-------
| bookZ.ru collection
|-------
| Сергей Викторович Жадан
|
| Фома. Історія з книги «Месопотамія»
-------
Сергій Жадан
Фома
Історія з книги «Месопотамія»
Усім потрібна хороша робота, ніхто не любить роботодавців. Усі ухиляються від сплати податків, проте саджають зазвичай того, хто перший запропонував не платити. І що в такому разі може нас вивільнити? Нас може вивільнити хіба що віра. Усіх атеїстів найчастіше об’єднує саме релігія. Релігія, як правило, обслуговує спекулянтів та соціалістів, тож нам залишається хіба що молитись. І дбати про бухгалтерію. Щось подібне Фіма – для друзів – Фома – думав щоразу, коли траплялося спочатку довго домовлятися із замовниками про зустріч, а потому так само довго на них чекати. Навіщо взагалі домовлятися? – думав він незадоволено, – навіщо уточнювати адреси, звіряти годинники, нервувати? Ніхто не приходить вчасно, ніхто нікуди не поспішає, ніхто не дотримує слова. Справи ведуться абияк, гроші працюють самі на себе, усі ми в цьому світі – покинуті й самотні, усім потрібна любов, всім потрібна увага, усім потрібна хороша робота.
Фіма тримав невелику мережу пересувних кав’ярень (яскраво розмальовані душогубки, що стояли під брамами університетів), погано підготовлений персонал (студенти тих-таки університетів, що стояли коло душогубок і продавали брунатного кольору отруту), багато працював, терпіти не міг безробітних. У світі стільки роботи, – говорив підлеглим, – як при цьому можна бути безробітним? Підлеглі натомість часто звільнялись. Він навіть не встигав запам’ятати їхні імена. Зникали безіменними.
Цього разу місце зустрічі запропонували замовники. Хороший ресторан, сказали по телефону, затишний, приємний, зранку там буде порожньо. Фіма знав, про що мова, жив за два квартали звідти. Час від часу проїжджав повз цей підозрілий заклад, бачив власника, що ходив вулицею в рожевому кімоно, говорячи при цьому по дамському мобільнику. Але добре, вирішив, хай буде. Приїхав заздалегідь, припаркувався. Ресторан виявився зачиненим, відчинявся лише за дві години. Фіма передзвонив замовникам. Ох, справді? – здивувалися ті. Ну, почекайте нас де-небудь. Запізнюємось. Але скоро будемо. Фіма озирнувся. Сонячний липень, порожня вулиця. Поруч спортивний бар. Те, що треба, – подумав Фіма. Він знав господарів, знав бармена, був там кілька разів. Господар тепер сидів за навмисне вбивство (переїхав брата дружини, стверджував, що випадково: спочатку збив його на власному подвір’ї, потім нібито повернувся, аби надати першу допомогу, і переїхав іще раз), дружина засудженого тягла бізнес й оплачувала послуги адвокатів. Бар знаходився в холодному підвалі. Центр, поруч із метро, на підходах до інститутських корпусів, завжди купа студентів. Фарбовані стіни, на стінах дві плазми. На вулиці, під вивіскою, – піратський прапор. Публіка строката: студенти старших курсів, котрі навчалися в другу зміну, тож першу могли просиджувати в барі, араби, котрих до інших закладів не завжди пускали з огляду на зовнішній вигляд, кілька місцевих алкоголіків, що забрідали ввечері, на другий тайм, оскільки пити два тайми поспіль було для них фінансово сутужно. Бармена звали Антон, він виконував роботу власне бармена та офіціанта. Ну, і міліцію викликав у разі чого. Фіма з ним вітався, той завжди мовчки кивав у відповідь. Був неговіркий, ніколи нікуди не поспішав, але все тримав у пам’яті, був акуратний у розрахунках і коректний у поводженні з алкоголіками. Щоправда, дивно одягався: у помаранчеві футболки й зелені джинси, чи в білі сорочки й короткі шорти, чи у рвані светри й смугасті брюки. Ага, ну й носив кульчики в обох вухах. При цьому рідко голився й майже не усміхався. Відвідувачі вважали бармена підаром. Бармен був про них такої самої думки.
Фіма зайшов, привітався з Антоном. Той звично кивнув у відповідь. Чорт, – подумав Фіма, – він щоразу так вітається, ніби хотів побачити когось іншого. У барі, незважаючи на ранній час, було весело. У кутку під плазмою сиділи араби. Схоже, не вистачило грошей на авіаквитки, тож літні канікули вирішили пересидіти тут, у підвалі. Дивились повтор вчорашнього футболу. На Фіму глянули вороже – високий, сутулий, костюм недорогий, хоча й акуратний. Не надто вміло, хоча й старанно зав’язана краватка. Новий телефон, старий механічний годинник. Обдивившись, повернулись до футболу. Фіма навіть залип в екран разом із ними, потім згадав, що вчора все це вже дивився, знає, чим усе закінчиться, тож підійшов до Антона, розговорився. Несподівано з кухні вийшла дівчина. Довгі ноги, темні джинси, біла блузка, хлопчача стрижка. Фарбовані в чорне нігті. Привіталась із Фімою, як із давнім приятелем, забрала в Антона склянки із соком, понесла парі, що сиділа при виході. Фіма подивився їй услід, зупинився на парі. Чоловік нервував, схоже, хотів курити, але курити не можна, забрав у жінки мобільний, почав щось записувати. Писав повільно – не мав на руці одного пальця. Жінка напроти теж нервувала. З пальцями в неї було все гаразд. Дівчина лишила їм сік, уже збиралась іти, коли чоловік за столом легко її притримав, кинув пару слів. Вона кивнула у відповідь, узяла на сусідньому столику пульт, стишила звук на плазмі. Араби нервово заґелґотали, проте вона повернулась і тихо щось їм відповіла. Араби враз замовкли. Як вона з ними! – подумав Фіма.
– Звідки вона? – запитав.
– Офіціантка, – неохоче пояснив Антон. – Оля звати. Тиждень як узяли. Сам не встигаю.
Передзвонили замовники. Спитали, де він. У барі, пояснив Фіма, дивлюсь футбол. Який рахунок? – запитали замовники. Фінальний чи на цей момент? – перепитав він. Послухайте, сказали замовники, ми тут застрягли перед мостом. Як до вас добиратись? Фіма почав пояснювати, але тут підійшла Оля. Ти що? – сказала Фімі. – Там же ремонт, їм потрібно вліво, до проспекту, там угору, потім праворуч. Дай сюди, – сказала, забираючи у Фіми телефон. Швидко все пояснила, згадала кілька вулиць, назвала кілька магазинів, які потрібно проїхати, школу, військкомат. Віддала телефон, пішла до арабів, довго з ними про щось говорила. Араби дивились на неї стривожено, але поводили себе тихо. Фіму дивував її спокій, він звик, що робота офіціантки, як правило, пов’язана з істериками. Араби, схоже, щось їй закидали, проте вона ледь помітно торкнулася долонею плеча одного – і той відразу примовк. До другого нахилилась, про щось перепитуючи, і він почав заперечувати й виправдовуватись. Інші, не помічаючи, що за ними спостерігають, пропікали поглядами повітря, викрешували з озону іскри, дивлячись їй в обличчя, ловлячи її рухи, слухаючи її образи.
Хвилин за п’ятнадцять знову передзвонили замовники. Усе, сказали, все відміняється. Виявилось, на мості в когось в’їхали, тепер стоять, чекають на ДАІ. Попросили вибачення, ще раз поцікавились рахунком. Фіма попрощався з Антоном, почекав, доки підійде Оля, хотів щось їй сказати, але розгубився, не знайшов потрібних слів, лише простягнув їй руку, мов на діловій зустрічі. Вона засміялась, стиснула йому долоню, і він, не стримавшись, дещо незграбно, проте виключно дружньо, не виходячи за межі дозволеного, обійняв її, легко провівши рукою по спині. А вже коли виявилось, що білизни під блузкою вона не носить, Фіма й зовсім розгубився і якось поквапом вискочив надвір. Знайшов свій фіат. Сів. Почекав. Набрав Антона.
– Ця офіціантка, – сказав, – Оля – хто вона?
– Ти далеко? – перепитав його Антон по паузі.
За хвилину вийшов, сів поруч, обережно причинивши дверцята.
– Курити є? – запитав Фіму.
– Кинув, – виправдовуючись, відповів той. – Жуйку жую. Не допомагає. Будеш?
Антон із відразою подивився на жуйку, махнув рукою, мовляв, давай.
– Ну, значить, Оля, – почав, зосереджено розжовуючи свій стіморол. Зовні виглядало, ніби він пережовує кожне слово. – Коротше, вона проституткою працювала. Було таке.
– А ти звідки знаєш? – зажував у відповідь Фіма.
– Так вона в сусідньому під’їзді живе, – пояснив Антон. – Я її сто років знаю. Я її сюди й привів. Думаєш, багато охочих тут сидіти?
– Ну, а що ж вона пішла з проституток?
– Звідки я знаю? – незадоволено відповів Антон. – Проститутки – вони як боксери, кар’єра в них яскрава, але коротка.
– Я зрозумів, – відповів Фіма.
Він відчинив вікно. Вистрілив стіморолом у повітря. Антон теж відчинив, теж вистрілив. Мовчки потисли один одному руки, розійшлися.
Чи так уже погано бути проституткою? Чи така вже це життєва поразка? – думав Фіма, повертаючись до себе. Що нас відштовхує від цих жінок? Суспільна зневага? Працівників прокуратури суспільство зневажає куди більше. Якщо подумати, – говорив він собі, – хто взагалі йде в проститутки? Люди тяжкої долі, суперечливого життєвого шляху. Покинуті коханки, зраджені наречені, нелюблені діти. Студентки, позбавлені родинної підтримки. Робітниці, викинуті зі швейних цехів. Матері-одиначки, жінки-алкоголічки, сироти, зайди та вдови. Стають удови проститутками? Певно, що стають – чим їм іще займатись? І хто я такий, аби їх засуджувати? – думав Фіма. Які в мене підстави думати про них недобре? Більше того, маю підозру, що більшість із них живуть життям куди цікавішим за моє, більш насиченим, сповненим пригод і небезпеки. Очевидно, у проститутки йдуть жінки, що потребують любові. Безперечно. Лише так. Жінки, здатні ділитись ніжністю, здатні викликати ревнощі й зупиняти депресію. Певен, що серед проституток часто трапляються натури освічені й начитані, які в такий дивний спосіб виявляють свій захват перед світом, вдаються до більш глибокого та повного його пізнання. Ясно, що більшість із них знаються на психології та медицині, здатні знімати втому й повертати пам’ять, більшість із них носить шовкову білизну чи пірсинґ у найбільш несподіваних місцях. Усі вони залюблені в музику та свою роботу, усі вони навчені ці заняття поєднувати. Вечорами вони прибігають до своїх кімнат, легко й весело накладають коштовний макіяж, одягають маски й прикраси, стелять червоні простирадла в очікуванні сміливих і щедрих чоловіків. Відчиняють вікна й впускають до приміщення зелені круглі місяці, що сріблять їм шкіру й роблять зуби їхні білими, як колота порцеляна. Вони палять у кімнаті трави, аби чоловікам потому снились ліси й чорні ріки з невідомими містами, вони не сплять уночі й засинають удень, як вампіри. На ранок збираються на терасах, обвитих виноградом, і говорять про співи та астрономію, знаходять на чорних полотнищах передсвітанкового неба сузір’я, спостерігають за птахами, вгадують погоду на найближчі дні, п’ючи солодкий ром. Потому розходяться домівками, набирають повні ванни прохолодної води, лежать там годинами, і коліна їхні світяться в темній воді, як місяці.
Наступного ранку він знову приїхав. Довго зав’язував святкову краватку, ледь при цьому не задушився. Припаркувався під піратським прапором, набрав Антона. Той вибіг заклопотаний і похмурий, мовчки потис руку, взяв запропонований стіморол.
– На місці? – запитав Фіма.
– На місці, – відповів Антон.
– Я зайду?
Антон зосереджено зажував.
– Слухай, – сказав, помовчавши, – воно тобі треба?
– А що таке? – не зрозумів Фіма.
– Для чого тобі?
– Для рівноваги, – пояснив Фіма.
Антон мовчки виліз, хряснувши дверцятами. Фіма посидів, почекав, виліз слідом. У барі було порожньо. Він кивнув Антону, той роздратовано відвернувся. Вибрав місце напроти барної стійки. Показували той же футбол, що і вчора. Фіма подумав, що за ці три дні встиг вивчити склади команд. Але дивився на екран із непідробним інтересом. Оля вибігла хвилин за десять. Про щось пошепотілась із барменом, знову зникла, навіть не подивившись у зал. Фіма занервував. Дивився матч, із відразою чекаючи на нульову нічию.
За якийсь час вона підійшла. Запитала, що він буде пити. Фіма розгубився. Що ж їй сказати? – подумав. Щось запитав, чимось поцікавився, мимоволі поліз по кишенях.
– Що там? – запитала вона.
– Трубу посіяв, – незадоволено відповів Фіма.
– Давай тебе наберу.
Оля дістала розбиту й перемотану скотчем нокію. Фіма продиктував, вона набрала. Почекали. На барі Антон скрипуче протирав посуд. Фіма знічено сказав щось на прощання, виходячи, махнув Антонові, навіть не став чекати на відповідь. Та й не було жодної відповіді. Труба лежала у фіаті, на підлозі, під кермом. Фіма підняв, подивився вхідні, набрав її номер.
– Ти сьогодні коли закінчуєш? – запитав.
– А що? – вона навіть не здивувалась.
– Давай заїду за тобою?
– Ну, заїдь, – легко погодилась Оля.
Він хотів щось додати. Але що тут можна додати?
У липні ці порожні будинки видаються особливо занедбаними. Трава на підвіконнях втрачає свіжість, сухо вказуючи напрямок ранкових протягів. Деревам у під’їздах не стає вологи. Гіркота битого каміння, сонячна липка павутина, вуличні пси – чутливі й повільні, наче вагітні жінки: липень видовжує тіні й випалює кольори, довгі вечори настають раптово й несподівано, старі чоловіки сидять у тихих дворах, залитих вечірнім світлом, шкіра їхня стає теплою, зморшки робляться глибокими, літо перевалюється на той бік міста й опалює на протилежному березі червону цегляну кладку старих складів та заводських прохідних. Сонце спливає за течією, наче скинутий із моста квартирний злодій, обрій до ночі проймається спалахами. Наприкінці липня помирають старі безробітні у своїх захаращених кімнатах, позбавлені уваги й любові, оскільки вся любов цих днів дістається молодим. Дівчата знемагають від спеки, спускаються до води, тримаються її свіжості, остерігаються прибережної зелені. Вулиці особливо лункі, тому кожен необережний крок і раптовий вигук сполохують голубів на дахах і розімлілих від сонця безпритульних, що селяться на літо в покинутих, розбомблених помешканнях. Хочеться говорити тихо, щоби тебе ніхто не почув, а почувши – не зрозумів.
Він ще не встиг припаркуватись, а Оля вже піднялася сходами нагору. Побачила його фіат, сіла на переднє сидіння. Фіма потягнувся цілуватись, вона сухо торкнулась його виголеної щоки. Усе як поміж старими друзями. Або поміж чоловіком і дружиною, що домовились розлучитися. На ній була коротка сукня. Ноги її від цього здавалися ще довшими. Вона весь час поправляла зачіску, мружачись проти вечірнього сонця.
– Курити можна? – спитала.
– Я кинув, – відповів Фіма.
– Молодець, – відповіла на це Оля, дістала сигарети й закурила. Подивилась на його розгублене обличчя, скептично гмикнула, опустила зі свого боку скло.
– Куди поїдемо? – Фіма впорався-таки зі своїм хвилюванням і взявся до справи.
– Та нікуди, – відповіла Оля. – Давай тут постоїмо.
– Тут? – не зрозумів її Фіма. – Ну давай.
– Ти щось хотів? – запитала Оля, навіть не подивившись у його бік.
– Просто поговорити хотів, – відповів Фіма.
– Добре, – погодилась вона, – говори.
І відвернулася до вікна.
Вона ображається, зрозумів Фіма. Можливо, Антон їй усе розповів. Можливо, вона здогадується, що я про все знаю. Можливо, думає, що я ставлюсь до неї, як до колишньої проститутки. Можливо, саме це її й пригнічує. Справді, свинство з мого боку – грати на її минулому, користатись із її помилок. Вона давно почала нове життя, а тут я. Ясно, що її це ображає. У жодному разі не можна їй говорити, що я про все знаю. Навіть натяками, навіть жартома. Потрібно, аби вона заспокоїлась, аби зрозуміла, що я не збираюсь її шантажувати. Краще говорити про щось нейтральне.
– Розкажи про себе, – попросив Фіма. – Чим ти цікавилася в дитинстві? Хлопцями?
Чорт, – подумав, – зараз вона мене пошле.
– Хімією, – відповіла Оля.
– Хімією? – здивувався Фіма. – Розумію: формули, колби, кислоти. Багато в тебе друзів було?
Чорт! – знову похопився.
– Так, – відповіла на це Оля, – в нас цілий гурток був.
– І чим ви там займались? – поцікавився Фіма. – Справді хімією?
Чорт! Чорт!
– Ми ставили досліди.
– Експериментували разом?
!!!!!!!!!!!!
– Ми всі, – сказала раптом Оля, – були закохані в хіміка. Він був старий і красивий. Тобі подобаються старі чоловіки?
– Старі? Що ти! – якось недоладно відповів Фіма, гарячково думаючи, про що говорити далі.
– У нього були красиві пальці, – не дала йому продовжити Оля. – Коли він торкався мене, мені ставало холодно. А потім я вся починала горіти.
– Він торкався тебе? – не зрозумів Фіма.
– Так, – підтвердила вона. – Мені було п’ятнадцять. Мені хотілося дізнатися про всі таємниці життя. Відчути всю насолоду цього світу. Тому я вибрала саме його – дорослого й досвідченого, з красивими пальцями. Він був моїм першим чоловіком.
– Як це? – не відразу зрозумів Фіма.
– У плані сексу, – повернулась до нього Оля. – У нас із ним це сталося просто в класі після уроків. На мені була зовсім коротка форма, йому навіть не довелося мене роздягати.
Оля дістала нову сигарету.
– А потім? – Фіма важко ковтнув слину й послабив вузол краватки.
– А потім він помер, – охоче пояснила Оля. – Не відразу, звісно, не після нашого з ним сексу. Десь через рік. Серце. Ми класом ходили на похорон. Після нього лишилась красива вдова. Трішки заповна, але взагалі нічого, як на її вік. Підкинеш мене додому? – спитала несподівано.
Дорогою вони мовчали. Але й дорога була короткою.
Вдóви, думав Фіма, вдóви – ті напевне. Вдовам туди пряма дорога. Їх там чекають із розпростертими обіймами. Вдови – найкращі коханки. Найвитриваліші. Найнеспокійніші. Його першою жінкою була вдова. Це була чи не єдина її перевага. Знайома батьків. Кандидат наук. Більшість знайомих його батьків були кандидатами наук. У дитинстві Фіма був переконаний, що кандидати наук становлять більшість населення цього міста. А доценти становлять його меншість. Доцентів серед їхніх знайомих теж вистачало. У них була солідна родина, Фіма виростав у порядному середовищі. У принципі, маючи таку кількість знайомих кандидатів, важко було переспати вперше з кимось іншим. Вдова сама виявила ініціативу, запропонувала дружбу, обіцяла протекцію під час вступу, давала консультації. Одна з консультацій у неї вдома завершилась дещо зашвидким сексом. Фіма не опирався. Хай буде кандидат, – подумав. Потім вона справді допомогла під час вступу, хоча між ними більше нічого не було. Сподіваюсь, їй не сподобалось, – думав Фіма. Але з вдовами після цього був обережний. З вдовами ніколи не знаєш, як вийде, – гадав він тепер, курячи на балконі й розглядаючи золоті вогні в старих будинках над рікою. З вдовами він був обережний настільки, що, навіть почавши власну справу, намагався брати на роботу лише заміжніх. Бажано середнього віку. Бажано із золотими зубами. Це дисциплінувало.
Уночі він написав їй повідомлення. Щось про те, що цієї пізньої пори, коли над вулицями в липкому повітрі проносяться демони й дим на кухнях гусне, пахнучи маком і шоколадом, він, як старий потяганий пірат, видивляється серед бузкової ночі вогні її помешкання й відчуває своїм гострим щурячим нюхом, як ніжно пахне її шкіра, відчуває, як вона легко провалюється у свої сновидіння, ніби в крихкий і невагомий різдвяний сніг, і доки кристали морозу запікаються їй на вустах, він несе свою вахту, охороняючи її спокій і розганяючи демонів своїми кубинськими сигаретами. Перечитав, подумав, що про мак – це зайве. Вирішив повідомлення знищити. Натиснув щось не те, есемес таки надіслалося їй. Стояв і з острахом чекав: відпише чи ні. Десь о четвертій ранку, коли останні демони розтанули в ранкових сутінках, телефон сів.
Вона передзвонила сама, по обіді.
– А що ти про шоколад писав? – поцікавилась.
Фіма почав виправдовуватись, вигадувати плутану таємничу історію про події минулої ночі, про підозрілих знайомих та їхні родинні проблеми, про пізні дзвінки й нічні істерики, про марні спроби всіх заспокоїти й помирити, про виклики таксі й поїздки крізь нічне місто, про відверті погрози й урочисті присягання. Шоколаду в цій історії місця відверто не було, він геть заплутався й просто запропонував зустрітись.
У грузинів, куди вони прийшли, вона привіталася з офіціантом, той упізнав її, весело відгукнувся, поважно кивнув Фімі. Відразу почав щось радити, від чогось відговорювати. Фіма спеціально одягнувся неофіційно, себто в літню сорочку й світлі брюки, і без краватки почувався невпевнено – наче пес, якого вперше на ніч спустили з ланцюга. Найбільше йому хотілося назад – на ланцюг. Звідки він її знає? – думав, підозріло дивлячись на офіціанта. Це якось пов’язано з її минулим? Скільки чоловіків лишилось у цьому її минулому? Вона що, з усіма ними буде вітатись? Фіма нервував і якось несподівано для самого себе напився. Олю це тішило, молодець, говорила, пий, тобі так краще. Він пив, але пильності не втрачав, головне, нагадував собі, не проговоритись, не дати їй зрозуміти, головне – без натяків. Спочатку заговорив про роботу, назвав замовників продажними суками, прикусив язика, перейшов на політику, розповів історію про депутатів від партії влади, які користуються послугами хлопчиків за викликом, знову обірвався на півслові, згадав кримінальну хроніку, випадок із закритою сауною, у якій накрили священиків, але тут навіть вона попросила його замовкнути. Зрештою перейшов до новин спорту. Подивився на офіціанта, сказав, що той, очевидно, колишній боксер – такий у нього м’ятий ніс. Так і є, підтвердила Оля, він боксер. А звідки ти його знаєш? – не витримав-таки Фіма. Буде що буде, плавав він алкогольним туманом, але я маю це знати. Ну як звідки? – відповіла Оля. – Він до нас у бар ходить. За Манчестер уболіває. Дивно, правда? Він приходить до мене, я приходжу до нього. Таке враження, що вся публіка ресторанів – це офіціанти з інших закладів. Тобі подобаються офіціанти? – спитала.
– Офіціантки, – відповів Фіма хапливо. – Офіціантки подобаються.
– О, – підхопила Оля. – Мені теж офіціантки подобаються. У мене була колись одна офіціантка. Звали її Кірою, вона жила на Тракторному, займалася йогою, могла довго не дихати. Довго-довго. Ти вже думаєш: усе, треба викликати швидку, вставати, одягатись, бігти за міліцією. І тут вона видихає. Я почувалася сумно й порожньо, мені було вісімнадцять, і життя здавалося мені нестерпним. Саме тоді я з нею й познайомилась. Хочеш, тебе познайомлю?
– Хочу, – п’яно закивав головою Фіма, – дуже хочу.
– Познайомлю, – пообіцяла Оля. – Прямо тепер, хочеш?
– Хочу, – знову погодився він і допив рештки грузинського червоного просто з пляшки.
Він хотів познайомитись з усіма її подружками, побачити всіх її чоловіків, подивитися в очі всім її знайомим, хотів обійматися з боксерами й мірятися силами з борцями, битися на ножах із барменами й грати в кості з паркувальниками. Хотів дізнатися в її подружок, що вони говорили їй, перш ніж вона йшла з ними в ліжко, як вони переконували її, що обіцяли. Хотів дізнатися в її чоловіків, як вона виглядала раніше, без цієї хлопчачої зачіски, якого насправді кольору її волосся, як вона виглядає зранку, без усієї цієї чорної фарби, що вона говорить зі сну, після всього того, що було вночі, як вона заговорює після виснаження й мовчанки. Хотів переговорити з її шкільними вчителями, хотів, щоби вони розповіли йому про її успішність, про її поведінку, про її захоплення хімією та спортом, про колір і крій її шкільної форми. Хотів випити з учителем праці й порозумітися з учителем історії, хотів подивитись в очі завучу й розцілувати класну керівничку, хотів опинитися в її житті, опинитися там поруч із нею, так близько, щоби відчувати, як кров перетікає під її шкірою. Хотів долучитись до всіх її таємниць, до всіх загадок, які вона ховала в пам’яті, хотів знати напам’ять всі її численні історії, хотів виправляти її помилки, розвіювати її сумніви, стати часткою того, що з нею відбувалося, відкрити для себе її життя, ніби знайдену в чужому помешканні валізу, сидіти й перебирати коштовні свідчення чужих переживань і чужого сміху. Хотів усім керувати, хотів мати до всього стосунок.
На вулиці вона довго відмовляла його від автомобільної прогулянки за місто. Врешті-решт він погодився. Добре, сказав, де твої офіціантки? Спочатку вони зупинилися в турків навпроти. Там він підтягував безкінечну любовну пісню за якоюсь тлустою, вусатою, блискучою дівою на екрані й намагався лишити чайові комусь із відвідувачів. Відвідувачі були виключно турками, розібратись, хто з них працівник, а хто – клієнт, було не так просто. Потім Оля потягла його різними підозрілими місцями. Вони зазирали до всіх тих нір та підвалів, які вона могла згадати, були, ясна річ, в арабів, зазирнули, звісно ж, до в’єтнамців, браталися з працівниками макдональдса, які давно до такого звикли, пили на брудершафт із працівниками тубдиспансеру, марно намагалися замовити шампанське в сауні «Здоров’я», згадували дитинство в підвалі проти синагоги, намагалися знайти дівчат за викликом у дитячому кафе. Саме там він перевернув собі на коліна молочний коктейль і довго замочував плями гірським бальзамом. Просив записати продавців піци йому свої адреси, ловив коньячні випари в грузинів, до яких вони знову повернулись, оскільки на той час усе було зачинено. Уже там з’явилася жива музика, і він танцював ірландські народні танці, заважаючи офіціантам і викликаючи її захват.
А десь опівночі опинились коло його будинку, і він твердо, як йому здавалося, сказав: ти нікуди не підеш, ти маєш лишитися зі мною. Лише так. Сказав це так твердо й переконливо, що вона не стала заперечувати, добре, відповіла, так і буде, іди вперед і показуй дорогу, бо вже сил моїх немає тебе тягнути. Він розвернувся й пішов, важко орієнтуючись у липневій темряві й слухаючи шепоти у власній голові. А щоби вона не згубила його й не відстала посеред ночі, весь час говорив, говорив, аби вона йшла на його голос, аби рухалася за ним і не лишилася сама. Говорив, що хоче побачити подружок її чоловіків, битися з боксерами й ламати кості паркувальникам. Говорив, що обов’язково переконається, з ким її подружки йдуть у ліжко, та дізнається, що їм для цього пообіцяли. Говорив, що знає все про чорну фарбу хлопчачих зачісок і виснаження шкільних учителів, натякав, що від нього не приховаєш манеру та поведінку, стверджував, що обов’язково має поцілуватися з учителем праці й випити з класною керівничкою. Загрозливо натякав про кров, що тече надто близько, скептично відгукувався про свої численні історії. Насамкінець завів мову про коштовні валізи в чужих помешканнях, вимагав принести їх йому прямо тепер, не міг заспокоїтись із цими валізами, говорив про них зі сміхом та переживанням. Говорив і думав так: головне – не озиратись, головне – не замовкати, доки я йтиму й говоритиму, вона буде йти за моїм сміхом, доки я матиму що сказати, вона змушена буде слухати, вона дійде до кінця, і дослухає до кінця, і залишиться зі мною цієї ночі. Адже має вона дізнатись, чим це все закінчиться, має ж дочекатися розв’язки. Головне – говорити й не зупинятись. Він більш-менш твердо підійшов до під’їзду, надміру широко прочинив двері, достатньо безтурботно ступив у темряву. Важко підіймався сходами, повільно підбирав ключі, завбачливо не вмикав світла. Говорячи й не озираючись, пройшов коридором, скинув черевики, пройшов до кімнати, стягнув із себе сорочку, завалився в ліжко.
Вона постояла внизу, на вулиці, почекала. Почувши, як скрипнули двері його помешкання, заспокоїлась, пішла.
Він прокинувся рано. У власному ліжку. Знайшов у кишені рекламу з макдональдса. Здивувався. Шкіра його відгонила гірським бальзамом, футболка була перемащена соєвим соусом. Передзвонили з роботи, сказали, що замовники хочуть зустрітися. Він подумав, вирішив зустріч перенести. Потім подумав і вирішив нічого не переносити. Але поглянув на футболку й усе-таки переніс.
Оля почала писати десь під обід, коли йому стало краще. Про які валізи ти говорив? – питала. З тобою все гаразд? Ти нікого не пограбував? Здається, ні, – відповів він, – хоча все може бути. Ти налякав мене цими валізами, – написала вона знову, – я сиділа на терасі, обвитій виноградом, говорила з подружками про співи та астрономію, спостерігала за птахами і все не могла заснути. Навіть ром не допоміг.
Яке цікаве й таємниче в неї життя, думав він, повільно приходячи до тями, скільки всього несподіваного й загадкового відбувається з нею щоночі. Як вона живе? Хто її друзі? Скільки в неї знайомих? Їй, напевно, легко з ними, вони люблять її, їм завжди є про що поговорити. Зібравшись, вони згадують подорожі й пригоди, безтямні вечірки й ночі кохання, морські узбережжя та вогкі міські підземелля. Вони говорять про любов і зраду, показують нові прикраси й розповідають про останні подвиги, їхні кишені набиті банкнотами й залізничними квитками, вони завжди готові зірватися з місця й розчинитись у просторі, рвучись назустріч сонцю, тікаючи від утоми й зневіри. Як би мені хотілося теж усе це мати, гірко думав він, як би мені хотілося жити так, як вона: легко, невимушено й вигадливо. Ні від кого не залежати. Ні в чому собі не відмовляти. Мати справу з коханням, мати справу з пристрастю. Що я бачив у своєму житті? Хіба мені доводилось коли-небудь переживати смертельну небезпеку? Хіба мені траплялося хоча б колись пережити шалену закоханість? Я навіть не спав із жодною офіціанткою! З донькою директора ресторану спав, а з офіціантками – жодного разу!
Донька директора ресторану була його першою дружиною. Сталося це якось само собою: познайомились у когось на весіллі, потім сходили разом до когось на поминки, були в когось на дні народження, зустрічали з кимось Новий рік. Десь переспали, якось звикли одне до одного. Вона запропонувала одружитись, він не заперечував. Її тато подарував йому фольксваґен. Чесно кажучи, якби була така можливість, він узяв би лише фольксваґен. Шкода, але після розлучення довелось його повернути.
Наступного дня, по обіді, він витягнув її за місто. Розповідав про роботу, згадував смішні випадки з минулого, сам і сміявся. Коло восьмої вона попросила відвезти її додому. На вихідних він запросив її до себе. Вона відмовилась, запропонувала просто десь посидіти. Він знову щось розповідав, намагався її розговорити. Вона неуважно відповідала, іноді не зовсім його розуміла, проте чемно слухала. Наступного тижня було багато роботи – він звільнявся десь по дев’ятій, набирав її, вона відповідала, що сьогодні не може, зустрічається з друзями, їде до подружки, чекає на знайомих. Домовились зустрітися в п’ятницю. Зустрілися. Він довго їй щось плів, плутано пояснював якісь прості, як йому здавалося, речі, пристрасно в чомусь запевняв, уперто щось повторював. Ну, добре, – погодилась вона, – пішли до тебе. Покажеш свої валізи.
Пити вона відмовилась, і що було в такому разі робити, він не знав. Вона запитала про роботу, він почав розповідати, але й сам зрозумів, наскільки печально все це звучить. Даремно я її сюди притягнув, думав, усе більше нервуючи, виглядаю тепер ідіотом. І поводжуся, як ідіот. І вже гарячково думав, що б таке вигадати, що б запропонувати, аби вона погодилася звідси піти, куди її повести, чим заповнити час. Оля підійшла до полиці з книгами, дістала щось пригодницьке.
– У тебе є діти? – запитала.
– Діти? – здивувався він. – Ні, дітей немає.
– Чому? – поцікавилась вона.
– Не знаю, – розгубився Фіма. – Ніхто не хотів, я сам не подумав. Якось так. Ти про книги питаєш? – зрозумів він. – Це мої, дитячі. Давно хотів викинути, мама попросила залишити. Свого часу їх не так просто було дістати.
– Я знаю, – відповіла Оля, – наші старші читали ці книжки. Так має бути, правильно? Чоловіки з дитинства повинні звикати до поганої літератури, оскільки саме вона вчить їх бути справжніми чоловіками.
Узяла книгу, сіла з нею на підлогу. Він сів поруч. У дитинстві, сказала Оля, мене це хвилювало. Я думала: треба ж, вони всі читають ті самі книги. Мабуть, це не просто так, мабуть, я багато чого просто не можу зрозуміти, доки теж не прочитаю їх. Хоча, прочитавши, усе одно нічого не зрозуміла. Зате потім, спілкуючись із ними всіма, спостерігаючи за їхнім дорослішанням, маючи з ними справу, закохуючись у них, я завжди знаходила щось із цих книг – у розмовах, у поведінці, у дурницях, які вони робили. Не так багато речей нас об’єднує. Точно, погоджувався він, не так багато. Навіть книги, які ми читали, об’єднують не завжди. Ось у мене, почав розповідати він, ніколи не було друзів. Я товаришував із тими, з ким радили батьки. Коли ми з ними залишалися самі, нам не було про що говорити. Сиділи, розглядали рибок в акваріумі. І жодні книги нас не об’єднували. А ось у мене, підхопила вона й теж почала розповідати про рибок. І про інших тварин, яких вони знаходили на вулицях і тягли додому. І про батьків, що викидали на вулицю всіх цих псів, їжачків та очеретяних котів, доводячи дітей до сліз і зневіри. І про своїх старших, що першими йшли з дому й починали жити дорослим життям. І про те, як їй хотілося бути до них подібною, як її зачаровували ритми та механізми їхньої життєдіяльності, їхня незалежність, їхня самостійність. І про особисті проблеми подружок, і про чоловічі проблеми друзів, і про складну систему родинних стосунків, і про заплутані принципи любовних трикутників. Було вже десь по третій ночі, Фіма тримався як міг, але після того, як вона заговорила про трикутники, мовчки забрав у неї з рук книгу і так само мовчки почав стягувати з неї футболку. Вона здивувалась і спробувала підвестись, але він тримав її за руки й тягнув до себе. Ну, що ти? – попросила вона. – Не треба. Але його це лише підштовхнуло вперед. Головне – не зупинятись, укотре подумав він і знову рішуче взявся за футболку. Вона ще спробувала щось заперечувати, м’яко його відштовхувала, але коли тканина тріснула під його рукою, не стрималась і засадила йому коліном просто між ніг. Фіма розпачливо скрикнув і завалився на підлогу. Вона відповзла назад, важко дихаючи й поправляючи свою хлопчачу зачіску. Поступово заспокоїлась. Він теж затих, лежав, не наважуючись підвестись.
– Ти як? – спитала вона хрипко.
– Нормально, – відповів Фіма, не підводячись.
– Вибач, не хотіла так сильно, – запевнила вона.
– Нічого, – відповів він, тримаючись за травмоване місце, – буває.
– Я піду? – запитала вона.
– Давай відвезу тебе, – запропонував Фіма.
– Дійду, – запевнила вона. – Ти точно в порядку?
Він бадьоро підняв руку, мовляв, усе нормально, буває гірше. Коли вона вже виходила, повернувся й запитав:
– Пам’ятаєш, ти писала мені про співи та астрономію?
– Про яку астрономію? – не зрозуміла Оля.
– Не знаю. Просто про астрономію. Про ром, про птахів.
– Що ти вигадуєш? – розсміялась вона. – Давай, одужуй. Завтра подзвоню.
Він чекав зранку, прокинувшись. Чекав, приїхавши в офіс. Не витримав, набрав її. Вона не відповіла. За півгодини набрав ще раз. Потім почав писати. Потім знову телефонував. Занервував, не витримав, вирішив з’їздити поговорити. Не наважився вийти, набрав Антона.
– Зараз вийду, – коротко відповів той.
Вийшов за п’ять хвилин, сів на переднє сидіння, дверцят не причиняв, дивився на піратський прапор, ніби остерігався, що звідти хтось вийде непоміченим.
– Коротше, її сьогодні не було, – заговорив Антон, навіть не дивлячись на нього. – Думаю, у неї з братом знову проблеми.
– Що за проблеми? – не зрозумів Фіма.
– Коротше, – сказав Антон, помовчавши. – Є в неї брат. Рідкісний мудак. Мами в них різні, вони брат і сестра за батьком. Жив десь на Півночі, повернувся років п’ять тому, коли її старі померли. Типу старший брат, рідна кров. Пресує її по-страшному. Йому наговорили про неї різного, він її тепер із дому не випускає. Вона вчора в тебе була?
– Ну, – не наважився заперечити Фіма.
– Ну, от він її, мабуть, і не пускає тепер нікуди.
– Вона ж не мала дитина, – здивувався Фіма.
– Ти б його бачив, – відповів на це Антон. – У нього на шкірі живого місця немає – все в рубцях. І волосся зовсім немає – ні на голові, ні на тілі.
– Ти спав з ним чи що? – роздратовано випалив Фіма.
– Я з нею спав, – пояснив Антон.
– Як це? – не зрозумів Фіма.
– Ну, ти що, не розумієш? – пояснив йому Антон. – Я з нею спав. Вона мені взагалі подобалась. Проститутка? Хуй з ним. У мене половина однокласниць проститутками стали. Причому інша половина їм заздрить. Я за нею вже в старших класах бігав. Я спортом займався, щоби вона звернула на мене увагу.
– Знаю, вона боксерів любить.
– Яких боксерів? – образився Антон. – Це брат її любить боксерів. Та ладно, що я тобі розповідаю. Одне слово, вона мені завжди подобалась. А коли в нас із нею все нарешті вийшло, повернувся її брат.
– І що?
– І що? І зламав мені носа. Дивись, – Антон повернувся в профіль. – У мене навіть перетинка ушкоджена.
Антон зранку, очевидно, поголився. Але, мабуть, поспішав. Або просто звик робити це не надто уважно: на шиї були порізи, щелепою темніли волоски. Комір сорочки був несвіжий, кульчик у вусі потемнів від часу. Найбільше йому, мабуть, хотілося заховатись за барною стійкою й нікого до себе не підпускати. Почекає, – злісно подумав Фіма.
– У тебе є його номер? – запитав.
– Звідки?
– Знаєш, де він може бути?
– Ну де, – неохоче відповів Антон. – У себе, у гаражах. Тут, за рікою, – показав він униз, – є гаражі, знаєш?
– Ну.
– У нього там СТО. Побачиш прибитий до стіни собачий череп – це його місце. Тільки для чого це тобі?
Фіма не відповів. Антон почекав. Із бару хтось визирнув – наляканий погляд, нечесане волосся, темна шкіра. Антон зірвався, кивнув на прощання, зник за дверима. Фіма лишив машину, спустився вулицею, перейшов міст, минув заводську огорожу, вийшов на гаражі.
Глина, було багато глини, ніби тут щось мали випалювати на вогні. Ніби тут ніколи нічого не росло й ночами сюди приходили померлі, тамуючи голод сухим глиняним груддям. Чорні скати, вкопані вздовж дороги, безкінечна біла цегляна стіна, рясно списана біблійними цитатами – під ногами розсипалася глина, над головою палало сонце, у траві лежали газети й мертві коти, пахло пеклом і річковою водою. В’їзд було перекрито іржавим шлагбаумом, поруч стояла будка вахтера – тріснуте скло, календарики, листівки, перемотаний ізоляційною стрічкою шматок шланга, прочинені двері, чорна кров, що в’їлася в цементну долівку. Вахтера не було. Фіма покрутився, зазирнув досередини. Вахтер багато курив, ясна річ, погані сигарети, ясна річ, не виходячи на вулицю. Одяг його, мабуть, не відпирався від тютюну. Розбита дорога вела вперед, ліворуч і праворуч тяглися ряди білих цегляних гаражів. Фіма подумав і рушив ліворуч. Ішов уздовж металевих дверей, розглядав важкі навісні замки. Де-не-де під стіною лежав металобрухт, іноді вгорі пролітали наполохані птахи. Не було нікого видно, усюди стояла тиша, і робилося від цього моторошно. Фіма пройшов до кінця, вперся в цегляну огорожу, завернув праворуч, вийшов на наступний ряд, побачив бічну вуличку, завернув туди. Знову пройшов до кінця, знову завернув праворуч. Гаражі тяглись безкінечно й безнадійно. Де вони всі? – подумав він. – Має ж тут хтось бути. Зупинився, прислухався. Вигорілою травою перебігали ящірки, під шиферними дахами шурхотіли ластівки, вітер протяжно сурмив в отвори та порожнини металевих деталей, мовби сповіщаючи сонне місто про наближення невидимого ворога. Раптом далеко попереду майнув кольоровий спалах. Фіма рвонув на рух. Встиг помітити, як за ріг поквапливо завернув хтось у строкатій сорочці. Фіма пробіг до рогу, вивалився в сусідній ряд, знову встиг помітити спину незнайомця. Той швидко йшов уздовж гаражів в яскравій пляжній сорочці, сірих брюках і капцях на босу ногу. У руках тримав щось важке й металеве. Фіма було заспокоївся й думав швидко наздогнати незнайомця, проте чоловік несподівано пірнув у бічний прохід, тож Фіма знову панічно кинувся вперед. Добіг, теж повернув, помчав вузьким проходом, поміж високими стінами, давлячи начищеними черевиками биту цеглу й наступаючи на порожні пачки з-під цигарок та використані презервативи. Чоловік попереду все не ставав ближчим, якимось чином виходило йому весь час лишатися десь попереду, майоріти своєю сорочкою, збивати каміння під ногами. І хоч як Фіма прискорював ходу, дистанція між ними не зменшувалася. І тоді Фіма зважився.
– Ей! – крикнув він.
Голос посеред тиші тріснув і розколовся. Незнайомець, утім, його почув. Зупинився, повернувся. Фіма подумав і рішуче рушив уперед. І тоді незнайомець кинувся тікати. Фіма кинувся слідом. Тиша наповнилась важким гупотінням. Чоловік попереду добіг до стіни, на перехресті заметушився, не знаючи, куди йому далі, однак стрибнув ліворуч і зник за рогом. Фіма почув, як віддаляються його кроки. Теж добіг до рогу. Незнайомця не було. Фіма біг уперед, пробігаючи ряди гаражів і щоразу сподіваючись побачити строкатого чоловіка. Але той просто зник, ніби й не він тут щойно налякано зупинявся, ніби не він метушився на роздоріжжі. Фіма важко дихав, проте вперто біг уперед, прагнучи будь-що дістати незнайомця, зупинити його, розпитати зрештою, що в них тут відбувається. У якийсь момент відчув, що прохід між гаражів ледь помітно забирає ліворуч і що він ось уже якийсь час біжить по колу. Уже думав зупинитись і повернути назад, як раптом побачив в одному з гаражів напівпрочинені двері. Зупинився, перевів подих, підійшов, зазирнув усередину.
У темряві пахло мастилом і паленою шерстю, сонячне проміння, пробиваючись з-поза його спини, розсипалося червоною лакованою поверхнею легковика. Була це копійка, що чесно відпрацювала свій довгий вік, але не заслужила на спокійну старість, щось було в її минулому такого, за що вона спокутувала навіть тепер, по своїй смерті. Що смерть була жорстокою, Фіма зрозумів відразу, щойно побачив цей металевий фарш посеред гаража. Демони схопили свого часу цю автівку й довго грали нею в регбі, перекидали її з рук у руки, запускали нею в гаряче небо. Жований метал, внутрішнє дрантя, чорна палена гума, дрібно помелене скло – легковик схожий був на тіло християнського святого, замученого римськими легіонерами. Фіма пригледівся. Позаду автівки висіло повстяне покривало. Невидимий протяг час від час легко погойдував його важке темне вітрило, був там, очевидно, ще якийсь невидимий вихід, варто було спробувати. Фіма обійшов розламану копійку, обережно відвів рукою повстяну завісу. І не помилився: була там ще одна кімната, завалена банками з-під фарби й пляшками з-під лаку. Обережно пройшов, помітив наступні двері, прочинив їх. Увійшов до наступного, значно меншого приміщення. У кутку стояв канцелярський стіл, на ньому лежали старі вижовклі газети. Пройшов досередини, уважно обдивився навсібіч. Наступні двері були майже не помітні, лише пройма в стіні темніла, мов шрам. Фіма підійшов, підважив двері плечем. Ті важко піддалися, заскрипіли, відчинилися. В очі вдарило гаряче насичене сонячне світло. Фіма ступив на вулицю й затулився рукою від болючих променів. Але відразу ж відчув чиєсь дихання. Відвів руку, проте засліплені очі відмовлялися бодай щось розрізняти. Присів, затуляючись від сонця й застережливо викинувши руку вперед. Перечекав, усе так само відчуваючи поруч чиюсь присутність. Поступово зір повертався, в очах застрибали жовті кола й чорні планети, виступили сльози, сфокусувалась різкість. Фіма підвівся. Просто перед ним, на відстані двох кроків, важко дихаючи й висолоплюючи сухі язики, чатували темні вуличні пси, принюхуючись і постогнуючи від напруження та спеки. Двері за плечима, важко вдарившись іржавим металом, причинились. Відступати не було куди. Пси дивились на нього порожньо й запекло. Ближче не підходили, хоча й поглядів не відводили, готуючись будь-якої миті кинутись і перегризти йому горлянку. Старший, найбільш рваний і м’язистий, був сірого кольору, мав пошрамоване чоло й поцяткований чорним важкий язик. Відразу за ним стояли двоє молодих – подібних між собою кривуватими ногами й жовтою жорсткою шерстю. Ці виглядали ще більш загрозливо, і зрозуміло було, що кинулися б на нього просто тепер, просто чекали на команду старшого. Трішки далі, за їхніми спинами, хижо пригинала хребет молода сука з холодними іклами, з високим загривком. Поруч із нею гарчало зовсім молоде щеня з міцними, як на свій вік, лапами, з червоними плямами на животі. А збоку прикульгував старий волоцюга з перебитою передньою правою, з відчаєм і люттю в очах, зі слиною, запеченою на пащеці, з колючками, що в’їлися в розірваний ніс. А зовсім позаду стояв ще один молодий, лискучий і чорний, дещо наполоханий, проте рішучий і заведений, ще не надто потяганий і побитий, проте вже тепер готовий довести старшим усю свою рішучість, довести їй, тій, що стояла поруч, силу своїх м’язів, гостроту своїх різців, серйозність своїх намірів. Вона теж це відчувала, проте не подавала виду, повернулась спиною до нього й гарчала, нервово реагуючи на кожен Фімин порух. Старший повільно повів шиєю, завмер і почав хрипко видихувати всю свою чорну агресію, Фіма зрозумів, що це кінець, що ось тепер усе напевне й почнеться, що старший повідомив своїх про те, що далі тягнути немає сенсу – потрібно просто порвати цього чужого, що забрів на їхню територію. І потягнувся вже до Фіми, ледь помітно загріб лапами мертву глину, це кінець, зрозумів Фіма, це справжній кінець, і відвести його неможливо, потрібно просто сприймати все таким, яким воно є, себто жорстоким і несправедливим. Він подивився вожаку в очі, аби смерть не настигла його зненацька. І вожак теж піймав цей його погляд із повагою, проте без жодних послаблень: усе має бути так, як має бути, кожен отримає те, на що заслуговує, прощення не буде нікому, винятки принижують, і коли Фіма, стиснувши зуби й кулаки і зробивши півкроку вперед, приготувався відчути на горлянці солоний віддих собачої пащеки, звідкись збоку з’явилася жінка. Була вона високого зросту, темна лицем, старшого віку, одягнена в синій чоловічий плащ, на ногах мала важкі черевики. У руках тримала безліч торб і пакунків, якісь навіть волочила за собою по гарячій глині. Набиті ці пакунки були древнім одягом і порожніми пляшками, виловленою по смітниках їжею й стародавнім кухонним начинням – горщиками, ножами, тарілками й ложками. Усе це торохтіло й перекочувалось, і сама вона, здавалось, теж торохтіла всіма своїми суглобами, і пил стояв там, де вона проходила, і пахло від неї старим помешканням, у якому померла немолода людина. Вона ковзнула по Фімі порожнім поглядом, ніби й не бачила його, ніби його тут і не було зовсім. Пси нашорошились і завмерли. Далі гарчали й скалили пащеки, проте вже скоріше за інерцією, не бажаючи відступатись від жертви, що так легковажно трапилась їм до лап.
– Бальтазар! – покликала жінка старшого, з пошрамованим чолом.
Той незадоволено сіпнувся було в бік Фіми, проте голос її подіяв на нього дивним чином: ніби паралізував його впевненість, перепинив його лють. Відвернувшись від Фіми, Бальтазар потягнувся мордою до жінки, та простягла йому свою висохлу темну руку, гладячи побиту голову. Потому рушила вперед. Зграя поспішила слідом, зникаючи за рогом і лишаючи по собі запах сухої шерсті.
Надвечір вона передзвонила йому. Вибачилась, домовилась про зустріч. Він запропонував приїхати, забрати її прямо тепер. Не треба, – відповіла Оля, – завтра все одно побачимось. Подумала, що чоловіки ніколи надовго не затримувалися в її житті. Траплялось так, що вона сама звертала на них увагу, вирізняла їх із-поміж інших. Торкалася вперше їхніх долонь, зазирала вперше в їхні очі, запам’ятовувала їхні зморшки, вимовляла їхні імена. Дозволяла їм залишитись поруч із собою. Пізнавала їхні звички, їхню поведінку, прислухалася до їхньої мови, вислуховувала їхні оповіді про пригоди, перемоги та нещастя, коротко, проте чітко переривала всі їхні спроби дізнатись про неї більше, ніж вона хотіла розповісти. Легко насміхалася з їхньої хоробрості, ніжно бентежилась від їхньої довірливості, жорстко відповідала на їхню агресію. Підлаштовувалась під їхнє дихання, підштовхувала їх до рішучих дій, втрачала з ними відчуття часу, лишала їх зрештою сам на сам з їхніми бідами та викривленими уявленнями про любов і вірність. Сумувала за ними потому, згадувала їх, забувала, знову відновлювала в пам’яті все, що вони говорили їй, у чому вони їй присягались, що вони з нею робили. Їй вистачало сили, аби не повертатися до них, і ставало розуму, аби не забувати про них назавжди, ховати глибоко під шкірою згадку про кожного з них, про їхню впевненість і рвучкість, слабкість і необов’язковість, уважність і закоханість, непостійність і святенництво. Чоловіки в цьому місті, – думала вона, – народжуються для оборони та завойовницьких походів. Їх виховують у покорі та стриманості, їх із дитинства вчать зносити холод та спеку, біль та голод. Вони виростають, аби боронити фортечні мури міста, аби будувати церкви й торговельні склади, примножуючи міські статки й славлячи всіх святих, що дбають про наше місто. До обов’язків їхніх належить підтримувати в робочому стані газову мережу та водогін, дбати про жінок та дітей, годувати вуличних тварин і відганяти диких птахів від фруктових дерев. Призначенням їхнім є любов, боги відкривають серце кожного з них для закоханості й запеклості, налаштовуючи їх на безкінечні радощі та страждання. Тому їм залишається кохати й сподіватись, вірити й розчаровуватись, чекати й не відступатись, дякувати й переконувати, втрачати все, що надбали, і починати щоразу все спочатку. Сподіваючись, що цього разу любов їх не зрадить, а смерть відступиться.