154 800 произведений, 42 000 авторов Отзывы на книги Бестселлеры недели


» » » онлайн чтение - страница 8

Правообладателям!

Представленный фрагмент произведения размещен по согласованию с распространителем легального контента ООО "ЛитРес" (не более 20% исходного текста). Если вы считаете, что размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.

Читателям!

Оплатили, но не знаете что делать дальше?

  • Текст добавлен: 29 мая 2016, 00:00


Автор книги: Андрій Кокотюха


Жанр: Исторические приключения, Приключения


Возрастные ограничения: +16

сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Розділ десятий
Клуб «Доміно»

Не поспішаючи з відповіддю та не опускаючи зброї, Кошовий наблизився до жінки і зміг розгледіти її краще.

На вигляд – років тридцять, якщо більше, то не набагато. Красунею не назвав би, та щось особливе, невловиме чіпляло погляд, притягувало, приваблювало. На ній був капелюшок, увінчаний перами богемського омелюха, з червоними наконечниками по верхніх краях. Легке осіннє пальто жінка вже встигла розстебнути, зняла. Під ним була пряма сукня, перехоплена в талії бордовим паском із невеличкими китицями та пишними рукавами, за формою подібними до баранячої ноги.

– Чого мовчите? Вас найняв Гошовський?

– Приємно познайомитися, пані Гошовська, – кивнув Кошовий, повільно опускаючи револьвер.

– Мені неприємно! – парирувала вона. – Ви тут сам? Хтось іще є? – І, не дочекавшись відповіді, знову крикнула: – Франце! Франце, ти тут?

Згори почулися кроки, і сходами спустився Йозеф Шацький у всій своїй красі, котрий являв собою абсолютне втілення цікавості.

– Честь, шановна пані, – сказав він, уклонившись так галантно, як міг. – Прошу не кричати, тут нікого більше нема, крім нас.

Пані Гошовська витріщилася на нове явлення. Її очі, як розгледів Клим – зелені, зробилися великими й круглими від подиву.

– А це ще хто? Панове, я нічого не розумію! Мій чоловік найняв двох шпигів?

– Заспокойтеся, пані Анно, ми все владнаємо, – спокійно мовив Кошовий.

– Яка Анна! Я не Анна, мене звати Ружена! – обурено вигукнула вона й раптом уклякла. – Чому… чому Анна?

– Даруйте, шановна пані. Отже, Ружена Гошовська. Чудово.

Аж тепер до жінки почало доходити, що відбувається. Зойкнувши, вона притисла долоню до рота, потім повільно почала осідати на підлогу. Шацький миттю сіпнувся допомогти, підтримати, та Клим жестом зупинив його, спитав, ніби нічого не сталося:

– Десь є нашатир або нюхальна сіль, пані Ружено? Ви ж тут, бачу, часта гостя. Навіть не гостя.

Жінка вже сиділа, прихилившись до одвірка плечем, і з неї водночас злетіли лиск, гнів та владність. Кошовий і Йозеф бачили перед собою розчавлену, розбиту, слабку людину, котра водномить поставила жирний хрест на собі та своєму майбутньому. Чоловіки перезирнулися, але перш ніж прийшло рішення, що робити в цій ситуації далі та як краще діяти, Ружена Гошовська повелася зовсім дивно.

Рот перекривився. В очах блиснули сльози. Не підводячись, вона рачки навіть не пішла – поповзла до Клима, намагаючись обхопити його ноги. Капелюшок упав на підлогу, вона відкинула його подалі, ніби головний убір був винен у всьому. Кошовий відступив, Шацький про всяк випадок стрибнув у інший бік, а жінка повзла далі й тягнула крізь сльози:

– Бога ради, прошу вас – не продавайте! Не викажіть моєму чоловікові! Ким би ви не були, панове, благаю вас – пожалійте мене! Я ускочила в халепу, панове, і не знаю, як з неї вибратися! Будь вона проклята!

– Хто? – і тут Кошовий сам здогадався. – Агнеля? Агнешка Радомська?

– Ви знаєте, ви все знаєте! – Ружена вже ридма ридала, ковтаючи слова разом із слізьми. – Молю вас, заради Бога, заради моїх дітей, не губіть мене! Пожалійте! Я віддячу, просіть що завгодно! Будь-яка сума, я придумаю, як її взяти у мого чоловіка! Якщо він дізнається, Господи, коли він дізнається…

Кошовий заховав револьвер у кишеню. Потім нахилився до жінки, поклав руку на плече, заговорив, як міг, заспокійливо:

– Вам не треба принижуватися, пані Ружено. Ми збережемо вашу таємницю. Нас цікавить зовсім інше.

Жінка підвела голову. Їхні погляди зустрілися. Дивно, але сльози почали висихати дуже швидко. Коли заговорила, від істерики майже не лишилося сліду. Впевненість поверталася, Ружена Гошовська досить добре могла опановувати себе.

– То ви тут не через мене? Ви стежили не за мною?

– Ми ні за ким не стежили. Не маємо стосунку ані до поліції, ані до приватного розшуку, – заспокоїв її Кошовий.

– Тобто я… Ви… Я виказала себе?

І аж тепер не витримала – протяжно зойкнувши, зомліла.

Кошовий попервах розгубився, бо зовсім не чекав, що нерви в жінки здадуть саме зараз. Але Шацький як медик усе зрозумів миттєво, підскочив, грубувато посунувши Клима вбік, став біля непритомної навколішки, вправно перевернув на спину, обличчям догори.

– Та не стійте, пане Кошовий, знайдіть мені воду! Приведемо до тями нашу нову колєжанку!

Графин Клим відшукав на кухні. Не дбаючи про склянку, поквапився назад до передпокою, де Йозеф, нахилившись над Руженою, вже легенько ляскав її по щоках. Узявши графин, зробив ковток з горлечка, набравши повний рот рідини, а потім порснув жінці на лице. Не допомогло, зомліла добряче, й Шацький повторив процедуру, тепер ляпаючи сильніше. Нарешті Гошовська застогнала, потім розплющила очі, глянула на чоловіків поруч із собою, проговорила:

– Ви справжні. Я думала – прокинуся, а вас нема. Ви мені ввижалися.

– Нас не треба боятися, – повторив Клим. – Ми хочемо поговорити. І якщо ви відповісте на мої питання, ваша таємниця буде збережена.

– О! – Її голос знову зміцнів. – А як не відповім? Ви мене змусите? Чи почнеться шантаж?

– Ми вас не шантажували, здається, – сказав Кошовий. – Чи… Стійте, я зрозумів. Вас шантажує хтось інший. Ви назвали Франца. Вам загрожує він, чи він – така сама жертва тиску? Пані Ружено, нам таки є, про що говорити.

– А мені здається – нема. Допоможіть встати.

Спираючись на чоловічі руки, жінка підвелася, поправила одяг, провела рукою по трохи розтріпаному волоссю.

– Здається, панове, ми з вами в однаковому становищі. Я тут потайки, ви – теж таємно. Думаю, нам краще розійтися й забути про існування одне одного. Вас точно найняв не мій чоловік?

– Ні. Не маю честі знати пана Гошовського, – відповів Клим.

– Я з ним теж не знайомий особисто, – вставив Шацький. – Але, якщо не помиляюся, йдеться про пана Юзефа Гошовського, депутата сейму й водночас радного пана президента міста. Це той Гошовський, прошу пані?

– Не депутат, – відрізала Ружена. – Спеціаліст із правових питань. Втім, ці деталі не грають жодної ролі.

– Ви праві, – погодився Кошовий. – Деталі зайві. Головне, ми визначилися, з ким маємо справу.

– Я нічого не знаю про вас.

– На відміну від пані, нам із колегою нема, від кого ховатися. – Клим посміхнувся кутиком рота. – І особи ми не надто значимі порівняно з вашим чоловіком. Мене звуть Климентій Кошовий, я лише помічник нотаря та управитель контори.

– Можливо, ви чули про пана Кошового, – втрутився Йозеф. – Якщо пан Гошовський правник, він не міг свого часу пропустити його прізвище повз увагу.

Примруживши очі, Ружена легенько торкнулася пучками пальців скроні.

– О, так-так, дещо пригадую, Юзеф говорив. Чекайте, отже ви – той самий пан Кошовий, без чиєї допомоги кілька разів не могла обійтися дирекція поліції Львова?

– З мого боку вважати себе незамінним надто самовпевнено. Але кілька разів я справді допоміг поліції робити свою роботу. Нічого особливого, жодного подвигу, пані Ружено. Це є обов’язок всякого громадянина.

Сказавши так, Клим витримав коротку паузу, щоб почати перебирати на себе ініціативу.

– Добре, що ви згадали поліцію. Пан комісар Марек Віхура – мій особистий знайомий. Не скажу, що близький, родинами ми не дружимо. Але ми знаємо достатньо, аби він послухав мене й захопився деякими цікавинками на другому поверсі. Чи ви, пані Гошовська, нічого не знаєте про маски, батоги, ремені й порнографічні знімки он там?

Кошовий кивнув у бік сходів, що вели на другий поверх. Ружена, всупереч припущенням, не зашарілася. Навпаки, з підкресленим спокоєм скинула пальто, простягнула Шацькому, котрий тут же почепив його на вішак, пройшла повз Клима до зали. Там примостилася у фотелі, заклала ногу на ногу, заговорила діловито:

– Отже, панове, все ж таки нам є, про що говорити. Пане Кошовий, я не знаю вас особисто. З почутого раніше роблю висновок – ви порядна людина. Й не будете, зокрема, користуватися жіночими слабкостями проти самих жінок. Через те вважаю: за себе та свою безпеку можу бути спокійною. Ви не станете тиснути на мене погрозами. Ані ви, ані ваш колєга не викажете мою таємницю панові Гошовському. Я вас вірно зрозуміла?

– Йозеф Шацький, до ваших послуг, – назвався дантист.

Проте жінка пропустила його представлення повз увагу, чекаючи відповіді від Кошового.

– Ви праві, пані Ружено, – визнав Клим. – Я ніколи не дозволю собі такого. Хоча бувають винятки, ви припускаєте?

– Трапляється всяке, – кинула вона. – Що ви маєте на увазі?

– Агнешка Радомська. Її вбито, задушено. Щось мені підказує, вбивця орудував таким самим шкіряним паском, котрих є кілька он там, нагорі, в спальні. Стежите за ходом моїх думок, розумієте, чи треба пояснювати докладніше?

– Ні. Продовжуйте, пане Кошовий.

– Гаразд. Опустимо, як ми з колєгою дізналися про цю віллу. Маємо право на свої маленькі таємниці. Але погодьтеся, тут відбувалися оргії. Їхні учасники збиралися таємно, ще й робили сороміцькі знімки. Можливо, для власного задоволення. А раптом на продаж? Поширення подібних зображень карається законом, тож маємо справу з кримінальним злочином, пані Ружено. Згодні?

Жінка воліла мовчати, і Клим повів далі:

– На тілі вбитої виявлено сліди шмагання, свіжі. Про це знає поліція. Знаю я. Широко такі речі, самі розумієте, не розголошуються. Проте в горішній спальні бачимо хлисти й батоги. Шмагали тут? Я переконаний у цьому цілковито, пані Гошовська! Ми знаходимося, без перебільшення, в такому собі кубельці розпусти.

– Ви мораліст, пане Кошовий?

– Жодним чином. Проте є межа, яку не всі здатні переступити. Наприклад, якби я був одруженим і дізнався, що моя дружина з різних причин практикує таке, як зображено на знайдених нами фотографіях, я б не лише почав процес розлучення. Я б звернувся в поліцію, щоб діяльності розпусників поклали край. Небезпека, пані Ружено, погоджуєтесь?

– Не розумію, до чого хилите.

– Спробую пояснити. Говорячи поліцейською мовою, знаряддя вбивства Агнешки Радомської взяте звідси. Таким чином, убивця бував тут. Ви зайшли сюди серед білого дня, відчинивши двері власним ключем. І ви боїтеся викриття. Висновок, – Клим кахикнув, зиркнувши на принишклого Шацького, – аби з цим місцем не було прямо пов’язане вбивство відомої особи, я б гарантував вашу анонімність, пані Гошовська. Поки не дізнаюся, в який спосіб ви можете бути причетною до злочину, подібних гарантій дати не можу. Ваш чоловік ні про що не дізнається. Але тут може опинитися поліція. Конфіскувавши всі фотографії. То як, поговоримо без поліції? Чи…

– Досить!

Вигук прозвучав, як удар батога. Ружена рвучко підвелася, схрестила руки на грудях, виклично глянула на Кошового, як і раніше ігноруючи Шацького.

– Досить, – повторила вже спокійніше. – Я не маю відношення до вбивства Агнелі. Хто міг це зробити, той, кого заарештувала поліція, чи хтось інший, поняття не маю. Але знаю, що Францеві не подобався зв’язок Агнешки з Густавом Сілезьким.

Клим та Йозеф перезирнулися.

– Ви можете розказати спочатку? – запитав Кошовий. – Коли вже ми при цьому…

– Що саме вас цікавить? Як я тут опинилася, звідки в мене ключ чи хто погрожував Агнелі?

– Ви назвали Франца. Припускаю – це той чоловік у плащі й чорному доміно зі знімків. Так?

– Так.

– Хто він?

– Знайомий Агнешки. Де вони здибалися – вона не казала. Одного разу… – Ружена далі повела повільніше, роблячи паузи, старанно добираючи слова: – Розумієте, є різні моменти… Подружнє життя стає прісним, навіть глевким… Чоловік зайнятий службою, діти з нянями, покоївками, вчителями… Часом охоплює нудьга неймовірна… Агнешка була молодшою, та ми були доволі близькі, люди одного кола, одного середовища… Ну, от якось вона запропонувала нові враження, нові відчуття. Так я опинилася тут. Познайомилася з Францом. І Агнешка… На тих фото… Зрозумійте, це гра, розвага, дурість, не знаю…

На очі знову зрадницькі почали навертатися сльози.

– Для чого призначалися фотографії?

– Спершу я не знала, що Франц робив їх. І не лише Франц, вона… Агнеля, виявляється, так само навчилася давати раду фотографічному апарату. Коли показала мені кілька… Господи, як соромно, але… Це збуджує! Розумієте – збуджує, як вам ще пояснити!

Кошовий відчув – жінка знову на межі істерики. Бічним зором помітив: Шацький зашарівся, мов підліток.

– Чому ви далі приходите сюди?

– З тих самих причин. Агнешка сказала, що оренда вілли на рік. Поки вона чинна, ми з Францом зустрічаємося тут. Лише вдень. Самі розумієте, я заміжня жінка, іншого часу не маю. І потім, я хотіла порвати з цим після смерті Агнелі. Та Франц…

– Ясно. Шантаж?

– Поки – лише погрози. Я не витримала, відповіла навзаєм. Він трохи збавив оберти.

– Що таке?

Ружена зітхнула.

– Те саме. Незадовго до того, як… ви розумієте… Франц вимагав від Агнелі, щоб порвала з Сілезьким. Вона відповідала: мовляв, його це не обходить. І у відповідь заявила, аби припинив поширювати наші приватні знімки та водити сюди тих, хто не входить до нашого клубу.

– Клубу?

– Так, Агнеля придумала назву. Клуб «Доміно». Любителі заборонених насолод.

Віко сіпнулося, Кошовий потер його пальцем.

– Скільки ще членів у вашому клубі?

– Дозвольте не розголошувати імена. Я попалася випадково. Сподіваюся – ви виявите порядність.

Крити не було чим, Клим визнав це. Остаточно зібрався з думками.

– Отже, пані Ружено, той, кого ви називаєте Францом, погрожував панні Агнелі?

– Навпаки. Вона погрожувала йому, вимагала триматися в рамках і не грати у свої ігри. Інакше ним займеться Густав Сілезький, її коханець.

– То Франц не коханець?

– Трохи інше. Вона бачила різницю.

– А я – ні. – Шацькому, вочевидь, набридло мовчки слухати, та на нього вже не зважав і Клим.

– Як ви знаєте про ту розмову, пані Ружено? Вам переповідала Агнеля?

Гошовська розплела руки, сплела пальці, закотила очі.

– Пане Кошовий, до чого тут Агнеля? Я чула її сама, я була в той час у сусідній кімнаті! Фотографувала їх через отвір, мене навчили! А взагалі ми практикували забави втрьох, ви це хотіли почути? Маєте!

Запанувала тиша.

Яку порушив новий звук – двері ззовні знову відчиняли.

Розділ одинадцятий
П’ять хвилин на роздуми

Далі все відбулося дуже швидко. Дослівно – поки повертався в замку встромлений ключ.

Раз.

Клим вихопив револьвер із кишені, звів курок великим пальцем.

Два.

Мовчки показав Ружені на сходи, а Шацькому – на Ружену. Той стрепенувся, безцеремонно схопив жінку за руку, потягнув за собою нагору. На ходу вона зняла своє пальто з вішака.

Три.

Став у передпокої, розвівши ноги на ширину плечей, зігнув правицю в лікті, наставив дуло на вхід. Водночас така постава перекривала прибульцеві шлях на другий поверх.

Двері відчинилися. За спиною Кошовий чув, як Шацький штовхає Ружену до найближчої кімнати. Зосередився на новому гостеві. Той, своєю чергою, виявився метким, реакцію мав блискавичну. Клим виграв у нього секунди, бо все ж заскочив чоловіка зненацька.

Прибулий не встиг роздивитися, хто перед ним. Досить було побачити чоловіка з револьвером, аби перехопити палицю, яку тримав у правиці, за середину, трохи ближче до нижнього краю, й замахнутися, пускаючи в хід міцний набалдашник. Але Кошовий гойднувся вбік, як учили на заняттях із боксування, – палиця розсікла повітря, ледь свиснувши.

Перенісши вагу тіла на праву ногу, Кошовий, не вагаючись, ударив у відповідь. Цілив у обличчя, орудував дулом, чорна сталь влучила по лобі, розсікла брову. Кров побігла відразу, незнайомець зойкнув, схопився за вражене місце вільною рукою, і тоді Клим копнув противника, збиваючи з ніг. Щойно той упав, наступив черевиком на кисть, притиснув.

Палиця випала з руки.

Клим носаком відштовхнув її геть. Нависнувши над прибульцем, націлив револьвер на лоба, виплюнув коротке:

– Франц?

– Що?

Кошовий не стримався – останнім часом надто часто змушений був грати за чужими правилами, чого він терпіти не міг. Тож вилив на лежачого всю накопичену лють: копнув ногою. Не сильно, але й не слабо. Знав, куди бити, трохи нижче куприка. Чоловік на підлозі завив, не так від болю, як від приниження.

– Франц? – повторив Клим.

– Так. А ви… ти…

– Вставай. Марш до зали. Стрілятиму, віриш?

– Вірю. Не треба.

Чоловік підвівся і, задкуючи, тримаючи руки перед собою долонями вперед, пройшов і за мовчазним наказом Кошового сів у те саме крісло, де щойно сиділа одна з його коханок. Тепер Клим міг роздивитися його краще. Весь у чорному, густе волосся, років під сорок, ніс гострий, підборіддя – також, очі чомусь червоні, видно, від недосипу чи внаслідок невпорядкованого життя. Колір одягу відтіняла молочно-бліда шкіра, що додавало Францові загадковості, навіть певної інфернальності. Принаймні, екзальтовані панночки, котрі піддавалися модним нині модерним течіям, могли сприйняти його саме таким.

– Зброя є при собі? – запитав Кошовий суворо.

– Нема.

– Виверни кишені.

– Для чого?

– Ще одне дурне питання – стрельну в ногу. В коліно.

Франц слухняно вивернув спершу кишені пальта, потім, трохи підвівшись, штанів, нарешті, розстебнувши верхній одяг – піджака. На столик із вигнутими ніжками по черзі були викладені картатий носовичок, портмоне, срібний портсигар, сірникова коробка, цупка листівка еротичного змісту, коробочка зубочисток та маленький скляний флакон, схожий на аптечний. Власне, він і був від аптекаря. Узявши його двома пальцями, Кошовий глянув на світло, нічого не побачивши, з красномовним виглядом потрусив, легенько підкинув, зловив розкритою долонею, затиснув у кулаку.

– Хочеш, угадаю? Кокаїн? Як там кажуть – благородний, га?

– Ти хто? – почулося у відповідь.

– Мене вже сьогодні питали про це. Тобі відповідати не збираюся. Досить того, що Густав Сілезький – мій добрий приятель. І варто мені лиш захотіти, за годину тут будуть його люди. Що скажеш?

– Мені все одно. Я не знаю ніякого Сілезького. Тим більше – його людей. В мене нема з ним жодних справ.

Франц оговтався так само швидко, як перед ним – Ружена, й тепер займав оборону, намагаючись виграти час та правильно оцінити ситуацію. Проте Кошовому вже остаточно набридло гратися й демонструвати гарні манери.

Револьверне дуло опинилося впритул до розбитої брови.

– Слухай мене, Франц ти чи як тебе справді звуть. Я знаю, що на цій віллі ти зустрічався з Агнешкою Радомською. Якби її не вбили незабаром після однієї такої зустрічі, мені було б усе одно, чим ви з нею та іншими нудьгуючими панянками тут займалися і в який спосіб розважалися. Але ти, Франце, погрожував їй. Тобі не подобався зв’язок панни Агнелі саме з Густавом Сілезьким. І це стало надто небезпечним для тебе. Ти береш шкіряний пасок із вашого арсеналу інтимних іграшок. Підстерігаєш Агнешку біля її будинку, в глибині Пекарської. Вона тебе не боїться. Здивована нічною появою, та подібні пригоди – її спосіб життя, тож не злякалася. Пустила тебе собі за спину. Ти накинув удавку їй на шию, бо, бачу, не слабкий чоловік. Потім виклав мертве тіло в автомобілі, така, як кажуть, імпреза. Остання забавка, штукарство. Знаєш, що ти зробив потім?

– Я й цього не робив, що ти верзеш!

– Про Агнелю й Сілезького мало хто знав. Як і про цей ваш клуб «Доміно». – Клим скривив рота в посмішці. – Ховаючи кінці у воду, ти почекав скільки треба. А потім знайшов спосіб повідомити поліції про зв’язок убитої з відомим львівським злодійським ватажком! Чудовий кандидат на вбивцю замість тебе, га, Франце? Як думаєш, побратими чи, коли хочеш, посіпаки Сілезького поставлять під сумнів моє припущення? Повірять вони мені – чи тобі? Тим більше що Сілезький дівчину не вбивав, і їм дуже кортить посадити когось у Бригідки на місце свого ватага. То як? Вийде в нас розмова?

Франц судомно ковтнув повітря. Гострий борлак на шиї сіпнувся.

– Я не вбивав Агнелю, – вичавив він із себе.

– Сілезький теж не вбивав. Повторюся: комусь краще, аби замість нього сидів інший підозрюваний. Тим більше, тут у вас розпусне кубло, порнографічні картинки… Поліції є чим займатися.

– Це не я, – повторив Франц. – У той день… тієї ночі я лишився тут. Із іншою жінкою. Агнеля була з нами, але того разу без вогника.

– Що це значить? Який потрібен вогник?

Франц знову ковтнув.

– Слухай… як тебе так… хто б не був… дарма… Я все розкажу, але ти мене відпустиш. Бо я тут справді ні до чого. Сам злякався, коли почув про Агнешку. Потім уляглося, ми вирішили зустрічатися тут надалі. Поки є така можливість, зроблено кілька ключів. Усі, хто сюди ходив, мали по одному.

– Хто – всі?

– Я не можу розголошувати імені дам. Тим більше, в них усіх чоловіки займають досить високі посади, мають гроші, владу. Не я винен, що жінкам із ними ситно, спокійно, але нудно. Повір мені… Повір, вони не причетні. Я дам сигнал, і клуб «Доміно» перестане існувати. Він без Агнелі на ладан дихає.

Клим вивудив із жилетної кишеньки цибулину годинника. Відкинув кришку, повернув циферблатом до Франца. Легенько торкнувся кружальця дулом.

– У тебе п’ять хвилин. За цей час я хочу почути про все, що тут відбувалося. Також – хто вбив панну Агнешку. Ти маєш це знати.

– Не знаю!

– Говори, що знаєш. Я вислухаю та вирішу сам, де там правда. І Боже тебе збав брехати! Я знайшов це місце, знайшов тебе – розкушу й твою брехню.

– Я не брешу!

– Кажи. – Кошовий знову повернув револьвер до Франца.

Той задихав важко, облизнув губи.

– Агнеля сама мене знайшла. Вона… є місце, де збирається богема. Нічого кримінального. Роблять різні театральні штуки за власними п’єсами, багато говорять про смерть. Читають вірші, не для широкої публіки. Мене в таких місцях знають, бо треба порошку… Кокаїну… – він шморгнув носом. – Агнеля бувала там. Захотіла нових вражень. Потім скаржилася на суцільну нудьгу. Війни, казала, на них усіх немає. Живуть, а для чого – не знають.

– Чотири хвилини, – відбив Клим.

– Ми стали коханцями, – Франц зачастив. – Ти собі не уявляєш… Ти ж був із жінкою? Про що я кажу – звісно, був, Господи! У мене теж їх було… Але такого до неї не відчував! Як із Агнелею, ні з ким не… Розумієш? Вона ж негарна… була… Сама скаржилася не раз і не два, в такі моменти… після того… ставала відвертою. Називала себе жінкою не для всіх. Казала – ще не знайшла того, для кого може нею стати. Купити, мовляв, може, кого завгодно за татові гроші. Та якби не батькові мільйони, від неї б кавалери вернули носи… Ідійоти, вони не знали, що втратили…

– Три хвилини.

– Потім з’явилася оця вілла. Агнеля навмисне затягувала сюди шляхетних панянок! Чуйка в неї – дай Боже! Ніколи не помилялася, запрошуючи до нас у гурт наступну… Спершу давала читати оті сороміцькі книжечки. Кому натякала, а частіше прямо казала – все це можна практикувати самим. Цікавість брала своє. Ми були тут по черзі, були всі разом, жінки з жінками – навіть до такого гріха доходило. Комусь потім ставало соромно, вони поверталися в родину, намагалися все забути. Агнеля вважала: так краще, перебісилися й заспокоїлися, виховна мета…

– Дві хвилини.

– А тоді Агнеля злигалася з Сілезьким! Мені байдуже, у нас же з нею… Сам знаєш… Розумієш… Тільки я звар’ював, так, зіграв вар’ята! Почав продавати найцікавіші знімки. Бо це – мистецтво! Художники продають свої картини! І потім, там же все одно ніхто нікого не впізнає, мене теж. Усі в масках. Думаєш, хтивці дивляться на лиця? Тільки Агнеля чудово знала походження світлин! Заборонила мені цим займатися! Не поширювати! Інакше погрожувала залучити свого Сілезького, аби мене врозумив!

– Одна хвилина.

– Ні-ні, стій! – Франц втиснувся в крісло, виставив перед собою тремтячі руки. – Я не думав, що вона серйозно! Вирішив – грається за звичкою! Чому б не показати все це бажаючим, ще й гроші заробимо… То я так думав, вона вважала інакше. Так, ми посварилися. Отже, виявився останнім, хто бачив Агнелю живою! Ну, не останнім, останній був той, хто її… Розумієш…

Кошовий повільно опустив револьвер, клацнув кришкою годинника. Покрутив кружальце в пальцях.

– Ти зараз боїшся мене, Франце. Навіть не мене – Сілезького, точніше – його людей. Отже, хто гарантує, що після тієї розмови з Агнелею ти так само не наклав у штани? Вона, як бачу, була з тих, хто не кидається словами. Погрозу могла втілити в життя. І не мала б проблем через викриття вашого таємного клубу. Пан Густав тихцем притиснув би тебе до нігтя, немов вошу. А приятельки знайшли б собі іншу розраду від нудьги. Агнешка добре навчилася подвійного життя, тож ризикував ти. Узяв ремінець із спальні…

– Та ні! – заволав Франц, рвучко подавшись уперед. – Ні! Коли вона пішла геть тієї ночі, тут, зі мною, лишилася одна пані. Дружина військового, полковника. Його саме відрядили до Відня, дітей вона на той час відправила до батьків у маєток. Лишатися тут їй було безпечно. Не можу назвати її прізвища! Але якщо йдеться про докази моєї невинності…

– Цить.

Кошовий заховав назад годинник, замислено покрутив у руці револьвер. Ніби все складається. Або – майже все.

– Агнеля поїхала звідси автомобілем? Бути не може. Він прикметний, у цій місцевості на «бенц» напевне звернули б увагу. Де ж тоді таємниця зустрічей, як її зберегти?

Тепер Франц, знову трохи заспокоївшись, скривив губи, імітуючи посмішку, підморгнув Кошовому.

– Ти таки мудрий чоловік, ким би не був. Вона то так само розуміла. Автомобіль завжди ставила у дворі трошки вище, там неподалік школа для дівчаток. Радомський – її меценат, дає якісь кошти на утримання. Не дивно бачити автомобіль у тій місцевості серед білого дня. А вночі… Хто придивляється вночі? Такі зустрічі, про одну з яких я тобі згадав, ночами відбувалися не часто. Швидше, виняток, бо полковник же відбув до Відня…

Віко смикнулося, Клим не звернув уваги.

– Геть звідси, – процідив крізь зуби.

– Прошу?

– Забирайся, кажу! Забудь цю адресу! З міста ані ногою, поки я не з’ясую все до кінця. Спробуєш – тобі ж гірше, у посіпак Сілезького довгі руки. Вони там, надворі, за тобою стежитимуть. Ти нічого не побачиш, тобі й не треба. Я все перевірю, знай це. Геть!

Друге «геть» було зайвим.

Франц підскочив, ніби дістав міцного копняка знизу. Озираючись, поквапився до виходу. Речі з кишені, включно із портмоне, лишив на столику, підхопив лише палицю. Уже біля виходу Кошовий зупинив його, вигукнувши:

– Стій!

Франц повернувся.

– Ключ від будинку.

Аж тепер Клим побачив – він досі стримів у замку. Франц демонстративно вийняв його, поклав на поличку для капелюхів біля вішака.

– Скільки ще ключів відчиняє віллу? В кого вони є?

Франц розвів руками. Видряпувати з нього зараз імена жінок, котрі бували тут, Кошовий вважав марною справою. Усе, що треба, вже дізнався. Хай там як, але схилявся до висновку: блідий чоловік у чорному говорить правду. Коли й приховує щось, так лише партнерок, і тут Клим готовий був узяти його сторону.

Жестом звелів забиратися.

І Франц більше не барився.

Страницы книги >> Предыдущая | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | Следующая

Правообладателям!

Представленный фрагмент произведения размещен по согласованию с распространителем легального контента ООО "ЛитРес" (не более 20% исходного текста). Если вы считаете, что размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.

Читателям!

Оплатили, но не знаете что делать дальше?


  • 0 Оценок: 0
Популярные книги за неделю

Рекомендации