять сидіти в дорогих ресторанах і пити «Совіньон» із кришталевих келихів?! Цікаво, хто визначає, де мені краще: там чи тут? Ніхто! Відтепер – ніхто, крім мене самої.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти чого смієшся? – запитав Сюр.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я хитнула головою – «все нормально!» – і заклацала запальничкою…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Певно, я з тих, кого називають «чистоплюями», – стерильна і порожня.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як білий папір, на якому нічого не написане, крім двох літер – «М. М.». Та ще я впевнена, що мої літери виписані каліграфічним відмінницьким почерком.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну як? Підеш? – знову перепитав Сюр.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Авжеж! – сказала я і припалила від вогника сигарету… іншим кінцем – тим, де був фільтр. Він засмердів. Сюр засміявся. Я теж.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Авжеж, піду, якщо я вирішила прожити цей день так, ніби у мене в кишені не лежала та довідка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Точніше – саме через те, що вона там лежала…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Тоді ходімо за наш столик.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він галантно простягнув мені руку. Я розчавила в собі жах перед незнайомою чоловічою компанією – він тривав усього одну секунду: «зґвалтують і вб'ють!» – і підвелась.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я була Ія.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А Ія могла бути будь-якою. Якою завгодно!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сміливою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розпусною.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Загадковою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Легковажною.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До того ж жоден із цих хлопців не був схожим на Вадима.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже Вадим – то іронічна стриманість, охайність, виваженість, трохи закопилені губи. Я завжди боялася розчарувати його ось такою поведінкою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але підозрювала, що, якби я була не я, а інша, не знайома йому жінка, він не був би проти її легковажності і цієї посмішки, яка час від часу з'являлася у мене на вустах невідомо звідки. Може, я підгледіла її в якомусь кінофільмі…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;… Саньок весь час віртуозно крутив між пальцями зубочистку, Рудий дійсно був рудим, із метушливими невпевненими рухами – певно, його зацькували в дитинстві кольором волосся, Бляха повторював своє прізвисько через кожне слово і тим цілком виправдовував його. Марек мовчав і дивився на мене чорними очима.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не можу витримувати такі погляди.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І тому я шукала розради в балакучого і привітного Сюра.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він збігав до віконця і приніс пляшку портвейну.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не п'ю…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Точніше, не пила таке вино ніколи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не люблю солодких вин.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але Ія залюбки вжарила півсклянки…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І все стало легко і просто. І закортіло сміятися. Просто голосно сміятися, випустити з-під тугої гумки «кінський хвіст» (що я і зробила), розстебнути плащ і поглянути прямо в очі Мареку і не злякатися від того, що вони такі непроникні, мов камінь агат.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну що – ходімо? – сказав він.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я (Ія!) ледь звелася зі стільця. Сюр подав мені руку, і я вчепилася в неї.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Буфетниця виглядала з вікна, мов пампушка з печі, і груди її, що лежали на прилавку, теж були, як пампушки…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не знаю, скільки ми йшли. Я трималася за Сюра і дивилась, як під ногами тече земляна стежка, потім – асфальт, потім бруківка і знову земляна стежка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тільки чула запах лісу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На стежці сиділа велика ворона із горішком у кумедно розкритому дзьобі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти бачила коли-небудь, як ворони лущать горішки? – несподівано запитав Марек.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ворони мудрі, – сказав він. – Тут їх повно, і я за ними спостерігаю. Вони підкладають горіх на шосе і чекають, поки по ньому проїде машина і розлущить його.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я ніколи не спостерігала за воронами і здивувалася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тоді Марек нахилився і сказав вороні: «Дай горішок!» – вона злякалась, випустила свою здобич і відскочила.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Чекайте-но, – хитро сказав Марек. Підібрав горіх і розколов його своїм чоботом. – Тепер відійдемо!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми завмерли і зробили кілька кроків назад. А я подумала, що в цю мить немає нічого важливішого за цей дослід. Ніби всі ниточки, котрі обплутували мене, зійшлися в тій точці, де лежав цей маленький розколотий горіх.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Невдовзі з'явилась та сама ворона. Оглядаючись і смішно шкутильгаючи, вона попрямувала до нього, швидко склювала ядро і вмить зникла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– От бачите, – задоволено сказав Марек, – ворони – наймудріші істоти на землі! Вони живуть довше за людей. Я б хотів бути вороною…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не знаю чому (може, від випитого вина) мені закортіло плакати. Я ніколи не спостерігала за природою зблизька, хоча завжди дивувалась тому, як дивно і гармонійно вона влаштована. А головне – ким?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І чому в світі звірів немає сліз, крику і ґвалту через будь-яку дрібницю?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пінгвіни долають тисячі кілометрів снігової пустелі, аби цілих чотири місяці без їжі і води стояти на крижаному вітрі і тримати в ногах яйце, в якому визріває нове життя; риба, втрачаючи луску на гострому камінні, шкребеться проти течії по мілких протоках, де її забивають палицями чи просто вихоплюють з води і пальцями розтинають черево з ікрою, але вона все одно щороку пророблює цей складний шлях; навіть інфузорії покірливо проходять свій невибагливий цикл зі своїми незбагненними трагедіями. І… ніколи не нарікають… Бо їхній бог – природа. Вона безмовна. У неї не можна нічого просити. Вона сама зберігає в собі гармонію і рівновагу, як посудини, що сполучаються між собою, і знає час і завдання кожної живої істоти. Чому ж тоді…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;… під ногами я побачила сходинку під'їзду.<br>
&nbsp;//--&nbsp;9:15&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;… сходинку під'їзду…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хтось розчинив переді мною рипучі двері. Запахло сирістю. М'яко заколихався ліфт.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Квартира була простора і на диво чиста, адже я чекала побачити щось набагато гірше, як у кінострічках – небезпечне лігво чи притон із вицвілими прокуреними фіранками.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я взагалі не люблю бувати в чужих помешканнях, почуваюсь там незатишно. Особливо коли запрошують малознайомі люди – колеги Вадима, наприклад. Ніколи не знаю, що мені робити в чужих помешканнях. Зазвичай Вадим потім розповідає мені, які там були меблі і який гарний краєвид відкривався з балкона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Проходь, – сказав Марек. – Туалет – там, кухня – ось…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хлопці розбрелися кімнатами. Десь углибині залунала музика. Сюр провів мене на кухню.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Давай, роби яєчню, а я поки наріжу ковбаси… – сказав він.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На гарячу пательню я вилила рівно десять яєць. Вони зашкварчали і рівненько уляглись одне біля одного, мов десять сонць в озері з білих хмар. Дуже мальовничо вийшло.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли ми з Сюром занесли їжу до кімнати, там на столі вже стояли батареї з пляшок. Лунала музика. Багатодітний Саньок спав на дивані, решта – радісно загули і почали розхапувати яєчню – просто зчищати хто скільки встиг – на свої тарілки. Зовсім неінтелігентно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Марек налив мені вина:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Пий, мала, їж, у нас ще купа справ…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, подумала я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ще подумала: цікаво, як все почнеться? Тобто… ну… навіщо вони привели мене сюди.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не стала казати, що більше не можу – і випила.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А потім майже одразу побігла до туалету – я ж зранку нічого не їла!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли повернулась, атмосфера була розслабленою. Дивно – я ще ніколи не бачила, щоб люди ось так проводили час. Вони навіть ні про що не говорили, так, ліниво про щось перемовлялися…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сюр хитро поглядав на мене. Потім, кивнувши на сплячого Санька, раптом сказав:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Відпочиває перед роботою. Щоб руки не тремтіли…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Він водій чи контролер? – запитала я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Саньок – найкращий транспортий «щипач»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Хто?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не знаєш? – здавалося, він був дуже задоволений моїм невіглаством. – «Щипач», карманник. Так виріже гаманець, що не відчуєш!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Певно, він чекав, що я роззявлю рота або злякаюсь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А ти ж тоді хто? – запитала я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ніхто. Ми просто разом – зі школи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Він – крадій? Злодій? – я з огидою поглянула на Санька.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Колись у мене вирізали гаманець. Тоді я навіть написала листа до газети із пропозицією саджати крадіїв у клітки, котрі стояли б прямо на зупинках – щоб усі бачили і плювали. Така була новаторська пропозиція. Мій лист навіть надрукували у розділі «Громадянська позиція». Я ненавиджу злодіїв.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тепер, коли світ для мене перевернувся і зменшився, ось дивлюсь, як він спить, роззявивши рота, з якого тече довга слина.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Навіщо він це робить? – запитала я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А що йому ще робити? Саньок – з пролів, батьки, як водиться, – алкаші, завжди його лупцювали до нестями… Мізки всі повідбивали. Працювати на заводі за копійки він не хоче. Дітей настругав…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– З кого він? – перепитала я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– З «пролів»! Орвела читала – «1984»?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ого, та він читав Орвела, подумала я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Там є така формація – найнижча каста – «проли», – продовжував Сюр. – Ними легко керувати. Вони ні про що не думають, окрім жрачки, сексу та видовищ.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– І ти це кажеш про свого друга?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну то й що? – здивувався Сюр. – Важливо, щоб кожен знав своє місце в житті і не випендрювався.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А якщо завтра він пограбує твою матусю?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не пограбує. Він її знає. І тебе тепер не пограбує, – спокійно сказав він.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А якщо його впіймають?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А він уже сидів. Двічі, – так само спокійно повідомив Сюр.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не лякай дівчинку, – сказав Марек. – І годі теревенити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Точно, бляха, втрачаємо, бляха, час… – сказав Бляха.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я гадала, що зараз настане те, заради чого вони мене запросили.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Марек підвівся з-за столу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бляха та Рудий теж повідсували свої стільці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але всі троє попрямували до кухні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– «Ширку» пішли варити, – поінформував мене Сюр.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він посміхався. Йому подобалось пояснювати ті речі, про які я не знала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Зараз побачиш…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я знала, що цей світ існує…<br>
&nbsp;//--&nbsp;9:45&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…знала, що цей світ існує.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Теоретично знала. Але щоб ось так… ні сіло, ні впало побачити його зблизька…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені здавалось, що в цього світу немає обличчя – одна суцільна пляма.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Яку треба зчистити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Або обходити десятою дорогою. Дивно, що саме сьогодні мені випало стикнутися з ним і зазирнути за обриси плями.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я уявила, як здивується Вадим, якщо, скажімо, мене тут зґвалтують і вб'ють. Рано чи пізно стане відомо, що слухняна дівчинка, порядна дружина і чесна працівниця відвідувала притон (щоправда, не дуже схожий на класичний) і, можливо, була в ньому постійною гостею…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я зареготала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти чого? – розгубився Сюр.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як я могла йому пояснити? У цю мить я майже хотіла, щоб все так і відбулося!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я уявила розпач і роздратування Вадима, здивування всіх, хто знав мене такою, якою я була. Оце буде сенсація! Єдина сенсація в моєму нудному і правильному житті.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Готово! – крикнув із кухні Марек.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сюр підморгнув мені і повів за собою на кухню…<br>
&nbsp;//--&nbsp;9:47&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Рудий тримав у руках столову ложку, Бляха набирав з неї мутну рідину в шприц.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– І що далі? – запитала я в Сюра.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Нічого. Будемо культурно відпочивати. Ввечері підемо на дискотеку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– І це все?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А ти чого хотіла?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дійсно, чого я хотіла? Якої такої пригоди?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Хочеш спробувати? – запитав Бляха.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні, – сказала я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А навіщо тоді ти сюди приперлась? – запитав Рудий, намотуючи якусь ганчірку вище ліктя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Раптом мені стало нудно. Так нудно, хоч вий.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Просто так… – сказала я. – А тепер я йду, бо мені нудно з вами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розумію, що це було не дуже чемно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Слухай, вкоти цій курці пару кубиків, щоб не була такою гордою, – сказав Рудий. – Завтра сама прибіжить… А я потримаю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він почав наближатися до мене.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сюр реготав у кутку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Марек дивився своїми чорними очима і мовчав.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я знизала плечима, розвернулася і повільно пішла до коридору, де висів мій білий плащ. Подумки я згадувала, як відчиняються двері.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За спиною чула кроки Рудого і сміх Сюра. Але все це було так, зовсім не страшно, немов спроквола, немов у млявому сні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я дісталася дверей, повернула замок – він піддався досить легко, розчахнула двері і побігла вниз. Лише чула позаду себе чиїсь важкі кроки – хтось наздоганяв мене. Потім, ближче до третього поверху, пролунав голос Марека:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Стій. Ти забула плащ!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я зупинилася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І сіла на сходинку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– На! – сказав він, сідаючи поруч і накриваючи мої плечі плащем.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я думала… ви мене зґвалтуєте і вб'єте… – сказала я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти що, сказилася? – здивувався Марек. – А Рудий хотів тебе лише налякати. На нього самого дмухни – і він розсиплеться…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він ще щось говорив. Здається, призначав зустріч.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але мені вже було нецікаво.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти вибач, – сказала я. – Я, мабуть, піду…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І почала натягати плащ, хоча було зовсім тепло. Навіть у цьому темному і прохолодному під'їзді.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти дивна, – сказав Марек, – мені здається, що з тобою щось не так…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я залізла рукою в кишеню плаща і дістала довідку. Розгорнула перед його очима.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Що це? – запитав він.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Саркома… – сказала я і пішла вниз.<br>
&nbsp;//--&nbsp;9:55&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…пішла вниз…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ідучи алеєю та лісосмугою, відчувала себе розчарованою, спустошеною, ніби щось мало статися і – пролетіло повз мене.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Треба йти далі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На стежці лежала старанно видзьобана шкаралуща.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Варто було б облишити дурні думки про цю кляту «котушку» і повернутися додому.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тим більше, що Вадим, певно, вже поглядає на годинника і весь час телефонує з роботи. Мене завжди це непокоїло. З першого ж дня нашого шлюбу. А до того я не помічала, що він ревнивий.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спочатку це мені навіть подобалось, адже всі казали: ревнує – значить, любить. Це була аксіома, доки одна тітка, набагато старша за мене, виголосила іншу, з якою мені важко було згодитись. «Ревнує, – сказала вона, – значить, зраджує!» І з впевненістю додала, помітивши, що мої очі полізли на лоба: «Перевірено впродовж сторіч!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Загалом, Вадим – людина непогана, тільки нервова, бо така в нього робота: він служить у банку, його робота пов'язана із цифрами, а це для мене «темний ліс». Дуже відповідальна робота.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До того ж у дитинстві він багато разів перебував під наркозом: то йому оперували апендицит, то витягали якийсь дрючок зі стегна, на який він напоровся, то ще щось. А це, як казала свекруха, дуже впливає на нервову систему. Взагалі-то він не гірший за інших.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хіба що…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хіба що часом я казала собі: «Я більше не можу…» А потім, на ранок – знову могла. Адже, як я вже казала, була надто боязкою. Хоча це «не можу» ставалося все частіше і частіше. А головне – ніхто навіть не здогадувався, що я дійсно «не можу». Всі вважали, що у нас все добре. Все, як у всіх.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну от, наприклад, сидимо ми в гостях…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За столом купа різних людей і, як на гріх, вся увага прикута до мене. Я не пам'ятаю, чи згадувала, що працюю у перукарні? Тобто не просто в перукарні, а в салоні мережі «Десанж», тому, якому у Франції надає перевагу Катрін Деньов.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я майстер вищого розряду, вчилася у мадам Летиції, що приїздила до нашого міста відбирати собі учениць. Якраз у той день, коли нас запросили на іменини Вадимового співробітника, мадам Летиція відбула до Парижа, а на стіні, поруч із моїм робочим місцем, було урочисто вивішено диплом, вище за який може бути хіба що який-небудь «Оскар» у галузі перукарського мистецтва.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, всі розпитували мене про мадам Летицію, про зйомки на телебаченні, про конкурс, на якому я перемогла двісті своїх суперниць. Я залюбки розповідала. Вадим лагідно посміхався, гордовито оглядав публіку – мовляв, ось така вона, моя маленька дружина!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розпитування затяглися. Не зупинив навіть четвертий тост. І посмішка Вадима стала якоюсь звуженою, мов за губами він міцно стискав зуби.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім з цією посмішкою він сів до мене напівобертом, відгородивши мене від лівого краю столу, з якого і лунали зацікавлені голоси. Щойно я побачила цю посмішку перед собою – самі лише стиснуті й розтягнуті губи, котрі замикали в роті щось страшне, щось неймовірно страшне, схоже нажало, як моє тіло вмить вкрилося тонким крижаним панциром. Я вже знала, що може бути далі. Але щоразу не знала, що саме: варіантів було безліч. Вадим – великий вигадник…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так от.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Посміхаючись і, турботливо підкладаючи мені на тарілку салат (руки його тремтіли від того, що було замкнене за стиснутими вустами), ледь помітно розтуливши цю вузьку посмішку, він промовив: «Сука…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У ту мить я не могла припинити відповідати на запитання люб'язного пана в тоненьких окулярах і, продовжувала говорити, але крижаний панцир на мені поважчав і став нестерпно холодним, а Вадим знову ледь чутно промовив: «Ну-ну…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І в цьому нестерпному «ну-ну» було все, що трапиться далі, щойно ми вийдемо за поріг цієї привітної квартири…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім, коли увага товариства перемкнулась на щось інше, він так само нечутно говорив до мене короткими уривчастими словосполученнями, знаючи, що я ніяк не зможу на них відреагувати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Навіть заплакати не зможу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він знав, що я добре вихована і не дозволю собі таких емоцій у чужій присутності. Збоку це виглядало, як розмова закоханої пари, щось на кшталт: «Сонечко, тобі покласти рибки?» – «Ні, зайчику, поклади собі, а мені налий водички…» – «Добре, маленька…» Уті-путі-сю-сю-сю…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я посміхалася людям, невимушено наливала собі мінеральну воду, поправляла зачіску, аби тільки не плакати…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Аби тільки не плакати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім, коли почались танці, я вислизнула до коридору, тихо прочинила двері і швидко-швидко побігла сходами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він одразу вискочив за мною і почав гукати. Я побігла дужче і вирвалася на вулицю – в ніч, у темну ніч на околиці, куди краще було б викликати таксі. Але я бігла і відчувала, що з кожним кроком стаю вільнішою і вільнішою, а в голові складалася ця фраза: «Все! Я більше не можу!» – і знала, що на ранок все повернеться.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що ЗМОЖУ і БУДУ.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, я вже казала – надто боялася будь-яких змін. А ще в мені надто розвинене почуття обов'язку. Я не можу покинути людину лише через те, що вона надто нервова.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, от такий випадок…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А було й багато інших. Хоча, як я вже казала, Вадим чудова і розумна людина, респектабельний чоловік, якого ще пошукати! Мені заздрять. Це я знаю напевне.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Взагалі, я дуже люблю любити. Можливо, я неправильно висловлююсь, але це саме так.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я люблю любити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Останнім часом, коли це відчуття почало поволі зникати, я розбурхувала його, мов каламутну застійну воду, аби надати їй руху та свіжості тим, що уявляла, ніби Вадим помер. Тоді в мене з очей котилися сльози і я засинала заспокоєна тим, що на дні болота, під шарами густого моху є ця вода – свіжа і рухлива. Вона є – отже, варто жити далі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоправда, була ще одна вправа для почуттів, адже почуття варто тренувати. Принаймні таким, як я, котрі час від часу відчувають на собі цей крижаний панцир…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А вправа була такою: я уявляла, що відкриваю поштову скриньку, а звідти випадає лист із незнайомим почерком, я розкриваю його і читаю: «Одного дня на березі моря янгола побачив я…» До речі, саме так починався лист одного хлопчика, що жив у нашому будинку і поїхав кудись в інше місто, так ніколи зі мною і не заговоривши. Лишив тільки цей лист, перший рядок якого я пам'ятаю досить добре. Більше нічого не збереглося в пам'яті, адже тоді я розлютилася і викинула той папірець.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А потім сама вигадувала його продовження – щось зовсім безглузде і безсоромне, неможливе, задушливе, неймовірно прекрасне – таке, чого не можу повторити, адже тоді зникне магія невагомої незрозумілості й перетвориться на якийсь уривок з дамського роману чи… розмову по телефону з черговим «нічної варти для самотніх».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У цьому листі з ніжністю розповідається про кожну клітинку мого тіла так, що я згадую ці неіснуючі слова в ту саму мить, коли Вадим починає мене цілувати. От тоді я і уявляю цей лист, що випадає з поштової скриньки…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Певно, подумала я…<br>
&nbsp;//--&nbsp;10:00&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…певно, коли все станеться, тобто в останню годину, а ще краще – в останні десять хвилин, варто зізнатися Вадимові про цей неіснуючий лист, котрий мені ніхто ніколи вже не напише.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але я скажу, що цей лист – суцільна і чиста правда! А потім закрию очі. І більше їх нізащо не відкрию!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Я все ще стояла в кінці лісосмуги, і мені було спекотно, хоча тут земля була досить волога і вся вкрита жовто-зеленим листям, просто встелена ним.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І стояла така тиша…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Така нестерпна тиша…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось воно!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скоро я чутиму її завжди – от таку тишу. Дивно, але це не лякало мене. Адже тиша була прекрасною, нічого в світі не могло порівнятися із нею. Навіть моя улюблена музика Бетховена.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я подумала: можливо, задля того, аби писати таку дивовижну музику, йому треба було оглухнути. Можливо, в цьому і полягає незбагненна таємниця: оглухнути – аби почути, осліпнути – аби побачити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нині я так само була оглушена й осліплена – і тому все, про що ніколи не думала, постало переді мною в безжальній правді. Я сіла на листя, і воно м'яко завібрувало піді мною, мов жовта хмара. Певно, так само під розкритим парашутом вібрують хмари, коли вистрибуєш з літака…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я ніколи не сиділа на землі в білому плащі!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я засміялася: це ж треба – сісти на землю в білому плащі для мене теж неабиякий вчинок!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ні, дорогенькі мої, подумала я, звертаючись невідомо до кого. Ні! Це ще не кінець. Я ще маю знайти «своїх», отримати свій лист, пірнути в свою воду, заспівати в караоке (дурна мрія останнього часу), випити зеленого абсенту, наростити двосантиметрові акрилові нігті, скласти вірш, зіграти в кіно, знайти чорнокосу подругу, підморгнути незнайомцю, посадити дерево, приручити птаха, вивчити і випробувати на практиці всі вправи камасутри!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я лягла на спину і засипала обличчя листям.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так от.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На чому ми зупинились?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ага, на вправах камасутри.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я згадала, як реготала над цією книгою, коли викопала її з-під стосів інших маленьких брошурок у батьківській хаті. Як вона туди потрапила – не уявляю. Це був не той помпезний альбом з ілюстраціями чи фотографіями, котрий нині заведено дарувати молодятам на весілля, а маленька книжечка в м'якій палітурці, 1989 року випуску, скорочена і оздоблена передмовою якогось кандидата філософських наук аби – не дай Боже! – ніхто хибно не потрактував давнього індійського вчення про мистецтво кохання.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чому мені стало смішно?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тому що я одразу натрапила на шістдесят чотири пункти, які має виконувати дівчина, щоб стати коханою. Я приготувалась до пізнання чогось дуже важливого і безсоромного, зачинилася в туалеті і почала читати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Першим пунктом ішло мистецтво співу, другим – гра на музичних інструментах, третім – танці…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я пробігла очима далі і з подивом прочитала таке: «вміння прикрашати підлогу скалками кольорового скла», «вміння зберігати воду в ариках та інших резервуарах», «вміння виступати на сцені», «вміння досконало прикрашати одяг ювелірними виробами», «вміння відгадувати і складати загадки, шаради, головоломки…», «знання основ хімії та мінералогії»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А шалений регіт напав на мене, коли я дійшла до пункту під номером 42, в котрому було зазначено – «оволодіння мистецтвом навчання папуг та шпаків так, аби вони заговорили».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я повісила брошурку на цвях і вийшла з туалету.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І от зараз, коли я лежала на листі і листям вкривалась, я подумала, що, можливо, все, чого ти не знаєш, що здається привабливою і небезпечною таємницею, на практиці може викликати хіба що регіт.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ще подумала про те, що, я запросто оволоділа щонайменше сорока пунктами мистецтва подобатися – навіть підлогу могла прикрасити битим склом, якщо це комусь було б конче необхідно – але так і не навчилася робити вчинки…<br>
&nbsp;//--&nbsp;10:10&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;….робити вчинки…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Крізь листя, що лежало на моєму обличчі, світ виглядав золотим і мав запах, що виникає, коли відчиняєш старовинну скриню з одягом, котрий пролежав там кілька сторіч. Ні, я не мала такої скрині, але уявляла, що з неї пахне саме так: спресованим часом, котрий спить у кожній складочці оксамитової сукні, всередині капелюшка із напівзотлілою вуаллю, в мереживних рукавичках.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А підпалене осінню листя було схоже на дагеротипи – такі ж вицвілі, жовто-коричневі, що продаються в антикварних магазинах. Часом, гуляючи Андріївським узвозом, я купувала такі фотографії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І не тому, що колекціонувала їх. Ні. Просто мені було шкода, що ці люди – з вже неземними обличчями – ось так лежать, нікому вже не цікаві й мало кому потрібні. Хіба що для того, аби розглядати їхнє вбрання, їхні зачіски, вуса, капелюшки…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А я завжди думала: що зробила ця пара, котра сотню років тому зайшла сфотографуватися – вона в білій сукні, він у чорному сурдуті! – після дозволу фотографа підвестися? Про що вони говорили? Про що мріяли? Як прожили решту життя? Чи були щасливі?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я підвелася, листя злетіло з мене, мов шалик.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я зняла плащ – він вже був добряче забруднений – і повісила на дерево. Це був красивий жест. За ним спостерігала лише ворона. Вона увесь цей час спостерігала за мною, прилаштувавшись високо вгорі, звісивши свою цікаву голівку донизу. Можливо, їй було років сімдесят. Зовсім дівчинка!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я помахала вороні рукою і пішла на трасу. До мого будинку було дві зупинки, до міста – в протилежний бік – дев'ять. В хаті, певно, розривалася забута мною мобілка…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще раз озирнулась, поглянула на плащ – здаля він виглядав моторошно. Певно, хтось злякається…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що далі?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Порахувала гроші в гаманці. Там було чотириста гривень. Вийшла на трасу і підняла руку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не дуже люблю їздити в авто, лише у крайніх випадках, з Вадимом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стояти на дорозі з піднятою рукою – то не для мене.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Таксі одразу зупинилося.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– В місто! – сказала я, сідаючи на заднє сидіння.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Куди саме? – запитав водій.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– В місто! – повторила я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він більше не перепитував, а швидко рушив з місця.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я дивилася за вікно і думала: що далі, що далі…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так бувало безліч разів: я їхала на роботу заздалегідь, години на дві раніше, ніж починалася моя зміна, і просто ходила туди-сюди по вулицях. Часом сідала в «Будинку кави» і вдавала, що на когось чекаю: поглядала на годинник, крутила головою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І відчувала себе самотньою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже-дуже самотньою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хоча для цього не було жодних підстав.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не могла зрозуміти, звідки в мене береться це відчуття?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Думала: чого ти хочеш, чого тобі не вистачає?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Від цих запитань я завжди гублюся, не знаю, як на них відповідати. Коли Вадим сварить мене, він завжди так питає – і я нічого не можу сказати у відповідь. А про що говорити? Про те, що ти хочеш саме в цю мить, чи взагалі? Певно, від цього запитання гублюсь не лише я. Спробуйте на нього відповісти. І заплутаєтесь. Певно, заплутаєтесь…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Легше перерахувати те, чого не хочеш.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нині я не хотіла повертатися додому і лягати в ліжко. Адже тепер мені доведеться досить довгий час провести в ньому.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А взагалі, я не хотіла померти…<br>
&nbsp;//--&nbsp;10:25&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…не хотіла померти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми їхали через міст. Очам було боляче дивитись на природу – така вона була красива, нереально красива.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім, вже ближче до центру, перед очима майнув напис на магазині – «Оптика», а трохи нижче: «Діагностика. Лінзи. Оправи» – і я попросила водія зупинитися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я вже казала, що мріяла про лінзи, аби лише не носити на носі цю коричневу оправу. Точно! Не знаю, чи буде це неабияким вчинком, але принаймні я зроблю, про що мріяла кілька років. Маю право.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я увійшла до магазину. Він щойно відчинився. За прилавком сиділа мила жіночка в халаті та накрохмаленому очіпку, щось писала в зошиті.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я вас слухаю… – привітно кивнула вона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я пояснила, що хотіла б зняти окуляри і поставити собі лінзи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Проходьте до кабінету, – сказала жіночка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім вона тицяла паличкою в літери.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім сказала, що, звісно, лінзи – не проблема і вона готова поставити їх хоч зараз.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Якого кольору ви хотіли б? Прозорі чи з відтінком?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я обрала прозорі. І вона допомогла мені вставити їх в очі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я підійшла до дзеркала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Бачте, який ефект! – прокоментувала жінка. – Красуня!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я згадала, як ми з Іркою товклися перед люстром (це та подруга-однокласниця, про яку я розповідала) і шалено ненавиділи себе, і здивувалася тому, як сьогодні все змінилося: я дивилася на себе майже з ніжністю. Мене більше не дратував мій зріст, через який мене завжди ставили на фізкультурі першою, довге неслухняне волосся пшеничного кольору, світлі (я завжди казала – «поросячі») очі, котрі тепер дивилися на світ не крізь зменшувальне скло. Я була в джинсах і светрі. Але якби змінити це все на яку-небудь красиву сукню, то…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я заплатила сто вісімдесят гривень і вийшла з магазину…<br>
&nbsp;//--&nbsp;10:40&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…вийшла з магазину і відчула дивну річ.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Важко пояснити, що саме відбулося. Оскільки я людина досить приземлена і люблю пореготати, то я б зробила таке порівняння: надувний матрац! Ось він, матрац, лежить згорнутий і нікому не потрібний, притрушений пилом чи тальком, мов цупка клейончаста ганчірка, із зібганими заломленими краями, невизначеного кольору – і от його починають надувати чи накачувати повітрям. І він розгортається, поволі набуває форми, стає пружним, стає справжнім маленьким човном, готовим плисти по морях-океанах!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось приблизно таке сталося зі мною. Аж груди розпирало так, що стало важко дихати. Певно, я могла б злетіти в повітря і стати першим летючим матрацом в океані хмар.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хоча на небі не було жодної хмарини. А все – через найменше виконане бажання. І трохи через те, що на дні моєї склянки, котрою була моя душа, лишилося зовсім мало живильної вологи. І кожен ковток здавався неймовірно смачним.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що далі?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Навпроти магазину стояв костьол. Я була там давно, на якомусь концерті, а потім довгі роки мріяла потрапити туди, але завжди не доходили руки, бо Вадим не дуже любив слухати класичну музику, а самій ходити туди не дуже зручно. Цікаво, що там тепер?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Двері відчинено. Я наважилась зазирнути досередини, адже почула, що звідти лунає музика. Мабуть, репетиція.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дивно, але на вході мене ніхто не затримав. Я швидко увійшла в темряву і сіла на останньому ряду. В костьолі дійсно йшла репетиція. Грали Баха.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це була фуга «Всі люди мають померти».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже вчасно!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я одразу впізнала її. Вона не схожа на інші твори – найкоротша, надто монотонна і тиха, в ній, мов у нерухомому морі, плаває лише одна нота, зникаючи і знову піднімаючись на гребінь. Я уявила, як у потоці монотонної мелодії плаває паперовий човник із маленькою запаленою свічкою. Ця свічка зникає і знову виринає, але човник не бореться з потоком – він бореться лише з собою, намагаючись тримати свічку рівненько до самого кінця мелодії…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Господи, подумала я, слухаючи все це, коли стану перед Тобою, я не проситиму прощення. Хто я така, аби щось говорити в цю мить? Але, Господи (музика, музика підносила мене до склепіння, під самісінькі ЙОГО очі!), покажи мені сьогодні ті квіти, які я бачила у дитинстві, дай мені краплю меду на язик, витри мої сльози, зроби так, аби я не відчула болю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ти завжди давав мені терпіння і поміркованість – скинь їх з мене хоча б на хвилину, аби я побачила світ таким, яким він є!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тільки зроби це просто зараз!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сьогодні! Адже потім я нічого не посмію просити! Як пінгвіни, риби та інфузорії…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я так і не дізналася, чи доплив човник, – мелодію увірвав стукіт дерев'яної палички по пюпітру і голос:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– З третьої ноти ще раз!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не стала слухати ще раз, а піднялася і вийшла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але через те, що почула музику в костьолі, а швидше через те, що змогла промовити цю імпровізовану молитву під час музики, мені стало так легко, ніби я дійсно злетіла до небесного моря. І це море було безмежним.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У ньому було безліч потаємних життів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це я знала давно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я дуже люблю дивитись на небо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Особливо тоді, коли мені сумно, чи дістають якісь проблеми, чи я на когось чекаю, чи просто стою на тролейбусній зупинці і мені нудно. На такі випадки у мене є найкращі ліки: просто поглянути вгору.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І все, що робиться в цю мить під ногами, стає дрібним і несуттєвим.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Небо, мов велетенське дзеркало, відбиває все, що відбувається внизу, гіперболізуючи дрібниці до високої непізнаваності. А я, поглядаючи вгору, починаю грати в іншу гру: шукаю серед натовпу прототипи тих, кого бачу вгорі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наприклад, бачу вершницю на білому коні і спостерігаю, що з нею станеться далі, за хвилину, а ще цікавіше – хвилин за шість. Ось вона скаче, розтинаючи своїм списом менші хмари, ніби збиває голови кульбабкам, або женеться за стадом буйволів – така стрімка, смілива, безстрашна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ось вона стоїть біля мене – в мохеровому береті і, мов спис (з яким там, угорі, полює на буйволів чи кульбабки), тримає в руці парасольку…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вершниця зі списом угорі тим часом витягується, кінь втрачає обриси, у вершниці видовжується шия – і це вже не вершниця, а гуска. Ніс гуски «в'їжджає» в мужній профіль якогось римського легіонера і псує йому підборіддя, і це вже не легіонер, а риба.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Риба летить, мов скажена, і утворює небесну аварію: одразу зіштовхуються слон, заєць та киргизька юрта, вони змішуються – і з невизначеної маси подекуди виринають руки-ноги, хобот, корона, тризуб та… електродриль.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Все залежить від швидкості вітру. Буває, що відбиток висить у повітрі досить довго. А буває, що там, нагорі, йде своя шалена бійка за місце в тролейбусі – тоді хмари нагадують звичайну кашу, що крутиться на одному місці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зараз небо було чисте…<br>
&nbsp;//--&nbsp;10:45&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;… небо було чисте.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Музика поволі випаровувалася з мене, ніби всередині безслідно танув шматочок сухого льоду. Я більше не знала, куди йти, що робити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Часом на перший погляд здається, що варто лише ступити за поріг – і звідусіль тобі на голову почнуть валитися пригоди, як у кіно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У дійсності ж я дивилася на місто, що крутилося перед моїми очима, як дитяча карусель, і розуміла, що нічого не відбудеться, доки я не докладу до цього зусиль.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я хотіла зупинити цей рух – монотонний, нудний, із купою заклопотаних і згаслих облич. Вони були скрізь – заклопотані та згаслі. Цікаво, що було б, якби всі, хто йде мені назустріч, раптом зрозуміли, що цей день – останній у їхньому житті? Це був би жорстокий експеримент, але впевнена – вирази облич змінилися б!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але справа навіть не в цьому!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я була сама і мала зробити щось важливе, навіть якщо воно б виглядало безглуздим. Але що? Стрибнути з моста у воду? Злетіти в повітря на надувній кулі?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поторгувати морозивом?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Обрізати коси?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Викрасти автомобіль?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Покуштувати суші та «Вдову Кліко» чи хоча б…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…дати ляпаса Петру Сидоровичу?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Петру Сидоровичу…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стоп! А чом би й ні? Принаймні це можна було б вважати вчинком.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли я влаштовувалась на роботу, він був директором по кадрах (тепер, наскільки мені було відомо, відкрив власний салон). Тоді я закінчила курси і самотужки почала пошуки роботи. Ані знайомств, ані рекомендацій у мене не було. Але я вирішила «зіграти по-крупному» і одразу пішла в «Десанж», там мене й зустрів пан Петро. І, хоч як це дивно, взяв на випробувальний термін.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоправда, спочатку наказав прибирати салон в другу зміну: підмітати і мити підлогу. «А там подивимось…» – сказав він.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дивився досить довго…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щовечора, після дев'ятої, викликав мене до себе в кабінет і вів незрозумілі розмови «про життя», в той час коли я стукотіла ніжкою, думаючи про те, що Вадим не повечеряє сам. Принципово не повечеряє.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ці щоденні виклики були схожі на тортури. А головне, я не могла зрозуміти, що вони означають.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Питання він ставив пустопорожні, а я мусила докладно і чесно відповідати. Можливо, це були якісь випробувальні тести. А можливо, в ньому пропадав талант слідчого. Бувало, що він проходився салоном із клаптиком вати в руках і перевіряв, чи добре витерто пил. Якщо ватка темнішала – «допит» тривав довше. Він розлого розповідав про важливість стерильності в нашому закладі, читав цілу лекцію з цього приводу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наступного ранку я подвоювала свої зусилля, очікуючи, що ось-ось він вийде зі шматком вати, але він, як на гріх, помічав зовсім інше – якусь кляту волосинку, що заплуталась у коліщаті перукарського крісла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але говорив він не лише про чистоту. Часом розповідав про себе, часом ставив дивні запитання про моє життя, родину, смаки чи вимагав, щоб я пропонувала, яким чином покращити роботу салону. Одного разу запитав, що на мені – панчохи чи колготи…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я приходила додому пізно, втомлена, знервована і отримувала порцію майже таких самих лекцій-допитів від Вадика. І не могла чітко пояснити, в чому насправді полягає причина моїх запізнень. Пан Петро обіцяв, що згодом переведе мене на іншу, престижнішу посаду «учениці», і тому я не могла відмовити (це було просто неможливо!) йому в цих вечірніх викликах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вони тривали так довго, що одного разу Вадик не витримав – ну, дійсно, хто б витримав таке на його місці? – і вперше вдарив мене. Як я вже казала – він непогана людина, але дуже нервова. Не знаю, що він там собі надумав того вечора, але сталося це так.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я встромила ключа в замкову шпарину.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я завжди відмикаю двері дуже тихо, аби нікого не потурбувати і з надією, що Вадик вже ліг. Але він ніколи не лягав – чекав на мене в кухні, принципово не торкаючись до готової їжі і ще хвилин зо тридцять мовчки спостерігав, як я пораюсь, аби накрити на стіл. І сопів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так от, я ледь чутно провернула ключ і трохи – зовсім трохи – прочинила двері. Серце моє завжди гупало в цю мить, а в грудях крижаним кавалком ще сидів пан Петро і посміхався своєю милою єзуїтською посмішкою. А потім я нічого не зрозуміла – мені в обличчя одразу вилетів кулак. І – ніякого болю! Жодного натяку. Хоча на моє пальто миттєво (я навіть не зрозуміла, звідки вони взялися!) – полилися потоки крові. її було так багато, що я захлинулася і присіла прямо під дверима. Двері одразу зачинилися, і крізь туман, що вмить затьмарив голову, почула: «Наші всі вдома!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Думала про одне: аби тільки не вийшли сусіди.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наші сусіди – дуже милі люди. Часом ми разом відзначаємо свята, а Вадик залюбки запрошує їх на якусь мою нову страву, і ми гомонимо про те, про се. Відверто кажучи, такі посиденьки ніколи мене не приваблювали, але з точки зору гостинності і, як казав Вадик, «добросусідства», це було правильно – товаришувати з парою своїх ровесників, позичати якісь господарські дрібниці, по черзі мити підлогу на сходовому майданчику…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я сиділа на підлозі під дверима і молилася, аби вони не вийшли. Що тоді вони про нас подумають?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не знаю, скільки я так просиділа. Але добре пам'ятаю, що саме тоді на мене зійшов страх – якийсь новий тваринний страх, дуже неприємний, котрий і заглушив біль від розбитого носа. Це був страх, який відчуваєш перед силою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звичайною фізичною силою. Адже всьому іншому можна дати відсіч у той чи інший спосіб. Зневагу можна ігнорувати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зверхність – переводити на жарт.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можна «відморожуватись».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можна лаятись.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можна вперто мовчати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можна навіть сміятися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можна розвернутися і піти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але немає ради проти кулака, що летить тобі в обличчя. Цей кулак вгачує в тебе страх сили. Мов цвях, вбиває її в саме серце.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І закарбовує на рівні інстинкту. Я впевнена, що з цим цвяхом живуть всі безпритульні собаки нашого міста. Спостерігала, як вони сахаються, навіть коли ти лізеш в кишеню, щоб дістати звідти цукерку – інстинкт підказує їм, що там може бути і камінь…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ще я думала, що пальто, яке купила нещодавно, аби ходити на роботу в пристойному вигляді, пропало навіки. А ще дивувалася тому, яка рідка кров тече з носа – рідка і яскраво-червона, мов підфарбована вода.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім двері відчинилися і Вадик втягнув мене до передпокою. Я мимоволі сахнулася – адже відтепер цвях страху вже був забитий в мене глибоко і надовго. Певно, зруйнував волю дощенту…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поглянувши на моє обличчя, Вадик дуже засмутився і попросив пробачення. Навіть чаю мені зробив. А потім так шалено цілував, що я за давньою звичкою переводити все на жарт подумала: якщо його так збуджує вигляд розбитої пики, мені відтепер доведеться не солодко…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але це була лише перша серія. Друга розпочалась наступного вечора, коли я вийшла на роботу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перед тим цілісінький ранок я міркувала, як замаскувати обличчя і жахалася того, що подумає пан Петро, побачивши його таким синьо-ліловим. Ха-ха, а раптом йому теж подобаються розбиті жіночі обличчя?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З косметикою я так нічого і не вигадала – жоден крем не приховував двох величезних синців під очима. Проте я вигадала «легенду», з якою маю увійти до салону.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але мене ніхто особливо і не розпитував. Увійшовши до зали, я одразу почала щось плести, ледь стримуючи регіт. І щось таки наплела. Помітила, що дехто з жінок поглянув на мене зі співчуттям. Дуже неприємне було відчуття, але я його проковтнула.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Згодом мене викликав пан Петро. Прямо посеред зміни. Він довго і уважно сканував моє обличчя і сказав приблизно таке: «Візьміть папір та ручку і докладно напишіть, як це трапилось. Ми звернемось до профспілки із проханням матеріальної допомоги». Це слово – «профспілка» – було з часів юності моїх батьків, але тоді я про це не думала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я взяла ручку і поглянула на нього – як це писати? «Ну от пиши: я така-то і така-то, у вівторок… Вкажи час! Робила те-то і те-то… І далі пиши, як це все трапилось». Ну… сказала я, а чи можна написати – «послизнулась і впала у ванній кімнаті»?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Звісно… – з огидною лагідністю вимовив він. – Укажи, як це сталося і яких заходів ти вжила…» Ха-ха, які заходи? Роздяглася і лягла в ліжко…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Писати цю доповідну мені було дивно і ніяково. Але він говорив цілком серйозно, тож я схилилася над столом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Рука моя тремтіла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Увесь час думала: навіщо я це роблю, що йому треба? Чи вірю сама в ті профспілки, котрі мають надати допомогу? І яку саме? Переведуть мене з посади прибиральниці в розряд «учениць»?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я писала, а він сидів за столом навпроти й уважно дивився на мою схилену голову і руку. Від його погляду пальці взагалі ослабли, і я ледь водила кінчиком ручки, залишаючи на папері якісь тремтячі візерунки. Потім він довго радив виводити синці сечею (краще дитячою) – робити компреси зі свіжої сечі. Дуже допомагає…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А потім мене забрала «швидка».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, не одразу, а пізніше, коли я вже вийшла до зали і почала підмітати волосся з-під крісел. Серцевий напад.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Після цього випадку мене таки призначили «ученицею», а пан Петро перейшов до іншого салону. Певно, постаралися мої співробітниці, котрі поскаржились начальству, що напад стався після того, як я побувала в кабінеті Петра Сидоровича.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Пан Петро мешкав у центрі міста. Я добре пам'ятала адресу, адже в тих вечірніх допитах він багато разів повторював її з особливою інтонацією.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це було неподалік від того місця, де я нині стояла і думала, що б зробити такого, чого не встигну потім. Думка відвідати пана Петра видалася мені майже геніальною.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І я пішла проспектом угору…<br>
&nbsp;//--&nbsp;10:57&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…проспектом угору…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім завернула за ріг і одразу побачила назву вулиці й потрібний номер.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На вході за скляним віконечком сиділа консьєржка. Така собі приємна тітонька в окулярах. «Ви до кого?» – запитала вона. Я відповіла, і вона впустила мене в під'їзд, сходи якого пахли шампунем.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сьомий поверх, дубові двері…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Раптом я подумала, що його може не бути вдома. І від цієї думки мені стало зимно: невже зірветься?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Подзвонила і послала в небо сто гігабайтів бажання, щоб двері відчинилися. І вони відчинилися!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ой! – сказав Петро Сидорович і зовсім по-жіночому поправив атласні вилоги свого халата (так я і думала: він ходить в халаті з червоними вилогами!). – Ви?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, впізнав, хоча тепер на мені не було окулярів і волосся я розпустила.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так, це я! – сказала я, розглядаючи його пику в червоних судинах і маленькі гострі очка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він відступив від дверей.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я почула, що зсередини квартири долинає запах тліючих сандалових паличок…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Згадала, як тоді в лікарні мені сказали, що маю крайню ступінь виснаження. А ще – кінець фільму Ларса Фон Трієра «Догвіль». Ну там, де Ніколь Кідман косить з автомата мешканців містечка свого приниження і страху…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Це я, – повторила я. – Ви хотіли знати, чи ношу я панчохи в сіточку?! Чи піддягаю взимку довгі рейтузи з чорної вовни? Ви досі хочете це знати?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бачили б ви його обличчя в цю мить! Ніби до нього заговорила тушка кролика, купленого на ринку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ось вам панчохи! – сказала я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Моя рука сама по собі злетіла вгору. І опустилася на щоку, схожу на футбольний м'яч.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім я повільно розвернулась і сіла в ліфт.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Двері ліфта зачинилися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я помітила, що пан Петро так і залишився стояти із роззявленим ротом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не знаю, де і коли заспокоїться моя душа…<br>
&nbsp;//--&nbsp;11:05&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…не знаю, де і коли заспокоїться моя душа, але в ту мить, коли я вийшла з будинку, відчула, що готова стрибати на одній ніжці – так мені стало легко!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Навіть не думала, що таке може бути – від одного жесту, який ти нарешті дозволяєш собі зробити щодо свого ката.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А не дозволяєш лише через те, що він має владу над твоїм життям.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але хіба над життям? Тільки тепер я зрозуміла, наскільки мізерними були мої тодішні проблеми. Я боялася втратити роботу?! А що означає втрата роботи у порівнянні з тим, що мені судилося втратити зовсім скоро…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Йшла вулицею і помічала, що люди звертають на мене увагу. Певно, через те, що моє обличчя світилося. І це я відчувала фізично!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Раптом я подумала, що мені давно не було так добре.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хіба що, пригадую, один весняний ранок багато років тому. Тоді я майже так само йшла вулицею і мене розпирало від щастя. Під ногами дзвінко розколювалися дзеркала ще охоплених памороззю калюж, але повітря вже пахло сонцем. Я тоді подумала: на початку березня сонце має запах! У мене не було жодних підстав виробляти ендорфіни, чи як там називається «гормон щастя»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цей стан не мав жодних підстав і тому саме тоді був абсолютним, базованим лише на тому, що я – є, що я існую, що я рухаюсь і дихаю. Що в цьому стані абсолютного щастя я можу навіть трохи летіти над землею.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І всі, хто йде на зустріч, помічають це і теж посміхаються мені у відповідь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зараз відчуття було майже таким самим. А може, ще гострішим, адже тепер я всотувала ці посмішки, цей рух, це тепле осіннє сонце. Тобто якщо тоді, багато років тому, мені здавалося, що я розчиняюсь в повітрі, віддаю йому кожну клітинку свого єства, бо мене в мені так багато, що я готова була віддавати і віддавати, то нині я з такою ж пристрастю всотувала світ у себе, мов губка, котру поклали посередині тарілки з водою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ще цей процес «віддавання» і «всотування» нагадав про стосунки з Вадиком. Адже якщо врахувати той загальновідомий постулат про те, що в більшості випадків у коханні хтось «віддає», а хтось – «бере» (тобто він звучить так: хтось любить, а хтось дозволяє себе любити), то, власне, я була з тих, хто «віддає».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З тої ж причини, про яку вже сказала: мене в мені було надто багато для мене одної! Ось яка тавтологія.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але інакше не скажеш…<br>
&nbsp;//--&nbsp;11:13&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…не скажеш…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не помітила, як вийшла на центральний майдан. Він був увесь затоплений сонцем, навіть з фонтанів лилася не вода, а неймовірно яскраві сонячні потоки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я так стрімко вискочила майже на середину, ніби це була сцена. Ніби всі, хто сиділи довкола на лавах та парапетах, тільки й чекали на мій вихід, а я мала щось заспівати чи виконати танець Умираючого Лебедя під музику Сен Санса…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стишило мою ходу й ейфорію нове запитання (сьогодні їх було надто багато для моєї голови), і воно поволі затьмарило настрій. Питання було таке: чому я давно (майже ніколи поспіль) не відчувала цього гострого «заштрику щастя», адже нині, коли життя впорядковане, мала для цього всі підстави. Чому? Чому?! Чому?!!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На першу зустріч із Вадиком я йшла, трусячись, мов листя осики. Навіть не пам'ятаю, яка була погода.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вадик міг керувати мною одним порухом однієї лівої брови (чомусь саме ліва у нього була найбільш рухлива і завжди вказувала мені шлях у тій чи тій ситуації). Я беззаперечно вірила йому і тому завжди відчувала себе недосконалою, недолугою, підібраною з землі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А можливо, так воно і було? Я лежала, як безпритульний осінній листок, на якому написано щось незрозуміле, а він підібрав мене, щоб прочитати? А помітивши на ньому якусь абракадабру, зіткану з рожевих ієрогліфів, почав розшифровувати їх не очима, а пальцями – шар за шаром здираючи тоненьку шкіру? Ми так робили в дитинстві – обдирали кленове листя, залишаючи самий «кістяк», що нагадував кисть скелета. І лякали ним одне одного.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Може, так воно і відбулося? Я йшла з інституту (так, так, я провчилася на філологічному факультеті два роки) – він підійшов і запитав: «Дівчино, котра година?» Він був старший і такий… Я б сказала, охайний – у костюмі, з синьою краваткою з маленькими червоними парасольками (чомусь ці парасольки зворушили найбільше), у лакованих черевиках…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені всі заздрили. Адже хто вчиться на філологічному – самі наречені, доля яких – доля книжкових мишей. Хоча, присягаюсь, я так не думала. Але в цьому були впевнені всі мої рідні і тому в один голос оспівували Вадима. Але це було не потрібно, бо я й сама була готова співати осанну тому весняному дню. Я стрибнула в його кишеню і скрутилася там бубликом. Навіть інститут покинула.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Отже, вискочивши посеред майдану, мов шоу-зірка, я згасла і швидко дала задній хід. На лаву.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Є речі, які я завжди викреслювала з пам'яті – з ними не можна жити. Мабуть, у кожного є такі згадки. Вони існують під нашаруванням днів, клопотів, проблем, драм і комедій. Але якщо увесь час ятрити їх і поливати живою водою – зрештою вони розростаються і душать тебе, випивають всі соки, мов омела з дерева. Тому їх треба викреслювати і намагатися ніколи не згадувати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це було моїм правилом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я завжди боялася йти у своїх міркуваннях в глиб цих спогадів, я стирала їх подібно до того, як стирають текст, натискаючи в комп'ютері клавішу «delete». Але часом, допомагаючи Вадикові зробити якісь документи, я думала: куди зникає помилковий текст, у який простір він йде? І чи взагалі – зникає? А може, він починає свої незбагненні мандри в мережі? І зрештою хтось на іншому кінці світу знаходить його в своєму комп'ютері і дивується – звідки воно взялося?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І знову «вбиває», щоб помилковий текст продовжував свої навколосвітні агасферівські подорожі… Коли я починала про це говорити, Вадик сердився і пояснював, що є така функція – «кошик». Все йде в «кошик», а звідти бажано нічого не видаляти, бо потім може знадобитися. Для чого?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Для того…<br>
&nbsp;//--&nbsp;11:17&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…для того…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;аби чудового останнього осіннього дня відчути гостре щастя – просто так. І зрозуміти, що так мало бути часто.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже часто.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Часто – і у всіх!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бо ніхто не може знати, коли його, мов зіпсовану запальничку викинуть з кишені. Або коли тобі на шию звалиться гільйотина.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я сиділа по горло в сонці, навіть рук своїх не бачила – таке воно було сліпуче, і думала, що мені варто згадати все. І саме тепер, поки я не повернулася додому. Адже додому я повернуся іншою. Хоча я ще не знала, якою саме – заплаканою, хворою, роздушеною чи… байдужою. Отже, я полізла до «кошика»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Три роки тому. Вечір, 30 грудня.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я стою в непролазних джунглях велетенської передноворічної черги в супермаркеті. Ці черги перед Новим роком – суцільна катастрофа! Власне, для мене це щорічна катастрофа, адже Вадик у цей час здає річні звіти і його краще не чіпати з дурними проханнями щодо покупок. Мені здається, що ці банківські «звіти» вигадані особисто для мене, аби весь святковий клопіт я несла на своїх плечах, тобто… везла в картатій сумці на високих коліщатках, котру ми дуже вдало купили. Я стою в черзі з візком, заваленим та заставленим пляшками, сітками з овочами, пакунками, бляшанками, згортками.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, можна було б усе купувати заздалегідь. Але мені краще зробити все в один день, адже до і після нього у мене неймовірна кількість клієнток – за останнє десятиріччя зимових свят значно побільшало. Якось одна пані прийшла до нас додому під вечір 31 – го (бувають і такі)…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я стою і час від часу звітую Вадику по мобільному.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він уже вдома. І телефонує кожні півгодини, бо скучає. Я докладно розповідаю, що купила і що планую придбати у бабусь, які сидять під магазином зі слоїками різної смакоти. Жінки в черзі привітно і приязно посміхаються. Такі воркотіння в слухавку їм знайомі. Але не всім так турботливо телефонують. Я тихо кажу про салат зі свіжих овочів (дуже смачно їсти його посеред зими!) і раптом заклякаю: олія!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Забула про олію!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розвертаюсь, іду в глиб магазину і розумію, що я – кретинка! Треба було залишити візок у черзі! Як потім повернутися на те саме місце! Обертаючись до людської вервиці, розумію, що все одно б не знайшла кінця-краю!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мене душить відчай.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Беру олію.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Знову прилаштовуюсь у кінці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бачу, що пропустила два дзвінки. Набираю сама, доповідаю про халепу із олією. «Все зрозуміло…» – каже Вадим.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли він говорить таким тоном, я знаю: він не вірить жодному слову. Відстороняю слухавку від вуха, аби він почув галас у супермаркеті, але він вже відключається.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Клята олія!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кляті черги!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кляте свято!!!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Навіщо воно мені, якщо в ці дні в мене завжди зіпсований настрій? Слава Богу, Вадим перетелефоновує. Але це не рятує ситуацію. «Олія? – перепитує він і додає своє коронне: – Ну-ну…» і знову натискає на відбій.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я знаю, про що він думає, втупившись у свій комп'ютер. Він уявляє, як я сиджу десь (знати б, яка картина малюється в його уяві!) з коханцем, котрий вже закупив все необхідне для нашого родинного столу ще вранці лише задля того, аби звільнити мені вечір для пристрасного двадцятихвилинного сексу в його розкішній квартирі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Або п'ятихвилинного.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Або навіть десь у під'їзді, біля засміченого ліфта.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Або навіть у самому ліфті, поки він піднімається на наш сьомий поверх.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Або ж просто перед дверима родинного гніздечка!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Часом, коли ще могла жартувати на цю тему, я грайливо запитала у Вадика: невже він дійсно думає, що все це можливо?! Але він, на жаль, зовсім не сприймав таких жартів. Я боялася розпитувати, але думала, що колись – ще до мене – Вадим отримав якусь сердечну травму саме через таку поведінку якоїсь дівчини і тепер «приміряє» ту давню ситуацію на мене. І мені його було дуже шкода. Не можна ж жити з таким тягарем у серці!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одне слово, в супермаркеті я провела піввечора. А коли викотила сумку на подвір'я, бабусі зі слоїками вже розійшлися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Падав сніг…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тепер, хоча минуло не так вже й багато часу, зими стали набагато теплішими. А тоді я вийшла зі світла та метушні магазину в синій зимовий вечір і повільно повезла сумку через два квартали, сквером, повз церкву, в озерах ліхтарів, що робили білу землю плямисто-блакитною.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гілки високих дерев згиналися під вагою снігу і утворювали напівкруглий коридор.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тихий, мов небо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сніг падав і падав.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Немає нічого красивішого за сніг, котрий сиплеться в світлі ліхтарів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тоді здається, що ти летиш разом із ним.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоправда, візок не давав мені надто далеко відірватися від землі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але справу було зроблено – новорічний стіл буде, як у людей… Непокоїло, що на мене чекають кілька неприємних хвилин, протягом яких я маю спокійно пояснити, чому затрималася. Зрештою, я вже звикла. Коли ще не звикла, то виклично розповідала якусь неймовірну історію. Потім зрозуміла, що не варто, адже Вадим все сприймав надто серйозно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, якщо він закінчив свою роботу, можна вийти погуляти хоча б навколо будинку, подихати снігом. А взагалі, у мене завжди була мрія – поїхати взимку до центру міста, на гірку і під засніженим деревом відкоркувати пляшку шампанського. А потім лягти просто в сніг і дивитися на небо, на зірки і тихо-тихо говорити. Без слів. А коли стане зимно, спуститися вниз, до ресторанчика на воді, замовити пунш, гріти руки об теплу склянку, вдихати її аромат і слухати, як грає на піаніно сивий музикант. Але такого ніколи не було… І вже не буде.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Я увійшла до передпокою і притулила сумку до стіни, сіла на табуретку. Хотілося трохи перевести подих.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну от.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А потім сталося те, що я кинула до «кошика» пам'яті. Добре, що він існує. Тепер мені дуже хотілося згадати все – до дрібних деталей!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, мене добряче розморило…<br>
&nbsp;//--&nbsp;11:20&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;….добряче розморило, щойно я присіла у передпокої.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я подумала, що якби Вадик зняв з мене чоботи…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вадик вийшов і мовчки почав порпатися в сумці. Я з подивом дивилася на нього. Все розсипалось по підлозі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Все те, що годину тому здавалося мені золотими скарбами, які я здобула в нетрях клятого супермаркету.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нарешті він витяг зі споду пляшку олії і почав розкорковувати її, зубами надгриз пластиковий «пасочок», розмотав його, відкрутив кришку. Я дивилася на нього. Але коли він уже зняв кришечку і витягнув ще одну – меншу, що була всередині, у мене майнула тривожна думка…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не встигла її додумати, бо вона підтвердилася, але в гірший спосіб, ніж я уявляла. Я гадала, що він виллє олію в унітаз (власне, він мені це пообіцяв ще по телефону, коли я стояла в черзі, тому й заховала пляшку на дно). Але Вадим просто здійняв її над моєю головою…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він зробив це спокійно, навіть лагідно й обережно. Так, що я не встигла отямитись, відхилитись чи хоча б скрикнути.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Немає нічого огиднішого, ніж коли тобі на голову і за комір ллється олія.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тече по обличчю, потрапляє в очі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я швидко скинула пальто і побігла до ванної.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Крутонула кран і ось тут розревілася: гарячої води не було! Якби вона була – я з залізла у ванну з головою і лежала б в ній доти, доки змогла б.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Просто лежала б і дивилася в стелю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А так мені довелося бігати до кухні, гріти чайник, носитися з ним туди-сюди, поливати собі на голову з карафи – і все одно майже не досягти результату. Волосся не промилося, як слід. Та й блузка була зіпсована. І у ванній не змогла пробути довше, ніж хотіла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я вийшла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Позбирала продукти з підлоги, поклала їх до холодильника. Знайшла в кутку майже порожню пляшку з-під олії. І подумала про те, що завтра знову доведеться йти до крамниці. І знову вистояти цю новорічну, веселу, збуджену чергу заради однієї пляшки олії. Мене охопила байдужість до склеєного волосся, до неприємного відчуття на шкірі, до всього, що було довкола мене.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я одягла нічну сорочку і мовчки лягла в ліжко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А годині о третій Вадим розвернув мене до себе і поцілував. Все як завжди. Пристрасно і ніжно, зі сльозами і тремтячим: «Пробач…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я дивилась в стелю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так, ніби лежала у ванній.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А потім я заплющила очі…<br>
&nbsp;//--&nbsp;11:22&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;….я заплющила очі, бо згадала, що тепер на мені лінзи, а в них не можна пускати сльозу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну от.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якщо в тобі є такий «кошик» – хіба ти можеш відчувати, як пахне сонце в березні, чи дослухатися до музики? Чи просто вискочити під дощ, коли ти того хочеш? Можливо, в «кошиках» інших людей лежить інший непотріб.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До того часу, коли усвідомлюєш, що, викинувши його, ти можеш злетіти. Як на повітряній кулі. Чи летючому матраці. Чи сам по собі…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не помітила, як поруч зі мною сів якийсь дядько. Я б його і не помітила, якби він не дістав з кишені дві мобілки. А згодом – ще одну.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вони задзвонили майже одночасно. Одну він попросив перечекати хвилин п'ять, у другу говорив довго і суворо про те, що мені не дуже зрозуміло – якісь «відвантаження» – і матюкався. На третій сам набрав номер і довго нервово дослухався до гудків.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не уявляю, для чого нормальній людині аж три мобілки. Або ж навіщо людині, котра має аж три мобілки, сидіти ось тут, на майдані, а не, скажімо, в якомусь респектабельнішому місці?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але це мене не обходило.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я відволіклась і просто спостерігала за ним. Він все слухав гудки в третій слухавці, потім нервовим рухом відклав її на лаву, відповідаючи на другий дзвінок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Говорив довго. Щось там ніяк не могли відвантажити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я встигла роздивитися, що та слухавка, на котру він образився, була «Verty», через яку шаленіла власниця мого салону: вона носила цей шедевр дизайну на золотому ланцюгу і любила не менш ніж свого песика, якого скрізь і завжди брала із собою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Діловий дядько відірвав мене від міркувань. Він говорив надто голосно і незрозуміло, а перейти на інше місце не було можливості – все було зайнято.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я зосередилась…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Ніколи не можна «готуватися жити», як це робила я і багато моїх знайомих і співробітників. А я майже весь час готувалася, сидячи на дорозі в позиції «низького старту»: років з десять велася напружена і зосереджена підготовка до справжнього життя, до отримання того, на що заслуговую, щойно розпочну жити так, як бажаю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я все стерплю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я буду чемною, вихованою, я буду старанно виконувати свої обов'язки, робитиму добрі вчинки і віддаватиму борги всім, кому щось винна – батькам, державі, чоловікові, співробітникам. А вже після того, як всі борги буде сплачено, почнеться нове життя. З покупки омріяної домашньої техніки, з поїздки за кордон, з понеділка… От якби не ця спокуслива позиція «низького старту», в якій ти стаєш чудовою мішенню для добрячого копняка під зад ногою. Я ледь не розреготалась:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Хрін воно почнеться!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Добре, що поруч вже нікого не було, адже я сказала це вголос…<br>
&nbsp;//--&nbsp;11:30&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…сказала вголос і озирнулась: чи ніхто не почув. І одразу помітила на лаві білий «Verty»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Схопила, зірвалася й почала роздивлятися навсібіч: де цей діловий типчик? От ідіот! Як можна бути таким необачним? Я сіла на місце. Певно, за кілька хвилин він повернеться, і я віддам йому свою знахідку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Телефончик був дуже приємний на дотик – одразу видно, що дорога річ. Не просто дорога, схаменулася я, а така, що мені й не снилося!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я з острахом поклала слухавку поруч із собою на лаву, ніби вона моя і не моя. Адже якщо він повернеться, то може запідозрити мене в крадіжці. А так я зроблю вигляд, що нічого не помітила, а з другого боку – вбережу слухавку від бажаючих поцупити її. Але чи довго мені доведеться сидіти?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На чому ми зупинилися?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На тому, що життя може розпочатися з омріяного ремонту? Чи якихось покупок? Господи, який абсурд!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та на цьому воно закінчується! На меблях, оббитих шкірою зебри, котрі «виписують» з-за кордону новітні багатії в країні, де заробити чесним шляхом просто НЕ МОЖЛИВО (але всі роблять вигляд, що м-м-м… ну… чом би й ні… такі гарні люди… так посміхаються в телекамери…), на їхніх маєтках, напакованих барахлом і непотребом, на їхніх чадах, через яких вони трусяться вдень і вночі, аби ті не підсіли на голку… На всьому тому, що можна купити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А розпочинається…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розпочинається з того, чого не придбаєш ні за які гроші.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Воно або є, або немає. І якщо вчасно не схаменешся – ніколи не буде…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звідкись із ніжним передзвоном пролунала мелодія Вівальді. Я не одразу зрозуміла, що це співає «Verty». Я вирішила, що варто відповісти – можливо, то телефонує сам господар мобілки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тоді я…<br>
&nbsp;//--&nbsp;11:34&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;….тоді я скажу, щоб він повернувся по неї.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я обережно натиснула на кнопку і притулила слухавку до вуха.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Чуєш мене? – пролунав звідти жіночий голос. – Знаю, що чуєш!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я, до речі, розгубилася і мовчала, а голос продовжував майже без жодної паузи:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Пішов ти під три чорти! Хочеш ще? Так от: мені добре! Я сиджу на березі моря і бачу крабів і чайок! На мені синій купальник. Я дихаю! Ти хочеш знати, чи я повернусь? Так! Я повернусь. Тільки не до тебе! І я не пропаду. Зрозуміло? Затям це і більше ніколи не телефонуй!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Залунали гудки…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Серце моє загупало, мов годинник на міський вежі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ніби це сказала я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ніби це дійсно сказала я – ще там, три роки тому в магазині, переповненому людьми. Сказала, покинула візок і вийшла з черги. На сніг.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Три рухи, на які я не здатна…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я уявила жінку в синьому купальнику на березі моря.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;її голос був спокійним і впевненим. Певно, зараз, висловивши те, що хотіла, вона встала, потягнулась, поглянула в небо, на чайок і граційно пішла у воду, на ходу заправляючи волосся в тугий гумовий капелюшок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І всі дивилися їй у слід. Бо людина, яка викинула з кошика мішки з баластом, завжди відрізняється від інших і її вже ні з ким не сплутаєш. Вона перестає бути ініціалами в телефонному довіднику.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Раптом я схаменулася: її зусилля марні. Адже те, що вона сказала, було адресовано не мені! І тому те, що вона в цю мить вважає завершеним, триває.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я знайшла номер цього дзвінка і з трепетом натиснула на виклик. І злякалася, що, побачивши номер, вона просто не візьме слухавку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гудки тривали досить довго.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нарешті я почула той же голос – цього разу він лунав стомлено:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Доброго дня, – швидко сказала я і почала пояснювати ситуацію із загубленою слухавкою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Це правда. Ви мене чуєте? – перепитала я, адже слухавка мовчала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так… – знову повторила жінка і зітхнула: – Дякую, що попередили. Прикро… До побачення!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Хвилинку! – закричала я. – А що мені робити з телефоном? Може, ви дасте якісь координати і я його віднесу?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не переймайтеся. Впевнена: завтра у нього буде така сама мобілка… Може, навіть і краща…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Але що робити мені?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А ти хто? – запитала жінка на тому кінці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Тобто? – не зрозуміла я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну хто ти – скільки тобі років, який твій статус? І чому ти вирішила передзвонити мені, що, власне, з твого боку досить благородно…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені подобалося чути її голос.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Голос зовсім невідомої людини на березі якогось моря.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це ніби розмовляти з космосом. Чи говорити до викопаної в лісі ями…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я розповіла про сьогоднішній ранок, про сонце і білий плащ, котрий залишила на дереві, про ворону…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І про те, що нічого, зовсім нічого не можу вигадати. Я не була певна, що вона щось зрозуміла з цієї розповіді, але вона слухала. А я чула, як десь далеко шурхотять морські хвилі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Знаєш… – сказала вона після паузи. – Я десь читала, що кожній людині випадає двадцять один шанс на день щось змінити або хоча б трошки зрушити в своєму житті. Чому саме двадцять один, не знаю, але одного разу я спробувала порахувати – і в мене вийшла саме ця цифра! Ми звикли думати, що шанс – то щось велике і доленосне. Ну, наприклад, до тебе ні сіло ні впало підходить – а краще під'їжджає на білому лімузині! – якийсь крутелик і пропонує очолити філію його банку на Карибських островах. Або ж (залежно від твоєї уяви і здібностей) підвалює режисер і пропонує головну роль. Такого не буває! І це – не шанс, а дурні фантазії, які ніколи не здійсняться… Ти мене розумієш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не дуже… – відповіла я, благаючи якісь сили про одне: аби саме зараз не з'явився господар слухавки і не відібрав її у мене. Зі мною ще ніхто так не розмовляв!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– О Господи… Добре, проїхали. Продовжую. Ніхто і ніколи не помічає справжніх шансів, не бачить їх і не вміє ними скористатися, бо вони малі і на перший погляд зовсім незначні. Власне, кожен наш день – це ланцюжок шансів. Якщо ти помічаєш і використовуєш перший – на нього одразу ж нанизується другий, третій. І все вибудовується в правильному порядку. Ось такі пироги…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона помовчала – я почула, що вона ковтнула зі склянки. Я уявила, як вона сидить у пляжному барі під великим бамбуковим навісом. Красива, як у рекламних роликах…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Про решту – думай сама! – додала вона. – Ти питала, що тобі робити з телефоном… Не певна, що він тобі знадобиться…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я сказала, що взагалі ненавиджу мобілки, бо ніколи не чую з них нічого доброго.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А знаєш що? Продай його! – весело сказав голос. – Він коштує шалені гроші! І роби з ними, що хочеш. Принаймні я б вчинила саме так.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я ніколи цим не займалася! – сказала я. – До того ж це небезпечно… Кому і де я його продаватиму?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так, маєш рацію… – замислилась вона. – Стоп! Я знаю, хто відвалить за нього більше, ніж він коштує! – Сміх. – Чудова ідея! Я знаю людину, котра завжди мріяла перекупити його. Із принципу. Це надійна людина, мій добрий знайомий. Він власник меблевого салону. Скажеш, що ти від мене! Це ж все одно «мій» телефон. Тобто… в ньому лише мій номер. А тепер з цим покінчено. У тебе є чим записати адресу?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У мене була ручка і жодного папірця, але я сказала, що є, і записала на долоні адресу салону, котру вона мені продиктувала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну от все і вирішено! – сказала вона. – їдь і нічого не бійся! До речі, я полегшу тобі завдання: я зараз сама йому передзвоню і навіть поторгуюсь! Це буде кумедно… Тобі залишиться лише отримати гроші!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, якби таке трапилось не сьогодні, а, скажімо, вчора, я б і не подумала нікуди їхати. Я подякувала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але мені було шкода відключати телефон.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже-дуже шкода. Я так прямо їй і сказала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ніколи ні про що не шкодуй, – відповіла вона. – Ти мене не знаєш. Я – не добра фея. Вважай, що тобі просто випав шанс. А можливо… він випав мені…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона засміялася і першою дала відбій. У слухавці залунали довгі гудки…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я вимкнула телефон і сховала його в сумку. Перечитала адресу з долоні. Треба було їхати маршруткою, що йшла якраз від майдану.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, у мене з'явилася справа…<br>
&nbsp;//--&nbsp;11:50&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;….у мене з'явилася справа, і я сіла в маршрутку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Точніше – повисла на поруччі, торкаючись підлоги однією ногою. Маршрутка повільно поповзла вгору. В таких ситуаціях у мене завжди виникало питання: куди їдуть усі ці люди в розпал робочого дня?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Таке ж запитання добре читалося і на інших обличчях. Я часто їжджу в міському транспорті. І вже навчилася розрізняти загальний настрій випадкової спільноти. Часом якийсь дядько, перебуваючи в доброму гуморі і напідпитку, розворушує нудні й роздратовані обличчя дотепними жартами, які підхоплюють інші. Часом такому герою хтось каже: «Стули пельку!» – і тоді починається сварка. Часом у салоні зависає мовчазна тиша або досередини залітає Морфей і всі по черзі починають позіхати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоб не нудьгувати дорогою, я завжди зауважую такі дрібні деталі і подумки розважаюсь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цього разу до авто залетів дух війни. Почалося з того, що дівчина кілька разів передавала гроші за проїзд над головою пані похилого віку. На цій голові здіймався досить об'ємистий капелюшок. Коли дівчина простягнула руку вчетверте чи вп'яте, пані смикнулася, обернулася і голосно сказала:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Скільки можна лізти мені на голову? Ти, бидло!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Власне, останнє слово було зайвим. По-перше, воно не личило ані її віку, ані капелюшкові, по-друге, не виглядало звичайним чемним зауваженням. А по-третє, почувши першу частину, дівчина могла б попросити пробачення або просто змовчати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Самі ви бидло! – сказала дівчина. – Влягли капелюха і вже вважаєте себе великою пані!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Почалося, подумала я, адже добре знала, що буде далі – «зведений хор імені Маршрутки». І він почався:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Це ж треба, яка молодь пішла!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Женщіна, хіба так можна – така інтелігентна, а ображаєте людей!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Самі ви бидло, хоч і в капелюсі! Одразу видно!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А ти на себе поглянь, потворо!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ай-яй-я… Ви ж доросла людина, як можна таке казати молодій дівчині!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти своїй донці так скажи!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А ти мені не тич!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я б вам не тикала, якби ви мені не тикали.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та припиніть уже! Смішно слухати!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Вийди і посмійся. Тебе тут ніхто не тримає!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А ти мені ще на голову сядь!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Сяду й насеру!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– На матір свою сери!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Якщо вона так говорить, будьте певні – вона так і робить!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Люди, ви що – сказилися з самого ранку?!!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім, як годиться, всі миттєво заспокоїлись і розподілились на кілька груп по три-чотири чоловіки і загомоніли між собою, але вже тихо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Обговорювали жінку в капелюсі – мовляв, не можна зненацька обзивати людину «бидлом». Що таким варто їздити в таксі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що, певно, за своє життя вона з багатьох висмоктала кров – по ній видно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що молодь варто пожаліти, бо їм зараз важко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що зло породжує зло.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Обговорювали дівчину, котра мала б змовчати, якби була розумніша і вихованіша. Говорили, що сучасна молодь справді – бидло.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що дівчина дійсно негарна і нахабна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що такі, як вона, й розповсюджують по світу всяку заразу типу СНІДу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що варто поспівчувати її майбутній свекрусі…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я знала, що після тимчасового затишшя знову здійметься буря, щойно до салону зайде хтось новий і так само простягне гроші над головою пані в капелюсі. Чи когось штовхне. Чи скоїть ще якесь неподобство, спровоковане тиснявою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Подібне я чую тисячі разів, щодня і думаю: звідки воно все береться? Що змушує їх сваритися? Спільна доля. Ось що. Звісно, у кожного вона своя, але, коли люди збираються в купу в транспорті, в черзі до… скажімо, паспортистки чи лікаря державної лікарні, біля каси супермаркету – в тих місцях, де кожен сам за себе і кожен у колі таких самих пасажирів, пацієнтів чи покупців, утворюється ця дивна спільнота, парадоксальний конгломерат ненависті.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А варто ступити з маршрутки на землю, вийти за поріг лікарняного кабінету чи отримати омріяну довідку в ЖЕКу, як всі вмить перетворюються на милих, чуйних і байдужих одне одному громадян.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І Дівчина чемно переведе Пані в Капелюсі через дорогу, а Пані в Капелюсі подумає: «Яка чудова у нас молодь!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я замислилась і ледь не проїхала потрібну зупинку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Покинувши войовничу маршрутку, одразу ж побачила розкішний меблевий салон. Крізь скляну стіну вітрини, котра нагадувала Версаль, помітила, що в салоні немає жодного покупця.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Олексій (так звали чоловіка, до якого я мала підійти) сидів за широким столом і дивився в монітор комп'ютера. На моніторі блимала карта міста.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він поглянув на мене з-під вузеньких дужок окулярів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не знала, що казати, тому дістала телефон:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я… Мене до вас послали…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я сподівалась, що мені більше не доведеться нічого говорити. Так і сталося.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він підвівся. Вигляд у нього був задоволений.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так, так мене попереджали.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він поліз до шухляди і витяг звідти конверт. Певно, в ньому були гроші.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Рахуйте! – сказав він.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я боязко зазирнула до конверто. Там була купа грошей. Я навіть не уявляла, що така маленька іграшка може коштувати так дорого! Я просто не могла лічити цю пачку, це б зайняло надто багато часу. А мені кортіло швидше завершити цю несподівану пригоду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я вам вірю, – сказала я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Воля ваша! – Знизав плечима Олексій, простягаючи руку за телефоном.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Хвилинку! – майже скрикнула я. – Хвилинку! Мені треба повідомити, що все гаразд!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ок! – сказав він і відійшов убік.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я натиснула кнопку виклику.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну як? – одразу почула в слухавці той самий жіночий голос. – Все в порядку?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так, – сказала я. – Але я не знаю, що робити далі… Може, я якимось чином все ж таки залишу ці гроші вам? Тільки скажіть, яким чином це зробити. Чи, може, мені взагалі їх не брати? Я так не можу. Це дивно…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти що, з глузду з'їхала? – обурився голос. – Тобі поталанило, а ти ще пручаєшся? Дають – бери! І зауваж, якщо вже ти така чесна: ти робиш аж три добрих справи. По-перше, Льошка мріяв відкупити саме цю іграшку. По-друге, ти звільняєш мене від неї майже природним шляхом: хтось загубив – хтось знайшов, а по-третє… зроби щось приємне для себе. Я ж знаю, як ви живете – затуркані, середньостатистичні баби… Вибач, що я так кажу…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я вибачила. Тим більше, що я дійсно була такою, – на що ж ображатися?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я промовчала. А вона знову заговорила:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Слухай, так сталося, що ти навіщось вклинилася в моє життя. Або навпаки: я вклинилася в твоє. Я не вірю у випадковості. Отже, маю право сказати тобі щось важливе… Тільки от що саме? Дай подумати…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я затамувала подих. Мені здавалося, що саме сьогодні, в цей клятий день, який буде останнім днем мого нормального життя, маю бути уважною до будь-якого прояву цього життя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Певно, ти людина непогана, – продовжувала говорити вона. – Я колись теж була непоганою. – Вона знову помовчала і додала: – Можливо, я і зараз непогана…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І вона вимовила лайку, яка, втім, пролунала досить органічно. Я так собі й уявляла: вона така, що може собі це дозволити. Потім вона сказала:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так от. Затям: я ненавиджу бабів з таким принишклим голосом, як у тебе. Я уявляю, яка ти слухняна, яка правильна і як у тебе все, як у людей. Тобто тобі здається, що це так. А насправді ти навіть і не уявляєш, яка це жлобська і банальна формула! У людей!! Більшість з них народжується лише для того, щоб зжерти кілька тонн продуктів і стільки ж випорожнити в унітаз! І відійти в небуття з почуттям відмінно виконаного обов'язку. Ти коли-небудь думала про це? Має бути щось більше…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Що? – сказала я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Поки не знаю. Але обов'язково дізнаюся! Обов'язково! І тобі того ж бажаю! Кожен доходить до цього сам. А тепер – все. Льошка, певно, вже хоче отримати свою іграшку? До побачення! І… зроби собі сьогодні свято!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Краєм ока я бачила, що Олексій вже нервується – гроші і телефон були в моїх руках. Я зробила заспокійливий жест і знову звернулася до невідомої співрозмовниці:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Стривайте, як вас звати?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Це не має значення! – сказала вона. – Не думаю, що ми знайдемо спільну мову, коли я повернусь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А коли ви повернетесь?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– За місяць…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Певно, що ми її не знайдемо… Дякую вам, – сказала я і відключила телефон.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Простягнула його Олексієві.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він схопив його.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відкрив кришечку, витягнув чип і кинув його у пластикове смітникове відерце.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Все. Я вас не бачив. Ви мене також. Домовились? – сказав він.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я кивнула, попрощалась і пішла геть. Хоча мені дуже кортіло залізти у відерце і забрати чип.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Просто так.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На згадку…<br>
&nbsp;//--&nbsp;12:15&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…на згадку про те, що сьогодні у мене на кілька хвилин з'явилася подруга.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не мала ніякого права називати цю невідому жінку саме так.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хіба я могла бути їй подругою? Навряд. Хіба що стояти за спиною і стригти, шанобливо киваючи на її репліки. І ніколи б не наважилася розповісти про себе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Поруч із магазином був сквер, посеред нього стояв пам'ятник на довгій стелі – такій довгій, що обличчя того, кого він зображав, губилося в яскравих сонячних променях. Мені треба було знову напружувати мізки: що далі?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пачка грошей починала пропікати мою сумку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я сіла, звісивши її між колінами, ніби не мала до її вмісту жодного стосунку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що мала на увазі жінка з берега моря, коли казала про «подарунок»? Я знову і знову намагалася уявити її і ставила перед собою запитання: вона гарна? вона блондинка чи брюнетка? скільки їй років? яка вона?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У мене взагалі-то небагата фантазія, і тому я змалювала в своїй уяві образ моєї улюбленої актриси – Джулії Робертс. Щоправда, улюбленою вона стала не після «Красуні», яку ми з Вадиком дивилися в кінотеатрі, а потім на касеті й кілька разів по телебаченню (певно, Вадику теж подобалася Джулія), а після якогось менш відомого фільму, назву якого не пригадую.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми потім з дівчатами переповідали його в перукарні – так, як кожен з нас зрозумів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У ньому йдеться про щасливу жінку, яка живе з чоловіком на березі океану. Він увесь час щось їй дарує: дорогу червону білизну або квіти в довгих паперових коробках (я такого ще не бачила… тобто такий дизайн). І – шалено ревнує. Тому часом лупцює, після чого між ними відбувається красивий секс. Потім вона влаштовує своє зникнення і втікає до іншого штату. Ну а далі вже починається щось на кшталт трилера.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Майже всі мої колежанки, хто тоді був на другій зміні, сказали, що нізащо б не втекли з такого шикарного будинку! Що баба сказилася з жиру, бо жила, як у Бога за пазухою. Я теж підтримала їхні розмови. Сказала, що, звісно, можна було б і перетерпіти заради такої краси, таких квітів, такої білизни і такого сексу. Заради родини і, зрештою, майбутніх дітей, які б росли забезпеченими всім необхідним.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я тоді стригла пані Олену. Вона дуже вишукана сорокарічна жінка, моя постійна клієнтка, на якій я час від часу випробовувала нові технології. І вона завжди покладалась на мене. Власне, через неї, її протекцію я й потрапила на курси до мадам Летиції. Пані Олена ніколи не нервується і не заперечує проти того, що я розмовляю під час роботи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так от, вона була єдиною, хто з нами не згодився. Сказала, що це жахливий фільм і що наші жінки ще не доросли до його розуміння. На цьому ми і припинили свої балачки, адже «клієнт завжди правий»! Коли вона пішла (цілком задоволена своєю біозавивкою із частковим прорідженням волосся біля коренів), ми, звісно, ще побалакали про те, що їй легко говорити, адже вона має свій бізнес і може купувати собі таку білизну і такі квіти хоч щодня. І що взагалі вона – нещасна «розлученка», а таких у нашому суспільстві все ж таки не дуже шанують. Адже чоловіків треба вміти втримати біля себе, намагатися зберігати те, що є, заради того, що буде потім: спільна старість, тихі зимові вечори, гра в нарди, склянка води…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так я думала…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так я думала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так я думала, що так я думаю…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;М-м-м… Добре.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, моя «джулія робертс» наказала зробити собі подарунок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я відкрила сумочку і пройшлася пальцями по пачці. Ох!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Певно, варто повернутися до лікарні й запитати, скільки коштуватиме лікування…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім сходити по те пальто, яке ми з Вадиком вподобали йому на зиму – як підійде сезон, воно коштуватиме дорожче. Потім заплатити за квартиру і нарешті придбати мікрохвильову піч, бо в усіх уже є, а я лише чула, що це дуже зручна штука…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тобто вистачить залатати кілька десятків дірок у нашому побуті. Можна і просто заховати десь у шафі, серед простирадл. Адже всім бюджетом досить розумно розпоряджається Вадим, а так у мене буде якась копійка на ту ж білизну чи колготи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І її вистачить надовго…<br>
&nbsp;//--&nbsp;12:17&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…надовго?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Однак який веселий сьогодні день!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ніколи не думала, що день, у який ти дізнаєшся про смертельний діагноз, може бути таким веселим!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я навіть уявила, як разом зі мною регоче моя «джулія робертс» і каже: «Я так і знала! Мікрохвильова – це те, що тобі пасує найбільше!» Ех, шкода, що я більше ніколи її не почую!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я напружилась і поглянула на ніс пам'ятника, що височів угорі. Чого я хотіла з того, що ніколи не могла собі дозволити?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли до нас у салон приносять нові журнали (а ми передплачуємо майже весь «глянець», щоб триматися на вістрі часу і моди), я, розглядаючи фотографії з рубрики «фешн-сторі», думала, що варто пошити собі щось схоже на ті костюми, які були на топ-моделях.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Завжди знала, що треба мати добре взуття і одяг стриманого класичного фасону з гарної, дорогої тканини.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але нині це вже не було мені потрібно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тож навіщо витрачатися? Сенс?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сенс – зробити собі подарунок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На мені були джинси і светр. Плащ, як вже казала, я залишила на дереві в лісосмузі. Подумала, що у мене ніколи не було пристойної сукні і дорогого взуття. Як би я в них себе почувала?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Рішення було простим і приємним – на мій погляд, дуже схожим на наказ зробити собі подарунок. Нормальне рішення, коли у тебе в сумці лежить кілька тисяч.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я взяла таксі і знову поїхала до центру…<br>
&nbsp;//--&nbsp;12:30&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…поїхала до центру, до мережі модних крамниць.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не дуже люблю ходити по магазинах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Точніше, по дорогих магазинах. А якщо зовсім відверто, я їх ненавиджу! Хоча магазини тут ні до чого. Справа в цінах на ганчір'я. І в тих людях, що їх купують.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одна моя клієнтка якось сказала, що повісилася б, якби на ній був не швейцарський годинник, а якась підробка. Якби вона про це дізналася, вона б не роздумуючи накинула собі зашморг на шию! Пальці в неї були короткі і товсті, мов сардельки…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якось, розчулившись, поглядаючи в люстро на те, що я з неї зробила, вона подарувала мені «золоту» картку в свій фітнес-центр. Перші два дні я цим неймовірно пишалася. На третій – наважилась і пішла, купивши собі форму: лосини і синю футболку. Маючи «золоту картку», можна було відвідувати все, що там є, – від масажу та перлових ванн до йоги і тренажерного залу. Спершу я пішла на йогу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У гардеробі мене роздягли (і слава Богу, адже моя куртка не дуже відповідала рівню закладу), потім напоїли соком-фреш. Я переодяглась, одразу відчувши, що і лосини, і футболка, хоч і куплені не на ринку, а в магазині спортивного одягу, занадто прості. Перед тренуванням десяток жінок зібралися в залі і, доки чекали тренера, мене занудило (звісно, я і вигляду не подала!) не менш як три рази.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спочатку все йшло добре. Я привіталася з жінками різного віку (благаючи Бога, щоб серед них не було наших клієнток!) і чемно стала збоку, дослухаючись до приблизно такого діалогу:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Купила-таки! – сказала одна молода жінка другій, старшій зі штучною засмагою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я так і знала, люба! Я ж тобі казала «Лексус» – це минулий день…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А я… – долучилась до розмови третя, – навіть вже не рахую, скільки у мене тачок змінюється за місяць! Вже кажу йому: припини мене дратувати, я ж не встигаю звикнути!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А мого все до яхт тягне! Я його – до нерухомості, а він мене до яхт тягне.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А він тобі вже освідчився?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Чекаю…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– От доки чекаєш, не сперечайся. Яхти – так яхти…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А я вчора в «Louis Vuitton» відхопила пальто за п'ять штук. Божилися, суки, що воно у них одне. Сьогодні бачу – а таке саме на…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона назвала прізвище високопосадової персони, хоча мені здалося – це жарт.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вони ще пощебетали про марки авто, від яких їх просто «верне», про фірми, яким можна довіряти, а яким – нізащо, про дієти, пігулки для схуднення і корисних черв'яків, котрих запускають у шлунок, щоб вони жерли зайве.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одна безупинно балакала про свого чоловіка, починаючи кожне речення з посилання на нього і його думку з приводу вищезгадуваного.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Друга весь час демонструвала перстень з великим діамантом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Третя, відкриваючи рота, показувала досягнення американської стоматології. На завершення вони ще трохи погомоніли про серіал, що йде ввечері.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відверто кажучи, я думала, що вони просто жартують, розігруючи якусь карикатурну сценку з життя багатіїв. Деякі слова вони вимовляли неправильно, деякі – з неправильним наголосом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Здавалося, що зараз прийде режисер, котрий ховався за лаштунками, плесне в долоні і скаже: «Стоп! Чудово! Досить!» – і всі вони розслабляться, розсміються і припинять цю кумедну гру…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли я, регочучи, програла весь цей театр перед Вадиком, він цілком серйозно сказав, що моя зневага йде від звичайнісіньких заздрощів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім я серйозно над цим замислилась, адже Вадим завжди міг розставити правильні акценти, і вирішила, що він правий. Якоюсь мірою…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але я все одно не могла змиритися з тим, що скромний светрик брудно-блакитного кольору в фірмовому магазині коштує дві тисячі. Мені здавалося, що той, хто його купує – добровільно принижується, жере землю з-під ніг якого-небудь фабриканта. Як на ілюстраціях старої дитячої книги про «Містера Твістера»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І ось тепер у мене з'явився шанс «не заздрити».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я зайшла до магазину в центрі міста, вітрини якого лише розглядала, гуляючи там перед роботою. Спочатку мені здалося, що вибирати немає з чого – все було якесь невиразне, бліде. Але йти ще кудись мені не хотілося.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Продавщиця ходила за мною, мов цербер. Щойно я брала до рук якусь річ, вона оголошувала її ціну. Зрештою я обрала кілька вішаків і заглибилась у нетрі кабінки, засмикнула завіси і полегшено зітхнула.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пошкодувала, що вигадала всю цю маячню.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але варто було повідомити, що сукня підійшла і я її візьму, як продавщиця заговорила люб'язно і затуркотіла, пропонуючи аксесуари.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одне слово, я купила світло-сіру сукню, сірий плащ, туфлі, котрі мені підібрали, і білизну.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім ще сумочку, гаманець і тонкий шкіряний пасок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У примірочній закрутила волосся на потилиці, склала в пакет джинси зі светром і в такому вигляді пішла до каси.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Все це зайняло в мене не більше ніж півгодини…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я вийшла з магазину…<br>
&nbsp;//--&nbsp;13:00&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…вийшла з магазину і подумала, що, на відміну від мене, яка, за словами Вадима, могла заздрити тим жіночкам, мені ніхто нині не позаздрить. Навіть якщо на мені – ганчірки від тої фірми, назву якої я не могла повторити…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я вийшла з напівтемряви і прохолоди магазину на яскраве сонце, яке вже нічим не пахло.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поглянула на себе в скло вітрини.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Там була не я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У глибині тонованого коричневого скла стояв манекен, кращий за своїх пластмасових побратимів, бо він ще міг рухатись.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Моторошно рухатись під щільним шаром скляної коричневої води, рухатись, мов зомбі, мов шматок огидної біомаси, зодягнутий у все нове. У все нове. Як у домовині.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У все нове…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У все нове…<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Друга половина дня<br></h3>&nbsp;//--&nbsp;13:00&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;….Хто той мужик, що в розпалі робочого дня сидить у центрі міста в кав'ярні під парасолькою, удаючи, що він страшенно діловий і очікує на зустріч?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Є два варіанти: або він дійсно «діловий» – такий собі клерк-функціонер, або звичайний спостерігач-ледацюга. Третій варіант – це я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Просто мені треба було знайти зручне місце, щоб спостерігати за виходом із бутику. Просто спостерігати і пити пиво.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Власне, два бажання збіглися, хоча хвилини за дві до того переважало друге… адже якраз проходячи центральною вулицею я думав що келих холодного пива це те чого мені бракувало саме в цю мить коли я побачив дівчину в джинсах котра заходила в бутик модного одягу і подумав що дівчина котра заходить у бутик модного одягу може вийти з нього за ті півгодини за котрі я встигну випити бокал холодного пива спостерігаючи за дверима…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що тут було первинним: бажання випити пива чи дівчина (тобто – молода жінка років тридцяти)? Чи бажання поспостерігати за дверима магазину, куди вона увійшла з півгодини тому, а пиво – лише привід сісти неподалік…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якщо я нині думатиму про це, зламаю мізки, бо дві речі: спрага і дівчина були взаємопов'язані. Спрага – як привід дочекатися виходу дівчини з бутику, дівчина – як привід попити пива…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Взагалі, я ніколи не зупиняюсь заради будь-якої жінки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але цю я впізнав.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чи мені так тільки здалося? Ось це я і хотів перевірити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не бачив її страшенно давно і здивувався, що зміг упізнати так швидко. А точніше: я упізнав її ще до того, як вона обернулася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ніщо не може зупинити мене.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ніщо з того, чим я давно навчився керувати: емоції, сентиментальність, спогади, бажання, зрештою свідомість.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але я давно помітив: варто звідкись почути запах пригорілого молока – і я на якусь підступну мить перетворююсь на шмаркливого малюка, що стоїть, втиснувшись спиною в сині стіни дитячого садка – обісцяний, безпорадний, принижений і переляканий.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Або – достатньо потримати в зубах сірник, щоб відчути в роті смак крові і той ниючий біль, коли сірник вганяється в ясна чиїмось кулаком і ти відчуваєш нестерпну лють, ту саму, з якою без упину трощив чиюсь щелепу мільйон років до нашої ери.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Багато чого існує всередині на рівні ось таких незначних деталей. Я давно це помічав.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоправда, таке трапляється дедалі рідше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Молоко не пригорає, а сірники давно замінені запальничками…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я відвик керуватися забаганками підсвідомості. Але дівчина в джинсах перед дверима магазину змусила мене повернутися в ті темні закутки, куди ніколи не сягають мої спогади. Адже нема чого згадувати. Просто шкільні коридори, по яких ми проходили, ніколи не вітаючись.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це була дівчина з паралельного класу і, відповідно, з паралельного життя. У мене і думки не було знайомитися з нею. Просто – дівчина, котра сто років тому закінчила ту саму школу, що і я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дівчина, за якою я спостерігав.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У кожного пацана була така дівчина.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Особлива.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Були ті, яких ти запрошуєш до танцю і мацаєш у темряві, тренуєшся цілуватися без слини, і взагалі – тренуєшся жити далі: розмовляти, сходитись і розходитись, гигикати, розповідати анекдоти і невимушено промовляти лайки, гартуватися фізично і морально до того, що колись трапиться тобі жінка, яка може стати твоєю дружиною. А є ось такі – особливі. Ти просто спостерігаєш за ними.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І більше нічого.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже на якомусь тваринному рівні відчуваєш: зараз спілкування неможливе, адже ти повний кретин і тобі ще треба «тренуватися на кішках». До неї я відчував щось подібне.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дівчина була висока, струнка і білява. Вона завжди ходила з кумедною чорнявою подружкою, котра ледь сягала її плеча. Вони завжди трималися окремо. Не знаю, чому я думав про неї.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У мене була своя компанія, свої дівчата, але завжди, коли я починав фантазувати, в уяві поставала саме вона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У ній було щось дико неправильне і неймовірно беззахисне – настільки неправильне і беззахисне, що вона здавалася кумедною. Таких зазвичай або цькують, або підносять до небес. Якось я спостерігав, як вона складає носовичок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Раз-два-три-чотири.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Згортає його навпіл – раз, довго розгладжує – два і знову згортає – три…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І знову розладжує на коліні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І знову згортає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Безкінечне дійство!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бездоганні складки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бездоганна білизна. Подумавши, знову складає – вшестеро. І в цьому уповільненому дійстві було щось настільки магічне, що за вікнами школи пішов сніг. І я тоді подумав, що це вона викликала його ось цим довгим згортанням білосніжної хусточки…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ще – цей вираз обличчя, точніше, очей…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У них завжди світився подив, ніби вона все бачить вперше. Чи бачить щось таке, про що інші і не здогадуються.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іде коридорами і дивиться на стіни так, що кортіло запитати, що вона на них бачить? Картину Рембрандта? Вікно в Європу? Скляну стіну чоловічої лазні? Що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як розмовляти з такою людиною? Особливо, коли ти заклопотаний тренуваннями на інших і в тебе зовсім немає часу на складні дослідження?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я уявляв, що поза порогом школи такі дівчата мають особливе життя. Наприклад, після уроків за рогом на неї чекає авто, в якому сидить дорослий дядько в чорному капелюсі. Він саджає її на переднє сидіння і перед тим, як взятися за кермо, задирає їй спідницю і гладить по колінах. І її здивований погляд стає розпусним і спокусливим.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зовсім не таким, як у шкільних коридорах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще я фантазував, що вона потайки готується до чогось надзвичайного. Наприклад, до зйомок у кіно. Або ходить на кінний спорт. Або пише вірші.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чи малює картини. І спілкується з людьми, до котрих тим, хто слиниться під час поцілунку, ще рости і рости.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У ній все було якимось особливим.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На випускний, коли я бачив її востаннє, вона прийшла не в білому чи рожевому, як усі інші дівчата, а в синій сукні в білий горошок. І не в помпезно-довгій, а до коліна. На талії – білий пасок. А найдивніше – білі мережані рукавички до ліктя. Вона була схожа на зірку з іноземного кіно. Тоді вона вже носила окуляри. І в них виглядала ще загадковішою, ще дорослішою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми жлуктали портвейн у темному класі, а потім виходили до загальної зали на танці і я умовляв себеспробувати запросити її, але так і не наважився. А коли наважився – її вже не було.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми стадом гуляли по набережній, зустрічали схід сонця, а її не було!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тоді вперше я з жахом подумав, що більше ніколи її не побачу і не дізнаюся, хто вона, куди вона збирається вступати, про що мріє і навіть як її звуть, адже це була дівчинка з паралельного класу. А класів у нас було аж шість.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я намагався дізнатися про неї в інших, але ніхто нічого не знав, ніби вона була невидимкою. А прямо питати в її однокласників мені було зовсім незручно, адже ми традиційно ворогували з сьомого класу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пам'ятаю цей гострий жаль, посилений хмелем, втомою і сентиментальним почуттям, яке вселяє в тебе перший день дорослого життя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, потім все забулося.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще пару років я часом думав, що цікаво було б дізнатися, що з нею сталося, уявляв її в тій синій сукні в білий горох.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім стерлося і це…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але яким чином і чому я, як то кажуть, шкірою відчув, що це вона? І не помилився? У мене не було жодного сумніву, що не помилився! Як у випадку із сірником, котрий крутиш в зубах і відчуваєш смак крові, чи з запахом молока, котрий в'ївся в якусь клітинку мозку з дитинства.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Офіціантка поклала переді мною картонний кружечок і поставила на нього келих пива. Якщо вона вийде зараз, я не встигну навіть і ковтнути.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Раптом я подумав: якщо встигну – підійду до неї, якщо ні – залишуся сидіти. А потім піду далі у своїх справах…<br>
&nbsp;//--&nbsp;13:05&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пиво було холодним, таке не вип'єш залпом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Навіть якщо тебе мучить спрага. Мабуть, з мого боку це був повний маразм. Навіть не знаю, чи трапляється таке з іншими. За столиками сиділи люди – приїжджі, «гості міста» й іноземці. Це була дорога кав'ярня, двоповерхова із досить великим майданчиком на вулиці. Зазвичай там проводилися ділові зустрічі. Я й сам призначав їх саме тут, але всередині.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Персонал вже звик, що до них приходять ділові люди, залишаючи щедрі чайові, і з ними варто поводитись відповідно. Але на вулиці сиділи лише ті, хто просто хотів відпочити від біганини по магазинах. Навіщо я зробив цю зупинку?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Міг би пояснити це своєю незадоволеністю, бажанням «зійти з кола», зупинитися, повернутися туди, де все тільки починається – і зрозуміти, що лишився таким самим дурним, навіть гіршим – без жодної ілюзії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але насправді, я думаю, все простіше: після розлучення я був сам ось вже півтора року – то чому б не зупинитися, побачивши знайому? Тим більше, ту, яка збуджувала уяву багато років тому?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так чи не так?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хоча витоки цього бажання були набагато глибшими: мені просто було хріново.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І давно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хоча зовні для цього не було ніяких підстав. Я мав все, що треба, все, що навіть нудно перераховувати. Весь набір, упакований у золоту фольгу. Але коли вранці я зав'язував краватку під білим комірцем і дивився на себе в дзеркало, мене нудило. Проте я не міг навіть залити цю нудоту алкоголем, адже мав зберігати форму.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Моє життя було подвійним, і до певного часу це мене не турбувало. В одному – я працював менеджером (назвімо це так…) спільного підприємства з продажу елітних автомобілів (і це назвімо так…). Усе, що пов'язано з цією роботою, було цікавим перші пару років, і лише тому, що я люблю автомобілі…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А в другому житті – мене викликали на зйомки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І останнім часом я дедалі частіше відпрошувався з роботи, бо зйомки, а точніше – небезпека, рух, драйв, з ними пов'язані, ставали дедалі важливішими. При всьому моєму скептичному ставленні до сучасного кіно з його «стрілялками» та переслідуваннями, я волів, щоб цих стрілялок, а особливо переслідувань на автомобілях із вибухами та перекиданнями, було якомога більше. Тоді б я ще мирився із цим роздвоєнням. Друге життя, сповнене руху, якось компенсувало перше. Хоча в першому я хотів, аби якомога менше людей знало про друге: замовники бачили в мені службовця, автогонщик давно зник у пісках.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Службовець був успішним, автогонщик – самотнім невдахою…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але цього було чимраз важче уникати і мене все частіше просили зробити тестування автомобілів (що не входить до моїх прямих обов'язків), і тоді я відчував себе хлопчиськом на побігеньках. Адже тестував такі круті тачки, про які, при всіх моїх заробітках, годі мріяти. Особливо принизливим було тестувати таку тачку для доньок магнатів – прищавих п'ятнадцятирічних шмаркуль, котрі одразу ж починали гугнявити про кіно, а часом майже одразу лізли до блискавки моїх штанів.<br>
&nbsp;//--&nbsp;13:30&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Вона нарешті вийшла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я ще раз переконався, що не помилився: це була саме та дівчинка з паралельного. Але тепер зовсім інша. Я просто закляк, тримаючи келих у руці: заходила в блакитних джинсах і короткому білому светрі, а вийшла… Ні фіга ж собі! От зараз я б її точно не впізнав!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А якщо відверто – якби побачив її такою, нізащо б не чекав. Зараз мені було цікаво одне: в яку тачку вона сяде, якої марки?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона надто повільно виходила з дверей, ніби ступала з сухого місця у воду, пробуючи ногою – чи не холодна і не глибока ця вода. Волосся її було підібране і скручене в щільний жмуток на потилиці – я дуже люблю такі зачіски…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну і взагалі вона була нічого собі. Але…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Просто я чудово знаю таких жінок. Моя була така сама. Вишукана, зверхня, модна. Одне слово – першорозрядна. Упевнена, що весь світ лежить під її ногами, і навіть не важливо, хто його туди підстеляє. Я часом внутрішньо сміюсь, спостерігаючи за такими панянками на усіляких тусовках. Часом хтось із них тримає на руках крихітного кудлатого цуцика…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я подумав, що вона надто вишукано виглядає як для середини дня.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На ній була металевого відтінку атласна сукня, котра – я певен! – могла б пройти крізь дірочку обручки шістнадцятого розміру, трохи темнішого кольору легкий плащ, босоніжки на високих металевих підборах-стрижнях, з однією перетинкою (незбагненно, як така конструкція може триматися на нозі!).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли вона ще була в джинсах – тоді я міг би просто підійти і сказати: «Здається, ми вчилися в одній школі?!» Тепер… Хм…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я поставив келих і продовжував спостерігати, як вона в глибокій задумі розглядає своє відображення в тонованому склі. Тепер це питання виглядало б безглуздим.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я посміхнувся. Якби я вирішив підійти (а я вже точно знав, що цього не буде!), то лише з таким запитанням: «Здається, нас знайомили на Каннському кінофестивалі?!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зараз побачу, в яке авто вона сяде. Я вже помітив обабіч дороги сіре «Рено Твінго» – гніздечко на колесах якраз для таких, як вона.<br>
&nbsp;//--&nbsp;13:32&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;І раптом сталося несподіване.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона зробила крок. Але не вперед, а назад.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сперлася обома руками на скло вітрини, а потім повільно сповзла на її гранітний парапет і сіла на нього.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я одразу ж схопився з місця і за мить опинився поруч.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вже не думав, що скажу їй. Просто підхопив під руку і поволі довів до свого столика, обережно посадив у плетене крісло навпроти себе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона не пручалася і нічого не сказала. Було видно, що їй зле…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона сиділа, дивлячись поперед себе, і, здається, не помічала мене – просто сиділа, мов потопельниця, щойно витягнута з води.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я роздивлявся її.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона виглядала, мов мокрий метелик.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона виглядала, як і тоді. Час майже не змінив цього відстороненого виразу її очей. Погляд спрямований кудись у глиб себе і водночас відкритий і трохи здивований завдяки здійнятим дужкам брів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Дякую… – нарешті сказала вона. – Вибачте. Дякую. Запаморочилось…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ці перші вимовлені слова подіяли, немов штучне дихання – вона випросталася, оговталася і сіла зручніше. Мить, коли вона виглядала мокрим метеликом, минула.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я сказав, що то пусте, що мені було приємно допомогти такій чарівній жінці, поцікавився, чи все добре і… зрозумів, що вона мене не пам'ятає. Ще б пак!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Запропонував їй трохи перепочити і запитав, що їй замовити. Не сподівався, що вона згодиться, але вона сказала, що випила б кави.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я поцікавився, як її звуть. Вона трохи подумала і вимовила:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– І-я…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я подумки посміхнувся: нарешті, майже через п'ятнадцять років дізнався, як звуть дівчинку з паралельного класу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Офіціантка принесла філіжанку кави.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найбанальніше, що могло бути далі – почати говорити про школу, про минулі роки і розпитувати про колишніх однокашників. Це – мов скотитися вниз із верхівки гори й одразу потрапити в глевке болото.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Немає нічого гіршого, як вимучувати з себе розмови про минуле, тим паче, що це спільне минуле – штучне і випадкове. Отже, я одразу відкинув цей варіант. Одразу. Він дійсно не мав нічого спільного з моїми спостереженням за цією дівчиною. Я не знав її. Ніколи не знав, не спілкувався, не зіштовхувався в одній компанії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона була для мене чужа.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чужа і тому – нова.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Єдине, що зв'язувало мене з нею, – та дитяча цікавість, досить випадкова, доволі незрозуміла, не замішана ні на чому. Це все одно, що колись побачити погано надруковану репродукцію Мони Лізи в підручнику, прожити десяток років і потрапити до Лувру, аби роздивитися оригінал.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;От так зараз переді мною сидів оригінал з погано продрукованого портрета. І я мав право роздивитись його уважніше, щоб зіставити давні відчуття з реальністю. І, можливо, розчаруватися…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ія взяла філіжанку й одразу поставила її на місце.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я вам збрехала, – сказала вона. – Я зовсім не хочу кави.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;М-м-м… Я не знав, що сказати, і тому запитав:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А чого ви хочете?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не знаю, – відповіла вона. – Я намагалася це зрозуміти весь ранок, а от вже час обіду, а я так нічого і не придумала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Певно, у вас багато варіантів…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Багато? – перепитала вона і якось дивно поглянула на мене. – Поки що на гадку спав один: я сьогодні зовсім нічого не їла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– То давайте замовимо щось серйозніше, – запропонував я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона завагалася:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Але до чого тут ви? Хіба у вас немає інших справ, ніж обідати із незнайомими людьми? Хіба це може бути цікавим?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А чом би й ні? – заперечив я. – Що ми втрачаємо?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Дійсно, нічого, – згодилася вона і додала: – Але я не люблю їсти на вулиці…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, це не для неї!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це було видно одразу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я почав згадувати місце, гідне того, аби запросити її. І все, що спадало на думку, було або вбогим або штучно-помпезним.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Тоді пропонуйте ви. Куди підемо? – Нарешті знайшовся я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона трохи розгубилась, певно, вирішувала, чи варто витрачати на мене час.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Посидьмо кілька хвилин тут… – нарешті сказала вона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Над нами дамокловим мечем зависла пауза.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я визнаю лише невимушені паузи, під час яких не треба напружуватися. А тут напружився. І пошкодував, що чекав на неї, не знав, про що говорити. Вона теж мовчала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я похвалив її одяг, точніше, спочатку – смак, а потім зауважив, що вона одягнута вишукано й елегантно. Вона ніби зраділа цій репліці. І загомоніла. Сказала, що визнає одяг лише марки «Louis Vuitton», і розповіла, як навесні «відхопила пальто за п'ять штук», як продавці божилися, що воно у них одне, а ввечері вона побачила таке саме на… І вона назвала прізвище однієї високопосадової персони.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вимовивши все це скоромовкою, вона несподівано замовкла, ніби всередині неї, як у механічної ляльки, припинила працювати пружинка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я, для годиться, поклацав язиком – мовляв, яке неподобство.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І непомітно поглянув на годинник…<br>
&nbsp;//--&nbsp;13:40&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім вона запитала, хто я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я сказав, що я – автогонщик, а нині час від часу підробляю каскадером, якщо в кіно є погоні та трюки. Вимовляти все це мені було хоча і неприємно, проте було гідним її розповіді про пальто від «Louis Vuitton».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пані з вищого світу і автогонщик-каскадер, що знімається в кіно, – чудова парочка! Мене аж пересмикнуло: так само починалося і з колишньою дружиною! Клюнув на ноги.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але тоді я дійсно був автогонщиком, а не звичайним менеджером.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я назвав кілька стрічок, у яких брав участь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона їх не дивилася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сказала, що надає перевагу старим французьким стрічкам, обожнює Фелліні, не дуже розуміє Бергмана, готова день і ніч переглядати Бунюеля, Пазоліні, Тарковського, Вісконті, а нещодавно відкрила для себе Горана Паскалевича та Джима Джармуша.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона знову проговорила це скоромовкою, ніби повторювала старанно завчений урок або (і це здалося мені більш вірогідним) так, ніби була упевнена: ці імена для мене нічого не важать.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли людям немає про що говорити, вони говорять «про кіно». Я це помічав безліч разів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Буває, сидиш і пхикаєш, мов потяг, до тієї миті, коли на гадку спадає рятівне питання: «А вчора ввечері ви дивилися…» (і просто називаєш свою улюблену стрічку, навіть якщо її не показували кілька років) – і покотилося!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так сталося і зараз.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я запитав, чи дивиться вона щось вітчизняне. Був певен, що вона здивовано округлить очі. Але вона мужньо витримала іспит, не обмежившись Параджановим.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім ми обговорили нещодавню прем'єру Кіри Муратової і вона з обережною пересторогою сказала, що стрічка їй не сподобалася – певно, вважаючи, що я неабиякий естет. Я палко підтримав її.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли ця тема була вичерпана, ми знову замовкли. Хоча цього разу мовчати було легше, простіше. Але все одно колеса нашого воза ще загрузали в глевкій масі ніяковості.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дивився на неї, і дедалі більше мене охоплювала думка, що я дійсно бачу картину, яку колись мріяв побачити зблизька, але… Але виникло відчуття, що ця картина виставлена на сцені, мов декорація, лаштунки. А за нею ховається вона – така, якою я її не знаю і ніколи не побачу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можливо, вона там стрибає на одній ніжці, висолопивши язика, знущається і проказує: «Знайди мене! – І додає: – А дзуськи – не знайдеш!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я зітхнув.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона поглянула на годинник.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маленька пригода добігала кінця.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лишилося розрахуватися за каву, яку вона все ж таки випила.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Де ваша машина? – запитав я, кидаючи оком на вервицю припаркованих автомобілів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Машина? – Пауза. – А я її… відпустила!!! – Сміх.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не знаю чому, але я теж розсміявся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона може лишитися тут ще на кілька хвилин – не піде ж вона містом у такому вигляді!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона запитала, чи важко бути каскадером і чи доводилось мені брати участь у міжнародних автоперегонах. Про це я розповів так само швидко, як вона – про кіно. Боявся, що їй нецікаво. А ще тому, що з певного часу намагаюсь згадувати про це тільки після четвертої чарки (а п'ю я не часто). Четверта – то святе: завжди за свого штурмана Костика…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;… Кілька років тому ми переобладнали іномарку, удосконалили її, дизельний двигун замінили на бензиновий – усе це нам обійшлось майже в півмільйо-на евро. Довелося закласти квартиру Костика (він був самотнім) та продати моє авто, решту – позичити в друзів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми були певні, що виграємо в «Дакарі» – ми не могли не виграти!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Випробовування проводили в Марокко. Долали бархани і харкали гарячою слиною в білий пісок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звідти я повернувся сам…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Власне, на цьому все і скінчилось.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але про це я, звісно, не розповів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А чим займаєтесь ви? – запитав навзаєм, аби уникнути цієї теми.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона кілька секунд дивилась вгору, ніби намагалася згадати, чим займається, крім походів по дорогих бутиках.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Різним… – нарешті сказала вона. – Зараз, наприклад, я… пишу наукову роботу про творчий доробок Пауля Клеє.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Клеє? – я згадав, що це ім'я згадується у Кортасара в «Грі в класики». – Чому саме Клеє?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не знаю… Він здається мені найдивовижнішим з усіх і набагато цікавішим за, скажімо, Далі, – сказала вона, і очі її заблищали, хоча говорила вона не впевнено, з інтонацією людини, яка не дуже звикла висловлювати свої думки вголос (так само вона говорила про фільм Муратової). – Далі конструює свої картини, прораховує і видає це за марення підсвідомості. Там все штучне, ретельно продумане. Все побудоване на тому, що в більшості людей не розвинена фантазія і уява. А Клеє – дивак, що плаває в своїй підсвідомості, мов рибка, або копирсається в ній, як дитя в пісочниці. Тому такі кольори. Від картин Клеє хочеться плакати, тому що починаєш розуміти, що… що ти нічого не розумієш! Що ти ніколи не побачиш таку реальність, не ввійдеш в неї і не зможеш в ній оселитися. Вона просто вразить і витече… сльозами радості чи печалі – не має значення!<br>
&nbsp;//--&nbsp;13:50&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…я одразу захотів побачити ці малюнки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я так і знав, що її життя складеться незвичайно, що вона буде розумітися на мистецтві, житиме в повітряному палаці й говоритиме ось так – трохи уривчасто, ніби сама із собою, і кожен, хто сидітиме навпроти, буде думати так само, як я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про те, що в неї дивний голос і дивна посмішка, про таємницю, котра витає над її головою, про неможливість доторкнутися до її руки. І – зазирнути за лаштунки, де вона скаче на одній ніжці чи бігає під дощем у простій ситцевій сукні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Певно, вам це не дуже цікаво… – додала вона. – Вибачте. Мені вже час.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А ви добре себе почуваєте? – запитав я. – Я б міг вас провести… Або залишаю свою пропозицію в силі: давайте пообідаємо разом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона нічого не відповіла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я почав згадувати різні приколи, яким чином можна затримати жінку, якій «вже час»: компліменти? відверте залицяння?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Канючитиму, як цуцик…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Скажіть, тільки чесно: навіщо це вам? – руба запитала вона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я б хотів ще побути з вами… – відповів я і, розуміючи, що сказав щось не те, додав: – Поговорити…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Про що нам говорити?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А про що взагалі говорять люди, котрі відчувають, що… – я вдихнув, – що подобаються одне одному, але говорити про це вважають недоречним?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я не сказала, що ви мені подобаєтьсь, – суворо промовила вона. – І я не певна, що насправді подобаюсь вам… І ми нібито вже про все поговорили.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я взагалі-то не дуже люблю розмовляти з незнайомими людьми.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тут можна було б сказати, що колись ми вчилися в одній школі і засвідчити тим своє право на деяку спільність, пообговорювати вчителів, наприклад…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І все б зійшло нанівець? Певно, що так.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона пошаруділа в сумочці (я помітив, що ця елегантна сумочка з сірого атласу була порожня), розгубилася і згадала про пластиковий пакет із речами, котрий поставила біля ніг. Пірнула рукою туди, дістала пачку сигарет і клацнула запальничкою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жовтий чортик полум'я, вискочивши з неї, застрибав в її зіницях, зробивши їх зеленими, як у кішки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона недбало піднесла вогник до сигарети, захлинувшись димом. Помахала в повітрі рукою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Навіщо ви палите? Адже ви не вмієте цього робити? – сказав я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Очевидно, я почав її дратувати своєю присутністю, адже вона поглянула досить неприязно:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А вам яка різниця? Ви що – з Армії Порятунку?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Невже вас треба рятувати?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я був радий будь-якому приводу залишитися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А що ви можете зробити? – із несподіваним викликом запитала вона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Її настрій змінювався щохвилини.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона сиділа, відкинувшись у кріслі, заклавши ногу на ногу і легкий атлас блискучими хвилями обмальовував її стегна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А чого ви бажаєте? – запитав я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона зиркнула на мене поглядом кінозірки і посміхнулася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Хочу в Париж. Хочу норкове манто. Хочу до ресторану з тайською кухнею. Устриць у льоді. Ананасів у шампанському. Що ж іще? Ну, так… хочу, щоб ви пішли до дідька! Я втомилася…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– І це – все? – посміхнувся я. – Я піду! Але пропоную почати з устриць. Я знаю, де вони найсвіжіші. Ія! Гуляти – так гуляти! Скільки того життя?!!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Погляд кінозірки згас.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так, дійсно – скільки…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Несподівано почався дощ. Таке буває лише наприкінці серпня і на початку теплої осені: з безхмарного неба, із великими краплями, котрі розбивалися об асфальт мов розірване скляне намисто. Воно забарабанило по тенту і окреслило наш стіл рівним колом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Дощ… – сказала вона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Дощ, – сказав я.<br>
&nbsp;//--&nbsp;14:00&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сорокатонний віз бесіди, котрий стояв перед нами на початку, поволі зменшував свою вагу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона знову змінила гнів на милість і вже не поривалася піти чи прогнати мене. Ми слухали, як краплі вистукують свій блюз. Не вистачало лише саксофона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Містом бігли люди, ховалися в магазинах, набилися до кав'ярні і скидалися на мокрих горобців.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Офіціантам додалося роботи. Аби мати законне право займати свої місця, з її дозволу я замовив куантро з тоніком та льодом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона пила його крізь соломинку, смішно нахилившись над високою скляною, немов це був молочний коктейль.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я дивився на неї і думав, що розпочинати нові стосунки – це неймовірна праця, на яку я, певно, не здатен. Відверто кажучи, останнім часом я обирав тих, з ким не треба було багато говорити. Все вирішував гаманець, пара-трійка компліментів, клуб і, звісно, поїздка «з вітерцем» у якому-небудь напакованому технікою (на кшталт зручних відкидних крісел) авто, яке я брав на «обкатку».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім ішов у бій альбом з фотографіями. їх можна було просто підсунути, без зайвих коментарів. Фото з перегонів, зі зйомок. Були й такі, де я вистрибую з палаючої машини чи падаю разом із нею з мосту. Весь цей поверховий мотлох, котрий справляв враження.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але я був певен, що для неї це все не має значення. А вже компліменти – поготів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ія, – сказав я, промовляючи її дивне коротке ім'я із майже фізичною насолодою. – Ія… зараз закінчиться дощ – і ви підете. А мені буде прикро. Правда. Ну що я маю зробити? Ну, так, я погано знаю творчість цього вашого… Клеє. Але я знаю багато чого іншого. Я спробую вам сподобатись. Зрештою, я завтра ж піду і куплю альбом цього художника, і вам не буде зі мною нудно!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона засміялась.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім знову стала серйозною.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І надовго замовкла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені здалося, що це мовчання – на мою користь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Знаєте, – нарешті сказала вона, – якщо чесно, я не знаю, що вам відповісти. Ви зі мною – що?… Тобто ви до мене… залицяєтесь? Навіщо?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це пролунало так просто, що я розгубився. Вирішив, що краще сказати так, як є:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Залицяюсь! – сказав я. – А навіщо – сам не знаю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А я знаю, – сказала вона і посуворішала, смикнула себе за сукню: – Ви просто клюнули ось на це! Все просто. Якби я пройшла повз вас із кошиком з продуктами… Певно, ви б і оком не повели! Хіба не так?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона помилялась. Але я ж вирішив не говорити про минуле – і через це аргументів у мене не було.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жодного.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я просто похитав головою, і вона знову іронічно посміхнулась:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Сьогодні одна людина сказала мені, що кожен має двадцять один шанс змінити свою долю – хоча б на кілька секунд… Певно, в цьому є сенс… А життя дійсно швидко закінчується… – Вона помовчала і стріпнула головою. – Добре. Ходімо обідати. Але… – Вона підвелась, жестом наказавши мені залишатися на місці. – Зробимо ще один експеримент! – Вираз її обличчя став хитрим, якимсь піднесеним. – Почекайте тут. Я скоро повернусь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І вона швидко пішла всередину кав'ярні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маленьку атласну сумочку лишила на столі, взяла лише пакет.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я дивився їй услід. У неї була чудова фігура і легка хода, вона трохи погойдувалася на височенних сріблястих підборах, я помітив, що дехто із чоловіків одночасно поглянули на неї, а потім – на мене. Я закурив і зухвало усміхнувся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ніби – перед усім світом! – ця жінка дійсно була моєю…<br>
&nbsp;//--&nbsp;14:30&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім мене охопив жах: а раптом вона втекла?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А що? Пройшла повз службові приміщення і вийшла з протилежного боку? Зникла… Я свердлив очима двері, як пес. Якщо вона втекла, мені доведеться вхопити в зуби сумочку і бігати вулицями, відловлюючи її запах. Я навіть узяв цю сумочку до рук і, як ідіот, втягнув ніздрями повітря. Сумочка пахла магазином. На ній навіть лишився ярлик із цінником… Тобто у пса нічого не вийде.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені стало страшно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ніби я знайшов давно загублений альбом зі старими чорно-білими фотографіями, розгорнув на першій сторінці, з якої на мене одразу повіяло дощем, тліючим карбідом, який я любив підпалювати в дитинстві, зеленкою, димом першої випаленої цигарки, новорічними мандаринами і… одразу загубив його, не зазирнувши на інші сторінки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені варто було поводитись інакше. Тобто – як завжди: сипати компліментами, розповідями про ралі, про зйомки, навіть спробувати поговорити про цього клятого Клеє! Аби тільки зацікавити її.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можна було б – о, жінки люблять поспівчувати! – розповісти, як наш із Костиком «Дієго Марадона» (так ми назвали свій лайнер) перетворився на піщану могилу, з якої зміг вибратися лише я. Присягаюся – я б розповів усе це! Хоча навіть від згадки про той стрибок над підступним барханом у мене на зубах починав скрипіти пісок. Але я розповів би, що відчуває людина, коли її з усіх боків огортає нестримний гарячий і сухий потік – тече, мов вода, і якимось дивом зупиняється на рівні нижньої губи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І настає тиша.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І тебе рятує лише те, що авто нахилилося в бік твого товариша, котрого ти вже не бачиш. І руки скуті, туго сповиті, немов у безпорадного немовляти…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Невже вона б і тоді змогла ось так просто встати і піти?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Який експеримент вона хотіла провести?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Може, варто було одразу кинутися слідом, схопити за руку і відкрити карти – сказати, що ми давно знайомі, що колись я спостерігав за нею, і нагадати, яким був тоді: у «варених» джинсах, із брезентовим наплічником, у сорочці, розстебнутій до тієї межі, через яку «фізичка» завжди билась в істериці і виводила в щоденнику «незадовільно» за поведінку. Про те, що я «ходив» з Ілоною – певен, Ілону вона б згадала, адже саме через неї хлопці наших класів ворогували, як через яблуко Єлени Прекрасної. Таке не забувається.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хоча… Хоча все це могло бути їй нецікаво.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Такій жінці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жінці, незавершеній у мені.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жінці, яка (я поглянув на цінник сумочки)… яка купує от такий клаптик атласу, вартістю в три зарплати якоїсь офіціантки, вчительки чи перукарки…<br>
&nbsp;//--&nbsp;14:40&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…якщо це так, то що я тут роблю?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я ще раз, про всяк випадок, кинув оком на двері кав'ярні – в неї якраз заходила парочка. Чоловік зупинився, притримуючи двері дівчині, яка виходила зсередини…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона була в блакитних джинсах, короткому білому светрі, із гладким, зібраним у «кінський хвіст» волоссям, у кросівках…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якби звідти вийшов Рембо із гвинтівкою і стрельнув прямо в мене – я б, мабуть, не так смикнувся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона вийшла такою, якою я її помітив у натовпі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона вийшла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Йшла до столика, погойдуючи пакетом із блискучо-сірим мотлохом, і посміхалася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дощ скінчився. У повітрі пахло водою, мокрим асфальтом і… тліючим карбідом, який я любив підпалювати на подвір'ї сто років тому.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Третя половина дня<br></h3>&nbsp;//--&nbsp;15:00&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як змінити своє життя і наповнити його новими емоціями?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Певно, відповідаючи на такі запитання, жіночі журнали не далеко пішли від істини: відчуй, що цей день – останній день твого життя – раз; купи нову сукню (тут можуть бути варіації – «зроби зачіску» чи «викинь старі меблі») – два; піди до ресторану («на іподром», «на корт» чи «на секцію стрибків з парашутом») – три.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І – гоп! – нове життя (емоції, коханець, стан душі) саме стрибає тобі в кишеню. Коли я читала щось подібне, у мене аж дух перехоплювало: коли ти про щось не знаєш, не випробовуєш на собі – дух завжди перехоплює від того, які дива трапляються на світі лише через те, що ти змінюєш колір волосся…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нині я відчувала лише розчарування.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже одяг – це не я!! Тоді чому все так банально, так просто? І чому ніхто і ніколи не підходив до мене, коли я блукала вулицями, не запакована у дорогий мотлох? Просто – змінила вивіску?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якби я була крамницею, я була б маленькою крамничкою, де продавався б архаїчний непотріб на кшталт китайських порцелянових блюдечок з відбитими краями бозна-якої давнини, старі дагеротипи, морські мушлі, а над дверима висів би напис: «Без потреби не турбувати!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;От якби бути такою крамницею – я б і оком не змигнула, якщо б навпроти сяяли вогні модних бутиків, двері яких не зачинялися б ні вдень, ні вночі. Адже я чекала б лише на обраних, «з потребою», і коли б вони заходили – все було б зрозуміло з першого погляду, з першого дзвоника над входом, який би вони недбало зачіпали головою… Але ж я – не крамниця. І нічого в мені не зрозуміло, доки я не змінила вивіску…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ти кажеш – Кортасар? Там ти вичитав про мого Клеє? Я дійсно люблю Клеє.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І Ларса Фон Трієра.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…і дощ…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І пісні Бйорк.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але я нікому про це не кажу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Не вдавай з себе розумнішу за інших», «Чому ти завжди випендрюєшся?», «Хочеш показати, що не поважаєш інших?», «Говори нормально. Не всі ж мусять знати…» – це червоні прапорці, розставлені Вадимом, за межі яких я намагалася не виходити, обпікшись один раз.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тоді він взяв мене на свою корпоративну вечірку – до того нудну, що, зачувши від когось прізвище письменника, я почала говорити, що… «Гра в класики» закінчується після другого розділу й агонія конвульсивнотриває ще з десяток сторінок до того місця де Орасіо Олівейра випрямлює цвяхи…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зависла пауза.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім, вже дома, Вадим і порозставляв ті прапорці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А знаєш, яке місце у «Грі в класики» здається мені най справжнішим?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Знаю. – відповів він, і я зрозуміла, що сказала це вголос. – Там, де треба читати, перестрибуючи через рядок…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Авжеж. Я колись зіпсувала книгу, підкреслюючи потрібні рядки, щоб перечитати їх без перешкод.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Яким кольором ти підкреслювала? – серйозно запитав він.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Зеленою ручкою!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я теж… зеленою…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І ми розсміялися разом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дивно, але це перше, що ми сказали одне одному після того, як я вийшла з дверей кав'ярні, де переодяглася в свій звичний одяг. Навіть лінзи з очей витягла і спустила їх до унітаза.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти готова? Ходімо?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він зовсім не здивувався…<br>
&nbsp;//--&nbsp;15:15&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іти в кросівках було набагато зручніше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але мовчати – тяжче.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я це давно помічала: мовчати завжди тяжче, якщо рішення прийнято. Тоді настає період, коли починаєш шкодувати, що воно прийняте. Напружуєшся і думаєш, що воно було неправильним.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно! Що могло бути правильним в тому, що я йду до ресторану з невідомою людиною? А потім ще їстиму щось у його присутності, під поглядом, який я намагалася відбити з неабиякою мужністю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми йшли вгору вузькою бічною вулицею. А потім звернули і він розкрив переді мною зовсім непоказні двері. Але коли ми спустилися сходами, я зрозуміла, що це те, що мені потрібно: таке враження, що потрапив досередини калейдоскопа, в якому візерунок чарівних скелець змінюється від одного поруху твоєї руки. Світло невидимих ліхтариків падало на вітражі, яких тут було безліч – і все мінялося, все рухалося, заворожувало.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він сказав, що цей ресторан оформлював його знайомий художник і якщо я схочу – ми можемо потім піти до нього в гості.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не бачила, скільки тут було людей, але відчувала, що вони є – замасковані цими вітражами, закамуфльовані різнобарвними візерунками світла, котрі повільно рухались або просто висіли у повітрі, мов пульсуючі медузи в безмежному океані.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нас провели до столика, що розташовувався під круглим куполом ніші і кольорові води зімкнулися над нашими головами, а підземний лабіринт, мов змій, змінив свою конфігурацію і зробив мій відступ неможливим. Я б просто заблукала у ньому!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що далі?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я поглянула йому в очі і подумала, що от я вже і зраджую чоловіка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже зрадити можна і поглядом. Дожилася…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ага – дожилася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Офіціант налив нам вина і пішов замовляти решту.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Що ти думаєш про смерть? – запитала я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Це – друга несправедливість, – сказав він.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А яка перша?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Старість… – відповів він і додав: – Але не думай про це. Ти ще надто маленька…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ще скажи: у тебе все попереду! – я вимовила це крізь стиснуті зуби, ніби тримала в них кислу соломинку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Звісно!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А що саме? – невидима соломинка аж трощилась на моїх зубах…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Те, про що ти говорила: Париж, устриці, ананаси…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не те… не те… – похитала головою я, але щелепи розімкнулися і я посміхнулася, приймаючи гру, яку вів він:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Дощ у Вероні, дельтаплан, караван верблюдів, маленький сірий поні, римський Колізей, «Фантом опери» на Бродвеї, аргентинське танго, осінь у Карпатах, літо на Кіліманджаро, крилаті риби, ночівля під мостом Мірабо, вхід у мушлю, ялинка, різдвяна зірка, стукіт у вікно, золоті кулі…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ще! Ще! – просила я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– …папірус, гондоли, віяла, фазани, пісні Бйорк, Єлисейські поля, карамболь, запах карбіду, зламані сірники, скрипка, бруківка Кракова, сніг, золоті кулі…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Вже були!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– …колекції, порцеляна, норкове манто, плавлений сирок, дудочка, крила, солом'яні ляльки…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Червоні, чорні, зелені, сині тіні ковзали по його обличчю, і він скидався на блазня. Мабуть, у цьому світлі я виглядала так само.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Офіціант привіз велику тацю і почав розкладати на столі щось неймовірне, щось таке, що в мене від аромату запаморочилось в голові і я згадала, що дуже голодна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що я тут роблю? Навіщо?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що далі???<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Невже я можу зацікавити такого чоловіка?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дивно…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хоча: якого – «такого», хіба Вадик гірший від нього?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чомусь мені стало ніяково від думки, що цей чоловік в інших обставинах може бути таким, як мій Вадик: нервовим, зверхнім, крижаним. Може, поставити тарілку на підлогу, якщо в ній учорашні або надто пересмажені котлети… А потім стояти на колінах чи приносити квіти кілька днів поспіль. Колись це мені подобалось. Давно…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він сказав, що смерть – це друга несправедливість. Я ніколи не думала про таку черговість. Але він мав рацію.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, у мене є шанс уникнути цієї першої несправедливості. Я залишусь молодою. І помру… закоханою! Але не в невідомого і неіснуючого автора уявного листа: «… одного разу на березі моря янгола побачив я…» Ні! В останню мить я покажу язика Вадиму і всьому світові, в якому я так боялася бути Ією.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І говорити – так, як вона…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І думати – так, як вона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І дивитися прямо в очі з розпусною посмішкою – так, як вона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І мовчати, не відчуваючи ніяковості.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І їсти велетенський шматок м'яса.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І пити червоне вино.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Я надто багато випила…<br>
&nbsp;//--&nbsp;16:00&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Мені потрібно щось знайти… Але я ще не знаю, що саме. І яким шляхом йти. Але знаю напевне: я маю рухатись, шукати. Просто йти. Я знаю: воно десь поруч і воно – велике. Я увійду в нього і нарешті знайду сенс, лад, спокій…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти щаслива?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Це питання для дурнів – вони завжди виглядають задоволеними. Я б сказала так: я буваю щасливою…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А коли саме?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я напружилась, щоб відповісти максимально правдиво.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Певно, ставлячи це запитання, він хоче дізнатися, чи є в мене родина. Адже чим ще може бути щаслива жінка? Хорошим чоловіком. Повним холодильником. Новим рецептом з телепередач про харчування у домашніх умовах…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З перемінним успіхом у мене було і те, й інше. Як у багатьох. Але щастя, гадала я, це щось дуже індивідуальне і не пов'язане із побутом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це як літній дощ – взявся нізвідки і пішов у нікуди. Це ніби над тобою пролетів ангел і зачепив твоє обличчя крилом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він чекав на відповідь, і я сказала:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Коли розлущую пальцями повітряні пухирці на целофановій упаковці…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він не здивувався.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Коли витираю запітніле скло в автобусі – зверху до низу – і в ньому проявляється краєвид!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він серйозно кивнув.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Коли вимита дерев'яна підлога пахне морем, а протяг здіймає завіси – тоді здається, що ти пливеш на великому човні… А ти?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Коли я бачу, що дорога тече зі швидкістю ріки Квай…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Мені здавалося, що все це – ненормально. Що люди мають розпитувати одне одного від самого початку – про дитинство, про життя, про роботу, поволі дізнаючись про смаки і вподобання. А ми ніби сиділи в калейдоскопі, який постійно і безладно змінював свої візерунки. Я б могла сказати, що це ненормально, що він грає зі мною в якусь гру і що варто припинити її, що все це неправильно, якось не по-людськи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він сказав про ріку Квай, і я могла б спитати, чи багато він подорожує, і попросити розповісти про себе від початку. Але мене охопило дивне відчуття: ніби за спиною зрушилася стіна чи згоріла дорога – і нічого не має значення, крім того, що… Що я розуміла його з першого слова. Це було дивно. Так дивно і так… боляче.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А біль я завжди відчувала яскравіше. Навіть плекала його в собі, як такий собі рушій усіх почуттів – можливо, тому і захворіла?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не знаю, чому в мене виходило саме так. Певно, така вже вдача: все відчувати надто гостро. Краса – будь-яка: природи, картин, музики, облич – викликала у мене сльози. Вадим завжди сміявся з цього…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вадим?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мене кинуло в жар! Цього не може бути: раптом зрозуміла, що вже давно (не даремно ж я так любила блукати містом перед роботою!) чекаю на зустріч із кимось іншим – кимось, хто одразу почне говорити до мене так, як я хочу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Без жодного зайвого слова…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Без зверхнього погляду з-під лівої брови.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Без впевненості, що тримає мене в кишені.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нехай навіть це триватиме недовго.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поки сідає сонце.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Подумавши так, я поглянула на годинник.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;О!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У нас було море часу…<br>
&nbsp;//--&nbsp;16:30&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Бувають будинки, що побудовані на піску, бувають карткові будинки, а бувають крижані палаци. Я читала про такі: десь у Голандії (чи в Японії – не пам'ятаю, бо це не має значення) навіть побудували крижаний готель. У ньому палають свічки і навіть склянки в барі зроблені з льоду. Туристи проводять там по кілька днів, а потім роз'їжджаються по своїх теплих домівках.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я жила в крижаному домі. Він був чистий і надійний, із товстими стінами. Все в ньому було стерильно-біле. Навіть подвір'я сяяло своєю бездоганною чистотою, бо я дуже піклувалася про сміття і складала його глибоко в себе. І все скидалося непорушним до тієї миті, як я порізала палець…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маленька непомітна крапля впала на підлогу – я її навіть не помітила.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але не минуло і п'яти хвилин, як на крижаних стінах з'явилися ледь помітні тріщини, а підлога засвітилася, мов на неї вихлюпнули воду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не проминуло і десяти хвилин, як весь будинок осів, а гострі кути оплавились і заокруглились, мов воскові. Складна крижана конструкція руйнувалася на очах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дім осідав, підлога танула, з даху лилася вода. Ось що наробила одна маленька крапля, один небезпечний поріз…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але мені не буде за чим шкодувати! І від цього було навіть трохи прикро.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже плекати спогади часом буває так солодко. Особливо тоді, коли разом із цими спогадами тримаєш у душі надію, що вони ще повернуться і стануть реальністю – на якомусь новому етапі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одна моя клієнтка ходила до мене ледь не щодня, щоб зберігати гарний вигляд лише заради думки, що її чоловік (до речі, щось мавпоподібне) колись помиється, одягне чисту сорочку і постукає в двері зі словами: «Я повернувся, кохана!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тоді мені здавалося це досить романтичним…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тепер я розуміла, що жити в крижаному будинку неможливо, що він розтанув, а на його місці зазеленіла трава. І немає навіть дверей, в які міг постукати хоча б один добрий спогад.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зараз я мала б ридати над тим, що два тижні спливуть швидко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але я сміялася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чомусь я увесь час сміялася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як дурна.<br>
&nbsp;//--&nbsp;16:55&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ярозповіла йому про лід.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А він – про пісок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пісок заскрипів у мене за зубах. Мене засипало піском так швидко і нестримно, що я не могла навіть видихнути його з себе. Я ковтала пісок, а коли він досяг рівня нижньої губи, сказала: «Досить!» – і сама (сама!) поклала свою руку на його…<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Четверта половина дня<br></h3>&nbsp;//--&nbsp;17:00&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Для того, аби любити, потрібно так мало.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Буває, люди сходяться роками, починаючи із читання однієї книги, зустрічаються, говорять про різне, намагаються бути кращими, ніж є, а потім все життя аналізують, ведуть безкінечні моно-діалоги із самими собою – чому сталося так, а не інакше і хто, потрусивши ці два камінці у долонях, складених «човником», викинув їх поруч?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А буває ось так. Коли потреба любити – це рвати час зубами, продиратися крізь нього, незважаючи на постріли і червоні прапорці, на ревіння гелікоптерів над головою, кров з-під нігтів і гарячі струмки води чи піску, що течуть за комір.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Шукати не ту, з ким тобі буде зручно, а навпаки – ту, яка виламає тебе з усіх зручностей, змусить ось так трощити хащі, дихати – крізь пісок, дихати, дихати…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як я міг жити інакше?<br>
&nbsp;//--&nbsp;17:00&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не питатиму, що далі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нічому не здивуюсь, не скажу, що ТАК – вперше. Навіщо йому про це знати? Я взагалі нічого не скажу і не чекатиму ніяких слів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жодного слова.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені це не потрібно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не заплющу очей.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І не закричу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І не заплачу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я дослухатимусь, як тріщить ліс і як по ньому щільними рядами йдуть мисливці, не даючи змоги для відступу. Який мені не потрібен.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бо я біжу до води. А коли зроблю ковток, мені на голову звалиться велике старе дерево.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я це знаю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але ковток і смерть прийдуть одночасно. І я встигну відчути, що все-таки дійшла туди, куди хотіла…<br>
&nbsp;//--&nbsp;17:15&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…жити інакше?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лискучі морди автомобілів вишикувались в ряд і були схожі на акул, що налаштувалися атакувати баркас. Ми стояли в пробці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не знаю, куди ми їхали – просто вийшли, пішли вниз і чомусь, не змовляючись, вскочили в тролейбус, котрий уже відходив від зупинки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так, все правильно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми встигли скочити в цей тролейбус.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Двері зачинилися. За ними ми були разом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так мало бути. Ми встигли.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я притис її до себе. І… подумки в режимі бліцу програвав партію в покер: «Так… або раз по піках… Ага… тут ще й король. Ну тоді сім хрестів чи мізер…» Це майже не допомагало. Я відчував її всю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;її пакет шалено торохкотів унизу. Бувають же такі шелестючі пакети!..<br>
&nbsp;//--&nbsp;17:15&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;….туди, куди хотіла…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я все ще тримала в руці пакет з одягом, він дико шелестів – просто-таки торохкотів, як ринва, по якій летять униз крижані брили.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цей клятий тисячодоларовий пакунок жив своїм божевільним життям.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У ньому, недбало зібгане, лежало чиєсь життя, можливо, чиєсь щастя чи мрія.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пакунок…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він заважав обхопити тебе обома руками.<br>
&nbsp;//--&nbsp;17:17&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…такі шелестючі пакети. До чого тут пакет?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Король, сімка. Я – пас… Перебір…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Рухаємось далі. Всередині цього пекла, котрий називається тролейбус.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я вже був у ній, хоча в цій тисняві ліпше було сказати – вона була в мені.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Навіщо нам цей клятий тролейбус?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не їздив у них сто років…<br>
&nbsp;//--&nbsp;17:17&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…обхопити тебе обома руками. А до чого тут пакет?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоб не думати про те, що я хочу обхопити тебе не тільки руками…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І намагаюся про це не думати – інакше помру раніше, ніж минуть два тижні!<br>
&nbsp;//--&nbsp;17:20&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…сто років тому я невідомо чому спостерігав за тобою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як ти складаєш носовичок. Як сидиш на підвіконні, схиливши голову над книгою, і волосся повністю закриває твоє обличчя. Я досі пам'ятаю, як у мене змокала сорочка від одного погляду на тебе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я більше не дозволю часу перетворитися на пісок. Не дам сповити себе, мов ляльку. Я перепробував усе, і мені нічого більше не смакує. Я хочу твого живого тепла – хочу бути в ньому, відчувати його і зберігати його в нас обох кожним подихом…<br>
&nbsp;//--&nbsp;17:20&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…помру раніше, ніж минуть два тижні…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але тепер мені не буде так страшно.<br>
&nbsp;//--&nbsp;18:00&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Остання зупинка. Кінцева. Передмістя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не помітив, що частину дороги ми їхали вже у майже порожньому тролейбусі. Тільки з заднього сидіння на нас дивилася худенька жінка середнього віку, час від часу стримано поглядала в наш бік.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У неї було стомлене обличчя мешканки передмістя, яка щоденно долає шлях від кінцевої до кінцевої з почуттям упокореної неминучості.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перед тим, як вийти, Ія поклала їй на коліна пакет, який так заважав нам цілуватися: «Це вам!» – і ми вискочили на дорогу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що далі? Навіщо ми їхали, куди? Адже все могло б бути простіше, як це зазвичай відбувається між такими дорослими людьми, якими ми були.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Автозаправка. Шашлична. Мотель: адміністративна будка і три дерев'яних котеджі посеред куцої галявини.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Подумки вихваляючи нові часи, за кілька хвилин я вже тримав у руці ключ.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;В очікуванні, коли я вийду з будки, вона стояла неподалік і намагалася сховатися за деревом, адже адміністраторка усе ж таки не втрималась від цікавого погляду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я знову здивувався – як мало вона змінилася!<br>
&nbsp;//--&nbsp;18:01&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я боюся… – сказала вона і завмерла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я мав зробити все, щоб їй не було страшно…<br>
&nbsp;//--&nbsp;19:05&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Знаєш, як кохаються равлики?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Вони ось так – склеюються…<br>
&nbsp;//--&nbsp;19:45&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Твоє ім'я – як вітер… Чуєш, він до нас цілком безсоромно приєднується: «І я-я-я…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я сама – вітер…<br>
&nbsp;//--&nbsp;20:30&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я малюю на тобі карту світу – ми маємо об'їхати його весь – і весь відзначити своєю присутністю в ньому так, як я нині засвідчую своє існування в тобі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тут – Париж, де на вежі ми ловили такі самі докірливі, здивовані, співчутливі, лукаві, підбадьорюючі, сором'язливі і заздрісні погляди, як в тролейбусі, коли так неймовірно шелестів твій пакет.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тут – Рим, я повільно веду по ньому указкою, мов учитель, а ти дивишся мені в очі…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А це?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А це мій язик. Під ним мед і молоко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я люблю мед із молоком!<br>
&nbsp;//--&nbsp;22.20&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Завтра? Так, так… Звісно – завтра…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Завтра»? Хіба я могла дозволити йому вскочити в халепу, яка настане завтра, післязавтра і ще якийсь час після?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я сказала, що мені вже час.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сказала так впевнено і чітко, що він розгубився.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;День добігав кінця. Я попросила викликати таксі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І назвала адресу – за два квартали від свого будинку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І більше ні про що не хотіла говорити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми їхали крізь ніч, крізь залите вогнями місто. Воно було таке гарне…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я завжди була в ньому – з тобою. Як я могла думати, що блукаю по ньому сама?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось там, на гірці, під парасольками, ми любимо пити пиво – влітку, а взимку обов'язково приїжджаємо під засніжені дерева відкоркувати пляшку шампанського. А потім ідемо вечеряти о-о-он у той ресторанчик внизу. На воді. Там грає наш знайомий піаніст. Ми ніколи не їмо, коли він грає…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім ми їдемо в цей мотель – і сувора тітка мовчки дає нам ключі від нашого номера. Вона заздрить нам. Вона вважає, що ми – дивна пара: так давно разом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так давно ми разом, що я можу продовжити будь-яке твоє речення, а ти можеш продовжити моє.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Знаєш, як кохаються равлики…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вони склеюються…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми за давньою звичкою любимо їздити в тролейбусі певного номера, бо там ми склеїлись уперше – так, що не розліпити. Навіть тепер…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми гуляємо парком і лягаємо у листя восени і в сніг, коли він є. Ми мовчимо чи говоримо – це не має значення.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У нас на одній полиці стоять дві старі схожі книжки, в яких вицвілим зеленим кольором через один рядок підкреслено:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«… слухай, я говорю лише для тебе, і не катки нікому. Мага, заготовкою був я, а ти тріпотіла, чиста і вільна, як полум'я, а ще як ріка ртуті, як перший спів пташок, що зустрічають схід сонця, і як приємно сказати це тобі словами, які ти так любила, вважаючи, що вони існують лише у віршах і що у нас є на них право. Де ти будеш тепер, де будемо тепер ми обоє, дві маленькі точки в незрозумілому всесвіті…» —<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;і ми досі вважаємо, що посеред інтелектуальних словесних вправ і справ, котрі на перший погляд здаються такими важливими, що серед них соромно бути сентиментальними – вони, як сигнал до капітуляції перед цими вправами і справами на користь двох точок, котрі могли б ніколи не зійтися ані в часі, ані в одній площині.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не уявляю, як могла так надовго законсервувати в собі все, що на початку було найголовнішим: відчуття безпідставного щастя, яке обов'язково саме знайде свою причину – зловить її, як велику срібну рибину, і викине до твоїх ніг. Без жодних зусиль з твого боку. Крім одного: завжди нести його в собі. Як полум'я, а часом – як хрест. Як я могла…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це, певно, була не я!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це була не я – і я: Ія.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Твоє ім'я, як вітер…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Господи! Я не спитала, як тебе звуть!<br>
&nbsp;//--&nbsp;23:30&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Таксі в'їхало в чужий порожній двір.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– О котрій тебе завтра тут чекати?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не знаю… О шостій… О сьомій…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я буду тут о п'ятій. Чекатиму на тебе з речами чи без речей. Байдуже. Так?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так… так о п'ятій… з речами чи без речей… байдуже… Не йди за мною. До завтра!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Щось не так! Я не хочу тебе відпускати…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я сказала, щоб він їхав, вискочила з авто і помчала в перший-ліпший під'їзд, вибігла на третій поверх – всі лампочки були розбиті – я заховалася в куток і визирнула у вікно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він стояв біля таксі, палив і дивився вгору. Одна хвилина, дві, три…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це тривало вічність.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не йди за мною, тільки не йди.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він зробив крок уперед. Потім сів у машину.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Таксі виїхало з двору.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я вискочила і побігла на трасу, встигла на останню маршрутку і проїхала кілька зупинок.<br>
&nbsp;//--&nbsp;00:00&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відчинила двері.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Блимання телевізора. Тінь у кріслі з розкинутими ногами у спортивних штанях.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені скрізь було гаряче – крига щезла назавжди.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти що, п'яна?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Похитала головою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Де ти тинялася? Чому не взяла мобілку?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мовчки витягла з кишені зібгану довідку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Що це – перепустка в дурдом?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вихопив з рук, увімкнув світло, втупився.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Де ти це взяла?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– В лікарні. Після обстеження…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну і що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Як – що? Читай уважно: я скоро помру.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Що?… Дурна! Яка ж ти дурна! Чому ти така дурна? Ти хто? Мирослава Малько, а тут написано – «Манько». І рік народження не твій!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я вихопила довідку і ясно побачила те, про що він говорив: у прізвищі замість «л» стояло «н». І рік народження… Просто вісімка була не вісімкою, а закрученою шісткою – «1961»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так де ти була?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я мовчки пішла на темну кухню. Притулилася долонями і щокою до вікна – так мені було гаряче.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тінь стояла на порозі кухні й чекала на відповідь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це була лише тінь… Я посміхнулась.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Все відбулося, – сказала я. – Все, що я хотіла сьогодні…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жовтень – січень, 2007–2008 pp.<br>
<br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лікарняна повість<br></h3><br><img border=0 src="pic_3.png"><br><br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Будь-яка подібність імен, назв і подій у цій повісті з реальними є дивним збігом обставин…<br>
&nbsp;Автор<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Мушу написати, поки не забула.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поки не розтанули сліди цих ще досить яскравих вражень.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже з кожним днем вони зникають, розсіюються, забуваються. І я думаю, яким все ж таки мудрим був цар Соломон зі своїм перснем: «Все минається – минеться й ЦЕ». І як же треба вміти ніколи не забувати цієї простої істини: все минається.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ріка тече.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Час іде.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Біль стишується.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що лишається?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже просто: лишається пояснити це іншим, у кого «все тільки починається». Або колись почнеться… Адже в лікарню хоч один раз у житті, хоч для здачі аналізів – а потрапляє кожен.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чи не так?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І там починається «нове життя», зі своїм розпорядком, неписаними законами і кодексами. Драматичне і трагікомічне, бурхливе і пристрасне, з відкриттям у собі та інших чогось такого, про що ніколи й гадки не мав. Одне слово, «нове» – у всьому. Тут інші звуки, інше сприйняття слів, запахів, доторків – усього зовнішнього, а на нервах можна зіграти одним змахом руки, мов на струнах арфи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І так добре робити вигляд, що те все тебе не обходить, що ти ніколи не потрапиш сюди з серйозним діагнозом. Інші – так! А ти, саме ти – ніколи! Хіба що навідати когось далекого, щоб сильно не переживати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Заходиш ненадовго – і подумки хочеться покласти на себе хресне знамення, мовляв, хай Бог милує… І – прожогом назад, у веселу зимову заметіль чи під тепленьке весняне сонечко. І плечі в дорозі поволі розпрямляються.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А дуже «задньою» і зовсім не першорядною думкою все ж таки радієш, що це не тебе везуть довгими коридорами на металевих ношах, немов до пекла, дві суворі медсестри…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як ту жіночку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як ту дівчинку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як того дідуся…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І обличчя у них не такі, як у тебе. А яка нині погода на вулиці – їх зовсім не цікавить. У них інші думки. Які?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лікарня – це такий будинок, де змінюється життя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Добре, якщо на краще…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тут, у перші ж хвилини, щойно ти з домашніми капцями і халатом під пахвою сідаєш на ще охайно застелене ліжко – розгублений, мов дитина, котру перевели в новий дитячий садок, обстріляний прискіпливими поглядами з сусідніх ліжок, мов партизан снайперами, і такий самотній-пресамотній в усьому білому світі, як одразу ж перетворюєшся на… фізіологічний об'єкт, у якому крім м'яса, кісток та інших нутрощів, названих латиною, більше нічого немає. Причому, це все – на краще! Адже ніхто тут і не зазіхає на твою безсмертну душу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мізки, душевний стан і решта «ахів та охів» тут нікого не цікавлять. Ти стаєш автомобілем, котрий загнали до автосервісу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, не буде ж механік говорити з авто про його внутрішній стан!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Його завдання – полагодити механізм, а не гомоніти про його устрій, підперши щоку кулачком.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;От і не чекайте, що це робитиме лікар!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Швидко і чітко він каже:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Операція!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Йой… А може… – починаєте вагатись ви, згадуючи настанови подруги: «їм все одно – аби різати!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не може!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А якщо…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Вам вирішувати: через рік пересядете до інвалідного візка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А ви робили такі операції?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні. Я слюсар третього розряду. Ви будете першою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А це… боляче?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Мені – ні!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І така виникає довіра до цього веселуна, що ти посміхаєшся у відповідь і перетворюєшся на посмішку Чеширського кота.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Решта, що є в тобі, – це просто механізм, з яким віднині робитимуть усе, що заманеться. Адже ти все одно нічого в тому не тямиш.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, мовчи, вір і посміхайся…<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про головне<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Почнемо з головного.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З найголовнішого. З того, що хвилює всіх в'язнів цього «замку Іф».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З того, про що одразу питають післяопераційних «щасливчиків»: як ЦЕ було? Чи боляче? І коли саме? І що найстрашніше? До чого готуватися?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відповідаю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перша неприємність – посадка на високі ноші. Вони залізні і торохкотять колесами так, що чутно аж в кінці коридору.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звук наближається до палати. І ти розумієш, що шляху назад немає – «карету подано!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кермують нею дві заклопотані білявки, гомонять про своє.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сусідки в палаті дивляться на тебе співчутливими очима, хрестять, сідають на ліжках, а дехто і встає, щоб гідно провести в «останню путь»: забрати капці й халат.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ноші до палати не завозять – вони надто громіздкі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До того ж пацієнт ще здатен рухатися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я навіть пропоную дійти до операційної самостійно. Мені не вірять: а раптом втечу дорогою?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я виходжу до коридору в супроводі жалісливих сусідок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Все скидайте і лягайте! – наказують сестри.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Все?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Все, все!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я вагаюсь, адже вдалині під кабінетами лікарів бачу чоловіків.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– І халат, і капці, і труси! Все!! – підганяють сестри.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та там же – мужчини… – киваю я в кінець коридору.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чомусь ця репліка викликає у них напад бурхливих веселощів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Хіба то мужчини?! – гигочуть сестри.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, певно, їм видніше…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І я вже не я, а звичайний кавалок м'яса. А воно має бути без жодної зайвої нитки!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Роздягаюсь, лізу на ноші і швиденько накриваюсь тоненькою ряднинкою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кажу: «Поїхали!!!» (Ю. Гагарін.)<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Друга неприємність – «довга дорога до місця призначення».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Торохкотять колеса, над тобою пролітає сіра і синя стеля. Поворот, ще поворот. Збоку краєм ока помічаєш нажахані погляди відвідувачів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кожен відвертається і думає: хай Бог милує!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ти для них – інопланетянин, якого підібрали на місці падіння НЛО і везуть на розтин. Дивитись на тебе ніяково, але цікаво.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Не будеш слухатись – і тебе так повезуть!» – каже матуся синочку…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нарешті – ліфт.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нас туди намагаються запхати вдвох – мене і довготелесого хлопця, ступні якого, розміру 56-го, стирчать з візка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але вдвох ми не влазимо! Ноші з хлопцем витягають з ліфта.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Попутно медсестрички жартують з приводу його зросту.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– І тато в тебе теж такий?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А мама?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А бабця якою була?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А дідусь?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– То ви, певно, всі баскетболісти?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хлопець чемно відповідає. А очі в нього такі ж божевільні, як і в мене.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І посміхається він так само: приязно і боязко, аби тільки не кинули його на півдорозі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нарешті ліфт їде донизу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дорогою ліфтер у синій уніформі жартома тулиться то до однієї сестрички, то до іншої. Всі сміються. Обговорюють теплу грудневу погоду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я тільки очима блимаю і відчуваю, що у мене поволі самі по собі починають цокотіти зуби.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще парочка поворотів – і ми в'їжджаємо до операційної.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, що вам сказати, все тут трошки нагадує м'ясний цех.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось вузька залізна дошка – стіл. Над ним велетенська лампа. Точніше, такий собі марсіанський круглий софіт із багатьма вмонтованими ілюмінаторами. Поки що він вимкнутий. Вистава ще не почалася!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стіни в до щему знайомих кахлях радянських часів. Подекуди сині плитки відколоті і «залатані» іншими – зеленими, рожевими.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ще виникає асоціація з ванною кімнатою в комунальній квартирі, де живуть «порядні» люди: бідненько, але чистенько. По-спартанському. Нічого зайвого.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А головне, я ніде не бачу те, від чого можна одразу ж відійти у вічність – ніякого жахливого столу з купою інструментів, як це показують у кіно. Чомусь саме цей стіл я дуже боялася побачити – зі скальпелями, гачечками, обценьками та іншим знаряддям тортур «а ля гестапо».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сестрички наказують мені перелізти на операційний стіл і йдуть собі далі. У них же там, біля ліфта, залишився без нагляду той хлопчик-Гуллівер!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потрапляю до рук інших. Жіночка в ніжно-рожевому костюмі вправно вставляє в руку два катетери, підключає дві крапельниці, міряє тиск.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Саме ці хвилини підготовки і є тим «часом X», який треба перетерпіти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поки він триває – зуби в роті витанцьовують грузинські танці з шаблями.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Рожева жіночка наказує мені сісти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До операційної заходять хірурги, весело вітаються.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я голосно відповідаю і страшно боюся, щоб з мого обличчя не зникла привітна і весела посмішка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже в такій ситуації кожен пацієнт хоче заволодіти приязню і увагою лікарів, дати їм зрозуміти, що він – найкращий і найцінніший, унікальний, неповторний і що з ним треба поводитись так само – унікально, як із реставрацією скульптури Праксителя, піднятої з дна Егейського моря!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А насправді виходить трошки інакше: виглядаєш цуциком на «пташиному ринку», заглядаєш в обличчя своїх господарів і крутиш неіснуючим хвостиком!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поки лікарі перемовляються між собою, чекаючи на третього – анестезіолога, переді мною, мов у казці, виростає… бабця. Звідки вона тут взялася, така старенька?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Її чоло сховане під ковпаком, а півобличчя закриває маска.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Видно лише світло-блакитні очі в оточенні глибоких зморшок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тільки очі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чіпляюсь за них, мов за рятівне коло. Пірнаю в них, всотуючи в себе прості слова, ніби взагалі вперше чую людську мову:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Бог дасть, дитино, все буде добре… Не хвилюйся… Бог дасть! Все буде добре… обре… обре…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я потім її ніколи б не впізнала, цю бабцю! Я бачила лише очі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І ніколи їх не забуду.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ага, ось мої два «автомеханіки» дочекалися «третього». У нього інтелігентний вигляд, тоненька оправа окулярів притримує маску на худорлявому обличчі. Вітається, каже, що зараз буде неболючий укол у спину. Я не вірю, але киваю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Біля мене присідає хірург – такий собі веселий велетень, інструктує:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Сідайте трохи зігнувшись, як на риболовлі…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А я ніколи не рибалила, – кажу. – Мені рибу завжди шкода було…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я вас навчу: розслабтесь і зігніть плечі, руки на колінах. Думайте про щось хороше. Зараз клюне!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Чудово! Тепер знатиму, в якій позі зручніше рибалити! – кажу і схвильовано питаю: – А ви хіба мене не «відрубаєте»? Щоб я нічого не чула?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Навіщо? – посміхається він. – Ми тут не матюкаємось. Говоримо лише про жінок та алкоголь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отакої! А мені ж обіцяли, що я спатиму!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Більше того, моя подруга, котрій нещодавно складали зламану ногу, розповідала, що пречудово виспалась, марила і бачила «міста майбутнього» – такі гарні будинки в оточенні велетенських екзотичних квітів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я хочу сказати, що не згодна! Що мене обіцяли «відключити», що зараз я просто встану і піду звідси. І… чую легенький укол у хребет.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дійсно – не боляче!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мене кладуть на стіл. Перед обличчям вішають зелену паперову завісу. От і все!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Страх кудись зникає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зуби більше не цокотять.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І спати зовсім не хочеться.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Відчуваєте дотик? – з-за ширми питає анестезіолог.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спересердя і на всяк випадок вигукую:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хоча, чесно кажучи, вже не чую жодних дотиків – так, легке погладжування.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але підозрюю, що це не «дотик», а натуральний розріз, а точніше – «розтин» сантиметрів на 25…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Натомість відчуваю шалену і нездоланну… цікавість до всього, що відбувається за паперовою завісою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А там відбувається те, що можна порівняти з копирсанням двох автомеханіків в автомобілі. Вони щось пиляють, відкручують, свердлять і вивертають.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Час від часу чую їхні голоси:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Дриль!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Долото!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ножівка!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пишаюся: це тобі не «скальпель-шприц-кисень»!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Дриль і долото» – це по-нашому!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ще чую коментар щодо «худенької жіночої ніжки» – і знову пишаюся: по-перше, не така вже вона в мене і худенька, а якщо це так, то приємно чути навіть у такому стані!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Періодично мені «заважає» думати і дослухатися до своїх відчуттів анестезіолог. «Набридає» розмовами: якою мовою я пишу, в якому стилі, скільки маю книжок, про що вони. Чемно відповідаю, розуміючи, що таким чином він перевіряє, чи я не «зійшла з котушок». І подумки посміхаюсь: «Не дочекаєтесь!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Час закінчення я майже вгадала за уповільненням рухів за ширмою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Все? – питаю у «рожевої феї».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Останні штрихи, – каже вона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нарешті паперові завіси знято. Бачу обличчя хірургів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вони разом вправно підхоплюють мене зі столу і перекладають на ноші, закутують у ковдру.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Дякую! Дякую! – по-піонерському вигукую я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Це вам спасибі, що ви не 120 кілограмів! – чую у відповідь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вони знімають маски і йдуть.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дивлюсь на годинник, що висить на стіні: проминуло півтори години.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мене вивозять у сусідню кімнату, яка вважається «реанімаційною», ставлять біля широкого вікна. Тут так холодно, що в мене знову починають цокотіти зуби.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Бачу будинок навпроти. Звідти хтось, певно, бачить і мене.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Точніше мій «кокон». Які ж захаращені балкони, думаю я. Рами не пофарбовані, думаю я. Уважно оглядаю кожне вікно навпроти. Таким поглядом, певно, дивиться на світ новонароджене немовля. З кожною хвилиною відчуваю, що – ВСЕ!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Все позаду…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З двох посудин у мої підступно тонкі судини досить довго вливається якась рідина. Після того ще й привішують прозорий мішечок із моєю ж кров'ю, злитою під час операції, щоб залити назад – не пропадати ж добру! Шкодую, що у мене немає з собою мобільного телефону – я б хоч повідомила всім, що вижила.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Десь поруч на таких самих ношах лежить жінка старшого віку. Нас поставили голова до голови, і тому я її не бачу, а лише чую.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Їй так само не лежиться спокійно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми перебуваємо в суцільній ейфорії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Вас колотить? – весело гукає вона до мене.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Колотить! – звітую бадьоро.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А є відчуття, що ноги задерті догори?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Авжеж!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Заспокоєні і консолідовані спільними відчуттями, ми дивимось у сіро-синє зимове небо. На хмари з трохи порожевілими краєчками. На дивні несвоєчасні бруньки на голомозих деревах. Ще день – і вони вистрелять новим листям!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Грудень у цьому році видався напрочуд теплим…<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Палата «4+2»<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тепер – від самого початку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Моя палата під номером 402.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За законом нумерологи – шоста.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це четверта шістка на моєму рахунку: номер будинку, квартири, кодового замка складають самі шістки. Ця четверта ніби нейтралізує ті три.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;В палаті п'ять високих ліжок. Всі зайняті. Два дні, доки я збирала різні довідки, забігала туди лише задля того, аби засвідчити серед жіночок свою присутність, тобто «забити» койку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Койка була закріплена за мною з понеділка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але оскільки операція – в четвер, то дві ночі я могла побути вдома. Приготувати каструлю борщу й понаписувати мейли друзям і отримати відповіді.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наведу лише кілька.<br>
&nbsp;//--&nbsp;До Лесі Ворониної:&nbsp;--//&nbsp;<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дорога Лесю!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А я вже маю палату номер 402 – в лікарні. Але сьогодні ще ночую вдома, завтра зранку – туди.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А коли буде операція – ще не знаю. Думаю, що в середу. Увечері потелефоную вже з лікарні, тільки вийду в коридор, бо там у палаті жіночки старші – краще їх не дратувати. Взяла бісер, книжки, блокноти…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так що робота є. Ранком – ту-ту…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цілую!<br>
<br>&nbsp;//--&nbsp;Леся Воронина:&nbsp;--//&nbsp;<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маленька хороша Будя, я до Вас прилину, тільки скажете, коли буде зручно. І дзвонитиму. Те, що старші бабці – не страшно, головне, щоб не бредні. А Вас всі полюблять, бо Ви сама лучша! І приготувалися Ви до лікарні, як до зміни в піонерському таборі: і бісер взяли, і ще багато корисних і вкрай необхідних речей. Обіймаю із шаленою силою, аж з вух бурхає дим!<br>
<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;…И сказал Айболит: «Не беда!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Подавай-ка его сюда!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я пришью ему новые ножки,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Он опять побежит но дорожке».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;И принесли к нему зайку,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Такого больного, хромого,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;И доктор пришил ему ножки,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;И заинька прыгает снова.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;А с ним и зайчиха-мать<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тоже пошла танцевать,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;И смеётся она и кричит:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Ну, спасибо тебе, Айболит!»<br>
<br>&nbsp;//--&nbsp;Галя Вдовиченко:&nbsp;--//&nbsp;<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;… Зараз збиратимусь з лікарні додому, переночую там, а зраночку – на Тернопіль. У середу зранку – знову сюди: чіплятимуть мені якийсь холтер, на добу. Я вже бачила, як це виглядає – вся у дротах з присосками на грудях та плечах, і з цеглиною на поясі. Аеліта!:))) Він усе запише, усі удари порахує і щось мені скажуть.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Комедія, як ми з тобою їздимо з виступами, у проміжках між аналізами та іншою маячнею…<br>
<br>&nbsp;//--&nbsp;До Галі Вдовиченко:&nbsp;--//&nbsp;<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ти з лікарні – а я до лікарні! Це називається: «Пост здав – пост прийняв!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А в перервах між лікарнями ще й «гастролюємо» по тих же самих слідах: Вінниця, Тернопіль. І сміх, і гріх… Шкода, що про це нікому не розкажеш…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, цьом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пам ятайте, що я вас всіх дуже люблю…)))))<br>
<br>&nbsp;//--&nbsp;Елеонорі Сімоновій:&nbsp;--//&nbsp;<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Еллі! На завтра я вже маю палату (не окрему)))) в лікарні – зранку. Так що не згадуйте лихом! Сподіваюсь, виживу…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;В разі чого – ви ж там книжки продавайте!!! Мертвий автор – дорожчає…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;(жартую))))<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вітання – Миколі, Валі…<br>
<br>&nbsp;//--&nbsp;Віка Грабовсыса – Ірен:&nbsp;--//&nbsp;<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ирэночка, дорогая!!!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Эх, если бы я умела писать стихи, как ты, я бы в рифму пожелала тебе скорейшего выздоровления, я бы с помощью изысканных словесных оборотов рассказала, как ты мне дорога и как я скучаю по общению с тобой, я бы феерическим ямбом или хореем выразила, как мне не хватает нашей прекрасной «ка-равановской» атмосферы, я бы, уподобившись Бродскому и Самойлову, поведала тебе, как ты мне дорога и как я искренне счастлива, что у меня есть такая подруга (смею надеяться:))! Эх, поэтому напишу просто и без изысков: Ирэночка, желаю тебе здоровья и его приумножения, а также приумножения всего того, чем тебя так щедро одарил Бог, и того, что ты по праву заслужила.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Люблю, целую, скучаю!!!!!<br>
<br>&nbsp;//--&nbsp;До Віки Грабовської:&nbsp;--//&nbsp;<br><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вікуся, своїм листом довела до сліз!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Все обіцяю примножити і з кожним днем ставати дедалі прекраснішою!<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…У середу зранку я вже зайшла до свого нового тимчасового помешкання остаточно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тепер можна познайомитись ближче.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сідаю на ліжко, запихаю в тумбочку весь свій скарб – чашку, халат, книжки – і не встигаю отямитись, як моє ліжко оточують «колежанки»: я для них – «свіжак з волі», новенька.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одразу починаємо вирішувати нагальні питання: скільки кому «давати» і коли саме: «перед» чи «після», скільки взагалі цей «готель» коштує, як купувати ліки і які чутки ходять про тутешніх лікарів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чесно кажучи, мене теж турбують ці питання і я думала з'ясувати їх у цих «старожилок». А виявляється, ніхто нічого не знає!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Більше того – я знатиму це першою. Адже моя операція призначена раніше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кажу те, що встигла зрозуміти: про «давати» тут ніхто нічого не говорив, не натякав і, звісно, не вимагав, адже відділення знаходиться під керівництвом людини, про яку ходять досить добрі чутки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тому і «команду» він підбирав під себе: тут ніхто нічого не вимагає і ніхто ні з кого три шкури не дере.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А от коли я лежала в… – жіночка називає лікарню. – Мені анестезіолог сказав так: «Заснете безкоштовно, а прокидатися будете за гроші!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Невже так і сказав?! – загальна увага переключається на неї.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ага! Довелося дати триста – прямо в кишеню перед операцією!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Всі з жахом дивляться на неї. Починають судити-рядити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Триста?!!!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Одному?!!!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Прямо в операційній?!!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Гм… Так там же ти «гол, как сокол»! Ви що, ті долари в роті пронесли? – охолоджує всіх одна зі співрозмовниць. Адже в палаті завжди має бути хтось скептично налаштований.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А от ще був випадок: ми зовсім нікому нічого не давали, так я в реанімації до ночі лежала! Вже всіх вивезли, нагодували. А я лежу – в стелю плюю і їсти хочу. Кажу чоловікові: «Ти лікареві дав?» А він: «Ні!» – «То, – кажу, – негайно біжи, давай!» Побіг – дав, так мене одразу ж до палати і повезли…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А як же ви з чоловіком говорили, якщо до реанімації нікого не пускають?… – знову подає репліку уїдлива жіночка. Але на неї махають руками, мовляв, не вірите – йдіть собі на свою койку і мовчки жуйте своє яблуко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, а тут як буде?… – зітхають інші.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І самі собі відповідають:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Доживемо – побачимо…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Заспокоївшись, вони розходяться по місцях.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Роздивляюсь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зліва від мене – жіночка. Років сімдесяти. У неї специфічна говірка, від якої я просто зомліваю, адже в ній стільки музики – з цією часткою «ся» перед дієсловом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ви звідки?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Знаєте Ужгород, Мукачеве, Берегове? – каже вона таким тоном, ніби ці міста розташовані в Малайзії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще б пак! Я просто не хочу надто розповсюджуватись про те, що «знаю» не тільки Ужгород, а ще купу міст і містечок, в яких довелося побувати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розповідаю, що була в їхній славнозвісній «Долині нарцисів», а ще на приватній сироварні десь під Мукачевим і на Ужгородській капелюшній фабриці, де колись замовляла капелюшки сама королева Англії.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ще в одному дивному селі, де мешканці розводять буйволів. Молоко у буйволиць таке, що на другий день слоїк можна перевернути догори дриґом – воно таке густе, що не виливається!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ще я була в мольфара, якого звуть «Дід на Тисі».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Знаєте такого?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона не знає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І про капелюшки з сироварнею також.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І я затикаюсь. Це все ж таки лікарня, а не лекторій на тему «Маршрут вихідного дня»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жінка називає своє ім'я, і я одразу крадькома хапаюсь за нотатник, записую: «Етела Варга». Вона вимовляє своє ім'я так, ніби соромиться чи просто не відчуває його краси. Пояснює, що її чоловік – угорець (вона каже – «венгер»).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До речі, чоловіка Етели звуть Кароль. Про це я дізналася з візитки її сина, якого вся родина називала «Корчак» чи «Корчі», а я весь час думала: ось ще одне дивне ім'я, доки не побачила ту візитку, на якій ніжне родинне «Корчі» було написане, як «Карл» – Карл Карольєвич! Лунає гарно…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пані Етела перебуває тут другий тиждень. Поруч із нею, не полишаючи її ані на хвилину – донька.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім, коли ВСЕ минулося, ми з нею страшенно веселились з будь-якої мізерної причини. Але про це, дійсно, потім…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Етела стримана, мовчазна, терпляча і шляхетна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спостерігаючи за нею і її родиною, я почала думати про те, що кожна місцевість України має свій особливий «людський фактор».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можливо, я помиляюсь, але спробую пояснити, що маю на увазі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Закарпатці, скажімо, особливі своєю внутрішньою гідністю – непоказною, не робленою. Живуть і діють так, як треба в тих умовах, у яких вони є. Без нарікань на долю, без зайвих слів і сентиментів. Без скарг. Просто констатуючи факт: ми є і будемо. Сьогодні треба робити те, що треба робити сьогодні. Вірити. Працювати. Терпіти. Любити. І не вимагати зайвого у Господа Бога: Він сам знає, що робить…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так, з гідністю, Етела зносила біль, соромлячись попросити укол знеболювального.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона не питає в Бога, за що їй ті випробування, вона приймає їх, як належне, бо знає: ВІН ніколи не дає більше, ніж можеш витримати…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вже розпочавши думати про особливості національного характеру, додам ще трошки прикладів, щоб не зупиняти думку на півшляху.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Буковинці здаються мені подібними до японців (вибачте, якщо це для когось пролунає нетактовно!): вони майже ніколи не кажуть «ні», але можуть і не виконати обіцяного, якщо воно суперечить їхнім принципам. Проте поводяться і посміхаються приязно і ти не почуваєшся ображеним, адже тобі не відмовили.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гуцули – «вибухова суміш»: тут або пан з ними, або пропав!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Подоляни – смиренні й широкі душею, як «подільські поля».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Східняки… Це такі собі нахаби типу мене, які на лікарняному ліжку дозволяють собі ось такі недбалі «етнічні характеристики».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тому мій зір падає в бік наступної колежанки по койці – Люби.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Люба – киянка. Вона знає про лікарні все. Такий розклад в пасьянсі будь-якої палати теж має бути!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кілька років Люба «стояла» (наскільки це можливо в її стані: одна її нога коротша за іншу на 8 сантиметрів!) у черзі за… суглобом від тодішнього столичного мера, якого в народі охрестили «Льоня-Космос». І таки дочекалася: її «суглобик» – останнє, що залишилося від оздоровчої програми цього «гостя з майбутнього».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але її не квапляться покласти на операційний стіл: до «суглобика» має додатися і кілька сантиметрова вставка – «кісточка», щоб вирівняти обидві ноги. «Кісточки» поки що немає, і Люба ось вже кілька днів ночує вдома – терпляче очікує на свій «подарунок». Але щоранку, рівно о восьмій, приходить і сідає на своє законне ліжко: стереже місце.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На відміну від Етели, Люба любить погомоніти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона в лікарнях не новачок, а тому все знає. Розповідає, що «клієнтів» прив'язують до операційного столу за ноги-руки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Від такої інформації, відверто кажучи, у мене волосся стає дибки: уявила гестапівські ретязі на кінцівках. Думаю: якщо дійсно добре прив'язують, то навіщо ж наркоз? Прив'яжуть, щоб не ворушилась, і виламають шматок ноги! Ох…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Люба сильно кульгає, але налаштована оптимістично.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– От зробимося красунями, – каже вона ще одній сусідці – Валентині, – і підемо до Гідропарку! Будемо йти, а мужики падатимуть штабелями: раз-раз-раз!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Авжеж! – відгукується Валя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона тут поки що теж «прийдешня»: койку «забила», а результати аналізу не дуже втішні – в шлунку запалення, треба спочатку підлікувати. Тому вона теж приходить щоранку, вітається з усіма і… йде додому. Але її вже всі встигли полюбити і чекають з нетерпінням, коли ж вона нарешті визначиться.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Валя – з тих жінок, довкола яких завжди вирує життя. Енергійна, весела, з усіма вміє завести розмову. Вона теж сильно кульгає, спираючись на ціпок. Якщо пояснити популярно (а точніше – безграмотно, але зрозуміло), у неї зовсім стерлася стегнова западина і кістка, не маючи над собою твердого «даху», поволі входить в глиб кістяка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Валя одягається (білосніжна куртка, джинси, «стрілки» на очах), збирається додому і вже на порозі раптом відчайдушно вигукує:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ох, боюся… Робити – не робити?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Як це «не робити»? – кажу їй. – Ви ж із ціпком ходите! Хочете на милиці перестрибнути до кінця життя?? Вам це подобається?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ви мене переконали! – каже Валентина. – Робитиму!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І йде лікувати шлунок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Западає тиша.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І в цій тиші у мене в голові виникає те саме підступне запитання: «Навіщо мені ця морока?…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже стався парадокс: щойно я вирішила «підремонтувати ніжку», як вона почала себе вести так, ніби з нею все гаразд. Тобто не болить і стрибає через три сходинки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І я кажу їй: сволота, що ж ти мене дуриш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І телефоную подругам прямо з коридору лікарні:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Скажіть, я скаржилася на ніжку?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Всі хором відповідають, мовляв, «Йой, ще й як скаржилася!», і що «на тебе ж боляче було дивитися!», і що «так далі жити не можна було!», і що «та ти просто вмирала…» Ну, і все в тому ж дусі. Ніби змовились!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І я заспокоююсь: робити! Хоча нічого поганого вже не пам'ятаю, біль минувся на психологічному рівні. А я знову готова їздити, стрибати, бігати і танцювати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Може, ви будете ходити до мене раз на місяць – я вас просто лякатиму? – жартує лікар.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одне слово, завтра, в четвер, о дев'ятій ранку проб'є моя «година X».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А поки що я маю провести день довкола свого вузького ареалу – койки з тумбочкою. Увечері мені мають завезти з якоїсь аптеки все необхідне для операції. Тому мушу пильнувати за гаманцем, освоюватись і звикати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Починається довгий-довгий і тихий-претихий день у палаті.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Валя з Любою пошкутильгали по домівках.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Скептично налаштовану жіночку з сусіднього ліжка перевели в «бокс» – привілейовану одномісну палату.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми з Етелою залишаємося самі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За вікном – дивовижна погода. Кажуть, такої зими не було років десять: сонце, пташки співають, і всі ходять у розстебнутих куртках. У ботанічному саду порозквітали дерева!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спочатку, ошелешена спокоєм і тишею, вирішую лягти і відіспатись.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А потім – стоп!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сьогодні ж останній день, коли можу ходити, думаю я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І ця думка підкидає мене вгору! Добре, що кросівки і куртка зі мною. Я, мов навіжена, вибігаю на вулицю по сходах і ходжу, ходжу, ходжу, намотую кола.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І так майже до вечора.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Аж доки не настає рання груднева темрява. День якось надто швидко добіг кінця.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Уночі перед операцією кожному хочеться побачити віщий сон.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоб у ньому були ангели, що несуть тобі добру звістку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чи райський сад.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чи бабуся, котра молиться за тебе на небесах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І прикро засинати. Хочеться трохи потягнути час, адже вранці почнеться метушня. Прикро вирізати з пам'яті цю останню перед невідомістю ніч, нехай би тривала довше!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але я засинаю досить швидко і без жодного видіння.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А вранці починається… (Див. перший розділ.)<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щастя<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Досить часто мені доводилося відповідати на запитання, що таке щастя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;В принципі, досі можу чесно підписатися під кожним визначенням, котре в різні періоди спадало на думку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але весь «високий перелік», що воно таке, далеко не повний без наймізерніших, але дуже важливих деталей. І нехай вибачать мені романтики, але тепер на це запитання я відповім так: щастя – це коли після кількох днів лежання на спині ти можеш перевернутися на бік САМОСТІЙНО!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чесно кажучи, не хотілося б мені, щоб цю істину відкрив для себе кожен!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я цього нікому не бажаю. Нехай собі думають про… ну, не знаю – «квіти, шоколад, танці серед зірок і принца на білому коні».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але ніщо не зрівняється з тим полегшенням і тією перемогою над собою. Я до цього йшла дві ночі! Дві ночі я ковзала по ліжку, мов стриножений кінь у вологій траві. І нічого не могла збагнути. Адже лікар пояснив, як це просто: затискаєш подушку колінами і – повертаєшся. Що тут складного?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поясню.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ви коли-небудь помічали, як перевертаєтесь на інший бік? З чого починається цей простий рух – з роботи яких м'язів, з поруху якої ноги і т. ін.?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, ніхто над цим не замислюється. А якщо замислитись, то все починається з якогось окремого руху – можна легенько відштовхнутися ногою, можна повернути спочатку тулуб, а потім підтягнути і підібгати під себе ніжки, можна зробити це порухом руки, за яким потягнеться і тіло. Купа варіантів!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але жоден з них зараз не підходить.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже з подушкою між колінами (щоб, не дай Боже, не схрестити ноги!) ці рухи проробити не просто важко, а ще й боляче. І знову доводиться падати на спину. Але ж хірург точно пообіцяв: на бік лягати можна і навіть треба, то чому ж не виходить, холера ясна?! Що не так?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Над цим питанням б'юся другу ніч.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І це в той час, коли під Верховною Радою поставили намети чорнобильці! Коли сидить (точніше, вже лежить у лазареті) у в'язниці Тимошенко! Коли в Росії на всю котушку фальсифікують вибори! А на «Фейсбуці» тусується з цих приводів увесь прогресивний народ України!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І ось у такий самий час я, загублена у снігах лікарняних простирадл, мрію про одне: самостійно повернутися на бік. І мені дуже соромно від такої несвідомої позиції.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Над ранок, зціпивши зуби, руки, ноги, сконцентрувавши всі м'язи в одній крапці – зі злості, спересердя, з відчуття безвиході, з ненависті до власної безпорадності, я… абсолютно вільно перевалююсь на лівий бік! І подумки волаю, як старий Архімед, до якого прийшло рішення: «Еврика!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так ось у чому справа! Ось чого я буду вчити новачків, всівшись біля вогнища у позі «лотос»!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось за що мені будуть вдячні тисячі бажаючих відчути, що таке справжнє щастя! А секрет простий, про нього не може знати лікар. До нього можна дійти лише власним досвідом: перевертатися треба одразу і всім тілом, уявивши себе єдиним конгломератом. А ще краще – ключем у замковій шпарині.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже ключ провертається одним рухом, у нього ж немає рук і ніг, щоб плутатись у них!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, констатую: о четвертій годині ранку, 3 грудня, року 2011 я, така-то і така-то, реально і безумовно відчула, що таке щастя. І вперше заснула майже спокійним сном…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тепер я з повним на те правом можу давати поради іншим.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І не тільки в тому, як правильно перевернутися на бік…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Є речі набагато важливіші, їх треба вирішити для себе прямо на койці і так, щоб потім вже не змінювати думку і поведінку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А саме: як не боятися?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Точніше, як подолати страх, цей огидний вереск всередині себе, не боятися невідомості й гідно прожити кілька годин до призначеного часу. Того самого, за межею якого «хош-не-хош», а починається тупе цокотіння зубами. У всіх, без винятку. Адже хвилювання і розпач охоплює і штучних бодрячків, і мужніх скептиків.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дивлячись за вікно в ту «останню ніч», я думала про це.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І думала так: а) жоден лікар НАВМИСНЕ не зробить погано (крім яких-небудь маніяків, звісно) – це апріорі; б) сама ж «екзекуція» не триватиме з ранку до ночі – це нонсенс; в) тобто: ЦЕЙ день обов'язково скінчиться – це факт.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але не тільки ЦЕЙ день, а ще кілька днів, що йдуть за ним, а після них час взагалі потече крізь пальці – і все забудеться, пройде, минеться.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;То невже ж через якихось кілька жалюгідних годин я мушу перетворитися на істеричку, накручувати і жахати себе і рідних різними вигадками?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І я загадала: завтра ввечері лежатиму так само, і так само дивитимусь за нічне вікно, і думатиму про щось хороше – і все те, чого боялася, залишиться в минулому дні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ніби на перегорнутій сторінці книги.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А потім ще й прийде одне з усвідомлень, що таке щастя…<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Побут<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тих, кого лякає лікарняний побут, хочу заспокоїти мудрою фразою: «Скільки людині треба?»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тут ця фраза спливає перед очима і висить у повітрі, мов гасло. Саме тут ти розумієш, що, дійсно, треба – мінімум: здоров'я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тут можна обійтися без речей, прикрас і навіть їжі. Точніше, некорисної їжі, до якої звикли вдома: до «ковбаски з гірчицею», за котрою пробираєшся до холодильника опівночі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У лікарняному харчуванні я знайшла величезний «плюс»: схудла і оздоровилась простою некалорійною їжею.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Ранок починається зі сніданку. Його тут возять коридором і роздають – кому у власні тарілки, а кому і в казенні. Не мати своєї тарілки – не біда.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гірше не мати ложки!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ложок тут не видають. І чашок також.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Дівчатка, беремо сніданок? – заглядає до палати нянечка й оголошує вранішнє меню: – Манна кашка, яєчко, хліб з маслом, кип'яток!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Просто англійські витребеньки. Що ще треба, щоб гарно зустріти день?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На обід – гарячі овочеві супчики, знову кашка чи овочеве рагу і навіть яєчня (!), щоправда, більше схожа на пиріг – із суцільного борошна – але все ж таки яєчня! І, звісно… компот. Щодня меню змінюється!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сьогодні, наприклад, зайшовши гордовитою ходою до палати, нянечка люб'язно оголошує:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Суп-капустяник! Ячна каша і… – тут вона робить паузу і по її обличчю пробігає судомна конвульсія, ніби вона проковтнула пацюка, її пересмикує, як від напруги 220 вольт, і вона придушено додає: – …і риба!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Що за риба? – питаю підозріло. – Фугу? Третьої свіжості?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та ні, – відповідає нянечка. – Не зважайте! То я просто рибу терпіти не можу!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але після її такої красномовної міміки ми всі дружно вирішуємо: рибу не брати!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Увечері – кашка з маслом або «фруктовий плов»: рис, тушкований з яблуками і родзинками.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зайві кілограми зникають миттєво. А головне, в цьому харчуванні є хоч якийсь розпорядок, система.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Правило будь-якої дієти – «не їсти після шостої» – виконується саме собою, без жодних зусиль. І на душі (і не тільки там!) стає легко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Легко… доки не приходять відвідувачі.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відвідувачі в лікарні – зловмисники і диверсанти!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Різними підступними шляхами вони намагаються спокусити твоє невагоме тіло, котре майже досягло омріяної нірвани, купою слоїків, термосів, пластикових коробочок, під кришками яких криється все, від чого ти хочеш себе відучити!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відвідувачі гордовито випускають з тих слоїків духмяних м'ясних і сирних джинів, розніжують око виглядом котлет з чорносливом, дражнять курячим бульйоном з грінками, розмахують перед носом білою шоколадкою, викладають на тумбочку батареї екзотичних фруктів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І не хочуть чути від тебе ані слова на свій захист.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А воно, те слово, до речі, досить вагоме.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Озвучу його прямо, без жодних вилучень, з «прямої мови» однієї з колежанок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так от, поглядаючи жадібно палаючим оком на дволітрову банку з салатом «олів'є», вона вела з донькою такий діалог:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні! І не вмовляй – не буду! І крихти до рота не візьму!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Чому, мамо? Не вередуй – ти ж це любиш!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти зрозумій: я ж поки не встаю…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну то й що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Як – що? Не розумієш? Тут таке харчування, що я ще місяців зо три до туалету не захочу, а наїмся твого «олів'є» – і що робитиму?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну то нянечку покличеш!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Геніально! Отже, ви мене тут напхаєте, мов гуску, я, прости Господи, всеруся, а нянечці – віддувайся?!! Добре вигадали! Ні, з мене вистачить і лікарняної кашки!<br>
&nbsp;//--&nbsp;* * *&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Крім ритуалу роздачі їжі, тут є ще кілька розваг «з великої землі».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вдень до палати заходить «коробейник» з величезною спортивною сумкою на плечі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спочатку здається, що то прийшов чийсь родич – адже хлопець приязно і голосно вітається, по-хазяйськи проходить, стає посеред палати, мов артист перед лежачою публікою, і… розкриває перед нами свою скриньку Пандори.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І що характерно – тобі нема куди від нього подітися! Для нього твоя позиція – вигідна і прибуткова: хочеш не хочеш, а мусиш витримати рекламну акцію до кінця.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Коробейник» починає рекламувати товар.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А чого в нього тільки немає! І диво-мазі від болів у суглобах (тут ми змушені пояснити, що зараз вже ця тема для нас неактуальна, адже наші суглоби і суглобики вже не болять і міцні, мов у Залізного Дроворуба!), і унікальний шампунь від лупи (Боже, помити голову – це нездійсненна мрія найближчого часу!), і креми для рук, ніг, спини, шиї, п'яток і обличчя, і краплі для очей, і зубна паста.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кожну упаковку і коробочку, за золотим правилом торгівлі, він тицяє нам до рук – хоч потримайте!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тримаємо. Крутимо в руках. З жахом читаємо цінники…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хлопець випереджає наші вагання:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я – прямий постачальник! У мене вдвічі дешевше!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але мене все одно не дуже влаштовує зубна паста за 87 гривень.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Товару немає кінця і краю! Презентація розтягується хвилин на сорок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми виснажені і втомлені, дякуємо приязному хлопцю по десятому разу. А на одинадцятий він знову дістає чергове чарівне зілля.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І я його купую! Згодиться: це – рідина для зміцнення очних м'язів для «комп'ютерників». А головне – задоволений дистриб'ютор залишає нас у спокої. І цей спокій купила я. Мені вдячні за тишу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але ця тиша триває недовго.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже наступний відвідувач – жіночка, що пропонує почитати нам «Євангеліє».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Слухайте слово Боже! – з порога виголошує вона таким голосом, що мимоволі хочеться сховати грішну голову під ковдру.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хором кричимо: «Ні! Ні!» – та так, що ця служниця армії порятунку прожогом вискакує з палати. Певно, думає, що ми найостанніші грішники на землі, жахаємось слова Божого, як дехто – ладану…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але нас просто виснажив попередній спокусник.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І якщо зараз до палати увірветься народний хор ветеранів цього району чи юні пластуни з лекціями про небезпеку тютюнопаління, доведеться вже відстрілюватись залишками рисової каші!<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Романи і легенди<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гадаєте, їх тут немає?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Помиляєтесь! А чого б тоді знімали стільки фільмів і серіалів саме про лікарні?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, уявіть собі: довгі тьмяні коридори – палати, палати, палати, таємничі «ординаторські», моторошні «маніпуляційні», романтичні «пости». Лабіринти людських пристрастей. Певно, бродять тут уночі й загублені душі чи просто привиди зі своїми кінцівками під пахвою…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але не будемо про сумне! Тим більше, що його тут не так вже й багато.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Навпаки, коли «справу зроблено» і все вже позаду, починається час, коли кожен порух, кожне слово, жест, погляд викликають нестримний напад реготу!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так-так. Ніхто і ніде так весело не сміється, яку лікарнях! Сміх тут цінується на вагу золота. Навіть більше. А до «веселої палати» стягується увесь оперований чи ще не оперований народ, щоб забутись і добряче пореготати. Часом – із себе. Часом, з лікарняних бувальщин, котрі, як кажуть, «навмисно не вигадаєш».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Судіть самі.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Історія перша – «за совєтських часів», записана зі слів старшої нянечки, баби Каті, зі збереженням орфоепії:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Оце, приїхав якось до Києва представник Політбюро з самої Москви на якийсь чи то з'їзд, чи відкриття важливого об'єкта. Всі його, звісно, обходжують, догоджають, в дупу – цьом! Тут тобі й обіди з куріпкою під медовим соусом, і пархве-бланж-манже…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Баб Кать, а ви що там присутні були, що знаєте, які обіди давали – з куріпкою чи без?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Була! Знаю!! Не перебивай! А то не розповім… Так от. Обіди з куріпками, пархве – то така штука французька, шампанське, ананаси. І раптом помічають наші «шишки», що високе начальство з Москви… западає на одну ніжку. Делікатно так питають: а чому, пане… точніше – товаришу дорогий, ви кульгаєте, у чому справа? А він і каже, що у нього ніготь вріс у палець. А робити операцію – боїться, бо її під «місцевим» наркозом роблять. І нема на те спасіння. О Божечку ж, що за дрібниці! – засміялися наші, та ми цю вашу проблему вмить вирішимо – у нас тут у Києві найкращі лікарі: виріжуть той ніготь, ви й не почуєте! І ведуть московського гостя під білі руки до лікарні. А щоб було йому не страшно, наказують лікарям дати найміцніший наркоз. Такий, щоб побачив він уві сні царицю Савську! Мовляв, нехай поспить, а прокинеться – і як ні в чому не бувало!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дають дядькові той наркоз, засинає він. І починає в нього від того добрячого наркозу серце відмовляти! Иой! Що тут почалося! Викликають бригаду з кардіології. Ті що тільки не роблять – помирає дядько! Проломили йому грудну клітку, запустили серце – прямо вручну! Добре, що такий міцний наркоз був! У всіх піджилки трясуться. Але що зроблено, те зроблено. Зашили грудину, повезли до реанімаційної, а він ще спить. Везуть його санітари коридором вниз, вниз по слизьких кахлях нахиленого пандусу і від хвилювання чи то з перепою… випускають ноші з рук. І несуться ті ноші аж до кінця коридору, мов сани. І перевертаються. І ламається у бідолашного дядька нога. Добре, що він ще з наркозу не вийшов!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тягнуть його назад, до операційної, викликають третю бригаду – гіпс накладати. Словом, коли прокинувся він, перше, що побачив: стирчить його нога в гіпсі над ліжком, а на пальці – той самий ніготь!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про ніготь у цій метушні зовсім забули!<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Історія друга, кримінальна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ховайте, дівчата, сумки! – забігає до палати медсестра. – Не залишайте нічого без нагляду! Два дні тому тут навіть була міліція!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У чому ж справа, питаємо. І медсестра сідає на край ліжка, починає розважливо розповідати:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Поселили вчора двох вуйків у палаті, познайомились вони, розташувались. Може, й про чинарик домовились – мужики ж вони такі: одразу спільну мову знаходять! І от один вийшов на балкон палити. А гаманець на тумбочці залишив: мужик – що з нього візьмеш?! Жінка б той гаманець хоч в труси, хоч у ліфчик засунула, а тут – прошу, заходьте, беріть, люди добрі! А в тому гаманці всі гроші на операцію. Ну і забігає його онучок – хлопчина молодий, чорнявий – і хап! – той гаманець. Каже: «Дідусь послав по гаманець!» Сусід його і оком не змигнув – дідусь наказав! Заходить той дядько після перекуру і в крик: «А де гаманець?» – «Як – де? – питає сусід. – Ви ж по нього онука послали!» – «Якого ще онука?!» Словом, обідрали, мов липку…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Точно! – підхоплює хтось. – А дівчата з сусідньої палати таке розповідали: увечері вже поснули вони, світло вимкнули. Лежать у темряві. Аж тут двері тихо так відчиняються. І хтось ліхтариками світить по ліжках. Вони давай верещати! Так ті як побігли, як побігли – вниз по сходах. Ось тому тепер сходи у нас перекриті.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ага! А по всіх туалетах тепер розрізані сумки валяються! – підхоплює медсестра.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Налякавши нас, вона гордовито йде.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ми починаємо шарудіти пакетами, перевертати речі, заривати в них гаманці і косметички.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До того ж у всіх – мобільні телефони, а в мене ще й електронна книжка та плеєр.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І хоча сьогодні я ще «не здамся без бою» – завтра зможу хіба що руками махати, відганяючи мух.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найжахливіший жах, просто-таки лікарняний «хоррор» – якраз із царини неймовірного. І що абсурднішою мариться ситуація, то жахливіше її уявляти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А вона така: до темної-темної палати тихо-тихо заходить страшний-престрашний маніяк Фредді з… арматурою в руках і з усього розмаху – хрясь! – по щойно оперованих кінцівках!!!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але що значить ця «трилерна» історія у порівнянні з дійсною.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, історія третя, «про маніяка».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Був собі тут ліфтер Вася, колишній фельдшер. Працював на вантажному операційному ліфті. Ну, тому, що возить і піднімає пацієнтів до операційної і назад. Зазвичай везуть ноші дві медсестрички – туди-сюди, туди-сюди. І так цілий день. Тяжко їм і нудно. Так той Вася і каже, мовляв, відпочивайте, любі мої, а я сам буду хворих жіночок до вас з операційної піднімати, навіщо вам цілий день ноги бити! Добрий був чоловік…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Раді медсестри, що Вася такий добрий. Зголосилися. Поки ліфт піднімається, вони по дві склянки кави з апарата встигають випити і булкою заїсти. А отой Вася, бува, завезе непритомну жіночку до ліфта і поки ліфт їде нагору – всю її і обмацає!!!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Йой!!! Так прямо і всю?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Звісно! Простирадло відкидає – і давай шарудіти!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А вона що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А що вона? Та нічого! Вона ж непритомна, спить…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А звідки ж це стало відомо, якщо – спить?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Дуже просто: одного разу якась з них до тями прийшла. Якраз у потрібний момент. Так Вася розгубився і каже: «Котра година?» – мовляв, годинник на ній шукав, щоб час подивитись. А жіночка тямуща була і каже йому: «А я годинників на нозі не ношу!» Ну і розкусили його…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А скажіть… він і зараз, той Вася… працює?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Може, і зараз… Бачили ж, який там мордоворот?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так він не Вася, а Фєдя…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Один чорт! Може, його і Фєдею звуть…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;А які історії про кохання!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хотілося б побачити, хто їх розповідав першим.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось, скажімо, така:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Була собі одна жіночка. Заміжня. Муж у неї – ревни-и-и-ивий, просто жах. І от потрапляє вона сюди з якоюсь незначною травмою. І закохується в неї молодий лікар – красень, яких світ не бачив: увесь білий, очі – сині, пальці, мов у піаніста…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Це ви про Олександра Петровича?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні. Це давно було…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, правильно, це зараз він старий, а тоді молодий був і, як ви кажете, гарний. Породу не проп'єш!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, не можу я сказати, дівчата, це ж не моя таємниця!..<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Це не Петрович, а Миколайович! Точно! У нього такі очі, що я б і зараз за ним побігла – було б на чому!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Замовкніть! Дайте дослухати!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так от. Закохалися вони одне в одного до нестями. Поклав він її на тиждень до відділення – і з нього не виходив: весь час з нею в маніпуляційній! Тільки піцу туди їм носять і носять, носять і носять. Любов! Але проминув тиждень – більше він її тримати не міг, бо був у неї лише палець вивихнутий. А хто з такою травмою в лікарні лежить, га?! Муж би одразу здогадався – нюх у нього на ці діла. Виписав лікар свою кохану і впав у депресію. Вона з ним зустрічатися боїться, бо мужа боїться. У неї теж депресія. Прощавай, любове!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але знайшли-таки вихід – не повірите!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та жіночка потім багато років щось у собі навмисно ламала – то ногу, то руку, то ребро. Тільки заради того, щоб у лікарні з коханим лікарем побути! Отакої! Десять років так зустрічалися!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ого! Так вона собі за цей час увесь кістяк переламати могла!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну так воно і було! Останній раз її везуть, а вона вся, мов змія, живої кістки всередині немає, а очі світяться від щастя!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та що ви таке кажете?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Досить дурниці молоти!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Які такі дурниці?! Та вона і зараз в чотириста дванадцятій лежить! Можете піти подивитись!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– По-перше, ви ж чудово знаєте, що я не піду, бо милиць мені поки що не принесли, а по-друге, там самі старенькі лежать. Наймолодшій сімдесят п'ять!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так то вона і є, любі мої!!!!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Значить, це не Петрович. Петровичу зараз п'ятдесят шість…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я ж сказала – це Миколайович!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А може, це Вася-ліфтер?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та ну вас! Більше нічого розповідати не буду…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А от я розповім, – скориставшись тишею, каже наступна оповідачка. – Але то страшна історія. Ну, і не зараз відбувалась, а коли я з бронхітом на іншому поверсі лежала. Так от. Якось вирішила я увечері помитися. А душова у нас на поверсі тільки одна, та й у неї треба чергу займати заздалегідь. Особливо вдень. От і вирішила я ночі дочекатися: тоді всі сплять і черги немає. Зібралась я опівночі й пішла. Іду тихо, щоб чергова сестра мене не помітила. Душова у нас завжди на віник була зачинена. Витягла я віник, відчинила двері. І вирішила світла не вмикати, щоб чергова мене не впіймала на гарячому, бо сваритися буде, мовляв, пацієнти грязюку розводять.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Прокрадаюсь у душову, зачиняюсь на гачок, обмацую стіни. Душова досить велика, простора, кахлями замощена, в кутку – душ, поруч – унітаз, а навпроти душу – ноші на колесах, на них медсестри різний мотлох кидали – білизну брудну тощо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я на ті ноші наосліп свій халат кинула. Увімкнула тихенько воду – миюсь. Помилась і руками в темряві мацаю – де там ті ноші з халатом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І от, дівчата, торкаюсь я руками в суцільній темряві… чийогось обличчя, що горілиць запрокинуте. Намацую ніс, чоло, підборіддя, груди… Холодне все.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Матір Божа! У мене ноги віднімаються від жаху. І я ледь на ті ноші не падаю, ковзаю по кахляній підлозі, мов теля. І розумію, що приймала душ сам на сам із небіжчиком!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тут раптом світло – ррраз! – запалюється.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чую голоси санітарів, що прийшли, певно, його забирати – адже вдень не могли вивезти, щоб інших хворих не турбувати! Можете, уявити, яку картину вони побачили: гола баба біля голого небіжчика! Я після того випадку ще пару днів у неврології лежала…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А я розповім, дівчата, про одного лікаря, котрий ледь не звів з білого світу шлункову палату на шостому поверсі! А почалося все з самого ранку. Тоді його дружина сказала, що кидає його і йде до іншого. Потім його висварили в метро. Дорогою до лікарні якась машина облила його грязюкою з ніг до голови. А завідувач відділення зробив зауваження прямо при всіх, на «літучці». Словом, день зранку не вдався. Так той лікар пішов до своєї палати на обхід і, підходячи до кожного ліжка, повідомляв: «У вас рак! І у вас рак!» Здійнявся галас. А один хворий каже: «Як же так, пане лікарю, ви ж учора казали, що у мене лише камені?!» А той обертається і каже: «А під каменями – рак! Отакенний!» – розвів руки, мов рибалка, що розмір улову показує і так засміявся, що всі почали родичам дзвонити, прощатися… Родичі за аналізи – і до завідувача. Потім з'ясувалося, що то у людини просто настрій поганий був…<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лікар Хаус та інтерни<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…За вікном удалині горить неоновий напис на високому круглому даху якоїсь незрозумілої будівлі: «З нами дешевше». Він горить до самого ранку. Потім поволі згасає. Літери вимикаються безладно – і рекламний слоган щомиті втрачає сенс. «З…ами… шев…ше». Я думаю, як це – замишевше?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені здається, що, якби можна було більш-менш зрозуміло записати нічні думки – не полінитися, а увімкнути лампочку (бажано не більше ніж: на 20 ват) і записати, – вийшло б щось дійсно оригінальне, хоч і схоже на печворк.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нічні думки зависають у голові легеньким флером чи клубочаться білою парою, втрачаючи обриси. Коливаються, мов мереживна гардина на протязі над щойно вимитою підлогою. І течуть, течуть за нічними хмарами, невловимі і нечіткі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На жаль, їх не можна висловити. Адже як можна висловити флер-пару-рух гардини на протязі?! І щоб уникнути марення (частково навіяного ліками), починаєш думати про неонові літери на даху навпроти, а закінчуєш… протоколом допиту Жанни д'Арк або міркуваннями про каліфорнійську спеку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Плин ночі схожий на тихий рух ріки, по якій пливеш, відштовхуючись від дна довгою жердиною, а з туману і темряви вимальовуються острови в ореолі м'якого рожево-золотавого світла. І на березі кожного, мов фреска, – німа сцена з твого життя. Починаючи років з п'яти…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І ця «фреска» – несподівана, виколупана з пам'яті, мов з-під десяти шарів засохлої штукатурки!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Кухня в триповерховій «хрущовці» на околиці міста.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ти нагріваєш на вогні конфорки цвях, затиснутий в обценьках. Тримаєш обценьки міцно, але не дуже вправно, бо ручки інструмента закороткі і слизькі, обмотані ізоляцією, а цвях – затонкий і весь час намагається вислизнути у вогонь. Попри це ти з цікавістю спостерігаєш, як поволі цвях засвічується зсередини, мов ліхтар, як він червоніє, а потім стає яскраво-пурпуровим і ось-ось почне скрапувати на плитку вогняними сльозами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А посеред кухні сидить сусідська Лєнка з широко роззявленим ротом. І терпляче чекає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже ви граєтесь у зубного лікаря! Якраз сьогодні він приходив у дитячий садок і схожими обценьками постукував по ваших молочних зубах!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тепер це треба відтворити в дитячій грі! Але удосконалити дослід – добряче продезінфікувати інструмент! А вогонь для цього – саме те, що треба!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Добре, що бабуся пішла до сусідки, не заважає.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось ти обережно дістаєш пурпуровий цвях із полум'я і, тримаючи гарячі обценьки обома руками, несеш його прямо до відкритого рота «пацієнтки».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Треба добре випалити корінь, – кажеш зі знанням справи. – Він у вас гнилий… Ширше рота, будь ласка!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лєнка покірно розширює свій і без того широкий рот (у садку її звуть «Лєнка-жаба»), і… видовжений пурпуровий вогонь освітлює її язик і те цікавуще місце в кінці горла, де знаходиться щось подібне до маленького «язичка», який ми одностайно вважаємо «гландами»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Єзус-Марія, Мати Божа – швидше, швидше від цієї медичної сцени часів несвідомого дитинства! Поки той цвях ще тримається в моїх тремтячих руках!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І як таке могло спасти на думку?! А якби той цвях покотився до горла або хоча б просто впав до довірливо роззявленого Лєнчиного рота?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але так ти з жахом міркуєш сьогодні?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тоді ти торкаєшся зуба пурпуровим розпеченим цвяхом, примовляючи:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Чудово! Корінь випалено! Тепер у вас все буде добре.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І спокійнісінько витягаєш цвяшок, кидаєш до рукомийника, де він шипить, мов змій. Операцію успішно здійснено!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А як приємно вимовляти: «Тепер у вас все буде добре!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Саме через цю кінцеву фразу варто стати лікарем.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Але, ох, як же добре, що, граючись «у лікаря», я ним не стала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мужності не вистачило.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;… Ви можете різати живу людину?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вилучати з неї зайве, додавати потрібне, копирсатися в її нутрощах, бачити, як пульсують нервові закінчення, і знати, що і куди потім встромляти і як це все зшивати, аби не пришпандьорити грішне до праведного?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ні? Тоді краще не пліткувати, чи є у цих кудесників авто, дача на Канарах і особистий гелікоптер. І скільки і за що їм «дають на лапу». Краще подивитися в їхню офіційну «зарплатну відомість» – принаймні зараз, у цьому році. І тоді плітки відпадуть самі по собі…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хірурги – окрема каста в медицині.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Взагалі не уявляю, як можна вступати до медичного вишу тільки через те, що це «престижно» чи «прибутково». І не розумію, чому там завжди такий високий конкурс, адже лікарів «від Бога» – один на тисячу, а можливо, і менше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тоді чому туди «впихають» своїх чад усі, хто має таку можливість, не дбаючи про те, що цим чадам колись доведеться без всякого на те бажання і покликання влізати в кожний куточок людського організму.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А в цей же час який-небудь хлопець чи дівчина вступають до медичного – вп'яте.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вперто і наполегливо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;От таких, хто вступає «вп'яте», я б брала без іспитів. Ну це так, ліричний відступ…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Обрати «свого» хірурга – все одно що зіграти в «російську рулетку», тут важлива лише інтуїція. Мій хірург – людина з гумором.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Під час першої ж зустрічі, вислухавши мої нарікання, він спокійно запитав:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ви мазохістка?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А коли я зібралася вислухати від нього довгу історію про те, як він збирається мене лікувати, що про це все думає і що порадить, він просто коротко сказав:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Операція. – І додав: – Які ще запитання? Від несподіванки у мене не виявилось жодного. Але, щоб не бути нечемною, я все ж таки запитала: – А я буду після того ходити?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він серйозно нахилився до мене і вимовив зловісним тоном:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Після такої операції у нас взагалі ніхто не ходить! Але… – він зробив значущу паузу, – ви – будете!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І як можна було не погодитись?! Зрозуміло: з таким лікарем не занудьгуєш.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але перед тим довелося пережити одну спокусу, якою хочу обов'язково поділитися – так, для досвіду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це ортопедичне відділення, як кажуть, одне з кращих в Україні ще й тому, що ним керує «світило» державного і навіть майже світового масштабу, один із найбіліших спеціалістів у цій галузі. Його прізвище я чула років зо три.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але не знала, з чого почати, як дістатися до того «світила» (до речі, прошу зауважити: я кажу це слово без жодного відтінку іронії!).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Допоміг випадок: щойно обмовилась бажанням потрапити до відділення професора К. своїй подрузі Любі, як вона сказала: «Чому ж ти раніше мовчала? У мене друг працює в тій лікарні, всіх знає! Нема проблем!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тобто, урок перший: завжди треба озвучувати свої проблеми іншим! І допомога прийде несподівано.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось таким чином я і потрапила на прийом у те відділення, до якого не знала, як підступитися. Хоча потрапила не до «світила» К., а до його молодшого колеги й учня. Того самого, з гумором. Прийшла з вулиці – сіла в чергу. Все просто.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За два дні до операції, на останній зустрічі, він несподівано збив мене з пантелику підступним запитанням:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ви ж, певно, хотіли, щоб вам робив операцію сам професор?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відверто кажучи, я нічого такого не хотіла, адже вже звикла до свого «гумориста», як до батька рідного. А тут – така спокуса: він пропонує «САМОГО»!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я невизначено знизала плечима і подумала: ну, нехай сприймає цю паузу за згоду з його пропозицією щодо професора.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Обрати собі хірурга – ваше повне право! – спокійно каже він, помічаючи в моїх очах хижий блиск: у мене з'явилась можливість віддатися в руки омріяного професора. – Без образ. Але якщо це буде він, то зможе зробити операцію тільки на тому тижні, бо завтра вилітає оперувати до Москви. Вам доведеться почекати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А якщо це будете ви? – питаю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Тоді – післязавтра.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я прошу дати мені кілька хвилин – каву попити – і вискакую з кабінету.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І ось урок номер два: ніколи не «клюйте» на імена!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, дуже добре, коли в тобі копирсається сам родоначальник справи. Але, як свідчить практика, зазвичай він добирає собі команду за принципом «такі, як я». Кажучи простіше: короля робить почет! І це – прописна істина.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ще мені сказали, що, професор робить операцію, а потім не встигає завітати до всіх оперованих і доглядають за ними, тобто «ведуть історію хвороби», його молодші колеги. У них навіть більше практики, адже все поставлено «на потік» – рука давно «набита» і не здригається, так само як і у їхнього наставника.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Трохи зніяковіла, я повертаюсь до кабінету. Кажу, що не можу чекати до наступного тижня.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ок! – каже хірург. – Тоді прошу ласкаво до палати!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А я серджуся сама на себе: і навіщо я спокусилася робити вибір? Яка різниця? Тут так: або ти віриш лікареві, або ні. Третього не дано. Розумієте? Третього не дано…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А потім уже я жодної секунди не пошкодувала про такий вибір.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже все, що зі мною робилося, робилося з посмішкою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А я обожнюю посміятися.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоранку наш хірург забігає до палати з вигуком:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Пані і панянки, які сьогодні запитання?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За ніч у нас ці запитання наростають, мов снігова куля. На ранок, коли з'являється заклопотаний і зайнятий операціями лікар, вони розвіюються.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лишаються тільки дурні:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Коли можна буде крутити хулахуп?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А ходити на підборах?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Чи можна сідати на велосипед?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Чи буду я водити авто і коли?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Чи можна ставати на хвору ногу?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Саме це останнє запитання доводить веселого хірурга до сказу, він кричить голосом штандартенфюрера СС і слідчого Жеглова водночас:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Запам'ятайте раз і назавжди: не хвору! Я сказав не хвору, а О-ПЕ-РО-ВА-НУ! Віднині хворих ніг у вас немає! Не-ма-є!!! Затямили?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми втискаємось у ліжка, дивимось на нього очима собачок Павлова і слухняно трясемо нерозумними головами.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;А потім я думаю: цікаво, колись же у нього був перший, найнайперший пацієнт, якого треба було різати по-дорослому. Як це все відбувалось? Чи не тремтіли руки?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І хто був той перший, після якого я йду тисячним?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І чи знав той найнайперший, що з нього розпочнеться відлік?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чортик вилізає з табакерки і додає мені на вушко:… і чи лишився він живим після того?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ги-ги…<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Муж та інші<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дві білявки-медсестри – ті самі, що змусили мене роздягнутися прямо в коридорі, зневажливим вигуком: «Хіба то мужики?!» (див. розділ перший) – сьогодні мають ліричний настрій.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вони заходять до палати з загадковим виглядом, спираються кулачками на бильця мого ліжка і мовчки розглядають хвилини зо дві.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зараз скажуть, що вони читали «Ґудзик»… Точно!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ні, я зовсім не зухвала, але часом дуже потрібно, щоб до тебе поставились хоч із деяким винятком.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я радію: ну, слава Богу, хоч хтось тут догляне за мною з більшою відповідальністю, можливо, навіть з любов'ю, типу як за «улюбленим автором».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це було б дуже доречно. Адже що за гримаси долі: часом прихильники з'являються у досить несподіваних місцях, там, де це зовсім не потрібно і навіть шкодить справі!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як, скажімо, в автошколі. Хто б міг подумати! Щойно я прийшла на перше заняття, як начальник школи шанобливо надав мені два безкоштовних заняття по водінню лише за те, що його дружина читає мої книжки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ці «безкоштовні заняття» коштували мені зневажливого ставлення і суворої муштри мого інструктора. Йому якраз було глибоко начхати, чи пишу я книжки, чи лагоджу примуси. У цього простого хлопця виникло шалене бажання дати зрозуміти, «хто в салоні хазяїн», і вивести на чисту воду мою спотворену світовими проблемами душу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Намучив він мене так, що досі, підходячи до авто, чую його лемент: «Поворот! Дзеркало! Ліво-руля!!!!» – і, мов собачка Павлова, подумки (як би це пристойніше вимовити?…) вс…юсь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так от там, в автошколі, мені абсолютно не потрібні були шанувальники.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тут, у лікарні, зізнаюсь, я досить шкурно на те сподівалася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І от нарешті – вони!! Прихильниці!!!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дві медсестрички різного віку – старша і молодша. Дві пишні білявки, що ставлять крапельниці, дають знеболювальне, зливають кров'яний катетер і роблять заштрик влучним потраплянням прямо в середину черева.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Все це можна проробити, між іншим, перемовляючись про нові колготки, а можна з шанобливим трепетом – мовляв, бачили сідниці улюбленої авторки…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я вже вирішую, що завтра попрошу чоловіка принести їм по книжці, як старша каже:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Дозвольте у вас щось запитати…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Киваю, подумки мріючи про укол кетанолу, який має бути після задушевної розмови про високе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А ваш чоловік, він… дійсно… такий? – затинаючись від хвилювання, каже старша.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Питання трохи збиває мене з пантелику.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, і з пафосної хвилі щодо своєї особи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Який? – перепитую.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну… такий… – мнеться старша, – хороший…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– …чи він тільки тут такого з себе вдає? – уїдливо продовжує молодша.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– …чи він дійсно, як у книжках пишуть, один на мільйон? – рішучіше додає старша.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вони стоять, підперши щоки кулачками біля мого ліжка, і розглядають цей шматок м'яса з немитим волоссям, синцями під очима і чотирма (!) трубочками, що виходять з різних частин тіла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Скажу вам, дівчата, більше… – серйозно відказую я і замовкаю: тягну паузу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вони чекають одкровень, аж дихати припинили.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так от, – продовжую. – Він один. Тільки не на мільйон – на… мільярд!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ми так і думали! – з полегшенням видихають обидві й переглядаються, мовляв, бачиш, а ти не вірила – буває й таке.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так, значить, воно є – кохання? – замріяно каже молодша.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я зовсім не очікувала таких розмов тут, у палаті, не була готова. Про це мені краще говорити з читачами, коли я вся така з себе… хоч нафарбована.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але яка різниця, якщо їх мучить те, що і всіх інших.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І вони висловлюють мені свої страхи, сумніви, вагання, в які я просто не можу лізти бруднуватими від йоду пальцями і тому тільки слухаю, час від часу подаючи репліки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Значить, ще можна зустріти – ЙОГО? Ще не пізно? – каже молодша.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А як же бути, коли в тебе діти, спільний будинок, майно, купа років за плечима, – продовжує старша. – А йти додому не хочеться?! Давно не хочеться. Такий дискомфорт… І він розростається з кожним днем, а з кожним роком стає нездоланним. Піти б світ за очі!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Але як же бути, якщо… спільне майно?… – додає молодша.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чесно кажучи, я не знаю, що їм відповісти. І конкретних обставин не знаю, щоб щось радити. Хоча «спільне майно» – то великий аргумент у наш час.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що, цікаво, думаю, входить до цього поняття? Квартира, меблі, пральна машина, дача, авто…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можливо, до цієї ж категорії належать і «спільно нажиті» діти? Що ще? Золото-діаманти?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Майно – воно і в Африці майно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Для багатьох це те, заради чого треба жити в будь-який спосіб: накарачках, з вічно опущеною головою, з синцями під очима, з криком у душі, із заздрістю до чужої свободи, зі смиренним очікуванням старості і смерті. З надією, що колись, «у наступному житті», буде краще…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Проти цього «майнового» аргументу є лише один контраргумент: життя одне, «наступного» – не буде.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але цей контраргумент досить розпливчастий і для багатьох незрозумілий. Адже майно – це те, що можна помацати руками, те, на що пішли роки суворої економії і праці: телевізор, посудомийна машина, холодильник, гараж…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На майно можна сісти, лягти. Майно можна одягти, можна протерти ганчіркою, замкнути, сховати, продати, порахувати, оцінити, передати у спадок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А з життям нема чого робити! Воно просто є.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На нього можна хіба що скаржитись.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже воно знецінене за рахунок цінного майна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;От такий парадокс виходить, дорогі мої дівчатка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так що вкотіть мені добру дозу кетанолу і не будемо про сумне…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хіба що можу додати таке: жоден диван, шуба, дача, холодильник і чотири глухих кути розкішної (чи не дуже) квартири не йдуть у порівняння з одним ковтком повітря, котрий ви робите після того, як зрозуміли цінність і неповторність вашого одного-єдиного життя. І тоді це «спільне майно» здасться вам мізерним мотлохом, купою лайна, з якої треба вирватись на свіже повітря.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ви навіть здивуєтесь, наскільки все це виявиться непотрібним, жалюгідним і не вартим вашого життя! І ви підете звідти, дихаючи на повні груди і насвистуючи веселу мелодію!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але до цього треба дозріти…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І тоді, можливо (я кажу – МОЖЛИВО, адже ніколи не можна сподіватися, що тобі буде краще за інших чи що тобі обов'язково має пощастити) з величезного натовпу в мільйон або мільярд облич несподівано випірне одне – те, що давно-давно було призначене лише тобі…<br>
&nbsp;//--&nbsp;* * *&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, «муж та інші»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Повірте, їм набагато гірше, ніж тобі. Тобі ніколи, ти – «в процесі», вони – в очікуванні і спогляданні. Вони нишпорять в Інтернеті, вичитуючи усілякі жахіття з «летальними кінцями», з можливими ушкодженнями нервових закінчень, що загрожують нерухомістю і різними іншими каліцтвами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З ними співчутливо говорять друзі і знайомі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це їм треба вистояти кілька годин «під ліфтом» в очікуванні на твою каталку. Але до того ще має проминути ніч…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якось я вирішувала для себе питання, яке назвала «Питанням Марії», воно просто не давало мені спокою. Я його формулювала по-різному, але суть залишалася тою самою: що краще (легше) – спостерігати за муками близької людини чи мучитись самому?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ніби таке просте запитання. А спробуйте чесно відповісти. Чесно і не похапцем.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гадаю, що відповідь Марії, котра стояла під хрестом сина, була б однозначною.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Весь секрет – у любові.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Ось тому у мене виникає ще одна проста порада: якщо ви вже, не дай Боже, потрапили в якусь халепу, побережіть своїх рідних. По-перше, це змусить вас триматися вдвічі мужніше, а по-друге, цим ви підбадьорите і їх.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Знала я одну жіночку, котрій видалили апендикс. Той нещасний відросток вже сто разів згнив десь у садку лікарні, а вона вдавала з себе хвору ще років десять і весь час дорікала чоловікові своїми давно забутими стражданнями. В разі чого хапалася за лівий бік і – хлоп! – на диван корчитись від нападу хитрощів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну і зовсім весела порада: уявіть, що своїми стражданнями ви, скажімо, рятуєте всю родину від чогось гіршого! От коли вигадаєш собі таку місію – море стає по коліна!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Рідним і близьким – тяжче. Вони ж ніякої місії не виконують, ніяких героїчних ролей не грають. І взагалі далекі від будь-яких псевдоромантичних навіювань.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;їхня справа – стояти біля ліфта. Годину… дві…три…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можна лише уявити, що при цьому вони відчувають.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мене чекали більше через надто тонкі судини, в які досить повільно вливалися три літри різних ліків.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А мені-то нічого! Лежу собі, дивлюсь на небо і думку гадаю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А в цей час інших піднімають до палат і до кожного ліфта кидаються мої – чоловік, донька, сестра. Бачать там то бабцю, то вуйка. А мене немає!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вже і лікар повернувся, кивнув їм, пробігаючи мимо, мовляв, все OK!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вже медсестри бутерброди жують…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У першому розділі я писала про найнеприємнішу мить – «покладання на ноші».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А от найприємніша, найбажаніша – коли тебе везуть назад.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І вже ліфт здається не таким страшним, і стеля не такою облупленою, а головне – очікуєш, що ось-ось заскрегочуть залізні двері, ліфтер розсуне їх, медсестрички викотять тебе ногами вперед до коридору, а там, під дверима – вони!!! «Муж та інші»! Бліді, змучені обличчя, через силу приліплені посмішки. І ти бачиш їх, мов уперше в житті. Новими очима.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А вони йдуть за ношами, котрі торохкотять до палати, і не знають, чим допомогти. Бо там, у коконі лікарняної ковдри загорнуто невідомо що, і як за це «невідомо що» ухопитись, знають лише фахівці цієї справи – лікарі й сестрички. Вони легко звантажують кокон на ліжко. Рідні і близькі сідають навпроти. Роздивляються. У них червоні очі і стомлені обличчя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А я вижила!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я хіба що язика їм не показую, веселюсь, каверзую, мотаю головою, втікаючи від ложки, з якої мене годує чоловік (лікар наказав поїсти!), наказую всім негайно йти додому і відсипатись.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я ж знаю, що, на відміну від мене, минулої ночі ніхто з них не спав.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І це підтверджується пізніше, коли, повернувшись з лікарні, я бачу, що всі місця, де стоять свічки – підвіконня і полиці – добряче залиті застиглим воском.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Всю ту ніч тут горіли свічки…<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;До і після<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Життя завжди розділяється на ДО і ПІСЛЯ. Така вже закономірність. Синусоїда: злет-падіння-злет. Пряма лінія кардіограми – самі знаєте, що означає…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одного разу якась жінка сказала, що у неї нічого визначного не відбувається – все йде по прямій. Яке ж тут може бути «до» і яке «після»?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Довелося терміново напружитись і вигадати їй минуле-майбутнє таким чином: навіть якщо вона вранці виходить до магазину, то все одно її життя можна поділити на «до походу в магазин» і «після повернення». І знайти в цих двох періодах свою новизну, свою цікавість і низочку подій, котрі змінили її на краще чи просто – на інше. Але такі випадки – винятки. Загалом усі ми живемо між цим «до» і «після». І ніколи – НІКОЛИ! – не залишаємось посередині! Між цими двома пунктами немає ніякої «золотої середини». І бути не може! Золота мить зупиняється лише у поетів.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Обидві мої бабусі мали одне визначення часу. Розповідаючи про будь-що з власного життя, вони завжди казали: «Це було ДО війни!» Тому що після війни все в їхньому житті стало по-інакшому…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А що казатиму я, маючи на увазі щось глобальне? ДО перебудови, ДО незалежності, ДО Помаранчевої революції?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Час диктує своє. Певно, що у всьому цьому є рація.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але є «до» і «після» набагато простіші й особистіші. Але не менш важливі в межах власного життя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До весілля – після весілля.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До народження дитини – після…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До смерті бабусь і після…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цей перелік нескінченний.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І ці дві точки визначають перехід до нової сторінки життя, в якому ти вже ніколи не будеш таким, яким був. Усе зміниться…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Буде новий зір, почуття, думки, досвід.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Можливо, це і є та складна періодичність, про яку пише Грегг Брейден, заспокоюючи людство, що кінець світу за календарем майя – це лише зміна певного циклу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Надто великого, щоб ми могли окреслити його цими точками – «до» і «після»: людина стільки не живе! Вона знає про це лише теоретично. На рівні підсвідомості, бо сама у своєму маленькому особистому житті весь час переживає цю періодичність. Тільки не часто замислюється над нею. І вже зовсім не співвідносить її із… існуванням життя на Землі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А між іншим, так воно і є…<br>
&nbsp;//--&nbsp;* * *&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щоб не заходити в джунглі складних роздумів, буду звужувати їх до цих синіх лікарняних стін.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, перший день у лікарні, коли я бігала сходами, виконуючи доручення своїх колежанок по нещастю, був періодом «ДО».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що було в ньому?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кілька років, проведених у гіпсі на самому початку життя…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тобто той час, коли дітлахи пізнають світ власними ліктями й колінами, а потім зводяться на ніжки – і годі їх наздогнати, бо пересуваються зазвичай бігом – я провела в гіпсових лещатах від талії і до п'ят (інших технологій тоді не було). Дисплазія, до речі, досить поширене явище, особливо для дівчаток. Попутно можу дати пораду молодим матусям: обов'язково перевіряти своїх немовлят на її наявність. Це не страшно, не смертельно і не має ніяких особливих наслідків, якщо вчасно помітити, що у дитини не сформований стегновий суглобик. А потім вчасно відстежити, чи правильно він сформувався і чи «став на місце» під потрібним кутом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, бігати я почала лише в три роки. А якщо точніше, першим зробила не крок, а… «плив». Тому що тоді мене вивезли на море й опустили біля води, мов тюленя, і я, на пузі спустившись до води, одразу попливла. Чим дуже налякала всіх своїх рідних, котрі кинулися наздоганяти мене в морських хвилях.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім не було жодних проблем, адже я дуже любила багато ходити, танцювати, стрибати і взагалі ніколи не замислювалася ані над жодним кроком. Не уявляла, як можна їхати в транспорті три чи навіть п'ять зупинок, якщо легше і цікавіше їх пройти!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Все змінилося за рік-два буквально на очах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Досить, до речі, непомітно. В якийсь час, непомітно для самої себе, я почала «розраховувати пересування». Тобто якщо раніше могла спокійно оббігти три-п'ять, а то і більше різних «об'єктів» за день, то згодом почала планувати день так, щоб цих «об'єктів» було якомога менше! А потім взагалі звузила маршрут до двох точок: «робота-дім». І додому доходила вже, зціпивши зуби.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спочатку це здавалося навіть романтичним. Поясню.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Моя улюблена казка Андерсена – «Русалонька». Вона досі залишається для мене символічною і дуже дорослою. Варто нагадати: закохавшись у принца, якого бачила на човні, Русалонька рятує його від шторму, а потім, щоб бути з коханим на суші, віддає Відьмі своє волосся і голос за те, що вона позбавить її риб'ячого хвоста і дасть дві людські ніжки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Але кожен твій крок по землі буде болючою мукою! – попереджає її Відьма.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І Русалонька згоджується на те. І ходить так легко, що ніхто і не здогадується, як їй боляче. І нічим добрим, на жаль, це геройство не закінчується…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так от це «ДО» і було цим «русалчиним життям» з нерозумним геройствуванням подолати себе. Перепочинок був раз на два тижні, коли я влаштовувала «розвантаження» знеболювальним. І це вже входило до звичайного способу життя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Насправді, як сказав мій «доктор Хаус», це був мазохізм!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І я це знаю напевно, думаючи про інших – тих, що нині є зі мною в палаті, і тих, хто ще буде лежати на наших місцях у роздумах – «робити – не робити»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«ДО» – це «гарна посмішка при поганій грі». А ще – певна частка егоїзму щодо близьких…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, в цьому «ДО», особливо в день-вечір перед операцією, присутня і тривожна невідомість щодо майбутнього.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Особливо після того, як тобі дають підписати досить оптимістичну угоду, в якій на другій сторінці існує підзаголовок «Можливі наслідки» і перелік тих наслідків: від випадкового ушкодження нервових закінчень, котрі можуть призвести до нерухомості, до «летального кінця». Але все може статися і на вулиці, коли тобі на голову несподівано падає цеглина.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чи не так?…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«ПІСЛЯ» настає одразу. Воно – нове. До нього треба звикати, примірювати, мов нову сукню, дослухатися і констатувати: біль зник!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хоч би як там було, холера ясна, а – немає! І те, що тебе поки що колють, мов ганчір'яну ляльку, чи не кожну годину, заливають через крапельниці відра якихось ліків і від нерухомості ниє спина, все одно крізь усі ці тимчасові негаразди ти дослухаєшся до того місця, де жила та скручена гадюка, і розумієш, що її більше НЕМАЄ.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що більше нічого не треба терпіти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якби ж то так можна було щось змінити і в житті: відрізати те, що тобі не подобається і від чого болить душа, і пришити нове…<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перші кроки, або Як ходити на милицях<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Виявляється – то неабияка наука!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли я була малою і мені траплялися на очі чиїсь милиці – якої-небудь сусідської бабусі, я просила трохи «пострибати» на них. І це була весела розвага!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тільки я дивувалась, чому старенькі або просто тимчасово скалічені пересуваються так повільно, якщо коли милиці – це такі унікальні штуки, котрі дозволяють тобі просто-таки злітати над землею і приземлятися далеко попереду!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відштовхуєшся і летиш, переносячи ноги на метр уперед. Скачеш, мов олень.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гоп! Гоп! Гоп… Весело.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І от нарешті біля мого ліжка прилаштувалися дві чудові милиці італійського походження! На їхніх ручках виблискують червоними очиськами два круглих світловідбивачі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це, певно, на той випадок, якщо пацієнт втече з лікарні і поскаче в глибокій темряві по шосе між лісовими насадженнями.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якщо придивитися уважно, особливо в темряві, – милиці схожі на оленя: зверху роги, а світловідбивачі – мов два круглих ока! І мені вже дуже хочеться його осідлати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але зробити це самотужки видається вкрай важким. Подумки я сто разів сідала на ліжку, звісивши ноги, – в реальності зробити це все одно, що проповзти кілометр по засніженій тайзі (О. Мересьєв).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;От учора до палати заходила охайна жіночка пенсійного віку, спеціаліст з лікувальної фізкультури – і під її наглядом і керівництвом я лише змогла сяк-так прийняти «сидяче положення».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Віднині, – сказала «фізкультурниця», – ніяких лежань! їсти тільки сидячи!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли вона пішла (попередньо допомігши забратися назад!), ніхто не ризикнув повторити цей трюк самостійно. А вечерю вживали в тому ж – патриціанському! – положенні, що й завжди.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І от тепер настав час, коли треба таки спробувати звестися на ноги.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тобто на милиці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це теж робиться під пильним керівництвом інструктора.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вона допомагає підвестися (на це йде хвилини три), вставляє в руки милиці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І ти не відчуваєш ніякого «Гоп! Гоп! Гоп!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Підлога хитається під твоїми чотирма ногами, і ти думаєш: з якої почати? І все не так просто.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Спочатку – милиці! – репетує лікарка, дивуючись тупості пацієнтів, котрі так і намагаються спершу зробити крок ногою. – Милиці – і одночасно! Я сказала: одночасно, а не по черзі!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якби у неї була вчительська указка, вона б точно вдарила мене нею по колінах, зі страхом думаю я, слухняно викидаючи наперед «спочатку милиці – одночасно».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Добре, – хвалить лікарка. – Тепер – давай ногу! Вперед! Та не здорову – вперед, а оперовану!!!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;О Господи, Твоя воля, думаю я, як можна стати на ту нещасну кінцівку, а раптом вона відвалиться?! Але думати немає часу, треба робити справу!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Тепер – підтягуй здорову! – командує лікарка. Підтягую… Фук!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Перший крок зроблено!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це ж треба прожити стільки років у буденній безтямі, щоб нарешті відчути, що таке ПЕРШИЙ КРОК!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але лікарку не влаштовує «хода» і вона голосом фельдфебеля командує далі:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Струнко! Триматися – прямо! Що ти виперла сідниці? На панель зібралася?! Пряменько тримаємось! Шия – рівно, очі – поверх голів! Дивимося не під ноги – а попереду і трохи вище! І – р-р-р-раз!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чесно намагаюся робити все, що вона каже: і «струнко», і «пряменько», і «сідниці – підібрати!». А всі в палаті знемагають від реготу, згадуючи «Службовий роман», з якого я цитую:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– «Хода легка – від стегна»!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Саме так! – без жодної тіні веселощів каже «фізкультурниця». – Жінка на милицях виглядає сексуально!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ого! Ніхто з нас про це не думав!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Доводиться розпрямитися і за двадцять хвилин зробити аж… сім кроків.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дякую моїй добрій учительці і відпускаю її з миром: тепер мушу вивчати цю ходу «стоніжки» сама: «обидві милиці одночасно-оперована-здорова». Щоб не забути, як треба, все записую в нотатник.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Увечері, лежачи в ліжку, перечитую і вчу напам'ять зроблені записи:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Як ходити: «милиці – одночасно, потім попереду ставиться оперована, потім – здорова нога»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Як спускатися по сходах: «оперована – милиці одночасно – здорова»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Як підійматися вгору: «здорова – милиці – оперована»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Далі йдуть пункти: «посадка в авто», «на ліжко», «з ліжка», зрештою… «наунітаз»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Доводиться, як двічі по два, затямлювати і таке.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Знову пригадую автошколу: «Поворот! Дзеркало! Початок руху!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Крок убік – розстріл! Точніше – вивих. Ще точніше – всі намагання останнього місяця коту під хвіст!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Увечері, достатньо зазубривши теорію, наважуюсь самотужки наблизитись до практики – спочатку сідаю на ліжко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Будете ходити? – з острахом питає Етела (її черга вчитися настане лише завтра, і тому вона сьогодні – уважний спостерігач). – Може, дочекаєтесь своїх?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але мені якраз дуже кортить, коли прийдуть свої, продемонструвати їм чудеса майстерності – і тому я зводжусь на ноги (милиці).<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Ну і як ви вважаєте, куди були спрямовані мої перші самостійні кроки?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Правильно!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;До дзеркала, котре висить над умивальником у лівому кутку палати. Дзеркала, а точніше – себе в ньому, я не бачила тиждень…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тепер радію, що руки зайняті милицями! А то б я замахала ними на власне зображення: «Цур мене!!!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одне слово, я пішла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І знайшла в цьому неабияку життєву філософію: ніхто з нас не може пам'ятати свої перші дитячі кроки. А я віднині знатиму, що воно таке!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І як це неймовірно складно, коли перед тобою – дорога, а ти не знаєш, із чого її починати – з лівої ноги чи правої.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Додому, або «А в палаті зараз вечеря – макарони…»<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось про що теж треба пам'ятати: цей день настає рано чи пізно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він щасливий і тривожний, мов 1 вересня для першокласників.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Уночі проти ЦЬОГО ДНЯ теж не спиш.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже тобі вже з дому принесли одяг і взуття – все те, що ти замовляла!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Костюмчик – той, флісовий. І не рожевий – а новий, фіолетовий! З кишеньками! На блискавці! Кросівки – без шнурівок! Не «адідас», а ті, старі, на резинках, яким уже років тринадцять, а вони все мов новенькі! Вони там, на антресолях… І шкарпетки… Шкарпетки? М-м-м… червоні. Ні, краще блакитні! Ні, все ж таки червоні. І «арафатку» на шию. Не шалик, а саме, прошу зауважити, «арафатку»! Без «арафатки» я звідси ані ногою! Куртку легку. Чорну? Ні, вона зимова. Краще весняну – коричневу. Зима така тепла. І обруч на голову. Бірюзовий! Він там, на полиці у ванній. їх там п'ять – чорний з трояндою, з «Єви», коричневий, що три гривні коштував у переході на Майдані, картатенький – з причалу в Херсоні, срібний, від костюма снігуроньки, і бірюзовий. Так от: взяти бірюзовий!!! Помаду – само собою. Мені ж на чотири поверхи вниз спускатися… Як без помади?! І… І… жувальну гумку. «Орбіт» зі смаком лайма… Не лимона, а лайма! Що тут незрозумілого?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Господи, якими ж занудами бувають ці хворі. Тобто – вибачте, пане лікарю! – «оперовані»… Всі вказівки – скоромовкою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже попереду ще стільки тутешніх справ!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Треба все встигнути. Всім все сказати, пороздавати «цінні поради», вислухати останні настанови і запам'ятати те, що потім варто було б записати…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Завтра вранці оперують Любу. Вона ще ходить-бродить поміж ліжками, готується, чекає на кур'єра з аптеки.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;О! Вчасно згадано.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, про кур'єра й аптеку…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Система така: все, що потрібно для операції і подальшого лікування, окремо приносить дядечко-кур'єр, якому надається докладний список всього необхідного на весь час перебування у палаті.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На це треба мати «за пазухою» окремі кошти – якраз ті самі, на які тут полюють лікарняні крадії. Тому кур'єра чекають з особливим нетерпінням, щоб позбутися тривожного грошового «баласту».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чесно кажучи, я й не уявляла, що цей набір для операції складається з трьох величезних ящиків. Як з під телевізора чи мікрохвильовки! Все це дядечко ставить біля ліжка, бере гроші, підписує «накладну», видає чек.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Той чек – завдовжки з півметра!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У ящиках – все, що буде в тебе влито і вколото.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але всього цього так багато, що здаєшся собі слоном, в крайньому випадку – гіпопотамом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– У мене стільки не ввійде… – пискнула я, коли побачила ті три ящики.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Куди ви подінетесь?! – весело сказав лікар. – Увіллємо, як у діжку!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дійсно – під кінець на дні ящиків залишається лише пара водонепроникних пелюшок, дві-три невикористаних «системи» і один моток пластиру…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Так от, у мою останню ніч у лікарні Люба чекає на свого кур'єра. І всі ми чекаємо на нього, поглядаючи на годинники.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми з Етелою, вже вовки стріляні, тобто різані, і можемо нарешті зосередитись на тому, що ж приносять у тих ящиках? І поділитися знаннями з іншими.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дістаємо свої чеки і жахаємось: скільки ж там усього напаковано, хіба розбереш, чи воно все потрібно?! Чи щось все ж таки йде «на користь іншим»? В принципі, на останньому етапі тобі вже нічого не шкода для улюбленої лікарні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чесно кажучи, я б не здивувалася, якби в переліку на «чеку» значився б холодильник, телевізор чи двадцять коробок з італійською піцою. Від страху на те не зважаєш.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тепер ми регочемо, читаючи чек Люби: в ньому значиться шість (!) еластичних бинтів і «операційна форма» – тобто сорочка з капелюхом. Хіба що капців немає!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одне слово, аптеці, у якій замовляють всі ці атрибути, можна таким чином позбутися всього, що роками залежувалося на складах!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жіночки розповідають, що одна обізнана пані вирішила все необхідне придбати самотужки і заплатила вдвічі менше!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але, зрештою, доходимо загального висновку, що: а) для лікарні – не шкода, бо тут взагалі нічого немає і скоро нянечки, як на фронті, будуть прати бинти; б) раптом купиш щось не те і тоді не вистачить ліків у найбільш піковий момент операції; в) варто в цю лікарню запроторити депутатів ВР або дати хоч трохи пожити на зарплату хірургів…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Ранок починається з думки про те, що піду звідси раніше, ніж Любу привезуть до палати. А ще про те, що на черзі – Валентина, котра лише сьогодні остаточно лягає на своє «законне місце», яке ми так берегли для неї більше тижня.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, поки що мені не до флісового костюма з «арафаткою».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми всі зосереджені на звуках, що долинають з коридору.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;О, цей звук! Для нас з Етелою це пройдений етап, а Люба нервово ходить по палаті і дослухається – чи не торохкочуть коридором залізні ноші. Домовляється, хто забере її халат, хто капці…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нарешті – з точністю до хвилини, рівно о дев'ятій, чуємо гуркіт.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Карету подано!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Медсестри завантажують ноші медичним причандаллям, лишаючи на підлозі охайно запакований «одяг для операції» і ще якийсь нав'язаний аптекою непотріб.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У Люби стільки «супутніх товарів» (нагадаю, що на неї чекає складніша операція: будуть «дорощувати» ніжку на вісім сантиметрів!), що їй пропонують спускатися до операційної своїм ходом, адже ноші цілком заставлені ліками.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я на всяк випадок кажу їй «до побачення». Обмінюємось телефонами, обіцяємо розшукати одна одну в соціальних мережах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І – пішло-поїхало…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На кілька хвилин у палаті западає тиша.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я уявляю, як ноші їдуть коридорами, ліфтом і знову коридорами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Подумки молюся, згадуючи той самий шлях…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…А черга «фіолетового флісового костюма» і «кросівок на резинках» настає через кілька годин.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одягаюсь майже по-солдатському. Ну, тобто… не зовсім. Хіба якщо уявити, що ті солдати одягаються в рапіді (уповільнена зйомка). Але в душі – «по-солдатському», чітко і злагоджено. Ррр-раз – «в положенні лежачи» досить вправно натягнуті брюки, два – так само куртка. Чесно кажучи, в мізках виникає словосполучення «цирк на дроті», інакше не скажеш!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На рахунок «три» – всі мої чотири ноги впевнено впираються в підлогу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Далі починається «довга дорога в дюнах».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одна справа – робити десять кроків палатою, друга – дійти до ліфта, відстояти на нього добрячу чергу, спуститися вниз і йти лікарняними лабіринтами до «прийомного покою», тобто, до найдальшого виходу, де немає сходів і куди може під'їхати авто.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А головне – наштовхуватися на перелякані погляди тих, хто просто сидить і стоїть у чергах під численними кабінетами. І знову читати в їхніх поглядах неприхований жах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти дуже гарно йдеш! – підбадьорюють мене чоловік і донька.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А я подумки додаю те, про що вони мовчать і що озвучила Людмила Марківна Гурченко в фільмі «Вокзал для двох», коли її героїня підганяла свого коханого до вранішньої перевірки у колонії суворого режиму: «Тільки дуже повільно…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А ще в голові лунає голос нашої «фізкультурниці»: «Спина – рівна! Зад – підтягнути! Очі – вгору! Хода – від стегна! І – р-р-раз!..»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отак і пливу, мов човен у морі, в якого раптом заглух мотор. Три кроки за хвилину!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Потім так само триває «посадка до авто».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Донька по пунктах зчитує з мого блокнота нотатки, котрі я зробила зі слів лікаря:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Перше: повернутися до сидіння спиною!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Друге: обережно опуститися, притримуючись обома руками за дверцята авто!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Третє: повернутися всім тілом одночасно і закинути здорову ногу в салон!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…І т. д. і т. п.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коли всі десять пунктів успішно виконано, починається дорога додому.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Грішним ділом думається: не дай Боже, через якого-небудь новітнього «шумахера» втрапити в аварію! От буде халепа: підуть на вітер всі зібрані кошти, котрі віднині всередині мене зазначають мою істинну собівартість у грошовому еквіваленті!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але ж… Як приємно знову бачити місто!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Привіт, Києве мій!<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пропустимо кілька абзаців, якими можна було б змалювати ті ж мандрівки – з авто на другий поверх до квартири.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як на гріх, з сусідських дверей виходить сусід, а зверху спускається найбалакучіша тітка! Все літо і всю осінь вони спостерігали, як ми з чоловіком досить бадьоро збігали вниз по сходах, часом – навантажені наплічниками, в спеку, в дощ – і зникали на три-чотири дні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З лавочок, що стоять під під'їздом, якось почули услід:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Все їздють і їздють…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та то артисти!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А що за артисти?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Здається, Білоножки!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Невже? А я їх одразу й не впізнала!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зараз, дивлячись на мене, у сусідів відбирає мову.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Проходять повз нас, опустивши очі долу. Колись я б пройшла так само, ніби повз інопланетянина.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тепер – нізащо. Хоча б двері притримаю…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;… І от напівлежу я «на подіумі» – на розкішному, переробленому спеціально під мене ліжку (чоловік підняв його на двадцять сантиметрів угору!), дивлюсь за вікно, де більше немає сірого лікарняного пейзажу з трубами, в суцільній тиші, перед екраном телевізора, який можу увімкнути в будь-який момент, щоб нарешті дізнатися останні новини, зі столиком, на якому і телефон, і купа книжок, і блюдо з фруктами, в домашньому халаті, вмита і причесана, мов перська кішка, і думаю, що…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…в лікарні зараз вечеря – макарони…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І нянечки кричать, як завжди: «Дівчата, кому окропу?! – І додають: – Гаряченького!!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що Любу вже привезли після операції – як вона пройшла, скільки тривала і чи є кому доглянути за нею?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що Етелу вчать ходити і готують «на випуск» завтра вранці…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що Валя лишається там єдиною з «ходячих» і, певно, почала потроху мандражувати…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що не встигла добре роззнайомитися з «новенькою» – Тетяною. Лише спостерігала, як ретельно кожного вечора вона протирає симпатичне обличчя лосьйоном і змащує шкіру кремом. А між рядків її спокійної, інтелігентної мови читається ще одна складна доля.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мабуть, все ж таки дійсно існують ці синдроми – «лікарні», «в'язниці», «казарми» і т. ін.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже надто круто змінюється там твоє життя…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Є час подумати про нього. І про… інших.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Епілог<br></h3><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;….А тепер скажи, навіщо ти все це писала?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І що робити з цими нотатками далі? Лишити для «домашнього читання вголос»? Адже всі відвідувачі так весело сміються, коли замість того, щоб розповідати, зачитуєш деякі розділи – «щоб зайвий раз не переказувати одне й те саме».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але це не головне! Головне те, з чого і почала: все минається.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І сумне, і веселе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Все тече.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Все змінюється.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І ніхто ні від чого не має гарантій.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ані багатий, ані бідний.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ані щасливчик, ані обійдений долею.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як у прислів'ї – від суми і тюрми не зарікайся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Важливо інше: спробувати сприймати всі прояви життя – як ЖИТТЯ.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже альтернативи не буде…<br>
&nbsp;З повагою,<br>&nbsp;ваша І. Р.<br><br><br><br><br>