-------
| bookZ.ru collection
|-------
| Франческо Петрарка
|
| Вірші про кохання
-------
Франческо Петрарка
ВІРШІ ПРО КОХАННЯ
//-- (1304—1374) --//
НА ЖИТТЯ МАДОННИ ЛАУРИ
//-- * * * --//
Щоб тішитися помстою й карати
За тисячі образ, бере свій лук
Амур, подібний до підступних злюк,
Що крадькома вичікують розплати.
В очах і в серці захисні загати
Я збудував з чеснот і з їх сполук,
Та вибито щита ударом з рук,
І вже нема куди від стріл тікати.
Збентежена цим нападом швидким,
Душа моя не мала часу й змоги
Знов захистом озброїтись міцним.
Не можуть навіть кам’яні чертоги
Сховати від страждання серце вбоге
Від муки, що живе у ньому й з ним!
//-- * * * --//
Не змеженіє річка від сльоти,
Вогонь вогнем ніколи не здолаєм.
Збагачуються схожості навзаєм,
Воюють протилежностей світи.
Любове, двоє тіл єднаєш ти
В одній душі, світ сотворивши раєм,
Чому, скажи, чим дужче ми жадаєм,
Тим менше дозволяєш осягти?
Як сліпить сонце зір, як глушить звуки
Околиць Нілу водяна дуга,
Що з гір летить і б’ється в каменюки, —
Так стлумлює сама себе жага,
Від прагнення свого занемага
І кволіє від власної принуки.
//-- * * * --//
Благословенні будьте, день і рік,
І мить, і місяць, і місця урочі,
Де спостеріг я ті сяйливі очі,
Що зав’язали світ мені навік!
Благословен вогонь, що серце пік,
Солодкий біль спечаленої ночі
І лук Амура, що в безоболоччі
Пускав у мене стріл ясний потік!
Благословенні будьте, серця рани
І вимовлене пошепки ім’я
Моєї донни – ніжне і кохане,
І ці сторінки, де про неї я
Писав, творивши славу, що не в’яне,
Й ти, неподільна радосте моя!
//-- * * * --//
Священний вигляд вашої землі
Сум навіває, що аж серце плаче:
Що робиш ти? На небо глянь, бідаче:
Туди тебе волає шлях в імлі.
Втім інша мисль – про інше взагалі:
До милої вертаймося! Тим паче,
Що серце без коханої – незряче,
Куди втечеш ти на однім крилі?
Веде ця думка першу за собою —
Я так їх слухаю, як новину,
Що раптом приголомшує журбою.
Продовжують вони свою війну;
Хто переможе з них, я не збагну,
Кінця не видно їхньому двобою.
//-- * * * --//
Співати по-новому про Любов
Я прагну, щоб збудити співом тіло,
Щоб знов жадання запалахкотіло,
Щоб ум студений запалився знов;
Щоб та душа струснулась до основ,
Яка мене покривдила так сміло,
Щоб співчуття в сльозах її горіло,
В очах її, де світло я знайшов;
Щоб ворухнулись від зітхань жадливо,
Немов троянди на снігу, вуста,
Зубів одкривши мармурове диво;
І щоб моє життя, що вироста
Із болю, не боліло, а в літа
Далекі понесло мене щасливо.
//-- * * * --//
Щасливі квіти й благовісні трави,
Прим’яті донною на самоті;
Пісок, що береже сліди святі
Чудових ніжок під листком купави;
Гаї прозорі, віти, наче пави,
Фіалки у любовній блідноті,
Ліси вільготні, тихі та густі,
Куди не входить сонце величаве…
О краю мій! О ріки голубі,
Ви омиваєте Лаури очі, їх блиск перебираючи собі!
Прекрасні ви в своєму непорочні!
А там – підводні скелі серед ночі
Горять в мого закохання журбі.
//-- * * * --//
Над річкою, де в мураві дорога,
При сході сонця, якось навесні,
Моїм очам, як видиво у сні,
З’явилась олениця злоторога.
Немов скупець, що довше якомога
Дивитись прагне на скарби сяйні,
За нею стежив я, аж дух мені
Перехопила радісна тривога.
Навколо шиї сарни – письмена
В алмазах: «Цезар дав мені свободу —
Не руш мене!». О сяюча мана!
Сягнуло сонце полудня. На вроду,
Йдучи, я задививсь і впав у воду.
І зникла тут же ланя неземна.
НА СМЕРТЬ МАДОННИ ЛАУРИ
//-- * * * --//
Де погляд ніжний, де чарівний вид,
Де постать горда, де струнка постава,
Де мова та бентежна й величава,
Що завдає негідникові встид?
Де сміх, що жалить того, хто набрид?
Де та душа, що, мов зоря яскрава,
Висока й гідна владарського права,
Небесний нам осяяла блакит?
Я вами дихаю, для вас палаю,
Я народивсь для вашого єства,
Без вас мені нема й не треба раю;
Як радість відійшла моя жива,
В словах надію я плекав безкраю,
Та вітер порозвіював слова.
//-- * * * --//
Життя летить, і днина йде остання,
Товаришує смерть великим дням.
З теперішнім, з минулим, з майбуттям
Я – в стані вічного ворогування.
Мене вбивають спогади й чекання,
Не маю спокою ні тут, ні там;
Якби я піддавався цим думкам,
То відійшов би на той світ зарання.
Вже не зазнаю щастя; навпаки —
Мій корабель несуть вітри гривасті,
Розшарпують його, як ті вовки.
Поламані на ньому щогли й снасті,
Вкриває буря береги скелясті,
Де згашені манливі маяки.
//-- * * * --//
О, гетьте ж ви, думки, мої тирани,
Чи не доволі вже мене Судьба,
Любов і Смерть цькували, мов раба,
Чи вже мої загоїлися рани?
А ти, о серце, завжди неслухняне,
На мене з недругами йдеш – хіба
Служити ворогам – це не ганьба,
Хіба мій меч їх більше не дістане?
В тобі – гінці Любові потайні,
В тобі справляє Доля всі пишноти,
В тобі готує Смерть удар мені;
Моє життя ти прагнеш розмолоти,
Тому від тебе йдуть усі турботи,
Думки підступні й лиха навісні.
