&nbsp;-------<br>|&nbsp;bookZ.ru collection<br>|-------<br>|&nbsp;&nbsp;Осип&nbsp;Васильович&nbsp;Турянський<br>|<br>|&nbsp;&nbsp;Поза межами болю<br>&nbsp;-------<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Осип Турянський<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;ПОЗА МЕЖАМИ БОЛЮ<br></h3><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Поза межами болю<br></h3>&nbsp;//--&nbsp;(уривок з повісті)&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;… Нараз усі мрії сполохав, наче пташки, дивний і тривожний голос сліпого:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не тікайте від сонця! Не ховайтеся в тіні!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Злякався власного голосу і прокинувся спросоння. Сліпими очима глянув із зачудуванням на товаришів та тривожно запитав:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Де ми?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вони здригнулися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Здавалося, що душі безлічі людей, котрі лежать на безмірному цвинтарищі буття і в могилі ще страждають, вийшли з могили опівночі й питають:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Де ми?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;................................................................<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я глянув на його обличчя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Воно так виглядало, начеб не було вже з цього світу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хоча цій людині було доперва двадцять чотири роки, то її сліпі очі, її зеленаво-землисте, глибокими ямами й морщинами пооране лице, посивіле буйне волосся зробили її старцем. Колись у його великих і гарних, мрійних очах ясніли іскри молодості й запалу до високих поривів і змагань.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;..................................................................<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ні, неможливо, щоби ця людина мала на віки вічні бачити тільки тьму перед собою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чому миш, кертиця, гадина любується світлом сонця, а людина ні?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;.................................................................<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Здається, що віки вже протекли, як це було.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гарматні кулі розривають землю і людей.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кругом нас пекло, божевілля, смерть.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кожна людина вмирає тисячу разів в одній секунді.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він один лежить у ямі супокійно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А його очі – о, не забуду ніколи його очей!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вони дивляться так лагідно й любо кругом, наче хочуть несвідомо зворушити скам’яніле небо безмежною добротою і красою людського серця.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І хочуть показати темряві всесвіту й лукавості богів невмируще сонце й надію людського духа.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;................................................................<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та тепер у нього темні ями замість очей.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жорстокість людей і неба видерла йому ці добрі, лагідні очі!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ціла його постать, покрита безліччю дірявих лат, його висохлі пальці на синіх руках – все те становить не образ, а втілення якогось так невимовного, бездонного моря, що немає слів, немає людської мови, щоб його висловити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я дивлюся на нього, й біль коле гострими шпильками, як мороз, мою свідомість.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І гаряче співчуття до нього запалює моє серце.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мій любий, сліпий брате!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Твій біль, заклятий у вічне мовчання, порушить, здається, холодне каміння, а не зворушить лукавої сили ні на небі, ні на землі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чому мої руки безсильні вивести тебе з цього ледяного гробовища?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чому ми всі тут такі безпомічні, а ти, святий брате, найнещасніший між нами?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;..............................................................................................<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І дивне бажання охоплює мене:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якби я був можновладцем, царем, богом, я впав би в порох, у сніг, у болото на землю перед оцією людиною на дні буття, цілував би їй ноги й руки і прохав би її прощення за всі безмірні муки, в які я її кинув своїм самолюбством і жорстокістю!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я, цар, бог, плакав би перед ним, як дитина, через те, що я на невинний цвіт його весни поклав зиму старечості й руїни, знищив йому промінь світла і його духа для майбутніх поколінь і кинув його, наче грудку землі, мов камінчик, як пилинку, жорстоко, безцільно на поталу заглади й нічогості!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та ні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Навіть грудка землі, камінчик, пилинка, темна пустка безодні – вони мають якусь ціль і призначення.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На грудці землі зерно зійде, камінчик дорогу вистелить, пилинка заступить світло чоловікові, безодня спинить йому шлях і пожере його.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Яку ж ціль, яке призначення має він, я і всі ми ось тут?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хто мені на те відповість?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Де тебе шукати, небесна сило?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чи в опарах людської крові? Чи в димі світового пожару?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чому так байдуже глядиш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;..............................................................................................<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чому проклято мовчиш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;..............................................................................................<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та бог, замерзлий цвинтар природи й навіть сама смерть – усе оглухло й оніміло.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І моя замучена, окривавлена душа блукає, мов, сліпий жебрак, чорними, бездорожними пустарями й даремно питає:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Де сонце?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;....………………………………………………………………………<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти зітхаєш, Ніколич, чи ти також покинув когось… там… далеко?..<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Батька й матір, – застогнав Ніколич, і по морщинах його молодого обличчя покотилися сльози.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– У мене немає нікого, – випередив Сабо з гірким усміхом моє питання.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти щасливий, – сказав Ніколич.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так думаєш? Самітна людина ніколи не може бути щаслива, – відповів Сабо коротко й байдуже, наче без чуття.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ніхто не тужить за тобою… і ти не знаєш туги… будь задоволений, – зітхнув Ніколич.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;...............................................................................................<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Хто у тебе, Пшилуський?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Діти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А дружина?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Єсть і нема.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Як це?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не питай. Пшилуський застогнав, упер очі в огонь та понурив глибоко голову.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;..............................................................................................<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я глянув на сліпого товариша й затремтів. Навіщо я питав товаришів за рідню?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я не смів питати…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Адже він усе чує.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;................................................................................................<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Здається, що він уже переболів страшну долю своєї рідні і свою власну.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І сидить тепер, як живий, скам’янілий пам’ятник на гробі свого власного життя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не буди його болю, що спить. Це був би злочин… злочин.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;................................................................................................<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Коли моє тіло замерзло, – казав Ніколич, – то мій дух тільки про те й думав, як урятувати життя. Тепер мені трошки тепло. Та що з того? Важкий камінь лягає на душу й давить, давить. І не знати, що більш болюче: чи мороз, чи біль і туга за людьми, котрих уже, здається, не побачу ніколи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;..............................................................................................<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Глянули на сліпого товариша, що сидів тихо й був наче без душі, й довго мовчали.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;З яруги перед ними виринула знов біла хмарка і знімається вгору, поволі, легесенько, наче лячно їй, що серед заклятого спокою й омертвіння природи лише вона одна являє собою рух і життя…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І омліла на своєму шляху й висить нерухомо між небом і горами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;..............................................................................................<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ніколич глянув на шлях, яким усі вони прийшли сюди.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Далеко на небосхилі появилася велика, дивно таємна тінь і поклалася поперек дороги, яку люди витоптали в снігу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Товариші, – шепотів Ніколич, – подивіться там… на цю дивну тінь на нашому шляху… шлях і тінь поперек… це хрест… великий, могутній хрест…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що значить цей хрест?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що він означає?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;..............................................................................................<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дивилися мовчки на цей понурий хрест і прислухалися до зловіщого шепоту душі…<br>
<br><br>