Джек Лондон
Білий зуб

Частинa перша

І
Слідом за поживою

   По обидва боки вкритої кригою річки стояв, насупившись, темний сосновий бір. Вітер позривав з дерев їхнє біле, виткане з інею вбрання, і вони схилилися одне до одного, чорні і зловісні в примерклому світлі сутінків. Навколо панувала глибока тиша. Це був пустинний край, без руху, без життя, такий самотній і холодний, що навіть сумом не віяло від нього. Там вчувався прихований сміх, страшніший за всякий сум, невеселий, як усмішка сфінкса, холодний, як мороз, і жорстокий, як неминучість. То невимовна мудрість віків сміялася з марності життя й життєвої боротьби. То була пустеля, дика крижана північна пустеля.
   І все ж там жевріло занесене з іншого світу життя й кидало їй виклик. По замерзлій річці тяглася упряжка їздових, схожих на вовків собак. Їхня щетиняста шерсть була вкрита інеєм. З їхніх пащек клубочився пар і, замерзаючи в повітрі, осідав на них льодовими крижаними кристаликами. Упряж на собаках була з ременю, і ремінні ж посторонки були прикріплені до саней, що волоклися позаду. Сани були без полозів. Зроблені з товстої березової кори, вони всім сподом лежали на снігу. Передок саней загинався назад, щоб легше було відкидати хвилі м’якого снігу. На санях стояла міцно прив’язана вузька довгаста скриня. Там лежали ще деякі речі – укривала, сокира, кавник і сковорода, але насамперед впадала в око скриня.
   Попереду собак на широких лижах пробивала дорогу людина. За саньми йшла друга людина. А на санях, у скрині, лежала третя людина, що скінчила свій шлях. Пустеля перемогла її і звалила. Вона не могла вже більше ні рухатися, ні змагатися. Пустеля не терпить руху. Життя ображає її, бо життя – це рух. А пустеля завжди намагається знищити рух. Вона обертає в лід воду, щоб та не текла в море, висмоктує сік з дерев, заморожуючи їх до самої серцевини; але найжорстокіше і найстрашніше вона катує і гнобить непокірну людину – людину, що найбільше з усіх істот буяє життям і споконвіку бунтує проти закону, за яким усякий рух зрештою мусить припинитися.
   Проте попереду й позаду саней, безстрашні й невгамовні, пробивалися далі крізь сніг двоє людей, що лишилися жити. Вони були загорнуті в хутра і м’які вичинені шкури. Вії, щоки й губи в них узялися такою густою намороззю від дихання, що облич їхніх не можна було й розгледіти. Вони нагадували примарних гробарів на похороні якогось духа. А втім, це були живі люди, які зайшли в край самоти, знущання й тиші, недосвідчені шукачі щастя, що сміливо вирушили у великі мандри, яким заманулося позмагатися з невідомим могутнім світом, таким далеким, чужим і бездушним, як безодня.
   Вони йшли мовчки, зосереджуючи всі сили на фізичній напрузі. З усіх боків їх оточувала гнітюча німота. Ця німота тисла їм на серце, як глибока вода тисне на тіло водолаза. Вона гнобила їх своєю нескінченністю й непереможністю. Проникаючи в найпотаємніші куточки їхньої душі, вона вичавлювала звідти, як вичавлюють сік з винограду, всі марні пориви й захоплення, всю властиву людині гординю; і мандрівники побачили, що вони кволі й маленькі, що вони лише крихітні порошинки світу, безсилі й немудрі серед гри величезних сліпих сил і стихій.
   Минула година, минула й друга. Бліде світло короткого похмурого дня вже почало пригасати, коли раптом у недвижному повітрі пролунало невиразне далеке виття. Воно швидко знялося вгору, тремтяче й напружене, і поволі завмерло. Можна було б подумати, що це зойк якоїсь загубленої душі, коли б у ньому не бриніла люта злість і голодна жадоба. Чоловік, що йшов попереду, оглянувся назад і зустрівся очима з товаришем. Розділені вузькою довгастою скринею, вони кивнули один одному головою.
   Невдовзі вони почули виття у відповідь першому, що, наче голкою, пронизало тишу. Люди прислухалися, звідки йшли ці звуки. Вони линули зі снігового простору десь позаду. Одразу ж почулося й третє виття, знову позад них, тільки трохи лівіше.
   – Білле, вони женуться за нами, – сказав той, що йшов спереду.
   Голос у нього був хрипкий і якийсь неприродний. Видно було, що він говорить через силу.
   – Шукають поживи, – відповів другий. – Я давно вже не бачив жодного заячого сліду.
   Вони знов замовкли, пильно прислухаючись до виття своїх переслідувачів.
   Коли зовсім стемніло, вони завели собак у сосни край річки і отаборилися там на ніч. Поставлена коло вогнища труна правила і за лавку і за стіл. Собаки збилися докупи трохи далі від огню, гарчали, гризлися, але не виявляли найменшого поруху, щоб утекти в темряву.
   – Поглянь, Генрі, як вони туляться до нас, – мовив Білл.
   Генрі, присівши навпочіпки, ставив на вогонь кавник з грудками льоду. Він лише хитнув головою і не промовив ані слова, аж поки не примостився на труні й не почав їсти.
   – Вони знають, як зберегти свою шкуру, – сказав він, – і воліють самі десь поживитися, ніж піти комусь на поживу. Розумні тварюки.
   Білл похитав головою.
   – А хто його зна!
   Товариш Білла здивовано глянув на нього.
   – Вперше чую від тебе, що собаки не розумні.
   – Генрі, – сказав Білл, спокійно пережовуючи боби, – ти бачив, як вони гризлися, коли я їх годував?
   – Гризлися більше, ніж звичайно, – погодився Генрі.
   – А скільки в нас собак?
   – Шість.
   – Так, Генрі… – Білл спинився на мить, щоб надати більшої ваги своїм словам. – У нас шість собак. Я витяг з торби шість рибин. Дав кожному собаці по рибині, і все ж, Генрі, одному не вистачило.
   – Значить, погано полічив.
   – У нас шість собак, – байдуже повторив Білл, – і я витяг шість рибин. Одновухому не вистачило. Я вийняв для нього ще одну.
   – Та в нас же тільки шість собак, – сказав Генрі.
   – Генрі, я не кажу, що там були самі собаки, але семеро з’їло по рибині.
   Генрі перестав жувати, глянув через вогнище на собак і полічив їх.
   – Зараз їх тільки шість.
   – Я бачив, як один побіг по снігу, – зі спокійною певністю відповів Білл. – Тоді було семеро.
   Генрі жалісливо подивився на нього і мовив:
   – Я буду страшенно радий, коли наша подорож нарешті скінчиться.
   – Що ти цим хочеш сказати? – спитав Білл.
   – А те, що оцей наш вантаж діє тобі на нерви і ти вже починаєш маячити.
   – Те саме і я подумав, – спокійно відповів Білл. – І коли помітив, як щось побігло, подивився на сніг і побачив сліди. Тоді я полічив собак, і на цей раз їх було шість. Сліди на снігу є й досі. Хочеш подивитися? Ходімо покажу.
   Генрі мовчки жував. Запивши вечерю чашкою кави, він обтер рукою губи й сказав:
   – То ти гадаєш, що то був…
   З темряви долинуло протяжне жалісне виття, тужливе і люте. Генрі спинився, прислухався і, махнувши рукою в той бік, звідки воно чулося, доказав:
   – …один з них?
   Білл кивнув головою.
   – Інакше не може й бути. Ти ж і сам бачив, як казилися собаки.
   Виття тепер долинало з усіх боків, і тиша перетворилася на справжнє пекло. Перелякані собаки, збившися докупи, так близько тиснулися до вогню, що аж пообсмалювали собі шерсть.
   Білл підкинув дров і закурив люльку.
   – Що це ти сидиш сам не свій? – спитав Генрі.
   – Генрі… – Білл у задумі кілька разів затягся з люльки. – Генрі, я оце думаю, який він щасливий проти нас. – Він показав на скриню, на якій вони сиділи. – Якби після нашої смерті хтось прикрив наші тіла від собак камінням, і то було б щастя.
   – Звичайно, у нас з тобою немає ні рідні, ні грошей, як у нього, – відповів Генрі. – Нас ніхто не повезе ховати в таку далечінь.
   – Ось що ти мені скажи, Генрі. Він же був у себе в країні поважною особою і не мав ні в чому потреби: ні в їжі, ні в одежі. Чого ж його понесло на край світу? Ніяк не можу цього зрозуміти.
   – Коли б сидів дома, напевне дожив би до глибокої старості, – погодився Генрі.
   Білл хотів був щось сказати, та роздумав. Він мовчки показав рукою в пітьму, що стіною обступила їх з усіх боків. У непроглядній чорноті палала, як жар, пара очей.
   Генрі мовчки показав рукою на другу пару і на третю. Палаючі очі мов у коло взяли людей. Вони пересувалися з місця на місце, зникали і знову загоралися.
   Серед собак зростала тривога, і в пориві панічного страху вони підбігали до самого вогнища й повзали в ногах у людей. Один собака потрапив у вогонь і заскавчав від болю й жаху. У повітрі запахло смаленою шерстю. Коло палаючих очей неспокійно заворушилося і навіть відсунулося трохи далі, але як тільки собаки вгамувалися, воно знову наблизилося.
   – От біда, Генрі, що нам нічим стріляти.
   Білл докурив люльку й допоміг товаришеві розстелити хутра й укривала на сосновому гіллі, яке він розіклав на снігу ще до вечері. Генрі щось буркнув і почав роззуватися.
   – Скільки, ти кажеш, лишилося в нас патронів?
   – Три, – відповів Білл. – От якби їх було триста! Тоді б я показав тим клятим…
   Він сердито посварився кулаком туди, де світилися очі, і обережно примостив коло вогню свої мокасини.
   – Хоч би вже мороз швидше пересівся, – заговорив він знову. – Ось уже два тижні, як тримається п’ятдесят градусів нижче нуля. Ох, я ж і шкодую, що пустився в цю мандрівку. Не до душі вона мені. Дорого б я дав, щоб вона вже скінчилася. Сиділи б ми тепер з тобою коло печі в Мак-Геррі й грали б у карти. Ось чого мені хочеться.
   Генрі знову щось муркнув і ліг у свою постіль. Він уже задрімав, як раптом його розбудив голос товариша.
   – Слухай, Генрі, коли той зайда прийшов і схопив рибу, чому собаки не кинулися на нього? Ось що не дає мені спокою.
   – Ти, Білле, став щось надто нервовий, – почув він сонну відповідь. – Раніше я за тобою цього не помічав. Мовчи й спи, і завтра буде все гаразд. У тебе щось із шлунком. Ото він і не дає тобі спокою.
   Невдовзі обидва поснули й важко задихали, лежачи поруч під кількома укривалами. Вогонь згасав, і кільце миготливих очей тісніше оточило табір. Коли якась пара цих жарин присувалася занадто близько, охоплені жахом собаки тиснулися докупи й люто гарчали. А одного разу вони зняли такий шалений гавкіт, що збудили Білла. Він обережно, щоб не потурбувати товариша, виліз із постелі й підкинув у вогонь гілля. Коли полум’я розгорілося, коло блискучих очей відійшло далі. Білл глянув на собак, протер собі очі й придивився пильніше. Потім знову поліз під укривало.
   – Генрі! – гукнув він. – Слухай, Генрі!
   Генрі пробубонів щось спросоння й спитав:
   – Ну що там таке?
   – Нічого, – відповів Білл, – тільки їх там знову семеро. Я зараз їх полічив.
   На це Генрі щось промимрив і знову захропів.
   Уранці перший прокинувся Генрі й розбудив товариша. До світанку ще лишалося три години, хоч була вже шоста. У пітьмі Генрі заходився кухарювати, тим часом як Білл згортав укривала й готував у дорогу сани.
   – Слухай, Генрі, – раптом спитав Білл, – скільки, ти кажеш, у нас собак?
   – Шість.
   – От і ні, – визивно заперечив Білл.
   – Невже знову сім? – здивувався Генрі.
   – Ні, п’ять. Один собака пропав.
   Генрі вилаявся і, кинувши кухарське начиння, побіг рахувати собак.
   – Твоя правда, Білле, – сказав він. – Товстун зник.
   – Раз уже відбіг від табору, то зник як блискавка. За димом ми його однаково б не побачили.
   – Та то вже дарма, – відповів Генрі. – Вони його з’їли живцем. Мабуть, скавчав у них у горлянці, хай їм біс.
   – Це взагалі був якийсь дурний собака, – зауважив Білл.
   – Але жоден дурний собака не пішов би на таке самогубство. – Генрі пильно поглянув на упряж, немов визначаючи особливості кожної з тварин. – Ручуся, що жоден з них не зробив би цього.
   – Та їх і дрючком не відженеш від вогню, – погодився Білл. – Мені завжди здавалося, що з Товстуном щось негаразд.

II
Вовчиця

   Люди поснідали, прив’язали до саней свою вбогу поклажу і, розпрощавшися з привітним вогнем, рушили в темряву. І знову залунало тужливо-лихе виття, немов хтось перегукувався крізь холод і пітьму. Люди мовчали. Розвиднилось о дев’ятій годині. О дванадцятій небо на півдні зайнялося рожевим сяйвом. Але це ясне проміння швидко згасло. Навколо все посіріло, а о третій годині німий безлюдний край обгорнула своїм покровом полярна ніч.
   Коли смеркло, хиже виття з правого, з лівого боку і ззаду залунало зовсім близько, так близько, що на зморених собак раз-у-раз нападав сліпий нестримний жах.
   В одну з таких хвилин, коли трохи заспокоєних тварин пощастило знову загнати в посторонки, Білл сказав:
   – Хоч би вже вони натрапили на якусь дичину й дали нам спокій.
   – Та це справді страшенно впливає на нерви, – співчутливо відповів Генрі.
   Більше вони не перемовилися й словом, аж поки не спинилися на ніч.
   Генрі, нахилившись над вогнем, підкладав лід у горщик з бобами, коли раптом здригнувся, почувши звук удару, вигук Білла й пронизливе скавчання. Він випростався й побачив, як по снігу промайнула якась тінь і поринула в морок. Білл стояв серед собак і вдоволений, і якийсь приголомшений. В одній руці у нього був здоровенний дрючок, а в другій – хвіст од в’яленої риби.
   – Половину таки вкрав, – сказав він. – Зате ж я його і вгрів! Чув, як заскавчав?
   – А який він на вигляд? – спитав Генрі.
   – Не розгледів. Знаю тільки, що чотири ноги, паща й шерсть – зовсім як у собаки.
   – Певне, приручений вовк.
   – Та ще який приручений, чортяка! Приходить, коли годують собак, і хапає свою частку.
   Коли вони, повечерявши, сиділи на довгій скрині й курили люльки, блискучі очі оточили їх ще вужчим колом.
   – Хоч би вже вони натрапили на лосів і залишили нас, – мовив Білл.
   Генрі щось муркнув, не зовсім співчутливе, і хвилин п’ятнадцять обидва мовчали. Генрі дивився на вогонь, а Білл на коло очей, що світилися в пітьмі одразу ж за вогнищем.
   – Невже ми ніколи не доберемося до Мак-Геррі? – знову почав він.
   – Годі тобі каркати! – скипів Генрі. – Я ж кажу, що тебе згага дістала. Ковтни ложку соди й відразу полегшає. Та й мені стане з тобою веселіше.
   Вранці Генрі прокинувся від лютих прокльонів, що так і сипалися з уст Білла. Генрі сперся на лікоть і виглянув з-під укривала. Вогнище знову палало, а його товариш стояв серед собак з перекошеним від гніву обличчям і обурено вимахував руками.
   – Що там таке? – гукнув Генрі.
   – Головач утік, – була відповідь.
   – Та не може бути!
   – Кажу, що втік.
   Генрі вискочив з-під укривала й підбіг до собак. Уважно перелічив їх і почав разом з товаришем проклинати пустелю, що вкрала в них іще одну тварину.
   – Головач був найдужчий з усієї упряжки, – нарешті мовив Білл.
   – І аж ніяк не дурний, – додав Генрі.
   Поснідавши в похмурому мовчанні, запрягли вони чотирьох собак у сани й рушили в дорогу. День був такий самісінький, як і всі минулі. Люди без слів просувалися по лону обмерзлої землі. Тишу порушувало лише виття їхніх переслідувачів, які, невидимі, бігли за ними. Коли серед білого дня нараз запала ніч, хиже виття, як завжди, залунало ближче; і знов пойняті жахом собаки плуталися в посторонках, бентежачи й без того пригнічених людей.
   – Ну тепер чорта з два втечете, дурні тварюки! – з задоволенням вигукнув Білл того вечора, пораючись коло собак.
   Генрі облишив свої кухарські справи й пішов подивитися. Білл не просто поприв’язував собак, а зробив так, як це роблять індіанці. На шию кожному собаці він накинув ремінь, до якого прикріпив довгого дрючка так близько до шиї, щоб тварина не могла дістати його зубами. Другий кінець дрючка він прив’язав ременем до вбитого в землю кілка. Отже, собаки ніяк не могли перегризти ремінь коло шиї, а добратися до ременя коло кілка їм заважав дрючок.
   Генрі схвально хитнув головою.
   – Тільки так і можна втримати Одновухого, – сказав він. – Він ріже ремінь, як ножем. Уранці всі будуть на місці.
   – За це вже ручуся, – відповів Білл. – Коли якийсь зникне, лишиш мене без кави.
   – Знають бестії, що нам нічим стріляти, – зауважив Генрі перед сном, показуючи на блискучі очі, що оточували їх з усіх боків. – Коли б ми могли разів зо два всмалити по них, то одразу б здобули в них пошану. Щоночі вони підкрадаються дедалі ближче. Одвернись від вогню й придивися пильніше. Бачиш он того?
   Кілька хвилин вони з цікавістю стежили за невиразними тінями, що бовваніли в пітьмі на певній відстані від вогнища. Що пильніше вдивлялися вони в якусь пару очей, то виразніше ставали обриси звіра. Часом навіть видно було, як він рухався.
   Собаче виття привернуло їхню увагу. Одновухий нетерпляче скавчав, рвався кудись у темряву і зі скаженою впертістю намагався перегризти дрючок.
   – Білле, поглянь-но сюди, – прошепотів Генрі.
   Через освітлене місце якось боком прокрадався схожий на собаку звір. Він посувався дуже обачно й водночас сміливо. Зосереджуючи увагу на собаках, він підозріло озирався і на людей. Одновухий, шарпаючи за дрючок, поривався до невідомого гостя і несамовито скімлив.
   – Ну й дурний же цей Одновухий. Нічого не боїться, – стиха мовив Білл.
   – Це вовчиця, – пошепки відповів Генрі. – Через неї загинули і Товстун, і Головач. Вона зваблює собаку, а вся зграя рве здобич на шматки.
   У вогнищі затріщала гілка і, зашипівши, відкотилась убік. Звір злякано пірнув у морок.
   – Знаєш, Генрі, що я думаю?
   – А що?
   – Що це та сама тварюка, яку я вгрів дрючком.
   – Ну, звісно, та сама, – відповів Генрі.
   – Занадто вже нахабно лізе вона до вогнища. Це дуже підозріло.
   – Та вона знає набагато більше, ніж належить вовкові. Позаяк вовк прибігає до собак саме тоді, як їх годують, значить, він уже бувалий у бувальцях.
   – У старого Віллена улюблений собака втік з вовками, – міркував уголос Білл. – Хто-хто, а я вже знаю цю історію. Я сам підстрелив його на лосиному пасовищі, натрапивши на зграю вовків. Старий Віллен плакав, як мала дитина. Він три роки не бачив свого пса. А той увесь час ганяв десь з вовками.
   – А ти, Білле, здається, таки вгадав. Це, певно, саме той собака, що не раз, мабуть, їв рибу з рук людини.
   – Якщо я матиму нагоду, то цей вовк, чи то пак собака, обернеться в шмат м’яса, – рішуче сказав Білл. – Нам більше не можна втрачати собак.
   – Але в тебе ж лише три патрони, – заперечив Генрі.
   – А я цілитимуся так, щоб не схибити, – відповів Білл.
   Уранці Генрі знову розпалив вогнище і зварив сніданок під хропіння товариша.
   – Ти так солодко спав, – сказав Генрі, покликавши Білла снідати, – що мені жаль було тебе будити.
   Білл з сонним виглядом почав їсти. Помітивши, що його чашка порожня, він хотів налити собі кави. Але кавник стояв далеко від нього, коло Генрі.
   – Послухай, Генрі, ти нічого не забув? – сказав він з м’яким докором.
   Генрі уважно обдивився і похитав головою. Білл простяг йому порожню чашку.
   – Сьогодні ти не питимеш кави, – заявив Генрі.
   – Невже закінчилася? – стурбовано спитав Білл.
   – Ні.
   – Може, ти боїшся, що вона погано впливає мені на шлунок?
   – Ні.
   Білл аж почервонів спересердя.
   – Тоді дуже прошу тебе пояснити, в чому справа, – сказав він.
   – Бігун пропав, – відповів Генрі.
   Не поспішаючи, неначе заздалегідь примирившися з лихом, Білл повернув голову до собак і полічив їх.
   – Як це сталося? – апатично спитав він.
   Генрі знизав плечима.
   – Не знаю. Мабуть, Одновухий перегриз йому ремінь. Звісно, сам він не міг би цього зробити.
   – От паскуда! – повільно й спокійно мовив Білл, нічим не виявляючи люті, що клекотіла в ньому. – Свого ременя не дістав, то удружив Бігунові.
   – Ну гаразд, Бігун уже покінчив з турботами цього світу. Тепер він вариться в шлунках щонайменше двадцятьох вовків, – сказав Генрі. – Пий каву, Білле.
   Білл похитав головою.
   – Та випий, – умовляв його Генрі, беручися за кавник.
   Білл відсунув від себе чашку.
   – Ні, я не звик дурно ляпати язиком. Сказав, що не питиму, коли пропаде хоч один собака, і не питиму.
   – А сьогодні така смачна кава! – спокушав його Генрі.
   Але Білл був непохитний і їв сухий сніданок, присмачуючи його прокльонами на адресу Одновухого, що отаке встругнув.
   – Тепер уже поприв’язую їх так, що не дістануть одне одного, – сказав він, коли вони рушили в дорогу.
   Не пройшли вони і ста ярдів, як Генрі, який ішов попереду, об щось спіткнувся. У темряві нічого не можна було розгледіти, але на дотик він впізнав, що це таке. Піднявши свою знахідку, він кинув її назад. Вона вдарилась об сани й потрапила Біллу під лижу.
   – Може, ще тобі знагодиться, – гукнув Генрі.
   Білл вилаявся. Це було все, що лишилося від Бігуна – дрючок, до якого той був прив’язаний.
   – Вони зжерли його разом із шкурою, – сказав Білл. – Навіть ремінь з дрючка одгризли. Які ж бо вони голодні, Генрі! Поки ми доїдемо, доберуться, певно, й до нас.
   Генрі зневажливо усміхнувся.
   – Вовки за мною, щоправда, ще ніколи не гналися, але бувало мені набагато скрутніше, і все ж лишився живий. Ні, Білле, якійсь жменьці паскудних тварюк я не дамся.
   – Це ще хтозна, ой хтозна, – зловісно мурмотів Білл.
   – Ну як дістанемося до Мак-Геррі, тоді й подивишся.
   – Я в це щось не дуже вірю, – не вгавав Білл.
   – Ти просто нездужаєш, от у чім лихо, – заявив Генрі авторитетним тоном. – Тобі потрібні ліки. Як тільки доїдемо до Мак-Геррі, я змушу тебе прийняти добру порцію хініну.
   Білл, не згодний з цим діагнозом, щось сердито буркнув і замовк. День був такий самий, як і всі попередні. Розвиднилось о дев’ятій годині, о дванадцятій обрій на півдні прояснів від невидимого сонця, і зайнявся похмурий день, що його через три години мала поглинути ніч.
   Коли сонце зробило марну спробу виглянути з-за горизонту, Білл узяв з саней рушницю і сказав:
   – Іди вперед, Генрі, а я піду подивлюся.
   – Ти б краще йшов за саньми. У тебе тільки три патрони, і ти знаєш, що все може трапитися.
   – Ну а тепер хто каркає? – задоволено посміхнувся Білл.
   Генрі нічого не відповів і пішов далі, але раз-у-раз стурбовано вдивлявся в сіру пустелю, де зник його товариш. Ідучи навпростець, Білл за годину нагнав сани.
   – Вони розбрелись і никають скрізь, куди не глянь, – сказав він. – Шукають якоїсь поживи. Але про нас не забувають. Вони, бач, певні, що ми від них не втечемо, тож терпляче чекають нагоди. А тим часом сподіваються, що по дорозі їм може трапитися щось їстівне.
   – Тобто їм здається, що ми від них не втечемо, – виразисто мовив Генрі.
   Але Білл не слухав його.
   – Я бачив кількох, – казав він далі. – Які ж вони худі! Уже, мабуть, кілька тижнів нічого не їли, крім наших собак; та їх така сила, що не всім, видно, й вистачило. Вони страшенно висохли. Світять ребрами, а животи попідтягало до самого хребта. Вони вже дійшли до краю. Скоро і про страх забудуть. Отоді начувайся!

   Через кілька хвилин Генрі, що йшов тепер за саньми, тихенько застережливо свиснув. Білл оглянувся і спокійно спинив собак. Позаду, зовсім на видноті, за поворотом, який вони нещодавно проминули, біг в’юнкий кудлатий звір. Уткнувшись носом у слід від саней, він біг підтюпцем – якось легко і плавно.
   Коли люди спинилися, став і звір. Підняв голову й пильно на них подивився. Роздувши ніздрі, він здалеку принюхувався до людського духу.
   – Це вовчиця, – сказав Білл.
   Собаки полягали на сніг, а Білл підійшов до товариша. Обидва стежили за чудною твариною, що стільки днів гналася за ними і вже встигла знищити половину їхньої упряжки.
   Як слід обдивившись, звір зробив кілька кроків уперед. Отак потроху наближаючись до саней, він нарешті опинився не далі, як за сто ярдів від них. Тоді коло групи сосон він знову став на місці і, підвівши голову, вивчав носом і очима людей, які теж пильно стежили за ним. Звір дивився на них чудним уважним поглядом, наче собака. Але в цьому погляді не було собачої відданості. То була уважність, породжена голодом, хижа, мов звірячі ікла, й люта, мов мороз.
   Як на вовка, звір здавався надто великим, обриси його худого тіла говорили про те, що він належить до найбільших представників вовчої породи.
   – Заввишки футів зо два з половиною, – зауважив Генрі, – і, запевняю, що не менше, як п’ять завдовжки.
   – А яка чудна масть! – сказав Білл. – Зроду не бачив рудого вовка. А цей якийсь червонувато-брунатний.
   Білл помилявся. Шерсть у тварини була справжня вовча. В цілому вона була сіра, але з ледве помітним рудуватим відтінком, який то зникав загадково, то знову з’являвся. Це був якийсь обман зору: шерсть звіра то здавалася сірою, чисто сірою, то мінилася чудним червонястим світлом.
   – Ну до чого ж ця тварина схожа на звичайнісінького їздового собаку, – сказав Білл. – Здається, ось-ось завиляє хвостом. Гей ти, собацюро! – гукнув він. – Іди сюди, як там тебе звуть!
   – Нітрохи не боїться тебе, – засміявся Генрі.
   Білл насварився на звіра кулаком і покликав його голосніше, але той не виявив ніякого страху. Він тільки більше нашорошився і дивився на них з відчайдушною голодною тугою. Вони були м’ясо, а його мучив голод, і, коли б тільки випала можливість, він би кинувся вперед і з’їв би їх.
   – Послухай, Генрі, – сказав Білл, несвідомо притишуючи голос до шепоту, – у нас лише три патрони. Але зараз можна стріляти напевне. Нізащо не схиблю. Ця тварина знищила трьох собак. Треба ж нам покласти цьому край? Як ти гадаєш?
   Генрі на знак згоди хитнув головою. Білл обережно витяг з саней рушницю, але не встиг він прикласти її до плеча, як вовчиця метнулась убік і зникла в соснах.
   Товариші переглянулись. Генрі значуще й протяжно свиснув.
   – Це можна було б знати наперед, – уголос докоряв собі Білл, кладучи на місце рушницю. – Раз вовк приходить їсти разом з собаками, то, звісно, він мусить знати й про рушницю. Кажу тобі, Генрі, що все наше лихо від цієї тварюки. Якби не вона, у нас би зараз було шість собак, а не три. І я таки з нею розквитаюся. На видноті в таку хитру бестію не вистрелиш, але я заб’ю її зненацька. Хай там що, а я її висліджу.
   – Тільки далеко не заходь, – застеріг товариша Генрі. – Коли зграя кинеться на тебе, то три патрони допоможуть тобі, як мертвому припарка. Звірі страшенно голодні, й від них не втечеш.
   Того вечора вони рано спинилися на ночівлю. Три собаки не могли тягти сани так швидко й довго, як шість, і вкрай стомилися. Люди теж скоро полягали спати. Білл на цей раз поприв’язував собак так, щоб вони не дісталися один до одного.
   Але вовки дедалі сміливішали, і люди не раз прокидалися. Звірі підходили так близько, що собаки казилися з жаху, і у вогнище доводилося весь час підкидати хмизу, щоб утримати зухвалих напасників на безпечній відстані.
   – Я чув від матросів, як акули пливуть за судном, – сказав Білл, знову залізаючи під шкуру після однієї з таких розвідок. – А вовки – це сухопутні акули. Вони знають, що роблять, і йдуть за нами не для прогулянки. Вони сподіваються на здобич, Генрі, і ще як сподіваються!
   – Тебе вони вже наполовину загризли, – сердито відповів Генрі. – Коли людина каже, що її переможуть, то вона вже майже переможена. Ось і тебе наполовину з’їдено, раз ти весь час про це говориш.
   – Це траплялося і не з такими, як ми з тобою, – відповів Білл.
   – Та годі вже тобі каркати! Аж набридло слухати.
   Генрі спересердя повернувся на другий бік і був дуже здивований, що Білл на це промовчав. Це було так не схоже на Білла. Адже він завжди ображався за грубе слово. Генрі довго міркував про це і, коли очі в нього вже злипалися, подумав: «Так воно і є. Бідоласі страшно. Треба буде завтра підбадьорити його».

ІІІ
Голодне виття

   День почався щасливо. За ніч не пропав жодний собака, і люди рушили далі шляхом мовчання, мороку й морозу майже з легким серцем. Білл наче забув сумні передчуття, що мучили його напередодні, і навіть жартував з собаками, коли раптом перекинулися сани.
   Усе пішло шкереберть. Сани перевернулися догори дном і застрягли між пнем і величезним каменем. Щоб розплутати посторонки, довелося розпрягти собак. Нахилившись над саньми, люди намагалися їх підняти, як раптом Генрі побачив, що Одновухий якось боком тікає геть.
   – Куди, Одновухий?! Назад! – гукнув він, повернувшись до собаки.
   Але Одновухий, тягнучи за собою посторонки, чимдуж пустився по снігу. На голому шляху, який допіру проминули люди, його чекала вовчиця. Наблизившись до неї, Одновухий враз нашорошився і далі рушив уже обережними дрібними кроками. Потім спинився. Він дивився на вовчицю ласо, пильно й недовірливо. Вона ж наче всміхалася до нього і більше запобігливо, ніж грізно, вискаляла зуби. Далі, мов заграваючи, зробила кілька кроків уперед і стала. Пес, нащуливши вуха й високо піднявши голову та хвіст, сторожко ступив до неї.
   Він хотів обнюхатися з нею, але вона кокетливо й жартівливо відступила. Щоразу, як він підходив до неї, вона відбігала назад. Крок за кроком вона вабила його все далі від людей, коло яких він був би в безпеці. На мить в Одновухого ніби промайнула якась підозра, і він глянув назад на перекинуті сани, на своїх товаришів і на двох людей, що гукали його.
   Але всі сумніви, що зароїлися у нього в голові, розвіяла вовчиця. Вона за мить обнюхалася з ним і знов почала грайливо відступати. Білл згадав про рушницю. Але вона була під саньми, і поки Генрі допоміг йому дістати зброю, вовчиця й Одновухий так далеко відбігли і так наблизились одне до одного, що стріляти було ризиковано.
   Занадто пізно зрозумів Одновухий свою помилку. Ще не знаючи, що саме трапилося, люди побачили, як він круто повернувся й помчав до них. Навперейми йому прямо на дорогу величезними стрибками неслося по снігу з дванадцятеро сірих худих вовків. А у вовчиці де й поділася приємна пустотливість. Вона з гарчанням кинулась на Одновухого, але той поруxoм плеча відштовхнув її. Вовча зграя вже відрізала йому шлях до саней, але, все ще не втрачаючи надії добігти до них, він змінив напрям і помчав стороною. Щохвилини наспівали нові вовки і приєднувались до гонитви. Вовчиця бігла за якийсь стрибок від Одновухого.
   – Ти куди? – спитав Генрі товариша, поклавши руку йому на плече.
   Білл скинув її.
   – Я не можу більше терпіти, – сказав він. – Я не допущу, щоб вони загризли ще одного собаку.
   З рушницею в руках він зник у кущах, що росли вздовж дороги. Його план був зрозумілий. Беручи сани за центр круга, по якому біг Одновухий, Білл хотів перетяти цей круг раніше за вовків. При денному світлі і зі зброєю в руках він сподівався налякати вовків і врятувати собаку.
   – Гляди, Білле! – гукнув йому вслід Генрі. – Стережися! Даремно не ризикуй!
   Він сів на сани і став чекати. Нічого іншого йому не лишалося. Білл уже зник з очей, і тільки інколи серед кущів та сосон видно було Одновухого. Генрі бачив, що становище собаки безнадійне. Та Одновухий і сам, напевно, розумів небезпеку. Він мчав по зовнішньому кругу, а вовча зграя по внутрішньому, коротшому. Не було надії, що він випередить погоню і добіжить до саней.
   І переслідувачі і гнаний невдовзі мали зійтися. Генрі знав, що десь там, у снігах, заховані від нього деревами й кущами, в одній точці ось-ось зустрінуться вовча зграя, Одновухий і Білл. Але це сталося дуже швидко, далеко швидше, ніж він сподівався. Пролунав постріл, і вслід за ним ще два – Білл витратив усі свої патрони. І враз почувся страшенний виск і гарчання. Генрі впізнав повне муки й жаху скавчання Одновухого і виття пораненого звіра. І це було все. Гарчання стихло. Завмерло й виття. Зловісна тиша знов огорнула пустельний край.
   Генрі довго сидів на санях. Йому не треба було йти дивитися, що сталося. Він це знав так добре, наче все трапилось у нього перед очима. Раптом він схопився на ноги і висмикнув з-під поклажі сокиру, а потім знову сів і замислився. Дві собаки, тремтячи, тулилися йому до ніг.
   Нарешті він через силу підвівся, немов у його тілі не лишилося ані краплини енергії, і почав запрягати собак. Тоді перекинув і собі через плече ремінь і разом з тваринами потяг сани. Але пройшов небагато. Тільки-но стало смеркати, як він спинився на ніч і передусім припас багато палива. Нагодував собак, зварив собі вечерю і, попоївши, постелився коло самого вогню.
   Але тієї ночі не судилося йому заснути. Не встиг він і повік склепити, як його тісно оточили вовки. Вони підійшли так близько, що він не міг почувати себе в безпеці. Тепер уже не треба було напружувати зір, щоб розгледіти їх. При світлі вогню він виразно бачив їх. Вони лежали, сиділи, підповзали на животі, рухалися взад і вперед. Деякі навіть спали. Згорнувшись на снігу клубком, мов ті собаки, вони втішалися сном, який для нього тепер був недоступний.
   Він увесь час підтримував яскравий огонь, бо знав, що це єдина перепона між його тілом і іклами голодних хижаків. По обидва боки від нього лежали собаки. Вони горнулися до людини, шукаючи в неї захисту, і жалібно скавчали, а коли якийсь вовк підходив занадто близько, несамовито гавкали. Тоді вся зграя починала хвилюватися, вовки схоплювалися на ноги і рвалися вперед, навколо Генрі зчинялося страшенне виття й гарчання. Потім звірі знову лягали круг вогнища і один за одним поринали у дрімоту.
   Але страшне кільце навколо людини дедалі вужчало. То один вовк, то другий підсувався ближче. А коли звірі були вже за якийсь стрибок від своєї здобичі, Генрі вихоплював з вогню палаючі дровини і жбурляв у них. З лютим гарчанням хижаки відскакували геть, а коли влучно кинута головешка обпікала якусь занадто зухвалу тварину, чулося перелякане виття.
   Ранок застав Генрі знесиленого, вимученого безсонною ніччю. Він зварив у темряві сніданок, а о дев’ятій годині, коли світанок розігнав вовчу зграю, взявся до справи, яку обміркував за цю довгу ніч. Нарубавши молодих деревець, він зробив з них поміст і високо прив’язав його до великих сосон. Використавши мотузи з саней, він з допомогою собак втягнув на цей поміст труну.
   – Вони дісталися до Білла, може, дістануться й до мене, але вас, любий друже, їм ніколи не дістати, – сказав він, звертаючись до небіжчика, похованого високо на деревах.
   Потім він вирушив у путь. Собаки легко тягли порожні сани. Вони теж розуміли, що порятунок чекає їх у форті Мак-Геррі. Вовки вже відверто гналися за ними. Висунувши червоні язики, вони, не поспішаючи, бігли і ззаду і обабіч дороги. Вони були такі худі, що від кожного їхнього руху ребра так і грали в них під шкірою. Це були вже не тварини, а якісь мішки, накинуті на кістяки з вузлами м’язів. Генрі мимоволі дивувався, як вони тримаються на ногах і не валяться в сніг.
   Він не наважився йти, аж поки смеркне. Опівдні сонце не тільки зігріло обрій, а навіть висунуло з-за нього свій блідий золотавий окраєць. Генрі побачив у цьому добрий знак. Дні вже довшали. Сонце поверталося в ці краї. Але ледве згасло його веселе проміння, він зупинився. Ще лишалося кілька годин сірого дня й темних сутінок, і він використав їх, щоб нарубати якомога більше дров.
   Разом з пітьмою до нього прийшов жах. Зголоднілі вовки ставали надміру зухвалі, та й минула безсонна ніч давалася взнаки.
   Не в змозі перебороти дрімоту, Генрі напнув на плечі укривало й куняв коло вогнища з сокирою на колінах. З обох боків щільно тулилися до нього собаки. Раз він прокинувся і побачив за кілька кроків від себе величезного сірого вовка, мабуть, найбільшого з усієї зграї. Анітрохи не збентежившись від погляду людини, звір ліниво, по-собачому, потягнувся і позіхнув їй прямо в лице. Він дивився на людину, як на свою власність, як на страву, яку невдовзі можна буде з’їсти.
   Така впевненість відчувалася в поведінці всієї зграї. Генрі бачив перед собою з двадцятеро вовків. Одні хтиво дивилися на нього, другі спокійно спали на снігу. Вони нагадували йому дітей, які посідали навколо накритого столу і тільки чекають дозволу, щоб узятися до їжі. А їжа – це він сам. І він мимоволі подумав – коли ж почнеться бенкет?
   Підкидаючи в огонь дрова, він раптом зрозумів, яке дивне його тіло. Раніше з ним цього не бувало. Він почав стежити за рухом своїх м’язів і захопився мудрим механізмом пальців. При світлі вогнища він поволі згинав то один, то другий палець, то всі разом, широко розставляв їх, потім швидко рухав ними, немов щось хапав. Розглядав форму нігтів і, натискаючи ними на пучки то злегка, то дужче, прислухався до своїх відчуттів. Він сидів як зачарований і раптом відчув любов до свого тіла, яке так прекрасно, тонко й легко працює. З острахом глянув на вовків, що в солодкому сподіванні оточили його тісним колом, і, як удар блискавки, його вразила жахлива думка. Його дивне тіло, його жива плоть – не що інше, як звичайне м’ясо, здобич хижої звіроти, яка розшматує його голодними іклами і їстиме, як сам він їсть м’ясо лосів та кролів.
   Він струснув з себе повну кошмарів дрімоту й розплющив очі. Не більше як за шість футів від нього на снігу сиділа руда вовчиця й пильно дивилася на нього. Собаки, згорнувшись коло його ніг, гарчали й скиглили, але вона не зважала на них. Вовчиця дивилася тільки на нього, і на хвилину він зустрівся з нею очима. В ній не було нічого загрозливого. Вона просто дивилася на нього з великою увагою, але він знав, що цю увагу зродив великий голод. Для неї він був смачною поживою. Вона облизувалася, передчуваючи насолоду, і з розкритої пащі в неї бігла слина.
   Генрі здригнувся від жаху й витяг з вогнища головешку. Але ледве встиг він схопити свою зброю, як вовчиця відскочила геть. Він зрозумів, що в неї не раз шпурляли чим попало. Тікаючи, вона загарчала й вискалила білі ікла, а уважність вмить зникла з очей. Вони засвітилися такою страшною люттю, що Генрі весь затремтів. Він глянув на руку, в якій була головешка, і мимоволі замилувався, як вправно й зручно обхопили пальці поліно, як тонко пристосувалися вони до всіх нерівностей. Мізинець, опинившись занадто близько до вогню, враз відсунувся на холодніше місце. І в ту ж мить він яскраво уявив собі, як ці спритні пальці захрустять під білими зубами вовчиці. Ніколи ще його тіло не було йому таке дороге, як тепер, коли він майже втратив владу над ним.
   Протягом усієї ночі відбивався він палаючими головешками від голодної зграї. Коли він мимоволі починав дрімати, його будило гарчання й скигління собак. Нарешті настав ранок, але на цей раз і денне світло не розігнало вовків. Марно чекала людина, що вони розбіжаться. Вони оточували її тісним кільцем і дивилися на свою жертву з такою зухвалою певністю, що збуджена світанком мужність людини враз похитнулася.
   Генрі зробив одчайдушну спробу рушити в путь. Але тієї ж хвилини, як він вийшов з-під охорони вогню, на нього стрибнув якийсь сміливий вовк. Генрі встиг відскочити назад, і щелепи звіра клацнули за кілька дюймів від його ноги. Враз захвилювалась уся зграя, і щоб утримати звірів на безпечній відстані, довелося в усі боки кидати головешки.
   Навіть серед білого дня Генрі не наважився відійти від вогнища, щоб нарубати собі дров. Футів за двадцять від нього височіла величезна суха сосна. Він витратив півдня, щоб розікласти вогонь аж до самого дерева, тримаючи напоготові палаючі гілки, щоб відбиватися від ворогів. Діставшися до сосни, він підпалив її і звалив туди, де можна було набрати більше дров.
   Ніч була така самісінька, як і минула, тільки йому ще важче було боротися зі сном. Гарчання собак уже не будило його. До того ж вони гарчали безнастанно, а його чутливість була занадто притуплена дрімотою, щоб він міг помічати якісь відтінки в цих звуках. Нараз він здригнувся і розплющив очі. За крок від нього сиділа вовчиця. Машинально він сунув їй у роззявлену пащу головешку. Вовчиця відскочила далеко геть, завивши від болю, а Генрі, втішаючись духом смаленого м’яса, дивився, як вона з несамовитим гарчанням грізно трясе головою.
   Тоді він прив’язав собі до правої руки сосновий сучок, що тлів. Очі в нього склепалися, але за кілька хвилин вогонь обпікав йому шкіру й будив його. Він робив це упродовж кількох годин. Прокидаючись, він щоразу відганяв вовків палаючими головешками, підкидав у вогнище дрова і знову прив’язував сучок до руки. Усе йшло гаразд, але раз він погано прикріпив сучок, заснув і не почув, як він відпав.
   І ось йому сниться, що він уже у форті Мак-Геррі. У хаті тепло й затишно, і він грає в карти. Але раптом на форт нападають вовки. Скажено виючи, звірота рветься у двері. Вони часом перестають грати, прислухаються і сміються з марних намагань вовків продертися всередину. Нараз щось затріщало. Двері розчиняються навстіж, і в хаті вже повно вовків. Вони кидаються на нього. Тепер уже звірі виють страшно голосно, їхнє виття нестерпно дратує його. Це вже не сон – він і сам не знає, що це таке. А вовки все виють і виють.
   Тут він прокинувся і вже наяву почув виття, гарчання і скигління. Вовки напали на нього. Вони обсіли його, і в руку йому вп’ялися вовчі зуби. Інстинктивно він кинувся в огонь. Гострі ікла врізалися йому в ногу. Почався бій в огні. Грубі рукавиці деякий час захищали йому руки. Він хапав жар і розкидав його на всі боки. Вогнище обернулося в якийсь вулкан.
   Але цей вогненний бій не міг тривати довго. Лице у Генрі вкрилося пухирями, брови й вії пообпалювалися, у ноги нестерпно пекло. Схопивши в обидві руки по головешці, він вискочив з вогнища. Вовки відбігли. Чути було, як шипить від жару сніг, і втікачі, наступаючи на гарячі вуглини, несамовито скакали й скиглили від болю.
   Шпурляючи головешками в найближчих ворогів, Генрі скинув у сніг прогорілі рукавиці й почав тупати ногами, щоб остудити їх. Обидві собаки зникли, і він знав, що вони були однією із страв на бенкеті, що так довго затягся. Почався той бенкет з Товстуна, а його самого вовки лишили собі на закуску.
   – Але до мене ви ще не добралися! – вигукнув він, погрожуючи кулаками голодним звірам.
   Від звуків його голосу вся зграя стрепенулася й завила. Вовчиця підкралася тихенько і втупила в нього пильний ласий погляд.
   Генрі осяяла нова думка. Він розіклав вогнище широким колом, забрався всередину і, постеливши на талому снігу укривало, скоцюрбився на ньому. Коли він зник у своїй вогняній схованці, вся зграя з цікавості підійшла аж до полум’я подивитися, що сталося з людиною. Досі вони не могли підходити так близько до вогню, а тепер порозлягалися навколо нього і, як собаки, кліпали очима, позіхали й потягалися, гріючи свої худі тіла в незвичному теплі. А вовчиця, присівши на задні лапи, задрала морду до якоїсь зірки й заскиглила. Один по одному до неї приєдналися всі вовки і, дивлячись у небо, сповнили тишу голодним виттям.
   Зазоріло на світ. Настав день. Огонь догорав. Дрова всі вийшли. Треба було нарубати нових. Але щойно Генрі спробував вийти з вогняного кола, як назустріч йому кинулися вовки. Рятуючись від палаючих головешок, звірі відскакували вбік, але назад уже не відбігали. Даремно силкувався Генрі відігнати їх. Коли, втративши надію, він знову поліз у свій захисток, на нього кинувся здоровенний вовк, але схибив і всіма чотирма лапами потрапив на вуглини. Звір завив від жаху і поліз прохолодитися на сніг.
   Генрі, згорбившись, сидів на укривалах. Усе тіло його поникло, плечі похилилися, голова впала на коліна. Видно було, що йому вже несила боротися. Вряди-годи він підводив голову й дивився, як дотлівав жар. Вогняне кільце помалу розпадалося, лишаючи проходи до людини. Вогню дедалі меншало, проходи ширшали.
   – Ну йдіть уже й робіть зі мною, що вам заманеться, – промурмотів Генрі, – я хочу спати…
   Прокинувшись, він побачив між двома вогнищами прямо перед собою вовчицю, яка дивилася на нього пильним поглядом.
   Він ще раз прокинувся трохи згодом, хоч йому здалося, що він спав кілька годин. Навколо була якась переміна, така загадкова, що він широко розплющив очі. Щось трапилося. Спочатку він не розумів, що саме. А потім зміркував. Вовки зникли. Тільки втоптаний сніг показував, як близько були вони від нього. Хвиля дрімоти знову огорнула його, голова його знову впала на коліна, але раптом він здригнувся і прокинувся.
   Чутно було людські голоси, скрип полозів, рипіння збруї і скавчання знесилених від натуги собак. Від річки до Генрі під дерева сунуло четверо саней, і за кілька хвилин шестеро людей обступили скоцюрблене людське тіло в центрі пригаслого вогняного кола. Вони торсали його за плечі і штовхали, щоб привести до тями. Бідолаха глянув на них, мов п’яний, і промурмотів якимсь чудним сонним голосом:
   – Руда вовчиця… приходила, коли годували собак… спочатку їла собачі харчі, потім з’їла і собак… потім з’їла Білла…
   – Де лорд Олфред? – крикнув йому один з незнайомців у саме вухо і грубо струснув його за плечі.
   Генрі повільно похитав головою.
   – Ні, його вона не з’їла… Він там, на деревах коло останньої стоянки.
   – Мертвий? – заволав незнайомець.
   – І в труні, – відповів Генрі і нетерпляче скинув чужу руку зі свого плеча. – Дайте вже мені спокій… Я вкрай знемігся… На добраніч…
   Повіки в нього затремтіли й стулилися. Підборіддя впало на груди. І коли його поклали на ковдри, в морозяному повітрі вже лунало голосне хропіння.
   Чути було ще й інші звуки, далекі й невиразні. То було голодне виття вовчої зграї, яка, не вполювавши людини, побігла по іншому сліду.

Частина друга

І
Бій зубами

   Вовчиця перша вчула людські голоси й скавчання собак і перша відскочила від безпорадної людини, замкненої в колі пригаслого вогню. Зграя нізащо не хотіла кидати вже загнану в закуток здобич і кілька хвилин не рушала з місця, прислухаючись до нових звуків. Потім враз кинулася по слідах вовчиці.
   На чолі біг великий сірий вовк – один з вожаків. Це він повів зграю слідом за вовчицею. Коли хтось із честолюбних молодших вовків наважувався забігти наперед, він люто гарчав і впинався в смільчака зубами. Побачивши вовчицю, що повагом бігла по снігу, він прискорив ходу й наздогнав її.
   Тепер вовчиця бігла поруч з вожаком, немов це було її законне місце, і в ногу з усією зграєю. Коли ж випадково вона на якийсь стрибок випереджала старшого, він не гарчав і не вискалювався. Навпаки, він, видно, ставився до неї дуже приязно, навіть приязніше, ніж вона хотіла. Він намагався бігти якнайближче до неї, і коли підсувався занадто близько, то вже не він, а вона гарчала, вишкіривши зуби. Іноді вона не зупинялася перед тим, щоб куснути його за плече. Він і тоді не гнівався, а тільки відскакував убік і деякий час незграбно біг поперед неї, як засоромлений сільський тюхтій.
   У нього оце тільки й було клопоту, а вона мала ще багато й іншого. З другого боку від неї біг старий вовк, вкритий сивиною, покарбований слідами багатьох боїв. Він увесь час тримався праворуч від вовчиці, мабуть, через те, що бачив тільки лівим оком. Він раз-у-раз підсувався до неї й тикався своєю вкритою рубцями мордою то в спину їй, то в шию. На ці знаки прихильності вона, як і першому вожакові, відповідала зубами. Коли ж і старий і молодий виявляли їй свою симпатію одночасно, вона швиденько огризалася на обидва боки. Ззаду насідала на неї зграя, а їй треба було і відігнати залицяльників, і вести перед, і не збитися з вірного шляху. У такі хвилини суперники вишкіряли ікла й грізно гарчали один на одного. Вони охоче завели б і бійку, та насамперед треба було подумати про поживу для голодної зграї, а тоді вже про любощі та ревнощі.
   Після кожної відсічі, рятуючись від гострих зубів і своєї жаданої, старий вояка натикався на молоденького, трилітнього вовка, що біг у нього з правого сліпого боку. Молодий досяг уже повного зросту, і серед виснаженої зголоднілої зграї його визначала неабияка сила й відвага. Проте на бігу він тримав голову тільки врівень з плечем Одноокого, а коли іноді насмілювався порівнятися з ним, той гнівно гарчав і ударом зубів відганяв його назад. А часом молодий тихенько відставав і просувався між старим вожаком і вовчицею. За це його карали зразу двоє, а то й троє. Як тільки вовчиця сердитим гарчанням виявляла своє невдоволення, старий вожак накидався на трилітка. Допомагала й сама вовчиця, а іноді ще й молодий вожак, що біг ліворуч від неї.
   Атакований з трьох боків рядами грізних іклів, молодий вовк враз спинявся, сідав на задні лапи, передніми міцно впирався в сніг і, весь наїжившись, гнівно роззявляв пащу. Розгубленість серед вожаків зграї відбивалась і на задніх вовках. Ті, що бігли ззаду, з розгону налітали на зухвалого трилітка і спересердя хапали його за лапи й за боки. Він наражався на велику небезпеку, бо з голоду звірота скаженіла, але з сліпою, властивою юності вірою в себе він раз-у-раз повторював свій маневр, хоч від того мав самі лише неприємності.
   Якби було що їсти, любов і боротьба набрали б сили і зграя розпалася б. Але становище її було тяжке. Вовки виснажилися від нескінченної голоднечі й бігли не так швидко, як звичайно. Позаду шкутильгали найкволіші – старі й малі. Спереду бігли найдужчі. Усі вони були подібні скоріше на скелети, а не на живих вовків. Але, крім тих, що кульгали в хвості, тварини рухалися легко й бадьоро. Здавалося, що в їхніх м’язах таїлася невичерпна енергія. За кожним скороченням сталевого мускула йшло друге, третє, і так без кінця-краю.
   За той день вовки пробігли багато миль. Вони бігли цілу ніч. Другий день застав їх теж у дорозі. Ніде не видно було і знаку життя. Тільки вони рухалися серед недвижного простору. Тільки вони були живі й шукали ще живих істот, щоб їх пожерти й жити далі.
   Вони зробили кілька перевалів, спустилися в долину й перебрели багато маленьких річок. Нарешті за своє довге невпинне шукання вони дістали нагороду. Вони натрапили на лосів.
   Першою їхньою здобиччю був великий лось-самець. Це було життя. Це було м’ясо, якого не охороняло ні таємниче полум’я, ні вогняні стріли. Вони добре знали, що таять у собі роздвоєні копита й гіллясті роги, але на цей раз забули властиву їм обачність і терпіння. Бій був жорстокий і нетривалий. Вони оточили лося з усіх боків. Він шматував їх і трощив їм голови спритними ударами сильних копит. Нещадно м’яв їх і кришив могутніми рогами, топтав у сніг. Але однаково він був засуджений на смерть. Вовчиця люто вчепилася йому в горло, з усіх боків у нього вп’ялися зуби хижаків. Він ще опинався й завдавав їм останніх ударів, а вони вже їли його живцем.
   Ось де можна було наїстися! Лось важив понад вісімсот фунтів. Тож на кожного з сорока вовків припадало по двадцять фунтів м’яса. Витримавши гідний подиву піст, вони показали й дивовижний апетит, і невдовзі від розкішного дужого створіння залишилося тільки трохи розкиданих кісток.
   Звірота тепер спочивала й відсипалася. Понабивавши собі животи, молоді самці день-у-день сварилися й гризлися, і зграя почала розбігатися. Голоднеча минула. Дичини в цьому краї було вдосталь. Вовки ще полювали гуртом, але були обережні. Натрапивши на невеличке стадо лосів, вони переймали або важкотілу самицю або старого понівеченого самця.
   І ось одного дня зграя розпалася на дві і розбіглась у різні боки багатого краю. Вовчиця з молодим вожаком, що біг ліворуч від неї, і з старим Однооким, що біг праворуч, повели свою частину зграї на схід, до річки Мекензі і далі, до озер. Але з кожним днем їхній гурт зменшувався. Вовки розбивалися на пари – самець із самицею. Гострі зуби суперника раз-по-раз відганяли геть якого-небудь одинокого вовка. Зрештою вовчиця, Одноокий, молодий вожак і зухвалий триліток залишилися вчотирьох.
   Вовчиця стала ще лихіша. Всі три залицяльники були позначені слідами її зубів. Вони ж ніколи не платили їй тим самим, ба навіть не боронилися. Вони самі підставляли спину під її шалені укуси і, виляючи хвостом, намагалися зласкавити розгнівану повелительку. Але лагідні до неї, між собою вони гризлися, як навіжені. Особливо лютував триліток. Якось він наскочив на Одноокого збоку і подер на шмаття йому вухо. Але хоч посивілий вовк бачив лише на одне око, він проти сили й молодості супротивника був озброєний мудрістю і багатолітнім досвідом. Про цей досвід красномовно свідчили втрачене око й рубці на морді. Він на своєму віку зазнав занадто багато сутичок, щоб хоч на хвилину замислитися над тим, як він має діяти зараз.
   Почався бій як слід, але кінчився не по честі. Та ще не знати, на чийому боці була б перемога, коли б на підмогу старому вожакові не приспів молодший. Обидва насіли на зухвалого трилітка й вирішили знищити його. У бідолаху вп’ялися нещадні ікла його колишніх друзів. Забуті були ті дні, коли вони разом полювали, разом шматували здобич, разом терпіли голод. Усе це було в минулому. Тепер їх захопило кохання, ще жорстокіше й страшніше, ніж жадоба поживи.
   Тим часом вовчиця, причина всього лиха, сиділа з задоволеним виглядом на задніх лапах і чекала. Їй було навіть приємно. Це ж був її день – що буває нечасто, – коли шерсть у самців наїжується, дзвінко клацають ікла і рвуть живе тіло, – і все це тільки заради того, щоб здобути її.
   І вперше змагаючись за кохання, відважний триліток віддав за нього життя. Над його трупом стояли його супротивники. Вони дивилися на вовчицю, а вона сиділа на снігу й посміхалася. Сивий вожак був мудрий, дуже мудрий і в боротьбі і в коханні. Молодий вожак одвернув на хвилину голову, зализуючи рану на плечі. Глянувши єдиним своїм оком на його шию, старий влучив слушний момент. Він кинувся на суперника і вп’явся в нього зубами. Він зробив страшну, глибоку рану аж до великої горлової жили й перегриз її. Тоді відскочив геть.
   Молодший вожак несамовито заревів, але враз захлинувся. Вражений на смерть, обливаючись кров’ю і жахливо хрипучи, він метнувся на ворога й почав битися. Лапи в нього підігнулися, світло згасло в очах, стрибки й удари слабішали і слабішали.
   А вовчиця все сиділа й усміхалася, їй любо було дивитися на цю боротьбу, бо такі були закони кохання в пустелі. Серед природи трагедія статі – це трагедія для тих, хто гине. Для того ж, хто виживає, це не трагедія, а перемога й здійснення бажань.
   Коли молодший вожак повалився на сніг і завмер, Одноокий попрямував до вовчиці. У рухах його вчувалася і радість і тривога. Він сподівався грубого відпору і був украй здивований, що вона не відштовхнула його гнівним вискалом зубів. Уперше вона зустріла його ласкаво. Обнюхалася з ним і навіть зволила погратися, стрибаючи й пустуючи, як вовченя. І він, зневаживши свою сивину і великий досвід, теж перетворився на вовченя, може, навіть ще дурніше, ніж вовчиця.
   Уже були забуті подолані суперники і кров’ю на снігу написана повість. Усе було забуто. Тільки раз згадав про це Одноокий, коли зализував собі рани. І тоді паща в нього люто перекривилася, шерсть настовбурчилася, кігті судорожно вп’ялися в сніг. Здавалося, він зараз стрибне на ворога. Але вмить він заспокоївся й побіг слідом за вовчицею, що грайливо заманювала його в ліс.
   Невдовзі вони побігли поруч, наче добрі друзі, що давно дійшли до згоди. День спливав за днем, а вони все не розлучалися, разом висліджували дичину, разом убивали її й разом пожирали. Тільки вовчиця стала дуже неспокійна. Усе шукала чогось і не могла знайти. Вона цікавилася кожною ямою під поваленим деревом і подовгу винюхувала засипані снігом розколини в скелях та печери під навислим берегом річки. Одноокому було байдуже до її розшуків, але, добродушно потураючи своїй подрузі, він біг слідом за нею. Коли ж якась її розвідка надто затягалася, він лягав і чекав, поки вона рушить далі.
   Не спиняючись надовго на одному місці, вони пройшли аж до річки Мекензі й повагом подалися вздовж берега. Часом, шукаючи дичини, вони кружляли коло маленьких приток річки, але щоразу поверталися назад. Іноді їм траплялися інші вовки, що звичайно теж блукали парами. Але в такій зустрічі не було ні привіту, ні радості, ні бажання йти далі гуртом. Кілька разів вони надибували й на одиноких самців. Ті завжди намагалися пристати до Одноокого і його супутниці. Старий люто гарчав, а коли попліч нього, наїжившись і вишкіривши зуби, ставала і його подруга, то зазіхач на чуже щастя відскакував і, підібгавши хвоста, рушав далі в самотню путь.
   Однієї місячної ночі вони бігли крізь густий дрімучий ліс. Раптом Одноокий зупинився. Він задрав морду, напружив хвіст і, широко роздимаючи ніздрі, потяг носом повітря. Навіть підняв лапу, як собака. Але не заспокоївся і, силкуючись розгадати звістку, що приніс йому вітер, продовжував принюхуватися. Вовчиці ж досить було раз нюхнути, і вона спокійно рушила далі. Хоч Одноокий і пішов слідом за нею, але його все ще мучив сумнів, і він раз-у-раз спинявся, щоб збагнути застереження, яке ніс йому вітер.
   Вовчиця тихенько вийшла на край широкої галявини серед дерев. Деякий час вона стояла там сама. Потім, плазуючи на животі, весь нашорошившись, до неї приєднався й Одноокий. Кожна шерстина в нього дихала підозрою. Вони стали один біля одного, продовжуючи дослухатися, придивлятися, ловлячи кожен звук і запах.
   До них долинуло сердите гавкання собак, гортанні вигуки чоловіків, жіноча вересклива лайка і пронизливий жалібний плач дитини. Зі своєї галявини вони бачили лише запнуті шкурами житла, полум’я вогнищ, що їх часом затуляли людські постаті, та дим, який поволі плив у тихому повітрі. Вовчі ніздрі вбирали міріади запахів індіанського табору, які нічого не казали серцю Одноокого, але до найменшої дрібнички були знайомі вовчиці.
   Вона була якось дивно збуджена і не могла нанюхатися всмак духом людської оселі. А Одноокого ще посідали сумніви. Він не таїв страху і вже хотів тікати. Тоді вовчиця повернулася до нього й заспокійливо ткнула його мордою в шию. Потім знову замилувалася табором. Якась жадоба засвітилася в її очах, але то вже не був голод. Вона тремтіла від бажання підбігти ближче до вогню, погризтися з собаками, покрутитися під ногами в людей.
   Коло неї нетерпляче ворухнувся Одноокий, і, враз охоплена знайомою тривогою, вона страшенно захотіла знайти те, чого шукала. Вона повернулась і, на велику радість Одноокого, подалась у ліс. Аж поки вони не опинилися під надійним захистом дерев, він біг поперед неї.
   Вони, як тіні, нечутно пересувалися в місячному світлі, аж поки натрапили на стежку і вткнулися носом у сліди на снігу. Сліди були зовсім свіжі. Одноокий крадькома біг попереду, а вовчиця за ним. Їхні широкі лапи з товстими подушками лягали на сніг м’яко, мов оксамит. Раптом Одноокий помітив щось біле на сніговій гладіні, що здавалася ще білішою. У плавній ході Одноокого була прихована швидкість, але тепер він зовсім втратив обережність у гонитві за невиразним білим стрибунцем.
   Вони бігли вузькою доріжкою поміж молоденьких сосон. У кінці її крізь дерева світилася осяяна місяцем галявинка. Одноокий швидко наганяв летючу білу грудку. Могутніми стрибками наближався він до мети. Ось він уже зовсім близько. Плигне і вп’ється зубами в здобич. Та ба! Біла грудка підскочила вгору й обернулася в зайця. Він скакав і крутився, витинав у повітрі якийсь химерний танець, а на землю й не думав повертатися.
   Пирхнувши з переляку, Одноокий відскочив назад, причаївся на снігу і грізно загарчав на незбагненне страхіття. Вовчиця ж спокійно вийшла наперед, підготувалася до стрибка і раптом підскочила. Вона сягнула високо, але не так, щоб упіймати скакунця, і тільки клацнула зубами. Тоді плигнула вдруге, втретє.
   Поволі випроставшись, Одноокий стежив за вовчицею. Роздратований її невдалими спробами, він сам зробив розкішний стрибок угору і, схопивши зайця зубами, опустився з ним на землю. Але тієї миті збоку почувся підозрілий тріск, і приголомшений хижак побачив, що прямо на нього падає молода ялина. Щелепи його розтулилися і випустили здобич. Рятуючись від загадкової небезпеки, Одноокий відскочив убік. Він люто оскалився, з горла вихопилося гарчання, кожна шерстина стала дибом від страху. А ялина струнко випрямилась, і заєць знову затанцював десь у повітрі.
   Вовчиця розгнівалася не на жарт і спересердя куснула друга. А він, і так уже наляканий, не розуміючи цього нового нападу, люто огризнувся й розпоров вовчиці морду. Вона ж ніяк не сподівалася такої зухвалої відсічі й обурено накинулася на старого. Тоді він втямив свою помилку й почав її умилостивлювати. Але вона все гризла його й гризла. Нарешті він облишив марні спроби зласкавити її і покірно закрутився коло неї, одвернувши голову і підставляючи їй лише спину.
   Тим часом заєць продовжував танцювати у них над головою. Вовчиця присіла на снігу, а Одноокий, боячися своєї повелительки ще більше, ніж загадкової сосни, знову зробив стрибок. Опускаючись на землю із здобиччю в зубах, він не зводив ока з підступної сосни. А вона, як і раніш, пригнулася слідом за ним. Вовк закляк, чекаючи удару, весь настовбурчився, але зайця не випускав. Та деревце не вдарило його. Воно тільки схилилося над звіром. За кожним його рухом воно рухалося теж, і він гарчав крізь стиснуті зуби. Коли ж він сидів спокійно, воно не гойдалося, і він вирішив, що краще вже не ворушитися. А тепла кров зайця в роті припала йому до смаку.
   Із скрути його вивела подруга. Вона вихопила в нього зайця, і, хоч сосна грізно хиталася над нею, спокійно відгризла йому голову. Ялина одразу ж випросталась і, облишивши свої погрози, стала гарненько й рівно, як велить природа. Тоді вовчиця й Одноокий поділили між собою здобич, яку для них впіймало таємниче деревце.
   У тому лісі були ще доріжки, де в повітрі висіли зайці, і вовча пара обстежила їх усі. Вовчиця незмінно бігла спереду. А Одноокий, ідучи слідом за нею, запопадливо вчився грабувати капкани, неначе знав, що ця наука стане йому у великій пригоді.

ІІ
Лігво

   Два дні вовчиця й Одноокий бродили коло індіанського табору. Він весь час непокоївся і чогось побоювався, але його подругу так вабило туди, що вона не могла рушати в подальшу путь. Та одного ранку повітря прорізав лункий постріл, і прямо над головою Одноокого у дерево вп’ялася куля. Умить вовки великими стрибками помчали геть і невдовзі опинилися за кілька миль від небезпеки.
   У дорозі пробули вони недовго – два-три дні. Вовчиця ще завзятіше продовжувала свої пошуки. Вона дуже обважніла за ці дні й бігла вже поволі. Якось, надумавши впіймати зайця, що звичайно їй було за іграшку, вона враз спинилась і лягла відпочити. Одноокий підійшов до неї і любовно ткнув її мордою в шию. Але вона так люто огризнулася, що з несподіванки старий упав на спину. Ну і кумедно ж він рятувався від її зубів! У неї за останній час норов зробився ще крутіший, а він став особливо терплячий і запопадливий.
   І ось, нарешті, вона знайшла те, чого шукала. Вони йшли вздовж невеликої річки, яка влітку впадала в Мекензі, а тепер промерзла аж до кам’янистого дна. Це була мертва біла гладінь від верхів’я до гирла. Вовчиця втомлено тюпала за своїм самцем. Коли вони порівнялися з високо навислим глинястим схилом, вона звернула вбік. Весняні бурі й тала вода підмили берег і з вузької розколини утворили маленьку печеру.
   Вовчиця зупинилася коло печери і пильно оглянула схил. Потім оббігла з обох боків високу стіну берега аж до того місця, де він раптом уривався. Тоді повернулась і полізла у вузький вхід до печери, їй довелося трохи проповзти, а далі стіни роздалися, піднялись угору, і вона опинилась у круглій заглибині. Головою вона майже торкалася верха печери. Тут було сухо й затишно. Вовчиця уважно озирнулася навколо, а Одноокий стояв на вході й терпляче стежив за нею. Вона опустила голову і, встромивши ніс у землю, повернулася кілька разів на місці. Потім не то із стомленим зітханням, не то з гарчанням витягла лапи й лягла головою до входу. Одноокий, від цікавості наставивши вуха, засміявся до неї, і на фоні білої плями вона бачила, як він добродушно помахував хвостом. Вона вмостилася ще зручніше і, прищуливши кінчики вух, благодушно висунула язик, немов хотіла висловити цілковите задоволення.
   Одноокого мучив голод. Він ліг біля входу в печеру й заснув, але сон його був тривожний. Крізь дрімоту він прислухався до яскравого світу, на сніговій поверхні якого вже грало квітневе сонце. У його сонні вуха прокрадався ледве чутний шепіт прихованих під снігом струмків, і, весь нашорошившись, він прокидався. Сонце знову з’явилося на небі, і розбуркана природа півночі кликала звіра. Усе відроджувалося. У повітрі вчувався повів весни, під снігом зароджувалося життя, дерева наливалися соком, бруньки скидали з себе крижані пута.
   Старий вовк схвильовано поглядав на свою подругу, але в неї, видно, не було ніякого бажання рушати з місця. Раптом перед його очима пролетіла зграйка сніголюбів. Він схопився, але, глянувши на вовчицю, знову ліг і задрімав. Над вухом у нього щось тихесенько гуло. Спросоння він почухав морду і прокинувся. Перед самісіньким його носом дзижчав самотній комар. Комар був великий. Цілу зиму він провів у якійсь колоді, а тепер сонце вивело його з заціпеніння. Вовк більше вже не міг не відгукнутися на поклик природи. До того ж він був голодний.
   Він підповз до вовчиці й почав умовляти її підвестися. Але вона лише гарчала. Тоді він вийшов сам на яскраве сонячне світло. Сніг уже розм’як, і бігти було важко. Вовк подався замерзлою, затіненою деревами річкою, де сніг був іще твердий. Він ганяв годин вісім і, коли смеркло, зголоднів ще дужче. Дичина траплялася, та він нічого не піймав. Ще б пак! Зайці легко скакали по підталій сніжній корі, а він раз-у-раз провалювався.
   Підійшовши до печери, він так і прикипів на місці, охоплений раптовою підозрою. Звідти долинали якісь невиразні чудні звуки. Вони не були схожі на голос вовчиці, але колись давно він наче чув щось подібне. Він обережно поповз усередину, але вовчиця грізно загарчала. Це його ніяк не збентежило, хоч далі він усе ж не поліз. Йому тільки цікаво було, що воно там так тихенько схлипує.
   Вовчиця сердито загарчала на нього, і він згорнувся коло входу клубком і заснув. Коли настав ранок і в лігві засіріло, Одноокий знову почав шукати, звідки беруться ті чудні, знайомі йому звуки. У гарчанні вовчиці забриніла ще якась нова ревнива нотка, і він обачно тримався на безпечній відстані. Проте він розгледів під животом своєї подруги п’ять чудних крихітних живих грудочок. Вони були дуже кволі, дуже безпорадні, жалісно попискували і не розплющували на світло очей. Старий вовк украй здивувався. На його довгому й щасливому віку така подія траплялася частенько, але щоразу була для нього чимось новим і несподіваним.
   Вовчиця стурбовано дивилася на нього. Вона весь час потихеньку гарчала, а коли їй здавалося, що він підступає занадто близько, гарчання робилося загрозливим. Не досвід з власного минулого, а інстинкт, що його вона дістала у спадщину від безлічі матерів-вовчиць, нагадував їй про батьків, що пожирали своє новонароджене безпомічне потомство. І, охоплена безмежним страхом, вона не підпускала Одноокого до малят, яким він дав життя.
   Але їм не загрожувала небезпека. Одноокого теж охопило могутнє почуття, що передалося йому від багатьох поколінь батьків-вовків. Він не питав себе, що воно значить, не роздумував над ним. Воно заполонило всю його істоту. І, цілком природно підкоряючись душевному пориву, він повернувся хвостом до своєї родини і подався добувати для неї їжу.
   Миль за шість від лігва річка розділялася на два рукави, що під прямим кутом повертали до гір. Завернувши ліворуч, Одноокий натрапив на недавній слід. Понюхавши, він побачив, що слід зовсім свіжий, і, причаївшись, поглянув у той бік, де він пропав. Тоді спокійно повернувся і пішов праворуч. Відбитки лап були далеко більші, ніж у нього, і вовк знав, що тут йому навряд чи пощастить чимось поживитися.
   Пробігши з півмилі правим рукавом річки, він почув, наче хтось поблизу щось гризе. Він пішов на звук і побачив дикобраза, який стояв на задніх лапах коло дерева й точив об кору зуби. Одноокий обережно підповз до нього, дарма що не сподівався на успіх. Він знав, що це за звір, хоча так далеко на півночі не бачив його ще ні разу. Йому зроду не доводилося куштувати м’ясо дикобраза. Але зі свого досвіду він переконався, що є на світі і щастя і везіння. Тож він продовжував підкрадатися. Хто його знає, що може трапитися.
   Дикобраз згорнувся клубком, вистромивши на страх ворогам свої довгі гострі голки. Ще в ранній молодості Одноокий якось обнюхав зблизька отаку на вигляд невинну шпичкувату кульку, а вона його як лусне хвостом по морді! Одна голка застряла у нього в носі і кілька тижнів пекла його вогнем, аж поки сама не вийшла. Отож на цей раз, зручно умостившись на снігу, він тримав свій ніс не менше як за фут від небезпечного хвоста. Лежав собі і спокійно чекав. Як знати? Усяко буває. Може, дикобраз і розгорнеться. Тоді спритним ударом лапи він так і розпоре йому ніжний незахищений живіт.
   Та через півгодини він підвівся, злісно загарчав на нерухомий клубок і пішов геть. У минулому він надто часто й надто марно чатував на дикобраза, щоб гаяти час нині. І він побіг далі правим рукавом струмка. День минав, а він нічого не вполював.
   Пробуджений інстинкт батьківства владно гнав його вперед. Він будь-що мусив знайти поживу. Нарешті він наскочив на тетерю. Він вийшов з лісу і несподівано наткнувся на дурнуватого птаха, що сидів на пні перед самим його носом. Вони глянули одне на одного. Птах злякано стріпнувся, але вовк ударом лапи збив його на землю і схопив, не давши йому й крилами змахнути. Уп’явшись у ніжне м’ясо і хрусткі кісточки, він несвідомо почав їсти. Та раптом щось згадав і помчав до печери, звісно, з тетерею в зубах.
   Він, як тінь, легенько біг по снігу своєю оксамитовою ходою і по дорозі пильно досліджував усе нове. За милю від розгалуження річки він знов натрапив на відбитки широких лап, які бачив уранці. Сліди йшли в тому ж напрямі, де була й печера, і за кожним закрутом річки він сподівався зустріти невідомого звіра.
   Висунувши голову з-за скелі, де річка круто завертала, він бистрим оком угледів щось таке, що враз присів. Там був той звір, що залишив сліди, – величезна самиця-рись. Вона так само, як і він кілька годин тому, лежала, причаївшись, перед туго згорнутим клубком колючок. Якщо до того вовк скрадався, як тінь, то тепер він, наче привид тіні, обійшов навколо нерухому німу пару, щоб опинитися з завітряного боку від неї.
   Поклавши коло себе птаха, він заліг у снігу і крізь хвою низькорослої сосни стежив за грою не на життя, а на смерть. Завмерлі у чеканні рись і дикобраз однаково хотіли жити. І така курйозна була їхня гра! Змагаючись за життя, одному треба було з’їсти другого, а другому опинатися, щоб його не з’їли. Старий одноокий вовк, приникши у своєму захистку, теж узяв участь у змаганні. Він сподівався, що примхливе щастя допоможе і йому урвати добрий кусень м’яса, так нині потрібний йому.
   Минуло півгодини, спливла й година. Ніщо не змінилося. Шпичастий клубок лежав непорушно, мов камінь. Рись застигла, як вирізьблена з мармуру. Старий вовк неначе вмер. А справді усі троє були напружені до болю і ніколи ще життя в них не буяло так потужно, як тепер, коли вони здавалися заціпенілими.
   Раптом Одноокий посунувся і ще пильніше придивився до звірів. Щось сталося. Дикобраз, мабуть, подумав, що ворог відступив. Поволі, обережно почав він розгортати свій неприступний панцер. У нього не ворухнулося ніяке передчуття. Помалу-малу колючий клубок розпростувався й витягався. В Одноокого аж вогко стало в роті і покотилася слина. Живе м’ясо слалося перед його очима, немов само просилося в пащу.
   Дикобраз майже зовсім розгорнувся, як раптом помітив ворога. У ту ж мить рись ударила його. Удар той був швидкий як блискавка. Лапа з твердими зігнутими кігтями рвонула ніжний живіт дикобраза і вмить відсмикнулася. Коли б дикобраз розгорнувся до кінця або не вгледів ворога за якусь чверть секунди до нападу, лапа була б неушкоджена. А так він устиг одним змахом хвоста загнати в неї свої гострі голки.
   Усе якось сталося враз – удар, ще один удар у відповідь, одчайдушний зойк дикобраза, верещання здоровенної кішки від болю і подиву. Одноокий аж підвівся від хвилювання, прищулив вуха і витяг тремтячий хвіст. Рись розлютувалась. У нестямі вона кинулася на звіра, що заподіяв їй біль. Але дикобраз, стогнучи й виючи, вибиваючись з останніх сил, щоб згорнути своє напіврозірване тіло в неприступний клубок, ще раз шмагнув її хвостом. Величезна кішка знову заверещала від болю й подиву. Вона відскочила назад і зачхала. Ніс у неї був так густо утиканий колючками, мов якась дивовижна подушка для шпильок. Щоб спекатися жалких стріл, вона чухала морду лапами, встромляла її в сніг, терлася нею об сучки й гілки. Не тямлячи себе від муки й жаху, вона металася й скакала, як скажена.
   Рись довго ще чхала й одчайдушно била обрубкуватим хвостом. Нарешті вона перебіснувалася і на хвилину притихла. Вовк не спускав з неї ока. Але навіть і він здригнувся й наїжився, коли рись з протяжним жахливим зойком несподівано підскочила вгору й помчала геть, супроводжуючи кожний свій стрибок пронизливим вищанням.
   Коли вже рисячий лемент завмер десь удалечині, Одноокий зважився вийти з засідки. Він ішов так обережно, наче весь сніг дикобраз усіяв своїми голками, що були ладні щохвилини встромитися в м’які його лапи. Коли він наблизився до дикобраза, той люто заскімлив і клацнув довгими зубами. Бідолаха примудрився знову згорнутися клубком, але зовсім не так туго, як раніше. Пошматовані м’язи надто вже ослабли. Він був роздертий майже пополам і сходив кров’ю.
   Одноокий набрав повну пащу просякнутого кров’ю снігу, жував його, смакував і ковтав. Це тільки збуджувало апетит і збільшувало голод. Але вовк був надто старий, щоб забути осторогу. Він міг і зачекати. Він лежав на снігу й вичікував. Дикобраз скреготав зубами, стогнав і скиглив. Через певний час Одноокий помітив, що голки в клубку хиляться вниз і весь він страшенно дрижить. Але враз дрижання припинилося. Востаннє злісно клацнули довгі зуби, голки опустилися, тіло витяглося й завмерло.
   Боязким рухом лап Одноокий розпростав дикобраза на всю його довжину й перекинув на спину. Нічого не трапилося. Дикобраз таки справді був мертвий. Вовк з хвилину пильно дивився на нього, потім обережно взяв його в зуби і подався вздовж річки. Він і ніс і волік свою здобич, одвернувши голову, щоб не настромитися на колючки. По дорозі він щось згадав, поклав на землю свою ношу і побіг туди, де залишив тетерю. Тепер він уже не вагався й хвилини. Він знав, що йому робити, і швиденько з’їв птаха. Тоді повернувся і потяг дикобраза далі.
   Коли Одноокий приволік у печеру добич щасливих ловів, вовчиця оглянула її і, повернувшись мордою до старого, легенько лизнула його в шию. Але до вовченят вона його не підпустила, хоч загарчала вже не грізно, а якось поблажливо. Страх перед батьком її дітей уже вщух, бо він поводився так, як годиться справжньому батькові-вовку, і не виявляв нечестивого бажання зжерти крихітні створіння, яких вона зродила на світ.

III
Сіре вовченя

   Воно дуже відрізнялося з-поміж своїх сестер і братів. У них шерсть мала червонястий відтінок, як у матері, і тільки воно вдалося в батька. В усьому виводі це було єдине сіре вовченя. Воно народилося справжнім чистокровним вовком, точнісінько таким, як сам Одноокий, тільки мало не одне око, а два.
   Очі в сірого вовченяти тільки недавно розплющилися, а воно вже добре бачило. І навіть коли очі в нього ще були сліпі, воно сприймало все на дотик, нюх і смак. Воно добре знало обох своїх братів і двох сестер. Незграбно гралося з ними і навіть гризлося, а коли розпалювалося, з його крихітного горла вихоплювалися якісь смішні верескливі звуки – провісники майбутнього гарчання. Ще задовго до того, як очі в нього розплющилися, воно на дотик, смак і нюх навчилося пізнавати свою матір – джерело теплоти, їжі й ніжності. У неї був приємний ласкавий язик, і коли вона проводила ним по м’якенькому крихітному тільцю вовченяти, воно пригорталося до неї й засинало.
   Отак воно проспало майже весь перший місяць свого життя. Але тепер воно вже добре бачило, подовгу гуляло і починало вивчати навколишній світ. Його світ був похмурий, та вовченя цього не помічало, бо не знало іншого світу. Тут було напівтемно, але його очі не знали ще сонця. Його світ був дуже тісний, замкнений стінами лігва; але вовченя й гадки не мало про далекі широкі світи, через те його не пригнічували вузькі межі існування.
   Проте воно рано помітило, що одна стіна його світу зовсім не схожа на інші. Це був вихід з печери, і звідти йшло світло. Воно помітило цю різницю ще тоді, як не мало ніяких думок і ніяких свідомих бажань. Ця стіна непереможно вабила його, перш ніж воно розплющило очі і угледіло її. Світло з неї било в його напівстулені повіки, і його зорові нерви тремтіли від маленьких, як іскри, теплих і дивно приємних відблисків. Життя його тіла й кожної його клітинки, життя, що було його суттю, яка не мала нічого спільного з його особистим життям, прагнуло світла і поривало до світла його тіло, так само як хитромудрі хімічні процеси в рослині поривають її до сонця.
   Ще не зазоріла в ньому свідомість, а воно вже повзло до виходу з печери. Повзли туди і брати його й сестри. А ось у темні закутки лігва ніхто з них не ліз. Вони тяглися до світла, мов квіти. Хімічні життєві процеси в них потребували світла як умови для існування, і їхні крихітні тіла сліпо повзли до нього, як вусики виноградної лози, не роздумуючи, інстинктивно. Пізніше, коли в кожному з них прокинулися своєрідні пориви й свідомі бажання, потяг до світла тільки збільшився. Мати гнала їх від виходу, а вони безперестанку лізли й лізли до нього.
   Тоді сіре вовченя довідалося, що в його матері є не тільки ласкавий м’який язик. Уперто лізучи до світла, воно познайомилося з її носом, яким вона давала йому прочуханки, і з лапою, що швидким спритним ударом уміла притиснути його до землі і перекотити в куток. Так воно вперше пізнало біль і невдовзі навчилося уникати болю – стереглося, щоб не наразитися на небезпеку, а наразившись, ухилялось від удару і тікало. Це вже були свідомі його вчинки, наслідки його перших висновків. Спочатку воно інстинктивно уникало болю, так само як і повзло до світла. А згодом воно рятувалося від болю вже тому, що знало біль.

   Сіре вовченя уродилося люте. Такі ж росли його брати і сестри. Та інакше й бути не могло. Воно ж було хижою твариною, з породи м’ясожерів. Його батько й мати живилися самим лише м’ясом. Молоко, що його ссало вовченя при перших проблисках свого життя, теж вироблялося з м’яса, і дарма, що воно прожило на світі якийсь там місяць і тільки тиждень тому розплющило очі, а вже й само їло м’ясо, напівперетравлене й виригнуте вовчицею для п’ятьох вовченят, що вже попідростали і тепер не могли наїстися її молоком.
   З цілого виводка сіре вовченя було найлихіше. Своїм гарчанням воно заглушало гарчання своїх братів і сестер, і напади люті були в нього страшні. Воно перше навчилося спритним змахом лапи качати по землі братів. Перше почало хапати їх за вухо і, тягаючи по печері, сердито гарчало крізь зціплені зуби. І, звісно, матері, занепокоєній, що вовченята раз-у-раз лізуть до виходу з лігва, найбільше доводилось морочитися з сірим.
   З кожною дниною сіре вовченя гостріше відчувало чари світла. Воно раз-у-раз пускалося в мандри на цілий ярд до виходу, і завжди мати відтягала його назад. Воно не знало, що то був вихід. Воно взагалі нічого не знало про виходи з одного місця в друге. Воно не знало ніякого іншого місця, крім свого, отже, й гадки не мало йти кудись. Для нього вихід з печери був лише стіною – стіною світла. На його крихітній землі ця стіна була сонцем. Вона вабила його, як свічка вабить нічного метелика. Воно весь час силкувалося дістатися до неї. Життя, яке так швидко розквітало в ньому, тягло його до стіни світла, бо то був єдиний шлях, яким йому судилося піти. Хоч саме вовченя цього не знало. Воно не знало навіть, що за стінами лігва щось є.
   Одне тільки в стіні світла здавалося йому чудним. Його батько (воно вже знало батька, як схожого на матір мешканця його оселі, який спить коло самого світла й приносить м’ясо) звичайно йшов прямо в далеку білу стіну й щезав. Для сірого вовченяти це було загадкою. До білої стіни мати його не пускала, a коли воно наближалося до темних, то натикалося ніжним носом на щось тверде. Це було боляче, і після кількох невдалих спроб воно припинило свої розвідки. Не роздумуючи над цим, воно вирішило, що зникати в стіні – це особлива властивість батька, так само як властивість матері – молоко й напівперетравлене м’ясо.
   Сіре вовченя не вміло думати, принаймні так, як думають люди. Його мозок працював тупо. Але висновки його були такі ж швидкі і ясні, як у людини. Воно сприймало враження, не питаючись, чому це і для чого. У нього був свій спосіб визначати явища. Йому було байдуже, чому щось трапилось, а досить було знати як. Отже, ударившись кілька разів об задню стінку носом, воно зрозуміло, що не може щезнути крізь неї, а от батько може. Але його зовсім не мучило бажання довідатися, яка ж різниця між ним і батьком. Логіка й фізика недоступні були його мисленню.
   Як і всі сини пустелі, воно рано пізнало голод. Настав час, коли не те що м’яса, а навіть і молока не стало в його матері. Спочатку вовченята пищали й скімлили, але здебільшого дрімали. Незабаром їх обгорнула голодна сплячка. Минули дні завзятої гризні й бійок. У лігві не лунало більше молоде гарчання. Скінчилися й мандрівки до далекої білої стіни. Вовченята спали, і життя в них поволі завмирало.
   Одноокий був у розпачі. Він далеко бігав на лови і мало спав тепер у лігві, де стало так тихо й сумно. Вовчиця теж залишала своїх дітей і виходила в пошуках іжі. В перші дні після народження вовченят Одноокий не раз навідувався до індіанського табору і обкрадав капкани на зайців. Та коли станув сніг і скресла на річці крига, індіанці подалися далі, і для вовка урвалося джерело легкої здобичі.
   Коли сіре вовченя повернулося до життя і знову зацікавилося далекою білою стіною, воно помітило, що мешканців у його оселі стало обмаль. У нього лишилася тільки одна сестра, а друга сестра і брати десь зникли. Коли в нього з’явилися сили, воно змушене було гратися само, бо сестра вже не підводила голови й не рухалася з місця. Його маленьке тіло покруглішало від м’яса, яке він знову їв, але для неї їжа прийшла занадто пізно. Вона спала без просипу; в її крихітному, обтягнутому шкірою тільці життя ледве мерехтіло, поки не згасло зовсім.
   А згодом сіре вовченя перестало бачити й батька. Він більше не зникав і не з’являвся в білій стіні, не спав на порозі лігва. Це трапилося в кінці другого, вже не такого тяжкого, голодування. Вовчиця знала, де дівся Одноокий, та хіба вона могла розповісти сірому вовченяті те, що бачила? Шукаючи якось поживи вздовж лівого рукава річки, де жила рись, вона побігла по слідах Одноокого і знайшла його, певніше те, що лишилося від нього. Вона побачила ознаки минулого поєдинку і сліди рисі, яка, перемігши, подалася до себе в нору. Перше ніж піти додому, вовчиця розшукала й цю нору, але всередину ввійти не наважилася, бо бачила з усього, що рись там.
   Після того вовчиця стала обминати лівий зарічок. Вона дізналася, що в рисячій норі є рисенята. Та й без того їй було відомо, що рись – лихий та лютий звір і на диво страшний супротивник. Шість вовків, звісно, можуть загнати рись на дерево – хай там наїжується і шипить! А от зустрітися з риссю віч-на-віч, та ще коли в неї за спиною цілий виводок голодних кошенят – то вже не жарт.
   Та пустеля – завжди пустеля, а мати – завжди мати, однаково ревний захисник своїм дітям і в пустелі і не в пустелі. Тож настав день, коли вовчиця заради свого сірого вовченяти поборола страх перед лівим зарічком, перед норою в скелях і перед люттю рисі.

IV
Стіна світу

   На той час, коли вовчиця стала покидати печеру й бігати на лови, вовченя вже добре засвоїло закон, що забороняв йому наближатися до виходу. Мати промовисто напоумляла його й лапою і носом, але в ньому заговорив іще й інстинкт страху. За своє коротеньке життя в печері воно ще жодного разу нічого не злякалося. Проте страх жив у ньому. Він перейшов до нього від далеких предків через тисячу тисяч життів. Вовченяті передали його Одноокий і вовчиця; самі ж вони дістали цей дар від безлічі вовчих поколінь. Страх! Цієї спадщини пустелі не може позбутися жодна тварина.
   Отже, сіре вовченя вже почувало страх, хоч і не знало, звідки він береться. Можливо, що для нього це було нове обмеження в житті, бо деякі обмеження воно вже розуміло. Коли воно почувало голод і не могло його задовольнити, то це було обмеження. Натикання на тверді стіни, материні штурхани, болючі удари її лапи, часті голодування – усе це переконало його, що у світі немає волі, що життя повне заборон і перешкод. Ці перешкоди – закони. Щоб уникнути болю й бути щасливим, треба цих законів додержуватися.
   Вовченя не обмірковувало цього питання, як обмірковує людина. У його єстві просто закарбовувалося, коли буває боляче, а коли ні. А знаючи, звідки береться біль, воно уникало його, уникало всіляких заборон і перешкод, щоб тішитися тільки радістю, яку дає життя.
   Підкоряючись законові, якого вчила його мати, і другому невідомому законові страху, вовченя не лізло вже до виходу з печери. Вихід і досі був для нього білою стіною світла. Коли матері не було, воно здебільшого спало, а прокидаючись, лежало собі тихенько, потлумлюючи жалібне скавчання, що стискало йому горло.
   Одного разу, коли вовченя не спало, від білої стіни до нього долинув якийсь дивний звук. Воно не знало, що там стояла росомаха і, тремтячи від власної зухвалості, обережно внюхувалася в дух печери. Вовченя тільки почуло щось чудне і незбагненне, щось невідоме й страшне, бо невідоме й породжує страх.
   Шерсть на спині у воченяти настовбурчилася, але воно мовчало. Звідки воно знало, що у відповідь на сопіння за білою стіною слід наїжитися? У нього не було такого досвіду в минулому. Це був просто вияв страху, для якого в його житті ще не було пояснення. Але страх супроводжувався ще одним інстинктивним бажанням – притаїтися. Вовченя на смерть перелякалося, але лежало тихо й нерухомо, заціпенівши, закам’янівши, наче мертве. Його мати, повернувшись, почула коло лігва дух, який лишила росомаха, дико загарчала й кинулася в печеру. Вона пристрасно й ніжно облизувала й пестила своє вовченя, і воно зрозуміло, що врятувалося від якогось великого лиха.
   У ньому діяли ще й інші сили, а головне – зростання. Інстинкт і закон вимагали слухняності. Зростання будило непокору. Мати й страх гнали його від білої стіни. Зростання ж – це життя, а життя одвіку прагне світла. Ніщо не могло спинити могутніх життєвих хвиль, що здіймалися в ньому з кожним шматком м’яса, який він ковтав, з кожним його подихом. І зрештою одного дня страх і покірність відступили перед натиском життя, і вовченя перевальцем посунуло до виходу з печери.
   Біла стіна не стала перед ним, як інші, темні, а ніби подалась назад. Його обачно витягнутий уперед маленький ніжний ніс не вдарився об тверду заслону. Стіна була прозора й поступлива, як світло. Він увійшов і занурився в те, з чого складалася стіна.
   Це приголомшило його. Адже воно думало, що пробирається крізь щось тверде. А світло чомусь стало яскравіше. Страх гнав його назад, а життя, що вже нутрувало в ньому, поривало далі. Нараз вовченя опинилося коло самого виходу. Стіна, в яку воно поринуло, враз відскочила кудись ген-ген далеко. Від сліпучого світла зробилося боляче очам. Від безмежного простору, що розстелився перед ним, запаморочилось у голові. Але помалу очі звикали до яскравого світла, пристосовувалися до далечини.
   У першу мить стіна десь зникла. Потім вовченя знову її побачило, тільки на величезній відстані від себе. До того ж вона дуже змінилася. Тепер у тій стіні росли дерева, що обрамляли річку, над деревами височіла гора, а над горою здіймалося небо. Вовченя охопив жах. Навколо нього все було страшне й незнане. Воно присіло на порозі лігва і втупило очі в невідомий простір. Воно було вкрай перелякане. Для нього все невідоме було вороже. Шерсть на спині у нього стала дибом, воно вишкірило зуби, силкуючись люто й грізно загарчати. Крихітне й поняте страхом, воно кидало виклик усьому широкому світові.
   Але все щасливо скінчилося. Вовченя вдивлялося в невідоме і так захопилося, що навіть забуло, що треба гарчати. Забуло воно й про свій переляк. Життя, що в ньому починало вирувати, на якийсь час розвіяло всі страхи – вони відступили перед цікавістю. Вовченя розглядало річку, що мінилася на сонці, обпалену блискавкою сосну внизу під схилом і самий схил, що обривався майже коло печери.
   Сіре вовченя досі жило на рівній поверхні. Йому ще ніколи не доводилося падати. Воно не знало, що таке впасти й забитися. Тож воно сміливо ступнуло просто в повітря і полетіло сторч головою. Воно боляче вдарилося носом об землю, заскавчало й покотилося по схилу. Його охопив невимовний жах. От коли невідоме вчепилось в нього! Вчепилося люто і тепер тягло його на жорстокі муки. Страх знову заполонив його, і вовченя заскавуліло, як перелякане цуценя.
   Невідоме несло вовченя на якесь лихе катування, і воно безперестанку скавчало. Хіба це можна було рівняти з заціпенінням від страху, коли невідоме лише чатувало на нього? Тепер невідоме вже міцно тримало його у своїх пазурах. Мовчанням нічого не вдієш. До того ж це був уже не переляк – вовченя було сповнене жахом.
   Аж от схил почав спускатися полого, а біля підніжжя росла трава. Вовченя котилося все повільніше і нарешті спинилося. Тут воно востаннє заскавчало, а тоді протяжно жалібно завило. Потім, неначе йому тисячу разів доводилося чепуритися, воно взялося злизувати суху глину, що пристала йому до шерсті.
   Нарешті воно сіло й обдивилося навколо, немов людина, що потрапила на Марс. Вовченя пробилося крізь стіну світу, і невідоме випустило його, не заподіявши йому ніякої шкоди. Але людина, опинившись на Марсі, не була б так приголомшена незнайомим оточенням, як вовченя. Воно відкрило новий край, не думавши про це і не гадавши. Воно не знало навіть, що цей край існує.
   Коли жахливе невідоме випустило вовченя на волю, воно забуло, що це невідоме було сповнене страхіттями. Воно горіло лише цікавістю. Воно розглядало траву, брусницю, що росла поблизу, сухий пень враженої блискавкою сосни серед зелених дерев. Із-за пня раптом вискочила білка і страшенно перелякала його. Воно припало до землі і загарчало. Та білка й сама переполошилася на смерть. Вона вмить злетіла на дерево і, опинившись у безпеці, сердито завищала.
   Це надало вовченяті хоробрості, і хоч дятел, з яким йому невдовзі довелося зустрічатися, змусив його здригнутися, воно, проте, відважно рушило далі. Вовченя так посміливішало, що, коли до нього підлетіла якась зухвала пташка, воно грайливо простягнуло до неї лапу. У відповідь на це пташина дзюбонула його в ніс. Від болю вовченя так голосно заскавчало, що пташина злякалась і полетіла геть.
   Для вовченяти це була наука. Його крихітний слабкий мозок уже зробив несвідомий висновок. Навколо є речі неживі й живі: живих він мусить стерегтися. Неживі речі завжди лишаються на одному місці, а живі рухаються, і ніколи не можна знати наперед, на що вони здатні. Від них можна чекати тільки несподіваного, з ними треба бути напоготові.
   Вовченя посувалося вперед дуже незграбно і раз-у-раз на щось наступало. Гілка, яка здавалася йому далекою, раптом била його по носу або по ребрах. Земля була нерівна. Вовченя часто спотикалося й забивало собі то ніс, то лапу. До того ж, коли він наступав на камінці, вони весь час переверталися у нього під ногами. Отже, воно побачило, що в цьому світі неживі речі не такі стійкі, як його печера, і що маленькі легше перевертаються й падають, ніж великі. Але з кожною новою бідою вовченя набиралося досвіду. Що далі воно йшло, то ступало певніше. Воно пристосовувалося, помалу привчалося розраховувати кожен свій рух, пізнавало свої фізичні можливості і почало вже вимірювати відстань між окремими предметами, а також між предметами і собою.
   На почин йому пощастило. Народившись для того, щоб полювати на м’ясо, воно, вперше вирушивши у світ, надибало м’ясо майже коло порога свого лігва. Цілком випадково воно знайшло хитро заховане пташине гніздо, тобто просто впало на нього. Вовченя хотіло пройти по стовбуру зваленої сосни. Гнила кора затріщала під ним, і воно з розпачливим зойком впало на кущ, пролетіло крізь листя й гілля й опинилося на землі серед сімох тетерят.
   Пташенята запищали, і вовченя відразу навіть злякалося; потім, розгледівши, що вони дуже маленькі, воно посміливішало. Пташенята ворушилися. Вовченя придавило одного з них лапою, і воно затріпотіло під нею. Вовченяті це страшенно сподобалося. Воно понюхало пташеня і взяло його в рот. Пташинка билася й лоскотала йому язик. Вовченя раптом відчуло голод і стисло зуби. Хруснули ніжні кісточки, і вовченя захлинулося теплою кров’ю. Кров виявилася дуже смачною. В зубах у нього було м’ясо, таке саме, яке давала йому мати, тільки набагато смачніше, бо вовченя гризло його зубами живцем. Впоравшись з одним пташеням, воно не зупинилося, аж поки не з’їло всіх. Тоді облизалося, точнісінько як його мати, і почало вибиратися з куща.
   Але тут на нього налетів пернатий вихор. Вовченя було засліплене і приголомшене несамовитими ударами крил. Воно сховало голову між лапами й завило. Удари посипалися ще частіше. Тетеря-мати оскаженіла. Тоді розлютувалося і вовченя. Підвелося, загарчало й замахало лапами. Вп’ялося крихітними зубами в крило птаха і почало щосили торсати його. Тетеря виривалася, відбиваючись вільним крилом. Це був перший бій вовченяти. Воно не тямило себе від захвату.
   Воно забуло про грізне невідоме. Воно вже нічого не боялося. Воно змагалося й шматувало живе створіння, що напало на нього. І це живе створіння було м’ясо. Його охопила жадоба вбивати. Воно ж допіру знищило кілька маленьких створінь. То чому б йому не знищити це велике? Вовченя було надто захоплене бійкою і надто щасливе, щоб відчувати своє щастя. Воно дрижало від збудження, якого досі йому ніколи не доводилося зазнавати.
   Воно не випускало крила й гарчало крізь зціплені зуби. Тетеря тягла його геть від гнізда. Але коли вона спробувала повернутися знову під захист куща, вовченя шарпонуло її назад на видноту. Пташка весь час голосила й била ворога крилом, а навколо, як сніг, літало пір’я. Вовченя було вкрай збуджене. У ньому клекотіла бойова кров його породи. Воно жило повним життям, хоч і не усвідомлювало цього.
   Нарешті птиця перестала битися. Вовченя все ще держало її за крило, і, прилігши на землі, вони дивилися одне на одного. Вовченя загарчало було грізно й люто, але тетеря дзюбонула його в ніс, що й так уже болів. Вовченя скривилося, але крила не випустило. Тетеря ще раз клюнула його. На цей раз воно вже завищало й відсахнулося від птиці, забувши, що тягне за крило і її. На його бідолашний ніс градом посипались удари. Бойовий запал у вовченяти згас, і, випустивши здобич, воно ганебно втекло.
   Добігши до краю чагарнику, вовченя прилягло відпочити. Висунувши язик, воно важко дихало й жалібно скавчало від нестерпного болю. Раптом воно почуло, що на нього насувається щось грізне. Невідоме з усіма своїми страховищами знову ринуло на нього, і інстинктивно маля сховалося під кущем. Умить неначе буйний вітер знявся, і в зловісному мовчанні пронеслося щось велике й крилате. То яструб, спустившись з небесної блакиті, мало не схопив вовченя.
   Вовченя ще лежало в кущах і, отямившись трохи від переляку, боязко визирало з-за листя, як раптом по другий бік галявини випурхнула із спустошеного гнізда тетеря – мати загиблих пташенят. У своєму горі вона не помітила крилатої стріли, що летіла на неї з неба. А вовченя все бачило, і це було йому пересторогою й наукою.
   Яструб метнувся вниз, пролинув над самою землею і вп’явся кігтями в тіло тетері; не встигла вона закричати від болю й жаху, як яструб знову шугнув із здобиччю в синю височінь.
   Вовченя не скоро вилізло із свого захистку. За цей час воно багато дечого засвоїло. Живі речі – це м’ясо. Вони смачні. Великі живі речі роблять боляче. Краще їсти маленькі живі речі, такі як тетерята, і не займати дорослих птахів. І все ж його пекло приховане честолюбне бажання ще раз помірятися силами з тетерею – шкода тільки, що її забрав яструб. Може, десь знайдеться ще одна тетеря, подумало вовченя. Треба піти пошукати.
   Вовченя спустилося до річки. Воно зроду ще не бачило води. Йому здавалося, що йти водою легко. Скрізь було так рівно. Воно сміливо ступнуло вперед і, заверещавши з жаху, пірнуло в обійми невідомого. Пронизане холодом, вовченя дихало швидко-швидко. Але замість повітря в легені набиралася вода. Задуха болісно, як смерть, стискала йому горло. Для нього це здалося смертю. Воно не знало, що таке вмирати, але, як кожна тварина в пустелі, мало інстинкт смерті. Для нього це була найжорстокіша мука, суть невідомого й усіх його страхіть, величезна неймовірна катастрофа, якої воно не уявляло собі й безмірно боялося.
   Вовченя випливло на поверхню і всією пащею ковтнуло свіжого повітря. Вдруге воно вже не пішло під воду. Воно запрацювало всіма лапами і попливло, неначе робило це завжди. Від землі воно опинилося не далі як за метр, але виринуло до неї спиною і одразу ж попливло до протилежного берега. Річка була взагалі вузенька, але на завороті розширювалася футів до двадцяти.
   Посередині річки вовченя підхопила швидка течія і понесла вниз за водою. Воно потрапило у невеличкий вир, і пливти стало неможливо. Спокійна вода раптом розсердилася. Вовченя то поринало вглиб, то знову спливало на поверхню. Воно безупинно рухалося, крутилося, переверталось і раз-у-раз ударялося об скелі. Забившися, вовченя скавчало, і з того, скільки разів воно зойкнуло, видно було, скільки воно здибало скель.
   Далі за виром річка знов робила заворот, і тут течія підхопила вовченя, ніжно винесла на берег і ніжно поклала на піщане ложе. Воно швиденько вилізло з води і простяглося на землі. Його знайомство із зовнішнім світом продовжувалося. Вода була не жива, а рухалася. Крім того, вона здавалася твердою, як земля, але не була тверда. Отже, виходило, що речі далеко не завжди такі, якими вони видаються. Страх перед невідомим вовченя дістало в спадщину від предків, а тепер його зміцнив ще й досвід. І воно вирішило вже ніколи не довіряти зовнішньому вигляду речей, а пильно до них придивлятися.
   Того дня йому судилося зазнати ще однієї пригоди. Воно згадало, що в нього є мати, і почуло, що ніщо у світі не миле йому так, як вона. Від усього, що трапилося з ним, втомилося не тільки його тіло, а й малесенький мозок. За все своє життя вовченя не напружувало його так, як за один цей день. Крім того, йому хотілося спати. Пригнічене самотністю і безпорадністю, воно подалося шукати своє лігво й матір.
   Воно пробиралося крізь чагарники, коли раптом почуло пронизливий страшний крик. Перед очима в нього майнуло щось жовте. То ласка майнула від нього. Це було маленьке створіння, і вовченя нітрохи не злякалося. А на землі у себе під ногами воно побачило вже зовсім крихітну ласочку, завдовжки в кілька дюймів. Вона, мабуть, так само як і вовченя, самовільно пустилась у мандри. Звірятко кинулось навтікача, але вовченя перевернуло його лапою. Звірятко тонко заверещало. І вмить перед очима вовченяти знову майнуло щось жовте. Воно знову почуло страшний крик, щось ударило його по шиї, і в тіло йому вп’ялися гострі зуби ласки-матері.
   Вовченя скавчало, вило й виривалося. Раптом ласка стрибнула до свого маляти і зникла з ним у хащі. Біль від укусу не минав, але ще більше мучилося вовченя від образи. Воно сиділо й жалібно квилило. Ця ласка-мати була така маленька, а така люта. Вовченя ще не знало, що попри всю свою мініатюрність ласка найлихіший, наймстивіший і найстрашніший хижак у пустелі. А втім, йому довелося невдовзі трохи познайомитися з її норовом.
   Воно все ще квилило, коли ласка-мати знову з’явилася перед ним. Тепер, коли її мале було в безпеці, вона не кинулась на вовченя відразу. Вона підкрадалася тихенько, і вовченя встигло розгледіти її тонке зміїсте тіло і високо підняту хижу голову, теж як у змії. На її грізний покрик вовченя наїжилося й гнівно загарчало. Ласка підбиралася все ближче й ближче. І враз, занадто швидко й несподівано для недосвідченого зору, тонке жовтаве тіло стрибнуло й на мить зникло з очей вовченяти. Ще мить – і її зуби вп’ялися йому в горло.
   Вовченя гарчало, відбивалося, але воно було надто мале, воно тільки вперше побачило світ, і через це його гарчання перейшло у скавучання, бойовий запал минув, і воно тепер намагалося вирватися із зубів ласки і втекти. Ласка не випускала його; вона вчепилась йому в горло і силкувалася дістатися до вени, де пульсує життя. Ласка – кровопивця і любить ссати кров із живої жертви.
   Сіре вовченя загинуло б і не довелося б писати про нього повість, якби з кущів не вискочила вовчиця. Ласка випустила малого і блискавкою метнулася до горла вовчиці, але схибила і вчепилась їй у щелепу. Вовчиця змахнула головою, наче батогом, і підкинула ласку високо в повітря. Потім на льоту схопила тоненьке жовте тіло, і ласка знайшла смерть на її гострих зубах.
   І сірому вовченяті вдруге в житті довелося витримати бурхливий напад материнської ніжності. Для неї знайти сина було ще більшою радістю, ніж для нього опинитися коло матері. Вона ніжно тикала в нього носом, голубила й зализувала ранку, що лишилась від зубів ласки. Потім мати й син удвох з’їли кровопивцю, повернулися до себе в печеру й заснули.

V
Закон здобичі

   Вовченя розвивалося дуже швидко. Воно два дні відпочивало, тоді знову вилізло з печери. Воно знайшло маленьку доньку ласки, що її недавно вони з’їли разом з вовчицею, і подбало, щоб її спіткала така сама доля, як і її матір. На цей раз воно не заблукало. Коли стомилося, повернулося до печери й лягло спати. Відтоді воно виходило на прогулянку вже щодня і забиралося все далі й далі.
   Вовченя навчилося вже розраховувати свої сили і знало, коли слід бути сміливим, а коли обачним. Воно вирішило, що краще бути обережним увесь час, і тільки зрідка, набравшись мужності, давало волю своїй люті й хижим забаганкам.
   Натрапивши на яку-небудь заблукану тетерю, воно ставало справжнім бісеням. Ніколи не минало нагоди огризнутися на цокотання білки, яку вперше здибало на спаленій сосні. А вгледівши птаха, схожого на того, що під час першої його мандрівки дзюбонув його в ніс, воно просто скаженіло.
   Але часом і на таких птахів воно не звертало уваги – це коли йому самому загрожувала небезпека від якогось бродячого хижака. Воно добре запам’ятало яструба і, помітивши його крилату тінь, вмить ховалося в гущавину. Воно вже бігало не перевальцем, розчепіривши лапи, а перейняло ходу у матері, легку й скрадливу, швидкість якої була непомітна для ока.
   У ловах йому пощастило лише спочатку. Семеро крихітних тетерят і маленька ласочка – ото тільки й була його здобич. А бажання вбивати зростало в ньому з кожним днем, і вовченя плекало честолюбну хижу мрію колись запопасти цокотуху-білку, яка завжди попереджала всю звіроту про наближення вовка. Але білки літають по деревах, як ті птахи в повітрі, і вовченяті лишалося підстерігати стрибуху, коли вона гуляла по землі.
   Вовченя дуже поважало свою матір. Вона вміла добувати м’ясо і ніколи не забувала принести і йому його частку. А головне – вона нічого не боялася. Воно й гадки не мало, що безстрашність прийшла до неї разом із знанням і досвідом. Для нього це було виявом її сили. Його мати була взірцем сили, і, підростаючи, вовченя почувало цю силу в дужчих, ніж раніш, ударах лапою й зубами, коли вона навчала його розуму. За це воно тільки більше шанувало її. Вона вимагала від нього покори, і в міру того як вовченя росло, норов у його матері ставав іще крутіший.
   Знову настав голод, і на цей раз вовченя гостріше відчуло на собі його лихі укуси. Вовчиця вже дійшла до краю, шукаючи поживи. Вона навіть рідко коли спала в печері. І вдень і вночі бігала на лови – та дарма. Цього разу голоднеча тривала недовго, але видалася вовченяті страшенно жорстокою. Для нього не знаходилось у матері ні краплі молока, а м’яса він уже давно не їв.
   Раніше вовча полювало граючись, заради забави; тепер же воно запопадливо шукало здобичі, проте нічого не знаходило. Та від невдач воно ще швидше розвивалося. Воно пильніше вивчало норов білки і хитріше підкрадалося до неї, щоб зненацька впіймати. Придивлялося до лісової миші і намагалося якось витягти її з нори. Багато дечого довідалося про звички дятлів. І ось настав день, коли тінь яструба не загнала його в кущі. На той час вовченя стало дужче, розумніше і певніше у своїх силах. До того ж голод зробив його жорстоким. Тепер воно сідало на задні лапи посеред галявини і ждало, поки яструб спуститься до нього. Там, у безкраїй блакиті, було м’ясо – м’ясо, якого так жадав його порожній шлунок. Але яструб відмовився прийняти бій, і бідне вовча залізло в кущі і заквилило від голоду й досади.
   Голодування враз скінчилося. Вовчиця принесла додому м’ясо. Але якесь чудне. Такого вона ще жодного разу не приносила. Це було рисеня, уже величеньке, але менше за вовчика. І вовчиця віддала все звірятко синові. Вона сама вже десь наситилася, але вовченя не знало, що його мати втамувала голод, з’ївши всю решту рисячого виводку. Не знало воно й того, на яке відчайдушне діло вона пішла. Воно знало лише те, що оксамитне кошенятко – це м’ясо, жадібно їло його і з кожним шматком, який воно ковтало, почувало себе щасливішим.
   Коли живіт повний, то ліньки й ворушитися. Тож, пригорнувшися до матері, вовченя заснуло. Воно прокинулося від її гарчання. Воно ніколи ще не чуло в її голосі такої люті. Може, вона й справді зроду не гарчала так жахливо. Але на те в неї була причина. Хіба вона не знала, що рисячу нору безкарно не руйнують? У яскравому сяйві полуденного сонця вовча побачило коло входу в печеру рись-матір. Шерсть на спині в нього враз настовбурчилася. Це вже був жах, підказаний не сліпим інстинктом. Якби навіть вигляд непроханої гості не навіював страху, то досить було б і самого її виття, що раптом перейшло у хрипке ревіння.
   Вовчик, відчувши прилив життєвих сил, загарчав і став сміливо поруч з матір’ю. Але яка ганьба! Мати відштовхнула його геть. Через низький прохід у печеру рись не могла одразу застрибнути всередину; коли ж вона продерлася поповзом, вовчиця кинулась на неї і притисла її до землі. Як вони билися, вовчик не міг розгледіти. Чути було тільки жахливе гарчання, скрегіт і виття. Звірі крутилися на землі клубком. Рись шматувала свою супротивницю і пазурами і зубами, а вовчиця могла пустити в хід тільки ікла.
   Вовчик зненацька підскочив до рисі і з лютим гарчанням уп’явся зубами їй у задню лапу. Своєю вагою він заважав вільним рухам ворога і таким чином несвідомо допомагав матері. Але враз він опинився під звитими в клубок тілами й розтиснув зуби. Обидві матері відскочили одна від одної і, перше ніж вони зчепилися знову, рись ударила вовченя своєю величезною передньою лапою і, розпоровши йому аж до самої кістки плече, відкинула його до стіни. До гарчання бійців прилучилося несамовите скавчання вовчика. Але бій тривав так довго, що вовча устигло досхочу наскавулітися і, вже наприкінці поєдинку, знову набравшись духу, вдруге вчепитися в задню лапу рисі.
   Рись таки загинула. Але й вовчиця була вкрай знеможена і пошматована. У першу хвилину вона ще голубила вовчика й зализувала йому рану, але разом з кров’ю вона втратила й сили. Цілий день і цілу ніч без руху і ледве дихаючи пролежала вона коло забитого ворога. Мабуть, із тиждень не вилазила з печери, хіба тільки напитися води. Та й то ледве посувалася й стогнала від болю. Невдовзі рись вони доїли. На цей час рани у вовчиці вже позатягалися і вона знов могла вже вирушити на лови.
   Плече у вовчика після жахливого удару рисячої лапи було якесь задубле й довго боліло. Деякий час він навіть шкутильгав. Але за цей час його ставлення до світу змінилося. Він повірив у свої сили і у свою відвагу – не те що до бою з риссю. Він переконався, що життя суворе. Він бився, впивався зубами в тіло ворога і вижив. Тож він став поводитися сміливіше і навіть трохи задерикувато. Він більше вже не боявся дрібних істот, і полохливість його майже зникла. Тільки невідоме ще гнітило його своїми таємницями й жахами – невловимими і завжди грізними.
   Він почав ходити з матір’ю на полювання, бачив, як вона вбивала, та й сам брав участь в убиванні. І невиразно почав усвідомлювати закон здобичі. На світі було дві породи живих істот: його власна й інша, чужа. До його породи належав він і його мати, до іншої – решта живих і здатних рухатися істот. Але ця інша порода тварин теж поділялася надвоє. Першу половину їх убивала і їла його порода; це були дрібні хижаки й мирні тварини. Друга половина чужаків убивала і їла звірів його породи, якщо ті не встигали перші їх убити і з’їсти. І звідси виріс закон. Мета життя – здобич. Саме життя – їдіння. Життя живе життям. Одні їдять, а інші дають себе з’їсти. Закон каже: їж, а то тебе з’їдять. Вовчик не формулював цей закон так чітко і ясно, не міркував над ним. Він навіть і гадки не мав про закон, а просто й бездумно жив з ним у згоді.
   Він скрізь бачив цей закон у дії. Сам він з’їв пташенят тетері. Яструб з’їв їхню матір і так само з’їв би і його. Пізніше, коли він підріс і став лютіший, йому закортіло з’їсти яструба. Він з’їв рисеня. Рись-мати з’їла б його, коли б її саму не вбили і не з’їли. І так велося без кінця-краю. Навколо нього все живе додержувалося непохитного закону, і частинкою цього закону був він сам. Він був хижак. Він їв саме лише м’ясо, живе м’ясо. Воно швидко бігло перед ним, або злітало в повітря, або тікало на дерево, або ховалося в землі, або ставало з ним віч-на-віч і змагалось, або ж гналося за ним.
   Коли б вовча вміло думати, як людина, то воно дійшло б висновку, що життя – це невситимий апетит, а світ – це місце, де бореться безліч апетитів. Вони женуться і самі тікають, висліджують і поглинають одне одного. І все це сліпо й безладно, серед хаосу ненажерства, насильства і вбивств, жорстоких, безглуздих, нескінченних, керованих самим лише випадком.
   Але вовча по-людському не думало і не мало широкого кругозору. Воно було цілеспрямоване і завжди було під владою якогось одного бажання. Крім закону здобичі, йому ще треба було коритися міріадам інших, не таких поважних законів. Світ був сповнений несподіванками. Життя, що буяло в ньому, гра його м’язів робили його неймовірно щасливим. Гонитва за м’ясом давала йому гостру насолоду й захват. Пориви люті й боротьби сповнювали радістю. Навіть жах і тайна невідомого пробуджували волю до життя.
   Взагалі йому жилося легко й приємно. Повне черево, солодко дрімота на сонці – це була нагорода за труди й завзяття, хоч самі труди й завзяття теж були втіхою. Вони були виявом життя, а виявляти життя – це щастя. Отже, вовча нічого не мало проти свого ворожого оточення. Воно було дуже життєрадісне, дуже щасливе і дуже пишалося собою.

Частина третя

І
Творці вогню

   Це сталося з ним несподівано і з його вини. Він забув обачність. Вовчик виліз із печери і побіг до річки напитися. Може, він нічого не помітив через те, що вискочив спросоння. Він цілу ніч ганяв, шукаючи здобич, і тільки пізно вдень прокинувся. Він був необережний ще тому, що надто вже добре знав дорогу до річки. Він бігав туди багато разів, і ніколи з ним нічого не траплялося.
   Спустившись коло сухої сосни, він минув галявину і побіг між деревами. І враз він почув щось носом і угледів оком. Перед ним на задніх лапах сиділо п’ять істот, яких він ще зроду не бачив. Це була його перша зустріч з людьми. Але, глянувши на нього, п’ятеро людей не посхоплювалися на ноги, не вишкірили зубів, не загарчали. Вони навіть не ворухнулися, а сиділи собі в зловісному мовчанні.
   Вовченя теж не ворушилося. Усі властиві вовкам інстинкти наказували йому негайно і чимдуж тікати геть, але в ньому раптом заговорив ще якийсь незнаний досі інстинкт. У нього виникла впевненість, що ці живі істоти найголовніші серед усіх мешканців Півночі. Свідомість власної мізерності й безсилля приголомшила його, позбавила здатності рухатися. Перед ним була влада й сила – щось далеке й недоступне його розумові.
   Вовчик ніколи не бачив людини, але інстинктивно впізнав її. Невиразно він відчув у ній тварину, яка у великій боротьбі здобула собі перше місце серед звірів пустелі. Він дивився на людину не тільки своїми очима, але очима всіх предків – очима, що в пітьмі оточували блискучим колом нескінченні зимові вогнища, що з безпечної відстані крізь хащу дерев видивлялися на чудного двоногого звіра, який володарював над усім живим. Вовченя оповили чари спадковості – страх і пошана, породжені цілими віками боротьби і досвідом незліченних поколінь. І ці чари були занадто сильні для такого юного вовка. Якби він був зовсім дорослий, то враз би втік. Але, паралізований жахом, він припав до землі, готовий принести в дар людині ту покору, яку приніс їй перший вовк, що прийшов погрітися біля вогнища.
   Один з індіанців підійшов до вовченяти і схилився над ним. Той іще щільніше притисся до землі. Невідоме нарешті набрало плоті й крові і, здавалося, от-от схопить його. Він увесь наїжився, закопилив губи й вишкірив свої маленькі ікла. Рука, що нависла над ним, наче лиха доля, трохи відсмикнулася, і людина, засміявшись, сказала:
   – Wabam wabisca ip pit tah!(Дивіться, які білі зуби!)
   Усі голосно зареготали і стали підбивати товариша взяти вовчика в руки. Поки людська рука все нижче й нижче опускалась над маленьким звіром, у ньому кипіла боротьба двох різних інстинктів. Один казав – корися, а другий – не здавайся. Він корився, поки рука не торкнулась його, а тоді блиснув зубами і вп’явся в неї. У ту ж мить він дістав такого стусана по голові, що аж перевернувся. І враз бойовий дух покинув вовчика. Узяли гору його незрілі літа й інстинкт покірності. Він сів на задні лапи й заквилив. Але індіанець, якого він укусив за руку, ще сердився і вдруге вдарив його по голові. Вовчик заскиглив іще дужче.
   Четверо індіанців так щиро реготали, що до них мимоволі приєднався і п’ятий, якого укусило маленьке звіреня. Вони оточили вовчика і весело сміялися з нього, а він усе скавчав від болю й переляку. Раптом він щось почув. Індіанці теж почули. Вовчик знав, що це таке. Резітнувши повітря останнім, більше переможним, ніж сумним виттям, він ураз замовк і став чекати свою матір, жорстоку нездоланну матір, яка вбивала все живе й нічого не боялася. Вона почула крики свого маленького сина і з несамовитим ревом мчала його рятувати.
   Ще один величезний стрибок, і вона опинилася серед людей. Оскаженівши від завзятої материнської тривоги, вона в ту мить була далеко не прекрасна. Але вовчикові любо було дивитися на лють своєї заступниці. Він радісно заскавчав і кинувся до матері, а двоногі тварини відскочили від неї геть. Вовчиця стала коло сина і, настовбурчившись, з приглушеним гарчанням дивилася на людей. Морда в неї була грізна і спотворена злобою; ніс зморщився від кінчика аж до самих очей.
   Раптом один з індіанців крикнув:
   – Кайч!
   Це був ніби вигук здивування. Але вовченя почуло, що мати його якось враз принишкла.
   – Кайч! – знову гукнув чоловік, на цей раз суворо й владно.
   І вовченя побачило, що його безстрашна мати припала животом до землі і з тихим скавчанням завиляла хвостом на знак миру. Вовченя нічого не розуміло. Воно було вкрай збентежене. Знову його сповнила пошана до людини. Інстинкт таки підказував йому правду. Мати це ствердила. Вона теж корилася людині.
   Чоловік, що покликав вовчицю, підійшов до неї. Він поклав їй на голову руку, і вона ще нижче прихилилася до землі. Вона не вкусила його й не збиралася вкусити. Інші теж підійшли, торкали її, гладили, а вона й не думала гніватися. Люди були страшенно схвильовані, і в них із рота вилітала сила всяких звуків. Але в тих звуках вовченя не вчуло нічого небезпечного і згорнулося коло матері. Час від часу воно злегка настовбурчувалося, але щосили намагалося бути смирним.
   – Тут немає нічого дивного, – мовив один з індіанців. – Батько в неї був вовк. Щоправда, мати була собака. Але хіба мій брат не прив’язував її на три ночі в лісі під час парування? Тож батько Кайч – вовк.
   – Ось уже рік, Сивий Бобер, як вона втекла, – сказав другий індіанець.
   – І в цьому теж немає нічого дивного, Лососячий Язик, – відповів Сивий Бобер. – Тоді наспів голод, і нічим було годувати собак.
   – Вона, певне, цей час жила з вовками, – зауважив третій індіанець.
   – Мабуть, що так, Три Орли, – погодився Сивий Бобер і, поклавши руку на шию вовченяті, додав: – А ось і доказ цьому.
   Вовченя тихенько загарчало на дотик руки, і вона вмить злетіла вгору, загрожуючи вдарити. Вовченя сховало зуби і знову покірно припало до землі. Рука почала чухати йому вуха й спину.
   – Так, це доказ цьому, – провадив далі Сивий Бобер. – Безперечно, мати його – Кайч. Але батько вовк. Отже, в ньому є трохи собачої крові і багато вовчої. У нього дуже білі зуби, і ім’я йому буде Білий Зуб. Це буде мій собака. Бо хіба Кайч не була собакою мого брата? І хіба мій брат не помер?
   Вовченя, якому несподівано дали ім’я, лежало і дивилося на людей. Ще деякий час у них з рота вилітали чудні звуки. Потім Сивий Бобер витяг із ножен, що висіли в нього на шиї, ножа, пішов у кущі й вирізав ціпок. Білий Зуб стежив за ним. Сивий Бобер поробив на обох кінцях ціпка врізи і обмотав їх ремінцями з невичиненої шкури. Одним ремінцем він обв’язав шию Кайч, потім підвів вовчицю до молоденької сосни і прикріпив до стовбура другий ремінець.
   Білий Зуб пішов слідом за матір’ю й ліг коло неї. Індіанець, якого звали Лососячий Язик, простяг до нього руку й перекинув на спину. Кайч стривожено глянула на людину. Білий Зуб знову відчув страх. Він не зміг втримати гарчання, але кусатися й не думав. Рука з розчепіреними пальцями грайливо лоскотала йому живіт і качала його з боку на бік. Якось смішно й незручно було лежати голічерева й дриґати лапами. Крім того, в такій позі Білий Зуб почував себе цілком безпорадним і протестував проти неї усім своїм вовчим нутром. Адже в ту хвилину йому ніяк було боронитися. Коли б людина мала на гадці заподіяти йому якесь лихо, він не зміг би втекти. Хіба можна відскочити геть, коли в тебе всі чотири лапи стирчать у повітрі? Але почуття покори подолало страх, і він тільки тихенько гарчав. Йому несила було стримати гарчання, але людина не сердилася за це й не била його по голові. А найдивніше було те, що Білий Зуб почував якусь незбагненну насолоду від дотиків людської руки. Коли людина перевернула його на бік, він перестав гарчати. Пальці людини почухали йому за вухами, і йому стало ще приємніше. А коли людина востаннє погладила його й пішла, у Білого Зуба де й дівся острах. Йому судилося ще не раз зазнати страху перед людиною, але ця перша перемога над страхом була запорукою майбутньої дружби з нею.
   Невдовзі Білий Зуб почув якийсь дивний гамір. Він швидко визначав усі явища і одразу ж догадався, що той гамір зчиняють люди. За кілька хвилин усе плем’я індіанців вирушило в дорогу. Тут було душ сорок чоловіків, жінок та дітей, і кожен з них ніс на собі табірні пожитки. З ними було багато й собак, які теж, крім щенят, були навантажені поклажею. У мішку, міцно прив’язаному до спини тварини, було не менше як двадцять-тридцять фунтів.
   Білий Зуб зроду не бачив собак, проте з першого погляду впізнав у них свою породу, хоч трохи й відмінну. Але в ту мить, коли собаки вгледіли вовченя і його матір, вони мало чим відрізнялися від вовків. З роззявленими пащами вони кинулися на чужинців. Вовченя настовбурчилося, загарчало і вишкірило ікла назустріч ворогам, але враз його збили з ніг. Почувши на собі гострі зуби напасників, він кусав і шматував лапи й животи, під якими опинився. Знявся страшенний гармидер. Чути було несамовите гарчання Кайч, яка боронила свого сина, людські крики, удари дрючків по спинах собак і їхнє жалібне скавчання.
   За лічені секунди Білий Зуб знов уже був на ногах. Він бачив, як люди дрючками й камінням гнали собак, рятуючи його від лютих тварин його ж породи, яка чомусь була йому чужа. І хоч у його мозку, звісно, не було чіткого уявлення про таку абстрактну річ, як справедливість, проте по-своєму він розумів, що люди справедливі, що вони законодавці у світі і самі додержуються закону. Його вразило, яким дивним способом виконували вони закон. Всупереч усім відомим йому звірам вони не билися зубами й пазурами. Вони вживали свою силу з допомогою мертвих речей. Мертві речі корилися їхній волі. Дрюччя й каміння, кинуте цими чудними істотами, як живе, літало в повітрі і робило боляче собакам.
   Останню собаку прогнали. Гармидер ущух. Білий Зуб зализував собі рани і міркував над своїм першим знайомством із зграєю лютих тварин. Він ніколи не думав, що на світі є ще такі звірі, як він, його мати і Одноокий. Йому здавалося, що їх тільки троє. А тепер раптом виявилося, що таких, як вони, – багато. І десь у підсвідомості його точила досада, що звірі однієї з ним породи вже при першій зустрічі напали на нього. Було прикро йому і від того, що його матір прив’язали до палиці, дарма що зробили це вищі істоти – люди. Він почував, що це пастка, полон, хоч не знав ні полону, ні пастки. Він дістав у спадщину від предків волю скрізь блукати, бігати й досхочу валятися, і раптом на його волю хтось зазіхає. Рухи його матері були обмежені довжиною палиці, а заразом ця сама палиця обмежувала і його, бо він ще не навчився обходитися без матері.
   Усе це йому не подобалося. Не сподобалося йому й те, що люди вирушили в похід, бо якийсь маленький чоловічок узявся тоді за кінець палиці й повів за собою полонену Кайч. Слідом за нею пішов і Білий Зуб, збентежений і стривожений цією новою пригодою.
   Вони спустились у долину й пішли далеко-далеко, куди Білий Зуб ще ніколи не забігав. Вони йшли аж до краю долини, де маленька річка впадала у велику річку Мекензі. Тут, де на високих жердинах висіли човни й стояли сушарні для риби, індіанці отаборилися. Білий Зуб дивився на все зачудованими очима. Перевага людей над усім живим, здавалось, росла щохвилини. Вони цілком панували над своїми гострозубими собаками, і вже це одно свідчило про їхню могутність. А ще більше вражала його їхня влада над неживими речами, їхня здатність нерухомо змушувати рухатися, міняти саме обличчя землі.
   Далі на нього чекало ще більше диво. Йому впали в око вбиті в землю великі жердини з перекладинами. Самі ці споруди, власне, не дуже його вразили, бо це було діло тих самих рук, що кидали на далеку відстань дрючки й каміння. Але коли ці жердини вкрили полотном та шкурами й обернули в намети, у Білого Зуба перехопило дух. Намети здавалися йому велетенськими. Вони вмить виростали навколо нього, наче якісь дивовижні живі істоти. Вони стриміли скрізь, куди не глянь. Він боявся їх. Вони зловісно височіли над ним. А коли вітер надимав і ворушив їхні стіни, він від жаху припадав до землі, не зводячи з них переляканого погляду, ладен утекти тієї ж миті, як вони ринуть на нього.
   Але невдовзі він перестав боятися наметів. Він бачив, як туди входили жінки й діти і поверталися неушкоджені. Помічав не раз, як силкувалися продертися всередину й собаки, тільки їх гнали лайкою й камінням. Нарешті він покинув Кайч і тихенько поліз до найближчого вігваму. Йому надавала духу цікавість юності – бажання зазнати, пережити й зробити все те, що збагачує досвід. Останні кілька дюймів до стіни вігваму він повз дуже повільно й обережно. Події того дня вже навчили його, що невідоме сповнене несподіванок, незбагненних і дивовижних. Нараз він уткнувся носом у полотно. Він так і завмер. Але нічого не трапилося. Тоді він понюхав чудну, просякнуту людським духом тканину. Потім схопив її зубами й легенько потягнув. Знову нічого не сталося, хоч полотно заворушилося. Тоді він смикнув дужче. Стінка заворушилася ще більше. Це йому сподобалося. Він смикнув кілька разів щосили, аж поки не захитався весь намет. Зсередини почувся різкий жіночий крик, і Білий Зуб чимдуж побіг до матері. Але після того велетенські намети більше не лякали його.
   За хвилину він знов утік від матері. Палиця вовчиці була прив’язана до вбитого в землю кілка, і вона не могла побігти слідом за сином. А йому назустріч поволі рушило щеня, більше й старше за нього. Воно виступало гордо, з поважним войовничим виглядом. Білий Зуб згодом дізнався, що його звали Ліп-Ліп. На своєму коротенькому віку Ліп-Ліп не раз уже вступав з однолітками в бій і був страшенний забіяка.
   Ліп-Ліп був тієї самої породи, що й Білий Зуб. До того ж від малого цуценяти смішно було сподіватися якоїсь небезпеки. І Білий Зуб налаштувався зустріти його дружньо. Але коли пес почав напружено ступати і закопилив губи, Білий Зуб напружився й собі і вишкірився грізно. Наїжившись, вони стиха гарчали й кружляли один навколо одного. Минуло кілька хвилин, і Білому Зубові вже починала подобатися ця гра. Та зненацька Ліп-Ліп швидко стрибнув до нього, куснув і враз відскочив геть. Він рвонув Білого Зуба за плече, що його поранила рись, яке й досі ще не загоїлося коло кістки. Від подиву й болю Білий Зуб заскавчав, але, враз оскаженівши, кинувся на ворога й люто вп’явся в нього.
   Та Ліп-Ліп увесь час жив у таборі і зазнав чимало щенячих боїв. Три, чотири, п’ять і шість разів впивався він маленькими гострими зубами в чужака, аж поки Білий Зуб не втік з ганебним скавчанням під захист матері. Це була перша з його численних сутичок з Ліп-Ліпом. Бо вони зразу стали ворогами, неначе створені були для того, щоб безнастанно битися.
   Кайч любовно зализала синові рани і силкувалась утримати його коло себе. Але він аж тремтів з цікавості і за кілька хвилин знову вирушив на розвідку. Він набрів на Сивого Бобра, який сидів навпочіпки й робив щось з гіллям та сухим мохом, що лежали перед ним на землі. Білий Зуб підійшов до нього і став дивитися. У звуках, які вилетіли з рота в Сивого Бобра, не вчувалося нічого ворожого, і Білий Зуб ступив ще кілька кроків уперед.
   Жінки й діти понаносили Сивому Боброві цілу купу гілля й хмизу. Очевидно, він робив щось важливе. Білий Зуб підсунувся до Сивого Бобра так близько, що аж торкнувся його коліна. Охоплений цікавістю, він навіть забув, що це страшний звір – людина. А в того під руками творилось якесь диво. З гілля й моху раптом почало здійматися щось подібне до туману. А внизу закрутилося щось живе, на колір таке, як сонце в небі. Білий Зуб нічого не знав про вогонь. Тієї миті він вабив його до себе, як у дні раннього дитинства просвіт печери. Він підліз до самого полум’я. Він чув, як Сивий Бобер засміявся, але в тому сміхові знов-таки не було нічого погрозливого. Тоді він ткнувся носом у вогонь, а заразом висунув і свій маленький язик.
   У першу мить він заціпенів. Невідоме, причаївшись серед моху й гілля, люто схопило його за ніс. Несамовито заскавчавши, він відскочив назад. Почувши його голос, Кайч з диким гарчанням рвонула ціпок і кидалася, мов скажена, не маючи змоги прийти на поміч синові. Сивий Бобер ляскав себе по стегнах і весело сміявся, розповідаючи всім про те, що трапилося з вовченям. Увесь табір голосно реготав. А Білий Зуб – нещасне безпорадне малятко – сидів на задніх лапах і жалібно квилив.
   Йому ще ніколи не було так боляче. У нього і ніс і язик були обпечені живою істотою, що виникла під руками Сивого Бобра і була схожа кольором на сонце. Він усе вив і вив, але кожен його зойк люди зустрічали вибухами сміху. Він спробував утамувати біль у носі язиком, але цей дотик був нестерпний, і в його скавчанні почулося ще більше муки й розпачу.
   І раптом йому стало соромно. Він збагнув, що таке сміх. Для нас це нерозв’язна загадка – звідки тварини можуть знати, що з них сміються. Але вони це напевно розуміють, так само як зрозумів Білий Зуб. Йому стало соромно, що люди глузують з нього. Він повернувся й побіг. Він тікав не від кусючого вогню, а від сміху, що взяв його за живе. Він побіг до Кайч, яка шалено рвалася з прив’язі, до єдиної у світі істоти, яка не сміялася з нього.
   Надворі смеркло й спустилася ніч, а Білий Зуб усе лежав під боком у матері. Ніс і язик у нього дуже боліли, але бідолаху точила ще й більша мука. Він засумував за домом. Почував якусь порожнечу й тужив за спокоєм і тишею рідної річки й печери в скелі. Життя навколо нього стало занадто тісне. Тут товклося стільки чоловіків, жінок та дітей. І всі вони галасували й дратували його. Не було просвітку й від собак, які без упину гризлися, сварилися і зчиняли страшенний гармидер. Від мирної самотності минулих днів не лишилось і сліду. Тут у самому повітрі буяло життя. Воно без угаву гуділо й дзижчало. Мінливе й різноманітне, воно било його по нервах, бентежило й гнітило його безнастанним чеканням чогось неминучого.
   Він пильно стежив за людьми, які метушилися у таборі. Білий Зуб дивився на людей так само, як вони дивляться на створених ними кумирів. Вони були для нього вищими істотами. Він сам робив їх творцями чудес, як це робили люди зі своїми вигаданими богами. У них була безмежна влада й ніким не знана незбагненна сила. Вони панували над усім живим і неживим, підкоряли собі все, що рухалося і що давало рух нерухомому. З сухого моху й дерева вони творили яскраве, як сонце, й пекуче життя. Вони творили вогонь!

ІІ
Неволя

   З кожною дниною Білий Зуб набирався досвіду. Тим часом як Кайч була прив’язана до ціпка, він ганяв по табору, до всього придивлявся, все розвідував і вивчав. Він швидко познайомився зі звичками людей, але від того не став їх зневажати. Що ближче він з ними знайомився, тим глибше відчував їхню перевагу, їхню таємничу силу.
   Він був власністю людей, як усі собаки. Його вчинки залежали від їхніх наказів. Вони могли бити й топтати його ногами, і він мусив терпіти. Цю науку він скоро опанував. Вона нелегко давалася йому, бо йшла всупереч його сильній, владній натурі; але, вивчаючи її з нелюбов’ю, він непомітно для себе навчився любити її. Він віддавав свою долю в інші руки і складав з себе відповідальність за своє існування. Вже тільки це було йому нагородою, бо краще прихилитися до когось, ніж стояти без ніякої опори.
   Звичайно, минув не один день, поки він віддався душею і тілом людям. Він не міг одразу позбутися своєї спадкової дикості й розігнати спогади про пустелю. Він не раз пробирався на край лісу й довго стояв там, прислухаючись до якогось далекого могутнього поклику. І повертався до табору завжди збентежений, сумний, тихенько тужливо квилив під боком у матері і з німим пекучим запитанням лизав її в морду.
   Білий Зуб швидко вивчив життя індіанського табору. Він побачив нечесність і зажерливість старших собак, коли їх годували рибою. Пересвідчився, що чоловіки справедливі, діти жорстокі, а жінки добрі і від них найскоріше можна сподіватися шматка м’яса або кістки. А після кількох лихих сутичок з матерями щенят, які вже попідростали, він вирішив, що краще їх не займати, триматися від них якомога далі і, забачивши їх, негайно забиратися геть.
   Але отрутою його життя був Ліп-Ліп. Щеня було старше, більше на зріст і дужче, ніж Білий Зуб, і не давало йому просвітку. Білий Зуб завжди охоче вступав з ним у бійку, але незмінно зазнавав поразки. Його ворог був надто сильний. Ліп-Ліп став для Білого Зуба кошмаром. Щойно вовченя відходило від матері, як зараз же з’являвся шибеник, біг за ним слідом, гарчав, чіплявся і, вибравши хвилину, коли поблизу не було людей, кидався на нього і змушував до бійки. А що Ліп-Ліп завжди перемагав, то ці бої йому страшенно подобалися. Для нього вони стали втіхою, а для Білого Зуба нестерпною мукою.
   Білий Зуб не здавався. Він був увесь покусаний, і кожна сутичка кінчалася для нього поразкою, але дух його лишався незламним. Проте все це погано впливало на його норов. Він став злий і похмурий. Він і зроду був дикий, а від нескінченних переслідувань здичавів іще більше. Він рідко коли був веселий і безжурний, як усі його однолітки. Він ніколи не грався й не пустував із табірними щенятами. Ліп-Ліп не допускав цього. Як тільки десь поблизу собачого гурту з’являвся Білий Зуб, Ліп-Ліп налітав на нього, дражнив, знущався й кусав, аж поки не проганяв його геть.
   Отже, Білий Зуб поступово втратив безтурботність, властиву його одноліткам, і видавався набагато старшим. Позбавлений змоги витрачати енергію в іграх, він замкнувся в собі і швидко розвивав свій розум. Він зробився хитрий; не маючи куди дівати час, став вигадливий на всілякі каверзи. Під час загальної годівлі собаки не давали йому вхопити свою частку риби й м’яса, і він зробився спритним злодієм. Він мусив сам роздобувати собі харч і роздобував уміло. То була справжня кара для жінок. Він навчився непомітно никати по табору, знав, де і що робиться, до всього придивлявся й дослухався, усе брав собі на розум і добирав дотепних способів, як уникати свого безжального гнобителя.
   Ще коли Ліп-Ліп тільки почав до нього чіплятися, він якось учинив над ним напрочуд хитру штуку і пізнав уперше насолоду помсти. Як колись Кайч, водячись з вовками, занаджувала на загибель собак, так і він заманив одного дня Ліп-Ліпа у мстиві зуби своєї матері. Тікаючи від ворога, він весь час кружляв між наметами табору. Він був спритний бігун, спритніший за всіх тамтешніх собачат, навіть за самого Ліп-Ліпа. Але на цей раз він біг не на всю силу. Він тримався не далі як на стрибок від переслідувача.
   Ліп-Ліп, розпалений гонитвою і близькістю жертви, забув про обережність. Він не помітив, куди забіг, а коли схаменувся, було вже пізно. Круто завернувши за один з наметів, він наскочив прямо на Кайч, що лежала там, на прив’язі. Він з переляку заскавчав, і тої ж миті вовчиця вп’ялася в нього зубами. Утекти від Кайч було нелегко, дарма що сама вона не могла гнатися услід. Вона збила його з ніг, щоб він не міг утекти, і вп’ялася в нього зубами.
   Коли ж нарешті йому пощастило відкотитися від неї кудись убік, він підвівся весь розкуйовджений, розбитий тілом і душею. Скрізь, де пройшлися зуби Кайч, стирчала збита шерсть. Він заціпенів на місці, роззявив пащу і заквилив протяжно й жалісно, як мале цуценя. Але йому не дали й наквилитись уволю. Несподівано підскочив Білий Зуб і вчепився йому в задню лапу. У Ліп-Ліпа згас весь бойовий запал, і він ганебно втік. А його недавня жертва наступала йому на п’яти і не давала спокою, аж поки він не примчав до намету свого господаря. Тут на допомогу йому вибігли жінки і відігнали оскаженілого Білого Зуба градом каміння.
   Настав день, коли Сивий Бобер вирішив, що Кайч уже не втече, і відв’язав її. Білий Зуб не тямив себе з утіхи, що мати його вільна. Він весело бігав за нею по всьому табору, і Ліп-Ліп, бачачи їх укупі, тримався від них на пристойній відстані. Білий Зуб навіть наїжувався й грізно наступав на ворога, але той не приймав його виклику. Ліп-Ліп був не дурний і хоч як горів бажанням помститися, але чекав, поки вовченя лишиться на самоті.
   Того самого дня Кайч і Білий Зуб забрели на край лісу поблизу табору. Це він завів сюди матір і, коли вона враз спинилася, силкувався заманити її далі. Рідна річка, лігво і спокій лісів вабили його, і він хотів узяти з собою й матір. Він пробіг трохи вперед, став і озирнувся. Вона не рухалася. Він жалібно завив, сховався в кущах і знову вискочив. Потім підбіг до матері, лизнув її в морду і знов утік уперед. А вона все стояла на місці. Він спинився і глянув на неї, повний туги й надії. Але вона повернула голову туди, де був табір, і його погляд згас.
   Білого Зуба щось кликало в далекі простори. Його мати теж чула цей поклик. Але вона чула й інший, ще владніший поклик вогнища й людини, що на нього з усіх тварин озиваються тільки вовки та брати їхні – дикі собаки.
   Кайч повернулася і поволі пішла до табору. Він тримав її в більш міцних путах, ніж прив’язь. Невидимою таємною силою люди не пускали її від себе. Білий Зуб сів у тіні під березою і тихенько заквилив. Гострий дух сосни й тонкі аромати лісу навівали йому спогади про минуле вільне життя, яким він тішився, поки не потрапив у полон. Але він був ще дуже малий, і для нього голос людини й голос пустині були ніщо проти голосу матері. Усе своє коротеньке життя він залежав від неї. Ще не прийшла йому пора стати на власні ноги. Тож він підвівся й сумно побрів до табору. Дорогою він кілька разів сідав і тужливо вив, прислухаючись до потужних покликів, які все ще линули з надрів лісу.
   У пустелі діти недовго лишаються при матері, а під владою людини часом ще менше. Так було і з Білим Зубом. Сивий Бобер був щось винен індіанцеві, якого звали Три Орли. А Три Орли збирався в подорож уздовж річки Мекензі до Великого Озера Рабів. Шматок червоної тканини, ведмежа шкура, двадцять патронів і Кайч пішли в оплату боргу. Побачивши, що Три Орли забирає його матір до себе в човен, Білий Зуб кинувся слідом за нею. Одним ударом кулака Три Орли відкинув вовченя на берег і відчалив. Білий Зуб стрибнув у воду й поплив за човном, не слухаючи Сивого Бобра, що кликав його назад. Його охопив такий безмежний страх розлучитися з матір’ю, що в ту хвилину він зневажив навіть гнів людини.
   Але люди звикли, щоб їм корилися. Сивий Бобер, розпалившись, скочив у човен і поплив навздогін за Білим Зубом. Догнавши вовченя, він нахилився і витяг його з води. Але не кинув його на дно човна. Тримаючи його однією рукою в повітрі, він другою почав його бити. Ну й бив же він його! Рука в індіанця була важка. Кожен удар був нестерпний, а сипались вони без кінця-краю.
   Під зливою ударів то з одного боку, то з другого Білий Зуб гойдався, мов збитий з ритму маятник. У ньому клекотіли різні почуття. Спочатку він здивувався. Потім на хвилину відчув страх і кілька разів заскавчав під рукою індіанця. І враз розлютився. Його вільнолюбна натура дала себе взнаки – він вищірився і безстрашно загарчав в обличчя розгніваній людині. Та розгнівалася ще більше. Удари посипалися рясніше, важчі й болючіші.
   Сивий Бобер бив, а Білий Зуб гарчав. Але це ж не могло тривати завжди. Хтось із них мусив поступитися, і здався-таки Білий Зуб. На нього знову напав страх. Це вперше людина так поводилася з ним. Випадкові удари дрючком чи каменем, що перепадали йому раніше, здавалися ласкою проти того, що відбувалося зараз. Він утратив мужність і почав скавчати. Від кожного удару у нього вихоплювався пронизливий вереск. Але ляк невдовзі перейшов у несамовитий жах, і його зойки злилися в безперервне виття, що не збігалося з частотою ударів.
   Нарешті Сивий Бобер опустив праву руку. Білий Зуб безпорадно повис у лівій його руці і все ще скавчав. Це, напевно, задовольнило його господаря, і він грубо швиргонув його на дно човна, який увесь час плив за водою. Сивий Бобер узяв весло. Білий Зуб опинився в нього під ногами, і він грубо відштовхнув його. Вільнолюбний норов вовченяти знову повстав, і він схопив зубами взуту в мокасин ногу.
   Попереднє лупцювання було ніщо у порівнянні з тим, якого йому знову довелося зазнати. Гнів Сивого Бобра не знав меж, так само як і страх Білого Зуба. На цей раз по ньому походила не тільки рука, а й дерев’яне весло. І коли його знову пожбурили на дно човна, на його маленькому змученому тілі не було живого місця. Сивий Бобер ще раз штурхонув його ногою, тепер уже навмисно. Але Білий Зуб не вишкірив зуби. Він засвоїв ще одну науку неволі. Ніколи, ні за яких обставин не сміє він кусати свого володаря й пана. Тіло його володаря й пана священне, його не можна сквернити своїми зубами. Це тяжкий злочин, страшна образа, для якої немає ні прощення, ні забуття.
   Човен торкнувся берега, а Білий Зуб лежав нерухомо, тихенько квилячи, покірний волі Сивого Бобра. А Сивий Бобер волів, щоб Білий Зуб вийшов на берег, і швиргонув його на берег так, що він важко вдарився боком об землю. Дрижачи всім тілом, Білий Зуб устав і заскиглив. Ліп-Ліп, що бачив усе з берега, накинувся на Білого Зуба, збив з ніг і вп’явся в нього зубами. вовченя було надто безпорадне, щоб боронитися, і йому були б непереливки, коли б не Сивий Бобер. Він підкинув Ліп-Ліпа в повітря ногою з такою силою, що той упав на землю далеко від Білого Зуба. Така була людська справедливість. І хоч який Білий Зуб був нещасний у ту хвилину, але в душі у нього ворухнулася подяка. Він покірно поплентався за Сивим Бобром через увесь табір до його намету.
   Уночі, коли все стихло, Білий Зуб згадав матір і затужив за нею. Він тужив так одверто, що розбудив Сивого Бобра, і той знову побив його. З того дня Білий Зуб сумував уже мовчки. І тільки забрівши сам на узлісся, він давав волю своїй журбі і жалібно вив на весь голос.
   Під ту пору, розхвильований спогадами про печеру й рідну річку, він напевне втік би в пустелю, коли б не любов до матері. Він бачив, як люди вирушали на полювання й поверталися назад. Так само й вона могла повернутися. І, чекаючи її, він терпів неволю.
   Та неволя не так уже й гнітила його. У ній багато було й цікавого. Завжди траплялося щось несподіване. Не було кінця-краю дивам, що їх творили люди, і на все він дивився з захватом. Крім того, він навчився догоджати Сивому Боброві. Покори, неухильної, сліпої покори вимагали від нього; в нагороду за це не били, і життя можна було сяк-так терпіти.
   Іноді навіть Сивий Бобер сам кидав йому шматок м’яса і відганяв собак, щоб він спокійно міг попоїсти. Такий шматок м’яса мав для Білого Зуба велику ціну, далеко більшу, ніж десять шматків з рук жінок. Сивий Бобер ніколи не гладив і не пестив його. Проте чи його важка рука, чи справедливість, чи безперечна сила впливали на Білого Зуба, тільки невдовзі він і його похмурий господар заприязнилися.
   Непомітно, підступом, то з допомогою дрючка, то каменя, то кулака сковували Білого Зуба кайдани неволі. Інстинкт, який споконвіку жене вовків до людського вогнища, розвивається швидко. Розвивався він і в Білому Зубові. І потроху життя в індіанському селищі, попри всі його злигодні, ставало йому все миліше. Але сам він не підозрював цього. Він тужив за матір’ю, мріяв про побачення з нею і палко жадав опинитися знову на волі.

ІІІ
Відцуралися!

   Ліп-Ліп так отруював життя Білому Зубові, що той робився ще лихіший, ніж мав би бути за своєю вовчою натурою. Скаженість взагалі була йому властива, але тепер вона вилилася через край. Навіть серед людей ішла слава про його злостивість. Що б не сталося в таборі – чи то погризуться собаки, чи то почне галасувати жінка, в якої вкрадено м’ясо, – кожен знав, що винен Білий Зуб. Люди не намагалися знайти причину такої поведінки. Вони бачили тільки, як він поводиться, а поводився він погано. Білий Зуб був пролаза і злодій, капосник і забіяка. Роздратовані жінки кричали йому просто в вічі, що він паскудний вовк і що такому не минути лиха; а він лише пильно дивився на них, готовий спритно ухилитися, як тільки в нього щось пожбурять.
   І ось, живучи в густо населеному таборі, він відчув, що від нього всі відцуралися. Усі молоді собаки були заодно з Ліп-Ліпом. Між ними й Білим Зубом помічалася велика різниця. Може, вони вчували в ньому дикого лісовика й інстинктивно ненавиділи його, як свійські собаки ненавидять вовків. В усякому разі вони, так само як і Ліп-Ліп, не давали йому спокою. Почавши з Білим Зубом війну, вони знаходили підстави не припиняти її. То один, то другий собака потрапляв йому на зуби; і, слід віддати належне, він з лишком віддячував їм за все. У поєдинку він багатьох з них подолав би, але ця втіха була для нього недоступна. Щойно він починав бійку з кимось із супротивників, як умить, ніби за сигналом, з усіх кінців табору збігалися собачата й кидались на нього всі разом.
   Ворогуючи з собачою зграєю, він засвоїв два важливі правила: як боронитися при масовому нападі і як, б’ючися сам-на-сам, за найкоротший час завдати супротивникові найбільшої шкоди. Устояти на ногах під натиском цілого гурту – значило лишитися жити, і Білий Зуб знав, як це робиться. Він, наче кіт, умів триматися на ногах. Навіть великі важкотілі собаки не могли підім’яти його під себе; хоч би як вони штовхали його чи то вбік, чи назад, лапи вовка завжди були повернуті до матері-землі.
   Собаки, перед тим як битися, завжди гарчать, наїжуються, напружено й поважно виступають. А Білий Зуб не визнавав таких підготувань у поєдинку, бо при найменшій затримці налітала вся зграя собачат. Тож він мусив швиденько зробити своє діло й забиратися геть. Він не попереджав ворога про свої наміри. Не даючи йому й опам’ятатися, він наскакував, кусав і рвав за одну мить. Отак він навчився вражати швидко й жорстоко. Крім того, зрозумів, як багато важить несподіванка. Коли заскочити собача зненацька й прокусити йому плече або розшматувати вухо, перш ніж воно збагне, що діється, – то це вже майже перемога.
   Він переконався, що собаку, заскоченого зненацька, дуже легко збити з ніг, а впавши, він сам підставляє під зуби супротивника ніжну шию – найвразливіше місце для укусу на смерть. Білий Зуб знав це місце. Це знання перейшло до нього від його хижих предків. І в Білого Зуба був особливий спосіб нападу: захопити собача розполохом, на самоті, збити з ніг і вчепитися зубами йому в горло.
   Він був ще надто молодий, і щелепи в нього не досить ще зміцніли, щоб загризати на смерть. Але по табору бігало чимало собачат зі слідами його зубів на шиї. І одного дня, захопивши якесь щеня край лісу, він кількома нападами перегриз-таки йому горло і урвав життя. Надвечір у таборі стояв страшенний гамір. Випадкові свідки злочину Білого Зуба принесли сумну звістку господареві загризеної собаки, жінки пригадали всі крадіжки Білого Зуба, і житло Сивого Бобра оточила розлючена юрба. Але Сивий Бобер нікого не пустив до свого намету, де сховав лиходія, і рішуче відмовився видати його своїм одноплеменцям, аби вони з ним поквиталися.
   Білого Зуба зненавиділи люди й собаки. Під ту пору він жодної хвилини не був у безпеці. На нього кожний собака вишкіряв зуби, кожна людина здіймала руку. Тварини зустрічали його гарчанням, люди – камінням і прокльонами. Він жив напруженим життям. Завжди тримався сторожко, ладен щомиті напасти або відбити напад, вчасно ухилитися від пожбуреного в нього каменя, спокійно й швидко знайти вихід з будь-якого становища – чи то кинутися на ворога, чи з грізним гарчанням відскочити геть.
   Жодний собака в таборі, ні молодий ні старий, не вмів так жахливо гарчати, як Білий Зуб. Гарчання буває застережливе і загрозливе, і на ньому треба розумітися. Білий Зуб чудово знав, як це робиться. У своє гарчання він вкладав усе, що було в ньому злого, хижого й страшного. Ніс тоді в нього збирався у дрібненькі зморшки, хвилями здіймалася на спині шерсть, а язик то висувався, то зникав, наче червона змійка. Прищуливши вуха й виблискуючи повними ненависті очима, він люто закопилював губи, і з його вискалених зубів точилася слина. У таку хвилину він міг змусити хоч якого собаку на мить спинитися. А поки той вагався, він враз вирішував, як бути далі. Часом вагання бувало довше, і ворог зовсім відмовлявся йти в атаку. Навіть дорослих собак Білий Зуб частенько так приголомшував своїм гарчанням, що встигав достойно відступити.
   Відцуравшись від Білого Зуба, оголосивши йому війну, вони тепер дорого платили за свою ненависть до нього. Як це не смішно, але, не підпускаючи його до свого гурту, вони самі ані на крок не могли відійти від зграї. Білий Зуб цього не дозволяв. Знаючи, як хитро він уміє нападати, вони боялися бігати поодинці. І всі, опріч Ліп-Ліпа, мусили триматися купи, щоб боронитися від свого страшного ворога, якого самі ж собі нажили. Кожне щеня, яке забігало само на берег річки, було засуджене або на смерть, або на такі пекельні муки й страх, що, тікаючи від вовченяти, своїм пронизливим скавчанням підіймало на ноги весь табір.
   Навіть тоді, коли собачата добре збагнули, що мусять битися лише гуртом, Білий Зуб не забував про помсту. Він нападав на кожне з них, заскочивши його на самоті; вони ж ішли в атаку лише цілою зграєю. Угледівши Білого Зуба, вони кидалися за ним навздогін, і рятували його тільки швидкі ноги. Але горе було тому собаці, який випереджав своїх товаришів! Білий Зуб несподівано повертався, наскакував на нього і рвав на шмаття, перш ніж підоспівала вся зграя. Це траплялося частенько, бо розпалені погонею собаки легко забували про обережність, а Білий Зуб – ніколи. Крадькома озираючись назад, він щохвилини був ладен вихором налетіти на занадто запального переслідувача, що вихопився наперед.
   Собачата не можуть не гратися, і вороги Білого Зуба задовольняли цю потребу, перетворюючи війну з ним на цікаву забаву. Гонитва за Білим Зубом стала для них основною грою – грою часто смертельною і завжди серйозною. Але він, упевнений у швидкості своїх ніг, у свою чергу, не зупинявся перед ризиком. У ті дні, коли Білий Зуб марно чекав повернення матері, він не раз заманював зграю до лісу. Там собаки вже втрачали його слід. З галасу й гавкання він завжди знав, де вони, а сам, ледве торкаючись землі своїми оксамитовими лапами, німою тінню скрадався поміж дерев, як це робили його батько й мати. До того ж він міцніше, ніж собаки, був зв’язаний з пущею і краще знав її таємниці й хитрощі. Особливо любив він замести свій слід у воді і, причаївшись у хащі, спокійно слухати несамовитий гавкіт спантеличеної собачні.
   Проклятий тваринами й людьми, невгамовний, ворогуючи з усіма, він розвивався швидко, але однобічно. Не було нічого, що родило б у ньому доброту й любов. Про це він навіть і гадки не мав. Він знав тільки одне – коритися дужому й гнобити кволого. Сивий Бобер був господар і, безперечно, дужий. Тож Білий Зуб йому корився. Але молодше й менше за нього щеня було кволе, і його треба було знищити. Отже, весь розвиток його пішов у силу. У Білому Зубові розвинулися всі ті якості, які допомагали йому вистояти перед небезпекою, що часто загрожувала смертю. Він був спритніший за всіх собак, напрочуд хитрий і лихий. У його гнучкому сухорлявому тілі з залізними м’язами й жилами було далеко більше гарту, ніж у їхніх тілах; він брав над ними гору лютістю, жорстокістю і розумом. Білий Зуб мусив стати таким, бо інакше він не вижив би в тому ворожому оточенні, де випадково опинився.

IV
Слідами людей

   Восени, коли дні покоротшали і почав уже дошкуляти мороз, Білому Зубові трапилася нагода втекти на волю. В індіанському таборі вже кілька днів була страшенна метушня. Літня стоянка кінчилася, і все плем’я, складаючи пожитки, ладналося на осіннє полювання. Білий Зуб пильно стежив за людьми і, коли побачив, що вони згортають намети й вантажать човни, зрозумів, що це значить. Човни відпливали один по одному, і деякі з них уже зникли з очей.
   Білий Зуб твердо вирішив не йти за людьми, і з першою ж нагодою він утік до лісу. Там, у річці, що вже бралася кригою, він заховав свої сліди і, забравшись у глиб хащі, став чекати. Білий Зуб то засинав, то знову прокидався. Так минуло кілька годин. Нараз його розбудив голос Сивого Бобра, який шукав його. Чутно було ще й інші голоси. Його шукала й жінка Сивого Бобра, і син Міт-Са.
   Білий Зуб тремтів від страху. Його так і поривало вилізти із схованки, але він притлумив своє бажання. Невдовзі голоси завмерли вдалині, і він виповз з-під куща, аби переконатися, що йому пощастило втекти. В лісі вже смеркало. Він почав бігати і гратися серед дерев, тішачись, що опинився на волі. І раптом його огорнуло почуття самотності. Він сів і замислився, вслухаючись у лісову тишу. Вона його бентежила. Ані поруху, ані звуку. Йому здалося, що десь поблизу чигає на нього якась невидима небезпека. У величезних стовбурах дерев і в їх чорних тінях таїлося щось грізне.

   До того ж стало холодно. Тут не було теплого намету, до якого міг би притулитися Білий Зуб. Мороз хапав його за лапи, і він почав їх підіймати: то одну, то другу. Потім поклав на них свій кудлатий хвіст, і в ту мить йому щось примріялося. У цьому не було нічого дивного. Перед його внутрішнім зором пропливли спомини. Він знову побачив людське селище, намети, яскраві вогнища. Почув верескливі жіночі скрики, грубі чоловічі голоси і собаче гарчання. Він був голодний і пригадав шматки м’яса та риби, що йому давали. А тут не було м’яса. Тут не було нічого, крім грізної німої тиші, а нею не наїсишся.
   Неволя розніжила його. Залежність від людини ослабило його енергію. Він забув, як це воно – дбати про себе. Над ним спускалася ніч. Він звик до гомону і метушні в таборі, до безнастанної зміни зорових і слухових вражень. А тут нічого було робити, нічого було розглядати й слухати. Він намагався піймати хоч що-небудь, що порушувало б мертву тишу. Його гнітила бездіяльність і передчуття чогось лихого й неминучого.
   Раптом він здригнувся. Щось величезне й безформне майнуло в нього перед очима. То місяць, позривавши зі свого обличчя хмари, кинув тінь від дерева. Заспокоївшись, Білий Зуб тихенько заскавчав, але зразу ж затих, щоб його часом не почуло якесь із навислих над ним страхіть.
   Під тиском нічного холоду в нього над головою лунко затріщало дерево. Білий Зуб злякано завив. Не тямлячи себе від страху, він шалено помчав до табору. Його гнало непереможне бажання знов опинитися під охороною людини. Ніздрі йому лоскотав уже запах диму. У вухах бринів знайомий гомін. Він вибіг з лісу на залиту місяцем галявину, де не було ні мороку, ні тіней. Але очі його не побачили привітного селища. Він зовсім забув, що люди пішли звідти.
   Його скажений біг урвався. Бігти було нікуди. Він понуро побрів по спустошеному табору, обнюхуючи купи сміття та всякий мотлох. Він був би радий, коли б у нього полетів камінь, кинутий розлюченою жінкою; був би щасливий, коли б важка рука Сивого Бобра гнівно опустилася йому на спину; з охотою зустрівся б із самим Ліп-Ліпом і з усією зграєю полохливих гавкунів.
   Він прийшов на те місце, де недавно стояло житло Сивого Бобра, сів на задні лапи і задер до місяця морду. Горло йому болісно стислося, паща розкрилася, і в одчайдушному крикові вилилась уся його самотність і страх, журба за матір’ю, усі минулі боліщі, незгоди й передчуття майбутніх бід і мук. Це було протяжне вовче виття, голосне й жалібне – перше справжнє виття Білого Зуба.
   Світанок розвіяв його страхи, але нагнав ще більшу тугу. Сидячи на голій землі, яка так недавно була густо заселена, він почував себе зовсім самотнім. Недовго думаючи, він завернув у ліс і побіг уздовж річки вниз за водою. Він біг цілий день. Ні разу не сів відпочити. Неначе для того й на світ народився, щоб весь час бігти. Його залізне тіло не знало втоми; а коли вона нарешті прийшла, то спадкова безмірна терплячість надала йому свіжих сил і понесла його тіло вперед.
   Там, де річка вливалася в урвисті береги, він обминав їх, видираючись на високі гори. Маленькі річки й потоки, що впадали в Мекензі, перепливав або переходив убрід. Часто йому доводилося бігти по ще тоненькій льодовій корі, він не раз провалювався й боровся за життя з холодною бистриною і весь час шукав стежки людей, які вели б від річки в глиб країни.
   Серед звірів своєї породи Білий Зуб вирізнявся неабияким розвитком, і все ж кругозір його був не такий широкий, щоб охопити й другий берег Мекензі. Він і гадки не мав, що люди могли опинитися по той бік річки. Коли б ця пригода трапилася з ним пізніше, коли він постаршав і набрався досвіду, більше поблукав по світу й ближче познайомився з різними річками й слідами, може, це й спало б йому на думку. Але такої сили розуму він мав дійти тільки згодом. Поки що ж він сліпо біг уперед, тримаючись лише одного берега річки.
   Він біг цілу ніч, долаючи в темряві всілякі перешкоди. Вони його затримували, але страху не наганяли. Опівдні наступного дня, коли він промчав без спочинку тридцять годин, навіть його залізне тіло стомилося. Тільки завзяття поривало його далі. Він уже сорок годин нічого не їв і ослаб з голоду. Часте поринання в крижану воду теж далося взнаки. Його розкішна шуба була геть заболочена. Широкі лапи були розбиті й подряпані до крові. Він почав шкутильгати і дедалі шкутильгав дужче. А тут ще, як на гріх, небо заволокли хмари й пішов сніг – мокрий сніг, який танув під його лапами і налипав на них. Він запнув повітря непроглядною завісою, застелив усі нерівності землі, і бігти стало ще важче й болячіше.
   Сивий Бобер збирався на ту ніч отаборитися по лівий бік Мекензі, бо в тому напрямі плем’я мало розпочати полювання. Але ще засвітло його дружина Клу-Куч угледіла на правому березі лося, що прийшов на водопій. Якби лось не спустився до річки, якби Міт-Са, керуючи човном, не збився через сніг з дороги, якби Клу-Куч не вгледіла лося, а Сивий Бобер влучним пострілом не вбив його, то все склалося б інакше. Сивий Бобер не спинився б на правому березі. Білий Зуб побіг би далі і зрештою або загинув би, або знайшов диких братів і до кінця днів своїх лишився б таким самим вовком, як вони.
   Запала ніч. Сніг посипався густіше. Білий Зуб, тихенько скиглячи і спотикаючись, біг уперед. Раптом він натрапив на свіжі сліди, такі свіжі, що відразу впізнав їх. Заскавчавши з радості, він подався від берега до лісу. До нього долетіли звуки табору. Він побачив яскраве полум’я вогнища, Клу-Куч, яка поралася коло вечері, і Сивого Бобра. Сивий Бобер сидів навпочіпки біля вогню і їв шматок сирого сала. У людей було свіже м’ясо!
   Білий Зуб знав, що дістане прочуханки. На саму думку про це він аж пригнувся до землі й наїжився. Проте рушив далі. Він ненавидів побої, боявся їх, але знав, що лупцювання не минути. Проте він знав, що в таборі він грітиметься коло вогню, буде під захистом людей і в гурті, хай у ворожому, а все ж не сам.
   Скоцюрбившись, він поповз до вогню. Сивий Бобер побачив його й перестав їсти. Білий Зуб ліз дуже повільно, плазом, принижений, улесливий, покірний. Він посувався прямо до Сивого Бобра, і кожен рух для нього був справжньою мукою. Нарешті він простягся коло ніг господаря, душею й тілом здаючись на його ласку. Зі своєї волі він прийшов до вогнища людини й під її владу. В очікуванні покарання Білий Зуб увесь тремтів. Рука над ним зробила порух. Він мимохіть пригнувся під неминучим ударом. Але його не вдарили. Він глянув крадькома вгору. Сивий Бобер надвоє розломив кусок сала. Сивий Бобер половину простягнув йому! Дуже обережно і навіть підозріло він обнюхав дарунок, а тоді почав їсти. Сивий Бобер наказав принести м’яса Білому Зубові і, поки той їв, відганяв собак. Вдячний і задоволений, Білий Зуб розлігся коло ніг Сивого Бобра й почав дрімати, мружачи очі на теплий вогонь. Він був спокійний, що завтра йому вже не доведеться безпорадно блукати холодним похмурим лісом. Він буде в людському таборі, серед людей, яким він віднині вручав свою долю.

V
Договір

   У половині грудня Сивий Бобер вирушив у подорож угору по Мекензі разом з Міт-Са й Клу-Куч. За великими саньми, що їх тягли куплені й позичені собаки, Сивий Бобер ішов сам. А другі, менші, він доручив Міт-Са, і в них були запряжені щенята. Малі санки були взяті більше для забави, ніж для діла, але Міт-Са не тямив себе від щастя, почуваючи, що він працює вже як справжній дорослий чоловік. Він таки потроху привчався поганяти й муштрувати собак, а щенята призвичаювалися ходити в упряжі. Та від цих санок була й певна користь, бо на них поклали фунтів двісті речей та харчів.
   Білий Зуб уже бачив собак у збруї і не дуже пручався, коли його запрягали. На шию йому наділи набитий мохом хомут, прикріплений двома посторонками до ременя, який охоплював йому груди й спину. А від цього ременя йшов довгий мотуз, прив’язаний до саней.
   В упряжці Міт-Са було семеро собачат. Усім їм минуло вже по дев’ять-десять місяців, а Білому Зубові тільки вісім. Кожне собача бігло на окремому мотузі, і кожен мотуз був довший від іншого принаймні на корпус собаки. Мотуз продівали у вправлене в сани кільце. Сани були змайстровані з березової кори, без полозів, із загнутим угору передком, що не давав їм зариватися в сніг. Це робилося з таким розрахунком, щоб вага саней і поклажі лягала на якнайбільшу поверхню снігу, бо він був дуже м’який. За тим самим принципом розподілу ваги в ширину собаки на кінцях мотузів розходилися віялом, і жоден з них не біг слідами другого.
   Це мало ще одну перевагу. Різна довжина мотузів не давала можливості задньому собаці гризти переднього. А передній, щоб напасти на заднього, який біг на коротшому мотузі, мусив повернутися до нього мордою і зразу ж наражався на батіг погонича. Але найдотепніше було те, що собака, нападаючи на переднього товариша, дужче тяг сани, і що швидше вони їхали, тим швидше бігла атакована тварина. Отже, задній собака ніяк не міг догнати переднього. Чим швидше біг один, тим хутчіш тікав другий, а за ним мчала й уся упряжка разом з саньми. Отак мудро людина збільшувала свою владу над тваринами.
   Міт-Са був схожий на свого батька і багато запозичив з його досвіду. Він давно помічав, що Ліп-Ліп не дає спокою Білому Зубу; але раніше Ліп-Ліп належав іншому індіанцеві і Міт-Са тільки вряди-годи міг поцілити в нього якоюсь грудкою. Тепер же Ліп-Ліп був його власним собакою, і, щоб помститися, він прив’язав його до найдовшого мотуза. Це робило Ліп-Ліпа ватажком і здавалося навіть особливою честю; справді ж нічого почесного тут не було, і замість верховодити зграєю він став жертвою її ненависті.
   Позаяк він біг на найдовшому мотузі, усі собаки завжди бачили лише кудлатий його хвіст і задні лапи; а це видовище далеко не таке страшне, як настовбурчена шерсть і вишкірені зуби. І так уже влаштований собачий мозок, що, бачачи, як Ліп-Ліп біжить уперед, його товариші були певні, що він від них тікає, і загоралися бажанням наздогнати його.
   Щойно сани рушили, вся упряжка кинулася за Ліп-Ліпом, і гонитва тривала цілий день. Ображений у своїй гідності й розлючений до краю, Ліп-Ліп кілька разів обертався й наскакував на своїх переслідувачів, але Міт-Са в ту ж мить хльостав його по морді своїм тридцятифутовим, сплетеним з лосиних кишок батогом, і він мусив бігти далі. Ліп-Ліп не боявся зграї ворогів, але ненавидів батіг. Отож йому нічого не лишалося, як тільки натягати мотуза і мчати вперед від зубатих товаришів.
   Але в глибині душі маленького індіанця таїлися іще хитріші наміри. Щоб підбурити собак проти ватажка, він їм показував, що ставиться до нього прихильніше, ніж до інших. Це збуджувало в них заздрість і ненависть. Він при них частував Ліп-Ліпа м’ясом, а їм не давав. Собаки просто скаженіли. Але Міт-Са, вимахуючи батогом, не підпускав їх до Ліп-Ліпа, аж поки той не наїдався. А коли м’яса не було, Міт-Са відганяв усіх собак від Ліп-Ліпа і удавав, що годує його.
   Білий Зуб охоче взявся до роботи. Йому було не так легко, як іншим собакам, підкоритися владі людей, і тепер він добре розумів, що марна річ іти супроти їхньої волі. До того ж ганьба, якої він зазнав від собачої зграї, принизила її в його очах, а людей звеличила. Він не звик шукати товариства собі подібних. Матір він майже зовсім забув, і єдине, що йому лишилося, – це вірно служити людям, яких він визнав за своїх господарів. Тож він ретельно працював, добре засвоював муштру і слухався. Він у роботі був відданий і запопадливий. Вовк і дикий собака завжди такі, коли їх приручити, а в Білого Зуба ці риси на диво були розвинені.
   Білого Зуба з іншими собаками єднала тільки ворожнеча. Він не звик з ними гратися. Він умів тільки битися з ними – і щедро віддячував їм за кожну кривду тих лихих для нього днів, коли Ліп-Ліп був справжнім ватажком. Тепер же Ліп-Ліп передував тільки тоді, як мчав на довжелезному мотузі на чолі упряжки. Під час стоянок він бігав за Міт-Са, Клу-Куч та Сивим Бобром. Він не насмілювався відходити від людей, бо на нього гострили зуби всі собаки і він сам зазнав усієї тяготи гоньби, яку нещодавно терпів від нього Білий Зуб.
   Коли зграя відцуралася від Ліп-Ліпа, ватажком міг би стати Білий Зуб. Та для цього він був занадто похмурий і замкнений у собі. Він тільки верховодив товаришами по упряжці, а взагалі їх зневажав. При зустрічі з ним вони завжди звертали з дороги, і навіть найсміливіші з них не зважувалися вкрасти в нього м’ясо. Навпаки, вони похапцем з’їдали свій шматок, щоб він часом його не вихопив. Він заковтував свою частку в одну мить. І лихо було тому собаці, який не встиг на той час упоратися зі своєю. Він гарчав, вишкіряв зуби – і бідоласі доводилося виливати своє обурення перед байдужими зорями, тоді як Білий Зуб спокійно кінчав його вечерю.
   Час від часу то одне, то друге собача зчиняло бунт проти Білого Зуба, але він швиденько втихомирював їх. Для нього це було лише зайвою вправою. Він пильно оберігав свою самотність і не раз вступав за неї до бою. Але такі бої кінчалися швидко. Собаки не могли змагатися з ним. Він заподіював рани супротивнику, не давши йому отямитися, і собака, ще навіть не вплутавшись у бійку, уже весь був заюшений кров’ю.
   Білий Зуб муштрував своїх товаришів так само суворо, як люди свою упряжку. Він ні в чому їм не потурав. Вимагав до себе беззаперечної пошани. Між собою вони могли робити що завгодно. До цього йому було байдуже. Аби вони давали йому спокій, звертали з дороги, коли він з’являвся серед них, і визнавали його владу. Досить було комусь із них вишкірити зуби або настовбурчити шерсть, як він наскакував, лютий і безжальний, і вмить доводив неслухняному його провину.
   Він був страшний тиран. Його влада була тверда мов криця. Він безпощадно гнобив усе кволе. Недарма в дні далекого дитинства він провадив запеклу боротьбу за існування. Удвох із матір’ю, самотні й безпомічні, вони дбали самі за себе й вижили серед жорстокої пустелі. І недарма він навчився причаюватися, коли повз нього проходив хтось сильніший. Він утискав кволого, але поважав дужого. І коли Сивий Бобер зустрічав під час своєї довгої подорожі стоянки інших людей, Білий Зуб ходив поміж чужими дорослими собаками тихо і сумирно.
   Так спливали місяці. Сивий Бобер усе ще був у дорозі. Від довгої путі й натужної праці в упряжі Білий Зуб тільки міцнішав тілом, а розумом він теж сягнув далеко. Він уже досконало знав той світ, у якому жив. Погляди його були суворі й матеріалістичні. Світ здавався йому жорстоким і брутальним, без теплоти, без ласки, без любові й ніжності.
   Він не почував прихильності до Сивого Бобра. Сивий Бобер був немилосердний. Білий Зуб охоче визнав його владу, але вона спиралася на розумову перевагу й грубу силу. У самій істоті Білого Зуба щось потребувало такої влади, бо інакше він не повернувся б із пустелі до людини, щоб схилити перед нею голову. Але в його душі були глибини, яких іще ніхто не зміряв. Добре слово, ласкавий дотик Сивого Бобра, можливо, й знайшли б у них відгук. Але Сивий Бобер ніколи не гладив його, ніколи не казав привітних слів. Це було йому не властиво. Сивий Бобер був дикун і правив по-дикунському. Він чинив правосуддя дрючком, карав за провину болючими ударами і нагороджував за послугу не милістю, а тільки звільненням від кари.
   Білий Зуб навіть не уявляв собі, скільки щастя могла б дати йому людська рука. Він не любив людських рук, не довіряв їм. Правда, вони іноді приносили м’ясо, але частіше біль. Краще було держатися від них якнайдалі. Вони шпурляли каміння й дрючки, шмагали батогом, били кулаками і торкалися його лише для того, щоб ущипнути, вдарити або штовхнути. У стрічних селищах він здибувався з дітьми й пересвідчився, що їхні руки теж жорстокі. Раз один крихітний хлопець ледве не вибив йому око. Після того він став боятися дітей. Він їх ненавидів. Коли вони підходили зі своїми лиходійними руками, він забирався геть.
   Одного разу Білий Зуб, повставши проти зла від людських рук, трохи зламав установлений Сивим Бобром закон, який гласив, що покусати людину – непрощенний злочин. Це трапилось у селищі коло Великого Озера Рабів. За звичаєм усіх собак, в кожному селищі Білий Зуб шукав чого-небудь поїсти. Якийсь хлопець рубав сокирою мерзлу лосину, і на всі боки летіли в сніг шматочки м’яса. Білий Зуб спинився і почав їх підбирати. Тоді хлопець поклав сокиру і схопив здоровенного дрючка. Білий Зуб устиг відскочити, й дрючок у нього не влучив. Хлопець погнався за ним. І Білий Зуб, не знаючи ходів і виходів у чужому селищі, зненацька опинився між двома наметами, притиснутий до великого земляного валу.
   Діватися було нікуди. Єдиний вихід загородив хлопець. З дрючком напоготові він наступав на загнану в закутень жертву. Білий Зуб скипів. Він весь наїжився і загарчав. У ньому було ображене почуття справедливості. Він знав закон добування їжі. Усі обрубки м’яса належали собаці, який знайшов їх. Він не зробив нічого поганого, нічого беззаконного, а хлопець намірявся його бити. Білий Зуб і сам не знав, як усе сталося. Він просто оскаженів від люті. Усе зчинилося на диво швидко. Хлопець і незчувся, як уже лежав на снігу з прокушеною рукою, в якій допіру був дрючок.
   Білий Зуб розумів, що порушив закон. Він вп’явся зубами в тіло людини і тепер не смів сподіватися нічого, крім страшної кари. Він побіг до свого господаря і припав йому до ніг, шукаючи захисту. Покусаний хлопець і його батьки теж прийшли до Сивого Бобра і зажадали розправи над злочинцем. Але вони нічого не добилися. Сивий Бобер заступився за Білого Зуба. Боронили його і Міт-Са і Клу-Куч. Прислухаючись до сварки і стежачи за гнівними рухами людей, Білий Зуб догадався, що вчинок його виправдано. І тут йому стало зрозуміло, що між людьми є різниця. Від своїх господарів він мусив усе приймати покірно – і справедливість і кривду. Але зовсім не повинен був терпіти несправедливість чужих людей. Він мав право відповідати на неї зубами. І це теж був закон людей.
   Ще не скінчився день, як Білому Зубові довелося докладніше обізнатися з цим законом. Міт-Са, збираючи в лісі дрова, стрінув хлопця, якого покусав Білий Зуб. Хлопець був не один, а з товаришами. Зчинилася сварка. Усі хлопці накинулися на Міт-Са. Він потрапив у скрутне становище. З усіх боків на нього сипались удари. Білий Зуб спочатку тільки дивився. Це була справа людей, і його вона мало обходила. Але раптом він зміркував, що то б’ють Міт-Са. Він не роздумував, що йому робити. Він враз оскаженів і врізався в юрбу забіяк. Через кілька хвилин з поля бою тікали всі хлопці, доводячи кривавими слідами на снігу, що Білий Зуб не сидів там без діла. Коли Міт-Са розповів про все батькові, Сивий Бобер велів принести Білому Зубові м’яса. Він велів дати йому багато м’яса. І Білий Зуб, наївшися донесхочу, куняв коло вогню, цілком переконаний, що вірно розуміє людські закони.
   Згодом Білий Зуб дізнався про право власності і про свій обов’язок охороняти власність. Від охорони тіла свого господаря до охорони його майна був один крок, і він цей крок зробив. Те, що належало Сивому Боброві, треба було захищати проти всього світу. Ради цього можна було й кусати інших людей. Це ж було не тільки блюзнірство, а й великий ризик. Люди всемогутні, і собака їм не рівня. Проте Білий Зуб ставав з ними в бій віч-на-віч, завзятий і безстрашний. У нього обов’язок брав гору над боязню, і лиходії пересвідчувалися, що добро Сивого Бобра краще не займати.
   Білий Зуб швидко втямив, що злодійкуваті люди звичайно дуже полохливі і тікають за перших ознак тривоги. Білий Зуб також помітив, що скоро він зчиняв переполох, йому на поміч приходив Сивий Бобер. Білому Зубові було зрозуміло, що злодій боявся не його, а Сивого Бобра. Білий Зуб не гавкотом сповіщав про біду. Він ніколи не гавкав. Він просто кидався на непроханого гостя й хапав його зубами. А що він мав сувору вдачу й не водився з собачнею, то з нього був чудовий сторож. Сивий Бобер нахваляв його і розвивав у ньому цю рису, і зрештою лютий, невгамовний, дикий норов Білого Зуба став іще лихіший.
   Минали місяці, і договір між собакою й людиною дедалі міцнішав. Це був той самий давній договір, яким зв’язав себе з людиною перший вовк, що прийшов до її вогнища. І йдучи за прикладом усіх приручених вовків та диких собак, Білий Зуб з’ясував собі умови цієї угоди. Вони були прості. Він віддавав свою волю. Від людини діставав він їжу й вогонь, захист і приязнь. За те він стеріг добро свого господаря, боронив його тіло, працював на нього й повністю йому корився.
   Білий Зуб служив з обов’язку й страху, а не з любові. Він не знав, що таке любов. Йому ще ніколи не доводилося любити. Кайч стала далеким спогадом. Віддавшись людині, він не тільки забув пустелю і свій рід. Якби він знов зустрівся з Кайч, то, вірний договору, навіть ради неї не покинув би Сивого Бобра. Відданість людині була йому законом, вищим за любов до волі, до свого роду й до своєї матері.

VI
Голод

   Наставала весна. Довга подорож Сивого Бобра скінчилася. Був квітень. Білому Зубові якраз минув рік, коли він повернувся до знайомого селища і Міт-Са зняв з нього збрую. Хоч Білий Зуб не дійшов ще повного розвитку, але після Ліп-Ліпа був найбільший серед своїх однолітків. Від батька-вовка і від Кайч він успадкував силу й зріст і завбільшки був уже з дорослого собаку. Але він ще як слід не сформувався. Тіло в нього було тонке, довгасте і більш жилаве, ніж м’ясисте. Шерсть він мав сіру, чисто вовчу, і на вигляд був справжній вовк. Домішка собачої крові, якою наділила його Кайч, не позначилася на ньому фізично, але характер його формувався не без її участі.
   Він блукав по селищу і зі спокійним задоволенням впізнавав людей, яких він там бачив до подорожі. Зустрічав він тут і щенят, що попідростали за цей час, і дорослих собак, які тепер не здавалися йому такими великими й страшними. Він уже їх майже не боявся і походжав серед зграї з легкою безтурботністю. Це почуття було для нього нове й приємне.
   У селищі жив старий сивий пес Безік. Раніш йому треба було тільки вискалити зуби, як Білий Зуб, зіщулившись від страху, чимдуж тікав. Від нього Білий Зуб довідався колись про всю свою нікчемність і саме після зустрічі з Безіком почув тепер у собі велику переміну. Тим часом як Безік з літами все слабішав, Білий Зуб тільки вбивався в силу.
   Білий Зуб випадково дізнався про свої нові взаємини з собачим світом. Це сталося тоді, коли індіанці розбатовували щойно забитого лося. Він потягнув собі копито й кусок ноги, на якій було ще трохи м’яса. Відбігши від собак, що гризлися за кожну кістку, він заховався в кущах і взявся було їсти, коли раптом на нього накинувся Безік. Недовго думаючи, Білий Зуб двічі куснув його й відскочив геть. Безік був украй здивований зухвальством і швидкістю атаки. Він стояв і спантеличено дивився на Білого Зуба й на сиру червону кістку, що лежала між ними.
   Безік був старий пес і вже зазнав на своїй шкурі силу молодих собак, з яких він так любив знущатися. То була гірка пілюля, але він через силу ковтав її, прикликаючи на поміч усю свою мудрість. Коли б з ним трапилось отаке в минулі дні, він у пориві справедливого гніву вмить насів би на Білого Зуба. Але тепер сили вже зраджували його і він не смів собі цього дозволити. Він тільки люто наїжився і грізно, поверх жаданої кістки, подивився на Білого Зуба. А той, охоплений ураз знайомим страхом, знітився, зів’яв, мов маленьке щеня, і вже подумував, як би утекти, не зазнавши ганьби.
   І тут Безік схибив. Коли б він обмежився грізним поглядом на ворога, все було б гаразд. Білий Зуб, надумавши відступати, таки відступив би, і м’ясо дісталося б старому. Але Безік не схотів чекати. Він був певний, що перемога за ним, і ближче підійшов до кістки. Коли він нахилив голову й безжурно обнюхав здобич, Білий Зуб злегка настовбурчився. Навіть і тоді ще для Безіка не пізно було врятувати становище. Коли б він просто став над кісткою з піднятою мордою і ще раз гнівно глянув би на Білого Зуба, той неодмінно утік би. Але свіже м’ясо шибонуло йому в ніс: він не стерпів і відкусив шматочок.
   Це вже було занадто. Білий Зуб ще не забув, як кілька місяців він верховодив цілою упряжкою собак, і йому не під силу було мовчки дивитися, як хтось жере його м’ясо. Вірний звичці, він без ніякого попередження накинувся на загарбника і враз роздер йому вухо. Безік остовпів з несподіванки, але так само несподівано зазнав він ще більшого лиха. Він раптом упав на землю з прокушеною шиєю. Поки він силкувався звестися на ноги, Білий Зуб устиг двічі рвонути його за плече. І все це робилося з неймовірною швидкістю.
   Старий спробував вчепитися в ворога, та тільки люто клацнув зубами. Ще мить, і він відскочив від м’яса з розкраяним носом.
   Тепер уже над кісткою, грізно наїжившись, пильнував Білий Зуб, а Безік стояв осторонь, готовий відступити. Він не наважувався битися з юним, швидким як блискавка, псом і зайвий раз мусив відчути всю гіркоту старечого безсилля. Він зробив героїчну спробу зберегти свою гідність. Спокійно повернувшися спиною до молодого ворога, немов ні сам ворог, ні його кістка не варті були його уваги, він велично пішов собі геть. І тільки зійшовши з очей Білого Зуба, спинився і став зализувати свої криваві рани.
   А Білий Зуб після того перейнявся ще більшою гордістю й вірою в себе. Він уже не так обережно проходив повз дорослих собак і не дуже поступався перед ними. Він не заводився з ними – ні! Він тільки вимагав до себе пошани. Він боронив своє право спокійно йти своєю дорогою, ні перед ким не звертаючи вбік. Він хотів, щоб з ним рахувалися – і все. І його вже більше не зневажали, як усіх його товаришів по упряжці. Усі його однолітки завжди звертали з дороги великим собакам і безсуперечно віддавали їм своє м’ясо. А самотній похмурий Білий Зуб, який не любив роздивлятися вусебіч, був грізний і лихий на вигляд і для всіх чужий, збивав з пантелику старших собак і змушував шанувати себе як рівного. Вони скоро переконалися, що краще не мати з ним ніякого діла. Вони не шукали ні сварки, ні дружби з ним. Коли вони не займали його, він їх теж не займав, і після кількох сутичок вони побачили, що тільки так і можна з ним жити.
   Якось улітку Білому Зубові трапилась одна пригода. Повернувшися з полювання на лосів, він побачив, що край селища за цей час виріс новий намет. Білий Зуб пішов подивитися на нього і раптом наскочив на Кайч. Він спинився і глянув на неї. Він пам’ятав її дуже невиразно, але все ж пам’ятав, чого ніяк не можна було сказати про неї. Вона вишкірила зуби із знайомим грізним гарчанням, і спомини його прояснилися. Знову постали перед ним далекі дні дитинства і все, що було пов’язане з голосом матері. Адже до того, як він пізнав людей, вона була для нього центром світу. Його огорнула тепла хвиля забутих почуттів. Він радісно кинувся до Кайч, але вона зустріла його гострими зубами і аж до кісток розпорола йому щоку. Приголомшений, нічого не розуміючи, він відсахнувся від неї.
   Але Кайч нічого не можна було закинути. Вовчиці не пам’ятають своїх дітей, яких вони народили аж рік тому. Тому Кайч і не впізнала Білого Зуба. Для неї він був чужий і незнайомий. А її нове потомство давало їй право не підпускати його близько.
   Одне з вовченят підповзло до Білого Зуба. Вони були напівбрати, тільки не знали цього. Білий Зуб з цікавістю обнюхав вовченя, але Кайч знову рвонула його за морду. Білий Зуб відступив ще далі. Усі давні спогади вмерли й заховались у могилу, звідки на мить постали. Він глянув на Кайч. Вона облизувала своє дитинча і раз-у-раз гарчала. Вона вже втратила в його очах усяку ціну. Він звик обходитися без неї і забув, що вона важила для нього. Вона зникла з його життя, а в її житті теж не було для нього місця.
   Забувши про далеке минуле, він стояв, розгублений і остовпілий, силкуючись збагнути, що все це значить. Тут Кайч втретє кинулася на нього, щоб прогнати геть. І Білий Зуб дозволив, щоб його прогнали. Кайч була самиця, а закон забороняв самцям його породи нападати на самиць. Він нічого не знав про цей закон. Він не дійшов до нього розумом і не засвоїв його з досвіду. Цей закон був підказаний інстинктом, тим інстинктом, який змушував його вити вночі на місяць і зорі та боятися смерті й невідомого.
   Минуло ще кілька місяців. Білий Зуб міцнішав, набирав ваги і тіла, і характер його розвивався тим шляхом, який диктували спадковість і оточення. З його спадковості, наче з сирої глини, можна було виліпити що завгодно. Якби Білому Зубові не випало прийти до людського вогнища, пуща зробила б з нього справжнього вовка. Але люди дали йому інші умови життя, і з нього вийшов собака, щоправда вовкуватий, та все ж собака, а не вовк.
   І ось під впливом оточення на природні властивості у нього виробилася своєрідна вдача. Інакше й бути не могло. Він став на диво похмурий, дикий, замкнутий і лютий. Собаки чимраз глибше переконувалися, що з ним набагато краще жити в злагоді, ніж ворогувати. А Сивий Бобер з кожним днем все більше цінував його.
   Дарма що Білий Зуб змужнів – у нього, проте, залишилася одна вада: він не терпів, коли з нього сміялися. Сміх людей був йому ненависний. Ще коли вони сміялися одне з одного, йому було байдуже. Але щойно їхній сміх торкався його, він просто шаленів. Завжди похмурий і поважний, він враз ставав комічним. Не тямлячи себе від люті, він робився знавіснілим. І лихо було тому собаці, який навертався тоді йому на очі. Він надто добре знав закон і не міг зірвати злість на Сивому Бобрі; Сивий Бобер мав дрючок і владу, а собаки могли шукати порятунку тільки в довколишньому просторі, який і рятував їх, коли вони випадково наражалися на Білого Зуба, оскаженілого від людського сміху.
   Білому Зубові йшов уже третій рік, коли серед індіанців уздовж берегів Мекензі почався страшний голод. Те літо було бідне на рибу. Взимку ж лосі покинули старі місця, зайці перевелися, а хижі м’ясоїдні звірі загинули. Не маючи звичайної поживи, знесилені голодом, вони жерли один одного. Виживали тільки найдужчі. Індіанці теж були м’ясоїди, і старі та кволі серед них почали мерти. У селищі стояв безперервний плач і стогін. Жінки й діти лишалися без нічого, бо всі мізерні запаси йшли в шлунки до краю виснажених мисливців, які з дня у день блукали лісом, марно шукаючи здобич.
   Люди дійшли до того, що почали вже їсти вичинену шкуру з мокасинів та рукавиць. Собаки їли збрую та батоги, а далі стали жерти один одного. Люди теж узялися до собак. Насамперед поїли гірших і найкволіших. Собаки, які лишилися ще жити, розуміли, що й їх чекає така сама доля. Деяким з них вистачило сміливості й тями покинути вогнища людей, коло яких тепер точилася різня. Вони тікали в ліс і там зрештою здихали з голоду або потрапляли в зуби вовкам.
   У лихий той час Білий Зуб теж сховався в пущі. Він краще за інших був пристосований до дикого життя, бо йому в пригоді став досвід раннього дитинства. Особливо спритно висліджував він дрібну дичину. Він міг цілими годинами вилежувати в засідці, стежачи за кожним рухом обачної білки, і з величезним, як його голод, терпінням чекати, поки звірятко спуститься на землю. Та навіть і тоді Білий Зуб не поспішав. Він мусив знати напевне, що настигне білку, перш ніж вона знов опиниться на дереві. Тільки тоді з неймовірною швидкістю він сірою стрілою вилітав із схованки і завжди влучав у прудконогу жертву.
   Проте хоч і щасливо він полював на білок, але наїстися і салом обрости від них аж ніяк не міг. Бо білок було обмаль. І йому доводилося шукати ще дрібніших тварин. Часом голод так дошкуляв його, що він не гребував викопати з норки лісову мишу. А іноді навіть зважувався вступати в бій з ласкою, яка була така ж голодна, як і він, тільки набагато лютіша за нього.
   У найтяжчі хвилини він іноді знову нишком повертався до людських вогнищ. Тільки ніколи не підходив близько. Він ховався в лісі і грабував капкани, коли випадком туди щось потрапляло. Одного разу він навіть поцупив зайця з пастки Сивого Бобра, який так ослаб, що, бродячи по лісу, задихався від утоми й раз-у-раз сідав перепочити.
   Якось Білий Зуб здибав кістлявого молодого вовка, що ледве тримався на ногах. Якби його самого не мучив голод, то, може, він пішов би за вовком і пристав би десь до зграї своїх диких братів. Але тут він не стерпів. Убив молодшого брата і з’їв його.
   Доля була ласкава до нього. У найскрутнішу хвилину йому завжди щастило хоч чимось поживитися. Коли він виснажувався до краю, то ніколи не здибував великих хижаків. Раз на нього наскочила голодна вовча зграя. Але перед тим він два дні від’їдався на забитій рисі. Гонитва була довга й жорстока, але він був ситіший, ніж вовки, і зрештою втік від них. Та не тільки втік, а, накинувши великого кола, напав іззаду на одного зі своїх зморених переслідувачів.
   Після того він перекочував у рідну долину. Там у старій печері він знайшов Кайч. Вона теж покинула непривітні вогні людей і повернулась у давній свій захисток, щоб зродити на світ нове потомство. Але з цілого виводку Білий Зуб застав тільки одне живе вовченя, та й на нього чигала вже смерть. У таку голоднечу малі рідко коли виживають.
   Кайч прийняла свого дорослого сина не дуже гостинно. Але Білого Зуба це не образило. Він уже переріс потребу в матері. З філософською байдужістю він повернувся до неї хвостом і подався вздовж річки. Там, де річка розгалужувалася, він пішов ліворуч і знайшов нору рисі, з якою він бився колись разом з матір’ю. Тут він спинився й цілий день відпочивав.
   Раннім літом, коли голод уже минав, Білий Зуб зустрівся з Ліп-Ліпом. Той теж утік у ліс і ледве там животів. Білий Зуб наткнувся на нього цілком несподівано. Обходячи з різних сторін високу скелю, вони раптом наскочили один на одного. Вони злякано завмерли на місці й обмінялися недовірливим поглядом.
   Білий Зуб пашів здоров’ям. У полюванні йому щастило, і вже цілий тиждень він був ситий донесхочу. Пожираючи останню свою здобич, він навіть об’ївся. Але як тільки він глянув на Ліп-Ліпа, шерсть на спині в нього встала як щетина. У минулі дні, коли Ліп-Ліп не давав йому просвітку, він при кожній зустрічі з ним враз наїжувався і гарчав. Тож мимоволі він наїжився й загарчав і на цей раз. Він не прогаяв жодної хвилини. Усе було зроблено швидко й бездоганно. Ліп-Ліп хотів був утекти, але Білий Зуб ударив його плечем у плече. Ліп-Ліп перевернувся і впав на спину. Білий Зуб уп’явся в кістляве горло. Поки Ліп-Ліп боровся зі смертю, Білий Зуб походжав довкола, пильнуючи його очима. Потім спокійно обійшов скелю й подався далі.
   За кілька днів він якось опинився на узліссі, звідки йшов відкритий спуск до Мекензі. Він знав це місце й раніше, коли воно було незаселене, а тепер тут жили люди. Не виходячи з-за дерев, Білий Зуб нашорошився. Очима, вухами й носом він упізнав знайомий табір. Очевидно, він перекочував сюди. Тільки запахи, звуки й весь вигляд селища були зовсім не такі, як перед його втечею. Не чути було плачу й голосіння. Веселий гамір тішив вуха. А коли Білий Зуб почув сердитий голос жінки, то зрозумів, що так кричати можна тільки на повний шлунок. У повітрі тхнуло свіжою рибою. Тут була їжа. Голод минув. Білий Зуб сміливо вийшов з лісу і попрямував до намету Сивого Бобра. Сивого Бобра не було вдома, але Клу-Куч привітала Білого Зуба радісним криком і цілою свіжою рибиною. Він розлігся і став чекати господаря.

Частина четверта

І
Ворог своєму родові

   Коли б навіть Білий Зуб і подавав бодай якусь надію побрататися з тваринами своєї породи, після того як він став ватажком упряжки, це стало зовсім неможливим. Собаки зненавиділи його; зненавиділи за те, що Міт-Са давав йому зайві шматки м’яса, за ту справжню й вигадану ними ласку, що нею тішив його хазяїн, за те, що він завжди біг попереду й до сказу муляв їм очі кудлатим хвостом і лапами, якими він швидко перебирав.
   А Білий Зуб відповідав їм такою ж запеклою ненавистю. Зробитися вожаком упряжки – невелика честь. Завжди тікати від розлюченої зграї, яку три роки він гнобив і тримав у покорі, було для нього нестерпною мукою. Але він мусив терпіти. Інакше йому загрожувала загибель, а життя, яке буяло в ньому, нізащо не хотіло гинути. Тож тільки-но Міт-Са давав наказ рушати, як Білий Зуб кидався вперед, а за ним з несамовитим гавкотом неслась уся зграя.
   І не було для нього порятунку. Коли він обертався, Міт-Са хльостав його по морді жигучим батогом. Йому нічого не лишалося, як тільки бігти вперед. Бо хіба хвостом та задніми лапами можна оборонитися від озвірілої собачні? Це занадто жалюгідна зброя проти ворожих жорстоких зубів. І Білий Зуб біг, біг без упину цілісінький день, насилуючи кожним стрибком свою вдачу і гордість.
   Коли насилуєш власну природу, вона бунтує. Волосина, яка має рости вгору, не може вростати в тіло – воно буде гноїтися й боліти. Так було й з Білим Зубом. Усією своєю істотою він поривався кинутися на галасливу зграю, але цього не допускала воля людей, підкріплена ще довжелезним батогом. Білий Зуб стійко ковтав гірку образу, і серце в нього закипало ненавистю й злобою, властивими його лютій, неприборканій натурі.
   Коли серед земних створінь і можна було назвати якусь живу істоту ворогом своєму родові, то це був Білий Зуб. Він ніколи не просив пощади, але й від нього не можна було її чекати. Він весь був покарбований зубами ворогів, але й на них були сліди його укусів. Звичайно, коли подорожани спиняються на ночівлю і розпрягають собак, ватажок упряжки тулиться до людей. Білий Зуб був надто гордий, щоб шукати захисту в людей. Він сміливо розгулював по табору і ввечері віддячував за все, що витерпів за день. Коли він ще не був ватажком, собаки завжди давали йому дорогу. Але ті дні минули. Збуджені довгою гонитвою за Білим Зубом, не забуваючи ні на хвилину, як він тікав від них, вони вночі теж почували над ним владу і ставали йому поперек дороги. Як тільки він з’являвся серед них, починалася гризня. Скрізь, де він проходив, чути було гарчання, клацання зубів, виття. Здавалося, саме повітря навколо нього було просякнуте злобою й ненавистю, які знаходили дедалі дужчий відгук у його душі.
   Коли Міт-Са наказував собакам спинитися, Білий Зуб негайно слухався. І було так спочатку, що тої ж миті вся упряжка нападала на осоружного ватажка. Але Міт-Са заступався за нього, і в руці його так і свистів страшний батіг. Тоді собаки збагнули, що, коли Білий Зуб спиняється з наказу погонича, краще його не займати. Коли ж він робить це зі своєї волі, вони можуть нападати на нього й чинити суд і розправу. Та Білий Зуб, навчений гірким досвідом, сам ніколи не спинявся. Він швидко осягав муштру. Власне, він мусив її швидко осягати, щоб вижити за тих надзвичайно суворих умов, бо така була його доля.
   А от собаки ніяк не могли призвичаїтися давати йому спокій під час стоянки. Удень, захоплені завзятою гонитвою, вони забували науку минулої ночі. Увечері Білий Зуб втовкмачував їм те саме, а на ранок усе знову вилітало в них з голови. Їхня ненависть до Білого Зуба була складна. Вони почували між ним і собою велику різницю, і вже тільки це збуджувало в них ворожість до нього. Вони, так само як і він, були приручені вовки. Але в їхньому роді були приручені цілі покоління. Вони вже розгубили спадщину пустелі, і для них пустеля стала чимось невідомим, страшним, завжди грізним і ворожим. А Білий Зуб усім виглядом своїм, поводженням і пориваннями був справжнім її сином. Він символізував, уособлював її. І, вишкіряючи на нього зуби, собаки захищалися проти тих самих руйнівних сил, що причаїлися в тіні дрімучого лісу і в пітьмі навколо вогнища.
   Собаки добре затямили тільки одне – що їм треба триматися вкупі. У бою віч-на-віч Білий Зуб був надто страшний супротивник. Він позагризав би їх уночі поодинці, коли б вони не боронилися гуртом. Білий Зуб кожного собаку міг повалити на землю, але, перш ніж він устигав учепитися йому в горло, на нього насідала зграя. Щойно Білий Зуб заводився битися з кимось із своїх ворогів, як проти нього вже ставала вся упряжка. Собаки раз у раз гризлися між собою, але вмить забували свої незлагоди, коли показувався Білий Зуб. Та хоч як вони силкувалися забити Білого Зуба, вони не могли цього зробити. Він був для них надто спритний, надто розумний і надто страшний. Він уникав тісних кутів і ніколи не давав себе оточити. А збити його з ніг ще нікому не пощастило. Він чіплявся за землю так само міцно, як за життя. У нескінченній його війні зі зграєю утриматися на ногах значило вийти з бою живим, і ніхто не знав цього краще, ніж сам Білий Зуб.
   Так він став ворогом своєму родові – таким, як і він сам, прирученим вовкам, які розніжилися від теплоти людського вогнища й ослабли під опікою людської сили. Білий Зуб був злий і безпощадний. Такої форми набрала глина, з якої він був зліплений. Він мстився всім собакам, і так жахливо, що Сивий Бобер, і сам натурою своєю жорстокий, дивувався з його лютості. Він клявся, що такого звіра немає більше на всім світі, і в цьому ж присягалися індіанці з чужих селищ, коли підраховували кількість жертв Білого Зуба серед своїх собак.
   Білому Зубові було вже майже п’ять років, коли Сивий Бобер знов узяв його в далеку мандрівку. І від Мекензі до Скелястих Гір, від Поркюпайна до Юкона він надовго лишив по собі недобру пам’ять жахливими спустошеннями в кожнім селищі. Білий Зуб упивався помстою своїм далеким родичам. Усе це були прості довірливі собаки. Вони були не підготовлені до його швидкості і прямовитості, до несподіваності його нападу. Хіба вони знали, що він вражає на смерть, наче блискавка? Вони наїжувалися й задирливо дивилися на нього, а він, не гаючи часу на зайві церемонії, налітав на них, мов сталева пружина, хапав за горло й загризав, не давши своїй жертві й отямитися з дива.
   Він бився артистично, з точним розрахунком. Не витрачав марно своїх сил, не воловодився з ворогом. Він нападав прожогом, а схибивши, притьмом відскакував назад. Він гостро почував вовчу огиду до боротьби на близькій відстані і не терпів довгого дотику до чужого тіла. Кожен такий дотик дихав небезпекою і доводив його до сказу. Він мусив бути вільним, твердо стояти на ногах і не торкатися нічого живого. У ньому все ще говорив закон пустелі. Самотнє життя, яке він вів ще змалку, не минуло даремно. У кожному дотику він вчував нависле лихо, пастку, перед якою десь у глибині його істоти жив страх.
   Тож-бо всі собаки були безсилі проти нього. Білий Зуб уникав їхніх зубів. Він або хапав їх, або відскакував убік без жодної уразки. Звичайно, не завжди все йому так легко миналось. Іноді на нього налітала ціла зграя і завдавала йому ран; а часом і одному собаці щастило добре його рвонути. Тільки це бувало дуже рідко. Взагалі ж він так опанував своє мистецтво, що виходив з бою неушкоджений.
   У Білого Зуба була ще одна перевага. Він чудово орієнтувався в часі й просторі. Звичайно, це виходило в нього несвідомо. Йому не потрібні були якісь розрахунки. Усе робилося автоматично. Очі в нього добре бачили, а нерви правильно передавали зорові враження мозкові. Окремі частини його організму були припасовані краще, ніж у звичайного собаки, і працювали легко й бездоганно. Робота нервів, мозку й м’язів була на диво гармонійна. Коли очі пересилали мозкові образ якогось руху, мозок одразу ж визначав, з якою швидкістю й де саме цей рух скінчиться. Отож Білий Зуб умів вчасно відскочити від ворога й одразу ж піймати слушну мить, щоб самому накинутися на нього. Весь механізм його фізичного та розумового життя був досконалий. Але цього не можна було ставити йому в заслугу. Просто природа була до нього щедріша, ніж до інших тварин.
   Улітку Білий Зуб прибув до форту Юкон. Наприкінці зими Сивий Бобер перейшов великий вододіл між Мекензі та Юконом, а всю весну полював серед західних відног Скелястих Гір. Коли ж на Поркюпайні крига скресла, Сивий Бобер зробив собі човна й спустився річкою до того місця, де вона зливалася з Юконом. Тут, біля Полярного кола, стояв старий форт, збудований компанією Гудзонової затоки. У форті було багато індіанців, багато харчових припасів, і взагалі життя там вирувало як ніколи. То було літо 1893 року, коли тисячі шукачів золота без кінця-краю сунули вгору по Юкону до Даусона та Клондайка. Перед мандрівниками ще лежали сотні миль, хоч деякі з них були в дорозі більше як рік. Кожен з них уже лишив позаду щонайменше п’ять тисяч миль, не кажучи про сміливців, які прийшли з іншого кінця світу.
   Тут Сивий Бобер і спинився. До нього дійшли чутки про золоту лихоманку, і він привіз сюди силу хутра, рукавиць та мокасинів. Він не вирушив би в такі далекі мандри, коли б не сподівався на великий виторг. Але дійсність перевершила його найсміливіші сподівання. Він мріяв отримати прибутку сто відсотків, а заробляв на кожній речі тисячу. І, як щирий індіанець, він, не кваплячись, розпродував свій крам, ладен, коли треба, просидіти на місці все літо й навіть зиму.
   У форті Юкон Білий Зуб уперше побачив білих людей. Проти індіанців вони здавалися йому істотами іншої породи – вищими за тих, яких він досі знав, бо влада їхня трималася на ще більшій могутності. Білий Зуб не розмірковував про це; йому не треба було напружувати свій мозок, щоб збагнути, що білі люди могутніші. Він тільки відчував це, але відчував дуже глибоко. Як у далекі дні дитинства високі намети індіанського табору вражали його, доводячи велич людей, так і тепер він був украй зачудований величезністю форту і його будинками з товстих колод. Тут була сила. Білі люди були могутні. Вони мали ще більшу владу над усім, ніж відомі йому червоношкірі, серед яких найдужчий був Сивий Бобер.
   Білий Зуб усе це тільки відчував. Свідомо він не мислив. Але тварини взагалі керуються більше чуттям, ніж розумом, і нове відкриття позначилося на всьому поводженні Білого Зуба. Насамперед, він їм не довіряв. Хтозна, яких нових жахів і яких мук могли вони завдати? Він з цікавістю спостерігав за ними, хоч і боявся, щоб вони часом не помітили його. Спочатку він крадькома дивився на білих людей здалека, але, побачивши, що інші собаки спокійно бігають навколо них, і сам підійшов ближче.
   А нові люди теж цікавилися Білим Зубом. Його вовчий вигляд одразу впадав в око, і вони показували на нього один одному. Білий Зуб тримався сторожко і, коли до нього хтось підходив, вишкірявся й відскакував назад. Нікому з білих людей не вдавалося торкнутися його рукою, і то, звичайно, було їхнє щастя.
   Білий Зуб невдовзі знав, що у форті живе небагато людей – чоловік дванадцять. Кожні два-три дні до берега підходив пароплав (ще один доказ великої могутності) і стояв там кілька годин. Білі люди сходили з пароплава, а потім знову поверталися на нього й рушали далі. Їх була сила-силенна. Першого ж дня Білий Зуб побачив їх більше, ніж він бачив індіанців за все своє життя. Дні минали, а білі люди все приїздили з пониззя ріки. Вони спинялися на деякий час, а тоді знову відпливали і зникали з очей.
   Та хоч білі люди вражали своєю могутністю, собаки в них були непоказні. Білий Зуб скоро переконався в цьому, потинявшися серед них, коли вони виходили на берег слідом за своїми господарями. Усі вони були різні на зріст і на вигляд. Деякі були зовсім куцолапі, а інші занадто довгоногі. Шерсть у всіх була коротка, а в деяких і такої було обмаль. І жодна з них не вміла битися.
   Як ворог своєму родові, Білий Зуб заводився і з цими чужаками, і скоро перейнявся глибокою зневагою до них. Вони були надто пещені й безпорадні, страшенно галасливі і незграбно намагалися взяти грубою силою там, де Білий Зуб брав розумом та спритністю. Вони галасували й накидалися на нього. Він відскакував убік. І не встигали вони втямити, де він дівся, як він одним ударом у плече збивав їх з ніг і хапав за горло.
   Часом його напад був удалий, і, поки переможена тварина борсалась у пилу, на неї налітала ціла зграя індіанських собак і розривала її на шматки. Білий Зуб був хитрий. Він добре знав, як гніваються люди, коли вбивають їхніх собак. Білі люди теж не терпіли цього. Тож-бо, перегризши супротивникові горло, він забирався геть, віддаючи його на поталу лютій зграї. Одразу ж набігали білі люди й жорстоко карали його земляків. А Білий Зуб стояв собі осторонь і дивився, як на них летіли каменюки, дрючки та сокири. Він був страшенно хитрий.
   Та згодом його земляки теж дещо втямили: вони зрозуміли, що найстрашніше починається в ту хвилину, коли пароплав причалює до берега. Бо, коли дві чи три із заїжджих собак, вибігши на берег, гинули, білі люди заганяли решту знову на борт, а самі жорстоко мстилися винним. Один білий чоловік, у якого на очах собачня індіанців розшматувала його сетера, вихопив револьвер. Він вистрелив шість разів поспіль, і шестеро злочинців лишилися на місці мертві або на смерть поранені. Цей новий доказ могутності людей глибоко запав у пам’ять Білому Зубові.
   Проте ці ігрища були йому до душі. Свою породу він ненавидів, а сам був досить промітний, щоб вчасно ухилитися від розплати. Спершу загризати чужих собак було йому розвагою, а згодом стало роботою. Більше ж йому нічого було робити. Сивий Бобер торгував і багатів, а Білий Зуб вештався на пристані з безпутною ватагою індіанських псів. Щойно прибував пароплав, як починалася забава. Білі люди не встигали ще отямитися з дива, як ватага розбігалася. І до приходу нового судна на березі було тихо.
   Але несправедливо було б думати, що Білий Зуб мав з ватагою щось спільне. Він не водився з нею, тримався завжди осторонь і навіть наганяв на неї страх. Щоправда, працював він з нею вкупі. Він зачинав сварку з чужаком, а ватага ждала. І коли чужак був уже подоланий, ватага наспівала, щоб його прикінчити. І завжди Білий Зуб тікав, а інші розбишаки приймали кару від розлючених людей.
   Завести бійку з чужаками було йому недовго. Треба було тільки навернутися їм на очі. Вони самі відразу ж кидалися на нього. В них говорив інстинкт. Вони вчували в ньому пустелю – усе невідоме, все страшне й загрозливе, що ховалося в пітьмі навколо вогнища первісної людини. Поки вони грілися в його теплі, інстинкти їхні перероджувалися і над усім брав гору страх перед пустелею, яку вони покинули і зрадили назавжди. Цей страх ішов до них із роду в рід, крізь безліч поколінь. Упродовж віків пустеля дихала на них жахом і смертю. І за цей час вони дістали від своїх господарів безперечне право вбивати виходців пустелі. Цим вони захищали і самих себе, і людей, з якими жили в згоді. Отже, коли ці собаки, приїхавши з далекого м’якого півдня, спускалися на берег Юкона й зустрічали Білого Зуба, їх проймало непереможне бажання знищити його. Дарма, що всіх їх виплекало місто. Інстинктивний страх перед пустелею ще жив і в них. Побачивши перед собою серед білого дня вовкувату твар, вони дивилися на неї не тільки своїми очима. Вони дивилися на неї очима предків і, впізнавши в Білому Зубі вовка, згадували давню ворожнечу.
   А Білого Зуба все це тільки розважало. Якщо самий його вигляд так дратував чужих собак, тим краще було для нього і тим гірше для них. Вони дивилися на нього як на свою законну здобич, і він на них – так само.
   Недаремно він уперше побачив світло в лігві і ще малим бився з тетерею, ласкою та риссю. І недаремно його дитинство було отруєне гонитвою за ним Ліп-Ліпа і зграї собачат. Коли б усе склалося інакше, то й він був би не такий. Якби не Ліп-Ліп, він змалку грався б із щенятами, ріс, як усі собаки, і був би до них приязніший. Коли б у Сивого Бобра було хоч трохи ніжності й любові, він розворушив би незаймані глибини у вдачі Білого Зуба, і на поверхню його вдачі випливло б не тільки зло, але й добро. Але все сталося не так. Глина, з якої був зліплений Білий Зуб, поволі набирала форми, і він став похмурим і самотнім, незичливим і лютим – неприторенним ворогом своєму родові.

ІІ
Красень Сміт

   У форті Юкон жило кілька білих, які оселилися там давно. Увесь свій гурт вони називали «закваскою» і дуже цим пишалися. А приїжджих вони щиро зневажали. Усі, хто сходив на берег з пароплава, були для них новачками – «чічако», і тим ця прикладка страшенно не подобалася. Новоприбулі пекли собі хліб на сухих дріжджах, і саме в цьому була різниця між ними й старожилами, які, не маючи дріжджів, учиняли опару закваскою.
   Зневажаючи чужинців, жителі форту раділи з їхніх невдач. Особливо тішили їх звірства, які чинив Білий Зуб зі своєю відчайдушною ватагою над заїжджими собаками. Коли прибував пароплав, усі вони йшли на берег подивитися на забаву. Вони чекали її з таким самим нетерпінням, як і індіанські собаки, і скоро зрозуміли, яку жорстоку й підступну роль грає в усьому Білий Зуб.
   Але серед любителів такого спорту один був особливо щирий. Він біг на берег при перших звуках пароплавної сирени, а коли кінчався останній бій і Білий Зуб та вся його ватага кидалися врозтіч, він неохоче поволі повертався знову до форту. Часом, коли якась тендітна собака з півдня під іклами своїх убивць розтинала повітря передсмертним зойком, цей чоловік підскакував на місці й скрикував у захваті. І завжди він заздрісливо й ласо поглядав на Білого Зуба.
   У форті він був відомий під прізвищем «Красень». Справжнього імені його ніхто не знав тут, і усі називали його Красень Сміт. Але він аж ніяк не вражав красою. Його прозвали так, мабуть, на сміх. Він був бридкий. Природа посміялася над ним. Насамперед він був малий на зріст. На його убогому тілі сиділа крихітна гостроверха голова. Коли він був ще хлопцем, товариші дражнили його Шпилькою.
   Ззаду голова його була косо зрізана, а спереду розпливалась у низький і надзвичайно широкий лоб. А потім природа раптом розщедрилася і наділила його лупатими очима, розставленими так широко, що між ними могла любісінько вміститися ще одна пара. Обличчя проти всієї фігури було надміру широке. Щоб заповнити вільну площу, природа дала йому важку щелепу, що аж звисала йому на груди, – а може, це тільки здавалося, бо шия у Красеня Сміта була тоненька, квола, ледве здатна нести таку велику ношу.
   Щелепа Красеня Сміта надавала його обличчю виразу лютої рішучості, але важко було повірити в цю рішучість, – можливо через те, що щелепа була занадто вже велика. В усякому разі, рішучості у Красеня Сміта не було. Всі знали його як найполохливішого із полохливих, як жалюгідного боягуза. Щоб домалювати його образ, слід ще сказати, що зуби в нього були довгі й жовті, а різці навіть висувалися з-під тонких губ, як ікла. Очі в нього були жовті й каламутні, неначе в природи раптом закінчилися фарби і вона повидушувала рештки з усіх тюбиків. Так само й волосся в нього було брудно-жовте. Воно було рідке, росло нерівно і стирчало на голові й на обличчі окремими пучками, як трава на занедбаному й прибитому вітром лузі.
   Одне слово, Красень Сміт був потвора. Але в тому не було його вини. Так уже був він зліплений. Він варив їсти для всіх мешканців форту, мив посуд і взагалі брався за всяку чорну роботу. Земляки не гордували ним. Вони були по-людському поблажливі до нього як до скривдженого долею створіння. Вони його навіть побоювалися. Бо тишком-нишком він спересердя міг би всадити кулю в спину або підсипати в каву отрути. Але треба ж було комусь куховарити! А Красень Сміт, попри всі його вади, знав своє діло.
   Такий був цей чоловік, який захоплювався відвагою Білого Зуба і потай мріяв стати його господарем. Він спробував загравати з Білим Зубом. Той спочатку не звертав на нього уваги. Коли ж загравання зробилися настирливіші, Білий Зуб почав відповідати: наїжувався, вишкірював зуби й відходив геть. Красень Сміт був йому не до душі. Він почував у ньому щось погане, лихе і боявся його простягнутої руки і влесливої мови. Він ненавидів цього чоловіка.
   Прості створіння нехитро розуміють добро та зло. Добро – це те, що дає спокій, задоволення й тамує біль. Саме тому добро приємне. Зло пов’язане з тривогою, загрозою і мукою – воно огидне. Білий Зуб почував у Красені Сміті зло. З його потворного тіла й перекрученого мозку йшли якісь непомітні нездорові випари, наче туман з гнилого болота. Не розумом і не п’ятьма почуттями збагнув це Білий Зуб. Якийсь інстинкт підказував йому, що від цього чоловіка можна сподіватися лише біди й страждань і його треба тільки ненавидіти.
   Білий Зуб був біля намету Сивого Бобра, коли туди вперше прийшов Красень Сміт. Почувши здалеку його кроки, Білий Зуб відразу ж здогадався, хто йде, і наїжився. Він спокійно лежав, але тут ураз схопився і непомітно, по-вовчому, пробрався на край табору. Він бачив, як Сивий Бобер розмовляв з гостем, хоч і не знав про що. Раз гість навіть показав на нього пальцем, і Білий Зуб загарчав, неначе той хотів його торкнутися. Красень Сміт засміявся. Тоді Білий Зуб утік під захист лісу і, нечутно пробігаючи між деревами, весь час озирався назад.
   Сивий Бобер відмовився продати собаку. Він розбагатів торгуючи і ні в чому не мав потреби. До того ж Білий Зуб напрочуд дужий упряжний собака й незрівнянний ватажок. Такої тварини не знайти ні на Мекензі, ні на Юконі. А як він б’ється! Він давить собак, як людина москітів (тут Красень Сміт блиснув очима і в захваті аж облизнувся). Ні, Білий Зуб не продається ні за яку ціну!
   Але Красень Сміт добре знав індіанців. Він став учащати до Сивого Бобра і щоразу приносив у пазусі чорну пляшку. Віскі викликає невгамовну спрагу. І така спрага знемагала Сивого Бобра. Його обпечений шлунок жадав усе більше й більше пекучого напою. Розум його був запаморочений незвичною отрутою, і він на все був згодний, аби тільки дістати її ще. Гроші, вторговані за хутра, рукавиці й мокасини, почали танути. Вони танули дедалі швидше, і що менше лишалося їх у торбині Сивого Бобра, то більше втрачав він над собою владу.
   Зрештою не стало в нього ні товару, ні грошей, ні душевного спокою. Лишилася тільки сама спрага. Вона була і так страшна, а коли він витвережувався, робилася ще страшніша. І одного дня Красень Сміт знову попросив його продати йому Білого Зуба. Тільки на цей раз він цінував його вже не на долари, а на пляшки, і Сивий Бобер слухав його уважніше.
   – Злови його й бери, – промовив він нарешті.
   Пляшки перейшли до нього, і через два дні вже Красень Сміт сказав Сивому Боброві:
   – Злови його!
   Одного вечора Білий Зуб прибіг до намету свого господаря і, полегшено зітхнувши, розлігся на землі. Страшного білого чоловіка не було поблизу. Ось уже кілька днів цей білий чоловік намагався схопити його, і Білий Зуб мусив тікати з дому. Він не знав, яким лихом загрожують йому настирливі руки білого чоловіка. Він тільки почував, що вони несуть йому якусь біду, і уникав їх.
   Та не встиг він зручно умоститися, як раптом до нього підійшов Сивий Бобер. Він обв’язав йому шию ременем і, тримаючи в руці другий кінець, сів поруч. У правій руці в нього була пляшка. Він раз-у-раз перехиляв її, і в горлі в нього чути було булькання.
   Минула година. Здалеку почулися людські кроки. Білий Зуб одразу впізнав їх і настовбурчився. Сивий Бобер куняв. Білий Зуб спробував тихенько висмикнути ремінь з руки господаря, але пальці, що тримали його, міцно стиснулися, і Сивий Бобер прокинувся.
   Красень Сміт підійшов до вігваму і наблизився до Білого Зуба. Той стиха загарчав, пильно стежачи за руками страшної людини. Одна рука почала опускатися йому на голову. Він загарчав грізніше. Рука продовжувала поволі опускатися, а Білий Зуб уже аж пінився від люті, все нижче і нижче пригинаючись до землі. І раптом він вишкірився і, як змія, кинувся на осоружну руку. Рука відсмикнулася, і зуби його дзвінко клацнули в повітрі. Красень Сміт злякався й розсердився. Тоді Сивий Бобер ударив Білого Зуба по голові, і той покірно припав йому до ніг.
   Білий Зуб підозріло стежив за кожним рухом людей. Красень Сміт кудись пішов і скоро повернувся з товстим дрючком. Сивий Бобер передав йому кінець ременя. Красень Сміт зібрався йти додому. Ремінь напнувся. Білий Зуб не рушив з місця. Сивий Бобер почав бити його, щоб підвести на ноги. Він послухався і встав, але відразу ж кинувся на Красеня Сміта. Красень Сміт не відскочив, наче ждав цього нападу. Він змахнув дрючком і збив Білого Зуба на землю. Сивий Бобер засміявся і похвально кивнув головою. Красень Сміт знову натягнув ременя, і Білий Зуб, приглушений і безсилий, підповз до нього.
   Він більше вже не бунтував. З нього доволі було й одного удару. Він переконався, що білий чоловік уміє орудувати дрючком, і був досить розумний, щоб ставати на прю проти неминучого. Тож, підібгавши хвоста, він з тихим гарчанням понуро поплентався за Красенем Смітом. А Красень Сміт пильнував його оком і тримав дрючок напоготові.
   Діставшись форту, Красень Сміт міцно прив’язав Білого Зуба й пішов спати. Білий Зуб почекав з годину. Тоді узявся зубами за ремінь і за кілька секунд уже був на волі. Він зробив це без ніякої мороки. Він просто перерізав ремінь, мов ножем. Білий Зуб глянув на форт, наїжився і загарчав. Потім повернувся і побіг до табору Сивого Бобра. Він віддав себе Сивому Боброві і був певний, що належить тільки йому.
   Але вранці повторилося те, що сталося ввечері, тільки з маленькою різницею. Сивий Бобер знов узяв його на ремінь і віддав Красеневі Сміту. А різниця була в тому, що Красень Сміт побив його. Білий Зуб був міцно прив’язаний і, скільки б він не лютував, мусив стерпіти кару. На нього сипались удари і дрючком і батогом. Зроду ще його не катували так нещадно. Навіть та жорстока прочуханка, якої ще в дитинстві якось завдав йому Сивий Бобер, була ніщо проти цієї муки.
   Красеневі Сміту до душі була така забава. Він просто умлівав з насолоди. Він пожирав очима свою жертву, і за кожним змахом батога й дрючка, за кожним зойком Білого Зуба, за кожним його безсилим гарчанням вони в нього займалися тьмяним блиском. Бо, як і всі боягузи, Красень Сміт був страшенно жорстокий.
   Щулячись перед гнівом дужих, він мстився за це на створіннях, які були слабіші за нього. Позбавлений змоги панувати над рівними, він нападав на все кволіше і тим виправдував своє життя. Але Красень Сміт не сам себе створив. Він прийшов у світ з потворним тілом і брутальною душею. Так уже був він зроблений, а світ його нітрохи не поліпшив.
   Білий Зуб знав, за що його б’ють. Коли Сивий Бобер закріпив у нього на шиї ремінь і віддав його кінець Красеневі Сміту, Білий Зуб здогадався, що повинен іти за ним, що така воля його господаря. І коли Красень Сміт, привівши Білого Зуба до форту, прив’язав його знадвору, Білому Зубові було зрозуміло, що він мусить лишатися на місці. А він пішов наперекір обом людям і був за це покараний. Йому вже не раз доводилося бачити, як собак віддавали новим господарям і як їх били, коли вони поверталися. Він був розумний, але ним володіли ще потужніші сили, ніж розум. Одною з цих сил була вірність. Він не любив Сивого Бобра, але, навіть незважаючи на його волю й гнів, він був йому відданий. Тут уже він не міг нічого вдіяти. Вірність була у нього в крові. Це була особлива властивість його породи, яка відрізняла її від інших тварин, яка змусила вовка й дикого собаку прийти до людини і стати її друзями.
   Після того як його жахливо побили, Білого Зуба знову потягли до форту. Але тепер уже Красень Сміт прив’язав його до палиці. Зректися свого господаря не так легко, і Білий Зуб зазнав це на собі. Сивий Бобер зрадив його й покинув, але йому це було байдуже. Недаремно ж він віддав Сивому Боброві свої тіло і душу! Він віддався йому сліпо, і їхній зв’язок нелегко було розірвати.
   Уночі, коли всі поснули у форті, Білий Зуб заходився коло палиці. Вона була суха, тверда і прив’язана так близько до шиї, що він ледве дістався до неї зубами. Неймовірно напруживши м’язи і зігнувши дугою шию, він нарешті схопив палицю в зуби. Покликавши на поміч усе своє безмежне терпіння, він за кілька годин таки перегриз її. Це було щось нечуване. Жоден собака не міг би зробити нічого подібного, але Білий Зуб зробив це і вдосвіта утік із форту з цурпалком коло шиї.
   Він був розумний. Та коли б він мав тільки гострий розум, то не повернувся б знов до Сивого Бобра, який уже двічі зрадив його. Але він мав вірне серце і прибіг ще раз, щоб його зрадили втретє. Знову він дав надіти собі на шию ремінь, і знову прийшов по нього Красень Сміт. Тільки тепер він бив його ще лютіше.
   А Сивий Бобер байдуже дивився, як білий чоловік шмагав собаку батогом. Він не заступився за Білого Зуба, бо той йому вже більше не належав. Коли побиття закінчилося, Білий Зуб був ледве живий. Ніжний собака з південних країв не виходився б після такого катування. Але він пройшов сувору школу, та й з природи був життєздатний. Він був на диво живучий. І все ж він ледве дихав. Спочатку він не міг ворухнутися, і Красень Сміт мусив з півгодини почекати. Нарешті він спромігся встати і, напівзасліплений, хитаючись, поплентався за Красенем Смітом до форту.
   На цей раз його посадили на ланцюг, якого не вгризеш зубами. Даремно силкувався він вирвати прибите до стовпа кільце.
   Минуло кілька днів. Протвережений і вкрай збіднілий, Сивий Бобер рушив у далеку подорож уздовж Поркюпайна назад до берегів Мекензі. А Білий Зуб лишився на Юконі, зробившись власністю напівбожевільного й жорстокого, мов звір, чоловіка. Та хіба собака знає щось про божевілля? Для Білого Зуба Красень Сміт був справжнім, хоч і жахливим, господарем. Це був скажений господар, але Білий Зуб не розумів, що таке божевілля. Білий Зуб знав тільки, що повинен скоритися волі свого нового володаря й виконувати всі його примхи й забаганки.

III
Царство ненависті

   Під опікою божевільного господаря Білий Зуб зробився справжнім дияволом. Він був прив’язаний у загороді на задвірках форту. Тут Красень Сміт дражнив його і мучив, доводячи до шалу всілякими лихими витівками. Він скоро помітив, що Білий Зуб не терпить сміху і, вволю з нього назнущавшися, звичайно починав сміятися. Він сміявся голосно й глумливо, тикаючи пальцем у свого полоненика. У такі хвилини в Білого Зуба туманіло в голові і, не тямлячи себе від люті, він ставав ще скаженіший, ніж сам Красень Сміт.
   Раніше Білий Зуб був ворогом тільки своєму родові, щоправда, ворогом страшним. Тепер же йому огидне було все на світі і він зробився ще лютіший. Він так змордувався, що ненависть його була сліпа й безглузда. Він ненавидів свій ланцюг, людей, які дивилися крізь щілини в загороді, їхніх собак, що злісно гарчали на нього – безпорадного в’язня. Він ненавидів навіть дошки, з яких була збита його тюрма. А найбільше ненавидів він Красеня Сміта.
   Але Красень Сміт дражнив Білого Зуба з певним заміром. Одного дня навколо загороди зібралася юрба. Красень Сміт з дрючком у руці увійшов усередину, відв’язав Білого Зуба і знову вийшов. Почувши себе вільним, Білий Зуб забігав по загороді, рвучись до людей, що стояли знадвору. Він був прекрасний і разом страшний. Маючи п’ять футів завдовжки і два з половиною ввишки, він був гладкіший, ніж звичайний вовк такої ж величини. Він пішов у матір трохи кремезнішою собачою будовою і, без жодної унції зайвого жиру та м’яса, важив понад дев’яносто фунтів. Усе це були м’язи, кістки та сухожилки – чудове тіло для бійця.
   Хвіртка в загороді знову відчинилася. Білий Зуб завмер. Мало статися щось надзвичайне. Він чекав. Хвіртка розчинилася навстіж, і люди, кинувши всередину величезного пса, причинили її. Білий Зуб зроду не бачив такого собаки. Але ні величина, ні лютий вигляд незнайомця зовсім не збентежили його. Це вже було не дерево і не залізо, а жива твар, на яку можна було вилити всю свою ненависть.
   Блиснувши зубами, він підскочив до чужака і рвонув його ззаду за шию. Пес трусонув головою, хрипко загарчав і кинувся на Білого Зуба. Але Білий Зуб за мить був тут і там, то спритно ухилявся від укусу, то налітав на ворога і шматував його, то знову відскакував, нітрохи неушкоджений.
   Глядачі кричали й плескали в долоні. А Красень Сміт, захлинаючись від захвату, милувався жорстокою розправою, яку Білий Зуб чинив над супротивником. Пес не мав ніяких шансів на перемогу. Він був занадто важкий і незграбний. Нарешті Красень Сміт відігнав дрючком Білого Зуба вбік, а пошматованого пса виволік із загороди його господар. Ті, що програли заклад, почали розплачуватися, і в руках у Красеня Сміта задзвеніли гроші.
   З тої пори Білий Зуб день у день нетерпляче ждав години, коли навколо загороди зберуться люди. Це віщувало бій – єдиний для нього спосіб вибухнути життям, що клекотіло в ньому. Його немилосердно катували, розпалювали в ньому ненависть і тримали в полоні; тож-бо виявити свою лють він міг тільки тоді, коли до нього впускали іншого собаку. Красень Сміт таки добре знав сили Білого Зуба. Той завжди був переможцем. Якось йому довелося битися по черзі з трьома собаками. Іншим разом у загороду проштовхнули здоровенного вовка, якого впіймали в пущі. А другого дня до нього вкинули відразу двох псів. То був найжахливіший його бій: він загриз обох супротивників, але й сам мало не загинув.
   Восени, коли випав перший сніг і річка почала затягатися льодовою плівкою, Красень Сміт сів з Білим Зубом на пароплав, що йшов до Даусона. На той час Білий Зуб уже славився по всьому краю як «вовк-боєць», і навколо клітки, в якій він був зачинений, упродовж дня товклися цікаві пасажири. Він то люто гарчав на людей, то спокійно лежав і дивився на них з холодною ненавистю. Хіба він міг почувати до них щось інше? Він не питав себе про це. Він тільки до божевілля ненавидів цю юрбу. Життя стало для нього пеклом. Він був створений не для ув’язнення, на яке люди засуджують диких звірів, що потрапили їм до рук. А з ним поводилися так, як з диким звіром. Люди видивлялися на нього, дражнили його, просовуючи в клітку палиці, а коли він гарчав на них, – сміялися.
   Люди, що оточували Білого Зуба, робили його ще лютішим, ніж він був раніш. Але природа наділила його здатністю пристосовуватися до різних обставин. Інша тварина на його місці давно б уже загинула. А він ще жив і не втрачав мужності. Можливо, такий лиходій і кат, як Красень Сміт, зрештою зломив би невгамовний дух Білого Зуба, але поки що він не здавався.
   Якщо над Красенем Смітом панував біс, то в Білому Зубові сидів другий, і обидва дияволи безнастанно кидались один на одного. Раніш у Білого Зуба було доволі глузду, щоб коритися озброєній дрючком людині, а тепер він його втратив. Самий вигляд Красеня Сміта доводив його до нестями. І коли той підходив до нього близько й відганяв дрючком, він гарчав і вишкіряв зуби. Утихомирити його було неможливо. Що жахливіше його били, то більше він гарчав. І коли в Красеня Сміта уривалося терпіння й він відходив, Білий Зуб кидався на залізні ґрати клітки й шалено вив йому вслід.
   Коли пароплав прибував до Даусона, Білий Зуб сходив на берег. Але й тут він жив у клітці, завжди оточений юрбою цікавих. Його показували як вовка-бійця, і за можливість подивитися на нього люди платили по п’ятдесят центів золотим піском.
   Білий Зуб не знав ані хвилини спокою. Як тільки він лягав спати, його будили гострими ціпками, бо глядачі не хотіли дурно платити гроші. Щоб видовище було цікавіше, його весь час дражнили. А найгірше впливала на нього сама атмосфера, в якій він жив. На нього дивилися як на страшного дикого звіра, і він це почував крізь ґрати клітки. Кожним своїм словом, кожним обережним рухом люди тільки додавали гарту його люті. Його ненависть сама себе живила і з кожним днем розгоралася. І в цьому знов-таки виявилася його здатність піддаватися впливові оточення.
   Він був не тільки дивиною, яку виставляли напоказ, а й професійним бійцем. Час від часу Красень Сміт випускав його з клітки й виводив у ліс за кілька миль від міста. Звичайно, це робилося вночі, щоб не привернути уваги територіальної поліції. А на світанку на призначене для бою місце приходили глядачі, і з ними собака, з яким Білий Зуб мав змагатися. Білому Зубові доводилося мірятися силами з супротивниками різної величини і різної породи. У тому дикому краї люди теж були дикі, і собакам давали битися, поки один не загризав іншого.
   У бою з Білим Зубом гинули його супротивники. Він жодного разу не зазнав поразки. Колишній досвід довгої війни з Ліп-Ліпом і зграєю щенят тепер йому став у нагоді. Він завжди твердо стояв на землі. Жоден собака не міг його звалити. Собаки з берегів Мекензі, ескімоські і лабрадорські пси – всі намагалися несподіваним ударом перекинути його на землю – та дарма. Білого Зуба неможливо було збити з ніг. Глядачі щоразу сподівалися, що з ним таки скоїться це лихо, але він їх незмінно розчаровував.
   Допомагала йому й блискавична його швидкість. Вона давала йому величезну перевагу над супротивниками. Навіть найвправнішим із них ніколи не доводилося здибувати собаку, який би так швидко рухався. А несподіваність його нападу була просто дивна. Поки ворог, стаючи до бою, наїжувався і гарчав, Білий Зуб налітав на нього і, не давши навіть опам’ятатися, загризав на місці. Це траплялося так часто, що Білого Зуба стали тримати на місці, поки його супротивник підготується до поєдинку й перший кинеться в атаку.
   Найбільше ж важила досвідченість Білого Зуба. Він стільки разів бився, що знав уже всі чужі хитрощі й маневри і виробив свою власну тактику, яку навряд чи можна було вже вдосконалювати.
   Час минав, і йому все рідше доводилося битися. Люди втратили надію знайти йому достойного супротивника, і Красень Сміт мусив зводити його з вовками, яких спеціально для цього ловили індіанці. Кожен бій Білого Зуба з вовком збирав величезну юрбу. Якось на нього випустили самицю рись, і Білому Зубові довелося битися не на життя, а на смерть. Рись була швидка й люта, як і він, але він бився тільки іклами, а в неї були і зуби, і гострі пазурі.
   Після перемоги над риссю бої для Білого Зуба скінчилися. Йому ні з ким було змагатися. І деякий час Красень Сміт тільки показував його за гроші. А навесні до Даусона приїхав відомий фараонщик. [1 - Фараон – азартна гра в карти. Фараонщик – власник картярського лому, де грають у фараон.] Тім Кінен зі своїм собакою. Це був перший бульдог на Клондайку. Те, що з ним мусить помірятися силами Білий Зуб, було зрозуміло для всіх, і цілий тиждень у місті тільки й було розмови що про майбутній бій.

ІV
іпка смерть

   Красень Сміт зняв ланцюг з шиї Білого Зуба й відійшов. Уперше за все життя Білий Зуб не кинувся відразу на ворога. Він стояв, нашорошивши вуха, і з цікавістю розглядав чудного звіра, що з’явився перед ним. Він ніколи ще не бачив такого собаки. Тім Кінен штовхонув бульдога вперед і гукнув:
   – Гризи його!
   Куца, присадкувата й незграбна тварина посунула перевальцем на середину бойового поля. Там вона спинилася і, кліпаючи очима, подивилась на Білого Зуба. З юрби почулися вигуки:
   – Кусай його, Черокі! Їж його! Гризи!
   Але Черокі, видно, не горів бажанням вступити в бій. Він повернув голову і, все ще блимаючи повіками, глянув на людей, що гукали до нього; він навіть добродушно помахував своїм коротким, як цурпалок, хвостом. Він не боявся битися. Йому просто було ліньки. До того ж він не знав, що йому треба змагатися з собакою, який стояв перед ним. Він з такими зроду ще не мав діла і чекав, поки привезуть справжнього бійця. Тім Кінен вийшов з юрби і, схилившись над бульдогом, обома руками став гладити йому проти шерсті плечі, злегка підштовхуючи вперед. Ці поштовхи наче щось наказували Черокі, до того ж вони відверто дратували його, бо він став потихеньку гарчати. Між рухами людських рук і гарчанням собаки був певний зв’язок. Наприкінці кожного руху гарчання ставало дужчим, потім стихало і з новим рухом наростало знов. Кожен рух уривався раптово, і переходи в гарчанні були так само різкі.
   Це справило певне враження й на Білого Зуба. На шиї в нього шерсть почала здійматися вгору. Тім Кінен востаннє штовхнув бульдога вперед і відійшов від нього. Черокі, перехиляючись на кривих лапах, швидко рушив до противника. І тут Білий Зуб кинувся на нього. Юрба захоплено скрикнула. Білий Зуб, наче кіт, перелетів відстань, що відділяла його від ворога, з такою ж котячою швидкістю рвонув його й відскочив геть.
   У бульдога з рани за вухом потекла кров. Але він наче не помітив цього, навіть не загарчав, тільки повернувся й побіг за Білим Зубом. Дивовижна швидкість одного супротивника і рішучість другого розпалювали азартну юрбу глядачів, і ставки закладів дедалі більшали. Білий Зуб налітав, кусав і неушкоджений відскакував назад. А чудний його ворог усе наступав на нього, хоч без поспіху, та й не повільно. Він біг спокійно, рішуче, з якимось діловитим виглядом. Видно було, що він щось надумав і нізащо не відмовиться від свого заміру.
   В усій його поведінці, в кожному русі вчувалася певна мета. І це збивало Білого Зуба з пантелику. Він зроду не бачив такого собаки. Тіло його не захищала шерсть. Воно було м’яке і враз заливалося кров’ю. Тут він не заплутувався зубами в кудлатій шубі, як у собак своєї породи. Щоразу вони легко врізалися в ніжне м’ясо – його ворогові нічим було себе боронити.
   Бентежило його ще й те, що новий супротивник не репетував, як усі попередні. Він терпів укуси мовчки, хіба що зрідка тихо гарчав. І ні на мить не припиняв свого наступу.
   Черокі був не такий уже й повільний. Він повертався досить спритно, але ніяк не міг ухопити Білого Зуба. Він теж був спантеличений. Йому ні разу не доводилося мати діло з противником, який не намагався б з ним зчепитися. А цей весь час тримався осторонь, скакав туди й сюди і не давав до себе доторкнутися. Навіть коли хапав його зубами, то теж одразу випускав і знову відскакував.
   Але Білому Зубові теж не щастило вчепитися Черокі в горло. Бульдог був занадто низький на зріст, та й важка щелепа чудово захищала його від нападу. Білий Зуб кидався на нього й відскакував убік, не дістаючи жодної подряпини, тоді як кількість ран на тілі Черокі раз-у-раз збільшувалася. Шия й голова у нього були геть пошарпані, він стікав кров’ю, але не падав духом і вперто переслідував ворога. Тільки раз він спинився і глянув підсліпуватими очима на людей. Помахуючи обрубкуватим хвостом, він немов хотів сказати, що згодний битися до кінця.
   У ту мить Білий Зуб наскочив на Черокі і, рвонувши його за вухо, вже добре пошматоване, відскочив убік. Трохи розсердившись, Черокі знов пішов у наступ. Бігаючи в середині круга, який робив Білий Зуб, він силкувався вчепитися йому в горло. Раз він кинувся і був уже на волосинку від мети, як раптом під похвальний рев юрби Білий Зуб, зробивши несподіваний стрибок у протилежний бік, уникнув небезпеки.
   Час минав. Білий Зуб усе скакав, налітав на противника і рвав його. А бульдог з похмурою настійливістю продовжував бігати за ним. Він неначе знав, що рано чи пізно доб’ється свого і мертвою хваткою подолає ворога. А поки що він терпів усі його знущання. Замість вух у нього теліпалися якісь китиці, на шиї й плечах не лишилося живого місця, і навіть губи були покусані і закривавлені, бо блискавичних наскоків противника він не міг ні передбачити, ні відбити.

   Білий Зуб раз-у-раз намагався збити бульдога з ніг. Та дуже вже різні були вони на зріст. Черокі був занадто приземкуватий. І на цей раз щастя зрадило Білого Зуба. Черокі, відвернувши голову, зненацька виставив плече. Білий Зуб кинувся на нього. Але його плече було далеко вище і, з силою ударившись об ворога, він раптом перелетів через нього. За все своє войовниче життя Білий Зуб уперше втратив під ногами ґрунт. Він перевернувся в повітрі і напевне повалився б на спину, коли б не крутнувся наче кіт, намагаючись стати на землю. Він важко упав на бік і в наступну мить уже стояв на ногах, але зуби бульдога уже вп’ялися йому в горло.
   Він вчепився не дуже вдало, занадто низько, коло грудей, але зубів уже не розтулив. Білий Зуб дико закрутився, силкуючись струснути з себе тіло бульдога. Цей чіпкий тягар доводив його до сказу. Він зв’язував його, не давав вільно рухатися. Це була пастка, проти якої повставала вся його істота. Він бунтував шалено. Кілька хвилин був у нестямі. Тіло його нізащо не хотіло умирати. Його опанувала звичайна любов до життя. Розум його згас. Неначе в нього взагалі не було мозку. Усе поглинула сліпа жадоба жити й рухатися, рухатися попри всі перешкоди, бо рух і є життя.
   Білий Зуб кружляв, метався й вивертався, намагаючись скинути п’ятдесятифунтовий тягар, що повис у нього на шиї. А бульдог нічого не робив, тільки старався не ослабити своєї хватки. Іноді він намагався стати на ноги і налягти на Білого Зуба. Але знову його підхоплював і починав крутити буйний вихор. Черокі слухався лише свого інстинкту. Він знав, що, не розтуляючи зубів, він робить правильно, і хвилинами почував приємне задоволення. Тоді він заплющував очі й безжурно гойдався на шиї Білого Зуба, не боячись ніякого болю. То все були забавки. Аби тільки не випустити ворога. І він не випускав.
   Білий Зуб перестав метатися тільки тоді, як остаточно вибився з сили. Він нічим не міг собі зарадити і нічого не розумів. Такого з ним ніколи не траплялося. Жоден собака не бився з ним так, як цей. Бувало, налетить, рвоне й відскочить; знову налетить, рвоне й відскочить геть. Він напівлежав і ледве дихав. Бульдог, не відриваючись від Білого Зуба, намагався зовсім звалити його на бік. Білий Зуб опинався і почував, як ворог потихеньку рухав щелепами, немов жував. То він підбирався вище до горла. Бульдог тримався там, де причепився, а при нагоді просувався ближче до цілі. Така нагода траплялася, коли супротивник лежав спокійно. Коли ж він боровся, то Черокі задовольнявся тим, що не випускав його з зубів.
   Білий Зуб міг ухопити ворога тільки за карк. Але він не вмів, рухаючи щелепами, пересувати зуби далі. Він тільки конвульсійно кусав і рвав бульдога. Коли раптом той перекинув його на спину і навалився зверху. Вигнувшись, мов кіт, Білий Зуб уперся задніми лапами у ворога й почав роздирати йому черево. Він, певне, випустив би йому всі кишки, але бульдог, не розтуляючи зубів, ураз крутнувся й ліг під прямим кутом до тіла противника.
   Його хватка була мертва. Невблаганний, як сама доля, він поволі підбирався до вени. Білого Зуба рятувала тільки густа шерсть на шиї та товста складка шкури, що забивали бульдогові пащу. Проте помалу бульдог захоплював усе більше шерсті й шкури на горлі Білого Зуба й душив його. Той з кожною хвилиною дихав важче й важче.
   Схоже було на те, що бій уже кінчався. Прихильники Черокі не тямили себе від захвату і пропонували божевільні заклади. А прихильники Білого Зуба впали в розпач і не хотіли ризикувати одним доларом проти десяти і навіть двадцяти. Але все ж знайшовся навіжений, який наважився йти в заклад на п’ятдесят доларів проти одного. То був Красень Сміт. Він підійшов до Білого Зуба і, тикаючи в нього пальцем, почав глузливо й злісно реготати. І він свого досяг. Білий Зуб оскаженів від люті. Зібравши рештки сил, він скочив на ноги. І поки він гасав з тягарем на шиї, його лють перейшла у сліпий жах. Знову його охопила жадоба жити, і розум у ньому згас, підкорившись волі тіла. Він бігав по колу, спотикався, падав і знову спинався на ноги. Часом ставав на задні лапи й підіймав ворога в повітря, але ніяк не міг скинути з себе чіпку смерть.
   Геть знесилившись, він упав навзнак. Бульдог умить заворушив щелепами; він усе глибше розривав укрите шерстю тіло ворога і чимраз дужче душив його. Юрба вітала його як переможця: «Черокі! Черокі!» Черокі жваво завиляв своїм куцим хвостом. Але ухвальний галас не завадив його роботі. Між хвостом та важкими щелепами у нього не було ніякого зв’язку. Хвіст міг собі крутитися, а щелепи стискали горло Білого Зуба.
   Раптом глядачі затихли. До них долинуло дзеленькання санних дзвіночків і крики погонича. Усі, крім Красеня Сміта, переполошилися, певні, що наближається поліція. Але тут вони побачили двох чоловіків, що йшли за саньми не з міста, а до міста. Очевидно, вони поверталися після розвідки вздовж берега річки. Побачивши юрбу, подорожні спинили своїх собак і підійшли подивитися, що трапилось. У погонича були вуса, а його супутник – високий молодик – був чисто виголений, і від швидкого руху на морозі обличчя його розчервонілося.
   Білий Зуб уже, власне, перестав змагатися. Час від часу він судорожно пручався, але чинити опір тепер було безглуздо. Жорстокі щелепи ворога стискалися дедалі дужче, йому бракувало повітря, і дихав він все важче. Черокі давно прокусив би йому велику вену, коли б з самого початку не вчепився так низько. Поки він крізь кудлату шерсть та товсту шкуру пробирався вище, минуло багато часу.
   Тим часом звірячий шал Красеня Сміта загасив у ньому останню іскру здорового глузду. Побачивши скляний блиск в очах Білого Зуба, він зрозумів, що бій програно. Мов зірвавшись з цепу, він кинувся до Білого Зуба й почав несамовито бити його ногами. Глядачі свистіли й обурено кричали, але ніхто з них не спинив нелюда. Не звертаючи уваги на ці протести, красень Сміт продовжував бити Білого Зуба. Раптом юрба захвилювалася. Молодий високий незнайомець, безцеремонно розпихаючи людей, просувався вперед. Він увійшов у коло саме тоді, коли Красень Сміт заносив праву ногу для чергового удару: перенісши всю вагу на ліву, він знаходився в стані нестійкої рівноваги. У цю мить незнайомець з розмаху вдарив його по обличчю. Красень Сміт не утримався на ногах, посковзнувся й упав на сніг. Незнайомець повернувся до юрби.
   – Боягузи! – закричав він. – Мерзотники!
   Він не тямив себе від гніву – гніву справедливого. Його сірі очі виблискували, як криця. Красень Сміт підвівся і, тремтячи від страху, підійшов до нього. Незнайомець не зрозумів, чого той хоче. Він не знав, який паскудний боягуз був Красень Сміт, і подумав, що він іде битися. Тож, крикнувши: «Звірюка!», він ще раз ударив його і збив з ніг. Красень Сміт вирішив, що на снігу він буде у безпеці, і лишився лежати там, де впав.
   – Ану, Мете, допоможіть мені, – гукнув незнайомець погонича, який теж пробився наперед.
   Обидва схилились над собаками. Мет ухопився за Білого Зуба, щоб зразу ж відтягти його, як тільки розімкнеться паща бульдога. А його супутник намагався розтулити її руками, та тільки даремно гаяв час. Він щосили тягнув і смикав залізні щелепи і, важко дихаючи, примовляв: «Звірі! Мерзотники!»
   Глядачі загомоніли й почали кричати, щоб їм не псували гру. Але вони відразу змовкли, коли незнайомець пронизав їх гострим поглядом.
   – Прокляті мерзотники! – вигукнув він і знову почав поратися над бульдогом.
   – Нічого не вийде, містере Скотт, – сказав нарешті Мет. – Так ви нізащо їх не розтулите. – Обидва пильно подивилися на собак.
   – Крові вийшло небагато, – зауважив Мет. – Бульдог ще не дістався до жили.
   – Але щохвилини може дістатися, – відповів Скотт. – Бачите? Він знов уп’явся трохи глибше.
   Молодик, напевне, страшенно хвилювався за Білого Зуба. Він кілька разів з усієї сили вдарив бульдога по голові. Але той не роззявив пащу. Черокі тільки замахав хвостом, неначе хотів сказати: «Я розумію, за що мене б’ють, але все ж я правий і чесно виконую свій обов’язок».
   – Може, хтось із вас пособить нам? – у розпачі звернувся Скотт до юрби.
   Але ніхто не рушив з місця. У відповідь тільки посипалися глузливі зауваження та жартівливі поради.
   – Спробуйте просунути що-небудь у пащу, – сказав Мет.
   Скотт витяг із кобури, що висіла в нього збоку, револьвер і почав протискати дуло між щелепами бульдога. Він пхав його з такою силою, що чути було, як терлася об зуби сталь. І він і Мет стояли на колінах, нахилившись над собаками. Раптом до них підійшов Тім Кінен і, торкнувши Скотта за плече, загрозливо промовив:
   – Глядіть не поламайте йому зубів.
   – Ну то я скручу йому в’язи, – відповів Скотт, усе ще намагаючись загнати дуло в пащу бульдога.
   – А я кажу, не ламайте собаці зубів! – ще наполегливіше повторив Тім Кінен.
   Та настрахати незнайомця йому не пощастило. Скотт тільки озирнувся й холодно спитав:
   – Це ваш пес?
   Тім Кінен щось буркнув собі під ніс.
   – Тоді розчепіть йому зуби.
   – Та я й сам не знаю, як це зробити, – відповів він.
   – Тоді забирайтеся геть і не заважайте мені.
   Тім Кінен і не думав забиратися геть, але Скотт більше не звертав на нього уваги. Йому нарешті пощастило просунути револьвер у пащу бульдога, і тепер він намагався висунути його з другого боку. Коли це йому вдалося, він почав помалу, дуже обережно розсувати щелепи Черокі, а тим часом Мет поступово витягав пошматовану шию Білого Зуба.
   – Тримайте свого пса! – наказав Скотт господареві бульдога.
   Той слухняно нагнувся й міцно ухопився за Черокі.
   – Ну тягніть! – скомандував Скотт, ширше розкриваючи пащу бульдогові.
   Бульдог несамовито пручався, але його відірвали від Білого Зуба.
   – Відведіть його! – наказав Скотт, і Тім Кінен поволік Черокі в юрбу.
   Білий Зуб зробив кілька марних спроб підвестися з землі. Раз він навіть став на ноги, але вони були такі кволі, що він захитався і повільно повалився на сніг. Очі в нього напівзаплющилися і здавалися скляними, нижня щелепа відвисла і з неї безпорадно вивалився забруднений язик… Задушений на смерть собака. Мет уважно оглянув його.
   – Ще трохи, і здох би, – сказав він, – але зараз дихає все-таки.
   Тут Красень Сміт підвівся з землі і підійшов подивитися на Білого Зуба.
   – Мет, скільки коштує добра упряжна собака? – спитав Скотт.
   Погонич, стоячи на колінах коло Білого Зуба, подумав з хвилину.
   – Триста доларів, – сказав він.
   – А скільки можна дати за таку пошматовану, як ця? – знову спитав Скотт, легенько штовхнувши Білого Зуба ногою.
   – Половину, – відповів Мет.
   Скотт повернувся до Красеня Сміта.
   – Чуєте, містере Звір? Я забираю вашого собаку й плачу вам за неї сто п’ятдесят доларів.
   Він розкрив бумажник і відрахував кредитки. Красень Сміт заклав руки за спину, відмовляючись узяти гроші.
   – Я не продаю свого собаку, – мовив він.
   – Ні, продаєте, – рішуче заперечив Скотт. – Продаєте, бо я купую. От вам гроші. Собака мій.
   Красень Сміт, тримаючи ще руки за спиною, трохи відступив назад. Скотт кинувся до нього й замахнувся кулаком. Красень Сміт пригнувся.
   – Я маю на неї право, – промимрив він.
   – Ви це право втратили, – відповів Скотт. – Ну берете гроші? А то знову битиму.
   – Ну гаразд, – злякано погодився Красень Сміт. – Гроші я візьму, але так це діло не облишу, – додав він. – Мій собака – скарб. І я не дозволю себе грабувати. Кожна людина має право на свою власність.
   – Правильно, – сказав Скотт, передаючи йому гроші, – кожна людина має право на свою власність. Але ви ж не людина. Ви – звір.
   – Дайте мені тільки повернутися до Даусона, – погрожував Красень Сміт. – Там я знайду на вас закон.
   – Спробуйте рота роззявити, враз викину з міста. Чуєте?!
   Красень Сміт щось пробубонів.
   – Чуєте? – люто гримнув Скотт.
   – Чую, – буркнув Красень Сміт, відсахнувшись.
   – Ану повторіть!
   – Чую, сер, – злісно прошипів Красень Сміт.
   – Стережіться! Вкусить! – гукнув хтось, і юрба вибухнула реготом.
   Скотт, повернувшися спиною до Красеня Сміта, став допомагати погоничеві, що вовтузився коло Білого Зуба.
   Глядачі розходилися. Але деякі ще стояли невеликими групами й жваво розмовляли. Тім Кінен пристав до одної з таких груп.
   – Що це за пройдисвіт? – спитав він.
   – Відон Скотт, – відповів хтось.
   – А хто він у дідька цей Відон Скотт? – не вгавав Тім Кінен.
   – А, це велика цяця – знавець у золотих ділах. Водиться з усіма заправилами. Коли не хочете набратися клопоту, краще його не займайте. Він за панібрата з тутешніми властями. Сам начальник золотих копалень – перший йому приятель.
   – Я так і знав, що це поважна персона, – зауважив фараонщик, – того й не чіпав його.

V
Непогамовний

   – Це безнадійно! – мовив Відон Скотт.
   Він сидів на порозі своєї хати й запитливо дивився на погонича. Той тільки здвигнув плечима, немов підтверджуючи безнадійність справи.
   Обидва глянули на Білого Зуба, який, напнувши ланцюг, їжився, гарчав і біснувався, рвучись до упряжних собак. Засвоївши підсилену дрючком науку, яку довго викладав їм Мет, вони не займали Білого Зуба. І тепер лежали віддалік, немов забувши про його існування.
   – Це вовк, і його не можна приручити, – зауважив Відон Скотт.
   – Це ще хтозна, – заперечив Мет. – У ньому є, мабуть, трохи й собачої крові. А ось в одному так я зовсім певний.
   Погонич замовк і загадково кивнув головою в той бік, де височіла гора Мусгайд.
   Скотт трохи зачекав.
   – Ну кажіть уже, – роздратовано вигукнув він. – У чому ви там певні?
   Погонич показав пальцем на Білого Зуба.
   – Однаково, чи вовк це, чи собака, але він був уже приручений.
   – Не може бути!
   – А я кажу вам, що це так. Навіть ходив у збруї. Придивіться гарненько. Бачите в нього на грудях слід від ременя?
   – Ваша правда, Мете. Безперечно, він був упряжним собакою, перш ніж потрапив до рук Красеневі Сміту.
   – І ніщо не заважає йому знову стати упряжною собакою.
   – Ви так гадаєте? – жваво спитав Скотт, але відразу ж у безнадії похитав головою. – Ось уже два тижні, як він у нас, і тільки став іще дикіший.
   – Дайте йому змогу вгамуватися, – порадив Мет. – Одв’яжіть його на кілька хвилин.
   Відон Скотт здивовано поглянув на нього.
   – Так, я знаю, – сказав Мет, – ви вже пробували, але без дрючка.
   – Ну спробуйте ще ви.
   Погонич узяв дрючка і підійшов до Білого Зуба. Білий Зуб дивився на дрючок, як лев у клітці на батіг приборкувача.
   – Гляньте, як він стежить за дрючком, – зауважив Мет. – Це добрий знак. Він таки не дурний. Поки у мене у руках дрючок, він не посміє кинутися. Будьте певні, він ще не сказився.
   Коли погонич простяг руку до шиї Білого Зуба, той настовбурчився і з гарчанням припав до землі. Але, не спускаючи очей з однієї руки, він умудрявся поглядати й на дрючок, що грізно навис над ним у другій руці людини. Мет відстібнув від нашийника ланцюг і відійшов убік.
   Білому Зубові аж не вірилося, що він на волі. Відколи він став власністю Красеня Сміта, минуло багато місяців, і за цей час він ні хвилини не був вільний. Його спускали з ланцюга тільки для того, щоб він бився з іншим собакою, а потім знову прив’язували.
   Він не знав, що йому робити. Може, люди надумали вчинити йому ще якусь лиху штуку? Він походжав поволі й обережно, готовий щохвилини відбити напад. Усе вийшло так несподівано, що він не знав, з чого почати. Про всяк випадок він вирішив відійти від людей і обачно завернув за ріг дому. Нічого не сталося. Вкрай збентежений, він повернув назад і, спинившись за кілька кроків від людей, пильно глянув на них.
   – А він не втече? – спитав його новий господар.
   Мет здвигнув плечима.
   – Треба ризикнути. Щоб дізнатися, мусимо спробувати.
   – Бідолаха, – з жалем пробурмотів Скотт. – Найбільше йому потрібна людська ласка, – додав він і пішов у хату.
   Він виніс звідти шматок м’яса й кинув його Білому Зубові. Білий Зуб відскочив і здалеку підозріло подивився на дарунок.
   – Геть, Майоре! – застережливо крикнув Мет, але було вже пізно.
   Майор стрибнув до м’яса, але, перш ніж він встиг його схопити, Білий Зуб перекинув загарбника. Мет кинувся до собак, та Білий Зуб був спритніший за нього. Майор силкувався підвестися, але з горла в нього хлинула кров і рясно почервонила сніг.
   – Шкода пса, хоч дістав по заслузі, – поспішно сказав Скотт.
   Але Мет уже підняв ногу, щоб стусонути злочинця. Білий Зуб стрибнув, блиснув зубами. Мет пронизливо закричав. Білий Зуб з лютим гарчанням відскочив назад.
   Мет нахилився й оглянув свою ногу.
   – Здорово рвонув, – сказав він, показуючи на криваву пляму, що розпливалася на прокушеній крізь штани нозі.
   – Я ж казав, що справа безнадійна, – розпачливо мовив Скотт. – Я багато думав про це. Досадно, але ми мусимо це зробити. Іншого виходу немає.
   Кажучи це, Скотт нехотя витяг з кобури револьвер і перевірив, чи заряджений він.
   – Слухайте, містере Скотт, – запротестував Мет. – Цей собака вийшов з пекла. Не може ж він відразу обернутися в сніжно-білого ангела. Дайте йому час.
   – Гляньте на Майора, – сказав Скотт.
   Погонич подивився на загризеного собаку. Він лежав на снігу в калюжі крові й конав.
   – Ну що ж, так йому й треба. Ви самі це сказали, містере Скотт. Він хотів украсти в Білого Зуба м’ясо й заплатив за це життям. Інакше й бути не могло. Я й цента не дав би за пса, який не вміє відстояти свій кусок.
   – Тоді подивіться на себе, Мете. Ну хай з собаками він мусить бути таким, але ж усьому є міра.
   – Я теж заслужив кари, – стояв уперто на своєму Мет. – Нащо я хотів його вдарити? Ви самі сказали, що він правий. Значить, не треба було його бити.
   – Його треба вбити з милосердя, – заперечував Скотт. – Приборкати його неможливо.
   – Почекайте, містере Скотт. Дайте бідоласі постояти за себе. У нього не було такої змоги. Він вийшов з пекла, і оце вперше опинився на волі. Дайте йому спробувати щастя. А як нічого не вийде, я сам його вб’ю.
   – Повірте, що мені не хотілося б ні самому його вбивати, ні бачити його вбитим, – здався Скотт і сховав револьвер. – Лишімо його на волі і подивимося, чи можна взяти ласкою. От я зараз зроблю спробу.
   Він підійшов до Білого Зуба й заговорив до нього тихо й лагідно.
   – Краще візьміть дрючок, – застеріг його Мет. Скотт похитав головою. Він хотів викликати в Білого Зуба довіру до себе.
   Білий Зуб підозріло нашорошився. Над ним нависло якесь лихо. Він загриз собаку цієї людини, вкусив її товариша. Що ж його може ждати, як не жахлива кара? Але навіть страх перед цією карою не вгамував його. Він наїжився, вишкірив зуби і, пильно дивлячись, чекав, що буде далі. У Скотта не було дрючка, і він підпустив його до себе. Скотт простяг руку й став опускати її йому на голову. Білий Зуб зіщулився й, напруживши все тіло, пригнувся. На нього чигала якась небезпека – якась зрада абощо. Він добре знав руки людей, знав, яка в них таїться сила, якого болю вміють вони завдавати. Крім того, він, як і раніше, не терпів ніяких дотиків. Він грізно загарчав, припав ще ближче до землі. А рука людини опускалася все нижче й нижче. Він не хотів кусати цю руку і терпів її страшне наближення, аж поки в ньому не прокинулася невситима жадоба життя.
   Відон Скотт сподівався, що встигне вчасно відсмикнути руку. Але він не знав ще дивовижної спритності Білого Зуба, що нападав так рішуче й швидко, як згорнута в кільце гадюка.
   Відон Скотт голосно скрикнув з несподіванки і міцно стиснув прокушену руку. Мет люто вилаявся й кинувся до нього. Білий Зуб відскочив убік. Він настовбурчив шерсть і хижо виблискував очима. Він був певний, що його битимуть так нещадно, як бив Красень Сміт.
   – Стривайте! Що ви хочете робити? – раптом вигукнув Скотт.
   Мет прожогом влетів у хату і схопив рушницю.
   – Нічого особливого, – повільно мовив він з удаваною байдужістю. – Я тільки хочу виконати свою обіцянку. Як я сказав, так і зроблю. Уб’ю його.
   – Не смійте!
   – Ні, уб’ю. Дивіться.
   Тепер Скотт боронив Білого Зуба так само палко, як Мет, коли той покусав його.
   – Ви ж самі сказали, що йому треба дати час. То дайте ж. Ми тільки почали наші спроби, а ви вже зразу відступаєтесь. На цей раз я сам винен. І… гляньте на нього.
   Білий Зуб стояв футів за сорок від них коло хати і гарчав так злісно, що кров холонула в жилах. Тільки він гарчав не на Скотта, а на погонича.
   – Ну й штука, хай йому біс! – здивовано вигукнув Мет.
   – Бачите, який розумний! – швиденько промовив Скотт. – Він знає не гірше за вас, що таке зброя. У нього розуму сила, й ми повинні цей розум використати. Покладіть рушницю на місце.
   – Ну гаразд, – погодився Мет і приставив рушницю до купи дров. – Та ви тільки гляньте на цього пса! – вихопилось у нього.
   Білий Зуб заспокоївся й перестав гарчати.
   – Ану спробую ще раз, на жарт.
   Мет узяв рушницю і почав поволі зводити її до плеча. Що вище здіймалася рушниця, то дужче гарчав Білий Зуб. Але в ту мить, як Мет націлився на нього, він відскочив за хату. Мет з хвилину спантеличено дивився на порожнє місце, де допіру стояв Білий Зуб. Потім урочисто опустив рушницю і глянув на Відона Скотта.
   – Ваша правда, містере Скотт. Пес надто розумний, щоб його вбивати.

VI
Улюблений господар

   Побачивши Відона Скотта, Білий Зуб загарчав і весь наїжився, немов попереджав, що не допустить розправи над собою. Після того як він укусив руку, яка була тепер забинтована й висіла на черезплічнику, минуло двадцять чотири години. Йому іноді доводилося відбувати покару не відразу після провини, і він боявся, що й цього разу настав для нього час розплати. Хіба могло бути інакше? Він же вчинив жахливе: уп’явся зубами в священне тіло людини. Безперечно, його чекало щось жахливе.
   Скотт сів за кілька кроків від нього. Страшного поки що нічого не було. Люди чинять правосуддя стоячи. До того ж у руках у Скотта не було ні палиці, ні батога, ні рушниці. Та й сам він був на волі. Його не зв’язував ні ланцюг, ні дрючок. Поки людина зведеться на ноги, він встигне утекти. А втім, він почекає і побачить.
   Скотт сидів спокійно й недвижно. Гарчання Білого Зуба поволі почало стихати й нарешті зовсім ущухло. Тоді господар заговорив. На перші звуки його голосу у Білого Зуба настовбурчилась на шиї шерсть і він знов тихенько загарчав. Але Скотт не робив ніяких загрозливих рухів, а спокійно казав щось далі. Білий Зуб якийсь час гарчав під мову господаря. Але той не змовкав. З Білим Зубом іще ніхто не говорив так, як він. Він говорив м’яко й лагідно, з особливою теплотою, яка трохи зворушила Білого Зуба. Попри всі тривожні застереження інстинкту, в ньому прокинулася довіра до цієї людини. І, забувши гіркий досвід свого єднання з людьми, він почув себе в безпеці.
   Згодом Скотт підвівся й пішов у хату. Коли він повернувся, Білий Зуб стурбовано глянув на нього. У здоровій руці господаря не було ні палиці, ні рушниці, і вона не ховалася підступно за спиною. Скотт знову сів на те саме місце за кілька кроків від нього й простяг йому маленький шматок м’яса. Білий Зуб нашорошив вуха і недовірливо подивився на м’ясо, не спускаючи очей з людини. Він весь напружився і був готовий відстрибнути геть при перших ознаках небезпеки.
   Покара все ще відкладалася. Господар просто ткнув йому під самого носа шматочок м’яса. У цьому м’ясі не було нічого підозрілого. І все ж Білого Зуба посідали сумніви. Хоча господар простягав йому смачний дарунок зазивним рухом руки, Білий Зуб не зважувався доторкнутися до нього. Люди страшенно хитрі. Хто знає, який підступ приховується за невинним шматочком?
   З минулого, і особливо з сутичок із жінками, він дізнався, що частування й покара іноді йдуть поруч.
   Нарешті Скотт кинув м’ясо на сніг. Білий Зуб, не дивлячись на м’ясо, обережно обнюхав його. Він не спускав очей з людини. Нічого не трапилося. Він узяв м’ясо в зуби й проковтнув його. Знову нічого не сталося. Скотт запропонував йому ще шматочок. Він, як і раніш, відмовився взяти дарунок з руки господаря, і той знову кинув його на землю. Це повторилося кілька разів. Але ось настала хвилина, коли господар не схотів кидати м’ясо. Він тримав шматок у руці і вперто пропонував його Білому Зубові.
   М’ясо було смачне, а Білого Зуба мучив голод. Помалу-малу, з усіма пересторогами, він наблизився до людської руки і врешті зважився взяти з неї м’ясо. Не відводячи очей від господаря, він витяг голову, прищулив вуха і мимоволі настовбурчився. А до горла йому підкотилося глухе гарчання, неначе він попереджав, що не дозволить жартувати з собою. Він з’їв м’ясо, і з ним нічого не сталося. Один по одному він з’їв усі запропоновані йому шматочки і лишився неушкоджений. Покара знову була відкладена.
   Білий Зуб облизався й став чекати. Скотт знову заговорив. У його голосі бриніла добрість – щось таке, чого ще Білий Зуб не знав. У ньому несподівано прокинулися незнайомі досі почуття. Його обгорнуло дивне задоволення. Наче здійснилося якесь його бажання, наче заповнилась якась прогалина в його душі. І раптом знову пронизало його гостре жало інстинкту, і він з тривогою згадав гірке минуле. Люди були лукаві і до своєї мети йшли потайними шляхами.
   Ага, він так і знав! Людська рука, що вміє так нещадно катувати, знову почала опускатися йому на голову. А Скотт ні на хвилину не змовкав. Голос у нього був ніжний, заспокійливий. Тоді як рука загрожувала небезпекою, голос пробуджував довіру. Але дарма, що голос гамував тривогу, рука навіювала страх. Білого Зуба роздирали протилежні почуття й бажання. Здавалося, він от-от розлетиться на шматки від неймовірного зусилля примирити суперечності поривання, що змагалися за владу над ним.
   Він пішов на компроміс. Загарчав, наїжився і прищулив вуха. Але не кусався й не тікав. Рука опускалася все нижче й нижче. Ось вона торкнулась настовбурченої його шерсті. Він пригнувся. Рука посунулася слідом за ним і торкнулася його певніше. Зіщулившись і трусячись від хвилювання, він намагався стримати себе. Ця рука, насилуючи його інстинкт, завдавала йому муки. Не міг же він за один день забути все те лихо, що витерпів від людських рук? Але така вже була воля людини, і він силкувався їй скоритися.
   Рука то підіймалась, то знов опускалась і ласкаво плескала його по спині. Щоразу, як рука зносилась угору, Білий Зуб наїжувався. А коли вона спускалася, вуха в нього щулилися, в горлі клекотіло гарчання. Він гарчав чимраз грізніше, попереджаючи, що зараз же помститься за всяку кривду. Хіба він знав, які наміри були у господаря? Йому здавалося, що цей лагідний голос має обернутися в лютий рев, а великодушна ласкава рука, як кліщами, схопить його, безборонного, і жорстоко покарає.
   Але господар говорив так само мирно, і в ласкавих порухах його руки теж не вчувалося нічого ворожого. Білого Зуба гнітило двоїсте почуття. Дотики людини були огидні його інстинктові. Вони в’язали його, насилували його любов до волі. Але від них йому не було боляче, а навіть, навпаки, приємно. Скотт обережно почав чухати йому за вухами, і йому стало ще приємніше. Але страх не покидав його, і він тримався сторожко, тим часом як його сповнювала то гостра мука, то невимовна радість.
   – Ну й штука, хай йому біс! – скрикнув Мет.
   Він вийшов з хати з закачаними рукавами й хотів вилити з відра помиї, та так і прикипів на місці, побачивши, що Відон Скотт гладить Білого Зуба.
   Як тільки Мет своїм вигуком порушив тишу, Білий Зуб відскочив від господаря і люто загарчав.
   Мет подивився на Відона Скотта з сумним докором.
   – Не ображайтесь на мене, містере Скотт, але ви робите дурницю за дурницею.
   Відон Скотт гордо посміхнувся й підійшов до Білого Зуба. Сказавши йому кілька ласкавих слів, він простяг руку і почав тихенько гладити його по голові. Білий Зуб терпляче зносив ці дотики і підозріло дивився не на господаря, який пестив його, а на людину, що стояла на порозі хати.
   – Може, ви й перший фахівець на золотокопальнях, – промовив Мет, – але все ж великого ви дали маху, що хлопцем не втекли з бродячим цирком.
   Білий Зуб знову загарчав при звуках його голосу, але не вислизнув з-під руки, яка лащила йому голову і спину.
   Так настав кінець тяжкому існуванню Білого Зуба, де панувала сама ненависть. Для нього заграла зоря нової, безмірно кращої доби. У цій справі Відону Скотту необхідно було багато розуму й терпіння. А для Білого Зуба це був справжній переворот. Він мусив перебороти веління інстинкту, піти всупереч своєму досвіду, відмовитися від усього, чому навчило його життя.
   Його минуле й теперішнє не тільки не мали нічого спільного, а навіть самі дороги їхні розходилися в різні боки. На цей раз йому набагато важче було розширювати свій кругозір, ніж тоді, як він за власним бажанням повернувся до Сивого Бобра і визнав його за свого володаря. Тоді він був малим безформним створінням, м’яким як віск у руках обставин. А тепер життя вже завершило свою роботу над ним. З нього вийшов вовк-боєць, лютий і безжальний, сповнений ненависті і ненависний для всього живого. Йому треба було цілком переродитися, коли вже минула гнучка юність; коли всі фібри його істоти стали цупкі й вузлуваті; коли він зробився твердий і неподатливий, наче алмаз; коли воля його загартувалася, як криця, а інстинкти викристалізувалися в непохитні правила, бажання й антипатії.
   Проте під тиском нових обставин затужавіла глина, з якої він був зліплений, розм’якла і набрала кращої форми. Знаряддям цих обставин був Відон Скотт. Він проник у глиб натури Білого Зуба і добротою покликав до життя великі сили, що непробудно спали і поволі гинули. Однією з таких сил була любов. Вона прийшла на зміну приязні, яка досі була в нього найвищим почуттям до людей.
   Але любов не розцвіла за один день. Вона поволі виросла з приязні. Білий Зуб лишився на волі, але не втік від свого нового господаря, бо той йому подобався. Тепер йому жилося незрівнянно краще, ніж у клітці Красеня Сміта. А якогось господаря йому треба було мати. Він прагнув людської опіки. Тавро залежності від людини було накладене на нього в ті далекі дні, коли він повернувся з волі і підповз до ніг Сивого Бобра, чекаючи покарання. І цей знак ще раз невитравно ліг на нього, коли, переживши голод, він вдруге повернувся з пущі лісу до табору Сивого Бобра, де знову запахло рибою.
   Отже, Білий Зуб мусив обрати собі господаря. А що Відон Скотт був йому миліший, ніж Красень Сміт, то він з ним і лишився. Щоб довести свою вірність, він узявся стерегти його добро. Поки упряжні собаки мирно спали, Білий Зуб блукав навколо будинку Відона Скотта, і першому ж його нічному гостеві довелось відбиватися від лютого сторожа палицею, поки не наспів на допомогу сам господар. Але Білий Зуб скоро навчився по ході й манері відрізняти чесних людей від злодіїв. Коли хтось сміливо йшов прямо до будинку, Білий Зуб сидів смирно, тільки пильно стежив за відвідувачем, поки господар не впускав його. А коли якийсь чоловік підкрадався до дверей тихенько, манівцем, боязко озираючись, Білий Зуб умить засуджував його на страту, і той тікав чимдуж, забувши про самоповагу.
   Відон Скотт вирішив загладити все те зло, що люди заподіяли Білому Зубові. Це було справою його переконань і сумління. Він почував, що, скривдивши Білого Зуба, люди перед ним завинили і що цей борг мусить хтось сплатити. Тож він був особливо добрий до вовка-бійця і щодня пестив його.
   Спочатку Білий Зуб ставився вороже й підозріло до ласкавих людських дотиків, а далі полюбив їх. Одного тільки він не міг перемогти – свого гарчання. Скільки б його не гладили, він увесь час гарчав. Але в його гарчанні забриніли нові нотки. Стороння людина не вловила б їх. Гарчання Білого Зуба тільки б дратувало її і лякало, як прояв первісної хижості. Горло Білого Зуба загрубло від лютих звуків, які почали вихоплюватися в нього з того дня, як він, ще не вилазячи з печери, уперше писнув спересердя. Отож-бо й не міг він надати своєму голосові ніжності, яку пробуджував у ньому господар. Але слух у Відона Скотта був досить тонкий, щоб піймати в сердитих звуках невиразний натяк на вдоволення, який почути міг тільки він.
   Дні минали, і приязнь швидко переходила в любов. Білий Зуб і сам почав це помічати, хоч і не знав, що з ним діється. Він почував тільки пекучу, як голод, порожнечу, яку хотілося скоріше заповнити. Його поймала болісна тривога, і розвіяти її міг тільки новий господар. Тоді любов давала йому радість – безтямну, гостру втіху. Але в розлуці з господарем його знову мучив невимовний біль і сум; знову гнітила безмірна порожнеча й точив душевний голод.
   Білий Зуб неначе пізнавав себе. І літа в нього вже були немолоді, і вдача вилилася вже в застиглу форму, проте він раптом став рости. У ньому забуяли якісь чудні почуття й невідомі поривання. Звички його змінилися. Колись він не терпів нічого неприємного. А тепер заради свого господаря він ладен був страждати. Щоранку, замість того, щоб піти на полювання або лежати десь у затишному куточку, він годинами просиджував на голому порозі, щоб побачити ясне обличчя Скотта. А вночі, коли той повертався додому, Білий Зуб вилізав з нагрітого містечка на снігу, щоб тільки почути привітне клацання пальців або ласкаве слово. Часом він навіть кидав недоїдений шмат м’яса, щоб тільки зайвий раз побути коло господаря, відчути його дружній дотик або пройтися з ним до міста.
   Так його приязнь розгорнулась у любов. Любов людини проникла в таку глибінь його душі, куди ніколи не сягала приязнь. І звідти виринула теж любов. Те, що йому дали, він чесно повернув.
   Але Білий Зуб не вмів показувати своїх почуттів. Він був занадто вже старий і мав закоренілі навички, щоб поводитися якось по-новому. Він був надто стриманий, надто врівноважений і замкнутий. Дуже довго жив він, як неприкаяний, у похмурій самоті. Він не вітав свого господаря щасливим гавканням, бо зроду ще не гавкав. Ніколи не кидався до нього, не метушився й не дурів від радості. Навіть не біг йому назустріч. Він чекав його віддалік, але завжди стояв на посту. Його любов була тихою, німою закоханістю. Вона світилася лише в пильному погляді його очей, які невідступно стежили за кожним рухом господаря. А часом, коли Скотт дивився на нього й говорив з ним, він нітився, не знаючи, як висловити любов, що заволоділа ним.
   Потроху він пристосувався до нового життя. Так, він зрозумів, що не сміє займати собак свого господаря. Але його владна натура була невгамовна, і він все ж таки дав їм почути свою перевагу й силу. А тоді вже він не знав з ними ніякої мороки. Вони незмінно давали йому дорогу і корилися його волі.
   З Метом він теж мирився як з власністю господаря. Сам господар рідко годував його. Це був обов’язок Мета. Але Білий Зуб догадувався, що він їсть харчі господаря. Одного дня Мет спробував запрягти його в сани, але Білий Зуб не дався. Коли ж сам Відон Скотт надів на нього збрую, він зрозумів, що з волі господаря мусить слухатися Мета й працювати разом з іншими собаками.
   Клондайкські сани були не такі, як на берегах Meкензі, а з полозами. Собак тут запрягали теж інакше. Вони не розходилися віялом, а бігли одна за одною, на двох посторонках. І на Клондайку ватажок був справжнім ватажком – найрозумнішим і найдужчим собакою в упряжці – і збуджував у товаришах покору й страх. Білий Зуб одразу ж дав відчути, що йому належить чільне місце. На менше він не йшов, і Мет, набравшися з ним горя й клопоту, мусив поступитися. Білий Зуб сам здобув собі почесний пост, і Мет, вивіривши його здібності на ділі, присмачив свою ухвалу крутим слівцем.
   Працюючи вдень у збруї, Білий Зуб не забував своїх обов’язків нічного сторожа. Тож він цілу добу служив своєму господареві віддано й невсипуще, набираючи ціни в його очах.
   – Мушу вам вказати, – мовив якось Мет, – що ви не на вітер викинули гроші, купивши цього пса у Красеня Сміта. Ви не тільки дали йому по морді, а ще й здорово його нагріли.
   Сірі очі Бідона Скотта спалахнули гнівом, і він пробурмотів:
   – У, звірюка!
   Наприкінці весни Білого Зуба спіткало велике горе. Несподівано, без ніяких попереджень десь подівся його улюблений господар. За попередження, власне, можна було б вважати укладання речей, але Білий Зуб не знав, що це значить. Пізніше він згадав, що господар перед тим, як зникнути, порався коло саквояжа, але тоді він не звернув на це уваги. Цілий вечір він ждав, що господар от-от повернеться додому. Опівночі знявся лютий вітер, і він мусив сховатися за дім. Там він задрімав, але крізь сон весь час прислухався, чи не чути знайомих кроків. О другій годині його охопила така тривога, що він сів на холоді коло порога, скоцюрбився і знову став чекати.
   Але господар не приходив. Уранці двері відчинилися і з хати вийшов Мет. Білий Зуб пильно глянув йому в очі. Він не міг спитати про те, що його мучило, й дістати відповідь. Дні минали, а господар не повертався. Білий Зуб, який за все життя ні разу не хворів, враз занедужав. Він занедужав так тяжко, що Мет був змушений забрати його в хату. А в листі до Відона Скотта він зробив таку приписку:
   «Проклятий вовк не хоче ні працювати, ні їсти. Де й ділася його моторність. Собаки його заїдають. Він хоче знати, що з вами сталося, а я не тямлю, як йому пояснити. Мабуть, подохне без вас».
   Так воно й було. Білий Зуб перестав їсти, затужив і спускав собакам усі кривди. У хаті він лежав на підлозі коло печі, байдужий і до їжі, і до Мета, і до самого життя. Чи ласкаво говорив з ним Мет, чи лаявся – йому було однаково. На якусь мить він зводив тьмяні очі на погонича і знову клав голову на витягнуті лапи.
   І ось одного вечора Мет щось читав, ворушачи губами, і враз здригнувся, почувши тихеньке скавчання. Він глянув на Білого Зуба. Той стояв коло дверей і, нашорошивши вуха, пильно прислухався. За хвилину Мет почув знайомі кроки. Двері розчинилися, і ввійшов Відон Скотт. Вони поздоровкалися, і Скотт озирнувся по хаті.
   – А де ж вовк? – спитав він.
   І враз побачив його. Білий Зуб стояв коло печі. Він не кинувся вперед, як зробив би це кожний собака. Він стояв, дивився на господаря й чекав.
   – А бодай тебе! – вигукнув Мет. – Ач як закрутив хвостом.
   Відон Скотт ступнув трохи ближче до Білого Зуба й покликав його. Білий Зуб не підскочив до господаря, а швиденько підійшов. Йому неначе було ніяково, але в очах його з’явився чудний вираз. У них засвітилося невимовно глибоке почуття.
   – За той час, що вас не було, на мене він ні разу так не подивився, – зауважив Мет.
   Відон Скотт не слухав його. Він сидів навпочіпки коло Білого Зуба і лащив його. Чухав йому за вухами, ніжно гладив по голові, легенько плескав кінчиками пальців по спині. А Білий Зуб тихенько гарчав у відповідь, і нотки задоволення бриніли все ясніше.
   Та це було не все. Не тямлячи себе від радості й великої любові, Білий Зуб раптом зумів виказати своє почуття. Він несподівано сунув голову під руку господареві і, заховавшись так, що видно було тільки вуха, мовчки терся об нього мордою.
   Скотт, сяючи очима, глянув на Мета.
   – Ну й штука! – вигукнув той. І враз, опам’ятавшись з дива, він додав: – Бачите? Я ж казав вам, що цей вовк – собака.
   Після приїзду улюбленого господаря Білий Зуб швидко видужав. Він ще два дні пробув у хаті, а потім вибіг надвір. Собаки вже забули про його відвагу й силу. Вони пам’ятали тільки останні дні, коли він був кволий і недужий. Тільки-но він вийшов, як вони кинулись на нього всі гуртом.
   – Ану дай їм чосу! – весело гукнув Мет, стоячи на порозі. – Ану, друже, всип їм!
   Та Білому Зубові не треба було піддавати духу. Досить було повернутися його улюбленому господареві, щоб життя знову завирувало в ньому, яскраве й невгамовне. Він бився просто з переповні серця, щоб дати вихід своїй радості. Кінець такого бою міг бути тільки один. Собаки, зазнавши ганебної поразки, порозбігалися, і тільки коли стемніло, повернулися нишком одна по одній, усім своїм виглядом виявляючи каяття й покору Білому Зубові.
   Навчившись тулитися до свого господаря, Білий Зуб почав робити це частенько. Це було його останнє слово. Далі йти вже було нікуди. Раніше він не терпів ніяких дотиків до своєї голови. Це говорила в ньому пустеля, острах болю й пастки. Інстинкт наказував йому, щоб голова була в безпеці. А тепер, притискаючись до господаря, він навмисне ставив себе в безборонне становище. Виявляючи цим свою безмежну довіру й покірність, він неначе казав: «Я віддаю себе в твої руки. Роби зі мною що хочеш».
   Одного вечора Відон Скотт і Мет грали перед сном у карти.
   – П’ятнадцять – два, п’ятнадцять – чотири й два – маємо шість, – промовляв Мет, як раптом знадвору почулося гарчання і людський крик.
   Гравці переглянулись і схопилися на ноги.
   – Вовк когось застукав, – сказав Мет.
   Але тут знов пролунав чийсь одчайдушний зойк.
   – Присвітіть! – гукнув Скотт, вибігаючи з хати.
   Мет вискочив услід за ним з лампою в руках. На снігу лежав якийсь чоловік. Обома руками він затуляв собі лице і шию, силкуючись оборонити їх від іклів Білого Зуба. Він мав на те всі підстави, бо Білий Зуб, оскаженівши від люті, намагався вчепитися йому в горло. Рукава його фланелевої куртки і спідньої сорочки були подерті на шмаття, а руки геть покусані й залиті кров’ю.
   Відон Скотт кинувся на Білого Зуба і відтяг його вбік. Білий Зуб пручався і гарчав, але кусатися не смів. Коли ж господар суворо крикнув на нього, він враз затих.
   Мет допоміг незнайомцеві звестися на ноги. Але, побачивши звіряче обличчя Красеня Сміта, він відсахнувся, неначе опікся на вогні. Красень Сміт мружив на світло очі й озирався. Угледівши Білого Зуба, він аж скривився з жаху.
   В ту хвилину Мет помітив на снігу щось блискуче. Піднісши ближче лампу, він ногою показав господареві на сталевий ланцюг і здоровенний дрючок.
   Відон Скотт кивнув головою. Ніхто з них не сказав ні слова. Мет узяв Красеня Сміта за плечі і повернув його спиною до хати. Красень Сміт пішов геть.
   Тим часом улюблений господар Білого Зуба лащив його і примовляв:
   – Хотів тебе украсти? А ти не дався. Не на такого напав, еге ж?
   – А той, мабуть, подумав, що на нього налетіло сто чортів, – засміявся Мет.
   Білий Зуб усе ще їжився й гарчав, але поволі шерсть лягла рівненько, і в глухому гарчанні ледве чутно зазвучали щасливі нотки.

Частина п'ята

І
Далека путь

   Щось висіло в повітрі. Білий Зуб почував, що насувається гроза, хоч не було ще ніяких її ознак. Він був певний, що на нього чекає неминуче лихо. Він не знав, що це буде і як, але підозру збуджували в ньому самі люди. Лежачи за дверима будинку, він якимось незбагненним чином догадувався, що робиться всередині і що в людей на думці.
   – Чуєте? – вигукнув Мет якось за вечерею.
   Відон Скотт прислухався. Знадвору линуло тихе тужливе виття, немов приглушене ридання. Потім він почув, як Білий Зуб глибоко потяг носом повітря, наче хотів пересвідчитись, що його господар ще не вирушив у таємну й самотню путь.
   – Це він за вами, – промовив погонич.
   Відон Скотт якось винувато глянув на нього, але слова його не мали нічого спільного з цим поглядом.
   – Ну на якого дідька здався мені вовк у Каліфорнії? – сказав він.
   – От і я кажу те саме, – обізвався Мет. – На якого дідька здався вам вовк у Каліфорнії?
   Але Відона Скотта не задовольнила така відповідь. У тоні Мета йому вчувався прихований осуд.
   – Тамтешнім собакам не можна буде й показатися при ньому, – говорив Скотт далі. – Він загризатиме їх на місці. Зрештою він або геть зруйнує мене штрафами, або потрапить до поліції, де віддадуть його на страту електрикою.
   – Та він таки страшенний розбишака, – погодився погонич.
   Відон Скотт недовірливо глянув на нього.
   – Ні, нічого не вийде, – рішуче сказав він.
   – Звісно, нічого не вийде, – повторив Мет. – Не наймати ж вам до нього спеціального доглядача.
   Відон Скотт заспокоївся. Він задоволено кивнув головою. Запала мовчанка, і знов почулося глухе квиління й запитливе сопіння за дверима.
   – Видно, він тільки про вас і думає, – зауважив Мет.
   Скотт сердито глянув на нього.
   – К бісу таке діло! – вигукнув він. – Я сам знаю, що мені робити.
   – Я згоден, тільки…
   – Що «тільки»? – гримнув Скотт.
   – Та ви… – лагідно почав був погонич, як раптом теж скипів. – Ну чого ви лютуєте? Зразу ж видно, що не знаєте, що вам робити!
   З хвилину Відон Скотт відверто боровся з собою, а тоді сказав уже спокійніше:
   – Та це правда, Мете. Усе лихо в тому, що я й сам не знаю, як мені бути. Але це ж просто смішно тягти його з собою, – додав він, трохи помовчавши.
   – Безперечно, – підтвердив Мет, і знову така відповідь не сподобалася Скоттові.
   – Але скажіть мені, будь ласка, звідки він знає, що ви їдете? – спитав погонич трохи згодом.
   – Для мене це теж загадка, – відповів Скотт, сумно хитаючи головою.
   І ось одного дня крізь відчинені двері Білий Зуб побачив на підлозі зловісний саквояж. Його улюблений господар укладав речі. Взагалі весь день пройшов у біганині, і мирний спокій затишного житла порушила якась тривога й метушня. Тут уже все стало зрозуміло. Білий Зуб і раніше передчував це. А тепер знав напевне. Його господар лаштувався в дорогу. А що минулого разу він не взяв його з собою, то треба було сподіватися, що покине й тепер.
   Уночі він завив по-вовчому, протяжно й жалісно. Так він вив тільки в той пам’ятний день свого дитинства, коли, прибігши з волі до селища, знайшов замість намету Сивого Бобра лише купу сміття. Так само, як і тоді, він підняв морду до холодних зір і виливав перед ними свою журбу.
   А в хаті люди вже лягали спати.
   – Він знову нічого не їсть, – сказав Мет.
   Відон Скотт щось буркнув і ворухнувся під укривалом.
   – Він і тоді страшенно сумував за вами, а тепер, мабуть, здохне з горя.
   Укривало на сусідньому ліжку знову зашамотіло.
   – Та замовкніть! – почувся з темряви голос Скотта. – Скиглите, як баба.
   – Та то правда, – відповів Мет, і Скоттові здалося, що той сміється з нього.
   Другого дня Білий Зуб ще більше затривожився. Він невідступно ходив слідом за своїм господарем, а коли той був у хаті, він як прикутий сидів на порозі. У відхилені двері він краєм ока бачив багаж. Коло саквояжа лежали ще дві полотняні торби й скриня. А коли Мет заходився ув’язувати у брезентовий мішок укривала й хутра господаря, Білий Зуб почав скавчати.
   Пізніше прийшли два індіанці, скинули на плечі багаж і спустилися з гори разом з Метом, який ніс саквояж і постіль. Білий Зуб провів їх пильним поглядом, але не побіг за ними. Його господар ще був у хаті. Невдовзі повернувся й Мет. Відон Скотт підійшов до дверей і покликав Білого Зуба.
   – Прощавай, сердего, – ласкаво промовив він, чухаючи йому за вухами. – Я їду дуже далеко і не можу взяти тебе з собою. Ну погарчи ж мені, друже, погарчи гарненько на прощання.
   Але Білий Зуб не схотів гарчати. Він пильно глянув на господаря сповненими суму очима і, засунувши йому під руку голову, притулився до нього.
   – Уже свище! – гукнув Мет.
   З Юкона справді донісся пронизливий свисток річного пароплава.
   – Швидше кінчайте. Замкніть за собою двері, а я вийду через задні. Ну мерщій!
   Двері зачинилися враз з обох боків, і Відон Скотт почекав, поки Мет вийде з-за рогу. Зсередини долинуло тихеньке жалібне квиління, і чути було, як Білий Зуб нюхав повітря.
   – Ви ж добре доглядайте його, Мете, – сказав Скотт, коли вони спускалися з гори, – і докладно пишіть мені про нього.
   – Гаразд, – відповів погонич. – Ану чекайте. Чуєте?
   Вони спинилися. Білий Зуб вив, як виють собаки над мертвим господарем. Він виливав тяжке своє горе відчайдушними зойками, які то нестримно линули вгору, то завмирали на тужливих тремтячих нотах, то знову здіймались у пориві страшної розпуки.
   «Аврора» була першим весняним пароплавом, що вирушав з Клондайка. Її палуби були переповнені щасливими й безталанними шукачами золота, які мріяли про рідний край так само палко, як ще недавно про далеку північ. Скотт стояв коло східців і прощався з Метом, що збирався вже зійти на берег. Коли раптом рука Мета застигла в руці Скотта, а очі втупились в одну точку. Скотт озирнувся. На палубі за кілька кроків від нього сидів Білий Зуб і пильно дивився на господаря.
   Мет тихенько вилаявся. А Скотт остовпів від здивування.
   – Передні ж двері були замкнені? – сказав Мет.
   Скотт кивнув головою і спитав:
   – А задні?
   – То вже будьте певні, – відповів погонич.
   Білий Зуб запопадливо прищулив вуха, але не рушав з місця.
   – Я зараз заберу його, – сказав Мет.
   Він рушив до Білого Зуба, але той утік. Мет погнався за ним, але Білий Зуб прослизнув між ногами пасажирів. Мет бігав за Білим Зубом по всій палубі, але той спритно ухилявся й не давався йому до рук.
   – Тікає від того, хто кілька місяців годував його, – з досадою пробубонів Мет. – А ви годували його тільки в перші дні. Дідько його знає, як він догадується, що ви його господар.
   Скотт, гладячи Білого Зуба, раптом нахилився й побачив, що у нього вся морда у свіжих ранках, а між очима зяє глибока рана. Мет теж нахилився над Білим Зубом і помацав йому живіт.
   – Ми зовсім забули про вікно, – сказав він. – Він мало не розпоров собі черево. Пробив головою скло, чортяка.
   Але Відон Скотт нічого не слухав. Він щось швиденько обмірковував. «Аврора» дала останній свисток. Ті, що проводжали пасажирів, поспішно сходили на берег. Мет скинув свій шарф і хотів обв’язати ним шию Білому Зубові. Але Скотт схопив його за руку.
   – Прощавайте, друже. А про вовка вам не доведеться писати. Бачите, я…
   – Що? – скрикнув Мет. – Невже ви…
   – Так, так. Візьміть свій шарф. Тепер уже я вам писатиму про нього.
   Мет почав спускатися східцями, але на півдорозі обернувся:
   – Він не витримає вашого клімату! – гукнув він. – Хіба тільки обстрижете його в спеку!
   Східці підняли, і «Аврора» відчалила. Відон Скотт востаннє махнув Метові рукою і нахилився до Білого Зуба.
   – Ну гарчи ж уже, хай тобі біс, гарчи! – сказав він, гладячи покірно схилену голову й чухаючи прищулені вуха.

ІІ
Південний край

   Білий Зуб зійшов на берег у Сан-Франциско. Воно приголомшило його. Десь за межами його свідомості уявлення про силу тісно спліталося з уявленням про людей. І ніколи ще білі люди не здавалися йому такими всесильними, як тепер, коли він ступав по слизькому тротуару портового міста. Замість рублених хат, які він бачив на Юконі, тут здіймалися височенні будівлі. Вулиці так і кишіли всякими страхіттями – возами, каретами й автомобілями. Великі дужі коні тягли важкі бендюги. А по довжелезних дротах з оглушливим свистом і дзвоном пролітали трамваї, віщуючи про своє наближення грізним вереском, наче рисі в північних лісах.
   Усе це дихало безмежною могутністю. За всім, що бачив Білий Зуб, вчувалася тверда рука людини, яка на кожнім кроці проявляла свою владу. Ця влада була незмірна, запаморочлива. І Білий Зуб пройнявся шанобливим страхом. Тепер, у розквіті снаги й самоповаги, він враз почув себе мізерним і безпорадним, як і тоді, коли ще малюком потрапив з волі в індіанський табір. А скільки тут було людей! Аж голова йшла обертом від штовханини. Від вуличного гуркоту лящало в ухах. Засліплений нескінченною міською метушнею, Білий Зуб, як ніколи, почував свою залежність від господаря і, боячись відстати, ні на хвилину не спускав з нього очей.
   Але місто промайнуло перед Білим Зубом, наче якась примара, як лихий жахливий сон, що пізніше не раз млоїв його ночами. Господар завів його у вагон і посадив на ланцюг серед багажу.
   І в цьому тісному пеклі господар покинув Білого Зуба. Так принаймні думав Білий Зуб, поки нюхом не знайшов багаж господаря і не став над ним на варті.
   Минула година, і на дверях з’явився Відон Скотт.
   – Добре, що прийшли, – пробурчав кондуктор. – А то собака й близько не підпускає мене до ваших речей.
   Білий Зуб вийшов з вагона. На превелике його диво, кошмар розвіявся. Коли він входив у вагон, що здався йому кімнатою в будинку, навколо вирувало місто. А тепер воно десь зникло й не глушило його своїм гуркотом. Навколо слався веселий, залитий сонцем край, повний спокою й тиші. Але Білому Зубові ніколи було роздумувати над цією переміною. Він прийняв її так само, як і всі незбагненні явища в житті людей.
   Поблизу Білий Зуб побачив екіпаж. До його улюбленого господаря підійшов якийсь чоловік із жінкою. І раптом жінка зробила замах на його господаря – обхопила його руками за шию. Відон Скотт вмить вирвався з обіймів і перейняв розлюченого Білого Зуба.
   – Не турбуйтеся, мамо! – сказав він, утихомирюючи свого охоронця. – Він думав, що ви хочете задушити мене, а цього б він нізащо не допустив. Ну, нічого, нічого. Він скоро звикне до вас.
   – А поки що мені дозволяється цілувати свого сина тільки тоді, як поблизу немає його собаки, – засміялася вона, хоч ще була бліда й не заспокоїлася після переляку.
   Вона глянула на Білого Зуба. Він їжився, гарчав і люто дивився на неї.
   – Ні, він швидко зрозуміє, побачите, як швидко, – відповів Відон Скотт.
   Він лагідно заговорив до Білого Зуба, а коли той притих, сказав суворим тоном:
   – Лягай!
   Господар давно вже навчив Білого Зуба слухатися цього наказу, і він, хоч і нехотя, проте скорився.
   – Ну, мамо, тепер можна, – промовив Відон Скотт. Не зводячи ока з Білого Зуба, він простяг до матері руки.
   – Лежи! – крикнув він. – Лежи!
   Білий Зуб скочив був на ноги, але відразу ж знову ліг, чекаючи ворожого дотику чужої жінки до господаря. Але з тим нічого не сталося від цього дотику, так само як і від обіймів з незнайомим чоловіком. Потім в екіпаж поклали речі господаря і він сам теж сів туди. А Білий Зуб побіг слідом за каретою, наїжуючись на коней, немов хотів їх попередити, що він тут і не дасть скривдити свого господаря, якого вони так швидко везли.
   За п’ятнадцять хвилин карета в’їхала в кам’яні ворота і покотилася алеєю з горіхових дерев, що поспліталися верховіттям, утворюючи листяне склепіння. З обох боків тяглися широкі галявини, на яких де-не-де височіли крислаті дуби. Недалеко, відтіняючи свіжу зелень розкішних трав, виблискували тьмяним золотом обпалені сонцем покоси. За ними здіймалися бурі горби і безкраї пасовища. А попереду на пологому пагорку стояв вікнастий будинок з широкою верандою.
   Та Білому Зубові не пощастило розгледіти все це як слід. Тільки-но карета в’їхала в маєток, як на нього налетіла гостроморда ясноока вівчарка. Охоплена справедливим гнівом, вона перетяла Білому Зубові дорогу. Як завжди, мовчки наїжившись, Білий Зуб смертоносною блискавкою кинувся на зухвалого собаку, але раптом з розгону спинився. Він навіть міцно уперся передніми лапами в землю, щоб не зіткнутися з ворогом, на якого пішов в атаку. То була самиця, і закон його роду ставив між ним і нею непохитний бар’єр. Він не посмів напасти на неї, бо не міг іти наперекір інстинктові.
   Але вівчарка не мала такого інстинкту – вона ж була самиця. У ній, навпаки, горів властивий її породі страх перед пустелею і особливо перед вовком. Білий Зуб був для неї вовком, одвічним розбійником, який спустошував отари ще за тих непам’ятних часів, коли її далекі предки вперше почали стерегти їх. І коли він спинився, боячись торкнутися її, вона наскочила на нього. Почувши на собі її гострі зуби, він мимоволі загарчав, але не огризнувся. Він тільки відстрибнув назад і спробував оббігти її. Він кидався туди й сюди, крутився на всі боки – та дарма. Вівчарка переймала його й не давала бігти за господарем.
   – Сюди, Коллі! – гукнув чоловік з карети.
   – Нічого, тату. Це йому наука. Білому Зубові доведеться багато дечого вчитися, то хай починає зразу. Він швидко пристосується.
   Карета їхала собі далі, а Коллі все заступала шлях Білому Зубові. Він звернув убік і, накидаючи круга по галявині, думав обігнати її. Але вона бігла йому навперейми, і куди б він не повернув, скрізь йому загрожували її блискучі зуби. Він помчав по другий бік алеї, але й там вівчарка стала йому поперек дороги.
   Коні везли його господаря все далі й далі. Нарешті вони зовсім зникли за деревами. Білий Зуб впав у розпач. Він почав знов робити круг, але вівчарка не відступалася. Тоді він раптово круто повернув назад і, вживаючи старого свого способу, вдарив її плечем у плече. Вона бігла так швидко, що не тільки впала, а покотилася по землі. Силкуючись спинитися, вона чіплялась за пісок і несамовито скавчала від гніву й образи.
   Білий Зуб не гаяв часу. Дорога була вільна, а він тільки цього й чекав. Коллі, репетуючи, знову гналася за ним. Та тепер це була вже звичайна гонитва, а бігати Білий Зуб міг хоч кого навчити. Коллі бігла як навіжена, надриваючись від гавкоту й напружуючи всі сили; а Білий Зуб легкою, плавною ступою, неначе привид, безмовно нісся над землею.
   Коли він наблизився до під’їзду, карета спинилася і звідти вийшов господар. Але в ту ж мить, ще на бігу, Білий Зуб почув, що щось летить на нього. То був великий гончак. Білий Зуб хотів відбити напад. Але ворог був занадто близько і з усієї сили вдарив його в бік. Усе це сталося так несподівано, що Білий Зуб на повному ходу перевернувся. Коли він скочив на ноги, на нього моторошно було дивитися: вуха прищулилися, рот перекривився, ніс весь зібрався в зморшки. Кинувшись на напасника, він схибив і люто клацнув зубами.
   Господар уже біг до нього, але був ще далеко, і життя гончака врятувала Коллі. Білий Зуб мало не схопив його за горло, коли наспіла вівчарка. Білий Зуб не тільки обдурив її й перегнав, а ще й безцеремонно збив на землю; і вона налетіла, наче вихор, сплетений з ображеної гідності, справедливого обурення і ненависті до розбійника-дикуна. Вона наскочила на Білого Зуба в ту мить, як він уже стрибнув на ворога, і знову він покотився по землі.
   Тут уже підбіг і Відон Скотт. Він схопив Білого Зуба, а його батько відігнав своїх собак.
   – Нічого сказати, добре пригостили бідного самотнього вовка з Арктики, – зауважив Відон Скотт, коли Білий Зуб трохи заспокоївся під його ласкавою рукою. – За все своє життя він тільки раз був збитий з ніг, а тут перевернувся двічі за якусь хвилину.
   Карета від’їхала, і з дому повиходили нові люди. Деякі з них стали осторонь, а дві жінки на очах Білого Зуба кинулися на шию його господареві. Але він почав уже миритися з цим підозрілим звичаєм. Ніякої біди від того не було, а в голосах людей теж не вчувалося нічого загрозливого. Ці люди хотіли були підійти й до Білого Зуба, але він люто загарчав, та й господар вчасно застеріг їх. Білий Зуб іще тісніше притулився до ніг господаря, який гладив його по голові.
   Гончак з наказу: «Дік! На місце!» слухняно побіг сходами і, умостившись на веранді, усе гарчав, сердито поглядаючи на зайду. А Коллі взяла під свою опіку одна з жінок. Вона оповила її руками за шию і ніжно лащила. Але Коллі була страшенно схвильована і весь час скавчала, роздратована узаконеною присутністю вовка. Вона була певна, що люди роблять непоправну помилку.
   Люди рушили сходами до дверей будинку. Білий Зуб не відставав від свого господаря. Дік загарчав з веранди, а Білий Зуб наїжився і відповів тим самим.
   – Коллі заберіть з собою, а ці хай трохи погризуться, – сказав батько Відона Скотта. – Тоді вони враз заприятелюють.
   – А Білий Зуб, щоб довести свою приязнь, буде головним тужильником на похороні Діка, – засміявся Відон Скотт.
   Старий недовірливо глянув на Білого Зуба, потім на Діка, а тоді на сина.
   – А ти певний, що… – почав він.
   Відон хитнув головою.
   – Цілком, – відповів він. – За хвилину, найбільше за дві, Дік буде мертвий.
   Він повернувся до Білого Зуба:
   – Ну ходімо, вовче. Доведеться поки що тебе тримати в хаті.
   Білий Зуб, напруживши хвіст, обережно пройшов по веранді. Він не спускав ока з Діка, щоб той часом не наскочив збоку, і був готовий зітнутися віч-на-віч з жахливим невідомим, яке, здавалось, от-от вистрибне з дверей дому. Але нічого не трапилося. Опинившись у кімнаті, він уважно обдивився, чи не чигає там на нього якась небезпека, але нічого не знайшов. Тоді, полегшено зітхнувши, він розлігся коло ніг господаря. Він пильно стежив за всім, що діялося навколо, щоб не прогаяти й хвилини, коли на нього кинуться страховища, що причаїлися під дахом цього дому.

ІІІ
Володіння людей

   Білий Зуб і з природи був дуже тямущий, а крім того, він багато поблукав по світу і знав, як треба пристосовуватися до обставин. У Сьєрра-Вісті – так називався маєток судді Скотта – Білий Зуб почував себе як удома. З тамтешніми собаками у нього більше не було ніяких сутичок. Вони краще за нього знали звичаї своїх господарів, і, коли ті впустили його в хату, він враз набрав ваги в їхніх очах. Він був вовк, та оскільки люди дозволяли йому з собою жити, то їм доводилося лише визнати за ним це право.
   Дік після кількох сухих формальностей спокійно примирився з Білим Зубом як з новою власністю господарів. Він міг би навіть стати йому добрим приятелем, та Білий Зуб не вмів дружити. Від собак він вимагав тільки одного – щоб вони давали йому спокій. Усе життя він чужався свого роду і не хотів з ним знатися й тепер. Дік дратував його своїми заграваннями, і він гарчанням проганяв його від себе. Ще на Півночі він добре засвоїв правило – не займати собак свого господаря. Він не забував його й тепер. Він тільки оберігав свою самотність і геть нехтував Діка, тож добродушний пес врешті кинув набиватися йому в знайомі і став цікавитися ним не більше, ніж стовпом коло конюшні.
   Зовсім інакше було з Коллі. З послуху вона терпіла Білого Зуба, але й не думала давати йому спокій.
   У глибині її істоти жили спомини про численні злочини, що їх вовчий рід робив проти її предків. Усі ті шкоди, що їх вовки заподіювали отарам, не забувалися й за ціле покоління. Вівчарка палала жадобою помсти. При людях вона не сміла налітати на Білого Зуба, але нишком добре-таки отруювала йому життя. Їх розділяла віковічна ворожнеча, і Коллі раз у раз нагадувала йому про це.
   Користуючись перевагою своєї статі, Коллі знущалася з Білого Зуба як хотіла. Інстинкт не дозволяв йому їй відплатити, а не помічати її було неможливо через її настирливість. Коли вона наскакувала на нього, він підставляв під її гострі зуби захищене густою шерстю плече і поважно відходив. Коли ж вона напосідала далі, він кружляв на місці, відвертаючи від неї голову, і в очах його світилася безмірна терплячість і нудьга. І тільки тоді, як вона вже починала хапати його за задні лапи, він без усякої поважності тікав. А взагалі він завжди намагався зберегти свою гідність. Не звертав на Коллі ніякої уваги, намагався не потрапляти їй на очі. Побачивши Коллі або почувши її голос, він забирався геть.
   Тим часом Білому Зубові доводилося багато чого вчитися. Жити в Сьєрра-Вісті було набагато складніше, ніж на Півночі. Насамперед йому треба було взнати родину господаря. У цьому, правда, він мав уже деякий досвід. Як Міт-Са і Клу-Куч належали Сивому Боброві, ділячи з ним їжу, вогонь і укривала, так і тут усі мешканці дому належали його улюбленому господареві.
   Але між Сьєрра-Віста й табором Сивого Бобра була велика різниця. Тут жило багато людей, яких Білий Зуб мусив шанувати. Тут був суддя Скотт і його дружина. Тут були сестри господаря – Бет і Мері. Тут була дружина господаря Еліс і його маленькі діти – Відон і Мод. Звичайно, ніхто не казав Білому Зубові, що вони кревні родичі. Білий Зуб нічого не знав про це, та й як міг би він знати? Але він швидко зрозумів, що вони належать його господареві. Спостерігаючи їхні рухи, прислухаючись до їхніх розмов і інтонацій, він поволі визначав, наскільки вони близькі до його господаря. Від цього залежало і його поводження з ними. Бо все, що мало ціну для його господаря, цінував і він; і все, що було любо його господареві, він пильно охороняв.
   Усе своє життя він не терпів дітей. Їхні руки були йому ненависні й страшні. По індійських селищах він чимало натерпівся від дитячої жорстокості. Коли маленький Відон і Мод уперше підійшли до нього, він зустрів їх гарчанням і злісним поглядом. Господар ударив його за це з суворим окриком, і він дозволив дітям погладити себе; тільки весь час гарчав, і в голосі його не чулося ніякого вдоволення. Згодом він зрозумів, що і хлопчик і дівчинка дуже дорогі його господареві, і тоді вже без наказу зносив їхні ласки.
   Але сам Білий Зуб нездатний був на ніжності. Спочатку він неохоче, але чесно скорявся господаревим дітям і терпів їхні пустощі як якусь досадну неприємність. Коли ж терпець йому уривався, він ішов собі геть. Але потроху він прихилився до дітей, хоч і не показував цього. Він сам до них ніколи не підбігав, а, побачивши їх здалека, чекав, щоб вони самі підійшли до нього. Далі при кожній зустрічі з малятами в очах його спалахували теплі вогники, а коли вони кидали його заради нових розваг, він проводжав їх сумним поглядом.
   Але на все це, звісно, був потрібний час. Після дітей Білому Зубові найбільше подобався суддя Скотт. І це було цілком зрозуміло. По-перше, суддя, очевидно, мав велику вагу в очах господаря, а по-друге, не був такий докучливий, як інші. Білий Зуб любив лежати на веранді коло ніг старого, коли той читав газету. Погляд або слово, що їх зрідка кидав він у бік Білого Зуба, свідчили про те, що суддя Скотт помічає його присутність і дає про це знати, виявляючи до нього спокійні знаки уваги. Але для Білого Зуба все це мало якусь ціну, поки поблизу не було господаря. У ту мить, коли з’являвся Відон Скотт, для нього вже ніхто не існував.
   Білий Зуб дозволяв усім близьким Відона Скотта лащити себе, але ні з ким він не почував себе так, як з господарем. Для них у нього в голосі ніколи не звучали ніжні нотки і ні до кого він не притулявся. Цей знак безмежної покори й довіри він беріг тільки для свого улюбленого господаря, а на його родину дивився як на його власність.
   Білий Зуб швидко навчився відрізняти хазяїв Сьєрра-Віста від слуг. Слуги його боялися, хоч він, вважаючи їх власністю господаря, не робив їм ніякої шкоди. Між ними й Білим Зубом установився своєрідний нейтралітет. Вони варили їсти його господареві, мили посуд, як на Клондайку Мет. Одне слово, вони були потрібні в домі.
   А поза домом Відона Скотта для Білого Зуба теж було багато нового. Володіння його господаря простягалися далеко, але мали й свої межі. Маєток доходив аж до шляху, а там уже починалися спільні володіння всіх людей – вулиці й дороги. За загорожами лежали землі окремих людей. Усе це управлялося силою всяких законів, від яких залежало й поводження Білого Зуба. Він не розумів людської мови і всього мусив навчатися з власного досвіду. Він слухався своїх природних поривань, поки вони не йшли всупереч людським законам. А зламавши їх кілька разів, він починав їх додержувати.
   У його вихованні найбільше важив змах господаревої руки й догана в його голосі. Білий Зуб любив Відона Скотта такою великою любов’ю, що один удар від нього завдавав йому більшої муки, ніж усі страшні побої Сивого Бобра і навіть Красеня Сміта. Ті катували тільки його тіло, а дух його лишався буйний і незламний. Удар господаря був занадто легкий, щоб тілу стало боляче, зате він уражав у саме серце. Він говорив про незадоволення господаря, і Білий Зуб умить упокорювався.
   Власне, Відонові Скотту рідко доводилося повчати Білого Зуба рукою. Досить було його голосу, щоб Білий Зуб знав, правий він чи ні. Голос господаря керував усіма його вчинками. Він був йому компасом у незнайомій країні.
   На Півночі єдиною свійською твариною був собака. Усі інші звірі жили на волі і, крім великих хижаків, були законною здобиччю собаки. Усе своє життя Білий Зуб полював на живих створінь. Йому й на думку не спадало, що на Півдні такий звичай заборонено. Але невдовзі він про це дізнався. Якось уранці, завернувши за ріг будинку, він натрапив на курча, яке забігло з пташника. Звичайно, Білому Зубові відразу ж закортіло його з’їсти. Він стрибнув, блиснув зубами, і курча, що так відважно вирушило в далекі мандри, безславно загинуло. Воно було вгодоване, жирне й таке ніжне, що Білий Зуб аж облизнувся, задоволений смачним сніданком.
   Пізніше, уже вдень, він наскочив на таке самісіньке курча коло конюшні. Один з конюхів кинувся рятувати заблукале біднятко. Але він не знав норову Білого Зуба і схопив невеличкий батіг. Після першого ж удару Білий Зуб забув про курча й метнувся до людини. Ніби не помічаючи другого удару, він мовчки кинувся на горло конюхові. Крикнувши: «Рятуйте!», той випустив батіг і ледве встиг затулити шию рукою, як Білий Зуб розірвав її до ліктя.
   Конюх на смерть був переляканий, і не стільки лютістю Білого Зуба, як тим, що той напав на нього так тихо. Захищаючи собі лице і шию закривавленими руками, він посувався назад до конюшні, але йому прийшлося б кепсько, якби не Коллі. Вона врятувала йому життя так само, як колись Дікові. Коллі, як скажена, кинулась на Білого Зуба. Вона виявилася розумнішою за довірливих людей. Вона краще знала вовка, ніж люди. Усі її підозріння справдилися. Неприторенний розбійник знову брався за старі витівки.
   Конюх утік, а Білий Зуб відскочив від гострих зубів розлюченої вівчарки. Він то підставляв їй плече, то кружляв на місці. Звичайно, провчивши хижака як слід, Коллі бігла собі далі. Але на цей раз вона нізащо не хотіла відступитися. Навпаки, вона з кожною хвилиною ще більше шаленіла, і врешті, забувши честь і гордість, Білий Зуб накивав п’ятами через усе поле.
   – Я його відучу хапати курчат, – сказав Відон Скотт. – Тільки мені треба застукати його на місці злочину.
   А через два дні Білий Зуб учинив таке, чого не сподівався й сам його господар. За цей час він уважно придивився до пташника і до тамтешніх звичаїв. Уночі, коли кури пішли на сідало, він забрався на купу щойно накиданого привезеного тесу, а звідти виліз на курник. Скочивши на землю, він опинився серед курей, і почалася страшна різанина.
   Уранці, коли Відон Скотт вийшов на веранду, йому відразу ж впали в око п’ятдесят трупів сніжно-білих легорнських курей, що їх конюх виложив уряд. Він аж тихенько свиснув з подиву й захвату. Тут же був і Білий Зуб. Але в його поводженні не почувалося ні сорому, ні каяття. Він тримався гордо, наче вчинив геройський подвиг, гідний нагороди. На його совісті не було ніякого гріха. Відон Скотт міцно стулив губи. Перед ним стояло неприємне завдання. Він гнівно крикнув на невинного злочинця. Потім він почав тикати його носом у загризених курей і кілька разів боляче вдарив.
   Тепер уже Білий Зуб нізащо не поліз би до курника. Він добре затямив, що це було проти закону. Потім господар повів його на пташник. Коли в нього під самим носом запурхала жива їжа, він, слухаючись природного бажання, кинувся на неї, але голос Відона Скотта спинив його. Вони пробули на пташнику з півгодини. Раз у раз над ним брав гору хижацький інстинкт, але владне слово господаря не давало йому волі. Так він пізнав закон, що забороняв займати курей, і, перш ніж покинув пташник, забув про їхнє існування.
   – Хижака нічим не виправиш, – сказав суддя Скотт, сумно хитаючи головою, коли за сніданком син розповів йому про свою спробу. – Раз він уже покуштував крові…
   Але Відон Скотт не погодився з батьком.
   – Знаєте, що я зроблю? – сказав він нарешті. – Я на півдня зачиню Білого Зуба на пташнику.
   – А що ж тоді буде з курчатами? – запротестував суддя.
   – За кожне загризене курча я заплачу вам по долару золотом.
   – А на тата теж треба накласти штраф, якщо він програє, – зауважила Бет.
   Її підтримала й сестра, і всі, хто сидів за столом, хором ухвалили цю пропозицію. Суддя кивнув головою на знак згоди.
   – Ну гаразд, – сказав Відон Скотт, подумавши з хвилину. – Якщо Білий Зуб не займатиме курчат, то за кожні десять хвилин, що він пробуде на пташнику, ви мусите сказати йому серйозним поважним тоном, немов на суді: «Білий Зуб, ти кращий, ніж я думав».
   Поховавшись по різних кутках, уся родина чекала вистави. Але вони не побачили нічого цікавого. Як тільки Відон Скотт зачинив Білого Зуба на пташнику, а сам пішов звідти, собака розлігся на землі й заснув. Тільки один раз він підвівся і підійшов до корита напитися. Курчат він просто не помічав. Він навіть забув про їхнє існування. О четвертій годині він скочив на курник, звідти стрибнув у двір і поважно рушив до будинку. Він таки добре засвоїв закон. На сходах Білого Зуба зустрів суддя Скотт і, на втіху всій родині, урочисто промовив шістнадцять разів поспіль:
   – Білий Зуб, ти кращий, ніж я думав.
   Але в людей була сила-силенна всяких законів, що не тільки збивали Білого Зуба з пантелику, а часто й ставили у скрутне становище. Наприклад, він не відразу зрозумів, що курчат чужих людей теж не можна хапати. А ще були кішки, кролики та індики. Їх теж не дозволялося займати. Зрештою у нього склалося враження, що він не сміє торкнутися жодної живої тварі. Якось на вигоні у нього перед носом пролетіла перепілка. Він аж затремтів від пекучого бажання, але не рушив з місця, скоряючись волі людей.
   І ось одного дня, гуляючи на тому самому вигоні, він побачив, як Дік погнався за зайцем. Господар не тільки не спинив Діка, а ще підохочував і Білого Зуба взяти участь у погоні. Тоді Білому Зубові стало зрозуміло, що ловити зайців не заборонено, і він нарешті остаточно зрозумів закон. Із свійськими тваринами він не мав права ворогувати. Якщо він не міг з ними здружитися, то в усякому разі мусив додержувати нейтралітету. А білки, перепілки, зайці, що жили на волі і не скорилися людині, були законною здобиччю кожного собаки. Люди боронили тільки приручених звірів, і з ними не можна було битися. Своїм підданим люди самі давали право на життя і смерть.

   У долині Санта-Клара усе було куди складніше, ніж на Півночі. Серед заплутаних обставин цивілізованого світу насамперед потрібний був самоконтроль, душевна рівновага, тонка, як павутинка, і тверда, мов криця. Життя тут мало тисячу облич, і кожне з них Білий Зуб мусив знати. Господар часто брав його з собою до міста, і, коли він біг слідом за екіпажем або ходив по вулицях, життя повзло повз нього широким, глибоким і мінливим потоком. Він мусив напружувати всі свої почуття, безнастанно пристосовуватися до кожного нового явища і майже весь час тамувати природні поривання.
   У м’ясних крамницях висіло багато м’яса, що так і просилося в пащу. Але він не смів його торкатися. У домах, куди заходив господар, були коти, яких не можна було займати. І скрізь на нього гарчали собаки, яких він не смів провчити. Крім того, люди, що йшли тротуарами, завжди звертали на нього увагу. Вони спинялись і дивилися на нього; показували на нього пальцем, розглядали його, говорили до нього і – що найгірше – лащили його. І Білий Зуб мусив терпіти небезпечні дотики чужих рук. Він не тільки набрався терпіння, а й перестав ніяковіти. Він потроху навчився з поважним виглядом приймати знаки приязні незнайомих людей. На їхню привітність він відповідав ввічливістю. Але в ньому було щось таке, що утримувало людей від зайвої фамільярності. Погладивши його по голові, вони йшли собі далі, горді зі своєї хоробрості.
   Але в житті Білого Зуба були й тяжкі хвилини. Коли він біг за екіпажем господаря по передмістю Сан-Хосе, хлопці завжди шпурляли в нього камінням. І він знав, що кидатися на них не можна. Він мусив гальмувати інстинкт самоохорони. І це йому вдавалося, бо він став уже ручним і потроху звикав до цивілізованого життя.
   Та Білого Зуба все ж гнітило якесь глухе незадоволення. Він чітко не уявляв собі, що таке чесність і справедливість, але почував, що, не дозволяючи йому боронитися від напасників, люди чинять не по правді. Він забув, що договір, який він колись уклав з людьми, велить їм заступатися за нього. Але одного дня його господар вискочив з екіпажу з батогом у руці і добре відшмагав зухвалих хлопців. З тієї пори вони вже ніколи не займали Білого Зуба. Він зрозумів, що це значить, і заспокоївся.
   Був з ним ще один випадок. По дорозі до міста, на перехресті, стояв шинок. Коло нього завжди ганяли три собаки. Щойно повз них пробігав Білий Зуб, як вони відразу ж люто накидалися на нього. Знаючи, який страшний Білий Зуб у бою, Відон Скотт не дозволяв йому заводитися з собаками. Білий Зуб слухався, але щоразу, як минав огидне місце, терпів пекельну муку. Щоправда, грізним гарчанням він не підпускав собак близько до себе, але вони гналися за ним, гавкали, чіплялися до нього і кусалися. Так тяглося досить довго. Завсідні гості шинку навіть нацьковували собак на Білого Зуба. Але одного разу, коли вони відверто затіяли забаву, Відон Скотт спинив екіпаж.
   – Візьми їх! – гукнув він Білому Зубові.
   Білий Зуб не вірив своїм вухам. Він подивився на Відона Скотта, потім на собак, і знову спинив запитливий погляд на господареві.
   Той кивнув головою.
   – Візьми їх, друже! Кусай!
   Білий Зуб більше не вагався. Він мовчки кинувся на ворогів. Ті втрьох насіли на нього. Собаки вихорем крутилися на дорозі. Чути було тільки виття, гарчання і клацання зубів. Густа курява заховала від глядачів картину бою. Але через кілька хвилин двоє собак уже корчились у передсмертних муках, а третій чимдуж тікав. Перескочивши через канаву й огорожу, він помчав полем. Білий Зуб гнався за ним по-вовчому швидко й ледве торкаючись землі. Серед поля він налетів на собаку й загриз на місці.
   Це потрійне вбивство поклало край усім його сутичкам з ворогами. Слава про вовка-бійця розійшлася геть по всій долині, і люди вже не напускали на нього своїх собак.

IV
Голос крові

   Один по одному спливали місяці. Їжі у Білого Зуба було вдосталь, а роботи ніякої. З приїздом на південь для нього настала ситна, безжурна й щаслива пора. У його житті справді засяяло південне сонце. Гріючись у промінні людської ласки, він розпускався, наче квітка, посаджена на добрий ґрунт.
   Проте він був не такий, як інші собаки. Людські закони він знав краще за них і додержував їх пильніше. Але від нього віяло прихованою хижістю, неначе на дні його душі ще ховався син пустелі, неначе вовк у ньому тільки спав.
   Білий Зуб ніколи не приятелював з собаками. Він завжди ставився до них відчужено і тепер жив теж самотньо. Від перших років свого життя, затьмарених ворожнечею з Ліп-Ліпом і зграєю щенят, і за ті жахливі місяці, які йому довелося провести у Красеня Сміта, Білий Зуб зненавидів собак. Життя його пішло крученим шляхом, і, зрікшись свого роду, він прихилився до людини.
   Крім того, південні собаки ставилися до нього з недовірою. Він збуджував у них інстинктивний страх, і вони завжди зустрічали його гарчанням, сповненим ненависті й ворожнечі. Він же, навпаки, давно переконався, що йому нема чого хапати їх зубами. Досить було тільки вишкірити ікла й перекосити рота, щоб розлютований, готовий кинутися в атаку пес одразу ж сів на задні лапи.
   Але життя послало Бiлому Зубу випробування, і цим випробуванням була Коллі. Вона не давала йому жодної хвилини спокою. Над нею людські закони не мали такої влади, як над ним. Попри всі намагання господаря вона нізащо не хотіла помиритися з Білим Зубом. У нього завжди аж дзвеніло у вухах від її пронизливого гавкоту. Вона ніяк не могла простити йому загибелі курей і була певна, що всі його наміри злочинні. Вона відразу відчула в ньому лиходія, тож і поводилася з ним суворо. Коллі стала для нього справжньою карою.
   Вона стежила за ним, неначе полісмен, і досить йому було лише глянути на голуба чи на курча, як вона вже скаженіла від обурення й гніву. Звичайно, щоб виказати їй свою зневагу, Білий Зуб лягав і, поклавши голову на витягнуті лапи, удавав, що спить. Це збивало Коллі з пантелику, і вона замовкала.
   Якби не Коллі, Білому Зубові жилося б непогано. Він навчився володіти собою і засвоїв людські закони. Він став поважним, розсудливим і по-філософськи спокійним. Оточення в нього було зовсім не вороже. На нього вже не чатували небезпека, біль і смерть. Навіть невідоме, що гнітило його нескінченними загрозами, десь зникло. Життя було легке й приємне. Воно плинуло тихо, рівно, в ньому не було ні ворогів, ні страхіть.
   Сам того не помічаючи, він скучав за снігом. Яке довге літо, подумав би він, коли б умів думати. Йому бракувало снігу, але він відчував це якось підсвідомо. Так само в спеку, коли він знемагав від сонця, його проймали невиразні солодкі спогади про рідну Північ. Він ставав смутний і неспокійний, але й сам не знав, що з ним діється.
   Білий Зуб не вмів бути відвертим. Свою велику любов до господаря він виявляв тільки ніжними інтонаціями в суворому своєму голосі та ласкавим пригортанням. Але згодом він добрав ще одного способу. Він завжди був вразливий до людського сміху. Сміх збуджував у ньому дику лють, доводив до сказу. Але на свого улюбленого господаря він не смів гніватися, і, коли той якось добродушно посміявся з нього, Білий Зуб украй збентежився. Він почув, як закипає в ньому пекуча злість, але любов не давала їй розгоратися. Він не міг сердитися, але й не знав, що йому робити. Спробував набрати поважного вигляду, але господар іще дужче розсміявся. Що більше він надимався, то голосніше реготав господар. Зрештою господар заразив і його своїм сміхом. Щелепи в нього трохи розтулилися, губи сіпнулися, і в очах з’явився якийсь веселий вираз, де світилося більше любові, ніж гумору. Білий Зуб навчився сміятися.
   Так само він навчився гратися з господарем, перекидатися, качатися по землі – він тепер був здатен на всілякі витівки. Він удавав, що сердиться, наїжувався й гарчав, люто клацаючи зубами, вдаючи, що хоче вкусити господаря. Та до цього ніколи не доходило, він хапав лише повітря. Але в розпалі гри, коли удари, стусани, гарчання й клацання зубів, здавалося, переходили вже всі межі, господар і собака раптом розбігалися й пильно дивилися одне на одного. І несподівано, неначе сонце над бурхливим морем, у них в очах займався сміх. Господар обіймав Білого Зуба за шию, а той починав наспівувати йому свою любовну пісню.
   Але Білий Зуб нікому, крім господаря, не дозволяв бавитися з собою. Він оберігав свою гідність і, коли хтось робив на неї замах, грізним гарчанням припиняв усі жарти. Якщо він багато дечого дозволяв своєму господареві, то це ще не значило, що він дурний звичайний пес, ладен усіх любити і з усіма пустувати. Він був однолюб і не хотів розмінювати свою любов на дрібниці.
   Відон Скотт часто їздив верхи, і Білий Зуб вважав за свій обов’язок бігти слідом за ним. На Півночі він виявляв свою відданість людині, працюючи на неї в збруї. Але на Півдні не було саней і на спині собаки не тягали вантажі. Отже, він доводив свою вірність тим, що біг за конем господаря. Він невтомно біг цілісінький день легкою плавною вовчою ходою і, зробивши миль із п’ятдесят, весело повертався додому поперед коня.
   Під час однієї з таких прогулянок Білий Зуб добрав ще нового способу виказувати свої почуття. Цікаво, що за все життя він зміг це зробити тільки двічі. Уперше – коли Відон Скотт учив свого чистокровного баского скакуна стояти тихо, поки він, сидячи в сідлі, відчиняв і зачиняв ворота. Він кілька разів намагався це зробити, під’їжджаючи до воріт, але кінь злякано відступав, кидаючись убік. З кожною спробою кінь усе більше ставав на диби, хвилювався, а коли Відон Скотт стискав його шпорами і змушував опустити передні ноги, починав брикатися. Білий Зуб збуджено стежив за муштрою і зрештою не витримав: підскочив до коня й сердито загавкав.
   Після того він не раз пробував гавкати, і Відон Скотт заохочував його. Але це вийшло в нього тільки раз, і то не при господарі. Якось Відон Скотт мчав верхи полем, коли раптом з-під самих ніг коня вискочив заєць. Кінь рвонувся вбік, спіткнувся, і господар упав на землю. Білий Зуб, не тямлячи себе від люті, мало не схопив коня за горло, але голос господаря спинив його.
   – Додому! Гайда додому! – гукнув Відон Скотт, переконавшися, що в нього зламана нога.
   Білий Зуб нізащо не хотів покидати його. Відон Скотт думав написати дружині записку, але в кишенях у нього не знайшлося ні паперу, ні олівця. Він знову наказав Білому Зубові бігти додому.
   Білий Зуб пильно глянув на нього, трохи відбіг, але знову вернувся і тихенько заскавчав. Господар заговорив до нього лагідно й серйозно. Білий Зуб нащулив вуха й напружено слухав.
   – Усе гаразд, друже. Тільки біжи додому, – казав Відон Скотт. – Біжи й скажи їм, що зі мною трапилося. Ну, вовче, додому! Мерщій додому!
   Білий Зуб знав слово «додому». З усього, що сказав йому господар, він зрозумів тільки одне – треба бігти додому. Він неохоче повернувся й підтюпцем подався через поле. Потім спинився й нерішуче озирнувся на господаря.
   – Додому! – пролунав суворий наказ, і на цей раз він послухався.
   Уся родина сиділа на веранді, втішаючись вечірньою прохолодою, коли раптом примчав Білий Зуб. Він був весь у пилу і ледве зводив дух.
   – Відон уже повернувся, – сказала мати Відона Скотта.
   Діти з радісним криком перейняли Білого Зуба. Він відскочив від них і вибіг на веранду. Діти загнали його в куток, між кріслом і поручнями, але він гарчав і виривався з полону. Дружина Відона Скотта стурбовано дивилася на цю гру.
   – Боюся, що він колись раптом кинеться на дітей, – сказала вона.
   Люто загарчавши, Білий Зуб вискочив з кутка і перекинув пустунів. Мати покликала їх до себе і, втішаючи, умовляла ніколи більше не дражнити Білого Зуба.
   – Вовк завжди буде вовком, – зауважив суддя. – Жодному з них не можна довіряти.
   – Та він уже не зовсім і вовк, – заперечила Бет.
   – Це тільки Відон так думає, – відповів їй батько. – Йому лише здається, що в Білому Зубові є частка собачої крові. Напевне він і сам не знає. А на вигляд це…
   Він не скінчив – Білий Зуб підбіг до нього й люто загарчав.
   – Марш на місце! – гримнув суддя.
   Тоді Білий Зуб підбіг до дружини свого господаря. Вона злякано скрикнула, коли він схопив її зубами за плаття і, потягнувши, розірвав його.
   Усі зацікавлено глянули на Білого Зуба. Він перестав гарчати і, підвівши голову, пильно дивився людям в очі. Видно було, як стискалося в нього горло, але звідти не вихопилося жодного звуку. Усе тіло в нього корчилося від бажання висловитися.
   – Сподіваюся, він ще не сказився, – промовила мати Відона Скотта. – Я вже не раз казала Відонові, що полярний собака не витримає жаркого клімату.
   – А я певна, що він хоче щось сказати, – вигукнула Бет.
   І в ту хвилину Білий Зуб зумів висловитися – він голосно загавкав.
   – Щось трапилося з Відоном! – скрикнула дружина молодого Скотта.
   Усі посхоплювались на ноги, а Білий Зуб кинувся вниз сходами, озираючись, неначе кликав усіх за собою. Це він удруге і востаннє гавкотом передав людям свою думку.
   Після цього випадку Білий Зуб знайшов собі тепліше місце в серцях мешканців Сьєрра-Віста. Навіть конюх, якому він розшматував руку, погодився, що він таки розумний пес, дарма що вовк. Тільки суддя не змінив своєї думки і, викликаючи загальне обурення, підтверджував її даними енциклопедії і наукових творів з природознавства.
   Час минав, а над долиною Санта-Клара незмінно сяяло сонце. Тільки дні були коротші, і коли для Білого Зуба настала вже друга зима на Півдні, він раптом зробив чудне відкриття. Зуби Коллі чомусь притупилися. Вона кусала його тепер легенько, жартівливо і ніколи не робила боляче. Він забув, як псувала вона йому життя, і з поважним виглядом приймав її загравання. Далі він і сам спробував загравати до неї, але в такі хвилини на нього смішно було дивитися.
   Якось вона заманила його на далеку прогулянку через поле в ліс. Було опівдні, і Білий Зуб знав, що його господар, як завжди, збирається їхати верхи. Кінь був уже осідланий і стояв коло воріт. З хвилину Білий Зуб вагався. Але раптом його залило якесь могутнє почуття. Воно було сильніше за людські закони, за його давні звички, за його любов до господаря, за волю до життя. Тут Коллі легенько куснула його й помчала вперед. Він круто повернувся і рушив слідом за нею. Того дня його господар поїхав верхи сам. А Білий Зуб пліч-о-пліч з Коллі біг через ліс, як колись його мати Кайч і Одноокий бігли поруч німою північною пустинею.

V
Приспаний вовк

   Це трапилося в один з тих днів, коли газети були переповнені подробицями про зухвалу втечу відомого злочинця із Сан-Квентінської тюрми. То був жахливий чоловік. Він і натурою своєю був лихий, а суспільство не зробило його кращим. Воно поводилося з ним жорстоко, і Джим Холл був яскравим свідченням того, у що обертається жорстокість. З нього вийшов звір у людській подобі, страшний кровожерний звір.
   Сан-Квентінська в’язниця не в змозі була його виправити. Ніяка кара не могла зламати його непокірний дух. Він ладен був боротися до останнього зітхання, але нездатен був жити побитим і підкореним. Та що запекліше він боровся, то з більшою жорстокістю поводився з ним світ, і він ставав іще лютіший. Гамувальна сорочка, голод і побої погано впливали на Джима Холла. А цими способами його почали виправляти ще з того часу, коли він малим хлопцем бігав глухими завулками Сан-Франциско і був лише м’якою глиною в руках суспільства.
   Відбуваючи третє ув’язнення, Джим Холл натрапив на вартового, який був не меншим страховищем, ніж він сам. Цей вартовий знущався з Джима Холла, брехав на нього доглядачеві, гасив останню довіру до нього і не давав йому просвітку. Вони відрізнялися один від одного тільки тим, що у вартового була в’язка ключів і револьвер, а у Джима Холла – тільки голі руки та зуби. І ось одного дня він кинувся на свого мучителя і, мов дикий звір, перегриз йому горло.
   Після того його посадили в камеру для безнадійних злочинців. Там він прожив три роки. В камері і стіни, і підлога, і стеля були з заліза. Він ніколи не виходив з неї, ні разу не побачив неба й сонячного світла. День був для нього присмерком, а ніч – чорним безгомінням. Він був живцем похований у залізній могилі. Ніколи не бачив людського обличчя, не чув людського голосу. Коли йому просовували їжу, він ревів, мов хижий звір. Він палав страшною ненавистю. І вдень і вночі він люто кляв весь світ. А то бувало місяцями мовчав, мов уже був мертвий, і серед німої тиші поринав у розпач. Це була не людина, а якесь страховище, що може примаритися лише хворобливій уяві.
   І ось однієї ночі він утік. Доглядач запевняв, що це неможливо, але камера була порожня. На порозі лежав мертвий вартовий. Ще два трупи сторожів позначили шлях, яким Джим Холл пробрався до в’язничного муру. Щоб не порушити тиші, він задушив їх руками.
   Обвішаний зброєю забитих тюремників, він сховався в горах. Суспільство організувало лови на злочинця. За його голову була призначена велика нагорода. Користолюбні фермери, захопивши рушниці, теж погналися за Джимом Холлом. Ціною його крові можна було викупити заставлене майно або віддати сина в коледж. Свідомі громадяни витягали старі гвинтівки та й собі йшли пробувати щастя. Кривавими слідами утікача йшла ціла зграя собак, які вміли брати слід. А найняті суспільством нишпорки правосуддя, маючи до своїх послуг телефон, телеграф і спеціальні поїзди, шукали його вдень і вночі.
   Часом ловці натрапляли на злочинця. Одні, як справжні герої, ставали з ним у бій віч-на-віч, а другі злякано скакали через колючі загорожі на превелику втіху городян, що за сніданком читали ранкові газети. Після сутичок з Джимом Холлом до міста привозили забитих і поранених, а їм на зміну поспішали нові загони охочих полювати на людину.
   І раптом Джим Холл десь зник. Собаки марно шукали загублений слід. У далеких долинах озброєні люди спиняли ні в чому не повинних ранчерів і вимагали, щоб ті посвідчили свою особу. А ті, хто хотіли отримати викуп за голову Холла, десятки разів знаходили в горах останки злочинця.
   У Сьєрра-Вісті газети читали не так з цікавістю, як з тривогою. Жінки були охоплені страхом. Суддя Скотт глузував з них і безжурно сміявся, але не мав на те, власне, ніяких підстав. Це він дав останній вирок Джимові Холлу. І привселюдно в судовій залі Джим Холл поклявся, що настане день, коли він помститься судді за суворий приговор.
   Джим Холл мав на це навіть якесь право. Він не був винен у тому злочині, за який його засудили. На злодійському жаргоні це зветься «пришити справу». Джима Холла посадили до в’язниці за чуже лиходійство. А що він перед тим уже двічі відбував кару за інші злочини, то суддя Скотт засудив його на п’ятдесят років ув’язнення.
   Суддя Скотт не знав, що в цьому процесі він був сліпим знаряддям у руках поліції, що свідки були підставні і присягалися неправдиво, що Джим Холл був невинен. А Джим Холл теж не знав, що суддя Скотт не брав участі в змові. Джим Холл був певний, що судді все відомо і що той заодно з поліцією вчинив над ним страшну несправедливість. Отже, коли Джим Холл почув, що його засуджено на п’ятдесят років смерті за життя, він вибухнув такою страшною люттю й ненавистю до всіх, хто його скривдив, що шестеро полісменів ледве виволокли його з судової зали. Вважаючи суддю Скотта наріжним каменем твердині несправедливості, що впала на нього, Джим Холл вилив на нього всю свою злобу і пообіцявся будь-що відплатити йому. Потім його живцем поховали в камері… і ось він утік.
   Звичайно, Білий Зуб про все це не мав і гадки. Але у нього з його дружиною господаря була маленька таємниця. Щоночі, коли у Сьєрра-Віста всі засинали, вона тихенько вставала з постелі і впускала Білого Зуба в передпокій. Білий Зуб не був кімнатним собакою і йому не дозволялося спати в хаті. Отож Еліс прокидалася на світанку і випускала його надвір.
   І ось однієї ночі, коли весь будинок поринув у глибокий сон, Білий Зуб раптом прокинувся й завмер. Він обережно втягнув носом повітря і піймав дух чужого чоловіка. До вух його долинули неясні звуки – чужий чоловік рухався. Білий Зуб ґвалту не зчинив. У нього не було такої звички. Чужий чоловік ступав дуже тихо, а Білий Зуб ще тихіше, бо на ньому ж не було одежі, яка треться об тіло. Він безшелесно йшов слідом за незнайомцем. На волі йому не раз доводилося полювати на полохливу дичину, і він знав, як багато важить несподіванка.
   Чужий чоловік спинився коло сходів і прислухався. Білий Зуб закам’янів, як неживий, і чекав, що буде далі. Сходи вели до його любого господаря і дорогих йому істот. Білий Зуб наїжився, але не ворухнувся. Чужий чоловік підняв ногу і почав сходити нагору.
   Тут Білий Зуб рвонувся. Він навіть не загарчав. Він злетів у повітря і стрибнув на спину чужому чоловікові. Він вчепився передніми лапами йому в плечі і вп’явся зубами в шию. Це сталося в одну мить. Чужий чоловік похитнувся, і два зчеплені тіла тяжко впали на підлогу. Білий Зуб відскочив від ворога, але не встиг той звестися на ноги, як він кинувся йому на горло.
   Сьєрра-Віста прокинулася, пойнята страхом. Унизу відбувалася така товкотнеча, наче там завели бійку дияволи. Пролунало кілька револьверних пострілів. Почувся сповнений муки й жаху крик. Гарчання й виття змішалося з дзенькотом битого скла і тріском поламаних меблів.
   І раптом усе стихло. Боротьба тривала не більше як три хвилини. Перелякані мешканці дому стовпились нагорі над сходами. Знизу, як з чорної безодні, долинали якісь чудні звуки, неначе там булькала вода. Часом це булькання переходило у свист. Але невдовзі ці звуки теж завмерли, і в непроглядній пітьмі вчувалося тільки чиєсь важке уривчасте дихання.
   Відон Скотт повернув вимикач, і сходи та передпокій залило яскраве світло. З револьверами в руках він і його батько обережно зійшли вниз. Але обережність була зайва. Білий Зуб уже зробив своє діло. Серед перекинутих та потрощених стільців, затуливши рукою обличчя, боком лежав якийсь чоловік. Відон Скотт нахилився над ним і повернув його лицем до світла. Страшна рана на горлі невідомого пояснила причину його смерті.
   – Джим Холл! – вигукнув суддя.
   Батько й син з хвилину промовисто дивилися один на одного. Потім вони підійшли до Білого Зуба. Він теж лежав на боку. Очі в нього були заплющені, але коли Відон Скотт нагнувся до нього, повіки в нього затремтіли і він трохи ворухнув хвостом, марно силкуючись привітати господаря. Відон Скотт погладив Білого Зуба, і з горла в нього вихопилося вдячне гарчання. Але воно було ледве чутне і вмить урвалося. Повіки в нього зімкнулися, і все тіло безсило витяглося.
   – Бідолаха конає, – пробурмотів його господар.
   – Ну це ще ми побачимо, – обізвався суддя і швиденько підійшов до телефону.
   – Щиро кажучи, на одужання в нього є один шанс проти тисячі, – сказав хірург, проморочившися коло Білого Зуба півтори години.
   У вікна вже заглядав світанок, і електричне світло здавалося тьмяним. Крім дітей, уся родина зібралася біля лікаря, чекаючи його слова.
   – Зламано задню лапу, – казав він далі. – Перебито три ребра, і принаймні одне з них простромило легеню. Він втратив багато крові. Безперечно, є й серйозні внутрішні ушкодження. Злочинець, мабуть, топтав його ногами. Я вже не кажу про три кулі, що пройшли наскрізь. Ні, один шанс на тисячу – це надто сміливо сказано. У нього немає одного шансу й на десять тисяч.
   – Але не можна втрачати й цього шансу! – вигукнув суддя Скотт. – Ми повинні зробити для нього все що можна, – відповів суддя. – Не зважайте ні на які витрати. Просвітіть його рентгенівським промінням. Відоне, телеграфуй негайно докторові Ніколсу. Ви, докторе, не ображайтеся, ми вам віримо, але ми повинні пробувати все, що тільки можна.
   Хірург поблажливо посміхнувся.
   – Звичайно, розумію, він заслужив це. Його треба доглядати як хвору дитину. Не забудьте ж міряти температуру. О десятій я знову навідаюсь.
   Білого Зуба доглядали як слід. Суддя Скотт хотів був найняти досвідчену доглядачку, але дочки відкинули цю пропозицію. Вони самі пильнували коло хворого. І тим єдиним шансом на врятування, що його дав хірург, Білий Зуб скористався – він видужав.
   Хірургу, власне, не можна було й дорікати за те, що він так помилився. Він лікував тільки кволих цивілізованих людей, виніжених мирним, захищеним від бур існуванням – нащадків виніжених поколінь. Проти Білого Зуба вони були тендітні, м’якотілі, їм бракувало сили триматися міцно за життя. А Білий Зуб прийшов з пустелі, де кволі рано гинуть, де ні в кого шукати захисту. І мати, і батько його, і далекі предки були дужі. Залізну міць і дивовижну силу дістав він у спадщину. Він чіплявся за життя всією своєю істотою, тілом і душею, з тим завзяттям, що було властиве всім створінням за первісних часів.
   Як закутий невільник, Білий Зуб пролежав нерухомо кілька тижнів у гіпсі та бинтах. Цілими годинами він спав і марив. У нескінченних образах пропливало перед ним його життя на Півночі. Знов ожили всі примари минулого. То бачив він себе в печері з матір’ю, то, виявляючи покору, підповзав до ніг Сивого Бобра, то тікав, рятуючи життя, від Ліп-Ліпа і гавкотливої зграї шалених щенят.
   Знову, борючись із голодом, блукав він упродовж місяців у німотній пущі, шукаючи здобич. Знову біг на чолі упряжки під свист батога Міт-Са і чув його крик: «Раа! Раа!», коли собаки, потрапивши у вузький прохід, збивалися докупи, наче згорнуте віяло. Ввижалися йому й жахливі дні рабства у Красеня Сміта, і всі бої з собаками. У такі хвилини він квилив і гарчав, і його доглядачки казали, що йому сниться щось погане.
   Але найбільше його мучили у сні кошмарні дзенькотливі трамваї, які здавалися йому здоровенними рисями. Ось він чатує в кущах на білку, чекаючи, поки вона спуститься з дерева на землю. Та як тільки він кидається на неї, вона відразу ж обертається у величезний, як гора, трамвай, який грізно гуркотить, бряжчить і бухкає навколо жарким полум’ям. А ось він закликає яструба з небесного простору. Але, упавши мов стріла з блакиті, яструб раптом перетворюється на страшний вагон. А то він бачить себе в загороді Красеня Сміта. Навколо товпляться люди, і він знає, що буде бій. Не зводячи очей з хвіртки, він чекає противника. Зненацька хвіртка розчиняється, і на нього летить огидний трамвай. Це ввижалося йому тисячу разів, і щоразу його охоплював невимовний жах.
   Нарешті настав день, коли з хворого зняли останню пов’язку. У Сьєрра-Віста то було велике свято. Навколо Білого Зуба зібралась уся родина. Відон Скотт чухав йому за вухами, а він відповідав йому своїм любовним співом. Дружина Відона Скотта назвала його Праведним вовком, і жінкам це прозвище дуже припало до вподоби.
   Білий Зуб силкувався звестися на ноги, але після кількох даремних спроб у знемозі опустився на підлогу. Він так довго пролежав без руху, що м’язи його втратили всю свою силу. Йому стало соромно за свою кволість, неначе він не виконав свого обов’язку перед людьми. Він ще раз зробив героїчне зусилля підвестися і таки встав на всі чотири лапи, похитуючись з боку на бік.
   – Праведний вовк! – хором вигукнули жінки.
   Суддя переможно глянув на них.
   – Це свята правда, – мовив він. – Я весь час казав про це. – Ніякий собака не зміг би зробити те, що зробив він. Він – вовк.
   – Праведний вовк, – поправила його дружина.
   – Так, Праведний вовк, – погодився суддя. – Тепер я тільки так його і зватиму.
   – Йому доведеться знов учитися ходити, – сказав лікар. – Хай зараз же і починає. Це йому не пошкодить. Виведіть його надвір.
   І Білий Зуб вийшов з будинку, наче король, оточений усіма мешканцями Сьєрра-Віста. Він був ще дуже слабий і, діставшись до першої галявини, ліг трохи відпочити.
   Потім урочиста процесія рушила далі. З кожним кроком м’язи Білого Зуба наливалися свіжою силою і по жилах швидше текла кров. Так він дійшов до конюшні, де коло входу лежала Коллі, а навколо неї на сонечку гралося шестеро товстеньких цуценят.
   Білий Зуб здивовано подивився на них. Коллі грізно загарчала, і він спинився на пристойній відстані. Відон Скотт ногою підштовхнув до Білого Зуба крихітне створіннячко, що бавилося коло матері. Білий Зуб недовірливо наїжився, але господар його заспокоїв. Коллі, яку взяла в обійми одна з жінок, з осторогою дивилася на нього і гарчанням попереджала, що заспокоюватися ще рано.
   Цуценя борсалось у нього коло ніг. Він нащулив вуха і з цікавістю дивився на малятко. Потім ткнув його носом і почув у себе на морді тепленький ніжний язичок. Білий Зуб теж чомусь висунув язик і лизнув цуценя.
   На це пролунали оплески й веселі вигуки людей. Білий Зуб здивувався і розгублено подивився на них. Але сили знову покинули його, і він приліг. Нащуливши вуха і схиливши набік голову, він милувався цуценям. На превелике невдоволення Коллі, до нього попідповзали всі її дитинчата, і він спокійно дозволив їм лізти собі на спину й перекидатися. Спочатку оплески людей його бентежили і він почував себе якось ніяково. Але скоро це минуло. Цуценята вовтузилися коло нього, а він, напівзаплющивши очі, лежав на сонці і дрімав.

Геніальний бродяга, моряк і письменник

   У його коротке 40-річне життя вмістилися заняття сільським господарством на ранчо в Каліфорнії; робота кореспондентом під час Російсько-японської війни, сан-франциського землетрусу 1906 року і мексиканської революції; читання лекцій в Гарвардському та Єльському університетах; споруда парусної яхти «Снарк» і спроба обігнути на ній земну кулю; кілька важких хвороб – від цинги до тропічної лихоманки – і два одруження.
Англо-російський лінгвокраїно-знавчий словник «Американа»

   Знаменитий американський письменник Джек Лондон народився 12 січня 1876 року в Сан-Франциско. Його народженню передувала трагічна історія. Мати майбутнього письменника, Флора Уелман, була дівчиною розумною і обдарованою, але при цьому нервовою і дещо неврівноваженою. Вона отримала гарну освіту і багато читала, але захоплювалася окультними науками і спіритуалізмом. Це захоплення і зблизило її з професором астрології Вільямом Чейні, майбутнім батьком письменника. Чейні був блискучим лектором, гарним істориком і мовознавцем. Він пристрасно і щиро вірив в астрологію і вважав її такою ж точною наукою, як хімія чи математика. Флора і Вільям прожили разом лише кілька місяців. Дізнавшись про вагітність молодої жінки, астролог поїхав із Сан-Франциско. Флора майже збожеволіла від горя і навіть спробувала застрелитися, але лише злегка поранила себе.
   При народженні майбутній письменник одержав ім’я Чейні і був залишений матір’ю під опікою своєї колишньої рабині Вірджинії Прентісс. Проте вже через вісім місяців Флора вийшла заміж за вдівця з двома дочками – Джона Гріффіта Лондона, від якого майбутній письменник і отримав своє знамените прізвище. Вітчим добре ставився до хлопчика, вчив його ловити рибу, полювати, керувати човном. Саме він прищепив дитині любов до книжок.
   Через деякий час Лондони переїхали до сусіднього міста Окленд. Джон Лондон працював теслею, муляром, потім став власником невеликої продовольчої крамниці, був фермером, нічним сторожем, поліцейським, не нехтував випадковою роботою. Однак, незважаючи на працьовитість глави сімейства, Лондони постійно бідували, не вистачало навіть найнеобхіднішого. Пізніше Джек Лондон писав: «Я народився у бідній родині, часто бідував і нерідко голодував. Я ніколи не знав, що значить мати власні іграшки. Сорочку, куплену в магазині, я вперше одягнув, коли мені було вісім років. Тільки той, хто голодував, може оцінити по-справжньому їжу, тільки ті, хто подорожував на море або в пустелі, можуть оцінити питну воду, і тільки дитина, обдарована багатою фантазією, може оцінити ті речі, яких вона була позбавлена в дитинстві».
   Джек дуже рано почав працювати. Ще будучи школярем, він вранці і ввечері продавав газети. Закінчивши початкову школу, чотирнадцятирічний підліток став працювати на консервній фабриці, де робочий день тривав дванадцять-чотирнадцять годин на добу, а за годину платили всього десять центів. Через деякий час він став «устричним піратом» (нелегально ловив устриць у бухті Сан-Франциско). Продавши свій перший улов, Джек за ніч заробив стільки ж, скільки за три місяці на консервній фабриці. Він дуже швидко заслужив репутацію одного з найбільших відчайдухів. Ба більше, йому навіть запропонували вступити на службу до рибацького патруля, де він пропрацював близько року. Потім юнак став матросом і вирушив за котиками до Беренгового моря. Плавання тривало близько семи місяців. Коли Джек повернувся до Сан-Франциско, чергова економічна криза охопила країну і позбавила роботи кілька мільйонів робітників.
   Тим часом хвороба прийомного батька привела до різкого погіршення матеріального становища сім’ї. Джеку після довгих пошуків удалося влаштуватися на джутову фабрику. Саме в цей час він починає пробувати себе як письменник. Поштовхом послужило те, що газета «Колл» призначила премію за оповідання. Піддавшись на умовляння матері, Джек, відпрацювавши тринадцять годин на фабриці, сів за стіл і не вставав доти, поки не написав дві тисячі слів. Однак зрозумів, що розкрив свою тему тільки наполовину. Наступної ночі було написано ще дві тисячі слів, а третю письменник-початківець присвятив викресленню зайвого. Так був створений перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», що став початком його літературної кар’єри. Першу премію отримав Джек Лондон, а другу і третю – студенти Стенфордського і Берклейського університетів.
   Цей перший успіх дуже підбадьорив юнака і змусив його серйозно замислитися про літературну діяльність. Він звільнився з джутової фабрики і написав ще одне оповідання, яке, проте, не було прийняте. Тим часом економічна криза в країні тривала, і всі спроби Джека знайти роботу виявилися марними. Незабаром він приєднався до армії безробітних, що виступила в похід на Вашингтон. Лондон не дійшов до Вашингтона і став бродягою. Ночами він подорожував у товарних і пасажирських потягах, а вдень жебракував.
   Повернувшись до Сан-Франциско, Лондон поставив перед собою мету – вступити до університету. За кілька місяців самотужки опанувавши програму коледжу, він став студентом Каліфорнійського університету. Проте вже після третього семестру, коли серйозно захворів батько, Джек змушений був залишити навчання і почав працювати в пральні.
   У середині 1890-х років Лондон вступив до лав соціалістичної партії і почав серйозно вивчати філософію і політику. У 1896-му, навчаючись в університеті, він уже брав активну участь у президентській виборчій кампанії. Оклендські газети «Таймс» і «Айтем» надрукували кілька його статей, в яких він захищав програмні засади соціалістів. У цей же час він знову починає писати і відправляє свої рукописи до журналів і газет, але всі вони повертаються назад.
   У 1896 році Джордж Кармак виявив в районі Клондайку багате родовище золота. Це відкриття стало початком золотої лихоманки. Серед тисяч людей, що вирушили на Аляску за золотом, був і Джек Лондон. Через рік він повернувся до Сан-Франциско. «У Клондайку я знайшов себе – там усі мовчать. Усі думають. Там у вас виробляється правильний погляд на життя. Сформувався і мій світогляд».
   Повернувшись з Клондайку, Лондон знову пережив важкі часи: повторювалася стара історія – його твори відмовлялися публікувати. Багато років по тому він так згадував про цей час: «Мені дивно тепер думати про те, з яким самозабуттям я працював, і про те, який я був бідний, як відчайдушно хотів пробитися, і ще – який я був щасливий».
   На початку 1899 року письменнику нарешті посміхнулася удача: журнал «Оверленд манслі» (Сан-Франциско) опублікував перше з його північних оповідань «За тих, хто в дорозі». А потім ще кілька: «Біла тиша», «Син вовка», «На сороковій милі», «У далекій країні», «По праву священика», «Дружина короля» та ін. Вони увійшли до першої збірки «Син вовка», яка зробила Лондона відомим. У 1901 році була опублікована збірка «Бог його батьків» (1901), а в наступному – «Діти морозу» (1902). «Поклик предків», опублікований в 1903-му, зробив Лондона одним з найвідоміших письменників Америки.
   До північних оповідань, які зробили молодого письменника знаменитим, входить ціла низка творів про тварин (розповіді «Бурий вовк», «Мічений», повісті «Білий зуб», «Поклик предків», роман «Майкл, брат Джеррі» та ін.). Любов і художня майстерність, з якими Лондон зображує своїх героїв, визначили особливе місце цих творів не лише у творчості самого письменника, а й у всій світовій літературі.
   Повість «Поклик предків» спочатку замислювалася як невелика розповідь. Однак задум так захопив письменника, що намічені три-чотири тисячі слів розрослися в цілу повість про собаку, що потрапив з ранчо в долині Санта-Клара на Клондайк. На Півночі ледачий добродушний пес перетворився на сильну агресивну тварину і став ватажком зграї.
   Кілька років по тому був написаний «Білий зуб», що становить своєрідну дилогію з «Покликом предків». Якщо головний герой першої повісті Бак, підкоряючись дрімучому голосу первісних інстинктів, іде до вовків, то Білий зуб, навпаки, залишає дику природу, щоб бути з людиною. Сам Лондон так писав про «Білий зуб»: «Це буде товариш «Поклику предків». Починається з іншого кінця, еволюція замість регресу, цивілізація замість здичавіння. Ні в якому разі не повинен бути продовженням, а швидше новою собачою повістю, приблизно такого ж обсягу, повістю-товаришем».
   У 1902 році Лондон вирушає як спеціальний кореспондент однієї з американських газет до Південної Африки, де в цей час відбувалася війна англійців з бурами. Однак, доїхавши до Англії, він дізнався, що війну закінчено. Письменник залишився в Лондоні, деякий час жив серед мешканців знаменитих лондонських нетрів у східній частині міста, відвідував притулки для бідних. Це дало йому матеріал для написання книги «Люди безодні».
   Після повернення до Америки він читає в різних містах лекції, переважно соціалістичного характеру, й організовує відділи «загальностудентського товариства». У 1904–1905 рр. Лондон працює військовим кореспондентом на Російсько-японській війні. У 1907-му письменник вдається до кругосвітньої подорожі. У цей час, завдяки високим гонорарам, Лондон стає заможною людиною.
   У 1904 році письменник вирушив на Далекий Схід, деякий час провів у Японії, а з початком військових дій перебрався до Кореї. Повернувшись до Сан-Франциско, він одразу поринув у громадську боротьбу, здійснивши на початку 1905 року лекційне турне по країні, тоді ж написав багато статей на політичну тематику.
   У 1900-ті було створено цілу низку творів: повість «Гра» (1905), збірки «Розповіді рибальського патруля» (1905) і «Місячний лик» (1906), повість «До Адама» (1906), збірка оповідань «Дорога» (1907), роман «Залізна п’ята» (1908). Весь цей час Джек Лондон дуже багато працював – по п’ятнадцять-сімнадцять годин на добу. Часом його гонорар доходив до п’ятдесяти тисяч доларів за книгу, що на ті часи було дуже великою сумою.
   Після розлучення з першою дружиною Лондон познайомився з Чармейн Кіттредж і одружився вдруге. Він купив будинок і землю в Глен-Еллен, недалеко від родини Чармейн.
   У 1906-му, незабаром після весілля, письменник вирішив здійснити кругосвітню подорож і почав будівництво яхти «Снарк». Навесні наступного року він вирушив у плавання. У Лондона були грандіозні плани, але щойно «Снарк» опинився в районі Тихоокеанських островів, різка зміна клімату важко відбилася на здоров’ї письменника і він був змушений повернутися до Каліфорнії. Під час плавання Лондон почав писати свій знаменитий роман «Мартін Іден», надрукований у 1909 році.
   У 1913-му був написаний роман «Місячна долина», не прийнятий читачем. Ще раз талант письменника зблиснув у полінезійських і гавайських оповіданнях («Казки південних морів», 1911 і «Храм гордині», 1912), але це був, мабуть, останній злет. Потім настала глибока творча криза.
   Лондон помер 22 листопада 1916 року в містечку Глен-Еллен. Його самогубство, ймовірно, було ненавмисним. Останні роки він страждав на хворобу нирок і не міг обходитися без морфію, передозування якого і викликалo смерть.
   Життєвий шлях Джека Лондона тривав сорок років. Менше двадцяти з них були присвячені літературі. За цей час було створено понад 200 оповідань, 20 романів і три п’єси.

   Тетяна Надозірна

Примітки

   Криббедж – карткова гра.
   Епітафія – надгробний напис.
   Ярд – одиниця довжини в англійській системі мір, дорівнює 91,44 см.
   Пуночка – невеликий північний птах родини вівсянок.
   Росомаха – хижий ссавець родини куницевих.
   Ласка – невелика польова хижа тварина родини куницевих.
   Сиром’ятна шкіра – недублена шкіра.
   Парусина – груба полотняна або прядивна тканина.
   Вігвам – хатина, покрита шкурами, корою, гілками.
   Пірога – човен, що представляє дерев’яний каркас, обтягнутий шкурами тварин або корою дерев. Також пірогою називають човен, видовбаний із суцільного деревного стовбура.
   Отрог – відгалуження основного гірського пасма.
   Форт – окреме довготривале укріплення в системі фортечних споруд.
   Леггорн – порода домашніх курей.

   Тетяна Надозірна

Джек Лондон Білий зуб

Частинa перша

І Слідом за поживою

II Вовчиця

ІІІ Голодне виття

Частина друга

І Бій зубами

ІІ Лігво

III Сіре вовченя

IV Стіна світу

V Закон здобичі

Частина третя

І Творці вогню

ІІ Неволя

ІІІ Відцуралися!

IV Слідами людей

V Договір

VI Голод