-------
| bookZ.ru collection
|-------
|  Осип Васильович Турянський
|
|  Поза межами болю
 -------

   Осип Турянський
   ПОЗА МЕЖАМИ БОЛЮ


   Поза межами болю

 //-- (уривок з повісті) --// 
   … Нараз усі мрії сполохав, наче пташки, дивний і тривожний голос сліпого:
   – Не тікайте від сонця! Не ховайтеся в тіні!
   Злякався власного голосу і прокинувся спросоння. Сліпими очима глянув із зачудуванням на товаришів та тривожно запитав:
   – Де ми?
   Вони здригнулися.
   Здавалося, що душі безлічі людей, котрі лежать на безмірному цвинтарищі буття і в могилі ще страждають, вийшли з могили опівночі й питають:
   – Де ми?
   ................................................................
   Я глянув на його обличчя.
   Воно так виглядало, начеб не було вже з цього світу.
   Хоча цій людині було доперва двадцять чотири роки, то її сліпі очі, її зеленаво-землисте, глибокими ямами й морщинами пооране лице, посивіле буйне волосся зробили її старцем. Колись у його великих і гарних, мрійних очах ясніли іскри молодості й запалу до високих поривів і змагань.
   ..................................................................
   Ні, неможливо, щоби ця людина мала на віки вічні бачити тільки тьму перед собою.
   Чому миш, кертиця, гадина любується світлом сонця, а людина ні?
   .................................................................
   Здається, що віки вже протекли, як це було.
   Гарматні кулі розривають землю і людей.
   Кругом нас пекло, божевілля, смерть.
   Кожна людина вмирає тисячу разів в одній секунді.
   Він один лежить у ямі супокійно.
   А його очі – о, не забуду ніколи його очей!
   Вони дивляться так лагідно й любо кругом, наче хочуть несвідомо зворушити скам’яніле небо безмежною добротою і красою людського серця.
   І хочуть показати темряві всесвіту й лукавості богів невмируще сонце й надію людського духа.
   ................................................................
   Та тепер у нього темні ями замість очей.
   Жорстокість людей і неба видерла йому ці добрі, лагідні очі!
   Ціла його постать, покрита безліччю дірявих лат, його висохлі пальці на синіх руках – все те становить не образ, а втілення якогось так невимовного, бездонного моря, що немає слів, немає людської мови, щоб його висловити.
   Я дивлюся на нього, й біль коле гострими шпильками, як мороз, мою свідомість.
   І гаряче співчуття до нього запалює моє серце.
   Мій любий, сліпий брате!
   Твій біль, заклятий у вічне мовчання, порушить, здається, холодне каміння, а не зворушить лукавої сили ні на небі, ні на землі.
   Чому мої руки безсильні вивести тебе з цього ледяного гробовища?
   Чому ми всі тут такі безпомічні, а ти, святий брате, найнещасніший між нами?
   ..............................................................................................
   І дивне бажання охоплює мене:
   Якби я був можновладцем, царем, богом, я впав би в порох, у сніг, у болото на землю перед оцією людиною на дні буття, цілував би їй ноги й руки і прохав би її прощення за всі безмірні муки, в які я її кинув своїм самолюбством і жорстокістю!
   Я, цар, бог, плакав би перед ним, як дитина, через те, що я на невинний цвіт його весни поклав зиму старечості й руїни, знищив йому промінь світла і його духа для майбутніх поколінь і кинув його, наче грудку землі, мов камінчик, як пилинку, жорстоко, безцільно на поталу заглади й нічогості!
   Та ні.
   Навіть грудка землі, камінчик, пилинка, темна пустка безодні – вони мають якусь ціль і призначення.
   На грудці землі зерно зійде, камінчик дорогу вистелить, пилинка заступить світло чоловікові, безодня спинить йому шлях і пожере його.
   Яку ж ціль, яке призначення має він, я і всі ми ось тут?
   Хто мені на те відповість?
   Де тебе шукати, небесна сило?
   Чи в опарах людської крові? Чи в димі світового пожару?
   Чому так байдуже глядиш?
   ..............................................................................................
   Чому проклято мовчиш?
   ..............................................................................................
   Та бог, замерзлий цвинтар природи й навіть сама смерть – усе оглухло й оніміло.
   І моя замучена, окривавлена душа блукає, мов, сліпий жебрак, чорними, бездорожними пустарями й даремно питає:
   – Де сонце?
   ....………………………………………………………………………
   – Ти зітхаєш, Ніколич, чи ти також покинув когось… там… далеко?..
   – Батька й матір, – застогнав Ніколич, і по морщинах його молодого обличчя покотилися сльози.
   – У мене немає нікого, – випередив Сабо з гірким усміхом моє питання.
   – Ти щасливий, – сказав Ніколич.
   – Так думаєш? Самітна людина ніколи не може бути щаслива, – відповів Сабо коротко й байдуже, наче без чуття.
   – Ніхто не тужить за тобою… і ти не знаєш туги… будь задоволений, – зітхнув Ніколич.
   ...............................................................................................
   – Хто у тебе, Пшилуський?
   – Діти.
   – А дружина?
   – Єсть і нема.
   – Як це?
   – Не питай. Пшилуський застогнав, упер очі в огонь та понурив глибоко голову.
   ..............................................................................................
   Я глянув на сліпого товариша й затремтів. Навіщо я питав товаришів за рідню?
   Я не смів питати…
   Адже він усе чує.
   ................................................................................................
   Здається, що він уже переболів страшну долю своєї рідні і свою власну.
   І сидить тепер, як живий, скам’янілий пам’ятник на гробі свого власного життя.
   Не буди його болю, що спить. Це був би злочин… злочин.
   ................................................................................................
   – Коли моє тіло замерзло, – казав Ніколич, – то мій дух тільки про те й думав, як урятувати життя. Тепер мені трошки тепло. Та що з того? Важкий камінь лягає на душу й давить, давить. І не знати, що більш болюче: чи мороз, чи біль і туга за людьми, котрих уже, здається, не побачу ніколи.
   ..............................................................................................
   Глянули на сліпого товариша, що сидів тихо й був наче без душі, й довго мовчали.
   З яруги перед ними виринула знов біла хмарка і знімається вгору, поволі, легесенько, наче лячно їй, що серед заклятого спокою й омертвіння природи лише вона одна являє собою рух і життя…
   І омліла на своєму шляху й висить нерухомо між небом і горами.
   ..............................................................................................
   Ніколич глянув на шлях, яким усі вони прийшли сюди.
   Далеко на небосхилі появилася велика, дивно таємна тінь і поклалася поперек дороги, яку люди витоптали в снігу.
   – Товариші, – шепотів Ніколич, – подивіться там… на цю дивну тінь на нашому шляху… шлях і тінь поперек… це хрест… великий, могутній хрест…
   Що значить цей хрест?
   Що він означає?
   ..............................................................................................
   Дивилися мовчки на цей понурий хрест і прислухалися до зловіщого шепоту душі…